Губенко Дмитро - диплом, 2003 by ukma journalist

Національний університет “Києво-Могилянська Академія” Факультет соціальних наук і соціальних технологій Могилянська школа журналістики

Структурування політичного медіа-простору

Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання маґістра журналістики Губенка Дмитра Володимировича

Науковий керівник професор, доктор філософських наук Ожеван М.А.

Київ-2003

ЗМІСТ ВСТУП.........................................................................................................................3 РОЗДІЛ 1. Загальнотеоретичні засади медіалогії...............................................6 § 1. Основні терміни....................................................................................................6 § 2. Відносини у трикутнику “медіа-бізнес-політика” ............................................7 § 3. Дослідження медіа-простору...............................................................................9 РОЗДІЛ 2. Український медіа-простір................................................................11 § 1. Загальна характеристика українського медіа-простору.................................11 § 2. Основні медіа-холдинги.....................................................................................16 § 3. Шляхи оздоровлення українського медіа-ринку.............................................22 РОЗДІЛ 3. Західний досвід.....................................................................................30 § 1. Руперт Мердок: медіа-магнат світового масштабу.........................................30 § 2. Британський медіа-ринок..................................................................................31 § 3. Німеччина: домінування медіа-концернів.......................................................33 РОЗДІЛ 4. Ситуація у постсоціалістичних країнах..........................................43 § 1. Центрально-Східна Європа: залучення західних інвестицій.........................43 § 2. Країни Балтії: двомовний медіа-ринок............................................................46 § 3. Російський медіа-простір..................................................................................47 ВИСНОВКИ…………...................…...…………...………………………............52 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………..…..............……….........55 ДОДАТКИ……………………...…………....……………………..........................60 АНОТАЦІЯ………...……………………………………………..............…..........62

Вступ Засоби масової інформації (ЗМІ, мас-медіа) є однією з підвалин будьякого сучасного людського суспільства. Західні дослідники визнають ЗМІ історичним феноменом, заснованим на “(1) людській допитливості (потребі пізнавати навколишній світ), (2) потягу до спілкування, (3) практичної корисності загальної інформації для ведення будь-якого бізнесу та (4) потребі доводити рішення публічної влади до громадян”1. У будь-якому демократичному суспільстві велика увага приділяється “свободі

слова”

та

“свободі

преси”

–

фундаментальним

основам

функціонування мас-медіа у таких суспільствах. Міжнародним критерієм свободи слова є обов’язкова комбінація трьох компонентів, до яких відносять відсутність цензури, економічну самодостатність, а також плюралізм думок. В Україні склалася загрозлива ситуація, коли медіа-ринок поступово монополізується через медіа-холдинги кількома фінансово-промисловими політичними групами, що фактично позбавляє громадян конституційного права на об’єктивну та неупереджену інформацію. На жаль, закріплене у Конституції України “право на свободу думки і слова... право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб” (стаття 34 Конституції України) у більшості випадків лишається суто декларативним. До цієї тематики прикута увага багатьох дослідників в усіх країнах світу. За тенденціями у медіа-просторі

стежать численні дослідницькі центри та

журналістські організації у багатьох країнах світу. Особлива ж увага прикута до концентрації капіталу у сфері мас-медіа, оскільки ці процеси викликають занепокоєння долею свободи слова у цілому світі. В Україні ця тематика, незважаючи на її актуальність, досліджується віднедавна. Ці дослідження, однак, на жаль, часто обмежуються рівнем констатації фактів або поверхового публіцистичного аналізу. 1

Сухотерин Л., Юдинцев И. Информационная работа в государственном аппарате // http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=1180&category_id=3

Час від часу у ЗМІ, які прагнуть набути або підкреслити свій імідж “незалежних мас-медіа”, з’являються публікації на тему структурування політичного медіа-простору, які, однак, досить часто стають причинами скандалів. Самі медіа-експерти при цьому зазначають, що здійснити об’єктивне дослідження у цій сфері неможливо, оскільки фінансово-промислові політичні групи часто прагнуть дистанціюватися від власних мас-медіа. Таким чином, у цьому дослідженні можуть бути виявлені деякі неточності, які, втім, обумовлені загальної ситуацією невизначеності на українському медіа-ринку. Особливістю цього дослідження є його компаративний характер. Головною метою роботи було виявлення причин того, що в одних країнах масмедіа розвиваються вільно, об’єктивно та неупереджено, інформуючи населення та виконуючи свої інші функції, тоді як в інших перебувають під постійним тиском власників чи державного апарату. Зокрема, цілями роботи було виявлення причин критичної ситуації в українському медіа-просторі, опис досвіду західно- та східноєвропейських держав у розбудові своїх медіа-ринків, спроба надати рекомендації щодо оздоровлення українського медіа-простору, а також огляд загальнотеоретичних питань медіалогії. До таких поширених сьогодні в Україні негативних явищ, як свідома дезінформація,

маніпулювання

громадською

думкою,

девальвація

журналістської професії призвів поділ українського медіа-ринку між кількома медіа-холдингами, які залежать від або належать потужним українським фінансово-промисловим політичним групам. У Західній Європі ЗМІ є рентабельним бізнесом, а не дотаційними відгалуженнями олігархічних груп, тому ситуація там має відмінний характер (третій розділ містить опис медіа-ринку Великої Британії, Німеччини, а також медіа-імперії Руперта Мердока). У побудові цивілізованого медіа-простору в Україні потрібно також врахувати та використати досвід розвитку ринку мас-

медіа інших постсоціалістичних країн (зокрема, Польщі, Словаччини, Болгарії, Росії та країн Балтії). У написанні роботи використано велику кількість різноманітних джерел та літератури, публікації Національного інституту проблем міжнародної безпеки, а також західних та російських аналітичних центрів. Зокрема, були проаналізовані

численні

публікації

журналах

“Галицькі

контракти”,

“Корреспондент”, “Телерадіокур’єр”, газетах “Україна молода”, “Киевские ведомости” та інших. Важливим джерелом інформації були також матеріали численних

веб-сайтів

(зокрема,

інтернет-видань

“Телекритика”,

“Кореспондент”, “Українська Правда”, “Форум” тощо). Дане дослідження має виразний політологічний характер, тому основою його методології є порівняльний метод політології. Оскільки засоби масової інформації є важливими соціальними інститутами і, відповідно, мають усі науково визначені ознаки останніх, власні функції та структуру, процеси внутрішньої та зовнішньої взаємодії, у роботі використовуються структурний, функціональний та соціальний методи науки про політику. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, перший з яких присвячений загальнотеоретичним проблемам медіалогії, а інші – ситуації в українському, західно- та східноєвропейському медіа-просторах, а також висновків. Подано також додатки та список використаної літератури.

Розділ 1. Загальнотеоретичні засади медіалогії § 1. Основні терміни Перш за все, треба дати визначення одному з основних термінів, які використовуються у цій роботі. Отже, “медіа-простір” – це сукупність усіх засобів масової інформації. Близьким поняттям є “інформаційний простір”, який включає не лише ЗМІ, але й величезну кількість інших носіїв інформації (листи, аналітичні довідки, звіти, нормативно-правові акти тощо). Тобто “інформаційний простір” – це сукупність носіїв інформації, самої цієї інформації та аудиторії, що отримує цю інформацію через активне вивчення носіїв Звичайно, до цих двох понять включають і “аудиторію” – тобто сукупність людей, які отримують інформацію. Тобто аудиторія теж є частиною медіа-простору. “Цільовою аудиторією” називають ту частину загальної аудиторії, до якої потрібно донести дану, конкретну інформацію. “Інформаційний процес” – це сукупність носіїв інформації, самої цієї інформації та образів ЗМІ у свідомості аудиторії (штампів та стереотипів масової свідомості, пов’язаних зі ЗМІ взагалі та з даним ЗМІ зокрема,)1. Термін “медіа-холдинг”, який теж буде неодноразово з’являтися у цій роботі, означає сукупність ЗМІ, що належать одному власнику. Власника медіа-холдингу іноді досить важко персоніфікувати, тож вважають, що певне ЗМІ належить або контролюється певним “кланом”. На мою думку, термін “клан” є радше публіцистичним, тому в цій роботі я переважно використовуватиму термін “фінансово-промислова політична група (ФППГ)”. Можна виділити три головні ознаки ФППГ: “По-перше, це наявність політика, який контролює виконання основної адміністративної функції і здійснює контроль над певною територією. По-друге, цей політик має підтримку провідних фінансово-промислових груп регіону і, відповідно, надає їм підтримку, сприяє їх виходу на національний рівень, становленню в якості 1

галузевих еліт. По-третє, це поступово розміщення в структурах влади представників власної команди, “взаємодія” з органами правопорядку, банківськими структурами й засобами масової інформації.1” Контроль над засобами масової інформації як складову діяльності ФППГ підкреслюють всі дослідники цього явища. З контролем тісно пов’язане поняття “цензури”. “Цензура” – це нагляд та контроль за інформацією та ідеями, що циркулюють між людьми у суспільстві. Вважається, що у сучасних умовах цензура стосується контролю за книжками, періодичними виданнями, виставами,

телевізійними

та

радіопрограмами,

новинами

та

іншими

комунікативними медіа з метою зміни чи виключення тих їхніх частин, які контрольний орган вважає небажаними або образливими. Небажаним може вважатися аморальний, вульгарний, єретичний, заколотницький, зрадницький чи шкідливий для національної безпеки матеріал. Таким чином, цензура повинна захищати три базові соціальні інституції: родину, церкву та державу2. § 2. Відносини у трикутнику “медіа-бізнес-політика” Окрім

інформаційного

простору

двома

іншими

складовими

інформаційного процесу є “суб’єкт” та “об’єкт інформаційного процесу”. “Суб’єкти інформаційного процесу” – це люди та групи людей, які вносять інформацію до інформаційного простору. Утім, новини “робляться” зовсім не “ньюзмейкерами”, а засобами масової інформації, що беруть на себе функцію представляти свою аудиторію на інформаційному ринку, тобто вибирати з маси повідомлень різноманітних ньюзмейкерів те, що зацікавить (або нібито зацікавить) аудиторію. Такий стан речей, що є притаманним переважно пострадянським державам, не є нормальним. У громадянському суспільстві повідомлення перетворюються на новини не з волі представників ЗМІ чи тих, хто за ними 1

Піховшек В. Корупція і номенклатура: етапи великого шляху // Економічні реформи сьогодні. - 1998. Квітень. - №17. – С.20. 2 Censorship // http://www.wam.umd.edu/~gjbush/history.html

стоїть. Їхня “воля” врівноважується наявністю величезної кількості якісних ЗМІ, серед яких ведеться гостра конкурентна боротьба за аудиторію та джерела прибутку (інвестиції, реклама, роздрібна реалізація). Тому на Заході жоден редактор не стане на шляху повідомлення, що є цікавим для аудиторії, оскільки це повідомлення буде трансльоване багатьма іншими ЗМІ-конкурентами, а сам редактор може позбутися через це роботи. Таким чином, у пострадянській реальності саме представник ЗМІ є ключовою фігурою у процесі виробництва новин. Цю особливість усвідомили і багаті люди, які прагнуть конвертувати гроші у владу, а владу – у гроші. Тільки у перші роки існування в Україні вільного від жорсткого державного регулювання інформаційного процесу ЗМІ намагалися залишатися економічно незалежними, пропонуючи багатим людям розміщувати у них рекламу, не маючи при цьому впливу на редакційну політику видань. Однак національний капітал досить швидко розібрався, що вигідніше купити конкретний ЗМІ, тобто не платити за рекламу, а стати засновником цього ЗМІ та отримати можливість виступати у ролі представника ЗМІ, тобто вирішувати, що “цікаво”, а що “нецікаво” його аудиторії. Отже, саме власник ЗМІ (або кількох ЗМІ) стає основною фігурою інформаційного процесу, реальним, а не титульним ньюзмейкером. Звичайно, цей власник заробив капітал в іншій сфері бізнесу, але вийшов на інформаційний ринок, де він особисто керує інформаційним процесом і завдяки ЗМІ конвертує гроші у владу та владу у гроші. Російські експерти виділили три типи власників ЗМІ: “Олігарх” – типовий капіталіст-аутсайдер, для якого засоби масової інформації – це один з інструментів відстоювання своїх інтересів. Створюючи чи купуючи ЗМІ, олігарх не намагається заробити. Більше того, він готовий надавати газетам, телеканалам та радіостанціям дотації, вимагаючи натомість від своїх ЗМІ відданості та агресивності у відстоюванні інтересів власника.

“Медіа-магнат” ставиться до ЗМІ як до бізнесу, але в його розумінні засоби масової інформації є вельми своєрідним бізнесом. Такі власники часто називають ЗМІ проектним (тобто короткотерміновим) бізнесом. Звичайна схема роботи медіа-магната полягає у реєстрації певного числа ЗМІ, які починають “розкручуватися”, а у майбутньому можуть бути “реалізовані”(використані для інформаційної війни чи інформаційного шантажу). Подальша доля дискредитованих ЗМІ їх не цікавить. “Подвижники” ставляться до ЗМІ як до хобі. Головним для них є сам процес створення ЗМІ, а основним стимулом – можливість бачити якісний (принаймні у їхньому розумінні) медіа-продукт та право називатися

видавцем

(або

видавцем

редактором,

видавцем

журналістом)1. § 3. Дослідження медіа-простору У сучасному суспільстві засоби масової інформації виступають у якості не тільки соціального інституту, але й ринкового. Тобто ЗМІ є бізнесом. І, незважаючи на доволі низьку прибутковість цього бізнесу, тенденція концентрації капіталу у медіа-сфері у сучасному світі є безсумнівною. ЗМІ групуються та об’єднуються у медіа-холдинги. Оскільки ж прибутковість цих холдингів, як було вже вказано, є відносно невисокою, звичайними виявляються структурні інвестиції, тобто у засоби масової інформації вкладаються гроші, зароблені у більш прибуткових галузях. Такий капітал прийнято називати “аутсайдерським” (тобто “стороннім” на відміну від “партикулярного”, внутрішньогалузевого капіталу). Основним наслідком цього процесу виявляється встановлення контролю аутсайдерського капіталу над окремим ЗМІ та групами ЗМІ. Іншим наслідком структурної капіталізації галузі є яскраво виражена інституціоналізація ЗМІ. Тобто виявляється, що ЗМІ організовані за певною 1

схемою, і тому можна вивести певні закономірності їхнього існування. У цій сфері ведуться активні дослідження, стрімко розвиваються медіалогія (наука про інформаційний процес) та пресологія (наука про ЗМІ як інститути). Кількість спеціалізованої літератури щороку збільшується. Слід відзначити, що цей процес заторкнув і Україну, де останнім часом значно активізувалися процеси дослідження засобів масової інформації. Основною задачею дослідників медіа-простору в Україні має стати всебічне сприяння формування цивілізованого інформаційного ринку. Йдеться про створення таких умов на медіа-ринку, коли власникам та керівникам засобів масової інформації, а також, звичайно ж, і журналістам, буде вигідно не виконувати кон’юнктурне замовлення власника або рекламодавця, а передусім писати та показувати те, що є цікавим аудиторії. Інакше кажучи, ЗМІ в Україні мають стати рентабельним бізнесом, а дослідження медіа-експертів мають сформувати громадську думку, яка б вимагала цього.

Розділ 2. Український медіа-простір § 1. Загальна характеристика українського медіа-простору Мас-медіа в Україні є особливим бізнесом, рідко і мало пов'язаним із зароблянням прибутку на аудиторії (читачах, слухачах, глядачах). У кращому випадку на аудиторії “відбивають” собівартість медіа-продукту (якщо мова йде про найпотужніші мас-медіа). Більшість українських мас-медіа виросли зі старої радянської структури бюджетного

фінансування

усе

ще

залежать

значною

мірою

від

інфраструктури свого виробництва й поширення (видавництва, пошта, канали зв’язку, частота, регіональні мережі поширення телесигналу, радіотрансляція тощо). Ця інфраструктура є контрольованою державою як із погляду безпосереднього доступу мас-медіа до неї, так і на рівні цін на інфраструктурні послуги. На думку фахівців, витрати на оплату інфраструктури складають більше половини витрат на виробництво мас-медійних продуктів в Україні1. Як правило, власник видання і його керівник (редактор або менеджер) — це різні особи. На етапі створення засобу масової інформації укладаються договори про пайові частки власника й носія досвіду, бренда й ідей, тобто менеджера видання. Може здатися, що в такому союзі обидві сторони є рівноправними, і з відходом менеджера видання повинне припинити своє існування. Однак припинення існування не означає знищення видання: видання просто може перестати бути успішним на ринку і перетворитися на рядове рекламно-політичне видання. Як показує досвід деяких відомих видань, навіть якщо головний менеджер видання у результаті конфлікту з власником іде, а за ним поступово йдуть і кращі журналісти, видання ще доволі довго може існувати, виконуючи замовлення на проекти політичного впливу. Українські мас-медіа заробляють на ринку комерційної і політичної реклами, де політичне замовлення власника і його клану є одним із головних джерел доходу для видання. Тобто мас-медіа в Україні заробляють не на тому, що інформують, а на тому, що рекламують. 1

Дацюк С. Медиа-бизнес в Украине прозябает // http://www.telegrafua.com/article/211

На перший погляд може здатися, що власник ЗМІ в Україні – це такий самий власник, якого ми бачимо на Заході, такий собі український Мердок. На жаль, це не так. Власник українського видання не є мас-медійним бізнесменом, він не заробляє на масс-медійному ринку, він “тримає” видання. “Тримати” означає субсидіювати збиткове на мас-медійному ринку видання (газету, радіостанцію, телеканал) і постійно підтримувати ситуацію збитковості, використовуючи видання для реклами на користь власника. Власник мас-медіа в Україні не робить свої ЗМІ прибутковими тому, що, як правило, бізнес власника мас-медіа знаходиться зовсім в іншій сфері. Власник мало що розуміє у мас-медійному бізнесі. Він зацікавлений в одному — у політичній рекламі своєї фінансово-промислової політичної групи (“клану”) серед електорату та у комерційній рекламі близьких до нього комерційних структур. Для того щоб така реклама могла охоплювати якомога більшу кількість електорату, його видання повинне бути масовим, тобто дешевим. Якщо для телебачення заробляти на ринку комерційної реклами є природним і фактично єдиним способом ведення бізнесу, то для газет і журналів важливою частиною доходу є продаж своїх видань (так цей бізнес робиться на Заході). Але в ситуації дешевизни друкованих видань заробляти на їхньому продажі не можна. Порівняно дорогі видання, які мають заробляти на медіа-ринку, не можуть конкурувати з дешевими, масовими і підтримуваними з джерелами фінансування, що знаходяться поза межами медіа-ринку. Дешеві видання забезпечують не популярність, а масовий продаж, не будучи при цьому прибутковими на ринку мас-медіа. Виникає парадоксальна ситуація, коли видання, яке добре продається, не є при цьому популярним. Люди з невеликим статком купують дешеві видання не тому, що вибирають кращі, а тому що можуть їх купити. Породили ж таку парадоксальну ситуацію ті, кого у публіцистиці часто називають “олігархами” (лідери “кланів”). Основна небезпека олігархів для суспільства полягає у їхньому монопольному положенні в секторі якогось

ринку, що штучно і незаконно підтримується державними чиновниками, породжуючи хабара цим чиновникам з боку олігархів. Небезпечні не олігархи, небезпечна система олігополії. Для прикриття своєї тіньової бізнесу-діяльності олігархи використовують свої фабрики думки (свої інтелектуальні ресурси), за допомогою яких вони проводять PR-кампанії і створюють власний суспільнопривабливий імідж у своїх мас-медіа. Контрольовані олігархом мас-медіа тому повинні бути відкриті для оперативного розміщення у них продуктів фабрик думки, які теж фінансуються олігархом, спрямованих на публічну підтримку й створення позитивного іміджу цього олігарха в країні. Прибуток, який олігархи могли б одержувати від своїх мас-медіа, якби вони захотіли зробити їх прибутковими, непорівнянний з тими прибутками, які вони одержують, посідаючи штучно монополізоване місце на іншому ринку, що не пов'язаний з медіа-ринком. Олігарх захищає своє монопольне положення на тому ринку за допомогою своїх мас-медіа, що повинні масово продаватися, а тому бути дешевими. Таким чином ЗМІ є контрольованими олігархами і через них – державними чиновниками. Для олігарха створення прибуткових мас-медіа є не просто нецікавим, але небезпечним, адже прибутковим мас-медіа не потрібний їхній олігарх із його субсидіями. Основною умовою контролю за менеджерами й журналістами масмедіа, які “тримає” олігарх, є їх збитковість. Чим дешевший журналіст, тим керованішим він є. Чим збитковіше видання, тим легше його контролювати. Таким чином, з одного боку, видання не можуть заробляти на медіа-ринку на своїх читачах. З іншого боку, політична реклама їхнього власника залишається для багатьох видань єдиним джерелом доходу. При цьому йдеться не про відкриту політичну рекламу різних політичних груп за встановленими розцінками, а про приховану політичну рекламу самого власника видання, його підприємств, бізнесу представників його клану. Ця реклама є інтегрована до публікацій видання і вибіркова з погляду персон, які дозволено згадувати у позитивному світлі або й узагалі просто дозволено згадувати в цих виданнях. Редактор редагує матеріали на свій страх і ризик,

дуже часто не знаючи, із ким сьогодні “дружить” олігарх. Цензура існує у вигляді побажань, психологічної мотивації “не нариватися” на якісь проблеми. Редактор намагається уникати того, що може викликати хоч якісь політичні проблеми. І саме ця обставина робить мас-медіа інструментом реклами для тіньової бізнесової й політичної діяльності власників мас-медіа — олігархів. Значна

частина

державних

чиновників

також

не

зацікавлена

прибуткових мас-медіа. Адже перебування чиновників одночасно у владі і на утриманні в олігархів не допускає появи достовірної інформації про їхню діяльність у вільних мас-медіа. Щоб захищати свої вигідні посадові місця, захищати своє відомство в адміністративних війнах і надавати публічну підтримку своїм адміністративним начальникам в обмін на їхню прихильність, вони повинні мати підконтрольні ЗМІ: державні й олігархічні. Контроль за державними ЗМІ відбувається на рівні безпосереднього адміністративного керування ними. Контроль за олігархічними ЗМІ з боку державних чиновників відбувається багатьма шляхами: через доступ до інфраструктури, через олігархів, що їх оплачують, через медіа-вплив державних мас-медіа, у яких вони є повноправними господарями. У випадку конфліктів, коли менеджер чи журналісти певного видання виходять з-під контролю олігарха, або ж коли олігарх сам вступає в конфлікт з іншим олігархом чи чиновниками іншого клану, у суспільстві починаються міжвідомчі чи “міжолігархічні” інформаційні війни. Таким чином, олігархічна схема медіа-бізнесу знижує якість інформації мас-медіа, насичуючи її однобічною політичною рекламою, роблячи її вибірковою стосовно згадуваних осіб. Сам медіа-бізнес не може стати прибутковим, оскільки цілком залежний від подачок олігарха і не є самостійним на медіа-ринку. Журналісти таких видань безправні і не зацікавлені у зростанні своєї професійної майстерності. Ситуація на радіостанціях дуже схожа на ситуацію в розважальних друкованих виданнях: йде бурхливий ріст кількості винятково музичних FMстанцій. А от ситуація на телебаченні небагато відрізняється від ситуації в

інших мас-медіа. Телеканали теж працюють як інструменти політичного впливу, які знову ж таки переважно не є прибутковими. Вважається, що три телеканали (“1+1”, “Інтер” та “Новий”) принесли у 2002 році прибуток. При цьому на частку двох загальнонаціональних каналів – “1+1” та “Інтер” – припало 70% прибутків від телереклами, загальний обсяг якої оцінюють у 100 мільйонів доларів. Ще 20 мільйонів доларів отримали канали так званого другого ешелону – “Новий”, СТБ та ICTV1. У нові телепродукти ані телеканали, ані їхні власники не зацікавлені вкладати гроші, тому що телебачення на ринку грошей не заробляє навіть для покриття витрат, не говорячи вже про прибуток, що вкладається у розвиток. Йдеться про те, що ця так звана прибутковість найбільших телеканалів (“1+1” та “Інтера”) утворюється з економії на інфраструктурі, наданої телеканалам державою, у яку телеканали поки грошей не вкладають. Але така ситуація існує лише доти, доки ці телеканали підвладні контрольованим владою олігархам, і поки сама інфраструктура ще абияк функціонує. Інтернет-видання в Україні значною мірою розвивалися через цензуру і “заказуху”, які прямо або опосередковано існує в інших мас-медіа. Практика відверто замовлених статей стала сьогодні нормою роботи журналіста. Від усього цього журналісти часто тікають в інтернет-видання. Чимало інтернет-видань сьогодні “тримають” ті ж олігархи. Однак власники інтернет-видань використовують у них не стільки цензуру, скільки “просування” замовлених матеріалів. І хоча дуже мало інтернет-видань є справді незалежними, проте інших видань вони мають значно вищий рівень свободи слова. А якщо власник чи менеджер інтернет-видання є досить розумний, то теми матеріалів, які “просуваються” у виданні, постійно міняються, що дозволяє виглядати виданню як незалежне. Таким чином, інтернет-видання більш вільні, більш мобільні, більш цікаві і надають більше можливості для творчого самовираження журналіста. Проте інтернет-видання

Смирнов А. Спирали развития масс-медиа // Корреспондент. – 2003. – № 16. – С.36.

породили ситуацію публічності у вузькому колі. Інтернет-видання публічні, але не масові. У цілому ж інтернет-видання можна розглядати лише як джерела додаткової, неосновної інформації. Тобто популярність інтернет-видань як безцензурної зони мас-медіа сьогодні є чинником радше політичним, ніж комерційним. Інтернет-видання не є маркет-мейкерами на медіа-ринку. У перспективі інтернет-ресурси не будуть конкурувати зі ЗМІ, а сформують своє середовище комунікації. Згодом, якщо політичний режим у країні зміниться, інтернет-видання займуть свою скромну нішу як інформаційні видання. Але при цьому вони будуть використовуватися як засоби інтерактивної комунікації й інтерактивного телебачення, як мультимедійне середовище, пошукові, архівні й довідкові ресурси. У такий спосіб інтернет-видання, не конкуруючи прямо з мас-медіа, формують принципово іншу якість медійного середовища. § 2. Основні медіа-холдинги Слід зазначити, що сьогодні визначити реального власника українських мас-медіа дуже важко. Передбачена законодавством процедура реєстрації вимагає вказувати “засновника” видання, тобто юридичну особу, зв’язок якої зі справжнім інвестором може абсолютно не простежуватися. Тим не менш, час від часу в українських засобах масової інформації з’являються своєрідні “медіа-карти”, які пов’язують те чи інше видання з певною фінансово-промисловою політичною групою. Найсвіжішою подібною “картою” є схема, опублікована нещодавно у журналі “Корреспондент”1. За ступенем контрольованості у цій схемі засоби масової інформації поділяються на такі, що перебувають у власності медіахолдингу, під його повним та частковим контролем. Її автор виділяє шість найбільших українських медіа-холдингів, а саме: Медіа-холдинг Віктора Пінчука:

Смирнов А. Спирали развития масс-медиа // Корреспондент. – 2003. – № 16. – С.37.

Холдинг охарактеризовано як такий, що має чіткі пропрезидентські позиції, успішно розширюється, а також на даний момент найбільш орієнтований на бізнес з-посеред усіх українських медіа-холдингів. У власності холдингу перебувають телеканали ICTV та 11-ий (Дніпропетровськ), а також газета “Факты и комментарии”. Під повним впливом – телеканали СТБ, “Новий канал” та М1, радіостанція “Довіра FM”, інформаційне агентство “Українські новини”. Під частковим – радіостанція “Мелодія”. Медіа-холдинг Київської групи (Віктор Медведчук та Григорій Суркіс): Холдинг має пропрезидентські позиції, в його інформаційній політиці сильні антиопозиційні настрої. У власності холдингу є лише партійна газета СДПУ(о) “Наша газета+”, але під його повним впливом перебувають телеканали “Інтер”, “Enter”, “Enter-фільм”, ТРК Тет, ТРК “Альтернатива”, радіостанції “Шансон-Київські відомості”, “Радіо Z”, газети “Киевские ведомости”, “День”, “Президентський вісник”, тижневики “Закон і бізнес”, “2000”, “Бизнес”, журнал “Натали”, інтернет-сайт obozrevatel.com.ua; під частковим впливом – телеканали “Студія 1+1”, УТ-1 та УТ-2. Ці два холдинги є на сьогодні провідними в українському медіа-просторі, оскільки вони впливають на провідні загальнонаціональні телеканали, маючи у своїй структурі також друковані та інтернет-ЗМІ, мережеві радіостанції тощо. Вони також зуміли організувати свій розвиток на рівні регіонів. Ще три медіахолдинги мають менші ресурси, тому не можуть скласти конкуренцію лідерам і закріплюються у власних сегментах ринку. Медіа-холдинг Андрія Деркача: Останнім часом утрачає вплив, має пропрезидентський характер. Під його повним впливом перебувають ТРК Ера, радіостанція “Ера”, газета “Киевский телеграф”, інтернет-сайт versii.com.ua. Медіа-холдинг Вадима Рабиновича: Позиціонує себе як незалежна структура, але лишається на провладних позиціях, маючи зв’язки з холдингом Андрія Деркача та партією “Трудова Україна”. У власності перебувають ТРК АІТІ, газети “Столичные новости” та

“Столичка”, тижневик “Деловая столица-FT”, журнал “Миг”, інтернет-сайти mignews.com та mignews.com.ua; під повним впливом – радіостанція “СуперНова”. Українська медіа-група (УМГ): Відносно нейтральний щодо влади, оскільки у холдингу помітний російський вплив. Деякі його медіа-продукти залежать від двох провідних медіа-холдингів. У власності холдингу перебувають радіостанції “Мелодія” та “Європа-Плюс”, газети “Аргументы и факты в Украине”, “Комсомольская правда в Украине”, “Известия в Украине”, “Экспресс-газета в Украине”, “Команда”, тижневики “Совершенно секретно в Украине”, “Теленеделя”, “Футбол”, журнали “Команда Плюс”, “Истории из жизни”, “Успехи и поражения”. Останнім часом активно розвивається ще одна структура, яка проходить зворотній шлях – від регіону до центру, підкріплюючи експансію донецької фінансової та політичної еліти: Донецька група (Рінат Ахметов): Намагається скласти конкуренцію вже присутнім на ринку медіахолдингам. У власності групи перебуває ТРК “Україна”, газета “Сегодня”, тижневик “Салон Дона и Баса”, під повним впливом – телеканал “Тоніс”, журнал “Власть и политика”, під частковим – телеканали УТ-1 та УТ-2. Нещодавно під контроль групи перейшло інтернет-видання ForUm (for-ua.com). За дещо іншою методологію складено “медіа-карту”, яку підготував експерт Громадської ради з питань свободи слова та інформації Сергієм Дацюком1. Він поділив медіа-холдинги, що діють в Україні, на партійні, корпоративні та локальні: Партійні медіа-холдинги: Партійно-корпоративний медіа-холдинг СДПУ(о): ТРК “Альтернатива”, “Президентський вісник”, газети “2000”, “Наша газета+”, “День”, “Київські Відомості”, 1

інтернет-видання

“Оглядач”,

популярна

спортивна

Дацюк С. Украинские медиа-холдинги и их будущее // http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=5368

преса

(“Команда”, “Український футбол”), “Молодь України”, щотижневик “Закон і бізнес”,

телеканал

“Право”.

СДПУ(о)

фактично

контролює

головні

загальнонаціональні канали: телеканал “Інтер” (і веб-сайт “Подробиці”), “1+1” (веб-сайт “ТСН”), київський канал “ТЕТ”, низку програм на УТ-1, FM-радіо “Київські Відомості”. За даними інтернет-видання “Форум”, крім того, партія має вплив на: “Бизнес и политика”, видавництво “Бліц-інформ” (газета “Бизнес”, журнал “Натали”), “Радіо Z”. Тісно співробітничає з українськими версіями російських видань (“Известия”, “Аиф”, “Комсомольская правда”). Має вплив на безліч регіональних ТРК і друкованих видань. За інформацією Миколи Томенко, зараз у політичну оренду СДПУ (о) здане інформаційне агентство УНІАН - його власниками, що мають відношення до “Приват-банку”. Медіа-холдинг НДП: газета “Україна і світ сьогодні”, деякі програми на УТ-1, ТК “Тонис”. Медіа-холдинг БЮТ: газета “Вечерние вести” , тижневик “Галицкие контракти” (по одній з інформацій), ТРК “Ютар” (позбавлена ліцензії), інтернет-проект ProUA.net. Корпоративні медіа-холдинги: Медіа-холдинг центральної влади: “Голос України”, “Инвест-газета”, “Урядовий кур'єр”, “Демократична Україна”, “Правда Украины”, видання фонду “Співдружність”. Медіа-холдинг Віктора Пінчука: телеканал ICTV, газета “Факты и коментарии”, медіа-проект “Вуличне телебачення”, вплив на СТБ і “Новий канал”, FM-радіо “Довiра”, телеканал М-1. За даними інтернет-видання “Форум”: проект “Питання дня” на УТ-1, низка регіональних ЗМІ в Дніпропетровську. Медіа-холдинг Андрія Деркача: газета “Киевский телеграф”, до неї дотичний інтернет-ресурс “Телеграф”, інтернет-видання “Версии”, ТРК “Ера” (УТ-1), розмовне FМ-радіо “Ера”, вплив на НТУ, Центр оцінки політичних ринків.

Медіа-холдинг Валерія Хорошковського: інтернет-видання Part.org.ua (вже не діє), FМ-радіо “Ренесанс”, FМ-радіо “Українські новини”, інформагентство “Українські новини”, деякі медіа-проекти консультаційної групи “АГТ” (Агентство гуманітарних технологій). Медіа-холдинг Олександра Волкова: журнал “ПіК”, ТК “Гравіс”, ТК “ТVТабачук”, FМ-радіо “Столиця”, FМ-радіо “Ностальжі”, FМ-радіо “Наше радіо”, певний вплив на “1+1”. Медіа-холдинг

“Інформаційні

системи

України”

(“Приват-банк”,

можливий вплив Тігіпка): донедавна – інформаційне агентство УНІАН,

за

однією з інформацій - газета “Комсомольська правда в Україні”, FМ-радіо “Довіра”, ТІА “Вікна”, ТК “Приват-ТБ”. Медіа-холдинг Вадима Рабіновича: тижневики “Столичные новости” і “Деловая неделя”, веб-сайт MIGnews, ТРК “АІТІ”, FМ-радіо “Супер-Нова” (Концерн компаній В. Рабіновича “Ріко-груп” володіє 51% акцій ТРК “Юнайтед груп”, до складу якої входить “Супер-Нова”). Локальні медіа-холдинги: Медіа-холдинг київської міської влади: певний вплив на телеканал СТБ (програму

“Вікна.

Столиця”),

тижневик

“Киевские

новости”,

газети

“Хрещатик”, “Столиця”, “Вечірній Київ”, КДТРК, ТРК “Київ”, має вплив на газети “Київський вісник”, “Киевлянин”, “Київ на долонях”, районні газети “у кожну поштову скриньку”. Умовний медіа-холдинг “Донецька група”: газети “Сегодня”, “Влада і політика”, частково контролюють УТ-1 (колективно), певний вплив на телеканал “Тоніс”, місцеві ЗМІ. Умовний російський медіа-холдинг за участю (контрольні пакети) російських бізнес-груп “Лукойл-Украина”, “Альфа-груп” і “Сибірський алюміній”

(за

інформацією

“Експерт-центру”):

щотижневики

“Деловая

столица” і “Деловая Украина”, СТБ і “Новий канал”, певна участь у ТРК “Ера”, усі видання типу “Известия в Украине” тощо.

Безперечно, дані схеми не можна вважати абсолютно об’єктивними та перевіреними. Власники українських ЗМІ постійно змінюються, і минулорічна медіа-карта може виявитися сьогодні вже безнадійно застарілою. Нерідко публікація таких фактів викликає скандали. Наприклад, після появи вищезгаданої медіа-карти у журналі “Корреспондент”, інформаційне агентство “Українські новини” висловило своє обурення цією публікацією та розцінило повідомлення про те, що агентство цілком контролює Віктор Пінчук, як навмисне дезінформування читачів. У своїй заяві агентство, зокрема, зазначило, що його колектив “вважає дії автора

статті

та

журналу

“Корреспондент”

непрофесійними

після

обнародування даних про власників агентства під час розслідування причин смерті директора компанії Михайла Коломійця... Українські Новини вважають публікацію... брудним прийомом боротьби на інформаційному

ринку,

спрямованим проти незалежної інформаційної політики агентства...”1. Слід зауважити, що за даними агентства Михайло Коломієць володів 50% акцій агентства, які тепер переходять у власність його родини, а ще 50% акцій належали “Агентству гуманітарних технологій”, яке перебуває під впливом теперішнього Міністра економіки та з питань європейської інтеграції В.Хорошковського. Слід зазначити, що велика кількість українських ЗМІ залишається поза межами медіа-холдингів. Це стосується й опозиційних мас-медіа, об’єднання частини яких у медіа-холдинг, однак, активно обговорювалося наприкінці 2002 – на початку 2003 року. Так, 5 вересня 2002 року лідер блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко оголосив у Львові про створення інформаційного медіа-холдингу. Про це він заявив, відповідаючи на запитання про те, як блок буде спілкуватися з виборцями в умовах інформаційної блокади. За словами Ющенка, там мали бути зібрані видання, які симпатизують “Нашій Україні” та зареєстровані нові.

Українські Новини обвиняют "Корреспондент" в дезинформации // http://www.expert.org.ua/?st=2&id=1835

При цьому він зауважив, що не здивується, якщо влада не дасть зареєструвати нові ЗМІ, або буде чинити тиск на тих, хто висвітлює позицію “Нашої України”. Ющенко засудив практику цензури, яка існує у ЗМІ і навів приклад “темників” з адміністрації президента, які диктують редакторам, що і як робити. Він переконаний, що українцям намагаються нав’язати політику дозованої інформації і “виховати нове покоління журналістів, глядачів, читачів в умовах цензури”1. На думку Ющенка, такий шлях є хибним і проти нього має виступити вся громада. Лідер “Нашої України” наголосив, що блок знайде вихід, як донести свою позицію до людей. Однак, вже у лютому 2003 року один із провідних представників блоку Олег Рибачук зазначив, що “Наша Україна” фактично відмовляється від планів створення медіа-холдингу, робить ставку на інші способи ведення виборчої боротьби і сподівається, що її “не зможуть ізолювати” від виборців2. Робляться спроби об’єднання ЗМІ у медіа-холдинги і за етнічною ознакою. Так, у листопаді 2002 року був створений Руський медіа-холдинг, до складу якого увійшли 17 видань, із яких 14 - друковані, а 3 - інтернет-видання. Загальний наклад усіх друкованих ЗМІ, які входять до складу холдінгу, - 156 100 примірників. Головний редактор “Руської газети” Павло Баулін зазначив, що медіахолдинг ні в якому разі не має шовіністичних ідей, однак усі ЗМІ, що входять до холдингу, сповідують ідею існування єдиного народу - руського, який складається з представників трьох гілок: українців, білорусів та великоросів3. Утім, навряд чи подібний “холдинг” матиме реальний вплив на політичний медіа-простір України. § 3. Шляхи оздоровлення українського медіа-ринку Оскільки медіа-бізнес в Україні (і країнах СНД) не є прибутковим, у будь-який час держава може використати цю обставину, щоб знищити будь-яке 1

Медіа-холдинг Ющенка стає реальністю // http://ukr.for-ua.com/news/2002/09/06/094354.html Медіа-холдинг Ющенка не відбудеться // http://rupor.info/news/2003/02/19/153556.html 3 В Україні створено Руський медіа-холдинг // http://www.unian.net/ukr/news/news-29294.html 2

видання, будь-який телеканал. Так, найбільші телеканали Росії “НТВ” і “ТВ-6” були знищені через їхню неприбутковість. Те саме можливе й в Україні. Тому для того, щоб четверта влада стала реальністю, три інші гілки влади та влада бізнес-монополій над мас-медіа повинні бути обмежені законом. На думку медіа-експертів Сергія Дацюка та Наталі Лігачової для цього потрібно: 1)

Мас-медіа, що не заробляють прибутків на медіа-ринку, не повинні мати можливості фінансування власниками з грошей, зароблених поза медіа-ринком. З інших сфер можуть вкладатися тільки інвестиції у мас-медіа. Інвестиції й утримання (поточне фінансування) мас-медіа повинні бути розрізнені в законі. Будьяке видання, радіостанція, телеканал повинні не просто показати, але і довести свій прибуток у результаті аудита. Масмедіа, що не доведуть свою прибутковість, повинні будуть піти з ринку.

Усі мас-медіа повинні негайно почати оплачувати медіаінфраструктуру за її повною вартістю. Значна частина медійної інфраструктури повинна бути приватизована. Усі пільги в користуванні інфраструктурою, особливо для великих мас-медіа (і особливо телеканалів), повинні бути скасовані. Там, де власник

готовий

укласти

інвестиції

інфраструктуру

(наприклад, при створенні кабельних мереж), має відбуватися без усякого ліцензування. 3)

Ліцензування мас-медіа згодом має бути перетворене на реєстрацію шляхом повідомлення (такий намір має бути заявлений на рівні цілей державної інформаційної політики). Усі суперечки різних претендентів на будь-який вид медіаінфраструктури

повинні

розглядатися

суді,

не

реєстраційних структурах. Коли оплата інфраструктури стане порівнянною зі створенням власної інфраструктури, потреба в поділі існуючої інфраструктури через ліцензії відпаде сама

собою. На даному етапі до законодавства про ліцензування має бути внесено чіткі цілі ліцензування (навіщо це потрібно державі). Необхідно змінити порядок нарахування оплати однакової для всіх отриманих ліцензій, зробивши оплату адекватною – основним параметрам діяльності ТРК (чисельність аудиторії, тривалість дії ліцензії і т.д.). 4)

законодавчому

порядку

повинне

бути

передбачене

повідомлення про форму власності й власників будь-якого ЗМІ. Має бути запроваджена законодавча вимога, що власником видання не може бути бізнесмен, бізнес якого знаходиться в іншій сфері і не залежить від прибутковості на медіа-ринку. Власник видання може створити видання і зробити його прибутковим, але не повинен мати можливості підтримувати збиткове видання. 5)

Державні мас-медіа повинні бути перетворені на суспільні, спочатку з бюджетним фінансуванням, із поступовим переходом до абонентської плати з боку аудиторії.

Державні органи не повинні виступати власниками мас-медіа. Тобто Верховна Рада, Кабмін, Президент і судові відомства можуть видавати свою інформацію у нинішніх своїх виданнях, але не повинні бути їх власниками. НТКУ повинна бути роздержавлена негайно.

Колишні державні мас-медіа не повинні будуть мати одночасно бюджетне фінансування і комерційну рекламу (одне з двох).

У колишніх державних (у майбутньому суспільних) виданнях зможуть публікуватися тільки офіційні матеріали. Державний чиновник

поза

офіційною

діяльністю

не

повинен

мати

можливості публікуватися в державних виданнях, він має публікуватися у виданнях, що працюють на медіа-ринку.

Громадській раді зі свободи слова та інформації необхідно законодавчо

надати

функцію

суспільного

контролю

за

дотриманням правил ліцензії телерадіоорганізаціями і надати їй право ініціювати відкликання ліцензії у телерадіоорганізацій1. На жаль, спроби втілення у життя цих пропозицій навряд чи будуть вдалими найближчим часом. Так, у березні голова комітету Ради з питань свободи слова та інформації Микола Томенко заявив, що Пінчук, Суркіс та Медведчук контролюють шість українських телеканалів, що суперечить законодавству. Відповідно до закону про телебачення й радіомовлення, одна фізична або юридична особа не може бути засновником або співзасновником телерадіоорганізацій, що здійснюють мовлення більше ніж на двох каналах на телебаченні і більше ніж на трьох каналах на радіо. На

початку

квітня

2003

року

Верховна

Рада

спрямувала

до

Антимонопольного комітету України запит із закликом перевірити на відповідність антимонопольному законодавству факт заснування Головою Адміністрації Президента Віктором Медведчуком та депутатом Верховної Ради Григорієм Суркісом телекомпаній “1+1”, ТЕТ та “Альтернатива”, а також газет “День”, “2000” та “Бізнес”. У травні до Антимонопольного комітету було спрямовано аналогічний запит із закликом провести розслідування причетності народного депутата Віктора Пінчука до факту заснування кількох телекомпаній та газети “Факти”2. АМКУ перевірив надані Томенком матеріали і не знайшов підтвердження протизаконності дій Пінчука, Суркіса та Медведчука. Втім, перший заступник голови АМКУ Олександр Мельниченко зазначив, що комітет продовжує вивчення діяльності телеканалів ICTV, СТБ, "Нового каналу", "Інтер", "1+1", "ТЕТ" та їх акціонерів3.(відповідь Томенку)

Дацюк С., Лигачова Н. Украинские медиа-холдинги и их будущее // http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=5368 2 ВР просит Антимонопольный комитет изучить медиа-бизнес Пинчука // http://www.expert.org.ua/?st=2&id=2092 3 АМКУ заперечує монополізацію телеканалів депутатами Пінчуком, Суркісом та головою Адміністрації Медведчуком // http://www.ukranews.com/cgi-bin/openarticle.pl?lang=ukr&id=338216

Ще одним досить перспективним шляхом оздоровлення українського медіа-ринку можна вважати залучення до українським мас-медіа західних інвестицій, які, у свою чергу, приносять західне ставлення до медіа як до бізнесу, а не до способу політичної реклами. Враховуючи те, що надмірна присутність потужних держав на українському медіа-ринку може зашкодити інформаційній безпеці України, оптимальним ввижається залучення інвесторів із країн, які не мають прямих політичних інтересів в Україні (наприклад, скандинавських). Наприкінці літа 1998 року Україна збагатилася цікавим прецедентом. Великий міжнародний інвестор – компанія “Оркла Медіа” (Orkla Media), що є частиною потужного норвезького концерну, володарем та співзасновником численних газет, фірм-дистрибуторів, друкарень, теле- та радіостанцій – викупив

значні

пакети

акцій

газет

“Високий

Замок”

(Львів)

та

“Индустриального Запорожья”. Обсяг інвестицій не розголошується, але відомо, що це – понад мільйон доларів. З польських джерел відомо також, що “Оркла”, як правило, не погоджується на пакет менше за 50%. Головний підсумок року, який газети прожили з іноземними мільйонами, виявився до розчарування простим: на середину 1999 року “Високий Замок” як був прибутковим виданням, так ним і залишився. Збиткове “Индустриальное Запорожье”, навпаки, так і не змогло подолати проблем, незважаючи на допомогу інвестора. “Оркла Медіа” – це частина потужного норвезького концерну, який спеціалізується на виробництві споживчих товарів, продуктів харчування, хімікатів. Ще 1990 року “Оркла Медіа” прийшла на польські терени. Нині норвежці утримують 51% акцій центральної щоденної газети “Жеч Посполита”, має свою частку ще в 11-ти регіональних та в одному центральному виданні і посідає загалом 20% польського ринку ЗМІ. Норвезький концерн здійснив експансію у Литву та Україну: придбав акції великої литовської регіональної

газети “Кауно дієна” (Каунас), а також українських “Високого Замку” та “Индустриального Запорожья”1. Норвезького інвестора у регіональній українській газеті привабило те, що вона була прибутковою і розвивалася за західною видавничою концепцією: створила мережу розповсюдження преси, відкрила друкарню та працювала над утіленням інших комерційних проектів. Зрозуміло, що фінансовий внесок західного партнера у статутний фонд газети був несумірно більшим, ніж можливий матеріальний внесок трудового колективу. Колектив на суму західної інвестиції вклав у спільну справу вартість інтелектуальної власності, фірмового знака. І це дуже важливий для України факт: виявилося, що такі речі коштують багато тисяч доларів. За норвезькі кошти “Високий Замок” придбав нову машину німецького виробництва “Рапіда”, лічильну техніку, інше поліграфічне обладнання (в тому числі й для кольорового друку). “Високий Замок” також викупив орендоване до того приміщення друкарні. Як і записано у статуті підприємства, західний компаньйон ні на йоту не втручається у зміст газети. Він вимагає від українського партнера тільки справність економічних показників. Для цього щомісяця у “Високому Замку” роблять докладний аналіз ситуації. І на його підставі правління висловлює прорахунки в усіх ланках – аж до відділу розповсюдження – і підказує, як їх усунути. Головні показники, на які зважають західні інвестори, – це тираж та сума надходжень від рекламної діяльності. Власне з них і утворюється прибуток. У його структурі реклама посідає чільне місце, продаж – другу позицію. Комерційна діяльність друкарні – лише на третьому. Рецептом успіху “Високого Замку” можна назвати власну друкарню і мережу кіосків. Якби до 1997 року львівська газета “Високий Замок”, засновниками якої були первинна журналістська організація та обласна рада, публічно оголосила про пошуки іноземного партнера, вона б лише змарнувала 1

Швагуляк-Шостак О. “Високий Замок”: рiк після інвестиції // Галицькі контракти. – 1999. – №44.

час. Та на момент переговорів з “Орклою” газета вже була власністю трудового колективу. Вільний статус видання дав шанс для пошуків джерел фінансування. “Високий Замок” зумів отримати кілька грантів з підтримки незалежної преси. Зокрема, один з них – фонду “Відродження” щодо альтернативного розповсюдження преси – заклав підмурки і нинішніх, і майбутніх доходів газети. Роздрібна мережа “Високого Замку” перетворилася на велике торгове господарство, яке налічує понад десятки кіосків у Львівській області та сотню працівників. І цей напрям продовжує розвиватися. 1997 року “Високий Замок”, який утримував нішу універсального видання для всієї родини, одержав рекордну суму від передплати – 250 тисяч американських доларів. Цей кредит довіри читачів вклали, як перший транш, у придбання шведської офсетної машини “Сольна-30”. Західна, нехай і вживана, техніка кардинально змінила обличчя “Високого Замку” і започаткувала свою друкарню. Протягом року газета розрахувалася за дороге обладнання. Сьогодні тут з європейською якістю тиражують не тільки власну газету, а й інші видання. Західна схема, однак, дає хороший результат лише на ґрунті безумовно рентабельних видань. Газета “Индустриальное Запорожье”, яка на відміну від “Високого Замку” у серпні 1998 року зустріла інвестора у боргах, як у шовках, і пустила західний капітал на погашення їх і розкрутку реклами, – не змогла й донині зіп’ятися на ноги. Натомість “Високий Замок” перейшов на повноколірний друк, збільшив періодичність із трьох до п’яти випусків на тиждень і досягає тижневого тиражу 463 тисяч. Отже,

сьогоднішню

ситуацію

українському

медіа-секторі

характеризують такі риси, як: практична відсутність розуміння медіа як саме “бізнесу” внаслідок практично тотальної фінансової залежності ЗМІ від власників, акціонерів, інвесторів тощо, а не від аудиторії та об’єктивних реалій ринку;

перехід фінансової залежності в нову якість — у залежність політичноредакційну, тобто перетворення українських ЗМІ на суб’єктивний рупор інтересів фінансово-політичних сил, що мають на них вплив. формування потужних медіа-холдингів призводить до монополізації медіа-простору, що ставить під загрозу право громадян України на отримання об’єктивної інформації. Виходом з цієї ситуації може бути як посилення державного та громадського контролю над медіа-простором, так і залучення західних інвестицій.

Розділ 3. Західний досвід § 1. Руперт Мердок: медіа-магнат світового масштабу Руперт Мердок народився у 1931 році в австралійському місті Мельбурні. У світ засобів масової інформації він прийшов у 12 років, почавши працювати в одній з газет свого батька Кіта Мердока, який був власником низки газетних видань у Південній Австралії. Освіту Руперт здобув в Оксфорді, а вже у 1954 році він був змушений взяти на себе управління газетним бізнесом, коли батько помер. Справу починав він без жодної підтримки, здобуваючи потроху потрібний досвід. Руперт Мердок ставився до журналістики, як до одної з галузей індустрії розваг. Дотримуючись такої точки зору, він винайшов “бульварну” суміш, що складалася із заміток про секс, спорт та злочини під сенсаційними заголовками. Ця суміш сподобалася читачам, і наклад його газети почав зростати. На цих принципах Мердок почав створювати свою імперію засобів масової інформації (News Corporation Limited). Вже 1956 року він придбав газету Perth Sunday. Протягом наступних років він розширював свою імперію, і на 1968 рік володів уже цілою “армією” газет, журналів та телерадіокомпаній. У 1960-х він вривається і на британський ринок, скуповуючи газети (наприклад, News of the World), а потім і телерадіокомпанії. 1969 року він придбав і лондонський Sun, а 1981 року – чи не найвідомішу британську газету Times of London. Однак Мердок розглядав газети не лише як бізнес. Заснована ним газета The Australian повинна була забезпечити йому і політичний вплив. На виборах прем’єр-міністра

Австралії

1975

року

газета

підтримала

кандидатуру

представника партії консерваторів. Вибори пройшли вдало, а пізніше на прохання Мердока новий прем’єр уніс зміни у закони про іноземне володіння телевізійними станціями, котрі дозволили йому вийти за межі національних кордонів. У 1970-х Руперт Мердок виходить на американський ринок. 1973 року першими його придбаннями стали газети San Antonio Express та News. 1976

року він купує New York Post – найстарішу щоденну газету Америки. Одержавши 1985 року американське громадянство, Мердок ще більше розширює свої володіння. На 1989 рік до складу його імперії входили понад сто газет у США, Великій Британії, Австралії та Тихоокеанському регіоні, 22 американські станції кабельного та сателітарного телебачення, журнали TV Guide та Mirabella, видавництво HarperCollins, кіностудія Twentieth Century Fox та телемережа Fox тощо. Доходи компанії Мердока за 1995 рік майже рівномірно розподілилися між індустрією кінорозваг (26%), газетними виданнями (24%), телебаченням (21%), журналами (14%) та книговиданням (12%). Хоч 70% доходів і було зароблено корпорацією у США, її плани поширюються і на Європу, Азію та Латинську Америку. 30% акцій News Corporation перебувають у руках клану Мердоків. Сам Руперт Мердок є її головою і головним виконавчим директором. Його особисті статки оцінюються у 3,2 мільярди доларів, а його компанія надає роботу 26 тисячам службовців у цілому світі, маючи 789 офісів та дочірніх компаній у 52 країнах1. Руперт Мердок – гравець. Він готовий ризикнути всім заради одного проекту. Він будує довгострокові плани та готовий нести збитки роками, якщо це в його інтересах. Тому сьогодні, коли його видання та телепрограми впливають на культуру та політику багатьох країн, його називають однією з наймогутніших осіб на Землі. § 2. Британський медіа-ринок У Великій Британії 96% ринку національної преси належить приватному сектору. Єдиним винятком є лівоцентристська “серйозна” газета “Guardian” та її “сестра” – недільна газета “Observer”, які фінансуються зі спеціального

Пирогова Д. Руперт Мэрдок // Киевские Ведомости. – 2000. – 27 березня.

фонду. Однак, навіть вони займають різноманітною комерційною діяльністю, щоб вижити. Решта видань перебувають у власності приватних компаній, які здебільшого контролюються впливовими заможними людьми та їхніми родинами. З-поміж них найвпливовішим є, звичайно, Руперт Мердок, якому належить більше третини британського медіа-ринку. Це й шанована “Times”, і дві малоформатні газети “Sun” та “News of the World” – найбільш популярні з “жовтих” видань. Ще однією впливовою особистістю є лорд Ротмір, чия надзвичайно успішна “Daily Mail” є розрахованою на пересічного читача газетою, яку люблять читати всі. Лорд Ротмір володіє п’ятою частиною ринку і конкурує з концерном “Daily Express”, власником якого є Річард Десмонд, відомий видавець порнографічних журналів. Найпопулярніша “якісна” газета “Daily Telegraph” накладом один мільйон примірників видається канадським фінансистом Конрадом Блеком, що відомий своїми правими переконаннями (див. Додаток 1. Власники газет у Великій Британії). Чи впливають ці власники на редакційну політику видань? На думку редактора “Daily Telegraph” Макса Гастінга, політичні уподобання більшості власників британської преси впродовж усієї історії зводилися до нехитрого бажання зробити цей світ безпечним місцем для багатіїв. Але цей погляд не враховує ані давню традицію британських журналістів керуватися у своїй роботі фактами, ані розмаїття поглядів і думок, які пропонує читачам ринок друкованих видань. Так, заступник головного редактора газети “Independent on Sunday” Майкл Вільямс вважає, що, як не парадоксально, такі нібито “незалежні” організації, як, скажімо, Бі-Бі-Сі, насправді є менш незалежними у висвітленні подій, ніж британські друковані видання1. Статутні обмеження не дозволяють їм займатися тим, що журналісти називають “різними ракурсами”. Оскільки Бі1

Українські медіа заробляють чи утримуються? // Телерадіокур’єр. – 2003. – №1. – С.26.

Бі-Сі працює для найширшого загалу, то, за статутом, має висвітлювати події дуже збалансовано і обережно. Газетярі ж орієнтуються здебільшого на власного читача, тому вони можуть собі дозволити більш гострий, навіть провокаційний стиль. § 3. Німеччина: домінування медіа-концернів Ось вже понад два десятиріччя на німецькому медіа-ринку, як і в багатьох інших галузях економіки, спостерігається тенденція до створення більших підприємств. Масштаби концентрації на ринку особливо добре видно на прикладі великих газетно-журнальних концернів. У сфері щоденних газет це – видавництво “Шпрінґер-ферлаґ”, видавнича група “Вестдойче альґемайне цайтунґ”, видавнича група “Штутґартер цайтунґ”, видавництва “Дюмон Шайберґ” та “Ґрунер унд Яр”, а також видавнича група “Зюддойче цайтунґ”. На їхню частку припадає 45% сукупного накладу щоденних газет (див. Додаток 2. Ступінь концентрації на німецькому ринку щоденних газет). Що стосується популярних журналів, то дві третини їх сукупного накладу припадає на чотири великих видавництва: “Бауер” (видає третину журналів), “Шпрінґер-ферлаг”, “Бурда” та “Ґрунер унд Яр”. У Федеративній Республіці Німеччина, як і в інших країнах, видавці утворюють газетно-журнальні концерни для того, щоб зменшити собівартість видань, знизити ціни на рекламу, скоротити управлінські витрати та спільно шукати рекламодавців, розподілити ризик. Найбільшим газетним видавництвом на європейському континенті (частка на ринку щоденних газет у Німеччині – 23,7%) є видавництво “Шпрінґер-ферлаґ” (власники: 50% плюс одна акція – спадкоємці Шпрінґера, 40,05% - донедавна група Кірха, інші акції у руках дрібних акціонерів). Воно видає:

найбільшу за накладом надрегіональну щоденну газету “Більд”, вечірню газету “Гамбурґер абендблат”, недільні газети “Більд ам зонтаґ” та “Вельт ам зонтаґ”, журнал-програму ТБ “Хьорцу”. Окрім цього, йому належать: щоденні газети “Вельт”, “БЦ”, “Берлінер морґенпост”, “Берґердорфер цайтунґ”, “Ельмсхорнер нахріхтен”, журнали “Функ ур”, “Більд дер фрау”, “Ауто більд”, “Шпорт більд”, “Більдвохе”, “Журналь фюр ді фрау”, “Аллеґра” та “Комп’ютер-більд”, рекламні видання. Концерну також належать частки капіталу, завдяки яким він може впливати і на редакційну політику таких газет, як “Фольксцайтунґ” (Лейпціг), “Остзее-цайтунґ” (Росток), “Харбурґер анцайґен унд нахріхтен”, “Кілер нахріхтен”, “Любекер нахріхтен”. За кордоном концерн Шпрінґера володіє частками у газетах та журналах, що видаються в Австрії, Угорщині, Словаччині, Польщі та Іспанії. У Німеччині йому також належать частки у приватній телекомпанії “САТ 1” та приватних радіокомпаніях (наприклад, “Радіо Гамбурґ”, “Антенне Байєрн”). Найбільшим медіа-концерном Європи – з великим відривом від інших – є “Бертельсман”. Концерн починав свою діяльність з книг та платівок, створював читацькі товариства (зокрема, Німецьке товариство любителів книги), купував великі друкарні, вкорінювався у радіо-, теле- та кінокомпанії (наприклад, “УФА Фільмпродукціон”, “Радіо Гамбурґ”, РТЛ та РТЛ 2). У 1996 році він придбав люксембурзьку телерадіокомпанію CLT, має частку у великому видавництві “Ґрунер унд Яр”, бере участь у книговидавничому бізнесі за кордоном, зокрема, у США (видавництва “Бентем даблдей”, “Рендом хаус”). 74,9% концерна “Ґрунер унд Яр” належить “Бертельсману”. Меншість акцій утримує Джон Яр, який має певні права. Окрім “Гамбурґер морґенпост” він видає, зокрема, журнали “Штерн”, “Бриґітте”, “Капіталь”, “Ґео”, “Сандра” 34

та “П.М”. Концерн має 24,9% тижневика “Шпіґель” і разом з “Бертельсманом” бере участь у різноманітних кіно- і телекомпаніях. За кордоном він видає 35 журналів, зокрема, у США, Франції та Польщі. У 1990 році концерн разом з британським видавцем Робертом Максвелом придбав у ПДС, спадкоємиці СЄПН, видавництво “Берлінер ферлаґ” у нових федеральних землях. Там видаються “Берлінер цайтунґ”, “Берлінер курір” та різноманітні журнали. У Дрездені та Хемніці концерн заснував нову бульварну газету, аналогічну “Гамбурґер морґенпост”. Окрім цього, він володіє основною частиною капіталу “Зексише цайтунґ” (Дрезден). Видавництво “Бауер” перебуває у повній сімейній власності. Головна задача журналів, котрі воно видає (зокрема, “Фернзеевохе”, “Нойе ревю”, “Нойе пост”, “Браво”), - розважати. “Бауеру” належать також кілька видавництв, що випускають спеціалізовані журнали, роман-газети, а також популярні журнали в США та Європі. Завдяки угодам про кооперацію цей концерн своєчасно вийшов на ринок газет у колишній НДР, однак дістав дозвіл тільки на придбання газети “Фольксштимме” (Маґдебурґ). Інше сімейне видавництво “Бурда” видає журнали “Фокус”, “Бунте”, “Фройндін”, “Більд унд функ”, “Дас хаус”, “Фрайцайт ревю”, “Майн шьонер ґартен”, “Майне фаміліе унд іхь”. Як і інші великі видавництва “Бурда” шукала нові ринки збуту у Східній Німеччині. Спеціально для нових земель випускаються журнали “Супер іллю” та “Супер-ТВ”. У Шверині видавництво придбало газету “Фольксцайтунґ”, а в Ростоці – “Норддойче нойесте нахріхтен”. Великим концерном є також група Ґеорґа фон Гольцбрінка зі Штутґарта. Їй належать видавництва “Фішер”, “Кіндлер” (49%), “Кнаур” (46%), “Ровольт” (67%), “Макміллан” у Лондоні (70%); щоденні газети “Гандельсблат”, “Лаузіцер

рундшау”,

“Майн-пост”,

“Саарбрюккер

цайтунґ”

(52,3%),

“Тагесшпіґель” (51%), “Зюдкурір” (Констанц), тижневики “Віртшафтсвохе” та “Цайт”; а також частки у різноманітних телекомпаніях, телепродюсерських фірмах та в радіокомпаніях, передусім на сході Німеччини.

Ще одним великим видавництвом є “Яресцайтен-ферлаґ”, що належить родині Ґанске з Гамбурґа. Воно видає “Вохе”, “Фюр зі”, “Петра”, “Цухаузе”, “Віталь”, “Архітектур унд вонен”, “Файншмекер”, “Шарме”, “Меріан”, “Унзер кінд”, має 10% у газеті “Рейніше меркур”, володіє книжковим видавництвом “Гофман унд Кампе” та діє на ринку аудіовізуальних засобів. У сфері щоденної преси на друге місце після концерну Шпрінґера виходить видавнича група “Вестдойче альґемайне цайтунґ” (WAZ, Е.Брост та Й.Функе), котра бере участь також у приватних радіо- та телекомпаніях, наприклад, у РТЛ. Їй належать: “Вестдойче альґемайне”, “Вестфеліше рундшау” (86,9%), “Нойе Рур-цайтунґ” (89,4%), “Вестфаленпост”, “Ізерлонер крайсанцайґер” (24,8%), понад 50 рекламних видань, спеціалізованих (“Фото ревю”) та жіночих журналів (зокрема, “Ехо дер фрау”), а також торговельно-промислові підприємства (наприклад, 25% фірми “Отто-ферзанд”). У 1988 році група ВАЦ придбала по 48% капіталу австрійських бульварних газет “Нойе кронен-цайтунґ” та “Курір”. Після возз’єднання Німеччини група вийшла на ринок Тюринґії, щоб укласти там угоди про кооперацію. Завдяки часткам у газетах “Тюринґер альґемайне” (Ерфурт) та “Ост-тюринґер цайтунґ” (Гера) вона контролює сьогодні значну частину місцевого ринку. Процес концентрації має чимало наслідків. Газети та журнали, зведені в один концерн, які знаходяться під єдиним керівництвом однією чи кількох осіб – це рівноцінно додатковій владі над читачами, партіями, видавцями та журналістами. Духовна незалежність журналістів може постраждати, як і їхні позиції при зміні роботи.

На думку Германа Майна, той, “хто бажає, щоб громадяни діставали інформацію з максимально можливого числа джерел, той має шкодувати з приводу утворення концернів у газетно-журнальній справі. Якщо кілька газет видаються в одному видавництві, виникає небезпека того, що одного разу вони можуть послідувати єдиній політичній лінії, а саме ліні свого видавця. Процес концентрації таким чином обмежує багатоманітність джерел інформації”1. Справді, великі газетно-журнальні мають можливість впливати на інших видавців. Маючи сучасну технічну базу та потужні фінансові важелі, вони легко можуть перемогти у гострій конкурентній боротьбі з дрібними та середніми видавництвами. При цьому вони застосовують тактику диференціації передплатних цін, що особливо активно практикувалося у Східній Німеччині, але також застосовується на заході країни і сприяє процесу концентрації. Це означає, що за ту саму газету видавництва вимагають різну ціну у різних регіонах залежно від того, чи посідають вони там монопольне положення (тоді ціна вище) чи ні (тоді ціна нижче). Таким чином вони, можливо, порушують закон про заборону обмежень на конкуренцію. Як можна використати економічну могутність для того, щоб обмежити свободу друку, показав у 1995 році тепер екс-телемагнат Лео Кірх. Тоді журнал “ТВ тудей” повідомив, що при поданні групою Кірха заявки на отримання телевізійної

ліцензії

Шлезвіґ-Гольштейні

мали

місце

порушення

законодавства. Пізніше журнал не зміг навести відповідні докази у суді. Мюнхенський магнат не задовольнився можливість надати спростування, а наклав заборону на надання інформації цьому журналові. Крім цього, гамбурзькому журналові було відмовлено у трансляції його реклами на телеканалах, що належали Кірху. Хоч і не можна стверджувати, що газети великих концернів, наприклад Шпрінґера, одержують із центра політичні вказівки дотримуватися тої чи іншої лінії, але є окремі приклади однакової оцінки ними певних подій чи явищ.

Майн Х. Средства массовой информации в Германии. – UVK-Medien, 2000. – С.103.

Зокрема, всі друковані органи концерну Шпрінґера повинні дотримуватися таких чотирьох “директив Шпрінґера”: 1)

“Безумовна підтримка вільної правової держави, що є членом західного співтовариства, а також підтримка зусиль з об’єднання Європи.

Досягнення примирення між євреями та німцями. Це включає і підтримку прав народу Ізраїлю на життєве існування.

Неприйняття політичного тоталітаризму у будь-якій формі.

Відстоювання принципів соціальної ринкової економіки. 1”

Сам Шпрінґер так дивився на проблему свого домінування на ринку та пов’язаною з цим можливість зловживання владою: “Великі підприємства... здатні гарантувати робочі місця. Це робить журналістів більш упевненими у собі, більш гордими та вільними, ніж раніше. Жодному з редакторів, що працюють у виданнях нашого концерну, не треба прогинатися. Сама ідея про те, що я міг би й хотів би розмахувати батогом над головами понад 800 духовно незалежних

співробітників,

абсурдна...

Зрозуміло,

видавцю

доводиться

приймати рішення... На перехресті хтось повинен сказати, куди треба йти. Так само і в політиці, у відкритому морі, у виробництві автомобілів та у газетному видавництві.2” Втім, держава намагається обмежувати процес концентрації у пресі. На вимогу Бундестаґа федеральний уряд заснував “Комісію з перевірки загрози для економічного існування у сфері ЗМІ та наслідків процесу концентрації для свободи слова у Федеративній Республіці Німеччина”. Ще 1968 року комісія дійшла висновку, що процес концентрації може сягнути неприйнятних масштабів, тому потрібно вжити контрзаходів: встановити максимальний рівень ринкової частки газетно-журнальних концернів; щорічно публікувати доповідь федерального уряду про стан речей у німецькій пресі; обов’язково розкривати дані про відносини власності у сфері друкованих видань у рамках додатку до земельних законів про друк; надавати фінансову підтримку дрібним 2

Майн Х. Средства массовой информации в Германии. – UVK-Medien, 2000. – С.105.

та середнім видавництвам, а також сприяти розвитку ефективних та конкурентноспроможних підприємств з метою збалансування ринку (шведська модель); покращити соціальне положення журналістів. Тогочасний соціал-ліберальний уряд не скористався пропозицією комісії запровадити обмеження на ринкову частку медіа-концернів, щоб протидіяти таким чином процесу концентрації. Натомість він запровадив 1976 року контроль за злиттями у сфері друку (третій закон про внесення правок до закону, що забороняє обмежувати конкуренцію). Згідно з цим законом Федеральне

антимонопольне

відомство

має

давати

дозвіл

на

злиття

підприємств, чий спільний щорічний оборот перевищував 25 мільйонів марок. Через встановлення такої мінімальної стелі обороту, контроль діє не завжди. На практиці злиття газет із загальним накладом, меншим за 80 тисяч примірників, проходить повз Федеральне антимонопольне відомство. Звичайно ж, воно не може запобігти процесові концентрації в цілому, але у деяких випадках не допускає розвитку подій, що загрожують вільній конкуренції (наприклад, у 1981 році це відомство відхилило заплановане придбання “Бурдою” контрольного пакету акцій концерну Шпрінґера). Найпотужніші

газетно-журнальні

концерни

присутні

також

телерадіопросторі, який поділений у Німеччині між публічно-правовими та приватними телерадіокомпаніями. Публічно-правові телерадіокомпанії були створені у Західній Німеччині після Другої світової війни західними союзниками та представниками західнонімецької влади у формі, що робила їх незалежними суб’єктами публічного права. Зокрема, вони були засновані на базі земельних та відповідно федеральних законів, а також державних договорів; над ними немає прямого контролю влади, але більшість із них перебувають під її правовим контролем; їм надано право на самоуправління; фінансуються за рахунок зборів за користування радіо- та телеприймачами (тепер – частково і за рахунок реклами).

У 1950 році всі земельні телерадіокомпанії об’єдналися у Робоче співтовариство публічно-правових телерадіокомпаній Федеративної Республіки Німеччина (АРД) для того, щоб спільно транслювати радіо-, а після 1953 року й телепрограми. У 1991 році до складу АРД увійшли створені у східних землях телерадіокомпанії. У 1961 році на базі державної угоди між федеральними землями було засновано ще одну публічно-правову телерадіокомпанію ЦДФ. Історія приватного телебачення у Німеччині розпочалася 1 січня 1984 року у Людвіґсгафені, де був запущений експериментальний проект у галузі кабельного телебачення. Найбільшими конкурентами поміж собою та компаніями АРД і ЦДФ є приватні телерадіокомпанії САТ 1, РТЛ та “Про 7”. Фактично ж, приватний ринок радіо та телебачення належить концерну “Бертельсман” (до його холдингу CLT/UFA входять телекомпанії РТЛ, РТЛ 2, “Супер РТЛ” та “Вокс”) та альянсу видавництва “Шпрінґер-ферлаґ” та донедавна могутньої групи Кірха (САТ 1, “Про 2”, “Кабель 1” та ДСФ). Обидві групи є співвласниками платного телеканала “Прем’єре”. Взагалі, у 1998 році на частку групи Кірха припадало близько 27% глядацького ринку, на частку концерну “Бертельсман” – 22,5%, концерну Шпрінґера – 6,6%. Втім, у квітні 2002 року KirchMedia збанкрутувала. Довгий час між медіамагнатами світу точилися боротьба за володіння імперією Кірха. На неї претендував і Руперт Мердок, і Сільвіо Берлусконі. У

березні

2003

року

з’явилася

інформація,

що

голлівудський

підприємець-мільярдер Хаїм Сабан домовився з німецькою компанією KirchMedia про придбання її головного активу – другого за величною приватного телеканала в Німеччині “Про 7”. Як очікується, незабаром Сабан погодить умови покупки й іншого активу – авторських прав на показ фільмів. Сукупний розмір угоди має скласти близько 2 мільярдів євро.

Збанкрутіла у квітні минулого року KirchMedia володіє 52,2% “Про 7” та однією з найбільших фільмотек за межами США. На державні телеканали припадає близько половини німецької аудиторії, другу половину поділяють між собою РТЛ, що належить концерну “Бертельсман”, та “Про 7”. Хаїм Сабан, який виступає у партнерстві з французькою компанією Television Francaise 1, залишився єдиним претендентом на перлину колишньої імперії Лео Кірха після того, як на минулому тижні з тендера по покупці KirchMedia вийшло видавництво “Бауер”. Як заявив у понеділок представник KirchMedia Хартмут Шультц, у найближчі кілька днів Сабан і KirchMedia погодять також умови продажу фільмотеки. За словами джерел, знайомих із ситуацією, Сабан запропонував 7,5 євро за акцію “Про 7” – тобто на 1,5 євро більше, ніж “Бауер”. Сукупний розмір угоди з купівлі активів KirchMedia складе, як очікується, близько 2 мільярдів євро. Банки-кредитори KirchMedia готові підтримати угоду, сподіваючись на повернення боргів, які на момент банкрутства медіа-компанії склали 1,9 мільярдів євро. На думку аналітиків, запекла конкуренція з державними телеканалами за гроші рекламодавців і заборона на контроль одним приватним телеканалом понад 30% ринку обмежує перспективи розвитку приватного телебачення у Німеччині. Доходи “Про 7” скоротилися у 2002 році на 6% у порівнянні з 2001 роком, склавши 1,9 мільярдів євро, а чистий прибуток упав з 68 мільйонів до 15 мільйонів євро1. Хаїм Сабан, однак вважає, що зможе реорганізувати KirchMedia і навіть зробити її міжнародною компанією. Правила гри на західних медіа-ринках складалися століттями. Давні традиції “вільної преси” та запекла конкуренція між засобами масової інформації дозволяють мешканцям Західної Європи та Північної Америки бути впевненими у тому, що їм не загрожує замовчування суспільно важливої інформації або ж відверта дезінформація, що часто трапляється в Україні. 1

Сабан получит KirchMedia // http://www.expert.org.ua/?st=2&id=493

Втім, тенденція до концентрації капіталу у сфері мас-медіа, яка існує на Заході, викликає занепокоєння у медіа-експертів, які вбачають у цьому потенційну загрозу свободі слова. Транснаціональні медіа-імперії, вважають вони, повинні перебувати під громадським та у деяких випадках державним контролем.

Розділ 4. Ситуація у постсоціалістичних країнах § 1. Центрально-Східна Європа: залучення західних інвестицій Для мас-медіа країн Центрально-Східної Європи (особливо друкованих) характерним було залучення західних інвестицій, яке призвело до того, що власниками – частковими або повними – більшої частини популярних видань стали іноземці. Польща Іноземний капітал з’явився у польських медіа 1990 року – тоді, коли він уперше прийшов до Польщі. На той час західні видавці вже прийшли до Чехії та Угорщини. Першими кроками західних (переважно німецьких) видавничих груп було дослідження наявних сегментів та польському медіа-ринку. За цим слідував пілотний випуск на цей ринок деяких відомих журналів. Так діяли американці, що

почали

видавати

польські

версії

“Reader’s

Digest”,

“Playboy”,

“Cosmopolitan”. У наступному “раунді” західний капітал продемонстрував серйозніший інтерес до польського медіа-ринку. Найбільш масштабним був прихід на ринок

німецьких видавничих

будинків (Bauer, Springer, Bertelsmann). Вони діяли методично, скуповуючи спочатку жіночі та родинні журнали. Швейцарські та італійські інвестори викуповували елітні часописи (переважно економічні). Чимало західних видавців зацікавились у періодичних виданнях, які видавала державна компанія RSW “Prassa-Ksiažka-Ruch” (одна з найбільших у цій частині Європи), котра повинна була бути ліквідована відповідно до рішення парламенту. Чимало газет та журналів були передані творчим колективам за символічними цінами. Найбільше з цієї ліквідації скористався французький видавець Робер Ерсан (Robert Hersant). Його концерн придбав спочатку сім регіональних газет (по два у Катовіце, Лодзі та Ґданську, один – у Кракові), а згодом – і

загальнопольську газету “Rzeczpospolita”. Ерсан приватизовував газети спільно з партнерами, які, щоправда, згодом виявилися його прихованими спільниками і продавали йому свої частки у газетах (оскільки іноземцям було заборонено мати більшість у статутних фондах мас-медіа). Польський підприємець Войцех Фібак (Wojciech Fibak), використовуючи гроші швейцарського концерну Marquard, викупив кілька газет та журналів у Кракові, Катовіце, Познані, дві газети у Варшаві (“Express Wieczorny” та “Sztandar Mlodych”) та спортивну газету “Przeglаd Sportowy”. Вже відома нам норвезька компанія Orkla Media також почала скуповувати польські регіональні щоденні газети (першим став вроцлавський “Dziennik Dolnoslaski”). Загалом на першому етапі норвежці придбали 6 регіональних газет (2 у Вроцлаві, по одній у Кошалині, Бидґощі та Белостоку та Жешуві); згодом – ще по одній у Белостоку, Любліні, Бидґощі та Ополе1. 1994 року баварський видавничий концерн Passauer Neue Presse викупив у Робера Ерсана групу найбільших та найвпливовіших регіональних газет. Passauer Neue Presse почав нарощувати свою присутність на ринку, скуповуючи газети, друкарні та місцеві видання. Журнальний ринок Польщі є цікавим не тільки для німців, але й для швейцарського, американського, французького та скандинавського капіталу. Число західних інвесторів у Польщі постійно зростає. Словаччина З 1989 року процес трансформації у Словаччині відкрив іноземному капіталу браму до словацьких медіа. На сьогодні вся словацька преса приватизована. Процес приватизації у Словаччині проходив специфічно. На першому етапі (1990 – 1992 роки) редакційні колективи приватизовували свої газети за символічну ціну в 1 словацьку крону. Таким чином були утворені акціонерні

Bajka Z. Zahranicny kapital v polskiej tlaci devatdesiatych rokov // Otazky Zurnalistiky. – 1998. – №2.

товариства з капіталом 1000-10000 крон. У цей перехідний період редакційні колективи замінили колишніх “політичних” видавців. На другому етапі журналісти-акціонери вступали у зв’язок із місцевими та закордонними інвесторами. Редакції були відокремлені від видавничих будинків. Тим не менш, деякі зв’язки між редакторами та видавцями залишились. Саме тому редактори не зацікавлені розкривати обсяг іноземного капіталу у словацьких медіа. Серед видавців 19 газет, що видаються у Словаччині, найбільш виразно іноземний капітал задіяний у 4 газетах: “Nový čas”, “Hospodárske noviny”, “Új Szó”, “Národná obroda”. Найбільший рівень участі іноземного капіталу має видавець “Hospodárskych novín” Ecopress, a.s., Bratislava (власником усіх акцій є чеська компанія a.s. Ekonómia). Взагалі, у багатьох випадках західні інвестори є співвласниками видань. Так, газети “Új Szó” та “Národná obroda” видаються за участю французької компанії Socpress, котра належить концерну Hersant. Головним же власником газети “Új Szó” є німецьке видавництво Rheinische Post. Газету “Nový čas” видає Vydavatelstvo novín a časopisov, s.r.o., Bratislava, 51% акцій котрого належить ірландській компанії Ekarite Ltd Dublin, яка у свою чергу

належить

німецькому

видавничому

концерну

Grüner

und

Jahr-

Bertelsmann. Стовідсоткову участь іноземного капіталу має одне з найбільших словацьких

видавництв

Euroskop,

a.s.

Акції

цієї

компанії

належать

швейцарському концерну Ringier. Цей концерн є активним гравцем на медіаринку Словаччини. Він видає 7 популярних у Словаччині газет та журналів, у тому числі “Život”, “Eurotelevíziu” та “Slovenský profit”1. Підсумовуючи, можна сказати, що найбільшими іноземними інвесторами на словацькому ринку преси є американський Wall Street Journal, німецькі Handelsblatt, Reinische Post and Bertelsmann's Grüner und Jahr, французькі

Darmo J. Zahranicny kapital v mediakh slovenskej republiky // Otazky Zurnalistiky. – 1998. – №2.

концерни Hersant та Socpress, ірландська компанія Ekakrite Ltd. Dublin, а також швейцарський концерн Ringier. Тим не менш, потужні позиції мають і національні видавці, зокрема, компанія Dunajské tlačiarne, a.s., Bratislava (власник видавництва Danubiaprint). Болгарія У Болгарії приватний медіа-сектор з’явився у 1991-1993 роках. Саме тоді були легалізовані вкладення приватного болгарського чи іноземного капіталу. Спочатку іноземні інвестори були дуже обережними на болгарському ринку. Перші інвестиції прийшли трохи згодом, коли медіа-ринок був уже структурований. Піонером стала швейцарська компанія Ringier, яка 1993 року заснувала тижневик “Cash”. Цей проект, втім, виявився невдалим і був припинений. Першим успішним (і фактично єдиним) представником іноземного капіталу на болгарському медіа-ринку став німецький концерн Westdeutsche Allgemeine Zeitung. 1996 року Westdeutsche Allgemeine Zeitung викупив дві найбільші (їхній спільний тираж становив 550000 примірників у той час, як інші 8 щоденних газет мали сукупний тираж 220000) та найвпливовіші газети – “24 Godziny” та “Trud”, котрі були доведені попередньо до банкрутства1. Присутність

німецького

концерну

на

болгарському

медіа-ринку

загострило конкуренцію. Одним із її результатів став судовий позов до Westdeutsche Allgemeine Zeitung, яка була звинувачена у спробах монополізації видавничого

процесу,

друку,

реклами

та

розповсюдження,

також

регіонального ринку преси у Болгарії. § 2. Країни Балтії: двомовний медіа-ринок У 1988-1991 роках, перед колапсом СРСР, наклади газет у Балтії (як і в інших союзних республіках) суттєво зросли. Однак після відновлення

Alfandari E. Nemecky concern Westdeutsche Allgemeine Zeitung v Bulharsku // Otazky Zurnalistiky. – 1998. – №2.

незалежності та запровадження ринкових відносин наклади видань різко впали, деякі журнали та газети зникли. Першою приватизованою газетою у Латвії була заснована 1990 року урядова Diena. Тепер ця газета, яка була першим зразком об’єктивної журналістики (розмежування фактів та коментарів) на латвійському медіаринку, фактично належить шведській компанії Bonnier, яка володіє акціями багатьох ЗМІ у країнах Балтії. Виразником інтересів Bonnier у Латвії, Литві та Естонії є компанія Marieberg, якій у свою чергу належить 49% акцій АТ Diena – власника газети з такою ж назвою, друкарні та мережі розповсюдження. Marieberg є також стовідсотковим власником ділових газет Diena biznes (Латвія), Verslo zinas (Литва), Apipaёv (Естонія). В Естонії на ринку також домінують мас-медіа зі шведськими інвестиціями. Так, значна частина (приблизно 50%) акцій найпопулярнішої естонської газети Eesti Paehvalet належить вже згадуваній компанії Marieberg. Іншій шведській компанії – Schibsted – належить друга за популярністю газета Естонії Postimees1. Варто також відзначити таку особливість медіа-ринку Латвії та Естонії (значно меншою мірою Литви), як двомовність. Оскільки значну частину населення цих держав (від 30% до 45%) становить російськомовне населення, то

значною

популярністю

там

користуються

російськомовні

видання,

наприклад, газети “Бизнес-Балтия”, “Час” та “Панорама Латвии”. При цьому характерною особливістю російськомовних видань є приналежність до місцевого капіталу. Російські версії, втім, мають і латисько- та естонськомовні видання (зокрема, лідер латвійського медіа-ринку Diena). § 3. Російський медіа-простір

Матеріали лекцій // Baltic International Summer School-1999, Valmiera, Latvia.

Російський медіа-простір за роки, що минули з часу розпаду СРСР, пройшов кілька стадій у своєму розвитку. Так, у першій половині 1990-их років в інформаційному просторі домінували авторитетні журналісти. Це був час, коли ЗМІ намагалися бути незалежними, а такі газети, як “Аргументы и факты” або “Коммерсантъ”, мали величезну популярність та вплив. Ця доба фактично закінчилася із убивством відомого ще з радянських часів журналіста Влада Листьєва, який очолював ВАТ “Общественное Российское Телевидение”. На зміну “журналістській” прийшла “олігархічна” форма організації медіа-простору,

якій

домінував

“олігарх”

або

“медіа-магнат”.

Найяскравішими особами цього періоду були Б.Березовський (основою його медіа-холдингу було “ОРТ”) та В.Гусинський (“Медіа-мост” якого володів популярним каналом НТВ). До найбільших гравців медіа-ринку належали тоді “Мост-банк”, “Онэксим-банк-Интеррос”, “Газпром”, “Лукойл”, “МенатепРоспром” і “Альфа-банк”1. Не лише в Москві, а й у регіонах ними створено власні холдинги, які, проте, мають у регіонах, зазвичай, обмежені матеріальні ресурси, а тому керуються правилами “політичної доцільності”. Перша фаза трансформації російських мас-медіа відбулася після серпневої фінансової кризи 1998 року, від якої сильно постраждали “олігархічні” медіа-імперії, що користувалися раніше широким доступом до бюджетних ресурсів і зовнішніми кредитами. Друга фаза трансформації та перерозподілу російського інформаційного ринку

була

пов’язана

парламентськими

виборами

1999

року

та

президентськими виборами 2000 року, а також із посиленням ролі держави в системі ЗМІ. Сформувавши єдиний холдинг державних електронних ЗМІ ВГТРК (Всеросійську державну телерадіокомпанію) і маючи свої друковані видання, держава істотно посилила контроль над інформаційним простором Російської Федерації.

Російські інформаційні корпорації напередодні президентських виборів // http://www.niurr.gov.ua/ru/ukr_rus/monitoring/infopol/infopol_2000/publikacii_2000/vybory.html

Після призначення прем'єр-міністра В.Путіна в.о. Президента Росії та з наближенням виборів президента РФ відбуваються зміни у взаєминах держави з російськими ЗМІ. Зокрема, були встановлені нові тарифи на передачу телерадіосигналів, що суттєво погіршило фінансовий стан електронних комерційних засобів масової інформації. Тоді ж було внесено зміни до складу колегії та представників держави у ВАТ “ОРТ”: виключено доньку Б.Єльцина Т.Дьяченко і введено людей, які давно співпрацюють з В.Путіним. Було посилено і кадровий склад державного медіа-холдингу: на роботу до ВГТРК прийшли О.Добродєєв, Р.Шакіров і В.Димарський. Цими перестановками В.Путін та його команда намагалися послабити вплив Б.Березовського на інформаційний простір. Після обрання В.Путіна Президентом РФ

його люди поступово

перебрали контроль над найпотужнішими медіа-холдингами Б.Березовського та В.Гусинського, які володіли відповідно 24% та 14% медіа-ринку. Їхні медіаімперії виявилися “колосами на глиняних ногах”, нездатними функціонувати в умовах вільної конкуренції, чим і скористалися наближені до нового президента структури. Сам В.Путін на звинувачення у знищенні вільної преси відповів: “Конфлікт у відносинах між владою і ЗМІ - надуманий. Нам його посилено намагаються нав'язати, відволікаючи увагу від юридичного боку справи. Думаю, тут багато в чому виявилися підсвідомі страхи хазяїв інформаційних імперій як представників російської олігархії - вони більше борються за збереження свого впливу на державу, ніж за свободу слова та преси. Я вважаю, якщо держава хоче, щоб ЗМІ були справді незалежним демократичним інструментом розвитку суспільства, вона має дати визначені преференції цьому сегменту ринку. Сьогодні ми бачимо, що це не такий уже й високоприбутковий бізнес… Це слід міняти, робити ЗМІ реально незалежними. Тоді вони почнуть

відображати реальне життя, а не те, що його хотіли б бачити замовники інформації”1. Варто відзначити також, що якраз тоді, коли російська влада розпочала наступ проти НТВ, – у квітні 2001 року – спробу вийти на російський медіаринок зробили західні інвестори. Так, у купівлі акцій НТВ були зацікавлені американські медіа-магнати Тед Тернер (засновник CNN) та Руперт Мердок. Так, Тернер мав намір придбати 11% акцій, що належали В.Гусинському, у власність, а також взяти ще 19% його акцій в управління на необмежений термін. Вартість оборудки мала скласти приблизно 225 млн. доларів2. Втім, новий власник НТВ “Газпром” не погодився на такий варіант. Цей приклад демонструє основну відмінність російського медіа-простору від медіа-простору країн Центральної Європи: на російському медіа-ринку домінує національний капітал і досить мало капіталу іноземного. Натомість можна навести приклади кооперації чи реалізації спільних проектів. Наприклад, із січня 1996 року холдингова компанія “Мост-Медіа” спільно з американським тижневиком “Newsweek” видавала тижневик “Итоги”. Газета “Известия якийсь час видавала додаток “Финансовые новости” із допомогою

британської

газети

“Financial

Times”.

Тепер

цей

додаток

перетворився на незалежну газету. На російському ринку західні компанії діють і самостійно. Наприклад, голландсько-американська компанія Independent Media видає щоденні газети “The Moscow Times” та “St. Petersburg Times”, тижневик “Capital”, журнал “Russian Review”. Однак найбільшим успіхом Independent Media є російська версія журналу “Cosmopolitan”, яку компанія видає з 1994 року. Independent Media видає також російську версію журналу “Playboy”, яка, втім, є менш популярною. Відповідно до російського закону про засоби масової інформації іноземці не можуть бути засновниками мас-медіа, але мають право інвестувати кошти. 1

Росія: боротьба Кремля за ЗМІ та побудова нових медіа-імперій // http://www.niurr.gov.ua/ru/ukr_rus/monitoring/infopol/infopol_2000/publikacii_2000/lipen_serpen.html 2 Мердок перешел дорогу Тернеру? // http://www.korrespondent.net/display_print.php?arid=17046

Взагалі, на російському медіа-ринку присутні такі компанії, як BurdaModen (Німеччина), Hachette (Франція), Story First Communication (США), Hughes Space and Communication (США). Є також випадки невдалих інвестицій: серед невдах опинились Maxwell's (Велика Британія), Hersant's (Франція) та Turner Broadcasting System's (США)1. На прикладі постсоціалістичних країн ми можемо спостерігати кілька варіантів структурування політичного медіа-простору та напрямів розвитку медіа-ринку після падіння комуністичних режимів наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Якщо у центральноєвропейських країнах мала місце більш-менш вдала спроба побудови інформаційного простору за західною плюралістичною моделлю, притаманною громадянському суспільству, із масованим залученням західних же інвестицій, то у Російській Федерації держава спільно з національним капіталом стала на перешкоді такому варіанту розвитку подій. Натомість у Росії з’явилася мережа потужних медіа-холдингів, які врешті-решт опинилися під контролем команди Президента В.Путіна. Ситуація в Україні розвивається за російським сценарієм, що є неприйнятним варіантом для нашої держави, яка задекларувала свій європейський вибір і для якої оптимальним був би шлях західних сусідів – Польщі та Словаччини.

Jevsejevova L. Zahranicny kapital v ruskykh prostriedkoch verejnych informacii // Otazky Zurnalistiky. – 1998. – №2.

Висновки “Політична цензура, переслідування журналістів: ситуація зі свободою слова погіршилася в 2002 році, незважаючи на зобов'язання, взяті владою у відповідь на тиск Ради Європи. Так розпочинають свій звіт “Репортери без кордонів”.1” “Свобода

слова

Україні,

твердить

“Фрідом

Хаус”,

постійно

зменшується через постійний політичний тиск та цензуру влади. Стаття 34 Конституції та закон про друковані ЗМІ, прийнятий 1991 року, гарантують свободу слова, пише “Фрідом Хаус”, але на практиці журналісти не мають цієї можливості.2” На жаль, саме такі характеристики дають Україні авторитетні міжнародні неурядові організації, які дають оцінку стану свободи слова та преси у країнах світу. Перш за все, вони свідчать про незрілість українських мас-медіа та громадянського суспільства в цілому. Будучи невід’ємною частиною системи суспільних відносин, українські медіа, з одного боку, віддзеркалюють готовність — чи неготовність — суспільства в цілому до усвідомлення своєї позиції чи прийняття доленосних рішень із того чи іншого питання, а також готовність суспільства до сприйняття певних правил гри. З іншого боку, будучи особливим сегментом суспільства, медіа мають здатність накладати неповторний відбиток на практично будь-які суспільні процеси, яких вони торкаються — своїми перевагами та недоліками, об’єктивними і суб’єктивними, обнадійливими і безперспективними. Медіа значною мірою і залежать від правил гри у суспільстві, і впливають на їх формування. В переважній своїй більшості, українські ЗМІ з величезними труднощами сприйняли пострадянські правила гри у фінансово-економічній сфері, а саме – у сфері

медійного

бізнесу.

Українські

медіа

зіткнулися

численними

проблемами, серед яких можна виділити: об’єктивний загальний стан 1

2002: Монополія Медведчука та Пінчука на ТБ. Справа Гонгадзе – "справжній прогрес" // http://pravda.com.ua/archive/2003/may/5/2.shtml 2 В Україні немає свободи слова - "Фрідом Хаус" // http://www2.pravda.com.ua/archive/2003/may/2/1.shtml

економіки держави; неготовність ЗМІ до комерційного, недотаційного принципу існування; низький фаховий рівень значної кількості керівників комерційних ЗМІ; недосконале законодавство, що мало стимулює фінансовий розвиток ЗМІ; наявність значної кількості важелів адміністративного та фінансового впливу на діяльність ЗМІ. Якщо бути щирими, то треба визнати, що незалежних ЗМІ в Україні фактично немає. Нечисленні об’єктивні газети та інтернет-видання існують переважно за рахунок ґрантів різних західних інституцій, тому можуть бути названі “відносно незалежними”. Яким чином можна вийти з цієї ситуації? Є кілька шляхів. Досвід країн Центрально-Східної Європи та Балтії вказує на те, що найоб’єктивнішими до реалій життя є газети, видавцями яких є підприємства із залученням іноземних інвестицій, що ставляться до видавничої діяльності саме як до бізнесу, а не до піарівського проекту. Загальновизнано, що найбільш незаангажованими в українському інформаційному просторі зарекомендували себе мас-медіа із залученням іноземних інвестицій. Наскільки це ідеальний шлях — судити важко. Те, що він за даних умов є виходом із ситуації, що склалася — факт беззаперечний. Слід також зауважити, що з усіх зарубіжних країн, розглянутих у попередніх розділах, найгіршою є ситуація зі свободою слова у Росії, де рівень залучення іноземних інвестицій до медіа-простору є найнижчим, і в мас-медіа домінує підтримуваний владою національний капітал. Ще одним висновком є те, що медіа повинні хотіти і вміти (вчитися) заробляти гроші – так, як це роблять у країнах Західної Європи та Північної Америки. У багатьох випадках залежність мас-медіа є, на жаль, залежністю усвідомленою й добровільною. Суспільство готове до незаангажованих мас-медіа, і внутрішньо їх потребує. Свідомо (а не ситуативно) незалежні медіа за певних економічних умов все ж таки в стані займати неупереджену позицію, і їх ситуація не є безнадійною. Прикладів все ще небагато, але тенденція безперечно існує.

Для українського медіа-простору — як сукупності ЗМІ, а не окремих журналістів — незалежна позиція їх видання, телекомпанії та радіостанції має стати усвідомленим імперативом, надметою. Якщо ж цьому сприятимуть іноземні інвестиції (як це сталося у сусідніх країнах Центральної Європи), то процес їх залучення до українських медіа можна лише вітати. Водночас, чимало норм, закладених в українському законодавстві щодо ЗМІ, наприклад, та, що обмежує іноземні інвестиції у статутний фонд телерадіокомпаній та друкованих ЗМІ лише 30 відсотками, виглядають, принаймні, наївними, якщо не шкідливими1. Адже за практичної відсутності внутрішніх інвестицій обмежувати приплив інвестицій зовнішніх украй нерозумно. З цього факту випливає, що розвитку потребує і українська медіалогія. В Україні має постати власна школа медіалогії, дослідження якої спрямовували б структурування політичного медіа-простору та розвиток медіа-ринку України у цивілізоване русло. Адже без вільної преси побудувати справді демократичну державу просто неможливо.

Ожеван М. Фронти й тили великих інформаційних війн // http://www.niisp.gov.ua/publication.php?razdel=info&doc=ozhevan1

Список використаної літератури 1) Загрози інформаційній безпеці України // Національна безпека і оборона. – 2001. – №1. 2) Конституція України. – Київ, 1997. – 80 с. 3) Майн Х. Средства массовой информации в Германии. – UVK-Medien, 2000. – 236 с. 4) Матеріали лекцій // Baltic International Summer School-1999, Valmiera, Latvia. 5) Пирогова Д. Руперт Мэрдок // Киевские Ведомости. – 2000. – 27 березня. 6) Піховшек В. Корупція і номенклатура : етапи великого шляху // Економічні реформи сьогодні. - 1998. - Квітень. – №17. 7) Смирнов А. Спирали развития масс-медиа // Корреспондент. – 2003. – № 16. 8) Українські медіа заробляють чи утримуються? // Телерадіокур’єр. – 2003. – №1. 9) Швагуляк-Шостак О. “Високий Замок”: рiк після інвестиції // Галицькі контракти. – 1999. – №44. 10)

Шиманський О. Як слово польське відгукнеться // Україна молода.

– 2002. – 12 листопада. 11)

2002: Монополія Медведчука та Пінчука на ТБ. Справа Гонгадзе –

"справжній прогрес" // http://pravda.com.ua/archive/2003/may/5/2.shtml 12)

АМКУ заперечує монополізацію телеканалів депутатами Пінчуком,

Суркісом та головою Адміністрації Медведчуком // http://www.ukranews.com/cgi-bin/openarticle.pl?lang=ukr&id=338216 13)

ВР просит Антимонопольный комитет изучить медиа-бизнес

Пинчука // http://www.expert.org.ua/?st=2&id=2092 14)

В Україні немає свободи слова - "Фрідом Хаус" //

http://www2.pravda.com.ua/archive/2003/may/2/1.shtml 15)

В Україні створено Руський медіа-холдинг //

http://www.unian.net/ukr/news/news-29294.html

16)

Дацюк С. Как помочь обществу влиять на… телевидение //

http://telekritika.kiev.ua/comments/?id=8515 17)

Дацюк

С.

Медиа-бизнес

Украине

прозябает

http://www.telegrafua.com/article/211 18)

Дацюк С., Лигачова Н. Украинские медиа-холдинги и их будущее //

http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=5368 19)

Днепропетровский клан //

http://www.ukraine.ru/catalog/groups/dnepropetr.html 20)

Кто в России олигарх, тот в Америке - аутсайдер // http://www.smi-

nn.ru/?id=7790 21)

Кузьмов Т. Медіа та Європейський вибір України. Розмова про

правила гри // http://www.europexxi.kiev.ua/ukrainian/book/001/001.html 22)

Медіа-холдинг Ющенка не відбудеться //

http://rupor.info/news/2003/02/19/153556.html 23)

Медіа-холдинг Ющенка стає реальністю // http://ukr.for-

ua.com/news/2002/09/06/094354.html 24)

Мердок перешел дорогу Тернеру? //

http://www.korrespondent.net/display_print.php?arid=17046 25)

Ожеван М. Фронти й тили великих інформаційних війн //

http://www.niisp.gov.ua/publication.php?razdel=info&doc=ozhevan1 26)

Печатные СМИ // http://www.ukraine.ru/catalog/media/pechatsmi.html

27)

Роль ЗМІ у сприянні європейській інтеграції //

http://www.europexxi.kiev.ua/ukrainian/book/001/012.html 28)

Російські інформаційні корпорації напередодні президентських

виборів // http://www.niurr.gov.ua/ru/ukr_rus/monitoring/infopol/infopol_2000/publikaci i_2000/vybory.html 29)

Росія: боротьба Кремля за ЗМІ та побудова нових медіа-імперій //

http://www.niurr.gov.ua/ru/ukr_rus/monitoring/infopol/infopol_2000/publikaci i_2000/lipen_serpen.html

30)

Сабан получит KirchMedia // http://www.expert.org.ua/?st=2&id=493

31)

Стесін А. Інтернет – це ЗМІ, який з початку свого існування живе

на засадах громадського самоврядування // http://www.imi.org.ua/articles/1039081977251/ 32)

Сухотерин Л., Юдинцев И. Информационная работа в

государственном аппарате // http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=1180&category_id=3 33)

Телевидение // http://www.ukraine.ru/catalog/media/tv.html

34)

Українські ЗМІ як медіа-холдинг Адміністрації Президента //

http://www.imi.org.ua/articles/1031920221764/ 35)

Українські Новини обвиняют “Корреспондент” в дезинформации //

http://www.expert.org.ua/?st=2&id=1835 36)

Alfandari E. Nemecky concern Westdeutsche Allgemeine Zeitung v

Bulharsku // Otazky Zurnalistiky. – 1998. – №2. 37)

Atkins R., A Brief and Idiosyncratic History of Cemsorship //

http://www.thefileroom.org/FileRoom/publication/atkinshistory.html 38)

Bajka Z. Zahranicny kapital v polskiej tlaci devatdesiatych rokov //

Otazky Zurnalistiky. – 1998. – №2. 39)

Censorship // http://www.wam.umd.edu/~gjbush/history.html

40)

Censorship, The Columbia Encyclopedia, Fifth Edition //

http://www.eca.com.ve/library/ms_curri/formatteddebatesites2002/mediacenso rship17.htm 41)

Darmo J. Zahranicny kapital v mediakh slovenskej republiky // Otazky

Zurnalistiky. – 1998. – №2. 42)

Jevsejevova L. Zahranicny kapital v ruskykh prostriedkoch verejnych

informacii // Otazky Zurnalistiky. – 1998. – №2. 43)

Lieberman Jethro K., Censorship, World Book Encyclopedia (2002) //

http://www.eca.com.ve/library/ms_curri/formatteddebatesites2002/mediacenso rship16.htm

44)

Manipulation Of The Media // http://user.uniserve.com/~synergy/pg3-

01.htm

Веб-сайти, матеріали яких було використано у роботі 1) http://rupor.info (“Рупор”) 2) http://ukr.for-ua.com (“Форум”) 3) http://www.cjes.ru (“Центр экстремальной журналистики”) 4) http://www.expert.org.ua (“Експерт-Центр”) 5) http://www.imi.org.ua (Інститут масової інформації?) 6) http://www.korespondent.net (“Кореспондент”) 7) http://www.niisp.gov.ua (Національний інститут проблем міжнародної безпеки) 8) http://www.niurr.gov.ua (Національний інститут українсько-російських відносин, тепер Національний інститут проблем міжнародної безпеки) 9) http://pravda.com.ua (“Українська правда”) 10)

http://www.smi-nn.ru (“Мониторинг нижегородских СМИ”)

11)

http://www.telegrafua.com (“Телеграф UA”)

12)

http://www.telekritika.kiev.ua (“Телекритика”)

13)

http://www.ukranews.com (“Українські новини”)

14)

http://www.unian.net (УНІАН)

Використані газети та журнали 1) “Галицькі контракти” з 1999 по 2003 рік. 2) “Економічні реформи сьогодні” з 1997 по 1998 рік. 3) “Киевские ведомости” за 2000 рік. 4) “Національна безпека і оборона” за 2001 рік. 5) “Корреспондент” з 2003 по 2003 рік. 6) “Телерадіокур’єр” з 2002 по 2003 рік. 7) “Україна молода” з 2001 по 2003 рік.

Додаток 1 Власники газет у Великій Британії Назва

Частка на Контрольний

Група

ринку (%) пакет The Sun

34.5

Руперт Мердок

News International

Віктор Бланк

Trinity Mirror PLC

Лорд Ротмір

Daily

The Times Sunday Times The News of the World Daily Mirror Sunday Mirror People Daily Mail Mail on Sunday Daily Express

Mail

and

General Trust PLC 12

Річард Десмонд

Nothern and Shell

7.5

Конрад Блек

Hoolinger

3.5

The Scott Trust

Guardian Media Trust

The Pearson Board

Pearson

Independent

1.5

Ентоні О’Рейлі

Independent

Daily Star Sunday Express Daily Telegraph Sunday Telegraph Observer Guardian

Independent on Sunday

Newspapers

Додаток 2 Ступінь концентрації на німецькому ринку щоденних газет (%) Видавничі групи (1997 рік) Ринкова частка п’яти найбільших видавничих груп 1. Alex Springer Verlag AG

23,7

2. Verlagsgruppe WAZ, Essen

5,9

3. Verlagsgruppe Stuttgarter Zeitung/Die Rheinpfalz/Sűdwestpresse Ulm

5,0

4. Verlagsgruppe DuMont-Schauberg, Kőln

4,0

5. Gruner+Jahr, Hamburg

3,4

6. Sűddeutsche Zeitung/Friedmann Erben, Műnchen

3,2

7. Frankfurter Allgemeine Zeitung

3,0

8. Ippen

2,7

9. Holtzbrink, Stuttgart

2,5

10. Madsack/Gerstenberg, Hannover

2,3

Джерело: Майн Х. Средства массовой информации в Германии. – UVK-Medien, 2000. – C.98

АНОТАЦІЯ кваліфікаційної роботи на здобуття академічного звання маґістра журналістики

Тема: Структурування політичного медіа-простору Автор Губенко Дмитро Володимирович Науковий керівник доктор філософських наук, професор Ожеван М.А. Захищена “__” ___________ 2003 р. Короткий зміст роботи Робота присвячена структуруванню політичного медіа-простору в Україні, а також на прикладі західноєвропейських та постсоціалістичних країн. У першому розділі роботи подаються загальні питання пресології та медіалогії. Особливістю дослідження є його компаративний характер. У другому розділі подано характеристику українського медіа-простору, який фактично поділено між кількома потужними медіа-холдингами, що призвело до таких поширених сьогодні в Україні негативних явищ, як свідома дезінформація, маніпулювання громадською думкою, фактично девальвація журналістської професії. У західноєвропейському медіа-просторі, де ЗМІ є рентабельним бізнесом, а не дотаційними відгалуженнями фінансово-промислових політичних груп, ситуація має відмінний характер (третій розділ містить опис медіа-ринку Великої Британії, Німеччини, а також медіа-імперії Руперта Мердока). Четвертий розділ присвячений кільком постсоціалістичним країнам (зокрема, Польщі, Словаччини, Болгарії, Росії та країн Балтії), чий досвід у розвитку власних медіа-ринків можна використати у побудові цивілізованого медіа-простору в Україні.