МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО № 3 (89) 2015 by Alex Udovenko

МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ

НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО

№ 3 (89) 2015 Виходить 4 рази на рік Заснований 1993 р.

ЗМІСТ НАУКА ТА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ І СУСПІЛЬСТВА Попович З. О. До питання про можливість співіснування ринкових, планових і адміністративних механізмів господарювання в економічній системі СРСР ....................................................................................... 3 Оноприенко В. І. Ризикогенність суспільства знань і мегатехнологій ..................... 15 Бублик С. Г. Про можливості застосування лінгвостатистичних підходів до аналізу державної науково-технологічної політики............................................. 22 ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ Попович О. С., Костриця О. П. Зміна структури кадрової складової наукового потенціалу України протягом 1995–2013 років ....................................... 30 *Живага О. В. Соціальні ефекти і ризики біотехнологічної революції .................... 38 НАУКОМЕТРІЯ Добровська С. В. Розвиток національної системи реферування ............................... 45 ЗАРУБІЖНА НАУКА. МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО Грачев О. О., Хорєвін В. І. Наукознавчий аналіз стану національних академій наук США, Канади і країн Латинської Америки та Карибського басейну ............................................................................................. 55

* Стаття підготовлена за матеріалами доповіді, зробленої на «Добровських читаннях» (12 березня 2015 р.)

Доповіді на Міжнародній науково-практичній конференції «Грантова підтримка досліджень та нових технологій – 2015»** Маліцький Б. А. Зарубіжна грантова підтримка проектів в контексті структури та стану досліджень в Україні .................................................. 67 Грига В. Ю. Можливості для фінансування фундаментальних досліджень в Австрії ..................................................................................................................... 76 Костенко Л. Й., Жабін О. І., Кузнєцов О. Ю., Лукашевич Т. Г., Кухарчук Є. О., Симоненко Т. В. Наукометрія як інструмент моніторингу та підтримки досліджень ........................................................................................... 88 ІСТОРІЯ НАУКИ Храмов Ю. О. Військово-політичні та науково-технічні передумови активізації робіт в ядерній і ракетній науці і техніці в СРСР в 1945–1954 роках з метою створення ракетно-ядерної зброї .................................. 95 Глоба О. Ф. З історії становлення та розвитку акарології .......................................124 Грушицька І. Б., Сухотерина Л. І. Одеська школа наукової фотографії...................129 Звонкова Г. Л. Міжгалузеві науково-технічні комплекси в Україні: історія створення, напрямки і результати діяльності ..............................................138 З АРХІВІВ УКРАЇНИ З історії створення Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР ................................................................................................149 ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ ............................................................................160 РЕЦЕНЗІЇ .................................................................................................................166 АВТОРИ НОМЕРУ ...................................................................................................170 АНОТАЦІЇ (англ.) ......................................................................................................172

** Статті публікуються англійською мовою © Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва, 2015

НАУКА ТА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ І СУСПІЛЬСТВА УДК 330.341; 316.77

З. О. Попович

До питання про можливість співіснування ринкових, планових і адміністративних механізмів господарювання в економічній системі СРСР На основі аналізу робіт радянських та іноземних авторів показано, що попри запевнення радянських теоретиків щодо повної ліквідації приватної власності і ринкових відносин в СРСР така власність ніколи не зникала, і економічний механізм країни являв собою певний симбіоз планово-адміністративної системи з напівлегальним ринком ресурсів. Недосконалість планування, незбалансованість народногосподарських планів за ресурсами зумовили необхідність такого ринку, без використання можливостей якого підприємства здебільшого просто не могли виконати доведені до них плани. Однією з основних рис цього механізму було зрощення радянської бюрократії з так званими «підприємцями» із тіньового сектору радянської економіки заради задоволення корисних інтересів цих обох прошарків радянського суспільства. Докладно розкрито причини формування підприємницького прошарку у радянській промисловості – так званих «штовхачів»; показано специфіку їхніх функцій на радянських підприємствах; доведено, що саме діяльність «штовхачів» компенсувала прорахунки системи планового розподілу ресурсів за часів СРСР. Ключові слова: ринок, план, індустріалізація, «штовхач», бюрократія, фонди, підприємець, виробнича програма, бартер, приватний капітал.

Постановка проблеми. Ще з часів «перебудови» в СРСР склалася традиція розглядати «план» та «ринок» як абсолютні антиподи. При цьому дискусія між прибічниками «плану» та «ринку», як зазначають, зокрема, зарубіжні дослідники [1], велася, як правило, лише у «вузько-економічній» площині – ефективності економіки країни з точки зору критеріїв світового ринку. Аналогічний підхід практикувала і американська совєтологія, яка переймалася здебільшого абстрактними розрахунками неефективності радянської економіки у порівнянні з ідеальним ринком (див., наприклад, [2]). © З. О. Попович, 2015 ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Дискусія і сьогодні часто залишається у суто ідеологічній площині агітації за повну свободу ринку проти неефективної державної бюрократії, обходячи стороною той факт, що навіть найбільш розвинені капіталістичні країни (прихильність яких принципам вільного ринку майже ніхто не ставить під сумнів) зазвичай поєднують з ринком дуже потужну систему державного регулювання економіки. Планування економічного розвитку та активне втручання держави в економіку мало місце в більшості розвинених капіталістичних країн як у 60–70-х роках минулого століття [3], так і в останні роки.

З. О. Попович

Отже, як це, зокрема, підкреслює Самарі , «реформатори бюрократичного планування, які відкидали сталінізм без радикальної критики його політичної системи, дуже швидко дійшли до теоретизування навколо хибної альтернативи: або бюрократичне планування (та державний тоталітаризм), або раціональність ринку (та свобода)» [4, с. 3]. Багато хто навіть вважав, що ринок може посилювати самоуправління, а відтак регулювання ринку є непотрібним. Тоталітаризм, відповідно, асоціюється у такій моделі із закритістю національного ринку від світового ринку, свобода – із повною відкритістю національного ринку для світового ринку. Реальний вибір здійснюється, однак, не між автаркією та участю у світовій торгівлі, а стосується скоріше критеріїв, що визначають, яким чином національна економіка включатиметься до світового ринку. Таким чином, проблема застосування ринкових та планових механізмів господарювання повинна ставитися та розглядатися не як бінарна альтернатива, а як питання їх взаємозв’язку та розвитку форм господарювання в історичному контексті. При цьому важливими аспектами взаємодії ринкових та адміністративних механізмів господарювання є, з одного боку, бюрократизація управління як державними так і приватними суб’єктами господарювання, з іншого – функціонування механізмів зворотного зв’язку та участі громадян у прийнятті суспільно важливих економічних рішень. Вирішення цієї проблеми лежить скоріше в площині розвитку таких механізмів участі громадян в економічному управлінні, які пов’язані, зокрема, і з розвитком протестного руху. Актуальність проблеми. Досвід України та інших країн показує, що цілком можливо зберегти дуже потужну та корумповану бюрократію та одночасно досягти дуже великого рівня відкритості національної економіки (адже відкритість економіки України зараз вище, ніж економіки ЄС). Україні, яка, з одного боку, здійснює інтеграцію до світового ринку на умовах, що пропонуються лідерами світового ринку та часто є

дискримінаційними щодо неї, вдається одночасно зберігати дуже потужну бюрократичну машину, яка має очевидно паразитичний та корумпований характер. Утім вона цілком влаштовує правлячу капіталістичну олігархію, оскільки вона забезпечує для великого бізнесу ті самі умови абсолютно вільного ринку, які дозволяють йому майже повністю уникати оподаткування прибутків та виводити їх в офшори, продовжуючи при цьому розграбування ресурсів країни. Отже, для розуміння природи сучасної української бюрократії та перспектив подолання корупції здається дуже важливим дослідити її виникнення у радянські часи та можливості суспільного впливу на неї, зокрема шляхом протестних дій. Злободенність цієї історичної, здавалося б, тематики виникає і у зв’язку із започаткуванням Верховною Радою України процесу так званої «декомунізації» [5], який відбувається на тлі постійних заяв уряду про неприпустимість протестної активності та «розкачування ситуації». Водночас зарубіжні партнери все частіше заявляють про відсутність реформ у країні, замість яких, на думку автора, відбувається їх бюрократична імітація, припинити яку можливо лише через розширення механізмів участі громади у прийнятті політичних рішень, зокрема шляхом публічних протестів. Викладення основного матеріалу. Недосконалість планування розвитку народного господарства СРСР не тільки створювала суто організаційно-економічні труднощі і проблеми, а й мала негативні соціально-економічні наслідки, які підривали саму можливість розбудови соціалістичного ладу і вкрай згубно впливали на еволюцію громадської свідомості. У цьому можна переконатися, зокрема, досліджуючи питання про те, яку роль в еволюції господарського механізму, а також соціальної структури радянського суспільства відіграло утворення специфічного прошарку «штовхачів» – людей, які мандрували величезною країною, намагаючись компенсувати прорахунки в плановому розподілі ресурсів. До остан-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ДО ПИТАННЯ ПРО МОЖЛИВІСТЬ СПІВІСНУВАННЯ РИНКОВИХ І ПЛАНОВО-АДМІНІСТРАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

нього часу у вітчизняній літературі цій проблемі не приділялося належної уваги. Джералд М. Істер наводить цілу низку прикладів, як вже на початку 30-х для вирішення проблем, пов'язаних із прорахунками у плануванні, використовувалися неформальні зв'язки регіональних керівників, які виникли ще під час їхньої підпільної роботи до революції та в період громадянської війни [6]. Але в умовах, коли планові завдання часто не були забезпечені необхідними матеріалами та комплектуючими, подібні проблеми виникали практично у кожного підприємства. І для їх вирішення директори підбирали енергійних і наполегливих людей, які надсилалися на підприємства-виробники потрібних товарів з вимогою «добути за будь-яку ціну». Тут вже не йшлося про допомогу «по старій дружбі» – «штовхач» отримував від свого підприємства гроші для прямого підкупу посадових осіб, право домовлятися про відповідні поставки потрібних виробів і т. п. Фактично зусиллями «штовхачів» паралельно із «соціалістичною плановою економікою» (а точніше як її невід'ємна частина) виникла її тіньова складова зі своїми потоками товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів (фактично тіньовий ринок ресурсів) і своїми людськими взаєминами. Яка форма власності в ній переважала? З одного боку, діяльність «штовхачів» була потрібна для забезпечення роботи підприємств, які перебували у державній власності, з іншого – їхній діяльності були притаманні всі риси приватновласницького господарювання. І люди, втягнуті в цей тіньовий процес, де-факто ставали представниками іншої системи з іншими можливостями та рівнем життя, основаними на суто приватній власності. На сьогодні немає точних даних про кількість таких людей і масштаби накопиченого ними капіталу, але можна приблизно оцінити її у сотні тисяч, і вони вважали себе елітою, хоча масштаби їхньої особистої власності були незрівнянні з власністю капіталістів з країн Заходу. Зважаючи на характер планово-адміністративної системи господарства

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

за часів СРСР можна стверджувати, що діяльність «штовхачів» потребувала налагодження певних зв'язків із регіональною бюрократією. Тим самим вони надавали бюрократії багаті можливості для задоволення її приватновласницьких апетитів. Таким чином, приватний капітал в СРСР, всупереч твердженням більшості тодішніх і багатьох нинішніх економістів, ніколи повністю не зникав. Змінювалися його форми, механізми і, меншою мірою, ступінь його впливу на державну політику. Хоча в СРСР були фахівці, які намагалися дослідити його; ще в 1927 році Ю. Ларін писав: «Повністю буржуазний капітал не зникав і не припиняв своєї активності навіть у розпал військового комунізму» [7]. Всупереч поширеним уявленням основним джерелом формування та накопичення приватного капіталу в СРСР, навіть у роки нової економічної політики (НЕП), були не іноземні інвестиції (їх насправді було дуже мало) і навіть не приховані в роки воєнного комунізму приватні статки колишніх великих власників, а кошти, отримані шляхом нелегального або напівлегального перекачування грошей з державних фондів. Ларін оцінює обсяги такого капіталу в перший період НЕПу (1921–1923 рр.) в не менше як 350 млн. крб. Для порівняння зауважимо, що за оцінками, які наводить Преображенський [8], середньорічна чиста продукція всієї державної промисловості в СРСР становила в 1922–1923 роках не більше 877 млн. крб. Причому Преображенський підкреслює, що ця цифра є «якщо не точною, то в бік зменшення» [8, с. 429]1. Необхідно відзначити, що це були вже аж ніяк не роки безпросвітної розрухи, а період активного економічного зростання. Написана в 1927 році за матеріалами судових справ над непманами, книга Ларіна «Приватний капітал в СРСР» може бути свого роду підручником з розграбування державної власності. Тут описані і «відкати», і зареєстровані 1

Говорячи про надійність радянської промислової статистики тих років, можна згадати спогади Рапопорта [9].

З. О. Попович

на родичів «фірми-прокладки», у яких втридорога закуповувалася необхідна держпідприємству сировина (вкрадена у держави або придбана «прокладками» за безцінь у інших держпідприємств як списаний неліквід), і «хижацька» оренда держмайна за заниженими цінами, і отримання пільгових державних кредитів в умовах галопуючої інфляції (не кажучи про те, що значна частина кредитів взагалі не поверталася). При читанні цієї старої книги складається стійке враження, що при розграбуванні держвласності в 1990-х не було вигадано абсолютно нічого нового. Недарма книга Ларіна була перевидана в 1993 році і користувалася тоді великим успіхом [10]. Повернемося, однак, з 90-х в 20-ті. Вражають не тільки обсяги розкрадання, а й всеосяжний системний характер злодійства. Зрозуміло, що такі вражаючі успіхи приватного збагачення нової непманівської буржуазії не могли бути досягнуті без активної і систематичної участі широких верств бюрократії: «Та обставина, що вона [буржуазія] мала можливість досягти на цих шляхах досить великих, як ми побачимо, успіхів, пояснюється, зрозуміло, не в малій мірі і загальновідомим пороком нашого державного апарату. Інакше кажучи, тими бюрократичними збоченнями, наявність яких давала і іноді ще й тепер дає можливість на господарському фронті приватному ділку перетворювати держоргани в знаряддя і засоби свого збагачення» [7]. Що ж являла собою ця нова буржуазія і її, висловлюючись словами Ларіна, «агенти і співучасники в держапараті». Узагальнені на прохання Ларіна помічником прокурора Союзу РСР т. Кондурушкіним матеріали судових справ над непманами дають нам безцінний матеріал для відтворення їхнього групового портрета. Виявляється, що «в переважній більшості вони не були людьми, які вже до революції були приватними підприємцями» [7], тобто відбувався процес утворення нової буржуазії, пореволюційної. Це були люди, які перетворювалися на справжню підприємницьку буржуазію в

перші роки непу, використовуючи можливості своєї посади в державних органах. Вони збагачувались, створюючи приватні підприємства на ім'я підставних осіб, родичів і т. п. Тобто основним джерелом формування буржуазного класу в СРСР в 20-ті, як і в 90-ті роки була бюрократія. На три чверті це були інтелігенти, інтерновані в роки воєнного комунізму в держапарат, які знайшли більш широке застосування своїм знанням та підприємливості в роки непу: «З-серед осіб, які були державними службовцями, в 1921–1923 рр. організували всі ці паралельні контори і т. д., до часу суду виявилися самостійними приватними підприємцями 53%» [7]. Цьому сприяла м'якість тодішнього радянського кримінального законодавства та пенітенціарної системи стосовно господарських злочинів: «... крім усяких амністій провадяться періодично розвантаження тюрем, під час яких у в'язницях залишають тільки найбільш важливих злочинців, наприклад вбивць, а менш важливих – злодіїв – випускають» [7]. Завдяки цій специфіці (яка, до речі, збереглася і в сталінські 30-ті, коли господарські злочини стали розглядатися як набагато менш тяжкі, ніж навіть політичні), величезна більшість колишніх засуджених через кілька років після ув’язнення знову ставала приватними підприємцями або бюрократами на державній службі. Серед активних приватних підприємців переважна більшість вже мала судимість: «З теперішніх приватних великих підприємців майже нікого немає, хто б раніше не був під судом або не був висланий адміністративно у господарських справах. Серед приватних оптовиків, напівоптовіков і тим більше великих приватних фабрикантів майже не виявляється такого елемента, який не пройшов би через кримінальне клеймо в перші роки непу <...> З приватних підприємців, справи яких слухалися судом у 1924–1926 рр., перебувало на державній службі до 1921 р. 90%» [7]. Це те, що стосується легальної буржуазії. Що ж стосується другої половини злодіїв-бюрократів, які не подалися у при-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ДО ПИТАННЯ ПРО МОЖЛИВІСТЬ СПІВІСНУВАННЯ РИНКОВИХ І ПЛАНОВО-АДМІНІСТРАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ватні підприємці, то вони дивним чином, незважаючи на всілякі заборони, виявлялися знову працевлаштованими в державному апараті: «Злодії першого періоду непу, які засуджені за законом, оскільки вони не перетворилися на приватних підприємців, часто-густо поверталися знову на державну службу» [11, c. 21]. Ларін наводить масу фактів, коли особи, які тільки-но вийшли з в'язниці, одразу ж приймалися на роботу якщо не в ту ж саму, то в сусідню держустанову. Є всі підстави вважати, що подібна практика була масовою. Про це ж свідчить і статистика судових процесів над злодійкуватими держслужбовцями: «З усіх службовців, які в другий період непу, тобто в 1924–1926 рр., здійснювали господарські злочини, було вже засуджено раніше за господарські злочини приблизно 80%» [7]. Цей відсоток трохи нижче, ніж серед легальних приватників, але також вражає. Решта ж 20% припадає, очевидно, на втягнутих в корупційну діяльність нових співробітників зростаючого апарату. Цікаво, що серед корупціонерів часів непу відсоток фахівців з вищою освітою був, схоже, вище, ніж в середньому у держапараті. Лояльність радянських керівників до господарських зловживань, принаймні до тих пір, поки вони знаходяться в певних рамках і не заважають виконанню виробничої програми підприємства, була зумовлена тим, що господарські зловживання стали в 1930-х роках необхідною умовою виконання виробничої програми більшості підприємств. Адже здатність керівників радянських підприємств «викручуватися при нестачі ресурсів» [8, с. 3–33, 47–51] високо цінувалася ще в часи воєнного комунізму і знайшла ще більше визнання за часів непу. У роки перших п'ятирічок така здатність не тільки не втратила важливість, а й стала для керівників необхідною для виживання. Здавалося б, потреба в умінні «викручуватися при нестачі ресурсів» повинна була відпасти у директорів радянських підприємств. Адже той, хто працює за єдиним узгодженим і централізованим планом, повинен отримувати рівно стіль-

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

ки ресурсів для його виконання, скільки потрібно, і саме тоді, коли це потрібно. Проблема дефіциту могла б ще існувати на непланованому споживчому ринку, але не там, де всі дефіцитні ресурси вже заздалегідь планово розподілені. Насправді все було зовсім інакше. Звернемося до аналізу роботи важкої промисловості СРСР у 30-х роках, зробленого на підставі доступних тепер архівних документів Полом Грегорі в його книзі «Політична економія сталінізму» [12]. Ясно, що план потрібно було виконати будь-якою ціною – в цьому полягало основне завдання, яке ставилося перед директором будь-якого радянського підприємства. Причому в першу чергу йшлося про виробничий план або валовий план випуску продукції. За умови виконання плану «по валу» на невиконання інших показників – низьку продуктивність праці, перевитрату ресурсів тощо – зазвичай закривали очі. А невиконання плану «по валу» призводило до майже автоматичного звільнення, а часто і кримінального переслідування за «шкідництво» і «контрреволюційну діяльність» – найбільш тяжкі злочини в системі сталінської юстиції, що передбачають набагато більш суворе покарання, ніж господарські злочини. Публічні (навіть на партзборах) висловлювання сумніву щодо здійсненності плану також каралися звільненням. Наприклад, Орджонікідзе 8 січня 1934 р. показово звільнив директора Ярославського гумового комбінату Михайлова за те, що той заявив на загальнокомбінатській партійній конференції про неможливість виконання плану. Орджонікідзе тоді заявив: «План, затверджений урядом, є законом. Виступ проти затвердженого плану є порушенням партійної та радянської дисципліни. Директор підприємства, який виступає проти затвердженого плану, не може залишатися керівником підприємства» [12, с. 210]. При цьому відсутність необхідних для виконання плану ресурсів не вважалася достатнім виправданням для невиконання плану. Орджонікідзе, наприклад, не приймав у якості виправдань

З. О. Попович

заяви про брак матеріалів. Ось витяг з його промови 6 червня 1932 р.: «Скільки б ви не скаржилися, скільки б не висували вимог до машинобудування і до кого завгодно, всі ці вимоги з повним правом можуть бути повернуті назад, тому що ви металу не даєте ... Ви свої вимоги можете висунути, але ці вимоги повинні бути підкріплені тим, що ви дасте кількість металу, необхідну для роботи» [12, c. 210]. Але щоб дати цю необхідну кількість, потрібні сировина та обладнання, а отримати їх можна тільки після того, як буде видана ця необхідна кількість. Майже безвихідна ситуація, з якої радянські директори завжди находили вихід. Цікаво, що незадовільна якість сировини також не могла бути підставою для невиконання плану. Озвучувалося це цілком публічно. Ось ще одна цитата з Орджонікідзе (20 вересня 1934 р.): «Ми не будемо слухати цих людей [які твердять, що з нашою сировиною справа не піде], а ми говоримо наступне: якщо хороший директор заводу, якщо хороший технічний директор, якщо начальники цехів добрі, якщо хороші майстри, якщо вони вміють організувати справу як слід, то результати будуть» [12, c. 210]. Посилаючись на архівні документи, П. Грегорі доводить, що керівники, які скаржилися на невиконання плану поставок своїми контрагентами, зазвичай отримували відповідь, що свої проблеми вони мають вирішувати самі. І це в плановій економіці, де, здавалося б, кожна поставка повинна мати точного адресата і поставлятися вчасно. Отже, хорошим керівником вважався той керівник, який використовував неформальні канали для того, щоб забезпечити виконання виробничих завдань, і керівництво не задавало йому з цього приводу ніяких каверзних питань [12]. При цьому неформальна угода, навіть не цілком законна, загрожувала в найгіршому разі господарської статтею, а невиконання плану – навіть розстрілом за контрреволюційну діяльність. Е. А. Осокіна підкреслює, що при боротьбі ОГПУ2 з приватними торговцями і спекулянтами «заходи покарання були відносно м'якими за “сталінськими 2 Об’єднане державне політичне управління при Раді народних комісарів СРСР

мірками” 30-х років – позбавлення волі від місяця до 5 років, конфіскація майна, заборона вести торгівлю протягом п'яти років» [13, с. 55]. Складність завдання для директорів посилювалася ще й тією обставиною, що главк, якому вони були підпорядковані, піклуючись про виконання плану на рівні главку, вимагав виконання плану поставок в першу чергу для «своїх» підприємств. Що стосується інших главків і особливо інших наркоматів, то їхні замовлення виконувалися в останню чергу. Таким чином, якщо завод повинен був для виконання плану отримати сировину від підприємства з іншого відомства, то навіть наявність затвердженого плану і правильно оформленого договору не гарантували, що необхідна сировина надійде на підприємство, скажімо, не 31 грудня – тоді, коли використати його для виконання плану цього року буде вже фізично неможливо. Хоча при цьому виробничий план підприємства-контрагента буде вважатися виконаним. Неформальні зв'язки були необхідні навіть для того, щоб отримати вчасно вже заплановані до постачання підприємством-постачальником ресурси, за зрив постачання яких контрагент, здавалося б, може понести суворе покарання. Що ж стосується усіляких допоміжних ресурсів і матеріалів, які були необхідні для виробництва, але не становили значну частку в плані підприємств-контрагентів або могли взагалі окремо ними не плануватися, то «роздобути» їх без неформальних зв'язків було просто неможливо. Можливості для вирішення проблеми надавали так звані «горизонтальні угоди»: виробник машинобудівної продукції міг, наприклад, запропонувати виробникові сталі краще обладнання або суворе дотримання термінів виконання поставок в обмін на великі поставки сталі. Якщо в результаті постачання поліпшувалося, обидва виробники (і сталеплавильник, і машинобудівник) могли більше уваги приділяти випуску своєї основної продукції, що вело до скорочення завищених заявок на виробничі ресурси, формування додаткових резервних позапланових фон-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ДО ПИТАННЯ ПРО МОЖЛИВІСТЬ СПІВІСНУВАННЯ РИНКОВИХ І ПЛАНОВО-АДМІНІСТРАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

дів, які використовувалися в подальшому для інших угод і обміну на іншу потрібну продукцію. Угоди такого плану між двома наркоматами-монополістами ще можна розглядати як обопільно корисний неринковий обмін «споживчими вартостями», в якому справжня ринкова мінова вартість ще не з'являється. Що ж стосується угод безпосередньо між підприємствами, а таких була більшість, то вони змушені були конкурувати за ресурси на досить великому всесоюзному неформальному ринку фондів – з обмеженим, але все ж чималим набором незалежних постачальників і вельми великою кількістю потенційних покупців. Досить часто підприємства-одержувачі не мали фондів, які могли б бути корисними безпосередньо підприємству-постачальнику. Для отримання від постачальника необхідної продукції доводилося вибудовувати складні багатоходові схеми бартерних обмінів. Бартерні схеми різних підприємств перепліталися, створюючи ситуацію, за якої більшість фондів можна було, так чи інакше, обміняти за більш-менш сталим курсом, що залежав від їхньої дефіцитності і вартості виробництва. Формувалася класична ситуація, описана в першій главі «Капіталу» Маркса, коли кожен вид виробничих фондів протиставлявся всім іншим видам фондів для обміну, набуваючи таким чином сутність товару, що має не тільки споживчу вартість, а й мінову вартість або просто вартість. Як вказує Маркс: «Мінова вартість насамперед представляється у вигляді кількісного співвідношення, у вигляді пропорції, у якій споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду, – співвідношення, що постійно змінюється в залежності від часу і місця. Мінова вартість здається тому чимось випадковим і цілком відносним, а внутрішня, притаманна самому товару мінова вартість (valeur intrins que) представляється якимось contradictio jecto [протиріччям у визначенні]» [14, с. 44]. Це недоступне бюрократичній свідомості «протиріччя у визначенні», користуючись висловом Е. Ільєнкова [15], усувалося

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

шляхом заклинання товарних відносин і клятв у вірності справі будівництва комунізму на священних книгах політекономії соціалізму. Ні ринок, ні мінова вартість, ні товарний характер державного промислового виробництва від цих заклинань природно нікуди не зникали. Ускладнення і зростання кількості схем та обсягів обміну промислових фондів спричиняли потребу у використанні універсальних обмінних еквівалентів. Безпосереднє застосування для цих потреб безготівкових грошових коштів підприємств було ускладнено високим ступенем державного регулювання їх обігу, а також високим рівнем інфляції, особливо на початку 1930-х років. Безготівкові і особливо готівкові гроші відігравали колосальну роль у функціонуванні ринку промислових фондів у СРСР. А там, де використання грошей було утруднено, в повній відповідності з Марксом на роль обмінних еквівалентів претендували і деякі інші товари: в першу чергу гостродефіцитні й досить універсальні у застосуванні фонди. Такими в тридцяті роки стали автомобілі та споживчі товари. Що стосується автотранспорту, то найширшого розмаху махінації в цій сфері набули ще в роки непу. Як повідомляє Ларін, під гаслом ліквідації неліквідних фондів державні підприємства масово списували справні автомобілі та збували їх як такі «що не підлягають ремонту», за 5% їхньої реальної вартості, тобто «за ціною від 400 до 600 крб. за штуку, а ціна справного автомобіля зараз у нас вважається не менше 10 тисяч карбованців». Така діяльність призвела тоді до формування цілої нової галузі господарства – приватного автотранспорту: «У приватних руках в результаті “реалізації неліквідних фондів” перебуває тепер вже близько 8% всього автомобільного транспорту СРСР» [7]. У роки індустріалізації вантажний автотранспорт був формально націоналізований, але махінації з його придбанням та використанням не припинилися. Розподіл таких високоцінних і дефіцитних товарів як автомобілі планувався на найвищому рівні – спеціальною комісією

З. О. Попович

при Політбюро, яку очолював В. Молотов. План розподілу затверджувався з точністю до машини, іноді в процес втручався особисто Сталін. А ось фактична реалізація плану розподілу «чомусь» не контролювалася, комісія Молотова розпоряджалася здійсненням конкретних поставок тільки в найбільш пріоритетних випадках. Тим більше не контролювався перерозподіл автомобілів через вторинний ринок. Фактичні поставки з незрозумілих причин суттєво відрізнялися від планових, іноді в рази. На Горьківському автомобільному заводі машини зникали прямо зі складального конвеєра. Справні нові автомобілі «ламалися» і списувалися. Організації, яким в офіційному порядку не дозволялося мати автомобілі, купували і переоснащували використані автомобілі або збирали їх із запчастин. Автомобілі, призначені одним користувачам, «через помилку залізничників» потрапляли зовсім іншим людям. Таким чином, Політбюро не так забезпечувало автомобілями виробничі потреби підприємств, скільки забезпечувало найбільш пріоритетні з них високоліквідним фондом, який було легко обміняти на будь-який інший. Те, що автомобілі виконували роль обмінного еквівалента, підтверджується і тим, що, як повідомляє Сігельбаум, «автомобілі та вантажівки постійно переводили з однієї установи в іншу» [16, с. 324]. Обсяги вторинного ринку автотранспорту можна проілюструвати на прикладі Сталінграда. Так, протягом 1933 року в Сталінграді із 2000 наявних автомобілів близько 25% були списані як такі, що «не підлягають ремонту», а ще близько 10% «вкрадені». Тобто більше третини транспортних засобів зникало на «терені» неформального розподілу [12, с. 190]. Ці дані дають підстави вважати, що питома вага річного обсягу чорного ринку у загальній річній кількості наявних машин у часи індустріалізації в рази перевищувала загальну частку приватника в автопарку часів непу. Принаймні, цей факт можна вважати встановленим для такого великого індустріального центру як Сталінград, що бурхливо розвивався в

30-х роках. Немає підстав вважати, що на інших великих будовах того часу ситуація якісно відрізнялася. Що ж стосується другої категорії обмінних еквівалентів – товарів широкого вжитку, то обсяги чорного ринку тут, напевно, перевищували обсяги державної торгівлі і розподілу в рази. Велика частина того, що продавалося через державну торговельну мережу, багаторазово перепродавалася, не кажучи про значні обсяги кустарного, а часто і мануфактурного приватного виробництва. Споживчі товари могли цілком законно продаватися за гроші, що істотно полегшувало їх нелегальний обіг. Незважаючи на те, що приватна торгівля споживчими товарами в часи непу часто перевищувала державну і також була значною мірою основана на перепродажу товарів, виготовлених в держсекторі, чорний ринок часів індустріалізації, схоже, перевершив і це. Масового характеру набуло в 30-х роках створення великими промисловими підприємствами власних підсобних виробництв споживчої і, в першу чергу, сільськогосподарської продукції. Подібна практика заохочувалася на найвищому рівні. Вироблена продукція, звісно, йшла не тільки на самозабезпечення потреб працівників промислових підприємств, а й на різного роду презентаційні витрати «штовхачів»: подарунки керівникам інших підприємств та іншим «штовхачам», представникам вищих організацій, інспекторам. Невеликі партії гостродефіцитної споживчої продукції витрачалися на оплату послуг «штовхачів»-посередників, а то й безпосередньо для обміну. Ретельно досліджуючи чорний ринок часів індустріалізації, Е. А. Осокіна також дійшла висновку, що він розвивався в органічній єдності, в симбіозі з плановою розподільною економікою. «Виправляючи огріхи і заповнюючи прогалини централізованого розподілу, ринок пристосовувався до існуючої системи економічних відносин, більше того, використовував її. Ринок перетворився на невід'ємну частину соціалістичного господарства. У цьому союзі планового розподілу і ринку обидві

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ДО ПИТАННЯ ПРО МОЖЛИВІСТЬ СПІВІСНУВАННЯ РИНКОВИХ І ПЛАНОВО-АДМІНІСТРАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

сторони залежали одна від одної, впливали одна на одну і не могли існувати одна без одної» [13, с. 6]. При цьому ринок і відповідні йому буржуазні відносини та соціальні групи не були скасовані в кінці непу і не виникли знову після смерті Сталіна, вони продовжували існувати і розвиватися в 30-х роках. Про це говорить і М. І. Воєйков: «Саме в ході і внаслідок індустріалізації набували розвитку такі суто буржуазні відносини як господарський розрахунок, матеріальне стимулювання, преміальні системи, тарифікація праці, ударництво, стаханівський рух» [17, с. 211]. Як пише Е. А. Осокіна, у другій половині 1930-х років «бурхливо розвивався заборонений бартер <...> Обмін товарами і послугами ... пов'язував підприємства, колгоспи, радгоспи, установи. Метал, дерево, цемент, яких потребували колгоспи, обмінювалися на сировину і продовольство для робітників і службовців» [13, с. 222]. Судячи з того, з якою завидною регулярністю урядові та партійні органи ухвалювали грізні «анти-бартерні» постанови та роз'яснення, це явище було перманентним, масштабним, а головне – невикорінним у сталінській системі планування. Звичайно, обсяги позапланового ринкового обміну промисловими фондами у 1930-х роках оцінити складніше, ніж обсяги приватної торгівлі часів непу, і не тільки через їх нелегальний характер. За часів непу існувало ЦСУ3, НК РСІ4 та інші організації, які професійно займалися моніторингом, у тому числі чорного ринку. Застосовувалися різного роду соціологічні методики, опитування і т. д. Що стосується 1930-х, то тут доступні матеріали в основному вичерпуються матеріалами розробок ОГПУ-НКВД5. Частина бартеру між підприємствами, особливо коли йшлося про складні схеми обміну і відносно невеликі партії, успішно оформлялася через радянську торгівлю. 3

Центральне статистичне управління Народний комісаріат Робітничо-селянської інспекції 5 Об'єднане державне політичне управління при Народному комісаріаті внутрішніх справ 4

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Наприклад, як це не дивно, через так звані комісійні магазини: «Помилково думати, що комісіонки продавали тільки ширвжиток. У них існували спеціальні відділи продажу сталі, алмазів, деталей, проводів, верстатів і машинного обладнання» [13, с. 155]. Один єдиний Комісійний магазин № 23 на Красній Пресні продав Туркменській вищій сільськогосподарській школі, Черкизовській авторемонтній майстерні Метробуду та іншим організаціям 183 пуди стали і на 300 тис. крб. фрезерних, револьверних і токарних верстатів [13, с. 167]. Сума в масштабах країни невелика, близько 1%, від вартості імпортного обладнання Дніпробуду (31 млн. крб.). Але Черкизівська майстерня – не Дніпрогес, для цієї установи купівля обладнання на 300 тис. крб. була досить істотним придбанням. Але ж таких комісійних магазинів в країні були тисячі – торговий оборот обладнання, що продавалося в них, міг становити сотні мільйонів крб. Це, звичайно, дуже приблизна оцінка, але те, що через напівлегальний ринок перерозподілялася істотна частина нового обладнання, не викликає сумнівів. Це проливає світло і на незбагненне, як з точки зору радянської «політекономії соціалізму», так і ліберальної совєтології Ф. Хайєка і Л. Мізеса, питання про те, чому підприємства прагнули отримати з Держбанку якомога більші грошові суми і, по можливості, заздалегідь, задовго до того, як вони дійсно знадобляться для оплати замовлень. «Керівники підприємств всіляко шукали можливості акумулювати грошові кошти, особливо у вигляді готівки, і готові були заради цього на будь-які хитрощі, незаконне підвищення цін на свою продукцію або незаконні оборудки з-під поли і т. д.» [12, с. 271]). І далі: «Підприємства надавали один одному нелегальні кредити, а у випадках особливої нестачі готівкових коштів використовували грошові сурогати [різні векселі, розписки і т. п.]» [12, c. 271–272]. Здавалося б, навіщо так турбуватися, якщо всі поставки заздалегідь заплановані і оплата їх має суто формальний характер, рух грошових коштів, до

З. О. Попович

того ж, є так суворо регламентованим, а облік – вельми клопітким. У кожного підприємства були два окремі рахунки в Держбанку: один для роботи з безготівковими рублями, які могли використовуватися тільки в розрахунках між підприємствами, а другий – тільки для виплати заробітних плат співробітникам, гроші з якого можна було офіційно знімати готівкою. Теоретично зарплату можна було виплачувати тільки в суворо визначених єдиними тарифними сітками розмірах, а безготівкові рублі ніяк не можна було конвертувати в готівку. Проте, як показують архіви, насправді протягом усього радянського періоду виробники знаходили способи переводити безготівкові рублі в готівку. Переведення в готівку було дуже поширене, що служило надзвичайно потужним джерелом інфляції [18]. Цікаво, що в 30-х роках торгівля промисловими фондами між підприємствами здійснювалася аж ніяк не у фіксованих, заздалегідь визначених планом цінах. Підприємства систематично завищували ціни своєї продукції, виставляючи одержувачам продукції ціну, що на 50% або більше перевищувала ту, що була передбачена договором. Якщо підприємство-споживач відмовлялося платити, постачальник обіцяв врахувати це при наступних поставках. Центральні планові органи тоді фізично не мали можливості встановлювати точні фіксовані ціни на всі види продукції через занадто велику її номенклатуру і нестачу сил та засобів для організації настільки докладного обліку. У цьому сенсі сталінська економіка 30-х була навіть більш ринковою, ніж, скажімо, брежнєвська, коли Держплан вів суворий облік цін на практично всі види промислових фондів. Саме для участі в цьому 1.

Samary Catherine. Le Marche contre l’autogestion / Catherine Samary. – Paris : PubliSud/La Breche, 1988. Desai Padma. The Soviet Economy: Problems and Prospects / Padma Desai. – Basil Blackwell, Cambridge, Massachussetts, 1987. Holland Stuart. Beyond Capitalist Planning / Stuart Holland. – Oxford, 1978.

ринку підприємства прагнули отримати додаткові кошти найрізноманітнішими способами. Але основним каналом їх отримання все ж залишалися державні субсидії, кредит Держбанку, а також нелегальне комерційне кредитування підприємствами один одного. За додаткові грошові кошти постійно йшла боротьба. Радянська бюрократія заради збереження своїх керівних позицій і самого свого існування змушена була терпіти існування ринку промислових фондів6. Ринок цей був досить розвинений і посідав важливе місце в структурі радянського господарства, включаючи такі його інструменти як прямий і багатоходової бартер, комерційні кредити, довільне завищення цін, купівлю-продаж позапланових фондів безпосередньо і через комісійні магазини і т. д. Держава ж дивилася крізь пальці на його існування, задовольняючи прохання підприємств щодо зайвих виробничих фондів, субсидій та «огульно кредитуючи» підприємства «під план». Крім цього держава забезпечувала підприємства гостродефіцитними фондами, призначеними не для виробничої діяльності, а насамперед для обміну. Таким чином, огляд опублікованих досліджень і архівних документів приводить до незаперечного висновку: економічна система, що склалася в СРСР, сильно відрізнялася від того ідеального планового механізму, про який писали радянські політекономи, вона являла собою синтез ринкових і планово-адміністративних механізмів господарювання. Це не могло не вплинути на соціальну природу і класову структуру радянського суспільства, на протестні рухи, що мали місце в СРСР. Про це йтиметься у наступній публікації. 6

Більш детально це продемонстровано в [16].

Samary Catherine. Plan, Market and Democracy / Catherine Samary. – IIRE Notebooks for Study & Research, Amsterdam, 1988. Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх сим-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ДО ПИТАННЯ ПРО МОЖЛИВІСТЬ СПІВІСНУВАННЯ РИНКОВИХ І ПЛАНОВО-АДМІНІСТРАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

воліки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/ zweb2/webproc34?id=&pf3511=54670& pf35401=336722 6. Истер Дж. М. Советское государственное строительство. Система личных связей и самоиндентификация элиты в Советской России / Дж. М. Истер ; [пер. с англ. Т. Н. Саранцевой]. – М. : Российская политическая энциклопедия (РОСПЭН) ; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2010. – 255 с. – (История сталинизма). 7. Ларин Ю. Частный капитал в СССР [Электронный ресурс] / Ю. Ларин. – 1927. – Режим доступа: http://economics. kiev.ua/index.php?id=967&view=article 8. Преображенский Е. А., Новая экономика (теория и практика): 1922–1928 гг. / Е. А. Преображенский. – М. : Издательство Главархива Москвы, 2008. – 640 с. 9. Рапопорт И. Полтора года в советском главке // Архив русской революции. Т. 2 / Сост. И. В. Гессен. – М. : Современник, 1991. – 288 с. – С. 112–125. (Репринт книги «Архивъ русской революции, изданный Г. В. Гессеномъ», Берлин, 1922) 10. Антология экономической классики: Т. Мальтус, Д. Кейнс, Ю. Ларин / Сост., авт. предисл. И. А. Столяров. – Москва : Эконов, Ключ, 1993. – 475 с. 11. Ларин Ю. Выступление на Первой Всероссийской конференции фабричнозаводских комитетов 17–22 октября 1917 года. Опубликовано в газете «Новый

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

путь». Орган ЦС ФЗК Петрограда и окрестностей, № 3–4, 1 декабря 1917 г., c. 21. Грегори Пол. Политическая экономия сталинизма / Пер. с англ. И. Кузнецова, А. Макаревича. – [2-е изд.]. – М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд первого Президента России Е. Н. Ельцина, 2008. – 400 с. – (История сталинизма). Осокина Е. А. За фасадом «сталинского изобилия»: Распределение и рынок в снабжении населения в годы индустриализации. 1927–1941 / Е. А. Осокина. – М. : РОССПЭН, 1999. – 271 с. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии (пер. И. И. СкворцоваСтепанова). – Т. 1, Кн. 1 : Процесс производства капитала. – М. : Политиздат. VIII, 907 c. Ильенков Э. Об идолах и идеалах. (Тайна черного ящика: научно-фантастическая прелюдия) / Э. Ильенков. – [2 -е изд.]. – К. : «Час-Крок», 2006. – 312 c. Сигельбаум Л. Машины для товарищей: биография советского автомобиля / Л. Сигельбаум. – М. : РОССПЭН, 2009. – 430 с. СССР. Незавершенный проект / Под. общ. ред. А. В. Бузгалина, Л. Линке. – М. : ЛЕНАНД, 2012. – 528 с. Harrison M., Plan Kim B. Y. Siphoning and Corruption in the Soviet Command Economy / M.Harrison, Kim B. Y. Plan // Warwick Economic Research Papers, 2001. – 606. – P. 4. Одержано 27.03.2015

З. А. Попович

К вопросу о возможности сосуществования рыночных, плановых и административных механизмов хозяйствования в экономической системе СССР На основе анализа работ советских и зарубежных авторов показано, что несмотря на заверения советских теоретиков по поводу полной ликвидации частной собственности и рыночных отношений в СССР такая собственность никогда не исчезала, и экономический механизм страны представлял собой определенный симбиоз планово-административной системы с полулегальным рынком ресурсов. Несовершенство планирования, несбалансированность народнохозяйственных планов по ресурсам обусловили необходимость такого рынка, без использования возможностей которого предприятия в ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

З. О. Попович

большинстве своем просто не могли выполнить доведенные им планы. Одной из основных черт этого механизма было срастание советской бюрократии с так называемыми «предпринимателями» из теневого сектора советской экономики ради удовлетворения корыстных интересов этих двух прослоек советского общества. Подробно раскрыты причины формирования предпринимательской прослойки в советской промышленности – так называемых «толкачей»; показана специфика их функций на советских предприятиях; доказано, что именно деятельность «толкачей» компенсировала просчеты системы планового распределения ресурсов во времена СССР. Ключевые слова: рынок, план, индустриализация, «толкач», бюрократия, фонды, предприниматель, производственная программа, бартер, частный капитал.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

УДК 001:891

В. И. Оноприенко

Рискогенность общества знаний и мегатехнологий Предпосылки возникновения общества риска непосредственно связаны с ростом научного знания и расширением возможностей научно-технической деятельности как важнейшего фактора социальных трансформаций. Предпринята попытка оценить рискогенность формирующегося общества знаний и прежде всего его мегатехнологий, кардинально изменяющих онтологические характеристики социокультурной реальности, мировоззрения и мировосприятия человека. Ключевые слова: риски, рискогенность, безопасность, знания, общество знаний, технологии, мегатехнологии, онтологические характеристики, социокультурные риски.

Риски рассматриваются как неотъемлемые составляющие повседневной жизнедеятельности человека. Рискогенные действия индивидов обусловлены их стремлением выйти за рамки обыденной установки даже в ущерб собственной безопасности. К основным причинам, обусловливающим рискогенность повседневного бытия, относят: имманентную присущность рисков человеку; несогласие с принудительно навязываемой безопасностью и стремление сохранить право субъекта на риск; неспособность человека (как правило молодого) адекватно оценивать реальность. К новым факторам, влияющим на рискогенность общества, относят повсеместное внедрение технических средств коммуникаций, изменение системы образования и аксиологических приоритетов человеческой деятельности. Риски в повседневной деятельности современного человека стали постоянными попутчиками и сформировали особую организацию общественной жизни – рискогенное общество. Присутствие объективных, зависящих от внешних факторов причин рисков в бытии человека исключить нельзя, но все-таки главным виновником продуцирования рискогенных ситуаций является сам человек. Несомненно, склонность к риску часто обусловлена индивидуальными и © В. И. Оноприенко, 2015 ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

психологическими характеристиками индивидов, но определенная жизненная ситуация иногда диктует свой сценарий поступков, возможно, рисковый, но единственный и одинаково неизбежный как для рискофила, так и для рискофоба. Стремление к риску способствует не только «самовыражению человека» (К. Ясперс), но и дает возможность субъекту заявить о своей нестандартности, выразить протест против стереотипности и рутинности повседневного бытия, предотвратить наступивший или возможный кризис. Однообразие существования порождает у субъекта несоответствие внутренних ощущений с требованиями тех ролей и статусов, которыми он наделен в повседневной жизни, монотонность поступков часто вызывает у человека скуку и острую потребность выйти за пределы сложившегося однообразия. Риск в данном случае может восприниматься как необходимый порыв к действию. Желая обратить на себя внимание, человек предпринимает попытки заявить о себе посредством нестандартных поступков, что уже является риском, поскольку такие действия вызывают общественное неприятие и порицание, к тому же могут быть сопряжены с угрозой для жизни. Такая форма протеста против тотальности навязанных повседневностью стереотипных форм поведения переводит рискогенность действий в разряд

В. И. Оноприенко

бессознательных. Это обусловливает двойственную ситуацию, когда, с одной стороны, человек стремится к безопасности, с другой – пытается сохранить свое право на риск, выражая несогласие против интенсивно навязываемой безопасности и гарантированно безрисковой обыденности, что формирует своеобразную форму протеста, выражающуюся в упрямом несоблюдении правил техники безопасности и широком распространении экстремальных видов спорта. В повседневном бытии современного человека риски присутствуют постоянно. Неудивительно, что субъект, в силу их привычности, не замечает того, что он в процессе каждодневной деятельности стабильно подвергает себя рискам. В данном случае следует говорить об имманентном присутствии рисков в жизни субъекта, о не фиксируемом сознанием, как бы «отсутствующем» характере рисков. В современном обществе человек утрачивает способность к анализу жизненных ситуаций своей повседневности, чем увеличивает ее рискогенность. Риск предопределен выбором человека, он может просчитать степень надежности своего решения предотвратить его, что еще раз подчеркивает неразрывность риска и повседневной деятельности. Однообразие существования порождает у субъекта несоответствие внутренних ощущений с требованиями тех ролей и статусов, которыми он наделен в повседневной жизни, монотонность поступков часто вызывает у человека скуку и острую потребность выйти за пределы сложившегося однообразия. Риск в данном случае может восприниматься как необходимый порыв к действию, как результат осмысления человеком своего «бытия-в-мире» и «здесь-бытия», как переживание «расхождения» с миром (А. Камю) и существование «бытия-всебе» (Ж.-П. Сартр). Желая обратить на себя внимание, человек предпринимает попытки заявить о себе посредством нестандартных поступков, что уже является риском, поскольку такие действия вызывают общественное неприятие и

порицание, к тому же могут быть сопряжены с угрозой для жизни. Такая форма протеста против тотальности навязанных повседневностью стереотипных форм поведения переводит рискогенность действий в разряд бессознательных. Еще одна причина рисков в современном сообществе обусловлена самой безопасностью. Ж. Бодрийяр относит категорию безопасности к одной из форм социального контроля шантажирования смертью, принудительно навязываемая безопасность становится «промышленным предприятием» получающего прибыль на страхе смерти. Это обусловливает двойственную ситуацию, когда, с одной стороны, человек стремится к безопасности, с другой – пытается сохранить свое право на риск, выражая несогласие против интенсивно навязываемой безопасности и гарантированно безрисковой обыденности, что формирует своеобразную форму протеста, выражающуюся в упрямом несоблюдении правил техники безопасности и широком распространении экстремальных видов спорта. Точка зрения Г. Гегеля основывается на том, что для обретения целостной самооценки человеку необходима его победа над страхом, поскольку кто не боится рисковать, тот обладает самосознанием господина, который «властвует над бытием» и подчиняет себе того, кто не смог рискнуть, т. е. того, кто обладает сознанием раба. Рискогенность повседневной жизнедеятельности обусловлена присутствием в ней сознаваемых и неосознанных рисков. Осознанное стремление к рискам выражаются в конструировании рисковых действий с четким пониманием негативных для жизни последствий, к которым можно отнести терроризм, экстремальные виды спорта, иное неординарное поведение субъекта, подвергающее его жизнь опасности. Рискогенные ситуации вследствие неосознанной деятельности возникают как результат недостаточной осведомленности об опасных последствиях совершаемого поступка, проявляющих-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

РИСКОГЕННОСТЬ ОБЩЕСТВА ЗНАНИЙ И МЕГАТЕХНОЛОГИЙ

ся в нерациональном использовании природных ресурсов, искажении коммуникативных пространств, чрезмерном использовании компьютерных технологий, изменении системы образования, искажении аксиологических приоритетов. Природа рискогенности двойственна: риск имманентно присущ повседневной жизнедеятельности, поэтому различные рискогенные ситуации являются определенной потребностью выражения интереса человека к самому себе, в процессе которого побеждается обыденная скука, приобретаются необходимые жизненные навыки; вместе с тем риски выводят субъекта «за скобки» повседневного бытия, создают напряженность, представляют опасность для жизни, способствуют трансформации осознания действительности. В современном обществе рискогенность растет в связи новым поколением технологий. Словосочетания «новые технологии», «инновационные технологии», «высокие технологии» широко распространены. Употребление этих слов даже избыточно и не всегда осмыслено. Так бывает всегда, когда происходит ломка понятий. Нынче она связана с кардинальным переходом к новым общественным отношениям. В основе явления «новой экономики», связанного с третьей промышленной революцией, лежит переход от индустриальной экономики к экономике научных знаний, в которой главным источником стоимости является научное и программное обеспечение, а не производственные мощности (станки, оборудование и т. д.). Основная особенность программного обеспечения состоит в том, что его первоначальная стоимость очень высока, однако последующие копии стоят намного меньше. Экономия за счет воспроизводства в сочетании с взаимодополняющими отношениями между различными типами знания способствуют беспрецедентному росту уровня производительности. Цифровые технологии и новые средства коммуникации, главным образом беспроводная телефония и Интернет, подкрепляют это повышение доходов, снижая затраты

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

на воспроизводство практически до нуля и способствуя мгновенному глобальному распространению. Для обозначения этого нового этапа развития общества есть много названий. Общество знаний – одно из них. Общество знаний характеризуют как динамично развивающееся общество, качественное своеобразие которого определяется действием совокупности следующих факторов: широкое осознание роли знаний как условия успеха в любой сфере деятельности; наличие (у социальных субъектов разного уровня) постоянной потребности в новых знаниях, необходимых для решения новых задач, создания новых видов продукции и услуг; эффективное функционирование систем производства знаний и передачи знаний; взаимное стимулирование предложения знаний и спроса на знания [1–3]. Понимаемое таким образом общество знаний предполагает экономику знаний, однако не сводится к ней. Потребность в новых знаниях имеется не только в экономике, но и во всех сферах деятельности людей. Представления об обществе, основанном на знаниях, как правило вписываются в широкий социокультурный контекст. Доказательная аргументация и недостатки концепции общества знаний связаны с тем, что она выступает продолжением парадигмы рационализма и Просвещения. Общество знаний – не только возможная в будущем модель социального развития, но и то, что становится реальностью уже в наши дни. Именно поэтому необходимо уделять первостепенное внимание социальным, антропологическим, ценностным его аспектам становления. Общество знаний все более приобретает черты нового социального идеала. Весьма существенно, что с парадигмой общества знаний связывают новый тип технологий, которые кардинально меняют всю жизнь общества. Это так называемые новейшие мегатехнологии: информационные, био-, нано-, когнитивные и коррелирующие с ними социально-гуманитарные технологии.

В. И. Оноприенко

Перспектива новой технологической революции и формирования общества знаний связана с конвергентным развитием нано-, био-, инфо-, когнитивных и социогуманитарных технологий. Именно конвергентные эффекты мегатехнологий составляют суть их феномена, который обозначается как НБИКС (NBICS)-конвергенция. Общество знаний способно порождать новые риски. Рассматривая знание как предпосылку социального действия, необходимо осознавать, что и риск является его неотъемлемой характеристикой. Знание и риск – это взаимосвязанные аспекты процесса принятия решений в рамках социума. Специфика сопряженных с риском решений заключается в необходимости делать выбор из числа имеющихся возможностей при неопределенности последствий, т. е. в условиях неполного знания. Однако знание в принципе не может быть полным. К тому же риск следует рассматривать как специфическую форму социальной коммуникации, связанную со стремлением рассчитать в настоящем неизвестное будущее. Коммуникация означает расширенное воспроизводство риска, формирование среды для новых рискогенных решений [4]. Переплетение природного и социального, объективного и субъективного, прошлого, настоящего и будущего в сопряженных с риском коммуникативных процессах отличается все возрастающей сложностью. Предпосылки возникновения общества риска непосредственно связаны с ростом научного знания и расширением возможностей научно-технической деятельности как важнейшего фактора социальных трансформаций. Наука, в сущности, предопределила направление будущего развития человечества и вместе с тем выступила одним из важнейших агентов, способствующих нарастанию неопределенности будущего [5; 6]. Мегатехнологии открывают перед человеком многообразные возможности, они улучшают качество человеческой жизни, облегчают его трудовую

деятельность и позволяют по-новому организовывать досуг. Новейшие технологии расширяют возможности самореализации личности, позволяют людям преодолевать пространственные ограничения и успешно бороться с неизлечимыми ранее болезнями. Однако наряду с новыми возможностями высокие технологии таят и новые опасности. Высокие технологии, в отличие от других видов технологий, использующихся для производства вещей или оказания услуг, обладают активной культурогенной силой, т. е. способностью оказывать существенное воздействие на культуру, трансформировать ее. Трансформируя социокультурную среду, новейшие технологии влияют на мировоззрение и миропонимание современного человека, на присущую ему систему смыслов, образов мысли, ценностей, норм и идеалов, стереотипов и установок. Мегатехнологии значительно упрощают манипулирование сознанием, в связи с чем свобода человека в принятии тех или иных решений оказывается мнимой, приводят к утрате чувства реальности окружающего мира, способствуют индивидуализации общества и росту одиночества, создают угрозу существования человеческой телесности и подрывают представление о человеческой уникальности и неповторимости. Технологии не только многое дают человеку, но и заставляют людей служить им, они претендуют на роль непреходящих ценностей. Поскольку культура держится не на технике, а на семантике ценностей, технологическая практика может за короткий срок принести значительный вред, именно разрушая традиционные ценности, что мы и наблюдаем в настоящее время. Мегатехнологии не нейтральны, они отнюдь не являются панацеей от всех бед, напротив, чрезмерное увлечение ими способно лишить человека смысла его существования. Поэтому столь значимым и своевременным представляется изучение антропологического аспекта мегатехнологий общества знаний. Развитие мегатехнологий приводит к радикальным изменениям основных

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

РИСКОГЕННОСТЬ ОБЩЕСТВА ЗНАНИЙ И МЕГАТЕХНОЛОГИЙ

категорий, связанных с существованием человека (бытие, небытие, пространство, время, развитие, причинность, субъект, объект, природа, культура, добро, зло и т. д. [7]. Изменения в социальной системе характеризуются прежде всего тем, что связи между членами социума опосредуются сложной техногенной структурой информационно-коммуникационных систем, которые формируют гибрид социальной и технической реальности. Новый этап развития Интернета позволит совместить физические и виртуальные объекты между собой в единую информационную систему (гибрид физической и виртуальной реальности). Размывается понятие реальности, точнее, возникают другие, альтернативные реальности: виртуальная, дополненная, улучшенная, обогащенная реальность. Интенсивное внедрение технических средств коммуникаций ведет к утрате навыков прямого диалога между людьми, к замещению его на виртуальное. Рискогенность такой ситуации заключается в том, что человек начинает уделять внимание виртуальному настолько, что, сам того не подозревая, делает его основой для реального, чем усиливает рискогенность своего бытия. Трансформируется понимание эволюции как естественного процесса развития. Эволюция заменяется коэволюцией (эволюцией человека и природы). Причинно-следственный (каузальный) характер процессов эволюции заменяется на целевую детерминацию (телеологическую). Процессы глобализации также трансформируют социальные отношения, заменяя доминирующее ранее стремление людей к объединению на склонность к индивидуализму [8]. Одним из новых рисков является тенденция к трансформации семьи. В будущем проектируют новый тип семейных отношений, в которых доминирующим будет направление на развитие экономического сотрудничества субъектов. При расширении пространственных границ одновременно ограничивается свобода человека и повышается его уязвимость вследствие свободной прони-

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

цаемости в его повседневную жизнь современных информационных технологий. Участившиеся экономические кризисы вынуждают субъектов переезжать в страны с более высоким доходом. Это порождает еще одну проблему настоящего и изза сложности ее разрешения, определяет трудности ее разрешения в будущем. Речь идет о стремлении эмигранта сохранить собственную культурную идентичность в чужой стране, пренебрегая интересами и культурными основами принимающей страны, что вызывает обоюдное недовольство, поскольку ущемляются права как иностранцев, так и коренных жителей. Неоднозначность такой проблемы обусловливает дилеммность ситуации, состоящую из необходимости сохранения культурной идентичности и важности соблюдения норм и прав страны, дающей работу иммигрантам. Поскольку в современных условиях народам с разными иррациональными и ментальными установками сложно выработать общую культурную и поведенческую тенденции, то доминировать будут культурные установки принимающей страны, что может спровоцировать сегрегацию по экономическому и ресурсному признаку. В ближайшем будущем биологические изменения человека, вероятно, будут реализованы уже на новом уровне, с помощью прямого вмешательства в генетический код и в процессы жизнедеятельности человека. Здесь можно выделить два ключевых направления: перестройка тела человека и перестройка его разума. Конечно, механизмы перестройки во многом будут схожими – расшифровка генетического года, клеточные технологии, моделирование биохимических процессов, вживление электронных устройств, использование наномедицинских роботов и т. д. Человек из совершенного творения Бога или природы превращается в «материал» для совершенствования. Человек в данном случае рассматривается не как самодостаточная личность, а как объект совершенствования, объект дизайна. Совершенствование человека путем коррекции генома воспри-

В. И. Оноприенко

нимается вполне естественно. Такие понятия как личность, человек, сознание, дух, душа, живое и неживое, жизни, смерти и бессмертии, время и вечность не имеют общепризнанных определений. Продолжение рода из природного и социокультурного процесса превращается в конструирование новых репродуктивных форм. Семья из природной данности превращается в своеобразный конструктор, используя различные элементы которого можно создать те или иные комбинации. Пол человека – не природная данность, а социальная условность и предмет выбора. Естественное различие между мужским и женским началом, которое в течение тысячелетий направляло культурное развитие человечества и индивидуальное развитие каждого индивида, теряет доминирующее значение. Индустриализация здоровья, политизация медицины и медикализация жизни противоречат восприятию страдания и боли в христианстве как актов, ведущих к духовному очищению. Анестезия как «борьба» с болью, лечение как «борьба» с болезнью выражает культурные трансформации современности. Привычные структуры бытия человека теряют определенность. Развитие био- и нанотехнологий способствует деформации границ между естественным и искусственным, техническим и культурным, между естественной детерминацией и сознательно выбранным состоянием, живым и неживым, стирает межвидовые границы «животное-растение», «животное-человек». Развитие 1.

Краткий обзор Всемирного доклада ЮНЕСКО «К обществам знания» (2005) // Концепция «общества знания» в современной социальной теории : сб. науч. тр. / РАН. ИНИОН. Центр социал. науч.-информ. исслед. Отд. социологии и социал. психологии ; Отв. ред. Д. В. Ефременко. – М. : 2010. – С. 159–163. Осипов Г. В. Экономика и социология знания : практическое пособие / Г. В. Осипов, С. В. Степашин. – М. : Наука, 2009. – 224 с.

информационно-коммуникационных и когнитивных технологий меняет пространственно-временные характеристики бытия, «материализует» виртуальность как форму бытия сознания. Развитие информационно-коммуникационных и когнитивных технологий меняет привычные способы деятельности и коммуникации, стимулирует становление новых форм организации, характеризующихся повышенным уровнем сложности, формированием разветвленных сетевых структур, требующих особых форм управления. Параллельно происходит изменение содержания традиционных понятий: деятельность, коммуникация, организация, управление и тому подобное. Формируется современная сетевая технокультура. Конвергенция биомедицинских и информационных технологий обостряет проблемы идентичности и самоидентичности личности. Мегатехнологии не развиваются в изоляции, а активно влияют друг на друга. Подобное явление взаимоусиления технологий получило название NBICконвергенции. Благодаря NBIC-конвергенции появляется возможность качественного роста возможностей человека за счет его технологической перестройки. Развитие NBIC-технологий сильно меняет наши представления о мире, в том числе – о природе базовых понятий, таких как жизнь, человек, разум, природа. Перспектива новой технологической революции и формирования общества знаний связана с конвергентным развитием нано-, био-, инфо-, когнитивных и социогуманитарных мегатехнологий. 3.

Концепция «общества знания» в современной социальной теории : сб. науч. тр. / РАН. ИНИОН. Центр социал. науч.информ. исслед. Отд. социологии и социал. психологии ; Отв. ред. Д. В. Ефременко. – М., 2010. – 234 с. Бехманн Г. Современное общество: общество риска, информационное общество, общество знаний / Г. Бехман [Пер. с нем. А. Ю. Антоновского, Г. В. Гороховой, Д. В. Ефременко, В. В. Каганчук, С. В. Месяц]. – М : Логос, 2010. – 248 с.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

РИСКОГЕННОСТЬ ОБЩЕСТВА ЗНАНИЙ И МЕГАТЕХНОЛОГИЙ

Ефременко Д. В. Концепция общества знания и ее оборотная сторона / Д. В. Ефременко // Концепция «общества знания» в современной социальной теории : сб. науч. тр. / РАН. ИНИОН. Центр социал. науч.-информ. исслед. Отд. социологии и социал. психологии ; Отв. ред. Д. В. Ефременко. – М., 2010. – С. 66–97. Современное научно-техническое развитие и его последствия: Проблемы адаптации социальных систем / РАН. ИНИ-

ОН. Центр социал. науч.-информ. исслед. Отд. социологии и социал. психологии ; Отв. ред. Ефременко Д. В., Москалев И. Е. – М., 2013. – 242 с. (Сер. : Теория и история социологии). Глобальное будущее 2045. Конвергентные технологии (НБИКС) и трансгуманистическая эволюция / Под ред. Д. И. Дубровского. – М., 2013. – 272 с. Бауман З. Индивидуализированное общество / Зигмунт Бауман. – [пер. с англ.]. – М. : Логос, 2002. – 326 с. Получено 15.04.2015

В. І. Онопрієнко

Ризикогенність суспільства знань і мегатехнологій Передумови виникнення суспільства ризику безпосередньо пов'язані зі зростанням наукового знання і розширенням можливостей науково-технічної діяльності як найважливішого чинника соціальних трансформацій. Зроблено спробу оцінити ризикогенність суспільства знань, що формується, і насамперед його мегатехнологій, які кардинально змінюють онтологічні характеристики соціокультурної реальності, світогляду та світосприйняття людини. Ключові слова: ризики, ризикогенність, безпека, знання, суспільство знань, технології, мегатехнології, онтологічні характеристики, соціокультурні ризики.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

УДК 001.891:330.341.1

С. Г. Бублик

О возможностях применения лингвостатистических подходов к анализу государственной научно-технологической политики В статье раскрыты методические возможности лингвостатистического подхода на базе закона Ципфа для проведения анализа нормативно-правовых актов. Показано, что применение такого подхода к анализу законодательства позволяет оценить релевантность рангово-частотного распределения ключевых слов текста нормативноправового акта целям этого документа (лингвистический анализ), а также оптимальность распределения слов в тексте закону Ципфа, который определяет логикосемантическую структуру текста (статистический анализ). Тем самым подтверждена возможность применения этого метода в качестве аналитического инструмента науковедческого анализа государственной научно-технологической политики. Ключевые слова: государственная научно-технологическая политика, нормативноправовой акт, законодательство, лингвостатистический подход, закон Ципфа.

Государственная научно-технологическая политика осуществляется на основании действующей базы нормативно-правовых актов и при помощи управленческого исполнения соответствующих законодательно-правовых норм. Немаловажную роль в системе формирования и реализации государственной научно-технологической политики в Украине играет человеческий фактор [1], но качество профильных нормативно-правовых актов имеет не меньше значение. Отсутствие науки в качестве реального приоритета развития современной украинской государственности не способствует разработке качественной правовой базы для проведения эффективной государственной политики. Действующие нормативно-правовые акты не обладают системностью, в первую очередь из-за отсутствия базового, кодификационного акта, задающего основные параметры правового регулирования в рамках самостоятельной законодательной отрасли [2]. Практическая актуальность проблем правового обеспечения законодательства в сфере научно-технологической де© С. Г. Бублик, 2015

ятельности обуславливало применение преимущественно правоведческих методов к анализу нормативно-правовых актов, в том числе и учеными-науковедами. Правомерно, что законодательное обеспечение сферы научно-технологической деятельности стало актуальным направлением научных междисциплинарных исследований науковедения и правоведения и способствовало «становлению «правоведения науки» как одного из новых науковедческих направлений исследования науки, как особого социального института» [3, с. 39]. Актуальной проблемой науковедческого анализа законодательства становится применение методологических подходов, исследующих положения нормативно-правового акта не только по форме, но и по сути. А именно, методов, позволяющих исследовать соответствие нормативных положений актуальным направлениям научно-технологической деятельности и, в соответствии с проблемно-ориентированной оценкой научно-технического потенциала, выявлять отображение в них (то есть в нормативных положениISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

О ВОЗМОЖНОСТЯХ ПРИМЕНЕНИЯ ЛИНГВОСТАТИСТИЧЕСКИХ ПОДХОДОВ К АНАЛИЗУ ГОСУДАРСТВЕННОЙ НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКОЙ ПОЛИТИКИ

ях) механизмов государственного управления и регулирования в сфере науки и технологий. Необходимой задачей также является разработка науковедческих подходов к анализу базы нормативно-правовых актов, одновременно как составной части государственной научно-технологической политики, так и самостоятельного направления научных исследований. Анализ последних исследований и публикаций. Анализ государственной научно-технологической политики выступает предметом науковедческих исследований [4]. Основными методологическими подходами науковедческих исследований нормативно-правовых актов в области научно-технологической деятельности являются сравнительно-исторический анализ (источниковедение) [3], доктринальный анализ (соответствие содержания нормативного документа концептуальным, стратегическим доктринам развития науки) [5] и критический анализ содержания правовых норм [1; 6]. Перечисленные научные подходы в основном основаны на методе сравнительно-правового анализа законодательства [2; 7; 8], который определяет соответствие нормативно-правовых актов предмету правового регулирования, а не его содержательности («букву закона, а не его дух» [9, с. 144]). Для исследований текстов нормативно-правовых актов (содержательности) в сфере научнотехнологической деятельности применяются методы логико-семантического и историко-правового анализа [10], а также контент-анализа [11]. При помощи логико-семантического метода исследуют формализацию законодательного языка и соответствие слов их юридическому контексту [12]. Метод контент-анализа позволяет определить соответствие положений нормативного текста смысловому содержанию направлений государственной политики в определенной сфере деятельности [13]. Методологической основой контент-анализа при исследовании текстов является лингвостатистический подход, использующий закономерности

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

рангово-частотного распределения слов (закон Ципфа). Лингвостатистические исследования текстов с использованием программных (математических) и лексико-семантических способов проводятся в рамках отдельного научного направления – лингвостатистики [14]. Лингвостатистический подход для анализа текстов используется в интернет-пространстве (веб-технологии) и в языковедении. Лингвостатистические веб-технологии, или метод SEO оптимизации (Search Engine Optimization), используются как в качестве алгоритмов поисковых систем (Google, Yandex, Rambler), так и для рационализации текстов, составляющих контентное содержание сайтов [15]. В языковедении статистические закономерности рангово-частотного распределения слов в тексте используются для анализа особенностей авторского текста литературных произведений, составления частотных словарей и тезауруса, литературных машинных переводов [16–18]. Малоизученным остается применение лингвостатистического подхода для анализа текста нормативно-правовых актов, которое представляется перспективным с точки зрения возможностей применения веб-технологий. Целью работы является обоснование применения лингвостатистического подхода как науковедческого метода исследования государственной научно-технологической политики. Научно-технологическая политика является предметом науковедческих исследований, на что указывал еще Геннадий Михайлович Добров в своем обосновании научного направления «науковедение» «как комплексного исследования и теоретического обобщения опыта функционирования социальных систем в науке с целью обоснования научно-технической политики» [19, с. 26]. Основы государственной научно-технологической политики определяются законодательством большинства государств через систему нормативно-правовых актов, имплементация которых

С. Г. Бублик

предполагает реализацию механизмов государственной политики в сфере научно-технологической деятельности. Законодательством называется совокупность всех нормативно-правовых актов, которые действуют в государстве. В зависимости от государственного статуса субъекта государственного управления это понятие, в соответствии с толкованием Конституционного Суда Украины, употребляется в трех значениях [20]: 1) узком, как система законов, которая формируется Верховной Радой Украины как единым органом законодательной власти. В эту систему также включены международные соглашения, которые ратифицированы Верховной Радой Украины; 2) широком, как система законов и других нормативно-правовых актов, которые принимаются высшими органами власти – Верховной Радой Украины, Президентом Украины и Кабинетом Министров Украины (постановления, указы, распоряжения); 3) всеобщем, как система законов и других нормативно-правовых актов, которые принимаются не только высшими органами власти, но и центральными и местными органами исполнительной власти и самоуправления. Содержание законодательства (структура нормативно-правовых актов, системность и качество правовых норм) влияет не только на эффективность государственной научно-технологической политики, но и на состояние и тенденции развития науки и технологий в стране. Объектом науковедческих исследований является не только законодательство в сфере научно-технологической деятельности (профильное), но и общее законодательство. Это диктуется внутренней сущностью науки – междисциплинарной природой научных исследований и мультифункциональной областью применения научных результатов. Влияние состояния не только профильного, но и общего законодательства на сферу научно-технологической деятельности подтверждается тем, что:

• изменение профильных нормативно-правовых актов приводит к изменению базовых условий осуществления научно-технологической деятельности, что приводит к кардинальным изменениям структуры сферы науки и технологий; • изменение общего законодательства (налогового, кредитно-финансового законодательства, законов о государственном бюджете и др.) приводит к кардинальным и локальным изменениям структуры сферы науки и технологий; • снижение государственной приоритетности научно-технологических факторов в общем законодательстве (например, в законодательстве в сфере национальной безопасности) приводит к деградации ряда высокотехнологических отраслей промышленности – машиностроения, ракетно-космической отрасли, оборонно-промышленного комплекса. При науковедческом анализе государственной научно-технологической политики законодательство одновременно выступает как причиной, так и следствием осуществления государственного управления наукой. Отсутствие в науковедении собственной методологии исследований нормативно-правовых актов компенсировалось применением юридических, философских, политических и социологических методов анализа, которые используются для решения отдельных научных задач, связанных с механизмами формирования и реализации государственной научно-технологической политики. Применение методов исследования из других научных дисциплин является частью методологического богатства науковедения, поскольку «на основании этого науковедение вырабатывает свои собственные науковедческие факты, методы и концепции» [19, с. 26]. Лингвостатистический подход на базе закона Ципфа основан на количественной оценке информации, что позволяет использовать для аналитического исследования текста программные средства, в том числе современные вебтехнологии. В ходе многочисленных исследований было доказано, что закону

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Ципфа хорошо подчиняются количественные характеристики литературных произведений определенного жанра (частота употребления ключевых слов и выражений) и плохо – произвольные лексические отрывки, не обладающие сюжетной однородностью [21; 22]. Основные критерии целесообразности применения лингвостатистического подхода к анализу текстов, а именно, целостность, завершенность и однородность стиля, вполне согласуются с правилами

нормотворческой деятельности [23]. Это означает, что текст любого нормативноправового акта может быть исследован методиками, основанными на использовании статистических закономерностей Ципфа. Закон Ципфа отображает закономерность «ранг-частота» распределения словоформ (грамматических форм слов) в любом естественном тексте. Аналитически эта закономерность описывается в виде закона Ципфа–Мандельброта [24]:

где f (r) – частота употребления одной словоформы в тексте нормативноправового акта; r – ранг словоформы в списке ранжирования частот по убыванию;

C – постоянная величина, которая определяется через соотношение с количеством слов в тексте (N) как

Величина этой константы различается для разных групп языков: для английского и французского языков она равна 0,1; для славянских языков – 0,06–0,08. γ – показатель степени ранговочастотного распределения словоформ, который варьируется в зависимости от стиля языка текста (для нормативно-правовых актов – официальноделовой стиль) и по своему значению близок к единице. B – малая постоянная величина, отличающаяся от нуля в области высокочастотных слов (словоформ). Показатели γ и B были введены Мандельбротом для улучшения соответствия эмпирических (реальных) и теоретических данных рангово-частотного распределения слов в тексте. При B=0 аналитическая зависимость Ципфа– Мандельброта представляется как модифицированный закон Ципфа. Графически зависимость распределения частоты словоформы от ее ранга отображается кривой, близкой к гиперболе (рис.).

Верхняя кривая на графике отображает реальное распределение частоты употреблений словоформ в тексте, нижняя – представляет ее теоретическую взаимозависимость согласно закону Ципфа. Не прибегая сейчас к формальным (математическим) методам оценки соответствия рангово-частотной зависимости словоформ в тексте Концепции национальной безопасности Украины теоретическому распределению Ципфа, на основании графического представления на рис. мы уже можем подтвердить возможность использования лингвостатистического подхода к анализу текста этого нормативно-правового акта. Лингвостатистический подход позволяет выделить семантическое ядро текста, которое составляют ключевые слова и словосочетания. Относительно нормативно-правовых актов содержание такого семантического ядра представляет собой сущность государственной политики [13]. Ключевые слова, которые определяются при лингвостатистическом анализе

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

С. Г. Бублик

Рис. Рангово-частотное распределение первых 58 словоформ в тексте Концепции национальной безопасности Украины [25] текста, – это приведенные к каноническому (словарному) виду словоформы, которые совместно с другими ключевыми словосочетаниями представляют содержание текста. Ключевое словосочетание – это смысловое и грамматическое словосочетание, состоящее из одного или нескольких ключевых слов. Как правило, словосочетания состоят из имен существительных и подчиненных им прилагательных и/или имен существительных. Алгоритм выделения ключевых слов и словосочетаний нормативно-правового акта состоит в следующем. 1. Из текста нормативно-правового акта исключаются стоп-слова (т. н. «шумовые» слова): предлоги, суффиксы, причастия, междометия, цифры, частицы и другие неинформативные термины. 2. К оставшимся словам текста применяется лемматизация – процедура приведения словоформ к словарному виду. 3. В результате проведения семантического анализа составляется частотный словарь текста, в котором лемматизированные словоформы располагаются в порядке (по рангам) убывания частоты употребления [26]. 4. Осуществляется рангово-частотный анализ слов из полученного часто-

тного словаря, в результате которого все слова (лемматизированные словоформы) сводятся в две группы – высокочастотных и низкочастотных. 5. Осуществляется выбор ключевых слов и словосочетаний из высокочастотной группы слов, соответствующих тематике (направленности) нормативноправового акта. Определяется удельный вес ключевых слов относительно объема текста. Как правило, ключевые слова и ключевые словосочетания присутствуют в названии нормативно-правового акта, а также составляют семантическое ядро преамбулы закона (в случае наличия преамбулы). Анализ низкочастотных слов представляет собой отдельный предмет лингвостатистических исследований. Процедура выделения ключевых слов и словосочетаний может осуществляться тремя способами: вручную, при помощи специализированных статистических программ (например, пакета статистических программ STATISTICA) или веб-технологий. Наиболее простым способом является проведение лингвостатистической обработки текста при помощи веб-технологий, однако их использование для анализа текстов нормативно-правовых актов имеет свои преимущества и недостатки. К преимуISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ществам (достоинствам) веб-технологий относятся: – существенная экономия времени на предварительную обработку текста на русском и английском языках; – лингвостатистическая обработка текстов объемом до 15000 слов / 100000 знаков (примерно 30 страниц формата A4); – автоматическое выстраивание рангово-частотного распределения слов; – выбор бесплатных программных средств из сети Интернет. Недостатки применения веб-технологий для анализа текста нормативноправового акта являются продолжением их достоинств: – отсутствие доступных сетевых программ для лингвостатистического анализа текстов на украинском языке (на момент написания статьи только сайт [http://advego.ru/text/seo/] предлагал такую возможность, однако из-за нечеткости сопоставления словоформ с их словарным видом требовал ручного пересчета отдельных значений ранговочастотного распределения слов в тексте); – методическая нечеткость критериев выделения зоны ключевых слов и словосочетаний (корпоративная закрытость таких алгоритмов на поисковых системах в связи с их коммерческой ценностью); – применение разных сетевых программ дает разные результаты ранговочастотного распределения ключевых слов в одном и том же тексте. С учетом перечисленных недостатков применения веб-технологий целесообразно проведение лингвостатического анализа текста нормативно-правового акта с использованием комбинирования способов. Применительно к государственной научно-технологической политике анализ профильного законодательства может рассматриваться как зависимость целей научно-технологической политики от содержания нормативно-право-

вых актов. Цели политики в этом случае выступают ранговым показателем (уровнем приоритетности), а законодательство – частотой упоминания о целях (уровнем обеспечения). Результаты лингвостатистического анализа общего законодательства могут рассматриваться как распределение усилий государства в разных сферах жизнедеятельности общества для достижения целей государственной научно-технологической политики. Для адекватного определения ключевых слов, отображающих цели научно-технологической политики в нормативно-правовых актах общего законодательства, целесообразно разработать специальный тезаурус, содержащий науковедческие понятия. Выводы. Таким образом, применение лингвостатистического подхода к анализу законодательства позволяет оценить: релевантность рангово-частотного распределения ключевых слов текста нормативно-правового акта его целям (лингвистический анализ), а также оптимальность распределения слов в тексте закону Ципфа, который определяет логико-семантическую структуру текста (статистический анализ). Тем самым подтверждается возможность применения этого метода в качестве аналитического инструмента науковедческого анализа государственной научно-технологической политики. Практическая ценность лингвостатистического подхода на базе закона Ципфа для актуальных задач науковедения будет изучена по результатам дальнейших исследований нормативно-правовых актов в сфере научно-технологической деятельности. Результаты проведенных исследований лягут в основу предложений относительно законодательных изменений основного закона о научной и научно-технической деятельности в Украине, в том числе на предмет его кодификации.

Попович О. С. Науково-технологічна та інноваційна політика: основні механізми формування та реалізації : моногр. / О. С. Попович ; під ред. д-ра екон. наук,

проф. Б. А. Маліцького. – К. : Фенікс, 2005. – 226 с. Правовая политика и пути совершенствования правотворческой деятельнос-

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

С. Г. Бублик

ти в Российской Федерации : монография / Варламова Н. В., Лапаева В. В., Лукашева Е. А., Малахов В. П. и др. ; Под ред. Соколова Н. С. – М. : Изд-во РУДН, 2006. – 542 с. 3. Аллахвердян А. Г. Динамика научных кадров в советской и российской науке: сравнительно-историческое исследование / А. Г. Аллахвердян. – М. : Изд-во «Когито-Центр», 2014. – 263 с. 4. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики / Б. А. Малицький, І. О. Булкін, І. Ю. Єгоров, Л. П. Кавуненко, Г. І. Калитич, всього 8 осіб / Під ред. Б. А. Малицького. – К. : УкрІНТЕІ. – 2001. – 204 с. 5. Маліцький Б. А. Прикладне наукознавство / Б. А. Маліцький. – К. : Фенікс, 2007. – 464 с. 6. Дежина И. Г. Государственное регулирование науки в России / И. Г. Дежина / Под. ред. Н. И. Ивановой. – М. : Магистр, 2008. – 430 с. 7. Пахомова А. О. Загальна характеристика законодавства у сфері проведення науково-дослідних робіт / А. О. Пахомова // Вісник Академії адвокатури України. – 2011. – Число 2 (21). – С. 52–58. 8. Селіванов А. О. Наука і закон. Перший досвід системного аналізу законодавства у сфері науки і науково-технічної діяльності / А. О. Селіванов. – К. : ЛОГОС, 2002. – 263 c. 9. Ткачук А. Законодавча техніка : навч. посібник / Анатолій Ткачук. – К. : ІКЦ «Легальний статус», 2011. – 268 с. 10. Мосьондз С. О. Адміністративно-правові засади державної політики у сфері науки в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністр. право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Мосьондз Сергій Олександрович ; Відкр. міжнар. ун-т розв. людини «Україна». – К., 2012. – 37 с. 11. Теоретичні та методологічні проблеми розробки і реалізації управлінських стратегій : монографія / За заг. ред. В. М. Князева. – К. : НАДХ, 2008. – 240 с. 12. Юркевич О. М. Нульові поняття у чинному законодавстві України: логікосемантичний аналіз / О. М. Юркевич,

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

Н. Ю. Філатова // Вісник Харківського Національного університету внутрішніх справ. – 2009. – Вип. 45. – С. 14–22. Лузан В. С. Контент-анализ основных нормативных правовых документов, обеспечивающих реализацию государственной культурной политики (федеральный и региональный аспекты) / В. С. Лузан // Журнал Сибирского федерального университета. Сер. 4. Гуманитарные науки. – 2011. – № 3. – С. 342–362. Лінгвостатистика (курс лекцій) / Укл.: П. Д. Варбанець, Н. А. Якімова. – Одеса, Одеський Нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. – 2013. – 49 с. Энциклопедия SEO: Поисковая оптимизация от «А до Я» [Интернет-ресурс]. Режим доступа: http://www.seobuilding.ru. Бук С. Слов'янський досвід укладання частотних словників мови письменника / С. Бук // Проблеми слов'янознавства. – 2011. – Вип. 60. – С. 217–224. Волошиновська І. А. Стильова, тематична й авторська атрибуція наукових і художніх текстів (на матеріалі англійської, німецької та української мов) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук : спец. 10.02.15 «Загальне мовознавство» / Волошиновська Ірина Анатоліївна; Нац. педагог. ун-тет ім. М. П. Драгоманова. – К., 2013. – 21 с. Ягунова Е. В. Эксперимент и вычисления в анализе ключевых слов художественного текста / Е. В. Ягунова // Сборник научных трудов кафедры иностранных языков и философии ПНЦ УрО РАН. Философия языка. Лингвистика. Лингводидактика. – Пермь, 2010. – Вып. 1. – С. 85–91. Добров Г. М. Наука о науке: начала науковедения / Г. М. Добров. – [3-е изд. доп. и перераб.] – К. : Наук. думка, 1989. – 304 с. Сущенко В. Тлумачення терміна «законодавство» Конституційним Судом України / Володимир Сущенко, Олена Царенко // Юридичний журнал. – 2003. – № 5. – С. 128–130. Ягунова Е. В. Динамические частотные характеристики как основа для структурного описания разнородных лингвистических объектов / Е. В. Ягунова,

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Д. В. Ландэ // Труды 14-й Всероссийской научной конференции. Электронные библиотеки: перспективные методы и технологии, электронные коллекции. – RCDL-2012, Переславль-Залесский, Россия, 15–18 октября 2012 г. – С. 196–205. 22. Фирстов В. Е. Из истории стенографии и интерпретации закона ЦипфаМандельброта / В. Е. Фирстов, Р. А. Иванов // Ярославский педагогический вестник. – 2013. – № 4, Том III (Естественные науки). – С. 7–13. 23. Постанова Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 року № 870 «Про затвердження Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України» (Зі змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 1212 (1212-2009-п ) від 18.11.2009) // Офіційний вісник України від 23.09.2005. – 2005 р., № 36, стор. 45, ст. 2200. 24. Арапов М. В. О смысле ранговых распределений / М. В. Арапов, Е. Н. Ефимова, Ю. А. Шрейдер // Научно-техническая

информация. – Сер. 2. – 1975. – № 1. – С. 9–20; Дунаев В. О ранговых распределениях в классификации / Вадим Дунаев // Научно-техническая информация. Сер. 2. –1984 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://dunaevv1.narod. ru/other/classrunk.htm; Орлов Ю. К. Динамика ранговых распределений и проблемы статистики редких событий / Ю. К. Орлов ; в кн. : Математическое описание ценозов и закономерности технетики. Вып. 1 и вып. 2. «Ценологические исследования» ; Ред. и сост. Б. И. Кудрин. – Абакан : Центр системных исследований, 1996. – С. 79–93. 25. Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 10. – Ст. 85. 26. Бук С. Частотний словник офіційноділового стилю: принципи укладання та статистичні характеристики лексики / Соломія Бук // Лінгвістичні студії. – Вип. 14. – 2006. – С. 184–188. Получено 16.05.2015

С. Г. Бублик

Про можливості застосування лінгвостатистичних підходів до аналізу державної науково-технологічної політики У статті розкрито методичні можливості лінгвостатистичного підходу на базі закону Ципфа для проведення аналізу нормативно-правових актів. Показано, що застосування такого підходу до аналізу законодавства дозволяє оцінити релевантність рангово-частотного розподілу ключових слів тексту нормативно-правового акту цілям цього документа (лінгвістичний аналіз), а також оптимальність розподілу слів у тексті закону Ципфа, який визначає логіко-семантичну структуру тексту (статистичний аналіз). Тим самим підтверджено можливість застосування цього методу як аналітичного інструменту наукознавчого аналізу державної науково-технологічної політики. Ключові слова: державна науково-технологічна політика, нормативно-правовий акт, законодавство, лінгвостатистичний підхід, закон Ципфа.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ НАУКОВОТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УДК 001.89:331.524

О. С. Попович, О. П. Костриця

Зміна структури кадрової складової наукового потенціалу України протягом 1995–2013 років Зміни чисельності та галузевої структури кадрової складової наукового потенціалу України проаналізовано на базі даних державної статистики України. Продемонстровано, що поряд із безпрецедентним (більш ніж учетверо) скороченням загальної кількості науковців відбулися значні зміни галузевої структури кадрового потенціалу. Найбільших втрат зазнали технічні науки, водночас як істотно збільшилась кількість вчених-суспільствознавців та гуманітаріїв. Аналіз структури кадрової складової української науки показує поступове послаблення її орієнтації на забезпечення інноваційного розвитку національної економіки. Ключові слова: кадровий потенціал, наукова установа, дослідник, галузь науки, доктор наук, кандидат наук.

Постановка проблеми. Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва постійно відстежує динаміку наукових кадрів в Україні як ключової складової наукового потенціалу країни і періодично публікує відповідні узагальнення [1–7]. Зокрема було продемонстровано, що кадровий потенціал української науки різко зменшився початку 1990-х років [1; 2], хоча у громадськості складалося враження, що це тимчасове явище, зумовлене труднощами перехідного періоду. Проте нетипова для нинішнього світу тенденція до його зменшення спостерігалась і на початку ХХІ століття [3–7]. Автори згаданих робіт намагалися звернути на це увагу громадськості та представників державної влади і доводили необхідність рішучих заходів для припинення згортання вітчизняної науки, але крім загальних декларацій ніяких відчутних змін у політиці держави щодо науки не відбулося. © О. С. Попович, О. П. Костриця, 2015

Метою дослідження є аналіз динаміки кадрового потенціалу вітчизняної науки з урахуванням останніх років та більш детальне вивчення змін у галузевій структурі висококваліфікованих наукових кадрів. Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю виявлення реальних можливостей наукового забезпечення розвитку економіки, без якого неможливе переведення її на рейки інноваційного поступу. Зрозуміло, що ключове значення для здійснення такого забезпечення має наявність життєздатного кадрового потенціалу науки. Зміст дослідження. Як видно з рис. 1, темпи падіння чисельності працівників основної діяльності наукових установ України протягом 2001–2005 років дещо зменшилися порівняно з попередніми роками, але у подальшому знову почали наростати, особливо після 2010 року. Якщо за перше десятиліття незалежності України кадровий потенціал її науки зменшився у 2,4 раза, то протягом 1990–2014 років ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ЗМІНА СТРУКТУРИ КАДРОВОЇ СКЛАДОВОЇ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ПРОТЯГОМ 1995–2013 РОКІВ

чисельність працівників основної діяльності в наукових установах зменшилась у 4,1 раза, а працівників, що безпосередньо займаються дослідженнями, – у 4,25 раза.

Такі «рекордні» показники невпинного згортання науки не спостерігаються не тільки в жодній країні Європи, а й у решті країн світу.

Рис. 1. Динаміка зміни чисельності працівників основної діяльності наукових установ України та фахівців, зайнятих науковою й науково-технічною діяльністю Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

Продемонстрована на рис. 1 динаміка кадрового потенціалу української науки супроводжувалась його важливими структурними змінами.

Подальший аналіз охоплює період 2000–2013 рр.2 2

Саме цей період у вітчизняній статистиці представлений більш повно.

Рис. 2. Зміна чисельності працівників основної діяльності в наукових установах України Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

О. С. Попович, О. П. Костриця

На рис. 2. представлено динаміку чисельності працівників основної діяльності наукових установ України протягом аналізованого періоду. Як видно, в саме цей період зменшувалась кількість працівників основної діяльності у всіх галузях, крім природничих та суспільних наук. Особливо значне зменшення працівників основної діяльності відбулося в установах, що належать до технічних наук, тобто саме тих, які завжди були найбільш пов’язані з проблемами і потребами виробничих підприємств. Звичайно, це значною мірою було зумовлено важким станом економіки, зміною її структури, в результаті чого зменшувався

попит на наукові дослідження і розробки з боку виробництва. Коли таке трапляється в розвинених країнах, держава намагається компенсувати падіння, виділяючи додаткові кошти на дослідження і розробки, щоб підтримати науку. В Україні ж фінансово-економічні відомства, навпаки, бачили в науці найбільш безболісний напрям економії бюджетних коштів. Аналогічною також є динаміка чисельності дослідників, представлена на рис. 3. Більш наочно структурні зміни у кадровому забезпеченні вітчизняної науки демонструє рис. 4.

Рис. 3. Зміна чисельності дослідників у наукових установах України Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

Рис. 4. Зміна частки працівників основної діяльності наукових установ України за галузями наук, % Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ЗМІНА СТРУКТУРИ КАДРОВОЇ СКЛАДОВОЇ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ПРОТЯГОМ 1995–2013 РОКІВ

Незважаючи на дуже незначні зміни абсолютних значень чисельності дослідників1 у природничих науках за аналізований період (рис. 3), їх частка зросла з 24,39% у 2000 р. до 36,25% у 2013 р. (у 1995 році вона складала лише 18,8%). Це відбулося насамперед внаслідок значного скорочення частки дослідників у технічних науках – з 65,2% у 2000 р. до 49,5% у 2013 р. (у 1995 р. – 73,1%). Більш ніж удвічі зросла частка гуманітарних наук – з 1,2% до 2,7% загаль1 Маються на увазі фахівці, зайняті виконанням наукових досліджень.

ної чисельності працівників основної діяльності (при зростанні чисельності працівників на 29,6%); істотно збільшилась також для частка суспільних наук – з 3,3% до5,4 % (при зростанні абсолютної чисельності працюючих лише на 8%). Але в структурі наукового потенціалу України кадри суспільствознавців та і зараз складають лише 8,12%. Подібні тенденції простежуються і в динаміці чисельності дослідників На рис. 5 представлено зміну їх абсолютної чисельності за досліджуваний період, а на рис. 6 – структурну зміну за галузями.

Рис. 5. Галузева динаміка чисельності виконавців наукових та науково-технічних робіт в Україні Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

Рис. 6. Зміна чисельності дослідників за галузями науки, % Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

О. С. Попович, О. П. Костриця

При цьому частка дослідників у галузі природничих наук зросла з 26,7% у 2000 році до 39,6% у 2013 р. (19,2% у 1995 р.), а в галузі технічних наук – зменшилась з 58,5% до 42% (73,1% у 1995 р.). Спостерігаються кардинальні зміни чисельності дослідників у гуманітарних та соціальних науках: частка

перших зросла з 1,3% у 2000 р. до 3,2% у 2013 р. (0,08% у 1995 р.), а останніх – з 4,4% до 7,1% (2% у 1995 р.). Простежимо, як змінилася за досліджуваний період чисельність і структура наукових кадрів вищої кваліфікації. На рис. 7 представлено зміну чисельності докторів наук.

Рис. 7. Динаміка чисельності докторів наук в Україні (доктори в економіці) та їх чисельності в установах науки Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

Як бачимо, доктори наук є найбільш інерційною складовою кадрового потенціалу, зосередженого в наукових установах України.

Далі розглянемо динаміку зміни загальної чисельності докторів наук в розрізі основних галузей науки (рис. 8).

Рис. 8. Динаміка зміни загальної чисельності докторів наук (доктори в економіці) в розрізі основних галузей науки Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ЗМІНА СТРУКТУРИ КАДРОВОЇ СКЛАДОВОЇ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ПРОТЯГОМ 1995–2013 РОКІВ

Як бачимо, зростання загальної чисельності докторів наук спостерігається у всіх галузях науки: найбільше – в суспільних та гуманітарних науках, найменше – в технічних. Проте більша частина тих, хто захищав дисертації, не залишалася працювати в наукових установах. Якщо загальна чисельність докторів наук в Україні (доктори в економіці) зросла протягом 1995–2013 років на 68,9%, їх чисельність у наукових установах за 18 років зросла лише на 10,6%. Як видно з рис. 8, найбільше зросла кількість докторів-суспільствознавців (більш, ніж утричі) та гуманітаріїв (у 2,7 рази), причому у 2013 році їх сумарна чисельність перевищила чисельність докторів технічних наук.

Ще більш тривожна ситуація (з точки зору розвитку науки) склалася із кандидатами наук. Як видно з рис. 9, їх загальна чисельність в Україні зросла протягом 1995–2013 років на 32503 чол., тобто більш ніж у півтора рази. Водночас у наукових установах чисельність кандидатів наук, навпаки, зменшилась за цей період на 6967 чол., тобто майже на 44%. Це не може не викликати занепокоєння, оскільки кандидати наук є найбільш активною і динамічною складовою кадрового потенціалу вітчизняної науки, яка, судячи з цих даних, здебільшого не залишається в науці після захисту дисертацій, шукаючи роботу з більш пристойною оплатою праці.

100000

90113

90000 80000 70000 60000

57610

50000 40000 30000

22860

15893

20000 10000 0

̏ ̶̡̨̨̖̦̥̞̞

̏ ̶̦̱̞̌

Рис. 9. Динаміка загальної чисельності кандидатів наук в Україні (в економіці) та їх чисельність в установах науки Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

При цьому, як видно з рис. 10, досить істотно змінився розподіл кандидатів наук за установами різних галузей науки. Якщо в 1995 році 39% кандидатів наук працювали в технічних науках, то в 2013 році їх частка знизилась до 20%, натомість збільшилась частка природничих наук – від 43% до 55%, гуманітарних – від 2% до 5%, суспільних – від 6% до 10%. Практично ті ж самі тенденції спостерігаються і в розподілі докторів наук (рис. 11). Протягом 1995–2013 років ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

тут також зросла частка природничих наук – від 56,2% до 61,6%, зменшилась частка технічних наук – від 26% до 16,7%, а також зросла частка суспільних наук – від 5% до 10,8%. Не відповідають загальній тенденції гуманітарні науки: якщо частка зайнятих в них кандидатів наук зросла, то зайнятість в них докторів скоротилась і в відносних, і в абсолютних показниках (з 209 у 1995 році, до 191 у 2013), що є свідченням певного неблагополуччя у розвитку цієї галузі науки.

О. С. Попович, О. П. Костриця

Висновки. Аналіз змін галузевої структури наукових кадрів України свідчить, що попри численні застереження фахівців (див. [1–6] та ін.) ніяких істотних змін у політиці української держави щодо підтримки науки не відбувається: через недостатнє фінансування продовжується деградація наукового потенціалу технічних наук, чим підривається сама можливість виведення вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку (хоча інші варіанти її зростання до рівня, здатного забезпечити обороноздатність держави і достойний рівень життя народу, у нинішньому світі практично відсутні). Хоча загальне зростання кадрового потенціалу суспільних та гуманітарних наук можна відзначити як явище позитивне, самі

по собі вони не можуть компенсувати вкрай тривожну ситуацію, яка складається з технічними науками і, певною мірою, з природничими. Наведені дані підтверджують, що професія науковця втрачає свою привабливість, в результаті чого висококваліфіковані фахівці залишають наукові установи і обирають більш високооплачувані сфери діяльності (якщо в 1995 році в наукових установах працювала майже половина докторів і кандидатів наук, то у 2013 – менше третини докторів і менш ніж п’ята частина кандидатів). Це прямий наслідок того, що дотримання положень щодо оплати праці науковців, зафіксованих у статті 23 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», фактично ніким не контролюється.

100000

90113

90000 80000 70000 60000

57610

50000 40000 30000

22860

15893

20000 10000 0

̏ ̶̡̨̨̖̦̥̞̞

̏ ̶̦̱̞̌

Рис. 10. Зміна розподілу кандидатів наук за установами різних галузей науки, % Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

Рис. 11. Зміна розподілу докторів наук за науковими установами галузей науки, % Джерело: побудовано авторами за даними Держкомстату України

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ЗМІНА СТРУКТУРИ КАДРОВОЇ СКЛАДОВОЇ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ПРОТЯГОМ 1995–2013 РОКІВ

Маліцький Б. А. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики / Б. А. Маліцький, І. О. Булкін, І. Ю. Єгоров, Л. П. Кавуненко, Г. І. Калитич, Р. П. Коміренко, О. С. Попович, В. П. Соловйов / За ред Б. А. Маліцького. – К. :УкрІНТЕІ, 2001. – 204 с. Єгоров І. Ю. Наука в Україні - стан та проблеми розвитку : дискус. ст. / І. Ю. Єгоров, А. І. Войтович ; Центр дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАНУ. – К., 2004. – 23 c. Дикусар А. И. Сравнение динамики составляющих кадрового потенциала науки Украины, Беларуси и Молдовы в конце ХХ – начале ХХІ ст. / А. И. Дикусар, А. С. Попович, В. И. Прокошин, В. К. Щербин // Наука та наукознавство. – 2005. – № 4. – С. 8–17.

Попович О. С. Основні тенденції в динаміці кадрового потенціалу української науки останнього десятиріччя / О. С. Попович, Т. М. Червінська // Наука та наукознавство. – 2008. – № 3. – С. 53–66. Булкін І. О. Динаміка основних показників науково-технічної та інноваційної сфери України за 2008–2012 роки : довідкові матеріали / І. О. Булкін., В. М. Головатюк., В. Ю. Грига., В. О. Чехун. – Київ : Фенікс, 2013. – 64 с. Маліцький Б. А. Науково-технологічний потенціал України: сучасний стан та перспективи розвитку / Б. А. Маліцький // Наука та наукознавство. – 2005. – № 3. – С. 4–19. Попович О. С. Структурні зміни кадрової складової наукового потенціалу України (1995–2009) / О. С. Попович // Наука та наукознавство. – 2011. – № 1(71). – С. 26–33. Одержано 03.06.2015

А. С. Попович, Е. П. Кострица

Изменение структуры кадровой составляющей научного потенциала Украины на протяжении 1995–2013 годов Изменения численности и отраслевой структуры кадровой составляющей научного потенциала Украины проанализированы на базе данных государственной статистики Украины. Продемонстрировано, что наряду с беспрецедентным (более чем в четыре раза) сокращением общего количества ученых произошли значительные изменения отраслевой структуры кадрового потенциала. Наибольшие потери понесли технические науки, в то же время существенно увеличилась численность ученых-обществоведов и гуманитариев. Анализ структуры кадровой составляющей украинской науки показывает постепенное ослабление ее ориентации на обеспечение инновационного развития экономики. Ключевые слова: кадровый потенциал, научное учреждение, исследователь, отрасль науки, доктор наук, кандидат наук.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

УДК 378:165

О. В. Живага

Соціальні ефекти і ризики біотехнологічної революції Досліджено історію появи і розповсюдження генно-модифікованих організмів (ГМО) у світі, дискусію стосовно соціальних ефектів та ризиків використання нових біотехнологій, особливості нормативно-правових документів щодо ГМО в різних регіонах світу і зокрема в ЄС, підходів до оцінювання ризиків ГМО. Наведено дані, що відображають ситуацію з використанням ГМО в Україні і світі, на підставі яких зроблено висновок про відсутність в Україні належного контролю за ГМ продукцією і відповідної науково-дослідницької бази для вивчення впливу ГМО або їхніх компонентів на життя та здоров'я людини й екосистеми. Проведено аналіз законотворчої діяльності в Україні в цій сфері; надано рекомендації щодо розширення законодавчої бази через ухвалення низки спеціальних законів, запровадження системи жорсткого контролю за використанням ГМ продукції. Ключові слова: генно-модифіковані організми генно-модифікована продукція, генна інженерія, біобезпека, біотехнологія, біорізноманіття.

Глобалізація не тільки розширює можливості прогресу, а й поглиблює і створює нові загрози безпеці людини – збільшує масштаби і темпи маргіналізації. Національна безпека поряд із такими складовими, як економічна безпека, обороноздатність країни, захист від техногенних та екологічних катастроф, також включає соціальну безпеку. Безпека людини стає найважливішим аспектом якості життя. Утім сучасні тенденції розвитку різко підвищують ризики та загрози безпеці людини і розширюють масштаби їхніх можливих наслідків. Відповідно ускладнюється завдання забезпечення безпеки людини. Стає актуальною проблема виявлення та попередження ризиків і загроз. Зокрема, розвиток і впровадження нових біотехнологій пов'язані не тільки з вигодою, а й з ризиком для навколишнього середовища і здоров'я людини. В інтересах отримання комерційної вигоди транснаціональні компанії, які контролюють ринок нових біотехнологій, сприяють їх прискореному впровадженню без достатнього врахування наслідків. Розроблення проблем біобезпеки та вжиття відповідних заходів захисту © О. В. Живага, 2015

в інтересах людей значно відстають від темпів і масштабів впровадження нових біотехнологій [1]. Нові форми маніпуляцій, що загрожують життю людей, виникли на основі генної інженерії, яка швидко розвивається. Опанування сучасних біологічних і медичних технологій стало можливим через пізнання біохімічної структури носія спадкової інформації – ДНК, її декодування та опрацювання методів її модифікації із застосуванням технік біоінженерії. Ці відкриття дали змогу здійснювати біотехнологічні процеси спершу на окремо взятих клітинах, а потім на рівні тканин і органів. Генна інженерія створює також технології, що є далекосяжними з погляду негативних наслідків, такі як клонування, технологія отримання стовбурових клітин ембріона людини, штучне запліднення, програмування людини з визначеними характеристиками, зі здібностями лише для вузької спеціалізації. Надзвичайно небезпечною є генна терапія статевих клітин, бо вона пов’язана зі зміною геному в ряді поколінь, що може викликати непередбачені нові мутації і порушення рівноваги між людським суспільством і довкіллям [2]. ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

СОЦІАЛЬНІ ЕФЕКТИ І РИЗИКИ БІОТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Унаслідок генної інженерії нові мікроорганізми можуть набути незвичної патогенності або резистентності до певних лікарських речовин. Нині вкрай важко боротися з локальними вогнищами віспи, холери, чуми. Проблема посилюється в країнах з нерозвиненою демократією, недостатнім рівнем освіти та монополізацією засобів масової інформації. Крім того, прискорення ритму життя призводить до впровадження технологій з непередбачуваними наслідками. Біобезпека – новий, але вже визнаний на міжнародному рівні термін, що позначає проблеми, пов'язані з використанням досягнень сучасної біотехнології, передусім генної інженерії і генетично модифікованих організмів. Основним документом, що стосується питання біобезпеки, є "Картахенський протокол з біобезпеки", прийнятий у 2000 р. у Монреалі (Канада) [3]. Головним принципом протоколу є принцип застереження: держава, не порушуючи вимог Всесвітньої торговельної організації (ВТО), може відмовитися від ввезення на її територію генетично модифікованих організмів (ГМО), якщо вважає, що такі організми спричинять небезпеку. Зараз у суспільстві ведуться дискусії з приводу потенційного ризику широкого використання ГМО для здоров'я людини і довкілля. Генетично модифікований організм, живий змінений організм – це будь-який організм, у якому генетичний матеріал було змінено за допомогою штучних прийомів переносу генів, які не відбуваються в природних умовах [4]. Наприклад, помідор із вбудованим геном морозостійкості риби північних морів або мікроорганізми з геном мушки дрозофіли, геном кролика, геном людини і т. ін. Продукція, що містить ГМО, почала з'являтися у продажу в різних країнах світу з середини 90-х років минулого століття. Дослідження ГМО викликало спочатку великий ентузіазм у вчених, які вважали, що нова ера біотехнології забезпечить перемогу над спадковими хворобами, а впровадження трансгенних рослин і тварин підвищить ефективність

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

сільського господарства, врожайність культур, що, у свою чергу, вирішить проблему голоду у світі. Але на відміну від США, де такі товари частіше всього не маркувалася, а, отже, безперешкодно потрапляли й до багатьох інших країн, включаючи країни колишнього СРСР, у Західній та Північній Європі одразу ж дуже прискіпливо поставилися до цієї продукції. Невдовзі виникли побоювання, що трансгенні організми, які були створені в лабораторних умовах без урахування їхніх ймовірних екологічних характеристик і не пройшли тривалу еволюцію з природними організмами, можуть вивільнитися і почати необмежено розмножуватися. Це може привести до таких наслідків: порушення екологічної рівноваги; накопичення гербіцидів у стійких до них сортах ГМ рослин; зменшення біорізноманіття; активація досі невідомих патогенних мікроорганізмів; виникнення і поширення досі невідомих хвороб тварин, рослин (наприклад, вірус атипової пневомонії в Китаї, пташиний грип в Азії, коров'ячий сказ в Європі та ін.); хаотичне перенесення "чужорідних" генів у біосферу; негативна дія на здоров’я людини генів стійкості до антибіотиків; віддалений канцерогенний та мутагенний ефекти тощо. Російський вчений І. В. Єрмакова в результаті своїх досліджень дійшла висновку, що масштабне розповсюдження ГМО приводить до розвитку безпліддя, до спалаху онкологічних захворювань, до появи генетичних виродків, до алергічних реакцій, до зростання смертності серед людей і тварин, до різкого скорочення біорізноманіття і погіршення стану навколишнього середовища [5]. Крім того у вересні 2012 р. у журналі Food & Chemical Toxicology вийшла стаття вченого Жиля-Еріка Сераліні, в якій було проаналізовано результати досліджень вченого і його колег з Каєнського університету (Франція). Вони з'ясовували, як впливає на мишей харчування ГМ кукурудзою NK603 і вплив гербіциду Roundup протягом тривалого часу. За результатами досліджень у мишей розвивалося в три

О. В. Живага

рази більше пухлин, ніж у тварин з контрольної групи, пошкодження внутрішніх органів і передчасна смерть [6]. Проте через рік редактор цього наукового журналу Уоллес Хейс вирішив анулювати публікацію, бо в журнал надійшло багато критичних відгуків: вчені вказували на вади в методиці експерименту. Ще у липні 1974 р. декілька видатних учених – лауреатів Нобелівської премії звернулися до наукової громадськості з пропозицією накласти мораторій на дослідження рекомбінантних ДНК. У лютому 1975 р. у Каліфорнії на Асиломарській конференції зібралося 140 вчених з різних країн, що працюють в галузі генної інженерії. Вони дійшли висновку, що нові організми в природних умовах нежиттєздатні і їх безконтрольне поширення малоймовірне. Тому вирішили перервати мораторій і продовжити дослідження з дотриманням спеціально розроблених правил. У 80-х роках почалося вирощування життєздатних трансгенних організмів з комерційною метою. Багато вчених переконані в тому, що ГМО не несуть значну загрозу для людини та навколишнього середовища, оскільки наразі відсутні: 1) наукові повідомлення про те, що окремі гени або фрагменти ДНК їжі вбудовуються в генетичний матеріал клітин людини (або ссавців взагалі), 2) зареєстровані випадки захворювань, отруєнь або інших прямих впливів на здоров'я людини. Це може означати, що, по-перше, існуючі ГМО не спричиняють негативний, принаймні короткостроковий, вплив на людський організм, по-друге, наразі не існує специфічних ознак та методів визначення шкідливої дії ГМО на здоров’я. Тобто вплив ГМО сприймається як прояв традиційних захворювань або дія звичайних зовнішніх факторів. Утім вплив ГМ продукції може виявлятися у вигляді алергійних реакцій, отруєнь та змін метаболізму. Практично нічого не відомо про довгострокові наслідки такого споживання. Тривалі випробування перед впровадженням ГМ продукції на ринок практично не проводяться.

Слід також сказати про ще одну небезпеку, пов’язану з використанням ГМО: існує ймовірність того, що генофонд культур, які визначають продовольчий потенціал усього населення Землі, може бути зосереджений в руках декількох компаній. За словами В. Закревського, який досліджує зміну генофонду рослин, компанія «Монсанто» володіє сьогодні 94% генофонду усіх ГМ рослин, які вирощуються у світі, і разом з декількома іншими транснаціональними компаніями контролює 80% ринку пестицидів, у тому числі 90% виробництва та продажу гербіциду «Раундап» [7, с. 73]. Варто сказати, що застосування біотехнологій не обмежується інтересами охорони здоров’я, сільського господарства і фармацевтичної промисловості. Досягнення генної інженерії та інших біотехнологій використовуються і для вдосконалення біологічної зброї, що може призвести до нової гонки цього виду озброєнь. У травні 1986 р. Міністерство оборони США у доповіді комітету Палати представників Конгресу США підтвердило, що завдяки методам генної інженерії бактеріологічна війна стає ефективним варіантом бойових дій. Особливо небезпечними в ході бактеріологічної війни можуть стати нові, невідомі медицині інфекційні захворювання. Засоби та методи захисту від них доведеться створювати в умовах ведення бойових дій [8]. В останні роки міжнародна спільнота спрямувала значні зусилля на аналіз ефективності дотримання національних законодавств, кодексів поведінки та етики, спостереження за хворобами та реагування на них, біозахист і біобезпеку. Так, Управління з питань роззброєння ООН ще у 2007 р. започаткувало створення бази даних про біологічні інциденти з метою надання Генеральному секретарю ООН можливостей щодо розслідування повідомлень про використання хімічної чи біологічної зброї. Набуває актуальності поняття мікробіологічної криміналістики. Мікробіологічна криміналістика – нова галузь, яку порівнюють з ядерною криміналіс-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

СОЦІАЛЬНІ ЕФЕКТИ І РИЗИКИ БІОТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

тикою. Її можна визначити як «наукову дисципліну, присвячену аналізу в цілях атрибуції (реконструкції історії інциденту) ознак акту біотероризму, біозлочину чи необережного витоку мікроорганізмів/токсинів» [8]. Для об'єктивного визначення вигод і ризиків кожного окремого ГМО потрібна науково обґрунтована система їх оцінювання. Потрібно вивчити можливий вплив ГМ продукції або процесу на біорізноманіття, довкілля та продовольчу безпеку і оцінити, наскільки вигода від їх впровадження переважить прогнозовані ризики, пов'язані з їх впровадженням. Процес оцінювання повинен також врахувати досвід, отриманий національним розпорядчим органом під час розгляду і прийняття рішень щодо цих продуктів. Уважний моніторинг впливу подібних продуктів і процесів після їх впровадження також має істотне значення для гарантування їх безпеки для людей, тварин і навколишнього середовища. Згідно з міжнародними керівними принципами щодо безпеки в сфері біотехнології, розробленими ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища), встановлено 5 стадій визначення потенційного впливу і оцінювання ризиків [9]: 1) визначення потенційних негативних ефектів для здоров’я людини та (або) довкілля; 2) розрахунок ймовірності прояву цих негативних ефектів; 3) оцінювання наслідків у разі прояву ризиків; 4) розгляд відповідних стратегій управління ризиками; 5) розрахунок сумарного потенційного впливу, який може бути корисним чи шкідливим для здоров’я людини або довкілля. Усвідомлення та попередження – два принципи всіх міжнародних нормативно-правових документів, які стосуються біобезпеки при вирощуванні ГМ рослин і вживання продуктів з них. На території країн-членів Євросоюзу було запроваджено жорсткі правила Картахенського протоколу з біобезпеки щодо транскордонного розповсюд-

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

ження ГМО. Надзвичайно обмеженим і суворо регламентованим залишається використання ГМО під час здійснення досліджень у сфері генної інженерії у закритих системах (особливо щодо подолання небезпечних захворювань), а також під час виробництва продуктів харчування. Крім того, після оприлюднення даних про негативні наслідки поширення продуктів, що містять ГМ компоненти (зокрема, збільшення випадків онкологічних захворювань), на території США і тих країн, куди вони постачалися з території останніх, продукція, що містить або може містити ГМО, підлягає суворій перевірці перед тим як потрапити на ринок ЄС. Така перевірка здійснюється в спеціальних лабораторіях, що входять до європейської мережі Спільного дослідницького центру ЄС [10]. У Євросоюзі ГМ культури майже не вирощують. Зони, вільні від ГМО, – Австрія, Греція, Швейцарія, Польща, Франція. Тільки в Іспанії на площі 100 тис. га вирощують змінену кукурудзу. Таким чином, у ЄС під вирощування ГМО зайнято приблизно 0,06% сільгоспугідь. Законодавство ЄС установлює чіткі правила маркування продуктів із вмістом ГМО і надання населенню країн-членів інформації про можливі негативні наслідки вживання чи використання такої продукції для життя та здоров'я людини, а також про усі можливі біотичні ризики її застосування у сільськогосподарському тваринництві чи рослинництві. Необхідно підкреслити, що в Європі вже давно діє допустима норма вмісту ГМО в продуктах харчування – максимум 0,9%; в Японії – 5%; в США і Канаді – понад 10% [11]. Оскільки жодна ГМ культура в Україні офіційно не зареєстрована, їх ввезення в Україну та культивація є незаконними. За інформацією бізнес-інсайдерів сільське господарство України не є вільним від ГМО [12]. ГМО потрапляє до харчових продуктів в Україні здебільшого із сільськогосподарської сировини, що імпортується в Україну, та з ГМ культур, вирощених в Україні.

О. В. Живага

Наприклад, ГМ картоплю було ввезено в Україну для польових досліджень ще у 90-х рр. У тодішніх умовах неможливо було забезпечити належний контроль за її використанням. Унаслідок цього на українських полях безконтрольно вирощуються ГМ рослини. В Україні в значно меншій кількості вирощуються також ГМ кукурудза, ячмінь, бавовна. Відсутність ефективних програм нагляду за полями та контролю за насінням заохочує сільськогосподарських виробників до використання ГМ культур. Отже, в Україні відсутні належний контроль за ГМ продукцією і відповідна науково-дослідницька база для вивчення впливу ГМО або їхніх компонентів на життя та здоров'я людини й екосистеми. Згідно з наявними даними, в Україні працюють 37 лабораторій, з них 15 – це лабораторії Укрметртестстандарту. В середньому лабораторія досліджує на ГМО 10 зразків продуктів на добу. Аналіз займає 2–3 доби. За даними лабораторії, в 2011 році ГМО знаходили в 3% продукції, що досліджувалась [12]. Ще у 2007 році в Україні було прийнято спеціальний Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів». Цей документ проголосив установлення системи біологічної безпеки, потреба в якій виникає у зв'язку зі здійсненням в Україні та за її межами генетично-інженерної діяльності, результати якої у вигляді ГМО можуть завдати шкоду життю та здоров'ю людини, а також негативно вплинути на довкілля. Цей Закон є доволі формалізованим. Його ухвалення фактично легалізувало в Україні систему широкого обігу ГМО та продукції, отриманої за допомогою ГМО, в той час коли розповсюдження таких продуктів на території країн-членів ЄС залишається суворо обмеженим. Після вступу України до СОТ у 2008 році український ринок узагалі став одним із основних споживачів ГМ продукції в Європі, що особливо стосується сфер дитячого харчування та дитячої медицини [10].

Верховною Радою України 17 грудня 2009 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про безпечність та якість харчових продуктів” щодо інформування громадян про наявність у харчових продуктах генетично-модифікованих організмів (ГМО)”», який набрав чинності з дня його опублікування, тобто з 30 грудня 2009 року, та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання інформації про вміст у продукції генетично модифікованих компонентів», який набрав чинності з 7 березня 2010 року. У березні 2011 р. було підготовлено зміни до ст. 25 «Про екологічну інформацію» Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [7]. Цими змінами Україна запровадила обов’язкове інформування громадськості щодо ГМО. Ст. 20 Закону «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» гарантує доступність цієї інформації для громадськості, що відповідає принципам ЄС щодо ГМО. Додатково, згідно зі ст. 14 цього ж Закону реєстри ГМО та ГМ продуктів повинні публікуватися на сайті відповідального центрального органа виконавчої влади та в засобах масової інформації. Наразі доцільними є не тільки розроблення і прийняття в Україні спеціальних законів – «Про поводження з ГМО у закритих системах», «Про поводження з ГМО у відкритих системах», «Про порядок ввезення-вивезення сировини, готової продукції, що містить ГМО та їхні компоненти», «Про систему контролю та здійснення експертизи у сфері створення та використання продукції, що містить ГМО або їхні компоненти», – а й запровадження системи жорсткого контролю за використанням такої продукції. Україна також є учасником Конвенції про заборону біологічної зброї, згідно з якою Україна повинна забезпечити надійну систему національної біобезпеки та боротьби з інфекційними захворюваннями.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

СОЦІАЛЬНІ ЕФЕКТИ І РИЗИКИ БІОТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

На думку академіка Сергія Комісаренка, важливим моментом для національної безпеки держави та біобезпеки, зокрема, є створення інфраструктури лабораторій, щоб успішно боротися з проблемами особливо небезпечних інфекцій, а також інфекцій, які мають серйозні соціально-економічні наслідки для суспільства (грип, СНІД тощо). В кожній країні існують такі лабораторії, так звані лабораторії 3–4-го рівня біобезпеки (BSL3 чи BSL4) за міжнародною класифікацією. У США є десятки BSL4 лабораторій і сотні BSL3, у Європі – 16 BSL4 лабораторій, в Африці (ПАР та Габоні) – 2, BSL3 та BSL3+ лабораторії є у Таїланді, Кореї, Лаосі, Аргентині, Кенії, інших країнах. Нові BSL4 лабораторії створюються в США, Китаї та Індії. В Україні нині немає жодної сертифікованої лабораторії високого рівня біобезпеки [13]. У 2009 р. під час одного із засідань Ради національної безпеки і оборони України було визнано, що в Україні існує вкрай низький рівень біобезпеки. Про це також було зазначено в Указі Президента України № 1124/2009 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2009 р. «Про стан соціально-демографічного розвитку, охорони здоров’я і ринку праці в Україні». Зокрема, йшлося про необхідність забезпечити до 2011 р. вдосконалення міжвідомчої інтегрованої мережі лабораторій для моніторингу та контролю можливих загроз біологічного та хімічного походження. Але це не було виконано. 24 січня 2014 р. у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України № 4015 «Про заборону розміщення іноземними державами, наддержавними утвореннями, організаціями або фізичними особами вірусно-біологічних лабораторій 3 та 4 (найвищих) рівнів біоло1.

Зеркалов Д. В. Соціальні проблеми сталого розвитку : монографія / Д. В. Зеркалов, О. Ю. Арламов. – К. : Основа, 2013. – с. 7–19. Біоетика : підруч. для студ. вищ. мед. навч. закл. ІV рівня акредитації / В. М. Запорожан, М. Л. Аряєв. – К. : Здоров'я, 2005. – 288 с.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

гічної безпеки на території України». За словами С. Комісаренка, цей законопроект міг переслідувати політичну мету – відмову від використання іноземної допомоги при будівництві таких лабораторій, хоча власним коштом Україна на сьогодні цього зробити не може [14]. Ключова роль у створенні і удосконаленні системи біобезпеки в Україні повинна належати Кабінету Міністрів України, Міністерству екології та природних ресурсів України, Міністерству охорони здоров’я України, Міністерству освіти і науки України, Міністерству аграрної політики України, Національній академії наук України та Українській академії аграрних наук. Для успішної взаємодії зазначених міністерств і відомств при розбудові системи біобезпеки довкілля необхідно чітко розмежувати їхні повноваження. Доки не доведено, що застосування продуктів сучасної біотехнології є безпечним, держави повинні забезпечити право вибору для своїх громадян – споживати органічну або генетично трансформовану їжу. Держава повинна забезпечити обов'язкове маркування ГМ продуктів. Важливим аспектом у гарантуванні біобезпеки залишається запровадження та підтримка міжвідомчого співробітництва, у тому числі між правоохоронними органами та органами охорони здоров’я, а також сприяння органів влади розслідуванням, особливо у разі навмисного використання біологічних речовин. Для зменшення загроз, пов’язаних із використанням біологічних агентів, кожна країна окремо та світова спільнота загалом повинні створити дієву систему контролю за об’єктами, де проводяться роботи зі збудниками інфекційних хвороб, наукові пошуки в галузі «синтетичної біології» тощо. 3.

Картахенский протокол по биобезопасности к Конвенции о биологическом разнообразии 29 февраля 2000 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://biosafety. ru/index.php?idp=23&idnt=29&idn=1338 Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробу-

О. В. Живага

ванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» / Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 35. – ст. 484. 5. Ермакова И. В. Влияние сои с геном EPSPS CP4 на физиологическое состояние и репродуктивные функции крыс в первых двух поколениях / И. В. Ермакова // Современные проблемы науки и образования. – 2009. – № 5. – С. 15–21. 6. Вильярреаль А. ГМО: подведена ли черта под скандалом вокруг статьи ЖиляЭрика Сералини? [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www. inopressa.ru/article/30dec2013/abc/gmo. html. 7. Закревский В. В. Генно-модифицированные продукты. Опасно или нет? / В. В. Закревский. – СПб. : БХВ-Петербург, 2006. – 128с. 8. Маркович І. Г. Аналіз загроз та оцінка ризиків, пов’язаних із використанням біологічних агентів [Електронний ресурс] / І. Г. Маркович, О. Й. Гриневич, І. Ф. Маркович // Український медичний журнал. – 2012. – № 2 (88). – Режим доступу: http://m.umj. com.ua/article/28699/ 9. Хазан В. Б. Cучасна біотехнологія і питання біобезпеки в контексті сталого розвитку / В. Б. Хазан, О.В. Ангурець, П. В. Хазан // Екологія і природокористування. – 2004. – № 7. – С. 32–40. 10. Третьякова В. Про правові основи функціонування системи біобезпеки під

11.

12.

13.

14.

час здійснення генетично-інженерної діяльності та обігу ГМО в контексті застосування міжнародних біоетичних стандартів [Електронний ресурс] / В. Третьякова // Віче. – 2013. – № 6. – Режим доступу: http://www.viche.info/ journal/3580/ Рудышин С. Генетически модифицированные организмы (ГМО): проблемы и перспективы исследования [Електронний ресурс] / С. Рудышин // RELGA. – 2011. – № 16. – Режим доступа: http:// www.relga.ru/Environ/WebObjects/tguwww.woa/wa/Main?textid=3020&level1=m ain&level2=articles Малиш Н. Генетично модифіковані організми в системі продовольчої безпеки України [Електронний ресурс] / Н. Малиш // Публічне управління: теорія і практика. – 2013. – № 2 (14). – С. 116–122. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/ putp/2013-2/doc/3/03.pdf Комісаренко С. Рівень біобезпеки в Україні незадовільний [Електронний ресурс] / С. Комісаренко // Ваше здоровье. – 2013. – № 49–50. – Режим доступа: http://www. vz.kiev.ua Устинов А. В. Президія НАМН України: біобезпека держави, законодавче забезпечення та основні напрямки розвитку медичної науки [Електронний ресурс] / А. А. Устинов // Актуальні питання клінічної практики. – 2014. – Режим доступу: http://m.umj.com.ua/article/71953/ Одержано 12.05.2015

О. В. Живага

Социальные эффекты и риски биотехнологической революции Исследованы история появления и распространения генно-модифицированных организмов (ГМО) в мире, дискуссия о социальных эффектах и рисках использования новых биотехнологий, особенности нормативно-правовых документов о ГМО в разных регионах мира и в частности в ЭС. Приведены данные, отражающие ситуацию с использованием ГМО в Украине и мире, на основании которых сделан вывод об отсутствии в Украине надлежащего контроля за ГМ продукцией и соответствующей научно-исследовательской базы для изучения влияния ГМО или их компонентов на жизнь и здоровье человека и экосистемы. Проведен анализ законодательной деятельности в Украине в этой сфере; даны рекомендации о необходимости расширения законодательной базы через принятие ряда специальных законов, внедрение системы жесткого контроля за использованием ГМ продукции. Ключевые слова: генно-модифицированные организмы, генно-модифицированная продукция, генная инженерия, биобезопасность, биотехнология, биоразнообразие.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

НАУКОМЕТРІЯ УДК 004.67: 002.63

С. В. Добровська

Розвиток національної системи реферування Розглянуто 20-річну історію створення українського реферативного журналу (УРЖ) «Джерело» і реферативної бази даних (РБД) «Україніка наукова». Зроблено огляд міжнародних реферативних ресурсів та показано значення УРЖ «Джерело» та РБД «Україніка наукова». Надано інформацію про принципи їх побудови, про одержання і реєстрацію періодичних видань для реферування, поточне наповнення РБД «Україніка наукова», про можливості для користувачів, про видання тематичних серій УРЖ «Джерело». На основі наведеної інформації показано, що створення та вдосконалення національної системи реферування, яка включає УРЖ «Джерело» та РБД «Україніка наукова», не має аналогів в Україні за інформаційною та технічною складовою. Ключові слова: український реферативний журнал «Джерело», реферативна база даних «Україніка наукова», реферативна інформація, наукометричний аналіз.

Вступ. Стрімке зростання обсягів наукової інформації зумовило появу великої кількості реферативних журналів, а з розвитком глобальної мережі Інтернет із середини ХХ ст. з’явились електронні реферативні бази даних. Сьогодні, в умовах конкуренції та великих обсягів інформаційних джерел реферативний журнал повинен відповідати великій кількості вимог, що забезпечують якісне наповнення та зручний пошук інформації, а також створюють умови для проведення наукометричних досліджень.1 Близько 70% нової інформації учені одержують із журнальних статей, книжок, матеріалів конференцій, представлених у друкованій та електронній формах [1]. З журналів, які публікують статті за певною тематикою, за законом Бредфорта можливо одержувати лише третину статей [1], а інші розсіяні у суміжних і багатогалузевих журналах. Реферативні журнали збирають розсіяні статті у вузькі тематичні рубрики, заощаджуючи у такий спосіб час вчених порівняно з власноручним пошуком необхідної інформації. © С. В. Добровська, 2015

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Кількість джерел первинної інформації швидко зростає: за даними [1] у світі видається близько 300 тис. журналів, що ускладнює пошук і ефективне використання науково-технічної інформації. Видання реферативного журналу дозволяє проводити пошук, відбір та систематизацію джерел інформації, компенсує наслідки розсіювання інформації, а також встановлює єдину науково-технічну термінологію та рубрикатор. Вимоги до подання інформації в реферативному журналі зростають і його якість залежить від таких факторів як оперативність та повнота представлення інформації, якість рефератів. Для електронних видань повинен бути ще й зручний пошуковий апарат. Реферативні видання призначені для науковців і спеціалістів, яким потрібна конкретна, а не загальна інформація, у тому числі для наукометричного аналізу. Перспективи розвитку реферативних видань досить активно обговорюються фахівцями в галузі інформаційних технологій. Різні аспекти наукометричного аналізу з метою вивчення тенденцій розвитку науки в Україні викладено у працях

С. В. Добровська

В. П. Рибачука, А. Н. Гузя, Л. Й. Костенко, Р. О. Влоха, І. М. Мриглода, О. І. Мриглод, А. А. Крючина, Д. Соловяненка, Н. Я. Зайченко та ін. З нарощуванням обсягів інформації також досліджується питання про те, якій формі видання слід віддавати перевагу: традиційні паперовій або електронній [2]. У світі існує кілька десятків баз даних з наукометричним інструментарієм (Citations in Economics, Inspec, Google Scholar тощо), однак найбільш відомими є SciVers Scopus і Web of Science. Web of Science (WoS) – база даних індексів цитування з природничих і точних наук. Вона існує з 1963 року і охоплює публікації, що стосуються наук про життя і Землю, різних галузей фізики, хімії, математики, тваринництва, харчової промисловості, сільського господарства, охорони навколишнього середовища, клінічної медицини, техніки і технології, прикладних наук і будівництва. У БД Scopus налічується 20 тис. журналів, понад 5 млн публікацій матеріалів конференцій; її загальний обсяг – понад 48 млн документів, щорічне поповнення – понад 2 млн. Сьогодні БД Scopus є найбільшим у світі реферативним ресурсом наукової періодики, тез доповідей, книг. Крім того БД Scopus є дуже якісним web-ресурсом, який забезпечує простоту роботи з рефератами та наукометричною інформацією. До БД Scopus входять реферати періодичних видань, книжкових серій, матеріалів конференцій, у тому числі записи, датовані 1823 роком. За тематикою БД Scopus охоплює фізичні науки (32% загальної кількості документів), медичні науки (31%), науки про життя (20%), соціогуманітарні науки (17%). Загалом в ній налічується 24 тематичних розділів [3]. Національну систему реферування створено в багатьох країнах. На пострадянському просторі лідером є РЖ/БД ВІНІТІ РАН, постійно вдосконалюється. Із міжнародних баз даних в ній найбільш повно представлені українські журнали. Актуальність питання про започаткування українського реферативного журналу зумовлена тим, що до світових баз

даних реферативної інформації потрапляла лише незначна частка публікацій учених України. Український реферативний журнал (УРЖ) «Джерело» – це періодичне науково-інформаційне видання, призначене для оперативного відображення змісту української наукової літератури з усіх галузей знання. УРЖ «Джерело» та базу даних (БД) «Україніка наукова» створено з метою акумуляції наукової інформації з усіх галузей знань, забезпечення вільного доступу та пошуку інформації, підготовки електронних версій реферативних видань, організації архівного зберігання фонду БД на компакт-дисках. Вже 20 років УРЖ «Джерело» є національним надбанням України, де накопичено великий інформаційний масив даних про проведення фундаментальних і прикладних досліджень вченими, фахівцями різних галузей, аспірантами та студентами. Історія створення і принципи побудови УРЖ «Джерело» та БД «Україніка наукова». УРЖ «Джерело» започатковано в 1995 році Інститутом проблем реєстрації інформації (ІПРІ) НАН України за ініціативи академіка НАН України В. В. Петрова з метою створення національної системи реферування наукових періодичних видань України. Спочатку видавались 4 номери на рік. Перші номери містили близько 1000 рефератів. З 1995 до 1998 рр. УРЖ «Джерело» реферував лише періодичні видання, більшість з яких складали журнали НАН України. Систему подання інформації в УРЖ «Джерело» було побудовано за міжнародними стандартами, прийнятими, зокрема, в “Current Contents” (видання Інституту наукової інформації (США), Institute for Scientific Information, ISI). Така система сприяла зручному науковому обміну з найбільшими інформаційними центрами США [4]. З 1999 року УРЖ «Джерело» почав видаватися спільно з Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського. Це розширило обсяги реферування. Поряд із періодичними та продовжуваними виданнями реферуються монографії, автореферати дисертацій, збірники

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ РЕФЕРУВАННЯ

наукових праць, матеріали конференцій, посібники для вузів, препринти. Також розроблено сервіс для акумуляції інформації – РБД «Україніка наукова» – інформаційний ресурс, який не має аналогів в Україні. Загальнодержавну реферативну БД встановлено на Internet-вузлі НБУВ (http://www.nbuv.gov.ua/) у вільному доступі. В 1999 р. загальна кількість наукових видань, що реферуються, складала 98 найменувань, в РБД «Україніка наукова було представлено 13761 реферат. Згодом почали видавати три серії УРЖ «Джерело» за тематичними розділами наукових знань: 1 – «Природничі науки. Медицина», 2 – «Техніка. Промисловість. Сільське господарство», 3 – «Соціальні та гуманітарні науки. Мистецтво». Окрім друкованих версій щорічно здійснюється випуск електронних копій УРЖ «Джерело» на компакт-дисках. Перший комплект CD-ROM-копій УРЖ «Джерело» створено в ІПРІ у 1999 році. Ця електронна копія мала структурований текстовий файл у форматі PDF. Починаючи з 2002 р. було створено та удосконалено нове програмне забезпечення, яке дозволило подавати реферативну інформацію на компакт-дисках у вигляді бази даних [4]. Концепція побудови реферативної БД передбачає поєднання принципів: – розподіленого аналітико-синтетичного опрацювання потоку наукових видань, які вийшли друком в Україні; – централізованої кумуляції кооперативно створеної реферативної інформації з формуванням загальнодержавної РБД «Україніка наукова» та використанням її інформаційних ресурсів [5]. РБД «Україніка наукова» створюється за такими етапами: 1. Формування фонду реферативної інформації: аналіз наукових видань України; відбір матеріалів для реферування; одержання та реєстрація періодичних видань. 2. Оброблення інформації: внесення інформації до БД; редагування та перевірка даних. 3. Видання тематичних серій УРЖ «Джерело»: формування тематичних

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

серій; комп'ютерна верстка та виготовлення оригінал-макетів. 4. Видання РБД «Україніка наукова» на ком пакт-дисках. У РБД «Україніка наукова» існує такий розподіл публікацій за видами: статті з журналів і збірників наукових праць – 66%, монографії – 17%, автореферати дисертацій – 17%. Значну частину наукових публікацій складають статті з журналів і збірників наукових праць [6]. Одержання та реєстрація періодичних видань. Вхідний потік українських журналів для реферування формується із надходжень: – із видавничих установ НАН України, МОН України, АМН України, УААН та АПН України; – із фондів НБУВ ім. В. І. Вернадського; – із наукових бібліотек, які залучені до співробітництва; – безпосередньо із видавництв – безкоштовне надходження видання; – на основі угоди між видавцем та ІПРІ – в електронному вигляді у встановленому форматі; – на основі передплати – на окремі видання [7]. Останніми роками зростає кількість журналів, які надають інформацію в електронному вигляді (якщо ще 3–4 роки тому таких журналів налічувалось близько 100, то зараз їх понад 250. Отже, аналіз сучасної ситуації вказує, що найоптимальнішим варіантом одержання та вчасного оброблення інформації є одержання матеріалів безпосередньо з первинних центрів (редакцій) у друкованому та електронному вигляді. Для систематизації рефератів у РБД «Україніка наукова» використовується Рубрикатор НБУВ на базі системи бібліотечно-бібліографічної класифікації. Класифікаційний ряд Рубрикатора побудовано за основними галузями науки, техніки, промисловості [8]. Перша, головна його частина складається з 29 розділів, які поділено на чотири групи: природничі науки (математика, фізика, хімія, науки про Землю, біологія); техніка, промисловість, сільське госпо-

С. В. Добровська

дарство; науки гуманітарного профілю (соціологія, історія, економіка, політика, право, освіта, філологія, мистецтво, релігія, філософія та психологія); медицина, медичні науки. Загалом налічується близько 450 розділів, підрозділів, рубрик і підрубрик Рубрикатора, за якими здійснюється поділ матеріалів у рамках УРЖ «Україніка наукова», переважно за 3–5 ступенями ієрархії. Використання Рубрикатора дозволяє реалізувати зручні пошукові функції РБД «Україніка наукова», а також визначити структуру і зміст галузевих серій друкованого видання УРЖ «Джерело». Під час індексування матеріалів для більш повного розкриття змісту документа іноді використовуються 3–4 індекси Рубрикатора, завдяки чому деякі документи відображаються в різних серіях УРЖ «Джерело» [8]. Видання тематичних серій УРЖ «Джерело». Періодичність випуску УРЖ «Джерело» складає 6 разів на рік. З 2004 року видаються чотири серії УРЖ «Джерело» за тематичними розділами наукових знань (з першої серії виділено в окрему серію медицину):

Серія 1 – «Природничі науки»: математика, фізика, астрономія, хімія, геологія, географія, біологія. Серія 2 – «Техніка. Промисловість. Сільське господарство»: енергетика, машинобудування, електротехніка, радіотехніка, електроніка, телемеханіка і обчислювальна техніка, металургія, ядерна техніка, приладобудування, гірнича справа, легка промисловість, харчова промисловість, лісова та деревообробна промисловість, будівництво, сільське господарство, транспорт та ін. Серія 3 – «Соціальні та гуманітарні науки. Мистецтво»: філософія, історія, релігія, соціологія, статистика, економіка, політика, держава і право, культура, педагогічні науки, мовознавство, літературознавство та ін. Серія 4 – «Медицина»: медицина, медичні науки. Кожна серія є окремим друкованим виданням, має свій код ISSN. Найбільшою за наповненням є серія 3 «Соціальні та гуманітарні науки. Мистецтво». Для прикладу наведено дані про кількість записів за серіям (табл. 1, рис. 1).

Кількість записів рефератів в УРЖ за 2005–2010 рр. Назва серії Сер.1 Природничі науки Сер.2 Техніка. Промисловість. Сільське господарство Сер.3 Суспільні та гуманітарні науки. Мистецтво Сер.4 Медицина Всього

Таблиця 1

2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. 2009 р. 2010 р. 5699

6487

6311

6 651

6 697

8 219

8619

8916

9692

9 616

10 051

13 009

13067

17051

15589

14 606 15 318

17 496

6477

7381

6075

6 935

6 964

7 728

33862

39835

37667

37 808 39 030

46 452

Джерело: [6]

Поточне наповнення РБД «Україніка наукова». За весь період з 1999 до 2015 р. у РБД «Україніка наукова» відображено 571 тис. наукових документів. Найбільша кількість публікацій, відображених у РБД «Україніка наукова» та УРЖ «Джерело», стосується суспільних і гуманітарних наук, на другому місці – технічні науки та сільське господарство, далі – природничі науки [9]. Водночас збільшується кількість наукових публікацій з медичної темати-

ки, частка яких на сьогодні становить 14,4% від загальної кількості рефератів. Це свідчить, що в останні роки найбільш активно в Україні розвиваються медичні науки. Далі за дисциплінарним розподілом слідують економічні науки (12,8%), потім — культура, наука, освіта (8,8%) [6]. Дані про дисциплінарний розподіл публікацій в РБД «Україніка наукова» наведено в табл. 2.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ РЕФЕРУВАННЯ

Рис. 1. Динаміка наповнення УРЖ «Джерело» по серіям за 2008 – 2010 рр. Джерело: [6]

Таблиця 2

Дисциплінарний розподіл публікацій в РБД «Україніка наукова» Медицина. Медичні науки

14,4%

Історія. Історичні науки

3,2%

Економіка. Економічні науки

12,8%

Філософія. Психологія

3,5%

Культура. Наука. Освіта

8,8%

Науки про Землю

2,5%

Держава і право. Юридичні науки

6,1%

Хім. і харчові технології

2,3%

Електроніка. Комп’ютерна техніка

5,7%

Енергетика

2,5%

Технологія металів. Машинобуд.

4,4%

Хімічні науки

1,8%

Сільське та лісове господарство

3,8%

Транспорт

2,4%

Математика. Механіка

3,8%

Політика. Політичні науки

1,8%

Філологічні науки

4,4%

Будівництво

1,6%

Фізика. Астрономія

3,7%

Соціологія. Демографія

1,4%

Біологічні науки

4,1%

Інші галузі

Джерело: [6]

РБД «Україніка наукова» функціонує на Web-сайті НБУВ і поповнюється новими записами (близько 2500) щомісячно. На підставі статистичних даних про кількість відвідувань Web-сайту НБУВ можна припустити, що до РБД «Україніка наукова» щоденно звертаються 200–250 користувачів [10]. РБД «Україніка наукова» надає користувачам такі можливості: пошук інформації; використання інформації для аналізу звернень до бази даних реферативної інформації; прогнозування розвитку наукового знання в Україні на основі даних, що відображають динаміку ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

розширення рубрик галузевого розподілу публікацій; проведення наукометричних досліджень. Протягом останніх років РБД «Україніка наукова» щорічно поповнювалась більш ніж на 40 тис. рефератів і включає понад 550 найменувань періодики. Пошук у РБД «Україніка наукова» здійснюється шляхом введення пошукових термінів (прізвищ авторів, редакторів та укладачів творів друку; слів з назв публікацій і текстів рефератів; року видання), за тематичними розділами, що обираються з меню, а також за індексами Рубрикатора НБУВ.

С. В. Добровська

За період 2004–2014 рр. ІПРІ оброблено та передано до HБУВ 229,4 тис. реферативних записів з періодичних видань України. Обсяг інформації з кожним роком поступово збільшується: якщо у 2004 р.

було передано 12,2 тис. записів, то в 2010 р. – 26 тис., а в 2014 р. – 28,5 тис. Динаміку наповнення РБД «Україніка наукова» за останні роки представлено на рис. 2.

Рис. 2. Наповнення РБД «Україніка наукова» Джерело: [6]

Збільшення надходжень реферативної інформації досягається завдяки поступовому залученню дедалі більшої кількості редакцій періодичних видань і видавничих організацій до подання в РБД «Україніка наукова» відомостей про їхню друковану продукцію в електронній формі. Перспективним напрямом розвитку баз даних реферативної інформації в Україні буде їх об’єднання з повнотекстовими базами даних для підвищення ефективності пошуку інформації, а також створення професійних проблемноорієнтованих баз даних на основі реферативної БД «Україніка наукова». Висновки. Створення та вдосконалення національної системи реферу-

вання, що включає УРЖ «Джерело» та РБД «Україніка наукова», не має аналогів в Україні за інформаційною та технічною складовою. Таким чином, побудовано сучасні інформаційні продукти, які дозволяють надавати якісні інформаційні послуги в науково-технічній сфері країни. Сформовані інформаційні ресурси відрізняються тематичною та проблемною спрямованістю, а також орієнтацією на електронне та друковане видання. УРЖ «Джерело» та РБД «Україніка наукова», які функціонують протягом 20 років, є диференційованим за галузями знань та інтегрованим в масштабах країни інформаційним продуктом.

Гиляровский Р. С. Реферативный журнал в структуре современного информационного обслуживания [Электронный ресурс] // Материалы 15 Междунар. конф. «LIBCOM-2011», «Информационные

технологии, компьютерные системы и издательская продукция для библиотек». – М.: ГПНТБР, 2011. - Режим доступа: — http://www.gpntb.ru/libcom11/ disc/8.pdf

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ РЕФЕРУВАННЯ

3. 4.

Мриглод О. І. Українська наукова академічна періодика: ступінь «видимості» / О. І. Мриглод. – Наука України у світовому інформаційному просторі. Вип.6. – К. : Академперіодика, 2012. – С. 36–44. Scopus [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.scopus.com. Петров В. В. Десять років видання українського реферативного журналу «Джерело»: стан і перспективи розвитку / В. В. Петров, О. С. Онищенко, А. А. Крючин, А. О. Чекмарьов, Н. Я. Зайченко, Н. М. Мініна // Матеріали міжнар. наук. конф. «Інтелектуальні інформаційні технології у бібліотечній справі» (11–12 жовтня 2005 р.). – Електронні дані. – К., 2005. – 1 електрон.-опт. диск (CD-ROM) Добровська С. В. Концептуальні засади організації та формування загальнодержавної реферативної бази даних «Україніка наукова» / С. В. Добровська, С. Е. Кириленко // Матер. VIII Междунар. науч.-техн. конф. «Электронные информационные ресурсы: проблемы формирования обработки, распространения, защиты и использования» (9–10 октября 2008 г.). – Киев : УкрИНТЭИ, 2008. – С. 130–132.

Реферативная база данных «Україніка наукова» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.nbuv.gov.ua. 7. Мініна Н. М. Формування вхідного потоку наукової літератури як основи створення реферативної бази даних «Україніка наукова» / Н. М. Мініна // Матеріали щорічної підсумкової наук. конф. ІПРІ (15 січня 2008 р.). – К. : ІПРІ НАНУ, 2008. – С. 123–124. 8. Сорока М. Б. Національна система системи реферування української наукової літератури / М. Б. Сорока. – К. : НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, 2002. – 209 с. 9. Добровська С. В. Формування наукового знання в Україні за публікаціями в Українському реферативному журналі «Джерело» / С. В. Добровська, С. Е. Кириленко // Матеріали міжнар. наук. конф. «Інтелектуальні інформаційні технології у бібліотечній справі» (11–12 жовтня 2005 р.). – Електрон. дані. – К., 2005. –1 електрон.-опт. диск (CD-ROM). 10. Добровська С. В. Розвиток технології представлення інформації в реферативній базі даних «Україніка наукова» / С. В. Добровська, С. Е. Кириленко // Наук. праці Нац. бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – 2011. – Вип. 31. – С. 137–145. Одержано 10.06.2015

С. В. Добровская

Развитие национальной системы реферирования Рассмотрена 20-летняя история создания украинского реферативного журнала (УРЖ) «Джерело» и реферативной базы данных (РБД) «Україніка наукова». Сделан обзор международных реферативных ресурсов и показано значение УРЖ «Джерело» и РБД «Україніка наукова». Приведена информация о принципах их построения, о получении и регистрации периодических изданий для реферирования, текущем наполнении РБД «Україніка наукова», о возможностях для пользователей, об издании тематических серий УРЖ «Джерело». На основе приведенной информации показано, что создание и усовершенствование национальной системы реферирования, включающей УРЖ «Джерело» и РБД «Україніка наукова», не имеет аналогов в Украине по информационной и технической составляющей. Ключевые слова: украинский реферативный журнал «Джерело», реферативная база данных «Україніка наукова», реферативная информация, наукометрический анализ.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

ЗАРУБІЖНА НАУКА. МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УДК 001.89:061:(71)(73)(8)

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

Науковедческий анализ современного состояния национальных академий наук США, Канады и стран Латинской Америки Сравнительный науковедческий анализ национальных академий наук США, Канады и 16 стран Латинской Америки выполнен на основании последних данных, содержащихся на их веб-сайтах. Анализ охватывает историю создания, современный статус, структуру, задачи, тематические приоритеты национальных академий наук, членство в них, присуждение премий их членам, участие женщин в работе национальных академий наук, место национальных академий наук в научных и образовательных системах рассматриваемых стран. На основании данных и фактов, использованных для анализа, сделан вывод, что, в странах Латинской Америки, в отличие от США и Канады, национальные академии наук находятся на разных уровнях становления, что связано с особенностями развития этих стран. Ключевые слова: Национальна академия наук США, Королевское общество Канады, Академии наук стран Латинской Америки, задачи ,структура, категории членов.

Постановка проблемы. Развитие академической формы организации науки происходит непрерывно и имеет определенные национальные особенности. Однако академические принципы, такие как широкий научный поиск, формирование и распространение знаний, берут истоки из Академии Платона и присущи всем академиям наук. Академии наук стран Северной и Южной Америки были созданы в результате развития обществ, которые возникли после распада колониальных империй Великобритании, Испании и Португалии. На формирование и развитие национальных академий наук этих стран сильное влияние оказали такие факторы как родство языка, общность культурных и исторических традиций, а также связь с метрополиями. Нацио© О. А. Грачев, В. И. Хоревин, 2015

нальные академии наук США и Канады подробно рассмотрены в работе [1], однако последние сведения о них, приведенные в этой работе, относятся к середине 80-х годов ХХ столетия. Практически отсутствуют обобщенные данные последних лет о главных научных институциях стран Латинской Америки. В то же время ученые многих латиноамериканских стран достигли значительных успехов, а научно-технические системы США и Канады являются ведущими в мире. Актуальность проблемы. Опыт организации указанных академий будет полезен для постсоветских стран, где научная сфера находится в состоянии реформирования. Целью исследования является науковедческий анализ современного состояния национальных академий наук США,

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

НАУКОВЕДЧЕСКИЙ АНАЛИЗ СОВРЕМЕННОГО СОСТОЯНИЯ НАЦИОНАЛЬНЫХ АКАДЕМИЙ НАУК США, КАНАДЫ И СТРАН ЛАТИНСКОЙ АМЕРИКИ

Канады, стран Латинской Америки1, а задачами –изучение их организационной структуры и миссии. Источники информации. Работа основана на данных, содержащихся на веб-сайтах национальных академий наук США, Канады и 16 стран Латинской Америки. Перечень национальных академий наук и краткие сведения о них находятся на сайте InterAcademy Panel (IAP) [2] и ее региональном аналоге – Межамериканской сети академий наук (Inter-American Network of Academies of Science, IANAS) [3]. Организация InterAcademyPanel выполняет функции информационного и организационного обеспечения связей между академиями наук разных стран. IAP, или The Global Network of Science Academie, была создана в 1993 г. в Триесте при поддержке правительства Италии и под эгидой Академии наук развивающихся стран, которая позже превратилась в Академию наук мира (The World Academy of Sciences). Представительство каждой страны в IAP имеет только одна академия наук, которая как правило имеет статус, национальной. Региональные объединения национальных академий наук имеются во всех частях мира, и они представлены в IAP. В 2004 г. была создана Межамериканская сеть академий наук, которая объединила 23 национальные академии наук, их аналоги и региональные академии наук в странах Северной и Южной Америки. Основными задачами Межамериканской сети академий наук являются: 1) оказание помощи в создании национальных научных систем путем укрепления научных и технологических связей между странами Северной и Южной Америки; 2) сотрудничество в создании академий региона путем обмена информацией и опытом; 3) помощь в создании новых академий в странах Северной и Южной Америки; 4) содействие в научном обосновании принятия решений в Северной и Южной Америке для обеспечения процветания и справедливости в этом полушарии [3]. 1 Включены страны Латинской Америки и Карибского бассейна.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

В работе использованы сведения о 18 национальных академиях наук, которые имеются на сайтах IAP и IANAS. Это национальные академии наук или их аналоги всех стран Нового Света за исключением Гондураса, Парагвая, небольших стран Карибского бассейна и бывших колоний, которые недавно получили статус государственных образований. Доступ к Веб-сайтам национальных академий наук был осуществлен в 2015 г., что позволило учесть последние сведения о целях и задачах, а также организации национальных академий наук стран Северной и Южной Америки Основные результаты исследования. Национальные академии наук стран Нового света начали возникать в период определенной зрелости их обществ, когда возникла потребность в развитии с привлечением научных знаний. В США, Канаде, Кубе, Аргентине это произошло в 60–80 годы XIX века, а в других латиноамериканских странах – позже, после формирования в них государственных институтов (табл.1). Общей чертой всех анализируемых национальных академий наук является их сходство с соответствующими научными организациями в метрополиях. Так, национальные академии наук США и Канады подобны Королевскому обществу в Лондоне с точки зрения: 1) почетного и особого статуса в обществе, что обусловлено участием в их деятельности выдающихся ученых и государственных деятелей, 2) направленности на решение насущных проблем всего человечества, что обеспечивается объединением в них наиболее известных ученых современности и соответствующей поддержкой со стороны государства, 3) наличия одинаковых категорий членов (действительные, иностранные и почетные члены). Национальная академия наук США (National Academy of Sciences of the USA, NAS) является частной, неприбыльной организацией выдающихся ученых. Основана в 1863 г. Актом конгресса (Act of Incorporation), подписанным президентом А. Линкольном, где указано, что «… академия должна заниматься исследованием и изучением всех вопросов, каса-

54 Год основания

1863

1882

1874

1960

1916

1917

1945

Название академии

Национальная академия наук США

Королевское общество Канады

Национальная академия точных, физических и естественных наук Аргентины

Национальная академия наук Боливии

Бразильская академия наук

Академия физико-математических и естественных наук Венесуэлы

Академия медицинских, физических и естественных наук Гватемалы

не известно

695

151

2200

2750

Общая численность членов академии (чел.)

не более 90

523

не известно

2244

Количество национальных членов академии (чел.)

объединение трех академий

нет

Нет

не известно

16,0 – среди национальных членов

11,8 – среди действительных членов

8,3 – среди национальных членов

11 – среди национальных членов

14,6

Таблица 1

Количество женщин среди членов академии (%)

Количество классов или секций наук, (ед.)

Сведения о составе национальных академий наук США, Канады и стран Латинской Америки, 2015 г.

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

1933

1992 1861

1959

2009 1985

1939

2009

1964 2013

Колумбийская академия точных, физических и естественных наук

Национальная академия наук Коста-Рики

Академия наук Кубы

Мексиканская академия наук

Никарагуанская академия наук

Ассоциация Панамы по развитию науки

Национальная академия наук Перу

Национальная академия наук Республики Уругвай

Чилийская академия наук

Академия наук Эквадора

151

не известно

66 действительных и 2570 профессиональных

159 избранных и 2570 профессиональных 22

297

142

170

323

186

170

Источник: составлено авторами по данным веб-сайтов академий [4; 6; 8–23]

1974

Академия наук Доминиканской Республики

нет

нет-

нет

19,4 – среди национальных членов

8,7 – среди национальных членов

27,0 – среди национальных членов

20,5 – среди национальных членов

не известно

10,0 – среди национальных членов

12,1 – среди действительных и 23,9 – среди профессиональных

25,6 – среди национальных членов

16,7 – среди действительных членов

20,4 – среди действительных членов

12,5 – среди национальных членов

Продолжение табл. 1

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

ющихся наук и технологий, по запросу государства, а также составлять [соответствующие] доклады» и что «… академия должна самостоятельно решать вопросы своей организации и регламента, а члены академии за свои услуги не будут получать от правительства никакой зарплаты» [1]. Национальная инженерная академия (The National Academy of Engineering, NAE), состоящая из 2000 ученых и всемирно известных инженеров, и Национальная академия медицины (National Academy of Medicine, NAM, ранее Институт медицины – Institute of Medicine), объединяющая 1900 ученых и специалистов, были основаны в соответствии с уставом Национальной академии наук США в 1964 г. и 1970 г., соответственно. В настоящее время все три академии работают во взаимодействии, выполняя аналитические и консультативные функции для правительства и общества, а также проводя другие мероприятия для решения сложных современных проблем и принятия по ним обоснованных решений государственной политики. По состоянию на 05.08.2015 г. в Академии было 2244 действительных (members), 448 иностранных (foreign associate) и 64 почетных членов (emeritus), в том числе примерно 200 лауреатов Нобелевской премии. Руководит Академией совет из 12 членов во главе с президентом. Президент и члены совета избираются на 6 лет, президент может быть избран не более чем на два срока. Совет Академии утвердил кандидатуру Марсии К. Макнатт (Marcia K. McNutt), главного редактора семейства журналов “Science”, для избрания на пост президента Академии на смену Р. Цицерону (Ralph J. Cicerone), второй срок президентских полномочий которого заканчивается 1 июля 2016 г. Академики объединены в 6 классов, которые разделены на секции. Первый класс – физические, математические, геологические и химические науки, второй – биологические науки, третий – технические науки, четвертый – медицинские науки, пятый – социальные науки, шестой – экология. В целом Академия ориентирована на естественные науки,

поскольку действительные, почетные и иностранные члены по социальным наукам составляют лишь 10,4% всех ее членов. Доля женщин среди действительных членов составляла 14,7%, а среди членов, избранных в 2014 г., – 20,2%. Впервые женщина (F. R. Sabin) была избрана в состав Академии в 1925 г. Избрание в Национальную академию наук США считается одним из самых почетных символов признания научных заслуг, как в стране, так и в мире. Из 5500 ученых, избранных действительными членами Академии за всю историю ее существования, примерно 500 человек удостоены Нобелевских премий. Среди действующих зарубежных членов Академии – 9 ученых из бывшего СССР, в том числе 7 – из Российской Федерации и двое – из Грузии, а в прошлом – 4 ныне покойных члена НАН Украины (Н. Н. Боголюбов, И. М. Лифшиц, М. Г. Крейн, С. П. Тимошенко). Академия сыграла выдающуюся роль в создании военно-технического и экономического потенциала США и в превращении страны в мирового лидера. Об этом убедительно указал Президент США Дж. Кеннеди в 1963 г. в своем выступлении, посвященном 100-летию Академии, подчеркнув значение «чистой науки для развития США». Академия играет решающую роль в распределении средств на исследования и разработки через Национальный исследовательский совет и Национальный научный фонд путем привлечения своих членов в качестве экспертов, выполняет консультативные функции для государственных и общественных организаций, представляет науку США в международных организациях. С 1914 г. издается еженедельный периодический сборник “Proceedings of the NAS of the USA”, который является одним из самых цитируемых междисциплинарных научных журналов мира с импакт-фактором 9,65 (2014 г.). С 1877 г. выходят в свет биографические мемуары, посвященные ее членам, и ежеквартальный журнал «Проблемы науки и технологий» (Issues in Science & Technology), который является постоянным форумом для обсуждения государственной поли-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

тики в области науки, техники и медицины, в том числе таких аспектов как «политика для науки» (например, «как мы заботимся об успешности исследовательской деятельности») и «наука для политики» («как мы используем знания более эффективно для достижения социальных целей») [4]. Следует отметить, что в США существуют другие общенациональные академии или их аналоги, такие как Американская академия наук и искусств (American Academy of Arts and Sciences), однако она ориентированная преимущественно на общественно-политические проблемы (4600 членов, в том числе 250 Нобелевских лауреатов) [5]. Королевское общество Канады (Royal Society of Canada) создано в 1882 г. и является Национальной академией наук этой страны. Структура Общества подобна Лондонскому королевскому обществу с некоторыми элементами гуманитарных наук, заимствованными у Института Франции. Общество состоит из трех двуязычных академий2, охватывающих широкий спектр научных дисциплин: Академии искусств и гуманитарных наук (The Academy of Arts and Humanities – Academy I), Академии общественных наук (The Academy of Social Sciences – Academy II) и Академии естественных наук (The Academy of Sciences – Academy III). В состав членов Общества входят почетные члены (Honorary Fellows), действительные члены (Fellows), специально избранные члены (Specially Elected Fellows) и иностранные члены (Foreign Fellows). По состоянию на август 2015 г. Общество насчитывало примерно 2220 членов всех категорий, в том числе в Академии искусств и гуманитарных наук – 539 членов, в Академии общественных наук – 483 члена и в Академии естественных наук – 1198 членов. Четвертой двуязычной составляющей Общества является Колледж ученых и специалистов (The College of New Scholars, Artists and Scientists), который состоит из начинающих ученых и специалис2

Используемые языки – английский и французский.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

тов, добившихся значительных успехов в разных направлениях науки и техники. Общество объединяет также институциональных членов (Institutional Members), к которым относятся 52 университета, Национальный исследовательский совет (National Research Council Canada, NRC) и Национальная лаборатория по ядерной физике (TRIUMF).За всю историю Королевского общества Канады его членами были примерно 3700 выдающихся ученых и специалистов, в том числе 10 Нобелевских лауреатов среди национальных членов. Кандидатами для избрания в состав Общества ежегодно выдвигаются примерно 80 выдающихся личностей. Первой женщиной, избранной в члены Общества в 1938 г., была Алиса Уилсон (Alice E. Wilson). На сегодняшний день женщины составляют 15% всех членов Общества, в том числе Патрисия Демерс (Patricia A. Demers), которая в 2005 г. занимала пост президента Общества. В течение последних 25 лет доля избранных в Общество женщин возросла с 5% до 28%. Большинство членов Общества работают в университетах, остальные – в научно-исследовательских организациях, государственных учреждениях и частных компаниях. Возглавляет Общество Совет из 19 человек, а текущую работу выполняет Исполнительный совет, включающий президента, экс-президента, вице-президентов, которые возглавляют соответствующие академии, почетного секретаря и почетного казначея, а также секретарей трех Академий. Президент избирается на два года. Финансовая поддержка Общества обеспечивается в основном из трех источников: взносов членов Общества, членских взносов 52 университетов Канады, частного сектора. Общество является главным экспертом правительства и общественности Канады по проблемам гуманитарных, общественных и естественных наук, представляя науку и технологии Канады Парламенту и всей стране через партнерскую группу по науке и технологиям (The Partnership Group for Science and Engineering, PAGSE), созданную в 1995 г. [6].

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

Таким образом, национальные академии наук США и Канады объединяют известных специалистов во всех основных областях науки и занимают ведущее место среди других национальных научных институтов в своих странах. Национальные академии наук стран Латинской Америки. Несколько иной статус национальные академии наук имеют в странах Латинской Америки, где, как и в Испании, функционируют несколько академий наук, имеющих статус национальных. Королевская академия точных, физических и естественных наук, которая представляет науку Испании за пределами страны, вместе с семью другими королевскими академиями Испании (испанского языка; истории; моральных и политических наук; медицины; изобразительных искусств СанФернандо; академией юриспруденции и законодательства; национальной академией фармацевтики) входит в состав Института Испании (Instituto de España), основанного в 1938 г. [1; 7]. Подобную организацию имеет академическая наука в Чили, где в составе Института Чили (Instituto de Chile), созданного в 1964 г., функционируют академии изобразительного искусства (Academia Chilena de Bellas Artes), социальных, политических и моральных наук (Academia Chilena de Ciencias Sociales, Políticas y Morales), Чилийская академия испанского языка (Academia Chilena de la Lengua), Чилийская академия истории (Academia Chilena de la Historia), Чилийская академия медицины (Academia Chilena de Medicina) и Чилийская академия наук (Academia Chilena de Ciencias), имеющая естественнонаучную направленность и представляющая чилийскую науку за пределами страны [8]. Чилийские академии языка и истории созданы в 1885 г. и 1933 г., а другие академии – в 1964 г. Во всех других странах Латинской Америки, кроме Бразилии, существуют академии испанского языка, которые входят в Ассоциацию академий испанского языка (Asociación de Academias de la Lengua Española – Asale), организованную в 1951 г. и объединяющую подобные

академии из 22 стран мира. Академии наук естественнонаучного профиля, подобно Королевской академии точных, физических и естественных наук Испании, являются представителями своих стран за рубежом. Такая организация академий наук характерна для нескольких латиноамериканских стран (Аргентина, Боливия, Венесуэла, Колумбия, Мексика, Перу, Уругвай). В Аргентине одновременно с Национальной академией точных, физических и естественных наук (Academia Nacional de Ciencias Exactas, Físicas y Naturales), которая основана в 1874 г. [9], функционируют несколько академий, имеющих статус национальных: Национальная академия медицины в Буэнос-Айресе (The Buenos Aires National Academy of Medicine), основана в 1822 г.; Национальная академия права и социальных наук (La Academia Nacional de Derecho y Ciencias Sociales), основана в 1874 г.; Национальная академия истории Республики Аргентина (Academia Nacional de la Historia), основана в 1893 г.; Национальная академия сельскохозяйственных и ветеринарных наук (Academia Nacional de Agronomía y Veterinariа), основана в 1909 г.; Аргентинская академия литературы (Academia Argentina de Letras), основана в 1931 г.; Национальная инженерная академия (Academia Nacional de Ingeniería), основана в 1971 г. В Венесуэле помимо Академии физико-математических и естественных наук (Academia de Ciencias Físicas, Matemáticas y Naturales de Venezuela) [10] существуют еще 5 национальных академий: Национальная академия истории (Academia Nacional de la Historia de Venezuela), основана в 1888 г.; Венесуэльская академия языка (Academia Venezolana de la Lengua), основана в 1883 г.; Национальная инженерная академия (Academia Nacional de la Ingeniería y el Hábitat), основана в 1998 г.; Национальная медицинская академия Венесуэлы (Academia Nacional de Medicina de Venezuela), основана в 1904 г.; Академия политических и социальных наук (Academia de Ciencias Politicas y Sociales), основана в 1915 г.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Мексиканская академия наук (Academia Mexicana de Ciencias) [11] функционирует одновременно с Национальной медицинской академией (Academia Nacional de Medicina de México, основана в 1904 г.), Национальной академией истории и географии (Academia Nacional de Historia y Geografía de México, основана в 1925 г.), Академией истории (Academia Mexicana de la Historia, Correspondiente de la Real Madrid, A. C., основана в 1919 г.), Мексиканской академией языка (Academia Mexicana de la Lengua, основана в 1875 г.). Если не принимать во внимание академии языка, то в Гватемале, Доминиканской республике, Коста-Рике, Эквадоре имеются две академии наук, одна из которых имеет статус национальной, а в Бразилии, Кубе, Никарагуа – одна академия со статусом национальной. Сходство между академиями Института Испании и латиноамериканскими академиями состоит и в наличии одинаковых категорий их членов. В академиях Института Испании установлены 4 категории членов: действительные члены (Académicos de número), которые занимают места, соответствующие конкретной специальности и имеющие свой номер, национальные члены-корреспонденты (Académicos Correspondientes españoles), иностранные члены-корреспонденты (Académicos Correspondientes extranjeros) и почетные члены (Académicos Honorarios) [1; 7]. Статус действительных, иностранных и почетных членов, которых избирают пожизненно, имеется в большинстве анализируемых академий стран Латинской Америки. Однако статус действительных членов имеет определенные особенности. Так, в национальных академиях наук Аргентины, Бразилии, Гватемалы, Кубы, Мексики места действительных членов не являются фиксированными, и новые вакансии появляются по мере необходимости, а не в результате выбытия действительных членов [9; 11–14]. Это нашло отражение в названии действительного члена академий в указанных латиноамериканских странах – Membros Titulares.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

В национальных академиях наук Боливии, Венесуэлы, Колумбии, Коста-Рики, Никарагуа, Перу, Уругвая, Чили места действительных членов являются фиксированными (Miembros de Número) и соответствуют определенным специальностям [7; 14–19]. Академия наук Доминиканской республики (Academia de Ciencias de la República Dominicana) объединяет только так называемых активных членов (Miembros Activos) [20]. Наиболее многочисленные академии наук в латиноамериканских странах функционируют в Бразилии, Кубе и Мексике. Бразильская академия наук (Academia Brasileira de Ciências) основана в 1916 г. по образцу Французской академии наук [12]. По уставу от 2009 г. Академия является частной ассоциацией, созданной с целью содействия развитию науки и техники, образования и социального прогресса страны. Академия имеет такие основные задачи: содействие экономическому развитию и благополучию населения Бразилии через взаимодействие с федеральным правительством и его органами, реализация новых программ и мероприятий по определению общенациональных приоритетов; совершенствование политики в сфере образования через усиление его научной направленности; проведение национальных и международных семинаров и практикумов с подготовкой соответствующих документов, активизация участия в решении проблем стратегического значения (промышленная политика, здравоохранение, сельское хозяйство, охрана окружающей среды, внешняя политика и региональная интеграция). Академия состоит из 10 секций: математики, физических наук, химических наук, инженерных наук, наук о Земле, биологических наук, а также созданных в последние годы секций медико-биологических, медицинских, сельскохозяйственных и гуманитарных наук. В составе Академии (август 2015 г.) были 695 постоянных членов, в том числе 521 действительный член (Membros Titulares), 172 иностранных члена (Membros Correspondentes) и 2 члена, сотрудничающих с Академией в ин-

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

тересах национальной науки (Membros Colaboradores). Кроме них в состав Академии входили 58 ассоциированных членов (Membros Associados), а также действует институт афилированных членов (Membros Afiliados), который в настоящее время состоит из 193 специалистов, избираемых на 5 лет без продления полномочий из числа молодых, активно работающих исследователей. Доля женщин в общей численности действительных членов Академии составляла примерно 11,8%, что значительно меньше, чем представительство женщин в общей численности исследователей в стране (52%). Академию возглавляет Совет директоров, который состоит из президента, вице-президента, пяти директоров и пяти региональных вице-президентов, избираемых действительными членами на три года с возможностью переизбрания. Финансовая поддержка Академии обеспечивается за счет членских взносов, а также государственных субсидий по линии Министерства науки и техники, Агентства финансирования исследований и проектов (FINEP), Национального исследовательского совета (CNPq), а также, в последние годы, грантов Министерства охраны окружающей среды и здравоохранения [11]. Академия наук Кубы (Academia de Ciencias de Cuba, АСС) была первой академией наук, созданной в странах Латинской Америки в 1861 г. после 35-летних переговоров с Испанией. Академия прошла долгий путь преобразований, выполняя в 1980–1996 гг. функции как Академии наук, так и Государственного комитета по науке и технике. С 1996 г. Академия стала, согласно статусу, национальным научным сообществом, задачами которого являются развитие науки и распространение национальных и общечеловеческих достижений. Современная структура Академии представлена 7 научными секциями: аграрных наук и рыбоводства; биомедицинских наук; естественных и точных наук; гуманитарных и общественных наук; технических наук. По состоянию на май 2014 г. Академия имела 314 чле-

нов, в том числе 151 действительного (Académicos Titulares), 79 заслуженных (Académicos de Mérito), 25 иностранных (Académicos Correspondientes), 43 молодых (Asociados Jóvenes) и 16 почетных членов (Académicos de Honor). Доля женщин среди членов Академии составляет 28%, в то время как средняя доля женщин в общей численности исследователей в стране – 48% [14]. Мексиканская академия наук (Academia Mexicana de Ciencias- AMC) была создана в 1959 г. и является одной из нескольких научных академий страны. Академия функционирует как независимое, некоммерческое общественное объединение видных ученых и различных отраслей научного знания на основании сформулированного ею принципа: «…наука, технологии и образование являются ключевыми инструментами для создания условий, которые обеспечат развитие нации и независимое мышление, имеющие решающее значение для защиты суверенитета Мексики». Задачами Академии являются: развитие диалога между национальным и международным сообществом, содействие общенациональному прогрессу в области науки и техники, создание новых знаний и ориентация на решение общенациональных проблем, содействие национальному и международному признанию мексиканских ученых, формирование фундамента для создания современного и справедливого общества. Академия состоит из действительных (Miembros Titulares), профессиональных (investigadores), почетных (Miembros Honorarios) и иностранных членов, которые имеют статус членов-корреспондентов (Miembros correspondientes). По состоянию на 01.02.2015 г. в Академии было 66 действительных членов, 102 члена-корреспондента (в том числе 9 Нобелевских лауреатов) и 2570 профессиональных членов – исследователей. 85,6% исследователей Академии отнесены к национальной системе исследователей, в том числе 60% – к ученым III–IV уровней, то есть к общепризнанным в стране (III уровень) или получившим пожизненное звание почетных ученых (IV уровень).

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Доля женщин среди действительных членов Академии составляла 12,1%, а среди исследователей (в начале 2015 г.) – 23,9%. Взаимодействие между членами Академии происходит через координаторов соответствующих секций. Исследователи объединены в 11 секций в трех областях знаний: точные науки (астрономия, химия, науки о Земле, инженерные науки, математика и физика); естественные науки (аграрные, биологические и медицинские науки); социальные и гуманитарные науки. В Академии созданы 5 региональных центров (Центральный, Юго-Восточный I, Юго-Восточный ІІ, Северо-Западный и Северо-Восточный) [11]. Национальные академии наук США, Канады и стран Латинской Америки представляют собой научные общества, которые объединяют выдающихся национальных и зарубежных ученых и не имеют научно-исследовательских учреждений. Исключением являются академии наук Аргентины, Боливии и Кубы. Национальная академия точных, физических и естественных наук Аргентины осуществляет контроль над Ботаническим садом [8], в Национальной академии наук Боливии работают Институт энергетики (IDE) и Центр исследований науки, технологий и инноваций (CECTI) [14], а в Кубинской академии наук – Национальный музей истории науки и техники и Кубинская обсерватория науки и техники [13]. Цели рассматриваемых академий наук примерно одинаковы и заключаются в исследовании природы и общества. Но если в Национальной академии наук США и Королевском обществе Канады они являются основными, то в академиях наук стран Латинской Америки они являются скорее декларативными из-за их ограниченных возможностей и направленности в основном на вопросы образования, распространение культурного и научного прогресса, сохранения культурного наследия. Указанные выше особенности деятельности национальных академий наук стран США, Канады, стран Латинской Америки подтверждаются имеющейся

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

информацией. Так, Национальная академия наук США определена советником нации по вопросам развития науки, технологии и медицины [4], Академия наук Кубы наук призвана содействовать развитию науки и распространению национальных и общечеловеческих достижений [14], Мексиканская академия наук функционирует исходя из принципа, что наука, технологии и образование является ключевыми инструментами для создания условий, обеспечивающих развитие и суверенитет нации [11]. Важным аспектом деятельности академий является распространение научных знаний, передового опыта в области науки и образования, на что указано на веб-страницах Национальной академии наук Перу (Academia Nacional de Ciencias del Perú), Национальной академии наук РеспубликиУругвай (Academia Nacional de Ciencias de la República Oriental del Uruguay, ANCiU), Чилийской академии наук и Никарагуанской академии наук (Academia de Ciencias de Nicaragua) [8; 19–20]. Предоставление экспертных оценок и участие в национальных дебатах по вопросам науки и образования является одним из основных видов работы Академии наук Доминиканской Республики [21]. Основная роль Национальной академии наук Республики Уругвай заключается в консультировании по научным проблемам и содействии развитию науки, что должно способствовать научно-технической и инновационной деятельности, а также в причастности Академии к формированию научной политики страны [20]. Национальная академия наук Боливии ориентирована на создание условий для научно-технической и инновационной деятельности; консультирование государственных и частных учреждений по вопросам, связанным с исследованиями; формирование и реализацию политики в области науки, техники и инноваций; содействие научным исследованиям; рациональное использование окружающей среды и природных ресурсов; а также сохранение археологического, исторического и художественного наследия [15].

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

Особенно следует отметить Ассоциацию Панамы по развитию науки (Asociación Panameña para el Avance de la Ciencia, APANAC), основанную в 1985 г. и являющуюся некоммерческой организацией, членом которой могут любые лица, поддерживающие Ассоциацию, разделяющие ее принципы и уплачивающие взносы. Ассоциация представляет науку страны за ее пределами, выполняя роль национальной академии наук, и активно содействует повышению социально-экономического значения науки и технологий внутри страны. Действия Ассоциации направлены на поддержку Национального секретариата (Министерства) науки, технологий и инноваций (Secretaría Nacional de Ciencia, Tecnología e Innovación, SENACYT)); поощрение и поддержку научных исследований и разработок, особенно в тех направлениях, которые могут существенно повлиять на решение национальных проблем [23]. Члены академий наук Боливии, Колумбии, Коста-Рики, Никарагуа, Перу, Уругвая и Эквадора пока не объединены по профессиональной принадлежности в классы или секции наук. Это свидетельствует, что национальные академии наук ряда стран Латинской Америки находятся в состоянии формирования. Уровень исследований ученых из национальных академий наук США, Канады и стран Латинской Америки значительно различается, о чем свидетельствуют, в частности, данные о количестве Нобелевских лауреатов среди их членов. В настоящее время лауреатами Нобелевских премий является каждый десятый член Национальной академии наук США и 4 национальных члена Королевского общества Канады. В латиноамериканских странах ученые такого уровня мало связаны с национальными академиями наук. Это подтверждается тем, что сведения о Нобелевских лауреатах, которые были членами академий стран Латинской Америки, начиная с 1901 г. приведены только Национальной академией точных, физических и естественных наук Аргентины, хотя ла-

уреатами Нобелевских премий были 13 ученых, политиков и писателей из 7 рассматриваемых стран (Аргентина, Гватемала, Колумбия, Коста-Рика, Мексика, Перу, Чили) [24]. Национальная академия точных, физических и естественных наук Аргентины имеет в своем составе двух действительных членов, (ныне покойных Б. А. Houssay, L. F. Leloir), удостоенных этих премий за исследования, которые выполнены в стране, и еще один нобелевский лауреат (C. Milstein) был избран ее иностранным членом [9]. Различие в уровне ученых национальных академий наук США, Канады и стран Латинской Америки подтверждается также данными об иностранных членах академий этих стран (табл. 2). Доля латиноамериканских ученых составляла 8% в общей численности иностранных членов Национальной академии наук США, тогда как доля ученых США среди иностранных членов всех рассматриваемых академий из стран Латинской Америки составляла 39,8%. В латиноамериканских академиях значительно представлены ученые из стран Европы (35,5% от общего количества иностранных членов всех академий Латинской Америки), в том числе ученые из Франции – 9,0%, ФРГ – 7,0% , Испании – 5,6%, Российской Федерации – 0,6%), а также из самих латиноамериканских стран (19,7%), и незначительно – ученые из Азии (1,2%), Африки (0,6%) и Австралии (0,2%). В Национальной академии наук США иностранное представительство имеет другую структуру: ученые из Европы составляют 54,0% (в том числе из Великобритании – 15,8%, ФРГ и Франции – по 7,8%, Российской Федерации – 1,6%, Испании – 1,4%), ученые из Азии – 15,8%, Австралии – 4,8%, Африки – 1,1%. В национальных академиях наук стран Северной и Южной Америки имеются разные формы участия молодых ученых в их работе. В Королевском обществе Канады в 2005 г. образован Колледж молодых ученых и специалистов, который объединяет начинающих ученых и специалистов Канады, которые добились значительных успехов в

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

разных направлениях науки и техники. Ежегодно в состав Колледжа может быть избрано до 100 новых членов на срок до семи лет. С 2000 г., когда впервые в мире была создана Молодая академия наук [25], в Кубинской академии наук установлено, что количество молодых членов Академии, которых избирают на Общем собрании путем тайного голосования, должно быть не ниже 10% общего числа членов Академии. В Бразильской академии наук учрежден Институт афи-

лированных членов, избираемых только на 5 лет, из числа молодых, активно работающих исследователей. В Чилийской академии наук разработана программа ("Frontier Scientists"), обеспечивающая поддержку 30 ученых в возрасте до 40 лет на протяжении 3 лет. В Венесуэле в 2010 г. организовано Общество молодых ученых (Red de Jóvenes Investigadores de Venezuela – RedJIV), которое использует инфраструктуру Академии физико-математических и естественных наук.

Таблица 2 Распределение иностранных членов национальных академий наук США и стран Латинской Америки по странам проживания

Канада

Великобритания

Франция

ФРГ Российская Федерация Испания Другие страны Европы Страны Латинской Америки КНР

Япония

Другие страны Азии

Австралия

Африка Всего иностранных членов

437

2 1

Чили

Перу

Никарагуа

Мексика

Куба

Колумбия

США

Венесуэла

Бразилия

Боливия

Аргентина

Название страны, чья национальная академия наук представлена

США

Названия стран или частей света, которые являются местом проживания иностранных членов

Количество иностранных членов национальных академий наук США и стран Латинской Америки (чел.)

1 7

102

3 3

159

1 13

Источник: составлено авторами по данным веб-сайтов академий [4; 6; 8–23]

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

Важным показателем, который свидетельствует об относительно равном доступе специалистов к научной деятельности, считается доля женщин в общей численности специалистов. Для национальных членов национальных академий наук стран Северной Америки она составляла примерно 15%; для 7 латиноамериканских стран (за исключением Боливии и Чили) – более 10%, а для Кубы, Перу, Уругвая – 20%. Приоритетным для Кубинской академии наук является избрание женщин в ее члены при наличии у них одинаковых показателей с кандидатами-мужчинами [14]. В Мексиканской академии наук установлены две специальные стипендии для женщин в возрасте до 40 лет в области гуманитарных и социальных наук с целью продвижения их в этих областях; кроме того, Академия совместно с ЮНЕСКО и компанией L'Oreal поддерживает программу "Becas para Mujeres en la Ciencia L'Oréal – UNESCO-AMC", предусматривающую предоставление исследовательских стипендий женщинам в возрасте до 40 лет, получивших научную степень в последние годы, а также ряд других премий для женщин-ученых [11]. Специальные премии для женщин установлены также в Академии физико-математических и естественных наук Венесуэлы [10]. Организация и управление всеми рассмотренными академиями осуществляется на демократических началах: высшим органом является общее собрание, на котором избираются руководящие органы. Согласно уставам рассмотренных академий полномочия этих органов, как правило, ограничены двумя сроками с обновлением их состава во время очередных выборов. Выводы 1. Национальные академии наук США и Канады состоят из выдающих ученых и организованы по образцу Королевского общества в Лондоне. Они являются многопрофильными организациями и занимают ведущее положение среди научных институций своих стран. 2. Национальные академии наук стран Латинской Америки организова-

ны подобно академиям наук Института Испании и созданы для поддержки исследований и облегчения обмена научной информации путем коммуникаций, консультирования и других средств для улучшения человеческих талантов. Наиболее общими целями, стоящими перед национальными Академиями наук стран Латинской Америки, по нашему мнению, являются направления деятельности, сформулированные Мексиканской академией наук: «Академия использует различные отрасли научного знания из принципа, что наука, технологии и образование являются ключевыми инструментами для создания условий, которые обеспечат развитие нации и независимое мышление, имеющие решающее значение для защиты суверенитета Мексики». 3. Национальные академии наук большинства стран Северной и Южной Америки представляют собой лишь сообщества выдающихся ученых и специалистов, за исключением национальных академий наук Аргентины, Боливии, и Кубы, в которых функционируют 1–2 научно-исследовательских организации. 4. Национальные академии наук США и Канады объединяют своих членов по профессиональной направленности. Подобная организация членов академий в латиноамериканских странах имеется только в Аргентине, Бразилии, Гватемале, Кубе и Мексике. 5. Количество женщин среди национальных членов академий в США и Канаде составляло около 15%, для академий латиноамериканских стран (за исключением Боливии и Чили) этот показатель был более 10%, а для Кубы, Перу, Уругвая – 20–27%. 6. Научный уровень членов национальных академий наук США, Канады и стран Латинской Америки был оценен на основании данных о Нобелевских премиях, присужденных за всю историю существования этих академий, и иностранных членах этих академий. В Национальной академии наук США Нобелевские премии присуждены примерно 500 из 5500 ее членов, в Королевском обществе Канады – 10 из 3700.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

В латиноамериканских странах такие премии присуждены только двум ученым (действительным членам Национальной академии наук Аргентины). Доля латиноамериканских ученых составляла 8% в общей численности иностранных членов Национальной Академии наук США, тогда как представительство ученых США среди иностранных членов всех рассматриваемых академий из стран Латинской Америки составляло 39,8%. 8. В анализируемых академиях наук имеются разные формы участия молодых ученых в их работе. В Королевском об-

ществе Канады образован Колледж молодых ученых и специалистов, который объединяет начинающих ученых и специалистов. В Кубинской академии наук установлено, что количество молодых ученых должно быть не ниже 10% общей численности членов Академии. Чилийская академия наук разработала программу, обеспечивающую поддержку 30 ученых в возрасте до 40 лет сроком до 3 лет. В Бразильской академии наук учрежден Институт афилированных членов, избираемых из числа молодых, активно работающих исследователей.

Копелевич Ю. Х. Научные академии стран Западной Европы и Северной Америки / Ю. Х. Копелевич, Е. П. Ожигова. – Л. : Наука, 1989. – 413 с. 2. IAP – Global Network оf the World's Science Academies [Electronic resource]. – Access mode: http://www.interacademies.net/ About/18190.asp 3. IANAS – Inter-American Network of Academies of Science [Electronic resource]. – Access mode: http://www. ianas.org/index.php/ianas-home 4. Национальная Академия наук США [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.nasonline.org 5. Американская академия искусств и наук [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.amacad.org/content.aspx?d=104 6. Королевское общество Канады [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://rsc-src.ca/en/ 7. Грачев О. А. Национальные академии наук стран Европы. Науковедческий анализ / О. А. Грачев, В. И. Хоревин // Наука и науковедение. – 2015. – № 2. – С. 99–112. 8. Чилийская академии наук [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www. academia-ciencias.cl 9. Национальная академия точных, физических и естественных наук Аргентины [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.ancefn.org.ar/ 10. Академия физико-математических и естественных наук Венесуэлы [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // www.acfiman. org.ve

11. Мексиканская академия наук [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http:// www.amc.mx/ 12. Бразильская академия наук [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.abc.org.br 13. Академия медицинских, физических и естественных наук Гватемалы [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.interacademies.net/Academies/ ByRegion/LatinAmericaCarribbean/ Guatemala / 12901.aspx 14. Академия наук Кубы [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www. academiaciencias.cu/ 15. Национальная академия наук Боливии [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.aciencias.org.bo 16. Колумбийская академия точных, физических и естественных наук [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.accefyn.org.co 17. Национальная академия наук КостаРики [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.anc.cr 18. Никарагуанская академия наук [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.cienciasdenicaragua.org/ 19. Национальная академия наук Перу [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.ancperu.org/ 20. Национальная академия наук Республики Уругвай [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://anciu.org.uy/ 21. Академия наук Доминиканской Республики [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.academiadecienciasrd.org/

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

О. А. Грачев, В. И. Хоревин

22. Академия наук Эквадора [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.academiadecienciasecuador. org/ 23. Ассоциация Панамы по развитию науки [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.apanac.org.pa

24. Nobel Laureates and Country of Birth [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.nobelprize.org/nobel_ prizes/lists/countries.html 25. JungeAkademie [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www. diejungeakademie.de/ Получено 23.06.2015

О. О. Грачев, В. І. Хорєвін

Наукознавчий аналіз сучасного стану національних академій наук США, Канади та країн Латинської Америки Порівняльний наукознавчий аналіз національних академій наук США, Канади і 16 країн Латинської Америки виконано на підставі останніх даних, що містились на їхніх веб-сайтах. Аналіз охоплює історію створення, сучасний статус, структуру, завдання, тематичні пріоритети національних академій наук, членство в них, присудження премій їхнім членам, участь жінок у роботі національних академій наук, місце національних академій наук у наукових і освітніх системах країн, що розглядаються. На підставі даних і фактів, використаних для аналізу, зроблено висновок, що національні академії наук у країнах Латинської Америки, на відміну від США та Канади, перебувають на різних рівнях становлення, що певною мірою пов’язано з особливостями розвитку цих країн. Ключові слова: Національна академія наук США, Королівське товариство Канади, національні академії наук країни Латинської Америки, завдання, структура,категорії членів.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Доповіді на Міжнародній науково-практичній конференції «Грантова підтримка досліджень та нових технологій – 2015» 1–2 жовтня 2015 р. у м. Києві відбулась Міжнародна науково-практична конференція «Грантова підтримка досліджень та нових технологій – 2015» (“Granting of Research and New Technologies – 2015”, GRANT – 2015), організована Державним фондом фундаментальних досліджень України. Метою конференції було розроблення підходів до удосконалення грантового (конкурсного) фінансування науки на основі світового досвіду. Основними темами для обговорення були: – способи залучення коштів для фінансування фундаментальних досліджень; – проведення експертизи наукових проектів та визначення спільних пріоритетів; – правове поле міжнародної фінансової підтримки фундаментальних досліджень. На конференцію були запрошені представники фондів підтримки науки, представники органів, відповідальних за прийняття рішень у науковій сфері, науковці, представники міжнародних наукових об’єднань і громадських організацій. Загалом у конференціЇ взяли участь 100 фахівців, які представляли Німеччину, Польщу, Францію, Литву, Естонію та Україну. У результаті роботи конференції було розроблено рекомендації стосовно підвищення ефективності діяльності фондів підтримки науки в пострадянських країнах, насамперед фондів фундаментальних досліджень, які мають стати основою дорожньої карти побудови ефективної грантової системи фінансування науки. Конференція проводилася у формі пленарного засідання та обговорення в рамках круглих столів. Круглий стіл 1. «Інноваційна спрямованість науково-технічних проектів – міф чи реальність?» Круглий стіл 2. «Джерела фінансового забезпечення фундаментальних досліджень. Досвід провідних країн світу». Круглий стіл 3. «Експертиза наукових проектів – пошук оптимальної схеми». Круглий стіл 4. «Наукометрія – оцінка результативності чи спекуляції на кількості». В цьому та наступному випусках журналу публікуються вибрані виступи, які оформлені у вигляді статей та підготовлені англійською (робочою) мовою конференції.

UDC 001.38

B. A. Malitsky

Foreign Grant Support for Projects in the Context of R&D Structure and Performance in Ukraine Information about peculiarities and trends of grant form of R&D financing in Ukraine is given. It is emphasized that it was developing in Ukraine along with rapid decline in R&D financing, which entailed mainly “utilitarian” view of foreign grants, although they should be regarded as, first and foremost, as an effective means for internationalization of the national R&D system. Main reasons for intensification of grant form of foreign support to national R&D are highlighted. Factors determining participation of Ukrainian researchers in international projects with grant financing are outlined: the performance of domestic research potential and the thematic conformity of R&D conducted in Ukraine and beyond Ukraine. Estimates on publication activity of Ukrainian researchers, derived using domestic and international databases, and results © B. A. Malitsky, 2015

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

B. A. Malitsky

of a comparative analysis of the publication activity of researchers from Ukraine and selected European countries are given. The problem of grant R&D financing inside Ukraine is discussed. Keywords: grant, research and development (R&D), R&D financing, R&D potential, publication activity, database “Ukrainika naukova”, database Scopus, grant form of R&D support. 1. The notion of foreign grant in the field have become a kind of profession. Probably, of research became well known in Ukraine due to lack of such experiences with Ukrainian more than 20 years ago. At the beginning, researchers, especially lack of confidence grant support was used in the framework of the in winning a competition, and sometime international organization “Ukrainian Science their reluctance to spend time for this & Technology Center” established in 1994 by process, their participation in international Ukraine, Canada, the U. S. and Sweden. The grant competitions still remains quite low notion of grant became even more widespread and fails to match their creative capacities, due to the work of the well known Soros although the numbers of grants received by Foundation. But this notion was not being Ukrainian researchers and organizations from established smoothly in the administrative international foundations over the latest 10 practices. The attempts were made to tax years have increased. In 2012, 1855 grants were grants and impose the administrative control received, which is nearly 300 grants more than over grant programs. The grant form of R&D in 2008. The leading position by the number of funding in Ukraine has largely remained the grants is with the HEE sector accounting for one of external origin in Ukraine; it domestic 2/3 of the total number of grants. sources are still of minor significance due to the 4. Another peculiarity of Ukrainian grant shortage of funds. receivers is their unchanging composition, 2. Grants are usually provided by grantors which raises several problems of humanitarian in form of financial resources allocated on and moral dimension. The prevailing mood competitive basis t o physical persons, R&D with the researchers belonging “grant teams or organizations for concrete projects. receivers” category is praising the Western The advantage of a grant compared with a science and implicitly critical view of the loan is that the former need not be returned, domestic science. One fresh example is although it requires reporting on good the opinion of Dr. Igor Zozulenko, a grant results and strict fulfillment of financing receiver working now is a Sweden university, requirements. The meaning of a grant is in cited in the Ukrainian mass media. His a way comparable with one of an order (a “medical” diagnosis to the Ukrainian R&D contract). Grants and R&D contracts have is that “the patient is rather dead than alive”. essential impact on change in the thematic Unfortunately, judgments like this can often profile of R&D, bringing it in conformity be heard from many Ukrainian researchers with the global tendencies. This is especially who have changed research work for political important bearing in mind the prevalence of or administrative one. It is obvious that the institutional R&D financing in the Ukrainian performance of real research, and not the one R&D. The strong effect of grant financing serving the needs of political power, can only for changing thematic profile of R&D can be be judged by one’s own engagement in this seen in new EU members from the Eastern real research. As follows from scientometric Europe, where the R&D themes could adapt analyses, a major part of candidates and to the European profile in a short time. doctors of sciences coming to political power 3. Because a grant is given on the offices in Ukraine, including top ones, have basis of competitive selection of projects, no high-rank research publications. applicants need to demonstrate high level 5. It is true that ill-conceived reforms of research results and strong capacities for and the state policy explicitly hostile project implementation. Also, grants involve to R&D, implemented by Ukrainian other conditions making grant process labor governments over years, have exhausted consuming and sophisticated. In fact, skills creative capacities, public merit and trial and competencies involved in grant process facilities of the Ukrainian R&D. It is now

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

FOREIGN GRANT SUPPORT FOR PROJECTS IN THE CONTEXT OF R&D STRUCTURE AND PERFORMANCE IN UKRAINE

in the chronic crisis. While the global R&D can be referred as the one undergoing the crisis of growth, considering the growing numbers of researchers, growing R&D investments, growing and diversifying institutional forms of R&D, and this crisis is associated with its transition to a new phase scientific progress, the crisis in the Ukrainian R&D is the crisis of decline. It originates from the rapidly shrinking R&D

capacity of the domestic industry, detechnologization and even considerable de-industrialization of the Ukrainian economy. These conditions entailed rapid shrinkage in the domestic demand for R&D resulted in the decreasing figures of R&D financing (see Figure 1), R&D personnel, R&D institutions; this decreasing tendency continued over nearly quarter of the century and still being on.

Figure 1. R&D financing per capita in Ukraine, Poland, Turkey, PPP, constant prices of 2000, USD Source: computations of Dr. I. A. Bulkin by data from OECD database

Only in this year (2015) the number of R&D institutions has fallen by 90, the R&D employment reduced by 8,000 persons; yet even further reduction of R&D employment is expected by the end of this year as part of the government measures on the so called “optimization” of budgetary expenditures. The National Academy of Sciences of Ukraine is expected to shrink by about 8,000 employees. Ukraine has fallen to the bottom line in Europe by number of researchers per 1,000 of population. But Ukraine leads many countries by numbers of public order and security officials and clerics. In fact, Ukraine, an R&D intensive republic in recent past, has turned into a repressive and clerical country. 6. Although politically and socially marginalized, Ukrainian R&D, as a system with high capabilities for self-organization, ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

could preserve rather high capacities in a number of R&D fields. 6.1. The Ukrainian R&D has not lost the capacity to produce results of international merit in the following fields: selected advanced sections of mathematics and theoretical physics; research of nanostructures and development of nanotechnologies; radio physics of millimeter and submillimeter range; immune biotechnology, biocensors and molecular diagnostics; biotechnology of plants and biophysics, technologies of biodegradation; cryobiology and cryomedicine; neuroscience, including neurophysiology; informatics;

B. A. Malitsky

micro- and optoelectronics; airspace technologies; other fields of physics, chemistry, biology. 6.2. Ukraine has preserved the highly performing R&D capacities of material science in the following fields: control of the process of structure formation and formation of properties of construction and instrumental materials and their welding; development of technologies for production of functional (including scintillating) materials for electronics, laser and diagnostic devices; development of advanced composite materials and studies of mechanical properties of sophisticated constructions and systems, built on their basis;

development of technologies for production of synthetic diamonds and other super hard materials, and tools on their basis. 6.3. A number of domestic developments could be globally competitive given certain conditions, including: technology and the equipment for welding of living tissues in surgery operations; polyorgansiloxan adsorbents; domestic antibiotics – cyclosporines; titanium alloys produced by domestic technologies; domestically produced super hard materials and tools on their basis etc. 7. The viability of the Ukrainian R&D can be measured by more robust indicator, the investment in the Ukrainian military R&D. The dynamics of these foreign contracts in 2001–2013 is shown in Table 1. Table 1

Foreign investment in the Ukrainian military R&D, %

Foreign investment in the Ukrainian military R&D

2001

2005

2010

2011

2012

2013

27.0

39.5

77.1

78.2

57.5

47.9

Although the share of foreign contracts has reduced in the recent period, the above figures are nevertheless very high even for countries with highly developed R&D. These figures refute the unjustified attacks coming from some political officials, political persons or various pseudo-experts of the Ukrainian R&D, which give misleading assessments of its capacities in an attempt to discredit the national scientific community working (more often quite effectively) in hard conditions. Thus, the globally recognized design bureau “Yuzhnoye” returns 60 UAH to the budget per the invested 1 UAH. It is the result of doing foreign contracts, including ones from European and American countries, including the U. S. 8. Another peculiar point with regard to foreign grants in Ukraine is that grants are essentially looked at with utilitarian intention to have additional financing that may sometimes be larger than the domestic one. But apart from this, a foreign grant offers an effective means to push

integration of national research systems in the single global and regional research area. There are several key factors behind the necessity for expanding the international science and technology cooperation, which predetermines the expansion of grant form as a means of R&D support from abroad. First, there has been globally increasing awareness that all the countries have to share the responsibility for decisions of complex, large-scale and global scientific problems. This refers to problems such as global climate change, control over spread of infection deceases, studies of root causes of terrorism and its prevention, which cannot be fought a lone hand. Second, the occurrence of more and more large-scale fundamental and multidimensional problems that can be more effectively dealt with trough combining national research capacities. Problems like research of human genome, research of micro- and macroworld, exploration of space, development of information and ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

FOREIGN GRANT SUPPORT FOR PROJECTS IN THE CONTEXT OF R&D STRUCTURE AND PERFORMANCE IN UKRAINE

communication systems can only be solved by international research capacities. Third, in R&D, like is extraction of minerals, generation of each portion of new knowledge requires the increasing costs that cannot be afforded by one country, if even a very rich one. This tendency was emphasized by a distinguished Ukrainian researcher of science, Gennadiy Dobrov, who highlighted this problem in his bestseller book “Science about Science”. The humanity has witnessed many evidences that this tendency was strengthening. The European Large Hadron Collider, genetic research, international space station, explorations of new space objects, thermonuclear energy and other high cost projects involve the research based on broader international cooperation of national researchers with use of grant form for R&D support.

9. The extent of participation of Ukrainian researchers in such international projects depends, first and foremost, on the performance of the national R&D system and on the relevance of the thematic profile of the Ukrainian R&D system to the thematic profiles at European and global level. The thematic profile can be evaluated by various methods. One of these involves structuring of publications by thematic heading. In Ukraine this method is used in database “Ukrainika naukova”. Figure 2 shows the latest data on the publication activity of Ukrainian researchers in 21 research fields. As can be seen in the chart, the publication activity of Ukrainian researchers is dominated by economic sciences, with essential contribution coming from medical sciences, studies of culture, education, science policy studies.

Figure 2. Publication activity of Ukrainian researchers by thematic headings of “Ukrainika naukova” database Source: constructed by A. Koretsky by use of database “Ukrainika naukova”

In total, social sciences and humanities account for 44% of the total publications in “Ukrainika naukova” database. In spite of the constantly increasing number researchers in social sciences and humanities and the vice ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

versa trend in natural and technical sciences, the share of the former in the total number of researchers still remains lower than their share in the total publications, meaning that researchers in social sciences and

B. A. Malitsky

humanities write more than, say, physicists, mathematicians, biologists or chemists. The situation will, however, be reverse when we proceed to the international database. Thus, in Scopus database Ukrainian researchers in social sciences and humanities

account for less than 3% of the registered documents, although their share in “Ukrainika naukova”, as mentioned above, is larger than 44%. In natural sciences, Ukrainian researchers in physics and astronomy account for nearly 26% (see Table 2). Table 2

Comparison of the shares of publications by Ukrainian authors in databases Scopus and “Ukrainika naukova” Share of publications in database,% Field “Ukrainika naukova”

Scopus

Social sciences and humanities

Physics and astronomy

This comparison may seem to be not sufficiently correct because of various conditions or possibilities for registration in international databases on social sciences and humanities. Specialists from our Institute have emphasized that peculiarities of data compilation in various databases or relatively small numbers of Ukrainian publications counted in specific databases may have negative effects for the above mentioned indicators. Yet, cooperation of Ukrainian researchers with foreign colleagues, their active participation in joint R&D, in seeking for foreign grants obviously have a positive effect for their representation in databases. Dr. V. P. Rybachuk, our leading researcher in the scientometric field, jointly with Dr. Galina Kwist from Gent University (Belgium), has shown that collaborative publications of Ukrainian and foreign authors enhance the opportunity for Ukrainians to be registered in whatever international database. Also, they have identified six countries with which Ukrainian researchers have the largest numbers of collaborative publications. These are (in ranking order): Germany, Poland, France, the U. K., Italy and Spain. The ranking rows of countries derived from the analysis of Scopus and Scirus databases, have rather good correlation and can be used for bibliometric monitoring of the international scientific cooperation of Ukrainian researchers, especially in studying the potentials for increasing the grant activity of Ukrainian researchers.

10. It should be remembered that in spite of a thematic change in R&D and a change in the disciplinary structure of the Ukrainian R&D, the disciplinary structure of the latter is still essentially distinct from the European one. The following profile occurs when Scopus database is used for comparison of the disciplinary structure of publications in EU-27 and Ukraine (see Figure 3). As can be seen from Figure 3, technical disciplines, especially physics and astronomy, are prevalent in Ukraine, which is a clear evidence of high performance of these disciplines in Ukraine. Yet, comparison of disciplinary restructuring of publications in EU and Ukraine according to Scopus data base would be very important. Regarding EU, the growing number of documents occurs in “medicine”: in 2014, these publications accounted for more than 18% of the total number of publications registered in Scopus database. Ukraine, however, lags in this discipline tenfold behind Italy, France, Germany, the U. K., Poland, and manifold behind Slovakia, Romania or Hungary. The essential reason behind this lag is that the Ukrainian medical R&D with its excellent professionals lacks advanced trial and experimental facilities to do domestic R&D. 11. Out-dated or even ruined trial and experimental facilities, manifold reduction of R&D personnel, shortage of funds for R&D and other signs of crisis in the Ukrainian R&D obviously have negative effects for its performance, including the publication ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

FOREIGN GRANT SUPPORT FOR PROJECTS IN THE CONTEXT OF R&D STRUCTURE AND PERFORMANCE IN UKRAINE

activity. The Scopus database shows that while in 1996 Ukraine was ahead of counties like Greece, Portugal, Czech Republic,

Romania or Ireland by the publication activity, in the subsequent years it was far behind them (see Figure 4).

Figure 3. Disciplinary structure of publications in EU-27 and Ukraine, 2014, % Source: constructed by A. Koretsky by use of Scopus database

Figure 4. Publication activity of Ukraine, Greece, Portugal, Czech Republic, Romania and Ireland by Scopus database, 1996–2014 Source: constructed by A. Koretsky by use of Scopus database

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

B. A. Malitsky

12. The chart given in Figure 4 shows a dismaying trend regarding the gap between Ukraine and others. It should be stressed, however, that the number of publications of Ukrainian researchers by Scopus database, if considered per 1,000,000 USD of R&D expenditures, has not, in fact, decreased (4.51 documents per 1,000,000 USD in 2014), but has been sometimes even higher than the EU average or the figures for countries like Denmark, Sweden, France, Finland, Austria or Germany. It could be assumed that if the R&D financing in Ukraine matched the legally fixed level (1.7% of GDP), the figure would match the one for Poland, Lithuania, Latvia or Estonia (8.28–7.2 documents per на 1,000,000 USD). 13. I believe that another important problem exists in grant support for Ukrainian researchers. It should be emphasized because the raging military separatism and its support by Russia make Ukraine extremely vulnerable from defense point. It should be noted that on the eve of independency Ukraine was the third nuclear power in the world and accommodated huge military and industrial complex (MIC) employing more than 40% of the domestic researchers. Yet, the subsequent years witnessed illconceived policies regarding MIC conversion. The high tech segment of the industrial R&D in Ukraine was razed to the ground by various ways, including international science & technology cooperation. If these actions are seen from economic perspective, it should be reminded that on the eve of independence Ukraine was a large-scale participant of the global market of armaments, with annual exports worth 2,000,000 USD. These losses could not be ever compensated by foreign support of domestic researchers, provided to them with other purposes (that have nothing common with support to domestic MIC). It is well known that the purpose of the abovementioned Ukrainian Science & Technology Center (USTC) was in providing grant support for the domestic researchers working in MIC. The foreign sponsors deserve gratitude as they helped the researchers survive in the hard economic conditions of 90s. However, the material aid received by Ukraine through USTC is incomparable

with the immediate material losses and subsequent human losses of Ukraine, caused by conversion of MIC and by the ineffective national science & technology policy. Ukraine adopted the Charter on Special Partnership Relations with NATO in 1997, and the State Program of Ukraine – NATO Partnership for 2001–2004. Nearly 13,000 of Ukrainian specialists took part in international research projects sponsored by NATO on grant line over this time. The cooperation with NATO in the research field has been on since then. In the last 2 years, 4 scientific and practical conferences jointly with NATO were held in Ukraine. Unfortunately, this huge potential of international science & technology cooperation has been underused for national security purposes, including R&D support for adaptation of the domestic MIC to NATO standards, use of foreign achievements in domestic manufacturing of advanced armaments, strengthening of Ukraine’s positions at the global market of armaments. 14. In the conclusion I would like to mention the problem of domestic grant support to R&D in Ukraine. This form of R&D support in Ukraine is mainly the responsibility of the State Foundation for Basic Research (SFBR). But it is well known that its financial capacities do not meet any real need of the domestic R&D. Apart from the financial deficit, the SFBR is constrained by bureaucratic pressures. There has been an attempt of creating a new super-foundation that is supposed to become more solvent financially and take on the funds managed now by domestic Academies of Sciences. However, the problem cannot be tackled by this step, because the problem goes beyond the SFBR competence. Instead of one foundation for R&D support, Ukraine needs dozens of them, with the variety of support forms. These foundations need to accumulate funds to sponsor the projects capable to solve large-scale scientific problems, including projects with invited foreign researchers. As regards the SFBR, it has vitally important role, as it has the capacities to optimize the thematic structure of the domestic R&D through grant system by unfixing the established thematic

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

FOREIGN GRANT SUPPORT FOR PROJECTS IN THE CONTEXT OF R&D STRUCTURE AND PERFORMANCE IN UKRAINE

conservatism immanent in the institutional R&D financing. Also, the SFBR is needed to support young researchers, especially ones with defended dissertations. They need to be supported financially in several subsequent years once the dissertation is defended, to be able, above all, to develop their research and publish in distinguished international journals, to go to internship in foreign research centers. Ukraine needs to do so in order to prevent the increasing outflow of

young researchers from domestic R&D to other sectors or to foreign research centers. Many questions have been raised about objectivity of grant competitions. But it depends on the real financial capacities of each foundation. The trend has always been the same: the lesser are the foundation’s capacities, the more problematic is the objectivity. I hope that the capacities of SFBR will meet the needs of Ukrainian researchers. Одержано 16.09.2015

Б. А. Маліцький

Зарубіжна грантова підтримка проектів у контексті структури та стану досліджень в Україні Наведено інформацію про особливості та тенденції грантової форми фінансування в Україні. Підкреслено, що вона розвивалась в Україні на тлі різкого зниження витрат на науку, що визначило в основному «утилітарне» ставлення до зарубіжних грантів, хоча їх насамперед необхідно розглядати як ефективний засіб інтернаціоналізації національної наукової системи. Наведено основні причини активізації грантової форми зарубіжної підтримки національних НДДКР. Розкрито фактори, що визначають ступінь участі українських вчених у міжнародних проектах з грантовим фінансуванням: рівень розвитку наукового потенціалу країни та відповідність між тематичним профілем досліджень в Україні та світі. Наведено оцінки публікаційної активності українських учених на основі вітчизняної та міжнародної баз даних, а також результати порівняльного аналізу публікаційної активності вчених України та деяких європейських країн. Висвітлено проблему розвитку грантової форми підтримки НДДКР усередині України. Ключові слова: грант, фінансування науки, науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), науковий потенціал, публікаційна активність, БД «Україніка наукова», БД Scopus, грантова форма підтримки НДДКР.

Б. А. Малицкий

Зарубежная грантовая поддержка проектов в контексте структуры и состояния исследований в Украине Приведена информация об особенностях и тенденциях грантовой формы финансирования науки в Украине. Подчеркнуто, что она развивалась в Украине на фоне резкого снижения расходов на науку, что предопределило в основном «утилитарное» отношение к зарубежным грантам, хотя их прежде всего необходимо рассматривать как эффективное средство интернационализации национальной научной системы. Приведены основные причины активизации грантовой формы зарубежной поддержки национальных НИОКР. Раскрыты факторы, определяющие степень участия украинских ученых в международных проектах с грантовым финансированием: уровень развития научного потенциала страны и соответствие между тематическим профилем исследований в Украине и мире. Приведены оценки публикационной активности украинских ученых на основе отечественной и международной баз данных, а также результаты сравнительного анализа публикационной активности ученых Украины и некоторых европейских стран. Освещена проблема развития грантовой формы поддержки НИОКР внутри Украины. Ключевые слова: грант, финансирование науки, научно-иследовательские и опытно-конструкторские работы (НИОКР), научный потенциал, публикационная активность, БД «Україніка наукова», БД Scopus, грантовая форма поддержки НИОКР. ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

UDС 330.341.1

V. Gryga

Opportunities for Financing Basic Research in Austria1 Тhe paper is devoted to the Austrian experience in building up basic research funding system. It is based on the Austrian annual research and technology report and annual reports of major R&D funding institutions. The latest trend shows that R&D expenditures in Austria have been grown faster than GDP, with public sector investing even more in R&D. Public R&D investments are distributed in Austria through the system of R&D funding institutions. There is a special Fund, oriented mainly on basic research, the Austrian Science Fund. Special focus in the paper is given to the process of competitive selection of programs operated by this Fund. The experience of Vienna Science and Technology Fund operating at regional level is also analyzed. It is concluded that Austria has been performing well in implementing the objectives of domestic policy in research, technology and innovation for the benefit of economic growth. Key words: research and development, innovation, basic research, financing, program, Austrian Science Fund, Vienna Science and Technology Fund.

Introduction As Austria is one of the EU leaders in economic and in research and innovation development, the aim of the paper is to look at the system of basic research financing, which contribute to high level of R&D development of Austria. Austria is one of the top countries in the EU, with quite sustainable dynamics of economic growth. The projected nominal GDP for 2015 is €335.33 billion, 1.9% increase compared with 2014. The resulting R&D intensity is, therefore, expected to be 3.0% in 2015 (see Fig. 1), which would be a slight increase compared with 2014 (2.99%) and 2013 (2.95%). R&D intensity has an upward trend in Austria at least for the last 15 years: started from less than 2.0% GDP in 2000 [1]. The highest rate of growth in 2015 was in the business enterprise sector, with projected increase of 3.9%. This sector’s funds are estimated as €4.76 billion, thereby contributing about 47.2% to financing Austrian R&D, thus representing the highest proportion of the funding. A comparatively steep increase in funding from the business enterprise sector since 2011 (as compared with the crisis years of 2009–2011) could be observed. Yet, in the medium and long-term © V. Gryga, 2015 1 Prepared specially for the GRANT 2015 conference.

period public sector financing of R&D has grown faster than others (Fig.1) The federal government provides €3.21 billion in funding in 2015, approximately 32% of overall R&D expenditures in Austria (and the total public expenditure is 37%). In absolute figures, this represents rise of some €44.7 million or 1.4% compared to 2014. Overall, the public sector, which includes the regional governments, local governments, professional associations and social insurance institutions, is expected to provide €3.77 billion in 2015, or about 37.3% of the total R&D expenditure, with the federal government responsible for its overwhelming share. Since the crisis the public sector has strongly increased its R&D financing, which is expected to be nearly 42% higher in 2015 than during the recession year of 2009. Foreign sources of funds (primarily foreign-owned firms that co-finance the R&D of their Austrian subsidiaries and, to a lesser extent, funds on line of EU research framework programs) account for €1.53 billion or 15% of the funds for the Austrian R&D, continuing to be a high proportion if compared internationally. Overall, by the R&D intensity Austria was well above the EU average of 2.01% in 2013 (the last year for which comparative international figures are available), with ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

OPPORTUNITIES FOR FINANCING BASIC RESEARCH IN AUSTRIA

2.95% of GDP invested in R&D and thus ahead of Germany (2.85%), though still

behind Finland (3.31%), Sweden (3.30%) and Denmark (3.06%).

Figure 1. Dynamic of R&D expenditure in Austria by source of funds Source: constructed by data from [1]

The Research, Technology and Innovation (RTI) strategy adopted by the federal government in 2011 represents the central frame of reference for the formulation of Austrian RTI policy. Its main objective is to include the country into the group of European innovation leaders by 2020. The RTI strategy is implemented at multiple levels with a broad-based and systemic approach to organizing and supporting the innovation system. “RTI Task Force” functions as an important coordinating tool for implementing the strategy, as it supports the strategic and system-oriented coordination efforts of RTI ministries. Led by the Federal Chancellery, it includes representatives of the Federal Ministry of Finance (BMF), the Federal Ministry for Transport, Innovation and Technology (BMVIT), the Federal Ministry of Science, Research and Economy (BMWFW), and the Federal Ministry of Education and Research (BMBF). Intense and regular contacts and information exchange at a higher administrative level have made a crucial contribution to increasing cooperation between RTI ministries over the last few years. ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Detailed plans in this mid- to longterm framework for orientation include the following activities: – ensuring public funding of research for outstanding basic research, applied research, technology development and knowledge transfer through research funding regulations that allow for long-term planning security; – introducing measures to trigger more private research investments; – mobilizing private endowment funds to spread the extra-budgetary basis for RTI; – developing measures for expanding support for young talent and women; – promoting research to solve social challenges while taking into consideration the potential of the humanities, social sciences and cultural studies; – establishing measures to increase the number of innovating enterprises; – realizing efficiency improvements, needs-oriented development of research infrastructures as well as implementing knowledge transfer centers; – improving the international scientific network and scientific field offices; – modernizing the research funding laws and reducing bureaucracy, in order to

V. Gryga

facilitate access to funding for small and medium-sized enterprises (SMEs); – encouraging start-ups, e.g. through venture capital measures; – developing a national strategy for intellectual property. Basic Research: a core of federal RTI strategy There are the three major funding agencies at a federal level for R&D in Austria: the Austrian Science Fund (Fonds zur F rderung der wissenschaftlichen Forschung, FWF), the Austrian Research Promotion Agency (Forschungsf rderungsgesellschaft, FFG) and Austria Wirtschaftsservice (AWS). They are the primary institutions responsible for achieving the objectives of the federal government's RTI strategy in Austria. These agencies basically cover all the components of the innovation chain: basic research (Austrian Science Fund, FWF), applied research and experimental development (Austrian Research Promotion Agency, FFG), and the transition of technological developments to corporate growth (AWS). Basic research is an important focus for the federal government's RTI strategy. It represents a key element with regard to Austria's attractiveness as an international location for RTI and thus has a significant impact on the human potential of the Austrian research area. The main role of basic research in the Austrian innovation system is reflected in the strategic focus of FWF. FWF is dedicated above all to strengthening and developing the science system and the attractiveness of Austria as a location for RTI. Through targeted projects it supports Austrian research institutes in international competition for top researchers. The strategy for strengthening competitive funding of university research and its international focus is pursued by taking into consideration overhead costs as well as by working closely with foreign partners (in particular, from Germany, the US and the UK). In addition, by working to selectively shape ERANet initiatives and through involvement in Science Europe, FWF aims to better coordinate the national research

and funding activities of the European Research Area (ERA) and promote an international focus within the Austrian research landscape, which is also an objective of RTI strategy. Austrian Science Fund2 The main and the largest funding institution for basic research is Austrian Science Fund (FWF). For the past 5 years it increased the funding by almost 45%, which was about €211 million in 2014. Nearly 80% of this amount covered personal costs, while travelling costs accounted for only 2.1% and equipment – only 0.8%. Another interesting point is age distribution of research employees in FWF-funded projects. The total number of postdocs in such projects was 1392 persons in 2014. At about 50% of cases, the age of researchers was 30–36, with only few persons (in 2014) older than 50. FWF has a number of programs and awards, but their selection procedures have essential similarities (see Fig. 2). All applications received by FWF are subjected to a peer review procedure in which only experts working outside Austria are asked to review proposals. These reviews form the basis for all funding decisions, thus ensuring the quality and international relevance of the research funded. The FWF is obliged to treat all scientific disciplines equally and does not have a quota system regulating the distribution of funds among various disciplines. But the normal distribution is following: social sciences and humanities – 20%, natural and technical sciences; biology and medicine – 40% each. The number of reviews required for taking a decision primarily depends on the amount of funding requested and on the funding program in question. For example, StandAlone Projects with the requested amount of funding up to €350.000 will have minimum of two review reports. Above that level, at least one review must be obtained for each additional €100.000 requested. For funding in excess of €550.000, each increment of €150.000 requires a disproportionate number of additional reviews. 2

This part is based on annual reports of FWF.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

OPPORTUNITIES FOR FINANCING BASIC RESEARCH IN AUSTRIA

Figure 2. Decision making process in Austrian Science Fund Source: constructed by data from [2]

In all other programs as well as some commissioned/international programs, the number of reviews required depends on the relevant program-specific agreements; in any case, however, at least two reviews are required. Additional reviews may also be necessary for applications which encompass many disciplines. So, peer review process lies at the heart of the FWF’s decision-making process, in which the organization has consistently relied on experts based outside of Austria for decades. In line with common international practice, the reviewers perform this function for the FWF free of charge. One of the key benefits of the FWF’s international peer review process is that it has helped to bolster ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

the international competitiveness of Austrian research on sustained basis. As in the previous years, the FWF’s reviews mainly came from three major geographical areas. The US and Canada accounted for the largest share of reviews received (35.4%), just ahead of the EU (except for Germany and Switzerland (33.7%) with top position in 2013). The share of reviews from other German-speaking countries (Germany/Switzerland) reached 16.9% and thus demonstrated another slight decrease in 2014. “Rest of the world”, with 12.5%, demonstrated a slight increase in comparison to the previous year. In total, FWF received reviews from 67 nations in 2014, which indicates an especially strong international element in its review

V. Gryga

operations. Of the 5.131 reviews received, only one came from Ukraine in 2014. In order to obtain those 5.131 reviews, FWF had to send a total of 15.089 requests, which yields a response rate of 34.0%. Through these considerable efforts, FWF Office has managed to maintain the response rate at roughly the same level over the last few years. In FWF programs, with applications reviewed on rolling basis, the average time span between submission of an application and a decision taken by FWF Board was 4.5 months in 2014. Programs and awards of Austrian Science Fund The core FWF competition is StandAlone Projects Program, which amounts about 50% of the grants supported by FWF. Its objective is to support non-profit-oriented individual research projects. The target group is Austrian scientists and researchers from all disciplines. The maximum duration is 36 months, but the follow-up applications are possible. There is no fixed amount of funding per project, which varies depending on project peculiarities. Average volume of funding per project is about €300.000. An advantage of this program is that there is no deadline and everyone could submit proposal when he/she wants. The next programs for basic research funding are Special Research Programs (SFBs), related to priority research fields. The SFB objectives are: – to establish research networks on par with international standards through autonomous research concentration at a single university location (or multiple locations, subject to certain conditions); – to build extremely productive, tightly interconnected research establishments for long-term, generally interdisciplinary/ multidisciplinary work on complex research topics. This competition is opened for research groups in all disciplines working at Austrian universities or non-profit, non-university research institutions. The core group of applicants must be of sufficient size and be qualified to establish and run a research program of high international standing in line

with the profile of the participating research institution(s); minimum of 5, maximum of 15 principal researchers for sub-projects (including spokesperson); and 30% of them should be women. Also at least 50% of principal researchers in sub-projects must be based at one research location. Letters of support are required from all participating research institutions. The duration of an SFB program is 8 years, but after 4 years an interim evaluation will determine whether or not projects are allowed to continue. The amount of funding is not fixed too, like in the previous case, and depends on specific project and number of sub-projects. Average volume of (new) funding approvals is approximately €4.7 million per SFB for the first four years. To receive funding for FWF’s SFBs, applicants are required to undergo a highly selective two-stage process. In 2013, only 13 research groups took on this challenge, representing a significant decrease compared to the previous year (24 groups). After a review of the outline proposals, four applicants were invited to submit full proposals. Two of those proposals – which comprised a total of 22 sub-projects – were ultimately approved. Besides quite ambitious programs, FWF runs smaller competitions, called awards and prizes. First of them is START Program. Its objective is to provide researchers with the means to plan their research work on long-term basis and with sufficient financial security. By assuming responsibility for the establishment/expansion and management of a research group, project leaders are able to gain the qualifications necessary for leading positions in science, especially as lecturers at higher education establishments in Austria or abroad. This program is designed to support highly promising young researchers in all disciplines. They should be no less than two years and no more than nine years after conferral of doctoral degree. The applicants should have outstanding international track record, evidence of scientific independence and, desirably, an international experience. It should be noted that till 2014 full professors were not eligible to take part in the START program, but since 2014 they have been eligible as well.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

OPPORTUNITIES FOR FINANCING BASIC RESEARCH IN AUSTRIA

The project duration should not be more than eight years, preferably 6 years, but longer periods are possible in the exceptional cases defined in the application guidelines. Nevertheless, an interim evaluation after 3 years determines whether projects are allowed to continue. The average volume of funding is approximately €1.2 million per START project and depends on specific project. The award decisions are taken by FWF Board (and the Austrian Federal Ministry of Science, Research and Economy who nominally awards these grants) on the basis of recommendations by the International START/Wittgenstein Jury, which, in turn, are made on the basis of international peer reviews and a hearing to which the most promising START applicants are invited. This call is annual one. START projects are considered as the best-endowed and most prestigious grants available to junior researchers in Austria. Due to high competition, approval rate in 2013 was below 14%, while in 2012 – 22%. Wittgenstein Award is another source for basic research funding in Austria. Established by the Austrian Federal Minister of Science and Research, it is operated by FWF. It aimed to provide researchers with maximum of freedom and flexibility in carrying out research. But for this award only outstanding researchers are eligible. It means that they should have internationally recognized track record in the relevant field, be employment at an Austrian research institution and be not older than 56 at the time of nomination. The award provides funding for 5 years with up to €1.5 million per award. Unlike in other programs, self-nominations are not permitted. This award is running once a year and only 1–2 grants could be awarded. Given those facts, the Wittgenstein Award is the FWF’s best-endowed and most prestigious research prize. Another FWF area for supporting basic research as well as development of human resources is doctoral programs. FWF provides funding for such programs, to enable for establishing internationally oriented centers of education, to support highly qualified junior researchers. These projects are

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

intended to support concentration in specific areas at Austrian research institutions and promote the continuity and impact of the focus areas. The FWF doctoral programs are oriented on research groups in all disciplines, working at Austrian universities or non-profit, nonuniversity research institutions. To apply for the funding in the program framework, a DK project should cover at least 5 researchers, but no more than 20 (with the obligatory 30-percent share of women), working as a research unit with outstanding research track records by international standards and cooperating in establishing a formal arrangement to educate and train doctoral candidates in a clearly defined medium-term (and, where possible, also multidisciplinary) research context. DK projects supported by FWF should, above all, be established in close connection with previously funded clusters of excellence (SFBs or NFNs). An important requirement is that the university applying for DK program should provide general resources (space, laboratories, equipment, etc.) for high-quality scientific research. Also, it is worth mentioning that duration of the program is 12 years, but every 4 years a project should be evaluated to determine its success. The volume of financing varies depending on specific project and number of employment contracts. Average volume of funding approved in 2014 was approximately €2.1 million per DK project for the first four years. The next group of programs is designed to support international mobility. The first program is Schrödinger Fellowships. Its objectives are to enable Austrian researchers to work at leading research facilities abroad, to acquire international experience in the postdoc phase, and to facilitate access to new areas of science, methods, procedures and techniques so that Schrödinger fellows can contribute to the development of their respective fields upon their return to Austria. The Schrödinger Fellowships’ target group is outstanding young Austrian scientists and researchers in disciplines. To be eligible, they should have finished doctorate studies, international scientific publications and be invited by a research entity from abroad.

V. Gryga

Duration of the fellowships is from 10 to 24 months plus possible return phase from 6 to 12 months. So, this program is very similar to Horizon 2020 Marie Curie outcome fellowship. The size of grant depends on specific project and destination. Average volume of funding approved is about €107.000 per project. The advantage of the program is that there is no deadline and proposals are reviewed on rolling basis. The Schrödinger Program provides scholars with an opportunity to gain research experience at leading research institutions all over the world. This program has helped lay the foundation for the research careers of many Austrian researchers who are now known as leaders in their fields. Since 2009, it has also been possible to combine a Schrödinger Fellowship abroad with return phase in Austria. This program extension was made possible by the FWF’s successful application for EU co-funding within the framework of the Marie Curie Actions (COFUND). The high approval rate (by FWF standards) can also be attributed to EU co-funding. The FWF’s fourth COFUND agreement went into effect in mid-2013 and ensured that the FWF would be able to sustain the program improvements implemented after its previous successes with COFUND proposals. In 2013, 60% of all applications included a request for a return phase, and approximately two-thirds of the approved applications involved a return phase. The second mobility program is Lise Meitner Program. Its aims are to enhance quality and scientific know-how in the Austrian scientific community and provide support for international cooperation. The target group is outstanding scientists and researchers in all disciplines who are capable of making a contribution to the advancement in science at an Austrian research institution. This program looks like Marie Curie incoming fellowship, with the average size of grants about €120.000–130.000. That is comparable with EU funding for such kind of grants. Meitner researchers came from countries all over the world. Europe was clearly the most common region of origin, accounting for some 70% of Meitner positions. The fact that many researchers came from southern European

countries can be attributed to the crisis and the resulting research budget cuts in those countries. Additional Meitner researchers came from Australia, India, Japan, Canada, Mexico, Russia, Turkey, the U. S. and Vietnam. All in all, these statistics provide impressive evidence for the international orientation of basic research and Austria’s worldwide attractiveness as a research location. Thanks to the attractiveness of this program and of Austria as a research location, the number of applications received in this program has doubled in the last five years. In 2013, the total of 149 applications were received (against 123 in 2012), and 37 Meitner positions were approved (40 in 2012). Based on the projects approved, it appears that the drastic increase in applications received from the countries hit hardest by the economic crisis subsided in 2013. The next set of programs is specially designed for career development of women in science and research: Hertha Firnberg Program and the Richter Program. Also, one of the FWF’s significant contributions to career development for female scientists is the annual two-day Firnberg-Richter Workshop. In addition to providing female scientists and researchers with an opportunity to network, this event also serves the purpose of coaching and human resource development. The workshop has been an integral and essential part of the FWF’s career development programs for women in science ever since the two programs were implemented. The feedback on the workshop from Firnberg/ Richter veterans and newcomers alike has been entirely positive. Hertha Firnberg Program is aimed to enhance women‘s opportunities for academic careers at Austrian research institutions and provide maximum support during the postdoc stage at the beginning of a female scholar‘s academic career or upon her return from maternity leave. Only outstanding female university graduates in all disciplines with international scientific publications are eligible. The program provides funding for 36 months, of which up to 12 months may be spent at a research institution abroad. The size of grant depends on specific project. And the average volume

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

OPPORTUNITIES FOR FINANCING BASIC RESEARCH IN AUSTRIA

of funding is about €216,000 per Firnberg project. Another program for females is Elise Richter Program. It aims to support outstanding female scientists and researchers in their pursuit of university career. By the end of the funding period, a grant recipient should reach a qualification level which allows her to apply for a professorship in Austria or abroad (venia legendi/docendi or a similar qualification level). Duration of the project is from 12 to 48 months; average size of grant is €290,000 per Richter project. For these two programs there are only two calls per year (spring and fall). In addition to research funding, FWF provides support for publications in distinguished international journals

whenever such publication is a product from FWF projects. One requirement is that a publication should be submitted no later than 3 years after the end of project. The next set of programs operated by FWF deals with specific areas of research. E. g. Clinical Research (KLIF) Program aims to support clinical research projects that are described precisely in terms of objectives and methods and are subject to limits in terms of duration and budget. The results of the projects must not be linked to direct commercial interests. Projects must involve patients or healthy subjects and aim at generating new scientific insights for the purpose of improving clinical practice or optimizing methods of diagnosis and therapy. Table 1

Austrian Science Fund: programs applications and approvals Decisions issued Funding program 2014 Stand-Alone Projects 1 138 (including Clinical Research) Women/men 301/837 International Programs 553 Women/men 117/436 Priority Research Programs 93 (SFBs, NFNs)1)2) Women/men 13/80 START Program and 121 Wittgenstein Award Women/men 26/95 FWF Doctoral Programs 13 (DKs)2) Women/men 1/12 International mobility 309 Women/men 130/179 Career development 136 for women in science and research Program for Arts-Based 50 Research (PEEK) Women/men 23/27 Science Communication Program 19 Women/men 10/9 Total 2 432 Women/men 755/1 677

New approvals

Approval rate, %

2013

2014

2013

2014

2013

1 295

300

362

26,4

28,0

339/956 390 79/311

85/215 125 30/95 I

12/35

11/73

5/17

117

7,4

8,5

29/88

3/6

2/8

11,5/6,3

6,9/9,1

84,6

50,0

5/14 275 104/171

0/111 112 47/65

3/12 94 32/62

123

27,9

27,6

16,0

11,0

31/42 3/5 23 4 9/14 2/2 2 386 691 734/1 633 219/472

82/280 28,2/25,7 24,2/29,3 68 22,6 17,4 12/56 25,6/21,8 15,2/18,0 90,3

15,4

84,6/91,3 0,0/20,0

0,0/91,7 50,0/50,0 36,2 34,2 36,2/36,3 30,8/36,3

3/5 13,0/18,5 9,7/11,9 6 21,1 26,1 1/5 20,0/22,2 11,1/35,7 632 28,43) 25,8 177/447 29,0/28,1 24,0/26,8

1) Sub-projects; 2) Extensions only in 2014; 3) The overall approval rate is not comparable to the previous years' figures due to the suspension of calls in FWF Doctoral Programs (DKs and Special Research Programs (SFBs)). Source: derived from [3] ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

V. Gryga

Another program is Program for ArtsBased Research (PEEK), aiming to support high-quality, innovative arts-based research efforts in which artistic practice plays a key role, to enhance research competence, quality and international reputation of Austria’s researchers in art-related fields, and increase awareness of arts-based research and its potential applications among a broader public and in the research and arts communities. Last but not least, FWF supports international cooperation thorough its international programs that include a variety of funding programs and instruments that are essentially designed to support bilateral and multilateral research projects as well as international networking. For example, FWF can support bilateral and trilateral research projects (possibly with specific thematic focus areas), to support focused multilateral (European) research cooperation arrangements (ERA-Net calls) and joint Seminars to prepare cooperation projects. Table 1 below provides some latest figures on numbers of applications and approvals on line of FWF programs and awards. Vienna Science and Technology Fund3 Apart from federal funding body, there exist regional funds for basic and applied research in Austria. One of the largest is operating in Vienna. It is Wiener Wissenschafts-, Forschungs- und Technologiefonds (WWTF) or the Vienna Science and Technology Fund. It was set up in 2001, to encourage top-performing research work in Vienna and make Vienna attractive for international scientists. Its another purpose is to emphasize the importance of basic research to provide an impetus for developing new technologies and insights for the City of Vienna. The Fund is generally open to all fields of science. Through defined thematic programs it develops calls and comparable instruments for research organizations and researchers, to invite them to submit applications for funding. Within the scope of options available to it, WWTF operates as a fund to promote science 3 This part is based on the information provided by the official web-site of the Vienna Science and Technology Fund at http://www.wwtf.at/

through employing specific instruments for further effect. It views itself as a “niche operator” that strengthens and utilizes the scientific potential in and for Vienna through selectively funding major projects. In choosing thematic programs and in selecting specific project applications, consideration is given to the extent to which such projects help reinforce strengths of and/or significantly contribute to the sphere of interest of the State of Vienna and its regional environment. WWTF has two key instruments: “project funding” and “endowed chairs”. They are offered by way of thematic programs. Endowed chairs are aimed to entice excellent researchers to Vienna. A key element in the scheme is that it is directed not just at recruiting and establishing individuals, but that these will be embedded in an excellent working environment and provided with a working group. Key factors of selection are the scientific excellence of both the individual to be chosen and the facility for which such individual will work (research group / research field). While the latter is always reviewed in advance by WWTF, there are two options with regard to the selection of individuals: • where the endowed chair involves the position of the head of a research group, WWTF will choose the individual through external expert; • where the endowment of a chair involves the direct appointment of a university professor, WWTF identifies abstract criteria to be met by such individual. WWTF may provide funds for a period from 2 to 5 years. WWTF may assist a selected individual in his/her personal integration by taking suitable action. The point of interest in this program is that an applicant needs not to apply with a detailed research plan. The main selection criteria in person-oriented funding are the scientific excellence of a candidate and the potential and strategy to embed a new team into the existing research environment at a host institution. WWTF provides funding to major scientific projects in basic research, which offer the prospect of economic or social benefits in the mid-term. Funding is granted to cover the cost of staff, investments, networking and management. To be eligible,

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

OPPORTUNITIES FOR FINANCING BASIC RESEARCH IN AUSTRIA

projects must have duration between 2 and 4 years. Funding ranges from €200,000 to about €1,000,0005. Average size of funding per project was €470,000 in 2008–2012. For WWTF, excellence is at the centre of its funding schemes, mirrored in the excellence and visibility of researchers and projects, the professionalism of applications and in the organization and management performance achieved by applicants. All applications need to be measured by the WWTF’s criteria, some of them formal, others of a qualitative-evaluating nature. Some of the criteria apply to all tools, others to endowed chairs only or to project funding. WWTF provides detailed guidelines/application forms for each call and each instrument. Formal criteria reflect the correctness and fullness of application, while qualitative one should be considered in more detail. All applications regardless the call specific should meet the “visibility” criteria. It means that the project submitted will suit for the development of visible dimensions and achievement of medium-term benefits and utilization potentials within the sphere of interest of the State of Vienna. For the endowed chairs, a potential candidate should have the working career mostly abroad for 5 years (the so called “international recruiting” criterion) and should be shown to be scientifically excellent in the field, and younger (in terms of academic age) top scientists should be preferred. For the project funding qualitative criteria are the following:

– “applicants’ excellence”: applicant’s track record (in terms of academic age), quality of project and project team management and of the scientific environment; – “quality and innovativeness”: research activities submitted for funding should meet the highest international quality standards in their field and be covered by the thematic programs run by WWTF; positive points are awarded to collaborative projects, when applicants can show clear role definitions of partners, clear project management and an obvious benefit for Vienna; – “prospect of benefits and utilization”: a project aims to achieve medium-term economic and/or community benefits; incorporates adequate management and accompanying measures; includes a concept of strategies for publication, protection, exploitation and the prospect of spin-offs. Thematic distribution of WWTF funds is as follows: Life Sciences, Applied Mathematics, Cognitive Sciences, Information and Communication Technology, and Social Sciences and Humanities. About 40% of the funding for 2003–2013 was allocated to the Life Sciences, and about 20% – to Mathematics and ICT each. The three institutions in Vienna which have received the greatest share of WWTF funding are: University of Vienna (€25,500,000), Vienna University of Technology (€16,800,000), and Medical University of Vienna (€15,600,000) [5]. Annual budget of WWTF for the last decade varied from €5,000,000 to almost

Figure 3. Vienna Science and Technology Fund: funding by priority areas Source: constructed by data from1 4

Official web-site of WWTF: http://www.wwtf.at/about/funding_instruments WWTF Impact Evaluation 2014 – Self-evaluation Report to International Review Panel [Electronic resource]. – Access mode: http://www.wwtf.at/upload/WWTF_impacteval_SelfevalReport.pdf 5

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

V. Gryga

€13,000,000. It should be noted that since 2008, WWTF has got the money not only from the city budget but also from the private banking foundation. WWTF has set up a purely international peer review process that is living up to highest international standards. It is a professionally safe and sound process. The quality assurance matrix involves both the dimension of time (ex ante / interim / ex post) and different organizational levels of WWTF. Quality assurance typically covers the “life cycle” of projects and person-oriented funding cases. Ex ante evaluations within competitive calls include a rigorous selection process that focuses on the applications’ quality. This process is managed by WWTF office and involves an international jury of renowned scientists and experts in the respective field, which give a funding recommendation after an intensive discussion process based on average 4 international reviews per proposal. This system shall prioritize quality and exclude local interests from decision-making process. The jury consists of 8–12 international scientists and experts. Note that WWTF has switched recently from one-stage to two-stage application process with an even stronger jury involvement. Interim quality assurance involves annual reporting on the progress of a project, financial monitoring and the reporting of outcomes and outputs such as publications, new cooperation links, career steps, industrial outreach and public outreach. The aim is to maximize the researchers’ flexibility, on the one side, and to get monitoring data to oversee the project success, on the other (and also to get data for mid-term and longterm statistics of WWTF itself). In rare cases of obvious poor performance and non-compliance with basic rules, WWTF can apply “escalation

scenario” to successively get deeper insights in the project performance, to come to a wellinformed decision on the continuation or the early termination of a project. Ex post evaluation of WWTF-funded activities, although made on regular basis, is not obligatory for all the calls. It involves mechanisms of peer review, to assess the quality of the project results and provide informed feedback to the projects in a setting that is open to the public. In the non-public part, the invited peers provide more general feedback to WWTF. Conclusions Austria is a very dynamic and active country in terms of research and innovation policy improvements that are closely linked to its economic development. The basic research is indispensable for maintaining high innovation performance and competitiveness of domestic industries. Austria has quite developed system for R&D funding, which covers all stages of the innovation process. The share of public financing is about 40%, or 0.75% GDP. For basic research, there are FWF at federal level, and WWTF at regional one. Both funds have developed a wide range of comprehensive programs to support basic research, researchers, and thematic priority fields. Selection process is based on peerreviews, conducted by only experts working outside Austria. The size of funding project financed by FWF or WWTF is competitive and starts from €100 000 per year, and almost 80% of this amount goes to direct personal expenditures, e. g. wages. Among priority areas are Life Sciences, although each science field is formally treated equally by the above funds, especially by FWF.

Одержано 10.09.2015

В. Грига

Можливості для фінансування фундаментальних досліджень в Австрії Стаття присвячена австрійському досвіду функціонування системи фінансування фундаментальних наукових досліджень. Вона ґрунтується на даних щорічної доповіді щодо стану досліджень і технологій в Австрії, а також річних звітів основних інституцій, що фінансують наукові дослідження. Останні тенденції свідчать, що витрати на дослідження і розробки (ДР) в Австрії зрос-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

OPPORTUNITIES FOR FINANCING BASIC RESEARCH IN AUSTRIA

тали швидше, ніж ВВП, а темпи зростання фінансування ДР з боку державного сектору були ще вище. Державне фінансування ДР розподіляється в Австрії через систему відповідних інституцій. Окрему увагу в статті приділено фінансуванню фундаментальних досліджень по лінії Австрійського наукового фонду, зокрема процесу конкурсного відбору програм. Також проаналізовано роботу Віденського фонду науки і технологій, який працює на регіональному рівні. Зроблено висновок, що Австрія успішно реалізовує завдання національної науково-технологічної та інноваційної політики з метою забезпечення економічного зростання. Ключові слова: дослідження та розробки, інновації, фундаментальні дослідження, фінансування, програма, Австрійський науковий фонд, Віденський фонд науки і технологій.

В. Грига

Возможности для финансирования фундаментальных исследований в Австрии Статья посвящена австрийскому опыту функционирования системы финансирования фундаментальных научных исследований. Она основана на данных ежегодного доклада о состоянии исследований и технологий в Австрии, а также годовых отчетов основных институтов, финансирующих научные исследования. Последние тенденции свидетельствуют, что расходы на исследования и разработки (ИР) в Австрии росли быстрее, чем ВВП, а темпы роста финансирования ИР со стороны государственного сектора были еще выше. Государственное финансирование ИР распределяется через систему соответствующих институтов. Особое внимание в статье уделено финансированию фундаментальных исследований по линии Австрийского научного фонда, в особенности процессу отбора программ. Также проанализирована работа Венского фонда науки и технологий, который работает на региональном уровне. Сделан вывод, что Австрия успешно реализует задачи научно-технологической и инновационной политики с целью обеспечения экономического роста. Ключевые слова: исследования и разработки, инновации, фундаментальные исследования, финансирование, программа, Австрийский научный фонд, Венский фонд науки и технологий.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

UDC 001 : 004.91

L. Kostenko, A. Zhabin, A. Kuznetsov, T. Lukashevich, E. Kukharchuk, T. Simonenko

Scientometrics: A Tool for Monitoring and Support of Research The origins of scientometrics (research metrics) are discussed. The approaches to research evaluation are reviewed, and the tendency to replacing formal quantitative indicators by expert review based on bibliometric indicators is emphasized. The principles of “Leiden Manifesto of Scientometrics” are set out, providing for transparent monitoring and support of research and encouraging constructive dialog between the scientific community and the public. The methodological framework and the peculiarities of implementation of the information and analytical system “Bibliometryka Ukrayinskoyi Nauky” (“Bibliometrics of the Ukrainian Science”), constructed by the Vernadsky National Library of Ukraine, are shown. The proposals on creating advisory councils, responsible for formulating conclusions on the research effectiveness of institutions, are given. The feasibility of building a common platform for expert evaluation of research for the Eastern Partnership Countries by launching similar bibliometric projects in these countries and their further convergence is considered. Keywords: research, scientometrics, bibliometric data, monitoring, research performance evaluation, expert evaluation, "Bibliometrics of the Ukrainian Science".

The term “scientometrics” was put into scientific circulation by V. Nalimov in 1969. In his paper [1] he proposes to apply the term “scientometrics” to qualitative methods for studying research as an information process. Scientometric studies cover the following issues: information model for development of scientific research, growth of information flows, citing, analysis of internal connections in scientific research by language of bibliographic references, evaluation of countries’ contribution in the global scientific information flow, tools for statistical analysis of trends in scientific research. Positively evaluating the Nalimov’s contribution to scientometrics, we should point to the negative role of his interpretation of this term, because it orients future research on the “numerological” ways. Ukrainian researchers have long-term experience in theoretical and practical studies devoted to science policy issues. A landmark for their methodological evolution was a book of G. Dobrov, the founder of the Center for Science and Technology Potential and Science history Studies of the NAS of © L. Kostenko, A. Zhabin, A. Kuznetsov, T. Lukashevich, E. Kukharchuk, T. Simonenko, 2015

Ukraine, entitled “Science about Sciences: Introduction to the General Knowledge about Science”, which laid the framework for “studies about science” in Ukraine. The book incited grater interest to science policy studies in general and was subsequently published in many countries [2]. In this book Dobrov made emphasis on the need for a systematic study of current and future trends of the research system in Ukraine and the world, covering the aspects of history of science and academic schools, conditions and trends of science and technology potential, research infrastructure, science and technology policy, innovation policy, international cooperation etc. Dobrov defines “studies about science” as comprehensive studies and theoretical generalization of social systems’ functioning within the research system, to lay the framework for science and technology policy, build up the research potential in a rational way, increase the effectiveness of research by means of social, economic and organizational influence. His definition puts emphasis on the systemic structure of “studies about science” and the need for comprehensive knowledge about the research system. It follows from this definition that scientometrics should be based ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

SCIENTOMETRICS: A TOOL FOR MONITORING AND SUPPORT OF RESEARCH

on theoretical and methodological results of “studies about science”. Unfortunately, Dobrov’s ideas regarding the need to use scientometrics as a tool for support of research have not gained the acknowledgement that they deserved. Few exceptions may be works of Korennoi A. [3], Marshakova I. [4], Haytun S. [5], focused on organization of scientific prognostication, use of bibliometric indicators for research monitoring, identifying the shortcomings of the merely quantitative methods for research performance evaluation. We should emphasize that Marshakova I. and Haytun S. considered the Nalimov’s definition of scientometrics “too strict” [6]. From practical point, the largest contribution to scientometric studies was made by J. Garfield who offered a unique idea to use scientific references as a means of information retrieval. His name is associated with establishing the U. S. Institute for Scientific Information and creating the database “Web of Science” with the analytical add-ons. Yet, Garfield kept on calling for cautious use of citation data by arguing that they, like any tool, must be employed in a right way [7]. Disregard for his warning and straightforward focus on Nalimov’s "numerology" by led to elaboration of scientific methods for research performance evaluation which failed to take proper account of substantive aspects of research work, being a combination of various kinds of formal parameters [8–10]. The currently dominating point of view is that only professional expert review can provide a comprehensive and objective evaluation of research results, whereas the bibliometric indicators can serve as a supportive tool in taking an expert decision [11–14]. The need for objective evaluation of the research performance and for preventing the lobbying for certain scientometric databases requires consolidated information from different sources. The purpose of the study is to develop a theoretical framework for creating an integrated common platform for monitoring of research, supporting the expert-based evaluation of research, and for research forecasting.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Before defining the basic concepts for constructing this platform, it is useful to consider the latest developments in the methodology for research evaluation. In a concentrated form, as ten principles, they are set out in the Leiden Manifesto for Scientometrics, adopted at the 19th International Conference on Science and Technology Indicators “Context Counts: Pathways to Master Big and Little Date” (3–5 September 2014, Leiden, The Netherlands) and published in the journal "Nature” in April 2015 [15]. The ten principles are: 1. Quantitative evaluation should support qualitative expert assessment. 2. Measure performance against the research missions of the institution, group or researcher. 3. Protect excellence in local relevant research. 4. Keep data collection and analytical processes open, transparent and simple. 5. Allow those evaluated to verify data and analysis. 6. Account for variation by field in publication and citation practices. 7. Base assessment of individual researches on a qualitative judgment of their portfolio. 8. Avoid misplaced concreteness and false precision. 9. Recognize the systemic effects of assessment and indicators. 10. Scrutinize indicators regularly and update them. The first principle is fundamental, as it supposes primacy of expert evaluation over "numerological" one: formal indicators should be collected and taken into account when assessing, but only as part of the information required for a professional expert analysis. This principle is closely related to the seventh one, which recommends taking into account the researcher’s or team’s portfolio (experience, achievements, authority). The third principle is also important, which is about the importance of specific indicators in assessing regional studies that are of national importance and published in other than English language journals (an example of such studies in Ukraine are ones devoted to the environmental monitoring of the

L. Kostenko, A. Zhabin, A. Kuznetsov, T. Lukashevich, E. Kukharchuk, T. Simonenko

Chernobyl zone). Other important principles are openness of data and procedures of analysis, which is not always provided by commercial bibliometric systems, as well as the ninth principle warning against assessment by a single indicator (criterion), because this approach would substitute the true aim of research objectives for a false one – reaching the maximum of this indicator. If this single criterion is Hirsh Index, then the researcher’s objective will be its “boosting” rather than discovering new laws and tendencies. The analysis of the above principles implies that scientometrics should not focus of support of administrative reforms in research and education systems, but should promote these systems’ development, especially in search for advanced research fields; its purpose is, therefore, in supporting decisions of “research” rather than "political" problems. In keeping with the principles of the Leiden Manifesto of Scientometrics, we have built the system for information analysis "Bibliometrics of the Ukrainian Science" [16]. This system’s components are: • Register of the Ukrainian scientists who have created their bibliometric profiles in Google Scolar; • Single window access to bibliometric indicators of scientists, groups and journals in the leading science-metric systems (Scopus, Web of Science, Russian Science Citation Index, Ranking Web of Research Centers); • Analytical processing tools for bibliometric data, to produce summing up information about disciplinary, sectoral and regional structure of the Ukrainian science; • Source base for expert assessment of research and identification of new trends in the research area; • National component of the project “Ranking of Scientists” (Cybermetrics Lab). A specific feature of the system is that it is designed with a view to concepts of convergence of international and national bibliometric projects. These concepts stipulate a basic platform for consolidating bibliometric data from various systems, an integrated system of categories and subcategories (the classification scheme) for

representing the research fields and tools for analytical calculations for expert evaluation and identification of research trends. The main criteria for choosing a platform for consolidating bibliometric data are its accessibility and scope of the indexed scientific papers for obtaining reliable results in statistical terms. These criteria best conform to the bibliometric platform Google Scholar, which handles the entire global scientific documentary flow exept for documents with limited access. Peer-reviewed papers, dissertations, books, abstracts, conference proceedings and other scientific literature from different fields of research are being indexed. The abovementioned positive qualities of Google Scholar have been appreciated by a number of institutions. In particular, the research team Cybermetrics Lab (Spain) has chosen it as a base platform for researchers’ rating by their public bibliometric profiles [17]. Considering that Google Scholar is the starting point for information search, the owners of commercial scientometric systems are striving to set up mutually beneficial cooperation with it: information on collaboration with Google Scholar can be found on the official website of the Thomson Reuters Corporation [18]. It can be assumed that the Elsevier Corporation will follow the same path. In this case, use of Google Scholar will allow for access to the data from the abovementioned commercial systems if an access license is available. The Google Scholar service “Bibliographic references” allows for creating bibliometric profiles that can be viewed as a portfolio of researchers or R&D teams. They contain information on the systematized lists of their works, their citations chart in the respective period of time, the affiliation to organizations and journals. This service is highly demanded: as of September 2015, it was used by more than 10,000 researches from the Ukrainian segment of Internet, including researchers of global merit and beginners with several publications. This not insignificant figure gives an idea of the intellectual potential of Ukraine, reflecting its regional, sectoral and disciplinary dimensions.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

SCIENTOMETRICS: A TOOL FOR MONITORING AND SUPPORT OF RESEARCH

An attention should be paid to the uniform system of categories and subcategories (classification schemes, subject headings) for representing thematic fields of researchers. As far as library and information practices are concerned, the greatest application has the Universal Decimal Classification. It, however, focuses on the substantive assessment of a separate document (book, article) and not on a field of researcher’s work. This shortcoming does not occur in the classifiers of scientific specialties used for thematic classification of defended dissertations. But they cannot apply for integrated bibliometric projects due to lack of harmonization of classifications at country level. Appropriate solutions for representation of disciplines are the categories and subcategories offered by the leading scientific and information corporations such as Google Scholar, Elsevier or Thomson Reuters. Each of them offers its own classification system, which is a collection of about 300 categories and sub-categories determined by processing English language documentary flows and harmonized with modern concepts and categorical apparatus of science. Taking into account the choice of base platform Google Scholar for consolidation of bibliometric data, it seems appropriate to use categories and subcategories to represent the disciplinary fields of research [19]. The principal difference of bibliometric systems from bibliographic databases, including electronic catalogs, is the availability of tools for analytical calculations, to support the expert assessment and identify trends in research. In the system Web of Science, such tool is the superstructure InCites, providing for assess and comparisons of research results of organizations and countries, to define their position in the global research system. The superstructure SciVal in the Elsevier Corporation is based on resource database Scopus. It helps organizations assess their potential and identify an advanced development strategy. Based on analysis of co-citation and visualization tools, this superstructure creates a unique graphic map or "Wheel of Science" illustrating efficiency of an organization in all research disciplines. InCites and SciVal are useful for analysis of the research activity at organization,

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

region or country level. The choice depends on the goal: for strategic planning of research in an organization and selection of research fields for support, the SciVal by Elsevier Corporation should be used; and for comparison with other organizations or monitoring the activity of individual researchers, research groups or research branches, InCites by Thomson Reuters Corporation should be used [20] . Being subject to constant improvements, the abovementioned analytical superstructures have great functionality. In terms of functionality, analytical calculation tools of "Bibliometrics of the Ukrainian Science" are inferior to InCites and SciVal. Nevertheless, they allow for having a general idea about the performance of the Ukrainian research system and its disciplinary, sectoral or regional distribution. Indicators of disciplinary distribution show the prevalence of specialists in economics, accounting for about 25% of the total number of the Ukrainian researchers represented in Google Scholar. If sectoral distribution is taken, the dominant position is with research and teaching staff of the Ministry of Education and Science (60%); in the regional dimension, the largest share is with the researchers from the city of Kiev (35%). Regarding citations (with Hirsch index higher 25), highly cited researchers (65% of the total) are concentrated in the National Academy of Sciences of Ukraine [21]. Improvements in this analytical apparatus have been on, especially ones related with construction and use of linguistic ontology as a means to identifying trends in research. The information base for creating the ontology is bibliometric profiles of the researchers who provide the verified data on publications. Analysis of the frequencies of words in the titles of publications within one subcategory of Google Scholar allows for selecting the most frequently used scientific terms and identifying trends in basic research by comparing terminology systems for different years. At the same time, this allows for carrying out expert forecasting of research and finding original articles that deserve special attention [22]. The database management system MySQL was used as a basic software for

L. Kostenko, A. Zhabin, A. Kuznetsov, T. Lukashevich, E. Kukharchuk, T. Simonenko

"Bibliometrics of the Ukrainian Science". This system meets the requirements of the so called “cross platform”, free distribution, open source code and integration with software languages like java, perl, php or python. It should be emphasized that quantitative the indicators of the "Bibliometrics of the Ukrainian Science" can not be considered as the criteria for research performance evaluation. They are a reference source for taking expert decisions. Evaluation of several hundred research organizations requires a large number of experts who would be (i) trusted by colleagues and (ii) have high merit as scientific experts in their field. Therefore, the panel of experts should be formed by sending inquiries to academic (science & technology) councils of all the research organizations about nominating experts for each of the research fields of the organization, with providing the necessary scope of professional information about each expert. Comparative assessment of the performance is advisable within the so-called reference groups of research organizations, formed by similarity of their research fields and types of their results (basic research, technological developments, scientific and technical services, and so on). Advisory council should be formed for each reference group. Overall control over the process and approval (or request on correction) of the results of the advisory council’s work should be entrusted to the commission on performance evaluation. In case of low performance figures of an organization or its ultimate disagreement with the assessment, more detailed assessment must be made, including expert review of each unit [23]. The positive experience of testing the methodological framework for "Bibliometrics of the Ukrainian Science" system throughout 2014–2015 has shown its validity and applicability for implementing bibliometric projects focused on the subsequent convergence. They can be specifically used for launching of the project "Bibliometrics of Science of Eastern Countries Partnership". In its framework, a member state assumes responsibility for creating the English-language database with information on bibliometric profiles of its researchers in Google Scholar System. The database

content is to be transferred to the integration center, which will be appointed once the project is launched. This center handles national bibliometric segments and creates the corporative resource freely available for all the project participants. Also, the center provides for free access to the consolidated citation data with analytical tools for obtaining data about the contribution of each country in the scientific communications system, regional and disciplinary distribution of researchers and research groups, their formal and informal links. The most notable advantage of the proposed project is the possibility of producing an integrated bibliometric database for comparison and expert evaluation of the research activity in the Eastern Partnership Countries. No less important is the fact that the project will help strengthen links between researchers and enhance the positive image of the research system. Conclusions 1. The original definition of scientometrics as a set of quantitative methods for analysis and evaluation of research predetermined "numerological" approaches. Development of theoretical framework for scientometrics led to a new understanding of this term. Today, scientometrics is commonly regarded as a tool for monitoring of research systems and support to expert decisions on research. 2. The modern methodology for research evaluation is set out in concentrated form in the ten principles of “The Leiden Manifesto of Scientometrics”, targeting it on transparent monitoring of research, with subsequent expert evaluation. 3. The system for information analysis “Bibliometrics of The Ukrainian Science”, developed by our team, has become the national component of the project “Rankings of Scientist” (Spain), and complies with the principles of “The Leiden Manifesto of Scientometrics”. 4. Common platform for expert evaluation of research in the Eastern Partnership Countries can be built by launching similar bibliometric projects in these countries and their subsequent convergence. The program can be implemented given grant support.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

SCIENTOMETRICS: A TOOL FOR MONITORING AND SUPPORT OF RESEARCH

Nalimov, V. V. (1969). Naukometriya. Izycheniye razvitiya nauki kak informatsyonnogo protsessa [Scientometrics. Study of science development as an information process]. Moscow: Nauka [in Russian]. 2. Dobrov, G. М. (1989). Nauka o nauke. Vvedeniye v obscheye naukovedeniye [Science about Science. Introduction to general studies on science]. Kiev: Naukova dumka [in Russian]. 3. Korennoy, А. А. (1988). Organizatsiya sistemy prognozirovaniya nauchnykh issledovaniy [Organization of the system for forecasting of scientific research]. Informatika i naukovedeniye [Informatics and Studies of Science], 261–262. 4. Marshakova, I. V. (1988). Sistema tsytirovaniya nauchnoy literatury kak sredstvo slezheniya za razvitiyem nauki [System for citing of scientific literature as a means to monitor science development]. Moscow: Nauka [in Russian]. 5. Khaytun, S. D. (1983). Naukometriya: sostoyaniye i perspektivy [Scientometrics: performance and prospects]. Moscow: Nauka [in Russian]. 6. Granovsky, Yu. V. Mozhno li izmeryat nauku? [Can science be measured?]. Retrieved from http://www.biometrica.tomsk.ru/nalimov/ NALIMOV2.htm (25.06.2015) [in Russian]. 7. Arefiev, P. G. & Yeremenko, G. O. & Glukhov, V. A. (2012). Rossiyskiy index nauchnogo tsytirovaniya – instrument dlya analiza nauki [Russian index for scientific citation: a tool for R&D analysis]. Bibliosfera [Bibliosphere], 5, 66–71 [in Russian]. 8. Moskaleva, О. V. (2013). Ispolzovaniye naukometricheskikh pokazateley dlya otsenki nauchnoy deyatelnosti [Use of scientometric indicators for evaluating research]. Naukovedcheskiye issledovaniya [Studies of science system], 85–109 [in Russian]. 9. Akoyev, M. A., Markusova, V. A., Moskalyova, O. V. & Pislyakov, V. V. (2014). Rukovodstvo po naukometrii: indicatory razvitiya nauki i tekhnologii [Guidelines on scientometrics: science and technology indicators]. Ekaterinburg: Ural University Publisher [in Russian]. 10. Horovy, V. М. (2015). Kriteriyi yakosti naukovykh doslidzhen u kontexti zabezpechennya natsionalnykh interesiv [Criteria of research quality in the context of securing

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

national interests]. Visnyk Natsionalnoyi akademiyi nauk Ukrayiny [Bulletin of the National Academy of Sciences of Ukraine], 6, 74–80 [in Ukrainian]. Malitsky, B., Rybachhuk, V., Popovich, A. & Koretsky, A. (2013). Naukometriya: novyye funktsyi i problemy adekvatnosti [Scientometrics: new functions and problems of adequacy]. Nauka i innovatsyi [Science and innovations], 1, 11–17 [in Russian]. Mryhlod, O. I., Kenna, R., Holovach, Yu. V. & Bersh, B. (2103). Pro vymiryuvannya naukovoyi efektyvnosti [Measurement of research effectiveness]. Visnyk Natsionalnoyi akademiyi nauk Ukrayiny [Bulletin of the National Academy of Sciences of Ukraine], 10, 76–85 [in Ukrainian]. Novikov, A. I., Orlov, A. I. & Chebotaryov, P. Yu. (Eds.) (2013). Upravleniye bolshymi sistemami [Management of big systems]. Moscow: Institute of Management Problems of the Russian Academy of Sciences [in Russian]. Leiden Manifesto for Scientometrics. Retrieved from http://www.igh.ru/about/ news/1053/ (25.06.2015) [in Russian]. Kostenko, L., Zhabin, O., Kuznetsov, O., Kukharchuk, Ye. & Simonenko, T. (2014). Bibliometrika ukrayinskoyi nauky: informatsiyno-analitychna systema [Bibliometrics of Ukrainian R&D: analytical information system]. Bibliotechny visnyk [Library bulletin], 4, 8–12 [in Ukrainian]. Rankings of Scientists: More countries! Retrieved from http://webometrics.info/en/ node/116 (25.06.2015). Web of Science. Retrieved from http://thomsonreuters.com/products_services/science/ science_products/a–z/web_of_science/ (25.06.2015). Google Scholar. Retrieved from https:// scholar.google.com.ua/citations?view_ op=top_venues&hl=uk (25.06.2015). Kuharchuk, Ye. O. (2014). Svitovi naukometrychni systemy [Global scientometric systems]. Bibliotechny visnyk [Library bulletin], 5, 7–11 [in Ukrainian]. Bibliometryka ukrayinskoyi nauky [[Bibliometrics of Ukrainian R&D]. Retrieved from http://www.nbuviap.gov.ua/bpnu/index. php?page_sites=formy/ (25.06.2015) [in Ukrainian]. Kuznyetsov, О. (2013). Doslidzhennya dynamiky zmin terminiv u bibliotechniy spravi

L. Kostenko, A. Zhabin, A. Kuznetsov, T. Lukashevich, E. Kukharchuk, T. Simonenko

[Study of the dynamics of change in terminology in librarianship]. Visnyk Knyzhkovoyi palaty [Bulletin of Book Chamber], 4, 31–34 [in Ukrainian]. 22. Feygelman, М. Kak otsenit resultativnost raboty institutov FANO. Chastny vzglyad uchastnika

protsessa [Ways to evaluate the productivity of FANO institutes. Individual vision of a participant of the process]. Retrieved from http://trvscience.ru/2015/06/30/kak-ocenivat-rezultativnost-raboty-institutov-fano/ (25.06.2015) [in Russian]. Одержано 23.09.2015

Л. І. Костенко, О. І. Жабін, О. Ю. Кузнецов, Т. Г. Лукашевич, Е. А. Кухарчук, Т. В. Симоненко

Наукометрія як інструмент моніторингу та підтримки наукової діяльності Досліджено витоки наукометрії. Розглянуто підходи до оцінювання результативності наукової діяльності та відмічено тенденцію переходу від формальних кількісних індикаторів до отримання експертного висновку на основі бібліометричних показників. Викладено принципи Лейденського маніфесту наукометрії, дотримання яких забезпечує прозорий моніторинг і підтримку розвитку науки, а також сприяє налагодженню конструктивного діалогу між науковим середовищем та суспільством. Показано концептуальні положення і особливості практичної реалізації інформаційно-аналітичної системи «Бібліометрика української науки», розробленої в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського. Розглянуто пропозиції щодо формування експертних рад, які ухвалюватимуть висновки про ефективність наукової діяльності установ. Обґрунтовано доцільність побудови загальної платформи для експертного оцінювання наукових досліджень країн Східного партнерства шляхом ініціювання аналогічних бібліометричних проектів у цих країнах та їх подальшої конвергенції. Ключові слова: дослідження, наукометрія, бібліометричні дані, моніторинг, оцінювання результативності досліджень, експертне оцінювання, «Бібліометрика української науки».

Л. И. Костенко, А. И. Жабин, А. Ю. Кузнецов, Т. Г. Лукашевич, Е. А. Кухарчук, Т. В. Симоненко

Наукометрия как инструмент мониторинга и поддержки научной деятельности Исследованы истоки наукометрии. Рассмотрены подходы к оцениванию результативности научной деятельности и отмечена тенденция перехода от формальных количественных индикаторов к получению экспертного вывода на основе библиометрических показателей. Изложены принципы Лейденского манифеста наукометрии, соблюдение которых обеспечивает прозрачный мониторинг и поддержку развития науки, а также способствует налаживанию конструктивного диалога между научной средой и обществом. Представлены концептуальные положения и особенности практической реализации информационно-аналитической системы «Библиометрика украинской науки», разработанной в Национальной библиотеке Украины имени В. И. Вернадского. Рассмотрены предложения по формированию экспертных советов, которые будут принимать заключения об эффективности научной деятельности учреждений. Обоснована целесообразность построения общей платформы для экспертного оценивания научных исследований стран Восточного партнерства путем инициирования аналогичных библиометрических проектов в этих странах и их последующей конвергенции. Ключевые слова: исследования, наукометрия, библиометрические данные, мониторинг, оценивание результативности исследований, экспертное оценивание, «Библиометрика украинской науки».

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ІСТОРІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ УДК 621.039(09):629.76(09)

Ю.А. Храмов

Военно-политические и научно-технические предпосылки активизации работ в ядерной и ракетной науке и технике в СССР в 1945–1954 годах с целью создания ракетно-ядерного оружия На основе литературных, мемуарных и архивных источников реконструирована краткая история ракетно-ядерного оружия в СССР в 1945–1954 гг. в мировом контексте, раскрыты факторы, способствующие его ускоренному созданию. Впервые истории советской атомной и термоядерной бомб и боевых ракет рассматриваются параллельно, в тесной взаимосвязи, соответственно в рамках атомного и ракетного проектов.

Введение По истории создания атомной и водородной бомб, боевых и космических ракет существует многочисленная отечественная и зарубежная литература – научные и научно-популярные статьи и книги, воспоминания непосредственных участников создания этого оружия, мемуарное наследие, интервью, авторами которых выступают ученые и конструкторы, организаторы науки и техники, публицисты и журналисты, а также энциклопедии, справочники, архивные документы и материалы. Но в этом огромном потоке информации, достигающей порой критической массы, не всегда удается проследить магистральную линию развития, ту историческую цепочку ключевых событий и фактов, которые в своей совокупности дают четкое энциклопедическое представление о генезисе основных идей, концепций и конструкторских решений на пути создания ядерного и ракетного оружия, их не простом развитии, с остановками, тупиковыми результатами, альтернативными путями, не

обремененное деталями описания, но объективное и адекватное. Написать краткий очерк начального этапа истории создания ядерного, термоядерного и ракетного оружия, не предвзято, как бы со стороны, его – автора «чистого» историка науки (физики) побудило высказывание Нобелевского лауреата Д.Гросса о практике написания материалов по истории науки. «Развитие науки гораздо запутаннее, чем его отражение в большинстве книг по истории, – отмечает Д.Гросс. – Это особенно верно по отношению к теоретической физике, в частности потому, что история пишется победителями. Поэтому историки науки часто игнорируют множество альтернативных путей, которыми блуждали люди, множество ложных нитей, за которыми они следовали, множество их заблуждений. Эти дополнительные точки зрения не так четко проработаны, как победившие теории, их труднее понять и легче забыть, особенно рассматривая их годы спустя, когда все это действительно приобретает смысл. Только такое перечитывание истории может иногда дать понимание истинной природы научного исследования, в котором нелепое так же значимо, как и победное» [1, с. 1306].

Ю.А. Храмов

О. Ган

Ф. Штрассманн

Л. Мейтнер

Эти слова Д.Гросса можно отнести и к нашему случаю. Действительно, просматривается некоторая тенденциозность и предвзятость в освещении наших событий, на которые накладываются также политические и идеологические наслоения, о чем свидетельствует хотя бы полемика в статьях [24] и [25]. И прав был В.И. Вернадский, когда писал, что «история науки и ее прошлого должна критически составляться каждым научным поколением» [2, с. 173], что и сделал автор настоящей публикации. Продуктив-

О. Фриш

Ф. Жолио-Кюри

ной и оправданной оказалось и соединение вместе историй создания ядерного и ракетного оружия как основы ракетно-ядерного щита, единой составляющий в структуре вооружений страны. Успешная реализация советских атомного и ракетного проектов обеспечила баланс сил в мире, или «баланс страха» от взаимного уничтожения сторон, вступивших в ракетно-ядерный конфликт. Это сделало невозможным новую мировую войну, несмотря на ракетно-ядерную гонку между СССР и США.

1. На пути к атомному оружию (1939–1945) В декабре 1938 г. в ядерной физике было сделано открытие, повлиявшее на весь ход цивилизационного развития человечества. В результате облучения ядер урана нейтронами, тогда последнего в таблице химических элементов, немецкие физико-химики О.Ган и Ф.Штрассманн обнаружили в продуктах реакции элемент средней части таблицы химических элементов – барий [3]. Правильную интерпретацию опытов Гана – Штрассманна дали Л.Мейтнер и О.Фриш уже в январе– феврале 1939 г. как результат деления урана под действием нейтронов, развал ядра, захватившего нейтрон, почти пополам, считая его новым типом ядерной реакции. Эта концепция деления сразу же была подтверждена экспериментально О.Фришем, который к тому же показал взрывной характер реакции с огромным выделением энергии. Тогда же к подобным результатам пришел и французский физик-ядерщик Ф.Жолио-Кюри. В конце января 1939 г. эффект деления урана нейтронами воспроизвел итальянский физик Э.Ферми в США и подтвердил взрывной характер реакции [4].

В марте 1939 г. тремя группами физиков, возглавляемыми соответственно Ф.Жолио– Кюри, Л.Сцилардом и Э.Ферми, экспериментально было показано образование в реакции деления вторичных нейтронов, важных для обеспечения в уране цепной ядерной реакции деления, вскоре определено и их количество на один акт деления. Тогда же Э.Ферми в Министерстве военно-морских сил США группе ученых и экспертов ведомства рассказывал о возможности осуществления управляемой цепной ядерной реакции деления на медленных нейтронах (в ядерном реакторе) и неконтролируемый, взрывной, – на быстрых (в атомной бомбе) [5]. Идея ядерной бомбы становилась все более реалистичной, и в августе 1939 г. ее изложил А.Эйнштейн в письме президенту США Ф.Рузвельту, в котором отмечалось, что в ближайшем будущем в уране можно будет вызвать ядерную цепную реакцию деления, что приведет к созданию нового типа бомб, и обращалось внимание на возможность подобного рода разработок в Германии. Реакцией на письмо стало создание в ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ И НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ ПРЕДПОСЫЛКИ АКТИВИЗАЦИИ РАБОТ В ЯДЕРНОЙ И РАКЕТНОЙ НАУКЕ И ТЕХНИКЕ В СССР В 1945–1954 ГОДАХ...

США в конце 1939 г. Уранового комитета для исследования вопросов по урану, который в декабре 1941 г. был реорганизован, а в августе 1942 г. в введении армии создан Манхэттенский инженерный округ во главе с генералом Л.Гровсом [6]. В действие были приведены огромные материальные, научно-технические, промышленные и человеческие ресурсы, началась реализация комплексной многоцелевой научно-технической программы (Манхэттенский проект), конечной целью которой было создание атомной бомбы. Первые месяцы 1939 г. положили начало и широким теоретическим исследованиям процесса деления. До конца года Н.Бор с Дж.Уиллером, исходя из модели ядра как жидкой капли детально рассмотрели механизм деления и сопутствующие его эфекты, в частности, дали оценку энергии, выделяемой при делении тяжелого ядра, происхождение вторичных нейтронов, деление тепловыми и быстрыми нейтронами, предсказали спонтанные деления ядер урана и др. Теорию деления ядер на основе капельной модели ядра независимо построил и Я.И. Френкель. Было также установлено, что деление медленными нейтронами подвержено ядро редкого изотопа урана – урана-235, которого в природном уране содержится 0,7%, распространенный же уран-238 делится только быстрыми нейтронами [4]. Хотя тогда еще нельзя было дать ответ на конкретные вопросы, связанные с созданием бомбы, и вообще ответить, когда будет осуществлена цепная ядерная реакция, тем не менее, летом 1940 г. появилась возможность ясно сформулировать задачу, определить критические размеры урана, хотя оценки, полученные разными учеными, резко отличались. Также казалось вероятным, что, применяя различные вещества – поглотители нейтронов, можно добиться управления ядерным цепным процессом. Однако при этом существовал большой технологический разрыв между получением контролируемой цепной реакцией деления и использованием неуправляемой цепной реакции в атомной бомбе для атомного взрыва, эффективность которого требовала чрезвычайно быстрого протекания реакции. Правда, понимали, что получение контролируемой реакции на медленных нейтронах явится предварительным, но необходимым этапом на пути создания атомной бомбы. ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Как писал в 1945 г. в отчете о разработке атомной бомбы Г.Смит, «общая теория цепной реакции для медленных нейтронов к концу 1941 г. была вполне ясна. Оставались неопределенными лишь числовые константы и технологические возможности. Была также значительно развита теория реакции на быстрых нейтронах в уране-235. В частности, были произведены новые оценки критических размеров и предсказано, что, возможно, 10% полной энергии освободится в виде взрыва. Исходя из этой оценки, 1 кг U-235 должен быть эквивалентен 2000 тонн тринитротолуола» [7, с. 75].

Следует отметить, что исследования ученых были сосредоточены и на альтернативном урану-235 расщепляющем элементе – плутонии-239. В феврале 1940 г. он был получен в микроскопических количествах в Калифорнийском университете в Беркли Э.Мак-Милланом, Г.Сиборгом, Дж.Кеннеди и А.Валем и в марте 1941 г. было доказано, что он делится тепловыми нейтронами, через несколько месяцев – и быстрыми, т.е. было показано, что плутоний-239 может служить ядерной взрывчаткой (Г.Сиборг, Э.Сегре, Дж.Кеннеди). В конце 1939 г. наметились два подхода на пути осуществления цепной ядерной реакции деления в уране. Первый заключался в необходимости выделения из природного урана его редкого изотопа–урана-235, ответственного за процесс деления урана медленными нейтронами. Получение его достаточного количества высокой чистоты, для которого к тому времени уже была рассчитана критическая масса (Ф.Перрен, Дж.Чэдвик, Р.Пайерлс, Я.Б. Зельдович, Ю.Б. Харитон и др.), думали легко приведет к осуществлению цепной реакции деления. Второй подход предусматривал использование природного урана. Однако при этом его надо было разместить таким образом, чтобы, несмотря на большое паразитное поглощение нейтронов ураном-238, все же добиться положительного баланса нейтронов деления, т.е. сделать возможной цепную ядерную реакцию в природном уране. Э.Ферми и его группа в Колумбийском университете были сторонниками второго подхода. При его реализации Э.Ферми получил ряд решающих результатов. Еще в работе «Образование и поглощение нейтронов в уране» (июль 1939 г.) им был указан путь к уменьшению потерь на резонансное поглощение – блочное расположение урана – и показано, что вода не

Ю.А. Храмов

Ф. Абельсон Э. Мак-Миллан

Г. Сиборг

может быть использована в качестве замедлителя, так как поглощение тепловых нейтронов водородом слишком велико [5, c. 17–20]. Поэтому вскоре Э.Ферми, Л.Сцилард, Дж.Пеграм и Г.Плачек одновременно предложили использовать в качестве замедлителя графит. Весной 1940 г. Э.Ферми начал экспериментальные исследования его свойств. В этой связи большое значение имела его и Г.Андерсона работа (отчет от 25 сентября 1940 г.) «Образование и поглощение медленных нейтронов в углероде», в которой приведены результаты исследований процессов замедления (диффузии) нейтронов, поглощения тепловых нейтронов в графите, найдены константы диффузии, сечение захвата нейтронов в графите (3 10–27 см2), показано влияние примесей [5, c. 38–48]. Важнейшей характеристикой для цепной реакции деления урана является среднее число вторичных нейтронов η, образующихся в уране при поглощении одного теплового нейтрона. Определения его были не вполне удовлетворительными, поэтому Э.Ферми попытался уточнить эту величину. Используя графитовую колонну для замедления нейтронов, он нашел η = 1,73 (отчет от 17 января 1941 г.), что говорило в пользу реального осуществления цепной реакции (летом 1942 г. эксперимент был повторен с лучшей точностью и дал η = 1,29) [5, с. 57–78]. К весне 1941 г. было накоплено достаточно сведений о деталях ядерного цепного процесса, о различных факторах, влияющих на него способах сведения к минимуму нежелательных эффектов. Частично работая в одиночку, частично консультируясь и сотрудничая с Л.Сцилардом, Ю.Вигнером и другими, Э.Ферми построил теорию цепной реакции в решетке из урана и графита и уже весной 1941 г. излагал группе своих сотрудников ее основы, в том числе формулу для коэффициента размножения.

Э. Сегре

Дж. Кеннеди

А. Валь

Результаты экспериментов на уране и графите свидетельствовали о реальности цепной ядерной реакции в системе из природного урана и графита, однако при условии принятия мер против нежелательных потерь нейтронов. В частности, в системе конечных размеров некоторое количество нейтронов, диффундируя через граничные поверхности, покидает систему. Такую утечку можно свести к минимуму и даже к нулю увеличением размеров уран-графитовой системы-решетки. Для проверки работы решетки большого объема с помощью малой решетки как модели Э.Ферми предложил осуществить так называемые экспоненциальные (промежуточные) эксперименты. Первые серии этих экспериментов были проведены им летом и осенью 1941 г. совместно с Г.Андерсоном, Дж.Вейлем, В.Зинном и Б.Фелдом. Для этого была создана решетчатая структура, состоящая из банок с окисью урана, распределенных среди ~ 30 т графита (экспоненциальный котел). Снизу к ней подводился первичный нейтронный источник и исследовалось распределение нейтронов по объему структуры [5, c. 113–122]. Целью первых двух серий экспоненциальных экспериментов было определение коэффициента размножения k, описывающего основные свойства решетки, и исследование деталей механизма процесса размножения нейтронов. Было определено значение k = 0,87, хотя оно оказалось меньшим 1, было ясно – в дальнейшем необходимо добиться лучшей чистоты, плотности и геометрии урана [5, c. 671]. Над решением задачи осуществления управляемой цепной ядерной реакции деления в США, кроме группы Э.Ферми, работали и другие группы физиков. В начале 1942 г. все группы были объединены в Металлургическую лабораторию Чикагского университета, которую возглавил А.Комптон. ПервоочеISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Э. Ферми

Г. Андерсон

В. Зинн

редными задачами ее были: создание ядерного реактора на природном уране и графите и осуществление в нем управляемой цепной ядерной реакции; химическое выделение плутония, образующегося в реакторе в результате реакции; получение теоретических и экспериментальных данных для реализации взрывной цепной ядерной реакции с ураном-235 или плутонием-239. Конечной целью лаборатории была разработка технологии промышленного производства плутония-239 для его использования в атомных бомбах. Вопросами цепной реакции занималась экспериментальная группа физиков-ядерщиков во главе с Э.Ферми, химией плутония и методами разделения – химическая группа, возглавляемая Ф.Спиддингом (в дальнейшем С.Аллисоном и др.), проектированием промышленных реакторов – теоретическая группа под руководством Ю.Вигнера. Чуть позже Металлургическая лаборатория вошла в Манхэттенский проект [7]. К маю 1942 г. Э.Ферми переселился в Чикаго, где активно продолжал работу в качестве руководителя отдела экспериментальной ядерной физики Металлургической лаборатории по созданию уранового котла. В марте 1942 г. им был подготовлен отчет “Образование нейтронов в уран-графитовой решетке. Теоретическая часть” [5, c. 102–111]. Достаточно посмотреть на его структуру, чтобы убедиться в том, что он содержал все основные идеи по цепной реакции деления с неразделенными изотопами урана, в частности, формулу для коэффициента размножения и четкую формулировку цели экспоненциальных опытов. В Чикаго Э.Ферми на качественно новом уровне и в большем масштабе продолжил экспоненциальные эксперименты, которых было проведено около 30. Улучшения предполагали совершенствование размеров уран-графитовой решетки и использование ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

С. Аллисон

Э. Крейтц

Ю. Вигнер

графита и урана более высокого качества. К осени 1942 г. производство материалов требуемого качества наладилось, соответственно изменились и результаты экспоненциальных экспериментов, которые уже свидетельствовали, что, применяя материалы высокого качества, можно построить установку, в которой пошла бы цепная реакция. В июне 1942 г. из экспоненциальных экспериментов был получен коэффициент размножения k > 1, в это время начались и разработки конструкции атомного котла. В месячном отчете от 15 августа 1942 г. Э.Ферми, основываясь на экспериментах с очень чистой окисью урана, впервые пишет о k > 1, показывая, что в системе “графит – окись урана” можно получить k ~ 1,04 [5, c. 133–136]. Иными словами, это означало, что при избытке в 4% можно построить установку приемлемых размеров для получения цепной реакции, оставив при этом некоторый запас на возможные незначительные загрязнения. А в отчете от 26 ноября 1942 г. “Осуществимость цепной реакции” он даже пишет, что использование урана в виде металла может поднять k до 1,07, и делает однозначный вывод о реальности получения самоподдерживающейся цепной реакции деления. Здесь же идет речь о важности разработки методов управления реакцией, способных поддерживать работу системы на требуемом уровне выделения энергии, и о целесообразности, кроме управляющих стержней, иметь еще несколько аварийных, срабатывающих при возрастании интенсивности выше установленного предела, а в случае котлов с большим энерговыделением предусмотреть также устройство для заполнения системы жидкостью или газом, сильно поглощающими нейтроны, и срабатывающее при отказе аварийных механизмов [5, с. 144–149].

Ю.А. Храмов

Верхний слой первого ядерного реактора 14 ноября 1942 г. было принято решение строить урановый котел под трибунами стадиона университетского городка в центре Чикаго. Началась непосредственная сборка котла, хотя подготовительные работы развернулись под руководством Г.Андерсона и В.Зинна при общем надзоре Э.Ферми еще в октябре. Сооружение котла заняло несколько более месяца. Когда уложили 57-й слой, было установлено, что котел, если убрать последний кадмиевый стержень, достигнет критичности. Этот стержень был полностью выдвинут 2 декабря 1942 г., и самоподдерживающаяся цепная реакция была получена [5, с. 153–181]. Первый урановый котел СР-1 сразу же был использован Э.Ферми для изучения его характеристик и проведения физических исследований, в частности, измерения сечений поглощения нейтронов. После трехмесячной работы котла ученые и конструкторы располагали достаточным количеством данных, показывающих, в каком направлении и как вести его перестройку в целях усовершенствования. Построенный с их учетом второй урановый котел СР-2 уже в середине марта 1943 г. достиг критичности. Здесь первоочередной задачей Э. Ферми и его сотрудников было проведение исследований, связанных с разработкой и испытанием защиты от ра-

100

диации для мощных промышленных реакторов – производителей больших количеств плутония, которые должны были строиться в Ханфорде. Полученные результаты позволили предложить достаточно удовлетворительные рекомендации защиты будущих ханфордских промышленных реакторов. В начале 1941 г. четко определились и два направления, ведущие к созданию атомной бомбы: разделение изотопов урана, т.е. выделение из природного урана-235, и получение с помощью ядерного реактора плутония-239. Причем их требовалось иметь в больших количествах. Поэтому в майском и июльском 1941 г. докладах специального Комитета (председатель А.Комптон), организованного для рассмотрения военных аспектов работ по урану, излагались вопросы создания бомбы из урана-235 и плутония-239. В ноябрьском докладе Комитета уже прямо шла речь о возможности создания и критической массе бомбы из урана-235. В мае 1941 г. Э.Лоуренс в докладе Национальной академии наук США изложил возможность использования в бомбе плутония. Таким образом, хотя к концу 1941 г. цепная реакция не была получена, уран-235 не был выделен в заметных количествах, а плутоний-239 получен только в микроскопических дозах, тем не менее, рассматривались технические вопросы их промышленного производства. К тому же существовала большая степень уверенности, что практически возможно осуществить критическую массу бомбы. Огромное значение имела также разработка проблемы разделения изотопов урана, т. е. выделение редкого изотопа – урана-235 из природного различными методами: электромагнитным, газовой и термодиффузии, центрифугированием. Эту задачу решали

Э. Лоуренс

Г. Юри

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Р. Оппенгеймер

Г. Бете

Дж. Кистяковский

группы Э.Лоуренса и Г.Юри. Работы по электромагнитному разделению изотопов урана начались еще в 1941 г. в Калифорнийском университете в Беркли под руководством Э.Лоуренса и в декабре 1941 г. были достигнуты первые успехи, вскоре было решено использовать этот метод в промышленном масштабе. В конце 1943 г. в г. Клинтоне стала в строй первая серия заводских электромагнитных установок, готовых к испытанию, а в течение зимы 1944–1945 гг. Клинтонский завод уже начал производство урана-235 достаточной чистоты для использования его в атомных бомбах. Исследование отделения урана-235 от урана-238 методами газовой диффузии и с помощью центрифуг началось летом 1940 г. в Колумбийском университете под руководством Г Юри. К концу 1941 г. обогащение урана-235 было осуществлено в лабораторных масштабах, к концу 1942 г. точно сформулировано проблему разделения изотопов урана методом газовой диффузии (Г.Юри, Дж.Даннинг). Промышленная диффузионная установка заработала успешно весной 1945 г. С 1940 г. проводились работы по разделению изотопов урана и методом термодиффузии (Ф.Абельсон, Морская исследовательская лаборатория). Весной 1943 г. была построена опытная установка, производящая заметное разделение, а летом 1944 г. в Клинтоне – термодиффузионный завод, который должен был вырабатывать обогащенное сырье для электромагнитных разделителей и тем самым повысить их производительность. Одной из основных задач Металлургической лаборатории являлось накопление данных по реакции на быстрых нейтронах, которая должна развиваться в бомбе. Вначале эта работа велась под руководством Г.Брейта, который координировал подобные иссле-

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Р. Фейнман

Р. Вильсон

Г. Агню

дования в тех университетах и институтах, где имелось соответствующее оборудование. Изучались поперечные сечения рассеяния, поглощения и деления, спектр энергий нейтронов деления, запаздывающие нейтроны и др. Летом 1942 г. в Лаборатории была организована группа во главе с Р. Оппенгеймером для изучения теоретических вопросов. Вскоре было решено значительно расширить работу группы и создать отдельную лабораторию, выделив ее из состава Металлургической. Такая лаборатория для исследования, конструирования и постройки атомной бомбы была создана в начале 1943 г. в Лос-Аламосе (ныне Лос-Аламосская национальная лаборатория) и директором ее стал Р.Оппенгеймер [8]. Строительство Лаборатории, ее оснащение необходимым оборудованием и аппаратурой происходили очень быстро, так что летом в ней уже проводились первые эксперименты. Для работы в Лаборатории Р. Оппенгеймер привлек крупных физиков и к концу 1944 г. в ней собрались многие выдающиеся, главным образом европейские ученые, вынужденные в разное время эмигрировать в США – Х.Бете, Ф.Блох, Э.Ферми, В.Вайскопф, Дж. фон Нейман, С.Улам, Э.Теллер, Э.Сегре, Б.Росси и др. (сборная команда западноевропейских физиков-ядерщиков) [4]. В результате здесь были исследованы теоретические вопросы конструирования бомбы и методов ее изготовления, уточнены и расширены измерения ряда ядерных констант, разработаны методы получения высокочистых материалов, спроектированы и созданы (лето 1945 г.) первые атомные бомбы [6–8, 11, 12]. В частности, Г.Бете как руководитель теоретического отдела рассчитал критическую массу урана-235 в атомной бомбе, вывел формулу для расчета атомного взрыва (с Р.Фейнманом), исследовал его гидроди-

101

Ю.А. Храмов

Первые атомные бомбы: «толстяк» и «малыш» намику и распространение от него излучения, работал над нейтронным инициатором; Дж.Кистяковский, возглавлявший отдел взрывов, изобрел линзообразные взрывные заряды, размещаемые вокруг плутониевого шара бомбы и формирующие сходящую ударную волну, сжимающую шар из делящихся материалов до критической массы, что инициирует цепную ядерную реакцию деления в атомной бомбе (имплозивная схема подрыва). Дж.Кеннеди был директором отдела химии и металлургии урана и плутония. 16 июля 1945 г. в пустыне Аламагордо (штат Нью-Мексико) была проведена «презентация» ядерного взрыва от атомного устройства для узкого круга ученых и военных. Это был тест на работоспособность созданного устройства. И фраза Р.Оппенгеймера, произнесенная им вскоре после взрыва, – «она работает» – явилась свидетельством его успешной сдачи, была показана принципиальная возможность атомного взрыва,

т. е. проверены физические идеи, принципы, расчетно-теоретические обоснования и конструкторские решения, заложенные в ядерном заряде. В результате был создан новый вид оружия – атомное огромной разрушительной силы. В августе того же года настоящие атомные бомбы были сброшены на мирные японские города Хиросиму и Нагасаки. Их атомная бомбардировка была алогичной и неоправданной, так как победный исход войны с Японией не вызывал ни у кого сомнений. Ее можно назвать только преступлением против человечества и человечности. В результате 115 тысяч людей было убито, 300 тысяч получили тяжелые ожоги, 50 тысяч поражены лучевой болезнью и обречены на медленную смерть от белокровия и злокачественных опухолей, города фактически были стертые с лица земли [9–11]. В науку и технику вмешалась политика – США решили устрашить мир, положив начало бряцанию атомным оружием [12].

2. Работы по создание атомной бомбы в СССР (1945–1949) Работы по овладению атомной энергией велись также в других странах – Англии, Германии, Японии и СССР, у которых были свои заделы в ядерной физике, соответствующая экспериментальная база и кадры [9]. В Англии в реализации уранового проекта участвовали известные физики – Дж.П. Томсон (научный руководитель), Дж.Кокрофт, М.Олифант, Р.Пайерлс, У.Пенни, О.Фриш, Дж.Чэдвик и др., в Германии – В.Боте, К.Вайцзеккер, О.Ган, Г.Гейгер, В.Гензенберг (научный руководитель), В.Герлах, П.Хартек, Ф.Хоутерманс и др., в Японии проект возглавлял Й.Нишина. В окупированной гитле-

102

ровцами Франции исследования проводил Ф.Жолио-Кюри. Так, Р.Пайерлс, О.Фриш и Дж.Чэдвик одни из первых рассчитали критическую массу урана-235, чтобы в нем развилась цепная ядерная реакция деления. К.Вайцзеккер в 1940 г. предсказал плутоний и свойство его ядер спонтанно делиться, в августе 1941 г. с В.Гейзенбергом получил экспериментальные доказательства протекания в уране неуправляемой цепной ядерной реакции деления и др. Следует заметить, что при реализации американского уранового проекта использовались результаты английских физиков-ядерщиков, однако американцы

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

никак не желали делиться своими атомными секретами с англичанами, несмотря на договоренности между руководителями их стран. В это же время в СССР, в лаборатории И.В. Курчатова Ленинградского физико-технического института, были осуществлены первые эксперименты по изучению возможности осуществления ядерного цепного процесса деления урана быстрыми нейтронами. Параллельно с некоторыми зарубежными учеными Я.Б. Зельдович и Ю.Б. Харитон в 1939 г. в Институте химической физики АН СССР выполнили расчет цепной реакции деления урана, построив в последующие годы (1941–1942) ее теорию. Возможность развития цепной ядерной реакции в уране исследовал также в Харьковском физико-техническом институте А.И. Лейпунский. В Радиевом институте АН СССР Г.Н. Флеров и К.А. Петржак в 1940 г. открыли спонтанное деление ядер урана. Уже тогда И.В. Курчатов четко представлял себе план исследований в этой области, которые необходимо осуществить в ближайшее время: выяснить условия развития цепной реакции в массе металлического урана, в системе «уран – тяжелая вода»; влияние нейтронов от расщепления урана-238 на ход цепного процесса в системе «уран – вода»; определить величины эффективных поперечных сечений захвата медленных нейтронов дейтерием, гелием, углеродом, кислородом и другими легкими элементами; решить вопросы получения тяжелой воды в больших количествах и обогащение природного урана его изотопом – ураном-235. Этот план работ по цепной ядерной реакции, изложенный И.В. Курчатовым в письме Президиуму АН СССР в августе 1940 г., свидетельствовал о четком видении им урановой проблемы в целом, его взгляд на комплексное ее решение и ближайшую цель – получение теоретических и экспериментальных данных, необходимых для создания установки, где протекала бы контролируемая цепная ядерная реакция деления. Сказанное выше свидетельствует о том, что непосредственно в предвоенный период лаборатория Курчатова в ЛФТИ была одним из ведущих мировых центров ядерной физики [4, 13]. В ноябре 1940 г. И.В. Курчатов выступил на Всесоюзном совещании по физике атомного ядра с докладом «Деление тяжелых

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

ядер», в котором охарактеризовал состояние проблемы цепной ядерной реакции на тот период, включая результаты работ советских физиков [14, т. 2, с. 324–335]. В докладе приводилась формула, описывающая ядерный цепной процесс, и излагались условия, при которых он осуществим. И хотя вывод И.В. Курчатова и о возможности реализации ядерной цепной реакции был утвердителен, тем не менее он видел на этом пути и большие трудности. Начавшаяся 22 июня 1941 г. Великая Отечественная война советского народа против гитлеровских захватчиков и их сателлитов в значительной степени заставила сократить объемы ядерных исследований, тогда как в США, Англии и Германии они интенсифицировались и были направлены на создание атомной бомбы, о чем свидетельствовали данные советской разведки, которые начали поступать с сентября 1941 г. Поэтому 28 сентября 1942 г. Государственный комитет обороны принял Постановление «Об организации работ по урану», согласно которому АН СССР должна была «возобновить работы по исследованию осуществимости использования атомной энергии путем расщепления ядра урана и представить Государственному комитету обороны к 1 апреля 1943 года доклад о возможности создания урановой бомбы или уранового топлива…» [15].

Распоряжение предусматривало организацию в АН СССР специальной лаборатории атомного ядра, создание лабораторных установок для разделения изотопов урана и проведение комплекса экспериментальных работ. 11 февраля 1943 г. ГКО принял постановление о начале практических работ по созданию атомной бомбы, возложив общее руководство ими на В.М. Молотова – зам. председателя ГКО, 10 марта 1943 г. научным руководителем атомного проекта был назначен И.В. Курчатов [14]. 12 апреля 1943 г. во исполнение решения ГКО было принято распоряжение Президиума АН СССР о создании для комплексного исследования многих физических вопросов Лаборатории №2 АН СССР во главе с И.В. Курчатовым научноисследовательского института нового типа (с 1949 г. – Лаборатория измерительных приборов АН СССР, или ЛИПАН, затем – Институт атомной энергии, ныне – Российский научный центр «Курчатовский институт»). Уже к концe 1945 г. количество сотрудников

103

Ю.А. Храмов

в Лаборатории достигло 230, на нее работало 20 НИИ, выполнявших различные конкретные задачи. Вместе с И.В. Курчатовым к руководству работами атомного проекта на первом этапе были привлечены также А.И. Алиханов и И.К. Кикоин. Приказом директора ЛФТИ А.Ф. Иоффе от 14 августа 1943 г. в Лабораторию №2 (она была создана на базе ЛФТИ в Казани) переведены такие сотрудники института, кроме уже названных, – М.О. Корнфельд, Л.М. Неменов, П.Я. Глазунов, С.Я. Никитин, Г.Я. Щепкин, Г.Н. Флёров, П.Е. Спивак, М.С. Козодаев, В.П. Джелепов. К работе в Лаборатории И.В. Курчатов привлек и ряд теоретиков – Я.Б. Зельдовича, Ю.Б. Харитона, И.Я. Померанчука, И.И. Гуревича, позже А.Б. Мигдала и В.С. Фурсова, а также экспериментаторов А.П. Александрова, Л.А. Арцимовича, Б.В. Курчатова, И.С. Панасюка, В.А. Давиденко, М.Г. Мещерякова, В.И. Мостового и др. [18, с. 327–350]. 25 апреля 1943 г. И.В. Курчатов представил правительству доклад «Проблема урана», в котором, в частности, изложил состояние вопроса по цепной ядерной реакции в СССР [14, т. 3, с. 20–57]. В нем рассматривались конкретные схемы использования цепного распада урана: цепная реакция в обычном металлическом уране и металлическом уране-235; в смесях из природного урана и тяжелой воды; в системе из природного урана и графита. И.В. Курчатов показал, что реализация цепной ядерной реакции в чистом уране-235 связана с решением очень сложной технологической задачи – выделение этого изотопа из смеси природного урана в промышленных количествах. «Даже при самых благоприятных оценках, – отмечал И.В. Курчатов, – нужно для развития лавинного процесса иметь несколько килограммов чистого урана-235, а пока удалось во всех лабораториях мира выделить только 10-6 г этого вещества” [14, т. 3, с. 53].

Он рассмотрел и вопрос о цепной реакции в системе из обычного урана и графита. Эта система должна была содержать 500–1000 т графита (углерода) и 50–100 т природного урана, большое значение имела также чистота графита, так как даже незначительные примеси (например, бора или кадмия) в количестве всего лишь 0,01% могли сделать невозможным лавинообразный процесс в системе. Представленный правительству до-

104

клад четко фиксировал состояние вопроса с осуществлением цепной ядерной реакции в ядерном реакторе и атомной бомбе, те трудности, которые следует преодолеть на этом пути. Путь к получению взрывной ядерной реакции в атомной бомбе лежал через получение в необходимых количествах урана-235 или плутония-239. И.В. Курчатов и его ближайшие помощники выбрали кратчайший путь – через получение плутония в ядерном реакторе и накопление его в достаточном количестве. Поэтому ближайшей целью становилось создание ядерного реактора на природном уране с замедлителем (тяжелая вода или графит). Разработка и создание уран-графитового реактора потребовали одновременного развертывания работ по построению теории реактора, экспериментальной проверке теоретических данных на уран-графитовых решетках, измерения основных ядерных констант урана и графита, в частности сечений деления и поглощения нейтронов, сечений захвата тепловых нейтронов в графите, получения урана и графита высокой чистоты в промышленных масштабах. К концу 1943 г. Я.Б. Зельдович, И.Я. Померанчук и И.И. Гуревич построили теорию замедления и диффузии нейтронов в графите. На ее основе И.В. Курчатов с сотрудниками развил метод измерения сечения захвата медленных нейтронов графитом, длин замедления и диффузии и начал экспериментальные исследования процессов замедления и диффузии нейтронов в графите. На основании выполненных теоретических расчетов, данных экспериментов и химических анализов были сформулированы физические, химические и технологические требования к графитовым блокам. В результате к августу 1945 г. был разработан специальный технологический процесс изготовления графитовых блоков необходимой чистоты, а с октября начался их промышленный выпуск. Наряду с исследованиями графита И.В.Курчатов проводил также изучение физических характеристик урана. Для него также были сформулированы определенные физико-технические требования по чистоте, плотности и пр. Благодаря предпринятым энергичным мерам были решены сложные вопросы химии и металлургии урана, разработаны тончайшие аналитические методики

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

И.В. Курчатов Н.А. Доллежаль А.П. Александров А.И. Алиханов И.Я. Померанчук И.И. Гуревич определения в нем примесей, наконец, налажено производство соответствующих металлических урановых блоков для реактора. Уже в январе 1946 г. промышленность освоила получение литого металлического урана необходимого качества. Когда в Лабораторию №2 начали поступать графитовые и урановые блоки, отвечающие реакторным требованиям, в ней значительно расширилось проведение физических экспериментов. Создание летом 1945 г. первых атомных бомб в США, атомная бомбардировка ими мирных японских городов Хиросимы и Нагасаки и как следствие этого попытка проводить в отношении СССР политику атомного диктата заставили его резко форсировать урановую программу с тем, чтобы в кратчайшие сроки, несмотря на тяжелые условия послевоенного восстановления экономики и хозяйства страны, создать ядерное оружие и тем самым противопоставить его атомным угрозам со стороны США и их союзников. Настоящая активизация работ в области овладения ядерной энергией в СССР связана с созданием 20 августа 1945 г. при ГКО Специального комитета (председатель – Л.П. Берия) для «руководства всеми работами по использованию внутриатомной энергии урана», а также

при Совнаркоме (Совете Министров) СССР Первого главного управления (начальник – Б.Л. Ванников), подчиненного Специальному комитету, «для непосредственного руководства научно-исследовательскими, проектными, конструкторскими организациями и промышленными предприятиями по использованию внутриатомной энергии урана и производству атомных бомб» [16, с. 11–12].

Был определен круг вопросов, которыми должен заниматься Специальный комитет: «развитие научно-исследовательских работ…; широкое развертывание геологических разведок и создание сырьевой базы СССР по добыче урана, а также использование урановых месторождений

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

за пределами СССР (в Болгарии, Чехословакии и др. странах); организация промышленности по переработке урана, производство специального оборудования и материалов, связанных с использованием внутриатомной энергии; …строительство атомно-энергетических установок и разработка и производство атомной бомбы» [16, c. 11].

Приведенный краткий, но емкий перечень задач свидетельствовал о государственном, системном, подходе к формированию в СССР атомной науки, техники и промышленности. Из ученых в Специальный комитет вошли И.В. Курчатов и П.Л. Капица. При Комитете тем же постановлением ГКО, подписанным его председателем И.В. Сталиным, был создан Технический совет «для предварительного рассмотрения научных и технических вопросов, выносимых на обсуждение…, рассмотрения планов научно-исследовательских работ и отчетов по ним, а также технических проектов сооружений, конструкций и установок по использованию внутриатомной энергии урана» [16, с. 11].

Председателем Технического совета был назначен Б.Л. Ванников, из ученых в состав совета вошли А.И. Алиханов (ученый секретарь), А.Ф. Иоффе, П.Л. Капица, И.К. Кикоин, И.В. Курчатов, Ю.Б. Харитон и В.Г. Хлопин. Первому главному управлению передавались необходимые ему для работы многие научные, конструкторские, проектные и строительные организации и промышленные предприятия, научные и технические кадры, создавались в нем и новые структуры, ряд академических институтов был сориентирован на выполнение перечисленных выше задач. Уже на первом заседании Специального комитета 24 августа 1945 г. была заслушана информация И.В. Курчатова о состоянии и плане работ по использованию атомной энергии, проводимых Лабораторией №2. Непосредственно для «разработки конструкции и изготовления атомной

105

Ю.А. Храмов

В.Г. Хлопин

А.А. Бочвар

А.П. Виноградов

бомбы» при Лаборатории №2 было создано решением Специального комитета от 16 марта 1946 г. Конструкторское бюро (КБ-11) в г. Сарове Горьковской обл. (начальник – П.М. Зернов, главный конструктор – Ю.Б. Харитон) [16, с. 78], в дальнейшем известное, как Арзамас-16. В декабре 1945 г. в Москве была организована Лаборатория №3 АН СССР, или Теплотехническая лаборатория (ныне – Институт теоретической и экспериментальной физики) во главе с А.И. Алихановым, главная задача которой – создание тяжеловодных реакторов и получение в них плутония для атомной бомбы. В результате в действие под руководством Специального комитета приводились огромные материально-технические, финансовые, кадровые и др. ресурсы. Советский атомный проект должен был стать широкомасштабной программой создания в СССР ядерного щита. На пути практического овладения ядерной энергией советским ученым, инженерам, конструкторам и производственникам необходимо было решать широкий круг сложнейших задач, для чего создать разветленную сеть новых научных и научно-технических центров, новые отрасли промышленности, перестроить старые и подготовить новые кадры специалистов при существующем дефиците физиков-ядерщиков и радиохимиков. На конец 1945 г. в шести физических институтах насчитывалось всего около 140 физиков-ядерщиков, а в четырех институтах, как-то связанных с радиохимией, – 100 радиохимиков. Существовали также проблемы: сырьевой базы по урану – к началу работ по атомному проекту в СССР имелось только одно месторождение урановой руды в Фергане; новых технологий и материалов высокого качества, в частности графита; высокоточных измерительных приборов, сложных матема-

106

И.К. Кикоин

Л.А. Арцимович

тических и теоретических расчетов, организационно-хозяйственных вопросов и др. В 1946 г. у И.В. Курчатова с сотрудниками появилась возможность осуществить экспоненциальные опыты с уран-графитовой решеткой, теорию которых построил в январе 1944 г. И.Я. Померанчук. Был разработан метод сравнительной оценки эффективного сечения захвата медленных нейтронов графитом, с помощью которого проведены измерения чистоты основной массы графита (600 т), показавшие, что промышленность освоила выпуск графита для уран-графитовых реакторов. «Таким образом, в августе 1946 г. у нас появилась полная уверенность в том, – писали И.В. Курчатов и И.С. Панасюк, – что имевшийся в нашем распоряжении графит обладает почти предельным эффективным сечением захвата тепловых нейтронов (почти равным сечению захвата ядер углеродом)» [14, т. 3, с. 80].

Велись также нейтронно-физические исследования качества поступающих блоков урана. По мере поступления партий урановых и графитовых блоков выполнены оценки их пригодности. Последовательно были собраны, изучены и разобраны четыре подкритические модели реактора (с 1 августа по 15 октября 1946 г.). Исследования и расчеты дали возможность оценить радиус активной зоны реактора и необходимое количество урановых и графитовых блоков для его сооружения, которое началось 15 ноября 1946 г. Были также отработаны вопросы конструкции реактора, управления им, защиты от излучения и др. Управление реактором осуществлял лично И.В. Курчатов. При полностью извлеченных стержнях коэффициент размножения составил 1,00075. Создание реактора Ф-1 явилось выдающимся достижением советской науки и техники, знаменовавшей рождение в СССР ядерной техники, в то же время это было ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Ю.Б. Харитон К.И. Щёлкин Я.Б. Зельдович завершение только первого этапа решения атомной программы. Вступление в строй первого советского ядерного реактора и проведенные на нем исследования позволили получить ряд важных экспериментальных, теоретических и методических результатов, в частности измерить основные ядерные константы, разработать метод количественного контроля физических качеств графита, урана и уран-графитовых решеток, определить оптимальную решетку для первого промышленного ядерного реактора и уточнить его расчетные характеристики, изучить вопросы управления реактором, радиационной безопасности, получить плутоний-239, изучить его химические свойства и разработать технологию его извлечения из облученного урана. Опыт, полученный на реакторе Ф-1, осуществленные на нем исследования дали возможность приступить к проектированию и сооружению других советских реакторов, в первую очередь, промышленного реактора (научный руководитель – В.С. Фурсов), который был построен и введен в строй уже в июне 1948 г. для наработки плутония. Технологии получения металлических урана и плутония разрабатывались в НИИ-9, который был создан 8 декабря 1944 г. постановлением ГКО в Москве на базе Института специальных металлов НКВД СССР как научно-исследовательский институт (НИИ-9, ныне – Всероссийский научно-исследовательский институт неорганических материалов им. А.А. Бочвара) для проведения геолого-разведовательных работ по урану, методов переработки урановых руд, разработки технологии получения металлического урана, выделения из облученного в ядерном реакторе урана плутония, получения металлического плутония и изделий из него. В 1947 г. Б.В. Курчатовым и Г.Н. Яковлевым из образцов облученного в реакторе Ф-1 урана был выделен ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Н.Л. Духов

Г.Н. Флеров

Л.Д. Ландау

плутоний и изучены его основные химические свойства. В 1946–1949 гг. были введены в эксплуатацию промышленные ядерные реакторы и осуществлено промышленное производство плутония, тем самым получен в необходимом количестве расщепляющийся материал для первой советской атомной бомбы (РДС-1) американской схемы (так решило высшее руководство страны), успешное испытание которой проведено 29 августа 1949 г. [19]. Мощность взрыва составила 22 тыс. тонн тротилового эквивалента. В результате был положен конец монопольному владению США

Взрыв первой советской атомной бомбы

107

Ю.А. Храмов

атомным оружием. Однако еще в 1948 г. в КБ-11 начались разработки атомной бомбы собственной конструкции с лучшими характеристиками по мощности и габаритам. Так, уже в 1949 г. был предложен вариант атомной бомбы новой, более совершенной (РДС-3), в которой одновременно происходило сферическое сближение и сжатие ядерно-активного материала (Л.В. Альтшулер, Е.И. Забабахин, Я.Б. Зельдович, К.К. Крупников). В 1951 г. она была успешно испытана и вскоре начала изготавливаться серийно. С начала 90-х годов в открытой печати стали появляться публикации, раскрывающие роль советской разведки в создании атомной бомбы в СССР [15, с. 61–134]. Действительно, ее информация оказалась важной для принятия руководством страны решения о широкомасштабном развертывании работ по атомному проекту, а также для отдельных вопросов, связанных с созданием ядерных реакторов, атомной бомбы и атомной промышленности, но все же в целом первая советская атомная бомба была итогом сложных расчетов,

их экспериментальной апробацией и конструкторской реализации, а не слепой копией схемы американской плутониевой бомбы. Да, в какой-то степени удалось выиграть время, создав атомную бомбу в 1949 г., а не в 1952–1953 гг., как предрекали многие зарубежные эксперты, нарушив тем самым планы США и их союзников о мировом диктате. Однако следует понимать, что атомная бомба – сложный продукт науки и техники и заложенных в ней принципов работы, поэтому простое копирование здесь просто невозможно. В советском атомном проекте трудились известные ученые – Л.Д. Ландау, Н.Н. Боголюбов, И.Е. Тамм, А.И. Алиханов, Н.Н. Семенов, Я.Б. Зельдович, Ю.Б. Харитон, И.В. Курчатов, В.Г. Хлопин, В.Л. Гинзбург, Л.В. Альтшулер,И.М. Франк, Д.А. Франк– Каменецкий, А.И. Шальников, А.А. Бочвар, М.В. Келдыш и др., а также молодая генерация – А.Д. Сахаров, Ю.А. Романов, Е.И. Забабахин, Ю.Н. Бабаев, Ю.А. Трутень, Л.П. Феоктистов и др. Все они внесли вклад в решение атомной проблемы.

Список научных руководителей атомных предприятий и основных направлений научно-исследовательских работ Курчатов И.В., академик, научный руководитель работ по атомной энергии. Харитон Ю.Б., чл[ен]-корреспондент АН СССР, главный конструктор КБ-11, научный руководитель работ по атомным бомбам. Щелкин К.И., доктор физ[ических] наук, заместитель главного конструктора КБ-11 по научным вопросам. Духов Н.Л., инженер, заместитель главного конструктора КБ-11 по конструкторским вопросам. Тамм И.Е., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель расчетно-теоретических работ по водородной бомбе РДС-6с. Сахаров А.Д., доктор физико-математических наук, ведущий научный работник по водородной бомбе РДС-6с. Ландау Л.Д., академик, научный руководитель расчетно-теоретических работ по водородной бомбе РДС-6т. Зельдович Я.Б., чл[ен]-корреспондент АН СССР, заместитель главного конструктора КБ-11 по теоретическим работам по водородной бомбе РДС-6т. Боголюбов Н.Н., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель математического бюро КБ-11. Александров А.П., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель комбината №816. Алиханов А.И., академик, научный руководитель атомных реакторов с тяжелой водой. Бочвар А.А., академик, научный руководитель металлургического производства плутония.

108

Никитин Б.А., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель химического производства плутония. Фурсов В.С., кандидат физико-математических наук, зам. научного руководителя комбината №817. Владимирский В.В., кандидат физико-математических наук, зам. научного руководителя атомных реакторов с тяжелой водой. Доллежаль Н.А., профессор, главный конструктор атомных реакторов с графитовым замедлителем. Блохинцев Д.И., чл[ен]-корреспондент АН Украинской ССР, научный руководитель атомных реакторов для мирных целей. Кикоин И.К., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель работ по диффузионному методу и комбината №813. Соболев С.Л., академик, зам. научного руководителя работ по диффузионному методу. Миллионщиков М.Д., доктор технических наук, зам. научного руководителя работ по диффузионному методу. Якутович М.В., доктор физико-математических наук, зам. научного руководителя комбината №813. Фрумкин А.Н., академик, научный руководитель по вопросам коррозии диффузионных заводов. Арцимович Л.А., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель электромагнитного метода и завода №814. Головин И.Н., кандидат физико-математических наук, зам. начальника Лаборатории №2 АН СССР по научным вопросам. ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ И НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ ПРЕДПОСЫЛКИ АКТИВИЗАЦИИ РАБОТ В ЯДЕРНОЙ И РАКЕТНОЙ НАУКЕ И ТЕХНИКЕ В СССР В 1945–1954 ГОДАХ... Векшинский С.А., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель по вакуумной технике. Ефремов Д.В., профессор, главный конструктор по электромагнитному методу. Большаков К.А., доктор химических наук, научный руководитель химических методов выделения трития. Мещеряков М.Г., доктор физико-математических наук, научный руководитель «Большого циклотрона». Векслер В.И., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель кольцевого ускорителя. Флеров Г.Н., доктор физико-математических наук, ведущий научный сотрудник по ядерным исследованиям. Комар А.П., чл[ен]-корреспондент АН Украинской ССР, научный руководитель Ленинградского физико-технического института. Семенов Н.Н., академик, научный руководитель Института химической физики. Виноградов А.П., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель по аналитической химии плутония и урана. Садовский М.А., доктор физико-математических наук, научный руководитель полигонных испытаний. Петровский И.Г., академик, научный руководитель по математическим расчетам для КБ-11. Тихонов А.Н., чл[ен]-корреспондент АН СССР, научный руководитель по математическим расчетам для КБ-11.

Скобельцын Д.В., академик, научный руководитель Совета по радиоактивным изотопам.

Этот список приведен в Приложении №2 к докладу Л.П. Берии от 26 марта 1951 г. И.В. Сталину [17, с. 675–676]. Участниками советского атомного проекта был и ряд видных немецких специалистов, «импортированых» в СССР летом 1945 г. Среди них – Г.Герц, М.фон Арденне, М.Штеенбек, Г.Циппе, П.Тиссен, М.Фольмер, Н.Риль, Г.Вирц, Г.Позе и др. [4]. В частности, Н.Риль руководил разработкой и внедрением в производство изготовления чистого металлического урана, М.Фольмер – метода получения тяжелой воды. Важную роль в успешной реализации первой фазы атомного проекта, организации отечественной атомной промышленности и ядерного оружия сыграли Л.П. Берия, Б.Л. Ванников, А.П. Завенягин, М.Г. Первухин, Б.Г. Музруков, Е.П. Славский и др. В результате в 1945–1949 гг. в СССР было положено начало атомной науке, технике и промышленности [20–22].

3. Создание первых водородных бомб (1953–1956) Намного большую энергию, чем при делении тяжелых ядер-урана-235 или плутония-239, получают при синтезе легких ядер. Особенно значительная энергия выделяется в реакциях, в которых образуются ядра гелия 42 He в результате слияния ядер изото3 пов водорода – дейтерия 21 D и трития 1 Т : 2 3 4 1 D + 1T → 2 He + n + 17,6 МэВ. Здесь 17,6 МэВ – энергия выделяемая в одном элементарном акте синтеза. Впервые реакции синтеза ядер открыли экспериментально в 1934 г. на ускорителе Э.Резерфорд, М.Олифант и П.Хартек: 2 1

H + 21 H→31 H +11 H; 21H + 21 H→ 23 He + n.

В первой реакции был обнаружен тритий (31 H), во второй – гелий-3 ( 32 He). Ядерные реакции синтеза между легкими атомными ядрами, протекающие при очень высоких температурах (107–108 К), называются термоядерными. Они являются основным источником энергии звезд и одним из основных механизмов нуклеосинтеза – образования химических элементов во Вселенной в ядерных реакциях на различных стадиях ее эволюции. Попытки реализовать термоядерный синтез в земных условиях привели к со-

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

зданию водородных бомб – оружия еще более разрушительной силы, чем атомное [23–26]. В конце 1941 г., когда стало ясно, что атомная бомба реальна, Э.Ферми и Э.Теллер выдвинули идею инициирования термоядерной реакции в среде с дейтерием атомным взрывом. В следующем году Э.Теллер на ее основе начал разработку проекта создания американской водородной бомбы («классический супер»). Согласно его концепции 1942 г., ядерную детонацию должен был вызвать в длинном цилиндре (трубе), наполненным жидким дейтерием, нейтронный поток, образовавшийся от взрыва атомной бомбы пушечного типа из урана-235. В том же году Э.Теллер открыл принцип ионизационной имплозии, повышающий эффективность взрыва атомной бомбы, а Э.Конопинский выдвинул идею добавления к дейтерию трития для уменьшения температуры зажигания термоядерной смеси. Однако на пути реализации теллеровского проекта каждый раз возникали трудности, несмотря на различные усовершенствования, вносимые в конструкцию бомбы и в принципы осуществления ее взрыва. Так, в 1941 г. Дж. фон Нейман с целью усиления взры-

109

Ю.А. Храмов

Э.Теллер

С.Улам

Дж. фон Нейман

ва первичной атомной бомбы предложил поместить внутрь ее, в уран-235, ДТ-смесь (атомная бомба с термоядерным усилением Дж. фон Неймана), а в 1946 г. К.Фукс – вообще вынести ДТ-смесь за ее пределы, в бериллиевый отражатель, прогреваемый излучением взрыва. Для удержания этого излучения в объеме отражателя предполагалось окружить инициирующий отсек (ДТ-смесь) непрозрачным экраном. Излучение, возникающее в активной зоне атомного заряда при взрыве и переносимое в зону с ДТ-смесью, должно обеспечить ее зажигание (принцип радиационной имплозии), т.е. вызвать неуправляемую термоядерную реакцию. Сочетание идей Дж. фон Неймана и К.Фукса привело к новой конфигурации инициирующего отсека американской водородной бомбы с использованием радиационной имплозии. В 1946 г. Э.Теллер предложил конструкцию бомбы, названную им «будильником», в которой делящиеся материалы и термоядерное горючее располагались чередующимися сферическими слоями, что должно было увеличить плотность горючего и скорость термоядерных реакций, а значит и количество освобождаемой энергии. В следующем году он решил в «будильнике» использовать в качестве термоядерного горючего дейтерид лития для увеличения образования трития. Следует отметить, что работы по «будильнику» и «трубе» в США велись параллельно. В 1950 г. Э.Ферми и С.Улам выполнили расчеты, свидетельствующие о малой вероятности протекания термоядерной реакции в дейтерии (реакции «дейтерий – дейтерий»). В том же году С.Улам и К.Еверетт более точно определили количество трития, необходимое для водородной бомбы. Их вычисления, а также Дж. фон Неймана на ЭВМ «ЭНИАК» убедительно показали, что предыдущие оцен-

110

К.Фукс

Э.Конопинский

ки Теллера, проведенные на начальном этапе ее разработки, значительно занижены. Это доказывало тупиковый путь американской термоядерной программы «классического супера» (1942–1950) и заставило от нее отказаться как бесперспективной. В 1951 г. С.Улам предложил новую схему водородной бомбы с физически отделенным вторичным узлом, содержащим термоядерный заряд и систему гидродинамических линз, обеспечивающих его сильное сжатие сфокусированным потоком нейтроном и ударных волн от взрыва атомной бомбы. В том же году ее усовершенствовал Э.Теллер, предложив для сжатия и инициирования вторичного термоядерного узла использовать не нейтроны и ударные волны от взрыва первичной атомной бомбы, а ее излучение, т. е. принцип радиационной имплозии Фукса. Был разработан новый вариант конструкции бомбы – двухступенчатой (схема Улама – Теллера) для получения двухстадийного ядерного взрыва. В результате сформировался новый принцип конструирования работоспособного термоядерного оружия. Новая схема водородной бомбы была изложена в отчете Э.Теллера и С.Улама в марте 1951 г., а в апрельском отчете Э.Теллер предложил в нее ввести элемент из активного делящего материала (инициатор) и разместить его во вторичном узле бомбы, внутри термоядерного заряда, который должен был инициировать в нем атомным взрыв. Эта схема была успешно апробована 9 мая 1951 г. в испытании «Джордж», в котором впервые осуществлено неравновесное горение термоядерной смеси, а 1 ноября 1952 г. – в испытании «Майк» на атолле Эниветок в Тихом океане, когда взрыв стационарного термоядерного «сооружения» высотой с трехэтажный дом и весом 65 т, содержащего в качестве термоядерного горючего жидкий ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

дейтерий, составил 10 млн тонн в тротиловом эквиваленте. Это был первый термоядерный взрыв нетранспортабельного устройства мегатонного класса. 1 марта 1954 г. США провели испытание «Браво» на атолле Бикини мощностью 15 мегатонн, в результате чего на японское рыболовецкое судно выпал радиоактивный дождь, что вызвало возмущение и протест широкий общественности к испытаниям ядерного оружия. Проведенные эксперименты стали промежуточным этапом американских ученых, инженеров и конструкторов на пути создания настоящей (авиационной) водородной бомбы, сброс которой с самолета США осуществили 21 мая 1956 г. [23]. Активными участниками американского атомного проекта были также Г.Агню, С.Аллисон, Г.Андерсон, Х.Бете, Н.Брэдбери, В.Зинн, Г.Йорк, Дж.Кеннеди, Дж.Кистяковский, Н.Метрополис, М.Розенблют, Р.Фейиман [4]. В 1945 г. интерес к водородной бомбе возник и в СССР. Так, Я.И. Френкель в докладной записке И.В. Курчатову рассмотрел вопрос об использовании высоких температур, создающихся при взрыве атомной бомбы, для инициирования термоядерных реакций, в частности образования гелия из водорода. В следующем году И.И. Гуревич, Я.Б. Зельдович, И.Я. Померанчук и Ю.Б. Харитон направили на имя И.В. Курчатова предложение в форме отчета «Использование ядерной энергии легких элементов», в котором рассмотрели атомный взрыв как детонатор для обеспечения взрывной термоядерной реакции в дейтерии и дали первые в СССР оценки возможности ее осуществления [27]. На основе отчета на Техническом совете при Специальном комитете было заслушано сообщение Я.Б. Зельдовича. В июне того же года в Институте химической физики АН СССР создана теоретическая группа в составе Я.Б. Зельдовича (руководитель), А.С. Компанейца и С.П. Дьякова для исследования возможности освобождения энергии при синтезе легких ядер. С 1945 г. по каналам советской разведки в СССР стала поступать информация об американских работах по водородной бомбе. Так, в 1947–1948 гг. К.Фукс сообщил важные данные по «классическому суперу» [15, c. 109]. Переданные К.Фуксом материалы в марте 1948 г. доведены до высшего руководства страны. В результате были приняты срочные меры по ускоренному развертыванию работ ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

в этом направлении. 10 июня 1948 г. вышло постановление Совета Министров СССР «О дополнении плана работы КБ-11», согласно которому КБ-11 должно было до 1 июня 1949 г. «произвести… теоретическую и экспериментальную проверку данных о возможности осуществления конструкции… РДС-6 (водородной бомбы – авт.) и разработать к 1 января 1949 г. на основе имеющихся предварительных данных эскизный проект РДС-6; …выполнить с участием Физического института АН СССР теоретические исследования по следующим вопросам: определение предельного диаметра для горения чистого вещества «120» (дейтерия – авт.) и смеси веществ «120» со «130» (тритий – авт.) к 1 января 1949 г.; анализ влияния примесей различных количеств вещества «130» к веществу «120» на скорость реакции к 1 февраля 1949 г.; зажигание вещества «120» смесями вещества «120» с веществом «130» до 1 марта 1949 г.; … для разработки РДС-6 обязать КБ-11 (тт. Зернова, Харитона) организовать в составе КБ-11 специальную конструкторскую группу из 10 человек научных работников и 10 человек инженеров-конструкторов» [16, с. 494–495].

В тот же день было принято постановление Совета Министров СССР [16, c. 495–498], обязывающие директора Физического института АН СССР академика С.И. Вавилова «организовать исследовательские работы по разработке теории горения вещества «120», … для чего в двухнедельный срок создать в Институте специальную теоретическую группу работников под руководством чл.-кор. АН СССР Тамма и д.ф.-м.н. Беленького (зам. руководителя группы) с участием акад. Фока. Поручить тт. Ванникову, Курчатову и Первухину в месячный срок утвердить программу и сроки осуществления указанных работ. Поручить тт. Вавилову и Харитону в месячный срок представить на утверждение Научно-технического совета Первого главного управления план экспериментальных работ по исследованию реакций вещества «130» и вещества «230» (гелия-3 – авт.) с веществом «120». ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… Для увязки теоретических и расчетных работ и контроля за выполнением заданий, предусмотренных настоящим Постановлением, организовать при Лаборатории №2 АН СССР закрытый семинар в составе акад. Ландау, акад. Петровского, акад. Соболева, акад. Фока, чл.-кор. Зельдовича, чл.кор. Тамма, чл.-кор. Тихонова, чл.-кор. Харитона, проф., доктора Щелкина» [16, c. 496–497].

Этими постановлениями официально был дан старт работам по созданию советской водородной бомбы. А 26 февраля 1950 г. Совет Министров СССР принял непосредственное постановление о ее разработке «О работах по созданию РДС-6» (после январской дирек-

111

Ю.А. Храмов

А.Д. Сахаров

И.Е. Тамм

В.Л. Гинзбург Д.А.Франк-Каменецкий М.В. Келдыш А.Н. Тихонов

тивы Г. Трумена ускорить подобные работы в США) [Т20, с,283–288]. Вскоре в группу Тамма в ФИАНе вошли также А.Д. Сахаров, В.Л. Гинзбург и Ю.А. Романов. В 1950 г. ее перевели в КБ-11 (Арзамас-16). Началась интенсивная широкомасштабная работа в совершенно новом направлении [24, 25]. В 1948 г. А.Д. Сахаров высказал основополагающие идеи, ставшие решающими для реализации советской термоядерной программы, в частности предложил для термоядерной бомбы гетерогенную конструкцию (независимо от «будильника» Теллера) из слоев дейтерия, трития, их химических соединений и урана-238, названную им «слойкой», дающую возможность реализовать в полной мере схему «деление – синтез – деление» для усиления энергии взрыва. Это он изложил в своем первом отчете от 20 января 1949 г. В нем также содержался принцип ионизационного сжатия слойки, методы расчета детонационной волны в ней и схемы инициирования, в частности использование дополнительного заряда для предварительного сжатия слойки (фактически идея двухступенчатой бомбы, к которой А.Д. Сахаров вернулся в начале 1954 г.). Важным для «слойки» было предложение В.Л. Гинзбурга об использовании в составе термоядерного горючего дейтерида лития-6 (независимо от Э.Теллера), которое он изложил в отчете от 3 марта 1949 г. Сахаровские идеи нашли поддержку многих ученых, в т.ч. главного конструктора водородной бомбы Ю.Б. Харитона. В результате работы по «слойке» были признаны приоритетными. Однако с 1948 г. благодаря информации от Фукса по «классическому суперу», содержащей описание двухступенчатой конструкции американской водородной бомбы с использованием радиационной имплозии, у нас начало развиваться группой Зельдовича направление «труба».

112

Руководителями работ по созданию водородных бомб – изделий РДС-6с (типа слойки) и РДС-6т (типа трубы) были Ю.Б. Харитон и К.И. Щёлкин. Однако со временем работы по трубе оказались бесперспективными, была доказана нереальность ядерной детонации в трубе, и в начале 1954 г. принято решение о закрытии этого проекта. В уже упоминавшемся докладе Л.П. Берии И.В. Сталину от 26 марта 1951 г. о ходе выполнения заданий Правительства по развитию атомной промышленности отмечалось: «Предварительные расчетно-теоретические и экспериментальные работы подтвердили возможность создания водородной бомбы с многослойным зарядом из трития, дейтерия, лития и урана (РДС-6с). Приближенные расчеты показали возможность получения для бомбы с весом до 5 тонн и габаритах серийной бомбы (РДС-1) полного тротилового эквивалента до 750 тыс. тонн» [17, c. 670].

Испытанная успешно в августе 1953 г. слойка представляла собой одноступенчатый термоядерный заряд сравнительного небольшой мощности, равной 400 тыс. тонн тротила, неприемлемый и по габаритам. Нужна была бомба более компактная и «легкая», испытанное же устройство, взорванное на башне, не было в полном смысле бомбой. Поэтому продолжались работы над более мощным термоядерным зарядом типа слойки, однако была неудовлетворенность и этой новой конструкцией. К тому же испытание США нового мощного термоядерного заряда 1 марта 1954 г. показало, что там найден новый эффективный путь в конструировании и технологии двухступенчатого термоядерного оружия. Это заставило советских ученых и конструкторов интенсифицировать свои исследования и разработки. К двухступенчатой конструкции бомбы с новым механизмом обжатия вторичного, термоядерного, узла (основного заряда) с использованием излучения первичной атомной бомбы (радиационной ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

имплозии), а не продуктов ее взрыва пришли в начале 1954 г. А.Д. Сахаров, Я.Б. Зельдович, Ю.А. Трутнев, Ю.Н. Бабаев и др. «Прозрение произошло в первые месяцы 1954 года.., – писал Г.А. Гончаров. – К этому моменту ученые СССР поняли бесперспективность «трубы» и форсированных вариантов одноступенчатой конструкции типа «слойки» и вплотную подошли к идеям конфигурации Улама – Теллера. Уже существовала двухступенчатая схема, содержащая многие элементы конфигурации Улама – Теллера, но не был осознан и предложен ее важнейший принцип – использование для обжатия термоядерного узла энергии излучения первичной атомной бомбы… Напряженные размышления и осмысливание всей имеющейся информации и накопленного опыта в марте–апреле 1954 года привели к цели. Новый механизм обжатия – обжатия вторичного термоядерного узла с использованием энергии излучения первичной атомной бомбы был открыт. Были поняты и перспективы, которые открывает использование энергии излучения первичного атомного заряда для обеспечения симметричного сжатия термоядерного узла» [25, c. 908–909]. Работы над бомбой по новой схеме (советскому аналогу конфигурации Улама – Теллера) проходили в КБ-11 в быстром темпе, по словам Ю.Б. Харитона, в «режиме мозгового штурма» и были направлены на реализацию новых идей в конкретной конструкции водородной бомбы нового поколения, получившей наименование РДС-37. Руководителями работ по РДС-37 были А.Д. Сахаров, Я.Б. Зельдович (начальники теоретических отделов), Д.А. Франк-Каменецкий, Е.И. Забабахин и Ю.А. Романов (в статье Ю.Б. Харитона [24] приведен и список исполнителей этих работ). Общее руководство математическими расчетами осуществляли М.В. Келдыш и А.Н. Тихонов. В конце июня 1955 г. результаты расчетно-теоретического обоснования изделия РДС-37 были рассмотрены комиссией во главе с И.Е. Таммом, а 22 ноября проведено успешное испытание двухступенчатого термоядерного заряда РДС-37, выполненного в виде авиационной бомбы, сброшенной с самолета. Здесь следует также сказать об информации, получаемой научно-технической советской разведкой по водородной бомбе [15, c. 108–109]. Впервые такая информация общего характера была «добыта» ею в 1945 г. и ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

касалась самой идеи создания термоядерного оружия, в котором должны происходить реакции синтеза в смеси дейтерия с тритием; приводились данные о температуре в эпицентре взрыва первого атомного устройства (более 70 млн. градусов), что свидетельствовало в пользу возможности инициирования ДТ– реакции взрывом атомной бомбы; давалась схема устройства термоядерного заряда, включающего атомную бомбу пушечного типа, запал из смеси Д и Т, промежуточный и основной детонаторы. В 1947 г. были получены данные о литии как компоненте термоядерного горючего. Но особенно важные материалы получены в 1948 г. от К.Фукса, содержащие, в частности, конкретное описание двухступенчатой водородной бомбы с использованием радиационной имплозии. В какой мере получаемая информация по каналам разведки влияла на ход проводимых в СССР работ по водородной бомбе, однозначного ответа не существует. С ней знакомили ограниченный круг людей из атомного проекта. Так, в разное время к ней имели допуск, кроме Б.Л. Ванникова, И.В. Курчатова и Ю.Б. Харитона, также Я.Б. Зельдович, Д.А. Франк-Каменецкий и А.Д. Сахаров, однако в ознакомлении с поздними материалами, например И.Е. Тамму и А.С. Компанейцу было отказано. Ко многим идеям и конструкторско-технологическим решением наши физики и инженеры независимо от американцев приходили сами через год и более, идя буквально по их пятам. Например, конструкция водородной бомбы, основанная на принципе радиационной имплозии и вторичного отсека Фукса, была ими разработана («переоткрыта»), как отмечалось выше, только в начале 1954 г. С нашей точки зрения, виной тут была чрезмерная секретность, когда основных, преимущественно молодых, разработчиков с материалами разведки знакомили или с большим опозданием, или не знакомили вовсе, трансляторами их были руководители атомного проекта, к тому времени уже научные функционеры номенклатурным образом мышления. Воспринять, переварить и трансформировать в новое, свое видение, первичную информацию от зарубежного источника легче было именно молодым участникам проекта. Но несмотря ни на что, начальное отставание в несколько лет было вскоре самостоятельно успешно преодолено, и в 1955–1956 гг.

113

Ю.А. Храмов

Е.И. Забабахин

Ю.А. Романов

Л.П. Феоктистов

СССР и США достигли паритета в создании термоядерного оружия, а по некоторым вопросам советские ученые и инженеры оказались и впереди. Отставание СССР от США в три года cо времени открытия аналога конфигурации Улама–Теллера было ликвидировано разработкой и успешным испытанием «слойки», а также дальнейшими работами по созданию значительно более совершенных образцов термоядерных зарядов. В 1955 г. в Челябинске-70 (ныне – г. Снежинск) был создан новый ядерно-оружейный центр – Всесоюзный научно-исследовательский институт технической физики по совершенствованию термоядерной бомбы и разработке ее серийных образцов (научный руководитель в 1955–1960 гг. – К.И. Щёлкин, в 1960–1984 гг. – В.И. Забабахин). Вскоре здесь Е.И. Забабахин, Ю.А. Романов и Л.П. Феоктистов разработали серийную водородную бомбу, поставленную на вооружение. Развитие принципов, лежащих в основе РДС-37, привело Ю.А. Трутнева и Ю.Н. Бабаева во Всесоюзном научно-исследовательском институте экспериментальной физики в Арзамасе-16 к новой конструкции бомбы, испытанной в 1958 г. и определившей в дальнейшем облик советских термоядерных зарядов [28]. Это дало повод Ю.Б. Харитону написать: «От успешной реализации идеи (обжатие термоядерного заряда излучением – авт.)… до создания серийных образцов был пройден нелегкий путь конкретного конструирования в ходе соревнования двух институтов: в Арзамасе-16 и созданном в 1955 г. в Челябинске-70» [24, c. 205].

30 октября 1961 г. на высоте 4 км на архипелаге Новая Земля в Арктике была взорвана советская 50-мегатонная водородная бомба – «царь-бомба» (рассчитана на 100 мегатони) (разработчики А.Д. Сахаров, В.Б. Адамский, Ю.Н. Бабаев, Ю.Н. Смирнов, Ю.А. Трутнев).

114

Ю.А. Трутнев

Ю.Н. Бабаев

Успех испытания показал, что заложенные в бомбе принципы дают возможность конструировать термоядерные заряды практически неограниченной мощности. Хотя испытание было успешным и ее взрыв произвел впечатляющее воздействие на оппонентов на Западе и имел большое политическое значение, но на вооружение она не поступила. Работая над созданием оружия массового уничтожения, каким были атомные и водородные бомбы, некоторые ученые поняли опасность для человечества их широкого использования, накопления и распространения, губительность последствий ядерных испытаний (Р. Оппенгеймер, Дж.Франк, Дж.Кистяковский, Дж.Ротблат, А.Д. Сахаров и др.). Так, Р.Оппенгеймер за выступление против создания американской водородной бомбы был снят со всех постов и обвинен в 1953 г. в «нелояльности». В конце 50-х начал кампанию за прекращение и ограничение ядерных испытаний А.Д. Сахаров. Постепенно его сфера общественно-политических интересов расширилась, включив моральные, экологические и правовые проблемы. В 1968 г. он опубликовал за границей очерк «Размышление о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе», который приобрел широкую огласку. В результате его отстранили от секретной работы и в 1969 г. перевели старшим научным сотрудником в Физический институт АН СССР. С 1970 г. основным смыслом жизни А.Д. Сахарова стала защита прав человека и жертв политических репрессий в СССР. В 1975 г. ему была присуждена Нобелевская премия мира [29, 30]. Дальнейшее развитие термоядерного оружия проходило в направлении его усовершенствования и специализации. Возникло ядерное противостояние двух великих госу-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

дарств мира – СССР и США, которое продолжалось до конца 80-х годов (период «холодной войны»). Водородные бомбы были созданы также в Англии (1957), Китае (1967), Франции (1968) и Индии (1998). Информация о большинстве физиках– участниках атомных проектов помещена в Биографическом словаре в книге автора «История физики» (2006) [4, c. 345–1000]. Ниже приведем сведения о двух ключевых ученых Манхэттенского проекта, отсутствующих в словаре [4]. Кистяковский Джордж (Георгий Богданович) – американский физико-химик украинского происхождения, член НАН США (1941), ее вице-президент (1965–1972). Родился 18 ноября 1900 в г. Киеве, в семье Богдана Александровича Кистяковского – правовика и социолога, который в 1919 г. был избран академиком УАН одновременно с братом В.А. Кистяковским – известным физико-химиком. Октябрьскую революцию Дж.Кистяковский не принял и в 1920 г. эмигрировал, после кратковременного пребывания в турецком плену жил во Франции, затем в Германии, где окончил Берлинский университет. В 1926 г. переехал в США, став там преподавателем Принстонского университета, с 1930 г. – профессор Гарвардского университета в Бостоне, в 1940– 1943 гг. – также зав. лабораторией Национального комитета по военным исследованиям, 1944–1945 гг. –

руководитель отдела взрывов Лос-Аламосской лаборатории, 1959–1961 гг. – член Совета по вопросам науки и техники США, советник по науке президента Д.Эйзенхауэра (был также советником президентов Дж.Кеннеди и Л.Джонсона) и руководитель Управления по научно-технической политике. Умер 7 декабря 1982 г. Научные исследования и научно-технические разработки в области физики взрыва и взрывчатых веществ, создания атомного оружия. Изобрел несколько видов взрывчатки, в частности пластиковую бомбу, разработал гидродинамическую теорию взрыва и ядерный подпал плутониевой бомбы с использованием имплозивного взрыва. После 1945 г. активно выступал против применения ядерного оружия и его распространения. Удостоен ряда наград США. Кеннеди Джозеф – американский химик. Родился 30 мая 1916 г. в Накодочесе (штат Техас). В университете штата Канзас получил степень бакалавра, в Калифорнийском университете в Беркли – степень доктора философии, где работал; в 1943–1945 гг. – руководитель отдела химии и металлургии Лос-Аламосской лаборатории, с 1946 г. – профессор университета Дж.Вашингтона в Сент-Лунсе. Умер 5 мая 1957 г. Исследования посвящены химии и металлургии урана и плутония. Совместно с другими открыл плутоний и показал, что он является ядерной взрывчаткой. Отвечал за изготовление материалов для атомной бомбы необходимого качества, в частности плутония.

4. Ракетостроение в США и СССР (1945–1954) Как известно, первые баллистические ракеты были созданы в Германии в начале 40-х годов, что положило начало современному ракетостроению. Ею стала боевая управляемая баллистическая жидкостная ракета «Фау-2» (А-4) немецкого конструктора В. фон Брауна. В 1941 г. она была сконструирована, 3 октября 1942 г. состоялся ее первый успешный пуск, а 22 декабря А.Гитлер подписал приказ о производстве боевых ракет «Фау-2», назвав их «оружием возмездия», и 7 сентября 1944 г. первая такая ракета была выпущена по Лондону.

Ракета «Фау-2» ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Основные тактико-технические характеристики ракеты «Фау-2» Длина ракеты – 13,9 м Диаметр корпуса – 1,6 м Тяга ЖРД – около 26 тонн Максимальная скорость – 1,5 км/с Дальность полета – 250–320 км Стартовый вес – 12700 кг Масса топлива – 8760 кг Масса взрывчатого вещества – 830 кг Точность стрельбы – 1,25–1,5 км

115

Ю.А. Храмов

Т. фон Карман

В. фон Браун

Высота полета и скорость делали невозможным перехватить ее тогда каким-либо видом оружия, до Лондона она долетала за 6 мин. В 1941 г. В. фон Браун разработал проект межконтинентальной боевой баллистической ракеты с дальностью полета около 4500 км. Это была двухступенчатая баллистическая ракета А-9/А-10, которую изготовили в декабре 1944 г., 8 января 1945 г. состоялся ее экспериментальный пуск, через 7 с после старта она взорвалась. Неудачным был и второй ее пуск, она должна была нанести ракетный удар по территории США [31]. Следует заметить, что по Англии и различным целям в Европе было выпущено 10800 ракет «Фау-2», однако более 5000 не достигли цели. Тем не менее сотни тысяч зданий в Англии и Бельгии были разрушены, жертвы среди мирного населения Лондона составили более 2700 убитых и около 6500 раненых. После первых сообщений об использовании Германией принципиально нового оружия – ракет «Фау-2» в США стала активно развиваться программа создания управляемых баллистических ракет. Еще в 1938 г. в Калифорнийском технологическом институте в Пасадене была создана Лаборатория реактивного движения, которую возглавил Теодор фон Карман. В ней начались разработки ракетных технологий, и в 1944 г. в сотрудничестве с Бюро боеприпасов Армии создана первая баллистическая твердотопливная ракета «Прайвит», запущенная в декабре того же года, предназначалась для исследовательских целей. На этих ракетах отрабатывались их конструкции и изучались особенности полета. В ноябре 1944 г. армейским ведомством США и корпорацией «Дженерал электрик» начата программа «Гермес» по созданию бал-

116

У.Пикеринг

Дж. Ван Аллен

листических жидкостных ракет. В это время из Великобритании стали поступать обломки немецких ракет «Фау-2», которые изучались американскими инженерами для воспроизводства. Сразу после окончания войны с Германией около 100 трофейных собранных ракет «Фау-2» с технической документацией были вывезены в США, где при участии ведущих немецких специалистов им довольно быстро придали рабочий вид. А еще раньше, 2 мая 1945 г., В. фон Браун – технический директор ракетного центра в Пенемюнде и главный конструктор ракеты «Фау-2» сдался в плен американцам. В дальнейшем он активно работал в ракетно-космическом комплексе США. В результате американцы получили не только готовые ракеты, но и их основных разработчиков во главе с главным конструктором. 10 мая 1946 г. состоялся первый успешный пуск «Фау-2» на американской земле. Ракеты запускались с целью сбора научной и военной информации, а также для исследования верхних слоев земной атмосферы. Вскоре стало ясно, что трофейные «Фау-2» уже уступают разрабатываемым собственным американским ракетам и не удовлетворяют требованиям ученых и военных. С 1945 г. в США проводились систематические запуски так называемых исследовательских ракет (геофизических, метеорологических, астрофизических и др.) для проведения научных исследований в верхней атмосфере, разработки и создание которых приходились на начало 40-х годов. С 1947 г. геофизическими ракетами были ракеты серии «Аэроби». Эта ракета разработана в Лаборатории прикладной физики университета Дж.Гопкинса (руководитель проекта – Дж. Ван Аллен). Ее первый пуск состоялся

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

24 ноября 1947 г. Стартовая масса составляла – 7560 кг, вес полезного груза – 68 кг, максимальная высота полета – 111 км. Имела несколько модификаций, использовалась для изучения параметров верхней атмосферы, космических лучей, земного магнитного поля, медико-биологических исследований с обезьянами и мышами. После успешного завершения экспериментов на ракетах «Прайвит» Лаборатория реактивного движения приступила к созданию – первой баллистической жидкостной ракеты «ВАК-Корпорал» (конструктор – У.Пикеринг). Ее носовая часть автоматически отстреливалась после прекращения работы двигателя и мягко спускалась на парашюте на землю, цилиндрический корпус имел длину 4,39 м, диаметр – 30,5 см. Запуск производился из шахты. Успешный пуск «ВАК-Корпорал» состоялся 30 октября 1945 г. Она поднялась на высоту 80 км, однако парашют спускаемый носовой части не раскрылся и мягкая ее посадка на землю не произошла. Последующие запуски ракеты «ВАК-Корпорал» проводились в 1946 г. В целом она показала себя простой и надежной в эксплуатации, хотя проблемы с парашютной системой оставались. В 1946 г. ее модифицировали, сделав более легкий двигатель и введя телеметрическую систему передачи данных от бортовых приборов непосредственно в ходе полета. В 1946–1947 гг. запущено еще 8 ракет серии («ВАК-Корпорал В»). В 1950 г. армия США инициировала на базе ракет «Корпорал» разработку боевой тактической баллистической ракеты SSМ-G-17, первый экспериментальный полет который состоялся в 1952 г., на вооружение принята в 1954 г. В дальнейшем были созданы тактические баллистические ракеты с ядерными зарядами: неуправляемая MGR-1 и управляемая MGR-5. Последняя была разработана в 1950–1953 гг., в 1954 г. испытана, в 1955 г. принята на вооружение. В феврале 1946 г. в Лаборатории реактивного движения выдвинута идея двухступенчатой баллистической жидкостной исследовательской ракеты «Бампер» с целью изучения вопросов создания составных ракет (космических), разделения их ступеней, достижения рекордных высот, исследования параметров атмосферы и др. Первой ее ступенью была доработанная ракета «Фау-2» В. фон Брауна, второй – модифицированная ракета «ВАКISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Пуски ракет «ВАК-Корпорал» и «Бампер» Корпорал» У.Пикеринга. 24 февраля 1949 г. при вертикальном полете ракеты «Бампер» ее вторая ступень, отделившись на высоте около 100 км, поднялась на 393 км, имея полезный груз почти 23 кг. В 1951 г. программа «Бампер» была закрыта. Осенью 1948 г. В. фон Брауном начата разработка боевой баллистической ракеты оперативно-тактического назначения PGM11 «Редстоун» с ядерным боезарядом. Была одноступенчатой, жидкостной, с автономной инерциальной системой управления. Уступала по дальности стрельбы советской ракете Р-5М, но превосходила по точности [32]. Являлась прямым развитием «Фау-2» и базовой для последующих модификаций семейства ракет «Редстоун». Первый пуск ее состоялся 20 августа 1953 г. с мобильного комплекса, включающего до 10 грузовых автомобилей. Поступила на вооружение в 1956 г. Немецкий опыт в создании баллистических ракет и сами ракеты «Фау-2» использовал и Советский Союз. Уже в апреле 1945 г. в Германию была направлена группа советских специалистов с целью найти техническую документацию на «Фау-2», ее образцы или части, исследовать конструкцию и технологию изготовления и т.д. В группу входили В.П. Бармин, В.С. Будник, В.П. Глушко, А.М. Исаев, С.П. Королев, В.И. Кузнецов, В.П. Мишин, Н.А. Пилюгин, Ю.А. Победоносцев, М.С. Рязанский, М.К. Тихонравов и др. 31 мая 1945 г. ГКО принял постановле-

117

Ю.А. Храмов

ние «О проведении работ по выявлению и вывозу заводского и лабораторного оборудования, чертежей и опытных образцов немецких реактивных снарядов» [34, с. 15–16], в котором, в частности, отмечалось: «Придавая исключительное значение развитию реактивной техники в СССР, обязать уполномоченных Особого комитета при ГОКО тт. Сабурова, Зернова, Гамова, Кучумова организовать на месте специальную работу по выявлению лабораторного и валового оборудования, а также образцов и чертежей реактивных снарядов и немедленно вносить предложения в Особый комитет при ГОКО о передаче их Наркомбоеприпасов».

Постановление конкретизировало работу группы и придало ей официальный статус. В марте 1946 г. в г. Нордхаузен (юго-запад будущей ГДР), где вблизи находился подземный завод по производству ракет (собирал 35 ракет в сутки), создан Институт «Нордхаузен» для изучения всех вопросов восстановления «Фау-2». Начальником Института назначен генерал Л.М. Гайдуков, заместителем и глав-

ным инженером – С.П. Королев. Итогом его деятельности и группы была собранная информация по трофейным образцам частей ракеты «Фау-2», позволившая восстановить основную техническую документацию на саму ракету, ее оборудование, собрать около 20 экземпляров «Фау-2» и начать работы по ее воспроизведению. Изучение и восстановление ракет «Фау-2» проходило в советской зоне оккупации территории Германию, имеющей еще достаточный технический потенциал, при участии немецких специалистов. 13 мая 1946 г. Совет Министров СССР принял Постановление «Вопросы реактивного вооружения», давшее старт работам по созданию боевой ракетной техники в стране [34, c. 36–42]. Приведем ряд выдержок из него, чтобы показать государственный подход к широкомасшабному развертыванию работ в новой области науки и техники, который привел к становлению в СССР ракетнокосмической отрасли.

Постановление Совета Министров СССР №1017-419сс «Вопросы реактивного вооружения» 13 мая 1946 г. (Сов. секретно, Особая папка) Считая важнейшей задачей создание реактивного вооружения и организацию научно-исследовательских и экспериментальных работ в этой области, Совет Министров Союза ССР постановляет: І 1. Создать Специальный комитет по реактивной технике при Совете Министров Союза ССР… 2. Возложить на Специальный комитет по реактивной технике: а) наблюдение за развитием научно-исследовательских, конструкторских и практических работ по реактивному вооружению, рассмотрение и представление непосредственно на утверждение Председателя Совета Министров СССР планов и программ развития научно-исследовательских и практических работ в указанной области, а также определение и утверждение ежеквартальной потребности в денежных ассигнованиях и материально-технических ресурсах для работ по реактивному вооружению; б) контроль за выполнением министерствами и ведомствами заданий Совета Министров СССР о проведении научно-исследовательских, проектных, конструкторских и практических работ по реактивному вооружению. ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… 5. Обязать Специальный комитет по реактивной технике представлять га утверждение Предсе-

118

дателю Совета Министров СССР план научно-исследовательских и опытных работ на 1946–1948 гг., определить как первоочередную задачу – воспроизведение с применением отечественных материалов ракет типа Фау-2 (дальнобойной управляемой ракеты) и «Вассерфаль» (зенитной управляемой ракеты). ІІ 6. Определить головными министерствами по разработке и производству ракетного вооружения: а) министерство вооружения – по ракетным снарядам с жидкостными двигателями; б) министерство сельскохозяйственного машиностроения – по реактивным снарядам с пороховыми двигателями; в) министерство авиационной промышленности – по реактивным самолетам-снарядам. ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… ІІІ 8. В целях выполнения возложенных на министерства задач создать: – в министерствах: вооружения, сельхозмашиностроения и электропромышленности – Главные управления по реактивной технике. ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… 9. Создать в министерствах следующие научно-исследовательские институты, конструкторские бюро и полигоны по реактивной технике:

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ И НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ ПРЕДПОСЫЛКИ АКТИВИЗАЦИИ РАБОТ В ЯДЕРНОЙ И РАКЕТНОЙ НАУКЕ И ТЕХНИКЕ В СССР В 1945–1954 ГОДАХ... а) министерстве вооружения – Научно-иссле17. Предрешить вопрос о переводе конструкдовательский институт реактивного вооружения и торских бюро и немецких специалистов из Германии в СССР к концу 1946 года. Конструкторское бюро на базе завода №88… ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… ІV 25. Поручить Министерству вооруженных сил 11. Считать первоочередными задачами слеСССР (т. Булганину) внести в Совет Министров дующие работы по реактивной технике в Гермапредложения о месте и строительстве Государснии: твенного центрального полигона для реактивного а) полное восстановление технической до- вооружения. кументации и образцов дальнобойной управля- ………………………………………………………………………… емой ракеты «Фау-2» и зенитных управляемых ………………………………………………………………………… ракет «Вассерфаль», «Рейнтохтер», «Шметтер29. Обязать Министра высшего образования т. линг»; Кафтанова организовать в высших учебных заведениб) восстановление лабораторий и стендов со ях и университетах подготовку инженеров и научных всем оборудованием и приборами, необходимыми работников по реактивной технике, а также передля проведения исследований и опытов по ракетам подготовку студентов старших курсов других специ«Фау-2», «Вассерфаль», «Рейнтохтер», «Шметтер- альностей на специальность по реактивному воорулинг» и другим ракетам; жению, обеспечив первый выпуск специалистов по в) подготовку кадров советских специалистов, реактивному вооружению по высшим техническим которые овладели бы конструкцией ракет «Фау-2», учебным заведениям не менее 200 человек и по унизенитных управляемых и других ракет, методами верситетам не менее 100 человек к концу 1946 года. испытаний, технологией производства деталей и 30. Поручить Специальному комитету по реактивной технике совместно с министерством высшего узлов и сборки ракет. ………………………………………………………………………… образования отобрать из научно-исследовательских ………………………………………………………………………… 13. Обязать Комитет по реактивной техни- организаций министерства высшего образования и ке отобрать из соответствующих министерств и других министерств 500 специалистов, переподготовить их и направить для работы в министерства, послать в Германию для изучения и работы по резанимающиеся реактивным вооружением. активному вооружению необходимое количество ………………………………………………………………………… специалистов различного профиля, имея в виду, ………………………………………………………………………… что с целью получения опыта к каждому немецкому 32. Считать работы по развитию реактивной специалисту должны быть прикреплены советские техники важнейшей государственной задачей и обяспециалисты. ………………………………………………………………………… зать все министерства и организации выполнять за………………………………………………………………………… дания по реактивной технике как первоочередные. Председатель Совета Министров Союза ССР И. Сталин Управляющий делами Совета Министров Союза ССР Я. Чадаев

Скорейшее создание современных боевых ракет – носителей атомных и термоядерных бомб – было необходимым шагом СССР, единственной альтернативной против угроз вчерашних союзников по антигитлеровской коалиции. Так, США имели многочисленную авиацию, флот, ее военные базы буквально окружали территорию Советского Союза. В этой ситуации ему необходимо было создать в кратчайшие сроки ракетную составляющую своих вооруженных сил, что и преследовало настоящее постановление (в то время США не придавали особого внимания развитию этого вида вооружений). В стране сразу же началось формирование широкой сети научно-исследовательских, проектно-конструкторских и опытно-производственных структур, в которых развернулись широкомасштабные работы в области ракетной техники. Так, при Министерстве вооружения СССР был создан НИИ-88 как ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

головная координирующая организация (директор – Л.Р. Гонор, главный инженер – Ю.А. Победоносцев), Министерстве авиационной промышленности – ОКБ-456 для разработки ЖРД во главе с В.П. Глушко, Министерстве машиностроения и приборостроения – КБ по разработке стартовых комплексов (главный конструктор – В.П. Бармин), Министерстве электропромышленности – НИИ-885 по системам управления (главные конструктора КБ – Н.А. Пилюгин и М.С. Рязанский), Министерстве судостроительной промышленности – НИИ-10 по гироскопам (главный конструктор – В.И. Кузнецов), НИИ-1 (с 1948 г. – директор М.В. Келдыш) и др. Первоочередной задачей советских ракетчиков стало воспроизведение ракеты «Фау-2» с применением отечественных материалов и технологий. Сразу же в НИИ-88 начались работы по созданию отечественной

119

Ю.А. Храмов

копии ракеты «Фау-2» (главный конструктор – С.П. Королев), завершившиеся ее запуском 10 октября 1948 г. с полигона Капустин Яр вблизи Сталинграда. Это была боевая баллистическая жидкостная ракета Р-1. Основные тактико-технические характеристики ракеты Р-1 Длина – 14,6 м Диаметр корпуса – 1,65 м Стартовая масса – 13,4 т Скорость – 1,465 км/с Дальность полета – 270 км Масса заряда – 785 кг.

ЖРД ракеты работал на этиловом спирте и жидком кислороде, в ней использовались принципиально новые материалы и технологии, она имела автономную инерциальную систему управления. 7 мая 1949 г. осуществлен старт Р-1 с отделяющей боевой частью, 28 ноября 1950 г. она принята на вооружение. В сентябре 1950 г. в НИИ-88 организовано Особое конструкторское бюро ОКБ-1 во главе с С.П. Королевым [35, 36]. Вскоре в нем была создана ракета Р-2, также прототип «Фау-2». В ней недостатки, присущие Р-1, не были полностью устранены, хотя увеличены дальность полета и точность стрельбы. Следует также сказать, что в 1947–1951 гг. в советском ракетном проекте участвовали и специалисты, вывезенные из Германии, которые помогали в освоении немецкого опыта в работе с ЖРД, но какого-либо влияния на становление в СССР ракетной науки и техники они не оказали. Ракеты Р-1 и Р-2, имея незначительную дальность и слабую эффективность, не могли быть стратегическим оружием. Поэтому в ОКБ-1 была разработана ракета Р-5, конструктивно и по техникотактическим характеристикам отличающаяся от своих предшественниц. Это первая советская боевая баллистическая

С.П. Королев

120

В.П. Глушко

В.П. Бармин

ракета собственного производства (ее эскизный проект разработан в октябре 1951 г.). Р-5 была одноступенчатой ракетой с моноблочной головной частью массой 1350 кг. Масса конструкции ракеты была уменьшена вдвое по сравнению с Р-1, а дальность полета увеличена в 5 раз. Ее модификация ракета Р-5М была также баллистической одноступенчатой, но с отделяющейся головной частью. В феврале 1956 г. ее запустили с ядерной боеголовкой, в июне принята на вооружение. Эта была первая ракета средней дальности с автономной и радиокоррекционной системами управления. Основные тактико-технические характеристики ракеты Р-5М Длина ракеты – 20,75 м Диаметр корпуса – 1,65 м Стартовая масса – 29,1 т Масса головной части – 1,35 т Максимальная дальность полета – 1200 км Точность стрельбы (предельное отклонение) – 6 км

Однако рассмотренные боевые ракеты обладали существенным недостатком. Их двигатели работали на жидком кислороде – мощном окислителе, который в сочетании с эффективным горючим (например, керосин) давал возможность получать высокие значения удельного импульса, но подготовка этих ракет к пуску с ЖРД, использующих такое топливо крайне сложна, длительна, хранение ее с заправленными топливом баками было невозможным, что резко снижало боеготовность ракеты. Поэтому уже в начале 50-х годов начали рассматривать возможность создания ЖРД, работающего на высококипящих компонентах топлива, что позволило бы ракете длительное время находиться в заправленном состоянии. Разработка такой ракеты (Р-11) началась в НИИ-88 в 1951 г. под руководством М.К. Янгеля, и в июне 1955 г.

Н.А. Пилюгин М.С. Рязанский В.И. Кузнецов ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ракетный комплекс с Р-11 был принят на вооружение. Его боеготовность по сравнению с Р-1 повысилась более чем вдвое. Вскоре была разработана модернизованная ракета Р-11М с ядерной головной частью, на основе которой создан подвижный ракетный комплекс с самоходной пусковой установкой. Основные тактико-технические характеристики ракеты Р-11М Длина ракеты – 10,5 м Диаметр корпуса ракеты – 0,88 м Стартовая масса – 5,4 т Масса головной части – 0,6 т Максимальная дальность полета – 1700 км Точность стрельбы – 6 км

Топливом в ракетах Р-11 и Р-11М были горючее Т-1 (керосин) и окислитель АК-20 (20% четырехокиси азота и 80% азотной кислоты), что давало возможность ракете находиться заправленной месяц. Переход на долгохранимое топливо потребовал повышения качества используемых конструкционных материалов, в частности их стойкости в агрессивной среде, обеспечения стабильности компонентов топлива при длительном пребывании в баках ракеты и многое другое. Ракеты имели автономную систему управления. В дальнейшем разработкой боевых ракет на высококипящих компонентах топлива стало заниматься ОКБ-586, созданное 10 апреля 1954 г. в Днепропетровске (ныне – КБ «Южное» им. М.К. Янгеля) [34, с. 312–316]. Главным конструктором КБ был назначен М.К. Янгель, его заместителем стал В.С. Будник. Вскоре здесь были созданы боевые ракеты Р-12, Р-14 и Р-16, которые изготовил Днепропетровский машиностроительный завод [37]. Наличие на боевом посту ракет Р-5М и Р-12 послужило основанием для организации в СССР ракетных войск стратегического назначения как основы ракетно-ядерного щита. Основные тактико-технические характеристики ракеты Р-12 Длина с головной частью – 22,77 м Диаметр корпуса – 16,52 м Стартовая масса – 41,9 т Дальность стрельбы – 2080 км Забрасываемый вес – 1,4–1,6 т Головная часть – термоядерная, моноблочная, мощность заряда – 1 Мт или 2,3 Мт

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

В 1954 г. в ОКБ-1 под руководством С.П. Королева началась разработка управляемой двухступенчатой межконтинентальной баллистической ракеты (МБР) Р-7. Основные тактико-технические характеристики ракеты Р-7 Длина ракеты – 31,4 м Максимальный поперечный размер в сборе – 11,2 м Диаметр цилиндрической части центрального блока – 3 м Стартовая масса – 283 т Общая масса топлива – более 250 т Компоненты топлива – керосин Т-1 и жидкий кислород Максимальная дальность полета – 8000 км Мощность ядерного заряда – 3 Мт Точность стрельбы – 10 км

Система управления – комбинированная, включала автономную систему управления и системы радиоуправления дальностью полета и направлением, которая работала в конце активного участка, управляя дальностью полета и определяя координаты цели. 21 августа 1957 г. произведен первый пуск ракеты Р-7 [32]. Она была первой в мире МБР и могла использоваться как боевая, так и в качестве ракеты-носителя (первый успешный пуск американской МБР «Атлас-1» произведен 17 декабря 1957 г.). Создание Р-7 и ее успешный пуск было выдающимся достижением советской ракетной науки и техники, имеющим также большое военнополитическое значение. Она выводила на околоземные орбиты первые искусственные спутники Земли и космические корабли, а разрабатывалась же она непосредственно как носитель новой термоядерной бомбы. Это был рывок Советского Союза в ракетно-космической науке и технике, благодаря которому он вышел в ее лидеры, опередив на какое-то время США. Следует заметить, что ряд участников атомного и ракетного проектов, играющих в них ключевую роль, были выходцами из Украины – Дж.Кистяковский, С.Улам и Г.Брейт (в США) [4], А.П. Александров, Н.А. Доллежаль, Н.Л. Духов [4], С.П. Королев [36] и В.П. Глушко [39] (в СССР).

121

Ю.А. Храмов

5. Начало «холодной» войны и ракетно-ядерной гонки Создание ракетно-ядерного оружия в рассматриваемый период проходило на фоне сложных военно-политических процессов, в условиях идеологического противостояния СССР и США с их союзниками, снискавшего наименование «холодной» войны. Причина ясна – различие в государственных устройствах этих стран, а также усиление влияния Советского Союза в Европе и мире после Второй мировой войны, в частности контроля над восточно-европейскими странами, воспринимаемое вчерашними союзниками по антигитлеровской коалиции как угрозу. Не устраивали их и результаты Ялтинской конференции, обозначившей раздел мира на сферы влияния. Агрессивный характер позиции и действий США и их союзников подогревался также тем, что в 1945 г. США были единственным государством, обладающим атомной бомбой, которую в ходе в войны с Японией они впервые взорвали над японскими городами Хиросимой и Нагасаки, хотя исход войны с ней был уже предрешен. Атомное оружие массового поражения США использовали для устрашения и ядерного шантажа, как угрозы его применения против потенциального противника. Обладая стратегическим превосходством в области вооружений и монополией на ядерное оружие, американские военные даже начали строить планы превентивного удара по СССР, что не могло не обострить отношения между двумя великими державами. Начало «холодной войны» относят к 5 марта 1946 г., когда У.Черчилль, выступая в 1.

2. 3.

4. 5. 6. 7. 8.

Гросс Д. Открытие асимптотической свободы и появление КХД (Нобелевская лекция по физике 2004 г.) // УФН, 2005, №12, с. 1306–1318. Вернадский В.И. Труды по истории науки. – М.: Наука, 2002. Герлах В. Как было открыто деление урана / Нейтрон. Предыстория, открытие, последствия. – М.: Наука, 1975. – С. 53–68. Храмов Ю.А. История физики. – К.: Феникс, 2006. Ферми Э. Научные труды. – М.: Наука, 1972. – Т. 2. Гровс Л. Теперь об этом можно рассказать. – М.: Атомиздат, 1964. Смит Г. Атомная энергия для военных целей. – М.: Трансжелдориздат,1946. Рузе М. Роберт Оппенгеймер и атомная бомба. – 2-е изд. – М.: Атомиздат, 1965.

122

Фултоне в США, выдвинул идею создания военного союза англо-сакских стран для борьбы с мировым коммунизмом, в частности с тоталитаризмом. В результате кратковременное хрупкое послевоенное сотрудничество между СССР и США начало переходить в соперничество, конфронтацию – европейский континент разделил «железный занавес». 4 апреля 1949 г. создан военно-политический союз западных стран, в который в октябре 1954 г. вошла и ФРГ, на что СССР прореагировал подписанием в мае 1955 г. Варшавского договора, создав тем самым военный союз европейских социалистических государств и став во главе его. В этот период СССР первый создал термоядерное оружие, еще более разрушительное и устрашающее, чем атомное, а также боевые ракеты (межконтинентальные) для его доставки в любую точку земного шара. Раннее отставание СССР от США в ракетно-ядерном вооружении в результате такого рывка было ликвидировано, что явилось потрясением для Запада во главе с США, но одновременно и привело к очередному витку гонки вооружений, хотя воевать стало опасно для всех [38]. В рамках противостояния СССР и США между ними началась ракетно-ядерная гонка, приведшая к чрезмерным военным расходом, концентрации передовых технологий в военно-промышленном комплексе, безумное соревнование влияло на многие стороны жизни обеих стран, зловеще выглядел и язык цифр накопленных бомб и военных затрат. Но это уже отдельная страница истории. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15.

16.

Иойрыш А.И., Морохов И.Д., Иванов С.К. А бомба. – М.: Наука, 1980. Иойрыш А.И., Морохов И.Д. Хиросима. – М.: Атомиздат, 1979. Юнг Р. Ярче тысячи звезд. – М.: Госатомиздат, 1961. Гольдшмидт Б. Атомная проблема. Политические и технические аспекты. – М.: Атомиздат, 1964. Атомная наука и техника в СССР. – М.: Атомиздат, 1977. Курчатов И.В. Избранные труды. – М.: Наука, 1982–1984. – 3 т. История советского атомного проекта. Документы, воспоминания, исследования. – Вып. 1. – М. – Янус. – К., 1998. Атомный проект СССР Документы и материалы. – М. – Саров: Физматлит – ВНИИ, 1999. – Т. ІІ, кн. 1.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ И НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКИЕ ПРЕДПОСЫЛКИ АКТИВИЗАЦИИ РАБОТ В ЯДЕРНОЙ И РАКЕТНОЙ НАУКЕ И ТЕХНИКЕ В СССР В 1945–1954 ГОДАХ... 17.

18. 19. 20.

21.

22.

23.

24.

25. 26. 27.

28.

Атомный проект СССР. Документы и материалы. – М. – Саров: Физматлит – ВНИИ, 2005. – Т. ІІ, кн. 5. Храмов Ю.А. Научные школы в физике. – К.: Наук думка, 1987. Создание первой советской ядерной бомбы. – М.: Энергоатомиздат, 1995. Атомный проект СССР. Документы и материалы. – Справ: РФЯЦ ВНИИЭФ; М.: Физматлит, 2008. – т. III. Водородная бомба (1945–1956), кн. 1. Круглов А.К. Как создавалась атомная промышленность СССР. – М.: ЦНИИ атоминформ, 1995. Наука и общество: история советского атомного проекта (40–50-е годы) / Труды Международного симпозиума ИСАП-96. – М.: Изд АТ, 1999. Гончаров Г.А. Основные события истории создания водородной бомбы в СССР и США // УФН, 1996, №10, с. 1095–1104. Харитон Ю.Б., Адамский В.Б., Смирнов Ю.Н. О создании советской водородной (термоядерной) бомбы // УФН, 1996, №2, с. 201–205. Гончаров Г.А. К истории создания водородной бомбы // УФН, 1997, №8, с. 903–912. УФН, 1991, №5. Гуревич И.И., Зельдович Я.Б., Померанчук И.Я., Харитон Ю.Б. Использование ядерной энергии легких элементов // УФН, 1991, №5, с. 171. Создатели ядерного оружия. К5-11. – Саров: Изд-во РФЯЦ – ВНИИЭФ, 2004.

29. 30. 31. 32.

33. 34.

35.

36. 37. 38.

39.

Сахаров А.Д. Воспоминания. – М.: Права человека, 1996. – 2 т. Андрей Дмитриевич. Воспоминания о Сахарове. – М.: «Терра», 1990. Космонавтика. Энциклопедия. – М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1985. Волков Е.Б., Филимонов А.А., Бобырев В.Н., Кобяков В.А. Межконтинентальные баллистические ракеты СССР (РФ) и США. История создания, развития и сокращения. – М., 1996. http://www.astronaut.ru/books/afanasiev3/ text/09.htm. Задача особой государственной важности. Из истории создания ракетно-ядерного оружия и Ракетных войск стратегического назначения (1945–1959). Сборник документов. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2010. Творческое наследие академика С.П. Королева. Избранные труды и документы. – М.: Наука, 1980. Академик С.П. Королёв. Ученый, инженер, человек. – М.: Наука, 1987. Конструкторское бюро «Южное» (1954– 2014). – Днепропетровск, 2014. Черток Б.Е. Ракеты и люди. Горячие дни холодной войны. – 2-е изд. – М.: Машиностроение, 1999. Однажды и навсегда: документы и люди о создателе ракетных двигателей и космических систем Валентине Петровиче Глушко. – М.: Машиностроение, 1998.

Ю.О. Храмов Військово-політичні та науково-технічні передумови активізації робіт в ядерній і ракетній науці й техніці в СРСР у 1945–1954 роках з метою створення ракетно-ядерної зброї На основі літературних, меморіальних та архівних джерел реконструйовано коротку історію ракетно-ядерної зброї в СРСР у 1945–1954 рр. в світовому контексті, розкрито фактори, які прискорили її створення. Вперше історії радянських атомної і термоядерної бомб і бойових ракет розглядаються паралельно, в тісному взаємозв’язку, відповідно в рамках атомного і ракетного проектів.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

123

УДК 595.42

О. Ф. Глоба

З історії становлення та розвитку акарології У статті висвітлено історичний аспект становлення систематики кліщів, внесок учених у дослідження родини Bryobiidae і роду Bryobia. Інформацію подано у розрізі трьох часових періодів досліджень. Перший період, який названо докохівським, починається з праці Скополі (1763 р.), який описав Bryobiidae з липи під назвою Acarus telarius, і завершується опублікуванням Кохом (1836–1842) серії праць, присвячених цьому роду. Другий, або умовно названий кохівський період, почався в 1836–1842 рр., коли було опубліковано праці Коха, і закінчився на початку 40-х рр. ХХ ст. після виходу праці Гейскеса (1939) з ревізією видів роду Bryobia. Цей період характеризується описом великої кількості видів із використанням суто морфологічних критеріїв. Третій, сучасний етап починається з порівняльно-морфологічної праці Г. Ф. Рекка (1947) і праці Маріса (1954), присвяченої вивченню трофічних зв’язків біологічних форм всередині praetiosa. Ключові слова: акарологія, історія, класифікація, рослиноїдні кліщі, родина Bryobiidae, рід Bryobia.

Висвітлюючи питання становлення та розвитку акарології, необхідно зазначити, що перші згадки про кліщів відомі з часів Аристотеля (IV ст. до н. е.) [1]. До праць К. Лінея в літературі було описано лише 90 видів кліщів, і в десятому виданні “Systema Naturae” наведено лише 29 видів кліщів роду Acarus [2, с. 15]. Перші описи кліщів пов’язані також із ім’ям К. Лінея, який об’єднав 30 відомих йому видів у один рід Acarus [3, с. 8]. У книзі Е. Бекера [2, с. 15] зазначено, що до 1850 р. стали відомі інші види кліщів і що вся література, яка була опублікована до цього року включно, розглянута у трьохтомній праці Удеманса “Kritisch Historisch Overzicht der Acarologie”. Його праця стала цінним джерелом відомостей про всі раніше відомі роботи щодо кліщів. Метою написання статті є висвітлення історії дослідження роду кліщів Bryobia, оскільки представники родини Bryobiidae викликають у вчених значний інтерес як шкідники сільськогосподарських культур. Тому дослідження біології й екології цих кліщів, а також історії їх дослідження нині визначається високою актуальніс© О. Ф. Глоба, 2015

124

тю. Пропонований матеріал дасть також можливість науковцям ознайомитися з етапами розвитку галузі, а студентам та аспірантам – розширити знання з історії дослідження кліщів, що сприятиме підвищенню рівня їхньої фахової освіти. Розвиток сучасної акарології пов’язаний із дослідженнями багатьох учених, як закордонних, так і вітчизняних: А. Берлезе, А. Удеманса, Ф. Гранжана [3, с. 11], А. А. Захваткіна [3, с. 10], В. Б. Дубініна, Г. Ф. Рекка, Б. А. Вайнштейна [1], І. А. Акімова [4] . Робота з класифікації кліщів наприкінці ХХ ст., попри численні спроби вітчизняних і закордонних учених, була далекою від завершення, що пояснювалося їх нерівномірним вивченням та швидким наростанням кількості нових їх видів. Найбільш вдалою щодо класифікації була пропозиція Г. Крантца, зроблена у 1970 р. й підтримана Й. З. Лівшицем і В. І. Митрофановим, відповідно, у 1973 р. і 1975 р. Ці вчені розглядали кліщів (Acari) і павуків (Аranеae) як два окремих підкласи в класі павукоподібних (Arachnida). Підклас кліщів включає три ряди: кліщі-сінокосці, паразитоїдні та акариформні. Саме останнім приділено увагу в цій роботі. ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ АКАРОЛОГІЇ

До складу підряду червонотілкові (ряду акариформні) входить понад 50 родин водяних кліщів і понад 60 родин кліщів, які ведуть наземний спосіб життя. З останніх до серйозних шкідників сільськогосподарських культур належать представники надродин тетраніхових, тарзонемоїдних, чотириногих кліщів. Надродина тетраніхових об’єднує шість родин, з яких найбільший інтерес як шкідники сільськогосподарських культур становлять представники родини Bryobiidae (рід Bryobia). Надродина чотириногих кліщів складається з однієї родини еріофіїд, яку деякі автори поділяють на дві або навіть на три самостійні родини [5]. У загальному дослідженні цієї групи тварин найменше розроблена систематика роду Bryobia, ряд видів якого є серйозними шкідниками сільськогосподарських культур. Цей рід за видовим різноманіттям й особливостям зовнішньої будови посідає центральне місце серед інших родів родини Bryobiidae [6, с. 5–6]. Опис роду Bryobia вперше був наданий К. Кохом у 1842 р. в роботі «Обзор системы паукообразных», хоча згадування про окремих його представників почали з’являтися в літературі вже наприкінці ХVІІІ ст. Історію вивчення роду поділяють на три часові періоди [6, с. 7]. Перший з цих періодів, який названо докохівським, починається з праці Скополі (1763 р.), який описав бріобій з липи під назвою Acarus telarius, і завершується опублікуванням Кохом (1836–1842) серії праць, присвячених цьому роду. Думку Удеманса (1927) про те, що Скополі мав справу з одним із видів роду Bryobia, підтримував і Матіс (1957). У цей період були описані Acarus rufus Schrank (1776), Acarus graminum Schrank (1781) та Tetranychus cristatus Duges (1834). Згодом Гавеле (1959) підтвердив ідентичність Acarus graminum та Bryobia graminum завдяки додаванню у число синонімів останнього Acarus rufus. Що стосується Tetranychus cristatus, зібраного Дюже (1834) з листків сливи в м. Монпельє (департамент Еро, Франція) і на травах, то його приналежність роду Bryobia було встановлено Удемансом у 1905 р. З часом

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

було доведено, що Дюже мав справу не з одним, а з двома видами, що чітко відрізнялися один від одного. Другий, або умовно названий кохівський період вивчення кліщів роду Bryobia, почався в 1836–1842 рр., коли було опубліковано праці Коха, і закінчився на початку 40-х рр. ХХ ст. після виходу праці Гейскеса (1939) з ревізією видів роду Bryobia. Цей період характеризується описом великої кількості видів із використанням суто морфологічних критеріїв. Так, Кох описав чотири види (B. praetiosa C. L. Koch, 1836; B. gloriosa C. L. Koch, 1836; B. speciosa C. L. Koch, 1838; B. nobilis C. L. Koch, 1838) [6, с. 8] і дав характеристику роду Bryobia у 1842 р., яка виявилася настільки вдалою, що є загальноприйнятою й досі, на відміну від характеристик опису ознак окремих видів. В якості головного критерію виділення виду Кох визначив розбіжності у забарвленні тіла і дав загальні й короткі описи невиразними малюнками. Це створило умови для їх вільного тлумачення наступними дослідниками та стало причиною плутанини та суб’єктивності в розумінні меж цих видів. Із втратою типів зникла надія на можливість розібратися в справжності більшості кохівських видів. Відомі приклади невдалих спроб конкретизувати опис B. speciosa та B. praetiosa. Після Коха визнали B. speciosa як самостійний вид Канестріні й Фанзаго (1877–1878), Берлезе (1898), Удеманс (1912, 1937), що було піддано сумніву Ханштейном (1902), Удемансом у більш ранніх роботах (1905, 1906) і Трегердом (1914). Ханштейн і Трегерд розглядали вид B. speciosa як синонім B. praetiosa. Удеманс, навпаки, прирівнював його до B. graminum. Існування кохівського виду B. praetiosa не викликало сумнівів у Канестріні і Фанзаго (1877–1878), Канестріні (1888–1889), Ханштейна (1902) і Трегерда (1914), проте Удеманс (1905) ототожнював прирівнював його до B. cristata Duges. Водночас зі спробами внести ясність у заплутану синоніміку кохівських видів у літературі продовжували з’являтися описи нових видів. У Німеччині Шойтен у 1857 р. описував Sannio rubrioculus з

125

О. Ф. Глоба

листків груші. Пізніше цей вид було описано Амерлінгом у 1862 р. в Німеччині під назвою B. bioculus й у Франції Рекком у 1959 р. – під назвою B. pyri Boisduval, (сам вид згадувався ще у 1886 р.). У середині ХІХ ст. відомості про бріобії почали з’являтися й у зоологічній літературі США. Харді (1850) описував кліщабріобію з трав’янистих рослин і листків плодових дерев під назвою Rhyncholophus haustor. Як і Дюже, Харді, мабуть, мав справу не з одним, а з декількома видами. Подібний неоднорідний матеріал мав і Гарман (1885), який описав спочатку B. pratensis із численних трав’янистих рослин, а згодом (1886) – і з листків плодових дерев. У 1911 р. для порівняння з європейськими видами Юнг відправив Удемансу зразки американських B. pratensis. Удеманс (1911) ототожнював B. pratensis із B. cristata Duges. У 1888 р. Паккард описав Bryobia? (or Penthaloeus?)1 weyerensis, який не міг бути включений у рід Bryobia і навіть до Tetranychoidea на тих підставах, що на малюнку, який існував на той час і містив опис, досить чітко було показано наявність у нього парних хеліцер. Згадуваний Паккардом вид B.glacialis Packard (1889), на думку Прітчарда і Бейкера (1955), є nomen nudum. Опис нових видів продовжув здійснюватися й у Європі. Томас (1894) описав новий вид B. ribis Thomas, зібраний із аґрусу. Томас, однак, не зміг надати переконливих морфологічних ознак, що відрізняли б B. ribis від видів, описаних іншими дослідниками. Це дало підставу пізніше ототожнювати цей вид спочатку з B. praetiosa, а потім із B. cristata. На початку ХХ ст. було описано ще декілька видів: B. brevicornis та B. Longicornis – у США (Юінг, 1922); B. humeralis – в Англії та Ірландії (Халберт, 1923); B. Borealis – у Норвегії та з острова Шпіцберген (Удеманс, 1930). Усі вони досить скоро були зведені у синоніми одного виду B. cristata через відсутність у їхніх ознаках чітких морфологічних різниць (Удеманс, 1937). У 1939 р. Гейс1 Bryobia? (or Penthaloeus?) – так в першоджерелі, але, на нашу думку, вчений мав сумнів стосовно видової приналежності.

126

кес об’єднав назву B. cristata у синонім B. praetiosa. Він визнав, що у межах роду існують лише два види, які є морфологічно різними, – B. praetiosa C. L. Koch та виявлений ним B. Sarothamni Geijskes. Роботою Гейскеса, як згадувалося вище, завершується сторічний кохівський період в історії вивчення роду Bryobia. Найбільш значимою подією у цей період є виокремлення Кохом роду Bryobia й опис групи видів, що належали до нього [6, с. 8]. Потрібно зазначити, що морфологія цих кліщів була все ж таки слабко розроблена, через що виявилося неможливим ідентифікувати більшість видів, які були описані у подальшому. У тогочасних дослідників не було єдиної думки щодо ознак, які можуть бути покладені в основу побудови внутрішньовидової класифікації. Їх вибір мав випадковий характер і у більшості випадків вони виявлялися недосконалими. Дослідники часто мали справу з декількома видами в популяції, що спричиняло суперечливість в описах. Невідповідність між описами й малюнками є у Трегерда (1914) і Гейскеса (1939). Іншим прикладом слабко розробленої систематики роду Bryobia є випадки, коли неполовозрілі стадії відомих видів описувалися як нові види і навіть роди [6, с. 9] Так, описана Гарманом у 1885 р. B. pallida виявилася німфальною стадією B. pratensis, а лялечки C. tiliae, що були зібрані Цахуром біля Берліну на липі і передані для визначення Удемансу, були помилково описані останнім, за його власним визнанням, як Schmiedleinia tiliae gen. et sp. nov., про що згадується у працях Удеманса в 1928 і 1930 рр. Таким чином, після опублікування праці Гейскеса (1939) стала очевидною необхідність нового підходу до систематики роду Bryobia. У зв’язку з цим розширилися дослідження з порівняльної морфології й біології близькородинних видів з урахуванням кормової специфіки й інших особливостей, що знаменувало початок третього, сучасного періоду в історії вивчення цього роду. Сучасний етап вивчення роду Bryobia починається з порівняльно-морфоло-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ АКАРОЛОГІЇ

гічної праці Г. Ф. Рекка (1947) і праці Маріса (1954), присвяченої вивченню трофічних зв’язків біологічних форм всередині praetiosa. Слід зазначити, що перші вказівки на біологічну відмінність цього комплексу з’явилися ще раніше. Так, Ханштейн ще у 1902 р. розрізняв B. praetiosa і представника з аґрусу, яку Томас (1894) описав як B. ribis. У 1954 р. Матіс встановив у межах praetiosa наявність чотирьох біологічних форм, що відрізнялися особливостями біології та кормовою спеціалізацією. Одночасно з Матісом, в Австрії Бьом (1954) виявила присутність трьох згаданих вище біологічних форм: «плодової», «плющової» та «агрусової», а Кремер (1956) для Німеччини вказує наявність п’ятої біологічної форми – глодової, що існує лише на видах роду Grataegus. Встановлення біологічно виокремлених рас у межах praetiosa дало новий поштовх пошукам у них морфологічних відмінностей. Перша спроба в цьому напрямку була зроблена Мельцером (1955) під час порівняння популяцій з яблуні, груші та з плюща. В якості критеріїв було обрано анатомічні відмінності. У цьому ж році Ендховен під час порівняння трьох форм praetiosa – плодової, плющової й аґрусової – дійшов до висновку щодо можливості опису перших двох як самостійних. «Плющова» форма отримала назву B. kissophila Eyndh (Ендховен, 1955); «плодова» – B. rubrioculus (Ендховен, 1956). У Канаді цей вид згодом було названо B. arborea (Морган і Андерсен, 1957). «Аґрусова» форма, на думку Ендховена, має низку морфологічних відмінностей. Проте недостатність матеріалу не дозволила йому зробити опис цього виду. Матіс, Морган і Андерсен, а також Габелє вперше здійснили перегрупування у бік укрупнення комплексу praetiosa за відмінностями на стадіях розвитку [6, с. 10]. Одночасно і незалежно від Габелє цю ознаку було використано для діагностики й Й. З. Лівшицем у 1960 р. В результаті проведених досліджень він зумів показати, що це «… не різні біотипи одного виду (B. praetiosa), а три цілком самостійні види» [6, с. 11]. Він переписує трав’яну форму під

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

назвою B. graminum і виділяє у його межах підвид B. graminum f. graminum. Явні успіхи у вивченні збірного виду B. praetiosa визнані не всіма західноєвропейськими й американськими акарологами. Притчард і Бейкєр (1955), Ричард і Кейфер (1958), Рівз (1963), Снетсінгер (1964), Таттл і Бейкєр (1968) продовжували розглядати його як такий, що складається у кращому випадку з підвидів або спеціалізованих рас. Цієї думки дотримувалися Трегерд (1914), Удеманс (1937) і Гейскес (1939). Чималий внесок у пізнання кліщів роду Bryobia зробили вітчизняні акарологи. Перша згадка о бріобіях у літературі датується 1914 р., коли ботанік Й. К. Пачоський сповістив про масове поширення B. ribis на аґрусі в Херсоні. Більш докладне вивчення видового складу, морфології і систематичного положення роду Bryobia розпочалося пізніше, з моменту опублікування Г. Ф. Рекком праці, присвяченої цьому питанню (Рекк, 1947). У результаті ознайомлення з тогочасною літературою й аналізу власного колекційного матеріалу він виявив у деяких раніш морфологічно нерозпізнаних форм з вираженою кормовою спеціалізацією та іншими біологічними особливостями адоптивно розвинуті морфологічні відмінності. У період з 1947 по 1959 рр. ним було описано 12 видів роду Bryobia. Встановлені ним морфологічні ознаки, що вперше дозволили успішно ідентифікувати види, стали основою сучасних уявлень про одну зі складних у систематичному аспекті груп тварин, якими є бріобії. Вперше за окремими анатомічними ознаками Г. Ф. Рекк виділив з комплексу praetiosa у самостійний вид форму, що паразитує на плодових деревах, названу ним на честь радянського зоолога В. В. Редікорцева. Завдяки дослідженням А. Т. Багдасаряна (1951–1960), Б. А. Вайнштейна (1956–1960), а також С. Г. Халілової (1953) та Н. І. Якобашвілі (1958) стало відомо ще дев’ять видів кліщів цього роду. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. було виявлено і описано ще ряд нових видів з Криму (Лівшиц і Митрофанов, 1966; 1969) та Середньої Азії (Лівшиц і Митрофанов,

127

О. Ф. Глоба

1968; Митрофанов і Стрункова, 1968), а також в Новій Зеландії (Мансон,1967) і в Японії (Ехара і Ямада, 1968) [6, с. 11] . Нову спробу виділити групи всередині роду Bryobia було здійснено Ендховеном у 1956 р. Він дійшов висновку, що на рівні тогочасних знань рід може бути поділений на сім груп, які б включали від одного до декількох видів: Borealis, Speciosa, Praetiosa, Rubrioculus, Berlesei, Sarothamni та Drummondi. Дослідження Ендховена вважається незакінченим, оскільки він не зміг надати виділеним ним групам певного таксономічного рангу. У наступних працях (Багдасарян, 1957; Прітчард і Кейфер 1958; Рекк, 1959) рід Bryobia розглядається єдиним. Лише у роботі Б. А. Вайнштейна (1960) він трактується як такий, що складається з двох підродів: Bryobia s. str. і Pseudobryobia. Свою незгоду з повною ліквідацією

Pseudobryobia і визнання його як підродової категорії Б. А. Вайнштейн обґрунтував анатомічною характеристикою цієї групи видів. До Pseudobryobia ним було включено види B. bakeri, B. drummondi, B. curiosa, B. longisetis. Саме визнання цієї групи як підродової категорії було кроком уперед, але те, що в її основу було покладено ознаки, вказані Б. А. Вайнштейном, викликало у Й. З. Лівшица і В. І. Митрофанова певні заперечення. Суперечливість викликала природне намагання переглянути структуру роду Bryobia й привести її у відповідність із відомими на той час фактами, що і стало завданням дослідження Й. З. Лівшица і В. І. Митрофанова, а згодом й опублікованої ними праці [6, с. 12]. Значний внесок українських учених у розвиток такої молодої науки як акарологія буде досліджено нами надалі.

Акарология / Словарь – Справочник Энтомолога [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://entomologa.ru/ termin/25.htm Бэкер Э. Введение в акарологію / Э. Бэкер, Г. Уартон. – М. : Изд-во иностранной литературы, 1955. – 474 с. Захваткин Ю. А. Акарология – наука о клещах. История развития. Современное состояние. Систематика : [учебное пособие] / Ю. А. Захваткин. – М. : Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. – 192 с.

Інститут зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, 2004–2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. izan.kiev.ua/akimov.htm Гадзало Я. М. Сільськогосподарська акарологія : [навч. посіб.] / Я. М. Гадзало, М. Г. Шкаруба, С. М. Шкаруба. – Львів : Світ, 2003. – 192 c. Лившиц И. З. Клещи рода Bryobia C. L. Koch, 1836 (Acariformes, Bryobiidae) / И. З. Лившиц, В. И. Митрофанов // Труды государственного Никитского ботанического сада ; Под. ред. д. б. н. Г. Ф. Рекка. – Ялта, 1971. – 108 с. Одержано18.05.2015

О. Ф. Глоба

Из истории становлення и развития акарологии В статье показан исторический аспект становления систематики клещей, вклад ученых в изучение семейства Bryobiidae и рода Bryobia. Информация представлена в разрезе трех часовых периодов исследований. Первый период, названный докоховским, начинается с работы Скополи (1763 г.), который описал Bryobiidae с липы под названием Acarus telarius, и завершается опубликованием Кохом (1836–1842) серии трудов, посвященных этому роду. Второй, так называемый коховский период, начался в 1836–1842 гг., когда были опубликованы труды Коха, и закончился в начале 40-х гг. ХХ века после выхода труда Гейскеса (1939) с ревизией видов рода Bryobia. Этот период характеризуется описанием большого количества видов с использованием чисто морфологических критериев. Третий, современный этап начинается со сравнительно-морфологического труда Г. Ф. Рекка (1947) и труда Мариса (1954), посвященного изучению трофических связей биологических форм внутри praetiosa. Ключевые слова: акарология, история, классификация, растительноядные клещи, семейство Bryobiidae, род Bryobia.

128

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

УДК 929 Кирилов:77.036(477.74-21)

І. Б. Грушицька., Л. І. Сухотеріна

Є. А. Кирилов – фундатор одеської школи наукової фотографії У статті висвітлено життєвий шлях та наукову діяльність першого директора Науково-дослідного інституту фізики Одеського університету, доктора фізикоматематичних наук, професора Є. А. Кирилова. Відзначено провідну роль Є. А. Кирилова у створенні одеської школи наукової фотографії та визначено її персональний склад. Показано, що основою для формування колективу одеської школи наукової фотографії була наявність стабільної інституційної структури, а також особисті якості Є. А. Кирилова як її наукового лідера. Наведено інформацію про основні напрями наукових досліджень одеської школи наукової фотографії школи на сучасному етапі. Ключові слова: Є. А. Кирилов, наукова фотографія, наукова школа, науковий лідер, дослідження.

Важливе значення в історії української науки на сучасному етапі мають дослідження процесів започаткування окремих галузей науки й техніки в Україні та визначення конкретного внеску провідних учених. У першій половині ХХ століття в Науково-дослідному інституті фізики Одеського університету створився потужний творчий колектив, який з часом переріс у наукову школу, представники якої зробили вагомий внесок у становлення наукової фотографії в Україні. Історіографію становлення та розвитку наукової фотографії в Одеському університеті умовно можна поділити на два періоди: радянський (кінець 20-х рр. – 80-ті рр. ХХ ст.) та сучасний (з 90-х рр. ХХ ст. до сьогодення). У переважній більшості праць, присвячених висвітленню цього питання, розкрито історію формування та розвитку колективу фізиків очолюваних Є. А. Кириловим, але без зв’язку зі школою, фрагментарно [1–16]. Найбільш повно історію формування та розвитку одеської школи наукової фотографії представлено в низці праць І. Б. Грушицької [17–23]. Метою статті є визначення ролі першого директора Науково-дослідного інституту фізики Одеського університету, © І. Б. Грушицька., Л. І. Сухотеріна, 2015

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

доктора фізико-математичних наук, професора Є. А. Кирилова у створенні одеської школи наукової фотографії. Єлпідіфор Анемподистович Кирилов народився 26 вересня 1883 року в с. Шибка Тираспольського повіту Херсонської губернії [24, с. 48]. Він мав незвичне ім’я та по батькові, адже, як згадував академік Б. Г. Лазарєв, він був за походженням греком [25, с. 184]. Проте в офіційних документах радянського періоду в графі національність він значиться як «українець» [26, арк. 14]. Його батько, Анемподист Йосипович Кирилов, працював викладачем фізики та математики в Бердянській класичній чоловічій гімназії [27], яку Єлпідіфор закінчив 1902 року із золотою медаллю. Після закінчення гімназії він вступив до Новоросійського університету на математичне відділення фізикоматематичного факультету [24, с. 48]. У 1907 році Є. А. Кирилов закінчив університет з дипломом першого ступеня і завдяки неабияким здібностям до наукової роботи був залишений при кафедрі фізики для підготовки до професорського звання під керівництвом професора М. П. Кастеріна – учня відомого російського вченого-фізика ХІХ століття О. Г. Столєтова [28]. Праці О. Г. Столєтова з фотоефекту користувались у свій час широкою популярністю за кордоном

129

І. Б. Грушицька, Л. І. Сухотеріна

і відіграли велику роль у з’ясуванні сутності цього важливого явища [29, с. 3]. У 1888–1890 рр. Олександр Григорович Столєтов активно займався вивченням явищ зовнішнього фотоефекту. Він відкрив перший закон фотоефекту, згідно з яким сила виникаючого фотоструму прямо пропорційна інтенсивності падаючого світла. Далі він показав, що найбільш ефективну дію мають ультрафіолетові промені, що поглинаються тілом. Було з’ясовано, що заряди, які звільнилися під дією світла, мають від’ємний знак. О. Г. Столєтов винайшов перший фотоелемент. Він також першим вказав на можливість застосування фотоефекту для фотометричних цілей [30, с. 31]. Під впливом Миколи Петровича Кастеріна, який займався оптикою, досліджував ліпманівську кольорову фотографію та дисперсію світла, Є. А. Кирилов зацікавився проблемами фотографії й почав дослідження з теорії прихованого фотографічного зображення [31, с. 24]. Перша робота Є. А. Кирилова в цьому напрямку опублікована у 1911 році й була присвячена вивченню аномальної дисперсії в кольорових шарах, виготовлених на основі ліпманівських галогеносрібних емульсій. На початку роботи Є. А. Кирилов пише: «Экспериментальное констатирование этого факта (аномальной дисперсии в пластинках цветной фотографии по методу Липпмана) представляет интерес не только как открытое явление, предсказанное чисто теоретическим путем, но и как доказательство искусственного [підкреслено Кириловим] построения среды, обладающей аномальной дисперсией для желаемых длин волн» [32, с. 405]. Це було пророцтвом на той час. У проведеній роботі, виконаній на дуже високому експериментальному рівні, було отримано результати, що залишаються актуальними й зараз, особливо у зв’язку із запропонованим академіком Ю. М. Денисюком методом запису тривимірних голограм у фотоемульсійних шарах. У 1913 році в одеському видавництві «Технік» вийшли ще дві роботи Є. А. Кирилова, які паралельно були

130

надруковані у третьому випуску Записок Імператорського Новоросійського університету, фізико-математичного факультету: «Интерференционный рефрактометр Жаменя и его применение к изучению аномальной дисперсии» та «Обзор главнейших методов и приборов спектрометрии» [33; 34]. У 1915–1916 рр. Є. А. Кирилов склав магістерські іспити та отримав звання магістра. Відразу його було обрано приватдоцентом кафедри фізики та фізичної географії Новоросійського університету [35, с. 3; 24, с. 48]. У період 1917–1919 років Є. А. Кирилов працював старшим асистентом фізичної лабораторії, магістром, приват-доцентом [35, с. 3], але не перестав цікавитись досягненнями фотографічної науки. Так, у 1917 році на фізико-математичному факультеті Новоросійського університету за ініціативи студентів виник студентський хімічний гурток, у засіданнях якого також брали участь представники тих кафедр, де велося викладання фізичних наук. Засідання гуртка проходили у великій хімічній аудиторії й відвідувалися не тільки студентами, а й викладачами університету, серед яких був Є. А. Кирилов. Примітно, що серед питань, які цікавили слухачів гуртка, порушувалися питання, які стосувались проблем фотографічної науки, зокрема, на одному із засідань гуртка студент Є. Трегубов прочитав доповідь на тему: «Історичний огляд розвитку фотографічної хімії й питання про утворення світлочутливих емульсій» [36, с. 24]. У 1920 р. Народний комісаріат освіти УРСР і створений при ньому Головний комітет професійної і спеціально-наукової освіти (Укрголовпрофосвіта) ліквідували в Україні університети [37, с. 89], хибно вважаючи їх найбільш консервативною формою вищої освіти. Замість них було створено інститути народної освіти (ІНО). Влітку 1920 року на основі фізичного й математичного факультетів розформованого Новоросійського університету та Вищих жіночих курсів в Одесі було створено Фізико-математичний інститут (Фізматін), на фізичному відділенні

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Є. А. КИРИЛОВ – ФУНДАТОР ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ НАУКОВОЇ ФОТОГРАФІЇ

якого продовжували працювати всі співробітники Новоросійського університету, що представляли там фізичну науку, у тому числі Є. А. Кирилов [36, с. 29–30]. Фізматін проіснував протягом 1920/1921 навч. року й до кінця 1921 р. був розформований і приєднаний до Одеського ІНО, який в свою чергу проіснував до 1930 року [36, с. 140, 142]. На факультеті професійної освіти ІНО також працював Є. А. Кирилов (професор V категорії, магістр) [36, с. 143]. З 1921 року Є. А. Кирилов – професор та завідувач кафедри експериментальної фізики, яка після ліквідації університету знаходилась у складі ІНО, потім у складі фізико-хіміко-математичного інституту, а після відновлення у 1933 році Одеського університету знову увійшла до його складу. На посаді завідувача кафедри він замінив свого вчителя – професора М .П. Кастеріна й обіймав цю посаду до листопада 1960 року [15, с. 19, 21]. Після розформування Новоросійського університету Фізичний інститут перетворився на навчально-допоміжну установу. Але незважаючи на це при ньому працювала лабораторія наукової фотографії під керівництвом Є. А. Кирилова [36, с. 185], в якій на завдання Українського фотокіноуправління вивчалася можливість відновлення властивостей використаних світлочутливих матеріалів. Було розроблено процес виготовлення високочутливої емульсії й технологія міцного нанесення її на плівку [38, с. 51]. Після створення Одеського політехнічного інституту (ОПІ), Є. А. Кирилов очолював фототехнічну лабораторію при ОПІ. Як зазначав ректор ОПІ Г. К. Суслов у звіті 1922 р., фототехнічна лабораторія під керівництвом одного з найбільших фахівців з фототехніки професора Є. А. Кирилова вирішувала такі завдання: 1) виготовлення діапозитивів для потреб Інституту; 2) наукове дослідження фотоматеріалів; 3) вироблення нових методів виробництва фотопластинок і паперів. Через відсутність на ринку необхідних для лабораторії пластинок було

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

розпочато їх виробництво за способом, який розробив завідувач лабораторії Є.А. Кирилов. Незважаючи на брак обладнання й більш ніж скромні кошти, вдалося виробити сорт пластинок чутливістю приблизно 15–16 г. за Шейнером, за якостями схожий на хороші закордонні аналоги, а також діапозитивні пластинки. Виробами лабораторії цікавилися власники багатьох фотографічних магазинів і складів Одеси [36, с. 129]. У січні 1923 року під керівництвом Є. А. Кирилова було організовано фототехнічну секцію Одеського науково-технічного відділу УРНГ. Головним завданням роботи цієї секції було вивчення й розроблення методики виготовлення високочутливих пластинок для використання в клініках і рентгенкабінетах [38, с. 50]. Отже, незважаючи на досить непросту суспільно-політичну ситуацію в країні, зміни в організації діяльності вищої школи та тимчасову ліквідацію Новоросійського університету, в Одесі не припинялись дослідження з наукової фотографії. Однією з ключових фігур в організації цих досліджень став висококласний фахівець Є. А. Кирилов. У травні 1925 року на Всеукраїнській нараді фізиків у Харкові Є. А. Кирилов звітує про дослідження з наукової фотографії доповіддю «Про електропровідність прихованого зображення» [39, с. 26]. Ця його робота, надрукована в Журналі Російського фізико-хімічного товариства, стала першим вітчизняним дослідженням з фотопровідності галоїдного срібла [40]. На цій самій нараді Є. А. Кирилов виступив із доповіддю «Про організацію фізичного інституту в Одесі», в якій порушив питання відновлення діяльності Фізичного інституту [39, с. 24]. У 1926 році в Одесі, за рішенням Ради Народних Комісарів УСРР., було відкрито НДІФ [41, арк. 101] (зараз Науководослідний інститут фізики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова) і Є. А. Кирилова було тимчасово призначено його директором. Згодом НДІФ став провідним науковим центром в галузі наукової фотографії в Україні, а

131

І. Б. Грушицька, Л. І. Сухотеріна

професор Є. А. Кирилов очолював його до 1964 року, коли пішов з життя. З відкриттям НДІФ було створено належні умови для ефективної науководослідницької роботи з наукової фотографії, яка почала мати комплексний та плановий характер. Дослідження стали систематичними, було відкрито аспірантуру, сформувалась науково-дослідницька програма (фундаментальна ідея), над якою вже працювали колективно і яка є одним з головних критеріїв визначення наукових шкіл [42, с. 1028; 43, с. 13, 22], почав вироблятися свій стиль роботи й мислення, тобто наявність стабільної інституційної структури дуже посприяла становленню колективу й стала відправною точкою формування одеської школи наукової фотографії. Провідна роль у формуванні та розвитку одеської школи наукової фотографії належить її фундатору й науковому лідеру Є. А. Кирилову. Адже, як відзначав німецький дослідник Г. Штейнер, для формування наукової школи як соціального організму наявність керівника, його творча та організаторська діяльність мають особливо важливе значення [44, с. 116]. Єлпідіфор Анемподистович володів усіма характерними якостями наукового лідера: обдарованістю, великими науковими результатами, любов’ю до науки й відданістю їй, лекторською й педагогічною майстерністю, цілеспрямованістю, науковою принциповістю, високою культурою, широтою й різнобічністю знань та інтересів, моральним авторитетом, особистою привабливістю, доброзичливістю, ентузіазмом, умінням спрямувати роботу, підтримати ініціативу та самостійність, інтересом до людей [42, с. 1023; 43, с. 58]. Відповідає Є. А. Кирилов як науковий лідер і вимогам, які висуває до лідера наукової школи Є. С. Бойко [45]. Професор Є. А. Кирилов виступав генератором основної ідеї та при всій своїй різнобічності, глибині та енциклопедичності знань з фізики він зумів зосередити свою діяльність і роботу наукового колективу на досить вузькому науковому напрямі. Максимізації ефективності діяльності очолюваного ним колективу

132

сприяли гарні організаторські здібності лідера, педагогічний та лекторський талант, сильна воля, цілеспрямованість, особливий шарм та відповідні ціннісні орієнтації. У 20-х роках ХХ ст. Є. А. Кирилов першим в Україні започаткував новий перспективний науковий напрям – вивчення оптичних властивостей галогенідо-срібних кристалів і фотографічних шарів. Він встановив, що між фотоелектричними та фотохімічними явищами існує тісний зв'язок і механізми цих процесів мають багато спільного. Було відкрито негативний фотоефект і доведено, що негативний фотоефект пов'язаний з утворенням прихованого фотографічного зображення. Є. А. Кириловим вперше в Радянському Союзі було розроблено й застосовано фізичні (фотоелектричний і абсорбційний) методи дослідження фотографічних ефектів, що вивчалися раніше в основному хіміко-аналітичними методами. Він відкрив і спільно зі своїми учнями докладно і всебічно вивчив нове явище тонкої структури в домішковому спектрі поглинання фотохімічно забарвлених галогенідів срібла, про що було повідомлено на VI нараді зі спектроскопії, яка проходила в Києві 24–30 травня 1948 року. Новий створений ними «диференційний метод вимірювання кривої поглинання» дозволив виявити присутність центрів прихованого фотографічного зображення й докладно вивчити їхні властивості. За відкриття та дослідження тонкої структури спектра поглинання фотохімічно пофарбованого галоїдного срібла професору Є. А. Кирилову – першому в Одеському університеті – у 1952 р. було присуджено Державну премію СРСР. За визначну діяльність у галузі фізики Є. А. Кирилову у 1953 р. було присвоєно звання «Заслужений діяч науки УРСР» та нагороджено орденом Леніна. Робота з проблеми «Електронні процеси в реальних кристалах», яку очолив професор Є. А. Кирилов як директор НДІФ, стала тією науково-дослідницькою програмою, яка об’єднала моло-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Є. А. КИРИЛОВ – ФУНДАТОР ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ НАУКОВОЇ ФОТОГРАФІЇ

дих вчених навколо наукового лідера. Наукове спілкування вчителя з учнями на лекціях, семінарах, в лабораторії є невід’ємним і ефективним фактором виховного процесу. Особисті контакти, спілкування з керівником, живий обмін думками, наукові дискусії, особлива наукова атмосфера є тією основою, яка визначає стиль роботи й мислення молодого вченого, перетворює його у справжнього дослідника [42, с. 1024]. Є. А. Кирилов як науковий лідер очолював кафедру експериментальної фізики університету й НДІФ, сприяв залученню студентів до науки та наукової спільноти через наукові семінари, студентські гуртки, роботу в лабораторіях, експериментальну практику, дипломне керівництво, аспірантуру. І на всіх ланках роботи, яку організовував Є. А. Кирилов, завжди панувала особлива наукова атмосфера. Численні учні та колеги професора Є. А. Кирилова при нагоді, будь-то наукова праця чи дисертаційна робота, завжди висловлювали щиру подяку наставнику за «важливі вказівки, поради та невсипущий інтерес до проваджуваної роботи» [46, с. 24]. Результатом наукової компетентності Є. А. Кирилова, його відданості науці, талановитості й сміливості, з якою він не тільки сам висував нові проблеми, а й всіляко сприяв тому, щоб його учні «переганяли» його самого, був високий авторитет учителя [47, с. 310]. На думку Ю. О. Храмова, структура «науковий лідер – кафедра ВНЗ – фізичний інститут (фізична лабораторія) – семінар», яку ми простежуємо в цьому випадку, є найбільш плідною формою співпраці колективу дослідників на чолі з науковим лідером. Вони сприяють залученню студентів до науки з подальшим їх перетворенням на вчених, будучи свого роду системою відбору, підготовки та виховання дослідників. У результаті навколо лідера формуються учні, а за певних сприятливих обставин ці творчі неформальні об’єднання вчених можуть перерости і в наукові школи [42, с. 1028]. Висока оцінка роботи одеських фізиків провідними фахівцями у галузі наукової фотографії Т. П. Кравцем,

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

К. В. Чибісовим, Ю. Н. Гороховським, П. В. Мейкляром, М. В. Савостьяновою та ін. [48, с. 40; 49, с. 308; 35, с. 9], а також відзначення їхніх досягнень на державному рівні є свідченням того, що колектив, яким керував Є. А. Кирилов, здобув авторитет і громадське визнання. На думку Г. Штейнера, наукова школа може функціонувати в процесі наукового пізнання як соціальний механізм тільки тоді, коли, з одного боку, вчений або група вчених націлені на досягнення прогресу знання та передають безпосередньо свої знання великій кількості учнів за допомогою друкарських або усних форм комунікації, з іншого боку, коли учні засвоюють цю концепцію й розвивають її далі в різних напрямках [44, с. 109]. Тому велике значення в успішному функціонуванні наукової школи відіграє рівень кваліфікації її членів. Німецький дослідник К. Швабе відзначав, що наукова школа – це колектив, який не лише домігся важливих дослідницьких результатів, а й виховав членів свого колективу творчо самостійними дослідниками, які в свою чергу створили «школи» [50, с. 311]. Кваліфікація колективу, керованого професором Є. А. Кириловим, постійно удосконалювалася. Він підготував близько 30 кандидатів наук, 5 його учнів – С. Й. Голуб, М. Л. Кац, М. Ю. Фонкич, В. В. Сердюк, В. М. Білоус – стали докторами фізико-математичних наук, професорами. М. Л. Кац в Саратовському університеті створив наукову школу з лазерної фізики. М. Ю. Фонкич у Черкаському педагогічному інституті (зараз – Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького), створив наукову школу з дослідження еволюції структури й оптичних властивостей галогенідів срібла. Під керівництвом В. В. Сердюка у сер. 70-х рр. сформувалася одеська наукова школа з фізики напівпровідників. Після смерті Є. А. Кирилова наукова школа не припинила існування. Наукові традиції, закладені Є. А. Кириловим, отримали продовження й розвиток у діяльності його учнів і послідовників: В. М. Білоуса, А. Ю. Глаубермана, М. О. Цаля,

133

І. Б. Грушицька, Л. І. Сухотеріна

В.М.Адамяна,В.А.Дроздова,В.І.Бугрієнко, О. В. Тюріна. В. П. Чурашова, С. О. Жукова, В. Ю. Манделя, М. В. Малушина, В. І. Толстоброва, О. Ю. Ахмерова та ін. У НДІФ Одеського національного університету створення наукових основ фототехнологій (технологій і процесів, у яких використовується світло) є на сьогоднішній день головним напрямком досліджень традиційної наукової школи, яку заснував професор Є. А. Кирилов і тепер очолює професор О. В. Тюрін. Основними напрямами наукових досліджень школи на сучасному етапі є: • Фундаментальні та прикладні дослідження фізико-хімічних процесів, що стимулюються світлом у середовищах, з метою отримання нових уявлень про фотоіндуковані процеси й створення на їх основі композиційних світлочутливих матеріалів, оптичних елементів і нової елементної бази для оптоелектроніки. • Аналіз квазістаціонарних світлових хвильових фронтів з використанням методів інтерференції, голографії, спеклінтерферометрії і сингулярної оптики й перетворення світлових хвильових фронтів за допомогою голографічних оптичних елементів. • Розроблення оптичних методів і приладів неруйнівного контролю та діагностики складних фізичних, технічних, біологічних, екологічних та інших систем. • Розроблення фізичної теорії кооперативних явищ і самоорганізації в конденсованих середовищах, у тому числі з природною оптичною активністю. 1.

Гольдман О. Г. Фізика на Україні у 10-ту річницю радянської України / О. Г. Гольдман // Вісник природознавства. – 1927. – № 5–6. – С. 257–272. Глядковская А. И. Одесский университет в 1917–1940 гг. // Одесский университет за 75 лет (1865–1940). – Одесса, 1940. – С. 121–187. Кравец Т. П. От Ньютона до Вавилова. Очерки и воспоминания / Т. П. Кравец. – Л. : Наука, 1967. – 448 с. Кравец Т. П. Труды по физике / Т. П. Кравец. – М. – Л. : Издательство АН СССР, 1959. – 340 с.

134

• Створення та взаємодія зі світлом нанорозмірних об’єктів і систем у гомогенних і гетерогенних середовищах [16, с. 174]. Таким чином, діяльність професора Є. А. Кирилова мала визначальне значення для формування одеської школи наукової фотографії та становлення Науково-дослідного інституту фізики Одеського університету як провідного центру з проблем наукової фотографії в Україні. Представники Одеської школи наукової фотографії Є. А. Кирилова: С. Й. Голуб, М. Л. Кац, Д. І. Аркадьєв, Б. А. Барщевський, К. К. Демидов, О. П. Молчанов, Ж. Л. Броун, Л. О. Манакін, А. С. Внукова, М. М. Подашевський, Й. А. Класс, М. О. Пігарьов, Д. М. Рафалович, Й. Л. Ройх, В. П. Рвачов, Р. Є. Соломонюк, Р. Г. Енш, Т. Я. Сьора, Н. Й. Барбаумов, А. Г. Гуменюк, М. М. Воронцова, О. С. Височанський, Г. Б. Гольденберг, К. П. Крамалей, Т. А. Нечаєва, С. Я. Плотичер, К. А. Позігун, Є. О. Нестеровська, В. В. Семенов, В. В. Міхо, А. В. Ставицька, М. Ю. Фонкич, А. С. Фоменко, В. М. Білоус, В. І. Бугрієнко, В. Ф. Воронцов, Е. О. Долбінова, В. О. Дроздов, В. Ф. Іванов, О. Д. Кнаб, М. Г. Дьяченко, М. В. Малушин, В. К. Маринчик, Л. П. Мельничук, Н. О. Орловська, А. Б. П’ятницька, О. Ф. Ракитянська, В. В. Сердюк, Е. М. Храковська, Г. Г. Чемересюк, В. Ю. Мандель, О. В. Тюрін, С. О. Жуков, О. І. Свиридова, В. П. Чурашов О. Ю. Ахмеров, В. І. Толстобров та ін. Дочірні школи М. Л. Каца, М. Ю. Фонкича, В. В. Сердюка. 5.

Нестеровская Е. А. Природа центров фотохимической окраски / Е. А. Нестеровская, С. Я. Плотичер // Природа. – 1952. – № 12. – С. 6–72. Мейкляр П. В. Работы советских учених в области действия света на кристаллы галоидного серебра / П. В. Мейкляр // Журнал научной и прикладной фотографи и кинематографии. – 1957. – Т. 2, № 5. – С. 389–399. Мошковский Ю. Ш. Тайна фотопластинки / Ю. Ш. Мошковский // Наука и жизнь. – 1952. – № 7. – С. 13–17.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Є. А. КИРИЛОВ – ФУНДАТОР ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ НАУКОВОЇ ФОТОГРАФІЇ

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

Лебедєв С. І. Передовий вчений (До 70-річчя з дня народження лауреата Сталінської премії професора Є. А. Кирилова) / С. І. Лебедєв, М. К. Симоненко, Т. Я. Сьора // За наукові кадри. – 1953. – 14 жовтня. – С. 2. Чибисов К. В. К 70-летию со дня рождения Е. А. Кириллова / К. В. Чибисов, Т. Я. Сёра, С. И. Голуб, Ж. Л. Броун // Труды Одесского государственного университета : сборник физ.-мат. фак.-та и научно-исслед. ин-та физики. – 1954. – Т. 5. – С. 5–10. Чибисов К. В. Работы советских ученых в области теории фотографических эмульсий / К. В. Чибисов // Журнал научной и прикладной фотографии и кинематографии. – 1957. – Т. 2. – № 5. – С. 381–382. Кирилов Є. А. Фізика в Одеському університеті ім. І. І. Мечникова / Є. А. Кирилов, Д. І. Поліщук, Т. Я. Сьора // Український фізичний журнал. – 1958. – Т. ІІІ, № 1. – С. 3–9. Храмов Ю. А. Развитие исследований по физике на Украине в физических институтах 1926–1976 гг. / Ю. А. Храмов. – К. : ИТФ, 1978. – Ч. І. – С. 5–9. – (Препринт / Академия наук Украинской ССР, Институт теоретической физики ; ИТФ – 78 – 144Р). Полищук Д. И. Е. А. Кириллов – глава и воспитатель одесских физиков / Д. И. Полищук // Видные ученые Одессы. По воспоминаниям учеников и сотрудников. К 220-летию г. Одессы. – Одесса, 1992. – Выпуск 2. – С. 57–64. Белоус В. М. НИИ физики Одесского госуниверситета / В. М. Белоус // Очерки развития науки в Одессе. – Одесса : Титул, 1995. – С. 61–73. Сминтина В. А. Історія і сучасність кафедри експериментальної фізики / В. А. Сминтина // Фізичний факультет ОНУ ім. І. І. Мечникова. 1865–2000 : збірник статей. – Одеса : Астропринт, 2001. – С. 14–30. Філіпова О. І. Науково-дослідний інститут фізики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова: соціокультурна історія : дис. на здоб. наук. ступеня канд. іст. наук / О. І. Філіпова. – К., 2013. – 235 с.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

17. Грушицька І. Б. Діяльність одеських фізиків у галузі наукової фотографії у довоєнний період / І. Б. Грушицька // Історія української науки на межі тисячоліть : зб. наук. праць. – К., 2010. – Вип. 45. – С. 65–75. 18. Грушицька І. Б. Діяльність та здобутки одеських фізиків у галузі наукової фотографії в період повоєнної відбудови / І. Б. Грушицька // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. : Історія і філософія науки і техніки. – 2010. – Т. 18. – № 1/2. – С. 141–147. 19. Грушицька І. Б. Розвиток фізики світлочутливих матеріалів в Одеському університеті в 50-х – середині 60-х років ХХ століття / І. Б. Грушицька // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. : Історія і філософія науки і техніки. – 2011. – Т. 19. – № 1/2. – С. 115–123. 20. Грушицька І. Б. До питання про виникнення та розвиток наукової фотографії / І. Б. Грушицька // Питання історії науки і техніки. – 2012. – № 3. – С. 10–18. 21. Грушицька І. Б. Школа наукової фотографії Є. А. Кирилова / І. Б. Грушицька // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2014. – Вип. 39. – С. 283–288. 22. Грушицька І. Б. Розвиток фотографії в Україні (1839 – І пол. ХХ ст.) / І. Б. Грушицька // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2014. – Вип. 41. – С. 226–232. 23. Грушицкая И. Б. Предпосылки возникновения Одесского центра научной фотографии / И. Б. Грушицкая // Российскоукраинские связи в истории естествознания и техники [Ред. сост. Фандо Р. А.]. – М. : Акварель, 2014. – Вып. 2. – С. 291–303. 24. Поліщук Д. І. Кирилов Єлпідіфор Анемподистович / Д. І. Поліщук // Професори Одеського (Новоросійського) університету : біографічний словник : в 4 т. – [2-ге вид., доп.]. – Одеса : Астропринт, 2005. – Т. 3 – С. 48–52. 25. Из воспоминаний академика НАН Украины Б. Г. Лазарева (1906–2001) // Наука та наукознавство. – 2008. – № 4. – С. 184–185.

135

І. Б. Грушицька, Л. І. Сухотеріна

26. Державний архів Одеської області Ф. Р – 4459 Одесский Научноисследовательский институт физики. 1927–1934 гг. Оп. 1. Спр. 15. Список ответственных работников института, 1933 г., 18 листов. 27. Бердянська чоловіча гімназія (остання третина ХІХ століття) [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ilyman.name/BerdjanskGymn19Cent/ Apps/CalTavrGub/1894.html – Назва з титул. екрана. 28. Поліщук Д. Час і люди / Д. Поліщук // За наукові кадри. – 1965. – 24 березня. – С. 3. 29. Шпольский Э. В. Организация советской физики / Э. В. Шпольский // Успехи физических наук. – 1947. – Т. 33, № 9, вып. 1. – С. 3–22. 30. Левшин Л. В. Очерк развития физики в Московском университете / Л. В. Левшин, В. И. Трухин // Весник ОГУ. – 2005. – № 1. – С. 24–34. 31. Вчені вузів Одеси / [Упор. І. Е. Рікун]. – Одеса : Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького, 2003. – 172 с. – (Серія біобібліографічних довідників ; вип. І, частина 4). 32. Кириллов Е. А. Об аномальной дисперсии в Липпмановских цветных фотографиях / Е. А. Кириллов // Журнал Русского физико-химического общества. – 1911. – Т. 43, ч. физич., вып. 8. – С. 405–422. 33. Кириллов Е. А. Интерференционный рефрактометр Жамена и его применение к изучению аномальной дисперсии / Е. А. Кириллов. – Одесса : Техник, 1913. – 49 с. 34. Кириллов Е. А. Обзор главнейших методов и приборов спектрометрии / Е. А. Кириллов. – Одесса : Техник, 1913. – 50 с. 35. Елпидифор Анемподистович Кириллов. 1883–1964 (биобиблиография) / [состав. Л. Н. Крапивко, отв. ред. К. В. Чибисов, вступ. стат. Т. А. Нечаевой]. – Одесса : Научная библиотека Одесского Ордена Трудового Красного Знамени государственного университета им. И. И. Мечникова, 1975. – 24 с. 36. Вклад физиков Одесского (Новороссийского) университета в развитие науки в Одессе 1920–1933 : [монография] /

136

37.

38.

39.

40.

41.

42. 43.

44.

45.

46.

[Авт.-сост.: М. О. Подрезова, В. В. Самодурова, Е. С. Мурашко ; наук. ред. В. А. Сминтына; библиограф. ред. Е. А. Суровцева; Одес. нац. ун-т.]. – Одесса : Астропринт, 2010. – 328 с. Історія Одеського університету за 100 років / [Н. І. Букатевич, Г. А. Вязовський, І. М. Дузь та ін. ; відпов. ред. О. І. Юрженко]. – К. : Вид-во Київського ун-ту, 1968. – 422 с. Янковский А. К. Организация исследований в области физики в Одессе в период становлення советской науки / А. К. Янковский // Из истории математического естествознания : сб. науч. тр. – К. : Наукова думка, 1984. – С. 48–56. Янковський О. К. Перша на Україні конференція фізиків / О. К. Янковський // Нариси з історії природознавства і техніки. – 1986. – Вип. 32. – С. 23–27. Кириллов Е. А. Об электропроводности скрытого изображения / Е. А. Кириллов // Журнал Русского физикохимического общества. – 1925. – Т. 57, ч. физич., вып. 3/4. – С. 259–266. Державний архів Одеської області Ф. Р – 39 Уполномоченный Главного управления научными учреждениями на Украине по Одесскому округу. 1923– 1930 гг. Оп. 1. Спр. 2. Протоколи засідань Президії Укрголовнауки за 1926 рік, 101 арк. Храмов Ю. А. История физики / Ю. А. Храмов. – К. : Феникс, 2006. – 1175 с. Храмов Ю. А. Школы в науке / Ю. А. Храмов // Вопросы истории естествознания и техники. – 1982. – № 3. – С. 54–67. Штейнер Г. Связь социального и познавательного факторов в творческой деятельности научных школ / Г. Штейнер // Школы в науке [Под ред. С. Р. Микулинского и др.]. – М. : Наука, 1977. – С. 97–118. Бойко Е. С. Феномен преемственности в развитии научной школы / Е. С. Бойко // Школы в науке [Под ред. С. Р. Микулинского и др.]. – М. : Наука, 1977. – С. 319–346. Демідов К. К. Дослідження «втоми» та інерції кристалів куприта в кристалічному фотоефекті / К. К. Демідов, Р. Є. Соломонюк // Труди Одеського державного

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Є. А. КИРИЛОВ – ФУНДАТОР ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ НАУКОВОЇ ФОТОГРАФІЇ

університету. – Серія Фізика. – 1935. – Т. 1. – С. 17–24. 47. Кедров Б. М. Научная школа и ее руководитель / Б. М. Кедров // Школы в науке [Под ред. С. Р. Микулинского и др.]. – М. : Наука, 1977. – С. 300–310. 48. Броун Ж. Л. На Пленуме Комиссии по научной фотографии / Ж. Л. Броун // Известия Одесского Государственного университета им. И. И. Мечникова. – 1949. – Вып. 2. – С. 39–40.

49. Гороховский Ю. Н. К семидесятипятилетию со дня рождения Т. П. Кравца / Ю. Н. Гороховский, П. В. Мейкляр, М. В. Савостьянова, А. С. Топорец // Успехи физических наук. – 1951. – Т. XLIX, вып. 2. – С. 301–310. 50. Швабе К. О качествах руководителя научной школы / К. Швабе // Школы в науке [Под ред. С. Р. Микулинского и др.]. – М. : Наука, 1977. – С. 311–319.

Одержано 02.06.2015 И. Б. Грушицкая, Л. И. Сухотерина

Е. А. Кириллов – основатель одесской школы научной фотографии В статье освещены жизненный путь и научная деятельность первого директора Научно-исследовательского института физики Одесского университета, доктора физико-математических наук, профессора Е. А. Кириллова. Отмечена ведущая роль Е. А. Кириллова в создании одесской школы научной фотографии, определен персональный состав научной школы. Показано, что основой для формирования коллектива одесской школы научной фотографии было наличие стабильной институциональной структуры, а также личные качества Е. А. Кириллова как ее научного лидера. Приведена информация об основных направлениях научных исследований одесской школы научной фотографии на современном этапе. Ключевые слова: Е. А. Кириллов, научная фотография, научная школа, научный лидер, исследования.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

137

УДК 001:930

Г. Л. Звонкова

Міжгалузеві науково-технічні комплекси в Україні: історія створення, напрями і результати діяльності (1960–1980-ті рр.) Проаналізовано фактори, що вплинули на створення міжгалузевих науковотехнічних комплексів (МНТК) в Україні, особливості їх організаційної структури, їхні права і функції. Висвітлено основні напрями діяльності таких крупних МНТК як «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» та «Порошкова металургія», а також наведено інформацію про результати діяльності інших МНТК в Україні та їх роль у вирішенні науково-технічних проблем країни. Показано причини зниження ефективності діяльності МНТК. Ключові слова: міжгалузевий науково-технічний комплекс, науково-технічна програма, науковий центр, прикладні дослідження, конструкторське бюро, Інститут електрозварювання, Інститут матеріалознавства.

У 60–80-х роках ХХ століття в країні в Українській РСР вирішувалося завдання реформування наукової сфери, її пристосування до сучасних для того часу суспільних реалій, відбувався пошук нових організаційних і функціональних форм. Саме Академія наук УРСР у той час стала полігоном різних організаційних інновацій на шляху прискорення науково-технічного розвитку. Головні зусилля Академії наук УРСР були зосереджені на реформуванні наукової сфери з метою оновлення та розвитку виробництва на науково-технічній основі. Головний напрямок зусиль полягав у наближенні науки до виробництва. Адже переважна більшість промислових галузей мали досить незначний науковий потенціал. У цей період в Академії наук УРСР активно почали розвиватися напрями досліджень, що мали прикладний характер [1]. Підпорядкування в 1962 році окремих академічних інститутів міністерствам і відомствам за задумом мало наблизити фундаментальну науку до виробництва, посилити зацікавленість галузей у зміцненні її матеріально-технічної бази. Передбача© Г. Л. Звонкова, 2015

138

лось, що виробничники, більш активно використовуючи результати фундаментальних досліджень, будуть створювати нові технології, матеріали та обладнання. Міністерства, опираючись на знання і досвід учених, будуть налагоджувати технологічні процеси, більш ефективно формувати науково-технічну політику, швидше реагувати на потреби промисловості. Підпорядкування академічних інститутів міністерствам відповідних галузей зменшило потенціал міжгалузевих установ в країні і відповідно збільшило потенціал галузевих установ. Разом із тим частина інститутів залишилася в Академії наук УРСР. Завдяки цьому в 1970-х роках інститути стали більш здатними вирішувати міжгалузеві проблеми науково-технічного прогресу [2]. Академія наук УРСР у цей час дедалі більше набувала функцій міжгалузевої структури. Водночас став відчутним дефіцит міжгалузевих зв’язків, і при академічних інститутах почали створюватись госпрозрахункові конструкторські бюро і дослідні підприємства. Це стало відповіддю на виклик «інтенсифікувати науково-технічний розвиток і вирішити ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

МІЖГАЛУЗЕВІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ КОМПЛЕКСИ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ, НАПРЯМИ І РЕЗУЛЬТАТИ ДІЯЛЬНОСТІ (1960–1980-ТІ РР.)

проблему “впровадження”», характерну для радянської економіки того часу. Адже найбільш слабкою ланкою в ланцюжку «фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – науково-технічні розробки – створення дослідних зразків – виробництво» був етап «науково-технічних розробок, на які в країні витрачалося 30–40% всіх асигнувань на науку, але й це не дозволяло в достатній мірі використовувати досягнення фундаментальних і прикладних наук. До етапу впровадження доходило лише 30% закінчених наукових досліджень і виконаних винаходів. Академія наук України мала значний запас розробок, що не отримали широкого застосування в промисловості, а ті з них, що були впроваджені у виробництво, використовувалися в дуже обмежених масштабах: 80% нових розробок упроваджувалися тільки на одному підприємстві, менше 20% – на 3–4 підприємствах і тільки 0,6% – на п'ятьох і більше підприємствах. Тому Академія наук обрала шлях посилення дослідноекспериментальних баз академічних інститутів, зміцнення конструкторських і технологічних служб у науково-виробничих об'єднаннях, з якими вона співпрацювала [3]. З великою ефективністю такі підрозділи в інститутах Академії наук УРСР почали працювати після створення інженерних центрів і міжвідомчих науково-технічних комплексів. З метою більш ефективного використання такого потенціалу в Україні було створено п’ять територіальних наукових центрів АН УРСР: Харківський науковий центр (м. Харків), Донецький науковий центр (м. Донецьк), Дніпропетровський науковий центр (м. Дніпропетровськ), Південний науковий центр (м. Одеса), Західний науковий центр (м. Львів). Шостий науковий центр було створено у м. Київ. Керівництво і координація діяльності центрів здійснювалось партійними органами відповідних областей [2]. Діяльність центрів була спрямована на розроблення й реалізацію науковотехнічних програм. Широке впровадження програмно-цільового підходу до

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

забезпечення комплексності вирішення задач за допомогою формування і реалізації спеціальних програм стало важливим трендом в управлінні науково-технічним розвитком. Програмно-цільовий підхід, виступаючи якісно новою формою планування, сприяв орієнтації науково-технічного розвитку на кінцеві прикладні результати. Він набув значного поширення в країні. На кінець 1980 року було розроблено 200 програм з найважливіших науково-технічних проблем, основні завдання яких були включені вперше в державний план розвитку науки і техніки. 40% завдань цих програм було спрямовано на створення машин і механізмів, 22% – на розроблення технологічних процесів. За цими програмами створювалося близько 2 тис. нових видів техніки і виробів народного споживання, близько 1 тис. нових технологічних процесів, понад 900 найменувань ефективних матеріалів. Кожна з цих програм була комплексною розробкою, орієнтованою на практичну реалізацію технічних нововведень, включаючи організацію серійного виробництва нової продукції і впровадження прогресивної технології [4]. Одним із кроків до підвищення ефективності діяльності наукових центрів була ініціатива президента АН УРСР поєднати в один безперервний цикл зусилля вчених і виробничників шляхом створення інженерних центрів та міжгалузевих науково-технічних комплексів (МНТК). Б. Є. Патон вважав, що «процес створення комплексів у сфері науки має такий самий об’єктивний характер, як і процес створення виробничих об’єднань у промисловості. Як перший, так і другий реалізують глибинні інтеграційні тенденції в економіці…» [5, с. 58]. Головними принципами міжгалузевої науково-технічної інтеграції, на яких базувалась науково-технічна політика АН УРСР того часу, були такі: 1. «Принцип комплексності зав’язків». Згідно з ним структура науковотехнічного потенціалу об'єднань та форми його використання мали відповідати системній вимозі єдності інформацій-

139

Г. Л. Звонкова

но-технологічних, організаційних, економічних та соціально-психологічних зв’язків усіх складових. 2. «Принцип взаємності інтересу» передбачав, що структура інтересів і методи стимулювання діяльності, що реалізуються в об'єднанні, мають активізувати в рівній мірі зв'язки як науки з виробництвом, так і виробництва з наукою. 3. «Принцип завершеності єдиного циклу робіт». Структура цілей, способи їх досягнення і критерії оцінки науково-технічної діяльності повинні орієнтувати об'єднання на повноту і завершеність циклу робіт від висунення нових наукових ідей до їх широкомасштабного освоєння виробництвом, забезпечуючи максимальну ефективність. 4. «Принцип кооперації виробництва з наукою». Крім нарощування виробничих потужностей у структурі академічної науки мала посилюватись наукова складова самого виробництва, а також повинні розвиватись госпрозрахункові форми науково-технічної діяльності [1]. У 1985 році ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про створення міжгалузевих науково-технічних комплексів і заходи із забезпечення їх діяльності» [6]. Такий крок сприяв досягненню практичних результатів у здійсненні науково-технічних програм. Уже в 1985 р. вченими АН УРСР було запропоновано більше 30 технологій для захисту металу від корозії, 350 видів матеріалів, які могли помітно вплинути на результативність роботи виробничників у 1986– 1990 рр. [7]. МНТК мали велике значення в рамках реалізації програмно-цільового підходу, адже до їх складу входили науково-дослідні, проектні та конструкторські організації, дослідні виробництва, заводи та виробничі об’єднання. МНТК мали право на організацію інженерних центрів для підготовки зразків техніки, що розроблялися для масового впровадження, а також регіональних науково-технічних центрів. На МНТК покладалася координація всіх робіт у межах певної галузі і відводилася роль головної організації. МНТК повинен був здійс-

140

нювати проведення і координацію фундаментальних досліджень і розробок за відповідними завданнями Комплексної програми науково-технічного прогресу країн – членів РЕВ [4]. Передбачалось, що створення МНТК сприятиме 3–4-кратному прискоренню циклу робіт від ідеї до серійного випуску з обов'язковим виходом відповідної продукції на світовий рівень. Академічні інститути активно включилися в МНТК, з розвитком яких тоді пов'язували надії радикального перетворення технічного базису виробництва. До 1988 р. в СРСР було створено 23 МНТК, до роботи в яких було залучено понад 500 організацій і підприємств приблизно 30 міністерств і відомств; частка НДІ і КБ складала 66%, НПО – 17%, підприємств і виробничих об’єднань – 17%. Крім двох інститутів, що стали базовими науковими організаціями в МНТК, – Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона та Інституту матеріалознавства, на базі якого було створено МНТК «Порошкова металургія», інститути АН УРСР входили до складу ще семи МНТК: «Каталізатор», «Біоген», «Геос», «Мембрани», «Антикор», «Надійність машин», «Механообр», «Термосинтез», «Мікрохірургія ока», «Радіотехномаш», «Нафтовіддача» Пізніше, у 1990 році, МНТК створили на базі Інституту хімії поверхні. Багато комплексів у 1987 р. перебували на стадії формування, майже 15% створених МНТК не мали плану робіт на 1987 рік. МНТК стали головними організаціями у закріплених за ними науково-технічних напрямах і несли повну відповідальність за науково-технічний рівень розробок. Їхні функції включали: визначення перспектив розвитку на 10–15 років з урахуванням досягнутого та очікуваного світового рівня; проведення і координацію фундаментальних і прикладних досліджень, дослідноконструкторських розробок, що дозволять СРСР вже в дванадцятій п'ятирічці вийти за цими напрямами на передові світові рубежі; створення високоефективних видів техніки, технологій і ма-

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

теріалів, що відповідають показниками кращим світовим досягненням або перевершують їх; доведення їх до серійного виробництва та участь спільно з міністерствами в їх впровадженні; проведення і координацію в країні фундаментальних і прикладних досліджень та дослідно-конструкторських розробок за відповідними завданнями Комплексної програми науково-технічного прогресу країн-членів РЕВ; розроблення спільно з головними замовниками проектів перспективних міжгалузевих науково-технічних програм; визначення необхідних фінансових, трудових, матеріально-сировинних ресурсів і обсягів капітальних вкладень на проведення робіт по всьому циклу, а також пропозицій щодо їх розподілу на основі замовлень-нарядів між організаціями та підприємствами, що беруть участь в роботах; створення проблемно-орієнтованих документальних та фактографічних баз даних у закріплених за ними напрямах і організацію інформаційного забезпечення зацікавлених підприємств і організацій, у тому числі порівняльною та оглядово-аналітичною інформацією; у міру необхідності, формування і розвиток мережі інженерних центрів МНТК за ключовими міжгалузевими напрямами науково-технічного прогресу, що сприяють прискореному використанню та широкомасштабному впровадженню в галузях народного господарства нової техніки, матеріалів і технологій [1]. Організаційна структура МНТК мала «кільцевий» характер та утворювалась з чотирьох контурів. Перший – центральний – контур включав головну науководослідну установу МНТК. Другий контур складали наукові та виробничі ланки, які безпосередньо входили до складу МНТК, та інженерні центри, що зв’язували підрозділи перших двох контурів. Третій контур утворювали організації, підприємства та установи, що брали участь в діяльності МНТК на основі єдиного плану виробничих і науково-технічних робіт. До цього ж контуру належали і галузеві лабораторії та новостворювані мережі «опорних пунктів», що створювалися в

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

регіонах на кошти галузей і діяли під методичним керівництвом науково-дослідних установ АН УРСР. Головними організаційними ланками, що брали участь у діяльності МНТК, були НДІ, КБ і СКТБ, підприємства та об'єднання різних галузевих міністерств і відомств союзного і республіканського підпорядкування. У складі деяких МНТК їх могло налічуватись кілька десятків, що було головним недоліком МНТК. Четвертий контур складали численні організації й підприємства, які співпрацювали з МНТК у рамках вирішення тих чи інших науково-технічних і виробничих завдань, що становили взаємний інтерес [1]. Для МНТК було передбачено пільги в матеріально-технічному забезпеченні та економічне стимулювання. Зокрема, передбачалось першочергове виділення фінансових, трудових і матеріальнотехнічних ресурсів, лімітів капітальних вкладень і підрядних робіт, необхідних для виконання завдань єдиних планів, також ресурсів для розвитку дослідної та експериментальної бази. Держпостачу СРСР, міністерствам і відомствам було доручено оперативно вирішувати питання про додаткове виділення МНТК матеріально-технічних ресурсів, потреба в яких виникала в ході виконання встановлених завдань. Було дозволено створювати централізовані фонди МНТК (фонд преміювання за створення, освоєння та впровадження нової техніки і валютний фонд), розширено можливості структурних підрозділів МНТК щодо прийому на роботу за сумісництвом наукових та інженерно-технічних працівників. Генеральному директору МНТК було надано право підвищувати посадові оклади керівним працівникам головної організації [8]. МНТК «Iнститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» став найбільш потужним міжгалузевим комплексом, що проводив дослідження i розробки на світовому рівні. Перед ним ставилася задача розробити технології та устаткування для зварювання, наплавлення, паяння, нанесення покриттів, а також для спецелектрометалургії.

141

Г. Л. Звонкова

До складу МНТК «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» АН УРСР входили: Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР як головна організація та шість організацій і підприємств дослідно-виробничої бази інституту – інженерних центрів. У його роботі брали участь 42 наукових відділів, 8 науково-дослідних лабораторій, ОКТБ,

три дослідні заводи – зварювального устаткування, зварювальних матеріалів та спеціальної електрометалургії, експериментальне виробництво та дослідне виробництво з оброблення металів вибухом, у яких працювало шість дійсних членів і чотири члени-кореспонденти АН УРСР, 48 докторів і 352 кандидатів наук [9] (рис. 1.)

Рис. 1. Структура МНТК «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» АН УРСР (1986 р.) Тут працювали 40% докторiв i 20% кандидатiв наук вiд загальної кiлькостi докторів і кандидатів наук у галузi електрозварювання, які працювали у СРСР. Новим стимулом для творчої праці вчених i виробничників стала програма, яка передбачала проведення робiт на госпрозрахункових основах. Резервом за цих умов ставала мобiльнiсть працiвникiв академiчних установ. Результативнiсть

142

виявилась у пiдвищеннi творчої вiддачi науковцiв i спецiалiстiв та високій якостi робіт [10]. Управління МНТК покладалось на Інститут електрозварювання ім. Е. О. Патона АН УРСР. Для розгляду науковотехнічних, економічних та інших питань діяльності МНТК «Інститут електрозварювання ім. Е. О. Патона» було створено раду, до складу якої входили генеральний ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

директор і його заступники, керівники організацій і підприємств, що входили до складу МНТК або брали участь у його роботі, вчені, фахівці, представники міністерств і відомств, підприємства яких брали участь у роботі МНТК. Генеральний директор здійснював керівництво діяльністю МНТК «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» зі створення заявлених видів техніки, технології і матеріалів, ніс персональну відповідальність за їх науково-технічний рівень і, спільно з керівниками відповідних міністерств і відомств, за ії впровадження в промислове виробництво. Вчені МНТК отримали вагомі результати в галузі фізики дугового розряду й низькотемпературної плазми, потужних гостро сфокусованих пучків електронів та систем їх керування, плавлення і кристалізації металів. Було розроблено технології механізованого імпульсно-дугового зварювання, зварювання в умовах космічного простору та під водою, електронно-променевого зварювання металів великої товщини, створено нові ефективні і низькотоксичні зварювальні матеріали, розроблено методи істотного підвищення надійності та довговічності зварних конструкцій, що працюють при нормальних і низьких температурах [9]. У відкритому космосі на станції «Мир» було розкрито дві 15-метрові ферменні конструкції, що є несучою основою багаторазових сонячних батарей, виконано комплекс різних технологічних досліджень. Для виготовлення телескопа зі сплаву інвару та алюмінієво-магнієвого сплаву розроблено технологію електронно-променевого зварювання різнорідних матеріалів з попереднім нанесенням парофазним методом проміжних смуг додаткових металів; удосконалювалась методика створення нових композиційних матеріалів [11]. Ще один потужний МНТК «Порошкова металургія» АН УРСР було створено на базі Інституту проблем матеріалознавства. До його складу входили Інститут проблем матеріалознавства як головна організація та 5 організацій і підприємств дослідно-виробничої базі інс-

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

титуту. У роботі МНТК брали участь 10 науково-дослідних, конструкторських і технологічних організацій, 10 об'єднань, і підприємств, 5 вищих навчальних закладів міністерств і відомств СРСР і союзних республік, які мали необхідний науково-технічний і виробничий потенціал (рис. 2). Розглядом науково-технічних, економічних та інших питань діяльності МНТК «Порошкова металургія» займалась рада, що включала генерального директора, який був головою ради, його заступників, керівників організацій і підприємств, що входили до складу МНТК й брали участь в його роботі, провідних вчених і фахівців, представників інших організацій та установ. Рішення ради мали обов’язків характер для всіх організацій, що входили до МНТК. Вже у 1990 році в МНТК «Порошкова металургія» працював колектив з 4500 чоловік, зусилля якого були спрямовані на розвиток фундаментальних матеріалознавчих досліджень та впровадження нових матеріалів і технологій у передові галузі народного господарства – прецизійне машинобудування, електроніку, енергетику, авіаційну і космічну техніку, транспорт та ін. Багато робіт Інститут виконував на військові замовлення [12]. Єдиний план проведення розробок і дослідних робіт МНТК на 1987 рік включав 56 тем і 72 етапи. Серед завершених за планом на 1987 рік завдань варто виділити, зокрема наступні. На дослідному заводі зварювального обладнання ІЕЗ ім. Є. О. Патона виготовлено дослідний зразок машини для зварювання безперервних штангових колон нафтових свердловин К-812-2, проведено його міжвідомчі випробування. На ВО «Карпатпресмаш» виготовлено: установчі серії універсального напівавтоматичного обладнання для нанесення газотермічних покриттів; апаратні установки 15В-Б-01 (56 шт.; напівавтомати для підготовки поверхонь 487Р – 30 шт.). Аналогічні роботи проведено: на Комунарському металургійному комбінаті; металургійних комбінатах ім. Ілліча і «Азовсталь» та інших [13].

143

Г. Л. Звонкова

Рис. 2. Структура МНТК «Порошкова металургія» АН УРСР (1986 р.) У МНТК «Каталізатор» через п'ять місяців після його створення було розпочато виробництво нового каталізатора, хоча до цього цей виріб чекав впровадження у виробництво близько 10 років. Цей МНТК об'єднав зусилля 25 академічних

144

і галузевих науково-дослідних інститутів, дослідно-промислових каталізаторних і машинобудівних виробництв. Завдяки розробкам МНТК «Каталізатор» за 5 років в країні було на чверть оновлено асортимент основних промислових каISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

талізаторів і носіїв. Було освоєно близько 30 нових каталітичних технологій, у тому числі для захисту навколишнього середовища. Роботи, виконані МНТК «Каталізатор», забезпечили в цей період близько 90% всіх впроваджень у галузі вітчизняного промислового каталізу. У 1987 році план будівництва дослідно-експериментальних баз лабораторних корпусів і напівпромислових установок для МНТК включив 55 об'єктів з обсягом капітальних вкладень 166,4 млн. крб. Почалось будівництво дослідного заводу з інженерними центрами МНТК «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона», міжгалузевого центру колективного користування приладами МНТК «Механобр», дослідного заводу МНТК «Металлургмаш», операційного блоку МНТК «Мікрохірургія ока» та ін. За результатами роботи в 1987 році було введено в дію близько третини запланованих об'єктів. Результативність роботи МНТК привернула увагу закордонних партнерiв. У 1986 році значно бiльше, нiж до цього, було укладено двостороннiх договорiв з науковими установами i підприємствами Угорщини, Польщi і Чехословаччини – з 43 тем, з ФРН, Iталiєю i Францією – з 6 тем [14]. У цей самий період Інститут проблем матеріалознавства очолив два напрями Комплексної науково-технічної програми співробітництва країн-членів Ради Економічної Взаємодопомоги – «Порошкова металургія» і «Технічна кераміка». Було розроблено й успішно виконано плани за цими напрямами програми, учасниками яких були понад 60 організацій з 8 країн. За попередніми підсумками діяльності МНТК у структуру розділу «Розвиток науки і техніки» Державного плану економічного і соціального розвитку СРСР на 1986–1990 роки було включено спеціальний розділ «Нові покоління техніки, технології і матеріалів, створюваних МНТК». За розробками МНТК «Термосінтез» в план на 1986–1990 роки увійшло 18 завдань, спрямованих на створення технологій виготовлення жаростійких, тугоплавких, зносостійких і

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

інших матеріалів і деталей методом самопоширюваного високотемпературного синтезу (СВС). До 1990 року було намічено збільшити випуск матеріалів і виробів, отриманих за допомогою СВС, у 3–5 разів. МНТК «Каталізатор» включив до п'ятирічного плану 71 завдання з розроблення принципово нових каталітичних процесів, спрямованих на економію енергетичних ресурсів, зниження собівартості продукції. МНТК «Технологічні лазери» до кінця п'ятирічки мав виготовити і передати в народне господарство кілька сотень установок технологічних лазерів середньої та великої потужності, надалі річна програма виробництва повинна була досягти 1000 одиниць [8]. Початковий період функціонування МНТК був часом їх становлення і розгортання: реалізовувався колишній заділ фундаментальних і прикладних результатів, визначалася перспективна спеціалізація структурних ланок, встановлювалися необхідні контакти із зацікавленими міністерствами і відомствами, удосконалювався механізм ув'язки досліджень і розробок, що проводяться МНТК, із загальносоюзними та галузевими науково-технічними програмами, аналізувався сучасний стан розробок МНТК і оцінювався їх технічний рівень, розроблялися програми підготовки кадрів. Але й на цьому, попередньому етапі чітко проявлялись серйозні проблеми організаційного, економічного, правового і технічного характеру, які заважали МНТ вирішувати поставлені перед ними завдання. Початкові рішення про склад і цільову орієнтацію МНТК були недостатньо обґрунтовані. Рішення ці значною мірою визначались активністю зацікавлених організацій і в підсумку створені МНТК лише частково охоплювали найважливіші напрями науково-технічного розвитку. Випробувальна, дослідно-конструкторська і дослідно-виробнича база у більшості МНТ виявилася незадовільною і якісно, і кількісно: відчувалася нестача приладів, устаткування, обчислювальної техніки, нестача кваліфікованих кадрів; виробничі потужності своєчасно не

145

Г. Л. Звонкова

вивільнялися для виготовлення продукції, відповідної профілю МНТК; технічне переоснащення, реконструкція, розширення підприємств нерідко затягувались; низький технологічний рівень суміжних галузей не дозволяв забезпечувати розробки МНТК матеріалами та комплектуючими виробами необхідної якості; терміни завершення робіт на окремих стадіях інноваційного циклу часто зривалися. Так, середня оснащеність МНТК науково-дослідною, конструкторсько-технологічною, експериментальною та дослідно-конструкторською базою склала в 1987 році, за експертними оцінками, 45% від норми. Особливо гострою для більшості МНТК виявилася проблема забезпечення дослідно-експериментальною базою. Середній показник забезпеченості МНТК дослідно-експериментальною базою у 1987 р. склав близько 40%. Однак відмінності між окремими МНТК були досить значними: для деяких МНТК він досягав 70% і більше, для інших він був набагато нижче середнього значення. Наприклад, у МНТК «Порошкова металургія», за даними на початок 1988 року, потреби в дослідно-виробничій та експериментальній базі задовольнялися лише на 20%, причому потреба в дослідно-виробничій базі – лише на 5%. У МНТК «Біоген» не було випробувальної бази, відповідної вимогам світових стандартів, що не дозволяло багатьом видам продукції МНТК, які не поступалася за характеристиками кращим зарубіжним аналогам, вийти на міжнародний ринок. Затягнулося також вирішення питань про відомчу належність та структуру МНТК. Зокрема, така проблема виникла у комплексів «Надійність машин», «Біоген», «Термосінтез», «Світловод», «Персональні ЕОМ», «Антикор». Іноді рішення про оптимізацію діяльності певного МНТК супроводжувалося фактично створенням нового МНТК – з новим підпорядкуванням, новою головною організацією та скоригованими цілями функціонування. Цілком очевидно, що така нестабільність стану МНТК уповільнювала про-

146

ведення робіт у закріплених за МНТК напрямах розвитку науки і техніки і знижувала ефективність результатів їх функціонування. Наприклад, багато організацій і підприємств у середині 1987 року, тобто майже через півтора роки після створення МНТК, не знали про свою участь у діяльності МНТК, не були знайомі зі своїми завданнями. Затягнулося також формування системи управління МНТК. В їх управлінських підрозділах практично не були представлені економічні служби. Багато питань викликала організація планової, фінансової та ресурсної взаємодії МНТК та їх структурних підрозділів з міністерствами і відомствами. Не було відпрацьовано процедури пріоритетного матеріально-технічного і ресурсного забезпечення МНТК, було недостатньо відпрацьовано процедури оперативного задоволення додаткових заявок МНТК на матеріально-технічні ресурси. Практично не функціонувала система обліку, аналізу та контролю. У цілому функції управління МНТК взагалі було важко реалізувати в умовах директивно-командного стилю управління. Концепція МНТК сформувалася до початку перебудови командно-адміністративних принципів господарювання, і в управлінні МНТК став застосовуватися вже відомий арсенал форм і методів міжгалузевої (міжвідомчої) планово-управлінської взаємодії, що передбачав використання не економічних, а насамперед адміністративних методів. А ці методи на той час вже виявились нездатними вирішувати проблеми прискорення НТП на тодішньому етапі розвитку країни. В умовах МНТК дієвість адміністративних методів ще більше ослаблювалась через подвійну підпорядкованість структурних підрозділів: кожен з них, з одного боку, підпорядковувався керівництву МНТ, а з іншого – керівництву свого відомства. До того ж МНТК створювалися вже після завершення формування плану поточної п'ятирічки, і їх робота повинна була розгортатись практично без зміни

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

сформованої виробничо-організаційної структури, в межах виділених міністерствам і відомствам лімітів ресурсів та бюджетних асигнувань. А якщо враховувати те, що після ухвалення нормативних документів, що регламентують створення та діяльність МНТК, було введено в дію Закон про державне підприємство (об'єднання), переглянуто функції центральних державних органів та принципи їх взаємодії з нижчими структурними підрозділами, а науково-технічні організації стали переводитись на господарський розрахунок і самофінансування, стане очевидним, що концепція МНТК вимагала істотного перегляду та коригування [8]. На першому етапі роботи МНТК за результатами аналізу їх діяльності вже наприкінці 1987 року було визначено напрями їх удосконалення, серед яких: • подолання відомчої обмеженості у плануванні та організації діяльності комплексу; • мінімізація негативних наслідків відмінностей у економічному механізмі функціонування дослідницької, розробницької та виробничої частин МНТК; • створення реальних умов для пріоритетного і прискореного технічного переозброєння всіх «технологічних переділів»; • уточнення науково-виробничої спеціалізації всіх ланок МНТК, підвищення ролі Єдиного плану робіт МНТК і завдань Комплексної програми науковотехнічного прогресу країн-членів РЕВ; • невідкладний перехід усіх рівнів системи навчання та підвищення кваліфікації кадрів на підготовку фахівців з пріоритетних напрямків; • завершення в найкоротші терміни робіт із затвердження комплекту уточнень і доповнень нормативно-методичної та статутної документації, що регулює типові для МНТК «матричні» режими взаємодії та управління; 1.

Организация управления в Академии наук Украинской ССР: Опыт и проблемы (1961–1986 гг.) / Г. М. Добров., Б. С. Стогний В. Е. Тонкаль и др. – К. : Наук. думка, 1986. – 356 с.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

• використання широких прав, наданих МНТК, всередині країни і у співпраці з країнами-членами РЕВ, а також у питаннях активізації патентно-ліцензійної політики і виходу продукції МНТК на світовий ринок; • створення в рамках МНТК дієвої системи професійної експертизи науково-технічного рівня планів діяльності, використовуваних методів ведення робіт, оснащеності робочих місць і якості всіх видів продукції [1]. Таким чином, у 70-х – на початку 80-х років завдяки реалізації Академією наук УРСР низки організаційних інновацій значно посилилась інтеграція науки і виробництва. Використання комплексного підходу до вирішення науковотехнічних завдань сприяло подоланню бар'єрів на шляху реалізації науково-технічних нововведень, скоротило терміни їх впровадження. Але з часом стало зрозуміло, що МНТК здатні ефективно конкурувати у вирішенні науково-технічних завдань лише в умовах ринкових відносин. Вже у 1989 році спостерігалось значне зниження темпів виконання ними замовлень порівняно з попередніми роками. Головною причиною падіння ефективності МНТК було те, що Академія наук СРСР при розподілі коштів з бюджету ігнорувала вагомий внесок науковців республіканської Академії у виконання МНТК загальносоюзних науково-технічних програм. На капітальне будiвництво i наукове обладнання власних центрів союзна Академія виділяла коштів значно більше, ніж для АН УРСР. За рiвнем оснащення i технiчного забезпечення вони вiдставали вiд захiдних країн на 7–8 рокiв [16]. Ще більше проблема фінансування виконання науководослідних робіт в МНТК загострилась з початком «перебудови» і посилювалась аж до розвалу СРСР у 1991 р. 2.

Попович А. С. Формирование структуры потенциала академической науки Украины / А. С. Попович // Наука та наукознавство. – 2002. – № 1. – С. 36–46.

147

Г. Л. Звонкова

6. 7.

Онопрієнко М. В. Оцінка інноваційних спроможностей дослідно-виробничої бази НАН України / М. В. Оноприенко // Международное инновационное развитие и инновационное сотрудничество: состояние и перспективы. – М.; К.; Симферополь; Алушта, 2006. – С. 369–375. Блажевич Н. О. Роль Академії наук України в розробці методології' і реалізації програмно-цільового підходу в управлінні наукою і технікою в 1970–1980-ті роки / Н. О. Блажевич // Наука та наукознавство. – 2009 – № 2. – С. 46–52. Патон Б. Е. Научно-технические программы: современные тенденции и перспективы / Б. Е. Патон // Коммунист Украины. – 1984. – № 10. – С. 58–59. Межотраслевые научно-технические комплексы / Известия. – 1986. – 23 января. Настойчиво добиваться рационального расходования всех видов ресурсов / Правда Украины. – 1985. – 13 ноября. Фигуркова И. И. МНТК: состояние и перспективы / И. И. Фигуркова, Н. И. Комков, Н. Г. Горбатенко // Вестник Российской академии наук. – 1989. – Журнал № 1. – С. 48–57.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

Літвінов О. П. Внесок учених Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона в розвиток зварювальних технологій (друга половина ХХ ст.) / О. П. Літвінов // Часопис української історії. – 2014. – Вип. 30. – С. 150–154. Кислий П. Лаври науки i терни реорганiзацiї / П. Кислий // Вiче. – 1993. – № 4. – С. 3–17. Шмелев А. К. 65 лет на передовых позициях / А. К. Шмелев // Сталь. –1999. – № 5. – С. 4–6. Інститут проблем матеріалознавства НАН України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.materials.kiev. ua/science/history.jsp. Архів Національної академії наук України : Отчет Академии наук Украинской ССР в 1987 году. Ч. 2. – К. : Наук. думка, 1988. – 156 с. Архiв Президії Нацiональної Академiї наук України : Отчет о деятельности Академии наук Украинской ССР в 1986 году. – К. : Наук. думка, 1987. – 242 с. Антамонов Ю. Г. Чи є у академічної науки майбутнє? / Ю. Г. Антамонов // Вісник Академії наук України. – 1991 – № 9. – С. 92–96. Одержано 25.06.2015

Г. Л. Звонкова

Межотраслевые научно-технические комплексы в Украине: история создания, направления и результаты деятельности (1960–1980-е гг.) Проанализированы факторы, повлиявшие на создание межотраслевых научно-технических комплексов (МНТК) в Украине, особенности их организационной структуры, их права и функции. Освещены основные направления деятельности таких крупных МНТК как «Институт электросварки им. Е. О. Патона» и «Порошковая металлургия», а также приведена информация о результатах деятельности МНТК в Украине, об их роли в решении научно-технических проблем страны. Показаны причины снижения эффективности деятельности МНТК. Ключевые слова: межотраслевой научно-технический комплекс, научно-техническая программа, научный центр, прикладные исследования, конструкторское бюро, Институт электросварки, Институт материаловедения.

148

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З АРХІВІВ УКРАЇНИ З історії створення Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР В 1959 р. Президія Академії наук УРСР запропонувала в листі Дніпропетровському обкому КП України, виконкому облради депутатів трудящих і раднаргоспу організувати в Дніпропетровську Фізико-технічний інститут низьких температур АН УРСР. 1 червня 1959 р. Дніпропетровський обком КП України, виконком обласної Ради депутатів трудящих і раднаргосп звернулися до ЦК КП України підтримати цю пропозицію Академії наук. Для його розміщення передбачалося передати для цього Гірничий технікум [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 14–15]. Створення Інституту підтримав і Державний комітет СРСР з оборонної техніки [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 48]. Проте на створення такого інституту претендувало і м. Харків, де працювали три лабораторії низьких температур, які виконували допоміжні функції в наукових дослідженнях у Фізико-технічному інституті АН УРСР, Інституті радіофізики і електроніки АН УРСР. Перешкодою на шляху вирішення цього питання була проблема ліквідації гірничого технікуму, з якою не погоджувалося Міністерство вищої і спеціальної освіти УРСР і

ЦК КП України. 31 липня 1959 р. Дніпропетровський обком КП України, виконком обласної Ради депутатів трудящих і раднаргосп повторно звернулися до ЦК КП України із проханням підтримати пропозицію щодо створення Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР в м. Дніпропетровську, передавши для цього будинок дніпропетровського раднаргоспу [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 35–42]. Проте комісія ЦК КП України, зваживши всі за і проти, прийняла рішення про відкриття Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР у м. Харкові. Пропонується підбірка з 8 документів щодо цього питання. Документи подано мовою оригіналу і розташовано в хронологічному порядку. Заголовки документів залишено без змін. Через відсутність заголовків у документах № 2, № 6 і № 7 надано заголовки укладача. У представлених документах за основу взято дату складання документа або дату, встановлену за змістом документа, суміжними документами. Неточності в тексті пояснюються у примітках.

Доповідна записка Дніпропетровського обкому КП України, облвиконкому і раднаргоспу до ЦК КП України «Про організацію Фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук УРСР в місті Дніпропетровську»1. 1 червня 1959 р. Розглянувши пропозицію Президії Академії наук УРСР про організацію в місті Дніпропетровську Фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук УРСР, обком КП України, і виконком обласної Ради депутатів трудящих і раднаргосп вважають доцільним організацію такого інституту в місті Дніпропетровську. Експериментальні дослідження при низьких температурах (із застосуванням методів 1 Подібний документ було послано до ЦК КПУ 31 липня 1959 р. Відмінною є лише пропозиція про передачу майбутньому інституту приміщення раднаргоспу, гаража і служб.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

сучасної радіофізики і електроніки, використовуючи великі магнітні поля, високі тиснення та інші засоби впливу на речовину) надзвичайно розширюють і поглиблюють теоретичні уявлення в різних галузях фізики (ядерна фізика, фізика металів, фізика напівпровідників і та інші), створюють основу нових фізичних теорій, а також відкривають великі можли¬вості практичного застосування в народному господарстві країни сучасних досягнень фізичної науки. Створення вказаного інституту Академії наук УРСР дозволить дуже інтенсивно розробляти найбільш істотні проблеми цієї

149

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

галузі фізики і сприятиме в Дніпропетровському економічному районі впровадженню цілого ряду досягнень фізики на підприємствах економічного району, в першу чергу в зв’язку з питаннями розвитку нової техніки. Важливо, що Інститут фізики низьких температур планує організацію досліджень у галузі низькотемпературної електроніки (молекулярні посилювачі і генератори, кріотрони та інші), проектування і створення малогабаритних зріджувальних устаткувань, нового виду пального (вільні радикали). Ці питання цікаві і важливі у зв’язку із розвитком ракетної техніки. Фізико-технічний інститут низьких температур планує роботу в галузі розподілу газових сумішей, фізики конденсації, низькотемпературного матеріалознавства, що також являє інтерес у зв’язку із завданнями, які стоять перед Дніпропетровським економічним районом. Враховуючи вищеперелічене, а також необхідність створення фізичних наукових установ у крупних промислових містах, наявність великої кількості вищих учбових закладів у місті, обком КП України, виконком обласної СЕКРЕТАР ОБКОМУ КПУ

Ради депутатів трудящих і раднаргосп вважають необхідним: 1. Просити ЦК КП України і Раду Міністрів УРСР створити в 1959 році в місті Дніпропетровську Фізико-технічний інститут низьких температур Академії наук УРСР. 2. Дозволити тимчасово передачу з першого вересня 1959 року Академії наук УРСР учбового приміщення, гуртожитку і механічних майстерень Дніпропетровського гірничого технікуму і приміщення майстерень індустріального технікуму, розташованого на тій самій території, для організації і розміщення Фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук УРСР та філіалу Інституту гірничої справи Академії наук УРСР. З метою наближення учнів гірничого технікуму до виробничої бази доцільно передати їх у відповідні технікуми Донбасу. 3. Раднаргосп зобов’язується за кошти Академії наук УРСР протягом двох років побудувати приміщення для Фізико-технічного інституту низьких температур. У 1959 році буде вирішено питання про надання науковим кадрам Фізико-технічного інституту низьких температур 25 квартир.

ГОЛОВА ВИКОНКОМУ ОБЛРАДИ

ГОЛОВА РАДНАРГОСПУ

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 14–15.

Лист АН УРСР до ЦК КП України про створення Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР 11 червня 1959 р. При вирішенні основних теоретичних і багатьох прикладних проблем ядерної фізики, радіотехніки і електроніки, фізики металів і напівпровідників особливо важливим є проведення експериментальних і теоретичних досліджень у галузі низьких температур. Свідченням важливості досліджень у цій галузі є створення в розвинених капіталістичних країнах розгалуженої мережі установ, що ведуть дослідження в галузі низьких температур. Так, наприклад, у США таких лабораторій і інститутів є понад 50. В Українській PCP є лише три лабораторії, які виконують допоміжні пункції в діючих науково-дослідних інститутах (Фізико-технічному інституті АН УРСР, Інституті радіофізики і електроніки АН УРСР (м. Харків) і Інституті фізики АН УРСР (м. Київ)).

150

У зв’язку з цим назріла необхідність створити на Україні в системі Академії наук УРСР крупний Фізико-технічний інститут низьких температур, на який буде покладено задачі експериментального і теоретичного дослідження проблем термодинаміки фізики рідин і газів, фізики металів і напівпровідників, радіофізики і електроніки при низьких температурах, а також розробка питань штучного дощування. Фізико-технічний інститут низьких температур бажано створити в крупному промисловому центрі республіки в м. Дніпропетровську. Наукова проблематика інституту викликає істотну зацікавленість багатьох промислових і проектно-конструкторських установ м. Дніпропетровська, особливо тих, що ведуть роботу в галузі нової техніки. ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

Дніпропетровський раднаргосп і обком КП України дали згоду на передачу під Фізикотехнічний інститут низьких температур учбового корпусу, майстерень і гуртожитку Гірничого технікуму, а також на виділення у 1959 р. 25 квартир для наукових співробітників. Крім того, Академією наук УРСР передбачено перспективним планом нове капітальне будівництво, яке забезпечить потреби інституту. Група фізиків Фізико-технічного інституту АН УРСР, Інституту радіофізики і електроніки АН УРСР (м. Харків), а також Харківського філіалу Московського інституту чистих реактивів, Харківського університету та інших установ, у складі понад 25 чол. у тому числі докторів фізико-математичних наук Б. І. Вєркіна, О. О. Галкіна, В. А. Марченко, кандидатів фізико-математичних наук

В. Н. Старцева, І. М. Дмитерко, Н. Г. Березняка, П. А. Безуглого й ін. дали згоду переїхати до м. Дніпропетровська і взяти участь в організації і роботі інституту. Для роботи у Фізико-технічному інституті будуть залучені також молоді спеціалісти, наукові співробітники вузів, інженери проектних і конструкторських установ і підприємств м. Дніпропетровська. Перспективним планом розвитку установ АН УРСР на 1959–1965 рр. передбачено необхідні асигнування, а також штатна чисельність співробітників для комплектування Фізикотехнічного інституту низьких температур. Президія Академії наук УРСР просить ЦК КП України дозволити організувати в складі AH УPCP Фізико-технічний інститут низьких температур в м. Дніпропетровську.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 18–20.

Доповідна записка д. фіз.-мат. наук Б. І. Вєркіна і О. О. Галкіна до ЦК КПУ про организацію і структуру Фізико-технічного інституту низьких температур в м. Дніпропетровську 11 червня 1959 р. ХХI съезд КПСС выдвинул перед научными учреждениями СССР и союзных республик огромные задачи, решение которых обеспечит выполнение семилетнего народнохозяйственного плана страны. При этом большое значение придается развитию отечественной физической науки и связанному с этим расширению сети научных учреждений, способных комплексно решать важнейшие проблемы физики. При решении основных теоретических и многих прикладных проблем ядерной физики, радиотехники и электроники, физики металлов и полупроводников особенно важно проведение экспериментальных исследований в области низких температур. Это ставит область физики низких температур на одно из первых мест в ряду важнейших направлений современной физики. Свидетельством огромной важности указанного направления физических исследований является создание и широкое развитие лабораторий и институтов физики низких температур в США; в настоящее время там более 50 таких центров. Располагая отличным техническим оснащением и большим числом кадров, американские лаборатории и инстиISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

туты много сделали в развитии техники ожижения и разделения газов, в исследовании резонансных явлений (ядерный и электронный резонанс в твердых телах и в применении к решению задач физической химии), в создании и развитии низкотемпературной электроники (криотроны, молекулярные усилители), в области ядерной физики, магнетизма, термодинамики, в области физики металлов и полупроводников. В последние несколько лет стал расширяться фронт исследований в области физики низких температур в СССР; сейчас созданы и строятся 14 лабораторий такого типа. Однако создание этих лабораторий в крупних институтах, где они естественно не являются и не могут быть определяющей структурной единицей, ограничивает их технические возможности и не способствует их быстрому и полному развитию. В связи с задачами, поставленными Партией и Правительством перед советской наукой, в связи с важной ролью физики низких температур в успешном выполнении этих задач, учитывая бурное развитие этой области в передовых капиталистических странах, уже достигнутые там успехи и опыт, а также

151

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

недостаточные темпы развития физики низких температур в республике, мы считаем, что наряду с созданием, развитием и укреплением небольших криогенных лабораторий в составе действующих научных учреждений (ФТИ АН УСCP, Институт физики АН УССР и ИРЭ АН УССР) необходимо создание крупного Физико-технического института низких температур АН УССР. На Физико-технический институт низких температур должны быть возложены задачи экспериментального и теоретического исследования ряда важных проблем термодинамики и статистической физики жидкостей и газов, физики металлов и полупроводников, радиофизики и электроники при низких температурах. Основными научными направлениями Физико-технического института низких температур будут: 1. Некоторые вопросы низкотемпературной электроники; развитие методов электроники и автоматики для обострения и ускорения разнообразных физических исследований, в первую очередь при низких температурах, выяснение возможностей практического использования и дальнейшего совершенствования криотронов и персистронов (низкотемпературных элементов счетнорешающих устройств), освоение сверхпроводящих болометров и участие в решении задачи по созданию различных типов молекулярных генераторов и ускорителей. 2. Низкотемпературные проблемы термодинамики и статистической физики жидкостей и газов, исследование физических свойств сжиженных газов и их смесей, развитие методов и аппаратуры для создания сверхнизких температур, развитие физических основ и техники разделения газовых смесей и сжижения газов (в частности, работа над созданием портативных сжижителей азота, водорода и гелия), исследование некоторых вопросов молекулярной физики и в том числе участие в решении проблемы искусственного дождевания. 3. Физика твердого тела при низких температурах, исследование магнитных, гальваномагнитных и тепловых (теплопроводность и теплоемкость) свойств слабомагнитных металлов, ферро- и антиферромагнетиков, электропроводности и сверхпроводимости металлов и сплавов, физических свойств

152

полупроводников при низких температурах, термоэлектрических и контактных явлений в твердых телах, развитие новых методов и аппаратуры низкотемпературных исследований твердых тел в больших магнитных полях, при высоких давлениях. 4. Физика пластичности и прочности кристаллов; изучение пластических свойств кристаллов при низких темпepaтурах, выяснение физического механизма явления пластичности, изучение явлений, тесно связанных с дефектами в кристаллической решетке, изучение люминесценции кристаллов при низких температурах, исследование структурных превращений при низких температурах, определение механических характеристик различных материалов (металлы, сплавы, полупроводники, пластики), применяемых в науке и технике при низких температурах. 5. Резонансные явления при низких температурах; исследование электронного и ядерного парамагнитного резонанса возбужденных состояний в полупроводниках и диэлектриках, в свободных радикалах и высокомолекулярных соединениях; изучение ферро- и антиферромагнитного резонанса, циклотронного резонанса в металлах и диамагнитного резонанса в полупроводниках. 6. Исследование скорости распространения и поглощения ультразвука в жидкостях и твердых телах при низких температурах; изучение магнито-акустического резонанса в металлах. Физико-технический институт низких температур целесообразно создавать в г. Днепропетровске. В городе есть университет с двумя физическими факультетами, в составе которых может быть создана соответствующая кафедра. Научная проблематика института представляет существенный интерес в связи с некоторыми задачами (в первую очередь в области новой техники), решаемыми другими научными учреждениями города. Создание в г. Днепропетровске комплекса академических институтов и в том числе Физико-технического института низких температур будет способствовать созданию физических групп и более широкому пользованию физических методов в Институте черной металлургии АН УССР и в филиале Института горного дела АН УССР. Областной комитет КП Украины, Днепponeтровский совет народного хозяйства и ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

исполнительный комитет областного Совета депутатов трудящихся ходатайствуют о передаче Физико-техническому институту низких температур учебного корпуса, мастерских и общежития Горного техникума. Группа физиков Харьковского Физикотехнического института АН УССР, Института радиофизики и электроники, Харьковского филиала Московского института чистых реактивов и Харьковского университета в составе 25 человек изъявила желание и готовность заниматься вопросом организации нового института в г. Днепропетровске. В составе группы: доктора физико-математических наук Б. И. Веркин, А. А. Галкин, Б. Н. Есельсон, В. А. Марченко; кандидаты физико-математических наук В. Н. Старцев, И. М. Дмитренко, Н. Г. Березняк, П. А. Базуглый и ряд других научных сотрудников, инженеров и аспирантов, имеющих достаточный опыт экспериментальной научно-исследовательской работы в области физики низких температур. В соответствии с научной тематикой и задачами института его организационная структура долина быть следующей: а) Отдел низкотемпературной термодинамики и статической физики, газов и жидкостей 1. Лаборатория физических свойств изотопов гелия и сверхнизких температур. 2. Лаборатория физических свойств ожиженных газов и их смесей. 3. Лаборатория физики разделения газовых смесей и новой техники сжижения. 4. Лаборатория физики искусственного дождевания. б) Отдел физики твердого тела при низких температурах 1. Лаборатория низкотемпературного магнетизма и гальвано- магнитных явлений в металлах и полупроводниках. 2. Лаборатория тепловых свойств металлов, сплавов и полупроводников. 3. Лаборатория электропроводности и сверхпроводимости металлов и сплавов. 4. Лаборатория структурных исследований и оптических свойств металлов, сплавов, полупроводников и диэлектриков. в) Отдел резонансных явлений в твердых телах

1. Лаборатория резонансных явлений в металлах и полупроводниках. 2. Лаборатория ультразвуковых исследований при низких температурах. 3. Лаборатория резонансных явлений в применении к задачам современной химии и биологии. 4. Лаборатория по исследованию физических свойств свободных радикалов. д) Отдел пластичности и прочности кристаллов Отдел будет состоять из следующих лабораторий: 1. Лаборатория пластичности 2. Рентгеноструктурная лаборатория 3. Лаборатория люминесценции 4. Лаборатория механических испытаний материалов при низких температурах. е) Отдел теоретической физики Кроме указанных выше научных отделов и лабораторий институт должен иметь: ж) Азотный ожижительный цех. з) Водородный ожижителъный цех. и) Гелиевый ожижительньй цех. к) Экспериментально-производственные мастерские: 1. Цех механической обработки. 2. Кузница. 3. Сварочная. 4. Цех точной механики. 5. Стеклодувная мастерская. 6. Группа по получению чистых металлов, выращиванию кристаллов и определению их ориентации. 7. Препараторская. 8. Группа электролитических покрытий и электролитического травления. л) Радиомонтажные мастерские. м) Конструкторское бюро: 1. Группа механических конструкций. 2. Группа электро- и радиотехнического конструирования. 3. Группа конструкторов ожижительных и разделительных устройств. Общее число сотрудников института (вместе с обязательными административно-хозяйственными отделами) составит 500–550 человек, в том числе 180 научных сотрудников.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 21–29.

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

153

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

Проект постанови ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ Про організацію Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР в м. Дніпропетровську «__» ________ 1959 р. Для забезпечення розвитку теоретичних і експериментальних досліджень в галузі термодінаміки, фізики рідин і газів, фізики металів і напівпровідників та радіофізики і електроніки при низьких температурах ЦК КП України постановляє: 1. Дозволити Академії наук УРСР організувати Фізико- технічний інститут низьких температур АН УРСР в м. Дніпропетровську. Організацію Фізико-технічного інституту провести в межах асигнувань і штатної чисельності Академії наук УРСР.

2. Дозволити Дніпропетровському раднаргоспу передати безкоштовно на баланс Академії наук під Фізико-технічний інститут низьких температур учбові приміщення, майстерні і гуртожиток Дніпропетровського гірничого технікуму. Прийняти до відому зобов’язання Дніпропетровського раднаргоспу і обкому КП України про виділення для співробітників Фізико-технічного інституту низьких температур 25 квартир у 1959 році.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 21.

Доповідна записка д. фіз.-мат. наук Б. І. Вєркіна, О. О. Галкіна і канд. фіз.-мат. наук І. М. Дмитренко Першому секретарю ЦК КП України Підгорному М. В. Про організацію и напрямки роботи Фізико-технічного інституту низьких температур в м. Дніпропетровську 17 листопада 1959 р.2 В 1958 году при составлении перспективного семилетнего плана науки в СРСР Президиум АН УССР включил в этот план один пункт о необходимости создания на Украине первого в стране Института физики низких температур. Президиум ЦК КПСС утвердил этот план АН СРСР. После значительной подготовительной работы (обеспечившей определение группы научных сотрудников в составе 30 человек и накопление минимально необходимой аппаратуры и технической базы) Президиум АН УССР, а также Днепропетровский обком КПУ вошли с ходатайством в ЦК КПУ о создании в Днепропетровске Физико-технического института низких температур АН УССР. В отдел науки еще в апреле 1959 года была направлена докладная записка, содержащая анализ и сопоставление успехов в области физики низких температур в СРСР и США, а также краткое изложение научной тематики Института физики низких температур. Если до Великой Отечественной войны 1941–1945 годов физика низких температур в СССР занимала ведущее место, то после войны, когда она стала важной при решении 2

Датується за суміжним документом.

154

технических и оборонных задач, больше проявляется глубокое отставание в этой области физики у нас в стране по сравнению с передовыми капиталистическими странами. В настоящее время в США насчитывается свыше 60 научных учреждений (лабораторий и институтов), активно работающих в области физики низких температур. В СРСР долгие годы работали две лаборатории физики низких температур (в Институте физических проблем АН СССР и в Физико-техническом институте АН УССР). В последние годы созданы и строятся еще 15 лабораторий такого типа, однако они не всегда располагают достаточным числом квалифицированных кадров и в большинстве случаев являются вспомогательными лабораториями, не отвечающими основным направлениям деятельности тех институтов, где они создаются, и потому не способными быстро развиваться и укреплять свою материальнотехническую базу. Лаборатории и институты США, работающие в рассматриваемой области физики, добились огромных успехов в развитии и создании (включая серийное промышленное производство) разнообразного сжижительного оборудоISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

вания, а также оборудования для разделения естественных и промышленных газовых смесей. При этом они решили задачи длительного хранения и транспортировки сжиженных газов (жидкий азот, кислород, водород, метан, гелий и т. п.). На основе разностороннего и широкого исследования сверхпроводимости металлов и резонансных явлений в твердых телах создается новая область науки и техники – низкотемпературная электроника. В этом направлении в США разработано несколько типов молекулярных (парамагнитных) усилителей и генераторов на твердом теле, разработаны сверхпроводящие элементы (криотроны и персистроны) малогабаритных счетно-решающих машин. Судя по печати, Массачусетский технологический институт завершает создание первых многоэлементных счетно-решающих машин такого типа. Ряд лет большая группа ученых США работает над изучением свойств свободных радикалов (в том числе атомарного водорода), принципов их накопления и консервирования при низких температурах. Создана специальная правительственная комиссия по этому вопросу. За последний год проведено 3 крупные научные конференции, материалы которых практически не опубликованы. Значительны успехи физиков США и в области исследования низких температур при ядерных исследованиях, в области физики металлов и полупроводников при низких температурах и т. п. Физики Советского Союза, работающие в области физики низких температур, имеют ряд выдающихся достижений главным образом в некоторых вопросах, имеющих научнотеоретический интерес и значение (гальваномагнитные свойства металлов, циклотронный и магнито-акустический резонанс в металлах, свойства жидкого гелия, низкотемпературный магнетизм). Однако фронт исследований в области сверхпроводимости, резонансных явлений, физических свойств жидкостей и газов при низких температурах, методов сжижения и разделения газовых смесей очень мал. Так, явлением сверхпроводимости важным для развития низкотемпературной электроники (в СССР), занимаются 3–4 ученых. Свойствами жидкого гелия занимаются 6 ученых. До войны в Харькове (Липовая роща) работал крупный институт (Опытная станция глубокого охлаждения – ОСГО), занимавшийся научными вопросами техники сжижения и разделения ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

газов, после войны он не был возрожден, и сейчас этими вопросами практически никто в СССР не занимается. Мы уверены в том, что даже такого краткого сопоставления достаточно для указания на важность области физики низких температур и для постановки и решения вопроса о необходимости создания специализированного Института физики низких температур. Физико-технический институт низких температур АН УССР будет вести комплексные экспериментальные и теоретические исследования в области низкотемпературной электроники, радиоспектроскопии, разделения газовых смесей, физических основ искусственного дождевания, физических свойств твердых тел (металлов, полупроводников) при низких температурах, в области пластичности и прочности материалов (включая низкотемпературное материаловедение), научных основ сжижения и разделения газовых смесей и свойств свободных радикалов. Наряду с исследованиями, важными для дальнейшего развития современных физических представлений и теорий, планируемые 5 экспериментальных отделов института (возможные руководители отделов: доктор физ.мат. наук Веркин Б. И., Галкин А. А., Есельсон Б. Н., кандидат физ.-мат. наук Старцев В. И., представивший к защите в 1959 г. докторскую диссертацию, и Дмитренко И. М.) имеют в виду организацию работ в областях, тесно связанных с проблемами новой техники и имеющих важное народнохозяйственное и военное значение. Ниже приводим краткое обоснование этих работ. 1. Низкотемпературная болометрия (индикация малых энергий). Повышение чувствительности болометров связано с необходимостью уменьшения их теплоемкости, увеличением температурного коэффициента сопротивления и уменьшением их теплопроводности и температуры шумов. Следует указать, что резкое увеличение чувствительности обычных болометров приводит к увеличению постоянной времени, что сильно ограничивает круг их прикладных применений. Для индикации малых энергий, а также для создания системы пассивной локации целей (инфракрасного видения) необходимо создание чувствительных болометров с малой

155

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

постоянной времени. Поэтому большое значение представляют исследования по применению низких температур для достижения этих целей. Теплоемкость твердых тел очень сильно (по закону Т3) уменьшается с понижением температуры; уменьшение температуры от комнатной до 1°К приводит к уменьшению теплоемкости в 20 миллионов раз. С другой стороны, при использовании в болометрах сверхпроводников температурный коэффициент сопротивления увеличивается тоже во много раз. Понижение температуры в болометре приводит к уменьшению шумов, что в совокупности и позволит обеспечить большую чувствительность электронно-усилительных схем болометров. Намереваясь заниматься этими вопросами, Физико-технический институт низких температур должен пытаться создать высокочувствительные низкотемпературные болометры с малой постоянной времени, пригодные для использования их в качестве элементов пассивной локации целей. 2. Новые типы высококалорийного горючего, Грузоподъемность, время разгона и точность наводки современных ракет дальнего действия в очень большой степени зависят от применяемого горючего. Как известно, горючее составляет большую часть веса ракеты. Поэтому, при прочих равных условиях, применение топлива с большой теплотворной способностью может привести к резкому увеличению грузоподъемности ракет, дальности их полета и существенному уменьшению размеров. Ряд свободных радикалов (например, атомарный водород) является в этом смысле удачным горючим, обладающим очень большой теплотворной способностью. Однако при обычных температурах (из-за очень сильной химической активности радикалов) свободные радикалы не удается иметь в сколько-нибудь больших количествах. В связи с этим применение их представляет сложную проблему. Применение низких температур позволяет резко снизить химическую активность радикалов и создать низкотемпературные конденсаторы этого высококалорийного горючего. Физико-технический институт низких температур АН УССР одной из своих проблем ставит задачу изучения физических свойств

156

ряда свободных радикалов. Решение ее позволит оценивать качество горючего и правильно выбрать типы низкотемпературных конденсаторов этого высококалорийного горючего. 3. Низкотемпературные элементы счетно-решающих устройств, Как уже отмечалось выше, использование различных свойств сверхпроводников позволило ( к сожалению, в США) создать новые типы элементов электронных счетнорешающих машин, элементов, обладающих рядом ценных качеств. Так, например, при заданных габаритах вычислительного устройства появляются возможности сильного увеличения емкости запоминающих блоков и существенного уменьшения потребляемой машиной мощности. Наряду с этим обеспечивается достаточное быстродействие и надежность работы устройства в целом. Физико-технический институт низких температур планирует работу по изучению и разработке новых низкотемпературных элементов памяти и по созданию схем и конструкций, основанных на таких элементах, пригодных для решения конкретных задач счетно-решающей техники. 4. Квантовые генераторы и усилители, Исследования в области электронного парамагнитного резонанса при низких температурах позволят создавать малошумящие квантовые (парамагнитные) генераторы и усилители, что обеспечивает сильное увеличение чувствительности приемных систем и позволяет успешно решить задачи обеспечения радиосвязи в пределах солнечной системы. Физико-технический институт низких температур АН УССР планирует широкий круг исследований в области электронного парамагнитного резонанса, диамагнитного резонанса в полупроводниках и циклотронного резонанса в металлах, а также участие в проблеме подыскания методов и веществ, обеспечивающих высокий коэффициент преобразования, и в проблеме создания необходимых квантовых генераторов и усилителей на исследованных веществах. 5. Вследствие уменьшения температуры шумов явление сверхпроводимости может быть использовано для детектирования и преобразования в диапазоне сверхвысоких частот с большим коэффициентом полезного действия и высокой чувствительностью. ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

Не исключена возможность создания и полупроводниковых детекторов с большой чувствительностью, работающих с малым уровнем шумов при низких температурах. 6. Тематика Физико-технического института низких температур АН УССР предусматривает также участие в проблеме разработки малогабаритных и вместе с тем достаточно экономных сжижительных установок с замкнутым циклом, пригодных для длительной эксплуатации вдали от наземных баз. Такие сжижители призваны обеспечивать работу низкотемпературных конденсаторов высококалорийного горючего и малогабаритных счетно-решающих устройств с низкотемпературными элементами. Как уже говорилось выше, руководство пятью отделами института, планирующими указанную выше работу, обеспечено людьми, дающими свое согласие работать в нем и переехать с этой целью в город Днепропетровск. Кроме указанных выше трех докторов физ.-мат.наук и двух кандидатов наук дали свое согласие работать в новом институте еще 25 квалифицированных научных работников, имеющих нужный опыт работы, большое число завершенных и частично опубликованных в открытой печати работ, связанных общностью идей и интересов. В этой группе имеется еще 10 кандидатов физ.-мат. наук и 7 человек, закончивших свои диссертационные исследования. Дальнейшее комплектование института кадрами возможно за счет привлечения некоторой группы ученых Днепропетровска и

молодых специалистов, оканчивающих низкотемпературные кафедры и специализации Московского и Харьковского университетов, а также ряд кафедр Киевского университета, Казанского университета, Московского инженерно-физического института, Ленинградского и Харьковского политехнических институтов. Академией наук УССР в своих институтах (главным образом в Институте радиофизики и электроники АН УССР) за счет дополнительных ассигнований в 1959 году подготовлено основное оборудование для нового института. Приобретен малый азотный сжижитель, заканчивается изготовление водородного и гелиевого сжижителей, на заводе п/я 240 размещен заказ на изготовление мощных электромагнитов, имеется некоторое станочное оборудование, значительное количество радиотехнического оборудования и электроизмерительной аппаратуры. Мы обращаемся к Вам с просьбой ускорить решение вопроса о создании Физикотехнического института низких температур АН УССР. Временное предоставление институту административного здания Днепропетровского совнархоза (проспект К. Маркса, 104) позволит немедленно начинать исследовательские и конструкторские работы по тематике, параллельно с этим занимаясь вопросами проектирования и строительства основных корпусов института, которые Президиум АН УССР и Днепропетровский совнархоз планируют в сумме 16 миллионов рублей и обещают завершить в течение 2–3 лет.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 35–42.

Лист голови Державного комітету Ради міністрів СРСР з оборонної техніки К. Руднєва до Президії ЦК КП України про підтримку ініціативи Академії наук УРСР, Дніпропетровських обкому КП України, раднаргоспу і облвиконкому про створення в місті Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР 25 листопада 1959 р. Академия наук УССР, Днепропетровский обком КП Украины, Совет народного хозяйства и Облисполком вошли в Президиум ЦК КП Украины с ходатайством о создании в 1959 году в городе Днепропетровске Физикотехнического института низких температур Академии наук УССР. ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Научная тематика этого института имеет не только теоретическое, но и важное народно-хозяйственное значение. Ряд вопросов, планируемых Физико-техническим институтом низких температур АН УССР, представляет для нас значительный интерес. Создание указанного института будет способствовать

157

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

внедрению целого ряда достижений современной физики на предприятиях Днепропетровского экономического района, в первую очередь в связи с проблемами развития новой техники. Ряд проблем тематического плана института тесно связан с деятельностью предприятий руководимых тов. СМИРНОВЫМ Л. В. и тов. ЯНГЕЛЕМ Н. К., которые в период организации института окажут ему определенную техническую помощь. Ознакомившись с докладной запиской Обкома КПУ, Совнархоза и Облисполкома, а также с тематикой института и учитывая важность ее, необходимость более широкой организации теоретических и прикладных работ в области физики и техники низких температур, готовность со стороны АН УССР финансировать работу института и обеспечить его ру-

ководство квалифицированными научными кадрами, важность тесного взаимодействия такого института с рядом предприятий г. Днепропетровска, а также с Институтом черной металлургии АН УССР и Днепропетровским университетом, поддерживаю ходатайство о создании в этом городе Физико-технического института низких температур АН УССР. Считаю, что коллектив физиков, готовых работать в этом институте, должен начинать организацию исследований скорее. В этой связи целесообразна передача институту административного здания Днепропетровского совнархоза, которое является достаточной временной базой для быстрой организации исследовательских работ с естественным параллельным проектированием и строительством основных производственных сооружений.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 48.

Доповідна записка зав. відділами ЦК КП України до ЦК КП України про організацію Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР Не раніше 14 березня 1960 р.3 За дорученням Президії ЦК КП України, нами розглянуто матеріал про організацію фізико-технічного інституту низьких температур. Перспективним планом розвитку наукових досліджень в АН УРСР на 1959–1965 рр. передбачено збільшення обсягу робіт в галузі фізики низьких температур і створення Фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук УРСР. Фізико-технічний інститут низьких температур Академії наук УРСР повинен розробити проблеми низькотемпературного матеріалознавства, фізики конденсації газових сумішей, низькотемпературної електроніки. Вирішення цих проблем з широким застосуванням методів сучасної радіофізики і електроніки, використанням потужних магнітних полів, високих тисків і інших засобів впливу на речовину має велике народногосподарське значення, сприятиме подальшому технічному прогресу промисловості, зокрема оборонної, конструюванню та впровадженню у виробництво високоефективного автоматичного устаткування (малогабаритних зріджувачів пального, кріотронів, молекулярних посилювачів і генераторів та ін.) і винайденню нових видів ракетного пального. 3

Датується за резолюціями на документі.

158

У сьогоднішній час обсяг наукових досліджень з цієї проблеми в УРСР дуже незначний, роботи провадяться лише в Харкові і в Києві в трьох наукових лабораторіях, які виконують допоміжні функції в інститутах фізики АН УРСР (м. Київ), радіофізики і електроніки АН УРСР (м. Харків), та фізико-технічному (м. Харків). Зусилля численних науковців у галузі фізики низьких температур розпорошені, не спрямовані на розробку найбільш актуальних і важливих питань, до того ж ці вчені працюють на слабкій матеріальній базі. В наукових установах Української РСР, зокрема у Фізико-технічному інституті АН УРСР, Інституті радіофізики і електроніки АН УРСР, Харківському університеті та ін. виросли і працюють висококваліфіковані кадри науковців, спеціалістів з фізики низьких температур. З-серед них 25 чоловік вже зараз виявили бажання працювати в новому інституті, у тому числі 4 доктори і 4 кандидати фізико-математичних наук, решта молоді науковці. Частину наукових кадрів можна було знайти в других установах АН УРСР, вузах Української РСР. Таким чином, сьогодні є кадри, які зуміють розгорнути дослідження в напрямках науки, що мають важливе значення як для теорії, так і для практики. ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ФІЗИКО-ТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ НИЗЬКИХ ТЕМПЕРАТУР АН УРСР

Створення Фізико-технічного інституту низьких температур передбачено семирічним планом. На основі цього для обладнання лабораторій інституту закуплено приладів на суму 3,5 млн. крб., укладено договори із заводами на поставку обладнання в цьому році на суму 6,0 млн. крб. Тому питання про організацію в системі Академії наук УРСР Фізико-технічного інституту низьких температур є цілком обґрунтованим і своєчасним. Для розташування такого інституту придатний будь-який промисловий центр з сильною металургійною базою, в якому є науково-дослідні установи фізико-математичного чи технічного профілю та університет і технічні вузи. Слід мати на увазі, що надалі кріогенні лабораторії будуть потрібні майже всім вузам, які мають фізичні спеціальності, багатьом технічним вузам та промисловим підприємствам. Розглянемо з цієї точки зору два промислових центри – Дніпропетровськ і Харків. До Великої Вітчизняної війни в м. Дніпропетровську існував фізико-технічний інститут, який мав тісні зв’язки з промисловістю Дніпропетровська, Запоріжжя, Сталіно і др. Зараз в Дніпропетровську немає жодної установи фізико-математичного профілю. Створення такого інституту в Дніпропетровську допомагатиме впровадженню цілого ряду досягнень сучасної фізики на підприємствах Дніпропетровського та сусіднього економічного районів, в першу чергу в зв’язку з розвитком нової техніки. Ряд проблем тематичного плану інституту тісно пов’язані з діяльністю підприємств, якими керують товариші Смірнов Л. В. та Янгель М. К. Ці підприємства готові надати створюваному інститутові певну технічну допомогу. Згідно з перспективним планом передбачається створення інститутів якісної металургії, механізації та автоматизації промислових В. Щербицький

процесів, аерогазодинаміки, космічної біології в Дніпропетровську та металургії кольорових металів, металофізики і металознавства в Запоріжжі, які не зможуть успішно працювати без наявності поблизу сильного низькотемпературного центру. Але в Дніпропетровську немає приміщень для розташування лабораторій інституту, житла для співробітників та відповідних кадрів. У Харкові є значна кількість наукових установ (Фізико-технічний інститут, Інститут міри і вимірювальних приладів, радіофізики і електроніки, металів, кристалів) та вищих учбових закладів (Академія ім. Говорова, Харківське вище авіаційно-інженерне училище, авіаційний інститут, фізико-математичний і радіофізичний факультети університету, інженернофізичний факультет політехнічного інституту), зацікавлених у розвитку наукових досліджень при низьких температурах. У Харкові вже зараз є низькотемпературна установка (Фізико-технічний інститут) і буде введена в дію друга, в наступному році буде введена третя (Інститут радіофізики і електроніки) і четверта (університет). Харківські вчені успішно використовують низькотемпературні методи досліджень. Перспективним планом передбачається створення нових наукових закладів фізичного профілю, а саме, інститутів фізики високих енергій, фізичної електроніки і фізики плазми, інституту фізики твердого тіла, радіоастрономічного центру, в яких також низькотемпературна техніка набуде широкого застосування. У Харкові знаходиться велика група вчених, яка зможе розгорнути дослідження в цьому важливому напрямку науки. Тому вважаємо, що Фізико-технічного інститут низьких температур слід організувати в Харкові

О. Іващенко

Ю. Кондуфор

М. Бурка

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 8–10.

Проект Постанови ЦК КП України «Про організацію фізико-технічного інституту низьких температур» 1. Схвалити пропозицію Президії АН УРСР про організацію фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук УРСР. Інститут розташувати в м. Харкові.

2. Доручити Раді міністрів УРСР разом з Президією АН УРСР та Харківським раднаргоспом вирішити питання, пов’язані з будівництвом лабораторних та житлових приміщень Інституту протягом 1960–1961 років.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4924, арк. 11. Вступ і документи до друку підготував науковий співробітник відділу історії науки і техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України к. і. н. О. Г. Луговський. ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

159

ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ ВАРФОЛОМІЙ СТЕПАНОВИЧ САВЧУК (до 70-річчя від дня народження)

17 вересня 2015 р. виповнилося 70 років відомому історику науки і техніки, доктору історичних наук, професору Варфоломію Степановичу Савчуку. Він народився 17 вересня 1945 р. у смт Біла Калитва Ростовської обл. У 1969 р. закінчив фізичний факультет Дніпропетровського університету і наступного року вступив до аспірантури Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця АН УРСР, де 1974 р. захистив дисертацію, одержавши ступінь кандидата біологічних наук. З 1975 р. Варфоломій Степанович працює у Дніпропетровському університеті (з 1976 – доцент, з 1996 – професор), де пріоритетним напрямом його діяльності стала історія науки і техніки. В 1996 р. він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за темою «Історико-науковий аналіз діяльності природничо-наукових товариств Півдня України, Криму та Бессарабії: друга половина XIX – початок XX ст.». В.С. Савчук – автор понад 350 наукових праць, серед яких 20 монографій, зокрема «Природничонаукові товариства Півдня Російської імперії:друга половина ХІХ – початок ХХ ст.» (1994), «Іван

Якович Акинфіїв» (1996), «Нариси з історії фізичних досліджень на Дніпропетровщині (1917–1945)» (1997), «Секретний» підрозділ галузі: Нариси історії фізико-технічного інституту Дніпропетровського національного університету» (у співавторстві), «Класичний університет. Еволюція, сучасний стан, перспективи» (з М.В. Поляковим, 2004 р.), «Класичний університет. Від ідей античності до ідей Болонського процесу» (з М.В. Поляковим, 2007 р.) та інші. Дослідив творчі біографії Ф.В. Тарановського, Л.М. Фортунатова, П.Г. Рубіна, В.В. Стронського, Ф.Олексієнка, Ф.Н. Шведова, А.Е. Малиновського. В.С. Савчук – талановитий педагог, під керівництвом якого захищено 8 кандидатських дисертацій, ініціатор відкриття у Дніпропетровському університеті очної аспірантури за спеціальністю «Історія науки і техніки», керівник Дніпропетровського міського міжвузівського семінару з історії науки і техніки та Дніпропетровського відділення Українського товариства істориків науки, відповідальний редактор фахового наукового журналу «Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Історія і філософія науки і техніки», член редколегій журналів «Наука і наукознавство», «Дослідження з історії техніки», «Історія української науки на межі тисячоліть», «Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті», «Історія і культура Придніпров’я: невідомі та маловідомі сторінки», «Zoszyty Historyczne» (Польща). Член спеціалізованих вчених рад із захисту докторських дисертацій у Дніпропетровському університеті та в Інституті досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України. За багаторічну працю В.С. Савчуку присвоєно звання заслуженого працівника освіти України. Він академік Академії наук вищої освіти України. Сердечно бажаємо ювіляру нових творчих здобутків, міцного здоров’я, благополуччя та радості у житті.

Колектив відділу історії науки і техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України

160

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

ЛЕОНІД ОЛЕКСАНДРОВИЧ ГРІФФЕН (до 80-річчя від дня народження)

23 вересня 2015 р. виповнилося 80 років від дня народження відомого фахівця в галузі матеріалознавства, історії науки і техніки, пам’яткознавства та музеєзнавства, доктора технічних наук (1996), професора (2003) Леоніда Олександровича Гріффена, члена Академії наук вищої освіти України та Академії інженерних наук України. Л.О. Гріффен народився в с. Червоне Кіровоградської області, закінчив Київський політехнічний інститут (1958). В 1961 р. вступив до аспірантури теплоенергетичного факультету КПІ і 1965 р. захистив кандидатську дисертацію. В 1967–1980 рр. Леонід Олександрович був завідувачем сектору Науково-дослідного інституту з переробки штучних та синтетичних волокон, 1980–1999 рр. – лабораторії Інституту проблем матеріалознавства НАН України, 2001–2005 рр. – директором Державного політехнічного музею при НТУУ «КПІ», де активізував експозиційну та наукову роботу, започаткував наукові читання «Видатні конструктори України», Всеукраїнські конференції «Актуальні питання історії науки і техніки» та «Український технічний музей:

історія, проблеми, перспективи», науковий збірник «Дослідження з історії техніки», аспірантуру зі спеціальності 07.00.07 – історія науки і техніки. В 2002 р. було створено Асоціацію працівників музеїв технічного профілю України, президентом якої Л.О. Гріффен є донині. З 2006 р. він – завідувач кафедри дизайну в Мистецькому інституті художнього моделювання і дизайну та водночас з 2007 р. – провідний науковий співробітник в Центрі пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Л.О. Гріффен – автор понад 200 наукових праць, серед яких 15 монографій і 50 винаходів, зокрема «Український технічний музей» (з В.О. Константиновим, 2008 р.), «Пам’ятки техніки» (у співавторстві, 2010 р.). У 2012 р. під загальною редакцією Л.О. Гріффена та О.М. Титової побачила світ монографія «Основи пам’яткознавства». Вчений є головним редактором наукового журналу «Питання історії науки і техніки», членом редакційних колегій низки фахових видань з історії науки і техніки, музеєзнавства та пам’яткознавства, головою Наглядової ради музею «Київська фортеця».За його ініціативи в Центрі пам’яткознавства відкрито аспірантуру зі спеціальності 26.00.05 – Музеєзнавство. Пам’яткознавство. Протягом 2008–2012 рр. Леонід Олександрович очолював спеціалізовану вчену раду з цієї спеціальності,був членом спеціалізованої вченої ради із захистів кандидатських та докторських дисертацій з історії науки і техніки в Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України. Підготував 11 кандидатів наук. Сердечно вітаємо Леоніда Олександровича з ювілеєм та бажаємо здоров’я і подальших здобутків у науковій та організаційній діяльності.

Колектив відділу історії науки і техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

161

ДО 25-річчя ЗАПУСКУ КОСМІЧНОГО ТЕЛЕСКОПА «ХАББЛ» У цьому році виповнилося 25 років з дня запуску космічного телескопа «Хаббл» – однієї з найбільших автоматичних обсерваторій, що перебуває на навколоземній орбіті. Його запущено з борту космічного корабля Discovery STS-31 24 квітня 1990 р., 25 квітня – виведено на навколоземну орбіту. Розміщення телескопа в космосі дало можливість реєструвати електромагнітне випромінювання в діапазонах, в яких земна атмосфера непрозора, насамперед в інфрачервоному. Завдяки відсутності впливу атмосфери роздільна здатність телескопа збільшилася в 7–10 разів порівняно з аналогічним телескопом, розташованим на Землі. Космічний телескоп «Хаббл» є спільним проектом Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору США та Європейського космічного агентства. Його було названо на честь американського астронома Едвіна Хаббла, який довів, що у Всесвіті, крім нашої Галактики, існує ще безліч інших, які віддаляються одна від одної – ефект розбігання галактик, або ефект Хаббла. Довжина космічного апарата – 13,3 м, діаметр – 4,3 м, дві сонячні батареї мають розміри 2,6х7,1 м, масу 11000 кг (із встановленими приладами близько 12 500 кг). На момент запуску на борту було встановлено шість наукових приладів: ширококутна і планетарна камера (для отримання зображень небесних об’єктів), спектрограф високої роздільної здатності Годдарда (призначався для роботи в ультрафіолетовому діапазоні), камера зйомки тьмяних об’єктів (для зйомки об’єктів в ультрафіолетовому діапазоні з високою роздільною здатністю), спектрограф тьмяних об’єктів, високошвидкісний фотометр (для спостережень за змінними зорями), датчики точного наведення. Було здійснено п’ять експедицій з обслуговування телескопа (1993, 1997, 1999 і 2002, 2009). Перша експедиція мала велике значення для покращення якості знімків на телескопі. Було замінено високошвидкісний фотометр на систему оптичної корекції, планетарну камеру – на камеру з системою внутрішньої оптичної корекції, оновлено бортовий обчислювальний комплекс, проведено корекцію орбіти. В 1997 р. замінено спектрограф Годдарда та спектрограф

тьмяних об’єктів на реєструючий спектрограф космічного телескопа та камеру і мультиоб’єктний спектрометр ближнього інфрачервоного діапазону. Це дало можливість одночасно отримувати спектр декількох об’єктів у полі зору. В ході третьої експедиції замінено всі гіроскопи, датчик точного наведення та бортовий комп’ютер, що дозволило проводити частину обчислень за допомогою бортового комплексу. Завдяки вдосконаленню в 2002 р. оглядової камери та відновленню роботи камери і спектрометра в інфрачервоному діапазоні стало можливим отримувати зображення далекого космосу. Під час останньої експедиції було удосконалено оглядову камеру та реєструючий спектрограф. Телескопом «Хаббл» вперше отримано карти поверхонь Плутона та Ериди; вперше спостерігалися ультрафіолетові полярні сяйва на Сатурні, Юпітері та Ганімеді, доведено, що процес формування планет відбувається у більшості зір Чумацького Шляху та одержано додаткові дані про планети поза Сонячною системою. Спостереження за допомогою телескопа «Хаббл» дали можливість відкрити нові галактики. За 25 років роботи на навколоземній орбіті космічним телескопом «Хаббл» одержано близько 1 млн зображень 22 тисяч космічних об’єктів; доведено, що в центрі галактик містяться масивні чорні діри; відкрито «темну енергію». Є фотографії галактик будьякого типу та віку – від наймолодших до найстаріших. За допомогою телескопа «Хаббл» зроблено найбільш деталізований знімок сусідньої галактики – Андромеди. Наукове значення даного зображення полягає в можливості розпізнавання світла від безлічі інших галактик, розташованих ще далі від Землі, але схожих з Андромедою за структурою. Крім того, на знімку можна розгледіти величезну кількість об'єктів у самій галактиці. Нині космічний телескоп «Хаббл» продовжує працювати на навколоземній орбіті. Передбачалося, що у 2014 р. його буде замінено більш досконалим космічним телескопом «Джеймс Вебб», запуск якого відкладено на 2018 р. Спостереження за допомогою телескопа Хаббл тривають. Колтачихіна Ол.Ю.

162

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Виведення космічного телескопа «Хаббл» на навколоземну орбіту

«Стовпи творіння» – народження молодих зір у Туманності Орла, сфотографовані «Хабблом» у 1995 р.

50 РОКІВ ВИХОДУ ЛЮДИНИ У ВІДКРИТИЙ КОСМОС Перший успішний вихід у відкритий космос здійснив 18 березня 1965 р. радянський космонавт Олексій Архипович Леонов під час орбітального польоту космічного корабля «Восход-2». Для виходу використали гнучку шлюзову камеру, скафандр вентиляційного типу, в який надходив кисень. Вихід тривав 23 хвилини 41 секунду (з них поза кораблем 12 хвилин 9 секунд). За його підсумками зроблено висновок про можливість перебування та виконання робіт космонавтами у відкритому космосі. Через перепад тиску скафандр роздувся, заважав рухам космонавта та його поверненню на корабель. О.А. Леонов проявив мужність у нестандартній ситуації ввійшовши до шлюзу після стравлення надлишкового тиску в скафандрі не ногами, а головою вперед, що заборонялося інструкцією. Перший вихід у відкритий космос американського астронавта Едварда Уайта стався 3 червня 1965 р. під час польоту на космічному кораблі «Джеміні-4». Ю.І. Мушкало

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

163

В.О. КІСТЯКІВСЬКИЙ (150 років від дня народження) Кістяківський Володимир Олександрович – відомий фізико-хімік, академік УАН (1919) та АН СРСР (1929). Народився 12 жовтня 1865 р. в Києві. У 1889 р. закінчив Петербурзький університет. В 1903–1934 рр. був професором Петербурзького (Ленінградського) політехнічного інституту. В часи революції перебував в Києві, де 1919 р. його обрано дійсним членом Української академії наук. В травні 1922 р. повернувся в Петроград, до Політехнічного інституту, де організовував лабораторію хімії та електрохімії. З 1930 р. В.О. Кістяківський – завідувач створеної за дорученням Президії АН СРСР Колоїдноелектрохімічної лабораторії, яку після переїзду до Москви разом з установами АН СРСР у 1934 р. перетворено в Колоїдно-електрохімічний інститут АН СРСР (нині – Інститут фізичної хімії та електрохімії ім. О.Н. Фрумкіна РАН у Москві), в 1934–1939 рр. В.О. Кістяківський був його директором. Наукові праці в галузі електрохімії, колоїдної хімії, корозії металів, теорії рідини. Є засновником колоїдної електрохімії. Одним із перших (1889–1890) вказав на існування в розчинах іонних гідратів; відкрив (1904) правило залежності висоти капілярного підняття рідини при температурі кипіння від молекулярної ваги (правило Кістяківського); пояснив явище пасивації металів утворенням тонкої оксидної плівки на їх поверхні (1908), створив та обґрунтував таблицю електродних потенціалів для низки металів (1910). Результати цих досліджень знайшли застосування в техніці гальваностегії та при рафінуванні металів (1929–1939). Має державні нагороди, член низки академій наук і наукових товариств. Помер 19 жовтня 1952 р. у Москві. Володимир Олександрович – представник яскравої української династії вчених і громадських діячів Кістяківських. Так, його батько, Кістяківський Олександр Федорович (1833–1885) – відомий український вчений-криміналіст, історик права, професор Київського університету. Брати: Кістяківський Богдан Олександрович (1868–1920) – правознавець, філософ, соціолог, академік УАН (1919); Кістяківський Ігор Олександрович (1876–1940) – державний секретар та міністр внутрішніх справ Української Держави (1918). Племінники: Георгій Богданович Кістяківський (George Kistiakowsky) (1900– 1982) – американський фізико-хімік, учасник

164

Манхеттенського проекту, розробник атомної бомби імплозивного типу, радник президента США Д.Ейзенхауера у справах національної політики і техніки; Кістяківський Олександр Богданович (1904–1983) – український біолог, орнітолог, доктор біологічних наук, професор. Дочка Георгія Кістяківського – Віра Георгіївна Кістяківська (н. 1928 р.) – фізик, член Американського фізичного товариства та Американської асоціації сприяння розвитку науки. Ю.І. Мушкало П.Т. ТРОНЬКО (100 років від дня народження) В липні цього року минуло 100 років від дня народження історика, вченого-краєзнавця, доктора історичних наук (1968), академіка НАН України (1978), заслуженого діяча науки і техніки УРСР (1990), Героя України (2000) Петра Тимофійовича Тронька. Народився він 12 липня 1915 р. в селі Заброди Харківської області. Учасник Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.: брав участь в обороні Києва і Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу, звільненні Києва. Закінчив 1948 р. Вищу партійну школу у Москві та Київський університет (екстерном). В 1951–1961 рр. – на партійній роботі, 1961–1978 рр. – заступник Голови Ради Міністрів УРСР з освіти і культури. В 1978–1979 рр. він – віце-президент АН УРСР, 1980–1988 рр. – завідувач відділу регіональних проблем історії України, з 1988 р. – радник Інституту історії НАН України. За його поданням прийнято низку урядових постанов: «Про увічнення пам'ятних місць, зв’язаних з історією запорізького козацтва» (1965), «Про видання історії міст і сіл України «у 26 томах» (1962), «Про створення музею архітектури і побуту України» (1969) та інші. Завдяки П.Т. Троньку відтворено та реставровано чимало пам’яток історії та культури України. Він – автор та співавтор понад 600 наукових праць, зокрема «Пам’ятки історії та культури Української РСР. Каталог-довідник» (1987 р., головний редактор), «Історичне краєзнавство в Українській РСР» (1989 р., співавтор), «Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки)» (1991 р., голова авторського колективу), «Увічнена історія України» (1992 р., співавтор), «Краєзнавство у відродженні духовності та культури» (1994), «Навічно в пам'яті народній» (1995), «Згадаймо всіх поіменно» (2001). Був членом редколегій і редакційних рад низки багатотомних видань «Історія ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

В.О. Кістяківський

П.Т. Тронько

СРСР», «Української Радянської Енциклопедії» (російською та українською мовами), головним редактором журналу «Краєзнавство», головою Головної редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», головою правління Національної спілки краєзнавців України (1990–2011) та ін. Помер 12 вересня 2011 р. у Києві. Багатогранна діяльність Петра Тимофійовича Тронька відзначена багатьма орденами і медалями, зокрема орденом Червоної Зірки (1943), Богдана Хмельницького III і ІІ ст. (1997, 1999), князя Ярослава Мудрого V ст. (2005). Він – лауреат Державної премії СРСР в галузі науки і техніки (1976) за 26-титомне видання «Історії міст і сіл Української РСР»). О.Г. Луговський Б.Б. ТИМОФЄЄВ (100 років від дня народження) Борис Борисович Тимофєєв – український учений у галузі автоматики, системотехніки і теорії систем, доктор технічних наук (1958), професор (1967), заслужений діяч науки Української РСР (1975), дійсний член АН УРСР (1978), лауреат Державної премії СРСР(1980) та Державної премії України (2000). Народився 18 жовтня 1915 р. у Петрограді в сім’ї інженера-будівельника. У 1921 р. сім’я переїхала у Тифліс. У 1937 р. він закінчив Грузинський індустріальний інститут, у 1937–1939 рр. – молодший науковий співробітник Тбіліського науково-дослідного інституту гідроенергетики. Брав участь в бойових діях у Великій Вітчизняній війні, 1942 р. був важко поранений, нагороджений бойовими нагородами, в тому числі орденом Вітчизняної війни I ст. У 1946 р. захистив кандидатську дисертацію «Електродинамічні прилади висоISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

Б.Б. Тимофєєв

кої чутливості з малими кутами повороту», 1958 р. – докторську «Електромагнітні поля та особливості застосування електродних магнітопружних датчиків». У 1944–1959 рр. Б.Б. Тимофєєв працював у Тбіліському науково-дослідному інституті гідроенергетики і споруд, 1959 р. – керівником лабораторії Тбіліського НДІ автоматики. З 1960 р. – керівник Обчислювального центру АН УРСР в Києві, з 1962 р. – заступник директора Інституту кібернетики АН УРСР з наукової роботи, в 1964 – 1986 рр. – директор Інституту автоматики в Києві, з жовтня 1986 р. – головний науковий співробітник Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона НАН України. Наукова діяльність стосується розробки нових засобів обчислювальної техніки та системотехніки, зокрема спеціальних процесорів і накопичувачів на магнітно-стрикційних лініях затримки, розробки математичних, інформаційних та технічних засобів автоматизованих систем управління промислового призначення. Б.Б. Тимофєєв брав участь у створенні автоматизованих систем управління на Криворізькому металургійному заводі, Київському заводі «Червоний екскаватор», на прокатних комплексах Нижньотагільского і Новолипецького металургійних комбінатів. Автор понад 250 наукових праць, у тому числі низки монографій та 50 винаходів. Підготував понад 20 кандидатів і докторів наук. У 1995 р. йому присуджено премією ім. В.М. Глушкова НАН України за розробку теоретичних основ і впровадження методів і засобів організації інформаційних процесів у виробничих і науково-технічних комплексах. Помер Борис Борисович 2 грудня 2002 р. у Києві. А.В. Геза

165

РЕЦЕНЗІЇ Достижения и драматическая история отечественной генетики человека Фандо Р. А. Становление отечественной генетики человека. На перекрестках науки и политики. – М.: МАКСпресс, 2013. – 268 с.

Генетика человека как научная дисциплина прошла сложный путь становления на протяжении XX столетия. Ныне она занимает лидирующие позиции среди наиболее активно развивающихся наук, привлекая к себе внимание общественности. После открытия антибиотиков, а также достижений в области практической медицины и фармацевтики удалось в значительной мере снизить процент инфекционных и алиментарных заболеваний. В результате этих позитивных изменений организаторы здравоохранения направили средства на профилактику болезней эндогенной природы. Основным прикладным итогом работ по генетике человека стало создание генетических технологий для медицины, внедренных

166

в диагностику, лечение и профилактику наследственных болезней. На их основе принципиально изменились подходы к расшифровке патогенеза многих болезней и были подготовлены предпосылки для появления нового направления, названного молекулярной медициной. Благодаря новым биохимическим методам и активному внедрению информационных технологий на пороге XXI века была произведена инвентаризация менделирующих признаков у человека и структурная расшифровка генома человека. Обращение к истории отечественной генетики человека помогает восстановить картину исследований прошлого, определить научные и этические ценности, без которых невозможно представить плодотворную работу современного исследователя. Исследования и открытия в области генетики человека, совершаемые сегодня, носят практически революционный характер. В настоящее время расшифрован геном человека, созданы генетические карты людей, а также установлены участки, ответственные за различные наследственные болезни. Эти открытия в дальнейшем позволят проводить планомерную генную терапию. Выход медицинской генетики на качественно новый уровень развития способствует не только появлению новых способов улучшения человеческой жизни, но и обострению этической рефлексии современных биогенетических исследований. Общественность, религиозные лидеры и большинство политиков осознают, что неразумное использование новых технологий в генетике человека может привести к катастрофическим последствиям. Поэтому обращение к истории науки о наследственности человека и дискуссиям по этическим проблемам проведения экспериментальных разработок в данной области в настоящее время является как никогда востребованным для современного общества.

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Потребность в обобщении исторического пути, который прошла генетика человека, возникла давно. Она связана с необходимостью использования современных подходов к изучению генезиса данной науки на различных этапах ее становления, с учетом когнитивных, методологических, философских, социальных, психологических, культурологических и этических аспектов исследований наследственных признаков человека. После переоткрытия законов Менделя происходит широкое распространение генетических идей в традиционные биологические и медицинские науки. В США, Европе, а также в России, формируется комплексная дисциплина – генетика человека. Для отечественной генетики человека рассматриваемый хронологический период был этапом зарождения важнейших направлений исследований, организации первых научных учреждений и обществ, формирования научных школ, широкого взаимодействия с различными общественно-политическими структурами. История отечественной генетики человека во второй половине XX столетия в значительной степени отличалась от ее первых этапов формирования: она прошла период запрета и гонений в 1950-е гг., а также период плановой организации изучения наследственно-обусловленных признаков начиная с 1960-х гг. до конца прошлого столетия. Со второй половины XX столетия улучшилась лечебно-профилактическая работа и активно стали использоваться антибиотики, что резко уменьшило смертность от инфекционных заболеваний, но число наследственных болезней оставалось на прежнем уровне, поэтому значительные средства, предназначавшиеся для проведения научной и профилактической работы, были направлены на медико-генетические исследования. В книге с учетом социальных, политических и научных факторов выделены два различных временных этапа в истории отечественной генетики человека, относящиеся к первой и второй половине XX в. Сделана попытка реконструировать процессы, происходившие в отечественной генетике человека в первой половине XX в. Характерная черта работы – объединение когнитивной и социокультурной составляющих исследования, что помогло воссоздать процессы зарождения

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

и развития фундаментальных основ новой комплексной дисциплины и выявить влияние различных социокультурных факторов на формирование генетики человека. Работа основана на широком массиве источников: научных публикаций, материалов из отечественных архивов, частных коллекциях документов, аудио- и видеозаписей интервью с выдающимися учеными. Использованы материалы Архива Российской академии наук (Фонд 1595 – A. C. Серебровского; Фонд 450 – Н. К. Кольцова; Фонд 1521 – Т. Д. Лысенко; Фонд 570 – Института экспериментальной биологии), Архива Российской академии медицинских наук (Фонд 1 – Личные дела действительных членов Академии медицинских наук СССР; Фонд 9120 – Личные дела членов-корреспондентов Академии медицинских наук СССР), Российского государственного архива социально-политической истории (Фонд 17 – Управления пропаганды и агитации ЦК (1939–1948); Фонд 357 – Владимирского М. Ф.), Государственного архива Российской Федерации (Фонд 482 – Министерства здравоохранения РСФСР), Российского государственного архива литературы и искусства (Фонд 117 – М. В. Волоцкого), Архива Московского государственного университета им. М. В. Ломоносова (Фонд О/К – Фонд отдела кадров), Центрального исторического архива города Москвы (Фонд 363 – Московских высших женских курсов), частной коллекции документов семьи Серебровских. Одним из видов источников для реконструкции процессов формирования и трансформации генетики человека в России являлись сохранившиеся аудио- и видеозаписи интервью с отечественными (Н. П. Дубинин, A. A. Малиновский) и зарубежными специалистами в области генетики (R. S. Lindzen). Интервью у некоторых выдающихся специалистов в области медицины и биологии были взяты автором лично. Впервые подробно описаны первые этапы организации и формирования отечественных геногеографических исследований различных наследственных признаков и заболеваний человека. Исследовано развитие некоторых теоретических идей генетики человека. Выявлены позитивные и негативные стороны научных дискуссий по философским,

167

методологическим и этическим вопросам генетической науки. Определены философские взгляды лидеров отечественной биологии, сумевших внести их в построение собственных теоретических концепций. Проанализированы процессы институционализации генетики человека в СССР. Получены доказательства высокого авторитета отечественной науки о наследственности человека. На примере истории отечественной генетики человека можно говорить, что научной мысли свойственны периоды взлета, выражающиеся в появлении огромного числа новых теорий, работ, научных школ, исследовательских учреждений, а также периоды спада. Подробно проанализированы причины, приводившие в разные исторические периоды к гонениям на отечественную генетику человека и в значительной мере тормозившие процессы ее развития. В исследовании показано, что самой высокопродуктивной эмпирической областью исследования наследственности человека являлась медицина, поскольку имелись множественные интуитивные доказательства наследования различных болезней, встречающиеся в трактатах и записках известных врачей. Однако сложность организма человека как объекта исследования и господство в медицине описательной парадигмы препятствовали быстрому развитию знаний по генетике человека. В отечественной психиатрии изучение наследственности началось значительно раньше, чем в других областях медицины. Этому способствовали, с одной стороны, объективные научные факторы, такие как определенный уровень развития знаний об анатомии и физиологии центральной нервной системы, то есть «запас» необходимого и достаточного количества фактов в области психиатрии, с другой стороны, социокультурные условия: отмеченный в конце XIX – начале XX в. рост числа психических заболеваний, организация земских психиатрических клиник и кафедр психиатрии при университетах. Изучение наследуемости заболеваний в отечественной психиатрии проходило в несколько этапов: статистический учет распространения психических расстройств (1880-е–1890-е гг.), индивидуальное изучение психических больных и их семей 1900-е–1910-е гг.), гене-

168

тический анализ психических заболеваний (1920-е–1940-е гг.). В конце XIX – начале XX в. на территории Европы и США зародилась новая наука – евгеника. Евгеника преследовала научные задачи, заключающиеся в изучении наследуемости различных признаков, и практические задачи, связанные с мероприятиями по улучшению человеческого рода. Институционализация евгеники была связана с организацией обществ, институтов, конференций, выставок, периодических изданий. Становление евгеники в России явилось отражением общемировых процессов и социополитических изменений, произошедших в стране после Первой мировой и гражданской войн, Октябрьской революции, крушения религиозных и культурных традиций и провозглашения новой морали социализма, поэтому активно евгеника развивалась в первые годы советской власти. Автор показал, что отечественная евгеника включала два направления: антропогенетику, изучающую наследственность человека, и антропотехнию, занимающуюся подбором генетически ценных людей для производства потомства. Антропотехния в нашей стране не имела практического выхода, оставаясь лишь в проектах некоторых евгенистов. Значительного развития в СССР достигло только антропогенетическое направление, так как оно находило поддержку со стороны фундаментальной науки и практических интересов медицины и педагогики. В отечественной традиции между евгеникой и антропогенетикой ставился знак равенства. Термин евгеника в СССР имел несколько иной смысл, чем на Западе. Он включал в себя в основном исследование наследственности человека. Вопросы медицинской генетики впервые наиболее успешно стали разрабатываться в Институте экспериментальной биологии и Медико-биологическом институте (Москва). Кроме этих научных центров работа по изучению гередитарных (наследственных) болезней проводилась в медицинских институтах Москвы, Ленинграда, Казани, Харькова, Саратова. Большую роль в развитии медицинской генетики сыграло созданное в 1928 г. Н. К. Кольцовым «Общество по изучению расовой патологии и географического распространения болезней». Аналогов подобной общественной организации в то ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

время в мировой науке не было. В 1920-х– 1940-х гг. исследования по медицинской генетике проводились коллективами ученых, из которых впоследствии возникли научные школы. Объединение вокруг научной школы различных специалистов позволяло решать различные междисциплинарные проблемы в области гередитарной патологии и ориентироваться на практический результат работы. В книге впервые рассмотрены отечественные научные школы в области медицинской генетики С. Н. Давиденкова, С. Г. Левита, Т. И. Юдина. Их исследования в области медицинской генетики оказали влияние на развитие генетики человека в СССР и в мире. Впервые показано, что работы по изучению геногеографии населения СССР, проведенные в 1920-х–1930-х гг. были первыми исследованиями в области популяционной генетики человека и этногенетики. В монографии впервые дан анализ социокультурных факторов, которые повлияли на содержание различных теорий отечественной генетики человека первой половины XX столетия. В 1920-х гг. изучение влияния войн в обществе поставило перед учеными задачу исследования наследственности людей с социально-отклоняющимся поведением. Несмотря на гонения, которым подверглась генетика человека в 30–40-х гг., во второй половине XX в. она достаточно прогрессивно развивалась в СССР, некоторые отечественные открытия в области генетики человека не потеряли актуальность до настоящего времени. Значим авторский вывод о том, что современная генетика человека – это социально оформленная, интенсивно развивающаяся и достаточно финансируемая наука, представляющая собой комплекс дисциплин и

различных направлений, объединенных объектом исследования, которым выступает наследственность человека. Хотя автор воздерживается от прогнозов развития генетики человека в XXI в., он формулирует генетические цели и задачи, наиболее важные с общебиологической и медицинской точек зрения. В настоящее время большой интерес представляет изучение функциональных связей между элементарными единицами генома или их первичными продуктами. Значительные задачи стоят перед сравнительной геномикой, разработка которой позволит реконструировать эволюцию человека и понять популяционные закономерности в распространении наследственных болезней. Одной из возможных помех для развития генетики человека может явиться уже серьезно обозначившаяся коммерциализация ее результатов. Уменьшение финансирования фундаментальных исследований может привести к переориентации ряда научных направлений на изучение частных, сугубо практических вопросов. При организации и субсидировании научных разработок важно помнить, что фундаментальная наука работает далеко на перспективу, открывая новые возможности для решения актуальных проблем общества. К этому следует добавить высокие риски для человека и человечества новейших достижений медицинской генетики. Сильной стороной монографии является органический синтез историко-научного и науковедческого аспектов анализа науки. Именно он обеспечил системную аргументацию анализа и убедительность выводов. Последовательная исследовательская позиция автора позволила объективно и аргументировано оценить вклад научных школ и их лидеров в когнитивную сферу познания.

В. И. Оноприенко, доктор философских наук, профессор, Институт исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г. М. Доброва НАН Украины

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

169

АВТОРИ НОМЕРУ Бублик Сергій Григорович

канд. техн. наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, boublyk@gmail.com

Глоба Ольга Федорівна

канд. іст. наук, доцент ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», olga_globa@mail.ua

Грачев Олег Олексійович

канд. техн. наук, завідувач відділу Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, grachov@nas.gov.ua

Грига Віталій Юрійович

канд. екон. наук, старший науковий співробітник ДУ «Інститут економіки і прогнозування НАН України», v.gryga@gmail.com

Грушицька Ірина Борисівна

канд. іст. наук, старший викладач Одеського національного політехнічного університету, ira1973@breezein.net

Добровська Світлана Валентинівна

молодший науковий співробітник Інституту проблем реєстрації інформації НАН України, djereloipri@ukr.net

Жабін Олександр Іванович

науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, zhabin@nbuv.gov.ua

Живага Оксана Василівна

канд. іст. наук, молодший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, oks_zhyvaga@ukr.net

Звонкова Галина Леонідівна

канд. іст. наук, науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, zvonkova@ukr.net

Костенко Леонід Йосипович

канд. техн. наук, старший науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, kostenko@nbuv.gov.ua

Костриця Олена Петрівна

молодший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, steps_2004@mail.ru

Кузнєцов Олександр Юрійович

провідний інженер Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, kuznetsov@nbuv.gov.ua

Кухарчук Єлизавета Олександрівна

канд. наук із соц. комунік., молодший науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, kukharchuk@nbuv.gov.ua

Лукашевич Тетяна Григорівна

бібліотекар 1 кат. Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, lukashevych@nbuv.gov.ua

Маліцький Борис Антонович

д-р екон. наук, директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, malitsky@nas.gov.ua

170

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

д-р філос. наук, професор, завідувач відділу Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, val_onopr@mail.ru

Онопрієнко Валентин Іванович

Попович Захар Олександрович

Попович Олександр Сергійович

Симоненко Тетяна Василівна

канд. наук із соц. комунік., науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, simonenko@nbuv.gov.ua

Сухотерина Любов Іванівна

д-р іст. наук, професор, завідувач кафедри Одеського національного політехнічного університету, maybe@breezein.net

Хорєвін Володимир Іванович

Храмов Юрій Олексійович

канд. екон. наук, докторант Центру досліджень науковотехнічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, zpopovych@jmail.com д-р екон. наук, головний науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, opopovych@nas.gov.ua

канд. мед. наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, vkhor@nas.gov.ua д-р фіз.-мат. наук, завідувач відділу Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, phoenix-i@yandex.ru

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

171

ABSTRACTS Z. А. Popovych. Could Market, Planning and Administrative Economic Mechanisms Co-exist in the Economic System of the USSR? The analysis of works by soviet and foreign authors shows that in spite of the assurances of soviet theoreticians that private property and market-based relations have been uprooted, this kind of property, in fact, never disappeared and the economic mechanism of the USSR represented a symbiosis of planning and administrative system with semi-legal market of resources. Drawbacks in planning and resource imbalances in economic plans entailed the need for this market; if its capacities were not used, a major part of the enterprises would fail to fulfill the commanded plans. An essential feature of this mechanism is merging of the soviet bureaucracy with the so called “entrepreneurs” from the shadow sector of the soviet economy, in order to have the mercenary interests of these two strata of the soviet society satisfied. The reasons behind fostering of the entrepreneurial strata in the soviet industry, the so called “pushers”, are explicated; their peculiar functions at the soviet enterprises are shown; it is proved that “pushers” activities were ones compensating for blunders of the system of planned distribution of resources in times of the USSR. Keywords: market, plan, industrialization, “pusher”, bureaucracy, funds, entrepreneur, production program, barter, private capital. V. I. Onopriyenko. Risk Threats of the Society Based on Knowledge and Megatechnologies The background for the occurrence of the risk society is laid by the increasing scientific knowledge and the expanding capabilities of science & technology activities as a foremost factor for social transformations. An attempt is made to evaluate risk threats in the newly emerging knowledge-based society, especially its megatechnologies that change in a radical way the ontological characteristics of the socio-cultural reality, human ideology and world outlook. Keywords: risks, risk threats, safety, knowledge, knowledge-based society, technologies, megatechnologies, ontological characteristics, socio-cultural risks. S. G. Boublyk. Applicability of Linguistic-Statistical Approach to Analysis of National Science and Technology Policy Methodological capabilities of linguistic-statistical approach based on ‘Zipf law’ for the analysis of legal acts are studied. It is shown that use of this approach for the analysis of the legal framework allows for estimating the relevance of rank- frequency distribution for words in texts of legal acts to this document’s purposes (linguistic analysis) and the optimality of distribution of words in the text to Zipf law that determines the logic and semantic structure of a text (statistical analysis). It is thereby confirmed that this method can be appropriately used as an analytical tool for the scientific analysis of public policy in S&T. Keywords: public policy in S&T, legal act, legislation, linguistic-statistical approach, Zipf law. О. S. Popovych, O. P. Kostrytsa. Structural Change in the Research Personnel in Ukraine in 1995–2013 Change in absolute numbers and disciplinary structure of the R&D personnel in Ukraine is analyzed on the basis of official statistical data for Ukraine. It is shown that the unprecedented (more than four times) reduction in the total number of researchers was accompanied by considerable disciplinary restructuring of the Ukrainian researchers. While the heaviest losses occurred in technical sciences, the numbers of researchers in social sciences and humanities have notably increased. The structural analysis of the R&D personnel gives evidence on weakening of their focus on building up the innovation-driven economy. Keywords: R&D personnel, research institution, researcher, field of science, doctor of sciences, candidate of sciences. O. V. Zhyvaga. Social Effects and Risks of the Biotechnology Revolution The study covers the history of creating and disseminating the genetically modified organisms (GMO) worldwide, the discourse about social effects and risks involved in the use of new biotechnologies, the peculiarities of regulatory acts on GMO in various regions and specifically in the EU. Data reflecting the situation with GMO use in Ukraine and beyond are given, by which the conclusion is made that

172

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

Ukraine has neither proper control over GM products nor adequate research facilities for investigating effects of GMO or their components for life and health of humans and ecosystem. The legal documents in this sphere enforced in Ukraine are analyzed; recommendations are given on the extending of the relevant legal framework through enforcing a series of special laws, and on introducing the system of strict control over the use of GM products. Keywords: genetically modified organisms, genetically modified products, genetic engineering, biosafety, biotechnology, biodiversity. S. V. Dobrovska. Development of National Abstracting System The 20-years old history of creating the Ukrainian Abstract Journal (UAJ) “Djerelo” and the Reference Data Base (RDB) “Ukrainika Naukova” is discussed. A review of international reference resources is made, and the significance of UAJ “Djerelo” is shown. Information is given about principles for their construction, obtaining and registration of periodical publications for abstracting, the scopes of registered information in RDB “Ukrainika Naukova”, capacities for users, publication of thematic series of UAJ “Djerelo”. The above information allows for conclusion that by information and technical components the national abstracting system consisting of UAJ “Djerelo” and the RDB “Ukrainika Naukova”has no analogues in Ukraine. Keywords: Ukrainian Abstract Journal “Djerelo”, Reference Data Base “Ukrainika Naukova”, abstract information, scientometric analysis. О. А. Grachev, V. І. Khorevin. Contemporary Performance of National Academies of Sciences in the United States, Canada and the Countries of Latin America A comparative analysis of National Academies of Sciences in U. S., Canada and 16 countries of Latin America was performed on the basis of the current data displayed on their web sites. The analysis covers history of creation, present status, structure, objectives, thematic priorities of National Academies of Sciences, membership in National Academies of Sciences, awards to members of National Academies of Sciences, participation of women in their work, position of National Academies of Sciences in scientific and education systems of the counties under study. The data and facts used in the analysis give evidence that National Academies of Sciences in Latin American countries, contrary to U. S. and Canada, have been undergoing the varying phases of formation, which is related with peculiarities of the development of these countries. Keywords: National Academy of Sciences of the USA, Royal Society of Canada, National Academy of Sciences of the Latin America countries, objectives, structure, membership categories. B. A. Malitsky. Foreign Grant Support for Projects in the Context of R&D Structure and Performance in Ukraine Information about peculiarities and trends of grant form of R&D financing in Ukraine is given. It is emphasized that it was developing in Ukraine along with rapid decline in R&D financing, which entailed mainly “utilitarian” view of foreign grants, although they should be regarded as, first and foremost, as an effective means for internationalization of the national R&D system. Main reasons for intensification of grant form of foreign support to national R&D are highlighted. Factors determining participation of Ukrainian researchers in international projects with grant financing are outlined: the performance of domestic research potential and the thematic conformity of R&D conducted in Ukraine and beyond Ukraine. Estimates on publication activity of Ukrainian researchers, derived using domestic and international databases, and results of a comparative analysis of the publication activity of researchers from Ukraine and selected European countries are given. The problem of grant R&D financing inside Ukraine is discussed. Keywords: grant, research and development (R&D), R&D financing, R&D potential, publication activity, database “Ukrainika naukova”, database Scopus, grand form of R&D support. V. Yu. Gryga. Opportunities for Financing Basic Research in Austria Тhe paper is devoted to the Austrian experience in building up basic research funding system. It is based on the Austrian annual research and technology report and annual reports of major R&D funding institutions. The latest trend shows that R&D expenditures in Austria have been grown faster than GDP, with public sector investing even more in R&D. Public R&D investments are distributed in Austria through the system of R&D funding institutions. There is a special Fund, oriented mainly on basic ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

173

research, the Austrian Science Fund. Special focus in the paper is given to the process of competitive selection of programs operated by this Fund. The experience of Vienna Science and Technology Fund operating at regional level is also analyzed. It is concluded that Austria has been performing well in implementing the objectives of domestic policy in research, technology and innovation for the benefit of economic growth. Keywords: research and development, innovation, basic research, financing, program, Austrian Science Fund, Vienna Science and Technology Fund. L. I. Kostenko, A. I. Zhabin, A. Yu. Kuznetsov, T. H. Lukashevich, E. A. Kukharchuk, T. V. Simonenko. Scientometrics: A Tool for Monitoring and Support of Research The origins of scientometrics (research metrics) are discussed. The approaches to research evaluation are reviewed, and the tendency to replacing formal quantitative indicators by expert review based on bibliometric indicators is emphasized. The principles of “Leiden Manifesto of Scientometrics” are set out, providing for transparent monitoring and support of research and encouraging constructive dialog between the scientific community and the public. The methodological framework and the peculiarities of implementation of the information and analytical system “Bibliometryka Ukrayinskoyi Nauky” (“Bibliometrics of the Ukrainian Science”), constructed by the Vernadsky National Library of Ukraine, are shown. The proposals on creating advisory councils, responsible for formulating conclusions on the research effectiveness of institutions, are given. The feasibility of building a common platform for expert evaluation of research for the Eastern Partnership Countries by launching similar bibliometric projects in these countries and their further convergence is considered. Keywords: research, scientometrics, bibliometric data, monitoring, research performance evaluation, expert evaluation, “Bibliometrics of the Ukrainian Science”. О. F. Hloba. Acarologie: History of Rise and Development The article shows the historic background for systemization of mites and contribution of scientists in studying of Bryobiidae family and Bryobia species. The information is given by the three periods of research. The first period, named as pre-Koch period, begins with the work of Scopoli (1763), who described Bryobiidae from linden by calling it Acarus telarius, and ends with the publishing a series of works by Koch (1836–1842), devoted to this species. The second, the so called Koch period, begins in 1836–1842, with publication of Koch’s works, and ended at early 40s of 20 century after coming out of the work of Geyskes (1939) with revision of Bryobia species. This period is marked by descriptions of many species by use of merely morphological criteria. The third and current period begins with the work of Reck (1947) on comparative morphology and the work of Maris (1954), devoted to studies of trophic links of biological forms within praetiosa. Keywords: acarologie, history, classification, herbivorous mites, Bryobiidae family, Bryobia species. I. B. Grushitska, L. I. Sukhoterina. E. A. Kirillov: Founder of Odessa School of Scientific Photography The account of life and scientific work of the first director of the Research Institute of Physics of Odessa University, Doctor of Physical and Mathematical Sciences, Professor E. A. Kirillov is given. The leading role of E. A. Kirillov in creating Odessa school of scientific photography is shown, its members are determined. It is shown that the team of Odessa school of scientific photography could be effectively built on the stable institutional entity and personal qualities of Kirillov as its scientific leader. Information is given about main fields of research in Odessa school of scientific photography in the current period. Keywords: E. A. Kirillov, scientific photography, scientific school, scientific leader, research. H. L. Zvonkova. Interbranch Science and Technology Complexes in Ukraine: History of Creation, Fields and Results of Work (1960–1980) Factors behinds creating Interbranch Science and Technology Complexes (ISTC) in Ukraine, peculiarities of their organizing structure, their legal rights and functions are analyzed. Main fields of work of large ISTC such as “Paton Institute for Electric Welding” and “Powder Metallurgy” are outlined; information about the performance of ISTC in Ukraine and their contribution in solving science and technology problems of national significance is given. Reasons for decline in the ISTC performance are shown. Keywords: Interbranch Science and Technology Complex, science and technology program, scientific center, applied research, design bureau, Institute for Electric Welding, Institute for Material Science.

174

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3

СОДЕРЖАНИЕ НАУКА И ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ ЭКОНОМИКИ И ОБЩЕСТВА Попович З. А. К вопросу о возможности сосуществования рыночных, плановых и административных механизмов хозяйствования в экономической системе СССР ..........................................................................................3 Оноприенко В. И. Рискогенность общества знаний и мегатехнологий .............................15 Бублик С. Г. О возможностях применения лингвостатистических подходов к анализу государственной научно-технологической политики ......................................22 ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО ПОТЕНЦИАЛА Попович А. С., Кострица Е. П. Изменение структуры кадровой составляющей научного потенциала Украины на протяжении 1995–2013 годов ............30 Живага О. В. Социальные эффекты и риски биотехнологической революции ...............38 НАУКОМЕТРИЯ Добровская С. В. Развитие национальной системы реферирования ................................45 ЗАРУБЕЖНАЯ НАУКА. МЕЖДУНАРОДНОЕ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО Грачев О. А., Хоревин В. И. Науковедческий анализ современного состояния национальных академий наук США, Канады и стран Латинской Америки ...................55 Доклады на Международной научно-практической конференции «Грантовая поддержка исследований и новых технологий – 2015» Малицкий Б. А. Зарубежная грантовая поддержка проектов в контексте структуры и состояния исследований в Украине ..............................................................67 Грига В. Ю. Возможности для финансирования фундаментальных исследований в Австрии .....................................................................................................76 Костенко Л. И., Жабин А. И., Кузнецов А. Ю., Лукашевич Т. Г., Кухарчук Е. А., Симоненко Т. В. Наукометрия как инструмент мониторинга и поддержки научной деятельности ............................................................88 ИСТОРИЯ НАУКИ Храмов Ю. А. Военно-политические и научно-технические предпосылки активизации работ в ядерной и ракетной науке и технике в СССР в 1945–1954 годах с целью создания ракетно-ядерного оружия .......................................95 Глоба О. Ф. Из истории становлення и развития акарологии ......................................... 124 Грушицкая И. Б., Сухотерина Л. И. Е. А. Кириллов – основатель одесской школы научной фотографии ............................................................................................ 129 Звонкова Г. Л. Межотраслевые научно-технические комплексы в Украине: история создания, направления и результаты деятельности (1960–1980-е гг.) .............. 138 ИЗ АРХИВОВ УКРАИНЫ Из истории создания Физико-технического института низких температур АН УССР ........................................................................................... 149 ХРОНИКА НАУЧНОЙ ЖИЗНИ ...................................................................................... 160 РЕЦЕНЗИИ ...................................................................................................................... 166 АВТОРЫ НОМЕРА ........................................................................................................... 170 АННОТАЦИИ (англ.) ........................................................................................................ 172

ISSN 0374-3896 Наука та наукознавство, 2015, № 3

175

TABLE OF CONTENTS SCIENCE AND INNOVATION-DRIVEN DEVELOPMENT OF ECONOMY AND SOCIETY Popovych Z. А. Could Market, Planning and Administrative Economic Mechanisms Co-exist in the Economic System of the USSR? ................................................3 Onopriyenko V. I. Risk Threats of the Society Based on Knowledge and Megatechnologies .........................................................................................................15 Bublik S. G. Applicability of Linguistic-Statistical Approach to Analysis of National Science and Technology Policy ...........................................................................22 DEVELOPMENT SCIENCE AND TECHNOLOGY POTENTIAL Popovych О. S., Kostrytsa O. P. Structural Change in the Research Personnel in Ukraine in 1995–2013 ......................................................................................................30 Zhyvaga O. V. Social Effects and Risks of the Biotechnology Revolution................................38 SCIENTOMETRICS Dobrovska S. V. Development of National Abstracting System ...............................................45 FOREIGN SCIENCE. INTERNATINAL SCIENCE AND TECHNOLOGY COOPERATION Grachov О. А., Khorevin V. I. Contemporary Performance of National Academies of Sciences in the United States, Canada and the Countries of Latin America .......................55 Reports at International Scientific and Practical Conference “Granting of Research and New Technologies – 2015” Malitsky B. A. Foreign Grant Support for Projects in the Context of R&D Structure and Performance in Ukraine ..................................................................................67 Gryga V. Yu. Opportunities for Financing Basic Research in Austria ......................................76 Kostenko L. I., Zhabin A. I., Kuznetsov A. Yu., Lukashevich T. H. , Kukharchuk E. A., Simonenko T. V. Scientometrics: A Tool for Monitoring and Support of Research ..................88 SCIENCE HISTORY Khramov Yu. O. Military-political, scientific and technical prerequisites revitalization of the nuclear and missile science and technology in the USSR in the years 1945-1954 with a view to publication of nuclear missiles......................................95 Hloba О. F. Acarologie: History of Rise and Development ................................................... 124 Grushitska I. B., Sukhoterina L. I. E. A. Kirillov: Founder of Odessa School of Scientific Photography ........................................................................ 129 Zvonkova H. L. Interbranch Science and Technology Complexes in Ukraine: History of Creation, Fields and Results of Work (1960–1980) ............................................. 138 UKRAINIAN ARCHIVES Selections of History of the Institute for Physics and Chemistry of Low Temperatures of the Academy of Sciences of the Ukrainian Soviet Socialist Republic .......... 149 CHRONICLES OF SCIENTIFIC LIFE ............................................................................. 160 REVIEWS .......................................................................................................................... 166 AUTHORS OF THE ISSUE .............................................................................................. 170 ABSTRACTS (English) ....................................................................................................... 172

176

ISSN 0374-3896 Science and Science of Science, 2015, № 3