МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО № 3(69) by Alex Udovenko

МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ

НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО

№ 3(69) 2010 Виходить 4 рази на рік Заснований 1993 р.

ЗМІСТ НАУКА ТА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ І СУСПІЛЬСТВА Гродзінський Д.М. Збереження біорізноманіття України і світу — неодмінна основа стабільного розвитку цивілізації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Мойсеєнко Ю.В. Маркетинговий комплекс промислової власності як елемент механізму взаємодії економіки та права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ Головатюк В.М. Проблеми вимірювання й оцінки інноваційного потенціалу соціально-економічного середовища . . . . . . . . . . . . . 24 Лобанова Л.С. Провідна роль Національної академії наук України в системі підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 ІСТОРІЯ НАУКИ Храмов Ю.О. 50-річний лазер: передісторія, створення, наслідки . . . . . . . . . . . . 59 Романець О.В. Євгеніка в 20-х роках ХХ ст. в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Будзика Г.А. Історія відкриття та ранніх досліджень полярних областей Землі (до 100-річчя відкриття географічних полюсів) . . . . . 82

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ Храмова В.Л. Критичний начерк філософії Карла Поппера. І. . . . . . . . . . . . . . . . 91 Перев’язко Н.В. Парадигмальний аналіз феномену науки . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109

ВЧЕНІ ТА НАУКОВІ СПІЛЬНОТИ Незакінчене інтерв’ю з академіком П.Г.Костюком . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Грачев Олег Олексійович (до 60-річчя від дня народження) . . . . . . . . . . . . . . . . 130

ЗАРУБІЖНА НАУКА. МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО Бабанін О.С. Розвиток науково-технологічного потенціалу США: досвід для України (наукознавчий та економічний аналі) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132

ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 РЕЦЕНЗІЇ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Автори номеру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156 Анотації (англ.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157

Відповідальність за підбір, точність наведених на сторінках журналу фактів, цитат, статистичних даних, дат, прізвищ, географічних назв та інших відомостей, а також за розголошення даних, які не підлягають відкритій публікації, лягає на авторів опублікованих матеріалів. Передрукування матеріалів, опублікованих в журналі, дозволено тільки зі згоди автора та видавця. Затверджено до друку вченою радою Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України та редакційною колегією.

Редактор, коректор — М.І. Київський Технічний редактор, комп’ютерна верстка та художнє оформлення — В.І. Мельніков Підписано до друку 02.10.2010 р. Формат 70х100/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 12,90. Тираж 300 прим. Зам. 10-712. Видавництво «Фенікс». 03680, м.Київ-680, вул.Шутова,13, б. Тел.: 501-93-01 Свідоцтво ДК № 271 від 07.12.2000 р. © Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, 2010

Наука та інноваційний розвиток економіки і суспільства Д.М.Гродзінський

Збереження біорізноманіття України і світу — неодмінна основа стабільного розвитку цивілізації Показано значення біорізноманіття для людства, його стан у світі та Україні в минулому і зараз, небезпеки, які йому загрожують. За мільйони років еволюції життя на Землі відбувалось незмінне зростання чисельності видів усіх живих істот. Спочатку життя вирувало у Світовому океані, а потім поволі почало виходити на континентальні простори, де умови життя були набагато складнішими, ніж у водному середовищі. З часом в ході еволюції формувались численні й дуже різноманітні способи пристосування до широких коливань інтенсивностей чинників середовища — посухи або надмірного зволоження, високих або низьких температур, сильного освітлення або затінення, надмірного засолення або недостатності поживних речовин. Головною в цьому процесі пристосування життя до різних зон Землі була тенденція до найповнішого використання енергетичних ресурсів планети. Коли виник один з найважливіших процесів на Землі — фотосинтез, сутність якого полягає в перетворенні енергії сонячних променів в енергію хімічних зв’язків, то розпочалося формування угруповань організмів. Ці угруповання, сукупність певного числа

видів, утворювали своєрідну систему перетворення енергії: організми, котрі нагромаджували енергію Сонця, напрацьовували так звану «первинну продукцію» — масу високоенергетичних органічних сполук, яка складала поживний матеріал для тих організмів, котрі не могли безпосередньо здобувати енергію Сонця. Відповідно перші організми названо «первинними продуцентами», а другі — «споживачами-консументами». Переважаюча кількість видів — первинних консументів — рослини, що мають зелений пігмент — хлорофіл. Консументи живуть за рахунок енергії тих речовин, які синтезують первинні продуценти, — рослини. Отже, без первинних продуцентів неможливе існування консументів. Поступово формуються сталі угруповання різних видів, які спроможні якнайповніше використовувати умови середовища. У таких угрупованнях встановлюються чіткі зв’язки між усіма видами стосовно харчування: травоїдні комахи харчуються рослинною біомасою, в свою чергу цими комахами

Д.М. Гродзінський

харчуються різні птахи, дрібні птахи є поживою для більших хижих птахів, травоїдні ссавці поїдаються хижими звірами й т.д. Такі зв’язки між різними видами в угрупованнях називають трофічними ланцюгами. Власне кожне угруповання може бути описаним схемою притаманних йому трофічних ланцюгів. Зв’язки між різними видами далеко не всі є такими жорстокими, що зводяться лише до того, хто кого вполює й з’їсть. Є й такі зв’язки, як, наприклад, між запилювачами і рослиною: перші переносять від квітки пилок, а другі, немов би в обмін на важливі послуги, пригощають їх нектаром. Угруповання мають бути організованими в такий спосіб, щоб в них існувала певна рівновага: зберігалось співвідношення між окремими видами, не відбувалось нагромадження залишків решток організмів, не виникало умов проникнення в угруповання нових видів, котрі можуть зруйнувати його. Співвідношення між видами в угрупованні підтримується завдяки трофічним зв’язкам. Випадіння хоча б одного з елементів трофічного ланцюга може призвести до повної деградації угруповання. Наприклад, в тропічних лісах хижак барс живиться більше ніж 80 різними видами тварин. Якщо барса не стане, не буде тиску на ці 80 видів тварин й може розпочатись масове їх розмноження, що й призведе угруповання цих лісів до повного краху. Рештки організмів використовують так звані детритофаги — обов’язковий компонент будь-якого угруповання. Проникнення нових видів в угруповання контролюється тим, що угруповання настільки тісно упаковане, що просто немає місця для нового поселенця. «Немає місця» тут слід розуміти не в сенсі відсутності простору, території,

а як відсутність умов життя для інших видів, наприклад брак світла, води, поживи тощо. Як кажуть екологи, немає відповідної «екологічної ніші». Звісно, в природі невпинно відбувається процес удосконалення угруповань в напрямку підвищення їх продуктивності — маси речовин або кількості енергії, зв’язаної в цих речовинах, а також стабільності. Водночас спостерігається проникнення життя в середовища з дуже складними умовами для життя — в полярні регіони, в глибини океану, у високогір’я. Як видно, в основі стабільності й стійкості угруповань є різноманітність видів та їх здатність в належний спосіб взаємодіяти в угрупованні з іншими видами й виконувати відповідну функцію. Власне така різноманітність і має назву біорізноманіття. Про значення біорізноманіття було відомо ще древнім людям. Недарма ж в Старому завіті в оповіді про Ноя говориться, що отець Ной у свій ковчег брав не тільки безпосередньо потрібних людині свійських тварин, але й тварин диких видів. Певно, накладення табу на окремі види тварин і рослин у давніх племен також відображали намагання людини зберігати видове біорізноманіття. Значення біорізноманіття є вкрай важливим з огляду на умови життя людини. Справді, від збереження біорізноманіття залежить функціонування всіх земних біосистем: і океанічних, морських, і континентальних. А це функціонування є основоположним для життя і людей, і всього живого на нашій планеті. Перш за все тому, що завдяки різноманітності підтримується кругообіг кисню, води, вуглекислого газу та багатьох інших речовин. Кисень в атмосфері з’явився, завдячуючи первинним продуцентам. Біорізноманіття Science and Science of Science, 2010, № 3

ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ УКРАЇНИ І СВІТУ — НЕОДМІННА ОСНОВА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ...

створило на Землі ґрунти, використання яких є основою землеробства, а відтак годує людство. Біорізноманітність не тільки забезпечує стабільність речовинного складу середовища й забезпечує людство продуктами харчування. Вона має ще дуже багато вкрай корисних для людини функцій: забезпечує лікарськими препаратами, матеріалами для виготовлення тканин, висхідними речовинами для «тонкої хімії», дає висхідні форми для отримання культурних рослин і свійських тварин. Вкрай важливе естетичне значення біорізноманіття. Джерелом натхнення поетів, майстрів пензля, письменників практично завжди були природа, біорізноманіття в проявах краси окремих видів й пейзажів. На біорізноманітті ґрунтуються численні заняття людей — створення парків, селекція культурних і орнаментальних рослин й т.п. Поняття біорізноманітності охоплює різні рівні організації біологічних систем. По-перше, розглядають видове різноманіття — чисельність видів, яке забезпечує сталість угруповань. По-друге, популяція окремих видів має характеризуватись здатністю монтуватись в різні угруповання, для чого вона має бути мінливою. Ця мінливість досягається завдяки варіюванню спадкової інформації видів. Отже, популяція має бути генетично багатою. Таке генетичне забезпечення мінливості у видових популяціях називають генетичним біорізноманіттям. Втретє, у зв’язку з тим, що саме середовище, де функціонують угруповання видів, дуже мінливе, — різні типи ґрунтів, зволоження, висоти над рівнем моря, коливання температур й т.п. — має місце різноманіття угруповань, екосистем, ландшафтів. Наука та наукознавство, 2010, № 3

До створення стабільних умов життя на Землі біорізноманіття, котре ми спостерігаємо тепер, мало дуже довгу історію свого становлення, яка тривала сотнями тисяч років. На рис.1 показано, як з часом змінювалась чисельність родин організмів. На цей час кількість родин десь в 10 разів більша, ніж була 200 мільйонів років тому. Ми маємо цінувати існуюче біорізноманіття, котре формувалось сотнями мільйонів років, як найцінніший скарб, отриманий від природи. Проте ми часто забуваємо, що біорізноманіття це скарб, який необхідно старанно оберігати, й робимо дуже багато невиправданих втручань в природу, що призводить до зубожіння біорізноманіття. Й у світі відбувається втрата біорізноманіття, що веде до локальних і загальнопланетарних екологічних катастроф — перетворення родючих земель в пустелі, засолення ґрунтів, зведення лісів, вимирання окремих видів тварин і рослин. Всі ці негативні наслідки є результатом непоміркованого наступу на біорізноманіття з боку не сумісних із законами екології дій, які з наростаючими темпами чинить людство. І природа на очах втрачає свою продуктивну силу. Гірко стає, коли порівнюєш багатство природи доіндустріальної ери і в наші часи. Приміром, як свідчать записи XVI сторіччя, в ріках України було так багато риби, що під час нересту весло з трудом можна було б втиснути між тілами осетрів, які пливли вверх по Дніпру. Тепер же більшість цінних риб занесено до Червоної книги, бо їх стало так мало, що потрібно їх захищати. У позаминулому сторіччі степами Північної Америки мандрували багатотисячні череди бізонів, тепер же їх там немає. Швидкими темпами вирубуються дощові ліси

Д.М. Гродзінський

Південної Америки, які є основним генератором кисню для всієї планети. Отруюються води рік і озер. Якщо ще років 40 тому можна було, не думаючи про небезпеку, пити воду з будь-якого джерела — струмка, ріки, озера, ставка, то тепер немає в Україні незабруднених джерел питної води. І вода, і повітря містять сотні токсичних речовин. В Україні величезну шкоду біорізноманіттю завдає надмірне розорювання земель. У деяких районах степної зони розорано більше 80 — 90% земель. За таких умов про яке збереження біорізноманіття може йти мова! Біорізноманіття руйнується, бо спотворюються місця проживання видів, проводяться надмірний відстріл тварин, неконтрольоване рибальство, вирубування лісів. Використання інсектицидів не тільки вбиває шкідників сільського господарства, але й шкодить корисним комахам. Всі такі дії порушують віками усталену рівновагу в угрупованнях, де випадіння або послаблення позицій одного виду може призвести до повної деградації системи видів. Справді, якщо стане менше хижих птахів, то чи не будуть тоді масово розмножуватись мишовидні гризуни. А як стане надмірно багато цих гризунів, чи не з’їдатимуть вони насіння злакових трав, яких внаслідок цього стане менше в угрупованнях. Отакі, приміром, ланцюжки подій відбуваються в природі, коли порушуєш в них стан рівноваги. Добре доведено, що чим більше видове різноманіття екосистеми, тим краще збалансовані в ній потоки речовин і енергії й тим вища її стабільність. Сьогодні темпи вимирання видів під антропогенним впливом в 100 — 1000 разів перевищують швидкість природного відмирання. Так, за годину наша планета втрачає 3 види. Якщо

не зупинити подальший прояв такої тенденції нищення природи, планета до кінця цього століття втратить до 50% видового складу фауни і флори, а це потягне за собою швидку руйнацію екосистем. В Україні зубожіння природи йде високими темпами. Так, якщо у 1980 році у перше видання Червоної книги, до якої вносять дані про види тварин і рослин, які опинилися на межі вимирання, було внесено 151 вид вищих рослин і 29 видів ссавців, то в третьому виданні цієї книги у 2009 році вже зареєстровано 564 види рослин і ссавців. А природа в нашій країні напрочуд прекрасна і унікальна в тому відношенні, що на порівняно невеликій відстані розміщуються кілька природнокліматичних зон: лісова, лісостепова, степова, гірська, приморська. Навіть пустеля є — Олешківські піски. Як важливо зберегти цю красу для людей: адже на тлі повноцінної неспотвореної природи і людина набуває духовної краси. За умов надмірної урбанізації ландшафту, збіднення в ньому елементів природного середовища людина стає більш жорстокою й частіше зазнає нервових захворювань. У 1992 році у Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН з питань довкілля й розвитку. У цій конференції брали участь лідери 179 держав світу. Від України була там делегація на чолі з Головою Верховної Ради І.С.Плющем. Конференція ухвалила п’ять основних документів: Декларацію про довкілля і розвиток, Порядок денний XXI століття, Заяву про принципи управління, захисту й постійного розвитку всіх видів лісів, Рамкову концепцію про зміну клімату і Конвенцію про біорізноманітність. Головний підсумок конференції ООН полягає у висновку, що Science and Science of Science, 2010, № 3

ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ УКРАЇНИ І СВІТУ — НЕОДМІННА ОСНОВА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ...

збереження біорізноманітності є пріоритетним напрямом діяльності людства. Конференція підкреслила, що біорізноманітність — це поняття багатопланове й особливо підкреслила його три основних аспекти: генетичну, видову й екосистемну біорізноманітність. Глобальна концепція збереження біорізноманітності передбачає ряд стратегічних і тактичних підходів: планування й збалансоване використання земельних ресурсів, стабілізацію і розширення площі лісів, ведення сільського господарства, яке не спричиняє невідновних втрат родючості ґрунтів, зниження рівня техногенних забруднень води, ґрунтів й повітря, раціональне використання природних ресурсів. У здійсненні таких стратегічних і тактичних заходів велике значення має не тільки законодавче забезпечення природоохоронних дій, але й особлива форма екологічної моралі, екологічної або, як ще кажуть, енвайронментальної етики. Із самих малих літ кожен має глибоко усвідомлювати, що ми всі є частками живої природи й наше буття в повній мірі залежить від будьякої живої істоти, яку слід шанувати й підтримувати. З історії відомо багато прикладів, як непошана до лісу породжувала загибель держав, які зазнавали незворотних наступів пустелі. Тож екологічна освіта і виховання мають бути піднятими на дуже високий рівень. На цей час вченими у всьому світі описано біля 1,7 мільйонів видів. З них відносно повно досліджено десь зо три проценти. Але ще дуже багато залишається видів, котрі не вивчені, й таких за різними оцінками може бути до 80 мільйонів. Отже, і ботанікам, і зоолоНаука та наукознавство, 2010, № 3

гам є для майбутнього дуже багато роботи, адже більша частина існуючих в природі видів ще не досліджена. Звісно, серед цих недосліджених видів переважаюча більшість — нижчі тварини й рослини, мікроорганізми, мікроскопічні гриби. Чисельність різних таксономічних груп, поширених на нашій планеті, показано в таблиці. Як видно, таксони істотно відрізняються між собою за чисельністю видів. У світовій фауні найбільше число видів у комах, а у флорі — найбільше видів дводомних рослин. Звичайно, в екосистемах ми помічаємо лише домінантні види: в дубовому лісі — дуби та деякі рослини підліска, в ялиновому лісі — ялини й часом берізки. Але ці домінантні види супроводжуються сотнями, а часто й тисячами менш помітних супутніх видів бактерій, грибів, мохів, лишайників, водоростей, безхребетних, птахів та інших хребетних тварин. І всі вони вкрай потрібні в екосистемі, бо створюють систему трофічних ланцюгів, котра надає екосистемі відповідну стабільність. Дуже велику загрозу для видів світової фауни і флори становить зведення тропічних і субтропічних дощових лісів. Ці ліси, які займають лише 6% суші й розташовані в Екваторіальній Африці, Центральній і Південній Америці, Індомалаї та на островах Океанії, приховують в собі до 80% всього видового складу тварин і рослин світу. В останні десятиліття вирубування цих лісів набуло надзвичайно великих масштабів, й це загрожує біорізноманіттю. Разом з тим вирубування цих лісів зменшує продуктивність біосистем Землі. На рис. 2 показаний лісовий покрив нашої планети. Як видно, лісів не так то й багато. А вони вкрай потрібні

Д.М. Гродзінський

з огляду на те, що саме вони відновлюють кисень в атмосфері, забезпечують кругообіг кисню й вуглекислоти, пом’якшують коливання кліматичних умов. Оскільки для підтримання життя на планеті найважливішим є створення первинної продукції, то різні регіони Землі дуже нерівноцінні за спроможністю первинних продуцентів використовувати сонячну енергію в процесах фотосинтезу, а відтак вирішення проблеми збереження біорізноманітності має міждержавний, навіть загальнопланетарний характер. Тому проблема, пов’язана з вирубкою дощових лісів, турбує не лише Бразилію, а все людство. Справді, подивіться, наскільки варіює первинна продукція біо сфери (рис. 3). На цій карті по гущині зеленого забарвлення видно, що найбільше біомаси на одиницю площі створюється в північній половині Південної Аме-

рики і в Центральній Африці. Є великі території (це переважно пустелі й райони Арктики і Антарктики), де первинна продукція незначна. Відповідно варіює у світі й поширеність основних первинних продуцентів біосфери — судинних рослин (рис.4). Вони малочисельні в зонах високих широт, в пустелях і напівпустелях. Дуже велике видове біорізноманіття в архіпелагах Тихого океану і в окремих частинах Африки і Південної Америки. Дослідженням поверхневої щільності зеленого пігменту рослин — хлорофілу — встановлюють фотосинтетичну активність земної поверхні. Саме завдячуючи фотосинтезу в екосистемах виникають високоенергетичні органічні речовини, які використовуються всіма живими істотами як джерело енергії і блоків хімічних сполук для процесів біосинтезу і життєдіяльності. На рис. 5 показана фотосинтетична активність різних регіонів нашої Science and Science of Science, 2010, № 3

Рис.1. Р 1 З Зростання бі біорізноманітності і і і рослин в геологічній і ій шкаліі

Полісся України, яке занапастили радіоактивними викидами з аварійної Чорнобильської АЕС (фото з Інтернету)

Гори Карпат — унікальне осереддя біорізноманіття (фото з Інтернету).

Рис. 2 Лісовий покрив Землі

Яйла на вершинах Ай-Петрі в Криму (фото О. Лаврентович)

Рис. 3. Первинна продукція біосфери

Рис. 4 Р 4. П Поширення судинних рослин на материках Землі З і

Р 5 Фотосинтетична Ф і і Землі З і Рис. 5. активність континентів

Рис. 6. Різноманіття судинних рослин в різних регіонах Землі

Рис. 7 7. Втрати видів Земліі Р В і в екосистемах континентів і З

Рис. 8. Ареали місцезнаходження «червонокнижних» видів тварин в Україні

Рис. 9. Ядра концентрації ареалів «червонокнижних» видів тварин

Залишки підводного вулкану — Карадаг в Криму (фото автора)

Рис. 10. Щільність місцезростань «червонокнижних» видів рослин в Україні

Ковила. Колись ця чаруюча трава вкривала наші безкрайні степи (фото автора).

Рис. 11. Ядра концентрації ареалів «червонокнижних» видів рослин в Україні

ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ УКРАЇНИ І СВІТУ — НЕОДМІННА ОСНОВА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ...

планети. На карті видно, що фотосинтетична активність найвища в північній частині Південної Америки, до ростуть основні дощові ліси планети. Такий розподіл фотосинтетичної активності по континентам в певній мірі збігається з різноманіттям судинних рослин, що видно з наступної карти, на якій зображено біорізноманіття судинних рослин: чим темніше колір, тим більше видів зростає в даному регіоні (рис. 6). Внаслідок антропогенної дії видова різноманітність зменшується. На наступній карті показані втрати видів в екосистемах (рис. 7). Кількісно ці втрати характеризуються індексом насиченості (кількістю видів на одиницю площі, що залишились на цей час, в %). Чорним позначені індекси, менші за 50%, зеленим — 50—100%, іншими кольорами — проміжні значення. Звертають на себе увагу знижені індекси видової насиченості в технічно розвинених країнах Європи, США, Індії і Китаї. В Україні видове різноманіття характеризується такими цифрами. Ссавців нараховується 144 види, які представляють 30 родин і 79 родів. У цьому числі відображено види, котрі вимерли в літописні часи, а також адвентивні (інтродуковані та інвазійні) види. Якщо ж говорити лише про ссавців, котрі мають на цей час поширення в Україні, то їх налічується десь 108 — 117 видів. Найпростіших виявлено 1200 видів, губок — 33, кишковопорожнинних — 40, плоских червів — 1288, кільчастих червів понад 400, членистоногих — майже 40 000. Серед останніх ракоподібних — 982, павукоподібних — 3300, багатоніжок — 138 і комах не менше 35 000. Молюсків зустрічається близько 400 видів. Рептилій нараховують лише 21 вид, а амфібій — ще менше — 17 видів. Число видів і підвидів риб у морях, лиНаука та наукознавство, 2010, № 3

манах, озерах, ставках і річках не перевищує 184. Птахів, котрі гніздяться в Україні, — 260—270, а разом з пролітними птахами 411. Якщо порівняти кількість видів хребетних тварин із загальним їх числом на всій планеті (47 000), то легко переконатися в тім, що фауна хребетних України аж ніяк не є багатою. Проте це дуже важливий елемент екосистем, який має підпадати під захист і збагачення. Відновлення фауни може відбуватись зі значною швидкістю, про що свідчать дані спостереження за станом тваринного світу в зоні відчуження Чорнобильської АЕС, де суттєво зменшилось втручання людини, яка залишила природу напризволяще. Тут з’явились рисі, розмножились деякі «червонокнижні» види, розплодились завезені з Асканії-Нова коні Пржевальського, не кажучи вже про зростання популяцій таких видів, як лань, лось, дикий кабан. Досить швидко відновлюється популяція бобрів, якщо не заважати їм в їх життєвих справах. Безхребетних тварин в Україні виявлено 44017 — 44371 видів. Звісно, цим не обмежується їх чисельність в нашій країні, й зоологи щороку описують десятки нових видів комах, кліщів та інших безхребетних. У Червону книгу 2009 року видання занесені 542 види тварин, Серед них 2 види гідроїдних поліпів, 2 види круглих червів, 9 — кільчастих, 31 — ракоподібних, 226 видів комах, 69 риб, 20 молюсків, 8 — земноводних, 11 плазунів, 87 птахів і 68 ссавців. Як видно, особливо критичний стан спостерігається у птахів, земноводних, рептилій. Розміщення цих «червонокнижних» видів показано на карті (рис.8). З метою виділити області, де видове біорізноманіття є найвищим, в біогео-

Д.М. Гродзінський

графії використовують поняття «ядра концентрації ареалів». Визначають ці ядра в такий спосіб: на карту наносяться ареали видів і визначається область перетину найбільшої кількості ареалів. Така область і є ядром біорізноманітності або ядрами концентрації ареалів. На наступній карті показані ядра концентрації ареалів «червонокнижних» видів тварин (рис. 9). Понад половину території України займають сільськогосподарські угіддя та урбанізовані комплекси. Природна рослинність займає лише 30%, а ліси — 14% території України. В Європі під лісами находиться значно більша територія — 41,3%. Якщо на одного жителя в Європі припадає 1,3 га лісу, то в Україні лише 0,2 га. Степи, які потенційно могли б займати до 40% території країни, повністю розорані й збереглися лише в системі заповідних об’єктів на площі, що становить близько 0,6% території. За останнє століття різко скоротилась площа під луками й пасовищами. Стало менше боліт, які тепер займають площу близько 1% території України. Звісно, таке надмірне споживання земель вплинуло на різноманіття рослинного світу. Флора і мікобіота України представлені понад 17 000 видів. Серед них грибів 5227 видів, лишайників — 1322, водоростей — 4908, мохоподібних — 763, судинних рослин — 6086. Всі ці рослини утворюють угруповання, рослинні асоціації, яких нараховується 3,5 тисячі. До Червоної книги України занесені 826 видів рослин, що на третину більше, ніж було у її другому виданні. Серед «червонокнижних» видів рослин судинних 611 видів, мохоподібних — 46, водоростей — 60, лишайників — 52, грибів — 57. Щільність місцезростань

цих видів показано на наступній карті (рис. 10). Звісно, рослинність України у порівнянні з тою, що була кілька століть раніше, сильно змінилась. Наприклад, ковили, розвиток яких характеризує оптимальний стан розвитку степових угруповань, були поширені майже на 40 % території, а тепер вони збереглися лише на площі, що становить близько 1%. Ядра концентрації ареалів «червонокнижних» видів рослин займають дуже незначну територію України, що видно з наступної карти (рис. 11). Очевидно, саме в цих ядрах має бути забезпеченою надійна система захисту видів рослин. Оскільки збереження видів можливе лише за умов підтримання відповідних рослинних асоціацій, то головним способом консервації біорізноманітності є збереження угруповань. Саме тому й було створено «Зелену книгу», в якій перераховано ті екосистеми, котрі потребують особливого режиму підтримки. До першого видання «Зеленої книги» було включено 27 синтаксонів різного рангу. Звісно, в збереженні біорізноманіття як рослинного, так і тваринного світу важливу роль відіграють заповідні території. В Україні на цей час нараховуються 4 біосферних заповідника (Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський і Дунайський), 20 природних заповідників, розташованих по всій території України, 41 національний природний парк і 24 заказника. На перший погляд, здається, що заповідних об’єктів в Україні є багато, Але це не так: за розрахунками оптимальної мережі заповідників ще необхідно збільшити території із заповідним режимом. Сучасні еколого-економічні розрахунки показують, що збереження біорізноманітності та генофонду Science and Science of Science, 2010, № 3

ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ УКРАЇНИ І СВІТУ — НЕОДМІННА ОСНОВА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ...

у будь-якому регіоні вимагає, щоб не менше 10 — 15% його площі було зайнято заповідними територіями. Останніми роками в Україні, як і в багатьох країнах, створюється екологічна мережа, мета якої полягає в забезпеченні міграції видів між заповідними територіями. Національна екологічна мережа України має бути складовою всеєвропейської екомережі, створення якої було схвалено Конференцією міністрів довкілля Європи у 1995 році. Збіднення видової біорізноманітності створює умови для проникнення в угруповання нових для країни видів. Далеко не завжди таке «збагачення» флори або фауни є корисним для людини. Так, загальновідомо, як, не маючи протидії, розмножувались кролі, яких завезли до Австралії. На цей час на території міста Києва оселилось більше 500 видів рослин-чужинців, і серед них, наприклад, амброзія, пилок якої викликає сильну алергію у людей. Для життя людей має величезне значення генетичне різноманіття культурних рослин і свійських тварин. Справді, людство на планеті зростає, а тим часом великі регіони світу страждають від нестачі продуктів харчування. Відомо біля трьохсот видів рослин, які використовуються як харчові, плодові, ягідні й овочеві культури. Проте з часом як основні харчові рослини виокремилося лише кілька видів, серед яких найбільші площі посівів займають пшениця, рис, кукурудза, ячмінь, соя, горох, овес. Відмітимо, що окультурення рослин відбулось кільк а

тисяч років тому, й на цей час не збереглося їх диких предків. Найголовнішим способом підвищення врожайності сільськогосподарських рослин є створення нових сортів, які характеризуються високою врожайністю, стійкістю до хвороб і шкідників, здатністю переносити посуху, коливання температур тощо. А для створення нових сортів необхідно мати якнайбільш широке генетичне різноманіття культурних рослин, їх достатньо багатий генофонд. Хоча всім зрозуміло, наскільки важливим є збереження генофонду культурних рослин, все ж спостерігаються величезні втрати генофондів цих рослин. Так, за даними ФАО ООН за минуле століття було втрачено 75% генетичного різноманіття культурних рослин. У Мексиці, котра є батьківщиною кукурудзи, втрачено 80% різновидів цієї культури. У Китаї у 1949 році вирощувалось біля 8000 сортів рису, а у 1970 їх залишилось лише 50. В Україні втрачаються генофонди кормових трав — конюшини, люцерну, еспарцету. Головною причиною таких разючих і болісних втрат біорізноманіття культурних рослин є те, що традиційні різновиди і сорти витісняються новими сортами. Керуючись лише запитами ринку, виробники харчових продуктів, нехтуючи необхідністю зберігати й збагачувати генофонд культурних рослин, ускладнюють майбутнє сільського господарства. Як бачимо, збереження біорізноманітності має займати чільне місце в екологічній стратегії сучасного світу.

Одержано 22.09.2010 Д.М.Гродзинский

Сохранение биоразнообразия Украины и мира — обязательное условие стабильного развития цивилизации Показано значение биоразнообразия для человечества, его состояние в мире и Украине в прошлом и сейчас, опасности, которые ему угрожают. Наука та наукознавство, 2010, № 3

Ю.В.Мойсеєнко

Маркетинговий комплекс промислової власності як елемент механізму взаємодії економіки та права Розглянуто питання трансформації маркетингового комплексу промислової власності на прикладі потоків інформації в економіці та правовому середовищі в контексті його апробації як одного з елементів формування механізму державної інноваційної політики. Роль знань в економічному розвитку національних економік постійно зростає, випереджаючи значущість засобів виробництва і природних ресурсів [1]. За оцінками Світового банку, фізичний капітал в сучасній економіці формує 16% загального обсягу багатства кожної країни, природний — 20%, а людський — 64%. У таких країнах, як Японія і Німеччина, частка людського капіталу у формуванні національного багатства становить до 80%. На сьогодні цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто завдяки застосуванню знання на практиці [2]. Дослідження показують, що в останні роки зацікавленість даною проблемою спостерігалась із боку відомих теоретиків соціоекономіки, таких як П. Друккер та Е. Тоффлер, котрі звернули увагу на роль знання як ресурсу управління та влади, а також з боку вчених, які вивчають організацію виробництва, технологію і стратегію управління, теорію організації та почали висувати теорії управління знаннями. Так, П. Друккер в одній із праць доводить, що в нових економічних умовах знання не є додатковим ресурсом того ж порядку, що й традиційні фактори виробництва — праця, капітал та земля, а взагалі — єдиний, значущий

ресурс. «І на заході, й на сході знання завжди співвідносилося зі сферою буття, існування. І, раптом, майже миттєво знання почали розглядати як сферу дії. Воно стало одним із видів ресурсів, однією зі споживчих послуг. У всі часи знання було приватним товаром. Нині практично вмить воно перетворилось на товар суспільний» [3]. У свою чергу товар як такий є об’єктом вивчення однієї з наймолодших економічних наук — маркетингу. Тож постає питання про можливість розгляду знань у вигляді товару як об’єкту вивченння маркетингу, а також про можливість застосування успішних маркетингових інструментів відносно такого товару, як знання. Метою статті є обгрунтування застосування методів маркетингу як одного з елементів формування механізму державної інноваційної політики. Поставлено задачу проаналізувати можливості застосування одного з найуспішніших маркетингових методів — маркетингового комплексу (який ще називають маркетинг-мікс) — шляхом апробації його в правовому середовищі відносно такого елементу інновацій, як об’єкт інтелектуальної власності, а також окреслити питання, відповіді на які ми можемо одержати завдяки використан-

Science and Science of Science, 2010, № 3

МАРКЕТИНГОВИЙ КОМПЛЕКС ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ...

ню маркетингового комплексу в рамках реалізації державної інноваційної політики. Під маркетинговим комплексом (marketing mix) ми розглядаємо набір контрольованих маркетингових інструментів (товар, ціна, методи розповсюдження і просування товару), сукупність яких компанія використовує для одержання бажаної реакції цільового ринку [4, с. 123]. Зважаючи на досить широке поле об’єктів, охоплених поняттям «інтелектуальна власність», звузимо об’єкт дослідження з об’єктів інтелектуальної власності до об’єктів промислової власності, головним чином патентів на винаходи, корисні моделі, промислові зразки. Наука як система знань в цілому і тим паче її окремі галузі розвиваються не за якоюсь ідеальною висхідною лінією з монотонними змінами, а за складною кривою, на якій у кожній конкретній області знання можна відмітити чергування періодів бурхливого розвитку та періодів певного спаду. І в минулому, і нині, й в майбутньому для всіх галузей знання ця нерівномірність загального ходу розвитку пов’язана, вочевидь, з діалектичним процесом переходу від кількісного накопичення нових фактів, досвіду, методів і т. п. до якісних змін у змісті самої науки [5, c. 84]. Для розуміння загального ходу розвитку науки важливо звернути також увагу [6] на той факт, що в XVIII і навіть у XIX ст. конкретному об’єкту реального світу відповідала, як правило, одна галузь науки, що його вивчала. У наш час все частішою і типовішою ситуацією стає вивчення одного й того ж об’єкту цілим комплексом наук. Поряд із цим зростає і роль наук, які одними й тими ж методами вивчають досить широке розмаїття об’єктів, що є традиційними предметами дослідження різних класичних наукових дисциплін. Наука та наукознавство, 2010, № 3

Якщо перейти далі до розгляду науки як єдиної системи, то не можна не відзначити ту обставину, що саме з викладеними вище її характерними ознаками пов’язаний сучасний процес диференціації та інтеграції1 окремих галузей знань. Цей один з найвідоміших і типових проявів міжнаукової взаємодії привертає увагу всіх, хто будь-коли описував закономірності розвитку сучасних наук. Така прискіплива увага до проблеми диференціації та інтеграції наук цілком виправдана. Вона обумовлена щонайменше наступними обставинами: проблема є типовою і показовою для сучасної стадії науково-технічного розвитку; явище диференціації та інтеграції наук справляє величезний практичний вплив на швидкі темпи розвитку наукового знання і удосконалення методів організації науки; з диференціацією та інтеграцією науки пов’язані також деякі тенденції зростання (появи) факторів негативного впливу на загальний хід єдиного наукового процесу; виникає потреба у прогнозуванні шляхів розвитку наук, напрямів удосконалення їх організації та принципів загальноприйнятого витлумачення суті та форм прояву диференціації та інтеграції наук [5, c. 86]. У підході дослідників до висвітлення цієї важливої проблеми міжнаукової взаємодії можна відмітити три різні тенденції. 1 Взагалі-то кажучи, загальноприйнятий вираз «інтеграція наук» не досить точний. Процес взаємодії наук, що випливає з даного виразу, зовсім не супроводжується об’єднанням раніше відокремлених наукових дисциплін в одну нову. Він означає лише встановлення між ними тісних зв’язків, розвиток спільних методів, устремління до досягнення нових цілей, однаково близьких ряду відокремлених раніше наук [5, с. 86].

Ю.В. Мойсеєнко

Є дослідники, схильні перебільшувати роль процесу диференціації наук. Так, М. М. Карпов [7, c. 193] трактує його як важливий фактор прискорення темпів развитку науки. У противагу йому Д. Прайс [8, c. 118] розглядає диференціацію наук і спеціалізацію вчених як вагому причину майбутнього «самозадушення» наук. Т. Кун, маючи принципово інші, ніж два попередніх автори, методологічні позиції, проводить помилкову, на наш погляд, «аналогію між развитком видів за Дарвіном і процесом розвитку наукових ідей». Його висновок полягає в тому, що «послідовні етапи цього процесу відрізняються один від одного все більшою і більшою спеціалізацією. І увесь процес здійснюється, як і біологічна еволюція, без будь-якої визначеної мети, він не прагне наукової істини...» [9, т. 2]. Протилежної думки, яка поля гає у прагненні до абсолютизації про цесу інтеграції наук, дотримуються такі вчені, як І. Малєцький та Є. Оль шевський [10]. При цьому питання про специфіку та механізм прояву диференціації практично не розглядається. Є і третя, найбільш численна, група авторів [11], котрі віддають належне і диференціації, й інтеграції, розглядаючи їх, однак, як більш чи менш самостійне явище в історії науки. На наш погляд, неупереджене і реалістичне врахування досвіду науки дозволяє певним чином висловитися проти абсолютизації явища диференціації й за необхідність розгляду диференціації та інтеграції як складових частин єдиного діалектичного процесу розвитку науки, в якому інтеграції належить провідна роль. Для аргументації цього підходу необхідно спробувати конкретно проаналізувати механізм взаємодії наук.

З цією метою знову повернемося до інформаційної інтерпретації наукового процесу. На рис. 1 представлена згідно концепції Г. М. Доброва найпростіша схема циркуляції інформаційних потоків, що відносяться до окремо взятої науки S, де In і Оut — відповідно «вхід» і «вихід» системи S, котрі пов’язують її як із зовнішніми спонукальними стимулами функціонування наукового процесу, так і з його цільовою направленістю. У контексті концепції Г. М. Доброва щодо циркуляції інформаційних потоків у науці також доцільно згадати лінгвістичну концепцію школи І. Р. Гальперіна [12]. Так, у процесі тривалих спостережень вчені з’ясували, що текст — це цілісність та завершеність, а речення у більшості випадків цих властивостей не мають. Текст містить в собі різноманітні види повідомлень, а речення зазвичай — лише один їх вид. У залежності від того, що саме повідомляється, можна виділити три види повідомлень, які називають фактуальною, концептуальною та підтекстовою інформацією. Фактуальна інформація тексту — опис фактів, подій, місця і часу дії,

Рис. 1. Потоки інформації в окремо взятій науці [5, c. 87] Science and Science of Science, 2010, № 3

МАРКЕТИНГОВИЙ КОМПЛЕКС ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ...

міркування автора, динаміка сюжету та ін. Концептуальна інформація (від лат. conceptio — «концепція», тобто «розуміння», «система поглядів») — відбиття світогляду автора, основної думки, ідеї твору. Цей вид інформації розкриває задум автора, відображає картину світу такою, якою він її собі уявляє. Концептуальна інформація не завжди ясно і чітко виражена словами. Вона часто випливає із взаємодії різних видів фактуальної інформації. Більше того, концептуальна інформація, й особливо в художніх творах, передбачає різне тлумачення, оскільки вона словесно не уточнюється. Підтекстова інформація також не виражена словами, вона лише мається на увазі. Ця інформація виникає завдяки здатності слів, словосполучень, речень в окремих невеликих відрізках тексту нести в собі прихований смисл. Розглянемо далі сутність потоків інформації, що циркулюють в самій науці, в узагальненому вигляді, та дамо їх більш детальну класифікацію. У потоці інформації до об’єкта вивчення Ов і від нього вирізняються три найважливіші складові: F (і відповідно F ′) — інформація про факти, відомі науці до (і після) вивчення об’єкта Ов; С (і відповідно С ′) — інформація про концепції, ідеї та теорії, прийняті в науці до (і після) вивчення об’єкта Ов; М (і відповідно М ′) — інформація про методи, технічні прийоми і засоби, якими оперувала наука до (і після) вивчення об’єкта Ов. У своїй праці Г. М. Добров відзначав, що в науках описових найбільш інтенсивним є потік F ′, котрий можна співставити з фактуальною інформацією, в науках теоретичних і добре формалізованих — поток С ′, який можна співвіднести з концептуальною інфорНаука та наукознавство, 2010, № 3

мацією, в науках експериментальних і прикладних — потоки M ′ і F ′, де потік M ′ досить часто подається у вигляді підтекстової інформації, беручи до уваги апріорну, зазвичай з точки зору авторів текстів, обізнаність їх читача з базовою інформацією такого потоку, навіть якщо його джерело походить із суміжної, а то й віддаленої за направленістю науки. Інтенсивність потоків інформації в цілому і кожної її складової зокрема має історично обумовлений характер. На певних стадіях розвитку даної науки вирішальну роль в її прогресі відіграє одна, друга чи третя складова загального потоку або ж їх комбінація. Цей процес в цілому має глибоко діалектичний характер. У ньому постійно присутні та у міру розвитку науки долаються протиріччя: 1) між потребою в нових фактах і методами (наявними засобами) їх одержання; 2) між можливостями, які відкриваються щойно створеними засобами здійснення наукових досліджень, і концепціями, теоріями та ідеями даної науки, що розвинулися в умовах інших методів і засобів ведення наукового процесу; 3) між накопиченими наукою фактами, з одного боку, та можливостями переробляти (аналізувати, узагальнювати, розвивати) цю інформацію, з іншого; 4) між щойно встановленими наукою фактами і явищами та можливостями їх пояснити, витлумачити та використати на основі усталених концепцій, теорій та ідей даної науки [5, с. 88]. Форми подолання цих протиріч і значимість для подальшого розвитку науки нових факторів, одержаних у результаті їх подолання, визначаються

Ю.В. Мойсеєнко

насамперед змістовними (а не власне інформаційними) характеристиками науки. Цим обумовлюється і різна роль, яку відіграють різні типи протиріч у загальному процесі діалектичного розвитку науки. Наприклад, останнє з перерахованих нами протиріч постійно властиве всьому багаторічному досвіду розвитку науки. Протиріччя ж, названі в пунктах 2 і 3, почали особливо помітно позначатися в сучасний період науково-технічного прогресу. Дія всієї сукупності протиріч приводить час від часу до радикального перетворення тієї чи іншої конкретної наукової дисципліни. Таке результуюче явище не без підстав називають революцією в даній науці. Причому відзначено, що історичні відрізки часу між двома такими радикальними перетвореннями мають яскраво виражену тенденцію до скорочення своїх масштабів: цикли в розвитку переважного числа наук стають більш короткими. Закономірне скорочення їх у часі й приводить до наукової революції. Вказане співпадіння у часі корінних перетворень в окремих науках не є випадковим чи статистично зумовленим. Тут має місце міжнаукова взаємодія. Першопричиною закономірної і все більш зростаючої потреби у взаємодії наук є та принципова обставина, що природа по своїй суті єдина: між об’єктами, які вивчаються різними науками, існує (явно чи не явно виражений) глибокий причинно-наслідковий зв’язок і, звичайно, різні сторони одного й того же об’єкту, досліджувані різними науковими дисциплінами, відображають лише частину єдиного комплексу властивостей, йому притаманних. У міру розширення та поглиблення наших знань про реальний, об’єктивно існуючий світ і про самі науки, що його

вивчають, неминучим і обов’язковим є все більш активна і свідомо організовувана взаємодія різних наук. Можна вказати на три принципово різні структурні типи механізму міжнаукової взаємодії: 1) вплив однієї з наук на традиційний об’єкт дослідження іншої науки; 2) вивчення одного й того ж обєкту двома різними науками; 3) вивчення досвіду одних наук методами і засобами іншої науки. У нашому конкретному випадку доцільно детально розглянути такий структурний тип механізму міжнаукової взаємодії, як вплив однієї з наук на традиційний об’єкт дослідження іншої науки (рис. 2). Хай дано дві відносно обособлені системи — науки S1 S22. В якийсь момент часу під впливом нових запитів життя, потрапляючи на «вхід» системи In2, а також у зв’язку зі складнощами, що створюються при вирішенні внутрішніх протиріч в самій системі S2, і беручи до уваги наявні (або ж виникаючі) можливості науки S1, наука S2 починає залучати до вивчення свого традиційного об’єкту Ов інформацію із системи S1. У щойно створеному потоці інформації I, як правило, особливо важливу роль відіграють дані про апробовані в науці ідеї та концепції С ′1 або (та) дані про методи і засоби наукового процесу М ′1. У результаті творчого використання цих нових можливостей відносно вивчення об’єкта Ов 2 істотно змінюються самі методи науки S1 (потік М ′2-1), збагачуються її концепції, теорії та ідеї (потік С ′2-1), помітно оновлюється і розширюється коло фактів і явищ (потік F ′2-1), що розглядаються наукою S2. 2 На цьому рисунку виключно для простоти викладення йдеться про дві науки, хоча насправді все сказане стосується n наук і m об’єктів [5, c. 90],що можна побачити на рис.3.

Science and Science of Science, 2010, № 3

МАРКЕТИНГОВИЙ КОМПЛЕКС ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ...

Рис. 2. Вплив однієї з наук на традиційний об’єкт дослідження іншої науки Переробка цих потоків інформації в системі S2 дозволяє не лише істотно змінити якісні та кількісні характеристики на «виході» Out 2, але й утворює зворотний потік інформації II до науки S1. У цьому потоці зазвичай знаходять місце і нові факти F ′′ 2, і (або) нові концепції С ′′2-1 та (або) нові методи М ′′2-1. Прийняття і переробка цього потоку інформації може у свою чергу сприяти збагаченню системи S2 та покращенню її характеристик на «виході» Out1.

Відзначимо, що при цьому як до, так і після деякого процесу міжнаукової взаємодії системи S1 та S2 продовжують зазвичай функціонувати і вирішувати свої специфічні задачі. Отже, розглянемо можливість застосування маркетингового комплексу промислової власності як елементу впливу на механізми інноваційного розвитку у вигляді міжнаукової взаємодії. На рис. 3 запропоновано відображення потоків інформації в економіці

Рис. 3. Потоки інформації в економіці та праві, виходячи з концепції маркетингового комплексу промислової власності на сучасному етапі його розвитку Наука та наукознавство, 2010, № 3

Ю.В. Мойсеєнко

та правовому середовищі, виходячи з концепції маркетингового комплексу промислової власності на сучасному етапі його розвитку. При цьому базову для дослідження систему знань в економіці було розподілено на підсистеми макро- та мікроекономіки. Підсистемою макроекономіки в даному дослідженні вважається економіка національного господарства як базова основа господарювання на всьому шляху від первіснообщинного ладу (зі збиранням і централізованим розподілом зібраних плодів і впольованих звірів) до сучасних основ державного регулювання національних економік. За базову підсистему правового середовища, зважаючи на досліджувану концепцію, автором обрано підсистему знань у сфері права інтелектуальної власності, зокрема в такій його частині, як право промислової власності, з метою уникнення надто широкого фокусування. За базу знань в мікроекономіці запропоновано підсистему знань маркетингу, зважаючи на наявність успішно апробованої концепції маркетингового комплексу. На даній схемі нижні індекси означають наступне: м — маркетинг; енг — економіка національного господарства; пів — право інтелектуальної власності. Верхні індекси означають: ′ — інформація, перероблена однією підсистемою; ′′ — інформація, перероблена двома підсистемами. Римські цифри означають послідовність руху потоку інформації між підсистемами. Символ U — операція об’єднання. На нашу думку, роль стартового потоку (римська цифра I) відіграли визначні винаходи XVIII—ХІХ ст. Адже винайдення парового двигуна та створення робочої машини здійснили революцію у промисловості й яскраво

висвітлили роль винахідників у цьому процесі [13, с 8]. Становлення капіталістичного способу виробництва з усією гостротою поставило проблему захисту винаходів. Це був період вільної конкуренції і торгівлі, на зміну якому прийшов період концентрації й монополізації промисловості. Поява патенту, котрий надавав би його власникові виключне право використання винаходу, була економічною необхідністю, бо промисловці прагнули і прагнуть вкласти свій капітал лише у підприємства, що гарантують прибуток [13, с. 9]. Французька буржуазна революція 1789 року проголосила права авторів і винахідників «невід’ємним правом громадянина і людини». Перший патентний закон у Франції прийнято 7 січня 1791 року, у США — у 1790 році. Конституція Cполучених Штатів Америки заклала підвалини патентного права, зобов’язавши конгрес «надавати авторам і винахідникам на обмежений термін виключне право на їх відкриття і твори». З розвитком капіталізму патентні закони почали приймати й в інших країнах: у Німеччині — в 1877 р., в Іспанії — у 1820, у Росії — в 1870 р. Сукупність усіх цих фактів у вигляді потоку інформації І (F ′енг) привела до укладення у 1883 році Паризької конвенції про охорону промислової власності та у 1886 році Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, що згодом стали базовими договорами для утворення Всесвітньої організації інтелектуальної власності у ХХ столітті. Більшість вчених визначають маркетинг як вид діяльності людини, спрямований на задоволення потреб за допомогою обміну. І хоча відносини обміну виникли практично одночасно з первісним суспільством, на думку Science and Science of Science, 2010, № 3

МАРКЕТИНГОВИЙ КОМПЛЕКС ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ...

більшості економістів остаточне становлення маркетингу як окремої науки відбулося відразу після «великої депресії» 1923—1933 рр. Проте існують й інші думки з цього приводу. Так, Пітер Друккер вважав Японію батьківщиною маркетингу. У 1690 році в Токіо засновник у майбутньому знаменитого роду Міцуї відкрив перший універсальний магазин. У цьому магазині він здійснював торговельну політику, що випереджала свій час приблизно на 250 років. Вперше в історії торгівлі хазяїн магазину орієнтувався на своїх покупців, закуповуючи тільки те, що мало попит, надаючи систему гарантій якості товару, постійно розширюючи його асортимент. На Заході про початки маркетингу можна говорити лише починаючи із середини ХІХ століття. І першим, хто висловив думку про те, що маркетинг повинен бути центральним напрямом діяльності підприємства, а робота зі своїми споживачами — завданням менеджера, був Сайрус Маккормік. Ця людина більше відома як винахідник комбайна, однак саме він створив такі напрями маркетингу, як цінова політика, вивчення ринку, сервісне обслуговування. Як академічна наука маркетинг виник в Америці. Вперше курси маркетингу почали викладати в Іллінойському та Мічіганському університетах у 1901 році. Саме тому батьківщиною сучасного маркетингу прийнято вважати США. Період виникнення і формування сучасної концепції маркетингу, на нашу думку, тісно пов’язаний з процесом поступового насичення ринку споживання виробленими благами, який вже активно відбувався в середині ХХ століття в найбільш розвинених капіталістичних країнах. Відтепер мало Наука та наукознавство, 2010, № 3

було виготовити продукт для того, щоб його продати і одержати прибуток, бо споживач почав диктувати виробникові різні смаки і вподобання, врахування яких потребувало певних змін у виробництві. Метод сегментування ринку охопив не лише класичні товари та послуги, а й норми законів. Відтак з’явилися винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, тобто все те, що раніше повністю вкладалося в узагальнюючий термін — промислова власність. Паралельно із сегментуванням ринків після закінчення другої світової війни заново активізувалися процеси лібералізації міждержавної торгівлі, що були, по суті, заморожені в результаті великої економічної депресії 30-х років і певним чином ізольовані в залежності від приналежності країни до тієї чи іншої сторони світового військового конфлікту. Першими лібералізацію розпочали країни так званого «золотого мільярду», уклавши між собою Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (1947 рік), що стала базовою угодою сучасної Світової організації торгівлі. Саме потужний інформаційний потік ІІ (С ′м U М ′м) у вигляді маркетингових концепцій і методів призвів до виникнення в межах правового поля цілої низки міжнародних угод у сфері інтелектуальної власності, починаючи від Договору про міжнародну патентну кооперацію (1970 рік) і закінчуючи Угодою Світової організації торгівлі про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (1994 рік). Названі угоди відіграли важливу роль у лібералізації світової торгівлі не лише на ринках товарів і послуг, а й на ринку об’єктів права промислової власності, активізували трансфер технологій і стали уособленням мар-

Ю.В. Мойсеєнко

кетингової концепції диверсифікації ринків збуту у правовому середовищі. Відображення в ньому маркетингового методу сегментації можна простежити на прикладі укладання численних міжнародних угод-класифікаторів, які дозволили розмежовувати ті чи інші сегменти ринків вже на базі правових норм. Наприклад, для промислової власності це Міжнародна класифікація товарів і послуг (1957 р.), Міжнародна класифікація промислових зразків (1968 р.), Міжнародна патентна класифікація (1971 р.). Україна формально лише віднедавна долучилася до Світової організації торгівлі, зокрема й до Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, яка набула чинності в нашій країні 16 травня 2008 року. Цьому передував тривалий процес адаптації українського правового середовища до норм і правил світової торгівлі, продиктованих консенсусним рішенням національних економік понад 150 країн. Зокрема, у сфері торгівлі об’єктами права промислової власності Україна адаптувала своє законодавство до міжнародних вимог ще 2003 року. Цей процес продовжується, зокрема у вигляді нормотворчості у сфері державного регулювання трансферу технологій. Успішне поєднання інформаційних потоків з маркетингу та економіки народного господарства в праві інтелектуальної власності можна побачити на прикладі визначення понять «патент» та «промисловий зразок», що наводяться в науково-технологічному тлумачному словнику під редакцією професора Пітера Уокера: Патент — документ, що надає винахідникові монопольне право на виробництво або маркетинг нового та

неочевидного пристрою, процесу, матеріалу чи хімічної сполуки протягом 20 років. Документ складається з двох частин, опису і формули. При цьому формула відображає суть і спосіб, її виклад є критичним для чинності патенту. Промисловий зразок — методи, що застосовуються для планування і збуту продукції, які полягають у спеціальному виразі зовнішнього вигляду і форми (в тому числі ергономіки). Є додатковим елементом інженерної розробки. Як бачимо, обидва визначення зі сфери права промислової власності у названому словнику безпосередньо пов’язані з маркетингом. Загальновідомо, що термін «маркетинг-мікс» вперше був озвучений у 1953 році Нілом Борденом у Президентському зверненні до Американської маркетингової асоціації 3. При цьому Борден використав роботи Джеймса Каллітона, в яких спеціаліста по маркетингу було охарактеризовано як людину, що комбінує у своїй роботі різноманітні елементи. Відповідно під терміном «маркетинг-мікс» («комплекс маркетингу») малося на увазі певне поєднання цих елементів. Вважалося, що різноманітне поєднання елементів може приводити до різних результатів діяльності на ринку. У 1960 році Маккарті запропонував класифікацію, названу «4Р» і об’єднуючу чотири елементи (product, place, price, promotion). Таким чином, концепція маркетингміксу за Маккарті визначалася набором основних маркетингових інструментів, що складають програму маркетингу: товарна політика (product), збутова політика (place), цінова по3

American Marketing Association — http://www. marketingpower.com. Science and Science of Science, 2010, № 3

МАРКЕТИНГОВИЙ КОМПЛЕКС ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ...

літика (price), політика просування (promotion). Вказані інструменти були виділені серед багатьох інших насамперед тому, що їх використання мало безпосередній вплив на попит, могло стимулювати споживачів до здійснення покупок. Здійнення маркетингових досліджень, аналіз сильних та слабких сторін фірми, сегментування та інші інструменти маркетингу, звісно, також допомогають маркетологу в його намаганнях збільшити попит на товари та послуги фірми, але мають лише опосередкований вплив. Наприклад, попит не зростає лише через те, що фірма провела маркетингове дослідження чи сегментування споживачів. Результати вдалого маркетингового дослідження можуть бути використані для зміни одного чи декількох елементів комплексу маркетингу і лише таким чином вплинути на споживчий попит. Іншою корисною властивістю складових маркетингового комплексу є його керованість: маркетолог може керувати кожним елементом з метою необхідного впливу на попит, обирати найбільш перспективні комбінації елементів. У більшості випадків адаптація маркетингового комплексу проводилася шляхом додавання одного чи декількох «Р» до мнемонічного списку «4Р» Маккарті. Можна навести ряд прикладів подібних доповнень. Насамперед слід згадати додаткові елементи, запропоновані одним з найвідоміших теоретиків маркетингу Ф. Котлером, — це політичний вплив (political power) і формування суспільної думки (public opinion formation). Ці додаткові елементи маркетингового комплексу були запропоновані Ф. Котлером у зв’язку з введенням поНаука та наукознавство, 2010, № 3

няття мегамаркетингу, під яким він розумів мистецтво надання благ сторонам, що не належать до цільових груп покупців і посередників, таких як агенти, дилери, брокери, а також таким сторонам, як уряди, профспілки та інші групи впливу, які можуть створити непереборні бар’єри для входу на потенційно привабливі ринки. При формуванні суспільної думки фірма намагається вплинути на нього головним чином шляхом масових комунікацій. З іншого боку, сила політичного впливу застосовується до «галузевих чиновників та представників уряду, що можуть виявити вплив на можливість входження і роботи на цільовому ринку з використанням витончених прийомів лобіювання і ведення переговорів з метою отримання бажаних результатів без відступу від своїх позицій». Наприклад, послуги часто надаються на ринках з високим рівнем регулювання, у таких випадках може існувати необхідність зміни регулюючих правил для збільшення рівня доступності ринку; лобіювання стає важливим видом маркетингової діяльності. Звичайно, визначення Маккарті (або класифікація «4Р») не було єдиною спробою систематизації знань у сфері маркетингу та класифікації значної кількості факторів, що впливають на попит. Але з багатьох запропонованих в 60-ті роки схем лише класифікація Маккарті стала справді загальноприйнятою. Виходячи з вищевказаного, на нашу думку, в сучасних умовах розвитку маркетингового комплексу доцільно сформулювати поняття про інформаційний потік ІІІ (F ′′пів+м), сутність якого полягає у визнанні інтелектуальної власності, в тому числі промислової власності, повноцінним товаром, як

Ю.В. Мойсеєнко

це зроблено у всьому цивілізованому світі, та детально проаналізувати майнові права промислової власності як товару у світлі концепції маркетингового комлпексу. Такий аналіз дозволяє здійснити спробу адаптації концепції маркетингу, якою користуються власники і споживачі технологій, створених на базі об’єктів промислової власності, до умов, принципів та правил державного регулювання економіки у вигляді одного з елементів механізму регулювання інноваційної діяльності, тобто державних рішень регуляторного характеру в сфері національної економіки й інноваційної діяльності, спрямованих на суб’єкти промислової власності. Наступним кроком є формування інформаційного потоку ІV (C ′′м+пів U М ′′м+пів) у вигляді маркетингових концепцій та методів, об’єктом дослідження яких є такий специфічний товар, як майнові права промисловї власності, з усіма його характеристиками та особливостями. У запропонованій схемі вказаний потік направлено з підсистеми маркетингу до підсистеми економіки національного господарства. Отже, базовими постулатами сукупного інформаційного потоку (показаними схематично на рис. 3), виходячи з концепції маркетингового комплексу промислової власності на сучасному етапі його розвитку, на нашу думку, є: 1) інтелектуальна, в тому числі промислова власність, — це товар, що має свої особливості з огляду на його форму у вигляді майнових прав інтелектуальної власності на об’єкти права промислової власності та характеристики, сформовані еволюційним розвитком економіки національного господарства; 2) розповсюдження об’єктів промислової власності значною мірою

пов’язане з національною політикою конкретної держави, а успішність реалізації розповсюджених об’єктів промислової власності у вигляді інноваційних технологій залежить від створення державою належних для цього умов; 3) ціна об’єкта права промислової власності — це вартість майнових прав інтелектуальної власності на об’єкти права промислової власності, визначена за допомогою національних і міжнародних стандартів оцінки; 4) в окремо взятій країні національна система зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти промислової власності, формує вартість створення об’єктів промислової власності, тобто, іншими словами, є бар’єром на шляху до входження на ринок інноваційних технологій й безпосередньо впливає на здатність міжнародної диверсифікації об’єктів права промислової власності, а отже, і захищених ними технологій в рамках діяльності на міжнародному ринку; 5) просування об’єктів права промислової власності й захищених ними інноваційних технологій здійснюється здебільшого власниками таких прав або технологій, а державна підтримка власників цих технологій, зокрема у вигляді формування та підтримки інноваційної інфраструктури держави, є запорукою більш успішного просування таких технологій на внутрішньому та міжнародному ринках. Перераховані вище постулати інформаційного потоку, на нашу думку, повністю або частково вже давно використовуються економіками-лідерами в інноваційній сфері, насамперед так званими «азійськими тиграми» (Південною Кореєю, Малайзією, Сінгапуром), Японією, США, хоча інформація про їх теоретичне узагальнення відScience and Science of Science, 2010, № 3

МАРКЕТИНГОВИЙ КОМПЛЕКС ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ВЗАЄМОДІЇ...

сутня. Найефективнішим інструментом для цього виступає маркетинговий комплекс промислової власності, що дозволяє більш усвідомлено і системно підходити до ухвалення рішень у сфері державного регулювання інноваційної діяльності. Таким чином, у статті на базі поєднання на принципах синергетики потоків інформації, оброблених трьома підсистемами знань — економікою національного господарства, правом інтелектуальної власності та маркетингом, — обґрунтовано до-

цільність застосування маркетингового комплексу промислової власності на сучасному етапі його розвитку як одного з елементів механізму державного регулювання інноваційної діяльності. Це пояснюється зручністю застосування такого механізму для здійснення додаткового (у сфері ринкових відносин) аналізу впливу регуляторних рішень в сфері інноваційної політики, а отже, для створення більших передумов успішного державного регулювання розвитку інноваційної економіки.

1. Федулова Л. Стратегія управління інтелектуальною власністю в умовах інноваційної економіки / Федулова Л. // Персонал — 2006.— № 11. — C. 72—79. 2. Стюарт Т. Богатство от ума / Стюарт Т.; пер. с англ. — Минск: Парадокс, 1998. — 346 с. 3. Друккер Питер Ф. О профессиональном менеджменте / Друккер Питер Ф.; пер. с англ. — М.: Изд-во «Вильямс», 2006. — 320 с. 4. Основы маркетинга / Котлер Ф., Армстронг Г., Сондерс Д., Вонг В.; пер. с англ. [2-е европ. изд.]. — М.; СПб.; Киев: Изд. дом «Вильямс», 2000. — 944 с. 5. Добров Г. М. Наука о науке / Добров Г. М.: [3-е изд., доп. и перераб.; отв. ред. Н. В. Новиков]. — Киев: Наук. думка, 1989. — 304 с. 6. Кедров Б.М. О диалектике современного естествознания / Кедров Б.М. // Наука и жизнь. — 1965. — № 9. 7. Карпов М.М. Основные закономерности развития естествознания / Карпов М.М. — Ростовна-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1963. 8. Science since Babylon. — London; New Haven, 1962. 9. Kuhn Th. The Structure of Scientific Revolutions / Kuhn Th. — Vol. 1, 2. — Chicago, 1962. 10. Malecki I. Some Regularities of the Development of Science in the Twentieth Century / Malecki I., Olszewski E.. — Warszawa: Organon, 1965. — № 2. 11. Tondl L. O vyvoji a charakteristikych rysech souca sne vedy / Tondl L. // Spolecnost a technicka revoluce. — 1965. — № 11. 12. Лінгвістика тексту [Електронний ресурс] // Енциклопедичний словник філолога. — Режим доступу: http://slovarfilologa.ru/100/. 13. Аріст Л. М. Дерзновенний світ винаходів / Аріст Л.М.; пер. з рос. — К., 2007. — 302 с.

Одержано 16.07.2010 Ю.В.Моисеенко

Маркетинговый комплекс промышленной собственности как элемент механизма взаимодействия экономики и права Рассмотрен вопрос трансформации маркетингового комплекса промышленной собственности на примере потоков информации в экономике и правовой среде в контексте его апробации как одного из элементов формирования механизма государственной инновационной политики.

Наука та наукознавство, 2010, № 3

Проблеми розвитку науковотехнологічного потенціалу В.М.Головатюк

Проблеми вимірювання й оцінки інноваційного потенціалу соціальноекономічного середовища Запропоновано авторську концепцію й методику вимірювання та оцінювання інноваційного потенціалу соціально-економічного середовища, яка базується на теоретичних та методологічних підходах до оцінювання ефективності науково-технічного потенціалу у контексті економіки знань, напрацьованих київською науковою школою наукознавства. Досліджуються також особливості взаємозв’язків і структурованості показників, що застосовуються для вимірювання та оцінювання інноваційного потенціалу. Аналіз вітчизняних та зарубіжних публікацій (Б.А.Маліцького, В.П. Соловйова, Бельтюкова Є.А., І.Ю. Єгорова, О.С. Поповича, В.П. Алек сандрової, І.О. Булкіна, В.А. Денисюка, Л.П. Кавуненко, Г.І. Калітича, С.І. Кравченка, Б.К. Лісіна, В.М. Фрідлянова, М. Ковальова, О. Шашко, О.С. Москвіної тощо), які розглядають проблеми вимірювання та оцінювання інноваційного потенціалу [1], дає підстави стверджувати, що дотепер не існує загальновизнаного підходу до вирішення цієї проблеми. Водночас визначена в Україні стратегія на впровадження соціально-орієнтованої моделі економічного й соціального розвитку обумовлює необхідність інтенсифікації процесів інноваційної сприятливості національної економічної системи. Тому збагачення арсеналу теоретичних і методичних підходів, що сприяють розробці та удосконаленню соціально-економічних механізмів активізації цього процесу, є нагальною сучасною проблемою.

Метою дослідження була розробка теоретико-концептуальних основ та інструментарію вимірювання й оцінювання інноваційного потенціалу соціальноекономічного середовища, а також вивчення особливостей структуризації та взаємозв’язків показників інноваційного потенціалу за матеріалами державної статистики України (Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. — К.: Держкомстат України, 2006). Особливістю підходу до вимірювання й оцінки інноваційного потенціалу є те, що він базується на емпіричних матеріалах державної статистики України. Зазначена обставина обумовлює можливість органам державної влади без значних додаткових фінансових витрат здійснювати моніторинг інноваційного розвитку і завдяки цьому з’являється реальний соціальноекономічний механізм впливу на інноваційний розвиток національної економічної системи в цілому, а також

Science and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

конкретних її територіальних утворень. Правомірність і коректність використання пропонованого емпіричного набору статистичних показників для оцінки інтегрального показника рівня інноваційного потенціалу обґрунтовані методами структурно-факторного аналізу математичної статистики. Дослідження існуючих у літературі підходів до вимірювання й оцінки інноваційного потенціалу свідчать про складність зазначеної проблеми та неоднозначність підходів до її рішення. Проте практично всі вони акцентують увагу на необхідності виділення в структурі інноваційного потенціалу ресурсних і результативної його складових. У даному трактуванні такими компонентами є: людський капітал інноваційного розвитку (K), інвестиційна підтримка науково-дослідної діяльності (F) і результативність інноваційної діяльності (R). У свою чергу результативність інноваційної діяльності складається з потенціалу інтенсивності виробництва прикладних знань (потенціалу створення неупредметнених технологій (B)) і виробничої результативності інноваційної діяльності (D). Теоретико-концептуальні основи Сутність інноваційного потенціалу соціально-економічного середовища у контексті Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [2] можна визначити як міру спроможності останнього трансформувати свої ресурси в інноваційний розвиток, продуктивне нарощування своїх інноваційних якостей та можливостей. Основними компонентами ресурсної складової можна вважати людський капітал як головну креативну Наука та наукознавство, 2010, № 3

силу інноваційних перетворень (людський капітал інноваційного розвитку) та інвестиційну підтримку реалізації науково-дослідницької функції інноваційного потенціалу. У концепції Г.С. Беккера [3] економічний підхід до людського капіталу виходить із припущення про максимізацію корисності дій і розглядає, яким чином продуктивність людей та їх вигоди змінюються у ринкових та неринкових ситуаціях в залежності від інвестицій в освіту, професійну майстерність і знання. Дослідження проблем сутності людського капіталу засвідчують переважно якісний характер цього феномену. Так, Дж. Коулман [4] з цього приводу зазначає, що «так само, як фізичний капітал створюється змінами в матеріалах, з яких виготовляються знаряддя виробництва, удосконалюючи тим самим процес виробництва, людський капітал створюється шляхом внутрішньої трансформації самих індивідів, викликаної їх навичками й здібностями… Якщо фізичний капітал повністю відчутний на дотик, будучи втіленим в очевидних матеріальних формах, то людський капітал менш відчутний. Він проявляється в навичках і знаннях, придбаних індивідом». У цьому контексті В.В. Радаєв [5], дотримуючись точки зору, що «у своєму інкорпорованому стані людський капітал являє собою сукупність накопичених професійних знань, умінь і навичок, одержуваних у процесі освіти й підвищення кваліфікації, які згодом можуть приносити дохід — у вигляді заробітної плати, відсотка або прибутку», робить висновок, що «людський капітал безпосередньо пов’язаний із соціально-професійною стратифікаційною системою, в якій групи поділяють-

В.М. Головатюк

ся за наявною освітою й професійною кваліфікацією, умовами та змістом праці, що утворюють межі між професіями й спеціальностями… Безпосередньо вимірювати обсяги професійних знань і навичок зазвичай складно в силу їх якісної різнорідності. Тому найкращим стандартним вимірником обсягу накопиченого людського капіталу є опосередкований — час, витрачений на освіту й підвищення кваліфікації. Іншим непрямим кількісним вимірником може виступити, наприклад, рейтинг освітніх установ». Подальший розвиток концепцій змістовного наповнення категорії людського капіталу, моделей і методів його вимірювання та оцінки [6] більшою мірою акцентує увагу на інноваційних якостях та властивостях цього феномену, на тому, що він є головним джерелом інновацій та ідей. У цілому (за І.В. Соболєвою) у відповідності до логіки сучасних теорій людського капіталу, які поділяються науковою спільнотою, вважається, що він «втілений в окремій людській особистості, а сукупний національний запас людського капіталу дорівнює сумі запасів усіх громадян, проживаючих на території країни». У зазначеному контексті сучасні дослідження припускають, що креативність людського капіталу обумовлюється сукупністю проінвестованих суспільно корисних виробничих та загальнолюдських знань, навичок та здібностей, якими володіють люди і застосовують їх на практиці у повсякденному житті [7]. Як стверджують В.Л.Макаров [8] та Дж.Мокір [9], сукупність знань у суспільстві можна приймати рівною числу людей, що сумарно спожили всі види знань. Таким чином, зазначає В.Л. Макаров, економіка знань проду-

кує тим більший об’єм продукції, чим, з одного боку, більше знань створено ученими та, з другого боку, чим більше людей спожили ці знання. Експериментальні дослідження (за В.Л.Макаровим), проведені ученими Росії, засвідчують, що ефективність економіки знань передбачає дотримання певного оптимального співвідношення між усіма категоріями її осіб-учасників. Отже, у формуванні інноваційного потенціалу економіки знань важлива роль належить як спільноті вчених, так й іншим соціальнопрофесійним групам працівників, які доводять створені наукові знання до кінцевого споживача. Оптимальне ж співвідношення між такими соціальнопрофесійними категоріями населення може бути встановлено експериментальними моделями розвитку економічної системи. При цьому важливою умовою (за Г.М.Добровим [10]) має стати забезпечення ефективності наукового знання (характеризується системною зв’язкою трьох понять: «швидше», «ширше», «повніше»), досягнення «високого рівня «мистецтва сукупного робітника» та збігом мотивації праці усього розмаїття категорій працівників». Зазначені фактори у своїй сукупності «визначають соціальні передумови сприйнятливості продуктивними силами суспільства досягнень науки, їх динамічного оновлення». У свій час В.В. Налімов та З.М. Мульченко [11] зазначали, що «між наукою та технікою існує інформаційний бар’єр — інформаційні потоки науки, як правило, мало доступні інженеру. На кордоні цього бар’єру існують спеціальні трансформатори, що перетворюють інформаційні потоки науки у форми, доступні для інженерів». До таScience and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

ких перетворювачів та поширювачів інформаційних потоків науки (наукових знань) вони віднесли: по-перше, вищі навчальні заклади, які готують інженера на рівні сучасного розвитку науки; по-друге, різного роду спеціалізовані курси, призначені для ознайомлення інженера з новими науковими ідеями; по-третє, видання такої літератури, в якій нові ідеї різних галузей науки трактуються з позицій можливого застосування в техніці. Важливим висновком учених у контексті формування інноваційного потенціалу економіки є те, що «фронт технічних розробок, — на їх думку, — ймовірно, задається не стільки фронтом наукових досліджень, скільки станом та організацією систем перетворення інформації». Для підтвердження прогресивності цього висновку вони вважали за необхідне створення нових форм (центрів) саме таких трансформаторів (інтерпретаторів) інформаційних потоків науки. «Спеціалізовані й добре механізовані інформаційні центри, — на думку вчених, — повинні були б стати новою формою таких трансформаторів». У сучасних дослідженнях проблема ролі вчених-інтерпретаторів (вченихтрансформаторів) наукових знань у формуванні потенціалу інноваційної економіки знайшла подальший свій розвиток у концепції нарощування потенціалу суспільних можливостей дії. Так, Н.Штер [12], визначаючи знання як «здатність до дії», зазначав, що така форма знання, як наукове чи технічне знання («діяльнісна спроможність»), має особливий статус у сучасному суспільстві тому, що «ця форма знання перманентно, більшою мірою, ніж будь-яка інша, створює нові можливості дії, споживані та використовувані індивідами, фірмами та державами», і у Наука та наукознавство, 2010, № 3

такий спосіб нарощуючи та поширюючи потенціал суспільних можливостей дії. Саме тому «вчені-інтерпретатори повинні спочатку дійти якогось «висновку», і лише потім нові теоретичні знання стають «практично дійовими». Цю задачу — завершити наукові дослідження осмисленням результатів та зробити їх «корисними» — виконують у сучасному суспільстві «працівники знання». Праця, заснована на знанні, існувала і раніше; «експерти» існували завжди. Особливістю ж нинішнього етапу є те, що число професій, сполучених із заснованою на знанні працею, зростає, у той час коли частка робочих місць, потребуючих обмежених когнітивних навиків, стрімко зменшується». Концепція зростання у сучасному суспільстві числа робочих місць та професій, сполучених із заснованою на знанні працею, у П.Друкера [13] досліджується в контексті еволюції знання загального до комплексу численних високоспеціалізованих галузей практичних знань. Саме цей феномен знання, на його думку, є особливістю сучасного суспільства знань. «Те, що ми зараз називаємо знанням, — зазначає П.Друкер, — повсякчасно доказує свою значимість і перевіряється на практиці. Знання сьогодні — це інформація, маюча практичну цінність, що слугує для одержання конкретних результатів. Причому результати проявляються поза людиною — у суспільстві, економіці чи у розвитку самого знання. Для одержання скільки-небудь значимих результатів у будь-якій сфері потребуються знання високоспеціалізовані». … «Перехід від загального знання до комплексу спеціалізованих знань перетворює знання в силу, спроможну створити нове суспільство. Але слід мати на увазі, що

В.М. Головатюк

таке суспільство має бути засноване на знаннях, організованих у вигляді спеціалізованих дисциплін, і що членами його повинні бути люди, які володіють спеціальними знаннями у різних сферах. Саме в цьому їх сила та ефективність. Тут, у свою чергу, постають фундаментальні питання: про цінності, про спільне бачення майбутніх перспектив, про переконання, — про все те, що забезпечує цілісність суспільства як єдиної системи і робить наше життя значимим та осмисленим». Таким чином, завдяки розвитку зазначених суспільно значимих процесів досягається можливість забезпечення необхідних соціальних передумов для сприйнятливості продуктивними силами новітніх досягнень науки, що обумовлює подальший розвиток та накопичення його інноваційного потенціалу. Концептуально модель створення та розвитку інноваційного потенціалу економіки можна визначити, базуючись на положеннях теорії суспільства знань Дж. Мокіра [9], в якій системно досліджуються взаємозв’язки та співвідношення різних видів корисного знання. Виходячи із його концепції, можна вважати, що інноваційний потенціал економіки формується у безупинній взаємодії «пропозиціонального» (куди входить і наука) та «прескриптивного»знання за рахунок безперервного розширення «фактичної епістемологічної бази технічних навиків» і «зростання відносної значимості об’єму наукової складової пропозиціонального знання». Вивчаючи історичний контекст взаємозв’язку між різними видами знань, учений дійшов висновку, що сучасне економічне зростання відбувається головним чином саме завдяки тому, що «епістемологічна база нових

технологій», почавши розширюватися у другій половині ХVІІІ сторіччя, продовжувала розширятися й до теперішнього часу. Це забезпечувало, на його думку, можливість суспільству виробляти дешевші та якісніші товари, обумовлюючи при цьому «зростання відносної значимості об’єму наукової складової пропозиціонального знання» як ознаки технологічного удосконалення та розвитку. Таким чином, продуктивність накопичення та розвитку інноваційного потенціалу економіки вирішальною мірою визначається ефективністю взаємодії різних видів суспільно корисних знань. Водночас, як засвідчують і дослідження вченого, на характер розвитку інноваційного потенціалу важливий вплив має та обставина, що і дотепер можливості доступу до накопичених суспільно корисних знань визначаються приналежністю до тієї чи іншої соціально-професійної спільноти, обмін знаннями між якими ускладнений. «На ступінь технологічного розвитку, — зазначає Дж. Мокір [9, с.22], — сильний вплив має той факт, що люди, які вивчають закони природи, та ті, хто займається економічним виробництвом, упродовж більшого проміжку історії в цілому представляли різні соціальні групи. Обмін знаннями між ними та легкість доступу до сховищ знань у суспільстві мали вирішальне значення при поясненні прогресу минулих сторіч. Ступінь доступності відігравала таку роль, оскільки корисне знання може стати економічно значимим тільки у тому випадку, якщо воно розсіяне; спосіб доступу визначався інститутами, положенням і технічними засобами зв’язку. Сьогодні в набагато більшій Science and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

мірі, ніж в минулому, ті, хто створює нову техніку і нові продукти, повинні мати відповідний рівень підготовки та необхідні засоби, що забезпечують легкість доступу до пропозиціонального знання, яке служить епістемологічною базою для нового пропонованого знання». Важливість проблеми створення соціальних передумов сприйнятливості суспільною практикою досягнень науки, її потенціалу обумовлюється й тим, що до моменту застосування в економіці наукових знань, втілених у нових і особливо революційних технологіях, проходить тривалий час. Вони починають відбиватися на ефективності та зростанні продуктивності праці лише після того, коли їх розповсюдження у тій чи іншій галузі набуде певної «критичної маси». Як вважають експерти — досягне 50% [14]. Тому нарощування інноваційного потенціалу економіки за рахунок розширення комплексу високотехнологічних галузей практичних знань мало б здійснюватись одночасно в умовах суттєвого зниження витрат на доступ до накопиченого колективного суспільно корисного знання. Як один із економікоорганізаційних підходів до зниження таких витрат можна розглядати механізм забезпеченості зростання наукового потенціалу суспільної практики. «Від спеціаліста, — як засвідчують дослідження О.М.Новікова [15], — сьогодні потребуються, окрім професійних знань, вміння швидко освоювати нову інформацію, широта кругозору, здатність до діалектичного та логічного мислення та системного аналізу, тобто навики наукової методології, які можна сформувати лише в процесі включення у науково-дослідницьку діяльність». Наука та наукознавство, 2010, № 3

Таким чином, «інноваційність практики стає атрибутом часу». Відбувається «стрімке зближення способу мислення практичних працівників та учених, зростає роль наукових методів у практичній діяльності». Якщо раніше «учені та практичні працівники знаходились, можна сказати, на різних полюсах, хоча і взаємозв’язаних: на одному полюсі «теорія», на другому — «практика», то нинішня ситуація досить суттєво і стрімко змінюється. Виникає новий «тандем»: на одному полюсі учений, що професійно займається наукою, на другому полюсі практичний працівник, але теж учений, суміщуючий свою практичну діяльність з науковими дослідженнями». Першу категорію науковців О.М. Новіков визначив як «учених-теоретиків», другу — «учених-прак тиків». «І розмова у них відбувається як би «на рівних». Таким чином, у формуванні та нарощуванні інноваційного потенціалу економіки поряд з важливістю продукування наукових знань важливе значення має і спроможність різних соціально-професійних категорій соціально-економічного середовища до сприйняття таких нових знань. Тобто при вимірюванні та оцінці інноваційного потенціалу важливу роль відіграє структурованість людського капіталу. Структурованість людського капіталу можна, зокрема, простежити на основі порівняльного аналізу моделей економічного зростання за участю людського капіталу. Такі моделі можуть слугувати тією методологічною основою, за допомогою якої обґрунтовуються необхідність та напрями врахування якостей феномену накопичення інноваційного потенціалу економіки за рівнем людського капіталу різних соціально-професійних спільнот.

В.М. Головатюк

Так, базуючись на дослідженнях І. Радіонової [16], де здійснено відповідний порівняльний аналіз моделей економічного зростання за участю людського капіталу, виходячи із того, які з них з’явилися першими, частіше інших цитувалися в науковій літературі та застосовувалися в подальших дослідженнях, можна визначити відповідні аспекти структурованості людського капіталу. У моделі П.Ромера складовими людського капіталу (за І.Радіоновою) є: а) фізичні спроможності осіб, зайнятих у виробництві; б) освіта, що враховує навчання у початковій та середній школах; в) сукупний досвід, набутий у процесі роботи; г) наукові знання (досвід), здобуті після середньої школи. Водночас для зазначеної моделі характерними є деякі уточнення. Насамперед це стосується такої складової, як наукові знання. Наукові знання поділяються на фундаментальну та прикладну науку. По-друге, стосовно освіти уточнюється, що «економічне зростання забезпечується не приростом показника освіти, а його досягнутим рівнем». У моделі Д.Ромера людський капітал має такі структурні ознаки: а) набуті професійна здатність, навички та конкретні знання працівників; б) накопичення кожним працівником людського капіталу (засвоєння ним нових знань та навичок) зростає на базі вже набутого запасу; в) некваліфікована праця, «нібито одержана працівником у спадок», і кваліфікована — свідомо набуті виробничі навички й знання; г) оцінюється через кількість років навчання.

У цій моделі розмежовуються абстрактне й конкретне знання. Людський капітал пояснюється врахуванням лише конкретного знання, що змінює продуктивність праці. Механізм накопичення людського капіталу реалізується зміною «співвідношення між кількістю населення, яке навчається, і того, яке працює, на користь першого». Менш структурований людський капітал у моделях Р. Лукаса та Г. Манківа — Д. Ромера — Д. Уейла. Так, у моделі Р. Лукаса використовуються дві складові людського капіталу. Поперше, «загальний рівень умінь (професіоналізму)», що реалізується продуктивною працею осіб, які зайняті у конкретному виробництві. По-друге, «запас людського капіталу», формується у суспільстві та створює вигоди для усіх суб’єктів економічної ситеми. У моделі Г.Манківа — Д.Ромера — Д.Уейла людський капітал охоплюється середньою шкільною освітою, а прямими витратами уряду оцінюється його рівень. Накопичення людського капіталу визначається відсотком населення працездатного віку (15 — 19 років), яке навчається у школі. Достатньо широким спектром якостей структура людського капіталу представлена в дослідженнях Р.М. Нурєєва [17]. Людський капітал як запас — а) природні здібності; б) загальна культура; в) знання загальні та спеціальні; г) придбані здібності, навички, досвід; д) уміння їх застосовувати у належний момент та належному місці. Людський капітал як потік доходів — вкладення в людський капітал стають вагомим активом, що забезпечує більш високий потік доходів упродовж усього життя людини. У сучасних дослідженнях популярності набувають розширені трактуванScience and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

ня людського капіталу. Серед додаткових опосередкованих індикаторів накопиченого людського капіталу зазвичай використовують чисельність і частку серед населення дослідників, володарів наукових ступенів, частку зайнятих у нематеріальному інвестиційному комплексі — НДДКР та освіті, а також показники потоку: охоплення різними рівнями освіти відповідних вікових когорт, чисельність студентів, аспірантів і докторантів, частку витрат на освіту та науку у ВВП тощо [6, с.16—18]. Досить широку трактовку людський капітал має у концепції розвитку людського потенціалу [18]. Таким чином, базуючись на вищенаведеному аналізі та узагальню ючи його положення, можна визначити людський капітал інноваційного розвитку як частину людського капіталу, що охоплюється працюючим населенням з повною вищою освітою, а також його поповненням, яке відбувається за рахунок категорії населення працездатного віку, яке навчається у вищих навчальних закладах ІІІ—ІV рівнів акредитації. Зазначений підхід до визначення людського капіталу інноваційного розвитку враховує, зокрема, й ті характерні особливості реального процесу новаторства, які існують в залежності від рівня освіти людського капіталу. Так, в Україні у 2007 році повну вищу освіту мали 92% винахідників та авторів промислових зразків від їх загальної чисельності, початкову або базову вищу освіту — 4,8%. І лише 3,4% новаторів були працівниками робочих спеціальностей [19]. Тому логічно, що людський капітал інноваційного розвитку (ресурсна складова) має враховувати: 1) науково-дослідницький потенціал сфери науки (чисельність дослідНаука та наукознавство, 2010, № 3

ників та технічних фахівців, які виконують наукові та науково-технічні роботи); 2) науково-прикладний потенціал працівників (поза сферою науки): науковий потенціал суспільної практики (чисельність науковців вищої кваліфікації поза сферою науки); потенціал працівників з повною вищою освітою поза сферою науки без наукового потенціалу суспільної практики; 3) потенціал поповнення людського капіталу інноваційного розвитку (чисельність студентів ВНЗ ІІІ—ІV рівнів акредитації). Стосовно другої ресурсної складової інноваційного потенціалу — інвестиційної підтримки його науководослідницької функції, то вона обумовлюється пріоритетною роллю науки у процесах змін сучасної економіки, що у концепціях інноваційної економіки зазвичай розглядається як першооснова такого розвитку. Причому, як засвідчують численні дослідження, «профіль» науково-дослідницької функції інноваційного потенціалу визначається переважно національними факторами та джерелами фінансування. У цьому контексті слід зазначити, що відповідно до системної концепції, яка запропонована Б.А. Маліцьким [20], науково-технічний потенціал трактується як особлива продуктивна сила суспільства, як база знання, що розвивається, та один із провідних факторів духовного відтворення. Розгляд науково-технічного потенціалу з таких системно-функціональних позицій дозволяє підійти більш об’єктивно та конструктивно до дослідження методологічних і методичних проблем його розвитку й функціонування у складі інших потенціалів суспільства, у силу чого

В.М. Головатюк

об’єктивно виникає й закономірність зміни провідної ролі науки у відтворювальному процесі. Саме зі зростанням ролі науки пов’язане стійке зростання економіки. Якщо критичне значення наукоємності ВВП ≤ 0,9%, наука проявляє себе в основному як затратна галузь народного господарства. І лише після нарощування наукоємності ВВП > 0,9% можлива реалізація економічної функції науки, отримання економічної віддачі від інвестицій у цю галузь. Таким чином, доцільно, щоб друга ресурсна складова інноваційного потенціалу — інвестиційна підтримка реалізації науково-дослідницької функції інноваційного потенціалу — враховувала: 1) джерела фінансування (бюджетні кошти, власні кошти науко-дослідних установ, кошти замовників підприємств та організацій країни, кошти бюджету території та інші джерела); 2) середньорічну вартість основних засобів організацій наукової та науково-технічної сфери діяльності; 3) капітальні вкладення установ наукової та науково-технічної сфери. Щодо результативної складової інноваційного потенціалу, то перелік таких детермінант логічно обумовлюється особливостями ролі технологічного потенціалу різного рівня економічних систем у сучасному розвитку інноваційної економіки. Тому, з одного боку, детермінанти результативності інноваційної діяльності обумовлюються результативністю наукового потенціалу, що відтворюється технологічним потенціалом, з другого, як вважає Б.А. Маліцький [21], виробничою результативністю використання наукових результатів — досягнутими виробничими результатами, найбільшою мі-

рою обумовлених науковими досягненнями. Виходячи з того, що технологічний потенціал охоплюється потенціалами неупредметнених технологій та технологічних інновацій, а виробничі здобутки, які найбільшою мірою обумовлені науковими досягненнями, визначаються експортом наукоємної продукції та валовою доданою вартістю галузей переробної промисловості, доцільно результативну складову інноваційного потенціалу представити у такий спосіб: 1) потенціалом інтенсивності процесу виробництва прикладних знань (потенціалом створення неупредметнених технологій [22]): а) витратами [23], пов’язаними з охороною прав на об’єкти промислової власності та раціоналізаторські пропозиції; б) чисельністю винахідників, авторів промислових зразків та раціоналізаторських пропозицій; в) поданими заявками на отримання охоронних документів щодо прав на об’єкти промислової власності та раціоналізаторські пропозиції; 2) виробничою результативністю інноваційної діяльності: рівнем насиченості економічної діяльності інноваційними процесами: обсягом витрат на технологічні інновації [22, с.22; 23, с.91]: а) продуктові; б) процесні; рівнем інноваційності готової продукції, що випускається, та послуг: а) обсягом реалізованої інноваційної продукції у країні; б) обсягом інноваційної продукції, реалізованої за межі країни; рівнем наукоємності продукції, що випускається: Science and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

а) валовою доданою вартістю галузей переробної промисловості. Таким чином, узагальнення та систематизація методологічних підходів до трактовки сутності інноваційного потенціалу дозволяють визначити головні умови, які мають ним забезпечуватись для інноваційного розвитку соціально-економічного середовища. Насамперед мають бути забезпечені можливості для ефективного продукування наукових знань, що розвиваються. По-друге, рівень підготовленості соціально-економічного середовища має відповідати адекватному сприйняттю наукових знань та ефективній їх трансформації у форми, доступні для суспільної практики. По-третє, інвестиційне забезпечення має бути спрямованим на реалізацію економічної функції науки. По-четверте, результативність інноваційної діяльності має забезпечуватись: а) інтенсивним виробництвом прикладних знань (накопиченням потенціалу неупредметнених технологій) та б) ефективною виробничою результативністю інноваційної діяльності. Взаємозв’язки та структурованість показників інноваційного потенціалу Встановлення характеру взаємозв’язків між показниками інноваційного потенціалу є підґрунтям для визначення їх місця та вагомості в ієрархічній системі, яку пропонується використовувати при обрахунках інтегрального індексу інноваційного потенціалу. Аналіз структури взаємозв’язків показників інноваційного потенціалу здійснюється за допомогою авторської матричної моделі побудови орієнтованого дендриту досліджуваних чинників та первинного їх угрупування. ЗаНаука та наукознавство, 2010, № 3

значений метод базується на розвитку ідей та принципів графічного методу класифікації за допомогою максимального діаметра груп В.Плюти [24, с.33]. Вибір методу дендритів для означеного аналізу пояснюється тим, що за допомогою цього методу є можливість вивчати особливості саме структури взаємозв’язків показників. Окрім того, він відносно простий у використанні, достатньо наглядний і ефективний при об’єднанні показників у фактори. Для вивчення структури взаємозв’язків показників інноваційного потенціалу можна застосовувати й ін ший відомий метод кореляційних плеяд В.П.Терентьєва [25]. Слабкість останнього у порівнянні з методом дендритів В.Плюти полягає в тому, що на кожній ітерації цього методу знаходиться показник, який найбільш тісно пов’язаний з одним із двох показників, що розглядалися на попередній ітерації. У методі В.Плюти на кожній ітерації знаходиться показник, який найбільш тісно пов’язаний з одним із тих показників, що були виділені на всіх попередніх ітераціях. Окрім того, вже в результаті первинного угрупування показників формуються діючі фактори. Матриця евклідових відстаней, що використовується для побудови орієнтованого дендриту чинників інноваційного потенціалу та первинного їх угрупування, формується на основі матриці рангових коефіцієнтів кореляції Спірмена, розрахованих для цих показників. Застосування рангових коефіцієнтів кореляції обумовлено тим, що первинні статистичні дані, які використовуються у дослідженні, виходять за межі довірчого інтервалу ±3 . Характер структурованості взаємозв’язків показників інноваційного потенціалу представлено на рисунку.

В.М. Головатюк

Упорядкування показників інноваційного потенціалу у дендриті, побудованому на їх множині. 2005 р. Джерело: авторська розробка.

За результатами первинного угрупування у дендриті показників інноваційного потенціалу можна поділити їх насамперед на дві групи. Першу підмножину утворюють ті показники, які у дендриті відособлені (не входять до самостійних локальних їх скупчень). Тому відповідно до принципів факторного аналізу й формування первинного угрупування чинників у дендриті, побудованому на їх множині, вони можуть вважатися такими, що відіграють самостійну роль у створенні інте-

гральної якості інноваційного потенціалу. Тобто виступати самостійними факторами його аналізу. Таким чином, в інтегральній характеристиці інноваційного потенціалу такі показники доцільно використовувати з коефіцієнтом ієрархії, рівним одиниці. Друга підмножина показників у дендриті утворює чотири самостійні локальні скупчення. Три з них об’єднують по два показники, одне — три. Це такі скупчення показників: (k1,k2), (k3,k4), (d1,d4) та (b1,b2,d2). Science and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

Таблиця 1

Коефіцієнти ієрархії показників, що входять до скупчень у дендриті Перелік показників k4 b1 b2

0,677

0,127

0,393

0,990

0,195

0,842

0,158

0,284

0,716

0,095

1,089

0,768

0,650

0,314

0,531

0,374

0,674

0,326

Джерело: авторські розрахунки.

Таблиця 2

Показники вимірювання та оцінки інноваційного потенціалу соціально-економічного середовища № п/п 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

12 13 14 15

Показники 1. Людський капітал (кадровий потенціал) інноваційного розвитку (K) 1.1. Дослідницький потенціал науки: k1 — чисельність дослідників (на 10 тис. осіб економічно активного населення), осіб; k2 — чисельність технічних фахівців, які виконують наукові та науковотехнічні роботи (на 10 тис. осіб економічно активного населення), осіб. 1.2. Науково-прикладний потенціал працівників поза сферою науки: 1.2.1. Науковий потенціал суспільної практики (чисельність науковців вищої кваліфікації поза сферою науки): k3 — чисельність докторів наук, які зайняті в економіці поза сферою науки (на 10 тис. осіб економічно активного населення), осіб; k4 — чисельність кандидатів наук, які зайняті в економіці поза сферою науки (на 10 тис. осіб економічно активного населення), осіб. 1.2.2. Потенціал працівників з повною вищою освітою поза сферою науки без наукового потенціалу суспільної практики; k5 — чисельність працівників з повною вищою освітою поза сферою науки без спеціалістів, які мають науковий ступінь (на 10 тис. осіб економічно активного населення), осіб. 1.3. Потенціал поповнення людського капіталу інноваційного розвитку: k6 — чисельність студентів вищих навчальних закладів ІІІ—ІV рівнів акредитації (на 10 тис. осіб економічно активного населення), осіб. 2. Інвестиційна підтримка науково-дослідницької діяльності (F) f1 — обсяг фінансування наукових та науково-технічних робіт з держбюджету (на одного працівника основної діяльності наукових організацій), тис. грн.; f2 — обсяг фінансування наукових та науково-технічних робіт за власні кошти (на одного працівника основної діяльності наукових організацій), тис. грн.; f3 — обсяг фінансування наукових та науково-технічних робіт за кошти замовників підприємств та організацій України (на одного працівника основної діяльності наукових організацій), тис. грн.; f4 — обсяг фінансування наукових та науково-технічних робіт з місцевих бюджетів та інших джерел (на одного працівника основної діяльності наукових організацій), тис. грн.;

Наука та наукознавство, 2010, № 3

В.М. Головатюк

Закінчення таблиці 2 f5 — середньорічна вартість основних засобів організацій, що займаються 16 науково-технічною діяльністю (на одного працівника основної діяльності наукових організацій), тис. грн.; f6 — капітальні вкладення організацій, що займаються науково-технічною 17 діяльністю (на одного працівника основної діяльності наукових організацій), тис. грн. 3. Результативність інноваційної діяльності (R) 3.1. Потенціал інтенсивності виробництва прикладних знань (потенціал 18 створення неупредметнених технологій (B): b1 — витрати, пов’язані з охороною прав на об’єкти промислової власності 19 та раціоналізаторські пропозиції (на 10 тис. осіб економічно активного населення), грн.; b2 — чисельність винахідників, авторів промислових зразків та 20 раціоналізаторських пропозицій (на 10 тис. осіб економічно активного населення), осіб; b3 — кількість поданих заявок на отримання охоронних документів на 21 використання об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій (на 100 тис. осіб економічно активного населення), одиниць. 22 3.2. Виробнича результативність інноваційної діяльності (D) 23 3.2.1. Рівень насиченості економічної діяльності інноваційними процесами: d1 — обсяг витрат на продуктові інновації (на 1 особу економічно активного 24 населення), грн.; d2 — обсяг витрат на процесні інновації (на 1 особу економічно активного 25 населення), грн. 26 3.2.2. Рівень інноваційності готової продукції та послуг: d3 — обсяг реалізованої інноваційної продукції у країні (на 1 особу 27 економічно активного населення), грн.; d4 — обсяг інноваційної продукції, реалізованої за межі країни (на 1 особу 28 економічно активного населення), грн. 29 3.2.3. Рівень наукоємності випущеної продукції: d5 — валова додана вартість галузей переробної промисловості (на 1 особу 30 економічно активного населення), грн. Джерело: розроблено з використанням матеріалів державної статистики України.

В інтегральній характеристиці інноваційного потенціалу зазначені показники доцільно використовувати з урахуванням їх коефіцієнтів ієрархії. Коефіцієнти ієрархії для показників, що входять у скупчення, розраховуються на основі модифікованого методу В.Плюти [24, с. 42], який можна назвати методом потенціалу сусідства. Вибір саме цього методу обумовлений простотою його застосування,

а також тією обставиною, що він, на відміну від інших, дозволяє розраховувати коефіцієнти ієрархії як для скупчень, до складу яких входять лише два показники, так і для скупчень більшої кількості показників. Суть зазначеного методу розрахунку коефіцієнтів ієрархії полягає у тому, що показник має тим більше значення коефіцієнта ієрархії, чим з більшою кількістю показників він межує у дендриті (тобто чим більший має потенScience and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

ціал сусідства) і чим більша сума його відстаней від них. Методика розрахунку коефіцієнтів ієрархії така: 1) для кожного із показників, що входять у скупчення, розраховується сума відстаней від усіх його сусідів: h

wi =

∑ j =1

cij;

де cij — відстань і показника, що входить у скупчення, до j його показникасусіда; h — число показників-сусідів; 2) розраховується величина: n

w0 =

∑ i =1

wi;

де n — число показників у скупченні; 3) розраховуються коефіцієнти ієрархії для показників, що входять у скупчення: i

= wi / w0 .

Коефіцієнти ієрархії для всіх показників, що входять до скупчень у дендриті, представленому на рисунку, зазначені у табл. 1. Таким чином, інтегральну якість інноваційного потенціалу можна охарактеризувати 15 факторами. Ці фактори нижче описуються у контексті структури параметрів, представлених у табл. 2. Так, для людського капіталу інноваційного розвитку можна виділити чотири фактори. Два показники — дослідники (k1) та технічні фахівці, які виконують наукові та науково-технічні роботи (k2) — утворюють один спільний фактор, який можна ідентифікувати науководослідницьким потенціалом сфери науки. При цьому емпірично підтверджується відома властивість у співвідноНаука та наукознавство, 2010, № 3

шенні між дослідниками та технічними фахівцями: провідна роль належить дослідникам. Підтверджується це значеннями коефіцієнтів ієрархії, з якими входять k1 і k2 у спільний фактор. Так, коефіцієнт ієрархії дослідників складає 0,842, а технічних фахівців — 0,158. Значимість першого показника перевищує значимість другого у 5,3 раза. Емпірично об’єднуються в одному факторі й показники k3 та k4 з коефіцієнтами ієрархії відповідно 0,284 і 0,716. Цей фактор можна назвати науковим потенціалом суспільної практики. Провідна роль у ньому належить кандидатам наук, які зайняті в економіці. Коефіцієнт ієрархії показника k4 перевищує коефіцієнт ієрархії показника k3 у 2,5 раза. Самостійні фактори утворюють показники k5 та k6. Перший ідентифікується з потенціалом працівників з повною вищою освітою поза сферою науки без наукового потенціалу суспільної практики, другий — з потенціалом поповнення людського капіталу інноваційного розвитку. Отже, загальна сума коефіцієнтів ієрархії для показників, що описують людський капітал інноваційного розвитку, дорівнює чотирьом, що відповідає чотирьом факторам. Інвестиційна підтримка науководослідницької діяльності охоплюється шістьома факторами, які обумовлені шістьома показниками (f1 — f6). Сума їх коефіцієнтів ієрархії дорівнює шести. Результативність інноваційної діяльності можна описати п’ятьма факторами. Із восьми досліджуваних показників цієї складової інноваційного потенціалу п’ять утворюють два фактори, а троє є самостійними факторами. Так, перший фактор утворюють два показники (b1 і b2), що характеризують

В.М. Головатюк

потенціал інтенсивності виробництва прикладних знань (потенціал неупредметнених технологій), та один показник d2, що характеризує насиченість економічної діяльності процесовими технологіями. Скупчення цих показників характеризує такий фактор, як технологічний потенціал, в якому об’єднуються неупредметнені, продуктові та процесові технології. У свою чергу зазначений фактор входить до складу такої компоненти інноваційного потенціалу, як результативність інноваційної діяльності. Провідна роль у факторі технологічного потенціалу належить показникові b2, який характеризує винахідницьку активність. Його коефіцієнт ієрархії (0,531) перевищує відповідні коефіцієнти ієрархії показника b1 (0,095) у 5,6 раза і показника d2 (0,374) у 1,4 раза. Фактор, який утворюють показник d1, що характеризує насиченість економічної діяльності продуктовими технологіями, спрямованими переважно на задоволення потреб попиту, та d4, який характеризує обсяг інноваційної продукції, реалізованої за межі країни, можна ідентифікувати потенціалом проникнення на нові ринки [23, с.106]. Цей фактор, безперечно, характеризує виробничу результативність інноваційної діяльності. Провідна роль у ньому належить показникові d1. Його коефіцієнт ієрархії (0,674) перевищує коефіцієнт ієрархії показника d4 (0,326) більше, ніж у 2 рази. Загальна сума коефіцієнтів ієрархії показників, які описують результативність інноваційної діяльності, дорівнює п’яти. Таким чином, за результатами проведеного аналізу особливостей структурованості взаємозв’язків показників інноваційного потенціалу у дендриті, побудованому на їх множині, мож-

на вважати, що інтегральну якість інноваційного потенціалу визначають п’ятнадцять факторів із загальною сумою коефіцієнтів ієрархії 15. Причому всі вони логічно вписуються в запропоновану конструкцію детермінант інноваційного потенціалу і не порушують її. Результат, отриманий з використанням методу дендритів, додатково був перевірений за допомогою класичного факторного аналізу. Метою такої перевірки було встановити загальне формальне число факторів, за допомогою яких покриваються дисперсії усіх 20 досліджуваних показників інноваційного потенціалу. Проведений факторний аналіз підтвердив, що 100% дисперсії досліджуваних показників інноваційного потенціалу покриваються п’ятнадцятьма факторами. Результати такого аналізу наведено у табл. 3. Характер структурованості взаємозв’язків показників інноваційного потенціалу у дендриті засвідчує також, що показники, які описують людський капітал інноваційного розвитку (k1 — k6) та результативність інноваційної діяльності (b1 — b3, d1 — d5), мають чітко виражені зони свого локального розташування. Такі властивості структур означених взаємозв’язків показників, як компактне розташування у дендриті та відсутність серед них показників, які належать іншим підмножинам, засвідчують високу корельованість їх між собою, а також те, що застосування кожного із набору показників для характеристики тих компонент інноваційного потенціалу (людський капітал інноваційного розвитку та результативність інноваційної діяльності), для яких вони відбиралися, є коректним. Science and Science of Science, 2010, № 3

0.430 0,527 0,806 0,959 1,348 1,920 2,274 2,575 3,246 4,547 4,769 Джерело: авторські розрахунки.

5,838 10,702 46,199 2

13,261

0,086 0,105 0,161 0,192 0,270 0,384 0,455 0,515 0,649 0,909 0,954 1,168 2,140 2,652 9,240 1

F12 F11 F10 F9 F8

№ п/п

Фактори

Дисперсії факторів (рядок 1) та їх частка (в %) у сумарній дисперсії (рядок 2)

F13

F14

F15

Таблиця 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

Наука та наукознавство, 2010, № 3

Це означає також, що показники k1 — k6 та b1 — b3, d1 — d5 коректно використовувати як для обчислень інтегрального індексу інноваційного потенціалу загалом, так й інтегральних індексів його складових — інтегральних індексів людського капіталу інноваційного розвитку та результативності інноваційної діяльності. Показники інвестиційної підтримки науково-дослідницької діяльності f1 — f6 не мають у дендриті чітко вираженого свого компактного локального розташування, не утворюють жодного фактора як між собою, так і з підмножинами показників людського капіталу інноваційного розвитку та результативності інноваційної діяльності. Для них характерна слабка корельованість між собою та дещо сильніша з показниками інших компонент інноваційного потенціалу. Так, середній коефіцієнт кореляції зазначеної групи показників між собою за абсолютним значенням складає 0,296; з показниками людського капіталу інноваційного розвитку — 0,338; з показниками результативності інноваційної діяльності — 0,302. Означені середні величини коефіцієнтів кореляції статистично не значимі. Хоча означені середні величини коефіцієнтів кореляції статистично не значимі, серед них є статистично значимі — між показниками f1, f2 — —0,402; f1, f3 — —0,429; f4, f5 — 0,496. Зазначена обставина й обумовила їх поділ на дві підгрупи у дендриті на рисунку. З них одна (f1, f2, f3) більшою мірою корелює з показниками людського капіталу інноваційного розвитку, друга (f4, f5) — з показниками результативності інноваційної діяльності. Показник f6 немає статистично значимого кореляційного зв’язку ні з по-

В.М. Головатюк

казниками f1, f2, f3, ні з показниками f4, f5. Проте він має в середньому статистично значимий кореляційний зв’язок (0,391) з показниками людського капіталу інноваційного розвитку. Зазначена обставина, а також те, що за результатами факторного аналізу f6 так само, як і f1, f2, f3, має коефіцієнт ієрархії, рівний одиниці, дозволяють об’єднати їх в одну підгрупу показників інвестиційної підтримки науководослідницької діяльності. Означену підгрупу показників об’єднує тісний зв’язок з показниками людського капіталу інноваційного розвитку, що знайшло відображення у дендриті на рисунку. Таким чином, всю сукупність показників інвестиційної підтримки науково-дослідницької діяльності мож на поділити на дві підмножини. Одна (f1, f2, f3, f6) більшою мірою корелює з показниками людського капіталу (0,357), друга (f4, f5) — з показниками результативності інноваційної діяльності (0,363). Тому за методологією кореляційного аналізу групу показників f1 — f6 у даному дослідженні теж можна вважати самостійною при визначенні інтегральної якості інноваційного потенціалу. Виявлені особливості структурованості взаємозв’язків показників інвестиційної підтримки науково-дослідницької діяльності засвідчують, що ця складова інноваційного потенціалу потребує більш поглибленого вивчення й аналізу, незважаючи на існування достатньо широкого спектру досліджень з проблем впливу фінансування науково-дослідницької діяльності на її ефективність. Загалом характер взаємозв’язків між компонентами інноваційного потенціалу представлений у табл. 4.

Дані табл. 4 засвідчують, що означені особливості характеру структурованості взаємозв’язків показників інноваційного потенціалу в цілому відповідають методології факторного аналізу. Узагальнюючи проведений кореляційний аналіз структурованості взаємозв’язків 20 показників інноваційного потенціалу, можна вважати, що він підтвердив наявність серед них трьох самостійних груп k1 — k6, f1 — f6 та b1 — b3, d1 — d5, які можуть використовуватись для обрахунків інтегральних індексів інноваційного потенціалу в цілому та кожної із трьох його компонент окремо. Означене дає можливість визначити узагальнений характер взаємозв’язків між трьома складовими інноваційного потенціалу на основі розрахованих їх інтегральних індексів, тобто на першому структурному рівні узагальнення. Так, дані табл. 5 засвідчують, що, по-перше, існує статистично значимий позитивний кореляційний зв’язок між інтегральним індексом людського капіталу інноваційного розвитку (U k) та інтегральним індексом результативності інноваційної діяльності (Ur). Подруге, знову ж таки існує позитивний статистично значимий кореляційний зв’язок між інтегральним індексом інвестиційної підтримки науково-дослідницької діяльності (U f) та інтегральним індексом результативності інноваційної діяльності. По-третє, відсутній статистично значимий кореляційний зв’язок між інтегральним індексом людського капіталу інноваційного розвитку та інтегральним індексом інвестиційної підтримки науководослідницької діяльності. При цьому результативність інноваційної діяльScience and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

Таблиця 4

Особливості взаємозв’язків компонент інноваційного потенціалу (середні значення евклідових відстаней) Компоненти інноваційного потенціалу людський капітал інвестиційна підтримка науково- результативність дослідницької діяльності, F інноваційного інноваційної розвитку, K діяльності, R f1, f2, f3, f6 f4, f5 K

0,328

f1, f2, f3, f6 F f4, f5 R

0,643 0,692

0,702 0,738 0,504

0,553 0,729 0,637 0,437

Джерело: авторські розрахунки.

ності більшою мірою корелює з людським капіталом інноваційного розвитку, ніж з інвестиційною підтримкою науково-дослідницької діяльності. У цьому контексті важливого значення набувають дослідження, які б розкривали характер співвідношення впливу як людського капіталу інноваційного розвитку, так і фінансового забезпечення науково-дослідницької діяльності на інноваційну результативність. Означені характерні властивості наявні як для даних, розрахованих без врахування коефіцієнтів ієрархії первинних досліджуваних показників, так із врахуванням останніх. Узагальнений характер корельованості інтегральних індексів складових інноваційного потенціалу, власне, підтверджує ту ж закономірність, що простежується і між його окремими показниками (табл. 6). Зокрема, середні значення коефіцієнтів кореляції показників потенціалу інтенсивності виробництва прикладних знань (потенціалу створення неупредметнених технологій (B)) у цій таблиці пояснюють, власне, характер їх розташування у дендриті на рисунку. Загалом властивості кореляційних співвідношень між компонентами інноваційного потенціалу узгоджуються

Наука та наукознавство, 2010, № 3

з теоретичними та методологічними положеннями пропонованої концепції вимірювання й оцінки інноваційного потенціалу. Слід також звернути увагу на ту обставину, що початковий набір із 20 показників і отримані п’ятнадцять результативних факторів не мають різких диспропорцій у розподілі між трьома його складовими: між кількістю показників (факторів), що характеризують людський капітал інноваційного розвитку, інвестиційну підтримку науково-дослідницької діяльності та результативність інноваційної діяльності. Для аналітично визначених показників, які належать до зазначених складових, співвідношення складає: 6 : 6 : 8. Для факторів: 4 : 6 : 5. Проте для коректного визначення співвідношень між складовими інноваційного потенціалу на основі їх інтегральних індексів останні зважуються коефіцієнтами, що враховують різну кількість в них факторів. Для інтегрального індексу інвестиційної підтримки науково-дослідницької діяльності застосовується коефіцієнт корегування — 2U f /3; для інтегрального індексу результативності інноваційної діяльності — 0,8Ur.

В.М. Головатюк

Таблиця 5

Корельованість інтегральних індексів складових інноваційного потенціалу

Складові інноваційного потенціалу

Людський капітал інноваційного розв., Uk Інвестиц. підтримка н.-досл. діяльності, Uf Результативність інновац. діяльності, Ur

Інтегральні індекси складових інноваційного потенціалу без врахування з врахуванням коефіцієнтів коефіцієнтів ієрархії ієрархії первинних первинних показників показників Uk

0,319

0,615

0,553

0,350 0,623 1

0,531 1

Джерело: авторські розрахунки.

Розрахунки корегованих інтегральних індексів складових інноваційного потенціалу наведено в табл. 7. Методика розрахунку даних табл. 7 така. 1. Формується початкова матриця вхідних даних за матеріалами державної статистики, де стовпці ідентифікуються показниками інноваційного потенціалу: k1—k6, f1—f6, b1—b3, d1—d5, а рядки — регіональними економіками національної економічної системи. 2. Нормуються вхідні дані початкової матриці середньоквадратичними відхиленнями, розрахованими для кожного із її стовпців. 3. Ставляться кожному із показників інноваційного потенціалу у від-

повідність вагові коефіцієнти i. Для показників k1—k4, b1, b2, d1, d2, d4 використовуються вагові коефіцієнти із табл. 1. Для показників k5, k6, f1—f6, b3, d3, d5 — вагові коефіцієнти беруться рівними одиниці. 4. Розрахунки інтегрального індексу рівня інноваційного потенціалу здійснюються на основі нормованих вхідних даних початкової матриці та вагових коефіцієнтів показників інноваційного потенціалу. 5. Розраховується інтегральний індекс рівня людського капіталу інноваційного розвитку регіону: Uk = ∑ ki i , i = 1, 2,…,6; k

= Uk .

Таблиця 6

Особливості взаємозв’язків показників результативності інноваційної діяльності з показниками людського капіталу інноваційного розвитку та інвестиційної підтримки науково-дослідницької діяльності (середні величини абсолютних значень коефіцієнтів кореляції) Показники людського капіталу інноваційного розвитку, K інвестиційної підтримки науково-дослідницької діяльності, F

Показники результативності інноваційної діяльності, R b1 b2 b3 d1 d2 d3 d4 d5 0,489

0,613

0,670 0,287 0,416 0,368

0,335

0,397

0,266

0,385

0,352 0,199 0,350 0,362

0,235

0,263

Джерело: авторські розрахунки.

Science and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

Таблиця 7

Україна АР Крим Вінницька область Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська м.Київ м.Севастополь

9,18 6,53 6,42 6,74 10,00 7,97 5,49 4,98 8,83 8,01 5,57 5,88 7,00 10,46 7,12 10,08 7,94 7,41 7,84 8,96 14,86 6,26 6,27 6,44 6,86 6,04 24,48 9,74

18 20 17 5 10 26 27 8 9 25 24 15 3 14 4 11 13 12 7 2 22 21 19 16 23 1 6

7,07 8,17 4,89 3,69 7,00 6,84 4,81 3,15 6,37 6,33 6,82 7,01 4,20 5,02 9,40 6,75 6,11 3,30 3,86 4,22 7,29 4,56 6,25 4,24 4,43 6,59 8,01 8,49

3 17 25 7 8 18 27 12 13 9 6 23 16 1 10 15 26 24 22 5 19 14 21 20 11 4 2

5,89 3,34 2,92 2,19 9,32 11,55 1,97 1,19 8,23 3,66 2,79 2,77 6,55 3,09 5,21 4,25 5,72 1,91 4,34 2,02 9,71 2,64 2,13 3,25 2,41 3,33 13,03 2,99

12 17 22 4 2 25 27 5 11 18 19 6 15 8 10 7 26 9 24 3 20 23 14 21 13 1 16

22,14 18,04 14,24 12,63 26,33 26,37 12,27 9,33 23,43 17,99 15,19 15,66 17,74 18,56 21,74 21,07 19,78 12,62 16,04 15,21 31,87 13,46 14,65 13,94 13,71 15,97 45,52 21,23

11 20 24 4 3 26 27 5 12 18 16 13 10 6 8 9 25 14 17 2 23 19 21 22 15 1 7

Регіональні наукові центри

, ранг

Інтегральний індекс інноваційного потенціалу,

0,8Ur, ранг

Результативність інноваційної діяльності, 0,8Ur

2Uf/3, ранг

Інвестиційна підтримка науково-дослідницької діяльності, 2Uf/3

Uk, ранг

Країна, регіони

Людський капітал іннов. розвитку, Uk

Інтегральні індекси інноваційного потенціалу та його складових, 2005 р.

РНЦ

РНЦ РНЦ

РНЦ

Джерело: розраховано автором.

Наука та наукознавство, 2010, № 3

В.М. Головатюк

6. Інтегральний індекс інвестиційної підтримки науково-дослідної діяльності: Uf = ∑ fi i , i = 1, 2,…,6; = 2/3Uf . f 7. Інтегральний індекс інтенсивності виробництва прикладних знань (потенціалу створення неупредметнених технологій): Ub = ∑ bi i , i = 1, 2,3; 8. Інтегральний індекс виробничої результативності інноваційної діяльності: Ud = ∑ di i , i = 1, 2,…,5; 9. Інтегральний індекс результативності інноваційної діяльності: Ur = Ub + Ud ; = 0,8 Ur . r 10. Підсумковий інтегральний індекс рівня інноваційного потенціалу: = k+ f+ r. Згідно з даними табл. 7 можна класифікувати регіональні економіки за рівнем їх інноваційної привабливості. Найбільш інноваційно привабливими регіонами можна вважати: м.Київ (інтегральний індекс інноваційного потенціалу = 45,52), Харківську ( = 31,87), Донецьку ( = 26,37), Дніпропетровську ( = 26,33) та Запорізьку ( = 23,43) області. До найменш інноваційно привабливих регіонів можна віднести Закарпатську ( = 9,33), Житомирську ( = 12,27), Рівненську ( = 12,62), Волинську ( = 12,63), Херсонську ( = 13,46) та Чернівецьку ( = 13,71) області. Отже, характерною ознакою інноваційного потенціалу національної економічної системи є його зменшен-

ня в географічному просторі із східних областей до західних. Таким чином, характер особливостей взаємозв’язків та структурованості детермінант інноваційного потенціалу в запропонованій авторській концепції засвідчує правомірність і коректність їх використання для вимірювання й оцінки інтегральних якостей інноваційного потенціалу загалом і його складових зокрема як регіональних економік, так і економічної системи країни в цілому. Висновки Прийняття нещодавно Розпорядженням Кабінету Міністрів України (№ 680-р від 17.06.2009 р.) Концепції розвитку національної інноваційної системи ставить завдання всебічної інтенсифікації соціально-економічних процесів, що сприяють зростанню економіки, її інноваційної сприятливості. Одним із напрямів вирішення цієї проблеми може стати запровадження системного моніторингового аналізу динаміки інноваційного потенціалу у контексті ефективної його взаємодії з іншими потенціалами соціально-економічного середовища. Запропонована концепція моделі вимірювання та оцінювання інноваційного потенціалу саме сприятиме розробці практичних механізмів стратегії поліпшення зазначеної взаємодії, створюючи тим самим умови для вирішення одного із найважливіших стратегічних завдань інвестиційноінноваційної політики української держави — формування якісно нового соціально-економічного середовища інноваційно-інвестиційного розвитку.

1. Головатюк В.М. Теоретико-методичні аспекти вимірювання інноваційного потенціалу / Головатюк В.М., Соловйов В.П. // Проблеми науки. — 2008. — № 11. — С. 17—24.

Science and Science of Science, 2010, № 3

ПРОБЛЕМИ ВИМІРЮВАННЯ Й ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ...

2. Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 13. — Ст. 2. 3. Беккер Г.С. Економічний погляд на життя. Нобелівська лекція, 9 грудня, 1992 р. [Електронний ресурс] / Беккер С.Г. — Режим доступу: http://nobel.org.ua/ . 4. Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий / Коулмен Дж. // Общественные науки и современность. — 2001. — № 3. — С. 125—126. 5. Радаев В.В. Понятие капитала, формы капиталов и их конвертация / Радаев В.В. // Экономическая социология. — 2002. — Т. 3, № 4. — С. 25—26. 6. Соболева И.В. Парадоксы измерения человеческого капитала: Научный доклад Соболева И.В. — М.: Ин-т экономики РАН, 2009. — 50 с. 7. Инновационный потенциал: современное состояние и перспективы развития : монография / В.Г.Матвейкин, С.И.Дворецкий, Л.В.Минько, В.П.Таров, Л.Н.Чайникова, О.И.Летунова. — М.: Изд-во «Машиностроение — 1», 2007. — Раздел 1.1. 8. Макаров В.Л. Экономика знаний: уроки для России / Макаров В.Л. // Вестн. Рос. академии наук. — 2003. — Т. 73, № 5 — С. 450—456. 9. Мокир Дж. Общество знания: теоретические и исторические основы / Мокир Дж. // Эконом. вестн. Ростовского гос. ун-та. — 2004. — Т. 2, № 1. — С. 10—37. 10. Научно-технический потенциал: структура, динамика, эффективность. — К.: Наук. думка, 1988. — С 23, 59. 11. Налимов В.В. Наукометрия. Изучение развития науки как информационного процесса / Налимов В.В., Мульченко З.М.. — М.: Наука, 1969. — 192 с. 12. Штер Н. Мир из знания / Штер Н. // Социол. журн. — 2002. — № 2. — С. 31. 13. Друкер П. Посткапиталистическое общество / Друкер П. // Новая постиндустриальная волна на Западе: антология / [под ред. В.Л.Иноземцева]. — М.: Academia, 1999. 14. Шульгина И.В. Оценка влияния науки на экономический рост: новые подходы / Шульгина И.В. // Науковедение и новые тенденции в развитии российской науки / [под ред. А.Г.Аллахвердяна, Н.Н.Семеновой, А.В.Юревича]. — М.: Логос, 2005. — С. 119. 15. Новиков А.М. О роли науки в современном обществе / Новиков А.М. // Россия ХХI. — 2006. — № 2. — С. 172—182. 16. Радіонова І. Економічне зростання з участю людського капіталу / Радіонова І. // Економіка України. — 2009. — № 1. — С. 19—30. 17. Нуреев Р.М. Развитие человеческого капитала как реальная альтернатива сырьевой специализации страны / Нуреев Р.М. // Эконом. вестн. Ростовского гос. ун-та. — 2007. —Т. 5, № 3. — С. 122. 18. Близнюк В.В. Людський капітал як фактор економічного розвитку (еволюція методологічних підходів та сучасність) / Близнюк В.В. // Економіка і прогнозування. — 2005. — № 2. — С. 64—78. 19. Біла книга. Інтелектуальна власність в інноваційній економіці України / Г.О.Андрощук, О.В.Дем’яненко, І.Б.Жиляєв, Л.В.Сахарова, В.І.Полохало, С.В.Таран (упорядкування). — К.: Парламентське вид-во, 2008. — С. 414. 20. Маліцький Б.А. Прикладне наукознавство / Маліцький Б.А.. — К.: Фенікс, 2007. — С. 420. 21. Малицкий Б.А. Теоретико-методическое обоснование формирования качественно нового научного потенциала страны: дис. ... доктора экон. наук / Малицкий Б.А. — К., 1988. — С. 109. 22. Голиченко О.Г. Инновационная система России: перспективы развития [Электронный ресурс] / Голиченко О.Г. // Управление инновациями и стратегия инновационного развития России: Сб. науч. трудов; под ред. Р.М.Нижегородцева. — М.: Доброе слово, 2007. — С. 37. — Режим доступа: http://www.econ.asu.ru/lib/sborn/misidr2007/sod. html .

Наука та наукознавство, 2010, № 3

23. Керівництво Осло. Рекомендації щодо збору та аналізу даних стосовно інновацій. — 3-тє вид. / [пер. з англ. та наук. ред. Андрощука Г.О. ]. — К.: УкрІНТЕІ, 2009. 24. Плюта В. Сравнительный многомерный анализ в экономических исследованиях: Методы таксономии и факторного анализа / Плюта В.; [Пер. с пол. В.В.Иванова; науч. ред. В.М.Жуковской]. — М., 1980. — 152 с. 25. Аркадьев А.Г. Обучение машины классификации объектов / Аркадьев А.Г., Браверман Э.М.. — М.: Наука, 1971. — С. 173.

Одержано 22.09.2010 В.М.Головатюк

Проблемы измерения и оценки инновационного потенциала социально-экономической среды Предложена авторская концепция измерения и оценки инновационного потенциала социальноэкономической среды, которая базируется на теоретических и методологических подходах к оценке эффективности научно-технического потенциала в контексте экономики знаний, наработанных киевской школой науковедения. Исследуются особенности взаимосвязей и структурированности показателей, используемых для измерения и оценки инновационного потенциала.

Л.С.Лобанова

Ведущая роль Национальной академии наук Украины в системе подготовки научных кадров высшей квалификации В статье представлены результаты исследования современной системы подготовки научных и научно-педагогических кадров высшей квалификации в Украине, дана оценка качественного уровня развития аспирантур и докторантур в разных секторах науки, сформулированы системные проблемы, обусловленные сложной социальной и экономической ситуацией в научно-технологической сфере страны, отражена ведущая роль Национальной академии наук Украины в национальной системе подготовки научных и научно-педагогических кадров. В начале третьего тысячелетия, когда самым важным активом развития экономики становятся интеллект, информация и знание, украинское общество приобретает все более когнитивный характер и все больше зависит от качества образования и его международной открытости. В Украине, как и во многих европейских странах, в последнее десятилетие совершенствование организации системы подготов-

ки научных и научно-педагогических кадров становится особенно актуальным, так как украинское научное и научно-педагогическое сообщество уже осознает себя частью общеевропейского научного сообщества в широком смысле, выходящем за политические и идеологические рамки. Украина позиционируется в международном научном пространстве как страна с признанными в мире науч-

Science and Science of Science, 2010, № 3

ВЕДУЩАЯ РОЛЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ АКАДЕМИИ НАУК УКРАИНЫ В СИСТЕМЕ ПОДГОТОВКИ...

ными школами, которые в значительной мере сформировались в советский период, и двухуровневой системой подготовки и аттестации научных кадров — кандидатов и докторов наук. Основными формами подготовки научных кадров высшей квалификации являются аспирантура и докторантура. Подготовка кандидатов и докторов наук проводится по отраслям науки и научным специальностям, которые предусмотрены действующим в Украине Перечнем специальностей научных работников. По данным Госкомстата Украины в последние почти два десятка лет общая динамика численности аспирантов в Украине была позитивной — произошло увеличение их численности в 2,5 раза (с 13 374 чел. в 1990 г. до 33344 чел. в 2008 г.) [1]. Подобная картина наблюдалась и в динамике численности докторантов. За период 1991—2008 гг. численность докторантов выросла в 2,9 раза (с 503 чел. в 1991 г. до 1476 чел. в 2008 г.). На протяжении последних восьми лет наметилась тенденция к увеличению удельного веса тех, кто закончил аспирантуру и докторантуру с защитой диссертации: кандидатской — с 16% в 2000 г. до 22% в 2008 г., докторской, соответственно, с 9 до 22%. Соотношение численности аспирантов и численности населения в возрасте 20—29 лет в Украине последние годы растет и находится на уровне таких развитых европейских стран, как Ирландия, Австрия, Словакия, Франция, Финляндия и пр. Это свидетельствует о росте интереса молодежи к научно-исследовательской и научнопедагогической работе. Однако динамика соотношения численности аспирантов и численности студентов в Украине свидетельствует о том, что Наука та наукознавство, 2010, № 3

в последние годы наблюдается тенденция снижения количества студентов, желающих посвятить себя научной и научно-педагогической деятельности сразу после получения диплома специалиста или магистра. Вероятно, это связано с новыми траекториями движения на пути к научной деятельности в кризисных экономических условиях в украинской науке. На сегодняшний день сложилась достаточно разветвленная система индикаторов, которые в совокупности с той или иной степенью точности отображают как количественные (абсолютные), так и относительные (с определенной погрешностью их можно считать качественными) характеристики системы подготовки кадров высшей квалификации в Украине. Количественные характеристики с достаточной точностью отображают государственная и ведомственная статистика, а относительные в определенной мере имеют статистическую базу для вычисления и используются в сравнительном анализе для оценки возможностей и производительности этой системы в разных экономических и организационных условиях. Следует заметить, что приобретенная в разных условиях высшая научная квалификация может отличаться хотя бы по тому, что во время обучения в соискателя научной степени могут быть «вложены» совсем разные количества знаний, навыков, умений и тому подобное. Это зависит от уровня развития научной школы, где повышает квалификацию соискатель ученой степени, квалификации научного руководства (консультирования), от требований к квалификационной работе (диссертации и комплексу опубликованных научных работ) и к лич-

Л.С. Лобанова

ности соискателя, принятых в той или иной научно-организационной структуре, а в наибольшей мере — от непосредственного участия соискателя в научно-исследовательском процессе. Только в единстве с выполнением реальных научных и научнотехнических работ возможно осуществлять качественную подготовку научных кадров высшей квалификации, адекватную требованиям современного уровня развития науки и современной жизни. Не могут считаться полноценными научными руководителями и консультантами те кандидаты и доктора наук, которые лично не участвуют в научно-исследовательском процессе и не вовлечены в реализацию социально-экономических проектов. В отличие от западноевропейских стран, где система подготовки научных кадров высшей квалификации в основном базируется в университетах и других высших учебных заведениях, в которых сосредоточены фундаментальные и прикладные исследования, в Украине исторически сложилась почти вековая традиция организации аспирантуры и докторантуры в научно-исследовательских институтах, где в советское время выполнялось и сейчас выполняется большинство научно-исследовательских и научно-технических работ. Это научные учреждения академического и отраслевого секторов науки. Ко времени обретения независимости Украина реально имела достаточно хаотическую, учитывая интересы государства, номенклатуру научных кадров, множество «белых пятен» на карте очень нужных научных специальностей и обломок предыдущей советской системы подготовки и аттестации научных кадров в виде примерно трехсот

научных организаций, которые имели аспирантуру, и несколько больше сотни, имевших докторантуру, а также менее сотни специализированных ученых советов по защите диссертаций, создававшихся союзным центром исключительно по своим критериям. В конечном итоге на этих же условиях велась и подготовка научных кадров высшей квалификации. Начиная с 1991 года в условиях изменения парадигмы политического и экономического обустройства нашего общества, перехода к рыночным общественным отношениям положение науки Украины стало особенно сложным. Сложность этого периода была обусловлена наложением последствий экономического кризиса на процесс трансформации региональной научной системы УССР в самостоятельную национальную научную систему. В первые годы независимости были созданы основные формальные условия формирования национальной научной системы: переведены под свою юрисдикцию все научные учреждения, расположенные на территории Украины, сформирована минимально необходимая правовая база сохранения и функционирования научного потенциала, начата его переориентация на решение национальных социально-экономических проблем новой независимой страны. Академией наук Украины вместе с другими научными и государственными институциями была разработана национальная концепция организации системы подготовки и аттестации научных кадров, которая удовлетворяла как стремления научных работников в получении необходимого профессионального статуса, так и потребности государства в обеспечении специалистами высшей квалификации перспекScience and Science of Science, 2010, № 3

ВЕДУЩАЯ РОЛЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ АКАДЕМИИ НАУК УКРАИНЫ В СИСТЕМЕ ПОДГОТОВКИ...

тивных направлений науки, техники, культуры, производства. Перечень научных специальностей был приведен в соответствие мировому опыту, заново создана необходимая сеть специализированных ученых советов для защиты диссертаций, обновлены программы теоретической подготовки для соискателей ученых степеней. В настоящее время согласно действующему законодательству в Украине высшим государственным научным учреждением является Национальная академия наук Украины (НАН Украины), которая основана на государственной собственности и пользуется правами самоуправления. Устав Национальной академии наук Украины среди ее основных заданий предусматривает: — подготовку научных кадров высшей квалификации, привлечение одаренной молодежи, выявление и поддержку талантливых исследователей, содействие творческому росту молодых научных работников, обеспечение преемственности поколений ученых; — усиление влияния на инновационное развитие экономики, образования и культуры в Украине; — содействие интеграции отечественного интеллектуального потенциала в мировое научное пространство [2]. Благодаря приобретенному опыту организации и проведения научных исследований как по традиционным, так и новейшим направлениям научно-технического прогресса Академия наук Украины уже почти столетие позиционируется в национальном и международном научном пространстве как организационная структура с признанными в мире научными школами и развитой системой подготовки Наука та наукознавство, 2010, № 3

научных кадров. В течение всей своей истории она занимает ведущее место в системе подготовки научных кадров высшей квалификации среди других научных учреждений и высших учебных заведений Украины. По данным Госкомстата Украины в 1991 году (с этого года впервые в государственной статистике были введены показатели относительно выполнения научных и научно-технических работ) 111 научных учреждений Академии наук УССР выполняли научные и научно-технические работы. Их доля в общей численности организаций, которые выполняли научные и научно-технические работы в стране, составляла 8,26%, а в численности всех научно-исследовательских организаций — 22,1% (в то время большинство таких организаций относились к отраслевому сектору науки), а доля высших учебных заведений, выполняющих научно-исследовательские работы, составляла 10,9%. В конце советского периода, а именно в 1990 году, объем финансирования научно-исследовательских работ, выполненных учреждениями Академии наук УССР, составил 538,1 млн. руб., или 7,4% общего объема финансирования выполненных научных исследований и разработок в стране. В общем объеме финансирования научных и научно-технических работ доля высших учебных заведений, которые выполняли научные и научнотехнические работы, была меньше и составляла 6%. В то время приоритет в финансировании был отдан отраслевым научным организациям (около 70% общего объема финансирования). Объем финансирования научных и научно-технических работ, который приходился на одного специалиста,

Л.С. Лобанова

выполняющего научные исследования и разработки в АН УССР, был наименьший и составлял 13,00 тыс. руб./чел. в год. Этот же показатель в высших учебных заведениях равнялся 18,51 тыс. руб. /чел., а в отраслевых научных организациях — 27,22 тыс. руб./ чел. Это свидетельствует о меньших объемах трудозатрат (если учесть, что уровень норм оплаты труда был примерно одинаков в разных секторах науки) при выполнении исследований за счет высокого уровня профессиональной подготовки научно-кадрового потенциала и более широких профессиональных возможностей специалистов Академии [3, 4]. В 1990 году в 90 научных учреждений Академии наук УССР функционировали аспирантуры. Это составляло большинство, а именно 52% всех научно-исследовательских институтов, которые имели аспирантуру. В 118 высших учебных заведениях Украины функционировали аспирантуры, что составляло 40,5% общего количества организаций, которые имели аспирантуру. Докторантура функционировала в 70 научных учреждениях АН УССР, что составляло 61,4% всех организаций, которые имели докторантуру в стране. Докторантуры имели 44 высших учебных заведений (42,3%). В научных учреждениях АН УССР повышали научную квалификацию 2559 аспирантов (55% аспирантов всех научно-исследовательских институтов и 19,1% всех аспирантов в стране) и 74 докторанта (52% количества докторантов в научно-исследовательских институтах страны и 15% всех докторантов в стране). В аспирантурах высших учебных заведений Украины обучались 8726 аспирантов, что в 3,4 раза больше,

чем в Академии наук (или 65,2% всех аспирантов в стране). В 4,9 раза больше было здесь и докторантов (361 чел., или 42,3% всех докторантов в стране) При этом в высших учебных заведениях выполнялась наименьшая доля научных и научно-технических работ в стране [3,5]. В 1990 г. в научных учреждениях АН УССР выполняли научные и научнотехнические работы 1911 докторов и 9583 кандидата наук. Очевидно, что этого было вполне достаточно для обеспечения аспирантов и докторантов, которые повышали квалификацию в академических институтах (2559 чел.), высококвалифицированным руководством и консультированием, так как для каждого аспиранта или докторанта была возможность выбора научного руководителя (консультанта) из более чем четырех высококвалифицированных научных работников, непосредственно занятых в научноисследовательском процессе. К тому же аспиранты и докторанты для выполнения своих диссертационных исследований были вовлечены в научноисследовательские коллективы, где работали 41368 специалистов, которые также могли привить им необходимые практические навыки и умения. В то же время 8770 аспирантов и докторантов высших учебных заведений Украины не имели подобного научного потенциала для руководства (консультирования) при подготовке диссертационных работ, так как в высших учебных заведениях в научноисследовательском процессе были заняты только 118 докторов и 3888 кандидатов наук, что в 2,2 раза меньше суммарной численности аспирантов и докторантов. Следует заметить, что в высших учебных заведениях Science and Science of Science, 2010, № 3

ВЕДУЩАЯ РОЛЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ АКАДЕМИИ НАУК УКРАИНЫ В СИСТЕМЕ ПОДГОТОВКИ...

была почти в 3 раза меньшая численность докторов и кандидатов наук и в 2,5 раза меньшая общая численность специалистов, которые были заняты в научно-исследовательском процессе, чем в Академии наук УССР. Поэтому вполне естественно, что в АН УССР в 1990 году 100% докторантов, которые закончили подготовку в докторантуре, защитили докторские диссертации, а часть аспирантов— выпускников с защитой диссертации была наибольшей среди всех секторов науки, а именно 25,5%. В высших учебных заведениях только 32,3% выпускников-докторантов защитили докторские диссертации и 20,5% выпускников-аспирантов защитили кандидатские диссертации. В среднем по стране эти показатели равнялись 44% для докторантов и 17,3% — для аспирантов [3, 5]. В 70 научных учреждениях Академии наук УССР действовали специализированные ученые советы по присуждению ученой степени доктора наук, в 24 учреждениях — специализированные ученые советы по присуждению степени кандидата наук. В них были приняты позитивные решения относительно 326 докторских и 809 кандидатских диссертаций, из них 206 докторских и 668 кандидатских диссертаций были защищены сотрудниками Академии. То есть 22% из тех, кто повышал научную квалификацию в научных учреждениях Академии, были подготовлены для научной работы в отраслевом, вузовском и заводском секторах науки. Следует заметить, что количество защищенных кандидатских и докторских диссертаций сотрудниками Академии значительно превышало общую численность аспирантов и докторантов, которые в 1990 Наука та наукознавство, 2010, № 3

году закончили аспирантуру и докторантуру, так как в этом году также были присуждены ученые степени выпускникам предыдущих лет, а также соискателям — научным сотрудникам, которые не учились в аспирантуре и докторантуре [3]. Период становления национальной научной системы независимой Украины (1991—2005 гг.) характеризуется коренными изменениями в научной системе Украины. Уменьшение объемов государственного бюджета и произведенного внутреннего валового продукта сопровождалось еще большим уменьшением части тех ассигнований, которые выделялись на финансовую поддержку науки, что обусловило значительное сокращение научно-кадрового потенциала. В 1994 году произошло обвальное сокращение объемов финансирования науки и вдвое — численности научно-кадрового потенциала. Наибольшие темпы сокращения численности занятых в научной сфере пришлись на период до 1999 года. Общая тенденция сокращения численности продолжалась до 2003 г., но меньшими темпами. Только в 2004 году эта тенденция приостановилась. Несмотря на сложные экономические условия, Национальная академия наук Украины продолжала расширять возможности своей системы подготовки научных кадров высшей квалификации с целью обеспечения перехода к инновационной экономике и поиска путей интеграции в мировое научное пространство. В этот сложный для украинской науки период ярко проявилась ведущая роль НАН Украины в деле подготовки научных кадров высшей квалификации . В период 1990—2005 гг. в Национальной академии наук Украины ко-

Л.С. Лобанова

личество научных учреждений, которые имели аспирантуру, увеличилось в 1,5 раза (с 90 на конец 1990 г. до 136 в 2005 г.). В этот период ежегодно годовая численность аспирантов колебалась ( в основном по экономическим причинам) и возросла незначительно — только на 2%. Количество научных учреждений, которые имели докторантуру, снизилось, однако годовая численность докторантов возросла в 2,3 раза [3]. Более чем в 2 раза увеличилось количество высших учебных заведений, которые имели аспирантуру. Соответственно в 2,8 раза возросла численность аспирантов. Количество высших учебных заведений, которые имели докторантуру, увеличилось в 3,4 раза, а численность докторантов — в 3 раза. В другой ситуации этот факт свидетельствовал бы о росте объемов научных исследований и расширении фронта научных и научно-технических работ. Однако в действительности это было не так. Появились новые серьезные системные проблемы, которые были обусловлены сложной ситуацией в научнотехнологической сфере и появлением новых угроз научно-технологической безопасности государства. Первой такой угрозой стало наличие разрыва между реальным процессом научных исследований и качеством подготовки научных кадров высшей квалификации в вузовском секторе науки. Легко убедиться, что в НАН Украины эта угроза полностью отсутствовала. В период 1991—2005 годов численность научных учреждений НАН Украины, выполняющих научные и научнотехнические работы, увеличилась на 55,8% (с 111 до 179 учреждений), годо-

вой объем финансирования научных и научно-технических работ (в текущих ценах и в условиях небывалой инфляции) увеличился в 2,3 раза, а численность специалистов, которые их выполняли, уменьшилась в 2,7 раза. При этом объем финансирования, который приходился на одного специалиста, выполняющего научные исследования и разработки, к концу этого периода составлял 80,46 тыс. грн./ чел. При этом в НАН Украины наблюдались: умеренный рост численности аспирантур, некоторое уменьшение численности докторантур при значительном росте научных учреждений, выполняющих научные и научно-технические работы, стабилизация суммарной численности аспирантов и докторантов и, не взирая на экономические трудности, нормальный процесс развития системы подготовки научных кадров высшей квалификации [3]. В то же время численность высших учебных заведений, которые выполняли научные и научно-технические работы, увеличилась только на 17,8% (с 146 до 172 вузов), объем финансирования (в текущих ценах и в условиях инфляции) уменьшился в 2 раза, численность специалистов, выполняющих научные и научно-технические работы, уменьшилась в 2,7 раза. При этом годовой объем финансирования, который приходился на одного специалиста, составлял 25,52 тыс. грн. / чел. Поэтому особую обеспокоенность вызвал вузовский сектор науки, где небывалый рост численности аспирантур и докторантур никак не был следствием развития научного поиска и расширения фронта научных и научнотехнических работ. Так, количество высших учебных заведений, которые имели аспирантуScience and Science of Science, 2010, № 3

ВЕДУЩАЯ РОЛЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ АКАДЕМИИ НАУК УКРАИНЫ В СИСТЕМЕ ПОДГОТОВКИ...

ру (237 в 2005 г.), превышало количество высших учебных заведений, которые выполняли научные и научнотехнические работы (172 в 2005 г.) почти на 40%. Что касается докторантур, то эти показатели были соответствующими [6]. Таким образом, в значительном числе высших учебных заведений, которые не выполняли научные исследования, готовились и защищались кандидатские диссертации. Выборочная проверка также выявила такой факт, что в высших учебных заведениях, выполнявших определенные научные и научно-технические работы, готовились и защищались кандидатские и докторские диссертации по таким научным направлениям, по которым вуз не имел ни одной зарегистрированной исследовательской темы. Такая ситуация обычно приводит к тому, что аспиранты и докторанты, не имея необходимой научной и экспериментальной базы для подготовки диссертации (о чем свидетельствует слишком малый объем финансирования на одного специалиста, выполняющего исследования и разработки, в этом секторе науки), готовят в большинстве своем компилятивные работы, которые не содержат новых знаний и не обладают научной ценностью. В результате подготовка кандидатов и докторов наук в таких высших учебных заведениях превращается в псевдонаучный процесс для получения соответствующих дипломов. Второй угрозой для развития качественного научного потенциала высшей квалификации в Украине стало существование аспирантур, докторантур и специализированных ученых советов в высших учебных заведениях, которые в достаточной мере не обеспечены необходимым руководящим, консультативным и экспертным Наука та наукознавство, 2010, № 3

научным потенциалом высшей квалификации. Но такой угрозы в НАН Украины также не существовало, так как все эти годы суммарная численность докторов и кандидатов наук, которые выполняли в научных учреждениях Академии научные и научно-технические работы, значительно превышала суммарную численность аспирантов и докторантов, готовящих диссертационные работы. В 2005 году это превышение составляло почти 4 раза. В состав специализированных ученых советов в учреждениях НАН Украины, как правило, входили требовательные и опытные ученые, постоянно занятые в научно-исследовательском процессе. Особенно остро эта угроза проявилась в высших учебных заведениях. Так, в вузах, которые выполняли научные и научно-технические работы, суммарная численность занятых в них докторов и кандидатов наук составляла 2638 человек, а численность аспирантов и докторантов — 25970 человек, то есть в 2005 году в вузовском секторе науки каждый специалист высшей квалификации, выполняющий научные и научно-технические работы, должен был руководить 9—10 соискателями ученых степеней в год [6]. Но это не только нереально (не каждый специалист высшей квалификации имеет право быть научным руководителем или консультантом), но и физически невозможно. Безусловно, в таких условиях надежды на качество научного и научно-педагогического потенциала, подготовленного в высших учебных заведениях, безосновательны. Соответственно в вузах аналогичная картина была и с укомплектованностью специализированных ученых советов по защите диссертаций.

Л.С. Лобанова

Третья угроза связана с тем, что участились случаи отклонения от норм научной этики. Плагиат и недостоверность результатов исследований — это прямой результат снижения морального уровня общества в сложных условиях трансформации. Что касается вузовского сектора науки, то тут еще произошло наложение двух вышеуказанных недостатков системы подготовки научно-педагогических кадров высшей квалификации. И нередко недостаточно высокая ответственность экспертов и членов специализированных ученых советов, которые часто сами непосредственно не участвуют в научно-исследовательском процессе соответствующего научного направления, при принятии решений относительно присуждения ученых степеней способствовала этим явлениям. Попытки ВАК Украины решить проблему повышения научного уровня подготовки и аттестации научных кадров путем создания новых формальных преград не давали желаемых результатов. Обычно такие преграды очень тяжело преодолеваются добросовестными научными работниками и практически не препятствуют имитаторам науки. В последующий период (2005— 2008 гг.) НАН Украины расширила фронт выполнения научных работ: количество научных учреждений, которые выполняли научные и научнотехнические работы, увеличилось на 8% (с 179 в 2005 г. до 193 в 2008 г.). Численность специалистов, выполняющих исследования и разработки, выросла на 20%. В это время здесь наблюдалась тенденция умеренного роста в системе подготовки научных кадров. Так, количество учреждений, которые имели аспирантуру, увеличилось на 6%, го-

довая численность аспирантов — на 4%. Количество учреждений, которые имели докторантуру, уменьшилось на 3,5%, годовая численность докторантов осталась без изменений (168 лиц). Выпуск из аспирантуры с защитой диссертации остался почти на том же уровне — 5,3%, а выпуск из докторантуры с защитой диссертации вырос с 4 до 9%. Следует отметить, что, кроме тех аспирантов и докторантов, которые закончили вовремя диссертации, сотрудниками НАН Украины в 2008 году были защищены еще 104 докторские и 383 кандидатские диссертации, а это — аспиранты и докторанты — выпускники и соискатели предыдущих лет. К концу 2008 года в научных учреждениях НАН Украины был сконцентрирован мощный научный потенциал — 58,3% всех докторов наук и 47,8% всех кандидатов наук, которые выполняли научные и научно-технические работы в стране, а также 207 академиков и 378 членов-корреспондентов [5, 7]. Таким образом, НАН Украины в сложный трансформационный период имела все возможности для качественной подготовки кадров высшей квалификации по широкому спектру научных дисциплин. В это же время в вузовском секторе науки вышеупомянутые негативные тенденции продолжали нарастать. Количество высших учебных заведений, которые выполняли научные и научнотехнические работы, увеличилось на 5,8%. Численность специалистов, занятых в этих работах, уменьшилась на 2%. Количество вузов, которые имели аспирантуру, увеличилось на 3%, а вузов, имеющих докторантуру, на 4%. При этом наблюдался рост численности аспирантов на 12,5% и докторантов на 11%. Science and Science of Science, 2010, № 3

ВЕДУЩАЯ РОЛЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ АКАДЕМИИ НАУК УКРАИНЫ В СИСТЕМЕ ПОДГОТОВКИ...

И снова приходится констатировать, что разрыв между реальным процессом научных исследований и подготовкой научных кадров высшей квалификации в высших учебных заведениях Украины увеличивался с каждым годом. В 2008 году суммарная численность аспирантов и докторантов (29184 чел.) почти в 10 раз превышала количество докторов и кандидатов наук (3039 чел.), которые в высших учебных заведениях были вовлечены в выполнение научных и научно-технических работ. Поэтому качество подготовленного в них научно-педагогического потенциала высшей квалификации, к сожалению, вызывает большие сомнения. Кроме того, следует отметить, что НАН Украины, выполняя свое уставное задание относительно усиления влияния ее научных достижений на инновационное развитие экономики, образования и культуры в Украине и учитывая стремления ученых в перспективе превратить украинское общество в общество, основанное на знаниях, постоянно уделяла внимание подготовке научных работников высокой квалификации для всех сфер общественной жизни. Так, в 2008 году свыше 60 научно-педагогических работников высших учебных заведений Украины защитили в специализированных ученых советах НАН Украины диссертационные работы на соискание ученой степени доктора наук (что составляло 42% всех защищенных в учреждениях Академии докторских диссертаций) и свыше 300 чел. — на соискание ученой степени кандидата наук (также 42%). Это значительно повысило научно-педагогический потенциал высших учебных заведений. Также 55 человек, которые в Академии защитили докторские диссертации (то Наука та наукознавство, 2010, № 3

есть 38%), и 402 чел, которым тут была присуждена ученая степень кандидата наук (56%), пополнили ряды высококвалифицированных работников в управленческой, социальной и производственной сферах национальной экономики [3]. НАН Украины активно сотрудничает с высшим государственным органом исполнительной власти, ответственным за государственную политику в сфере подготовки и аттестации научных кадров высшей квалификации, — ВАК Украины. На сегодняшний день состав экспертных советов ВАК Украины на 22% укомплектован научными работниками НАН Украины. В составе Президиума ВАК из 22 его членов четверо научных работников (или 18%) представляют непосредственно Национальную академию наук Украины. Ведущие научные работники Академии представлены в экспертных советах по математике, физике, механике, информатике, астрономии, химии, биологии, геологии, географии, приборостроению, электронике и энергетике, машиноведению и машиностроению, металлургии, а также языкознанию, философским, историческим, экономическим и юридическим наукам [8]. В 2008 году наибольшее количество аспирантов и докторантов обучалось в отраслях экономических наук (19 и 18% общего числа аспирантов и докторантов в стране), технических (19% и 17%) и педагогических (8 и 10%) наук. Наименьшее количество аспирантов повышало свою квалификацию в отраслях фармацевтических, геологических и географических наук и архитектуре — в сумме менее 1%. По сравнению с 1990 г. наибольший рост численности аспирантов наблюдался в отраслях по-

Л.С. Лобанова

литических (с 2 чел. в 1990 г. до 459 чел. в 2008 г.), юридических — в 14 раз (с 154 чел. в 1990 г. до 2125 чел. в 2008 г.), психологических — в 7,7 раза (с 119 чел. в 1990 г. до 912 чел. в 2008 г.), педагогических — в 5,5 раза (с 469 чел. в 1990 г. до 2569 чел. в 2008 г.) и экономических наук — в 4,7 раза (с 1362 чел. в 1990 г. до 6444 чел. в 2008 г.). Наименьший рост численности аспирантов наблюдался в отраслях геологических — на 6%, технических — на 21%, химических — на 22,5% и физико-математических наук — на 35%. Наибольшее увеличение численности докторантов за этот же период времени наблюдалось в отраслях экономических — в 2,6 раза (с 106 чел. в 1990 г. до 273 чел. в 2008 г.), политических — 2 раза (с 7 чел. в 1990 г. до 15 чел. в 2008 г.) и педагогических наук — на 78% (с 89 чел. до 154 чел. соответственно). Наибольшее снижение численности докторантов произошло в таких отраслях науки, как искусствоведение — на 80%, химические — на 27% и физико-математические — на 24% [9]. То, что произошел значительный рост числа аспирантов и докторантов в отрасли политических наук, — это закономерно, так как только с обретением независимости, становлением демократии и переходом к новым социально-экономическим отношениям в Украине в палитре отраслей наук появились политические науки, которые развивались относительно высокими темпами. Приблизительно на тех же основаниях активно развивались аспирантура и докторантура в юридических, экономических и других общественных науках. Таким образом, прирост научно-кадрового потенциала обеспечен за счет расширения фронта исследований в гуманитарных науках.

Уменьшение количества диссертаций по техническим и естественным дисциплинам вызывает сегодня справедливые опасения в том, что страна может попасть в ситуацию, схожую с той, которая была в СССР в конце 20-х годов ХХ века, когда объявили индустриализацию народного хозяйства и нужно было решать много теоретических и практических проблем, а заниматься этим оказалось некому. Уже сегодня первыми с подобной ситуацией начинают сталкиваться высокотехнологичные производства, начавшие получать масштабные заказы. К сожалению, сейчас тенденции таковы, что становящиеся кандидатами наук аспиранты не все планируют заниматься научно-исследовательской и научно-педагогической деятельностью вообще и в Украине в частности. Лучшие из этих молодых кандидатов наук уже в период обучения в аспирантуре формируют четкую установку на работу за границей. Особенно это проявляется среди аспирантов в крупных научных школах, руководители которых имеют устойчивые контакты с западной наукой, а также в крупных столичных вузах. Сегодня для молодых ученых работа за рубежом — это вопрос не только финансового благополучия (хотя и относительного, но абсолютно не сопоставимого с заработками отечественных ученых, причем не только молодых). Сегодня командировки за границу и контракты с западными университетами являются для молодых ученых главным индикатором индивидуальной конкурентоспособности, самореализации и, наконец, востребованности мировой наукой. Поэтому западный вектор устремленности наших молодых ученых в ближайшей перспективе, безусловно, сохранится, Science and Science of Science, 2010, № 3

ВЕДУЩАЯ РОЛЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ АКАДЕМИИ НАУК УКРАИНЫ В СИСТЕМЕ ПОДГОТОВКИ...

и при условии сохранения нынешней ситуации в национальной науке эти люди в большинстве своем на родину не вернутся. Другая группа молодых кандидатов наук — это в основном гуманитарии, нацеленные на работу в банковском секторе (сюда же стремятся многие математики и физики), консалтинге и государственном управлении. Они не планируют в будущем заниматься научно-исследовательской деятельностью. Кроме того, очень немногие из оставшихся кандидатов наук в отечественной науке станут в ближайшие 15—20 лет докторами наук, учитывая еще и то обстоятельство, что существует вероятность распада ведущих научных школ к тому времени из-за сложившейся сейчас демографической ситуации в украинской науке. В результате через 15—20 лет значительно уменьшится количество докторов наук. Это снизит качество отечественного научно-кадрового потенциала, поскольку докторская степень в ее отечественном значении либо в западном профессорском эквиваленте характеризует самостоятельного сложившегося ученого. Но, строго говоря, боязнь утраты научных школ в современном виде имеет в большей степени мировоззренческое, чем технологическое основание. В будущем они могут изменить свою организационную форму. Как нам известно, современная западная наука не имеет научных школ в нашем понимании как жестко привязанных к одному научному учреждению и одной точке на карте страны. Молодой иностранный ученый, для которого важен профессионально-статусный рост, мобилен и вынужден часто менять место работы — не только разные города, Наука та наукознавство, 2010, № 3

но и разные страны. Но это не означает, что он навсегда уезжает из родины (что вынуждены делать украинские исследователи). Сложившаяся на Западе система научно-кадровой динамики препятствует образованию научных школ как коллективов, объединенных десятилетиями совместного труда, однако позволяет достичь достаточно равномерного распределения научных кадров по разным научным центрам в стране. Таким образом, в Украине в перспективе ближайших десятилетий следует опасаться не столько изменения организационных форм сложившихся научных школ, сколько отсутствия исследовательской мобильности ученых в масштабах страны, поскольку отсутствие финансовой поддержки не позволяет реально это осуществить. Таким образом, сегодня можно констатировать, что за все годы независимости Национальная академия наук Украины была и остается ведущим звеном в системе подготовки качественного научного потенциала в Украине. Она в полной мере, выполняя свое уставное предназначение в деле привлечения одаренной молодежи в сферу научно-технической деятельности, содействия творческому росту талантливых научных работников, а также подготовки научных кадров высшей квалификации для различных сфер общественной жизни, оказывает значительное влияние на инновационное развитие экономики, образования и культуры в нашей стране. В ближайшей перспективе важнейшими задачами Национальной академии наук Украины в сфере подготовки качественного научного потенциала должны стать обеспечение преемственности поколений ученых, модернизация научных подходов к станов-

Л.С. Лобанова

лению и развитию организационных форм научных школ, содействие развитию сотрудничества и мобильности научных кадров как внутри страны, так и за ее пределами. Сегодня научное сотрудничество и мобильность понимаются как одни из основных ор-

ганизационных вертикалей «сверху — вниз» и мотивационных факторов «снизу — вверх» как для обеспечения отечественным интеллектуальным потенциалом различных секторов науки, так и для его интеграции в мировое научное пространство.

1. Статистический ежегодник Украины за 2008 г. — Киев: Госкомстат Украины. — 2009.CDROM. 2. Устав Национальной академии наук Украины (действующий на 01.01.2010 р.) [Электронный ресурс]: Главный портал. — Режим доступа: http://www.nas.gov.ua. 3. Отчеты о деятельности Академии наук Украинской ССР в 1990 р., Академии наук Украины в 1993 р., Национальной академии наук Украины в 1999 — 2008 годах. Части 2. 4. Наука в Украине: Стат. сборник. — Киев: Министерство статистики Украины. 1995. — C. 106. 5. Справка о Национальной академии наук Украины (состоянием на 01.01.2010 г.) [Электронный ресурс]: Главный портал. — Режим доступа: http://www.nas.gov.ua. 6. Наука Украины. — К.: Госкомстат Украины, 1998. — С.198. 7. Справка о Национальной академии наук Украины (состоянием на 01.01.2009 г.) [Электронный ресурс]: Головной портал. — Режим доступа: http://www.nas.gov.ua …. 8. Национальная академия наук Украины. Короткий годовой отчет, 2008. — К.:Изд-во «Март», 2009. 9. http://eu.prostir.ua/news/159599/html. По состоянию на 28.01.2009.

Получено 13.09.2010 Л.С.Лобанова

Провідна роль Національної академії наук України в системі підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації У статті наведено результати дослідження сучасної системи підготовки наукових і науковопедагогічних кадрів вищої кваліфікації в Україні, дано оцінку якісного рівня розвитку аспірантур і докторантур у різних секторах науки, сформульовано системні проблеми, зумовлені складною соціальною і економічною ситуацією в науково-технологічній сфері країни, відображено провідну роль Національної академії наук України в національній системі підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів.

Science and Science of Science, 2010, № 3

Історія науки Ю.О. Храмов

50-річний лазер: передісторія, створення, наслідки Висвітлено передумови виникнення нових напрямків фізики та її застосувань — квантової електроніки та фізики лазерів, зокрема безпосередньо історію створення мазерів і лазерів, а також значення їх для подальшого розвитку фізики. П’ятдесят років тому в арсеналі квантової електроніки, тоді ще молодого фізико-технічного напрямку, з’явився новий квантовий прилад — лазер, якому судилося зумовити новий поступ науково-технічної революції, що розпочалася в середині 50-х років XX ст. і була викликана успіхами обчислювальної техніки, транзисторної електроніки, атомної енергетики, новими технологіями і новими матеріалами з високими характеристиками, а також саме квантовою електронікою. Ідейні витоки останньої сягають 20—30-х років ХХ ст. і пов’язані з дослідженнями в галузі квантової фізики, оптики і радіоспектроскопії. Передісторія квантової електроніки почалася в 1916 р., коли А. Ейнштейн в статті «Випускання і поглинання випромінювання згідно з квантовою теорією» розглянув два типи переходів — спонтанне й індуковане випромінювання — та запровадив для них поняття імовірностей (коефіцієнти Ейнштейна) [1, т. 3, c. 386—392]. У наступній статті того ж року «До квантової теорії випромінювання» в другому параграфі «Гіпотези про обмін енергією шляхом випромінювання» він розвинув ці поняття і, як сам зазначив, дав підтвердження «...прийнятим у §2

гіпотезам щодо взаємодії між речовиною і випромінюванням через процеси поглинання і випромінювання, відповідно через спонтанне та індуковане випромінювання. До цих гіпотез мене привело намагання постулювати таку найпростішу квантово-теоретичну поведінку молекул, яка замінила би резонатор Планка в класичній теорії» [1, т. 3, с. 405]. У 1927 р. П. Дірак побудував квантову теорію випромінювання, в якій показав тотожність квантів вимушеного і первинного випромінювань (ідея когерентності індукованого випромінювання) [2, т. 2, с. 285]. Побічний доказ існування індукованого випромінювання дав у 1928 р. Р. Ладенбург, який сформулював умови його виявлення, вказавши, що для цього необхідне спеціальне вибіркове збудження [3].

А. Ейнштейн

П. Дірак

Ю.О. Храмов

Щодо витоків в експерименті, то необхідно згадати О. Штерна з його методом атомних (молекулярних) пучків, за допомогою якого він 1920 р. виміряв швидкості теплового руху молекул (дослід Штерна), в 1921—1922 рр. з В. Герлахом виконав експеримент, який довів квантування магнітного моменту атома в магнітному полі — просторове квантування (дослід Штерна—Герлаха) [3]. У 1937—1939 рр. І. Рабі розробив метод магнітного резонансу в молекулярних та атомних пучках (метод Рабі) і використав його для прецизійних вимірювань надтонкої структури спектрів, магнітних моментів протона і дейтрона тощо (Нобелівська премія з фізики 1944 р.) [4]. Це започаткувало новий напрям — радіоспектроскопію, в якому вивчаються дискретні переходи в квантових системах під впливом радіохвиль, тобто спектри різних речовин у радіодіапазоні (103—1012 Гц), зокрема явища резонансної взаємодії випромінювання з квантовими системами [5]. Бурхливий її розвиток розпочався із середини 40-х років завдяки відкриттю і дослідженню різного роду резонансів — електронного парамагнітного (Є.К. Завойський, 1944 р.) [6], ядерного магнітного (Е. Парселл, Г. Торрі, Р. Паунд, 1945 р.) [7], циклотронного резонансу в металах і напівпровідниках (Дж. Дрессельхаус, А. Кіп, Ч. Кіттель,

І. Рабі

Е. Парселл

1954 р.) та ін. Радіоспектроскопічні методи почали широко використовувати з метою одержання інформації про структуру речовини, стан її складових та процеси, що з ними відбуваються. Саме з допомогою цих методів було експериментально виявлено індуковане випромінювання. Важливим для цього стало одержання інверсії населеностей квантових систем — такого їх стану, в якому для якихось двох її енергетичних рівнів справджується нерівність: N2/g2>N1/g1, де N2 i N1 — відповідно населеності верхнього і нижнього рівнів системи, g2 і g1 — їх кратності виродження. Інверсія населеностей є необхідного умовою, щоб квантова система генерувала або підсилювала випромінювання. У 1951 р. Е. Парселл і Р. Паунд здійснили інверсію населеностей квантової системи і спостерігали індуковане випромінювання в радіодіапазоні [8]. Тоді ж вони запровадили поняття від’ємної температури квантової системи, яка характеризує ступінь її збудження, тобто відхилення від стану термодинамічної рівноваги та широко використовується при описі процесів, що відбуваються в квантових приладах. Для їх створення значну роль відіграли також дослідження А. Кастлером та його групою основних і збуджених станів атомів, квантових переходів у

Р. Паунд

А. Кастлер

Science and Science of Science, 2010, № 3

50-РІЧНИЙ ЛАЗЕР: ПЕРЕДІСТОРІЯ, СТВОРЕННЯ, НАСЛІДКИ

них, когерентних ефектів та з розвитку оптичних методів вивчення низькочастотного резонансу (Нобелівська премія з фізики 1966 р.). «Дослідження збуджених і основних станів атомів проводилися в нашій групі широким фронтом і привели до великої кількості цікавих результатів,— писав А. Кастлер.— Ми зібрали багато даних про релаксаційні процеси, могли зі значною точністю... вимірювати фактор Ланде, тонку і надтонку структуру ліній та обчислювати на основі цих даних точні значення ядерних магнітних моментів. Ми виявили численні явища, пов’язані зі збуреннями високого порядку: багатоквантові переходи, ефекти когерентності, зміщення ядерного резонансу під впливом оптичного випромінювання, істотні зміни властивостей атома при наявності радіочастотного поля» [9, c. 8]. Важливою була також розробка А. Кастлером методу оптичної накачки [10], який він реалізував у 1950— 1951 рр. спільно з Ж. Бросселем. «В одній зі статей... 1950 р. я показав, що оптичне збудження атомів світлом з коловою поляризацією дозволяє передати їм певний момент кількості руху, зосереджений в падаючому світлі, й таким чином збільшити кількість

О.М. Прохоров, Ч. Таунс, М.Г. Басов Наука та наукознавство, 2010, № 3

атомів, що містяться в основному стані або на підрівнях з додатними або від’ємними m...,— писав він.— З допомогою подібної «оптичної накачки» можна створити певну орієнтацію атомів і завдяки зв’язку між електронним магнітним моментом і ядерним спіном — орієнтацію ядер. Таким шляхом можна одержати розподіли, які значно відрізняються від розподілу Больцмана, і створити умови, що дозволяють вивчати процес переходу в рівноважний стан або внаслідок релаксаційних процесів, або під дією резонансного поля» [9, c. 7]. У 1951 р. В.О. Фабрикант з М.М. Вудинським і Ф.О. Бутаєвою сформулював принцип підсилення електромагнітного випромінювання при проходженні середовищ з інверсною населеністю [11]. Ідеї практичного використання індукованого випромінювання для підсилення і генерації висунуто в 1951—1952 рр. Ч. Таунсом, О.М. Прохоровим, М.Г. Басовим і Дж. Вебером, у найближчі роки їх було реалізовано. У 1954 р. М.Г. Басов і О.М. Прохоров незалежно від Ч. Таунса і його співробітників створили перший квантовий генератор на пучку молекул аміаку (мазер), чим започаткували квантову електроніку — галузь фізики, яка вивчає нові методи підсилення і генерації електромагнітних хвиль квантовими системами, що використовують ефект вимушеного випромінювання [12, 13]. Слово «мазер» складається з перших літер англійських слів, що означають підсилення мікрохвиль вимушеним випромінюванням. Період, який передував цій знаменній даті й в якому закладалися передумови, що врешті-решт привели до виникнення квантової електроніки, котра спочатку називалася квантовою радіофізикою, схематично описав Ч. Таунс: «У період

Ю.О. Храмов

20—30-х років експериментатори мало уваги приділяли індукованому випромінюванню. Тоді в центрі уваги більшості фізиків була атомна і молекулярна спектроскопія. Пізніше, в 40-ві роки, експерименти з одержання індукованого випромінювання обговорювалися, принаймні неформально, і цікавили кількох радіоспектроскопістів, в тому числі і мене. Проте ці експерименти здавалися тільки важким завданням, яке навряд чи мало сенс розв’язувати. У чудовій статті Лемба та Різерфорда про тонку структуру водню, опублікованій в 1950 р., є коротке зауваження про від’ємне поглинання у зв’язку з інверсією населеностей. А роком пізніше Парселл і Паунд опублікували свої дивовижні докази інверсної населеності та індукованого випромінювання. Фактично інверсія населеностей та її вплив на випромінювання в дещо менш явній формі вже були показані в експериментах Блоха та інших з резонансу. Але всі ці ефекти були настільки малі, що будьяке підсилення придушувалося втратами через інші, конкуруючі, процеси, і використання цих ефектів для підсилення, мабуть, серйозно не розглядалося аж до робіт Басова і Прохорова, Вебера та Гордона, Цайгера і Таунса на початку 50-х років. Мій власний інтерес засновувався на усвідомленні того, що когерентні генератори з дуже короткими довжинами хвиль можна створити, мабуть, використовуючи тільки молекулярний або атомний резонанс, а також на несподіваному відкритті в 1951 р. конкретної схеми, яка, здавалося, дала реальну можливість для генерації коротких хвиль за рахунок молекулярного підсилення» [14, с. 463—464]. Наприкінці зазначеного періоду, за словами О.М. Прохорова, «для осіб, які працювали в галузі радіоспектроскопії,

вже були готові окремі елементи мазерів і необхідно було їх тільки синтезувати...» [15, с. 601]. Вирішальна умова для одержання генерації когерентного випромінювання, до якої прийшли винахідники мазера, за словами Ч. Таунса, «полягала в створенні з допомогою деякого резонансного контуру позитивного зворотного зв’язку і щоб коефіцієнт підсилення хвилі за рахунок індукованих молекулярних переходів був більшим, ніж втрати в схемі» [14, с. 464]. І цілком логічно, що саме з радіоспектроскопії «постала» квантова електроніка і саме радіоспектроскопісти заклали її основи. Отже, щоб створити мазер, необхідно мати «приготоване» певним чином активне середовище, в якому більшість атомів можна перевести в збуджений стан, і резонатор — пристрій, в якому відбувається накопичення енергії коливань. «Квантова електроніка дала права громадянства новому наднерівноважному стану матерії» — стану з від’ємною температурою, який в своїй крайній точці... за своїми властивостями близький до стану абсолютної впорядкованості, властивого станам абсолютного нуля температури,— писав М.Г. Басов.— Саме ця властивість високої впорядкованості системи з від’ємною температурою і дає можливість створювати високогерентне випромінювання квантових генераторів і одержувати високочутливі квантові підсилювачі, виділяти запасену в стані з від’ємною температурою енергію за дуже короткі проміжки часу, порівняні з періодом коливань. Квантова електроніка дала приклади систем, в яких одержується випромінювання з дуже малим значенням ентропії... Мабуть, закономірності, які було виявлено квантовою електронікою при досліScience and Science of Science, 2010, № 3

50-РІЧНИЙ ЛАЗЕР: ПЕРЕДІСТОРІЯ, СТВОРЕННЯ, НАСЛІДКИ

дженні випромінювання, можна поширити і на інші форми руху. Можливості одержання високовпорядкованого руху з допомогою систем зі зворотним зв’язком становитимуть інтерес для хімічних і біологічних досліджень, космології» [16, с. 586]. Квантова система, яка генерує електромагнітні хвилі сантиметрового і міліметрового діапазону, називається мазером, а оптичного діапазону — лазером, або оптичним мазером. Перший мазер — молекулярний генератор, де використовувався пучок молекул аміаку, створено, як вже зазначалося, в 1954 р. На наступному етапі було збільшено діапазон мазерного випромінювання, підвищено характеристики мазерів та розширено межі їх застосування в науці та техніці. Тривали роботи і зі створення нових мазерів. У 1955 р. М.Г. Басов і О.М. Прохоров запропонували трирівневий метод одержання інверсії населеностей у робочих сере довищах, який за пропозицією Н. Бломбергена було 1956 р. застосовано для створення квантових підсилювачів радіодіапазону на парамагнітних кристалах. Перший такий парамагнітний мазер на основі ЕПР побудували 1957 р. Г. Сковіл, Дж. Феєр та Г. Зайдель [3]. Парамагнітні квантові підсилювачі різко підвищили чутливість надвисокочастотних приймальних пристроїв і значно вплинули на їх розвиток. Невдовзі (1958) майже стандартними стали інші, більш зручні, кристали, зокрема рубін, іони хрому в Al O. 2 3 Було створено дуже чутливі квантові підсилювачі, широко використовувані в радіоастрономії, системах супутникового та космічного зв’язку тощо, які значно розширили можливості зазначених напрямів і привели до низки Наука та наукознавство, 2010, № 3

відкриттів (мазери стали невід’ємною частиною радіотелескопів). У 1957 р. запропоновано мазер, що використовує ЯМР (Р. Браунштейн, І. Іто), 1959 р.— мазер з нульовим полем (Дж. Богль, Г. Сіммонс), реалізований в цьому ж році Р. Терхьюном, який використав для цього кристал сапфіра з іонами заліза. Одержано (1959) мазерний ефект і при надвисокочастотному збудженні. У 1960 р. Н. Рамзей зі співробітниками побудував мазер пучкового типу на атомах водню, або водневий мазер, в якому використовується перехід між рівнями надтонкої структури в основному стані атома водню. Характерною особливістю цього мазера є дуже висока стабільність, що зумовило його використання в прецизійній спектроскопії та в атомних годинниках і стандартах частоти [17]. Але багато інженерів і вчених мріяли про прилад, який би генерував світло і за ефективністю та досконалістю міг би бути порівняний з генератором радіохвиль. Однак результати, одержувані з допомогою мазерів, та їх можливості були настільки вражаючими, що на якийсь час зосередили на собі всю увагу фізиків, і тому до 1957 р. вони навіть не намагалися одержати когерентну генерацію на більш високих частотах, хоч після винайдення мазерів завдання в принципі стало зрозумілим. Про причини запізнення зі створенням лазера О.М. Прохоров писав: «Здавалося б, що після розробки мазерів у радіодіапазоні незабаром будуть створені квантові генератори і в оптичному. Однак це не відбулося. Вони з’явилася тільки через 5—6 років. Чим це пояснюється? Тут були дві труднощі. Перша полягала в тому, що тоді не було запропоновано резонаторів для оптичного діапазону хвиль, а

Ю.О. Храмов

друга — не було висунуто конкретних систем і методів одержання інверсної населеності в цьому діапазоні» [15, c. 601—602]. У 1957—1958 рр. Ч. Таунс і А. Шавлов вирішили з’ясувати, чи можливо створити квантовий генератор коротких хвиль і, виходячи з принципів роботи мазерів, розробили перші теоретичні схеми, що показували можливість створення оптичного мазера (термін, запроваджений Ч. Таунсом), тобто пристрою для одержання потужного монохроматичного і когерентного пучка світла (кагерентність означає, що хвилі пучка перебувають у фазі). Інакше кажучи, необхідно було знайти такий спосіб синхронізації значної кількості атомів у квантовій системі, щоб вони змогли «працювати» разом, створюючи потужну когерентну хвилю оптичного діапазону. Спосіб, який спонукає атоми активного середовища до колективного когерентного оптичного випромінювання, і розробили на основі принципу мазера в 1958 р. Ч. Таунс і А. Шавлов, запропонувавши при цьому резонатор спеціального типу [18] (останнє зробив також того ж року О.М. Прохоров [19]). Перехід до здійснення квантової генерації електромагнітного випромінювання в оптичному діапазоні описав Ч. Таунс: «...Перші кроки, пов’язані з мікрохвильовими генераторами, малошумлячими підсилювачами та їх використанням у різних наукових експериментах, виявилися настільки цікавими, що відволікли увагу від можливостей одержання високих частот. Однак спільна робота з А. Шавловим [18], розпочата приблизно в той час, допомогла нам відкрити шлях до більш швидкого і захоплюючого поширення мазерів-генераторів у далекий інфрачервоний, оптичний та

ультрафіолетовий діапазони з частотами, в 1000 разів вищими за частоти будь-яких інших джерел когерентного випромінювання. Саме мазери для цих ділянок спектра, які часто називають лазерами.., імовірно, привели до найбільш вражаючих нових наукових методів і результатів. Важливим аспектом цієї роботи було доведення того, що є реальні системи, в яких можна одержати умову самозбудження, і певна конкретна конструкція резонатора дозволяє обмежити коливання в деяких точно визначених і бажаних для нас модах. Резонатор, який було досліджено, складався з двох паралельних дзеркал — добре відомий резонатор Фабрі—Перо, проте зі спеціально підібраними розмірами» [14, c. 471]. Щодо активного середовища для лазерів, то тут єдина вимога полягала в тому, щоб існував верхній енергетичний стан робочого переходу, в який можна накачати атоми, та нижній, в який вони переходять в результаті спонтанного випромінювання фотонів. І пошуки матеріалів, які б правили за активне середовище для лазерів, фактично є пошуком елементів, що мають атомні стани з певним набором енергетичних рівнів. Лазерними матеріалами, які необхідно накачувати для одержання лазерного ефекту, можуть бути кристали, скло, гази, рідини, плазма тощо. У 60-х роках розширився не тільки перелік відкритих нових лазерних матеріалів, але і способів їх генерації. Слово «лазер» походить від перших літер англійських слів, що означають підсилення світла індукованим випромінюванням. Лазери — джерела когерентного світла, до того ж високого ступеня монохроматичності, направленості та інтенсивності (пікові потужності можуть бути дуже значні). Science and Science of Science, 2010, № 3

50-РІЧНИЙ ЛАЗЕР: ПЕРЕДІСТОРІЯ, СТВОРЕННЯ, НАСЛІДКИ

Перший лазер на кристалі рубіна створено 1960 р. Т. Мейманом [20]. За активну речовину в ньому правив кристал рубіна (окис алюмінію Аl 2О3 з домішками 0,05% тривалентного хрому Сr), що мав форму стержня завдовжки 4 см і діаметром 0,5 см зі старанно відполірованими паралельними торцями, вкритими дзеркальними шарами. З одного боку дзеркальний шар частково міг пропускати випромінювання назовні, тобто був напівпрозорим. Як інтенсивне джерело збудженого світла використовували потужну імпульсну ксенонову лампу, яка обвивала спіраллю рубіновий стержень. Світло від лампи «переводило» атоми хрому у збуджений стан (на верхні рівні). Фотони, випромінювані при переходах (за трирівневою схемою), багатократно відбивалися від дзеркальних торців, зумовлюючи все нові й нові акти випромінювання, породжуючи нові й нові фотони. Внаслідок цього наростала фотонна лавина, яка зрештою пробивалася крізь напівпрозорий торець у вигляді імпульсу — вузького монохроматичного пучка світла. На кінці стержня спалахував червоний промінь. У такому промені зосереджується величезна потужність. Лазер Меймана започаткував цілу сім’ю лазерів, що використовують кристали та скло з домішками і діють

А. Шавлов

Т. Мейман

Наука та наукознавство, 2010, № 3

Схема рубінового лазера в хвильовому інтервалі від ближньої інфрачервоної ділянки до оптичної. У подальшому завдяки розробці відповідної апаратури було одержано дуже високі пікові потужності та короткі імпульси. У 1960 р. побудовано газовий (гелієво-неоновий) лазер на основі ідеї, висунутої 1959 р. А. Джаваном [21], в якому для збудження використовується електричний розряд (А. Джаван, У. Беннетт (молодший), Д. Ерріотт) [22]. Він також започаткував сім’ю лазерів, що працюють на багатьох різних газах і дають випромінювання від 0,1 мм до ультрафіолета. Серед перших лазерів саме газові були більш монохроматичними порівняно з твердотільними, проте ефективність обох цих типів була дуже низькою — енергія на виході становила ˜ 1% від споживчої. Однак вже в 1962 р. останнє обмеження вдалося подолати завдяки створенню нового класу лазерів — напівпровідникових, що використовували особливості переходів у цих матеріалах, зокрема можливість здійснення генерації в широкому діапазоні за допомогою різноманітних методів її реалізації зі значним коефіцієнтом підсилення (к.к.д.). У 1959 р. ідею напівпровідникового лазера висунули М.Г. Басов, Б.М. Вул і Ю.М. Попов [23], а в наступному році М.Г. Басов, О.М. Крохін і Ю.М. Попов розробили

Ю.О. Храмов

принципи використання напівпровідників у лазерах та методи їх створення [24]. Перший напівпровідниковий лазер на основі р—п-переходів з використанням арсеніду галію GaAs було побудовано групою Р. Холла в США [25]. У тому ж році його також створили там в інших лабораторіях [26]. Важливим кроком у розвитку лазерів стала розробка Ж.І. Алфьоровим і Г. Кремером концепції лазера на подвійній гетероструктурі (ПГС) [27, 28]. «У нашому патенті ми також зазначили можливість досягнення високої густини інжектованих носіїв та інверсної заселеності з допомогою подвійної інжекції,— писав Ж.І. Алфьоров.— Ми особливо звернули увагу на те, що лазери на гомопереходах не забезпечують безперервний режим генерації при високих температурах і як додаткову перевагу ПГС-лазерів розглянули можливість збільшення випромінювальної поверхні й використання нових матеріалів для одержання випромінювання в різних ділянках спектра» [29, c. 1073]. У 1966 р. Ж.І. Алфьоров передбачив ефект суперінжекції, відкрив його в 1968 р. експериментально, а також підтвердив унікальні інжекційні властивості широкозонних емітерів, продемонструвавши індуковане випромінювання в ПГС AlGaA3, та створив значну частину приладів, в яких реалізовано основні переваги гетероструктур, зокрема низькопорогові ПГС-лазери, що працюють при кімнатній температурі. За розробку напівпровідникових гетероструктур, які дістали широке використання у високочастотній електроніці та оптоелектроніці, Ж.І. Алфьорову та Г. Кремеру присуджено Нобелівську премію з фізики 2000 р. У 1964 р. побудовано молекулярний лазер (К. Пател) і лазер на швидких

електронах (М.Г. Басов), 1965 р.— хімічний лазер (Дж. Піментел, Дж. Касперс), 1966 р.— лазер на органічних барвниках (П. Сорокін, Дж. Ланкард) та ін. Отже, розроблено цілі класи різних лазерів з певними характеристиками і призначеннями, в широкому спектральному діапазоні [30]. А. Шавлов невдовзі після побудови першого лазера в 1961 р. зазначав: «Перелік можливих застосувань оптичних мазерів може бути розширено майже необмежено. З появою оптичного мазера керування світлом досягло зовсім нового рівня. Однак одна з найпривабливіших перспектив для працюючих у цій галузі полягає в тому, що новий ступінь управління відкриє такі можливості використання світла, які до цього навіть не уявлялися у сні» [30, c. 16]. У наступні роки зусилля дослідників було спрямовано на удосконалення «старих» і створення квантових приладів нових типів, що працюють у нових діапазонах частот, на підвищення їх потужності, к.к.д., розширення галузі їх використання. Майже відразу після створення лазерів їх почали використовувати в науці, техніці та медицині. Так, Д. Нельсон і Р. Коллінс провели експеримент з одержання інтерференції на двох щілинах за допомогою світла від рубінового лазера. Дослід показав, що світлові хвилі, вийшовши через

Ж. Алфьоров

Г. Кремер

Science and Science of Science, 2010, № 3

50-РІЧНИЙ ЛАЗЕР: ПЕРЕДІСТОРІЯ, СТВОРЕННЯ, НАСЛІДКИ

щілини, справді когерентні й, падаючи на екран, підсилюють або гасять одна одну, оскільки проходять різні шляхи, та утворюють на екрані відповідну інтерференційну картину. Використовуючи лазери, А. Джаван зі співробітниками повторив дослід Майкельсона— Морлі з більш високою точністю. Лазери почали широко використовувати як у суміжних фізичних напрямах, так і у власне лазерній фізиці, зокрема для вивчення атомних спектрів. При цьому було відкрито чимало цікавих явищ. У 1962 р. Е. Вудбері та У. Hr виявили ефект вимушеного комбінаційного розсіяння світла, на основі якого та з використанням накачки лазерним випромінюванням було побудовано комбінаційний лазер, або Раман-лазер (Р. Терхьюн, 1963 р.). У 1963 р. У. Лемб (молодший), проаналізувавши докладно роботу газового лазера, передбачив на оптичних частотах у центрі атомної лінії провал у вихідній потужності (провал Лемба). Того ж року його зареєстрували У. Беннетт, Р. Макфарлейн і У. Лемб. Метод спостереження «провалу Лемба» дістав широке використання в експерименті, зокрема в спектроскопічних дослідженнях. Вже в тому ж 1963 р. А. Джаван і А. Сьоке показали, що вузький резонансний провал, вільний від допплерівського розширення, при

В.Л. Броуде

М. Шпак

Наука та наукознавство, 2010, № 3

не надто низьких тисках газу чутливий до зіштовхувального розширення. Тоді ж П. Лі і М. Скольник (1963) передбачили «зворотний провал Лемба», коли в центрі лінії поглинання спостерігається пік у вихідній потужності лазера. Вузькі, вільні від допплерівського розширення оптичні резонанси, що проявляються в провалах Лемба, було використано для стабілізації частоти лазерного випромінювання. Отже, провали, пов’язані з насиченням, використовуються для усунення допплерівського розширення та стабілізації частоти лазерів [30]. Протягом 60-х років розширювався перелік робочих середовищ, використовуваних у лазерах, а також методів їх збудження. А створення лазерів на органічних барвниках дало змогу одержувати генерацію зі смугою випромінювання до 100 і більше. У 1964 р. було побудовано волоконні лазери. Невдовзі фізики дійшли висновку, що найкращим високоефективним джерелом для накачки широкосмугових лазерів може бути інший лазер. У 1968 р. Т. Хьонш і П. Тошек для вивчення впливу насичення всередині лазера на розподіл молекул використали промінь іншого лазера, який працював на суміжному переході. Отже, фізика і техніка лазерів зайняли гідне місце в структурі сучасної науки і техніки.

М. Бродін

М. Cоскін

Ю.О. Храмов

Дослідження з цих напрямків відразу було започатковано і в Україні. Їх розвитку активно сприяла А.Ф. Прихотько в Інституті фізики АН України. Так, у 1962 р. А.Ф. Прихотько, В.Л. Броуде, В.С. Машкевич, М.С. Соскін теоретично обґрунтували можливість одержання генерації на електронноколивальних переходах органічних молекул у всьому оптичному діапазоні. Було одержано (1966—1967) генерацію від великої групи нових ефективних сполук класу поліметилових барвників і показано їх перспективність для одержання генерації в усій ближній інфра-

червоній області спектра (М.Т. Шпак, Є.А. Тихонов). У 1965 р. М.С. Бродіним зі співробітниками вперше створено лазери на ряді змішаних напівпровідників, що дозволило забезпечити частотну перебудову генерації у всій видимій і ближній ультрафіолетовій областях спектра. Показано, що основним каналом їх генерації є екситонні переходи. У 1965—1966 рр. М.С. Соскін створив перестроювальні лазери на кристалі рубіна і неодимовому склі. У подальшому лазерні роботи дістали в інституті бурхливий самостійний розвиток.

1. Эйнштейн А. Собрание научных трудов.— М.: Наука, 1965—1967.— 4 т. 2. Дирак П. Собрание научных трудов.— М.: Физматлит, 2002—2004.— 4 т. 3. Дунская И.М. Возникновение квантовой электроники.— М.: Наука, 1974. 4. Rabi I., Zacharias J., Millman S., Kusch P. // Phys. Rev. — 1938. — 53. — P. 318; 1939. — 55. — P. 524. 5. Таунс Ч., Шавлов А. Радиоспектроскопия.— М.: Изд-во иностр. л-ры, 1959. 6. Завoйский Е.К. // Phys. USSR. — 1945. — 9, N3. — P. 245. 7. Purcell E., Torreу H., Pound R. // Phys. Rev. — 1946. — 69. — P. 37. 8. Purcell E., Pound R. // Phys. Rev. — 1951. — 81. — P. 279. 9. Кастлер А. Оптические методы изучения низкочастотных резонансов (Нобелівська лекція з фізики 1966 р.) // УФН. — 93, вып. 1. — С. 5—18. 10. Kastler A. // J. de Phys. — 1950. — 11, 255. 11. Бутаева Ф.А., Фабрикант В.А. О среде с отрицательным коэффициентом поглощения // Исследования по экспериментальной и теоретической физике.— М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 62. 12. Басов Н.Г., Прохоров А.М. // ЖЭТФ. — 1954. — 27. — С. 431. 13. Gordon J.B., Zeiger H.J., Townes Ch.H. // Phys. Rev. — 1954, — 95. — P. 282. 14. Таунс Ч. Получение когерентного излучения с помощью атомов и молекул (Нобелівська лекція з фізики 1964 р.) // УФН. — 1966. — 88, вып. 3. — С. 461—483. 15. Прохоров А.М. Квантовая электроника (Нобелівська лекція з фізики 1964 р.) // УФН. — 1965. — 85, вып. 4. — С. 599—604. 16. Басов Н.Г. Полупроводниковые квантовые генераторы (Нобелівська лекція з фізики 1964 р.) // УФН. — 1965. — 85, вып. 4. — С. 585—598. 17. Басов Н.Г. О квантовой электронике.— М.: Наука, 1987. 18. Sсhawlow A., Townes Ch. // Phys. Rev. — 1958. — 112. — P. 1940. 19. Прохоров А.М. // ЖЭТФ. — 1959. — 34. — С. 1658. 20. Maiman T. // Nature. — 1960. — 187. — P. 493. 21. Javan A. // Phys. Rev. Lett. — 1959. — 3. — P. 87. 22. Javan A., Bennett W.R. (Jr), Herriott D. // Phys. Rev. Lett. — 1961. — 6. — P. 106. 23. Басов Н.Г., Вул Б.М., Попив Ю.М. // ЖЭТФ. — 1959. — 37. — C. 585. 24. Басов Н.Г., Крохин О.Н., Попов Ю.М. // УФН. — 1960. — 72. — C. 161. 25. Hall R.N. et. al. // Phys. Rev. Lett. — 1962. — 9. — P. 366. 26. Nathan N., Dumke W. et. al. // Appl. Phys. Rev. Lett. — 1962. — 1. — P. 62.

Science and Science of Science, 2010, № 3

27. Алферов Ж.И., Казаринов Р.Ф. Полупроводниковый лазер с электрической накачкой.— Автор. свид. №181737 (заявлено 30.03.1963). 28. Kroemer H. // Proc. IEEE. — 1963. — 51. — P. 1782. 29. Алферов Ж.И. Двойные гетероструктуры: концепция и применения в физике, электронике и технологии (Нобелівська лекція з фізики 2000 р.) // УФН. — 2002. —172. — C. 1068—1086. 30. Лазеры.— М.: Наука, 1977.

Одержано 31.08.2010 Ю.А. Храмов

50-летний лазер: предыстория, создание, последствия Раскрыты условия возникновения новых направлений физики и ее приложений — квантовой электроники и физики лазеров, в частности непосредственно история создания мазеров и лазеров, а также их значение для дальнейшего развития физики.

О.В.Романець

Євгеніка в 20-х роках ХХ ст. в Україні Висвітлено розвиток євгенічних поглядів в працях вітчизняних вчених та науковців-медиків в 20-х роках ХХ ст. Показано вплив цих ідей на формування в Україні закладів медико-генетичного спрямування, розвиток профілактичної медицини, становлення санітарно-гігієнічної служби. Висвітленню питань формування та впровадження євгенічних ідей у різних країнах присвячено багато оглядових, історико-наукових публікацій зарубіжних та російських авторів [1—6]. Безумовно, цю тематику не можна вважати зовсім не розробленою і в Україні, де виходили друком праці з історії медичної генетики [7—9], збірки і статті, присвячені окремим персоналіям, що здійснили внесок у розвиток даної галузі [10-13] тощо. Однак, на нашу думку, цілісного дослідження впливу євгеніки на розвиток генетики, медицини, біоетики в Україні не здійснювалось. Євгеніка, що об’єднувала

уявлення наукового, соціального, політичного, філософського гатунків, передувала розвитку медичної генетики як окремого наукового напрямку. Особливо бурхливо вона розвивалась в 20-ті роки ХХ ст., однак мала надзвичайний вплив на подальший розвиток науки, а деякі її аспекти у вигляді медичної генетики, біоетики, санітарії та гігієни, профілактичної медицини, планування сім’ї розвиваються і нині. Термін «євгеніка», попри те, що саме це явище вже давно належить минулому, донині дуже поширений і вживаний та уособлює одну з найбільш фарсових і трагічних сторінок розвитку людства.

О.В. Романець

Здійснений нами аналіз наукових, медичних робіт, документації інститутів, архівних джерел показав, що євгенічні ідеї активно обговорювались в Україні та здійснювались спроби її впровадження, котрі мали коректне і гуманне спрямування. Євгеніка в Україні впроваджувалась переважно у вигляді соціальної гігієни та створення передумов розвитку медичної генетики. Розробку даної тематики нами здійснено на основі публікацій у періодичних наукових та медичних виданнях, що виходили друком у 20-х роках ХХ ст. У перекладі з грецької євгеніка означає хороший рід. В основі євгенічних ідей лежать уявлення про покращання людського роду шляхом вивільнення генотипу людини від шкідливих спадкових ознак і збагачення його цінними для фізичного і розумового розвитку генами. Євгеніка, попри її спотворення і дискредитацію, послужила стимулом зародження і розвитку генетики людини та одного з її розділів — медичної генетики [8]. Тому, розглядаючи впровадження євгеніки в Україні, природно звертатись і до витоків становлення медичної генетики. До напрямків медицини, що мають євгенічне спрямування нині, на нашу думку, можна віднести медичну генетику, генетичну терапію, біоетику, санітарію та гігієну, профілактичну ме-

Френсіс Гальтон (1822-1911)

О.А. Кронтовський (1855-1933)

дицину тощо. Окрім суто медичних заходів, умови для найвигіднішої реалізації спадкових задатків людини забезпечують виховання, умови проживання та праці, рівень соціальної реалізації тощо. Керівництво проявами спадкових змін здійснюється шляхом створення адаптивного середовища (кліматом, дієтою, лікуванням, вибором професії). Загалом метою комплексу євгенічних заходів є уникнення чи зниження захворюваності, непрацездатності та смертності [8]. Таким чином, сама сутність євгеніки є гуманістичною і не містить в собі підґрунтя для тих жахливих наслідків, котрі спричинило її викривлене трактування. Особливе зацікавлення євгенічна тематика викликала в Німеччині, де розробляли і впроваджували так звану «расову гігієну». Розрізняли конструктивну і реструктивну євгеніку, тобто обмеження розмноження так званих мінус-варіантів і посилення розмноження плюс-варіантів. Висловлювались думки, що безробіття охоплює найбільш непристосовані, необдаровані верстви населення, які не відповідають вимогам сучасної культури. Окрім того, німецькі апологети покращання людського роду вбачали позитивні аспекти у війнах: нібито війна пробуджує сили нації, що дрімали, і народжуваність зростає до такого рівня, що покриває втрати у війні [14,

С.А. Томілін (1877-1952)

І.Ю. Тихін (1879-1949)

Science and Science of Science, 2010, № 3

ЄВГЕНІКА В 20-Х РОКАХ ХХ СТ. В УКРАЇНІ

15]. Загальновідомо, що євгеніка була використана для виправдання злочинів, здійснених під час другої світової вій ни. Нині трагічні сторінки «расової гігієни» найчастіше асоціюються з терміном «євгеніка». Радикальні євгенічні погляди поділяли й багато визначних учених, зокрема лауреати Нобелівської премії: австрійський біолог, засновник етології Конрад Лоренц (1903—1989); французький хірург, трансплантолог Алексіс Каррель (1873—1944) та інші. На жаль, шлях від сумнівних теорій до їх жахливих впроваджень у практику виявився напрочуд коротким. Одним з найбільших злочинів проти людяності можна назвати програму Т-4, за якою нібито задля економічної доцільності було знищено майже 300 тисяч тяжко хворих людей. Наслідком перекручених євгенічних ініціатив була примусова стерилізація інвалідів, злочинців, бідняків в Німеччині, США та інших країнах. Однак власне євгеніка, що була таким чином викривлена і ском прометована, не пов’язана з цими злочинами безпосередньо. Поштовхом до її розвитку стало вчення англійського природодослідника Чарльза Дарвіна (1809—1882) про природний добір, котре він виклав у праці «Походження видів шляхом природного добору» (1859). Основоположником євгеніки вважається англійський статистик, психолог, антрополог Френсіс Гальтон (1822—1911). У книзі «Спадковість таланту» (1869) він проаналізував родоводи видатних осіб і дійшов висновку про успадкування обдарованості. Він запровадив статистичний, генеалогічний, близнюків методи дослідження, а також тестову діагностику і анкетування [16]. У праці «Дослідження про здібності людини і їх розвиток» (1883) вчений вперше вжив термін «євгеніка»: «Євгеніка — це наука, що вивчає всі впливи, котрі покраНаука та наукознавство, 2010, № 3

щують вроджені якості раси і приводять ці якості до можливо вигіднішого розвитку» (цит за [17, с. 45]). Френсіс Гальтон також звернув увагу на нерівномірне розмноження різних верств населення: посилене серед простого люду і незначне серед аристократії. Він вважав, що «високообдаровану расу людей» можна вивести «шляхом відповідних шлюбів упродовж кількох поколінь». Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903) зазначав, що розвиток медицини і гігієни дає змогу вижити непристосованим особам, котрі обтяжують суспільство [17]. Він вважав, що влада не повинна втручатись у природні процеси, що відбуваються в суспільстві. На його думку, «пристосовані» будуть виживати, а «непристосовані» — вимирати. Таким чином тільки сильні зможуть адаптуватись і досягати все більш високих рівнів історичного розвитку. Євгенічні ідеї привернули увагу в 1900-му році, коли англійський математик, біолог, філософ Карл Пірсон (1857—1936) прочитав лекцію «Про національне життя з точки зору науки» [18, с. 287]. Він був професором прикладної математики і механіки (з 1884 ро ку) та євгеніки (з 1911 року) Лондонського університету. Разом з Френсісом Гальтоном учений став одним з основоположників біометрії. У 1904 році Френсіс Гальтон організував при Лондонському університеті Національну євгенічну лабораторію. У 1912, 1921 та 1932 роках відбулись міжнародні конгреси з євгеніки. Євгеніка постала на грунті комплексу тогочасних знань про людину: уявлень про її походження, спадковість, даних з антропології, патології, соціальної медицини, демографії тощо [19, c. 65]. Євгенічні ідеї привертали увагу

О.В. Романець

вчених, політиків, медиків у різних країнах світу. У Росії особливе зацікавлення вони викликали в Ю.О. Філіпченка, М.К. Кольцова, О.С. Серебровського. Євгенічні погляди частково поділяли М.Ф. Гамалія, В.М. Бєхтєрєв. За визначенням М.К. Кольцова (1872—1940), євгеніка — це наука про благородство людини [20, с. 3]. На його думку, євгеніка поділяється на дві галузі: чисту науку (антропогенетику) і прикладну (антропотехнію) [20, с. 61]. Метою євгенічних заходів учений вважав створення нової людини — надлюдини «Homo creator». Така особистість, за його визначенням, повинна мати «здорові інстинкти, сильну волю, вроджене прагнення жити, любити і працювати, повинна бути фізично здоровою і гармонійно наділеною всім тим, що робить її організм життєздатним» [19, с. 37]. Найбільш цінною якістю людської психіки вчений називав здатність відкривати нове в будь-якій галузі. Він також зазначав, що євгенік аналізує фенотипи, про генотипи котрих зазвичай нічого не знає [19, с. 24]. У 1917 році в Москві було створено Інститут експериментальної біології, котрий очолив М.К. Кольцов. Роком оформлення євгенічних ідей в окремий науковий напрямок в Росії можна вважати 1920 рік. У цьому році за участі М.К. Кольцова було організовано Російське євгенічне товариство, а в Інституті експериментальної біології створено євгенічний відділ. При євгенічному відділі працювала перша медико-генетична консультація. Філії Російського євгенічного товариства було відкрито у Києві, Харкові, Полтаві та Одесі. Впродовж 1922—1931 років виходив друком «Російський євгенічний журнал». Російське євгенічне товариство було закрито в 1929 році, коли євгенічні положення почали

використовуватись для підкріплення нацистських ідей. У М.К. Кольцова навчався О.С. Серебровський. Олександр Сергійович Серебровський (1892—1948) був одним із засновників генетики в СРСР, однак зазнав нищівної критики через захоплення антропогенетикою і євгенікою. Найбільш неоднозначними були його ідеї щодо запровадження штучного запліднення жінок. Лист з даного питання був відправлений ним та Г.Мьоллером особисто Й.Сталіну. Практичних наслідків ці задуми не мали, однак викликали негативну реакцію наукової громадськості та широких верств населення. Пізніше О.С. Серебровський відмовлявся від своїх радикальних поглядів, однак не зміг позбавитись періодичних закидів щодо «євгенічного» минулого. У 1920 році М.К. Кольцов звернувся до Ю.О. Філіпченка з пропозицією співробітництва в галузі генетики людини. Було прийнято рішення про самостійну діяльність вчених у Москві та Ленінграді. У 1921 році Ю.О. Філіпченко (1882— 1930) організував в Ленінграді Бюро з євгеніки при Комісії з вивчення природних виробничих сил Росії, котре з 1928 року перейменовано в Бюро з генетики [3, c. 26]. У 1924 році він очолив Ленінградське відділення Російського євгенічного товариства і став одним з редакторів «Російського євгенічного журналу». Вчений здійснив масштабне анкетування науковців Петербурга з метою встановлення статистичними методами імовірності успадкування інтелектуальних здібностей [21]. Вихідним положенням для здійснення цього дослідження слугували його уявлення, що основою для розвитку таланту людини є її спадкові якості [6]. Після смерті Ю.О. Філіпченка (1930) Бюро з генетики було перетворено в Лабораторію генетики АН СРСР, котру Science and Science of Science, 2010, № 3

ЄВГЕНІКА В 20-Х РОКАХ ХХ СТ. В УКРАЇНІ

очолив М.І. Вавилов, а в 1933 році в Інститут генетики АН СРСР. У 1934 році Інститут генетики АН СРСР разом з усією Академією наук було переведено в Москву. Натомість євгеніка як окремий науковий напрямок припинила своє існування на початку 30-х років. Таким чином, можна стверджувати, що євгеніка відіграла роль для створення в Академії наук СРСР установ генетичного спрямування. Не зупиняючись детально на висвітленні даного питання, зазначимо, що аналогічні процеси в структуруванні генетичної галузі відбувались і за кордоном. На кафедрі генетики, створеній Ю.О. Філіпченком в 1919 році в Петроградському університеті, сформувався як генетик Ф.Г. Добржанський (1900— 1975) — майбутній визначний генетикеволюціоніст, один з авторів синтетичної теорії еволюції. У Києві він працював під керівництвом зоолога С.Ю. Кушакевича (1878—1920), доки той несподівано не загинув. У листах до вченого-енциклопедиста В.І. Вернадського (1863—1945) Ф.Г. Добржанський писав: «...втрата для мене незамінна: дуже важко працювати без керівника, а по смерті Сергія Юхимовича у мене його немає і знайти в Києві зовсім неможливо. Тим не менше я весь цей час займався зоологією: вона одна дала мені сили винести все…» [22, арк. 2]. Феодосій Григорович писав, що в 1920 році він перехворів на тиф, пережив раптову смерть матері, сильно голодував. Він бажав потрапити в будь-яку експедицію «куди б вона не вирушала, хіба що, окрім полярних країн [22, арк. 7] … і на край світу я поїду з великим бажанням, якщо тільки на цьому Краю Світу можна буде працювати і хоч би трохи не голодувати…» [22, арк. 5]. У листі від 07.02.1922 року вчений висловив свої плани «їхати в Петроград, щоб Наука та наукознавство, 2010, № 3

познайомитись з тамтешніми зоологами і попрацювати в музеї Академії наук» [22, арк. 7]. Вчений переїхав з Києва до Петрограда на запрошення Ю.О.Філіпченка в 1922 році. У 1924—1927 роках він працював асистентом на кафедрі генетики і експериментальної біології Петроградського університету, а в 1925—1927 роках — вченим спеціалістом Бюро євгеніки і генетики Комісії з вивчення виробничних сил Росії АН СРСР. Осмислюючи імовірність реалізації спадкових ознак, Ф.Г.Добржанський зазначав: «...при несприятливих зовнішніх обставинах не будуть реалізовані ті позитивні якості, котрі можуть проявитись при обставинах сприятливих, а з іншого боку розвиток низки особливостей піде в небажаному напрямку. Тому з точки зору вчення про спадковість ідеал виховання в широкому сенсі визначається так: кожна особа повинна бути поставлена в такі умови, при котрих розвинувся б найкращий фенотип з усіх можливих на основі даного генотипу» [23, с. 44]. Окрім названих учених, котрі є найбільш яскравими представниками євгенічного напрямку в Росії, в розробці даної галузі брали участь й інші біологи та науковці-медики. Зокрема, значну увагу даному питанню присвятив М.Ф. Гамалія (1859—1949) — визначний український і радянський мікробіолог і епідеміолог, котрий працював в Одесі (1892—1912), СанктПетербурзі та Москві (1912—1949). Вчений в 1910—1913 роках видавав і редагував часопис «Гігієна і санітарія», в котрому було вміщено статті з історії євгеніки [18], хроніку Першого міжнародного євгенічного конгресу в Лондоні (1912) [24] тощо. Пізніше в пресі лунали закиди щодо публікації у журналі цих матеріалів та відсутності на його сторінках критики євгені-

О.В. Романець

ки [25]. В якості євгенічних заходів М.Ф.Гамалія пропагував забезпечення добрих умов проживання, застосування гігієнічних заходів, боротьбу з епідемічними хворобами. У 1912 році він виголосив в Юр’єві (Тарту) публічну лекцію «Про завдання і прагнення євгеніки», в якій підкреслив необхідність боротьби проти зовнішніх обставин, що нищать здоров’я людини [26]. Значний внесок у розвиток медичної генетики здійснили психіатри та невропатологи, оскільки успадкування захворювань, пов’язаних з діяльністю нервової системи, здавна було помічено лікарями [27]. Так, думку щодо законодавчого регулювання шлюбів [28] висловлював психіатр, невропатолог, фізіолог, психолог В.М.Бєхтєрєв (1857—1927). Масштабні дослідження спадкових захворювань нервової системи здійснив визначний невропатолог, один з основоположників медичної генетики в СРСР С.М.Давиденков (1880—1961). Вчений, котрий в 20-х роках починав працювати в Україні, досліджував спадкові хвороби нервової системи, розробив методи медико-генетичного консультування. У 1911 році він організував на базі Губернської земської психіатричної лікарні (Сабурової дачі), що у Харкові, кафедру нервових та душевних хвороб Харківського жіночого медичного інституту. Вчений вважав за доцільне вивчати закономірності, котрим підлягає спадкова передача хвороб, і активно пропагувати результати досліджень. «... Думка про те, що інтерес майбутніх дітей потрібно брати до уваги при укладанні шлюбу, вже проникла в широкі кола населення», — писав С.М.Давиденков [29, с. 278]. У 1925—1932 роках він працював у Москві, а з 1932 року в Ленінграді, де керував кафедрою нервових

хвороб Інституту вдосконалення лікарів. Під час Великої Вітчизняної війни вчений був головним невропатологом Ленінградського фронту. Незадовго до смерті він почав створювати Лабораторію медичної генетики, котрою надалі керувала його вдова. У 1925 році С.М. Давиденков сформулював принцип генетичної гетерогенності клінічно схожих форм патологій, передбачав необхідність створення каталогу генів спадкових хвороб [29]. Таким чином, деякі з відомих російських учених, котрі розробляли галузь євгеніки та медичної генетики (М.Ф. Гамалія, С.М. Давиденков, Ф.Г. Добржанський), розпочинали свою діяльність в Україні. Надалі розглянемо розвиток євгеніки безпосередньо на теренах нашої держави. Ідеї боротьби зі спадковими хворобами мають в Україні давні традиції. Питання спадкових хвороб ще в сімнадцятому столітті розробляв видатний учений-медик І. Полетика (1722—1783). Він навчався у Києво-Могилянській академії, Кільському університеті, СанктПетербурзькому сухопутному госпіталі, Лейденському університеті. Саме в Лейдені в 1754 ро ці він захистив докторську дисертацію «Dissertatio medica inauguralis de morbis haerediteris». Нині ця праця знаходиться в бібліотеці Лейденского університету, однак її й досі не перекладено на українську мову. На початку ХХ століття питаннями успадкування хвороб цікавився і висвітлював їх у своїх працях професор Київського університету, патофізіолог В.К.Ліндеман (1868—1933) [9]. Євгенічні ідеї, що поширились у 20-ті роки ХХ століття в Україні, були сприйняті вченими та медиками переважно у формі соціальної гігієни та вивчення спадкових хвороб. Потрібно коротко окреслити історичні та соціальні умоScience and Science of Science, 2010, № 3

ЄВГЕНІКА В 20-Х РОКАХ ХХ СТ. В УКРАЇНІ

ви, що склались у цей період в Україні. У 1920 році одну третину території України охопив голод, від котрого страждали 10 млн. населення. Вимирання більше відбувалось за рахунок чоловічого населення, що змінило співвідношення між статями в Україні: вперше жінок стало більше, ніж чоловіків: 116 жінок на 100 чоловіків замість 100 жінок і 101,3 чоловіків. У грудні 1921 року голод набув катастрофічних масштабів. Однак до травня 1922 року ніяких заходів щодо допомоги населенню не здійснювалось. Коли нарешті голод в Україні було визнано, в голодуючі губернії було відкрито доступ для міжнародних благодійних організацій, котрі постачали продуктові пайки. Однак лікарів міжнародних організацій для допомоги населенню не допускали. З населенням працювали тільки вітчизняні лікарі, які здійснювали медичну допомогу, а також досліджували вплив голоду на організм людини [30]. Лікарі фіксували величезну кількість нервовопсихічних розладів. За результатами обстеження населення було опубліковано монографії «Голод і психіка», «Канібалізм», дослідження злочинів дітей на грунті голоду [31] тощо. Земську медицину — дільничу форму медичного обслуговування сільського населення, що виникла в Росії в другій половині ХХ ст., було зруйновано. Фактично вона проіснувала від 1865 року, в якому було створено земські установи у губерніях, до 1914 року, коли країна вступила в першу світову війну [32]. У 1914—1921 роках — від початку першої світової війни до кінця громадянської війни — на території України відбувались військові дії. Все це спричинило надзвичайно високий рівень смертності населення, зниження народжуваності, поширення епідемічних (тифу, холери, туберкульозу) та соціальних (алкоголізму, венеричних) хвороб. Наука та наукознавство, 2010, № 3

Ці конкретні історичні обставини обумовили вибір вітчизняними ученими доцільних форм євгенічних заходів. Євгеніка була сприйнята та впроваджувалась у вигляді заходів соціальної гігієни, структурування та розвитку медичної галузі. Результатом впровадження євгенічних ідей стало створення наукових центрів, що вивчали спадкові хвороби, медико-генетичних консультацій, створення медикосанітарної служби, мережі туберкульозних, психіатричних клінік, здійснення контролю народжуваності [33], прийняття безпрецедентних законів, спрямованих на підвищення батьківської відповідальності тощо [13]. Натомість земської медицини почала формуватись нова система медичного обслуговування населення. Однак організації конкретних установ передували теоретичні розробки вітчизняних фахівців. Безперечно, вчені, котрі брались за розробку даної проблематики, відзначались сміливістю мислення, прогностичною інтуїцією та зацікавленням новітніми науковими здобутками. Одним із засновників медичної генетики в Україні був патолог-експериментатор О.А. Кронтовський (1855— 1933) — учень В.К. Ліндемана. Він був професором Київського університету, а також працював у Київському рентгенологічному та Київському бактеріологічному інститутах. Завідуючи відділенням експериментальної медицини Київського санітарно-бактеріологічного інституту, О.А. Кронтовський організував при ньому в 1922 році Бюро з вивчення спадковості людини. Олексій Антонінович перебував у складі Російського євгенічного товариства. Він розробляв питання спадкової конституції, організовував збір та наукову обробку даних зі спадкових хвороб, читав лекції для дільничих та

О.В. Романець

санітарних лікарів. О.А. Кронтовський співпрацював з Б.М. Маньківським (1883—1962) — завідуючим кафедрою госпітальної невропатології (пізніше — нервових хвороб) у Київському медичному інституті, котрий також досліджував спадкові захворювання [34—37]. Значний внесок у розвиток євгеніки здійснили вітчизняні вчені-медики, найперше психіатри і невропатологи. Практична психіатрія почала розвиватись в царській Росії наприкінці 90-х років ХІХ ст. Саме в цей період з ініціативи земств створювались спеціалізовані хірургічні відділення, акушерські пункти, туберкульозні санаторії, психіатричні лікарні [32]. На Перший з’їзд психіатрів і невропатологів (1887) з-поміж 605 його членів зібралось усього 86 лікарів. У 1910 році було створено Союз психіатрів, що об’єднував 532 лікарів зі стажем не менше трьох років. У 1912 році в губерніях, що належали до України, в психіатричних клініках перебувало 9172 хворих. Під час громадянської війни галузь психіатрії дуже постраждала: хворі вмирали, лікарні відбирали під інші заклади [38, c. 5—7]. Внаслідок соціальних катаклізмів у 20-ті роки значно погіршився стан психічного здоров’я населення. Попри критичні соціальні обставини, в 1920 році відбувся З’їзд працівників медичної освіти України, на якому було прийнято рішення про створення в Харкові Українського науково-дослідного психоневрологічного інституту. У 1921— 1922 роках цю ідею було реалізовано на базі Сабурової дачі. Організатором і першим директором інституту був психоневролог О.Й.Гейманович (1882—1958). Стовідсоткове фінансування психіатричних клінік в 1922 році було вирішено здійснювати з державного бюджету [39]. Олександр Йосипович вважав за доцільне запровадити галузь профілак-

тичної психоневрології і визначив її місце в площині соціальної медицини: «Питання расової гігієни, євгенічні, як і питання фізичної культури, входять в предмет соціальної і профілактичної психоневрології, як одне з відгалужень. Але якщо питання расовогігієнічні і євгенічні цілком входять в нервово-психічну профілактику і в групу соціальних наук, то питання фізичної культури, — галузі расової гігієни, — мають технічний ухил» [40, c. 92]. О.Й.Гейманович та Т.І. Юдін зазначали: «Замість того, щоб вивчати «непристосованість» людини і усувати непристосованих з виробництва, що властиво робить американська і західноєвропейська психогігієна, в Радянській країні ставиться питання про зміну організації праці, про «зміну світу» [38, с. 9]. У 1923 році було скликано Другу всеукраїнську нараду психіатрів і розпочато створення мережі психіатричних закладів. Тоді ж започатковано систему диспансерного обслуговування хворих з легкими перебігами захворювання [38, с. 8]. У 1926 році на Сабуровій дачі також було створено Український інститут клінічної психіатрії та соціальної психогігієни. Його організатором і першим директором був патофізіолог, один із засновників генетичного напряму в психіатрії В.П. Протопопов (1880—1957). У 1932 році на базі кількох інститутів та психоневрологічного факультету медичного інституту було створено Всеукраїнську психоневрологічну академію. Сюди ж було переведено видання журналу «Сучасна психоневрологія», котрий з 1924 року видавали в Києві психоневролог В.М. Гаккебуш (1881—1931) та невропатолог Б.М. Маньківський. Всеукраїнська психоневрологічна академія як унікальна комплексна устаноScience and Science of Science, 2010, № 3

ЄВГЕНІКА В 20-Х РОКАХ ХХ СТ. В УКРАЇНІ

ва, що поєднувала наукову, медичну, педагогічну діяльність, проіснувала до 1937 року. У 1934—1937 роках її очолював визначний вітчизняний психіатр Л.Л. Рохлін (1903—1984). Під керівництвом одного з основоположників генетики психічних захворювань Т.І. Юдіна (1879—1949) в ній було створено Генетичний амбуланс Відділу спадковості, конституції і її мінливості. У відділі вивчали спадкові патології, однак не лише психоневрологічні, а й, наприклад, гемофілію. Академік О.І. Ющенко (1869—1936), котрий очолював клініку неврозів, психоневрозів і м’яких форм, також розробляв учення про конституції. У неврологічній клініці, котрою завідував О.Й. Гейманович, фіксували випадки родинних захворювань, наприклад нарколепсії [9]. У 1937 році Академію було реорганізовано, а її президента Л.Л. Рохліна заарештовано. Спадковість деяких захворювань (хореї, епілепсії) відзначав психіатр В.Е. Дзержинський, що працював у Москві та Катеринославі. Вчений розробив структуру науково-дослідної психоневрологічної кафедри у Катеринославі [11]. В Україні до питань євгеніки звертались Б.П. Матюшенко, В.Я. Підгаєцький, С.А. Томілін, О.В. КорчакЧепурківський, О.М. Марзєєв. У Києві в санітарній управі, керованій визначним гігієністом і епідеміологом, організатором системи охорони народного здоров’я О.В.КорчакомЧепурківським (1857—1947), з 1905 року працював Б.П.Матюшенко (1883— 1944). З проголошенням самостійно сті України в 1917 році санітарно-гігієнічна безпека стає пріоритетним напрямком медичної галузі [41]. При Генеральному секретаріаті він почав орНаука та наукознавство, 2010, № 3

ганізовувати медико-санітарну службу. У період гетьманату вчений обіймав посаду директора медичного департаменту Міністерства здоров’я (1918), а згодом — комісара Міністерства здоров’я. Під час Директорії він був міністром здоров’я. Надалі перебував і працював в еміграції в Чехії. Б.П. Матюшенко висловлював думку, що генеративні властивості людини залежать від соціально-політичних факторів: епідемій, воєн, голоду [7, с. 28-29]. Його праці присвячені аналізу впливу цих явищ на демографічні показники, селекцію в людській популяції. Вчений використовував поняття контраселекції. До неї відносив вимирання внаслідок важких умов існування інтелігенції, «в якої можна передбачити відносно гарні спадкові якості», загибель чоловіків під час воєн тощо [30, с. 155]. Вважав, що висока смертність українського народу в 20-ті роки, поширення туберкульозу, алкоголізму, венеричних захворювань спричинили погіршення «біологічного фонду» і прогнозував погіршення «якостей наступних поколінь» [30, с. 156]. Перу Б.П.Матюшенка належить стаття про медико-генетичні консультації «Євгенічні порадні та їх організація», котра вийшла друком у 1931 році у Львові в «Лікарському віснику» [7, с. 33]. Вчений-гігієніст В.Я. Підгаєцький (1889—1937) створив і очолив у Київському медичному інституті кафедру професійної гігієни. Таку кафедру в СРСР було створено вперше. З 1921 року він керував Науково-дослідним інститутом фізичної культури ВУАН. У 1924 році вчений видав працю «Євгеніка, або наука про поліпшення майбутніх поколінь». У 1937 році його було розстріляно [7, с. 34]. В.Я.Підгаєцький вважав, що в людській популяції здій-

О.В. Романець

снюється підбір пар зі схожими ознаками, бо ці пари формуються в певних групах населення — серед селян, художників, музикантів. Шлюби з представниками своєї верстви чи класу він називав асортивними. У таких родинах проявляються особливості, притаманні певному прошарку суспільства [7, с. 37]. У 1923 році у Київському медичному інституті О.В.Корчак-Чепурківський створив кафедру соціальної гігієни. Передумовою її створення була діяльність кафедр гігієни (1903—1918), загальної і соціальної гігієни (1918—1923), на котрих він також працював [42, с. 78]. Становлення санітарно-гігієнічної служби в Україні в радянський час пов’язано з ім’ям визначного вченогогігієніста О.М.Марзєєва (1883—1956). У 1922—1934 роках він завідував санітарно-епідеміологічним відділом Народного комісаріату охорони здо ров’я УРСР. На початку 20-х років під його керівництвом було проведено вивчення санітарно-побутових умов українського села та здійснено оздоровчі заходи в сільській місцевості. Вчений був ініціатором створення в СРСР перших санітарно-епідеміологічних станцій. Впродовж 1922—1938 років відбулось дев’ять скликань всеукраїнських санітарних нарад, що спрямовували роботу санітарних лікарів по боротьбі з епідеміями. Першу нараду було скликано в Харкові в 1922 році з ініціативи санітарно-епідеміологічного відділу Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР для боротьби з епідеміями тифу, малярії, віспи [43]. Одним з учених, що висловлював євгенічні ідеї в Україні, був С.А.Томілін (1877—1952). Він працював у декількох наукових напрямках: соціальної гігієни, демографії, фітотерапії, історії медицини, про-

філактичної медицини. У 1918—1919 роках вчений завідував статистичним відділом Міністерства народного здоров’я та опікування України (при Центральній раді). У 1922—1930 роках очолював санітарно-епідеміологічний відділ Наркомздраву України. У 1923 році ініціював створення в 1-му Харківському медичному інституті кафедри соціальної гігієни, котрою керував у 1925—1932 роках. У 1930—1934 роках завідував соціально-гігієнічним сектором Українського інституту харчування в Харкові, в 1932—1934 роках — кафедрою соціальної гігієни 2-го Харківського медичного інституту. У 1934—1936 роках С.А.Томілін очолював сектор захворюваності Всеукраїнського інституту соціалістичної охорони здоров’я, працював старшим науковим співробітником Інституту демографії і санітарної статистики Академії наук УРСР. Надалі керував групою вивчення захворюваності Українського науково-дослідного бюро санітарної статистики, кафедрою історії медицини Київського медичного інституту, відділом статистики Українського науково-дослідного інституту туберкульозу (1938—1952). У 1924 році вчений підготував статтю «Основні питання соціальної гігієни», котру редакція журналу опублікувала «в дискусійному порядку». Ідея природного добору серед людей логічно зазнає осмислення вченим, оскільки без оцінки даного питання неможливо сформулювати завдання соціальної гігієни. Передумовою цієї галузі він вважав «моністичну ідею про психофізичну єдність людської особистості, котра в співдружності із собі подібними здійснює життєвий шлях у тому чи іншому соціально-культурному угрупованні» [44, с. 69]. У людському сусScience and Science of Science, 2010, № 3

ЄВГЕНІКА В 20-Х РОКАХ ХХ СТ. В УКРАЇНІ

пільстві, відзначав автор, слабші не знищуються, як в умовах природного добору, а переходять в нижчий суспільний прошарок або «декласуються», однак народжують «хирляве» потомство. За диференціації класів у змагання вступають люди, котрі знаходяться в різних умовах: одні можуть розраховувати лише на фізіологічну здатність (підточену важкими умовами існування) спротиву до шкідливих впливів середовища, а інші мають можливість створити собі «необхідну гігієнічну обстановку» і вижити з гіршими біологічними якостями, ніж перші [44, с. 71]. Соціальна гігієна, наголошував автор, прагне вирішити грандіозну культурну проблему: надати кожній людині можливість виконати ту життєву задачу, котра посильна її органічній природі [44, с. 72]. «Соціальна гігієна на тисячах систематизованих фактів повинна показати, як по-варварськи нераціонально впродовж багатьох віків споживалось людське життя, які мізерні результати, яку ницу «культуру» отримано з погляду прибутковості», — писав С.А.Томілін [44, с. 78]. Він вважав, що незрівнянно вищі результати можуть бути отримані шляхом застосування господарських принципів економії до «органічного капіталу», тобто людської популяції. В умовах соціалістичного ладу, на його думку, кожна людина має стати частиною органічної культури: «Лише тоді можна буде поставити питання про євгеніку не в вузько-буржуазному трактуванні, як вирощування окремих особистостей, що вивищуються над сірим натовпом, а як масове покращення соціальної конституції» [44, с. 78]. У перспективі автор сподівався на розвантаження соціального організму від невігластва, злиднів, моральних і фізичних стражНаука та наукознавство, 2010, № 3

дань і відторгнення євгеніки як уявної непотрібної проблеми. Отже, в 20-ті роки ХХ ст. в Україні внаслідок суспільних катаклізмів було порушено демографічну рівновагу в суспільстві, різко знижено якість здоров’я і репродуктивної здатності населення. Ці явища на тлі руйнації усталеної земської медицини стали викликом для тогочасної спільноти науковців та медиків. Критичні умови життя в Україні спричинили гостру загрозу для фізичного та психічного здоров’я її населення. Питання збереження та покращання генофонду популяції були особливо актуальними, тому євгенічні ідеї привертали увагу фахівців з різних галузей і зазнавали розробки та впровадження. В Україні євгеніка спричинила розвиток соціальної гігієни, об’єктом дослідження котрої був комплекс медикосоціальних проблем, пов’язаних з епідеміями, голодом, наслідками війни, незадовільними умовами життя та праці, та медичної генетики, об’єктом дослідження якої найперше стали неврологічні та психічні захворювання. У результаті діяльності вітчизняних науковців та медиків було розпочато формування нової системи медичного обслуговування натомість земської медицини. Становлення санітарногігієнічної служби в Україні також сягає корінням буремних 20-х років. З-поміж учених, котрі розробляли дану тематику, можна відзначити О.А. Кронтовського, С.А. Томіліна, Б.П. Матюшенка, В.Я. Підгаєцького, Б.М. Маньківського, О. Корчака-Чепурківського, О.М. Марзєєва, О.Й. Гей мановича, В.П. Протопопова, Л.Л. Рохліна, В.М. Гаккебуша, Т.І. Юдіна, О.І. Ющенка та інших. Досвід впровадження євгенічних ідей в Україні свідчить, що в них самих не було закладено протиприродного сен су. Ви-

О.В. Романець

важене, коректне та раціональне трактування євгенічних ідей спричинює загалом прогресивні зміни в науці та медицині. Натомість крайні євгенічні погляди і гасла можуть призвести до трагічних наслідків. Євгеніка як одна

з найбільш фарсових сторінок в історії людства залишається зразком дивовижного наукового протиріччя: найжахливіші злочини проти людства можуть стати результатом найгуманнішої мети — покращання людського роду.

1. Адамс Марк Б. Политика в области наследственности человека в СССР: 1920—1940 / Марк Б. Адамс // Труды Санкт-Петербургского общества естествоиспытателей. — 1994. — Т. 90, вып. 1. — С. 15—25. 2. Фандо Р.А. Когнитивные и социокультурные аспекты развития евгеники в 20—60-е годы ХХ столетия / Фандо Р.А. // Наука та наукознавство. — 2006. — № 1. — С. 65—81. 3. Фандо Р.А. Формирование научных школ в отечественной генетике в 1930—1940-е гг. / Фандо Р.А. — М.: Изд.дом.И.И.Шумиловой, 2005. — 148 с. 4. Музрукова Е.Б. У истоков отечественной генетики человека: первые евгенические работы Ю.А.Филипченко и А.С.Серебровского / Музрукова Е.Б., Фандо Р.А. // Вестн. Российской академии наук. — 2007. — Т. 77, № 3. — С. 250—260. 5. Фандо Р.А. Юрий Александрович Филипченко и начальные этапы формирования отечественной генетики / Фандо Р.А. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://bio.1september.ru/articlef. php?ID=200701904. 6. Музрукова Е.Б. Работы Ю.А.Филипченко и его школы по изучению научного сообщества Петрограда в 1920—1922 гг. / Музрукова Е.Б. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.ihst. ru/projects/sohist/books/sociol4/32-42pdf. 7. Служинська З. Зародження медичної генетики в Україні / Служинська З., Служинська О. — Львів: НТШ, 2007. — 63 с. 8. Гершензон С.М. Евгеника: 100 лет спустя / Гершензон С.М., Бужиевская Т.И. // Человек. — 1996. — № 1. 9. Романець О.В. Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. / Романець О.В. // Наука та наукознавство. — 2008. — № 3. — С. 90—106. 10. Томилин С.А. Демография и социальная гигиена / Томилин С.А. — К.: Мединформ, 2007. — 419 с. 11. Савчук В.С. Учений-психіатр Владислав Едмунтович Дзержинський і його діяльність в Україні / Савчук В.С. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_ Gum/lans/2009_3/3-22pdf . 12. Бужиевская Т.И. Социальная гигиена и евгеника в понимании С.А. Томилина / Бужиевская Т.И. // Життя і наукова діяльність С.А.Томіліна — служіння справі охорони здоров’я населення України. До 125-річчя з дня народження: Матеріали конф. «Томілінські читання». — К., 2002. — С. 23—25. 13. Романець О. Євгенічні погляди С.А.Томіліна в контексті розвитку соціальної гігієни в Україні (20-ті рр. ХХ ст.) / Романець О. // Історія української науки на межі тисячоліть. — 2009. — Вип. 40. — С. 195—205. 14. Шапшев К.Н. Евгеника и расовая гигиена / Шапшев К.Н. // Профилактическая медицина. — 1925. — № 7. — С. 47—52. 15. Френкель З.Г. Грядущие проявления неотвратимых демографических последствий войны 1914—1918 гг. / Френкель З.Г. // Профилактическая медицина. — 1924. — № 5-6. — С. 79. 16. Гальтон Френсис. Наследственность таланта. Законы и последствия / Гальтон Френсис. — М.: Мысль, 1996. — 270 с. 17. Караф-Корбутт К.В. Очерки по евгенике / Караф-Корбутт К.В. // Санитария и гигиена. — 1910. — Т. 1. — С. 39—45. 18. История евгеники // Гигиена и санитария. — 1913. — Т. 8. — № 13—14. — С. 286—290.

Science and Science of Science, 2010, № 3

ЄВГЕНІКА В 20-Х РОКАХ ХХ СТ. В УКРАЇНІ 19. Деларю Е.М. Евгеника, ее методы и значение / Деларю Е.М. // Киевский мед. журн. — 1922. — № 3—5. — С. 65—74. 20. Кольцов Н.К. Улучшение человеческой породы / Кольцов Н.К. — Петроград: Изд. «Время», 1923. — 62 с. 21. Хроника. Анкета по наследственности среди ученых Петербурга // Наука и ее работники. — Пг. — 1921. — № 2. — С. 33—35. 22. Добржанский Феодосий Григорьевич, 1921—1922, Киев, 5 писем. Рукопись. — Архив РАН, ф. 518, оп. 3, № 534. — 9 л. 23. Добржанский Ф.Г. Что и как наследуется у живых существ / Добржанский Ф.Г. — Ленинград: Гос. изд-во, 1926. — 118 с. 24. Санитарная хроника. Первый Международный евгенический конгресс в Лондоне 24—30 июля 1912 г. // Гигиена и санитария. — 1912. — Т. 6, № 15—16. — С. 175—182. 25. Миленушкин Ю.И. Из истории медицинской печати в России. Деятельность Н.Ф.Гамалеи и журнал «Гигиена и санитария» (1910—1913) / Миленушкин Ю.И. // Советская медицина. — 1952. — № 12. — С. 39—41. 26. Калнин В.В. Деятельность Н.Ф.Гамалеи в Юрьеве (Тарту) / Калнин В.В., Миленушкин Ю.И. // Гамалея Н.Ф. Собрание сочинений. — В 6 т. — Т. 6. — М.: Медицина, 1964. — С. 378—387. 27. Программа по общей терапии душевных болезней (1901). — Держархів м. Києва, ф.16, оп. 465, спр. 6313. — 2 арк. 28. Бехтерев В.М. Вопросы душевного здоровья в населении России / Бехтерев В.М. // Гигиена и санитария. — 1910. — № 22—23. — С. 606—608. 29. Давиденков С.Н. Наследственные болезни нервной системы / Давиденков С.Н. — Харьков: Держ. вид-во України, 1925. — 286 с. 30. Матюшенко Б. Зміни здоров’я українського народу в останні десятиліття. Рецензії і реферати / Матюшенко Б. // Профилактическая медицина. — 1925. — № 1. — С. 155—156. 31. Левинсон И.М. Детские правонарушения на почве голода / Левинсон И.М. // Профилактическая медицина. — 1922. — № 1. — С. 47—58. 32. Рубан Н.М. Розвиток земської медицини в Україні (1865—1914): автореф. канд. дис. / Рубан Н.М. — К., 2004. — 20 с. 33. Уляновський Л.В. Аборти і декрет 20 листопада 1920 року / Уляновський Л.В. // Українські медичні вісті. — 1927. — № 3. — С. 143. 34. Кронтовский А.А. О собирании материала по изучению патологической наследственности человека / Кронтовский А.А. // Киевский мед. журнал. — 1922. — № 6. — С. 66—74. 35. Отчет отделения экспериментальной медицины Киевского санитарно-бактериологического института за 1923 г. (Рукопис). — 7 с. — Библиотека трудового коллектива ЗАТ «Биофарма». 36. Звіт Київського санітарно-бактеріологічного інституту з 1 жовтня 1925 р. до 1 жовтня 1926 р. (Рукопис). — С. 32. — Библиотека трудового коллектива ЗАТ «Биофарма». 37. Річний звіт за 1928—1929 р. Київського санітарно-бактеріального інституту ім. Д.К. Заболотного. (Окремий відбиток). — К., 1930. — 46 с. — Библиотека трудового коллектива ЗАТ «Биофарма». 38. Гейманович О.Й. Радянська психоневрологія за 15 років / О.Й.Гейманович, Т.І.Юдін // Український медичний архів. — 1932. — Т. 8. — С. 5—18. 39. Хроника. Съезд Наркомздравов автономных и союзных республик РСФСР в Москве // Профилактическая медицина. — 1922. — № 1—3. — С. 113—114. 40. Гейманович А.И. Социальная медицина и профилактическая психоневрология / Гейманович А.И. // Профилактическая медицина. — 1924. — № 5—6. — С. 87—92. 41. Гринзовський А.М. Системний аналіз становлення і формування медико-профілактичного факультету та гігієнічної науки Національного медичного університету імені О.О.Богомольця: автореф. канд. дис. / Гринзовський А.М. — К., 2005. — 20 с. 42. Макаренко І.М. Біографічний словник завідувачів кафедр та професорів Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця (1841—2001) / Макаренко І.М., Полякова І.М. — К.: Століття, 2001. — 208 с. Наука та наукознавство, 2010, № 3

43. Марзєєв Олександр Микитович (1883—1956) — учений-гігієніст, академік Академії медичних наук СРСР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/institutions/health/ marzeev.html. 44. Томилин С.А. Основные вопросы социальной гигиены. (Печатается в дискуссионном порядке) / Томилин С.А. // Профилактическая медицина. — 1924. — № 5—6. — С. 66—78.

Одержано 06.09.2010 О.В.Романец

Евгеника в 20-х годах ХХ ст. в Украине Освещено развитие евгенических взглядов в трудах отечественных учених и учених-медиков в 20-е годы ХХ ст. Показано влияние этих идей на формирование в Украине учреждений медико-генетической направленности, развитие профилактической медицины, становление санитарно-гигиенической службы.

Г.А.Будзика

Історія відкриття та ранніх досліджень полярних областей Землі (до 100-річчя відкриття географічних полюсів) Висвітлено відкриття полярних областей Землі та розвиток ранніх їх досліджень. Показано роль у цьому дослідників різних країн. Для досліджень полярних областей Землі 2009 і 2011 роки — ювілейні. Адже 100 років тому, в 1909 році, Північного полюса вперше досяг американський полярний дослідник Роберт Пірі. Двома роками пізніше, в 1911 році, прямуючи від східної частини бар’єру Росса, норвезький полярний дослідник Руаль Амундсен, за ним незабаром і англійський дослідник Антарктиди Роберт Скотт відкрили Південний полюс. Протилежні за розташуванням та майже однакові щодо суворості природних умов, полярні «шапки» Землі є дуже різними. У центрі Арктики розташований водний басейн — Північний Льодовитий океан, а в цілому це північна полярна область Землі, яка включає Північний Льодовитий океан з островами, прилеглі частини Атлантичного і

Тихого океанів, північні частини Євразії та Північної Америки. З півдня Арктика обмежується Північним полярним колом. Цілий рік в районі Північного полюса дрейфують потужні багаторічні нагромадження пакового льоду. Північний полюс розташований в центральній частині Північного Льодовитого океану, де глибина становить близько 4000 м. Навпаки, в центрі Антарктики розташований континент, вкритий величезною товщею льоду, — Антарктида. Крім материка, до Антарктичного регіону відноситься також океанічний простір Південного океану з малими островами. Фізико-географічною границею Антарктики є зона Антарктичної конвергенції, де відбувається сходження південних холодних поверхневих вод з північними, відносно більш теплими.

Science and Science of Science, 2010, № 3

ІСТОРІЯ ВІДКРИТТЯ ТА РАННІХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПОЛЯРНИХ ОБЛАСТЕЙ ЗЕМЛІ...

Вона проходить в межах 50°—60° південної широти. Південний полюс розташований в межах Полярного плато Антарктиди на висоті 2800 метрів. Перші експедиції в Арктику відбулися в другій половині XVI століття, коли спробували знайти північний морський шлях у Китай та Індію. Систематичні дослідження Арктичного регіону розпочалися під час Першого міжнародного полярного року в 1882—1883 роках [1]. На відміну від Арктики, дослідження в Антарктиці ускладнювались суворішими природними умовами. Антарктида була відкрита останньою з материків. Англійський дослідник і картограф Джеймс Кук1 під час своєї другої кругосвітньої експедиції в 1772—1775 роках зробив спробу знайти Південний материк. Він тричі перетнув Південне полярне коло, досягши 71° південної широти, але так і не зміг наблизитися до його берегів. «Ризик, пов’язаний з плаванням в цих недосліджених і покритих льодами морях у пошуках південного материка настільки великий, що я сміливо можу сказати, що жодна людина ніколи не зважиться проникнути на південь далі, ніж це вдалося мені», — писав Кук [1]. Після Дж. Кука мореплавці довго не наважувалися шукати шостий континент, але перша половина XIX ст. відзначилась проведенням багатьох навколосвітніх плавань. Російські моряки здійснили понад 40 експедицій, (більше ніж Англія і Франція разом). Ці плавання супроводжувалися відкриттями нових земель і островів, уточненням морських мап, отриманням цінної інформації про природу віддале1 Джеймс Кук (1728 — 1779) — англійський дослідник. Народився в Мартоні (Йоркшир) в сім’ї робітників. Брав участь в гідрографічних дослідженнях в Північній Америці, був призначений начальником астрономічної експедиції в Тихому океані, очолив два навколосвітніх плавання.

Наука та наукознавство, 2010, № 3

них куточків Землі, життя народів, що населяють їх. Подальші походи сприяли розвитку та започаткували нову науку з вивчення морів — океаДж. Кук нографію. Ряд видатних російсь -ких дослідників, такі як І.Ф. Кру зенштерн, Р.А. Саричев, О.Е. Ко цебу та ін., неодноразово наполягали на організації морської експедиції для пошуків південного материка і дослідження суміжних південних акваторій Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. І лише на початку 1819 року було вирішено направити з Кронштадта в навколосвітнє плавання два парусних корабля «Восток» і «Мирний» «з метою придбання найповніших знань про земну кулю» [2]. У червні 1819 року капітана Фарадея Беллінсгаузена2 призначили командиром парусного шлюпа «Восток» і начальником експедиції для пошуків шостого континенту, організованою за схвалення Олександра I [3]. Капітаном другого шлюпа «Мирний» став молодий лейтенант Михайло Лазарєв 3. 15 липня 2 Фарадей Беллінсгаузен (1778—1852) — росій ський дослідник, мореплавець, адмірал. Народився на острові Сааремаа (нині територія Естонії). У 1803 — 1806 роках приймав участь в першій російській навколосвітній подорожі на кораблі «Надєжда» під керівництвом дослідника І.Ф. Крузенштерна. Під час експедиції основною роботою Беллінсгаузена було складання мап та астрономічні спостереження. 3 Михайло Лазарєв (1788 — 1851) — російський дослідник, мореплавець, адмірал. Народився у Володимирській губернії (нині Володимирська область, Росія) в сім’ї дворян. Службу на флоті розпочав в Балтійському морі. Пізніше був призначений командиром судна «Суворов», на якому російськими вченими під час навколосвітньої подорожі було відкрито низку островів [4].

Г.А. Будзика

1819 року судна вийшли з Кронштадта. 27 січня 1820 року кораблі в районі Берега Принцеси Марти підійшли до невідомого «льодовикового материка». Цим днем датується відкриття Антарктиди (рис. 1). Ще тричі в це літо вони перетинали Південний полярний круг, на початку лютого знов наблизилися до Антарктиди, але через несприятливі погодні умови не змогли його добре розглянути. У березні 1820 року, коли плавання біля берегів материка через скупчення льодів стало неможливим, були проведені точні зйомки архіпелага Туамоту. У листопаді 1820 року кораблі вдруге попрямували до Антарктиди, обійшовши її з боку Тихого океану. Були відкриті острови Шишкова, Мордвінова, Петра Великого, Земля Олександра I. Учасники експедиції пробули в плаванні 751 день, пройшли понад 92 тисячі кілометрів. Було відкрито 29 островів і один кораловий риф, проводились вимірювання глибин океану, систематичні вимірювання температури та питомої ваги води, визначалась її прозорість. За допомогою простого барометра власної конструкції дослідники діставали проби глибинної води й було зроблено спроби вимірювання температури води океанічних глибин. Експедиція Беллінсгаузена — Лазарєва розробила першу в науці класифікацію антарктичних льодовиків, дала правильну картину розповсюдження плаваючих та нерухомих льодів і їх границі. На основі досліджень було вивчено залежність замерзання води від ступеню її солоності, вирішено проблему походження антарктичних айсбергів [6, 7]. Це видатне географічне відкриття не було гідно оцінено сучасниками. Визнання першості й видатного внеску російських моряків у відкриття південного континенту прийшло значно пізніше —

Ф.Ф. Беллінсгаузен

М.П. Лазарєв

в 1886 році. Цього року британський дослідник Дж. Мерей представив на засіданні Шотландського географічного товариства доповідь, в якій він об’єднав маршрути різних експедицій, що і лягли в основу першого абрису Антарктичного континенту, покладеного на мапу. У цій праці вперше досягнення російських дослідників було наочно продемонстровано науковому співтовариству. Відкриття Південного полюса Землі по праву належить двом видатним дослідникам — норвежцю Руалю Амундсену4 і англійцю Роберту Скотту5 (рис. 2). Р.Амундсен і Р.Скотт ніколи не були в одній експедиції, але саме так, «Амундсен—Скотт», нині називається американська антарктична наукова станція, розташована прямо на Південному полюсі. Коли в 1887 4

Руаль Амундсен (1872 — 1928) — норвезький полярний дослідник. Народився в провінції Естфол в родині спадкових мореплавців. Першим досяг Південного географічного полюса та побував на обох географічних полюсах планети. Перший дослідник, який здійснив морський перехід і Північно-східним (вздовж берегів Сибіру), і Південно-західним морським шляхом (протоками Канадського архіпелагу). 5 Роберт Скотт (1868 — 1912) — англійський полярний дослідник. Народився в Девонпорті. Був призначений керівником першої Національної антарктичної експедиції 1901 — 1904 рр., під час якої було відкрито півострів Едуарда VII та досліджено західний берег Землі Вікторії. У 1909 році Скоттом організована наступна експедиція для продовження досліджень Антарктиди, в ході якої він досяг Південного полюса. Science and Science of Science, 2010, № 3

ІСТОРІЯ ВІДКРИТТЯ ТА РАННІХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПОЛЯРНИХ ОБЛАСТЕЙ ЗЕМЛІ...

Рис. 1. Карта-схема відкриття Антарктиди Беллінсгаузеном та Лазарєвим ([5], наведено мовою оригіналу) Наука та наукознавство, 2010, № 3

Г.А. Будзика

році п’ятнадцятирічний норвезький хлопчик на ім’я Руаль Амундсен цілком свідомо поставив перед собою мету — стати полярним дослідником, дев’ятнадцятирічний мічман Роберт Скотт проходив службу на одному з кораблів військово-морського флоту Великобританії і навіть не подумував про суворі полярні країни [8]. Свої полярні експедиції вони почали практично одночасно. Роберт Скотт очолив першу офіційну британську експедицію в Антарктику в 1901 — 1904 роках. Експедиція Р. Скотта на судні «Діскавері» прибула до берегів Антарктиди на початку 1902 року. На зимівлю корабель був поставлений в морі Росса. Скотт вперше відправився в похід на південь з двома супутниками — військовим моряком Ернестом Шеклтоном і вченимнатуралістом Едуардом Уїлсоном, таємно сподіваючись досягти Південного полюса. Долаючи всі труднощі, що зустрічалися їм на шляху, група Скотта змогла дійти до 82° 17’ південної широти. Тут, зваживши всі «за» і «проти», дослідники вирішили повернутися назад. Незабаром хворий Шеклтон був відправлений (проти своєї волі) додому, а інші полярники залишилися на другу зимівлю. Як і перша, вона також пройшла успішно. Британська експедиція 1901—1904 років остаточно встановила, що Південний географічний полюс розташований на високогірному плато і для його підкорення потрібна ґрунтовніша підготовка. Тому після повернення до Англії Роберт Скотт не тільки готує видання праць експедиції, але і розробляє план нового «штурму» Південного полюсу. Але досягати Південного полюсу йому довелось паралельно з Руалем Амундсеном. Руаль Амундсен — нор-

везький полярний дослідник, перший дослідник, який досяг Південного полюса та побував на обох географічних полюсах планети. Він був першим дослідником,який пройшов морський шлях вздовж берегів Сибіру та протоками Канадського архіпелагу. У 1910 — 1913 роках Р.Амундсен і Р.Скотт боролися за першість в досягненні Південного полюса. Роберт Скотт довго і наполегливо готувався, а для Амундсена це був своєрідний експромт, адже він готувався до дрейфу через Північний Льодовитий океан і лише при отриманні телеграми, що Північний полюс підкорився Пірі, Амундсен круто змінив свої наміри. Але ні своїй команді, ні полярному клубу Амундсен не оголосив про своє рішення, поки не залишив острів Мадейра. Телеграму про те, що Амундсен має намір йти до Південного полюса, Скотт отримав, коли знаходився в Австралії. Вони не були близько знайомі, й наявність іноземних суперників зовсім не насторожила Скотта. Пізніше реальні події показали, що «експромт» Амундсена був краще підготовлений, ніж експедиція Скотта. Дуже скоро Скотт зрозуміє, наскільки він недооцінив Амундсена. Скотт усвідомлював, що несподівано виниклі на його шляху норвежці й є єдиними його конкурентами та що майбутнє змагання з ними справді може поставити крапку

Р. Скотт

Р.Амундсен

Science and Science of Science, 2010, № 3

ІСТОРІЯ ВІДКРИТТЯ ТА РАННІХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПОЛЯРНИХ ОБЛАСТЕЙ ЗЕМЛІ...

в багаторічних спробах досягти Південного полюса. Однак пріоритетом для Роберта Скотта були не змагання за першість відкриття, а наукові дослідження. Амундсен 19 листопада 1911 року встановив на Південному полюсі норвезький прапор. Проте Скотта переслідували невдачі й він зі своїми супутниками дістався полюса лише 16 січня 1912 року. Р. Скотту не судилося повернутися на батьківщину з цієї експедиції. У лютому 1913 року Руал Амундсен розповсюдив заяву, де були наступні слова : «Я пожертвував би славою, рішуче всім, щоб повернути його до життя. Мій тріумф затьмарений думкою про його трагедію, вона переслідує мене». Кінець XIX — початок XX ст. були ознаменовані значною активізацією міжнародних досліджень в Арктиці, які йшли відразу декількома напрямами: пошуки Північного морського шляху, наукові дослідження з метою визначення форми Землі, проведення за ініціативою К. Вейпрехта в 1882 —1883 рр. Першого міжнародного полярного року, який став першим досвідом широкої міжнародної співпраці в галузі вивчення Арктики, спроби досягнення Північного полюсу, дослідження віддалених арктичних земель і островів та ін. Цьому сприяв стрімкий розвиток технічних засобів, що дозволили досягати високих широт. Інтенсивність досліджень визначалася передусім зрослою політико економічною зацікавленістю північних країн, прагненням з’ясувати економічні можливості, що надавав морський шлях північними морями. Для освоєння цього шляху необхідні були точні мапи і знання фізико-географічних умов океану та узбережжя. У Росії головна роль в дослідженні полярних просторів на початку ХХ стоНаука та наукознавство, 2010, № 3

ліття належала імператорському морському відомству — Експедиції гідрографії Північного Льодовитого океану, організованій Головним управлінням гідрографії. З 1910 р. експедиція вела в російському секторі Арктики активні пошуки Північного морського шляху. Зібрані попутно геологічні, флористичні та інші колекції учасники експедиції доставляли у відповідні академічні музеї. Петербурзька академія наук Росії також мала значний досвід у вивченні північних районів країни. Проте, хоч вона зберігала своє значення установи, де були зосереджені найбільші наукові сили, проведення експедицій з опорою на власну матеріальну базу було для неї надзвичайно скрутним, оскільки академія не володіла необхідними фінансовими і технічними можливостями. Приводом для створення Полярної комісії Петербурзької академії наук стали географічні відкриття, зроблені в 1913 — 1914 роках Експедицією гідрографії Північного Льодовитого океану на кораблях «Таймир» і «Вайгач». Результати експедиції показали необхідність здійснення великомасштабних проектів щодо досліджень Арктики, що потребувало створення відповідних організаційних структур для їх планування і координації. У цей період в Академії наук активно запроваджувалася практика утворення проблемних комісій і комітетів. Зокрема, працювали комісії по градусному вимірюванню на островах Шпіцбергена з 1898 року, по організації Російської полярної експедиції з 1899 року, Сейсмічна комісія з 1900 року та ін. У 1914 році в Петербурзькій академії наук було зібрано нараду, на якій вирішили організувати при Академії наук постійну Полярну комісію за зразком раніше створеної і успішно

Г.А. Будзика

Рис. 2. Карта-схема відкриття Південного географічного полюса Амундсеном і Скоттом ([5], наведено мовою оригіналу)

Science and Science of Science, 2010, № 3

ІСТОРІЯ ВІДКРИТТЯ ТА РАННІХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПОЛЯРНИХ ОБЛАСТЕЙ ЗЕМЛІ...

працюючої постійної Сейсмічної комісії. Ініціатором організації Полярної комісії був видатний російський геолог і палеонтолог І.П. Толмачов6. Коло завдань і форми діяльності створюваної установи І.П. Толмачов визначив в «Записке об учреждении постоянной Полярной комиссии» [9], зачитаній на організаційних зборах комісії 1 грудня 1914 року. Діяльність комісії повинна була включати: дослідження «полярних країн взагалі та російської півночі зокрема»,точний облік всього зробленого за минулі роки, організацію експедицій, розробку плану систематичних робіт в арктичних областях Землі (по топографії, географії, гідрографії, кліматології, вивченню рослинного і тваринного світу і особливо населення), вироблення правових норм міжнародної співпраці, подальше вивчення питання про Північний морський шлях, створення спеціального друкарського органу комісії і формування спеціалізованої бібліотеки з полярних питань. Комісія мала бути в повному розумінні «міждисциплінарною» і міжвідомчою, тобто включати фахівців різних областей знань і не лише з Академії наук. Бачення І.П. Толмачова щодо основних завдань і напрямів діяльності нової комісії поділяв В.І. Вернадський. І Толмачов, і Вернадський відзначали один з головних аргументів на користь створення нової академічної структури — збереження пріоритету вітчизня6 Інокентій Толмачов (1872 — 1950? ) — російський геолог, географ і палеонтолог. Був ученим хоронителем Геологічного музею Академії наук [10]. Ним написано низку наукових праць з палеонтології і геології, багато з яких, зокрема його книги щодо скам’янілостей Кузнецького вугленосного басейну, стали класичними [11]. Саме особисті наукові інтереси Толмачова слугували початком для створення Полярної комісії.

Наука та наукознавство, 2010, № 3

них учених в дослідженні нововідкритих земель [12]. Російська Полярна комісія, на думку В.І. Вер над ського, повинна бу ла також здійснювати значний вплив на діяльність Міжнародної І.П. Толмачов полярної комісії, яка була створена раніше. Як свідчать архівні матеріали, в цілому діяльність Полярної комісії розгорталася саме за тими напрямами, які були визначені в «Записке...» І.П. Толмачова в 1914 р., не дивлячись на те, що соціально-політичні умови, які складалися в країні в першій третині XX в., вносили свої корективи. Важливо підкреслити, що В.І. Вернадський першим ще в ті роки звернув увагу на необхідність дослідження полярних областей обох півкуль [13]. Пізніше, в 1938 році, В.І. Вернадський знову наголошував: «Ясно із суті справи, що наукове дослідження Арктики не повинне йти без одночасного дослідження Антарктики. У другий підйом арктичних досліджень мали місце первинного значення кругосвітні плавання росіян учених і моряків в антарктичні води. Одночасно з утворенням Полярної комісії в Академії наук постало питання про відновлення і організацію досліджень антарктичних країн» [14]. Отже, географічні відкриття кінця ХІХ — початку ХХ століття дозволили вченим всього світу розширити коло своїх досліджень та проводити їх систематично в полярних областях земної кулі, які є складовою низки різноманітних глобальних досліджень Землі. Так, головним результатом експедиції Беллінсгаузена — Лазарєва 1820 року було відкриття Антарктиди. У ході експедиції також були проведені важливі дослідження, схарактеризовані

Г.А. Будзика

вище, а також проводились пошуки найпродуктивніших районів для промислового вилову риб. Головним відкриттям 1909 року було відкриття Північного полюса

Робертом Пірі, а двома роками пізніше в ході змагання Р. Скотта та Р. Амундсена було досягнуто Південного полюса норвезьким полярним дослідником.

1. Богучарсков В. Т. История географии / Богучарсков В. Т. — М.: Академ. проект, 2006. — 560 с. 2. Магидович И. П. Очерки по истории географических открытий / Магидович И. П. — М.: Просвещение, 1967. — 653 с. 3. Зубов Н. Н. Русские люди в Арктике и Антарктике / Зубов Н. Н. — М.: Военное изд-во, 1951. — 145 с. 4. Шамонтьев В. А. Адмирал М. П. Лазарев / Шамонтьев В. А. // Человек, море, техника. — 1989. — № 1. — С. 29 — 36. 5. Соколов А. В. Три кругосветных плавания М. П. Лазарева / Соколов А. В., Кушнарев Е. Г. — М., 1951. — С. 35, 86. 6. Берг Л. С. Русские открытия в Антарктике и современный интерес к ней / Берг Л. С. — М.: Географгиз, 1949. — 32 с. 7. Беллинсгаузен Ф.Ф. Двукратные изыскания в Южном Ледовитом океане / Беллинсгаузен Ф.Ф. — 2-е изд. — М., 1949. — 326 с. 8. Трешников А. Ф. История открытия и исследования Антарктиды / Трешников А. Ф. — М.: Изд-во геогр. лит., 1963. — 432 с. 9. Толмачев И. П. Записки об учреждении постоянной Полярной Комиссии / Толмачев И. П. // Изв. Акад. наук. — 1915. — 6-я сер. — Т.9, № 6. — С. 476 — 481. 10. Красникова О. А. Новые документы о работе И. П. Толмачева в 1925—1927 гг. / Красникова О. А. // Наука и техника: Вопр. истории и теории: Тез. XXVI конф. Санкт -Петербургского отд. Нац. комитета по истории и философии науки и техники РАН (21—25 ноября 2005 г .). — 2005. — Вып. 21. — С. 63—65. 11. Красникова О.А. Академия наук и исследования в Арктике: деятельность Полярной комиссии в 1914 — 1936 гг / Красникова О.А. // Вопр. истории естествознания и техники. — 2006. — № 4. 12. Вернадский В. И. К вопросу о задачах Полярной Комиссии / Вернадский В. И. // Изв. Акад. наук. — 1915. — 6-я сер. — Т.9, № 6. — С. 481 — 484. 13. Кирпичников А. А. В. И. Вернадский о значении исследований Антарктики / Кирпичников А. А. // Природа. — 1945. — № 4. — С.71—73. 14. Вернадский В. И. О некоторых ближайших задачах исследования льда арктических областей / Вернадский В. И. // Докл. Акад. наук СССР. — 1938. — Т. 19, № 8. — С. 619 — 622.

Одержано 20.08.2010 Г. А. Будзыка

История открытия и ранних исследований полярных областей Земли (к 100-летию открытия географических полюсов) Освещены открытие полярных областей Земли и развитие ранних их исследований. Показана роль в этом исследователей разных стран.

Science and Science of Science, 2010, № 3

Філософія науки В.Л. Храмова

Критический очерк философии Карла Поппера. I Рассматриваются направления западноевропейской философии науки, анализируется созданная К. Поппером (1902—1994) философия науки (критический рационализм, теория роста научного знания, фальсификационизм), ее продуктивность и недостатки, распространение философом его метода критического рационализма на социальную сферу. Для продуктивной разработки проблематики логики и методологии науки необходим учет достижений зарубежной мысли в данной области. Это актуализирует критический анализ наследия крупного мыслителя ХХ в., английского философа и социолога Карла Поппера (1902—1994), сыгравшего во многом решающую роль в становлении нынешнего, так называемого постпозитивистского, этапа исследований в философии науки. Как известно, неопозитивизм, или логический эмпиризм, гипостазировал возможности формально-логического аппарата, примененного для систематизации высказываний о постигнутом, для построения теоретических систем знания. За это он заплатил принципиальным ограничением феномена науки прокрустовым ложем математической теории доказательства. Что, в свою очередь, предопределило жесткое разграничение контекста открытия и контекста обоснования знания, а также последовательное абстрагирование от временнодинамических аспектов науки.

Продолжая программу старого позитивизма (юмизма, позитивизма середины ХIX в. О. Конта, Г. Спенсера, Д.С. Милля, махизма) по сведению теоретического уровня знания к эмпирическому, неопозитивизм вносит в эту проблематику нечто новое. Прежде связь двух уровней толковалась в сугубо генетическом плане — как происхождение идей и понятий из ощущений и восприятий. Нынче же полагается, что это происхождение может быть раскрыто только ассоцианистской психологией и формально-логическому анализу не подлежит. Из этого следует несостоятельность традиционной «логики открытия». Г. Рейхенбах пишет: «Нахождение объяснения принадлежит к ситуации открытия и может быть анализируемо только психологически, а не логически; это процесс интуитивного угадывания, и он не может быть изображен как рациональная процедура, контролируемая логическими правилами... Я отказываюсь следовать призыву установления правил логики открытия» [1].

В.Л. Храмова

В неопозитивизме связь двух уровней знания интерпретируется как логическая связь двух языковых контекстов внутри ставшей теоретической системы, от генезиса которой отвлекаются. Проблема, в сущности, прежняя, но метод ее решения, обусловленный иным предметом исследования, которым отныне является не психическая деятельность, а отношения внутри языка,— другой. В основе его лежит допущение тождественности содержания теоретического и эмпирического уровней знания, которые сообщают ту же информацию, выраженную в различной языковой форме. Цель нового метода логического анализа — «снять» различие языковых форм, редуцировав теоретическое к эмпирическому и тем самым обосновав данную систему знания. В результате теоретическая система и история ее становления оказались разделенными непроходимой пропастью. Как подчеркивает Фреге, «...история науки вступает в противоречие с требованиями логики. Нужно постоянно различать между историей науки и ее системой. В истории мы имеем дело с развитием, в системе с неподвижностью» [2]. Важно также подчеркнуть, что логический эмпиризм, как показала последующая философская рефлексия, вопреки многочисленным декларациям не отвечал требованиям эмпирической концепции. Он подменил, в сущности, исследование эмпирии анализом философской интуиции методологов науки [3]. А это предопределило априоризм и антиэмпиризм соответствующих разработок. В качестве образца для эпистемологии естественных наук была принята эпистемология математики, конкретнее, — предло-

женная Г. Фреге и Б. Расселом логическая формализация фундаментальных законов математического рассуждения как фиксированного множества априорных истин. М. Шлик, Р. Карнап, К. Гемпель, А. Айер и другие стремились добиться того же результата для естественнонаучного рассуждения. Л.Дж. Коэн выделяет три главные проблемы, априорное решение которых определило исходные принципы неопозитивистской эпистемологии науки и последующий крах ее — проблемы верифицируемости, объяснения и индукции [4]. Анализ проблемы верифицируемости, или демаркации, был нацелен на поиск априорного вневременного критерия эмпирической верифицируемости, на основе которого стало бы возможным отграничение научных гипотез от метафизических (трансцендентальных). Помимо множества технических трудностей [5], с которыми столкнулась эта программа, она изначально была неверно ориентирована. Проблемы верифицируемости, волнующие ученых, могут быть решены не в кабинетах философов, а практическими испытаниями апробируемых теорий с помощью новых лабораторных инструментов, химических реактивов, мощной ракетной техники и пр. Кроме того, ныне проблема верифицируемости решается внутри науки, а не относительно нее, как полагали представители логического эмпиризма. Не эмпирия ограничивает рамки научного исследования, а наука расширяет горизонты эмпирии, изобретая все новые способы верификации гипотез. А это дискредитирует априорномонистический подход к определению единственного и неизменного критерия верификации и выдвигает на пеScience and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

редний план иной подход — плюралистический. Практически ученый располагает множеством критериев эмпирической обоснованности теорий, отвечающих данной области изысканий и изменяющихся с прогрессом науки. Решение неопозитивизмом проблемы объяснения, или изменения объяснительной силы научной теории, содержит ту же ошибку. К. Гемпель, используя только логико-математический понятийный аппарат, стремился дать общее определение числовой меры для объяснительной либо предсказательной силы любой научной теории [6]. Но это невозможно, ибо теория содержит в себе неустранимый эмпирический элемент. А новые экспериментальные исследования всегда могут подорвать нашу первоначальную убежденность в объяснительной и антиципирующей мощи данной системы знания. Наконец, проблему индукции, или оценки степени подтверждения научной гипотезы эмпирией, Р. Карнап пытался решить средствами индуктивной логики, которой он приписал априорный статус (каким обладает классическая дедуктивная логика Г. Фреге и Б. Рассела) [7]. Однако карнаповская мера подтверждения посредством системы предпочтений на основе априорной логической вероятности не отвечает реальному положению дел в науке, постепенному совершенствованию критериев оценки экспериментально подтвержденной надежности гипотез. Научно-практическая беспомощность данного направления исследований вызвала в 50-е и 60-е годы ХХ в. волну критики. К тому же к середине 60-х годов свои доминирующие позиции полностью потеряла и лингвистическая философия (Дж. Мур, Наука та наукознавство, 2010, № 3

поздний Л. Витгенштейн, Дж. Райл, Дж. Уисдом и др.) — второе из двух основных направлений неопозитивизма, сосредоточившееся, в отличие от логического эмпиризма, на философском анализе естественного языка. Формально-логический анализ фрегевско-расселовского образца, как и лингвистический вариант неопозитивистской логики и методологии науки, были замещены конкретнофактуальным, ситуационным изучением действительной истории развития науки. Новые направления западной философии науки весьма многочисленны: критический рационализм — философия К. Поппера, а также разрабатывающиеся в ее русле панкритический рационализм У. Бартли, критический реализм Г. Альберта и Х. Шпинера и др.; историческая школа в методологии науки — Т. Кун, И. Лакатос, С. Тулмин, Я. Хинтикка, П. Фейерабенд, Дж. Холтон, Дж. Агасси и др.; в содержательном плане с последней смыкается формально-структуралистская школа — Д. Снид, В. Штегмюллер и др.; «научный реализм» — У.О. Куайн, У. Селларс, А. Айер, Д. Мэкки, Г. Гаттинг и др.; «научный материализм» — Дж.Дж. Смарт, Х. Патнэм, Д. Армстронг и др. С ними соотносятся когнитивное направление в социологии науки, социально-конструктивистская концепция науки и т.д. Однако мировоззренчески-философский плюрализм, связанный с тезисом о нефальсифицируемости философского знания (якобы охватывающего любые умозрительные суждения о сущем), а также отказ от абсолютных оснований знания — универсального языка наблюдения и связанного с ним эмпирического редукциониз-

В.Л. Храмова

к индуктивным обобщениям как пути от наблюдения к теории. Он пишет: «Я не верю, что мы вообще делаем индуктивные обобщения в том смысле, что начинаем с наблюдений и извлекаем из них теории. Полагаю, что это нечто вроде оптической иллюзии. Ни на одной из ступеней научного развития нельзя начинать без какого-то подобия теории, будь это гипотеза, предубеждение или проблема, часто технологическая, 1. Эпистемология критического которая направляет наши наблюдения рационализма и помогает отбирать из бесчисленных Остановимся на наследии крупней- объектов наблюдения те, которые представляют для нас интерес» [9]. шего мыслителя ХХ в., английского К. Поппер разрабатывает универфилософа и социолога Карла Поппера сальный метод проверки гипотез в (1902—1994). Его вклад в разработку опытных науках. При этом философ философии науки широко признан. Во многом он сыграл решающую роль опирается на убеждение в принципиальной погрешности всякого знания, в становлении так называемого постпозитивистского этапа исследований в на так называемый принцип фаллибилизма. К нему К. Поппер пришел, столданной области. кнувшись с марксистской социологичеК. Поппер не только испытал влияние логического позитивизма, но в своей ской доктриной, которой недоставало «интеллектуальной скромности» [10], логике открытия [8] еще более радикализировал разрыв контекста открытия и и ознакомившись с физическими и меконтекста обоснования знания. Для него тодологическими идеями А. Эйнштейразличие между психологией познания и на, лекции которого он прослушал в его логикой является принципиальным. Вене в мае 1919 г. (в пору обучения в Венском университете). К. Поппер Открытие нового, будь то музыкальная понял, что собственно научный подтема, драматический конфликт или наход исключает абсолютизацию какого учная теория, по глубокому убеждению бы то ни было фрагмента знания, ибо, философа представляет интерес тольсогласно великому Эйнштейну, лучко для эмпирической психологии, но шая судьба любой физической теории никак не для логики познания. Вопрос «как вы совершили открытие?» — сдела- — стать частным случаем следующей, ли ли прыжок к необоснованным выво- более объемной теории. Это означает, дам, или же «споткнулись» о них (то есть что в науке нет вечных истин, нет окончательно установленных утверждений. прибегнули к помощи интуиции), или Под напором новых эмпирических же применили индуктивную процедусвидетельств мы всегда можем опрору — касается глубоко личных вещей в отличие от вопроса «как вы проверили те- вергнуть, казалось бы, достоверный закон или проверенную теорию. Наорию?». Только последний научно значим. К тому же К. Поппер чрезвычайно учный прогресс — в постановке новых, все более глубоких и общих проблем скептически настроен по отношению ма привели к понятию «идеологически нагруженной» науки, утратившей объективно-истинное содержание, а потому — и свою эпистемологическую исключительность. Отсюда антифундаментализм западной философии науки, чреватый усилением попперовского фаллибилизма, релятивизмом, перерастающим в эпистемологический анархизм П. Фейерабенда.

Science and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

и в повторных, все более строгих проверках прежних решений. Для них рано или поздно обязательно будут обнаружены границы применимости. Подлинная научность знания отнюдь не удостоверяется слишком ограниченным опытным критерием верификации. Она состоит в способности теории выдержать критические проверки, могущие ее опровергнуть. Свою философию, прежде всего критический рационализм, теорию роста научного знания, фальсификационизм, Поппер создает как противовес неопозитивизму. Она — за пределами формальной теории доказательства. Ученый выгодно отличается как от логических позитивистов, сводящих эпистемологию науки к априорному логико-математическому анализу, так и от «чистых» историцистов, которые, пренебрегая принципами рациональности, заняты историческим истолкованием научных фактов. Поппер разрабатывает концепцию, которая, по замыслу, должна учесть и нормативный характер научного рассуждения, и событийную ткань истории науки. Эпистемология и социальная философия [11] К. Поппера фундированы известным пониманием рациональности как радикального критицизма в процессе обсуждения новых идей в науке и социальной жизни. В связи с этим, решая центральную (по мнению ученого) для философии проблему — проблему демаркации, или отграничения научного знания от ненаучного,— он опирается на принцип фальсификации, предполагающий принци пиальную опровержимость (фальсифицируемость) любого научного утверждения. Суть попперовского метода состоит в следующем. Из гипотезы, которую требуется проверить (например Наука та наукознавство, 2010, № 3

из универсального закона совместно с дополнительными утверждениями, хотя бы — о некоторых начальных условиях), мы дедуцируем прогноз. Далее сравниваем этот прогноз с результатами экспериментальных и прочих наблюдений. Соответствие наблюдений прогнозу подтверждает гипотезу, но не доказывает ее окончательно; несоответствие рассматривается как опровержение, или фальсификация. По глубокому убеждению ученого подтверждение теории почти ничего не значит, если мы не нашли и даже не пытались найти ее опровержения. Подтверждающее свидетельство принимается во внимание лишь в том случае, когда оно является результатом серьезной, но безуспешной попытки опровергнуть, фальсифицировать теорию на основе «рискованных предсказаний». Последние возможны, когда мы, не будучи знакомы с известной теорией, ожидаем события, несовместные с нею, опровергающие ее. К числу таковых К. Поппер относит, в частности, наблюдения, подтвердившие теорию гравитации Эйнштейна, и опыты Дэвиссона и Джермера, подтвердившие волновую гипотезу де Бройля. В результате подобных проверок мы отбираем гипотезы, выдержавшие проверку, и элиминируем те из них, которые ее не выдержали, то есть были фальсифицированы. Таким образом, фундаментальным оценочным критерием гипотез, претендующих на статус научного знания, оказывается принцип фальсификации, который предполагает принципиальную опровержимость (фальсифицируемость) любого положения. Научным является только утверждение, которое в принципе может быть опровергнуто, фальсифицировано. По

В.Л. Храмова

словам К. Поппера, «мы обязаны потребовать, чтобы научная теория имела такую логическую форму, которая позволяла бы посредством эмпирических проверок выделять ее в отрицательном смысле: эмпирическая система должна допускать опровержение путем опыта» [12]. Этим Поппер решительно отказывается от верификационизма логического эмпиризма в определении познавательного значения научных утверждений, а тем самым — и от соответствующего поиска узко эмпиристской достоверной основы знания. Он убежден, что неопозитивисты ошибаются, стремясь посредством логического анализа элиминировать лишенный эмпирической значимости «метафизический пласт» теории. Они также заблуждаются, приписывая последней «внеисторическое» существование, статус верифицированной абсолютной истины. «В качестве критерия демаркации,— пишет ученый,— следует принимать не принцип верифицируемости, но, наоборот, принцип фальсифицируемости той или иной системы. Другими словами, для той или иной научной системы вовсе не требуется, чтобы она была выработана в позитивном смысле, раз и навсегда; от такой системы требуется, чтобы ее логическая форма была доведена до уровня очевидности посредством эмпирического контроля, но в отрицательном смысле: эмпирическая система должна быть опровергаема посредством опыта» [13]. Идея фальсификации, несомненно, не была новой, однако Поппер придал ей новое звучание, подняв на уровень всеобщего принципа науки. Стремясь совместить исторический подход с принципами рациональности, К. Поппер исследует реальные

пути смены теорий с тем, чтобы выработать общие критерии для оценки превосходства одной гипотезы над другой. Если обе гипотезы в настоящее время не фальсифицируемы, то гипотеза, обладающая большей смелостью (априорной невероятностью), полагается лучше подтвержденной. Это значит, что логическая форма подлинно научной теории должна выделять ее из прочих систем знания в отрицательном смысле: она должна гарантировать возможность опытного опровержения. В случае же, когда обе гипотезы ложны (опровергнуты опытом), мы вправе отдать предпочтение гипотезе с большим истинным и меньшим ложным содержанием. Согласно Попперу, она является более правдоподобной. Однако, к сожалению, от внимания ученого ускользает практическое назначение науки. Высокая степень проверяемости интеллектуальной конструкции, созданной соответственно самым смелым предположением, упорно сопротивляющимся фальсификации, оказывается практически значимой при одном, весьма существенном условии — при высокой степени эмпирического подтверждения данной гипотезы [14]. Согласно попперовскому фальсификационизму как методу демаркации к числу ненаучных доктрин следует отнести астрологию (ее опровержение невозможно из-за чрезмерной туманности положений), марксизм, психоанализ и индивидуальную психологию А. Адлера (любой феномен объясним с позиций этих теорий). Однако же их нефальсифицируемость в момент создания не говорит об их принципиальной нефальсифицируемости в будущем. Это отчасти понимает и сам К. Поппер, допуская, что «мифы моScience and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

гут получить дальнейшее развитие и сделаться проверяемыми, что исторически все или почти все научные теории возникли из мифов и что миф может содержать важные предвосхищения научных теорий» [15]. Однако к этому следует добавить, что допустима не только модификация нефальсифицируемого мифа в фальсифицируемую теорию, но и эволюция средств фальсификации. Только сегодня стало возможным проверить прогнозы К. Маркса и убедиться в их несостоятельности. Однако при этом нынешняя принципиальная фальсифицируемость марксизма отнюдь не является его научным обоснованием. Применительно же к другим «ненаучным» дисциплинам принцип фальсификации просто не срабатывает: возможность обнаружения фальсифицирующего фактора уходит в бесконечность. Видимо, для решения проблемы демаркации, строгого отграничения науки от ненауки необходим учет ряда параметров анализируемых систем. Контуры подобного решения вопроса о теоретикосистемной демаркации науки намечает, в частности, А.И. Уемов, используя комбинацию линейных атрибутивных системных параметров: целостности, сложности и силы [16]. Аналогично попперовская мера объяснительной силы научной теории как степени ее невероятности также должна быть откорректирована. Дело в том, что объяснительная сила теории нетривиально возрастает только при открытии новых феноменов, которые теория способна объяснить, то есть «главным образом эмпирическим путем» [17]. Наконец, непозволительное упрощенчество фальсификационистской программы К. Поппера, согласно коНаука та наукознавство, 2010, № 3

торой для эмпирического опровержения высказывания (для его фальсификации) достаточно одного контрпримера, становится очевидным при учете следующего обстоятельства. Учитывая принципиальную неполноту систем аксиом всех теорий (кроме логической теории исчисления высказываний), в теории перед лицом противоречащих ей экспериментальных фактов допускаются известные модификации — ввод новых теоретических утверждений либо изъятие некоторых старых. В результате всегда можно достигнуть видимого согласия теории с экспериментом на новом уровне. Однако наряду с этим повышается вероятность появления в теории «вздорных» абстракций, сохранения в науке спекулятивных концепций. Указанная проблема впервые была четко сформулирована П. Дюгемом. Констатировав системный характер физической теории, Дюгем отрицает возможность сепаратной проверки ее положений. По его убеждению, соотношение теории с опытом обеспечивает положительную либо отрицательную характеристику всей системы утверждений, ответственной за вывод эмпирических следствий. Он пишет: «Пытаться отделить каждую гипотезу в теоретической физике от других допущений, на которых покоится эта наука, чтобы подвергнуть ее контролю наблюдения отдельно, значит увлекаться химерой: осуществление и истолкование любого эксперимента в физике предполагает признание целой группы теоретических положений. Единственная экспериментальная проверка физической теории, которую нельзя назвать нелогичной, заключается в сравнении целой системы физической теории с цельной группой

В.Л. Храмова

экспериментальных законов с целью проверить, выражает ли первая достаточно удовлетворительным образом вторую» [18]. В случае несоответствия теории эмпирическим данным возможны, по мнению Дюгема, две равноценные процедуры: либо спасение исходных принципов теории путем введения дополнительных допущений в какой-то части системы (относящихся к референту теории или к экспериментальной установке), либо решительная корректировка центральных положений теории [19]. Первая перспектива импонирует конвенционалистски настроенным физикам, вторая — физикам, разделяющим эмпиристские установки. Фиксация этих возможностей убедительно свидетельствует о несостоятельности фальсификационизма К. Поппера, согласно которому один контрпример эмпирически опровергает, фальсифицирует высказывание. Куайн, развивая идеи Дюгема, использует понятие тотальной науки, охватывающей не только физику, но и математику, и логику. Тотальная наука аналогична полю сил, граничные условия которого задает эксперимент. Конфликтная ситуация на периферии, обусловленная столкновением научной системы с опровергающими ее эмпирическими данными, ведет к изменениям в интерьере поля. Причем имеется множество вариантов корректировки системы с целью восстановления ее соответствия опыту. Выбор одного из них диктуется только соглашением. Куайн выдвигает утверждение: «Любое высказывание может сохранить свою истинность, если мы осуществим достаточно решительную корректировку в какомлибо ином разделе системы» [20]. В современной методологической литературе хорошо известен так на-

зываемый тезис Дюгема — Куайна, содержание которого толкуется достаточно широко. В изложении А. Грюнбаума он звучит следующим образом: «Существует некоторая индуктивная (эпистемологическая) взаимозависимость и нераздельность между Н и дополнительными предположениями А, и поэтому в физической теории имеется возможность для некоторого априорного выбора. Ибо ценой соответствующих компенсирующих модификаций в остальной части теории любая из составляющих ее гипотез Н может быть сохранена перед лицом явно противоречащих ей эмпирических данных как составная часть объясняющего именно этих данных. И эта квазиаприорная сохраняемость санкционируется довольно широкой теоретической неопределенностью и текучестью логических ограничений, налагаемых наблюдательными данными» [21]. Следует подчеркнуть, что тезис Дюгема — Куайна содержит не только дискуссионное сильное, но и более слабое утверждение, которое, в сущности, принимается безоговорочно. Оно состоит в метатеоретической констатации системности научного знания, результатом чего является толкование гипотезы Н как существенного ингредиента теоретической системы, а не сепаратной гипотезы. Отсюда подтверждение либо неподтверждение частной научной гипотезы Н предполагает подтверждение либо неподтверждение всей системы взаимосвязанных с нею гипотез. Более сильное утверждение в приведенном тезисе исходит от Куайна: любая научная гипотеза Н может быть сохранена как справедливая перед лицом противоречащих теории экспериментальных фактов за счет компенсирующих моScience and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

дификаций в остальной части системы. Вопрос о логическом статусе тезиса Дюгема — Куайна в этой последней, нетривиальной, форме является предметом острых дискуссий в современной литературе по философии науки. В частности, А. Грюнбаум настаивает, во-первых, на его логической неудовлетворительности — нет логической гарантии, что существует некоторое искомое множество А дополнительных предположений, 1 1 таких, что ( Н ⋅ А ) → О для любой из составляющих гипотез Н и любого О1 (эмпирические данные); во-вторых, на его фактической несостоятельности — об этом свидетельствует якобы важный контрпример, состоящий в возможности сепаратной фальсифицируемости, а следовательно, проверки физической геометрии [22]. Однако позиция Грюнбаума весьма убедительно оспаривается многими логиками [23]. Не вдаваясь в суть этих дискуссий, отметим только, что в настоящее время не существует достаточно строгого доказательства либо опровержения тезиса Дюгема — Куайна в его сильном варианте. В плане же общефилософских соображений можно сказать следующее. Открывая широкие возможности исследовательского маневрирования с целью согласования теоретической системы и эмпирического знания, этот тезис не предлагает, к сожалению, оценочных критериев соответствующих модификаций. Поэтому, чтобы избежать субъективизма в истолковании научной онтологии, необходимо помнить, что изменение теоретической системы, обеспечивающее не только согласованность ее с опытными данными (псевдообоснование ad hoc), но и антиципацию новых наблюдений, в контексте развития научного знания обладает несомненным преимуществом. Наука та наукознавство, 2010, № 3

Широко распространенное мнение о конвенционалистском характере тезиса Дюгема — Куайна и соответственно интерпретация Пуанкаре как дюгемианца — ошибочны. Конвенционализм Пуанкаре отнюдь не лежит в русле возможностей, отображаемых тезисом Дюгема — Куайна в его рациональном содержании [24]. Последнее, состоящее в констанции правомерности известной модификации, а следовательно, сохранения концептуальной системы перед лицом опровергающих ее экспериментальных данных, отвечает реальной практике научного исследования. Это неоднократно отмечали методологи науки. А. Эйнштейн, в частности, писал: «...часто, если не всегда, можно сохранить данную общую теоретическую основу, если только приспособлять ее к фактам при помощи более или менее искусственных дополнительных предположений» [25]. Предусматриваемая тезисом Дюгема — Куайна возможность модификаций теории подчинена задаче согласования теоретического и эмпирического в духе принципа наблюдаемости, что оказывается условием приемлемости соответствующих физических систем. Фиксация такой возможности является своеобразным признанием опыта как важнейшего стимула развития знания, жестко обусловливающего наблюдательный компонент теории и соответственно — изменения в той либо иной части последней. Требование наблюдаемости следствий теории перед лицом опровергающей, фальсифицирующей ее экспериментальной информации стимулирует самые различные модификации данной концептуальной системы, временно снимающие возникшее проти-

В.Л. Храмова

воречие и обеспечивающие на новом уровне наблюдаемость «первичных» понятий теории. В физике, к примеру, весьма распространен так называемый принцип запретов [26], который в своем обобщенном варианте охватывает различные случаи: выдвижение запрета в качестве исходной аксиомы (или принципа); использование запретов в качестве дополнительных к аксиоматике теории эмпирических требований отбора; запреты как средство устранения парадоксов. В нашем контексте особый интерес представляет второй случай, фиксирующий логический механизм согласования теории с отрицательными данными измерений и наблюдений. Его действие состоит в том, что на основании эмпирических фактов следствия теории частично объявляются лишенными физического смысла, а используемые в них величины — принципиально ненаблюдаемыми. Квантовая механика на первоначальном этапе своего развития использовала не только реально наблюдаемые следствия, но и частоты, не измеримые в экспериментальной ситуации. Это обстоятельство привело к разработке вспомогательных правил запрета как правил отбора физически осмысленных (эмпирически значимых) предсказаний теории. Конечно, модификации, не объяснимые внутритеоретическими соображениями, имеющие внешний по отношению к теории характер, рождают острое чувство недовольства, обусловливают дальнейшее развитие системы с целью изъятия принципиально ненаблюдаемых величин. Далее возможны теоретические модификации более широкого профиля, содействующие примирению

100

теории с опровергающими ее эмпирическими свидетельствами. Эти изменения связаны, в частности, с вводом в теорию некоторых «искусственных» элементов, позволяющих объяснить возникшее противоречие между экспериментальными данными и фундаментальными законами. Типичной в этом плане является квантовая теория поля. Трудности, связанные с появлением в ней бесконечно больших значений (расходимостей) для некоторых физических величин, были преодолены с помощью идеи перенормировок (перенормировкой, к примеру, массы частицы называется объединение полевой и неполевой массы и использование для суммарной массы значения, полученного не теоретически, а опытным путем). Эта идея не только объяснила наблюдаемые эффекты, но одновременно придала теории черты логической замкнутости, устранив в ней расходимости. В целом рассмотрение частицы как целого в ее внешних проявлениях, т.е. во взаимодействии с другими частицами, оказалось плодотворным. Однако сохранив принцип постоянства скорости света, асимметрию времени и т.д., оно привело к насыщению теории такими «воображаемыми» понятиями, как «деформируемые формфакторы», виртуальные процессы и т.д. Логика развития познавательного процесса допускает весьма различные «научные судьбы» подобных понятий. В будущем они могут быть заменены аналогичными содержательными понятиями. Так, искусственные в рамках электродинамики Лоренца понятия продольного сокращения при движении в эфире и относительности как результата динамических компенсаций уступили место аналогичным соScience and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

держательным понятиям специальной теории относительности, созданной Эйнштейном в результате осознания универсальности релятивистских соотношений, относительности длины, времени и одновременности, связанной с межсистемными эффектами сокращения масштабов и замедления времени. Не найдя реальных (эмпирически обоснованных) референтов, введенные понятия как физически бессодержательные могут быть элиминированы из теории — отказ Зоммерфельда от «круговых орбит» электронов в первоначальном варианте теории атома Бора, Эйнштейна — от понятия эфира и т.д. Наконец, введенные «искусственные» элементы с развитием теории могут оказаться отображением возможного процесса и только в пределе частично совпасть с некоторыми содержательными представлениями о реальных объектах. В этом смысле их следует понимать как идеалы («бесконечно удаленная точка», «комплексные числа» и т.д.). Указанный случай можно рассматривать как особый логический метод присоединения идеальных элементов к реальным высказываниям теории с целью ее трансформации в более общую систему. Как отмечает С.Б. Крымский, « с его помощью достигается обобщение известного теоретического материала, элиминируются исключения из общих правил, расширяется первоначально заданная область возможных операций, а вместе с ней — и класс действительных элементов теории. Самое поразительное в этом методе то, что присоединение идеального элемента не только не ведет к воображаемым построениям, но и позволяет глубже познать действительную сущность вещей, ибо идеал в Наука та наукознавство, 2010, № 3

конечном счете получает реальную интерпретацию в терминах экспериментальных данных или в наглядных образах и допускает частичное совпадение с действительными элементами» [27]. В результате присоединение «воображаемых» понятий к постулатам теории в оптимальном варианте значительно превышает возможности, констатируемые тезисом Дюгема — Куайна, и содействует построению новых концептуальных систем знания. При всем разнообразии «стратегем деятельности», нацеленных на ликвидацию возникшего несоответствия теоретического знания и эмпирии (фальсификации), вводимая модификация, естественно, рассматривается в контексте широкой перспективы развития знания. Варианты ad hoc, срабатывающие лишь в рамках узкой познавательной задачи и не расширяющие, не обогащающие объяснительнопредсказательных возможностей теоретической системы, наименее желательны. Наиболее уязвимый момент тезиса Дюгема — Куайна — абстрагирование от иерархической системности теоретического знания, положение о принципиальной нефальсифицируемости любого утверждения теории. Именно здесь источник радикального конвенционализма, который при всем отличии от конвенционализма Пуанкаре также чреват отказом от объективности научной онтологии. Между тем эмпирические следствия теории Т (множество Т*) являются эмпирическими следствиями не только теории Т, но и теории Т в конъюнкции с прочими предположениями и данными. Поэтому в случае конфронтации с опровергающим эмпирическим свидетельством Т, как правило, сохра-

101

В.Л. Храмова

няется. Тщательной же перепроверке подвергаются прежде всего вспомогательные предположения, частично ответственные за предсказания Т*. При этом поиск ошибки (а следовательно, и соответствующие модификации) необходимо производить поэтапно — двигаясь от менее апробированных и специфических предположений к более прочно установленным и общим. В подобной ситуации крайне полезной была бы аксиоматизация концептуального порядка выделенных фрагментов знания, ибо полученные дедуктивные схемы логического вывода могли бы прекрасно экспонировать соответствующую организацию теоретического материала. Реорганизация испытуемого материала методом последовательных приближений на определенном этапе обеспечивает получение новой совокупности теоретических предсказаний Т*, которые отвечают данным наблюдения. Конструктивистский анализ теорий предусматривает ряд возможностей — от некоторой модификации теории до формулировки принципиально иного подхода к теоретической репрезентации явлений данной предметной области. Кроме того, целостный характер теории в ряде случаев не мешает проверке отдельных ее элементов в силу соображений неполноты, ведь многие общие положения теории непротиворечиво присоединимы к ней так же, как их альтернативы, и вопрос решается чаще всего экспериментом. Тезис Дюгема — Куайна в своем положительном содержании фиксирует возможность различных модификаций теории в случае ее фальсификации под напором противоречащих ей наблюдательных данных в рамках

102

одной научно-исследовательской программы. Серия системных вариаций исходной теории, содержание которой трансформируется на основе некоторых дополнительных соображений, связана единой парадигмальной установкой, задающей полисистемную связность данного теоретического комплекса. С этих позиций модификацию теории при конфронтации ее с контрпримером следует оценивать как прогрессивную поддержку перспективной исследовательской программы на основе соответствующей позитивной эвристики. Конечно же, вышесказанное не означает, что К. Поппер полностью игнорирует трансформационный потенциал теории. Нет, согласно философу, методологические воззрения которого формировались в резком противостоянии философским установкам Венского кружка, из необходимости опытной проверки теории отнюдь не следует позитивистский тезис о чувственноопытном происхождении наших конструкций о мире и далее — неопозитивистский тезис о возможности и необходимости сведения теоретического уровня знания к эмпирическому [28]. Подобные воззрения — путь к идеализму и даже солипсизму. Теории, нередко возникающие из примитивных мифов,— исходный пункт познавательного процесса. Только на их основе мы творим мир, вернее, собственные сети, в которые его улавливаем, и тем самым обретаем способность решения реально-практических задач. Этот конструктивизм, свобода творчества в самом начале познавательного процесса, как полагает К. Поппер, залог «иммунизации» научной теории при встрече ее с контрпримерами, возможности ввода вспомогательных Science and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

гипотез перед лицом противоречащих теории фактов. Однако эти мысли не нашли глубокого обоснования в работах философа и, по большому счету, не очень-то отвечают его основополагающему принципу фальсификации как принципиальной опровержимости любого утверждения, относимого к науке. Наконец, несколько слов о позиции К. Поппера по вопросу об индукции, замыкающем, как отмечалось выше, априорные посылки неопозитивистской эпистемологии (проблемы верифицируемости, объяснения). В погоне за нефальсифицированной информативностью ученый категорически отвергает правомерность индуктивной логики, не делая различия между индукцией как процессом открытия и индукцией как схемой обоснования знания. Будучи уверенным, что экспериментальные данные не предпосланы во времени созданию гипотез, Поппер настаивает на некорректности попыток логического подтверждения описаниями этих данных изобретенных интеллектуальных конструкций. Достоинство гипотез, согласно философу, обусловлено только глубиной предлагаемого теоретического объяснения безотносительно к его надежности. Для оправдания своей антииндуктивистской эпистемологии Поппер выдвигает требование учета неизбежной научной погрешности, что несовместимо с карнаповской индуктивной оценкой априорной истинности либо ложности гипотез. Однако, как показал Л.Дж. Коэн, Поппер не учитывает важного обстоятельства: индуктивные оценки в адекватном понимании (отличном от карнаповского) эмпирически поправимы, что открывает путь научному познаНаука та наукознавство, 2010, № 3

нию в традиционном смысле — как обоснованной истинной вере. Истоки своей концепции индуктивной логики Коэн усматривает в индуктивной логике Ф. Бэкона как основе оценок эмпирических доказательств, в его понимании вероятности, которое предполагает практическую приложимость научного исследования. Что увеличивает человеческую свободу в овладении природной необходимостью, дискредитирует аристотелевскую нацеленность на самодостаточность теоретического исследования. В связи с этим вероятность рассматривается Коэном как обобщение дедуктивной выводимости. По его словам, «мы теперь в состоянии опровергнуть юмовское утверждение, что основанные на индукции выводы по существу не являются рациональными. Поскольку предлагаемый логический синтаксис индуктивных оценок является модальным, а индуктивные выводы, становясь достоверными, оказываются необходимыми, постольку оценки выводов, полученных индуктивным путем, аналогичны дедуктивно обоснованным оценкам. А если, как считает Юм, дедуктивный вывод является образцом рациональности, тогда индукция становится все более и более рациональной в той мере, в какой она становится все более и более успешной» [29]. Коэновская попытка логического обоснования индукции весьма успешна. Однако ряд формальных трудностей теории пока не преодолен, оттого ее окончательное признание возможно только в будущем. Итак, как утверждает Карл Поппер, научное знание, предполагающее органическую связь эмпирического и теоретического, всегда гипотетично, подвержено ошибкам (принцип фал-

103

В.Л. Храмова

либилизма). Поэтому оно развивается путем выдвижения смелых предположений и их решительных опровержений (фальсификаций) на основании беспощадной критики, привлечения соответствующих контрпримеров. Любая теория, противоречащая фактам, неминуемо должна быть отброшена и тем самым стимулировать создание новой теории, продолжающей историю «перманентных революций». Однако принимаемая философом жесткая альтернатива: «абсолютная истина либо относительная истина» — субстанциально иллюзорна, ложна, неадекватна гибкости бытующей научной практики. Правда, относительность знания, согласно ученому, не перечеркивает его объективного содержания. Чтобы сохранить понятие знания в его подлинном смысле — как объективно значимый феномен, Поппер переопределяет его, причем весьма странным способом. По его мнению, даже плохо подтвержденные, недостаточно проверенные предположения являются научным знанием. А органично присущий теориям фаллибилизм, подверженность ошибкам истолковывается как простая возможность их фальсификации. Однако вряд ли кто-либо согласится с подменой традиционного реального знания как обоснованной истинной веры (Бэкон — Коэн) либо объективной абсолютно-относительной истины (марксистская традиция) только частично обоснованными предположениями. Излишняя категоричность установки на фальсифицируемость системы стала очевидной уже в работах учеников К. Поппера. Абсолютизация принципа фальсификации, реальный отказ от объективной истинности научного зна-

104

ния, конвенциональное истолкование оснований наших представлений о мире, отрыв конкретно-исторического трансцендентального субъекта познания от продуцируемого им объективного знания существенно затруднили успешную реализацию попперовской программы создания теории роста научного знания. Напоследок заметим, что логикометодологические разработки философа (дедуктивно-номологическая схема объяснения, способ определения истинного и ложного содержания научных гипотез, диспозициональная интерпретация исчисления вероятностей и другие) весьма интересны, но также — не без изъяна. Однако их анализ — тема отдельной работы. *** Свой метод критического рационализма, разработанный на материалах физической науки, К. Поппер распространяет и на социальную сферу (при всем различии соответствующих дисциплин). Философ пишет, что начальный абрис этой работы — доклад на семинаре проф. Ф. фон Хайека в Лондонской школе экономики зимой 1935—1936 гг.— «содержал... нечто, напоминающее применение идей «Логики научного исследования» к методам социальных наук» [30]. В результате доработки текста этого доклада были написаны две взаимодополняющие друг друга книги: «Нищета историцизма» (опубликована в 1944—1945 гг.) и «Открытое общество и его враги» (издана в 1945 г.). «Нищету историцизма» К. Поппер посвящает памяти бесчисленных мужчин и женщин всех убеждений, наций и рас, павших жертвами фашистской и коммунистической веры в Неумолимые Законы Исторической Science and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

Необходимости» [31]. А в предисловии к русскому изданию «Нищеты историцизма» он четко формулирует цель написания работы: «Моей главной целью была критика Марксового «материалистического понимания истории» — попытки предсказать, что социализм (или коммунизм) неизбежно наступит в результате надвигающейся социальной революции. Но я также намеревался дать критику всей сферы исторических пророчеств — любых предсказаний будущего, основанных на материалистическом, идеалистическом или любом другом модном мировоззрении,— и вне зависимости от того, что за будущее нам предсказывают — социалистическое, коммунистическое, капиталистическое, черное, белое или желтое» [32]. По мнению Поппера, метод социальной науки отличен только от неправомерной «индуктивистской» интерпретации метода естественных наук, согласно которой теория — результат обобщения данных наблюдения. Вследствие чего ее можно «верифицировать» или даже доказать, используя метод индукции. «Я защищаю здесь,— пишет ученый,— совершенно иную точку зрения, интерпретирую научный метод как дедуктивный, гипотетический, селективный (через фальсификацию) и т.д.» [33]. Подобный метод вполне согласуется с описанием метода социальной науки, которое дает проф. Хайек в работе «Сциентизм и изучение общества» («Scientism and the Study of Society» // «Economica», vol. ix, p. 289 f). Дедуктивный по существу, продуцирующий ограниченное знание о сложной ситуации, он исключает точный прогноз частной ситуации, как и верификацию социальных законов с помощью контролируемого экспериНаука та наукознавство, 2010, № 3

мента. Хотя последние, как утверждает Хайек, можно в принципе опровергнуть, наблюдая события, невозможные, недопустимые с точки зрения данной теоретической конструкции. Различая собственно исторический и историцистский подходы к изучению социальной истории, К. Поппер вполне приемлет первый и решительно опровергает второй. По глубокому убеждению философа, он чреват искаженной картиной исторического движения и ложными, а подчас и трагическими практически-политическими решениями. Согласно Попперу, история в принципе не может быть осмыслена как проверяемая гипотеза, то есть концепция либо теория в терминологии историцистов. В соответствующих исследованиях всегда присутствует только «селективная точка зрения или фокус исторического интереса», иными словами историческая интерпретация событий (история есть история борьбы классов, борьбы за расовое господство, борьбы между «открытым» и «закрытым» обществом и т.д.). Но историческая интерпретация проверке не поддается, оттого и лишена статуса концепции либо теории. Ее плодотворность как способность упорядочить известное множество фактов не является подтверждением и доказательством предлагаемой «селективной точки зрения», но может быть опровергнута, фальсифицирована новыми фактами. Как полагает К. Поппер, главная ошибка историцистов (от Милля до Маркса) — абсолютизация так называемых социальных законов развития, безотносительных к начальным условиям и потому чреватых неоспоримыми пророчествами. Но эти «зако-

105

В.Л. Храмова

ны» — всего лишь неверно толкуемые тенденции, выводимые из универсализированных основоположений психологии, диалектического материализма и т.д. Они весьма отличны от обусловленных научных предсказаний. Ничем не обусловленные социальные тенденции («законы развития») историцизма требуют объяснения, то есть точного определения как условий своего сохранения, так и условий гибели, условий прекращения своего существования. Причем принципиальным является непостоянство, изменчивость этих условий. По словам философа, «историцист упрекает тех, кто не способен признать изменений в своих мирках. Однако сам он даже не способен представить, что существует изменение, происходящее в условиях изменения» [34]. Историцист свято верует, что изменением правит неизменный закон, а потому можно предвидеть развитие событий. В этой нищете воображения и проявлена прежде всего нищета историцизма. И впрямь речь может идти только о социальной тенденции, условия существования которой, как и все в этом бренном мире, непрестанно меняются. Что дискредитирует саму идею исторического пророчества. Подводя итоги критическому анализу историцистского направления исследований в социальной сфере, К. Поппер формулирует следующий тезис: «Вера в историческую необходимость является предрассудком и предсказать ход истории с помощью научных или каких-то иных рациональных методов невозможно» [35]. Попперовская установка на историю как «интерпретацию событий», которая не является обусловленной проверяемой гипотезой (концепцией

106

либо теорией), но может быть фальсифицирована, опровергнута новыми фактами, достаточно продуктивна. Она предполагает как различие истории и естественных наук, так и их общность, единство в качественном многообразии. Различие — в необусловленности исторических и обусловленности, скажем, физических законов, а потому — в невозможности точного прогноза контролируемого эксперимента в первом случае и его обязательности во втором. Общность — в единстве универсального научного метода, «дедуктивного, гипотетического, селективного (через фальсификацию)». Как полагает философ, безотносительные к начальным условиям «социальные законы развития» историцистов, или ошибочно истолкованные тенденции, должны быть объяснены путем экспликации непрерывно меняющихся условий их сохранения и гибели. Поскольку данное объяснение отсутствует, можно говорить лишь о вере историцистов в историческую необходимость, что является предрассудком, дискредитирующим саму идею исторического пророчества на основе каких бы то ни было рациональных методов. Невозможна строгая теоретическая история, способная предсказать необратимое развертывание событий. Попперовская интерпретация универсального метода (для естественных и социальных наук) как дедуктивного, гипотетического, селективного работает (с некоторыми оговорками) в рамках классического западноевропейского рационализма. Однако в современном мире противоборствуют различные ценностные, культурные и социальнополитические установки, характерные для соответствующих цивилизаций. Эта идейная конфронтация может приScience and Science of Science, 2010, № 3

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. І

вести к острому конфликту либо к конструктивному, взаимообогащающему диалогу (полилогу). Последнее предполагает рациональную дискуссию, рационализм которой, однако, отличен от критического рационализма К. Поппера. «Участники подобного диалогополилога, который может быть весьма длительным,— подчеркивает В.А. Лекторский,— взаимодействуют друг с другом, учатся друг у друга и меняют свои позиции, оставаясь в то же время оппонентами» [36]. Подобная рациональная дискуссия открывает возможность самоуглубления и самосовершенствования, осознания собственных трагических ошибок и успешного поиска путей их преодоления. В отличие от неопозитивистского формально-логического анализа, абстрагировавшегося от процессуальных характеристик знания и рассматривавшего взаимоотношения элементов уже сформированной статичной теоретической системы, попперовская логика научного исследования представляет собой попытку теоретической реконструкции динамики науки, развития знания «через попытки и ошибки, точнее, через устранение ошибок». Уже в конце жизни Поппер представил ее схематически — четырьмя фазами становления теорий: 1) проблема (не наблюдение!); 2) подсказанные воображением и опирающиеся на общекультурные и научные реалии попытки решения проблемы — гипотезы как возможная основа новой теории; 3) устранение ошибок с опорой на эмпирические выводы — фальсификация гипотез или теории; 4) новая, более точная, постановка проблемы в результате критической дискуссии [37]. Этой схемой ученый пытается преодолеть и прежнюю идеологию наНаука та наукознавство, 2010, № 3

учного прогресса как кумулятивного накопления знаний, и релятивистский хаос, в котором бессмыслен поиск истины и бесперспективна постановка вопроса о совершенствовании научных теорий, о целесообразности их изменений и замещений новыми. Среди ученых, сформировавшихся в кругу неопозитивистов, он, пожалуй, первым связал воедино философию и историю науки. Для обоснования своей методологической концепции К. Поппер обращается к идеям неодарвинизма, генетической биологии и принципу эмерджентного развития: становление науки для него — частный случай общей эволюции мира. Логицистский образ науки, сформированный под воздействием физико-математических дисциплин, сменяется в работах философа биологицистским. Бесспорной заслугой ученого является реконструкция науки в ее необратимой истории, а не как совокупности отдельных статичных систем, упорядоченных по схеме дедуктивного вывода. (Сюда, в сущности, своими корнями уходит известная «историческая школа» в методологии науки). Историзм философа неявно сочетается с установкой на нелинейность научного прогресса: сменяющие друг друга теории не обусловлены необходимыми причинно-следственными теоретическими связями и не индуцированы однозначно эмпирическими данными. Их начальные основания — конвенционального толка. Вследствие чего онтология теории — всегда условна, относительна, не претендует на всеохватность абсолютной истины. Вытекающий отсюда принципиальный фаллибилизм (подверженность ошибкам) свободно изобретенной тео-

107

В.Л. Храмова

ретической конструкции предполагает ее естественную фальсифицируемость при конфронтации с противоречащими ей эмпирическими данными. Однако постулируемые К. Поппером фаллибилизм, фальсифицируемость, релятивизм знания не субъективизируют его. Верный своей антипсихологистской

установке ученый представляет эмерджентное развитие науки как вполне объективный процесс, на зависящий от воли и намерений конкретно-исторического субъекта познания в его персональной модальности (с этим, правда, не очень-то согласуется конвенционализм в трактовке исходных принципов теории).

1. Reichenbach H. Theory of Probability.— Berkley, 1949.— P. 484; его же. Experience and Prediction.— Chicago, 1938. 2. Frege G. Logik in der Mathematik // Schriften z r Logik und Sprachphilosophie.— Hamburh, 1971.— S. 152. 3. См.: Cohen L.J. How Empirical is Contemporary Logical Empiricism? // Philosophia.— 1975.— Vol. 5, №3.— P. 299—317. 4. Коэн Л.Дж. Является ли эпиcтемология науки разновидностью логики или истории науки? // Вопр. философии.— 1980.— № 2.— С. 143—156. 5. Scheffler I. Prospects of a Modest Empiricism // Review of Metaphysics.— 1957.— Vol. 10, №3, 4. 6. Hempel C.G. Aspects op Scientific Explanation.— N.Y. 1965.— P. 278. 7. Carnap R. Logical Foundations of Probability.— Chicago, 1950. 8. Popper K. Logik of Scientific Discovery.— London, 1959; Поппер К. Логика и рост научного знания.— М., 1983. 9. Поппер К. Нищета историцизма.— М., 1993.— С. 155. 10. В интервью для «Московских новостей» (ноябрь 1990 г.) философ заметил: «Я был марксистом до 17 лет». 11. См.: Поппер К. Открытое общество и его враги.— М., 1992.— Т. І, ІІ; его же. Нищета историцизма.— М., 1993. 12. Поппер К. Логика и рост научного знания.— М., 1983.— С. 63. 13. Popper K.R. Logica della scoperta scientifica.— Milano, 1970.— P. 22. 14. О неприемлемости попперовской меры правдоподобности см.: Miller D. «Popper’s Qualitative Theory of Verisimilitude» and «On the Comparison of False Theories by Their Bases» // British journal for the Philosophy of Science.— 1974.— Vol. 25, №2.— P. 166—177; 178—188;Tichy P. On Poppers Definitions of Verisimilitude // Ibid.— P. 155—160; Harris J.H. Popper’s Definitions of Verisimilitude // Ibid.— P. 160— 166 и др. См. также: Садовский В.Н. Логико-методологический анализ правдоподобности научных теорий // Вопр. философии.—1979.— № 9.— С. 97—110. 15. Поппер К. Логика и рост научного знания.— М., 1983.— С. 248. 16. Уёмов А.И. Критика принципа фальсификации К. Поппера и проблема системного подхода к демаркации научного знания // Вопр. философии.— 2008.— № 4.— С. 91—97. 17. Коэн Л.Дж. Является ли эпиcтемология науки разновидностью логики или истории науки? // Вопр. философии.— 1980.— № 2.— С. 156. 18. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение.— СПб., 1910.— С. 239. 19. Там же.— С. 259—261. 20. Quine W.V.O. Two dogmas of empiricism // Quine W.V.O. From a logical point of view.— Cambridge, 1953.— P. 43. 21. Грюнбаум А. Философские проблемы пространства и времени.— М., 1969.— С. 132. 22. Там же.— С. 163—193. 23. Например: Wedeking G. Duhem, Quine und Gr nbaum on falsification // Phil. Sci.— 1969.— Vol. 36, №4.— P. 375—380. 24. См.: Храмова В.Л. Категориальный синтез теоретического знания.— К., 1984.— С. 171—176.

108

Science and Science of Science, 2010, № 3

25. Эйнштейн А. Автобиографические заметки // Собр. науч. тр., т. 4.— С. 266. 26. Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации.— К., 1974.— С. 159—164. 27. Там же.— С. 178—179. 28. См.: Popptr K. Logik der Forschung.— Wieb, 1935. 29. Коэн Л.Дж. Является ли эпистемология науки разновидностью логики или истории науки? // Вопр. философии.— 1980.— № 2.— С. 156. 30. Popper K. Unended Quest. An Intellectual Autobiography.— Illionois, 1990.— P. 113. 31. Поппер К. Нищета историцизма // Вопр. философии.— 1992.— № 8.— С. 49. 32. Поппер К. Нищета историцизма.— М., 1993.— С. ІІІ. 33. Там же.— С. 158. 34. Там же.— С. 150. 35. Там же.— С. 3. 36. Лекторский В.А. Рациональность, критицизм и принципы либерализма (взаимосвязь социальной философии и эпистемологии Поппера) // Вопр. философии.— 1995.—№ 10.— С. 36. 37. Popper K. Alles Leben ist Problemlfosen.— Muenchen, Zuerich, 1994.

Получено 15.09.2010 В.Л. Храмова

Критичний начерк філософії Карла Поппера. І Розглядаються напрямки західноєвропейської філософії науки, аналізується створена К. Поппером (1902—1994) філософія науки (критичний раціоналізм, теорія зросту наукового знання, фальсифікаціонізм), її продуктивність та недоліки, розповсюдження філософом його методу критичного раціоналізму на соціальну сферу.

Н.В.Перевязко

ПАРАДИГМАЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ФЕНОМЕНА НАУКИ Рассматриваются понятие «научная парадигма» и парадигмальные основания науки с различных сторон и в толковании различными авторами. В статье предлагается теория фундаментальных парадигм, выступающих высшими интегральными духовно-историческими константами, которые детерминируют все другие культурно-цивилизационные процессы. Следуя этому пониманию, наука принадлежит к антропоцентрической фундаментальной парадигме, которая в свою очередь посредством своих социальных феноменов принимает участие в создании и смене собственно научных парадигм. Понятие «парадигма» принадлежит платонической и неоплатонической философии. Древнегреческое слово paradeigma дословно значит «то, что определяет характер проявления, оставаясь вне его» (para — это «сверх», «над»,

«через», «около», а deigma — «проявление», «манифестация»). В философии «парадигма» понималась как высший трансцендентный образец вещей объективного мира. Парадигма — матрица — образец выступают опосредство-

109

Н.В. Перевязко

ванно через свои проявления. Это не проявленное и не поддающееся прямой рефлексии содержание, которое детерминирует подчиненные ей феномены. В методологию истории науки его заново ввел Г. Бергман, понимая под этим некие общие принципы и стандарты методологического исследования [1]. После работы Т. Куна «Структура научных революций» [2] понятие «научная парадигма» прочно вошло в понятийный аппарат современных исследований в истории и философии науки. Это произошло потому, что Т.Куну удалось увидеть в развитии и содержании науки более глубокий социокультурный контекст, чем это традиционно понималось до него, который выходит за границы понятия «научная теория» и позволяет поновому увидеть внутренние механизмы формирования и производства научного знания. Согласно Куну, понятие «парадигма» имеет два основных значения. В первом понятие «парадигма» употребляется в широком социологическом смысле и включает то, что объединяет членов научного сообщества — убеждения и ценности. Под научными ценностями он понимает такие критерии, как внутренняя и внешняя последовательность, полезность для общества, простота, логичность и т.д. Второй смысл — это понимание парадигмы как модели, образца решения конкретных «головоломок» данной науки. Второе значение автор признает более глубоким. Через несколько лет после опубликования книги «Структура научных революций» Т.Кун предлагает значительно более широкую трактовку понятия «парадигма». Он вводит понятие «дисциплинарной матрицы», в которую, помимо указанных выше двух значений понятия «парадигма», включает собственно теоретическое «ядро» научной

110

парадигмы. Он называет его символическим обобщением: это законы природы, формулы. В дисциплинарную матрицу философ включает также «метафизическую часть парадигмы», или «концептуальную модель». Т.Кун замечает, что если бы пришлось переписать книгу, то он значительно расширил бы концептуальную модель и анализ ее эвристического содержания. Интересно обратить внимание и на тот факт, что концепция развития науки, предложенная известным философом истории науки, формулируется в категориях социальноэкономического знания: революции, кризиса, конкуренции и т.п. В дополнении к работе «Структура научных революций» Т. Кун предлагает свое понимание стиля в искусстве, исходя из понятия парадигмы как модели и образца. Для этого, по мнению автора, картины художников надо рассматривать как моделирование одной по другой, а не как написанные в соответствии с некоторыми отвлеченными канонами. Таким образом, Кун последовательно развивает предложенное им понятие парадигмы и намечает дальнейшие пути его развития в философии и истории науки. Это вполне закономерно, поскольку сама наука и ее результаты являются составной частью социокультурной системы или цивилизации. Естественно, что она глубоко связана с ее социальными, экономическими, мировоззренческими, философскими (логико-гносеологическими) и эстетическими компонентами. Обладая очевидной внутренней логикой своего развития, положительные науки испытывают детерминирующее, нормативное и координирующее влияние со стороны других цивилизационных структур, действие которых имеет более скрытый и опосредствованный характер. Science and Science of Science, 2010, № 3

ПАРАДИГМАЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ФОНОМЕНА НАУКИ

Еще более широкий смысл вкладывал в этот термин Ф. Капра, предложивший противопоставление двух парадигм — старой (классической, картезиансконьютоновской) и новой, которую он называл «холистской», или «экологической», призванной заменить собой рационально-дискретную методологию ортодоксальной науки Нового времени [3, с. 243]. Социально-экономическая детерминация науки четко прослеживается на уровне фундаментальных научных парадигм. Так, С.Р. Микулинский отмечает: «…крупные, принципиальные сдвиги во всеобщей (мировой) истории естествознания и техники в главном, решающем совпадают с крупными сдвигами в социально-экономической истории человечества, со сменой способов производства… Знаменательно, однако, что строго исходя из этапов развития самой науки, в итоге, даже когда мы имеем дело с развитием отдельных наук, мы приходим к периодизации, основные этапы которой в главном, определяющем совпадают со сдвигами в социально-экономической структуре общества...» [4, 33—34]. Однако характер детерминации развития научного знания социально-экономическими факторами необычайно сложен и предполагает множество опосредствующих звеньев. Поэтому справедливо замечание Ф. Энгельса, что «чем дальше удаляется от экономической та область, которую мы исследуем, чем больше она приближается к чисто абстрактно-идеологической, тем больше мы будем находить в ее развитии случайностей, тем более зигзагообразной является ее кривая» [5, с.176]. Социально-экономический контекст отображается в науке, лишь предварительно преломляясь в определенном культурно-историческом видении мира и тем самым включаясь в интеллектуальный контекст. Наука та наукознавство, 2010, № 3

Взаимодействие и детерминация физических учений философскими, логико-гносеологическими установками очень детально исследованы в работах В.Л.Храмовой. В них и прежде всего в монографии «Целостность духовной культуры» автор пишет, что ее основная задача состоит в познании непосредственной интеграции социокультурного контекста во внутренние механизмы развития науки. «Определяющим (в гносеологическом плане) каналом воздействия культурного социума на научное познание выступает, на мой взгляд, — пишет автор, — категориальный строй мышления в единстве его мировоззренческих и логико-гносеологических функций» [6, с.6]. Согласно Храмовой В.Л., именно категории проецируются на исследовательский процесс, поскольку они аккумулируют опыт рода и являются универсальными, предельными по всеобщности понятиями природы, общества и мышления. «В результате социокультурное включается в исходную абстракцию субъект-объектного отношения, интегрируется во внутренних механизмах научного исследования» [Там же]. Категории философии отличны от общенаучных и научных категорий, поскольку выражают единство мировоззренческих и логико-гносеологических функций мышления и являются результатом целостности научного познания. Автор рассматривает категориальные основания науки как предельно общие идеалы и нормы смысловой организации производства знания. В своей работе В.Л. Храмова утверждает, что категориальные формы организации мышления выражают наиболее устойчивые, общезначимые и рациональные типы мироотношения данного исторического периода и предзаданы культурной традицией всемирной истории. В сво-

111

Н.В. Перевязко

ей реальной специфически культурной действенности категориальный строй мышления представлен совокупностью соответствующих фигур логики. Исходя из вышеизложенных предпосылок, автор книги предлагает провести анализ теоретического сознания физики до философского уровня, то есть до экспликации соответствующих категориальных оснований (категориальных структур) выделенных теорий. В.Л. Храмова пишет: «Эксплицированные категориальные структуры фундаментальных физических теорий далее следует осознать как физическую проекцию некоей культурноисторической парадигмы нашего времени, которая определяет эпохальный стиль мышления» [6, с.8]. Основной вывод, который делает автор идеи категориального синтеза, состоит в том, что категориальные структуры обладают общекультурным смыслом, выражают эпохальные стереотипы восприятия, осознания и практического освоения реальности. Далее в своем социокультурном анализе научного знания, его производства и детерминации философскими (логико-гносеологическими) установками В.Л. Храмова связывает категориальные структуры с архетипами коллективного бессознательного К. Юнга. Архетипы коллективного бессознательного автор переосмысливает в логико-гносеологическом ключе и рассматривает категориальные структуры как рационализацию коллективного бессознательного той или иной культуры [6, с.13—41]. Анализ социокультурной, а также логико-гноcеологичеcкой (философской) и социально-психологической детерминации научного знания, проведенный В.Л.Храмовой, имеет важное

112

значение для темы нашего исследования. На наш взгляд, категориальные структуры являются важнейшим компонентом понятия «научная парадигма». Категориальные структуры и категориальный синтез в «снятом виде» встроены, «вмонтированы» в содержание научной теории, являются ее скрытой бессознательной основой и предпосылкой. Кроме того, как показала В.Л. Храмова, категориальные структуры мышления являются экспликацией определенной логико-познавательной, мировоззренческой установки, определяют синтез эмпирического содержания, задают нормативные схемы сознания и практической деятельности. Категориальные структуры определяют координацию — «встраивание» научной теории в господствующую научную или философскую картину мира, обеспечивают процесс истолкования изучаемых явлений, то есть приводят неизвестное к известному. Категориальные структуры, на наш взгляд, достаточно полно раскрывают скрытое содержание понятия «научная парадигма» и позволяют конкретизировать ее структуру, а также проводить конкретно-исторический анализ парадигм в естественных науках, то есть перейти от общих философских к конкретно-научным вопросам. Следовательно, концепция категориальных структур и категориального синтеза является важнейшим методологическим подходом в анализе истории конкретных научных парадигм в области естествознания. Категориальные структуры являются важнейшим структурным элементом научной парадигмы наряду с эмпирическими данными, фундаментальной научной идеей и научной теорией. Скрытый неявный характер категориальных структур в структуре (составе) научной парадигмы, на наш Science and Science of Science, 2010, № 3

ПАРАДИГМАЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ФОНОМЕНА НАУКИ

взгляд, объясняет учение К. Юнга об архетипах бессознательного в истории науки. Учение К. Юнга о коллективном бессознательном раскрывает механизм воздействия социальнопсихологического компонента культуры на процесс формирования научной теории. Если в случае с категориальными структурами мы рассматривали социокультурное взаимодействие научной теории по линии философии и мировоззрения, то учение о архетипах бессознательного раскрывает детерминацию научного знания в направлении социальной психологии. Другие феномены культуры — искусство, литература и религия — имеют более опосредствованное воздействие на содержание научной парадигмы по крайней мере естественных наук, и поэтому должны рассматриваться отдельно. Таким образом, понятие «научная парадигма» приобретает самостоятельное содержание и важное значение в современной философии и истории науки, поскольку раскрывает глубокое внутреннее взаимодействие феномена науки и социокультурных компонентов, подтверждает целостность и единство определенной культуры, объясняет механизм производства научного знания. Согласно современной истории науки, понятие науки используется в двух смыслах. «В широком смысле наука — сознательная деятельность, направленная на получение позитивных, рационально представленных и систематизированных знаний об окружающем мире, а также совокупность этих знаний» [7, с.14]. Согласно этому подходу, наука присуща человечеству на протяжении развития его цивилизаций. Каждая цивилизация начиная с майя обладала обширными знаниями в различных областях — математике, астроНаука та наукознавство, 2010, № 3

номии и др. При обширности знаний традиционная наука в древние и средние века имела четкую религиознометафизическую и регионально-цивилизационную специ фику. Научные знания в цивилизациях Египта и античности были производными от свойственных каждой религиозномифологической или мета физическинатурфилософской основы [7, с.15]. Концептуальная наука в отличие от традиционной сложилась исключительно в западной цивилизации в результате трансформации форм жизни Западной Европы (Возрождение, Реформация), в итоге которой появляются централизованные абсолютистские государства, капитализм и парламентаризм. Новоевропейская цивилизации на протяжении последних трех столетий изменила облик человечества. В ее недрах зарождается концептуальная новоевропейская наука, становящаяся достоянием всего мира и выходящая за пределы регионов и цивилизаций. Эта наука представляет собой «секуляризированную сферу человеческой деятельности, функциями которой являются выработка и теоретическая систематизация объективных знаний о действительности, предполагающих верификацию теоретической работы и эмпирической практики (в естественных науках — эксперимента»[5, с.14]. Ее первым представителем можно считать Г.Галилея на рубеже ХVI— XVII вв. Он продолжил революцию, начатую Н.Коперником. В итоге наука становится самостоятельной формой человеческой деятельности. Возникают институции: академия наук, научные общества и институты, научные журналы и т.д. Концептуальная наука в отличие от традиционной развивает собствен-

113

Н.В. Перевязко

ные объяснительные механизмы — научные теории, которые становятся автономными по отношению к религиозно-мировоззренческим основаниям той или иной цивилизации. Действительно, в первом приближении непосредственная связь науки с религиозными и метафизическими системами не обнаруживается. Тем не менее более глубокий анализ показывает, что новоевропейская наука имеет глубокие корни в античной культуре, католическо-протестантском мировоззрении и западноевропейской философии. Процесс глобализации науки связан с параллельными процессами секуляризации и апостазии в господствующих мировых религиях. Известный философ А. Дугин утверждает, что феномен науки нуждается в переосмыслении [1]. По его мнению, необходимо исследовать науку на уровне парадигмальных оснований в глобальном историческом контексте с учетом всех духовных факторов (идеологических, религиозных, мировоззренческих, мифологических). Необходима интерпретация науки на основании концептуализации тех фундаментальных парадигмальных сдвигов в историческом сознании, которые представляют собой разрушение многих исторических и научных очевидностей, ставящих под сомнение общую линию философско-научного вектора развития Нового времени. Сложившаяся ситуация требует исследования исторического и интеллектуального контекста зарождения науки в сопоставлении с иными, ненаучными и донаучными, мировоззренческими системами. С этой целью А. Дугин в книге «Эволюция парадигмальных оснований науки» для рассмотрения истории

114

науки предлагает метод сверхобобщающих парадигм, которые выступают в качестве широкого теоретического концепта, отражающего базовые установки человеческого мировидения. Философ исследует прежде всего парадигматический контекст, в котором зарождаются и формируются основные научные представления, т.е. пытается осуществить «деконструкцию истории науки» [1]. В данном исследовании понятие «парадигма» используется в самом общем значении. Поэтому для уточнения вводится понятие «сверхобобщающей парадигмы», или «метапарадигмы». Под ней автор понимает «обширный комплекс непроявленных установок, предопределяющих саму манеру понимания и рассмотрения природы реальности, которые могут в оформленном качестве порождать многообразные философские, научные, религиозные, мифологические и культурные системы и комплексы, имеющие — несмотря на все свои внешние различия — некоторый общий знаменатель». И далее: «Парадигма — это не миф, но система мифов, причем способная генерировать новые мифологические сюжеты и рекомбинации. Парадигма — это не теология, но система теологий, которые, различаясь по своим конкретным аффирмациям, сводимы к общей праматрице. Парадигма — это не мировоззрение, но некая предмировоззренческая туманность, способная выкристаллизовать из себя (как в системе Лапласа) неопределенно большую систему мировоззрений. Парадигма не идеология, но корневая подоплека идеологий, могущая сблизить одни идеологии с другими, внешне не просто различными, но противоположными, и наоборот, показать фунScience and Science of Science, 2010, № 3

ПАРАДИГМАЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ФОНОМЕНА НАУКИ

даментальные различия в идеологиях, формально очень схожих» [1]. Каждая парадигма порождает аксиоматические структуры: статус бытия, духа мира, взаимосвязи и т.д. «Парадигма предопределяет: как есть то, что есть, и что есть, а также то, как мы постигаем то, что есть. Это замкнутый ансамбль» [Там же]. Автор предлагает три обобщающие парадигмы — сферы, луча и отрезка, которые могут лежать в основании теологии, мифологии, философии, гносеологии науки. Каждая парадигма диктует свое отношение к миру, их смена предопределяет ход человеческой истории, само возникновение науки и параметры восприятия реальности человеком. Далее А.Дугин раскрывает содержание каждой парадигмы. Парадигма сферы свойственна традиционным обществам. Она является исходной и свойственна большинству древних и современных цивилизаций. Согласно этой парадигме, Божество (первоначало, первопричина) находится внутри мира и единосущно с ним. Для нее характерны концепции «циклического времени», «вечного возвращения». Парадигма луча следует хронологически и логически из парадигмы сферы. В основе парадигмы луча лежат «религии откровения» или «монотеизм» с основной идеей о сотворении мира из «ничто», ех nihilo. Творец оказывается внешним по отношению к Вселенной. Парадигма луча порождает однонаправленное время. Реальность становится разомкнутой с одной стороны. Отчуждение человека, лежащее в основе творения, преодолевается эсхатологически. Мир, согласно А. Дугину, переходит к другому модусу бытия, Наука та наукознавство, 2010, № 3

напоминающему природу реальности в парадигме сферы. Поэтому луч ограничен с одной стороны и неограничен с другой. Данная парадигма как бы рассекает сферу, отрезает от нее «половину, которая постулировала прямое проистекание мира из Бога, называемое «манифестационизмом» (от латинского manifestatio, «проявление») или «ex deo» [1]. Парадигма отрезка возникает из «ничто» и приходит к «ничто». У мира нет божественного истока и нет перспектив возврата к Божеству. Здесь Вселенная есть замкнутая небытием со всех сторон богооставленная предметная реальность. Эта парадигма свойственна Новому времени и лежит в основании современной науки. Парадигма отрицает существование трансцендентного уровня, поэтому тяготеет к атеизму и деизму и механистическому пониманию природы реальности, атомизму и приоритету локальных ситуаций. В этой парадигме отрицаются общее, всеобщая живая взаимосвязь между предметами, существами и явлениями. Главенствующими подходами являются дискретность, дробность, относительность. Парадигма отрезка следует за парадигмами сферы и луча. А. Дугин убежден, что на основании предложенного подхода можно выстроить диалектичную картину процесса эволюции парадигм. Ненаучные парадигмы также опираются на вполне стройные интеллектуальные конструкции, устроенные иначе, и оказывают влияние на собственно научную ортодоксию. Концепция «сверхмасштабных» парадигм может стать дальнейшим этапом развития научного сознания и самосознания. Следует отметить, что стремление А. Дугина выявить парадигмальные

115

Н.В. Перевязко

основания феномена науки отражает потребность в нахождении фундаментальных сущностей (реальностей), парадигм, которые позволят объяснить особенности не только научных парадигм, но и других феноменов (философии, искусства, социальной, политической организации общества, господствующих ценностей и т.д.). Поскольку очевидно, что научная парадигма лишь одна из точек мировидения, существуют и другие, которые детерминируют совсем иную взаимосвязанную систему социальных феноменов. Как указывалось, таких базовых точек зрения (обобщающих парадигм) А. Дугин выделяет три, каждая из которых представлена геометрической метафорой — сфера, луч, отрезок. На наш взгляд, неправильно полагать в основу обобщающих парадигм указанные абстракции, поскольку это изначально вносит в последующий анализ неопределенность и неоднозначность, задает некий абстрактный схематизм и произвол — «предмировоззренческую туманность» и пр. В целом следует сказать, что по форме мышления и подходам автор не подозревает, что сам стоит на позициях парадигмы отрезка. Отсутствует также понимание того, что нельзя «объективно» исследовать этот вопрос, поскольку абстрактная объективность есть фундаментальная особенность именно парадигмы отрезка новоевропейской цивилизации. Поэтому требуется более глубокий содержательный подход к выявлению фундаментальных (обобщающих) парадигм. В качестве альтернативы возможна иная теория фундаментальных парадигм, в которой учитываются указанные недостатки. Такая концепция отходит от современной научной классификации

116

культурно-исторических парадигм, поскольку в основе этой классификации содержится идейная позиция абстрактной объективности, которая не рассматривает содержание религиознофилософских традиций с точки зрения истины. Она дает лишь формальнобезразличное их описание. Поэтому такие сущностно противоположные религиозные учения, как православие, католицизм и протестантизм, объединяются в рамках христианской мировой религии, тогда как по сути с точки зрения православного миросозерцания католицизм и протестантизм следует отнести к псевдохристианским учениям. Не отвечает эта концепция и разнообразным теориям культурно-исторического развития. Поэтому предлагается понятие парадигмы как концептуализации религиозной и религиозно-философской традиции с позиции восточной патристики, которая рассматривается как абсолютный идеал и методологическая основа определения и характеристики фундаментальных парадигм. В качестве критериев (признаков) определения парадигмы положены сущность и цель ее с точки зрения православной традиции. Парадигмы получают название фундаментальных вследствие того, что выступают высшими интегральными духовно-историческими константами, которые детерминируют все другие культурно-цивилизационные процессы. Говоря другими словами, фундаментальные парадигмы — это предельно общие исторические точки зрения на объективный и трансцендентный миры с точки зрения православного мировоззрения как единственной духовной истины. Таким образом, в основу предлагаемой концепции положено православное миросозерцание, опирающееся на Science and Science of Science, 2010, № 3

ПАРАДИГМАЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ФОНОМЕНА НАУКИ

нормы и критерии суждений древних святых отцов в христианском эллинизме. В связи с этим византийская нормативность определяется исключительно и единственно православной. История свидетельствует, что всякое отклонение от этого идеала приводит к утрате «верного пути во тьме долины» и трагическим заблуждениям [8]. Восточную патристику выделяют суровые требования к чистоте вероучения, осознание четких его границ, бескомпромиссная борьба на протяжении всей истории против самых, на первый взгляд, незначительных отклонений от истины. Понятно, что видение истории христианства и неправославных традиций отличаются от концепций классификаций и оценок, которые формировались в границах других учений. Православное христианское учение с учетом предложенного подхода составляет теоцентрическую фундаментальную духовно-историческую парадигму. Согласно ей, соединение с Богом (теозис) составляет высшую цель и содержание существования человека. Нравственное и мирское благополучие находятся в непосредственной зависимости от Божьей воли. Практическая деятельность сосредотачивается на единственном условии спасения (соединения) — исполнении заповедей Божьих. Познание направлено на открытие Божьей воли как относительно каждого конкретного человека, так и целых народов. Постижение христианских истин приобретается не собственными усилиями человеческого разума, а под влиянием благодати Духа Святого. Истина сохраняется в соборном разуме Церкви. Действие Духа Святого в Церкви составляет объективный критерий истинности духовного опыта. Поэтому вне ЦеркНаука та наукознавство, 2010, № 3

ви теозис становится невозможным. Церковь — это прежде всего Тело Христово и действие (благодать) Святого Духа в прямом смысле. Стремление к устроению земного бытия занимает второстепенное место. Осознание глубины абсолютности трансцендентного разрыва между Богом и человеком приводит к глубокому убеждению в онтологическом ничтожестве человека (онтологическому смирению). В этой истине состоит сокровенный смысл самопознания человека. Антропоцентрическая фундаментальная духовно-историческая парадигма соответствует католически-протестантскому вероучению. На наш взгляд, и не только (А.С. Хомяков., архиепископ Старгородский и др.) — это единый духовный феномен, основу которого составляет откровенный или неосознанно скрытый антропоцентризм. Если теоцентрическая фундаментальная парадигма требует изменения состояния человека в соответствии с ее христианским идеалом, то в антропоцентричной мы наблюдаем приспособление и постепенную трансформацию учения Вселенской Церкви (ортодоксальной) к состоянию падшего человека. Уже с первых шагов ее формирования мы наблюдаем вмешательство человеческого разума в символ веры, составленный самим Духом Святым и утвержденный вселенским соборным разумом Церкви. Это вмешательство привело к отрицанию нетварной природы благодати Святого Духа и, в конце концов, к превращению Церкви в земной институт во главе с папой. Согласно М.Веберу, культурно-экономический прогресс Западной Европы является производным основных положений протестантской этики: 1) кальвинистская

117

Н.В. Перевязко

идеи избранности была истолкована в категориях делового успеха; 2) протестантизм санкционировал реализацию производства и буржуазно-правового строя; 3) «пуританская трудовая» этика утвердила в общественной практике такие буржуазные нормы и ценности, как бережливость, любовь к труду, рассудительность, честность в деловых отношениях, благоговейное отношение к собственности. Для антропоцентрической парадигмы характерны идея бесконечного исторического прогресса, развитие науки, искусства, научнотехнический прогресс, потребительская культура, уважение к правам человека, человеческому достоинству (правовое жизнепонимание), развитие идей либерализма и демократии [9]. Субстанциоцентрическая фундаментальная парадигма представлена религиозно-философскими учениями Индии и Дальнего Востока. В основу ее положена характеристика, которую мы заимствовали у Гегеля из его истории философии: «Интеллектуальная субстанциональность представляет собой в Индии цель, между тем как в философии она представляет собой существенное начало; философствование это — идеализм, убеждение в том, что мышление само по себе есть основа истины. Интеллектуальная субстанциональность представляет собой противоположность рефлексии, рассудка, субъективной индивидуальности европейца. У нас признается очень важным то обстоятельство, что я этого хочу, я это знаю; что я верю в это, предполагаю это, согласно основаниям, которые имеются у меня в пользу этого, в согласии с моим произволом, и этому обстоятельству мы придаем бесконечную ценность. Интеллектуальная субстанциональность есть

118

крайняя противоположность этого настроения, в ней вся «субъективность» «я» исчезает; для интеллектуальной субстанциональности все объективное стало чем-то тщетным; для нее не существует объективной истины, долга, права, и, таким образом, единственное, что остается, это — субъективная тщета. Интересно дойти до этой интеллектуальной субстанциональности для того, чтобы целиком положить в ней эту субъективную суетность со всем ее мудрованием и рефлексией. В этом состоит превосходство индуистской точки зрения» [10, с.182]. Интеллектуальной субстанциональности не достает существенной формы объективности: «…в восточной философии особенное есть нечто шаткое и предназначено к погибели, то на почве мышления оно, напротив, находит себе место … это именно жесткий европейский рассудок» [Там же]. Философия в Индии тождественна религии, утверждает Гегель: «… философия интересуется теми же вопросами, которые мы находим в религии, равно как те священные книги, Веды, являются общей основой также и философии» [10, с.167]. Поэтому он индийскую философию сравнивает со схоластикой, которая двигалась в рамках христианской догматики. Гегель делает вывод относительно индуистской религиозно-философской доктрины: «…существует всеобщая субстанция, которую можно понимать более или менее абстрактно или более конкретно; все возникает из нее, и вершина человеческих достижений состоит в том, что человек, как создание, отождествляется с нею; это слияние в религии достигается посредством благочестия, жертвоприношения и строгих постов, а в философии посредством углубления в чистую мысль» [10, с.168]. Science and Science of Science, 2010, № 3

ПАРАДИГМАЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ФОНОМЕНА НАУКИ

Антропоцентрично-субстанциоцентрическую парадигму репрезентирует мусульманский мир. Она состоит из элементов как антропоцентрической, так и субстанциоцентрической парадигмы. Откровенно антихристианской мы считаем талмудистскую фундаментальную парадигму. Мы не останавливаемся на ее характеристике специально, поскольку на эту тему опубликовано достаточно исследований (в частности Ю. Воробйовского, Э. Ходоса, Г. Щокина и др.). Исходя из вышеизложенного, европейская цивилизация в сущности является нехристианской или антропоцентричной. Антропоцентрическая западная парадигма, возникшая в пределах новоевропейской, а затем и североатлантической цивилизации, заняла господствующее положение в остальных цивилизациях. По мнению большинства исследователей, европейская цивилизация зиждется на европейских ценностях. Украинский исследователь В.Рычкова указывает на исключительно европейский феномен отделения церкви от государства, что является достоянием европейской цивилизации и также составляет ее ценностные основы. По мнению А.Ю. Пол таракова, к европейским ценностям следует отнести такие парадигмы: «1.Индивидуальная свобода выбора во всех сферах жизни; 2. Защита интересов частного собственника; 3.Верховенство права; 4. Гражданское общество; 5. Рациональность» [11, с.205]. Следует сказать, что указанные парадигмы (по терминологии автора) взаимно связаны и обуславливают друг друга. Например, свобода личности тесно связана с развитием человеческого разума (рациональность) и т.д. Соглас но Наука та наукознавство, 2010, № 3

М.Веберу [9], в западной цивилизации утвердился формальный тип рациональности. Формально рациональное — это прежде всего то, что калькулируется и поддается количественному учету. Движение в направлении формальной рационализации — результат истории Европы. Самым полным воплощением принципа рациональности является наука. Наука охватывает многие сферы человеческой жизни — от производства до быта. По мнению Вебера, также воплощением формально-рационального в экономической сфере является рыночное хозяйство. Следует заметить, что М. Вебер сужает содержание понятия рационального или формальнорационального, ограничивая его количественной стороной. В более глубоком смысле понятие рациональности и его содержание представлены на протяжении всей истории западной философии, особенно в классической немецкой философии, в которой сама рациональность являлась предметом философии. Гегель в свою очередь разделял рациональное на формальнологическое и диалектическое и спекулятивное. Первую форму рациональности он называл абстрактным тождеством, вторую — истинным познанием в понятии. Некоторые исследователи рациональность и процесс рационализации считают центральной темой всей европейской культуры нового и новейшего времени. Указанные взаимосвязи необходимо учитывать при анализе конкретных научных парадигм. Все частные парадигмы внутри антропоцентрической фундаментальной различным образом включены в содержание научной парадигмы (части рациональности). Влияния могут быть более или менее опосредствов а-

119

Н.В. Перевязко

ны. Прекрасный пример тому был уже приведен в начале статьи. Это идея категориального синтеза, предложенная В.Л. Храмовой. Его сущность состоит в том, что категории философии проецируются на научный процесс, координируют его и играют ключевую роль в осмыслении научной парадигмы и ее замене другой. Таким образом, можно сделать следующие выводы. Понятие научной парадигмы играет ключевую роль в истории и философии науки. Это следует из современного понимания природы человеческой истории, в котором учитываются все его факторы в соответствующей иерархии. К сожалению, и сама современная научная история подвержена пороку формальной рациональности (абстрактного

тождества), что находит выражение в позиции абстрактной объективности и относительности, о которой говорилось выше. При сущностном подходе к религиозно-метафизической жизни различных цивилизаций обнаруживается, что современный мир представлен пятью фундаментальными духовно-историческими парадигмами. В этих парадигмах предельным основанием выступает либо мировая религия, либо философия, приобретшая религиозный характер. Следуя этому пониманию, наука принадлежит к антропоцентрической фундаментальной парадигме, которая в свою очередь посредством своих социальных феноменов принимает участие в создании и смене собственно научных парадигм.

1. Дугин А. Эволюция парадигмальных оснований науки / Дугин А. — М.: Арктогея, 2002. 2. Кун Т. Структура научных революций / Кун Т. — М.,1975. 3. Капра Ф. Дао физики / Капра Ф. — СПб., 1994. 4. Микулинский С.Р. Методологические вопросы историко-научного исследования / Микулинский С.Р. // Проблемы истории и методологии научного познания. — М., 1974. 5. Энгельс Ф. В. Боргиусу, Лондон, 25 янв. 1894 г. / Энгельс Ф. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т.39. 6. Храмова В.Л. Целостность духовной культуры / Храмова В.Л. — Киев: Феникс, 1995. 7. Храмов Ю.А. История физики / Храмов Ю.А. — Киев: Феникс, 2006. 8. Флоровский Г. Пути русского богословия / Флоровский Г. — Киев, 1991. 9. Вебер М. Избранные произведения / Вебер М. — М.,1990. 10. Гегель Г.В.Ф. История философии / Гегель Г.Ф.В. — В 3 т. — Т.1. — СПб.: Наука, 1993. 11. Полтараков А.Ю. Интеграционные и модернизаторские процессы в Западной и Центральной Европе / Полтараков А.Ю. // Цивилизационная структура современного мира. — В 3 т. — Т.1: Макрохристианский мир в эпоху глобализации. — Киев, 2007.

Получено 09.08.2010 Н.В.Перев’язко

Парадигмальний аналіз феномену науки Розглядаються поняття «наукова парадигма» і парадигмальні засади науки з різних сторін та у тлумаченні різними авторами. У статті пропонується теорія фундаментальних парадигм, що виступають вищими інтегральними духовно-історичними константами, які детермінують усі інші культурноцивілізаційні процеси. Згідно з цим розумінням, наука належить до антропоцентричної фундаментальної парадигми, котра у свою чергу через свої соціальні феномени бере участь у створенні та зміні власне наукових парадигм.

120

Science and Science of Science, 2010, № 3

Вчені та наукові спільноти Неоконченное интервью с академиком П.Г.Костюком В феврале 2010 г. я взял интервью у академика П.Г.Костюка. Он был болен, и я не смог задать ему все вопросы, которые у меня созрели. Мы договорились еще об одной встрече, поскольку работа над интервью не была закончена. Эта встреча не состоялась. 10 мая 2010 года Платон Григорьевич ушел из жизни. Тем не менее материал интервью представляет интерес и публикуется в журнале в память о выдающемся члене нашей академии. В.И.Оноприенко Платон Григорьевич Костюк родился в Киеве 20 августа 1924 года. Академик НАН и АМН Украины, академик Российской академии наук, ряда европейских академий. Заслуженный деятель науки и техники Украины. Герой Социалистического Труда. Герой Украины. Директор Института физиологии им. А.А. Богомольца НАН Украины (с 1966 г.). Вице-президент НАН Украины (1993—1998), член Президиума НАН Украины (с 1998 г.). Основные направления научных исследований — нейрофизиология, молекулярная биология и клеточная биофизика. Основал отечественную школу исследователей в области нейрофизиологии, клеточной и молекулярной физиологии, биофизики, которая известна в мире. Платон Григорьевич, я знаю, что Вы много давали разных интервью. Но у меня интерес к Вам профессиональный как у социолога науки. Мы с Вами полтора десятка лет работаем в совете Государственного фонда фундаментальных исследований, и я решил воспользоваться этим знакомством, чтобы задать ряд вопросов, на которые жду искренних ответов. Вы воспитывались в семье ученых. Вашего отца Григория Силовича даже я помню, хоть принадлежу к другому поколению. Оказала ли семья влияние на Ваш жизненный выбор в пользу науки? Наука та наукознавство, 2010, № 3

Я родился, когда мой отец работал учителем в школе. Впоследствии он стал известным психологом, занимался проблемами психологии мышления. Основал в Киеве Институт психологии, был избран действительным членом Академии

121

В.И. Оноприенко

педагогических наук СССР. Мама работала в химической лаборатории. В детстве я любил приходить к ней в лабораторию, рассматривать сложные приборы, колбы, пробирки, растворы. Вероятно, общая интеллектуальная атмосфера в доме как-то повлияла на то, что я стремился в науку. Окончил я школу в Киеве в самый канун начала войны. Я вместе с отцом был эвакуирован в Сталинград. Маме со старшим братом, к сожалению, не удалось уехать вместе с нами, и мы всю войну волновались, чтобы с ними ничего не произошло. Но, к счастью, все обошлось благополучно. Так как я уже окончил школу, встал вопрос о получении высшего образования. В Сталинграде тогда можно было поступить либо в медицинский институт, либо в педагогический. Я подумал и поступил сразу в оба. В 1942 году нам с отцом удалось перебраться в Кзыл-Орду. Там как раз находился в эвакуации объединенный Украинский университет, где из всех близких мне факультетов был только биологический. Поэтому я сдал недостающие экзамены и переквалифицировался в биолога. Проучившись около года, пошел в армию, где вначале командовал отделением запасного стрелкового полка, а затем, учитывая неполное медицинское образование, был направлен на учебу в Харьковское военномедицинское училище. После него, уже в 1945 году, стал фельдшером отдельного резервного батальона медицинского состава. В этом качестве и встретил в Восточной Пруссии победу. После войны я завершил образование на биологическом факультете Киевского университета. А потом решил не бросать на полпути и профессию медика и вернулся в Киевский медицинский институт. Ваше двойное высшее образование пригодилось Вам в дальнейшем? Я полагаю, что пригодилось. Навыки медика оказались кстати, поскольку я занимался экспериментами с живыми объектами.

122

Несмотря на вмешательство войны, Вы рано начали заниматься исследованиями. Это произошло в стенах Киевского университета. Кто оказал влияние на становление Вас как исследователя? Действительно, я начал работать еще в студенческие годы в лаборатории общей физиологии Института физиологии при Киевском государственном университете им. Т.Г. Шевченко, которой руководил тогда один из основоположников современной электрофизиологии профессор, а затем академик АН УССР Даниил Семенович Воронцов (1886—1965). После окончания физико-математического факультета Петербургского университета он работал в лаборатории М.Е.Введенского, затем в Новороссийском, Смоленском, Казанском университетах, в Киевском медицинском институте. В Киевском университете он стал работать незадолго до моего студенчества. Это был выдающийся экспериментатор в области физиологии нервной системы и электрофизиологии. Д.С. Воронцов изучал условия, определяющие форму электрокардиограммы, экспериментально исследовал происхождение зубцов электрокардиограммы. Изучая физиологию нерва, открыл так называемую следовую электронегативность в его электрической реакции и установил происхождение позитивного колебания нервного тока, исследовал происхождение электротонических реакций спинно-мозговых корешков. Д.С. Воронцов был одним из первых, кто успешно внедрял у нас современные физические методы исследования этих процессов. Например, он построил первый осциллоскоп, приборы, усиливающие слабые электрические импульсы, возникающие в клетке во время ее активности. Одним словом, это был серьёзный исследователь, владевший широким спектром экспериментальных методик в электрофизиологии. Именно он сыграл ключевую роль в становлении меня как исследователя, электрофизиология стала моей судьбой, фактически на всю жизнь опреде-

Science and Science of Science, 2010, № 3

НЕОКОНЧЕННОЕ ИНТЕРВЬЮ С АКАДЕМИКОМ П.Г. КОСТЮКОМ

лив главную направленность моих исследований. Когда я окончил университет, Д.С. Воронцов пригласил меня на работу. Красный корпус университета был еще разрушен, и биофак находился там, где сейчас 52-я школа. На факультете была организована маленькая лаборатория, ставшая потом Институтом физиологии. Меня очень увлекло внедрение новейших методов регистрации электрических явлений в понимании функций живой клетки. Началом моих исследований явилось детальное изучение процессов адаптации в изолированном двигательном нервном волокне лягушки. Этими работами (1949—1957) был расширен ряд положений нервно-мышечной физиологии, в частности вопрос о сущности адаптации. В 1949 г. я защитил диссертацию на соискание ученой степени кандидата биологических наук на тему: «Адаптация нерва к постепенно нарастающему электрическому току». С 1951 г. начал преподавать на кафедре физиологии животных и человека Киевского университета, одновременно продолжая экспериментальные исследования, которые стали делом моей жизни. В 1956 г. я защитил докторскую диссертацию «Центральные процессы в простейшей рефлекторной дуге». В том же году после перехода Д.С. Воронцова в Институт физиологии им. А.А.Богомольца АН УССР я возглавил лабораторию общей физиологии Института физиологии Киевского университета и стал профессором кафедры физиологии животных и человека в университете. Спустя два года я перешел на работу в систему АН УССР на должность заведующего лабораторией общей физиологии, созданной в Институте физиологии им. А.А. Богомольца. Институт физиологии им. А.А. Богомольца всегда был известным исследовательским центром. Однако перед Вами встала огромной трудности проблема — оснастить лабораторию современной техникой для экс-

Наука та наукознавство, 2010, № 3

периментов в области электрофизиологии. Как и в какие сроки удалось это сделать? Конструировать приборы я начал, еще работая в университете. Когда восстановили красное здание университета, в нескольких комнатах на первом этаже расположился наш институт. Там мы вместе с коллегами впервые создали прибор, с помощью которого можно непосредственно регистрировать физические процессы, электрические токи, возникающие в клетке. Вообще-то в мире такая техника уже функционировала, но в Советском Союзе ничего подобного не существовало. Поэтому наш прибор очень быстро приобрел популярность, другие лаборатории и в Москве, и в Ленинграде начали использовать этот эффективный метод. Развитие микроэлектродных иссле дований в научно-исследовательских учреждениях СССР заметно отставало в тот период от мирового уровня из-за отсутствия приборов, необходимых для такого рода работ. Большой спрос на точную регистрирующую аппаратуру нельзя было удовлетворить единичными закупками за рубежом и приспособлением отдельных отечественных приборов. Поэтому с первых же дней работы с микроэлектродами в Институте физиологии им. А.А.Богомольца началась разработка комплекса специальной аппаратуры. Работы велись коллективом сотрудников моей лаборатории (Ю.П. Лиманский, Б.Я. Пятигорский, Н.Н. Пре ображенский и др.), впоследствии опытно-конструкторским производством института. Серийными партиями были выпущены приборы 23 наименований и впервые в Советском Союзе создан электрофизиологический комплекс, полностью отвечавший современным техническим требованиям и находящийся на уровне мировых стандартов. В комплекс входит ряд уникальных приборов оригинальной конструкции, на большинство из которых получены авторские свидетель ства. Некоторые из них не имели зарубежных аналогов. Этот электрофизиологический ком-

123

В.И. Оноприенко

плекс использовался не только в институте, но и во многих научно-исследовательских учреждениях Советского Союза и даже экспортировался в зарубежные страны. За разработку и внедрение комплекса аппаратуры для электрофизиологических исследований наш коллектив впоследствии был удостоен Государственной премии УССР. Безусловно, развитие техники эксперимента, особенно столь тонкой, связанной с изучением живой клетки, вывод приборного обеспечения исследований на передовые позиции в мире — неординарный факт в развитии советской науки. Но что это дало в продвижении фундаментальных исследований в нейрофизиологии? С созданием техники для микроэлектродных исследований отдельных нервных клеток мозга положение в нейрофизиологии радикально изменилось, что стимулировало огромное количество работ по изуче нию различных отделов как спинного, так и головного мозга и способствовало накоплению чрезвычайно ценных новых данных. В моем отделе (П.Г. Костюк, Д.И. Василенко, К.В. Баев, И.С. Бсженару, А.Г. Задорожный, А.И. Пилявский, Н.Н. Преображенский, Л.А. Савоськина и др.) в 1965—1975 гг. проведены подробные и си стематические микроэлектродные исследования нейронной организации различных отделов спинного мозга и выяснены особенности супраспинальных влияний на передачу афферентной импульсации через спинной мозг. Определены основные электрофизиологическис характеристики кортико-, рубро-, ретикуло-, а также вестибулоспинальных нисходящих систем. Выявлены принципы передачи информации в некоторых отде лах восходящих и нисходящих путей спинного мозга (с Б.Я.Пятигорским и др.). Кроме того, было осуществлено микроскопическое и ультрамикроскопическое изучение нейронной и синаптической организации различных отделов серого вещества спинного

124

мозга (с В.А. Майским, Н.X. Погорелой и Г.Г. Скибо). Результаты этого огромного экс периментального материала обобщены в моей монографии «Структура и функции нисходящих систем спинного мозга» (1973), в которой дано всестороннее и подробное описание структурной организации и функциональных особенностей цереброспинальных взаимоотношений и выявлена роль надсегментарного торможения, идея о существовании которого была высказана еще И.М.Сеченовым. На основании экспериментальных данных получены новые представления об одной из сложнейших проблем нейрофизиологии — принципах управления деятельностью двигательного аппарата живого организма. Обширный раздел нейрофизиологии составили исследования, касающиеся изучения нейронной организации спинного мозга (1963—1983). В этих работах установлено существование в спинном мозге ряда особых популяций нейронов, образующих сложный комплекс сегментарных и межсегментарных связей. С помощью электрофизиологических и морфологических методов детально изучены их локализация в различных отделах мозга, функциональные характеристики и механизмы функционирования. Это позволило установить важную роль сегментарных и межсегментарных систем в осуществле нии сложных двигательных функций и разграничить их функциональ ную значимость. Результаты этих исследований обобщены в монографии Д.А. Василенко и П.Г. Костюка «Межсегментарные нейронные системы спинного мозга» (1983). Важным этапом стало изучение интегративной функции центральной нервной системы. Основная задача этих иссле дований заключалась в раскрытии механизмов интеграции процессов в отдельных клетках в определенную деятельность нервного центра. Были детально проанализированы пути проведения в центральной нервной системе импульсации от соматических и висцеральных рецеп торов.

Science and Science of Science, 2010, № 3

НЕОКОНЧЕННОЕ ИНТЕРВЬЮ С АКАДЕМИКОМ П.Г. КОСТЮКОМ

Полученные результаты позволили подробно охарактеризовать различные звенья процесса интеграции, оценить клеточные механизмы тех превращений, которые претерпевают афферентные сигналы в центральной нервной системе, и приблизиться к пониманию их функциональной роли.

Безусловно, моя работа в лаборатории Дж.Экклса не только повысила мой международный статус, но и приблизила меня к пониманию переднего края исследований в нейрофизиологии, дала мощный импульс для продолжения работ в этом направлении. Широкое внедрение микроэлектродов имело огромные последВы очень рано для советского ученого ствия для науки. Во-первых, это вызвало включились в международную научную комстремительное развитие физиологии клетмуникацию. Как это произошло и что это ки и прежде всего ее раздела, который задало в плане перспектив исследований в Ватем выделился в самостоятельную область шей области? — физиологию мембран, или мембранологию. Ныне каждый студент знает, что Микроэлектроды были введены в на поверхности любой клетки, начиная от физиологическую практику в 1949 г. амепростейших и кончая клетками мозга чериканскими исследователями А. Лин гом и ловека, имеется сложно организованная Р. Джерардом. До этого физиологи судили о оболочка — мембра на. А в 40—50-е годы клеточных процессах лишь по косвенным роль мембран в функционировании клетпризнакам. В нейрофизио логии внутри- ки была совершенно неясна. И более того, клеточные микроэлектроды начали приме- большинство советских физиологов нахоняться в 1951 г. в лаборатории английского дились на позициях антимембранного догфизиологa Дж.Экклса, с 1958 г. они стали матизма, являясь сторон никами фазовой основным инструментом изучения внутри- теории биопотенциалов, которая отрицаклеточных реакций нейронов центральной ла предсуществование электрических понервной системы и протекающих в них про- тенциалов живых клеток и рассматривала цессов. В Советском Союзе внутриклеточ- клетку как неупорядоченную коллоидную ные электроды стали применяться впервые систему. Во-вторых, микро электродная в моей лаборатории благодаря сконструитехника обусловила переход на качественрованным нами самими приборным комно новый уровень исследований в области плексам. С помощью первого изобретенклеточной физиологии, что в свою очередь ного прибора я сделал довольно интересстимулировало новые экспериментальные ную работу по отведению электрических и теоретические поиски. Тех ника работы с реакций от особых типов клеток. Доклад о микроэлектродами и возможности примеее результатах опубликовали зарубежные нения метода и различных областях физиожурналы, он получил известность и даже логии были освещены мною в руководстве был включен в программу международ«Микроэлектродная техника» (1960), котоного конгресса в Буэнос-Айресе. На моем рое надолго стало настольной книгой исвыступлении присутствовал Джон Экклс, следователей. лауреат Нобелевской премии, один из лиБыл проведен большой цикл исследовадеров электрофизиологии. Он подошел ко ний по всестороннему изучению процессов мне и спросил, как удалось получить такие возбуждения и торможе ния в простейшей результаты, и когда я рассказал, что с порефлекторной дуге спинного мозга — дуге мощью прибора, который я сам и собрал, рефлекса растяжения (миотатической), сото Экклс был очень удивлен. После этого стоящей лишь из двух нейронов и имеющей он пригласил меня к себе в Австралию, и одно синаптическое соединение. В этих мой мировой статус, если так можно скаработах были применены различные метозать, начал быстро повышаться. ды регистрации электрической активности

Наука та наукознавство, 2010, № 3

125

В.И. Оноприенко

спинного мозга — суммарное отведение потенциалов групп нервных элементов (регистрация корешковых потенциалов, потенциалов с поверхности спинного мозга) и отведение потенциалов отдельных нейронов. Результаты этих исследований были обобщены в монографии «Двухнейронная рефлекторная дуга» (1959), которая до настоящего времени является классическим руководством не только по физиологии спинного мозга, но и по общей физиологии нейрона. Поэтому я хорошо понимаю, для чего необходимо международное научное сотрудничество и всячески поощряю в институте участие в нем сотрудников и развитие международных научных связей. В каком направлении пошло развитие микроэлектродного метода в дальнейшем, в частности в Вашем институте? Микроэлектродный метод позволил осуществить прямое исследова ние ионных процессов, происходящих в поверхностной мембране и протоплазмс мышечных и нервных клеток, и экспериментально доказать, что одним из важнейших признаков жизни является наличие трансмембранной разности электрических потенциалов, создаваемой асимметрией в распределении основных неорганических ионов (калия, натрия, кальция и хлора) между протоплазмой клеток и окружающей их средой. Я понимал, что правильный выбор методики эксперимента определяет успех в решении поставленной за дачи и получение надежных результатов. Совместно с 3.А.Сорокиной была осуществлена модификация метода внутриклеточного измерения рН и активностей калия и натрия с помощью катион-селективных микроэлементов в клетках любого размера и впервые в Советском Союзе эти методы были внедрены в практику физиологиче ских исследований. Результаты измерения внутриклеточных активностей ионов имели исключительно важное значение для мембранной теории биопотенциалов, так как

126

они экспериментально доказали правильность одного из основных ее постулатов — существование калия и натрия в протоплазме клеток в виде ионов, компенсирующих отрицательные заряды полиэлектролитов. Дальнейшее развитие микро электродного метода, позволившее использовать микроэлектроды для измерения электрических характеристик клеточных мембран и регистрации изменений их при возбуждении и торможении клетки, обусловило детальное изучение физико-химических процессов, лежащих в основе кардинального функционального свойства мембран мышечных и нервных клеток — их электрической возбудимости. В работах, проведенных совместно с В.Д. Герасимовым и В.А. Майским, было осуществлено прямое измерение зависимости мембранного потенциала и мембранной проводимости от изменения внеклеточных концентраций различных ионов. В процессе этих исследований установлены следующие важные факты: общность основных свойств ионных процессов в поверхностной мембране нервных клеток высших позвоночных и беспозвоночных животных в состоянии покоя и активности; участие в некоторых нейронах ионов кальция в переносе через мембрану внутрь клетки положительных зарядов, необходимых для деполяризационной фазы потенциалов действия; чрезвычайная вариабельность ряда деталей ионных механизмов клеточной деятельности, касающихся физикохимических характеристик поверхностной мембраны, соотношений ионных проводимостей в покое и активном состоянии, временного течения активации и инактивации проводимости для определенных ионов и пр. Сочетание специфических особенностей этих процессов обусловливает тонкое приспособление клеточных механизмов к различным формам функционирования нервных клеток. Совместно с И.С. Магурой, О.А. Крыш талем и П.А. Дорошенко впер вые в Советском Союзе был использован метод фиксации напряжения на мембране нервной

Science and Science of Science, 2010, № 3

НЕОКОНЧЕННОЕ ИНТЕРВЬЮ С АКАДЕМИКОМ П.Г. КОСТЮКОМ

клетки. Сущность метода заключается в том, что трансмембранная разность потенциалов определенного участка мембраны автоматически, с помощью усилителя обратной связи, поддерживается на заданном уровне и измеряются протекающие через него ионные токи. Метод фиксации имеет то несомненное достоинство, что позволяет сделать мембранный потенциал контролируемой величиной и количественно изучать трансмембранные ионные токи при различных формах клеточной активности и при соот ветствующих подходах разделять суммарный ток через мембрану на отдельные его компоненты. С помощью метода фиксации потенциала был обнаружен ряд характерных особенностей возбудимой мембраны тела нервной клетки, не свойственных ее отростку — нервному волокну. Как оказалось, ей присущи более сложные формы электриче ской активности. Основу их составляет более сложная система моле кулярных ионпроводящих структур, локализующихся в мембране, пронизывающих ее и получивших название ионных каналов. Большой цикл исследований был посвящен изучению транспортного механизма, переносящего ионы натрия и калия через мембрану нервной клетки. Был разработан новый электрофизиологический метод исследования нервных клеток — внутриклеточный диализ (перфузия или произвольная замена внутриклеточной среды), значительно расширивший экспериментальные возможности их исследования. Метод внутриклеточного диализа сделал доступными для точных мембранных исследований клетки, относящиеся к различным функциональным типам и существенно различающиеся по геометрическим характеристикам и параметрам. Среди других его преимуществ — высокая разрешающая способность в выявлении слабых флюктуаций трансмембранных токов. Метод внутриклеточного диализа получил широкое использование не только в лабораториях Советского Союза, но и за рубежом. С помощью метода внутриклеточного диализа в нашем институте был осуществлен

Наука та наукознавство, 2010, № 3

большой цикл работ по разделению ионных токов, входящих и выходящих из нервных клеток, на их составляющие специфические компоненты, точномy их измерению и детальному изучению свойств соответствующих ионных каналов (стационарных, кинетических, потенциалзависимых и селективных характеристик, фармакологической чувствительности, механизмов активации и инактивации, измерению их единичной проводимости и плотности расположения в мембране). В дальнейшем метод внутриклеточного диализа был модифицирован, что позволило измерять ионные токи от микроучастков мембран, подтвердить реальность существования каналов и получить подробные характеристики их функционирования. В итоге впервые в науке была составлена полная картина событий, происходящих в мембране клетки и составляющих основу ионных механизмов. Каким образом в результате столь масштабных методических приемов изменилась сама предметная область Ваших исследований? Полученные экспериментальные данные о молекулярных процессах, осуществляющихся в ионных каналах нервных клеток, оказались важными для понимания механизмов системной деятельности мозга и выяснения закономерностей передачи и переработки в нем информации. Они легли в основу понимания механизмов регуляции нервной системой основных жизненных функций: двигательной, сердечнососудистой, дыхательной и др., нарушений этой регуляции при различных патологических состояниях и экстремальных условиях существования организма. На моих глазах и при активном участии нашего коллектива кардинально изменились представления нейрофизиологии о синаптических процессах в спинном мозге, представления молекулярной биологии и клеточной биофизики о структуре и функциях ионных каналов,

127

В.И. Оноприенко

мембранных рецепторов. Применение микроэлектродных методов для исследований структурно-функциональной организации нервных центров привело к новым представлениям о биофизических, молекулярных механизмах возбуждения и торможения в нервных клетках. Разработка впервые в мировой науке методики внутриклеточного диализа сомы нервной клетки многое прояснила в мембранных и молекулярных механизмах этой клетки. На основании фундаментальных исследований структуры и функции ионных каналов, мембранных рецепторов нервных клеток были открыты новые факты относительно их молекулярных, кинетических и фармакологических свойств, что имеет большое значение для понимания механизмов гомеостаза ионов кальция в нервных клетках и его нарушений при мозговой патологии. Расскажите, пожалуйста, об официально зарегистрированном открытии Вашего коллектива, которое получило международный резонанс и статья о котором была опубликована в элитном научном журнале «Nature». Речь идет об обнаружении кальциевых каналов в нервных клетках и установлении особенностей развивающихся в них процессов. Государственный комитет СССР по делам изобретений и открытий зарегистрировал его в качестве открытия 14 июля 1983 г. Это открытие имеет первостепенное значение для понимания самых глубинных механизмов деятельности нервных клеток. Оно очень перспективно для развития многих направлений физиологии и медицины и открывает принципиально новые возможности в решении ряда важных проблем мембранологии. Среди последних следует назвать выяснение молекулярных механизмов сопряжения ионных мембранных процессов с внутриклеточными процессами, активирующимися при возбуждении клетки и целый ряд других. С этим связаны также расшифровка природы изменений в функциях поверхностной мембраны при

128

злокачественных перерождениях нервных клеток и на правленный поиск способов и средств фармакологического влияния на процессы, осуществляющиеся в различных нейронах. Открытие дало понимание того физического механизма, при помощи которого функционирует организм. Когда клетка живет, то сигнал от ее поверхности передается внутрь. И когда мы создали методику внутриклеточной перфузии, нам удалось впервые прямо измерить сигналы, которые передаются внутрь клетки. Оказывается, в этой передаче решающую роль играют ионы кальция. То есть кальций — одна из основ функционирования наших клеток. Затем, на протяжении всех последующих лет, мы подробно занимались этой внутриклеточной сигнализацией. При разных болезнях в первую очередь нарушаются механизмы внутриклеточной сигнализации, что приводит к патологическим процессам. На протяжении десятилетий Вы руководите большим институтом. Не мешает ли административная деятельность Вашим личным исследовательским устремлениям? Напротив, даже при самом оптимальном видении перспектив моей научной области в одиночку я не смог бы осуществить и 1/10 своих замыслов. Тем более в экспериментальной науке. Мое директорство открыло мне новые горизонты, учитывая коллективный характер деятельности современной науки. Конечно, административная работа отнимает уйму времени и сил, но дала для меня лично очень многое. На мой взгляд, за время Вашего директорства изменились сами тематические поля в Вашем институте. Проблематика, которой занимаетесь Вы и Ваши сотрудники, стала доминирующей в институте? Я считаю, что так и должно быть — перспективные направления, в которых заметно существенное продвижение вперед,

Science and Science of Science, 2010, № 3

НЕОКОНЧЕННОЕ ИНТЕРВЬЮ С АКАДЕМИКОМ П.Г. КОСТЮКОМ

должны перестраивать фронт исследований, конечно, в рамках традиций и задач института как исследовательской единицы. Как Вы стимулируете работу сотрудников в институте и отделе? При всей широте академической свободы обязательным требованием является публикация научных статей и выступления на конференциях, желательно на международных. Более 40 лет по понедельникам проводятся общеинститутские семинары, каждую пятницу — семинары в отделах. За все годы график нарушался лишь в исключительных случаях. Предоставляются широкое возможности для участия в международном научном сотрудничестве, благо наш институт известен в мире. У нас в Украине есть традиция участия ученых в органах власти. Боюсь преувеличить, но по числу ученых в разных структурах власти мы, возможно, «впереди планеты всей». Можно было бы надеяться, что столь представительное научное лобби может оказать реальное влияние на положение научной системы в своей стране. Однако этого не происходит. Вас тоже не миновала чаша сия — чего стоит, например, Ваше спикерство в Верховной Раде в непростые годы. Не жаль времени, отнятого на это у науки? Я не могу сказать, что для меня было бы столь важно побывать во власти. Просто, действительно, в нашей стране есть такая традиция участия ученых во властных структурах. Хоть я от этого не в восторге, тем не менее как человек дисциплинированный и обязательный я выполнял множество такого рода нагрузок и не стыжусь этого. Я, как и

Наука та наукознавство, 2010, № 3

Борис Евгеньевич Патон, не могу уклоняться от того, чтобы сделать, пусть немногое возможное, для нашей науки. Это правильно. От лидера научного направления зависит очень многое. В мировой науке нередки случаи, когда с уходом лидера возглавляемое им направление приходит в состояние стагнации. Поэтому здесь требуется активная позиция. Этому нет альтернативы. Возглавляя более 15 лет Государственный фонд фундаментальных исследований, не растеряли ли Вы иллюзий относительно значимости в нашей стране этой формы поддержки фундаментальной науки? У меня существуют не иллюзии, а полная уверенность в необходимости и значимости фондовой поддержки не только как дополнительной к базовому финансированию, но и как альтернативного базовому. К сожалению, наш фонд пока не обрёл полноту своей значимости. Но я помню, как в первые годы его существования, столь трудные для отечественной науки, он оказался значимым фактором поддержки фундаментальных исследований. Потом постепенно его финансовые возможности начали урезаться. Тем не менее не могу сказать, что фонд бесполезен. Несмотря на весьма скромные ресурсы, он в последние годы значительно расширил международное сотрудничество с зарубежными фондами, что имеет принципиальное значение для отечественной науки. Сам фонд и его научный совет не занимают пассивную позицию, а пытаются утвердить свое значение в нашей стране. Благодарю Вас, Платон Григорьевич, за искренние ответы и прошу извинить, что тревожил Вас во время болезни.

129

В.И. Оноприенко

Грачев Олег Олексійович (до 60-річчя від дня народження)

Відомому українському наукознавцю та громадському діячу Олегу Олексійовичу Грачову виповнилось 60 років. Він народився 27 серпня 1950 р. в сім’ї офіцера-фронтовика в прикордонному білоруському місті Бресті. Після закінчення в 1972 р. Брестського інженерно-будівельного інституту працював у ньому асистентом кафедр опору матеріалів і теоретичної механіки, будівельної механіки та будівельних конструкцій. З 1977 р. мешкає в Києві, навчається в аспірантурі Інституту механіки Академії наук УРСР і після успішного захисту дисертації в 1984 р. отримав науковий ступінь кандидата технічних наук. Потім працював в цьому ж інституті науковим співробітником, а потім старшим науковим співробітником в Інституті математики АН УРСР, з 1998 року О.О.Грачов — завідувач відділу проблем діяльності та стратегії розвитку НАН України Центру досліджень науково-технічного потенціалу

130

та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України. Наукові дослідження О.О.Грачова пов’язані з вивченням оболонкових конструкцій з урахуванням дискретного роз міщення підкріплюючих елементів (ребер), дослідженням їх напруженодеформованого стану та стійкості при статичних і динамічних навантаженнях, розвитку коливальних процесів. У результаті були розроблені методики розрахунку та визначення оптимальних параметрів таких конструкцій (обшивки та ребер) при конкретних навантаженнях і різноманітних матеріалах. Теоретичні розробки обов’язково супроводжувалися експериментальними дослідженнями, що скорочувало шлях до їх впровадження в оборонній промисловості, загальному машинобудуванні, авіаційній промисловості, суднобудівельній промисловості, при проектуванні технологічної апаратури нафтопереробної промисловості, що працює в умовах вакууму, будівництві. Результати досліджень О.О.Грачева використовувалися, зокрема, при проектуванні літальних апаратів в конструкторському бюро «Південне» і ряді підприємств оборонної промисловості. В останні два десятиліття під керівництвом О.О. Грачева проведені дослідження з актуальних напрямів наукознавства: «Наукометричний аналіз стану наукової системи України» (2000 — 2004 рр.), «Узагальнення та систематизація результатів досліджень, отриманих в НАН України з ряду пріоритетних міждисциплінарних наукових напрямів» (2005—2009 рр.),

Science and Science of Science, 2010, № 3

«Дослідження проблем трансформації наукового потенціалу НАН України з урахуванням кризових явищ в економіці України».Він автор концепції зовнішньоекономічної діяльності України, співавтор монографій «Устойчивость ребристих оболочек вращения» (1987), «Академія наук України» (1993), «Національна академія наук України: проблеми розвитку та входження в Європейський науковий простір» (2007) та автор близько 200 статей. О.О. Грачев плідно суміщає наукову діяльність з громадською. У 1998— 2006 рр. він народний депутат України, був першим заступником голови Комітету у закордонних справах Вер-

ховної Ради України, тривалий час виконував обов’язки голови цього комітету, очолював депутатську групу Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Республікою Білорусь, був керівником депутатської групи Верховної Ради України зі сприяння врегулюванню придністровського конфлікту. За активну і плідну діяльність О.О. Грачова нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради України, його обрано академіком Міжнародної слав’янської академії наук. Вітаючи Олега Олексійовича з ювілеєм, бажаємо йому міцного здоров’я, щастя та подальших творчих успіхів.

Колектив Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України

Наука та наукознавство, 2010, № 3

131

Зарубіжна наука. Міжнародне науково-технічне співробітництво О.С Бабанін

Розвиток науково-технологічного потенціалу США: досвід для України (наукознавчий та економічний аналіз) Розглянуто ендогенні моделі економічного зростання. Відзначено, що країни з вищим рівнем фінансування наукових досліджень мають більше шансів досягти швидшого росту сукупної факторної продуктивності. Проаналізовано стан розвитку науково-технологічного потенціалу США. Підкреслено, що процес інтенсифікації співпраці підприємств і університетів було започатковано схваленням у 1980 році Закону Бея—Доула. Американський досвід залучення фінансових ресурсів промисловості для проведення наукових досліджень є корисним для України. У добу динамічного розвитку науково-технічного прогресу розроблено низку моделей, в яких враховується вплив результатів наукових досліджень на збільшення продуктивності праці й прискорення економічного зростання, передусім в економіці Сполучених Штатів Америки та інших провідних країн світу. Якщо в моделі Р. Солоу (Robert Solow) [1] темп довготермінового зростання сукупного нагромадження капіталу цілком залежить від екзогенного технологічного прогресу і темпу росту населення, то в ендогенних моделях економічного росту ([2—5] тощо) технологічний прогрес розглядається як процес виробництва. В основі цих моделей є положення про те, що ендогенно визначена інновація стимулює стійке економічне зростання за умов сталої норми інновацій, які продукуються науковцями. Отже, на-

укові дослідження і розробки, метою яких є пошук нових технологій (і створення нових продуктів), являють собою ключовий довготерміновий чинник продуктивності та економічного зростання. Компанії, які інвестують в науководослідні й дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), зацікавлені у встановленні тимчасової монополії на виробництво певного продукту для отримання вигоди від капіталовкладень у його розробку. Припустімо, що виробнича функція має такий вигляд: Y = A Nj =1 Kj L 1 — , де Kj — витрати на виробництво j-го типу проміжного товару; A — стала технологічного прогресу; L — людські ресурси; N — кількість комбінацій засобів виробництва; 0 < < 1. У стані рівноваги виробнича функція набуває такого вигляду:

132

Science and Science of Science, 2010, № 3

РОЗВИТОК НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ США: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ...

Y = A N K L 1— . Отже, при послідовному збільшенні N технологічні зміни не ведуть до спадної доходності. Дана властивість виробничої функції є необхідною для продукування економічного зростання. Розширення виробництва потребує впровадження результатів наукових досліджень. Р. Гріффіт (Rachel Griffith) розглядає відношення між сукупною факторною продуктивністю і наявним науково-технологічним капіталом [6]. Якщо A = A(Т) > 0, то виробнича функція матиме такий вигляд: Y = А(Т) K L 1 — α . З цього рівняння випливає, що провідні науково-інтенсивні країни перебувають на вищому рівневі сукупної факторної продуктивності або, інакше кажучи, країни з вищим рівнем інвестування в НДДКР мають більше шансів досягти швидшого зростання сукупної факторної продуктивності. НДДКР допомагає компаніям, університетам, НДІ тощо абсорбувати знання, здобуті іншими учасниками наукових досліджень. У [7] проведено дослідження конвергенції сукупної факторної продуктивності для різних галузей 13 країн ОЕСР упродовж 1970—1990 рр. Для кожної галузі запроваджено поняття відстані від технологічної границі, яка визначається досягненнями певної країни з найвищим рівнем сукупної факторної продуктивності у відповідній галузі. Дослідники довели, що як наукові дослідження, так і наявність людських ресурсів є важливими чинниками для руху в напрямі технологічних границь. Опанування іноземних технологій є важливим чинником розвитку Японії, Великої Британії, Італії і скандинавських країн. Водночас Наука та наукознавство, 2010, № 3

технологічний прогрес Сполучених Штатів Америки, світового науковотехнологічного лідера, лише на 0,5% залежить від ступеня опанування іноземними технологіями. Проблеми розвитку науковотехнологічного потенціалу США Підґрунтям досягнень американської економіки є розвиток фундаментальних досліджень в галузі фізики, хімії, біології, інженерних наук. За розрахунками американських дослідників, приблизно половину економічного зростання Сполучених Штатів Америки за останні 50—60 років одержано завдяки впровадженню науковотехнологічних інновацій та освіти. Видатки США на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з 1954 до 1967 р. зросли з 1,5 до 2,9% ВВП. У другій половині ХХ століття США зуміли створити найпотужніший у світі науковотехнологічний потенціал. Обсяги видатків країни на НДДКР на початку ХХІ століття зросли до 397 млрд. дол. у 2008 р. Роком раніше питома вага США у загальносвітових видатках на розвиток науки і технологій (1107 млрд. дол.) становила 33%, що дорівнює сумі видатків на НДДКР чотирьох інших країн з першої п’ятірки держав, які лідирують у світі за даним показником, а саме Японії (19%), Китаю (9%), Німеччини (6%) і Франції (4%). У 2007 р. за рівнем питомої ваги видатків на НДДКР щодо ВВП США посідали восьме місце в світі (2,68%), поступаючись Ізраїлю (4,68%), Швеції (3,6%), Республіці Корея (3,47%), Фінляндії (3,46%), Японії (3,44%), Швейцарії (2,9%) та Ісландії (2,76%). Проте в доларовому еквіваленті обсяги фінансування наукових досліджень в США є значно вищими

133

О.С. Бабанін

Структура видатків на НДДКР у США (1953—2008 рр.), % Джерело: National Science Foundation, Division of Science Resources Statistics, National Patterns of R&D Resources, www.nsf.gov

і вони залишаються провідною науковою державою світу. Починаючи з 1953 р., крім небагатьох винятків, витрати на НДДКР в Сполучених Штатах Америки рік у рік зростали як в номінальному вимірі, так і з урахуванням інфляційного чинника. Протягом 1988—2008 рр. середньорічне збільшення видатків на НДДКР становило в поточних доларах 5,6% проти середньорічного зростання ВВП на рівні 5,3%. У 1984 р. обсяг загальних видатків на розвиток науки й технологій у США вперше перетнув рубіж в 100 млрд. дол., через 13 років перевищив 200 млрд. дол., майже .сягнув 300 млрд. дол. у 2004 р. і лише через 4 роки потому наблизився до 400 млрд. дол. У конкурентному американському ринковому середовищі компанії зацікавлені в якнайшвидшому впровадженні інновацій у виробничий процес. Потужним імпульсом для заохочення американського бізнесу до фінансування наукових досліджень стало схвалення в 1980 р. Закону Бея—Доула [8] (згодом ще семи додаткових законів) щодо комерціалізації системи передачі технологій і

134

результатів інших наукових досліджень. Після схвалення цього закону університети розпочали підготовку до створення власних систем ефективного патентування і ліцензування своїх винаходів. З 1980 p, обсяги видатків бізнесу на НДДКР починають перевищувати відповідні видатки федерального бюджету. Якщо в 1953 р. науково-дослідні роботи фінансувались переважно за рахунок федерального бюджету і співвідношення видатків бізнесу на НДДКР до відповідних видатків федерального бюджету дорівнювало 0,8 (в сталих доларах), то в 2008 р. воно зросло до 2,57. Підтвердженням усвідомлення керівництвом американського бізнесу значущості фінансування наукових досліджень для утримання лідируючих позицій у глобальній економіці є тенденція послідовного зростання питомої ваги промисловості в загальному обсязі видатків на НДДКР, починаючи з 30,8% у 1964 р. до 67,4% в 2008 р., тоді як протягом зазначеного періоду частка видатків федерального бюджету на наукові дослідження скоротилась з 66,8 до 26,1% (рисунок). Science and Science of Science, 2010, № 3

РОЗВИТОК НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ США: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ...

Таблиця 1

США: видатки на НДДКР у розрізі виконання, млрд. дол. 2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

193,9

200,7

208,3

226,2

247,7

269,3

289,1

Зростання 2008/2002, % 149,1

33,2

35,0

35,6

37,7

38,9

39,9

41,7

125,8

37,2

40,5

43,1

45,2

47,0

49,0

51,2

137,5

Інші недержавні організації (НДО)

12,3

12,1

13,0

13,5

14,3

15,6

126,4

РАЗОМ

276,6

288,3

299,2

322,1

347,0

372,5

397,6

143,8

Підприємства Федеральний уряд США Університети і коледжі

Джерело: National Science Foundation, Division of Science Resources Statistics, National Patterns of R&D Resources, www.nsf.gov.

Протягом 2003—2008 рр. частка видатків на виконання НДДКР з боку підприємств зросла з 70,1 до 72,7% в загальному обсязі видатків на проведення науково-дослідних робіт і створення дослідних розробок, тоді як частка видатків на виконання НДДКР в установах, підпорядкованих федеральному урядові США, знизилась з 12 до 10,5% (табл. 1). Відповідно темп зростання видатків на виконання НДДКР в промисловості (49,1%) у 2008 р. порівняно з 2002 р. перевищив

середній рівень зростання видатків на НДДКР за цей період (43,8%). Підприємства рік у рік збільшують також витрати на проведення наукових досліджень (табл. 2). Слід відзначити вищий темп зростання обсягу видатків компаній на наукові дослідження (48,2%) порівняно із темпом росту обсягів коштів, які виділяються на ті й самі цілі з федерального бюджету (33,5%). У 2008 р. видатки на НДДКР спрямовувалися переважно (60%, або 240 Таблиця 2

США: видатки на НДДКР у розрізі джерела фінансування, млрд. дол.

Підприємства Федеральний уряд США Університети і коледжі Нефедеральний уряд Інші НДО РАЗОМ

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

180,7

186,2

191,4

207,8

227,3

246,9

267,8

Зростання 2008/2002, % 148,2

77,7

83,6

88,8

93,8

98,0

101,8

103,7

133,5

7,3

7,7

7,9

8,6

9,3

10,0

10,6

144,4

2,6

2,7

2,9

3,0

3,2

3,5

135,0

8,3 276,6

8,1 288,3

8,2 299,2

9,0 322,1

9,4 347,0

10,6 372,5

12,0 397,6

145,0 143,8

Джерело: National Science Foundation, Division of Science Resources Statistics, National Patterns of R&D Resources, www.nsf.gov. Наука та наукознавство, 2010, № 3

135

О.С. Бабанін

Таблиця 3

Кошти на виконання НДДКР, одержані провідними університетами США в 2008 р., млрд. дол. Рейтинг 2008 1 2 3 4 5

Університет

Обсяг фінансування 1,651 0,885 0,882 0,876 0,871

Джонса Гопкінса Штату Каліфорнія в Сан-Франциско Штату Вісконсін в Медісоні Штату Мічиган Штату Каліфорнія в Сан-Дієго

Джерело: National Science Foundation, Division of Science Resources Statistics, National Patterns of R&D Resources, www.nsf.gov, www.ukrstat.gov.ua.

млрд. дол.) на розвиток 1, тоді як частка прикладних досліджень становила 22% (89 млрд. дол.). Питома вага видатків на фундаментальні дослідження дорівнювала одній шостій (69 млрд. дол.) усіх

видатків на НДДКР в 2008 р. У 2008 р. в університетах і коледжах США було виконано НДДКР на суму в 51,2 млрд. дол. (табл. 3) або на 4,8% більше, ніж попереднього року. На частку вищих навчальних Таблиця 4

Кошти на виконання НДДКР, одержані університетами й коледжами США в 2008 р., у розрізі наукових галузей застосування, млрд. дол. Галузі наук Науки про життя, з них: медичні науки біологічні науки сільськогосподарські науки інші науки про життя Інженерні науки Фізичні науки Науки про довкілля Соціальні науки Комп’ютерні науки Психологія Математика Інші РАЗОМ

Обсяг фінансування

Питома вага, %

31,2 17,3 9,8 3,0 1,2 8,0 3,9 2,8 1,9 1,5 0,9 0,6 0,3 51,2

61,0 33,7 19,1 5,8 2,3 15,5 7,7 5,5 3,8 2,9 1,8 1,2 0,6 100

Джерело: National Science Foundation, Division of Science Resources Statistics, National Patterns of R&D Resources, www.nsf.gov. 1

Розвиток (development) — систематичне використання знань або розуміння, набутого в процесі досліджень, спрямованих на виробництво або створення корисних матеріалів, пристроїв, систем або методів включно з розробкою і розвитком прототипів і процесів.(Science and Engineering Indicators, 2010, p.4-8, www.nsf.gov/statistics/seind10).

136

Science and Science of Science, 2010, № 3

РОЗВИТОК НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ США: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ...

закладів США припадає виконання 56% робіт у галузі фундаментальних досліджень. Якщо розглядати фінансування в розрізі окремих наукових галузей, то впадає у вічі пріоритетність фінансування НДДКР в царині наук про життя (life sciences), передусім медичних наук, на які було спрямовано третину видатків на НДДКР, отриманих університетами і коледжами (табл. 4). Друге місце за пріоритетністю фінансування належить біологічним наукам (9,8 млрд. дол., або 19,1% видатків на НДДКР, одержаних університетами й коледжами США в 2008 р.). Щедро фінансуються і НДДКР в галузі інженерних наук. Зазначимо, що в 2008 р. обсяг фінансування НДДКР в Університеті Джонса Гопкінса перевищив річний обсяг фінансування усієї науки України (1,6 млрд. дол.) на 30 млн. дол. (див. табл. 3). Впровадження НДДКР Переваги від здобутих науковотехнічних результатів можуть використовуватися в різних галузях економіки, хоча внесок різних секторів у створення науково-технічних продуктів неоднаковий. Серед лідерів за рівнем наукомісткості можна виділити шість переважно знаннєво- і технологічно-інтенсивних (ЗТІ)1 видів економічної діяльності американської економіки, на які в 2007 р. припадало 76% НДДКР, фінансованих за рахунок компаній, і 95% НДДКР, фінансованих з федерального бюджету США, а саме хімічну промисловість, виробництво комп’ютерів і електроніки, аерокосмічну і оборонну промисловість, 1 Знаннєво- і технологічно-інтенсивні (knowledgeand technology-intensive) галузі — знаннєво інтенсивні послуги і високотехнологічні сектори промисловості.

Наука та наукознавство, 2010, № 3

автомобілебудування, послуги в сфері комп’ютерної техніки (КТ) і програмного забезпечення (ПЗ), науковотехнічні послуги (табл. 5). У 2007 р. компанії хімічної промисловості виконали найбільше НДДКР у Сполучених Штатах Америки. Найбільшою увагою користувались наукові дослідження в галузі виробництва медикаментів (47,6 млрд. дол.). Приблизно три чверті науково-дослідних робіт виконувались в лабораторіях хімічних компаній, а решта — в лабораторіях університетів, федеральних організацій тощо. Майже всі НДДКР в галузі комп’ютерної індустрії та електроніки фінансуються за рахунок промисловості. На частку комп’ютерної індустрії та електроніки припадає найбільше (22,8%) видатків на НДДКР, які фінансуються за рахунок компаній. За обсягами чистих продажів у 2007 р. комп’ютерна промисловість на 6,8% перевищила обсяги чистих продажів автомобільної промисловості, що додатково свідчить про деякі зміни в настроях американських споживачів і необхідність певного коригування усталеного зразку американської мрії (автомобіль, будинок). У 2007 р. 13,7% обсягу фінансування НДДКР за рахунок компаній було виділено на НДДКР в галузі оброблення даних і створення програмного забезпечення. Оскільки обчислювальні та інформаційні технології дедалі більше інтегруються в різні галузі економіки, то попит на послуги, пов’язані з такими технологіями, також зростає. Наприклад, у 1987 р. питома вага НДДКР, які виконувалися в секторі послуг в галузі КТ і ПЗ, становила лише 3,8% загального обсягу фінансування НДДКР за рахунок компаній. Упродовж 1987— 2007 рр. обсяг фінансування НДДКР

137

138

Хімічна промисловість Виробництво комп’ютерів і електроніки Аерокосмічна і оборонна промисловість Автомобілебудування Послуги в галузі КТ і ПЗ Науково-технічні послуги Галузі-лідери (1)+(2)+(3)+(4)+(5)+(6) Інші галузі РАЗОМ

Галузі

16,0 33,2 16,0 183,8 58,9 242,7

25,4 1,2 26,6

13,4

55,3

49,8

Видатки на НДДКР, фінансовані за рахунок компаній (НФК)

н.д. 0,8 6,7

16,9

0,3

0,7

Джерело: National Science Foundation, Division of Science Resources Statistics, Survey of Industrial Research and Development www.nsf.gov .

4 5 6

№ п.п.

Видатки на НДДКР, фінансовані з федерального бюджету (НФБ)

4424,9 7027,0

2602,1

655,3 305,0 89,2

263,3

699,5

589,9

Обсяг чистих продажів на ринку США

95,4 4,6 100,0

1,3 3,5

н.д. 3,2 25,3

63,5

0,9

2,5

Частка галузі в НФБ, %

7,1

2,4 10,9 18,0

5,1

7,9

8,4

НФК/ продажі, %

Обсяги видатків на НДДКР і продажів на внутрішньому ринку США для провідних галузей в 2007 р., млрд. дол.

24,3 100,0

75,7

6,6 13,7 6,6

5,5

22,8

20,5

Частка галузі в НФК, %

Таблиця 5

О.С. Бабанін

Science and Science of Science, 2010, № 3

РОЗВИТОК НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ США: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ...

в галузі комп’ютерно-інформаційних послуг зріс з 2,4 до 33,2 млрд. дол., отже, збільшення становило 13,9 раза в номінальному вимірі, або 7,6 раза з урахуванням інфляційного чинника. Крім того, обсяг фінансування наукових досліджень в галузі комп’ютерних послуг перевищив обсяг фінансування НДДКР в аерокосмічній та оборонній промисловості (30,3 млрд. дол. за рахунок коштів компаній і федерального бюджету), оскільки сфера застосування комп’ютерних послуг є набагато ширшою, ніж сфера використання аерокосмічних і оборонних технологій. Найвище значення (18%) співвідношення «НФК/продажі» (видатків на НДДКР, фінансованих за рахунок компаній, до обсягів продажів на внутрішньому ринку США) зафіксовано для науково-технічних послуг, до яких належать розробки технологій, наукові дослідження і послуги в галузі архітектури і будівництва, що демонструє високий рівень і оперативність впровадження результатів науковотехнічних розробок у Сполучених Штатах Америки. З іншого боку, найменше значення (2,4%) співвідношення «НФК/продажі» для шести галузей-лідерів зафіксовано для автомобілебудування, що є навіть нижчим від середнього значення для всієї економіки загалом (3,5%). Недооцінка ролі науково-дослідних робіт американськими автогігантами негативно позначилася на розвитку цієї галузі. Внаслідок помилок в операційному і стратегічному маркетингу автомобільних компаній США обсяг продажів нових автомобілів у США впав на 19,4% — з 10,8 млн. одиниць в 2007 р. до 8,7 млн. одиниць в 2008 р. Зрештою, два з трьох найбільших автовиробників США «Крайслер» («Сhrysler») і Наука та наукознавство, 2010, № 3

«Дженерал моторз» («General Motors») у травні —червні 2009 р. оголосили про початок процедури банкрутства. Знаннєвомісткі технології в економіці США ХХІ століття є століттям економіки знань. Питома вага сучасних знаннєво- і технологічно-інтенсивних видів економічної діяльності в економіці США є найвищою в світі й дорівнювала 38% ВВП в 2007 р. Сполучені Штати Америки залишаються незмінним світовим лідером у галузі надання ЗТІ послуг і виробництва високотехнологічної продукції: США є найбільшим світовим надавачем комерційних знаннєвоінтенсивних послуг (фінансових, ділових і комунікаційних), до того ж питома вага таких послуг, яка припадає на їх частку, зросла до 34% у 2007 р.; США є найбільшим у світі виробником високотехнологічної продукції, (30% світового випуску такої продукції, або 360 млрд. дол.); США є найбільшим у світі надавачем інформаційно-комунікаційних послуг і виробником продукції в галузі інформаційних технологій, їх частка в 2007 р. становила 27% доданої вартості у цій галузі в світі. Для порівняння внеску країн у розвиток науки та інновацій використовують два показники результатів досліджень: кількість патентів як індикатор розвитку винахідницької діяльності в певній країні та кількість публікацій фахівців певної країни в провідних наукових журналах як показник розвитку сучасних наукових досліджень. По-перше, протягом останніх двох десятиріч США послідовно нарощували профіцит у торгівлі нематеріальними активами (intangible assets), до яких

139

О.С. Бабанін

зараховують патенти, торгові марки, авторські права тощо. У 2007 р. його обсяг перевищив 60 млрд. дол. По-друге, США міцно утримують пальму першості щодо кількості статей, цитувань, цитувань на статтю серед видань у 22 галузях наук, проіндексованих дослідницьким центром «Thomson Reuters» (табл. 6). За підсумками досліджень публікацій протягом 1998 р. — серпня 2009 р. перші сім позицій за кількістю цитувань посідають країни «Великої сімки». Росія, єдина з країн колишньої Ради економічної взаємодопомоги, перебуває на двадцятому місці за кількістю цитувань і цитувань на статтю. За кількістю статей, опублікованих протягом зазначеного періоду, США переважають її в 11 разів. З іншого боку, американську наукову громадськість і державні структури непокоїть те, що в 2007 р. частка США у світовому експорті високотехнологічної продукції, яка в 1995 р. становила 21%, скоротилась до 14%. Зокрема, це пояснюється перенесенням випуску багатьох видів високотехнологічної продукції за межі Сполучених Штатів Америки. Загальний обсяг інвестицій США в ЗТІ галузі інших країн світу на початку 2009 р. переви-

щив 955 млрд. дол. (834 млрд. дол. — у розвиток знаннєво-інтенсивних послуг, 121 млрд. дол. — у розвиток високотехнологічних галузей промисловості), тоді як обсяг прямих іноземних інвестицій у розвиток знаннєво- і технологічно-інтенсивних секторів економіки США був на 40 % менше (390 млрд. дол. — у розвиток знаннєвоінтенсивних послуг, 187 млрд. дол. — у розвиток високотехнологічних галузей промисловості). У 2008 р. від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі США високотехнологічними товарами сягнуло 80 млрд. дол., зокрема дефіцит у торгівлі продукцією інформаційнокомунікаційної сфери становив 120 млрд. дол. Водночас обсяги експортних поставок продукції аерокосмічної галузі та електронного машинобудування перевищили обсяги імпорту товарів вищезазначених галузей до США відповідно на 55 і 25 млрд. дол. Занепокоєння науково-освітньої громадськості США викликає і зниження якості освіти. Так, у США в 2005 р. тільки 39% дорослих віком від 25 до 34 років мали вищу або середню спеціальну освіту (tertiary education) проти 56% в Російській Федерації. Рівень викладання математики в США є Таблиця 6

Деякі з двадцяти найбільш наукомістких країн світу за рейтингом «Thomson Reuters» № п.п.

Країна

Статті

Цитування

Цитування/cтаття

1 2 3 ... 9 ... 20

США Німеччина Англія

2 974 344 766 162 682 018

44 669 056 9 406 841 9 399 334

15,02 12,28 13,78

Китай

649 689

3 404 466

5,24

Росія

273 189

1 199 538

4,39

Джерело: Thomson Reuters Essential Science Indicators, http://scientific.thomsonreuters.com.

140

Science and Science of Science, 2010, № 3

РОЗВИТОК НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ США: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ...

низьким як для першої економіки світу. Згідно з даними оцінювання математичних знань 15-річних школярів у країнах ОЕСР, проведеного в 2006 р., американська молодь посіла тільки 25-те місце серед ровесників з 30 держав ОЕСР [9]. Проте США традиційно задовольняють попит на кваліфіковану ї освічену робочу силу за рахунок заохочення імміграції. Майже 90% громадян Індії та Китаю, які здобули наукові ступені магістра або доктора філософії в університетах Сполучених Штатах Америки, залишаються працювати тут після закінчення навчання. Незважаючи на синдром подій 11 вересня 2001 р., чисельність іноземців-аспірантів в американських університетах не зменшилась. Навпаки, згідно з даними Національного наукового фонду США [10], питома вага іноземців, які захистили в США дисертації на здобуття ступеня доктора філософії, серед усіх здобувачів наукових ступенів зросла: в галузі математичних/комп’ютерних наук з 44,8% у 1995 р. до 55,7% в 2007 р., в галузі політехнічних наук — з 49,1 до 62,9%, в галузі хімічних наук — з 31,8 до 43,8%, в галузі фізичних наук — з 36,5 до 51,7%. Сьогодні США продовжують утримувати лідируючі позиції в глобальній економіці не лише завдяки величезному місткому ринкові, ефективному

корпоративному сектору, широким можливостям для фінансування масштабних проектів, але насамперед за рахунок найвищого в світі рівня розвитку науки й техніки, досконалої системи освіти, потужної інноваційної системи, гнучкого державного регулювання і заохочення співпраці бізнесу і наукових установ, досвіду швидкого реагування на зміни в світовій економіці. З плином часу внаслідок розвитку нових економік світу за деякими показниками Сполучені Штати Америки втрачають позиції одноосібного лідера. Світова криза 2007 —2010 рр. продемонструвала проблеми глобального економічного дисбалансу, сутністю якого було те, що США виробляли менше, ніж самі споживали. Китай та інші динамічні азійські країни вкладали в економіку США, один з найбільших ринків світу, велетенські кошти, які ці держави здобули завдяки потужним експортним надходженням. Перевагою економічного дисбалансу на користь США як світового рушія науково-технологічного прогресу є зосередження в одній країні фінансових і людських ресурсів світу, сучасного обладнання для створення знаннєвоінтенсивних технологій, прориву в нові галузі знань, чим американські науковці та їх іноземні колеги збагачують науково-технологічний потенціал усіх країн світу, зокрема й України.

1. Solow R. A Contribution to the Theory of Economic Growth / R.Solow // Quarterly Journal of Economicsю. —1956. — Vol. 70, № 1. — P. 65—94. 2. Romer P. Increasing Returns and Long-Run Growth /P.Romer // Journal of Political Economy. — 1986. — Vol. 94, №5. — P. 1002 —1037. 3. Endogenous Growth Theory / P.Aghion, P.Howitt, M.Brant-Collett and C. García-Peñalosa. — Cambridge, Mass., USA; London: MIT Press, 1998. — 701 p. 4. Grossman G. Innovation and Growth in Global Economy / Grossman G., E. Helpman. — Cambridge, Mass., USA: MIT Press, 1991. — 376 p. 5. Jones C. R&D-Based Models of Economic Growth / C. Jones //Journal of Political Economy. — 1995. — Vol. 103, № 4. — P. 759 —784. Наука та наукознавство, 2010, № 3

141

О.С. Бабанін 6. Griffith R. How important is business r&D for economic growth and should the government subsidise it? [Електронний ресурс] / R.Griffith. — Режим доступу: http://econpapers.repec.org/paper/nerucllon/ http_3a_2f_2feprints.ucl.ac.uk_2f14922_2f.htm. 7. Griffith R. How special is the special relationship? Usine the impact of US R&D spillovers on UK firms as a test of technology sourcing / R.Griffith, R. Harrison and J. van Reenen //CEPR Discussion Papers .— 2004. — № 4698 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://econpapers.repec.org/paper/ cprceprdp/4698.htm. 8. The Bayh—Dole Act. A Guide to the Law and Implementing Regulations [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.cptech.org-ip-health-bd-Bayh_Dole.pdf. 9. Scientific and Engineering Indicators 2010 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www. nsf.gov/statistics/seind10/append/c1/at01-11.pdf. 10. Scientific and Engineering Indicators 2010 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www. nsf.gov/statistics/seind10/append/c2/at02-30.xls.

Одержано 23.04.2010 А.С.Бабанин

Развитие научно-технологического потенциала США: опыт для Украины (науковедческий и экономический анализ) Рассмотрены эндогенные модели экономического роста. Отмечено, что для стран с более высоким уровнем финансирования научных исследований существуют больше шансов достичь быстрейшего роста совокупной факторной продуктивности. Проанализировано состояние развития научнотехнологического потенциала США. Подчеркуто, что процесс интенсификации сотрудничества предприятий и университетов был инициирован принятием в 1980 году Закона Бея—Доула. Американський опыт привлечения финансовых ресурсов промышленности для проведения научных исследований является полезным для Украины.

142

Science and Science of Science, 2010, № 3

Хроніка наукового життя Международный симпозиум «Актуальные проблемы научно-технологической и инновационной политики в контексте формирования общеевропейского научного пространства: опыт и перспективы» (ХХІІІ Киевский симпозиум по науковедению и научно-техническому прогнозированию) В симпозиуме, проходившем 16—17 июня 2010 г. в г. Киеве, приняли участие 217 чел., среди них 190 украинских ученых и 27 ученых и экспертов из 10 зарубежных стран (Австрия, Беларусь, Германия, Греция, Италия, Молдова, Россия, Сербия, США, Финляндия). К открытию симпозиума были опубликованы тезисы 123 представленных докладов. В том числе: 53 доклада по секции «Инновационная политика государства: формирование стратегии, нормативно-правовой базы и механизмов государственного управления процессами научнотехнологического и инновационного развития»; 28 — по секции «Тенденции и перспективы эволюции научного потенциала стран с переходной экономикой как ресурса инновационного развития»; 21 — по секции «Форсайтные» исследования перспектив научно-технологического и инновационного развития: накопленный опыт и возможности межгосударственного и общеевропейского сотрудничества»; 15 — по секции «Исторический опыт и философские обобщения процессов управления наукой и формирование научно-технологической политики государств». Кроме того, в тезисах было представлено 6 полных докладов иностранных экспертов проекта ЕС. Открыл пленарное заседание симпозиума вице-президент НАН Украины А.Г.Наумовец, который огласил приветствие участникам президента НАН Украины Б.Е.Патона и вкратце остановился на роли Национальной академии наук в обеспечении инновационного развития страны. Было оглашено приветствие Председателя Верховной Рады Украины В.М.Литвина. С приветственным словом к участникам заседания обратились председатель Государственного комитета Украины по вопросам научно-технического и инновационного развития Б.В.Гринев, глава Секции представительства Европейской КомисНаука та наукознавство, 2010, № 3

сии в Украине Клаудия Фишер, руководитель группы экспертов Проекта Европейской Комиссии «Усовершенствование стратегий, политики и регулирования инноваций в Украине» Елизео Бойто. Затем на пленарном заседании были заслушаны доклады: директора Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им.Г.М.Доброва НАН Украины Б.А. Малицкого «Актуальные проблемы формирования инновационной политики в Украине», руководителя группы экспертов Проекта Европейской Комиссии «Усовершенствование стратегий, политики и регулирования инноваций в Украине» Елизео Бойто «Проект ЕС «Усовершенствование стратегий, политики и регулирования инноваций в Украине» и направления его реализации», заместителя главного ученого секретаря Российской академии наук В.В.Иванова «Роль фундаментальной науки в становлении и развитии национальной инновационной системы», декана факультета Университета г. Новый Сад (Сербия) М. Радославлевича «Необходимость изменить существующие бизнес-стереотипы», директора проекта ЕС Д. Строгилопулоса (Греция) «Координация инновационной политики между национальными органами управления: опыт ЕС», эксперта проекта ЄС К.Вильямаа (Финляндия) «Определение приоритетов инновационной политики — опыт государств—членов ЕС», заместителя директора Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им.Г.М.Доброва НАН Украины В.П.Соловьёва «Структурнотерриториальные подходы к инновационному развитию экономики», заместителя председателя Донецкого областного совета В.М.Ишкова «Реализация региональной инновационной политики в Донецкой области: опыт, проблемы и перспективы», советника министра экономики

143

Украины Л.А. Мусиной — «Приоритеты научнотехнологической политики Украины в послекризисном десятилетии в контексте интеграционных процессов». В заседании секции« Инновационная политика государства: формирование стратегии, нормативноправовой базы и механизмов государственного управления процессами научно-технологического и инновационного развития» (руководители: профессор Вячеслав Соловьев, Украина, Гудрун Румпф, ФРГ, профессор Милан Радославлевич, Сербия) участвовали 64 человека, из них 24 выступили с докладами. На заседании секции выступили: эксперты проекта ЕС: Тармо Лемола, Ханнес Лео, Матиас Хальдер, Гудрун Румпф, Юрий Капица, Аркадий Хребтов; представители международных и европейских организаций: Виктор Корсунь, Матиас Раух, Эккехард Пуппе; должностные лица министерств и ведомств Украины: Виктор Ивченко (зам. министра образования и науки), Олег Хименко (директор департамента Государственного агентства Украины по инвестициям и инновациям); известные ученые и специалисты из Украины, России, Молдовы, Беларуси, Сербии. В выступлениях экспертов и других ученых и специалистов подчеркивалось, что акцент на то, что главной причиной того, что инновационное развитие в Украине тормозится, есть дефицит финансовых ресурсов, не является исчерпывающим. Следует обратить больше внимания на падение платежеспособного спроса на научнотехническую продукцию со стороны государства и предпринимательского сектора, на ухудшение качественных характеристик научных кадров и материально-технической базы исследований, которые являются не менее важными причинами медленного применения инновационных факторов с целью экономического роста. Несмотря на некоторые успехи по стабилизации микроекономических индикаторов, в Украине пока не удается достичь заметных результатов в сфере экспорта инновационной продукции и создания благоприятных условий для повышения инновационной активности отечественных предприятий. К сожалению, инновационная сфера Украины еще не стала действительно привлекательной как для отечественных, так и для зарубежных инвесторов. Такая ситуация в основном связана с ограниченными возможностями сосредоточения финансовых потоков из бюджета государства на инновационном развитии экономики. Из этого вытекает необходимость ориентации на опыт промышленно развитых стран по значительной концентрации

144

ресурсов, необходимых для стимулирования традиционных направлений политики развития науки и техники, и более пристального внимания государства к улучшению международной кооперации в инновационной сфере с учетом интересов как отечественных, так и зарубежных участников такой кооперации. Именно поэтому необходимо развивать и совершенствовать Национальную инновационную систему Украины. Докладчики подчеркивали, что, опираясь на богатые традиции, накопленные в системе отечественной системы образования, необходимо создать условия для приведения уровня и качества образовательного потенциала и кадрового обеспечения страны в соответствие с требованиями инновационно ориентированной экономики. Необходимо сформировать систему подготовки и повышения квалификации специалистов по менеджменту предпринимательской деятельности. Как свидетельствует зарубежный и отечественный опыт, овладение и плодотворное использование менеджерами, предпринимателями, руководителями и специалистами современных знаний по менеджменту инновационной деятельности есть необходимым условием и одновременно наиболее значимым ресурсом экономического роста предпринимательства, обеспечения его достаточной конкурентоспособности на внешнем и внутреннем рынках. Это имеет большое значение для всех сфер деятельности, поскольку инновационная продукция и инновационные технологии приобретают все большее распространение. В развитых странах сформировались разнообразные системы подготовки и повышения квалификации специалистов по менеджменту предпринимательской деятельности, вкладываются значительные средства в это дело, которое стало органической частью работы с кадрами. Считается, что вложение средств в подготовку и повышение квалификации менеджеров, особенно в сфере инновационной деятельности, дает наибольшую экономическую отдачу в сравнении со всеми другими формами инвестиций. Кроме того, более активное развитие инновационной сферы, которое становится возможным благодаря повышению квалификации управленцев, способствует эффективному решению проблем преодоления безработицы, созданию привлекательных для квалифицированных специалистов рабочих мест. В обсуждении секционных докладов приняли участие более 50 участников заседания. В результате этих обсуждений участниками заседаний были сформулированы рекомендации к предприятиям, организациям и государственScience and Science of Science, 2010, № 3

ным органам власти относительно улучшения процессов формирования и реализации инновационной политики на государственном и региональном уровнях. Рекомендации вошли в итоговые рекомендации конференции. Выступающие на секции отмечали, что опыт формирования и реализации научнотехнологической и инновационной политики, накопленный в Европейском Союзе, все еще недостаточно используется в государствах—членах СНД, в частности в Украине, как в интересах ускорения инновационного развития экономики, так и для более полной интеграции отечественной науки в общеевропейское научное пространство. В этой связи очень своевременным и полезным представляется выделение Европейской Комиссией средств на осуществление с участием экспертов из ряда стран Европы Проекта «Усовершенствование стратегий, политики и регулирования инноваций в Украине». В работе секции « Тенденции и перспективы эволюции научного потенциала стран с переходной экономикой как ресурса инновационного развития » (ведущие: д-р экон. наук И.Ю.Егоров, Украина, д-р экон. наук В.В.Иванов, Россия, Георге Строгилопулос, Греция) участвовали 47 чел., с докладами выступили 12 чел. Основное внимание в докладах было уделено следующим вопросам: Оценка состояния национальных научных потенциалов и перспектив инновационного развития стран, расположенных в Восточной Европе и на территории бывшего Советского Союза . Особенности использования статистических индикаторов для оценки уровня инновационной и научной деятельности как важного инструментария, который обеспечивает адекватное отображение реальной динамики показателей научнотехнологической и инновационной сфер. Анализ эволюции государственного управления в научной и инновационной сферах и динамика изменений в методах и подходах к реализации государственной инновационной политики; исследование основных инструментов государственной научной и инновационной политики на современном этапе. Исследование региональных аспектов развития науки, включая проведение сравнительного анализа . Проблемы международного сотрудничества в сфере науки и распространения результатов, полученных в ходе реализации совместных проектов.

димость перевода экономики на рельсы инновационного развития, большинство стран—членов СНД не предпринимают кардинальных мер для прекращения деградации научного потенциала, формирования целенаправленно действующих национальных инновационных систем. Участниками заседания секции («круглого стола») « Форсайтные» исследования перспектив научно-технологического и инновационного развития: накопленный опыт и возможности межгосударственного и общеевропейского сотрудничества » (ведущие: д-р экон. наук А.С.Попович, Украина, Киммо Вильяма, Финляндия) стали 26 чел., 12 из них выступили с докладами. Участники заседания сошлись во мнении, что, несмотря на имеющиеся в Украине давние традиции прогнозно-аналитических исследований перспектив научно-технологического и инновационного развития, а также значительную работу, проведенную при выполнении Государственной программы прогнозирования научнотехнологического и инновационного развития на 2004 — 2006 годы и Государственной программы научно-технологического развития на 2008 — 2012 годы, такого рода исследования не стали еще органической составной частью формирования государственной политики в сфере науки и инноваций. Результаты первой из них практически не были использованы органами законодательной и исполнительной власти. В частности, при принятии новой редакции Закона Украины «О приоритетных направлениях развития науки и техники» были практически полностью проигнорированы разработанные на основе прогнозно-аналитического исследования предложения о приоритетных направлениях развития науки и техники, так же как и о создании новой иерархической системы формирования и реализации приоритетов. В Украине не создана постоянно действующая система прогнозирования научно-технологического и инновационного развития, масштабы исследований в этом направлении сужаются. Обращалось внимание и на то, что если во всех государствах, где проводятся форсайтные исследования, отмечается большое влияние самого процесса их проведения на участников работы, способствующее углублению взаимопонимания между научным сообществом, властью и бизнесом, то в Украине этот эффект действует в обратном направлении: игнорирование получаемых результатов усиливает недоверие ученых и специалистов к власти, усиливает социальную напряженность в обществе.

Участники заседания выражали свою тревогу, вызванную тем, что, декларируя необхо-

В работе секции « Исторический опыт и философские обобщения процессов управления наукой

Наука та наукознавство, 2010, № 3

145

и формирование научно-технологической политики государств» участвовали 23 чел., с докладами выступило 10 чел. При их обсуждении обращалось внимание на то, что богатый исторический опыт организации управления наукой еще недостаточно используется современными управленцами, так же как и не принимаются в достаточной степени во внимание уроки из тех ошибочных и упрощенных взглядов на эту проблему, которые принесли значительный вред ее развитию в прошлом. Работой данной секции руководили Ю.А. Храмов, д-р физ.-мат. наук, профессор, заведующий отделом истории науки и техники ЦДПИН им. Г.М.Доброва НАН Украины, и С.П.Рудая, д-р ист. наук. Во вступительной речи к участникам секции Ю.А.Храмов отметил актуальность исследований в области истории науки и техники, философии науки. В своем докладе С.П.Рудая указала на проблему создания единого европейского учебника по истории науки. Аспирантка Г.А.Будзика проанализировала исследования, которые проводятся в течение многих лет украинскими учеными в Антарктиде, выступив с докладом на тему «Прикладные исследования украинских ученых в Антарктиде: исторический аспект». Е.Ю.Колтачихина, канд. ист. наук, научный сотрудник отдела истории науки и техники ЦДПИН им. Г.М.Доброва НАН Украины в своем докладе осветила развитие мировоззрения на территории Украины в XI—XVII ст. Т.В.Килочицкая, канд. ист. наук, ученый секретарь Черниговского национального педагогического университета им. Т.Г.Шевченко рассмотрела организационную деятельность академика НАН Украины Ю.А.Митропольского. В докладе Н.В.Перевязко, аспирантки Черкасского государственного технологического университета, были рассмотрены мировоззренческие предпосылки форсайтных исследований. В дальнейшей работе секции активное участие взяли докторанты, сотрудники ЦДПИН им. Г.М.Доброва, преподаватели истории науки. Работа секции носила дискуссионный характер, что продемонстрировало значительный интерес к историко-научной тематике. В заседании «круглого стола» « Проблемы формирования и развития национальных инновационных систем» (вели заседание д-р экон. наук, проф. Б.А.Малицкий, д-р Элизео Бойто, канд. техн. наук В.А.Денисюк) участвовали 47 чел., в дискуссии выступили 18 из них. Большой интерес и заинтересованные вопросы участников вызвали выступления В.П. Соловйова, Ю.М. Тютченко, Гудрун Румпф и Никоса Морулиса. При обсуждении отмечалось, что

146

одним из наиболее слабых мест в инновационном развитии Украины является коммерциализация результатов научных исследований и разработок — важнейший элемент инновационного процесса, без которого невозможно обеспечить их использование в промышленных масштабах. Выступающие обращали внимание на недостаточную разработанность четких механизмов коммерциализации, закрепленных в нормативноправовых актах и законах Украины, на отсутствие на государственном уровне стратегии структурной перестройки экономики, которая могла бы обеспечить ее инновационное развитие. Имеющуюся ныне в Украине национальную инновационную систему участники характеризовали как слабо развитую и крайне неэффективную. В заседании «круглого стола» «Инновационное развитие космической отрасли в контексте глобализационных процессов» (ведущие: академик НАНУ, председатель Совета по космическим исследованиям НАН Украины Я.С.Яцкив, проф. Национального авиационного университета И.Д. Дьячук) участвовали 33 чел., 14 из них приняли участие в дискуссии. Спецификой этого «круглого стола» было то, что его участниками стали не только ученые, представившие свои доклады на симпозиум, но и работники Национального космического агентства Украины, Министерства обороны, СБУ, Аэрокосмического института Национального авиационного университета, Национального аэрокосмического университета, Музея космонавтики им. С.П.Корольова и др. Участники выражали тревогу в связи с недооценкой в Украине роли космических исследований как одного из возможных локомотивов инновационного развития всей экономики Украины, приводили примеры конкретных связанных с использованием космической техники программ, которые уже сегодня могли бы принести большую пользу отечественной промышленности и сельскому хозяйству, подчеркивали объективную потребность интеграции ведущихся в Украине космических исследований с европейскими и российскими космическими программами. Участники обсуждения пришли к убеждению, что для инновационного развития космической отрасли в Украине и поддержки в ней международных интеграционных процессов необходима активизация следующих направлений деятельности: исследование возможностей оптимального сочетания государственного регулирования космической деятельности и рыночных отношений; Science and Science of Science, 2010, № 3

создание условий для привлечения внебюджетных источников финансирования, инвестиционного и венчурного капитала, в том числе обеспечение государственных и коммерческих гарантий; углубление международной кооперации в сфере фундаментальных исследований и поддержка проектной деятельности в сфере применения космических технологий в разных отраслях экономики; совершенствование механизма информирования о коммерческих возможностях результатов космической деятельности и приведение его в соответствие с международной практикой в целях создания условий для эффективного развития международного сотрудничества; развитие системы использования интеллектуальной собственности, в особенности технологий двойного применения; развитие правовой и законодательной базы, регулирующей международное сотрудничество в области безопасности космической деятельности с учётом интересов военнопромышленного комплекса и международных организаций, курирующих вопросы международной безопасности; подготовка кадров по направлению «Международные отношения», особенно в сфере

международного права, международных экономических отношений, международного бизнеса и международной информации, способных эффективно управлять международными проектами в новых экономических условиях. Для обеспечения эффективного применения возможностей космических систем в интересах национальной безопасности и обороны было признано целесообразным создание межведомственной группы для усовершенствования нормативно-правовой базы космической деятельности, совершенствования подготовки специалистов в сфере управления применением высокотехнологических систем. Учитывая общемировые тенденции развития высоких технологий, признано необходимым обеспечение соответственной непрерывности обучения таких специалистов на основе организации системы переподготовки и повышения квалификации. Отмечалось, что в последние годы существенно снизились авторитет космической деятельности и социальный статус ее участников, чем обусловлена необходимость адекватных мер со стороны ученых и государства по разъяснению общественности и, в особенности, подрастающему поколению ее значения и возможностей.

РЕКОМЕНДАЦИИ СИМПОЗИУМА В симпозиуме приняли участие 217 специалистов из 10 стран — Украины, России, Беларуси, Молдовы, Германии, США, Австрии, Финляндии, Греции, Сербии. Заслушав и обсудив более 80 из представленных на симпозиум 123 докладов, участники симпозиума констатировали: 1. Опыт формирования и реализации научно-технологической и инновационной политики, накопленный в Европейском Союзе, все еще недостаточно используется в государствах— участниках СНД, в частности Украине, как в интересах ускорения инновационного развития экономики, так и для более полной интеграции отечественной науки в общеевропейское научное пространство. В этой связи очень своевременным и полезным представляется организация Европейской Комиссией Проекта «Усовершенствование стратегий, политики и регулирование инноваций в Украине» и привлечение к его выполнению известных экспертов из ряда стран Европы, а также из Украины. 2. Декларируя необходимость перевода экономики на рельсы инновационного развития, Украина, как и большинство государств—участников СНД, не предпринимает кардинальных Наука та наукознавство, 2010, № 3

мер для прекращения деградации научного потенциала, формирования целенаправленно действующих национальных инновационных систем. Наукоемкость ВВП большинства этих государств является недостаточной для эффективного влияния науки на темпы экономического развития. 3. Украина имеет давние традиции прогнозно-аналитических исследований перспектив научно-технологического и инновационного развития технологического комплекса страны на основе привлечения отечественного научнотехнического потенциала. Значительная работа по методическому обеспечению прогнозноаналитических исследований была проведена при выполнении Государственной программы прогнозирования научно-технологического и инновационного развития на 2004 — 2006 годы, на основе использования «форсайтных» методов и привлечения высококвалифицированных специалистов были разработаны научно обоснованные долгосрочные и среднесрочные прогнозы развития сферы науки и инноваций. Однако такого рода исследования не стали еще органической составной частью формирования государственной политики в сфере нау-

147

ки и инноваций. Результаты упомянутых исследований были практически игнорированы органами законодательной и исполнительной власти. В Украине, к сожалению, до сих пор не создана постоянно действующая система прогнозирования научно-технологического и инновационного развития. Более того, масштабы исследований в этом направлении постоянно сужаются. 4. При формировании и реализации государственной инновационной политики не уделяется достаточного внимания целенаправленному развитию высокотехнологических секторов экономики. 5. В то же время ученые Украины имеют научно обоснованные предложения по новым подходам к развитию национальной инновационной системы страны, совершенствованию ее инновационной инфраструктуры. Перспективность этих предложений признана экспертами европейских стран, их результативность апробирована при выполнении инициативных региональных проектов инновационного развития. Здесь можно отметить Донецкую и Львовскую области, а также Автономную Республику Крым. Участники симпозиума рекомендуют: 1. Расширять общение ученых и специалистов на европейском континенте, обмениваться практическим опытом организации науки. Максимально использовать для этой цели выполнение Проекта Европейской Комиссии «Усовершенствование стратегий, политики и регулирования инноваций в Украине». 2. Рекомендовать органам государственной власти: обеспечить возможность украинским специалистам участвовать в международных конференциях, симпозиумах, рабочих совещаниях по вопросам научно-технологического и инновационного развития, проводимых в европейских странах;

развивать исследования по теории и методологии взаимодействия в инновационной сфере стран с различным уровнем экономического развития и различными традициями в управлении этой сферой; обеспечить хотя бы ассоциативное участие научных учреждений и предприятий Украины в интеграционных программах Европейского Союза по исследованиям и разработкам, а также в сетях коммуникации инновационно активных предприятий и организаций; инициировать обмен между Украиной и европейскими странами преподавателями университетов по специальностям, касающимся инновационного менеджмента, охраны интеллектуальной собственности, социальных последствий инновационного развития, совершенствования инновационной культуры. 3. Создать в Украине постоянно действующую систему прогнозирования научно-технологического и инновационного развития, шире использовать в таких исследованиях возможности межстранового обмена экспертами. Это позволит перейти к прогнозированию инновационного развития в масштабах всего европейского пространства. 4. Выйти с инициативой разработки общеевропейской программы с участием Украины и других государств—участников СНД по инновационному развитию космической отрасли. 5. Министерству экономики Украины разработать поэтапное внедрение в регионах Украины европейских принципов и методов разработки и реализации региональных инновационных стратегий. 6. Использовать материалы парламентских слушаний по теме «Стратегия инновационного развития Украины до 2020 года в условиях глобализационных вызовов» (17 июня 2009 года) для коррекции законодательного обеспечения инновационного развития Украины. А.С.Попович, д-р экон. наук В.П.Соловьев, д-р экон. наук

148

Science and Science of Science, 2010, № 3

Міжнародна конференція з історії техніки Європейського наукового фонду та Фонду історії технології Нідерландів «Технології та контакти Схід— Захід: трансфер технологій, паралельна історія, європейські лабораторії» (Болгарія, Софія, 17—20 червня 2010 р.) 17—20 червня 2010 р. Європейський науковий фонд, Фонд історії технології Нідерландів, Технологічний університет м. Ейндховен (Нідерланди), Софійський університет «Св. Климент Охридський», Пловдивський університет «Паїсій Хилендарський» та Болгарська академія наук провели у Софії закриття Програми Європейського наукового фонду «Відкриваючи Європу» (Inventing Europe), об’єднане з Четвертою пленарною конференцією з історії техніки мережі «Tensions of Europe» за темою «Технології та контакти Схід—Захід: трансфер технологій, паралельна історія, європейські лабораторії». Метою даних заходів стало акцентування уваги на ключовій ролі еволюції техніки та технічних змін в європейській історії. Програма конференції була спрямована на сприяння критичним дискусіям, творчому обміну ідеями та досвідом у формальній та неформальній обстановці. Організатори конференції запропонували учасникам не обмежуватись розглядом тільки історії науки та техніки окремих держав, а комплексно обговорити транснаціональний технологічний розвиток, який був і залишається потужним фактором формування європейського простору; висвітлити процеси «циркуляції« технологій між Східною та Західною Європою; їх адаптацію до нових умов. Переважна більшість доповідей торкалась періоду після другої світової війни, під час якої Європа відігравала роль своєрідної «лабораторії», де йшли «експерименти» з ідеологічними і політичними режимами, що визначали шляхи передачі знань і технологій. Проте для виявлення в далекосяжній перспективі витоків практики поширення ідей, навичок і людей в Європі розглядався також період від середини XIX століття

до формування Східної та Західної Європи. Хоча традиційно історія «холодної війни» вважається історією розриву та фрагментації наукових зв’язків, проте учасники конференції наводили приклади формування контактів та співпраці в межах внутрішньоєвропейського трансферу технологій протягом ХХ століття. Доповіді 165 учасників конференції з 23 країн охоплювали широкі географічний і тематичний діапазони, що дозволило належним чином відобразити й обговорити особливості та етапи технологічних стосунків між Сходом та Заходом, детально розглянути феномен «залізної завіси» у багатьох наукових, технічних і промислових галузях — фізиці, енергетиці, радіо- та телевізійному мовленні, телефонії, автомобілебудуванні, розробці стандартів безпеки, комп’ютерних, ядерних, військових та космічних технологіях, залізничному та авіаційному транспорті, кінематографі, архітектурі, біотехнології, охороні довкілля. Творчій роботі конференції, безумовно, сприяло те, що вона проводилась у столиці Болгарії Софії — місті з багатою історією, яка починається з VIII ст. до н. э., коли тут виникло фракійське поселення. У Софії збереглися візантійські, римські та османські споруди, працюють декілька музеїв та галерей. Розташований у самому центрі міста Софійський університет, в головному корпусі якого проводились засідання, є найстарішим вищим навчальним закладом у Болгарії, заснованим у 1888 році. Учасники конференції відвідали також Національний палац культури та переглянули науково-документальний фільм «Імперія шуму», в якому висвітлювалася технологія та політичне значення феномену глушіння радіостанцій у ХХ столітті. А.С. Литвинко, д-р ісор. наук

Наука та наукознавство, 2010, № 3

149

Міжнародна конференція «Застосування історії науки у викладанні та взаємодії з громадськістю» (Греція, Афіни, 5—9 травня 2010 р.) «Історія людської думки і творчості, зокрема історія науки, філософії і техніки, — зазначав В. І. Вернадський, — є не тільки галуззю знання, яка має величезне значення для з’ясування істини, її вивчення необхідне і для вірної оцінки сучасного знання і техніки, і для створення настільки необхідної, особливо у нас, наступності наукової творчості, розуміння значення і неперервності наукової роботи». За останні півстоліття українські історики науки досягли певних успіхів. Ними проаналізовано становлення багатьох важливих галузей природознавства і техніки, доведено до широкого загалу відомості щодо життя і творчості видатних діячів вітчизняної науки, розкрито основні тенденції розвитку науки і техніки в Україні, створено низку підручників для вищої школи, що знаходять використання в освітянській практиці. Проте еволюцію наукового знання не можна вивчати в окремій країні без врахування його світової історії. Саме про інтеграцію зусиль істориків науки різних країн для створення єдиної панорами розвитку знань у світовому контексті йшлося на науковому форумі, що відбувся в Афінах у травні 2010 р. Ідея створення єдиного європейського підручника з історії науки і техніки належить учасникам Програми з історії, філософії та дидактики науки і техніки (History, Philosophy and Didactics of Science and Technology — HPDST). Проект організації названої Програми виник завдяки ініціативі двох окремих, але близьких за предметом дослідження команд: з історії та філософії науки і техніки та з дидактики науки. Метою їх об’єднання стало визнання необхідності посилення міждисциплінарних зв’язків у сфері науки та сприяння кращому розумінню її значення серед різних прошарків суспільства. Нині HPDST виступає як діюча програма Інституту новогрецьких досліджень Національної грецької дослідницької фундації у співробітництві з Лабораторією наукової освіти, епістемології та технології навчання (Laboratory of Science Education, Epistemology and Educational Technology — ASEL) Афінського університету. Робота проводиться за фінансової підтримки Сьомої рамкової програми (проект «Гефест»). За час, що пройшов від 2000 року (року заснування проекту), спільна команда з історії, філософії та дидактики науки і техніки (ІФДНТ)

150

стала однією з найуспішніших у Південно-Західній Європі, що підтверджується переліком проведених нею наукових та науково-організаційних заходів. Так, було опубліковано два оглядових наукових бюлетеня (грецькою та англійською мовами); регулярно видається регіональний інформаційний бюлетень; надруковано 21 книгу (грецькою, англійською, французькою та китайською мовами); вийшло три спільних випуски міжнародного журналу та 250 статей із запланованої тематики; завершено 13 дослідницьких проектів за участю грецьких та європейських партнерів; створено науковий музей; організовано 14 симпозіумів та конференцій; працює літній семінар; відкрито спеціальний сайт в Інтернеті (http://www.hpdst.gr). У ході виконання програми ІФДНТ відмічено певні недоліки: слабка активність у справі мобілізації наукових ресурсів, нестача досвіду у сферах музеєлогії та публічних наукових комунікацій, недостатній рівень формування європейського стратегічного партнерства. Проте в цілому результати роботи програми є досить показовими. Останньою акцією Програми з історії, філософії та дидактики науки і техніки стала скликана нею міжнародна конференція «Історія науки у практиці», що відбувалася з 6 по 9 травня 2010 р. в Афінах. Як випливає з назви конференції, її метою було виявлення можливостей введення історії науки у практику, зокрема викладацьку та популяризаційну. Основна увага конференції приділялась наступним темам: розглядання можливості створення загального європейського посібника з історії науки; використання історії науки при формальному і неформальному навчанні науці; дослідження епістемологічних проблем при навчанні історії науки; оцінка того, що може запропонувати публіці музей історії науки; обговорення зберігання сучасної наукової спадщини. Незважаючи на те, що через загальногрецький страйк 5 травня аеропорт в Афінах був закритий, більша частина учасників змогла взяти участь у конференції, програма якої проходила згідно наміченого плану; 9 травня учасникам була запропонована цікава екскурсія до обсерваторії. На конференції було розглянуто широкий спектр питань, здебільшого пов’язаних із застосуванням історико-наукових знань у сфері викла-

Science and Science of Science, 2010, № 3

дання. Своє бачення однієї з основних проблем, намічених для обговорення — створення спільного європейського підручника з історії науки, представив Міхал Коковські з Інституту історії науки Польської академії наук. На його думку, зараз дійсно не існує єдиного збалансованого підручника, оскільки кожна нація створює подібний твір з перевагою власного матеріалу. При написанні спільної європейської історії науки на авторський колектив чекають труднощі не тільки при визначенні релевантності численних даних, а й при вирішенні питання щодо доцільності визнання існування «загальної» та «національної» науки. Проте ідея варта здійснення, оскільки кожна нація недостатньо знайома з історією науки інших країн. Створення загальноєвропейського підручника допоможе виявити малознайому для всієї європейської спільноти інформацію і скорегувати оцінку локальних наукових досягнень. Цю ж тему розвивав Константінос Ніколантонакіс із Західномакедонського університету. Він зазначив, що фраза «Наука є переважно західним феноменом» стала постулатом для сучасних ідеологів й характеризується як «євроцентричне сприймання науки». Згідно такого постулату арабська наука вважається простим зберігачем наукових досягнень давньої Греції. За допомогою конкретних прикладів з галузі математики доповідач показав, що латинська наука не могла сприйматися у Центральній Європі без серйозної трансмісії через арабські наукові тексти, і тому арабська наукова думка повинна зайняти важливе місце у загальноєвропейському підручнику з історії науки. Професор Світлана Руда, виступаючи від Центру ім. Г.М. Доброва, навела чималий список підручників та посібників, створених в Україні починаючи з 60-х років ХХ століття до сьогодення. Більшість названих видань віддає перевагу досягненням науки і техніки, здобутим на території України, і лише «Історія фізики» Ю.О. Храмова дає збалансовану картину розвитку фізичної науки у світовому аспекті. У матеріалі Лілії Пономаренко та Алли Литвинко йшлося про створений ними інноваційний курс «Історія розвитку фізичних уявлень», який викладається впродовж 8 років у Національному технічному університеті України. На думку авторів, активне використання матеріалів курсу допомагає майбутнім студентам та інженерам засвоювати матеріал у контексті світової науки. Як випливає з доповіді Галини та Віталія Горохових з Інституту філософії Російської академії наук та Інституту технологічної оцінки та системного аналізу Інституту техніки у Карлсруе

(Німеччина), в Росії з 2006 року аспіранти першого року навчання всіх спеціальностей пишуть реферати з історії обраної галузі науки і складають іспит з філософії науки. Представлена доповідь була виконана за підтримки проекту «Технологія у знаннєвому суспільстві » Російського фонду фундаментальних досліджень. Оригінальний метод, запозичений з наукознавства, який допомагає у викладанні істориконаукових дисциплін, був представлений Ерікою Лазаровою з Відділення історії науки Болгарської академії наук. З кінця 90-х років ХХ століття співробітники відділення проводять у життя відеоінтерв’ювання провідних болгарських вчених, що дозволило створити унікальний відеоархів. Відеоматеріали, що утворюють живу енциклопедію сучасної болгарської науки, дуже допомагають при викладанні історії науки і техніки. Крізь усі вищезазначені основні напрями роботи конференції червоною ниткою проходило прагнення організаторів до посилення міждисциплінарних контактів, враховуючи дослідження в галузі історії природознавства, соціальних наук та мистецтва. Доповідь Світлани Гапоченко та Андрія Мамалуя була присвячена використанню естетичних принципів в історії фізики. Вони стверджували, що сучасна парадигма вищої інженерної освіти повинна базуватися на основі гармонічної взаємодії між наукою, культурою і технікою. Катерина Гамалія (Мистецький інститут художнього моделювання та дизайну, Київ) навела приклад історичної дисципліни синтетичного характеру, вказавши на історію садово-паркового мистецтва, в якій відомості зі сфери мистецтва та науки прирівняні у своєму значенні. Садово-паркові ансамблі займають важливе місце у культурній спадщині людства як пам’ятки минулих епох, виразники художнього стилю періоду їх створення, а також як наочний результат практичного застосування наукових знань з галузей філософії, математики, механіки, біології, агрономії, будівельної техніки. Синтетичний характер садово-паркового мистецтва виступає при вивченні його історії починаючи з давніх часів. Отже, історія садово-паркового мистецтва може стати одним із розділів підручника із загальної історії науки, а також самостійним курсом при викладанні у спеціальних вищих навчальних закладах різного профілю — біологічних, аграрних, будівельних, мистецьких. Програма ІФДНТ планує подальше розширення авторського колективу для створення єдиного європейського підручника, проведення наступних наукових форумів, видання нових статей та книг з історії науки і техніки. С.П. Руда, д-р істор. наук

Наука та наукознавство, 2010, № 3

151

Розширена вчена рада Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва

7 вересня 2010 р. відбулася розширена вчена рада Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, в роботі якої брала участь делегація вчених з Інституту історії природознавства і техніки ім. С.І.Вавилова Російської академії наук. До неї входили: Ю.М.Батурін — директор інституту, льотчиккосмонавт, Герой Російської Федерації, доктор юридичних наук, професор; С.В.Клименко — доктор фізико-математичних наук, головний науковий співробітник інституту, професор В.М.Заіка — завідувач науково-технічного відділу Науководослідного інституту трансплантології та штучних органів Мінздраву Росії. З доповідями виступили: Ю.М. Батурін на тему «Цикли розвитку космонавтики»; С.В. Клименко, доповідь якого була присвячена проблемі візуалізації віртуального оточення, технології, що може суттєво вплинути на розвиток інститутів історії природознавства і техніки; І.Д. Дячук (кандидат філософських наук) на тему «Геостратегічний підхід до планування космічної діяльності в Україні». Було домовлено підписати Договір про співробітництво ЦДПІН ім.Г.М.Доброва НАН

України та Інституту історії природознавства і техніки ім. С.І.Вавилова РАН, підкреслено необхідність визначення спільних перспективних проектів. О.Ю. Колтачихіна, канд. істор. наук

152

Science and Science of Science, 2010, № 3

До 100-річчя з дня народження Субрахманьяна Чандрасекара

У цьому році виповнюється 100 років з дня народження американського астрофізика, Нобелівського лауреата (1983) Субрахманьяна Чандрасекара. Ним отримані значні результати в теорії еволюції та внутрішньої будови зір, зоряних атмосфер, зоряної динаміки, теорії чорних дір, теорії переносу випромінювання в атмосферах зір та планет [1—4]. У 1931—1932 рр. він опублікував перші статті з будови білих карликів. На основі точного рівняння стану для повністю виродженого газу встановив граничну масу білого карлика (межа Чандрасекара). У 1939 р. С.Чандрасекар в монографії «Вступ до вчення про будову зір» [2] виклав теорію внутрішньої будови зір, розглянув фізичний стан речовини, випромінювання всередині зір та проблему хімічного складу внутрішніх областей зір.

Вчений сформував ряд основних задач теорії переносу випромінювання в атмосферах зір та планет і отримав розв’язок складних інтегрально-диференціальних рівнянь. Він розрахував таблиці основних функцій, що описують поле випромінювання, отримав перші оцінки коефіцієнта поглинання від’ємного іона водню, що є основним джерелом непрозорості в атмосферах зір проміжних класів [4]. На основі класичної механіки С.Чандрасекар створив теорії зоряної динаміки. Він розробив апарат теорії чорних дір і використав його для перевірки стійкості даних об’єктів. «Чорні діри, — висловився С.Чандрасекар під час виступу у Нобелівському комітеті, — є найдосконалішими об’єктами, що існують у Всесвіті. Оскільки загальна теорія відносності дає для їх опису одне двопараметричне сімейство єдиних рішень, вони є одночасно і найпростішими об’єктами» [5, с.506]. У 1983 р. С.Чандрасекар був нагороджений Нобелівською премією з фізики «за теоретичні дослідження фізичних процесів, які відіграють важливу роль в будові та еволюції зір». Крім того, він отримав золоту Брюсовську медаль Тихоокеанського астрономічного товариства (1952), золоту медаль Королівського астрономічного товариства в Лондоні (1953), медаль Румфорда Американської академії наук та мистецтв (1957), Королівську медаль Лондонського королівського товариства (1962), національну медаль «За наукові досягнення» Національного наукового фонду (1966) та премію Денні Хейнемана Американського фізичного товариства (1974).

1. Чандрасекхар C. Принципы звездной динамики / Чандрасекхар C. — М.: Изд-во иностр. литры, 1948. 2. Чандрасекхар C. Введение в учение о строении звезд / Чандрасекхар C. — М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1950. 3. Чандрасекар C. Математическая теория черных дыр / Чандрасекхар C. — В 2 ч. — М.: Мир, 1986. 4. Чандрасекхар C. Перенос лучистой энергии / Чандрасекхар C. — М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1953. 5. Чандрасекар С. О звездах, их эволюции и устойчивости / Чандрасекхар C. // Успехи физ. наук. — 1985. — Т. 145, вып. 3. — С. 489—506. Ол. Ю. Колтачихіна

Наука та наукознавство, 2010, № 3

153

Рецензії Форсайт — инструмент технологической политики для экономики знаний Гапоненко Н.В. Форсайт. Теория. Методология. Опыт: монографія. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2008. — 239 с.

По-видимому, по причине все еще недостаточно интенсивных научных контактов и совершенно неудовлетворительного уровня обмена научной литературой между Россией и Украиной в нашей стране остался почти не замеченным выход в 2008 году в московском издательстве «ЮНИТИДАНА» небольшой, но весьма примечательной книги Н.В.Гапоненко о методологии форсайтных исследований. И все же, пусть с некоторым опозданием, следует, по нашему мнению, привлечь к ней внимание научной общественности. О Форсайте пишут сейчас много. Настолько много и нередко так противоречиво, что даже среди тех, кто непосредственно занимается подобными исследованиями, порой возникает сомнение: а что же это в конце концов такое. Ведь фактически любой семинар, на котором обсуждаются перспективы развития науки и технологий, нередко гордо именуют Форсайтом, даже если его работа ни к чему не приводит и ничем конструктивным не заканчивается. Особенностью книги Н.В.Гапоненко является то, что к предмету разговора она подходит широко, пытаясь осмыслить место и роль Форсайта в контексте современных представлений о закономерностях мирового развития и построения общества и экономики, базирующихся на знании. Поэтому первый раздел книги посвящен теории сложности, эволюции и хаоса. Убедительно демонстрируя, что экономику и общество следует рассматривать как сложную динамическую адаптивную систему и соответственно принять к сведению совершенно иное, чем было общепринято ранее, представление о детерминизме и характере причинно-следственных связей в процессах общественного развития, автор подводит читателя к пониманию форсайтных исследований как одного из проявлений синергетической самоорганизации общества (таких формулировок мы не находим в книге, но логика изложения непременно подводит читателя к данному заключению). В этой связи совершенно по-иному звучит проблема осуществимости получаемых в резуль-

154

тате форсайтных исследований прогнозов и выбора одного из нескольких возможных альтернативных направлений развития. Форсайт — это одна из форм осознания обществом своих возможностей и перспектив, которые могут реализоваться только при условии, если сам процесс их поиска и формулирования непосредственно сливается с процессом их реализации. Вовлеченность в сам процесс Форсайта позволяет очертить и ис следовать согласованное видение перспектив развития, вы страивать сети в процессе самоорганизации, которые позволи ли бы быстро трансформироваться и адекватно отреагировать на новые вызовы. Это то, что Эрих Янч называл самоосуществляющимся или самореализующимся прогноScience and Science of Science, 2010, № 3

зом. Заметим, что такое понимание особенности и задач технологического прогнозирования этот классик научной прогностики сформулировал еще в конце шестидесятых годов прошлого века. В этой связи несколько странно выглядит убежденность автора монографии, что весь прошлый опыт прогнозирования и исследования будущего до последнего времени базировался на механистической парадигме и при этом игнорировалось взаимодействие и взаимное влияние движущих сил. Ведь именно такому взаимодействию и взаимному влиянию посвящено немало работ, в частности Г.М.Доброва и созданной им школы науковедов. Да, современные достижения теории сложных адаптивных систем дают нам новое видение этих проблем и новые возможности их решения, но все же стоит воздать дань уважения и «плечам гигантов», стоя на которых, мы можем видеть дальше. Во втором разделе автором показано, как трансформируются роль, миссия Форсайта, его методологические основы с изменени ем условий эволюции, с трансформацией модели политики и принятия решений. Модель политики меняется при переходе к новому долгосрочному циклу с тем, чтобы стать адекватной новым усло виям развития. Форсайт является частью этих изменений. На сегодняшний день можно уже выделить три поколения Форсайта. Автором показаны конкретные изменения, которые произошли в мо дели политики и модели Форсайта первого, второго и третьего поколений, сформулированы ключевые задачи, отличительные характеристики Форсайта экономики знаний, очерчены те вызовы, ко торые поставлены перед методологией Форсайта новыми условия ми эволюции, и тот вектор трансформации методологических основ Форсайта, который задается этими вызовами. Это весьма интересный материал, хотя, на наш взгляд, в нем все же недостаточно освещена особая роль английской программы Форсайт, давшей имя такого рода исследованиям. Третий раздел посвящен инструментарию Форсайта. Методы и модели, используемые в программах Форсайта, разнообразны. Имеющийся на сегодняшний день инструментарий Форсайта в значительной степени был разработан корпоративным, военным и аэрокосмическим секторами 10, 20, 30 и даже 40—50 лет назад. Достаточно долго он служил надежно и указанным выше секторам, и позже гражданским секторам экономики. Однако за последние 10 лет сами методы Форсайта вступили в этап трансформации, чтобы быть адекватными новым условиям эво люции и новой миссии Форсайта. В третьем разделе показана также миссия различных методов в про граммах Форсайта и как она меняется в Форсайте экономики зна ний,

исследованы история и этапы эволюции различных методов, область их использования и ограничения, заложенные в каждом методе. Вряд ли можно утверждать, что данная тема полностью исчерпывается описанными в этом разделе методами и возможностями их использования. Тем более, что при практической организации форсайтных исследований (так это было, к примеру, при организации работы в рамках Государственной программы прогнозирования научно-технологического и инновационного развития Украины) мы неоднократно убеждались, что не так просто уложить их в «прокрустово ложе» подобных абстрактных классификаций. Но прочтение данного раздела, несомненно, будет полезным для изучающих данную проблематику. В четвертом разделе автором показано, как можно комбинировать различные методы в национальных программах Форсайта на примере программы для исследования перспектив развития нанотехнологий. Сложность самой задачи использования этих методов для исследования перспектив развития нанотехнологий обусловлена двумя моментами: — во-первых, на сегодняшний день использование Форсайт-методов сугубо для исследования перспектив развития на нотехнологий находится на начальном этапе, поэтому не накоплен опыт (положительный или отрицательный) в области методологии. Ранее нанотехнологии в Форсайт-программах рассматривались как одна из областей развития науки и технологий, то есть не учитывалась специфика этой области; — во-вторых, нанотехнологии относятся к быстро развивающимся и междисциплинарным областям науки и техноло гии. Кроме того, одни и те же научные прорывы могут быть использованы в различных отраслях и секторах экономики, в различных наноприложениях, более того, возможные области применения так же, как и возможные последствия использования нанотехнологий, еще не исследованы. Именно эти особенности нанотехнологий требуют модификации методологических подходов, с одной стороны, а, с другой стороны, именно эти методологические аспекты ос таются недостаточно проработанными не только для нанотехнологий, но и для других быстроразвивающихся областей науки и технологий. Монография ориентирована на широкий круг читателей: ученых, преподавателей вузов, студентов, аспирантов, чиновни ков центральных и региональных структур власти, руководите лей стратегических подразделений крупных компаний и малых предприятий. Прочтение ее даст несомненную пользу всем, кто интересуется этой бурно развивающейся отраслью научного знания. М.В.Оноприенко, О.С.Попович

Наука та наукознавство, 2010, № 3

155

Автори номеру Бабанін Олександр Сергійович Будзика Галина Анатоліївна Головатюк Василь Михайлович Гродзинський Дмитро Михайлович Колтачихіна Олена Юріївна Литвинко Алла Степанівна Лобанова Людмила Сергіївна Мойсеєнко Юрій Валентинович Онопрієнко Валентин Іванович Онопрієнко Михайло Валентинович Перев’язко Наталія Володимирівна Попович Олександр Сергійович Романець Ореста Володимирівна Руда Світлана Петрівна

Соловйов В’ячеслав Павлович Храмов Юрій Олексійович Храмова Вікторія Львівна

156

— —

— — —

канд. фіз.-мат. наук, завідувач сектору Національного інституту стратегічних досліджень (Київ) аспірант Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України канд. екон. наук, старший науковий співробітник Центру академік НАН України, зав. відділом Інституту клітинної біології і генетичної інженерії НАН України аспірант Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України д-р іст. наук, старший науковий співробітник Центру канд. екон. наук, старший науковий співробітник Центру здобувач Центру д-р філос. наук, професор, завідувач відділу Центру

—

канд. філос. наук, в.о. вченого секретаря Центру

—

аспірант Черкаського державного технологічного університету д-р екон. наук, завідувач міжвідомчою лабораторією МОН та НАН України канд. іст. наук, старший науковий співробітник Центру д-р іст. наук, професор, завідувач кафедри Мистецького інституту художнього моделювання та дизайну ім. Сальвадора Далі (м.Київ) д-р екон. наук, професор, заступник директора Центру д-р фіз.-мат. наук, професор, завідувач відділу Центру д-р філос. наук, зав. відділом філософії Інституту гуманітарних досліджень (м. Київ)

— — —

Science and Science of Science, 2010, № 3

ABSTRACTS D.М.Hrodzynsky Preserving Biodiversity in Ukraine and the World: An Inevitable Basis for Stable Development of Civilization The significance of biodiversity for the humanity, its condition in Ukraine and the world in the past and the present, threats to it are shown. Yu.V.Moyseyenko Marketing Complex of the Industrial Property as a Component in the Mechanism of Interactions between the Economy and the Law Issues concerning transformation of marketing complex of the Industrial Property are studied through analyzing information flows in the economy and the legal environment, for purposes of its approbation as a component in building up the mechanism of the innovation policy of the state. V.М.Golovatyuk Problems of Measurement and Evaluation of the Innovation Potential of Socio-Economic Environment The author’s concept and method for measurement and evaluation of the innovation potential of socio-economic environment is offered, which is based on theoretical and methodological approaches to measuring efficiency of science & technology potential in the context of the knowledge economy, elaborated by the Kyiv science of science school. Apart of this, specificities of links between indicators and structuring of indicators used for measurement and evaluation of the innovation potential are studied. L.S.Lobanova Leading Role of the National Academy of Sciences of Ukraine in the System for Training of Research Personnel with Higher Qualification Results of studies of the contemporary system for training of research and lecturing personnel with higher qualification in Ukraine are given, the quality of post-graduate and post-doctorate courses in various sectors of science is judged, systemic problems are outlined, originating from difficult social and economic situation in the Ukrainian science & technology sector, the leading role of the National Academy of Sciences in the system for training research and lecturing personnel is highlighted. О.V.Romanets’ Eugenics in 20s of XX Century in Ukraine The development of eugenics-based ideas in works of national scientists and researchers in medical field in 20s of XX Century is outlined. The influence of these ideas on establishing institutions in medical and genetic field in Ukraine, development of preventive medicine and establishment of sanitary and hygienic service is shown. Наука та наукознавство, 2010, № 3

157

G.А.Budzyka History of Discoveries and Earliest Research of Polar Areas of the Earth (to 100th Anniversary of Discovery of Geographic Poles) Information about the discovery of polar areas of the Earth and their earliest research is contained. The role of researchers from various countries is shown. V.L. Khramova Critical Essay of Science Philosophy of K.Poper.І. Fields of Western European philosophy of science are considered, science philosophy created by K.Popper (1902-1994) (critical rationalism, theory of growth of scientific knowledge, falsificationism) us analyzed , including its productivity, weak sides, and spreading the method of critical rationalism on the social sphere by the philosopher himself. N.V.Pereviyazko Paradigm-Based Analysis of the Phenomenon of Science Various aspects and interpretations of the notions of «scientific paradigm» and «paradigm-based foundations of science» are analyzed. A theory of fundamental paradigms that constitute the higher integral spiritual and historical constants determining the other cultural and civilization processes is offered. According to this treatment, science belongs to the anthropocentric fundamental paradigm which, accordingly, contributes in creation and changes of scientific paradigms. О.S. Babanin Development of Science & Technology Potential in the USA: Experiences for Ukraine (scientometric and economic analysis) Endogenous models of economic growth are analyzed. It’s argued that countries with higher rates of research funding have a better chance to achieve rapid growth in the total factor productivity. The performance of science & technology potential of the USA is analyzed. It’s stressed that the intensifying cooperation between enterprises and universities was launched by the Bayh-Dole Act. The American experience of engaging financial resources of industry to scientific research can be useful for Ukraine.

158

Science and Science of Science, 2010, № 3

СОДЕРЖАНИЕ НАУКА И ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ ЭКОНОМИКИ И ОБЩЕСТВА Гродзинский Д.М. Сохранение биоразнообразия Украины и мира – обязательное условие стабильного развития цивилизации .................................. 3 Моисеенко Ю.В. Маркетинговый комплекс промышленной собственности как элемент механизма взаимодействия экономики и права ............................. 12

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ НАУЧНОТЕХНОЛОГИЧЕСКОГО ПОТЕНЦИАЛА Головатюк В.М. Проблемы измерения и оценки инновационного потенциала социально-экономической среды....................... 24 Лобанова Л.С. Ведушая роль Национальной академии наук Украины в системе подготовки научных кадров высшей квалификации ......................... 46

ИСТОРИЯ НАУКИ Храмов Ю.А. 50-летний лазер: предыстория, создание, последствия ................. 59 Романец О.В. Евгеника в 20-х годах ХХ ст. в Украине ....................................... 69 Будзыка Г.А. История открытия и ранних исследований полярных областей Земли (к 100-летию открытия географических полюсов) .................................. 82

ФИЛОСОФИЯ НАУКИ Храмова В.Л. Критический очерк философии Карла Поппера.І. ....................... 91 Перевязко Н.В. Парадигмальный анализ феномена науки ............................... 109

УЧЕНЫЕ И НАУЧНЫЕ СООБЩЕСТВА Неоконченное интервью с академиком П.Г.Костюком ................................... 121 Грачев Олег Алексеевич (к 60-летию со дня рождения) ................................... 130

ЗАРУБЕЖНАЯ НАУКА. МЕЖДУНАРОДНОЕ НАУЧНОТЕХНИЧЕСКОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО Бабанин А.С. Развитие научно-технологического потенциала США: опыт для Украины (науковедческий и экономический анализ) ...................... 132

ХРОНИКА НАУЧНОЙ ЖИЗНИ ................................................................ 143 РЕЦЕНЗИИ ..................................................................................................... 154 Авторы номера ....................................................................................................... 156 Аннотации (англ.) .................................................................................................. 157

Наука та наукознавство, 2010, № 3

159

TABLE OF CONTENTS SCIENCE AND INNOVATION DEVELOPMENT IN ECONOMY AND SOCIETY Hrodzynsky D.М. Preserving Biodiversity in Ukraine and the World: An Inevitable Basis for Stable Development of Civilization. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Moyseyenko Yu.V. Marketing Complex of the Industrial Property as a Component in the Mechanism of Interactions between the Economy and the Law. . . . . . . . . . . . 12

DEVELOPMENT OF SCIENCE AND TECHNOLOGY POTENTIAL Golovatyuk V.М. Problems of Measurement and Evaluation of the Innovation Potential of Socio-Economic Environment . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Lobanova L.S. Leading Role of the National Academy of Sciences of Ukraine in the System for Training of Research Personnel with Higher Qualification . . . . . . 46

HISTORY OF SCIENCE Khramov Yu.О. 50 Years Old Laser: History, Creation, Effects . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Romanets’ О.V. Eugenics in 20s of XX Century in Ukraine . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Budzyka G.А. History of Discovers and Earliest Research of Polar Areas of the Earth (to 100th Anniversary of Discovery of Geographic Poles) . . . . . . . . . . . . 82

PHILOSOPHY OF SCIENCE Khramova V.L. Critical Essay of Science Philosophy of Konl Poper.І. . . . . . . . . . . . 91 Pereviyazko N.V. Paradigm-Based Analysis of the Phenomenon of Science . . . . . . 109

SCIENTISTS AND SCIENTIFIC COMMUNITIES Unfinished Interview with Academician P.G.Kostyuk . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Grachev Oleg Olexiyovych (to the 60th Anniversary Since the Date of Birth) . . . . . 130

FOREIGN SCIENCE. INTERNATIONAL SCIENCE & TECHNOLOGY COOPERATION Babanin О.S. Development of Science & Technology Potential in the USA: Experiences for Ukraine (analysis from science of science and economic perspective) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132

CHRONICLES OF SCIENTIFIC ACTIONS . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 REVIEWS. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Authors of the issue. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156 Abstracts (English) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157

160

Science and Science of Science, 2010, № 3