Ольга Богачевська - диплом, 2012 by ukma journalist

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» Факультет соціальних наук і соціальних технологій Могилянська школа журналістики

Напрям підготовки 0303 Журналістика

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА на тему «Висвітлення польсько-українського збройного конфлікту на Волині 1943-1944 років у польських та українських щоденних виданнях»

Виконала

_____________________

Науковий керівник

Богачевська Ольга Володимирівна

______________

ст. викладач Тарадай Д. П.

Робота допущена до захисту ___.05.2012 р. ___________ Є.М.Федченко

Київ – 2012

План Вступ……………………………………………………………………………….4 Розділ І. Причини та перебіг польсько-українського збройного конфлікту 1943-1944 років на Волині………………………………………………….9 1.1. Поняття «польсько-український збройний конфлікт»………………9 1.2. Сторони конфлікту…………………………………………………….10 1.3. Передумови польсько-українського збройного конфлікту………..12 1.4. Причини протистояння………………………………………………..16 1.5. Перебіг конфлікту……………………………………………………...17 1.6. Огляд української та польської історіографії……………………….20 Розділ

ІІ.

Особливості

висвітлення

польсько-українського

збройного

конфлікту в медіа……………………………………………………………24 2.1. Особливості роботи журналіста при висвітленні контраверсійних історичних подій. Етичний вимір………………………………………….24 2.2. Висвітлення польсько-українського збройного конфлікту в сучасних медіа………………………………………………………………………….32 2.3. Шляхи примирення повоєнної Європи………………………………..39 2.4. Особливості примирення між європейськими народами ...................43 2.5. Шлях примирення Польщі та України у контексті польськоукраїнського конфлікту на сучасному етапі……………………………..48 2.6. Вшанування 60-ої річниці конфлікту…………………………………52 Розділ ІІІ. Методологія дослідження…………………………………………54 3.1. Історія контент-аналізу ……………………………………………….54 3.2. Застосування методу……………………………………………………56 3.3. Обґрунтування вибірки дослідження………………………………….60 Розділ ІV. Результати дослідження…………………………………………….64 4.1. Результати контент-аналізу щоденної газети «День»………………64 2

4.2. Результати контент-аналізу щоденної газети «Rzeczpospolita»……..82 Висновки…………………………………………………………………………95 Список літератури………………………………………………………………99 Список джерел…………………………………………………………………104 Додаток №1.……………………………………………………………………112 Додаток №2……………………………………………………………………116 Анотація………………………………………………………………………..163

Вступ Польсько-українські стосунки у ХХ столітті часто були насичені трагічними

подіями,

конфліктами,

політичними

військовими

протистояннями. Нині взаємини України із Польщею мають характер двосторонньої добросусідської співпраці та є одними з пріоритетів української зовнішньої політики. Водночас, коли йдеться про спільні контраверсійні історичні події, країни не можуть дійти порозуміння та почасти розвивають старі конфлікти в новій площині, наприклад, дипломатичній чи інформаційній. Однією з таких є польсько-український збройний конфлікт на Волині 1943-1944 років. Найяскравішим проявом цього є поминальні заходи за участі не лише громадськості, але й найвищого керівництва України та Польщі. У період підготовки чи відзначення таких заходів політики обох держав часто виступають із заявами, які містять спекулятивний характер, далекий від достовірності, але вигідно працює на аудиторію. У дискусіях навколо польсько-українських стосунків у період Другої світової війни історики час від часу говорять про наявність двох взаємовиключних «правд»: польської та української. Їхнє існування підтримують засоби масової інформації, які можуть деформувати історичну правду, створювати міфи чи часто несвідомо розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

Журналісти,

не

маючи

історичної

освіти,

по-своєму

інтерпретують події минулого або піддаються впливу загальноприйнятої в країні «правди». Таким чином, вони часто формують у суспільстві викривлене уявлення про ці події, впливають на ставлення аудиторії до сторін конфлікту. У даній роботі ми порівняли досвід висвітлення польсько-український збройний конфлікт 1943-1944 років на Волині на сучасному етапі. Саме за 4

останнє десятиліття ця тема почала широко обговорюватися серед науковців, громадськості, висвітлюватися у ЗМІ. Ми обмежилися вибіркою публікацій від 1 березня — 30 липня 2003 року, періоду, коли дана проблематика набула широкого громадського та медійного резонансу. Тоді між Польщею та Україною було вперше вирішено про спільне вшанування на державному рівні загиблих у протистоянні. Метою дослідження є визначити яким чином сучасна польська та українська

щоденна

преса

висвітлювала

60-ту

річницю

польсько-

українського збройного конфлікту на Волині у 1943-1944 роках. Відповідно до мети поставлені такі завдання: здійснити аналіз сучасного відображення конфлікту в польській та українській пресі в контексті висвітлення контраверсійних історичних подій та військових конфліктів; на прикладах у медіа розкрити основні риси подачі інформації, притаманні польським та українським

щоденним

газетам;

виявити

основні

відмінності

позиціонування конфлікту в польській та українській пресі; визначити як медіа обох країн характеризували основних учасників конфлікту і кого вони зараховували до їх числа; охарактеризувати основні взаємні звинувачення сторін конфлікту, висвітленні у польських та українських сучасних медіа; визначити осіб, експертів які найчастіше цитувалися у ЗМІ; виявити чи подавалася інформація збалансовано. Об’єктом дослідження є публікації польської щоденної газети «Rzeczpospolita» та української «День». Для дослідження ми обрали саме ті газети, які мають подібний тираж і особливу увагу приділяють висвітленню інформації на історичну тематику. Предмет дослідження – те, яким чином на сучасному етапі вони висвітлювали польсько-український збройний конфлікт 1943-1944 років на Волині. 5

З метою дослідження газетних шпальт ми обрали метод контентаналізу, який дав можливість визначити як польські та українські газети висвітлюють конфлікт на сучасному етапі, його причини, постраждалих ы винуватців. Під час дослідження ми поєднали кількісний та якісний контентаналіз, що дало можливість детальніше вивчити тему та зробити чіткіші висновки. Кількісний контент-аналіз фокусується на змісті повідомлення. Якісний – на способі представлення повідомлення. Тобто передбачає, що увага дослідника зосереджується не на тому, що говориться, а як саме говориться. Актуальність теми. Дана тема є однією з найсуперечливіших і найважчих для українського та польського суспільств. Подолання наслідків Другої Світової війни, що позначилося на стосунках між європейськими народами, зайняло всю другу половину ХХ століття. Однак активно про польсько-український збройний конфлікт 1943-1944 років на Волині почали говорити протягом останнього десятиліття. У часи Радянського Союзу дана тема була «незручною» для польського та українського народів, тоді представників країн соцтабору. Лише у 2003 році ситуація різко змінилася, коли навколо підготовки до 60-річчя вшанування тих подій історики та медіа підняли

гостру

дискусію.

Наступного

року

очікується

вагомий

інформаційний привід – відзначення 70-тої річниці польсько-українського конфлікту. Контраверсійні

історичні

події

можуть

вплинути

на

зовнішньополітичні стосунки двох країн. Водночас ЗМІ посідають провідне місце у процесах становлення та розвитку політичного й суспільного життя держави та її міжнародних відносин. Слід наголосити на активізації діяльності 3МІ у процесі формування громадської думки. Якщо узагальнити 6

роль, яку відіграють медіа у зовнішній політиці, можна виділити два найголовніші аспекти: – ЗМІ впливають на формування зовнішньополітичного курсу нашої держави; – вітчизняні засоби масової інформації представляють нашу нещодавно створену державу світовій спільноті з метою подальшого її утвердження на міжнародній арені. [41] Дане

дослідження

наочним

прикладом

висвітлення

однієї

контраверсійної історичної теми газетними виданнями, які виражають відмінне ставлення аудиторії Польщі та України до подій на Волині у часи Другої світової війни. Результати даного дослідження можуть стати в нагоді під час подальшого вивчення способів висвітлення польсько-українського конфлікту в щоденній пресі, або особливостей представлення будь-яких інших збройних конфліктів чи суперечливих історичних подій. Ступінь наукової розробки теми. Дослідженню ролі нашої країни та українських національно-визвольних змагань у Другій світовій війні останнім часом приділяють значну увагу, але переважно в історичному контексті. Окремим предметом вивчення цього періоду став польськоукраїнський конфлікт, якому присвячено історіографії, опубліковано сотні документів і спогадів очевидців. Однак переважно з польської сторони. З українського – статті, кілька монографій переважно одного автора, який спеціалізується на цій темі. [15, 14] У 2008 році польське видання «Gazeta Wyborcza» підготувала підбірку статей про події 1943-1944 років на Волині, видавши у книзі «Волинь 19432008. Поєднання» [7]. У ній вміщено 30 статей, опублікованих у газеті протягом 1995-2008 років. В Україні у 2003 році вийшов часопис «Ї», присвячений польсько-українському збройному конфлікту «Волинь 1943. 7

Боротьба за землю» [14]. У ньому подано наукові статті, українських та польських істориків, листи, звернення політиків і духовних осіб. Однак

висвітленню

тематики

польсько-українського

збройного

конфлікту саме в ЗМІ присвячено мало досліджень. У вітчизняній науці дану проблему

вивчає

журналіст

Андрій

Павлишин.

сусідній

країні

найпомітнішими працями на обрану нами тематику є роботи публіциста Богуміли Бердиховської. В Україні ще практично не проводили ґрунтовного дослідження, у яких вивчається висвітлення сучасними медіа польськоукраїнський збройний конфлікт 1943-1944 років на Волині, тому дана робота у такому контексті досить актуальна. Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури, джерел та додатків. У першому розділі розглядаються основні поняття теми, хронологія польськоукраїнського конфлікту та огляд вітчизняної та польської історіографії протистояння. У другому розділі ми розглянули основні етичні дилеми, які можуть виникати у роботі журналіста над контраверсійними історичними темами, приклади примирення європейських народів після Другої світової війни та ролі медіа мирному врегулюванні конфліктів та огляд попередніх праць, присвячених обраній нами тематиці. Третій розділ містить опис методології дослідження. Розглядається теоретична основа методів – кількісного та якісного контент-аналізу, пояснюються особливості аналізу даних, встановлюються межі дослідження. У четвертому розділі поданий аналіз результатів проведеного дослідження.

Розділ І. Причини та перебіг польсько-українського збройного конфлікту 1943-1944 років на Волині 1.1.

Поняття «польсько-український збройний конфлікт»

Терміном «польсько-український збройний конфлікт» ми позначили міжнаціональне протистояння поляків та українців у 1943-1944 роках на Волині. Дане поняття не є офіційним визначенням, однак широко уживаним серед істориків та журналістів, які висвітлюють дану тему. Для позначення даної події в Україні найчастіше використовують терміни «протистояння» чи «конфлікт». Ми вважаємо, що застосування поняття «конфлікт» без означення збройний є не точним, адже воно може містити велику кількість смислів: продовження конкуренції, антагоністичні стосунки, стрес, усвідомлення несумісності позицій чи дій, граничний випадок протиріч тощо [44]. Конфлікт може не набути вигляду збройного зіткнення та застосування актів агресії, як це трапилося із поляками та українцями у Другій світовій війні. Історик

Володимир

В’ятрович

запропонував

назвати

польсько-

український конфлікт «війною». Дослідник зосереджує увагу на головних учасниках конфлікту: «польські та українські збройні формування, які ставили собі за мету відновлення власних держав на спірних територіях» [15]. Згідно Гаазьких конвенцій, Женевської конвенції 1949 року такі недержавні формування можуть бути визнані воюючою стороною, якщо мають свою організацію, керівні органи, відверто носять зброю [20]. У Польщі також застосовують визначення «геноцид», «екстермінація», «етнічна чистка». Згідно з Римським Статутом Міжнародний Кримінальний Суд за кількома ознаками відрізняє злочини проти людства від звичайних злочинів. Вони є такими, якщо спрямовані проти цивільного населення та є частиною державної чи іншої організованої політики [47]. 9

Збройні акції в польсько-українському протистоянні проводилися з обох сторін, часто вони діяли стихійно. У багатьох випадках операції виходили з-під контролю, набираючи вигляду боротьби між польськими й українськими селянами. Особливо радикально налаштовані польські історики вживають також означення «волинська різанина». Таке поняття радше політичне, аніж наукове, адже не відображає всіх аспектів конфлікту. Між дослідниками стосунків українців і поляків у роки Другої світової війни досі немає узгодженості щодо подій та, зокрема, визначення. У нашій роботі ми намагалися не приставати на жодну з радикальних сторін. Вважаємо, що визначення «польсько-український збройний конфлікт» має нейтральний характер та якнайвдаліше відображає особливості подій на Волині в 1943-1944 роках. 1. 2. Сторони конфлікту Головними суб'єктами польсько-українського збройного конфлікту на Волині у 1943-1944 роках були збройні формування польського і українського визвольних рухів Армія Крайова та Українська повстанська армія. Збройні сили польського підпілля були створені у вересні 1939 року під назвою Служба Перемоги Польщі, з листопада — Союз Збройної боротьби (СЗБ) та лютого 1942 року — Армія Крайова (АК). Формація діяла на землях, які до 1 вересня 1939 року перебували у складі Польщі та поділялася на кілька

територіальних

частин,

«обшарів»:

Львівський,

Білостоцький,

Західний та два Варшавські — Право- та Лівобережний. АК була створена з метою збройного опору проти нацистської окупації у роки Другої світової війни. Об'єднання готувало загальнопольське повстання. Армія підпорядковувалася еміграційному уряду в Лондоні. На 10

початку 1945 року її розпустили. Головне завдання СЗБ в Західній Україні в 1939-1941 роки зводилося до накопичення сил та чекання на можливий у майбутньому антинімецький, а водночас і антирадянський наступ західних союзників Польщі, коли б ці сили могли знадобитися. [29, 169-184] Українська повстанська армія (УПА) — озброєне формування Організації Українських Націоналістів. Була створена у 1942 році та діяла переважно на західноукраїнських землях. У середині 1943 року в УПА налічувалося до 10—12 тисяч чоловік. Протягом війни повстанці вели підпільний збройний опір проти нацистської та радянської влади з метою створити незалежну українську державу. УПА воювала до 1953 року, однак певні групи солдат проводили поодинокі операції протягом 50-60-х років ХХ століття. [29, 185-196] Обидві армії мали свою чітку військову ієрархію та командування, територіальні штаби, політичну програму. У польсько-українському конфлікті як УПА, так і АК проводили наступальні і захисні дії, іноді ведучи одне проти одного тривалі бої. Їхньою головною метою було встановлення контролю над спірними територіями. Обидва рухи нападали на населені пункти, іноді знищуючи цивільне населення, яке вважалося можливою перепоною для реалізації мети [15, 28]. Деякі дослідники вважають, що перші антипольські акції виконували загонів Тараса Бульби-Боровця під назвою «Поліська Січ». Історик Ігор Ільюшин зазначає, що їх роль у конфлікті суперечлива. Можливо, перші антипольські акції виконували ці загони, однак Бульба-Боровець виступав проти них. Дослідник каже, що в київських архівах зберігся лист керівника до ОУН(б), який відображає його несхвальну позицію про антипольську операцію [52, 25]. 11

Польський історик Гжегош Мотика вважає, що акції проти українського населення здійснювали також загони польської допоміжної поліції, які були на німецькій окупаційній службі, відділи польських комуністичних партизан та відділи польської самооборони [38]. Окрім цих формувань безпосереднім учасником та ініціатором нападів було цивільне населення як із українського, так із польського боку [15, 28]. Історик Володимир В'ятрович у своїй книзі, присвяченій даній темі, навів цитату свого колеги Ярослава Дашкевича про роль цивільного населення у протистоянні: «Згодом війна вийшла з-під контролю ОУН та УПА й перетворилася на стихійну селянську війну, надзвичайно жорстоку, подібну до тієї, що недавно відбувалася у Югославії» [Цит. За В. В’ятровича: 15, 35]. 1.3.

Передумови польсько-українського збройного конфлікту

Розгляду передумов польсько-українського конфлікту дослідники присвячують самостійний історіографічний блок. Є небезпека заглибитися на щонайменше століття у минуле польсько-українських стосунків. На думку історика Василя Ільницького, польсько-український конфлікт своїм корінням сягає ще XVII–XVIII століть, а свого апогею досяг у першій половині ХХ століття [27, 399]. На

думку

історика

Володимира

В’ятровича,

політичний

територіальний протистояння стало продовженням польсько-української війни 1918-1919 років, перемогу в якій отримала польська сторона [15, 39]. У роки Другої Речі Посполитої більшість поляків вважала, що її незалежність без українських земель, які до поділу належали Речі Посполитій, є неповною. У 1918 році постала Друга Річ Посполита – як найважливіша складова Версальської системи – та виконувала роль «буфера», який відокремлював 12

Захід від більшовиків із Росії. Українські землі тоді були розділені між СРСР, Польщею (Волинь, Східна Галичина), Чехословаччиною і Румунією [12, 360]. У 1923 році західноукраїнські землі були офіційно на міжнародному рівні передані Другій Речі Посполиті. Володимир В’ятрович пише, що «виступи ОУН проти Польщі були передусім виявом антиокупаційної боротьби, а не антипольської», адже акції не були спрямовані проти польського народу, а проти певного представника польської влади. Значна частина громадських та військових діячів пропонували різноманітні варіанти у продовженні боротьби. Проти українців у той період державні органи Польщі розгорнули кілька акцій: полонізацію освіти, політику «пацифікації», у 1938 році руйнування церков на Холмщині, у 1939 році проведено масові арешти членів ОУН та українців, яких підозрювали у належності до підпілля тощо. В’ятрович вважає, що не коректно зі сторони багатьох дослідників вбачати причини

польсько-українського

конфлікту

ідеології

українського

визвольного руху, як полонофобському [15, 44 - 48]. Історик Олександр Лисенко пише, що серед українських і політичних кіл існували різні думки щодо стосунків двох народів. 28 листопада 1939 року польський еміграційний Комітет міністрів у справах краю оприлюднив декларацію, у якій наголошувалося, що «уряд не лише допускає можливість порозуміння з українським рухом за незалежність, а й визнає потребу створення спільного польсько-українського фронту, ...спрямованого проти окупантів» [Цит. За О. Лисенко: 33, 384]. Існувало й інше крило польського політикуму, яке негативно сприймало будь-яку активність українців у суспільному житті

«кресів»,

зайнятих радянськими та німецькими військами. У 1939 року голова «Товариства приятелів карпатських земель» генерал Нарбута-Лучинського 13

підкреслив, що його члени повинні «спрямувати свою увагу на підтримку, розширення й утвердження польськості на землі лемківській» [Цит. За О.Лисенко: 31, 384]. Відвертими антиукраїнськими настроями пронизані документи польської військової організації «Оборона кресів східних», інших підпільних інституцій. Радикальна частина ОУН також виявляла непоступливість у вирішенні складних питань українсько-польських взаємин. Під час переговорів між представниками польського та українського підпілля у серпні 1941 року делегат від ОУН В. Горбовий заявив: «Вирішення проблеми взаємин українців з поляками буде залежати від того, хто буде ці справи регулювати. Коли німці, то наразі немає про що говорити. Коли ж маємо ці справи вирішити між собою, то мені здається, що польська сторона психологічно не підготовлена до мирного полагодження спірних питань. Ми не можемо зрезигнувати з лінії Сяну та Буга, бо це означало б зректись найбільш національно вартісного елементу. ...В такій ситуації єдиний вихід – збройно вирішувати ці справи, як це було в 1918 р.» [Цит. За О.Лисенко: 33, 385]. З кінця 1941 році на Західній Україні відбувається поступове розширення польського руху опору. Наступного року активізується український рух опору, що й виливається у створення Української повстанської армії. Володимир В’ятрович вважає саме 1942 рік переломним у польських та українських стосунках, адже їхні підпільні організації перейшли в активну боротьбу не тільки з німецьким окупантом, але й між собою. Погіршення стосунків можна відслідкувати у документах того часу. У них можна зустріти підтвердження, що в окупованій адміністрації було багато поляків, яких використовували у протистояннях з українцями. Подібні дані про українців є й у польських джерелах. «Українці і поляки вдалися до звичної для 14

попередніх періодів бездержавності обох народів практики використання окупанта у протистояння з суперником» [15; 67-69]. Історик Юрій Шаповал у дослідженні польсько-українського конфлікту активно спирається на матеріали комуністичної спецслужби, що зберігаються у Державному архіві СБУ, які містять документи із окремих слідчих справ на учасників українського та польського підпілля, їхні інформаційні матеріали, доповідні записки, оперативні зведення НКВС, що стосуються конфлікту. Дослідник зазначає, що зіткнення розпочалося з польської сторони на весні 1942 році на Холмщині, де активно діяли українські організації. Тому з літаосені тут починають виникати команди української самооборони [12, 304305]. Виконавцями перших нападів були радянські та польські прорадянські партизанські відділи. Польське національне підпілля відмежувалося від дій прокомуністичних партизан, але постраждалі та керівництво українського підпілля покладали відповідальність за акції на поляків [15, 72]. Наприкінці року на Холмщині польські «боївки» здійснили кілька репресивних заходів стосовно українців, обвинувачуючи їх у співпраці з німцями. Потерпали не лише члени ОУН, але й цивільне населення [12, 304305]. В’ятрович пише, що тоді з’явилася ще одна причина загострення польсько-українських стосунків на Холмщині – німецька акція переселення українців та поляків із метою створення округу для німецьких поселенців. Останніх розміщували на місцях проживання українців, яких переселяли у польські села, а тих депортували до спеціальних таборів [15, 75]. Того ж року між українським та польським підпіллям було здійснено спробу мирних переговорів та налагодження співпраці. Однак жодна зі

сторін не була готова йти на поступки, тому обидві вдалися до збройних дій на Холмщині, які згодом перекинулися на Волинь [15, 80-87]. 1.4.

Причини протистояння

Більшість істориків вважають, що непрості стосунки між українцями та поляками у роки Другої світової війни зумовлені тим, що на одних і тих самих територіях обидва народи хотіли мати свою незалежну державу. Гжегож Мотика зазначає, що сторони очікували один від одного прийняття саме їхньої позиції, натомість обіцяючи культурну та національну автономію їхній меншині. Однією з причин дослідник називає національну політику Другої Річ Посполитої. У країні декларувалися рівні права її мешканцям, незважаючи на національну

приналежність.

Однак

на

практиці

українці

вважалися

громадянами другої категорії, влада намагалася їх асимілювати. На думку Мотики, серед науковців також побутує думка, що найголовнішою причиною конфлікту була радикальна ідеологія ОУН. Історики також звертають увагу на політику німців і «совєтів» на західноукраїнських територіях. Для них було вигідним, щоб між українцями та поляками існували певні суперечності, тому Третій Рейх і СРСР намагалися їх поглиблювати [52, 12-13]. Науковець Юрій Шаповал теж вважає, що «треті сили» зіграли немалу роль у конфлікті, провокуючи поляків і українців [12, 306]. Натомість Ігор Ільюшин не згоден із приділенням великої уваги до німецького та радянського чинника. Їм було вигідно, щоб між українцями і поляками існувала певна ворожнеча, але щоб вона не набула таких серйозних форм. На його думку, німці не були зацікавлені в масових акціях, спрямованих проти поляків. Такі дії на окупованій Волині порушували спокій 16

і порядок, заважали вчасно вивозити врожай на схід до Вермахту. Тому німці навіть допомагали полякам зброєю, щоби ті боронилися від нападів УПА [52, 16-20]. Історик зазначає, що важливою причиною збройних нападів з української сторони також є діяльність польської поліції на службі у німців. Цивільні поляки протягом 1942 року намагалися проникати в місцевий німецький адміністративний та господарський апарат. «Поляки намагалися відігравати роль господаря», – зазначає Ільюшин [28]. Юрій

Шаповал

пише,

що

Луцьку

тоді

всіма

німецькими

адміністративними закладами керували поляки. Історик наводить інформацію з нацистських документів, у яких йшлося, що поляки прагнуть займати посади, щоби мати вплив на цих територіях і після війни [12, 306]. Такий стан речей насторожував керівників українського підпілля. У 1943 pоці ОУН-УПА вважала, що повториться 1918 pік. Програє як Німеччина, так і Радянський Союз, тому знову дійде до польсько-української війни [39]. Ігор

Ільюшин

зазначає,

що

українсько-польський

конфлікт

за

західноукраїнські території не міг не мати трагічних наслідків для місцевого цивільного населення. Адже як українці, так і поляки, небезпідставно вважали Волинь, Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Лемківщину та Надсяння своїми родинними землями, придбаними завдяки важкій праці багатьох поколінь [28]. 1. 5. Перебіг конфлікту Збройний конфлікт розпочався із невеликих конфліктів у 1942 році, однак вже наступного року розгорівся до значно більших масштабів. Протистояння розпочалося на Холмщині, потім охопило Волинь, через кілька 17

місяців – Галичину. Це були відносно ізольовані території, тому розвиток конфлікту на цих частинах був несинхронним [15; 98]. Спочатку дії українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, що працювали в службах охорони лісів, шляхів сполучень та держмаєтків. Поступово вони поширилися на польських селян, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на автохтонів [28]. Багато істориків вважають, що рішення про антипольську акцію на Волині було прийняте у лютому 1943 року на ІІІ Конференції ОУН. Натомість Гжегож Мотика зазначає, що на зібранні делегати вказували на можливість боротьби ОУН із «совєтами» і поляками, однак одностайного рішення прийнято не було. Було прийнято лише постанову про утворення міцних партизанських структур, але не для розгорнення широкої бойової діяльності, вони мали чекати слушного моменту. Мотика, спираючись на свідчення кількох провідників ОУН, вважає, що масову боротьбу на Волині розпочало місцеве керівництво УПА, можливо, за наказом головнокомандуючого без консультації з Проводом, порушуючи постанову конференції. [39] У відозві Дмитра Клячківського від 18 травня 1943 року містився заклик до поляків, що служили в поліції та інших окупаційних органах, негайно залишити свої посади й не шкодити українцям: «Кожне наше спалене село, кожна наша жертва, що будуть з вашої вини, відіб’ються на вас...». [Цит. За О.Лисенко: 33, 389] Навесні кілька тисяч українських поліцейських перейшли на бік УПА. Фактично відтоді розпочалося активне повстання проти «совєтів», німців і поляків [40, 13]. Тоді також розгортається мережа польської самооборони, які не лише захищалися, але проводили антиукраїнські акції [15, 110]. 18

У липні відбувся найбільший наступ на польські села. Гжегож Мотика вважає, що лише 11 липня одночасно було знищено 99 польських сіл [52, 14]. Ігор Ільюшин говорить про понад сотню знищених польських поселень протягом 11-13 липня [28]. Володимир В’ятрович пише, що дані щодо кількості сіл та жертв у багатьох

джерелах

розходяться.

Історик

наводить

звіт

генерала

Комаровського, який вказував атаку українцями 60 польських сіл. Натомість у звіті командування Армії крайової Львівського регіону йдеться про 6 населених пунктів [14; 114-116]. Вже від серпня наростає збройна відповідь на збройні виступи українців. Поляки проводять напади на українські села, інколи спільно з німцями [15,130]. У розпал цих подій відбулася масштабна антиукраїнська акція в Сагрині Любомильського району, спланова Армією Крайовою. У результаті загинуло близько 800 чоловік, спалено понад 300 селянських будинків. Переважна більшість загиблих (70%) були жінки і діти [48]. Польське підпілля у Східній Галичині було значно сильніше, ніж на Волині, тому було готове у разі потреби вступити у боротьбу з українцями. На думку Мотики, у відповідь на дії УПА уже 1943 року було розпочато ліквідацію найважливіших представників української громади. «Із рапортів Українського Центрального Комітету, які він підняв, випливає, що 1943 року у Галичині через польські напади загинуло 103 українці. До липня 1944 р. це число зросло до 521», – пише історик [40]. Польсько-український конфлікт на Волині припинився у 1944 році. На думку В’ятровича, в інших регіонах він тривав ще більше 3 років [15,156].

1. 6. Огляд української та польської історіографії Тема польсько-українського збройного конфлікту на Волині у 19431944 роках набула широкого розголосу як серед польських так й українських дослідників лише за останнє десятиліття. Перші публікації з’явилися, які певним чином торкалися даної проблематики, ще за комуністичних часів у середовищах ветеранів. У Лондоні видано 6-томний збірник «Армія Крайова у документах», у Торонто започатковано серію «Літопис УПА». Володимир В’ятрович виділяє два, на його думку, фундаментальні видання: збірник документів «Поляки і українці між двома тоталітарними системами» та збірник документів польського підпілля Галичини, виданий 2006 року [15, 21]. Історик Олександр Марущенко початком фундаментального вивчення цієї проблематики вважає 1997 рік, із дослідження у рамках робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Однак воно значно активізувалося у 2003 році напередодні та під час відзначення 60річчя волинських подій. Також у 2002 році при Апараті Ради національної безпеки і оборони України створили робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень подій на Волині [36, 34]. Науковець аналізує ряд праць, присвячених даному періоду, зокрема, монографії Дмитра Вєдєнєєва і Геннадія Биструхіна «Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА. 1920—1945», Галини Стародубець «Українське повстанське запілля (друга пол. 1943 – поч. 1946 років)». Олександр Марущенко пише, що у вищезгаданих працях підняті деякі маловідомі і слабковивчені аспекти даної проблематики [36, 32]. Також дослідник завважує й інших вітчизняних науковців, які так чи інакше торкалися теми збройного конфлікту на Волині: Володимира В'ятровича, Ярослава Грицака, Романа Грицьківа, Ярослава Дашкевича, 20

Леоніда Зашкільняка, Андрія Заярнюка, Ігора Ільюшина, Ярослава Ісаєвича, Юрія

Киричука,

Миколу

Кучерепу,

Русначенко, Володимира Сергійчука,

Степана

Макарчука,

Анатолія

Володимира Трофимовича, Юрія

Шаповала та інших [36, 34]. Ігор Ільюшин пише, що в українській історіографії стосовно подій на Волині існує дві точки зору. Одна вважає масові антипольські дії українського підпілля виправданими тим, що поляки категорично виступали проти

можливість

входження

західноукраїнських

земель

до

складу

незалежної української держави. Інші вважають, що УПА як єдина національно-визвольна організація мала право боронити українців від німців та радянського чинника, мала право прагнути, щоби західноукраїнські землі опинилися у складі не Польщі, а України. Але засоби і методи, які використовували сторони конфлікту, суперечили міжнародним нормам та не можуть бути виправданими [12, 2122]. Найновішою працею, присвяченою даній проблематиці, можна вважати книгу Володимира В’ятровича «Друга польсько-українська війна 1942-1947». Історик пише, що для польської історіографії волинських подій притаманні терміни «винищення», «екстермінація», «етнічна чистка», «геноцид». Відтак «польська сторона у конфлікті подається як жертва, а страждання приписуються майже винятково полякам. Активні дії польських підпільників зі знищення українців представляються лише як вимушені акції у відповідь на українську агресію» [15, 28]. Для

своєї

книги

історик

використовує

інструкції

та

накази

командування Армії Крайової щодо діяльності на теренах Західної України, звіти з описами конфлікту з українцями, укладені польськими підпільниками реєстри жертв, періодику польського підпілля; блок матеріалів Служби 21

безпеки ОУН, архіви командира УПА на Закерзонні Мирослава Онишкевича та одного з провідних членів визвольного руху Миколи Лебедя тощо [15, 2325]. На відміну від Марущенка В’ятрович вважає, що

існує певна

диспропорція двох сусідніх країн щодо дослідження цієї проблематики. У Польщі написано сотні наукових статей, кілька монографій, науковопопулярна література та методичні вказівки для шкільних вчителів. В Україні маємо монографії здебільшого одного автора [15, 14]. Гжегош Мотика зазначає, що серед польських істориків теж немає однозначності щодо подій 1943 року, зокрема, щодо мети польськоукраїнського збройного конфлікту та саме антипольських акцій – було це вигнання чи знищення поляків [39]. Науковець зазначає, протягом багатьох років у польській історіографії панувала думка, що поляки не провадили дій проти цивільного українського населення. Однак нині польські історики не заперечують, що поляки вдавалися до акцій у відповідь, нерідко безжальних і кривавих. Суперечка точиться лише про оцінку, масштаби і розміри подій цього типу. На

думку

Мотики,

часто

публікаціях

можна

зіткнутися

применшенням втрат, яких зазнали українці, або з визнанням їх жертвами цілком справедливої польської відплати. [40] Для багатьох польських істориків однією з найголовніших праць є двотомник Владислава і Єви Сємашків «Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939-1945» [4], опублікований у 2000 році. Автори у дослідженні використали 1,5 тисячі свідчень очевидців, написаних пізніше, що зберігаються у приватних колекціях або державних архівах, зокрема, Інституті національної пам’яті, Східному архіві наукового осередку «Карта», архіві осередку вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії 22

Крайової, архіві історії селянського руху тощо. На думку Ігора Ільюшина, у цій праці допущено багато помилок через відсутність джерел походження окрім спогадів свідків та брак співставлення свідчень польських громадян із спогадами протилежної сторони. Таке припустимо лише для книги спогадів, вважає історик, але не для історіографії, що пишеться на основі таких матеріалів без конфронтації з іншими авторами. [29, 44-48]

Розділ

ІІ.

Особливості

висвітлення

польсько-українського

збройного конфлікту в медіа 2.1.

Особливості

роботи

журналіста

при

висвітленні

контраверсійних історичних подій. Етичний вимір Історична журналістика – особливий вид, адже журналісту під час підготовки матеріалу доводиться мати справу з подіями, які давно минули, їх очевидцями і спогадами, які часто написані емоційно і вже постфактум. Їм доводиться мати справу з міфами, упередженнями та загальноприйнятим ставленням до тієї чи іншої події, її учасників та, звісно, з власним баченням минулого. Робота над контраверсійними історичними темами Особливо складно працювати над висвітленням контраверсійних історичних тем, щодо яких не дійшли згоди навіть фахові історики. Журналіст може опинитися перед етичними дилемами, вдаватися до власних оцінок подій, відстоювати свою громадянську позицію. Окрім того, часто медіа задля рейтингу подають публікації, які містять певні скандальні висновки, основний же контекст поверховий, що не дає можливості збагнути справжньої суті історичної події. Для кращого розуміння деталей роботи журналіста на подібні теми ми поставили кілька запитань редактору відділу «Історія» журналу «Країна» Богдану Завітію про можливі етичні дилеми при написанні публікації про історичну подію [Див. додаток № 1]. Він каже, що під час підготовки публікації на контраверсійну історичну тему найнебезпечніше вдаватися в емоції, висловлювати власне ставлення до події. Не можна ні засуджувати, ні

прославляти когось. Журналісти не повинні прагнути до вирішення історичних дилем, а лише закликати до дискусії. На думку Завітія, українським виданням необхідно позбутися «шароварного патріотизму». Редактор вважає, що часто журналісти у своїх публікаціях намагаються виправдати ту чи іншу сторону в контраверсійних ситуаціях. Однак журналіст, який працює над історичними темами, завжди повинен подавати матеріал збалансовано, надаючи слово обом сторонам. Богдан Завітій зазначає, що часто буває важко писати про історію без упереджень і водночас цікаво. Нині у світі все більше стає популярний жанр «усної історії», тобто подання матеріалу через спогади очевидців події. Але для журналіста найкращий той свідок, який не є безпосередньо причетним до котроїсь зі сторін. Інакше є небезпека вдатися в емоції. На думку редактора, найвдаліший спосіб розкриття певної історичної проблематики це зосередження на «мікроісторії», коли розглядається невеличкий конкретний приклад у межах загальнішої проблеми. «На цій одній події чи ситуації, розібраній до молекул, можна показати всю проблему», – зазначає Богдан Завітій. Також поширений жанр історичної публіцистики. Редактор вважає, що за історичну проблематику повинні братися ті журналісти, які мають достатню ерудованість у цій темі, бути фахівцем з історії або спеціалізуватися у даній галузі. Головний редактор польського видання «Gazeta Wyborcza» Адам Міхнік теж вважає, що «правду не можна приховувати», її неодмінно треба визнати, це відповідальність мас-медіа. На думку редактора, відповідальність журналіста двостороння, адже «не можна нікого кривдити, але й не можна нічиєї кривди пропустити» [11, 370]. Міхнік вбачає особливе призначення

роботи журналістів у суспільстві, «це щось більше, ніж просто заробляння грошей» [2]. Етичні поради журналістам Валерій Іванов та Володимир Сердюк у своїй книзі «Журналістська етика» присвятили цілий розділ висвітленню різних екстремальних ситуацій. На їхню думку, збираючи інформацію про певні контраверсійні історичні чи етнічні питання, найважливіше чітко дотримуватися збалансованості. Не можна категорично оцінювати ту чи іншу ситуацію та її учасників. Також журналіст повинен уникати спокуси спеціально підбирати факти. На думку дослідників, журналіст повинен «виважено подавати історичні описи, особливо під час конфліктів, адже історичні факти кожна зі сторін може тлумачити по-своєму» [26, 213]. Окрім того, треба бути обережним зі своїми висловлюваннями, уникати у своїй лексиці стереотипів, які побутують у суспільстві. Але найголовніше не перетворювати медіа на «зону конфлікту». Журналісту потрібно бути обережним, щоб не пристати на бік однієї зі сторін конфлікту, не розпалювати ворожнечі між сторонами та їх прихильниками. [26, 214] Перш за все, на думку Валерія Іванова, журналіст повинен утримуватися від ангажованості. Інакше він передаватиме спотворену інформацію.

Такі

журналісти

нехтують

принципом

збалансованості,

намагаються бути «інформаційними суддями, які вирішують, хто правий, а хто винен, чию точку зору має знати аудиторія, а чию їй знати зайве». Бути неупередженим, значить усвідомлювати, що матеріали повинні відбивати не власні погляди, а тенденції в суспільстві [25, 11-12]. Навіть, якщо журналіст вирішив виконати якусь громадянську чи просвітницьку функцію, послуговуючись благими ідеями, він радше стане 26

пропагандистом певної ідеї. Іванов вважає: «Журналіст не повинен виносити вироки та розставляти акценти» [25; 13]. А подати інформацію так, щоб споживач сам зміг проаналізувати тему та зробити власні висновки. Журналіст не може бути заангажованим, якими б світлими ідеями він не керувався. Особлива небезпека стати заангажованим при висвітленні міжетнічних питань, історичних подій. Іванов пише, що в цивілізованому світі неприпустимо журналісту показувати свої погляди. Це не означає зректися своїх ідеалів. Навпаки громадянська позиція журналіста складається «не в просуванні визначених ідей і поглядів, а в намаганні подавати інформацію незаангажовано, достовірно і повно» [25, 13]. Для західних медіа притаманно створювати власні кодекси професійної етики, шляхи вирішення незручних ситуацій, в які може потрапити журналіст. Так ЗМІ дбають про аудиторію, а, отже, про свою репутацію. Адже під час висвітлення контраверсійних історичних подій, конфліктів, війн, автор свідомо або несвідомо може нашкодити непричетним людям. До прикладу, в редакційних настановах Бі-Бі-Сі виписані принципи, якими повинен послуговуватися журналіст для висвітлення конфлікту: - Наші повідомлення звичайно мають дати ясно зрозуміти, звідки надійшла інформація, зокрема з огляду на наявність суперечливих заяв. Ми повинні зазначати джерела інформації і матеріали третіх сторін; - Звичайно, ми повинні повідомити, чи підлягають наші повідомлення цензурі або контролю, і по змозі пояснити правила, за якими діємо; - Тон наших повідомлень має таке ж важливе значення, як і їхня надійність;

- Ми повинні поважати людську гідність, не пом’якшуючи при цьому реалій

війни.

Має

бути

чітке

редакційне

обґрунтування

для

використання наочних зображень війни або сцен жорстокості; - Наскільки можливо, ми зробимо так, щоб найближчі родичі не довідалися про смерть чи поранення свого родича з наших випусків новин, веб-сайтів або програм; - Ми стежитимемо за тим, щоб наші інтерактивні «дошки оголошень» підтримували

дискусію

та

уникали

розміщення

образливої

кореспонденції; при потребі ми використаємо для цього контроль за сайтами. [46, 106] Особливості «посткомуністичної» журналістики На думку Адама Міхніка, журналістика в посткомуністичних країнах має свої особливості, відмінні від Заходу. Адже над нею тяжіє минуле комуністичної пропаганди і очікування переосмислення історії [2]. Польська публіцист Богуміла Бердиховська вважає, що для України питання переосмислення історичної науки одне з найактуальніших, адже тут керуються «совєцькими» підходами до науки. «У цій моделі більшість совєцьких інтерпретацій історії України XX століття (окрім фразеологічної косметики) не зазнала жодних змін», – зазначає польська дослідниця [8]. На її думку, українська громадськість і медіа використовує більшість «совєцьких» інтерпретацій, до прикладу, продовжують писати «Велика Вітчизняна війна», а не «Друга світова», герої з попереднього режиму лишилися, так само незмінні антигерої, члени УПА. Бердиховська вважає, що більша частина українського суспільства сприймає постсовєцьку модель історії як свою, і вона такою є для більшості чиновників.

Натомість після падіння комуністичного режиму, стало дуже багато доступної інформації про минуле, зазначає Міхнік, відкриті архіви, люди почали говорити про таємниці, які не могли розповісти раніше. Однак є небезпека,

що

цим

скористаються

нові

політики,

для

засудження

конкурентів, діячів старого режиму. Неабияку роль у цьому відіграють медіа, адже в новій демократичні країні, на думку Міхніка, ЗМІ схильні використовувати ексклюзивну інформацію, яка, наприклад, просочилася із спецслужб. Але часто таку інформацію підкидають журналістам, щоби використати ситуацію на власну користь і маніпулювати громадською думкою [2]. На думку редактора, перед журналістами із посткомуністичних країн стоять особливі завдання і тому вони повинні бути особливо обережні при роботі з інформацією, дотримуючись певних правил. Адам Міхнік сформулював найголовніші з них і назвав їх «10 заповідей для професійного журналіста у посткомуністичну добу»: 1. Для журналіста найголовніше – Свобода і Правда. На думку Міхніка, відстоювати свободу для всіх є покликанням професії журналіста. Єдиним обмеженням свободи може бути тільки правда. Він не має права брехати і тоді, коли це зручно для нього і його друзів. Однак це не означає, що журналіст претендує на істину в останній інстанції, і має право в ім’я цієї істини змусити мовчати інших. 2. Свобода і Правда є цінними словами, тому їх треба використовувати обережно і лишень за необхідності. Зловживання ними, робить їх дешевими і банальними. Слова мають здатність втрачати сенс, перестають бути засобом людського спілкування, а перетворюються на засоби шантажу, фальсифікації реальності.

3. Коли журналіст працює безперервно, то його робота виконується поспіхом, у напрузі. Коли робота стає рутинною, то він часто забуває про її сенс. Йому необхідний час для себе, самоаналізу. 4. Журналіст повинен поважати свою спадщину. Тут хтось до нього уже працював, це треба усвідомлювати і поважати. Ідеалізації роботи самого себе веде до самообману, дурості, ідеологічної, етичної та релігійної нетерпимості. 5. Журналіст повинен любити себе, цінувати свою гідність і розвивати її. Розвивати

власну

совість.

Він

повинен

усвідомлювати

свою

відповідальність перед оточуючими, ставитися до них, як до самого себе, незважаючи на їх національну, релігійну чи іншу приналежність. Намагатися побачити у противнику партнера, з яким необхідно спілкуватися, а не ворога, якого треба знищити. 6. Журналіст може вбити словом, але також може завдяки йому робити добро. Можна аналізувати слова. Це боротьба з пером, але без ненависті. Не можна «бити» більше, ніж необхідно. Він не повинен думати, що знає, як буде справедливо, або він «рука Божа». Коли журналіст звинувачує супротивника у відсутності патріотизму, у корупції, зраді, то повинен пам’ятати, що може «вбити» його. 7. Журналіст повинен бути вірним хоча би кільком принципам, які він вважає цінними, та кільком людям, яким він зобов’язаний у лояльності. Не ганьбити професію через владу та гроші. 8. Немає нічого гіршого для журналіста, ніж плагіат. Він пускає корупцію у суспільне життя, є актом несправедливості, руйнує дух журналістики. Ми читаємо чудові слова: Бог, честь, Батьківщина. Якщо це написав корумпований журналіст, то наче їх вкрав, позбавляючи первинного змісту. Він не повинен копіювати більше, ніж це необхідно. 30

9. Конфлікт для демократичного суспільства є нормою. Але за стиль цього конфлікту відповідає журналіст. Не всі істини він може відкривати щодня, не залежно від приводу. Здатність нести істинне свідчення про свого ближнього, особливо, якщо у цьому може бути зацікавлений її противник, є одним із основних випробувань нашого професіоналізму та людяності. 10. Журналіст не повинен бажати нічого за свою роботу, зокрема, популярності та поваги. Якщо він хоче стати поважним і популярним, то повинен сам цього досягнути завдяки роботі, а не завдяки «знищенню» своїми публікаціями певної людини. 11. Журналіст не повинен змішувати жанри. Політик не повинен вдавати з себе священика, журналіст – політика. Підприємець має шукати достойний прибуток, журналіст – дотримуватися свободи і правди. [2] У даному підпункті ми дізналися, що висвітлюючи історичні події, конфлікти, війни, журналіст може зустрітися із певними етичними дилемами або небезпекою зашкодити чиїйсь честі та гідності. Неприпустимо, щоби журналіст висловлював власну думку стосовно певних подій, приставав на одну зі сторін конфлікту, піддавався емоціям. Натомість автор повинен бути відстороненим від події, подавати матеріал збалансовано, не використовуючи оціночні судження. Багато західних ЗМІ встановлюють власні етичні рамки, в яких повинен діяти журналіст, формулюють спеціальні кодекси, настанови які стають обов’язковими внутрішніми правилами редакції. Журналістам із посткомуністичних країн потрібно користуватися особливими правилами, адже над ними тяжіють стереотипи і підходи до роботи попередньої епохи, чого слід позбуватися. Він може піддаватися кільком спокусам, матеріальному збагаченню та популярності, адже у його 31

руках багато важелів упливу. Натомість він повинен розуміти, що він не має таких повноважень чи морального права, щоби вирішувати, у якому світлі, що і кого зображати. Адже тоді він перетвориться на пропагандиста. До прикладу, висвітлюючи контраверсійні історичні події, він не повинен звинувачувати якусь зі сторін, чи виправдовувати когось, якщо до нього симпатизує. Нині журналісти використовують різноманітні підходи для зображення певної події минулого, наприклад, жанр «усної історії» чи «мікроісторії». Головне він не повинен вдаватися в емоції, через власні почуття чи намагаючись збільшити рейтинг матеріалу. 2. 1. Висвітлення польсько-українського збройного конфлікту в сучасних медіа Під час підготовки нашої роботи ми не змогли віднайти окремого дослідження про висвітлення у ЗМІ польсько-українського збройного конфлікту на Волині 1943-1944 років. Цій темі присвячено лише поодинокі соціологічні дослідження, представлені на конференціях чи круглих столах та статті кількох науковців. Історик Ярослав Ісаєвич зазначає, що у «комуністичні» роки в Польщі не дуже згадували про західноукраїнські землі, щоби не дратувати Радянський Союз. На певному етапі польська преса «популяризувала твердження про вбивство українцями півмільйона поляків у роки війни на окраїнах Польщі». Деякі сучасні видання й досі зазначають цю цифру, не зважаючи на те, що нині науковці довели – кількість жертв у кілька разів менша. Це притаманно для певних радикальних видань. Ісаєвич пише, що у польському суспільстві присутні науковці, зокрема, Едварт Прус та Віктор 32

Поліщук, для яких притаманні крайні висловлювання із метою дискредитації української сторони у конфлікті. Історик наводить головну тезу публікацій Поліщука: «Українцям перед війною до 1939 року в Польщі жилося добре, а етнічні чистки на Волині і Галичині були викликані рішенням ОУН і УПА реалізувати ідеї інтегрального націоналізму». Натомість Ісаєвич вказує на кращий приклад більш ліберальних видань. У 1995 році польська «Gazeta Wyborcza» закликала до дискусії, надавши свої шпальти для обговорення теми «Правда про Волинь». Тоді їхня редакція без жодного цензурування друкувала спогади очевидців, так і протилежні роздуми стосовно мети і винуватців конфлікту [12, 293-297]. Польська публіцист та дослідник польсько-українських відносин, історії України ХХ століття Богуміла Бердиховська виділяє два найголовніші аспекти, якими представлений опис волинських подій у польських ЗМІ. Поперше, для малих видань характерно означати польсько-український конфлікт геноцидом, ініціатором якого була фракція «бандерівців» ОУНУПА. На думку таких ЗМІ, формація керувалася ідеологією «інтегрального» націоналізму та планувала не просто виселення польської меншини з певної території, а повне її знищення. Бердиховська зазначає, що публікації переважно супроводжуються натуралістичними описами злочинів. Натомість дослідниця зазначає, що в жодному з таких видань журналісти не згадують про жертви з українського боку. Подекуди загалом польські ЗМІ не припускають полеміки. Для іншої точки зору не має місця на газетних шпальтах, ні їх статті, листи просто не публікують. Другий аспект притаманний багатотиражним виданням, а також радіо і телебаченню. Як зазначає Бердиховська, у таких ЗМІ проблематика подій на Волині присутня біль-менш широко, але її апогей припадає саме на дні вшанування річниць. Особливо така тенденція прослідковувалася у 2003 33

році, на 60-ту річницю вшанування конфлікту. Однак не зважаючи на достатню присутність цієї теми в інформпросторі, ще досі немає певного загальновизнаного образу про події на Волині у 1943-1944 роках. У багатотиражній пресі, радіо і телебаченні конфлікт представлений як спланована антипольська акція, однак майже не вживається термін «геноцид», та нема шокуючих програм із натуралістичним описом подій. Також не ставиться під сумнів існування антиукраїнські акції з польської сторони. [52, 28-30] Український історик та журналіст Андрій Павлишин вважає, що потрібно звертати увагу на диспропорцію українських та польських ЗМІ. Вітчизняний медіа-ринок не структурований і переважно російськомовний. На

думку

дослідника,

тематикою

польсько-українського

конфлікту

українські ЗМІ не дуже зацікавлені. Увагу цій подій присвячують лише на передодні та у дні вшанування річниць протистояння. На думку Павлишина, національні та столичні медіа подають інформацію відсторонено, наче без особливої зацікавленості. Натомість для регіональних видань тих місцевостей, де відбувався конфлікт, дана тема актуальна, триває дискусія. [52, 26-28] Заступник головного редактора газети «Україна молода» Олена Зварич зазначає, що в українській пресі дуже мало приділено увагу польськоукраїнському збройному конфлікту, адже досі немає розробленої відповідної політики стосовно даної події [52, 31]. Натомість Адам Міхнік вважає, що державна політика стосовно визначення ставлення до певних контраверсійних історичних подій не завжди є потрібною. Він зазначає, що нині в Польщі існує сильний спротив у політиці, в історичній науці щодо висвітлення втрат, які зазнали українці від поляків [12, 369]. 34

У 2003 році на форумі «Події на Волині: як жити з цим тягарем?» журналіст Людмила Пустельник представила дослідження висвітлення конфлікту української державної та опозиційної преси, під час якого був проведений

моніторинг

газет,

що

традиційно

контролюються

або

перебувають у сфері впливу влади чи певних політичних сил: «Голос України», «Урядовий кур’єр», «Україна молода», «Українське слово», «Шлях перемоги». Завдяки аналізу публікацій на дану тему дослідники виділили чотири моделі висвітлення конфлікту: 1) загальна характеристика і аналіз конфлікту, позбавлені оціночних суджень; 2) оцінка учасників конфлікту з паралельним формуванням негативного іміджу одного з них; 3) презентація конфлікту від імені його учасника; 4) переведення конфлікту у русло дискусії. Дослідження показало, що українські медіа далеко не завжди приймають роль «миротворця» у конфлікті. Усіма газетами були застосовані різноманітні моделі. Для державних часто зустрічається четверта, але завдяки офіційному коментарю про подію, що просто не містить оціночних суджень. А жодна з опозиційних видань взагалі не зверталася до четвертої моделі висвітлення протистояння. [52, 181-184] У квітні 2003 року у Львові вийшов номер «Волинь 1943. Боротьба за землю» часопису «Ї», присвячений темі польсько-українського збройного конфлікту. У доробку представлені статті, дослідження, спогади, документи, листи, українських та польських журналістів, науковців, політиків. Історик Роман Грицьків розділив матеріали часопису на кілька груп: 1. Статті, де розглянуто причини й передумови українсько-польського конфлікту з міжвоєнного періоду та перших днів Другої світової війни;

2. Роботи, що висвітлюють міжнаціональне протистояння у Західній Україні та аналітично його осмислюють; 3. Дослідження, що стосуються теоретичних аспектів націоналізму, національних взаємин та проблеми їх вивчення; 4. Історичні джерела, подані в основному тексті чи винесені за поля. Науковець аналізує структуру часопису. На його думку, побудова номера здійснена за дедуктивним принципом. Тому на початку упорядники видання вмістили статті, де конфлікт розглядається із точки зору моралі, після них матеріали, у яких з’ясовувалися його причини і конкретизувалась проблематика. Застосувавши такий прийом, редакція, вважає Грицьків, прагнула таким чином убезпечити українського читача від пошуку виправдань діям сторін протистояння. Інакше зворотна послідовність подання матеріалу могла б підкреслити логічний причинно-наслідковий зв’язок між становищем українців у ІІ Речі Посполитій та антипольською акцією на Волині. Також історик приділяє увагу підназві видання «Боротьба за землю». На його думку, таким чином упорядники прагнули підкреслити особливість події, що це був не лише міжнаціональний конфлікт, але й соціальний. Селянство на Волині відігравало неабияку роль у самому протистоянні. Але, зазначає Грицьків, у матеріалах часопису така ідея не дуже розвинута, майже не помітна. Також Репрезентації

часописі до

опубліковано

українців

та

відозву

звернення

Крайової

Організації

Політичної Українських

Націоналістів до поляків від 3 липня 1943 року. У цих документах обидві сторони конфлікту обґрунтовують свої права на західноукраїнські землі, звинувачують одна одну у співпраці з окупантами, закликають протилежну сторону до порозуміння на власних умовах. 36

У виданні також присутні й інші документи, виділені в окрему рубрику. Грицьків об’єднав їх за змістом та виділив у чотири групи: 1. матеріали про пацифікацію українців та репресивну політику міжвоєнної Польщі; 2. спогади і свідчення про події на Волині; 3. джерела про польську політику щодо українського питання під час Другої світової війни; 4. інші документальні матеріали. Грицьків

вважає,

що

загалом

часопис

вийшов

цікавим

із

представленням однаковою мірою поглядів як української, так і польської сторони. Однак, на думку науковця, не виправдала себе методика впорядкування матеріалів у часописі, а упорядники не достатньо глибоко осмислили проблематику. [16] У 2008 році редакція польського видання «Gazeta Wyborcza» опублікувала

книгу

«Волинь

1943-2008.

Поєднання»

[7].

книзі

представлено 30 статей, які вийшли у газеті протягом 1995 – 2008 років. Польський публіцист Анджей Качинський, проаналізувавши видання, виділяє публікації за трьома групами. До першої він відносить 10 статей із циклу «Волинь. Пошук правди», що публікувалися у 1995 році. До того часу, пише Качинський, тема польсько-українського конфлікту (сам публіцист у статті називає його «різанина проти поляків») майже не піднімалася у масовій пресі. Друга група текстів стосується 2003 року, напередодні 60-х роковин протистояння. Тоді вперше були представленні у виданні заяви представників церкви. Остання стаття книги датована 2008 роком. Аналізуючи першу групу публікацій, публіцист вважає, що у них існує багато суперечностей між українською та польською стороною, адже тоді, у 1995 році, тема ще не була досліджена істориками. Однак проблематика 37

набула розголосу в громадськості, адже, на думку Качинського, раніше обізнаність її в темі була досить малою. Він також зазначає, що трьома роками раніше у Польщі був виданий часопис «На кордоні», який опублікував польські втрати на Волині та Галичині у результаті конфлікту. Однак дане видання не є масовим, тому не дійшло до широкої громадськості. Качинський описує, що реакція на проект «Gazeta Wyborcza» у 1995 році була різною. Він згадує про відгук на статті керівника польського фонду «Центр Карта» Збігнєва Глюзи, який вбачав більше шкоди, ніж користі у даному проекті, адже матеріали української сторони були значно слабші за рівнем від польських. Натомість речник Світового Союзу вояків АК Тадеуш Філіпковський від імені об’єднання висловив подяку «Gazeta Wyborcza». Частина статей за 2003 рік, на думку публіциста, відображають розчарування багатьох поляків становищем розвитку польсько-українського діалогу, вони очікували більше від парламенту і президенту України. Також поряд із ними був опублікований діалог Адама Міхніка, Яцека Куроня, Мирослава Мариновича з Віктором Ющенко та Віктором Медведчуком, а також матеріал українського публіциста Ярослава Грицака та лист папи Івана Павла ІІ. [1] Варто згадати працю українського історика Любомира Хахули про стереотипи польсько-українських відносин у польській пресі від 90-х років ХХ століття – до початку ХХІ століття. Він наводить кілька подій в українській історії, до яких польське суспільство переважно ставиться стереотипно, серед яких і польсько-український збройний конфлікт. На його думку, одним із носіїв соціальних стереотипів є ЗМІ. Історик аналізує монографію журналіста Анджея Кресло, який проаналізував чотири загальнопольські видання: щоденні газети «Жеч Посполіта» i «Газета Виборча», тижневики «Політика» i «Впрост» та чотири 38

регіональні видання «Кур’єр Любельські», «Дженік Вшодні», «Супер Новошці», «Новіни». Автор проаналізував проблематику, що стосується України і польсько-українських стосунків у публікаціях протягом 1991–2003 років. На основі дослідження, Кресло зробив висновок, що багато аспектів «спільного» з українцями минулого польські ЗМІ висвітлювали однобоко, були намаганням зрозуміти правду лише з польської сторони. Події на Волині у 1943-1944 років переважно представлені, як злочин українців проти поляків. [50] На основі досліджень даної тематики ми з’ясували, що польські та українські науковці спостерігають диспропорцію у висвітленні конфлікту 1943-1944 років. На думку дослідників, польські ЗМІ значно активніше висвітлюють радикальний

дану стиль

проблему.

Для

висвітлення

невеличких конфлікту,

видань

характерний

називаючи

конфлікт

«геноцидом», «етнічною чисткою». У таких медіа описуються жорстокі сцени, емоційні спогади антипольських акцій, про жертви з української сторони не згадується. Для національних медіа притаманна переважно нейтральна тональність висвітлення протистояння. В Україні темі польсько-українському конфлікту приділяють менше уваги. Найактивніше висвітлюють проблеми регіональні ЗМІ тих територій, де колись відбувалося протистояння. Натомість національні українські медіа рідше представляють дану тематику. 2. 3. Шляхи примирення повоєнної Європи Подолання наслідків Другої Світової війни, що позначилося на стосунках між європейськими народами, зайняло всю другу половину ХХ

століття. Непростий шлях пошуку взаєморозуміння пройшли німці та французи, німці і чехи, німці і поляки, італійці. Французький історик Жорж Мінк вважає, що післявоєнний діалог між націями та звернення їх до минувшини відбувається із важливою метою: «таке не повинно повторитися» [38, 13]. У східній та центральній Європі кінець комунізму особливо оживив дебати про європейську історію та активізував питання пам’яті. А на початку третього тисячоліття, пише Мінк, відбувається «повернення на авансцену груп населення, принесених у жертву «пактами» про вихід з авторитарних режимів» [38, 14]. Вони через попередній режим довгий час мовчали про своє обурення, однак нині прагнуть, щоби їх почули. Після 1945 року панувала догма, нав’язана державами-переможцями. Для забезпечення сталого миру в Європі політики дали згоду на переміщення німецької, угорської та польської меншини, щоби створювати моноетнічні національні

спільноти. Після 1989

року і

розпаду

Югославії,

що

супроводжувалося знищенням і виселенням людей за етнічною ознакою, політика Європи змінилася. Тепер для неї основоположні принципи: повага до права меншин на мирне життя там, де вони оселилися із давніх часів. Історик зазначає, нині у Європі розроблено система правил і норм для врегулювання після конфліктних ситуацій, незалежно від того, йдеться про вихід зі збройних конфліктів, розпад авторитарних режимів чи про двосторонню конфліктну минувшину. У країнах започатковані двосторонні комісій істориків, втілюються спеціалізовані заходів для допомоги в підтриманні миру, відповідні дій на міжнародній арені, створюються спеціальні музеї тощо. [38, 17] Французька політолог Лора Неймайєр зазначає, що ці заходи примирення мають спільні риси, хоча вони й пристосовуються до 40

національних контекстів. На її думку, нині зацікавлений у таких діях Європейський Союз, який став учасником «граматики примирення». Примирення відбувається

у двох аспектах: на рівні міждержавних

відносин та стосунків між меншинами і більшістю населення всередині тієї чи іншої держави. Таким чином, відбувається зняття напруги у двосторонніх стосунках. Спершу політику примирення, яка була вироблена у Центральній Європі, перенесли на країни колишньої Югославію, тепер почали експорт цих ідей на Схід. Також ЄС втілює проект примирення між народами через їхню євроінтеграцію. Неймайєр пише, що вироблений дещо згладженого дискурс минувшини, адже наголос роблять на тому, що зближує європейські народи, аби подолати історичні антагонізми. [38, 246-249] Однак, вважає Жорж Мінк, нині історією неприховано користуються у політичних чи лобістських цілях для того, щоби мобілізувати електорат навколо символічних цілей, а також для просування своїх вимог на світовій арені. На думку Мінка, нині у Європі вдаються до стратегії «історизування» конфліктного спадку. Її використовують або для консенсусу між соціальними чи

національними

групами,

або

спрямовують

на

відкриття

старих

протистоянь чи «стираючи сліди злочинного минулого». Таку політику Мінк називає символічною, адже її часто використовують, переслідуючи власні інтереси. Тому певні історичні факти зображуються так, як вигідно певним силам, і передаються через школу і сім’ю. Це має забезпечити політикам найкращу позицію, перемогу на виборах, можливість вказати на ворога та затаврувати його. Також останнім часом спостерігається активізація соціальних рухів, які ставлять під сумнів стару легітимність «пам’ятевих зображень», зокрема, 41

часів Другої Світової війни. Виникають нові дискусії на теми, які раніше заборонялися. Однак нині до цього вдаються не лише історики, але й політологи, соціологи, юристи. Для Мінка найнебезпечнішою є стратегія «чистої сторінки», яка, на його думку, використовується тими, хто намагається уникнути осуду, розслідування історичних злочинів. На думку Мінка, «користувачі символічної минувшини» спеціально для конфронтації підкреслюють відмінності між певними групами, подають у вигляді, який шокує. Так діють не лише певні політики, але й деякі судді, історики, журналісти, які шукають сенсаційні матеріали. Висвітлення контраверсійних подій позбавлене напівтонів: «зрадник є зрадником, а герой – героєм». [38, 18-24] Володимир В’ятрович наводить приклад одного польського видання, яке опублікувало у 2003 році фото вбитих дітей, які були прив’язані до дерева колючим дротом. Журналісти написали, що злочин скоєно вояками УПА. Дана публікація набула резонансу серед громадськості. Однак пізніше з’ясувалося, що ця світлина взагалі була зроблена задовго до Другої Світової війни [15, 19-20]. Якщо держава застосовує «історизування», то її політика часто забезпечує легітимне позиціонування на міжнародній арені (викликає почуття провини) та посилює патріотичну легітимності всередині країни. Історик наводить кілька прикладів лобіювання країнами власних інтересів у світі за допомогою використання історичних подій. Так, із нагоди 25-ї річниці підписання гданських угод і створення незалежної профспілки «Солідарність» поляки домоглися, щоб Європейський парламент долучив до свого календаря 31 серпня як «Європейський день солідарності». 60-та річниця будапештського повстання та його придушення Червоною Армією дала Угорщині нагоду подати себе перед Західною Європою як найбільш 42

легітимну жертву серед інших країн, котрі мусили жити з комуністичним режимом. [37] Натомість французька дослідниця Валері Розу вважає, що політики намагаються згадувати минуле, пом’якшуючи його початковий сенс. Завдані кривди один одному не перекреслюють, однак вписують у спільну пам’ять «колективних страждань». Тому вона не вважає негативним мінливий характер історії. На її думку, обставини внутрішні чи зовнішні змушують політиків переглядати усталене раніше зображення історії. Розу вважає, що найефективніше виробити проект «офіційної пам’яті», який поступово поділятимуть всі, адже він спрямований на нівелювання міжнаціональної агресії стосовно історичних конфліктів. На її думку, це не означає нав’язування єдиного підходу до трактування історії чи вироблення консенсусної історії. Мета

європейського

підходу

тому,

щоб

осмислити

умови

співіснування різних досвідів. Проте ця мета, вважає дослідниця, порушує питання про узгодженість між різними, часто суперечливими пам’ятями. [38, 222-227] 2. 4. Приклади примирення у повоєнній Європі Розглянемо кілька яскравих прикладів післявоєнного примирення чи конфронтації між європейськими народами. Один із таких прикладів можуть використати Польщі та Україна. Вважається, що одним із найуспішнішим шляхом подолання негативних наслідків Другої світової війни здійснили французами та німцями. Натомість питання примирення німців та чехів актуальне й нині, адже активно почало підніматися у посткомуністичний період.

Історики Корин Дефранс і Ульрих Пфайль особливим вважають шлях франко-німецького примирення. На їхню думку, велику роль у цьому зіграв досвід написання після Другої Світової війни шкільних підручників з історії німецькими та французькими вченими. Вони намагалися очистити книги від стереотипів і образів ворогів із метою покращення стосунків між країнами і не дати можливості вибуху конфліктів у майбутньому. Потрібно було розвинути новий спосіб стосунків між суспільствами, щоби «розрядити потенціал агресивності» між ними. Протягом 50-60-х років ХХ століття між французькими та німецькими істориками

відбуваються

зустрічі

метою

розгляду

національних

історіографій, аналізу різних «історичних картин», дати поштовх до зближення ворогуючих у Другій світовій війні країн. Тоді німецькі історики відходять

від

раніше

прийнятого

національного

(протестантського)

позиціонування історії до зорієнтованого на Європу. Такі зустрічі вже мали місце у 1935 році в Парижі. На наступні зустрічі у 70-х роках запросили вже географів через особливості французької системи освіти, де історія і географія викладаються разом. Дефранс і Пфайль зазначають, що такі заходи не мали на меті вести до взаєморозуміння через консенсус. Результати цих зустрічей дали поштовх у 1972 році до початку дискусій між Німеччиною та Польщею. Спільний франко-німецький підручник був презентований у 2006 році та запроваджений у навчальних класах 2006/2007 навчального року. У ньому міститься окремий розділ присвячено «пам’яті про Другу Світову війну». У 90-х роках також було запроваджено проект «європідручника», який був розрахований швидше для викладачів. Однак він не зміг втриматися на ринку. [38, 92-103]

У 2010 році між австрійським і чеським президентами сталася суперечка навколо історичних тем. Лідер Австрії Хайнц Фішер у звернені до Судетсько-німецького земляцького товариства, що члени ЄС не повинні легалізувати «тяжке безправ’я», маючи на увазі післявоєнні «декрети Бенеша». На це відразу ж прес-заявою зреагував президент Чехії Вацлав Клаус, який звинуватив свого колегу в політизації «болючих історичних тем», вважаючи, що Фішер використовує їх у передвиборчій кампанії [18]. Протягом 1940-1945 років президент Чехословаччини Едвард Бенеш видав 143 декрети, який на той час мали силу закону. Основна їх частина стосувалася становища німців у країні. Їх, як «ворогів чеського і словацького» народу позбавили чехословацького громадянства і близько 2,6 мільйонів осіб виселено до Німеччини та Австрії. Рішення про виселення німців отримало підтримку союзників на Потсдамській конференції в липні 1945 року. Юзеф Дарський пише, що в 1978 році в еміграційному місячнику «Сведецтві» була опублікована стаття словака Яка Млинарка, в якій засуджувалося виселення. На його думку, не можна було усіх німців притягувати до колективної відповідальності у Другій світовій війні, коли фашистська група налічувала лише 300 тисяч осіб. У дискусію з ним вступив Мілан Губла, який вважав рішення про депортацію трагічним, однак необхідним. На думку вченого, тоді у ті роки чеські політки, громадськість, медіа поділялися на тих, хто вважав «переміщення» судейських німців злочином і тих, хто вважав, що це був логічним актом завершення багатолітнього чесько-німецького конфлікту. У 1990 році Вацлав Гавел засудив такі дії та вибачився перед судейськими німцями, одна вважає Юзеф Дарський, він не зробив із того 45

жодних політичних висновків із висловленої ним позиції. У 1995 році сотня чеських і німецьких інтелектуалів підписали відозву «Єдність-95», яка закликала уряд до початку переговорів із переселеними. У середовищі навколо двомісячника «Стредні Європа» відкрито висловлювалися за право німців на повернення та відшкодування збитків [17]. У 1997 році Німеччина і Чехія підписали спільну декларацію, в якій йдеться, що обидві країни «не будуть обтяжувати взаємні відносини проблемами минулого» [11]. Лубош Палата пише, що протягом наступних десяти років це означення стало «чарівною формулою», яка допомогла запобігти кільком кризам у чесько-німецьких стосунках. Однак вони не можуть дійти згоди у потрібності відшкодування збитків судейським німцям. Так у 2002 році Австрійське Об’єднання австрійських німців вирішило навіть подати скаргу на чеський уряд. Вони прагнули не лише засудження декретів Бенеша, але й повернення колись конфіскованої власності. На їх думку, ціна його нині становить 260 мільярдів євро [19]. Поки питання із відшкодуваннями не вирішено, політики час від часу продовжують піднімати питання судетських німців. Також

останнім

часом

важливим

стало

питання

«історичного

примирення» всередині країни. Ерве Райнер пише, що в Італії на початку 90х років ХХ століття предметом суперечки між істориками, журналістами, політиками стали 1943-1945 роки, тобто період від перемир’я до визволення країни. До нього ставилися по-різному, називаючи «кризою антифашизму» або «громадянською війною» чи «смертю батьківщини». Цей період вважається перехідним від антифашизму до збройного антинімецького опору. До 90-тих соціалісти, комуністи і християнські демократи сперечалися щодо їхньої виключної важливості в русі Опору. З 70-х історик Ренцо Де 46

Фелічо намагався ввести фашизм в історію та працював над біографією Беніто Муссоліні. Одне з його досліджень вказувало, що режим «дуче» користувався великою підтримкою громадськості. Через такі висновки він вступив у полеміку з тодішніми вченими та політиками, які звинувачували його у намаганнях реабілітувати фашизм. Із 80-х завдяки деяким науковцям вдається повернути означення «громадянська війна», на яке раніше було накладене табу, адже, вважалося, що воно зрівнювало в русі Опору фашистів і антифашистів. На думку його учасника та історика Клаудіо Павоне у 1943-1945 роках точилися три війни, тому він поділив її на категорії: вітчизняна проти німецьких окупантів, класова між робітниками і буржуазією, громадянська між фашистами та антифашистами. Після ряду скандалів на початку 90-х у зв’язку з операцією «чисті руки», в країні відроджується розшарування по лінії фашизм – антифашизм, комунізм – антикомунізм. Водночас серед істориків виникають розмови про насправді «кволість національної ідеї» та «італійської ідентичності» завдяки руху опору в 40-х. У 1996 році преса започаткувала широкі кампанії про висвітлення промов чи певних періодів життя Муссоліні. Також журналісти і громадські активісти досі звертали увагу на відсутність національного музею Опору. Звичними стали випадки, коли суди виправдовували колишніх есесівців. Серед правоцентристських політиків піднімається риторика про «добру диктатуру дуче». Особливо після перемоги їх на чолі з Сильвіо Берлусконі на виборах у 2001 році. Завдяки тому, що прем’єр-міністр був медіамагнатом (власник кількох газет і телеканалів), у ЗМІ поширюються погляди, ворожі антифашизму. Таким чином, розгортається хвиля «повернення пам’яті». Чиновники перейменовують вулиці і державні установи, під час чого імена 47

учасників Опору чи представників лівих сил змінювалися на ймення фашистських ватажків чи інтелектуалів. Це спричинило нову хвилю суперечок, взялися за переписування шкільних підручників. На думку Райнер, дискусії навколо італійської історії заполітизовані, «пам’ять» використовують у власних цілях політики, піддають суспільному резонансу з допомогою проурядових медіа. Тому суперечки тривають досі й певні контраверсійні історичні події час від часу піднімають на публіку, особливо перед виборами. [38, 77-89] 2.5. Шлях примирення Польщі та України у контексті польськоукраїнського конфлікту на сучасному етапі Анджей Пачковський зазначає, що з середини 1950-х серед польських, рідше

українських

противників

комуністичного

режиму

змінюються

геополітичні погляди. У Польщі навколо журналу «Культура» та

Єжи

Гедройця зорганізувався гурток, який сформулював такі ідеї: ‐ Ворогом є Радянський Союз, але не нації, що входять до його складу; ‐ Між Польщею й Росією живуть українці й білоруси; ‐ Для зміни співвідношення сил у Східній Європі потрібна співпраця між цими націями та з російськими демократами; ‐ Кордони,

встановлені

Ялтинською

та

Потсдамською

угодами,

непорушні. Після 1989 року польська еліта розглядала українських сусідів із принципом примирення. Тому згодом першою визнала незалежність України. Однак із падінням комунізму між обома країнами виникали дискусії навколо контраверсійних

історичних

подій,

зокрема,

збройного конфлікту на Волині 1943-1944 років.

польсько-українського

На думку Пачковського, у даній дискусії поляки переконували, що спершу необхідно встановити правду, адже без неї не може бути примирення, а відтак співпраці. Українська сторона дотримувалася позиції, що не можна обмежувати пошуки правди лише щодо подій на Волині, але проаналізувати польсько-українські стосунки принаймні від 1918-1919 років. Необхідно також враховувати становище українського населення у міжвоєнний період. У 1997 році польські та українські історики запровадили спільні конференції циклу «Польща – Україна: важкі питання», які тривали близько десяти років. Пачковський вважає, що більшу аудиторію вони зібрали у Польщі завдяки медіа, адже конференції транслювалися основними телевізійними каналами і радіостанціями. В Україні заходи були локальними, адже висвітлювалися лише у регіональній пресі, зокрема, на Волині. [38,146152] У травні 1997 року Польщею й Україною був прийнятий документ «До порозуміння і єднання». Володимир

В’ятрович

зазначає,

що

існувала

певна

наукова

диспропорція. Більшість із польських науковців, що брали участь у семінарах, це фахівці з історії польського й українського підпілля, які тривалий час досліджували конфлікт. Українські науковці «часто лише починали відкривати для себе невідомі сторінки минулого» [15, 250]. Результатом цих конференцій була політична згода на державному рівні про спільне вшанування жертв польсько-українського конфлікту в 2003 році. Дана подія набула широкого резонансу в медіа та серед громадськості. Анджей Пачковський подає у своїй статті результати соціологічних досліджень, які проводили польські та українські медіа того ж року. В Україні опитування проводили серед 2036 осіб у квітні для «Дзеркала тижня». Запитання стосувалися винуватців конфлікту: ‐ 5% вважали винними тільки українців; 49

‐ 15% - винні тільки поляки; ‐ 38% - винні обидві сторони; ‐ 25% - провина лежить не на нації, а на війні. До опитувальника також ввійшло запитання, що стосувалося того, яка сторона має визнати себе винною і вибачитися. В Україні відповіли: - 42% – Україна не повинна вибачатися; ‐ 34% заявили, що Україна може вибачитися за умови, що вибачиться й Польща. В Польщі відповіли: - 34% - тільки Україна; ‐ 38% - кожна сторона має взяти на себе частину відповідальності. Польське опитування відбулося вже у липні, напередодні 60-ї річниці конфлікту. Провів дослідження Центр вивчення громадської думки, опитавши 1005 респондентів. Результати опублікувала «Газета Виборча». ‐ 15% респондентів уважали, що жертвами конфлікту на Волині були «в різних співвідношеннях» поляки й українці; ‐ 27% - жертвами були «здебільшого» поляки, але «також» українці; ‐ 28% - жертвами були «насамперед» поляки й інколи також українці; ‐ 19% - винятково поляки. Пачковський зазначає, що вже саме формулювання питань проявляють характерні відмінності у ставленні обох країн до конфлікту: українські соціологи більше цікавилися тим, «хто розпочав», тоді як поляки прагнули з’ясувати, «хто найбільше постраждав». На

думку

дослідника,

опитуванні

екстремістські

думки

висловлювалися рідше, на відміну від польських медіа та виступах певних політиків. Він вважає, що прослідковується тенденція до примирення між обома сторонами. [38, 152-153] 50

Володимир В’ятрович вважає, що однобокий, «польський», підхід дещо змінився зі зміною влади в Україні. У 2005 році за участю президентів Віктора Ющенка та Лєха Качинського відкрили пам’ятник убитим українцям у селі Павлокома. На думку історика, вшанування 65-ої річниці трагедії не мало таких дискусій і масштабів висвітлення, як у 2003 році, через приязні стосунки лідерів обох країн. Однак політичний резонанс навколо конфлікту не припинився. Права партія «Ліга польських родин» у 2007 році через власних депутатів у парламенті намагалася провести проект ухвали про визнання польськоукраїнського конфлікту на Волині геноцидом проти поляків. У 2009 році Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу «У справі трагічної долі поляків на Східних Кресах». У ній не йдеться про геноцид, однак, на думку В’ятрович, вона має досить дивне формулювання «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду». У 2011 році напередодні польських виборів до парламенту тема польсько-українського конфлікту знову набула публічного обговорення. Депутат Сейму Францішек Єжи Стефанюк запропонував прийняти ухвалу «Про встановлення 11липня Днем мучеництва кресов’яків». В’ятрович зазначає, що політик порівнював цей конфлікт із нацистськими та радянськими злочинами, а українських повстанців із сучасними терористами. Прийняття ухвали планувалося у день візиту до Польщі президента Віктора Януковича. Однак ухвалу зняли із порядку денного. [15, 254-256] Історик Наталія Яковенко вважає, що польсько-українське примирення повинне відбутися за простою формулою: «вибачаємо і просимо вибачення». На її думку, порахунок кількості жертв чи доведення, хто винуватіший, нічого хорошого не вирішить. Такі речі можливо буде робити, коли пройде 200 років, коли вже і пам’яті від неї не має [13]. 51

Американський політолог Збігнєв Бжезінський закликає обидві країни до повного українсько-польського примирення, інакше не буде стабільності в центрі Європи. «Миролюбна Україна є гарантом польської свободи та безпеки. Таке ж значення для України має і миролюбна Польща» [9]. На його думку, без колись французько-німецького примирення не було б нині Європейського Союзу. Бжезінський зазначає, що примирення повинно здійснюватися не лише на формальному рівні, але й на побутовому, без стереотипів щодо один одного. «Необхідно позбуватися негативної пам'яті, щоб не повторювати гіркий досвід минулого» [9]. Політолог аналізує різні шляхи примирення у Європі. На його думку, польсько-німецьке примирення відтворює франко-німецьке. Досвід Польщі в багатьох аспектах – це наслідування досвіду Західної Європи після Другої Світової війни. Бжезинський вважає, що й Україна таким чином теж мала би включитися до історичного примирення, запозичуючи попередні досвіди. 2.6. Вшанування 60-ої річниці конфлікту Спільне між Україною та Польщею вшанування жертв польськоукраїнського збройного конфлікту відбулося 11 липня 2003 року, на 60-ту річницю протистояння, у селищі Павлівка (колись Порицьк) на Волині. На заході були присутні президенти Александр Квасьнєвський та Леонід Кучма. У 1943 році тут під час недільної відправи в римо-католицькому храмі було вбито близько двохсот католиків, переважно поляків. На спільному вшануванні, зазначає Антон Борковський, Квасьнєвський чітко назвав винуватців «злочину», покладаючи провину за Волинь на представників українських повстанці. Натомість Кучма розглядав конфлікт

виключно у контексті польсько-українського протистояння у роки Другої світової війни [10]. Напередодні Верховна Рада України ухвалила заяву з нагоди 60-ї річниці волинської трагедії. За 227 народних депутатів, проти – 25, 2 – утрималося. У заяві йшлося про «трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збройні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення – жертв польських збройних акцій. Ці події були трагедію для обох наших народів» [45]. 16 липня року президенти Польщі й України прийняли Спільну заяву «Про примирення – в 60-ту річницю трагічних подій на Волині».

Розділ ІІІ. Методологія дослідження Метою даного дослідження є визначити, яким чином сучасна українська та польська преса висвітлюють польсько-український збройний конфлікт на Волині 1943-1944 років. Та виявити специфічні відмінності подачі інформації, ставлення журналістів до протистояння. Для дослідження особливостей висвітлення конфлікту в українській та польській пресі ми обрали контент-аналіз. Цей метод дає можливість проаналізувати,

як

саме

видання

зобразили

польсько-українське

протистояння та кого зробили відповідальним за конфлікт. 3.1. Історія методу Термін «контент-аналіз» (у перекладі з англійської content-analysis – аналіз змісту) почали застосовувати наприкінці XIX століття – на початку XX століття американські журналісти і вчені Дж. Спід й Д. Уілкокс, а остаточно він увійшов у науковий обіг завдяки таким дослідникам у галузях журналістикознавства, соціології, політології, політичної психології, як Б. Меттьюз, М. Уіллі, С. Кінгсбері, А.

Кларк,

Г.

Харт, Дж. Вудворд, Г.

Лассуелл [51, 42]. На думку українського науковця Валерія Іванова, уперше контентаналіз було застосовано у Швеції ще у 1640 році. В умовах гострого незадоволення офіційним лютеранством, теологи порівняли апокрифічну збірку релігійних гімнів «Пісні Сіону» з гімнами офіційної церкви. Дослідники підрахували кількість основних релігійних ідей та порівняли їх висвітлення (позитивне, нейтральне чи негативне). Однак, пише Іванов, якщо оцінювати за якістю використання контентаналізу, то варто говорити про американське дослідження Дж. Спіда. У 1893 54

році він опублікував статтю «Чи дають тепер газети новини?» Його дослідження було пов'язане з тим, що незадовго до цього газета «Нью-Йорк Таймз» значно збільшила свій тираж завдяки зниженню ціни за примірник з 3 до 2 центів і збільшенню обсягів номерів. Інші газети, щоб якось утриматися на плаву, вимушені були піти тим самим шляхом. Дж. Спід з допомогою контент-аналізу показав, що в газетах сталися не

тільки кількісні, а й якісні зміни. Він класифікував недільні

випуски нью-йоркських газет 1881-1883 років за темами, виміряв обсяг матеріалів за кожною темою [23, 42]. У 1930-1940-их роках були проведені дослідження, які нині визнаються класикою контент-аналізу. Г. Лассуелл займався аналізом пропагандистських матеріалів Другої світової війни. Він модернізував метод, ввів нові категорії, особливе значення надавав підрахунку даних [42, 32]. Під час Другої світової війни контент-аналіз активно застосовували для порівняння пісень, які звучали на радіостанціях Німеччини та окупованих європейських країн – таким чином, намагалися визначити, чи плануються нові операції, чи передислокації військ. Починаючи з 1950-х років контент-аналіз активно використовується у науках, які практикують аналіз текстових джерел: теорії масової комунікації, соціології, політології, історії, культурології, літературознавстві, прикладній лінгвістиці, психології. У 1960-х стався так званий «методологічний вибух». У цей період починають використовувати у дослідженнях комп’ютерну техніку [42,33]. Від початку 1970-х років більше половини публікацій були присвячені конкретним тематичним дослідженням. Увагу контент-аналізу привертала психологічна тематика, міжособистісні та публічні комунікації. Від середини 1970-х контент-аналіз активно використовується у рекламі та маркетингу. 55

Згодом після певного спаду, знову зростає кількість досліджень із гуманітарної галузі та освіти [53, 71]. Серед країн Східної Європи найбільш оригінальними у застосуванні контент-аналізу в дослідженнях вважаються угорці. У пострадянських країнах, зокрема й Україні, розвиток цього методу розпочався значно пізніше, ніж у країнах Заходу [24, 22]. Наприкінці 1980-х років вийшла колективна монографія Інституту філософії АН УРСР «Масова інформація і громадська думка молоді», в якій був присутній розділ Н. Костенко «Метод контент-аналізу тексту», а також робився контент-аналіз 80

номерів газет «Комсомольская правда» і

«Комсомольское знамя» за 1986-1987

роки.

У 1991 році представники

наукової школи Львівського національного університету імені Івана Франка В. Лизанчук і О. Кузнецова опубліковували працю «Методи збирання і фіксації інформації у журналістиці», в якій чимало уваги приділялося методу контент-аналізу [51,46]. 3.2. Застосування методу Контент-аналіз – це метод дослідження, який використовує набір процедур із метою винесення висновків на основі тексту. Це висновки про того, хто створив повідомлення, про саме повідомлення і аудиторію, якій воно призначене. Правила застосування методу залежать від теоретичного підґрунтя та інтересів самого дослідника [5, 9]. Основна ідея контент-аналізу в тому, щоби розділити текст на значно менші категорії з контенту [5, 12]. Ще від часу класичного контент-аналізу його застосування вийшло далеко за межі

звичайного опису тексту. Б. Берельсон сформулював

сімнадцять цілей, які можуть бути досягнуті з допомогою контент-аналізу. Серед них: 56

- опис тенденцій при зміні змісту комунікативних процесів; - опис розходжень у змісті комунікативних процесів для різних країн; - порівняння різних ЗМІ; - виявлення використовуваних пропагандистських прийомів; - визначення намірів і інших характеристик учасників комунікації; - визначення психологічного стану індивідів і/або груп; - виявлення настанов, інтересів і цінностей (ширше – систем переконань і «моделей світу») різних груп населення і суспільних інститутів; - виявлення фокусів уваги індивідів, груп і соціальних інститутів. Дещо пізніше О. Ольсті виділяє сім запитань, на які намагається відповісти кількісний контент-аналіз: - опис тенденцій (на основі змісту тексту); - виявлення взаємозв’язків між характеристиками і повідомленням тексту; - оцінка відповідності стандартам комунікацій; - аналіз методів переконань (пропаганди); - аналіз стилю; - виявлення взаємозв’язків між відомими характеристиками аудиторії і повідомленнями, підготовленими для неї; - опис зразків (шаблонів) комунікації. [53, 74-75] У порівнянні з іншими методами контент-аналіз має такі переваги: 1. Комунікація є центральним аспектом соціальної взаємодії, засоби контент-аналізу безпосередньо розглядають контент тексту або комунікації між людьми; 2. У дослідженні можна поєднувати кількісний та якісний контентаналіз тексту. Таким чином, це дає можливість об’єднувати способи, які зазвичай вважаються протилежними під час аналізу; 57

3. Документи можуть існувати тривалий період часу. Контент-аналіз може якісно досліджувати такі, якщо навіть їх вибірка займатиме століття; 4. Завдяки

контент-аналізу

можна

дослідувати

комунікацію

за

економічними, соціальними, політичними та культурними змінами; 5. У порівнянні з методом інтерв’ю контент-аналіз застосовує зазвичай не нав’язливі способи дослідження. Адже інтерв’юєр може усвідомлювати свою унікальність під час дослідження і, таким чином, впливати на його хід і результати. [5, 9-10] К. Нойєндорф указує на чотири головні ролі контент-аналізу: - описова; - формування висновків; - психометрична; - прогнозна. Дослідник Богдан Юськів зазначає, що психометрична роль тісно пов’язана з медициною та психоаналізом, використовується для інтерпретації мови пацієнтів та інтерв’ю з ними, три інші цілком підходять для використання у суспільних науках і сфері культури. Описова роль є основною і забезпечує розуміння повідомлень і зображень, представлених у ЗМІ. Формування висновків і прогнозна роль корисні для висновків із досліджуваної проблеми, адже дозволяють виробляти і оцінювати вірогідні ефекти текстів на певну аудиторію. На думку науковця, ЗМІ не лише впливають на громадську думку, але й володіють здатністю відображати й інші точки зору завдяки інформаційним матеріалам, показуючи, що люди, компанії чи організації говорять і роблять. Медіа мають здатність у такий спосіб подавати повідомлення, що часто абсолютно змінюється зміст подій та їхній порядок денний. Тому контент58

аналіз медіа забезпечує дві важливі функції: 1. оцінювання ступеня ефективності комунікацій організації (PR) з цільовою

аудиторією

через

використання

медіа,

публікацій

повідомлень, позиціонування щодо конкурентів або в сегменті конкурентів; 2. формування стратегічного бачення й аналітичного осмислення, здійснюючи моніторинг випусків видання або конкурентний аналіз. [53, 75-77] Розрізняють два види контент-аналізу: кількісний та якісний або структурний. Кількісний

вид

методу

–

статистична

перевірка

визначених

дослідником гіпотез. За кількісним аналізом ми досліджуємо, що говориться, то завдяки якісному ми аналізуємо, як це говориться [34]. Використовуючи якісний контент-аналіз, дослідник акцентує увагу не на нюансах змісту, а на способі представлення повідомлення. Звертається увага, друкованого простору надано предмету в тому чи іншому джерелі. Важливим тут є вивчення форми: який розмір заголовку даного газетного повідомлення, на якій шпальті воно надруковане, чи розміщене серед рекламних оголошень або ж передостанній сторінці, чи супроводжується матеріал ілюстрацією тощо [35]. З метою дослідження газетних шпальт ми обрали метод контентаналізу, який дав можливість визначити як польські та українські газети висвітлюють конфлікт на сучасному етапі, його причини, постраждалих ы винуватців. Під час дослідження ми поєднали кількісний та якісний контентаналіз, що дало можливість детальніше вивчити тему та зробити чіткіші висновки.

Кількісний контент-аналіз фокусується на змісті повідомлення. Якісний – на способі представлення повідомлення. Тобто передбачає, що увага дослідника зосереджується не на тому, що говориться, а як саме говориться. Для того, щоб визначити наскільки гідними довіри будуть результати такого дослідження необхідно застосувати критерії достовірності якісного дослідження: - Вірогідність – еквівалент внутрішньої валідності, що передбачає визначення усіх важливих факторів у дослідницькому питанні та опис, наскільки вони відображені у зібраних даних; - Застосовуваність – судження про те, чи можна переносити результати дослідження з одного контексту в інший; - Надійність – стабільність та повторюваність результатів у разі проведення повторного дослідження; - Підтверджуваність – об’єктивність та висновки, зроблені дослідником. 3. 3. Обґрунтування вибірки дослідження Дослідницьке питання Необхідно дослідити яким чином зображується польсько-український збройний конфлікт на Волині 1943-1944 років в сучасній українській та польській щоденній пресі. Для найповнішого використання можливостей методу доцільно звузити дослідницьке питання саме для етапу контентаналізу. Звужене дослідницьке питання: яким чином у досліджуваних матеріалах ідентифікували сторони конфлікту його передумови, причини та наслідки.

Вибірка та часовий проміжок дослідження Об’єктом вивчення контент-аналізу є текст. Наше дослідження передбачає аналіз статей, новинних заміток, інтерв’ю, опублікованих у газетах, що є одиницями аналізу нашої роботи. Ми обрали одну всеукраїнську щоденну газету та відповідну польську. В обох виданнях широко висвітлюються історична тематика, зокрема, значно уваги приділено проблемі польсько-українського збройного конфлікту. «День» - всеукраїнська газета суспільно-української тематики, що видається із 1996 року. Виходить трьома мовами. Українською й російською – п’ять разів на тиждень, раз на тиждень – англійською. Ми досліджували україномовну версію газети. Щодо жанрів опублікованих матеріалів, то «День» публікують матеріали на суспільно-політичну тематику, що містять як поточні новини, так і аналітичну інформацію. Головний редактор видання – Лариса Івшина. Наклад газети становить 62500 примірників. Усі матеріали газети, в тому числі архів, у вільному доступі викладені на сайті: day.kiev.ua [30]. «Rzeczpospolita» - загальнонаціональна польська щоденна газета інформаційно-публіцистичного та економічно-юридичного спрямування. Багато уваги приділяє історичній і культурній проблематиці. Спрямування матеріалів переважно консервативне, правоцентристське. Виходить накладом близько 198 тисяч примірників. У 1920-1932 роках газету «Rzeczpospolita» видавала Християнськонаціональна партія. У липні 1944 року відновлена як орган Польського Комітету Національного Визволення, першим її редактором був комуніст Єжи Борейша, невдовзі усунутий за надмірний з точки зору сталіністів «лібералізм». Газета була закрита в 1950 році. Відновлена у 1982 році (період військового стану) як друкований орган польської державної адміністрації. У 61

1989 році прем’єр-міністр Польщі Тадеуш Мазовецький почав змінювати характер преси, у результаті чого згодом «Rzeczpospolita» стала незалежною газетою. Головний редактор газети з 2011 року Томаш Врубльовскі. [31] Дане дослідження охоплює період з 1 березня по 30 липня 2003 року. До аналізованого матеріалу потрапили усі матеріали даних видань, які входили у запропоновані хронологічні рамки та стосуються польськоукраїнського збройного конфлікту. У 2003 році обома країнами на державному рівні за участі президентів Польщі та України було вирішено спільно вшанувати 60-ту річницю конфлікту. Прогнозувалося, що дві сусідні країни із нелегкою спільною історією йдуть на примирення. На думку історика Л. Зашкільняка, що логічно після урочистостей на такому рівні і відображеному в спільному документі «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині», ситуація повинна була перейти в наукове річище. Однак емоційне напруження навколо цієї історичної проблеми збільшилося у рази [21, 89]. Підготовка та проведення вшанування набуло широкого громадського та

медійного

відбуватиметься

резонансу вже

70-та

обох

країнах.

річниця

Наступного,

польсько-українського

2013

року,

збройного

конфлікту на Волині 1943-1944 років. Основними кодувальними одиницями або ключовими словами, за якими відбувався відбір матеріалу стали такі слова: - Польсько-український збройний конфлікт 1943-1944 років; - Польсько-український конфлікт; - УПА, Армія Крайова; - «Волинська різня»; - Етнічний конфлікт; 62

- «Волинська трагедія»; - Геноцид; - Польсько-українська війна; - Збройне протистояння; - 60-та річниця конфлікту; - «просимо вибачення і вибачаємо». До кодувального листка ми занесли такі відомості: - Дата виходу публікації; - Жанр, обсяг матеріалу (кількість знаків); - Заголовок; - Автор; - Основна тема повідомлення; - Експерти, джерела; - Характеристика конфлікту; - Основні аспекти подачі матеріалу; - Причини та наслідки конфлікту. Результати дослідження представлені у четвертому розділі.

Розділ ІV. Результати дослідження Результати нашого дослідження ми внесли у спеціальні таблиці, які містяться у додатках роботи. В тексті опису результатів дослідження ми зазначали інформацію в дужках для позначення скільки разів та чи інша інформація зустрічається у матеріалах. 4.1. Результати контент-аналізу щоденної газети «День» У процесі дослідження загалом було проаналізовано

номери

щоденної газети «День», протягом періоду з 1 березня до 30 липня 2003 року включно. У 23-ох із них містилися публікації за обраною тематикою. Більшість матеріалів безпосередньо присвячені польсько-українському конфлікту 1943-1944 років чи його 60-тій річниці або ж досліджувана тема була однією з провідних у матеріалі. У 6-ох номерах містилися більше, ніж одна така публікація. Наприклад, у номері за 15 березня газета «День» опублікувала 6 матеріалів на обрану тематику. [Таблиця №1] Всього нами проаналізовано 33 публікації [Таблиця №3], найбільше з яких статті (13). Окремим пунктом ми виділили 7 інтерв’ю і розмов журналіста із кількома особами, які в газеті мають назву «круглі столи». До прикладу, у двох травневих номерах було опубліковано дві частини «круглого столу» «ВОЛИНЬ – 1943/1944: невідома трагедія» [26; 27], в якому взяли участь політики, що родом походять із Волині, а саме: перший Президент України Леонід Кравчук, два народні депутати Микола Жулинський, Сергій Шевчук, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, екс-посол у Польщі Дмитро Павличко. Модерувала розмову головний редактор видання Лариса Івшина. У табличку ми занесли його як два матеріали, адже «круглий стіл» частинами опублікований у двох різних

газетних номерах, але проаналізували і описали у результатах як один спільний. Інших 12 публікації ми об’єднали в окремий стовпчик нашої таблиці, серед них новини, коментарі та звернення авторів, найчастіше публічних осіб. Наприклад, 15 березня у газеті «День» було опубліковано звернення директора Бюро національної безпеки Польщі Марека Сівєця [28]. Окремо ми виділили спогади очевидців, яким у виданні присвячено одну статтю. Також, на нашу думку, варто окремо зазначити листи до редакції, які відображають погляди на певну тематику аудиторії газети. Однак на відміну від «Rzeczpospolita» у проаналізованих нами номерах не містилося листів, присвячених польсько-українському конфлікту. Також ми дослідили, що матеріали публікувалися у газеті за обраний період з різною динамікою [Графік №1]. Найбільше публікацій у березні, квітні та липні. Варто зазначити, що протягом першої половини липня у номерах «Дня» містилися 7 матеріалів, останній з яких датується 12 числом. Далі цього місяця у виданні більше не публікувалося матеріалів за обраною тематикою. Ми припускаємо, що це пов’язано із втратою актуальності головного

інформаційного

приводу

вшанування

60-річчя

польсько-

українського конфлікту, який відбувся 11 липня. Важливо зазначити, що шість матеріалів були опубліковані на першій сторінці газети, що підкреслює неабияку увагу видання до даної теми у вибраний період. Заголовки У нашому дослідженні ми не мали на меті оцінити заголовки за філологічним чи іншим критеріями. Ми проаналізували їх на наявність «мови

ворожнечі», певної упередженості та прослідкували загальні тенденції утворення заголовку та підзаголовку автором, тональність. За визначенням Комітету Міністрів Ради Європи «мова ворожнечі» - це «будь-яка форма вираження, що поширює, підбурює, стимулює, виправдовує расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм або інші форми ненависті на основі нетерпимості, зокрема, у вигляді агресивного націоналізму чи етноцентризму, дискримінації та ворожості стосовно меншин, мігрантів та осіб іноземного походження» [3]. До прикладу, в онлайн-виданні «Західна інформаційна корпорація» (zik) 20 березня 2008 року з’явилася новина під назвою «Українських поляків перевірятимуть, чи їхні діди не різали польських поляків, - сито «Карта поляка» [49], а в «Історичній правді» у червні 2011 року була опублікована колонка під назвою «Чи можна різати поляків?» [22]. Ці матеріали присвячені темі польсько-українського збройного конфлікту на Волині 19431944 років і розміщенні на популярних сайтах, які щодня відвідують десятки тисяч Інтернет-користувачів. На нашу думку, такий зміст заголовків може підбурювати до певної форми ненависті за національною ознакою, а, отже, містять «мову ворожнечі». Проаналізувавши заголовки та підзаголовки публікацій видання «День» у межах нашої вибірки ми вважаємо, що вони не містять будь-якої форми вираження ворожнечі, ненависті, агресії чи дискримінації. Заголовки переважно інформативні та дають розуміння, про що йдеться у публікації. Вони часто містять словосполучення «Волинь — 1943/44», «Волинь - примирення», «трагедія на Волині» або, наприклад, підзаголовок «Поляки та українці під час Другої світової війни», що пояснює тематику матеріалу. Також у газеті публікувалися видання із такими назвами: «Совість кожного підкаже потрібні слова» [28], «Земля не увібрала в себе всю кров» 66

[15], які містять певну емоційну тональність і не дають розуміння, про що конкретно йдеться у даному матеріалі. Однак це були опубліковані звернення певних публічних осіб у тих же рубриках із іншими статтями чи новинами на дану тему. Часто автори використовували такі слова у своїх заголовках: «трагедія», «каяття», «вибачаємо», «біль», «пошук правди», «примирення», «взаємне прощення». Дані слова несуть певне емоційне навантаження, використовуються у багатьох матеріалах на дану тему та можуть нав’язати певне типове бачення цієї проблематики, наприклад, стереотипне уявлення про польсько-українські стосунки на сучасному етапі та історичні події. У ЗМІ та у мовленні публічних осіб поширений вираз «волинська трагедія», який не є загальновизнаним поняттям, однак для багатьох асоціюється із польсько-українським збройним конфліктом 1943-1944 років. Автори Серед авторів, розглянутих нами матеріалів, є науковці та політичні діячі. У газеті опубліковані статті академіка НАН України Ярослава Ісаєвича, історика Юрія Шаповала, професора історії Раттгерського університету (США) Тараса Гунчака, професора НУ «Острозька академія» Віктора Трофимовича та історика, який досліджує безпосередньо тему польськоукраїнського конфлікту Ігора Ільюшина. Останній є автором книги «Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945рр.)», у якій дослідник наводить огляд історіографії конфлікту, аргументацію його причин і передумов, використовуючи документи, спогади очевидців [29]. Однак на шпальтах «Дня» не представлено досліджень польських вчених, а, отже, наукового погляду на конфлікт іншої сторони. 67

Також серед аналізованих нами матеріалів містяться звернення, авторами яких є політики: директор Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівєць, депутат Сейму Республіки Польща з 1989 року; 1989—1993 років — міністр праці та соціальної політики Яцек Куронь, Голова Соціалдемократичної партії України (об’єднаної) Віктор Медведчук. На нашу думку, вшанування 60-ї річниці конфлікту відбувалося на державному рівні, тому висвітлення офіційних позицій країн, особливо сусідньої, щодо проблеми має значення. Українська сторона на рівні держави може бути представлена в інтерв’ю з заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони Валентиною Гошовською. У багатьох публікаціях політики виступають експертами, даючи оцінку не лише політичним процесам чи стосункам між Україною і Польщею, але й висловлюють власну точку зору про конфлікт. У другому розділі ми наводили статтю французького історика Жоржа Мінка, який вважає, що політики

часто

вдаються

до

«історизування»

минувшини

метою

задоволення певних політичних інтересів. У номері за 2 квітня було опубліковано матеріал Віктора Медведчука, тоді лідера Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), «Волинь — наш спільний біль». Дана публікація написана дуже емоційно, містить багато оціночних суджень, упереджень, однобокого викладення, вирваних із контексту «зручних» цитат. «З численних доступних на сьогодні документів випливає, що до місця розправи над поляками організатори терору зганяли українських селян із сусідніх сіл, заздалегідь примусивши їх взяти сокири та пилки. Люди в більшості випадків не знали, куди й навіщо їх ведуть. Організатори акцій чинили розправу над поляками, а вже після цього примушували селян заривати трупи, вантажити на підводи награбоване майно

жертв.

Тільки

після

цього 68

українським

селянам

дозволяли

повернутися додому,» — пише політик, не підтверджуючи свої слова насправді жодним документом чи думкою істориків [18]. Віктор Медведчук використав сторінки видання для того, щоби пропагувати свою політичну силу та її ідеологію. Він критикує ідеологію ОУН-УПА, називаючи її революційною, яка «набувала явно тоталітарного характеру» та мала «непримиренну антипольську спрямованість». Натомість таким цінностям він протиставляє ідеї соціал-демократії: «Протягом останніх десятиріч ХIХ — початку ХХ століття ... визначну роль у національних рухах відігравали політики демократичних і гуманістичних поглядів, багато з яких були близькі за духом до соціал-демократії. Їхній вплив дозволив багато в чому пом’якшити україно-польськi міжетнічні суперечності» [18]. У своїй статті на тему конфлікту на Волині Медведчук описує кілька подій з історії соціал-демократії та наводить цитати кількох її прихильників, зокрема, Івана Франка. Він пише, що націоналістичні сили були агресивні, несли «анархію і погроми», але тільки соціал-демократичні українські та польські політики могли домовлятися і «рівною мірою були орієнтовані на утворення відповідно української та польської незалежних держав». Він використовує словосполучення та фрази з високою емоційною тональністю: «Ненароджені діти та внуки жертв терору сьогодні були б повноправними громадянами незалежної України»; «дії набули характеру спрямованої проти польського населення масштабної етнічної чистки»; «незважаючи проблеми»;

на

драматичну

«волинська

невирішеність

різанина»;

«етноцид

національно-державної під

лозунгами

захисту

національних інтересів». Даний матеріал не містить балансу думок, натомість оціночні судження та політичну пропаганду, може ображати чиїсь почуття та розпалювати

ворожнечу. Зазначимо, що публікація за розміром більше 18 тисяч знаків та була розміщена на 1-ій сторінці номеру. Джерела У таблицю № 4 ми внесли усі джерела та експертів, які були використані авторами у проаналізованих нами публікаціях. Ми розділили їх за статусом та об’єднали у п’ять груп: 1) офіційні особи, політики; 2) науковці; 3) публіцисти, громадські та релігійні діячі; 4) документи; 5) спогади очевидців. Таблиця складається із двох частин: української, до якої внесене вітчизняних експертів і документи та польської (закордонної), де містяться іноземні джерела, переважно польські. Українські джерела та експерти представлені у публікаціях удвічі частіше за польські (63:33). Посилання на документи обох країн майже однакова (11:10). Ситуація із другою (15:12) та третьої (12:6) групами менш рівномірна. Найбільша диспропорція спостерігається у посиланні на офіційних осіб та політиків, з яких українських представлено 18 експертів, а польських

–

всього

Зазначимо,

що

деякі

джерела

авторами

використовувалися по кілька разів. Наприклад, директора Бюро національної безпеки Польщі Марека Сівєця цитували 6 разів, історика Ігоря Ільюшина – тричі. Важливо, що готуючи матеріали на контраверсійну історичну тему польсько-українського збройного конфлікту на Волині 1943-1944 років, автори більше цитують політиків та чиновників, ніж істориків і аналітиків. Українські політики помітно переважають усіх інших експертів: вони є авторами публікацій, виступають експертами як на політичну, так й історичну тематику, з ними беруть інтерв’ю, запрошують на «круглі столи».

Зазначимо, що багато політиків-експертів у зазначений вибіркою дослідження період були представниками партії СДПУ (о), членом якої був тодішній Міністр оборони України Євген Марчук. А його дружиною є головний редактор газети «День» Лариса Івшина. На нашу думку, в досліджених публікаціях рідко використано свідчення очевидців польсько-українського конфлікту. У другому розділі ми зазначали, що один із ефективних способів висвітлення історичних подій є використання спогадів очевидців або, як називає редактор відділу «Історія» журналу «Країна» Богдан Завітій, жанру «усна історія». У проаналізованих нами публікаціях автори рідко використовують спогади очевидців. Свідки події з польської сторони не представлені взагалі. Тільки один матеріал із нашої вибірки присвячено саме спогадам про конфлікт, опублікований 12 липня під назвою «Волинська трагедія: свідчення очевидців» [33]. Дана публікація про польсько-українське протистояння є останньою у липні та вийшла після відзначення 60-річчя події. Автор зазначив розповіді семи очевидців, серед яких є постраждалі антиукраїнської акції. Богдан Завітій також зазначав, що зі спогадами треба бути обережним, адже вони переважно наповнені яскравими емоціями, відображають власне ставлення до події особи, яка була її свідком. Проаналізований нами матеріал є емоційним та може викликати упереджене однобоке уявлення про конфлікт. Для втримання балансу автору варто було також подати спогади протилежної сторони, свідків антипольської акції. Інформаційний привід та тема публікацій Більшість публікацій є частиною проекту газети «День», який було присвячено відзначенню 60-річчя польсько-українського конфлікту. Сама

подія вшанування, підготовка до неї стала найголовнішим інформаційним приводом друку матеріалів, що становить 15 публікацій [Таблиця № 6]. Також у обраний нами період дослідження в Україні відбувалося багато заходів, що стосувалися даної теми, що часто безпосереднього висвітлювалися у виданні або виступали інформаційним приводом до матеріалу про конфлікт чи інтерв’ю. Кілька разів причиною публікацій стали міжнародна наукова конференція «Українці і поляки в роки Другої світової війни: внутрішній і міжнародний аспект взаємин» та Перший раунд Українопольського експертно-журналістського форуму «Події на Волині 1943 — 1944: як жити з цим тягарем». Зазначимо,

що

інформаційним

приводом

виступали

переважно

заплановані та підготовлені заздалегідь заходи. Рідше ним були новинні події, наприклад, відміна депутатами Луцької міської ради вже підписаного обласною і міською владою рішення про встановлення в обласному центрі монумента жертвам українського-польського конфлікту. Теми публікацій можна поділити на два блоки: одні присвячені історичному контексту події, критиці історіографій, їх авторів, інші – події відзначення 60-річчя конфлікту, сучасний стан польсько-українських стосунків та оцінка впливу на них протистояння на Волині 1943-1944 років. На нашу думку, тематично переважають публікації, які висвітлюють більше політичні процеси. Автори матеріалів критикують польську політику щодо створення образу конфлікту, аналізують рівень і польсько-українського примирення, оцінюють процес підготовки до 60-ої річниці протистояння. [Таблиця №8]

Характеристика польсько-українського збройного конфлікту на Волині 1943-1944 років Автори публікацій використовували кілька означень конфлікту, часто з метою уникнення тавтології. З кожного матеріалу до таблички ми вносили усі характеристики, які були використані автором, а не один основний, найуживаніший [Таблиця №10]. Найчастіше

конфлікт

називають

«волинською

трагедією»,

проаналізованих нами публікаціях поняття зустрічається 15 разів. Означення стає усталеним серед громадськості і використовується переважно для позначення тільки даної теми. Разом із тим до цієї категорії ми також вносили назви «трагедія на Волині», «трагічні події на Волині». 6 разів конфлікт автори називають міжнаціональним або міжетнічним, тим самим підкреслюючи його багатосторонність і характер агресії та дискримінації «за національною ознакою». Рідше автори використовують поняття «волинські події» (4 рази), «польсько-український конфлікт» (3 рази). Означення «волинська різня (різанина)» вжито у текстах 4 рази. На нашу думку, дана назва несе підсилене емоційне навантаження, яке може викликати негативні асоціації. Натомість зазначимо, що в проаналізованих нами матеріалах інші радикальні характеристики конфлікту, які могли містити «мову ворожнечі» використовувалися поодиноко. Такі означення як «деполонізація Волині», «кривавий терор», «криваве протистояння між українцями і поляками», «кривава війна, яка скидалася на етнічну чистку», «екстермінація», «польсько-українська різанина» вживалися не більше двох разів. На нашу думку, не можна назвати характеристику конфлікту в газеті «День» нейтральною чи переважно нейтральною, адже багатьма авторами

вжито

назви

радикальною

тональністю

або

певним

емоційним

забарвленням, зокрема, найуживаніше поняття «волинська трагедія». Тональність Ми виділили три види тональності у досліджених нами публікаціях: позитивна, негативна, нейтральна [Таблиця №11]. До першої групи ми віднесли матеріали, які не містили будь-якої критики. Публікацій у даній групі найменше – 4. Найбільше матеріалів із негативно тональність – 15. До таких ми вносили публікації, у яких присутня критика, упереджені емоції, оціночні судження, скеровані переважно на одну зі сторін. Нейтральних матеріалів не набагато менше (13), у яких автори використовували конструктивну, аргументовану критику польської та української сторони водночас. У статті за 15 березня «Не змішувати історію з політикою», автор пише з певною недовірою до польської сторони, наче вона хоче нав’язати свою «правду». Журналіст вважає, що поляки упереджені щодо українців і не приймають вітчизняної позиції щодо конфлікту. На його думку, історія у Польщі заполітизована: «Для Варшави стало сюрпризом, що рішення державної влади можуть не збігатися з настроями громадськості» [8]. Стаття академіка НАН України Ярослава Ісаєвича «1943 рік у пам’яті поляків і українців», на нашу думку, містить оціночні судження щодо польської сторони, не підтверджені об’єктивними фактами. «Саме настрої значної, якщо не переважної, частини польського суспільства спонукали урядові кола сусідньої держави поставити перед українцями питання про необхідність вшанування пам’яті польських – і тільки польських! – жертв міжнаціонального конфлікту 1943–1944 рр.,» – емоційно пише науковець [13]. 74

Він наводить кілька прикладів спілкування із поляками зі власного досвіду, які керувалися певними стереотипами щодо українців. Тому Ісаєвич вирішив, що упереджене ставлення до українців має усе польське суспільство: «У свідомості поляків панівним є переконання, що головною причиною трагедії волинських сіл був прищеплений українцям націоналізм, а роль соціальних конфліктів недооцінюється» [13]. Окремо варто розглянути проаналізовані нами інтерв’ю у виданні, багато з яких, на нашу думку, мають негативну тональність. Оціночні судження прослідковуються у самих запитаннях журналістів, які часто провокативні: «польсько-українська різанина пройшлася і по вашій родині? Ви й досі тримаєте у своїй душі зло?» [16], «Чи не найтрагічнішою сторінкою українсько-польських взаємовідносин у ХХ столітті стали криваві події на Волині 1943 — 1944 рр. Більше півстоліття ми мовчали про цю трагедію, роблячи вигляд, начебто її ніколи не було. Що це було — кривавий епізод Другої світової війни, яка тривала неповних шість років, чи «вибух» накопичених століттями взаємних образ? Якими були мотиви, що підштовхнули українську і польську сторони до взаємного кровопролиття?» [19]. Відмінною особливістю газети «День» було публікування розмов між кількома особами так званих «круглих столів». Найпомітнішим було спілкування Лариси Івшиної з першим Президент України Леонідом Кравчуком, народними депутатами Миколою Жулинським та Сергієм Шевчуком, генерал-лейтенантом Олександром Скіпальським та екс-послом України в Польщі Дмитром Павличко під назвою «ВОЛИНЬ – 1943/1944: невідома трагедія», [26, 27]. Співрозмовників було обрано, за словами головного редактора, за територіальним принципом, адже вони родом із Волині. На нашу думку, виданню не варто було обмежуватися тільки 75

політиками, можна було запросити до розмови громадських і культурних діячів, науковців також волинського походження. Таким

чином,

розмова

вийшла

заполітизованою

дискусією

однобокими судженнями та емоційними звинуваченнями польської сторони у нав’язуванні свого погляду на історію. До прикладу, наведемо кілька тез: «Ми хочемо узгодити позицію із Польщею та скоординувати наші оцінки щодо Волинської трагедії. Але ж це нереально», «Поляки як розумні аналітики про всякий випадок намагаються «застовбити» територію Волині, стверджуючи, що от «ми там страждали, отож маємо історичне право на цю землю», «українці не повинні дивитися на Волинські події як на своєрідні вила, якими нас піднімають поляки, щоб ми побачили правду» [26]. На нашу думку, деякі висловлені політиками фрази можуть містити мову ворожнечі щодо поляків. Учасники розмови згадували злочини, заподіяні поляками щодо меншин: «у Едвабно польські націоналісти знищили все єврейське населення, розграбували їхнє майно», «концтабір у Явожно, де українців не тільки утримували, але й виносили смертні вироки і розстрілювали їх», «у Польщі, виявляється, немає єдиної позиції, що операція «Вісла» — дійсно несправедлива і брутальна щодо українців акція. Принаймні, ніхто з польського боку не зробив офіційної заяви з цього приводу» [27]. Вважаємо, що публікування цієї частини розмови не є доцільною, адже схоже на підрахунок чиїх злочинів було більше, польських чи українських, та не має відношення до теми польсько-українського конфлікту. На нашу думку, роль редактора Лариси Івшиної у розмові є не зрозумілою. Ми вважаємо, що вона мала би виступати у ролі модератора, натомість була одним із учасників розмови, висловлюючи власні думки щодо проблеми та задаючи тональності спілкування: «Цілком можливо, що без 76

цього тиску він інакше поводився б. А хто ж повинен тиснути на наших політиків? Я не переконана, що вони так само не потребують оцієї підтримки, оцих палких голосів, які б запитали: ви собі як хочете, але ми вам не дозволимо ніякого одностороннього кроку у цьому напрямі. Хто повинен це зробити?», «Л.І.: Знаєте, Олександре Олександровичу, я думаю, що важливо сказати про тих, хто щось подібне зробив, і є реальний шанс нарешті сказати правду про ці події. Все ж таки ми повинні відчувати, в якому політичному просторі ми знаходимося. Але якщо у нас і Президент, і виконавча влада, і керівники парламентських комітетів потребують просвітницької роботи і гуманітарної допомоги, то треба цю гуманітарну допомогу їм негайно надати. Щоб вони діяли свідомо. От згадав Дмитро Васильович про людей такого масштабу, як Марко Безручко, і водночас про маршала Будьоного, але ж вихованці радянської школи не відчувають тут пропорцій. Україна повинна зараз бути сконсолідована навколо Волинських подій. Тому що це є формула єднання для всієї України. Це не є питанням суто Волині. Це так само стосується і Донбасу, і Криму, і Буковини... І всі ми повинні через свої структури — партійні, громадські — розповсюджувати матеріали щодо тих подій.» [27] Зазначимо, що у номері за 15 квітня було опубліковане інтерв’ю з головним редактором польського видання «Gazeta Wyborcza» Адамом Міхніком [10]. Даний матеріал важливий для представлення поглядів протилежної сторони. Характеристика України та Польщі Окремо ми вирішили дослідити, який створений проаналізованих нами публікаціях образ України та Польщі на сучасному етапі стосовно польсько-

українського конфлікту. У таблиці внесені також окремі цитати та тези із матеріалів, притаманні для характеристики країн. У публікаціях Україна виступає непідготовленою до дискусії, слабкою в інформаційному просторі та значно поступається сусідній державі у наукових дослідженнях конфлікту. Однак у цьому винні зовнішні чинники, вважають деякі політики: «Є країни, які б не хотіли бачити Україну сильною» [Таблиця №13]. Водночас Україна виступає «миротворцем», що прагне добросусідських стосунків із Польщею, на відміну від якої вона не намагається нав’язати свій погляд на історію, не підтримує науковців із екстремістськими поглядами та гуманно розв’язує проблемні питання меншин. Натомість, як кілька разів зазначалося у публікаціях, що Польща враховує радикальні настрої польських ветеранських та «кресових» організацій та керується багатьма стереотипами щодо українців, негативно сприймає УПА. З одного боку зазначається, що Польща першою визнала незалежність України та у міжнародній політиці підкреслює приналежність її до Європи. Але з іншого сусідня держава хоче нав’язати свій погляд на стосунки та історію. Польща сильніша і тому не готова говорити про антиукраїнську

агресію

1940-х

роках,

ставить

пам’ятники

екстремістськими назвами, створює образ українцям, як радикальним націоналістам, що «різали поляків», а самі виступали виключно жертвами протистояння. [Таблиця №15] Характеристика ОУН-УПА, АК, третіх сторін У проаналізованих нами публікаціях значно менше уваги приділено безпосереднім сторонам конфлікту Українській повстанській армії та Армії Крайової.

УПА

переважно

представлена 78

як

національно-визвольна

організація часів Другої світової війни, що боролася із польським підпіллям, німецькими та радянськими військами. Відповідальність за конфлікт не можна покладати виключно на УПА [Таблиця №17]. Зустрічаються і діаметрально протилежні погляди на дану військову формацію. Ідеологія ОУН була тоталітарною, а УПА діяла терористичними методами. На думку Віктора Медведчука, українські повстанці «прагнули покласти відповідальність за волинський терор на місцеве польське населення, огульно звинувачуючи його у співпраці з німецькою поліцією й адміністрацією, які проводили на Волині жорстоку репресивну політику» [18]. Зазначимо, що директор Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівєць у своєму зверненні фактично озвучив офіційну позицію країни щодо ставлення до українського підпілля у роки Другої світової війни та кого вона вважає винуватцем: «У 1943—1944 роках на теренах Західної України відбулася організована збройна акція ОУН-УПА, спрямована проти її польських мешканців. Акція, що поглинула десятки тисяч невинних людських істот» [28]. Про Армію Крайову в досліджених нами публікаціях майже нічого не йдеться. Вона представлена військовою організацією польського підпілля, мало хто з якої готовий був йти на співпрацю з українським [Таблиця №19]. Порівняно значну увагу приділено у текстах ролі третім сторонам у конфлікті. У більшості публікаціях стверджувалося, що німці та «совєти» намагалися спровокувати ворожнечу між українцями й поляками. Такий погляд на треті сторони зустрічається 7 разів. Деякі автори припускалися думки, що якраз або німецька, або радянська сторона і спровокувала конфлікт та певним чином використовувала польсько-український конфлікт у своїх цілях. [Таблиця № 21] 79

Причини конфлікту У таблицю № 23 занесені 8 різних причин конфлікту, які представлені у досліджених нами матеріалах. Більшість авторів переконані, що причинами польсько-українського збройного конфлікту на Волині 1943-1944 років стали давні протиріччя між поляками і українцями, які тривали задовго до протистояння у Другій світовій війні (7 разів) та нелегке становище українців у Польщі, репресивна й антидемократична політика польського уряду щодо української меншини (6 разів). Рідше поширені думки у публікаціях, що конфлікт виник через безкомпромісних позиціях обох сторін щодо територіальної приналежності західноукраїнських

земель

рази)

або

був

відповіддю

УПА

на

антиукраїнські акції польського підпілля на Холмщині у 1942 році (2 рази), також його могли спровокувати німці (2). Зустрічалися й твердження, що причиною протистояння була радикальна ідеологія ОУН. Хто розпочав, хто винен, хто має вибачатися, хто найбільше постраждав? З усіх проаналізованих нами публікацій лише у чотирьох торкалися теми початку конфлікту [Таблиця №25]. У двох випадках автори переконані, що польсько-українське протистояння розпочало польське підпілля у 1942 році на території Холмщини. Волинянин Ярослав Царук на основі власного збору спогадів очевидців зробив висновок, що конфлікт розпочався село Нехвороща, де 20 травня 1943 року польська поліція разом з німцями вбили 12 його мешканців [33]. Натомість депутат Сейму Польщі Яцек Куронь у своєму зверненні, опублікованому виданні наприкінці березня 2003 року, дотримується іншої точки зору: «у липні 1943 року бандерівське крило Організації українських 80

націоналістів та пов’язані з ним відділи Української Повстанської армії почали етнічну чистку на Волині проти поляків, себто убивали польське цивільне населення під гаслом «Ляхи — за Сян!» [15]. Винною у протистоянні українську сторону назвали двічі, польську – жодного разу. Дехто вважав винуватцями конфлікту окремих злочинців або спільно «українську і польську, але як відповідь останньої на антипольську акцію». У більшості публікацій однаково причетними до конфлікту вважають Україну і Польщу (10). [Таблиця № 27] «Криваве протистояння було детерміноване польським і українським обопільним екстремізмом, що робив людей жертвами, виправдовуючи це державницькими (геополітичними) інтересами чи патріотизмом. Тут не може бути виправдання жодній стороні і це — як і будь-яке насильство — підлягає засудженню,» — зазначив у своїй статті історик Юрій Шаповал [34]. Із цитати зрозуміло, що науковець не звинувачує когось більше чи менше, він не

використовує

«мови

ворожнечі».

Але,

на

нашу

думку,

такі

словосполучення, як «криваве протистояння», «робив людей жертвами», «підлягає засудженню» несуть додаткове емоційне навантаження на проблематику, можуть створити певний стереотип про польсько-українські взаємини. Тому й у питанні вибачення прослідковується так ж тенденція – прощення мають просити обидві сторони в один одного (15) [Таблиця № 28]. У двох матеріалах стверджується, що вибачатися має тільки Україна, але не Польща. У 9-ох публікаціях від конфлікту 1943-1944 років постраждали однаково як українці, так і поляки. Найбільшою жертвою протистояння стала Польща, стверджується 5-ма авторами. У жодному з проаналізованих нами

текстів не зустрічається переконання, що найбільше у конфлікті постраждала Україна. [Таблиця № 29] Територія та часові рамки конфлікту Оскільки серед істориків триває дискусія щодо територіальних меж і періодичності

конфлікту,

ми

вирішили

дослідити

обраних

нами

публікаціях, як висвітлюють дану проблематику у виданні «День» [Таблиця №30]. Більшість авторів газети у проаналізованих нами публікаціях дотримуються

думки,

що

польсько-український

збройний

конфлікт

відбувався на Волині протягом 1943-1944 років (16). Також зустрічалися інші твердження щодо територіальних та часових меж протистояння: «Волинь 1943 року», «Волинь і Східна Галичина 1943-1944 роки». Натомість заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони Валентина Гошовська та історик Ігор Ільюшин вважають, що події на Волині 1943-1944 роках були лише частиною загального українсько-польського конфлікту, що стався за часів Другої світової війни на території спільного проживання двох національностей, тому їх необхідно вивчати у комплексі всієї попередньої історії польсько-українських стосунків.

4.2. Результати контент-аналізу щоденної газети «Rzeczpospolita» Протягом нашої роботи загалом ми проаналізували усі номери щоденної газети «Rzeczpospolita» (RP), які вийшли протягом періоду з 1 березня до 30 липня 2003 року включно. У 19-ох із них містилися публікації за обраною тематикою. Більшість матеріалів безпосередньо присвячені польсько-українському конфлікту 1943-1944 років чи його 60-тій річниці або ж досліджувана тема була однією з провідних у матеріалі. У 2-ох 82

проаналізованих нами номерах містилися більше, ніж одна така публікація. У номері за 12 липня газета «Rzeczpospolita» опублікувала 5 матеріалів, присвячених даній темі. Всього нами досліджено 23 публікації на обрану тему [Таблиця № 2]. Найбільше матеріалів у жанрі статті та новини. Зазначимо, що видання не опублікувало

жодного

інтерв’ю,

присвяченого

польсько-українському

збройному конфлікту 1943-1944 років. [Таблиця № 3] Протягом зазначеного у вибірці періоду в газеті містилися два листи до редакції. На нашу думку, обидва вони характерні надмірною емоційністю. «Політики вирішили зрівняти правду обох народів проти очевидно історичного факту. (…) Навіщо полякам вибачатися перед визнаними несправедливостями. Але для деяких політиків кожна правда навіть історична має свою ціну,» – пише автор в одному з таких листів [1]. Він критикує польських політиків, які не мали «політичної волі», щоб визнати польсько-український конфлікт геноцидом на офіційному рівні. Редакцією польської газети також було підготовлено два великих матеріали спогадів очевидців конфлікту. У них представлено кілька історій польських мешканців Волині, які потерпіли від протистояння. Однак у публікаціях подані матеріали очевидців лише антипольських акцій. У жодному з матеріалів не присутні історії потерпілих від польських акцій на українське населення. Ми вважаємо, що таким чином, конфлікт 1943-1944 років на Волині зображено не збалансовано, надана перевага у висвітлені проблеми лишень одній стороні. Зазначимо, що саме завдяки жанру спогадів з більшою мірою може викривити уявлення у читача про подію. Адже розповіді очевидців переважно емоційні та наповнені деталями, описом, які можуть створити певний образ проблеми.

Спогади

про

польсько-український

конфлікт,

які

опублікувала

«Rzeczpospolita» містять у собі багато жорстких сцен та переповнені емоціями. Наприклад, у матеріалі за 12 липня 2003 року авторка подає такий епізод: «Тереза Радзішевська пам'ятає все так, наче це відбулось учора. «Ти можеш лишитися з бабцею?» - спитав батько, а вона, тоді 12-річна, ствердно хитнула головою [17]. Вважала, що так родичам буде ліпше. Пригадує, як з розпачу запхала голову у вогкі стодоли. Батько ніс її трирічну сестру, мати — півторарічного брата. Останнім, зі схиленою головою, йшов старший брат. Мав 5 років. Скоро після цього вона почула постріли. «То вже наші діти гинуть», — сказала їй бабця і попросила, щоб вона запам'ятала цей день.» У тому ж номері опублікований інший матеріал, який містить спогади очевидців антипольських акцій: «Упівець потягнув за волосся ту бідну дівчину, яка вирішила не ховатися, сподіваючися на його милість, і повів її до стіни, тримаючи пістолет у руках. Він вистрілив дівчині у живіт, потім почав бити ногами, але дуже обережно, щоб не забруднити блузки на дівчині, яка йому дуже сподобалася» [23]. У другому розділі ми зазначали, що при підготовці матеріалів на основі розповідей очевидців треба бути обережним із емоціями. Інша справа, коли автор власному тексті використовує емоційно забарвлені словосполучення, наприклад, «тільки недавно її перестав переслідувати постійний запах крові». На нашу думку, журналісту не варто використовувати подібні прийоми, адже його можуть звинуватити в упередженому викладі матеріалу, надмірній емоційності. Досліджені нами матеріали мають різну динаміку опублікування. Найбільше матеріалів на обрану нами тематику в липневих номерах видання. Протягом місяця у «Rzeczpospolita» було розміщено 11 публікацій, присвячених польсько-українському конфлікту. Адже саме у липні 2003 року

відбулося вшанування його 60-ої річниці. Зазначимо, що у квітні видання опублікувало лише один матеріал на дану тему [13]. Заголовки Проаналізувавши усі заголовки та підзаголовки обраних нами публікацій, ми дослідили, що вони не містять будь-якої форми вираження ненависті, нетерпимості, дискримінації чи певного ворожого ставлення щодо національних меншин. Натомість, на нашу думку, деякі назви публікацій містять слова, які можуть нести додаткове смислове чи емоційне навантаження: «геноцид», «етнічна чистка». Один матеріал має навіть такий підзаголовок: «Відзначення 60-ої річниці геноциду на Волині» [5]. Ми вважаємо, що дане означення може образити почуття однієї зі сторін, чи очевидців події, адже польсько-український конфлікт 1943-1944 років не був офіційно визнаний Україною і Польщею геноцидом. У суспільстві, зокрема, й польському, а також серед науковців досі триває дискусія стосовно визначення протистояння. Тому ми вважаємо, що автор статті та редакція RP діяла упереджено, можливо, з метою привернути увагу аудиторії до публікації та, таким чином, збільшити рейтинг номеру. Подібно як газета «День», польське видання використовує у заголовках слова, які несуть у собі певне емоційне навантаження та можуть створити певний медійний образ самої події. На нашу думку, кілька разів уживані у назвах

словосполучення

«трагедія»,

«історія

прихована»,

«шлях

до

примирення», «вибачення», «антипольська акція у Львові», «ціна правди», «пам’ять жертв» може містити негативну тональність та наштовхувати читачів на уявлення про існування певної конфронтації між Україною та Польщею на сучасному етапі.

Автори Деякі, проаналізовані нами видання на дану тему, опубліковані без авторства. Серед досліджених нами матеріалів газети «Rzeczpospolita» міститься багато новин із актуальними цитатами, але без аналітики. На нашу думку, формат видання не передбачає підписувати іменем автора подібні публікації. Видання натомість опублікувало 3 матеріали, написані науковцями, які вивчають проблематику польсько-українського конфлікту. У номері за 24 травня було опубліковано статтю польського дослідника Гжегоша Мотики під назвою «Геноцид, конфлікт чи війна» [15]. Історик критикує всі напрями польських досліджень теми польсько-українського протистояння, досліджень вчених різноманітних поглядів від радикальних – до найбільш поміркованих та описує ті питання, які викликають серед науковців найбільше суперечностей. На нашу думку, Мотика не намагався нав’язати власне бачення

конфлікту,

якнайширше

представити

більшість

версій

контраверсійної історичної події. Однак на нашу думку, науковцеві варто було також дослідити розробки української історіографії конфлікту та навести у статті й погляди українських колег. Зазначимо, що «Rzeczpospolita» у номері за 12 липня розмістила на своїх сторінках статтю українського історика Ігора Ільюшина. Таким чином, видання представило історичні дослідження і погляд обох сторін на події 1943-1944 років на Волині. «В даній ситуації ми переконані, що компроміс з українського боку міг би полягати в тому, що українські очільники визнають факт убивства у 1943-1944 роках на Волині багатьох тисяч невинних поляків, включно з жінками та дітьми, назвуть це злочином і без зауважень засудять. Будемо сподіватись і аналогічного кроку з боку поляків: осуду вбивств поляками цивільних українців у роки війни,» - так сформулював Ільюшин 86

головну оцінку польсько-українському конфлікту та висловив очікування української сторони від поляків [7]. Джерела Так як із таблицею експертів матеріалів за обраний період газети «День», ми окремо зазначили українські та польські джерела та розділили їх на групи: 1) офіційні особи, політики; 2) науковці; 3) публіцисти, громадські та релігійні діячі; 4) документи; 5) спогади очевидців. Як і українське видання «Rzeczpospolita» опублікували спогади лише однієї зі сторін, у даному випадку польської. Таблиця № 4 показує відчутну диспропорцію у кількості українських та польських науковців, громадських діячів,

публіцистів,

на

які

посилалися

автори.

Серед

експертів

проаналізованих нами публікацій найбільше політиків. Зазначимо, що з української сторони офіційні джерела присутні у виданні майже на рівні з польськими. Натомість у матеріалах мало представлено документів чи архівів. Майже кожна публікація містить невеликий «бекграунд» про історію конфлікту, але не спираючись на жодне джерело, наводячи, наприклад, кількість жертв польсько-українського протистояння. На нашу думку, подібну інформацію в такому стилі можна наводити, коли у суспільстві, принаймні

історичних

колах

існує

єдиний

загальний

погляд

на

проблематику. Але не в період, коли тема набула широкого громадського резонансу, підняла багато дискусій та може впливати на стосунки між обома країнами. Зазначимо, що й саме видання не дотримувалося одного погляду на проблему навіть у межах нашої вибірки. Спочатку історична «довідка» про конфлікт була сформульована зважено та відсторонено, не вказуючи прямо 87

виконавців антипольської чи антиукраїнської акцій та не використовуючи радикальні означення протистояння. Наприклад, у новині за 3 березня зазначено: «Під час акції замирення, яка розпочалася у 1943 році на Волині загинуло близько 50 тисяч поляків» [2]. Натомість у публікації за 13 червня подання інформації про «бекграунд» події значно відрізняється: «У 1943 році, з особливою інтенсивністю від 11 липня, відділи УПА замордували близько 60 тисяч поляків і знищили близько тисячі польських сіл» [9]. Зазначимо, що у першій половині проаналізованих нами публікацій автори вказують кількість жертв у 50 тисяч, а у другій – вже 60. Інформаційний привід та тема публікацій Переважна більшість досліджених нами публікацій прив’язані до конкретного інформаційного приводу: громадської акції, заяви політиків, конференції. Тільки 7 публікацій присвячено безпосередньо 60-ії річниці вшануванню конфлікту. [Таблиця № 7] Проаналізувавши обрані нами матеріали, ми вважаємо, що переважно тематика публікацій стосується приготуванню та узгодженню плану вшанування 60-річчя подій на Волині, заявам української й польської про позицію щодо конфлікту на державному рівні

[Таблиця № 9]. Також

помітною проблемою у польському виданні стало питання вибачення української сторони перед поляками. У обмеженій нами вибірці нами було проаналізовано 4 матеріали, які безпосередньо були присвячені даній проблемі. Переважно теми досліджених нами публікацій стосувалися політичних процесів, офіційних представників держав, їх дій та політичних заяв. Питанню історичних досліджень чи спогадів очевидців у «Rzeczpospolita» присвячено лише кілька матеріалів. 88

Характеристика польсько-українського збройного конфлікту на Волині 1943-1944 років У проаналізованих нами публікацій видання «Rzeczpospolita» автори використовують значно радикальніші та гостріші означення конфлікту, ніж у «Дні» [Таблиця №10]. У текстах зустрічаються словосполучення «геноцид поляків» (3 рази), «очищення Волині від поляків» (4 рази), «кривава трагедія» (3 рази), «етнічна чистка» (двічі), «злочини проти поляків» або «масове вбивство поляків» (5 разів). По одному разу вживано авторами для характеристики конфлікту слів «екстермінація», «акція замирення» та «волинський терор». Найуживаніше, як і у «Дні», було означення «волинська трагедія» чи «трагедія на Волині» (8 разів). На нашу думку, більшість назв містять надмірне емоційне навантаження та може позбавити аудиторію відстороненого, об’єктивного погляду на історичну подію. Такі слова, як «кривавий», «терор», «геноцид», «масове вбивство» можуть викликати негативні асоціації, пов’язані з ненавистю, агресією, дискримінацію когонебудь та можуть скласти в уяві читача певний образ про конфлікт, далекий від реальності. Зазначимо, що характеристика конфлікту в польській газеті переважно однобока та говорить переважно про одну сторону конфлікту. Жодного разу у проаналізованих нами публікаціях ми не зустріли словосполучення «польсько-український конфлікт», «польсько-український протистояння» чи навіть «польсько-українська різанина». Натомість можна зробити висновок, що позиція RP така: жертвами подій 1943-1944 років стали виключно поляки, проти польської національної меншини на Волині здійснювалися злочини, виконані українською стороною. 89

27 червня у «Rzeczpospolita» була опублікована стаття під назвою «Правда і тільки правда» [11]. У ній йшлося про власну позицію президента Польщі Алєксандра Кваснєвського щодо польсько-українського конфлікту, яку він не виголосив публічно, однак сказав під час переговорів на зустрічі з українським очільником держави Кучмою. «60 років тому на Волині стався злочин. Було убито кілька десятків, а, може, навіть 100 тисяч поляків,» – процитував президента директор Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівєць. Далі у статті автор аналізує, чи є вірогідність того, що український президент попросить прощення у поляків. На нашу думку, редакція очікувала і була впевнена у тому, що Кучма зобов’язаний вибачитися перед поляками від імені української сторони. Тональність Аналізуючи обрані нами публікації, ми дійшли висновку, що у текстах переважає негативна тональність, а саме у 15-и матеріалах, що становить більшу половину від усієї кількості [Таблиця №12]. На нашу думку, у них присутня незбалансована критика, надмірні емоції, оціночні судження, скеровані переважно на одну зі сторін, різкий стиль викладу матеріалу, який не допускає відмінного погляду на проблему. У номері за 8 липня «Rzeczpospolita» опублікувала статтю під назвою «Ні слова про геноцид» [22]. У тексті йдеться, що Сеймова Комісія закордонних

справ

Польщі

ухвалила

звернення

стосовно

польсько-

українського конфлікту. На нашу думку, автор критикує польських депутатів, адже серед трьох запропонованих проектів документу вони обрали найм’якший. Ухвалена заява не містить, пропонованої деякими політиками, характеристики протистояння геноцидом. Автор, наче розчарований, адже конфлікт не визнаний злочином проти поляків, скоєний УПА. 90

Удвічі менше публікацій на тему польсько-українського конфлікту з нейтральною тональністю (6 матеріалів). Переважно такими були наукові тексти, авторами, яких є історики. До цієї групи ми також віднесли деякі новини, що стосуються обраної теми. Ми вважаємо, що серед проаналізованих нами матеріалів лишень дві публікації, які не містять будь-якої критики. Зазначимо, що такими є матеріали, що стосуються проблематики польсько-українського примирення. Характеристика України та Польщі Дослідивши обрані нами публікації, ми визначили, що українське суспільство в газеті «Rzeczpospolita» протягом періоду 1 березня – 30 липня 2003 року було зображене, як погано поінформоване про тематику конфлікту, тому й не хоче визнавати його «етнічною чистою». Україна не готова вибачитися, крім того, у чиновників немає політичної волі, щоби визнати провину української сторони. Також в сусідній країні діють та часто проводять провокативні акції маргінальні організації, якими приховано керують певні політичні сили у власних інтересах. [Таблиця № 14] Натомість 3 квітня польською газетою був опублікований матеріал про заяву керівника Адміністрації Президента України Віктора Медведчука у «Дні». На його думку, «українська держава повинна засудити знищення поляків на Волині та висловити вибачення перед польським народом» [13]. Автор матеріалу вважає, що це перша публічна заява українських чиновників такого рангу, в якій визнано антипольські злочини, тому вона є дуже важливим кроком у питанні польсько-українського примирення. Ми розглядали дану публікацію в газеті «День», яка є в межах нашої вибірки, та детальніше описали її в аналізі українського видання. На нашу думку, текст є

радше агітаційною промовою лідера українських соціал-демократів, ніж статтею з сильною аргументацією. Натомість головна характеристика Польщі у проаналізованих нами публікаціях – це образ жертви у польсько-українському конфлікті 1943-1944 років. Поляки очікують вибачення і визнання злочинів. Для них важливе питання «історичної пам’яті», тому вони приділяють значну увагу встановлення монументів, впорядкуванню цвинтарів поляків, які потерпіли у наслідок конфлікту. Однак польські політики представлені як слабкі, у яких немає політичної волі, щоби визнати протистояння геноцидом і вимагати відшкодування збитків від кривдників. [Таблиця № 16] Характеристика ОУН-УПА, АК, третіх сторін У більшості проаналізованих нами публікацій Українська повстанська армія виступає як єдиний виконавець антипольської акції на Волині (7 разів). Ідеологія її керівного об’єднання ОУН була виразно тоталітарною та застосовувала терористичні методи боротьби, які виправдовувала в ім’я української незалежної держави (1 раз). Двічі у виданні у межах обраної нами вибірки висловлюється твердження, що УПА здійснювали жахливі злочини проти цивільного населення. Рідше дана військова формація виступала воюючою стороною у Другій світовій війні (1 раз) та боролася із німецькими і радянськими військами та поляками (двічі). [Таблиця №18] Натомість

діяльність

Армії

Крайової

для

деяких

авторів

виправданою, адже вони самообороною від антипольських акцій для цивільного населення. Якщо вони здійснювали антиукраїнські акції, то лише у відповідь на злочини проти поляків [Таблиця № 20]. Ролі третіх сторін у проаналізованих нами публікаціях «Rzeczpospolita» надається не така пильна увага, як у матеріалах «Дня». У трьох текстах 92

стверджується, що німці та «совєти» підтримували конфлікт між поляками та українцями у Другій світовій війні. Деякі автори вважають, що німці використали антипольські акції для залучення волинських поляків до поліції. [Таблиця № 22] Причини конфлікту У проаналізованих нами матеріалах проблемі причину конфлікту приділена не значна увага. Про дану питання згадується у стаття істориків, які опубліковані у виданні «Rzeczpospolita» у межах обраної нами вибірки. У трьох матеріалах автори переконані, що польсько-український конфлікт виник через репресивну передвоєнну політику ІІ Речі Посполитої стосовно українців, які вважалася у польській державі громадянами другої категорії. В деяких публікаціях головною причиною протистояння на Волині називається ідеологія націоналізму ОУН, яка виправдовувала злочинні акції, якщо вони були скоєнні з метою боротьби за незалежність. [Таблиця № 24] Хто розпочав, хто винен, хто має вибачатися, хто найбільше постраждав? Серед досліджених нами матеріалів лише у трьох вказується початок польсько-українського конфлікту. Вважається, що протистояння має відлік від 1943 року на Волині. В одній зі статей вказується уточнення: початок протистояння припадає на лютий 1943 року. [Таблиця № 26] У переважній більшості проаналізованих нами публікаціях видання «Rzeczpospolita» винуватцями виступає лише українська сторона (11 разів). Теза про спільну польсько-українську винуватість з’являється лише в одному матеріалі, так само як і твердження про «окремих злочинців». Натомість у

жодному тексті немає інформації про відповідальність польської сторони за конфлікт, навіть за акції відплати за антипольську кампанію. [Таблиця №27] Тому й формула прощення «просимо вибачення і вибачаємо» знаходить позитивні відгуки лише у двох публікаціях. У шістьох автори переконані, що просити прощення повинна Україна, але жодного разу не Польща, як і в дослідженні публікацій газети «День». [Таблиця № 28] Для обраних нами матеріалів RP для дослідження притаманно говорити лише про Польщу, як про жертву польсько-українського збройного конфлікту. Тому в 13-ти публікаціях говориться про польську сторону, як ту, яка найбільше постраждала у протистоянні. Лише у двох українські жертви прирівнюють до польських. Але жодного разу не виокремлюють тільки українських потерпілих у конфлікті. Територія та часові рамки конфлікту Дана проблематика теж не часто піднімалася у проаналізованих нами публікаціях. У більшості матеріалах вказано, що польсько-український конфлікт відбувався на Волині у 1943 році (4 рази). В одній публікації автор вважає, що протистояння тривало до 1944 року включно. В іншому переконані, що конфлікт відбувався не тільки на Волині, але й у Східній Галичині. Так само в одній публікації приділяється увага всієї попередньої історії українсько-польських взаємин. [Таблиця № 30]

Висновки У даній роботі ми дослідили тему висвітлення польсько-українського збройного конфлікту 1943-1944 років на Волині у польській та українській щоденній пресі на прикладі двох видань: «Rzeczpospolita» і «День». Загалом нами було проаналізовано 56 публікацій, присвячених даній темі, з яких 33 — з української газети, 23 — польської. Відповідно видання «День» приділила значно більшу увагу даній темі, ніж «Rzeczpospolita». Матеріали виходили у газетах із різною динамікою періодичності. Українська газета стабільно активно висвітлювала тему конфлікту, динаміка його збільшується у червні-липні напередодні 60-ої річниці його вшанування. Після події матеріли на дану тему різко припиняють публікуватися. Натомість «Rzeczpospolita» продовжує активно її розкривати й після річниці протистояння. Для висвітленні конфлікту 1943-1944 років обидва видання переважно використовували жанр статті. «День» опублікувала кілька інтерв’ю з істориками та політиками стосовно даної теми. Також газета запровадила цікавий спосіб викладу матеріалу, публікуючи розмови між кількома особами, так звані «круглі столи». Натомість «Rzeczpospolita» не розмістила на своїх сторінках жодного інтерв’ю, що стосується польсько-українського протистояння. Протягом дослідження нами назв публікацій ми дійшли висновку, що обидва видання не містять у заголовках чи підзаголовках «мови ворожнечі». Вони переважно інформативні та дають розуміння, про що йдеться у публікації. Але авторам матеріалів притаманно використовувати у них словосполучення, які можуть мати надмірне емоційне навантаження та нав’язувати

певне

типове

бачення

даної

проблематики,

наприклад,

стереотипне уявлення про польсько-українські стосунки на сучасному етапі та історичної події. У обох газетах автори найчастіше називали польсько-український конфлікт «волинською трагедією». Так само для видань притаманно використовувати для характеристики події слова, які несуть надмірне емоційне навантаження та можуть викривити уявлення читацької аудиторії про події 1943-1944 років на Волині. Зазначимо, що для польського медіа притаманні радикальніші та гостріші означення конфлікту, таких як «очищення Волині від поляків», «кривава трагедія». Також характеристика конфлікту в «Rzeczpospolita» переважно однобока та чітко розділяє сторони на винну та постраждалу. Відповідно у питанні, хто є винуватцем і хто має просити прощення, виступає протилежна сторона. У такій позиції видання протягом усього періоду висвітлення конфлікту в межах обраної нами вибірки дотримується твердої послідовної лінії. У газеті «День» стосовно даних характеристик представлено більше різноманітних поглядів на проблему. У багатьох матеріалах переважає позиція, що польська сторона намагається тиснути на українську, щоби вона визнала їхню позицію щодо протистояння. Авторами багатьох публікацій у газеті «День» виступають науковці та політичні діячі. Також останні фігурують основними експертами у деяких інтерв’ю чи «круглих столах». Вони становлять переважну частину списку експертів та джерел, на яких посилалися автори публікацій. На нашу думку, висвітлення польсько-українського конфлікту у виданні було переважно заполітизованим. Інколи на сторінках газети чиновники висловлювали власну позицію щодо конфлікту з метою активізації електорату політичної сили, до якої вони належать. 96

«Rzeczpospolita»

переважно

використовувала

офіційні

політичні

джерела для матеріалів про плани відзначення 60-ї річниці конфлікту та текстів парламентських заяв стосовно даної теми. Історики як автори чи експерти виступають значно рідше, ніж представники влади. Ми вважаємо, що на сторінках видання дискусія навколо подій 1943-1944 року знаходилася переважно у політичній площині, ніж науковій чи громадській. Для обох газет характерні теми публікацій, які висвітлюють більше політичні процеси, присвячені події відзначення 60-річчя конфлікту, сучасний стан польсько-українських стосунків та оцінка впливу на них протистояння на Волині 1943-1944 років. Значно частіше у «Дні», ніж польському виданні, публікувалися матеріали, присвячені історичному контексту події, критиці історіографій, їх авторів. Значно меншу увагу видання приділили питанню причин конфлікту та його часових і територіальних меж. Дослідивши дане питання, можемо зробити висновки, що у матеріалах «Rzeczpospolita» конфлікт відбувався на Волині у 1943 році, тоді коли антипольські акції досягли своєї найбільшої активності. Для української преси притаманно розширювати часові рамки до 1944 року, коли відбувалися й антиукраїнські акції. В обох виданнях переважають публікації з негативною тональністю висвітлення теми. У таких матеріалах присутня незбалансована критика, надмірні емоції, оціночні судження, скеровані переважно на одну зі сторін, часто різкий стиль викладу матеріалу, який не допускає відмінного погляду на проблему. Загалом, висвітлюючи контраверсійні історичні теми, конфлікти журналіст може зустрітися із певними етичними дилемами або небезпекою зашкодити чиїйсь честі та гідності. В різноманітних етичних кодексах чи порадах досвідчених авторів зазначається, що у такій роботі не можна 97

висловлювати думку стосовно певних подій, він не повинен звинувачувати якусь зі сторін, чи виправдовувати когось, якщо до нього симпатизує. Натомість автор повинен бути відстороненим від події, подавати матеріал збалансовано, не використовуючи оціночні судження, надмірні емоції.

Список літератури: 1. Kaczyński A. Ocalona pamiec Wołynia. [Електронний документ]. – (https://www.zgroup.com.ua/article.php?articleid=917). Перевірено 14.05.2012. 2. Michnik A. Journalism after Communism: Ten Commandments for a Decent Journalist // The Right to Tell: The Role of Mass Media in Economic Development. – Washington, D.C., 2002. P.291-300. 3. Recommendation No. R (97) 20 on «hate speech», Council of Europe.: [Електронний документ]. – (https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1477721&Site=COE&BackColorInter net=DBDCF2&BackColorIntranet=FDC864&BackColorLogged=FDC864). Перевірено 14.05.2012. 4. Siemaszko W., Siemaszko E., Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945, t. 1-2. Warszawa, 2000. 5. Weber R.P. Basic content analysis. London: Newbury Park, 1990. P. 95 6. Wimmer R. D., Dominick J. R. Mass media research, an introduction. Belmont: Wadsworth Publishing Company, 1997. – P. 370. 7. Wołyń 1943-2008 pojednanie/Zbior artykulow pyblikowanych w “Gazecie Wyborczej”. – Warszawa 2008. 8. Бердиховська Б. Зустріч над могилами.: [Електронний документ]. (https://postup.brama.com/usual.php?what=8072). Перевірено 14.05.2012. 9. Бжезінський З. Україна й Польща в контексті європейської інтеграції.: [Електронний документ]. – 10. Борковський А. Поєднання у скорботі.: [Електронний документ]. // "Ї". – 2003. - № 28. (http://www.ji.lviv.ua/n28texts/borkovskyj.htm). Перевірено 14.05.2012. 99

11. Вибачаємо і просимо вибачення.: [Електронний документ]. // "Український журнал". – 2008. - №6. (http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/224/). Перевірено 14.05.2012. 12. Війна і мир «Українці – поляки: брати/вороги, сусіди». – К., 2004. – 560 с. 13. Волинська трагедія 1943 року. Яким має бути український крок до примирення з Польщею.: [Електронний документ]. – (http:// www.analitik.org.ua/theme/3ecbacc5c536a/). Перевірено 14.05.2012. 14. Волинь 1943. Боротьба за землю.: [Електронний документ]. // Незалежний культурологічний часопис «Ї» – №28. 2003. (http://www.ji.lviv.ua/n28texts/N28-volyn.htm). Перевірено 14.05.2012. 15. В’ятрович В. М. Друга польсько-українська війна. 1942-1947. – К., 2011. – 288 с. 16. Грицьків Р. Волинь 1943. Боротьба за землю. – [Електронний документ]. – (http:// www.cdvr.org.ua/uvr.php?nomer=2&roz=14). Перевірено 14.05.2012. 17. Дарський Ю. Чи розстануться чехи з національною ідеологією?: [Електронний документ]. // "Ї". – 1997. - № 9. (http://www.ji.lviv.ua/n9texts/darsky.htm). Перевірено 14.05.2012. 18. Декрети Бенеша – предмет суперечок.: [Електронний документ]. – (http://www.ukrgazeta.cz/the-news/news-cz/3711-dekrety-benesha-predmetsuperechok). Перевірено 14.05.2012. 19. Декреты Бенеша – предмет споров между Австрией и Чехией.: [Електронний документ]. – (http://www.radio.cz/ru/rubrika/radiogazeta/dekrety-benesha-predmetsporov-mezhdu-avstriej-i-chexiej). Перевірено 14.05.2012.

100

20. Женевская конвенция от 12 августа 1949 года об обращении с военнопленными.: [Електронний документ]. – (http://http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/geneva_pris oners.shtml). Перевірено 14.05.2012. 21. Зашкільняк Л. Українсько-польські стосунки на Волині і в Галичині в 1939-1944 роках: міжнаціональний конфлікт чи неоголошена війна?: [Електронний документ]. – (http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ues/2011_5_2/Articles/9_Zashkil nyak.pdf). Перевірено 14.05.2012. 22. Зуб'юк П. Чи можна різати поляків?: [Електронний документ]. – (http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/06/8/41972/). Перевірено 14.05.2012. 23. Іванов

В.Ф.

Історія

розвитку

контент-аналізу.

–

Магістеріум:

Журналістика. – 2006. – С. 41-49. 24. Іванов В.Ф. Соціологія масової комунікації: Навч. посіб. – К., 2000. 25. Іванов В. Ф. Журналіст і суспільство // Етика в редакційному повсякденні. – К., 2010. – С. 11-26. 26. Іванов В. Ф., Сердюк В. Є. Журналістська етика. – К., 2006. – 231 с. 27. Ільницький В. Українсько-польське протистояння у 1943-1946 рр.: [Електронний документ]. – (http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Uks/2008_17/PDF/490Ilnyckyj.p f). Перевірено 14.05.2012. 28. Ільюшин І. Волинська трагедія 1943—1944 рр.: пошук між «двома правдами».: [Електронний документ]. – (http://news2000.org.ua/print?a=%2Fpaper%F23745). Перевірено 14.05.2012. 29. Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія Крайова. 101

Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). - К.: Вид. дім “КиєвоМогилянська академія”, 2009. - 399 с. 30. Історія «Дня»: [Електронний документ]. – (http://www.day.kiev.ua/). Перевірено 14.05.2012. 31. Історія «Rzeczpospolita»: [Електронний документ]. – (http://www.rp.pl/). Перевірено 14.05.2012. 32. Лисенко М. Процеси формування стереотипів аудиторії в процесі масової політичної комунікації.: [Електронний документ]. – (http://politiko.ua/groups/talk_topic?id=462). Перевірено 14.05.2012. 33. Лисенко О. Українсько-польський конфлікт.: [Електронний документ]. – (http://histans.com/JournALL/pro/16/1/38.pdf). Перевірено 14.05.2012. 34. Манаев О. Контент-анализ – описание метода. : [Електронний документ]. – (http://psyfactor.org/lib/kontent.htm). Перевірено 14.05.2012. 35. Мангейм Дж., Рич Р. Политология. Методы исследования. – М.,1997. – 280 с. 36. Марущенко О. Сучасна вітчизняна історіографія волинських подій 1943 р.: Проблеми і перспективи досліджень.: [Електронний документ]. – (http://www.history.org.ua/JournALL/war/voen_ist_11/4.pdf). Перевірено 14.05.2012. 37. Мінк Ж. Відродження значимості символічного минулого у контексті розширення Европейського Союзу.: [Електронний документ]. // "Ї". – 2005. - № 39. (http://www.ji.lviv.ua/n39texts/mink.htm). Перевірено 14.05.2012. 38. Мінк Ж., Неймайєр Л. Європа та її болісні минувшини. – К., 2008. – 272 с.

102

39. Мотика Г. Антипольська акція ОУН-УПА.: [Електронний документ]. // "Ї". – 2003. (http://www.ji.lviv.ua/n28texts/motyka1.htm). Перевірено 14.05.2012. 40. Мотика Г. Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій.: [Електронний документ]. // "Ї". – 2003. (http://www.ji.lviv.ua/n28texts/motyka2.htm). Перевірено 14.05.2012. 41. Оленицька О.Р. Висвітлення міжнародної інформації на сторінках деяких українських газет. – Наукові записки інституту журналістики.: [Електронний документ]. – (http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1013). Перевірено 14.05.2012. 42. Паршин П. Контент-анализ.: [Електронний документ]. – (http://www.krugosvet.ru/enc/gumanitarnye_nauki/lingvistika/KONTENTANALIZ.html?page=0,7). Перевірено 14.05.2012. 43. Пєчерскій М. Суперечка німецьких істориків: між пам’яттю, минулим та історією.: [Електронний документ]. // "Ї". – 2003. - № 28. (http://www.ji.lviv.ua/n28texts/pecherskij.htm). Перевірено 14.05.2012. 44. Кравченко В. И. Основы политологии.: [Електронний документ]. (http://lib.mdpu.org.ua/e-book/politologiya/). Перевірено 14.05.2012. 45. Постанова Верховної Ради України «Про схвалення українськопольської парламентської заяви у зв'язку з 60-ю річницею волинської трагедії».: [Електронний документ]. – (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1085-iv). Перевірено 14.05.2012. 46. Редакційні настанови Бі-Бі-Сі для авторів випусків новин та інформаційний програм.: [Електронний документ]. – (http://www.bbc.co.uk/editorialguidelines). Перевірено 14.05.2012.

103

47. Римський статут міжнародного кримінального суду (995 і40).: [Електронний документ]. – (http://www.zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_558). - Перевірено 14.05.2012. 48. Україна — Польща: важкі питання т. 9. Матеріали IX і X міжнародних наукових семінарів «Українсько-Польські відносини в час Другої Світової війни». Варшава, 6-10 листопада 2001 р. Волинський державний університет ім. Л. Українки. Світовий союз вояків Армії Крайової. Луцьк — 2004. – 364 с. 49. Українських поляків перевірятимуть, чи їхні діди не різали польських поляків, – сито «Карти поляка».: [Електронний документ]. – (http://zik.ua/ua/photoreport/2008/03/20/130310). Перевірено 14.05.2012. 50. Хахула Л. Стереотипи польсько-українських відносин у польській пресі 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.: ».: [Електронний документ]. – (http://nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Uks/2008_17/PDF/790Hahula.pdf ). Перевірено 14.05.2012. 51. Хилько М.М. Контент-аналіз: історія і визначення методу. – Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. Вип. 112/2010. Серія: Політологія. — Севастополь, 2010. 52. Шістдесят років Волинській трагедії. Матеріали українськопольського експертно-журналістського форуму. – Острог, 2003. – 191с. 53. Юськів Б. М. Контент-аналіз. Історія розвитку і світовий досвід. – Рівне: Перспектива, 2006. – 202 с.

104

Список джерел: Щоденна газета «День» 1. Волинь: каяття чи взаємне вибачення?: [Електронний документ] // День. – 2003 – 12 квітня. (http://www.day.kiev.ua/18138). Перевірено 16.05.2012. 2. Гунчак Т. Втрачена можливість. Поляки та українці під час Другої світової війни: [Електронний документ] // День. – 2003 – 29 березня. (http://incognita.day.kiev.ua/vtrachena-mozhlivist.html). Перевірено 16.05.2012. 3. Дейвіс Н. Тільки цитата: [Електронний документ] // День. – 2003 – 15 березня. (http://www.day.kiev.ua/16858). Перевірено 16.05.2012. 4. Діалог у нових координатах (1-а сторінка): [Електронний документ] // День. – 2003 – 26 червня. (http://www.day.kiev.ua/21493) . Перевірено 16.05.2012. 5. Зам’ятін В. Волинь: за крок до примирення: [Електронний документ] // День. – 2003 – 10 липня. (http://www.day.kiev.ua/22001) . Перевірено 16.05.2012. 6. Зам’ятін В. Волинь: примирення по-парламентськи: [Електронний документ] // День. – 2003 – 11 липня. (http://www.day.kiev.ua/22068) . Перевірено 16.05.2012. 7. Карпець О. Волинь-43: анатомія деструктивності: [Електронний документ] // День. – 2003 – 11 липня. (http://www.day.kiev.ua/22091) . Перевірено 16.05.2012. 8. Зам’ятін В. Не змішувати історію з політикою (1-а сторінка): [Електронний документ] // День. – 2003 – 15 березня. (http://www.day.kiev.ua/16834) . Перевірено 16.05.2012.

105

9. Зам’ятін В. Перший день взаємного прощення: [Електронний документ] // День. – 2003 – 12 липня. (http://www.day.kiev.ua/22156) . Перевірено 16.05.2012. 10. Зам’ятін В. Синдром жертви. Адам МIХНIК: У Польщі не прийнято говорити про кривди, заподіяні українцям: [Електронний документ] // День. – 2003 – 15 квітня. (http://www.day.kiev.ua/18203/). Перевірено 16.05.2012. 11. Зам’ятін В. «Спільні секрети» (1-а сторінка): [Електронний документ] // День. – 2003 – 12 червня. (http://www.day.kiev.ua/20902) . Перевірено 16.05.2012. 12. Ільюшин І. Волинська трагедія: пошук правди. Роздуми українського історика на сторінках книги польських авторів: [Електронний документ] // День. – 2003 – 3 квітня. (http://www.day.kiev.ua/20596/). Перевірено 16.05.2012. 13. Ісаєвич Я. 1943 рік у пам’яті поляків і українців: [Електронний документ] // День. – 2003 – 15 березня. (http://www.day.kiev.ua/16856/). Перевірено 16.05.2012. 14. Карпець О. Волинь-43: анатомія деструктивності: [Електронний документ] // День. – 2003 – 11 липня. (http://www.day.kiev.ua/22091) . Перевірено 16.05.2012. 15. Куронь Я. «Земля не увібрала в себе всю кров»: [Електронний документ] // День. – 2003 – 29 березня. (http://www.day.kiev.ua/17495) . Перевірено 16.05.2012. 16. Малімон Н. Каятись чи ні?: [Електронний документ] // День. – 2003 – 15 березня. (http://www.day.kiev.ua/16857) . Перевірено 16.05.2012.

106

17. Малімон Н. Пам’ятник – ще не знак примирення!: [Електронний документ] // День. – 2003 – 17 травня. (http://www.day.kiev.ua/19129/). Перевірено 16.05.2012. 18. Медведчук В. Волинь – наш спільний біль (1-а сторінка): [Електронний документ] // День. – 2003 – 2 квітня. (http://www.day.kiev.ua/17597) . Перевірено 16.05.2012. 19. Махун С. Валентина ГОШОВСЬКА: «Пам’ятати минуле заради майбутнього». До 60-ї річниці трагічних подій на Волині у 1943 — 1944 рр.: [Електронний документ] // День. – 2003 – 22 квітня. (http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=18484&mainlang=ukr) . Перевірено 16.05.2012. 20. Махун С. Волинь 1943/44: «Острозька дискусія» - перший раунд: [Електронний документ] // День. – 2003 – 11 квітня. (http://www.day.kiev.ua/18031) . Перевірено 16.05.2012. 21. Махун С. Дві правди. Як позбутися стереотипів «чорно-білого» бачення історії?: [Електронний документ] // День. – 2003 – 8 липня. (http://www.day.kiev.ua/21883/). Перевірено 16.05.2012. 22. Прощаємо і просимо вибачення: [Електронний документ] // День. – 2003 – 13 березня. (http://www.day.kiev.ua/16689/) . Перевірено 16.05.2012. 23. Махун С. Новинна Україна – Польща: історія без міфів і вигадок: [Електронний документ] // День. – 2003 – 21 березня. (http://www.day.kiev.ua/17036) . Перевірено 16.05.2012. 24. Махун С. Острозькі діалоги. Трагедія на Волині 1943 — 1944 рр.: пошук балансу інтересів триває: [Електронний документ] // День. – 2003 – 16 квітня. (http://www.day.kiev.ua/18270/) . Перевірено 16.05.2012. 107

25. Махун С. Спільна трагедія — спільні вибачення: [Електронний документ] // День. – 2003 – 23 квітня. (http://www.day.kiev.ua/18538/). Перевірено 16.05.2012. 26. Махун С., Сюндюков І., Дарпінянц В., Мазурін М. Волинь – 1943/1944: невідома трагедія. Україна і Польща повинні відзначати ті дати, що нас об’єднують (продовження): [Електронний документ] // День. – 2003 – 16 травня. (http://www.day.kiev.ua/19047) . Перевірено 16.05.2012. 27. Махун С., Сюндюков І., Дарпінянц В., Мазурін М. Волинь – 1943/1944: невідома трагедія. Національна гідність – це правда для себе і своїх нащадків (1-а частина): [Електронний документ] // День. – 2003 – 7 травня. (http://www.day.kiev.ua/18836/). Перевірено 16.05.2012. 28. Сівец М. Совість кожного підкаже потрібні слова: [Електронний документ] // День. – 2003 – 15 березня. (http://www.day.kiev.ua/16859) 29. Тихончук О. Під знаком Волині: [Електронний документ] // День. – 2003 – 4 липня. (http://www.day.kiev.ua/21739) . Перевірено 16.05.2012. 30. Трофимович В. Примирення не можна приурочити до певної дати: [Електронний документ] // День. – 2003 – 16 квітня. (http://www.day.kiev.ua/18271/). Перевірено 16.05.2012. 31. Україна — Польща: минуле не повинне зашкодити майбутньому: [Електронний документ] // День. – 2003 – 11 квітня. (http://www.day.kiev.ua/18042) . Перевірено 16.05.2012. 32. Чаленко О. Волинь – 1943/44: яким має бути український крок до порозуміння з Польщею?: [Електронний документ] // День. – 2003 – 24 травня. (http://www.day.kiev.ua/19490) . Перевірено 16.05.2012. 33. Царук Я. Волинська трагедія: свідчення очевидців: [Електронний документ] // День. – 2003 – 12 липня. (http://www.day.kiev.ua/22168) . Перевірено 16.05.2012. 108

34. Шаповал Є. Чи подолано «волинський синдром»?: [Електронний документ] // День. – 2003 – 15 березня. (http://incognita.day.kiev.ua/chipodolano-%C2%ABvolinskij-sindrom%C2%BB.html). Перевірено 16.05.2012. Щоденна газета «Rzeczpospolita» 1. Cena prawdy: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 15 липня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/443390.html). Перевірено 18.05.2012. 2. Dzień na swiecie: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 3 березня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/424665.html). Перевірено 18.05.2012. 3. Formula przeprosin za Wołyń: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 13 березня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/426095.html). Перевірено 18.05.2012. 4. Gołaski J. Pozostało mienie, którego nie można było unicestwić: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 22 липня. (http://newarch.rp.pl/artykul/444327.html). Перевірено 18.05.2012. 5. Gromnice na Źoliborzu: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 14 липня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/443250.html). Перевірено 18.05.2012. 6. Historia przemilczana: [електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 12 липня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/443110.html). Перевірено 18.05.2012. 7. Iljuszyn I. Między dwiema prawdami: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 12 липня. (http://newarch.rp.pl/artykul/443112.html). Перевірено 18.05.2012.

109

8. Jednym głosem: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 11 липня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/442951.html). Перевірено 18.05.2012. 9. Jest szansa na pojednanie: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. 2003 - 13 червня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/439092.html). Перевірено 18.05.2012. 10. Kogo posłucha Kuczma: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. 2003 - 28 травня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/436714.html). Перевірено 18.05.2012. 11. Kościński P. Cała prawda i tylko prawda: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 27 червня. (http://newarch.rp.pl/artykul/440921.html). Перевірено 18.05.2012. 12. Kościński P. Jak uczcić pomordowanych: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 12 березня. (http://newarch.rp.pl/artykul/425933.html). Перевірено 18.05.2012. 13. Kościński P. Krok do pojednania: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 3 квітня. (http://newarch.rp.pl/artykul/429126.html). Перевірено 18.05.2012. 14. Krasucki L. Dociekanie prawdy: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 18 березня. (http://newarch.rp.pl/artykul/426692.html). Перевірено 18.05.2012. 15. Motyka G. Ludobójstwo, konflikt czy wojna: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 24 травня. (http://newarch.rp.pl/artykul/436166.html). Перевірено 18.05.2012. 16. Na dobrej drodze: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 24 червня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/440431.html). Перевірено 18.05.2012.

110

17. Narbutt M. Nie czekay, nie wypatruj: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 12 липня. (http://newarch.rp.pl/artykul/443107.html). Перевірено 18.05.2012. 18. Osadczuk B. Bociany nad cmentarzami: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 12 липня. (http://newarch.rp.pl/artykul/443111.html). Перевірено 18.05.2012. 19. Południk E. 60 lat po tragedii czas na pojednanie: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 12 травня. (http://newarch.rp.pl/artykul/434271.html). Перевірено 18.05.2012. 20. Przed rocznicą tragicznych wydarzeń na Wołyniu: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 6 березня. (http://newarch.rp.pl/artykul/425138.html). Перевірено 18.05.2012. 21. Ruszar J. Los Kasandry: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. 2003 - 22 липня. (http://new-arch.rp.pl/artykul/444394.html). Перевірено 18.05.2012. 22. Śmiłowicz P. Bez słowa o ludobójstwie: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 8 липня. (http://newarch.rp.pl/artykul/442430.html). Перевірено 18.05.2012. 23. Stańczyk T. Jeszcze chce się wam śpiewać?: [Електронний документ] // Rzeczpospolita. - 2003 - 12 липня. (http://newarch.rp.pl/artykul/443108.html). Перевірено 18.05.2012.

111

Додаток №1. Розмова про історичну журналістику із редактором відділу «Історія» журналу «Країна» Богданом Завітієм ‐ З якими етичними дилемами може зустрітися журналіст під час підготовки публікації на контраверсійну історичну тему? ‐ З одного боку є багато контраверсійних історичних подій, не розв’язаних ще фаховими істориками, з іншого – ми, журналісти, не можемо їх не висвітлювати. Найбільш вдячним із моєї точки зору є зосередження на «мікроісторії», коли розглядається невеличкий конкретний приклад у межах загальнішої проблеми. На цій одній події чи ситуації, розібраній до молекул, можна показати всю проблему. Варто розкрити лише ключові моменти проблеми, щоби відтворити загальні положення. Завжди є певна типова ситуація. Вона не покаже всієї проблеми, але наблизить до її розуміння. Можна показати певні її аспекти, навіть якщо вона не буде проекцією на всю проблему. Одне з найважливіших правил: не має бути оціночних суджень. Ми намагаємося живих не судити, а померлих поготів. Завжди треба намагатися надати слово обом сторонам. Адже не буває нікого на 100% правого, відповідно – на 100% не правого. ‐ Але як тоді діяти, коли справді стосовно певної історичної події навіть серед істориків не має узгодженості? ‐ Тоді ми є заложниками ситуації. Але в історії не можливо розставити всі крапки на «і». Доти мусимо давати слово обом сторонам і висвітлювати той стан ситуації, який вже є розпрацьований.

112

Найбільш вдячним нині є жанр «усної історії», тобто історія очима свідків події. Але знову ж таки є небезпека вдатися в іншу крайність – емоції. Для нас найкращий той свідок, який не причетний, не пов’язаний із жодною зі сторін. Цей жанр нині дуже популярний у світі. Важливим є висвітлення стану дослідження проблеми, може бути інтерв’ю з істориком. Також нині розвинений жанр історичної публіцистики. У нас, мабуть, тут найавторитетніший Ярослав Грицак. Він вміє викласти свою візію історії ХХ століття. ‐ Часто за історичні теми беруться журналісти без фахової історичної освіти або не спеціалізуються на цій тематиці. Що Ви йому порадите? ‐ У залежності, який жанр він обере. Якщо це репортаж, скажімо, із місця вшанування річниці певної події, то журналіст напише безсторонній опис того, що відбувається із поміченими «цікавинками» і деталями. Якщо треба бекграунд, тоді треба опитати фахівців. Але найкраще братися за таку роботу журналісту, який розбирається у цій справі, є достатньо ерудований у даній проблематиці. А найкраще цей журналіст повинен бути фахівцем із історії, спеціалізуватися у цій галузі. Інакше він може завдати кривди, бо має небезпеку дезінформувати аудиторію. ‐ Чого журналісту взагалі не слід робити? ‐ Не можна вдаватися в емоції. Це найгірше, адже будь яка емоція провокує іншу. Чи прославляння когось, чи знеславлення – цього не можна робити. ‐ Часто перед журналістом стоїть дилема: «Я першочергово журналіст чи громадянин?»

113

‐ Це ж як про мух і котлет – то окремо і те окремо. Коли ти вмієш розділяти ці поняття – це ознака професійності. Має бути передовсім правда. Прагнення до неї ніколи на манівці не заведе, якою б гіркою вона не була. Це наше завдання. Важливий момент, наприклад, поляки – народ із твердою національною самосвідомістю, у них не стоїть питання: «бути чи не бути». На відміну від нас у них немає потреби розбиратися, які ми є, вони не мають стільки білих плям за собою. А далі пішли у розвінчуванні історичних міфів. Проблема в тім, що українському журналісту важче говорити ту правду своєму народові, який не є настільки зрілим до того. ‐ Але чи може журналіст самотужки стати творцем певних міфів, вказуючи на чиїсь помилки чи перемоги? ‐ Публікуючи певну «мікроісторію» завжди треба давати контекст. Але виправдовувати якусь зі сторін не можна. Тільки сильні люди і відповідно сильні народи здатні визнати свою провину і попросити вибачення, тільки слабкий виправдовується до останнього. ‐ Які у Вашій практиці можете згадати контраверсійні історичні теми, над якими доводилося працювати? ‐ От, наприклад, в останньому номері журналу «Країна» є історія, коли під час Німецької окупації українські жінки просто «лягали» під німців, щоби вижити. Це реальна сторона життя, так при кожній окупації буває. Ми не маємо бути мірилом істини. Головне – надто не згустити фарби, щоби нікого не засудити, але подати різні аспекти проблеми. Журналісти не вирішують тих проблем, лише маркують, закликають до дискусії. Можливо, науковці не дуже зацікавлені у певній темі, а ми провокуємо їх: 114

«Давайте, хлопці, досліджуйте, «шперайте» по архівам, виводьте трішки на чисту воду». Звісно, так мало б бути в ідеалі. ‐ А як ви оціните нинішній стан української історичної журналістики? ‐ Ми ще не перехворіли на надміру романтичний патріотизм і схильність до міфотворення. Кожна нація спочатку твориться на міфах. Ми ще у стадії добудовування, але водночас той організм треба відразу і лікувати. Гріх нашої історичної публіцистики – «махровий патріотизм». Другий – поверховість, не заглиблення у тему, це залежить від фахового рівня журналіста і видання. Розмовляла Ольга Богачевська 3 квітня 2012 року

115

Додаток №2. Таблиця №1: Проаналізовані матеріали газети «День» №

Назва публікації

Дата

Автори

Жанр

13.03

Не вказано

Новина

15.03

Віктор Зам’ятін

Стаття

15.03

Академік НАН

Стаття

виходу 1

«Прощаємо і просимо вибачення»

Не змішувати історію з політикою (1-а сторінка)

1943 рік у пам’яті поляків і українців

України Ярослав Ісаєвич

Чи подолано

15.03

«волинський синдром»?

Історик Юрій

Стаття

Шаповал

Каятись чи ні?

15.03

Наталія Малімон

Інтерв’ю

Тільки цитата

15.03

Історик Норман

Коментар

Дейвіс 7

Совість кожного підкаже

15.03

потрібні слова

Директор Бюро

Звернення

національної безпеки Польщі Марек Сівєць (www.zn.kiev.ua)

Новина Україна –

21.03

Польща: історія без міфів і вигадок 116

Сергій Махун

Новина

Втрачена можливість

29.03

Поляки та українці під

Історик Тарас

Стаття

Гунчак (США)

час Другої світової війни 10

«Земля не увібрала в

29.03

себе всю кров»

Дописувач до

Звернення

Gazeta Wyborcza, депутат Сейму Республіки Польща з 1989 року; 1989—1993 років — міністр праці та соціальної політики Яцек Куронь

Волинь – наш спільний

2.04

Голова Соціал-

біль

демократичної

(1-а сторінка)

партії України

Звернення

(об’єднаної) Віктор Медведчук 12

Волинська трагедія:

3.04

пошук правди

Історик Ігор

Стаття

Iльюшин

Роздуми українського історика на сторінках книги польських авторів 13

Волинь 1943/44:

11.04

Сергій Махун

Новина

11.04

Не вказано

Новина

«Острозька дискусія» перший раунд 14

Україна — Польща:

117

минуле не повинне зашкодити майбутньому 15

Волинь: каяття чи

12.04

www.

«Круглий

Radiosvoboda.org

стіл»

15.04

Віктор Зам’ятін

Інтерв’ю

16.04

Сергій Махун

Стаття

16.04

Професор НУ

Стаття

взаємне вибачення? 16

Синдром жертви Адам МIХНIК: У Польщі не прийнято говорити про кривди, заподіяні українцям

Острозькі діалоги Трагедія на Волині 1943 — 1944 рр.: пошук балансу інтересів триває

Примирення не можна приурочити до певної

«Острозька

дати

академія» Володимир Трофимович

Валентина

22.04

Сергiй Махун

Інтерв’ю

23.04

Сергій Махун

Новина

ГОШОВСЬКА: «Пам’ятати минуле заради майбутнього» До 60-ї річниці трагічних подій на Волині у 1943 — 1944 рр. 20

Спільна трагедія —

118

спільні вибачення 21

ВОЛИНЬ – 1943/1944:

7.05

невідома трагедія

Сергій Махун, Ігор

«Круглий

Сюндруков,

стіл»

Національна гідність –

В’ячеслав

це правда для себе і

Дарпінянц,

своїх нащадків

Михайло Мазурін

(1-а частина) 22

Сергій Махун, Ігор

«Круглий

невідома трагедія

Сюндруков,

стіл»

Україна і Польща

В’ячеслав

повинні відзначати ті

Дарпінянц,

ВОЛИНЬ – 1943/1944:

16.05

дати, що нас об’єднують

Михайло Мазурін

(продовження) 23

Пам’ятник — ще не знак

17.05

Наталія Малімон

Новина

24.05

Олександр

Коментарі

примирення! 24

Волинь — 1943/44: яким має бути український

Чаленко

крок до порозуміння з Польщею? 25

«Спільні секрети»

12.06

Віктор Зам’ятін

Стаття

24.06

Віктор Зам’ятін

Стаття

4.07

Оксана Тихончук

Стаття

(1-а сторінка) 26

Діалог у нових координатах (1-а сторінка)

Під знаком Волині

119

Дві правди

8.04

Сергій Махун

Стаття

10.04

Віктор Зам’ятін

Інтерв’ю

11.04

Віктор Зам’ятін

Новина

11.04

Олександр

Стаття

Як позбутися стереотипів «чорнобілого» бачення історії? 29

Волинь: за крок до примирення

Волинь: примирення попарламентськи

ВОЛИНЬ-43: анатомія деструктивності

Перший день взаємного

Карпець 12.04

Віктор Зам’ятін

Стаття

12.04

Ярослав Царук

Коментарі

прощення 33

Волинська трагедія: свідчення очевидців

(свідчення)

Таблиця №2: Проаналізовані матеріали газети «Rzeczpospolita» №

Назва публікації

Дата

Автори

Жанр

Не вказано

Новина

виходу 1

Українська влада не

3.03

вибачатиметься за Волинь 120

До річниці трагічних

6.03

Пьотр Косінскі

Новина

12.03

Пьотр Косінскі

Стаття

13.03

Не вказано

Новина

18.03

Людвіг Красуцкі,

Звернення

подій на Волині. Антипольська акція у Львові 3

Як вшанувати пам’ять жертв

Формула вибачень за Волинь

Дослідити істину

голова Правління Асоціації єврейськ их ветеранів війни і жертв ІІ світової війни 6

Крок до примирення

3.04

Пьотр Косінскі

Коментар

12.05

Ельзбєта Полуднік

Новина

24.05

Історик Гжегош

Стаття

між Польщею та Україною 7

60 років після трагедії час на примирення. Волинь 1943 — польські та українські прогнози

Геноцид, конфлікт чи війна

Кого послухає Кучма.

Мотика 28.05

Перепросини за Волинь 121

Не вказано

Новина

Парламенти Польський

13.06

Не вказано

Новина

та Український про Волинь. Є шанс на примирення 11

На добрій дорозі

24.06

Не вказано

Новина

Вся правда і тільки

27.06

Пьотр Косінскі

Стаття

правда 13

Ні слова про геноцид

8.07

Пьотр Косінскі

Стаття

Єдиним голосом. Заява

11.07

Анджей Віктор

Стаття

12.07

Український

Стаття

парламентів 15

Між двома правдами

історик Ігор Ільюшин 16

Не чекай, не виходь.

12.07

Майя Нарбут

Спогади

Діти Волині 17

Історія прихована

12.07

Не вказано

Стаття

Вам все ще хочеться

12.07

Томаш Станьчик

Спогади

12.07

Історик Богдан

Репортаж

співати? 19

Лелеки над Цвинтарями

Осадчук (Берлін) 20

Свічки в Жоліборжу.

14.07

Відзначення 60-ої річниці геноциду на Волині 122

Не вказано

Стаття

Ціна правди

15.07

Марек Чарковськи

Лист

Залишилася спадщина,

22.07

Не вказано

Лист

22.07

Католицький

Стаття

якої не можна позбутися 23

Доля Касандри

публіцист ЙозефМарія Ришар

Таблиця №3: Кількість матеріалів за типами в обох виданнях № Назва

Статті

видання

Інтер в’ю

Новини/Ко Спогади Листи в

Всього

редакцію

ментарі/Зве рнення

«День»

123

Графік №1: Частота присвячених конфлікту публікацій у «Дні»

Кількість публікацій Липень Червень Травень Квітень Березень 0

Графік №2: Частота присвячених конфлікту публікацій у «Rzeczpospolita»

Кількість публікацій Липень Червень Травень Квітень Березень 0

124

Таблиця №4: Експерти та джерела в публікаціях газети «День» №

Українські

Польські чи з третіх країн

Офіційні особи, політики 1

Голова парламентського комітету

Директор Бюро національної

з питань європейської інтеграції

безпеки Польщі Марек Сівєць (6

Борис Тарасюк (двічі)

разів)

Заступник секретаря Ради

Дописувач до «Газети Виборчої»,

національної безпеки і оборони

депутат Сейму Республіки Польща з

Валентина Гошовська (двічі)

1989 року; 1989—1993років — міністр праці та соціальної політики Яцек Куронь (двічі)

Сільський голова Кисилина

Президент Польщі Александр

Локачинського району

Кваснєвський

Волинської області Адам Соколюк 4

Голова СДПУ (о), голова

Директор Інституті національної

Адміністрації Президента Віктор

пам’яті (IPN) його Лєон Кєрес

Медведчук 5

Народний депутат Сергій Шевчук

Диктор секретаріату ІPN Кшиштоф Голашевський

Заступник голови СДПУ(О) Ігор Шурма

Перший Президент України, Лідер фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук (двічі) 125

Екс-посол у Польщі Дмитро Павличко

Луцький міський голова Антон Кривицький

10 Міністр оборони України Євген Марчук, СДПУ (о) 11 МЗС 12 Спікер Володимир Литвин 13 Лідер депутатської групи «Демократичні ініціативи» Степан Гавриш 14 Лідер фракції Аграрної партії Катерина Ващук 15 Лідер СПУ Олександр Мороз 16 Лідер партії «Наша Україна» Віктор Ющенко 17 Лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко 18 Народний депутат України Микола Жулинський (двічі) Науковці 1

Історик Януш Рошковський

Академік Національної академії наук України, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

126

Ярослав Ісаєвич (тричі) 2

Професор, доктор історичних

Історик Чеслав Мадайчик

наук Юрій Шаповал (тричі) 3

Історик Микола Кучерепа

Історик Люціян Лучковський

Академік НАН України Валерій

Працівник Центру наукового

Смолій

вивчення процесів глобалізації ЯнаМарія Шиманська

Кандидат історичних наук,

Історик Норман Дейвіс (Велика

доцент Київського славістичного

Британія)

університету Ігор Ільюшин (тричі) 6

Член-кореспондент НАН України

Дослідник Ян Турнао

Мирослав Попович (тричі) 7 8

Доктор історичних наук Сергій

Політолог Збігнєв Бжезинський

Кот

(США)

Професор НУ «Острозька

Професор Владислав Філяр

академія» Володимир Трофимович 9

Філософ Тарас Возняк

Історик Гжегош Мотика

10 Історик Андрій Павлишин

Професор Гжегош Мазур

11 Доцент кафедри історії Києво-

Канадський історик українського

Могилянської академії Вадим

походження Орест Субтельний

Скуратівський

(Канада)

12 Експерт Київського центру

Співавторка «Геноцид українських

політичних досліджень і

націоналістів щодо польської

конфліктології, політолог Антон

людності Волині 1939 — 1945» Єва

Фінько

Сємашко

13 Доктор історичних наук, 127

професор, завідувач кафедри історії Києво-Могилянської академії Наталія Яковенко 14 Прес-секретар Президента Олена Громницька 15 Перший посол України в Польщі Геннадій Удовенко Публіцисти, громадські та релігійні діячі 1

Публіцист Кость Бондаренко

Папа римський Іван Павло II

Директор наукової бібліотеки

Професор історії Раттгерського

Волинського держуніверситету

університету Тарас Гунчак (США)

Микола Вержбицький 3

Журналіст Антон Борковський

Автор праці «Зародження польської соціал-демократії і українського радикалізму в Галичині», професор Альбертського університету ДжонПол Химка

Архiпастирське послання

Журналіст, публіцист, колишній

митрополита Андрея

співробітник міністерства культури

Шептицького від 15 серпня 1943

Польщі Богуміла Бердиховська

року (двічі) 5

Журналістка Ірина Халупа

Головний редактор «Газети Виборчої» Адам Міхнік (3)

Журналістка Ганна Стеців

Польський публіцист Збігнєв Залуський 128

Колишні

й директор

Володимир-Волинського районного державного архіву Ярослав Царук 8

Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський

Стаття Івана Франка «Наш погляд на польське питання»

10 Леся Українка 11 Тарас Шевченко 12 Полковник Василь Коваль Документи 1

Матеріали Української робочої

Польський звіт з квітня 1943 року

групи 2

Листівки УПА (тричі)

Доповідна записка генерала Владислава Сікорського, прем’єрміністра Польського Екзильного Уряду 19 листопада 1942 року

Інформаційні повідомлення

Доповідна записка директора

НКВД напередодні і на початку

відділу з питань меншостей Польщі,

Другої світової війни про настрої

доктора Олґерда Ґорка 21 листопада

різних прошарків українського

1942 року

суспільства 4

Доповідна записка наркома

Доповідна записка Станіслава

внутрішніх справ УРСР Сергія

Папроцького 23 листопада 1942

Савченка від 5 липня 1943 року

року 129

Заклик до українського народу

Повідомлення лідера польського

Крайової Репрезентації

підпілля генерала Ровецького

Політичної 30 липня 1943 року

еміграційному уряді в Лондоні 11 березня 1943 року

Заклик українського підпілля до

План документа «Нотатка щодо

українських поліцейських у

українського питання», який виник

відповідь на тривалу ворожнечу

в офіційних польських колах із

між обома народами,

наміром представити її на

опублікований в лютому 1944

Ялтинській конференції, датований

року

10 січня 1945 року

Доповідь референта Служби

Доповідна записка наркома

безпеки ОУН Івана К.

внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова від 13 жовтня 1939 року на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Л. Бєрії

Лист колишнього президента

Звіт командування АК Львівського

Луцька, підполковника М.

регіону від грудня 1942 року

Венжик до міністра військових справ генералові Т. Каспшицькому у грудні 1936 року 9

Повідомлення одного з керівників Повідомлення командуючого служби безпеки УПА «Макара» 2

дільницею Армії Крайової в Рожищі

серпня 1943 року командуючий

і коменданта Здолбунівського

дільницею

району Романовського

10 Верховна Рада України і Сейм

Дослідження Департаменту

Польщі синхронно ухвалять текст міжнародного розвитку (DFID) спільної заяви двох парламентів з 130

приводу 60-ї річниці трагічних подій на Волині 11 Документ 1997 року «До порозуміння і поєднання» (тричі) Спогади очевидців 1

Жителька містечка Рудня Почаївська (що на Рівненщині) пані Боголуцька

Малюх Володимир Степанович, 1924 р.н., с. Новини Іваничівського району, нині 1житловий масив ВолодимирВолинського

Павліна Гавриш

Микола Толта

Текля Грицюк (Гошко)

Юрій Новосад

Єлизавета Кулаковська

Всього: 63 (80)

Всього: 33 (41)

Таблиця №5: Експерти та джерела в публікаціях «Rzeczpospolita»: №

Польські

Українські або з третіх країн Офіційні особи, політики

1 Заступник Голови Комітету з

Спікер Верховної Ради Володимир 131

іноземних справ Польщі Богдан

Литвин

Кліх 2 Президент Польщі Александр Кваснєвський

Голова парламентського комітету з питань європейської інтеграції Борис Тарасюк (двічі)

3 Директор Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівець (5

Голова СДПУ(о), голова Адміністрації Президента Віктор Медведчук

разів) 4 Секретар ради охорони пам'яті

Президент України Леонід Кучма

боротьби і мучеництва Анджей Пшевознік 5 Депутат Сейму Марек Юрек

Лідер партії «Наша Україна» Віктор Ющенко

6 Депутат Сейму Броніслав Коморовські 7 Інститут національної пам’яті

Лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко Міністр оборони України, член СДПУ(о) Євген Марчук Науковці

1 Історик Тадеуш Анджей Олшанські

Кандидат історичних наук, доцент Київського славістичного університету Ігор Ільюшин

2 Автори книги «Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939 — 1945» Владислав і Єва 132

Сємашко 3 3 Історики Богдан Скараджінськи 4 Історик Віктор Поліщук 5 Історик Гжегош Мотика 6 Історик Ришард Тожецький (двічі) 7 Історик Влодзімєж Мєджецкий Публіцисти, громадські та релігійні діячі 1 Публіцист Фелікс Буджіш

Аспірант Європейського колегіуму по льських і українських університетів Сергій Чепінський

2 Публіцист Алєксандр Корман

Греко-католицький єпископ Софрон Мудрий

3 Голова Правління Асоціації єврей ських ветеранів війни і жертв ІІ світової війни Людвіг Красуцкі 4 Греко-католицький священик Стефан Батрух Документи 1 Повідомлення командуючого

Газета «День» (двічі)

дільницею Армії Крайової в Рожищі і коменданта Здолбунівського району Романовського 2 Тижневик «Культура»

Газета «Високий замок» Спогади очевидців 133

1 Аліна Каліновська 2 Тереза Раджзєвська 3 Софія Шваль 4 Ангела Дебська Всього: 24 (31)

Всього: 12 (14)

Таблиця №6: Інформаційні приводи, взяті до уваги «Днем» №

Привід

Кількість статей

Прес-конференція з підсумків візиту парламентської

делегації до Польщі 2

Можливі відвідини Волині директором Бюро національної

безпеки Польщі Мареком Сівєцом 3

Присвячено 60-річчю конфлікту

Міжнародна наукова конференція «Українці і поляки в

роки Другої світової війни: внутрішній і міжнародний аспект взаємин» у Верховній Раді України 5

Перший раунд Україно-польського експертно-

журналістського форуму «Події на Волині 1943 — 1944: як жити з цим тягарем» 6

Зустрічі глави Адміністрації українського Президента Віктора Медведчука та голови Бюро національної безпеки Польщі, держсекретаря Марека Сівєца з діячами науки, освіти та культури Волинської області 134

«Круглий стіл» в ефірі радіо «Свобода»

Розмова-інтерв’ю уродженців Волині першого Президента

України Леоніда Кравчука, народних депутатів України академіка Микола Жулинський та Сергія Шевчука, генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, а також екс-посла у Польщі, поета Дмитра Павличко 9

Депутати Луцької міської ради відмінили вже підписані

обласною і міською владою рішення про встановлення в обласному центрі монумента жертвам українськогопольського конфлікту 10

Завершення міжнародної наукової конференції

«Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». 11

Польський уряд вирішив відкласти дату запровадження

візового режиму для українських громадян із 1 липня на пізніший, ще не визначений термін 12

Економічний українсько-польський форум в Одесі

Телешоу, присвячені Дню української Конституції та

майбутній річниці трагічних подій на Волині. 14

Верховна Рада України і Сейм Польщі планують

синхронно ухвалити текст спільної заяви двох парламентів з приводу 60-ї річниці трагічних подій на Волині 15

Верховна Рада вчора ухвалила узгоджений текст спільної з

польським Сеймом заяви в зв’язку з 60-річчям подій на Волині 16

День вшанування пам’яті загиблих 135

Таблиця №7: Інформаційні приводи, взяті до уваги «Rzeczpospolita» № Привід

Кількість статей

60-річчя конфлікту

Цитата спікера Володимира Литвина

Акція УНА-УНСО у Львові проти відзначення 60-річчя

конфлікту 4

Оголошення заходів з ушанування 60-річчя конфлікту

Коментар голови парламентського комітету з питань

європейської інтеграції Бориса Тарасюка 6

Звернення голови СДПУ(о) Віктора Медведчука,

опубліковане у газеті «День» 7

Зустріч українських та польських студентів, істориків,

ієрархів церков у Любліні 8

Публікація у газеті «Високий замок»

Польський та український парламенти узгодили проект

спільної заяви до 60-річчя конфлікту 10 Зустріч президентів Леоніда Кучми та Алєксандра

Кваснєвського в Одесі 11 Коментар президента Кваснєвського

12 Сеймова Комісія закордонних справ Польщі прийняла

більш м’який варіант заяви, узгоджений українською стороною. 13 Парламенти України і Польщі прийняли спільну заяву

14 Наукова конференція на Волині

1 136

15 Відкриття у Варшаві пам’ятника замордованих

українськими націоналістами в 1943 16 Коментар Славоміра Сераковського

Таблиця №8: Теми публікацій у «Дні» №

Тема

Кількість публікацій

Про роль політиків у відзначені 60-ї річниці конфлікту

Проблеми підготовки відзначення роковин Волинських

подій 3

Ставлення української і польської громадськості до

конфлікту 4

Про сили, переважно з польської сторони, які

спекулюють темою конфлікту 5

Коментарі, спогади. Переважно однобокі, показують

поляків із негативної сторони. 6

«Будь-яке однобічне дослідження неминуче викривлює

правду». 7

Звернення польського чиновника до українців

Критика українського рівня дискусії

Не можливість компромісу у роки Другої світової війни

між поляками й українцями, які претендували на одну і ту саму територію 10

Заклик польського депутата до польсько-українського 137

порозуміння 11

Пропаганда соціал-демократичних поглядів, критика

ОУН, політики Варшави відносно українського населення 12

Критика праці «Геноцид українських націоналістів щодо

польської людності Волині 1939 — 1945» В в Єви Сємашко 13

Початок дводенного Україно-польський експертно-

журналістського форуму 14

Відзначення 60-ї річниці волинських подій в жодному

разі не повинне спричинити напруження в українопольських відносинах і зашкодити стратегічному співробітництву України та Польщі. 15

Питання польсько-українського примирення;

обговорення звернення Медведчука «Волинь — наш спільний біль» 16

Критика польської політики; відповідальність мас-медіа

у висвітленні конфлікту 17

Оцінка загальної дискусії навколо конфлікту

Важливість польсько-українського примирення

Офіційна позиція України щодо конфлікту та дії щодо

польсько-українського примирення 20

Анонсування матеріалу у наступному номері

Спогади політиків-очевидців, звинувачення поляків в

упередженості щодо конфлікту, українці повинні мати власну гідність і не приймати історії, нав’язаної 138

поляками 22

Критика польської ініціативи поставити у Луцьку

монумента жертвам українсько-польського конфлікту 23

Коментарі експертів про те, чия то була вина і хто має

вибачатися. 24

Річниця трагічних подій на Волині, співпраця двох країн

у стабілізації ситуації в повоєнному Іраку, візове питання, питання продовження нафтопроводу Одеса— Броди до польської території. 25

Зміни у двосторонніх відносинах України та Польщі

Відгук на документальний фільм «Волинь: знак біди»

Польсько-український конфлікт та його передумови

Результат українсько-польських переговорів

Верховна Рада вчора ухвалила узгоджений текст

спільної із польським Сеймом заяви в зв’язку з 60річчям подій на Волині 30

Відзначення 60-річчя конфлікту

Вибрані спогади очевидців

Таблиця №9: Теми публікацій у «Rzeczpospolita» № Теми

Кількість публікацій

Українські політики не хочуть вибачатися за конфлікт

Критика діяльності УНА-УНСО

План заходів до 60-ої річниці конфлікту; планується

139

встановлення пам’ятника загиблим 4

Пропозиція формули польсько-українського вибачення

до 60-річчя конфлікту 5

У 1942 році українська поліція масово вбивала євреїв на

Волині 6

Вперше український чиновник високого рангу публічно

визнав, що злочини проти поляків чинили українці з УПА 7

Важливість релігії у польсько-українському вибаченні

та примиренні 8

Критика різних історичних підходів до характеристики

польсько-українського конфлікту 9

Чи вибачиться президент України за Волинь?

10 Яка характеристика конфлікту в заяві

11 Узгодження польської та української сторони деяких

заходів щодо 60-ої річниці конфлікту та інші теми польсько-українських стосунків 12 Позиція президента Кваснєвського про конфлікт

13 Критика «м’якої» заяви

14 Як голосували польські та українські депутати за

спільну заяву 15 Український історик про польсько-український

конфлікт 16 Спогади очевидців антипольської акції

17 Початок досліджень польсько-українського конфлікту

18 Історичний репортаж про Волинь

140

19 Про ініціативу ветерана АК; роль АК у конфлікті

20 Критика політиків, які вирішили «зрівняти правду обох

сторін» 21 Роздуми про 60-ту річницю конфлікту

22 Критика Славоріма Сераковського

Таблиця №10: Характеристика подій на Волині в публікаціях обох видань: № Формулювання

Кількість

Кількість згадок

згадок у

у «Rzeczpospolita»

«Дні» 1

Польсько-український конфлікт

Волинська різня (різанина)

Волинська трагедія (трагічні події на

Волині, трагедія на Волині) 4

Криваве протистояння АК і УПА

Міжнаціональний/міжетнічний

конфлікт, 6

Польсько-українська різанина

Збройна акція ОУН-УПА, спрямована

проти польських мешканців; масова антипольська акція на Волині 8

Деполонізація Волині

Криваве протистояння між українцями

і поляками 141

10 Кривава війна, яка скидалася на

11 Етнічна чистка

12 Волинський терор

13 Волинські події

14 Екстермінація

15 Акція замиренння

16 Очищення Волині від поляків

17 Кривава трагедія (криваві події)

18 Масове вбивство волинське

19 Трагедія поляків на Волині

20 Геноцид поляків

етнічну чистку

Таблиця №11: Тональність публікацій «Дня» №

Назва публікації

Позитив

Негатив

Нейтраль

на

«Прощаємо і просимо вибачення»

Не змішувати історію з політикою

1943 рік у пам’яті поляків і українців

Чи подолано «волинський синдром»?

Каятись чи ні?

Тільки цитата

Совість кожного підкаже потрібні

+ +

слова 8

Новина Україна – Польща: історія без 142

міфів і вигадок 9

Втрачена можливість

Поляки та українці під час Другої світової війни 10

«Земля не увібрала в себе всю кров»

Волинь — наш спільний біль

Волинська трагедія: пошук правди

Роздуми українського історика на сторінках книги польських авторів 13

Волинь 1943/44: «Острозька дискусія»

— перший 14

Україна — Польща: минуле не

повинне зашкодити майбутньому 15

Волинь: каяття чи взаємне вибачення?

Синдром жертви. Адам МIХНIК: У

+ +

Польщі не прийнято говорити про кривди, заподіяні українцям 17

Острозькі діалоги

Трагедія на Волині 1943 — 1944 рр.: пошук балансу інтересів триває 18

Примирення не можна приурочити до

певної дати 19

Валентина ГОШОВСЬКА:

«Пам’ятати минуле заради майбутнього» 143

До 60-ї річниці трагічних подій на Волині у 1943 — 1944 рр. 20

Спільна трагедія — спільні вибачення

ВОЛИНЬ – 1943/1944: невідома

+ +

трагедія Національна гідність – це правда для себе і своїх нащадків 22

Пам’ятник — ще не знак примирення!

Волинь — 1943/44: яким має бути

+ +

український крок до порозуміння з Польщею? 24

«Спільні секрети»

Дiалог у нових координатах

Під знаком Волині

Двi правди

Як позбутися стереотипів «чорнобілого» бачення історії? 28

Волинь: за крок до примирення

Волинь: примирення по-

парламентськи 30

ВОЛИНЬ-43: анатомія

деструктивності 31

Перший день взаємного прощення

Волинська трагедія: свідчення

+ +

очевидців 4

Всього: 144

Таблиця №12: Тональність публікацій у «Rzeczpospolita» № Назва публікації 1

Позитивна Негативна Нейтральна

Українська влада не

вибачатиметься за Волинь 2

До річниці трагічних подій на

Волині. Антипольська акція у Львові 3

Як вшанувати пам’ять жертв

Формула вибачень за Волинь

Дослідити істину

Крок до примирення між

+ + + +

Польщею та Україною 7

60 років після трагедії час на

примирення. Волинь-1943: польські та українські прогнози 8

Геноцид, конфлікт чи війна

Кого послухає Кучма.

+ +

Перепросини за Волинь 10 Парламенти Польський та

Український про Волинь. Є шанс на примирення 11 На добрій дорозі

12 Вся правда і тільки правда

13 Ні слова про геноцид

14 Єдиним голосом. Заява

+ 145

парламентів 15 Між двома правдами

16 Не чекай, не виходь. Діти

Волині 17 Історія прихована

18 Вам усе ще хочеться співати?

19 Лелеки над Цвинтарями

20 Свічки в Золіборжу.

Відзначення 60-ої річниці геноциду на Волині 21 Ціна правди

22 Залишилася спадщина, якої не

можна позбутися 23 Доля Касандри

+ 2

Усі матеріали:

Таблиця №13: Характеристика України та її представників у публікаціях «Дня» №

Характеристика

Скільки разів зустрічається

“Миротворець”, бажає уникнути загострення

українсько-польських стосунків 2

Практична відсутність інформаційної політики щодо конфлікту 146

В Україні істориків із екстремістськими поглядами

немає, але можуть бути 4

Несе переважно позитивний зміст словосполучення

«український націоналіст» 5

Рівень дискусії на державному рівні

Українці не провели такої фундаментальної роботи, як

поляки. Перебуваємо в сфері емоцій, ніж у сфері історично-документального аналізу. 6

Українська політична лінія не спрацьована

Ми готові сьогодні разом з поляками сідати писати

історію таку, яка вигідна Польщі 8

Є країни, які б не хотіли бачити Україну сильною

Україна — молода держава, і наш державний механізм

працює погано. 10

Так зване відзначення 60-ти річчя Волинських подій —

продовження стратегічної, геополітичної спецоперації з метою ізоляції України 11

В Україні також була депортація. Депортація

кримських татар. Наша держава поставилась до цього абсолютно гуманно. І до речі, Європа це не цінує. Більше 300 000 кримських татар повернулися. Держава їм надала землю, Україна дає невелику, але яку може, допомогу. І навіть говорить про чітко визначене представництво в органах влади. Хоча депортувала кримських татар не Україна, а інша держава — СРСР. 12

Всі європейці мали приклад, що одна єдина Україна так 147

гуманно вирішує питання національних меншин, особливо тих, хто був репресований. (за президентства Кравчука) 13

В Україні, більшість громадян, державних службовців і

деякі політики вважають, що поляки підняли цю проблему і поставили питання про відзначення 60-річчя Волинської трагедії на державному рівні, аби тиснути на Україну, втручатися в її внутрішні справи, перешкодити реабілітації УПА. 14

Україні варто було би вирішити нарешті питання з

офіційним визнанням статусу УПА як воюючої сторони у Другій світовій війні, а також 15

Треба зробити так, щоб громадськості України було

повною мірою ясно, що ж відбувалося на Волині. Це не оцінкова робота, а чисто фактографічна, тому що в переважній більшості люди мало що знають. 16

Для України події 60-річної давнини стали відкриттям

для більшості суспільства Таблиця №14: Характеристика України та її представників у публікаціях «Rzeczpospolita» № Характеристика

Скільки разів зустрічається

В Україні існують антипольські маргінальні організації, які можуть використовуватися певними 148

політиками у власних інтересах 2

Ті, хто готовий визнати вину УПА - у меншості,

адже мало хто з українців насправді знають про ці події 3

В українському політикумі немає єдиної позиції

щодо «вибачень» та відзначення 60-річчя конфлікту 4

Багато українців не згодні визнавати конфлікт

етнічною чисткою 5

Президент України не хоче вибачатися

Українців правда про конфлікт шокує, бо за

комунізму вони нічого не знали 7

Слова, що нагадують колоніальні часи, ображають

українців

Таблиця №15: Характеристика Польщі та її представників у публікаціях «Дня» №

Характеристика

Скільки разів зустрічається

Є політики, які намагаються звинуватити виключно

Україну 2

Польща враховує радикальні настрої польських

ветеранських та “кресових” організацій 3

Польща враховує тільки польські жертви

Об'єктивні історики, що дотримуються зваженого

підходу, в меншості 149

Поляки упереджені щодо конфлікту і ролі української

сторони у ньому 7

Негативно сприймають УПА

Частина істориків із екстремістськими поглядами

Польське суспільство керуються певними

стереотипами щодо українців 10

У Польщі словосполучення «український націоналіст»

часто пов’язують лише з тими українцями, чиї руки заплямовані польською кров’ю. 11

Варшава шукає конфронтації і має настільки виражене

прагнення до конфронтації 12

«В Польщі існує дуже сильний супротив у політиці, в

історичній науці щодо того, щоб говорити правду про тi великi кривди, яких зазнали українці від Польщі і поляків» Міхнік 13

У Польщі утвердився дещо спрощений погляд на

події, як на вбивство десятків тисяч беззахисних цивільних поляків українськими військовополітичними структурами 14

На монументі поляки збираються написати: «Жертвам

злочинів ОУН-УПА» 15

Польща хоче нав’язати своє бачення конфлікту

Поляки не готові сприймати і говорити про

антиукраїнські акції 17

Польща одна з перших визнала Українську державу, але й підписала з нами рамковий договір, в якому 150

відмовилася від будь-яких територіальних претензій до України. 18

Польща постійно намагається всюди декларувати,

підкреслюючи, що Україна належить до Європи 19

Ми не мали держави, ми були бездержавним народом.

А поляки мали свою державу, і тому в них зовсім інше відношення до історії. 20

Ось які наслідки матиме так зване відзначення чи

одностороннє вибачення України. Польський погляд: «якщо Україна вибачається так легко, то вона так само легко віддасть Волинь; Донбас віддасть Росії, Буковину — Румунії». 21

На пана Кваснєвського тиснуть праві.

Ми й самі не помітили, як наш порадник і друг

Польща майже офіційно взяла на себе функцію «адвоката», принижуючи Україну тим, що остання потребує допомоги. 23

З польського боку є офіційні ознаки прагнення

конфронтації, прагнення згортати відносини між нами. 24

Поляки не звертаються до адмiнiстрацiї чи обласної

ради, вони йдуть до районного керівництва. Це простіше й легше. (про питання встановлення пам’ятників на території України) 25

Можемо посперечатися чия конституція старша: Пилипа Орлика чи Польська конституція 3 травня 151

1793 року. 26

У Польщі, виявляється, немає єдиної позиції, що

операція «Вісла» — дійсно несправедлива і брутальна щодо українців акція. Принаймні, ніхто з польського боку не зробив офіційної заяви з цього приводу. (Кравчук) 27

все це є велика політика, щоби не дати можливості

Україні відновити історичну справедливість і визнати УПА воюючою стороною. 28

Польща сильна тим, що була і є Україна, бо козаки

завжди боронили Польщу від татарів і турків. 29

Поляки вже розказують про ті трагічні події у своїх

шкільних підручниках. І що українці, зокрема волиняни, виступають у тих книжках як «нація зарiзяк та бандитів» 30

В Польщі нікому не треба доводити, що на Волині

була насправді трагедія, бо родичі живі й досі. Саме як і українцям не треба доводити, що вони постраждали внаслідок цього конфлікту. 31

У Польщі вже встановився стереотип, що поляки були

виключно жертвами. 32

Річниця трагічних подій на Волині продовжує

перебувати серед тем-лідерів польської преси. 33

Польщі потрібна Україна, а вона Україні, як лобіст у Європі.

152

Таблиця №16: Характеристика Польщі та її представників у публікаціях «Rzeczpospolita» № Характеристика Польщі

Скільки разів зустрічається

Хороше становище євреїв у Польщі

Для поляків важливе питання впорядкування

цвинтарів, могил жертв конфлікту 3

Жертва у польсько-українському конфлікті

У питанні конфлікту політики роз’єднані

Політики вирішили зрівняти правду обох сторін, що є

неправильним 6

Необхідна політична воля, що вимагатиме

відшкодування збитків Таблиця №17: Характеристика ОУН-УПА в публікаціях «Дня» № Характеристика

Скільки разів зустрічається

Армія, що боролася із поляками, гітлерівцями,

радянськими військами. 2

Національно-визвольний характер діяльності

Непримиренна антипольська спрямованість ОУН,

організації з революційною ідеологією тоталітарного характеру 4

«Прагнули покласти відповідальність за волинський 153

терор на місцеве польське населення, огульно звинувачуючи його у співпраці з німецькою поліцією й адміністрацією, які проводили на Волині жорстоку репресивну політику» Медведчук 5

Трагедію не можна покладати виключно на ОУН і

УПА. 6

«Якби ми визнали Українську Повстанську Армію

легітимно, на рівні закону, то сьогодні ситуація навколо Волинської трагедії виглядала б інакше» Павличко 7

Воююча сторона

Ідеологія ОУН мала виразно тоталітарний та

терористичний характер

Таблиця №18: Характеристика ОУН-УПА в публікаціях «Rzeczpospolita» № Характеристика

Скільки разів зустрічається

Армія, що боролася із поляками, гітлерівцями,

радянськими військами. 2

«Прагнули покласти відповідальність за волинський терор на місцеве польське населення, огульно звинувачуючи його у співпраці з німецькою поліцією й адміністрацією, які проводили на Волині жорстоку репресивну політику» Медведчук 154

Воююча сторона

Ідеологія ОУН-б мала виразно тоталітарний та

терористичний характер 5

Виконавці антипольської акції

Солдати УПА творили жахливі злочини проти

цивільного населення

Таблиця №19: Характеристика Армії Крайової у публікаціях «Дня» № Характеристика

Скільки разів зустрічається

Мало хто прагнув до порозуміння з УПА

Військова організація польського підпілля

Таблиця №20: Характеристика Армії Крайової у публікаціях «Rzeczpospolita» № Характеристика

Скільки разів зустрічається

АК здійснювала акції відплати за антипольські

акції 2

АК здійснювала антиукраїнські акції

АК – організація самооборони, що повстали

проти акцій УПА

155

Таблиця №21: Бачення ролі інших сторін конфлікту в публікаціях «Дня» № Роль інших сторін

Кількість тверджень

Німці та «совєти» намагалися спровокувати ворожнечу

між українцями й поляками 2

Конфлікт спровокований німцями

Надали чіткої форми польсько-українським відносинам під

час Другої світової війни 4

Представники органів радянської влади залучали поляків

до боротьби з українським повстанським рухом у складі так званих винищувальних загонів, тим самим загострюючи українсько-польські взаємини 5

Гітлерівці використали антипольські дії УПА для набору

до своїх поліційних формувань місцевих поляків та для перекидання на Волинь польських жандармських частин iз Генерал-губернаторства з метою залучення їх до антиупівських акцій та репресивних заходів щодо цивільної української людності 6

Гестапо налаштовувало польських партизан проти

українців, їм віддавали списки воїнів УПА, і поляки вбивали справжніх українських патріотів. 7

Сьогодні і Росія, і Німеччина — інші, але існує певна сила, яка прагне повернути історію, знов налаштувати Україну проти Польщі, а Польщу проти України.

156

Таблиця №22: Бачення ролі інших сторін конфлікту в публікаціях «Rzeczpospolita» № Роль інших сторін

Кількість тверджень

Німці та «совєти» намагалися спровокувати ворожнечу

між українцями й поляками 2

Представники органів радянської влади залучали поляків

до боротьби з українським повстанським рухом у складі так званих винищувальних загонів, тим самим загострюючи українсько-польські взаємини 3

Гітлерівці використали антипольські дії УПА для набору

Кількість згадок

Задавнені протиріччя між поляками і українцями

Відповідь УПА на антиукраїнські акції польського

підпілля на Холмщині у 1942 році 3

Становище українців у Польщі, репресивна й антидемократична політика польського уряду 157

Спровокували німці

Конфлікт зростав протягом 20-х років і після заснування

ОУН у 1929 році призвів до конфронтації між польською та українською громадами 6

Радикальна націоналістична ідеологія польських і

українських екстремістських організацій, зокрема ОУН 7

ОУН-УПА спровокували місцеві поляки, які всілякими

шляхами намагалися проникнути в адміністративний, і господарський апарат окупаційної німецької влади, створювали тим самим для себе фундамент, за наявності якого вони змогли б зберегти свій вплив на цих землях після поразки Німеччини 8

Безкомпромісність позицій польського уряду та

керівництва ОУН у територіальному питанні

Таблиця №24: Бачення причин конфлікту в матеріалах «Rzeczpospolita» № Причини конфлікту

Кількість згадок

Передвоєнна політика Польщі щодо українців. Знищення

православних церков, репресії, як відповідь на діяльність ОУН. 2

Ідеологія інтегрального націоналізму ОУН

Польсько-українські стосунки напередодні війни

158

Таблиця №25: Ким, коли й де розпочато конфлікт – за публікаціями «Дня» № Хто розпочав

Кількість згадок

Польське підпілля на Холмщині у 1942 році

У липні 1943 року бандерівське крило Організації

українських націоналістів та пов’язані з ним відділи Української Повстанської армії почали етнічну чистку на Волині проти поляків 3

20 травня 1943 року польська поліція разом з німцями

напали на село Нехвороща і вбили 12 селян Таблиця №26: Ким, коли й де розпочато конфлікт - за версією «Rzeczpospolita» №

Формулювання

Кількість згадок

УПА в 1943 році на Волині

УПА у лютому 1943 року на Волині

Таблиця №27: Винуватці конфлікту за версіями обох видань № Хто винен

Кількість

Кількість згадок у

згадок у «Дні»

«Rzeczpospolita»

Українська сторона

Польська сторона

Польська і українська

Українська і польська, але як

159

відповідь на антипольську акцію 5

Окремі злочинці

Таблиця №28: Хто має вибачитись за конфлікт, за версіями обох видань № Хто повинен вибачатися

Кількість

Кількість тверджень у

тверджень у «Дні»

«Rzeczpospolita»

Україна

Польща

Україна й Польща

Таблиця №29: Хто найбільше постраждав у конфлікті, за версіями обох видань № Найбільш постраждала сторона

Кількість

Кількість тверджень у

тверджень у «Дні»

«Rzeczpospolita»

Україна

Польща

Обидві країни

160

Таблиця №30: Бачення території та часових рамок конфлікту в публікаціях обох видань № Територія/часові рамки конфлікту

Кількість

Кількість згадок у

згадок у

«Rzeczpospolita»

«Дні» 1

Волинь 1943 рік

Волинь 1943-1944 роки

Волинь і Східна Галичина 1943-

1944 роки 4

Доречно розглядати події на Волині 1943 — 1944 років у контексті всієї попередньої історії українськопольських взаємин

161

Анотація дипломної роботи Тема: Висвітлення польсько‐українського збройного конфлікту на Волині 1943‐1944 років у польських та українських щоденних виданнях Студентки Богачевської Ольги Володимирівни Другого року навчання Магістерської програми «Журналістика» Науковий керівник Тарадай Д. П. Рецензент ___________________ Захищена «____» _________2012 року Короткий зміст роботи Метою роботи є визначити яким чином сучасна польська та українська щоденна преса висвітлювала 60‐ту річницю польсько‐українського збройного конфлікту на Волині у 1943‐1944 роках. Для дослідження були обрані газети «День» (українська) та «Rzeczpospolita» (польська). Для проведення дослідження був використаний метод контент‐аналізу. Під час контент‐ аналізу публікацій за період від 1 березня 2003 року по 30 липня 2003 року вдалося виявити основні риси, яким чином ці медіа описували польсько‐ український конфлікт 1943‐1944 років та висвітлювали його 60‐ту річницю.

162