МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО № 4(70) by Alex Udovenko

МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ

НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО

№ 4(70) 2010 Виходить 4 рази на рік Заснований 1993 р.

ЗМІСТ НАУКА ТА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ І СУСПІЛЬСТВА Хребтов А.О. Науково-технічні та економічні особливості об’єктивно існуючих процесів створення інновацій в економіках повного і неповного інноваційного циклів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 Саліхова О.Б. Експорт високотехнологічних товарів України як індикатор реалізації інноваційної політики. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .14

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ Мех О.А. Науковий потенціал НАН України як ядро інтелектуального капіталу країни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .29

ІСТОРІЯ НАУКИ Кожушко Б.В., Шендеровський В.А. Юліуш Планер — першовідкривач рідких кристалів (відновлення пріоритету). . . . . . . . . . . . . . . . .41 Романець О.В. Періодизація розвитку генетики: світовий контекст. . . . . . . . . . .48

МЕТОДОЛОГІЯ І СОЦІОЛОГІЯ НАУКИ Мочалов І.І., Онопрієнко В.І. В.І.Вернадський: математика в просторі науки.. . . 60 Храмова В.Л. Критичний начерк філософії Карла Поппера. ІІ. . . . . . . . . . . . . . .70 Жабін С.О. Науково-методологічні засади інформатики як предметної галузі.. . . .87

ВЧЕНІ ТА НАУКОВІ СПІЛЬНОТИ Куріат Р.І. Наукова школа Г.С. Писаренка (до 100-річчя від дня народження). . . . 101 Колтачихіна О.Ю. Академік АН України Олексій Зіновійович Петров (до 100-річчя від дня народження). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .119

НАУКА ТА ОСВІТА Бессалова Т.В. Розвиток науково-технічного співробітництва академічної науки і вищої освіти: пошук сбалансованих форм взаємодії (90-ті роки ХХ ст.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .124

ЖИТТЯ НАУКИ ОЧИМА ВЧЕНИХ Невідкладні заходи в науці назріли. Інтерв’ю з академіком НАН України, академіком-секретарем Відділення фізики та астрономії НАН України В.М.Локтєвим . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .134 Наука і політика держави. Інтерв’ю з чл.-кор. НАН України С.М. Рябченком. . . .140

ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .150 РЕЦЕНЗІЇ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .154 Автори номеру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .159 Анотації (англ.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .160

Відповідальність за підбір, точність наведених на сторінках журналу фактів, цитат, статистичних даних, дат, прізвищ, географічних назв та інших відомостей, а також за розголошення даних, які не підлягають відкритій публікації, лягає на авторів опублікованих матеріалів. Передрукування матеріалів, опублікованих в журналі, дозволено тільки зі згоди автора та видавця. Затверджено до друку вченою радою Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України та редакційною колегією. Редактор, коректор — М.І. Київський Технічний редактор, комп’ютерна верстка та художнє оформлення — В.І. Мельніков Підписано до друку 16.12.2010 р. Формат 70х100/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 12,90. Тираж 300 прим. Зам. 10-1026. Видавництво «Фенікс». 03680, м.Київ-680, вул.Шутова,13, б. Тел.: 501-93-01 Свідоцтво ДК № 271 від 07.12.2000 р. © Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, 2010

Наука та інноваційний розвиток економіки і суспільства А.О. Хребтов

Научно-технические и экономические особенности объективно существующих процессов создания инноваций в экономиках полного и неполного инновационных циклов Описаны объективно существующие закономерности создания инноваций в процессе научно-технической и производственной деятельности, анализируются условия и возможности создания национальных экономик полного и неполного инновационных циклов. В жизненном цикле инноваций (ЖЦИ), представленном в виде последовательности генетически связанных между собой форм, обычно выделяют пять этапов (рис.1) [1—3]. Этап 1. Зарождение инновации. Происходит в процессе проведения фундаментальных научных исследований. На финише этого этапа инновация существует как результат фундаментальных исследований (научное знание, открытие, явление, закономерность). Этап 2. Прикладные научные исследования, идея проведения которых возникла как осознание возможных практических применений результатов фундаментальных исследований. В процессе прикладных исследований инновация трансформируется и приобретает все свои основные качественные и в значительной мере количественные черты, характеризующие ее полезность как объекта второй природы.

На финише прикладных исследований инновация существует в виде результатов прикладных исследований, опытных технологий, действующих моделей, экспериментальных образцов, но еще не может быть непосредственно использована (присвоена) производством. Этап 3. Качественные и количественные характеристики инновации адаптируются к требованиям (стандартам) промышленного производства. Инновация приобретает свои окончательные формы и становится принципиально приемлемой для присвоения ее уже существующим или вновь созданным производством. Этап 4. Дополнительная доработка инновации с учетом специфики существующих или создающихся производств, в результате которой происходит ее «встраивание» в конкретную производственную форму и начинается выпуск инновационной продукции либо

А.О. Хребтов

Рис.1. Простая последовательная линейная структура — этапы ЖЦИ, которые могут финансироваться коммерческими структурами

происходит освоение промышленностью инновационной технологии. Этап 5. Увеличение числа производств, освоивших инновационную технологию (выпуск инновационного продукта). По мере утверждения на рынке инновационного продукта одновременно с процессом утверждения инновации на рынке внедрение инновации превращается в трансфер высоких, наукоемких технологий, который уже не тождественен процессу внедрения инновации. Идет процесс «деинновации» продукта (технологии), превращения его (ее) в «общий технический уровень». На основе описанной выше простой последовательной линейной структуры, дающей представление о смене форм существования инновации на различных этапах жизненного цикла, в специальной литературе строятся экономические модели, призванные описать реалии инновационной экономики [2—4].

Однако более подробное рассмотрение объективно существующих процессов создания инноваций показывает, что они далеко не всегда описываются представленной на рисунке 1 простой последовательной линейной структурой. Целью настоящей работы является описание объективно существующих закономерностей создания инноваций в процессе научно-технической и производственной деятельности, а также анализ условий и возможностей создания национальных экономик полного и неполного инновационных циклов. Практика показывает, что накопление необходимого количества фундаментальных знаний (этап 1{a} на рис.2), как правило, приводит к генерации не одной, а нескольких прикладных работ, направленных на создание качественно различных объектов второй природы — инноваций {a}, {a1}, {a2}, показанных на рис.2 в виде этапов 2{a}, 2{a1}, 2{a2}.

Рис. 2. Веерная параллельно-последовательная структура — этапы ЖЦИ, которые могут финансироваться коммерческими структурами

Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ И ЭКОНОМИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ОБЪЕКТИВНО СУЩЕСТВУЮЩИХ...

В результате возникает не линейная, а веерная параллельно-последовательная структура, (далее веерная ПРП-структура), в которой этап 1{a} является общим для нескольких близких по техническому назначению, но качественно отличающихся по техническим возможностям инновационных продуктов. Необходимо отметить, что здесь и далее при рассмотрении этапа 1 жизненного цикла инновации под «совокупностью результатов фундаментальных исследований» понимается не все множество А научных данных, известных к моменту времени t2 начала этапа 2 {ai}, а только то подмножество 1{ai} множества А, которое непосредственно использовалось при проведении этапа 2 {ai}. В общем случае при создании различных инноваций (например i и j инноваций) подмножества 1 {ai} и 1 { aj} не тождественны друг другу, но в случае веерной параллельнопоследовательной структуры, изображенной на рисунке 2, прикладные исследования этапов 2{a}, 2{a1}, 2{a2} базируются на одном и том же подмножестве 1 {a}. Очевидно, что в реальной действительности может одновременно существовать большое количество веерных ПРП-структур, базирующихся на различных подмножествах 1 {ai}, и в некоторых случаях они могут взаимодействовать друг с другом. В результате такого взаимодействия возникает качественно новая веерная параллельно-последовательная кросс-структура (далее — веерная ПРПК-структура), в которой прикладные исследования 2 {c} базируются не на одном, а на двух нетождественных множествах 1 {a} и 1 {b} (рис.3). ОчеНаука та наукознавство, 2010, № 4

видно, что в общем случае в веерных ПРПК-структурах количество исходных 1 {ai} может быть и больше двух (вообще говоря, N). Веерные структуры хорошо описывают «стартовый» случай создания на основе идеи, возникшей в результате фундаментальных исследований, нового технического направления (например начало создания лазерной техники или начало создания технических устройств на основе высокотемпературных сверхпроводников), но наряду с ними в реальной научно-производственной деятельности реализуются и качественно другие последовательно-параллельные ϕ-структуры (рис.4). В отличие от веерных в после довательно-параллельных ϕ-структурах зарождение «новой» инновации происходит не на этапе 1 {a}, а в результате (вследствие) практической деятельности по созданию «предыдущей» инновации (после окончания этапов 3 {ai} или 2 {ai}). В этом случае для реализации возникшей идеи необходим возврат (ϕ-переход) на более ранние этапы жизненного цикла ( 2 {ai} или 1 {ai}). В зависимости от вида ϕ-перехода различают три типа ϕ-структур (рис.5). 1. ϕ-структура первого типа: [ϕ-переход 3 {ai} => 2 {ai} ]. Особенность ϕ-структур первого типа заключается в том, что при создании новой инновации не требуется расширения подмножества 1 {ai}. При разработке «последующей» инновации используются результаты этапа 2 {ai} «предыдущей» инновации, а все качественные и частично количественные отличия между «предыдущей» и «последующей» инновацией возникают на этапе 2 {aj}.

А.О. Хребтов

Рис. 3. Веерная параллельно-последовательная кросс-структура — этапы ЖЦИ, которые могут финансироватся коммерческими структурами

Рис. 4. Последовательно-параллельная φ-структура Этапы ЖЦИ, которые финансируются: — коммерческими структурами; — инновационными фондами

Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ И ЭКОНОМИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ОБЪЕКТИВНО СУЩЕСТВУЮЩИХ...

Рис. 5. Последовательно-параллельные φ-структуры: 1-го типа: 3{ai}=>2{aj}; 2-го типа: 2{ai}=>1{aj}; 3-го типа: 3{ai}=>1{aj}. Этапы ЖЦИ, которые финансируются: — коммерческими структурами; — инновационными фондами; — венчурными компаниями

2. ϕ-структура второго типа: [ϕ-переход 2 {ai} => 1 {aj}] В ϕ-структурах второго типа реализация идеи новой инновации требует проведения дополнительных фундаментальных исследований (этап 1 {a3}). Однако необходимо отметить существенную разницу фундаментальных исследований, проводимых до ϕ-перехода, на этапе 1 {a}, и после ϕ-перехода, на этапе 1 {a3}. Если фундаментальные исследования этапа 1 {a} носят общеобразовательный, «безадресный » характер, то исследования этапа 1 {a3}, оставаясь по сути фундаментальными, тем не менее имеют четко выраженную ориентацию на создание научной базы, необходимой для проведения совершенно определенных прикладных исследований этапа 2 {a3}. Наука та наукознавство, 2010, № 4

3. ϕ-структура третьего типа: [ϕ-переход 3 {ai} => 1 {aj}]. В ϕ-структурах третьего типа идея новой инновации формируется уже после этапа 3 {ai}, но так же, как и в ϕ-структурах второго типа, реализация идеи новой инновации требует проведения дополнительных фундаментальных исследований (этап 1 {a4}). Как и в случае веерных структур, в реальной научно-производственной деятельности одновременно реализуется множество ϕ-структур, базирующихся на различных подмножествах 1 {ai} множества А, и в случае взаимодействия ϕ-структур могут возни кать последовательно-параллельные ϕ-кроссструктуры (рис. 6).

А.О. Хребтов

Рис. 6. Последовательно-параллельная φ-кросс-структура. Этапы ЖЦИ, которые финансируются: — коммерческими структурами; — инновационными фондами; — венчурными компаниями

В ϕ-кросс-структурах идея инновации {c} зарождается на основе результатов, полученных соответственно на этапах 3 {a1}, 3 {b1} и 2 {a1}, 2 {b1} в процессе создания инноваций {a1} и {b1}, а ее реализация — путем последующего перехода на этапы 2 {c} или 1 {c}. Причем при переходе на этап 2 {c} подмножество 1 {c} представляет собой сумму подмножеств 1 {a} и 1 {b} , а при переходе на этап 1 {c} — подмножество 1 {c} =1 {a} +1 {b} + 1 {c+}, где : 1 {c+} — множество результатов, полученных при дополнительных фундаментальных исследованиях, проведенных для научного обеспечения этапа 2 {c}.

Необходимо отметить, что, кроме описанных выше трех ϕ-структур, базирующихся на переходах первого [3 {ai} => 2 {aj} ], второго [ 2 {ai} => 1 {aj}] и третьего [ 3 {ai} => 1 {aj}] типов, возможен еще один переход четвертого типа [ 4 {ai} => 3 {ai}] (рис.7). Но этот переход не относится к «инновационнообразующим», так как при его реализации не происходит создания качественно нового продукта или технологии. Переход [ 4 {ai} => 3 { ai}] описывает не инновационный процесс, а процесс трансфера технологий. Этот чрезвычайно распространенный процесс очень важен для технического развиScience and Science of Science, 2010, № 4

НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ И ЭКОНОМИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ОБЪЕКТИВНО СУЩЕСТВУЮЩИХ...

тия (повышения технического уровня) стран и территорий, но прямого отношения к созданию инноваций не имеет. Создание инноваций и их трансфер — процессы качественно различные. В результате инновационного процесса ( на этапах 1 {ai} — 3{ai} ) происходит создание интеллектуальной собственности. В результате трансфера технологий создается новая собственность, но эта вновь созданная собственность не является интеллектуальной. В рамках трансфера технологий интеллектуальная собственность передается, но не создается. Можно сказать, что интеллектуальная собственность создается исключительно в рамках инновационного процесса и основной

качественной отличительной характеристикой инновационного процесса есть создание интеллектуальной собственности. Использование рассмотренных выше семи базовых структурно логичес ких схем позволяет исчерпывающим образом описать любой реализующийся в объективной действительности процесс создания инновации в экономиках полного инновационного цикла, поскольку любая «история создания инновации» либо представляет собой одну из базовых схем, либо может быть описана их конечной последовательной комбинацией. Способность национальной экономики обеспечивать на практике реализацию базовых структурно-логических схем создания инноваций характеризует степень инновационности эконо-

Рис. 7. ϕ-структуры: 1, 2, 3 — инновационные процессы; 4 — процесс трансфера технологий. Этапы ЖЦИ, которые финансируются: — коммерческими структурами; — инновационными фондами; — венчурными компаниями

Наука та наукознавство, 2010, № 4

А.О. Хребтов

мики значительно лучше и глубже, чем какая-либо статистика «о доле инновационного продукта в ВВП». Инновация всегда конкретна, строго определена и представляет собой либо создание принципиально нового, либо качественное улучшение существующего продукта или технологического процесса. Поэтому инновация всегда может быть отнесена согласно классификатору к определенному виду экономической деятельности и, соответственно, характеризует (отражает) инновационную активность по данному виду экономической деятельности. Можно без умаления общности считать, что любая страна, способная обеспечить реализацию описанных выше схем создания инноваций полного цикла по всем без исключения видам экономической деятельности, будет инновационно самодостаточной, а ее экономика может быть охарактеризована как абсолютно инновационная (далее — инновационная экономика А-типа). Однако рассмотрение с этой точки зрения реально существующих экономик высокоразвитых стран показывает, что ни одна из них не может обеспечить реализацию базовых структурнологических схем одновременно по всем направлениям экономической деятельности. Условия полного инновационного цикла одновременно успешно осуществляются только для нескольких видов (не более 10—30 видов на уровне подклассов КВЭД) экономической деятельности, а в остальных направлениях вследствие невозможности выполнения этапов 1 {ai}, 2 {ai} «стартовых» веерных структур (отсутствие научных кадров, необходимого оборудования, инфраструктуры, ресурсов) реализу-

ются либо неполные инновационные циклы, либо трансфер технологий. Для развивающихся стран вследствие отсутствия научных кадров, фундаментальной и прикладной науки необходимого уровня этапы 1 {ai} и 2 {ai} являются еще более критичными (невозможными для реализации). Как правило, «стартовые» веерные структуры в этих странах не реализуются. Наиболее доступной и поэтому чаще всего встречающейся инновационной формой в развивающихся странах является ϕ-структура первого типа (переход [ 3 { ai} => 2 { aj} ], но типичной для этих стран формой научнотехнического прогресса является не инновационный процесс, а трансфер технологий. Вообще, при рассмотрении вопроса об инновационном развитии какойлибо страны (или вопроса о степени инновационности ее экономики) необходимо прежде всего учитывать, что понятия «научно-технический прогресс» и «инновационное развитие» не являются синонимами. В том случае, когда научно-технический прогресс обеспечивается собственным научно-техническим потенциалом страны (научно-тех ническая база, научные и технические кадры) и реализует внедрение в производство новых наукоемких высокотехнологичных разработок, созданных научнотехническим потенциалом страны, он представляет собой инновационное развитие. Если же научно-технический прогресс в стране обеспечивается путем трансфера технологий, он не является инновационным процессом. Безусловно, трансфер техноло гий способствует научно-техническому раз витию, создает необходимую для инновационного развития научно-техничесScience and Science of Science, 2010, № 4

НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ И ЭКОНОМИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ОБЪЕКТИВНО СУЩЕСТВУЮЩИХ...

кую и технологическую базу, а в слаборазвитых странах является необходимым условием зарождения инновационного процесса, но сам по себе инновационным процессом не является. Учитывая, что даже страны—ли деры инновационного развития не могут обеспечить реализацию базовых структурнологических схем одновременно по всем направлениям экономической деятельности, становится очевидным, что на практике для любой отдельно взятой страны реализуется «смешанный» вариант инновационного развития, при котором по одним видам экономической деятельности создаются условия полного инновационного цикла, а в отношении других видов экономической деятельности применяется неинновационная схема трансфера технологий. Экономика стран, реализующих «смешанный» вариант инновационного развития, может быть охарактеризована как относительно инновационная (далее — инновационная экономика О-типа), а степень инновационности экономики может быть выражена коэффициентом, характеризующим уровень инновационности: К=Σni / N, где Σni — количество видов экономической деятельности, по которым в стране созданы условия реализации полного инновационного цикла; N — общее количество существующих в стране видов деятельности. Чем выше коэффициент уровня инновационности страны, тем устойчивее ее положение на рынке высоких технологий, тем больше шансов получения прибыли от трансфера наукоемких технологий в страны с более низким уровнем инновационности. Необходимость преодоления национальных ограничений, тормозяНаука та наукознавство, 2010, № 4

щих инновационное развитие (отсутствие научных кадров, финансовых ресурсов, научно-технической базы), приводит к тому, что фактически реализация структурно-логических схем полного инновационного цикла уже сейчас носит в значительной степени международный характер. При этом различные этапы жизненного цикла одной и той же инновации {aj} последовательно реализуются в различных странах различными транснациональными корпорациями, государственными организациями, фирмами, фондами, юридическими и физическими лицами, создавая в национальных экономиках фрагменты неполных жизненных циклов. Однако знакомство с существующей сегодня международной практикой показывает, что юридические права на владение инновацией принадлежат стране (фирме, транснациональной корпорации), являющейся ключевой на финальном этапе. При этом фирма, транснациональная корпорация или страна-«финалист» фактически присваивают интеллектуальную собственность, которая была создана и принадлежит предыдущим участникам инновационного процесса В будущем по мере неизбежного усиления роли международной формы реализации логических схем полных инновационных циклов это противоречие будет усугубляться, и его разрешение потребует усовершенствования как международного, так и национальных законодательств с целью защиты интеллектуальных прав всех участников инновационного процесса, поскольку неурегулированность международного и национального законодательств в области защиты интеллектуальной собственности неизбежно превратится

А.О. Хребтов

в основное препятствие на пути становления инновационной экономики. Представленные на рис. 1—7 структурно-логические схемы реализации ЖЦИ показывают, что зарождение «стартовых» инноваций возможнотолько как результат фундаментальной научно-исследовательской деятельности: в веерных структурах это происходит на этапах 1 {ai} и 2 {ai}, в веерных кросс-структурах — на этапах 1 {ai} и 2 {ai} и, дополнительно, на этапах 1 {сi} и 2 {сi}, в ϕ-структурах — на этапах 1 {ai} и 2 {ai} до ϕ-перехода. Длительность этапа фундаментальных научных исследований (этапа1 {ai}) носит принципиально непредсказуемый характер и может продолжаться от нескольких лет до нескольких десятилетий ( в отдельных случаях — столетий). Поэтому «ожидать, что частные фирмы возьмут на себя все капитальные затраты на научные исследования и разработки, не более обоснованно, чем ожидать, что их можно побудить строить все наши автострады, гарантировав компенсацию понесенных расходов (и взятого на себя риска) взиманием со всех без исключения платы за проезд. Необходимость в крупномасштабных государственных инвестициях в исследования, равно как и в строительство дорог, к настоящему времени полностью осознана» [5]. Национальные государственные научные структуры (и международные государственные научные объединения) уже сейчас играют ключевую роль на ранних этапах жизненного цикла инноваций, и в будущем эта их ключевая роль на ранних этапах ЖЦИ будет только усиливаться. В случае «стартовых» инноваций на этапах 1 {ai} и 2 {ai} в простой последовательной и веерной (см. рис. 1 и 2) струк-

турах, веерных кросс-структурах (см. рис. 3) и в φ-структурах до φ-перехода, т.е. в случаях, когда практическая значимость инновации, затраты на ее «доработку» и возможная прибыльность ее как коммерческого продукта (товара) не определены, привлечение частного капитала к финансированию инновационного процесса практически невозможно. Эти этапы ЖЦИ финансируются исключительно из государственного бюджета либо за счет средств международной научной организации, деятельность которой обеспечивается из госбюджетов стран-учредителей. Интерес и стремление к присвоению инновации путем финансирования работ по ее созданию возникают у коммерческих структур только после того, как проясняются перспективы инновации как товара. В случае «стартовых» инноваций финансирование коммерческими структурами работ по созданию инноваций в простой последовательной, веерной структурах и в веерных кросс-структурах возникает на этапах 3 {ai} и 4 {ai} ЖЦИ (заштрихованные области на рис.1—3). В случае «инициированных» инноваций, возникающих в φ-структурах после φ-переходов, финансирование инновационного процесса может и в значительной степени проводится коммерческими структурами на более ранних этапах жизненного цикла. В частности, на этапах ЖЦИ после φ-перехода 1-го типа частный бизнес нередко финансирует «инициированную» инновационную разработку в полном объеме (т.е. на всех этапах: 2 {ai}, 3 { ai} и 4 {ai} ) через коммерческие инновационные фонды и непосредственно коммерческими структурами, организующими серийный выпуск продукции и продвижение ее на рынки. Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ И ЭКОНОМИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ОБЪЕКТИВНО СУЩЕСТВУЮЩИХ...

В случае φ-переходов 2-го и 3-го типов финансирование структурами частного бизнеса «инициированных» инновационных разработок может проводиться по двум вариантам: вариант 1 — после φ-перехода этап 1 {ai} и начало этапа 2 {ai} финансируются каким-либо инновационным фондом, а затем окончание этапа 2 и этапы 3 и 4 — коммерческими структурами, тем или иным образом связанными (либо не связанными) с фундаторами фонда; вариант 2 — после φ-перехода этап 1 {ai} финансируется каким-либо фондом развития. В случае успеха этап 2 {ai} и частично этап 3 { ai } финансируется венчурными компаниями, а затем этапы 3 {ai} и 4 {ai} — коммерческими структурами, закрепляющими вывод продукта на рынок. В φ-кросс-структурах (см. рис.7) коммерческий интерес бизнес-структур к создаваемым инновациям до φ-перехода возникает на этапах 3 {ai} и 4 {ai} и этапах 3 {bi} и 4 {bi}, а после φ-переходов, как и в выше рассмотренном случае φ-структур, на этапах 1 {сi} и 2 {сi} возможна финансовая поддержка фондов, на этапе 2 {сi}, 3 {сi} и в начале этапа 4 {сi} — участие венчурного бизнеса, а на этапах 3 {ai} и 4 {ai} финансирование коммерческими структурами, организующими серийный выпуск продукции и продвижение ее на рынки. Из вышеизложенного видно, что этапы зарождения инноваций как в ЖЦИ без φ-переходов, так и в ЖЦИ, содержащих φ-переходы (на этапах до φ-переходов), финансируются исключительно из государственных бюджетов. Таким образом, зарождение инноваций, прежде всего важнейших «стартовых» инноваций, есть следствие планируемой государством (либо Наука та наукознавство, 2010, № 4

международной научной организацией, финансируемой из государственных бюджетов стран-участниц) политики научно-технического развития, реализуемой научными учреждениями национальных академий наук либо организациями, выполняющими эту функцию в национальном или международном масштабе. В условиях «смешанного» инновационно-трансферного варианта экономического развития устойчивое мировое лидерство в инновационном развитии отдельных технологически высокоразвитых стран объясняется тем, что в отличие от научного в инновационном процессе лидерство обуславливается не столько теоретическими, сколько экспериментальными результатами, уровень которых практически всецело определяется уровнем экспериментальной базы национальной науки. Поэтому ключевым звеном при создании и сохранении страной инновационного лидерства в условиях экономики О-типа является не просто наличие в стране фундаментальной науки, занимающей место «в десятке сильнейших» по крайней мере по некоторым направлениям научной деятельности, но, в обязательном порядке, существование в стране национального научного приборостроения мирового уровня, успехи которого дают возможность национальной науке получать необходимые экспериментальные результаты, формирующие направления инновационного развития. В этой связи наиболее оптимальной государственной стратегией, направленной на обеспечение устойчивого инновационного развития на длительную перспективу, для стран с относительно инновационной эконо-

микой (инновационной экономикой О-типа) в условиях «инновационного бума» следует считать стратегию, которая предусматривает: — поддержку национальных программ фундаментальных исследований, прежде всего тех, которые на-

правлены на научное обеспечение прикладных направлений; — поддержку национальных программ развития научного приборостроения как наиболее важного, ключевого фактора, способствующего зарождению и развитию инноваций на ранних этапах.

1. Янч Э. Прогнозирование научно-технического прогресса / Янч Э. — М.: Прогресс, 1974. — 586 с. 2. Методологические вопросы науковедения / Под ред. В.И. Оноприенко. — К.: УкрИНТЭИ, 2001. — 332 с. 3. Соловьев В.П. Инновационная деятельность как системный процесс в конкурентной экономике (Синергетические эффекты инноваций) / В.П.Соловьев. — К.: Феникс, 2004. — 560 с. 4. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: В 3 т. / [за ред. акад. НАН України В.М.Гейця, акад. НАН України В.П.Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б.Є.Кваснюка]. — К.: Фенікс, 2007. 5. Леонтьев В. Экономические эссе. Теории, исследования, факты и политика: Пер. с англ. / В.Леонтьев. — М.: Политиздат, 1990. — 415 с.

Получено 18.10.2010 А.О.Хребтов

Науково-технічні та економічні особливості об’єктивно існуючих процесів створення інновацій в економіках повного і неповного інноваційних циклів Описано об’єктивно існуючі закономірності створення інновацій в процесі науково-технічної і виробничої діяльності, аналізуються умови і можливості створення національних економік повного і неповного інноваційних циклів.

О.Б. Саліхова

Експорт високотехнологічних товарів України як індикатор реалізації інноваційної політики Оцінено сучасний стан виробництва та експорту високотехнологічних товарів України. Обґрунтовано доцільність індивідуального підходу у державному регулюванні та стимулюванні випуску національних високотехнологічних продуктів. Індикаторами ефективності новаторської діяльності, досягнутого рівня технологоємкості промисловості, результативності витрат державного бюджету та приватного капіталу на розви-

ток інновацій є масштаби виробництва та експорту високотехнологічних товарів країни. Вони є також невід’ємною складовою статистичного інструментарію оцінювання наслідків реалізації

Science and Science of Science, 2010, № 4

ЕКСПОРТ ВИСКОТЕХНОЛОГІЧНИХ ТОВАРІВ УКРАЇНИ ЯК ІНДИКАТОР РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ...

національної інноваційної стратегії та правильності обраних пріоритетів. Негативні динамічні зміни цих параметрів сигналізують про необхідність перегляду механізмів державного регулювання та стимулювання створення передових технологій, враховуючи нові потреби, невдачі або нові можливості задля досягнення наміченої цілі. Незважаючи на значимість даної проблеми, в Україні дотепер немає офіційної позиції відносно того, що являє собою високотехнологічна виробнича сфера країни, який реальний стан тих господарюючих суб’єктів, котрі до неї належать, які вітчизняні високотехнологічні товари постачаються на світовий ринок тощо. Через це науковці, досліджуючи дану проблематику та зазнаючи брак офіційної статистичної інформації, надають неоднакові кількісні оцінки масштабів виробництва та експорту високотехнологічних товарів України [1—3]. Неоднозначність в оцінці ресурсів та результатів ключових дійових осіб високотехнологічної сфери унеможливлює ефективне регулювання їх діяльності на шляху створення національного високотехнологічного продукту та виходу з ним на світовий ринок. З метою вирішення цієї проблеми ДП «Державний інститут комплексних техніко-економічних досліджень» (ДП ДІКТЕД) Мінпромполітики України спільно з фахівцями Мінпромполітики та Держкомстату протягом останніх кількох років здійснює роботи зі створення науково-методичного та інформаційно-статистичного інструментарію моніторингу та оцінювання високотехнологічної виробничої сфери України. В їх основу покладено аналіз багаторічного світового досвіду (як міжнаціонального, так і національНаука та наукознавство, 2010, № 4

ного) щодо методології агрегування товарів та видів діяльності за рівнем технологоємкості, системного статистичного спостереження і оцінки соціально-економічних наслідків від застосування передових промислових технологій та випуску високотехнологічних товарів [4, 5]. Плодом цієї спільної праці стала розробка Методики ідентифікації українських високотехнологічних промислових підприємств (затверджено Наказом Мінпромполітики України № 80 від 08.02.2008 р.) та форми № 1-технологія «Обстеження потенціалу виробництва високотехнологічної промислової продукції за період 2005—2007 рр.» (затверджено Наказом Держкомстату України № 207 від 23.06.2008 р.). Проведене Держкомстатом суцільне статистичне обстеження виробників промислової продукції за ф.№ 1-технологія дозволило вперше оцінити стан вітчизняних виробників високотехнологічних товарів, виявити детермінанти їх випуску та створення доданої вартості. Оцінка реального техніко-економічного та інноваційного рівня господарюючих суб’єктів обробної промисловості зумовила внесення коригувань у розроблену методику [6]. Для того, щоб встановити реальний обсяг виробництва і зовнішньої торгівлі України тими товарами, які на світовому ринку вважаються високотехнологічними, ДП ДІКТЕД адаптував High Technology Products List — SITC Rev. 3 (єдиний міжнародний стандарт у цій сфері [7, 8]) до Українського класифікатора товарів зовнішньоекономічної діяльності. У результаті сформовано Перелік високотехнологічних товарів (далі — Перелік), що складається з 9 категорій та налічує 314 номенкла-

О.Б. Саліхова

турних позицій за 6- та 10-значними кодами УКТ ЗЕД. Крім того, складений Перелік було гармонізовано з Номенклатурою промислової продукції (НПП) — статистичною класифікацією продукції промисловості України. (Для зручності далі у тексті прийнято наступні скорочення: ВТТ — високотехнологічні товари, ВТПр — високотехнологічна продукція). Для того, щоб встановити, в яких масштабах і яку саме високотехнологічну продукцію з Переліку виробляють вітчизняні господарюючі суб’єкти, основний вид діяльності котрих належить до тих промислових секторів, що в індустріально розвинених країнах вважаються високотехнологічними, нами було поєднано первинні дані форми № 1-технологія та дані Державної митної служби України. Серед 7639 респондентів, що взяли участь в анкетуванні (коефіцієнт охоплення складає 0,853), виявився 331 господарюючий суб’єкт, основний вид діяльності яких належить до п’яти високотехнологічних секторів: фармацевтичного виробництва; виробництва офісного устаткування та електроннообчислювальних машин; виробництва апаратури для радіо, телебачення та зв’язку; виробництва медичної техніки, вимірювальних засобів, оптичних приладів та устаткування, годинників; виробництва літальних апаратів, включаючи космічні. До речі, Держкомстату України за ф.№ 1-підприємство звітуються 396 господарюючих суб’єктів, діяльність яких пов’язана з вищезазначеними секторами (24 повідомили, що не працювали у 2007 р.). Таким чином, 89% вітчизняних виробників високотехнологічних секторів взяли участь в опитуванні. З них 132 респондента по-

відомили про випуск ВТТ, а 69 — про їх поставки іноземним споживачам. Проте лише 122 з них підтвердили випуск ВТПр і 65 — її експортування, надавши відповідні коди за НПП та УКТ ЗЕД з Переліку. Таким чином, лише 37% українських господарюючих суб’єктів високотехнологічних секторів випускають товари, що визнані на міжнародному ринку як високотехнологічні. При цьому кумулятивна виручка від реалізації продукції цих підприємств складає 58,2% загального показника респондентів високотехнологічної сфери. Аналіз первинних даних 122 виробників ВТПр показав, що їх діяльність в значній мірі зосереджена на виробництві саме цієї продукції: середньозважена виручка від її реалізації складає 59,5% їх кумулятивної виручки, а 48,9% виробленої ВТПр (у вартісному вимірі) експортується. Однак ці пропорції значно відрізняються навіть на такому вузькому колі респондентів. Так, у 20 представників дослідженої групи частка випуску ВТПр не перевищує 10%, в той час, як у 50 — сягає 90% і вище (рис.1). Що стосується експортування власної ВТПр, у половини виробників цей показник не вище 30%, в інших — складає майже весь обсяг виробництва (рис.2). Слід зазначити, що високотехнологічна продукція виробляється не лише на тих підприємствах, основний вид діяльності яких належить до вищезазначених п’яти секторів. Аналіз даних респондентів показав, що у 2007 р. випуск ВТПр за номенклатурою Переліку здійснювали 234 господарюючі суб’єкти. Їх внесок у загальні економічні результати українських виробників дуже незначний. У загальній виручці від реалізації промислової продукції частка тих, хто виробляє щонайменше один вид ВТТ, складає лише 4,1%. Не Science and Science of Science, 2010, № 4

ЕКСПОРТ ВИСКОТЕХНОЛОГІЧНИХ ТОВАРІВ УКРАЇНИ ЯК ІНДИКАТОР РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ...

Рис. 1. Частка ВТПр у загальному обсязі реалізації продукції респондентів високотехнологічного сектору

Рис. 2. Частка експорту ВТПр, виробленої респондентами високотехнологічного сектору

Джерело: складено ДП ДІКТЕД за даними ф. № 1-технологія

дивно, адже половина всієї виручки промисловості України припадає на тих, хто здійснює металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів (29,7%), а також виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів (20,7%) [9, с.6]. Отже, інформація, отримана за ф.№1-технологія, свідчить про те, що в Україні фактично лише 3% господарюючих суб’єктів випускають високотехнологічні товари. Причому майже половина цих виробників належать до галузей промисловості, які формально не є високотехнологічними. Примітно, що серед останніх багато підприємств, чия діяльність зосереджена саме на випуску ВТПр, яка постачається зарубіжним партнерам (рис. 3, 4).

До них належать: ВАТ «Веркон», ДП «Виробниче об’єднання «Київприлад», ВАТ «Запорізький завод високовольтної апаратури», ДАХК «АРТЕМ», ВАТ «Топаз», ЗАТ НВП «Макіївський завод шахтної автоматики», ВАТ «Більшовик», ВАТ «Електроприлад», ЗАТ «Фінпрофіль», Завод ДП «Електроважмаш», ТОВ «Контур», ВАТ «Завод «Екватор», ТОВ «ХК «МІКРОН», ДП «Оризон-Навігація», ВАТ «Завод «Перетворювач», ЗАТ НКМЗ, ВАТ «Електромашинобудівний завод ФІРМА «СЕЛМА», ВАТ «Сумихімпром», ВАТ «Меридіан ім.С.П.Корольова», ВАТ «Черкаський приладобудівний завод», ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбування «Зоря» — «Машпро-

Рис. 3. Частка ВТПр у загальному обсязі реалізації продукції респондентів, що не належать до високотехнологічного сектору

Рис. 4. Частка експорту ВТПр, виробленої респондентами, що не належать до високотехнологічного сектору

Наука та наукознавство, 2010, № 4

О.Б. Саліхова

ект», ЗАТ «КЕМЗ Зварка», ВАТ «Завод «Пуасон» тощо. Аналіз інформації щодо респондентів—виробників ВТТ, основний вид діяльності яких не є високотехнологічним, свідчить про те, що вони за своїми технікоекономічними параметрами не поступаються представникам високотехнологічних секторів, виробляючи високотехнологічну продукцію, конкурентоспроможну на зовнішніх ринках. Ще одним аргументом проти суцільного ототожнення технологічного рівня українських виробників із загальновизнаним технологічним рівнем промислового сектору, до якого вони належать, є результати діяльності окремих представників хімічної галузі (гр.24 за КВЕД). Хоча традиційно вважається, що високотехнологічна продукція — це продукція машинобудівників, у сформованому Переліку 34 номенклатурні позиції — продукти хімічної промисловості, яка формально не належить до числа високотехнологічних. В Україні, згідно опитуванню, є господарюючі суб’єкти, здатні виробляти високотехнологічні хімічні продукти (табл.1). Отримані результати підтверджують припущення про неоднорідність представників високо- та середньовисокотехнологічного секторів як з позиції наявних ресурсів, так і з точки зору результатів їх діяльності, а звідси можна зробити висновок про недоцільність використання секторального підходу при оцінюванні масштабів вітчизняного виробництва ВТПр та позиціонуванні країни на світовому ринку високотехнологічних товарів [10; 11, с.84]. Беручи до уваги той факт, що у новій агрегації промислових секторів за рівнем технологоємкості, прийнятій

Євростатом у 2009 р. [12], високотехнологічними тепер вважаються лише три напрямки: виробництво основних фармацевтичних продуктів та фармацевтичних препаратів; виробництво комп’ютерів, електронної та оптичної продукції; виробництво повітряних та космічних літальних апаратів, секторальний підхід обмине значну кількість українських виробників високотехнологічних товарів, що до них не належать. Очевидно, що високотехнологічна виробнича сфера з точки зору українських реалій — це угруповання господарюючих суб’єктів не за належністю до певного виду діяльності, а за відповідністю певній системі критеріїв, один з яких — виробництво високотехнологічних товарів. Аналіз мікрорівня переконливо доводить необхідність формування Державного реєстру високотехнологічних промислових підприємств України та здійснення адресного підходу до моніторингу і системної оцінки діяльності саме тих, хто є основою міжнародної конкурентоспроможності та національної економічної безпеки держави. Разом з тим очевидно, що господарюючі суб’єкти, які випускають високотехнологічну продукцію з Переліку, виробляють й інші товари, які також за певною системою ознак можуть вважатися високотехнологічними. Це обумовлює необхідність розробки інструментарію ідентифікації продуктів передових технологій та створення Державного реєстру високотехнологічних товарів промислового комплексу України. Деякі з респондентів— виробників ВТПр надали найменування такої продукції, коди якої не містяться у Переліку (окремі пропозиції подано у табл. 2).

Science and Science of Science, 2010, № 4

ЕКСПОРТ ВИСКОТЕХНОЛОГІЧНИХ ТОВАРІВ УКРАЇНИ ЯК ІНДИКАТОР РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ...

Таблиця 1

Окремі види діяльності, до яких належать респонденти, що надали інформацію про виробництво ВТТ Код за КВЕД респондента 24.12

24.13

24.16

24.30

Найменування продукції респондента

Виробництво барвників та пігментів Пігменти та препарати, виготовлені з них 241224 Барвники дисперсні та препарати, виготовлені на їх 241221100 основі Основні барвники та препарати, виготовлені на основі 241221300 цих барвників Прямі барвники та препарати, виготовлені на основі 241221400 цих барвників Поліетилентерефталат 241640600 Виробництво іншої основної неорганічної хімічної продукції Сполуки рiдкiсноземельних металiв (ітрію і скандію) 241355000 або суміші цих металів, сполуки церію Виробництво пластмас у первинних формах Синтетичні органічні речовини гатунків, які використовують як флуоресцентні відбілювальні 241221600 препарати Виробництво лаків та фарб Пігменти та препарати, виготовлені з них Синтетичні органічні речовини гатунків, які використовують як флуоресцентні відбілювальні препарати

24.51

Код ВТТ за SITСRev-3

53117 53111 53113 53114 57433 52595

53121

241224

53117

241221600

53121

Виробництво мила та миючих засобів, засобів для чищення та полірування Інсектициди Родентициди Дезінфекційні засоби

24.66

Код ВТТ за НПП

242011 242015 242014

59110 59149 59141

Виробництво іншої хімічної продукції для пром.цілей Кремній з вмістом не менш як 99,99 мас. % кремнію Кремній інший Фосфор

Переваги національного переліку високотехнологічних товарів, складеного виходячи з аналізу параметрів конкретного продукту, виробленого в країні, дозволять отримати реальну картину Наука та наукознавство, 2010, № 4

241311530 241311550 241311600

52223 52223 52222

віддачі ресурсів та вкладених коштів на інноваційну діяльність саме в Україні. Практика паралельного існування національного переліку та гармонізації державної статистики зовнішньої тор-

О.Б. Саліхова

гівлі високотехнологічними товарами за вимогами ОЕСР (для здійснення порівняльного аналізу) існує в країнах,

де технологічну першість покладено в основу інноваційної стратегії, серед них, наприклад, США та Китай. Таблиця 2

Пропозиції виробників щодо включення окремих товарних позицій до Державного реєстру високотехнологічних товарів промислового комплексу України Код за НПП 332065890 295623

Найменування Прилади та машини для вимірювання і контролю неелектронні інші Машини для оброблення гуми або пластмас та виготовлення продукції з цих матеріалів

332011550

Прилади та iнструменти для аеронавігації або космічної навігації

243012300

Фарби та лаки, включаючи емалі та політури, на основi поліакрилатів і полівінілів, дисперговані чи розчинені в летких органічних розчинниках

243012900

Фарби та лаки на основi синтетичних полiмерiв

312010

Апаратура електрична високовольтна

312020

Апаратура електрична низьковольтна

241314750

Пірогенний високо(нано)дисперсний діоксид кремнію: CAS (7631-86-9); EC (231-545-4)

331015200

Прилади та інструменти офтальмологічні (Синоптофор)

311010700 311010930

Електродвигуни та генератори постiйного струму потужністю більше 75 кВт, але не більше 375 кВт Електродвигуни та генератори постiйного струму інші потужністю більше 375 кВт, але не більше 750 кВт

311026700

Генератори змiнного струму потужністю більше 750 кВА

343011500

Шатуни, поршні, кільця

343012300

Шатуни, поршні, кільця до дизельних двигунів внутрiшнього згоряння

293270220

Вузли та деталі до машин та механізмів для садівництва, сільського і лісового господарства для підготовки та оброблення грунту

332020700 295313000 295315500 331016

Радіоапаратура дистанційного керування для суден, літальних апаратів без пілотів, ракет, снарядів, іграшок, моделей суден та літальних апаратів Машини та устаткування для подрібнення чи обробки зерна чи овочів сушених, н.в.і.у. (крім машин зерноочищувальних, 29.32.64) Сушарки для сільськогосподарської продукції Апаратура для механотерапiї та для лiкування порушень дихання

332070900

Прилади та апаратура для автоматичного регулювання та керування інша

332011550

Інерційні навігаційні системи

332011300

Інші компаси для визначення напрямку

294212

Верстати для обробки різних матеріалів видаленням матеріалу за допомогою лазерного чи фотонного променя, ультразвукових, електророзрядних, електрохімічних, електронно- променевих, іоннопроменевих або плазмово-дугових процесів інші

Science and Science of Science, 2010, № 4

ЕКСПОРТ ВИСКОТЕХНОЛОГІЧНИХ ТОВАРІВ УКРАЇНИ ЯК ІНДИКАТОР РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ...

Закінчення таблиці 2 332020300

Радіолокаційні прилади

244212600

Лікарські засоби, що містять інсулін у дозованому вигляді, або розфасовані для роздрібної торгівлі

332020500

Інша апаратура для систем проводового зв’язку на несучій частоті або цифрових проводових систем зв’язку

291131000

Частини турбін інших: лопаті статора, ротори та їх лопаті

Джерело: складено ДП ДІКТЕД за даними ф.№1-технологія.

Для того, щоб не відставати від світових тенденцій в інформаційностатистичному забезпеченні аналізу зовнішньої торгівлі ВТТ, на початку 2010 р. ДП ДІКТЕД скорегував Перелік високотехнологічних товарів за УКТ ЗЕД згідно з новими агрегаціями промислових товарів за рівнем технологоємкості (за кодами нещодавно прийнятого класифікатора SITC Rev. 4 [13]) та здійснив перерахунки ретроспективних даних. (На сьогодні це 279 номенклатурних позицій за виключенням категорії «Озброєння», до якої належить ще 18 товарів). Примітно, що у 2007 р. з 314 номенклатурних позицій Переліку по 231 Держмитслужбою України зафіксовано експорт (по категорії «Озброєння» немає даних). Отже, високотехнологічні товари постачаються з України на світовий ринок в достатньо широкому асортименті, але їх частка у загальному експорті промислових товарів країни вкрай незначна. У той же час ми вважаємо, що численна номенклатура високотехнологічних товарів в експортних поставках України ще не означає наявності в країні виробництв всього цього спектру продукції. Зокрема, випуск 74 видів високотехнологічних товарів, що експортувалися з України у 2007 р., не підтверджено ані респондентами ф.№ 1-технологія, ані даними регулярної статзвітності ДержНаука та наукознавство, 2010, № 4

комстату України. Це, зокрема, фотоапаратура для миттєвого проявлення та друкування, листи або пластини з поляризаційного матеріалу, інші прилади і апаратура для вимірювання або контролю електричних величин із записувальними пристроями тощо . Ці та інші продукти або виробляються тими, хто не взяв участі в опитуванні та не надає дані Держкомстату, або, що більш вірогідно, не виробляються в Україні й є транзитними товарами. Для отримання більш чіткої картини щодо позиціонування високотехнологічних товарів, вироблених в Україні, на світовому ринку доцільно на рівні Державної митної служби диференціювати показник «загальний експорт країни» на «експорт вітчизняних товарів» та «реекспорт» , про що вже неодноразово зазначалося у попередніх працях [14, 15]. Водночас із 132 видів високотехнологічних товарів, про виробництво яких повідомили респонденти, лише по деяких номенклатурних позиціях не було експорту у 2007 р. Серед них: фосфор; кальцій; стронцій та барій; сполуки рідкісноземельних металів (ітрію і скандію) або суміші цих металів, сполуки церію; верстати для свердління з числовим програмним керуванням, інші; верстати плоскошліфувальні з точністю позиціонування за будьякою віссю не менш як 0,01 мм з чис-

О.Б. Саліхова

ловим програмним керуванням; тетрацикліни та похідні солі цих речовин; далекоміри (почали експортувалися з 2008 р.), а також комп’ютерні томографи (постачаються за кордон з 2009 р.). Очевидно, що ті вітчизняні товарів, які формально належать до категорії високотехнологічних, в переважній більшості є конкурентоспроможними на зовнішніх ринках. Для того, щоб зрозуміти, де і які високотехнологічні товари з України користуються попитом, нами було здійснено аналіз їх експортних поставок (як в цілому, так і за окремими категоріями, крім категорії «Озброєння»). Серед країн СНД Російська Федерація (РФ) та Республіка Білорусь (РБ) є найбільшими ринками збуту української продукції. Відомо, що за часів перебування у складі СРСР Україна, Росія та Білорусь мали однаково високий науково-технічний потенціал та розвинуте машинобудування. Проте за роки реформ, що проводилися на початку 1990-х років, значно знизився технологічний рівень національного промислового виробництва та було втрачено більшу частину науково-технічних ресурсів. Теперішній рівень технологічної складової у товарному експорті України свідчить про те, наскільки українські ВТТ є затребуваними та конкурентоспроможними на ринках зазначених країн. Дослідження динаміки експортних поставок ВТТ з України показало, що в останні сім років спостерігається загальний висхідний тренд абсолютних значень цього показника (рис.5). Лише у 2005 р. мало місце суттєве скорочення поставок товарів категорій «Наукові прилади» (-80,4%), «Електроніка та техніка зв’язку» (-68,5%), «Комп’ютерна та офісна техніка» (-80,8%)., через що загальний експорт

ВТТ з України впав на 45,3%. І хоча у наступні роки відбувалося поступове зростання вартісних показників поставок ВТТ з України, це не спричинило зрушення у структурі вітчизняного товарного експорту в бік продуктів передових технологій. Навпаки, частка ВТТ у загальному експорті країни скорочувалась, коливаючись в межах 2—3%. За підсумками 2009 р. значення цього показника виявилося на рівні 2003 р. Таким чином, за останні 7 років поставки іноземним споживачам високотехнологічних товарів (без категорії «Озброєння») з України не перевищували 4% загального товарного експорту країни. Одна з причин такої ситуації — мізерна кількість тих, хто в Україні виробляє високотехнологічну продукцію (нагадаємо, що лише 234 респонденти підтвердили її випуск), інша — неефективне державне управління розвитком пріоритетних напрямків інноваційної діяльності в Україні, вітчизняної промисловості, створенням національних передових технологій. Аналогічна ситуація спостерігається з поставками ВТТ з України до РФ (рис. 6). Щорічне зростання вартісних показників протягом 2004—2009 рр. складає біля 20%. Водночас частка ВТТ в українському товарному експорті до цієї країни впала з 6,10 до 3,15% за підсумками 2008 р. (Примітно, що і загальний товарний експорт до РФ, і експорт ВТТ зросли у 2008 р. порівняно з попереднім роком на 24,2%, через це частка високотехнологічної складової залишилась незмінною). Протягом 2009 р. відбулося збільшення експортних поставок до Росії українських ВТТ категорії «Аерокосмічна техніка» (+38%). Зокрема, удвічі зросли відвантаження російським Science and Science of Science, 2010, № 4

ЕКСПОРТ ВИСКОТЕХНОЛОГІЧНИХ ТОВАРІВ УКРАЇНИ ЯК ІНДИКАТОР РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ...

Рис.5. Динаміка експорту ВТТ та зміни його питомої ваги у поставках товарів з України Джерело: складено ДП ДІКТЕД за даними Державної митної служби України.

Рис.6. Динаміка експорту ВТТ та зміни його питомої ваги у поставках товарів з України до Російської Федерації Джерело: складено ДП ДІКТЕД за даними Державної митної служби України

Наука та наукознавство, 2010, № 4

О.Б. Саліхова

споживачам реактивних двигунів, крім турбореактивних; утричі — турбореактивних двигунів тягою не більше як 25 кН; на 71,% — турбогвинтових двигунів потужністю понад 1100 кВт. Крім того, на 23,4% збільшилися поставки товарів категорії «Неелектрична техніка». У результаті абсолютний показник експорту ВТТ з України до РФ зріс за підсумками 2009 р. на 17,9%. Проте не це вплинуло на зростання частки ВТТ у товарному експорті до 6,89%. Причиною отримання такого результату стало значне падіння загального експорту України до Росії (-46,0%). Тому вважати, що позитивні результати 2009 р. — це зміна тенденції скорочення частки ВТТ в експорті України до РФ, зарано. Щорічний обсяг експорту ВТТ з України у РБ складає мізерну величину — близько 30 млн. дол. — і майже не схильний до коливань (рис.7).

Незначне скорочення поставок продуктів передових технологій до РБ у 2004 р. обумовлено зниженням експорту товарів категорій «Аерокосмічна техніка» (-89,5%) та «Неелектрична техніка» (-53,9%). Єдине стрімке зростання експорту в РБ в 2005 р. пов’язане з великим контрактом на постачання інших газових турбін потужністю понад 5000 кВт (код за КВЕД 8411 82) на суму 48 252,23 тис. дол. (при загальному експорті ВТТ в країну — 51 752,08 тис. дол.). У 2008 р. дещо зросла присутність на білоруському ринку українських товарів груп «Електроніка та техніка зв’язку» та «Наукові прилади». Проте, незважаючи на нарощування поставок ВТТ окремих груп, їх частка в загальному товарному експорті з України до РБ залишається на дуже низькому рівні, складаючи лише 2%,

Рис.7. Динаміка експорту ВТТ та зміни його питомої ваги у поставках товарів з України до Республіки Білорусь Джерело: складено ДП ДІКТЕД за даними Державної митної служби України.

Science and Science of Science, 2010, № 4

ЕКСПОРТ ВИСКОТЕХНОЛОГІЧНИХ ТОВАРІВ УКРАЇНИ ЯК ІНДИКАТОР РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ...

причому в порівнянні з 2003 р. цей показник впав більш ніж у 4 рази. Аналіз регіональної структури експорту України окремих категорій високотехнологічних товарів свідчить про низьку диверсифікацію цих поставок. Зокрема, на РФ припадає понад 50% експортованих з України ВТТ груп «Аерокосмічна техніка», «Неелектрична техніка» та «Наукові прилади», а також більше 40% товарів категорії «Електричні машин, устаткування та їх частини». Очевидно, що, окрім проблеми незначних поставок на експорт вітчизняних ВТТ, викристалізовується ще одна — домінування моноспоживача, на якого припадає більше половини відвантажень ВТТ окремих категорій. Це свідчить, з одного боку, про збереження щільних коопераційних зв’язків між виробниками України та Росії, з іншого — про невисоку конкурентоспроможність українських ВТТ і вузьке коло їх споживачів в інших країнах. Що стосується РБ, її частка в експортних поставках з України певних категорій ВТТ майже непомітна. Єдина група товарів — «Фармацевтичні продукти», де на білоруських споживачів припало, за підсумками 2009 р., 25% поставок. Однак цей результат не є наслідком тривалого позитивного тренду. Навпаки, протягом останніх років на ринок Білорусі відвантажується все менше високотехнологічних фармацевтичних товарів з України: у 2003 р. — 32%, до 2008 р. цей показник скоротився до 11,89%. Отже, протягом 2003—2009 рр. на фоні практично незмінної мізерної частки ВТТ в експорті країни відбулося поступове скорочення високотехнологічної складової товаропотоків з України до РФ та РБ. Тобто ринки цих країн переорієнтовуються на споживання національних високотехноНаука та наукознавство, 2010, № 4

логічних товарів або на імпорт цих товарів з інших країн, витісняючи українських виробників. Для порівняння: імпорт товарів з РБ в Україну практично не містить ВТТ, їх частка протягом 2003—2009 рр. сягала не більше 1%. Навіть після трикратного зростання у 2007 р. поставок з РБ товарів категорії «Електроніка та техніка зв’язку» частка білоруських ВТТ у структурі поставок в Україну подвоїлась, але не перебільшила 1,45%. Хоча у 2008 р. обсяги ВТТ додали ще 3,5%, з причини різкого зростання вартісного показника імпорту з РБ в Україну (+94%) високотехнологічна складова знов скоротилась до 0,77%. Напроти, у товаропотоках з РФ спостерігається чітка тенденція до збільшення високотехнологічної складової. Протягом 2005—2009 рр. питома вага ВТТ в товарному імпорті з РФ збільшилась з 3,66 до 5,34% (рис. 8). Отримані результати показують ступінь критичності ситуації у сфері виробництва високотехнологічних товарів в Україні та їх конкурентоспроможності на світовому ринку. Це є свідченням того, що зусилля з розвитку передових технологій та випуску на їх основі високотехнологічних товарів не принесли бажаних результатів і вимагають негайної зміни форми державного регулювання цим процесом, зокрема адресного підходу. Примітно, що у більшості країн світу уряд здійснює селективну підтримку виробників високотехнологічних продуктів. Але увагу зосереджують переважно на рівні певних видів діяльності. Цей підхід доцільний при наявності вузькоспеціалізованих виробництв зі схожими техніко-технологічними, кадровими та інноваційними параметрами. В умовах України, як показало до-

О.Б. Саліхова

Рис. 8. Динаміка змін питомої ваги ВТТ у поставках товарів в Україну, %. Джерело: складено ДП ДІКТЕД за даними Державної митної служби України.

слідження, секторальний підхід поки що неприпустимий. Практика адресного підходу, наприклад, має місце у Китаї — країні, що динамічно розвивається у напрямку створення власних високотехнологічних продуктів. Зокрема, уряд країни задля стимулювання розвитку високотехнологічних підприємств надав їм податкові преференції у вигляді зниження податку на прибуток до 15% (для всіх інших господарюючих суб’єктів—резидентів країни — 25%). Але виробник, щоб отримати статус «високотехнологічний», має пройти експертизу в Міністерстві фінансів, Міністерстві науки та технологій, Державній податковій адміністрації (установах, що уповноважені координувати, контролювати інноваційні та високотехнологічні підприємства, а також управляти ними) [16]. Є також й досвід одночасного існування як національного, так і між-

народногармонізованого переліку високотехнологічних товарів, наприклад в США та Китаї. До речі, в Китаї таких переліків декілька, і кожен з них має певне призначення. На наш погляд, щоб не тільки не втратити, але й посилити потенціал високотехнологічних виробників України, найближчим часом вкрай необхідно здійснити наступні заходи: 1. Вдосконалити методологічний інструментарій ідентифікації та кваліфікування (на базі кваліметричного підходу) високотехнологічних господарюючих суб’єктів—резидентів України; розробити інструментарій моніторингу і системної оцінки ресурсів, витрат і результатів їх діяльності. Окремим кроком має стати створення методології ідентифікації вітчизняних продуктів передових технологій. 2. Сформувати Державний реєстр високотехнологічних товарів промислового комплексу України та ДержавScience and Science of Science, 2010, № 4

ЕКСПОРТ ВИСКОТЕХНОЛОГІЧНИХ ТОВАРІВ УКРАЇНИ ЯК ІНДИКАТОР РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ...

ний реєстр високотехнологічних промислових підприємств України. Цільове призначення Державного реєстру високотехнологічних товарів промислового комплексу України має два аспекти: — фіскальний (надання податкових пільг при виробництві зазначених товарів; надання преференцій щодо повернення ПДВ при експорті зазначених товарів; надання пільг іноземним інвесторам при налагодженні виробництва зазначених товарів); — статистичний (оцінка ефективності новаторської діяльності в країні, досягнутого рівня технологоємкості промисловості, результативності витрат державного бюджету та приватного капіталу на розвиток інновацій). Створення Державного реєстру високотехнологічних промислових підприємств України дозволить здійснити: — адресні державні преференції (надання фіскальних пільг, державних грантів, грошових асигнувань, позик, субсидій, дотацій, держзамовлень, пільгових умов кредитування тощо для

стимулювання розробки та виробництва високотехнологічних товарів); — відображення реального стану високотехнологічної виробничої сфери (моніторинг та системний аналіз змін у ресурсах, витратах і результатах їх діяльності за спеціалізованою багатоаспектною статистичною формою). На необхідності формування вищезазначених реєстрів ми наполягаємо вже кілька років. Зокрема, на цьому було акцентовано увагу у доповіді на XI міжнародній научково-практичній конференції «Проблеми і перспективи інноваційного розвитку економіки» [14] та статті «Високі технології: проблеми їх інтерпретації, класифікації та квантифікації в Україні» [15]. Ця ідея знайшла відображення у резолюції міжнародної наукової конференції «Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні» [17], працях окремих науковців [18] та державних діячів [19]. Однак, як-то кажуть, «а візи й нині там»..

1. Одотюк І.В. Технологічна структура промисловості України: реалії та перспективи розвитку / І.В.Одотюк; НАН України; Ін-т економіки та прогнозування НАН України. — К., 2009. — 304 с. 2. Федулова Л.І. Стан та перспективи розвитку високотехнологічного сектора промисловості Украни / Федулова Л.І. // Економіка і прогнозування. — 2004. — № 3. — С.49—54. 3. Сухоруков А. І. Проблеми розвитку високотехнологічних підприємств України [Електронний ресурс] / Сухоруков А. І., Белашов Є. В. // Робочий матеріал Національного інституту проблем міжнародної безпеки. — Режим доступу: <http://www.niisp.gov.ua/>. 4. Дослідження світових тенденцій щодо розробки, впровадження та використання високих наукоємних технологій в машинобудуванні та обробних галузях промисловості з метою актуалізації вимог до проектів та критеріїв їх відбору для реалізації Загальнодержавної комплексної програми розвитку високих наукоємних технологій: Звіт про НДР / ДІКТЕД Мінпромполітики України. — Держ. реєстр. номер 0106U010000. — К., 2007. — 84 с. 5. Дослідження техніко-технологічного рівня виробничих процесів, продукції, інноваційної діяльності підприємств з метою ідентифікації високотехнологічних промислових підприємств України: Звіт про НДР / ДІКТЕД Мінпромполітики України. — Держ. реєстр. номер 0106U010000. — К., 2009. — 187 с. 6. Ноговіцин О.В. Промисловість України: полікрітеріальна оцінка рівня технологічності / Ноговіцин О.В., Крехівський О.В., Саліхова О.Б. // Технологические системы. — 2010. — № 1. — С.28—41. Наука та наукознавство, 2010, № 4

О.Б. Саліхова 7. What is high-tech trade? Definition based on the SITC nomenclature. — Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, March 2005. — 4 p. 8. Eberth F. Increasing the relevance of trade statistics: trade by high-tech products / F.Eberth //Working Party on International Trade in Goods and Trade in Services Statistics STD/SES/WPTGS(2008)10. — Paris: OЕСD, 2008. — 12 р. 9. Саліхова О.Б. Ідентифікація високотехнологічних промислових підприємств України: методологія та практика. Частина І. Міжнародні стандарти та національні інтереси / Саліхова О.Б., Крехівський О.В. // Статистика України. — 2010. — № 2. — С.4—9. 10. Саліхова О.Б. Європейська практика моніторингу високотехнологічної сфери та українські реалії / Саліхова О.Б. // Міжнародне науково-технічне співробітництво. Матеріали V(XVII) Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 12—13 березня 2009 р.: тези доповідей; / [редкол.: В.Г. Герасимчук (відпов. ред.) та ін.]. — К.: НТУУ «КПІ», 2009. — С.233—234. 11. Саліхова О.Б. Методологічні підходи до оцінки високотехнологічного сектору економіки України / Саліхова О.Б. // Економіка та прогнозування. — 2009. — № 3. — С.75—85. 12. Aggregations of manufacturing based on NACE Rev. 2 [Електронний ресурс]. — Режим доступу:< http://epp.eurostat.ec.europa.eu>. 13. «High-technology» aggregations based on SITC Rev. 4 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: < http://epp.eurostat.ec.europa.eu>. 14. Салихова Е.Б. Проблемы гармонизации статистического учета внешней торовли высокотехнологичными товарами в Украине / Салихова Е.Б. // Материалы Первого инновационного форума Содружества Независимых Государств «Международное инновационное развитие и инновационное сотрудничество: состояние, проблемы и перспективы». — К.: ЦИПИН им. Г.М.Доброва НАН Украины, 2006. — С.47—51. [Електронный ресурс]. — Режим доступа: < http://iee.org.ua/files/alushta/11salihova-problemy_garmonizacii.pdf>. 15. Саліхова О.Б. Високі технології: проблеми їх інтерпретації, класифікації та квантифікації в Україні / О.Б.Саліхова // Проблеми науки. — 2006. — № 12. — С. 18—24. 16. Circular of the State Administration of Taxation on the Issues Concerning Implementation of the Preferential Income Tax for Hi-Tech Enterprises [Електронний ресурс]. — Режим доступу з::< http:// english.mofcom.gov.cn/>. 17. Резолюція міжнародної наукової конференції «Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні», 23—24 жовтня 2008 р., м. Київ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: <http://www.rvps.kiev.ua/ARCHIV/conf2_ resol.htm>. 18. Олейніков О. О. Наслідки інтеграції України до СОТ для вітчизняної науково-технологічної сфери / Олейніков О.О. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: < http://www.inventure.com.ua/ main/security/govsecurity/nasl456dki-456ntegrac456-ukrani-do-sot-dlya-v456tchiznyano-naukovotehnolog456chno-sferi>. 19. Колєсніков Д.В. Необхідна зміна пріоритетів діяльності Мінпромполітики» / Колєсніков Д.В. //Урядовий кур’єр. — 2010. — 30 липня (№ 139. — С.6.

Одержано 12.08.2010 Е.Б.Салихова

Экспорт высокотехнологических товаров Украины как индикатор реализации инновационной политики Оценено современное состояние производства и экспорта высокотехнологических товаров Украины. Обоснована целесообразность индивидуального подхода к государственному регулированию и стимулированию выпуска национальных высокотехнологических продуктов.

Science and Science of Science, 2010, № 4

Проблеми розвитку науковотехнологічного потенціалу О.А. Мех

Науковий потенціал НАН України як ядро інтелектуального капіталу країни Досліджено науковий потенціал Національної академії наук України (НАНУ) шляхом аналізу біографічних даних дійсних її членів. Розглянуто періоди розвитку окремих наукових напрямів, особисті характеристики і деякі аспекти внеску академіків у формування інтелектуального капіталу України. Науково-технічний прогрес, прискорена інформатизація, що глобально поширюється зростаючими темпами, змінили існуючий світ, економічну систему, суспільні погляди та відносини. Історичний поступ людства доводить, що у ході науково-технічних, інноваційних трансформацій на головні позиції виходить інтелектуальний капітал з усіма ознаками провідної продуктивної сили. Як зазначають вітчизняні та іноземні фахівці, настає нова ера розвитку людства, виникає нове соціальне середовище, в якому основним продуктивним фактором замість матерії і енергії стають інформація і наукові знання, котрі разом з іншими чинниками формують інтелектуальний і соціальний капітал країн [1—8]. У розвинених країнах частка секторів економіки з інтенсивним використанням інтелектуального капіталу складає понад 50%, а 80% приросту ВВП припадає на частку патентів, реалізованих у найсучасніших технологіях [9]. Проблеми збереження та зміцнення наукового потенціалу країни посилили інтерес вітчизняних вчених до

минулих періодів розвитку української науки [10—16]. Враховуючи, що значну частину наукового потенціалу сконцентровано в установах Національної академії наук України, актуальною проблемою залишається аналіз діяльності академії та її членів [17], який, зокрема, розкриває і перспективні напрями розвитку вітчизняної науки. Дослідженню персонального складу НАН України присвячено роботи багатьох вчених у різні часи, зокрема В.Вернадського, М.Ветухіва, І.Дзюби, І.Кревецького, В.Марченка, В. Немошкаленка, Б. Маліцького, В.Па лія, О.Палладіна, В.Терлецького, Ю.Храмова та ін., проте дане питання залишається актуальним і потребує дослідження багатьох аспектів становлення інтелектуального капіталу НАНУ. Метою статті є аналіз персонального складу НАНУ в окремих напрямах, які відіграли роль у становленні наукового та інтелектуального капіталу академії, зокрема досліджувалися кількість обраних у різні періоди та за галузями науки, віковий ценз обран-

О.А. Мех

ня вчених дійсними членами академії; кількість вищих навчальних закладів, де здобували вищу освіту академіки; загальна кількість, час і місце народження (країни, регіони) останніх.. Аналіз персонального складу академії [17] показав, що перший склад академіків не був виборним, а був рекомендований очолюваною В.І. Вернадським комісією Міністерства народної освіти, яка відповідала за створення Української академії наук (УАН), і затверджений указом гетьмана П.Скоропадського у листопаді 1918 р. До першого складу увійшли Багалій Д.І., Вернадський В.І., Кащенко М.Ф., Косинський В.А., Кримський А.Ю., Левицький О.І., Петров М.І., Смаль-Стоцький С.Й., Тарановський Ф.М., Тимошенко С.П., Туган-Барановський М.І., Тутковський П.А. У подальшому, з 1918 по 2008 рр., дійсними членами Академії наук України було обрано понад 560 вчених (рис. 1), кількість яких у різні періоди життєдіяльності закладу коливалась. Так, у 1918—1930 рр. дійсними членами Академії наук було обрано 118 вчених (у даний період, на відміну від інших, вибори відбувались кожного року), у 1931—1940 рр. — 39, у 1941— 1950 рр. — 42, у 1951—1960 рр. — 33, у 1961—1970 рр. — 65, у 1971—1980 рр. — 67, у 1981—1991 рр. — 85, у 1992—2000 рр. — 76, у 2001—2008 рр. — 47. При цьому треба зазначити, що як і в часи заснування УАН (1918 р.), так і в часи СРСР окремі академіки з різних причин майже або взагалі не працювали на території України. На початку минулого століття до їх числа входили вчені, державні діячі, які працювали у центральних органах влади, зокрема Кржижановський Г.М. (акад. АН СРСР, голова Держплану СРСР, віцепрезидент АН СРСР), Вавилов М.І.

(1921—1929 рр. — директор Всесоюзного інституту прикладної ботаніки і нових культур, 1929—1935 рр. — президент ВАСГНІЛ), Ольденбург С.Ф. (1904—1929 рр. — неодмінний секретар Російської АН, директор Інституту сходознавства СРСР). Щодо розподілу за віковим цензом (рис. 2), то найбільшу групу склали вчені, яких було обрано академіками у 51—60 років (246 осіб, 43%, середній вік 55,8 р.). На другому місці за кількістю група вчених, яких було обрано у віці 61—70 р. (143 особи, 25,3%, середній вік 65,5 р.), на третьому — у віці 41—50 р. (120 осіб, 21%, середній вік 45,7 р.), на четвертому — у віці понад 70 р. (36 осіб, 6,4%, середній вік 74,6 р.), на п’ятому — у віці до 40 р. (21 особа, 3,7%, середній вік 37,2 р.). Щодо найбільшої вікової категорії (від 30 до 90 р.), то найчисленнішу групу склали вчені, яких було обрано у віці 57 років (41 персона, 7,2%, або кожен 14-й академік). Крім того, кількість вчених, які отримали звання академіка в рік «круглої» дати, розподілилась таким чином: у віці 40 років їх кількість склала лише 2 особи, 50 р. — 17 осіб, 60 р. — 33 особи, 70 р. — 8 осіб, 80 р. — 1 особа, у 90 р. — 1 особа. Особливий інтерес викликає група вчених, яких було обрано дійсними членами Академії наук України у найбільш молодому віці. Більшість вчених академії, які отримали звання академіка у віці до 40 років, була обрана з 1918 по 1948 рік, зокрема 7 академіків були обрані до 1933 року (рис. 3). І тільки 4 вчених, які до 40 років стали академіками, були обрані дійсними членами академії після 1950 року (у 1958 році в галузі матеріалознавства, у 1961 р. — кібернетики, у 1978 р. — механіки, у 1988 р. — біології). Таким Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАН УКРАЇНИ ЯК ЯДРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ

Рис. 1. Кількість вчених, обраних дійсними членами Академії наук України чином, у першій половині минулого століття вчений мав більше шансів бути обраним дійсним членом академії у віці до 40 років, ніж у другій, що певним чином вказує як на прискорення та ускладнення самого науково-дослідницького процесу, так і на посилення інших факторів, зокрема ідеологічної та бюрократичної складових. Аналіз найбільш численної групи вчених, обраних у віці 57 років, показує, що мав місце майже двадцятилітній проміжок між 1948 і 1967 р., коли вчені взагалі не обирались у даному віці. Так, тільки Наука та наукознавство, 2010, № 4

третина вчених (13 осіб із понад 40) були обрані ще до кінця 1948 року, а інші 28 осіб (69%) були обрані після 1967 р., в тому числі після 1967 р. зросла кількість академіків в галузі фізики, матеріалознавства, металознавства (рис. 4). За роки незалежності України з 1992 по 2008 рр. НАНУ поповнилась 123 академіками, в тому числі найбільша їх кількість була обрана у 1992 році (33 академіки) та в 2006 році (27). Щодо окремих напрямів вітчизняної науки, в яких було обрано найбільшу кількість академіків, то найчисленнішу групу з

О.А. Мех

Рис. 2. Вік обрання дійсним членом академії 1992 р. склали вчені в галузі фізики (17 осіб, в тому числі 6 у 2006 р.), медицини (12 осіб, в тому числі 10 у 1992 р.), механіки (11 осіб), матеріалознавства (8 осіб), математики (8 осіб), економіки (7 осіб) (рис. 5). Таким чином, дана статистика опосередковано вказує на стан, шляхи та історію розвитку наукового потенціалу Академії наук України за 90 років. Цікавими з погляду історії науки є дані про місце і період народження, місце отримання вищої освіти вченими, які у

подальшому були обрані дійсними членами Академії наук. Так, третина академіків (186 із 566, або 32,8%), які склали першооснову академії, народились у позаминулому столітті (1840—1900 рр.). Також 177 вчених (31%) народились у період 1900—1925 рр. та 196 (34%) у 1925—1950 рр. І тільки 7 академіків народились після 1950 р. (рис. 6). Таким чином, кожні 25 років (тривалість покоління) народжувалась приблизно однакова кількість майбутніх академіків, адже мають місце три гру-

Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАН УКРАЇНИ ЯК ЯДРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ

Рис. 3. Розподіл за областю науки та роком обрання (група 31 — 40 рр.) пи, які приблизно однакові за своєю кількістю (186, 177 та 196 осіб). Крім того, враховуючи, що середній вік обрання становив 56,4 роки, то можна

казати, що у 2006—2010 рр. закінчує своє формування 3-тя група (1925— 1950 р.н.) і вже розпочала наповнюватись 4-та (7 осіб).

Рис. 4. Розподіл за галуззю науки та роком обрання (група 57 років)

Наука та наукознавство, 2010, № 4

О.А. Мех

Рис. 5. Галузь науки і кількість академіків НАН України, обраних після 1991 року

Рис. 6. Періоди народження дійсних членів Академії наук України

Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАН УКРАЇНИ ЯК ЯДРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ

Аналіз персональних даних академіків свідчить про широкий географічний спектр місць їх народження (рис. 7). Так, основна частина дійсних членів Академії наук України — 374 особи (або 66,1%) з 566 — народилась в межах України. Зокрема, найбільша частина академіків народилась у м. Києві й області — 67 осіб (49 і 18 відповідно). Крім того, у Полтаві та області народився 41 академік (10 і 31 відповідно), Харкові й обл. — 33 (20 і 13), Чернігові й обл. — 26 (3 і 23), Вінниці й обл. — 19 (1 і 18), Черкасах й обл. — 19 (2 і 17), Сумській обл. — 18, Дніпропетровську і обл. — 16 (6 і 10), Донецьку і обл. — 16 (3 і 13), Запоріжжі й обл. — 16 (3 і 13), Одесі й обл. — 16 (12 і 4), Житомирі й обл. — 14 (5 і 9), Львові й обл. — 12 (4 і 8), Кіровоградській обл. — 11, Хмельницькій обл. — 11, Луганську і обл. — 9 (1 і 8), Рівненській обл. — 7, Миколаєві та обл. — 5 (2 і 3), Закарпатській обл. — 4, Івано-Франківській обл. — 4, Тернопільській обл. — 4, Волинській обл. — 2, АР Крим — 2, Херсонській обл. — 1, Чернівецькій обл. — 1.

Відповідно третина вчених народилась за межами України. З них найбільшу групу склали академіки, які народилась в Росії — 149 осіб, або 26% загальної кількості. Зокрема, у Москві й області народились 15 осіб, Санкт-Петербурзі — 15, Саратові й обл. — 9, Смоленську і обл. — 9, Бєлгородській обл. — 7, Ростові-на-Дону і обл. — 6, Казані — 4, Курській обл. — 4, Самарі — 4, і ще в понад 40 містах і селищах Росії. Інша група із 43 науковців є уродженцями країн ближнього та далекого зарубіжжя. Так, 14 осіб народились у Білорусі, 8 осіб у Польщі, 5 у Молдові, 3 в Узбекистані та 3 в Литві, 2 у Вірменії, по 1 в Угорщині, Австрії, Азербайджані, Франції, Естонії, Латвії, Грузії та Туреччині. Найбільша кількість тих, хто народився за межами України, це ті вчені, які або створювали Українську академію наук, або працювали в перші часи її існування. Розвиток вченого як особистості неможливий без процесу формування його інтелектуальних якостей, який, зокрема, найбільш активний

Рис. 7. Кількість і місце народження академіків Наука та наукознавство, 2010, № 4

О.А. Мех

під час отримання вищої освіти. Визначальними вищими навчальними закладами (ВНЗ) для майбутніх академіків Академії наук України були у першу чергу вітчизняні університети — Київський, Харківський, Львівський, Чернівецький, Дніпропетровський, Одеський, Київський політехнічний інститут, Львівська політехніка, Харківський політехнічний інститут, Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця, Харківський національний медичний університет.

Основна частина з усіх майбутніх академіків, 418 з 566 осіб (74%), отримала освіту лише у 20 вищих навчальних закладах (табл. 1) України і Росії. Загалом більше 150 академіків закінчили російські ВНЗ (в тому числі 30 осіб Московський і 30 осіб Санкт-Петербурзький університети), а 27 осіб отримали освіту в інших країнах (Австрії, Азербайджані, Бельгії, Грузії, Естонії, Казахстані, Латвії, Молдові, Німеччині, Польщі, Туркменістані, Угорщині, Узбекистані, Франції, Швейцарії). Таблиця 1

Вищі навчальні заклади і кількість академіків, які їх закінчили № 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Кількість Частка, академіків, які % закінчили ВНЗ

Вищий навчальний заклад Київський національний університет імені Тараса Шевченка Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» (НТУУ «КПI») Московський державний університет імені М. В. Ломоносова Санкт-Петербурзький державний університет (Росія) Львівський національний університет імені Івана Франка Одеський національний університет імені І. Мечникова Національний гірничий університет України (Дніпропетровськ) Національний медичний університет імені О.О.Богомольця Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара Санкт-Петербурзький державний політехнічний університет Національний університет «Львівська політехніка» Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» (НТУ «ХПІ») Санкт-Петербурзький державний гірничий інститут ім. Плеханова Харківський національний медичний університет Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

123

21,7

9,5

8,3

5,3

3,5

3,2

2,3

2,1

1,6

1,2

1,1

0,9

Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАН УКРАЇНИ ЯК ЯДРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ

Закінчення таблиці 1 17 Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів Національна металургійна академія України 18 (Дніпропетровськ) Харківський національний аграрний університет ім. 19 В. Докучаєва 20 Казанський університет Всього у 20 ВНЗ Всього у НАНУ

Таким чином, десяток вищих навчальних закладів, які відіграли основоположну роль у житті вчених і майбутньої вітчизняної Академії наук, очолив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, а замкнув Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара (рис. 8). Водночас треба зазначити, що існує складність у визначенні кількості академіків, які закінчили один і той самий ВНЗ, через значну кількість їх перейменувань. Так, Київський університет імені Тараса Шевченка був Імператорським університетом Святого Володимира, Київським університетом Святого Володимира, Київським українським державним університетом, Вищим інститутом народної освіти ім. М.П. Драгоманова,

0,9

0,7

4 418 566

0,7 74 % 100 %

Київським інститутом народної освіти ім. М.П. Драгоманова, Київським державним університетом, Київським державним університетом імені Тараса Григоровича Шевченка, Київським університетом імені Тараса Шевченка, а з 1999 р. — Київським національним університетом імені Тараса Шевченка. Аналогічно заснований у 1821 р. Санкт-Петербурзький державний університет, з 1914 по 1991 рр. 14 разів змінював свою назву. Частина академіків, яка не відображена у таблиці 1, отримала освіту в інших ВНЗ України та за її ме жами. Зокрема, у м. Києві у різних ВНЗ отримали освіту 22 академіки, у Харкові — 17, Одесі — 8, Донецьку — 7, Дніпропетровську — 5, Ужгороді — 3, Кам’янці-Подільському — 3, Львові —

Рис. 8. Навчальні заклади, які випустили найбільшу кількість майбутніх академіків Наука та наукознавство, 2010, № 4

О.А. Мех

2, Полтаві — 2, Білій Церкві — 2, Ніжині — 2, Вінниці — 1, Умані — 1, Глухові — 1, Житомирі — 1, Луганську — 1, Симферополі — 1. У Росії понад 60 осіб отримали вищу освіту в різних містах (в тому числі у Москві — 20, СанктПетербурзі — 20, інших регіонах — 26), в Австрії — 3, у Франції — 3, у Польщі — 3, у Німеччині — 2, в Естонії — 2, у Грузії — 2, в Азербайджані — 2, Узбекистані — 2, Казахстані — 2, в Швейцарії, Бельгії, Латвії, Угорщині, Молдові, Туркменістані — по 1. Треба зазначити, що кількість ВНЗ, в яких проходили навчання майбутні академіки, переважає над їх загальною кількістю, адже нерідко одна особа навчалась у декількох закладах (в тому числі Кістяківський Б.О. (акад. з 1919 р.) отримував освіту в університетах Києва, Харкова, Тарту, Берліна, Страсбурга). Таким чином, понад 90% академіків НАН України отримали вищу освіту лише у 10 містах України і Росії (рис. 9), зокрема в м. Києві навчались 205 осіб, Харкові — 88, Санкт-Петербурзі — 71, Москві — 50, Дніпропетровську — 34, Львові — 29, Одесі — 26, Донецьку — 7, Чернівцях — 5, Казані — 4.

Висновки Аналіз персонального складу академіків за 1918—2008 рр. дав можливість не тільки оцінити історію розвитку Академії наук України, але й виділити деякі аспекти формування її інтелектуального капіталу. Найбільш значною можна вважати динаміку розвитку академічного потенціалу у перші роки існування (1918—1930 рр.), коли створювались нові науково-дослідні установи, формувались нові колективи, було обрано найбільшу кількість (118 осіб) за одне десятиліття дійсних членів академії. Наступні 30 років (1930—1960 рр.) були складними для академії, а її особовий склад поповнився лише 114 академіками. У період з 1960 по 1990 рр. науковий потенціал академії розвивався, зокрема дійсними членами було обрано 213 осіб, з яких понад 80 у 1980—1991 рр. Останній період, 1990—2008 рр., не став періодом динамічного розвитку, зокрема за цей час було обрано 123 академіки, з яких у 2001—2008 рр. лише 47, що відповідає рівню 1941—1950 років. Майже кожен другий академік був обраний дійсним членом академії у

Рис. 9. Основні міста, в яких здобували освіту академіки Академії наук України

Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАН УКРАЇНИ ЯК ЯДРО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ

віці від 50 до 60 років, а середній вік у групі становив 55,8 р. Крім того, кожен п’ятий вчений був обраний у віці 40—50 років (середній вік 45,7 р.), і кожен четвертий у 61—70 років (65,5 р.). Щодо всієї кількості академіків, то з 1918 по 2008 р. середній вік обрання становив 56,4 роки. З 1992 по 2008 рр. НАНУ поповнилась понад 120 академіками, з яких більше ніж по одному академіку було обрано у 12 галузях науки. Зокрема, 17 осіб було обрано у галузі фізики (6 одразу у 2006 р.), 12 — медицини (10 у 1992 р.), 11 — механіки, 8 — математики, 8 — матеріалознавства, 7 — економіки, 7 — хімії, 5 — кібернетики, 5 — біології, 4 — історії, 4 — літературознавства, 4 — філософії. Враховуючи періоди народження вчених, які обирались дійсними членами НАНУ, можна стверджувати, що розпочинається фаза активного наповнення 4-ї групи (обрано лише 7 осіб, які народились після 1950 р.), адже перші три групи вже мають приблизно однакове заповнення (186 осіб до 1900 р.н., 177 осіб — 1990—1925 р.н. і 196 осіб 1925—1950 р.н.). Аналіз географії місць народження показав, що тільки в трьох містах України — Києві, Харкові, Одесі — академіків народилось більше, ніж у відповідних областях. В інших випадках значно більше народилось в області, ніж у місті, зокрема у Полтаві 10 осіб, а в області 31, Чернігові 3 особи, а в області 23, Запоріжжі 3, а в області 13 і т.ін. Загалом найбільше академіків народилось у м. Києві й області (67 осіб), Полтаві й обл. (41), Харкові й обл. (33), Чернігові й обл. (26). Третина академіків народилась за межами України, зокрема

у Росії (найбільша частка — 149 осіб), Білорусі, Молдові, Польщі, Угорщині, Франції, Австрії, Естонії, Латвії, Литві, Грузії, Азербайджані тощо. Вищу освіту майбутні академіки НАНУ отримували у значній кількості навчальних закладів. При цьому одна особа нерідко навчалась у двох чи навіть п’яти закладах. Проте кожен п’ятий академік отримав освіту у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а майже кожен десятий у Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна. Значна кількість осіб отримала освіту у Московському та Санкт-Петербурзькому державних університетах. І, як вже зазначалось раніше, 9 з 10 академіків навчались лише в 10 містах: Києві, Харкові, Санкт-Петербурзі, Москві, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Донецьку, Чернівцях, Казані. Таким чином, науковий потенціал НАН України на його найвищому рівні залишається впливовим фактором і навіть у періоди складних соціальноекономічних трансформацій є достатньо універсиалізованим та проникаючим у всі частини соціуму. Саме тому інтелектуальний капітал НАНУ, сформований на рівні дійсних членів Академії наук, має започаткувати вирішення більш складної проблеми консолідації інтелектуального капіталу України, склавши його ядро. І хоча інтелектуальний капітал України сам по собі не є повноцінною заміною ефективного державного управління, проте його наявність складає попередню необхідну умову для такого управління і подальшого розвитку суспільства, країни.

1. Кастельс М. Інформаційне суспільство та держава добробуту — Фінська модель / М. Кастельс, П. Хіманен. — К.: Ваклер, 2006. — 231 с. 2. Малицкий Б.А. Проблемы трансформации науки и инновационного развития в условиях радикальных социально-экономических преобразований / Б.А. Малицкий // Матеріали Міжнародного Наука та наукознавство, 2010, № 4

О.А. Мех симпозіуму «Наука та технології в умовах реформування економіки: проблеми комерціалізації, підприємництва і інноваційного менеджменту» (16—19 жовтня 1996 р.). — Київ, 1997. — С.4—8. 3. Малицкий Б. Поиск ответов на вызовы, выдвигаемые перед наукой и учеными знаниевым обществом / Б. Малицкий // Общество, основанное на знаниях: новые вызовы науке и ученым: Материалы междунар. Конф. (Киев, 23—27 ноября 2005 г.). — К.: Феникс, 2006. — С. 34—51. 4. Соловьев В.П. Информационное общество, интеллектуальная собственность и экономика, основанная на знаниях / В.П. Соловьев // Белорус. эконом. журн. — 2004. — № 2. — С. 87—93. 5. Ахиллеас Митсос. Европейская стратегия движения к экономике и обществу, основанных на знаниях / Ахиллеас Митсос // Общество, основанное на знаниях: новые вызовы науке и ученым: Материалы междунар. конф. (Киев, 23—27 ноября 2005 г.). — К.: Феникс, 2006. — С. 51—56. 6. Борис Санто. На пути к глобальному интеллектуализму / Борис Санто // Там же. — С. 56—80. 7. Довбенко М. Криза економіки — не криза науки: [монографія] / М. Довбенко. — К.: ВЦ «Академія», 2009. — 304 с. 8. Особенности трансформации социального капитала науки в странах с переходной экономикой / А. Попович, В. Прокошин, В. Щербин, А. Дикусар // Общество, основанное на знаниях: новые вызовы науке и ученым: Материалы междунар. конф. (Киев, 23—27 ноября 2005 г.). — Киев: Феникс, 2006. — С. 226—234. 9. Паладій М.В. Ефективне використання інтелектуального потенціалу нації — необхідна умова інноваційного розвитку економіки держави / М.В. Паладій // Наука та інновації. — 2009. — Т. 5, № 3. — С. 51—54. 10. Кревецький І. Українська Академія Наук у Києві / І. Кревецький// Літературно-Науковий Вісник, V—VIII — Л., 1922. 11. Артемський А. Що таке Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН) / А. Артемський. — К., 1931. 12. Vernadsky V. The First Year of the Ukrainian Academy of Sciences (1918—1919) / V. Vernadsky. — N.—Y., 1970. 13. История Академии наук Украинской ССР; [за ред. Б.Патона]. — К., 1979. 14. Палладін О. В. Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки (1919— 1944) / О.В. Палладін. — К., 1944. 15. Малицкий Б.А. Национальная академия наук Украины: эволюция институциональнофункциональной парадигмы / Малицкий Б.А., Надирашвили А.Н. // Наука и науковедение. — 1996. — № 3—4. — С.89—101. 16. Маліцький Б.А. Національній академії наук України — 90 / Маліцький Б.А., Храмов Ю.О. // Наука и науковедение. — 1998. — № 4. — С. 3—19. 17. Палій В.М. Національна академія наук України. 1918-2008. Персональний склад. — 5-е вид., доп. і випр. / В.М. Палій, Ю.О. Храмов. — К.: Фенікс, 2008. — 352 с.

Одержано 06.12.2010 О.А.Мех

Научный потенциал НАН Украины как ядро интеллектуального капитала страны Исследован научный потенциал Национальной академии наук Украины путем анализа биографических данных ее действительных членов. Рассмотрены периоды развития отдельных научных направлений, личные характеристики и некоторые аспекты вклада академиков в формирование интеллектуального капитала Украины.

Science and Science of Science, 2010, № 4

Історія науки Б.В. Кожушко, В.А.Шендеровський

Юліуш Планер — першовідкривач рідких кристалів (відновлення пріоритету) Зроблено спробу змінити традиційний погляд сучасної історії науки на питання пріоритету ботаніка Рейнітцера і кристалофізика Лемана у відкритті рідких кристалів. Вперше у вітчизняній науковій літературі публікуються важливі штрихи життєвого шляху професора Львівського університету Юліуша Планера. Широкому загалу вчених та інженерів рідкі кристали (РК) як найдзвичайно перспективний матеріал сучасної електронної техніки візуалізації стали відомі відносно недавно (практично за останні чотири десятиріччя), хоча сам факт їх відкриття заглиблюється майже в півторастолітню історію. Важко навіть відшукати в історії науки та техніки інше епохальне відкриття, яке так довго прокладало собі шлях до визнання та практичного застосування. Вартує лише згадати, що перша Міжнародна наукова конференція з проблематики РК відбулася в Кентському університеті (США) тільки в 1965 р. Сьогодні РК — це область фізики та хімії конденсованого стану матерії, що динамічно розвивається, стимулюючи бурхливий розвиток в техніці та промисловості. Без них не обходяться лазерна техніка, інформаційні оптичні технології, термооптика, медицина, дисплейні пристрої та системи, телебачення. Сучасному трактуванню історії відкриття РК притаманна, на жаль, прикра помилка. Так, традиційно вва жається,

що відкриття проміжного рідкокристалічного стану речовини належить австрійському ботаніку Фрідріху Рейнітцеру та німецькому кристалографу Отто Леману з Рейнсько-Вестфальського технічного університету в м. Ахені. Працюючи над встановленням хімічної формули холестерину, Рейнітцер отримав його похідну — сполуку холестерилбензоат — і несподівано виявив, що у неї: 1) є дві точки плавлення та проміжна (між твердою фазою і звичайним розплавом) фаза помутніння, яка сильно розсіювала падаюче світло; 2) спостерігається зміна чудесно-яскравих кольорів забарвлення розплаву речовини під час термоциклів нагрівання-охолодження. Рейнітцер описав експеримент в статті [1], яку опублікував в щомісячному австрійському хімічному журналі «Monatshefte für Chemie» у 1888 р. Ці дослідження Рейнітцер виконав, працюючи асистентом професора Вейса в Інституті фізіології рослин при Карловому (німецькому) університеті в Празі. Хоча він одночасно викладав у Вищій німецькій технічній школі (сучаний Чеський технічний університет)

Б.В. Кожушко, В.А. Шендеровський

технічну мікроскопію і матеріалознавство, але це не допомогло йому самостійно пояснити нові фізичні явища. Але вже наступного року трактування деяким незрозумілим для вченого-ботаніка процесам дав німецький фізик О. Леман [2], якому Рейнітцер передав досліджувані ним сполуки та листом попросив допомоги. Застосувавши поляризаційний мікроскоп, Леман встановив, що проміжна фаза помутніння — це кристалоподібна структура, бо речовина у цій фазі є анізотропною (слово походить від грец. άνισος — неоднаковий і «...тропія»; власне тому у фізиці кристалів анізотропія — неоднаковість механічних, оптичних, електричних, теплових та інших фізичних властивостей речовини в різних напрямах). Оскільки властивість анізотропії характерна лише для твердого кристалу, але речовина в мутній фазі була рідиною, то вчений запропонував для неї новий термін — «рідкий кристал». Слід принагідно згадати, що навіть після цих публікацій дуже тривалий час науковці принципово не визнавали РК, оскільки сам факт їх існування зруйнував би тогочасну струнку теорію про три агрегатні стани речовини: твердий, рідкий і газоподібний. Саме тому це епохальне відкриття дуже тривалий час не знаходило практичного застосування. Дійсно, РК, будучи унікальною мезоморфною (від грецького мезос — проміжний) фазою речовини, поєднує в собі властивості як твердих тіл (наприклад наявність далекого порядку орієнтації), так і рідин (наприклад прояви текучості, в’язкості), що не так просто було уявити вченим на зламі ХІХ — ХХ ст. Все таки історична правда полягає в тому, що задовго до Рейнітцера і Ле-

мана, ще у 1861 р., професор анатомії Львівського університету Юліуш Планер спостерігав та науково описав оптичне явище, яке пізніше стало характерною класичною ознакою рідкокристалічного стану речовини. У науковій літературі, яка вивчає питання становлення і розвитку природознавства та техніки в Україні, надто обмежена кількість статей щодо ролі вітчизняної науки у відкритті РК. Першими із таких, де віддається належна шана Планерові, є проведені ще за часів колишньої УРСР дослідження харківських фізиків [3]. У незалежній Україні тільки у двох працях [4, 5] відзначена піонерська роль львівського вченого щодо відкриття нового класу речовини — рідких кристалів, до того ж авторка [5] детально описала методику досліджень і спостережувані Планером оптико-теплові явища. Так що ж спостерігав та описав Планер у своїй науковій статті [6] і як це пояснює сучасна наука? Досліджуючи під мікроскопом властивості холестерилхлориду, похідної сполуки, синтезованої з холестерину, він побачив його унікальні оптичні властивості: «Холестерилхлорид.....плавиться приблизно при температурі кипіння води і його розплавлені кристали в процесі охолодження дають в падаючому світлі яскраво-фіолетове забарвлення, а в прохідному — жовто-зелене» [6]. Як відомо науці тепер, холестерилхлорид є класичним представником холестеричного РК (або холестеричної мезофази). Структура холестерика має гвинтову вісь симетрії, і якраз спіральна упаковка молекул в цій мезофазі — причина її оригінальних оптичних властивостей. А вони наступні: а) селективне відбивання циркулярно поляризованого світла, колір якого залежить від кроку Science and Science of Science, 2010, № 4

ЮЛІУШ ПЛАНЕР — ПЕРШОВІДКРИВАЧ РІДКИХ КРИСТАЛІВ (ВІДНОВЛЕННЯ ПРІОРИТЕТУ)

спіралі, та б) оптична активність, яка в тисячі разів перевищує величину, відому для звичайних оптично активних середовищ. Саме останнє і пояснює причину появи чудового яскравого забарвлення, яке так захоплено описували ранні дослідники РК. Колір відбитого світла (або довжина світлової хвилі) змінювався тому, що зміна температури досліджуваної речовини викликала зміну величини кроку спіралі. Звичайно, у своїй статті Планер не використовує таку сучасну термінологію, як «холестерична фаза», «рідкий кристал», «селективне відбивання», до того ж на той час не було відомо навіть хімічної формули об’єкту досліджень (холестерину). Тим не менше, його робота за суттю, без сумнівів, є першим документальним науковим спостереженням фізичних властивостей термотропних холестеричних рідких кристалів, їх фазових переходів. Таким чином, завдяки Ю. Планеру історія вчення про РК розпочалася з холестерину. Забігаючи вперед, зазначимо, що теоретичне пояснення зміни забарвлення РК, тобто явища селективного відбивання світла планарною текстурою холестеричної рідкокристалічної фази, було зроблено французьким фізиком Х. де Фрізом майже через століття (в 1951 р.) після експериментів Ю. Планера. Але ще пізніше, в 1963 р., американець Джеймс Фергюсон використав цю відому найважливішу властивість РК — змінювати забарвлення під дією температури — для виявлення невидимих людським оком теплових (інфрачервоних) випромінювань. Після того, як йому видали патент на цей винахід (U.S. Patent № 3114836), інтерес до РК зріс лавиноподібно. Цікаво знати, що за способом отримання РК поділяються на два типи. Наука та наукознавство, 2010, № 4

Один із них першим в світі мимоволі відкрив Планер, нагріваючи холестерилхлорид до певної температури. Пізніше такі кристали отримали назву термотропних, а вони в свою чергу поділяються на три категорії, однією з яких є вже згадувані холестерики. Термотропні РК утворюються при нагріванні твердих кристалічних тіл (або охолодженні ізотропної рідини), а тому можуть існувати лише в певному інтервалі температур. Через це мають обмежене практичне застосування, в основному для термометрії. Принагідно зазначимо, що на практиці знайшли більш широке застосування РК другого типу — ліотропні, які утворюються при розчиненні твердих органічних речовин в різноманітних розчинниках. Явище зміни забарвлення холестериків під дією температури, окрім Планера, до Рейнітцера спостерігали ще двоє вчених. У 1872 р. медик-хімік Вільгельм Льобіш (W. L öebisch), працюючи у Відні в хімічній лабораторії професора Глазіветца, синтезував холестериламін і описав зміну його о кольору при 104 С із безбарвного на голубувато-фіолетовий, а також повідомив про таке ж явище у випадку холестерилхлориду [7]. Нарешті, в 1887 р. хімік Богуслав Райманн, на той час доцент Чеського технічного університету, синтезувавши холестерилацетат і холестерилхлорид, також побачив при розплавленні-охолодженні зміну їх забарвлення від зеленого до червонооранжевого [8]. Заради справедливості треба відзначити, що в своїй знаменитій публікації Рейнітцер посилається на праці та коментує спостереження, які провели до нього Планер, Льобіш та Райманн. Цікавим є той факт, що вся четвірка вчених, причетних до згаданого від-

Б.В. Кожушко, В.А. Шендеровський

криття, були громадянами і працювали в університетах Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії за медичнобіологічним фахом. Льобіш та Райманн, як і згадувані вже Планер з Рейнітцером, також не змогли самостійно пояснити отримані експериментальні результати і не оцінили їх значення. Планер, на відміну від Рейнітцера, не звернувся за поясненнями до фізиків, напевно, через те, що бурхливий розвиток науки фізики припав якраз на кінець ХІХ ст. Іншими словами, на нашу думку, львівський вчений випередив свій час. Правда, треба зазначити, що наприкінці ХХ ст. — на початку ХХІ ст. в серйозних наукових монографіях з рідкокристалічної проблематики робляться спроби відновити історичну справедливість щодо першовідкривача РК. Так, наприклад, 2005 року французькі вчені П. Освальд і П. Пізанські видали монографію (обсягом 618 сторінок), де визнали пріоритет Ю. Планера нарівні з Рейнітцером: «Біологи Планер в 1861 р. та Рейнітцер в 1888 р. побачили непрозорість холестерину і зміну його забарвлення..» [9]. В іншій науковій монографії, яка вийшла з друку 1996 року обсягом 505 сторінок, за Планером визнається факт відкриття РК:«...відкриття рідких кристалів (Планер, 1861; Рейнітцер, 1888) і одне з їхніх перших застосувань — використання герметизованих холестеричних рідких кристалів в термометрах (Джонс, 1969; Макдонелл, 1987) — відбулися завдяки саме цьому явищу» [10]. Ще в одній книзі, виданій у 2001 р., автори пишуть: »Перше спостереження рідких кристалів Планером (1861) і Рейнітцером (1888) стало можливим завдяки здатності їх кристалічної структури до селективного

відбивання..». [11]. На щастя, таких авторитетних праць з’являється дедалі більше, що є свідченням поступового визнання вченим світом прикрої історичної помилки. У всіх українських наукових дослідженнях фактично не описаний життєвий шлях Ю. Планера, а також не відображена його викладацька та наукова діяльність у львівський період життя. Тому основним завданням нашої праці є спроба дещо заповнити цю білу пляму. Народився вчений 13 серпня 1827 р. в Дьоблінгу, одному з престижних сьогодні районів Відня. У 1845—1849 рр. навчався на медичному факультеті знаменитого Віденського університету. З 1850 по 1854 роки працював у Відні першим асистентом всесвітньо відомого австрійського вченого-медика Карла Рокитанського (здійснив наукову революцію в медицині, зробивши патологічну анатомію основою патології та наукової медицини взагалі; заснував Нову віденську медичну школу). У цей час Планер у досить молодому віц і отримав звання професора з анатомії та фізіології (1851), опублікував відомі наукові праці в області дослідження зв’язку пігментації (зміни забарвлення і появи пігментних гранул) людської крові з різними важкими за-

Science and Science of Science, 2010, № 4

ЮЛІУШ ПЛАНЕР — ПЕРШОВІДКРИВАЧ РІДКИХ КРИСТАЛІВ (ВІДНОВЛЕННЯ ПРІОРИТЕТУ)

хворюваннями [12], займається практичним вивченням анатомії людини в міському морзі [13]. На той час медична наукова спільнота вже визнавала заслуги молодого дослідника, а в фаховій медичній літературі [14] його ім’я ставилося в один ряд з такими знаними німецькими і австрійськими патологоанатомами, як Йоган Меккель (піонер в науці тератологіі: вивчення вроджених дефектів і порушень у процесі ембріонального розвитку організму), Олександр Еккер (відкрив та дослідив розвиток мозкових звивин у зародку), Рудольф Вірxов (основоположник теорії клітинної патології в біології та медицині). У 1855 р. переїжджає до Львова (в Австрійській імперії місто, відоме під назвою Lemberg) на посаду ординарного професора описової анатомії, завідуючого кафедрою анатомії медичнохірургічного факультету (на той час студії медично-хірургічних досліджень, фактично інституту) при Львівському цісарсько-королівському університеті. Це підтверджують оригінали офіційних тогочасних документів, що збереглися у відділі рідкісної книги наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка: вперше прізвище вченого з’являється серед штату співробітників університету та у списку публічних лекцій викладачів у літній семестр 1855/56 н.р. [15]. У цьому ж навчальному році Планер викладає для студентів першого курсу щоденно тільки один програмний курс «анатомія людини», який включає розділи: а) загальної анатомії, б) вчення про кістки та зв’язки і в) вчення про м’язи. Але починаючи вже з наступного навчального року як додатковий предмет професор по три години на тиждень начитує курс «топографічна Наука та наукознавство, 2010, № 4

анатомія» [16]. Крім того, з літнього семестру 1857/58 н.р. Планер чотири рази на тиждень викладає студентам додатковий спецкурс «спеціальна патологічна анатомія» [17]. Починаючи із зимового семестру 1858/59 н.р. професор вводить ще один новий спецкурс — «загальна патологічна анатомія з демонстраціями і практичними заняттями» [18] і проводить його три рази на тиждень. Окрім начитування студентам додаткових спецкурсів Планер зробив для Львівського університету ще одну чудову справу: заснував окремий патолого-анатомічний музей [19]. До того ж вчений значно оновив фізіологоанатомічну колекцію музею медицини. Правда, українські дослідники, визнаючи організатором анатомічного музею у Львові професора Йозефа Берреса [20, с.226], який керував кафедрою анатомії від 1817 до 1832 рр., чомусь не згадують про патолого-анатомічний музей Планера. Цікавий факт: лише в особовій справі професора Планера нам вдалося знайти згадку, що на час приїзду до Львова він вже був членом престижного цісарсько-королівського товариства лікарів у Відні [21]. У жовтні 1863 р. було засновано медичний факультет в університеті м. Граца і першим керівником кафедри анатомії там став Планер, який переїхав сюди зі Львова. Одночасно Планеру було присвоєно звання ординарного професора описової і топографічної анатомії. Крім того, на протязі 1865/66 н.р. вчений обирався деканом медичного факультету. Від самого початку роботи в Граці він активно переймається плануванням, а потім і побудовою сучасних корпусів інституту анатомії, який утворився в 1872 р. на

Б.В. Кожушко, В.А. Шендеровський

базі кафедри анатомії. Так в Європі виник науково-навчальний заклад нового типу, який став зразком для наслідування. Планер був першим його директором і на цій посаді беззмінно трудився до самої смерті, яка настала 25 липня 1881 р. Вдячні австрійці помістили на стіні пошани сучасного Інституту анатомії в м. Грац барельєф Ю. Планера (див. його копію у нашій статті). На завершення необхідно внести ясність власне щодо самого прізвища вченого, оскільки в деяких джерелах воно подається по-різному. В особовій справі професора, яка розпочата 1855 р. і до сьогодні збереглася в архіві Львівської області, дуже розбірливим рукописним текстом каліграфічно виведено Plauer Julius [21]. Тому архівна справа, зареєстрована ще в радянські часи, до сьогодні називається «Личное дело профессора Пляуєра Юлиуша» (хоча на титульній сторінці збереглися також перекреслені слова «Плянера Юльяна»). У другій частині (написана С. Старжинським) відомої книги «Історія Львівського університету» у списку особового складу медикохірургічного інституту при університеті по відділу анатомічної медицини згадується Plauer (без імені), який мав звання професора від 1851 до 1863 рр. [22]. Книга видана польською мовою, добре збереглася, має чіткий поліграфічний друк. До того ж у першій частині цієї ж книги (написаній колишнім ректором Людвіком Фінкелем) також є згадка, що Юліуш Плауер (польською Juliusz Plauer) у 1855 р. став керівником анатомічної студії (по-сучасному — кафедри) після Августа Войгта [23]. Українські дослідники в переліку всіх професорів, які працювали у Львівському національному медуніверсите-

ті від 1784 р., подають прізвище завідуючого кафедрою анатомії (з 1855 по 1863 рр.) медично-хірургічного інституту при Львівському університеті як подвійне: Плауер або Планер Юліус (Plauer / Planer Julius) [20, с.353]. З іншої сторони, у вже згаданій знаменитій статті, опублікованій в науковому журналі (1861), автор подається як prof. Planer (правда, без імені). У відділі рідкісної книги Львівського національного університету ім.І.Франка збереглися друковані оригінали списків викладачів та навчальні програми для студентів тих років, коли в університеті викладав Планер. Якісна поліграфія однозначно чітко зафіксувала — Julius von Planer. Саме під таким прізвищем вчений як з’являється в навчальних планах медично-хірургічної студії університету у зимовому семестрі 1855/56 н.р., так і залишає Львів у 1863 р. Наукові звання — доктор медицини та хірургії, ординарний професор анатомії. У довіднику «Австрійський біографічний лексикон 1815—1950» зафіксована ще одна версія прізвища вченого, а саме Planner von Plann Julius [19]. Власне такий же варіант прізвища вченого подається і на офіційному вебсайті університету м. Граца. Проведений нами аналіз всіх згаданих документів стосовно прізвища дає однозначний результат: у всіх випадках мова йде про одну і ту ж саму людину — першовідкривача рідких кристалів. Крім того, на нашу думку, потребує роз’яснення ще одне питання. У науковій літературі трапляються також розходження щодо назви журналу, в якому була опублікована знаменита стаття Ю. Планера. Насправді, це найстаріший та історично найбільш важливий в світі науковий журнал у галузі органічної хімії. Його сучасна назва з 1998 р. — Science and Science of Science, 2010, № 4

ЮЛІУШ ПЛАНЕР — ПЕРШОВІДКРИВАЧ РІДКИХ КРИСТАЛІВ (ВІДНОВЛЕННЯ ПРІОРИТЕТУ)

«European Journal of Organic Chemistry». Був заснований у 1832 р. під назвою «Annalen der Chemie» як німецький науковий журнал в галузі хімії. На час публікації Ю. Планером статті (1861) вже називався «Annalen der Chemie und Pharmacie»(з 1840 по 1872 рр.). Згодом відомий в 1873—1874 рр. як «Justus Liebigs Annalen der Chemie und Pharmacie», а пізніше тривалий час називається «Justus Liebigs Annalen der Chemie» (спершу в 1875—1944, а потім в 1947—1978 рр.). До 1997 р. ще двічі змінював назву: «Liebigs Annalen der Chemie» та «Liebigs Annalen». Напевно, з метою спрощення як зарубіжними,

так і українськими дослідниками місце публікації статті професора Планера часом згадується просто як «Liebigs Annalen» або «Annalen der Chemie». Незважаючи на те, що Ю. Планер не здогадався, яка наукова перспектива відкривається за спостережуваним ним новим фізичним явищем, саме його потрібно вважати першопрохідцем у фізиці РК. Результати, які отримав в ХІХ ст. австрійський вчений, працюючи 9 років в науковому закладі на етнічних українських землях, а нині території сучасної України, ми цілком справедливо можемо вважати також важливим досягненням української науки.

1. Reinitzer F. Beitr äge zur Kenrniss des Cholesterins / Reinitzer F. // Monatshefte f ür Chemie. — 1888. — Bd.9. — S. 421—441. 2. Lehman O. Über fliessende Kristalle / Lehman O. // Zeitschrsft für phys. Chemie. — 1889. — Bd.4. — S. 462. 3. Семиноженко В.П. Юбилеи науки. Жидкие кристаллы: история, проблемы, перспективы / Семиноженко В.П., Лисецкий Л.Н. // К.: Наук. думка. — 1988. — С. 191—202. 4. Природознавство в Україні до початку ХХ ст. в історичному, культурному та освітньому контекстах / Ю. Павленко, С. Руда, С. Хорошева, Ю. Храмов. — К.: Видав. дім «Академперіодика», 2001. — 420 с. 5. Богомоленко О.В. Піонерські дослідження рідких кристалів українськими вченими / Богомоленко О.В. // Наука та наукознавство. — 2007. — № 1. — С. 113—121. 6. Planer. Prof. Notiz über das Cholesterin / Planer // Annalen der Chemie und Pharmacie. — 1861. — Bd.118. — S. 25—27. 7. Loebisch W. Zur Kenntniss des Cholesterins / Loebisch W. // Berichte der deutschen chemischen Gesellschaft. — 1872. — Bd. 5. — S. 510—514. 8. Raymann B. Contribution a histoire de la cholesterine / Raymann B. // Bull.de la Societe.Chim. de Paris. — 1887. — Vol.47. — P. 898—901. 9. Oswald P. Nematic and Cholecteric Liquid Crystals. Conceptsance phycisal properties illustrated by experiments / P. Oswald, P. Piezanski // Science. — 2005. — P. 13. 10. Liquid crystals in complex geometries: formed by polymer and porous networks / Ed. by G. P. Crawford, S. Žumer. — CRC Press., 1996. — P. 190. 11. Chirally in Liquid Crystals / Еd. by H.-S. Kitzerow and C.Bahr. — Partially Ordered Systems Series. Published by Springer, 2001. 12. Planer I. Über das Vorkommen von Pigment im Blute / Planer J. // Wiener Zeitschrift, — Feb.1854. — S.127—139, 280—298. 13. Planer J. Statistik der Leichenkammer des k. k. akkgem. Krankenhauses von Monat November 1854 / Planer I. // Zeitschrift der KK Gesellschaft der Ärzte zu Wien, Wochenblatt. — 1855. — Вd.1. — S. 171. 14. Laycock T. Clinical researches into Morbid Pigmentery changes in the Complexion / Laycock T. // Medico-chirur. Review (London) — 1861. — Vol. 27. — P. 22. 15. Personalstand der akademischen Behörden und Ordnung öffentlichen Vorlesungen (an der k.k. Franzens-Universität und medicinisch- chirurgischen Lehranstalt zu Lemberg (im Sommer-Semester des Jahres 1855/56). — Lemberg: Aus de k.k. galizischen Aerarial-Staats-Druckerei, 1855. — S. 28. Наука та наукознавство, 2010, № 4

16. Akademischen Behörden (an der k.k. Universit ät zu Lemberg, sammt der Ordnung Vorlesungen an derselben im Sommer-Semester des Studien-Jahres 1856/57). — Lemberg: Aus de k.k. galizischen AerarialStaats-Druckerei, 1856. — S. 29. 17. Akademischen Behörden (an der k.k. Universit ät zu Lemberg, sammt der Ordnung Vorlesungen an derselben im Sommer-Semester des Studien-Jahres 1856/57). — Lemberg: Aus de k.k. galizischen AerarialStaats-Druckerei, 1857. — S. 30. 18. Akademischen Behörden (an der k.k. Universit ät zu Lemberg, sammt der Ordnung Vorlesungen an derselben im Winter-Semester des Studien-Jahres 1858/59). — Lemberg: Aus de k.k. galizischen AerarialStaats-Druckerei, 1858. — S. 29. 19. Österreichisches Biographisches Lexikon 1815 — 1950. — Wien, 1983. — Bd. 8. — (Lfg.37). — S.116. 20. Професори Львівського нацыонального медичного університету ім.Д.Галицького 1784— 2006 / Б. Зіменьковський та ін. — Львів: Видав.дім «Наутілус», 2006. 21. Державний архів Львівської області. — ф. № 26, оп. № 5, спр. № 1552, с. 1—2. 22. Finkel L. Historya Uniwersytetu Lwowskiego / L.Finkel, S.Starzynski. — Lwów, 1894. — Сzesc II, — S. 349. 23. Там само. — Czesc I. — S.327.

Одержано 06.06.2010 Б.В.Кожушко, В.А.Шендеровский

Юлиуш Планер — первооткрыватель жидких кристаллов (возобновление приоритета) Сделана попытка изменить сформировавшийся сегодня в современной истории науки взгляд о приоритете ботаника Рейнитцера и кристаллофизика Лемана в открытии жидких кристаллов. Впервые в отечественной научной литературе публикуются важные подробности жизненного пути профессора Львовского университета Юлиуша Планера.

О.В.Романець

Періодизація розвитку генетики: світовий контекст У статті представлено та обґрунтовано періодизацію розвитку генетики в світовому контексті. Визначено найбільш важливі відкриття, котрі стали етапними в розвитку генетики. У кожному з етапів показано накопичення наукових знань, що передувало здійсненню нового важливого відкриття, яке спричинювало перехід науки на новий щабель розвитку. Питання історії розвитку генетики в світовому контексті висвітлено низкою авторів [1—7]. Найбільш поширеною є періодизація, представлена в більшості видань з історії генетики, що включає три періоди її розвитку. Перший період — з 1900 по 1930 роки: класичної генетики;

другий період — з 1930 по 1953 роки: неокласицизму в генетиці і третій період від 1953 року донині: синтетична генетика [6]. Період від найдавніших часів до 1900 року називають передісторією розвитку генетики, тобто накопиченням знань про спадковість до становлення генетики

Science and Science of Science, 2010, № 4

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

як науки. У зв’язку з розшифруванням геному людини, становленням генної інженерії та іншими новітніми досягненнями в останні роки ця традиційна періодизація генетики зазнала подальшої розробки. Переважно дослідники виокремлюють період після розшифрування геному людини (2001), а також виділяють перші десять або двадцять років двадцятого століття. У підручниках з генетики, виданих в останні роки, автори вміщують нариси з історії генетики та періодизації її розвитку, котрі дещо відрізняються одна від одної [8, 9]. Розробка питань періодизації історії генетики залишається актуальною, оскільки дозволяє чітко усвідомити важливі віхи її розвитку, що базуються на найбільш епохальних відкриттях. Дану тематику нами розроблено на основі оригінальних праць, присвячених найважливішим відкриттям в галузі генетики. У результаті здійснення даної роботи нами запропоновано та обґрунтовано наступну схему періодизації розвитку генетики. Передісторія становлення науки про спадковість охоплює два періоди: перший — від найдавніших часів до відкриття законів Г.Менделя (1866). У цей період відбулось накопичення та трактування даних про передачу ознак в епоху ранніх цивілізацій, античність (VIII ст. до н.е. — V ст. н.е.), в період середньовіччя (VI — XIV ст.) та Відродження (ХV — XVI ст.). Погляди щодо передачі спадкових ознак висвітлено в працях Емпедокла (490—430 рр. до н.е.), Демокріта (460—370 рр. до н.е.), Гіпократа (460—377 рр. до н.е.), Аристотеля (384—322 до н.е.). Уявлення про спадковість людини відображено в працях Лукреція Кара (99—55 рр. до н.е.), Клавдія Галена (129—201) [10—13]. Середньовічні (VI—XIV ст.) уявлення в західній Європі показано в працях АльНаука та наукознавство, 2010, № 4

берта Великого (1206—1280) і Венсана де Бове (1190—1264) [1]. Переважно це перекази поглядів Аристотеля, а також типово середньовічні містичні фантазії. На Близькому Сході та в Середній Азії в епоху середньовіччя природознавство зазнавало значного розвитку. У «Каноні лікарської медицини» (бл. 1020) Авіценни (Ібн-Сіни) (бл. 980—1037) викладено погляди античних авторів та оригінальні дані з медицини і біології [14]. У період Відродження (XV-XVI ст.) природознавство в Європі почало розвиватись більш інтенсивно. У сімнадцятому столітті на тлі становлення класичної науки, розвитку мікроскопічних методів розпочались експериментальні дослідження спадковості. Схрещування рослин різних видів уперше застосував німецький ботанік Й.Кельрейтер (1733— 1806). У 1760—1766 рр. він вивів гібриди гвоздики і тютюну. Й.Кельрейтер спостерігав основні явища успадкування (гетерозис, неповне домінування), але не знайшов для них наукового пояснення. Англійський природодослідник Т.Найт (1759—1838) вивчав способи гібридизації плодових дерев та гороху. Він описав явище домінування кольору насіння і квіток у гороху, однак також не зрозумів закономірностей спадкової передачі ознак. Французький біолог О.Сажре (1763—1851), вивчаючи властивості гібридів дині, виділив п’ять пар альтернативних ознак. Він частково висвітлив закономірності, які пізніше повністю пояснив Г.Мендель [15, 16]. У 1859 р. англійський природодослідник Ч.Дарвін (1809—1882) опублікував працю «Походження видів шляхом природного добору, чи збереження порід, що мають сприятливість, у боротьбі за життя» [17], в якій пояснив походження видів дією спадковості, мінливості та природного добору. У праці «Зміна до-

О.В. Романець

машніх порід тварин і сортів культурних рослин» (1868) він висловив гіпотезу пангенези, згідно котрої від всіх частин організму відділяються мікроскопічні зародки — гемули, які через кров потрапляють у статеві клітини [18]. Закони спадковості відкрив чеський природодослідник Г.Мендель (1822— 1884). На прикладі гороху посівного — самозапильної рослини — він встановив, що потомство в першому поколінні від схрещування чистих ліній гороху одноманітне — виявляється лише домінантний стан ознаки. При схрещуванні гібридів першого покоління між собою в другому поколінні розщеплення за кожною ознакою становить 3 до 1. Результати своїх досліджень Г.Мендель опублікував у 1866 році у книзі «Досліди над рослинними гібридами» [16]. Від дати опублікування праці Г.Менделя, на нашу думку, бере початок другий період передісторії генетики. Така незвичну періодизаційну схему виправдовує наступне історичне протиріччя: після відкриття законів спадковості становлення генетики як науки не відбулось. Тому потрібно окремо окреслити стан біологічної науки в період з 1866 по 1900 роки. У цей час здійснювались важливі відкриття, які готували грунт для становлення нової науки. Зокрема, відбулося відкриття (Ф.Мішер), вивчення та встановлення будови нуклеїнових кислот (Ф.Мішер, А.Коссел, Р.Фьольген). У 1869 році швейцарський лікар Ф.Мішер (1811—1887) відкрив в ядрах лейкоцитів, виділених з гною, речовину, котру назвав нуклеїн [19]. Пізніше (1889) нуклеїн було перейменовано в нуклеїнову кислоту на пропозицію німецького анатома і гістолога Р.Альтмана (1852—1900). У 1879 році відкритий Ф.Мішером нуклеїн став об’єктом досліджень німецького хіміка А.Коссела (1853—1927). Пізніше (1910) за здобутки в галузі дослідження

нуклеїну А.Коссел отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини. Під час другого етапу передісторії генетики формувався грунт для майбутніх досліджень хромосом. У 1883 році ідею щодо диференціюючих поділів ядер клітин зародка було висловлено німецьким анатомом і ембріологом В.Ру (1850—1924). Вивчаючи індивідуальний розвиток тварин, він створив напрямок, котрий назвав механікою розвитку. Висновки В.Ру сприяли створенню теорії зародкової плазми німецького вченого А.Вейсмана (1834— 1914). Згідно цієї теорії, сформульованої в 1892 році, спадкова субстанція має зв’язок з ядерною речовиною статевих клітин. Спочатку В.Ру, а потім А.Вейсман висловили гіпотезу про лінійне розташування в хромосомах спадкових факторів, чим передбачили майбутню хромосомну теорію спадковості. А.Вейсман дійшов висновку про існування в організмі двох клітинних ліній — зародкових і соматичних [20]. Наприкінці ХІХ ст. завдяки роботам цитологів, що відкрили хромосоми, вивчили мітотичний (Е.Страсбургер, 1875, В.Флеммінг, 1892) і мейотичний (Т.Бовері, О.Гертвіг, 1884) поділ ядра, формувався грунт для усвідомлення вченими перерозподілу спадкового матеріалу під час поділу клітин [1]. Поділ передісторії розвитку науки на два періоди є незвичним, однак особливістю розвитку генетики було те, що після відкриття її основних законів становлення науки не відбулось. Світова наукова спільнота не була широко поінформована про відкриття Г.Менделя та не змогла оцінити його важливість. Водночас ще не відбулось накопичення достатнього рівня знань зі спадковості та методів її дослідження, що спричинило б становлення нової науки. 1900 рік історики науки одностайно вважають роком виникнення науки про спадковість, однак назву цієї Science and Science of Science, 2010, № 4

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

науки «генетика» запропоновано лише кількома роками пізніше (1906). З огляду на визнані низкою авторів періодизації розвитку генетики та на основі аналізу найбільш визначних робіт нами запропоновано наступну періодизаційну схему. Перший етап розвитку генетики, в який відбулось становлення основних її положень та методів, охоплює 1900— 1910 рр. У 1900 році для перевірки ідей А.Вейсмана було здійснено дослідження з кількісним обрахунком, в результаті яких нідерландський ботанік Г.де Фріз (1848—1935), німецький ботанік К.Корренс (1864—1933) та австрійський генетик Е.Чермак (1871—1962) незалежно один від одного відкрили закономірності, встановлені Г.Менделем. Англійський учений У.Бетсон (1861—1926) здійснив видання праці Г.Менделя англійською мовою і запропонував (1906) назвати науку про спадковість та мінливість «генетикою». У 1901—1903 рр. голландський ботанік, генетик Гуго де Фріз (1848—1935) відкрив явище мутацій — змін, що успадковуються від покоління до покоління, і сформулював мутаційну теорію мінливості. У 1909 році датський біолог, один з основоположників сучасної генетики В.Іогансен (1857—1927) в праці «Елементи точного вчення спадковості» (1909) назвав одиницю спадковості геном, ввів поняття «генотип» та «фенотип». Створене цим вченим вчення про чисті лінії заклало грунт для формування сучасних принципів селекції [21]. У перші роки двадцятого століття продовжувалось вивчення будови нуклеїнових кислот, розпочате наприкінці ХІХ ст. Ф.Мішером, А.Косселом та іншими. Німецький хімік Е.Фішер (1852—1919) отримав рибозу синтетичним шляхом і був удостоєний за вивчення цукрів Нобелівської премії з хімії (1902). У 1909 році російському хіміку-органіку Ф.Левену Наука та наукознавство, 2010, № 4

(1869—1940) вдалось виділити рибозу при вивченні нуклеїну, однак виділити дезоксирибозу цьому ж вченому вдалось лише через двадцять років (1929). Після перевідкриття законів Г.Менделя вчені намагались застосувати їх до різних видів тварин і рослин. У 1909 році цим питанням зацікавився американський вчений Т.Морган (1866—1945). Будучи зоологом, він досліджував процеси розмноження морських безхребетних. Зацікавившись успадкуванням ознак, вчений вирішив виявити, де знаходяться «фактори» (за визначенням Г.Менделя) спадковості. Таке зацікавлення спрямувало його дослідження, що врешті привело до формування хромосомної теорії спадковості [22]. Загалом можна констатувати, що в перше десятиліття ХХ ст. відбулось становлення цитогенетики — науки, що вивчає закономірності спадковості у взаємозв’язку з будовою і функціями різних внутрішньоклітинних структур, на основі даних гібридологічного аналізу і цитології. Важливим також в цей період було незалежне відкриття англійським математиком Г.Харді (1877—1947) і німецьким лікарем В.Вайнбергом (1862— 1937) закону щодо частоти розподілу ознак у популяції (1908—1909). Другий етап генетики, в який відбулось формування хромосомної теорії, дослідження хромосом, встановлення явища мутагенезу та трансформації, охоплює 1910—1928 рр. Т.Морган обрав об’єктом досліджень мушку дрозофілу і з 1910 року було розпочато експериментальні дослідження успадкування мутацій у дрозофіли, котрі здійснювали американські генетики Т.Морган, К.Бріджес (1889—1938), А.Стертевант (1891—1970) та американський цитолог У.Саттон (1877—1916). Було доведено, що гени, котрі знаходяться в одній хромосомі, передаються при схре-

О.В. Романець

щуванні сукупно. Завдяки цитогенетичним експериментам (А.Стертевант, К.Бріджес, Г.Мьоллер, 1910) було встановлено участь деяких хромосом у визначенні статі. У дрозофіли, наприклад, водночас з трьома парами аутосом було знайдено пару статевих хромосом. У розробці хромосомної теорії спадковості, котра тривала впродовж 1910—1925 років, брали участь Т.Морган, А.Стертевант, американський генетик Г.Мьоллер (1890—1967). У процесі вивчення хромосом було відкрито явище кросинговеру. Окрім досліджень Т.Моргана, в означений період відбулось ще декілька важливих відкриттів, що готували грунт для переходу генетики на новий щабель і спрямували подальший її розвиток. Одним з найбільш визначних здобутків можна назвати відкриття радянським генетиком, ботаніком, географом, творцем сучасних наукових основ селекції та вчення про світові центри походження й еволюції культурних рослин М.І.Вавиловим (1887—1943) закону гомологічних рядів у спадковій мінливості (1920), згідно котрого ознаки у схожих видів змінюються однаково чи гомологічним чином [23, с. 5]. Завдяки працям (1924) американського генетика, еволюціоніста, статистика С.Райта (1889—1988), англійського статистич-

Г. Мендель (1822-1884)

Г. де Фріз (1848-1935)

ного, еволюційного біолога, євгеніста, генетика Р.Фішера (1890—1962), англійського генетика, еволюційного біолога Дж.Холдейна (1892—1964), а також роботі (1926) російського генетика, ентомолога С.С.Четверикова (1880—1959) в даний період було закладено основи популяційної генетики. Важливою віхою стало відкриття мутагенної дії рентгенівських променів та становлення радіаційної генетики завдяки роботам (1925) російського, радянського мікробіолога та ботаніка Г.Надсона (1867—1939), російського мікробіолога Г.Філіпова (1900—1934), а також роботам (1927) американського генетика Г.Мьоллера (1890—1967). У 1928 році англійський мікробіолог Ф.Гріффіт (1877—1941) відкрив явище трансформації — включення чужорідної ДНК у геном клітини-господаря. У той час вважали, що білок також має властивості носія спадкової інформації. Це помилкове уявлення завадило усвідомити значення результатів німецького хіміка Р.Фьольгена (1884— 1955), який в 1924 році встановив, що до складу хромосом входить ДНК. Він запропонував гістохімічний метод забарвлення ДНК тварин, рослин і мікробів (реакція Фьольгена) [4]. У третій етап генетики (1929—1952) створювались передумови розвитку

Т.Морган (1866-1945)

П. Берг (н. 1926 р.)

Science and Science of Science, 2010, № 4

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

молекулярної генетики: відбувалось дослідження молекулярної структури носія спадковості. Період починається від встановлення наявності в нуклеїновій кислоті дезоксирибози. Це відкриття здійснив в 1929 році російський хімік-органік Ф.Левен (1869—1940). Ф.Левен сформулював тетрануклеотидну теорію будови ДНК, котру підтримував і А.Коссел: четвірки нуклеотидів одноманітно повторюються в нуклеїновій кислоті, що не має якогось особливого значення. Важливим відкриттям в означений період також було встановлення хімічних мутагенів (1934) радянським генетиком, одним з основоположників вчення про хімічний мутагенез В.Сахаровим (1902— 1969) та радянським генетиком і фізіологом М.Лобашовим (1907—1971). У цей же період американські генетик Дж. Бідл (1903—1989) та біохімік і генетик Е.Тейтем (1909—1975) сформулювали теорію «один ген — один фермент» (1941). Ці вчені встановили, що при опроміненні грибка (хлібної плісняви) рентгенівськими променями в його генах відбуваються мутації. Вони виявили, що мутації одного гена призводять до зміни функції одного білка-фермента, внаслідок чого відбуваються порушення обміну речовин. Разом з американським генетиком і біохіміком Д.Ледербергом (1925—2008) в 1947 році Е.Тейтем відкрив у бактерій явище генетичної рекомбінації. У 1958 році Дж.Бідл, Е.Тейтем і Д.Ледерберг отримали Нобелівську премію з фізіології і медицини за дослідження з генетики мікроорганізмів. У 1944 році один з перших американських молекулярних біологів О.Ейвері (1877— 1955), канадсько-американський генетик К.Мак-Леод (1909—1972) та американський генетик М.Мак-Карті Наука та наукознавство, 2010, № 4

(1911—2005) переконливо довели, що генетичні функції в клітині притаманні саме ДНК, а не молекулі білка [1]. Висновки О.Ейвері було підтверджено роботами (1952) американських бактеріолога і генетика А.Херші (1908—1997) і генетика М.Чейз (1927—2003), які довели, що геном бактерії являє собою ДНК. Це відкриття стимулювало вивчення нуклеїнових кислот в багатьох лабораторіях світу, привернуло пильну увагу дослідників саме до ДНК, що сприяло розвитку генетики на молекулярному рівні. У четвертому етапі генетики (1953— 1971) відбулось становлення мо лекулярної генетики. Даний етап розпочинається з відкриття (1953)Ф.Кріком, Дж. Ватсоном, М.Вілкінсом та Р.Франклін структури ДНК. До 1952 року вважали, що молекули ДНК складаються з чотирьох видів нуклеотидів, котрі одноманітно повторюються, однак всі молекули майже однакові і не можуть переносити інформацію. Американський біохімік Е.Чаргафф (1905— 2002), детально проаналізувавши склад ДНК різноманітних організмів, виявив, що нуклеотиди спостерігаються в них в певному співвідношенні, котре отримало назву правило Чаргаффа. Результати, отримані Е.Чаргаффом та його співробітниками, остаточно заперечили тетрануклеотидну теорію будови нуклеїнових кислот. Американський хімік Л.Полінг (1901—1991) висловлював думку, що ДНК має форму спіралі. Врахувавши дані, котрі отримали Е.Чаргафф, А.Херші і М.Чейз, американський молекулярний біолог Дж.Ватсон (н. 1928 р.) і британський молекулярний біолог, лікар, нейробіолог Ф.Крік (1916—2004) дослідили будову ДНК. Встановлення структури ДНК було здійснено за участі

О.В. Романець

британських фізика, кристалографа, молекулярного біолога М.Вілкінса (1916—2004) та біофізика, рентгенографа Р.Франклін (1920—1958). Ось як описали своє відкриття самі автори: «Ми хочемо запропонувати структуру солі дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК). Ця структура має дуже незвичайні властивості, що становлять значний біологічний інтерес... Вона утворена двома спіральними ланцюжками, закрученими навколо загальної осі... Обидві спіралі праві, але... послідовності атомів в них взаємно протилежні... Між собою ці ланцюги утримуються за рахунок основ, з’єднаних попарно, причому аденін може з’єднуватись тільки з тиміном, а гуанін — тільки з цитозином. Між основами існують слабкі водневі зв’язки, в котрих злегка від’ємно заряджені атоми кисню і нітрогену пов’язані між собою через водень, котрий має невеликий позитивний заряд. Дуже цікавий спосіб, в який ланцюжки утримуються разом... Пуринові і пиримідинові основи утворюють пари, при цьому пуринова основа однієї пари з’єднується водневими зв’язками з пиримідиновою основою іншої... Якщо одна з основ пари — це аденін, то... другою основою повинен бути тимін; те ж саме відноситься до гуаніну і цитозину. Послідовність основ у полінуклеотидному ланцюгу може бути будь-якою». Основи, котрі пов’язані одна з одною, є комплементарними, що визначає механізм спадковості. Запропонована Дж.Ватсоном і Ф.Кріком модель пояснила правило Чаргаффа і можливість ДНК переносити спадкову інформацію. «Дуже важливо, що із запропонованого нами механізму специфічного спарювання безпосередньо походить можливість копіювання генетичного матеріалу»

[24, c. 45]. У статті, котра вийшла за кілька місяців після першої, Дж.Ватсон і Ф.Крік уточнюють: «Цукрофосфатний скелет у нашій моделі абсолютно постійний, але в цю структуру може вписатись будь-яка послідовність пар нуклеотидів... У даній молекулі можливе безкінечне число перестановок, і нам здається цілком імовірним, що точна послідовність основ містить у закодованому вигляді генетичну інформацію» [24, c. 45]. За десять років, котрі пройшли після опублікування теорії подвійної спіралі ДНК і принципу комплементарності, були розкриті молекулярні механізми реплікації; встановлені процеси, що відповідають за розшифровку генетичної інформації і регуляцію синтезу генних продуктів; з’ясовано численні причини, за якими ці продукти синтезуються в змінному вигляді. Встановлення структури ДНК уможливило розробку технологій рекомбінації ДНК [24, с. 45]. У 1962 році Ф.Крік, Дж.Ватсон та М.Вілкінс отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини «за відкриття, що стосуються молекулярної структури нуклеїнових кислот та їх значення для передачі інформації в живій матерії». Після цих відкриттів постало питання щодо встановлення принципів генетичного коду. Радянський і американський фізик-теоретик Г.Гамов (1904—1968), осмислюючи дану проблему, дійшов висновку, що код однієї амінокислоти мусить бути потрій ним. Це була суто теоретична, але вірна концепція. Троє французьких вчених — мікробіолог і генетик Ф.Жакоб (н. 1920 р.), біохімік і мікробіолог Ж.Моно (1910—1976), мікробіолог А.Львов (1902—1994) — висловили ідею про існування в клітині рибонуклеїнової кислоти (РНК), що може переносиScience and Science of Science, 2010, № 4

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

ти інформацію від ДНК до рибосом. Інформаційна РНК була відкрита одночасно американським біофізиком М.Дельбрюком (1906—1981) і американським молекулярним біологом У.Гілбертом (н. 1932 р.). Ці відкриття уможливили розуміння механізму синтезу білку. У 1965 році Ф.Жакоб, А.Львов та Ж.Моно отримали Нобелівську премію з фізіології і медицини «за відкриття, що стосується генетичного контролю синтезу ферментів та вірусів». У 1959 році іспанський і американський біохімік С.Очоа (1905—1993) і американський біохімік А.Корнберг (1918—2007) отри мали Нобелівську премію з фізіології і медицини за те, що їм вдалось виділити фермент ДНК-полімеразу і здійснити синтез ДНК. У 1961 році американський біохімік М.Ніренберг (1927—2010) довів, що амінокислоту фенілаланін визначає кодон з трьох певних нуклеотидів. Американський молекулярний біолог Х.Корана (н. 1922 р.) синтезував ген, здатний працювати, а американський біохімік Р.Холі (1922—1993) описав структуру молекули РНК. У 1968 році Х.Корана, Р.Холі і М.Ніренберг були удостоєні Нобелівської премії з фізіології і медицини «за розшифровку генетичного коду і його ролі в синтезі білків». У 1969 році Нобелівську премію з фізіології і медицини отримали американські біофізик М.Дельбрюк (1906—1981), мікробіолог С.Лурія (1912—1991), біохімік і генетик А.Херші (1927—1997) «за відкриття, що стосуються механізму реплікації і генетичної структури вірусів» [1, 4]. Потрібно зазначити, що епохальні відкриття, про які йдеться, відбувались переважно в закордонних лабораторіях, оскільки в тогочасному СРСР генетика переживала трагічні сторінки гоНаука та наукознавство, 2010, № 4

нінь та занепаду. Так, розпочаті вітчизняним генетиком С.М.Гершензоном (1906—1998) ще в 1939 році роботи зі спричинення спрямованих мутацій у дрозофіли, були перервані в результаті війни, засилля лисенківщини тощо. Повернувшись до цієї проблематики в 1960 році, С.М.Гершензон отримав результати, котрі свідчили, що інформація може зчитуватись не лише з ДНК на РНК, але й навпаки. Дослідження з даної тематики, розпочаті С.М.Гершензоном, не були завершені внаслідок об’єктивних причин. Водночас американський генетик Г.Тьомін (1934—1994) працював над виділенням ферменту, що уможливлював зворотну транскрипцію: зчитування інформації з РНК на ДНК. У 1970 році він повідомив про відкриття такого ферменту одночасно з американським біохіміком, молекулярним біологом і вірусологом Д.Балтімором (н. 1938 р.). Фермент отримав назву «зворотна», або «реверсивна», транскриптаза, яка уможливлює синтез нуклеїнової кислоти від РНК до ДНК. Радянський біохімік В.Енгельгард (1894—1984) запропонував назвати її «ревертазою». У 1975 році Г.Тьоміну, Д.Балтімору і італійському вірусологу Р.Дульбекко (н. 1914 р.) вручили Нобелівську премію «за відкриття, що стосуються взаємодії між онкогенними вірусами і генетичним матеріалом клітини». Звичайно, це стало можливим завдяки досконалому технічному оснащенню американських лабораторій, котрим радянські вчені не володіли [4]. П’ятий етап генетики (1972—2000) пов’язаний зі становленням генетичної інженерії. Поштовхом до її становлення стало відкриття ферментів«рестриктаз», що розрізають ланцюг ДНК, швейцарським мікробіологом

О.В. Романець

і генетиком В.Арбером (н. 1929 р.). Американський мікробіолог Г.Сміт (н. 1931 р.) синтезував цей фермент, а американський мікробіолог Д.Натанс (1928—1999) почав його застосовувати. Всі троє вчених отримали за відкриття рестрикційних ферментів Нобелівську премію з фізіології і медицини в 1978 ро ці. Отримання перших гібридних молекул ДНК було здійснено американським біохіміком П.Бергом (н. 1926 р.) у 1972 році. П.Берг та його співробітники отримали in vitro першу рекомбінантну молекулу ДНК шляхом поєднання фрагментів ДНК з допомогою штучно створених липких кінців. Важливим в даний період було відкриття способу отримання моноклональних антитіл — імунних білкових антитіл «підвищеної специфічності». У 1975 році моноклональні антитіла було одержано німецьким біологом і імунологом Ж.Кьоллером (1946— 1995), аргентинським і британським імунологом С.Мільштейном (1927— 2002), датським імунологом Н.Ерне (1911—1994). У 1984 році ці троє вчених отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини «за теорію відносної специфічності в розвитку і контролю імунної системи і відкриття принципу корекції моноклональних антитіл». Також в цей період відбулось становлення генно-інженерних технологій виготовлення ліків. У 1973 році американський молекулярний біолог У.Гілберт (н. 1932 р.) створив метод прочитання генів. Фундаментальною наукою було створено підґрунтя для розвитку генноінженерних технологій отримання ліків і постало питання про практичне впровадження цієї ідеї. Вчені почали працювати над виділенням гену інсуліну, гену інтерферону людини. У 1980 році У.Гілберт, П.Берг, Ф.Сенджер

отримали Нобелівську премію з хімії «за внесок у визначення основних послідовностей у нуклеїнових кислотах». Англійський біохімік Ф.Сенджер (н. 1918 р.) отримав ще одну Нобелівську премію з хімії (1958) за створення власного методу зчитування генетичної інформації. 14 жовтня 1980 року повідомлення про нагородження трьох учених досягло Уолл-Стріту і ціна акцій компанії «Джінентек», де вони працювали, піднялась більше ніж вдвічі впродовж одного дня. Це був прорив із замкненого світу науки, в якому жила обмежена кількість учених, заглиблених у незрозумілі для більшості проблеми, у раціональний світ великого бізнесу, в світ, котрий належить усім, котрий апелює мовою грошей, благополуччя, хвороб, котрий зрозумілий для всіх. У даний період здійснювались сміливі масштабні проекти на грунті даних, отриманих фундаментальною наукою: було народжено першу дитину, зачату екстракорпоральними методами, розпочато створення трансгенних рослин [25] та тварин, роботи зі стовбуровими клітинами, соматичне клонування тварин. Відповідно розпочався бурхливий розвиток біоетики, законодавче регулювання діяльності в галузі біотехнології. У шостий етап генетики (2001—донині) відбулось становлення геноміки, біоінформатики, молекулярної медицини, нооетики. Поштовхом до становлення геноміки — розділу генетики, присвяченого вивченню геному і генів живих організмів — стало розшифрування геному людини (2001). Міжнародний проект «Геном людини» стартував у 1990 році з ініціативи американського уряду. У його роботі брали участь дослідники з Англії, Франції, Японії, США, України, Німеччини та Science and Science of Science, 2010, № 4

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

інших країн. Значний внесок у прочитання генетичного коду людини здійснили вчені біотехнологічної компанії «Селера Геномікс» під керівництвом американського генетика К.Вентера (н. 1946 р.). Було використано методику, розроблену наприкінці 1970 років американським біохіміком Ф.Сенджером (н. 1918 р.). Експертна рада Гарвардської медичної школи схвалила проект «Персональний геном», що є логічним продовженням проекту «Геном людини» [7]. Внаслідок розшифрування геному людини логічно постало питання розвитку генної терапії: методики уведення фрагменту ДНК в клітини хворої людини з метою заміщення функції мутантного гена й лікування спадкових хвороб. Ще в кінці 60-х років виявилося, що клітини тварин і людини здатні поглинати екзогенну ДНК, вводити її в свій геном, після чого проявляється експресія введених генів у вигляді відсутніх раніше білків та ферментів. Було розроблено методи доставки ДНК в клітини за допомогою вірусів та інших носіїв. Нині налічується понад 40 захворювань, за яких випробовується генна терапія — від рідкісних форм до поширених, таких як хвороби серцевосудинної терапії та імунодефіциту. Здійснюються спроби генної корекції СНІДу, артритів, хвороби Паркінсона, серпоподібно клітинної анемії тощо. Стовбурові клітини — це єдині клітини, що містять не лише інформацію про організм, а й схему її послідовного розвитку. У дорослому організмі стовбурові клітини знаходяться в основному в кістковому мозку і в дуже невеликих кількостях в усіх органах і тканинах. Вони забезпечують відновлення ушкоджених ділянок органів і тканин: можуть відновити практично будь-яке ушкодження, перетворюючись в кістНаука та наукознавство, 2010, № 4

кові, гладких м’язів, печінкові, серцевого м’яза, нервові клітини. Досягнення клітинної медицини в напрямі лікування цирозу, інсульту, діабету роблять можливості терапевтичного використання стовбурових клітин практично безмежними [7]. Міжнародне регулювання питань генетичних досліджень відбувається на основі низки важливих документів, що отримали визнання і практичне застосування в різних державах світу. Одним з таких документів стала Декларація про генетичне консультування і генну інженерію, котра була прийнята 39-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Мадрид, 1987) і доповнена в 1992 році. Положення Декларації стосуються генетичного консультування і генної інженерії. Всесвітня організація охорони здоров’я в 1995 році узагальнила міжнародний досвід вирішення етичних проблем, що виникають в ході медикобіологічних досліджень, в «Керівництві з етичних підходів в медичній генетиці і наданні генетичних послуг». У 1997 році 29-та сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО прийняла Загальну декларацію про геном і права людини, спрямовану на попередження використання генетичної інформації з порушенням прав і фундаментальних свобод людини, її людської гідності або ж з метою суспільної ізоляції окремих індивідів, родин, груп чи спільнот. Базовим документом Ради Європи, спрямованим на захист прав і свобод людини в зв’язку з використанням досягнень біології і медицини, слугує «Конвенція про захист прав і достоїнства людини в зв’язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину» (1997). Україна підписала цей до-

О.В. Романець

кумент в 2002 році [7]. Клонування — це процес отримання генетично ідентичних потомків шляхом нестатевого розмноження. В Європі базовий документ, що регулює діяльність людини в галузі клонування, — Конвенція про права людини і біомедицину. Для конкретизації норм Конвенції відповідно до окремих галузей біології і медицини Керівний комітет з біоетики Ради Європи розробляє додаткові протоколи. Загальна декларація про геном людини і права людини також декларує неприпустимість практики клонування людини. Клонування для медичних досліджень дозволено в Англії, Японії в 2004 році. У США в 1997 році конгрес проголосував за повну заборону експериментів, пов’язаних з клонуванням людини, однак в 2001 році було відновлено державне фінансування досліджень в галузі використання людських ембріонів. У Російській Федерації, як і в більшості країн, роботи з клонування людини призупинено. У США прийнята «Система дозволів заходів для процедур генної терапії в США». У Росії наукові дослідження в галузі генної терапії і генної інженерії регулюються федеральним законом «Про державне регулювання в галузі генноінженерної діяльності» (1996). В Україні також проходить процес становлення нормативно-правової бази, що регламентує генно-інженерну діяльність. Вимагають філософського, наукового осмислення, законодавчого регулювання і питання створення трансгенних рослин і тварин. Певний рівень новітніх генетичних знань стає необхідною складовою не тільки спеціальної, але і загальної грамотності людини. Вітчизняними вченими

розроблено вчення про нооетику — етику інтелектуальної діяльності людини, згідно котрого гуманістичний аспект завжди повинен переважати цінність наукового пошуку [26]. Отже, на основі представлених даних нами розроблено та обгрунтовано наступну періодизаційну схему розвитку генетики. Передісторія становлення науки про спадковість охоплює два етапи: від найдавніших часів до 1866 року та від 1866 року до 1900 року. Виділено шість етапів розвитку генетики. Перший етап генетики: 1900—1910. Другий етап: 1910—1928. Третій етап: 1929—1952. Четвертий етап: 1953— 1971. П’ятий етап: 1972—2000. Шостий етап: 2001-донині. В основу розробки даної періодизації покладено важливі відкриття, а також ступінь накопичення наукових даних для переходу генетики на новий етап розвитку. Важливими віхами для обґрунтування даної періодизації є наступні відкриття: відкриття законів спадковості (1866), перевідкриття законів спадковості (1900), формування хромосомної теорії спадковості (1910), встановлення будови ДНК (1929), відкриття структури ДНК (1953), отримання гібридних молекул ДНК (1972), розшифрування геному людини (2001). Певний етап розвитку генетики триває, доки здійснюється розробка провідної в даному періоді наукової проблематики. Після отримання визначних результатів, що відкривають перспективи подальшого наукового пошуку, а також в результаті накопичення даних, що спричинюють постановку наступних наукових задач, розпочинається наступний етап розвитку науки.

1. История биологии с древнейших времен до начала ХХ века / Под ред. С.Р.Микулинского. — М.: Наука, 1972. — 563 с. 2. Генетика / Гуттман Б., Гриффитс Э., Сузуки Д., Куллис Т. — М.: Фаир-Пресс, 2004. — 448 с.

Science and Science of Science, 2010, № 4

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ 3. Гайсинович А.Е. Зарождение генетики / Гайсинович А.Е. — М.: Наука, 1967. — 196 с. 4. Гайсинович А.Е. Зарождение и развитие генетики / Гайсинович А.Е. — М.: Наука, 1988. — 422 с. 5. Захаров И.А. Генетика в ХХ веке. Очерки по истории / Захаров И.А. — М.: Наука, 2003. — 75 с. 6. Голда Д.М. Генетика. Історія. Відкриття. Персоналії. Терміни / Голда Д.М. — К.: Укр. фітосоціол.центр, 2004. — 127 с. 7. Генетическая медицина / Запорожан В.Н., Кордюм В.А., Бажора Ю.И., Кресюн В.И., Трахтенберг И.М., Левицкий Е.Л., Чехун В.Ф., Полищук Л.З., Бучинская Л.Г., Аряев Н.Л., Деряби на Е.Г., Хабибулла Ч.М., Хусс Р., Уитли Д., Бутенко Г.М. — Одесса: Одесский гос.ун-т., 2008. — 432 с. 8. Нарійчук М.Д. Медична біологія / Нарійчук М.Д., Решетняк Т.А. — К.: Медицина, 2009. — 264 с. 9. Путинцева Г.Й. Медична генетика / Путинцева Г.Й. — К.: Медицина, 2008. — 392 с. 10. Семушкин А.В. Эмпедокл / Семушкин А.В. — М.: Мысль, 1994. — 251 с. 11. Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / Под ред. М.А.Дынника. — М.: Гос. изд-во полит. лит., 1955. — 238 с. 12. Гиппократ. Избранные труды / Под ред. В.П.Карпова. — М.: Биомедгиз, 1936. — 736 с. 13. Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей / Тіт Лукрецій Кар. — К.: Дніпро, 1988. — 190 с. 14. Абу Али ибн Сина. Канон врачебной медицины / Абу Али ибн Сина. — Ташкент: Фан, 1981. 15. Кельрейтер Й. Учение о поле и гибридизации растений / Кельрейтер Й. — М.; Л.: Сельхозгиз, 1940. — 251 с. 16. Мендель Г. Избранные работы / Мендель Г., Ноден Ш., Сажрэ О. — М.: Медицина, 1968. — 174 с. 17. Дарвин Чарльз. Происхождение видов / Дарвин Чарльз. — Сочинения. Т.3. — М.: Изд. АН СССР, 1939. 18. Дарвин Чарльз. Пангенезис / Дарвин Чарльз. — СПб, 1898. — 232 с. 19. Мишер Ф. Труды по биохимии / Мишер Ф. — М.: Наука, 1985. — 323 с. 20. Бируков Борис. К вопросу о наследственности функциональных изменений. (Теория наследственности Вейсмана и возражений Спенсера) / Бируков Борис. — СПб, 1895. — 31 с. 21. Иоганнсен В.Л. О наследовании в популяциях и чистых линиях / Иоганнсен В.Л. — М.-Л., Сельхозиздат, 1935. — 77 с. 22. Морган Т.Г. Избранные работы по генетике / Морган Т.Г. — М.-Л.: Сельхозиздат, 1937. — 285 с. 23. Вавилов Н.И. Закон гомологических рядов в наследственной изменчивости / Вавилов Н.И. — Саратов, 1920. — 16 с. 24. Глик Б. Молекулярная биотехнология. Принципы и применения / Глик Б., Пастернак Дж. — М.: Мир, 2002. — 585 с. 25. Конов А. Генная инженерия растений в компании Монсанто: от первых лабораторных опытов до практического применения во всем мире / Конов А., Велчев М., Парсел Д. // Цитология и генетика. — 2005. — № 3. — С. 3-12. 26. Запорожан В.Н. Путь к нооэтике / Запорожан В.Н. — Одесса: Одесский ун-т, 2008. — 283 с.

Одержано 07.12.2010 О.В.Романец

Периодизация развития генетики: мировой контекст В статье представлена и обоснована периодизация развития генетики в мировом контексте. Определены наиболее важные открытия, ставшие этапами в развитии генетики. В каждом из этапов показано накопление научных знаний, предшествовавших осуществлению нового важного открытия, послужившее переходу науки на новую ступень развития.

Наука та наукознавство, 2010, № 4

Б.В. Кожушко, В.А. Шендеровський

Методологія і соціологія науки И.И.Мочалов, В.И.Оноприенко

В.И.Вернадский: математика в пространстве науки В.И.Вернадский рассматривает математику как одну из главных составляющих частей введенного им понятия «остов науки», как генетический исток его создания. Математика через логику связывает остов науки в единое целое. Это определяет исключительную роль математики в науке. От авторов В.И.Вернадский, кроме своих блестящих достижений в разных областях естествознания, оставил оригинальное наследие в области философии и методологии науки. Это наследие стало доступным, и то лишь фрагментарно, спустя десятилетия после его смерти. Фактически до сих пор оно не представлено в системном виде и не проанализировано, хотя часто используется в виде цитат для подкрепления методологических идей других авторов. Спустя многие годы стало очевидным, что методологические идеи В.И.Вернадского далеко не разрозненны, а составляют определенную систему, которая никогда не коррелировала ни с философией, доминировавшей в СССР, ни с современными идеями философии и эпистемологии науки [1]. Тем не менее наследие Вернадского в этой области представляет интерес не только как идеи выдающегося естествоиспытателя, но и как фактор разнообразия, способствующий повышению уровня дискуссионности в этой области1. 1

В статье используются ссылки на материалы фонда В.И.Вернадского в Архиве АН СССР (теперь РАН), добытые в 60—70-е годы прошлого

В основу своей схемы логической структуры науки в целом В.И. Вернадский кладет принцип объективной истинности научного знания и его различного проявления в разных по своему характеру частях науки. Коротко эта схема сводится к следующему. В науке необходимо различать две, с точки зрения своей истинности (достоверности), неравноценные друг другу части. Первая часть — это та, которая является вполне достоверной (если, конечно, соблюдены все необходимые условия ее установления), т.е. общеобязательной, бесспорной и вечной. Эта часть образует остов науки, «основное проявление научного знания», его «основное содержание». К этой части Вернадский относит: 1) математику, 2) логику, 3) научный аппарат фактов и эмпирических обобщений. Вторая часть — это та, которая как бы облекает собой остов науки, или, иначе говоря, надстраивается над ним. Вернадский относит к ней различного века И.И.Мочаловым еще до появления первых публикаций по этой тематике. В этом есть смысл, поскольку эти материалы в последующих публикациях испытали определенную обработку и трансформацию.

Science and Science of Science, 2010, № 4

В.И. ВЕРНАДСКИЙ: МАТЕМАТИКА В ПРОСТРАНСТВЕ НАУКИ

рода гипотезы, теории, аналогии, модели, экстраполяции, конъюнктуры и т.п., достоверность которых всегда колеблется в известных пределах и которые являются поэтому, в отличие от остова науки, временными ее созданиями, спорными и не общеобязательными. Понятие «остов науки», предлагаемое Вернадским, как он сам отмечает, для обозначения «основной структуры научного знания», на наш взгляд, является достаточно точным отражением действительного положения в системе научного знания логики, математики, научного аппарата фактов и эмпирических обобщений именно как скелета, костяка науки, с одной стороны, ееоснования — с другой. Исходя из соображений, высказанных Вернадским по данному вопросу, можно выдвинуть примерно следующие доводы, говорящие в пользу понимания математики, логики, научного аппарата как основы научного знания в означенном выше смысле. Во-первых, математика, логика, научный аппарат в системе научного знания представляют собой наиболее устойчивую часть науки. По сравнению с гипотезами, теориями и т. д., которые в ходе развития науки очень часто либо отбрасываются как не соответствующие реальности, либо коренным образом преобразуются, либо в измененном виде входят в новые теории более общего характера как их частный случай и т. п. и, напротив, довольно редко в неизмененном, «чистом», так сказать, виде сохраняются на все последующие времена, логика, математика, научный аппарат сохраняют свою устойчивость и постоянство, подобного рода коренных изменений, приводящих к отбрасыванию ранее полученного, в них не наблюдается. Но такая сверхустойчивость математики, логики, научного аппарата на фоне Наука та наукознавство, 2010, № 4

«сверхтекучести» научных гипотез, теорий и т. д. как раз и отвечает по сути дела смыслу понятия остова науки. Во-вторых, сказанное не означает, что логика, математика, научный аппарат представляют собой нечто неизменное, застывшее. Они также изменяются и развиваются, но это изменение и развитие качественно отличаются от изменения и развития гипотез и теорий тем, что в нем нет тех противоречий, которые наблюдаются в развитии последних, в ходе его, например, не происходит полного отмирания отдельных частей, их замены принципиально новыми частями и т. п. Развитие логики, математики, научного аппарата также носит, как правило, чрезвычайно устойчивый характер. Это — развитие на своей собственной основе , которая наукой никогда не теряется и, следовательно, развитие однонаправленное, идущее лишь в сторону прогресса, движения по восходящей линии. Но такой характер роста и развития логики, математики, научного аппарата, очевидно, также отвечает понятию остова науки. В-третьих, логика, математика и в особенности научный аппарат играют роль фундамента науки. На них наука опирается в своих теоретических и гипотетических построениях, из них она черпает строго установленные и проверенные научные факты и эмпирические обобщения, необходимые ей для создания новых гипотез и теорий. Это также отвечает смыслу понятия остова науки. В-четвертых, научный аппарат и в особенности логика и математика играют также роль своего рода каркаса, связывающего различные звенья науки, отдельные ее части в единое целое, намечающего реальные пути переходов между ними, их синтеза. И это также отвечает смыслу понятия остова науки.

И.И. Мочалов, В.И. Оноприенко

«Система науки, взятая в целом всегда с логически-критической точки зрения несовершенна, лишь часть ее, правда, все увеличивающаяся (логика, математика, научный аппарат фактов) непререкаема… Только часть, но, как мы видим, все увеличивающаяся часть науки, в действительности ее основное содержание, часто так не учитываемое ученым, часто чуждая другим проявлениям духовной жизни человечества — масса ее научных фактов и правильно логически из них построенных научных эмпирических обобщений — является бесспорной и логически безусловной для всех людей и для всех их представлений обязательной и непререкаемой. Наука в целом такой общеобязательности не имеет… Легко убедиться, что неоспоримая сила науки связана только с небольшой частью научной работы, которую следует рассматривать как основную структуру научного знания … Эта часть научного знания заключает логику, математику и тот охват фактов, который можно назвать научным аппаратом… Основной неоспоримый, вечный остов науки, далеко не охватывающий всего ее содержания, но охватывающий быстро увеличивающуюся по массе данных сумму знаний, состоит, таким образом, из: 1) логики, 2) математики в широком ее понимании и 3) научного аппарата фактов… На этом научном аппарате логически, а иногда и математически, строятся бесчисленные эмпирические обобщения» [2]. Среди составных частей остова научного знания на одно из первых мест В.И.Вернадский выдвигает математику. Объясняется это тем, что прежде всего именно математика, по его мнению, обладает той непререкаемостью и общеобязательностью, которые харак-

терны для остова науки в целом. Научная истина воплощается прежде всего в математических науках во всем разнообразии. Такое значение математики, ее особое положение среди других наук были поняты не сразу. Лишь по прошествии долгого времени эта непререкаемость математических истин стала осознаваться, что оказало большое влияние как на развитие самой математики, так и на проникновение ее в различные отделы науки и практической жизни людей. Сила научной абстракции особенно ярко сказывается в математике, так как она дает «наиболее отвлеченное и в то же время реальное выражение» природы [3, с.136]. Математику в целом Вернадский оценивает как одно из высших проявлений человеческого гения, отмечая, что ее будущее в естествознании должно быть блестящим. Подчеркивая ее практическое значение, он отмечает, что «математика — это одно из основных проявлений биогеохимической функции человечества в ноосфере» [4]. Несмотря на то, что зарождение математики как науки уходит в глубокую древность, эпоха бурного ее расцвета начинается лишь с ХVII века. На протяжении всего этого времени взаимоотношения математики и естественных наук не оставалось постоянным, оно менялось. В ХVIII столетии, когда были заложены основы новой математики, механики, физики, химии, астрономии, описательного естествознания, что «все вместе создало расцвет новой науки», в научном знании широкое распространение получило представление о принципиальной возможности описания всего многообразия природных явлений на языке математичеScience and Science of Science, 2010, № 4

В.И. ВЕРНАДСКИЙ: МАТЕМАТИКА В ПРОСТРАНСТВЕ НАУКИ

ских формул и механических моделей. Однако в ХVIII веке картина начинает изменяться: «мелкое наблюдение восторжествовало по своим результатам над отвлеченной дедукцией, вместо сухих и отвлеченных геометрических построений или движений точек, или вихрей перед человечеством развернулась поразительная по силе красок, беспорядочности и изменчивости живая природа, вполне доступная научному исканию. В эту эпоху расцвета эмпирического и описательного естествознания «едва ли когда вековой антагонизм между математиками и натуралистами достигал таких размеров». Но уже «ХIХ век многое сгладил», антагонизм притупился и математические методы стали повсеместно входить в науку [5, c. 119—121]. Еще больших, невиданных ранее масштабов этот процесс достиг в науке ХХ века. «В создании научно построенного Космоса мысль неизбежно стремится свести его к числу, к мере, к геометрическому образу, и веками к этому идет, не считаясь с тем, насколько эта задача в полной мере исполнима» [6, c. 9]. Центральными вопросами, которые на протяжении многих лет занимали мысль Вернадского, были вопросы о природе математики и математических методов исследования, об отношении математики к реальности. Вернадский отвергает попытки придать математике априорный характер, представить ее как продукт чистой деятельности разума. По его убеждению, математика является отражением существующей вне человека реальности, она тесно связана с вековой практической деятельностью человечества и потому по своему происхождению носит эмпирический характер. «Философия Канта пыталась выяснить сущность матемаНаука та наукознавство, 2010, № 4

тики и рассматривала ее с философски построяемым человеческим разумом. За последние три столетия история математики выяснила нам с достаточной точностью ход ее научного развития и с несомненностью указала, что все корни ее теснейшим образом связаны с изучением реальности окружающей нас природы и жизни и проверены бесчисленным количеством точно установленных эмпирических фактов» [7]. (Курсив наш. — Авт.). «Математика… основана целиком в своих исходных положениях на вековой эмпирической базе» [8, 1, 16]. Суть математики, по мнению Вернадского, заключается в абстрагировании, отвлечении одних свойств, признаков реальности, материи от других свойств и признаков. Именно математика подходит к реальности лишь с количественной точки зрения, полностью отвлекаясь от качественного многообразия мира, стремясь это качественное многообразие свести к количественному единообразию. «В нашей фантазии создается особый мир — мир, близкий к существующему, но образованный путем отвлечения от материи тех или других нераздельных ее признаков — математика… Чем больше мы оставляем при отвлечении свойств материи, тем ближе мир математический приближается к миру материи… Мир математики образовался путем отвлечения от материи тех или других ее свойств» [9]. Так, например, «общим следствием всякого вхождения в описание живой природы математического ее охвата», к примеру, через биогеохимию, является то, что данные биогеохимии оказываются «гораздо более отвлеченными, чем конкретные и многогранные описания биолога… Ибо при таком охвате неизбежно принимаются во внимание только некото-

И.И. Мочалов, В.И. Оноприенко

рые основные черты явления, большая же часть описываемых при качественном его выражении признаков, как усложняющих второстепенных частностей, отбрасывается» [10]. При всей своей важности и необходимости один только качественный подход к природе не может принести желаемых результатов, если он при этом не сочетается с возможно широким применением количественных методов, т.е. математики. Однако не всегда это возможно в достаточно эффективной степени. Приходится ждать, и ждать иногда довольно долго, прежде чем количественные методы смогут проникнуть в соответствующие области науки. Последнее в конечном счете зависит от сложности изучаемого природного объекта. Односторонне «качественный подход в науке имеется в конце концов только там, где мы не можем научно подойти к природному явлению или телу количественно» [11, c. 31]. Поэтому все то, что так или иначе поддается математической обработке, должно быть выражено не только качественно, но также и количественно. В научной работе естествоиспытателя качественные и количественные методы исследования должны взаимно дополнять друг друга. Правда, в отдельных исключительных случаях отрицательное отношение ученого к математическим методам может и не отразиться на общих результатах его работы, но оно неизбежно отразится на ее важных частностях, а тем самым снизит и научное значение его работы в целом. Например, Гете «не признавал неизбежности в науке количественного подхода к природе, …мог это делать, оставаясь крупным натуралистом… Как это ни странно для на-

туралиста, такое ошибочное допущение в общем не исказило работу Гете, но оно, очевидно, резко отразилось в тех его работах, в которых в его время качественные искания могли, а, следовательно, должны были быть количественно выражены» [там же]. (Курсив наш. — Авт.). Познавательную силу математики Вернадский видел в том, что она позволяет науке с большей степенью точности проникать в объективные закономерности природы, вскрывать то общее, что имеется в различных природных явлениях, а тем самым вскрывать реально существующее единство, «гармонию» Космоса, природы. Математика открывает большие возможности на пути научного предвидения будущего поведения объекта, точно так же, как она позволяет проникнуть в его прошлое. Поэтому естественно, что прогресс науки был в очень сильной степени связан с прогрессом математических методов исследования, а сама математика во всех ее многочисленных ответвлениях превратилась ныне в могущественное средство научного познания. Число, геометрический образ в современном научном мировоззрении заняли одно из ведущих мест. «Искание гармонии (в широком смысле), искание числовых соотношений является основным элементом научной работы… В истории естествознания мы действительно видим постепенное проникновение числа в области, где его раньше не было. По мере того как число проникает в данную область явлений, мы легче можем находить законности, точнее фиксируем происходящие явления» [5, c. 15]. Математические истины «лежат в основе всего нашего научного понимания реальности», они дают «возможность Science and Science of Science, 2010, № 4

В.И. ВЕРНАДСКИЙ: МАТЕМАТИКА В ПРОСТРАНСТВЕ НАУКИ

точно предсказывать огромную область будущих (и бывших) явлений на всем протяжении хода времени» [там же]. В связи с этим Вернадский очень высоко оценивает роль тех ученых, которые своей научной деятельностью способствовали проникновению математических методов в науку. Так, по поводу научного творчества Ньютона он пишет: «Ньютон впервые в истории человеческой мысли выявил значение числа… Возможность точного количественного подхода к природе была им доказана вне сомнения» [11, c. 31]. Проникновение математики плодотворно сказывается на развитии любой отрасли научного знания. Поэтому следует стремиться к тому, чтобы применение математики к науке носило по возможности все более широкий характер, в конечном счете было бы всеохватывающим. На этом пути, отмечает Вернадский, придется преодолеть известные трудности не только объективного (сложность объектов исследования, затрудняющая математическую формализацию), но также и субъективного порядка. Последнее связано с тем, что реальные возможности применения математических методов исследования, имеющиеся в тех или иных научных дисциплинах, используются далеко еще не в полной мере. «Хотя мы постоянно говорим о необходимости количественного или, правильнее, числового учета природных явлений для того, чтобы наука достигла нестоящего развития, мы в действительности чрезвычайно отстаем от приложения в жизнь этого правила… Проникновение числа в области, где его раньше не было, как показывает изучение истории науки, происходит капризным ходом истории… Ученые Наука та наукознавство, 2010, № 4

применяют число и стремятся внести числовые соотношения более или менее бессознательно. Числовые данные входят в научную работу или по рутине, или по удобству и традиции, или по индивидуальным достижениям. В каждой науке есть бесчисленные возможности их проявления, но принимаются во внимание и используются только некоторые» [12]. Вернадский подчеркивает необходимость обратить особое внимание на такие разделы науки, в которые математические методы исследования проникли в наименьшей еще степени. Среди таких наук он называет, в частности, биологию, полагая, что охват биологии количественными методами не только приведет к развитию и углублению этой науки самой по себе, но даст также значительный эффект в ее разнообразных приложениях. «Введение количественного учета является сейчас самой очередной задачей… биологии вообще. Ибо его введение… касается основных проблем биологии и величайших заданий практических ее приложений к жизни — в вопросах медицины, гигиены, ветеринарии, земледелия, зоотехники» [13]. Вернадский отмечает, что проникновение математических методов в биологию будет идти различными путями, в том числе и через смежные, стоящие на стыке с биологией науки, в частности биогеохимию: «Познание химического состава живых организмов имеет огромное значение для биологии. Это значение прежде всего связано с проникновением в новые области биологии точных числовых представлений. Мы переживаем здесь новый случай вхождения математики — числа и геометрического образа — в область науки, где их раньше

И.И. Мочалов, В.И. Оноприенко

не было. Такое проникновение всегда, как это показывает история науки, имело плодотворное значение для данной области знаний, открывало в ней новые горизонты, новые проблемы… Как всякая наука, биология должна стремиться к возможно полному математическому охвату свойственных ей закономерностей и фактов. Это основное условие ее дальнейших успехов, проникновения ее в новые области, сейчас ей недоступные. Биология неизбежно станет наукой в известной мере математической, как стала ею физика» [3, c. 154]. Подчеркивая действенную, практическую значимость математических методов, Вернадский указывал, что «число и математическое мышление — главное орудие действия» в широком смысле слова, в том числе и «инженерного творчества» [11, c. 11]. (Курсив наш. — Авт.). Развитие и совершенствование математики бесконечно по своим внутренним возможностям. Эта бесконечность является следствием, во-первых, бесконечности окружающей человека реальности, во-вторых, бесконечности возможностей человеческого разума. «Мир математический, — пишет Вернадский, — образовался путем отвлечения… Такой путь дает возможность бесконечного развития этого метода». «Мир математики так же бесконечен, как и мир окружающей нас природы, может быть даже больше». «Область математики так же бездонна и безгранична, как человеческая мысль» [14]. Безграничность таящихся в математике возможностей проявляется наиболее ярко в том, что математическая мысль «способна создавать ирреальные миры, исходя из реального» [там же]. В конечном счете и здесь во-

прос о реальности или ирреальности математических построений решается также путем сопоставления их с реальностью, отсутствием или наличием противоречий между ними и строго установленными научными фактами и выводами. «Мы не всегда можем быть уверенными в реальности всех тех возможностей, которые математики логически правильно выводят. У нас нет никакого другого пути проверки, как путь обращения к научно точно установленным фактам и к таким же эмпирическим обобщениям… Математика в ряде своих проявлений может делать построения лежащие вне изучения реального мира… Но она не может входить в столкновения с научными выводами. Мир ее явлений может быть, по-видимому, ирреален, но решено это может быть только научным исследованием» [7]. При изучении одного и того же объекта или природного явления возможны многочисленные математические подходы. «Выяснилось, что для решения частных задач мы можем идти любым, математически бесспорным, путем» [8, л. 94]. Все эти пути, сходясь в одной точке, дают с формальноматематической точки зрения правильное решение задачи. В этом Вернадский видит бесспорную силу математического формализма. Но вместе с тем он отделяет математически верное решение задачи от понимания самого реального, т. е. происходящего в природе, процесса. «Чистая» математика сама по себе, лишь имеющимися в ее распоряжении средствами, еще не может дать ответа на коренной гносеологический вопрос о том, какое же из возможных математических решений «отвечает реальности». Поэтому, хотя математически бесспорных путей суScience and Science of Science, 2010, № 4

В.И. ВЕРНАДСКИЙ: МАТЕМАТИКА В ПРОСТРАНСТВЕ НАУКИ

ществует и множество, «но для понимания природного явления мы должны идти тем путем, который отвечает тому процессу, который происходит в природе» [8, л. 84]. (Курсив наш. — Авт.). В современной науке познавательная ценность математики, научная мощность отвлеченных математических символов возрастают в колоссальной степени. Это связано с тем, что научная мысль ХХ века проникает в такие тайники природы, такие необычные разрезы реальности, которые в виду их чрезвычайного качественного своеобразия по сравнению с миром повседневного опыта человека наглядно не представимы и поэтому обычными путями (в том числе и с помощью чувственно-наглядных образов) познаны быть не могут. «Огромное значение математики для естествознания» заключается в том, что «она дает нам возможность построением символов, абстракцией, подойти к реальности, иначе для мыслящего и работающего человека недоступной» [8, л. 41]. Придавая очень большое значение математике, Вернадский совсем не склонен был становиться на точку зрения математического фетишизма. Число, по его мнению, не может рассматриваться ни как конечная цель науки, ни как абсолютно безупречный инструмент познания. Математическое выражение явлений — это лишь крайне абстрактное, идеализированное выражение реальности, и природа всегда остается бесконечно сложнее самых хитроумных математических формул. «Весьма часто приходится слышать убеждение, не соответствующее ходу научного развития, будто точное знание достигается лишь при получении математической формулы, лишь тогда, когда к объяснению явления и к его Наука та наукознавство, 2010, № 4

точному описанию могут быть приложены символы и построения математики. Это стремление сослужило и служит огромную службу в развитии научного мировоззрения, но принесено ему оно извне, не вытекает из хода научной мысли. Оно привело к созданию новых отделов знания, которые едва ли бы иначе возникли, например, математической логики… Но нет никаких оснований думать, что при дальнейшем развитии науки все явления, доступные научному объяснению, подведутся под математические формулы или под так или иначе выраженные числовые правильные соотношения; нельзя думать, что в этом заключается конечная цель научной работы… И все же никто не может отрицать значения такого искания, такой веры, так как только они позволяют раздвигать рамки научного знания; благодаря им охватится все, что может быть выражено в математических формулах, и раздвинется научное познание. Все же явления, к которым не приложимы схемы математического языка, не изменяются от такого стремления. Об них, как волна об скалу, разобьются математические оболочки — идеальное создание нашего разума» [5, c. 16—17]. Вернадский обращает внимание на то, что математика как важнейшая часть остова научного знания очень тесно связана с логикой — другой главной частью этого остова: «Математика… создает символы и отвлеченные построения, которые сближают ее с логикой» [15]. В настоящее же время связь между ними становится все более тесной. Математические методы проникают в самое содержание логики, коренным образом его изменяя. Это слияние логики с математикой являет-

И.И. Мочалов, В.И. Оноприенко

ся процессом глубоко прогрессивным, так как повышает мощность, познавательную ценность и силу логики, различных ее построений в невиданной ранее степени. «Только примерно со второй половины ХIХ столетия, — пишет Вернадский, — логика вышла на новый путь развития, ускорившийся в наше время. Наряду с логикой Аристотелевской, опирающейся на рассуждения, на законы здравого смысла, создались новые отделы логики и в такой логике… она сливается с математикой (логистика). Эти новые течения в логике могут быть прослежены в своем зарождении до ХVII века, но расцвет новой логики и те препятствия в понимании ее достижений, которые сейчас возбуждают мысль, относятся к ХХ столетию» [16]. В соответствии с различными ответвлениями математики, в первую очередь алгеброй и геометрией, математическая логика также может проявляться в разных формах. Так, «совершенно подобно тому, как теперь возможна логика так называемая алгебраическая, которая резко проявляется, например, в умозаключениях и тому подобных простых процессах, возможна логика, если можно так сказать, геометрическая, которая в наиболее чистой форме проявляется в науке о природе — везде, где входит опыт и научное наблюдение… С этой точки зрения нет более благодарного поля для исследования, как наука о физических и химических процессах в твердом кристаллическом веществе», где «графические представления» выступают «как своеобразные формы логики» [17]. Вернадский хорошо видел ту связь, которая существует между этими двумя частями науки — ее остовом, с

одной стороны, и облекающими этот остов, над ними надстраивающимися гипотезами, теориями и т. д., с другой. С его точки зрения, расширение области научных фактов путем опыта и наблюдения, их тщательное описание, сведение в систему путем научных классификаций и т. п. и установление различных гипотез, теорий, моделей и т. п., т. е. эмпирическое и теоретическое, представляют собой в научном познании органическое единство, сплав, в котором эмпирическое неотделимо от теоретического его осмысления, теоретическое, подчеркивает Вернадский, — это «неизбежное орудие научной мысли», оно «неизменно следует» за эмпирической работой естествоиспытателя. Теоретично не только все то, что облекает остов науки (гипотезы, теории и т. д.), теоретичным является по своей природе (хотя эмпирическим по происхождению) и сам остов (логика, математика, научный аппарат). Исторически остов научного знания, отмечает Вернадский, выделился постепенно. Прошли столетия, прежде чем к ХХ веку, т. е. к началу эпохи научно-технической революции, остов науки создался как нечто целостное. Столь долгий путь развития этой части науки исторически был связан с тем, что различные его элементы развивались в общем независимо друг от друга, а времена их создания также друг с другом не совпадали. Независимость и неравномерность развития разных частей остова науки являются прямым следствием того основного факта, что история науки есть естественноисторический процесс, подчиняемый своим законам и не зависящий от сознания, воли и желания человека. Развитие остова науки, как и развитие науки Science and Science of Science, 2010, № 4

В.И. ВЕРНАДСКИЙ: МАТЕМАТИКА В ПРОСТРАНСТВЕ НАУКИ

в целом, носило стихийный характер. Математика логика научный аппарат, такова в целом последовательность создания остова науки. Математика, с одной стороны, является генетическим истоком для создания

остова науки, с другой, она через логику связывает остов науки в единое целое. Поэтому роль математики в науке исключительна, и всеобщий процесс математизации (а также информатизации) науки в ХХ веке — тому свидетельство.

1. Энциклопедия эпистемологии и философии науки. — М.: Канон+, 2009. — 1248 с. 2. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление. 1938 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 1, ед. хр.149, л. 42, 88, 89. 3. Вернадский В.И. Биогеохимические очерки / В.И.Вернадский. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1940. 4. Вернадский В.И. Дневниковые записи. 1941—1943 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 2, ед. хр. 21, л. 46. 5. Вернадский В.И. Очерки и речи / В.И.Вернадский. — Пг., 1922. — Вып. 2. 6. Вернадский В.И. О задачах и организации прикладной научной работы Академии наук СССР / В.И.Вернадский. — Л.: Изд-во АН СССР, 1928. 7. Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. 1940—1943 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 1, ед. хр. 5, л. 176. 8. Вернадский В.И. Проблемы биогеохимии, 1943. — Вып. 3. / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 1, ед. хр.3. 9. Вернадский В.И. Дневник 1884 года / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 2, ед. хр, л. 22, 23. 10. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление. 1938 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 1, ед. хр. 150, л. 44—45. 11. Вернадский В.И. Гете как натуралист / В.И.Вернадский // Бюл. Моск. о-ва испыт. природы. — Новая серия. — Отд. геол. — 1946. — Т. 21 (1). — С. 5—46. 12. Вернадский В.И. Живое вещество. 1915—1923 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 1, ед. хр. 49, л. 115. 13. Вернадский В.И. Об основных понятиях биогеохимии. Без даты / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 1, ед. хр.11, л. 79. 14. Вернадский В.И. Химическое строение биосферы и ее окружение. 1940—1943 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп.1, ед.хр. 5, л. 177. 15. Вернадский В.И. Химическое строение биосферы и ее окружение. 1940—1943 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 1, ед. хр. 5, л. 176. 16. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление. 1938 / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп.1, ед. хр.149, л. 102. 17. Вернадский В.И. Письмо Н.Е.Вернадской от 31 мая 1894 г. / В.И.Вернадский. — Архив РАН, ф. 518, оп. 7, ед. хр. 41, л. 6.

Получено 17.09.2010 І.І.Мочалов, В.І.Онопрієнко

В.І.Вернадський: Математика в просторі науки В.І.Вернадський розглядає математику як одну з головних складових запровадженого ним поняття «остов науки», як генетичний виток його створення. Математика через логіку зв’язує «остов науки» в едине ціле. Це визначає виняткову роль математики в науці.

Наука та наукознавство, 2010, № 4

В.Л. Храмова

Критический очерк философии Карла Поппера. ІI Рассматриваются космологическая метафизика К.Поппера, постулирующая индетерминизм в онтологически значимом мире предрасположенностей, возникновение вероятностного подхода и характер вероятностного стиля мышления в разных отраслях науки, а в завершение то, каким образом очерченный вероятностный (нелинейный, поливариантный) стереотип мышления приложим к философии. Эмерджентная космология. От детерминизма к вероятности как объективно сущей предрасположенности Карл Поппер — не только эпистемолог и методолог науки, но и космологический метафизик. Причем созданная им целостная картина мироздания включает в себя и персоналистский фактор — самость как самосознающее сознание [38]. Одна из основополагающих идей попперовской космологии — идея индетерминизма, которую философ противополагает детерминизму логического эмпиризма с его индуктивизмом и «подтверждающей» методологией. В неявной форме индетерминизм проницает уже теорию роста научного знания, опирающуюся на принцип фальсификации и оттого допускающую возможность опровержения системы знания в любой момент времени. При построении своей космологической модели Поппер исходит из постулатов: а) эмерджентизма, или принципиальной открытости Вселенной к возникновению новых качеств; б) эволюционизма как универсального принципа бытия. Такая позиция преодолевала классическое представление о мире как

о каузальном механизме, где царит жесткая предопределенность событий и элементарные частицы миллионы лет назад содержали, подобно семенам растений,— поэзию Гомера, философию Платона, симфонии Бетховена, человеческую историю, что, конечно же, абсурдно. Согласно Попперу, «заморожено» лишь прошлое. В настоящем же Вселенная открыта для реализации множества возможностей. При этом актуализация ее творческого потенциала (в том числе и самого человека) непрестанно меняет ситуацию, что существенно ограничивает диапазон антиципаций, сужает возможности предвидения, но одновременно пролагает дорогу свободе воли, формирующей будущее. «Мы живем в открытой Вселенной,— пишет К. Поппер.— Она частично каузальна, частично вероятностна и частично открытая: она эмерджентна... В ней постоянно возникают радикально новые вещи; не приведено еще ни одного весомого основания, позволяющего усомниться в человеческой свободе и творчестве... Человеческая свобода, конечно, является частью природы, вместе с тем, она трансцендирует природу...» [39]. Попперовский индетерминизм усиливается учетом обратной

Science and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

связи «восходящей» и «нисходящей» каузальности, обусловленной воздействием макроструктуры как целого на нижние уровни организации материи. Эмерджентная космология с присущим ей индетерминизмом в свою очередь опирается на чрезвычайно продуктивную гипотезу о реальности мира предрасположенностей. Уже в статье 1959 г. «Интерпретация вероятности: вероятность как предрасположенность» философ настаивает на объективности вероятностного обоснования индукции. Она обусловлена наличием предрасположенностей как вполне реальных физических феноменов — «ненаблюдаемых диспозиционных свойств физического мира» [40], которые создаются отношениями конституентов постигаемой системы связей. Возможности (предрасположенности), которые могут быть (и частично будут) реализованы во времени, присутствуют в настоящем. А вместе с ними — и открытое, вариабельное будущее «как обещание, как искушение, как соблазн». «Нас принуждают,— пишет Поппер,— не удары сзади, из прошлого, а притягательность, соблазнительность будущего и его конкурирующих возможностей, они привлекают нас, они заманивают нас. И именно это держит и жизнь, и мир в состоянии разворачивания» [41]. Благодаря вводу понятия предрасположенности К. Поппер смог объяснить мир как становление, которое в контексте биологицистской парадигмы связано с возникновением новых качеств. Он стал «философом процесса» [42]. Здесь уместен небольшой экскурс в историю вопроса. Основанием постметафизической философии как философии процесса Наука та наукознавство, 2010, № 4

является философия Гегеля, который, критикуя «субъективный субъектобъект» Фихте, заместил абсолютное «Я» саморазвивающейся идеей. Последняя, в сущности,— пантеистически понятый логос, имманентный миру, исключающий самостоятельно сущие субстанции-индивидуумы. Опыт отныне — только опыт движения сознания как непрерывный диалектический процесс. А посему и философствование — «это процесс, который создает себе свои моменты и проходит их, и все это движение в целом составляет положительное и его истину» [43]. Постметафизическая истина, таким образом,— только самодвижение жизни духа, текучего, переходящего, становление, круги... А душой этого процесса является диалектика как универсальная схема творческой деятельности мирового разума — абсолютная идея. В свободном диалектическом развитии (для—себя—бытии) по принципу триады — тезис, антитезис, синтез — она проходит три стадии: логического развертывания всеобщего содержания в виде системы категорий, природы как своего инобытия, истории как «прогресса в сознании свободы». Согласно этой диалектике, устойчивость, неизменность, себетождественность присутствуют лишь «в движении в целом, понимаемом как покой» [44]. В результате подлинный опыт как опыт сознания, представленный прежде всего философией,— сугубо историчен. Поэтому и субъект познания следует рассматривать исторически. Гегель, вслед за Фихте и Шеллингом, подвергает острой критике кантовское понимание структуры трансцендентального субъекта, структуры неисторической. Отвергая однозначно опре-

В.Л. Храмова

деленные формы трансцендентальной субъективности, обнаруженные его великим предшественником, он утверждает их непрерывное изменение, развитие, течение, переход одной в другую. Простота, единство и себетождественность субстанции метафизики от Платона до Лейбница уступают место единству процесса (развития, эволюции, истории), нередко отождествляемого с жизнью. Гегелевская критика субстанциального понимания духа (души) как «вещи» сопрягается с новой трактовкой духа как жизни, которая не пребывает в покое, а есть нечто беспокойное, чистая деятельность, отрицание, не есть нечто абстрактно простое, но в своей простоте нечто в то же время само от себя отличающееся. Позднее, в конце XIX — начале ХХ в., процессуальность как жизнь становится фундаментальным понятием философии Ф. Ницше, А. Бергсона, В. Дильтея, Г. Зиммеля, О. Шпенглера, неогегельянцев Р. Кронера, Дж. Джентиле, Ф. Степуна, Р. Коллингвуда и других. Особо значимым для современной философии науки, в частности для эмерджентного эволюционизма, на который опирался К. Поппер, оказалось бергсоновское понимание жизни в качестве космической витальной силы, «жизненного порыва», суть которого — в беспрерывном движении, самоизменении посредством творчества новых форм, вытесняющих друг друга. При этом речь идет о едином жизненном потоке, охватывающем как биологическую жизнь (растительную и животную), так и жизнь сознания. Поскольку жизнь — не пребывание, а становление, непрерывное изменение и превращение индивидуальных форм бытия,— фундаментальным условием

ее актуализации оказывается необратимое течение времени, в нынешней формулировке так называемая «стрела времени». Постижение сути этой жизни-длительности возможно только посредством интуитивного прозрения процесса изменений. Эти идеи Бергсона в сочетании с такими концептуальными направлениями в науке ХХ в., как теория нестационарной Вселенной, синергетика, теория биологической эволюции, оказали существенное влияние на универсализацию принципа эволюционизма при построении современной общенаучной картины мира. «Универсальный (глобальный) эволюционизм,— подчеркивает В.С. Степин,— характеризуется часто как принцип, обеспечивающий экстраполяцию эволюционных идей, получивших обоснование в биологии, а также в астрономии и геологии, на все сферы действительности и рассмотрение неживой, живой и социальной материи как единого универсального, эволюционного процесса» [45]. Процесса, для которого характерны фундаментальная роль случайности, обусловливающей переход от одного уровня самоорганизации к другому, и необратимости, порождающей космологическую «стрелу времени» (бергсоново время). В этом же ключе разрабатывается и так называемый эмерджентный эволюционизм как одно из направлений постметафизической философии науки ХХ в. (А.Н. Уайтхед, К.Л. Морган, С. Александер, П. Тейяр де Шарден, К. Поппер и другие). Таким образом, метафизика от античности до ХVIII в. (от Парменида, Платона, Аристотеля, Плотина, Прокла до Лейбница и Вольфа) рассматривает мир бытия (подлинную реальScience and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

ность) как нечто собетождественное, вневременное и неизменное. Этот мир принципиально отличен от неподлинного мира становления, изменчивого и преходящего. Постметафизическая философия XIX—XX вв. решительно переоценивает ценности: для нее прежде подлинное и реальное утрачивает свой статус. Как статичное и косное оно становится нежизнеспособным и мертвым. Астановящееся в процессе необратимых эволюционных изменений оказывается живым и, следовательно, подлинно реальным бытием. Карл Поппер в посмертно опубликованной работе «Мир Парменида: очерки о досократовском просвещении» приводит небезынтересное для нас категориальное противоположение парменидовского «пути истины» и антагонистичного ему «пути мнения». «Слева,— разъясняет философ,— я располагаю то, что может быть названо «идеями Парменида, или категориями» («путем истины»), а с правой стороны — их антипарменидовы антагонисты («путь мнения»): Необходимость Совершенство Точность Обратимость Повторяемость Вещи Инвариантность

Случайность Несовершенство Приближенность Необратимость Изменчивость Процессы Возникновение» [46].

Прежний метафизический «путь мнения» становится ныне постметафизическим «путем истины», структурирующим реальность как рождение нового в процессе необратимых изменений бытия при учете особой роли случая. Правда, следует иметь в виду, что поток, становление, творческое обогащение сегодня рассматриваютНаука та наукознавство, 2010, № 4

ся как подлинная реальность, жизнь, которая одновременно «есть также и могучее присутствие, сосредоточенная в себе сокровенность, сила, парящая в спокойствии» [47]. Это «могучее присутствие», неизменность, себетождественность характеризуют универсализованную процессуальность, движение в целом, понимаемое по-гегелевски как покой. К. Поппер рисует впечатляющую панораму испытаний, которым наука ХХ века подвергает «апологию Парменида». К числу серьезных отклонений от соответствующих идей он относит несовершенство творения, необратимость, квантово-теоретический индетерминизм, нарушение электромагнитной теории, ситуацию в теории элементарных частиц, наконец, новые космологии. Однако же при этом философ полагает, что «не существует никакого оправдания для отказа от программы Парменида», хотя последняя и «существенно сократила область своего применения» [48]. Исследуя проблему инвариантов, он указывает, что Парменид ошибочно отождествил в своем учении о бытии реальность с инвариантностью. Причем утверждая неизменность, неподвижность, вечность мира подлинного бытия, он резко отграничивает этот мир от иллюзорного, ирреального «мира мнения» — процессуального мира становления. Поэтому идеи Парменида, определив «цели и методы науки как поиск и исследование инвариантов», с одной стороны, оказали мощное воздействие на ее развитие, но с другой — неоднократно терпели крах (с 1935 г. кризис этих идей особо очевиден). Сам Поппер занимает оптимально взвешенную позицию при итоговой оценке парменидовской концепции:

В.Л. Храмова

«Конечно,— заключает он,— мы не можем отказаться ни от парменидовой рациональности — поиска истинной реальности позади мира явлений и метода состязания гипотез и критицизма, ни от поиска инвариантов. Но от чего мы должны отказаться, так это от отождествления реальности с инвариантами» [49]. Отрекаясь от статичного мира неумолимо наступающих событий, от жесткой детерминации, К. Поппер далек от абсолютизации вероятностной логики становления, манифестирующей внутреннюю независимость событий, наличие динамичного, изменчивого, лабильного начала мира. Скорее речь должна идти о постижении закономерностей взаимопроницания жесткого и пластичного, необходимого и случайного. В этом контексте интересна его лекция «Об облаках и часах»... «Облака» — символ вероятностного образа мышления, а «часы» — жестко детерминистского. «Облака,— разъясняет философ,— у меня должны представлять такие физические системы, которые, подобно газам, ведут себя в высшей степени беспорядочным, неорганизованным и более или менее неопределенным образом. Я буду предполагать, что у нас есть некая схема или шкала, в которой такие неорганизованные и неупорядоченные облака располагаются на левом конце. На другом же конце нашей схемы — справа — мы можем поставить очень надежные маятниковые часы, высокоточный часовой механизм, воплощающий собою физические системы, поведение которых вполне регулярно, упорядоченно и точно предсказуемо» [50]. В такой терминологии К. Поппер определяет концепцию жесткого детерминизма: «все облака суть часы» и —

абсолютизированный вероятностный подход: «все часы суть облака». Однако же, настаивает философ, огромное количество природных феноменов расположено в промежутке между этими крайностями — облаками слева и часами справа. Оттого мир предстает как «взаимосвязанная система из облаков и часов, в которой даже самые лучшие часы в своей молекулярной структуре в определенной степени оказываются облакоподобными» [51]. Заметим, что попперовская установка на мир как становление хорошо корреспондирует с философским истолкованием М. Хайдеггером «экстатической временности существования». Последняя представляет собой не обычную последовательность моментов физического времени, а целостность трех измерений (экстазов) — экзистенциально понимаемых прошлого, настоящего и будущего. «Временение (Zeitigung),— пишет философ,— не означает «последовательность» экстазов. Будущее не позднее прошедшего, а прошедшее не раньше настоящего. Временность временится как бывшее настоящим будущее [52]. Иными словами, настоящее как целостность трех экстазов манифестирует прошлое, ибо частично воплощает его возможности, и одновременно — будущее, так как порождает новый спектр предрасположенностей его реализации. Итак, в рамках своей эмерджентной космологии К. Поппер предлагает космологически значимую концепцию вероятности (возможности) как объективно сущей предрасположенности. Ей отвечает новая культурная парадигма: мир — не статичная каузальная машина, а процесс, реализующий одни возможности и порождающий новые. Оттого будущее не предопределено Science and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

прошлым, а объективно открыто осуществлению вариабельного спектра предрасположенностей настоящего. Нужно сказать, что в отечественной философско-методологической литературе вероятностный подход в логикоматематических и естественных дисциплинах привлекал пристальное внимание. Его активно анализировали и разрабатывали такие исследователи, как А.Н. Колмогоров, В.Н. Пятницын, Ю.В. Сачков, И.Т. Фролов и др. Н. Винер полагал, что идея вероятности — фундаментальная, основополагающая и «вдохновляющая» идея науки. Связывая ее с именем Дж.В. Гиббса, он утверждал, что «именно Гиббсу, а не Альберту Эйнштейну, Вернеру Гейзенбергу или Максу Планку мы должны приписать первую великую революцию в физике ХХ века» [53]. Осмысление революционно преобразующей значимости вероятности — количественном репрезентанте возможности — в концептуальной перестройке науки (классическая статистическая физика, генетика, учение Дарвина, квантовая теория, кибернетика и теория информации) привело к понятию вероятностной революции в естествознании [54], кардинально меняющей не только онтологию научной картины мира, но и гносеологическую составляющую стиля научного мышления. Вероятностная логика мышления нацелена на постижение потенциально возможного выделенной системы и закономерностей его перехода в действительное, с учетом частоты проявления случайных событий, условий их реализации, общей необходимой тенденции их развития и пр. В целом она отвечает задаче более углубленного проникновения в суть вещей, закономерно проНаука та наукознавство, 2010, № 4

являющих свое разнообразие Нередко этот подход к изучению материального мира называют вероятностным стилем мышления. Он завоевывает все большое признание, проникая в самые различные области научного исследования. В этом плане весьма примечателен двухтомник «Вероятностная революция», вышедший в издательстве Массачусетского технологического института (1987) [55]. В нем на материалах физика, биологии, психологии и экономики «укрощение случая и эрозия (жесткого) детерминизма» обосновываются как «одно из наиболее революционных изменений в истории человеческой мысли» (Я. Хакинг). Конечно же, не все зарубежные ученые — сторонники вероятностного подхода. В этом плане интересен спор о детерминизме во французской философской литературе [56]. Правда, при всем накале страстей проблема детерминизма в дебатах — скорее превращенная форма иного содержания. Смысловой стержень его — обоснование большей плодотворности и перспективности одной из двух конкурирующих научно-исследовательских программ: теории катастроф Р. Тома с ориентацией на описание структурной стабильности и теории диссипативных структур И. Пригожина, нацеленной на теоретическое воссоздание динамики изменения. Наконец, моя монография «Целостность духовной культуры» (1995) [57] была ориентирована на решение проблемы универсализации вероятностного (нелинейного, поливариантного) характера современного творческого мышления. Ему полностью отвечает эмерджентная космология К. Поппера. Одной из составляющих

В.Л. Храмова

этого стиля мышления выступает структурированная группа взаимосвязанных и взаимообусловленных категорий необходимости, случайности, возможности, действительности. Она заместила категориальную структуру категорий причины, следствия, необходимости, выражавшую необходимый характер причинно-следственной связи. Экспликация и теоретическое осознание указанной категориальной структуры, моделирующей одну из наиболее устойчивых, общезначимых и продуктивных схем мироотношения нынешнего исторического периода, является рационализацией важнейшего архетипа современной культуры. Смысловое ядро его — в поливариантности (в границах допустимого) актуализации постигаемой системы. Это, конечно, не исключает того обстоятельства, что сам характер системы, как и развиваемой культурной традиции освоения мира, в различных сферах духовного производства существенно различен. Оттого утверждающийся в течение более столетия единый принцип категориального моделирования мира в своем конкретном воплощении обретает различные названия: вероятностный, нелинейный, поли- (много-) вариантный стили мышления. Вероятностный — применительно к физическому познанию 2-й половины ХІХ — 1-й половины ХХ века, нелинейный — к новейшей физике, поливариантный — к исторической науке и художественному творчеству. Поскольку эти стили мышления идентифицируются на базе указанной категориальной структуры, все они выступают модификациями единого «большого стиля» эпохи, обусловливающего целостность ее культуротворчества. Этот «большой стиль»

в соответствующих контекстах может быть обозначен как угодно — вероятностный, нелинейный (в физике — начиная с нелинейных теорий ХХ века), поливариантный. Принципиальным является лишь то обстоятельство, что все три понятия в своем глубинном содержании выражают однотипный способ творческого освоения реальности как закономерного (необходимого) потока потенциальных предрасположенностей природного и социального бытия, а также внутреннего мира человека. При этом каждая из наличествующих возможностей в силу особой роли случая обладает только определенной вероятностью (шансом) перехода в действительность, которая чревата новым спектром предрасположенностей-возможностей. Ориентация исследования на обоснование универсальности данного стиля мышления и фундирующей его связки категорий заставила меня в свое время обратиться к анализу таких сопредельных сфер духовной деятельности, как научное и эстетическое освоение мира. Он проводился на конкретно-научных материалах нерелятивистской квантовой механики, физики элементарных частиц, синергетики, квантовой космологии; на материалах философии истории и историко-научного анализа; на материалах литературно-художественного творчества Федора Достоевского и Юрия Трифонова. Доказательство вероятностного (нелинейного, поливариантного) характера современного творческого мышления и соответственно — органического сродства категориальных оснований науки и искусства было веским аргументом в пользу наличия глубинных уникальноScience and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

универсальных мыслительных структур, определяющих стиль мышления эпохи, цементирующих на категориальномировоззренческой основе целостность феноменального многообразия нашей культуры. Этот стиль мышления характерен и для К. Поппера при разработке им космологической метафизики, в чем мы могли убедиться выше, и для современных естествоиспытателей, конструирующих новую научную картину мира. Остановимся на этом подробнее. Нелинейная квантовая теория поля, модифицированная на базе синергизма, выступает концептуальным фундаментом для построения космологических моделей в рамках квантовой космологии. Это закрепляет нелинейную квантовую стратегию при анализе космогенеза, завершающем построение мироздания. Основная идея при этом заключается в том, чтобы процесс возникновения Вселенной (а соответственно — и пространства, времени, вещества, взаимодействий) толковать аналогично процессу превращения виртуальных элементарных частиц в реальные. При этом проблема описания космогенеза в пространстве и времени решается применением формальной процедуры квантования как к динамическим параметрам поля и вещества, так и к метрике пространствавремени. В результате предметом физического исследования становятся не только динамические закономерности, но и причины динамики. Они осмысливаются путем исследования свойств физического вакуума, который интерпретируется на многомерной суперсимметричной (объединяющей «внешнюю», трансляционную, и «внутреннюю» сим Наука та наукознавство, 2010, № 4

метрии) геометрической структуре с нелинейной метрикой. «Порожде ние» бытующей ныне физической реальности истолковывается в русле антропного принципа в космологии — как известная последовательность спонтанных нарушений симметрии в данной нелинейной структуре, нарушений, обусловливающих ряд фазовых переходов ко все более упорядоченным состояниям. Нелинейность предполагает непропорциональный отклик данного системно-структурного образования как целого на отдельные «внутренние» процессы и его самодействие. Существенное затруднение, связанное с применением методов физики элементарных частиц к изучению закономерностей становления Вселенной, состоит в следующем. Так как объект анализа уникален, то исключается повторное экспериментирование, а следовательно, и тра диционная статистическая интерпретация вероятности. Выход возможен при использовании идей нелинейной динамики и неравновесной термодинамики («истории», странного аттрактора, точек бифуркации, порядка и хаоса, стрелы времени как меры структурной самоорганизации системы и др.) и соответствующем осмыслении вероятности в духе попперианства — в качестве объективно сущей потенциальной возможности, космологически значимой предрасположенности. Эти идеи нашли свое воплощение в синергетике. В ходе разработки неравновесной термодинамики стала очевидной когерентность сильно неравновесных систем, или «диссипативных структур». Она состоит в том, что эти структуры проявляют себя как единое целое, т.е. структу рируются таким образом, как если бы каждая

В.Л. Храмова

молекула макроструктуры была «информирована» о состоянии системы в целом. В связи с этим совершающиеся флуктуации вместо затухания могут возрастать, и сис тема эволюционирует, совершенствуется, «спонтанно» самоорганизуясь, необратимо продвигаясь к более сложным уровням организации. «Модели «порядка через флуктуации» открывают перед нами неустойчивый мир, в котором малые причины порождают большие следствия, но мир этот не произволен. Напротив, причины усиления малых событий — вполне «законный» предмет рационального анализа» [58]. При этом, в отличие от «атемпорального» мира классической физи ки, время оказывается внутренней характеристикой данных физиче ских систем, выражающей необратимость соответствующих процессов, а эволюция возможна в различных направлениях. Историчность системного объекта и вариабельность его поведения предусматривают использование особых способов описания и предсказания его состояний. Суть их — в построении сценариев возможных линий развития системы в точках бифуркации. «Запоминая» исходные условия своего генезиса, диссипативные структуры в точках бифуркации реализуют «выбор» направления последующей эволюции из спектра равновозможных. Необратимость во времени и внутренняя нестабильность физиче ских систем, определяющая их стохастичность,— основные параметры новой стратегии формирования научной картины мира. В рамках последней противоречие между концепцией детерминистической Вселенной и концепцией вероятностной Вселенной разрешается в пользу последней. В синерге-

тике сохраняется фундаментальная роль вероятности. Внутренней пружиной становящегося мира выступает закономерный поток вероятностей, содержащий, по утверждению И. Пригожина и И. Стенгерс, «как детерминистические, так и стохастические элементы», представляющий собой «смесь необходимости и случайности», взаимопроникновение жесткого и пластичного, линейно-однозначного и нелинейного, спонтанно изменяющегося начал мира. В связи с этим необходимая направленность «истории» не означает предопределенности будущего. Осуществившаяся случайность, перево дя одну из потенциальных предрасположенностейвозможностей в действительность, открывает новые перспективы динамики системы и делает весь процесс необратимым. Поэтому его направленность исключает предзаданную непреодолимость наступающего действия. И. Пригожин пишет: «В детерминистическом мире природа контролируема, она есть инертный объект, подверженный нашим волевым устремлениям. Если же природа содержит нестабильность как существенный элемент, то мы должны уважать ее, ибо мы не можем предсказать, что может произойти... Сегодня наука не является... детерминистической» [59]. Самозарождение Вселенной в результате спонтанной флуктуации вакуума предполагает изначальную энтропийную неравновесность мира как обязательную предпосылку его последующей самоорганизации на основе спонтанного самодействия. Более конкретно этот процесс выглядит следующим образом. Квантовые флуктуации вакуума порождают пары виртуальных частиц — с положительной и отрицательной Science and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

энергией. Из них вследствие опятьтаки флуктуации образуется черная дыра, разрушающаяся согласно так называемому механизму Хокинга. В итоге виртуальные частицы превращаются в реальные, а возникающая при этом сильная неравновесность выступает предпосылкой последующей эволюции Вселенной как спонтанно самоорганизующейся системы в неразрывной связи и координации с собственными подсистемами. Ее «история» определяется внутренними спонтанными флуктуациями различных уровней реальности (подсистем) от вакуума до человека. Поэтому любая спонтанно флуктуирующая подсистема, находящаяся в координационной связи с иерархическим рядом всей монады, может осознаваться как субъект самодействия и самоорганизации Вселенной. В результате взаимодействия, бинаправленности и взаимообусловленности различных подсистем-миров (космологического, физического, химического, биологического, социального, духовного) в рамках нашей монадысистемы совершается самосогласованный процесс спонтанной самоорганизации. Это и есть эволюция Вселенной от сингулярности «Большого взрыва» до нынешней структурированной и дифференцированной целостности, в которую вписываемся и мы сами. Она ничуть не похожа на реализацию (в духе лапласовского детерминизма) известной программы, однозначно заданной либо состоянием Вселенной в первые мгновения ее существования, либо целевой ориентацией ее становления. Нет, перед нами — «живой» космос с имманентной ему «свободой самореализации» путем координирования спонтанно самодействующих и самоорганизующихся относительно Наука та наукознавство, 2010, № 4

автономных подсистем. В этом всеобщем потоке бытия определяющую роль играют нелинейные механизмы квантовых флуктуаций, спонтанного нарушения симметрии, бифуркаций, когда «на развилке дорог» реализуется «выбор» будущего, допускающий как дальнейшее развитие системы, так и отказ от него, ибо порядок и хаос амбивалентны. Формирующаяся ныне на базе квантовой космологии нелинейная картина мира содержит, как мы видим, принципиально новые, мировоззренчески значимые фундаментальные физические идеи, эксплицируемые с помощью соответствующих категориальных структур. К их числу следует отнести: идею необратимой «истории» системы, смысл которой репрезентирован структурированной группой категорий — хаос, порядок, история; идею развития как самоорганизации системы, эксплицируемую на основе категориальной структуры, объединившей категории — качественный скачок, развитие как самоорганизация, хаос, порядок; идею спонтанного самодействия системы, содержание которой раскрывается на основе органично взаимосвязанных категорий часть, целое, действие, самодействие. Хотя эти идейно-категориальные сдвиги онтологического и логикогносеологического плана имеют революционный характер,— они не означают полного преобразования концептуального фундамента и стиля мышления физической науки первой половины ХХ столетия. В пользу этого свидетельствует, в частности, «судьба» парадигмальных установок нерелятивистской квантовой механики, определивших такие стилеобразующие факторы научного творчества начала века,

В.Л. Храмова

как вероятностный, деятельностный, релятивный подходы при осмыслении физической реальности. Особо интересен для нас в контексте космологической метафизики К. Поппера вероятностный подход к изучению явлений, опирающийся на связку категорий необходимости, случайности, возможности, действительности. Претерпев ряд модификаций, но, по большому счету, не изменив своей сути, он сохраняет действенность и актуальность по сей день. Кульминационным пунктом применения вероятностных идей математических концепций в естествознании явилась разработка нерелятивистской квантовой механики — физической теории микропроцессов (процессов атомного масштаба). По этому поводу весьма радикально высказался К. Вейцзеккер: «...квантовая теория есть не что иное, как общая теория вероятностей» [60]. Однако необходимо подчеркнуть, что утверждение нового стиля мышления, основанного на идее вероятности и обеспечившего прорыв в структуру атома на уровне квантовомеханического описания, началось несколько ранее. В сущности, квантовая механика реализует в некотором роде возможности развития идейного содержания статистической механики Гиббса как наиболее развитой теории случайных процессов классического фонда науки. Но говоря о вероятностной революции в физике, следует помнить, что квантово-механическая вероятность выходит за концептуальные и математические рамки классической статистики и классической теории вероятности. По словам В.А. Фока, «Понятие вероятности рассматривалось и в клас-

сической физике, но оно имело там другой смысл. В классической физике вероятности вводились тогда, когда условия задачи были не полностью известны, и по неизвестным параметрам приходилось производить усреднение... Совсем иной характер имеют вероятности в квантовой физике, там они необходимы по существу, и введение их отражает не неполноту условий, а объективно существующие при данных условиях потенциальные возможности» [61]. Из меры человеческого знания и незнания вероятность становится содержанием, сущностью явлений микромира. Дело в том, что формально введенные в квантовую механику волновые функции утвердились в физике только после обнаружения их органической связи о вероятностными распределениями. Использование их в таком обновленном виде для выражения закономерностей микромира позволило теоретически раскрыть корпускулярно-волновую природу микрообъектов как важнейшую структурную характеристику квантовых систем. Физика элементарных частиц, базируясь на фундаментальной физической идее единства мира и отвечающей ей связке категорий материи, движения как взаимодействия, многообразия, единства,— одновременно ассимилировала прежние категориальные структуры теории относительности (исключая «атавизм» СТО — категориальную репрезентацию классического детерминизма в рамках выделенной инерциальной системы отсчета) и нерелятивистской квантовой механики. Важнейшая из них — структура, реконструирующая взаимосвязь категорий необходимости, случайности, возможScience and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

ности действительности и определяющая вероятностный стиль мышления и характер отвечающей ему онтологии. Закреплением вероятностного стиля мышления в физике элементарных частиц мы обязаны, в частности, Р. Фейнману, сформулировавшему основы теории частиц, точнее, теории возмущений для квантованных релятивистских полей. При существеннейших изменениях в понимании качественных и симметрийных характеристик мира элементарных частиц принципиальным является то обстоятельство, что основа количественного описания этого мира — квантовая теория поля — за истекшее время не подверглась каким-либо серьезным изменениям. Поскольку же фундаментальные взаимодействия описываются квантовыми теориями поля, обладающими локальной калибровочной симметрией, обобщенная техника описания опирается в конечном счете на правила Фейнмана, в основе которых — статистический характер ψ -функции. Вероятностный стиль мышления (и отвечающая ему онтология) в физике элементарных частиц не идентичен вероятностному стилю мышления в нерелятивистской квантовой механике. Квантованное поле — не просто вероятностная характеристика известных дискретных образований — частиц. Обладая статистическими свойствами, оно существует как реальное поле. В связи с этим категория возможности обретает большее онтологическое звучание. Из репрезентанта гносеологического субъект-объектного отношения, проявленного в выделенных условиях неоднократно повторенного эксперимента (нерелятивистская квантовая механика), она становится Наука та наукознавство, 2010, № 4

выражением локальности онтологически значимого взаимодействия сущностей микромира. Фиксируется оно в импульсном пространстве — при регистрации детектором целых квантов как эффектов возбужденного поля, демонстрирующих его «корпускулярные» свойства. Поскольку обнаруживается это взаимодействие по-прежнему — в качестве проекции на многократно воспроизведенные условия познания,— сохраняется прежняя, статистическая интерпретация вероятности — количественной меры возможности, потенциальной предрасположенности к реализации процесса взаимодействия элементарных частиц. В квантовой космологии, нацеленной на осмысление процессов зарождения и эволюции Вселенной и, тем самым, на завершение построения всеохватной картины мироздания, сохраняется интересующий нас вероятностный стиль мышления и отвечающая ему онтология, однако в новейшей модификации. Этот стиль мышления опирается не только на квантово-полевую стратегию, но и на идеи нелинейной динамики, неравновесной термодинамики, синергетики. В связи с этим категориальная структура, объединяющая категории необходимости, случайности, возможности, действительности и задающая этот стиль мышления, погружена в иной (сравнительно с нерелятивистской квантовой механикой и физикой элементарных частиц) концептуальный контекст. С одной стороны, он фундирован приведенными выше фундаментальными физическими иде ями и отвечающими им категориальными структурами, с другой — насыщен такими моделирующими нелинейный мир конкретно-научными понятия-

В.Л. Храмова

ми, как неустойчивость, странный аттрактор, спонтанность, флуктуация, бифуркация, малые причины — большие следствия, темпоральная необратимость и др. Смысловое ядро вероятностного стиля мышления, фундируемого соответствующей категориальной структурой, остается прежним: принципиальная многовариантность (в границах потенциально возможного) актуализации системы. Но сам характер системы и ее актуализации существенно меняется. В нерелятивистской квантовой механике он определяется серией повторных опытов с запрограммированным начальными данными вероятностным распределением состояний микрообъекта. В физике элементарных частиц — обладающим статистическими свойствами квантованным полем, которое выражает потенциальную предрасположенность к локальному, онтологически значимому взаимодействию сущностей микромира — элементарных частиц. Наконец, в квантовой космологии характер постигаемой системы задан фазовым портретом, репрезентирующим возможные пути изменения и развития спонтанно самодействующей и самоорганизующейся сложной нелинейной системы. В этом случае происходит глобальное расширение модели вероятностных процессов, которое сопровождается отказом от традиционной статистической интерпретации вероятности и наделением ее глубоким онтологическим содержанием. Вероятностные пути самоорганизации системы посредством ее самодействия на основе спонтанных флуктуаций применительно к нашей Вселенной предстают как объективно сущие космологически значимые предрасположенности универсального потока бытия.

В целом в формирующейся нелинейной картине мира категориальная структура необходимости, случайности, возможности, действительности, имплицирующая вероятностный (нелинейный) характер творческого мышления, полностью онтологизирована и универсализирована. Оттого случайность в виде спонтанных флуктуаций осознается как результат иррациональной (с позиций классического детерминизма) «свободы воли» «живого» космоса, самостоятельно избирающего пути самоорганизации в рамках объективно сущего спектра возможностейпредрасположенностей. Как пишет Б.Б. Кадомцев, «...очень трудно представить себе рубеж появления свободы воли на границе между неодушевленным миром и жизнью. Гораздо более естественным является допущение о том, что свобода воли является имманентным, т.е. внутренне присущим свойством всего мира. Только на основе этого исходного положения можно уйти от бессмысленного, полностью детерминированного механистического мира к миру живому и развивающемуся» [62]. Становящемуся миру, как оказывается, свойствен случайностный по своему характеру «свободный выбор» самого себя, собственной «истории». Он реализуется как нелинейный синергетический эффект спонтанности. Все сущее, в том числе и человек как синергетическая система, редуцируется, в конечном счете, к спонтанной флуктуации физического вакуума. Именно к ней восходит имманентная человеку «абсолютная свобода», о которой в свое время с таким пафосом возвестили миру Ф. Ницше и Н. Бердяев. Этим естественнонаучным представлениям полностью отвечает косScience and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

мологическая метафизика К. Поппера, постулирующая индетерминизм в онтологически значимом мире предрасположенностей. Теперь зададимся вопросом: каким образом очерченный вероятностный (нелинейный, поливариантный) стереотип мышления приложим к философии? Выше мы в истории философских идей условно выделили два периода: 1. Метафизический — философия репрезентирует мир как субстанцию в ее различных ипостасях. 2. Постметафизический — философия репрезентирует мир как процесс (вначале — диалектический, а позднее — эмерджентно-эволюционный, реализующий одни возможности и, соответственно, порождающий новые). Однако сегодня в связи с универсализацией вероятностного (нелинейного, поливариантного) характера творческого мышления неизбежен пересмотр самой сути философского поиска, ее репрезентативных возможностей. В связи с этим развитие философии целесообразно реконструировать в несколько ином ракурсе. Нас будет интересовать не трансформация предмета философского размышления, а принципиальное изменение его функциональной роли в познании. В этом контексте в развитии философии в период от античности до постмодернизма также можно разглядеть два этапа: 1. Метафизический — ассоциирован с попытками «объяснить» субстанциальный мир: постигнуть окончательную истину о Вселенной, Боге и человеке, раскрыть глубинную сущность предмета философского анализа (без учета предпосылок познания); 2. Критико-активистский — начинается с кантовского переворота в Наука та наукознавство, 2010, № 4

философии. Он, с одной стороны, свел роль этой науки к обнаружению условности языка ее высказываний, которому отныне отказано в достоверном знании мира, а с другой — резко повысил значимость практической философии как проекта изменения мира. Достаточно вспомнить тезис К. Маркса: «Философы лишь различным образом объясняли мир, но дело заключается в том, чтобы изменить его» [63]. В этом ключе работали мыслители, вдохновленные идеями бесклассового общества, сверхчеловека, духовного воскрешения,— Сен-Симон и Фурье, Фейербах и Маркс, Шопенгауэр и Ницше, Сартр и Маркузе и другие. Критико-активистская парадигма, ограничившая репрезентативные возможности теоретической философии непознаваемой «вещью-в-себе» и одновременно безгранично расширившая простор преобразования «вещи для нас», окончательно исчерпала себя к концу ХХ в. За последние два столетия волны все более утонченной и беспощадной философской критики (кантовская критика чистого разума, шопенгауэровская и ницшевская критика европейской системы идеальных ценностей, в основании которой — воля к власти, марксова критика идеологических иллюзий, обусловленных в конечном счете производством и распределением материальных благ и т.д., и т.п.) захлестнули сам предмет философского анализа. Субстратом философии все более стала выступать система условных знаков, имплицирующих иллюзию метафизических проблем. Одновременно после трагедии двух мировых войн, революций, политических терроров, голодоморов, фашистских застенков и практики «Архипе-

В.Л. Храмова

лага ГУЛАГ’а» окончательно померк гипнотический блеск философских проектов устроения будущего. Развалины могущественнейшей активистской философии ХХ в.— советского марксизма — полностью дискредитировали саму идею философской методологии как орудия преобразования реальности. Укорененные в последней религия, товарный рынок, технологии созданы отнюдь не философским разумом. В действительности, как оказалось, он породил лишь бродивший по Европе призрак (коммунизма), благополучно отошедший в царство теней. Но коль потенциал критической саморефлексии философии исчерпан, а практически она не в состоянии что-то изменить или хотя бы улучшить в этом бренном мире, то в чем сущность и предназначение данной дисциплины? Дисциплины, которая еще совсем недавно позицировала себя как эффективная форма духовнопрактического освоения мира с установками на истинность мышления, адекватного действительности и на разумность действительности, адекватной мышлению, дисциплины, в которой тождество мышления и бытия из сферы наличного сместилось в сферу целеполагаемого должного, пока отторгнутого, отчужденного от реалий повседневности. Философский разум, чутко улавливая ритмы духовного Универсума, проявленные в эпохальном стиле постижения мира, сегодня склоняется к мысли: «Мышление и действительность вольны идти теперь собственными путями, освобожденные от взаимного «ты должен» и «будь моей». Сентиментальная лихорадка, череда познавательных депрессий и преобразовательных маний сменяются новой

уверенностью, которая обеспечивается новой модальностью — модальностью возможного» [64]. Все более нарастает убежденность в том, что философия вовсе не связана органически с миром сущего (метафизический этап) и должного (критико-активистский этап), с действительностью и необходимостью. Ее удел — не объяснение и изменение реального мира, а конструирование возможных миров. Философский разум, опирающийся на Соборный Дух и Свободу, волен мыслить все, что угодно помыслить в модальности «как бы», «если бы». Результаты его деятельности, как правило, оформлены логически, однако не отвечают требованию обязательного соответствия тому, что вне мышления. Развертывая свои собственные возможности, философия таким образом манифестирует самоценные стратегии сознания, которые предшествуют «знанию актуальностей (действительностей)» — научному, политическому, экономическому, этическому мышлению. Только в опосредованности наукой, политикой, экономикой, этикой идеи возможных, гипотетичных философских миров могут обрести жизненную значимость. В силу этого философская гипотеза предстает как самодостаточный тип мышления, в котором интеллектуальное воображение существенно обогащает, расширяет наше представление о том, что возможно. Наша конструктивно-критическая способность становится искусством гипотезы, в которой мышление созерцает собственные возможности, не отражающие и не преображающие внешние реалии, дерзость его посылок парадоксально сопрягается с кротостью выводов, не претендующих на взаимодействие с действительностью (на соScience and Science of Science, 2010, № 4

КРИТИЧЕСКИЙ ОЧЕРК ФИЛОСОФИИ КАРЛА ПОППЕРА. II

ответствие миру либо его преобразование). Создавая новые гипотезы, философский разум не столько обогащает нас новыми мыслями, сколько изменяет сам способ мышления, открывает многомерный континуум различных форм мыслимости. Подобно тому, как Толстой и Достоевский предложили различные художественные формы чувствуемости как возможные модусы восприятия жизненных феноменов, так Гегель и Ницше, Маркс и Бердяев — свои оригинальные формы мыслимости, вызывающие эффект согласия-несогласия, того катарсиса, когда читатель неожиданно прозревает, что мысль всегда чревата противомыслием, что можно думать так и иначе в бесконечно расширяющейся мыслительной вселенной. Философия, в сущности, «обнаруживает в основании действительности мир возможностей, ...чистых потенций, которые виртуально объемлют мир актуальностей. Отсюда колоссальная важность философии — не для познания или преобразования актуального мира, а для вхождения в иные, потенциальные миры» [65]. Но как совершается это «вхождение»? Философский мир возможностей реально соприкасается с миром актуальностей, опредмечивается при одном условии — органически вписываясь в научную, политическую, экономическую, этическую, эстетическую сферы жизнедеятельности. Вспомним некоторые нюансы категориального синтеза теоретического знания в области физики [66]. Определяющим фактором категориального синтеза в области теоретической физики является конкретно-историческая объективносодержательная категориальная струкНаука та наукознавство, 2010, № 4

тура (несколько структур) мышления, функционирующая как нормативная схема практической деятельности и творческого сознания. В философски осознанном виде она выступает методом освоения реальности, который, выражая объективную тенденцию идейного развития науки, обычно применяется стихийно. Только опосредуясь конкретнонаучным концептуальным аппаратом, этот метод направляет научный поиск. На начальном этапе исследования категориальная структура эксплицирует фундаментальную физическую идею, которая обусловливает получение адекватного представления об изучаемом объекте в форме фундаментальной физической теории. Решающим в создании последней является формулировка общих принципов систематизации осмысливаемого эмпирического материала, так называемых исходных принципов теории. Последние сопряжены с адекватным логико-математическим формализмом, позволяющим соотнести их (а следовательно, и закрепленную в этих принципах категориальную структуруидею) с экспериментальными данными. Это обогащает исходные категории новым концептуальным содержанием и свидетельствует в пользу действенности принципа наблюдаемости в физическом познании. Из предложенного решения восходящей к Канту и неокантианству проблемы категориального синтеза теоретического знания следует, что философия (в своем фрагментарном, категориально-структурном срезе) выполняет свою методологическую (синтезирующую) функцию только в опосредованности конкретно-научным материалом. На исходном этапе поиска она эксплицирует фундаментальную физическую идею, отвечающую объ-

В.Л. Храмова

ективной тенденции идейного развития науки и оплодотворяющую научное исследование. Лишь этой идеей (а не каким-то философским методом в чистом виде, как полагали ранее) и руководствуется ученый при создании новой концептуальной системы, сопоставимой с объективной реальностью. Любые фрагменты философского знания до их органичного слияния с миром науки, до обретения ими формы

«категориальная структура-идея» и ее закрепления в исходных принципах теории,— только ингредиенты нашего мира возможностей, оторванного от действительности. Задействованные же в эмпирически обоснованной теории они обретают новое, более глубокое концептуальное содержание и потому — обогащают философский мир потенций, предпосланный исторически становящемуся миру актуальностей.

38. Popper K. The Open Universe. An Argument for the Indeterminism.— Totova, N.Y., 1982; Popper K. Realism and the Aim of Science.— Totova, N.Y., 1983; Popper K. Quantum Theory and the Schism in Physics.— Torova, N.Y., 1982; Popper K. Knowledge and the Body — Mind Problem. In Defence of Interaction.— L., N.Y., 1994; Popper K. Objective Knowledge. An Evolutionary Approach. — Oxford, 1972; Popper K., Eccles J. The Self and its Brain. An argument for Interactionism.— B., L., N.Y., 1978; Popper K. A World of Propensities.— Bristol, 1990. См. также: Юлина Н.С. Философия Карла Поппера: мир предрасположенностей и активность самости // Вопр. философии.— 1995, №10;ее же. «Эмерджентный реализм» Карла Поппера против редукционистского материализма // Вопр. философии.— 1979.— №8. 39. Popper K. The Open Universe. An Argument for the Indeterminism.— Totova, N.Y., 1982.— P. 130. 40. Поппер К. Логика и рост научного знания.— М., 1983.— С. 414—438. 41. Popper K. A World of Propensities.— Bristol, 1990.— P. 20—21. Следует заметить, что двумя годами раньше лекция К. Поппера «Мир предрасположенностей: две новые точки зрения на причинность» стала одним из интереснейших событий XVIII Всемирного философского конгресса (Брайтон (Англия). 21—27 августа 1988 г.). 42. Постметафизическую философию ХХ в. впервые назвал «философией процесса» английский философ А.Н. Уайтхед. Ее анализ см.: Гайденко П.П. Постметафизическая философия как философия процесса // Вопр. философии.— 2005, №3.— С. 128—138. 43. Гегель Г.— В.Ф. Сочинения.— М., 1959.— Т. IV.— C. 24—25. 44. Там же.— С. 25. 45. Степин В.С. Теоретическое знание.— М., 2000.— С. 643—644. 46. Поппер К. За пределами поиска инвариантов // Вопр. истории естествознания и техники.— 2003.— №2.— С. 97 (глава кн.: Popper K. The World of Parmenides.— N.Y. 1998; перевод Н.Ф. Овчинникова). 47. Гвардини Р. Апокалипсис — время и вечность // Логос.— 1992.— №47, Брюссель—Москва.— С. 249—250. 48. Последнее утверждение, впрочем, подчас оспаривается. Возможна интерпретация историконаучных событий минувшего века как «решающего вклада в апологию Парменида» (см.: Овчинников Н.Ф. Парменид — чудо античной мысли и непреходящая идея инвариантов // Вопр. философии.— 2003.— №5.— С. 81—95). 49. Поппер К. За пределами поиска инвариантов // Вопр. истории естествознания и техники.— 2003.— №2.— С. 97. 50. Поппер К. Логика и рост научного знания.— М., 1983.— С. 497—498. 51. Там же.— С. 504. 52. Heidegger M. Sein und Zeit.— Tübingen, 1960.— S. 350. 53. Винер Н. Кибернетика и общество.— М., 1958.— С. 26. 54. Сачков Ю.В. Вероятностная революция в естествознании // Природа.— 1991.— №5.— С. 3—8; его же. Вероятность как загадка бытия и познания // Вопр. философии.— 2006.— №1.— С. 80—94.

Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАТИКИ ЯК ПРЕДМЕТНОЇ ГАЛУЗІ 55. The Probabilistic Revolution.— Cambridge, 1987.— Vol. 1: Ideas in History; Vol. 2: Ideas in the Sciences. 56. См.: Сокулер З.А. Спор о детерминизме во французской философской литературе // Вопр. философии.— 1993.—№2.— С. 140—149. 57. Храмова В.Л. Целостность духовной культуры.— Киев, 1909.— 2-е изд. 58. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса,— М., 1986.— С. 269—270; см. также: Пригожин И. От существующего к возникающему.— М., 1985; его же. Первооткрытие времени.— Вопр. философии.— 1989.— №8.— С. 3—19. 59. Prigogine I. The Philosophy of Instability // Futures.— 1989.— Aug.— P. 397. 60. Weizsacker C.F. von. Probability and Cuantum Mechanics // Brit. J. Phil. Sci.— 1973.— V. 24, N4.— P. 334. 61. Фок В.А. Квантовая физика и строение материи // Структура и формы материи.— М., 1967.— С. 173. 62. Кадомцев Б.Б. Динамика и информация.— М., 1997.— С. 332—333. 63. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения.— Т. 3.— С. 4. 64. Эпштейн М. К философии возможного. Введение в посткритическую эпоху // Вопр. философии.— 1999.— №6.— С. 65. 65. Там же.— С. 72. 66. См.: Храмова В.Л. Категориальный синтез теоретического знания.— Киев, 1984.

Получено 15.09.2010 В.Л. Храмова

Критичний начерк філософії Карла Поппера. II Розглядаються космологічна метафізика К. Поппера, що постулює індетермінізм в онтологічно значущому світі схильностей, виникнення ймовірнісного підходу і характер ймовірнісного стилю мислення у різних царинах науки, а на завершення те, яким чином окреслений ймовірнісний (нелінійний, поліваріантний) стереотип мислення прикладається до філософії.

С.О. Жабін

Науково-методологічні засади інформатики як предметної галузі Дано короткий історичний огляд розвитку предмету та методології інформатики, розглянуто вітчизняні та світові підходи до визначення інформатики. Проаналізовано взаємозв’язок розвитку інформатики та кібернетики як суміжних наук. Досліджено використання терміну «кібернетика» у галузі освіти і науки в Україні на сучасному етапі. Інформаційне суспільство є суспільством високого рівня розвитку інформаційних технологій, інформаційної індустрії та самої науки інформатики як предметної галузі. Уявлення про

предмет інформатики змінювалися з часом. Її формування почалося в 60-ті роки ХХ ст. у зв’язку з появою складних прикладних задач великої розмірності в галузі розробки ядерної зброї,

С.О. Жабін

космічних досліджень, стратегічного й тактичного планування військових дій, використання різнорідної розвідувальної інформації, які не піддавалися аналізу за допомогою методів класичної математики. Ці задачі потребували опису досліджуваних процесів в термінах збирання, зберігання, обробки, аналізу, оцінювання інформації, прийняття управлінських рішень та прогнозування. У широкому розумінні інформатика являє собою комплекс численних галузей науки, техніки й виробництва, пов’язаних з переробкою інформації. Інформатику у вузькому значенні можна представити як сукупність трьох взаємопов’язаних частин: інформатика як фундаментальна наука, яка займається розробкою методології створення інформаційного забезпечення процесів керування будь-якими об’єктами на базі комп’ютерних інформаційних систем; прикладна інформатика; інформатика як галузь народного господарства. Оформлення інформатики проходило під впливом декількох полюсів її тлумачення — «інженерного», «математичного» та «комунікативного» у вітчизняній термінології або технократичної, раціоналістичної й наукової парадигм у західній науці відповідно [1, с. 459; 2, с. 135]. Кожен із даних підходів був зумовлений певними аспектами процесів обробки інформації. Так, у праці «Структура наукових революцій» Т. Кун визначає наукові парадигми як «деякі загальноприйняті приклади фактичної практики наукових досліджень, що включають закон, теорію, їх практичне застосування та необхідне обладнання, все це в сукупності дає моделі, з яких виникають конкретні традиції наукового дослідження» [3, с. 12].

Технократична парадигма, представниками якої є переважно вчені в галузі розробки програмного забезпечення, тлумачить інформатику як науку про комп’ютерні системи, тобто як інженерну дисципліну. У цьому підході програми розглядаються як «прості дані», ведеться пошук вірогідного апостеріорного знання про їх надійність, для чого системи тестуються емпірично [2, с. 3]. Даний інженерний підхід домінував в період становлення інформатики, коли проектувались і створювались перші потужні комп’ютерні системи. Так, представники такого підходу американські вчені А. Ньюел, А. Перліс та Г. Саймон (A. Newel, A. Perlis and H. Simon) проголошували предметом інформатики «вивчення обчислювальних машин» [4]. Нині даний підхід, відомий під назвою «програмна інженерія», охоплює комплекс технологічних проблем, пов’язаних з проектуванням, розробкою та технічною експлуатацією комп’ютерних систем [1, с. 459]. У період останніх десятиліть, коли з початком проникнення інформаційних технологій в усі сфери суспільного життя постала проблема оптимізації та збільшення продуктивності праці в цій галузі, підвищення надійності та суттєвого зниження собівартості у сфері масового виробництва комп’ютерного обладнання та створення програмного забезпечення, серед вчених-математиків сформувався інший підхід — так звана раціоналістична парадигма [1, с. 459]. Вона визначає інформатику як розділ математики, розглядає програми як математичні об’єкти, апріорно дедуктивно обґрунтовуючи їх «правильність» [2]. «Кращий, з моєї точки зору, спосіб визначити інформатику — це сказати, що вона займається вивченScience and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАТИКИ ЯК ПРЕДМЕТНОЇ ГАЛУЗІ

ням алгоритмів», — писав послідовник раціоналістичної парадигми Д. Кнут, відомий американський вчений, почесний професор Стенфордського університету і кількох інших університетів та автор книг з програмування та методів обчислювальної математики [5]. Інша наукова парадигма, що домінує в сфері досліджень штучного інтелекту, визначає інформатику як природничу, тобто емпіричну, науку, де програми пов’язані з процесами мислення, а апріорне та апостеріорне знання про них шукають на шляху поєднання формальної логіки та експерименту [2]. Науковій парадигмі відповідає вітчизняний комунікативний підхід, в якому на перший план виходять проблеми взаємодії між суб’єктами в комунікативних процесах [1, с. 459]. Представниками комунікативного підходу можна назвати піонера теоретичного та системного програмування, творця сибірської школи програмування академіка АН СРСР А.П. Єршова, дослідника процесів глобалізації та інформатизації, професора МГУ, академіка АН Молдови А.Д. Урсула та російського вченого О.В. Соколова, який одним із перших запропонував термін «соціальна інформатика». Наприклад, у 1974 р. А.П. Єршов вбачав у інформатиці «назву фундаментальної природничої науки, яка вивчає процеси передачі та обробки інформації» [6], завдяки йому увійшло у вжиток розуміння терміну «інформатика» в значенні «програмування для ЕОМ». У 1987 р. вчений розширив своє визначення: «Предметом інформатики як науки є вивчення законів, методів та способів накопичення, передачі й обробки інформації — перш за все за допомогою ЕОМ» [7, т. 21, с. 481]. Таким чином, інформатика є синтетичною дисципліною, яка формується Наука та наукознавство, 2010, № 4

на межі природничих, технічних та гуманітарних наук. Вона тісно пов’язана з математикою (математичною логікою, дискретною математикою, семіотикою, теорією алгоритмів, теорією надійності), філософією (вченням про інформацію та теорією пізнання), лінгвістикою (знаковими системами, формальними мовами та граматикою) й обчислювальною технікою. Проте водночас із процесом використання результатів суміжних дисциплін у сучасній інформатиці відбуваються також активний пошук та формування власного базису, тому процес її визначення не можна вважати завершеним, а межі чітко сформованими. Це є однією з найбільш актуальних методологічних задач інформатики, особливо важливих для освіти в цій галузі [1, с. 459]. Специфічною особливістю інформатики є те, що до її становлення у 70—80-х роках ХХ ст. протягом певного періоду паралельно розвивались два наукових напрями, які мали однакову назву. Нині інформатика — це наука, яка в англомовній літературі називається «informatics» або «computer science». Проте одним з джерел інформатики є бібліотекознавство, де на початку ХХ ст. у в зв’язку зі збільшеною потребою в ефективних методах збирання, обробки, зберігання, пошуку та поширення наукової інформації з’явилася потреба раціоналізувати діяльність спеціальних професійних бібліотек в умовах «інформаційного вибуху». Так сформувався напрям, який стосується дослідження структури загальних властивостей об’єктивної наукової інформації, закономірностей та технологій її функціонування в суспільстві. Іноді він називається документальною інформатикою або автоматичним аналізом документів. Перший крок в орга-

С.О. Жабін

нізаційному оформленні інформатики відбувся саме в рамках цього напряму. Це було створення в 1895 р. у Брюсселі Міжнародного інституту бібліографії, який з 1938 р. став головною професійною організацією спеціалістів з інформатики під назвою «Міжнародна федерація з інформації та документації» (Federation Internationale d’Informationet Documentation — FID). Організатором цього інституту бельгійським вченим П. Отле були окреслені контури майбутньої наукової дисципліни. Спочатку для її назви було використано термін «документація» (documentation), при цьому документ розумівся як певний матеріальний об’єкт, в якому була закріплена інформація, що використовувався на практиці для зберігання та передачі у просторі й часі. Проте даний термін був незручним своєю многозначністю та акцентуванням уваги на матеріальних носіях інформації, коли вже тоді все більшого значення набували «недокументальні» інформаційні процеси [7, т. 21, с. 481]. В англомовній літературі з кінця 1940-х років у тому ж значенні почали використовувати словосполучення «наукова інформація» (scientific information), у 1958 р. була проведена міжнародна конференція з наукової інформації. Автономізація інформатики в сучасному розумінні почалась наприкінці 1950-х років і активно продовжувалось протягом 1960—1970-х років Інтенсивний розвиток і вдосконалення обчислювальної техніки та численні приклади її зростаючого впливу на життя суспільства спонукали науковців і громадськість почати серйозно сприймати це явище. У 1957 р. німецький спеціаліст в галузі обчислювальної техніки К. Штайнбух ввів термін

«інформатика» в статті «Informatik: Automatische Informations verarbeitung» («Інформатика: автоматична обробка інформації») [8]. Англійський термін «informatics» зазвичай (не зовсім точно) означав «обчислювальні науки» («computer science»). Вважалось, що на відміну від «обчислювальних наук» інформатика — наука більш теоретична і, відповідно, більш математизована. Термін був складений із комбінації слів «information» (інформація) та «automation» (автоматика) і призначений для визначення науки, присвяченої автоматичній обробці інформації. Він набув поширення в Європі, за винятком Великобританії, де домінувало розуміння, яке відповідало терміну «computer science» (наука про обчислення). У 1962 р. О.О. Харкевич (членкореспондент АН УРСР, професор, у 1951 р. керівник відділу технічної фізики київського Інституту фізики АН УРСР, до 1965 р. керував Інститутом проблем передачі інформації РАН, який нині носить його ім’я) запропонував дати науці нову назву: інформологія, або інформатика («інформація» плюс «автоматика»). Основні положення та принципи цієї дисципліни були вперше систематизовано викладені в монографії («Основи наукової інформації», 1965) російських учених О.І. Михайлова, О.І. Чорного (доктор технічних наук) та Р.С. Гіляровського (доктор філологічних наук, Всеросійський інститут наукової та технічної інформації РАН — ВИНИТИ). У 1968 р. ця праця була перевидана в переробленому та доповненому вигляді під назвою «Основи інформатики» [9], після чого почали вживати термін «інформатика» замість терміну «документація». Попередні аспекти визначень інфорScience and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАТИКИ ЯК ПРЕДМЕТНОЇ ГАЛУЗІ

матики: інформатика — це вивчення ЕОМ (американські вчені А. Ньюел, А. Перліс та Г. Саймон, 1967); інформатика — це вивчення алгоритмів (Д. Кнут, США, 1968); інформатика — це вивчення та подолання складності (нідерландський вчений Е. Дейкстра, що ввів поняття «інформаційного семафору», основоположник структурного програмування, який працював в університетах США, 1969), — в подальшому ввійшли в предмет інформатики [7, т. 21, с. 481]. Термін «informatique» (а також англійський термін «informatics», італійський, іспанський та португальський «informatica») був запропонований в 1962 р. французьким вченим Ф. Дрейфусом для визначення процесів використання ЕОМ з метою зберігання та обробки інформації. Французьке Товариство прикладної обчислюваль ної техніки (Societe d’Informa-tique Appliquee) прийняло термін «informatique» в якості визначення сфери своїх інтересів — проблем розробки і використання ЕОМ. Таким чином, фактично до 1970-х років. склалися дві незалежні наукові дисципліни під назвою «інформатика». Досліджували вони, проте, різні сторони одного феномену інформації — змістовний сенс та технічні засоби створення, накопичення й поширення знань. Розуміння єдності двох галузей прийшло в ході розвитку інформаційних технологій. З одного боку, обробка інформації стала ефективно проводитися виключно за допомогою ЕОМ, з іншого, підвищення ефективності обчислювальних систем потребувало обліку змістовного складу даних. Уявлення про структуру сучасної інформатики як фундаментальної науки дає наступний перелік. У грудні 2001 Наука та наукознавство, 2010, № 4

року Об’єднаний комітет з освіти міжнародних комп’ютерних професійних товариств Асоціації обчислювальної машинерії (Association for Computing Machinery — ACM) та Комп’ютерне товариство Інституту інженерів з електротехніки та електроніки (Institute of Electrical and Electronics Engineers Computer Society, або IEEE Computer Society) випустили чергову версію документа з рекомендаціями щодо викладання інформатики «Computing Curricula 2001: Computer Science». Сукупність знань з інформатики була визначена як перелік наступних розділів: дискретні структури (Discrete Structures (DS)); основи програмування (Programming Fundamentals (PF)); алгоритми та теорія надійності (Algorithms and Complexity (AL)); архітектура та організація ЕОМ (Architecture and Organization (AR)); операційні системи (Operating Systems (OS)); розподілені обчислення (NetCentric Computing (NC)); мови програмування (Programming Languages (PL)); взаємодія людини і машини (Human-Computer Interaction (HC)); графіка та візуалізація (Graphics and Visual Computing (GV)); інтелектуальні системи (Intelligent Systems (IS)); управління інформацією (Information Management (IM)); соціальні та професійні проблеми (Social and Professional Issues (SP)); програмна інженерія (Software Engineering (SE)); методи обчислень (Computational Science and Numerical Methods) [10, с. 14]. Слід також зазначити, що в IEEE як організації інженерів спостерігається певне домінування технократичної парадигми інформатики [2, c. 15]. Інформатика як прикладна дисципліна займається вивченням закономірностей в інформаційних процесах

С.О. Жабін

(накопичення, переробка, розповсюдження інформації); створенням інформаційних моделей комунікацій в різноманітних сферах людської діяльності; розробкою інформаційних систем та технологій в конкретних галузях та створенням рекомендацій щодо їх «життєвого циклу» для етапів проектування і розробки систем, їх виробництва, функціонування і т.д. Інформатика як галузь народного господарства складається з однорідної сукупності підприємств різних форм власності, де займаються виробництвом комп’ютерної техніки, програмного забезпечення та розробкою сучасних технологій переробки інформації. Специфіка і значення інформатики як галузі виробництва полягають в тому, що від неї значною мірою залежить зростання продуктивності праці в інших галузях народного господарства. Загальновідомо, що в інформаційному суспільстві основними продуктами суспільного виробництва є знання та інформація. Нині в розвинутих країнах і в країнах, що розвиваються, переважає праця «білих комірців» (обробка інформації та сфера послуг), практично в кожній родині є персональний комп’ютер, а без мобільного телефону вже не тільки важко спілкуватися, а й працювати. Щоб окреслити предмет інформатики, необхідно провести її порівняння з суміжними науками, перш за все з кібернетикою, оскільки терміни «інформатика» та «кібернетика» дуже взаємопов’язані. У суспільній свідомості вони є тотожними і використовуються як синоніми, причому такого підходу дотримуються деякі відомі вчені. Наприклад, перший учень В.М. Глушкова і відомий вітчизняний вчений-кібернетик В.П. Деркач у своїх

поглядах не проводить чіткої межі між кібернетикою та інформатикою1. Існує декілька причин складності розмежування кібернетики та інформатики. Попередницею кібернетики була теорія автоматичного керування, що розглядала відносно прості об’єкти та системи керування. З появою електронних цифрових обчислювальних машин з’явилася можливість ставити та успішно розв’язувати задачі автоматизації не тільки фізичних процесів, а й розумової діяльності людини. Теоретичне ядро кібернетики формують теорія інформації, теорія алгоритмів, теорія автоматів, дослідження операцій, теорія оптимального управління, теорія розпізнавання образів та мовних сигналів. Основною задачею теоретичної кібернетики є розробка апарату і методів досліджень для вивчення систем керування, незалежно від їх природи. Нині центр теоретичного ядра кібернетики відносно теорії автоматичного керування змістився від простих систем керування до складних, тобто поява обчислювальних машин і методу машинного моделювання привели до того, що теорія складних систем керування стала одним із розділів кібернетики [11, с. 187]. Надзвичайно важливим є питання ідеологічного переслідування кібернетики в Радянському Союзі, яке почалося з публікації в 1948 р. книги Н. Вінера «Кибернетика, или управление и связь в животном и машине» [12]. У цій праці кібернетика визначалася як узагальнення закономірностей, які стосуються систем різноманітної природи — біологічних, технічних та соціальних [7, т. 21, с. 275], тобто використовувався філософський метод, 1

Тут і надалі приватне повідомлення автору. Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАТИКИ ЯК ПРЕДМЕТНОЇ ГАЛУЗІ

який у наступних працях комбінувався з математичним методом. Таким чином, на Заході кібернетика почалася як філософська, ідеологічна, світоглядна система, проте у Радянському Союзі, де визнавалася лише одна державна ідеологія, правлячі кола відреагували забороною та репресіями на появу кібернетики, оскільки вона ідеологічно протистояла марксизму. Тим не менш, наприкінці 40-х років ХХ ст. в Україні склалися сприятливі умови для формування кібернетики: існувала потужна радянська математична школа та починався розвиток обчислювальної техніки. Якщо на Заході тоді кібернетику трактували відповідно до праць відомих учених Д. Бігелоу, С. Біра, Н. Вінера, Луї де Куфильяла, У.С. Маккалока, Дж. фон Неймана, В. Пітса, А. Тюрінга, У.Р. Ешбі як порівняно вузький, швидше гуманітарний, ніж природничо-науковий, напрям досліджень загальних механізмів керування в живих організмах і машинах, то в Радянському Союзі кібернетику визначали ширше, інтерес до неї підтримували не сенсаційність питань щодо штучного мозку чи роботів, а насамперед потреби інженерної справи в проектуванні та виробництві обчислювальних машин, а також керуванні виробничими процесами [13, с. 7]. Іншим стимулом реабілітації кібернетики були військові потреби країни. За часів Радянського Союзу кібернетика пройшла тернистий шлях від статусу лженауки та переслідування вчених до визнання, становлення та розвитку і навіть фетишизації [14, с. 68, 73, 210—213]. Кібернетиці в СРСР знадобилося 14 років (якщо брати відлік від 1948 р. як дати появи книги Н. Вінера [12] до 1962 р. — заснування Інституту кібернетики), щоб повністю Наука та наукознавство, 2010, № 4

реабілітуватися. Причому сам процес реабілітації кібернетики проходив з точки зору електронної обчислювальної автоматики — одного з напрямів кібернетики, ефективність використання якого можливо було довести науково, а також в процесі виконання практичних завдань, які стояли перед народним господарством та військовою сферою [15]. Керівництво країни вимушено було піти на реабілітацію кібернетики після жорсткої наукової дискусії. Таким чином, кібернетика передувала інформатиці і в Радянському Союзі вона міцно асоціювалася з інформатикою та обчислювальною технікою. Біологічна кібернетика, медична кібернетика, економічна кібернетика та інші напрями з’являлися пізніше і набули значно меншого розвитку, хоча за Вінером саме вони були основою [16]. У сучасній Україні часто говорять про зникнення терміну «кібернетика» з ужитку, навіть якщо мова йде про обчислювальні машини і системи, оскільки частіше замість «кібернетики» вживається слово «інформатика», яке більш точно окреслює сфери комп’ютеризації, інформаційних технологій, телекомунікації та ін. Наприклад, директор Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова НАНУ та президент Української федерації інформатики І.В. Сергієнко пише: «В останні десятиріччя термін «кібернетика» як означення науки про перетворення інформації майже витіснений терміном «інформатика». Ми вживатимемо тут обидва терміни як синоніми, не вдаючись до визначення меж їх застосування» [17, с. 3]. Особливо ця тенденція стосується сфери освіти, за деякими винятками. Так, в середніх школах викладають дисципліну «Інформатика», у вищих

С.О. Жабін

навчальних закладах — дисципліни «Інформаційні технології», «Прикладна інформатика», «Актуальні проблеми інформатики», «Основи квантової інформатики» тощо, а слова «кібернетика» та «кібернетичний» залишилися у назвах. Наприклад, заснований у 1965 р. вітчизняний журнал «Кібернетика та системний аналіз», «Інститут кібернетики імені В.М. Глушкова Національної академії наук України», «кафедра теоретичної кібернетики факультету кібернетики Київського університету імені Т.Г. Шевченка», «кафедра технічної кібернетики НТУУ (Київського політехнічного інституту)». Проведений нами аналіз свідчить, що у навчальних планах наведених кафедр потужних та відомих вузів Києва немає технічних дисциплін, де у назві зустрічалося б слово «кібернетика» або навіть корінь «кібер» [18-21]. Напрям біомедичної кібернетики теж мало поширений у сфері освіти. Наприклад, на кафедрі медичної кібернетики та телемедицини Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця існує спеціалізація «Медична кібернетика та інформаційні технології в телемедицині.» У Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького є факультет інформаційних технологій та біомедичної кібернетики, де існує кафедра кібернетики. Є кафедра біокібернетики та аерокосмічної медицини в Національному авіаційному університеті [15, 22—24]. Проте наведені випадки поодинокі. На сучасному етапі розвитку вітчизняної освіти дуже престижним напрямом стала економічна кібернетика (шифри: 6.030502—напрям, 7.050102 — спеціаліст, 8.050102 — магістр), про що свідчить її поширення на економічних факультетах багатьох вузів: Харків-

ського національного університету ім. В. Каразіна, Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», Дніпропетровського національного університету, Донецького національного університету, Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана та ін. [25—29]. Економічна кібернетика як основна дисципліна викладається для студентів зазначеного напряму підготовки 6.030502. Слово «кібернетика» часто можна почути у загальному і науковому вжитку, коли мова йде про сталінські репресії у суспільстві та науці в 30—50-х роках ХХ ст., зустрічається воно також у працях з досліджень історії обчислювальної техніки. Тут кібернетика згадується поряд з генетикою як галузі науки, особливо постраждалі від репресій та прямої заборони. Широковживаність та популярність кібернетики після її реабілітації прийшлися на 60—70-ті роки ХХ ст. [14, с.327—331]. На перший погляд виникає думка про поглинання однієї наукової дисципліни іншою, проте більш глибоке дослідження визначення термінів «кібернетика» та «інформатика» дозволяє говорити про їх схожість, а не тотожність. Так, «Енциклопедія кібернетики» за 1975 р. дає наступні визначення: «Інформатика — це наукова дисципліна, яка вивчає структуру та загальні властивості наукової інформації, а також закономірності всіх процесів наукової комунікації — від неформальних процесів обміну науковою інформацією при безпосередньому усному та письмовому спілкуванні вчених та спеціалістів до формальних процесів обміну засобами наукової літератури. Значну частину цих процесів складає науково-інформаційна діяльність із Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАТИКИ ЯК ПРЕДМЕТНОЇ ГАЛУЗІ

збирання, аналітико-синтетичної переробки, зберігання, пошуку та поширення наукової інформації» [30, с. 392]. «Кібернетика (від грец. kybernetike — мистецтво керувати) — наука про загальні закони отримання, зберігання, передачі та перетворення інформації у складних системах керування. При цьому під системами керування тут розуміють не тільки технічні, а й будь-які біологічні, адміністративні та соціальні системи. Прикладами складних систем керування є нервові системи живих організмів, особливо організм людини, а також апарат управління в людському суспільстві» [30, с. 440]. Згідно з наведеним визначенням, інформатика охоплює наукову (тобто таку, яка піддається точному вимірюванню, відтворюванню і передачі) інформацію і перш за все використовує електронні обчислювальні машини (ЕОМ) або комп’ютери. Оскільки для кібернетики електронна інформація в обчислювальних машинах систем керування була і є тільки одним з напрямів (причому мається на увазі будь-яка абстрактна інформація), то інформатика розумілася як один з розділів кібернетики у рамках лише документалістики, джерелознавства та баз даних. Згідно зі сформульованими у 70-х роках ХХ ст. визначеннями кібернетика значно ширша за інформатику за об’єктом та предметом. У наступні роки уявлення про предмет та методологію кібернетики та інформатики уточнювалося [11, с. 186]. Більш сучасний «Словник з кібернетики» за 1989 р. характеризує ці науки наступним чином: «Кібернетика — це наука про керування, отримання, передачу та перетворення інформації. Основний її об’єкт — так звані кібернетичні системи, що розуміються абНаука та наукознавство, 2010, № 4

страктно, незалежно від їх матеріальної природи: автоматичні регулятори в техніці, ЕОМ, людський мозок, біологічні популяції, людське суспільство. Кожна така система являє собою множину взаємопов’язаних об’єктів, здатних сприймати, запам’ятовувати, переробляти інформацію, обмінюватися нею» [31]. «Інформатика — це наука, яка вивчає інформаційні процеси і системи в соціальному середовищі, їх роль, методи побудови, механізм впливу на людську практику, посилення цього впливу за допомогою обчислювальної техніки» [31]. Як бачимо, у порівнянні з визначеннями 70-х років ХХ ст. в інформатиці кінця 80-х і початку 90-х років з’являється поняття інформаційного процесу, а також соціальний аспект, оскільки інформатика виходить за межі використання тільки вчених-спеціалістів. Цікавим є також наступне сучасне визначення вітчизняного вченогоінформатика В.В. Зубенка (Київський національний університет імені Тараса Шевченка): «Інформатика — це наука, що вивчає моделі комунікативних процесів та систем» [1, с. 460]. Аналізуючи наведені визначення інформатики, можна стверджувати, що інформатика походить із конкретизації теорії інформації для потреб автоматизації соціально-комунікативних процесів. Вона аналізує інформацію у вигляді знань, включаючи її семантичні аспекти (зміст та цінність для користувача), а також системи, що забезпечують інтелектуальну взаємодію людей. В інформатиці інформаційний процес трактується як зміна знань дійсного суб’єкта, розширення його уявлень, а інформація — як нові додаткові знання, що відповідають цілям користувача, або як проектоване

С.О. Жабін

наближення управлінських, військових, медичних, пошукових, учбових та інших систем до оптимуму [11, с 187]. Можна стверджувати, що говорити про «смерть кібернетики» або «повне поглинання кібернетики інформатикою» передчасно. Кібернетика ще не вийшла із наукового обігу, хоча її пік був у 60—70-х роках ХХ ст. [32, с. 15]. Отже, підсумовуючи вищезазначені твердження і визначення, можна сказати, що предметом інформатики є загальнонаукове поняття «інформації» та методи її представлення, обробки та використання у вигляді знань. Більш широким є поняття об’єкту інформатики, який визначається як інформаційні процеси та системи в соціальному середовищі, що включають усю вхідну інформацію: символи, сигнали, зображення та моделі інформації, тобто сукупність даних, доступних для використання; реалізацію та моделі інформації або результат застосування щодо вхідної інформації методів попередньої обробки, що забезпечують її перетворення до виду, який дозволяє залучення математичних методів обробки, аналіз та оцінювання інформації; математичні методи перетворення інформації; реалізацію математичних методів перетворення інформації у вигляді програм для ЕОМ; результати обробки, аналізу та оцінювання інформації, у складі якої є як рішення, так і оброблена інформація для їх прийняття. Як і кожна наука, інформатика має вирішувати певні сформульовані для її сфери задачі. Оскільки визначення інформатики та її предмету ускладнювалось з часом від виникнення до сьогодення й нині вони також продовжують еволюціонувати та розділяються на декілька підходів (в західній термінології — парадигм), то логічно ствер-

джувати, що й задачі інформатики теж змінюються і доповнюються. Наприклад, основні задачі інформатики в період її виникнення і становлення в СРСР були сформульовані в монографії О.І. Михайлова, О.І. Чор ного та Р.С. Гіляровського [9, с. 43] таким чином: гранично повне збирання інформації, її аналітико-синтетична переробка; довгострокове зберігання документальної інформації в інформаційнопошукових системах; переробка інформації в інформаційно-логічних системах з метою отримання нової інформації. Для періоду 60—70-х років ХХ ст. цей перелік є досить вичерпним, проте для сучасної науки інформатики він вже недостатній, навіть з точки зори соціального аспекту або інформатизації, що мають місце в інформаційному суспільстві. З огляду на сучасний стан розвитку інформатики як науки, її проникнення в усі сфери людської діяльності, а також у суміжні науки найбільш узагальнені задачі інформатики можна запропонувати сформулювати так: дослідження інформаційних процесів будь-якої природи; розробка інформаційної техніки і створення нових технологій переробки інформації на базі отриманих результатів дослідження інформаційних процесів; вирішення наукових та інженерних задач створення, впровадження та забезпечення ефективного використання комп’ютерної техніки і технологій в усіх сферах суспільного життя за допомогою «дружнього» інтерфейсу між людиною та апаратно-програмними засобами обробки інформації. Четверту «неофіційну» та одну з найбільш актуальних задач сучасної інформатики можна визначити як самовдосконалення, тобто створення власного фундаменту. Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАТИКИ ЯК ПРЕДМЕТНОЇ ГАЛУЗІ

Методологія інформатики визначається історією її становлення та сучасним станом, розвитком обчислювальної техніки, міжнародним характером прикладної направленості. Загальний розгляд методології інформатики потребує дослідження останньої як комплексної науки. Методологічну основу інформатики складають базові методи її напрямів, таких як кібернетика, програмування, штучний інтелект, обчислювальна техніка, інформаційні системи. Розвиток сучасної науки, її новітні досягнення (нейроінформатика, нанороботи, квантові обчислювальні середовища), неперервний розвиток інформаційних технологій, становлення синергетики також розширюють методологію інформатики та трансформують її. Методи наукового пізнання, котрі використовує інформатика, можна подати в даному достатньо вичерпному переліку: абстрагування і конкретизація; аналіз та синтез; індукція та дедукція; формалізація; віртуалізація; актуалізація; структурування; макетування; алгоритмізація і програмування; інформаційно-логічне моделювання; математичне моделювання; комп’ютерне моделювання та обчислювальний експеримент; програмне управління; розпізнавання; класифікація та ідентифікація [33, 34]. Відомо, що для виникнення певної наукової дисципліни необхідна наявність ряду передумов, зокрема актуальних задач для вирішення. Становленню інформатики як науки у другій половині ХХ ст. передував розвиток обчислювальної техніки, проте найглибші її витоки сягають найдавніших часів — виникнення логіки, формалізації розумової діяльності людини, без якої неможливі обробка інформації та обчислювальна техніка. Наука та наукознавство, 2010, № 4

Перші силогізми, тобто судження, які складаються з двох посилань і одного умовиводу, були викладені давньогрецьким філософом Аристотелем (384 — 322 до н.е.) у праці «Перша аналітика» [1, с.462; 14, с.8; 35]. Загальна ідея машинізації логічних умовиводів була висунута іспанським філософом Р. Луллієм (1235 — 1315), який намагався на основі логіки Аристотеля створити універсальний метод пізнання та механізувати його в спеціальній логічній машині, так званих «колах Луллія» — рухомих концентричних паперових колах, розділених поперечними лініями на відділення, в яких у певному порядку розміщувались загальні поняття та категорії. Хоча завдяки механічному моделюванню Р. Луллія не були відкриті нові істини чи закони, дана спроба вважається піонерською в галузі «штучного інтелекту» [1, с. 462, 14, с.8]. Наступний важливий крок зробив Г. Лейбніц. Він першим усвідомив можливості двійкової системи числення для побудови обчислювальних машин і в 1673 р. частково реалізував проект механічного арифмометра, який виконував чотири арифметичні дії: додавання, віднімання, множення та ділення. До ХХ ст. з’явився ще ряд механічних арифмометрів, які поступово ускладнювалися. Наприкінці XIX — на початку XX ст. ідеї Г. Лейбніца про універсальну платформу були використані при формалізації класичної математики, зокрема побудові прикладного числення предикатів — змішаної дескриптологічної системи, створеної як універсальний інструмент з метою формального уточнення та дослідження таких фундаментальних понять, як математичне твердження та його доведення, для опису мате-

С.О. Жабін

матичних об’єктів та роботи з ними [1, с. 462; 14, с. 9]. У 1936 р. англійський вчений А. Тюрінг формалізував поняття інтуїтивного алгоритму в автоматі — абстрактній машині (машині Тюрінга), яка реалізовувала процес покрокового обчислення, де кожний крок був достатньо елементарним. Аналогічну конструкцію машини згодом і незалежно від А. Тюрінга запровадив американський математик Е. Пост [14, с. 19; 36]. Другим і вирішальним чинником на шляху становлення сучасної інформатики стала поява електроннообчислювальних машин (ЕОМ). Прототипом сучасних ЕОМ був проект механічної аналітичної машини, розробленої англійцем Ч. Беббіджом у 1830 — 1846 рр. На жаль, через свою складність він не був реалізований. Тільки майже через століття з’явилися перші успішні спроби створення діючих версій (машина Z3 німецького вченого К. Цузе (1941 р.) та інші) [37], проте вони мали електромеханічну основу. Першою діючою ЕОМ стала машина, побудована в проекті ENIAK (Electronical Numerical Integrator and Calculator — Електронний числовий інтегратор та обчислювач) під керівництвом Д. Мочлі та П. Еккерта в 1946 р. у Прінстонському університеті (США). Вона використовувала 18000 електроламп, виконувала біля 3000 операцій за секунду і керувалась програмою, команди якої встановлювались за допомогою механічних перемикачів. Таке введення програми обмежувало можливості автоматизації обчислень, тому в наступному проекті цих вчених — EDWAK (1951) було передбачено зберігання команд програми разом з даними безпосередньо в оперативній пам’яті. Принцип побудови подібних

ЕОМ отримав назву нейманівського за прізвищем відомого математика Дж. фон Неймана, який у 1946 р. разом з Г. Голдстайном та А. Берксом у спеціальному звіті узагальнив набутий на той момент досвід розробки ЕОМ [1, с. 463]. У Радянському Союзі перша ЕОМ МЕСМ («Малая электронно-счетная машина») була створена в 1951 р. у Києві під керівництвом С.О. Лебедєва [38, с. 13—21]. Вона стала першою діючою ЕОМ, побудованою на теренах колишнього СРСР і континентальної Європи. Поява МЕСМ була результатом значного інтересу з боку тогочасного радянського керівництва до розвитку електронно-обчислювальної техніки, насамперед в оборонних цілях. На ці роботи в СРСР виділялись значні кошти. Створення МЕСМ дало потужний поштовх розвитку кібернетики в Україні, формуванню значної кількості вчених-кібернетиків. Обчислювальний центр АН України, організований у 1957 р. на базі лабораторії моделювання та обчислювальної техніки С.О. Лебедєва Інституту електротехніки, було перетворено у 1961 р. на Інститут кібернетики. Нині інститут носить ім’я В.М. Глушкова, під керівництвом якого він став одним з провідних наукових центрів з розробки та впровадження інформаційних технологій в Україні та Радянському Союзі. За ініціативи В.М. Глушкова на початку 80-х років в АН СРСР було створено Відділення інформатики, обчислювальної техніки та автоматизації [1, с. 462—465]. Наступний етап розвитку інформатики, який триває і нині, пов’язаний з виникненням і становленням інформаційного суспільства. Загальновідомо, що сам термін «інформаційне суспільство» був винайдений професором Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНФОРМАТИКИ ЯК ПРЕДМЕТНОЇ ГАЛУЗІ

Токійського технологічного інституту Ю. Хаяши в 1969 р., коли уряду Японії були представлені звіти «Японське інформаційне суспільство: теми і підходи» та «Контури політики сприяння інформатизації японського суспільства», а в 1971 р. — «План інформаційного суспільства» [39]. У Радянському Союзі же у середині 1970-х років О.В. Соколовим був запропонований термін «соціальна інформатика» для визначення нової на-

укової дисципліни, що «вивчала за допомогою інформаційного підходу суспільну свідомість, соціальну комунікацію та управління суспільством». За думкою О.В. Соколова, саме інформаційний підхід є для соціальної інформатики основним науковим методом [32, с 28]. Наявність значного впливу методів і засобів інформатики на суспільство, його економіку, освіту та культуру нині вже не викликає сумнівів.

1. Зубенко В.В. Про становлення інформатики як наукової та учбової дисципліни / Зубенко В.В. // Проблеми програмування. — 2008. — № 2/3. Спец. вип. — C. 459—466. 2. Eden Amnon H. Three paradigms of computer science / Eden Amnon H. // Minds and Machines, Special issue on the Philosophy of Computer Science — Jul. 2007. — Vol. 17, No. 2. — P. 135—167. 3. Кун Т. Структура научных революций ; [пер. с англ. И.З. Налетова]. — 2-е изд. / Кун Т. — М. : Прогресс, 1977. — 300 с. 4. Newel A. Computer Science / Allen Newel, Alan Perlis and Herbert A. Simon // Science. — 1967. — № 157. — Р. 1373—1374. 5. Кнут Д. Информатика и ее связь с математикой / Д.Кнут // Современные проблемы математики. — М.: Знание, 1977. — C. 4 — 32. 6. Ершов А.П. Информатика: предмет и понятие / А.П.Ершов // Кибернетика. Cтановление информатики. — М.: Наука, 1986. — С. 28 — 31. 7. Большая Российская Энциклопедия: В 30 т. — М. : Большая Рос. Энцикл., 2008. — 767 с. 8. Steinbuch K. Informatik: Automatische Informationsverarbeitung / Steinbuch K. // SEG-Nachrichten (Technische Mitteilungen der Standard Elektrik Gruppe). Firmenzeitschrift. — 1957. 9. Михайлов А.И. Основы информатики / А.И. Михайлов, А.И. Черный, Р.С. Гиляровский — М.: Наука, 1968. — 655 с. 10. Computing Curricula 2001. Computer Science. Final Report // The Joint Task Force on Computing Curricula IEEE Computer Society Association for Computing Machinery, 2001. — 240 p. 11. Малицкий Б.А. Информатика и науковедение: импульсы методологического влияния / Малицкий Б.А., Оноприенко В.И. // Наука та наукознавство. — 2007. — № 4. — C. 183-195. 12. Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине. — 2-е изд. / Винер Н. — М. : Наука, 1983. — 344 с. 13. Стан та перспективи розвитку інформатики в Україні: монографія / Алексєєв В.А., Алішов Н.І., Андон А.В. та ін.. — К. : Наук. думка, 2010. — 1008 с. 14. Хоменко Л.Г. История отечественной кибернетики и информатики. Монография / Л.Г.Хоменко. — К.: Ин-т кибернетики им. В.М. Глушкова НАН Украины, 1998. — 455 с. 15. Кафедра медичної кібернетики та телемедицини. ММІФ МКТМ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://mmif-kpi.org.ua/. 16. Хідекелі А.В. Боротьба за кібернетику засобами преси / А.В.Хідекелі // Наука та наукознавство. — 2007. — № 4. — С. 27—45. 17. Сергієнко. І.В. Інформатика в Україні: становлення, розвиток, проблеми / І.В.Сергієнко. — К.: Наук. думка, 1999. — 354 с. 18. Кибернетика и системный анализ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www. kibernetika.org/ru/info/journal.php. 19. Інститут кібернетики ім. В.М. Глушкова [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// incyb.kiev.ua/s/48/ua. Наука та наукознавство, 2010, № 4

С.О. Жабін 20. Кафедра теоретичної кібернетики. Факультет кібернетики. Київський університет імені Тараса Шевченка [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.tk.unicyb.kiev.ua/ua. 21. Кафедра технічної кібернетики НТУУ «КПІ» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// tc.ntu-kpi.kiev.ua/. 22. Національний медичний університет О.О. Богомольця [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nmu.edu.ua/. 23. Факультет інформаційних технологій та біомедичної кібернетики [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://fitbmk.cdu.edu.ua/. 24. Кафедра біокібернетики та аерокосмічної медицини [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://iesu.nau.edu.ua/ukr/fe/bicam/index.htm. 25. Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.univer.kharkov.ua/ua/departments/computer/chair/electronics_and_control_systems. 26. Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.kpi.kharkiv.edu/ekmm/specialities.htm. 27. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.dnu.dp.ua/view/feconom. 28. Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.donnu.edu.ua/elf/. 29. Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.kneu.kiev.ua/ua/72.htm. 30. Энциклопедия кибернетики. — Т. 1; [под ред. В.М. Глушкова]. — К. : Гл. ред. Укр. Социалист. Энцикл., 1974. — 606 с. 31. Словарь по кибернетике / [под ред. акад. В. С. Михалевича]. — 2-е изд. — Киев: Глав. ред. Укр. Совет. Энцикл. им. М. П. Бажана, 1989. — 751 с. 32. Апокин И.А. История информатики. Методические материалы для подготовки к кандидатскому экзамену по истории и философии науки / Апокин И.А., Ю.С. Воронков, А.Е. Сатунина. — М.: Диполь — Т, 2003. — 110 с. 33. Казиев В.М. Введение в математику и информатику / В.М.Казиев. — М.: Бином, 2007. — 304 с. 34. Казиев В.М. Введение в анализ, синтез и моделирование систем / В.М.Казиев. — М.: Бином, 2007. — 248 с. 35. Аристотель. Analytica Priora. Analytica protera / Аристотель // «Философское наследие»: Аристотель : Соч. в 4 т., T. 2. — М.,1978. — С. 119—126. 36. Turing A.M. On computable numbers, with an application to the Entscheidungsproblem / A.M. Turing // Proc. London Math Soc. — Ser. 2. — 1936. — V. 42. 37. Zuse K. German Computer Activities / K.Zuse // Computers and their future. Express Zitho Service. — Oxford, 1970. 38. Сергієнко І. В. Інформатика та комп’ютерні технології / І.В.Сергієнко. — К. : Наук. думка, 2004. — 432 с. 39. Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации / Р.Ф.Абдеев. — М.: ВЛАДОС, 1994. — 336 с.

Одержано 14.10.2010 С.А. Жабин

Научно-методологические основы информатики как предметной области Дан краткий исторический обзор развития предмета и методологии информатики, рассмотрены отечественные и мировые подходы к определению информатики. Проанализирована взаимосвязь развития информатики и кибернетики как смежных наук. Исследовано использование термина «кибернетика» в области образования и науки в Украине на современном этапе.

100

Science and Science of Science, 2010, № 4

Вчені та наукові спільноти Р.І.Куріат

Наукова школа Г. С. Писаренка (до 100-річчя від дня народження) Висвітлено життєвий шлях, наукову, педагогічну і організаційну діяльність академіка НАН України Г.С.Писаренка (1910—2001). Характеризуються дослідження і наукові здобутки самого академіка і членів його наукової школи. Г. С. Писаренко — видатний вчений в області коливань і міцності у машинобудуванні, засновник наукової школи у цій галузі науки, дійсний член Національної академії наук України і Міжнародної академії астронавтики, член Американського товариства випробувань і матеріалів, заслужений діяч науки УРСР, лауреат Державних премій УРСР і СРСР в галузі науки і техніки, засновник Інституту проблем міцності НАН України, директором якого був з дня його заснування до 1988 р. З іменем Г. С. Писаренка пов’язані видатні результати з розвитку теорії коливань дисипативних систем у нелінійній постановці, з вивченням демпфіруючих властивостей механічних систем і розробкою методів підвищення вібраційної надійності високонапружених елементів конструкцій, з дослідженням різних аспектів міцності матеріалів і елементів конструкцій, зокрема при високих і низьких температурах, при складному напруженому стані, імпульсних навантаженнях, при дії агресивного газового середовища і нейтронного опромінення, з розробки

критеріїв граничного стану і обгрунтування можливості використання в техніці нових класів конструкційних матеріалів. Характерною особливістю творчої діяльності Г.С. Писаренка було прагнення до органічної єдності розрахункових і експериментальних методів дослідження наукових проблем. Надаючи особливого значення

101

Р.І. Куріат

експериментальним дослідженням, Г.С. Писаренко приділяв велику увагу створенню нових випробувальних комплексів. З часу заснування Інституту проблем міцності під керівництвом Г.С. Писаренка і з його особистою участю створено більше 100 оригінальних (часто унікальних, що не мають аналога не тільки в нашій країні, але й за кордоном) випробувальних машин і стендів, багато з яких використовуються в науководослідних установах не тільки нашої країни. Комплекс випробувальних стендів інституту для дослідження міцності матеріалів та елементів конструкцій в екстремальних умовах термосилового навантаження віднесений до наукових об’єктів, що становлять національне надбання. У творчому доробку Г.С. Писаренка понад 800 виданих праць, у тому числі більше 50 книг, монографій, підручників, довідників, багато з яких перекладені на англійську, французьку, японську, іспанську, португальську, чеську, польську і румунську мови, а також понад 50 авторських свідоцтв на нові експериментальні установки й методи досліджень. Г.С. Писаренко — крупний організатор науки, він більш як 20 років очолював створений за його ініціативою Інститут проблем міцності. З 1962 по 1988 р. він був членом Президії АН УРСР, будучи одночасно головним ученим секретарем (1962—1966), віцепрезидентом АН УРСР (1970—1978) і головою Північно-Західного наукового центра АН УРСР (1981—1988). Він брав активну участь у координації наукових досліджень в Українській РСР як член координаційних рад і керівник семінарів з окремих проблем і наукових напрямів. Був

102

членом Наукової ради АН УРСР «Наукові основи міцності й пластичності» (1963—1974), членом Національного комітету СРСР з теоретичної і прикладної механіки (1966—2001), очолював Наукову раду з проблеми «Народногосподарське використання вибуху» при Президії АН УРСР (1968—1985), а з 1973 по 1984 р. — Комісію космічних досліджень при Президії АН УРСР; з 1974 по 2001 р. був головою Наукової ради АН УРСР «Механіка деформівного твердого тіла», з 1983 р. — членом бюро Наукової ради АН СРСР «Наукові основи міцності й пластичності». Тривалий час Г.С. Писаренко був членом Наукової ради з проблеми конструкційної міцності й руйнування при Державному комітеті СРСР з науки і техніки, Республіканської ради з координації наукових досліджень в галузі природничих і суспільних наук, з 1977 по 1988 р. — членом експертної ради по машинобудуванню і машинознавству Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів СРСР, а з 1969 по 1989 р. — членом Комітету з Державних премій Української РСР. Г.С. Писаренко проводив значну редакційно-видавничу роботу. Він був головним редактором заснованого ним міжнародного науково-технічного журналу «Проблемы прочности» (1969— 1988), який перевидається у США під назвою «Strength of Materials», та журналу «Доповіді АН УРСР» (1970—1978), відповідальним редактором міжвідомчого збірника «Космические исследования на Украине» (1973—1984), заступником головного редактора журналу «Вісник АН УРСР» (1969—1974), головою редакційної колегії серії «Биобиблиография ученых Украинской ССР» (1970—1978), членом редколегій журналів «Прикладная механика» Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

(1965—1970) і «Порошковая металлургия» (1961—1978), міжвідомчих збірників «Сопротивление материалов и теория сооружений» (1965—2000) та «Надежность и долговечность машин и сооружений» (1970—2000). У період з 1966 по 1978 р. — членом редакційновидавничої ради АН УРСР. Велику увагу він приділяв педагогічній діяльності, яку розпочав з 1939 р. у Київському політехнічному інституті. У 1942—1943 рр. Г.С. Писаренко — доцент Уфімського авіаційного інституту, з 1944 р. відновив роботу на кафедрі опору матеріалів Київського політехнічного інституту, спочатку на посаді доцента, з 1950 р. — професора, з 1952 по 1984 рік — завідувача кафедри, та одночасно з 1952 по 1956 рік виконував обов’язки проректора з наукової роботи інституту. Очолюючи кафедру, Г.С. Писаренко тісно поєднував її наукову діяльність з вирішенням актуальних проблем міцності матеріалів і елементів конструкцій, які диктувалися потребами промисловості, підтримував традиційні творчі зв’язки між кафедрою і Інститутом проблем міцності АН УРСР. Президент Національної академії наук України академік Б.Є.Патон пише: «Небагато у нас таких дійсно видатних людей, видатних вчених, які все своє життя присвятили науці та освіті, й мене дуже і дуже радує те, що Георгій Степанович створив наукову школу, яка сьогодні в Інституті проблем міцності продовжує розвивати його ідеї, продовжує працювати над новими проблемами в галузі міцності матеріалів і конструкцій». Георгій Степанович Писаренко народився 12 листопада 1910 р. у козачій родині на Полтавщині (на хуторі Скрильники, Кобелякського повіту ПолтавНаука та наукознавство, 2010, № 4

ської губернії). Трудовий шлях розпочав у сімнадцять років робітником у центральних робочих кооперативах м. Полтави. У 1929 р. відбув на Урал, де влаштувався на роботу в ковальський цех Златоустівського механічного заводу. У 1930 р. у зв’язку з початком будівництва Нижньоновгородського автомобільного заводу Г.С. Писаренко переїхав у Нижній Новгород, де працював на Першому автоскладальному заводі та займався самоосвітою. У 1931 р. Г.С.Писаренко, маючи кваліфікацію слюсаря шостого розряду, був рекомендований комсомольською організацією заводу на навчання в Нижньоновгородський механіко-машинобудівний інститут (з 1936 р. — Горьківський індустріальний інститут), студентом якого він став, успішно склавши вступні іспити. На початку 30-х років профіль інституту неодноразово уточнювався. У зв’язку з цим Г.С. Писаренко спочатку вчився за автоконструкторською спеціальністю, згодом за фахом «Двигуни внутрішнього згоряння», а після ліквідації цієї спеціальності — за фахом «Обробка металів тиском». На четвертому курсі він перейшов на кораблебудівний факультет, який і закінчив з відзнакою (диплом першого ступеня) в 1936 р. за фахом «Механічне устаткування суден». Дипломний проект Г.С. Писаренка, присвячений розробці турбоелектроекспреса, містив багато нововведень і оригінальних інженерних рішень. Після закінчення інституту Г.С. Писаренко протягом року працював на посаді конструктора в конструкторському бюро заводу «Красное Сормово», а в жовтні 1937 р. без іспитів був зарахований в аспірантуру Київського політехнічного інституту за фахом

103

Р.І. Куріат

«Парові турбіни», яку успішно закінчив, захистивши в лютому 1941 р. кандидатську дисертацію на тему «Визначення прогинів і напруг у роз’ємних діафрагмах парових турбін». Працюючи над ди сертацією, Г.С. Писаренко неодноразово консультувався у відомих учених — академіка Б.Г. Гальоркіна, членів-кореспондентів АН СРСР П.Ф. Папковича, А.І. Лур’є й інших, що дозволило йому глибоко вивчити теорію згину пластин і, базуючись на методі Б.Г.Гальоркіна, розв’язати складну задачу про поперечний згин пластини напівкільцевої форми, що обпирається по зовнішньому криволінійому контуру при вільних інших краях. З початку 1939 р., будучи ще аспірантом, Г.С. Писаренко працював за сумісництвом в Інституті будівельної механіки АН УРСР (нині — Інститут механіки ім.С.П.Тимошенка НАН України). З цього часу вся творча діяльність Г.С. Писаренка була нерозривно пов’язана з Академією наук УРСР. Працюючи в Інституті будівельної механіки АН УРСР, він на базі Центрального науково-дослідного інституту ім. М.М.Крилова провів дослідження, пов’язані з вивченням напруженого стану багатоопорних колінчастих валів суднових двигунів з урахуванням по-

Г.С.Писаренко та І.М.Францевич. 1976 р.

104

датливості опор, зумовленої недостатньою жорсткістю суднового набору. У період евакуації в 1941 р. Академії наук УРСР у м. Уфу Г.С. Писаренко разом з академіком АН УРСР С.В. Серенсеном, членами-кореспондентами АН УРСР Ф.П.Белянкіним (пізніше — академік АН УРСР) і Б.Д. Грозіним, старшим науковим співробітником А.Д. Коваленком (згодом — також академік АН УРСР) відряджується на Уфімський моторобудівний завод. Під керівництвом С.В. Серенсена ця група вчених займалася пошуком можливості підвищення міцності й надійності авіаційного двигуна при форсуванні його потужності. З кінця 1943 р., після повернення в Україну, Г.С. Писаренко займався розміщенням реевакуйованих установ АН УРСР та організацією лабораторій Інституту будівельної механіки, працюючи одночасно з 1944 р. ученим секретарем інституту. У 1951 р. за пропозицією академіка АН УРСР І.М.Францевича він організовує відділ міцності у Лабораторії спеціальних сплавів АН УРСР і займає посаду його керівника. У створеному на базі лабораторії Інституті металокераміки і спеціальних сплавів АН УРСР (з 1964 р. — Інститут проблем матеріалознавства) Г.С. Писаренко працює керівником відділу, сектора, заступником директора з наукової роботи. На базі сектора цього інституту у 1966 р. був створений Інститут проблем міцності АН УРСР. Наукова школа Г.С. Писаренка почала формуватись ще до створення Інституту проблем міцності, з початку 1950-х років шляхом підготовки ним наукових кадрів, в основному на базі аспірантури, з таких актуальних і на сьогоднішній день наукових напрямків: коливання неконсервативних меScience and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

ханічних систем; міцність матеріалів і елементів конструкцій в екстремальних умовах; механіка деформівного твердого тіла. Коливання неконсервативних механічних систем. Інтерес до проблем коливань неконсервативних механічних систем виник у Г.С. Писаренка ще на початку його наукової діяльності, коли він, будучи аспірантом Київського політехнічного інституту за фахом «Парові турбіни» (1939—1940), почав працювати в керованому академіком АН УРСР С.В.Серенсеном Інституті будівельної механіки АН УРСР, який, займаючись питаннями циклічної міцності турбінних лопатей, звернув увагу на проблему демпфірування їх коливань з метою зниження рівня динамічної напруженості в резонансній області. У цьому інституті Г.С. Писаренко і почав займатися дослідженням коливань лопатей парових турбін, а також питаннями розсіяння енергії в матеріалі, що циклічно деформується. Саме в цей час Г.С.Писаренком вперше в світовій практиці був запропонований метод підвіски системи у вузлах її коливань на тонких довгих струнах для виключення небажаних втрат енергії коливань при дослідженні розсіяння енергії в матеріалі. Згодом цей метод широко використовувався багатьма дослідниками при вивченні демпфірування коливань механічних систем. Продовжуючи в післявоєнні роки роботу в Інституті будівельної механіки АН УРСР і Київському політехнічному інституті, Г.С. Писаренко отримав цікаві в теоретичному і експериментальному плані результати в області механічних коливань з урахуванням розсіяння енергії, які були узагальнені в його докторській дисертації, успішно захищеній в 1948 р. Наука та наукознавство, 2010, № 4

Грунтуючись на результатах проведених досліджень, Г.С. Писаренко в 1955 р. видає першу свою монографію «Колебания упругих систем с учетом рассеяния энергии в материале» [1], яка в 1962 р. була перевидана в США [2]. У передмові до монографії академік М.М.Боголюбов, зокрема, писав: «…Ввиду нелинейности получающихся при этом дифференциальных уравнений автор воспользовался идеями теории асимптотических разложений нелинейной механики и разработал оригинальную методику расчета резонансных кривых, оказавшуюся весьма эффективной. С помощью этой методики автором решен ряд практически важных вопросов, связанных, в частности, с вибрацией турбинных лопаток...Вообще следует отметить, что в книге полностью решен и доведен до численного расчета ряд типичных задач, на которых продемонстрирована эффективность предложенного автором метода и показана достаточной точность первого приближения. Это обстоятельство позволяет рекомендовать метод Г.С. Писаренко для практического использования в соответствующих конструкторских бюро». Ці праці, позначивши провідне положення розпочатих Г.С.Писаренком досліджень, заклали основи наукового напряму в теорії коливань неконсервативних механічних систем та дослідженні дисипативних властивостей матеріалів і елементів конструкцій, в результаті розвитку якого в подальші роки його учнями було захищено 8 докторських і більше 50 кандидатських дисертацій. Характерною рисою наукового керівництва Г.С. Писаренка було залучення до проведення досліджень молодих фахівців, насамперед випускників Київського

105

Р.І. Куріат

політехнічного інституту, і в основному через аспірантуру кафедри опору матеріалів (потім кафедри динаміки і міцності машин та опору матеріалів) цього вищого навчального закладу і відділу міцності Інституту металокераміки і спецсплавів, потім сектору міцності Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР а надалі Інституту проблем міцності АН України. Дослідження в цій області наукової школи Г.С. Писаренка проводилися з наступних основних напрямків: розробка методів і методик визначення характеристик розсіяння енергії в матеріалі демпфіруування коливань механічних систем; визначення дисипативних властивостей конструкційних матеріалів з урахуванням конструктивнотехнологічних і експлуатаційних чинників, оцінка демпфуючої здатності і вібронапруженості конструктивних елементів з урахуванням експлуатаційних чинників, розробка методів розрахунку коливань пружних тіл з урахуванням дисипативных властивостей їх матеріалу, з’єднань і взаємодії з оточуючим потоком. Інтенсивний розвиток в другій половині XX століття новітньої техніки висунув особливі вимоги до матеріалу елементів конструкцій в частині забезпечення його роботоздатності в умовах експлуатації, що істотно ускладнились. Це, зокрема, зумовило необхідність організації і проведення комплексу досліджень дисипативних властивостей широкого кола конструкційних матеріалів з урахуванням технології їх виготовлення, виду і рівня напруженого стану, температури, частоти циклічного навантаження, а також розробки високодемпфуючих сплавів. При цьому через специфіку явища розсіяння енергії в матеріалі, який циклічно деформується, особлива увага була

106

приділена розробці методик експериментального дослідження, що забезпечують моделювання необхідних параметрів експлуатаційних умов і виключають або зводять до мінімуму всі інші втрати енергії в коливальній системі, окрім розсіяння енергії в досліджуваному матеріалі. На основі закладених Г.С. Писаренком основ методики дослідження розсіяння енергії в матеріалі була розроблена і створена серія оригінальних експериментальних установок для визначення дисипативных властивостей конструкційних матеріалів при згинальних, поздовжніх і крутильних коливаннях в умовах нормальної, низької (до 83—123 К), підвищених і високих (до 1700 К) температур в діапазоні частот коливань від декількох герців до 20 кГц. Одна з установок, відзначена золотою медаллю Лейпцизького міжнародного ярмарку, виготовлялася і для інших НДІ. Досліджувалось широке коло матеріалів різних груп і класів: чавуни, армко-залізо, вуглецеві, низько- і середньолеговані сталі; неіржавіючі, жаростійкі сталі й сплави; тугоплавкі метали; алюміній, магній, титан, мідь і їх сплави, а також квазішаруваті, металокерамічні матеріали, п’єзокераміка, пластмаси і склопластики та ін. Було встановлено залежності їх дисипативних властивостей від амплітуди деформації (напруження), виду напруженого стану, масштабного і технологічного чинників, частоти деформування і температури. Показано, що амплітудозалежне розсіяння енергії в основному зумовлюється мікропластичними деформаціями, пов’язаними з переміщеннями дислокацій, і магнітомеханічним гістерезисом, зумовленим переміщенням доменів. Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Найбільш складні й оригінальні дослідження стосувалися вивчення впливу виду напруженого стану (В.Г. Тимошенко, М.В. Новіков, В.В. Хільчевський, В.В. Матвєєв, О.Є. Богініч), наявності статичної напруженості, в тому чтслі важливого для оцінки демпфуючої здатності турболопатевих матеріалів сумісного впливу температури і поля відцентрових сил (В.В. Хільчевський, В.В. Матвєєв, Д.Є. Шпак, І.Г. Токар, О.Я. Адаменко); впливу високих і низьких температур (А.П. Яковлєв, Л.О. Бочарова, Г.Є. Візерська); бігармонійності деформування матеріалу (В.В. Матвєєв, А.П. Бовсуновський); масштабного чинника і ролі поверхневих шарів матеріалу (В.В. Матвєєв, М.М. Мухін, О.Т. Башта). Певна увага приділялась дослідженню й розробці високодемпфуючих сплавів (В.В. Матвєєв, Б.С.Чайковський). Г.С. Писаренко разом з А.П. Яковлєвим і В.В.Матвєєвим вперше в світовій практиці узагальнили в довіднику [3] методики і результати експериментальних досліджень дисипативних властивостей більше 100 типів конструкційних матеріалів при поздовжніх, крутильних і згинальних коливаннях в умовах нормальних і високих температур, який пізніше було перевидано за кордоном [4]. Аналіз ролі дисипативних властивостей поверхневих прошарків матеріалу показав доцільність дослідження і можливість підвищення демпфуючої спроможності тонколистових елементів конструкцій за рахунок нанесення різного типу покриттів, а також використання клейових з’єднань в панелях обшивок літаків (Г.С. Писаренко, В.В. Матвєєв, А.П. Яковлєв, А.П. Зіньковський, І.Г. Токар, А.О. Шемеган, Р.К. Іващенко). Наука та наукознавство, 2010, № 4

У плані практичної реалізації наукових результатів слід особливо відзначити серйозну увагу до розробки методик і дослідження демпфуючої здатності найбільш відповідальних елементів конструкцій з урахуванням основних визначальних конструктивнотехнологічних і експлуата ційних чинників. Так, найважливішими об’єктами досліджень були робочі лопаті сучасних газотурбінних двигунів, демпфуюча здатність яких визначається розсіянням енергії в матеріалі, конструкційним гістерезисом в замкових і бандажних з’єднаннях (В.В. Матвєєв, Б.О. Грязнов, А.П. Зіньковський, І.Г. Токар, О.Я. Адаменко, Ю.С. Налімов, Б.С. Чайковський), а також аеродинамічним опором обтікаючого потоку (А.О. Камінер, А.Л. Стельмах, В.А. Цимбалюк). Були створені унікальні експериментальні установки для дослідження коливань натурних робочих лопатей авіаційних газотурбінних двигунів у полі відцентрових сил, визначення нестаціонарних аеродинамічних навантажень при коливаннях решіток лопатевих профілів, що знаходяться в робочій частині створеної аеродинамічної труби. Значний інтерес являла собою також розробка розрахункових методик і вивчення зв’язаних коливань регулярних пружних систем з урахуванням реальної можливої відмінності частотних і дисипативних характеристик їх підсистем, а також особливостей пружнодисипативної зв’язності останніх і амплітудної залежності демпфуючої здатності (А.П. Зіньковський, В.В. Матвєєв, А.В. Побережнiков та ін.). Насамперед предметом дослідження були вінці лопатей сучасних авіаційних газотурбінних двигунів, в яких необ-

107

Р.І. Куріат

хідно було враховувати аеродинамічну зв’язаність лопатей і оцінювати їх динамічну стійкість в потоці (А.П. Зіньковський, А.Л. Стельмах, В.А. Цимбалюк). Було розроблено розрахунковоекспериментальні методики оцінки границі стійкості до флатеру вінців лопатей. Останніми роками отримали розвиток дослідження з оцінки можливої зміни вібраційного стану елементів конструкцій в процесі їх тривалої експлуатації внаслідок втомного пошкодження, яке зумовлює істотну нелінійність коливальної системи і можливість виникнення небезпечних супер- і субгармонійних резонансів. У результаті проведеного циклу аналітичних, чисельних і експериментальних досліджень були встановлені закономірності залежності параметрів коливального процесу при вказаних резонансах від параметрів тріщини і демпфуючої здатності коливальної системи (В.В. Матвєєв, А.П. Бовсуновський). Подальший розвиток отримала розроблена Г.С.Писаренком теорія розрахунку коливань слабонелінійних пружних систем гістерезисного типу з використанням асимптотичних методів нелінійної механіки Крилова—Боголюбова. Це знайшло віддзеркалення в подальших роботах Г.С. Писаренка і його учнів з використання запропонованих розрахункових методів для вирішення нових, більш складних і важливих практично, задач будівельної механіки та аналізу коливань таких відповідальних елементів машин, як турбінні лопаті з використанням узагальнених гістерезисних залежностей (М.В. Василенко, В.В. Хільчевський, В.Г. Дубенець, О.Є. Богініч, В.В. Матвєєв). Зазначені дослідження швидко стали пріоритетними в науковій спільноті

108

й починаючи з 1956 р. Г.С. Писаренко організував проведення тематичних нарад і конференцій з питань розсіяння енергії при коливаннях механічних систем, за матеріалами яких до 1992 р. видавалися збірники праць. Спільно з Центральним інститутом авіаційного моторобудування проводилися також всесоюзні конференції з аеропружності турбомашин. Останніми роками питання дослідження коливань дисипативних систем включаються в тематику міжнародних науково- технічних конференцій з питань динаміки і міцності машин та конструкцій, які регулярно організовуються Інститутом проблем міцності. Розроблені ученими наукової школи Г.С. Писаренка експериментальні методики, випробувальні засоби і розрахункові методи знайшли широке практичне застосування в заводських лабораторіях і науково-дослідних організаціях, а результати комплексу виконаних експериментально-теоретичних досліджень використовуються в промисловості при аналізі динамічної напруженості елементів конструкцій і машин та розробці заходів щодо підвищення їх вібраційної надійності. Слід відзначити, що багато питань вирішувалися в співпраці з провідними галузевими науково-дослідними інститутами, конструкторськими організаціями і промисловими підприємствами, де безпосередньо використовувалися результати цих досліджень. Це насамперед такі організації, як колишні Всесоюзний інститут авіаційних матеріалів (Москва), Центральний науководослідний інститут конструкційних матеріалів «Прометей» (Ленінград), Центральний інститут авіаційного моторобудування ім. П.І.Баранова (Москва), авіаційні конструкторські Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

бюро НВО «Труд» (м. Куйбишев), ММЗ «Союз» і НМЗ «Сатурн» (Москва), ВО «Кировский завод» (Ленінград), а також найбільші вітчизняні машинобудівні організації: АНТК ім. О.К.Антонова (м. Київ), ЗМКБ «Прогрес» ім. акад.О.Г.Івченка і ВАТ «МоторСіч» (м. Запоріжжя). З останніми зазначеними машинобудівними організаціями був виконаний цикл робіт із розробки і впровадження методів підвищення вібраційної надійності та сертифікаційних випробувань авіаційних газотурбінних двигунів. Результати досліджень Г.С. Писаренка та його учнів у галузі коливань дисипативних механічних систем знайшли віддзеркалення в сотнях наукових публікацій, багато з яких було перевидано за кордоном і узагальнено більш ніж у двох десятках монографій і довідників. Міцність матеріалів і елементів конструкцій в екстремальних умовах. Г.С. Писаренко та учені його наукової школи значний вклад зробили в розвиток цього нового наукового напрямку, що припав на другу половину XX століття — час бурхливого прогресу нової техніки у першу чергу в тих галузях промисловості, що забезпечували обороноздатність країни, — ракетно-космічній, авіаційній, газотурбобудуванні, атомній енергетиці. Перед ученими, у тому числі й механіками, була поставлена задача забезпечення науково-технічного супроводу при розробці, створенні й освоєнні нової техніки. Умови, в яких експлуатуються матеріали багатьох конструктивних елементів цієї техніки, є екстремальними. Під екстремальними умовами в широкому сенсі розуміються умови експлуатації матеріалів у різних машинах і конструкціях, коли рівень діючих у Наука та наукознавство, 2010, № 4

них напружень близький до граничних, а граничні напруження залежать від таких факторів, як високі й низькі температури, нестаціонарність режимів нагрівання і навантаження, вплив корозійних середовищ і газових потоків, радіаційне та водневе окрихчення, наявність технологічних і експлуатаційних дефектів, деградація матеріалів у процесі тривалого статичного і циклічного навантаження та ін., що можуть призвести до істотного зниження граничних напружень. Розробка критеріїв граничного стану матеріалів у цих умовах є складною науковою задачею. При розробці критеріїв слід враховувати різноманіття механізмів деформування й руйнування матеріалів, що реалізуються у процесі експлуатації й приводять до різних умов настання граничного стану. Г.С. Писаренко та його учні зробили найбільш істотний внесок у розвиток цього наукового напрямку. Він став основним у створеному ним Інституті проблем міцності. Ще на початку становлення Інституту проблем міцності президент Академії наук СРСР академік М.В. Келдиш, який відвідав інститут у 1969 р., зазначив: «Институт прочности решает важные вопросы для создания конструкций различных аппаратов, работающих в экстремальных условиях. Его работы очень важны для развития отраслей новейшей техники. За последние годы институт предпринял ряд новых важных исследований, создал интересные экспериментальные установки и получил существенные новые результаты». А президент НАН України академік Б.Є. Патон, який завжди велику увагу приділяв розвитку інституту, зокрема, відмітив: «При каждом посещении вашого института удивляешься высоким темпам его

109

Р.І. Куріат

М.В. Келдиш, Г.С. Писаренко та Б.Є. Патон. 1969 р. развития, энтузиазму и одержимости его коллектива. Проблемы прочности в физическом и социальном смысле — главнейшие в наше время, в нашей стране. Вы достойно их решаете и, хочется верить, будете решать на все более высоком уровне в грядущем. Прочность на Земле, в Космосе, в Мировом океане чрезвычайно важна. Но еще более существенна она в институте, его коллективе. У вас она есть, храните ее, укрепляйте и развивайте». Найбільш повно результати дослідження міцності матеріалів в екстремальних умовах представлені в монографії Г.С. Писаренка, О.Л. Квітки, І.А. Козлова, А.Я. Красовського, А.О. Лебедєва, В.В. Матвєєва, М.В. Новікова, Г.М. Третьяченка,В.Т.Трощенка, Е.С.Уманського «Прочность материалов и элементов конструкций в экстремальных условиях» [5], яка у 1982 році була удостоєна Державної премії СРСР в галузі науки і техніки. Ці дослідження також проводились у тісному контакті з галузевими інститутами, конструкторськими бюро, підприємствами, які очолювали академік

110

НАН України О.К. Антонов, академік І.В. Горинін, академік НАН України О.Г. Івченко, академік С.П. Корольов, академік М.Д. Кузнєцов, академік І.В. Курчатов, академік А.М. Люлька, В.І. Омельченко, В.П. Романов, академік НАН України М.К. Янгель та інші. Результати цих досліджень стали основою створення надійної і довговічної техніки. Г.С. Писаренко вважав, що основою оцінки міцності матеріалів в екстремальних умовах є результати експериментальних досліджень, виконаних в умовах, максимально наближених до реальних. Це вимагало створення методів і відповідного устаткування, які дозволяють проводити подібні дослідження. В Інституті проблем міцності під керівництвом Г.С. Писаренка було створено унікальний комплекс устаткування, який дозволяє проводити дослідження міцності матеріалів практично в будь-яких, за деяким винятком, умовах, що мали на той час місце в техніці. Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Г.С. Писаренко, М.Д. Кузнєцов, В.В.Матвєєв, В.Т. Трощенко. 1979 р. Були створені унікальні газодинамічні стенди, що дозволяють проводити дослідження зразків і натурних соплових і робочих лопатей газотурбінних двигунів в умовах термоциклування при температурах до 2000 К з домішками в газовому потоці сірки і солей морської води, які моделюють різні сорти палива і умови їх експлуатації, а також дослідження теплозахисних матеріалів космічних літальних апаратів при температурах до 2700 К (що досягається збагаченням потоку газоподібним киснем) і режимах випробувань, що моделюють умови їх входження у щільні шари атмосфери, у тому числі при одночасному моделюванні дії статичних і вібраційних навантажень. Проведені на газодинамічних стендах дослідження дозволили дати порівняльну оцінку працездатності багатьох видів теплозахисних матеріалів і обгрунтувати їх використання для теплового захисту космічних літальних апаратів різного функціонального призначення (Г.С. Писаренко, Г.М. Третьяченко, Л.В. Кравчук, Р.І. Куріат та ін. Наука та наукознавство, 2010, № 4

А.М. Люлька, Г.С. Писаренко. 1969 р.

Для дослідження міцності теплозахисних матеріалів аерокосмічної техніки було створено також установки, які дозволяють проводити ці дослідження з використанням різних методів нагрівання досліджуваних зразків: радіаційного, плазмового, пря мим пропусканням електричного струму. З використанням створених оригінальних установок було проведено комплекс досліджень механічних властивостей композиційних неметалевих матеріалів у процесі високотемпературного нагрівання, встановлені причини виникнення термічних напружень і напружень внаслідок усадки матеріалів (Г.В. Ісаханов, Б.А. Ляшенко, В.С. Дзюба, Г.М. Третьяченко, Л.І. Грачова та інші). Був проведений комплекс досліджень несівної спроможності відповідальних елементів роторів турбомашин: робочих лопатей авіаційних газотурбінних двигунів при вібраційних навантаженнях та турбінних дисків, їх моделей і крильчаток насосів у полі відцентрових сил, у тому числі при висо-

111

Р.І. Куріат

ких і низьких температурах (В.Т. Трощенко, В.В. Матвєєв, Б.О. Грязнов, Ю.С. Налімов, І.А. Козлов, В.Г. Баженов та ін.). Досліджено довговічність зразків і реальних деталей (робочі й соплові лопаті газотурбінних двигунів та інші) з жароміцних сплавів з урахуванням таких факторів, як тепловий режим, статичне навантаження, що імітує дію відцентрових сил, циклічні навантаження, хімічний склад газового потоку і сформульовані критерії їх граничного стану. Розроблено методи прогнозування довговічності лопатей газових турбін при нестаціонарних режимах навантаження (Г.М. Третьяченко, Л.В. Крав чук, Р.І. Куріат, А.П. Волощенко. Г.Р. Семенов, Б.С. Карпінос та ін.). Створено серію установок для дослідження циклічної міцності робочих лопаток газотурбінних двигунів із нагріванням їх струмами високої частоти з ініціюванням у них термічних напружень і збудження в них високочастотних напружень, що мають місце в реальних умовах. Досліджено опір багатоцикловій втомі жароміцних сплавів в умовах багатофакторного навантаження, коли на матеріал, поряд з високочастотними циклічними навантаженнями, діють термічні напруги, зумовлені різкими циклічними теплозмінами, і статичні навантаження (В.Т.Трощенко, Б.О.Грязнов, В.О.Стрижало та ін.). Прагнення забезпечити працездатність елементів ракетних двигунів, літаків, елементів ядерної техніки і т.п. в умовах високих температур (3000 К и вище) поставило на порядок денний використання тугоплавких металів (вольфрам, молібден, ніобій і т.д.) і їх сплавів. Під керівництвом і за безпосередньої участі Г.С. Писаренка було розро-

112

блено комплекс установок, який дозволяє досліджувати ці матеріали у вакуумі й інертних середовищах і визначати фізико-механічні характеристики при температурах до 3000 К. Були досліджені основні закономірності зміни характеристик міцності й деформативності тугоплавких металів і сплавів, металевих і неметалічних композиційних матеріалів при температурах до 3300 К з урахуванням впливу технологічних і експлуатаційних факторів. Розроблено теоретичні основи термодинамічних активаційних закономірностей впливу температури на міцність і механізми перебігу пластичних деформацій у твердих кристалічних матеріалах (В.О. Борисенко, В.К. Харченко, В.П. Кращенко та інші). Розроблено критерії міцності, термостійкості й термовтоми матеріалів з покриттями. Це дозволило оптимізувати основну характеристику матеріалів з покриттями — міцність адгезійного зв’язку з урахуванням співвідношення товщини, пружних властивостей і міцності елементів, теплофізичних характеристик і руйнуючої різниці температур, залишкових напруг у покриттях і деформацій основного матеріалу (Б.А. Ляшенко та ін.). Були досліджені крихкі неметалічні матеріали, що одержали назву в літературі вогнетривів, конструкційної кераміки і т.п., здатних експлуатуватися при температурах 2000—3000 К (Г.А. Гогоці). Запропоновано ряд підходів до прогнозування тривалої міцності на великих базах стосовно різних матеріалів (теплотривкі сталі, жароміцні сталі і сплави, тугоплавкі метали і сплави) (В.І. Ковпак, В.О. Борисенко, В.В. Кривенюк, В.К. Харченко та ін.). Розвиток ракетобудування поставив задачу забезпечити міцність конScience and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

струкцій, у першу чергу зварних тонкостінних посудин тиску, при кріогенних температурах, для яких найбільшою небезпекою було руйнування внаслідок мало- і багатоциклової втоми. Пізніше виникла проблема створення енергетичних установок з надпровідними магнітними системами, коли на властивості матеріалів, що експлуатуються в цих установках при кріогенних температурах, впливають також магнітні поля й електричні струми великої щільності. Були розроблені методи урахування низькотемпературного зміцнення матеріалів при розрахунках конструкцій на міцність (М.В. Новіков, А.О. Лебєдєв, В.О. Стрижало, Л.С. Новогрудський та ін.). Було проведене всебічне дослідження закономірностей деформування і руйнування сплавів, які використовуються у кріогенній техніці (алюмінієві та титанові сплави, аустенітні сталі й ін.), що не окрихчуються в умовах низьких температур, у широкому інтервалі низьких температур (273 — 4,2 К) при різних режимах навантаження (А.О.Лебєдєв, М.В.Новіков, В.П.Ламашевський, Б.І.Ковальчук). Розроблено критерій, що визначає довговічність сплавів при кріогенних температурах в умовах циклічного навантаження, та створено методи прогнозування довговічності листових елементів конструкцій з концентраторами напруг при стаціонарному малоцикловому навантаженні з урахуванням циклічної повзучості в умовах неоднорідного напруженого стану. Розроблено методологію оцінки граничного стану конструкційних сплавів при електромагнітних впливах високої інтенсивності в умовах лінійних однорідних і неоднорідних напружених станів при кріогенних температурах (М.В. НовіНаука та наукознавство, 2010, № 4

ков, В.О. Стрижало, Л.С. Новогрудський та ін.). Було створене устаткування для дослідження механічної поведінки матеріалів при імпульсному навантаженні, що дозволяє вивчати поведінку матеріалів при швидкостях динамічного навантаження до 1000 м/с, при ударному стиску до 20 ГПа в діапазоні температур від 77 до 1000 К. У результаті проведених досліджень вивчені особливості деформування і руйнування конструкційних матеріалів різних класів при високих швидкостях навантаження, розроблено моделі й рівняння стану, що враховують особливості деформування і руйнування матеріалів при імпульсному навантаженні, досліджено особливості ушкодження і руйнування елементів конструкцій з урахуванням неоднорідності розвитку пластичних деформацій і їх локалізації, фазових перетворень і т.п. (Г.В. Степанов, В.В. Астанін, А.П. Ващенко, В.В. Харченко та ін.). Розвиток атомної енергетики, зокрема створення надійних тепловиділяючих елементів, потребували дослідження властивостей матеріалів оболонок цих елементів з урахуванням усього комплексу факторів, що впливають на них у процесі експлуатації. Ця задача була вирішена шляхом створення експериментального устаткування, що дозволяє розміщувати досліджуваний об’єкт безпосередньо в каналі атомного реактора та визначати характеристики його міцності, у тому числі при тривалому статичному і циклічному навантаженні, з урахуванням впливу усіх факторів радіаційного і корозійного впливу, високих температур і т.ін. Виконаний цикл досліджень закономірностей деформування і руй-

113

Р.І. Куріат

нування хромонікелевих ферритомартенситних сталей в умовах нейтронного опромінення. Аналіз отриманих результатів показав досить складну картину впливу опромінення на механічну поведінку досліджених сталей. Розроблено теорію повзучості сталей з урахуванням дії енергетичного спектра нейтронних потоків, виду напруженого стану і параметрів, що визначають корозійний вплив (В.М. Киселєвський, Д.В. Полєвой, В.К. Лукашов, Ю.Д. Скрипник та ін.). Був створений комплекс випробувальних засобів, що дозволяють досліджувати втому матеріалів різних класів при мало- і багатоцикловому навантаженнях, в умовах високих і низьких температур, при стаціонарних і нестаціонарних режимах навантаження і нагрівання, частотах навантаження до 20 кГц, гармонійному й імпульсному навантаженні, в атмосфері, у потоках і вакуумі, при різних режимах навантаження, що імітують реальні режими навантаження деталей техніки різного призначення. Було показано можливість використання в якості критерію зародження тріщини при багатоцикловій втомі циклічних непружних деформацій і обґрунтовано методи врахування впливу на довговічність з використанням цього критерію, градієнта напруг, виду напруженого стану, програмності та двочастотності навантаження, розмірів зразків та інших факторів (В.Т. Трощенко, Л.А. Хамаза, Г.В. Цибаньов). Було детально досліджено закономірності розвитку втомних тріщин і обґрунтовані критерії граничного стану матеріалів в умовах циклічного навантаження з урахуванням впливу високих і низьких температур, попереднього пластичного деформування, фретинг-

114

корозії, стану поверхневого шару та інших факторів, а також обґрунтовано критерії граничного стану матеріалів з тріщинами з урахуванням розглянутих вище факторів (В.Т. Трощенко, В.В. Покровський, А.В. Прокопенко). Істотний розвиток одержали методи оцінки міцності матеріалів при статичному, циклічному і динамічному навантаженнях за наявності дефектів у вигляді тріщин. Для дослідження тріщиностійкості матеріалів, що використовуються при виготовленні корпусів атомних ректорів, аміако-, нафто- і газопроводів, авіаційних конструкцій, енергетичного устаткування, в Інституті проблем міцності створено комплекс методик і устаткування, які дозволяють досліджувати їх тріщиностійкість при статичному, циклічному і динамічному навантаженнях у широкому діапазоні температур, при різних видах навантажень. Запропоновано модель і критерій крихкого руйнування металів, що включають два характеристичних параметри процесу руйнування тіл із тріщиною: локальної критичної сколюючої напруги і характеристичної відстані від вершини тріщини, що дозволили аналітично описати вплив температури, швидкості навантаження і структури на закономірності крихкого руйнування металів (Г.С. Писаренко, А.Я. Красовський). Розроблено узагальнений критерій локального руйнування, що враховує характер напружено-деформованого стану у вершині тріщини і описує явище крихко-в’язкого переходу в металах (А.Я. Красовський, В.О. Вайншток). Запропоновано критерій переходу від стабільного до нестабільного розвитку втомних тріщин і обґрунтоване співвідношення характеристик Science and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

в’язкості руйнування при статичному і циклічному навантаженнях (В.Т. Трощенко, А.Я. Красовський, В.В. Покровський, І.В. Ориняк, П.В. Ясній, В.П. Науменко та ін.). Починаючи з 1970-х років значну увагу Г.С. Писаренко приділяє дослідженням конструкційної міцності скла і ситалу, можливостям їх використання для виготовлення конструкційних елементів, в яких можна реалізувати специфічні властивості цих матеріалів — високий опір стиску. Розвиток робіт з освоєння великих глибин Світового океану зумовив дослідження властивостей матеріалу в умовах всебічного гідростатичного стиску. Під керівницивом Г.С. Писаренка були розроблені наукові основи конструювання глибоководних апаратів із скла і ситалу. Для цих цілей були створені стенди, що дозволяють імітувати умови навантаження конструкцій при зануренні їх на значні глибини з реєстрацією необхідних характеристик у процесі випробувань. Були всебічно обґрунтовані нові технічні рішення, необхідні для забезпечення заданого рівня міцності й безпеки відповідальних несівних конструкцій (К.К. Амельянович, О.Л. Квітка, Ю.М. Родічев, Г.М. Охріменко та ін.). Механіка деформівного твердого тіла. До одного з пріоритетних напрямів наукової школи Георгія Степановича Писаренка і його учнів слід віднести також розвиток фундаментальних основ теорії пружно-пластичних процесів і критеріїв міцності матеріалів в умовах складного напруженого стану, зокрема при високих і кріогенних температурах. Враховуючи те, що для цих досліджень завжди був характерний переважний розвиток теоретичних робіт, Наука та наукознавство, 2010, № 4

які грунтувались на гіпотетичних, суто формальних уявленнях про властивості реальних тіл, Г.С. Писаренком, як завжди, значна увага була приділена створенню нових методів і автоматизованих засобів випробування матеріалів і елементів конструкцій з реалізацією складних програм температурносилового навантаження. До найбільш досконалих, розроблених за ідеями Г.С. Писаренка, ефективних випробувальних комплексів слід віднести установки для випробувань матеріалів при складному напруженому стані в діапазоні температур від 93 до 827 К; системи автоматичного програмного навантаження об’єкту експерименту з обробкою результатів випробувань в реальному часі, які дозволяють реалізувати задані програми навантаження з одночасною корекцією параметрів навантаження за даними обробки на ЕОМ поточних результатів випробувань; випробувальний комплекс для дослідження деформування і міцності листових матеріалів при двовісному розтязі в умовах низьких температур до 30 К. На розробки методів і засобів механічних випробувань при складному напруженому стані було отримано більше 30 авторських свідоцтв на винаходи. Вперше отриманий обширний фактичний матеріал про вплив виду напруженого стану (у поєднанні з температурною дією) на деформівність, міцність і схильність до крихкого руйнування твердих тіл став вихідною інформацією для розрахунку і оптимального конструювання багатьох виробів нової техніки, що працюють в складних температурно-силових умовах навантаження. Встановлені закономірності дали можливість внести необхідні коректи-

115

Р.І. Куріат

ви до математичних моделей деформування і руйнування конструкційних матеріалів різних класів (ізотропних, анізотропних, структурно-неоднорідних і метастабільних) при низьких і високих температурах, уточнити окремі технологічні операції, пов’язані з обробкою тиском і механо-термічним зміцненням матеріалів, дати обгрунтовані рекомендації стосовно критеріїв їх міцності (А.О.Лебедєв, Б.І.Ковальчук, В.П.Ламашевський). Результати цих досліджень покладені в основу розроблених Г.С. Писаренком і А.О.Лебедєвим критеріїв граничного стану матеріалів, які мають високу достовірність, зокрема при описі швидкості сталої повзучості, статичної і динамічної втоми. У цих критеріях, що мають ясний фізичний зміст і логічне математичне формулювання, втілений принцип збіжності рішень, отриманих на основі фізичних і феноменологічних підходів. У розвиток вказаного підходу обгрунтована доцільність введення в механічні критерії функцій впливу, що відображають статистичні аспекти міцності структурнонеоднорідних тіл.

У лабораторії Інституту проблем міцності ім. Г.С. Писаренка НАН України: В.Т. Трощенко, В.В. Харченко, Б.Є. Патон, В.І. Махненко. 2006 р.

116

На основі запропонованих критеріїв складені алгоритми розрахунку на міцність виробів нової техніки. Відповідні керівні матеріали включені в методичні вказівки, відомчі й державні стандарти з розрахунку несівних конструкцій на міцність. Виконані під керівництвом Г.С. Писаренка дослідження в області експериментальної механіки, рівнянь стану і критеріїв міцності матеріалу, поза сумнівом, займають лідируюче положення в країні, не поступаються за науковим рівнем аналогічним дослідженням за кордоном (А.О. Лебедєв, Б.І. Ковальчук, В.П. Ламашевський, Ф.Ф. Гігіняк та ін.). Наукові роботи Г.С. Писаренка та учених його школи були відзначені п’ятьма Державними преміями УРСР, однією Державною премією СРСР, трьома Державними преміями України в галузі науки і техніки та вісьмома іменними преміями НАН України. Г.С. Писаренко був видатним педагогом і організатором інженерної освіти. Його наукова і педагогічна діяльність протягом більше 60 років була тісно пов’язана з Київським політехнічним інститутом. З 1950 р. Г.С. Писаренко — незмінний член вченої ради Київського політехнічного інституту. Очолюючи 32 роки кафедру опору матеріалів (пізніше — динаміки і міцності машин та опору матеріалів) Київського політехнічного інституту, практично всю її наукову діяльність поєднував з вирішенням актуальних проблем міцності матеріалів і елементів конструкцій, з підготовкою висококваліфікованих наукових кадрів. За ініціативою Г.С. Писаренка з 1979 р. почалась підготовка інженерівмеханіків-дослідників з нової спеціальності «Динаміка і міцність машин», організаційно-навчальною і наукоScience and Science of Science, 2010, № 4

НАУКОВА ШКОЛА Г.С. ПИСАРЕНКА (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

вою базою якої став Інститут проблем міцності. Саме завдяки цим творчим зв’язкам, єдиному керівництву Г.С.Писаренку вдалося суттєво розвинути підготовку висококваліфікованих наукових кадрів з міцності. Тематика дисертаційних робіт, які виконувались аспірантами кафедри опору матеріалів із широким використанням лабораторної бази інституту, свідчить про многогранність наукових інтересів молодих вчених, які охоплювали всі найбільш важливі аспекти міцності. Слід відзначити велику роботу Г.С. Писаренка з написання підручників і довідників з опору матеріалів,створенню яких він надавав велику увагу. У 1963 р. ним у співавторстві з В.А. Агарьовим, О.Л. Квіткою, В.Г. Попковим і Е.С. Уманським був написаний підручник з опору матеріалів для студентів машинобудівних спеціальностей вищих навчальних технічних закладів, в якому з урахуванням багаторічного досвіду викладання курсу опору матеріалів в Київському політехнічному інституті висвітлено основні проблемні питання опору матеріалів [6]. Підручник декілька разів перевидавався: у 1967, 1973, 1979, 1986 рр. Четверте видання підручника у 1980 р. було відзначене Державною премією УРСР з науки і техніки. Г.С. Писаренко у співавторстві з А.П. Яковлєвим і В.В. Матвєєвим підготував один з найбільш повних довідників з опору матеріалів, перше видання якого було здійснено у 1975 р. [7], друге і третє, перероблене і доповнене, відповідно — у 1988 і 2008 рр. Довідник користувався великим попитом і витримав три видання іспанською, два — французькою і одне — португальською мовами. Публікація монографічних праць, а також учбової та довідкової літератури з питань міцності сприяла розвитку Наука та наукознавство, 2010, № 4

наукової школи Г.С. Писаренка, що отримала визнання не тільки в нашій країні, але і за її межами. Всього Г.С. Писаренком та його учнями видано біля 200 монографій, довідників і книг. Досвід підготовки інженерів-дослідників з проблем міцності спільними зусиллями учених Інституту проблем міцності і Київського політехнічного інституту повністю себе виправдав, створюючи можливість відбирати в аспірантуру талановиту молодь, з якої досить швидко виростали крупні учені, що працюють в даний час не тільки на кафедрі і в Інституті проблем міцності, але і в інших науково-дослідних інститутах і вузах країни. Зокрема, до таких учнів Г.С. Писаренка, які склали ядро його наукової школи, відносяться: академіки НАН України В.Т. Трощенко, М.В. Новіков, А.О. Лебедєв, В.В. Матвєєв, члени-кореспонденти НАН України А.Я. Красовський, В.О. Стри жало, професори, доктори наук Г.В. Степанов, Л.В. Кравчук, Б.А. Ляшенко, А.П. Яковлєв, М.І. Бобир, А.Є. Бабенко та інші. Г.С. Писаренком та його учнями підготовлено 447 кандидатів і 110 докторів технічних і фізико-математичних наук. Зміцненню позицій цієї школи сприяло також проведення інститутом спільно з кафедрою наукових нарад, міжнародних конференцій і симпозиумів, які закріпили за київською школою механіків світовий авторитет з різних проблем міцності. Зокрема, Г.С. Писаренко очолював Організаційний комітет IV Всесоюзного з’їзду з теоретичної і прикладної механіки, який був успішно проведений у 1976 р. в Києві Національним комітетом СРСР з теоретичної і прикладної механіки разом з Академією наук УРСР.

117

Р.І. Куріат

Більше 60 років працював Г.С. Писаренко в Академії наук України. Свій багатий досвід узагальнив у повчальних і цікавих, перейнятих турботою про молоде покоління вчених, книгах «Жизнь в науке» [8] и «Воспоминания и размышления» [9], де виклав прожите і побачене та свої погляди на принципові питання розвитку фундаментальних і прикладних досліджень, підготовку наукових і інженерних кадрів. Після залишення в 1988 р. посади директора Інституту проблем міцності Г.С. Писаренко продовжував активну наукову й науково-організаційну діяльність як власне в інституті, так і в Національній академії наук України, будучи радником Президії НАН України, почесним директором інституту. Брав активну участь у роботі асоціації «Комплексна оперативна діагностика аварійних ситуацій, міцності, живучості й безпеки машин і конструкцій»; програмних комітетів ряду міжнародних наукових форумів; у роботі вчених рад, наукових семінарів, оперативних нарад, надавав величезну консультативну допомогу дисертантам. У 1988—1999 рр. був головою комісії з поліпшення побуту й охорони здоров’я вчених при НАН України, головою ради Будинку вчених НАН України. В ознаменування заслуг Г.С. Писаренка Президія НАН України у 2007 р. заснувала премію його імені «За видатні

наукові роботи в галузі міцності матеріалів і конструкцій». Першої премії імені Г.С. Писаренка НАН України були удостоєні праці його учнів академіків НАН України В.Т. Трощенка і В.В. Матвєєва. Діяльність Г.С. Писаренка високо оцінена. За видатні заслуги в розвитку науки й техніки і підготовці висококваліфікованих науково-технічних і інженерних кадрів Г.С. Писаренко нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, орденом «За заслуги» другого ступеня, медалями. 9 січня 2001 р., на 91-му році життя, Георгія Степановича Писаренка не стало. Г.С. Писаренко був багатогранною творчою особистістю: талановитим вченим-механіком, організатором науки, вихователем наукових та інженерних кадрів, носієм культури у вищому розумінні цього слова, знавцем історії й турботливим захисником творчої спадщини відомих вчених-механіків. На честь Георгія Степановича Писаренка 24 червня 2004 р. Міжнародний астронавтичний союз затвердив назву «ПИСАРЕНКО» малій планеті, зареєстрованій у міжнародному каталозі під номером 20963. З жовтня 2002 р. Інститут проблем міцності Національної академії наук України носить ім’я свого засновника — Георгія Степановича Писаренка.

1. Писаренко Г.С. Колебания упругих систем с учетом рассеяния энергии в материале; предисл. Н.Н.Боголюбова / Г.С.Писаренко. — Киев: Изд-во АН УССР, 1955. — 239 с. 2. Pisarenko G.S. Vibrations of elastic systems taking account of energy dissipation in the material / G.S. Pisarenko. — Ohio, 1962. — 295 р. 3. Писаренко Г.С. Вибропоглощающие свойства конструкционных материалов: Справ. / Писаренко Г.С., Яковлев А.П., Матвеев В.В. — Киев: Наук. думка, 1971. — 375 с. 4. Pisarenko G.S. Wlasnosci tlumienia drgan materialow konstrukcyjnych: Poradnik / Pisarenko G.S., Jakowlew A.P., W.W.Matwiejew. — Warszawa: Widawnictwa Naukowo-techniczne, 1976. — 286 p. 5. Прочность материалов и элементов конструкций в экстремальных условиях: В 2-х т. / Под ред. Г.С. Писаренко.— Киев: Наукова думка, 1980. Т.1.— 536 с.; Т.2.— 771 с.

118

Science and Science of Science, 2010, № 4

Г.О. ХАРМАНДАР’ЯН: НАПІВЗАБУТА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МЕДИЧНОЇ РЕНТГЕНОЛОГІЇ 6. Сопротивление материалов / Г.С. Писаренко, В.А. Агарев, A.Л. Квитка и др. — Киев: Гостехиздат УССР, 1963. — 791 с. — Библиогр.: 20 назв. Ред.: Савін Г. М., Пеньков О. М. [Рецензія] // Прикл. механіка. — 1964. — 10, вип. 3. — С. 341—342. 7. Писаренко Г.С. Справочник по сопротивлению материалов /Г.С.Писаренко, А.П.Яковлев, В.В.Матвеев. — Киев: Наук. думка, 1975. — 704 с. 8. Писаренко Г.С. Жизнь в науке / Г.С. Писаренко. — Киев: Наук. думка, 1989 — 192 с. 9. Писаренко Г.С. Воспоминания и размышления / Г.С. Писаренко. — Киев: Наук. думка, 1994. — 448 с.

Одержано 13.11.2010 Р.И.Куриат

Научная школа Г.С.Писаренко (к 100-летию со дня рождения) Освещены жизненный путь, научная, педагогическая и организационная деятельность академика НАН Украины Г.С.Писаренко (1910—2001). Характеризуются исследования и научные достижения самого академика и членов его научной школы.

О.Ю. Колтачихіна

Академік АН України Олексій Зіновійович Петров (до 100-річчя від дня народження) У цьому році виповнюється 100 років від дня народження українського вченого, академіка АН УРСР Олексія Зіновійовича Петрова. У статті розглядаються біографічні відомості щодо нього та його праці з теорії відносності та гравітації. 100 років тому народився відомий фізик, академік АН УРСР Олексій Зіновійович Петров [1—4]. Наукові дослідження вченого присвячено математичній фізиці, загальній теорії відносності та теорії гравітації. Ним розроблена інваріантна класифікація полів тяжіння в рамках загальної теорії відносності та показано, що існують лише три принципово різних типів таких полів [1, арк. 28]. Працюючи в Інституті теоретичної фізики АН УРСР, він заклав основи наукових досліджень у галузі загальної теорії відносності [1, арк. 33]. Серед його учнів з теорії відносності та гравітації в Ки© О.Ю. Колтачихіна, 2010 Наука та наукознавство, 2010, № 4

119

О.Ю. Колтачихіна

єві були М.П. Бондаренко, О.В. Кравцов, К.В. Усенко, О.М. Александров, І.Т. Жук, Ю.М. Кудря, М.Є. Осиновський, В.І. Жданов [5, с. 226—230]. Олексій Зіновійович народився 28 жовтня 1910 р. у с.Кошки Самарської губернії у сім’ї сільського священик а Зіновія Васильовича Георгієвського. У 1915 р. від туберкульозу помер батько хлопчика, пізніше згорів їх будинок з усім майном. Через важке матеріальне становище в сім’ї він разом із братом був усиновлений своєю тіткою, сільською вчителькою О.В.Петровою, при цьому його прізвище «Георгієвський» було замінено на Петров [1, арк. 3]. Після закінчення школи протягом п’яти років (1927—1932) О.З.Петров працював у Саратові та Казані робітником і столяром. У 1932 р. він екстерном здав іспити за середню школу і вступив на фізико-математичний факультет Казанського університету, який закінчив у 1937 р. Веніамін Григорович Копп так згадує свого колишнього однокурсника (подається мовою оригіналу): «Я познакомился с А.3. 1 в 1933 г., когда перешел на механико-математическое отделение и стал математиком, студентом 47-й группы, в которой учился А.3.Петров. С самого начала я слышал восторженные отзывы об А.3.Петрове, который «мощно решает любые задачи» и вообще «здорово знает математику». Уже тогда я приметил А.3.Петрова, который выбирал трудные задачи и упорно думал над ними, доводя до решения … Человек он был исключительно целеустремленный, занимался упорно и результативно. Свое математическое мышление А.3. выработал, решая трудные задачи, в частности, из книги В. Бляшке «Диф1

«А.З.» — так называли за глаза А.3.Петрова его ученики и сотрудники.

120

ференциальная геометрия». Одну из них — о кривых постоянной ширины — А.3. довольно быстро решил и немного подтрунивал над теми, кто с ней не мог справиться ... Он занимался тем, что его интересовало, а если уж нет, даже в конфликты с преподавателями был готов вступить. Так, его как-то пробовал «пожурить» Константин Петрович Персидский за то, что он не выучил что-то из теории функций комплексного переменного. А.3. так вспылил, что ушел почти с середины занятий и едва ли дверью не хлопнул … Рядом с нами, кого он часто называл «зелень», А.3. был «зрелым» студентом. Это способствовало его трезвому подходу к жизненным проблемам и помогало заниматься настойчиво и целеустремленно, невзирая на разные житейские трудности … А.3. не терял оптимизма и обладал исключительным чувством юмора, который порой носил характер соленой мужской шутки. А уж как он занимался! Иногда, бывало, зайдешь к А.3. в то время, когда он работал. На все вопросы и попытки заговорить он отвечал своеобразным «мычанием». Если уж услышишь такое мычание, так лучше уходи. От работы его нельзя было оторвать … А.3. имел твердые и целеустремленные установки в жизни. Он много давал хороших советов нам, «зеленым» студентам. Как-то на вечере, увидев, что я не танцую, а робко жмусь к стене, он сказал: «Надо танцевать. Иногда это важнее математики». Для меня это было каким-то откровением» [4]. Після закінчення університету Олексій Зіновійович викладав спочатку в Йошкар-Олінському, потім у Казанському педагогічному інститутах, а з грудня 1939 р. — у Казанському авіаційному інституті. Одночасно Science and Science of Science, 2010, № 4

АКАДЕМІК АН УКРАЇНИ ОЛЕКСІЙ ЗІНОВІЙОВИЧ ПЕТРОВ (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

він працював над кандидатською дисертацією. Перші наукові дослідження вченого були присвячені розв’язку класичної геометричної задачі про геодезичне відображення ріманових просторів невизначених метрик, що була йому поставлена його вчителем професором Петром Олексійовичем Широковим. У післявоєнній праці 1949 р. наводяться канонічні форми метрик геодезично відповідних тривимірних ріманових просторів. Робота під керівництвом П.О.Широкова визначила наукову долю О.З.Петрова. Олексій Зіновійович з великою повагою ставився до свого вчителя. Доклав усіх зусиль, готуючи до друку його праці. Говорив з великою повагою та любов’ю про свого вчителя і з великою біллю про його ранню смерть у 1944 р. У грудні 1941 р. О.З.Петров закінчив роботу над кандидатською дисертацією з проблем геодезичних відображень ріманових різноманіть, але захист було відкладено. Протягом 1941—1943 рр. Олексій Зіновійович брав участь у Великій Вітчизняній війні [1, арк. 4]. У 1943 р. отримав відпустку з діючої армії для захисту кандидатської дисертації в Казанському університеті [1, арк. 5]. У тому ж році Олексій Зіновійович отримав поранення і був демобілізований. З 1945 р. вчений працював на різних посадах у Казанському університеті. У грудні 1956 р. О.З.Петров став професором кафедри геометрії Казанського університету; в 1960 р. він організував кафедру теорії відносності та гравітації, яку очолював до від’їзду в Київ. Олексій Зіновійович був блискучим лектором. Його лекції та публічні виступи сприяли залученню талановитої молоді на кафедру. З великою працездатністю Олексій Зіновійович Наука та наукознавство, 2010, № 4

готував та читав в той час багато спецкурсів з гравітації, теорії відносності та суміжних дисциплін, віддавав багато часу науковій роботі зі студентами, аспірантами та асистентами кафедри, керував кількома постійно діючими семінарами і редагував періодичний збірник «Гравітація і теорія відносності», що виходив у Казанському університеті. За короткий строк він виховав цілу плеяду талановитих учнів, створив наукову школу. Багато з його учнів продовжували працювати в Казанському університеті. Серед них В.Р. Кайгородов, А.В. Амінова, А.М. Анчиков, В.І. Башков, Р.Ф. Білялов, В.І. Голіков, М.Ш. Якупов, С.П. Євтушенко та інші. Його учні працювали в різних науково-дослідних установах, зокрема К.А. Пирагас (Київ, Вільнюс), В.А. Добровольський (Москва), Р.С. Сингатуллін (Уфа), М.Г. Галстян (Єреван) та ін. [5, с. 226]. Очолюваний О.З. Петровим семінар з гравітації та теорії відносності отримав широку популярність. З доповідями на ньому виступали вчені з різних міст та республік Радянського Союзу та зарубіжних країн — Англії, Франції, США, Польщі, Румунії, Німеччини тощо. З невеликого колективу в п’ять чоловік кафедра теорії відносності та гравітації перетворилась на головну організацію з проблем гравітації в СРСР. Від 1960 р. вчений очолював секцію гравітації НТР МВММО СРСР та головував від СРСР у Міжнародному комітеті з гравітації та теорії відносності. Олексій Зіновійович відіграв велику роль в організації та розвитку досліджень з гравітації в Радянському Союзі. Багато їздив по країні, бував за кордоном, входив в оргкомітети усіх радянських гравітаційних конферен-

121

О.Ю. Колтачихіна

цій, виступав з доповідями на міжнародних конференціях та симпозіумах (1959 р. — Париж, 1962 р. — Варшава, 1965 р. — Лондон, 1967 р. — Париж, 1969 р. — Рим, Флоренція, 1970, 1971 рр. — Швейцарія, Копенгаген). Був редактором багатьох книг з теорії відносності та гравітації, як вітчизняних, так і зарубіжних. Він мав наукове листування з радянськими та закордонними вченими, при цьому знаходив час відповідати на листи студентів. Громадська та організаторська діяльність О.З.Петрова складала другий план його життя. На першому місті була наукова робота. З 1946 р. О.З.Петров розпочав вивчати простори Ейнштейна n-вимірів, а в 1952—1954 рр. довів теорему для чотиривимірних просторів Ейнштейна лоренцової сигнатури, що принесло йому світове визнання. О.З. Петров довів існування трьох типів гравітаційних полів [6, 7]. В основу їх класифікації було покладено алгебраїчні властивості тензора кривини чотиривимірного простору-часу Ейнштейна лоренцевої сигнатури, що є моделлю вакуумного гравітаційного поля. Згодом О.З. Петров разом з учнями доповнив класифікацію за групами симетрій у формі: ізометричних (О.З. Петров, В.Р. Кайгородов), геодезичних (В.І. Голіков), конформних (Р.Ф. Білялов), проективних і афінних (А.В. Амінова) перетворень [2]. Він висунув ідею опису теорії гравітації Ейнштейна в термінах плоского простору. Започатковані ним методи дослідження, в основі яких лежить єдина ідея інваріантного опису полів тяжіння, є потужним математичним апаратом, що дозволив суттєво просунутися в дослідженні найскладніших фізичних проблем гравітаційного поля. На основі його класифікації роз-

122

роблено теорію гравітаційної радіації. Результати О.З. Петрова з теорії груп Лі неперервних перетворень у гравітаційних полях було використано багатьма вченими для отримання нових точних розв’язків рівнянь Ейнштейна та для аналізу законів збереження, що має велике значення щодо енергії гравітаційного поля в загальній теорії відносності [5, с. 227]. У 60-ті роки виходять монографії О.З.Петрова «Простір Ейнштейна» та «Нові методи в загальній теорії відносності», що стали підсумовуючими результатами його багаторічних досліджень [8, 9]. Учениця Олексія Зіновійовича А.В. Амінова згадує: «Это была прекрасная школа. Его уроки запоминались на всю жизнь. Говорил мало, неторопливо, подчиняя слушателей скупыми, властными, точными словами. И писал так же, отбрасывая все ненужное, обнажая суть. Его энергичные, лишенные трафаретной гладкости острые фразы хорошо запоминались. Того же требовал от учеников, насмешливо выправляя суконный язык» их первых статей» [10]. 26 грудня 1969 р. О.З. Петров був обраний академіком АН УРСР, в липні 1970 р. очолив відділ теорії відносності та гравітації Інституту теоретичної фізики АН УРСР. В інституті О.З. Петров завершив цикл досліджень «Інваріантногрупові методи в теорії гравітації», за який йому 1972 р. присуджено Ленінську премію. За його ініціативи та під його керівництвом в інституті було розпочато роботи зі створення антени веберівського типу для моніторингу гравітаційних хвиль від потужних позагалактичних джерел [5, с. 227—228]. У Києві Олексій Зіновійович багато хворів, але працювати не припиняв. Science and Science of Science, 2010, № 4

АКАДЕМІК АН УКРАЇНИ ОЛЕКСІЙ ЗІНОВІЙОВИЧ ПЕТРОВ (ДО 100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Знаходячись у лікарні, він кожного дня за спеціальним графіком приймав у своїй палаті аспірантів і співробітників відділу, керував та консультував. Помер О.З.Петров 9 травня 1972 р. в лікарні [1, арк. 38]. Київська группа Олексія Зіновійовича — спеціалістів з теорії гравітації та загальної теорії відносності — працює і сьогодні. Олександр Миколайович Александров — фізик. У 1966 р. він закінчив Київський університет, де й працює в Астрономічній обсерваторії. Костянтин Володимирович Ксенко — фізик. У 1971 р. він закінчив Київський університет. Під керівництвом О.З.Петрова виконав дипломну роботу і поступив до нього в аспіран-

туру. Від 80-х років він працює в Київському університеті. Юрій Миколайович Кудря — астрофізик. У 1971 р. він закінчив Київський університет. Ще студентом прийшов працювати у відділ О.З.Петрова і виконав під його керівництвом дипломну роботу. Нині працює в Астрономічній обсерваторії. Валерій Іванович Жданов — фізик. У 1972 р. він закінчив Київський університет та почав працювати стажистомдослідником в Інституті теоретичної фізики ім.М.М.Боголюбова АН УРСР. Сьогодні працює в Астрономічній обсерваторії Київського університету. Він підготував трьох кандидатів наук у галузі загальної теорії відносності [5, с. 229—232].

1. Личное дело академика АН УССР Петрова Алексея Зиновьевича. — Архив Президиума НАН Украины. — 38 л. 2. Аминова А.В. А.З.Петров / Аминова А.В. // Лекционные заметки по теоретической и математической физике. — Т. 1. Ч. 1. — Под ред. А.В. Аминовой. — Казань: БОГ, 1996. — С. 9—14. 3. Аминова А.В. А.З.Петров как ученый и человек / Аминова А.В. // Geometrization of Physics. Kazan Un-ty. — Казань: БОГ, 1996. 4. Аминова А.В. А.З.Петров / Аминова А.В. — Казань: Хэтер, 1999. — 8 с. 5. Загальна теорія відносності: випробування часом / Я.С.Яцків, О.М.Александров, І.Б.Вавилова та ін. — К.: ГАО НАН України, 2005. — 288 с. 6. Петров А.З. О пространствах, определяющих поля тяготения / Петров А.З. // Докл. Академии наук СССР. — 1951. — Т. 31. — С. 149—152. 7. Петров А.З. Классификация пространств, определяющих поля тяготения / Петров А.З.// Ученые записки Казанского государственного университета им. В.И. Ульянова-Ленина. — 1954. — Т. 114, кн. 8. — С. 55—69. 8. Петров А. З. Пространства Эйнштейна / Петров А.З. — М.: Физматгиз, 1961. — 464 с. 9. Петров А.З. Новые методы в общей теории относительности / Петров А.З. — М.: Наука, 1966. — 495 с. 10. Аминова А.В. Алексей Зиновьевич Петров / Аминова А.В. // Рассказы о казанских учених; [ред. В. В. Кузьмин]. — Казань: Тат. книжн. изд-во, 1983.

Одержано 06.08.2010 О.Ю.Колтачихина

Академик АН Украины Алексей Зиновьевич Петров (к 100-летию со дня рождения) В этом году исполняется 100 лет со дня рождения украинского ученого, академика АН УССР Алексея Зиновьевича Петрова. В статье рассматриваются биографические сведения о нем и его работы в области общей теории относительности и гравитации.

Наука та наукознавство, 2010, № 4

123

Наука та освіта Т.В.Бессалова

Развитие научно-технического сотрудничества академической науки и высшего образования: поиск сбалансированных форм взаимодействия (90-е годы ХХ ст.) Освещается опыт взаимодействия НАН Украины и вузов страны в 90-е годы ХХ ст. Фундаментальная наука — важнейший тип научных исследований, добывающий новые знания и составляющий богатство любой страны. Без развития фундаментальной науки нельзя качественно изменить общество, подготовить квалифицированных специалистов, способных трудиться в условиях новой экономики, основными ресурсами которой являются знания и информация. Определяющими для страны являются достижения фундаментальной науки — они прежде всего основа ее научно-инновационного потенциала, на базе которой создаются новые технологии, материалы, оборудование, приборы и т.п. От уровня развития фундаментальных исследований, способности ученых создавать новые научные знания и передавать их в прикладную науку, в передовое образование и производство зависят в конечном итоге успешное поступательное движение Украины к построению «знаниевого» общества, решение многих социальноэкономических задач [1, с.235].

Известно, что фундаментальные исследования характеризуются перспективностью изучаемых научнотехнических проблем и не всегда могут дать сиюминутную отдачу. Однако их результаты составляют основу будущих научных открытий, новых концепций и идей, а иногда и новых научных направлений, способных вывести страну на новые рубежи. В настоящее время фундаментальная наука кардинально изменилась, она стала базой многих технологических прорывов в современном мире, фундаментом целых отраслей экономики, развитие которых обязано непосредственному использованию научных достижений [1, с.239]. Традиционно приоритет в развитии фундаментальных исследований принадлежал академическому сектору науки, в котором в прошлые годы до 78% научных исследований составляли работы по фундаментальной науке. Показатели 2000 года говорят о том, что фундаментальные работы, выполнявшиеся НАН Украины, составляли

124

Science and Science of Science, 2010, № 4

РАЗВИТИЕ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА АКАДЕМИЧЕСКОЙ НАУКИ...

около 50% всех ее научных исследований, что наглядно свидетельствует об активном участии академической науки в решении актуальных проблем по самому широкому спектру прикладных социально-экономических и теоретических вопросов. Учеными НАН Украины получены весомые фундаментальные и прикладные результаты по многим направлениям математики, механики, материаловедения, биохимии, физиологии и т.д. Научной новизной отличаются работы по перспективным направлениям энергетики, химии высокомолекулярных соединений, генной инженерии, клеточной трансплантологии и т.д. Наряду с фундаментальными исследованиями, не одно десятилетие развиваемыми НАН Украины, академическая наука плодотворно занимается и решением социальноэкономических задач страны. Это ра боты в области государственного строительства, вопросы структурных изменений в экономике, технологического переоснащения базовых отраслей отечественной промышленности, повышение качества жизни населения. Большое практическое значение приобретают эти работы и их результаты в связи с задекларированным в 1999 году переходом Украины на инновационную модель развития [2, с.28]. В отличие от Национальной академии наук Украины высшая школа имеет менее благоприятные условия для развития фундаментальной науки. Материально-техническая база, а также уровень обеспечения вузов научной аппаратурой и приборами не способствовали развитию и проведению фундаментальных исследований в нужных объемах. Только в незначительном количестве вузов — крупных универНаука та наукознавство, 2010, № 4

ситетах и технических вузах — были созданы под научные цели институты и проблемно-ориентированные лаборатории. А вместе с тем жизнь настоятельно диктует не только более интенсивное участие кадрового потенциала вузов в развитии научных исследований, но и существенное увеличение объемов проводимых научно-технических работ. Существующая сегодня жесткая конкурентная борьба на международных рынках труда требует реального повышения качества высшего образования. И здесь без эффективно организованной научной работы и включения в нее студенческого потенциала не обойтись. Именно научная работа выступает реальным показателем рейтинговости вуза и качества выпускаемых им специалистов. Только там, где проводятся научные исследования, функционируют научные школы, можно говорить о качестве знаний студентов. Очевидным является то, что сегодня подготовка качественного «человеческого потенциала» невозможна без развитой науки и без его погружения в реальные процессы развития экономики. К сожалению, сегодня из 347 вузов III — IV уровня аккредитации только чуть больше половины проводят реальную научно-исследовательскую работу. Усугубляет сложившееся в высшей школе положение и то, что полученные ранее преподавателями знания, не будучи развиваемы и дополняемы, в современном мире катастрофически быстро обесцениваются. Сегодня преподаватель, не ведущий научно-исследовательской работы, практически утрачивает связь с реальным состоянием своего предмета. Для высшей школы Украины одной из острых остается проблема удален-

125

Т.В. Бессалова

ности науки от учебного процесса, что существенно снижает качество и конкурентоспособность высшего образования. Развитие интеграции академической науки и образования, тесное взаимодействие их в вопросах организации и проведения фундаментальных исследований, а также в вопросах подготовки кадров — объективное требование времени. Решить существующую проблему оторванности науки от образования призвана широкая интеграция этих двух составляющих в единое целое, которое в результате слияния приобретет новое, более высокое качество [3, с. 468]. Взаимодействие науки и образования явление не новое, связь между ними существовала всегда и сейчас вышла на такой уровень, когда они друг без друга двигаться вперед не могут. Их тесное взаимодействие стало непременным условием их дальнейшего прогресса. В прошлые годы ученые НАНУ и вузов активно сотрудничали в области гуманитарных и естественных наук. Значительный вклад внесла высшая школа Украины в подготовку специалистов для атомной и ракетной промышленности Советского Союза, особенно университеты и политехнические институты Киева и Днепропетровска. Так, на базе научных учреждений НАН Украины и вузов в 1987 году было создано отделение целевой подготовки Киевского политехнического института, Киевского университета им. Т.Шевченко и Киевского отделения МФТИ, в работе которых активно участвовали ученые академии. Эта работа стала ярким примером эффективного сотрудничества двух ведомств [4, с. 10]. Давнюю традицию имеет сотрудничество ученых академии и Киевско-

126

го политехнического института. Их усилия направлены на решение задач в области кибернетики, прикладной информатики. Тесные связи с академическими учреждениями имели кафедры КПИ химического и физического профиля. Показательной в плане сотрудничества является история создания и работы кафедры сопротивления материалов вуза [5, с. 71—72]. Сегодня интеграция науки и образования — ресурс, способный обеспечить продвижение нашей страны к знаниевому обществу, для которого характерны высокотехнологичная экономика и передовая наука. Тем более, что высшая школа Украины располагает для этого всеми условиями, имея ряд значительных преимуществ и особенностей. Эти особенности и преимущества связаны прежде всего с большой концентрацией кадров высшей квалификации. Как известно, в вузах сконцентрировано более половины научно-технического потенциала Украины. Важной особенностью высшей школы является возможность от бора талантливой молодежи, что существенно облегчает организацию в вузах научного поиска, а в условиях ограничения выделяемых на науку средств достигается их существенная экономия. Многопрофильность вузов, обусловленная наличием большого числа кафедр, включение в общую структуру научного потенциала высшей школы резерва молодых исследователей из числа студентов и аспирантов создают предпосылки для эффективной интеграции академической науки и образования путем организации совместных исследований, в том числе на стыках различных отраслей знаний, а также использования взаимодополняюScience and Science of Science, 2010, № 4

РАЗВИТИЕ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА АКАДЕМИЧЕСКОЙ НАУКИ...

щих механизмов финансового обеспечения. Анализ научно-исследовательской деятельности высшей школы в 90-е годы показал, что усилия вузов были направлены в том числе и на поиск эффективных форм интеграции, позволяющих преодолеть разобщенность вузовских и академических научных коллективов, объединить их интересы в единых организационных рамках. Способствовало этому подписание в декабре 1994 года Договора о сотрудничестве между НАН Украины и Министерством образования Украины, которые договорились объединить усилия по приоритетным направлениям своей деятельности. Подписанный договор определил общие принципы взаимодействия по выбранным направлениям и способствовал установлению непосредственных контактов через подписание соответствующих договоров и протоколов между подразделениями НАН Украины и МОН Украины. Его основной целью стал выход сотрудничества между НАН Украины и вузами на качественно новый уровень развития. Следующим документом, направленным на конкретизацию совместных усилий, стало принятое в октябре 1995 года постановление Президиума НАН Украины и коллегии Минобразования Украины «Про поглиблення взаємодії між НАН України та Міносвіти України». Документом был очерчен широкий круг задач стратегического характера и определены конкретные направления деятельности вузов и научных учреждений НАН Украины по реализации общих положений Договора о сотрудничестве. К 1998 году между высшей школой и научными институтами НациоНаука та наукознавство, 2010, № 4

нальной академии наук Украины уже действовало более 200 договоров о научно-техническом сотрудничестве. Базовыми для факультетов и кафедр вузов стали 37 академических учреждений. На базе институтов НАНУ функционировали 57 филиалов кафедр вузов, что позволило привлечь к научным исследованиям студентов и аспирантов, а научных сотрудников академических институтов включить в учебный процесс. Работая по совместительству в вузах, ученые академии накопили огромный бесценный опыт преподавательской и научной деятельности. Подтверждением плодотворной работы ученых вузов и научных институтов НАН Украины может служить совместная разработка новых учебников. Учебники — неотъемлемая часть национальной культуры развитой страны. Именно они оказывают огромное влияние на формирование будущей национальной элиты. Поэтому к их созданию должны быть привлечены крупнейшие ученые страны, совместная работа которых явится примером эффективной интеграции образовательного потенциала нации для ее будущего развития. За подготовку учебников ученые и преподаватели Национального университета им. Т.Г.Шевченко, Харьковского и Одесского университетов, Национального технического университета «КПИ» в 1996 году были награждены государственными премиями Украины в области науки и техники. А в 1999 го ду государственными премиями в области науки и техники были отмечены 22 работника высшей школы. Ежегодно около половины научных разработок, отмеченных госпремиями Украины, выполняется с

127

Т.В. Бессалова

участием ведущих специалистов вузов. Примером эффективного сотрудничества ученых вузов и НАН Украины может служить совместная подготовка Шевченковской энциклопедии в 4 томах, а также подготовка учебников и учебных пособий, таких как «Основи етнодержавознавства», «Історія України», «Дослідження соціальних процесів на основі методології системного аналізу». Национальный университет «Львовская политехника» активно сотрудничае т с Институтом истории, Институтом молекулярной биологии и генетики, Институтом биохимии, Институтом украинского языка и т.д. Реальным шагом в направлении реализации Указа Президента Украины от 12 сентября 1995 года «Про основні напрямки реформування вищої освіти України» стало создание научно-исследовательских институтов двойного подчинения. К 1997 году уже действовало 8 совместных институтов. Одним из направлений сотрудничества высшей школы и научных учреждений НАН Украины стала кооперация в использовании уникальных приборов и измерительных систем. Как свидетельствуют приведенные примеры, развитие сотрудничества высшей школы и академической науки в 90-е годы ХХ ст. шло по пути реальной поддержки существующих и поиска новых отвечающих современным условиям организационных форм. Характерной тенденцией стали интеграционные процессы, в основе которых были совместное выполнение важных фундаментальных разработок и усиление влияния академической науки на подготовку специалистов в вузах. Решение задач экономического развития страны на основе интеграции образования и науки способствовало

128

созданию с участием вузов интегративных организационных форм сотрудничества. Одной из таких форм интеграции академической науки и образования стали учебно-научно-производственные комплексы (УНПК) вузов. Особенностью таких объединений является то, что они решают одну из главных задач образования — ведут подготовку специалистов, приближая учебный процесс к конкретным условиям практики. Активное участие в работе таких структур принимали и ученые Национальной академии наук Украины. Значительный опыт в организации УНПК был накоплен Западным научным центром НАНУ. Положительным примером работы таких комплексов стало объединение «Кристалл» при Львовском политехническом институте. В его состав вошли Львовский госуниверситет, Институт прикладных проблем механики и математики и ряд промышленных предприятий региона. Являясь межведомственной структурой, УНПК на практике объединил научно-технический потенциал науки, образования и производства для совместного выполнения крупных фундаментальных программ и усилил влияние академической науки на подготовку специалистов в вузах. Подобные комплексы создаются на основе общности научно-технических и производственных интересов, входящих в них вузов, организаций и предприятий с учетом их территориальной близости. Если в 1995 году в системе Минобразования и науки Украины функционировали 245 УНПК, то к 1999 году их уже было более 300. Наибольшее количество таких объединений было создано при университетах — 56, Science and Science of Science, 2010, № 4

РАЗВИТИЕ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА АКАДЕМИЧЕСКОЙ НАУКИ...

из них в Харьковском национальном университете — 19 и Восточноукраинском национальном университете — 12. На группу политехнических вузов приходятся 43 УНПК, машиностроительных — 40. Успешно работают УНПК, ориентированные на потребности рынка научно-технической продукции, в Харьковском национальном университете, Донецком техническом университете, Черкасском инженернотехнологическом институте. Мотивом активного участия вузов в работе комплексов стало желание усилить практическую направленность научных исследований, усовершенствовать научно-педагогическую деятельность и повысить качество подготовки студентов. В отличие от активно используемой вузами в 80-е годы такой организационной формы, как учебнонаучно-производственные объединения (УНПО), в УНПК в значительной большей степени нашли отражение комплексные проблемы, обусловленные задачами реформирования образовательной системы Украины. Активизации интеграционных процессов в вопросах подготовки кадров и активному участию в этом ученых НАН Украины способствовали уже освоенные ранее высшей школой организационные формы. Среди них совместные кафедры, факультеты, научно-исследовательские подразделения в составе вузов, научно-учебные комплексы двойного подчинения, совместные временные творческие коллективы, возглавляемые ведущими академическими учеными. Широко применяемые в 80-е годы некоторые из этих форм в настоящее время из-за нехватки финансирования и слабости материально-технической и опытноНаука та наукознавство, 2010, № 4

экспериментальной базы почти не используются. К активно развивающейся в рамках высшей школы можно отнести такую организационную форму, как учебные комплексы. Эта форма в последние годы имеет устойчивую тенденцию роста. Особенно интенсивно она развивалась в 90-е годы. Так, если в начале 90-х годов в системе Минобразования и науки Украины таких комплексов насчитывалось около 800, то к 2000 году их количество удвоилось (1583). Наибольшее количество комплексов приходится на группу университетов (238), политехнических (371), машиностроительных (343) вузов. Такие комплексы успешно функционируют в Днепропетровском национальном университете (100), НТУ «Харьковский политехнический институт» (193), Харьковском авиационном институте (143). Успешным примером деятельности таких комплексов может служить работа созданного в 1997—1998 гг. на базе научно-исследовательского института и кафедры НТУУ (КПИ) учебно-научного комплекса «Институт прикладного системного анализа». Основные задачи комплекса охватывают подготовку научных кадров, научно-исследовательскую работу в со четании с учебным процессом, а также применение методологии системного анализа в прогнозировании проблем социально-экономического и технологического характера [5, с.77]. Создание таких комплексов было направлено на совершенствование подготовки молодых специалистов на базе новейших достижений науки и техники, рациональное использование научно-технического потенциала преподавателей, аспирантов, студентов, проведение производственной

129

Т.В. Бессалова

практики. Как свидетельствует опыт, наработанный за годы существования таких комплексов, они способствуют формированию устойчивого профессионального интереса у студентов и до минимума сокращают период их адаптации к условиям будущей работы. Важной функцией комплексов является помощь конкретному вузу в отборе слушателей для подготовительных отделений. Так, к примеру, от 8 до 10% зачисленных на первый курс студентов были отобраны в рамках учебных комплексов. В 90-е годы активно расширялись и стали более тесными связи НАН Украины с высшей школой страны. В этот период были выработаны практические механизмы сотрудничества и созданы структуры, обеспечивающие органичное объединение учебного процесса с научно-исследовательской работой. В эти годы получила широкое развитие сеть структур двойного подчинения. Активно использовали такую интеграционную форму сотрудничества, как организация подразделений двойного подчинения в Винницком техническом университете. В вузе успешно действуют Центр культурологии и научно-исследовательская лаборатория проблем высшей школы, имеющие двойное подчинение — Академии педагогических наук и Минобразования Украины. Успешным примером деятельности таких структур может служить работа физико-технического факультета двойного подчинения, созданного в Киевском политехническом институте. Идея создания в КПИ факультета была высказана в декабре 1993 года на заседании ученого совета вуза. За годы своего существования факультет стал

130

«колыбелью» для талантливой молодежи, решившей связать свою жизнь с наукой. Главный итог деятельности факультета в том, что он наглядно продемонстрировал, каких высоких результатов в деле подготовки кадров можно добиться, используя академический и вузовский потенциал [5, с. 76]. Активно работают совместные подразделения — лаборатории и филиалы кафедр: лаборатория экологических проблем гальванотехники и научно-исследовательская лаборатория аккумуляторных систем Института общей и неорганической химии НАН Украины и Днепропетровского химико-технологического института, лаборатория математического моделирования геомеханических процессов в сложных горно-геологических условиях Института геотехнической механики НАН Украины и Днепропетровского национального университета. Создано отделение двойного подчинения «Электроника и математическое моделирование» Института проблем моделирования в энергетике НАН Украины и Одесского политехнического института. Успешно действуют совместные научно-исследовательские институты НАН Украины и Минобразования Украины: Институт проблем искусственного интеллекта в Донецке, Институт информатики и управления, Институт ионосферы в Харькове, Институт термоэлектрики в Черновцах. На конец 1996 года насчитывалось более 200 структур двойного подчинения [4, с. 11]. При активном участии НТУУ «КПИ» и Национальной академии лег кой промышленности на базе лаборатории Института кибернетики НАН Украины был создан научно -исследовательский Science and Science of Science, 2010, № 4

РАЗВИТИЕ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА АКАДЕМИЧЕСКОЙ НАУКИ...

отдел приборов и систем технологического контроля для совместного выполнения научных исследований и усовершенствования процесса подготовки специалистов. В работу высшей школы прочно вошла и такая форма организации сотрудничества, как межкафедральные научные коллективы. Определенный опыт использования этой формы накоплен в Ивано-Франковском техническом университете нефти и газа и Одесском экономическом университете. Активному поиску новых интеграционных форм взаимодействия высшей школы, академической науки и производства способствовали некоторые особенности современного этапа научно-технического прогресса и задачи, решение которых требует концентрации крупных финансовых и кадровых ресурсов. К таким направлениям можно отнести космические исследования, атомную энергетику, физику элементарных частиц. Для объединения усилий и концентрации ресурсов на определенных научных направлениях стали возникать кооперативные структуры, к числу которых относятся национальные научноисследовательские программы. За время функционирования они зарекомендовали себя как эффективные формы проведения научно-исследовательских работ и стали принципиально новым элементом в системе взаимодействия высшей школы, академической науки и промышленности. Как показал опыт работы по таким программам, они стали конкретным воплощением стратегии выбора национальных приоритетов в сфере научных исследований, обеспечивающим продвижение вперед, и эффективным Наука та наукознавство, 2010, № 4

средством поддержки темпов развития общества. Являясь мощным инструментом научно-технического развития, национальные программы не способны охватить все проблемы, стоящие перед экономикой, затронуть все отрасли производства от самых крупных до небольших. Поэтому объективно возрастает роль региональных программ развития, которые достаточно эффективно дополнили национальные программы на местном, региональном, уровне. Их основными целями стали: развитие потенциала региона (организация системы подготовки кадров, организация и оптимизация работы научных центров и вузов); создание современной инфраструктуры; содействие развитию наукоемких отраслей промышленности в регионе. Именно на региональном уровне возникли и широко распространились в 90-е годы программы создания регионов науки, технополисов, технопарков, бизнес-центров. После укрепления в 90-е годы регионального сектора науки высшие учебные заведения становятся активными участниками, а в ряде регионов лидерами территориальных научнопроизводственных структур, объединяющих промышленные предприятия и научные учреждения НАН Украины региона. Так, на основе широкой интеграции происходило формирование бизнес-центров в технологическом университете «Поділля», задача которых заключалась в создании усилий для развития малого и среднего бизнеса в регионе. Кировоградский педагогический университет вошел в состав акционерного общества «Регион»,

131

Т.В. Бессалова

целью которого стал научный поиск перспективных направлений развития Кировоградской области. Активно сотрудничали вузы с предприятиями и научными организациями академического сектора науки в рамках региональных научнотехнических программ развития, таких как «Энергосбережение Запорожской области», «Социально-экономическое развитие Карпатского региона», «Экономическая безопасность» и «Информатизация Винницкой области» и т.д. Координировали свою деятельность НАН Украины и Минобразования Украины и по вопросам организации и функционирования технопарков. Реализуя распоряжение Президента Украины от 23 января 1996 года «Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів», высшая школа совместно с Академией наук трудилась над созданием научнотехнологических парков «Ноосфера» и «Технокрай». Организация таких структур, как технопарки, способствовала серьезному сближению академической науки и высшей школы, а также позволила обеспечить в рамках новой организационной структуры эффективное сотрудничество всех субъектов экономического процесса как единого информационно-территориального объединения [6, с.34]. В 90-е годы Национальная академия наук Украины проводила активную политику, направленную на усиление взаимного сотрудничества с высшей школой. Реальным ее воплощением стали инициативы и практические предложения по организации подготовки студентов по новым специальностям, а также проекты концепций реформирования высшего

132

образования на переходном этапе к рыночной экономике и гуманитарного образования. С их принятием разворачивается практическая работа по подготовке нового поколения учебников и обновлению учебных курсов. Кроме того, НАН Украины и Минобразования Украины внесли целый ряд совместных предложений, направленных на реформирование науки в Украине. Одно из них — создание Совета по вопросам науки и научнотехнической политики при Президенте Украины. В январе 1996 года коллегия Минобразования Украины утвердила решение «Про стратегію організації науки в системі Міністерства освіти України». Одна из глав этого документа «Організація фундаментальних досліджень і розширення співпраці з НАН України» была подготовлена в тесном контакте с Президиумом НАН Украины. С участием специалистов двух ведомств осуществлялась разработка проектов законов Украины «Про вищу освіту», «Про науку і науковотехнічну діяльність». Таким образом, усиление процессов взаимодействия образования и науки, внедрение в 90-х годах в работу высшей школы новых методов хозяйствования способствовали появлению новых интеграционных форм, основанных на широкой хозяйственной и экономической самостоятельности вузов. В современных условиях именно интеграция на качественно новой основе стала основным признаком научно-технического сотрудничества вузов с академической наукой. Это позволило реализовывать научный потенциал академической науки, широко и повсеместно привлекать ученых НАН Украины к учебному процессу в вузах, задействовать их в Science and Science of Science, 2010, № 4

РАЗВИТИЕ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА АКАДЕМИЧЕСКОЙ НАУКИ...

вопросах подготовки аспирантов и докторантов. Объединение усилий академической науки и высшей школы, вовлечение их в решение важнейших фундаментальных и прикладных проблем

является приоритетной задачей, решение которой позволит не только поднять уровень научных исследований, но и улучшить качество подготовки кадров для различных отраслей экономики страны.

1. Общество, основанное на знаниях: новые вызовы науке и ученым: Материалы Межд. конференции (Киев, 23—27 ноября 2005 г.). — К.: Феникс. — 2006. — 573 с. 2. Становлення наукової системи України: Інформаційно-аналітичні матеріали / [за наук. ред. акад. НАН України А.П.Шпака та акад. НАН України Я.С.Яцківа]. — К., 2001. — 34 с. 3. Философия науки: Учебн. пособие для вузов / [под ред. С.А.Лебедева]. — М.: Академический Проект; Трикста, 2004. — 736 с. 4. Наука і освіта: новий рівень взаємодії // Вісник НАН України. — 1995. — № 3—4. — С.10—11. 5. Згуровський М.З. Інтеграційні тенденції на шляхах поглиблення взаємодії НАН та Міносвіти України: досвід 1993—1997 рр. / М.З.Згуровський, С.І.Сидоренко // Наука та наукознавство. — 1998. — № 2. — С. 70—79. 6. Технологічні парки: світовий та український досвід. Вид. 2-е, виправлене та доповнене; під ред. Д.Табачника. — К., 2004. — 48 с. 7. Кремень В.Г. Сучасний стан освіти та науково-технічної сфери України / В.Г.Кремень. — К., 2000. — 26 с. 8. Сидоренко С.І. Інтеграція науки і освіти: погляд у майбутнє / С.І.Сидоренко // Урядовий кур’єр. — 1998. — 25 червня.

Получено 15.01.2010 Т.В.Бессалова

Розвиток науково-технічного співробітництва академічної науки і вищої освіти: пошук збалансованих форм взаємодії (90-ті роки ХХ ст.) Висвітлено досвід взаємодії НАН України та вузів країни у 90-ті роки ХХ ст.

Наука та наукознавство, 2010, № 4

133

Життя науки очима вчених Невідкладні заходи в науці назріли Інтерв’ю з академіком НАН України, академіком-секретарем Відділення фізики та астрономії НАН України В.М.ЛОКТЄВИМ* Шановний Вадиме Михайловичу, в одному зі своїх останніх інтерв’ю видатний фізик-теоретик XX століття, лауреат Нобелівської премії 2003 р. Віталій Лазарович Гінзбург, окреслюючи роль і місце науки в сучасному житті, наголосив: «Майбутнє людства визначається лише наукою. За 400 років, що минули з часів Г. Галілея — першого у сьогоднішньому розумінні вченого, в світі відбулися разючі зміни, пов’язані з накопиченням і розвитком знань. Зокрема, з’ясувалося, що наука формує світ навіть у більшому ступені, ніж будь-яка інша галузь. Політики мають це якнайшвидше зрозуміти і підтримувати наукові дослідження щедро й розумно.» Яке, з Вашої точки зору, має віддзеркалення цю думка в нашому суспільстві?1 Цей заклик академіка В.Л. Гінзбурга прямо перегукується з думкою великого природознавця Луї Пастера, який ще в XIX ст. писав: «Наука має бути найбільш піднесеним втіленням Батьківщини, оскільки з усіх народів першим завжди буде той, хто випередить решту в галузі мислення та розумової діяльності». З цим не можна не погодитись. Але, на жаль, далеко не всі поділяють цю думку, і серед таких наші можновладці. Тому дуже важко сподіватися, що у найближчі роки їм вистачить розуміння й волі нарешті збагнути, яке майбутнє чекає суспільство, в якому наука, а разом з нею й освіта залишаються поза увагою його керманичів. В Україні ж ми є свідками того, як справжня сучасна наука * Інтерв’ю провела канд. фіз.-мат. наук Л.П. Пономаренко.

134

виявилась на периферії щоденних інтересів владних структур, що є красномовним свідченням на користь невтішного висновку: країна, в якій ми живемо і працюємо, дуже швидко може опинитися на узбіччі світового науково-технічного прогресу. Насмілюся навіть сказати більше: будьякий неупереджений спостерігач може легко переконатися, що, попри різні гучні заклики, які ми чуємо з трибун, не наука, а саме лженаука в Україні розквітла та міцно проторувала шлях в усі офіційні світські інстанції. Водночас поширення релігійних поглядів і уподобань, які при цьому палко заохочуються й підтримуються керівними органами, фактично перетворилося на державну політику, яка не залишає осторонь ні середню школу, ні армію. Гороскопи, віщуни, шарлатани-цілителі тощо заполонили екрани центральних каналів ТБ і так звані серйозні ЗМІ, а науковий світогляд і атеїзм жорстко шельмують з усіх боків, й вони не знаходять підтримки у суспільстві. Якщо за радянських часів необхідним атрибутом причетності людини до номенклатури було перебування у лавах КПРС (або КПУ, що, звичайно, теж саме), то тепер такою типовою ознакою стала особиста участь у численних публічних церковних церемоніалах. Перші особи держави поздоровляють народ з релігійними святами, de facto перетворивши їх на державні. Виникає законне питання: хіба не соромно, що подібне відбувається в країні, яка нещодавно вважала себе найбільш читаючою, освіченою та науково розвиненою і в якій прем’єр є членом Національної (!) академії наук? Ми втратили парадигму раціональScience and Science of Science, 2010, № 4

ного мислення, що спирається на науковий світогляд, і наука (насамперед природнича) та її носії — вчені і педагоги — опинилися серед певною мірою неповажних і принижених неадекватним їх кваліфікації фінансуванням верств суспільства. Чи можна сказати, що науково-освітня сфера остаточно перестала бути престижною як рід діяльності або сфера працевлаштування, в першу чергу для молоді? Так, майже перестала. А ті її талановиті представники, хто отримав освіту, прагнуть виїхати з країни, бо змалку знають, що тут видобувачі нового інтелектуального знання навряд чи досягнуть хоча б середнього рівня життя і ніколи, підкреслю, ніколи не зароблять на житло. Причому їдуть не з метою збагатитися, а будучи палко закоханими у науку, з бажанням працювати за фахом і на якомога високому рівні. Цей так званий «відтік мізків» має очевидні наслідки — нестачу кваліфікованих кадрів, без критичної маси яких розв’язання накопичених соціальних і економічних проблем або здійснення глибинної модернізації є лише утопією. Більш того, ця проблема має ще одну складову: якщо придивитись, то молодь мігрує не тільки та не стільки за кордон, скільки з наукової сфери взагалі, й останній потік набагато потужніший. Раніше, коли науковоосвітянська діяльність була престижною, випускники університетів з енту зіазмом нею займалися. Але тепер за «мовчазною згодою» верхів, які цьому руйнівному для науки й освіти процесу не чинили жодних перепон, все настільки змінилося, що талановиті люди з вищою технічною освітою йдуть у бізнес, політику тощо, де їх не тільки більше поважає і визнає суспільство, а й дозволяє відносно легко заробити на безбідне життя. Як результат, у науці колосальний розрив між поколіннями, що все більше дається взнаки, а в освіті важко уявити, хто буде готувати наступні покоління студентів. Якою є вага науки України в світі? Минулого року дві авторитетні закордонні групи аналітиків (від всесвітньо Наука та наукознавство, 2010, № 4

відомої інформаційної агенції «Thomson Reuters», що володіє порталом «Web of Science», який індексує всі наукові публікації, та від Національного наукового фонду США) практично одночасно оприлюднили звіти про стан науки у країнах Східної Європи. Незважаючи на розхожу тезу про покращання ситуації в українській (а також російській) науці (особливо щодо фінансування у порівнянні з втраченими роками кінця минулого століття, коли науково-освітня сфера ледь жевріла й мова йшла лише про її виживання), показники з ключових позицій виявились вельми невтішними, і ситуація навіть засвідчила своє подальше погіршення. Насамперед вражає сумний факт стабільного скорочення загальної чисельності наукових працівників, яка за останні 10 років скорочувалась приблизно на 2% за рік. Для порівняння: такі країни, як США, Японія, Південна Корея, Китай, країни ЄС невпинно її збільшують, причому це збільшення кардинальне. Зокрема, у США, виходячи з тези, що стала знаменитою і належить спікеру однієї з палат Конгресу Н. Пелосі: «В Америки сьогодні лише чотири пріоритети — це наука, наука, наука і наука », висловленої нею у 2009 р., прийшли до висновку: країна повністю залежить від таких галузей, як наука, освіта та технології, що складають основу національної безпеки. Тому їх достатньому фінансуванню приділяється максимальна увага. У лютому 2010 р. Конгрес США оприлюднив головні напрями фундаментальних досліджень — інформаційні технології, електроніка і оптоелектроніка, біотехнології, медицина, авіація і космонавтика. При цьому бюджет наукової та інноваційної сфер у поточному році складатиме 147,6 млрд. доларів. Відчутну додаткову підтримку отримають також всі університети (таких біля 300), які спроможні щорічно готувати 20 і більше фахівців зі ступенем Ph.D. у галузі, що красномовно, природничих наук. Чи треба коментувати сказане? Помітно впала також загальна кількість наукових публікацій, де Україну перегнала, до речі, Бразилія, а Росію — Індія, хоча, звісно, кількість не тотожна якості. Проте

135

числі академічної, тобто виходячи з позицій її швидкої корисності або окупності та доцільності. Звідси намагання обмежити наукові пошуки декількома «пріоритетними» для України напрямами, сконцентрувавши на них основні ресурси. Але історія вчить: в науці ніхто не може передбачити, що у майбутньому стане найважливішим. Загальновідомо, що наука в Радянському Союзі (й в Україні, як її частині) мала дуже високу репутацію на Заході, і можу засвідчити, з якою повагою ставляться закордонні колеги до наших наукових шкіл. Шановний Вадиме Михайловичу, в низці Цей відблиск слави ще відчувається, бо басвоїх публікацій Ви неодноразово підкреслюгато корифеїв української науки, на щастя, вали негативні наслідки неналежного місплідно працюють. Образно кажучи, вони ця науки і освіти в нашому суспільстві. Чи гідно «тримають оборону » так, щоб наука з’явилися тенденції до зміни такого стану не впала. Але все ж таки головні досягненречей сьогодні? ня належать в основному радянському періоду, ресурс якого, на жаль, не безмежний. Про ризики забуття науки як головноВодночас треба чітко визнавати, що наука го локомотива цивілізаційного розвитку, — не тільки питання грошей. Насамперед дійсно, багато писалося. Проте, м’яко ка(і що є надзвичайно суттєвим) це питання жучи, мало що змінюється. А якщо бути системи людських цінностей, особистісної відвертим, то по суті нічого не відбулося, і і колективної моралі, правильного світоситуація наближається до критичної, бо в цілому світовий науковий фронт рухається розуміння, а також нормальної атмосфери у суспільстві. Ще одна вельми необхідна надзвичайно швидко. Не треба бути дуже передумова розвитку науки — можливість обізнаним у тій чи іншій галузі науки, щоб зберігати (в людських масах) почуття власуявити, чим є ця сфера діяльності людини. ної гідності, щоб хоча б інколи ключове Для цього достатньо бути хоча б людиною, яка звикла до повсякденного користування питання «Хто правий?» мало б відповідь по прямими або опосередкованими досягнен- суті. Це врешті-решт, і елементарна чесність перед пересічними громадянами, яка нями науки, що так чи інакше є безпосемає усвідомлюватись ними як один з пріоредніми наслідками нових фундаментальних знань про оточуючий світ. Тому вражає ритетів, оскільки в науці дуже багато тринедалекоглядність багатьох можновладців, мається на довірі як суспільства до вчених в які не надають науці належної — першочер- цілому, так і між вченими зокрема. Будучи, як мені здається, досить активгової — підтримки. Невже їм невідомо, що лише наука створює основи для перебудови ним учасником різноманітних наукових досліджень в галузі фізики ( В.М.Локтєв економіки і прогресу охорони здоров’я, а має майже 40-річний досвід наукової роботи отже, для покращання життя народу. Пров галузі теоретичної фізики. На кінець 2009 відні країни (а не тільки США) невпинно р. його цитат-індекс склав біля 2000, індекс збільшують фінансування фундаментальХирша — 20. — Л.П.), я можу легко уявити, них досліджень, щоб якомога скоріше вияк успішно буде розвиватися країна, яка йти з кризи, а потім — відновити можлине економить на них. Так само не важко вість до сталого розвитку. Крім того, важокреслити плачевні перспективи країни, де ливо, що здобуті людством знання завжди були та є однією з найвагоміших складових наука стала другорядним фактором її розвитку. Тому, знаючи не з чуток про стан цивілізації. Ми ж, як і в усі останні десятиліття, вперто продовжуємо насаджувати ви- справ з наукою й освітою в Україні, беру ключно утилітарний підхід до науки, в тому відповідальність прогнозувати, що якщо ці країни прикладають титанічні зусилля, щоб їх фундаментальна наука стала конкурентоспроможною, і не хочуть відігравати роль складального конвеєру чужого наукомісткого виробництва. Головну причину занепаду на пострадянському просторі автори згаданих звітів вбачають у фактично мізерному фінансуванні, про що вітчизняні фахівці писали неодноразово і на чому, зокрема, всі роки незалежності сумлінно наголошує керівництво НАН України.

136

Science and Science of Science, 2010, № 4

status quo збережеться, найбільш ймовірним результатом щодо стану її наукової сфери через, скажімо, 10—15 років є не райдужні очікування, а скоріше за все дуже гіркі. І якщо наявні тенденції не будуть свідомо і рішуче зламані новим керівництвом, яке, ще раз наголошу, поки що практично нічого не робить в цьому напрямку, передової науки в Україні не буде, і наша рідна країна безповоротно та назавжди зникне з наукових карт світу. Формальні ознаки існування науки, безумовно, обов’язково збережуться, будуть працювати НДІ, будуть люди, що начебто займаються в них науковою діяльністю, будуть, нарешті, публікуватися статті й захищатися дисертації, але все це не буде джерелами отримання нових, цікавих комунебудь ззовні країни наукових результатів. Тому більш правильна назва для таких «наукових » об’єктів і суб’єктів — псевдоінститути і псевдовчені, що в цілому геніальний Річард Фейнман ще у 1974 р. назвав «Cargo Cult Science», або псевдонаукою. На чому ґрунтується висловлений Вами дещо песимістичний висновок? Спробую пояснити, почавши з, га даю, добре відомих освіченому загалу — та ще не всім владним органам різного рівня нашої держави — перелічення основних функцій науки у розвинутому суспільстві (крім, звичайно, очевидної мети — добування і виробництва нового знання, яке згодом трансформується у прогрес техніки, включаючи побутову, і технологій): 1) незалежна і кваліфікована експертиза всього того, що започатковується у державі, та поточні — коротко- і довгострокові — стратегічні прогнози; 2) створення високих стандартів у масовій освіті; 3) забезпечення необхідної для сталого розвитку країни елітної освіти, яка формує групи фахівців зі світовим рівнем інтелектуальної креативності та мобільності; 4) підтримка національного престижу та технологічного рівня держави так, щоб вона залишалася у «клубі» передових і авторитетних держав світу. Наука та наукознавство, 2010, № 4

Тим часом складається враження, що перші три функції наукової галузі взагалі не усвідомлюються (або не сприймаються) нашим теперішнім суспільством і, не побоюсь стверджувати, суперечать власним короткочасним бізнесовим інтересам правлячих угрупувань, що одне за одним змінюються у керма держави. Четверта функція буцімто добре ними в той чи інший спосіб використовується, проте не більше ніж для агітації у передвиборчі періоди або під час виборчих перегонів. Видається, що такий стан речей склався з наступних причин: 1) державі-транзитеру з лише експорт ноімпортними інтересами (у тому числі щодо придбання готових, а не розробки власних високих технологій) і без довгострокових амбіцій взагалі не потрібні кваліфіковані експертизи зокрема і сучасно освічені люди взагалі (навіть пам’ятні з радянських часів «збройні мотиви», що тепер перетворились на лише нескінчені розмови про них, вже припинили діяти і, напевно, не діятимуть надалі); 2) громадянське суспільство та його потреби на найближчий період ніяк не проглядаються; навпаки, легко спостерігати олігархічні клани, що протистоять один одному за принципом поведінки «homo homini lupus est’» («людина людині вовк») і не ставлять перед собою ф’ючерсних високотехнологічних — промислових або інтелектуальних — завдань, а отже, сучасна потужна наука їм не цікава; 3) державі, а точніше, тим, хто знаходиться при владі, здається корисним говорити про важливість розвитку науковоосвітньої сфери, а також розробку і впровадження нових технологій лише у тому разі, коли цим знову ж таки вдається підтримувати високий рівень доходів насамперед найближчого оточення. Тому, стає очевидним, становище зі справжньою наукою (маю на увазі у частині отримання нових фундаментальних, в першу чергу природничих знань) в Україні інакше, ніж критичним, назвати не можна. Її частка за роки незалежності насправді невпинно скорочувалась, оскільки велика кількість молодих або середнього віку конкурентоспроможних математиків, фізиків, хіміків, біологів, ботаніків тощо виїхала за

137

кордон, де успішно працює. Як, власне, і завжди, великі проблеми викликає експериментування, обладнання для якого, не дивлячись на окремі позитивні приклади та існування, на жаль, дуже обмеженої урядової підтримки, вкрай старе і в основній масі несучасне (те ж стосується і навчального обладнання у більшості учбових лабораторій університетів). Можу також висловити припущення, яке, впевнений, не сподобається переважній більшості моїх колег: воно полягає у тому, що, якщо бути відвертим, то вимоги типу «підніміть зарплату і ми будемо працювати набагато краще» скоріше за все можуть не спрацювати, бо є й низка об’єктивних причин зниження ефективності роботи українських вчених — попередні таланти або виїхали, або пішли на інші «хліби», а нові ще не виросли. Але мої слова аніскільки не значать, що фінансування науки не треба значно підняти. Якщо такого не зробити, то в наукову сферу взагалі ніхто не прийде або, що вже має місце, прийдуть не найкращі. З іншого боку, висока заробітна платня без сучасного обладнання також мало що дасть для науки, тобто криза наукової сфери є системною і глибокою. Отже, треба бути свідомим, що швидко ситуацію виправити неможливо, і все має починатися із середньої школи, звідки до вищої, що також загальновідомо, тепер приходить не дуже добре підготовлений до майбутньої дослідницької роботи контингент. Яким Ви вбачаєте становище з українською наукою в питанні отримання фундаментальних знань? Якщо повернутися до прогностичних міркувань, то можу зазначити приблизно наступний стан: 1) її частина (і без того чисельно не така вже й велика навіть за радянських часів) насправді помітно зменшилась; одна причина — від’їзд досить потужних дослідників (зокрема математиків і фізиківтеоретиків) за кордон — вже згадувалася, а друга — ті, що залишилися, знизили з різних причин (в тому числі вікових) свою активність; серед експериментаторів втра-

138

ти, мабуть, дещо менші (їм важче знайти роботу у закордонних наукових установах, оснащених найновішою технікою), але теж дуже відчутні; 2) у різних науках ситуація подібна в тому сенсі, що існують і дуже кваліфіковані окремі фахівці, й досить непогано оснащені лабораторії, де навіть стали з’являтися молоді науковці, а серед них й такі, що вже попрацювали у передових закордонних колективах; це допомагає їм знаходити зовнішні гранти, але вони майже не мають можливості звертатися за підтримкою всередині країни, бо нема відповідних структур; створений ДФФД існує, проте неспроможний через постійний брак коштів надавати фінансування, якого насправді вимагають ті чи інші дослідження, і ніколи не фінансує купівлю більш-менш потрібного обладнання або участь у конференціях, тому реальна підтримка від ДФФД за різними оцінками більш ніж на порядок менша за необхідну; 3) прийняті в останні роки зміни до закону про науку і освіту (особливо припис щодо поголовного тестування всіх абітурієнтів) викликає доволі сильне незадоволення у науковому середовищі через негативний вплив саме на елітну (в інтелектуальному сенсі) освіту у природничих науках, які — і про це теж відомо — втратили статус престижних, тому говорити про корупцію в них, вибачте, смішно; тим самим у боротьбі з реально існуючою «монівською» мафією наші реформатори фактично знищують ще де-не-де ледь дихаючу чесну систему відбору талановитої молоді на природничі та інженерні спеціальності, й за тестами до лав студентів часто зараховуються непридатні до науково-дослідницької роботи особи; фактично це свідчить, що ні можновладцям загальнодержавного рівня, ні керівникам МОН власне наука та її зміна не потрібні й не цікаві, їм би ділити бюджетні кошти і завдяки сумнівним кількісним критеріям називати свої університети дослідницькими, отримуючи за це додаткові гроші; при цьому простежується також намагання об’єднати найгірші риси радянської і західної (в основному американської) учбових систем. Science and Science of Science, 2010, № 4

Чи бачите Ви шляхи зміни такої ситуації? Якими вони можуть бути? Насамперед треба допомогти «науковим заповідникам», які, без сумніву, ще існують в НАН України, де ще збережені уявлення про те, що таке справжня наука. На жаль, навіть в академії існуючим міжнародним стандартам відповідають далеко не всі установи, а в університетах до таких взагалі можна віднести лише поодинокі факультети або кафедри (зрозуміло, що можу говорити тільки про природничі напрями і жодним чином не торкаюся гуманітарної сфери, закони і умови буття якої, на мій погляд, дещо відмінні й для якої наслідки того ж тестування не настільки шкідливі). Вже утримання цих острівків вимагатиме чималих фінансових зусиль, а отже, є нетривіальною проблемою. Тут нам може, дійсно, допомогти зовнішній світ, бо там давно відомо, що вихованці української наукової школи не тільки гарно підготовлені, а й відрізняються автономією думок і оригінальністю у виборі методів розв’язання тих чи інших задач, їм також притаманна готовність і вміння ризикувати. Не секрет, що проблема розвитку науки існує у багатьох індустріальних країнах (включаючи ті, що входять до так званого клубу G8). Зокрема, їх вчені стурбовані труднощами отримання коштів, викликаними і могутністю бюрократичних структур, і подібною до наших недолугістю політичних діячів, і традиціями. Так, звичайний західний професор витрачає не менше 2/3 свого робочого часу на написання грантів, що далеко від адекватного цілям науки витрачання своїх знань, тому по цій позиції з них приклад брати не треба. Проте їх рятують незрівнянно більші загальні кошти на науку, які дозволяють залучати до досліджень найталановитіших молодих фахівців з будь-якого куточка світу, адекватно сплачуючи їм за, як правило, ненормовану, проте завжди сумлінну працю. Ми, навпаки, маємо поступово відійти від майже суцільної зрівнялівки й, обов’язково користуючись принципом «не нашкодь», знайти свої власні шляхи розвитку. Але робити це мали б не чиновники або представники владних Наука та наукознавство, 2010, № 4

структур, а фахівці з підтвердженою високою міжнародною репутацією, конче зацікавлені у збереженні науки, проте практично відокремлені від прийняття доленосних рішень КМ і МОН України. Останнє так чи інакше означає, що розраховувати на держструктури надії нема. Тоді залишається бізнес. На нього можна було б покластися, існуй в Україні потрібне законодавство щодо ринку інтелектуальної власності. Про розширення співпраці вчених і бізнесменів не говорить лише лінивий, але «віз і нині там», і ми практично не маємо законів, які б стосувалися інноваційних або технологічних осередків з високим ризиком, де практично завжди йде пошук з бажаним, але невідомим наперед результатом. Тут мала б включитися ВР України, хоча не все так просто. З одного боку, у деяких народних депутатів є розуміння, що інвестування у наукові розробки — це єдиний засіб прискорення науково-технічного прогресу і зростання ВВП, а з іншого, ключові правила заохочення бізнесу до довгострокових інвестиційних проектів ще не написані й не прийняті. При цьому не секрет, що бізнес є бізнес, і він підтримуватиме ту чи іншу справу лише тоді, коли побачить свій зиск. А на часі ще більш нагальна мета — вирощення нового покоління бізнес-еліти, яке б розумілося на комерціалізації саме інновацій і твердо засвоїло, що наука — фундамент майбутнього, що вона прискорює зміну промислових укладів у суспільстві, появу нових — невідомих раніше — продуктів, а у підсумку — забезпечує покращання стандартів життя. Останні, зокрема, мають на меті зміну структури економічних витрат в Україні, де лише 15—20% припадає на заробітну платню (у розвинених країнах її частина складає 60—70%), що не можна зробити, не спираючись на знання і не перетворивши нашу державу на суспільство знань. За різними експертними оцінками, десь до 2015—2020 рр. у світі буде сформовано ринок VII технологічного укладу, де інтелектуальні вироби (а не сировина) стануть основними об’єктами продаж. Вже тепер у передових країнах їх частка складає 25—30%, а буде 70—80%. Звичайно, рятувати науку потрібно негайно й ефективно. Але надзвичайна склад-

139

ність задачі полягає у тому, що у 2010 р. пояснювати пересічному платнику податків, що наука і освіта потрібні державі, набагато складніше, ніж 10—15 років тому. В Україні виросло ціле покоління, для якого наука та інтелект не були і не є суспільними пріоритетами, а, скажімо, звання «професор» не еквівалентне щирій шані з боку громадян і нормальному життєзабезпеченню його носія з боку держави. Суспільство взагалі звикло жити без науки, а певною мірою і без культури, тому мої слова однаково стосуються будь-кого, хто займається по-справжньому розумовою працею. Для підняття ролі освіченої людини в країні треба узаконити таку заробітну платню наукового працівника або викладача, яка б, залишаючись достойною, була б вищою за середню у місці розташування даної наукової установи чи освітнього закладу. При цьому обов’язково мають виділятися кошти на обладнання. Якщо щось подібне не буде зроблено, наука остаточно деградує і про неї в нашій рідній країні можна буде забути. Не хочу і не маю на меті нікого лякати, але якщо не буде зроблено хоча б кілька цілеспрямованих кроків назустріч вченим і освітянам, тобто якщо наша країна принципово не змінить політику та стратегію

розвитку і не повернеться до науки обличчям, то погані прогнози можуть швидко здійснитися і, наприклад, катастрофи типу Чорнобильської в Україні або СаяноШушенської в Росії стануть неминучими. Без науки ми втратимо обороноздатну армію, бо ніхто — ні на Заході, ні на Сході — не продає найновішу зброю або військові вироби останніх поколінь. Зникнуть професіонали, спроможні прочитати і зрозуміти, що написано у провідних наукових журналах або зроблено в дослідницьких лабораторіях1. Не виключена і поява когось на кшталт «славнозвісного» Т.Д. Ли сенка, коли одурманені люди починають вірити будь-яким невігласам від науки. Зниження ж її рівня призведе в свою чергу до падіння освіти, а воно — до появи великого загалу погано освічених людей або вибухового «матеріалу» страшної сили. І все це може статися ще до 2025 року! Не можна цього дозволити, оскільки доля самої України — і це не пусті слова або лозунг — залежить від науки, яку треба плекати, оберігати і розвивати. Посправжньому актуальними, як на мене, є лише дві умови — щира повага до професії вченого з боку суспільства і гідне фінансування з боку держави.

Наука і політика держави Інтерв’ю з чл.-кор. НАН України С.М.Рябченком Редколегія журналу сердечно вітає з 70-річним ювілеєм члена-кореспондента НАН України Сергія Михайловича Рябченка — відомого вченого і організатора науки, давнього друга нашого журналу. Поза всяким сумнівом, С.М.Рябченко є знаковою фігурою в історії української науки — не тільки тому, що його дослідження в галузі фізики магнітних явищ здобули належне визнання фахівців у всьому світі, удостоєні Державної премії України, що його

наукова принциповість і відданість фізичній науці є прикладом для молодшого покоління науковців. Наукова громадськість України перш за все цінує його внесок у реформування вітчизняної науки, самовіддану спробу зробити наукову політику ключовою ланкою становлення і розвитку незалежної України. Для багатьох було несподіванкою, коли «чистий фізик», який до того ніяк не виявляв своєї громадської активності, був висунутий у 1989 році кандидатом у народні депута-

Хрестоматійний приклад: хоча розвідка забезпечила Радянський Союз американськими матеріалами про будову атомної бомби, тільки завдяки наявності власних спеціалістів високого класу він зміг їх використати. А у 30-ті роки минулого століття багато людей, включаючи фахівців, вважали ядерну фізику зайвим для тогочасних потреб країни, гаянням часу і коштів.

140

Science and Science of Science, 2010, № 4

ти СРСР на пам’ятних бурхливих виборах того року. Це видавалось цілком безнадійною справою, адже до того Сергія Михайловича практично ніхто не знав у Московському районі, на якому базувався відповідний виборчий округ. Проте дружна підтримка колективу, а головне те, що виборці не могли не повірити в його безсумнівну чесність і бажання боротися за демократизацію суспільного життя в країні, забезпечили йому перемогу над конкурентами. У 1991 році Сергій Михайлович став головою Комітету з науково-технічного прогресу при Кабінеті Міністрів України, на базі якого в 1992 році було створено Державний комітет з питань науки і технологій. С.М.Рябченко мислив його як «надміністерський» орган виконавчої влади, подібний ДКНТ в СРСР. Саме таку структуру спочатку погоджувався створити в Україні Прем’єр-міністр В.П.Фокін. Проте цей задум не був реалізований: створили орган виконавчої влади, менш впливовий за своїм статусом, ніж будь-яке міністерство. Тим не менш, Сергій Михайлович активно взявся за реформування управління науково-технологічним розвитком молодої держави. Співробітники Центру досліджень науковотехнічного потенціалу та історії науки з теплим почуттям згадують ті часи, коли їм доводилось активно співпрацювати з С.М.Рябченком та очолюваною ним групою «фізиків-романтиків» у творенні основ нового законодавства, нових більш демократичних, позбавлених бюрократичних нашарувань механізмів проведення в життя науково-технологічної та інноваційної політики держави. Проте сама ідея існування такого міжгалузевого центрального органу виконавчої влади, яким намагався бути ДКНТ, суперечила бюрократичним принципам розподілу сфер впливу, що домінували і продовжують домінувати в управлінні нашою державою. Наполегливість і принциповість у всіх питаннях С.М.Рябченка дратували колег-міністрів. Врешті, бажання позбавитись надто активного голови комітету стало, на нашу думку, головною причиною чергової реорганізації ДКНТ, яка супроводжувалось його відставкою. Можливо, від цього виграла фізична наука: він повернувся до активної роботи в очолюваному ним відділі фізики магнітних явищ Наука та наукознавство, 2010, № 4

Інституту фізики НАН України, але наука України в цілому, на наше переконання, програла. Подальші реорганізації органу управління науково-технологічною та інноваційною сферою, поступове позбавлення його можливостей реального впливу на стан справ породили нестабільність, яка стала однією з причин деградації державної політики у цій сфері. Інтерв’ю з С.М.Рябченком провів член редколегії журналу В.І.Онопрієнко. Сергій Михайлович Рябченко — фізик, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу фізики магнітних явищ Інституту фізики НАН України. Народився 22 жовтня 1940 р. у Дніпропетровську. Закінчив фізичний факультет Дніпропетровського державного університету (1962). У 1968 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «Дослідження спін-спінових взаємодій у кристалах методом електронного парамагнітного резонансу» в Інституті фізики НАН України. У 1977 р. захистив докторську дисертацію, присвячену магніторезонансним дослідженням квазідвовимірних кристалів і структур. У 1987 р. йому присвоєно звання професора. У 1991 р. С.М. Рябченку (у складі авторської групи) була

141

присуджена Державна премія України за цикл робіт з виявлення та дослідження нових типів резонансів структур і магнітопружних аномалій у низьковимірних антиферомагнетиках. У 1992 р. обраний членом-кореспондентом НАН України зі спеціальності «фізика магнітних явищ». Заслужений діяч науки і техніки України (1977). У 1989 р. С.М. Рябченко був обраний народним депутатом СРСР по Московському виборчому округу та увійшов до складу Верховної Ради СРСР. Працював у складі Міжрегіональної групи. Був заступником голови комітету Верховної Ради СРСР з науки, культури та освіти (згодом — комітету ВР СРСР з науки і технологій). У 1991 р. став першим головою Комітету з науковотехнічного прогресу Кабінету Міністрів України (згодом — головою Державного комітету України з питань науки і технологій). З 1995 р. зосередився на науковій роботі в Інституті фізики НАН України. Дорогой Сергей Михайлович, прежде всего прошу прощения, что обращаюсь к Вам порусски, хотя хорошо знаю, как Вы прекрасно владеете украинским. Это у меня от того, что долго учился в МГУ. Если Вам удобнее отвечать по-украински, буду только рад. Я в последнее время брал много интервью у российских и украинских ученых под условным названием «Наука как призвание». Это интервью с учеными, у которых «исследовательская пружина» является одной из главных доминант их жизни. По моим наблюдениям, таких людей не так уж много, поскольку в научной деятельности существует немало и других мотиваций. Тем не менее, в моем поколении исследователей (а мы с Вами почти ровесники) такие люди встречаются, но их становится меньше в нынешнем поколении ученых. Я полагаю, что при всех проектах реформирования науки в ней должны оставаться прежде всего люди, для которых наука стала призванием (понятно, что в ней будут и люди с другими мотивациями). Мне кажется, что рассказать о таких исследователях и актуально, и в этом есть и исторический контекст, учитывая современную ситуацию. Поэтому я решил и Вам предложить несколько вопросов, отвечая на которые надо как бы подытожить свой путь в науке, использовать средства саморефлек-

142

сии, ведь, как не крути, мы находимся в конце тоннеля. Я хорошо понимаю, почему Вами была в ыбрана профессия физика, которая для нашего поколения была безусловным лидером в науке. И всё-таки, что способствовало выбору, был ли он осознанным у школьника? У школі № 8 у м. Дніпропетровську, де я навчався, були дуже гарні вчителі математики, фізики, російської і української літератури та і з інших предметів. Але розуміння, що таке робота професійного науковця, я у ті часи не мав. Інша справа техніка. Нас водили на екскурсії на різні заводи, пропаганда тих часів славила саме інженерно-технічні досягнення. Серед моїх друзів були радіоаматори, і я до цього долучився. Тому після закінчення школи (маючи золоту медаль) я зі своїм приятелем поїхав до Москва вступати в Енергетичний інститут на спеціальність «напівпровідники і діелектрики», не дуже орієнтуючись на те, щоб потім займатися наукою у цьому напрямку, а скоріше орієнтуючись на напівпровідникову електроніку, котра тоді лише починала свій шлях. Конкурс там був шалений. За наслідками співбесіди я туди не попав. Я повернувся у Дніпропетровськ із наміром піти на фізикотехнічний факультет університету. Він готував кадри для потужного ракетного заводу (зараз Південмаш). Там набір медалістів вже завершили, і я був вимушений здавати вступні іспити, до яких не готувався, «на загальних підставах». А після цих іспитів (не все здав на відмінно) мені запропонували йти на фізикоматематичний факультет, куди я й пішов на фізичне відділення. Отак я став фізиком. І лише потім зрозумів, що це був найпотужніший факультет нашого університету, котрий давав найкращу освіту. Когда начали формироваться у Вас исследовательские задатки и склонности: в семье, школе, университете или позже? Кто их обнаружил у Вас? Не знаю. Звичайна дитяча цікавість була, але й у моїх приятелів не менша. Ідеї інженерської винахідливості, мабуть, також широко розповсюджувалися і прищеплювалися. Батько був інженер-конструктор, буScience and Science of Science, 2010, № 4

дівельник. І вдома, і у школі приділяли увагу розвитку кмітливості, вмінню застосовувати те, що знаєш, у нетиповому випадку (різні конкурси, олімпіади тощо). Що з цього є саме формуванням дослідницьких задатків як таких, мені виокремити важко. Мабуть, я вперше стикнувся саме з дослідницькими задачами в університеті, а потім вже під час практики, дипломування і нарешті аспірантури в Інституті фізики. Была ли альтернатива по окончанию института: идти в науку или другую сферу деятельности (для физика в те годы это было вполне реально — пойти работать в какой-нибудь «ящик», тем более в Днепропетровске)? Если альтернативы не было, то почему? Наприкінці університету я вже, мабуть, розумів, що «ящик» це не найцікавіше. Тим паче, я проходив дипломну практику і виконував диплом у Києві, в Інституті фізики. Мав вже там багато знайомих. Мені сподобались і люди, і вільний дух цього академічного закладу. На розподіл до нас в університет приїхав представник з Інституту фізики АН УРСР, розповідав, чим там треба буде займатися. Але мені завідувач кафедри, професор Федір Ісакович Коломойцев, сказав, щоб не рипався, бо мене залишать на кафедрі. І залишили. А я, невдячний, рік там побув (наїжджаючи у відрядження до Києва), і пішов в аспірантуру в Інститут фізики до Антоніни Федорівни Прихотько. Вы навсегда остались в Институте физики АН УССР. Расскажите немного об атмосфере в 1960—70-е годы в институте, о проблемах Вашего самоутверждения в научном сообществе и профессии. По-перше, це були роки великих сподівань для всієї країни, СРСР, пов’язаних із хрущовською відлигою (як казатимуть потім, «период культпросвета», тобто «просвета между культами»). А в інституті — період бурхливого розвитку, притоку молоді, виникнення нових напрямків. Наприклад, саме тоді в інституті було запалено перший лазер, і багато людей, не лише з інституту, йшли Наука та наукознавство, 2010, № 4

побачити «світло, породжене квантовою механікою». Працювали чудові вчені, чиї імена зараз згадуються у підручниках і чий доробок увійшов у золоту скарбницю знань людства. Це був період, коли попередні нападки тоталітарного режиму на науку, зокрема біологію, фізику, кібернетику, перейшли від жахливих обставин життя наших старших колег до теми анекдотів, хоча конкретні дійові особи, що реалізовували ці нападки, залишалися ще на місцях, а іноді й перефарбовувалися у лідери десталінізації (подивіться зараз, як колишні функціонери і ідеологи КПРС виглядають при їх візитах на молебень у церкву). В інституті настрій на безупинний, швидкий розвиток фізики, його підтримку як суспільством, так і владою панував принаймні серед нас, молодих. Треба відзначити, що як тоді, так і тепер Інститут фізики має серед вчених славу оази високої науки, добрих, толерантних відносин між людьми, демократичності. Оази, де є комірка громадянського суспільства, що впливає на справи у самому інституті й поширює свій вплив назовні. І відділ А.Ф. Прихотько повністю вписувався, а у чомусь, навіть, і вів перед у створенні в інституті відповідної атмосфери і традицій. Багато у чому допомагала Антоніна Федорівна і у встановленні зв’язків з вченими інших інститутів. Саме вона сприяла моєму знайомству з Михайлом Федоровичем Дейгеном, котрого поряд з Антоніною Федорівною я вважаю серед своїх вчителів, з Віктором Григоровичем Бар’яхтаром, науковцями з ФТІНТу, ХФТІ у Харкові та у ДонФТІ. Дуже велике значення для мене мали наукові й людські контакти з вченими Інституту фізичних проблем у Москві (А.С. Боровік-Романов і співробітники його відділу), Фізико-технічного інституту ім. А.Ф. Йоффе у теперішньому СанктПетербурзі (насамперед Б.П. Захарченя і співробітники його відділу, славетні фізтехівські теоретики з фізики напівпровідників, магнітчики А.Г. Гуревич, М.П. Пєт ров та інші), співробітниками інших наукових закладів СРСР (я вибачаюся перед багатьма моїми колегами і друзями з цих наукових закладів, чиїх прізвищ я не навожу, щоб обмежити об’єм цього інтерв’ю, але я пам’ятаю їх і вдячний їм). Велику роль у моєму науковому становленні відіграли школи з магнітного резонан-

143

су, що їх організовував Г.В. Скроцький, численні всесоюзні (й міжнародні, що проходили у СРСР) конференції і школи з фізики низьких температур, магнітних явищ, фізики напівпровідників, магнітного резонансу тощо, через які встановлювалися наукові та людські контакти, створювалося наукове ком’юніті, що давало великі можливості для наукового росту, можливості засвоїти наукові традиції і стиль взаємовідносин, притаманних кращим представникам радянської науки. Через ці конференції і школи встановлювалися і перші міжнародні контакти. Особливо хотілося б відмітити чудові зимові школи ФТІ ім. А.Ф. Йоффе, уральські зимові школи з фізики напівпровідників, де я спочатку брав участь як слухач, а потім і як лектор. А.Ф. Прихотько дбала, щоб її учні, і я серед них, мали змогу брати участь у цих конференціях, школах. Одна з характерних рис її стилю підготовки молоді полягала у наступному: коли до неї приходили відомі вчені чи влаштовувалося обговорення якогось питання в її кабінеті, вона запрошувала молодь на «стільці для глядачів», що стояли у цьому кабінеті. І це було також доброю школою. Та й сама харизма цієї видатної жінки-вченого багато важила, впливала на наукову молодь інституту. Отже, і атмосфера в Інституті фізики в цілому, і у конкретному колективі, де я працював, й зі старшими і молодшими колегами, учнями, і спілкування з вченими інших наукових шкіл, наукових закладів на семінарах, конференціях, школах були, мабуть, найважливішими для мого наукового становлення. Кто конкретно оказал на Вас доминирующее влияние при утверждении в профессии? Когда и в связи с какими реальными событиями Вы почувствовали, осознали свою профессиональную зрелость? У відповіді на попереднє питання я досить докладно розповів про людей і фактори, що визначили моє становлення як науковця. А поняття «професійна зрілість», воно не дуже чітке. Мабуть, для вченого критерієм зрілості спочатку є те, що написані ним статті починають приймати у престижні журнали без затяжного листування із рецензентами, запрошують бути опонентом

144

на захистах дисертацій, запрошують лектором на школи, в оргкомітети конференцій. Пропонують бути рецензентом у престижних журналах. Тобто це виникає поступово, у міру зростання власного наукового доробку. Тому я не можу визначити якоїсь межі набуття «професійної зрілості». Тим паче, що будь-який активно працюючий науковець, набувши знань і зрілості в одному колі питань, завжди має вчитися і засвоювати ази нових напрямків. Не виключаю, що «професійна зрілість» — це вміння вчитися новому, набуття достатньо широкого світогляду, опанування певним методологічним підходом для подальшого навчання і роботи. Це також набувається поступово, протягом всього життя, хоч основи закладаються у родині, колективі друзів, у школі, університеті, науковому колективі, де працюєш. В мою память Вы впервые врезались при выборах Президента СССР. Решение участвовать в выборах было коллективным в украинской делегации или Вашим личным? Я не приділяю якогось значення цій події. Може, навіть і не варто це питання у даному інтерв’ю обговорювати. Ідея була дуже проста: заперечити вибори на З’їзді народних депутатів СРСР на безальтернативній основі. Реалізувати обговорення задач і програми дій особи, що обирається. Звичайно рішення не було колективним в українській делегації. Вона була так само політично неод норідною, як і весь з’їзд. Не було воно і моїм. Серед української делегації було чимало прихильників Міжрегіональної депутатської групи, і я серед них. Я не беруся зараз напевно згадати, кому з цих людей прийшла у голову така ідея. Я не був від неї у захваті й кволо її заперечував, але В. Яворівський, котрий прорвався до мікрофону, її озвучив. І я мусив погодитись, щоб прізвище занесли у список для голосування. Хоч і мені, й іншим було ясно, що ніяких реальних шансів зібрати багато голосів в мене не було. Я много участвовал в социологических исследованиях в институтах нашей Академии наук и могу совершенно уверенно сказать, что большинством исследователей очень высоко Science and Science of Science, 2010, № 4

оценивается период, когда Вы руководили Государственным комитетом Украины по вопросам науки и технологий. А ведь это были, пожалуй, самые тяжелые годы в науке. Как Вы сами оцениваете этот период: что удалось сделать и какие планы не были реализованы? Почему в последующие годы, гораздо более успешные для государства, произошёл столь разительный откат власти от проблем науки? То були роки становлення української державності. У складі СРСР Україна не мала у своєму уряді структур, що впливали б на її науково-технологічний розвиток, контролювали б його, сприяли йому. Науково-технічна політика була прерогативою центральної влади СРСР. Навіть Академія наук УРСР фінансувалася із союзного бюджету. А проголошення незалежності (навіть формальне, ще до розпаду СРСР) вимагало, щоб незалежна держава сама дбала за свій науково-технологічний розвиток і сприяла йому, мала і здійснювала свою державну науково-технічну політику. Я тоді набув певного досвіду, працюючи у Верховній Раді СРСР заступником голови комітету з питань науки і технологій, познайомився зі структурою союзних органів, що розробляли і здійснювали державну науково-технічну політику СРСР. Мабуть, саме тому тодішній Прем’єр-міністр України, В.П. Фокін, запросив мене влітку 1991 р. долучитися до роботи в українському уряді та взятися за створення відповідної структури в Україні. Спочатку це отримало назву «Комітет з науково-технічного прогресу при Кабінеті Міністрів України», а згодом було перетворено на Державний комітет України з питань науки і технологій. Починати треба було з нуля. Першим наказом я призначив секретарку, головного бухгалтера. Крім того, за свої гроші замовив виготовлення печатки. Приміщення не було, і перший наказ я писав на підвіконні у будинку Кабміну. У колишньому Держплані УРСР (він перетворився на Мінекономіки) була невеличка група, котра контролювала фінансові потоки із союзного бюджету на потреби науки і науково-технічного розвитку в УРСР. Частину людей звідти я запросив до роботи у свій «комітет». Але більшу частину запроНаука та наукознавство, 2010, № 4

сив з числа знайомих мені науковців різних закладів Києва, переважно з Академії наук. Треба відмітити, що організація влади в СРСР складалася з політичних і силових структур, функціональних держкомітетів (наприклад Держплан, ДКНТ, Держкомгідромет), котрі стояли над галузевими міністерствами, і цих самих галузевих міністерств. Я тоді сподівався, що ДКНТ України буде таким самим функціональним комітетом, котрий дбатиме за науковий і науковотехнологічний розвиток сфер контролю всіх інших структур держави. Така роль комітету, що створювався, була узгоджена з Прем’єрміністром В.П. Фокіним і першим віцепрем’єром К.І. Масиком. Комітет в уряді України був віднесений до сфери контролю першого віце-прем’єра. Наука у житті держави має виконувати декілька важливих функцій. Перше, це забезпечення існування у державі науково обґрунтованого світогляду, котрий має прищеплюватися громадянам через систему загальної освіти. Друге, це забезпечення знань викладачів вищих та середніх спеціальних учбових закладів, відповідних сучасному стану світової науки. З тим, щоб вони могли передавати ці знання студентам і формувати таким чином всебічно підготовлених спеціалістів, котрі потім будуть працювати на різних підприємствах і структурах країни. І, нарешті, наука має розробляти пропозиції щодо створення нової продукції, забезпечення оптимальних технологій виробництва іншої продукції, науково обґрунтованої структури організації суспільства з можливостями його сталого розвитку, з оптимізацією відносин між різними суспільними групами, плідним діалогом і зворотним зв’язком суспільство — влада тощо. У залежності від рівня розвитку держави державне сприяння реалізації певних з цих функцій може бути відсутнім. Наприклад, у найслабших держав навіть перша з цих функцій може бути забезпеченою недостатньо. Створюючи ДКНТ України, я і мої спільники з його розбудови вважали, що Україна має посідати достойне місце серед найрозвиненіших держав світу, і тому вона має мати стратегію розвитку і відповідні засади державної

145

науково-технічної політики, які забезпечать сприяння успішній реалізації всіх означених вище функцій науки. При цьому світовий досвід каже, що це є єдиний шлях для створення гармонійно розвинутого суспільства з високою конкурентоздатністю економіки, високим добробутом громадян, збереженим довкіллям. Іншого шляху нема. На додаток до цього були і тактичні задачі. Перша, це становлення української держави. Тобто створення усіх необхідних структур, котрі забезпечать можливості впливу держави на реалізацію стратегічних засад свого розвитку, захист інтересів громадян держави і держави як такої. Друга, що накладалася на першу, полягала у необхідності переходу від економіки і суспільства, тотально контрольованих державою, до громадського суспільства із соціально орієнтованою ринковою економікою. Проектуючи цю задачу на науково-технологічну сферу, було потрібно взяти до уваги, що перехід економіки на нові рейки це складний процес і система науково-технологічного забезпечення «старої економіки» не завжди гладко і безперервно зможе перейти до системи, узгодженої з «новою економікою». Виходячи з цього, треба було дбати, щоб не втратити чогось важливого і цінного з існуючої структури наукових закладів, а, головне, з кваліфікованих кадрів у період, поки «нова економіка» не зіпнеться на ноги і не перебере на себе використання наукових розробок, доки не складуться нормальні ринкові відносини між науковими і економічними структурами. А засади створення цих відносин треба було швидко розвивати. Потужна наука СРСР розвивалася у значній ізоляції від світової науки, так само як і економіка. Новостворена українська держава мала подолати цю ізоляцію і вписатися у світовий економічний і науково-технологічний простір. Тут, крім питань демократизації і відкритості, поставало питання, як уникнути знищення цілих галузей або сфер діяльності за умов жорсткої конкуренції. Як забезпечити інтереси підприємств, закладів, котрі раніше були захищені від конкуренції «залізною завісою» зовні та плановим розподілом у середині країни, на період, доки вони набудуть конкурентоздатності. І, нарешті, те

146

бачення України, що тоді було, та й зараз ми про нього мріємо, — це демократична країна з розвиненим громадянським суспільством. Отже, система державного впливу на розвиток науково-технологічної сфери мала розбудовуватися так, щоб науково-технічна громадськість набула певного розвитку, структурованості й реального впливу на те, що планує і робить держава. Як бачимо, треба було створювати нові державні структури, водночас реформуючи відносини у науково-технологічній сфері, відносини наука — органи влади, наука — економіка, наука — суспільство. І, на додаток, робити все це за умов жорсткої економічної і політичної кризи. На реалізацію цих завдань багато чого вдалося за ті роки зробити. Було створено Національну раду з питань науки і технологій (її очолив академік М.Г. Находкін з Київського університету, котрому я глибоко вдячний за співпрацю). Ця рада, котра виконувала роль розширеної колегії ДКНТ, була створена за методом «снігового кому». Ми розіслали кілька сот листів різним науковцям з Академії наук, ВНЗ, галузевих наукових інститутів, високотехнологічних підприємств з проханням назвати по п’ять прізвищ людей, котрих вони рекомендують у цю раду. Рекомендованим ми надіслали знов такі ж самі листи, а потім новим рекомендованим розіслали ще раз. Коло рекомендованих перестало розширюватись. І тоді ми запросили у раду тих, чиї прізвища найчастіше повторювалися. Були й ображені, хто до списку не потрапив. Але у такий спосіб ми раду створили. На перших зборах обрали постійно діюче бюро ради (воно виконувало роль звуженої колегії). І потім всі суттєві рішення ДКНТ ми приймали лише після обговорення на такому бюро. Звичайно, на ньому я намагався донести мотивацію, в чому полягають державні інтереси прийняття того чи іншого рішення. Наприклад, ДКНТ готував проект частини бюджету на науку. І бюро на багаточасових засіданнях вирішувало, як збалансувати державні витрати, скажімо на медичну науку, аграрну, фізику, біологію, економіку тощо. Національна рада утворила ради по напрямках наукового розвитку, куди було Science and Science of Science, 2010, № 4

включено загалом вже більше тисячі науковців. А коли були проведені відкриті конкурси з формування програм, ці ради очолили проведення конкурсів проектів і утворили ради проектів, бо кожен з них був проблемно-орієнтований і включав як по декілька наукових груп з різних організацій чи, навіть, приватних структур, так і представників підприємств, зацікавлених у розробці, котрі бралися потім використати результати. Загалом на цю систему проектів і програм спрямовувалося десь біля 25% коштів державної підтримки науки. Це дало можливість відібрати найбільш цінне, що потребувало підтримки, склало вагомий, здобутий у конкурентній боротьбі внесок у бюджети наукових закладів, сприяло переорієнтації наукових закладів на важливі й актуальні напрямки, зміцненню співробітництва між Академією наук, ВНЗ, галузевими науковими інститутами. Було розроблено і проведено через Верховну Раду України «Закон про основи державної науково-технічної політики», котрий став регулювати відносини у науково-технічній сфері. Було розпочато організацію державної патентної системи України та засновано Держпатент, прийнято основні закони, що регулювали відносини, пов’язані зі створенням і використанням об’єктів інтелектуальної власності (патенти на винаходи, корисні моделі, торгові марки, об’єкти авторського права тощо). Було створено унікальну структуру — Державний інноваційний фонд з регіональними відділеннями в усіх областях України, який, отримуючи певні, встановлені законом відрахування від прибутків підприємств всіх форм власності (за змістом — збір на амортизацію науково-технічного забезпечення) організував розробку і впровадження інноваційних проектів в інтересах регіонів, галузей промисловості чи держави в цілому. Було створено перший на пострадянському просторі Фонд фундаментальних досліджень, котрий одразу розпочав свої конкурси на підтримку найважливіших фундаментальних досліджень. Наука та наукознавство, 2010, № 4

Було укладено низку договорів про науково-технічне співробітництво з багатьма державами світу, встановлено зв’язки з науковими структурами НАТО, Європейського Союзу, укладено договір зі США, Канадою та іншими учасниками про створення Українського науково-технічного центру (УНТЦ) з надання підтримки цивільним науковим дослідженням вчених, що раніше працювали в оборонній сфері, договір про співпрацю України із СERN, котрий дав можливість українським вченим працювати у цьому міжнародному інституті, договір про входження України до Об’єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні. Представники України, і я зокрема, взяли участь у організації ІНТАС тощо. Отже, було створено підвалини для входження України у міжнародне науковотехнічне співробітництво. Звичайно, за умов жорсткої економічної кризи більшість цих заходів не мала достатнього фінансового забезпечення. Хоч, як на мій погляд, саме вони втримали українську науку від повного колапсу у той складний період. А далі почалися зміни у політикоекономічній орієнтації в українському керівництві. Перерозподіл майна, що залишилось у спадок від СРСР, а не інтереси народу і держави, стали все відчутніше виходити на перший план в багатьох людей. Замість проблемно-орієнтованої конкурсної підтримки наукових і науково-технічних задач, визначення доцільності такої підтримки зі спиранням на наукову громадськість стали лунати заклики «адресної підтримки» робіт, що виконуються певними людьми. До керівництва ДКНТ (назву йому змінили) прийшли нові люди з іншим розумінням які реформи науково-технічної сфери в Україні потрібні. Замість «Закону про основи державної науково-технічної політики» був прийнятий інший закон, де саме поняття «державної науково-технічної політики» було відсутнє, а основне положення, яке було введено натомість, це особливий, привабливий порядок нарахування пенсій колишнім науковцям. Почалися «реформи», значною частиною направлені на ліквідацію тих позитивних зрушень, що були перед тим досягнуті. Багато чого таки вдалося лік-

147

відувати. Функції ДКНТ були врешті-решт передані об’єднаному Міністерству освіти і науки. Тобто з описаних вище функцій науки залишилися під державним контролем і опікою лише перші дві. Правда, залишилося управління науково-технічним розвитком у Мінпромполітики, орієнтоване на використання наукових досягнень в економіці, хоч його вплив на інтеграцію зусиль науковців різних форм підпорядкування на потреби розвитку держави здається обмеженим. У 2010 р. створено новий Державний комітет України з питань науки, інновацій та інформатизації. Чи зосередить він всі необхідні повноваження і можливості для державної підтримки і координації всіх задач науковотехнічної сфери країни, побачимо. Принаймні побажаємо йому цього. Чому так сталося, що українська влада, схоже, не розглядає науку як потрібну державі? На жаль, в Україні поки що головним шляхом отримання капіталу й примноження доходів є не успішна діяльність з виробництва конкурентоспроможної продукції, де наука відіграє вирішальну роль у забезпеченні конкурентоздатності та рівня рентабельності, а перерозподіл майна, фінансові операції тощо. За цих умов наукові розробки, навіть високого рівня, залишаються незапитаними. В економіці того типу, що поки домінує, наука не відіграє своєї ролі й не знаходить підтримки. Якщо ця ситуація в економіці не буде подолана, Україна перетвориться на стабільно друго- чи третьорядну державу без перспектив щось у цьому змінити.

тепер регулярно. Хоч зарплата старшого наукового співробітника зараз нижча за середню по Україні. Але основне, у наукових інститутах дуже мало молоді. Зараз потроху почали з’являтися, хоч дуже мало, а багато років не приходив ніхто. Подолати цей віковий розрив буде дуже нелегко. Вы активно участвовали в процессе институциализации Украинского физического общества. Мне глубоко симпатична такая форма самоорганизации профессионалов, которая в принципе может как-то размывать и хотя бы частично уравновешивать нашу тотальную бюрократизацию науки. Расскажите о своей оценке значения общественных форм самоорганизации в отечественной науке. Что необходимо сделать, чтобы такие объединения ученых смогли эффективно работать и оказывать реальное влияние на научный процесс?

Українське фізичне товариство утворилося, коли я працював у ДКНТ. Я вітав його створення, але сам практично у цьому участі не брав. Першим його президентом був В.Г. Бар’яхтар, потім І.С. Горбань, а вже після них був президентом і я протягом дозволеної статутом каденції. Фахові наукові товариства є дуже важливою складовою громадянського суспільства. Національна академія наук України співпрацює з цими товариствами. Вони відіграють важливу роль у розвитку між народних наукових контактів. Варто сподіватися, що у подальшому такі това риства міцнітимуть. Зараз одна з основних проблем таких товариств це практична відсутність у них Совершенно случайно я прочитал в сборкоштів для виконання статутних завдань. нике, посвященном 70-летию О.Г.Сарбея, У деяких з таких товариств головують диВаш рассказ о состоянии Института фиректори наукових закладів і потроху визики в середине 90-х годов. Он шокировал користовують «адміністративний ресурс», меня, хотя я и сам крайне тяжело пережил і це добре. Дозволяє хоч щось реалізовуваэто время и много знаю о развале в научной ти. В інших знаходять тих чи інших спонсистеме. Как удалось восстановиться после сорів. На внески не дуже розженешся. І тут такого стресса? є проблема. Достойні внески будуть, коли Я гадаю, що ситуація у нашому інституті у потенційних членів цих товариств будуть у найважчі часи економічної кризи була не вищі доходи. Або товариства зможуть вести якусь прибуткову діяльність. Хоч тоді вони гіршою і не кращою, ніж у багатьох інших. перестануть, скоріше за все, бути творчими Проблеми з відсутністю коштів на опалення дошкуляють і досі, хоч зарплату платять фаховими спілками.

148

Science and Science of Science, 2010, № 4

На протяжении десятка лет я слышал заверения близких к власти ученых (в том числе физиков) о программах переоснащения безнадёжно устарелой приборной базы наших институтов. Реальных сдвигов пока не видно. И вообще есть ли еще надежды модернизировать приборную базу и научное оборудование наших институтов или это уже вышло за пределы реалий? Це проблема адекватного фінансування. При тому рівні фінансування науки, що в нас є, вона вирішення не має. Певний, хоч досить обмежений прогрес тут був реалізований шляхом централізованої закупівлі деякими інститутами НАН України (за кошти, спеціально передбачені рішенням Верховної Ради України) сучасних приладів і створення на їх базі центрів колективного користування, які дають можливість і науковцям інших інститутів користатися цими приладами. Тут є певні можливості. Один такий центр з фемтосекундної лазерної спектроскопії є і в нашому інституті. Згадані центри корисні, але їх дуже мало. Отже, проблема старіння приладної бази інститутів НАН України, ВНЗ поряд із практичною ліквідацією української приладобудівної промисловості та невпинним зростанням вартості сучасних закордонних приладів залишає це питання дуже гострим. І його повноцінне вирішення можливе лише за умов згадуваних вже принципових змін в українській економіці. Порівняймо бюджет будь-якого інституту НАН України із бюджетом еквівалентного європейського наукового закладу. І все стане зрозуміло. Выскажите свое мнение по такому кадровому вопросу: не пролегла ли трещина непонимания между старшим и младшим поколением исследователей в Вашей области? (Это к тому, что я продолжаю считать, что такая полоса отчуждения сложилась, по моему мнению, в области информатики, и мое убеждение не поколебалось, несмотря на протесты специалистов). Якщо казати про нерозуміння одним поколінням іншого, то в питаннях науки

Наука та наукознавство, 2010, № 4

його, мабуть, нема. Інша справа, молодь легше адаптується до роботи за кордоном. Молоді не погоджуються на той рівень життя і забезпеченості, на котрий погоджуються люди пенсійного віку. Тому молодь і не йде у науку, бо тут жалюгідні зарплати. Але це не проблеми молоді, це проблеми держави. Молодь не застала той час, коли наукові семінари «радянського зразку» із всебічним обговоренням і запеклими дискусіями були регулярним явищем. Семінари західного типу не такі емоційні. Форми спілкування між молодими також відмінні від спілкування молоді «наших» часів. Але це нормально. Отже, я тут проблеми не бачу. На какие перспективы, реальные в нашей затянувшейся стагнации, можно рассчитывать украинской науке? Я вже казав, що етап «збереження наукового потенціалу» до часів, коли економіка стабілізується, почне запитувати наукові результати, підтримувати науку, вже закінчився. Економіка набула певного стабільного вигляду (вигляду стабільної стагнації). На жаль, вона не стала такою, як народ сподівався. Теза, що здібності, освіта, наполегливість у навчанні та роботі — шлях до добробуту і достойного положення у суспільстві, у нашій країні не працює. Поняття продуктивності праці не фігурує, конкурентоздатність вітчизняних підприємств у виробництві сучасної продукції не зростає. Все більша кількість товарів на внутрішньому ринку стає продукцією іноземною. Натомість рівень корупції зашкалює…. Кожна держава має науку, відповідну до її економічного стану, засад організації суспільства. Відповідно до того стану, що зараз в Україні є, її наука здається владі й «новим українцям», що контролюють економіку і фінансові потоки, непотрібною і занадто роздутою. І це не стосується конкретних наукових напрямків. Ті, хто такою економікою керує, будуть продовжувати науку згортати. Чи є перспективи на зміну цієї ситуації? Хотілося б вірити, хоч поки паростків змін не видно.

149

Хроніка наукового життя Создан Научный совет по науковедению при МААН Решение о создании при Международной ассоциации академий наук (МААН) Научного совета по науковедению было принято еще на заседании Совета МААН в Кишиневе 23 сентября 2009 года. Тогда же были определены его основные задачи, направления деятельности, структура, сопредседатели: В.В.Иванов — заместитель главного ученого секретаря Президиума РАН, доктор экономических наук; Б.А.Малицкий — директор Центра исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.М.Доброва НАН Украины, доктор экономических наук; Е.В.Семенов — директор Российского научно-исследовательского института экономики, политики и права в научнотехнической сфере, доктор философских наук. Во исполнение этого решения в академиях наук, входящих в МААН, была проведена подготовительная работа и на заседании Совета МААН 15 октября 2010 года в Москве принято постановление «Об утверждении состава Научного совета по науковедению и Положения о нем». Научный совет создан в целях содействия развитию сотрудничества ученых, научных коллективов, организаций и учреждений академий наук — членов МААН по исследованию теоретических и прикладных проблем, координации исследовательских программ в области науковедения, методологии и социологии науки, истории науки и техники, планирования и организации совместных работ. Для этого Совет может формировать секции по основным направлениям исследований, создавать временные (целевые) рабочие группы для подготовки экспертных заключений и рекомендаций, организовывать подготовку международных программ исследований, проводить симпозиумы и конференции по проблемам науковедения.

Заседания Совета проводятся по мере необходимости, но не реже двух раз в год, принимаемые решения носят рекомендательный характер. Подготовленные Советом международные программы, проекты законов, экспертные заключения и другие решения Совета могут направляться в государственные органы стран, академии наук которых входят в МААН. Координация работы Совета возлагается на Центр исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.М.Доброва Национальной академии наук Украины. Основные направления деятельности Совета содействуют созданию и совместному использованию межакадемических, межведомственных, межгосударственных организаций и информационно-коммуникационных структур и систем, имеющих целью: проведение исследований в сфере реализации научной, научнотехнической и инновационной политики; научно-техническое прогнозирование; мониторинг приоритетных направлений научных исследований, технологических разработок и научно-технических инноваций; проведение научной и научно-технической экспертизы разработок; анализ и разработку предложений по повышению научной продуктивности ученых и исследовательских коллективов, признание международного авторитета журналов и научных изданий академий наук и организаций, входящих в МААН; разработка механизмов повышения эффективности научных исследований и разработок; подготовка предложений по созданию единого научного пространства стран, академии наук которых входят в МААН; исследование и мониторинг вопросов интеграции науки и образования, подготовки и мобильности научных кадров.

Четверта міжнародна конференція Європейського товариства історії науки Діяльність Європейського товариства історії науки, організованого 2003 р. у Парижі, набула ключового значення для розбудови досліджень в галузі історії науки не тільки в Європі, а й у світі. У Барселоні (Іспанія) 18—20 листопада 2010 р. відбу-

150

лася Четверта конференція Європейського товариства історії науки, яка була організована спільно з Каталонським товариством історії науки і техніки, створеним у 1991 р. на базі організованого більше століття тому Інституту каталонських досліджень. Science and Science of Science, 2010, № 4

Тематика цьогорічної конференції стосувалась розгляду циркуляції науки та технологій як однієї з характерних рис діяльності людини, важливих для усвідомлення ролі науки і техніки у суспільстві. Трансфер знань та технологій не є простою зміною їх географічного місця, він несе з собою епістемологічні та філософські зміни в результаті перетину культурних і політичних кордонів. Метою конференції стали підтримка презентацій численних історико-наукових досліджень, оцінка перспектив історико-наукової роботи в Європі, стимулювання дискусії з приводу проникнення науки і техніки в інші сфери, зокрема поширення ідей, теорій, методів і практики; предметів, малюнків, ілюстрацій, написів, картин, насіння, рослин, мінералів; текстів, рукописів, друкованих книг, підручників, журналів, листів. Сюди включаються також питання міграції вчених та інженерів у зв’язку з відвідуванням семінарів, читанням лекцій, бізнесом та навіть промисловим шпигунством; відомості щодо інституціоналізації науки та впливу на цей процес місцевих умов. Кількість учасників у порівнянні з попередньої конференцією (Відень, 2008 р.) зросла майже удвічі та склала 426 осіб з Данії, Іспанії, Франції, Великої Британії, Ірландії, Німеччини, Польщі, Словаччини, Чехії, Словенії, Угорщини, Греції, Нідерландів, Бельгії, Австрії, Італії, Португалії, Норвегії, Фінляндії, Естонії, Литви, Швеції, Швейцарії, Сербії, Туреччини, Румунії, Албанії, Росії, України, Молдови, Сполучених Штатів Америки, Канади, Бразилії, Аргентини, Мексики, Індії, Колумбії, Єгипту, Японії, Тайваню, Сінгапуру, Ірану. Тематика доповідей охоплювала 52 наукові секції, присвячені передусім загальним та регіональним питанням історії науки, різним аспектам історії фізико-математичних, хімікобіологічних, медичних та технічних наук. Так, викликали увагу секції «Питання наукової історіографії», «Міжнаціональне порівняння наукової освіти», «Історія науки в освіті», «Дослідження центральних та периферійних європейських установ», «Подорожі науковців Європи з ХVI ст.», «Відображення наукових досягнень на всесвітніх виставках», «Наука та національна ідентичність після 1945 р.», «Відображення досягнень науки і техніки в європейській пресі», «Значення наукового листування», «Наукові інститути у XVIII—XX ст.», «Роль математичних журналів у розвитку науки XIX ст.», «Передача математичної науки через середньовічну культуру», «Сприйняття фізики Декарта в університетах», «Діалектичний зв’язок між фізикою Наука та наукознавство, 2010, № 4

та математикою у XIX ст.», «Ядерна фізика після 1945 р.», «Атомна енергія у суспільній сфері», «Історія фізики після 1945 р.», ««Перетин кордонів» у сучасній фізиці», «Трансфер та трансформація знань у сучасній фізичній науці та технології», «Інтернаціоналізм фізики у 1920—1930 рр.», «Фізика ХХ ст.», «Астрономічні інструменти із середніх віків до XVII ст.», «Циркуляція математичних текстів, ідей та підходів (1870—1945)», «Порівняльні дослідження періодичної системи», «Ідеї Ч.Дарвіна в контексті урбанізації, 1859—1930», «Прикладна біологія: практичні завдання та фундаментальні дослідження», «Вихід за межі молекулярного підходу у біофізиці», «Джерела з історії географії та астрономії», «Психологія в контексті різних культур», «Перенос ідей у нейронауці», «Медицина у ХХ ст.», «Науково-технологічна еволюція газової індустрії», «Розвиток науки в Португалії», «Національні особливості скандинавської науки», «Наука у суспільному житті Барселони 1868—1939 рр.», «Циркуляція математичних знань у Британії XVII ст.», «Дослідження Арктики в добу холодної війни». Слід зазначити, що вперше в історії конференцій Європейського товариства історії науки одну із секцій, а саме «Значення історії та філософії науки і техніки для аналізу феномену наукової школи в суспільстві, заснованому на знаннях», було запропоновано спільно російськими, українськими та німецькими науковцями. Ведучими секції були: доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту філософії РАН В.Г.Горохов; доктор історичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України А.С.Литвинко; кандидат фізикоматематичних наук, доцент Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» Л.П. Пономаренко, професор Технологічного інституту м. Карлсруе (Німеччина) Г.Бехман. Учасники конференції заслухали також презентацію виданої у 2010 р. книги А. Калво «Історія телефонії: 1924—1975 рр.» та переглянули науково-популярний фільм «Магія світла». Плідній роботі конференції сприяла атмосфера міста, історія якого сягає середньовіччя, його потужні традиції наукової, технічної та медичної діяльності. Інститут каталонських досліджень, Національна бібліотека Каталонії, Королівська академія наук та мистецтв Каталонії, Університет Барселони, Медична та Фармакологічна академії, у приміщеннях яких проходили засідання секцій та пленарні доповіді, розташо-

151

вані у центрі Барселони неподалік від головної вулиці Рамбла. Наукова робота була вдало доповнена культурною програмою. Учасники конфе-

ренції здійснили оглядову екскурсію Барселоною, відвідали музей П.Пікассо, познайомились з архітектурними творіннями А.Гауді. А.С. Литвинко, д-р іст. наук

«Круглий стіл» «Держава XXI століття: ОГАС проти бюрократії» 26 жовтня 2010 року у приміщенні Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України був проведений «круглий стіл» «Держава XXI століття: ОГАС проти бюрократії», присвячений пам’яті видатного вітчизняного вченого — академіка В.М. Глушкова. ОГАС — це російськомовна абревіатура від «Общегосударственная автоматизированная система учёта и обработки информации», український варіант ЗДАС («Загальнодержавна автоматизована система обліку та обробки інформації») на даний момент малопоширений. Академік В.М. Глушков вважав побудову ОГАС однією з найважливіших справ свого життя і наголошував на стратегічному значенні цієї системи для економіки СРСР. У засіданні «круглого столу» взяли участь: академік НАНУ, голова Державного комітету з питань науки, інновацій та інформатизації В.П. Семиноженко; академік НАНУ, заступник директора з наукової роботи Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова О.В. Палагін; академік НАНУ, директор Інституту економіки та прогнозування В.М. Геєць; академік НАНУ, директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин Ю.М. Пахомов; членкореспондент НАНУ А.П. Великий, радник директора Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова Б.М. Малиновський; член-кореспондент НАНУ, завідувач відділу Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова О.Л. Перевозчикова; директор Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України А.В. Єрмолаєв; доктор економічних наук, директор Державного НДІ інформатизації та моделювання економіки Держкомзв’язку та інформатизації України та HАH України О.О. Любіч; доктор економічних наук, професор кафедри економічної кібернетики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Н.І. Костіна; доктор фізико-математичних наук, завідувач відділу Міжнародного науково-навчального центру інформаційних технологій і систем НАН України та Міністерства освіти і науки України В.О. Тарасов; кандидат філософських

152

наук, проректор з науково-педагогічної роботи Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка В.А. Бугров; кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова НАНУ Е.П. Карпець; кандидат філософських наук, вчений секретар НТУУ «КПІ» А.А. Мельниченко; кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту кібернетики, дочка В.М. Глушкова В.В. Глушкова; кандидат політичних наук, завідувач відділу Інституту стратегічних досліджень Д.В. Дубов; кандидат технічних наук, старший науковий співробітник ІПММС НАНУ В.В. Вишневський; помічник президента Академії технологічних наук України О.О. Кряжич та інші, серед яких були представники громадських організацій та студенти вищих навчальних закладів Києва. Метою «круглого столу» стали вивчення та систематизація світового й вітчизняного досвіду в галузі розробки загальнодержавних автоматизованих систем управління, інформатизації суспільства, моделювання та прогнозування економічних і соціальних процесів та впровадження інформаційних технологій у сфері державного управління. У вступному слові академік О.В. Палагін привітав усіх присутніх і стисло розповів про сучасні проблеми інформатизації та економіки України, які можна вирішити, втіливши проект ОГАС Глушкова. У своїй доповіді Б.М. Малиновський окреслив вітчизняний та зарубіжний досвід з розробки та впровадження ЗІАСУ (загальнодержавних інтегрованих автоматизованих систему управління), а також передав учасникам «круглого столу» збірки праць зі своїми спогадами. Огляду сучасного стану робіт зі створення подібних систем та їх компонентів були присвячені доповіді І.В. Бейко, В.В. Вишневського, О.Л. Перевозчикової та О.О. Любіча. Доповідь І.В. Бейко «Огляд сучасного стану моделювання загальнодержавних процесів управління» викликала зауваження, що досвід ХХ століття в сфері математичного модеScience and Science of Science, 2010, № 4

лювання економічних процесів показує, що прогнозування було вдалим лише для дуже лінійних відрізків. Є випадки, коли економічна криза була помічена на ранньому етапі, проте жодна точка біфуркації не була передбачена завчасно. Присутні висловили думку, що В.М. Глушков був правий стосовно самої ідеї побудови загальнодержавної інформаційної мережі для управління економікою, проте помилявся щодо застосовування математичних моделей для створення довгострокових економічних прогнозів. Найкраще застосовувати ОГАС для збирання і обробки інформації, а економічні рішення все одно повинні приймати люди. О.Л. Перевозчикова виголосила доповідь «Програма інформатизації України та перспективи її реалізації», де окреслила не тільки науково-технологічні реалії України, а й її законодавчу базу з інформатизації суспільства та статистичні дані. Вчена вважає, що в Україні навіть за статистичними показниками немає інформаційного суспільства (основний показник — кількість користувачів в мережі Інтернет), не кажучи вже про відповідність законодавства. Наприклад, технологія електронного підпису вже розроблена, проте згадується лише в одному нормативному акті, тобто відсутня детальна регламентація користування та юридична відповідальність за порушення. Ключова теза доповіді О.Л. Перевозчикової полягала в тому, що Україні потрібен кодекс законів про науку. Доповідь В.В. Вишневського «Від АСУ до СППР та ситуаційних кімнат, ситуаційні центри в технологіях е-урядування» показала еволюцію прийняття рішень. Раніше люди, які приймали рішення, збирались і обробляли безліч документів. З розвитком інформаційних технологій кількість паперових документів зменшувалась, почали застосовуватись мультимедійні засоби відображення інформації. Структура сучасного ситуаційного центру включає особу, яка приймає рішення, групу аналітиків, групу експертів та інформаційні технології. Жваве обговорення викликало питання підтримки з боку бюджетного фінансування, оскільки глобальні наукові та економічні проекти не можуть бути впроваджені без належних державних інвестицій. Відома думка

В.М. Глушкова, який вважав, що для реалізації ОГАС потрібно 100 млрд. радянських карбованців — сума надзвичайно велика навіть на той час розквіту наддержави. Правлячі кола СРСР тоді вирішили не ризикувати, стагнація радянської економіки стала однією з причин розпаду держави. Можливості ж сучасної України під час світової кризи значно менші. Академік НАНУ, директор Інституту економіки та прогнозування В.М. Геєць зауважив, що «питання ОГАС — це питання політичного рішення й політичної відповідальності». Редактор науково-популярного молодіжного журналу «Пропаганда», старший викладач кафедри філософії НТУУ «КПІ» В.Д. Піхорович висловився категорично: «Потрібна політична воля!». Щодо питань демократії, економіки та державного управління, виникла дискусія між представниками Міністерства економіки України та вченими. Цікавою була доповідь О.О. Любіча та С.П. Полєнока «Міждержавна мережа інформаційно-маркетингових центрів — платформа для розгортання інформаційної економіки держав СНД». Інтерес присутніх викликали виступи, які стосувалися соціальних аспектів та аспектів безпеки створення інформаційного суспільства: «Роль сучасних інформаційних технологій в управлінні суспільним розвитком» (А.А. Мельниченко), «Досвід створення «ситуаційних центрів» в безпековому секторі: теорія та практика» (О.Ф. Зарицький), «Автоматизовані системи управління та сучасні безпекові тренди в інформаційному суспільстві: перспективи для України» (Д.В. Дубов), «Інформаційний супровід впровадження «загальнодержавних інтегрованих автоматизованих систем управління»: робота з цільовими групами» (A.B. Баровська). Наприкінці засідання учасники прийняли рішення доручити Оргкомітету «круглого столу» підготувати пропозиції щодо активізації передбачених Національною програмою інформатизації робіт зі створення загальнодержавної системи управління та спрямувати їх до Державного комітету з питань науки, інновацій та інформатизації. Організатори заходу висловили також побажання, що це буде не остання, а перша із серії подібних зустрічей вчених, представників влади та громадськості. С.О. Жабін, аспірант

Наука та наукознавство, 2010, № 4

153

Рецензії Фізика як спосіб життя Проскура О. Осяяні світлом науки. Нариси з історії фізики. – Львів: Євросвіт, 2009. – 416 с. Ця книжка – збірка статей Олександра Проскури. Її автор добре знайомий багатьом науковцям Києва, перш за все фізикам, і певною мірою є знаковою особою в житті Києва і наукової спільноти фізиків 60—80-х років. Він народився у Києві у 1936 р. в родині, причетній до художньої інтелігенції міста, тому йому була рідною атмосфера і життєва програма шістдесятників. З 1961 р. його доля була пов’язана з Інститутом фізики АН України, де він успішно закінчив аспірантуру у фундатора інституту О.Г.Гольдмана і захистив кандидатську дисертацію «Природа ефекту Гуддена—Поля у порошкових люмінофорів ZnS-Cu» (1967). Йому була притаманна чуйність до осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи, тому він товаришував з Євгеном Сверстюком, Аллою Горською, Іваном Світличним, Романом Корогодським, Михайлиною Коцюбинською. Плідно працюючи як фізик-експериментатор, О.Проскура був схильний і до гуманітарних студій, захоплювався історією фізики і культури загалом. У 1999 р. О.Проскура переїхав до Німеччини, де продовжував плідно працювати на ниві історії фізики і популяризації науки. Його нариси з історії фізики публікувалися в наукових журналах: «Український фізичний журнал», «Вісник НАН України», «Журнал технической физики», «Наука та наукознавство». 2007 р. він помер в Берліні. Його книжка присвячена 80-річчю Інституту фізики НАН України і 125-річчю від дня народження його вчителя академіка Олександра Генріховича Гольдмана. Інститут фізики створено у 1929 р. Організатором і першим директором інституту був О. Г. Гольдман, обраний у 1929 р. академіком АН УРСР по кафедрі фізики. На момент організації інституту його штат налічував 20 співробітників, у тому числі 6 наукових працівників та

154

10 аспірантів. Маючи нечисленне обладнання, невеликий штат працівників, в перші роки існування інститут свою діяльність спрямовував на розширену підготовку молодих наукових кадрів, пошук та формування тематики досліджень. Ця робота була досить успішною. Аспірантуру кафедри фізики та інституту в перші роки його існування закінчили такі відомі згодом вчені, як академіки АН УРСР В.Є.Лашкарьов, С.І. Пекар, М.В. Пасічник, академік АН СРСР В.П. Лінник, члени-кореспонденти АН УРСР Н.Д. Моргуліс, П.Г. Борзяк, доктори наук М.Д. Габович, О.Г. Миселюк (директор інституту у 1938—1941 рр.) та ін. До 1938 р. в інституті організаційно оформились три основні напрями науководослідних робіт: фізика напівпровідників (керівник робіт О.Г.Гольдман, з 1939 р. — В.Є. Лашкарьов), фізика електронних та електровакуумних процесів (керівник — Н.Д. Моргуліс), рентгенометалофізика (керівник — доктор фіз.-мат.наук С.Д. Герцрікен). О.Проскура одним из перших привернув увагу до трагічної долі О.Г. Гольдмана і створеного їм інституту, причому його публікації заScience and Science of Science, 2010, № 4

сновувалися на архівних матеріалах, в тому числі з архівосховищ КДБ. У книжці публікуються дві статті про О.Г. Гольдмана. Особливий інтерес викликає матеріал про полеміку між А.Ф. Йоффе і О.Г. Гольдманом, яка призвела до арешту і заслання останнього і мала трагічні наслідки для розвитку фізики в Україні. Великий інтерес також становить стаття «Нотатки до 100-річчя формулювання закону фотохімічної еквівалентності», в якій автор розглянув історію відкриття основного закону фотохімії та становлення квантового формулювання закону фотохімічної еквівалентності на підставі праць таких видатних дослідників, як Йоганес Штарк і Альберт Ейнштейн. Але особливою новиною цих нотаток є встановлення ролі в цих відкритттях доробку академіка О.Г.Гольдмана. У книжці багато матеріалу присвячено німецькій фізиці, не тільки тому, що О.Проскура мав змогу працювати в німецьких архівах і бібліотеках, а головним чином тому, що німецька фізика кінця ХІХ – початку ХХ ст. була лідером наукової революції. Привертають увагу матеріали про засновника берлінської школи фізики Густава Магнуса,

корифеїв німецької фізики Германа фон Гельмгольца, Еміля Варбурга, Макса Планка, видатного теоретика, експериментатора і винахідника Вальтера Шотткі, праці якого та його школи вплинули на індустрію сучасної електроніки, яка контролює нині майже всі аспекти інформаційного суспільства. Змістовними є статті «Гіпотеза А.Айнштайна про світлові кванти та фізичну природу зовнішнього фотоефекту», «Дослід К.Девіссона та Л.Джермера з дифракції електронів» та начерки про Нобелівських лауреатів Філіппа Ленарда, Роберта Мілікена, Петера Дебая, одного із засновників фізики твердого тіла Роберта Віхарда Поля (відкрите ним явище отримало назву ефекта Гуддена—Поля, який досліджував і О.Г.Гольдман). О.Проскура, якому була притаманна національна свідомість, повертає до нашої пам’яті імена співвітчизників, що досягли за кордоном значних наукових результатів: видатного експериментатора Остапа Стасіва і першого директора Інституту біофізики Товариства Кайзера Вільгельма Бориса Раєвського. Книжка О.Проскури пронизана ідеями про міжнародну співпрацю фізиків, приналежність їх до світового наукового співтовариства. Книга опублікована в серії «Бібліотека молодого науковця» і гідно виконує функцію залучення молоді до чарівного світу наукового пізнання. А.Г.Наумовець, академік НАН України

Геолог — открыватель месторождений и теоретик металлогении Оноприенко В.И. Юрий Александрович Билибин / Отв. ред. В.И.Старостин. — К.: ГП «Информационно-аналитическое агентство»: 2010. — 256 с. (Серия РАН «Научно-биографическая литература») Книга о Ю.А.Билибине — одна из долгожданных книг. Автор справедливо отмечает, что имя Ю.А.Билибина всегда было окружено ореолом легенды. Его образ олицетворял геолога — открывателя месторождений в труднодоступных областях, преодолевающего неимоверные трудности и достигающего цели. Мне пришлось много работать на Дальнем Востоке, и я полностью присоединяюсь к такой оценке личности Ю.А.Билибина, прожившего очень короткую, но интенсивную и яркую жизнь. На СевероВостоке России Ю.А.Билибин — знаковая лич-

Наука та наукознавство, 2010, № 4

ность: его именем названы города, улицы, поставлены памятники. В книге на большом фактическом материале рассказывается о жизни, научной и организационной деятельности крупного геолога, членакорреспондента АН СССР Юрия Александровича Билибина (1901-1952). Раскрывается его вклад в открытие новой Колымской золотоносной провинции, давшее мощный импульс экономическому развитию Северо-Востока России, в разработку проблем металлогении и петрологии Тихоокеанского рудного пояса, в становление и

155

организацию металлогенических исследований в СССР, анализируются основные его работы, рассматривается педагогическая деятельность в Ленинградском университете. Ю.А.Билибин — яркий представитель научной школы Геологического комитета — ВСЕГЕИ. Рассказывается о его деятельности в Якутии, Казахстане, Забайкалье, в годы войны, а также его роль в обосновании теоретических проблем металлогении и развертывании региональных металлогенических исследований. В книге подробно очерчены основные вехи деятельности Ю.А.Билибина, становление его как исследователя в стенах Горного института в Петрограде, Геологического комитета (ВСЕГЕИ), Академии наук СССР, как профессора Ленинградского университета. Большое внимание уделено его работе в Якутии: золотоносная провинция и петрографические особенности Алданского щита занимают значительное место в биографии исследователя. Первая Колымская экспедиция, которую возглавлял Ю.А.Билибин, — наиболее романтический период его биографии. Именно она овеяна ореолом легенды. Центром книги является глава «Колымское золото: прогноз Ю.А.Билибина и реалии промышленного освоения». В ней изложен драматизм открытия и освоения золотых месторождений Северо-Востока. Фактически Ю.А.Билибин,

156

несмотря на признание его заслуг в открытии новой золотоносной провинции, был отстранен от работ на Колыме. Правда, автор показывает, что не исключено, что это спасло ему жизнь. Многие его соратники испытали на себе жесткий пресс сталинских репрессий, погибли, оказались в печально знаменитых колымских лагерях. Репрессивной политике советской власти на Колыме уделено в книге большое внимание. Ценное достоинство книги состоит в объективном анализе творческого наследия Ю.А.Билибина. Его вклад в разработку проблем геологии россыпей, геологии золота, проблем металлогении рассмотрен в широком историконаучном констексте, на фоне развития геологических наук в ХХ веке. Автор, в отличие от многих биографов, не фетишизирует реальные достижения своего героя, а последовательно и научно показывает их место в быстро изменяющихся научных представлениях. Автор показывает, что открытие Колымской золотоносной провинции произошло на фоне эпохальных открытий месторождений в СССР в 1920-30-е годы, в частности коллегами Ю.А.Билибина по Геологическому комитету. Эти открытия в эпоху индустриализации кардинально преобразили лицо страны. Среди этих открытий должны быть названы: установление М.М.Васильевским и С.Ф.Малявкиным крупного промышленного значения месторождений бокситов Тихвинского района, давшее начало быстрому развитию Бокситогорского промышленного района; предсказание Н.Ф.Погребовым вероятности существования нового бассейна горючих сланцев, ставшее началом рождения и развития г. Сланцы; открытие в 1920 г. Н.Н.Урванцевым уникального Норильского месторождения сульфидных медно-никелевых руд; открытие А.А.Черновым месторождений каменного угля в бассейне Печоры, чем было положено начало освоению Печорского угольного бассейна; П.П.Преображенским, первым среди геологов награжденного орденом Трудового Красного Знамени, в 1925 г. на основе глубокого геологического прогноза было выявлено крупнейшее месторождение в Соликамске, на базе которого возник Уральский калийный комбинат, и в 1929 г. открыты месторождения нефти Чусовские городки, с которых началось освоение Волго-Уральской нефтегазоносной провинции; А.А.Гапеевым в 1920 г. обосновано представление о крупном промышленном значении Карагандинского угольного бассейна; М.П.Русаковым в 1928 г. открыто мощное меднопорфировое месторождение в Казахстане, давшее жизнь Балхашскому медеплавильноScience and Science of Science, 2010, № 4

му заводу; Н.И.Наковником в 1926 г. открыто в Северо-Восточном Казахстане крупнейшее корундовое месторождение, ставшее базой для промышленного развития региона; под руководством И.С.Яговкина проведены разведки месторождений для обеспечения Карсакпайского медеплавильного завода. Автор заключает: «Этот перечень показывает уровень геологических открытий в эту трудную эпоху. Ю.А.Билибину пришлось работать в среде выдающихся геологов того времени, и его вклад может быть правильно оценен с учетом достижений других» (с. 89). Книга построена на представительной источниковой основе, что обеспечило убедительность и доказательность авторской аргументации. Включенные в книгу воспоминания о Ю.А.Билибине разнообразят материал авторского повествования. Большие трудности перед автором стояли в плане обеспечения видеоряда книги — 1920-40-е годы бедно представлены иллюстрациями. Тем не менее и с этой проблемой удалось справиться — в книге много иллюстраций. Автор справедливо отмечает, что лучшим памятником Юрию Александровичу Билибину стало издание в 1958-1961 гг. его «Избранных трудов» под редакцией академика А.Г.Бетехтина

и Ф.К.Шипулина. В это издание включено большое количество неопубликованных работ, найденных в архиве Ю.А.Билибина в 1959 г. Е.Т.Шаталовым: «Многие его друзья по Сибирской секции геологического кружка Горного института, по экспедициям и совместной работе в Якутии и на Дальнем Востоке, по отделу (сектору) металлогении ВСЕГЕИ, включая вдову Юрия Александровича Т.В.Билибину, приняли активное участие в осуществлении этого издания. Самое главное, что эти труды вышли вовремя и потому были включены в активный научный оборот. Тем самым они легли в основу быстро развивавшихся в нашей стране металлогенических исследований в разных их аспектах: в общую, эволюционную, региональную металлогению. Наука развивается быстро, поэтому многие идеи и концепции скоро ветшают и уходят в прошлое, и лучшая их судьба, чтобы они легли в том или ином виде в вырастающие новые концептуальные конструкции. С идеями Ю.А.Билибина это произошло» (с. 150). Книга В.И.Оноприенко пронизана личностным отношением автора к своему герою и той эпохе, в которой ему пришлось жить и работать, что усиливает эффект ее воздействия на читателя. Е.А. Кулиш, академик НАН Украины, член-корреспондент РАН

Книга о В.Н. Беклемишеве — архитекторе теоретикометодологической концепции структуры живого Счастливым считается то общество, которое имеет в своих рядах множество личностей, характеризующихся бескомпромиссной моралью, глубокой мудростью и твердостью характера. К сожалению, такие люди встречаются редко. Владимир Николаевич Беклемишев принадлежит к немногочисленной категории избранных, в которых эти приметы были гармонически развиты до высокой степени. Он был высокоморальным интеллектуалом с сильным характером. Его жизнь — светлая страница нашей истории. Она может служить примером, на котором должны воспитываться будущие поколения современных полноценных людей. Многие ученые знают В.Н. Беклемишева по таким общепринятым биологическим словосочетаниям, как теоретические основы биологии, морфология животных, гидробиология, экология, биоценозы, маляриология и т. д., по Наука та наукознавство, 2010, № 4

его работам о динамических процессах в общей биологии, о критериях индивидуальности как о специфике присущего организму морфопроцесса, знают об его понимании процесса как длительности, наконец, о введении им в биологические исследования временного параметра в новом понима-

157

нии — «время-изменение». С именем В.Н. Беклемишева связаны введение новаторского подхода к изучению основных проблем биоценологии, разработка актуальных проблем медицинской энтомологии и ликвидация малярии в СССР. Методология биологического познания Беклемишева не потеряла своего значения и в настоящее время. Она нашла свое продолжение, а подчас и подтверждение в современных исследованиях. Исключительно важны роль Беклемишева как предтечи современных основ синергетики, связь его воззрений с русской философией и ее религиозно-нравственными принципами. Но вот Вы раскрыли книгу Елены Музруковой и Ларисы Чесновой «Пророк ХХ века: странницы жизни и творчества В.Н. Беклемишева (1890—1962)» (М.: Academia, 2009. — 304 c.) и с удивлением узнаете, что недавно в трудах В.Н. Беклемишева увидели систему знаний, объединенных новой методологией в учении об историческом развитии животного мира. Образно говоря, на Ваших глазах портрет В.Н. Беклемишева в галерее классиков науки покачнется, В.Н. Беклемишев выйдет из позолоченной рамы и, держа ее в руках, подойдет к читателю и встанет перед ним в шеренгу гениев-пророков новой биологии. В сущности книга выдающихся современных московских историков науки Е.Б. Музруковой и Л.В. Чесновой о человеке-гении, в какой-то степени не признанном и не понятом не только современниками, но и несколькими последующими поколениями, столь недостижимо высоко вознесли его сила воображения и логика творчества. А за несколько поколений результаты работ В.Н. Беклемишева выпали из научной памяти актива ученых, которые в динамике творчества быстро отдаляются от предшественников, веруя в собственную удачу, и потом с досадой, восхищением или проклятиями обнаруживают в старых работах предшественников открытые ими теории и концепции. В.Н. Беклемишев непрерывно испытывал трудности, связанные с непониманием его работ. Непонимание окружающих усугублялось своеобразием его характера. Он был резок и бескомпромиссен в вопросах науки, никогда не думал о личной выгоде. Такова канва книги, повествующей о горестной и героической судьбе великого ученого. Книга Е.Б. Музруковой и Л.В. Чесновой учит гуманизму человеческих отношений и самоотверженности творчества, которое часто бывает

безжалостно по отношению к самому творцу и окружающим его людям. Однако трудно назвать судьбу гениального ученого трагической, так как нет более ярких эмоций, чем ощущение радости первооткрывания. Оно несравнимо с эмоциями от понимания, признания и любви окружающих, которые часто бывают фальшивыми и неискренними. И, наверное, лучше быть непонятым современниками, чем быть обкраденным образованными, бездарными, но активными учеными, способными заимствовать, оболгать, пристроиться к открытию, процветать на чужих трудах. В.Н. Беклемишев творил в надежде, что придет время, когда поймут результаты его работ и почувствуют его влияние и пророчество. С нашей точки зрения, книга Е.Б. Музруковой и Л.В. Чесновой о жизни и деятельности В.Н. Беклемишева — лучшая в серии «Монографические исследования: история науки». Авторы книги — известные исследователи в области истории биологии — проявили великолепные литературные способности. Сочетание ясного биологического понимания работ В.Н. Беклемишева и проникновение в психологию его личности сделали книгу драматичной и яркой. Тираж ее явно недостаточен и желательно было бы ее переиздание. Ее следует также издать во всемирно известной серии «ЖЗЛ». Большим моральным уроком современности прозвучала глава 7 «Дружба, длиною в жизнь» (Из переписки А.А. Любищева и В.Н. Беклемишева). В письмах А.А. Любищева мы находим высокую оценку работ В.Н. Беклемишева и объективный анализ его вклада в обнаружение, объяснение и исследование развития органического мира. В заключение следует отметить, что яркие, конкретные примеры самопожертвования и мужества выдающихся личностей гораздо более эффективны, чем нравоучения и призывы. Это подчеркивает важность появления таких книг для воспитания нравственного духа ученых и морального кодекса жизни. Слова Плутарха из его «Жизнеописаний» показывают важность этой проблемы во все времена: «Занимаясь историческими исследованиями, мы удерживаем душой память о лучших и самых признанных характерах, и это позволяет нам решительно отвергать все скверное, безнравственное и пошлое, с чем сталкивает неизбежно общение с окружающим миром, и обращать умиротворенный и успокоенный взор и мысль только на образцовое». О.Я. Пилипчук, доктор биологических наук, профессор

158

Science and Science of Science, 2010, № 4

Автори номеру Бессалова Тетяна Володимирівна

—

Жабін Сергій Олександрович

—

Кожушко Богдан Васильович Колтачихіна Оксана Юріївна

—

Куріат Ростислав Іванович Мех Олег Андрійович

—

Мочалов Інар Іванович

—

Онопрієнко Валентин Іванович

—

Романець Ореста Володимирівна

—

Саліхова Олена Борисівна

—

Храмова Вікторія Львівна Хребтов Аркадій Олегович

—

Шендеровський Василь Андрійович

—

канд. іст. наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, val_onopr@mail.ru аспірант Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, zh_s@ukr.net головний конструктор Інституту фізики НАН України, schender@iop.kiev.ua канд. іст. наук, науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, oksana.koltachykhina@gmail.com канд. тех. наук, вчений секретар Інституту проблем міцності ім. Г.С. Писаренка НАН України, rost@ipp.kiev.ua д-р екон. наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, oamekh@nas.gov.ua д-р філос. наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії природознавства та техніки ім. С.І.Вавилова РАН, motchalova@inbox.ru д-р філос. наук, професор, завідувач відділу Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, val_onopr@mail.ru канд. іст. наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, oresta@ukrpost.net канд. екон. наук, докторант Центру досліджень науковотехнічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, foreign@dikted.org.ua д-р філос. наук, phoenix-i@yandex.ru канд. фіз.-мат. наук, заступник директора з наукових питань ГУ Науково-технологічного центру «Реактивелектрон» НАН України, mezozavr@ukr.net д-р фіз.-мат. наук, професор; провідний науковий співробітник Інституту фізики НАН України, schender@iop.kiev.ua

Наука та наукознавство, 2010, № 4

159

ABSTRACTS А.О.Khrebtov Science & Technology and Economic Peculiarities of Objectively Existing Processes of Innovations Generation in Economies with Full and Truncated Innovation Cycle Objectively existing tendencies in innovations generation in course of science & technology and production activities are discussed, conditions and capabilities for building up national economies with full and truncated innovation cycle are analyzed. О.B. Salikhova Exports of High Tech Commodities in Ukraine as an Indicator for the Innovation Policy Implementation The current performance of high tech commodities manufacturing and exports in Ukraine is evaluated. Expediency of by product approach to regulation and stimulation of the national high tech manufacturing is grounded. О.А. Mekh Scientific Potential of the NAS of Ukraine as the Kernel of the Intellectual Capital of the Nation Scientific Potential of the National Academy of Sciences of Ukraine (NASU) is studied by analyzing biographic data of its full members. Periods in the development of selected scientific fields, characteristics and contributions of individual academicians in building up the intellectual capital of Ukraine are examined. B.V. Kozhushko, V.А.Shenderovsky Julius Planer: The Discoverer of Liquid Crystals (renewal of the priority) An effort is made to change the conventional view on the pioneering status of botanist Friedrich Reinitzer and crystal physicist Otto Lehmann in the discovery of liquid crystals. The article sheds light on important details in the biography of Julius Planer, professor of Lviv University. О.V.Romanets Chronological Division for the Development of Genetics: The World Context Chronological division for the development of genetics in the world context is grounded. The most important discoveries are identified, which landmarked the development of genetics. For each period, scientific knowledge accumulation is shown, which forerun a new important discovery that moved the science up to a new development level. І.І.Mochalov, V.І.Оnopriyenko V.І.Vernadsky: Mathematics in the Domain of Science V.I.Vernadsky treats mathematics as a central component in the notion “frame of science”, introduced by him, as a genetic turn in its creation. Mathematics integrates “frame of science” through logics, and this determines the exclusive role of mathematics in the science. V.L.Khramova Critical Essay of the Karl Popper’s Philosophy. II Cosmologic metaphysics of K.Popper is analyzed, which postulates indeterminism in ontologically significant world of predispositions, appearance of probability approach and the nature of the probability style of thinking in various domains of science, and, eventually, ways the outlined probability (nonlinear, poly-variant) stereotype of thinking is applied to philosophy.

160

Science and Science of Science, 2010, № 4