Світлана Гордієнко - диплом, 2012 by ukma journalist

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» Факультет соціальних наук і соціальних технологій

Кафедра Могилянська школа журналістики Напрям підготовки 0303 Журналістика

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА на тему: Телешоу «Секс-місія»: морально-етичні аспекти

Виконала Гордієнко Світлана Сергіївна

Науковий керівник

кандидат філологічних наук, доцент Дуцик Д. Р. (науковий ступінь, вчене звання, прізвище, ініціали)

Робота допущена до захисту ___.__.2012р.

Київ – 2012

______________ Є.М.Федченко

ПЛАН ВСТУП……………………………………………………………………………..3 РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………..7 1.1.

Морально-етичні стандарти в журналістиці……………………………...7 1.1.1. Журналістські принципи висвітлення сексуальної тематики…….9 1.1.2. Явище та критерії патогенності журналістського матеріалу……13

1.2. Телевізійні шоу про секс як зразки едьютейменту ………………………17 1.2.1. Явище едьютейменту як поєднання навчальної та розважальної журналістики……………………………………………………………………..17 1.2.2. Міжнародний досвід висвітлення сексуальної тематики на телебаченні……………………………………………………………………….21 1.2.3. Телепрограми про секс на пострадянському просторі…………..27 РОЗДІЛ 2. МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ………………………………...31 2.1. Контент-аналіз……………………………………………………………....31 2.2. Глибинні інтерв’ю…………………………………………………………..42 РОЗДІЛ 3. РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………...48 3.1. Результати контент-аналізу………………………………………………...48 3.2. Експертні глибинні інтерв’ю……………………………………………….59 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...69 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….72 ДОДАТКИ………………………………………………………………………..77

ВСТУП Розважальні телешоу спроможні не лише задовольнити людський ескапізм – прагнення особистості втекти від дійсності у світ ілюзій та фантазій, вирвати людину з монотонності буднів, але нерідко виконують пізнавально-просвітницьку функцію. Легка форма подачі інформації може бути найбільш оптимальною та результативною за своїм впливом на глядача, тому розважальний формат, крім того, доцільно застосовувати у тому разі, коли необхідно донести важливі меседжі, при чому зробити це ненав’язливо та ефективно водночас. Такий формат у західних наукових студіях прийнято називати едьютейментом, утім, для українського телевізійного ефіру це поняття залишається маловідомим та рідковживаним, не зважаючи на те, що характерні риси розважально-навчальної журналістики сьогодні можна зафіксувати в телепрограмах різних жанрів і тематичних спрямувань. Сексуальна тематика в силу різних причин залишається однією з найменш досліджуваних в українському медіапросторі. Перше телевізійне шоу, об’єктом зацікавлення якого стали проблеми інтимного життя, з’явилося в Україні лише 2011 року. Доти питання статевих стосунків подавалися лише як елементи окремих програм, найчастіше медичного тематичного спрямування, або ж як резонансні медіаповідомлення, покликані привертати увагу чи шокувати глядача. Телешоу «Секс-місія» стало першим спеціалізованим телепродуктом, у якому теми, пов’язані з сексуальним життям, почали висвітлювати з просвітницькою та превентивною метою. Однак актуальним залишається питання про морально-етичну грамотність висвітлення сексуальної тематики, оскільки чинні українські етичні кодекси містять рекомендації, які переважно стосуються новинної журналістики. Загалом морально-етичні стандарти в журналістиці є об’єктом наукових досліджень багатьох учених, зокрема, В. Іванова [11], П. Киричка, О. Федотової [13]. Явище та критерії патогенності журналістського матеріалу окреслено в роботах Б. Потятиника [20], К. Серажим [51], В. Кубко [15],

Л. Масімової [17]. Частково характеристику едьютейменту як поєднання навчальної та розважальної журналістики презентовано в науковому доробку Н. Зражевської [9] та В. Загороднюка [7]. Напрацьований науковцями досвід дає підстави для більш детального вивчення окресленої проблеми та проведення спеціальної наукової розвідки. Об’єктом дослідження є перше українське телевізійне шоу про секс «Секс-місія». Для аналізу вибрані перші вісім випусків телепрограми (п’ять випусків першого та три випуски другого сезону), які на разі вийшли в ефір на телеканалі «1+1». Період появи в ефірі – жовтень 2011 року та березень – квітень 2012 року. Цільова аудиторія проекту – жінки віком від 25 років, а також жінки, які мають дітей підліткового віку. Предметом дослідження є особливості зображення сексуальної тематики на українському телебаченні. Головна мета даного дослідження полягає в окресленні специфіки висвітлення сексуальної тематики на прикладі першого телешоу українського виробництва про секс – «Секс-місія» – та характеристиці основних тенденцій подачі інформації відповідно до загальноприйнятих морально-етичних норм. Дана робота передбачає виконання наступних завдань: -

визначення якості зображення сексуальності в телевізійних мас-

медіа; -

характеристика

особливостей

висвітлення

специфічних

морально-етичного погляду елементів; -

виявлення

відповідності

чи

невідповідності

характеру

висвітлення сексуальної тематики загальноприйнятим морально-етичним та законодавчим принципам; -

окреслення елементів, які дають підстави зарахувати телевізійні

програми про секс до зразків телеедьютейменту; -

з’ясування основних недоліків та помилок, яких допускаються

журналісти при зйомках телепродукту сексуальної тематики.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що телешоу «Сексмісія»

якісним

продуктом

телеедьютейменту,

який

відповідає

журналістським стандартам та потребам часу. Актуальність теми зумовлена передовсім недослідженістю специфіки висвітлення сексуальної тематики засобами масової інформації. Оскільки у вітчизняних етичних кодексах відсутні ґрунтовні положення стосовно грамотної подачі інформації еротичного змісту, на сучасному медіаринку можна спостерігати відсутність якісних освітньо-пізнавальних програм про секс. Крім того, недостатньо дослідженим в Україні залишається явище медіаедьютейменту, не зважаючи на проникнення його основних елементів та принципів у різні телевізійні жанри. Основною метою просвітницьких програм про секс є підвищення сексуальної культури населення. На сьогодні сама розмова про інтимне життя в більшості викликає зніяковіння чи збентеження, у той час як можна спостерігати промовисті наслідки необізнаності населення про безпеку статевих стосунків – поширення венеричних хвороб, збільшення частоти захворюваності на ВІЛ/СНІД, зростання кількості випадків підліткових вагітностей тощо. Тому можна говорити про доцільність продукування якісних навчально-розважальних програм про секс на

українському

телебаченні. Практичне значення даної роботи полягає в дослідженні недоліків висвітлення

сексуальної

тематики

морально-етичного

погляду

та

окресленні рекомендацій щодо того, як їх уникати. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі представлено огляд чинних морально-етичних норм, якими мають керуватися журналісти, що висвітлюють

сексуальну

тематику.

також

окреслюється

явище

медіаедьютейменту та подається опис західного досвіду у продукуванні навчально-розважальних телешоу про секс.

Другий розділ присвячений методології дослідження. У роботі застосовується метод контент-аналізу та глибинного інтерв’ю. Подається аргументація вибору саме цих методів дослідження, їхня характеристика та детальна процедура застосування в даному дослідженні. Розділ «Результати дослідження» містить детальний аналіз результатів контент-аналізу та глибинних інтерв’ю. Спочатку наведено особливості висвітлення сексуальної тематики першим українським телевізійним шоу про секс «Секс-місія» з огляду на морально-етичні журналістські норми, акцентовано на найбільш суперечливих моментах такого висвітлення. Розділ завершується розглядом висновків глибинних інтерв’ю, які пояснюють і доповнюють результати контент-аналізу, більш детально характеризують суперечливі моменти висвітлення сексуальної тематики відповідно до окремих категорій аналізу. У висновках надано відповіді на поставлені дослідницькі запитання, зазначено основні результати аналізу, подано практичні рекомендації стосовно висвітлення сексуальної тематики та окреслено перспективи для майбутнього розвитку теми.

Розділ 1. Огляд літератури 1.1. Морально-етичні стандарти в журналістиці Професійна етика в мас-медіа починається вже на етапі вибору теми, над якою журналіст працюватиме. Морально-етичні стандарти передовсім формуються на основі власного життєвого і професійного досвіду журналіста,

тож

нерідко

загальнолюдська

мораль

професіоналізм

опиняються в опозиції одне до одного. За визначенням В. Іванова [11; 16], журналістська етика – це набір правил і норм поведінки, яких мають дотримуватися всі, хто збирає, поширює та опрацьовує масову інформацію. Ці правила повинні базуватися на внутрішніх переконаннях журналіста, який враховуватиме не власні і не корпоративні інтереси, а інтереси суспільства загалом та окремих соціальних груп зокрема [11; 17]. На думку російських дослідників П. Киричка та О. Федотової, в структурі

конструювання

духовного

журналістика

постає

важливим

елементом соціальної інфраструктури, який на основі досягнень та уявлень цивілізації та культури здійснює в суспільстві інформаційно-просвітницьку діяльність, що має два вектори – власне конструювання свідомості та вироблення і поширення духовних цінностей. Саме це дозволяє говорити про наявність і особливе значення моральних аспектів в межах журналістської діяльності. Етичні норми необхідні як ідеологічна основа саморегуляції (зсередини) діяльності мас-медіа: журналістика – професія масово-виховна, шляхом поширення спеціально підібраної та обробленої інформації вона прямо чи опосередковано бере участь у соціалізації (вихованні) великих груп населення різного віку, тому з мораллю, як основою будь-якого виховання, у мас-медіа стосунки майже «родинні». Суспільство здійснює соціальне замовлення, для виконання якого мас-медіа має у своєму функціональному арсеналі два різновиди дієвої «зброї» – мораль та слово: перший вважається ідейним (виховним), другий – технічним (інструментальним). Безумовний пріоритет у журналістиці надають моралі, пов’язаній з високими її зразками

(істиною та добротою) і поданій у вигляді «імперативної моралі», яка сподвигає громадянина, чиновника, політика – не силою влади, а силою прикладу (антиприкладу) – чинити з урахуванням норм та правил соціально розумної поведінки [13]. Морально-етичні стандарти, як у журналістиці зокрема, так і в інших сферах суспільного життя загалом, мають рекомендаційний характер і не є юридично закріпленими, іншими словами – за недотримання моральноетичних норм «порушник» не буде нести кримінальну відповідальність. В етиці елемент примусу або відсутній, або має моральний характер, тобто більшою мірою йдеться про міру професійності журналіста та про те, чи можна вважати якісним засіб масової інформації, в якому він працює. Концепцію

усвідомлення

журналістом

своєї

відповідальності

перед

аудиторією знаходимо в основі теорії соціальної відповідальності Д. Мілля [4], яка позначає собою перехід журналістики від орієнтації на необмежену свободу (свободу «від» – від зовнішніх обмежень) до позитивної свободи (свободи «для» – для забезпечення інтересів суспільства). На думку дослідника В. Іванова [11], головним мірилом ефективності медіа є його виконання такої функції, як задоволення суспільного інтересу. Саме наявність гострого суспільного інтересу часто слугує виправданням для оприлюднення матеріалів.

суперечливих з

Утім,

критерії

погляду морально-етичних стандартів

«гостроти» суспільного

інтересу є

дуже

розпливчатими і різними експертами визначаються по-різному. Найбільш цікавими для аудиторії нерідко є матеріали сенсаційного характеру, в яких фігурують такі поняття, як «секс», «смерть», «скандали» [6], тому саме для програм, які, висвітлюючи суперечливі теми, позиціонують себе як «просвітницькі», забезпечення балансу між сенсаційністю та дотриманням морально-етичних норм є надзвичайно актуальним. Нині в Україні діють два етичні кодекси: Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий на Х з’їзді Національної спілки журналістів України (квітень 2002 року), та Етичний кодекс українського

журналіста (2004 р.), при розробці якого було враховано західні аналоги, тому він користується більшим авторитетом серед працівників мас-медіа. За дотриманням журналістами норм Етичного кодексу українського журналіста стежить спеціальна Комісія з журналістської етики, яку обирають на щорічному з’їзді підписантів цього кодексу і яка складається з авторитетних українських журналістів. Далі розглянемо детальніше, які морально-етичні норми чи обмеження стосовно висвітлення сексуальної тематики окреслюють у вищезазначених етичних кодексах, а також, що стосовно цього регламентує законодавство України. 1.1.1. Журналістські принципи висвітлення сексуальної тематики. Дражливі теми, висвітлення яких у мас-медіа тим чи іншим чином змушує журналіста стикатися з етичними дилемами, називають специфічними представленнями [12]. Однак в етичних кодексах ідеться дуже мало про телепередачі сексуального тематичного спрямування порівняно зі, скажімо, специфікою роботи журналіста в екстремальних умовах, інтерв’юванням «важких» співрозмовників чи взаємовідносин журналістів із владою. Приміром, у Кодексі професійної етики українського журналіста зазначено лише, що «журналіст зобов’язаний сприяти зміцненню моральних та етичних засад

суспільства,

збереженню

національних,

культурних

традицій,

протистояти впливу культу насильства, жорстокості, порнографії» [40]. Етичний кодекс українського журналіста надає більш загальні рекомендації, утім, з-поміж тих, які можуть знадобитися тим, хто працює над секстематикою, можна виокремити лише наступні: «Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми. Журналіст та редактор повинні мати обґрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх (або вказування ознак, за

якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов’язаних із насильством» [40]. Згідно з Декларацією принципів поведінки журналістів, прийнятою на ІІ всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів (Бордо, 25-28 квітня 1954р.), «журналіст має усвідомлювати небезпеку дискримінації, якій сприяють засоби масової інформації, та повинен робити все можливе, аби уникнути поширення такої дискримінації, що базується, крім усього іншого, на

расових,

статевих,

сексуально-орієнтаційних,

мовних,

релігійних,

політичних чи інших поглядах, на національному або соціальному походженні» [40]. Відповідно до Резолюції 1003 (1993) Парламентської асамблеї Ради Європи «Про етичні принципи журналістики» від 27 грудня 2008 р., «зважаючи на дуже специфічний вплив ЗМІ, зокрема телебачення, на позиції дітей і молоді, слід уникати транслювання передач, повідомлень або зображень, що пропагують насильство, насаджують секс і споживацькі настрої або навмисно використовують невідповідну мову» [46]. Найбільш

повними,

на

наш

погляд,

рекомендації стосовно

висвітлення сексуальної тематики, описані в «Редакційних настановах Бі-БіСі» [45]. Поради стосуються, зокрема, часу трансляції подібних програм, а також

спеціальних

«критичного»

попереджень

ефірного

часу

стосовно

змісту.

«Редакційних

На

настановах

позначення Бі-Бі-Сі»

використовують термін «вододіл»: традиційно «вододілом» вважають 21:00. «Після 21:00 перехід до дорослішого матеріалу не повинен відбуватися швидко, а повинен відображати характер каналу і сподівання глядачів. Найпотужніший матеріал слід показувати у пізніший час. Якщо раптові зміни стилю неминучі, вони повинні бути чітко окреслені – скажімо, слід надавати чітку інформацію про сцени сексуального характеру, насильства чи використання образливої мови» [45]. Крім того, згідно з «Редакційними настановами Бі-Бі-Сі», зображення сексу чи дослідження питань сексу мають бути редакційно обґрунтовані і подаватися з відповідною чутливістю.

Програми не повинні містити зображень статевих актів, якщо тільки немає серйозної навчальної мети: «Ми повинні бути в змозі обґрунтувати відверте і реалістичне зображення сексу та дослідження тем і питань, які деякі люди можуть вважати образливими у програмах після «вододілу». Відвертий показ сексу між дітьми і дорослими є протизаконним і не повинен зображуватися в будь-який час». Окрему увагу в «Редакційних настановах Бі-Бі-Сі» приділяють питанню участі дітей та молоді в телевізійних програмах. Журналіст відповідальний за те, що щоб усвідомлювати вплив і можливі наслідки будьякого матеріалу за участі дитини, як у процесі виробництва, так і після трансляції цього матеріалу: «Діти часто прагнуть до участі в нашій продукції, але у багатьох з них бракує розважливості, необхідної для оцінки триваліших наслідків, які ця участь може справити на їхнє життя» [45]. Крім того, рекомендують присутність третьої сторони – родича, друга сім’ї або вчителя – під час обговорення з дитиною чутливих питань. В українському законодавстві, на перший погляд, подано чіткі визначення, які сприяють розмежуванню допустимих та недопустимих до оприлюднення видовищних заходів сексуального характеру. Так, згідно Ст. 1 Закону України (ЗУ) «Про захист суспільної моралі», неприпустимим є показ порнографії – «вульгарно-натуралістичної, цинічної, непристойної фіксації статевих актів, самоцільної демонстрації геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукають негідні інстинкти» [37]. Ст. 301 Кримінального Кодексу України [41] передбачає кримінальну відповідальність за поширення порнографічної відеопродукції і покарання у вигляді штрафу від п’ятдесяти до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, з конфіскацією порнографічних предметів та засобів їх виготовлення та розповсюдження. У Ст. 2 «Основні принципи діяльності телерадіоорганізацій» ЗУ «Про

телебачення та радіомовлення» зазначено: «Телерадіоорганізації не мають права… поширювати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини» [38]. Стаття 41 цього ж закону засвідчує захист прав неповнолітніх телеглядачів та радіослухачів: «Передачі (фільми), що можуть завдати шкоди фізичному,

психічному,

моральному

розвиткові

неповнолітніх,

забороняються». Дещо інші вимоги в законодавстві існують стосовно продукції еротичного характеру, що «має за мету досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою» [37]. Засоби масової інформації, матеріали та повідомлення яких

цілому

використовують

систематично

сексуальну

висвітлюють

тематику

як

питання провідну,

сексу

або

називають

спеціалізованими. Відповідно до Ст. 13 ЗУ «Про захист суспільної моралі», визначено певний порядок і умови публічної демонстрації засобами масової інформації продукції, що містить елементи еротики. Так, трансляція подібних телепрограм допускається з 24 години до 4 години, якщо інше скорочення

часу

трансляції

не

передбачено

органами

місцевого

самоврядування, а перед трансляцією обов’язково має бути зроблено звукове або текстове повідомлення про характер програми і заборону перегляду її неповнолітніми. Вся відеопродукція сексуального характеру підлягає оцінці Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі [37]. Стосовно захисту неповнолітніх від негативного впливу продукції сексуального чи еротичного характеру, ЗУ «Про захист суспільної моралі» містить окремі положення. Зокрема, забороняється втягнення неповнолітніх у діяльність з виробництва й обігу продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг, а також організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру, а також використання образів неповнолітніх у подібній продукції чи заходах.

Отже, в українському законодавстві подано чіткі визначення стосовно продукції сексуального характеру, однак, на наш погляд, немає достатньою мірою конкретних критеріїв розмежування понять порнографії та продукції еротичного змісту. Оскільки основна відмінність між цими поняттями, згідно з законодавством, полягає в наявності певного естетизму, межі якого для кожної людини можуть бути індивідуальними. Питання морально-етичних принципів висвітлення сексуальної тематики в мас-медіа в українських етичних кодексах окреслено недостатньо повно. Для того, аби грамотно висвітлювати чутливі або суперечливі теми, журналіст повинен звертатися до додаткових, імовірно, іноземних джерел або ж покладатися на власні внутрішні морально-етичні принципи. 1.1.2. Явище та критерії патогенності журналістського матеріалу. В українському

науковому

просторі

дослідження

патогенного

тексту

започаткували науковці Б. Потятиник та М. Лозинський. Патогенність тексту виявляється в неминучому негативному впливові на адресата. Загалом, за визначенням дослідниці К. Серажим, патогенними є тексти, що містять пропаганду класової, расової ворожнечі, порнографію, гіперболізовану рекламу, тексти тоталітарного спрямування. Дослідник В. Кубко [15] пропонує власне визначення патогенних текстів: патогенний текст – це текст, який завдає чи спроможний завдати шкоду моральному і психічному здоров’ю окремої особи, нації, держави, людства. На думку Б. Потятиника, патогенні тексти, зокрема, спрямовані на загрозу суспільній моралі, шкідливий психічний вплив та нехтування основними правами та свободами людини. Головною ознакою патогенних текстів є маніпуляційний вплив на реципієнта, але в основі таких маніпуляцій – найчастіше комерційний інтерес. Крім того, на думку Б. Потятиника [36], патогенні

тексти

характеризуються

«спеціалізованими

вбудованими

механізмами розмноження, самоекспансії»: чим більше він нас оточує, тим

більше стимулює до лихоманкового, з невпинним прискоренням, створення нових текстів». Традиційний погляд на патогенний текст передбачає існування певних патогенних інформаційних потоків, які піддаються ідентифікації (насильство, порнографія,

гіперреклама,

пропоганда

тощо).

Нетрадиційний

підхід

допускає, що будь-який текст, навіть Біблія, може мати неадекватний чи навіть шкідливий вплив на психіку людини. Утім, трапляється і навпаки: навіть відверто патогенний текст може не мати шкідливого впливу на психіку реципієнта [44]. Так, За Б. Потятиником, просвітницькі тексти належать до непатогенних текстів, зокрема телепередачі, стримані за стилем і формами подачі, виразно спрямовані на підвищення освітнього рівня аудиторії та зміцнення почуття громадянської відповідальності. Тобто непатогенні тексти покликані сприяти вдосконаленню людини, а отже – патогенними в широкому розумінні є неякісні тексти. Б. Потятиник

формулює

патогенності/непатогенності

тексту:

гіпотезу

визначення

будь-який

текст,

міри

включно

пропагандою, порнографією, насильством, не є шкідливим, якщо він не організований (за допомогою певних організаційних і технічних зусиль) в інформаційний потік регулярного і масового охоплення аудиторії. Власне патогенний вплив якраз і передбачає такого роду масований інформаційний потік. Іншими словами, текст не є патогенним без мегамашини для його масованого просування (promotion) [20]. Критерії

визначення

патогенного

тексту,

запропоновані

Б. Потятиником апелюють до почуття задоволення та агресії, а також їхньої суміші. Патогенні тексти класифікують на два типи: ті, які орієнтуються на емоції

задоволення

першого

рівня,

пов’язане

із

сексуальним

чи

егоцентричним інстинктом, спрямованим на володіння речами (порнографія, гіперболізована

реклама);

також

ті,

які

ґрунтуються

на

емоції

незадоволення (насильство, пропаганда расової, релігійної, національної, класової ворожнечі, пропаганда війни). Цим різновидам патогенного тексту

притаманне бажання позбутися незадоволення шляхом фізичного усунення опонентів. Із поняттям «патогенний текст» тісно пов’язані поняття медіаекології та медіаосвіти, в основі яких лежить боротьба за чистоту медійного простору та протидія інформаційним загрозам [12]. Як зазначає С. Квіт, необхідно відмежовувати непристойність від сексу та зображень оголених людей, а слова «секс» і «насильство» не можна вживати як близькі за змістом поняття. На екрані слід обмежувати насильство, а не секс, крім того, потрібно розрізняти пропаганду деструктивного

гедонізму

та

зображення

теплого

позитивного

сексуального кохання [12; 134]. На думку дослідниці Л. Максімової [17], ознаки патогенності тексту потребують суттєвої конкретизації, а методика виявлення патогенного тексту повинна базуватися на аналізі всіх складників просторово-часової взаємодії тексту. Іншими словами, патогенний текст – це текст, що стає свідомим механізмом марнування реального часу читача/глядача. У своїй праці «Етика журналіста»[13] російські дослідники П. Киричок та О. Федотова окреслюють ознаки та властивості, за якими інтелектуально підготовлений читач, глядач, слухач зможе розпізнати корисну чи шкідливу інформацію з метою подальшого її повного чи часткового сприйняття: -

Корисній інформації властиві соціальність фактури та цілісність

задуму, діловий стиль викладу, конструктивне резюме чи моральний «вирок», розкриття сутності події (явища), відсутність дезінформації, наявність у тексті пафосу творення (а не руйнування), авторські рефлексії в тексті повідомлення. -

«Марній» інформації властиві позасоціальність фактури та

безцільність (вузькість) задуму, іронічний стиль викладу, відсутність конструктивного елементу чи морального «вироку». важливих

Шкідливій інформації властиві приховання сутності чи низки характеристик

події

(явища),

наявність

дезінформації

чи

викривлення сутності події (явища), присутність у тексті повідомлення пафосу руйнування (а не творення!). В ідеалі, на думку науковців, головна мета журналістики, що активно застосовує у своїх виступах способи публічного схвалення чи осуду (іншими словами – соціалізовані форми масового виховання), –

досягнення

суспільством та індивідом високих зразків моралі; ці зразки є найміцнішим фундаментом людського співіснування, яке з метою самозбереження та розвитку кровно зацікавлене в зменшенні «кількості зла» та, навпаки, збільшенні «кількості добра» в повсякденному житті [13]. Як зазначає

К. Серажим [51], важливим способом протистояння

потокам екранного насильства і порнографії можна вважати психологічну «вакцинацію», тобто курс лекцій з інтенсивним «бомбардуванням» добіркою насильницьких та сексуально-еротичних сюжетів, які супроводжуються відповідними роз’ясненнями та психологічним тренінгом, який ослаблює введений у психіку «вірус» і сприяє виробленню психологічного «імунітету» від нього. Отже, визначення ступеню патогенності журналістського матеріалу, який за своїм визначенням є шкідливим для адресата, залежить не лише від його змістового наповнення, але й від контексту подачі інформації та кінцевої

мети

оприлюднення

матеріалу.

Журналістські

тексти,

які

публікують не з комерційною, а з освітньою метою, не є патогенними. Крім того, визначення патогенності тексту залежить від законодавчих і етичних норм у суспільстві. Тому журналіст повинен діяти відповідно до фундаментального

принципу

соціальної

відповідальності,

або

відповідальності мас-медіа за свою діяльність передовсім не перед державою – на підставі правових норм, а перед суспільством – на підставі моральноетичних стандартів.

Телевізійні шоу про секс як зразки едьютейменту

1.2.

Гедоністична функція сучасного телебачення базується на тому, що своєю доступністю, синкретизмом та привабливістю телебачення спрощує процес сприйняття аудиторією інформації будь-якого змісту. Характерною особливістю

сучасного

медіавиробництва

синтез

політичних,

інформаційних, освітніх і розважальних технологій та – як наслідок – поява нових медіажанрів – політеймент, інфотеймент, едьютеймент. Принцип едьютейменту полягає в тому, що популярні мас-медіа та поп-культуру можна використовувати з метою просвіти та навчання аудиторії, а також із метою позитивних змін у соціальному середовищі. На

думку

дослідниці

Н. Зражевської,

сучасному

медіасвіті

розмиваються межі приватного і публічного, виникають проміжні форми комунікації, що провокують новий тип глядача. Приватне життя, інтимні переживання стають предметом загального обговорення в різноманітних телешоу. Сучасні медіа показують передовсім проблемного індивіда, який має певні відхилення від норми, а в реальне повсякдення входить медіатизована гіперреальність: гламурний стиль життя, зняття табу, акцент на драмах приватного життя тощо [9]. Відповідно, новий тип глядача потребує певних моделей вирішення тих проблем, які виникають на екрані. Найдієвіше – передавати знання у зрозумілій, простій та цікавій формі. Серед усіх тележанрів, які на сьогодні існують у медіапросторі, найкраще цю функцію здатен виконувати телеедьютеймент. 1.2.1.

Явище

едьютейменту

як

поєднання

навчальної

та

розважальної журналістики. Медіаедьютеймент (інфотеймент) прийнято вважати однією з форм ентертейменту (розважальної журналістики), спрямованої на те, щоб навчати розважаючи. Споконвіку люди намагалися шукати прості та цікаві форми для того, щоб навчати одне одного чи пізнавати світ. Первісними формами едьютейменту можна вважати притчі,

байки та легенди, які в результаті тим чи іншим чином сприяли соціальним змінам [34]. До сучасних різновидів «розважального просвітництва» належать не лише телевізійні програми, кінофільми, але й художні виставки, театральні постановки. За визначенням Н. Зражевської [9], едьютеймент – це синтез освітньої й науково-пізнавальної інформації з науково-розважальними технологіями. Природничо-наукове і гуманітарне знання адаптується до масової аудиторії і служить інформаційному задоволенню. Цей жанр передовсім характерний для дитячих освітніх програм, художньої літератури, кіно, проте сьогодні стає надзвичайно актуальним у журналістиці, на що вказує значна кількість інформації в медіа, побудована на принципі «освіта плюс розвага». Комунікаційна стратегія едьютейменту є доказом того, що телебачення, будучи джерелом розваг та інформації, крім того, є невичерпним ресурсом корисних знань. Із 1970 років різні ініціативні групи в Сполучених Штатах Америки, Великобританії

та

країнах

Латинської

Америки

намагалися

використовувати едьютеймент з метою запобігання таким важливим соціальним проблемам, як наркоманія, підліткова вагітність, поширення ВІЛ/СНІДу тощо. Активісти з університетів Джона Хопкінса та ВісконсінМедісон, неурядові організації (PCI-Media Impact) та деякі державні заклади (Центр контролю та профілактики захворювань CDC) спеціально створювали розважальний контент. У країнах Латинської Америки найбільш популярною формою едьютейменту стала освітня теленовела. Приміром, продюсер Мігель Сабідо за допомогою серіалів намагався донести до глядачів повідомлення стосовно правильного планування сім’ї [34]. Уперше термін «едьютеймент» було вжито ще близько 1948 року студією Уолта Діснея для опису серій документального проекту True Life Adventures. Іменник «едьютеймент» – неологізм, утворений унаслідок злиття англійських слів education (навчання) та entertainment (розвага).

Теоретичним підґрунтям «розважального просвітництва» вважають окремі теорії комунікації та педагогіки. До основних теорій масової комунікації, які вплинули на появу такого напрямку, як едьютеймент, належать: -

теорія обґрунтованої дії Айзена та Фішбейна (Theory of Reasoned

Action Ayzen and Fischbein 1980): психологічні особливості впливають на реакцію людини на повідомлення, крім того, суттєвими для сприйняття інформації

такі

фактори,

як

надійність

джерела

повідомлення,

привабливість та досвід адресата. Як зазначає дослідниця В. Москаленко [19], автори теорії виходять із того, що основний вплив на поведінку людини здійснюють її наміри (інтенції), які визначаються двома факторами: усвідомленням наслідків подальших дій, певним очікуваним результатом, а також уявленнями людини про те, чого очікують від неї інші і бажання відповідати цим очікуванням; -

теорія соціального навчання А. Бандури (Social Learning Theory,

Bandura): люди вчаться, спостерігаючи за іншими і за наслідками поведінки інших, в основі такого навчання – основна людська властивість, здатність до спостереження. Якщо людина приймає рішення перейняти чужий досвід, вона починає наслідувати поведінку інших, потім порівнює власний отриманий досвід із досвідом інших і на основі цього може будувати нові моделі поведінки. Більшість соціальних знань людина здобуває ненавмисно, проте значна частина інформації про стилі поведінки та про мислення, людські цінності моделюється в середовищі засобів масової комунікації [1]; -

теорія дифузії інновацій Е. Роджерса (Diffusion Theory, Rogers):

будь-які інновації (ідеї, моделі поведінки, технології) поширюються в суспільстві за певною передбачуваною моделлю протягом певного часу. Терміном

«дифузія» автор позначає

як спонтанне,

неконтрольоване

поширення ідеї, так і регульовану, сплановану дифузію. Процес прийняття реципієнтом інновації складається з п’яти основних етапів: знання (knowledge), переконання (persuasion), рішення (decision), запровадження

(implementation), підтвердження (confirmation) інновації. Відповідно до того, на якому з етапів людина прийняла інновацію, розрізняють новаторів, ранніх приймаючих, ранню більшість, пізню більшість та відстаючих [3]. Як зазначає Н. Зражевська, переймання чужого досвіду з телеекранів саме за допомогою повчально-розважальних програм можна вважати процесом закономірним: «У житті людини набагато більше місця, ніж прийнято було вважати, займають проблеми родини, шлюбу, народження і виховання дітей, взаємин між чоловіками та жінками, матеріального добробуту, відпочинку тощо. Історія насправді розгортається не згори, через сприйняття «сильних світу цього» і не через офіційний дискурс, що втілює «мову влади», а начебто «зсередини», починаючи з того, як складалося життя звичайних людей у той або той час, які існували форми суспільного буття». Водночас,

на

повсякденність,

думку

дослідниці,

яку

демонструють

відбувається у

текстах

зворотній

процес

мас-медіа,

стає

– тим

стереотипом, який люди не просто наслідують, а трансформують у власний досвід: «Активні споживачі масової інформації починають розуміти життя лише як ідеальну повсякденність із її «важливими» атрибутами здоров’я, комфорту, розвагами, «нормальними» стосунками тощо» [9]. На думку дослідника В. Загороднюка [7], причина ефективнсті едьютейменту криється в тому, що синтез наукової чи освітньої інформації з розважальною формою її подачі не лише може привернути увагу глядача, але й здатен утримати цю увагу, завоювати симпатію, визначити наперед модель поведінки, перетворитися на звичку. Крім того, едьютеймент, як жоден інший телевізійний жанр, здатен витримувати конкуренцію в ефірі. Едьютеймент-матеріалам властива емоційність, адже глядач в основному з легкістю сприймає і запам’ятовує те, що знаходить у нього емоційний відгук. Широке використання стилістичного гумору, властиве едьютейменту, викликає позитивні емоції, є джерелом емоційного задоволення. Базуючись на розважальності, едьютеймент не лише сприяє легкому сприйняттю та запам’ятовуванню освітньої інформації, але й надає людині інструмент

психологічного

розвантаження,

допомагає

відновити

життєві

сили,

поліпшити настрій. Для більшої привабливості телеінформації едьютеймент генерує ідеї навчального та культурно-освітнього характеру. Саме едьютеймент можна вважати одним із найбільш дієвих способів боротьби з інформаційним «сміттям», адже сама по собі його стратегія спрямована на створення якісного творчого та інтелектуального продукту. Отже,

едьютеймент

як

комунікаційна

стратегія

має

достатній

потенціал, аби зробити сучасне телебачення якісним та корисним, аби подолати низькі смаки аудиторії, нав’язані мас-культурою, аби привчити журналістику

готувати

матеріали

для

майбутнього

інформаційного

«суспільства знань». 1.2.2. Міжнародний досвід висвітлення сексуальної тематики на телебаченні. Відкрито говорити про секс в ефірі у світі почали лише у 80-их роках

ХХ

інформацією

ст.

Найбільш

виявилися

поінформованими

Америка

та

готовими

Великобританія,

поділитися де

телешоу

сексуального тематичного спрямування з’являлися частіше, ніж в інших країнах. З одного боку, такі телешоу справді позиціонували себе як просвітницькі і ставили собі за мету відкрито і доступно інформувати глядачів про те, що, здавалося, не завжди зручно обговорювати публічно. З іншого боку, не можна забувати про комерційний бік продукування шоу про секс, адже наявність у програмі інформації пікантного змісту автоматично забезпечує високі рейтинги. Однак, не зважаючи на зацікавленість глядачів, завжди існували й критичні погляди на подібні передачі. Американська радіопрограма «Лінія кохання» (Loveline) почала виходити в ефір щонеділі вночі в онлайновому режимі на лос-анджелеській радіостанції KROQ-FM ще з 1983 року. Шоу пропонувало слухачам поради стосовно здоров’я та стосунків, які давали запрошені до студії гості – відомі актори та музиканти. Ведучий Джим Трентон започаткував постійну рубрику

«Запитайте в хірурга» за участю свого друга доктора Дрю Пінскі, який на той час був студентом університету Північної Каліфорнії. Невдовзі Пінскі став відомим і почав з’являтися в шоу на правах співведучого. Популярність «Лінії кохання» зростала неймовірними темпами, ведучі брали участь в телевізійних шоу, їздили в турне країною, опублікували власну книгу і навіть почали з’являтися в серіалах та художніх фільмах у ролі самих себе. Спілкування з глядачем відбувалося у форматі «запитання-відповідь», метою програми була допомога підліткам та молодим людям у вирішенні проблем у стосунках, сексі, позбавленні залежності від наркотиків. Серйозні питання обговорювали в достатньо легкій формі, адже, за словами авторів шоу, комедійний тон часто просто необхідний, аби підтримувати дух тих, хто зіткнувся з наслідками наркотичної залежності, сексуальним насильством чи насильством у сім’ї. Упродовж 1996 – 2000 років «Лінія кохання» почала з’являтися і в телевізійному ефірі, шоу мало той же формат, що й на радіо [29]. Із 2005 року доктор Дрю Пінскі запустив власне шоу «Суворий секс із доктором Дрю» (Strictly Sex with Dr. Drew). Програма складається з десяти частин («Оргазм», «Як зруйнувати власне сексуальне життя», «Запитайте у доктора Дрю», «Секс, наркотики і хірургія», «Секс: що вас лякає?», «Секс: факти і міфи», «Мастурбація», «Чим відрізняються між собою чоловіки та жінки», «Передчасна еякуляція – чи це нормально?», «Феромони та інша хімія сексу»), її дотепер транслюють на каналі Discovery Health. Крім того, з 2010 року телеканал Discovery Health почав транслювати документальну програму про секс «Дивний секс» (Strange Sex), у якій ідеться про сексуальні дисфункції: алергію на секс, сексуальну залежність тощо. В Австралії розважальне телешоу «Секс» (Sex), також відоме під назвою «Секс із Софі Лі», з’являлося на екранах упродовж 1992 – 1993 років. Програма спричинила гостру полеміку серед критиків стосовно низки питань, зокрема, невдоволення викликав час виходу програми в ефір – 20:30. В телешоу демонстрували оголені частини тіла, імітацію статевого акту, а

також програма містила дискусії на такі контраверсійні теми, як аборти чи одностатеві стосунки. Прихильники телешоу стверджували, що «Секс» – зразок вартісної і справді корисної телепродукції. З 1993 року, не зважаючи на високі рейтинги, програму перенесли на більш пізній час [31]. «Недільне нічне шоу про секс» (Sunday Night Sex Show) – канадське щотижневе телевізійне шоу, яке з 1996 до 2005 року виходило в прямому ефірі і було однією з найпопулярніших канадських телепрограм. Глядачі телефонували в студію, де могли обговорити найрізноманітніші питання: як урізноманітнити статеве життя, як вибрати сексуальну іграшку, як припинити стосунки з партнером тощо. Упродовж кількох років шоу також було доступне і американським телеглядачам, але в Америці викликало менше зацікавлення, адже тамтешні глядачі не могли телефонувати до прямого ефіру. Зрештою в Америці з’явився аналог програми – «Поговорімо про секс зі С’ю Йохансон» (Talk Sex with Sue Johanson). Із 1999 року на індійському телебаченні з’явилася «Історія сексу» (The History of Sex) – цикл документальних програм, який складався з п’яти частин, кожна з яких репрезентувала погляди на секс окремої історичної епохи. Перша серія була присвячена проблемам ХХ століття: як уберегтися від небажаної вагітності, як запобігти хворобам, які передаються статевим шляхом. Наступний епізод – «Від Дона Жуана до королеви Вікторії»: охоплював сексуальне життя Джакомо Казанови, Маркіза де Сада, описував ритуали африканських племен, а також звичаї представників Вікторіанського суспільства. Інші серії, відповідно, зображували секс у Середні Віки (Староданій Рим, доба Ренесансу), на Сході (Японія, Індія, Китай, арабські країни, вперше згадують про «Камасутру») та стародавні цивілізації (Месопотамія, Єгипет, Рим, Греція) [32]. «Дівчачий посібник із сексу в 21 сторіччі» (A Girl's Guide to 21st Century Sex) – британський цикл документальних телепрограм, які виходили в ефір упродовж 2006 року. У програмі обговорювали такі теми, як: секс між людьми з особливими потребами, статеві стосунки людей із надмірною

вагою, хірургічні операції зі збільшення розмірів статевих органів, сексуальне насильство над чоловіками, тантричний секс, хірургічні операції зі зміни статі, гомосексуальні стосунки, використання секс-іграшок тощо. У шоу демонстрували знімки чоловічого та жіночого тіла крупним планом, а також кадри статевого акту, зняті «зсередини» – маленькою камерою, розміщеною у піхві. Ці сцени знімали за участі відомих порноакторів. Вихід телешоу в ефір супроводжувався низкою скарг, зокрема, основною проблемою вважалося поширення недостовірної інформації серед вразливих молодих дівчат. Утім, національна рада з питань телебачення Великобританії (Ofcom) постановила, що показ статевих актів на телебаченні не є аморальним, більше того – програму транслювали з освітньою метою і за часом трансляції не порушували жодних правил мовлення [24]. «Любовний патруль» (Love Patrol) – перший в історії Республіки Вануату (Меланезія) серіал власного виробництва, в основу якого покладено серйозний меседж – розтлумачити глядачам проблему ВІЛ/СНІДу. В серіалі також

порушували

правоохоронних сексуальних

питання

органів

питаннях.

та

безробіття

проблему

Серіал

серед

молоді,

свавілля

непоінформованості молоді

офіційно

позиціонували

як

зразок

едьютейменту. Перший сезон побачив світ у квітні 2007 року і згодом був трансльований на Островах Кука, в Республіці Кірибаті, Новій Зеландії, Папуа-Новій Гвінеї, Самоа, Соломонових Островах, Королівстві Тонга та Тувалу, крім того, серіал планували поширити на DVD по всьому Тихоокеанському регіону. На загал оприлюднили чотири сезони (до квітня 2011 року). 2008 року вийшов спеціальний посібник на основі першого сезону серіалу і був поширений серед школярів країн Тихоокеанського регіону, зокрема, в брошурі пояснювали, що таке ВІЛ/СНІД, як він поширюється, як можна захиститися і де перевірити себе. Посібник був також

перекладений

французькою

мовою.

Серіал

набув

неабиякої

популярності, за даними Секретаріату Тихоокеанського співтовариства, понад 90 відсотків жителів столиці Вануату міста Порт-Віла переглянули

кожен епізод. Комісія з питань економіки та соціальної політики Азії та Тихоокеанського регіону (The United Nations Economic and Social Commission for Asia and the Pacific) охарактеризувала «Любовний патруль» як інноваційний та ефективний підхід до профілактики ВІЛ/СНІДу. За словами Ніколь Гуч [28], секрет успіху серіалу в тому, що популярний продукт був зроблений людьми для самих себе, тому глядачі вірили тому, що відбувається на екранах, історія на екрані розважала їх навчаючи водночас. На відміну від «разових» фільмів чи телешоу, серіал наближав глядача до героїв і тих проблем, із якими вони стикаються, і водночас пропонував шляхи вирішення цих проблем. Аудиторія почала ідентифікувати себе з тими персонажами, які долають проблеми, вчилася в них бути сильними. За словами Ніколь Гуч, саме такий розважальний підхід до серйозних проблем має назву едьютеймент. Комедійні напівосвітні відеоподкасти під назвою Midwest Teen Sex Show , автором та продюсером яких став американець Гай Кларк, з’являлися на різних телеканалах як частини окремих програм (The Morning Show with Mike and Juliet, CBS Evening News with Katie Couric, Nightline) упродовж 2007 – 2009 років. Шоу містило непристойні жарти, які базувалися на сексуальній тематиці, зокрема, говорили про мастурбацію, одностатеві стосунки, стосунки зі старшими чоловіками, анальний секс тощо. Кожен епізод тривав від трьох до п’яти хвилин, однак шоу виходило нерегулярно. Реакція на шоу була неоднозначною: зокрема, вчителі, які викладали сексуальну освіту в школі, та лікарі стверджували, що подкасти містять забагато гумору і недостатньою мірою акцентують на фактах, про які треба знати, приміром, дітям і сприймати їх серйозно. На офіційному веб-сайті шоу розмістили пояснення: «Всі поради, які ми даємо, – це просто думка, яка не повинна сприйматися за істинну» [27]. «Сексуально-просвітницьке

шоу»

(The

Sex

Education

Show)

–

британське телевізійне шоу. На думку авторки телепрограми Анни Річардсон [30], питання сексуальної освіти серед підлітків Великобританії надзвичайно

актуальне, оскільки в країні зростає кількість випадків підліткової вагітності. Програма Анни Річардсон покликана поширювати корисну інформацію про секс серед підлітків усієї країни. Як зазначають представники (Doortje Braeken) Міжнародної федерації планування батьківства (International Planned Parenthood Federation), телебачення справді може виконувати виховну місію і стати методом доповнення тих уявлень про секс, які підлітки вже мають, оскільки програми про секс базуються на фактах, порівняннях, враховують питання гендерної чутливості та позитивно апелюють до сексуальності. В програмі багато йдеться про наслідки раннього сексу, про популярні міфи стосовно способів контрацепції, процедуру здійснення та наслідки ранніх абортів, крім того, автори демонструють «справжніх» немовлят і як це – бути батьками в підлітковому віці. Така інформація шокує більше, ніж те, про що розказують дітям у школі, – і це забезпечує хороший ефект. Із 2010 року на канадському телебаченні у прямому ефірі почало виходити ток-шоу «Секс має значення» (Sex Matters). Програму, яка мала вигляд діалогу зі спеціалістами на тему сексу, дотепер транслюють о 22:30 за тамтешнім часом. Інший канадський цикл документальних програм про секс SexTV, що з’явився на екранах 1998 року, з 2001 року трансформувався у самостійний телеканал SexTV: The Channel. Британське шоу «Радість підліткового сексу» (Joy of Teen Sex) побачило світ 2011 року, в шоу порушували проблеми першого сексуального досвіду, статевого здоров’я, тенденцій та проблем у стосунках між підлітками. На адресу творців програми надходили звинувачення в тому, що вони діяли безвідповідально і не виконали свою так звану суспільну місію, що програма мала псевдопросвітницький характер, а поради, які давали підліткам в ефірі, були некоректними і вводили в оману [25]. Американська дослідниця Івет Дюбель вважає, що до едьютейменту слід зараховувати також серіали на зразок «Секс і місто» та «Відчайдушні

домогосподарки», адже подібні телешоу не лише розважають, але й подають багато нової інформації, яку глядачі використовують у реальному житті [26]. Таким чином, міжнародний досвід висвітлення сексуальної тематики на телебаченні засвідчує затребуваність подібних програм серед глядачів, багатогранність обговорюваних питань та різноманіття форм подачі інформації,

однак

делікатні

теми

завжди

потребують

специфічного

представлення, аби бути не лише цікавими, але й корисними для глядача. 1.2.3. Телепрограми про секс на пострадянському просторі. Перше в Росії ток-шоу на сексуальну тематику з’явилося 1997 року і мало назву «Про це». На запрошення Леоніда Парфьонова, який на той час був головним продюсером телеканалу НТВ, ведучою стала 35-річна темношкіра російська журналістка Олена Ханга. Як вона згадує у власній книжці [55], Леонід Парфьонов стверджував, що ринок на той момент був перевантажений еротикою та порнографією – усім і всюди, починаючи від касет та книг та закінчуючи рекламою. Запорука успіху нової телепрограми, на думку Парфьонова, крилася в «споконвічному російському: «А поговорити?», адже про секс потрібно говорити і люди хочуть говорити про це. Найскладніше – знайти потрібну мову, адже в Росії про плотське кохання доти говорили або низькою мовою вулиці, або навпаки – строфою Пушкіна, тобто не зовсім сучасною мовою, або використовуючи медичну термінологію. Сама Олена Ханга стосовно майбутнього телепроекту була налаштована скептично: «Я була переконана, що в Росії робити передачу про секс – неможливо, нереально навіть говорити про це. По-перше, я надто добре пам’ятала наші перші телемости, і той знаменитий, де жінка заявила, що в СРСР сексу немає. По-друге, я орієнтувалася на подруг свого віку – ми були близькі, але коли мова заходила про інтимне, я ніколи б не запитала: як у тебе пройшла ніч? Я і досі не буду ділитися інтимними подробицями або ж випитувати про них співрозмовника. Але тепер я розумію, наскільки це інколи потрібно деяким людям» [55].

Передачу транслювали в записі, однак, як згадує Олена Ханга, складність монтажу полягала в тому, що, якщо в залі починають говорити непристойні речі, публіка замикається, дехто просто вставав і йшов. Глядачами в студії міг стати будь-хто, якщо зумів вчасно зателефонувати і потрапити не на автовідповідач. Крім того, квитки на програму друкували і поширювали по різних установах та організаціях, навіть по університетах. Пікантності шоу додавав і без того колоритний образ ведучої – Олена Ханга мала надягати перуку і говорити в мікрофон, який мав вигляд фалоса. Однак, не зважаючи на свій образ, журналістка намагалася передовсім залишатися толерантною та людяною у ставленні до своїх героїв: «Для мене важливо, щоб на передачі панувала атмосфера комфорту, тоді від героїв надходитиме енергія, яку не зможуть не відчути і глядачі в залі, і телеглядачі. Тому я ніколи не підставила жодного героя і не наполягала на неприємній для нього відповіді. Доводилося навіть проводити експрес-цензуру: перш ніж дати мікрофон, я дізнавалася, яке запитання збираються поставити героєві, адже герої – це мої гості, хіба я можу дати їх образити?»[55]. Ведуча виокремлює критерії, за якими здійснювався підбір героїв: 1. Цікава історія: щоб людина була представником не соціальної групи, а конкретної проблеми. 2. Естетичний момент – людина повинна «смачно» розповідати, говорити грамотно, азартно, цікаво і не перегравати, щоб не викликати неприязні. 3. Історія має бути правдивою. Формат шоу передбачав вільні відверті розмови на зразок тих, які відбуваються з друзями на кухні за чаєм. За тим, щоб не перетнути межу між еротикою та порнографією, у програмі «Про це» спеціально слідкували юристи. Утім, думки юристів та авторів шоу не завжди збігалися з поглядами Олени Ханги: «У мене свої уявлення стосовно того, що можна показувати, а що – ні. Я вважаю, що еротика – це те, що красиво. Я часто сперечалася з шеф-редактором А. Лошаковим, адже він наполягав на тому, що законом це

дозволяється. Але ж внутрішньо дозволяється не все те, що дозволяється законом» [55]. Ток-шоу відразу стало рейтинговим і протрималося в ефірі до 2000 року, утім, реакція на нього була неоднозначною. Так, американська газета «Нью-Йорк Таймз» відреагувала на появу програми критичною статтею, в якій ішлося про те, що «Росія стала значно більш сексуально терпимою відтоді, як комунізм та Радянський Союз зазнали краху 1991 року, але мовчання та невігластво в сексуальних питаннях все ще глибоко їй притаманні. Це щотижневе вечірнє ток-шоу з його відвертими дискусіями та легким, нешанобливим стилем, а також темношкіра жінка у ролі ведучої є нововведенням для культури, яка ще не повністю скинула з себе сім десятиріч радянського пуританства» [53]. Найбільше критичних зауважень справді стосувалося расової приналежності ведучої, однак Олена Ханга трималася впевнено і відкрито обговорювала сексуальні звички та проблеми своїх гостей, зокрема, фрігідність, груповий секс, садомазохізм, оральний секс, мастурбацію, імпотенцію – теми, які в Росії донедавна ніколи публічно не обговорювали. Зрештою, на думку авторів програми, «Про це» було корисним шоу з практичного погляду, адже в передачі не лише обговорювали різні проблеми, але й давали поради стосовно того, до якого лікаря можна звернутися. Крім того, для людини було надзвичайно важливо усвідомлювати, що якщо вона має певні відхилення, то вона не єдина така в усьому світі [55]. А критики сходилися на тому, що «Про це» – віддзеркалення глибоких змін в російському суспільстві, крім того, це ще й живий приклад того, як російське телебачення

крокує

попереду

культурних

тенденцій,

намагаючись

створювати програми у західному стилі [53]. Наступне шоу на сексуальну тематику в Росії з’явилося вже 2005 року на телеканалі ТНТ і мало назву «Секс із Анфісою Чеховою». Амплуа ведучої – дещо стервозна, навчена значним досвідом жінки – якнайкраще підходило до формату та жанру програми – телевізійне еротичне шоу для дорослих.

Передачу транслювали щонеділі опівночі, шоу мало вікове обмеження для глядачів – до 18 років, про це попереджали перед кожним випуском. Окрім ведучої, яка «любить секс, вивчає техніку та практику сексу близько десяти років і знає секс», ділитися досвідом в ефірі допомагали чоловікистриптизери. Наприкінці кожної програми Анфіса Чехова наголошувала: «Яким би не був секс, головне – він має бути захищеним». Загалом світ побачили 194 випуски програми, в яких розповідали історії з життя звичайних людей, проводили експерименти, оприлюднювали дані наукових досліджень – подавали «свіжу та цікаву інформацію про те, як бути успішним у сексі» [47].

Програму часто критикували за надто відверті

сюжети чи надміру провокаційну тематику [50], однак за часом виходу та характером зображуваних епізодів в ефір «Секс із Анфісою Чеховою» не порушував жодних законодавчих норм. Пізніше на російському телебаченні почали з’являтися менш відомі та менш популярні телепрограми на кшталт «Сексуальна революція» (ТДК) чи «Азбука сексу» та «Техніка сексу» (Муз-ТВ). Українському телеглядачеві були свого часу доступні телешоу «Про це» та «Секс із Анфісою Чеховою». Отже, телевізійні шоу на сексуальну тематику на пострадянському просторі були представлені лише російським контентом. Не зважаючи на неоднозначну реакцію критиків та глядачів, подібні програми користувалися значною популярністю і виконували не лише розважальну функцію, але й інформували глядачів про ті важливі питання, які доти раніше публічно не обговорювали.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ Головною метою дослідження є окреслення особливостей висвітлення сексуальної тематики на телебаченні відповідно до чинних морально-етичних журналістських норм, виявивши відповідність чи невідповідність наведеним принципам. Для досягнення поставленої мети ми визначили два наукових методи – контент-аналіз першого

еротичного телешоу українського

виробництва «Секс-місія» та глибинні інтерв’ю. Дослідження ґрунтується як на кількісних, так і на якісних методах. Для визначення частотності суперечливих з морально-етичного погляду моментів, які наявні у програмі, використовуємо кількісний контент-аналіз. Із метою інтерпретації інформаційного наповнення програм, аналізу їх контенту за описаними критеріями та визначення ступеню валідності даного способу висвітлення окресленої тематики застосовуємо якісний метод контент-аналізу та глибинні інтерв’ю. Перш ніж перейти до дослідження, детально розглянемо історію становлення, умови доцільності використання, специфіку техніки проведення та межі застосування контент-аналізу. Крім того, окреслимо основні принципи та особливості проведення такого методу, як глибинні інтерв’ю. 2.1. Контент-аналіз Історія методу.

Перші приклади використання контент-аналізу

датують іще 17 століттям, коли, аби визнати книгу єретичною, у Швеції підраховували частоту появи тем, пов’язаних із Христом. Так, у Швеції 1640 року теологи порівнювали апокрифічну збірку релігійних гімнів «Пісні Сіону» з гімнами офіційної церкви. Дослідники рахували кількість основних релігійних ідей та порівнювали характер їх висвітлення – позитивний, нейтральний чи негативний [10].

Лідерами

контент-аналізу

вважають

американських

дослідників.

Першим, хто застосував формалізований аналіз змісту в США, був Дж. Спід, який 1893 року оприлюднив статтю на тему «Чи дають тепер газети новини?» В основі дослідження лежала класифікація недільних випусків нью-йоркських газет 1881 – 1883 років за темами та обсягом матеріалів, який Спід вимірював у дюймах. У результаті дослідник дійшов висновку, що за 12 років увага нью-йоркських газет змістилася з політичних та релігійних тем до різних пліток та скандалів. Іншим значущим дослідженням у галузі контентаналізу вважають працю Д. Уілкокса, в якій також було проаналізовано зміст щоденних американських газет і класифіковано тематику видань за окремими

пунктами,

як-то:

новини,

ілюстрації,

література,

думки,

реклама [14]. Окремим етапом в історії становлення контент-аналізу як методу можна вважати період Другої світової війни. Тоді редактори низки американських газет були звинувачені у зв’язках із нацистами на підставі того, що було виявлено подібність у повторенні тих чи інших тем на сторінках їхніх видань [21]. Крім того, контент-аналіз застосовували певні державні установи США та Англії з метою вивчення ефективності пропаганди у різних країнах, а також у розвідницьких цілях. У

соціальних

науках

контент-аналіз

почали

використовувати

починаючи з 30-х років 20 ст. у США. Уперше метод був застосований у журналістиці та літературознавстві, основі процедурні моменти були розроблені американськими соціологами Г. Лассуеллом та Б. Берельсоном. Зокрема, Г. Ласссуелл використовував контент-аналіз наприкінці 1930-х років під час досліджень в області політики та пропаганди, він модернізував контент-аналіз, увів нові категорії та процедури, особливого значення надавав квантифікації даних. Результати своїх досліджень було зведено в праці «Пропагандистська техніка у світовій війні». Накопичений досвід контент-аналітичних досліджень підсумував у своїй праці Б. Берельсон «Контент-аналіз у комунікаційних дослідженнях»

(50-ті роки 20 ст.) Автор визначив сам метод проведення контент-аналізу, а також виокремив його різновиди, критерії та одиниці для кількісного дослідження. Книга Берельсона дотепер є фундаментальним описом, який дає розуміння основних положень методу, а визначення, яке дав контентаналізу Б.Берельсон, вважається

класичним: «Контент-аналіз — це

дослідницька техніка для об’єктивного, системного і кількісного опису наявного змісту інформації, яка відповідає цілям її дослідника» [2]. Після узагальнень, які зробив Б. Берельсон, у США з’явилося чимало досліджень, в яких контент-аналіз застосовують різними науковими напрямками. Найбільш цікавою методичною новацією була методика «пов’язаності символів» Ч. Осгуда (1959), яка дозволяла виявити невипадково пов’язані елементи змісту [35]. Західноєвропейські

дослідники,

застосовуючи

контент-аналіз,

спиралися в основному на американський досвід. Однак власну оригінальну методику якісно-кількісного аналізу змісту запропонував Ж. Кейзер: він досліджував паризькі газети, які і були одиницею спостереження, а головним принципом аналізу – об’єктивність. Серед категорій аналізу, які виокремив Кейзер, - географія видань, тривалість виходу газети тощо. Головним досягненням дослідника вважають те, що він запропонував запровадити систему статистичної обробки французької преси [39]. У пострадянських країнах та в Україні, зокрема, розвиток контентаналізу розпочався значно пізніше, ніж у західних країнах. Лише наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років контент-аналіз набув популярності серед вітчизняних науковців і аналітиків, з’явилися вагомі теоретичні і практичні доробки з даної проблематики (О. Чекмишева, М. Костенко, В Іванов) [23]. Застосування методу. Контент-аналіз застосовують у таких галузях досліджень, як вивчення соціальних оцінок тих чи тих подій, аналіз пропаганди, методів журналістики, вивчення арсеналу засобів масової інформації,

психологічні

та

психоаналітичні

дослідження

тощо.

вербальному потоці можна порахувати, зокрема, частоту та наявність або відсутність певних тем, зв’язок між темами, основні теми загалом [21]. Об’єктом контент-аналізу може бути зміст різних друкованих видань, радіота телепрограм, кінофільмів, рекламних повідомлень, документів, публічних виступів, матеріалів анкет [35]. До основних процедурних елементів контент-аналізу належать: 1. Виявлення смислових одиниць контент-аналізу, якими можуть бути поняття, теми, імена, події, факти тощо і які виокремлюють залежно від змісту, мети, завдань та гіпотез конкретного дослідження. 2. Виокремлення одиниць рахунку, які можуть збігатися або не збігатися з одиницями аналізу (розмір текстів, їхня площа, кількість рядків, тривалість трансляції по радіо чи телебаченню, кількість ілюстрацій). 3. Процедура підрахунку в цілому тотожна стандартним прийомам класифікації

за

зазначеними

критеріями.

Застосовують

створення

спеціальних таблиць, використання комп’ютерних програм, спеціальних формул тощо [35]. Контент-аналіз не зводиться до звичайного

уважного читання

матеріалів і зіставлення різних їх частин. Він полягає у тому, що дослідник із великої кількості документів вибирає потрібні дані, аналізує їх, порівнює, підраховує і робить певні висновки. При застосуванні цього методу важливо встановити одиницю дослідження, певний факт чи сукупність фактів. У результаті журналіст створює модель, яку подумки накладає на документ, і стежить, що збігається, а що ні [39]. Один із засновників і головний теоретик контент-аналізу Г. Лассуелл вважав, що головний принцип контент-аналізу – розчленувати, певним чином анатомувати суцільний масив тексту так, щоб найдрібніша одиниця аналізу несла у собі якості цілого, і на підставі переваги тих чи інших стверджень виявити тенденції розвитку. Щодо принципів контент-аналізу, то тут передовсім наголошують на строгості аналізу, тобто його обґрунтованості і відтворюваності, повному

охопленні усіх досліджуваних джерел і об’єктивності аналізу. Аналіз має проводитися за строго виробленими правилами, його категорії та визначення мають бути однозначними, щоб будь-який дослідник на тому самому об’єкті дійшов тих самих висновків, що і його попередники. Крім того, до контентаналізу ставляться вимоги систематичності, тобто весь зміст має бути упорядкованим

через

категорії,

які

обираються

залежно

від

мети

дослідження, і жодна частина змісту не повинна випасти із аналізу [39]. Процедура контент-аналізу складається із точно визначених дій, яким без будь-яких змін підлягають усі об’єкти даного дослідження (це забезпечує можливість перевірки результатів контент-аналізу іншими дослідниками). Одиниці спостереження мають бути ясними і недвозначними з тим, щоб не допускати тлумачення їх кодувальниками і звести до мінімуму вплив суб’єктивних думок кодувальників на процес обробки. Інтерпретація результатів дослідження повинна охоплювати всі здобуті дані, висновки мають спиратися не на певну частину результатів, а враховувати їх усі без винятку [39]. Валідність

висновків

дослідження

також

залежить

від

репрезентованості вибірки. Обрані для аналізу тексти повинні достатньо повно репрезентувати усю сукупність. Для досягнення високої валідності велике значення має правильний підбір одиниць дослідження. Вони повинні бути обрані так, щоб у результаті квантифікаційних процедур висновки являли собою повний зріз змісту на дану тему. Кількісний та якісний контент-аналіз. Відповідно до цілей, які ставить перед собою дослідник, виокремлюють два типи контент-аналізу: кількісний та якісний. Деякі дослідники у своїх визначеннях роблять наголос на кількісному боці контент-аналізу. Вони вважають, що контент-аналіз — це переклад у кількісні показники масової текстової (чи записаної на плівку) інформації. А його сутність полягає в підрахунку того, як репрезентовані у

певному

інформаційному

масиві

смислові

одиниці,

котрі

цікавлять

дослідника. Категорії слів, які використовують для контент-аналізу текстів, можна розділити на два класи: клас проективних категорій та клас семантичних категорій. При цьому одні й ті ж слова можуть траплятися як в одних, так і в інших категоріях, приміром, слово створювати як елемент категорії Досягення є маркером мотиву Досягнення. У цьому випадку дослідника не цікавить, про що йде мова в тексті, а важливою є лише частота появи слівмаркерів у тексті, що свідчить про наявність чи відсутність певних прихованих характеристиках джерела інформації. Це і називають проекцією. З іншого боку, те ж саме слово «створювати» означає конкретну діяльність зі створення чогось, коли акцентують саме на смислі слова, його семантичному значенні [56]. Кількісний (змістовий) контент-аналіз може використовувати як проективні, так і семантичні категорії, єдина вимога полягає в тому, що частота наявності слів, які відповідають потрібним категоріям, у тексті має бути достатньою для подальшого застосування методів математичної статистики. В основі кількісного контент-аналізу – дослідження слів, тем та повідомлень, а також зосередження уваги дослідника на змісті повідомлення. Під час проведення такого типу контент-аналізу дослідник повинен створити свого роду словник, у якому кожне спостереження отримає окреме визначення і буде зарахованим до певного класу. Крім того, дослідник повинен передбачити елементи контекстуального вживання тих елементів, які він шукає, тому потрібно розробити детальну систему правил оцінки кожного випадку вжитку того чи іншого слова. Сьогодні існують системи автоматизованого

кількісного

контент-аналізу,

покликані

допомогти

досліднику в пошуку та підрахунку в тексті певних фразем, ідіом, а також знизити ймовірність серйозних огріхів і заздалегідь неправильних висновків. Якісний (структурний) контент-аналіз окреслює одиничні події чи явища, до яких складно застосувати апарат математичної статистики, він має

справу з семантичними категоріями і лише фіксує наявність чи відсутність певної теми у тексті. Важливо, що, говорячи про контент-аналіз, дослідник спрямовує

свою увагу не на характеристики змісту повідомлення, а на

позамовну реальність, яка стоїть за змістом – особисті характеристики автора тексту, цілі, які він ставить перед собою, характеристики адресатів тексту, події суспільного життя, які відбуваються у певний момент тощо. Тобто, окрім елементів, які позначають собою змістовий бік повідомлень, в якісному контент-аналізі важливими є структурні одиниці: не стільки те, про що говорять у повідомленні, як те, яким чином це говорять. Дослідника цікавить також спосіб презентації повідомлення – час, розмір чи тривалість, наявність чи відсутність ілюстративного матеріалу. У результаті такого дослідження виміри нерідко є більш показовими та надійними, ніж результати кількісних досліджень, спрямованих на зміст. Якісний контентаналіз є більш доцільним при проведенні дослідження, в якому потрібно дати відповідь на конкретне дослідницьке питання [16]. Переваги та недоліки контент-аналізу. Дослідники виокремлюють такі основні переваги контент-аналізу перед іншими методами: -

Контент-аналіз уперше в якості свого основного методу почав

застосовувати кількісну оцінку значущості смислу, відкривши цим нову сходинку в тривалій історії пошуків методу розуміння смислу тексту та спричинивши справжню революцію в системі аналізу тексту. -

Контент-аналіз – єдиний із методів, який дозволяє наблизитися

до того стану, коли аналіз тексту може мати нескінченну кількість варіантів, аби знайти в ньому те істинне і приховане знання, яке й було закладене природою. -

Завдяки контент-аналізу будь-явище, зафіксоване в текстах,

можна опрацювати відповідно до поставленого завдання, причому повно і об’єктивно.

Контент-аналіз дає можливість уникнути впливу дослідника на

об’єкт вивчення і досягти порівняно високого рівня надійності отримуваних даних: ніхто не бере участь в інтерв’юванні, анкетуванні чи експерименті. -

Під час проведення контент-аналізу відсутній ризик зіткнення зі

складнощами та специфічними етичними проблемами. -

Матеріали для контент-аналізу доступні: у бібліотеках можна

знайти архіви як суспільних (газети, журнали), так і приватних (листи, щоденники) документів. Записувальні відео- та аудіоприлади значно полегшують контент-аналіз аудіовізуальних засобів масової інформації. -

Контент-аналіз

дає

змогу

дослідникові

вивчати

будь-яку

спільноту чи соціальні групи безконтактно, не спостерігаючи безпосередньо за ними, а лише використовуючи документи. -

Відносно недорогий метод.

Метод дозволяє отримувати інформацію, яку не вдається виявити

шляхом інших методів. Утім, виокремлюють і певні недоліки контент-аналізу: -

Контент-аналіз вимагає від дослідника особливої уважності,

оскільки тексти завжди публікують із певною метою. Дослідник повинен ураховувати ймовірні цілі і намагатися інтерпретувати зміст текстів не інакше, ніж у контексті їх очевидних цілей. -

Дослідник

може

стикнутися

проблемою

узагальнення

результатів: питання в тому, наскільки репрезентативною є досліджувана сукупність

повідомлень

чи

вибірки.

Якщо

сукупність

не

репрезентабельною, дослідник може помилитися або стати об’єктом свідомої маніпуляції. -

Контент-аналіз повністю спирається на судження окремої

людини про зміст повідомлення, оскільки інформацію вивчає, опрацьовує, перераховує та класифікує конкретний дослідник. При цьому думки різних дослідників стосовно тих чи інших повідомлень можуть розходитися.

Контент-аналіз більше, ніж будь-який інший метод, потребує

ретельної операціоналізації усіх змінних і постійного моніторингу процесу спостереження. -

Застосовуючи

контент-аналіз,

можна

отримати

високоінформативні результати, які, втім, мають бути інтерпретовані лише в контексті, зрозуміти який можна лише додатково застосовуючи інші методи збору даних. -

Обмеженість

повідомлень,

які

стосуються

проблеми,

яку

вивчають. Певні теми достатньо рідко з’являються в доступних засобах масової інформації. Іще складніше знайти в одній і тій самій вибірці комбінацію з двох чи більше варіантів, які дозволили б перевірити гіпотезу про їхнє співвідношення [18]. Таким чином, переваги та недоліки контент-аналізу обумовлюють можливості його вибору з-поміж інших методів залежно від поставлених дослідником завдань та особливостей проблеми, яку вивчають. Аналіз даних. Технологія проведення контент-аналізу будується за стандартною схемою, складовими якої є: концептуалізація дослідження, планування та розробка його дизайну, збір даних із метою подальшого їх аналізу. Концептуалізація являє собою окреслення теми та проблеми дослідження, огляд уже наявних досліджень з цієї теми та формулювання гіпотези подальшого наукового пошуку. Розробка дизайну дослідження полягає у виборі типу контент-аналізу та розробці структури самого дослідження: визначення вибірки, процедури дослідження, виокремлення категорій дослідження та створення кодувальних таблиць. Останній етап контент-аналізу передбачає аналіз отриманих відомостей та їх інтерпретацію відповідно до виокремлених категорій. На основі результатів дослідження формулюють висновки. Дане

дослідження

мало

на

меті

охарактеризувати

специфіку

висвітлення сексуальної тематики на телебаченні відповідно до чинних

морально-етичних наявність

та

журналістських характеристика

принципів. елементів

Зокрема,

нас

змістового

цікавила

наповнення

досліджуваного телешоу про секс, які дозволяють зарахувати його до зразків едьютейменту – розважально-пізнавальної програми з просвітницькою метою. У дослідженні аналізуємо перше українське телевізійне шоу про секс «Секс-місія» – 8 випусків. Перші випуски програми вийшли в ефір у жовтні 2011 року на телеканалі «1+1». Частково ідею телешоу запозичили в британського аналога «Сексуальна освіта» (Sex Education). Утім, за своїм форматом «Секс-місія» є унікальним проектом – це сімейний проект за участі подружжя телевізійників (автор та ведуча програми – Світлана Усенко, оператор – її чоловік, Віталій Панасюк), яке має освітній характер: «На глядача очікує не розважальна передача, а наукова інформація, перевірена на собі» [42]. Цим обумовлений вибір даної програми як об’єкта для нашого дослідження. На разі до ефіру потрапили 8 випусків програми: 5 випусків першого сезону та 3 випуски другого. У жовтні 2011 року Національною радою з питань телебачення

та

радіомовлення

було

прийнято рішення

про

позапланову перевірку телеканалу «1+1», підставою для якої стали скарги глядачів на програму «Секс-місія» та зафіксовані ознаки порушення ч. 2 Ст. 62 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення» (захист суспільної моралі та забезпечення прав неповнолітніх і юнацтва) та Ст.13 ЗУ «Про захист суспільної моралі» (порядок і умови публічної демонстрації продукції, що містить елементи еротики, засобами масової інформації) [43]. Після завершення першого сезону програму «Секс-місія» тимчасово зняли з ефіру, тому результати перевірки Національною радою з питань телебачення та радіомовлення було лише взято до відома. Із 27 лютого 2012 року телеканал „1+1” розпочав трансляцію другого сезону проекту «Секс-місія». Наші критерії відбору ґрунтуються ще й на високих рейтингових показниках

програми.

За

результатами

дослідження

компанії

GFK

Ukraine [48], у жовтні 2011 року по аудиторії 18+, вибірка «міста 50 тисяч +» частка перегляду телешоу «Секс-місія» склала 12,5 % , рейтинг 3,5 % – це вище, ніж середня частка перегляду телеканалу «1+1» за вересень загалом. Прем’єра другого сезону телепроекту мала рейтинг 2,7% та частку 12,21 % серед аудиторії каналу 18-54, вибірка «Вся Україна». Рис. 2.1 Медіапоказники 18+, міста 50 тис.+

Перший

сезон

Другий сезон 2012

2011 р.

р.

Рейтинг

3,5 %

2,49%

Частка

12,5%

10,59%

Рис. 2.2 Медіапоказники 18

–

54,

уся

Перший

сезон

Другий сезон 2012

Україна

2011 р.

р.

Рейтинг

4,9 %

2,7%

Частка

14,08%

12,21%

Категорії та змінні дослідження. Зважаючи на тему та завдання роботи, дослідницьким методом було обрано кількісно-якісний контентаналіз. Даний метод є прийнятним, оскільки ми досліджуємо наявність та характер висвітлення певних тем у програмі «Секс-місія», а також методи доведення достовірності інформації та привернення уваги глядача. Категорії та змінні, які нас цікавили: - зображення та участь неповнолітніх у програмі; - спосіб представлення сексуальної тематики; - наявність, кількість та мета зображення оголеного тіла; - наявність, кількість та мета зображення статевого акту - наявність елементів жорстокості чи насильства; - наявність героя – олюднення матеріалу;

- наявність експертів; - наявність додаткових засобів привернення уваги до матеріалу; - час ефіру; - наявність попередження про зміст програми; Результати дослідження представлені у третьому розділі. 2.2. Глибинні інтерв’ю На

відміну

від

кількісних,

якісні

(неформалізовані)

методи

орієнтуються не на масовий збір даних, а на досягнення поглибленого розуміння досліджуваних явищ. Відсутність формалізації унеможливлює масове охоплення досліджуваних об’єктів, унаслідок чого кількість одиниць дослідження часто наближається до мінімуму. Відмова від широти охоплення компенсується «глибиною» дослідження, тобто детальним вивченням медіаявища в його цілісності та безпосередній взаємодії з іншими явищами. До неформалізованих методів зараховують: включене неструктуроване спостереження, індивідуальне глибинне інтерв’ю та фокус-групи [16]. Із історичного погляду обидві названі традиції виникли практично одночасно. Першою вагомою емпіричною роботою (щоправда в соціології), виконаною з позицій кількісного підходу, вважають роботу французького дослідника Ф. Ле Пле (1855 р.), який склав монографічний опис трьохсот родин, які належали до різних верств населення. Основними методами збору інформації були особисті спостереження та інтерв’ю. Робота А. Кетле «Досвід соціальної фізики» ознаменувала собою початок використання емпіричних кількісних даних для визначення закономірностей соціальних явищ і вийшла двадцятьма роками раніше – 1835 року. Історично кількісна та якісна традиції в соціальних науках частково співіснували у вигляді взаємодоповнювальних методів дослідження, а частково

перебували

стані

«теоретичного

конфлікту».

Відносна

популярність та наукова значимість визначених методів із часу їх

виникнення не була постійною, швидше вона коливалася як маятник. Безпосередньою причиною таких коливань часто ставали значні наукові успіхи тієї чи іншої дослідницької традиції. Інша, відносно автономна, але не менш значуща причина полягала в змінах методологічних уявлень про природу наукового знання. Вплив цих та інших причин накладався одне на одного, утворюючи різноманітні та неповторні інтелектуальні комбінації, притаманні різним історичним епохам [5]. Глибинне інтерв’ю – це неструктурована особиста бесіда інтерв’юєра з респондентом у формі, яка спонукає інтерв’юанта до детальних відповідей на запитання, які ставлять [8]. За іншим визначенням, глибинне інтерв’ю – це якісний метод дослідження, який передбачає розмову один на один з метою проникнути в думки респондента, його почуття та зрозуміти його поведінку [5]. Особливістю таких інтерв’ю є те, що вони проходять у формі вільної бесіди на тему, яка цікавить дослідника і в ході якої дослідник отримує від респондента детальну інформацію про причини його дій, про ставлення до різних питань тощо. Перед початком серії інтерв’ю дослідник готує план, відповідно до якого проводитиме розмову. На відміну від звичайного опитування, план глибинного інтерв’ю є просто переліком запитань, завдяки яким інтерв’юєр повинен зрозуміти думку респондента. Не зважаючи на те, що інтерв’юер дотримується раніше розробленого сценарію (гайда) інтерв’ю, він активно має реагувати на відповіді респондента, ставити уточнювальні запитання. Гайд до інтерв’ю має окреслювати коло питань для обговорення без

переривання

природного

потоку

коментарів

респондента

щодо

досліджуваної теми. Гайд глибинного інтерв’ю являє собою перелік тем, які слід розкрити. Цей перелік не обов’язково має форму питальних речень. Теми можуть бути сформульовані як у розповідній, так і в питальній формі. Ці граматичні форми є взаємозамінюваними, і дослідник може за бажанням обрати будь-яку з них або ж використовувати їхню комбінацію. Центральною

проблемою під час складання питальників, призначених для глибинних інтерв’ю, є визначення послідовності тем та міри їх деталізації. Залежно від типу змістових зв’язків, теми поділяють на: -

розповіді – хронологічний виклад подій або ж відтворення частин

складної події; -

описи – послідовне відтворення складових частин складного

об’єкту чи явища; -

роздуми – різновид змістового зв’язку, що базується на причино-

наслідкових відношеннях. Глибинні інтерв’ю мають складатися з комбінацій цих послідовностей. Після підготовки плану бесіди відбирають респондентів і, власне, проводять самі інтерв’ю. Тривалість глибинного інтерв’ю може тривати від півгодини до декількох (2-3) годин, залежно від складності теми, а також від кількості і глибини запитань, які вивчає дослідник. Як правило, глибинне інтерв’ю проводять у спеціальному приміщенні з нейтральною обстановкою і хорошою звукоізоляцією, щоб уникнути виникнення будь-яких зовнішніх перешкод. Інтерв’ю записують на аудіо і/або відеоапаратуру для того, аби полегшити процес подальшого розшифрування та аналізу даних, а також для того, щоб не втратити важливу інформацію. Після завершення інтерв’ю його аудіо і/або видеозапис піддають обробці, в результаті якої дослідник отримує повний текст усього інтерв’ю. На основі цих текстів і вражень інтерв’юєра складають аналітичний звіт [52]. Глибинне інтерв’ю доцільно застосовувати як метод наукового дослідження в таких випадках: -

якщо тема інтерв’ю стосується делікатних чи особистих тем

(фінанси , захворювання); глибинне інтерв’ю дозволяє створити атмосферу довіри при спілкуванні досвідченого інтерв’юера з респондентом саме віч-навіч; -

якщо тема потребує специфічних знань у певній сфері діяльності,

а інтерв’юйований є спеціалістом у досліджуваній темі; у таких випадках

тема розмови, як правило, раціональна і пов’язана з професійною діяльністю респондента; -

якщо інтерв’ю проводять із представниками конкуруючих

організацій, котрі не погоджуються обговорювати певну тему в групі; -

якщо респонденти нечисленні і перебувають далеко один від

одного (тому, приміром, не можуть стати учасниками фокус-групи). Недоліком глибинних інтерв’ю як методу дослідження можуть бути труднощі, які виникають під час пошуку кваліфікованих інтерв’юерів. Оскільки на якість результатів дослідження суттєвою мірою впливає професіоналізм

інтерв’юера,

зокрема,

його

здатність

обробити

та

інтерпретувати інформацію, отриману в результаті інтерв’ю, та зробити правильні висновки. Утім, за допомогою глибинних інтерв’ю можна отримати більш повну інформацію про поведінку чи діяльність людини, про причини такої діяльності, глибинні мотиви, що не завжди можливо в результаті проведення досліджень у фокус-групі, де респонденти здійснюють певний тиск одне на одного і тому складно визначити, хто саме дав ту чи іншу відповідь [52]. Окремим різновидом глибинних інтерв’ю дослідники вважають експертне

інтерв’ю,

визначальною

ознакою

якого

компетентність

інтерв’юанта. Респондентами в експертному інтерв’ю стають експерти, які володіють необхідними для оцінки поставлених у дослідженні питань знаннями та досвідом і є висококваліфікованими фахівцями у певній галузі [54]. Вибірка експертів та підготовка до проведення глибинного інтерв’ю. Для того, щоб якісніше проаналізувати та правильно потрактувати результати проведеного контент-аналізу, було проведено експертні глибинні інтерв’ю з фахівцями, чия діяльність частково чи опосередковано пов’язана з висвітленням сексуальної тематики в ЗМІ або наслідками такого висвітлення.

ПІБ

Сфера діяльності

Дата

експерта

проведення інтерв’ю Експерт із медіаетики, старший

Анастасія

викладач Могилянської школи 10 травня 2012

Гринько

журналістики,

заступниця

директора МШЖ з наукових досліджень Сімейний психолог, гештальтНаталя

терапевт,

Шаригіна

спеціалізації 11 травня 2012

Московського

Гештальт

Інституту: «Клінічна гештальттерапія», «Гештальт підхід у сексології та сексопатології» Автор та ведуча телешоу «СексСвітлана

місія» («Х-місія»), заслужений 11 травня 2012

Усенко

журналіст України

У ході дослідження було проведено неформалізовані експертні глибинні інтерв’ю.

Запитання

переважно були

спільними для

всіх

респондентів, однак доповнювалися уточнювальними запитаннями або видозмінювалися

залежно

від

особи,

сфери

діяльності

чи

досвіду

інтерв’юанта. Серед запитань, які були використані під час проведення експертних глибинних інтерв’ю, можна виокремити наступні: 1.

Якими є причини відсутності на українському телевізійному

ринку освітніх програм і появи першого шоу на сексуальну тематику? 2.

Які проблеми сексуальної освіти існують в Україні?

Чи є для українського медіапростору поняття «едьютеймент»

близьким і дієвим? 4.

Наскільки вдалим для висвітлення сексуальної тематики образ

ведучої – середньостатистична жінка середнього віку – і спосіб подачі інформації – «перевірено на собі»? 5.

Чи потрібно людям обговорювати питання сексу публічно?

Яким є інформаційний меседж телевізійного шоу «Секс-місія»?

На яку аудиторію розрахована і кому насправді рекомендована до

перегляду програма «Секс-місія»? 8.

Наскільки зображення статевого акту чи оголеного тіла в програмі

«Секс-місія» відповідають навчальній меті? 9.

Наскільки етично грамотною є участь дітей та підлітків у програмі

«Секс-місія»? 10. Чи відповідає телешоу «Секс-місія» вимогам чинного українського законодавства? 11. Чи можуть телепрограми сексуального тематичного спрямування мати негативний ефект – насаджувати секс, спричинити залежність від перегляду тощо? 12. Якими є можливі ризики для героїв програми після висвітлення подробиць їхнього сексуального життя на телебаченні? 13. Якою є межа між насаджуванням сексу та зображенням позитивного сексуального кохання? 14.

Наскільки якісним зразком телеедьютейменту є телешоу «Секс-

місія»? 15.

Які поради стосовно того, як можна покращити якість програми

«Секс-місія», варто дати авторам телешоу? Із результатами проведення експертних глибинних інтерв’ю можна ознайомитися в третій частині дипломної роботи в розділі «Глибинні інтерв’ю».

РОЗДІЛ 3. РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ 3.1. Результати контент-аналізу Зображення та участь дітей у програмі «Секс-місія» Не зважаючи на те, що цільова аудиторія телешоу «Секс-місія» - жінки віком від 25 до 45 років, у шести з восьми проаналізованих випусків програми присутні підлітки та неповнолітні. Так, у першій програмі неповнолітні (14 – 17 років) розказують про те, як втратили цноту. Бесіда ведучої з героями побудована таким чином, що обличчя неповнолітніх не показують, утім, акцентують на деталях – прикрасах, елементах одягу, зачісці, за якими рідні чи близькі можуть упізнати героїв. Програма за своєю структурою передбачає переривання відвертих зізнань підлітків коментарями лікаря-сексопатолога, який розповідає про можливі ризики раннього сексу. Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, зокрема, мала претензії до цього епізоду, оскільки за промовистими деталями кожного із учасників розмови теоретично можна ідентифікувати. Утім, формально обличчя приховані, а тому жодних етичних чи законодавчих норм, на нашу думку, автори програми не порушують. У другому епізоді телешоу неповнолітні (13 – 16 років) розповідають про порнографічні фільми, які вони переглядали чи переглядають. Обличчя дітей не приховують і подекуди показують крупним планом. Далі в кадрі з’являються батьки героїв, яким демонструють те ж саме відео, про яке перед цим розповідають підлітки. Звідси можна зробити висновок, що участь дітей у програмі була підкріплена згодою батьків, а отже є законодавчо правомірною. Розповіді дітей супроводжуються фаховими коментарями дитячого психолога. Коли мова йде про загальну статистику – підліткова вагітність, раннє сексуальне життя – інформацію підкріплюють зображенням підлітків у публічних місцях, однак це зображення на загальному чи середньо-

загальному плані, тому зрозуміло, що не мається на увазі якась конкретна дитина, а лише йдеться про загальну ситуацію. У третьому випуску програми хлопчики-підлітки беруть участь в експерименті – в присутності сексолога розмірковують про те, які розміри пеніса є оптимальними. В результаті експерименту виявляється, що більшість із опитаних підлітків вважають, що розміри статевих органів мають бути якомога більшими. Лікар коментує ситуацію і намагається розвіяти міфи, що виникають не лише в підлітків, а й у більшості дорослих людей. Обличчя дітей не приховують і демонструють крупним планом. Якщо зйомки епізоду відбувалися за наявності письмової згоди батьків, епізод є юридично правомірним та етично грамотним. У четвертому випуску ведуча телешоу роздає презервативи студентам Києво-Могилянської академії. Оскільки серед студентів навчального закладу є неповнолітні, епізод може вважатися суперечливим з етичного та юридичного погляду. Однак, якщо зйомки відбувалися на території навчального закладу, знімальна команда повинна була мати відповідний дозвіл.

Крім

того,

контекст

сюжету та

характер

зйомки

не

був

дискримінаційним чи компрометувальним. У наступному випуску дівчата-школярки в присутності акушерагінеколога вивчають анатомію вагітності – на прикладі оголеної жінки при надії лікар розповідає про всі фізіологічні зміни, які відбуваються з жінкою в період вагітності. Далі діти ставлять лікарю запитання про секс, які їх цікавлять. За умови наявності письмової згоди батьків на участь їхніх дітей в епізоді зображення підлітків є етично та юридично коректним. Найбільш суперечливим з етичного боку, на наш погляд, є участь підлітків у епізоді про перший поцілунок (випуск № 7). Подружжя зірок – Денис та Інна Силантьєви демонструють школярам старших класів, як правильно цілуватися.

Після

того просять добровольців спробувати

повторити поцілунок. Зйомки відбуваються в школі, а отже – знімальна група повинна була отримати відповідний дозвіл від керівництва школи, тоді

участь підлітків є юридично правомірною. Утім, з етичного погляду не зовсім зрозумілою є мета наочної демонстрації поцілунку між підлітками перед усім класом, така відвертість видається зайвою і має вигляд надмірного заохочення підлітків до вступу в інтимні стосунки. Таким чином, участь підлітків та неповнолітніх у телешоу «Сексмісія», за винятком кількох суперечливих епізодів, переважно є юридично та етично правомірною. Автори програми намагаються донести свої меседжі до глядачів за допомогою реальних героїв, аби зробити це максимально ефективно. У додатках ми подаємо зразок розписки про дозвіл на участь дитини в зйомці телешоу, підписаної батьками. Елементи, які дають підстави говорити про освітній характер телешоу Якщо розглядати телешоу «Секс-місія» з погляду зарахування його до зразків телеедьютейменту, необхідно акцентувати на навчально-освітніх елементах програми, які є не лише цікавими та пізнавальними, але й мають превентивну мету. Наявність освітніх меседжів зафіксовано нами в кожному з восьми випусків телешоу. Так, зокрема, автори порушують проблему поширення венеричних захворювань, висвітлюючи такі основні питання: - Що таке венеричні захворювання? - Яким чином вони передаються? - Як уберегтися від хвороб, що передаються статевим шляхом? - Які загрози може нести незахищений оральний чи анальний секс? - Яким чином правильно підбирати та вдягати презерватив? Достовірність поданої інформації підтверджує участь у програмі фахівців

–

акушер-гінеколог,

уролог,

сексолог,

лікар-венерлог,

які

коментують ситуацію з медичного погляду. Окремо в телешоу «Секс-місія» йдеться про засоби контрацепції – як правильно підібрати той чи інший засіб, якими є можливі ризики при їх використанні. П’ятий випуск програми присвячений вагітності та пологам: зокрема, глядачеві

наочно

демонструють

анатомію

вагітної

жінки,

детально

розповідають про можливі причини безпліддя (наводячи промовисту статистику), на прикладі реальної подружньої пари характеризують усі етапи протікання вагітності – від моменту зачаття до переймів та пологів. Із метою профілактики мастопатії в різних випусках телешоу нерідко йдеться про те, як правильно доглядати за жіночими грудьми, діапазон охоплення цієї теми достатньо широкий: від інформації про те, як правильно визначити розмір бюсту та підібрати бюстгальтер до перевірки молочних залоз. Серед інших просвітницьких тем, про які розповідають у «Секс-місії», можна виокремити такі: - Жіночий та чоловічий оргазм, передчасна еяколяція, імітація оргазму; - Небезпеки екстремального сексу; - Доступність порнографічних матеріалів та небезпеки, спричинені їх переглядом дітьми та підлітками; - Причини та небезпеки БДСМ; - Цнота та її відновлення; - Оральний секс; - Як правильно розказати дитині про секс та про його убезпечення; що робити, якщо дитина застала батьків за заняттям сексом; - Ерогенні зони; - Фактори, які можуть негативно впливати на рівень лібідо; - Сучасний

ринок

презервативів:

різновиди,

правила

техніка

використання, небезпеки та ризики. Висвітлення кожної теми підкріплене коментарями фахівців у тій чи іншій сфері – лікарів, представників школи сексуальної освіти та інших спеціалістів. Слід виокремити епізоди, в яких детально розповідають про анатомію чоловічого та жіночого тіла і наочно демонструють будову статевих органів. Така відвертість, на нашу думку, не зовсім виправдана освітньою метою

телешоу, складається враження, що автори більшою мірою хотіли шокувати, ніж навчити глядача. Зрештою, висвітлюючи кожну тему, автори шоу наголошують на актуальності безпечного сексу: оперуючи промовистими статистичними даними, закликають глядача підходити до сексуального життя з обережністю та відповідальністю – користуватися презервативами, у разі необхідності звертатися до лікаря, а також регулярно проходити планові обстеження. Таким чином, можна дійти висновку, що телешоу «Секс-місія» з певними недоліками, але все ж таки виконує своє навчально-пізнавальне завдання. Зображення в програмі оголеного тіла У чотирьох із восьми проаналізованих випусків телешоу «Секс-місія» нами зафіксовано демонстрацію оголеного тіла крупним планом. Найбільш наочним був показ будови чоловічих та жіночих статевих органів у першому та третьому випуску, після численних скарг глядачів авторами програми було прийнято рішення про припинення таких уроків анатомії. Менш резонансною була демонстрація вигляду оголеної вагітної жінки (оголена до пояса). Під час висвітлення теми про доцільність пластичних операцій зі збільшення розміру грудей, оголену героїню показували до та після операції, крім того, наочно демонстрували хід операції – вставлення імплантатів в розрізане жіноче тіло (на середньому плані). Подібне зображення могло шокувати глядача і викликати однозначно негативне ставлення до подібних операцій, однак у наслідку героїня залишилася задоволеною результатом операції, тож висвітлення цієї теми можна вважати збалансованим через наявність рівнозначних аргументів. Із юридичного боку зображення оголених героїв було правомірним, оскільки кожен із героїв опинився в кадрі усвідомлено і добровільно. Усі відверті епізоди були цілеспрямовано розміщені в другій половині програми і показані в ефірі після 23 години (час початку програми – 22:20). Утім, на нашу думку, не всі випадки зображення оголеного тіла в програмі були

виправданими, оскільки могли шокувати глядача, викликати почуття відрази чи збентеження, а отже не були емоційно нейтральними настільки, щоб відповідати призначенню якісних просвітницьких телепрограм. Імітація статевого акту Елементи зображення чи імітації статевого акту наявні в п’яти з восьми проаналізованих випусків телешоу «Секс-місія». На наш погляд, таке співвідношення

відповідає

тематичній

спрямованості

програми,

яка

передбачає відповідне ілюстрування. Так, приміром, для розкриття теми екстремального сексу до зйомок були залучені статисти, які імітували статевий акт у ліфті одного з торгових центрів. Аналогічний підхід використали автори програми, розповідаючи про: - технологію використання поз Камасутри; - мистецтво еротичного танцю; - оральний секс (імітація з фалоімітатором); - секс під час вагітності; - еротичний масаж; - способи затримки еяколяції (демонстрація з фалоімітатором); - тантричний секс. Ілюструючи кожне з виокремлених вище питань, ведучі запрошували героїв або ж випробовували зазначені підходи на собі. При цьому учасники процесу

були

вдягненими,

окремих

випадках

для

ілюстрування

використовували фалоімітатор. Таким чином, на наш погляд, до творців програми не може бути претензій стосовно правомірності зображення сексуального акту з етичного чи юридичного боку. Контекст висвітлення сексуальної тематики Якщо характеризувати специфіку висвітлення сексуальної тематики в телешоу «Секс-місія», то тут головний меседж читається достатньо легко – зображення позитивного сексуального кохання, основою для якого слугують

шлюбні стосунки. Крім того, в програмі перманентно наголошують на безпеці статевих стосунків, до яких слід підходити виважено та обережно. Говорячи про ранню втрату цноти, екстремальний секс, БДСМ, порнофільми, оральний секс, статеві стосунки під час вагітності, пластичну хірургію статевих органів, автори намагаються акцентувати на всіх можливих ризиках та небезпеках, а також імовірних наслідках. З особливою увагою та обережністю підходять до теми ВІЛ/СНІДу – у кожному випуску наголошують на необхідності використання презервативів та грамотному підході до статевого акту. Про акцентування на висвітленні позитивного сексуального кохання свідчать такі теми, як індійське мистецтво кохання, описане в Камасутрі, та тантричний секс, де духовні взаємини виходять на передній план. Із метою покращення якості сексуальних стосунків глядачеві пропонують інформацію про імбілдінг – техніку тренування жіночих статевих м’язів, еротичний масаж, особливості орального сексу. Орієнтацію на

превалювання

подружніх сексуальних стосунків

ілюструють матеріали про секс під час вагітності та партнерські пологи. Ідея пропагування статевих стосунків у шлюбі закладена в самій концепції телепрограми, оскільки в центрі уваги – подружжя ведучої та оператора, які випробовують на собі майже все, про що розказують у програмі, наголошуючи на тому, що роблять це саме разом. Героями програми також нерідко стають подружжя. Автори обов’язкового

програми

відмовляються

від

насаджування

елементу

повсякдення,

утім,

акцентують

сексу, на

як

користі

регулярних статевих стосунках із медичного погляду. При

висвітленні

нестандартних

сексуальних

стосунків,

як-то

екстремальний секс чи БДСМ, автори «Секс-місії» намагаються бути неупередженими і наполягають на тому, що кожен має право зробити власний вибір стосовно того, яким чином будувати власне сексуальне життя.

У жодному з восьми проаналізованих випусків не йдеться про представників ЛГБТ-спільноти. Отже, специфіка висвітлення сексуальної тематики в телешоу відповідає його просвітницькій меті. Фігуранти телешоу Оскільки концепція телешоу передбачає розповідь про сімейне та, зокрема, сексуальне життя подружжя ведучої та оператора, вони є головними дійовими особами «Секс-місії», навколо яких будуються і основні конфлікти програми. Не менш важливими учасниками телевізійно-освітнього процесу, який відбувається через «Секс-місію», є численні експерти. У кожному з випусків серед восьми проаналізованих кількість експертів становить у середньому 6 – 7. Передовсім експертами є лікарі різного профілю – психолог, психоневролог, мамолог, сексолог, сексопатолог, гінеколог, уролог, андролог, травматолог, дерматолог-косметолог, дієтолог, акушер, венеролог, пластичний хірург. Залежно від характеру висвітлюваної теми, в програмі можуть з’являтися й інші спеціалісти – фахівець із підбору білизни, інструктор еротичного танцю, начальник відділу зв’язків з громадськістю ГУ МВС України у м. Києві, спеціаліст по фен-шую, засновниця першої в Україні школи сексуальної освіти, інструктор з імбілдингу, спеціаліст із бікіні дизайну, перукар, фотохудожник тощо. Присутність у кадрі таких експертів свідчить про достовірність інформації, яка надходить з екранів, а тому матеріали викликають більше довіри в глядача. Крім того, діапазон представлених спеціалістів свідчить про ретельну журналістську роботу при підготовці до продукування епізодів телепрограми. Із метою привернення уваги глядача, а також аби надати матеріалам більшої ексклюзивності, нерідко героями «Секс-місії» стають зірки та публічні особи – в середньому 10 – 12 у кожному випуску. Найчастіше їхня поява має вигляд бліц-коментарів на певну тему. Утім, інколи селебрітіс

також стають героями і в результаті розповідають про власний досвід та враження від тієї чи іншої ситуації. Особливе значення має участь у програмі реальних героїв – це забезпечує ефект олюднення, викликає більшу довіру у глядача, робить сюжет драматичнішим та динамічнішим. У середньому в кожному випуску розповідають 3 – 4 історії реальних героїв. Зважаючи на тематичну специфіку програми, пошук справжніх героїв може вимагати від авторів програми чималих затрат часу, оскільки не всі готові ділитися інтимними подробицями з життя. А тому матеріали, в яких фігурують реальні люди, є особливо переконливими і значущими для програми. Таким чином, у телешоу «Секс-місія», окрім ведучих, представлений широкий спектр яскравих учасників, які сприяють тому, аби програма була більш динамічною, наочною та переконливою. Зображення жорстокості чи насильства, пропаганда порнографії У жодному з восьми проаналізованих нами епізодів не зафіксовано зображення жорстокості чи насильства. Щоправда дещо суперечливими можуть видаватися епізоди, в яких розповідають про психосексуальну субкультуру БДСМ, в основі якої лежить підвищення рівня сексуального збудження

результаті

певних

фізичних

впливів.

програмі

використовують уривки з фільмів, які наочно ілюструють БДСМ-активність. Крім того, в кадрі анонімно з’являється героїня, яка розповідає про власний досвід БДСМ-практик. Її обличчя приховане, розповідь супроводжується коментарями лікаря, який пояснює, звідки в людини може виникнути потреба в подібних стосунках і які небезпеки загрожують учасникам БДСМ-сесій. Висвітлення цієї теми, на нашу думку, є об’єктивним, неупередженим і має нейтральний кут подачі: автори балансують між пропагандою та навпаки – засудженням подібних різновидів сексуальної активності. Інший епізод, який може певною мірою шокувати глядача своєю кривавістю – зображення ходу пластичної операції зі збільшення розміру

грудей.

програмі демонструють

момент

вставлення

силіконового

імплантату в розрізане оголене жіноче тіло, щоправда епізод знімають на середньому плані, утім, це не допомагає покращити чи то згладити враження від побаченого. Метою такої наочності, на наш погляд, був акцент на складності подібних операцій та необхідності приймати обдумані рішення стосовно корекції власного тіла. Окремо слід зауважити про висвітлення проблеми поширення порнографії. В жодному з восьми проаналізованих нами випусків телешоу «Секс-місія» не зафіксовано епізодів, які дають підстави стверджувати про пропаганду порнографії чи позитивне висвітлення її перегляду. Натомість другий випуск програми присвячений питанню доступності порнографії дітям та неповнолітнім, а також небезпеки, яку може нести її перегляд. Із метою ілюстрування окреслюваної проблеми в телешоу використовують уривки з порнографічних фільмів, однак такі, в яких статевий акт не є абсолютно відвертим, а також відсутні зображення чоловічих та жіночих статевих

органів.

Наявність

потреби

у певних

людей

переглядати

відеопродукцію еротичного змісту коментує психолог, зокрема, наголошує на психологічних загрозах, які можуть виникати у випадку перегляду порнопродукції дітьми, чия особистість іще не сформована і є надзвичайно вразливою до подібних подразників. На підкріплення інформації про небезпеку порнографічної залежності в програмі з’являється героїня, шлюб якої

був

зруйнований

унаслідок

надмірного

захоплення

чоловіка

порнографічною продукцією. Таким чином, у програмі «Секс-місія» відсутні порушення стосовно зображення жорстокості чи насильства, а також не зафіксовано елементів пропаганди порнографічних матеріалів. Контент телешоу з цього погляду відповідає навчально-освітній меті телепроекту.

Час ефіру та попередження про зміст програми Перші 5 випусків телешоу «Секс-місія» виходили в ефір о 22:20, що не суперечило етичним рекомендаціям «Редакційних настанов Бі-Бі-Сі» транслювати програми, які містять подібний контент після «вододілу» (21:00). Відповідно до чинного українського законодавства, трансляція телепрограм, що містять елементи еротики, допускається з 24 години до 4 години, якщо інше скорочення часу трансляції не передбачено органами місцевого самоврядування, а перед трансляцією обов’язково має бути зроблено звукове або текстове повідомлення про характер програми і заборону перегляду її неповнолітніми. Утім, розміщення рейтингового проекту в сітці мовлення після 24 години могло суперечити редакційній політиці телеканалу, оскільки таким чином втрачається значна частина цільової аудиторії телепрограми. Зображення оголеного тіла чи елементи імітації статевого акту демонстрували в другій частині випусків, яка виходила в ефір після 23:00. Другий сезон телешоу «Секс-місія» почали транслювати о 23:00, відповідно потенційно провокативні зображення змістилися ближче до 24 години, утім, формально початок трансляції програми

до

години

суперечить

чинним

вимогам

українського

законодавства. При аналізі появи телепроекту «Секс-місія» нами, крім того, зафіксовано інше порушення – відсутність перед кожним із восьми проаналізованих випусків попередження про контент програми та заборону перегляду її неповнолітніми. Отже, процедура трансляції телешоу не є цілком правомірною з етичного та юридичного погляду.

3.2.

Експертні глибинні інтерв’ю Історія розвитку явища

Перше телевізійне шоу про секс на українському телебаченні з’явилося лише 2011 року. Доти українському глядачеві були доступні програми російського виробництва «Про це» та «Секс із Анфісою Чеховою», які ретранслювали деякі вітчизняні телеканали. Ймовірно, потреба українського глядача в телешоу сексуального тематичного спрямування з’явилася лише сьогодні, оскільки донині невирішеними залишаються базові суспільні проблеми – безпеки, наявності житла, належних соціальних умов, харчування та інших факторів, які на разі є нестабільними. Можливість і необхідність говорити про секс, як про культуру, з’являється тоді, коли задоволені базові потреби людини. «Якщо порівнювати з американським досвідом, то вони почали звертати увагу на сексуальний бік життя як на одну з фундаментальних ліній у стосунках і говорити про це публічно значно раніше, оскільки вони мали кращі соціальні умови життя загалом. В Україні ми перебуваємо лише на початку шляху в напрямку сексуальної освіти», – пояснює сімейний психолог Наталя Шаригіна. Крім того, варто враховувати особливості пострадянського менталітету, який не передбачає відкритих та відвертих розмов на інтимні теми, а особливо висвітлення сексуальної тематики засобами масової інформації. «Ми – закрита нація, люди ще й досі не готові говорити про секс. Керівництво програми ставиться до неї обережно, Нацрада з питань телебачення та радіомовлення ретельно стежить за нами… Я теж дитина Радянського союзу і виховувалася в тій родині,де це слово не вживалося так направо і наліво», – коментує ситуацію автор та ведуча програми «Секс-місія» Світлана Усенко. Питання сексуальної освіти в Україні залишається надзвичайно актуальним

абсолютно

не

розкритим.

Із-поміж

різноманітних

спеціалізованих тренінгів, освітніх програм у психотерапевтичній парадигмі, тантричних методик та інших напрямків сексуальна освіта з телевізійних

екранів залишається найбільш простим і доступним для широкої аудиторії способом отримати знання про секс, а від того і найбільш дієвим. Едьютеймент, як і розважальний формат загалом, є для цього найбільш прийнятним, на думку медіаексперта Анастасії Гринько: «Ідея хороша, вони намагаються доступними меседжами достукатися до аудиторії, якби програма була така серйозна, повчальна, без якихось розважальних картинок, можливо, її б не дивилися». Якщо ж хтось бажає поглиблювати свої знання, для цього потрібно створювати інший продукт – спеціалізовані програми семінарського чи тренінгового плану. Формат, який передбачає легкість та гумор нерідко допомагає уникнути глядачам та учасникам програми занадто сильного сорому, який неодмінно виникає тоді, коли більшість говорить про секс. Якщо ж навіть на телебаченні про це говорять відкрито, то тема видається менш шокувальною. Найбільш чутливою і суперечливою є дитяча сексуальна освіта, оскільки дитяча сексуальність не травмована зовнішніми соціальними чинниками, вона виявляється через природну жвавість дитини, через цікавість до світу, збудження, яке згодом із віком переростає в сексуальне. А тому для того, аби розповісти дитині про секс, необхідно підбирати форми, найбільш оптимальні та найбільш безпечні саме для дитини. За словами психолога Наталі Шаригіної, не всі мають потребу чи бажання говорити про секс публічно, утім, привселюдне обговорення певних проблем нерідко веде до їх вирішення: «Якщо люди мають можливість до того ж із журналістського погляду красиво і смачно це подати, то взагалі така програма є дуже доцільною. Освітня програма, яка має цікаву форму, – вдалий варіант, оскільки сексуальна культура має надзвичайно багато граней». Світлана Усенко розповідає, що з огляду на досвід зйомок програми, можна стверджувати про готовність людей до публічного обговорення інтимних питань: «На ліжку, на вулиці, коли ми спілкуємося, дехто відразу каже: вибачте, я не для цього… Але мене здивувало, що навіть люди

літнього віку погоджувалися, сідали, відповідали на досить відверті запитання». Отже, телешоу «Секс-місія» в українському недійному просторі стало своєчасним проектом, а його поява як першого телевізійного шоу про секс лише в 2011 була спричинена закономірностями загального соціального і ментального становища українців. Образ ведучих За своїм форматом «Секс-місія» – сімейний проект, в основі якого історія подружжя телевізійників Світлани Усенко та Віталія Панасюка, які досліджують різні грані сексуальної проблематики на власному досвіді. Ведучі – звичайні люди, які мають багато запитань і багато комплексів і разом із глядачем намагаються розібратися в собі зокрема. Частково ідея проекту запозичена з британського аналога «Сексуальна освіта» (Sex Education) та інших західних проектів, зокрема, автори «Секс-місії» узяли для свого шоу такі характерні особливості американського аналога, як: динамічність формату, кількість тем, окремі питання, які можуть хвилювати глядача, та ідеї щодо їх висвітлення. Утім, телеканал «1+1» не купував формат у інших телеканалів, оскільки сімейний кут подачі – власна оригінальна ідея авторів. На самому початку створення першого в Україні телешоу про секс Світлані Усенко не вдалося уникнути порівнянь із Анфісою Чеховою. Однак, за словами Світлани Усенко, це аж ніяк не нашкодило її журналістському іміджу: «Секс із Анфісою Чеховою» – зовсім інший проект, спрямований не стільки на освіту, скільки на розвагу. Вона орієнтована більше на чоловічу аудиторію: сидить красива жінка, з пишним бюстом, така собі гуру в сексі. У нас зовсім інше. В цьому проекті я ще раз підтвердила свою журналістську кваліфікацію, тому що це проект саме журналістський, не

розважальний, ми не робили якесь там шоу, а скоріше розважальнопубліцистичний проект». У зв’язку з тим, що в основі концепції програми закладено саме особисте подружнє життя ведучої та оператора, в самому задумі могли критися ризики для програми, оскільки це реальне життя реальних людей, яке може бути несподіваним та мінливим. Крім того, чимало глядачів досі не вірять, що в кадрі справжня подружня пара та справжня їхня дитина. Імідж ведучої – достатньо стриманий, як зазначає медіаексперт Анастасія Гринько, такий нейтральний образ є вдалим, якщо місія ведучої справді просвітницька, додаткових меседжів глядачеві вигляд та поведінка в кадрі нести не повинна. Іншої думки дотримується психолог Наталя Шаригіна – ведучій не вистачає певного еротизму, який заряджатиме людей: «Можливо, харизма передавалася б з екранів і викликала б у глядачів бажання наслідувати ведучу, зрештою – якщо це мета авторів. Тому більша жвавість, енергійність, привабливість – ці додаткові характеристики не завадили б. Середньостатистичний, спокійний варіант теж цілком може бути, але дієвість програми напряму залежить від енергетики ведучих». Сама Світлана Усенко пояснює, що в проекті вона така ж, як і в житті. Ведуча вирішила відмовитися від образу спокусниці чи навпаки – суворої вчительки – і знайти оптимальний варіант – легкий образ, образ жінки, з якою можна довірливо поговорити про будь-що: «Можливо, в якійсь ситуації краще повчати чи й навіть налякати, але це абсолютно не моє. Навчати розважаючи – так і має бути. Я розумію, що покоління змінилося, а освіта залишилася ще такою, як моя мама вчилася, сам формат освіти. Нікому не цікаво це нудне бубоніння. Освіта має йти до того, щоб навчати розважаючи. Я бачу це по своїй дитині». Таким чином, імідж, який використовує ведуча для висвітлення сексуальної тематики, є унікальним, оскільки саме на образах ведучих базується загальна концепція та оригінальна ідея телепроекту.

Аудиторія програми, час трансляції та участь підлітків Від початку виходу в ефір автори телешоу «Секс-місія» визначили своєю цільовою аудиторією переважно жінок від 25 до 45 років. Однією з провідних тем проекту є сексуальна освіта підлітків, адже, як правило, глядачки середнього віку мають дітей, близьких до підліткового віку. Оскільки в основі шоу – родинні стосунки, при висвітленні сексуальної тематики авторка орієнтувалася і на власну сім’ю: «Моєму синові 15 років, мені так само цікаво, чим він живе – чи цілувався він, чи не цілувався, що він про це думає». Підліткові проблеми і питання, які можуть хвилювати неповнолітніх, висвітлюють не для того, аби програму дивилися саме діти. Але для того, щоб батьки цих дітей у результаті могли грамотно пояснити їм ті чи ті питання. «До підліткових тем ми особливо ретельно готуємося. Перш ніж запросити на зйомку дітей, ми зв’язуємося з батьками, беремо письмові їхні заяви про те, що вони не проти участі їхніх дітей у програмі. В одному з випусків лише ми не брали дозволу у батьків, але ми не показували обличчя цих дітей і хто який вигляд має, оскільки якщо шукати дітей через батьків, то не завжди діти скажуть правду», – розповідає Світлана Усенко. «Висвітлення дітей, якщо є дозволи батьків, є юридично нормальним. Але з погляду моралі, я не впевнена, що ці діти хотіли б, щоб їхні обличчя були показані в контексті інтимної теми. Можливо, зараз вони про це не думають, а через 15 років стануть впливовими людьми і хтось знайде цю інформацію і почне маніпулювати», – аналізує ситуацію медіаексперт Анастасія Гринько. Утім, щодо впливу на аудиторію, зображення підлітків у кадрі – це хороший підхід, і міг би бути корисним навіть для перегляду неповнолітніми, адже в кадрі показують те, що близьке людям: коли про певні проблеми говорить людина твого віку за принципом «рівний рівному», це має значно кращий ефект, ніж якби це були обличчя дорослих людей, лікарів, соціальних працівників, які б розповідали про щось у повчальному тоні.

За словами психолога Наталі Шаригіної, аудиторію телешоу справді визначити не складно – це жінки від 25 років. Робити ж програму, спрямовану виключно на підлітків – небезпечно, оскільки надто рання сексуалізація дитини може бути травматичною, до цього слід підходити обережно. Відповідно до українського законодавства, програми, які містять еротичний контент, можна транслювати після 24 години. У випадку із «Сексмісією» на цьому наполягала Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Ефірний час після 23 години не вважається праймовим, а тому, за словами Світлани Усенко, значна частина аудиторії, на яку розраховують автори «Секс-місії», втрачається. Анонси програми в ефірній сітці розміщують після 22 години. Отже, під час продукування телешоу «Секс-місія» автори програми порушують законодавчі норми відповідно до Ст. 13 ЗУ «Про захист суспільної моралі». Мета програми та специфіка висвітлення сексуальної тематики У кожній підводці до програми ведуча наголошує на тому, що ідея створення програми, виникла тоді, коли проблеми чи недомовки в сексуальному плані з’явилися в подружньому житті творців програми. Однак місія телешоу не обмежується лише поглибленням особистого досвіду ведучої та оператора, глобальна мета – підвищити рівень сексуальної культури українців, адже, коли мова заходить про інтимне життя, більшість ніяковіє, а звідси – значна частина проблем, які виникають у сексуальному житті. Основний меседж програми «Секс-місія», за словами Світлани Усенко, в тому, щоб люди розуміли, що секс – це абсолютно нормальна на тема, на яку можна і треба спілкуватися, тим більше, якщо люди мають якісь проблеми в особистому житті, зі своїм сексуальним здоров’ям, щоб вони не боялися йти до фахівців, питати, розповідати. Щоб подружні пари, або просто пари, які живуть разом, не соромилися говорити одне одному про

речі, які їх не задовольняють в інтимному житті, тому що все це впливає на якість життя в цілому – від того, наскільки кожен щасливий в сексі, залежить задоволення життям загалом. Як зауважує Світлана Усенко, її особистий принцип став головним принципом програми – говорити тільки про подружній секс: «Я вважаю, що ми не маємо морального права пропагувати стосунки незаконні або сексуальні стосунки між неодруженими людьми без обов’язків. Те, що це явище є, ніхто цього не заперечує. Але в основі нашої програми лежить концепція сімейного подружнього життя, оскільки ми сімейна подружня пара. І тому ми розказуємо про сексуальне життя саме з цієї позиції». Справді, характер висвітлення сексуальної тематики в програмі, як зазначають експерти, передбачає не насаджування сексу як обов’язкового елементу

повсякденного

життя

людини,

зображення

позитивного

сексуального кохання, можливого бажано за наявності більш глибоких почуттів, ніж фізичний потяг до представника протилежної статі. Ведуча намагається дотримуватися балансу під час висвітлення суперечливих тем, повідомляти і про переваги, і про можливі ризики. Більшість тем демонструють у форматі «перевірено на собі», де ведуча бере активну участь у тому, що відбувається, або ж у центрі уваги перебуває реальний герой із реальними

життєвими

обставинами,

які

потребують

втручання.

Обов’язковим елементом є присутність експертів різного профілю. Потенційні ризики Під час продукування телешоу, які за характером змістового наповнення зараховують до специфічних представлень, журналіст повинен чітко усвідомлювати всі можливі наслідки своєї діяльності. Так, за словами психолога Наталі Шаригіної, при висвітленні сексуальної тематики, зокрема, важливо, аби вся інформація була збалансованою, однак навіть це не застрахує від різного впливу на різні категорії людей: «Зрозуміло, що на різні верстви суспільства програма здійснюватиме різний вплив. Сприйняття

інформації залежатиме від рівня самосвідомості людини. Для когось програма про секс стане стимулом заглибитися у власних знаннях тілесності, еротизму, сексуальності. А хтось може сприйняти все буквально – що потрібно йти і займатися сексом з усіма підряд, адже секс – це дуже корисно». Як пояснює Світлана Усенко, творці програми намагаються підходити до своєї роботи дуже ретельно і обережно, утім, ризики є завжди і журналіст не може передбачити все і відповідати за все – як той чи інший глядач поведе себе в різних ситуаціях: «Ми підкреслюємо, що це має бути тільки ваш свідомий вибір і що всі проблеми в голові. Ризик у тому, що дещо може звучати як заклик – відновлення цноти, збільшення розміру грудей. Кожну тему ми розглядаємо з огляду на те, що мало хто про це говорить і що це може

бути

цікаво

певній

категорії

глядачів,

але

намагаємося

дотримуватися тієї межі, щоб ризиків не було». Негативно ставитися до сексуально-пізнавальної

програми,

за

словами

ведучої,

можуть

закомплексовані люди, які мають певні проблеми в особистому житті, причому справа не у віці людини, а у внутрішньому стані, в наявності певних комплексів. Найбільший резонанс серед глядачів викликали перші випуски «Сексмісії», в яких давали уроки анатомії – наочно демонстрували будову чоловічих статевих органів крупним планом. Саме після цього епізоду Нацрада з питань телебачення і радіомовлення розпочала позапланові перевірки на телеканалі «1+1». Медіаексперт Анастасія Гринько стверджує, що освітні програми не вимагають аж настільки відвертого показу статевих органів і що автори програми більшою мірою намагалися шокувати глядача, аніж навчити. Аналогічної думки дотримується психолог Наталя Шаригіна: «Я не вважаю, що для того, аби говорити про фізіологічні речі, необхідна саме жива участь реальної людини – для цього цілком достатньо макету статевих органів. Промовистим є обличчя героя – він стоїть у повному ступорі, відчувається певна штучність цього моменту. Автори справді

більше розраховували на емоційний вибух у глядача. Так, це шокує і запам’ятовується, але водночас викликає неприємне відчуття – змушує знітитися». Під час зйомок даного епізоду автори спиралися на британський варіант програми про сексуальну освіту, де не просто показували статеві органи однієї людини, а демонстрували оголені тіла різних людей – жінок, чоловіків – в актових залах тамтешніх шкіл перед учнями і пояснювали, як їхня будова впливає на сексуальність. Утім, сьогодні Світлана Усенко визнає, що український глядач не був готовим до такої наочності, а отже – відвертість не була виправданою: «Що поганого в голому тілі? Тобто я вважаю, що нічого поганого в тому епізоді не було, але сьогодні я розумію, що глядач був просто не готовий. Ми не показували якісь каліцтва, секс у збоченому вигляді, це було просто оголене чоловіче тіло. Тоді нам хотілося привернути увагу, і це була така боротьба за глядача». Натомість, на думку Світлани Усенко, нейтральний, відсторонений вираз обличчя героя повністю відповідав задуму епізоду, більш дивний вигляд мало б усміхнене, засмучене чи похнюплене обличчя під час демонстрації статевих органів, а «заблюрене» обличчя нагадувало б глядачеві кримінальну хроніку. Зрештою Світлана Усенко визнає, що у своїй програмі вона нерідко вдається до елементів, які можуть шокувати, аби привернути увагу глядача: «Це закони телебачення – шокувати, дивувати, сміятися, плакати. Все, що може викликати емоцію у глядача – має бути показано. Певна межа має бути. Але це все можна побачити в реальному житті, то чому цього не можна показувати?» Усі випуски перед виходом до ефіру переглядають юристи і роблять зауваження. Рекомендації На сьогодні складно знайти однозначно правильний підхід до висвітлення сексуальної тематики, оскільки чинні етичні кодекси переважно

стосуються новинної журналістики. Якщо говорити про розважальні телешоу, їх складно підігнати під загальні стандарти, а тому журналіст повинен керуватися неписаними правилами, які перебувають у нього в голові – орієнтуватися на власний рівень моральності. Окремі телеканали нерідко створюють власні корпоративні кодекси, в яких регулюють типові моменти, пов’язані зі спеціалізованими програмами. На думку медіа експерта Анастасії Гринько, передовсім журналістові потрібно керуватися моральним глуздом і думати про потенційний вплив на аудиторію, яка дивитиметься ту чи іншу програму: «Ставити перед собою такі питання: чи дивиться цю програму, наприклад, діти? Коли програма розташована в сітці мовлення телеканалу? Який вплив може бути не тільки на дитячу аудиторію, а і на якусь іншу, залежно від контенту програми? Чи є там дуже криваві моменти? Чи є надто відверті? Яка мета програми загалом? Журналіст має балансувати, щоб дати і цікаву інформацію, і не перетнути межу».

ВИСНОВКИ Теоретичне та практичне осмислення особливостей висвітлення сексуальної тематики в мас-медіа підтвердило актуальність теми нашого наукового

дослідження.

Унаслідок

наукового

пошуку

представлено

аналітичний огляд наукової літератури з окресленої проблематики, що дало змогу сформувати міцне теоретичне підґрунтя для дослідження. У науковій роботі визначено рівень якості зображення сексуальності в телевізійних мас-медіа на прикладі першого українського телевізійного шоу про секс – «Секс-місія», яке, на нашу думку, відповідає журналістським стандартам та потребам часу. Так, контекст висвітлення сексуальної тематики передбачає демонстрацію позитивного сексуального кохання, основою для якого слугують шлюбні стосунки. Дана ідея закладена в самій концепції телешоу, адже на передній план виходять подружні взаємини ведучої та оператора. В телешоу не зафіксовано елементів, які дають підстави говорити про насаджування сексу як обов’язкового елементу повсякдення, натомість чимало уваги приділяють питанню безпеки статевих стосунків, а також наголошують на окремих ризиках та перевагах регулярного сексу із медичного погляду. При цьому всі положення підкріплені коментарями фахівців різного профілю та реальними історіями справжніх героїв. У

ході

дослідження

схарактеризовано

особливості

висвітлення

специфічних з морально-етичного погляду елементів, зокрема, зображення оголеного тіла чи демонстрації в кадрі імітації статевого акту. На наш погляд, не всі випадки зображення оголеного тіла в програмі були виправданими навчальною метою телепроекту, оскільки їх емоційний вплив на глядача можна було полегшити, приміром, за допомогою використання спеціальних макетів, що дало б змогу досягти не меншої наочності, ніж оголене тіло. Натомість у програмі відсутні порушення стосовно зображення

жорстокості чи насильства, а також не зафіксовано елементів пропаганди порнографічних матеріалів. Унаслідок наукового пошуку виявлено окремі випадки відповідності та невідповідності

характеру

висвітлення

сексуальної

тематики

загальноприйнятим морально-етичним та законодавчим принципам. Так, зображення та участь неповнолітніх у телешоу визнано юридично грамотним, однак є частково суперечливим із етичних міркувань, оскільки не можливо з’ясувати, що думатимуть герої програми і чи не пожалкують про свої відверті зізнання. В іншому змістове наповнення телепрограми, на наш погляд, є етично та юридично правомірним. Пропонована робота є спробою окреслити елементи, які дають підстави зарахувати телевізійні програми про секс до зразків телеедьютейменту. Наявність освітніх та превентивних меседжів у кожному випуску, на нашу думку, є головною перевагою телешоу «Секс-місія». Вдалим з огляду на навчально-розважальний формат програми можна вважати образ ведучої – достатньо стримана і водночас легка подача забезпечує стійкий ефект: у глядача виникає бажання вступити з ведучою в довірливу бесіду. Принцип «перевірено на собі», на нашу думку, також є доречним для досліджуваної телепрограми, оскільки дає відповідь на чимало запитань, які можуть хвилювати пересічного глядача: наскільки критичною є та чи та ситуація, як можна запобігти тій чи тій проблемі, до якого лікаря звернутися в тому чи тому випадку, яких ризиків слід остерігатися та на які результати очікувати. Порушення в продукуванні телешоу зафіксовані в аспектах, що стосуються часу ефіру та наявності попереджень про зміст. Так, відповідно до чинного законодавства програми еротичного змісту можуть бути трансльовані після 24 години, тоді як для телеканалу такий час не є праймовим і значна потенційна частина аудиторії телешоу може бути втрачена. В такому випадку, на наш погляд, творцям програми доречно ініціювати зміни до закону, але не порушувати його (нині телешоу «Сексмісія» виходить в ефір о 23 годині). Крім того, варто окремо наголосити на

відсутності попередження про контент програми та заборону перегляду її неповнолітніми. З огляду на те, що телешоу «Секс-місія» є першою в українському медіапросторі спробою публічно говорити про секс, його продукування не можна вважати досконалим з морально-етичного погляду. З метою покращення якості висвітлення сексуальної тематики в українських медіа пропонуємо взяти до уваги практичні рекомендації та приділяти більше уваги наступним аспектам: 1.

Дотримуватися

загальноприйнятих

морально-етичних

норм,

адаптуючи їх із новинної журналістики відповідно до розважального формату. 2.

Подбати про попередження стосовно контенту програми.

Дотримуватися додаткової обережності під час роботи з

підлітками та неповнолітніми (дбати не лише про юридичну правомірність, але й про морально-етичну грамотність). 4.

Уникати надмірної експлуатації зображень, які можуть шокувати

глядача і не завжди є виправданими просвітницькою метою. 5.

Дотримуватися балансу при висвітлення тем, які можуть

видаватися суперечливими з огляду на сексуальну орієнтацію, расову, етнічну чи релігійну приналежність, належність до певного соціального класу потенційних глядачів. 6.

Враховувати

попередній

міжнародний

досвід

створення

едьютеймент-шоу, утім, більше орієнтуватися на ментальні особливості вітчизняного

суспільства,

враховуючи

всі

ризики

та

особливості

пострадянського сприйняття. Порушені у представленій роботі питання можуть стати об’єктом подальших наукових досліджень, зокрема дозволяють деталізувати критерії та особливості висвітлення сексуальної тематики в телевізійному просторі, а також поглибити окреслення шляхів продукування якісних едьютейментпроектів на українському телебаченні загалом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Bandura A. Social Learning Theory. – New Jersey: Prentice Hall. – 1977. 2. Berelson B. Content analysis in communication research. – Glencoe: Free Press, 1952. – 220 p. 3. Rogers E.M. Diffusion of innovations. 4th ed. – New York: Free Press, 2003. – 519 p. 4. Siebert F. S. Peterson T. Shramm W. Four Theories of the Press. – University of Illinois Press, 1956. 5. Белановский С. А. Индивидуальное глубокое интервью. – М.: НиколоМедиа, – 320 с. 6. Гід журналіста. – К.: Видавничий центр „Софія-пресс”, 2003. – 124 с. 7. Загороднюк В. Эдьютейнмент как коммуникационная стратегия // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия „Филология. Социальные коммуникации”. – 2011. – Т.24 (63). – №4. Часть 1. – с.42-47. 8. Зозулѐв

А.

Солнцев

С.

Маркетинговые

исследования: теория,

методология, статистика: Учеб. Пособие. – М.: Рыбари; К.: Знання, 2008. - 643 с. 9. Зражевська Мас-медіа і технологія „повсякденна” // Актуальні питання масової комунікації: науковий журнал / голов. ред. В. В. Різун; Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2009. – 48 с. 10. Іванов B. Контент-аналіз: Методологія і методика дослідження 3MK. – K., 1994. 11. Іванов В.

Сердюк В.

Журналістська

етика:

Підручник

Передм. В. П. Мостового. – 2-ге вид., випр. – К.: Вища шк., 2007. – 231 с. 12. Квіт С. Масові комунікації: Підручник. – К.: Вид. дім

„Києво-

Могилянська академія”, 2008. – 206 с. 13. Киричек П. Федотова О. Этика журналиста: учеб. // П. Киричек, О. Федотова. – Саранск: Изд-во Мордов. ун-та, 2004. – 140 с.

14. Костенко Н. Іванов В. Досвід контент-аналізу: моделі та практики. – К.: Центр вільної преси, 2003. – 200 с. 15. Кубко В.

Документна

лінгвістика:

навч.

Посібник.

–

Одесса:

Видавництво ОНПУ «Наука і техніка», 2000. – 90 с. 16. Мангейм Дж. Б. Рич Р. К. Политология: Методы исследования. – М.: Издательство „Весь Мир”, 1997. – 544 с. 17. Масімова Л. Критерії патогенності тексту // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010. – Т. 41. – Жовтень – грудень. – 212 с. 18. Методы политических исследований: Учеб. пособие для студентов вузов / К. П. Боришполец. – М: Аспект Пресс, 2005. – 221 с. 19. Москаленко В. Сучасні напрямки досліджень в економічній психології // Соціальна психологія. – 2004. – № 2 (4). – с. 13-18. 20. Потятиник Б. Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіакритика. – Львів: ПАІС, 2004. – 312 с. 21. Почепцов Г. Теория коммуникации – К.: „Ваклер” – 2001. – 656 с. 22. Семотюк О. Застосування контент-аналізу в дослідженнях преси як масового джерела // Вісник Львів. Серія «Журналістика». – 2007. № 30. – с. 68-73. 23. Хилько М. Контент-аналіз: історія і визначення методу // Вестник СевГТУ.

–

Севастополь:

Изд-во

СевНТУ,

2010.–

Вып.

112:

Политология. – с.44-47 24. [Електронний ресурс]: A Girl's Guide to 21st Century Sex // Ofcom bulletin, http://stakeholders.ofcom.org.uk/binaries/enforcement/broadcastbulletins/obb77/issue77.pdf 25. [Електронний ресурс]: Dunn C. Channel 4’s The Joy of Teen Sex fails to satisfy health professionals // The Guardian. – 09-02-2011, http://www.guardian.co.uk/media/2011/feb/09/channel-4-the-joy-of-teen-sex

26. [Електронний ресурс]: Dubel Y. Why Desperate Housewives + Sex in the City = Edutainment TV Today // http://ezinearticles.com/?Why-DesperateHousewives-+-Sex-in-the-City-=-Edutainment-TV-Today&id=63515 27. [Електронний ресурс]: Hasler N. Midwest Sexual Edutainment // http://sexuality.about.com/od/eroticentertainment/a/sex_interviews.htm 28. [Електронний ресурс]: Love Patrol // Doctor’s Medical Opinion, http://www.islandsbusiness.com/islands_business/index_dynamic/container NameToReplace=MiddleMiddle/focusModuleID=17727/overideSkinName= issueArticle-full.tpl 29. [Електронний ресурс]: Loveline // http://www.lovelineshow.com/ 30. [Електронний ресурс]: Richardson A. Sex education is a mess, so can a TV series

help

teenagers?

The

Guardian.

–

07-07-2010,

http://www.guardian.co.uk/tv-and-radio/tvandradioblog/2010/jul/07/sexeducation-show-tv 31. [Електронний ресурс]: Sex: Australian Talk Show // The Museum of Broadcast Communications, http://www.museum.tv/eotvsection.php?entrycode=sex 32. [Електронний ресурс]: The History of Sex on History Channel // http://www.tvguide.com/tvshows/history-sex/202009 33. [Електронний

ресурс]:

The

Sex

Education

Show

http://www.channel4.com/programmes/the-sex-education-show 34. [Електронний ресурс]: White R. That’s Edutainment! // White Hutchinson Leisure, http://www.whitehutchinson.com/leisure/articles/edutainment.shtml 35. [Електронний ресурс]: Дмитриев И. Контент-анализ: сущность, задачи, процедуры // „ПСИ-ФАКТОР”, http://www.psyfactor.org/lib/k-a.htm 36. [Електронний ресурс]: Довженко О. Борис Потятиник: Немає іншого виходу,

крім

медіаосвіти

Телекритика.

–

14-10-2010,

http://osvita.telekritika.ua/material/boris-potyatinik-nemaie-inshogo-vihodukrim-mediaosviti

37. [Електронний ресурс]: Закон України „Про захист суспільної моралі” // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1296-15 38. [Електронний

ресурс]:

Закон

України

„Про

телебачення

та

радіомовлення” // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3759-12 39. [Електронний ресурс]: Іванов В. Принципи й умови контент-аналізу та вимоги до нього. – Електронна бібліотека Інституту журналістики, http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1614 40. [Електронний

ресурс]:

Кодекс

професійної

етики

українського

журналіста // http://nsju.org/tabmenu/kodeks_etiki 41. [Електронний

ресурс]:

Кримінальний

кодекс

України

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 42. [Електронний ресурс]: На 1+1 стартує проект „Секс-місія” // http://www.1plus1.ua/pro-kanal/novyny/na-1-1-startuye-proekt-seksmisiya.html 43. [Електронний ресурс]: Нацрада перевірить „1+1” через „Секс-місію” // Телекритика.

–

19-10-2011,

http://www.telekritika.ua/news/2011-10-

19/66562 44. [Електронний ресурс]: Потятиник Б. Удар по мегамашині в очікуванні нового Дон Кіхота // http://www.lnu.edu.ua/mediaeco/zurnal/N1/Mediaphilos/potyatynyk.htm 45. [Електронний

ресурс]:

Редакційні

настанови

Бі-Бі-Сі

http://www.bbc.co.uk/editorialguidelines/ 46. [Електронний ресурс]: Резолюція „Про етичні принципи журналістики” // http://www.medialaw.kiev.ua/laws/laws_international/62/ 47. [Електронний ресурс]: Секс с Анфисой Чеховой // http://sexanfisa.tntonline.ru/#about 48. [Електронний ресурс]: Секс-миссия успешно стартовала на 1+1 // „МедиаБизнес”. – 04-10-2011, http://www.mediabusiness.com.ua/content/view/26233/73/lang,ru/

49. [Електронний ресурс]: „Секс-місія” повернулася з часткою 12,21% // Телекритика.

–

28-02-2012,

http://www.telekritika.ua/news/2012-02-

28/69982 50. [Електронний ресурс]: Семенов В. Ценностные ориентации российской молодежи

проблемы

воспитания

http://www.nravstvennost.info/library/news_detail.php?ID=2200 51. [Електронний

ресурс]:

Серажим К. С.

Журналістський

текст

патогенного характеру // Держава та регіони: науково-виробничий журнал, http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dtr_sk/2010_2/files/SC210_32.pd f 52. [Електронний ресурс]: Сливак С. Глибинне інтерв’ю як метод маркетингових досліджень // http://intkonf.org/slivak-si-glibinne-intervyuyak-metod-marketingovih-doslidzhen/ 53. [Електронний ресурс]: Стэнли А. Только секс в голове // Дуэль. – 2104-1998, http://www.duel.ru/199809/?9_4_4 54. [Електронний ресурс]: Толстих Н. Експертні опитування // http://isoc.com.ua/school/Tolstyh_Expert.pdf 55. [Електронний

ресурс]:

Ханга Е.

Про

все

http://lib.co.ua/memor/hanga/hanga.txt 56. [Електронний ресурс]: Шалак В. Контент-анализ и теория ошибочных действий // http://www.vaal.ru/show.php?id=84

Додаток А Категорії та змінні контент-аналізу телешоу «Секс-місія» (кодувальна таблиця)

Но мер вип уск у

Учас ть дітей у прогр амі

Висв ітлен ня сексменш ин

Уча сть екс пер тів

Наявні сть освітн іх месед жів

Участ ь відоми х людей

Уча сть гер оїв (ол юдн енн я)

1 2 3 4 5 6 7 8

+ + + + + + -

7 6 7 7 7 5 7 9

+ + + + + + + +

8 3 9 12 10 9 14 6

1 3 3 4 2 1 4 1

Ная вні сть поп ере дже ння про кон тен т -

Зоб раж енн я ого лен ого тіла

Імітаці я статев ого акту

Зображе ння жорсток ості чи насильст ва

Пропаганда порнографії

+ + + + -

+ + + + +

+ + -

+ -

Додаток Б Анастасія Гринько, експерт із медіаетики, старший викладач Могилянської школи журналістики, заступниця директора МШЖ з наукових досліджень Розмова тривала 18 хвилин. В обох українських етичних кодексах дуже мало йдеться про висвітлення сексуальної тематики. Чи можна із цим пов’язати те, що перша в Україні програма про секс з’явилася лише нещодавно – тому що журналісти не знають, як правильно це висвітлювати? Відповідь: Етичні кодекси більше стосуються новинної журналістики. Коли ми говоримо про розважальні шоу, там, напевно, повинні діяти якісь інші правила, які, на жаль, у багатьох країнах не є писаними. Коли ми говоримо про розважальну журналістику, ми ніяким чином не можемо підігнати її під загальні стандарти, мені здається, це все має бути на розсуд… рівень моральності, на розсуд самого редактора чи продюсера. Звичайно, якісь загальні цінності з кодексів можна брати, але це не буде дуже детально. Окремі телеканали створюють свої корпоративні кодекси, в яких регулюють типові моменти, пов’язані зі спеціалізованими програмами. Потрібно керуватися моральним глуздом і думати про потенційний вплив на аудиторію, яка може дивитися цю програму. Наскільки вдалим для висвітлення сексуальної тематики є навчальнорозважальний формат? Відповідь: Едьютеймент – хороша ідея, не так багато спеціалізованих програм для дітей та підлітків. Ідея хороша, вони намагаються доступними меседжами достукатися до аудиторії, якби програма була така серйозна, повчальна, без якихось розважальних картинок, можливо, її б не дивилися. Мені здається, що цільова аудиторія – підлітки та їхні батьки. Наскільки етично та юридично грамотною є участь дітей у таких програмах? Відповідь: Висвітлення дітей, якщо є дозволи батьків, є юридично нормальним. Але з погляду моралі, я не впевнена, що ці діти хотіли б, щоб їхні обличчя були показані в контексті такої теми. Можливо, зараз вони про це не думають, а через 15 років стануть впливовими людьми і хтось знайде цю інформацію і почне маніпулювати. Ну, я, наприклад, не хотіла б, щоб я чи моя дитина були учасниками такої програми. Тим більше що йдеться про

інтимні питання. Щодо впливу на аудиторію – це хороший підхід, вони показують те, що близьке людям. І коли про це говорить людина твого віку, така, як ти, - це як рівний рівному. Якби це були лише обличчя дорослих людей, лікарів, соціальних працівників, які б казали: так не треба робити взагалі! Ніхто б це не дивився. Наскільки вдалим є образ ведучої для висвітлення такої тематики? Відповідь: Імідж ведучої – стриманий, нейтральний, якщо нести просвітницьку місію, то вдалий образ, додаткових меседжів вона не несе. Які рекомендації можна дати авторам телешоу? Відповідь: Вони повинні пам’ятати, що журналіст має балансувати між тим, щоб дати і цікаву інформацію, і не перетнути межу. Слідкувати за дотриманням законодавчих норм при висвітлення питань, пов’язаних із підлітками; перед виходом програми в ефір робити попередження про контент, а також перевіряти, чи демонстрація відвертих моментів є справді виправданою навчальною метою в тому чи іншому випадку. Ставити перед собою такі питання: чи дивиться цю програму, наприклад, діти? Коли програма розташована в сітці мовлення телеканалу? Який вплив може бути не тільки на дитячу аудиторію, а і на якусь іншу, залежно від контенту програми? Чи є там дуже криваві моменти? Чи є надто відверті? Яка мета програми загалом?

Додаток В Світлана Усенко, автор та ведуча телешоу «Секс-місія» («Х-місія»), заслужений журналіст України. Розмова тривала впродовж 1 години. Чому, на Ваш погляд, перша в Україні телепрограма про секс з’явилася лише 2011 року? Відповідь: Ми – закрита нація, люди ще й досі не готові говорити. Керівництво програми ставиться до неї обережно, Нацрада ретельно стежить за нами… Хоча, як показує досвід наших зйомок, люди не такі закриті, я думала, що буде гірше. На ліжку, коли ми спілкуємося, дехто відразу каже: вибачте, я не для цього… Але мене здивувало, що навіть люди літнього віку погоджувалися, сідали, відповідали на досить відверті запитання. Із якими труднощами ви зіткнулися при створенні перших випусків? Чи страшно було бути першими? Відповідь: Страшнувато було тому, що в основі концепції закладено наше особисте подружнє життя. Дуже багато людей досі не вірять, що це справжня подружня пара, що це справжня наша дитина. Виносити власне життя на люди було страшно. Але було дуже цікаво з погляду журналістської діяльності, адже це щось нове, щось сміливе, мені завжди хотілося щось таке зробити нове в журналістиці. В цьому проекті я ще раз підтвердила свою журналістську кваліфікацію, тому що це проект саме журналістський, не розважальний, ми не робили якесь там шоу, а скоріше розважально-публіцистичний. Як часто Вас порівнювали з Анфісою Чеховою чи Оленою Хангою? Відповідь: Анфіса Чехова – зовсім інший проект, спрямований не стільки на освіту, скільки на розвагу. Вона орієнтована більше на чоловічу аудиторію ця програма – сидить красива жінка, з пишним бюстом, така собі гуру в сексі. У нас зовсім інше – ми не гуру, ми звичайні люди, які мають так само багато питань і багато комплексів і разом із глядачем намагаємося розібратися. Спочатку, до виходу програми, порівнювали з Анфісою Чеховою. Казали: «о, так Ви Анфіса Чехова?» Зараз уже ні, це ніяк не шкодило моєму журналістському іміджу.

Сформулюйте, будь ласка, якою є основна мета вашого проекту? Відповідь: Посил для людей: щоб люди розуміли, що це абсолютно нормальна на тема, на яку можна і треба спілкуватися, тим більше, якщо люди мають якісь проблеми в особистому житті, зі своїм сексуальним здоров’ям, щоб вони не боялися йти до фахівців, питати, розповідати. Подружні пари, або просто пари, які живуть разом, щоб вони не соромилися говорити одне одному якісь такі речі, які їх не задовольняють в інтимному житті. Тому що це все впливає на якість життя в цілому – від того, наскільки ми щасливі в сексі і в інтимному житті, залежить щастя кожної людини загалом, це пов’язано з нашим здоров’ям, з гормональним станом… На жаль, в Україні цією темою взагалі ніхто не займається, дослідження теж не проводять. Можливо, тому, що ми досі вважаємо, що це якась сороміцька тема. Телешоу «Секс-місія» - це власний чи куплений формат? Відповідь: Ідея проекту насмикана з різних проектів, але те, що ми – сімейна пара, яка проводить ось таке дослідження на власному досвіді, - це моя ідея. Динамічність формату, кількість тем – це то там підгледіли, то там підгледіли… Які саме теми можна розглядати, особливо це стосується перших випусків. Формат не купували. Бо в нас оригінальніша ідея. На яку аудиторію розрахована програма? Відповідь: Аудиторія, яку ми намагалися зачепити, не знаю, наскільки це вдалося, але мені здається, що вдалося, - це жінки віком від 25 до 45 років. Чому підліткова тема вагома? Тому що, як правило, жінки в такому віці мають дітей-підлітків або дітей, які підходять до цього віку. Моєму синові 15 років, мені так само цікаво, чим він живе – чи цілувався він, чи не цілувався, що він про це думає. По закону ми маємо показувати програму після 23 години, на цьому наполягала Нацрада. Після 23 – це вже не пройм тайм, а тому каналові не цікаво, тому що втрачається значна частина аудиторії, на яку ми розраховуємо. Хто на проекті слідкує за дотриманням етичних та юридичних норм? Відповідь: Резонансними були тільки наші уроки анатомії у перших випусках, далі ми їх припинили, тепер ми про все говоримо, але показуємо дуже обережно. Всі випуски переглядають юристи і роблять зауваження. Найперша межа – це наша, моя, шеф-редактора, продюсера проекту.

Якою є специфіка висвітлення тем, пов’язаних із підлітками? Відповідь: До підліткових тем ми особливо ретельно готуємося. Перш ніж запросити на зйомку дітей, ми зв’язуємося з батьками, беремо письмові їхні заяви про те, що вони не проти участі їхніх дітей у програмі. В одному з випусків лише ми не брали дозволу у батьків, але ми не показували обличчя цих дітей і хто який вигляд має. Тому що якщо шукати дітей через батьків, то не завжди діти скажуть правду. У Нацради були претензії – нібито все одно можна впізнати людину… Я вважаю, що ми все зробили досить коректно: ми дітей цих попередили, що ми не будемо показувати обличчя, лише окремі деталі. Можливо, хтось зі знайомих і міг би впізнати цю людину, але отак от сказати, зустрівши на вулиці, що саме ця людина розказувала якісь відвертості, - не думаю. Що лежить в основі програми – пропагування сексу чи навпаки? Відповідь: Особисто мій принцип – ми говоримо тільки про подружній секс. Я вважаю, що ми не маємо морального права пропагувати стосунки незаконні або сексуальні стосунки між неодруженими людьми без обов’язків. Те, що це явище є, ніхто цього не заперечує. Але в основі нашої програми лежить концепція сімейного подружнього життя, так як ми сімейна подружня пара. І тому ми розказуємо про сексуальне життя саме з цієї позиції. Для мене дуже важливо, що ми донесемо. У нас була така тема – відновлення цноти. Мені ця тема, чесно кажучи, не дуже подобалася, але потім я подумала, що людям буде цікаво, для мене було принципово, щоб прозвучала теза, що ми нікого обдурювати не будемо, ми робимо це як сюрприз для чоловіка. Ви вважаєте, що навчальна мета проекту виправдовує відвертий показ оголеного тіла, приміром, як у першому випуску програми, де розказували про анатомію чоловічих статевих органів? Відповідь: Це закони телебачення – шокувати, дивувати, сміятися, плакати. Все, що може викликати емоцію у глядача – має бути показано. Певна межа має бути. Але це все можна побачити в реальному житті, то чому цього не можна показувати?Якщо говорити відверто з позиції сьогоднішнього дня, можливо, і не варто було цього робити, тоді нам хотілося привернути увагу глядача і це була така боротьба за глядача. Плюс на підкріплення свого бажання зробити наші ці уроки анатомії такими наочними я мала британський варіант, де не просто одну людину показують, вони в наступних програмах виставляють по 5, по 10 голих

людей… перед школярами, у школах, у актових залах і розказували, в кого груди більші-менші, в кого які пенси, як це впливає на сексуальність. Я вважаю, що це абсолютно нормально. Що поганого в голому тілі? Тобто я вважаю, що нічого поганого в тому епізоді не було, але сьогодні я розумію, що глядач був просто не готовий. Ми не показували якісь каліцтва, секс у збоченому вигляді, це було просто оголене чоловіче тіло. Хлопець знав, на що він іде, він неповнолітній, він підписав усі необхідні документи. Ми знали, що для глядача це буде шок. Після програми в цього хлопця був такий фурор, він на фейсбуці розмістив посилання, в нього брали інтерв’ю кілька сайтів, тобто він такою став зіркою… Можливо, варто було б приховати обличчя хлопця? Відповідь: А навіщо закривати було йому обличчя? Це було б схоже тоді на кримінальну хроніку. Ми йому так і казали – робити відсторонене обличчя. А що він мав, посміхатися, плакати, супитися? Яким чином Ви шукаєте героїв? Відповідь: Даємо їм мотивацію. Якщо у героїв якісь труднощі, ми пояснюємо, що, якщо вони розкажуть свою історію, то, можливо, іще комусь це допоможе знайти вихід із ситуації, що склалася. Як щодо експертів? Відповідь: Шукаємо харизматичних експертів, щоб їх хотілося дослухати до кінця, щоб це було не нудно, щоб вони донесли потрібну інформацію. Наскільки органічним, на Вашу думку, є безпосередньо Ваш образ для висвітлення цієї теми? Відповідь: Можливо, в якійсь ситуації краще й налякати, а не такий легкий тон, але це абсолютно не моє. В проекті я така сама, як у житті, я не граю, тому в мене легко це виходить (легкий образ). Навчати розважаючи – так і має бути. Я розумію, що покоління змінилося, а освіта залишилася ще такою, як моя мама вчилася, сам формат освіти. Нікому не цікаво це нудне бубоніння. Освіта має йти до того, щоб навчати розважаючи. Я бачу це по своїй дитині.

Хто засуджує вашу телепрограму, на Ваш погляд? Відповідь: Нашу програму можуть засуджувати закомплексовані люди, які мають певні проблеми в особистому житті. Справа не у віці, а у внутрішньому стані людини, в комплексах. Які ризики Ви усвідомлюєте, які можуть виникати після перегляду вашої програми? Відповідь: Ризики завжди є і ми не можемо відповідати за все – як той чи інший глядач поведе себе в тій чи іншій ситуації. Ми підкреслюємо, що це має бути тільки ваш свідомий вибір і що всі проблеми в голові. Ризик у тому, що дещо може звучати як заклик – відновлення цноти, збільшення розміру грудей. Кожну тему ми розглядаємо з огляду на те, що мало хто про це говорить і що це може бути цікаво певній категорії глядачів, але намагаємося дотримуватися тієї межі, щоб ризиків не було. Коли ваша місія буде виконана? Відповідь: Я теж дитина Радянського союзу і виховувалася в тій родині,де це слово не вживалося так направо і наліво. Для себе я вже багато чого дізналася, але в цій темі місія не може бути виконана ніколи.

Додаток Д Наталя Шаригіна, сімейний психолог, гештальт-терапевт, спеціалізації Московського Гештальт Інституту: «Клінічна гештальт-терапія», «Гештальт підхід у сексології та сексопатології» Розмова тривала 30 хвилин Чому перша в Україні телевізійна програма про секс з’явилася лише 2011 року? Невже доти українці були не готовими до цього? Відповідь: Можливо, своєчасність з’явилася тільки зараз, тому що, коли не затверджені питання базові - безпеки, будь то нормальне житло, нормальні соціальні умови, харчування, багато нестабільних факторів, не має необхідності говорити про секс. Коли всі ці базові потреби задоволені, тоді вже є можливість говорити про секс, як про культуру. Адже це не просто тваринний інстинкт, сексуальна культура має набагато більше граней. Наскільки потрібно людям розповідати про секс і говорити про це публічно? Адже це достатньо інтимна, особиста тема. Відповідь: Мені здається, що, якщо надати цьому гарну форму, зробити з цього якусь освітню програму, яка сприятиме культурному розвитку, - це дуже доцільно. А якщо форма буде потворна, то навіщо їй з’являтися? У будь-якому випадку в світі існують і потворні речі, але який сенс поширення їх у широкі маси через телеекран? Я вважаю, це блюзнірство. Говорити публічно про секс - цілком можна! Якщо у людей є можливість з журналістського погляду красиво і смачно це подати, то взагалі супер! Які проблеми сексуальної освіти існують в Україні? Відповідь: Якщо порівнювати з американським досвідом, то вони почали звертати увагу на сексуальний бік життя як на одну з фундаментальних ліній у стосунках і говорити про це публічно значно раніше, оскільки вони мали кращі соціальні умови життя загалом. В Україні ми перебуваємо лише на початку шляху в напрямку сексуальної освіти. У нас взагалі ще ніхто цілеспрямовано не займається питаннями сексуальної освіти, все ще тільки починається.

Яким чином, окрім створення телевізійних програм, можна підвищити сексуальну культуру українців? Відповідь: Існують тренінги, існують різноманітні освітні програми в психотерапевтичній парадигмі, популярні на сьогодні тантричні напрямки – приміром, Тантра нью ейдж, не класична індійська Тантра, а вже підрихтований під наш сучасний стиль життя і під реалії сьогодення напрямок. Там в основі закладені тілесно орієнтовані практики, які дають можливість відчути енергетику, які дають можливість відчути процеси більш глибоко, ніж на фізичному рівні, - на енергетичному рівні. Коли взагалі слід починати сексуальну освіту? Відповідь: Сексуальну освіту потрібно починати з дитинства, тільки підбирати якісь форми, більш прийнятні для дітей. Дитяча сексуальність насправді - це все дуже свіже, живе, вона не травмована, вона проявляється природно, тобто це жвавість, це інтерес, це збудження, яке в процесі життя переростає вже в сексуальне збудження. І тому потихеньку потрібно починати з дитинства. Наскільки вдалим та дієвим для сексуальної освіти є принцип «навчати розважаючи»? Відповідь: Для початку, думаю, це оптимальний варіант. Як і в будь-якій сфері - спочатку потрібно писати палички, потім гачки, потім літери, потім каліграфія... тобто це форма розвитку. Для початку для широкої публіки це найбільш оптимальний варіант. Якщо хтось хоче заглиблюватися, то це спеціалізовані якісь програми, але більше семінарського або тренінгового плану, ніж розважальні. Якщо з легкістю, з гумором, щоб не було сильного сорому, бо сорому в цьому дуже багато законсервовано, можна за допомогою телебачення до цього якось підводити. Наскільки виправданою навчальною метою є така відвертість у кадрі (на прикладі епізоду зображення анатомії чоловічих статевих органів)? Відповідь: Я не вважаю, що для того, аби говорити про фізіологічні речі, необхідна саме жива участь реальної людини – для цього цілком достатньо макету статевих органів. Промовистим є обличчя героя – він стоїть у повному ступорі, відчувається певна штучність цього моменту. Автори

справді більше розраховували на емоційний вибух у глядача. Так, це шокує і запам’ятовується, але водночас викликає неприємне відчуття – змушує знітитися. Які негативні ефекти можуть спричинити подібні програми (за впливом на глядача)? Відповідь: Зрозуміло, що на різні верстви суспільства програма здійснюватиме різний вплив. Сприйняття інформації залежатиме від рівня самосвідомості людини. Для когось програма про секс стане стимулом заглибитися у власних знаннях тілесності, еротизму, сексуальності. А хтось може сприйняти все буквально – що потрібно йти і займатися сексом з усіма підряд, адже секс – це дуже корисно. Важливо, щоб усе було збалансовано. Для якої аудиторії може бути рекомендована програма «Секс-місія»? Відповідь: Категорія - 25 і вище. Сексуальне життя зароджується в підлітковому віці і реалізується в юнацтві - 17-18. Надто рання сексуалізація є травматичною.