Анна Коталейчук - диплом, 2012 by ukma journalist

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» Факультет соціальних наук і соціальних технологій

Могилянська школа журналістики

Напрям підготовки 0303 Журналістика

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА на тему «Висвітлення тем про Україну на російських телеканалах у період 2005-2007 та 2010-2012 рр.»

Виконала

_____________________

Науковий керівник

______________

Робота допущена до захисту ___.05.2012 р.

Київ – 2012

Коталейчук Анна Сергіївна

ст. викладач Орлова Д.В

___________ Є.М.Федченко

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………3 Розділ І. Теоретичні зауваги та огляд літератури……………………………..8 1.1. Поняття ідентичності……………………………………………………9 1.2. Образ Іншого……………………………………………………………16 1.3. Формування образу нації. Медійний вплив на аудиторію: новини……………………………………………………………………………….18 1.4. Що було написано………………………………………………………23 1.5. Довіра до медій у Росії – соціологічні опитування…………………...27 1.6. Теорії масових комунікацій…………………………………………….31 Розділ ІІ. Методологічні основи дослідження…………………………………34 2.1. Історія та теорія контент-аналізу………………………………………34 2.2. Framing analysis («рамковий аналіз») та agenda setting………………38 2.3. Поняття медійного дискурсу та дискурс-аналіз………………………40 2.4. Об’єкт дослідження……………………………………………………..41 2.5. Часовий проміжок……………………………………………………....44 2.6. Формування вибірки……………………………………………………45 2.7. Пошук матеріалів……………………………………………………….45 2.8. Одиниці аналізу та кодування………………………………………….51 2.9. Інтелектуальні рамки дослідження……………………………………54 Розділ ІІІ. Дослідження образу України в новинах російських телеканалів………………………………………………………………………...57 3. 1. Висвітлення новин про Україну в період 2005-07 рр………………..57 3.1.1. Результати аналізу – Перший канал…………………………………57 3.1.2. Результати аналізу – НТВ…………………………………………….69 3.2. Висвітлення новин про Україну в період 2010-12 рр………………...76 3.2.1. Результати аналізу – Перший канал…………………………………76 3.2.2. Результати аналізу – НТВ…………………………………………….77 3.3.

Канал «Дождь». Результати аналізу…………………………………89

Висновки………………………………………………………………………….105 Список використаних джерел………………………………………………….111

ВСТУП

Медії у сучасному світі відіграють неабияку роль у створенні та популяризації різноманітних дискурсів. Медії визначають наше повсякденне життя, створюють середовище, в якому формуються наші уявлення про себе та інших. За своєю природою вони здатні не лише відображати громадську думку, а й створювати її, навіть маніпулювати свідомістю аудиторії. Йдеться про процеси формування певних образів, уявлень чи стереотипів. Наше дослідження присвячене образу України в російському медійному дискурсі, а саме в телевізійних новинах. Нас цікавить, яким чином новини на кількох головних телеканалах Росії висвітлюють теми про Україну, і який образ нашої держави формується таким чином у російської аудиторії. Ми виходимо з ідеї про те, що новини здатні формувати образ Іншого, таким чином будуючи власну національну ідентичність. Водночас, новини можуть продукувати певні соціальні дискурси, присвячені нації та Іншому. Таким чином медії обґрунтовують, виправдовують та уможливлюють зовнішню політику певної держави, її політичні, економічні, культурні стосунки з іншими державами. Об’єктом нашого дослідження є російський медійний дискурс як поле формування образу України та українців для суспільства Російської Федерації. Предмет дослідження – особливості зображення України в російських телевізійних новинах: характер повідомлень, їхня тематика та тональність, ключові постаті та події, кути подачі та акценти, які можна простежити у обраних новинних програмах протягом досліджуваного періоду. У роботі ми порівнюємо висвітлення тем про Україну протягом двох періодів: перші два роки правління президента Віктора Ющенка (23 січня 2005 – 23 січня 2007) та два перші роки каденції Віктора Януковича (25 лютого 2010 – 25 лютого 2012). Першим днем президентства ми визначили день інавгурації, відповідно, додавши два календарних роки, отримали іншу крайню дату, яка обмежує період нашого дослідження.

Таким чином ми механічно обмежуємо рамки дослідження, не беремо до уваги періоди передвиборчих кампаній, а також період Помаранчевої революції. Ми усвідомлюємо, що під час політичних передвиборчих кампаній актуалізуються певні типи дискурсів, зокрема у медіях згадують усі суперечки, конфлікти між двома країнами, загострюються теми міждержавних стосунків, мови, незалежності України, економічні та політичні дискурси тощо. Це відбувається почасти й тому, що під час загальнонаціональних виборів на перший план виходить національне; політики усіляко намагаються показати свою турботу про громадян, уособлюючи їх усіх в образі народу, суспільства, держави, країни. Як зазначає Володимир Кулик: «Дискурс парламентських і президентських виборів особливо активно звертається до національної ідентичності як образу країни та її громадян. Він посилює зосередження на своїй країні/нації, що є (…) неодмінним і зазвичай непомітним елементом «банального націоналізму», повсякчас присутнього в мові більшости політиків і медій» [62, 318]. Такі посилення «банального націоналізму» не завжди висвітлюються медіями сусідньої країни (у нашому випадку – Російської Федерації) нейтрально. Однак ми вважаємо, що дослідження російського медійного дискурсу під час висвітлення передвиборчих президентських перегонів – це тема для окремого дослідження. Ми ж обмежимось дослідженням більш нейтрального часу, коли окрім політичних тем у порядку денному фігурують й інші теми та події. За джерельну базу нам слугують журналістські матеріали (новинні повідомлення: сюжети та ВНЗ) телевізійних новинних програм трьох російських телеканалів: НТВ, Першого каналу (до 2 вересня 2002 року – ОРТ) та інтернет-порталу Дождь. Зокрема, на каналі «Перший» випуски новин «Новости» виходять о 2.00 (за київським літнім часом) (триває 5 хв.), 4.00 (5 хв.), 8.00 (20 хв.), 11.00 (15 хв.) та 14.00 (15 хв.), о 13.00 – 20-хвилинні «Другие новости» (новини на соціальні та культурна теми, їхнє гасло: «Новини без політики»), о 17.00 в ефірі програма «Вечерние новости» (30 хв), а о 20.00 – 20-хвилинна підсумкова 4

програма «Время»; також о 23.00 є «Ночные новости» (20 хв.). На каналі НТВ новинна програма називається «Сегодня», триває 15 хвилин і виходить в ефір о 9.00, 12.00, 15.00, 18.00, а о 22.15 – 20-хвилинна підсумкова програма «Сегодня. Итоги». Для нашого дослідження ми використали можливість перегляду новин на сайтах двох телеканалів, а саме архіву новин каналу «Перший» – http://www.1tv.ru/newsarchive/ та каналу НТВ – http://www.ntv.ru/. Також у роботі ми досліджуємо сюжети з інтернет-порталу «Дождь» – http://tvrain.ru/. Однак, цей канал існує трохи більше двох років (перша жива інтернет-трансляція відбулася 27 квітня 2010 року), а отже ми не можемо розглядати новинні повідомлення каналу в контексті порівняння двох періодів. Тому результати дослідження сюжетів про Україну на порталі Дождь ми розглядаємо в окремому розділі роботи. Основними критеріями, за якими ми підбирали джерельну базу (стосовно НТВ та Першого каналу), є: велика аудиторія згаданих каналів, широке охоплення території та високі рейтинги. Канал «Дождь» на сьогодні називають 1 єдиним каналом із репутацією незалежного та ліберального, а через мережу до нього мають доступ усі користувачі Інтернету. Основним методом дослідження ми обрали контент-аналіз із додаванням дискурс-аналізу. Контент-аналіз (кількісний та якісний) ми використовуємо для обрахування статистичних елементів: кількість сюжетів про Україну в різні періоди дослідження; кількість часу та співвідношення тем; скільки разів у текстах матеріалів зустрічається те чи інше слово, згадка про факти, події, особистостей, які побутують у медійному дискурсі; також контент-аналіз допомагає помітити, класифікувати та зрозуміти той зміст, який автор або джерело інформації вкладає в повідомлення, який характер цих повідомлень: позитивний, негативний чи нейтральний. Крім того ми ідентифікуємо «рамки» та виявляємо специфічну риторику журналіста чи видання. Провівши 1

«Російська прокуратура взялася за незалежний канал «Дождь», 16 лютого 2012 р. // http://www.pravda.com.ua/news/2012/02/16/6958877/

«рамковий аналіз» обраних матеріалів ми з’ясовуємо, чи має досліджуваний текст політичну роль; у якій формі ці рамки з’являються та як можуть інтерпретуватися аудиторією. Дискурс-аналіз допоможе нам зрозуміти, як образи, стереотипи, міфи та ідеології формуються у медійному дискурсі Росії, та як вони переходять у соціальний досвід. Актуальність теми дослідження вмотивована тим, що, незважаючи на близьке сусідство України та Росії, досі тема конструювання образу України та українців в російському медійному дискурсі майже не розглядалася ні українськими, ні російськими дослідниками ЗМІ. Натомість медійний дискурс активно формує імідж України, який виноситься і на міжнародний рівень; цей дискурс впливає на погляди і ставлення до українців звичайних громадян РФ; а також дозволяє мотивувати ті чи інші політичні рішення щодо України. Гіпотези: 1.

Центральні російські телеканали (Перший канал, НТВ) підлягають жорсткому впливу та тиску з боку державної влади. Сюжети про Україну піддаються специфічному фреймінгу, який спотворює образ України та українців.

Дискурс

про

Україну

різниться

залежності

від

періоду

дослідження, тобто за правління Ющенка та Януковича домінували різні

типи

дискурсів;

характеристика

дій

української

влади

російськими ЗМІ також відрізняється в залежності від того, хто стоїть на чолі держави та як цей політик проводить політику стосовно Росії. Наукове значення роботи полягає у дослідженні медійної складової формування іміджу країни та національної групи, зокрема через новини; у вивченні того, яким чином медіа здатні слугувати засобом для створення та каналом для передачі іміджів, образів, впливати на громадську думку та настрої. Дослідження російського медійного дискурсу та образу України в ньому вимагає виконання таких завдань: 6

- дослідити поняття національної та територіальної ідентичності, формування колективних ідентичностей у медіях; - розглянути поняття «Іншого» як ключовий концепт формування образу певного індивіда чи групи; - визначити інтелектуальні рамки дослідження; - з’ясувати, яким чином телебачення загалом та новини зокрема впливають на формування образу певної нації («своєї» та «чужої»); - проаналізувати тексти новинних повідомлень за допомогою різних типів аналізу та виявити закономірності та тенденції: які теми, події, персони, дотичні до України, з’являються у російському медійному дискурсі; які характеристики їм надаються, які рамки використовуються; які кути подачі превалюють; - зробити висновки, чи змінюються ці характеристики в різні періоди (перші два роки президентства Ющенка та Януковича);

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі ми розглядаємо основні поняття та аналізуємо корпус дослідницької літератури на тему ідентичності, образу Іншого та впливу телебачення (новин) на створення образу певної нації і формування національної ідентичності в аудиторії. Другий розділ присвячено методології нашого дослідження – у ньому описуємо шлях та кроки, якими ми йшли. У третьому розділі ми

аналізуємо отримані під час дослідження результати,

виводимо закономірності висвітлення тем про Україну на трьох російських телеканалах та інтернет-порталі «Дождь».

Розділ І. Теоретичні зауваги та огляд літератури

Репрезентація тієї чи іншої держави у медіа тісно пов’язана із поняттями національної ідентичності та формуванням колективних ідентичностей у медіа. Побудова образу певної групи людей (національної групи) у ЗМІК будь-якої країни здійснюється через протиставлення «ми» – «вони». А отже доцільно говорити про образ Іншого як такий, що завжди присутній у репрезентаціях однією групою (чи особою) іншої. Тому наше дослідження російського медійного дискурсу, а саме висвітлення у новинах російських телеканалів тем, пов’язаних із Україною, ґрунтується на таких теоретичних поняттях як образ Іншого (The Other), формування образу нації (чи країни); колективна та національна ідентичність; формування колективних ідентичностей у медіа. Одне з головних питань, яке виникає під час дослідження взаємозв’язку медій та аудиторії: хто має більший вплив та силу? Чи це медії мають владу над аудиторією і формують її погляди та цінності, чи ж навпаки – сама аудиторія впливає на медіа, визначає пріоритети та формує контекст. Для нашого дослідження це питання також є актуальним, адже важливо розуміти: чи російські медії формують погляди своїх глядачів/читачів на Україну, чи вони лише відображають реальні настрої суспільства. Теодор Адорно (Theodor Adorno) вважає, що влада засобів масової інформації над аудиторією переважає, він говорить про її надмірність та шкідливість. На противагу йому, Джон Фіск (John Fiske) визначає, що саме аудиторія має більший вплив [17, 19]. Однак, аби зрозуміти ці процеси з точки зору зв’язків/взаємовпливів медій та сформованих образів, слід детально розглянути теоретичний контекст та ширше глянути на проблему. Про роль медіа загалом та журналістів зокрема у формуванні образів та репрезентацій йдеться у статті Ельфріде Фюрзіх (Elfriede Fürsich) «A critical assessment of the cultural studies concept for media practice». Авторка пише: 8

«Окрім

простої

передачі

інформації,

журналісти

встановлюють

межі

громадянського дискурсу, норм та здорового глузду. Це робить медії вирішальними аренами, де створюються та підтримуються репрезентації» [16, 59]. Саме журналісти, вважає дослідниця, актуалізують національні дискурси, ставлять їх у центр уваги. Журналістика як текстуальна система (за Hartley) має можливість конструювати свою аудиторію, згуртовувати її у громаду. «Це виходить за рамки розуміння журналістики лише як професійної функції передавати інформацію та її наслідки. Натомість, журналістика є культурною практикою, на чолі якої стоїть спільнота професіоналів, які використовують свою владу (authority), щоби формувати культурну пам'ять та продукувати знання загалом» [16, 59]. Про визначальну роль медій для створення ідентичностей говорить і Георгій Почепцов, який серед функції сучасного інформаційного поля називає зокрема скорочення процесів прийняття рішень, сприяння процесам зростання лідерів та поколінь, синхронізацію із глобальним інформаційним полем та формування і підтримання ідентичності [67, 26].

1.1. Поняття ідентичності У соціології та антропології поширеним є погляд на ідентичність як продукт модерного, пост-традиційного суспільства на противагу суспільству традиційному. Йдеться не просто про хронологічне визначення «суспільства сьогодні», але про ті суспільства, де «модерність достатньо розвинена» [17, 96]. Для домодерної (традиційної) спільноти ідентичність була сталою, стійкою та зафіксованою. Вона була «функцією наперед визначених соціальних ролей та традиційної системи міфів, які містили орієнтири та релігійні санкції, щоби визначати місце кожного у світі. Водночас суворо окреслювалися межі мислення та поведінки» [27, 231]. Тобто, людина народжувалася членом певної громади з фіксованою системою норм і правил та наперед визначеною траєкторією

її

життя.

Поняття

ідентичності,

таким

чином,

не 9

проблематизувалося, воно не було об’єктом для осмислення чи обговорення. Члени традиційного суспільства радикально не могли змінити свою роль та функції у громаді. Натомість, у пост-традиційному суспільстві ідентичність стала «більш мобільною, множинною, особистою, самосвідомою; суб’єктом зміни та інновації» [27, 231]. У модерному суспільстві головна проблема ідентичності – як ми створюємо, сприймаємо, інтерпретуємо та представляємо себе собі та іншим. Якщо для домодерної спільноти ролі визначала традиція, то для пост-традиційного суспільства «ми самі маємо створювати власні ролі для себе» [17, 97]. Основне питання, пов’язане з визначенням ідентичності: «Ким я є?» («Who am I?»). Робін Колман (Robin R. Means Coleman) у праці «Say it loud!: African-American audiences, media, and identity» зазначає, що поняття ідентичності, перш за все, включає в себе відповіді на такі питання: 1) ким ми є (who we are); 2) ким ми є у стосунках з іншими, відносно до інших; 3) як ідентичність формується та підтримується; 4) як те, ким ми є, узгоджується у рамках різних контекстів; 5) як наша ідентичність може призвести до боротьби, опору чи спільності (солідарності) [13, 4]; Отримання «знання» («knowing») або ідентифікацію авторка називає «пошуком уніфікованого сенсу самого себе». Цей процес має кілька складових, зокрема розуміння таких питань: «ким ми є;

ким ми є у результаті

ідентифікації із потужними, значущими формами поза межами «себе»; ким ми є через нашу зустріч із символічними системами та ким ми хочемо бути» [13, 4]. Саме так актуалізується поняття, про яке пише Дуглас Келнер (Douglas Kellner) – «спрямованість на Іншого» (other-directedness) [27, 231], тобто визначення себе через протиставлення Іншому: «Інший – це складова частина ідентичності в модерний час, а отже ознака спрямованості на іншого є звичайною для пізньої модерності. Йдеться про характер залежності від інших для визнання та створення персональної ідентичності» [27, 231-32]. 10

Серед елементів, які на сьогодні формують та складають ідентичність у широкому сенсі, сучасні медіа дослідження визначають такі: класифікування (раса, стать); відмінність («difference») та вже згаданий нами Інший («other»); місце, локацію (глобальну, національну, місцеву); членство у групі, релігійну приналежність;

матеріальні

та

економічні

умови;

політику;

соціальні

утворення; ідентифікації та репрезентації тощо. Дослідники сходяться на думці, що ідентичність є комплексним поняттям.

Джим

МакГ’юган

(Jim McGuigan),

наприклад,

вважає,

що

ідентичність – це колективний феномен, що ніколи не буває виключно індивідуальним [37, 228-229]. Також відзначають особливу роль національної, етнічної складової ідентичності: «Ідентичність, звісно, є комплексною конструкцією, і гендер є лише частиною того, як індивід розуміє себе. Етнічна складова, очевидно, є важливим аспектом ідентичності і, як і гендер, може відчуватися індивідом більш чи менш визначною для його самоідентифікації. Або ж етнічну складову можуть зробити значною за допомогою зовнішніх соціальних обставин (таких як расистські режими чи спільноти)» – вважає Девід Гоунлет (David Gauntlett) [17, 13]. Тобто, важливо розуміти, що в модерному суспільстві ідентичність лишається поняттям соціальним і, що більш важливо, пов’язаним з іншими членами громади (other-related). «Теоретики ідентичності від Гегеля до Міда (G.H.Mead) часто характеризували персональну ідентичність з точки зору взаємного визнання, коли ідентичність однієї особи залежить від визнання іншими в поєднанні з самостійною перевіркою (self-validation) цього визнання» [27, 231]. Однак, на думку Дугласа Келнера, форми ідентичності у модерному суспільстві все одно визначені, фіксовані та обмежені: «Ідентичності виходять з чинного набору ролей та норм: наприклад, мати, син, техасець, шотландець, професор, соціаліст, католик чи лесбійка – або ж поєднання кількох соціальних ролей та можливостей» [27, 231]. Проте дослідник вважає, що межі можливих або ж нових ідентичностей постійно розширюються. 11

Ті, хто говорить, ніби ніколи не замислювалися про різні складові своєї ідентичності чи про це поняття загалом, все рівно свідомо чи несвідомо конструювали власну ідентичність: «Протягом усього життя вони неминуче були вимушені робити важливі вибори: від щоденних питань про одяг, зовнішність чи відпочинок до рішень про стосунки, переконання та професію» [17, 96]. Таким чином, ідентичність кожного конкретного індивіда чи групи загалом постійно формується та розвивається, незалежно від того, чи розуміє індивід або група ці процеси, чи намагається їх контролювати або ж змінити певні елементи цієї ідентичності. У рамках нашого дослідження нас цікавить поняття саме національної ідентичності (протиставлення «ми – вони» за національною та територіальною ознаками) та способи формування образу певної нації за допомогою медій. Аби окреслити поняття групової ідентичності певної спільноти за етнічною

чи

географічною

ознакою,

використовують

також

терміни

«колективна ідентичність», «територіальна ідентичність» «корпоративна ідентичність». В різних дослідженнях вони виступають або складовими національної ідентичності, або ж принципово протилежними їй поняттями. Погляди на поняття «нація» можна умовно розділити на два типи теорій: есенціалістські (примордіалістські) та конструктивістські. Теорії першого типу визначають, що належність до нації є частиною людської природи, а критерії належності є об’єктивними (такі як спільна мова, територія, традиції тощо). До авторів таких теорій належать зокрема Ентоні Сміт (Anthony Smith) та Макс Вебер (Max Weber). Сміт, приміром, під поняттям нації розуміє «сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів, встановлені законом. Нація має свою власну державу і іншим чином існувати не може» [46, 23]. Це група людей, яких об’єднує спільне походження, і незалежно від того, де перебуватиме людина – у своїй спільноті чи емігрує до іншої, вона все одно органічно буде належати до тої спільноти, де народилась. 12

Натомість автори

конструктивістських теорій,

такі як

Андерсон

(Anderson) та Геллнер (Hellner) вважають нації продуктом людських переконань, пристрастей і схильностей. На їхню думку, дві людини належать до однієї нації лише за умови, що вони визнають належність одне одного до цієї нації. Одним із представників конструктивістської теорії є Гомі Бгабга (Homi Bhabha), який розуміє націю як «систему культурних означень», «текстуальні стратегії, метафоричні заміщення (displacements), підтексти і фігуративні стратегеми». На його думку, національна ідентичність є об’єктом, метою і засобом націоналізму. Нація – це продукт інтелектуальних еліт, а не вияв національної душі чи національної ідеї: «Націоналізм не будить в націях самоусвідомлення, він вигадує нації там, де вони не існують, але для цього йому потрібні якісь знаки, що відрізняють одну спільноту від іншої» [9]. Однак, незважаючи на різні погляди дослідників стосовно нації, не можна заперечувати існування групової ідентичності певної спільноти, яка проживає на одній території. Кожна етнічна група має колективну самосвідомість, виробляє власний образ, формує історичну пам’ять, ціннісні уявлення, спільну культуру – усе те, що сприяє формуванню колективного «Ми». Хоча й існує поняття колективної ідентичності, його все одно пов’язують із ідентичністю національною, часто навіть вживаючи ці два поняття як синоніми. Наприклад, у статті «Oppositional Discourse in Israeli Media» йдеться про культурну ідентичність, яка включає в себе й колективну ідентичність. Посилаючись на дослідника Пері (Peri), колективну ідентичність автори статті трактують як «шляхи, якими нація загалом концептуалізує себе стосовно своїх членів та інших – за межами колективу» [38, 354]. Як бачимо, поняття нації все одно присутнє у визначеннях будь-якого типу ідентичності. Важливим також є зауваження дослідників Мільштейна та Манусова (Milstein T., Manusov V.) про те, що «колективні ідентичності часто є такими, що викликають суперечки між окремими особами або групами в колективі» [38, 354]. Автори пишуть про самовизначеність євреїв після відновлення держави Ізраїль саме як про колективну ідентичність: народ, який зумів об’єднатися на 13

одній території після довгого періоду бездержавності, бере активну участь у дискусії про власну ідентичність. І важливу роль у цьому процесі відіграють медії (до недавнього часу – переважно газети), які стали «форумом для дебатів про ідентичність» [38, 354]. На сучасне розуміння поняття нації сильний вплив мала праця Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти» («Imagined community») [3], у якій дослідник стверджує, що будь-яка нація – це «уявлена політична спільнота, яка є уявленою водночас і як обмежена, і як суверенна» [3]. Нації, на думку Андерсона, є уявленими, оскільки члени навіть найменшої нації ніколи не будуть знайомі з більшістю людей своєї ж нації, а тому «в уяві кожного з них живе образ їхньої спільності» [3]. Врешті, нації уявляють як суверенні, оскільки, за Анлерсоном, саме поняття народилося в період Просвітництва, а завдяки революціям знищили законність панування династичних ієрархій. Автор книги «Культурний популізм» Джим МакГ’юган (Jim McGuigan), говорячи про національну ідентичність, також вживає термін Бенедикта Андерсона «уявлені спільноти»: однак такими, на його думку, є країни, де проживають

багато

національностей

(для

прикладу

автор

називає

Великобританію), країни з великою територією або з високим рівнем міграції. На противагу уявленій існує «реальна ідентичність» («real» identity), яка завжди є локальною: «Реальні ідентичності не є обов’язково прив’язаними до конкретного місця. Існують «спільноти за інтересами», які

перетинають,

порушують географію. Наприклад, можна згадати «ісламську націю», яка розсіяна по всій Європі. «Ідентичності», «спільноти» та «нації» завжди до певної міри є уявними конструкціями. І сьогодні ці питання активно обговорюються у зв’язку з глобалізацією культури в умовах постмодерного стану» [37, 228-229]. Якщо об’єднати тези і Андерсона, і МакГ’югана, Російська Федерація підпадає під визначення «уявленої спільноти», адже це багатонаціональна країна з великою територією, для якої досить високим є рівень внутрішньої міграції. Особливо це стосується міграції в Москву, яка за останні кілька років 14

перетворилася на мультикультурну столицю. До того ж, в країні представлені різні релігії – християнство, іслам, буддизм, іудаїзм та інші. (За опитуванням, проведеним Левада-центром у 2007 році, прихильниками православного християнства себе вважають 66% опитаних, 3% – сповідують іслам, інші релігії – близько 1%. Ще 23% не вважають себе віруючою людиною)2. Ці факти мають визначальну роль у процесах формування громадян РФ їхньої колективної та національної ідентичності, а також образу Іншого. Таке розуміння національної ідентичності як сконструйованої, вигаданої структури, не поодиноке серед дослідників медіа. Постмодерне розуміння суспільних відносин змінило основу, згідно з якою розвивалася теорія націй. Енрік Кастелло (Enric Castelló) пише: «Національна ідентичність була приречена поступитися місцем почуттю індивідуальності, в якому громадяни могли би побудувати власну особу (себе) – особливу і водночас несталу, мінливу. Такі логіки призвели до виникнення філософії життя типу «я та світ», в якій нація як концепт була відсутня» [12, 303]. Одним із дослідників, хто вважає поняття нації за анахронізм, є Мануель Кастелс (Manuel Castells). Водночас Стюарт Гол (Stuart Hall), Фредерік Б’юел (Frederick Buell), Бенджамін Барбер (Benjamin R. Barber), Девід Морлі (David Morley) та Кевін Робінс (Kevin Robins) – усі вони також переконують, що національна ідентичність втрачає свою силу: ідентичності, які ґрунтуються на етнічності, невдовзі заміняться новими формами «належності» («belonging») [12, 303]. Саме тому виникає поняття територіальної ідентичності. Зокрема Morley та Robins (1995) виносять її на передній план, порівняно з іншими видами групової ідентичності. Цікавою тут є думка дослідника Hartley, який вважає, що поняття національної ідентичності перестало існувати в добу індивідуалізму та глобалізації. Цьому, зокрема, сприяли саме медії. Він говорить про настання нової ери – «a new post-broadcast era», яку називає «do it yourself era»: «період споживчого

вибору,

комп’ютерної

інтерактивності

та

політики

пост-

Опитування аналітичного центру Юрія Левади «Левада-центр» у листопаді 2007 року на тему «Релігія та церква» - http://old.levada.ru/religion.html

ідентичності, в якій семіотичне самовизначення стає правом» [24, 181]. Таким чином, на думку Харлі, сьогодні ми живемо у новій ері, коли зв’язки людини та медій набули характеру «отримання насолоди». «Ці ідеї відкидають фізичну та територіальну

логіку

та

наголошують

на

не-територіалізованій

(non-

territorialized) ідентичності та концепті «діаспорної ідентичності» [12, 310]. Однак Енрік Кастелло не погоджується з такими поглядами. Цей дослідник вважає, що зв'язок між людьми та їхньою територією все ще дуже міцний, навіть незважаючи на процеси глобальної комунікації у світі. Наприклад, турецький громадянин у Стамбулі живе не в однаковому культурному полі як його співвітчизник, який переїхав до Берліну. Автор погоджується, що люди, які мігрували до певного відмінного культурного середовища, продовжують підтримувати власні традиції і в іншій країні. Однак, це не означає, що новоприбулі будуватимуть «детериторіалізовану» національну ідентичність: «Рано чи пізно вони або відчують цю нову землю своєю, або ж будуть мріяти про повернення на «Батьківщину». У будь-якому випадку ми стверджуємо, що колективна ідентичність і територія, як і раніше, є дуже пов’язаними поняттями. Хоча «детериторіалізацію» слід сприйняти як новий соціальний феномен, вона не означає відокремлення індивіда та колективу від їхньої території» [12, 310-311].

1.2. Образ Іншого Як ми вже зазначали, формування ідентичності будь-якого суб’єкта відбувається через співставлення себе з Іншим. У соціальних науках за допомогою концепту «Іншого» («the Other») тлумачать процеси, за яких певні групи людей виключають «інших» людей, які не вписуються в їхнє суспільство. Таким чином, домінантна група визначає себе через відмінність від Іншого. Ідея

Іншого

вперше

була

представлена

Гегелем

як

складова

самосвідомості. Важливу роль для розуміння Іншого зіграли також Жак Лакан (Jacques Lacan), який пов’язував Іншого з символічним порядком та мовою, а 16

також Еммануель Левінас (Emmanuel Lévinas), який асоціював це поняття із Нескінченним Іншим («The Infinite Other») – Богом. Однак, ідея Іншого у сучасному

трактуванні

стала

відомою

завдяки

праці

Едварда

Саїда

«Орієнталізм» (1978) [69]. У ній автор критикує англійські та французькі романи ХІХ століття, які на його думку, зміцнили західну імперіальну владу над Сходом. Саїд вживає поняття The Other лише у вступі, розкриваючи та пояснюючи основну тезу книги: «На відміну від американців, французи й британці – меншою мірою також німці, росіяни, іспанці, португальці, італійці та швейцарці – мають тривалу традицію того, що я називатиму орієнталізмом, маючи на увазі такий собі специфічний спосіб сприйняття Сходу, опертий на ту виняткову роль, яку Схід відіграє в західноєвропейському досвіді. Схід не тільки сусідить із Європою; саме там були розташовані найдавніші, найбільші і найбагатші європейські колонії, він також – джерело її цивілізацій та мов, її культурний суперник, він є для неї найзмістовнішим образом Іншого, до якого найчастіше звертаються. Крім того, Схід допоміг визначити Європу (або Захід) як свій контрастний образ, контрастну ідею, особистість, контрастний досвід» [69, 11-12]. І хоча термін «Інший» у праці майже не вживається, Саїд у цій роботі показує, як «Захід» (Великобританія, Франція та США) будував образ Сходу як Іншого аби зміцнити свою ідентичність. Поняття Іншого, таким чином, пояснює протиставлення Європи та Сходу як «свого» і «чужого»; того, що є близьким та зрозумілим і того, що є зміфологізованим за довгі роки колонізації. Саїд стверджує, що західні уявлення про Схід необхідно розглядати в контексті панування західних держав над Сходом через колоніалізм, імперіалізм та неоколоніалізм. Практика «іншування» («Othering») у побудові національної ідентичності допомагає поділити простір існування на «своє» і «чуже», «дім» і «чужину». Концепт «іншування» допомагає зрозуміти, як люди створюють для себе ролі по відношенню до інших людей. З іншого боку, іншування сприяє демонізації та дегуманізації груп, які мають не такі характеристики, як leading group.

У своїй праці «Representation: cultural representations and signifying practices» Стюарт Гол відповідає на питання: як ми репрезентуємо людей чи місця, які суттєво відрізняються від нас самих або звичних для нас. Автор називає кілька причин, чому існує поняття Іншого: зокрема, пригадує теорію мови Фердинанда де Соссюра: «Нам потрібна «відмінність» («difference»), тому що ми можемо конструювати значення лише через діалог з Іншим»; «Культура залежить від надання речам значень через призначення їх на різні позиції в класифікаційній системі. Маркування «різниці», таким чином, є основою для символічного порядку, який ми називаємо культурою» [22, 229-230]. Врешті, можна пояснити це і точки зору психоаналізу: «Інший є основою для формування себе, для нас як суб’єктів» [22, 229-230]. Автор

зазначає,

що

популярною

практикою

репрезентації

стереотипізація. Саме тому, на думку Гола, «difference» – поняття амбівалентне. Воно може мати як позитивну, так і негативну конотацію. З одного боку, іншування важливе для продукування смислів, формування мови та культури. З іншого боку, це джерело небезпеки, негативних почуттів та емоцій, агресії стосовно Іншого. Загалом, практика іншування є важливою для формування національної ідентичності, оскільки позитивне чи негативне ставлення до певних індивідів чи груп підтримує кордони та створює національний характер певної спільноти.

1.3. Формування образу нації. Медійний вплив на аудиторію: новини Розуміння публічного дискурсу про етнічність та маркери національної ідентичності, як їх висвітлюють медії, важливе не лише для розуміння того, що ЗМІ «формують менталітет, світогляд та цілі людей, більш чи менш свідомими способами впливають на їхній вибір» [28, 47]. Більш важливим, на нашу думку, є те, що соціальні дискурси (присвячені нації та Іншому) у медіях обґрунтовують, виправдовують та уможливлюють зовнішню політику певної держави, її політичні, економічні, культурні стосунки з іншими державами. 18

Адже, за термінологією Вендта (Wendt): «Корпоративні» ідентичності, є джерелом національних інтересів держави, а отже, її зовнішньої політики» [52, 50–51]. Єкатеріна Левінтова (Ekaterina Levintova) резюмує цю думку кількох медіа-дослідників так: «В той час, як політики (policy makers) використовують образи інших міжнародних акторів та організацій, міжнародних (або двосторонніх) відносин та їхню власну роль у цих відносинах для досягнення зовнішньополітичних рішень, широка громадськість також покладається на них (на образи – прим. А.К.) у формуванні зовнішньополітичних поглядів та уподобань» [33, 1340]. Таким чином, у результаті впливу на громаду медій, суспільство свідомо чи несвідомо підтримує сформовані владою національні інтереси та характер зовнішньої політики. І це відбувається саме завдяки тому, що медії за допомогою певних механізмів виробляють стабільні історичні репрезентації та увічнюють старі стереотипи. Енрік Кастелло у своїй статті «The nation as a political stage. A theoretical approach to television fiction and national identities» говорить про особливу роль телебачення

формуванні

національної

ідентичності

та

колективних

ідентичностей. Він спирається на позиції таких авторів як Баркер (Barker), Драмонд (Drummond), Лау (Louw), Шлезінгер (Schlesinger) та інших, які вважають, що телебачення – це найвагоміший комунікативний механізм для поширення репрезентацій. У своїй статті Кастелло аналізує такий жанр як television fiction та його вплив на формування національної та групової ідентичності глядачів. Однак, ми впевнені, що усі ці особливості та характеристики можна застосовувати і в нашому дослідженні новинних ЗМІ. Дослідник вважає, що основна передумова ефективності телебачення як інструменту творення образу нації та національної ідентичності – це рутина. Йдеться про повторюваність певних мотивів, сюжетів чи способів подачі певних подій, адже «медіа інституції мають можливість пропонувати [споживачеві інформації – прим. А.К.] трішки нації кожного дня» [12, 307]. Те саме ми можемо сказати і про новини, особливістю яких є рутинність 19

виготовлення та щоденна повторюваність. А за таких умов періодичне відтворення одних і тих самих контекстів та фреймів стає майже механічним, водночас така рутина і є передумовою для створення певного образу нації. Це перегукується із тезою про «банальний націоналізм», про який пише Майкл Білліг (Michael Billig) [10]. Йдеться про «непомітний націоналізм», тобто щоденні практики націоналізму, які ми сприймаємо як очевидні, а насправді саме вони конструюють уявлену спільноту. Білліг вважає, що «Якби банальний націоналізм існував тільки в світі політиків, він навряд чи ввійшов би в щоденне життя тих мільйонів людей, які ставляться до породи політиків із цинічною зневагою. Демонстрування (національних) прапорів відбувається в інших місцях, тимчасом як медії щоденно приносять ці прапори громадянам додому» [10, 94]. Варто тут згадати і думку Кулика про те, що більший вплив на глядача мають не відверто програмові і радикальні тексти, не ті, що до чогось закликають, а навпаки – ті, які «буцімто просто інформують і розважають – але водночас допомагають творити й підтримувати пов’язані з націями уявлення та почуття» [62, 134]. Таким чином, прихований «банальний націоналізм» діє ефективніше, оскільки є менш помітним для споживачів інформації. Кастелло, посилаючись на дослідника О’Донела (O’Donnell, 1999), описує три типи репрезентативних елементів у недокументальних телевізійних жанрах: символічні, технічні та лінгвістичні. Символічні аспекти є переважно текстуальними, частково – розповідними (наративними); технічні елементи пов’язані з локалізацією, музикою тощо. Мовні елементи – це використання мови, діалектів, питання вимови та соціолінгвістичні уявлення. На думку Кастелло, для побудови нації у серіалах жанру television fiction використовують репрезентативні елементи цих трьох вимірів. «Ці репрезентативні ігри є не лише результатом (впливу – прим. А.К.) тексту, але й владних стосунків, процесів виробництва, культурної та комунікативної політики, а також економічних факторів. Як і програми, ґрунтовані на відображенні реальності (reality-based programmes), програми типу fiction також зображають такі аспекти 20

нації, як територія, адміністрація, мова та культура, історія, політичний фреймінг тощо» [12, 310]. За своєю суттю новини, на противагу жанрам television fiction, повинні відображати об’єктивну реальність, бути дзеркалом подій та повідомляти про те, що сталося, без будь-яких викривлень. Натомість Стюарт Гол (Stuart Hall) вважає новини «натуралістичною ілюзією», оскільки створення ефекту реальності «вимагає наймайстерніших процедур кодування: монтування, поєднання та зшивання елементів докупи, опрацювання їх у систему оповіді й опису, котра “має сенс”» [62, 120]. До того ж, серед дослідників медій поширеною є думка про те, що медії не розповідають про новини, а творять їх, вибираючи для висвітлення певні події, які відповідають новинним критеріям (важливість, актуальність, масштаб події, кількість людей, яких ця подія стосується тощо). Що стосується жанру новин загалом та телевізійних новин зокрема, ми вважаємо, що важливою їхньою особливістю є усвідомлення власної національної ідентичності, висвітлення позицій з точки зору певної нації, протиставлення себе та своєї країни Іншому, а отже й особливий фреймінг. Новини впливають на формування національної ідентичності кількома шляхами: - вибором того, що висвітлювати, про що думати глядачам; - співвідношенням повідомлень про міжнародні та «свої» події; - мовними засобами, які сприяють ідентифікації із певною громадою. Перш за все, йдеться про те, що «своя» країна і ототожнювана з нею нація посідають чільне місце у новинному дискурсі – вмикаючи новини, глядач бачить, що сталося на «його» території. Йому пропонують думати про проблеми та події, пов’язані з іншими членами його суспільства. Неписаною істиною для новинників є правило, що глядачів турбує в першу чергу «своє», потім що сталося у сусідів, а вже потім усі інші події. По друге, міжнародні події, зазвичай, виділяють в окремий блок, хіба лише не сталося чогось надзвичайно важливого на міжнародній арені, що може стати головною 21

новиною випуску. Однак переважно завжди ТОР-новиною в теленовинах завжди є подія, яка сталася «вдома». Цим медії «накидають поділ світу на «внутрішній» і «зовнішній», «свою країну» та всі інші» [10, 118-120]. Таким чином космополітична ідентичність у телевізійних новинах завжди стоїть нижче за національну. До того ж, повідомлень про міжнародні події зазвичай менше, увага приділяється лише значущим темам. Якщо ж медії і висвітлюють міжнародні новини, то звертають увагу на те, як певна подія вплине на Україну та українців загалом, або ж, наприклад, чи немає наших співвітчизників серед жертв цунамі, землетрусу чи аварії на громадському транспорті десь за кордоном. Нарешті, на формування національної ідентичності впливають мовні вибори. Наприклад, «ми», «тут», «цей», «країна», «уряд» тощо. За допомогою таких слів створюється зв'язок між мовцем і аудиторією. Білліг зазначає, що такі слова «можуть бути засобами не наголошуваного «творення батьківщини», тобто представлення своєї країни як природного, очевидного контексту описуваних подій» [10, 106]. Коли виробники новин висвітлюють події у сусідніх країнах чи й зовсім далеких, спеціальний інтерес може бути зумовлений географічною чи/та культурною близькістю двох країн. Міру присутності новин про інші держави «визначають уявлення виробників про важливість або цікавість конкретних подій та наявність текстового й візуального матеріалу для їх представлення» [62, 290]. Присутність Росії у медійному дискурсі України є, з одного боку, результатом географічного сусідства, економічних та політичних зв’язків. З іншого боку, така присутність визначається політичною роллю Росії у світі. Водночас, Україна дуже широко представлена в медійному дискурсі Росії. Зокрема, якщо говорити про досліджувані нами телеканали – «Перший» та «НТВ» – повідомлення про Україну з’являються у їхніх новинних програмах із дуже коротким інтервалом у день чи два. Така густа присутність України в російському медійному дискурсі може свідчити про бажання російських медій створити «гадану близькість» (за Куликом) України до Росії, наголошуючи на культурній та політичній близькості. Про це свідчать і деякі способи фреймінгу 22

російських новин, коли автори сюжетів наголошують на спільній історії України та Росії (наприклад, сюжет на Першому каналі від 9 травня 2011 р. із заголовком на сайті: «Паради та урочисті марші на честь 9 травня пройшли в 23 містах Росії, а також у Севастополі»3). Таким чином, спосіб представлення різних «закордонних» новин різниться в залежності від уявлень виробників. До того ж, дуже важливим в контексті нашого дослідження є наступне зауваження В. Кулика: «В популярних медіях більшість матеріалів про закордон присвячено катастрофам, цікавинкам та іншим далеким від явної ідеології подіям, тоді як уявлення журналістів про близькість тієї чи іншої країни втілюється головно в представлянні її політики та культури» [62, 290-291]. Саме тому можна припускати, що широке та часте висвітлення на російських телеканалах новин про Україну різної тематики свідчить про бажання показати близькість цих двох країн в усіх сферах – політичній, економічній, культурній та національній.

1.4. Що було написано Вивчення медійних дискурсів, зокрема особливості висвітлення певними медіями національних, територіальних чи суспільних груп, на сьогодні є актуальним питанням серед дослідників. Однак, серед написаних праць ми знайшли дуже мало таких, які присвячені Україні чи Росії. На дотичну до нашої тему пише дослідниця Єкатєріна Лєвінтова (Ekaterina Levintova). У статті «Добрі сусіди?: домінантні наративі про Іншого у сучасній польській та російській пресі» авторка показує, як образи (та стереотипи) Росії і росіян та Польщі і поляків реалізуються у фреймінгу російсько-польських стосунків за допомогою друкованих медій обох країн. Для цього Лєвінтова

дослідила найбільш популярні щоденні газети Росії

(Комсомольская правда та МК – Московский комсомолец) та Польщі (Gazeta 3

«Паради та урочисті марші на честь 9 травня пройшли в 23 містах Росії, а також у Севастополі», 9 травня 2011

р.

// http://www.1tv.ru/news/social/176220 23

Wyborcza, Rzeczpospolita), загалом 1 208 статей, які виходили протягом 20002007 років. Найпопулярнішою темою про Польщу у російських газетах була польська політична еліта. Більшість статей (70 із 111) презентували еліту у несприятливому тоні: «Негативний фреймінг включав статті про членів польської політичної еліти, які використовують риторику Холодної війни, проводять антиросійські саміти, та про антиросійських політиків, які ігнорують інтереси Росії, політизують торгівельні питання, та є націоналістами, зарозумілими та проамериканськими» [33, 1345]. Це стосувалося нової генерації політиків, зазначає Лєвінтова, які прийшли до влади у 2005 році та мають праві переконання, а також представників консервативних платформ (таких як Prawo i Sprawiedliwość, Liga Polskich Rodzin та Samoobrona). Другою за популярністю (62 статті) була тематика польської зовнішньої політики: російські газети найчастіше (55 статей) використовували фреймінг про «політику не-суверенної держави, яка служить інтересам різних країн Заходу» [33, 1346]. Авторка статті згадує деякі терміни, які використовувалися для опису Польщі в цих статтях: «собачка на колінах у США», «на повідку США», «підспівувач США», «васал США», «п’ятдесят перший штат США», а новий європейський статус Польщі називали «санітарною зоною Європи» та «молодшим членом ЄС» [33, 1346]. Так само з негативною конотацією висвітлювали соціальну політику, теми релігії та медій (які «поширюють недовіру та ненависть до Росії»). «Польська Католицька церква була звинувачена у злитті з таємною поліцією під час комуністичного періоду і несла відповідальність за незаконні аборти, які роблять там сьогодні, та за заборони невинних телешоу і публічних лекцій» [33, 1347]. Позитивний характер мали лише публікації про польську культуру. В таких статтях фігурували переможці різних міжнародних конкурсів, зірки телебачення та кіно, співаки та композитори. Окремо авторка розглядає образ сучасних російсько-польських стосунків та російсько-польської історії, якими їх формують Комсомольская правда та Московский комсомолец. Врешті, у статтях цих двох газетах сформувався і відповідний образ поляка. Польських 24

громадян обговорювали загалом у 48 статтях, в яких їх описували як «націоналістів,

фанатичних,

підприємливих,

матеріалістичних,

дешевих,

хитрих, таких, що люблять надмірне сп’яніння, неосвічених, жадібних, таких, що займаються сумнівною діяльністю (у тому числі проводять дивні змагання з крику, плювання чи екстремальних дієт) (27 статей). З іншого боку, обидві газети також зазначали, що польський народ «виставляє» (з негативною конотацією, у значенні «хизується» – прим. А.К.) своє «благородство», «лицарство» та «гостинність», «повагу до своєї історії», «ввічливість», «гламур» і «терпіння» [33, 1350]. Стосовно польської преси авторка фіксує, що лише 178 статей висвітлювали теми Росії, росіян та польсько-російських стосунків позитивно, натомість інші – 508 статей – з негативними характеристиками та оцінками. Використовувався фреймінг «авторитарної імперії», йшлося про «проКремлівську пропаганду» та «ерозію демократії». Однак у польських газетах близько 60% усіх публікацій (із 36 статей) про росіян мали позитивний характер, «східних сусідів змальовували як людей, що мають імунітет до маніпуляцій Кремля, мають позитивне ставлення до поляків, підтримують жертв Катині та судяться із власною державою у Європейському Суді з прав людини» [33, 1354]. Натомість, інші 40% публікацій репрезентують росіян як ксенофобів, з націоналістичними та анти-іммігрантськими настроями, які не хочуть взяти на себе відповідальність за історичні помилки, скоєні проти Польщі, самі не поважають власну історію та заграють зі сталінізмом [33, 1354]. Авторка робить висновок, що російська громадська думка, яку «бомбардують» «зневажливі повідомлення про Польщу», стає все більш ворожою до Польщі та поляків. Таким чином, сконструйований медіями образ Іншого в обох країнах майже не змінився з часів комуністичного минулого, і сьогодні в медіях на перший план знову виходить риторика часів Холодної війни. Людмила А’Бекет (Ludmilla A'Beckett) пише про політичні міфи стосовно України та українців, створені у російських ЗМІ в часи Помаранчевої 25

революції. Вона досліджує мовні вибори («language choices»), які російські медіа застосовували для висвітлення подій зими 2004-05 років. Авторка робить висновок про те, що газети використовували різноманітні мовні засоби, аби створювати міфи для делегітимізації політичної сили лідерів Помаранчевої революції; для того, аби «очорнити її прихильників». «Події часто були представлені в іронічному світлі, шкідливі і часто неправдиві деталі виставляли на передній план; використовували такі когнітивні метафори як «сім'я» та «хвороба», інші алюзії, аби зміцнити культурні упередження, що українці були гірші («inferior»), нижчі за положенням» [2, 3]. Тобто, знову ж таки, йдеться про актуалізацію стереотипів часів холодної війни: «хороший» Схід та «поганий» Захід. І негативне ставлення стосовно Помаранчевої революції, її учасників та організаторів відображало, на думку авторки, не лише погляди російської урядової політики, а й етнічні упередження та культурні стереотипи росіян стосовно українців. Про вплив кольорових революцій на формування російської ідентичності і репрезентації загалом та про революцію тюльпанів зокрема йдеться у статті Стефані Ортман (Stefanie Ortmann) «Дифузія як дискурс небезпеки: російські саморепрезентації та фреймінг тюльпанової революції». Авторка розглядає, які офіційні дискурси домінували під час тюльпанової революції у Киргизстані у березні 2005 року. У статті не йдеться про дослідження конкретних медій, натомість детально аналізуються заяви російської влади про події у сусідній державі. Авторка вважає, що після 1991 року для нової Росії центром її репрезентації та самоідентифікації стали два концепти: «Концепт Російської держави як сильного актора (у двох розуміннях: як держави з владою (a Great Power) на міжнародній арені та як сильної централізованої держави) і концепт Росії як країни з демократією» [41, 364-365]. І саме кольорові революції, на думку Ортман, стали тими зовнішніми чинниками, які порушили дискурс Росії як «суверенної демократії», суттєво вплинули на наративи російської ідентичності та репрезентації. 26

«Тюльпанова революція дозволила російській державній еліті привернути увагу до проблеми заворушень та необхідності сильної, суверенної держави. Це було досягнуто шляхом сек'юритизації (securitizing) подій у Киргизстані та пов’язування їх із загрозою ісламського тероризму в Центральній Азії» [41, 370]. Події, які трохи більше ніж через місяць сталися в м. Андижан (Узбекистан),

владному

дискурсі

також

репрезентували

рамках

«революційної хвилі» як «загрозу ісламських фундаменталістів», хоч насправді ці дві події мали різний за свою суттю характер і мету. Таким чином, події в Киргизстані російська влада трактувала із рамкою «заворушень

та

екстремізму»,

«загрози

ісламського

тероризму»

та

фундаменталізму. На думку Ортман, це знаходить відгук із саморепрезентацією Росії, для якої актуалізується дискурс «Росія в небезпеці». Цей дискурс зберігається в саморепрезентаціях росіян ще з 1991 року і впливає на формування їхньої ідентичності [41, 363]. Однак, авторка зазначає: революція у Киргизстані не мала такого ж резонансу у російському суспільному дискурсі, як революція троянд у Грузії в листопаді 2003 чи Помаранчева революція в Україні. На думку Ортман це сталося тому, що Україна мала суттєве місце в російській системі саморепрезентацій, в той час як Киргизстан не мав. Таким чином авторка натякає на особливому ставленні Росії до України як усе ще частини спільної території та історії. Росія ж не лише не підтримала «хвилю» революцій у сусідніх державах, а й натомість посилила авторитарну форму правління, «підтримуючи рухи «за» авторитарну «керовану демократію» у регіоні» [41, 363]. Тюльпанова революція стала останньою «демократичною революцією» і такою, яка, на думку Ортман, спонукала до контрзаходів із боку Росії.

1.5. Довіра до медій у Росії – соціологічні опитування Для будь-якого дослідження важливі конкретні факти та цифри. Для нашої роботи такими цифрами є результати соціологічних опитувань, які 27

фіксують реальне ставлення мешканців Росії до медій, їхню довіру чи недовіру до ЗМІ. Через технічну неможливість провести такі соціологічні опитування в рамках цієї кваліфікаційної роботи, ми використовуємо дані вже готових опитувань. У вересні 2010 року дослідницька група Циркон провела опитування мешканців Російської федерації стосовно забезпеченості їхніх домогосподарств різними медіа пристроями [65]. Було опитано 1600 респондентів за репрезентативною вибіркою методом персонального формалізованого інтерв’ю за місцем проживання. Питання стосувалися таких категорій: телевізор, радіоприймач, комп’ютер (у тому числі ноутбук), вихід в інтернет, мобільний телефон, відеомагнітофон, MP3-плеєр, CD-плеєр, відеокамера, особиста (сімейна) бібліотека. Питання містило уточнення: чи є цей пристрій особисто у вас або ж у тих, хто проживає разом з вами, незалежно від того, користуєтесь ви цим пристроєм чи ні. Результати опитування різнилися в залежності від місця проживання опитуваних: «Столичне місто» (Москва та Санкт-Петербург), «Обласний центр», «Райцентр» або ж мале містечко, смт, і нарешті «сільський населений пункт». За даними цього дослідження, комп’ютером володіють 78% мешканців двох великих міст, тоді як в селах – 41%. Вихід в інтернет, відповідно – 76% і 34%. Така сама непропорційність характерна і для інших медіа пристроїв, про які дізнавалися у цьому опитуванні. Натомість, єдиним виключенням став телевізор – його вдома мають 99% росіян незалежно від місця проживання. Також респондентів опитували, як часто вони користуються цими пристроями. Виявилося, що телевізор щодня або майже щодня дивляться 88% росіян, і ще 1% – один або кілька разів на тиждень. Загалом, частота перегляду телевізору у великому місті та селі приблизно однакова (Рис. 1).

Рис. 1. Соціально-демографічні закономірності споживання інформації

Інфографіка з сайту дослідницької групи Циркон, дані за вересень 2010 року.

Ці цифри дають лише знання про те, майже всі мешканці мають вдома телевізор, а 88% регулярно його дивиться. Тобто вони технічно оснащені, щоби мати можливість споживати інформацію. Інше опитування групи Циркон (вересень 2010 року) стосувалося вже довіри аудиторії до медій, що є більш важливим у контексті нашого дослідження – «Ставлення населення країни до засобів масової інформації та їхнього змісту» [66]. У результатах дослідження сказано, що протягом 2000-х років рівень довіри російських громадян до ЗМІ залишався стабільним. «Як показують дослідження ВЦИОМ та «Левада-центру», доля респондентів, які довіряють ЗМІ, протягом довгого періоду часу складала 25-30%. Однак, за останній рік (за даними «Левада-центру») помітною є певна динаміка зростання довіри населення до засобів масової інформації (більше ніж на 10%)» [66]. За результатами дослідження групи Циркон виявилося, що 40% опитаних «звикли вірити тому, що пишуть у газетах, говорять по телебаченню та радіо». До того ж, як зазначено у звіті, для старшого покоління ця цифра складає 46%. «Крім того, довіра до інформації, яку передають ЗМІ, залежить і від рівня освіченості респондента – так, більше довіри до ЗМІ мають люди з освітою не 29

вище середньої (45%), водночас доля тих, хто довіряє, із вищою освітою складає лише 37%» [66]. Також 67% опитаних відповіли, що є такі ЗМІ, яким вони довіряють, і ті, яким не довіряють (Рис. 2). Рис. 2. Ставлення населення РФ до ЗМІ, дані дослідницької групи Циркон

Інфографіка з сайту дослідницької групи Циркон, дані за вересень 2010 року.

1.6. Теорії масових комунікацій Телебачення як і інші медіа в ХХІ столітті стали активними гравцями в процесі масових комунікацій, уможливлюючи постійний та швидкий обмін інформацією між усіма учасниками цієї комунікації. Хоч ми у своєму дослідженні і обмежуємося розглядом лише новинних повідомлень, важливим є розуміння того, яким чином телебачення загалом (і ще ширше – медіа як засоби масової інформації та комунікації) впливає на масову свідомість аудиторії. Теорії масових комунікацій, які з’являлися протягом ХХ століття, пояснюють вплив медіа на аудиторію, пов’язують його із конструюванням соціальної реальності, формуванням у суспільстві певних образів, сценаріїв поведінки, міфів та стереотипів. Поняття

«соціальне

конструювання

реальності»

вперше

вжили

австрійські соціологи П. Бергер та Т. Лукман у їхній однойменній праці 1966 року. Основна їхня ідея: «реальність соціально конструюється, і соціологія знання повинна аналізувати процеси, завдяки яким це відбувається» [55, 10]. Таке конструювання відбувається за рахунок кількох процесів – хабітуалізації людської

діяльності,

коли

повторювані

дії

узвичаюються,

та

інституціоналізації, коли з’являються певні інститути, головне завдання яких – «історичність та контроль» [55, 92]. Автори говорять про фундаментальний зв'язок трьох діалектичних моментів: Суспільство – це людський продукт. Суспільство – це об’єктивна реальність. Людина – це соціальний продукт. «Специфічна природа людини передбачає її соціальність. Люди разом створюють власне соціальне оточення» [60, 51-52]. Однак, об’єктивність інституціонального світу, стверджують Бергер та Лукман, – створена людиною, тому це сконструйована об’єктивність, яку люди трактують як об’єктивну реальність. Саме новини та розважальні програми на ТВ сприяють процесам хабітуалізації, типізації, інституціоналізації та становлення соціальних систем. У контексті нашого дослідження ця теза означає, що повторюваність певних образів, акцентів, кутів подачі сприяють узвичаєнню певного образу Іншого, конструюють соціальну реальність для глядача. 31

Однак, Бергер та Лукман не були першовідкривачами уявлення про сконструйовану соціальну реальність. Ще у 1922 році Вальтер Ліпман у свої праці «Громадська думка» писав про «світ довкола та картинки в нашій голові» [34]. Саме ці картинки, на його думку, визначають ставлення людини до того чи іншого поняття, події чи особи. Ліпман вважає, що люди знають світ, у якому живуть, дуже побічно: «Все те, що ми вважаємо за справжню картину, ми сприймаємо так, ніби це і є самЕ навколишнє середовище» [34, 4-5]. Автор наполягає, що світ, який людям потрібно знати, і світ, яким вони його вже знають – зазвичай це два різні світи. І вживає поняття «псевдо-середовища», яке існує між людиною та її реальним оточенням. Ці символічні картини у нашій голові, про які пише Ліпман, пов’язані із процесом створення героїв чи виробництва демонів, і механізми створення таких образів ідентичні, вважає автор: «Якщо у таких персонажів як Рузвельт, Жофре, Фох знаходили лише хороші риси, то усе зле бачили в особистостях Леніна, Троцького, короля Вільгельма. Одні були всемогутнім добром, а інші – злом» [34, 10]. Це тісно пов’язане із питанням про створення образу та поняття «Іншого». Такі символічні картини, на думку Ліпмана, репрезентують думку лише частини громадськості: «Вони з’являються і зникають, вони ніколи не відображають емоції усієї групи в цілому» [34, 11]. Так само і образ тієї чи іншої нації, образ Іншого, який формують медіа для своєї аудиторії, – це і є «картинки в голові», однак вони ніколи не відображають думки усього суспільства. Це лише певні «символи громадської думки», які «є суб’єктами для перевірки, порівняння та аргументації» [34, 11]. Кожна нація, на думку Ліпмана, має символічний портрет Іншого та символічний портрет самої себе. До того ж, як вважає Ліпман, люди зазвичай чинять відповідно до того, що від них очікують інші. А це перегукується із теорією спіралі мовчання Елізабет Ноель-Нойман (Elisabeth Noelle-Neumann) (1973 р.) та теорією соціального навчання Альберта Бандури (Albert Bandura) (1973 р.). Телебачення формує спосіб мислення та тип стосунків між членами суспільства, саме воно є творцем синтетичних культурних моделей – так вважає 32

Джордж Гербнер (George Gerbner), один з авторів теорії культивації (1969). Основну тезу цієї теорії можна окреслити так: чим більше часу глядач дивиться телевізор, тим більше його сприйняття світу наближається до того образу, який він бачить на екрані. Незалежно від соціальної групи чи регіону, всі глядачі починають мислити однаково, оскільки отримують однакову інформацію. Оскільки всі передачі засновані на схожих, циклічно повторюваних моделях (фактах, «міфах» чи ідеологіях, як вважають автори цієї теорії) [56, 123], вони формують основну течію загального символічного середовища [18]. Таким чином телебачення стабілізує соціальні моделі в суспільстві. Одним з ключових понять цієї теорії є «мейнстримінг». Ця концепція означає, що в рамках різних культур існують домінантні комплекси переконань, поглядів та цінностей. «Певні моделі також формуються телебаченням – моделі вирішення певних ситуацій, моделі гендерних ролей, образи меншин і т.д. Ці моделі загалом формують комплекси переконань, поглядів та цінностей, які превалюють. Вони періодично відображаються у змісті телепередач. У глядачів, які проводять перед екраном багато часу, як правило, вибудовуються схожі переконання та погляди» [56, 123]. Альберт Бандура, автор теорії соціального навчання, має протилежну точку зору: вплив телебачення визначається не кількістю проведеного перед екраном часу, а контентом телепрограм [6, 281]. Однак науковець погоджується з думкою, що довгий та постійний перегляд телепередач формує переконання глядачів та їхнє сприйняття реальності. У своїй роботі ми поєднуємо ці дві тези про вплив як контенту, так і часу, використовуючи, однак, теорію Гербнера для дослідження співвідношень, а саме: чи однакову кількість часу приділяли в новинах на російських телеканалах Україні в різні періоди нашого дослідження (2005-2007 та 2010-12 рр.), відношення характеру висвітлених тем до часу (кількість негативних, позитивних та

нейтральних повідомлень

різні періоди),

тематична

спрямованість цих матеріалів.

Розділ ІІ. Методологічні основи дослідження

Для нашого дослідження образу України в російському медійному дискурсі

доцільним

видається

використання

контент-аналізу

загалом

(поєднання якісних та кількісних методів) та фреймінг-аналізу зокрема як одного із типів наративного аналізу. Дослідження медійного дискурсу також необхідно проводити із залученням дискурс-аналізу, аби визначити, який саме дискурс є домінантним у тому чи іншому тексті. Аби обґрунтувати доцільність такої методології, слід детальніше розглянути можливості та функції кожного з даних методів, їхні переваги та недоліки. Також необхідно окреслити вибір матеріалу для дослідження, визначити вибірку, одиниці, змінні та категорії для аналізу.

2.1. Історія та теорія контент-аналізу Контент-аналіз – систематична процедура, метою якої є об’єктивний аналіз змісту будь-якого тексту. Його використовують, аби «виявити наявність, відсутність або ж кількість окремих характеристик медійних повідомлень, які ймовірно сприяють певному типу медіа впливу» [56, 35]. Цей дослідницький метод містить у собі дві складові – кількісну та якісну. Кількісні методи мають справу із обчисленнями та вимірами, це статистичні методи, які допомагають порахувати певні елементи у тексті, обробити зібрану інформацію, описати та пояснити результати. Натомість якісні методи – оціночні, вони використовуються для пояснення певних концепцій, інтерпретують, дають оцінки. Кількісні дослідження вимагають великої вибірки, натомість якісні передбачають невелику вибірку, однак більшу персоніфікацію результатів. Таким чином, головне завдання кількісного дослідження – виміряти параметри явища та встановити зв'язок між цими параметрами,

якісного

–

встановити

загальну

картину

явища,

концептуалізувати та пояснити це явище [56], [62]. 34

Поєднання у нашому дослідженні кількісних та якісних методів пояснюється специфікою обраної теми. З одного боку, кількісний метод необхідний нам для обрахування статистичних елементів: скільки разів у тексті зустрічається те чи інше слово, згадка про факти, події, особистостей, які побутують у медійному дискурсі. З іншого боку, образ певної спільноти, як ми вже визначили, складається з набору елементів (певних якостей, ознак, характеристик), які формують уявлення про цю спільноту. Тобто, дослідження образу країни в медіях матиме оціночний та описовий характер. А тому воно має ґрунтуватися на якісному контент-аналізі. Можна стверджувати, що зародження такого типу дослідження відбулося у Швеції в XVII (1640 р.) ст., коли в контексті дискусії з офіційним лютеранством теологи порівняли апокрифічну збірку релігійних гімнів «Пісні Сіону» (містила 90 пісень) із гімнами офіційної церкви. «Гімни хоч і пройшли державну цензуру і набули великої популярності, однак були звинувачені у невідповідності

релігійним

канонам.

Наявність

або

відсутність

такої

відповідності визначалися шляхом підрахунку в текстах гімнів релігійних символів і порівняння їх з іншими релігійними текстами, зокрема гімнами офіційної церкви та забороненими церквою текстами "моравських братів"» [73, 9]. Також тодішні дослідники враховували якість подачі символів – позитивна, негативна, нейтральна, складність стилю і контекст, у якому з'являлися ідеї. Було визнано, що образи Христа, а також його символіка як люблячого спасителя з'являлася частіше за інші християнські цінності ортодоксального лютеранства. Сам термін content-analysis вперше почали використовувати в к. XIX – поч. XX ст. в американській журналістиці: «Контент-аналіз (..) розпочався як кількісно-орієнтований метод аналізу преси. (..) Мотивація авторів досліджень виглядає на диво знайомою: вони задавалися ціллю продемонструвати сумне "пожовтіння" тодішньої нью-йоркської преси» [73, 9]. Цю методологію розробляли американський соціолог Г. Лассуелл (Harold Lasswell) та французький журналіст Ж.Кайзер [63]. Лассуелла вважають 35

фундатором школи класичного контент-аналізу. У 1920–1930-і рр. він використовував методику кількісного аналізу для вивчення змісту воєнних і політичних пропагандистських матеріалів, а також дав цьому методу теоретичне обґрунтування. «Основну мету вивчення текстів пропаганди Г.Лассуелл сформулював так: визначити, що пропагандист ставить у центрі уваги для досягнення очікуваного ефекту в аудиторії» [73, 15]. Лассуеллівська школа контент-аналізу базується на його ідеях про знаки-стимули і відповідіреакції на них. Підрахунок і аналіз знаків-стимулів, репрезентованих у тексті словом, судженням або фрагментом, складає, на думку Лассуелла, сутність даного методу. А на Міжнародній конференції в Індії у 1967 р. у виступі, присвяченому порівняльному аналізу соціальних процесів, Г. Лассуелл доповнив свою знамениту формулу-модель новими елементами: «хто, з якими намірами, у якій ситуації, застосовуючи яку стратегію, досягає якої аудиторії, з яким результатом» [31]. Значний внесок у розвиток теоретичних основ контент-аналізу зробили найближчі співробітники Г. Лассуелла – Н. Лейтес, І. Пул, І. Яніс, Р. Фаднер, Д. Лернер. Вони розробляли методичні проблеми: вибір одиниці контексту при частотному

підрахунку

обґрунтованість

символів,

зіставність

способи

тощо.

перевірки

Розроблені

результатів

аналітичні

на

методи

систематичного, об’єктивного та кількісного опису матеріалів преси, які вийшли з американської школи журналістики, отримали назву «кількісного газетного аналізу» [73, 9]. У

той

самий

час

Ж.

Кайзер

розробив

оригінальну

методику

статистичного аналізу періодики. В її основі був підхід до текстового масиву як до інформаційної системи. Таким чином Кайзеру вдалося сформулювати теоретичну базу для подальшого поширення соціологічних методів у інші сфери дослідження [63]. Новітня історія контент-аналізу бере свій початок у роки Другої світової війни, коли розвідка союзників відстежувала кількість та тип популярних пісень, які пускали в ефір європейські радіостанції. Таким чином союзники 36

мали змогу з високою ймовірністю оцінювати успіхи противника, зміни в концентрації і розташуванні військ на континенті. Класичний контент-аналіз – це строго кількісний метод, основним і центральним інструментом якого виступає система категорій. Найпростішим видом

оцінювання

категорій

підрахунок

числа

появи

категорії

(припускається, що між частотою появи змісту і значенням існує взаємозв’язок) [30]. Однак такі обмеження були надто жорсткі, і метод почав поступово виходити за ці рамки. У ньому виразно вимальовувалися два напрями: спочатку інструментальний аналіз, а з 1940-х рр. – репрезентативний. У період 1950-60 рр. основним об’єктом досліджень контент-аналізу й далі залишалася масова комунікація та пропаганда. Після 60-х рр. методика контент-аналізу почала застосовуватися не лише науковцями і політиками, а й представниками бізнесу, громадських, міжнародних, релігійних організацій. Зокрема,

відомі

факти

контент-досліджень

музики,

творів

мистецтва,

телевізійних шоу, комерційної реклами. Сьогодні ж контент-аналіз є однією із найбільш популярних методологій серед дослідників медій у США. У нашому дослідженні ми більшою мірою зосередимося саме на репрезентативному аналізі, який «допомагає досліднику класифікувати, помітити або зрозуміти той зміст, який укладає в повідомлення його автор або джерело інформації (і яке може істотно відрізнятися від справжнього змісту досліджуваного об'єкта). Ця різниця між двома підходами призводить до відповідної інтерпретації тексту: або з позиції предмета дослідження, як в інструментальному аналізі, або з позиції джерела інформації» [73, 29]. Процес контент-аналізу складається з кількох ключових етапів. За методологічним посібником Головного управління статистики США – «Content analysis: a methodology for structuring and analyzing written material» – таких ключових етапів сім [58]: 1) Обґрунтування доцільності використання контент-аналізу; 2) Визначення змінних; 3) Підбір матеріалу; 37

4) Визначення одиниць аналізу; 5) Розробка плану аналізу; 6) Кодування тексту; 7) Власне аналіз. Зокрема, під час операційного етапу дослідження створюється основа для верифікації використаних дефініцій та термінів. На цьому етапі в суцільному тексті виділяють відносно автономні частини – «одиниці контексту», які релевантні як до всього змісту тексту, так і до загального числа сформульованих термінів та дефініцій. Важливо також зазначити, що існує кілька умов для правильного та адекватного використання контент-аналізу. Перш за все, використані категорії повинні бути чіткими, прийнятними і зрозумілими. Ці категорії потрібно вибудувати таким чином, аби один інтерпретований фрагмент тексту не можна було віднести до двох категорій. Крім того, запропоновані категорії повинні бути однаково прийнятні для аналізу всіх видань, які є предметом дослідження. Важливо також, щоб систематичне використання цих категорій різними дослідниками дозволило б отримати однакові результати. Нарешті, вагомою є проблема репрезентативності вибірки, яку треба зробити із генеральної сукупності усіх текстів [64].

2.2. Framing analysis («рамковий аналіз») та agenda setting Оскільки наше дослідження стосується новин, важливо згадати про такі поняття як gatekeeping та priming, які ми будемо досліджувати в обраних текстах за допомогою рамкового аналізу (фреймінг-аналізу). Серед дослідників медій побутує думка про те, що новини, які доходять до аудиторії – це не відображена реальність, а соціально сконструйована та відредагована так званими gatekeepers («вартовими») реальність. Такими вартовими є журналісти, редактори, видавці та власники мас-медій – тобто всі ті учасники процесу обробки інформації, які стоять між подією та остаточним 38

споживачем новин та можуть безпосередньо впливати на їхній зміст та форму, особливості подачі тощо. Саме засоби масової інформації формують порядок денний суспільства, виокремлюючи певні події, теми, проблеми із загального потоку інформації. ЗМІ змушують аудиторію сприймати обрані ними новини як важливі, натомість залишаються певні теми та події, які у медіях не висвітлюються. Саме таким чином і працюють «вартові» – пропускаючи чи не пропускаючи певний новинний дискурс до аудиторії. Сама по собі agenda setting не є прямою маніпуляцією, однак саме з цієї теорії випливає ідея про «першочерговість» (або ж «priming») – процес, через який медії впливають на громадську думку, висвітлюючи одні події чи проблеми та ігноруючи інші [56, 105-119]. Натомість фреймінг («рамкування») – поняття, відмінне від гейткіпінгу. Воно означає, що засоби масової інформації, висвітлюючи певну подію, ігнорують деякі її аспекти, водночас наголошуючи на інших. Таким чином можна маніпулювати свідомістю аудиторії, керувати громадською думкою загалом. За Ентманом (Robert Entmann), рамки – це «схеми обробки інформації, які мають місце в особливостях новинного тексту і які підсилюють специфічне сприйняття та розуміння подій. Новинні рамки (news frames) втілюються у ключових словах, метафорах, концепціях, символах та візуальних образах, які підкреслюються у тексті новин» [57]. Ці компоненти «рамок» часто збігаються з усталеним у суспільстві дискурсом і формують такий спосіб мислення про певну подію, який вже знайомий аудиторії з попереднього досвіду [56], [57]. Для аналізу «рамок» використовується фреймінг-аналіз, яким ми також послуговуємося у даній роботі. Використання «рамкового аналізу» дозволяє ідентифікувати «рамки» та виявити специфічну риторику журналіста чи видання/редакції загалом. Основна мета такого аналізу – з’ясувати, чи має досліджуваний текст політичну роль; окреслити, у якій формі ці рамки з’являються та як можуть інтерпретуватися аудиторією. Методологія фреймінганалізу: 1) Визначення дослідницького питання; 39

2) Вибірка; 3) Перше прочитання – порівняння текстів; 4) Друге (і наступні) прочитання – кодування за допомоги протоколу, пошук інструментів фреймінгу у текстах; 5) Перегляд кодових листків та написання резюме по кожній з тем; 6) Порівняння резюме та написання кінцевого звіту; 7) Презентація результатів дослідження;

2.3. Поняття медійного дискурсу та дискурс-аналіз Якщо припущення про gatekeeping допомагає зрозуміти, які події, теми та проблеми залишилися поза увагою аудиторії; а фреймінг-аналіз допомагає зрозуміти,

якими рамками користувалися

журналісти для

висвітлення

проблеми, то дискурс-аналіз має на меті виявити, які дискурси прочитуються у певному текстовому повідомленні. Загалом, поняття «дискурсу» стосується практики говоріння і письма. Однак, якщо розглядати це поняття конкретніше, то для нас важливо розуміти дискурс як «взаємопов’язаний набір текстів, а також практик їхнього виробництва, розподілення і рецепції, що в сукупності формує об’єкти» [71, 51].

Тобто соціальна реальність виробляється та стає реальною в рамках

дискурсів, а «соціальні взаємодії не можуть бути повністю зрозумілі без співвіднесення до дискурсів, в яких формується їхнє значення. Наше завдання як дискурс-аналітиків – вивчити зв’язки між дискурсом і реальністю» [71, 51]. До визначення поняття медійного дискурсу сьогодні існує як мінімум два підходи. За першим, «медійний дискурс – це специфічний тип мовномисленнєвої діяльності, характерний лише для інформаційного поля мас-медій» [61, 73]. За такого погляду розрізняють медійний дискурс та інші види дискурсу (політичний, релігійний, науковий тощо). Другий підхід окреслює медійний дискурс як «будь-який вид дискурсу, який реалізується в полі масової комунікації та продукується ЗМІ» [61, 73]. 40

Дискурс-аналіз спрямований на вивчення конструктивних ефектів дискурсу в рамках структурованого та систематичного дослідження текстів. Цей тип аналізу орієнтований та дослідження зв’язку між текстом, дискурсом і контекстом. Він «дозволяє описати та зрозуміти процеси створення, обміну і диференціації смислів у просторі масової комунікації (наприклад, що зображується у ЗМІ як нормальне, допустиме, а що – ні, і якими контекстуальними зв’язками це обумовлено); ієрархізації репрезентацій (наприклад, як і чому маркуються ті чи інші образи як більш чи менш привабливі; або ж як і у зв’язку з чим визначається важливість події), легітимація певного досвіду і практик (які дії схвалюються і як це здійснюється дискурсивно)» [61, 75]. Дискурс-аналіз допоможе нам зрозуміти, як образи, стереотипи, міфи та ідеології формуються у медійному дискурсі Росії, та як вони переходять у соціальний досвід.

2.4. Об’єкт дослідження Як ми вже зазначили у вступі, об’єктом нашого дослідження є журналістські матеріали новинних програм російських телеканалів, у яких йдеться про Україну. Для розгляду ми обрали два загальноросійські канали: НТВ, Перший канал (до 2 вересня 2002 року – ОРТ), а також інтернет-портал Дождь.

Перший канал Це загальноросійський державний телеканал, який охоплює 98,8 % телевізійної аудиторії в Росії (згідно з реєстром ліцензій). Канал з’явився 1 квітня 1995 року на частоті «1-го каналу Останкіно», тобто веде свою історію від Центрального телебачення СРСР, і є одним з найстаріших телеканалів Росії. Трансляція відбувається з Москви, з телецентру «Останкіно». Із 1995 до 2002 року канал мав назву «Общественное российское 41

телевидение», або ж коротко – ОРТ. Багато глядачів і досі називають його цією абревіатурою. Одним із засновників каналу у 1995 був журналіст Владіслав Лістьєв (вбитий 1 березня 1995 року), який став його генеральним директором. Сьогодні генеральним директором каналу є Константін Ернст, який обіймає цю посаду з 1999 року. Фактичним власником каналу був бізнесмен Боріс Бєрєзовскій. Хоча оглядач «Радіо Свобода» Анна Качкаєва заперечує факт власності, натомість говорить про контроль Бєрєзовського над каналом: «Громадське російське телебачення (ОРТ) (…) формально контролювалося державою, а фактично – бізнесменом Бєрєзовскім (він особисто ніколи не був власником ОРТ)» [59]. Качкаєва називає ОРТ «телевізійним кентавром», який, на її думку, став символом етапу 1994-96 років, а саме – перерозподілу держвласності та формування нової пропагандистської системи. Зокрема, цікавим також є той факт, що у 2003 році, як зазначає Качкаєва, ВАТ «ОРТ» («Первый канал») задля забезпечення безпеки та захисту моралі, здоров’я та прав громадян потрапило до списку 56-ти стратегічних акціонерних товариств, поряд із військовими та оборонними об’єктами. Про це повідомляли і в новинах телеканалу, зазначаючи однак, що до списку потрапила сама будівля телецентру «Останкіно»4. На сьогодні телеканал не став ні громадським, ні приватним, лишившись найбільшим державним телеканалом Росії зі змішаною формою власності; фактично провадячи офіційну політику влади, створюючи позитивний імідж двом головним політичним діячам країни – Владіміру Путіну та Дмітрію Мєдвєдєву, незалежно від того, хто з них в даних момент є президентом, а хто – прем’єр-міністром.

«Президент Путин включил телецентр "Останкино" в список стратегических предприятий России» // http://www.1tv.ru/news/polit/83505

НТВ Приватний телеканал НТВ почав мовити в ефірі з 1993 року в СанктПетербурзі, а з 1994 – в Москві замість «4-го каналу Останкіно». Сьогодні трансляція відбувається саме з телецентру в Москві. Це загальноросійський телеканал, який охоплює близько 98% телеаудиторії. Власником каналу сьогодні є компанія Газпром. Канал створила група журналістів, серед яких були Ігорь Малашенко, Олєг Добродєєв та Євгеній Кісєльов. Від самого початку канал мав громадськополітичну спрямованість. Та й саму абревіатуру НТВ розшифровували як «нове»,

«незалежне»,

«недержавне»

телебачення5.

ефір

виходили

інформаційно-аналітичні програми «Сегодня», «Итоги» та «Намедни», а гасло каналу звучало як «Новини – наша професія». Власником НТВ до 2000 року був підприємець Владімір Гусінскій. Критичним моментом в історії каналу вважають події квітня 2001 року, коли відбулася зміна його керівництва. У редакції НТВ стався розкол і частина журналістів на чолі з Кісєльовим відмовилися визнавати нових керівників, говорячи про тиск на канал із боку влади. Журналісти кілька днів тримали студію, не підпускаючи туди представників ОАО «Газпром-медиа». В ефір виходили лише інформаційні програми, в інший час на екранах транслювали порожні коридори та студію НТВ. Інша частина журналістів не вийшли на роботу і не підтримали колег та їхню акцію протесту. Зокрема серед них був і Лєонід Парфьонов. Водночас, на вулиці Москви вийшли кілька тисяч людей, солідарні з журналістами-протестувальниками. Сьогодні НТВ втратив свої колишні позиції головного інформаційного каналу країни. У його сітці переважають програми про кримінал, таким чином НТВ позиціонує себе як канал для чоловіків. Про це зокрема говорить телекритик, оглядач РИА Новости Сєргєй Варшавчік: «НТВ цілеспрямовано працює на свою аудиторію – в основному, чоловіків з невисоким рівнем освіти, як правило таких, хто відсидів, або ж тих, хто працює не на керівних посадах у 5

Костенко-Попова, Ольга. «Душат не свободу слова, а… зрителя» // http://gazeta.aif.ru/online/aif/1068/08_01

правоохоронних органах. Це, по суті справи, нішевий канал про криміналітет»6. Те саме зауважує і Анна Качкаєва, зазначаючи, що в період 2004-05 років канал було «зачищено»: «Від колишньої інформаційної величі не лишилось майже нічого, і як повноцінний гравець на ринку цей канал перестав претендувати на впливове місце серед трійки «великих» каналів, зосередившись на відверто скандальній, кримінально-агресивній журналістиці» [59].

Дождь Телеканал Дождь – це канал, який має 24-годинну інтернет-трансляцію на сайті http://tvrain.ru, а також трансляцію через супутникові мережі (оператори НТВ-Плюс, Триколор-ТВ та Континент-ТВ) та кабельні мережі в окремих містах Росії. Програми в прямому ефірі займають більше 50% ефірного часу. Перша трансляція відбулася 27 квітня 2010 року, тобто загалом канал існує всього два роки. Свою аудиторію вони визначають як професіоналів у різних галузях: «Ми – телеканал для небайдужих людей з активною громадянською позицією та гострим почуттям співпричетності, які не втратили смак до життя, успішних, які досягли багато і не зачерствіли» 7, сказано на сайті каналу. Новинні програми автори каналу позиціонують як «новини про те, що відбувається насправді»8, а основними принципами роботи каналу загалом називають відповідальність, щирість, оптимізм, небайдужість, гідність та різноманіття, однак серед інших принципів називають і суб’єктивність.

2.5. Часовий проміжок У роботі ми порівнюємо висвітлення тем про Україну протягом двох періодів: перші два роки правління президента Віктора Ющенка (23 січня 2005 – 23 січня 2007) та два перші роки каденції Віктора Януковича (25 лютого 2010 – 25 лютого 2012). Першим днем президентства ми визначили день інавгурації, 6

Варшавчик, Сергей. Какие теленовинки ждут россиян осенью? – Пресс-конференция // http://lenta.ru/conf/varshavchik/ 7 http://tvrain.ru/about/ 8 Там само.

відповідно, додавши два календарних роки, отримали іншу крайню дату, яка обмежує період нашого дослідження.

2.6. Формування вибірки Кожен із обраних для аналізу каналів випускає різну кількість новинних програм на день, тривалість цих програм також різна, а отже канали мають неоднакові можливості для висвітлення тем про Україну. Ми маємо на увазі, що за обраний період часу канали показали різну кількість сюжетів про Україну. Зокрема, на каналі НТВ за період 2010-12 з’явилося 877 матеріалів з тегом «Украина»; за 2005-07 рр. – лише 36 (!) матеріалів. В той час як на каналі Дождь за два роки його існування пошук за тегом «Украина» видав 360 матеріалів. Тому, аби мати можливість повноцінно та об’єктивно дослідити новинний дискурс про Україну на усіх обраних телеканал, для кожного з них ми обрали різну вибірку, однак вона є однаковою для двох періодів дослідження кожного каналу. Виняток становить лише телеканал НТВ за період 2005-07 років, оскільки кількість віднайдених за цей час матеріалів надто мала, аби її скорочувати за таких само умов, як і в період президентства Януковича. Таким чином, на каналі НТВ за період 2010-12 років ми обирали кожен 7-й сюжет; за 2005-07 ми дослідили усі 30 сюжетів. На Першому каналі вибірка була такою: кожен сьомий календарний день (усі сюжети за цей день) протягом зазначеного періоду. На каналі Дождь через зазначені вище причини ми дослідили усі релевантні новини про Україну за період 11.03.2011 – 25.02.2012, а саме 88 матеріалів.

2.7. Пошук матеріалів Перший канал 45

Архів «Першого» російського телеканалу мав найбільш незручний пошук з точки зору дослідника, якому слід зібрати певну кількість матеріалів згідно з вибіркою. Справа в тому, що на сайті телеканалу існує архів випусків з 1999 року до теперішнього часу – http://www.1tv.ru/newsarchive/. Однак, для пошуку матеріалів існує лише віртуальний календар, таким чином можна переглядати усі новинні програми або усі сюжети, але за певний конкретний день. До того ж, календар збивався кожен раз, як видавав результати пошуку, – він знову переходив на чинну дату. Це також створювало незручності для пошуку і збору матеріалів. Мінус ручного пошуку за допомогою календаря полягає в тому, що дуже складно встановити достеменну кількість сюжетів про Україну для двох окреслених періодів дослідження. Проста математика показує, що обсяг днів, які для цього слід було би переглянути, становить 1460 (по 730 днів президентства В. Ющенка та В. Януковича). На сайті існує також «пошук за новинами» – http://www.1tv.ru/nsearch/, де можна шукати новинні повідомлення за ключовими словами. Однак, результат пошуку видає лише 1000 останніх за хронологією новин. Ці результати лише частково охоплюють період двох років президентства Януковича і зовсім не охоплюють період 2005-07 років. А для нашого дослідження вибірка і стиль відбору матеріалів повинні бути однаковими для обох періодів. Побіжний огляд результатів «пошуку за новинами», які видала система, (тобто останні 1000 новин), дав нам можливість визначитися із вибіркою. Ми помітили, що новини про Україну з’являлися в ефірі каналу із майже стабільною періодичністю: переважно сюжети на українську тематику виходили щодня, або ж кожні 2-3 дні, рідше – з проміжками у 5 днів. Тому ми окреслили межі вибірки таким чином: аби зібрати матеріали про Україну, ми взяли кожен 7-й календарний день. Якщо ж у цей день не було жодних новин про Україну, ми дивилися наступний день, і так далі. Подальший 7-й день ми відраховували від попереднього. Для дослідження ми брали усі сюжети української тематики, які виходили в цей день. 46

Ми також враховуємо, що в один день в ефір могли виходити кілька новин на одну тему: наприклад, коротка новина в ранковому чи денному випуску і більш розлогий матеріал у вечірньому. Тому, якщо траплялися такі випадки, ми обирали той матеріал, який виходив у підсумковому випуску (аудиторія якого зазвичай найбільша протягом дня) або ж найбільш пізньому випуску новин (на час виходу якого відомо більше деталей, ніж під час першого повідомлення про подію в ефірі).

НТВ На сайті телеканалу НТВ – http://www.ntv.ru/ – є функція пошуку матеріалів, якою ми і скористалися. Після введення ключового слова «Украина» пошук видав результати у хронологічному порядку від найбільш нового сюжету до найбільш давнього за увесь період існування сайту. Результати пошуку на сайті НТВ з’являються у вигляді списку із 20-ти сюжетів на сторінці, а внизу є зручний перемикач сторінок у вигляді повзунка з номерами. Знайшовши першу та останню сторінку з окресленими крайніми датами дослідження для обох періодів, ми порахували, що за період двох років правління Януковича на сайті з’явилося 877 сюжетів із тегом «Украина», а за перші два роки президентства Ющенка – 36 сюжетів. Проглянувши кілька сторінок із матеріалами періоду 2010-12 років, ми встановили певну закономірність між кількістю тих матеріалів, які достеменно стосуються України, та тих, у яких про Україну лише згадують. У середньому, на 10 матеріалів із тегом «Украина» 7 матеріалів відповідають критеріям нашого дослідження – буквально стосуються України, тоді як приблизно у 3-х матеріалах із 10-ти слово Україна вживають побіжно. Таким чином, це скорочує кількість матеріалів для дослідження приблизно на третину. Для дослідження ми обирали кожен сьомий сюжет із тих, які конкретно стосуються України. В результаті після опрацювання усіх посилань (враховуючи вибірку – кожен сьомий сюжет) ми зібрали 92 матеріали за період 2010-12 років.

За період президентства Ющенка пошук видав лише 36 матеріалів із тегом «Украина». Ми також включили у вибірку найближчий сюжет після крайньої дати, яка обмежує період дослідження. Тобто хронологічно першим взяли сюжет від 11.01.2005 – «Петербурзький слід в українській справі», оскільки наступний сюжет про Україну вийшов вже аж 14.04.2005. Останнім сюжетом ми взяли матеріал від 10.03.2007 під назвою «Кумир мільйонів приготувався до захисту», оскільки попередній за хронологією сюжет датувався аж 22.06.2006, і стосувався України досить посередньо. Таким чином, після відкидання серед 36ти матеріалів тих, у яких слово «Україна» зустрічається лише один раз (у переліку з іншими країнами), для аналізу залишилося лише 25 сюжетів. Про причини такої малої кількості сюжетів про Україну в період перших двох років президентства Ющенка ми можемо лише припускати, оскільки складно говорити про об’єктивні причини такого розриву. Ми точно можемо стверджувати, що причина не у збої пошукової системи, оскільки для інших періодів система працює дуже добре: сюжети з’являються у результатах пошуку згідно з хронологією їхньої появи на сайті, датування сюжетів у результатах пошуку завжди відповідає справжній даті появи сюжетів на сайті (тобто у пошуку немає таких збоїв, як, наприклад, на сайті каналу Дождь). Проглянувши результати пошуку після 23.01.07, ми виявили, що за наступні три роки президентства Ющенка на сайті каналу з’являлося набагато більше сюжетів на різноманітну тематику, частотність сюжетів пропорційно зростала ближче до кінця терміну Ющенка на посаді президента. Хоч це і не входить у окреслений часовий проміжок нашого дослідження, ми все ж порахували загальну кількість сюжетів, які видав пошук із тегом «Украина» за період 20072010 років – їх виявилося близько 1800. До того ж, сюжети періоду 2005-07 років у більшості випадків стосуються України лише посередньо, тоді як у період 2007-10 років більшість сюжетів були саме про Україну, політичне, економічне, соціальне життя, стосунки з Росією. Однак про це ми можемо говорити лише із поверхового огляду заголовків до сюжетів того періоду. Узагальнюючи, ми можемо припустити, що насправді в ефірі каналу за 2005-07 48

роки з’явилося набагато більше сюжетів про Україну, однак із невідомих нам причин, на сайті їх немає. Оскільки ми обмежені в способах пошуку матеріалів саме архівами на сайтах телеканалів, нам доводиться аналізувати лише ті матеріали, які нам вдалося знайти.

Дождь Через велику кількість авторських аналітичних програм на каналі Дождь, відсутність однієї головної новинної програми як такої, а також через можливість перегляду новин у розділі «Новости» на інтернет-сайті каналу, ми не обмежилися дослідженням якоїсь однієї програми. Тому у випадку каналу Дождь ми вирішили аналізувати усі матеріали, які так чи інакше стосувалися України та з’явилися у проміжку між 27 квітня 2010 та 25 лютого 2012. За крайню дату тут ми також визначили другу річницю президентства Віктора Януковича. Для збору матеріалів дослідження ми скористалися пошуком на сайті каналу – http://tvrain.ru/search/. На момент 25 січня 2012 року після введення ключового слова «Украина», пошукова система Яндекс знайшла на сайті каналу 360 матеріалів із тегом «Україна», відсортованих за датою у хронологічному порядку. Водночас, під час збору матеріалу виявилося, що часто зазначена дата у пошуку не відповідає дійсності, натомість під час переходу на сторінку матеріалу стоїть вже зовсім інша дата. Це викликало певні труднощі для збирання та обробки матеріалів. Після перегляду усіх посилань та формування їх у таблицю в хронологічному порядку ми виявили, що найдавніший матеріал, у якому згадують Україну, датується 16-м березня 2011 року. У матеріалі під назвою «Арабські протести не встояли перед кулями» йдеться про демонстрації та заворушення у Бахрейні та Лівії. Спочатку журналіст у студії розповідає про останні новини, пов’язані з антиурядовими акціями протесту в цих країнах: в Бахрейні за допомогою військ влада очистила центральну Перлову площу від мітингувальників та знищила наметове містечко; у Лівії повстанці втрачають 49

завойовані раніше території під натиском військ, прихильних до Муаммара Каддафі. Після огляду новин ведучий анонсує розмову у студії: «Чи настав кінець арабським революціям, обговорюємо з Мазеном Аббасом, членом ради Клубу арабської преси в Росії, та політологом Глібом Павловським, президентом Фонду ефективної політики». Розмова поступово переходить у тему помаранчевої революції в Україні у 2004-05 роках. Гості у студії порівнюють арабські революції з помаранчевою, згадуючи як це було у Києві та називаючи схожі риси цих подій. Саме цей матеріал ми визначили найдавнішим про Україну на каналі Дождь. Таким чином, часовий проміжок дослідження матеріалів на цьому каналі скоротився ще більше та склав 11 місяців і 9 днів. Першим матеріалом суто про Україну є повідомлення від 23 березня 2011 р. під заголовком «Кучма під вогнем. Чому зараз?», в якому йдеться про те, що другий президент України Леонід Кучма став фігурантом у кримінальній справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе у 2000 році. В аналітичному матеріалі розглядають три версії, чому саме зараз на Кучму відкрили кримінальну справу, хоча розслідування триває вже майже 12 років. Отже, після отримання у результатах пошуку 360-ти посилань, ми переглянули їх усі та обрали для дослідження ті, в яких Україна фігурувала як основне місце дії або актор, або ж згадувалася у специфічних контекстах кілька разів. Дуже багато матеріалів на сайті каналу Дождь датовані двома числами, наприклад новина про те, що Віктор Ющенко свідчить у справі Юлії Тимошенко підписана так: «17 Серпня 2011 ОНОВЛЕНО 12 Жовтня 2011». Зрозуміло, що подія точно відбулася 17 серпня. Проте якісь зміни вносилися в наповнення матеріалу і останні оновлення сталися 12 жовтня. Однак під час створення таблиці з усіма матеріалами ми розміщували їх у хронологічному порядку саме так, як вони з’являлися на сайті, тобто не звертали уваги на дату оновлення новини, оскільки часто між двома датами був дуже суттєвий часовий проміжок. Водночас, і дата появи, і дата оновлення зафіксовані у зібраній таблиці матеріалів. 50

Таким чином, остаточна кількість матеріалів для аналізу на каналі Дождь скоротилася із 360-ти до 88-ми. Таке суттєве скорочення вибірки можна пояснити певними технічними збоями на сайті, коли у результатах пошуку деякі матеріали з’являються по кілька разів, а також коли певні матеріали у пошуку позначені однією датою, а під час переходу за лінком – дата вже інша, тобто матеріал з’явився вже після 25 лютого 2012 року.

2.8. Одиниці аналізу та кодування Одиницями аналізу у даному дослідженні є журналістські матеріали про Україну у новинних програмах зазначених телеканалів. Під час відбору матеріалів ми відбирали новини за принципом важливості розкриття теми про Україну. Для дослідження ми обирали саме ті матеріали, які прямо чи опосередковано стосуються України та українців. Тобто ми свідомо уникали матеріалів, у яких про Україну згадують лише побіжно, натомість формували вибірку таким чином, аби Україна в матеріалах фігурувала основною темою або ж однією з важливих тем; у яких би йшлося про події в Україні, про стосунки України з іншими країнами тощо. Також ми звертали увагу на матеріали, в яких про Україну та українців згадують у специфічних контекстах, з використанням особливих рамок. Варто зауважити також, що ми досліджуємо лише тексти обраних матеріалів і не звертаємо уваги на картинку – відеоматеріал, який цей текст супроводжує. Для аналізу відібраних матеріалів ми склали кодувальну таблицю із визначеними полями – категоріями аналізу. 1. ДАТА – день виходу матеріалу в ефір/ день публікації матеріалу на сайті. Матеріали на досліджуваних каналах виставляють на сайт переважно у той самий день, коли вони з’являються в ефірі. Тому дату виставлення на сайт можна вважати фактичним днем виходу матеріалу в ефір. Ця категорія дозволить простежити кількість матеріалів загалом, у які дні було найбільше 51

публікацій, про що саме були ці публікації, а отже, які теми про Україну висвітлювалися найчастіше. 2. НАЗВА – заголовок матеріалу на сайті або ж в ефірі телеканалу. Це також допоможе провести аналіз мовних виборів. 3. ТЕМАТИКА – розподіл усіх матеріалів за тематикою: економічні, політичні, культурні, соціальні (освіта, релігія, медії тощо), спортивні. За допомогою цієї категорії ми зможемо простежити, сюжети на яку тему переважають у російському медійному дискурсі про Україну; їхній відсоток до інших тем; Ми розуміємо, що деякі матеріали важко віднести до конкретної теми, оскільки часто економічні матеріали мають політичний присмак, або ж матеріали на певну тематику (наприклад, акції FEMEN) важко класифікувати, оскільки вони заторкають і соціальну, і політичну сферу. Наприклад у випадку з акціями FEMEN ми виходили з такої логіки: ця організація не підтримує жодної політичної партії і виступає проти якогось переважно соціального явища (як от проституція, пригнічення прав жінок, недотримання прав людини). Новини, пов’язані з ними, можуть мати і політичне забарвлення (як от історія нібито з викраденням та побиттям кількох їхніх активісток у Білорусі), однак, навіть тоді їхня діяльність має характер акції протесту та привселюдного вираження власної громадянської позиції. До того ж, вони позиціонують себе як «громадська організація». Таким чином, до економічної тематики ми відносимо сюжети про економічну ситуацію в Україні, про стосунки України з іншими країнами в галузі економіки (сюди ж відносимо торгівлю; фінансові питання тощо); зокрема повідомлення про стосунки «Україна-Росія» (а саме питання, пов’язані з газом). До політичних тем належать сюжети про українських політиків та їхню діяльність, про їхні стосунки з політиками Росії та інших країн (як основних владних гравців – президенти, прем’єр-міністри, міністри – так і депутати, колишні політики тощо). Сюди ж відносимо пласт сюжетів про зустрічі глав держав та політиків України та Росії, їхні переговори та рішення; а 52

також висвітлення подій, пов’язаних із діяльністю лівих чи правих організацій та партій. Сюжети на соціальні теми – це сюжети про різні соціальні явища, проблеми чи здобутки у суспільстві, теми присвячені освіті, науці, релігії, медіям, технологіям; також події, які стосуються звичайного повсякденного життя пересічного українця. Окремою підгрупою можна назвати сюжети «про українців», тобто такі, в яких окрему увагу приділено саме конкретній людині чи групі людей з України. До сюжетів, пов’язаних із культурою, ми зараховуємо події у сфері музики, кіно, театру, літератури та інших гуманітарних сфер; теми про публічних особистостей (у тому числі т.зв. селебрітіс). Також окремо ми винесли спортивну тематику: іноді в загальних новинних програмах (не спортивних!) також трапляються сюжети про спортсменів чи події у певних видах спорту. Загалом ми усвідомлюємо, що у кожному конкретному випадку певний сюжет будь-якої тематики може мати політичне забарвлення. Однак для дослідження образу України в новинах нам необхідно встановити рамки та якомога чіткіше категоризувати одиниці аналізу. 4. АКТОРИ («про кого говорять») – категорія, пов’язана із попередньою категорією «Тема». Йдеться про те, які герої, публічні особи фігурують у сюжетах. Тобто ця категорія визначає лише те, про кого говорять у тому чи іншому сюжеті. Категорія дає можливість простежити, про кого говорять найчастіше у кожній із зазначених тем. Інші категорії допоможуть визначити, яким чином характеризують цих осіб. 5. ТОНАЛЬНІСТЬ МАТЕРІАЛІВ – відсоток позитивних, негативних та нейтральних матеріалів. Йдеться про характер мовних виборів під час висвітлення тих чи інших тем, а саме: чи намагалися журналісти подавати певний матеріал про Україну об’єктивно, не додаючи своїх суб’єктивних та емоційних суджень про певну подію чи особу з точки зору громадянина Російської Федерації. Тобто, нейтральні матеріали – це створені згідно з загальними цінностями та нормами журналістської етики та професії загалом, такими як об’єктивність, правдивість, точність, чесність, справедливість, 53

редакційна незалежність, служіння громадським інтересам, відповідальність тощо. Позитивна тональність матеріалу означає, що про події чи осіб в Україні говорять, використовуючи позитивно забарвлену емоційну лексику; фіксують якусь позитивну подію або ж позитивні тенденції розвитку у якійсь сфері. Негативну тональність ми визначали у того матеріалу, в якому журналіст використовує емоційно-оцінну лексику з негативною конотацією; 6. РАМКА («фрейм») – чи використовували журналісти певні рамки (фреймінг); якщо так, то які саме; відсоток сюжетів із певними рамками. Ця категорія допомагає зрозуміти, під яким кутом висвітлюють ті чи інші події, або ж як характеризують тих чи інших осіб та їхні вчинки. 7. МОВНІ ВИБОРИ – які емоційно забарвлені слова використовують журналісти на ведучі у своїх матеріалах; які рамки та який образ вони допомагають створювати.

2.9. Інтелектуальні рамки дослідження Під час дослідження різноманітних впливів медій на аудиторію постає кілька важливих для усвідомлення проблем. Володимир Кулик пише про вплив медій на аудиторію як про поширення певних ідеологій у широкому значенні цього поняття: «Якщо називати ідеологіями будь-які (відносно сталі і систематичні) уявлення, як вирішив робити я, то ідеологічний уплив на аудиторію стає не додатком до інших перелічених медійних ролей, а неуникним наслідком, головним чи побічним ефектом їх виконання, – пояснює автор. – Адже й інформування, і здійснювання ритуалу, і навіть «просто» розважання завжди роблять внесок у формування й підтримування різноманітних суспільних уявлень, зокрема й тих, які вможливлюють існування нерівноправних стосунків між особами та групами» [62, 102]. Тому дослідження ідеологій, втілюваних у медійному дискурсі, має певну специфіку, яка й визначає інтелектуальні рамки нашого дослідження. Слід 54

окреслити ймовірні джерела викривлень даних під час їх збирання та аналізування.

По-перше,

використання

самого

лише

контент-аналізу

недостатньо, аби визначити вплив медій на аудиторію стосовно якогось конкретного питання. Контент-аналіз використовують лише для того, аби виявити наявність, відсутність чи певну кількість окремих характеристик таких повідомлень у медіях, які ймовірно можуть мати певний впив на аудиторію. Наприклад, як зазначають Браянт та Томпсон, під час контент-аналізу змісту відвертих сексуальних сцен у телевізійних телепрограмах (дослідження фонду Kaiser Family, 1999), «наявність чи відсутність певних характеристик не є прямим доказом впливу масмедій на сексуальну поведінку; за допомогою контент-аналізу можна лише скласти профіль змісту медіа продукції, яка здатна обумовлювати асоціальний чи просоціальний медіа вплив» [56, 35]. Те саме стосується і контент-аналізу новинних повідомлень, адже ми можемо лише виявляти наявність чи відсутність певних дискурсів, а для детальнішого аналізу слід долучати вже не кількісні, а якісні методи. По-друге, проблема полягає в тому, що недостатньо вивчити самі лише медійні тексти (в широкому розумінні – як медійні повідомлення), неможливо «зчитати» ідеології з текстів або ж виявити ці ідеології в актах творення та сприймання. Як зазначає В. Кулик, «вплив ідеології виявляється в тому, що адресати засвоюють її твердження й припущення, тобто надають їм значень, близьких до тих, які мали на увазі творці відповідних текстів. Однак з’ясувати ступінь цієї близькости можна лише знаючи і ті значення, що їх «закладали» в текст творці, і ті, що їх «відчитали» в ньому сприймачі» [62, 103]. Тобто для нашого дослідження новинних повідомлень складність полягає у тому, що емпіричним шляхом неможливо отримати достеменні результати стосовно уявлень, тверджень і припущень, які заклали у повідомлення їхні творці та згодом отримали споживачі повідомлення. До того ж, такі знання важко здобути, оскільки аудиторія медій надто чисельна та різноманітна, і різні її члени можуть надавати одному й тому самому повідомленню різних значень. Це стосується і аудиторії досліджуваних нами російських телеканалів. 55

Ще одним фактором, який визначає ймовірні викривлення під час аналізування результатів, є «наявність великої (часто переважної) частини ідеологічних пропозицій, що їх, отже, можуть не усвідомлювати ні сприймачі, ні навіть творці» [62, 103], тобто завжди слід мати на увазі, що деякі дискурси або ж закладені у новинне повідомлення приховані смисли не завжди доходять до споживача в тому вигляді, в якому це передбачали творці смислів. До того ж, «визначати треба не результат одного акту медійної квазивзаємодії – творення, передавання та сприймання якогось газетного, телевізійного чи іншого тексту, – а сукупний ефект великої кількости актів, які до того ж поєднуються в символічній діяльності людини з багатьма актами інших медійних і немедійних типів» [62, 103]. Іншими словами, одне чи кілька повідомлень не можуть одразу створити певний образ Іншого, до того ж на формування образу України у російських медіа споживачів впливають не лише новини центральних телеканалів. Однак, регулярне повторення у цих новинах певних дискурсів: тез, фактів (міфів), точок зору, кутів подачі, а також вибір для висвітлення певних тем та ігнорування інших тем якраз і є предметом для дослідження впливу ідеологій на аудиторію.

Розділ ІІІ. Дослідження образу України в новинах російських телеканалів 3.1. Висвітлення новин про Україну в період 2005-07 рр.

3.1.1. Результати аналізу – Перший канал Як ми окреслили у методологічному розділі, через специфіку пошуку в електронному архіві на сайті «Першого каналу», для аналізу ми обирали кожен 7-й календарний день, беручи до уваги кожен сюжет про Україну, який виходив у цей день. Однак, слід вказати на важливе зауваження, про яке ми оминули згадати у попередньому розділі. Перший день окресленого періоду – день інавгурації Віктора Ющенка – 23 січня 2005 р. Це неділя – вихідний день. Враховуючи специфіку роботи новинної редакції, варто зауважити, що у неділю кількість випусків скорочується, у вечірньому випуску показують підсумки подій тижня; це більш розширені матеріали, у яких аналізують найбільш важливі (на думку редакції) події, які сталися за тиждень. Те саме стосується і новин на «Першому» російському каналі. Натомість для нашого дослідження більш релевантними будуть щоденні випуски, коли повідомляють про останні новини дня. Тому за перший день ми обрали 23 січня, неділю, а потім наступні сім днів рахували вже від понеділка, 24 січня. За окреслений період перших двох років президентства Віктора Ющенка загалом ми дослідили 123 сюжети.

ДАТА Зібравши всі матеріали у зведену кодувальну таблицю, ми створили окрему таблицю, яка показує частотність появи досліджуваних матеріалів у кожен сезон 2005-2007 років. Кількість сюжетів із весни 2005 до літа 2006 була практично однаковою із невеликими відхиленнями у кілька пунктів, що свідчить про сталий інтерес до української тематики. Ми фіксуємо помітне зростання частотності в період 57

зими 2005-06 років – саме тоді сталося загострення стосунків між Києвом та Москвою у газових питаннях: Газпром звинуватив Україну у крадіжці російського газу, передбаченого для постачання до Європи. Водночас тоді ж відбувалися і переговори стосовно створення спільного підприємства на основі Росукренерго та Нафтогазу. Також ми можемо констатувати певний спад у частотності сюжетів про Україну з осені 2006 р. і до кінця другого року каденції Віктора Ющенка. Таб. 3.1. Частотність появи сюжетів про Україну, Перший канал, 2005-07 рр.

Період

Зима 2005

Кількість 8 сюжетів*

Весна Літо 2005 2005

Осінь Зима 2005 200506

Весна Літо 2006 2006

Осінь Зима 2006 200607

*Тут і далі: кількість досліджених сюжетів за цей період

ТЕМАТИКА, ТОНАЛЬНІСТЬ матеріалів, РАМКИ За результатами кількісно-якісного контент-аналізу ми виявили такий поділ сюжетів про Україну за тематикою:

Таб. 3.2. Тематика матеріалів на Першому каналі, 2005-2007 рр.

Всього сюжетів*:

Політична тематика

Економічна Соціальна тематика тематика

Культурна тематика

Спортивна тематика

123

* Тут і далі: кількість досліджених сюжетів за окреслений період. Сумарна кількість сюжетів за різними тематичними категоріями може перевищувати кількість досліджених сюжетів, оскільки один сюжет ми могли віднести до кількох тематичних категорій.

Ми об’єднали результати дослідження кількох категорій аналізу (тематика, тональність матеріалів та рамки) в один підрозділ, оскільки вважаємо ці категорії пов’язаними, до того ж специфічний фреймінг характерний не для усіх сюжетів про Україну.

Велика концентрація новин про Україну серед загального новинного дискурсу Першого каналу свідчить про те, що т.зв. «воротарі» (gatekeepers) – редактори та журналісти цього каналу – надають подіям в Україні особливе значення, визначають їх такими, що впливають на політичне та суспільне життя Росії. З іншого боку, густа присутність України в новинах каналу може свідчити про свідоме чи не свідоме прагнення цих «воротарів» створити «гадану близькість» (за Куликом) України до Росії, наголошуючи на культурній та політичній близькості двох країн. Результати контент-аналізу показують, що серед 123-х сюжетів, 83 (67%) було присвячено політичній тематиці. Така активна увага до політичних питань, як ми вже зазначали у попередніх розділах, також ілюструє уявлення журналістів про близькість двох країн. Однак дивним у результаті дослідження є те, що питання культури практично не висвітлювалися: за період 2005-07 років лише 4% сюжетів були присвячені культурній тематиці. На спортивну тематику у загальних новинах не з’явилося жодного матеріалу9.

Рис. 3. Тональність матеріалів на Першому каналі, 2005-2007 рр.

Слід зазначити, що спортивні новинні програми не входили в об’єкт нашого дослідження.

Політична тематика На початку президентства Віктора Ющенка у сюжетах активно висвітлювали переговори між президентами України та Росії, іншими посадовцями обох країн, акцентували увагу на «стратегічному партнерстві» та «доверительных отношениях» між Україною та Росією. Про «давні стратегічні стосунки» (загалом 4 сюжети) говорили представники влади обох країн. Таким чином створювався образ двох країн із дружніми стосунками та майбутньою ймовірною співпрацею в усіх сферах. Часто в матеріалах навіть не уточнювали, про яку саме співпрацю йдеться, головне: «Президенти Росії та України обговорили телефоном питання двосторонніх відносин». Однак вже з березня 2005 року характер та тональність сюжетів змінюється – у більшості сюжетів про українську владу з’являється специфічний фреймінг: українська влада роз’єднана. Україну в сюжетах цієї тематики називали як нейтральними, так і емоційно-забарвленими епітетами: «незалежна Україна», «колишня республіка СРСР»,

«республіка»,

победившая

країна

демократия».

«победившей

Загалом,

за

демократии»,

результатами

«образцово

контент-аналізу,

тональність політичних сюжетів була такою: 33 сюжети – нейтральні, 48 – негативні, 2 – позитивні. За

перші

місяці

президентства

Ющенка

активно

висвітлювали

формування уряду Юлії Тимошенко, будь-які заяви його членів цього уряду, звільнення із посад інших посадовців тощо. Будь-які кадрові зміни чи неузгодженість у словах одразу ж трактували як «скандал» (8 сюжетів), «суперечки» (6 сюжетів), «урядову кризу»: «Неочікувані та скандальні повороти в інтризі, яка розгорталася у Києві»; «В Україні затримали ще одного регіонального керівника»; «Із сенсаційною заявою виступив колишній генеральний прокурор України Геннадій Васильєв»; «Скандал у МВС України»; «Новий скандал в Україні: перший президент вимагає відставки третього»; «У Криму відбуваються події, які сильно нагадують корупційний скандал у Києві»; «Гучна відставка в Україні». Таким чином журналісти, 60

використовуючи

конфліктну

рамку,

спеціально

завищували

ступінь

конфліктності і скандальності, фактично створювали видимість конфліктів в українській політиці, створюючи новій владі образ роз’єднаної, нездатної до консолідації

та

формування

дієздатного

уряду.

Ситуацію

країні

характеризували як «правовий хаос»; «газовій кризі» надавали політичного відтінку. Однак найголовніший фреймінг політичних новин полягав у характеристиці влади Ющенка та Тимошенко як такої, яка не цікавиться справами простих громадян, за власними суперечками не помічає проблем у суспільстві. Тут вартий уваги уривок із недільної підсумкової програми за 19 лютого 2006 року (текст ведучого), який характеризує пік негативної риторики, активізацію ще радянських дискурсів часів холодної війни: «На этой неделе с Украины поступало еще много важных новостей – о рейтингах Ющенко, Тимошенко и Литвина, о большой исторической победе украинского народа – признании

Украины

американским

Конгрессом

страной

рыночной

экономикой. Среди всех этих громких новостей почти затерялась одна – со ссылкой на Минздрав Украины – о том, что за время зимних холодов заживо замерзло более 900 человек. Для любой страны третьего мира гибель почти тысячи человек за три недели признали бы гуманитарной катастрофой. Но образцово победившая демократия, да еще рядом с Россией – это совсем другое дело. Как говорится, есть вопросы и поважнее. Например, выиграли или проиграли украинцы в газовой войне с Россией, или та же проблема аренды воды для Черноморского флота. Вообще, если бы не было рядом России, не было бы и этого национального вида спорта – состязаться в истерике и брызгать слюной на дальность в сторону северного соседа. Пришлось бы заниматься другими, гораздо более скучными проблемами – жизнью собственных граждан». Така риторика характеризує новинний дискурс як ідеологізований, протиставлення «ми» – «вони» тут дуже чітко простежується. Образ української влади демонізується; і хоч прямо тут не йдеться, хто саме «бризкає

слиною», глядач повинен накласти цей негативний образ на всіх українців, Україну та нову владу Ющенка. Періодично

згадували

новинах

Помаранчеву

революцію,

характеризуючи її негативно: не як відстоювання прав і свобод, а як «крах державності» (1), «нестабільність» (4), сама ж революція – це «український сценарій» (7 сюжетів). За другого року президентства найбільш популярною стала тема ймовірного вступу України до НАТО – про це йшлося у 9-ти сюжетах, усі з них мали відверто негативну тональність. Проти вступу до НАТО виступали в Криму, проводили акції протесту та збирали підписи для референдуму на цю тему. Загалом, у сюжетах не йшлося про те, що таке Північно-Атлантичний альянс, та в чому його переваги та недоліки для України. Натомість сюжети рамкувалися таким чином, аби створити образ чогось ворожого, куди намагається «затягнути» Україну влада Ющенка. Самого ж Ющенка під час другого року його президентства відверто дискредитували, спотворюючи його образ за допомогою тієї ж совкової риторики. Ще один уривок із тексту ведучого, вартий уваги: «С Украины – опять веет, как и положено с Запада – воздухом свободы и другими преимуществами несуверенной, то есть эталонной, а не какой-то своей, демократии.

Оранжевая

коалиция

распалась,

окончательно

так

не

сложившись, бывшие соратники по Майдану не поделили портфели – и 50миллионная страна опять без правительства. Перед президентом Ющенко, как перед

былинным

украинским

витязем,

простираются

два

пути

демократического развития. Можно, конечно, распустить Раду и назначить новые выборы, но на это уже нет денег, и поэтому президент всех оранжевых призвал своих сторонников делить портфели и отрасли народного хозяйства дальше. До конца. В конце концов, есть же для чего-то вошедшее в анекдоты национальное украинское упорство и пресловутый прагматизм». Сюжети, пов’язані із питаннями мови в Україні, складно віднести до однієї категорії, оскільки тут йдеться і про політику, і про соціальні вимоги. 62

Однак політика в таких сюжетах завуальована, прихована за соціальними акціями. Питання мови фігурували у 6-ти сюжетах і мали відверто негативну тональність. У деяких сюжетах над українською відверто знущалися, вводячи в оману і російського глядача: «Тем временем к Востоку от Киева широко отметили день рождения Пушкина – русского поэта, чьи стихи так обаятельно звучат в переводе на украинский – помните монолог Ленского "чи гепнусь я дрючком пропертый чи мимо прошпиндорыт вин"… Почему-то половина Украины хочет иметь право читать эти строчки в подлиннике, по-русски. "Паду ли я стрелой пронзенный иль мимо пролетит она…" Действительно, почему? Разбирался наш корреспондент Александр Лукьяненко». У цьому уривку іронічний переклад подають як літературний переклад українською. Однак переважна більшість сюжетів про мовне питання стосувалися Криму. Усі разом матеріали про Крим створювали образ півострова як ментально та етнічно російської території. Наприклад, у сюжеті від 15 серпня 2005 року йшлося про «масові акції протесту» батьків та учнів проти переведення 15-ти шкіл Криму на українську мову викладання. Цю ситуацію журналіст назвав «політикою насильницької українізації», а викладання українською у більшості ВНЗ країни – «перемогою націоналістичної революції». А якщо Крим – російський, то кримські татари в цей образ не вкладаються.

Тому

активно

створювався

образ

ворожих

татар

та

використовувалася рамка конфлікту: стосунки з татар із не-татарами в Криму позначали як «національний конфлікт». Їх змальовували як жадібних; «захоплення землі – головний засіб заробітку татарської общини»; до того ж, краще біля моря, «бо там дорожче», адже потім її можна продати. Також стосовно кримських татар використовували риторику, яку російські медії зазвичай застосовують до членів різних військових угруповань у Чечні, урівнюючи їх таким чином: зокрема, татар (усіх разом!) називали «кримськими ваххабітами» (2) та «екстремістами» (2), а «бородаті татарські чоловіки прямо під стінами МВС, не соромлячись, закликали до боротьби з невірними». 63

Провадилася ідея про те, що татари хочуть повністю захопити Крим, створити там власну національну автономію, і що вони вже сьогодні нетерпимі до будьяких інших національностей та віросповідань: «На мітингу пам’яті жертв депортації питання землі трактують ширше. На плакатах – вимоги перетворити Крим на національну автономію. Це означає, уся кримська земля повинна стати татарською»; «Кримські татари знову заявили, що не будуть терпіти появи неісламських символів на землі своєї майбутньої автономії»; «Влада на півострові може дістатися уже не політикам, а екстремістам, які зі зброєю у руках готові боротися за мрію про шаріатський Крим». Місто Севастополь – це місто «російської бойової слави», в якому не мають нічого проти відділення Криму від України. Однак колишня міць цього міста поступово руйнується через недолуге українське управління: в ньому вже давно зупинилися заводи, обладнання розікрали, а в порту скоро взагалі «буде стояти американський флот». Таким чином, особливі рамки та переважно негативна тональність матеріалів політичної тематики підтверджують тезу про те, що саме сюжети на політичні теми створюють негативний імідж України в новинах Першого каналу, шляхом використання ідеології, радянської риторики та відвертої брехні.

Соціальна тематика Сюжети на соціальну тематику були другими за популярністю після подій політичного характеру. Однак не можна стверджувати, що увага до них з боку журналістів була активною, оскільки, по-перше, соціальні теми склали лише 23% новинного дискурсу про Україну. По-друге, більшість із них – це лише короткі повідомлення про подію. У 16-ти із 26-ти матеріалів йшлося про аварії (на шахтах, теплотрасах), падіння літаків, акції протесту, пожежі, гуртові отруєння та надзвичайні стани. Тобто загалом повідомляли про неприємні події із великою кількістю жертв, які викликають у глядача негативні емоції. Слід відзначити також, що тональність таких матеріалів була переважно нейтральна: 64

13 матеріалів із 26-ти повідомляли суто про факти, не додаючи емоційних висловів чи оцінок. Водночас, 6 сюжетів мали і позитивну тональність, у них ішлося про приємні події: автофорум раритетних автомобілів у Києві; найбільший в Україні торт; колишнього співробітника Академії наук, який спорудив приватну обсерваторію. У цих позитивних за тональністю сюжетах пересічні українці отримували такі характеристики як

«професіонал»,

«спеціаліст», «інженер-розробник». Однак, загалом така мала кількість сюжетів не створює повної картини соціального життя в Україні; висвітлення лише неприємних подій формує імідж небезпечної для проживання країни, де зі сталою періодичністю відбуваються аварії на шахтах, акції протестів та вводять надзвичайний стан. Позитивний дискурс представлений мало, він не здатен перекрити досить велику кількість негативних повідомлень.

Економічна тематика Сюжети, які загалом можна віднести до економічної тематики, склали ще меншу групу в порівнянні з соціальними – лише 15% всього новинного дискурсу про Україну за час 2005-07 років. Однак, для цих повідомлень характерним було поєднання економічних питань із політичними, надавання навіть суто економічним темам політичного підтексту. Важливо зазначити, що із 19-ти сюжетів 16 стосувалися питань газу, а саме суперечок між Україною та Росією про нібито несанкціонований відбір російського транзитного газу на українській території. Інші три сюжети стосувалися браку бензину на заправках України в травні 2005 (нейтральна тональність), продажу «Криворіжсталі» (негативна тональність) та введення нових митних правил щодо перевезення товарів на кордоні з Придністров’ям (негативна тональність). Загалом, ми визначили, що тональність сюжетів на економічну тематику була або нейтральна (9 сюжетів), або яскраво негативна (9 сюжетів). Отже, 83% сюжетів економічної тематики стосувалися довготривалих дискусій довкола т.зв. «зникнення» російського газу, передбаченого для Європи, з української труби. Перший сюжет зазначеної тематики фіксуємо 7 65

червня 2005, останній – 31 січня 2006, тобто це досить суттєвий часовий відрізок, протягом якого зі сталою регулярністю виходили сюжети, у яких ситуацію трактували як «крадіжку» (7 разів), «несанкціонований/незаконний відбір газу» (5 разів), «скандал» (3), «газову суперечку» (2). Також серед дискурсу зустрічалися такі характеристики як газова «дискусія», «війна», «проблема», «конфлікт», навіть «газове піратство». Тобто новини подавали крізь конфліктну рамку: Україна присвоювала російський газ, відмовляється це визнати і відмовляється за це платити. Неодноразово наголошувалося на тому, що для Росії питання газу – суто економічне, натомість це Україна політизує це питання: «І жодної політики тут немає – одна суцільна економіка (про питання як формується ціна на газ для різних країн – прим. А.К.). А ось те, що через ціни на газ Ющенко чомусь згадав про Чорноморський флот та російські радіолокаційні станції на території України, це вже якраз політика, які більше схожа на шантаж». Також активно використовували фреймінг вини: Україна (яка «вкрала» газ) винна в тому, що у Європі почалася енергетична криза. Пов’язаною з цим питанням також є рамка «недовіри» – Європа поступово втрачає довіру до України. Ще одна специфічна рамка: українська економіка зупиниться без російського газу: «Якщо в цьому році Україна недоотримає газу, країна опиниться перед загрозою дисбалансу усієї енергетичної системи. Не вистачає п’яти мільярдів кубометрів. "Газпром" готовий заповнити цю недостачу, але просить за нього вже європейську ціну – 160 доларів за тисячу кубометрів. Навряд чи Київ готовий до таких витрат». Як ми зазначали раніше, сюжети економічної тематики тісно пов’язані і з політикою також. Окрім створення для України образу «держави-крадійки» (перенесення з частини на ціле), у сюжетах цієї тематики фігурували також і українські політики, «помаранчева» влада. Аби схарактеризувати її діяльність, журналісти у 4-х сюжетах надавали їй характеристики «неузгодженості» в діях, словах та рішеннях. Наприклад: «Такі заяви вкотре показують неузгодженість 66

позицій української сторони та складають враження, начебто в Києві відсутній єдиний центр прийняття рішень». Або ж: «Слід визнати, що більшість тих слів, які сьогодні наговорив прем’єр України, йому довелося забрати назад. Що це – неузгодженість в уряді України, бажання заховати голову в пісок чи паніка напередодні перегляду цін на газ? У будь-якому разі, саме про паніку в загальнонаціональному масштабі говорить сьогодні українська опозиція». Однак, в останньому досліджуваному матеріалі (24.10.06) економічної тематики стосунки між Україною та Росією знову характеризували як «співпрацю», про «конфлікти» та «скандали» вже не згадували. Уряди обох країн (а українським прем’єр-міністром на той час вже став Віктор Янукович) «налагодили діалог»: «Починаємо відлік нового часу, де немає місця нерозумінню – вітає колегу Віктор Янукович. І повторює за дівчатами з короваєм: «Ласкаво просимо!» Росія та Україна – партнери, звучить вже за круглим столом. Співробітництво в енергетиці і в космосі, в сільському господарстві та машинобудівництві – пріоритети. Серед цифр називають 24 мільярди доларів взаємної торгівлі. І прем’єр Фрадков резюмує – сума не маленька, збільшити її непросто. Простого партнерства недостатньо – потрібно стратегічне. Що означає, зі слів Фрадкова, зважати на думку одне одного під час співробітництва з ЄС, НАТО, під час вступу до Всесвітньої організації торгівлі». Такі негативні характеристики української економіки складають частину іміджу України за період 2005-07 років. Україна в новинних сюжетах Першого каналу постає як економічно слабка держава, в якій «крадуть» російський газ, а новий «помаранчевий» уряд надто роз’єднаний та неспроможний на діалог із офіційною Москвою. Судячи із новинного дискурсу, нічого іншого в економіці України не відбувається.

Культурна тематика Сюжетів на культурну тематику надто мало і вони надто розрізнені, аби говорити про якийсь спільний образ української культури, який вони 67

створюють. Можемо лише відзначити, що із 5-ти сюжетів два так чи інакше стосуються і Росії: про відхід у вічність народного артиста РФ Віктора Степанова та про фрагменти фрески XIV ст., які на Херсонщині знайшли реставратори Ермітажу. Загалом, два сюжети ми визначили як нейтральні, два – позитивні і один – із негативною тональністю. У ньому йшлося про підготовку Києва до Євробачення-2005. Столиця постала у цьому сюжеті (16.05.05.) як неготова до заходу: «Основний колір "Євробачення-2005" – зелений з помаранчевими вкрапленнями. У зелене затягнуто всю будівлю Палацу спорту, в якому відбуватиметься конкурс. Матеріал схожий на будівельну сітку. Чи це – дизайнерське рішення, чи ремонт закінчити не встигли. Місце для нього організатори вибирали довго, ремонт почали пізно. Сьогодні тут ще чистять, красять, проводять зварювальні роботи». Також у цьому сюжеті натякали на жадібність українців, бажанні наживитися за рахунок іноземців: «На Трухановому острові на час проведення "Євробачення" організували наметове містечко для тих, кому жити в готелі дорого. Одна ніч у наметі для іноземців коштує 10 євро, для українців – 50 гривень. Намети взяли у військових та прикрасили помаранчевими стрічками. Гості сплять у спальних мішках. Їх організатори дають в оренду за окрему плату». В іншому сюжеті – про Сорочинський ярмарок на Полтавщині – активно використовували стереотипні уявлення про українців: коровай, горілка, «свиня – улюблена тварина українців». Використали також дискурс «єдності двох народів» – українців та росіян, та питання мови: «Герої Гоголя та сам письменник сучасних сорочинців змусив заговорити українською. Але акторів, які грають роль російського класика, це не бентежить. Переклад Гоголя українською називають духом (віянням) часу. Богдан Чернявський, актор Полтавського музично-драматичного театру імені Гоголя: "Ну, яка різниця, якою мовою він говорить. Він наш письменник. Тобто і російський, і український"». Під «віянням часу», напевно, йшлося про «помаранчеву» патріотично налаштовану владу. 68

3.1.2. Результати аналізу – НТВ

Під час дослідження новинних повідомлень про Україну на каналі НТВ в період перших двох років президентства Віктора Ющенка ми стикнулися із проблемою, яку окреслили в попередньому розділі: виявилося, що за цей період на сайті телеканалу є лише 25 сюжетів, які так чи інакше пов’язані із Україною. Ми також пояснили, що така мала кількість сюжетів не пов’язана із будь-якими збоями пошукової системи сайту. Такі специфічні обмеження суттєво вплинули на результат дослідження цього періоду, однак навіть таку малу кількість сюжетів ми досліджували за тими самими принципами, що й матеріали інших телеканалів у інші періоди. Основне наше зауваження полягає в тому, що дослідження 25-ти сюжетів, більшість із яких стосуються України лише опосередковано, не дає нам можливості робити висновки про повноцінний образ України в новинах НТВ у зазначений період.

ДАТА Після того, як ми занесли дати та назви матеріалів у зведену таблицю, ми склали окрему таблицю із кількістю сюжетів про Україну за кожен сезон 200507 років. У цій таблиці частотності ми відзначаємо, що за період зими 2005 року є лише один сюжет, натомість далі з весни 2005 до весни 2006 частотність появи сюжетів практично однакова, кількість сюжетів на сезон коливається в межах 3-6 сюжетів. Натомість з літа 2006 і аж до кінця визначеного нами періоду дослідження ми не знайшли жодного сюжету про Україну. Така закономірність знову ж таки, може свідчити про те, що наші припущення у попередньому розділі були правильними: матеріали про Україну виходили в новинах телеканалу, але з якихось причин на сайті цих матеріалів немає. Ми робимо такий висновок, оскільки нам складно припустити, що канал НТВ не показував жодного сюжету про Україну в період з червня 2006 аж до березня 2007 року.

Таб. 3.3. Частотність появи сюжетів про Україну, канал НТВ, 2005-07 рр.

Період

Зима Весна Літо Осінь Зима Весна Літо Осінь Зима 20062005 2005 2005 2005 2005- 2006 2006 2006 07 06

Кількість 1 сюжетів

0 +1 (10.03.2007)*

*Цифра +1 і дата 10.03.2007 означають, що ми додали до окресленої вибірки сюжет, датований 10-м березня 2007 року, під назвою «Кумир мільйонів приготувався до захисту». Необхідність такого кроку ми обґрунтували в розділі «Методологія».

ТЕМАТИКА, ТОНАЛЬНІСТЬ матеріалів, РАМКИ Серед усіх зібраних матеріалів найбільше (15 з 25-ти) стосувалися соціальної тематики, 8 були присвячені політичним питанням і по одному сюжету висвітлювали події економіки, культури та спорту.

Таб. 3.4. Тематика матеріалів на каналі НТВ, 2005-07 рр.

Всього сюжетів:

Політична тематика

Економічна Соціальна тематика тематика

Культурна тематика

Спортивна тематика

До того ж, ми помітили певну тенденцію у рамкуванні: переважна більшість новин (19 з 25-ти) подаються з точки зору петербуржців, тобто яким чином ті чи інші події стосуються м. Санкт-Петербург та його мешканців, що саме відбулося у цьому місті і т.д. Саме в такому контексті і з’являються згадки чи то про українців, чи про події в Україні. Такий специфічний фреймінг можна пояснити таким чином: у Санкт-Петербурзі функціонує кореспондентське бюро НТВ, яке було створене ще 1994 року. Петербурзький філіал готує новини про весь Північно-Західний регіон РФ, випускаючи по три програми новин на день10. А отже ці новини виходять на телеканалі НТВ як регіональні саме в Північно-Західному регіоні Росії (Ленінградській, Вологодській, Псковській,

http://www.ntv.ru/peredacha/segodnyaspb/

Новгородській областях). Від початку аналізу ми враховуємо цей факт, який також є одним із суттєвих обмежень дослідження. Рис. 4. Тональність матеріалів на каналі НТВ, 2005-2007 рр.

Соціальна тематика Серед сюжетів соціальної тематики Україна часто поставала в контексті подій кримінального характеру (у 3-х сюжетах). Зокрема йшлося про «кілерів на Україні», яких намагалися «замовити» організатори вбивства одного з російських

бізнесменів.

Наголошувалося

також

на

«спільній

роботі»

правоохоронців Петербурга та МВС України. В іншому сюжеті фігурував «посередник убивства» – «мешканець України без роботи, який перебував у м. Краснодар нелегально». Ще в одному матеріалі йшлося про шістьох мешканців України – «злочинців», які пограбували українську державну казну на кілька сотень мільйонів гривень. Усі сюжети мали негативну тональність. Також популярною тематикою були трагічні події – зокрема зсув ґрунту на пляжі міста Кача, вибухи боєприпасів на складі в Запорізькій області, обвалення ґрунту в одній з печер Абхазії, де загинули українські спелеологи. Ці події називали «трагедією», «надзвичайним станом», «загрозою». Загиблих українських спелеологів називали «нещасними» і повідомляли, що вони 71

подалися в гори самостійно, не зареєструвавшись та не погодивши маршрут. Ці новини мали також негативну тональність. У двох сюжетах побіжно йшлося про нововведення в Україні, а саме ліквідацію ДАІ, ініційовану президентом Ющенком. Україну при цьому схарактеризували

як

«мятежную»

(країну

заколотів),

«зовсім

без

автоінспекторів», що мало безперечно негативну конотацію, у підтексті це характеризувало владу як недалекоглядну, яка приймає дивні рішення та ризикує безпекою в країні. У матеріалі під назвою «Обличчя російської армії може стати трохи смуглішим» від 30.03.2006 журналісти розповідали про нову тенденцію в російській армії – все більше іноземців приходять служити туди на контрактній основі. Фреймувався сюжет таким чином: не зважаючи на те, що в українській армії планують скоротити час служби до одного року, «деякі українці віддають перевагу служити Росії». Ця теза підкріплюється історією одесита Івана Шатило, який не зміг знайти роботу вдома. Україна зі слів журналіста та героя сюжету виглядає як голодна і бідна країна, де «погано»: «Це лише в анекдотах одесити – завжди оптимісти. А він досі пригадує холодні батареї взимку та місцевий завод, що помирає. Тому, як бути сину далі, вирішили на сімейній нараді. Іван Шатило, рядовий: «Погано там. Тут краще. Батареї не топлять взимку. Зарплата там дуже низька за цими мірками. Там на заводі я працював, отримував 200 гривень. Це 1,5 тисячі рублів російськими. Нікуди не подітися. Тут краще». Навіть сюжети, які нібито мають позитивну тональність, все одно характеризують українців не з кращого боку. Наприклад, сюжет про рекорд у Львові, де святкували день народження автомобіля «Запорожець». «Свято відзначили традиційно: намагалися вмістити в салоні максимальну кількість пасажирів. Цього разу в «Запорожець» вдалося посадити 22 дитини». Цей факт характеризує українців як «дивних» з негативною конотацією, адже люди, хоч і з позитивних переконань, випробовують на міцність чи то дітей, чи то старий незручний автомобіль. 72

Цікавим з точки зору поняття про Іншого та уявлень росіян про Україну та українців є сюжет про Чемпіонат світу з футболу в Німеччині, куди російська збірна не потрапила, однак журналісти у сюжеті запевняли, що більшість росіян будуть вболівати саме за Україну під час цього чемпіонату: «Російський вболівальник, підготовлений до Чемпіонату світу з футболу, може виглядати так. На правій щоці – англійський прапор, на лівій – український, тому що згідно з даними опитувань, більшість росіян на цьому Чемпіонаті буде вболівати або за Збірну Англії, або за Збірну України». Таким чином, із 15-ти сюжетів соціальної тематики, 8 мали яскраво негативну тональність, 3 – позитивну та 4 – нейтральну.

Політична тематика Незважаючи на те, що ми виділили 8 сюжетів політичної тематики, фактично про політичне життя в Україні в цих сюжетах не йдеться. Це лише певні згадки про події чи осіб, так чи інакше пов’язані з політикою, однак вони не допомагають сформувати уявлення глядача про український політикум та президентство Віктора Ющенка. Загалом, про президента чи прем’єр-міністра Юлію Тимошенко згадують лише у трьох сюжетах, та й то побіжно. Це ще раз підкріплює нашу гіпотезу про те, що сюжети політичної тематики того періоду на сайті НТВ не з’явилися (або ж згодом зникли). Україна в таких сюжетах фігурує в контексті «ближнього та дальнього зарубіжжя», разом із США, Німеччиною та Молдовою. Діяльності Юлії Тимошенко дають оцінку лише в одному матеріалі, із негативною конотацією та навіть іронією: під час міжпарламентської асамблеї СНД «представники України сиділи скраю, мали вигляд більше спостерігачів, ніж активних учасників засідання. Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко до Петербургу не приїхала. Її представник повідомив, що український президент дав прем’єр-міністру більш важливе доручення – стежити на посівною».

Ті ж сюжети, які прямо пов’язані із Україною, мають негативну конотацію та створюють образ України як «ворожої» до Росії. Наприклад, вартим уваги в цьому контексті є сюжет під назвою «Петербурзькі студенти подарували консульству України маяк». В ньому йдеться про те, що активісти організації

«Антиоранжевое

студенческое

братство»

встановили

біля

консульства 2,5-метровий макет маяка. Ведучий пояснив, що «Таким чином, студенти намагалися виразити свій протест проти захоплення російських маяків у Криму». У сюжеті не вказано жодних деталей та обставин т.зв. «захоплення», зокрема не сказано, на українській чи російській території знаходилися маяки. Глядачам не пропонують емоційно нейтральної інформації, аби вони самі зробили висновок. Натомість у сюжеті їм дають вже готову точку зору на те, що Україна захоплює російську власність в Криму, а сам Крим постає в контексті «російської території». Однак, з іншого боку, у сюжеті лунає характеристика події як «провокаційна витівка», що певним чином має нівелювати ситуацію. Однак звучить вона з уст українського консула. До того ж, маяк – це ще й відвертий фалічний символ. Дарування такого об’єкта має викликати іронію чи навіть сарказм у глядача, а також стимулювати негативні емоції щодо політики України стосовно Криму. Такий контекст свідчить про те, що в той час політика президента Ющенка (а саме серйозні сюжети політичної тематики про Україну) висвітлювалася із негативною тональністю, в дискурсі «ворожості».

Інша тематика Єдиний сюжет, пов'язаний із культурною тематикою, висвітлював Україну із відверто негативною тональністю. У сюжеті «Росія готова повернути Угорщині раритети» зокрема йшлося і про повернення до України культурних цінностей, вивезених в часи Другої світової – фрагментів фресок зруйнованого Михайлівського Золотоверхого собору. Повернення з Росії «раритетів» стало можливим після того, як 8 країн надали РФ такі запити. Однак, у сюжеті сказано, що «заяви чиновників викликали здивування мистецтвознавців. 74

Наприклад, ствердження про те, що чотири фрагменти фресок Михайлівського Золотоверхого собору із Ермітажу тепер перейдуть у власність України, а стосовно тих фрагментів, які лишилися, проводять експертизу. Офіційно ці чотири фрагменти було передано Україні ще в 2001 році, а «ті, що лишилися», доставлені в Київ у кінці минулого року». Таким чином представники України в цьому питанні асоціюються з брехнею. Хоч відверто «брехунами» їх не називають, однак із загального контексту випливає, що українці забрали вцілілі фрески у 2001-2006 році, а тепер вимагають віддати їх знову. У сюжеті ні позиція, ні коментар представників української сторони не звучать. Натомість єдиний сюжет спортивної тематики мав відверто позитивну тональність. Матеріал під назвою «Кумир мільйонів приготувався до захисту» (10.03.07) презентував майбутній бій між Володимиром Кличко та Реєм Остіном. Журналіст явно симпатизував Кличку, говорячи, що він обов’язково «задаст» своєму супернику, а той «поплатиться» за спробу забрати у Володимира чемпіонський титул. Порівнюючи двох боксерів, журналіст відмітив, що «українець – кандидат наук, а у американця за плечима – дві «ходки» (тобто Остін два рази сидів у тюрмі – прим. А.К.). Кличко у цьому сюжеті постає як кумир для німців, «своя зірка»; Німеччина для нього – «друга батьківщина», а арена у Мангеймі – «рідні стіни». До того ж, вже на початку сюжету його характеризували не просто як боксера: «Назвати Володимира Кличка просто боксером – помилка. Він задає стандарт і визначає спосіб життя для тисяч, якщо не мільйонів людей». Таким чином постать Кличка трактується як дуже впливова з одного боку, та інтернаціональна з іншого. Можна стверджувати,

що завдяки такому рамкуванню: тісній пов’язаності з

Німеччиною – для глядача Кличко все менше асоціюється лише з Україною.

3.2. Висвітлення новин про Україну в період 2010-12 рр.

3.2.1. Результати аналізу – Перший канал

ДАТА Цифри у таблиці частотності появи сюжетів про Україну в новинах Першого каналу свідчать про сталий інтерес до української тематики. Зокрема, пік фіксуємо влітку 2011 року, коли розпочалися допити та суд у справі Юлії Тимошенко. Таб. 3.5. Частотність появи сюжетів про Україну, Перший канал, 2010-12 рр.

Період

Зима 2010

Кількість 12 сюжетів

Весна 2010

Літо 2010

Осінь 2010

Зима 201011

Весна 2011

Літо 2011

Осінь Зима 2011 201112

ТЕМАТИКА, ТОНАЛЬНІСТЬ матеріалів, РАМКИ Усього за окреслений період ми дослідили 146 сюжетів про Україну, більшість із них стосувалися політики (83 матеріали з 146-ти). Однак слід зазначити також і тенденцію до збільшення сюжетів соціальної тематики (загалом 38). Загалом у них йшлося про дуже широкий спектр подій: від заборони кетаміну (знеболювального для тварин під час операції) до різноманітних шахрайств із банкоматами в Києві та евакуацію громадян України з Лівії.

Таб. 3.6. Тематика матеріалів на Першому каналі, 2010-2012 рр.

Всього

Політична

Економічна Соціальна

Культурна

Спортивна

сюжетів:

тематика

146

Серед політичної тематики найбільш обговорюваною стала судова справа Юлії Тимошенко, справа Юрія Луценка, а також ймовірна справа Леоніда Кучми, якого допитували в генпрокуратурі по справі загибелі Георгія Гонгадзе. Загалом серед сюжетів про українську політику близько 46% мали негативну тональність, ще 38% – нейтральну, відповідно 16% – позитивну. Зокрема сюжети про суд у справі Юлії Тимошенко були переважно короткими новинами, а тому мали нейтральну тональність. Роботу верховної Ради характеризували переважно негативно, висвітлюючи бійки та прогули депутатів. Рік президентства Януковича характеризували досить стримано, не надаючи позитивних оцінок діяльності українського президента., натомість подаючи його діяльність крізь рамку «складного спадку» від попередників, з яким він повинен жити і працювати. Також питання т.зв. «націоналізму» – одна з вічних тем про Україну на Першому каналі. За період 2010-12 рр. зокрема в ефір вийшло 5 сюжетів цієї тематики, які мали відверто негативну тональність. Зокрема обговорювали питання, чи гідний Роман Шухевич, «який воював на боці гітлерівців», носити звання Героя України. У одному з сюжетів Шухевича взагалі порівнювали із Гітлером. У таких сюжетах знову ж, як і в період 2005-07 років, журналісти спеціально акцентували увагу на конфліктності ситуації. Активно обговорювали ймовірність вступу України до Митного союзу, відповідно тональність таких матеріалів була або нейтральна, або ж позитивна.

3.2.2. Результати аналізу – НТВ

ДАТА Таблиця частотності матеріалів української тематики показує загалом сталий інтерес до України з боку журналістів НТВ. Основні піки припадають на весну 2010 року (тоді канал активно висвітлював перші політичні кроки нового 77

президента України); а також стабільно високий інтерес до України впродовж літа 2011 – зими 2012 (найпопулярніша тема – справа Юлії Тимошенко).

Таб. 3.7. Частотність появи сюжетів про Україну, канал НТВ, 2010-12 рр.

Період

Зима 2010

Кількість 1 сюжетів

Весна 2010

Літо 2010

Осінь 2010

Зима 201011

Весна 2011

Літо 2011

Осінь Зима 2011 201112

ТЕМАТИКА, ТОНАЛЬНІСТЬ матеріалів, РАМКИ Встановивши для дослідження новин телеканалу НТВ обмеження вибірки (кожен 7-й сюжет про Україну серед результатів пошуку), ми зібрали загалом 92 сюжети в період між 25 лютого 2010 та 22 лютого 2012 р. Результати аналізу показують, що найбільш популярною для висвітлення на НТВ була політична тематика – їй було присвячено 63% досліджених сюжетів (58 із 92). Події та проблеми у соціальній сфері висвітлювалися менш активно – 28% (26 сюжетів із 92), натомість економічна тематика й зовсім відійшла на останній план – про економічні питання говорили у 9-ти сюжетах із 92-х (10%). Серед усіх зібраних новин ми не знайшли жодної, яка би була присвячена спортивній тематиці, водночас лише один сюжет стосувався культури. Однак він був присвячений виступу співачки Дженіфер Лопес: вона приїжджала до Ялти, аби виступити на весіллі у сина узбецького бізнесмена Азама Асланова. Тобто до українського культурного життя цей сюжет, в принципі, має посередній стосунок. Таким чином, можна констатувати повну відсутність новин про українське культурне та спортивне життя, і надмірну увагу до життя політичного.

Таб. 3.8. Тематика матеріалів на каналі НТВ, 2010-2012 рр.

Всього

Політична

Економічна Соціальна

Культурна

Спортивна

сюжетів:

тематика

0 78

Рис. 6. Тональність матеріалів на каналі НТВ, 2010-2012 рр.

Політична тематика Серед сюжетів політичної тематики слід виокремити кілька найбільш обговорюваних питань: стосунки між Києвом та Москвою; судовий процес над Юлією Тимошенко та т.зв. «націоналізм на Україні». Перш за все, у період перших кількох місяців президентства Януковича журналісти активно висвітлювали зустрічі президентів України та Росії – цьому присвячено 6 сюжетів із 58-ми. В одному сюжеті йшлося про зустріч прем’єрміністрів Азарова та Путіна. Журналісти називали такі зустрічі не інакше, як «налагодження стосунків»; «кроки з відновлення добросусідських стосунків», які ще донедавна «були неможливими». З уст як журналістів, так і представників російської влади лунали тези про «хороший розвиток російськоукраїнських

стосунків»,

«якісний

прорив»

цих

стосунках

(Путін),

«співпрацю» у різних галузях внаслідок «правильних рішень», які робили керівники обох країн. Тобто у сюжетах цієї тематики всіляко намагалися показати, що Україна та Росія почали відновлювати дружні стосунки, натякали на майбутні спільні проекти, Україну змальовували як повноцінного партнера 79

РФ. З іншого боку російські керівники не забували згадати і про близькість двох народів. Наприклад, Владімір Путін у сюжеті від 22.04.10 заявив: «Йдеться про якісний прорив у двосторонніх стосунках України та Росії. І головне тут – не гроші, зекономлені Україною чи втрачені Росією. Це не газ і навіть не флот, як би все це не було важливо для наших країн. Головне – це все ж таки стосунки між двома народами, стосунки довіри одне до одного, розуміння спільності інтересів та історичних цілей, відчуття ліктя». Водночас

правління

Ющенка

називали періодом

«потрясінь та

нестабільності». Рамка конфлікту постійно використовувалася для окреслення того, якими були стосунки України та Росії «тоді», і якими дружніми та рівноправними вони стали «тепер». У сюжетах цієї тематики стосовно Януковича вживали вирази «новий лідер», «український лідер», «господар неформального саміту СНД»; «рішучий» президент, який «виправив помилки у стосунках з Росією», «відродив діалог з Росією», «кардинально покращив стосунки з Росією», водночас не зіпсувавши їх із Європою та США; а загалом «за три місяці новий президент змінив державну політику України стосовно майже усіх питань». Українську владу характеризували як «вперше за довгий час – консолідовану», а загалом Україну найчастіше називали словом «сусіди». Таким чином усі сюжети цієї тематики мали позитивну тональність, вихваляли нового президента та нову владу. Під час другого року правління Януковича тематика «покращення стосунків» відійшла на другий план, а найпопулярнішою політичною темою стала справа Юлії Тимошенко. Першим сюжетом цієї тематики у нашій вибірці ми фіксуємо матеріал від 31 грудня 2010 року під назвою «Тимошенко допитували до пізньої ночі». Загалом 24 сюжети з 58-ми (41%) були присвячені цій темі: йшлося про допити, судове слідство, події пов’язані із виступами прихильників Тимошенко, її перебування в Качанівській колонії та проблеми зі здоров’ям. Загалом про Юлію Тимошенко говорили у 32-х сюжетах, таким чином вона стала найбільш згадуваним українським політиком за період 2010-12 80

років, тоді як про Віктора Януковича загалом згадували у 20-ти сюжетах. Водночас слід наголосити, що про Віктора Януковича говорили переважно з позитивною конотацією (95%), тоді як сюжети про Юлію Тимошенко мали негативну переважно тональність (75%). Стосовно Юлії Тимошенко журналісти НТВ вживали як і нейтральні означення: «колишній прем’єр-міністр», «екс-прем’єр», «екс-голова уряду», «лідер опозиційної партії “Батьківщина”» – так і емоційно забарвлену лексику, зокрема «Помаранчева принцеса» (7 сюжетів), «Залізна Леді» (1 сюжет), «найкрасивіший політик пострадянського простору» (1 сюжет), «Українська Жанна Д’Арк» (1 сюжет). Особливо часто характеристику «Помаранчевої принцеси» почали використовувати з кінця серпня 2011 року, коли відбувалися судові засідання у справі Тимошенко. Також журналісти активно обговорювали зовнішній вигляд колишнього прем’єра, називаючи її «жінкою з косою» (2 сюжети), звертаючи особливу увагу на трансформацію її зачіски з часів 90-х до сьогодні: старі варіанти зачіски називали «недбалим темним каре на голові», а згодом

«легковажно-інтернаціональна

«кубишка»

перетворюється

на

українську косу довкола голови», яку іменували «бубликом» та «короваєм». Такі епітети частково можна назвати зневажливими, вони допомагають творити образ не серйозного українського політика, а жінки, яка переймається в першу чергу своїм зовнішнім виглядом. У жодному з сюжетів не йшлося про позитивні результати політичної діяльності Тимошенко. А наприклад в одному з сюжетів журналіст схарактеризував результати її прем’єрства як «жахи» («жахи, які відбулися з країною за часів правління голови нинішнього кабінету»), додаючи ще й цитату Миколи Азарова, у якій він детально описував усі ці «жахи»: «За два роки уряд Тимошенко встановив сумний рекорд за кількістю порушень Конституції України, законів, за глибиною провалу в економіці, соціальній сфері. За два роки діяльності уряду Тимошенко провідні міжнародні рейтингові агентства сім разів знижували кредит на рейтингу України.

Тепер

ми

сидимо

на

найбільш

низькому

рівні,

тобто

переддефолтному». 81

У сюжетах про суд над Тимошенко дії судді, обвинувачення та правоохоронців рамкувалися крізь призму «вони виконують свою роботу». У 3х сюжетах журналісти відверто співчували судді Родіону Кірєєву, у якого через «агресивні дії» Тимошенко з’явився нервовий тік; якого «доводит до исступления Юлия Тимошенко – своим иезуитским поведеним»11; «Сьогодні знову півгодинна та смішна суперечка закінчилася поразкою судді». Тимошенко ж «поводить себе агресивно, принижує суддю і прокурорів», «Виступала вона сидячи, заявляючи, що таким чином протестує проти упередженості суду, а весь процес коментувала в мікроблозі Twitter прямо з засідання». У двох сюжетах журналісти навіть припустили, що цей судовий процес є позитивним для самої Тимошенко, мовляв у неї напевно є таємний прихильник в органах судової влади, адже цей суд суттєво підвищив її рейтинг після поразки на президентських виборах. «І вже на Хрещатику стоять намети на її підтримку, а звідси і до знаменитого Майдану – не більше сотні метрів». Таким чином сюжети про судовий процес над Тимошенко висвітлювалися крізь рамки «неповаги до суду», «фарсу», крізь розповіді про її «дивних» і «неадекватних» прихильників; згадували про консолідацію опозиції. Натомість про «політичність» цієї справи в ефірі говорили лише Юлія Тимошенко або ж її захисники. Лише в одному сюжеті подали позицію Віктора Януковича, який сказав, що він зробив «усе можливе, аби цієї справи і цього суду не було». Отже, найбільш популярну тему політичного життя в Україні в період 2010-12 років висвітлювали з іронією, уникаючи аналізу політичних мотивів та можливих наслідків цього процесу для політичного, економічного життя країни. Третьою найбільш обговорюваною тематикою в політичній сфері стала т.зв. «націоналістична» проблема в Україні (всього 8 сюжетів). Про Степана Бандеру згадували у 3-х сюжетах, Романа Шухевича – у 2-х. Загалом про питання «націоналізму» йшлося у 6-ти сюжетах, тональність яких можна назвати різко негативною. Журналісти активно використовували термін часів 11

«Доводить до несамовитості Юлія Тимошенко – своєю єзуїтською поведінкою».

радянської пропаганди – «бандерівець» (фігурує у 3-х сюжетах). Учасників національно-визвольного руху часів Другої світової називають бандерівцями та націоналістами, водночас, на думку російських журналістів, в Україні активно діють і «нові бандерівці» – так зокрема назвали львівських футбольних фанатів, які зчинили сутичку із охоронцем стадіону під час матчу між «Карпатами» та київським «Динамо». Футбольне поле схарактеризували як «місце ідеологічної боротьби», а щоби надати львівським вболівальникам, які розвісили на трибунах портрети Степана Бандери та

Романа Шухевича, ще сильнішої

характеристики, у сюжеті про цю подію використали коментар фаната київської футбольної команди «Арсенал», який «прийшов на інтерв’ю у масці, у них футбольних антифашистів в Україні надто багато ворогів». Цей вболівальник заявив: «Ми проти того, що неонацизм засідає на сучасних футбольних трибунах. І це вкорінюється усюди в країнах СНД, в Європі, всюди». Слово неонацизм тут вжито в контексті саме цієї ситуації між вболівальниками і охоронцем. Зрозуміло, що поняття «неонацизм» не є синонімом націоналізму, однак вжите тут для того, навмисно створити контекст конфлікту. Україна, таким чином, замальовується як країна, на території якої зароджується саме неонацизм. Усі сюжети цієї тематики рамкувалися журналістами за допомогою саме конфліктного фрейму: «Розгорівся новий скандал довкола історії країни»; «І Україні – новий ідеологічний розкол. Тепер депутати пересварилися через прапор»; «Фігура Степана Бандери, фактично розколює Україну на два непримиренних табори»; «Ставлення до лідерів української повстанської армії Бандері та Шухевича багато років розділяє країну». Тобто журналісти свідомо та спеціально перебільшували певні події та дискурси, створювали образ роз’єднаної, поділеної навпіл України, у якої на сході та на заході – різні герої. Загалом захід України змальовували як регіон, де постійно відчувається «атмосфера непримиренної боротьби» та «нерідко виникають конфлікти на націоналістичному ґрунті», а 9 травня завжди відбуваються сутички між націоналістами та ветеранами, які приходять до Марсового поля. 83

Сюжет про події 9 травня 2011 року у Львові взагалі нагадував фільм жахів, у якому «підлітки-націоналісти» спочатку не пускали ветеранів до вічного вогню, зривали з них стрічки, навіть били, і все це під прикриттям місцевої міліції, потім вони мали сутичку із «представниками русскіх партій на Україні», а згодом взагалі «розбіглися містом у пошуках ветеранів з георгіївськими стрічками». В ефір потрапляли саме скандальні події: заборона вивішувати червоний прапор, перейменування вулиць, сутички під час святкування 9 травня. Будь-які патріотичні наміри однозначно рамкувалися як націоналізм. Натомість сюжет про «сталінобуси» – автобуси із зображенням Сталіна, які з’явилися на маршрутах кількох російських міст, а також у Запоріжжі, мав позитивну тональність, ця подія отримала схвалення авторів сюжету: зображення Сталіна мало нести громадянам «історичний позитив». Таким чином, Україна в цих сюжетах постала як ідеологічно розділена країна, в західній частині якої існує реальна загроза відродження нацизму та функціонування неонацизму; країна, в якій вже сьогодні активно функціонує націоналізм; де не шанують пам'ять Перемоги, забороняють радянську символіку, натомість відроджують нацистську символіку, перейменовують вулиці в честь «солдат вермахту», «нацистського батальйону». А прихильники нагородження С. Бандери і Р. Шухевича звань Героїв України – це «політичні фанатики».

Економічна тематика Якщо у сюжетах на політичну тематику стосунки між Росією і Україною висвітлювалися переважно із позитивною тональністю, то матеріали на економічну тематику – навпаки. Слід відзначити, що із 9-ти сюжетів лише один мав нейтральний характер, два – позитивний, відповідно інші шість – висвітлювалися із негативною тональністю. На самому початку президентства Януковича стосунки між Україною та Росією у галузі економіки рамкували як «співробітництво», «рівноправне та взаємовигідне»; Україна та Росія мали 84

«спільні проекти» у сферах атомної енергетики, паромних переправ у Криму, митних питань, підготовки до Євро-2012 та Олімпіади 2014 року. Однак уже з осені 2010 року імідж України в сюжетах економічної тематики значно зіпсувався: по перше, Україну змальовували як країну, яка виборола проведення Євро-2012 шляхом підкупу, про що нібито заявляв один з членів правління Футбольної асоціації Кіпру. У сюжеті «Україну та Польщу звинуватили в підкупі УЄФА» від 25 жовтня 2010 року Україна постала як «економічно слабка» країна, в якій від початку не було не лише потрібних спортивних об’єктів, а й коштів на їхню побудову. Автор сюжету назвав Євро2012 «ключовим піар-проектом попереднього президента», а українські та польські стадіони такими, що «як вважають багато експертів, не дотягнуть до стандартів великого футболу». По друге, на перший план знову вийшла тема постачань та оплати газу, актуалізувався дискурс «газової війни». Намагання української сторони переглянути контракти та знизити ціну на газ називали «загостренням стосунків між Москвою та Києвом», «викликане невгамовним бажанням останнього всіма правдами і неправдами домогтися перегляду чинних угод щодо постачання газу». Україну називали «сусідом», «давнім традиційним партнером», який зайняв «дивну позицію», а Президента України – людиною, що робить «дивні кроки», «вимагаючи» зниження ціни на газ; людиною, яку «вводить в оману» його найближче оточення. Таким чином у сюжетах всіляко підкреслювали особливий статус України у взаєминах з Росією, наголошували на давньому партнерстві та сусідських стосунках. Ситуацію трактували з російської позиції: Україна – це країна, якій і так надали субсидії у вигляді оплати за Чорноморський флот, а президентові Януковичу і «цих вигод мало, він хоче отримувати подвійні», натякаючи таким чином на жадібність. Актуалізувався також дискурс «крадіжки російського газу» з транзитної труби в Європу, через що, «Україна залишила Європу без газу під час аномальних холодів». Таким чином, під кінець другого року правління Януковича у новинах НТВ актуалізувалися усі колишні дискурси; рамка «співробітництва» 85

та «партнерського духу» зникла, натомість журналісти почали висвітлювати сюжети економічної тематики з відверто негативною тональністю.

Соціальна тематика Найбільше матеріалів (8 сюжетів) було присвячено трагічним подіям, як от стихійним лихам, аваріям на залізниці, транспорті та шахтах, вибухам та хворобам. Усі вони традиційно висвітлювалися за допомогою фреймів «хто винен», «що робити далі» та до яких економічних та соціальних наслідків це може призвести. Загалом тональність усіх 8-ми матеріалів можна назвати нейтральною: репортери висвітлювали ці трагічні інциденти максимально стримано, без будь-яких емоційних характеристик. Таким чином, навіть коли ставалася трагічна подія із багатьма жертвами, висвітлення таких сюжетів не створювало образу України як країни з високим рівнем аварій, трагедій тощо. Серед сюжетів соціальної тематики увага журналістів також приділялася human interest story, які висвітлюють різноманітні проблеми та тенденції в суспільному житті (6 сюжетів). Такі сюжети найкраще дають змогу зрозуміти, який саме образ українця конструюють російські медії. Зокрема, в новинах НТВ можна відзначити як сюжети із позитивною, так і негативною тональністю. Наприклад, серед позитивних рис – «хоробрість», з якою українець із Запорізької області наважився 35 днів провести в одній клітці з левицею. Натомість, негативних характеристик українців значно більше – у 4-х сюжетах із 6-ти українців змальовують як «жадібних»; людей у яких «раптово прокидається історична пам’ять», коли випадає можливість отримати угорське громадянство; здатних продати власну вітчизну за угорський паспорт, аби лише отримувати дві пенсії. Так само із неприхованим натяком про жадібність говорили і про українських громадян, які рятувалися із охопленої повстаннями Лівії на українському військовому кораблі «Костянтин Ольшанський». Тут вартий уваги уривок журналістського тексту із сюжету під назвою «Українці від’їжджали з Лівії, немов купці»: «Трап військового корабля дуже незручний, особливо якщо по ньому тягнути нагору пральну машинку – не лишати ж 86

лівійцям агрегат, що працює? І шуби також не кинеш, и сервізи не залишиш. Українські моряки поспішали врятувати від війни наляканих співвітчизників, а на борт завантажуються якісь східні купці. Через баули із побутовою технікою та

речами

бойовою

палубою

не

пройти».

деякі

евакуйовані

«обезоруживающе простодушны». «Анжела Василенко, евакуйована: «Ми у відпустку їдемо. Чоловік лишається тут, а дитину відвожу. Через Туніс сподіваємося повернутися». Автор сюжету характеризував пасажирів як «примхливі українські жінки», «незадоволені жінки», «неспокійні діти». У сюжетах про події та питання релігійної тематики журналісти ретранслювали

позицію

Російської

православної

церкви

та

зокрема

Московського патріарха Кіріла, уникаючи будь-яких критичних зауважень. Зокрема у 3-х сюжетах із 4-х ішлося про візит патріарха Кіріла до України, його виступи перед прихожанами та богослужіння під час великих релігійних свят. В усіх трьох сюжетах основною тезою був «церковний розкол на Україні», а його головним винуватцем – «розкольницька Українська православна церква Київського патріархату» (в обох випадках – це слова з журналістського тексту). Таким чином поширення набував фрейм конфлікту, який ніби має місце серед релігійної

громади

України.

Московський

патріарх,

який

за

період

президентства Януковича почав приїздити в Україну набагато частіше, виступав у цих сюжетах основною фігурою, яка закликала до об’єднання церков, оскільки «на усьому просторі Святої Русі – одні святині, одні святі та одна церква» (патріарх Кіріл), а «двері канонічної православної церкви відкриті для усіх» (журналіст). У сюжетах не згадувалося про існування та широке поширення в Україні інших конфесій. Довкола особи Кіріла у сюжетах створювали ареол надвеликої популярності серед прочан України, а його участь у богослужіннях Києво-Печерської лаври та Софії Київської повинно було підтримати образ єдиної Руської церкви. Таким чином усі 4 сюжети мали негативну тональність стосовно Української церкви, створюючи їй образ головного винуватця розколу.

Таким чином, підсумовуючи різні характеристики, надані Україні та українцям

у новинах каналу НТВ

за

період

2010-12 років,

можна

охарактеризувати створений ними образ України так: це «сусідня республіка», з якою у Росії спільне давнє минуле часів СРСР, складні стосунки часів президентства Ющенка, натомість в період 2010-11 років ці стосунки почали покращуватися завдяки правильній проросійській політиці нової української влади. Щоправда, у 2012 році ці стосунки знову дещо зіпсувалися через бажання України переглянути умови газових контрактів. Політичне життя в Україні обмежується зустрічами та перемовинами президентів України та Росії та справою Юлії Тимошенко. В Україні існує чіткий розкол між сходом і заходом, оскільки націоналістично налаштований захід країни (зокрема Львівська область) виступає проти політики Януковича; має своїх героївнаціоналістів-бандерівців;

також

на

заході є

ймовірність

відродження

неонацизму. На противагу заходу, схід країни в матеріалах практично не представлений ні в соціальному, ні в економічному, ні в політичному плані. Водночас, окрім ідеологічного розколу в Україні відбувається ще й церковний розкол, який спричиняє діяльність Української православної церкви Київського патріархату. У чому саме полягає цей розкол, у сюжетах не йдеться, однак віряни України та Росії мають об’єднатися довкола єдиної православної церкви, якою є Російська православна церква на чолі з Московським патріархом Кірілом.

3.3. Канал Дождь. Результати аналізу ДАТА Як ми вже згадували, найдавніший матеріал, у якому фігурує Україна, є матеріал від 16 березня 2011 під назвою «Арабські протести не встояли перед кулями», в якому йдеться про демонстрації та заворушення у Бахрейні та Лівії. Після огляду подій у цих двох країнах, ведучі у студії разом з гостями обговорюють

арабські революції та

порівнюють

їх

із

помаранчевою

революцією в Україні взимку 2004-05 років. Останнім матеріалом обраного періоду ми визначили сюжет від 10 лютого 2012 року під назвою «Депутат Верховної Ради продався за півмільйона доларів» – це сюжет про ситуацію із депутатом ВР Романом Забзалюком, який, вийшов із БЮТу і перейшов у проурядовий рух «Реформи заради майбутнього», і за це, нібито, отримав півмільйона доларів від керівників «Реформ…». Забзалюк записав розмову із Ігорем Рибаковим, під час якої якраз і обговорювали умови переходу та суму, а потім сам розповів пресі про оплату роботи т.зв. «тушок» у Раді – перебіжчиків із однієї партії до іншої. Після того, як ми занесли дати та назви матеріалів у зведену таблицю, складаємо окрему таблицю із кількістю сюжетів про Україну за кожен місяць окресленого терміну. Таб. 3.9. Частотність появи сюжетів про Україну, канал Дождь

Місяць

Бер.

Квіт. Трав. Чер.

2011 2011

2011

Лип. Сер.

Вер.

Жов. Лист. Груд. Січ.

2011 2011 2011 2011 2011

2011

Лют.

2012 2012

Кількість сюжетів

Дивлячись на таблицю, можемо констатувати, що найбільша частотність появи сюжетів про Україну фіксується протягом квітня 2011 р. (10 сюжетів), вересня 2011 р. (16 сюжетів), жовтня 2011 р. (15 сюжетів) та листопада 2011 р. (10 сюжетів). Поглянувши на назви та тематику сюжетів, можна пояснити такі піки наступним чином: у квітні 4 із 10-ти сюжетів було присвячено 25-й річниці 89

вибуху на Чорнобильській АЕС; у вересні 5 сюжетів із 16-ти стосувалися газових стосунків між Україною та Росією; ще у двох матеріалах йшлося про суд у справі Юлії Тимошенко: один репортаж із залу суду та одна розмова з експертом у студії, його прогнози у цій справі. Незважаючи на те, що сам процес проти Тимошенко практично не висвітлювався, у жовтні 2011 р. найбільш обговорюваною темою став вирок екс-прем’єру: найбільший пік фіксуємо 11 жовтня – день вироку – коли в ефір вийшло 7 сюжетів, як новинних так і аналітичних. В ефірі в той день обговорювали останню інформацію із зали суду, з Хрещатика, на якому бійці ОМОНу розганяли прихильників Тимошенко; говорили про ймовірність революції та подальшу долю екс-прем’єра. Ще 4 сюжети на цю тематику вийшли в ефір протягом наступних кількох днів, таким чином із 15-ти сюжетів про Україну у жовтні 11ть було присвячено вирокові Тимошенко та дотичним подіям. У листопаді з 10ти сюжетів 3 були про справу Юлії Тимошенко.

ТЕМАТИКА, ТОНАЛЬНІСТЬ матеріалів, РАМКИ Специфіка новинних та аналітичних програм на каналі Дождь полягає у тому, що їхні сюжети – це переважно аналітика з уст ведучого або ж розмова у студії з експертом. Таким чином, традиційні сюжети із цитатами героїв чи експертів (т.зв. синхрони) практично відсутні, натомість думки героїв переказуються журналістами та репортерами. А це означає, що якщо у дослідженнях Першого каналу та НТВ ми дивилися на мовні вибори як журналістів, так і героїв/експертів, чиї думки звучать в сюжетах, то у випадку каналу Дождь Україні та українцям характеристики надаватимуть ведучі та гості у студії.

Таб. 3.10. Тематика матеріалів про Україну на каналі Дождь

Всього сюжетів: 86

Політична тематика 48

Економічна Соціальна тематика тематика 17 13

Культурна тематика 4

Спортивна тематика 4 90

Серед матеріалів української тематики перше місце займали новини політичного характеру – 48 з 86 матеріалів. Економічної тематики стосувалися 17 сюжетів, соціальної – 13. Про культуру та спорт говорили у 4-х сюжетах.

Рис. 7. Тональність матеріалів на каналі Дождь

Політична тематика Тема політики стала найбільш популярною серед загальних тем про Україну – їй було присвячено 48 матеріалів із 86-ти, до того ж деякі сюжети на економічну та соціальну тематику також мали політичні нюанси. Серед тональності матеріалів переважала нейтральність – 35 сюжетів з 48-ми, 9 матеріалів були з негативною тональністю, 4 – позитивною. Найпопулярнішими політиками, про яких говорили, стали Юлія Тимошенко (згадка у 32-х сюжетах), Віктор Янукович (15), Віктор Ющенко (12), Леонід Кучма (5),

Микола Азаров (3) та Арсеній Яценюк (3). Таким

чином, про Юлію Тимошенко згадували у два рази більше, ніж про чинного президента Віктора Януковича. Водночас, цікавою є тенденція до згадування й інших, менш відомих у Росії, однак важливих в українському політикумі осіб. 91

Серед них принаймні один раз в ефірі лунали прізвища Юрія Луценка, Олександра Турчинова, Володимира Литвина, Левка Лук’яненка, Рината Ахметова, Петра Порошенка, Владислава Каськіва, Бориса Тарасюка, Наталі Королевської (з негативною тональністю, як «відомого луганського політика, яка копіювала Юлію Тимошенко»). Зокрема ім’я судді Родіона Кірєєва згадували у 8-ми сюжетах, тоді як наприклад на каналі НТВ він лишався переважно безіменним «суддею у справі Тимошенко». Така велика кількість уваги сприяє формуванню у глядача відповідного образу української політики: в ній багато активних гравців від різних політичних сил. Найпопулярніша тема – суд над Юлією Тимошенко, її перебування у колонії та дотичні до цього новини. Висвітлення цієї теми починається ще з 22 липня 2011 року, а загалом із 48-ми сюжетів політичної тематики 31 (тобто 63%) був присвячений справі Тимошенко. Для пояснення, за що саме судять колишнього прем’єра, журналісти використали рамку скандалу та війни: «Україна звинувачує свого колишнього прем’єра в тому, що вона в 2009 році уклала з Росією дуже збиткові контракти на постачання та транзит газу, в результаті чого український бюджет втратив півтора мільйони гривень. У 2009 році відбулася так звана газова війна Росії та України. Постраждала в цьому бою і Європа, яка ледь не замерзла через те, що Україна відмовлялася постачати отриманий від Росії газ та залишала його для власних потреб». Однак, загалом висвітлення цієї судової справи було переважно

нейтральним.

Репортажі,

які робив для

каналу журналіст

Української правди Мустафа Наєм, висвітлювали основні новини із залу суду або ж з вулиць Києва. Гості у студії давали експертні думки стосовно подальшого розвитку подій. Серед думок гостей лунали ідеї і про «політичну розправу» (3 сюжети) над Тимошенко та її командою з боку Віктора Януковича, і про вплив Банкової на суд, чого не говорили на інших російських телеканалах. Однак, траплялися і сюжети з прихованими підтекстами: наприклад про стан здоров’я Тимошенко, її перебування у медсанчастині СІЗО, де видно, «як 92

комфортно влаштувалася підсудна»: «телевізор, кондиціонер – практично, євроремонт». Або ж про чоловіка Тимошенко Олександра, який «добре влаштувався», отримавши політичний притулок у Чехії. Цей факт журналісти назвали «втечею» та згадали про його бізнес та нерухомість у цій країні. Загалом, ми розглянули сюжети про суд у справі Тимошенко в контексті формування образу України, зокрема політичного іміджу. Україна постала у цих сюжетах як країна з розрізненою опозицією («скоріш за все, кожен піде на вибори самостійно»); громадяни якої «колосально розчарувалися у політиці»; люди не поважають нинішню владу (ситуація із масовим поширенням футбольної кричалки «Спасибо жителям Донбасса…» та футболками, які друкувала компанія Prostoprint), однак прихильники Тимошенко готові до другого Майдану. Також, в Україні спецназівці можуть «дуже грубо», «дуже жорстко», силою розігнати протестувальників (прихильників Юлії Тимошенко). Судовий процес в ефірі характеризували як «фарс», «абсурд», під час якого суддя виглядав смішно, а Юлія Тимошенко вела себе зухвало через «неповагу до суду» (6 сюжетів), називаючи його «судилищем». Віктора

Януковича

характеризували

як

політика,

який

«змінює

конституції під себе», називали його новим «Лукашенком» (2 сюжети), а Тимошенко – «новим Ходорковським». Також в ефірі з уст різних гостей-експертів лунали тези про «розкол» в країні: як через арешт та суд над Тимошенко (3 сюжети), так і загалом на національному

ґрунті

(2).

Події

із

політичними

судовими

справами

характеризували як намагання «закатати опозицію в асфальт» і створити ситуацію, щоб існувала лише правляча партія; однак це не є властиво для України, де на виборах завжди боролися за 51%, і ще ніхто не набирав 60 і більше. Активно обговорювали наслідки цієї судової справи для України взагалі, як вона може вплинути на стосунки України та Європи, на імідж України в світі. Йшлося про призупинення євроінтеграції України, а також про перші звістки ігнорування Віктора Януковича та України: відмови у зустрічах 93

європейських

високо

посадовцях

на

різних

рівнях

із

українськими

представниками. Причина: Україна перетворюється на країну, в якій демократичні норми та принципи перестають діяти.

Економічна тематика Більшість сюжетів економічної тематики, а саме – 11 із 17-ти, були присвячені питанням газу: газовим контрактам із Росією, функціонуванню компанії «Нафтогаз» України тощо. Також по одному разу в ефірі з’явилися сюжети, що висвітлювали питання Чорноморського флоту, митного союзу, збору коштів на чорнобильські проекти, а також розробку в Україні альтернативних джерел енергії. Говорили також про загальний економічний рейтинг України та про те, що за позовом української Генпрокуратури у російського олігарха Олега Дерипаски відібрали 70% акцій Запорізького алюмінієвого комбінату та повернули їх державі. Сюжети економічної тематики мали переважно нейтральну тональність (8 із 17-ти), ще 7 – негативну, а 2 – позитивну. Здебільшого журналісти висвітлювали позиції обох сторін, не вдаючись до власних емоційних характеристик. У сюжетах газової тематики йшлося про бажання України отримати знижку на газ, тобто переглянути підписані у 2009-у році контракти, згідно з якими Україна платила по 250 доларів за тисячу кубометрів газу. Російська сторона трактувала стан України як «привілейований» (через 30% знижку), або й взагалі «иждевенческий» (Україна, мовляв, на утриманні в Росії), адже Молдова або ж Латвія платять за газ ще більше України. Натомість, згадували і Білорусь, яка платить менше. Однак, як зазначали експерти, щоби платити менше, Україні слід «стати Білоруссю», тобто йти на поступки. Наприклад, вступити до Митного союзу, або ж віддати Росії кілька державних підприємств (Одеський припортовий завод та Харківський «Турбоатом»), а бо й взагалі віддати у російську власність систему для транзиту газу в Європу. Однак Україна у цих сюжетах постала як держава, яка не збирається іти на поступки, натомість або намагається випросити меншу ціну шляхом переговорів, або ж і 94

прямим залякуванням Росії про ліквідацію НАК «Нафтогаз». Останнє означало б скасування попередніх контрактів та перегляд цін. В контексті газових питань формувався негативний образ української економіки, який створювали такі характеристики, як «нова газова війна» (у 3-х сюжетах), «газова криза» (2), «відкритий конфлікт» (1), «нове загострення стосунків» (1), «"лихие" договоренности» (1) (чи то натякаючи, що вони «хвацькі», чи то згадуючи «лихие девяностые»). Також журналісти згадували тут про «потепління у стосунках за час президентства Януковича», «відновлення добросусідських стосунків», «намагання зберегти добросусідські стосунки з Росією» та «стратегічний рівень» стосунків між Росією та Україною. Таким чином, з одного боку, наголошували на тому, що з новою владою прийшов і новий рівень стосунків, з іншого боку, активно використовували конфліктну рамку. Загалом, у цих сюжетах домінантною була така рамка: Росія залежить від України через транзит газу в Європу. Тому вона відкриває нові газопроводи в обхід України. Про причину та форми такої залежності в сюжетах взагалі не йшлося. Серед інших сюжетів економічної тематики Україна отримувала як позитивні, так і негативні характеристики. Загальний стан економіки України обговорювали під час розмови у студії із Алєксандром Кіяткіним (7.09.2011), заступником головного редактора SLON.ru. Зокрема йшлося про рейтинг Всесвітнього економічного форуму. Україна зайняла 57 місце, що здивувало ведучу Марію Макєєву: «Україна мене здивувала – 57 місце. У власному заліку в України взагалі прекрасний показник, тому що в 2001 році Всесвітній економічний форум дав Україні 89 місце, це величезний стрибок. Що, хіба в Україні якийсь неймовірний економічний бум?» На це Кіяткін відповів, що ніякого економічного буму не відбувається, а пояснити цей рейтинг складно, оскільки методологія їхнього створення закрита: «Експерти порахували, що там все покращилось. Доволі цікаво, що все покращилось, на їхню думку, за уряду Януковича. «Помаранчева революція» практично зникла з інформаційного порядку денного». Про 95

сучасний стан економіки України Кіяткін говорив як про «серйозне покращення макроекономічної стабільності», про те, що «серйозні збитки, нанесені кризою у минулому році, майже відновили». До того ж, «домовленості з Росією начебто забезпечили більш-менш спокійне існування». Таким чином, гість у студії характеризував рейтинги досить скептично, з його риторики видно, що він не дуже довіряє тому, що економіка України сильно зміцніла за час правління Януковича. До того ж, ведуча у студії одразу пригадала про протести підприємців, які відбувалися восени 2010 року у Києві, натякаючи на те, що громадянам загалом «не все подобається в економічних реформах». У матеріалі про Чорноморський флот (8.09.2011) йдеться про відмову Московської міської ради надавати фінансову допомогу Чорноморському флоту, яку провадили останні 17 років. Фактично це відбувалося, поки мером міста був Юрій Лужков. У вересні 2011 року за нового мера Сєргея Собяніна рада відмовилася від надання коштів. Автори сюжету розповідають, що ці кошти йшли не лише на флот, а й на «ремонт казарм, будівництво житла, шкіл для дітей моряків, зарплату вчителям та оплату дорогих медичних операцій». Тобто Московська рада фактично фінансувала частину бюджету Севастополя. У сюжеті акцентують увагу на тому, що Лужков мав «гарячу любов» до Севастополя та «вважав, що Росії слід було б повернути собі кримське місто», саме тому для нього ця фінансова допомога була «справою політичного принципу». Журналісти також роблять припущення, що ситуацію ще можуть відіграти назад, бо таке рішення «може дуже не сподобатися Владіміру Путіну», оскільки «Допомога Севастополю – статусний проект і важливою є не її обсяг, а факт наявності». Отже автори сюжету окреслюють позицію Росії: місто Севастополь, яке є українським, офіційна Москва вважає російською територією, політичним та статусним об’єктом. Однак журналісти каналу Дождь лише ретранслюють цю позицію, подаючи новину нейтрально, не стаючи на бік тієї чи іншої сторони. Водночас, автор сюжету сподівається, що «дружні стосунки між Москвою та Севастополем збережуться».

Сюжет про нові джерела енергії в Україні подавали крізь специфічну рамку: «Україна знайшла заміну російській енергії». Таким чином акцентували увагу не на технологічних розробках (що мало би бути плюсом для України), а на тому, що Україна має енергетичну кризу та дуже залежить від Росії в питаннях енергетики (негативна тональність).

Соціальна тематика Соціальна тематика про Україну на каналі Дождь за кількістю матеріалів стоїть на третьому місці після політики та економіки. Загалом, за досліджуваний період в ефір вийшло 13 сюжетів (з 86-ми), з яких більшість (9) мали нейтральну тональність, 4 – негативну та 2 – позитивну. Найбільш популярними підтемами соціального характеру були події, пов’язані з організацією FEMEN (4 сюжети) та річницею аварії на Чорнобильській АЕС (3 сюжети). Сюжети про діяльність FEMEN характеризуються різною тональністю, залежно від типу акції, в якій вони беруть участь. До учасниць акцій використовували такі слова-синоніми: «дівчата», «активістки», «феміністки», «напівоголені дівчата», «активістки українського руху Фемен», «активістки українського скандального руху Фемен». Сюжет під назвою «Активістки "Фемен" роздягнулись у Ватикані» має більше негативну тональність, рух тут називають «скандальним», а саме роздягання на площі Святого Петра перед Папою Римським характеризують як неприйнятне: «Лідер руху Олександра Шевченко все ж пробралася у центр Ватикану на площу Святого Петра та влаштувала топлес-акцію під балконом папи Римського якраз у той час, коли він читав молитву». Натомість сюжети від 20 та 21 грудня про зникнення їхніх активісток у Білорусі вже не містять негативної оцінної лексики. Їхню діяльність характеризують як боротьбу за права жінок, а зокрема акції під стінами КДБ в Мінську описують так: «Головною вимогою було звільнення білоруських політв’язнів. Активістки

були з накладними вусами, а одна навіть у перуці з лисиною, який був схожий на білоруського лідера». Водночас, у сюжеті «FEMEN груддю захищає Україну від проституції» від 27 вересня Україні пророкують зростання рівня проституції та захворювань на ВІЛ/СНІД через Євро-2012. Ведучі у студії, посилаючись на слова активісток FEMEN, говорять, що «майбутній чемпіонат Європи з футболу може перетворити економічно слабку Україну на справжній бордель». Слова «проституція», «продажне кохання», «жриці кохання» у різних конфігураціях зустрічаються у сюжеті загалом сім разів, таким чином акцентується увага на тому, що українські дівчата здатні надавати такі послуги. Журналіст у студії згадує про схожі проблеми під час чемпіонатів світу з футболу в Німеччині та ПАР: «У Німеччині, де проходив передостанній чемпіонат світу, практично в два рази на час чемпіонату виріс попит на послуги жриць кохання, а в ПАР натомість різко виріс за час останнього чемпіонату світу рівень захворюваності на ВІЛ. Вибір України в будь-якому випадку безрадісний». Останнє речення характеризує Україну як країну з сумним майбутнім, така інформація залякує глядача, відмовляючи його їхати на Євро. Поширюється образ країни з високим рівнем захворювання на ВІЛ/СНІД, високим рівнем проституції; а, через її нелегальний статус, зокрема і високим ризиком захворіти на СНІД після послуг жінок комерційного сексу. І позитивні слова Мішеля Платіні у першій частині сюжету про те, що Україна загалом готова до чемпіонату, губляться за образом України як борделю. Сюжети, присвячені 25-й річниці аварії на Чорнобильській АЕС, зі зрозумілих причин, мали негативну тональність – цей день характеризували як «25 лет трагедії», «сумну річницю». Саму ж подію характеризували як «найбільшу в світі ядерну техногенну катастрофу», «найстрашнішу техногенну катастрофу в історії». У сюжетах не вказували, яка територія постраждала найбільше, натомість говорили загально: «Радіоактивне зараження поширилося в радіусі 30 км, забруднена територія площею більше 160 тисяч квадратних км. Постраждали північна частина України, Білорусь та захід Росії». Про наслідки 98

аварії згадували в контексті проблемного старого саркофагу, який поступово руйнується. Однак, зазначили і позитивний момент: «Лише зараз завдяки спільним зусиллям багатьох країн вдалося зібрати 550 млн. євро на будівництво нового купола над пошкодженим енергоблоком (…) Після закінчення будівництва нового саркофагу, Чорнобиль, за планом президента Януковича, стане туристичною зоною». Акції чорнобильців, які тривали під стінами Верховної Ради протягом осені 2011 р., потрапили в ефір лише тоді, коли протестувальники брали штурмом Раду. Серед інших тем Україна фігурує як країна, в якій після прикладу Грузії готуються скасувати техогляд на авто (що позначено рамкою прогресивності); країна, в якій вже 500 тисяч громадян віднесли свої гроші в нову фінансову піраміду від Сергія Мавроді МММ-2011. До того ж, журналісти, посилаючись на безіменних українських політологів та економістів, говорять про непросту економічну ситуацію в країні. Як результат: «Люди сумніваються у стабільності гривні і несуть гроші в МММ або вкладають в євро і долар», резюмують автори сюжету. А сам Мавроді характеризує українців як людей, які не довіряють владі, і якщо їм ця влада говорить «не вступати», то вони обов’язково зроблять навпаки: «Тобто, це краща реклама, напевно, для громадян України, що треба діяти навпаки. Якщо влада говорить, що погано – значить, усе добре». До речі, в цьому сюжеті журналісти називають Україну «братською республікою», підтримуючи рамку про три братніх народи. Також про Україну згадували і в контексті питання про повернення графи «національність» у паспортах громадян РФ. У сюжеті «КПРФ пропонує повернути графу "національність"» згадують, що спікер парламенту Володимир Литвин «виступає за відновлення графи "національність" у паспортах. Депутати із західної частини країни активно підтримали цю пропозицію». Соціальне життя в Україні представлене в дискурсі каналу Дождь досить побічно. Загальні соціальні тенденції та проблеми не висвітлюються, натомість до ефіру потрапляють або вже давно відомі проблеми (як от укриття над ЧАЕС), або ж виступи активісток руху FEMEN. В інших сюжетах, тональність 99

яких хоч і можна назвати нейтральною, однак Україна знову ж таки постає як країна дивних подій, в якій люди не довіряють владі, чорнобильці штурмують Раду, а напівоголені дівчата виходять на площу перед Папою Римським.

Культурна тематика Про культуру на каналі Дождь говорили досить фрагментарно і вибірково. За весь час з’явилося лише 4 сюжети на цю тематику, з них 3 мали нейтральну тональність, один – негативну. Вартими уваги є мовні вибори в сюжеті від 26 квітня про те, що «Росія и Україна ділять Колобка». У сюжеті йдеться про те, що дві країни намагаються визначити, до чиєї культурної традиції належать певні казкові герої та де саме вони вперше з’явилися – на території сучасних

Росії чи

України.

Українську сторону називають

нейтрально: «прихильники теорії українського походження», «українська сторона», «укладачі української казкової карти». Водночас жодних прізвищ ні з одного, ні з іншого боку не називають. Однак саму ситуацію подають крізь рамку конфлікту, хоч і відверто іронічно: «Справжня трагедія розігралася довкола Колобка та інших казкових героїв. Українці обурені тим, що Росія віроломно присвоїла собі його та таких казкових героїв, як Ілля Муромець та Курочка Ряба». Слова та словосполучення «трагедія», «віроломно присвоїла» мають негативну конотацію, водночас відверто висміюється точка зору представників України, які «обурені» таким фактом, несерйозним на погляд журналістів каналу Дождь. Рамка конфлікту та війни повторюється і в кінці сюжету: журналісти заявляють, що українці вирішили «не вступати в конфлікт зі своїми російськими колегами та не намагатися відвоювати право на Колобка та Іллю Муромця». Натомість вони «просто залишили цих казкових персонажів на своїй карті». У матеріалі під назвою «Мітя Борісов про культ їжі» російський ресторатор висловлює думку, що не існує суто російських страв, натомість кухні України, Росії та Білорусі тісно переплелися: «У нас з Україною, з 100

Білорусією усе одно все пов’язано: борщ і так далі». Цікаво, що Борісов назвав сусідню з Росією країну «Бєлорусія», хоча таке вживання було поширене лише в часи СРСР, натомість зараз країна офіційно називається Республика Беларусь, а патріотично налаштовані білоруси вважають назву «Бєлорусія» за анахронізм та не використовують її. Таким чином ресторатор використав рамку «трьох братніх держав», яких досі єднає спільна кухня. В іншому сюжеті на культурну тематику йшлося про відкриття у м. Бердянськ Запорізької області пам’ятника, присвяченого туристам. Як відомо, Бердянськ є одним з популярних курортних міст на Азовському морі, на літній відпочинок туди приїжджають в тому числі і мешканці РФ. Цей матеріал можна назвати нейтральним, будь-яка оцінна лексика в ньому відсутня, як і специфічні рамки. Водночас географія місця вказується на самому початку: «Скульптуру цю відкрили в місті Бердянськ, яке знаходиться в Запорізькій області України». Це є позитивним моментом, адже спеціальне чи не спеціальне уникання географії міста спотворює уявлення глядача про його належність тій чи іншій державі. Ще одна культурна подія, у якій фігурує Україна – це художня ярмарка «Арт-Москва». Основна новина полягає в тому, що «анонімний росіянин» купив нео-поп-арт-портрет Володимира Путіна за 200 тисяч євро, а продавала його українська галерея, яка й представляла інтереси європейських художників на цій виставці. Популярний жанр виконання і солідна сума за портрет Путіна протиставляються описові зображень Віктора Януковича, також представлених на яр марці: «Зображення президента України Віктора Януковича (…) з’явились на тарілках, рисовому зернятку, на килимі, на кавуні, в бурштині, на стінах, а також у вигляді персонажів конструктора лего». Матеріал загалом можна назвати нейтральним, оскільки жодної оцінної лексики він не містить. Натомість відчувається певне «пониження» статусу Януковича порівняно з Путіним; до того ж не згадується, чи продали хоч один експонат із зображенням українського президента.

101

Отже ці чотири сюжети на культурну тематику презентують Україну та українців як досить дивну державу, в якій ставлять химерні пам’ятники; на артярмарках виставляють дивні і досить посередні мистецькі об’єкти; країну, яка замість серйозних справ у сфері культури переймається громадянством казкових героїв. Тобто Дождь не висвітлював серйозні культурні теми, натомість така поверховість формує відповідні уявлення глядачів про те, що нічого іншого в культурі нашої країни не відбувається; та й культури як такої не існує. Жодного культурного діяча, окрім як архітектора пам’ятника у Бердянську, в сюжетах не згадують. Однак слід зазначити, що загалом тональність матеріалів можна назвати нейтральною.

Спортивна тематика Так само як і у випадку з культурою, тематиці спорту присвятили лише 4 сюжети із 86-ти. З них два мали нейтральну тональність, інші два – негативну. Про спорт в Україні говорили або в контексті Росії, або ж в контексті чемпіонату Європи з футболу-2012. Наприклад, у матеріалі від 16 травня «Росія отримала чемпіонат світу з хокею» згадали, що Україна також подавала заявку на проведення цього чемпіонату у 2016 році, однак «зняла свою кандидатуру». Натомість спортивний оглядач каналу Глєб Дворєцкій у своєму коментарі висвітлює цю подію із досить негативною конотацією: «Наша заявка виглядала явним фаворитом на фоні заявок Данії та України. Наскільки мені відомо з повідомлень того ж агентства Інтерфакс, обидві ці кандидатури були зняті уже безпосередньо на церемонії виборів місця проведення чемпіонату світу 2016 року». Він називає три переваги Росії перед іншими країнами: «прекрасні арени», «підтримка політичної влади» та «любов до хокею», таким чином натякаючи, що ні Данія, ні Україна цього не мають, а отже не гідні приймати подібний чемпіонат. Про Євро-2012 йшлося у двох сюжетах: в одному з них журналістів цікавило, з ким буде грати збірна Росії в Польщі та Україні; в іншому – про словник для вболівальників, які приїдуть на Євро в Польщу та Україну. 102

Матеріал

про

словник

можна

визначити

як

сюжет

категорії

«дивне»/«цікаве»/»веселе», якими часто закінчують випуски новин, аби глядач після перегляду лишився у гарному настрої. Йдеться про те, що представники двох країн на Євро, футболісти Маріуш Йоп та Максим Калініченко, склали словник необхідної української та

польської лексики для російських

вболівальників. «Як пише газета "Совєтскій спорт", до абетки поляка Маріуша Йопа потрапили такі слова, як "склеп" (магазин), "файка водна" (кальян), звиченство (перемога). Під літерою "п" до абетки потрапили слова "пилка ножна" (футбол)». Про українську частину словника також згадують: «В українську абетку Максим Калініченко залучив такі слова, як "вболівальники", "горілка" і "сало". Під буквою "б" до абетки потрапив головний тренер збірної України Олег Блохін, а під літерою "ж" – слово "жестик". За словами Максима Калініченка, так гравці називають тренера між собою». Цей сюжет є прикладом того, як представники однієї нації бачать Іншого. Мало ймовірно, що цей словник складається лише з кількох слів, тобто кількість лексем у ньому набагато більша, ніж показали у сюжеті. Натомість, журналісти свідомо обрали серед польських слів саме ті, які або мають у російській інше значення (як от «sklep»), або ж звучать дивно чи навіть смішно для російського глядача (як от «piłka nożna» або «fajka wodna»). Стосовно українських слів журналісти обрали класичні стереотипні слова, які асоціюють із Україною в Росії – «сало» та «горілка». Ці слова і так є досить відомими, натомість єдиним новим словом, яке прозвучало в ефірі, стало «вболівальники». Таким чином інформацію подали крізь рамку: українська мова і так зрозуміла для росіян, бо ці дві мови є близькими. А отже інші слова, окрім «сало» і «горілка» вболівальникам не знадобляться. Ще в одному матеріалі під час бесіди у студії про те, «Навіщо спортсмени йдуть до влади», мова зайшла про українських спортсменів, які в різний час пробували свої сили в політиці – Віталія Кличка, Олега Блохіна та Сергія Бубку. Спортивний оглядач каналу Нікіта Бєлоговцев, характеризуючи ці кроки в політику, використав рамку «схожості України і Росії», маючи на увазі, що в 103

обох

країнах

спортсмени

не

стають

політиками:

«Кличко

планував

балотуватися на посаду мера. Він був радником Ющенка, брав участь у виборах до Ради, створював свою партію під назвою «Удар». Україна тут дуже близька до Росії (…) В Україні працює, скоріше, російська модель, коли спортсмени не є самостійними політичними фігурами. Вони просто йдуть у Раду». Таким чином, мала кількість повідомлень на тему спорту, а також їхній специфічний фреймінг створюють і відповідний образ українського спорту: малоперспективний у порівнянні з російським, із малою кількістю успішних та відомих

спортсменів.

Тональність

матеріалів

загалом

визначаємо

як

нейтральну, оскільки відверто емоційних виразів журналісти у своїх матеріалах не використовували. Серед згаданих імен: Віталій Кличко (1 раз, із фреймом «невдалого політика»), Олег Блохін (2 рази), Сергій Бубка (1 раз, як рекордсмен світу у стрибках із жердиною) та Максим Калініченко (1 раз). Слід зазначити, що на каналах Перший та НТВ емоційно-оцінні характеристики України та українців лунали як з уст коментаторів (у т.зв. синхронах), так і у журналістському тексті (у цьому випадку навіть частіше). Натомість на каналі Дождь тональність журналістів та ведучих була переважно нейтральна, а негативну чи позитивну тональність матеріалам надавали коментарі експертів, гостей у студії, героїв сюжетів тощо.

104

ВИСНОВКИ

Дослідивши матеріали про Україну в новинних програмах трьох російських телеканалів – Перший, НТВ та Дождь – у період 2005-2007 та 20102012 років, ми дійшли таких висновків.

Образ України в період 2005-07 років На Першому каналі 67% (83 зі 123-х) усіх сюжетів про Україну були присвячені політичній тематиці, 26 сюжетів – соціальній, 19 – економічній та 5 – культурній. Тональність політичних та економічних сюжетів була переважно негативною, тоді як серед соціальних тем переважала нейтральна тональність. Образ України формували такі складники: 1.

На

початку

каденції

Віктора

Ющенка

журналісти

активно

використовували рамку «дружби» між Україною та Росією; Україна фігурувала як «стратегічний партнер» Росії в усіх можливих сферах співпраці. Починаючи з березня 2005 року на перший план вийшов інший фреймінг: українська влада роз’єднана, її дії неузгоджені, вона нездатна приймати рішення та керувати країною. Про скандали, суперечки та кризи в українському політикумі йшлося загалом у 35% політичних сюжетів. Під кінець 2006 року переважна більшість сюжетів відверто дискредитувала образ української влади. 2.

Активно політизувалися питання мови, ймовірного вступу України

до Євроатлантичного союзу, а також етнічної та культурної ідентичності мешканців Криму. Півострів характеризували як ментально та етнічно російську територію із центром у м. Севастополь, якій загрожують дві проблеми:

«насильницька

українізація»

та

кримські

татари,

яких

характеризували як «екстремістів» і «ваххабітів». 3.

Із соціальної тематики висвітлювалися переважно трагічні події як то

аварії на шахтах, падіння літаків, гуртові отруєння. Позитивних історій практично не показували.

105

83% сюжетів економічної тематики стосувалися довготривалих

дискусій довкола т.зв. «крадіжки» Україною російського транзитного газу. Матеріали мали переважно негативну тональність та подавалися крізь конфліктну рамку. Україна в них постала як країна-крадій газу (13 сюжетів). До того ж журналісти активно використовували дискурси вини та недовіри: Європа сильно мерзла через Україну холодної зими 2005-06 років, а тому втратила до неї довіру в політичному та економічному плані. З цього випливала й інша рамка: українська економіка суттєво залежить від російського газу. 5.

До культурної тематики у зазначений період було найменше уваги:

культурне життя України в новинах Першого каналу практично не висвітлювалося. У двох сюжетах культурної тематики журналісти натякали на особливу «національну рису» українців – жадібність, використовували стереотипні іміджі.

На каналі НТВ у період 2005-07 років серед досліджених матеріалів 60% стосувалися соціальної тематики (15 сюжетів із 25-ти), 32% (8 сюжетів) – політики та по 4% (по одному сюжету) – висвітлювали економіку, культуру та спорт. Соціальні та політичні новини мали переважно негативну тональність. Під час дослідження ми припустили, що така невелика кількість сюжетів про Україну за обраний період (усього 25!) може свідчити про існування й інших сюжетів української тематики, які чомусь не потрапили на сайт телеканалу або ж зникли з нього згодом. 1. У сюжетах на соціальну тематику про Україну згадували переважно в контексті подій кримінального характеру (3 матеріали): йшлося про українців«кілерів», «злочинців», «посередників убивства». Україну характеризували як «країну заколотів», країну без автоінспекторів тощо. Соціальне та економічне становище передавали через human interest stories українців, які втекли з України в Росію, бо в Україні «погано», «холодно», «немає зарплати», а в Росії «краще». Сюжети соціальної тематики із позитивною тональністю все одно

106

створювали образ України як «дивної» країни (зокрема, тут проводять дивні конкурси, запихаючи якомога більше дітей у автомобіль Запорожець). 2. Серед досліджених сюжетів політичної тематики про політичне життя в Україні практично не йдеться, натомість Україна лише побіжно фігурує у цих сюжетах. Ті ж матеріали, які прямо пов’язані із Україною, мають негативну конотацію та створюють образ України як «ворожої» до Росії. 3. Сюжети іншої тематики також мали переважно негативну тональність, а єдиним відверто позитивним матеріалом був сюжет про підготовку Володимира Кличка до захисту свого боксерського титулу. Однак Кличка змальовували не як українського боксера, а акцентували увагу на тому, що він Людина усього світу.

Образ України в період 2010-12 років На телеканалі НТВ у цей період найбільше уваги приділили політичній тематиці про Україну. Зокрема, політиці було присвячено 63% усіх матеріалів української тематики (58 сюжетів із 92-х); другою за популярністю була соціальна тема – 28% (26 сюжетів); значно програвала економічна тематика – 10% (9 матеріалів); про культуру йшлося лише в одному сюжеті. Тональність матеріалів була досить різноманітною, кількісно більше було нейтральних матеріалів, також було досить багато матеріалів із позитивною тональністю. Наприклад, серед 58-ми політичних сюжетів, 23 ми визначили як нейтральні, 20 – негативні, а ще 15 – позитивні. Однак, справа в тому, що переважно усі політичні сюжети із позитивною тональністю були присвячені діяльності президента України Віктора Януковича, характеризували його політику, стосунки з Росією тощо. Натомість більшість сюжетів із негативною тональністю стосувалися екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Загалом, образ України в новинах цього телеканалу складався із таких характеристик: 1. Україна за нового президента Віктора Януковича здійснила «якісний прорив» у стосунках з офіційною Москвою. На початку його каденції (так само 107

як і на каналі ОРТ періоду 2005-07 років) журналісти активно просували тезу про «відновлення добросусідських стосунків із Росією» (про це йшлося у 15% сюжетів).

«стратегічного

ефірі

лунала

партнерства»

риторика тощо.

«братніх Водночас

народів», активно

«сусідства», застосовували

конфліктну рамку, аби схарактеризувати попередню владу. Українську владу за Януковича визначали як «вперше за довгий час – консолідовану»; Під час другого року правління Януковича тематика «покращення стосунків» відійшла на другий план, а найпопулярнішою політичною темою стала судова справа Юлії Тимошенко. Однак переважна більшість сюжетів про цю справу мали негативну тональність: дії судді, обвинувачення та правоохоронців

рамкувалися

крізь

призму

«виконання

своєї

роботи».

Журналісти відкрито співчували судді Родіону Кірєєву, якого підсудна Тимошенко відверто принижувала в залі суду. Таким чином сюжети про судовий процес над Тимошенко висвітлювалися крізь рамки «неповаги до суду», «фарсу», розповіді про її «дивних» і «неадекватних» прихильників; або ж у у контексті ймовірної консолідації опозиції. 2. У цей період активно висвітлювали тематику, яку журналісти НТВ трактували як «націоналізм» в Україні (загалом 8 сюжетів, тональність яких можна назвати різко негативною). Журналісти активно вживали термін часів радянської

пропаганди

–

«бандерівець»

(фігурує

3-х

сюжетах),

використовуючи також і більш різкі вислови як то «неонацизм». Усі сюжети цієї тематики рамкувалися за допомогою конфліктного фрейму. Журналісти свідомо та спеціально перебільшували певні події та дискурси, створювали образ роз’єднаної, поділеної навпіл України, у якої на сході та на заході – різні герої. Риторика «ідеологічного розколу» та «непримиренної боротьби» лунала у контексті ставлення українців до Степана Бандери та Романа Шухевича. 3. У сюжетах економічної тематики цього періоду актуалізувався дискурс «газової війни»: Україну називали «сусідом», «давнім традиційним партнером», який зайняв «дивну позицію», «вимагаючи» зниження ціни на газ. Під кінець другого року правління Януковича у новинах НТВ актуалізувалися усі колишні 108

негативні дискурси, рамка «співробітництва» та «партнерського духу» зникла, натомість журналісти почали висвітлювати сюжети економічної тематики з відверто негативною тональністю. 4. У зазначений період актуалізувалися також питання релігійного характеру, а саме у 4-х сюжетах йшлося про «церковний розкол» в Україні, винуватцем якого є «розкольницька Українська православна церква Київського патріархату».

Дождь На противагу новинам двох загальнодержавних телеканалів – Першого та НТВ, – сюжети про Україну на каналі Дождь мали більш нейтральні характеристики. Загалом протягом досліджуваного періоду про Україну вийшло 86 сюжетів, з яких 48 були на політичну тематику, 17 стосувалися економіки, 13 – соціальних питань, по 4 сюжети висвітлювали культуру та спорт. Серед політичних матеріалів переважна більшість (73%) мала нейтральний характер, а отже глядач мав змогу самостійно прийняти рішення, скласти враження стосовно тієї чи іншої проблеми. Переважно нейтрально висвітлювалися і соціальні та економічні події та тенденції. Україна в матеріалах каналу Дождь мала такі характеристики: 1. У контексті справи Тимошенко Україна постала в медійному дискурсі як країна з розрізненою опозицією, громадяни якої колосально розчарувалися у політиці та не поважають нинішню владу. Водночас, те, як відбувалися засідання суду у справі Тимошенко показало, що за потреби спецназівці розженуть будь-який натовп, а отже міліція уже не з народом. 2. У сюжетах економічної тематики йшлося про бажання України отримати знижку на газ, тобто переглянути підписані у 2009-у році контракти. Україна у цих сюжетах постала як держава, яка не збирається іти на поступки, намагається або випросити меншу ціну шляхом переговорів, або ж і прямим залякуванням Росії (наприклад, про ліквідацію НАК «Нафтогаз»). Водночас, у контексті газових питань формувався негативний образ української економіки, 109

який створювали такі характеристики, як «нова газова війна» (у 3-х сюжетах), «газова криза» (2), «відкритий конфлікт» (1), «нове загострення стосунків» (1), «"лихие" договоренности» (1).

Загалом, отримані результати дослідження підтверджують сформульовані на початку роботи та озвучені у вступі гіпотези: - Центральні російські телеканали – Перший та НТВ – підлягають жорсткому впливу з боку державної влади, а сюжети про Україну піддають специфічному фреймінгу, який частково спотворює образ України та українців. Фактично, ці телеканали є ідеологічними речниками російської влади, які активно використовують можливості впливу на громадську думку. - Дискурс про Україну різниться залежно від періоду дослідження. Один і той самий телеканал (Перший чи НТВ) надавав Україні та українцям різних за тональністю характеристик, в залежності від того, як чинний голова держави Українипровадив політику стосовно Росії.

110

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1.

A’Beckett, Ludmilla. Appraisal in the Russian press: the characterization of the Ukrainian leaders // Revista Electrónica de Lingüística Aplicada, No. 8, 2009, pp. 102-119.

A'Beckett, Ludmilla. Political myths of the Ukrainian orange revolution in Russian public discourse // Monash University Linguistics Papers, Vol. 6, No. 1, Sept 2008, рp. 3-18.

Anderson, Benedict. Imagined communities: Reflections on the origin and spread

of nationalism. London: Verso, 1991, 224 p. 4.

Baev, Pavel K. The evolution of Putin’s regime. Inner circles and outer walls // Problems of Post-Communism, vol. 51, No. 6, November-December 2004, pp. 3-13.

Bai, Sang Y. Constructing racial groups’ identities in the diasporic press: internalization, resonance, transparency, and offset // Mass Communication and Society, 2010, Vol. 13 Issue 4, pp. 385-411.

Bandura, Albert. Social cognitive theory of mass communication. Theoretical integration and research synthesis essay // Mediapsychology, No. 3, 2001, pp. 265-299.

Becker, Jonathan. Lessons from Russia. A neo-authoritarian media system // European Journal of Communication, Vol. 19, No. 2, pp. 139-163.

Berg-Nordlie, M., Aasland, A., Tkach, O. Compatriots or competitors? A glance at Rossiyskaya gazeta’s immigration debate 2004-2009 // Social Sciences Bulletin / Socialo Zinatnu Vestnesis, Issue 11, 2010, pp. 7-26.

Bhabha, Homi K. Introduction: narrating the nation // Bhabha Homi K. (ed.). Nation and Narration. – London and New York: Routledge, 1990.

10. Billig, Michael. Banal Nationalism, London: Sage, 1995.

111

11. Brandenberger, David. Stalin’s populism and the accidental creation of Russian national identity // Nationalities Papers, Vol. 38, No. 5, September 2010, pp. 723-739. 12. Castelló, Enric. The Nation as a political stage. A theoretical approach to television fiction and national identities// International Communication Gazette, 2009, p. 303-320. 13. Coleman, Robin Means. Say it loud: African-American audiences, media, and identity, 2002. 14. Creutz-Kämppi, Karin. The othering of Islam in a European context. Polarizing discourses in Swedish-language dailies in Finland // Nordicom Review, Vol. 29, No. 2, 2008, pp. 295-308. 15. Fominaya, Cristina Flesher. Creating cohesion from diversity: the challenge of collective identity formation in the Global justice movement // Sociological Inquiry, Aug 2010, Vol. 80, Issue 3, pp. 377-404. 16. Fürsich, Elfriede. How can global journalists represent the ‘Other’? A critical assessment of the cultural studies concept for media practice// Journalism, Vol. 3, No. 1, pp. 57-84. 17. Gauntlett, D. Media, Gender and Identity. London and New York: Routledge, 2002. 18. Gerbner, G., Gross, L., Morgan, M., & Signorielli, N. Living with television: The dynamics of the cultivation process. // J. Bryant & D. Zillman (Eds.). Perspectives on media effects // Hilldale, NJ: Lawrence Erlbaum Associates, 1986, pp. 17-40. 19. Greenfeld, Liah. Nationalism: Five Roads of Modernity. – Cambridge MA: Harvard University Press, 1992. 20. Grzymala-Kazlowska, Aleksandra. Clashes of Discourse. The Representations of Immigrants in Poland // Journal of Immigrant & Refugee Studies, Vol. 7, 2009, pp. 58-81. 112

21. Gudkov, Lev. Time and History in the Consciousness of Russians (Part 1) // Sociological Research, Jul-Aug 2011, Vol. 50, Issue 4, pp. 3-41. 22. Hall, Stuart. Representation: cultural representations and signifying practices. The Open University, 1997.

23. Hall, Stuart. The Local and the Global: Globalization and Ethnicity // A.D. King (ed.) Culture, Globalization and the World System. Minneapolis: University of Minnesota Press, 1991, pp. 19-39. 24. Hartley, J. Uses of Television. London and New York: Routledge, 1999. 25. Hopf, T. Social Construction of International Politics: Identities and Foreign Policy, Moscow, 1955 and 1999 (Ithaca, NY & London, Cornell University Press), 2002. 26. Jaspal R., Cinnirella M. Media representations of British Muslims and hybridized threats to Identity // Cont Islam, No. 4, 2010, pp. 289-310. 27. Kellner, Douglas. Cultural studies, identity and politics between the modern and the

Postmodern. – London and New York: Routledge, 1995.

28. Klotz, A., Lynch, C. Strategies for Research in Constructivist International Relations, Armonk, NY, M.E. Sharpe, 2007. 29. Kogan, Marina. Global Pressures of National Identity: The Myth of Two Ukraines // Conference Papers – American Sociological Association, Annual Meeting, 2008, pp. 1-23. 30. Kohlbacher F. The Use of Qualitative Content Analysis in Case Study Research // Forum: Qualitative Social Research [On-line Journal], 2005, December, Vol. 7, No. 1, Art. 21. // [ел. джерело: www.qualitative-research.net/fqs-texte/1-06/06-1-21e.htm]

31. Lasswell H. The Uses of Content Analysis Data in Studying Social Change // Science and Culture, Vol. 33, No. 4, 1967.

113

32. Lee, Chun Wing. Collective Identity, Individual Identity and Social Movements: The Right-of-Abode Seekers in Hong Kong // Asian and Pacific Migration Journal, Vol. 17, No. 1, 2008, pp. 33-60. 33. Levintova, Ekaterina. Good neighbours?: Dominant narratives about the Other in contemporary Polish and Russian newspapers // Europe-Asia Studies, Vol. 62, No. 8, October 2010, 1339-1361. 34. Lippmann, Walter. The world outside and the pictures in our heads // Lippmann, Walter. Public opinion. New York: Macmillan, 1922. 35. Makarkin, Aleksei. The Russian social contract and regime legitimacy // International Affairs, Vol. 87, No. 6, 2011, pp. 1459-1475. 36. McFaul, M., Stoner-Weiss, K. Myth of the Authoritarian Model - How Putin's Crackdown Holds Russia Back // Foreign affairs, January-February 2008, Vol. 87, No 1, pp. 68-84. 37. McGuigan, Jim. Cultural populism. Routledge, 1992, 290 p. 38. Milstein T., Manusov V. Oppositional Discourse in Israeli Media: Reflections of Multiple Cultural Identities in Coverage of the Rabin-Arafat Handshake // The Howard Journal of Communications, Vol. 20, 2009, pp. 353-369. 39.

Morley, D., Robins, K. Spaces of Identity: Global Media, Electronic Landscapes and Cultural Boundaries. London: Routledge, 1995.

40. Neumann, Iver B. Uses of the Other: "The East" in European Identity Formation. Manchester: Manchester University Press, 1999. 41. Ortmann, Stefanie. Diffusion as discourse of danger: Russian selfrepresentations and the framing of the Tulip Revolution // Central Asian Survey, Vol. 27, No. 3-4, September-December 2008, pp. 363-378. 42. Rimskii, Vladimir. The Influence of the Internet on Active Social Involvement and the Formation and Development of Identities // Russian Social Science Review, Vol. 52, No. 1, January-February 2011, pp. 79-101.

114

43. Rozov, Nikolai S. The Specific Nature of «Russian State Power». Its Mental Structures, Ritual Practices, and Institutions // Russian Politics and Law, Vol. 50, No. 1, January-February 2012, pp. 36-53. 44. Sagan, Iwona. Post-Socialist Transformation, European Neighbourhood and Civil Society Networks between Poland, Russia and Ukraine: a Case of Multilevel Contingency // European Integration, Vol. 32, No. 5, September 2010, pp. 439-456. 45. Simeunovic, Natasa. The role of media in European Identity formation: understanding the complexity of today’s European media landscape // CEU Political Science Journal, Vol. 4, No. 4, pp. 501-519. 46. Smith, Anthony D. Myth and Memories of the Nation, Oxford. 1999. 47. Spielhaus, Riem. Media making Muslims: the construction of a Muslim community in Germany through media debate // Cont Islam, No. 4, 2010, pp. 11-27. 48. Treisman, Daniel. Presidential Popularity in a Hybrid Regime: Russia under Yeltsin and Putin // American Journal of Political Science, Vol. 55, No. 3, July 2011, pp. 590-609. 49. Viktorova, Jevgenia. Conflict Transformation the Estonian Way: The EstonianRussian Border Conflict, European Integration and Shirts in Discursive Representation of the "Other" // Perspectives, Vol. 27, 2007, pp. 44-66. 50. Volcˇic, Zala. Blaming the Media. Serbian Narratives of National(ist) Identity // Continuum: Journal of Media & Cultural Studies, Vol. 20, No. 3, September 2006, pp. 313-330. 51. Walton, Theresa. Theorizing Paula Radcliffe: Representing a Nation // Sociology of Sport Journal, Vol. 27, 2010, pp. 285-300. 52. Wendt, A. Identity and Structural Change in International Politics // Kratochvil, F., Lapid, Y. (eds). The Return of Culture and Identity in IR Theory. London: Lynn Rienner, 1996. 115

53. Wilson, Jeanne L. The Legacy of the Color Revolutions for Russian Politics and Foreign Policy // Problems of Post-Communism, Vol. 57, No. 2, March-April 2010, pp. 21-36. 54. Zelizer, Barbie. Covering the Body: The Kennedy Assassination, The Media and the Shaping of Collective Memory. Chicago: University of Chicago Press, 1992. 55. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: Медиум, 1995. – 323 с. // [ел. джерело: http://socioline.ru/pages/p-berger-t-lukman-sotsialnoe-konstruirovanie-realnosti]

56. Брайант Дж., Томпсон, С. Основы воздействия СМИ. [Пер. с англ.] – М.: Издательский дом «Вильяме», 2004. – 432 с. 57. Губенко Д. Agenda Setting. Фреймінг. Якісний контент-аналіз // Губенко Д. Методологія медіа-досліджень // [Ел. джерело: http://uk.wikibooks.org/] 58. Іванов В. Принципи й умови контент-аналізу та вимоги до нього // Електронна бібліотека інституту журналістики // [Ел. джерело: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1614]

59. Качкаева А.Г. История телевидения в России: между властью, свободой и собственностью, 2010 // [ел. джерело: http://ru90.ru/old/index.php?option=com_content&view=article&id=1846]

60. Квіт С. Масові комунікації. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 206 с. 61. Кожемякин Е. Медиадискурс // он-лайн журнал «Современний дискурсанализ». – № 2, том 1. – 2010. – С.72-80. // [ел. джерело: http://discourseanalysis.org/ada2_1.pdf]

62. Кулик, Володимир. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки. – К.: Критика, 2010. – 651 с. 63. Манекин Р.В. Контент-анализ, как метод исторического исследования // [ел. джерело: http://articles.excelion.ru/science/filosofy/33081350.html]

116

64. Назаров М. Контент-анализ медиа текстов // Назаров М. Массовая коммуникация и общество. – М. – 2004. // [ел. джерело: http://psyfactor.org/lib/content-analysis2.htm]

65. Основные характеристики медиаповедения населения России: социологический опрос, пресс-релиз по результатам второй волны исследования. – Исследовательская группа ЦИРКОН. – 22.10.2010 // [ел. джерело: http://www.zircon.ru/upload/File/russian/publication/6/101022.pdf] 66. Отношение населения страны к средствам массовой информации и их содержанию: дополнительная справка к результатам исследования. – Исследовательская группа ЦИРКОН. – 22.10.2010 // [ел. джерело: www.zircon.ru/upload/File/russian/publication/3/101120.pdf]

67. Почепцов, Георгій. Від Facebook’у і гламуру до Wikileaks: медіакомунікації. – К.: Спадщина, 2012. – 464 с. 68. «Религия и церковь». Опитування аналітичного центру Юрія Левади «Левада-центр» у листопаді 2007 року на тему // [ел. джерело: http://old.levada.ru/religion.html]

69. Саїд, Едвард В. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 511 с. // [ел. джерело: http://edwardsaid.narod.ru/orientalism.htm]

70. Сміт Е. Національна ідентичність: [пер. з англ.] / Ентоні Сміт. – К., 1994. – 223 с. 71. Филлипс Н., Харди С. Что такое дискурс-анализ? // он-лайн журнал «Современний дискурс-анализ», № 1, том 1, 2009, С. 49-64. // [ел. джерело: http://discourseanalysis.org/]

72. Четыре теории прессы / Ф.Сиберт, У.Шрамм, Т.Питерсон. – М., 1998. 73. Юськів Б.М. Контент-аналіз. Історія розвитку і світовий досвід: Монографія. – Рівне: Перспектива, 2006. – 202 c.

117