Блащук Олеся - диплом, 2008 by ukma journalist

Національний університет “Києво-Могилянська академія”

Могилянська школа журналістики

Журналістське розслідування як чинник демократичного суспільства (на прикладі України та Польщі). Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра наук БЛАЩУК Олесі Юріївни

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент, Яковець Анатолій Володимирович

Київ – 2008

Зміст Вступ …………………………………….…………………………………….…....3 Розділ 1 ……………………………………….………………………….………….9 1.1. Визначення журналістського розслідування. Відмінності між західним та пострадянським підходом…………………………………………………….……9 1.2. Історія жанру. Відмінності між західним та пострадянським підходом….12 1.3. Журналістське розслідування як чинник демократичного суспільства. Теоретична база впливу журналістського розслідування на суспільні проблеми, які воно висвітлює………………………………………………….…16 1.4 Журналістське розслідування в Україні та Польщі сьогодні………………18 1.5. Відмінності між польськими та українськими програмами (на прикладі «Закритої зони» та «Увага!»)…………………………………………….……….20 Розділ 2 ……………………………………………………………………...…..…30 1.1. Програми, які негативно вплинули на суспільство або не вплинули взагалі. Аналіз конкретних прикладів програм «Закритої зони»……………………..…30 1.3. Аналіз конкретних прикладів програм «Чи на 5?»……………………...….34 1.5. Аналіз конкретних прикладів польських програм «З твого боку»………..37 1.4. Види існуючого журналістського розслідування в Україні та закономірності їхнього впливу на дійсність…………………………………….41 Розділ 3………………………………………..……………….…………..……….44 1.1. Програми, які позитивно вплинули на суспільство. Аналіз конкретних прикладів програм «Закритої зони».……………………………………………..44 1.2. Аналіз конкретних прикладів програм «Чи на 5?»……………………...….46 1.3. Закономірності позитивного впливу журналістського розслідування в Україні на дійсність..47 1.4. Аналіз конкретних прикладів польських програм «З твого боку»………..48 Висновки …………………..………………….…………………………………...51 Додаток…………………….…………………..…………………...………..…….57 Список використаної літератури….…………………………………..………….61

Вступ Однією з головних ознак демократичного суспільства є свобода слова. Найповніше ця свобода реалізується на каналах та радіостанціях громадського мовлення, журналісти яких постійно тримають руку на пульсі суспільства і його потреб. Останнім часом в медіа різних країн, особливо якщо вони громадського мовлення, все частіше з’являється журналістське розслідування, а в декотрих країнах цей жанр вже десятиліттями є улюбленим жанром глядачів і читачів. Журналістів, які займаються розслідуванням, називають по-різному: «прибиральниками авгієвих стаєнь» [25, 5], «тими, хто розгрібає бруд» [14], «санітарами лісу, мисливцями, поліцією норовів, приватними детективами, суддями, катами» [31], бо головні теми їхніх робіт – усе те, що відбувається «не так» [11], а їхній стиль життя, за словами Валерії Новодворської, подавати «те, що не можна друкувати – у друк» [31]. На сьогодні журналістське розслідування є одним з найпопулярніших жанрів журналістики. Проте попри те, що цей жанр є одним з найдорожчих, найрейтинговіших, таких, що потребує від журналіста постійного наражання на небезпеку та майже усього його часу, робота над ним не є достатньо оплачуваною навіть у західних країнах, не кажучи вже про Україну, де він тільки починає набувати популярності. Окрім того, українські журналісти позбавлені й морального задоволення від проведеної роботи, оскільки після виходу більшості програм нічого не змінюється в тих ситуаціях, про які розказували у розслідуванні. Окрім того, часто трапляється так, що певна частина змін, які все-такі не відбуваються,

негативні.

Таким

чином,

навколо

журналістського

розслідування часто виникають твердження, що воно безрезультатне, таке, що нічого не міняє [13] та не виконує своєї функції по забезпеченню демократичного розвитку суспільства [16, 34]. Проте жодне з цих тверджень не є обґрунтованим науково. Зробити це ми і хочемо нашою роботою.

Дослідження

ефективності

журналістського

розслідування

демократичному суспільстві та його вплив на це суспільство має наукове значення, оскільки на сьогодні не існує наукових робіт, присвячених цьому питанню. Крім

того,

наскільки

нам

відомо,

це

перша

спроба

науково

проаналізувати та простежити на прикладах конкретних програм наслідки від втручання журналістів у дійсність та оприлюднення суспільно важливих фактів шляхом журналістського розслідування у Польщі та Україні, що робить нашу роботу актуальною. Враховуючи те, що після проведення дослідження й аналізу обраних українських і польських телепрограм, аналізу змін у дійсності та реакції в суспільстві після їх оприлюднення, ми вважаємо, що можна буде встановити певні причини, ознаки та закономірності суспільних реакцій і процесів, що трапилися внаслідок оприлюднення цих програм чи за їхнього сприяння. Відповідно, на основі дослідження можна буде встановити низку практичних рекомендацій для журналістів, які займаються розслідуванням, про запобігання негативним наслідкам оприлюднення матеріалу та про підвищення ефективності впливу матеріалу на дійсність. Також у роботі ми порівняємо українське та польське журналістське розслідування так, що журналісти

зможуть

використовувати

досвід

польських

колег

для

удосконалення власних програм. Таким чином, можна говорити про те, що ця робота має практичне значення. Огляд літератури. Про журналістське розслідування написано багато. Певну зручність надає той факт, що в різних країнах, в основному західних, де цей жанр популярний вже давно, існують чисельні організації-об’єднання журналістів, які займаються розслідуванням. Вони мають свої сайти, де можна знайти списки рекомендованої до читання літератури. Окрім того, для країн, де розслідування тільки починає розвиватися та ставати популярним, проводять численні семінари, забезпечують їх літературою. Проте не завжди

така література може стати в нагоді для розвитку там журналістського розслідування в силу історичних, суспільних та інших відмінностей цих країн. Найбільше літератури, написаної про журналістське розслідування, видано в Сполучених штатах Америки, де цей жанр існує найдовше, відповідно, там теоретична його база розроблена найкраще. Але через те, що відповідні органи оперативно реагують на публікації та мовлення, у штатах не існує проблеми реакції на журналістське розслідування, а точніше, проблеми відсутності цієї реакції. Тому ця тематика розроблена серед американських дослідників найменше. Крім того, проблематика журналістського розслідування в Америці зовсім інша, оскільки після більше ніж столітньої історії проблеми відрізняються від тих, які виникають після десятиліття існування жанру. Варто зазначити, що ситуація із британською науковою літературою щодо журналістського розслідування та реакції на нього, практично така сама, як у їхніх американських колег. Що стосується літератури у країнах, де розслідування тільки починає набувати популярності, де його розвиток нараховує одне-два десятиліття, то тут ситуація зовсім інша. Більшість наукових джерел, серед яких як видані за допомогою західних фондів посібники, так і написані у країні, про яку йдеться, зосереджено на різновидах журналістського розслідування, на інструментарії, методології та технологіях дослідження, на його представленні. Натомість з питання ефективності розслідувальної журналістики та наслідків виходу в світ матеріалу майже неможливо знайти ніякої інформації. Якщо ж вона десь і є, то зовсім у незначній кількості, переважно як окремі згадки в поодиноких статтях. Замовчується також те, що часто журналісти своїм втручанням перевертають ситуації із конкретними людьми, про яких пишуть чи знімають, на гірше. І немає ніяких рекомендацій з приводу цієї проблеми.

Часом можна зустріти поодинокі випадки згадування проблематики наслідків журналістських матеріалів у ґрунтовних працях з розслідування, наприклад, у Тертичного та Шум. Загалом ситуація із впливом журналістського розслідування на суспільство, корупцію та різноманітні зловживання, яке вони висвічують, є недослідженою. Об’єкт дослідження. У своїй роботі з-поміж матеріалів у пресі, онлайнових медіа, радіо та телебачення, ми вибрали для аналізу телевізійні програми, оскільки саме вони охоплюють найбільшу кількість глядачів, мають найбільший резонанс і, відповідно, вплив на аудиторію та на випадки, про які розказують. Крім того, в якості прикладів, ми розглядаємо польські та українські програми, які виходили в ефір загальнонаціональних каналів країн протягом двох років: з першого червня дві тисячі п’ятого року по перше червня дві тисячі сьомого року; оскільки за цей час можна точно простежити чи відбулися якісь зміни у певних процесах, інформацію про які оприлюднено, чи відреагували певні органи, чи є результат від відкритих спецслужбами справ та якими були рішення судів щодо порушників, про яких розказували у програмах тощо. Лише вповні володіючи такою інформацією можна зробити правильні та обґрунтовані висновки. Щоб якомога точніше зрозуміти причини сьогоденного стану речей, ми вибрали для порівняння з ефективністю українських розслідувань саме польські програми, оскільки вони на крок попереду у демократії та Європі. Також у якості об’єкта дослідження ми розглядаємо глибинні інтерв’ю журналістів-практиків розслідування. Предметом дослідження є зображені в українських та польських телевізійних програмах зловживання та порушення; засоби, технологія та прийоми цього зображення; відмінності між польськими та українськими підходами в теорії та практиці журналістського розслідування; зміни, що 6

відбуваються в суспільстві після виходу в ефір телепрограм, причини існуючого стану речей. Основний науковий метод, який ми обрали для нашого дослідження, глибинне інтерв’ю із постійними практиками журналістського розслідування в Україні і Польщі. Саме цей спосіб, на нашу думку, є найбільш зручним, щоб розглянути конкретні приклади телевізійних програм, їхній резонанс та те, що вони змінили після виходу в ефір. Інформацію надаватимуть самі журналісти, оскільки саме вони найкраще можуть розказати про власні матеріали та найповніше відстежують зміни після їхніх програм. Крім того, у нашій роботі ми використовуємо елементи статистичного аналізу

метою

встановити

відносно

точний

відсоток

успішності

проаналізованих програм у допомозі звичайним людям. Метою нашого дослідження є проаналізувати конкретні приклади журналістських розслідувань у вигляді телепрограм України та Польщі. Завдання нашого дослідження - з’ясувати, до яких змін призводять найвпливовіші

українські

програми

журналістського

розслідування;

встановити причини того, що відбувається після програм; відмінності між існуючого стану речей в Україні та Польщі; те, яким чином можна використати польський досвід у цій сфері на користь українського та узагальнити низку практичних рекомендацій для журналістів, які займаються розслідуванням, про запобігання негативним наслідкам оприлюднення матеріалу та про підвищення ефективності впливу матеріалу на дійсність. Структура роботи наступна. У першому розділі ми розглядаємо теоретичну базу журналістського розслідування у західних країнах, Польщі та Україні, визначаємо особливості, порівнюємо її. Також аналізуємо підхід до журналістського

розслідування

та

його

визначення,

історії

жанру,

відмінностей між західним та пострадянським підходом. Крім того, ми порівнюємо дві програми з журналістського розслідування в Україні та Польщі на сьогодні на прикладах «Закритої зони» та «Увага!», 7

аналізуємо вдалі прийоми цих програм, з яких можна скористатися. Також ми розглядаємо підхід науковців до впливу журналістського розслідування на суспільні проблеми, які воно висвітлює. У другому розділі нашої роботи ми розглядаємо телевізійні програми, які після виходу в ефір негативно вплинули на суспільство або не вплинули взагалі, аналізуємо конкретні приклади програм «Закритої зони», «Чи на 5?» за 2005-2007 роки. Також ми встановлюємо види існуючого журналістського розслідування в Україні, закономірності їхнього впливу на дійсність та їхні причини. Окремо ми аналізуємо конкретні приклади польських програм «З твого боку». У третьому розділі ми аналізуємо програми, які позитивно або частково позитивно вплинули на суспільство, розглядаємо програми «Закритої зони», «Чи на 5?» та «З твого боку», встановлюємо причини та закономірності згаданих в аналізі явищ. До висновків нашої роботи додано практичні рекомендації українським

журналістам

як

зробити

програми

журналістського

розслідування максимально корисними для суспільства. Ці рекомендації розроблені на основі досвіду західних колег з Польщі, існуючого стану речей із журналістським розслідуванням в Україні, а також встановлених нами причин такої ситуації із телепрограмами, яку ми маємо на сьогодні.

Розділ І 1.1. Визначення журналістського розслідування. Відмінності між західним та пострадянським підходом. У своїй книзі «Журналістські розслідування» американський дослідник Джон Вілмен пише, що найкраще визначення терміну дав колишній заступник редактора газети «Ньюсдей» Роберт Грин. Він визначив, що журналістське розслідування – це «матеріал, заснований на власній роботі та ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи або організації хотіли б лишити в таємниці» [26]. Крім того, дослідник називає три необхідних основних елементи: щоб до журналіста розслідування не проводив ніхто інший, щоб тема матеріалу була важливою для читача або глядача, щоб факти, які журналіст шукає, намагалися від нього приховати інші люди, задіяні в цих проблемах [26]. Сучасні російські дослідники, в основному, спираються на визначення журналістського розслідування Джона Вілмена, зазначаючи при цьому, що випадання будь-якого із трьох необхідних елементів призводить до того, що журналістське розслідування втрачає свій сенс [12]. Ще

одне

визначення

журналістського

розслідування

належить

російському вченому Олександру Тертичному, автору найгрунтовнішої праці на цю тему. Вчений вважає, що "у загальному плані мета серйозного, соціально важливого журналістського розслідування може бути визначена так: робити явною ту інформацію, яка необхідна, життєво важлива для народу, але від нього приховується; боротися зі зловживаннями сильних світу цього; протистояти беззаконню з тим, щоб змінювалося на краще і все суспільство" [25, 102]. Проте, варто зазначити, що Тертичний розглядає у своїй праці «розслідувальну журналістику» з точки зору метода і етапів пізнання дійсності, акцентуючи саме на цьому, а не на змінах, які трапляються в результаті виходу матеріалу у світ. Із визначенням Олександра Тертичного пов’язана і точка зору петербурзької журналістки, члена Гільдії судових репортерів, Юлії Шум. 9

Аналізуючи природу журналістського розслідування, дослідниця вважає, що головним у цьому жанрі є виявлення фактів, матеріалів, "які влада воліла б не розкривати" [30, 24]. Ще одне визначення терміна, яке має елемент щодо впливу на дійсність, належить Марині Шостак, автору розвідки "Журналістське розслідування": "Журналіст збирає факти як детектив, але робить це, не стільки націлюючись на звинувачення конкретної особи, скільки в надії розрізати певний "суспільний нарив" [12, 58], оскільки внаслідок розрізання нариву зазвичай відбувається покращення зі здоров’ям. Український дослідник Олександр Глушко, заслужений журналіст України та викладач, один з не багатьох українців, які займаються теорією журналістського розслідування, запропонував власне авторське визначення терміна. У ньому Глушко зазначає, що метою розслідування є «виявити потаємні пружини гострих суспільних проблем, справжні причини існування яких

старанно

приховуються

від

широкої

громадськості

владними,

політичними та іншими впливовими колами» [11], вибудувати власну концепцію досліджуваного явища, його природи та умов існування. Дослідник зазначає, що за формою реалізації авторського задуму журналістське розслідування – «складний, синтетичний жанр, у друкованому чи електронному варіантах якого можуть бути використані елементи проблемної статті, памфлету, нарису, фейлетону, репортажу, інтерв'ю, звіту, рецензії, а також фінансові документи, ділове листування, постанови, протоколи, угоди, архівні, статистичні дані тощо» [11]. Проте найважливішим є те, що український науковець і журналіст вважає, що головним принципом у роботі журналіста, який проводить розслідування, має

бути гласність, створення

відповідної

атмосфери,

громадської думки «з приводу тих чи тих антисуспільних явищ, що виключало б їхнє повторення у майбутньому» [11]. Здійснюють цю мету журналісти через вплив на емоції людей, викликаючи в них відповідну реакцію на скоєне.

Таким чином, Олександр Глушко розглядає вплив журналістського розслідування на дійсність не прямо, а опосередковано, через формування думки в глядачів та читачів. Як буде видно нижче, у західних дослідників журналістського розслідування дещо інший підхід до визначення терміна і проблеми впливу матеріалів на суспільство. Окрім того, поряд із виключенням повторення зловживань і порушень, Глушко зазначає ще одну мету журналістського розслідування. На його думку, вона полягає у тім, щоб «зірвати покров таємничості з проблем, які нерідко штучно ускладнюють життя багатьох людей» [12, 62]. Проте висвітлити проблему не означає виправити її. Кардинально інший підхід у західних науковців. Так британський дослідник Hugo de Burgh у своїй книзі «Investigative Journalism: Context and Practice» говорить, що журналістське розслідування «забезпечує першу чернетку здійснення законодавства», бо привертає увагу до всіх негараздів всередині суспільних регуляцій та систем і до тих шляхів, якими ті, хто має гроші та владу або застосовують корупцію, можуть порушити існуючі системи [34, 3]. Як бачимо, саме визначення дослідника направлене на те, що журналістське розслідування не просто висвітлює проблемні ділянки, а забезпечує виконання певних правильних процесів у суспільстві. Таким чином, розслідування має не просто висвітлювати усе, що є неправильним, а власним висвітленням впливати на негаразди, змінюючи ситуацію на краще через суспільну думку, вплив на людей, про яких йдеться та надання інформації не лише загалу, а й відповідним органам. Аналогічно до Х’юго де Бурга, американський, англійський та загалом західний теоретичний підхід до журналістського розслідування передбачає вплив його на дійсність. Так директор програми журналістики університету Джона Гопкінса (США) Девід Еверет зазначає: "Журналістське розслідування – це шанс відновити справедливість і зіграти роль Давида в боротьбі з Голіафом. Це ґрунтується на вірі в те, що журналісти, редактори і фотографи можуть відігравати величезну роль у поліпшенні суспільного життя" [30, 36]. 11

Що стосується польських дослідників, то тут вони не відходять від своїх західних колег у своїх очікуваннях від журналістського розслідування. Так у ґрунтовній праці, присвяченій розслідуванню, редактори Марек Польчевский і Моніка Ворсович одразу у вступі зазначають: «Журналісти-розслідувальники не описують реальність, вони хочуть її змінити» [40, 5]. Тобто для журналіста, який займається розслідуванням, реальність має певні жахливі сторони, які потребують його втручання, щоб виправити їх. Таке втручання часто коштує журналістам здоров’я, а інколи – життя. Оскільки звичайне висвітлення подій не вартує такої страшної ціни, то найважливіше, у що вірять журналісти, які розслідують – у виправлення тих речей, які їх обурюють [40, 5]. 1.2. Історія жанру. Відмінності між західним та пострадянським підходом. Щоб зрозуміти вплив журналістського розслідування на суспільство необхідно простежити його історичний розвиток як жанру. Західні дослідники вважають, що історія журналістики бере початок від 500 року до нашої ери, коли давні єгиптяни писали ієрогліфами на папірусах давні репортажі [34, 26]. Щодо перших журналістських розслідувань, то вони беруть початок в Китаю, коли влада надсилала розвідників, щоб вони дізнаватися і робити репортажі-доклади про економічні та соціальні умови Китаю й настрої його населення – від ранніх часів існування держави – і приблизно до 700 року нашої ери [34, 27]. Загалом, вже в час традиційної та звичної нашим уявленням журналістики, розслідування як жанр розвивалося в кожній країні по-різному і виникало й починалося розвиватися теж у різний час і в різний спосіб. Наприклад, у Сполучених штатах Америки, де теорія журналістики є однією з найбільш розроблених у світі, в силу того, що там виникли перші потужні медійні комплекси, журналістське розслідування почало бурхливий розвиток вже в кінці ХІХ століття. До

найперших

американських

розслідувань

відносять

спробу

Бенджаміна Харріса 1690 року описати тортури французів на службі в англійців через індіанців, таке своєрідне Гуантанамо [40, 8]. Харріс втратив 12

концесію на свій титул і помер без спадкоємців. Ще одна відома спроба жанру – 1735 року, коли Пітер Зінгер розкрив корупцію в оточенні британського губернатора. Відбувся гучний процес, який дав підстави пізніше охороняти право на публікацію матеріалів, навіть якщо вони некорисні для існуючої влади [40, 8]. Як бачимо, в Америці ще під час витоків журналістського розслідування постала проблема свободи слова, яка була вирішено на користь журналістів. З того часу, журналістика і жанр розслідування почали розвиватися, і тоді, коли в Україні ще не чули про розслідування та свободу слова, в США вже гримів Вотергейтский скандал, а пізніше – розвивався так званий “muckraking”. Загалом дослідники вважають, що саме в США журналістське розслідування існує в чистому вигляді найдовше і пов’язують його значний розквіт із конкурентною боротьбою між приватними медіа [15, 33]. Сьогодні, коли журналістське розслідування існує в Америці вже більше століття, воно набуває нових форм і можливостей, пов’язаних із новою технологічною добою а також внесеннями змін і еволюцією. Існує цілий напрям – теоретичний та практичний, - який називається «комп’ютеризоване журналістське розслідування» («computer-assisted journalism investigation») [35, 8]. Дослідники Британії відокремлюють журналістське розслідування як жанр з середини ХІХ століття, коли взагалі відбувається становлення жанровою системи. Вже тоді британське розслідування було трохи схоже на сучасне:

«Жанр

поєднував

раціональну

публіцистику

із

моральним

співпереживанням, включав у себе аналіз, дискусію та розслідування» [34]. Розквіт жанру припав на 1960-1980 роки, коли він набув нового статусу на каналі Public Service Broadcasting. Тим часом в інших країнах розвиток розслідування відбувається своїм ходом, відмінним від Британії та США, не таким швидким. У Польщі журналістське розслідування стало відомим жанром після 1989 року, коли постали вільні та незалежні медіа, і комуністи більше на них 13

не впливали, а також, з 1990 року, коли свободу слова не обмежував новий уряд Т.Мазовєцького [6]. Першопроходцем у розслідуваннях була «Gazetа Wyborczа», де з’явилися перші скандальні публікації. Одна з найперших – про аферу з головнокомандувачем поліції Смоляркем та хабарництвом в 1993 році. Після того дуже швидко почали розвиватися

та

примножуватися

інші

публікації

журналістського

розслідування. Серед найгучніших, які перевернули громадськість Польщі та призвели до гучних змін, такі: про відпочинок Олександра Кваснєвського з агентом російської розвідки (Zycie, 1997); про вимагання хабара віцеміністром оборони (Rzeczpospolita, 2001) – в суді вирішення не знайшла, але коштувала правій партії перебування при владі; про працівників швидкої допомоги, які мали домовленість із похоронним бюро та зволікали із людськими дзвінками, навіть добивали важкохворих людей (Gazetа Wyborczа і Radio Lodz, 2002); про архієпископа, який резедував в Познані та змушував духовенство до інтимного зв’язку з ним (Rzeczpospolita, 2002) та інші [24]. Що стосується телевізійних журналістських розслідувань, то вони постали пізніше за публікації, в основному ближче до другої половини 90-х років. Наприклад, найперша програма – «Справа для репортера» - виходить на телеканалі Telewizja Polska TVP вже понад шістнадцять років. Також на польському каналі TVP у 1996-2001 виходив цикл програм «Кримінальна хроніка» («Kronika kryminalna»), де завжди був матеріал з журналістського розслідування. Автором програми була Агнєшка Боровська та в ті часи програма збирала понад три мільйони глядачів, що є дуже значним показником

для

Польщі.

Пізніше,

1998

з’явилася

програма

«Супервідеошукач» («Super wizjer») на каналі TVN, а далі – «Увага!», «Втручання» («Uwaga!», «Interwencja») – у 2000, на тому ж каналі [24]. З усього вищенаведеного видно, що в західних країнах журналістське розслідування мало від століття до кількох десятиліть на розвиток методології, технологій, жанрової системи тощо. Також за цей час вироблялася система реакцій на розслідування і вимог до нього в читачів і глядачів. 14

Що стосується України, то український дослідник Олександр Глушко, наприклад, виводить історію журналістського розслідування з часу кінця ХІХ – початку ХХ століття [12, 12], вбачаючи елементи розслідування в аналітичній публіцистиці і згадуючи такі імена як Іван Франко (аналізував причини зубожіння галицького села та безправне становище людей), Михайло Коцюбинський (найбільше писав про свободу слова), Гліба Успенського (писав про причини розладу селянської общини), Михайла Павлика (його стаття «Нужда в Галичині» ледь не перешкодила виходу журналу «Народ», а стаття «Події в Юзівці» взагалі спричинила до конфіскацій тиражу газети «Громадська

думка»),

В’ячеслава

Липинського,

Миколу

Хвильового,

Володимира Винниченка, Євгена Маланюка тощо [12]. Що стосується української журналістики в радянський період, то вона займалася передусім пропагандою радянського способу життя, економіки, розповідями про передовиків змагань, моральним вихованням населення, тобто намагалася в основному висвітлювати позитивну інформацію. А негатив частіше за все виглядав як критичні зауваження з приводу «окремих недоліків» [25]. Роль журналіста навіть у матеріалах, які висвітлювали рішення судів з якихось злочинів зводилася до викладу та аналізу, аж ніяк не до розслідування. І хоча така ситуація не означає абсолютну відсутність розслідувальних публікацій, проте розвитку жанр був позбавлений, особливо у випадках зловживань на рівні уряду та партії, а не на рівні окремих «маленьких людей». Крім того, час від часу траплялися публіцистичні та аналітичні статті з елементами розслідування на національні теми. З 1991 року українські медіа стали вільними, у країні почалася відносна свобода слова – і це був час виникнення окремих публікацій з журналістського розслідування, окремих епізодичних сюжетів на телебаченні, зокрема, наприклад, регіональних програм Ольги Герасим’юк. З часом поширення Інтернету (зокрема виникнення «Української правди») дозволило журналістам нехтувати відносно складним для свободи слова кучмівським періодом. А з 15

весни 2004 року виникає перша регулярна програма з журналістського розслідування, класичний приклад жанру – «Закрита зона». Щоб зрозуміти, на скільки розвиток журналістського розслідування в нашій країні та на заході йшов різними шляхами, достатньо зазначити, що 1992 року, коли в Україні тільки почала встановлюватися орієнтовна свобода слова, на американському каналі АВС виходив в ефір перший сюжет, знятий прихованою камерою [40, 12]. А в той час, коли Україна не знала, що таке свобода слова, в Польщі вже давно діяло журналістське розслідування, провокуючи гучні скандали та зміни в суспільстві. Відмінності розвитку журналістського розслідування в різних країнах все ж не виключає спільних рис у підході до його функціональності. Найточніше головну функцію цього жанру, на нашу думку, вдалося висловити Джону Вілмену. Він вважає, що «Саме журналістське розслідування дає нам можливість служити суспільству, яке дедалі більше втрачає контроль над нашою демократією» [26, 12]. Ці слова дослідника стосувалися Сполучених штатів Америки, проте у такої функції розслідування потребують і країни пострадянського періоду, зокрема Україна. Відповідно, «журналістське розслідування

вітчизняних

мас-медіа,

особливо

на

теперішньому,

перехідному, етапі розвитку держави, – жанр вельми актуальний» [12]. 1.3. Журналістське розслідування як чинник демократичного суспільства. Теоретична база впливу журналістського розслідування на суспільні проблеми, які воно висвітлює Щоб точніше зрозуміти функцію журналістського розслідування у демократичному суспільстві, визначимо для себе поняття демократії. Політологічний

енциклопедичний

словник

подає

наступне

визначення

демократії. Це «влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтуючись на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх» [22, 92].

Окрім того, що влада в демократичному суспільстві належить народу, він контролює діяльність органів державної влади, впливає на важливі рішення. Громадяни беруть участь в житті держави та у вирішенні суспільних проблем. Вільні медіа допомагають їм у цьому. Проте найважливішим, на нашу думку, є те, що демократична влада «полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу» [22, 93]. Тобто який народ, така влада. Таким чином, можна говорити про те, що журналістське розслідування, з одного боку, можуть існувати лише у демократичному суспільстві, яке забезпечує свободу слова та, відповідно, існування жанру. З іншого боку, журналістське розслідування допомагає суспільству бути демократичним, оскільки має за функцію контроль за суспільними процесами та владою, висвітлення та виправлення порушень у суспільстві. Відповідно, можна стверджувати, що журналістське розслідування та демократичне суспільство взаємно впливають одне на одне, визначаються одне одним. Проте медіа не можуть нічого змінити, якщо сам народ не відрізняється від влади, яка зловживає. Оскільки одне із завдань медіа у демократичному суспільстві допомагати народу контролювати владу і виправляти усі негаразди й зловживання,

то

можна

стверджувати,

що

правильним

наслідком

журналістського розслідування як жанру, який виявляє усе погане має бути виправлення ситуацій, які воно змальовує. Відповідно,

можна

говорити

про

виконання

чи

невиконання

розслідуванням своєї суспільної функції – виправлення життя суспільства та окремих його індивідуумів на краще. Теми впливу журналістського розслідування на дійсність часом торкаються сучасні дослідники. «Журналістське розслідування є однією з найдієвіших форм суспільного контролю за діями влади, її органів (посадових осіб), а також… зрощування владної бюрократії та криміналу, приватизації влади в корисних інтересах тощо» [15]. 17

До теми відсутності впливу журналістського розслідування звертаються переважно журналісти. Так Андрій Константинів, засновник петербурзького агентства журналістських розслідувань, говорить, що журналістські матеріали все-таки не підміняють собою суди – останні інстанції встановлення справедливості в державі, оскільки на його публікацію «можна плюнути, а на рішення суду – ні» [30, 6]. А московський журналіст Павло Вощанов писав у постскриптумі до своєї статті, що копається у бруді сам не знає чому, бо вже мало вірить, що зможе чогось добитися, що «російська влада коли-небудь буде керуватися законами» [14]. Варто зазначити, що якщо суди не виконують своєї функції, то часом трапляється наступне: «в пошуках правди та справедливості читачі почали звертатися до ЗМІ як до суду. І, треба визнати, що часто після окремих публікацій, переглядали вже прийняті судові рішення і права людей виявлялися відновленими» [23, 8]. Окремі дослідники твердять, що журналістські розслідування не є процесом без результату, бо, як мінімум, вони виховують суспільство, інформуючи його [14]. Зняті журналістами програми сприяють росту інтересу аудиторії до певних тем і, відповідно, навчають людей і формують їхню думку на те чи інше явище, а за цим приходять зміни. Правда, це довгий процес [4]. 1.4 Журналістське розслідування в Україні та Польщі. Говорячи про ефективність впливу журналістського розслідування на дійсність, не можна не згадати одну з найгрунтовніших статей С.В.Чугурова на цю тему. Дослідник наголошує на згаданому нами вище взаємозв’язку преси та демократії, коли без однієї нема іншої. Також Чугуров розглядає різні ступені впливу медіа на реальність в залежності від сили держави, суспільства та медіа. За його теорією, Україна, так само як і Росія, підпадає під варіант єднання «слабкого суспільства та слабкої держави» [29], коли держава не може до кінця забезпечити інтереси суспільства, а суспільство не може захистити свої інтереси, і преса опиняється у дивному становищі, борючись за 18

виживання в умовах гри без правил. Важливо, що такий стан речей не може зберігатися нескінченно, оскільки його наслідком може стати хаос чи анархія [29]. Необхідно зазначити, що західний погляд на вплив журналістського розслідування

на

дійсність,

зокрема

погляд

польських

дослідників,

відрізняється від точки зору їхніх східних колег. Так у своїй статті «Роль журналістського розслідування у побудові демократії та об’єднання громадян» Магдалена Бежинська-Судол цитує французького журналіста й політика Луїса Теренуара: «Преса мусить мати повну свободу слова, щоб декотрі люди не мали повної свободи дії» [40, 77]. Відповідно, журналістське розслідування має вплив на суспільство та всілякі порушення ще до того, як буде їх висвітлювати, одним лише фактом свого існування. Так само, як у випадку сумлінного

функціонування

жанру

країні,

порушники

можуть

замислюватися перед тим, як коїти правопорушення. Поруч із цим, польська дослідниця визнає, що «журналістське розслідування є дуже важливим, може бути корисним, а може бути шкідливим» [40, 77] та наголошує на тому, що кожне журналістське розслідування складається зі скількох етапів, при чому останній етап – зовсім не публікація зібраного, перевіреного та проаналізованого матеріалу. Після оприлюднення програми або статті, на думку Магдалени Бежинської-Судол, робота журналіста не закінчується, оскільки має бути ще чотири етапи, які входять у проведення журналістського розслідування. Це «очікування на реакцію суспільства та правоохоронних органів, → порушення дізнання через органи прокуратури, → засідання суду, → покарання винних» [40, 86]. Дослідниця виділяє наступні ефекти вдало і до кінця проведеного журналістського

розслідування:

викриття,

налагодження,

виправлення,

запобігання, висвітлення несправедливості щодо громадян та різноманітних патологій у суспільстві, здобуття популярності, престижу і визнання для газети, радіостанції чи телеканалу [40, 86]. Разом з тим науковець наголошує 19

на тому, що успіх громадян – у досягненні правди та справедливості. У цьому ж успіх журналіста та редакції. Враховуючи усе вищенаведене, можна стверджувати, що польські теоретики журналістського розслідування ставлять собі за мету виправлення ситуації, яку зображують у власних матеріалах, а не просте висвітлення проблеми. Тобто польські журналісти роблять розслідування не заради матеріалу, а заради позитивного впливу на суспільство. Також специфікою журналістського розслідування в Польщі, його відмінністю від українського, можна назвати домінуючу роль публікацій у пресі, особливо на початку розвитку жанру, зокрема у загальнонаціональних виданнях; більша частка текстів впливає на політичні події; існує ризик узалежнення від спецслужб та ризик чорного піару [24]. 1.5. Відмінності між польськими та українськими програмами (на прикладі «Закритої зони» та «Увага!»). Для повної картини сьогоденного стану журналістського розслідування у двох країнах порівняємо польську програму «Увага!» («Uwaga!») та українську програму «Закрита зона». Українська програма «Закрита зона» в найкращі часи мала рейтинг близько 2,5. Це приблизно один мільйон сто двадцять п’ять тисяч осіб від усіх українців і найбільший рейтинг на інформаційному 5 каналі, проте це в десять разів менше, ніж рейтинг популярного серіалу в Україні. Польська «Увага!» збирала більше трьох мільйонів глядачів, що було практично стільки ж, скільки збирав випуск новин, проте удвічі менше, ніж найпопулярніші серіали. Якщо аналізувати зовнішній вигляд програм та їхні прийоми, то картина виглядає наступним чином. Найрезонансніша «Закрита зона» за 2004 рік, яка перевернула уявлення українців про тогочасну владу та те, якою може бути телепрограма, бо вперше за всю історію України відверто розказувала з екрану про корупцію в уряді.

Програма починається з відео-прологу. Ефектні цитати на червоному фоні – епіграфи до програми, наприклад, висловлювання Плутарха «Хто здатний отримувати зиск від суспільних діянь, здатний обкрадати могили» до програми про корупцію в міністерстві транспорту та тогочасного міністра Кирпу. Режисер використовує постановочні кадри з журналістом – наприклад, Володимир Арьєв, який сидить у вагоні потяга і дивиться у вікно, або який їде у повозці з кіньми під час пояснення схем транспортної корупції – у тій же програмі. Кадри, які натякають, про що йдеться – потяг, вагон, розбите скло потяга, будівля міністерства транспорту – ще до того, як глядачу відома тема програми. Що стосується монтажу, то кадри змонтовані переважно через мікшер, довжина планів – 4-5 секунд, використовують ефектні паузи перед і після начиточних фраз. Часом для підкреслення значимості інформації та самої програми паузи в начитці сягають п’яти секунд. Начитка чоловічим голосом (драматичним голосом каналу), досить серйозного рівня, за змістом та складністю сприйняття орієнтована на освічену аудиторію. На початку програми автор подає історичний зріз, змалювання явища, про яке йдеться. Протягом програми режисер використовує вставки із витягами з документів, указів, постанов – на екрані з’являються речення, ніби їх друкують, під звук печатної машинки. Титри також зі звуком, що створює певний стиль програми. Вдало підібрана музика. Часом як тло для начитки, часом – окремо, щоб підкреслити відео. Наприклад, дуже вдала вставка із українською піснею про львівську залізницю під кадри із недоліками вагону, пісенька про блакитний вагон із дитячого мультфільму на закінчення програми.

Стендапи «Закритої зони» з ефектними паузами і сповільненим темпоритмом, проте зі зміною крупності кадру. Часом для більшої зрозумілості автор використовує конкретні речі, наприклад, хлібину у руках під час пояснення величини тарифів на залізничні перевезення. У кожній програмі можна помітити також використання спеціальних відеоефектів – наприклад, вставки із відео вокзалів, транспортних контор (у цій же програмі), які з’являються в правому нижньому кутку екрану. Цей ефект створює фірмовий стиль програми. Дуже ефектним є також останній кадр згаданої програми – коли знятий вагон перетворюється раптом на чорно-білий негатив, як символ прихованої корупції. Тривалість синхронів – близько 23 секунд. Часом між двома синхронами, поставленими у стик, використовують спалах, і тоді тривалість синхрону сягає 50 секунд. Тривалість начиточних блоків – також більше 20 секунд. Часом на один синхрон трапляється 6-7 спалахів, що не може не дратувати глядача, який уважно дивиться. Інколи синхрони підкладають під красномовне відео. Відео в більшості випадків відповідає тексту програми, правда, не прямо і не легко, помітно, а треба замислитися, щоб зрозуміти зв’язок між відео та текстом. Приховування джерела інформації в цілях його безпеки, героя програми – шляхом зміни голосу та зйомок у темному приміщенні. Часом в інфографіці використовують фотографії (наприклад, як фотографія Кирпи витіснила фотографію Пустовойтенка на тлі міністерства транспорту – щоб було видно, як один замінив іншого на посаді). Крім того, якщо треба щось підкреслити, наприклад, державні установи, які мали гроші від міністерства, то їхні назви висвітлюються на червоних титрах на весь екран – дуже допомагає у сприйнятті. Суми з’являються в

анімованих титрах– великими цифрами на весь екран, вискакують на тлі відео з Кирпою, якого звинувачують. Щоб збільшити драматичний ефект, зменшують довжину планів до однієї-двох секунд або взагалі фотографій, пришвидшуючи монтаж. Щоб показати документи, їх знімають на камеру. У програмі демонструють їх під відео, це є досить тривалим. Важливі цитати та інформацію подають на тлі титру. Також для «Закритої зони» характерне використання відео-символів на початку програми. Наприклад, стоп-кран перед програмою про корупцію та зловживання міністра транспорту або дорожній знак із цеглою перед програмою про закриття радіо «Континент». Кожна програма має свою назву, з якої зазвичай не зовсім зрозуміло, про що вона. Приховану камери у зйомках використовують дуже рідко, лічені випадки на 150 програм. За словами журналіста «Закритої зони», Сергія Скоробагатька, коли «Закрита зона» тільки починала своє існування, то реконструкцію подій чи постановочні зйомки знімали в кожній програмі. Потім, коли програма набула популярності й до редакції приходили мішки листів із проханнями зняти програму про їхні випадки, часу на підготовку програми стало так мало, що її відео мова спростилася до максимуму. Ще одна суттєва відмінність між «Закритою зоною» та «Увагою!» - між українським та польським журналістським розслідуванням – те, що на підготовку програми в Україні витрачають тиждень, максимум три, а в Польщі декотрі канали можуть собі дозволити сплачувати ставку журналістам, які готують матеріал по кілька місяців. Частково це зумовлено рейтингом та попитом на розслідування в Польщі, а також високим авторитетом та впливовістю цих програм. Проте не всі канали провадять таку політику, тому це є досить болючим питанням для

польських журналістів і значно б’є по їхній кишені, масштабу розслідувань та престижу роботи в цьому жанрі [6]. Окрім того, над українським журналістським розслідуванням працює від чотирьох до восьми осіб, а над польським – до тридцяти п’яти осіб. Це також має значення через економічне питання. На сьогодні в Польщі існує не менше десятка програм з журналістського розслідування,

майже кожен канал має окремий відділ, який займається

виробництвом таких програм. Крім того, окремі журналісти працюють над документальними фільмами з розслідування, які виходять епізодично, а не регулярно. В Україні, на жаль, найбільш поширеним є розслідування, яке колеги називають замовним, і жоден з каналів чи проюсерських центрів не випускає зараз програми, подібної до «Закритої зони». Варто зазначити, що назва програм говорить сама за себе: польські «Увага!», «Інтервенція», «Супервідеошукач» ніби самою назвою привертають увагу до себе, а «Закрита зона» має акцент не на увазі до неї, а на поясненні глядачу того, що недоступно, показ того, що не видно. Окрім того, польські програми виглядають зовсім інакше. Проаналізуємо найрезонанснішу польську програму «Увага!» від 2004 року, яка розказує про фірму Constar, що продавала зіпсовані вироби з м’яса та організувала цілу процедуру його обробки та поширення. Тривалість

програми

(як

більшості

польських

програм

журналістського розслідування) вдвічі менша за тривалість українських: не тридцять хвилин, а п’ятнадцять. На початку програми «Увага!» ведучій у студії згадує попередню програму, чим вона закінчилася, резонанс після неї. Показують відео із людьми, які дивилися програму в лікарнях та громадських місцях, вражені обличчя, вигуки «Не може бути!», «Який жах!». На нашу думку, такий прийом сприяє впливу програм на суспільство, ніби дає зрозуміти героям програми, винуватцям скандалу та звичайним 24

людям, що програму про проблему знято, але не забуто, що до неї журналісти повернуться у випадку, якщо нічого не зміниться, а якщо не зміниться, то нагадуватимуть про неї людям. Окрім

того,

показуючи

обличчя

вражених

людей,

журналісти

акцентують на тому, що програма безслідно не пройшла, що люди вражені нею, що є своєрідним стимулом для правоохоронних органів працювати в напрямку встановлення справедливості, а для винуватців показаних порушень і тих порушень, які ще не показали – не вдаватися до зловживань. Замість простої начитки, перекритої відео, польські журналісти та режисери намагаються обходитися без начитки взагалі, майже не вживати її («Увага!»). Вони знімають програми таким чином, що ті складаються з інтершумів, діалогів, зйомок прихованою камерою. Це допомагає глядачу тримати увагу на програмі із легкістю, створює ефект динамічності та очікування – що ж буде далі. Вкрай рідко у польських програмах використовують начитку, тоді у ній подають важливу інформацію, підкреслюють необхідне і розставляють акценти. Триває начиточний блок від 8 секунд і є вагомим засобом привернути увагу до потрібних журналісту моментів, оскільки, як ми вже зазначили, використовується рідко. Наприклад, у програмі «Увага!» голос за кадром під звуки ударної установки, після того, як журналістка на приховану камеру зняла документи і зіпсовану ковбасу з картонної коробки, розказує: «Такі документи та зіпсовані вироби з м’яса ми знайшли в кожній коробці, яка стояла в цьому приміщенні. На документах зазначалася партія зіпсованої продукції, назва магазину, який її повернув, дата повернення та її кількість.» Проте інтершуми та діалоги не є самоціллю для польських журналістів і використовуються ними тільки у випадку, якщо вони є цікавими і допомагають зробити програму драматичною, щось підкреслити. Наприклад, діалог в їдальні дівчини, яка влаштувалася на роботу в компанію, яка перепродає зіпсоване м’ясо під виглядом свіжого, обробивши 25

його перед тим. Журналістка питає, чи це м’ясо, яке вони їдять, з їхньої компанії, а їй відповідають, що з відходів, а потім говорять, що пожартували. Дуже швидко змінюється картинка в кадрі, наприклад, місце зйомки. У середньому одне місце показують від чотирьох секунд і більше. Винятки складають зйомки прихованою камерою, коли в кадрі говорять дуже важливу інформацію. Такий прийом також спливає на підвищення уваги глядача. Довжина планів у польських програмах – від двох секунд і довше. Проте змонтоване настільки добре і м’яко, що комфортно та цікаво дивитися. Мікшер практично не використовують. Музика підібрана також добре, переважно напружена, а не тематична. Довжина синхронів у польських програмах – від 8 секунд. Часом два синхрони перебивають запитанням журналіста, тоді загальна тривалість синхрона до 15-20 секунд. Винятки складають дуже драматичні синхрони, які тривають до 25-ти секунд. Наприклад, про неймовірно тяжкі умови праці жінки-касира в супермаркеті, з усіма деталями та емоціями. Для збереження інкогніто людини-джерела польські журналісти, як і українські, використовують зміну голосу та зйомки в темному приміщенні, крім того, на картинку накладають спеціальний фільтр, який розмиває зображення. Дуже важливим є те, що голос змінюють настільки, що навіть неможливо за інтонаціями впізнати людину. А кімната, де знімають, настільки темна, що навіть якщо людина рухається, не видно її рис. На відміну від українських програм, джерела польських журналістів набагато краще захищені й менш упізнавані за джерела українських. Тобто в українській програмі людину можна було б впізнати за інтонаціями, стилем розмови, рисами, на які відсвіт падає. В польській програмі це неможливо взагалі. Дуже часто, чи не в кожній програмі з розслідування, польські журналісти використовують зйомки прихованою камерою. Це допомагає надати програмі ще більшої переконливості та викрити справжній стан речей.

Наприклад, у програмі «Увага!» про мережу супермаркетів «Сонечко» після серій інтерв’ю з працівниками, які розказували, що їм не оплачують ненормовані години праці, керівник мережі сказав, що усе, що над норму, оплачують згідно із законодавством. Після його інтерв’ю журналістка з прихованою камерою пішла влаштовуватися на роботу в супермаркет і їй повідомили, що оплати ненормованої праці немає. Після показу польського розслідування відбувається розмова у студії із чиновником. Починається воно з того, як посадовцю показують програму та знімають його реакцію під час перегляду. Наприклад, у випадку із «Увагою!» про м’ясопродукти, проглядав програму представник міністерства. Після перегляду запрошені журналісти ставлять йому питання. Також журналісти організовують зустріч із відповідним органом (контролюючим або правоохоронним) і ведучий питає у нього жорстким хардтоком, які конкретно він вжив заходи, щоб виправити ситуацію. Наприклад,

«Увазі!»

біля

компанії-порушника

журналіст

із

контролюючим чиновником питав, що саме зробили директору компанії, щоб покарати його, після виходу програми. Останнє питання ведучого у цій частині взагалі було «Це виглядає так, ніби Ви не виконуєте своїх посадових обов’язків». Варто зазначити, що жоден із двох вищезгаданих блоків не триває більше ніж півтори-дві хвилини. Крім того, розмова з чиновником відбувається в окремій темній студії, не тій, де стоїть ведучій програми. А розмова із контролюючим органом – взагалі на вулиці біля приміщення компанії-порушника. Тобто часто змінюють місце зйомки, що створює ефект динамічності та робить програму цікавою для глядача. Дуже

важливим

те,

що

практично

всі

польські

щотижневі

телепрограми з розслідування побудовані саме таким чином: репортерська сторона розказує про покривджених у розлогому сюжеті, а потім відбувається хардток із відповідальними у студії [24]. 27

Окрім преваги цікавості та легкості сприйняття для глядача, такий формат має ще одну суттєву перевагу – він є менш затратним у виробництві, бо потребує менше праці, часу та грошей, ніж тридцяти хвилинна знята програма. Крім того, ведучі в студії не ті, що знімали репортаж на місці події. Кожен – спеціаліст своєї справи. Хтось – репортер, а хтось веде хардток. На нашу думку, прийом виходу на конкретну відповідальну людину [6] та розпитування й притискання її в ефірі є дуже важливим, він також спрямовує програму на те, щоб вона спричинила реальні зміни в страшних ситуаціях, які показують. Варто зазначити, що оскільки жанр журналістського розслідування в Польщі є дуже популярним і, відповідно, поширеним, то полякам просто достатньо подзвонити в одну з програм і пожалітися, щоб журналісти одразу взялися за роботу. Наприклад, варто було студентам одного з вищих навчальних закладів пожалітися на те, що викладач пропагує фашизм і вживає ненормативну лексику, як одразу зняли програму, внаслідок якої викладача звільнили [24]. Натомість в Україні програми з журналістського розслідування, які виходять регулярно, не справляються із мішками листів – дуже мало випадків можуть розглянути, оскільки найчастіший період, з яким виходять – раз на тиждень. Такий стан речей у Польщі також впливає на резонанс програм та їхню важливість

для

людей.

Глядачі

стають

більш

громадсько-активними,

цікавляться не лише власною проблемою, яку показали в програмі, а й усіма проблемами взагалі. Але найголовніше, на нашу думку, що люди відчувають, що журналісти в них на службі. Цим журналістське розслідування вповні виконує свою місію у суспільстві. Варто зазначити, що в порівнянні із українськими програмами з журналістського розслідування, польські виглядають не настільки насиченими фактами. Вони всі дуже прості для сприйняття.

За

словами

польського

тележурналіста

та

редактора

Роберта

Казімєрського, у програмі не варто подавати більше 10% того, що знаєш (звичайно, за умов, що журналіст зробив повноцінне і добросовісне розслідування і дуже багато знає про тему та проблему). Роберт каже, що він радше не використає якійсь факт, аніж пере грузить програму [24]. Ще одним важливим прийомом польських програм є час від часу звернення до позитиву. Йдеться не лише про розповіді, що після попередніх ефірів покарали винних, а покривджені відчули значне полегшення в ситуації. Річ у тім, що час від часу програми представляють і різноманітні позитивні явища, ті, «які поліпшують моральний та етичний стан суспільства» [24]. Основна

відмінність

польських

програм

журналістського

розслідування від українських полягає в тому, що перші звернені до отримання конкретного результату після виходу в ефір у тій проблемі та ситуації, яку знято. Крім того, польські програми, які є набагато більш рейтингові за українські, є також набагато динамічнішими та тими, що привертають увагу. Загалом для характеристики української «Закритої зони» можна вжити слова «значимість» та «важливість», тобто складається враження, що сама інформація, яка подана в програмі, є найважливішим елементом програми, і усе оформлення працює на ці ознаки. Проте дивитися цю програму хочеться лише якщо зацікавлений у ній. Для відпочинку глядачі ймовірно перемкнуть канал. Для характеристики польських програми «Увага!» підходять такі ознаки як видовищність, цікавість і також важливість. Таку програму хочуть подивитися навіть після втомливого робочого дня. Після виходу в ефір кожної програми в Польщі та в Україні мають настати певні наслідки у тих ситуаціях, які змальовують. Розглянемо два варіанти: наслідки можуть бути негативні, нейтральні або позитивні. Спробуємо проаналізувати їхні причини та закономірності.

Розділ ІІ 1.1. Програми, які негативно вплинули на суспільство або не вплинули взагалі. Аналіз конкретних прикладів програм «Закритої зони». Для того, щоб визначити причини та закономірності наслідків виходу в ефір програм з журналістського розслідування проаналізуємо конкретні приклади українських та польських програм і їхніх наслідків. Серед

прикладів

телепрограм

журналістського

розслідування

трапляються такі, які не мають ніякого впливу на події, які зображують, або мають відверто негативний вплив на них. Програма «Закрита зона» є прикладом журналістського розслідування в традиційному розумінні цього слова і може вважатися зразком жанру в Україні. Вона існувала з березня 2004 року по червень 2007 і була однією з найрейтинговіших програм 5 каналу, весь час змагалася лише з підсумковим випуском новин, а пізніше, вже через рік після помаранчевої революції – з іншою програмою журналістського розслідування. У 2004 році «Закрита зона» потрапляє в десятку кращих програм Європи в номінації TV Current affairs на конкурсі Prix Europa-2004 (Берлін), а у 2005 – стає переможцем національної премії «Телетріумф» у номінації «Краща публіцистична програма». Ця програма була першим журналістським розслідуванням, яке стало дуже популярним, про яке говорили всі, а також найпершою програмою, яка стала регулярно і цілеспрямовано розслідувати. На той час аналога їй не було. Крім того, «Закрита зона» вільно існувала в період цензури на інших телеканалах, які не могли випускати подібний продукт, ризикуючи лише особистою безпекою журналістів, а не звільненням їх з каналу. За словами журналіста «Закритої зони» Сергія Скоробагатька, у кінці 2004 року на кожному засіданні Верховної Ради України звучали слова на кшталт: «Ви дивилися вчора «Закриту зону?» Бачили, що коїться у нас із землею?». Журналісти читали стенограми засідань і сміялися [5].

З березня 2005 команда, яка робила програму, на чолі з Володимиром Арьєвим, створили цілий продюсерський центр з назвою «Закрита зона». Центр займається журналістськими розслідуваннями в різних сферах життя людини та його популярність говорить про те, що «Закрита зона» стала своєрідним трендом, популярним серед українців. Проте попри популярність програм існує певне питання в їхній користі суспільству. Річ у тім, що журналістське розслідування, яке має виправляти зловживання та інші негативні моменти у дійсності, у цьому випадку не завжди має успішний вплив. За словами Володимира Арьєва, одного з провідних журналістів, які займаються розслідуванням в Україні, автора «Закритої зони», «вже давно ніхто з приводу цього (з приводу оприлюднених ним матеріалів) не відкриває жодних справ», а програм, вихід яких немає ніяких наслідків у реальному житті або має вихід яких має негативні наслідки, усього близько дев’яноста відсотків від загальної кількості усіх знятих ним «Закритих зон» [3]. Найперше, про що варто зазначити, - це те, як на плодах роботи журналіста, який розслідує, виникла ціла схема зловживання. За словами Володимира Арьєва, у 2005 році Генеральна прокуратура України досить часто, запрошувала його давати покази та пояснення щодо програм, які виходили в ефір. Журналіст приносив і віддавав матеріали, розказував усе, що знав, а потім відбувалося наступне. Прокуратура порушувала кримінальні справи, викликала героїв програм, мала з ними «певні розмови», а через деякий час справи закривали «через відсутність складу злочину». Таке відбувалося, наприклад,

з програмами,

присвяченими справі транзитного серверу та декотрими, знятими про корупцію у вищих ешелонах влади, а фактично з цілою низкою програм за період 2004-2005 року. Володимир Арьєв вважає, що «прокуратура фактично заробляла при цьому певні матеріальні блага. А “герой” програм після цього фактично відмивався» [3]. 31

Після того, як журналіст дізнався про існування такої схеми, він припинив «співпрацю» з прокуратурою та більше не давав їй ніяких матеріалів, оскільки він «не є джерелом: а) заробітку для не чесних на руку прокурорів і б) джерелом рятування від кримінального переслідування не чистих на руку людей» [3]. Відверто негативний випадок стався після одного з останніх випусків «Закритої зони» від червня 2007 року. У Києві побили людину, яка свідчила проти посадових осіб Шевченківської районної адміністрації. Програма розказувала про голову районної ради, Пилипишина, який організував цілу схему відкатів серед представників малого та середнього бізнесу, які торгували на Лук’янівці. Спочатку він припиняв їм договір аренди, а потім примушував їх купувати спеціальні кіоски за п’ятдесят тисяч гривень. Один з постраждалих підприємців і розказав усе «Закритій зоні». Під час того, як його били, бізнесмену пояснили, що це все через те, що він давав інтерв’ю Володимиру Арьєву. На щастя, цей випадок можна було трохи виправити (з журналістської точки зору). Після побиття журналіст «Закритої зони» взяв інтерв’ю в постраждалого прямо на лікарняному ліжку. Правда, ніяких наслідків у реальному житті це не спричинило. Варто зазначити, що в такому випадку добре вже те, що інтерв’ю постраждалого не спричинило подальших негативних наслідків. Ще один приклад негативних наслідків після виходу програми в ефір стосується переможниці фестивалю у Берліні. Програма розказувала по ембріональну та фетальну терапії. Прихильники першої вважають, що в організм та хворі органи для покращення здоров’я можна вводити стволові клітини, а прихильники другої взагалі твердили, що допомогти органу відновитися можуть клітини аналогічного органу ненародженої дитини, у якої ці органи тільки сформувалися, тоді ніби шанси стати здоровим підвищуються у двісті разів.

Журналіст висвітлював стан речей в Україні, розказував, на якому тижні вагітності які органи в дітей формуються, відповідно, коли і яким чином отримували матеріал лікарні. У зйомках було використано приховану камеру, з якою журналіст ходив по клініках, де пропонували такі послуги. За словами Сергія Скоробагатька, після виходу програми лікар Лазарєв, який давав йому інтерв’ю, був змушений втекти за кордон, покинувши родину з маленькою дитиною, оскільки боявся за свою безпеку – і не безпідставно, оскільки на нього серйозно «наїхали» [5]. Таку ціну лікар заплатив за розповідь правди. А в ситуації загалом нічого не змінилося, винних не покарано, схему не припинено. Приклад програми, яка фактично не призвела ні до яких змін у системі, яку змальовувала, а також після якої не було відкрито жодної справи і нікого не було звільнено – «Закрита зона», що вийшла в ефір 14 грудня 2006 року. Вона розказувала про дуже небезпечне для здоров’я м’ясо, яке стало приводом для Росії розв’язати м’ясо-молочну війну. Йшлося про велику контрабандну порцію свинини, без документів та відповідних сертифікатів, яку «не помітили» в Україні на жодному з етапів – проходженні митного контролю в Одесі, перевозки, вивозу з країни. Йшлося про 10 тисяч тон, на суму близько двадцяти мільйонів доларів і журналісти. Детально описували схеми розповсюдження продукту після проходження митниці, схему із документацією та можливими ризиками, схему із звертанням до суду. За словами Володимира Арьєва, ця справа нічим не закінчилася, проте він «не може сказати що залишилося без наслідків, тому що є депутатське об’єднання “Контрабанда-стоп”, яке почало активно працювати в цьому напрямку за наслідками програми, і взагалі це трохи зрушило суспільство і в уряді пам’ятають про цю програму» [3].

Водночас Володимир Арьєв визнає, що конкретних наслідків від програми так і не відбулося: «Ми інформували, і є, принаймні, негативне ставлення до того, щоб безконтрольно ввозити в Україну м’ясопродукти. І не тільки населення почуло про небезпеку, а й органи влади» [3]. Щоб підвищити ефективність виконання завдання журналістського розслідування – «чистки суспільства», боротьби з корупцією та іншими зловживаннями – після п’ятнадцятирічної роботи журналістом Володимир Арьєв пішов в політику. Зокрема у сферу його сьогоднішньої діяльності входять поїздки країною і покращення ефективності роботи журналістів власним впливом і допомогою їм [20]. 1.2. Аналіз конкретних прикладів програм «Чи на 5?». Програма «Чи на 5?» виходила в ефір 5 каналу з вересня 2005 року по січень 2007 і була присвячена діям влади та тому, як вони впливають на звичайних людей. Аналогу «Чи на 5?» також не існувало на телебаченні. У більшості випадків, програма була журналістським розслідуванням та брала найвищі рейтинги на каналі, де транслювалася. У вересні 2006 року в Україні змінився уряд, а з ним і загальнонаціональна політика. На відміну від «помаранчевої» команди, новий уряд не збирався втілювати ніякі реформи, тому з осені 2006 не було ні урядових дій, які можна було розслідувати, ні реакції на них з боку українців. Тому автор програми Єгор Соболєв переформатував «Чи на 5?» у студійний формат, змінивши при цьому її вигляд з розслідувального у бік «хард-ток» («hard-talk»). Один з найсумніших прикладів негативного впливу журналістського розслідування на дійсність – програма «Чи на 5?» про міністерство внутрішніх справ та те, як воно бореться із зловживаннями в міліції. Програма вийшла в ефір 5 каналу у двох частинах – 30 травня та 13 червня 2006 року. Для

ілюстрації

проблеми

брали

інтерв’ю

сім’ї

Басецьких.

Дев’ятнадцятирічний хлопець Дмитро був жорстоко побитий і пограбований ввечері у парку, як він казав, міліціонерами. Після побиття він зустрів патрульну службу, але вона відмовила йому в допомозі. Родина хлопця 34

найняла адвоката, написала заяву в прокуратуру, але усе було безрезультатно. В лікарню до хлопця приїхали брати покази міліціонери з того ж районного відділку (Деснянського), з якого гіпотетично й були ті міліціонери, які побили Басецького. У програмі була детально описана ситуація з побиттям хлопця. Під час підготовки матеріалу журналісти звернулися до прес-служби київської міліції, щоб отримати інтерв’ю. Те, що справа отримала резонанс, очевидно, спричинило бажання в прес-служби виконати свою роботу – відмити честь мундиру. Справу сфабрикували так, ніби хлопця били не міліціонери, а люмпени, їх було двоє, а не п’ятеро, вони навіть не вдягнули форми, а хлопець усе придумав, щоб звинуватити міліцію. Як казав слідчий, у двох затриманих знайшли рюкзак Дмитра Басецького з доказами – його речами, – які вони ніби повезли з собою в Черкаську область. На жаль, суд, який відбувся незабаром після виходу програми, постановив, що винні затримані, їх було засуджено, й адвокат Басецького нічого не зміг зробити. Приклад програми «Чи на 5?», після якої нічого не відбулося – про розслідування злочинів на виборах Президента України та під час передвиборчої кампанії у 2004 році. Програма вийшла в ефір у двох частинах: перший раз 20 вересня 2005 року, а другий, як підсумок, що зробили за той час, – 22 березня 2006 року. У розслідуванні розглядали три випадки. Перший – побиття мирних киян під ЦВК 23 жовтня 2004 року – тоді преса знала імена організаторів злочину, відомих політиків та навіть представників влади. Проте пройшло трохи менше року – і справу «поховали», а ті, кого називали замовниками, не лише залишилися непокараними, а навіть успішно робили кар’єру як політики у списках різних політичних партій до Верховної ради.

Другий – неправомірне оголошення результатів виборів Центральною виборчою комісією на чолі з її головою Сергієм Ківаловим – тут теж слідство обмежилося кількома візитами членів ЦВК на дачу показів – і безрезультатно. Третій – так звана «справа транзитного сервера» - про безпосередні фальсифікації на рівні ЦВК. Спочатку, у квітні 2005, слідство називало виконавців усіх рівнів та те, яким чином відбувався злочин, а на час виходу програми не тільки не було нікого притягнено до відповідальності, а й замовчувалося або заперечувалося усе раніше відоме щодо злочину. Крім того, на час виходу другої серії програми усі, названі раніше слідством як учасники або співучасники, взагалі вже практично були народними депутатами. Результату від обох програм не було ніякого, окрім дзвінка тогочасного міністра МВС Юрія Луценка після першої частини. Він казав, що справи загальмовано не на рівні його міністерства, а на рівні Генеральної прокуратури України. Програми журналістського розслідування в Україні характеризуються певною безрезультатністю та подеколи негативними наслідками їх виходу в ефір. Володимир

Арьєв

та

Єгор

Соболєв

виділили

такі

причини

безрезультатності та негативних наслідків телепрограм журналістського розслідування: - Корупція правоохоронної системи, зокрема прокуратури, яка за законом зобов’язана реагувати на оприлюднену в ЗМІ інформацію, та судів («це є те, з чим я стикаюся весь час на роботі, це те, що взагалі заважає перемогти в Україні корупцію, це власне, продажність системи прокуратури і судової системи. Це – база, це – фундамент. Їх завжди можна купити, а значить, як їх можна купити, то можна не боятися переслідування з їхнього боку, тому що їх, знову ж таки, завжди можна купити» [3]).

- Те, що за законами, схемами та системами, про які йдеться у програмах, живуть усі, в тому числі звичайні українці [4]. 1.3. Аналіз конкретних прикладів польських програм «З твого боку». Розглянемо досвід польського журналістського розслідування. Агнєшка Боровська працює журналісткою вже тринадцять років. Працювала в інформаційних програмах на посаді репортера, редактора, ведучого, зняла понад тисячу програм «Поліційний рапорт». За роки роботи над журналістським розслідуванням Агнєшка викрила кримінальне угрупування наркоділків, розслідувала справу застреленого мафіозі Воєслава Нєвядомського та його зв’язків з прокурорами та поліцією, а також справу помилування президентом Лехом Валенсою одного з чільних мафіозі Анджея Зелінського. За останню роботу Агнєшка була представлена до до нагороди Grand Press у 2001 році. Таку ж нагороду Журналістка отримала у 2003 році за програму «Кримінальна хроніка», в якій розкрито події, «що відбулися за кулісами кровопролиття в Магдаленці, де було поранено 16 поліцейських, а двоє загинули» [24]. Сьогодні Агнєшка є автором щотижневої програми «З твого боку» («Po twojej stronie») на каналі TVP Warszawa. У редакції цієї програми майже не вщухають телефонні дзвінки, кожного місяця приходять сотні листів із проханнями про допомогу та втручання. Через порушення незручних, невигідних та непопулярних тем програма часом зникала з екранів, проте потім знову поверталася в ефір. Її аудиторія – понад чотири мільйони глядачів. Програма виходить в ефір щотижня [24]. Найбільше журналістських розслідувань, які робить Агнєшка Боровська, стосуються справ конкретних людей та їхніх проблем. За словами журналістки, у таких програмах їй вдається своєю роботою доводити до позитивних змін у ситуаціях з героями в сімдесяти відсотках випадків [6]. Проте трапляються програми, присвячені більш глобальним темам, наприклад, корупційним схемам, налагоджуванням певних систем махінацій, 37

зміни в які не так просто внести, «бо розклади такі сильні, що майже неможливо їх розбити» [6]. В таких випадках Агнєшка Боровська говорить, що вона вертається до цих програм і тем по кілька разів, аж поки в ситуаціях не міняється стан речей. Близько 10 відсотків таких програм журналістка вважає успішними. «Часто бувають програми, по яких не очікуємо ніяких змін, щось вдається, але не до кінця, проблема триває, але ми її добре висвітлили, і люди задоволені, що це зміцнило їх у вірі в справедливість, вони отримали загальну підтримку та допомогу від журналістів і союзників в якості неурядових організацій» [6]. Хоча Агнєшка Боровська і називає відносно невисокий відсоток програм, якими вона допомогла суспільству, проте із важкістю згадує ті, як взагалі нічим не закінчилися. Журналістка наводить наступні приклади програм, якими не вдалося нічого змінити. У 2005-2007 роках вона займалася справою несправедливо засудженого до ув’язнення стюарта, який працював на поромі між Польщею та Швецією. «Тут було як головою об мур» [6] – зазначає Агнєшка Боровська. Єжи А. був змушений через центральне слідче бюро ФБР до співпраці з польською поліцією. Змушений – бо одержав догану на роботі, з шансом, що лишиться робити, якщо прийме співпрацю з полісменами. Правоохоронці вистежували справу морської контрабанди наркотиків з Польщі до Швеції. Єжи А. підкорився і став таємним співпрацівником поліції, який повинен був спостерігати охорону на поромі. Стюарт усно передавав рапорти полісменам і одержував невеликі суми за інформацію. Закінчилося усе великою поліцейською операцією, під час якої затримано одинадцять осіб з корабля. Їх було заарештовано

під

звинуваченням у контрабанді, проте інформатора було ув’язнено разом з усіма.

Ніхто з полісменів не розголошував, що Єжи А. працював для них – державна та службова таємниця не підлягає розголошенню. І чоловік невинно відсидів з бандитами чотири роки. «Мені не вдалося намовити міністра внутрішніх справ до того, щоб він звільнив посадових осіб перед судом від заборони розкриття службової таємниці і дослідив справу» - говорить Агнєшка Боровська. Ймовірно посадові особи клали собі в кишеню гроші з операційного фонду, які мали виплатити за інформацію таємного співпрацівника, бо Єжи А. одержував дуже малі суми. Сьогодні Єжи А. вже вийшов з в’язниці, подав позов до Страсбурга і чекає на справедливість поза межами краю. «Я зняла дві програми про нього – без наслідку» - говорить журналіст Агнєшка Боровська. Ще один приклад розслідування, яке журналістка вважає невдалим через його наслідки – із корупційною схемою в Сєдлцах. Один з жителів здійснив купівлю поліцейського акту за ящик горілки. Він вказав полісменів, був свідок, але супроти нього постала ціла система. Його побили, вивезли до лісу. Щоб заплутати, сказали, що це за спробу дати хабара в іншій справі. Переляканий показав журналістці акта дізнання, яке купив, і вказав від кого. Проте полісмени вийшли на пенсію, а головний винним залишився членом правління слідчого відділу. Це ускладнювало землеробові розкриття справи [6]. «Я довела трьома репортажами до повернення поліцейських актів віцеміністрові справедливості, а також до перенесення слідства з прокуратури в Сєдлцах до Любліна у пошуках незалежності - розказує Агнєшка, переконана в тому, що те, чого вона добилася – замало. - Проте слідство у справі корупції точиться повільно, а супроти землероба – швидко» [6]. Зараз чоловіка направлено на тримісячні судово-психіатричні допити, через що страждає його родина. Як бачимо, «солідарність прокурорсько-поліційного середовища і сила впливу місцевої влади» [6] актуальна не тільки для нашої країни. 39

Анєшка Боровська зазначає причину власної невдачі: «боротьба з корупцією, незважаючи на те, що це – один з пріоритетів кожного уряду, безперечно, є на етапі декларації». Ще один випадок розслідування, яке не мало позитивного впливу на дійсність, зачіпає посадовців найвищого рівня в державі. Після ефіру не було покарано винних у допомозі утворити міжнародного бандитського фонду, який мав допомагати міністерству внутрішніх справ. Єремяш Баранський керував з Відня контрабандою наркотиків, алкоголю і польськими злочинними групами. Він дійшов до колишнього бізнесмена з коренями в PRL Зджіслава Хершмана, приятеля сина Брежнєва, який у східних країнах будував готелі в якості представника шведської будівельної компанії. Після 1990 року він залишався резидентом одного з готелів у Варшаві, маючи зв’язки у новій владі вільної Польщі. Мафіозі через свою дружину Кристину зближається з Хершманом, і вони вирішують створити фонд із цікавою назвою „Безпечна Служба”. Також вони зв’язалися із віце-міністром внутрішніх справ (сьогодні професор права Ягелонського краківського університету) Яном Відацьким. Він наказує своєму підлеглому Джему Нозце, голові юридичного бюро Міністерства, написати статут фонду так, щоб кошти з нього могли вільно потрапляти на рахунок відомства

внутрішніх

міжнародним

бандитом

справ. пише

Відповідно, статут

службовець готельному

міністерства номері.

Пізніше

з’ясувалося, що на чолі фонду була дружина і сестра мафіозі. Крім того, мафіозі літали урядовими вертольотами, брали кошти в інавгураціях академічного року вищої школи поліції. Посилалися на знайомство не лише з віце-міністром, але й із тодішнім прем'єром T. Мазовєцьким і президентом Лехом Валенсою, а також майже зі всім Бюро Охорони Уряду, яке працювало на боці в Хершмана в якості охоронців. «Я билася над публікації цієї теми понад рік. Коли нарешті вдалося – запала могильна тиша. Через багато місяців матеріал використали політики партії «Право і Справедливість», але замість того, щоб вимагати розслідування 40

та встановлення правди, вони використали матеріал для нападу на професора Відацького, який в 2005 році став захисником одного з найбагатших поляків» [6]. Кінець-кінцем вихід матеріалу нічим не закінчився. Ян Відацький сьогодні є послом, членом сеймової слідчої комісії; Єжи Ножка, який писав статут, став головою Установи Охорони Держави, а зараз є керівником безпеки Польської Телекомунікації. «Живуть собі пани, піднімаються, роблять кар’єру. Правда, Баранський за офіційною версією вчинив самогубство у віденському СІЗО, куди потрапив у справі вбивства колишнього міністра спорту Яка Дебського [6]. 1.4. Види існуючого журналістського розслідування в Україні та закономірності їхнього впливу на дійсність. Серед усіх українських телепрограм, в наслідок оприлюднення яких або нічого не ставалося, або відбувалося щось негативне, можна виокремити програми: - про корупцію на маленькому рівні (бабуся, яка дала хабар судді); - про зловживання посадових осіб, якщо його не можна довести документально (наприклад, міліція побила хлопця) – коли йде команда «згори» щодо підтасовки фактів; - про розслідування гучних злочинів, яке стоїть на місці (як правило, такі програми не рухають слідство) чи яке проведене органами сумлінно (як правило, такі програми корисні лише для слідчих, які розслідують – бо слугують їм для підвищення чи для покращення авторитету серед звичайних людей); - про погані розслідування дрібних та просто одиночних справ, зокрема замовні вбивства (депутатів, бізнесменів); - про окремі явища і схеми, які існують в країні та які неможливо змінити в силу їхньої масштабності і того, що всі живуть за подібними схемами на різних рівнях (наприклад, розпродаж землі столичними чиновниками,

незаконна забудова, хабарництво великого масштабу, контрабанда тощо); - так звані «історії про історії» (які знімаються вже постфактум і не можуть ні на що вплинути). За словами Арьєва, на його відчуття, програм, які закінчились відсутністю змін у реальному житті або негативними змінами, в Україні усього близько 90-95 відсотків від загальної кількості [3]. Проведений нами аналіз показав, що зі ста програм «Закритої зони», мали позитивні або частково позитивні наслідки 9 програм, тобто 9 відсотків з усіх проаналізованих. Відповідно, 91 програма, близько 90 відсотків проаналізованих програм, мали негативний або нейтральний вплив на ситуації і проблеми, які змальовували. З 50 програм «Чи на 5?» - позитивні або частково позитивні наслідки мали 5 програм, тобто також близько десяти відсотків. При чому в усіх успішних випадках обох програм з журналістського розслідування зміни відбувалися на незначному, маленькому рівні. Наведені цифри показують, наскільки журналістське розслідування є неефективним в усуненні суспільних проблем та наскільки воно не виконує свою функцію в українському суспільстві. Що стосується Польщі, то за словами Агнєшки Боровської, за тринадцять років у журналістському розслідуванні їх вдається зрушити справи, які трокаються звичайних людей, приблизно у 70 відсотках випадків. Що стосується великих і масштабних схем зловживань, то тут успішні є лише 10 відсотків телепрограм. Важливо, що для українського журналіста-розслідувальника в існуючій системі існують певні небезпеки – і одна з них – використання здобутої ним інформації посадовими органами і спецслужбами в цілях подальшого зловживання.

Так

прокуратура

використовувала

документальну

базу

Володимира Арьєва не з метою порушити справу, а з метою «поспілкуватися» з людьми, на яких є компромат. Тому для журналістів важливо контролювати 42

ситуацію і не дати на базі журналістського розслідування виникнути цілим схемам зловживання. Варто зазначити, що відсутність змін після більшості програм не є приводом

для

журналістів

опустити

руки

не

займатися

більше

журналістським розслідуванням, оскільки такі програми повільно, але впливають на глядачів і формують їхнє ставлення до того, що відбувається. Так Єгор Соболєв [4] вважає, що після років якісного розслідування через повільну зміну ставлення людей до висвітлених схем, зміну самих людей і їхнього способу життя, зміниться щось і в системі. А Володимир Арьєв зазначає, що навіть якщо правоохоронні органи не звернули увагу на матеріал, то конкретні люди-порушники, про яких йдеться в програмах, після ефіру мають заплямовану репутацію і неприємності, бо мають родичів, дітей, знайомих, «навіть в середовищі колег “попався”. Тому вони цього бояться» [3].

Розділ ІІІ 1.1. Програми, які позитивно вплинули на суспільство. Аналіз конкретних прикладів програм «Закритої зони». Попри

всі

закиди

журналістському

розслідуванню

його

неефективності, декотрі телепрограми справді призводять до змін у суспільстві. Прикладом наполовину вдалого розслідування є програма «Закрита зона» від 9 листопада 2006 року. Програма розповідала про ювеліра з Харкова, який фактично сам виступив проти тамтешньої «ювелірної мафії» — усієї системи хабарів і корупції, яка існує в цій галузі. Після цього відразу знайшли якесь «порушення» з його боку — і засудили його за них. Після виходу програми цю людину відпустили, хоча самої системи порушень програма не змінила. «Усіх корупціонерів покарати нам, звичайно, не вдалося — але принаймні допомогти конкретній людині «Закрита зона» змогла. Таких випадків було багато. Причому, як правило, допомагали простим, незахищеним людям» [5]. Такий стан речей має місце, очевидно, через те, що підвид журналістського

розслідування,

де

розглядають

окремий

випадок,

практикувався на теренах Радянського союзу, відповідно, цей різновид має довшу історію розвитку, і, відповідно, більшу ефективність. Крім того, до нього більше призвичаїлися люди. Також важливим є те, що на епізодичному рівні легше щось змінити, ніж переламати цілі схеми та системи. Наступним прикладом може бути програма про міліціонера, працівника ДАІ. Він застрелив тракториста, який їхав із друзями на дискотеку, в одному селі Житомирської області. Внаслідок програми проти міліціонера порушили кримінальну справу, віддали до суду і засудили. «Але це був ну такий районний рівень, що далі нікуди» [3]. Особливо вдалим, на нашу думку, прикладом програми, яка призвела до хороших наслідків, правда, часткових, є «Закрита зона», яка вийшла у двох 44

частинах, 5 жовтня та 16 листопада 2006 року, про корупції в Чорнобильській зоні. У першій частині в ефірі продемонстрували відео, на якому директор ЧАЕС Ігор Грамоткін і директор Чорнобильського центру з радіаційної безпеки Євген Гарін обговорювали потенційну корупційну схему разом з Райнером Герингом, представником німецької компанії Нюкем, яка будує завод з переробки твердих радіоактивних відходів. На плівці було зафіксовано, як Геринг за посередництвом Гаріна, пропонує директору станції відкат, фактично хабар, за збільшення вартості будівництва. Також в ефірі прозвучали можливі схеми оформлення відкату. Після виходу програми Райнера Геринга звільнили, а 13 жовтня, через тиждень після ефіру, Нюкем надіслав Чорнобильському центру офіційний лист з повідомленням про розрив контракту, в якому зазначена причина: звинувачення в корупції збоку «Закритої зони». Завдяки програмі порушення так і не відбулося. «Україна зберегла фактично на основі цієї програми 40 мільйонів. І не тільки Україна, а і Євросоюз скільки заощадив!» - говорить Володимир Арьєв [3]. У німецькій прокуратурі внаслідок «Закритої зони» відкрили справу, якою замається європейське антикорупційне бюро (OLAS). На 17 червня 2008 року вони через прокуратуру надіслали Арьєву запрошення зустрітися зі слідчими OLASa і надати їм інформацію, яка була в нього. В українській прокуратурі теж відкрили справу, але вона досі не завершена. Варто зазначити, що за всю історію існування «Закритої зони» траплялися ще такі випадки: повернення аеропорту Бориспіль землі, яку у нього «вкрали під будівництво в одноосібному порядку терміналу з ігноруванням інтересів аеропорту» [3]; після іншої програми повернули Україні два танкери, які уже майже продали за кордон; зупинили викрадення із заводу металів на Кіровоградщині; журналіста Романа Антоника, якого засудили несправедливо на 12 років за вбивство, якого він не скоював, 45

випустили, правда без рішення суду, а просто тихенько [5], також випустили ще одного кримського журналіста та редактора Лутьєва. За словами журналіста «Закритої зони», окрім перерахованих випадків більше позитивних змін внаслідок програм не було [5]. Цікаво, що одразу після помаранчевої революції, коли почав працювати новий уряд, на початку 2005 року, був період, коли найбільше та найактивніше щось змінювалося після програм. Правда, тривало це недовго. Можна простежити ще одну закономірність у змінах після програм. «Дуже

багато

речей

вдавалося

зупинити

чи

допомагати

відновити

справедливість, але от єдине що майже ніколи не вдавалося – це щоб герой програми отримав справедливе покарання» - говорить Володимир Арьєв. [3]. 1.2. Аналіз конкретних прикладів програм «Чи на 5?». Що стосується позитивних наслідків програми «Чи на 5?», то тут варто зупинитися на наступних прикладах. Перший випадок – один з проявів впливу програм з журналістського розслідування на поодиноких політиків – стався після виходу програми «Чи на 5?» про пташиний грип 13 січня 2006 року. Журналісти у програмі розслідували те, як влада бореться з пташиним грипом, усі небезпеки, які існують, медичний погляд на проблему – і дійшли висновку, що ситуація із хворобою вкрай небезпечна для українців. У тій самій програмі тогочасний міністр надзвичайних справ Віктор Балога давав інтерв’ю, в якому розказував, що ситуація в Україні цілком нормальна, без загроз для населення. Після виходу програми прес-служба політика запросила собі копію – і на наступний день політик заявив у пресі, що вважає ситуацію, яка склалася в Україні передпандемійною. Проте усе вищезгадане не можна вважати повністю позитивним впливом на ситуацію, про яку йшлося в програмі, оскільки зміна у висловлюваннях політика обмежилася лише декларацією – а ніяких додаткових дій щодо виправлення ситуації чи запобіганню пандемії вжито не було. 46

Ще один випадок відносно позитивного впливу на дійсність програми «Чи на 5?» наступний. В ефір 15 листопада 2005 року та 11 і 18 липня 2006 року (у двох частинах) вийшли програми, присвячені судам та судовій реформі. Тим українцям, про яких розказували у програмах, та їхнім конкретним справам ніякої користі та відновлення справедливості не було, але через півроку все-таки відбувся певний результат. Перша програма розказувала про літню киянку, яка заявила, що двічі принесла судді хабара – один раз до її поїздки на море, інший – після. Розказувала з усіма деталями, як «суддя сказала, що «правда сама за що знаєш знаходиться», як вона «очима їй показала, куди покласти», як «під журнальчик підіпхала» гроші. Пройшло дев’ять місяців, а після першої програми не було ніякого ефекту – суддя покарана не була. Через деякий час журналісти повернулися до теми судів – і зняли другу програму, уже про іншу суддю, без згадок про хабарі. Після цієї «Чи на 5?» програмою зацікавився відділ по боротьбі з корупцією Служби безпеки України. Він попросив у журналістів інформацію та документи про випадок, який описаний у першій програмі, а також усі інші випадки, про які їм відомо. Після роботи служби безпеки вища кваліфікаційна комісія висловила догану судді, яку було згадано в першій програмі. 1.3. Закономірності позитивного впливу журналістського розслідування в Україні на дійсність. Позитивний вплив журналістського розслідування на дійсність в Україні має певні закономірності. Так програми, де висвітлено окремі випадки, несправедливості щодо певних людей чи у певних дрібних справах та явищах, мають більш значний вплив на дійсність, ніж ті, які змальовують цілі схеми зловживань. Такий стан речей пов’язаний з довгою практикою розслідування окремих випадків на терені Радянського союзу, відповідно, такий підхід має більший вплив. Крім того, саме такий вид розслідування існує довший час в 47

Україні, відповідно до нього більше призвичаєні люди. Також на маленькому рівні набагато легше вносити зміни у дійсність. 1.4. Аналіз конкретних прикладів польських програм «З твого боку». Що стосується польського досвіду, то він у цій царині наступний. Практично всі програми, окрім окремих випадків, закінчуються хоч якимись зрушеннями чи позитивними змінами, проте до повної справедливої кінцівки доводять не всі. Агнєшка Боровська розказала про декотрі з тих програм, які закінчилися успішно. В лютому 2007 року польська журналістка робила програму-розкриття продажу поліційної інформації, корисної власникам буксирів з Варшави. «Ми довели

існування

варшавського

восьминога, що

складається

системи

корумпованих посадових осіб, варшавської мафії і власників лафетів. Полісмени продавали інформацію буксирам, мафія брала гроші з буксирів за їх переміщення на терені, а буксири отримували кошти від майстерень, які ремонтують авто, за те, що останні час від часу привозили їх» [6]. Поліція заперечувала стверджуючи, що сучасний керівний центр KSP щільний, і, що спеціальні прилади в приміщенні не дозволяють розмовляти на стільникових телефонах. Агнєшка Боровська виїхала на місце і довела, що система вимкнена і не працює, а мережа 3G уможливлює навіть таємне пересилання даних. Внаслідок програми поліція розпочала слідство, зупинено декількох недобросовісних посадових осіб, і було встановлено сучасну систему для заглушки мобільних телефонів, яка з того часу добре працює. Ще один показовий випадок, яким займалася Агнєшка Боровська у 20052007 роках – із фальшивим лікарем з Ломянків під Варшавою. Він казав, що вправляє хребти, а насправді обманював людей за великі гроші. «Ми виявляли, що хіропрактик, який посилається на шведський Інститут, отримував за візит від 400 злотих» [6]. Це втричі більше гонорару професора медицини. 48

На жаль, декотрих пацієнтів псевдо доктор покалічив. Журналістка показала його жертв і обманутих, а також кабінет і методи роботи фальшивого лікаря. Після виходу матеріалу доктора заарештували, ведеться слідство. «Усього потрібно було аж три ефіри, а також вказівки через нас місця, в якому шахрай переховувався від поліції. Взагалі поліція досить довго не реагувала на програму, що показувало корупційні зв'язки й охорону шахрая» [6]. Проте прокуратура після виходу матеріалів порушила справу, і фальшивого лікаря було заарештовано. З вищенаведеного можна зробити висновки, що якщо польські журналісти беруться за публікацію та доводять її до кінця, сумлінно розслідуючи до найменших деталей, то це має вплив на ситуації, про які знімають. Проте не все так добре у польському середовищі із впливом журналістського розслідування на суспільство, оскільки це процес двобічний, і суспільство також впливає на журналістів. Аналізуючи проведене нами глибинне інтерв’ю Агнєшки Боровської, а також матеріали з польського семінару для вдосконалення роботи над журналістським розслідуванням, можна виділити наступні проблеми цього жанру в Польщі: - слідча журналістика не має престижу, бо бракує чесних і незалежних людей і цій професії, більшість намагаються зробити кар’єру, шукаючи способи прихованої роботи на політичні партії, щоб отримати гроші та посади; - держава набагато сильніша від громадянина і часто не лише йому не служить, а й не допомагає в кризових ситуаціях; - часом журналістка має враження, що демократія – тільки фасадова структура, а позитивні зміни по програмах є лише показовими змінами для заспокоєння громадської думки, і громадяни не мають реального впливу на всі процеси в державі, навіть на вибори;

- якщо хтось із впливових людей цього не захоче, журналіст, який проводить розслідування, не зможе в ньому вийти на масштабний рівень [6]; - не

існує

незалежності

виходу

матеріалів

журналістського

розслідування, оскільки видавці різних медіа є представниками бізнесполітичного істеблішменту; - спецслужби використовують журналістів, щоб публікувати ті матеріали, які потрібно (Агнєшці Боровській пропонували готові матеріали на слідчу програму, крім того, простий статистичний аналіз показує, що Rzeczpospolita, яка видавала по 160 публікацій на рік від імені однієї журналістки, просто фізично не змогла б усі їх підготувати самостійно); - відповідно, у великій частині матеріалів є більше інтерпретацій спецслужб, ніж чесної та незалежної журналістської роботи; - вплив журналістського розслідування, яке не використовує матеріали політиків та спецслужб, менший і не має великого розголосу; - боротьба з корупцією є часто просто декларацією, оскільки польське корупційне бюро не реагує на багато поважних справ, висвітлених в медіа [6]. Проте

не

зважаючи

на

перераховані

недоліки

функціонування

журналістського розслідування в Польщі, основних з яких використання польськими політиками та спецслужбами журналістів у власних інтересах, жанр все одно, на нашу думку, майже повністю виконує у цій країні свою суспільну функцію в демократичному суспільстві, оскільки боротьба різних партій, різних політиків забезпечує відносну рівновагу в суспільстві та запобігання значним порушенням з боку однієї з партій та узурпації влади.

Висновки Журналістське розслідування є одним з найбільш рейтингових жанрів в демократичних країнах, і його функціональність у демократичному суспільстві полягає в тому, що воно вистежує, аналізує, оприлюднює складні моменти та проблемні ділянки у суспільстві, провокуючи при цьому в цих ситуаціях зміни на краще. Якщо

порівнювати

ефективність

польського

та

українського

журналістського розслідування, то можна зробити висновок, що в Польщі його вплив на суспільство є значно більшим, ніж в Україні. За наслідками програми з журналістського розслідування в Україні можна поділити наступним чином: ті, що вплинули на суспільство негативно, ті, що вплинули позитивно, і ті, що не вплинули взагалі. Також

різні

види

журналістського

розслідування

за

тематикою

найчастіше призводять до різних наслідків. Проведений нами статистичний аналіз показав, що лише до десяти відсотків розглянутих нами ста програм «Закрита зона» та п’ятдесяти програм «Чи на 5?» мало позитивний або відносно позитивний вплив на висвітлені ситуації. Дуже важливим є те, що в умовах сьогодення українське журналістське розслідування часто провокує негативні зміни в ситуаціях, які змальовує, а часом – цілі системи зловживань, які паразитують на розслідуваннях. Одна з небезпек – використання здобутої журналістом інформації посадовими органами та спецслужбами в цілях подальшого зловживання. Так прокуратура використовувала документальну базу програм Володимира Арьєва не з метою порушити справи і покарати винних, а щоб «поспілкуватися» з людьми, на яких є компромат і отримати від них матеріальні блага. Крім того, низки негативних

наслідків

провокують

теми,

пов’язані

зі

зловживаннями

правоохоронних органів, а також випадки, коли недостатньо документальної доказової бази для захисту постраждалих, історію яких висвітлюють.

Важливо зазначити, що багато матеріалів з розслідування закінчуються побиттям людей, які давали інтерв’ю і боролися проти системи, а також погрозами на їхню адресу. У кращому випадку такі погрози закінчувалися втечами людей з країни та їхніми покинутими сім’ями. У гіршому – втратою здоров’я після побиття. Це все дає підстави журналістам, які проводять розслідування, бути надзвичайно уважними та бездоганними у своїй роботі, щоб не нашкодити ситуаціям та особам, про яких вони готують матеріал. Серед усіх українських телепрограм, в наслідок оприлюднення яких або нічого не ставалося, або відбувалося щось негативне, можна виокремити програми: - про корупцію на маленькому рівні (бабуся, яка дала хабар судді); - про зловживання посадових осіб, якщо його не можна довести документально (наприклад, міліція побила хлопця) – коли йде команда «згори» щодо підтасовки фактів; - про розслідування гучних злочинів, яке стоїть на місці (як правило, такі програми не рухають слідство) чи яке проведене органами сумлінно (як правило, такі програми корисні лише для слідчих, які розслідують – бо слугують їм для підвищення чи для покращення авторитету серед звичайних людей); - про погані розслідування дрібних та просто одиночних справ, зокрема замовні вбивства (депутатів, бізнесменів); - про окремі явища і схеми, які існують в країні та які неможливо змінити в силу їхньої масштабності і того, що всі живуть за подібними схемами на різних рівнях (наприклад, розпродаж землі столичними чиновниками, незаконна забудова, хабарництво великого масштабу, контрабанда тощо); - так звані «історії про історії» (які знімаються вже постфактум і не можуть ні на що вплинути).

Що стосується позитивних наслідків журналістського розслідування в Україні, то якщо не брати до уваги хвилі позитивних змін на початку 2005 року, відразу після помаранчевої революції та в перші місяці після приходу нового уряду, то позитивні зміни, за поодинокими винятками, стаються переважно на маленькому рівні, із конкретними ситуаціями зображених у матеріалах осіб. Крім того, такі зміни відбуваються вкрай рідко, при чому не із ситуацією в цілому, а в якійсь її частині, наприклад, у долі однієї людини. На нашу думку, це пов’язане із тим, що на маленькому рівні значно легше змінити ситуацію, яка склалася та відновити справедливість, ніж переламати, наприклад, цілу корупційну схему загальнонаціонального рівня. Крім того, під час існування радянського союзу журналістське розслідування було прийнятне лише у вигляді висвітлювання таких окремих випадків, відповідно, тут існує певна практика виправлень окремих зловживань. Також тривала історія розвитку підвиду жанру, що розказує про дрібні випадки, теж спричинилася до більшої її ефективності. На жаль, журналістському розслідуванню в Україні фактично жодного разу не вдалося притягнути винних до відповідальності, окрім як представника німецької компанії, та й то – до європейського розслідування. Причинами такого стану речей є слабка функціональність у цьому напрямку правоохоронних органів. Крім того, судова система також не працює належним чином. Ще

однією

причиною

слабкої

ефективності

журналістського

розслідування в Україні можна назвати стиль життя людей, оскільки саме народ визначає свою владу, тобто ті схеми, які процвітають на рівні найменшої особи в державі, неможливо буде подолати і на високому рівні. Іншими словами, поки не зміниться стиль життя суспільства взагалі, немає сенсу говорити про виправлення окремих порушень. Тут можна зазначити, що програми з журналістського розслідування повільно, але впливають на глядачів і формують їхнє уявлення та ставлення до

того,

що

відбувається.

Після

років

функціонування

журналістського

розслідування в Україні ситуація має змінитися на краще. Загалом можна твердити, що на сьогодні журналістське розслідування в Україні ледь виконує функції навіть не вирішального, а допоміжного фактору позитивних змін у суспільстві. Більшість дослідників вважають, що ефективність журналістського розслідування є в прямій залежності від тривалості існування жанру у країні. І хоча через сто років журналістське розслідування, певно, буде набагато ефективнішим у нашій країні, як це вже видно в Британії, США, де жанр існує понад століття. Проте ми спостерігаємо приклад польських журналістів, які мають свободу слова лише на два роки більше, ніж українські, проте в цій країні жанр функціонує значно ефективніше, ніж в Україні. Як було встановлено шляхом аналізу статистики програми «Увага!», у Польщі

успішне

завершення

мають

близько

сімдесяти

відсотків

журналістських розслідувань, присвячених живим історіям та кривдам простих людей, а також близько десяти відсотків усіх програм, які висвітлюють масштабні корупційні схеми та інші значні системи зловживань. Проте в цю статистику не входять випадки, де журналістам вдалося частково допомогти постраждалим, наприклад, домогтися незалежного слідства. Польські програми є ефективнішими з багатьох причин. По-перше, ще під час теоретичної підготовки польських журналістів націлюють на те, що програма не має виходити у світ заради самої програми, як самоціль. Після виходу матеріалу мають бути наслідки. На теоретичному рівні польських журналістів навчають, що серед етапів розслідування присутні не лише пошук та перевірка джерел інформації, висунення гіпотези й таке інше, і робота журналіста не закінчується ефіром програми. Після виходу журналістського розслідування в ефір мають відбутися наступні етапи: - очікування на реакцію суспільства та правоохоронних органів, - порушення дізнання через органи прокуратури, 54

- засідання суду, - покарання винних. З самого початку розслідування завдання польського журналіста не ефір, а допомога людям, оскільки він служить суспільству. Якщо якоїсь ланки, якихось змін у суспільстві та ситуації, про яку знято, бракує, то польський журналіст знову й знову вертається до теми, аж поки не добивається усього, що можливо. Зовнішній вигляд програм з польського журналістського розслідування сприяє потенційним змінам після ефіру. Вони динамічні, цікаві, короткі, інтенсивні, ефектні, що забезпечує їм високі рейтинги, і, відповідно, громадську підтримку. Крім того, польські програми так побудовані, що після демонстрації репортажу із покривдженими людьми чи із ситуацією, де відбулися порушення чи корупційні схеми, відповідальних чиновників фактично притискають у стилі «хард ток» («hard talk»), пресингують, доходить навіть до питань у стилі «Чому ви не виконуєте свої посадові обов’язки?». Польські редакції програм з журналістського розслідування ведуть моніторинг і відстежують зміни після їхніх програм, повідомляючи це в прямому ефірі, знімаючи додаткові репортажі, якщо це потрібно. Звичайно, польська ситуація із журналістським розслідуванням має певні

вади.

Наприклад,

політики

та

спецслужби

використовують

журналістське розслідування у власних інтересах, зливаючи їм інформацію, у висвітленні якої вони зацікавлені. Більша частина журналістів йде з ними на контакт. Проте така ситуація не є відверто негативною, оскільки популяризує жанр, а також у боротьбі між політиками і досягається баланс, властивий демократії. Для покращення результатів впливу українського журналістського розслідування

на

суспільні

ситуації,

які

воно

висвітлює,

можна

використовувати низку наведених нижче порад, розроблених на основі

проведеного нами аналізу досвіду польських журналістів та особливостей і причин невдачі журналістського розслідування в Україні.

Додаток. Як зробити програми з журналістського розслідування максимально корисними для суспільства. 1. Стежте за тим, чим закінчилися Ваші розслідування. - Якщо немає ніякого результату, вертайтеся до обраної теми, розкривайте її з нового боку та показуйте відповідальних осіб, які нічого не зробили, беріть в них конкретні інтерв’ю, бажано в прямому ефірі та у стилі «хард-ток», де питайте про конкретні кроки, вжиті проти порушників. - Якщо результат є, розказуйте людям, що саме змінилося після приграми в житті героїв та в проблемі, яку висвітлювали, відстежуйте та розповідайте

про

кримінальні

справи,

які

відкривають

або

не

відкривають після програм. Ідеальний варіант проведення моніторингу, якщо немає можливості зняти окремий матеріал, - згадувати на початку кожної нової програми одну з попередніх, показувати реакцію людей на них та перераховувати наслідки. 2. Оскільки Ваші програми дивляться не тільки звичайні люди, а й політики, чиновники, урядовці, то вдалим прийомом є польський варіант зйомок реакції глядачів – простих людей – які дивляться розслідування по телевізору в громадських місцях. Побачивши шоковані обличчя потенційних виборців, політики відчують потребу щось змінити. 3. Створіть спеціальний аналітичний відділ в редакції, який буде займатися прийомом дзвінків та листів, веденням бази даних людських проблем. Так ви будете постійно тримати руку на пульсі життя людей і мати зворотній зв’язок, а ваші програми будуть вповні впливати на суспільство. Кінець-кінцем, ви ж працюєте саме для людей, то дозвольте їм самим також вирішувати, що для них важливо. Але найголовніше – так люди відчувають, що журналісти в них на службі. 4. Перед тим, як приступати до зйомок, ретельно вивіряйте усе юридично. Це убезпечить Вас від судових рішень, які зобов’язують скасувати

інформацію, що в свою чергу зведе нанівець усі досягнення від Вашої програми. 5. Уникайте зйомок програми про конкретні випадки з людьми, якщо у Вас немає вагомих доказів їхньої правоти, бажано документальних. Уникайте звинувачень у корупції та інших злочинах у матеріалі, навіть вустами іншої людини, якщо у вас немає чіткого переконання та доказів цього. Пам’ятайте, що у такому випадку вихід програми може не тільки не мати ніякого ефекту, а й погіршити ситуацію. Бажані докази – відео чи аудіо записи, записи, здобуті в ході журналістського експерименту. 6. Не стверджуйте у стендапах або начитці власні висновки, для яких немає вагомих доказів. Якщо є потреба таке висвітлити таку інформацію, викладати її у вигляді фактів, так, щоб глядач сам міг зробити висновки. 7. Висвітлення окремих конкретних випадків має більше ефективність, ніж висвітлення цілих схем, явищ тощо. Через те, що на них радше реагують органи та влада. 8. Висвітлення корупційних схем та злочинів, які ще не скоєні у повному масштабі, може зупинити їх. 9. Ставтеся до журналістського розслідування не як збалансованого матеріалу, де потрібно подати всі точки зору, які існують, а як до роботи, в якій потрібно журналісту розібратися що до чого і пояснити це людям. 10. Використовуйте метод журналістського експерименту частіше за інші методи журналістського розслідування – прихована камера зробить докази Вашого розслідування незаперечними, а матеріал – більш цікавим та таким, що відповідає дійсності. 11. Модель розслідування під назвою «журналіст міняє професію» (наприклад, влаштовується працювати в магазин, де є порушення) також робить журналістське розслідування значно ефективнішим. 12. Не забувайте про правило трьох джерел – і оприлюднюйте лише ту інформацію, в якій впевнені на всі сто відсотків. Так ви не лише збережете

свій авторитет, а й убезпечите свій матеріал від негативного впливу на дійсність. 13. Максимально захищайте Ваші джерела та людей, які дають Вам інтерв’ю, в тому числі й під час зміну голосу та зйомок так, щоб обличчя не було видно. 14. Стежте за тим, що відбувається з вашими джерелами та з людьми, які дають вам інтерв’ю. Якщо з ними щось стається (наприклад, побиття), то обов’язково висвітлюйте це. Так ви зможете захистити ваших майбутніх героїв, допомогти тим, хто постраждав, та довести справу до якогось результату. 15. Рейтинг Ваших програм – не лише вимога каналу, на який Ви працюєте, а й сила їхнього впливу на суспільство, на громадську думку та негативні моменти, які Ви висвітлюєте. Тому дотримуйтесь наступних порад. - Ваш матеріал має бути динамічним та цікавим. - Робіть програми легшими для сприйняття. Використовуйте польське правило, за яким журналіст показує лише 10% того, що знає, і радше не використає якийсь факт, ніж перегрузить фактажем програму. Це значно розширить вашу аудиторію, особливо у прайм тайм, коли після напруженого дня люди дуже чутливі до надлишку інформації. - Час від часу влаштовуйте позитивні розслідування, які замість негативу показують речі, що спонукають до покращення настрою. - Використовуйте по максимуму інтершуми, діалоги, інтерв’ю. Проте не забувайте, що це не самоціль і всі вони мають бути виправданими, драматичними та цікавими. 16. Більш ефективними можуть бути програми за зразком польської моделі, які виходять регулярно. При потребі вони присвячені одній темі та змінам, що відбулися в ній після ефіру. Це цілком реальний формат, якщо хронометраж програми буде 15 хвилин, а не 30, і складатиметься вона з окремих сюжетів, ведучого у студії та прямо ефірних розмов.

17.

Після

наведення

основних

доказів

програмі

та

коментарів

відповідального чиновника чи посадовця, який говорить, що все насправді добре, використайте останній, найбільш приголомшливий доказ. Це може бути прихована камера. 18. Знімайте програму не заради самої програми чи Ваших власних інтересів, а заради допомоги людям і заради позитивних змін у суспільстві. 19. І найголовніше, останнє, яке має бути першим. Будьте чесними журналістами та кришталево чистими, щоб ніхто не міг Вас зловити ні на чому незаконному. Ви не матимете права знімати про порушення і боротися з ними, якщо самі не є кришталево чистими. І ще – пам’ятайте, що авторитет і суспільна повага здобувається роками, а втрачається за секунди.

Використана література Джерела 1. Архів розшифрованих текстів програми «Закрита зона» 2. Архів 5 каналу (програми «Закрита зона» і «Чи на 5?») 3. Глибинне інтерв’ю автора «Закритої зони» Володимира Арьєва 4. Глибинне інтерв’ю автора «Чи на 5?» Єгора Соболєва 5. Глибинне інтерв’ю журналіста «Закритої зони» Сергія Скоробагатька 6. Глибинне інтерв’ю польської журналістки, автора програми «З твого боку», Агнєшки Боровської 7. Записи польських програм (зроблені в рамках польсько-українського семінару «Телевізійне журналістське розслідування – знаряддя боротьби з корупцією (на регіональному та національному рівні)») : TVP3 (в 2-ох дисках), Polsat, Tvn. 8. Super Wizjer. Tvn: 2006, в 2-ох дисках. Науково-критична література 9. Богданов В.Л. Кризис журналистики на современном этапе становления демократического

общества

http://www.pressclub.host.ru/ID/ID_materials.shtml 10. Від журналістських розслідувань до журналістських досліджень. http://www.telekritika.kiev.ua/articles/173/0/6845/ 11. Глушко

О.

К.

“Вищий

пілотаж”

журналістики.

http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1446 12. Глушко О. К. Журналістське розслідування: історія, теорія, практика. – К., 2006. – 144 с. 13. Голубцова О.В. Женские судьбы в журналистских расследованиях (на примере

публикаций

газете

"Северный

рабочий").

http://www.library.cjes.ru/online/?a=con&b_id=699 14. Голубцова

О.В.

Журналистское

расследование:

особенности

современного периода - http://www.library.cjes.ru/online/?a=con&b_id=700 61

15. Дафни Скиллен. Выборы и журналистское расследование. – Москва, 2001.

http://www.democracy.ru/library/publications/media/jour_inv/index.html 16. Журналістське розслідування: Матеріали семінару. – К.: ІМІ, 2004. 17. Калашник (Кучеренко) Л. Современные тенденции развития украинских масс-медиа. - http: www.library.cjes.ru/online/?b_id=387 18. Каретті Еліас. Маса і влада. – К.: Альтернативи, 2001. – 415 с. 19. Мурікан Ж. Журналістське розслідування. – К.: ІМІ, 2003 20. Никулин С.С., Соколова М.В. Социальная ответственность в зеркале российских СМИ. – Москва, 2005. – www.public.ru 21.

Пароваткіна Г., Вергеліс О. Обережно, «Зона» закривається. http://www.dt.ua/3000/3680/59404/

22. Плотников С. СМИ в конфликтных ситуациях. – Москва: Центр екстремальной журналистики, 2006. – 203 с. 23. Політологічний енциклопедичний словник: навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Ґенеза, 1997. – 400 с. 24. Cивашева

М.Н.

Журналистское

расследование:

от

замысла

до

воплощения. – Фонд «Сорос - Кыргызстан», 2006. – 146 с. 25. Телевізійне журналістське розслідування – знаряддя боротьби з корупцією (на регіональному та національному рівні) // Матеріали з польсько-українського семінару. – Київ-Запоріжжя-Варшава, 2006. 26. Тертычный А. А. Расследовательская журналистика. – М.: Аспент пресс, 2002 27. Уллмен Дж. Журналистские расследования: современные методы и техника. – М.: Виоланта, 1998. 28. Усов К. Володимир Арьєв: «Порошенко ніколи ні в чому на мене не тиснув». - http://www.telekritika.kiev.ua/articles/123/0/6825/ 29. Харрис

Р.

Психология

массовых

коммуникаций.

4-е

международное издание. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. http://evartist.narod.ru/text5/01.htm 62

30. Чугров С. В. Роль СМИ во взаимоотношениях власти и общества. http://www.pressclub.host.ru/ID/ID_materials.shtml 31. Шум Ю. Журналистское расследование: от теории к практике. – М.: Галерея, 2002. 32. Этические

проблемы

"расследовательской

журналистики"

http://www.relga.rsu.ru/n46/jur46.htm 33. Curran James, Seaton Jean. Power without responsibility: The press, broadcasting and new media in Britain. – London and New York: Routledge, 2003. – 459 c. 34. Dan Noyes. Raising Hell: A Citizens Guide to the Fine Art of Investigation//Center for Investigative Reporting. – 18 c. 35. De Burgh, Hugo. Investigative Journalism: Context and Practice. New York: Routledge, 2000. – 328 c. 36. DeFleur, Margaret H. Computer-Assisted Investigative Reporting. - Mahwah, NJ: Erlbaum, 1997. – 248 с. 37. Dygert, James H. The Investigative Journalist: Folk Heroes of a New Era. – Englewood

Cliffs,

NJ:

Prentice-Hall,

1976.

http://books.google.com.ua/books?id=63nvmt4HqTEC&pg=PA468&lpg=PA 468&dq=Dygert,+James+H.+The+Investigative+Journalist:+++Folk+Heroes +of+a+New+Era.+++&source=web&ots=VnlhNYjfFc&sig=MJSVSw3zAm8 OaQECmUBoxdUuHT8&hl=uk 38. Ettema, James S. and Theodore Glasser. Custodians of Conscience: Investigative Journalism and Public Virtue. - New York: Columbia University Press, 1998. - http://www.questia.com/library/book/custodians-of-conscienceinvestigative-journalism-and-public-virtue-by-james-s-ettema-theodore-lglasser.jsp 39. Gwendolyn Mariano. Gun Reporting Methodology//Center for Investigative Reporting. – 18 c.

40. Jay G. Blumler, Michael Gurevitch. The Crisis of Public Communication. – London and New York: Routledge, 1995. – 237 c. 41. Mark Palczewski i Monika Worsowicz. Dziennikarstwo sledcze. – Lodz, 2006. – 146 c. 42. Tichi, Cecelia. Exposes and Excess: Muckraking in America, 1900/2000. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2004. – 220 с.