Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку» 06 Не
05 07
СОН Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. Та йдучи, колоски збирають, Мов тая доленька святая, Мов ангеляточки ідуть. І усміхнулася небога, Проснулася — нема нічого... На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла Останню. Може Бог поможе, То й сон той справдиться... [1858, С.-Петербург]
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ
Звертаючи Вашу увагу, Добродії, на читання вірша Вісником Кола Лірників СЛАВИ КОБЗАРЯ Римидоловим («Римидолов», що означає «Доловлювач Рим»), скажу Вам «посекрету», немало прийшлося йому потрудитися, поки «упіймав риму», щоб декламувати у відповідності зі змістом вірша. Багатоплановість піднятих тем («панщина», «жінка мати-годувальниця немовляти» і одночасно «землетрудиця», само «сповитеє» немовля, картини сну і наяву), що в стислій формі переплітаються між собою, потребують такої ж багаторівневості в гармонійній цілісності конструкції вірша твореній рифмозвучанням. Легким штришком, щоб не роз’ятрювати рани, згадано про панщину (не згадати не можна, аби не порушити достовірності картини) й про те, що, звичайно ж, «втомилася». Але яке енергетичне піднесення: «пошкандибала» – зразу ж, тільки-но зачула позови свого сина. Як багато (найбільше з поміж інших тем) відведено місця у вірші цьому «сповитому», ще маленькому чоловічку: «сина годувать», «сповитеє кричало»; з якими деталями розповідається картина: «у холодочку за сно-
пом», «розповила», «нагодувала», «попестила». Цьому, «ще сповитому», як бачимо, відведено центральне місце. Далі, дійсність плавно переходить у описування картини сну, в якій вимальовується наступне покоління «сповитого», народжених уже «вольними», бо від «вольних». Врешті, наступає уві сні, так необхідне, оте: «і усміхнулася небога», що є заключним моментом процесу відновлення сил, – як признак ще не втраченої здатності до перемог, поки що нехай хоч і невеликих, але, як передвісники, можуть спонукати прихід згодом перемоги великої. А коли прокинулася, знову в деталях описується, увага до «сповитого». І на закінчення: «щоб дожать до ланового ще копу дожинать пішла». Здавалось би, про це навіщо їй думати, – на «панщині» ж, то нехай би пан, чи його осавула над цим і думали. 1
08 06 13 Не 14 По
09 08 06 Су
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку» ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Такий, якщо коротко, складний тематичний характер описуваної картини у вірші, як прикладі (одного з різноманітного багатства) творення ТАРАСОМ «краси вічної». 06 Не
05 07
Я не нездужаю, нівроку
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ
Довгий час я не міг збагнути, що має означати цей фрагмент фрази, знайти точне її розуміння. Чому «не нездужаю»? Адже можна було сказати однозначно й чітко «здужаю» або «нездужаю», чи ще чіткіше: «здоровий» або «не здоровий». Отже ж, не про це малось на увазі сказати. І суть тут не тільки в поетичних прийомах. Далі у вірші йде мова про серце, яке «болить» – ось чому в першому фрагменті фрази потрібно було дати роз’яснення, а точніше зняти можливі неправильні трактування читача щодо, чому воно болить. Крім того, Праведний ТАРАС, як проявник (провідник) Ведичних знань (Той, Хто їх приносить в цей Світ) не має права давати нам малійший привід обманюватися (в чому ми в розглядуваному випадку й пересвідчуємося) в будь-якій самій найелементарнішій фразі. Сказати, «я здоровий» (і тим самим внести елемент недовіри у читача до своїх 1858. 22 ноября висловлювань із-за неточності фрази), щоб [С.-Петербург ] дати зрозуміти читачеві, що його серце болить не від того, що потерпає від різного роду хвороб. Але хто Вам сказав, що здорове серце в такому віці (а отже таке, котре не здатне відгукуватися на проблеми Світу взагалі й окремих індивідуумів його зокрема), здатне відчувати те, що «А щось такеє бачить око,..». Звичайно, що ні. Це здатне відчувати серце, яке хоч і заболіває від тієї чи іншої скверни цього Світу, але й здатне до одужування, ще «не нездужує, нівроку». Це щодо красоти висловлювань у творах КОБЗАРЯ. А тепер по суті змісту самих Віршів. 06 05 Обидва вірші написані в 1858 році (перший 13 липня, а другий 22 листоНе 07 пада), наприкінці Життєвого Шляху на Землі Пророка й, отже, тим більше несуть в собі сповідальний характер й крім того, як завжди, пророчий. Виражають і є її двома сторонами, одну проблему – кріпатства (або панщини, в більш завуальованому варіанті)! На перший погляд (якщо поверхово, не вдумуючись, споглядати описану картину) може здатися, що у другому вірші ТАРАС, закликає нас до револю☼ ☼ ☼ Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.
2
08 06 13 Не 14 По
09 08 06 Су
05 06 20 Су 21 Не
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
ційного повстання словами: «…треба миром, Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить.»
Тільки дурень («Дурного гетьмана потомок»), що не хоче розуміти, або лукавий (з «люде род лукавий»), який не хоче, щоб сказане КОБЗАРЕМ правильно розуміли ми, можуть заявляти про вірш, як революційний заклик до зміни ладу збройним способом. В кращому випадку, добропорядний чоловік признається, що він не знає або не готовий пояснити розуміння закладене в вірші. А що скаже не шановане панство, прочитавши з іншого вірша? Про що говорять такі рядки? «Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни.
Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві.» «Гоголю»
До чого тут закликає Тарас Григорович Шевченко і чи демократ Він в такому випадку, чи революціонер? Що, закликає, по-вашому, батька «різати сина», а чи викохавши продавати його «в різницю москалеві»? Нічого не скаже те панство. «Дурного гетьмана потомок», відучений сам думати, дивитиметься на Вас, добродію, «витріщивши очі», а пан з «люде род лукавий» буде проводити відволікаючі словесні маневри аби відійти від цього питання. Його задовольнить будь-який із варіантів аналізу приведених у вірші, який ви оберете для прийняття свого рішення: або нищити своїми руками молоде покоління, якщо воно стало на шлях творення не своєї слави, або ж власноруч його продавати в «різницю Москалеві», для творення слави Москалю, так як «на нашій, не своїй землі» не залишено вже місця нам (його необхідно тепер назад повертати. Яким чином?...), де б ми могли творити свою Славу1. А тому й ґвалт піднімати з приводу цього питання він не буде. ТАРАС у своїх віршах ніколи не закликає, а змальовує і пророкує аби упередити, не допустити кровопролиття. На підтвердження, згадаємо слова Його із другого твору: «Я ридаю, як згадаю Діла незабутні Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину.» «І мертвим, і живим…»
Як Ви розумієте, «Діла незабутні», власне, і є отими кровопролитними ділами, які Він хоче, а ми, добродії, мусимо забути. Але з іншої сторони, як можна змиритися із тим станом речей – що нам залишають для вибору в ситуа-
1
– Більш детально про вірш «Гоголю» читайте у «Коментарях ДОБРОДІЯ ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ» в частині цього вірша. 3
05 06 20 Су 21 Не
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
ції, яка змальовується у вірші, фрагмент котрого було приведено перед означеним. Уже з цих наведених тут декількох фрагментів різних віршів (в супереч будь-яким кон’юнктурним забаганкам, комуністичним, а чи якимось іншим, втиснути у свою схему) бачимо надзвичайну глибину і широту в багатогранному світобаченні, які дозволяють ТАРАСУ правдиво робити аналіз і оцінку подій, описуваних з допомогою віршів. Тепер, перейдемо безпосередньо до коментарів вірша «Я не нездужаю, нівроку,» Ви помітили, добродію, що у приведеному фрагменті вірша не має прямої форми звертання до адресата, а отже, ця форма і не може бути закликом. Що, добродію, у Вас є якісь заперечення? Ні? А, Ви згадали вірш «Заповіт» – де пряма форма заклику присутня, а раніше було сказано, що ТАРАС ніколи не закликає до кровопролиття. Що ж дійсно так. Але це єдиний і особливий вірш, коментарі до якого приведені при безпосередньому розгляді цього вірша. Повертаючись до розглядуваного вірша, про що в ньому йдеться? Форма передачі Ведичних знань вибрана – через спілкування. Причому, ТАРАС спілкується, навіть, не із котроюсь іншою душею із Кола Споріднених Душ, як зазвичай (часто) у Нього буває, а спілкується на цей раз із своїм серцем. Тобто, це є, немовби, міркування в голос, або, немовби, Він дозволив нам заглибитися у потаємини Його внутрішнього “Я” і бути свідками тих процесів мислення, які відбуваються під час аналізу і оцінювання подій описуваних у Вірші. Ми уже пам’ятаємо із Вірша «Гоголю», як народжуються думки. Тоді було дві думки, що «одна давить серце», «друга – роздирає», але була і третя, яка урівноважувала дію перших двох і, таким чином, була виходом із ситуації, розв’язком проблем описаних двома іншими думками і одночасно спасінням для серця, котре інші «давлять» і «роздирають». В розглядуваному Вірші немає уже тієї спасаючої третьої думи (і тоді, щоб спасти від розриву, йому на допомогу з іншої фізіологічної системи приходить «око», яке бачить яким може бути розвиток подій, незалежно від бажання серця), що приходить серцю на допомогу у формі розв’язку його проблеми. Другими словами, ми стикаємося з описанням випадку, коли ситуація доведена до стану, із якого немає виходу (принаймні ближчим часом), бо коли переступають межу, за якою втрачаються розумні рішення, розпочинаються невідворотні не контрольовані процеси. І ТАРАС бачачи, «і щось такеє бачить око», застерігає від того (щоб переступали межу), щоб ситуація розгорталася в одному із двох зазначених у вірші напрямках. І все ж, чого «…серце жде чогось.», а ждучи, «…Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина.». ?
4
05 06 20 Су 21 Не
08 06 28 По
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
Жде «сподіваної волі». Зверніть увагу на оту здатність «сподіваної волі» до перетворення у «хиренну». І це може статися і тепер, як і тоді те сталося. І не важливо, як це станеться: «Вона заснула: цар Микола Її приспав.», –
чи її «А панство буде колихать, Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять,».
І станеться це до чи після того, як: «…А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить.»
Ми повинні розуміти, добродії, що бажання «приспать» й перетворити у «хиренну волю», скориставшись втратою нами пильності, щодо впроваджуваного, нав’язуваного нам свого «свинства», у них буде завжди. Втім, як і у нас після того бажання «хиренну волю» збудить. Тобто, такий собі, безкінечний процес з поперемінним успіхом протидіючих сторін. Але в проміжку між описаними протидіяннями ні-ні та і з’явиться ота «сподіваная воля», спираючись на «Волю Розуму». Як приклад, пригадаймо: отримання нашої незалежності, потім, вилив «сподіваної волі» у формі. померанчевого» піднесення – Майдану, тощо. Тарас же й закликає нас до «сподіваної волі», яка б ґрунтувалася на Розумі. Щоб зрозуміти, що таке «сподівана воля», нам на часі перейти до розгляду вірша «Сон», який виражає другу сторону проблеми «кріпатства» («панства» або, простіше кажучи, «свинства»). У Шевченка Т. Г., крім розглядуваного вірша під назвою «Сон», як ми знаємо, значаться ще два вірші. В одному з них з критичної сторони розглядується, що являє собою державна машина Росії на чолі із царем. У другому, таким же способом, щоб пригадати події старовинної давності, оцінюючи, що ми втратили. А що в цьому найменшому із трьох за обсягом. Що в ньому заховано, в найбільш сконцентрованій формі, яка пружина? Якщо спробувати не зважати у вірші на слова: «На панщині», «ніби сном», «задрімала», «і сниться», «проснулася», – то перед нами постане цілісна вповні реальна картина, в якій розповідається про одну селянську сім'ю, її рід занять протягом життя декількох поколінь. В результаті чого стане неможливо в контексті твору, відрізнити фрагменти з подіями, що відбуваються наяву, від тих, що відбуваються у вісні. Тоді виникає питання, а що тут є сном:
5
05 06 20 Су 21 Не
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
«Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть,»;
05 06 28 По
08 06 29 Ві
чи “На панщині пшеницю жала,”. І до якого з цих двох фрагментів тексту відносяться слова: «Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла».
Якщо до першого (в порядку означених тут для аналізу), то чому ці слова ідуть в тексті вірша, описуючи картину після того, як «небога, проснулася» ? Якщо ж до другого («небога» на панщині), то для чого їй думати над тим, «щоб дожать до ланового». Отже ж, ми спостерігаємо явно протиріччя. Яка природа їх виникнення? Все стає на свої місця, якщо ми припустимо, що для «небоги» дійсністю є: «Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть,» –
бо так було споконвіків і передавалося у їхньому роду з покоління до покоління. А сном (сон «чужі люде») являється оте «На панщині пшеницю жала», який звалився, «ні сіло, ні впало», на голову її роду і перетворився у дійсність навіяну «чужі люде», яка так і не стала прийнятною для усвідомлення родиною «небоги». Уявіть собі ситуацію, родина злагоджено працює на своєму полі. Тут з’являються зайди «чужі люде» і довгий час поспостерігавши (з деяким, навіть, замилуванням) за вправною роботою родини, й зачудувавшись, мимоволі подумали: «як добре все у них виходить!». Потім, комусь із них сниться сон, у якому приходить думка: «а чому б не зробити так, щоб ми були над цими «землетрудичами» панами, а вони б працювали на нас». Прокинувшись, ця мара із сну не тільки не покинула його, а ще заволоділа уявою й других чільників з поміж «чужі люде». І ось цим сном уже переймається більшість із «чужі люде», для перетворення котрого в дійсність, в їхній уяві і дозріває деталізований план спільних дій, як того домогтися. Після чого приступили до реалізації, дружно взявшись за справу, наполегливо, крок за кроком, преретворювали свій сон у свою дійсність, одночасно примушуючи «Землетрудичів» жити за їхніми (а не своїм розумом) планами, схемами, котрі вони невтомно для них придумують (і по цей день), тим самим, заганяючи у стан, коли ту свою дійсність «Землетрудичам» все частіше й частіше ставало можливим спостерігати лише у своєму сні. Так відбулося ще одне перевертання: сон «чужі люде» перетворився у дійсність, а дійсність «Землетрудичів» перетворилася у сон. Ось чому перші з них, пропагуючи свій спосіб життя намагаються постійно перебувати в активності, тоді як другі, силкуючись залишитися у своїй власній уже уявній дійсності і, щоб не помічати дійсності привнесеної «чужі люде», перебувають за життєвою позицією ніби у вісні. Так було зреалізовано план «чужі люде» по перетворенню свого сну: щоб «Землетрудичі», працюючи на своїй землі, перебували під гіпнозом їхньої дум6
08 06 28 По
06 Не
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
05 07
ки про те, що це вони є пани, на котрих «Землетрудичі» мають працювати, – в дійсність. Не вірите, що це так саме й було? Тоді почитайте «Велесову Книгу», Дощ.2а, у перекладі Б. Яценка і порівняйте самі. Фрагмент із «Велесової Книги» подається нижче із Коментарями ДОБРОДІЯ. Витяг із «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ», дощ. 2а, 4б.
Коментарі ДОБРОДІЯ
Отож худобу повели праотці наші, і були отцем Орієм до краю руського ведені, тому що завжди там перебували. Багато злигоднів приніс ранній холод. Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі руській. І все те сталося за дві теми до суть. А по тих двох темах варяги прийшли і землю забрали од хозарів до рук своїх. Тим бо відробляли в неволі. Був народ родичем з ільмерцями, з єдиного кореня постали роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців, бо суть братчики наші і подібні до нас, і в небезпеці обороняли нас од зла. Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути. Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили. Ми ж їм допомогу давали, і так було. Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, – і суть бо гончарі умілі. Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли. Такі й наші отці суть.
Повернулись до краю руського за часи Орія, бо завжди там були. Тобто, вернулись додому. Вернулися за 20 тис. років до суті говореного (часу розповідача), коли від хозарів варягам підпали в неволю.
Ільмерці наші родичі. Порівняння їх з нами і перелік того, які ми були: - рішення Віча було Законом, котрий нікому не дано порушувати; - Князів вибирали, котрим давали допомогу; - гончарі, рослинництво; - орачі, скотарі. Так жили тисячу літ у єдності і не поборимості.
Дощ. 4б. За другу тисячу літ із-за За другу тисячу літ підпали розділу і лишились роз’єднаності почали у неволі у самотності, працювати: і почали на чужих у неволі працювати – - спочатку на готів; спочатку на готів, які міцно їх тримали, - потім на хозаринів; а потім – на хозаринів, як ті з’явилися з каганом… Спочатку їх каган був А той був приятелем нашим і спершу були купцями приятелем нашим, купцями на Русі. були на Русі, були велеречиві, Спочатку були велеречиві, а потім стали злі а потім стали злі і русів гнітили. і русів гнітити стали. - тепер працюємо на варяг, Сказали ті: “Куди підемо від них? про що сказано на початку Де життя вільне знайдемо? Ми великі сироти, божеська рука од нас одвернулась” фрагменту..
Із приведених «Витягу із «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ», дощ. 2а, 4б та неповних «Коментарів ДОБРОДІЯ» можемо скласти для себе певну картину із життя наших праОтців в розрізі обговорюваного питання.
7
05 06 29 Ві
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
Отже, тисячу років після того, як вернулися (із індійського Пенджабу, про що сказано у іншому місці «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ», яке тут не приводиться) до «краю руського» наші праОтці, жили за єдиними Законами виробленими 06 09 Се 13 Вічем. Шануючи Праву, Наву і Яву, Відаючи і спираючись на котрі, Віче здатне було виробляти ПраВедні Закони. А через тисячу років «почали на чужих у неволі працювати». Цей ряд нашого підпадання під різні елементи «чужі люде», приведений у «Велесовій Книзі»: Готи, Хазари, Варяги; – можна продовжити: щоб уникнути свого підпадання Татарам, підпали Литовцям, потім підпали Полякам, а ще пізніше Московії. Хоча тисячу років жили не будучи підлеглими нікому. Навпаки, були підлеглими нам інші народності і підлеглість її проявлялася в тому, щоб жити «Праву, Наву і Яву» відаючи. (Більш докладно про це читайте у «Коментарях Добродія до Велесової Книги».) Але якщо творення «Підлеглості» (Об’єднання) на основі «Прави, Нави і Яви» відбувалося природнім чином: «Хто прийшов пізніше на Руську землю» проходив перевірку чи «єдиного кореня» (чи «родичем») були вони з Ільмерцями. Поселившись серед Ільмерців досить скоро проявляли себе: – чи «суть братчики наші і подібні до нас»; – « в небезпеці обороняли нас од зла» чи ні; – чи «Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути.»; – чи «Вибирали князів …» ? – Яку роботу знали робити: «Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, – і суть бо гончарі умілі. Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли.»; чи були розбійниками і крадіями чужого, як готи й гуни: «Так жили і п’ятдесят літ вели боротьбу велику, щоденну проти гунів і готів, але не проти берендеїв.» «Беренда ходили тихо. Се гуни були крадіями, і боротьба з ними була важка.»; «Велесова Книга», [дощ. 6б]
а чи були «велеречивими» і набивалися спочатку у «приятелі», щоб потім стати «злими», як хозари. В Такий спосіб відбувався природній відбір по утворенню об’єднання між народами-родичами, що постали з одного кореня. І це об’єднання чим далі ставало все могутнішим. Ось як про це у «Велесовій Книзі» описано: «І там жили п’ятсот літ. І віче правило, і боги оберігали од багатьох ворогів, які звалися язиги 8
05 06 29 Ві
09 06 13 Се 15 Пя
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
Іллірійців там багато осіло і стало огнищанами. І там худоба водилася в степах, і там тільки богами оберігатись могла. І так, як говорили, відпочили, і наскладали немало золота, і жили заможно.» [ВК] – Дощечка [5а]
А в іншому контексті «Велесової книги» автор не втримується, щоб не виразити захоплення від величі свого народу: «То глянь, народе мій, який ти захищений і численний, І не збочив через втрати свої, і не спустився до ряду Аби ми ворогами погонили, щоб біди позбавитись і життя інакше мати. Бо ми стали гордими і не уникали ворогів. І ще тяжчою буде їхня поразка. І так усі тисячу п’ятсот літ, як ведемо численні війни і битви, і живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій» [ВК] – Дощечка [7Б]
Одночасно з нами також існували й інші, менш чисельні народи, які не були «суть братчики наші і подібні до нас», а були немовби нашими супутниками і «живилися тим, що упаде з нашого столу», а тому й оберігали наше добро від крадіїв: «Так се язиги розвернулися на південь, залишивши нас. І так ми йшли, ведучи худобу – корів своїх і биків. І тут побачили багато птахів, які летіли до нас. А ті галки і ворони від покорму летіли – була покормка велика у степах. То ж бо ті племена костобоків напали і багато було втрат. І кров лилася тут, коли враз сікли голови ворогам своїм, а ті вороння поїдало. І там Стрибог свистів у степах, а Борей гундів до полуночі, тривожачи нас. Тут була січа велика – язиги і костобоки билися із злими втікачами і крадіями худоби нашої... [ВК] – Дощечка [5б]
А оце ще один епізод, що характеризує, які ми були на справді, що для нас було важливим при конструюванні своїх стосунків з іншими родами й народами, якими принципами керувалися й, які звичаї відстоювали: Готи були ще в зеленому краї і помалу перед отцями йшли. Ра-ріка – велика і відокремлює нас від інших людей і тече в море Каспійське (Фасісте). Тут муж роду Білояра пішов на той бік Рая-ріки і попередив там китайців (сіньсте), які йшли до фрягів, що гуни на острові своєму очікують купців, щоб обібрати Було те за п’ятдесят літ до Алдоріха, 9
05 06 29 Ві
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
і ще раніше був рід Білоярів сильніший від гунів. Купці одяглись, ніби вони мужі Білояра, і, кажуть, дали йому срібло за те і двох коней золотих. Пішли іншим шляхом і уникли грози гунської. І так пройшли мимо готів, які також охочі на бійку, а на Дніпрі воїни їхні та князі нечесно двічі данину брали. [ВК] – Дощечка [9Б]
У ті старі часи гостро стояла проблема здатності до виживання. Наступний епізод із «Велесової Книги» показує наскільки праОтці наші глибоко її розуміли, бачили, як її вирішувати. І не тільки вміли забезпечити себе необхідними матеріальними і духовними умовами для свого життя та здатні були себе й свої звичаї захищати від зовнішніх ворогів, але й, що не в меншій мірі важливо, оберігати свою ідентичність, не давати собі (своєму роду) бути поглиненому іншим родом, що не є «суть братчики наші і подібні до нас». Тоді проблема збереження ідентичності роду була надзвичайно оголена, знаходилася на межі життя та смерті (подібно, наприклад, до здатності роду забезпечити себе матеріально) і від того, наскільки правильно котрий із родів її розумів залежало буде далі він існувати чи ні. Незважаючи, що нашу свідомість у цьому питанні намагаються приспати, на сьогодні проблема не перестає бути актуальною. Та послухаймо уже, що з цього приводу кажуть праОтці наші: У старі часи риб'яни не захотіли лишитись (у своїх краях). Прийшли до землі нашої і казали, що мають доблесті. І так загинули – ненароджувались і вимерли, як безплідні. І нічого від них не лишилось. Та нічого не знаємо і про тих, що костобоці звуться. Вони чекали допомоги від неба. І самі не стали трудитися, і так чекали. Та інакше сталося: од іллірійців були поглинені. Тут бо скажемо, що було в ту добу насправді, – іллірійці були поглинені од нас. [ВК] – Дощечка [7є]
Але з часом руйнація колись такого могутнього об’єднання з родів-родичів все ж започаткувалася, внаслідок котрої ми мало-помалу котилися до того стану описаного КОБЗАРЕМ у розглядуваному нами вірші «Сон», або й до сьогоднішнього, наївно думаючи, що тепер уже «панщини» (кріпацтва) ми нарешті позбулися. Й далі не потрібно нічого робити, немов ті, «що костобоці звуться», які все «чекали допомоги від неба» аж поки «од іллірійців були поглинені». Які ж причини процесу тієї руйнації? Перш за все це дія таких двох факторів: – природне прагнення до відбруньковування; – вплив чужого елементу («чужі люде») .
10
05 06 29 Ві
06 Не
05 07
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку»
Будь-яке велике утворення, що збільшує свої розміри, не може їх збільшувати безкінечно довго, наступає момент (приклад бджолиного рою), коли частина (найбільш омолоджена) прагне відбруньковуватися, щоб окремо створювати нову сім'ю. Крім того, цьому сприяв чужий елемент («чужі люде»). Спочатку вплив «чужі люде» не був таким значним, в силу мізерності їх проникнення у середовище об’єднання із родичів, котрим перші з часом поглиналися. Але по мірі все більшого проникнення їх, сприяло роз’єднанню основного об’єднання, розпадання на частини, в притик до покидання місця спільного проживання (досить наглядним прикладом таких випадків можна привести Болгарію, яка утворилася внаслідок сполучення Волзьких Булгар із частиною слов’янського народу, які об’єднавшись, або, котру, «вирвавши» із загалу об’єднання слов’ян, Булгари «поволокли» за собою на Балкани, де й утворилися в державу). Щоб описати сьогоднішній стан речей в Україні, зокрема у Слав’янському Світі, а чи й у світі Арійському (білої раси) взагалі; необхідно враховувати приведені обидва фактори впливу, як природного прагнення до відбруньковування частини від загального об'єднання родаків – що є множенням (репродукуванням) через збільшення кількості собі подібних, – так і внаслідок штучного впливу елементів «чужі люде», іншої нації, що засилає своїх представників, і неприродним чином намагається розривати єдиний організм об’єднання на частини. Не можна перейнятися всією глибиною описаного, читаючи відірвано від 07 05 Не 27 інших один цей тільки вірш. Потрібно тримати співпереживання від прочитаного, якщо не всього «КОБЗАРЯ», то, принаймні, віршів: «На вічну пам'ять Котляревському», «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Гайдамаки», «Слепая», «Тризна», Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», «Сова», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові..», «Заповіт», «В неволі тяжко хоча й волі…», «Чи не покинуть нам небого…» і т.ін. Лише від надзвичайно глибокого й постійного перебування в стані «сироти» можна було так гостро відчувати і миттєво реагувати на загрозу «чужини», «чужих людей». Це відчуття ще збільшується, коли одного разу нестає Батька Нації, адже від того переривається немовби зв'язок з Родом Всевишнім. Оскільки ж, «Думи мої, думи мої» все частіше і частіше заполонюють свідомість, то чи не є це свідченням установлення зв’язку з Родом Всевишнім безпосередньо. Так вперше з’являється впевненість, у своїй не одинокості. Одначе, на відміну від Перебенді, про якого люде: «А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля, – На божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали.» –
ТАРАСУ необхідно було знаходити зрозумілі форми донесення «божого слова» до людей. Вперше суттєве утвердження своєї перемоги відбулося після видання 11
05 06 29 Ві
05 07 27 Не 28 По
07 Не
05 27
Коментарі ДОБРОДІЯ до ДУХОВНИХ НАСТАНОВ КОБЗАРЯ в частині віршів «Мені однаково, чи буду», «Сон» та «Я не нездужаю, нівроку,»
«Гайдамаків», а з нею і усвідомлення, що Ним виконання місії започатковується. Що знання отримані від старшого покоління (й свого діда) передаються Ним наступним поколінням. Далі у «Слепая» й «Тризна» проводиться психологічне дослідження, якими відчуттями переповнюється особа, що втратила свій захист, або, про відчуття цілої групи осіб після втрати ними свого ідеологічного наставника. Нарешті, у «Розритій могилі», «Чигрине, Чигрине» ми спостерігаємо, як в процесі спілкування ТАРАСА з Матір'ю Україною та Братом Чигирином, проведення аналізу й оцінювання виконання Богданом своєї місії відбувається перехід (переливання) «Духу Нації» від Великого Богдана до Великого Кобзаря. У віршах «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові…» спостерігаємо за подальшим аналізом (з включенням й історичних подій) духовного й фізичного стану України, а через вірш «Сова» приходимо до висновку, який дуже чітко формулюється у вірші «Гоголю», що Україна наша нагадує Вдову, позбавлену Державного Мужа, Батька Нації. Уже із приведених віршів (але не тільки із цих) ми переконуємося, що маючи зв'язок із РОДОМ ВСЕВИШНІМ, ТАРАС, якому передався ДУХ НАЦІЇ, і є Батьком Нації, що покликаний її урятувати і зберегти. Про те наскільки усвідомлювалася ТАРАСОМ така Його Місія, пересвідчуємося читаючи вірш «Мені однаково, чи буду», а особливо вірш «Заповіт». Обидва ці вірші явились в результаті суттєвої зміни життєвої ситуації самого КОБЗАРЯ: «Заповіт» виник внаслідок захворювання Шевченка Т. Г. на той час трудно виліковною хворобою; «Мені однаково, чи буду» написаний під час перебування Його в казематі. Другими словами, в момент загрози, переривання Його Земної Місії взагалі або створення умов, при яких вона не могла б бути виконаною. Як ми знаємо обидва випадки не тільки не перервали виконання Його Місії, а ще більш яскравіше проявили її виконання. Для порівняння, у вірші «Чи не покинуть нам небого…» ми спостерігаємо яким цей стан Душі став уже після того, як Місія була виконана сповна, в порівнянні зі станом в момент можливого переривання Місії зафіксованого у вірші «Заповіт» чи «Мені однаково, чи буду». І нарешті у вірші «В неволі тяжко хоча й волі…» відбувається переналадка стану Душі для виконання Місії в інших поставлених для тіла умовах.
12
05 07 27 Не 28 По