Ольга Дацюк - диплом, 2012 by ukma journalist

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ „КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ” Факультет соціальних наук і соціальних технологій

Кафедра Могилянська школа журналістики Напрям підготовки 0303 Журналістика

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА на тему: Конструювання образу Муамара Каддафі в українських ЗМІ на прикладі тижневиків «Український тиждень» та «2000»

Виконала Дацюк Ольга Вікторівна

_____________________ (підпис)

Науковий керівник: магістр журналістики, старший викладач «Могилянської школи журналістики» Дмитро Губенко

Робота допущена до захисту ___.05.2012р.

______________ Є.М.Федченко

Київ 2012

Зміст Вступ………………………………………………………………………….............3 Розділ I. Огляд літератури 1.1. Основні тенденції розвитку української міжнародної журналістики………………………………………………………………..8 1.2. Роль української міжнародної журналістики у конструюванні образу міжнародного співтовариства…………………………………………….12 1.3. Поняття іміджу політика у ЗМІ ………………………………………..16 1.4. Муаммар Каддафі. Становлення політичних переконань…………….21 1.5. Громадянська війна у Лівії: причини, передумови, перебіг, наслідки.29 1.6 Протистояння ісламського і західного світу як елемент впливу на фреймінг……………………………………………………………………38 Розділ II. Методологія дослідження 2.1. Історія контент-аналізу та його застосування…………………………44 2.2. Визначення одиниць аналізу……………………………………………52 Розділ III. Результати контент-аналізу 3.1.

Результати

дослідження

публікацій

тижневика

«Український

тиждень»……………………………………………………………………………55 3.2. Результати дослідження публікацій тижневика «2000»……………...70 Висновки…………………………………………………………………………….98 Список літератури………………………………………………………………..103 Додаток ……………………………………………………………………………110

Вступ Українська міжнародна журналістика на сьогоднішній день зазанає значних

трансформацій.

На

її

зміни

впливає

як

український

зовнішньополітичний курс, так і закордонний. Засобам масової ніформації належить важлива роль формування іміджу країн, політичних дічів та їх діяльності. Мас-медіа посідають важливе місце у процессах становлення та розвитку політичного та суспільного життя країни, оскільки вони стали фактично повноправними учасниками міжнародних процесів. Коли суспільства й уряди стають залежними від мас-медіа, постає проблема якості діяльності ЗМІ у висвітленні міжнародних подій, зокрема виконанні ними суспільно значущих функцій неупередженого інформування, всебічного аналізу. На сьогоднішній день Україна дещо випадає зі світового інформаційного процесу, а для пересічного європейця так і залишається невідкритою країною. Одна з головних причин – відсутність інформування, яке повинні забезпечувати засоби масової інформації. Наші ЗМІ орієнтовані лише на українську аудиторію, відповідно імідж нашої країни формує на передове українське джерело новин, а закордонне, що зовсім не претендує на якісну оцінку внутрішніх процесів української держави. Іншою причиною є те, що Україна не

має

стратегії

системної,

комплексної

інтеграції

світовий

телекомунікаційний та інформаційний простори. Надзвичайно важливу і відповідальну роль у процесі Європейської інтеграції мають відігравати українські ЗМІ. Йдеться не тільки про оперативне інформування української аудиторії про поточні міжнародні події, вільний доступ до джерел інформації про діяльність провідних пан’європейських організацій, а також зворотній зв’язок, тобто організований потік інформації з України. Міжнародні новини на українському ринку, за умови формування якісного системного підходу до висвітлення, можуть не лише вказувати на основні

моменти

української

зовнішньої

політики,

але

приймати

безпосередню участь у творенні цих моментів.

Метою даного дослідження є визначити яким чином українська преса висвітлювала діяльність лівійського лідера Муаммара Каддафі. Відповідно до мети, поставлені такі завдання:  визначити як українські газети характеризували політичну діяльність Муаммара Каддафі  які фактори впливають на висвітлення перебігу громадянської війни у Лівії, її передумов, результату та безпосередньої участі у ній Муаммара Каддафі  який образ лівійського лідера конструювали українські ЗМІ. Обмеження

у дослідженні

тижневиками

обґрунтоване

бажанням

дослідити саме аналітичні статті, що аналізують подію, чи ряд подій з проекцією у часі, враховуючи перебіг та попередні етапи події. Відділ міжнародних новин у тижневиках сьогодні, як правило поповнюється за рахунок іноземних джерел. Аналітична частина тексту може бути сформована власними знаннями журналіста по цій темі, однак фактологічна база часто заснована на закордонних інформаційних агенціях, які послуговуються інформацією зібраною безпосередньо із першопочаткових джерел. Сьогодні українські тижневики мають вибір: використовувати європейські джерела ( наприклад Reuters, Associated Press) чи російські джерела. Для дослідження ми взяли два тижневика, що опираються на різні джерела, і як наслідок, фрейм висвітлення діяльності Муаммара Каддафі виявився кардинально різним у цих виданнях. Оскільки постать Каддафі в українських ЗМІ не займала чільне місце до «арабської весни», хронологічні рамки нашого дослідження визначаються перебігом подій та тривалістю громадянської війни у Лівії та її передумов у вигляді народних повстань та демонстрацій. Громадянська війна у Лівії тривала з лютого по жовтень 2011 року, ми обмежили наше дослідження терміном з 15 лютого по 30 жовтня включно. Головна методологія якою ми послуговувалися під час дослідження це якісний та кількісний контент-аналіз, оскільки предметом дослідження будуть

медіа-тексти. Саме він допоможе найбільш якісно оцінити застосовані методи впливу на формування образу Муаммара Каддафі. Об’єктом даного дослідження є публікації українських тижневиків «Український тиждень» та «2000», а предметом дослідження - те, яким чином вони висвітлювали діяльність Муаммара Каддафі у період громадянської війни у Лівії. Актуальність теми. Дослідження даної теми аналізує стан сучасної української міжнародної журналістики у висвітленні контраверсійних тем, інтеграції українських поглядів у зовнішньополітичний курс держави, представлення Україні на світовій політичній арені, і навпаки - конструювання образу міжнародної політики на українських теренах. Завдяки своїй ролі міжнародна журналістика є важливим фактором формування громадської думки серед населення, поширення стереотипів та образів, сприяння розповсюдження симпатії чи антипатії до політичної діяльності партнерів України на світовому ринку. Ще одним аспектом актуальності теми виступає резонанс, який спричинила лівійська революція у всьому світі. Вона відбувалася у рамках «арабської весни» - найгучнішого протистояння та народного хвилювання, що за масштабністю посідає провідне місце у арабській історії. Корінні зміни, що послідували за поваленням правителів багатьох арабських країн, не могли не вплинути на інші країни світу, оскільки арабські країни є важливими стратегічними партнерами більшості країн світу, у першу чергу як носії енергоресурсів. Для України тема співпраці із Лівією є не менш важливою. За останнє десятиріччя наша країна налагодила досить тісні контакти з Муаммаром Каддафі, підкріплюючи їх частими візитами. З п’яти іноземних нагород які має Каддафі, дві він отримав від України - Орден князя Ярослава Мудрого I ст. за визначний особистий внесок у розвиток українсько-лівійських відносин та Орден Богдана Хмельницького I ст. за ті самі заслуги, але при цьому законом «Про державні нагороди України» та статутом ордена передбачено нагородження орденом Богдана Хмельницького лише громадян 5

України за особливі заслуги в захисті державного суверенітету, територіальної цілості, у зміцненні обороноздатності та безпеки України. Контакти принесли досить вагомі напрацювання в торгово-економічній сфері. Лівіське керівництво проявило зацікавленість у фінансуванні українського агро- та військовопромислового комплексу. Також заплановане було тісне співробітництво у енергетичній сфері. Ще в 2003 році "Нафтогаз України" і Національна нафтова компанія Лівії підписали меморандум про співробітництво в розробці лівійських нафтогазоносних площ. Отже дослідити конструювання образу Каддафі в українських ЗМІ є важливим етапом визначення важелів впливу на українське суспільство в процесі встановлення дипломатичних відносин із країнами-партнерами. Через порівняльний аналіз висвітлення двох тижневиків ми можемо визначити ключові концептуальні відмінності конструювання образу Муаммара Каддафі. Таким чином можна визначити ідеологічні розбіжності у матеріалах видань.Дослідницьке питання нашої робти – «Виявити як українські видання, на прикладі тижневиків "Український тиждень" та "2000", формували образ Муамара Каддафі у період висвітлення перебігу громадянської війни у Лівії? Ступінь наукової розробки теми. Вивченню актуальних проблем міжнародної журналістики присвячено кілька робіт Гресько Ольги Вікторівни («Пошук компромісу між західним і східним світом: роль українських масмедіа», «Міжнародний інформаційний потік як засіб медіа дипломатії», «Міжнародна

журналістика

контексті

глобальних

суспільних

трансформацій»), однак вони стосуються широкого спектру тему міжнародній журналістиці, не сконцентровуючись на якихось певних. Що стосується саме фігури Муаммара Каддафі у контексті мас-медіа висвітлення, то таких досліджень ще фактично не проводили. Останнім часом кількість контентаналітичних досліджень зросла, але їх теми стосуються здебільшого питань висвітлення поточних політичних подій, гендер, міжкультурні та політичні зв’язки, або ж співпраця України та ЄС.

Робота має практичне значення, у першу чергу для журналістів міжнародників, оскільки розкриває основні тенденції висвітлення політичних фігур на світовій арені, дозволяє зрозуміти як впливають на конструювання образу джерела інформації. Через порівняльний аналіз досвідів різних українських

тижневиків,

можна

уникнути

багатьох

неточностей

та

суб’єктивного підходу до висвітлення подібної тематики у ЗМІ. Для аудиторії дослідження є важливим з точки зору впливу, який на них може здійснювати медіа при побудові матеріалу. Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та додатків. Перший розділ формулює основні тенденції розвитку міжнародної журналістики, піднімає питання протистояння східного та західного світу, описує основні етапи життя Муаммара Каддафі та перебіг громадянської війни у Лівії. У другому розділі розглядається теоретична основа методів дослідження – контент-аналізу. У третьому розділі поданий аналіз результатів дослідження.

Розділ I. Огляд літератури 1. 1.

Основні

тенденції

розвитку

української

міжнародної

журналістики. Якісна трансформація української журналістики розпочалася в 1991 році, коли вступила у силу заборона комуністичної партії. Партія мала монополію на засоби масової інформації, однак прийняття законів „Про інформацію” і „Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні” відкрило правове поле, що дозволило реформування української преси на демократичних засадах [66, 13]. Отже була проголошена свобода слова та ліквідована цензура. Однак, повільне впровадження економічних реформ не сприяли швидкому розвитку мас-медіа в Україні. Незважаючи на існування демократичних правових актів, поява незалежних масових видань відбувалася в болісному процесі і не стала визначальним чинником трансформації української преси [66, 16]. Про перші співпраці українських та закордонних журналістів у процесі створення міжнародних новин можна говорити у згадуючи заснування РАТАУ (Радіо-телеграфне агентство України). Воно було центральним інформаційним органом України в 1918 році, і започатковувалося на правах державного комітету за постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Головним завданням РАТАУ було збирання інформації про життя України для органів преси, радіо і телебачення своєї та зарубіжних країн, а також поширення на території України всесоюзної та міжнародної інформації, що надходила каналами ТАРС (Телеграфне Агентство Радянського Союзу). В усіх областях України агентство мало власних кореспондентів, а в Харкові, Донецьку, Одесі та Львові – також свої відділення.[ 59, 156.] Із розпадом СРСР в 1991 році в незалежних країнах на базі структур ТАРС створено свої державні інформаційні агентства. В Росії воно дістало назву Російське інформаційне агентство (РІА), в Україні - Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ) „Укрінформ”. ДІНАУ „Укрінформ” забезпечує формування інформаційного простору нашої країни. 8

На сьогоднішній день Україна дещо випадає зі світового інформаційного процесу, а для пересічного європейця так і залишається невідкритою країною. Одна з головних причин – відсутність інформування, яке повинні забезпечувати засоби масової інформації. Наші ЗМІ орієнтовані лише на українську аудиторію, відповідно імідж нашої країни формує на передове українське джерело новин, а закордонне, що зовсім не претендує на якісну оцінку внутрішніх процесів української держави. Іншою причиною є те, що Україна не має стратегії системної, комплексної інтеграції у світовий телекомунікаційний та інформаційний простори. Надзвичайно важливу і відповідальну роль у процесі європейської інтеграції мають відігравати українські ЗМІ. Йдеться не тільки про оперативне інформування української аудиторії про поточні міжнародні події, вільний доступ до джерел інформації про діяльність провідних пан’європейських організацій, а також зворотній зв’язок, тобто організований потік інформації з України.[ 67, 39] Основним

споживачем

інформаційно-аналітичної

продукції,

яка

виробляється в Україні, є переважно українська аудиторія. Поширення і обмін міжнародною інформацією на рівні європейських країн, а згодом і в рамках міжнародного медіа-простору про те, що відбувається в житті суспільства певного регіону є важливим фактором, що впливає на розвиток міжнародних політичних, економічних, культурних і релігійних стосунків України з іншими країнами Європи і світу. Україна перебуває на шляху інтеграції в світову економічну систему, тож вона має приділяти серйозну увагу темі глобалізації економіки. Новини міжнародної економічної ситуації є прибутковою і безперечно корисною для масової аудиторії інформацією. Канал Сі-Ен-Бі-Сі, наприклад спеціалізується виключно

на

економічних

новинах,

окрім

оперативних

економічних

повідомлень зі світових бірж, вони також подають міжнародну аналітичну інформацію, тобто аналіз і прогнози всього того, що відбувається в світовій економіці.

Якщо сьогодні українського читача або глядача, як вважають продюсери і редактори інформаційно-аналітичних програм та газет, цікавить понад усе політика, то згодом економіка й економічне життя планети цікавитимуть людину понад усе. З розвитком ринкових відносин, економіка набуватиме більш важливого змісту для споживача інформації, отже вона претендує на потенційне лідерство серед новин. Вже сьогодні оперативна економічна інформація є найдорожчою в світі. Наприклад, основним прибутком світового інформаційного агентства «Ройтерс», яке має потужну мережу власних кореспондентів в усьому світі, є розповсюдження економічної інформації, а також повідомлень, що впливають на рішення банкірів, підприємців, акціонерів, інвесторів, які мають передбачати, відчувати куди краще вкладати гроші, новини зі світових бірж і таке інше. Гресько О. В у своїй роботі «Міжнародна журналістика в контексті глобальних

сусіпільних

трансформмавцій»

говорить

про

можливість

скориститися досвідом західних теле- радіокомпаній та видань, де створенням економічного сектору у новинах займаються економічні агенства та окремі студії, які розробляють економічні проекти і пропонують публіці. Робота українських журналістів ускладнюється тим, що Україна термін державної незалежності надто короткий, аби досконало вивчити свої перспективи на своєму ринку і визначити відповідну концепцію державного розвитку. Але потенціал великий і

український глядач потребує роз’ясення деяких

економічних процесів, які відбуваються сьогодні в Україні, діяльності світових економічних структур і банків на території нашої держави. [60,85] Також

значним

мінусом на

даному етапі

розвитку

української

міжнародної журналістики є відсутність постійних кореспондентів за кордоном. Робота журналіста за кордоном є специфічною: він є воджночас працівником ЗМІ, на яке працює, а також представником країни та її народу. Його власний імідж не може не ототожнюватися із іміджем держави, тому перше місце в міжнародній журналістиці посідає “дипломатичність” тексту або повідомлення про події у країні перебування. Україна не представлена у даному 10

питанні в повній мірі, адже на сьогоднішіній день фінансування більшості ЗМІ не дозволяє здіснювати якісне висвітлення подій з-за кордону за рахунок кореспондента на місці подій. Як результат сьогодні українські міжнародні новинарі

послуговуються

уніфікованими

джерелами,

це

основному

інформація з російських сайтів та телеканалів, або ж англомовна інформація від «Ройтерс» та «Асошіейтед Пресс». За таких умов якісно та всебічно представити думки всіх учасників новинних процесів неможливо. Житаркж М. Г. у своїй роботі «Міжнародна квазіпроблематика ЗМІ України

як

наслідок

нефункціональності

української

міжнародної

журналістики» звертає увагу на те, що специфіка діяльності мас-медіа в Україні та інших пострадянських державах полягає в тому, що ЗМІ перебувають у повній залежності від політичної орієнтації власника. Однак, на певному етапі

розвитку

трансформаційного

суспільства

умовах

глобалізації,

інтеграційних процесів, динамічного розвитку ринкових відносин, відбувається поступове спрощення рівня комунікації в рамках політика – преса – влада до інформаційних відносин в межах ЗМК – аудиторія.[ 70] Однією з постійних тем для український мас-медіа залишається політичне життя Росії – країни, яка цікава Україні не лише як впливовий в політиці й економіці сусід, а і як держава, де політичні перетворення хвилюють увесь світ. Опозиція Росії щодо Північно-атлантичного альянсу змушує редакторів новин більше приділяти уваги російській дипломатії. Повна відсутність інформації в аналітичній програмі про події у Москві може бути розцінена

як

неприпустима

помилка.

Український

простір

новин

перенасичений російськими новинними джерелами, які висвітлюють події переважно через призму свого ставлення і своїх інтересів. Крім того, саме засоби масової інформації можуть впливати на розвиток відносин між країнами, ведення дипломатії і міжнародної політики, формування іміджу держави. Отже, жодна влада без міжнародної журналістики не мала б успіху і впливу. Наприклад, Гресько О.В у своїй статті «Міжнародний інформаційний потік як засіб медіа дипломатії» стверджує , що 11

без інструменту мас-медіа ні США, ні Росія, ні будь-яка інша країна світу не змоги б створити собі такого потужного політичного іміджу, який вони мають сьогодні. Україна в значній мірі поки що випадає із світового інформаційного процесу. Країна немає стратегії вигідної систематичної інтеграції у світовий телекомунікаційний і інформаційний простори. [61] 1.2. Роль української міжнародної журналістики у конструюванні образу міжнародного співтовариства Повідомляти

представників

одних

країн

про

дії,

які

виконують

представники інших країн, виходячи з власних інтересів, у тому числі і політичних мотивацій, - це функція журналіста-міжнародника. Дізнаючись про дії, які відбуваються в інших країнах, громадяни корегують свою поведінку. Таким чином, міжнародна журналістика, подаючи інформацію про події, що сталися у впливових країнах(наприклад, США, Росії, Китаї, країнах ЄС і так далі), зумовлює реакцію на це у багатьох країнах. В результаті - міняється поведінка, світосприйняття громадян всього світу, що є причиною світових політичних трансформацій. Роль міжнародної журналістики тут полягає у формуванні розуміння у пересічних громадян про світ, про те, що в нім відбувається, і про те, як це може впливати на життя конкретних людей у конкретній державі. Найважливішим на сьогодні інформаційним викликом для преси є глобалізація. Різниця між глобальним і національним стала однією з серйозних проблем сучасності. Адже у світі дивляться однаково кіно, нав'язують через пресу громадянам різних країн однакове мислення, а також намагаються керувати політичними і економічними процесами в різних країнах за рахунок наддержавних органів(наприклад, ООН, ЄС, Ради Європи, Всесвітнього банку і так далі). Глобалізація світу відбувається за допомогою інтеграційних процесів в різних країнах. Інтеграція - це термін, яким позначають деяке об'єднання, взаємопроникнення,

процес

утворення

взаємозв'язків

[62,25].

Таким 12

взаємозв'язком є постійне, безперервне інформування громадян однієї країни про події і явища в іншій країні. В результаті відбувається звикання населення однієї країни до міжнародної інформації від іншої країни. Тоді населення вже не сприймає її як щось чуже, і звикає до іноземних політичних лідерів, споглядаючи їх щодня на телеекранах, читаючи про них в газетах, чи слухаючи про них на радіо. Одна з основних тенденцій української журналістики - коли журналісти, не розібравшись в суті конкретного міжнародного сполучення, передають його у свою країну і тим самим обумовлюють здачу її інтересів. Наприклад, сучасні світові інтеграційні процеси характеризуються тим, що іноземні політичні представники від різних країн і міжнародних організацій постійно обіцяють українцям казкові вигоди, розповідають про

переваги і

наполегливо

пропонують політичні трансформації різної форми, які спричиняють за собою економічні, культурні зміни, а також інтеграцію у військовій сфері. Коли українські журналісти при цьому не надають аудиторії роз'яснення, не коментують такі повідомлення, а тиражують їх, то населення формує власні помилки. Врешті-решт, це може обернутися тиском громадської думки на представників державної влади, яких населення змусить(мітингами, пікетами, заворушеннями) здати власні інтереси іноземцям, які багато чого пообіцяли в повідомленнях журналістів міжнародників.[ 58, 49] Такі випадки не одиничні в сучасній історії України. У пересічних громадян матеріали журналістів-міжнародників формують знання про процеси і тенденції у світі. В українській міжнародній журналістиці існує таке загрозливе явище, як постійне приниження гідності українських громадян в матеріалах ЗМІ. Це проявляється в постійних натяках журналістів або навіть відвертих їх словах : "європейці нас зневажають, тому українці не мають демократії"," США ми взагалі не потрібні, тому що ... ","за кордоном все добре, тому що вони розумні, а ми - ні" і так далі. Таким чином, в українському суспільстві завдяки журналістам-міжнародникам формується розуміння, що їх зневажають іноземні політики впливових країн, що вони нікому не потрібні, нічого не можуть, не 13

вміють і т.д. Ці дії завдають великої шкоди Україні і її населенню, негативно впливають на уклад життя, обумовлюють швидку здачу власних політичних, економічних, культурних інтересів іноземцям. Журналісти-міжнародники при цьому навіть не усвідомлюють той негативний вплив, який спричиняють їх дії. Щоб виправити такий дисбаланс, журналісти-міжнародники в Україні повинні:  Пояснити українському населенню історичні передумови формування успішного життя розвинених країн. Усі нинішні багаті країни теж колись були бідними. Потрібні відповіді на питання: Яким чином вони мінялися? Що при цьому відбувалося і як? Які верстви населення страждали, а які ні? При цьому потрібно врахувати, що кожна країна бажає виставити свою історію, свої досягнення в кращому світлі. Тому журналістамміжнародникам важливо об'єктивно розібратися: Як вони досягли успіху? Чим пожертвували? Хто при цьому постраждав?  Розповісти про інтереси іноземців і вигоди, які вони мають від України. Це повинно бути всебічне інформування про всіх іноземних партнерів, без негативного ставлення у бік когось одного. Тому що якщо журналістміжнародник зосередиться на розповіді тільки про інтереси двох або трьох партнерів, то населення України почне звеличувати інших(мовляв, "ці корисливі, а інші - ні"). Наприклад, за останні декілька років журналісти-міжнародники частіше розповідали своїй аудиторії про інтереси Росії і США в Україні, але не говорили мотивації представників міжнародної організації ЄС. Таким чином, в розумінні українців на даний момент сформований дисбаланс відносно Росії, США і країн Європи. Насправді ж усі країни, які співпрацюють з Україною, мають свої інтереси і піклуються тільки про себе. На цьому необхідно акцентувати увагу, перераховуючи інтереси іноземців в Україні. Інформування про них має бути прив'язане до конкретних подій - наприклад, до державних візитів, підписання угод, заяв іноземців тощо.  Підкреслити винятковість українців, їх перспективне майбутнє. Для цього українські

журналісти-міжнародники

повинні

стати

справжніми 14

аналітиками. Вони повинні бачити тенденції світового розвитку і прогнозувати, яке місце України може зайняти у світі через рік, два, десять, двадцять і так далі. Важливо перерахувати населенню, які саме ресурси воно має, і радити, як їх використати для досягнення найкращого результату. Події є поверхневим відображенням глибинних тенденцій і процесів, що відбуваються у природі і суспільстві [65, 381]. Політики, бізнесмени світового масштабу, представники міжнародних організацій використовують матеріали журналістів-міжнародників у власних інтересах. Вони зацікавлені робити вплив через міжнародну інформацію і мати від цього прибуток - такий вплив проявляється

формуванні

населення

різних

країн

особливого

світосприйняття. Це зумовлює дії населення, потрібні політикам і бізнесменам світового масштабу, представникам міжнародних організацій. Говорячи про роль міжнародної журналістики в сучасних політичних процесах, необхідно відмітити, що "журналістику дуже часто звинувачують в тому, що вона стає інструментом маніпулювання читачами, глядачами, слухачами. Сама ж вона знаходиться в руках тих людей, які управляють конкретними засобами масової інформації, розподіляючи і направляючи інформаційні потоки так, щоб у свідомості аудиторії створювалися певні стереотипи, чітко сформовані політичні образи дійсності. Журналістика і журналісти в цьому випадку стають заручниками власників видань, які, частенько, досить тісно пов'язані з політиками і державними чиновниками" [62,83]. Журналісти-міжнародники,

особливо

ті

них,

хто

являються

співробітники світових мас-медіа, не можуть бути повністю незалежними у своїй діяльності. Вони відстоюють геополітичні інтереси власників своїх видань, хоча можуть про це навіть і не здогадуватися. Журналістиміжнародники безпосередньо впливають на хід міжнародних процесів у світі інформуючи населення країн так, як заздалегідь домовилися впливові люди світового масштабу. 15

Такий вплив журналістів-міжнародників обумовлений самою цінністю міжнародної інформації, складністю в її отриманні. Адже міжнародна масова інформація: впливає на ухвалення політичних рішень на рівні урядових структур; формує світову громадську думку; впливає на процес глобалізації ЗМІ(суспільством, громадянами, соціальними інститутами) [58,46.]. Міжнародна журналістика освітлює процеси, що відбуваються у світі. У ідеалі,

журналіст-міжнародник

має

бути

незалежним

інформатором,

об'єктивним аналітиком і самовідданим патріотом своєї держави. Це зумовить: а) постійні журналістські розслідування і журналістські дослідження відносно зловживань суб'єктів міжнародної діяльності, їх нечесних і/або корупційних дій, б) усебічну аналітику відносно істинних причин, що зумовили ті або інші політичні події, в) відстоювання інтересів власної країни під час подання міжнародної інформації населенню. Проте світ не ідеальний, тому в реальності не є ідеальними і умови роботи журналіста-міжнародника, і його особисті якості. Вплив міжнародної журналістики на сучасні світові процеси зводиться до формування у аудиторії різних країн такого сприйняття світових процесів, як цього хочуть власники видань. 1.3.

Поняття іміджу політика у ЗМІ Імідж як універсальна категорія може бути застосована до будь-якого

об’єкту, що стає предметом соціального пізнання: до людини, організації, регіону, країни, професії, освіти, до торговельної марки, до окремих споживацьких характеристик матеріальних об’єктів і свідчить про те, як виглядає об’єкт (людина, підприємство, товар) в очах оточуючих. Політичний імідж є своєрідним відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі, та уявлень у виборців про конкретного політика, шляхом

узагальнень і емоційних переживань.

Імідж людини - це думка про нього групи людей, в результаті сформованого в їхній психіці образу цієї людини, що виник унаслідок 16

отриманої про нього інформації від інших людей. По суті, імідж людини - це те, як він виглядає в очах інших людей [34,12]. Крім того, імідж - це сукупність певних якостей, які люди асоціюють з певною індивідуальністю особи. Він може бути позитивним, негативним і нечітким (завуальованим). [31,122]. Інформація,

яка

формує

імідж,

називається

іміджеформуючою

інформацією. Вона рухається від прототипу іміджу до аудиторії іміджу, і тоді вона називається прямою іміджеформуючою інформацією. Вона може бути отримана прямим шляхом (через інших людей), або помилковим (чутки, плітки, легенди). Індивідуальний імідж - це імідж індивідуального об'єкту, індивіда (людини).

Імідж людини включає наступні елементи: а) іміджеформуючу

інформацію, тобто характеристики цієї людини; б) певний образ, сформований в психіці кожного з членів аудиторії іміджу у вигляді комплексу різних характеристик людини, - зовнішніх і внутрішніх; у) думка про людину як оцінка іміджу образу цієї людини, що виник в психіці аудиторії; г) прототип іміджу - саме цієї людини; д) об'єкт іміджелогічної дії, члена аудиторії іміджу, сформувався образ цієї людини, сталася оцінка цього образу, виник імідж цієї людини [19]. На думку К. Юнга, структура іміджу включає: - інформацію про місце в суспільстві, статус, професійну або партійну приналежність, сімейний стані і т.п.; - інформацію про внутрішнє «наповнення» людини, соціальну поведінку; - природні психологічні передумови (комунікабельність, харизматичність, рефлексивність), і прийоми подачі себе, сприяючі донесенню необхідній інформації; - основну ідею іміджу, адекватну форму, символічні значення і ідеалізацію об'єкта; - емоційну ефективність іміджа в соціальній ситуації [35,217].

Харизматичний імідж - це образ, що притягує до себе навколишніх людей завдяки величезній внутрішній енергії. Харизматична особа привертає увагу, викликає сильні відчуття, задовольняє явні або приховані потреби людей, пропонує ідеї, переконує, демонструє впевненість, веде за собою. Макс Вебер харизму визначав як «риса особи, що визнається надзвичайним, і завдяки якій вона

оцінюється

як

обдарована

надприродними,

надлюдськими

або,

щонайменше, специфічно особливими силами і властивостями, не доступними іншим людям» [30,43]. Існують наступні характеристики іміджу, вони створюють в різних поєднаннях харизму [27,15 ]: -

близькість

(доступність

образу,

його

здатність

викликати

відчуття

приналежності до даної аудиторії); - експресивність (запал, динамічність, емоційність, яскравість образу); - сексуальність або еротичність (чуттєвість образу, здатність притягувати і стимулювати збудження); - домінантність (владність, сила образу, його здатність викликати бажання підкорятися і слідувати за прототипом); - агресивність (руйнівний потенціал, здатність іміджу викликати страх або провокувати гнів); - архетиповість (віддзеркалення в образі прадавніх уявлень та імпульсів); - еталонність (втілення в іміджі батьківських розпоряджень, домінуючих соціальних цінностей і установок, здатність викликати позитивність образу). Окрім

того,

вплив

на

формування

іміджу

робить

непряма

іміджеформуюча інформація: чутки, плітки, анекдоти, досьє, компромат, дані про спосіб життя, роботу, відпочинок, про друзів, родичів і тому подібне. Офіційна непряма іміджеформуюча інформація - досьє, послужний список, несе, як правило, нейтральний або позитивний заряд. Газетні статті, інтерв'ю можуть мати протилежні оцінки, залежно від того, замовлені вони прибічниками або противниками конкретного політика. Неофіційна непряма

іміджформірующая інформація - чутки, плітки, направлені найчастіше на підривання довіри до політика, хоча бувають і виключення. На думку професора А.Ю. Панасюка, « особистісний імідж - ніби база, а професійний – ніби надбудова» [28,75 ].

Ядро іміджу складають: легенди,

позиції, установки. Легенда дозволяє політику «триматися на плаву», менше витрачати зусиль на рекламу в діяльності, робить його легким для запам’ятовування, популярним, впізнаваним. Вона складається із загального враження про людину і формується на рівні підсвідомості. Хороша легенда створює ситуацію, коли людині прощають деякі слабкості, помилки. Це може бути серія вчинків, дуже важливих для людей, реакції на події в країні, чітко сформульовані ідеї, гасла, і, нарешті, насправді, людський подвиг. Існує багато способів створення легенд: знайти її в біографії людини, другій, - пов'язаний з особливостями поведінки, із зовнішністю. Третій - у виробленні місії діяльності і умінні її відстоювати і так далі. Таким чином, структура іміджу включає наступні аспекти: Соціальний, який містить інформацію про місце в суспільстві, статус, професійну або партійну приналежність, сімейний стан. Етичний аспект, що інформує про внутрішнє «наповнення» людини, його соціальну поведінку.

Психологічний, сприяючий донесенню необхідній

інформації. Естетичний, пов'язаний з точністю вираження основної ідеї іміджу, адекватністю форми і символічних значень та ідеалізацією об'єкту. Художній аспект, що забезпечує емоційну ефективність і реалізацію іміджу в соціальній ситуації. Однією з універсальних і широко використовуваних у масових інформаційних процесах технологією є формування і активне поширення образів. Якщо сприйняття навколишнього світу - це процес, відображення в масовій і індивідуальній свідомості влади, лідерів, політики та інших об'єктів, то компонентами з яких складається цей процес, являються образи.

«Образ - суб'єктивна картина світу або його фрагментів, що включає самого суб'єкта, інших людей, просторове оточення і тимчасову послідовність подій. Будучи суб'єктивною формою відображення матеріального світу, образ за змістом відповідає своєму об'єкту, але не адекватно, а лише як наближена його копія».[ 21,23] Образ реальної людини, що відображається в текстах ЗМІ не може бути тотожний реальним якостям і характеристикам індивіда. Неможливо адекватно відтворити їх у свідомості аудиторії в силу специфічних особливостей недосконалості комунікації : образ, як продукт відображення особи у свідомості журналіста відображається у свідомості аудиторії, спотворюючись в процесі. [33,5] Мурашов у своїй праці «Особистість і мова: епоха криз» стверджує , що одним з найбільш поширених способів індивідуалізації образу є метафоризація - процес утворення сенсів і подальшої побудови інформації, аналогічний процесу пізнання, розвитку уміння орієнтуватися у навколишньому світі. Умова успішної роботи образу - очікування, заздалегідь складений контекст, в який може бути занурене будь-яке явище і будь-яке судження, потрібний особливий стан антиципації, щоб спонтанний факт виявився « ярликом», необхідним образу, і його поява в необхідній функції не викликала би заперечень.[ 26,45] Політичний образ є, як і будь-який образ, з одного боку відображення реальних характеристик об'єкту сприйняття, тобто особи політичного лідера в нашому випадку, а з іншої - проекцію очікувань реципієнтів , що сприймають образ. Поняття «Образ політика» не настільки поширене, як словосполучення «імідж політика». Деякі вважають, що це одне і те ж, проте їх значення близьке, але не тотожне. «Імідж(англ. image - зображення, образ) - стереотипізоване уявлення конкретного об'єкту, що існує в масовій свідомості. У його основі лежить система ролей, які людина грає у житті, доповнювана рисами характеру, інтелектуальними особливостями, зовнішніми даними, одягом і тому подібне. 20

Імідж формується на основі реальної поведінки індивіда. При формуванні іміджу реальні якості людини тісно переплітаються з тими, які приписуються йому оточуючими. Гармонійний імідж є цілісним утворенням, що складається з внутрішньо несуперечливих елементів».[ 22,119] У розвитку політичного іміджу в дискурсі ЗМІ вагому роль грає і комунікативні інтенції автора, і категорії оцінки. Молчанова у своїй роботі «Метажурналістика та авторська модальність» наголошує:

розуміння

журналістом цих засобів як найбільш яскравих способів для формування політичного

іміджу,

відноситься

до

предметної

області

метамову

публіцистики.[ 25,57] «Як відомо, слово « імідж» є англійським еквівалентом українського слова «образ». Іміджем я називаю враження, яке конструюється цілеспрямовано і свідомо, а образом - те, яке сформоване спонтанно, образ можна конструювати спеціально, і тоді він стає іміджем. Образ є завжди, його завжди можна діагностувати і описати - точно і різнобічно. Імідж же - це навіювання абсолютно конкретних асоціацій і натяків» - зазначає доктор психологічних наук Дмитро Леонтьев. Образ будується журналістами, а не іміджмейкерами політика, і не виключається можливість його невідповідності вибраному політиком іміджу. Образ створюється автором журналістського тексту і є проявом не виробленого іміджу політика, а проявом інтенції автора, думки редакції і відповідає її типологічній спрямованості видання. 1.4.

Муаммар Каддафі. Становлення політичних переконань. Повне ім'я - Муаммар бен Мухаммед Абу Меньяр Абдель Салям бен

Хамид Аль-Каддафі. Точна дата народження залишається загадкою. Багато біографів стверджують, що вождь Лівії народився в 1940 році. Сам Каддафі всюди писав, що з'явився на світ навесні 1942 року у бедуїнському шатрі в 30 кілометрах на південь від міста Сирт. Його батько - вихідець з племені алькаддафа - кочував з місця на місце, пас верблюдів і кіз. Мати з трьома 21

старшими дочками займалася домашнім господарством. Каддафі стверджував, що він нащадок древніх благородних бедуїнських племен, що прийшли з Іраку. Він оголосив себе «месією арабського світу, продовжувачем справи і Пророка Мухаммеда, і Ісуса, і Мойсея».[ 4,54] Коли Муаммару виповнилося дев'ять років, батьки віддали його в початкову школу. Він закінчив її через чотири роки і перейшов у середню, яка знаходилася в місті Себха. Роки навчання майбутнього полковника співпали за часом з періодом зародження опозиційного руху в Лівії. Тоді ж почало зріти невдоволення королівським режимом серед міської і сільської бідноти, середнього класу та студентської молоді. У найбільших містах і провінційних центрах стали з'являтися опозиційні королівському режиму групи. Одним з них в 1956-1961 роках керував Муаммар Каддафі. На початку жовтня 1961 року в місті Себха почалася молодіжна демонстрація на підтримку алжирської революції. Вона відразу ж переросла в масовий анти монархістський виступ. Організатором і керівником демонстрації був Каддафі. За це він був заарештований, а потім висланий з міста. Продовжувати навчання довелося в Місураті. Там він вступив до місцевого ліцею, який успішно закінчив в 1963 році. Один з його сподвижників Мухамед Халіль розповідав: "Після прибуття Каддафі в Місурату, ми вирішили продовжити те, що почали в Себхі. Тобто, залучити на свою сторону велике число однодумців, знайти серед молоді тих, хто вірив в арабську єдність, в принципи свободи, в необхідність радикальних змін у країні".[ 3,22] У 1963 році на зустрічі трьох підпільних груп з Себхи, Тріполі та Місурати було вирішено створити єдину нелегальну організацію, що включає дві секції - військову і цивільну. Члени першої групи, яку очолив Муаммар Каддафі, поїхали у Бенгазі для вступу у військовий коледж. Учасники другої вступили до різних вищих учбових закладів. З перших днів навчання Каддафі зарекомендував себе зразковим курсантом. Ніхто в коледжі не міг запідозрити в ньому ворога режиму. Тому справа, заведена на нього ще в Себхі, так ні чим і не поповнилося. У 1964 році у 22

невеликого селищі Тельмейта, в декількох десятках кілометрах від Бенгазі, відбувся перший з'їзд організації. На з'їзді був розроблений кодекс поведінки і обраний Центральний комітет. Його членам «в ім'я здійснення революційних ідей» заборонялося грати в карти, пити вино, відвідувати розважальні заклади, пропонувалося строго дотримуватися усіх релігійних обрядів. Центральному комітету було доручено вести цілеспрямовану підготовку повстання. Члени комітету спочатку збиралися щомісячно. Потім, в цілях конспірації, він був розділений на групи, які діяли автономно. Склад груп і їх завдання знав тільки Каддафі. «Вільні офіцери» не мали а ні досвіду політичної роботи, ані певної програми соціальних перетворень, не кажучи вже про тверді ідеологічні

переконання.

Проте,

вони

поставили

перед

собою

чітко

сформульовані цілі: повалення монархічного режиму, звільнення від військовополітичного і економічного панування імперіалізму, досягнення справжньої національної незалежності, встановлення соціальної справедливості широких народних мас, боротьба за арабську єдність, за забезпечення законних прав арабського народу Палестини.[ 3,74] У другій половині серпня стало відомо, що король Ідрис вирушає на лікування за кордон. В армії поповзли чутки, про рішення відправити на стажування за кордон велику групу офіцерів. Серед них було немало членів підпільної організації, у тому числі і Каддафі. Інформація свідчила про те, що полковник Абдель Азіз Шелхі разом зі своїми прибічниками - групою старших офіцерів - мали намір 15 вересня захопити владу і проголосити республіку з парламентською

формою

правління.

Керівництво

«вільних

офіцерів»

призначило озброєне повстання на 1 вересня.[ 4,53] Рано вранці 1 вересня 1969 року загони під керівництвом створеної в ході підготовки до повстання Ради революційного командування(РРК) у складі 12 офіцерів на чолі з Каддафі одночасно почали виступи у Бенгазі, Тріполі та інших містах країни. Вони встановили контроль над основними державними і військовими об'єктами. Цього ж дня Каддафі, виступивши на радіо, оголосив про повалення монархії в країні. Тоді ж було повідомлено, що тимчасову 23

верховну владу здійснюватиме РРК. Лише за два тижні після революційного перевороту 27-річний Муаммар Каддафі був оголошений керівником революції і головою РРК. Одночасно було повідомлено про привласнення йому звання полковника. Впродовж декількох тижнів, поки зміцнювався новий режим і не оголошувалися імена його керівників, акредитовані в Лівії дипломати, журналісти, а також представники іноземних ділових і військових кіл, висували найрізноманітніші версії і припущення відносно «справжніх покровителів» організаторів революційного перевороту. Антиімперіалістична спрямованість лівійської революції проявилася досить виразно вже в перші місяці існування нового режиму. 7 жовтня 1969 року на 24-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН постійний представник Лівії заявив про намір лівійців ліквідувати на своїй землі усі іноземні бази. Услід за цим лівійське керівництво інформувало послів США і Англії про розірвання відповідних договорів. Майже одночасно почався наступ і на позиції іноземного капіталу в економіці країни.[ 4,16] Ідеологію і політичну структуру Лівії визначала своєрідна концепція громадського розвитку, висунена Каддафі і сформульована в його «Зеленій книзі», перша частина якої вийшла у світ на початку 1976 року. Вона називалася «Вирішення проблеми демократії(влада народу)». Книга відразу ж була оголошена (слухняним Каддафі пропагандистським апаратом) «головним ідеологічним документом» держави. Згідно із задумами Каддафі, соціалістичне суспільство Джамахірії(у перекладі з арабського – «народовладдя») повинне базуватися на трьох принципах. Перше - здійснення народними масами влади через народні зібрання, де кожен бере участь в ухваленні рішень і реалізації влади. Друге володіння народом громадським багатством, яке розглядається як власність усіх членів суспільства. Третє - передача народу зброї і навчання її застосуванню з метою покінчити з монополією на зброю з боку армії. [44] У кінці 1975 року відбулися вибори народних комітетів, сформовані керівні органи народних конгресів. У січні 1976 року був створений Загальний 24

народний конгрес(ЗНК). Республіканський етап розвитку Лівії вступив в стадію завершення.

Почалося

його

переростання

принципово

новий

«джамахірійский», який змінив не лише характер влади в країні, але і її філософію, соціально-політичний і економічний розвиток.[ 3,29] У вересні 1977 року Каддафі висунув у якості основи розвитку господарського життя принцип «самоврядування в економіці». У відповідності із цим принципом передбачався перехід підприємств у колективне управління тих, хто там працює. Проголошене ним згодом гасло «Партнери, а не найняті робітники», знайшов теоретичне обгрунтування в другій частині «Зеленої книги»

і з листопада того ж року почав впроваджуватися на виробничих

підприємствах.[ 1,28] Для розвитку тієї ж популістської ідеї Каддафі висунув нове гасло: «Житло - власність його мешканця». Тобто, людина, що живе у будинку, хазяїн, а не його орендар. У травні 1978 року був ухвалений закон, відповідно до якого здача житла в оренду заборонялася, а колишні орендарі ставали власниками арендованих квартир і будинків. Втілюючи в життя гасло "Партнери, а не найняті робітники", робітники і службовці під керівництвом народних комітетів захоплювали підприємства і установи в сфері не лише виробництва, але і торгівлі, а також різних служб обслуговування. Колишні власники отримували разом з компенсацією можливість брати участь в управлінні цими підприємствами, але на правах «рівного партнерства з виробниками». Ця кампанія «народного захоплення», як її назвали в Лівії, стала своєрідною формою ліквідації приватної власності великої і середньої буржуазії.[ 4,51] Функціонування політичної системи «Джамахірії» на місцях і особливо на виробництві ускладнювалося внаслідок недостатньої підготовленості здійснюваних заходів, нездатності нового управлінського апарату керувати господарством. Усе це викликало невдоволення серед частини населення. Проти політичних і економічних новацій лівійського керівництва виступила і деяка частина мусульманського духовенства. Вона звинуватила Каддафі у «відступі від положень Корану». У відповідь влада пішла на серйозні заходи, 25

спрямовані на обмеження впливу духовенства. Опозиційно налаштованим «хранителям чистоти ісламу» Каддафі влаштував по телебаченню публічний іспит на знання Корану. Богослови не змогли відповісти на питання лідера лівійської революції, і були скомпрометовані в очах віруючого населення. Це дало Каддафі підстави позбавити згодом деяких з них права вести релігійну службу. Не знаходячи у так званому «ісламському соціалізмі» конкретних рецептів перетворення суспільства, Каддафі постійно вносив поправки у свою теорію. Якщо до «Зеленої книги» іслам вважався одним з ідейних джерел офіційної ідеології, то в тій частини цієї книги, що вийшла влітку 1979 року «Істинність третьої світової теорії» вже не вимірювалася постулатами ісламу. Навпаки, «істинність» самих ісламських положень стала оцінюватися з точки зору їх відповідності цій теорії. Рушійною силою історії оголошувалася національна і громадська боротьба. В той же час, уточнював Каддафі, «якби ми обмежилися тільки підтримкою мусульман, то показали б приклад фанатизму і егоїзму : Істинний іслам - той, який виступає на захист слабких, навіть якщо вони не мусульманами».[ 3,73] Трансформація лівійського суспільства в сучасну політичну систему, названу Джамахірією, супроводжувалась багатьма зигзагами і просувалась повільніше, ніж того хотів би Каддафі. Як він вимушений був визнати, «участь народу в управлінні країною була не повною». Тому на сесії ЗНК, що відбулася 18 листопада 1992 року в місті Сирт було прийнято рішення про створення в Лівії нової політичної структури. Вона припускала перехід країни на вищий ступінь народовладдя - зразкової Джамахірії. Йдеться про створення замість первинних народних зібрань півтори тисячі комун, що були самокерованими міні-державами в державі та мали усю повноту влади у своєму окрузі, включаючи розподіл бюджетних коштів.[ 3,19] У 2000-х роках розлад в середовищі лівійської еліти, втрата усіх союзників і небажання Каддафі йти на відкриту конфронтацію із Західним світом привели до деякої лібералізації економічного, а потім і політичного життя країни. У 26

Лівію були допущені зарубіжні компанії, підписані контракти про будівництво газопроводу в Італію. В цілому, Лівія, хоча і з великою затримкою, пішла шляхом екс-президента Єгипту Хосні Мубарака. Зміни економічного і політичного курсу, що супроводжувалися грамотною пропагандою, дозволили Каддафі залишитися при владі і уникнути долі Анвара Садата або Саддама Хусейна. У червні 2003 року на загальнонародному з'їзді Муаммар Каддафі оголосив про новий курс країни на «народний капіталізм»; в той же час було заявлено про приватизацію нафтової і суміжної галузей промисловості [42]. 19 грудня Лівія оголосила про відмову від усіх видів зброї масового знищення. Згодом

США оголосили про часткове зняття анти лівійських економічних

санкцій. У серпні 2008 року на зустрічі 200 африканських королів, султанів, емірів, шейхів і вождів племен Муаммар Каддафі був оголошений "королем королів Африки" [45]. 2 лютого наступного року Муаммар Каддафі був обраний головою Африканського союзу. У своїй зовнішній політиці лівійський лідер продовжував залишатися прибічником панарабізму. Взимку 2010-2011 рр. в країнах арабського світу почалася хвиля демонстрацій і протестів, викликаних різними причинами, але спрямовані головним чином проти правлячої влади. Увечері 15 лютого у Бенгазі зібралися родичі ув'язнених, убитих при нез’ясованих обставинах в триполійскій в'язниці «АбуСалім» в 1996 році, які вимагали звільнення адвоката і правозахисника Фетхи Тарбеля. Незважаючи на звільнення Тарбеля, демонстранти вступили в протистояння з силами безпеки. В наступні дні антиурядові виступи активно пригнічувалися вірними лівійського лідерові силами. 18 лютого демонстранти узяли під свій повний контроль місто Аль-Байда, причому місцева поліція перейшла на сторону протестуючих . До 20 лютого під контроль супротивників лівійського

керівництва

перейшов

Бенгазі,

після

чого

заворушення

перекинулися на столицю. За декілька днів протестів східна частина країни виявилася під контролем протестуючих, тоді як у західній частині Каддафі зберігав владу. Основною вимогою опозиції стала відставка полковника 27

Каддафі. Сам Каддафі заявив, що не має поста або посади, що б її покинути, і назвав протестуючих наркозалежними. 26 лютого Рада безпеки ООН ввела санкції, що забороняють постачання в Лівію зброї і будь-яких матеріалів військового призначення, а також заборону на міжнародні поїздки Каддафі і заморожування його зарубіжних активів [54]. Наступного дня у Бенгазі на спільній екстреній нараді членів місцевих народних рад повстанці сформували Національну перехідну раду як орган влади революції, який очолив колишній міністр юстиції країни Мустафа Мухаммад

Абд-аль-Джаліль.

квітня

лівійський

лідер

виступив

із

телезверненням до народу, оголосивши, що готовий укласти перемир'я, він також закликав країни НАТО до переговорів з припинення міжнародної військової операції в Лівії. Каддафі сказав: «Ви просите залишити владу того, хто віддав її ще в 1977 році. Що ж йому залишити? Свою країну? Це просто смішно. Хто має право вимагати від людини залишити його країну?» і додав: «Я не збираюся від'їжджати зі своєї країни. Ніхто не зможе змусити мене відмовитися від захисту рідної держави». У своєму телезверненні Каддафі заявив також про те, що його країна знаходиться у стані війни з Італією, оскільки та взяла участь в операції міжнародної коаліції : «Війни хоче лівійський народ і я не можу перешкоджати. Ми вже у стані війни з Італією, оскільки італійці вбивають наших дітей в 2011 році як і в 1911. Тому я не можу заборонити лівійцям захищати їх життя і землю і перенести військові дії на територію супротивника». Після декількох місяців боїв, 20 серпня, загони повстанців атакували столицю. Запеклі бої між

сторонами розгорнулися навколо урядового

комплексу Баб аль-Азізія, який зазнав авіаударів НАТО. 23 серпня їм вдалося прорватися через ворота в зовнішньому периметрі комплексу і встановити над ним контроль, але самого Каддафі там не виявилося. Захопивши його резиденцію, повстанці обезголовили позолочену статую Каддафі. 9 вересня за наполяганням прокурора Міжнародного кримінального суду Муаммар Каддафі був оголошений Інтерполом в міжнародний розшук [43]. 28

20 жовтня 2011 року загони Національної перехідної ради черговий раз штурмували Сирт, в результаті їм вдалося взяти місто. При спробі вирватися з оточеного міста, Муаммар Каддафі був взятий повстанцями в полон. НАТО опублікувало комюніке зі звітом, згідно з яким приблизно в 08 : 30 (06: 30 по Грінвічу) її авіація завдала ударів по одинадцяти військових машинах армії Каддафі, що утворювали частину великої колони з близько 75 машин, які швидко рухалися по дорозі в передмісті Сирта. У цьому комюніке НАТО стверджує, що «у момент бомбардування в НАТО не знали, що в колоні знаходився Каддафі. Дії НАТО були продиктовані тільки необхідністю зменшити небезпеку для мирного населення, як це вимагає мандат ООН. НАТО не полює за окремими особами».

Повстанці зуміли

захопити пораненого Каддафі. Припускається, що відеозапис останніх хвилин життя Каддафі, який з'явився пізніше спростовує офіційну версію Національної перехідної ради Лівії про смерть Каддафі від поранення. Каддафі могли вбити у результаті самосуду. Управління Верховного комісара ООН з прав людини і Міжнародна амністія вимагають провести ретельне розслідування обставин смерті Каддафі [1,28] 1.5.

Громадянська війна у Лівії: причини, передумови, перебіг, наслідки. Громадянська війна в Лівії – це озброєний конфлікт між силами,

підконтрольними з 1969 року лідеру країни полковнику Муаммару Каддафі і озброєними загонами Національної перехідної ради Лівії, що їх підтримували Ліга Арабських Держав, Європейський союз, інші держави та міждержавні організації. Передумови: Напередодні заворушень Лівія по економічним і соціальним параметрам була однією з найбільш благополучних країн Африки. Індекс розвитку людського потенціалу в 2010 році складав 0,755, а ВВП на душу населення — $14,878, що вище, ніж в Єгипті і Тунісі, з яких у Лівію прийшла революція. Рівень писемності населення складав 87 %[ 7], проте в країні був високий рівень безробіття, що складав, за даними 2009 року, 20,7 %[ 10]. Трохи 29

інша ситуація була в країні в суспільно-політичному контексті. За даними американської організації Freedom of the Press Index станом на 2009 - 2011 роки, Лівія була країною з найвищим рівнем цензури на Близькому Сході і в Північній Африці.[ 18] До недавнього часу іноземні мови, зокрема, англійська і французька, були заборонені в шкільній програмі, а розмова з іноземцями на політичні теми могла закінчитися трьома роками позбавлення волі.[ 8] Згідно із Законом 75 від 1973 року, дисидентські рухи в Лівії знаходилися під забороною, а сам Каддафі стверджував, що той хто намагатиметься заснувати політичну партію, буде страчений.[ 15] 15 лютого 2011 року 213 представників інтелігенції вимагали відставки Муаммара Каддафі, мирної еволюції країни та відмови від переслідування учасників майбутніх виступів 17 лютого[47]. За

відомостями Аль-Джазіри,

заклик підтримали зарубіжні опозиційні фракції - Національний фронт порятунку, Лівійське ісламське об'єднання, рух «Хулас» («Позбавлення»), Союз республіканців

за

демократію

соціальну

справедливість,

групи

правозахисників, а також Ліга діячів культури і письменників[46]. Перебіг: Повстання в Лівії почалося з інциденту в місті Бенгазі 15 лютого[11]. Причиною заворушень став арешт юриста і правозахисника Фатхи Тербіля (пізніше був відпущений). Демонстранти, що координували свої дії через соціальні мережі , зібралися в будівлі місцевої адміністрації, вимагаючи звільнити з під варти адвоката. Потім натовп пішов у центр міста, де і стався конфлікт. В ході демонстрації, в якій взяли участь близько 600 осіб, звучали заклики про відставку уряду. У протестуючих були пляшки із запалювальною сумішшю. В ході зіткнень постраждали 38 осіб. Демонстранти несли фотографії жертв масового вбивства ув’язнених в'язниці «Абу Салім»: 29 червня 1996 року, коли ув’язнені виступили з протестом проти умов утримування, у в'язниці розстріляли близько 1200 осіб. Фатх Тербіль виступав офіційним представником родичів загиблих, які до цих пір безуспішно вимагають покарання винних. Згодом влада випустила з в'язниці «Абу Салім» 110 членів «Ісламської групи лівійської боротьби»[ 48]. 30

17 лютого, в «день гніву», пройшли масові виступи в містах Бенгазі, Бевіда, Зентан, Ружбан і Дерну. Лівійська правозахисна організація Human Right Solidarity, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві, повідомляє про 13 жертв протестів. За даними Human Right Solidarity, яка посилається на очевидців, снайпери, розміщені на дахах будинків, застрелили 13 осіб і поранили десятки маніфестантів. У столиці Тріполі пройшов мітинг прибічників Каддафі. Починаючи з 17 - 18 лютого антиурядові заворушення в Бенгазі переросли в озброєний заколот, оскільки розквартировані тут частини лівійської армії перейшли на сторону опозиції. Глава МВС Лівії генерал армії Абдель Фаттах Юнес перейшов на сторону повстанців,

і закликав армію

виступити проти Каддафі. Як наслідок, озброєні сили Лівії фактично розділилися на тих, що перейшли на сторону повстанців, і тих що залишилися в підпорядкуванні уряду в Тріполі. 20 лютого у міжнародному співтоваристві вибухнула «інформаційна бомба» , згідно якої лівійська влада розстрілювала демонстрантів з кулеметів. За повідомленнями телеканалу Аль-Джазіра із посиланням на лівійських правозахисників

загинуло

близько

200

осіб,

близько

800

отримали

поранення[39]. До 24 лютого вся Киренаїка перейшла під повний контроль повстанців. Лівійські влада тимчасово припинила спроби повернути контроль над регіоном. 26 лютого бунтівники проголосили в Бенгазі тимчасовий уряд Лівії на чолі з колишнім

міністром

юстиції

країни

Мустафой

Мухаммедом

Абдель-

Джалілем[52]. 23

лютого

після

вигнання

військ

Каддафі

Бенгазі,

перший

непідконтрольний владі телеканал («Альхурра» ) створений в місті Тріполі, анонсував марш на Тріполі, в якому збиралося взяти участь до 5000 ополченців. За повідомленням британської газети «Дейлі мейл», яке підтвердив газеті високопоставлений представник міністерства оборони Великобританії, що побажав залишитися неназваним, - безпосередньо перед початком наступу (за три тижні до 21 березня) в Киренаїці висадилися бійці британського елітного 31

підрозділу SAS. 2 березня революціонери атакували нафтовий порт Брега. Узявши його, наступного дня 3 березня вони атакували Ель-Агейлу[53].5 березня загони революціонерів просувалися у напрямку Сирта. Цього ж дня із заходу до Бін-Джаваду підійшло важко озброєні групи військ Каддафі, після чого почалися запеклі бої за місто. 6 березня військам Каддафі вдалося перехопити ініціативу і почати контрнаступ на східному фронті. Першою їх перемогою став захоплення міста Бін-Джавад. Перемоги армії Каддафі над повстанцями були досягнуті за рахунок використання артилерії, танків і авіації. Проте зважаючи на ескалацію конфлікту, що погрожував різаниною в місті Бенгазі з населенням близько мільйона чоловік, в ніч на 18 березня Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 1973 від 17 березня, що дозволяє застосування сили в Лівії, виключаючи наземне втручання. 19 березня бої зав'язалися на околицях Бенгазі - оплоту повстанців[«12].

Згідно

повідомленнями

телеканалу

Аль-Джазіра,

кореспонденти якого були присутні в Бенгазі, вранці почався обстріл міста з артилерійських снарядів. 19 березня (у 16:00 за місцевим часом) французькі винищувачі ввійшли у повітряний простір Лівії, зробивши повітряну розвідку з метою підготовки інтервенції[12]. У 16:45, зі знищення декількох одиниць бронетехніки військ Каддафі, почалася інтервенція у Лівію . Аль-Джазіра повідомляла про атаки британських і американських ракет на аеродроми та інші військові об'єкти в Лівії, операція була названа «Odyssey Dawn» («Одіссея Світанок»). Потім ВПС США зосередилися на наземних цілях. 28 березня надійшли повідомлення, що повстанці підписали з владою Катара договір про експорт нафти[49]. Раніше Катар вважався центром американської військової присутності в арабському регіоні, бо саме там розташовувався штаб американських військ під час Іракської війни. В Катарі знаходилася резиденція муфтія Кардауї, який закликав мусульман вбити Каддафі ще на початку повстання. 32

1-2

квітня

бої

на

східних

околицях

Бреги

продовжувалися.

Повідомляється, що авіація НАТО помилково завдала удару по групі повстанців біля Бреги, унаслідок чого 14 осіб загинули.[ 14] 7 квітня авіація НАТО помилково знищила декілька трофейних танків повстанців, внаслідок чого загинуло від 10 до 13 осіб і ще від 14 до 22 було поранено. Ще 5 танків було пошкоджено.[ 17] Під впливом успіхів повстанців на сході країни, а також на знак солідарності з жителями Бенгазі, послідували демонстрації, а потім спалахнули повстання і на заході Лівії. 27 лютого повстанці захопили після бою міста ЕзЗавія і Місурата. Війська Каддафі зосередили свої сили для боротьби з повстанцями в Тріполітанії, що дозволило повстанцям з Киренаїки зробити відносно успішний наступ на Тріполі через багаті нафтою райони. З другої половини квітня на Східному фронті настало відносне затишшя: війська Каддафі були скуті в діях через значні втрати, а також активність авіації НАТО, а сили лівійської опозиції не мали досить озброєння і досвід ведення бойових дій, тому не могли протистояти у відкритому бою з озброєними силами Каддафі. У цих умовах склалася патова військово-політична ситуація, що означає нездатність жодної зі сторін встановити контроль над всією країною, а умовний фронт на сході Лівії стабілізувався між Адждабією та Брегою. У таких умовах активізувалися заклики до переговорів сторін. Але переговорний процес не мав успіху через небажання сторін йти на поступки: повстанці категорично відмовилися бачити

Муаммара

Каддафі навіть

номінально лідером Лівії, у свою чергу лідер Джамахірії відмовився покидати свою посаду або поступатися владою, до того ж тональність і багата на епітети і порівняння риторика Каддафі змальовувала революціонерів як «зрадників, щурів, терористів і злочинців», з якими «жодних переговорів бути не може». До липня 2011 року Перехідну Національну Раду Лівії як єдину законну владу в Лівії визнали вже 30 держав, у тому числі США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Туреччина, Катар, Туніс і ряд інших держав,

багато

яких

надавали

гуманітарну

військову

допомогу 33

революціонерам на підконтрольним їм східній і західній (Місурата і гори Нафуса), частинах країни[71]. Датою закінчення патової військової ситуації можна вважати 13 липня, коли загони ПНР почали новий наступ у напрямку Бреги. Окремі ЗМІ вже 16-20 липня повідомляли про перемогу бійців ПНР в Брезі, однак ледь розпочавшись, наступ зіткнувся з проблемою розмінування місцевості, тим більше що для розмінування в сил революціонерів не було ні достатньої кількості інженерів, ні спеціальної техніки. Надалі Аль-Джазіра повідомила з посиланням на інженерів, що між Адждабією і Сиртом знаходилося приблизно 60 тисяч мін, з яких станом на 22 вересня, знешкоджено було тільки 21 тисяча. Таким чином, темп наступу різко знизився, а інформація з фронту надходила вкрай рідко. З іншого боку, війська Каддафі, які були мішенню для авіації НАТО, також були позбавлені маневру. Давали про себе знати і втрати в важкої техніки (до червня-липня 2011 року активність танкових військ Каддафі, які стали мішенню для авіації НАТО, значно знизилася), проте вони компенсувалися активністю артилерії Каддафі, яка залишалася активної на всіх фронтах. До початку серпня наступальна здатність військ Каддафі поступово знизилася, чому сприяла активність авіації і флоту країн НАТО, а також санкції, під якими перебувала Джамахірія. Так, генерал Шарль Бушар, командувач сил НАТО в Лівії, заявив, що лівійські війська "більше не здатні розвивати повноцінний наступ"[ 16]. На відміну від Тріполі, де до наступаючих сил опозиціонерів жителі поставилися досить лояльно, Сирт не визнавав повстанців. Рідне місто Каддафі, завжди вважалося його оплотом, в яке він в свій час вклав величезні фінансові кошти. Про презирство по відношенню до збройної боротьби проти режиму Каддафі свідчили події 28 березня, коли загони повстанців, що напередодні захопили Бін-Джавад і Ен-Нофаллію, почали відступ після артилерійського вогню урядових сил, і місцеве населення також чинило їм опір. Сам лівійський лідер був вихідцем з племені Каддафа, воно невелике за кількістю, але воно перебуває під захистом у племені Магарха -другого за величиною (після 34

Варфаллаа, близько 1 мільйона чоловік). Плем'я Магарха, головним містом якого вважається Сирт, було найбільш лояльним до Каддафі і одночасно конкурентом племені Варфаллаа. Після битви за Тріполі, під час якої революціонери за тиждень зуміли взяти під свій контроль столицю, одночасно очистивши від військ Каддафі шлях до кордону з Тунісом, бої перемістилися на південний схід від столиці, а саме - до міст Бені-Валід і Сирт. 30 серпня стало відомо, що Перехідна Національна Рада Лівії висунула прихильникам Каддафі, що знаходилися в Сирті, ультиматум про здачу міста до найближчої суботи, після чого, як повідомляється, будуть прийняті військові заходи по його захопленню. Загони ПНР, що наступали від Місурати, закріпилися за 140 км від Сирту[72].1-3 жовтня війська Східного фронту ПНР об'єдналися із західним угрупуванням, після чого продовжили наступ на Сирт з південного фронту. Плацдармом для наступу став район «Сиртського кільця», що знаходиться на перетині південних і східних доріг від міста. Військам ПНР вдалося відсікти угрупування військ Каддафі в районі Каср-абу-Хаді від основних сил і повністю оточити місто. 20 жовтня відбувся штурм останніх підконтрольних військам Каддафі ділянок міста[13]. Військами продовжувалася зачистка місцевості, в результаті якої і був захоплений, а потім убитий Муаммар Каддафі і його син Мутазім. Реакція міжнародної спільноти: Після початку заворушень більшість країн провели евакуацію своїх громадян з території Лівії. В ході конфлікту більшість членів ООН виступили проти уряду Каддафі, закликаючи його піти у відставку і передати всю владу Перехідній Національній Раді Лівії. Значна частина світової спільноти виступила за невтручання у внутрішні справи Лівії і швидкий початок мирних переговорів. Проте, країни блоку НАТО і деякі держави Близького Сходу (т.з. «Коаліція») вважали за краще втрутитися в лівійський конфлікт і виступили за введення «безпілотної зони» на більшій частині території Лівії. В результаті голосування в ООН була прийнята «Резолюція Ради Безпеки ООН 1973» і схвалено введення «безпілотної зони»,

що також дозволило країнам коаліції завдавати удари з повітря по військах уряду Каддафі і проводити обмежені наземні операції. Наслідки: Громадянська війна в Лівії стала найбільшим за кількістю жертв конфліктом в ході Арабської весни. Число загиблих станом на кінець серпня 2011 року досягло 50 тис. осіб [50]. За даними представника Управління Верховного комісара ООН у справах біженців ООН Меліси Флемінг, станом на 2 березня число біженців в районі конфлікту досягло 180 тисяч осіб . В Єгипет виїхали 77 тисяч осіб, приблизно стільки ж - у Туніс. Причини:

Провідний

науковий

співробітник

Центру

арабських

досліджень Інституту сходознавства РАН (Російська академія Наук) кандидат історичних наук Олексій Подцероб, називає наступну причину такого масштабного конфлікту: соціально-економічна ситуація в цій країні значно краща, ніж в інших арабських країнах Північної Африки, в Лівії немає значного соціального розшарування, основну ж роль грають протиріччя між племенами, а Муаммар Каддафі довгий час мав підтримку населення. На його думку, у Лівії відбувалася і відбуватиметься у майбутньому озброєна боротьба за владу під прикриттям гасел боротьби за свободу і демократію.[ 38] Проте, за словами Фуада Аджамі, професора університету Джона Хопкінса, авторитетного американського

експерта

Близького

Сходу,

причини

революції

громадянської війни, що послідувала за нею, в Лівії слід шукати не стільки в економічному, скільки в політичному житті країни. За словами сходознавця, за роки правління Каддафі, форма керування країна перетворилася «на безжалісну тиранію, а всі багатства держави осідали у правителя і його дітей. Роздрібна торгівля була знищена, і багато сфер діяльності для лівійців були заборонені». Фуад Аджамі вважає, що Лівійська держава втратила 40 років через самозакоханість правителя, а невдоволеність гнітом і приниженнями в середовищі лівійців поступово зростала. За його словами, «страх паралізував країну, в якій революційні комітети були над законом», а «манірність і постійні ексцентричні витівки Каддафі - намет, який він всюди брав з собою, пусте базікання на міжнародних форумах, жінки-охоронці в консервативному 36

мусульманському суспільстві, і чотири українські медсестри, які скрізь були з ним - йшли нога в ногу з терором проти дисидентів, що зважилися виступити проти його деспотії»[ 9]. Ігор Юргенс, голова правління московського Інституту сучасного розвитку акцентує увагу на тому, що Лівія з прадавніх часів існувала як три розділених географічно племені, при цьому Каддафі, як вважає експерт, за останній час завдав серйозного удару по двох з трьох частин Лівії, тому фактично залишався лідером лише однієї частини - Тріполітанії. «Дві інші частини лівійської держави, що фактично розпалася, ставилися до особи полковника негативно».[ 55] Інші експерти вказують істотно відмінний розклад сил: за словами колишнього посла Росії в Лівії Володимира Чамова, весь захід Лівії (Тріполітанія) і центр не менш ніж на 80 % підтримували Каддафі, схід же був опозиційним.[ 37] Колишній посол Росії в Лівії Володимир Чамов вважає, що на сході Лівії завжди існувала потужна опозиція Каддафі, невдоволена розподілом не на свою користь засобів всередині країни, яке стало відбуватися після приходу полковника до влади. Події в Тунісі і Єгипті простимулювали ці настрої, на це наклалися племінні відмінності. На сьогоднішній день можливість воз'єднання країни він оцінює як маловірогідну, зокрема, через те, що опозиційний схід використав озброєну підтримку міжнародної коаліції. Директор Інституту проблем глобалізації Михайло Делягін вважає весь лівійський конфлікт штучно сконструйованим, дійсну причину подій він бачить у війні за ресурси, що ведеться на глобальному рівні. Він вважає, що в Лівії, на відміну від сусідніх арабських країн, не було глибоких реальних протиріч. «Вистрілили», на його думку, міжплемінні протиріччя.[ 40] Іншої думки дотримується кандидат історичних наук, директор центру Інституту міжнародних досліджень, колишній посол СРСР і Росії в Лівії Веніамін Попов. За його словами, революційні події в Лівії, як і у ряді інших арабських країн - це веління часу. «Ми, напевно, ще не усвідомлюємо до кінця, що відбулося. Це тектонічне зрушення, яке просто почалося саме в цій частині 37

світу. Ті ж методи, які використовувала молодь в Тунісі і в Єгипті, зараз використовує молодь в Іспанії і в Греції. Через Facebook і Twitter. Ми повинні усвідомити, що ми живемо абсолютно в іншу епоху, епоху глобалізації. І тому ось такі поняття, як людська гідність, гідне існування, необхідність боротьби з корупцією, важливість

того, щоб лідери слухали своє населення, це стає

вимогою часу, велінням часу. Без цього неможливо буде далі успішно правити. Ось в цьому проблема. Можливо, він (Каддафі) вважав, що він, загалом, зробив все правильно. І здавалося б, що він тепер застрахований від цього. Але життя розпорядилося по-іншому». Заступник представника Лівії в ООН Ібрагім Дабаши (що виражає точку зору повстанців) визначив характер внутрішньолівійського конфлікту таким чином: «Ситуація в Лівії унікальна. Факт в тому, що лівійська криза особлива. Це не громадянська війна, не конфлікт між двома партіями, а боротьба народу, що захищає себе від диктатури»[ 51]. 1.6.

Протистояння ісламського і західного світу як елемент впливу на фреймінг. Професор Єльського університету С.Хантінгтон був першим, хто

поставив питання про протистояння цивілізацій у рамках цивілізаційного підходу в історіографії. Сьогодні, в той час як

глобалізація нарощує

потужність, а геополітичний центр зміщується на схід (в першу чергу в близькосхідний регіон), проблема взаємовідносин регіональних цивілізацій Заходу і ісламського світу набуває все більшої актуальності.

Яскравим

підтвердженням цього є нещодавні події - революції в Тунісі і Єгипті, війни в Сирії і Лівії , вони наочно демонструють не лише нестабільність цього регіону, але і зосередженість на ньому світової політики і уваги міжнародного співтовариства. На основі цивілізаційного, марксистського, світ-системного та сучасного політологічного підходів, можна прослідкувати основні моменти протистояння ісламського та західного світу. С.Хантінгтон заявляє про давню ворожнечу 38

регіональних цивілізацій Заходу і ісламського світу. Справді, арабська експансія VII - IX ст., хрестові походи і завоювання турками-османами Візантійської імперії підтверджують цю тезу. З точки зору цивілізаційного підходу, одним із основних чинників у розвитку стосунків між названими цивілізаціями є релігія. Іслам і християнство, на думку Хантінгтона, занадто різні, і являються по відношенню один до одного «Іншими» [57]. Арабський світ, запозичуючи ринкову економічну систему, віддає перевагу культурнотрадиційній орієнтації та переважно відкидає ідеї «вестернізації». Чим же зумовлена криза, що виникла в стосунках Заходу і ісламського світу у кінці XX століття, і перекочувала в XXI століття? На думку Хантінгтона, причини відновленого конфлікту лежать в демографічній, культурній і владній сферах. Сюди відносяться: по-перше, зростання населення в мусульманських країнах і його подальші міграції в Європу і США; по-друге, зміцнення національної впевненості внаслідок Ісламського відродження; потретє, спроби Заходу нав'язати всьому світу, і арабам зокрема, західноліберальні цінності; по-четверте, зникнення комуністичного табору як загального для Заходу і ісламу ворога; по-п'яте, часті контакти між представниками обох цивілізацій, що призводить, на думку автора, до яснішого розуміння відмінностей [57]. Ту ж позицію займає відомий історикісламознавець, професор Прінстонского університету Б.Льюіс. Він вважає, що причина конфронтації полягає саме в культурно-ментальних особливостях: «Це явне зіткнення цивілізацій - яке, можливо, має ірраціональний характер, але являється, безумовно, історичною реакцією стародавнього суперника на іудейсько-християнський виклик, на наш мирський підхід і на всесвітню експансію обох цивілізацій»[ 24, 12]. Взагалі

американським

дослідникам,

прибічникам

цивілізаційного

підходу, властиво виділяти в стосунках цивілізацій в першу чергу духовнокультурні особливості. В результаті створюється образ ісламського світу, де мусульмани «підкреслюють відмінності між своєю і західною цивілізаціями, перевагу своєї культури і необхідність збереження цілісності цієї культури 39

перед натиском Заходу. Мусульмани бояться потужності Заходу, вона викликає у них обурення, вони бачать в ній загрозу для свого суспільства і своєї віри. Вони розглядають західну культуру як матеріалістичну і аморальну» [57.]. З позицій марксистської методології взаємовідношення Заходу і ісламського світу - це не стільки протистояння цивілізацій, скільки протистояння класів, що глобально оформилися, тобто певна світова класова боротьба. Сам Маркс писав: «Під страхом загибелі змушує вона (буржуазія) всі нації прийняти буржуазний спосіб виробництва, змушує їх вводити у себе так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Словом, вона створює собі світ за своїм образом та подобою». Чи не це ті самі «загальнолюдські цінності», які Західна цивілізація, на думку Хантінгтона, нав'язує проти волі всьому світу, і зокрема ісламській регіональній цивілізації? Але в даному випадку ці цінності є тільки «культурною надбудовою» на базисі виробничо-економічних стосунків, що повністю співвідноситься з марксистською теорією. У концепції світ-системного аналізу, основу якого заклав Ф.Бродель, а розвинули, в першу чергу, А.Гундер Франк і А.Валлерстайн, взаємовідношення між країнами Заходу та ісламським світом пояснюються схемою взаємодії «центр – напівпериферія – периферія», де США і Європа є країнами центру. [36]Відповідно, країни ісламського світу мають статус країн напівпериферії, тобто включених в капіталістичну світ-систему суспільств, що є для центру новими ринками збуту, дешевої робочої сили і сировини. При цьому взаємини ісламського світу і Заходу діють саме в рамках світу-системи, де кожен елемент має чітко позначену функцію, і виключення цього елементу зі світу-системи матиме погані наслідки для неї. Наприклад, монархічні

релігійні

ісламські

лідери

створюють

нафтовидобувні

виробництва, де не існує вільного найму і західного права (що і відрізняє центр від напівпериферії), проте нафтопродукти з цих виробництв є опорою технологічних процесів найбільших транснаціональних корпорацій . Світ-системний аналіз у розумінні А.Валлерстайна перетинається з цивілізаційним підходом А.Тойнбі, який уявляв Захід як єдину глобальну 40

цивілізацію. [32,43]У такому розумінні країни «ядра» постійно шукають місця застосування власного капіталу. Так, коли країни ОПЕК (Організація країнекспортерів нафти) ввели нафтове ембарго 1973 р. і викликали маятниковий рух капіталів із заходу на Близький схід, а потім назад, американській економіці довелося шукати можливості вкладення капіталу, що перенакопичився (тоді їх знайшли в країнах Африки, Азії, Латинської Америки, Східної Європи і СРСР). Серед важливих нюансів у протистоянні сходу та заходу політологи також виокремлюють питання нафти, як найважливішого енергоресурсу . У роботі «Чому Америка наступає?» автор А.Паршев стверджує , що нафта, інші енергоресурси і ресурси взагалі (праця, технології, техніка і так далі) – це, «голка», на якій сидить західна взагалі і, зокрема, американська економіка . Таким

чином, операції військ США

НАТО в

близькосхідному і

африканському регіонах це боротьба за енергоресурси, в першу чергу, за нафту, стверджує автор. Війну в Лівії з цих позицій легко пояснити – ця африканська країна займає 9-е місце у переліку світових експортерів нафти. [29, 113] Чому ж саме нафта має настільки високу цінність для світової капіталістичної

системи

з?

Професор

петербурзького

університету

В.М.Зазнобін вважає, що нафта, по суті, є другим, або «прихованим», інваріантом прейскуранта. Він пояснює це тим, що сьогодні світове виробництво не можливе без електроенергії, а нафта – головний сучасний енергоресурс. У цьому контексті цікава аналогія з Великими географічними відкриттями, коли перший «явний» інваріант прейскуранта (золото) почав нестримно збільшувати масу через пограбування Нового світу, а «неявний» параметр (зерно) залишився на колишньому рівні. Про це ж пише В.Зомбарт, причому він цей процес називає однією з причин формування капіталізму в Європі, на відміну від того ж Хантінгтона, який цей процес як причину не виділяє.[ 20,74.] У наш час, з точки зору В.М.Зазнобіна, другий інваріант прейскуранта – нафта – нестримно витісняє перший інваріант, а саме долар, що з 1971-1973 рр. втратив забезпеченість «золотим стандартом». Еліта США, під якою маються 41

на увазі банківсько-промислові клани, що злилися з урядом, веде запеклу боротьбу за контроль над реально коштовними енергоресурсами, прагнучи всіма силами підтримати

доларову валюту. З точки зору цього підходу,

взаємини Заходу і ісламського світу – це ті ж стосунки колонізатора і колонізованого, лише в новій формі

Розділ II. Методологія дослідження Метод – принцип наукового дослідження, який передбачає певний набір понять, прийомів збору та обробки даних, підходів до тієї чи іншої наукової проблеми. Чітко організована система методів називається методологією, вона є обов’язковим елементом будь якого дослідження. Методологія покликана чітко структурувати роботу, поділити її на етапи, зробити дослідження більш релевантним. Саме завдяки правильно обраній та сформульованій методології, дослідження здобуває свою наукову цінність. Мета дослідження - визначити особливості конструювання образу Муаммара Каддафі в матеріалах українських друкованих ЗМІ за 2009 – 2011 роки. Для досягнення релевантних результатів у цій роботі ми використовуємо поєднання методів якісного та кількісного контент-аналізу. Це можна пояснити необхідністю вимірювати як кількісні (частотність згадок про події в Лівії та Муаммара Каддафі у досліджуваних виданнях; статистичні дані, отримані в результаті аналізу), так і якісні показники (інтерпретація зібраних повідомлень, зміст ,основні акценти). Якісний метод у роботі є основним: дослідження образу Муаммара Каддафі в українській пресі передбачає насамперед опис, пояснення та концептуалізацію. Кількісний аналіз в процесі такого дослідження є допоміжним. Щоб пояснити, чому саме контент-аналіз застосовується в цій роботі, розглянемо історію вивчення цього методу і з’ясуємо походження та класифікації контент-аналізу. Для початку коротко розглянемо найвідоміші класичні праці, де застосовано цей метод, та їх значення для розвитку останнього. Далі окреслимо вибірку дослідження (вибір видань), хронологічні рамки дослідження та категорії для аналізу. Пояснивши методологічну основу нашої роботи, ми зможемо перейти до останнього її розділу, де представимо результати дослідження.

2.1.Історія контент-аналізу та його застосування Перший випадок застосування контент-аналізу як методу зафіксовано в Швеції

уXVII столітті. 1640 року вчені-теологи порівняли зміст офіційних

церковних гімнів з апокрифічною збіркою гімнів «Пісні Сіону». Валерій Іванов, український спеціаліст із історії контент-аналізу, пояснює, що «дослідники підрахували кількість основних релігійних ідей та порівняли їх висвітлення (позитивне, нейтральне чи негативне)» [64, 23]. Кінцем ХІХ – початок ХХ століття - наступний етап у вивченні теорії та практики контент-аналізу. Починаючи з 90-х років ХІХ століття, його широко почали застосовувати в США. Дослідники історії методу стверджують, що першим американським вченим, хто вдався до контент-аналізу газетних публікацій, був Джон Спід. 1893 року він опублікував статтю «Чи дають тепер статті новини?», в якій стверджував, що в американській пресі відбувся ряд кількісних та якісних змін. Спід сформулював вибірку матеріалів: недільні номери газет, що видавались у Нью-Йорку в 1881-1883 роках. Дослідник класифікував їх за тематикою, а потім виміряв у дюймах газетну площу, яку відпустили під матеріали на кожну з цих тем. Врешті-решт, Спід порівняв показники, і дійшов висновку, що протягом останніх 12 років суттєво змінилось тематичне наповнення ньюйоркських газет, вони почала надавати перевагу «жовтому формату».Якщо до 1881 року значна частина газетних площ відводилась таким темам, як релігія, мистецтво, історія, релігія, то в середині 80-х років ХІХ століття дедалі більше газетної площі почали присвячувати пліткам і скандалам [69.]. Гарольд Ласвелл, праці якого вважаються класичними в галузі медіадосліджень, зробив один з найпомітніших внесків у розвиток теорії та практики контент-аналізу. У 40-х роках Ласвелл вивчав пропагандистські техніки, застосовувані в друкованих виданнях Британії, Німеччини та США під час обох Світових воєн. Пізніше вчений проаналізував зміст публікацій у щоденних газетах США та зумів довести пронацистську спрямованість окремих видань. Так, наприклад газета «True American» в 1943 році опублікувала серію 44

матеріалів зі схвальними відгуками про політику Німеччини. Ласвелл та його співробітники у Верховному Суді США довели, що видання веде пропаганду на користь ворога, результати проведеного контент-аналізу були використані як доказ. Редакцію «True American» визнали

причетною до

поширення

антиамериканської пропаганди, і за рішенням суду видання закрили. Інший відомий приклад контент-аналізу знаходимо у американського вченого Олександра Джорджа. В 50-х роках він працював у Американській Федеральній Комісії з вивчення змісту іноземних радіопередач. Він та його колеги виявили, що під час другої світової війни на американському радіо зросла кількість заохочувальних повідомлень від лідерів Третього Рейху, які твердили про військову могутність Німеччини та перемоги на фронтах війни. Джордж вказав на зв'язок між цими повідомленнями та оцінками військових експертів. Класична дефініція контент-аналізу належить Бернарду Берельсону, який 1952 року видав книгу «Контент-аналіз у комунікаційних дослідженнях». Кількісний контент-аналіз Берельсон визначив як «метод дослідження для систематичного, об’єктивного та кількісного опису очевидного змісту комунікацій». З кінці 20-тих років у Європі почали з’являтися

праці виконані за

допомогою контент-аналізу. Ініціативу взяли на себе французькі та британські дослідники. Завдяки їхній роботі, з’явились нові методики, навіть цілі моделі контент-аналізу. В 60-х роках з’явились також доробки німецьких, фінських та польських учених. Значний внесок у вивчення теорії та практики методу зробив Жак Кейзер, співзасновник та заступник директора Французького інституту преси. В кінці 50-х - початку 60-х років минулого століття Кейзер розробив власну методику визначення категорій аналізу. Основи цієї методики він описав у своїй праці «Французька щоденна преса». Основна тема його досліджень – взаємозв’язок зростання тиражів щоденних газет і зростання загальної кількості населення Франції. За одиницю вивчення Кейзер узяв щоденну газету (всього 100 видань

– 12 столичних і 88 регіональних). Він був першим серед європейських дослідників, хто сформулював категорії для аналізу. Назва газети, періодичність, дата виходу, ціна, ареал розповсюдження та багато інших деталей стали категоріями дослідження Кейзера. [68, 36]. Таким чином Кейзер запровадив систему обробки статистичних даних. В Азії контент-аналіз починають використовувати в 60-тих роках минулого століття. Під час Карибської кризи в жовтні 1962 року японські вчені дослідили матеріал в 10-ти загальнонаціональних газетах. Вони виміряли процентне співвідношення газетної площі, відведеної на матеріали з різних рубрик. Аби порівняти результати, дослідження повторно провели у травні 1963 року. Порівняно з осінню 1962 року, навесні 1963-го в усіх 10 виданнях почали більше уваги приділяти рекламі та спортивним новинам. Однак протягом цього самого часу майже вдвічі скоротився обсяг площі, яка відводилась міжнародним новинам [63,42]. Теорія та практика контент-аналізу успішно розвивалися протягом ХХ століття. Його використовують не лише в дослідженнях масових комунікацій, а й у соціальних (соціологія, політологія, психологія, антропологія) та в гуманітарних науках (літературознавство, історія). Тож наразі він залишається одним із найпопулярніших та найбільш ефективних методів при аналізі текстів, а також теле- та радіопрограм. В Україні науковці лише починають використовувати контент-аналіз у власному інструментарії, оскільки розвиток цього методу значно відставав у радянській школі порівняно із західною. Визначення методу: Роджер Віммер та Джозеф Домінік у праці «Mass Media Research: an Introduction» описують історію вивчення контент-аналізу і наводять класичні дефініції методу. У праці наводиться визначення Фреда Керлінгера (2000): «контент-аналіз є методом, що вивчає процес комунікації. Він систематичний, об’єктивний і кількісний, що необхідно для вимірювання змінних» [6,39]. Віммер і Домінік стверджують, що такі характеристики, як об’єктивність та кількісний характер, є запорукою точності підрахунків у 46

дослідженні. Крім того, кількісний метод передбачає роботу зі статистичними даними, що допомагає досліднику при інтерпретації результатів. Тому цей метод є надійним і популярним у соціологічних науках, де важливі такі показники, як точність і похибка. Кріпендорф – один з вчених які стверджують що контент-аналіз більше якісний аніж кількісний, саме він започаткував дискусію між прихильниками кількісного та якісного контент-аналізу. Відомо, що прибічники кількісного підходу звинувачують своїх противників у несистемному підході до аналізу матеріалу і неточності висновків. Вчені, які відстоюють якісний підхід, вважають, що в кількісному аналізі дослідники зловживають процедурами обчислення, а іноді недбало проводять підрахунки, що може спотворити результати дослідження [64,29]. Тепер зупинимось на особливостях застосування аналізу, можливостях і функціях. Існує два види контент-аналізу – якісний та кількісний. Якісний метод ґрунтується на наступних пунктах:  Оцінювання та пояснення  Пояснює концепцію  Якісні характеристики тексту  Теоретичний метод  Теорія як частина дослідницького процесу  В центрі уваги – люди, суб’єктивні фактори, абстрактні поняття Натомість кількісний метод має в основі наступні пункти:  Вимірювання, обчислення  Обробка зібраної інформації  Підрахунок показників  Статистичний метод  Підтримання або спростування теорії як результат дослідження  В центрі уваги – соціальні інститути, процеси, об’єктивні фактории 47

В якісному контент-аналізі науковий інтерес становлять насамперед такі характеристики, як форма, обсяг тексту, додаткові елементи – фото, інформаційна графіка, карикатура та інше. В цьому випадку дослідника більше цікавить не стільки зміст, скільки форма подачі матеріалу.При кількісному аналізі науковець бере до уваги, що написано, а при якісному – як, яким чином написано. Берельсон, який описав теорію класичного контент-аналізу, виокремив ряд цілей, яких можна досягти завдяки використанню цього методу. Юськів, коментуючи працю американського вченого, наводить деякі з цих цілей:  опис тенденцій при зміні в комунікативних процесах;  порівняння діяльності різних ЗМІ;  виявлення використовуваних пропагандистських прийомів;  визначення намірів і мотивацій учасників процесу масової комунікації;  визначення психологічного стану індивідів, груп (частини або цілої аудиторії);  виявлення моральних настанов, інтересів і цінностей (систем переконань) різних груп населення і суспільних інститутів;  виявлення фокусів уваги індивідів, груп і соціальних інститутів [Юськів Б.М. Контент-аналіз]. Карл Нойєндорф приписує цьому методу 4 основні ролі: психометрична , описова, прогнозувальна , формування висновків [5,32]. Перша стосується психології, а наступні три -

безпосередньо діяльності ЗМІ. Описова роль

контент-аналізу полягає у вивченні та поясненні різноманітних явищ, подій, феноменів (наприклад, насильство в медіа, маніпулятивні технології у ЗМІ). Функції прогнозування та формування висновків - для оцінки впливу медіа на аудиторію. Щоб обґрунтувати вибір методу, дослідник, зокрема, повинен врахувати: 48

 тип матеріалів (новина в друкованій пресі, теле- чи радіопередачі,на електронних ресурсах);  мету і завдання дослідження (від цього значною мірою залежить, які дані залучатимуться для аналізу, і, відповідно, яким методом при цьому слід користуватись);  доступність матеріалів (часто використання кількісного контент-аналізу полегшується завдяки тому, що дані доступні в Інтернеті);  особливості аналізу та підходів до його застосування. Комбінування якісного та кількісного контент-аналізу дозволяє досліднику: 1) чітко пояснити та концептуалізувати абстрактне явище «образу», в даному разі – «образу політичного лідера в медіа»; 2) визначити одиниці та категорії аналізу, які піддаються підрахунку та вимірюванню; 3) отримати результати та дійти висновків щодо досліджуваного об’єкту. Доцільність використання контент-аналізу також випливає з нашого дослідницького питання: яким чином друковані медіа в Україні конструюють образ Муаммара Каддафі у своїх матеріалах. Образ політичного лідера в медіа –

це насамперед набір певних якостей, ознак, характеристик. Оскільки

відповідь на це питання матиме оціночний та описовий характер, то в дослідженні обов’язково має бути використаний якісний метод, а саме – якісний контент-аналіз. Він дозволяє вивчати такі елементи тексту, як основна тема, локалізація та жанр матеріалу, оціночна лексика, загальний тон публікації та інші якісні ознаки. У 1996 році співробітники Головного Управління Статистики США розробили методологічний посібник «Content Analysis: a Methodology for Structuring and Analyzing Written Material». У ньому, зокрема, запропоновані 7 етапів, необхідних при проведенні дослідження на основі контент-аналізу [2,18]: Обґрунтування доцільності використання контент-аналізу , визначення змінних , підбір матеріалу , визначення одиниць аналізу , розробка плану аналізу , кодування тексту та власне аналіз . 49

Обмеження методу: Контент аналіз лише дає уявлення про зміст матеріалів, але не досліджує їх вплив на аудиторію. Цей метод не дозволяє говорити про медіа-ефекти, а лише створює базу для подальших їх досліджень.Ще одним обмеженням є визначення категорій та дефініцій, як інструментів аналізу. Кожен дослідник послуговується своїми інструментами, тому результати будуть різіні. Брак матеріалів для дослідження – ще одне обмеження. Деяким темам у пресі приділяють значно менше уваги у порівнянні із іншими. Досліднику потрібно опрацювати велику кількість матеріалів, аби знайти достатню кількість матеріалів для дослідження. Також цей метод потребує значних часових та ресурсних затрат. Важливим питанням, що постає під час використання контент-аналізу є цитування співрозмовників журналіста в інтерв’ю. З одного боку висловлене не самим журналістом судження або припущення може не нести потрібне нам смислове навантаження. Але з іншого боку саме журналіст приймав рішення щодо оприлюднення цих слів у своєму матеріалі. Тому якщо певна інформація все-таки була надрукована, вона має право бути предметом аналізу. Характеристика тижневиків обраних для контент-аналізу: «Український тиждень» Український

тиждень

—

щотижневий

ілюстрований

суспільно-

політичний україномовний журнал, що висвітлює ключові події та проблеми країни. Видавництва заявляє про орієнтацію видання на аудиторію освічених чоловіків та жінок 21-55 років, що умовно належать до «Середнього класу»; мешканців переважно великих міст. Здебільшого зайнятих в приватному бізнесі, або держслужбовців високого та середнього рангу; представників «ліберальних професій»; студентів та викладачів провідних вишів. Наклад журналу становить 41 500 примірників. Головний редактор Сергій Литвиненко, засновник - ТОВ «ECEM Media GmbH». Видання друкує статті доволі широкого кола авторів, список яких та електронні варіанти статей доступні на веб-сайті видання

Серед рубрик – "На часі" (інформація, фейлетон, карикатура, відгуки, оперативні коментарі, довідки), "Впритул" (аналітика, репортажі, дослідження стосовно актуальних проблем країни та світу, VIP-інтерв’ю), "Ми" (проблеми, спостереження, які стосуються передусім України та українців: нація, культура, суспільство, ментальність, історія), "Навігатор" (усе, що має знати сучасна людина, щоби перебувати "в контексті" – мистецтво, дозвілля, мода). Журнал активно висвітлює поточні події, як українські так і закордонні, залучає до коментування фахівців з різних сфер. Має свою чітко визначену редакційну політику, подає не лише факти але і їх оцінку кваліфікованими спікерами. Тижневик «2000» 2000 — всеукраїнський загальнополітичний тижневик, який видається з листопада 1999 в Києві. Виходить по п'ятницях в одній двомовної версії, проте, практично всі матеріали часопису подаються російською мовою, українською дуже незначна кількість. Кольорове видання, формат 54 на 35 см, 6 блоків (сумарно — 80 сторінок, видається як повним комплектом з 6 блоків, так і за блоками: 4 +1 +1). Наклад на 21 січня 2011 — 300 000 примірників. Географія розповсюдження в 2011 році у - вся Україна, при цьому в Києві в роздріб у 2010 продавалося 50% примірників газети, решта України - 22%, за підпискою 28%. . Видання має власну телепродакшн-студію. Мова видання - переважно російська, незначна кількість україномовних текстів. У публікації часопису «Медіакритика» було проаналізовано подання газетою «2000» та кількома іншими українськими суспільно-політичними виданнями зовнішньополітичної стратегії України. Автори аналізу дійшли висновку, що в своїх публікаціях «2000»: «створює та поширює… міфи про Росію як надійного і рівного Україні партнера», «продукує міфи про Україну та євроатлантичну інтеграцію України негативного характеру… найчастіше шляхом виривання певних речень із контексту, які несуть певний чітко виражений посил… активно подаючи у рубриці «ЗМІ про Україну» уривки 51

текстів про нашу державу з іноземних видань». Крім того, зазначалося, що «у газеті «2000» можна прочитати інтерв'ю лише з російськими політиками та науковцями у сфері міжнародних відносин». Автор проекту газети «2000» та її головний редактор Сергій Кічігін був засновником газети «Киевские ведомости», в якій був головним редактором у 1993 — 1996 роках. На думку редакції газети, видання сильна сторона видання - актуальні інтерв’ю, коментарі професіоналів. У «2000» представлені всі аспекти життя: економіка, право, наука, культура, релігія, спорт, дозвілля. Отже обрані видання активно висвітлюють міжнародні події не обмежуючись фактами, і додаючи аналітичні коментарі. Дане дослідження охоплює період з 2009 по 2011 рік.

Заворушенням у Лівії передували суспільно-політичні

значимі події, висвітлення яких на сторінках обраних тижневиків сформувало певне уявлення про образ Муаммара Каддафі на світовій політичній арені. Подання інформації про нього до, під час, та після громадянської війни у Лівії дозволить прослідкувати трансформацію, або ж її відсутність у конструюванні образу Каддафі. До аналізованого матеріалу потрапили усі статті цих видань які виходили у визначені хронологічні рамки та стосуються теми діяльності Муаммара Каддафі. До уваги береться формат саме статті, а не новинного фактологічного повідомлення. 2.2 Визначення одиниць аналізу. Одиницями аналізу можуть бути тексти, його частини, ілюстрації, та підписи під ними. У даному дослідженні одиницями аналізу виступають повні тексти статей та інтерв’ю з тижневиків «Український Тиждень» та «2000», в яких згадується Муаммар Каддафі. До одиниць аналізу не потрапляють новинні замітки, а лише статті та інтерв’ю. Інформація збиралася із паперових журналів. Важливим етапом контент-аналізу є визначення одиниць кодування та інструментарію. Найпопулярніші одиниці кодування – слово, речення, абзац, цілий текст, концепт та тема. Під час використання кількісного аналізу 52

дослідники найчастіше використовують тему як одиницю кодування. Вона може виражатися у специфічних словах, спеціально підібраних порівняннях чи синонімах, у загальному настрої тексту. Доцільним буде визначення певного переліку слів, щоб охопити кожне досліджуване явище. Далі нам потрібно визначити змінні для аналізу. Змінна – це емпіричний відповідник концепції. Концепція, яку ми досліджуємо – «образ Муаммара Каддафі в ЗМІ». Змінні ж потрібні для того, щоб визначити вимірювальні поняття, які можна підраховувати. Таким чином, визначення змінних – це операціоналізація визначення, перехід від вербального до операційного етапу роботи. Змінні в нашому дослідженні випливають із дослідницького питання. Ми визначаємо особливості образу Муаммара Каддафі в українських друкованих ЗМІ, і, виходячи з цього, пропонуємо такі категорії змінних: 1. Рубрика: економіка, політика. 2. Образ: негативний, позитивний, нейтральний 3. Жанрове розмаїття і розмір матеріалу : замітка , стаття, розширена стаття. Саме змінні пов’язують концепцію (дослідницьке питання) з обраними для вивчення матеріалами (результати роботи). Задля визначення одиниць аналізу, то в кількісному контент-аналізі, як правило, використовується цілий текст або його окремі частини: абзац , речення, слово. При цьому дослідники висувають ряд вимог до вибору одиниць для проведення дослідження, зокрема: 1) простота ідентифікації; 2) здатність до переведення в числове значення (одиниця має піддаватись кількісному аналізу). 3) достатня величина одиниці (вона має виражати певне значення); В нашому дослідженні, одиниця аналізу дорівнює одному газетному матеріалу про Муаммара Каддафі або ж події у Ліві 2011 року. Також ми визначили набір кодувальних слів, за якими проводився підбір матеріалів для аналізу: Муаммар Каддафі, Лівія, Триполі, громадянська війна, національна

перехідна рада (НПР) .На основі всіх вищезазначених елементів дослідження ми складаємо основну кодувальну таблицю. До переліку її пунктів ввійшли:  Дата виходу публікації  Рубрика  Жанр матеріалу  Тема  Заголовок  Обсяг матеріалу  Оціночна лексика  Наявність або відсутність різних точок зору. Кодувальна таблиця необхідна для проведення кількісного та якісного аналізу публікацій. Таким чином, ми пояснили особливості використовуваної методології та обґрунтували її вибір.

Розділ III. Результати контент-аналізу. Для того щоб наочно продемонструвати результати дослідження варто використати таблиці та схеми. Презентуючи результати треба розуміти що наша мета не подання цифр та статистики, а показ зразків, тем та категорій соціальної реальності. В процесі дослідження було проаналізовано 13 публікацій з тижневика «Український тиждень» та 15 публікацій з тижневика «2000». У цих публікаціях згадувалося ім’я Муаммара Каддафі, і стосувалися вони періоду лівійської громадянської війни. Більшість публікацій в тижневику Український тиждень - це статті (62%). Кількість авторських колонок склала 38% відсотків від усього досліджуваного матеріалу.

В тижневику 2000

більшість проаналізованих матеріалів – статті (73%), наступні за кількістю – авторські колонки (20%), а також інтерв’ю (7%). 3.1

Результати

дослідження

публікацій

тижневика

«Український

тиждень». Кількісні показники – 13 матеріалів, серед них 8 аналітичних статей та 5 авторських колонок. До уваги не бралися фактологічні новинні статті, оскільки форма викладу матеріалу в них, в силу правил оформлення подібних матеріалів, не впливає на формування яскраво вираженого судження про тему статті. Ми дослідили тематику видань і тепер зупинимося на окремих пунктах, аби прослідкувати повну картину образу, який сформований не лише згадуванням самого Муаммара Каддафі, але і його оточенні, його опозиції, умов керування державою, політичної діяльності та громадянської війни, в період якої досліджувані видання приділили йому найбільше уваги. Теми матеріалів «Українського тижня» сконцентрувалися в основному на описі поточних подій у Лівії, що супроводжуються деяким аналізом акторів подій. Оцінка дій Каддафі у цьому виданні незмінна – його засуджують як диктатора, недалекоглядного політика, що втратив відчуття міри. Однак при цьому переважна більшість авторів не забуває згадати про позитивні зміни всередині країни за часів його правління. Також критично оцінюється діяльність його опонентів та військові операції НАТО. До коментування 55

залучають експертів та досвідчених коментаторів. Аби прослідкувати яким чином

утворювався

образ

Каддафі

цьому

виданні,

ми

розділили

проаналізований матеріал на кілька пунктів. Характеристика Муаммара Каддафі як політичної фігури Діяльність Каддафі як політика здебільшого критикується, та навіть дещо висміюється. Наприклад у статті «Правити світом будуть чорні» (24.03.2011) наводяться цитати з його доктрини «Зеленої книги» - суміш соціалістичних, анархічних та національних ідей, що закликають до народовладдя та рівності. Хоча автор і попереджає що цитати вирвані з контексту , а відтак «людям без почуття гумору читати не варто»,

стає очевидно що вибрані уривки є

найодіознішими та найсуперечливішими частинами з цієї книги: «Відділення дітей від своїх матерів і утримання їх у яслах перетворює їх на подобу курчат, причому самі ясла можна порівняти з птахоферм, де відгодовують інкубаторських курчат». Підзаголовки у статті так само видають іронічність тексту ( Black power, Освіта – необов’язково, Бокс як варварство). Як наслідок автор повністю нівелює серйозність суджень автора «Зеленої книги», при цьому формуючи його образ як дивака не лише поміченими вище прийомами, але і таким означенням як «одіозний правитель Лівії», та закликом на кшталт ««Зелену Книгу» варто починати читати вже зараз аби принаймні спробувати зрозуміти, що відбувається в голові цієї людини, що вона намагалась довести іншим і чому вона так вперто чіпляється за життя». У статті «Джамахірія в крові» від 28 лютого у номері № 8 (173) Каддафі називають диктатором та тираном, при цьому однак визнаючи той факт що він не був дурним політиком: «За час його правління Лівія завдяки своєму нафтогазовому багатству досягла відчутного соціального й економічного прогресу. Населення стало значно освіченішим, бездомність як масове явище була подолана. Водночас режим Каддафі виявився одним із найжорстокіших на Близькому Сході – йому неодноразово закидали порушення прав людини. Правитель умів тонко грати на протиріччях між різними племенами, які досі 56

відіграють велику роль у політиці й, особливо, армії. Патронував одних і пригнічував інших». Отже досягнення полковника як такі визнаються,але на противагу їм приведені аргументи, які нівелюють вище сказане, та акцентують увагу перш за все на деспотичності Каддафі. Також варто приділити увагу цитуванню самого лідера Джамахірії, у даній статті подають його пряму мову – «Я не президент, який піде у відставку... Це моя країна... І я помру як мученик. Я не віддавав наказу застосовувати силу... але коли я це зроблю, то все буде спалено», однак закінчують її авторським текстом «заявив у телезверненні до народу лівійський лідер Муаммар Каддафі, розмахуючи кулаком» - що фактично пригнічує навантаження цього цитування, і зводить його сприймання, як до чогось не серйозного, подібного то пустих обіцянок. Автор статті наводить ще одне цитування, цього разу слова верховного комісару ООН із прав людини Наві Піллей щодо методів придушення протестів у Лівії – «систематичні напади на цивільне населення може бути прирівняно до злочинів проти людства». Таке цитування не грає на користь позитивного іміджу Каддафі в очах читачів.

Є також матеріали, у яких політична фігура Каддафі

протиставляється образу Заходу, який так само не є безневинним. Так у авторській колонці Майкла Бініона (№ 12 (177) від 25 березня 2011) Каддафі хоч і постає як «скандальний лівійський диктатор, який уже понад 40 років ображає, залякує і намагається дестабілізувати владу в інших державах регіону» , проте автор наголошує на тому що Каддафі продумував свої ходи. «Каддафі – досвідчений політик, він уже заявив арабському світові й Африці, що його країні загрожують неоколонізатори, які насправді прагнуть здобути контроль над лівійською нафтою. Така пропаганда справляє ефект на арабів, які й без того вже з підозрами ставляться до Заходу, а картинка вбивств невинних громадян ще дужче підсилить ці переконання». На противагу такій думці, у своїй авторській колонці від 25 листопада Юрій Макаров висловлюється про Каддафі як про «дивака» та заперечує досягнення його соціальної програми : «Після перших двадцяти років правління, які супроводжувалися іграми в націоналізацію, вождь дозволив 57

відкривати дрібний бізнес, проте щойно цей бізнес трохи розростався й починав приносити гроші, з’являлися кремезні хлопці й впроваджували «справедливий» розподіл прибутків у співвідношенні 80/20 на свою користь. Безкоштовна освіта обмежувалася приблизно рівнем нашого колишнього ПТУ, а безкоштовна медицина забезпечувала приблизно ті самі результати, що ми пам’ятаємо за радянськими часами». Також «дивацтвом» він називає терористичні атаки в Західному Берліні, та на борту американського рейсового літака, відповідальність за які Каддафі фактично взяв на себе. «Ще однією манією» автор статті називає військові склади по всій території країни, і при цьому додає що Каддафі міг би навчитися на чужиг помилках, яких навколо нього було більш ніж достатньо. У статті від 13 вересня 2011 року, Юрій Райхель прирівнює Каддафі до людини , що втратила відчуття реальності: «Картинки натовпів, що радісно вітають своїх вождів, викликали в них ілюзію, ніби піддані, як і досі, вірні й люблять їх, а проблеми створюють купки екстремістів і найманців ворожих держав. Варто показати силу – і прихильні громадяни виметуть їх із рідної землі. До того ж у цьому повсякчас переконує найближче оточення». Однією із причин такої ірраціональної поведінки автор також називає те, що Каддафі зараз загнаний у кут. Райхель використовує у тексті іронічну паралель із твором Маркеса: «Нехай опозиціонери й схильні перебільшувати свої успіхи, але полковнику ніхто не пише, навіть його найліпший друг Уґо Чавес». У авторській колонці Ігоря Лосєва, (№ 14 (179) від 8 квітня 2011) Каддафі постає ексцентричним політичним діячем, з дивакуватими звичками та поглядами. Автор називає його «екзотичним диктатором» та згадує про відомі атрибути його влади - розкішний одяг та шатер : «…європейські президенти і прем’єри покірливо повзали у знаменитий бедуїнський намет полковника, який він возив за собою скрізь». Причетність до терористичних атак та фінансування самих терористів автор прирівнює до «пустощів», коли говорить про поблажливість з боку Заходу, таким чином образ Каддафі фактично набуває рис несерйозного політика. Цю ж думку підтверджує стаття «Лівія після Каддафі» 58

від 21 жовтня. У ній автор нівелює політичні досягнення полковника «Він вважав себе пан-арабським лідером і політичним локомотивом Африканського Союзу, хоча лідери більшості арабських держав дивилися на нього, як на «блазня» та намагалися уникати спілкування із ним». На думку автора саме капризи та особисті бажання Каддафі призвели до ізоляції Лівії: «Збоченні бачення світових проблем Каддафі принесло лівійському народу дуже багато лиха і горя». Продовжує формувати негативний образ іронічні зауваження на кшталт: «Правління Муаммара Каддафі, котре було сповнене ексцентричних і сюрреалістичних методів реалізації лівійської політики, робило його більше схожим на мультиплікаційного персонажа, аніж на президента». На його адресу

також

лунають

звинувачення

непослідовності,

тиранії

та

«патологічному нарцисизмі». У статті Жанни Безп’ятчук (№ 9 (174) від 4 березня 2011) яскраво показане ставлення самого Каддафі до лівійців, що не може не вплинути на уявлення про нього, як про лідера свого народу. ««Таргани», виявляється, можуть рятувати людей від смерті, писати конституцію демократичної парламентської

республіки,

розмовляти

англійською

іноземними

журналістами й просто мислити. Це лівійські лікарі, юристи, економісти, професори університетів, які сьогодні формують комітети для підтримання порядку в східних регіонах країни, над якими уряд цілковито втратив контроль. Цим типом членистоногих назвав їх Муаммар Каддафі, лідер революції, як він себе величає від 1969 року». Важливим зауваженням є також той факт, що на керівних посадах у країні де має панувати «народовладдя» були наближені до Каддафі, або ж його родичі, яким вибачалися багато ексцесів (авторська колонка Юрія Макарова «Кінець полковника», 25 листопада, 2011 ): «всі керівні посади в «джамагірії» посідали його родичі та представники рідного берберського племені альКаддафа. Доки його сини бешкетували в розкішних європейських готелях і влаштовували перегони європейськими вулицями на Ламборґіні, решті лівійців залишалося вивчати «Зелену книгу» – теоретичне обґрунтування досконалості 59

лівійського суспільного ладу, плід творчості Братського Вождя й Керівника Революції». В інших досліджених матеріал простежується подібна думка щодо полковника, загалом можна зрозуміти, що як політичного діяча статті тижневика «Український тиждень» майже не показують. Є не значний відсоток згадувань про позитивні реформи в середині країни за часи його правління, однак вони руйнуються контраргументами, що свідчать про некомпетентність Каддафі як політика. Велика увага приділена ексцентричній стороні натури Каддафі, його «Зеленій книзі» та переконанням щодо ідеальної держави. У результаті уявлення про його діяльність як політика в період громадянської війни досить розмиті – це скоріше хаотичні та жорстокі дії, що не можуть розглядатися як врівноважені рішення щодо стабілізації ситуації в країні. Актори конфлікту У цьому пункті ми розглянемо висвітлення головних акторів конфлікту – ряд європейських країн, США, Росія, НАТО та деяких політичних фігур світу. Варто зазначити що автори більшості статей усвідомлюють двоякість ситуації щодо резолюції Ради Безпеки ООН про введення безпольотної зони. Так у колонці Ігоря Лосєва, що має промовистий заголовок «Лівійські події і «моральне лідерство» Заходу» (№ 14 (179) від 8 квітня 2011), автор пояснює чому полковнику так довго пробачали усі «пустощі» : «Секрет такої поблажливості до екзотичного диктатора дуже простий. Лівія має великі запаси нафти, які дуже вигідно транспортувати до Європи, враховуючи географічне розташування цієї країни. Франція, Італія, Іспанія практично поруч. А коли пахне нафтою, демократична Європа з її правами людини, правовою державою, громадянським суспільством, європейськими цінностями стає напрочуд гнучкою і невибагливою. Чорне золото важливіше від абстрактних політичних і моральних засад». Тобто про діяльність Каддафі, яку тепер Захід засуджує знали давно, однак «закривали очі» на неї, заради вигідної співпраці. Чому ж тоді саме під час «арабської весни» з’явилася гостра необхідність втрутитися у лівійський конфлікт? Автор знаходить відповідь у 60

нафті: «…Але громадянська війна в Лівії реально загрожує постачанню енергоносіїв до Європи (зокрема, Італія залежить від лівійської нафти на 70%). Натомість Захід не звертає уваги на революції з людськими жертвами в Сирії та Ємені, не кажучи вже про Бахрейн. Бо в перших двох майже немає нафти, а в останньому розміщена велика база одного зі стратегічних військово-морських флотів США». Критика Заходу супроводжується такими словами як «лицемірство», «нечесність» , «дуже вибірковий захист ним же прокламованих морально-політичних засад». Однією з причин втручання автор також називає потребу мати на посаді лідера країни більш керований уряд. У статті піднімається питання російської «військової агресії» стосовно Грузії, автор пояснює невтручання Заходу й цей конфлікт, бажанням зберегти хороші стосунки з таким сильним гравцем на світовій арені як Росія. «Доволі часто Захід вважає за краще порозумітися з диктатором, домовитися з ним за рахунок якоїсь далекої молодої демократії, догодити авторитарному чи тоталітарному режимові в ім’я вкрай важливої мети – умиротворення ще одного Гітлера, Сталіна чи Мао» - таким чином автор підкреслює слабшаючи роль Заходу як морального світового лідера. Однак, хоч у статті і засуджується «дволикість» європейської допомоги, роль Каддафі при цьому не набуває мученицьких рис. Його продовжують називати «диктатором» та «тираном», при цьому зауважуючи, що Захід занадто довго витримував його «витівки». Про це ж, але в більш іронічному ключі говорить автор статті «Правити світом будуть чорні» : «…світова спільнота готова простити Каддафі майже все. І його експерименти над власним народом, і терор, і різкі випади в свій бік. Єдине чого йому ніколи не вибачать це занадто дешевого бензину…». У тексті статті Віктора Каспрука «Лівія після Каддафі: піти шляхом Іраку або наслідувати Туніс», доволі завуальовано автор натякає на ще одного неявного актора-країну у лівійському конфлікті – на Росію: «Варто лише звернути увагу, наприклад, на такий факт – в перші дні лівійського повстання диктатор захищався дуже мляво і явно виглядав подавленим. Але, після того, як його показали по телебаченню в шапці-ушанці з опущеними вниз вухами (і це 61

під час лівійської спеки), ситуація для Муаммара Каддафі почала раптово покращуватися. То чи не було це сигналом для його друзів у Москві, яким він просить про термінову допомогу? Адже з часу появи диктатора в шапці по телевізору відсіч повстанцям раптом почала набувати зовсім інших ознак. І було помітно, що йому почали допомагати ззовні». Росія загалом відзначилася у проаналізованих матеріалах «Українського тижня» ще і конфліктом всередині керівництва. Думка прем’єра та президента стосовно резолюції Ради безпеки різнилася, відтак позиції щодо участі країн світу у лівійському конфлікті також не збігалася. Якщо Путін виступив проти будь якого втручання, та засудив висновки резолюції, Мєдвєдєв зазначив що безпольотна зона була необхідністю. «Не потрібно бути прем’єр-міністром Росії, щоб розуміти, якої геополітичної шкоди буде завдано Москві в Лівії не лише у вигляді прямих фінансових втрат, а й унаслідок витіснення з вельми перспективного в усіх аспектах регіону. Враховуючи щільну зав’язку Путіна на інтереси військово-промислового та енергетичних комплексів країни, його зрив цілком зрозумілий навіть із психологічного погляду. До цього слід додати наявні й ретельно культивовані анти західні, особливо антиамериканські, комплекси». Майкл Бініон у своїй авторській колонці дії США у цьому конфлікті називає розгубленими та невпевненими: «Адміністрація Обами, втягнута у два непопулярні конфлікти в Іраку та Афганістані, з осторогою ставиться до будь-яких

нових

військових

зобов’язань,

що

можуть

роздратувати

американський електорат і призвести до нових конфліктів між США та мусульманським світом». Так само він висловлюється стосовно інших держав, окрім хіба що Франції та Британії: «Новий прем’єр-консерватор Великої Британії Девід Кемерон ще раніше закликав до запровадження над Лівією зони, забороненої для польотів, коли з’ясувалося, що сили Каддафі, найімовірніше, розгромлять повстанців. Але значної підтримки від європейських колег, окрім Франції, не дочекався. Європейці насторожено поставилися до думки про початок операції, що нагадувала чергову виснажливу війну на Близькому Сході». За його словами Обаму «підстрахували на міжнародному рівні» 62

оскільки прийняли резолюцію про введення безполітної зони, а значить відсилати власні ПВС, значить слідувати резолюції. Те як показали основних акторів конфлікту також деякою мірою впливає на наше уявлення про образ Каддафі, на противагу йому постають західні держави, які не уникають критики. Попри це роль Каддафі у цьому конфлікті так само приречена як і раніше. Виходячи з матеріалів «Українського тижня» НАТО може і прикриває «миротворчими» намірами справжню мету пов’язану із нафтою, проте Каддафі у той же час лишається «диктатором», санкції по відношенню до якого застосували зі значною затримкою. Військовий потенціал У даному пункті ми намагаємося дослідити висвітлення військових дій на території Лівії, дані про жертви та бойовий ресурс. Перш за все варто зазначити, що у всіх досліджених матеріалах різко засуджуються методи придушення протестів у Лівії. У авторській колонці Юрія Макарова від 25 листопада 2011 року наводяться деякі дані стосовно армії полковника «лідер революції зовсім не вірив у свідомість свого народу, регулярну армію він фактично розпустив, натомість тримав військо з іноземних найманців, а ті виявилися зовсім без гальм, коли треба було стріляти в беззбройних демонстрантів, і розбіглися, коли довелося мати справу з повсталими, які озброїлися на розкиданих по всій країні військових складах». Багато інформаційних агент, посилаючись на лівійську опозицію, стверджували про присутність у боях на стороні полковника, представників інших країн (в тому числі і українців). Знання про те що більша частина армії Каддафі складалася не з лівійців, а з найманих солдатів, що воювали за гроші, формує уявлення про непідтримку Каддафі з боку його народу, а відтак про наявність вагомих причин прагнути його «відставки». Юрій Райхель у статті «Лівійська недомовка» (№ 36 (201) від 1 вересня 2011) стверджує про неминуче ослаблення військової сили Каддафі : «Його рахунки в банках світу заблоковані, великої кількості готівки немає і не може бути за визначенням. Із кожним пострілом, із кожною ракетою його бойовий 63

потенціал меншає. Тому зараз і в найближчому майбутньому можна розраховувати хіба що на фанатизм бійців елітної бригади й теоретично на своє плем’я в місті Сирт». У авторській колонці «Виклики для Заходу» (№ 12 (177) від 25 березня 2011)

Майкл Бініон натомість говорить про міць військ Каддафі і про

неспроможність опозиційних сил їм протистояти, але вочевидь мається на увазі період до введення у повітряний простір Лівії європейських ВПС(самих акторів конфлікту ми розглянемо у наступному пункті) : «…коли почалася боротьба, здавалося, що повстанці переможною ходою крокують зі своєї бази в Бенгазі лівійським узбережжям до Тріполі. Та потім стало зрозуміло, що вони не здатні протистояти танкам, повітряним силам і 12-тисячній і вірній режимові республіканській гвардії. Перші дрібні сутички переросли у справжні бої, коли урядові війська відбили зайняті повстанцями міста й почали швидко просуватися в напрямку Бенгазі». У статті від 4 березня 2011(№ 9 (174) Жанна Безп’ятчук говорить про жертви у ході конфлікту, щоправда лише з боку повстанців: «Більшість загиблих у Лівії – юнаки віком від 16 до 25 років. Найстаршому пацієнту, що помер у головному шпиталі Бенгазі, було 36». Також автор згадує про військових, що відмовилися воювати на боці Каддафі вже по ходу війни, серед них були ті, котрим вдавалося тікати і переходити на сторону опозиції, але були і такі, що помирали через небажання служити полковнику: «…чимало лівійських офіцерів відмовляються виконувати злочинні накази. Повстанці, які продерлися на військову базу в Бенгазі, знайшли 15 офіцерів, розстріляних, як там вважають, за відмову відкрити вогонь по своїх земляках». Найконтраверсійніші чутки, що їх поширив сам Каддафі стосовно бойових сил, це ті в яких обговорюють роль Аль-Каїди у громадянській війні. У цій же статті наведені цитати лівійців: ««Не шукайте в цій історії ісламістів», – кажуть вони. Це революція молодих, сповнених гніву й незгоди. Революція в країні, де не було взагалі свободи слова, де за розмови з іноземцем про політику

можна було потрапити до тюрми на три роки, де нафта зберігається в сучасних сховищах, а питна вода часом в антисанітарних ямах». Натомість у статті «Сходження чорного місяця» Дмитра Вовнянко підтверджується факт участі Аль-Каїди. Автор цитує їх заяву : «Сама «АльКаїда» підтвердила свою участь в боротьбі проти режиму Каддафі: «Ми відчуваємо глибокий жаль до загиблих у жорстокій та боягузливій різанині, влаштованій убивцею невинних, лиходієм Каддафі проти свого народу, беззбройних мусульман… Ми прийшли захистити вас від гнобителів, які узурпували ваші права, обікрали вас і не залишили навіть мінімуму свободи та людської гідності». Автор розглядає історію придушення ісламістських рухів у Лівії та вказує на той факт, що на території Джамахірії вона могла існувати лише підпільно. Очевидно що у самої Аль-Каїди є мотив мстити полковнику. Однак автор мимоволі дещо згладжує негативний образ Каддафі у цій статті : мовляв якщо вождь Лівії проти терористичної організації винної у сотнях смертей, можливо його політика і не була настільки недалекоглядна. Як висновок військові дії та бойовий потенціал сторін як тема для висвітлення не була популярна на сторінках тижневику, про неї згадували у контексті поточних подій, не акцентуючи увагу та не розкриваючи тему повністю. Однак, ті рядки, в яких згадувався військовий потенціал, доповнювали уявлення про образ Каддафі як про лідера, що не користується підтримкою народу і послуговується диктаторськими методами у військовому протистоянні. Лівійська опозиція (Національна Перехідна Рада) Конструювання образу Каддафі не можливе без певної подачі його основних опонентів національної перехідної ради Лівії, або ж просто всіх протестуючих проти його режиму. У авторській колонці Юрій Макаров розповідає про розмову із другом, що працював у Лівії в часи громадянської війни : «Так от, найбільше колегу вразило те, що полковника практично ніхто не хотів захищати». За словами автора лівійці усвідомлювали що тамтешнє народовладдя було геть не 65

ідеальним, і хоча рівень життя у Лівії за 40 років виріс незрівнянно, однак «лівійці усвідомлювали, що це лише крихти від шаленої нафтової ренти». Віктор Каспарук у статті «Лівія після Каддафі: піти шляхом Іраку або наслідувати Туніс» цитує Джона Маккейна : «…лівійський народ звільнив свою країну. Тепер лівійський народ може зосередити всі свої величезні таланти на зміцненні своєї національної єдності, відновленні своєї країни та економіки, починаючи перехід до демократії, захисту гідності та прав людини для всіх лівійців». Попри доволі оптимістичний сценарій, що вимальовується після усунення від влади Каддафі, автор попереджає про реваншистські настрої серед населення : «Адже зовсім не факт, що після того, як Каддафі вже немає, його прихильники, в разі пробуксовування реформ і відсутності позитивних змін, не зроблять спробу оживити його культ, і прикриваючись його іменем, «запустити» маховик насильства проти мирного населення країни». Вже у іншій статті Каспарук попереджає про можливі ускладнення і серед самих опозиціонерів «Уже зараз простежуються дуже тривожні ознаки непорозумінь між прозахідно налаштованими повстанцями та радикально налаштованими ісламістами, котрі ідеологічно проти створення нового уряду на основі демократії західного зразка». Із подальших суджень автора можна зрозуміти, що в його уявленні лівійці постають «запальним» народом, сповненим протиріч та давніх упереджень стосовно кланового устрою, саме це на його думку підняло повстання проти Каддафі, але і це ж моє спричинити розкол в середині нового лівійського суспільства. У статті Жанни Безп’ятчук («Свинець проти молодих» № 9 (174) від 4 березня 2011) подається коментар очевидця подій, лівійсько-американської журналістки Юсри Текбалі: «У першу ніч повстання в Тріполі мій брат і я їхали автівкою близько дев’ятої. І ми бачили, що практично на кожному розі вулиць стояли хлопці років 18–25. Вони готові були обороняти свої домівки. Треба

розуміти

цих

працевлаштуватися.

молодих

людей.

Багато

них

не

можуть

Їхнє покоління страждало найбільше, тому воно

повстало». Також ситуацію «Тижню» прокоментував український лікар пан 66

Ігор, його розповідь була про поранених та вбитих: «У перші два дні протестів у Бенгазі влучали по ногах, а вже на третій-четвертий снайпери стріляли в голову, серце, живіт. Стріляли з великокаліберної зброї. Дехто казав, що це кулемети, які були зняті з літаків. Дуже багато було поранень кулями зі зміщеним центром ваги. Коли вони влучають у тіло людини, то починають там крутитися. Таких поранених ми навіть не оперували, немає сенсу, людину не врятувати». Як бачимо, у статті постає героїзований образ лівійської нації, готової боротися проти Каддафі. В основному це молодь, що виступала проти влади полковника у майбутньому, пояснюючи це тим, що недоліки діяльності Каддафі позначаться в першу чергу на них та на їх дітях. Припущення про повторення сценарію присутнє також у статті «Через 9 місяців має народитись нова Лівія» Віктора Каспарука (31 жовтня 2011) : «Оскільки в арабських диктаторів і репресивних режимів не було держави як такої. На її місці існувала насильницька владна машина. І це дуже небезпечно, бо після повалення диктатури Муаммара Каддафі існують великі ризики того, що місцеві влади не захочуть у повній мірі делегувати повноваження центральній владі у Тріполі. А це заганяє постреволюційну владу у пастку неможливості контролювати всю країну, і, відповідно, будь-які реформи гаситимуться на місцях». Однак автор наголошує на тому, що революції у Лівії стала прикладом для інших арабських держав, що прагнуть змін. Можливі проблеми однак заперечуються у статті Юрія Райхеля «Лівійська недомовка» (№ 36 (201) від 1 вересня 2011). На його думку, хоча країна і розділена на Тріполітанію, Кіренаїку та Феццан, але подібне регіональне суперництво притаманне багатьом країнам, що не означає розкол держави: «Однак Перехідна національна рада від самого початку виступала як орган усієї країни, не висуваючи жодної сепаратистської програми. Зазначимо, що в релігійному відношенні Лівія, на відміну, скажімо, від Іраку й Сирії, доволі однорідна.

За

весь

час

існування

незалежної

держави

серйозного

сепаратистського руху помічено не було. Не видно його проявів і в процесі боротьби з Каддафі». Роль НПР в статті виправдана та легітимна, на думку 67

автора вона висловлює адекватні ідеї та готова йти на співпрацю. Втримати ці регіони разом їм також потрібно через тверезий розрахунок – дохід від продажу нафти. «Головне багатство країни – вуглеводні. Але щоб одержувати дохід від них, має бути територіальна єдність. Нафту й газ добувають углибині країни, трубопроводи повинні справно функціонувати й доправити чорне рідке золото до узбережжя на перегінні заводи, а від них у порти з терміналами. Якщо країна розпадеться, то з нею зруйнується й увесь цей технологічний ланцюжок». Автор статті також зазначає що країни, що не проявили активної підтримки можуть «поплатитися» НПР. Наприклад Росія, після того, як утрималася під час голосування за резолюцію, може відповідати перед новою лівійською владою. На підтвердження цього факту, автор цитує представника лівійської державної нафтової компанії AGOCO Абдельджаліла Маюфа: «У нас є деякі політичні запитання до Росії, Китаю та Бразилії» (країни що утрималися під час голосування за резолюцію 1973 Ради Безпеки ООН від 17 березня 2011 року - застосування санкцій проти Каддафі). Однак він так само цитує

представника

повстанців

Ахмеда

Джехані,

який

відповідає

за

відновлення інфраструктури в Лівії: «Питання про анулювання будь-яких контрактів не стоїть». Отже опозиція в статтях «українського тижня» – це здорова конкуренція, з чіткими вимогами та уявленнями. Це молоде покоління, що відважно боролося проти «узурпації влади». Воно ризикує «скотитися» до методів Каддафі, через відсутність досвіду управління державою в демократичних рамках, однак продуманість їхніх ходів не викликає сумніву: нафта і наділі лишається пріоритетним товаром, заради якого НПР готова йти на компроміси, домовленості та угоди. Каддафі відтак протиставляється їм, як політик що «віджив своє» та чіпляється за владу, не в змозі поступитися новому поколінню заради розвитку Лівії.

Висновки опрацювання матеріалів «Українського тижня» У результаті опрацювання матеріалів «Українського тижня»,

ми

виокремили характерні риси образу Муаммара Каддафі, що впливають на сприймання його внутрішньо та зовнішньополітичної діяльності:  Як політичний діяч, Каддафі майже не сприймається серйозно, його доктрина піддається критиці, з іронічно забарвленими зауваженнями не на його користь. Позитивні реформи відзначаються, але при цьому їх значення нівелюється контраргументами про невдачі у політичній програмі Каддафі. Загальне враження про Каддафі як про політика – некомпетентний, ексцентричний, самозакоханий та безкомпромісний.  Так як одним з опонентів Каддафі у громадянській війни є Захід, що фактично втрутився у перебіг конфлікту, характер подачі інформації про нього так само формує нашу думку стосовно постаті полковника. Захід піддають критиці, оскільки припускають, що цілі НАТО не були пов’язані із демократизацією та врегулюванням. Автори матеріалів називають ресурси Лівії однією з причин повітряних атак, оскільки закупівля нафти цієї країни є вигідною для багатьох держав світу, і в першу чергу для Європи. При цьому Каддафі не виправдовують за його жорстокість, хоча НАТО і послуговувалося «меркантильними» цілями, однак це не знімає з лідера Джамахірії відповідальності за численні утиски та вбивства.  Судячи з матеріалів «Українського тижня», Каддафі як політичний лідер не користувався прихильністю серед лівійського народу, відтак його армія у часи громадянської війни складалася із найманців та не численної кількості лівійців, що зберегли відданість полковнику. Жорстокі методу у придушенні повстань негативно впливають на його образ лідера країни, дискредитуючи його на цій «посаді». Опис бойових дії з боку Каддафі у текстах «Тижня» супроводжуються цитуваннями полковника про «помсту Заходу» та криваві сценарії як для лівійців, так і для європейців.

Як військовий діяч він постає азартним, проте жорстоким, здатним принести в жертву багато невинних життів.  Національна Перехідна Рада, як основний претендент на владу у Лівії після Каддафі у текстах «Тижня» постає «поміркованою» та достойною заміною «диктатору». Це молоді (порівняно із 69-річним Каддафі) політичні діячі, зі свіжими ідеями, орієнтовані на прозахідну модель керування державою, при цьому зберігають деяку дистанцію від Європи, усвідомлюючи

значні

культурні

та

соціальні

розбіжності.

Послуговуються бажанням по-новому скерувати фінансові потоки від лівійської нафти, застосувати їх у своїй соціальній програмі для загального підвищення рівня життя та відновлення країни після військових дій. Часом у статтях постає дещо героїзований образ лівійців, як «відчайдушних борців за свободу» та «приклад для всього арабського світу». При цьому кілька авторів не забувають згадати про такий фактор як племенна структура держави та давні ворожнечі між кланами, що могли так само сприяти поширенню агресії у Лівії. Однак, попри такі моменти, майже всі статті пророкують Лівії розвиток, за умови остаточної та повної передачі влади у руки НПР. Каддафі, на противагу їм, у цих матеріалах постає неефективним політиком із застарілими ідеями та не релевантною оцінкою ситуації в країні. 3.2 Результати дослідження тижневика «2000» Кількісні показники – 15 статей, 3 колонки та 1 інтерв’ю. До уваги не бралися новинні статті, оскільки форма викладу в них, в силу правил оформлення подібних матеріалів не впливає на формування яскраво вираженого судження про тему статті. Ми дослідили тематику видань і тепер зупинимося на окремих пунктах, аби прослідкувати повну картину образу, який сформований не лише згадуванням самого Муаммара Каддафі, але і його оточенні, його опозиції, умов керування державою, політичної діяльності та

громадянської війни, в період якої досліджувані видання приділили йому найбільше уваги. Характеристика полковника у матеріалах тижневика «2000» кардинально відрізняється від характеристикаи поданої в «Українському тижні». Якщо у пешому досліджуваному нами виданні він постає жорстоким диктатором, то у другому – Каддафі невинна жертва обставин, мудрий, хоча і не без недоліків політик, який став мішенню Європи на шляху до багатих лівійських ресурсів. Авутори матеріалів цитують відомих політиків, представляють експертні думки, однак у своїх судженнях так само виступають «експертами» у даних питаннях. Зупинимося детальніше на декількох пунктах, аби зрозуміти який фрейм обрав тижневик «2000». Характеристика Муаммара Каддафі як політичної фігури До політичної діяльності Каддафі у матеріалах «2000» ставляться схвально. Виділяють його сильні сторонни як лідера країни, при цьому рідко коли згадуючи про слабкі. Так у інтерв’ю (01.06.2011) Андрія Крикунова з медпрацівником Валентиною Івановою, що працювала у Лівії тривалий час, у тому числі і під час громадянської війни, чітко простежується прихильність очевидця подій та інсайдера. При цьому у лід статті виноситься цитата медсестри : «Когда мы приехали и окунулись в ливийскую действительность, сказали местным жителям: «Вы живете не при социализме, это — настоящий коммунизм». Там просто потрясающие социальные программы...». Згадка про комунізм у даному випадку вживається із позитивною конотацією, аби підкреслити благополучність умов життя в країні. При цьому також зазначалося, що прихильність до Каддафі була заборонено темою, хоча багато хто його підтримував: «Очень много людей понимало, что социальные программы Каддафи вносили только позитив. Они тихонько спрашивали: «Ты за кого? За Папу? Я тоже, но сейчас нельзя об этом говорить». Говорячи про умови

життя

у Лівії,

інтерв’юер

вживала

доволі позитивні

оцінки,

захоплювалася рівнем достатку простих лівійців: «Человек приходит в медучреждение, врач выдает рецепт, по которому больной бесплатно 71

получает все препараты. Если нуждаешься в хирургическом вмешательстве — пожалуйста, к твоим услугам высококлассные специалисты из Франции, Англии. Если не хочешь оперироваться в своей стране, за счет государства едешь в любую другую, в ту же Германию. Ливия, наверное, единственная страна, где население просто ходит по хлебу. Мы видели столько булок, валяющихся на улице. Летом на пляже люди оставляли торбы с едой». За її словами такі умови створював саме Каддафі, і завдяки йому країна справді процвітала. Виникає закономірне питання: проти чого тоді постали лівійці, і чому Каддафі для них враз став ворогом номер один? Подібне питання ставить автор статті «Ливия. Революция или мятеж?» Юрій Васильєв (№10 (549) 11 - 17 березня 2011 ). Економічну ситуацію в Лівії він описує як прекрасну, рівень життя цієї країни, на думку автора повністю задовольняв лівійців, серед позитивних моментів політики Каддафі він називає - «валовой национальный доход на душу населения Ливии в 6—7 раз превосходит египетский — он даже выше, чем в России. Социальным программам, действующим в этой стране, могут позавидовать соседи — это не только беспроцентные кредиты и дотации, но и большое количество льгот для занятых в государственной сфере. В развитии страны заметно усилились тенденции социалистической ориентации. Доля госсектора в ВВП к концу 1975 г. достигла 80%». У статті Олексія Воловіча (04.03.2011) «Взлет и падение «пророка»», наводяться такі цифри стосовно благоустрою країни – «по доходу на душу населения эта страна занимает первое место среди пяти арабских стран Северной Африки. В 2008 г. этот показатель составлял 14 тыс. 400 долл., что соответствует показателю России и в два раза больше чем в Украине». Опис переваг політики полковника супроводжується схвальними відгуками, країна під його керівництвом здобуває від автора промовисту назву «Великой Социалистической

Народной

Ливийской

Арабской

Джамахирии»

та

прирівнюється до античної демократії.

На відміну від попереднього видання, автори тижневика «2000» абсолютно серйозно сприймають «Зелену книгу» Каддафі, та приводять численні приклади того як саме в Україні вона користується великою популярністю. У цій же статті Олексія Воловіча пропонується відвідати російський сайт www.kaddafi.ru аби зрозуміти як українці(?) розвивають ідеї Джамахірії на теренах своєї держави : «Также об этом свидетельствуют ряд международных и региональных научных конференций и «круглых столов», проведенных в Киеве, Симферополе, Донецке, Днепропетровске и Харькове. Три семинара по «Зеленой книге» состоялись в Киевском институте восточной лингвистики и права. Начиная с 2002 года ежегодными стали конкурсы студенческих работ, проводимые в Киеве. Немало украинских исследователей считает, что идеи «Зеленой книги» Каддафи могут быть использованы в теории и практике формирования в Украине гражданского общества». Дещо романтизований образ Каддафі також випливає із рядків де автор статті доводить чистоту намірів полковника: «Каддафи сложил с себя все административные полномочия с тем, чтобы заняться исключительно революционной деятельностью и работой по дальнейшему вовлечению широких народных масс в революционные преобразования ». Проте варто зазначити, що всі ці судження підкріплені вагомим аргументом - автор статті майже 8 років прожив у Лівії, цікавився її історією та видав кілька праць присвячених політичному устрою цієї країни. За роки проживання у Лівії він не бачив жодного безпритульного чи бідного, а отже рівень життя у країни не мав би вимагати народних заворушень та протестів. Політична діяльність в подробицях показана саме у тижневику «2000», тут їй приділили більше тексту аніж у «Тижні». Наприклад такі факти : «Предвидя уменьшение нефтяных запасов, еще в конце 70-х Каддафи инициировал строительство грандиозной Великой искусственной реки протяженностью полторы тысячи километров для подачи воды из естественного подземного моря в центре Сахары к плодородным землям вдоль средиземноморского побережья Ливии». Подібні матеріали формують уявлення про поміркованого та мудрого лідера свого 73

народу. Окрім успішної соціальної програми, автор наголошує на грамотній співпраці з країнами-партнерами : «Первым, кто нарушил запрет на воздушное сообщение с Ливией, был Нельсон Мандела, посетивший Ливию в 1997 г. Два лидера-революционера с Юга и Севера Африки объединили свои усилия для сплочения африканских стран. С тех пор Каддафи постоянно облачается в одеяния, стилизованные под африканские костюмы». Однак, при таких позитивних оцінках, автор зазначає про неминучий крах правління Каддафі, якщо виступи народу вже почалися, значить зберегти моральне лідерство практично неможливо (немалу роль , при чому негативну, у цьому зіграв Захід): «Это трагедия не только для Каддафи, это трагедия для всего ливийского народа, два поколения которого воспитаны на догмах «третьей мировой теории», подобно тому, как поколения советских людей воспитаны на постулатах сталинизма и брежневизма. Но чтобы не случилось с Каддафи, его эпоху в истории Ливии никому не удастся вычеркнуть». Наостанок автор порівнює Каддафі із ще одною одіозною фігурою в світовій історії – Сталіним : «Однозначной оценки эпохи Каддафи, как и эпохи Сталина, не будет. Кто-то будет его вспоминать «не злим, тихим словом», а кто-то будет проклинать. Но помнить будут». Негативна характеристика все ж таки присутня. Наприклад у статті Дмитра Корольова «Отрабатывается метод свержения Уго Чавеса» (№12 (551) 25 - 31 березня 2011 г.). Неоднозначність фігури Каддафі автор визнає, перечислює деякі недоліки у його діяльності, як то підтримка терористів, плутані судження у «Зеленій книзі» та інші «екстравагантні витівки». Однак зменшити негативний ефект від своїх попередніх слів намагається наступними рядками – «И все же реальному Каддафи мало соответствует демонический образ, созданный западными СМИ. Во всяком случае он ничем не хуже диктаторов, десятилетиями правивших в Латинской Америке и в иных частях мира при полном благоволении Запада. Да и западные лидеры в последние годы, после того как Каддафи пошел на уступки, вполне нормально разговаривали с ним». Підкріпити слова автор , як і його колеги, намагається численними 74

даними про високий рівень життя у Лівії : «ВВП на душу населения там выше 12 тыс. долл., что ставит Ливию в категорию богатых стран по критериям Всемирного банка. Если взять один из наиболее адекватных показателей благосостояния — индекс развития человеческого потенциала (ИРЧП), то по этому показателю Ливия занимает второе место в Африке после Сейшельских Островов, а в арабском мире уступает только Кувейту, Катару, ОАЭ и Бахрейну, опережая Саудовскую Аравию. (Опережая Россию и Украину, добавим!) С Египтом и Тунисом ее даже равнять нельзя. В общем, Ливия — достаточно комфортная для жизни страна, вернее, была такой до начала гражданской войны». Думка про недоречність ідеалізування постаті Каддафі так само звучить у ще одній статті Дмитра Ковальова «Ливия: шах и... пат!» (№22 (560) 3 - 9 червня 2011 ). Тут також постає образ доволі суперечливий та неоднозначний. Однак у цьому матеріалі так само є контраргументи, які , за задумом автора, змушують стати на сторону полковника, і закрити очі на всі його «промахи»: «Однако во время иностранной агрессии Каддафи проявил стойкость и твердость, которые, безусловно, поднимают его в глазах той части человечества, что не приемлет навязываемый «глобализаторами» «новый мировой порядок». Автор не уникає цитування Каддафі, точніше його заяви, якою він фактично оголосив війну західному світу, при цьому Ковальов додає що такими заявами Каддафі демонструє «непереборну силу та мужність»: «Белого флага не будет. Никогда. Если вы придете на нашу землю, все ливийцы возьмут оружие и будут бороться!...Мы защитим свою свободу или умрем!» Матеріал переконує читача, що завдяки твердій позиції навколо Каддафі зараз більшість лівійського народу «о чем говорят многолюдные митинги в поддержку Каддафи и желание людей служить «живым щитом» для особо важных объектов». Автори матеріалів тижневика 2000 часто наводять цифрові показники благополучності країни. Цікавим є дослідження показників Лівії у порівнянні зі світовими. На думку автора цієї статті («Ливия: по логике прессы и в зеркалах 75

рейтингов» , Ігор Власенко №31 (567) 5 - 11 серпня

2011),

цифри

які

демонструють

незалежні світові рейтинги так само свідчать про благополучність країни та відсутність необхідності термінової допомоги від Заходу. Так

Всесвітній Індекс Свободи преси дає

Лівії 156 позицію: «за ней следуют 19 стран, среди

которых

Китай,

Узбекистан,

Пакистан. И это при том, что многие политики и общественные деятели не раз скептически

отзывались

рейтингах

свободы прессы «Репортеров без границ», отмечая, что некоторые страны, такие как РФ, занимают в них необоснованно низкие места, оказываясь в соседстве с совсем

уж

неблагополучными

странами

«третьего мира».Тобто, виходячи із суджень автора,

ситуації в країні не безнадійна, є

держави зі значно нижчими показниками, в які втім, НАТО і не думає вводити свої війська. Наступний

рейтинг

«Глобальний

Індекс

Миролюбства 2011», що відображає рівень насильства в середині держави, та агресії по відношенн ю до інших. «Самой миролюбиво й страной мира эксперты в этом году назвали Исландию. В то же время на относительно низких позициях в рейтинге остаются три главных мировых военно76

политических центра (не считая Евросоюза) — Китай (80), США (82), Россия (147). И вновь обнаруживаем, что Ливия занимает не самое худшее положение в мире — 143-ю позицию». Тобто Лівія знову не серед «фіналістів» списку, але військове втручання відбулося саме на її територію. Наступні дані від двох американських політологічних інститутів - американского журналу Foreign Policy та суспільної організації The Fund for Peace. У червні вони опублікували експертний рейтинг «Недієздатних держав світу» (Failed States Index 2011). Він відображає здатність або нездатність влади контролювати цілісність території, а також демографічну, політичну та економічну ситуацію в країні. «Первые места в рейтинге заняли 35 наиболее неблагополучных государств во главе с Сомали. Ливия — на 111-й позиции. Как видим из приведенных рейтингов, общая ситуация в Ливии до начала агрессии НАТО была существенно лучше, чем во многих иных странах мира. Но почему-то прибегнуть к чрезвычайным мерам предлагают именно в отношении ливийского лідера». Олександр Леонтьев у своїй статті «Пассионарии тьмы» (№44 (580) 4 – 10 листопада 2011) головною помилкою полковника Каддафі називає наївну віру у те що гарантії Захода хоч чогось варті: «Что лицемерные декларации Западом гуманизма и демократии имеют для них самих хоть какое-нибудь значение. Эта вера и привела его к трагическому концу. На самом деле для них имеет значение только служение Мамоне. С обязательными обильными кровавыми жертвоприношениями: в Югославии, Афганистане, Ираке, Ливии — повсюду, куда только дотянутся их жадные щупальца... Западный бизнес (и западная мораль) таковы, что когда им выгоднее убить кредитора, чем отдавать его деньги, то они никогда не колеблются в своем выборе» .При цьому суспільсто яке створив Каддафі у подачі Леонтьева є практично ідеальним, таким що здатне забезпечити будь-які потреби : «Общество, где все решают сообща. Где живут практически без государственного аппарата на принципе

самоуправления.

Кому

это

мешало?

Почему

историческую

альтернативу нужно истреблять с таким остервенением? Анархизм вполне пригоден в странах, где нет классовой дифференциации». 77

Попри однозначність суджень стосовно Каддафі у матеріалах «2000», на сторінках тижневика розмістили авторську колонку Ель Хаджи Мохамеда («Ливийская народная кровавая революция за свободу» №24 (562) 17 - 23 червня 2011) , у якій він досить різко висловився про постать Каддафі : «Каддафи превратил эти выступления в кровавую революцию. После 42 лет правления он чувствует себя Богом и единственным хозяином страны. То, как он управляет государством, похоже на паранойю». Про скромний спосіб життя лівійського лідера він також висловися негативно : «Каддафи пытается показать всему миру, что он бедуин и живет исключительно в палатке. На самом деле это не так. Во время революции все узнали, что у него несколько личных счетов в банках Швейцарии, США и Великобритании на сумму 131 млрд. долл». Отже , за виключенням останньої статті, Каддафі у матеріалах «2000» постає жертвою меркантильних інтересів Заходу, правителем, який 42 роки вів країну до благополуччя та запровадив ряд реформ які виключно позитивно відобразилися на житті лівійців. Автори публікацій культивують образ ексцентричного, однак знаючого лідера своєї держави, зрозуміти якого у повній мірі нам не дають культурні розбіжності та не бажання відійти від «прозахідної» моделі сприймання світу з

її «обов’язковим атрибутом –

демократією». Актори конфлікту Учасникам лівійського конфлікту, особливо Заходу , приділили більшість місця у публікаціях. Активно критикується резолюція Ради Безпеки ООН за якою вводилися санкції проти Каддафі (введення безполітної зони). Так у колонці Олексія Попова («Тандем на фоне Ливии», №14 (553) 8 - 14 квітня 2011) автор намагається показати справжнє призначення резолюції та роль арабських країн, та країн Європи у поваленні влади Каддафі : «Реальным смыслом этой резолюции было подтолкнуть падающего Каддафи, т. е. побудить оставшуюся верной ему элиту к отходу от этого изгоя в глазах мирового сообщества (ибо решение Совбеза, да еще единогласное, — как раз и 78

есть воля данного сообщества). Отмечу также, что на стороне повстанцев выступила и Лига арабских государств (ЛАГ), приостановившая членство Ливии в этой организации. Там против давления на Каддафи высказывались лишь Алжир и Сирия. Поддержал мятежников и антиамериканский Иран, только в отличие от ЛАГ он не лоббировал идею бесполетной зоны». Однак не всі країни підтримали військову допомогу Заходу, бути такі що негативнго про неї відзвалися, у першу чергу через жертви серед мирного населення: «После первых воздушных ударов западной коалиции в мире стали звучать голоса недовольства и тревоги в связи с гибелью мирного населения. Об этом говорили, например, власти Китая и Индии и даже генсек ЛАГ Амр Мусса, который был в числе лоббистов бесполетной зоны». Політичні фігури інших держав критикує у своїй колонці Жан-Поль Пугала (Убить всех ради их же свободы №22 (560) 3 - 9 червня 2011), де він наводить приклад політиків, що так само як Каддафі довго перебувають на своїй посаді, однак ніхто не виступає за їх відставку. (щоправда, сам автор причиною виступів проти Каддафі називає лише його задовгий термін на посту лідера країни). Він називає такі імена як Роберт Берд (член демократичної партії США), Луї Філліпон ( мер містечка Жувіньї у Франції), Джуліо Андреотті (голова верхньої палати італійського парламенту) та навіть королева Єлизавета II: «Может быть, Каддафи имело смысл объявить Ливию эмиратом вроде Катара, который его сейчас бомбит? Страна стала бы королевством, и ее бы не бомбили? И тогда свадьба сына Каддафи на законных основаниях обходилась бы ливийскому народу в те же 6 млрд. евро, что и свадьба внука королевы британскому налогоплательщику? А между тем Великобритании есть на что тратить деньги. Стоимость обучения в британских университетах увеличилась втрое (с 3900 до 10 700 евро в год). Канада — член Британского Содружества — обязана платить 50 млн. долл. в год для поддержания королевской семьи, но и в самой Канаде за это время плата за обучение в университетах увеличилась почти втрое».

Тож військові дії на території країни автор називає «нонсенсом» та додає про надзвичайні фінансові затрати з боку європейських країн, які треба вже тепер «відбити», а значить відступати не можна: «Но вот уже более трех месяцев нет никакого прогресса, каждый день войны стоит Франции миллион евро (цифру назвал французский министр обороны), НАТО бомбит мирные объекты, школы и больницы, называя их «военно-воздушными базами Каддафи». А поскольку весь этот террор не дает результата, начинают делать так, как делали в годы Биафрской войны, — провоцировать геноцид, посылать наемников, задействовать Международный уголовный суд. Такова Франция: она предпочитает убить всех ливийцев до последнего, но не признает, что проиграла войну». Автор закликає усі народи світу зрозуміти, що Захід нав’язує свої цінності, і вони не можуть бути однаково важливими і необхідними для всіх: «…нам не следует стоять в рабской позе, навязанной нам Западом». Між тим, автори багатьох статей відкрито називають бомбардування та введення безполітної зони «вторгненням» та « інтервенцією». У статті «Ливия. Революция или мятеж?» (№10 (549) 11 - 17 березня 2011) автор , посилаючись на невідомі джерела, стверджує про введення наземних військ на територію Лівії – акт, фактично заборонений резолюцією ООН : «Почему западная «свободная и независимая» пресса (а вместе с ней и некоторые украинские СМИ, не имеющие собственных источников информации, а лишь бездумно переводящие новости западных информагентств) скромно умалчивает, что уже есть подтвержденные факты иностранного вмешательства в ливийские события спецслужб США и ряда других стран? Речь идет об их причастности к

подкупу

граждан,

завозу

складированию

оружия,

наркотиков,

пропагандистских материалов». Окрім того, автор стверджує що конфлікт у Лівії не був спонтанним та ініційованим виключно лівійцями, за його словами, західні держави провели ретельну підготовку та спланували громадянську війну, так аби задовольнити власні інтереси: «Используя внутренние проблемы Ливии, организаторы 80

провели целенаправленную его подготовку. Причем восточный регион страны выбран абсолютно оправданно: сепаратизм Киренаики сыграл роль дымовой завесы, и ливийские власти, к сожалению, не смогли вовремя определить эти новые угрозы». Західні інформаційні агенції працюють на інтереси Європи , автор стверджує що адекватне висвітлення цих подій у європейських ЗМІ не може бути: ««Правильно» подобранные кадры и врезы из видеорепортажей, да еще вовремя преподнесенные, способны творить чудеса. Добавьте к этому «нужные» комментарии — и уже никто не сомневается в правдивости информации о «зверствах ливийского режима». Про втручання у народні бунти ззовні автор говорить не лише згадуючи про Лівію, але і про інші арабські держави, по яким прокотилася хвиля бунтів на весні 2011: «Факт налицо: «революционный тайфун» почти одновременно накрывает несколько государств с населением свыше 109 млн. чел. Трудно поверить в то, что народы вдруг проснулись и поднялись против своих президентов и прочих вождей случайно и стихийно. Без организующей и направляющей силы этих революционных событий явно не было бы. Но тогда возникает вопрос: кто она, эта пресловутая сила? Наберемся смелости предположить, что сегодняшние события в Ливии стали возможными в результате цепочки событий ». Далі автор наводить численні свідчення того, що війська країн Європи, під прикриттям були введені на територію Лівії ще до загострення ситуації, і фактично очікували, коли їм дадуть наказ згори до активних бойових дій: «В прошлом году США вывели из Ирака свои боевые части - нужно было высвободить силы для возможного вооруженного вмешательства. В таком случае все становится на свои места...». Про активну роль США у лівійському конфлікті говорить також Олексій Волович у своїй статті «Взлет и падение «пророка»» (04.03.2011), але він знову ж таки посилається на неідентифікован джерела, що зовсім не свідчить на його користь: «Некоторые аналитики считают, что арабские революции в Северной Африке инспирированы США для ослабления Европы, в которую

хлынут миллионы арабских беженцев, а в поставках энергоносителей из Ливии и Алжира в страны Европы начнутся перебои». Нерозуміння претензій Заходу також постають однією із ключових тем у публікаціях тижневику, багато авторів пригадують «дивацтва» Каддафі, які раніше йому вибачали, та не бачили необхідності у його відході від влади : «Однако сегодня Запад осуждает Каддафи и требует от него отречения от власти, хотя на протяжении 40 лет во всем мире она считалась вполне легитимной. Под давлением США Совет безопасности ООН и Евросоюз ввели ряд жестких санкций против ливийских властей, которые включают запрет на выезд из страны Каддафи, членов его семьи и его политического окружения, эмбарго

на

поставки

оружия,

замораживание

ливийских

активов

иностранных, преимущественно европейских банках, и другие ограничения. Общий объем ливийских активов, замороженных только в банках США, составляет 30 млрд. долларов». Тобто автор культивує образ політики подвійних стандартів, при цьому звинувачуючи США та країни Європи у бажанні привласнити всі кошти вкладені лівійською владою у їх розвиток, тобто фактично бажання не віддавати борг керує військовими силами НАТО. Деякі держави Волович засуджує за втручання, а ось деякі за невтручання. Україна ,на його думку також відзначилася «дволикістю»: «Два президента – Леонид Кучма и Виктор Ющенко в свое время побывали с визитами в Ливии и наградили «ливийского друга» орденами Ярослава Мудрого и Богдана Хмельницкого. Премьер-министр Юлия Тимошенко трижды встречались с «братом-полковником» в Триполи, и в Киеве, делая ему дорогие подарки. Но почему же сегодня, когда их «друг» пребывает в весьма затруднительной ситуации, если не

сказать безнадежной, представители украинского

истеблишмента не оказывают Каддафи хотя бы моральной поддержки?». Фінансові проблеми Європи як причину військової інтервенції також називає Дмитро Корольов («Отрабатывается метод свержения Уго Чавеса», №12 (551) 25 - 31 березня 2011). Він називає війну єдиним виходом із кризи капіталізму : «Война «хороша» тем, что позволяет враз «решить» целую кучу 82

проблем. Прежде всего уничтожается колоссальная масса «лишних» производственных возможностей — причем на вражеской территории! — и на этой основе устраняется перепроизводство товаров». Серед інших переваг військових дій, на думку автора – контроль над енергоресурсами та відволікання уваги від соціально-політичних проблем : «война позволяет установить контроль над природными богатствами других стран, над нефтью в первую голову. Победоносная война — наилучшее средство показать миру свою мощь, доказать этим свою кредитоспособность, укрепить валюту и поправить биржевые котировки, а все это позарез необходимо для поддержания возведенных США и другими развитыми государствами финансовых пирамид. Наконец, развязав войну, легко отвлечь внимание населения своих стран от насущных социально-экономических проблем. Возбудить ура- патриотические настроения и направить потенциальную энергию недовольства на внешнего врага — очередного раздутого средствами массовой дезинформации «изверга рода человеческого» (Милошевич, Бен Ладен, Саддам Хусейн, Каддафи и т. д)». У лідерів таких країн-гігантів є складнощі, які можна вирішити, проявивши ініціативу стосовно військової допомоги народу, що «бореться проти режиму». Як приклад варто згадати Обаму та Саркозі, які на думку автора, використали конфлікт аби додати собі плюсів на майбутніх виборах президента в США та у Франції : «Обаму уже в следующем году ждут президентские выборы, а ничего хорошего Америке он пока не принес. Кризис затягивается, социальные неурядицы не слабнут (уменьшил безработицу на один процент, это несерьезно), и избиратели, голосовавшие под лозунгом «Мы ждем перемен!», разочаровываются в своем вчерашнем кумире». «Саркози «достал» французов своими «непопулярными реформами», и оттого шансы на его переизбрание заметно понизились. Вдобавок разговоры о финансировании его прошлой кампании той же Ливией. Что же касается Берлускони — тот вообще постоянно пребывает в эпицентре скандалов, обвиняемый в каких-то махинациях и прочем. Самое время проявить себя в новом амплуа — 83

выдающегося военного стратега, наследника славы Юлия Цезаря! И — ну, как тут

не

добавить

—

Бенито

Муссолини,

успехом

подавлявшего

антиколониальное движение там же, в Ливии, истребившего, по некоторым оценкам, до трети тамошнего туземного населения». Цікавим є твердження про те, що після падіння СРСР, США та Європі нема куди «подіти» свою агресію, тому вони спрямовують її надлишок на маленькі країни, що не завжди готові дати відсіч. Звучить досить експресивно, але автор продовжує підтверджувати свої слова фактами – Сомалі, Косово, Афганістан, Ірак, Лівія : «И во всех без исключения случаях применение военной силы лицемерно оправдывалось необходимостью защищать и спасать кого-то от «геноцида» и истребления. Только почему-то западные «гуманисты» «не заметили» изгнания сербов из Хорватской Краины и Косово, как-то вяло отреагировали на резню сотен тысяч людей в Руанде, проигнорировали интересы палестинцев и курдов, а истребление осетин вояками Саакашвили вообще объявили «российской агрессией». У іншій своїй статті ( «Ливия: шах и... пат!»№22 (560) 3 - 9 июня 2011) Корольов вдається до аналізу дій інших держав, при цьому зазначаючи що «розплачуватися» за завдану шкоду Лівії буде у першу чергу Саркозі, оскільки Обама «вчасно зістрибнув з цього поїзду»: «видимо, отношения США с исламским миром испорчены настолько, что Обама ради их поправления решился на немыслимое: поддержал требования палестинцев о возвращении Израиля к границам 1967 г.!». «Так что за неудачи ливийской «операции» придется отдуваться европейцам. Первый из них — Николя Саркози, проявивший поначалу наибольшую воинственную прыть, свойственную «галльским петушкам». Дела у него были бы совсем плохи, если б не нарисовалось

шитое

белыми

нитками

дело

против

его

главного

потенциального конкурента — Доминика Стросс-Кана...». Про попередньо відрепетируваний сценарій говорить також Сергій Олександров, автор статті «Прелюдия наземной операции» (№23 (561) 10 - 16 июня 2011). За його даними (знову ж таки, невідомі джерела), конфлікт у Лівії 84

планувався як мінімум за рік до протестів : «Осведомленные люди, в частности российские дипломаты, с самого начала операции НАТО давали понять, что им известно о скрытой подготовке наземной операции. Сейчас эта информация подтвердилась, когда стало известно, что французские и английские военные провели моделирование военных действий (т.н. war games, т.е. военные игры) относительно Ливии еще осенью 2010 г., в ходе которых они «обыграли» использование сил и средств, которые весь мир увидел в действии весной этого года. Нужно знать механизмы военного планирования и подготовки операций в НАТО, чтобы понимать, что эта уважаемая международная структура ничего не делает спонтанно и без подготовки, а наоборот — все планирует заблаговременно и тщательно». Не варто також забувати і про такий фактор як нафта, західні держави піддавалися критиці в «Українському тижні» саме через неї у першу чергу. Так у статті «Барак Каддафи» Сергія Лозунько (№12 (551) 25 - 31 березня 2011) в іронічному ключі висвітлюється «істинна причина» вторгнення: «Проверено временем: если в стране есть нефть — всегда найдутся и желающие принести в эту страну демократию, свободу и прочие права человека. Практически даром: в обмен на контроль над источниками энергоносителей. Недорогая плата, верно? За демократию-то! Западные чипы и дейлы опять спешат на помощь. На сей раз обездоленному ливийскому народу». Окрім обвинувачень у бік держав що проголосували за резолюцію, звучать також закиди тим державам, які утрималися від голосування, адже «на ділі» це означало «за»: «…нельзя не заметить, что Москва и Пекин имели возможность наложить вето на резолюцию СовБеза ООН, открывающую возможность для удара Запада, но не сделали этого».У даній статі використане зображення, підпис якого не можна не розцінювати як один з формуючих уявлення про ситуацію.

Отже зображення було підписане: ««Мы применим силу лишь для того, чтобы выполнить нашу задачу — защитить мирных жителей», — пафосно заявил Барак Обама 18 марта». Вплив на громадську думку за допомогою візуальних засобів є одним із найсильніших. Підпис до зображення фактично «скеровує» враження у потрібне авторам статті русло. У даному випадку, Лозунько хотів підкреслити смертоносність бомбардування ВПС США , демонізуючи образ Обами, хоч ми і не можемо однозначно стверджувати, що постраждалі на світлині

–

жертви

американських

військових, а не лівійських. Автор також піднімає питання відсутності військового втручання у інші країни, такі як Бахрейн, але у подальших рядках сам же і дає відповідь на це питання: «Собака зарыта в том,

что

Бахрейне

взбунтовались

«неправильные» мирные жители — шииты (составляющие большинство населения этой страны). А власти пусть авторитарные и с руками по локоть в крови, но «правильные» — из числа суннитского меньшинства, ориентированного на США и их союзников в регионе. Если бы в Бахрейне победила шиитская оппозиция, то того и гляди, мог бы установиться дружественный Ирану режим. Нет, таких мирных жителей США защищать не будут. Таких мирных жителей власти Бахрейна могут сколь угодно топить в крови — цивилизованное сообщество им и слова не скажет». Критика влади США присутня також у статті «Пассионарии тьмы» Олександра Леонтьєва (№44 (580) 4 - 10 листопада 2011). Тут вперше звучить ім’я Хіларі Клінтон, як одного з учасників «західної коаліції»: «Хиллари Клинтон думает, что изгои глобальной демократии умирают от одного ее взгляда. Получив СМС о смерти Муаммара Каддафи, она не скрывала своей почти подростковой радости — «Вау!»».

У подальшому тексті знаходимо натяк на можливу змову Каддафі з Клінтон (після розмови по мобільному телефону), за результатами якої полковнику нібито гарантувалась недоторканість у разі, якщо він віддасть себе в руки опозиції: «Содержание этого «прямого разговора» остается неизвестным, но сразу после разговора с госсекретарем Муаммар Каддафи вдруг стал безо всякой опаски пользоваться мобильным телефоном. И эпопея безуспешных двухмесячных поисков полковника «мирными повстанцами» (при поддержке авиации и спецназа НАТО) вдруг увенчивается полным успехом. «Пришли, увидели, убили» — как восторженно изрекла госпожа Клинтон. И если это так, тогда полностью объяснимы и последние слова полковника, который якобы говорил своим мучителям: «Харам! Харам!» То есть вы делаете то, чего нельзя делать! И спрашивал их, знают ли они, что можно и что нельзя?». Саркастично звучать зауваження автора щодо, здавалося б несуттєвою у даному контексті теми – дружина Саркозі, Карла Бруні, народила дитину : «…Тем более что в культурной и цивилизованной Европе были даже две причины для радости. Кроме того что они убили наконец-то Муаммара Каддаффи, уничтожили его детей и малолетних внуков (а заодно 25 тысяч рядовых ливийцев), была еще одна причина радоваться: модель Карла Бруни родила главному герою ливийской войны Николя Саркози дочку. Чем не награда герою? Каддафят сильно убыло, а саркозят прибыло. Как же тут не радоваться, как не веселиться? Бесноватый сброд, глумящийся не только над жизнью, но и над смертью, адекватно отражает моральную сущность своих западных хозяев. Тут варто зазначити що, інформація про вбивство внуків Каддафі так і не була підтверджена. За даними лівійського уряду, загинув молодший син Каддафі та троє його дітей. Пізніше з’ясувалося, що дітей у Саїфа-Аль Араба не було, а лівійське телебачення у прямому ефірі показало трупи двох дорослих людей, загорнуті у мішки, видаючи їх за тіла внуків полковника. На час

оприлюднення цієї статті (4 - 10 листопада 2011) інформацію про плутанину вже оприлюднив канал «Аль-Арабія». Серед акторів непрямих, але цікавих для нашого дослідження безперечно можна назвати Україну, оскільки міжнародні події так чи інакше впливають на формування нашого зовнішньополітичного курсу. Сергій Олександров у статті «Ливию возвращают в «лоно демократии»…»

говорить про загрозу

негативного впливу на нашу країну арабських настроїв та повторення лівійського сценарію: «То,

что в некоторых регионах Украины

(и,

естественно, за рубежом) есть силы, которым не дает спокойно спать «отсутствие автономии» для одной известной национальности в Крыму или «неправильная» принадлежность определенной украинской территории в Бессарабии

или

предположить,

Северной что

те

Буковины, или

иные

тайной планы

не

является.

экстремистских

Логично сил

по

дестабилизации обстановки в упомянутых регионах существуют. И так же очевидно, что силовые структуры Украины также в той или иной мере готовятся к реагированию на подобные сценарии. Причем не только путем убеждений и призывов «сложить оружие», но и с применением силы в соответствии с Законами «О борьбе с терроризмом», «О правовом режиме чрезвычайного состояния» и другими нормативными актами». Фрейм який обрав тижневик «2000» для висвітлення країн-учасниць конфлікту характеризується нетерпимістю та критикою дій цих держав. Цьому питані приділили багато місця на шпальтах, активно обговорювалися можливі варіанти перебігу подій, передумов, будувалися гіпотези стосовно причин. Статті хоч і аналітичні, проте виконані у досить суб’єктивному руслі, часто без посилань на офіційних речників при пред’яві досить серйозних обвинувачень. Каддафі у цьому пункті зображують як мученика, людину яка апрорі не могла протистояти таким потужним силам. Однак знайшла у собі сили кинути їм виклик і стоти до кінця. Військовий потенціал

Військові дії обидвох сторін не висвітлювалися активно на сторінках тижневика, але всі ті згадка що були, також формували певне уявлення про ситуацію та головних акторів. Наприклад, у колонці Олексія Попова (№14 (553) 8 - 14 квітня 2011) піддається сумніву сам факт обстрілу демонстрантів військами Каддафі: «Видеосвидетельств бомбежек мирных жителей так и не появилось, но очевидно, что антиправительственные выступления нередко подавлялись силой оружия, да и сами выступления, вполне возможно, с самого начала не были мирными. Из нескольких обширных статей англоязычной Википедии о нынешних протестах в Ливии только в материале о ливийских ВВС есть упоминание о таких авиаударах – оно, судя по сноскам, основано на сообщении катарского канала «Аль-Джазира», который взял информацию со слов приверженцев оппозиции в Триполи». Щодо найманців у армії Каддафі, Жан-Поль Пугала, автор колонки «Убить всех ради их же свободы» висловлює думку : «…А потом он заявил, что «Каддафи опирается на черных наемников», но даже не подумал уточнить, что Южная Ливия населена чернокожими, недаром многие послы страны в разных государствах мира черные и совсем не похожи на арабов». Заяву про найманців підтверджує єдиний опозиційний матеріал у трижневику колонка від Ель Хаджи Мохамеда (№24 (562) 17 - 23 июня 2011 ): «Также в его планах было разделить страну на части, развязав гражданскую войну. Но понятно, что война идет между мирным населением, борющимся за свободу, и наемниками, которым за убийство собственного народа Каддафи платит огромные деньги». Автор цього матеріалу також посилається на джерела,

коли

говорить

про

накази

бомбити

населення:

анонімні «Один

из

приближенных Каддафи рассказал, что в первый день революции было приказано разрушать, сжигать дома, убивать людей и, что шокирует больше всего, — бомбить мечети. Как можно так относиться к своему народу после 42 лет правления?». Про потужність військ Каддафі говорить також Дмитро Корольов у своєму матеріалі «Ливия: шах и... пат!» (№22 (560) 3 - 9 червень 2011). На його 89

думку військові втрати Каддафі значно більші, однак міць на його стороні. Хоча сили НАТО мають у своєму розпорядженні багато техніки, серйозно зашкодити армії Каддафі вони не спромоглися: «Трудно сказать, насколько эффективны действия авиации НАТО. По-видимому, ей удалось нанести значительный, но все же не критический урон ливийской армии. Картинки разбитых танков, конечно, впечатляют, однако у Каддафи остается достаточно стреляющей техники, чтобы не только обороняться, но и контратаковать. Важно, однако, отметить, что натовцы ведут боевые действия без потерь, более того — не встречая противодействия со стороны ПВО. Вроде бы пока потерян только один ударный самолет F-15E Strike Eagle — но это не боевая потеря (авария), и экипаж машины был успешно спасен». Треба зазначити , що стаття були видана ще до смерті Каддафі, тому автор не міг знати результат операції. Все ж він передрікав провал військам НАТО, пояснюючи це дещо пафосними висвітленням гідності полковника та його непереборної сили : «Тем не менее несмотря на свое огромное военнотехническое превосходство, несмотря на абсолютное господство в воздухе, западные державы не сумели достичь поставленной цели — свержения Каддафи. Можно хвастать числом уничтоженных танков и орудий, можно ставить себе в заслугу отсутствие потерь, но война считается победной только тогда, когда выполнены ее цели и задачи. Натовцы и их подопечные, рассчитывая быстро «дать шах и мат», влезли в пат». За словами Корольова армія приречена щей тому, що фінансово вона дуже затратна, і (на момент написання статті) військовий конфлікт протрапив у фазу стагнації та патової ситуації: «В общем, затеяли они эту войну, поразмахивали кулаками, показали телекадры с видом могучих крылатых машин, взмывающих с аэродромов, а теперь не ведают, что делать дальше! В условиях, когда мировой кризис грозит вернуться второй или какой там уже по счету волной, пат в североафриканской кампании для западных держав особенно неприятен и опасен. Время теперь, как мне кажется, работает на Каддафи». 90

Говорячи про військові дії обидвох сторін, автори матеріалів не могли не згадати про жертв. Саме жертви є одними з найсильніших факторів впливу на формування образу. Сергій Олександров у статті «Ливию возвращают в «лоно демократии»…»

запевняє що «французы уничтожали цели даже без их

идентификации». Це наштовхує нас на думки про невинні жертви, і вже у наступному параграфі автор підтверджує ці здогадки: «Непонятно, от кого понадобилось американцам защищать «союзников в ливийском небе», но вскоре состоялись авиаудары международной коалиции по военной базе «Баб альАзиз» вблизи столицы Ливии Триполи, которая считается штаб-квартирой Муаммара Каддафи и по другим ливийским военным объектам. Ливийские СМИ сообщили, что первые удары пришлись и по жилым кварталам в Триполи, а в результате обстрелов погибли более 50 мирных жителей и более 150 получили ранения». Як бачимо, наявність невинних жертв однозначно негативно впливає на образ повстанців у порівнянні із Каддафі, який бореться із ними і проти «людського кровопролиття». Досить різко висловлюється у своїй

статті Олександ Леонтьев

(«Пассионарии тьмы» №44 (580) 4 - 10 ноября 2011), вживаючи по відношенню до НАТО такі слова як наприклад «остервенело утюжило»: «В течение восьми месяцев условно миролюбивое НАТО остервенело утюжило маленькую Ливию всем чем только можно. И даже тем, чем совсем нельзя — например, снарядами с урановой оболочкой. При соприкосновении с целью она испаряется, превращаясь в радиоактивный газ, который распространяется на большой территории. И от которого нет никакого спасения. Ни условно своим (то есть условно

демократичным мародерам),

ни

тем

более

чужим и

недемократичным аборигенам. Но что кому-то нельзя, то глобальным демократам можно. Тем более что они сами не собираются жить на этой зараженной территории. Им оттуда нужна только нефть». Ту саму помилку із вбитиму внуками Каддафі припускає і Леонтьев, він оперує цим фактом, хоча факт убивства так і не був підтверджений: «Вот эти десятки (и сотни) ливийских миллиардов, вложенных в банки Запада, и были 91

главным мотивом в ливийской агрессии и их главной целью. И они ее добились. Ценой не только смерти Каддафи и смерти многих его детей и малолетних внуков, но и ценой еще и будущих десятков тысяч убиенных, поскольку Ливии еще только предстоит длительная гражданская война в поисках нового общественного равновесия». Цікаво що лише в двох статтях з усього досліджуваного матеріалу торкнулися теми захоплення Каддафі та імовірної смерті від рук повстанців, у даній статі, як і варто було очікувати Каддафі є невинною жертвою яку «лінчували» знімаючи на камеру, і від початку ніхто не хотів передавати його на суд. У цій же статті автор робить доволі сміливі заяви, які однозначно вказують на «поганого» та «хорошого» в цій історії, але при цьому не дає посилання на джерела, зводячи все це до доволі суб’єктивних суджень: «Есть также сведения, что морские пехотинцы США в составе тактического десанта высадились в ливийскую столицу. Они и были главной ударной силой ее штурма. Также существуют данные и о действиях спецназа стран коалиции». «Под натовскими бомбами погибли 25 тысяч ливийцев, 50 тысяч стали калеками. Это не считая чернокожих гастарбайтеров, подвергшихся настоящему геноциду». Висвітлення військовогопотенціалу та дії у матеріалах тижневика «2000» кардинально відрізняються від образів створених тижневиком «Український тиждень». У статтях «2000» при згадуванні жорстоких придушень повстань із численними жертвами, обов’язкової вказується що ця інформація не була підтверджена, але в рядках про бомбардування війська НАТО завжди є кількість жертв і немає посилань на офіційне джерело. Військова міць Каддафі програє у кількості, але не за витримкою. Всі його подальші дії продиктовані лише бажанням обороняти себе та свій народ. Лівійська опозиція (Національна Перехідна Рада) Перехідна Рада як ворог та опонент Каддафі, у текстах тижня теж має свої характеристики, не важео здогадатися які. Формуванню

опозиції

передували

певні

причини.

З’ясувати

їх

намагається Андрій Крикунов, автор інтерв’ю із медпрацівником Валентиною 92

Івановою, очевидцем подій у Лівії. Матеріал побудований на її відповідях, які явно свідчать про відсутність вагомих передумов для виступів як таких: ««Страна, которую мы потеряли», — так в ближайшем будущем наверняка будут говорить о Ливии ее жители. Чем бы ни закончился конфликт между Муаммаром Каддафи, повстанцами и их западными союзниками, ясно одно: возврата к прошлому не будет». При тому що, в багатьох статтях тижневика говорилося про протетстувальників, як в основному неадекватних людей, саме в цій статті про них говорять в іншому світлі: «Было много убитых и раненых молодых людей в возрасте от 16 до 30 лет. По телевизору президент говорил, что это были плохие люди, употреблявшие наркотики, которые пошли на бедных солдатиков, а те были вынуждены стрелять. Это не так». Однак причинами хвилювань медпрацівник називає вплив сусідніх держав які «накручували» лівійців, і ті почали витмагати змін, самі не відаючи яких саме. При цьому самих противків Каддафі називають «одурманеними» , адже вони вважали що полковник у всьому неправий. У статті також звучить ніби риторичне питання, чому лівійці повстали? Адже вони мали всього вдосталь, і явних причин для бунтів не було: «Когда они захотели демократии, мы очень удивились, спрашивали их: «Что вам нужно?» «Мы хотим жить, как за границей». — «А вы знаете, как мы живем? Мы потому у вас здесь, что не так легко живем. Что они конкретно хотят, мы так и не поняли. Что им еще надо? Они считали, что президент их ущемляет, что очень много иностранцев. Да, их много. Все стройки делались руками иностранцев. Но у ливийцев такой менталитет: вы приехали — вы и работайте. А мы как хозяева будем смотреть, как вы это делаете». У колонці «Ливийская народная кровавая революция за свободу» Ель Хажди Мохамеда , лівійця за національністю, що наразі перебуває в україні на навчанні, повстанці описуються дещо інакше: «Впервые в жизни я увидел свой народ таким сплоченным, и цель была одна — добиться, чтобы Каддафи покинул страну. На что Каддафи заявил, что все эти люди находятся в

алкогольном опьянении и под действием наркотиков и вообще это не наши люди, а члены «Аль-Каиды»». На противагу цим образам виступають рядки статті Юрія Васильєва, в яких він фактично підтверджує заяви зроблені Каддафі: «Спецслужбами Ливии захвачены документы, оружие, инструкции, взяты с поличным лица, организовывавшие беспорядки. Те, кто являются ливийцами, в основном из местной интеллигенции — адвокаты, инженеры, мелкие торговцы. Тактика их действий стара как мир: поднять выступления молодежи, массово раздавая обезболивающие средства, наркотики и деньги (до 300—500 долл. на человека). В состоянии наркотического опьянения эти люди шли толпой на штурм зданий органов власти, полицейских участков, военных объектов и т. п. А за их спинами действовали боевики с оружием, группы по 20—30 человек, стрелявшие в охрану захватываемых объектов, а также убивавшие офицеров и госслужащих, лояльных к власти». Знову ж таки нема посилань на джерела якщо вже говорится про такі вагомі заяви,

негативний образ опозиції

підкріплюється такого рода заявами. У статті також згадується про тих, хто перейшов на сторону повстанців, однак при цьому згадується, що деяких солдатів змушували підстархом смерті виступати на телебаченні та показувати свою прихільність Національні перехідній раді. У той час як «около 70% населения региона не участвуют в происходящем, а просто ждут, чем все закончится». Дмитро Корольов у своїй статті («Отрабатывается метод свержения Уго Чавеса»№12 (551) 25 - 31 березня 2011)говорить про те що лівійська опозиція не могла бути організована виключно силами лівіційв: «Ливия — достаточно комфортная для жизни страна, вернее, была такой до начала гражданской войны. По всей видимости, т. н. «оппозиция» под флагами свергнутого в 1969 году королевского режима была организована извне, причем создана она была не сегодня и не вчера — ее готовили заранее, в ожидании «благоприятного момента».

Подібні думки звучать у статті Сергія Олександрова («Это не

война, это – расстрел»№13 (552) 1 - 7 апреля 2011) де він так само сумнівається 94

у самостійності НПР : «Ливийские повстанцы оказались достаточно вооруженными и профессионально подготовленными — неслучайно всплыла версия, что против режима Каддафи действуют боевики «Аль-Каиды». Если эта организация вообще существует в природе (на сей счет есть сомнения, сильно уж она виртуальная), не исключено, что она, как и другие террористические

организации,

является

лишь

инструментом

для

продвижения чьих-то геополитических интересов». Тобто, автор фактично натякає на те, що можливо Аль-каїда і не приймала участь у конфлікті, але тільки тому що під назвою «Аль-Каїда» ховаються західні країни, що намагаються застосувати максимум важелів впливу на ситуацію. НПР піддають критиці і в статті «Ливию возвращают в «лоно демократии»…» Сергія Олександрова, однак мотивують це іншими причинами. На думку автора, опозиція складається з людей недопущених до влади та обділених самим Каддафі, оскільки вони перебувають у ворожомі племені. Племенна структура Лівії, на думку автора,

стала основною причиною

протестів та загострення конфлікту: «Более того, до сих пор международное право не может внятно отличить повстанцев от незаконных вооруженных формирований. Предшествующая информация позволяет нам с высокой долей достоверности утверждать, что «ливийские повстанцы» – это в своем большинстве люди, которые не принадлежат к клану Каддафи и его союзникам, а значит – не допущены к «пирогу власти». Племенные и клановые противоречия, политические и экономические проблемы, недовольство от распределения средств от продажи нефти — все это создает предпосылки для противодействия властям страны». Ще більш категоричних у свої зображеннях повстанців є Сергій Лозунько у статті «Барак Каддафі» : «А кто такие

ливийские

оппозиционеры?

Разве

можно

говорить,

что

они

представляют интересы большинства народа Ливии? Нет. Никто их таким правом не наделял. Военизированные самозванцы, рвущиеся к власти посредством государственного переворота. Тем не менее США заявляют, что «готовы оказать финансовую поддержку ливийской оппозиции». 95

У матеріалах «2000» нищівна критика торкнулася в основному дій Заходу, аніж НПР, тому для висвітлення дій повстанців виділили не так багато місця. Все ж враження від конструювання образу лівійської опозиції однозначні – це або «задурманені» державними переворотами у сусідніх країнах, або люди у стані наркотичного сп’яніння, або амбітні та зухвалі представники інших кланів, що не змогли «урвати ласий шматок» під час правління Каддафі, відтак прагнуть його відставки. Висновки опрацювання матеріалів «2000» У результаті опрацювання матеріалів «2000», ми виокремили характерні риси образу Муаммара Каддафі, що впливають на сприймання його внутрішньо та зовнішньополітичної діяльності:  Образ Каддафі у матеріалах тижневика формується на основі схвальних відгуків про його політичну діяльність. За 42 роки він запровадив ряд реформ які виключно позитивно відобразилися на житті лівійців. При цьому автори визнають неоднозначність його методів, та дещо ексцентричний характер. Однак , на їх думку, це не стало на заваді мудрого правління країною. Єдина провина полковника – це те що він довірився Заходу, який насправді вбачав у Лівії лише джерело нафти, і не думав про здорові партнерські стосунки.  Актори конфлікту, особливо країни Заходу, висвітлювалися особливо активно. Вони піддавалися нищівній критиці. Навколо їх діяльності будувалося багато гіпотез та припущень, які не підтверджували офіційними джерелами. Причинами нападу називали нафту, величезні грошові активи, вкладені полковником у Європу, і які тепер не доведеться віддавати. ВУідтак Каддафі, на їхньому тлі жертва, яка протистояла від початку нерівній силі, але трималася до кінця.  Військові дії Каддафі, за матеріалами «2000» захищали лівійців та протистояли

іноземним

вторгненням.

Натівські

війська

бомбили

безневинні міста та села, вбиваючи мирних жителів. Військова міць Каддафі технічно програвала натівській, однак трималася мужньо.  НПР у матералах тижневику не претендує на вираження загальної думки лівійського народу, ці люди керуються такими ж меркантильними інтересами як і захід, оскільки є представниками племен, що пригнічувалися владою Каддафі. Це також можуть бути наркозалежні люди, військову активність яких стимулювали або наркотиками, або грошовими винагородами. Ще одна думка – НПР не є лівійською опозицією оскільки таємно сформована за межами Лівії спільними зусиллями ряду європейських держав.

Висновки У

процесі дослідження ми проаналізували матеріали тижневика

«Український тиждень» та тижневика «2000» у період з 15 лютого по 30 жовтня 2011 року на предмет висвітлення в них діяльності Муаммара Каддафі. Ми виявили якими засобами вони конструюють образ політика та наскільки висвітлення може бути залежним від джерел інформації. Модель подачі інформації у проаналізованих матеріалах була кардинально відмінна, тож результати, які ми отримали, ми розбили на кілька пунктів, що стосуються окремого аспекту конструювання образу Каддафі. Теми матеріалів «Українського тижня» зорієнтовані на опис поточних подій у Лівії, і супроводжуються аналізом основних акторів. В матеріалах цього видання

дії

Каддафі

засуджують,

характеризують

недалекоглядного політика. При цьому

як

диктатора,

та

більшість авторів зазначає про

позитивні зміни всередині країни у результаті введення його соціальних програм. Також критично оцінюється діяльність його опонентів та військові операції НАТО. Як політичний діяч, Каддафі майже не сприймається серйозно, його доктрина піддається критиці, з іронічно забарвленими зауваженнями стосовно деяких з пунктів. Позитивні реформи відзначаються, але при цьому їх значення нівелюється контраргументами про невдачі у політичній програмі Каддафі. Увага також приділяється ексцентричній стороні натури Каддафі, його «Зеленій книзі» та переконанням щодо ідеальної держави. У результаті, уявлення про його діяльність як політика в період громадянської війни нечіткі ,це радикальні та непродумані дії, що не можуть розглядатися як врівноважені рішення щодо стабілізації ситуації в країні. Так як одним з опонентів Каддафі у громадянській війни є Захід, характер подачі інформації про нього так само формує нашу думку стосовно постаті полковника. Автори статей припускають, що цілі НАТО не були пов’язані із демократизацією та врегулюванням. Автори матеріалів називають ресурси Лівії однією з причин повітряних атак, оскільки закупівля нафти цієї країни є 98

вигідною для багатьох держав світу, і в першу чергу для Європи. При цьому Каддафі не виправдовують за його жорстокість, хоча НАТО і послуговувалося «меркантильними» цілями. Виходячи з матеріалів «Українського тижня» НАТО може і прикриває «миротворчими» намірами справжню мету пов’язану із нафтою, проте Каддафі у той же час лишається «диктатором», санкції по відношенню до якого застосували зі значною затримкою. Військові дії та бойовий потенціал сторін як тема для висвітлення не була популярна на сторінках тижневику, про неї згадували у контексті поточних подій, не акцентуючи увагу та не розкриваючи тему повністю. Однак, ті рядки, в яких згадувався військовий потенціал, доповнювали уявлення про образ Каддафі як про лідера, що не користується підтримкою народу і послуговується диктаторськими методами у військовому протистоянні. Судячи з матеріалів «Українського

тижня»,

Каддафі

не

користувався

прихильністю

серед

лівійського народу, відтак його армія у часи громадянської війни складалася із найманців та не численної кількості лівійців, що зберегли відданість полковнику. Жорстокі методи придушенні повстань негативно впливають на його образ лідера країни, дискредитуючи його на цій «посаді». Опис бойових дії з боку Каддафі у текстах «Тижня» супроводжуються цитуваннями полковника про «помсту Заходу» та криваві сценарії як для лівійців, так і для європейців. Як військовий діяч він постає азартним, проте жорстоким, здатним принести в жертву багато невинних життів. Національна Перехідна Рада, як основний претендент на владу у Лівії після Каддафі у текстах «Тижня» постає «поміркованою» та достойною заміною «диктатору». Це молоді (порівняно із 69-річним Каддафі) політичні діячі, зі свіжими ідеями, орієнтовані на прозахідну модель керування державою, при цьому зберігають деяку дистанцію від Європи, усвідомлюючи значні культурні та соціальні розбіжності. Послуговуються бажанням поновому скерувати фінансові потоки від лівійської нафти, застосувати їх у своїй соціальній програмі для загального підвищення рівня життя та відновлення країни після військових дій. Часом у статтях постає дещо героїзований образ 99

лівійців, як «відчайдушних борців за свободу» та «приклад для всього арабського світу». При цьому кілька авторів не забувають згадати про такий фактор як племенна структура держави та давні ворожнечі між кланами, що могли так само сприяти поширенню агресії у Лівії. Однак, попри такі моменти, майже всі статті пророкують Лівії розвиток, за умови остаточної та повної передачі влади у руки НПР. Каддафі, на противагу їм, у цих матеріалах постає неефективним політиком із застарілими ідеями та не релевантною оцінкою ситуації в країні. Отже опозиція в статтях «українського тижня» – це здорова конкуренція, з чіткими вимогами та уявленнями. Це молоде покоління, що відважно боролося проти «узурпації влади». Воно ризикує «скотитися» до методів

Каддафі,

через

відсутність

досвіду

управління

державою

демократичних рамках, однак продуманість їхніх ходів не викликає сумніву: нафта і надалі лишається пріоритетним товаром, заради якого НПР готова йти на компроміси, домовленості та угоди. Каддафі відтак протиставляється їм, як політик що «віджив своє» та чіпляється за владу, не в змозі поступитися новому поколінню заради розвитку Лівії. Характеристика полковника у матеріалах тижневика «2000» кардинально відрізняється від характеристикаи поданої в «Українському тижні». Якщо у пешому досліджуваному нами виданні він постає жорстоким диктатором, то у другому – Каддафі невинна жертва обставин, мудрий, хоча і не без недоліків політик, який став мішенню Європи на шляху до багатих лівійських ресурсів. Авутори матеріалів цитують відомих політиків, представляють експертні думки, однак у своїх судженнях так само виступають «експертами» у даних питаннях. Фрейм який обрав тижневик «2000» для висвітлення країн-учасниць конфлікту характеризується нетерпимістю та критикою дій цих держав. Цьому питані приділили багато місця на шпальтах, активно обговорювалися можливі варіанти перебігу подій, передумов, будувалися гіпотези стосовно причин. Статті хоч і аналітичні, проте виконані у досить суб’єктивному руслі, часто без посилань на офіційних речників при пред’яві досить серйозних обвинувачень. Каддафі у цьому пункті зображують як мученика, людину яка апріорі не могла 100

протистояти таким потужним силам. Каддафі у матеріалах «2000» постає жертвою меркантильних інтересів Заходу, правителем, який 42 роки вів країну до благополуччя та запровадив ряд реформ які виключно позитивно відобразилися на житті лівійців. Автори публікацій культивують образ ексцентричного, однак знаючого лідера своєї держави, зрозуміти якого у повній мірі нам не дають культурні розбіжності та не бажання відійти від «прозахідної» моделі сприймання світу з

її «обов’язковим атрибутом –

демократією». Матеріали тижневика культивують образ політики подвійних стандартів, при цьому звинувачуючи США та країни Європи у бажанні привласнити всі кошти вкладені лівійською владою у їх розвиток. У статтях «2000» згадуванні

жорстоких

придушень

повстань

із

численними

при

жертвами,

обов’язкової вказується що ця інформація не була підтверджена, але в рядках про бомбардування війська НАТО завжди є кількість жертв і немає посилань на офіційне джерело.

Військова міць Каддафі програє у кількості, але не за

витримкою. У матеріалах «2000» критика торкнулася в основному дій Заходу, аніж НПР, тому для висвітлення дій повстанців виділили не так багато місця. Все ж враження від конструювання образу лівійської опозиції однозначні – це або «задурманені» державними переворотами у сусідніх країнах, або люди у стані наркотичного сп’яніння, або амбітні та зухвалі представники інших кланів, що не змогли «урвати ласий шматок» під час правління Каддафі, відтак прагнуть його відставки. НПР у матеріалах тижневику не претендує на вираження загальної

думки

лівійського

народу,

ці

люди

керуються

такими

меркантильними інтересами як і захід, оскільки є представниками племен, що пригнічувалися владою Каддафі. Це також можуть бути наркозалежні люди, військову активність яких стимулювали або наркотиками, або грошовими винагородами. Ще одна думка – НПР не є лівійською опозицією оскільки таємно сформована за межами Лівії спільними зусиллями ряду європейських держав. 101

Попри актуальність теми для України, у рамках співпраці із Лівією та Муаммаром Каддафі, що значно пожвавилася у останні роки, тема не є популярною для висвітлення на шпальтах українських тижневиків. Кількість досліджуваного матеріалу (13 матеріалів «Українського тижня» та 15 матеріалів «2000») не є великою, однак стосувалася основних віх конфлікту та зачіпала найважливіші питання , що у звучали уході врегулювання лівійської кризи. З огляду на те, що специфіку висвітлення діяльності Муаммара Каддафі ми розглядали передусім у контексті лівійської громадянської війни, яка є відносно невіддаленою у часі, дослідження показало вирішальні ходи та рішення цього політика на світовій арені та українську інтерпретацію цих моментів у вигляді мас-медіа фреймінгу та визначенні пріоритетів у подачі подібної інформації.

102

Список літератури 1. Bentley Daniel “Call for inquiry into Gaddafi death” //The Independent, 20.10.2011 - № 68 2. Content Analysis: A Methodology for Structuring an Analyzing Written Material. – General Accounting Office, Washington D.C., New York, 1996. 211 с. 3. Davis. L. Brian Qaddafi, Terrorism and the Origins of the U.S. Attack on Libya.. Praeger. New York. 1990. С.8-57 4. Mansour O. El-Kikhia . Libya's Qaddafi: The Politics of Contradiction. . University Press of Florida. Gainesville, FL. Publication Year: 1997. 5. Neuendorf K. The Content Analysis Guidebook – Thousand Oaks, CA: Sage Publications, 2002. С.19-24 6. Wimmer, R., Dominick, J. Mass Media Research: an Introduction. – 8th edition. Thomson Wadsworth, Belmont, CA, 2006. С.38-96 7. [Електронний ресурс]// Ammar Maleki Uprisings in the Region and Ignored Indicators//Payvand.com, 02.09.2011 г.http://www.payvand.com/news/11/feb/1080.html 8. [Електронний ресурс]// A new flag flies in the east, The Economist (24 February 2011).http://www.economist.com/blogs/newsbook/2011/02/libya_fragments 9. [Електронний ресурс]// A Thrilling Spectacle in Tripoli by Fouad Ajami (Senior Fellow and cochair, Working Group on Islamism and the International Order - http://www.hoover.org/news/daily-report/90321 10.[Електронний ресурс]// Libya’s jobless rate at 20.7 percent: report//Reuters,02 March 2009 http://af.reuters.com/article/investingNews/idAFJOE52106820090302 11.[Електронний ресурс]// Libyan Police Stations Torched – Clashes Reported Across the Country, as Security Forces and Government Supporters Confront

103

Demonstrators, Al Jazeera (16 February 2011). http://www.aljazeera.com/news/africa/2011/02/20112167051422444.html 12.[Електронний ресурс]// «Libya Live Blog - March 19 | Al Jazeera Blogs http://blogs.aljazeera.net/live/africa/libya-live-blog-march-19 13.[Електронний ресурс]// Libyan fighters capture Gadhafi hometown of Sirte http://www.huffingtonpost.com/huff-wires/20111020/ml-libya/ 14.[Електронний ресурс]// Meo, Nick. «Libya: Nato Warplanes Kill 14 Rebels», The Daily Telegraph, 2 April 2011. http://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/africaandindianocean/libya/84236 75/Libya-Nato-warplanes-kill-14-rebels.html 15.[Електронний ресурс]// Mohamed Eljahmi Libya and the U.S.: Qadhafi Unrepentant. The Middle East Quarterly (2006). http://www.meforum.org/878/libya-and-the-us-qadhafi-unrepentant 16.[Електронний ресурс]// NATO: Gaddafi unable to launch credible attack //RTÉ News, 11 August 2011 - http://www.rte.ie/news/2011/0811/libya.html 17.[Електронний ресурс]// Sengupta, Kim (3 April 2011). "Rebels Die as Victims of Their Own Disarray". "The Independent". http://www.independent.co.uk/news/world/africa/rebels-die-as-victims-oftheir-own-disarray-2260809.html 18.[Електронний ресурс]// Table Freedom of the Press 2009 – Table of Global Press Freedom Rankings (PDF; requires Adobe Reader; 696 KB). Freedom House (undated). http://www.freedomhouse.org/uploads/fop/2009/FreedomofthePress2009_table s.pdf 19.Бочкова Е.А. Механизмы PR-технологий в имидже современного политика // «Академия Тринитаризма». – М.: Эл № 77-6567 20.Зомбарт В. Буржуа / В.Зомбарт, Пер. с нем./ Ин-т социологии. - М.: Наука. - 443 с. 21.Ковальчук А.С. Основы имиджелогии / А. С. Ковальчук. - М., 2002. - С. 23 . 104

22.Кондратьев М.Ю - Социальная психология: словарь /. — М.: ПЕР СЭ, 2006. 176 с. 23.Леонтьев Д. А. От образа к имиджу. Психосемантический брендинг / Д. А. Леонтьев // Реклама и жизнь. 2000., - №1.- С. 19-22 24.Льюис Б. Последнее наступление ислама? / Б.Льюис // Россия в глобальной политике. - март/апрель 2011 г. - №2. 25.Молчанова М.. Метажурналистика и авторская модальность Экономика. Право. Печать. – 2000. - №1-3 С. 54-70. 26.Мурашов А. А. Личность и речь: эпоха кризисов: учеб. пособие. / А. А. Мурашов. М.: Издательство Московского психолого-социального института, С35-63 27.Обухова Я. Провоцируй и удивляй (провокационный маркетинг) // Рекламные технологии. – 2007. – № 5 (окт.). – С.14–17. 28.Панасюк А.Ю. Формирование имиджа. – М.: Омега–Л, 2008. – 258с. 29.Паршев А.П. Почему Америка наступает? / А.П.Паршев. – М.; АСТ, Астрель. – 2007. – с. 441. 30.Слободенюк Э. Пeрсональный имидж // Маркетолог. – 2004. – №12. – С.43–45. 31.Титова Е.В. Имидж политического лидера. – Ростов-на-Дону: Книга, 2006. – 274с. 32.Тойнби А. Дж. Постижение истории: Сборник / Пер. с англ. Е. Д. Жаркова. — М.: Рольф, 2001—640 с. 33.Шеннон К. Работы по теории информации и кибернетики / Шеннон Клод Элвуд. - М., 1963. - С.5. 34.Шепель В.М. Имиджелогия: секреты личного обаяния. – Ростов–на– Дону: Феникс, 2006. – 361с. 35.Юнг К.Г. Душа и миф: Шесть архетипов – К.: Харвест, 2004. – 398 с. 36.[Електронний ресурс]// Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV—XVIII вв. Т. 2 http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/brodf/index.php 105

37.[Електронний ресурс]// Владимир Чамов, экс-посол России в Ливии//Эхо Москвы, 24.03.2011 г. - http://echo.msk.ru/programs/razvorot/760113echo.html 38.[Електронний ресурс]// Волович А. А. - Ливия в огне: мятеж или революция?//Институт Ближнего Востока,1003.2011 г. http://www.iimes.ru/rus/stat/2011/10-03-11d.htm 39.[Електронний ресурс]// В беспорядках в Ливии погибло более 200 человек//BBC Russian,20.02.2011 г. http://www.bbc.co.uk/russian/international/2011/02/110220_libya_unrest_deat h.shtml?hpt=T1?print=1 40.[Електронний ресурс]// Делягин М. Ливийский кризис: экономический смысл и глобальные последствия.//Телекомпания «Невский Экспресс», 28.03.2011 г. - http://nevex.tv/brain/30761/ 41.[Електронний ресурс]// Зазнобин В.М. Краткий курс / Внутренний Предиктор СССР. - СПб. - 2004 // http://www.vodaspb.ru/russian/indexrus.html. 42.[Електронний ресурс]// Зыгарь М. Муаммар Каддафи обезоружил весь мир , Газета «Коммерсантъ» (22.12.2003). http://www.kommersant.ru/doc/437535 43.[Електронний ресурс]// Интерпол объявил Каддафи, его сына и экс-главу разведки Ливии в розыск , РИА НОВОСТИ (09/09/2011). http://www.ria.ru/arab_ly/20110909/433171283.html 44.[Електронний ресурс]// Каддафи Муаммар Аль -. Зеленая Книга http://lib.ru/POLITOLOG/KADDAFI/greenbook.txt 45.[Електронний ресурс]// Каддафи стал новым главой Африканского союза, Русская служба Би-би-си (02 февраля 2009 г.). http://news.bbc.co.uk/hi/russian/international/newsid_7865000/7865179.stm 46.[Електронний ресурс]// Колесников С. Интеллигенция Ливии призвала Каддафи уйти//ИТАР-ТАСС,15 февраля 2011 - http://potok.ua/mirovienovoti/print:page,1,24289-intelligenciya-livii-prizvala-kaddafi-ujti.html 106

47.[Електронний ресурс]// Ливийская интеллигенция просит Каддафи оставить свой пост//Росбалт, 15.02.2011 г.http://www.rosbalt.ru/main/2011/02/15/819537.html 48.[Електронний ресурс]// Ливийская оппозиция проводит «День гнева» для Каддафи/ИА «Свободная волна», 17.02.2011 г. http://mvkursk.ru/topnews/18260.html 49.[Електронний ресурс]// Ливийские повстанцы пообещали начать экспорт нефти//Lenta.ru,28.03.2011 г. - http://lenta.ru/news/2011/03/28/oil/ 50.[Електронний ресурс]// Ливия подсчитала количество жертв войны//РБК,30 августа 2011 года http://top.rbc.ru/special/libya/30/08/2011/613103.shtml 51.[Електронний ресурс]// Новые власти Ливии не пустят в страну миротворцев ООН - BBC: http://www.bbc.co.uk/russian/international/2011/08/110831_libya_wednesday. shtml 52.[Електронний ресурс]// Оппозиция Ливии создала переходное правительство//Радио Маяк,27.02.2011 г. http://www.radiomayak.ru/doc.html?id=226084 53.[Електронний ресурс]// Повстанцы отбросили войска Каддафи на 60 километров от Бреги//Lenta.ru,04.03.2011 г. http://lenta.ru/news/2011/03/04/further/ 54.[Електронний ресурс]// Резолюция Совета Безопасности ООН от 26 февраля 2011 года № S/RES/1970 (2011) - http://daccess-ddsny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/245/60/PDF/N1124560.pdf 55.[Електронний ресурс]// Российский разворот над Ливией?//Эхо Москвы, 24.03.2011 г. - http://echo.msk.ru/blog/russia_90/760301-echo/ 56.[Електронний ресурс]// Светлова К. «Думать, что сейчас закончится война и начнется демократическая Ливия, — большая ошибка»//Slon.ru, 24.03.2011 -

107

http://slon.ru/world/dumat_chto_seychas_zakonchitsya_voyna_i_nachnetsy568349.xhtml 57. [Електронний ресурс]// Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С.Хантингтон. // http://grachev62.narod.ru/hantington/content.htm. 58. Боднар І.Р. Міжнародна інформація: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення курсу. Частина 2. - Львів: видавництво Львівської комерційної академії, 2004. – 92 с. 59.Бочковский О., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання)/За ред. К.Костева й Г.Кошаринського. – Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. – 204 с. 60.Гресько О.В. Міжнародна журналістика в контексті глобальних суспільних трансформацій. – К.:2004, автореферат. – 25 ст. 61.Гресько О. В. Міжнародний інформаційний потік як засіб медіа дипломатії // Журналістика. / За ред. Н.М. Сидоренко. – К., 2002. Вип. 5. C. 85-89. 62.Дудко О.С. Вступ до журналістики: світ. та вітчизн. практика: навчальний посіб. / О.С. Дудко. К., «Юн-прес», 2009. 204 с. 63.Іванов В. Історія розвитку контент-аналізу – Магістеріум. Вип. 22 «Журналістика» – С. 41-48. 64.Іванов В., Костенко Н. Досвід контент-аналізу. Моделі та практики – К., Центр вільної преси, 2003. С.11-32 65.Орлова Т.В. Історія сучасного світу: Навч. посіб. К.: Знання, 2006. 551 с. 66. Пек Р. С. Конституційний захист // Вільна преса / За ред. Г. Беррелла. – Віргінія: Інформ. агентство США, 1992. – С. 13-16. 67.Шкляр В. Мас-медіа і зовнішньополітичні процеси // Політичні права і свободи у демократичному суспільстві (дочвід країн Європейського Союзу): Зб. матеріалів круглого столу головних редакторів мас-медіа України 6 квітня 2000 р./ Гол. ред. А. Денисенко. – К.: ІВЦ “Планета”, 2000. – С. 37-49. 108

68.Юськів Б.М. Контент-аналіз. Історія розвитку і світовий досвід. – Рівне: Перспектива, 2006. С.58-114 69. [Електронний ресурс]// Губенко Дмитро. Методологія медіа досліджень. http://uk.wikibooks.org/wiki/Методологія_медіа-досліджень 70.[Електронний ресурс]// Житаркж М. Г. - Міжнародна квазіпроблематика ЗМІ України як наслідок нефункціональності української міжнародної журналістики http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2378 71. [Електронний ресурс]// Міжнародна контактна група визнала легітимність лівійських повстанців //РБК, 15.07.2011копія http://www.rbc.ru/rbcfreenews.shtml?/20110715194702.shtml 72. [Електронний ресурс]// Повстанці пред'явили ультиматум прихильникам Каддафі//Euronews, 30.08.2011 р. http://ru.euronews.com/2011/08/30/ultimatum-for-pro-gaddafi-forces-tosurrender/

109

Додаток №1 Таблиця №1. Статті, авторські колонки та інтерв’ю Видання «Український тиждень» «2000»

Загальна кількість публікацій 13

Кількість статей

Кількість інтерв’ю

62%

Кільксть автосрьких колонок 38%

73%

20%

Тижневик «Український тиждень» Таблиця № 2. Характеристика Муаммара Каддафі як політичної фігури Характеристика Каддафі Диктатор Ексцентричний дивак Некомпетентний політик Досвідчений політик Непослідовний діяч

Кількість матеріалів 10 6 7 4 3

Таблиця №3. Актори конфлікту Характеристика Кількість матеріалів акторів Боротьба за нафту 5 Боротьба заради більш 2 керованого лідера Жодної характеристики 6 Таблиця № 4. Військові дії Характеристика Кількість матеріалів військових дій Найманці у війську 6 Каддафі Наркозалежні бійці 2 повстанців Участь у конфлікті Аль- 3 Каїди Жорстоке придушення 8 повстань Перевага на боці Каддафі 4 Перевага на боці 5

Відсотки від загальної кількості матеріалів 76% 46% 54% 31% 23%

Відсотки від загальної кількості матеріалів 38% 15% 46%

Відсотки від загальної кількості матеріалів 46% 15% 23% 61% 31% 38% 110

повстанців Таблиця № 5 Лівійська опозиція Характеристика опозиції Обурені рівнем життя Обурені одноосібним збагаченням Обурені обмеженнями свободи Підбурен сусідніми державами Представники ворогуючих з Каддафі племен

Кількість матеріалів 6 5

Відсотки від загальної кількості матеріалів 46% 38%

54%

15%

Тижневик «2000» Таблиця № .6 Характеристика Муаммара Каддафі як політичної фігури Характеристика Каддафі Диктатор Ексцентричний дивак Некомпетентний політик Досвідчений політик Непослідовний діяч Жертва Заходу

Кількість матеріалів 1 6 1 11 4 12

Таблиця №7. Актори конфлікту Характеристика Кількість матеріалів акторів Боротьба за нафту 12 Боротьба заради більш 7 керованого лідера Племенна боротьба 4 Боротьба за лівійські 6 гроші вкладені у Європу Жодної характеристики -

Відсотки від загальної кількості матеріалів 7% 40% 7% 73% 27% 80%

Відсотки від загальної кількості матеріалів 80% 47% 27%% 40% -

111

Таблиця № 8. Військові дії Характеристика Кількість матеріалів військових дій Найманці у війську 3 Каддафі Наркозалежні бійці 5 повстанців Участь у конфлікті Аль- 6 Каїди Жорстоке придушення 2 повстань Жостокі бомбардування 8 силами НАТО Перевага на боці 4 повстанців Перевага на боці Каддафі 10 Перевага на боці НАТО 6

Відсотки від загальної кількості матеріалів 20% 33% 40% 13% 53% 27% 67% 40%

Таблиця № 9 Лівійська опозиція Характеристика опозиції Обурені рівнем життя Обурені одноосібним збагаченням Обурені обмеженнями свободи Підбурен сусідніми державами Представники ворогуючих з Каддафі племен Сформована підпільно Заходом

Кількість матеріалів 1 1

Відсотки від загальної кількості матеріалів 7% 7%

40%

20%

33%

112