Grave school #2 by ukma journalist

GRAVe SCHOOL â&#x201E;&#x2013;2 2017

SOLD YOUR KINDEY BUT STILL WANNA THIS?

LIVER

TIME FOR NOW!

КОЛОНКА СЛОВО РЕДАКТОРА

Марія Ульяновська головна pедакторка

Мрії про кіно

Ви прийшли до Будинку кіно. Завчасно взявши квитки, зверхньо проходите повз чергу охочих потрапити на фільм. Вмощуєтесь у кріслі. Гасне світло. Починається показ. Після перегляду зал розривається оплесками. Ви встаєте і скромно схиляєте голову на знак подяки публіці – ваша стрічка вдалася. Ми наділені вміннями, кожен по-своєму талановитий, кожен володіє авторським стилем, а більше – власним поглядом на великі речі. Одні пишуть тексти, які переносять читача у місце події, інші анімують мультфільми і відео для найкращих видань. Хтось бігатиме з фотокамерою гарячими точками, а хтось зніматиме не менш вражаючі мистецькі фільми. Починається переддипломна спека і ми щойно усвідомили, що вже б час мати хоч якийсь результат. Восьмеро з нас знімають документальне кіно. І, хоча, зараз це відчувається як тортура, кожен покладає великі сподівання саме на свою роботу. Ми таємно віримо, що наш витвір буде непересічним. Ми хочемо зняти щось таке, щоб з гордістю запро-

сити усіх знайомих на прем’єру у маленькій залі Будинку кіно. Можливо, нам пощастить, і наш фільм відберуть і покажуть на наступному Docudays UA вже у великій залі. Поки деякі з нас шукають маховики часу, щоб встигнути передивитися всю програму цьогорічного фестивалю, ті, кому поталанило, намагаються ввібрати в себе найкраще, віднайти режисерські прийоми, які можна застосувати у своєму фільмі, надихаються ідеями і операторською роботою. За два місяці можна буде зітхнути з полегшенням. А поки, постраждаймо трохи. Врешті, в муках народжується найпрекрасніше, в муках народжується життя.

ЗМІСТ

ФАКТИ Документопедія

ПОГЛЯД Лесь Якимчук: Як знімали діди

ІНТЕРВ’Ю Геннадій Кофман

ТЕМА НОМЕРУ Docudays UA 2017: На зеленій хвилі

ОБЛИЧЧЯ Юлія Кочетова-Набожняк Катерина Горностай

18 20

РУБРИКА ЄМ Фільми must see

ТЕРМІН Пітчинг: наживка для продюсера

ДОЗВІЛЛЯ Де й коли дивитись документальне кіно в Україні

VOX-POP

ФЕМ-БЛОК Жіночий погляд

РЕЦЕНЗІЯ Три речі

СПЕЦПРОЕКТ Стиль із Маріо Капінос

GRAVE | 2017|2

1|2017 | GRAVE

ФАКТИ

ДОКУМЕНТОПЕДІЯ

Еліна Сардалова Антон Герасимов

Класифікація жанрів у художньому кіно для документального не надто підходить – хоча б тому, що документаліст навряд чи може заздалегідь достеменно знати, що саме вийде зняти. Однак із розвитком кінематографу художники відкривали все більше й більше можливостей використати технічний прогрес на користь мистецтва. GraveSchool зібрав основні напрями в документалістиці, що встигли з’явитися й розквітнути протягом ХХ століття. 6

GRAVE | 2017|2

1926 року шотландський оператор і кінокритик Джон Грірсон написав рецензію на фільм Moana Роберта Флаерті для New York Sun. “Звичайно, – пише він, – “Моана”, як візуальний звіт про буденне життя полінезійського юнака та його родини, має документальну цінність”. Це був перший випадок, коли кіно отримало характеристику “документальне”. Але історія документалістики розпочалася набагато раніше. Вважається, що перший крок на шляху до Оскара й червоних доріжок людство зробило 1895 року. Брати Август і Луї Люм’єр почали знімати короткі – тривалістю до хвилини – репортажі. Ні про який монтаж мова не йшла – в першому їхньому фільмі “Працівники виходять із фабрики Люмьєрів у Ліоні” глядач може протягом 43 секунд із одного ракурсу спостерігати, як люди виходять із брами. Це й була документалістика в її чистому вигляді. Утім, того ж року антрополог Фелікс-Луї Реньйо зняв на кінокамеру жінку з народу волоф (Сенегал) на Етнографічній виставці Західної Африки в Парижі. І хоча Реньйо керувався в першу чергу науковою допитливістю, а не любов’ю до мистецтва, його внесок дав режисеру Девіду Макдугалу підстави ствержувати, що “етнографічна зйомка існує так давно, як існує саме кіно”. Так одночасно з репортажем зародилося етнографічне кіно (до якого й відносять вищезгаданий фільм Флаерті “Моана”). Він відрізняється культурними особливостями спільнот, що зберегли свою автентичність – Африки, Полінезії, безіменного села в Полтавській області.

Мушка на стіні чи деміург, що право має? Із часом розмежовувати дійсність і авторський вимисел у кіно стало складніше, адже автор може “спотворити” реальність не тільки прямо, а й опосередковано – наприклад, через монтаж, вибір сцени чи кадру. Уже згаданий Дзиґа Вертов у 1920-х роках зняв серію фільмів під загальною назвою Кіно-правда. Фільми здебільшого зображали буденність жителів міста і, за винятком двох сцен, не були постановочними. Протягом 50-х років поява більш компактних відеокамер дозволила такому підходу розвинутись у цілий напрям під назвою cinema verite (правдиве кіно – ред.). Попри назву, ця течія дозволяла режисеру втручатись у реальність, яку він знімає, і навіть виступати каталізатором ситуації, як, наприклад у “Для тих, хто прийде потім” Мішеля Бро, Марселя Кар’єра та П’єра Перро. Відгалуження цього жанру, що розвинулось у Штатах, – direct cinema (пряме кіно – ред.) – навпаки, відкидало будь-яке моральне право автора впливати на події. Хочеш знімати, диктують прихильники “прямого кіно” – тихенько ходи за своїм героєм із камерою і знімай. Саме так зробив Роберт Дрю у своєму фільмі “Праймері” про праймеріз 1960 року, в яких кандидатом у президенти США від Демократичної партії обрали Джона Кеннеді. Так сформувалися два основних підходи до подій, що потрапляють до об’єктиву документаліста: хтось моделює їх у переконанні, що істина розкриється в умовах постановочної ситуації, хтось шукає вже розкриту істину й чекає, доки її зафільмують.

Документалістика, але це не точно Розвиток кінематографу в Російській імперії співпав із буремним революційним часом. І хоча Дзиґа Вертов і закликав “відкинути вимисел”, 1925 року вийшла докудрама Сергія Ейзенштейна “Броненосець “Потьомкін”. Так з’явилася гібридна документалістика. У фільмі використані автентичні кадри 1905 року, саму історію про заколот на борту “Потьомкіна” відтворили за допомогою постановочних кадрів. Пізніше гібридна документалістика розжилася ще двома піджанрами: мок’юментарі й докутейнмент. Мок’юментарі (з англійської mock – “жартувати” – ред.) – це свідома й відкрита подача постановочного матеріалу як документального. Яскравий приклад – стрічка “Це сталося поруч із вами” режисера Ремі Бельво, що вийшов 1992 року.

Намалюй, як було Розвиток анімації не міг оминути документальне кіно. Хоча анімовані фільми за своєю сутністю не можуть бути точним відображенням реальності, в документалістиці для них знайшлося застосування: розповідати про те, що неможливо зняти. При цьому достовірність зображуваних подій залишаться на совісті сценаристів і художників. “Вальс із Баширом” Арі Фольмана – приклад того, як розказати правдиву історію, на повну використовуючи всі можливості аніматографу. В фільмі повно метафор і абсолютно художніх за формою прийомів, але викладені в ньому події Ліванської війни є правдивими. Герої зображені так, як вони, скоріше за все, й виглядали, коли розповідали свою історію. Саме після цієї картини, знятої 2000 року, про анімацію заговорили як про перспективний жанр документалістики. 1|2017 | GRAVE

ПОГЛЯД

Як знімали

Поки брати Люм’єр лише ступали хиткими сходинками кіно, простий хлопчина Альфред Федецький із Житомира вже знімав перші українські документальні хроніки. Українська документалістика – це понад сто років спроб, невдач, перемог, провалів і кілометри використаної й невикористаної кіноплівки.

Федецький відомий світу в якості фотографа, але очевидно, що як кожен нормальний українець, він був власником шила в дупі, а тому не міг обійтися лише статичними кадрами. А оскільки тоді «Ельдорадо» ще не було, а в районі радіоринку на Шулявці стояло болото, йому довелося власноруч удосконалювати свій кіноагрегат. На диво, це йому вдалося, й він почав знімати «на шо смотрю, о том пишу», або, як то більш модно кажуть, наше перше direct cinema. Протягом 1896-1987 років у Харкові 8

GRAVE | 2017|2

Лесь Якимчук

режисер документальних фільмів “Ватаги” і “Птаха”, автор просторового анімаційного фільму “Заврики”, фронтмен гурту After Ego, співзасновник студентського телебачення “Та Могилянка”, почесний член Спудейського братства НаУКМА

Альфред зваяв хронікальні фільми: «Народне гуляння на кінній площі в Харкові», «Відхід поїзда від Харківського вокзалу», «Джигітування козаків 1-го Оренбурзького козацького полку» й інші. Коли експерименти з рухомою картинкою Федецького представили громадськості, ентузіасти загорілись ідеєю та заснували перший український «Голлівуд». 1911 року в Києві це була кіностудія «Експрес» – і вона першою почала випускати кіноперіодику.

діди Режисери примудрялися додати в радянський фільм цілковито антирадянську пропаганду, яку тупуваті очиська КДБ розгледіти не могли. Довженко робив це «акі боженька»

Тоді ж вітчизняні документалісти додумалися запакувати кіноапарат в аероплан і здійснити зйомку з висоти пташиного польоту – ось вам і перші квадрокоптери. У революційні роки док-життя заграло новими фарбами – з’явилася ціла плеяда документальних операторів: Едуард Тіссе, Павло Новицький, Орест Левицький, Григорій Гібер, Олексій Єрмолов, які активно фіксували події на фронтах і перші кроки радянської України. Немало уваги – аж 30 зйомок – приділили вождю та пророку того часу Леніну, а Володимир Гардін зняв фільм «Великий Жовтень». У двадцятих роках кінострічок стало так багато, що про них почали писати в журналах «Кінотиждень» і «Кіноправда». У той час радянська влада полюбляла агітаційні матеріали, і кіно стало її основним інструментом. Тож на фільми «Більшовик Ізотов» (режисера Левкова), «Київ» (режисера Івана Ляховського), «Визволення» (режисера Олександра Довженка) гроші були. А от на “імпресіоністично-капіталістичну єресь”, що не несла користі пропаганді совку, – ні. Утім, навіть у таких умовах режисери намагалися вписати авторську складову. Й подекуди примудрялися додати в радянський фільм цілковито антирадянську пропаганду, яку тупуваті очиська КДБ розгледіти не могли. Наприклад, Довженко робив це «акі боженька».

У повоєнні роки на перший план у документальному кіно виходять люди, а не заводи і трактори. Так народжується фільм «Повість про нафтовиків Каспію» (режисера Романа Кармена), у якому оповідають нелегку долю бакійських нафтошукачів і їхні невпинні спроби пошуку чорного золота. Тоді про українських документалістів заговорили у світі – їхні фільми показували на міжнародних фестивалях у Лейпцигу, Обергаузені, Кракові. Документалістика вже незалежної України підняла болючі й замовчувані питання, наприклад, Голодомору чи діяльності ОУН-УПА. Тут не можна не згадати Сергія Буковського, який зняв понад 50 документальних фільмів і телепроектів. Це, зокрема, дев’ятисерійний телефільм “Війна. Український рахунок”, що здобув Національну премію України імені Тараса Шевченка, а також стрічка “Назви своє ім’я”, що розповідає про історію Голокосту в Україні. До речі, продюсером останньої виступив всесвітньовідомий Стівен Спілберг. Гран-Прі міжнародного північно-південного медіа форуму в Женеві здобула картина Буковського “Живі”, що присвячена темі Голодомору 1932-1933 років.

Українська документалістика – це вам не «хухри-мухри». Якщо хтось скаже, що її нема – «плюньте в мармизу такому неофіту»

Та не Буковським єдиним: 2005року Золоту пальмову гілку Канського фестивалю отримав документальний фільм Ігоря Стрембицького “Подорожні”, що розповідає про психічнохворих і літніх самотніх людей, що перебувають у лікарні Будинку ветеранів. Тож українська документалістика – це вам не «хухри-мухри». Хоч совок і зупинив на певний час розвиток кіно, відкинув силу-силенну цікавих жанрів і течій, документальний кіно-бекграунд є. Залишається лише хапатися за камеру та знімати таке складне й водночас іронічне життя українця. А якщо хтось скаже, що українського документу нема – «плюньте в мармизу такому неофіту», як казав класик. 1|2017 | GRAVE

ІНТЕРВ’Ю

Світ за межею інформаційних випусків

Марія Юзич

Цього року міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA проходить уже в чотирнадцяте. Про те, як все починалося та як фестиваль виріс до однієї із наймасштабніших і найочікуваніших подій року в Україні − Graveschool говорив із співзасновником та програмним директором Docudays UA Геннадієм Кофманом: − Усе почалося з того, що приблизно в 2001 році мій фільм брав участь в кінофестивалі правозахисному фестивалі «Сталкер» у Москві. І в мене з’явилася ідея, як ці фільми привезти в Україну. Це ще не була ідея фестивалю, а думка зробити спецпоказ таких фільмів. Ми звернулися до московського кінопоказу, щоб зробити «дзеркало» цього фестивалю в Києві. Вони з радістю погодилися і прислали нам рахунок на 40 тис. доларів. Ми вирішили, що за такі гроші зробимо автономний фестиваль. Спершу з’явилася ідея не лише показувати фільми, а й обговорювати їх. І не тільки в Києві, а й у регіонах − ідея Мандрівного фестивалю. З нього ми почали, і перший показ відбувся в Харкові. Восени 2003 року ми зробили це вже в Києві, у Будинку кіно. Потім у 2004 почалася Помаранчева революція і фестивалю не було. У 2005 ми вирішили, що потрібно його робити весною, коли у всіх більш оптимістичний настрій. Тоді колеги з інших кінофестивалів казали, що це погана ідея, тому що в березні багато міжнародних кінофестивалів. Та я їх не слухав. Docudays UA знайшов свою нішу і свого глядача. І зараз вже до нас приїжджають багато кінематографістів. − Чи виправдав очікування перший фестиваль?

GRAVE | 2017|2

− Під час першого фестивалю у нас було багато складнощів. Був маленький бюджет. Єдиний, хто нас підтримав − фонд «Відродження». Якщо порівнювати із сьогоднішнім бюджетом, то це було в сто разів менше коштів. У нас не було волонтерів чи, гостей, конкурсів, були лише покази.І партнери, які наполягали на ігровій програмі. На першому фестивалі у нас було кілька ігрових фільмів, але дуже поганих. Я наполягав, що на фестивалі їх бути не повинно. Тож у 2004 році я був на розпутті − продовжувати роботу чи ні. Але в 2005 партнери від нас відійшли, і ми зберегли себе в тому вигляді, у якому хотіли.

Docudays UA знайшов свою нішу і свого глядача Не можу сказати, що перший фестиваль вдався. Була дика втома і велика недовіра глядача. На той час до документального кіно ставилися з великою підозрою. Люди не знали, що таке креативна документалістика, яку ми представляли. Тому зали були напівпусті. І лише через кілька років, коли ми змогли сформувати програми, прийшло поповнення в команду, почала зростати публіка. І перед нами постав виклик зробити фестиваль документального кіно про права людини модним та цікавим.

Фото надане героєм

Мені розповіла знайома, що один хлопець сказав своїй дівчині: “Що це за фестиваль про права людини, що ми повинні так зараз мучитися в очікуванні, у цій спеці, і терпіти ці знущання?!” А вона йому відповіла: “Ти нічого не розумієш - це модний івент”. І це було круто, я вважаю 1|2017 | GRAVE

− Коли ви відчули, що Docudays UA справді став цікавим для аудиторії? − Складно сказати. Приблизно років п’ять тому все стало більш-менш стабільно. З кожним роком ставало все більше публіки. Ми зрозуміли, що неможливо не привозити авторів фільмів і почали це робити на другому фестивалі. На третьому фестивалі ми провели перший конкурс − тепер їх чотири. І в мірі того, як ми збільшували програму, приблизно з 2007 року, у нас почала працюват серйозна піар-команда. Без просування було дуже складно пояснити людям, хто ми такі. Зараз піар-департамент працює у нас практично цілий рік. Ми проводимо багато супровідних заходів, приймаємо участь на Гогольфесті. Тепер нас знають.

Десь за 9 місяців до фестивалю ми починаємо думати над темою. І так складалися зірки протягом останніх років, що тема фестивалю знаходила відклик Було дуже смішно, коли три роки тому у нас було дуже багато людей і все затримувалось, тому глядачі чекали в коридорі. Мені переповіла знайома, як один хлопець сказав своїй дівчині: “Що це за фестиваль про права людини, що ми повинні так зараз мучитись в очікуванні, у цій спеці, і терпіти ці знущання?!” А вона йому відповіла: “Ти нічого не розумієш − це модний івент”. І це було круто, я вважаю. Ще років шість-сім тому перед кожним фестивалем у нас були великі сумніви: чи зможемо ми зібрати гроші і все зробити. Ризик був постійний. Інколи нам затверджували бюджет за тиждень до фестивалю. Зараз у нас вже є партнери − більше чотирьох років на підтримує посольство Швеції, їм дуже подобаються наші фільми. А колись доводилось постійно пояснювати, хто ми. Коли сталася революція 2014 року, у нас було відкриття фестивалю 22 березня. Усі пам’ятають, що сталося 22 лютого. І до 23 лютого ми не уявляли, чи зможемо ми це зробити, як привозити сюди людей. Наш офіс був на Малій Житомирській, і ми були завжди в епіцентрі. У нас там був і склад, і кафе, і нічліг. Але буквально за місць ми мобілізувались і зробили це. І це навіть не про проблему фінансування, а про ризики від подій, які є в країні. 12

GRAVE | 2017|2

− Але ж успіх фестивалю залежить не лише від грошей і від піар-стртегії. Які є ще причини того, що з кожним роком фестиваль стає все популярнішим? − На це працює багато компонентів. По-перше, я дуже задоволений командою, з якою працюю. Десь за 9 місяців до фестивалю ми починаємо думати над темою. І так складалися зірки останні роки, що тема фестивалю знаходила свій відклик. Тема 2014 року була актуальна і до Майдану, і після нього. Команда відчуває свою аудиторію. Другий момент − ми намагаємося підібрати у всьому таку програму, яка була би цікава і знаходила відгук у тієї аудиторії, яка приходить. Ми нічого не нав’язуємо, ми намагаємося показати світ трохи за межею інформаційних випусків, те, що знаходиться за межами новин та соцмереж, відкривати ті світи, які залишаються для глядача невідомими. Також обов’язковим є художній рівень фільмів. Ми не беремо телевізійні роботи і форматні речі.

Фото надане героєм Оскільки команда у нас молода і постійно приходять нові люди, я вже, як абориген, прислуховуюсь до думки молодих людей. Бувають такі моменти, що я можу не розуміти − я припускаю, що можу вже бути надто старим для цього. Дискусія і прийняття іншої думки − воно нас і формує. Якби все формувалось тільки на смаках однієї людини, рано чи пізно фестиваль став би однотипним. У нас сьогодні працює п’ять людей, які займаються програмою. Вони їздять світом, кожен має свій фокус, і відбирають ті фільми, які їх цікавлять. Тому в нас є діалог, ми чуємо один одного. І сам організм фестивалю − дуже живий. І думаю, що поки структура фестивалю не закостеніє − це все буде продовжуватись.

− Яка роль фестивалю для українського документального кіно? − Коли ми починали, на карті України існувало три фестивалі: Літопис, Контакт і ми. І з часом Літопис відійшов, Родняньский втратив інтерес до Контакту. Тому ми зрозуміли, що несемо повну відповідальність за ландшафт документального кіно в нашій країні. Ми сформували програму креативної документалістики, мріяли про конкурс української документалістики, і це було б неможливо без нових фільмів. Тому, як тільки вони з’явились, ми з радістю відкрили цей конкурс. І постійно думали, як створити умови для підтримки українського документального кіно.

Так фестиваль почав виконувати не зовсім специфічну для себе функцію “промоутера“ українського кіно Зараз у фестивалю є кілька сфер діяльності. Уже за підтримки Держкіно ми кілька років випускаємо англійською мовою каталог кращої української документалістики. І привозимо їх в інші країни. З роками ми пішли далі і почали домовлятися з дружніми кінофестивалями, щоб ми не лише показували каталоги, а й проводили зустрічі, де розповідали про кращі українські фільми. Так фестиваль почав виконувати не зовсім специфічну для себе функцію “промоутера“ українського кіно. Також ми мріяли про індустріальну платформу − професійну складову для документалістів-початківців. І цього року ми зробили таку платформу − DocuPro. Багато світових фестивалів дуже агресивно, у хорошому сенсі цього слова, просувають своє національне кіно. Наше завдання − робити те саме як в Україні, привертаючи увагу до фестивалю, так і за її межами країни. Це те, що ми можемо і будемо робити. − Чи є вже плани стосовно наступного фестивалю? − Планів дуже багато. По-перше, ми будемо розвивати індустріальну платформу. Дуже хочеться, щоб працювали програми, які допомагатимуть молодим документалістам з першим кроком. Тому що виходить зачароване коло: продюсер чи режисер хочуть щось зняти, але у них немає на це коштів. На

перший крок потрібні гроші. Тому ми хочемо знайти можливість такої грантової підтримки. Також хочемо запровадити підтримку першого фільму документаліста. Дебютантам дуже складно. Можливо, це стосується не лише фінансів. Ми будемо це розвивати. Важливо залучати до цього закордонних партнерів, щоб вони бачили, що в Україні можна працювати.

Фото надане героєм Щодо програми − точно сказати неможна. У нашої команди багато ідей. Якби ми могли всі втілити, фестиваль тривав би місяць. Тому багато від чого довелось відмовитись. Ми мріємо про те, щоб зробити локації фестивалю дружніми до людей із обмеженими можливостями. Тому що для фестивалю, який позиціонує себе в кращому розумінні європейським і сучасним, як фестиваль про права людини, це великий мінус. Можливо, у нас буде наступного року переклад для людей з поганим зором. Щодо кількості фільмів − будемо робити все, щоб їх не ставало більше. Зараз їх у нас 96, і я думаю, що більше не потрібно. Тому що будь-який фестиваль − це кладовище хороших фільмів. Коли маєш право на один-два покази класного фільму, а таких фільмів 96, твій глядач йде повз цього фільму, тому що в цей час він йде на конкуруючий сеанс.

Амбіції є. Я думаю, ми будемо продовжувати свою роботу Ми мріємо також про те, щоб у фестивалю був свій дистриб’юторський проект Docu Hit − щоб випускати у прокат кращі документальні фільми. Щоб глядач мав можливість побачити фільм не лише в рамках Docudays UA.Ми вже починали це робити минулого року. Амбіції є. Я думаю, ми будемо продовжувати свою роботу. 1|2017 | GRAVE

ІСТОРІЯ

Docudays UA 2017:

На зеленій хвилі Олександр Ярощук

GRAVE | 2017|2

XIV Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA тривав у Києві з 24 до 31 березня. Основною темою цьогорічного фесту стали кліматичні проблеми. Організатори зосередилися на питаннях зміни клімату та глобального потепління. +4 С − саме на стільки зросте температура на планеті до кінця століття, якщо не вжити заходів уже зараз. Тож Docudays UA узявся надихнути своїх учасників та глядачів стати на захист довкілля та особисто змінювати ситуацію. Docudays UA 2017 року − це 22 фестивальні програми, 94 фільми, “Жива бібліотека”, майстер-класи, Docu/Про лекції та безліч інших заходів. Уже традиційно фест проходив одразу на трьох локаціях − у Будинку Кіно та в кінотеатрах “Київ” і “Кінопанорама”. Відчувалося, що команда організаторів поставилась до планування фестивалю надвідповідально. Квитків у касах було вдосталь, тому придбати їх можна було відносно легко й почасти без черг. А денні сеанси (до 15:00) взагалі були вільними для відвідування, що взагалі є нехарактерною практикою для міжнародних фестів закордоном. Як можна описати Docudays UA? Якщо Венеційський кінофестиваль − найстаріший, Каннський – найбільш гламурний, а “Берлінале” – фест, створений для публіки, то Docudays UA − це фестиваль самої публіки. Він не про заобрійне, а навпаки – про цілком близьке і знайоме кожному.

GRAVE | 2017|2

Кінопрограма

Відкривала фестиваль стрічка “The Yes Men: Згодні бунтують” Енді Бічлбаума, Майка Боннано та Лора Нікса. “The Yes Men” – фільм про американський дует “зелених” активістів, які будь-якими методами намагаються привернути увагу громадськості до глобальних проблем клімату. Активісти переконані, що мета виправдовує засоби – вони з легкістю вдають із себе чиновників і беруться за створення фальшивих доменів, які дублюють сайти “ворожих” компаній, що шкодять довкіллю. Основне змагання відбувалось у чотирьох конкурсних програмах: Docu/Права, Docu/Життя, Docu/Коротко та Docu/Україна. У програмі Docu/Права режисери зосередились насамперед на темі проблем біженців – зокрема у стрічках “Побачимось у Чечні” Александра Кваташідзе, “Повернення” Захаві Санжаві, “Пол приходить з-за моря: щоденник зустрічі” Якоба Пройсса та “Хороший листоноша” Тоніслава Хрістова. Ці фільми – про людину в пошуках свого місця у світі, кращої долі або в спробах допомогти іншому. Саме така “небайдужість” стає основною темою стрічки “Хороший листоноша”. Її головний герой – звичайний працівник пошти – шукає намагається відродити покинуте болгарське село, щоб прихистити біженців.

Основне змагання відбувалось у чотирьох конкурсних програмах: Docu/Права, Docu/Життя, Docu/Коротко та Docu/Україна Особливої уваги в номінації Docu/Україна варті фільм випускниці Могилянської школи журналістики Юлії Кочетової-Набожняк “До скорого” та “Ленінопад” Світлани Шимко. Перший розповідає про стосунки близьких людей у часи війни, а другий осмислює процес української декомунізації. У фільмах з програми Docu/Життя глядачі отримали нагоду зазирнути за лаштунки життя людей з усього світу – у Бразилії, Росії, Грузії, Китаї тощо. Насамперед йдеться про стрічки “Амазона”, “Усі ці нерви”, “Дороги” та “Імперія мрії”. Docu/Коротко показувало життя таким, як воно є, без прикрас. Наприклад, головною героїнею фільму “Я не тутешня” стала 88-річна Хосебе. Незважаючи на вік, вона досі живе молодістю і старається не сумувати за батьківщиною, яка знахо-

диться за тисячі кілометрів від неї. Кардинально інша атмосфера огортає в короткометражці Робін Петре “Пульс”. Тут основними персонажами є олені, які живуть в одному з найбільших оленячих господарств в Європі. Фільмом-закриттям фесту стала робота режисерів Угіса Олте та Мортена Траавіка “День звільнення”. Це документальна стрічка про перший в історії Північної Кореї рок-концерт – і неабикого, а славнозвісних провокаторів, словенського гурту “Лайбах”. Хоч ця музична група і відома своїм висміюванням авторитаризму, саме вона отримала нагоду відкрити рок для жителів КНДР.

Альберді і Г’єрде Жіките з фільмом “Я не тутешня”. Нікола Іліч та його робота “Ракіяда” отримали спеціальну відзнаку. Серед українських документалок у номінації Docu/Україна перемогли Анастасія Максимчук з фільмом “Укриття” та “Ленінопад” Світлани Шимко.

Rights Now!

Правозахисна програма фестивалю цього року називалася “Rights Now” – це своєрідна гра слів “прямо зараз” і “право зараз”. У центрі уваги програми правозахисту опинився “зелений” активізм, звільнення від викопного палива та захист навколишнього середовища. Серед основних її заходів – конкурс фото в Instagram про довкілля #ЕCOоко, дискусія про вплив воєнного конфлікту на екологію Донбасу та пошук відповідей на питання “Чи є майбутнє у людства без викопного палива?”

Жива бібліотека

Перемоги

Переможців чотирьох конкурсних програм журі фестивалю оголосило 30 березня. Проте, крім цих чотирьох номінацій, учасники змагалися ще за приз від студентського журі, приз глядацьких симпатій та премію імені Андрія Матросова. У програмі Docu/Життя головна нагорода дісталася роботі Дженні Гейдж “Усі ці нерви” – фільмові про таємне життя дівчат-підлітків, які не діляться своїми секретами з дорослими за жодних умов. Спеціальну відзнаку у цій категорії отримав Леван Когуашвілі за картину “Нове життя Ґоґіти”. Вона – про історію колишнього в’язня, який після 14 років ув’язнення намагається побудувати життя на волі. Його бажання цілком звичні й зрозумілі – власний дім і хороша дружина. Але кого може зацікавить бідний селянин та колишній в’язень, який досі живе з матір’ю? У конкурсі Docu/Право перемогу здобув Якоб Пройсс за фільм “Пол приходить з-за моря: щоденник зустрічі” про проблеми біженців у Європі. Спеціальну відзнаку отримала Захаві Санжаві та фільм “Повернення” про молоду медсестру-волонтерку в таборі єзидів в Іракському Курдистані, яка намагається врятувати життя жінки, яка не хоче жити далі. Переможці в номінації Docu/Коротко – Майте

Родзинкою фесту стала традиційна “Жива бібліотека”: тут, замість гортання книжок, учасники могли поспілкуватися з людьми, які мають цікаві досвіди. Такий формат вже давно набув популярності у світі. Ідея створити “Живу бібліотеку” з’явилась 13 років тому на музичному фестивалі Roskilde у Данії. Концепцію розробила данська молодіжна організація “Зупини насильство” (Stop the Violence). Відтоді ця ідея шириться світом – прижилась вона і тут, на Docudays UA. “Книжками” у цій бібліотеці є люди, щодо яких широкий загал має деякі упередження – йдеться насамперед про представників етнічних чи релігійних меншин чи ЛГБТІК-спільноти (лесбійки, геї, бісексуальні, трансгендерні люди, інтерсекси та квіри тощо). Таким чином відвідувачі можуть побачити й почути, як живеться людині, оточеній суспільними стигмами. Фестиваль Docudays UA відкрив багатьом глядачів правду про сучасний світ, у якому бетонні джунглі, викопне паливо, зміна клімату вже стали постійними супутниками людини й замінили їй “дружбу” з природою.

1|2017 | GRAVE

ОБЛИЧЧЯ

“

Юлія Кочетова-Набожняк:

Кіно – це терапія ”

Юлія Кочетова-Набожняк разом із чоловіком Романом відповідають на запитання глядачів після показу фільму “До скорого”. 28 березня 2017 року.

GRAVE | 2017|2

Фото надане героєм

Галя Рудик Юлія Кочетова-Набожняк – випускниця Могилянської школи журналістики, фоторепортерка й молодий режисер. Її стрічка «До скорого» потрапила до конкурсної програми DOCU/УКРАЇНА цьогорічного кінофестивалю про права людини Docudays UA. Фільм Юлі розповідає одну історію про двох людей – дівчини та її коханого, який на час зйомок воював на Донбасі. Про натхнення, складнощі та плани на майбутнє режисер розповіла кореспонденту GraveSchool.

– Що надихнуло тебе на створення фільму? – У контексті мого фільму не можна вживати слово “натхнення”. Це скоріше був відчай і спроба терапії: вилікувати й чимось розрадити себе. Коли мені бракує слів передати щось, я беру камеру й починаю це знімати. Тогочасні події в моєму житті та житті мого хлопця було важко висловити за допомогою фотографій, хоч я звикла до цього медіума. В той момент у мене з’явилась ідея, що можна спробувати кіно. Це тяглість процесу, це зміни, які відбуваються з нами. Першочергово це все ж було не натхнення, а терапія. – Розкажи про процес. Ти спочатку почала знімати, а потім із цього вийшов фільм, чи навпаки – робила фільм, що й мав стати найкращою терапією? – Я почала знімати з думкою про те, що хочу робити кіно про посттравматичний синдром. Для мене питання реабілітації бійців після повернення з війни стояло дуже гостро. Але магія документального кіно в тому, що реалізація може не співпасти із задумом. Так вийшло і в мене. Я була переконана, що на власному прикладі зможу розповісти цю історію, проте вона вийшла зовсім про інше. В цьому і є її сила, бо я не навантажувала її якоюсь своєю первинною ідеєю, а просто віддалася життю. – Що було найскладнішим у зйомці й монтажі «До скорого»? – Було складно переглядати весь матеріал, який знімав Рома на Сході. Відео, яке знімала я, було мені добре відомим. Редагуючи, я могла згадати, де що

лежить. Коли він приїжджав, то “зливав” велетенську кількість відео з GoPro й телефону на комп’ютер. Було складно, бо інформація дуже концентрована – багато всього, що мені важко сприймати. Я знала, що це достатньо ризиковані кадри. Якби в мене було менше досвіду і я б не бувала на Сході, якби я не знала, як виглядають ампутації й чим усе може закінчитися, то, можливо, мені було б легше. Або навпаки, важче, не знаю. Проте найскладнішим був монтаж у ці останні місяці. Ти маєш просто обирати, але вибір – це завжди найтяжче з того, що маєш робити. – Коли ти показала фільм Ромі? Він бачив, як ти монтуєш, чи дивився вже фінальну версію? – Я нічого йому не показувала. Він просто дивився презентацію дипломного проекту після навчання. У фільмі трохи зміщена хронологія, за кадрами він не є абсолютно послідовним у часі. Рома, звісно, сказав, що там багато намішано. Дуже намішано. Катя Горностай (документалістка, куратор дипломного проекту Юлії – ред.) заперечила йому: вона відповіла, що він і не має сприймати фільм як цілісну історію, бо він - учасник. На її думку, Рома ніколи не зможе сприймати цю історію в якості цілісного фільму. – Ти плануєш знімати ще щось на військову тематику? – Мене досі цікавить тема посттравматичного синдрому. Мені б хотілося, щоб наступне кіно заторкало цю тему. Крім того, зараз я досліджую тему харчових розладів у дівчат-підлітків. Це те, що мені болить, це історія, яку б я хотіла розповісти. 1|2017 | GRAVE

ОБЛИЧЧЯ

“Жодних відповідей моє кіно не дає” Анна Сергеєва Катерина Мацюпа Про розчинення в кадрі, комунікацію зі світом і взаємозалежність ігрового й документального кіно розповідає випускниця й викладачка Могилянської школи журналістики, режисерка- документалістка Катерина Горностай. – Із чого почалася твоя любов до кіно? Колись ти згадувала, що тато одного разу подарував тобі старий фотоапарат… – Так. А потім з’явилась у наступному фотоапараті функція запису відео. Це маленький цифровий фотоапарат, із дуже маленьким екранчиком та об’єктивчиком. І я почала знімати якісь смішні штуки: університет, друзів, перше кіно… 20

GRAVE | 2017|2

– Навіщо ти знімаєш? – Мені хочеться таким чином говорити. З усіх способів, які я пробувала, кіно – найбільш захопливий. В ігровому кіно це простіше, ніж у документальному, бо трохи безпечніше. Наприклад, із моїми документальними фільмами було дуже важко – особливо показувати на публіку, бо це шматок власного життя. Потім люди про це говорять, мають своє ставлення. Важко, бо в фільмі є конфлікт і, відповідно, дві сторони, що співчувають

або засуджують. Але коли ти є головним героєм фільму, дуже важко абстрагуватись і прийняти, що це окреме від тебе кіно, твоя інтерпретація, а не частина тебе.

набрати незнайомий номер, а потім приїхати у незнайоме місце. Ще й говорити з тим, кого не знаєш. Тому я обираю не стригтися поки що. Так само й із незнайомими героями для фільму.

– А якби тебе знімав хтось інший? – У мене поки що не було такого досвіду. Але це цікаво.

– Як тобі здається, для документального кіно все-таки краще знімати знайомих? Чи тих, кого не знаєш? – Я не так багато кіно дивилася, щоб у цьому розбиратися. Мені подобається спостерігати, як ми працюємо зі студентами в Могилянці, обговорювати. Цікаво, що виходить у них, а що – ні. Ми часто говоримо, що треба намагатися знімати незнайомих героїв. Але я ніколи не знімала такого кіна. Хіба що фільм про Майдан

– Ти сама колись зізнавалася, що не завжди любиш спілкуватися з людьми. – Люблю спілкуватися, але боюся інколи. Наприклад, коли треба зателефонувати незнайомій людині, щоб домовитися про стрижку. Я вже два місяці не можу це зробити. Бо треба змусити себе

1|2017 | GRAVE

(“ кр ь Май а ”) – а е е о с е, бо е бу пуб й прост р. Ус о ф ь а тоб о раф про б ьк х е ей. І, хо ть, у Мо ро по а сту е та про те, о о са а е роб т .

те у, про ку о е у ат а а тако проб е о . П с сп ь о о пере уф ь с с о пере “об ” є проб е , ає о, о о а с ує. о у є о, о ас ба ато так х. Це сп пере а . Про ту Мар у а бє к у: “ т к о – е е по ст а ап та , а е тко йо о сфор у ат ”.

– В хо ть, о т оє к о – про т оє особ сте тт ? – В о о у с о х тер ’ т ка а а, о – Мо а й так ска ат . Я ась у Шко ат . Чо у? а бє к о (Шко а оку е та ь о о к о й театру а е к те т пок е о е – Якб о а ска ат , б а а е а Мар а бє к о й М хай а У аро а у Моск – о, ає пройт ас. ре .), е бу “ка о ” – пе й к о, о ко о те . Мо пра у . Це к о, е т стає “ ет ерто – На к к о т пра є ара ? ст о ” й у е боко ахо у тт о – ара а про серо апуст а , ахо у“ о у ”. проект . О а ста ро робк , оку е та ь й. Дру й хо е о по а ат а ко курс Дер к о. Це – Що е о а ає? ро й ф ь , по й етр. Це стор про ко у, – Ду е б ько, “ ебе пе о” аб т с о о еро та – т 10-11 к асу. Во ей о р о сько ра . стере е й отр уєтьс у п а робот – ьо о й й а е п т с о то о е о о ко а, а ке е по е ахо т спо а та роб т б ь - е а тоб о раф й той, хто а е спостер ає. Доку е та ст, ф ь . Істор , опра а, а а ає ос роб т ро по а ську ра у, ає сто т б ь су ас о – про ко р 2017 року. Хо етьс етр тако е . роб т уттє е ттє е к о, бе крут х с ет х по орот . Бо б оку е та ст ку, а та – Ч а а ає с т р у ат проб е е трап єтьс к хось супер- острос ет х с о к о? по орот . Ме б хот ос пере ест е ро е. – К о е о е р т проб е у. о х по ей оє к о е ає. А е пр ай пору ує

22 Powered by TCPDF (www.tcpdf.org)

GRAVE | 2017|2

Хто ж не любить морозива, цих з дитинства знайомих і всіма обожнюваних ласощів? А домашнє морозиво, приготоване дбайливими руками мами чи бабусі, вдвічі смачніше. Відкрию Тобі секрет — смак морозива “Пустунчик” саме такий! Поверніться до чудових часів дитинства разом із холодним десертом від ТМ “Рудь”. Шоколадне, крем-брюле чи біле — вибирай смак собі до вподоби. “Пустунчик” до смаку усій сім`ї, так що завітай до наших фірмових холодильників, і швиденько на кухню — 1|2017 | GRAVE 23 завойовувати серця близьких!

РУБРИКА ЄМ

Must see від ЄМ

Лєна Шуліка Документальні фільми – річ, що, безумовно, має свого глядача. Проте є речі, які варто переглянути кожному. У сьогоднішній рубриці “ЄМ” — список документалок від Євгена Миколайовича. Людина з кіноапаратом (1929) Останній німий фільм радянського режисера Дзиги Вертова, котрий розповідає про життя міста,зафіксоване кінокамерою. У об’єктив потрапили Київ, Харків, Одеса та Москва. За рейтингом Британського кіноінституту, фільм «Людина з кіноапаратом» названий найвизначнішим документальним кіно всіх часів. Берлін − симфонія великого міста (1927) Ще одна робота про велике місто. Вальтер Руттман починає зі зйомок майже порожніх ранкових вулиць і закінчує натовпами людей увечері. Різноманіття облич, постійна метушня і рух. Головний герой стрічки – Берлін. Нанук з півночі (1922) «Нанук з півночі» - це перша повнометражна документальна кіно робота. Німа стрічка розповідає про життя ескімосів зі Гудзонової затоки в Канаді. Власне, тут показано цілий рік життя головного героя Нанука та його родини, проте для того, аби це зняти, режисеру Роберту Флаерті знадобилося 16 місяців. Цікаво, що від початку стрічка задумувалась для комерційної дистрибуції, а не як документалка Марш Шермана (1985) Стрічка-поєднання минулого та теперішнього. Режисер Рос Макелві вирішив зняти подорож шляхом маршу Шермана (військовий похід під керівництвом генерала Шермана на Громадянській війні США в 1864 році). Проте пошуки історії насправді перетворюються в пошуки кохання, що місцями здається смішним та, водночас, зворушливим. Хроніки літа (1961) Фільм Жана Руша і Едгара Морана став багато в чому революційним, адже саме після нього в почав широко застосовуватись термін «сінема веріте». Кілька парижан сидять перед камерою і роздумують над тим, що для них є щастя, а також говорять про сучасне суспільство і своє місце в ньому. Накойкаци (2002) Слово «накойкаци» - з мови племені індіанців хопі, дослівно воно означає «життя, як війна». Це фільм режисера Годфри Реджіо, продовження трилогії, до якої також входять «Койяаніскаци» і «Паваккаци». Стрічка-рефлексія над проникненням технологій у всі аспекти людського життя і над можливим впливом на людське майбутнє. 24

GRAVE | 2017|2

Старше на 10 хвилин (1978) Стрічка Герца Франка знята одним кадром. Тут ви не побачите жодної склейки, проте побачите 10-хвилинні переживання і емоції маленького хлопчика, який дивиться невидиму для глядача лялькову виставу. 49UP (2005) Для зйомок багатосерійного фільму відібрали групу випадкових семирічних дітей, які розказували про свої погляди на життя. Відтоді режисери зустрічалися з цими дітьми кожні сім років і спостерігали за тим, як міняються вони і їхні погляди. «49up» - це сьомий епізод циклу, де перед камерою уже не діти, а 49-річні дорослі. Токіо Га (1985) Ще один фільм-поєднання минулого та теперішнього. У «Токіо Га» поєднується Токіо 1903-1963 років, де жив і знімав режисер Ясудзиру Одзу і Токіо 1980-х, куди приїжджає режисер стрічки Вім Вендерс. Тонка блакитна лінія (1988) Фільм Еррола Моріса, який своїм прикладом показує, який вплив може мати документальне кіно. Сам фільм побудований, в основному, на інтерв’ю і розповідає історію нездатності суду довести вину підозрюваного. Стрічка натякає, що головний герой Рендел Адам не є винним у скоєнні злочину і вже через рік після виходу в прокат, Адамса відпустили.

8-800-555-35-35

1|2017 | GRAVE

ТЕРМІН

ПІТЧИНГ:

наживка для продюсера Міла Дучак Наталка Роп Кажуть, кіно починається з ідеї. Інші згадують про ентузіазм і творчий запал режисера. Та не менш важливе у кінематографі, і досить прагматичне, фінансове питання. Де знайти кошти на зйомки, і що робити з уже готовим фільмом – про це непокояться більшість режисерів та сценаристів. Відповідь – пітчити! Традиційний пітчинг (від англ. “to pitch” – виставляти на продаж) – це процес пошуку коштів на виробництво фільмів. Варіацій та практик пітчингу є безліч, залежно від того, про яку частину світу йде мова. У США, наприклад, це робота, якою займаються переважно сценаристи, надсилаючи кінокомпаніям та незалежним продюсерам текстову версію фільму. Якщо ідея зацікавить – починаються переговори щодо продажу, підписання контактів та документів про авторські права. Такий формат “від ідеї до продюсера” називають “прямим пітчингом”. Існує і зворотній: продюсер відкрито говорить про те, що він чи вона готова вкласти кошти та ресурси у виробництво кіно.

Відповідь – пітчити! У Європі заведено подавати не текст, а коротку версію фільму, аби одразу візуалізувати ідею. У Франції існує надзвичайно драматична практика: режисер чи автор, надіславши фільм, призначає зустріч в один і той самий час для всіх продюсерів. Так він може просидіти у кафе весь вечір на самоті, а може стати свідком суперечки між топовими акулами кіно про те, хто більше заплатить за ідею. В Україні є декілька варіантів, як взяти кошти або продати своє кіно. Перший, простий і зрозумілий – показати ідею продюсерам. Інший варіант – податися на фестивальні пітчинги. Для цього треба слідкувати за анонсами фестивалів та у вказані терміни надіслати свою роботу на розгляд журі. Є ще й третій варіант, який, хоча й називають 26

GRAVE | 2017|2

“динозаврівським”, довів свою дієвість. Мова йде про Держкіно. На сайті постійно оновлюється інформація про гранти, премії та можливості отримати кошти чи інформаційну підтримку свого проекту.

Фото з інтернету Оксана Казьміна – незалежна українська режисерка. ЇЇ документальний дебют “Мій кристал” переміг у MyStreetFilmsUkraine 2015 року. У неї свій погляд на те, як зробити фільм успішним: “Затребуваним фільм роблять особистість режисера та його причетність до теми, героїв. Найважливіша річ - любити те, що робиш”. Засновниця об’єднання кінематографістів “Вавілон 13” режисерка Юлія Гонтарук розповідає: “Пітчинг – це дуже крута штука. Коли ти готуєшся до нього, то сам розбираєш свій проект. Здається ніби все зрозуміло, але коли починаєш відповідати собі на конкретні питання, і стисло сказати про що ця історія, які мої герої – це дуже допомагає режисеру з проектом”.

Фото з інтернету

ДОЗВІЛЛЯ

Тетяна Репецька Уляна Ткаченко 1|2017 | GRAVE

VOX-POP

Анна У ній живе хтонічна потвора, хоче волосся зеленого кольору й бороду

На Docudays уп’яте. Два роки тому була тут волонтером. Чим дивніше промо фільму, тим більша ймовірність, що я піду на нього. Дивність – це, наприклад, кольори. Документальне кіно потребує більше зусиль глядача. Воно не завжди є таким, як ти очікуєш його побачити. Мої фаворити – «Венери» й «Homo sapiens». «Венери» присвячений жіночій сексуальності, і мені було цікаво з різних точок зору: як це відбувається в іншій країні, як це відбувається в інших жінок, як я це б могла це зняти, чому такий монтаж, чому ці жінки. «Homo sapiens» – найкраще, що я бачила. Не знала, що досвід перегляду фільму без людей зі статичних кадрів полишених місць на великому екрані стане таким шоком для мене. Простір у цій стрічці дав мені відчуття розслаблення. У фільмі про мене була б маленька медуза, яка пливе під водою.

GRAVE | 2017|2

Лєна Має двох черепах. Не любить пропускати дедлайни, бо потім мучить совість

Не люблю ходити на розкручене комерційне кіно. Документалки дивлюсь різні, бо зараз шукаю тему й форму для свого фільму. На Docudays цього року побачила 25 фільмів. Щоб обрати стрічки, читаю описи в програмі. Якщо тема подобається – іду. Під час перегляду мене відволікає технічна сторона. Я думаю про те, як рухався оператор, де була розташована камера, як записували звук і як робили монтаж. Але все-таки намагаюся абстрагуватися і просто насолоджуватися кіном. Люблю дивитись кіно на великому екрані. Але не люблю, коли зал заповнений ущент, і люди розмовляють під час фільму. А ще, коли на серйозні фільми приносять їжу, особливо в пакетах, або з “потужним” ароматом. Нещодавно була на стрічці про Голодомор – відсотків 80 прийшли з попкорном.

1|2017 | GRAVE

Діана Кохає Трієра, почувається вільною в горах, ненавидить расистів

2013-го й 2014-го я працювала на Московському кінофестивалі. На Docudays удруге. Фільм має бути щирим і відвертим. Він має боліти. Має зникнути умовна лінія між камерою й героєм. «Головна роль» – легкий і глибокий, смішний і трагічний. Буковський зняв кіно, де є все для того, щоб його любити. Іноді в кінотеатрі не вистачає інтимності. Ти не наодинці з екраном, десятки людей підглядають. Але хороший фільм усе одно занурює – тоді не звертаєш увагу на тих, хто поруч п’є пиво і їсть біляші. Фільм про мене був би схожий на нугу – такий же тягучий. Він був би тріш30 GRAVE | 2017|2 ки з перцем і чимось кислим. У ньому було би багато світанків, гір і дощу.

Лесь Режисер, мемініст, музикант

Docudays відвідую вчетверте. Цього разу проглянув приблизно 15 фільмів. Дивлюсь фільми часто, бо роблю кіноогляди, тож маю бути в темі. Надаю перевагу психологічним триллерам, арту й науковій фантастиці. Документалки дивлюсь рідше, бо вони важчі для сприйняття. Похід до кінотеатру – своєрідний ритуал: хороший звук, картинка, попкорн, атмосфера. Хоча люди в залі іноді дратують. Коли обираю фільм, дивлюся трейлер і відгуки критиків. Важливі також тема й режисер. Звертаю увагу на сценарій і гру акторів, а вже потім – на спецефекти й операторську роботу. Якщо сценарій хороший, то можна й на телефон зняти суперський фільм. Я хочу зняти щось, як у Скорсезе чи Тарантіно, про козаків крутою музикою, смішно 1|2017–|зGRAVE 31 й жорстоко.

ФЕМ-БЛОК

ЖІНОЧИЙ ПОГЛЯД

Режисерська робота – це призма, крізь яку глядач бачить і відчуває фільм. Режисерки й режисери, маючи різні гендерні ідентичності, матимуть різні досвіди та сприйняття однієї проблеми. Але, на жаль, сьогодні немає рівних прав і можливостей для того, щоб забезпечити цю різноманітність. Анна Воробйова На кар’єрному шляху жінок-режисерок виникають перепони, свідчать результати дослідження питань гендерної рівності, проведені Європейською жіночою аудіовізуальною мережею: • 44% жінок, що закінчили кіношколи, працюють у кіноіндустрії; • із них жінок-режисерок у професії – 24%, більшість не керує проектами, а займається монтажем, продюсуванням чи звуковим оформленням; • лише в 1/5 знятих фільмів режисерка – жінка; • 84% держфінансування дають фільмам, зрежисованим чоловіками. Низьке фінансування призводить до того, що фільмів, знятих жінками, мало. Це негативно впливає на готовність інвестувати в подібні проекти та зменшує кількість можливостей для здобуття досвіду для режисерок. Таким чином, гроші для зйомок циркулюють у колі, що можна розірвати, лише забезпечивши доступ до ресурсів на рівних правах. Дослідження проводили в семи європейських країнах: Австрії, Хорватії, Франції, Німеччині, Італії, Швеції й Великій Британії. При цьому найменше режисерок працює в Італії, найбільше – у Швеції. На думку Метте Карли Альбрехтсен, режисерки з Данії, скандинавські країни мають більше можливостей і менше перепон на шляху професійного зростання жінок у кіноіндустрії, проте для цього був подоланий довгий шлях на законодавчому й ментальному рівні, щоб зараз можна відчути позитивні зміни в суспільстві. В Україні зарано говорити про державну підтримку в наданні рівних можливостей у кіноіндустрії. Продюсерка Юлія Сердюкова згадує, як під час деяких пітчингів (презентацій кінопроектів для пошуку інвестування) їй доводилося відчувати відмінне ставлення в ситуації, коли чоловічому колективу свій проект презентували жінка й чоловік: “Було враження, що коли продюсер або режисер – чоловік, то розмова між експертами й людьми, які представляють свій проект, відбувається на рівні приятелів, що спілкуються за пивом. А коли жінки представляють свій проект, те, які питання їм ставлять, яким тоном і те, скільки цих запитань, створює враження, ніби це школярки на іспиті, які мусять доводити право на існування свого проекту”. Упереджене ставлення через свою гендерну приналежність режисерки називають однією з найголовніших проблем на своєму професійному шляху. У контексті цього Алексія Муіньос, режисерка й заступниця директорки Європейської жіночої аудіовізуальної мережі, радить працювати з тими, з ким комфортно, з тими, хто тебе поважатиме й перебуватиме на рівних, щоб не мати додаткового тиску під час зйомок: “І головне – не зупиняйтеся, продовжуйте справу, яку любите”. 32

GRAVE | 2017|2

“Венери”

“Ґулістан – країна троянд”

“Ама-Сан”

ТРИ РЕЧІ Сміливість, свобода, краса – три речі, які я не знаю про неї. Три речі, які досліджують чотири режисерки. Три речі, які відкривають і показують цьогоріч на Docudays UA, щоб поглянути й перевідкрити для себе жінку крізь жіночий погляд.

Краса “Один із найогидніших досвідів у моєму житті – секс із шовіністом”, “У мене завжди була фантазія про інцест”. Сміливі жінки оголюють свої найсокровенніші бажання, страхи, сексуальне життя, а не менш відважні режисерки фіксують досвід молодих жінок. Так із мушлі сексуальних фрустрацій і фантазій народжується фільм “Венери”. Режисерки Леа Ґлоб і Метте Карла Альбертхсен у свої тридцять усвідомили, що сексуальна сфера викликає в них багато питань, а відповідей не знайдено. Щоб дослідити найпотаємніше, вони розмістили оголошення про пошук героїнь, які б поділилися власним досвідом для еротичного фільму. На оголошення відгукнулися понад сто жінок. Розкуті й досвідчені, з бурхливою фантазією й налякані своєю сексуальністю, незаймані та юні. Різні жінки розповідають, здавалося б, лише про їхнє сексуальне життя, але перш за все – про кожну з нас. Саме цей страх, схожа фантазія, такий досвід. Ще більше оголює цей універсальний досвід камера, що дивиться завжди під одним ракурсом, лише змінюючи крупність, і біла стіна, на фоні якої розгортаються внутрішні баталії героїнь. Стрічка спочатку може здатися незручною: ніби глядач(ка) підглядає у шпарину. Щирість і відвертість героїнь захоплюють, і глядач(ка) почувається вже співучасником(цею). Разом із героїнями оголюються й усі наші страхи й непевності. Зрештою з питання в питання ми пізнаємо героїнь усе більше, настільки, що їм уже немає чого приховувати. Із кожною розповіддю занурюємося все більше в патріархальний світ, де питання про те, що жінці робити з тілом, усе ще вирішує не лише вона. Консервативні уявлення крадуть свободу. Таке проговорювання вголос власних досвідів переосмислює і, зрештою, звільняє. Чи використовувати кадри з оголеними жінками,

РЕЦЕНЗІЯ Діана Буцко режисерки вагалися, але вирішили вибороти своє право на Венер у кадрі. “Якщо ми не можемо використати гарні жіночі тіла у творі мистецтва, тоді порнографія перемагає”, – вважає Глоб. Постають Венери – кохані й ті, що кохають, прекрасні й величні, щирі й справжні, сміливі й вільні. Сміливість Шрами прикрашають жінку. Особливо, коли ти сміливо виступаєш проти найстрашнішого ворога. Коли ти відвойовуєш своє право на життя в ІДІЛ. Картина “Ґулістан – країна троянд” канадської режисерки Зайне Акйол і про відвагу, і про ціну свободи, і про невтрачену красу на брудній війні. Режисерка вирушила до Іракського Курдистану, щоб знайти свою подругу Ґулістан. 2010 року вона залишила Канаду, аби вступити до лав Робітничої партії Курдистану. І загинула. Шукаючи подругу дитинства, режисерка знайшла відважних борчинь. Високо в горах вони з дня у день тренуються, щоб вийти на передову. Від них залежить не лише власна свобода, а й доля країни. Їхня відвага прекрасна, їхня свобода смілива. Свобода Холодна вода огортає тіло. Дістатися дна Тихого океану і спіймати абалони (молюски з перлинами). Без жодних спеціальних обладунків дихати під водою й шукати Щодня морські мисливиці пірнають за здобиччю і щоразу не знають, що знайдуть. Режисерка фільму “Ама-Сан” Клаудія Варежау фіксує життя в рибальському селищі Ваґу на японському півострові Ізе. Життя розмірене, без зайвого прикрашання чи позування. Мацумі, Маюмі і Масумі продовжують традиційне ремесло ама із двохтисячолітнею історією. Утім, не лише пірнання наповнює їхні життя. Будні, за винятком екзотичного заняття, складаються зі звичайних домашніх справ. Приготування їжі, прибирання, робота на городі, догляд за дітьми і трішки вільного часу. Все це не рутинні, а насичені красою справи. “Ама-Сан” типово по-японському повільна кінострічка й по-особливому красива. Деякі кадрів є самоцінними творами, у які ти заглиблюєшся разом із героїнями. Красивими, сміливими, вільними. 1|2017 | GRAVE

СПЕЦПРОЕКТ

Стиль із Маріо Капінос збираємось на червону доріжку

Підготовка до прем’єри фільму — річ хвилююча, більше з тим, якщо фільм — ваш власний. Якщо хочете, щоб кіно привернуло увагу глядачів — першою чергою приверніть увагу до себе. Щоб сяяти на червоній доріжці необхідно підібрати непересічне вбрання. Сукня — найкраща зброя дівчини,особливо, якщо це вечірня сукня. Оберіть акцент на чомусь одному — нехай це буде силует, або колір, або довжина — не потрібно перебільшувати. Щоб завершити святковий образ, доповніть його яскравою помадою чи тінями. Але пам’ятайте, що макіяж та вбрання не повинні суперечити одне одному. Вони, як союзники підкреслюють ваші найкращі риси і роблять вас неперевершеною. Ніхто не встоїть.

GRAVE | 2017|2

СПЕЦПРОЕКТ

1|2017 | GRAVE

GRAVE | 2017|2

1|2017 | GRAVE

РЕДАКЦІЯ

Головна редакторка

Марія Ульяновська

Заступниця головної редакторки

Катерина Коваленко

Арт-директорка

Анастасія Прокопенко

Креативна директорка

Дар’я Мартиненко

Літературні редакторки

Марія Ульяновська Катерина Коваленко Дар’я Мартиненко

Журналісти

Лєна Шуліка Інна Рахмістрюк Тетяна Репецька Галина Рудик Еліна Сардалова Анна Сергеєва Уляна Ткаченко Олександр Ярощук Лесь Якимчук Катерина Мацюпа Марія Юзич Маріо Капінос Міла Дучак Наталка Роп

Дизайн

Анастасія Прокопенко Катерина Коваленко

Верстка

Катерина Коваленко Анастасія Прокопенко Дар’я Мартиненко Марія Ульяновська

Фотографи

Марія Ульяновська Уляна Ткаченко

GRAVE | 2017|2

1|2017 | GRAVE

ZHITTYA â&#x20AC;&#x201D; BIL` HARNOGO DNYA