Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
ПОМИРИЛИСЯ НА ПОЛІ СЛОВА: до завершення Великої війни народів Комп’єнське перемир’я, що його підписали 11 листопада 1918 року, поклало край Першій світовій війні. Її бойовища скроплені кров’ю мільйонів воїнів і неком‑ батантів. Імперські чинники, якими керувалися уряди воюючих армій, призвели до зворотного — повалення кількох імперій та постання національних держав. Уже тривалий час — упродовж чотирьох останніх років української війни за незалежність і гідність — прагну озвучити поезію поетів війни. Спочатку це була англомовна лірика (маю за честь висловити подяку кільком друзям, які допомагали пришвидшити появу текстів, — Христині Гинді, Юлії Матіїв), затим інтенсивно працював над німецькомовною (німецьких, австрійських, чеських і швейцарських поетів) лірикою війни (подяка Олександрі Остряковій). Тому на відзначення сотих роковин із завершення Великої війни ця добірка від поетів протиборчих сторін. Чимало з них — воїнів кулі та слова — залишилися на бойовищі. Їм, співцям неба та людини, що кров’ю писали рядки, хай читається.
Уклав, переклав і підготував коментарі В ол од им ир Т И МЧУ К
19
Поезiя
20
Руперт БРУК ВОЄННІ СОНЕТИ: І. МИР Ось! Боже, вдячні ми — у свій Ти час Нас, юних, — доти спали — виладнав на себе ж: Тверда рука і гострий зір — у нас, І поворот — цю купіль — всім, хто чує, треба Аби очиститись від старосвіту злого, Від підлосердих (бо безчестя їх — взірцеве), Напівлюдей і сповнених пустого: Брудних пісень й кохання. О! Кінцево Ми звільнення знайшли від страму цього, (У нім — ні жалю, ні недуг, лиш — добрий сон): Тіла побитих звільнені від пут. Аби стрясти у радім серці мир — нічого Нема — одна агонія, той прикінцевий тон… Найгірший друг і ворог — Смерть — вже тут. IV.1915
Ґанс ЛЯЙП ЛІЛІ МАРЛЕН Побіч касарні, Побіч великих стін — Ліхтарик гарний Сяє там досі він. До любого нам ліхтаря Зійдемось, як зійде зоря, Колись Лілі Марлен.
Дві наші сплелися В одну тінь там: Кохати клялися І вірить словам. Навколо втішалась земля, Як ми в світлі тут ліхтаря — Разом Лілі Марлен.
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
Сержант прокричав — Сурмлять ось вечірню зорю: Арешт, як не став — «Камраде, я зараз прийду». Сказали: «Прощай, душа!» Туди, куди ти вже йшла. …Та, ні, Лілі Марлен.
Лунає крізь осінь Бентежна хода. Повернення досі Чекаю назад. Знайде мене хвиля важка, У думці сягну ліхтаря: Ти там, Лілі Марлен?
У час супокійний З підземних глибин Мене збудить ніжний Цілунок один. Як заспокоїться земля, Під світло того ж ліхтаря Прийду, Лілі Марлен. 1915
Чарльз Гамільтон СОРЛІ ДО НІМЦІВ Ви, ми — сліпці. Не люди — ваших мук творці, Не лю́дське це: ваш на́рід — в закуття. У вічному «чому?» ми правдошукачі Спіткнулися, і нам не до пуття. Ви мріяли про світле майбуття, А ми хитросплелись. Чи мудреці? Тепер і нам, і вам стояти на путях В сичанні й злості. На сліпців — сліпці. Як прийде мир, ми перемог очима Новими спрагло глянемо, якими стали ж ми: Все більш любовно-добрими людьми. Рукотиснімось міцно, сміймось з того дива, Як прийде мир. Але допоки мир — шторми І темрява, і грім, й дошкульні зливи. VIII.1914
21
Поезiя
22
Теодор КРАМЕР ВОВКИ В ранкових сутінках неслися ми у санях: безлюдні вулиці, далекий горизонт — лишалися за нами церкви з банями, втікав від нас і ледь дрімотний сон, від швидкості тремтіли лісу лінії. Та раптом від маленького села на нас помчали підозрілі чорні тіні — небажана негаданість прийшла. Вовки були. В ущелину прокралися, хоч їх лякали стрілом раз у раз. Коли ми глибше в гори все ж забралися — з кущів загроза глянула на нас. Ми ковдру розділили між собою, всі — на ногах, між нами — парапет, у кожного — лише приклад для бою та у стисканні лівою — багнет. Вже застрибають із кущів у сані вовки — … приклад, … удар, … тіла — змішалися, і чути хрип останній — тварюки падають, тремтить земля в нас під ногами. Кінь спинився і заіржав, знесилений з біги, і як приклади кинули, знесилені, засяяв ліс блакитним навкруги.
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
Вілфред ОВЕН DULCE ET DECORUM EST Зігнувшись, під ношею, мов прохачі, У нападах кашлю, в хитаннях крізь дим (Сигнальні ракети — для нас, втікачів) Ми в базовий табір повземо нестрим: Потомлені, дехто згубив вже обув, Скривавлені, зранені вщерть, Ніхто свисту стрілень не чув, І протигази звисають ледь-ледь. …«Гази!» Екстаз метушні в надяганні Незграбних гуммасок скоріше як слід… Знайшовся один, що ось впав у конанні, І, мов у вогні, він корчився й блід. Крізь скельця цей світ — у зеленім тумані, Як море (я бачив — бідняга душивсь). У снах я зарадити більше не в стані Йому (він хапає мене, все душивсь). Якби в сни солодкі тебе — у вагон, А там — і його гучно вкинуть за мить, І очі з орбіт, і застигла в бетон Гримаса, що хижо на тебе глядить; Якби ти пізнав кожен хрип і відхарк В блювоті з легенів, що вже — в пухирцях, І сморід огидний, мов зварений рак, Як виразки лущаться на язиках, — Тоді не казав би про пієтет Тим дітям, що кличеш до глорії, Старезну Брехню: Dulce et decorum est Pro patria mori. між 8.Х.1917 і ІІІ.1918
23
Поезiя
24
Ґілберт ВОТЕРГАУЗ ЗАЛІЗНИЦЯ Крадуть на залізниці Сомвіль телятину і чай, І сірники та свічки, і твій (?) мій (?) добрий пай, В бляшанках: і бісквітне, какао, кофеїн, Сардини і згущенку, солярку й парафін. Товарняки, вагони, мули — усяке вже тягло Підрахували добре — «чекаєш ще на що?» Все сховане у бруді, у грязі, в шумоті… «якщо побореш шлунок, військам — перемогти!»
ПОЛЬОВИЙ ШПИТАЛИК У вазах ось — нарцис, В палатах — чисте все, Біли́зна — біла, наче сніг, — Червоне, біле, золоте, — Сестричок жвавий біг З турботою про се, про те. І втіхою якоюсь Сповняється мій дух: У спокою ось порух крил, Здається, з Заходу приплив Забрати нас з нічних потуг. Поглянь, вони як близько вже, Вони, і руки медсестер. Закрите око вже одне, а інше — ні, Ще дивиться, як дух вже мій Здіймається ледь-ледь тепер У бік дахів і вічних снів — Війни неспокій ось завмер.
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
Авґуст ШТРАММ ВІЙНА
***
Потуги рвуть Вважання зирить лячно Ці роди трусить І кінцівки зводить Секунди сходять кров’ю Спит розкриває очі Час зродить Виснагу І Чада Смерті.
З кожної щілини лине страх волі Крик Б’є Це життя Від До Їй Засапаній смерті Твердь покраяли. Сліпих вдаряє несамовито жах.
ЗНИЩЕННЯ Небо роздувається Кров маршує Маршує На Тисячоніжжі.
Небо роздувається Кров розлітається Розлітається У Тисячощерб’я.
Небо роздувається Кров скипає Скипає На Тисячолеззі.
Небо роздувається Кров лягає Лягає Із Тисячосмертю.
Небо роздувається Кров стікає Стікає У Тисячониттях.
Небо роздувається Смерть зливається Зливається Із Тисячоніжжям.
25
Поезiя
26
ВЕЧІР (2)
РАНА Земля кровить під головою в касці Зорі валяться Космос відчувається. Жах вирує Витають Одинокості. Небо Плаче Віддаль Твій взір.
Зуби Цокотять торкаючись кров’ю неба Міркують жеребом Смерть тремтить і розноситься Зорі випаровуються Сяйво пливе Хмари хапають рвуть волосся І Плачі Мої Розчиняють Твої У цих Надрах
БОЙОВИЩЕ
ЧАТИ
Від милоземлля засинає залізо Кров краплиться оплямлюється Іржа кришиться Плоть ослизлюється Страсно взяти між руйнацій Мордемор Блистить В дітозорах.
Зі шпилю хрест страхає зірку Худа шкапа ловить дим Лід заспаний тремтить Туман фарбує Зливу Сталий трепет Трепет Гладить Шепоче Ти!
ПАТРУЛЬ
ШРАПНЕЛЬ
Каміння навидить Вікно всміхається зрадою Гілля душить Гори листя кущів шелестом Різко звучать Смерть.
Небо жбурляє хмари І стрекотить до диму. Шпилі виблискують. Ноги розкочують запорошений камінь. Очі гогочуть в безладді І Тануть.
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
Зіґфрід САССУН ХРИСТОС І СОЛДАТ 1 Побитий солдат вкляк — зустрівся з Ним, Звалився (спалена навколо трава): «Благий, позбав мене, битого, бід!» Христос, а поруч, де бій, — Серафим, — На передку, де дерева збитих два: «Сину, поглянь, на ці рани як слід». Солдат оглянув кінцівки затим Й до Лику промовив ледь чутні слова: «Безумство — ці рани — спокуса чи міт!» Христос із хреста словом тихим, не злим: «Для тебе творив милосердя й дива — Літає над битвами Паракліт». 2 Солдат — до молитви, зброя — до ніг, Понурений (в поросі — також рюкзак): «Всеможний, зроби, щоб жах оцей щез!» …І сірість спускало небо на всіх, І вечір, як закривавлений знак — Розривами обрій палав увесь. Солдат заволав: «Я родився і зміг Голод і спрагу долати, однак Вчиню зле чи добре — розділить хто днесь?» Христос милосердно: «Не знаєш Моїх Ти слів, що зціляють. Бо віри є брак. Чи Я не життя? Хіба не воскрес?» 3 І знову звучати стали гармати Й рушниці: на пагорбі — свист І вибухи з димом у бою новім. Христос:«Очищу — лиш віру слід мати. Розбійники, Я — на Голготі у зріст: Дива не безплідні дав понад усім».
27
Поезiя
28
Солдат запитав: «Ти ж волиш зціляти? Між нами збудуй милосердності міст — І легше нам стане у пеклі ось цім. …Для двох Ти сторін? Наказ мій — вбивати: Уб’ю — згорьованій матері лист. Можливе є це за словом Твоїм?» 4 Веселий цвірінь — на хрест всівся птах, І колос гойдає ледь-ледь вітерець. Червоного Хреста на полі десь слід. В пропащому дні Він, забутий, у снах, Відкинутий миротворець-Творець: Цей пост спостережний, для тих, хто вперід… «Ісусе, нічого не скажеш в словах?» Ще нижче схилився терновий вінець. Солдат з рюкзаком припіднявся з чобіт І зброю узяв, і далі — на шлях. «О, Боже, — ще зойкнув, — чому я житець?» А битва гриміла й… мовчанка в одвіт. 5.VIII.1916
АТАКА Масивні гори виринають із туману В ранковім сонці дикім і багрянім, Де дим, звиваючись, обшири чималі Вкриває… Танки вряд — і перший, і останній — Зі скреготом повзуть, зминаючи дротів колюччя, Ламаючись, усе тріщить. Пригнувшись до землі, Між бомб і куль, і мін в затишшя миті З траншей вилазять ті, що їх вогонь стрічає злючий. Стрій — сірий, бруд — на лицях, страхом оповиті Несуться, прагнучи сягнути висоти, Коли ж ледь чутний на зап’ястках часу знак, Надія з впалими очима, стиснувшись в кулак, В багнюці потопає. О, Ісусе, захисти!
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
Армін Теофіл ВЕҐНЕР ЧЕРЕДА БУДИНКІВ Все рідше тягнуться вгору сірі будинки: Там групки — велика, а там — вже мала, Ще далі — розкидані вбогі хатинки… Резерв йде, за ним — голодранці-дітва. За всім, що муроване, вже починаються І луки, і поле, Що на сірих рівнинах лежать неозорими. І свердлять будинки очима запалими, Кущі і дерева — косяться збоку: «Просторів — Вже нашому кроку! Котимо вгору ми тіло незграбне із каменю, Село, і поля, і ліси беремо — із собою! Де дихання наше, в диму там згорає Кожнісінький цвіт, зрілий плід. Не знатимуть сходи розмаїв, Задушені нами. Дерева кришаться під Нашою міццю. У поспіху сильнім Кожен з країни — у втечу-політ Від нашої з каменю хвилі. Та ми наженемо. Не стримає план Ані рів, ні траншея. Ми нищимо лан. Від мук цих рятуються люди, З окремих дворів, забутих лугів, Де з розпачем, голодом, болем поєднаний страх, Ватаги безумних жінок і пригнічених чоловіків У чорних кайданах йдуть звідусюди, Ледь-ледь серце б’ється в містах. Чи мертвих, а чи живих, притисли ми їх На грудях отих кам’яних. І поки зорі ми лобами сягнемо, Криваве поле рве землі лице На всіх рівнинах, що — у безмежність, І наші стіни пожирає рот, що меле все. Допоки не дістанемося моря, Не стомимось і не наситимось повік, Допоки межі не посунемо на гори І не покриємо краї з усіх просторів: Безкрайнє місто — теж повік!..» 1913
29
Поезiя
30
Вільям ГОДЖСОН З БОЮ Англійський вітер свіжий Доносить спів шпаків, Біліють на світанку Тополі ще стрункі, У небесах — ні плямки, Смішить пасерів чад; І по жахіттях бою Ми знаємо: вже — лад.
…Смерть лізе з підземелля, Смерть шкіриться з небес, Смерть забиває ніздрі, Смерть ниє час увесь, У сумніві — в атаку, У відчаї — назад Ми йшли. Та бій скінчився — Ми знаємо: був — лад.
Ми ті, хто бачив сильних І їх дитячий плач, Отців нечистоплотних, Як вже не чесний — рвач. Ми ті, хто знав кров серця Ледь менше — хміль п’янкий. Ми ті, хто зрів взвод битий, …А кожен в нім — святий.
ДУРГЕМ Про місто розказали — як навколо: Блискучі води, і прадавній дім Глядить із круч — вітри співають соло — На море: і десь глибоко в нім
І часто чуть на сонних островах, ламає плаю, як акорд жури, І грає кров на клич сурми в серцях, І меч-вогонь їх крає на шматки.
Ті сірі сни похованих століть, І з шурхотом по жолобу віків Тече прадревня річка, ні, лежить Над мудрістю і силою років.
Роками вчились і зростали, в цих місцях Вдягали на людську подобу лати, Затим — відкриті лиця і відсутній страх — Твердими ми пішли стояти;
Як ми пішли, вже інші замість нас. Та знаємо: від нині і навіки, Поки біжить вода і на землі — краса, Світ — в спокою в Господнім заповіті.
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
Марджорі ПІКТГОЛ СТРОЄМ Під зимнім небом так низьким Полки Христів — я зріла — йшли. Вони співали піснь-скорботу Й здіймались вільно на Голготу. Нехвильність віч і твердість губ — Йшла лава — дійсно скритнодружб. Могли ж з небес зцілити світ — Їх мріями ж встелили гріб. Спокійні, в душах — чистота… Й причастя таїн смерті такт З усіх кутків — всі — звідусіль — …В жіночім серці вже сім стріл.
Бертольд БРЕХТ ДЕ ДУБИ ПОТСДАМА В Потсдамі опівдні у парку Процесія велично йшла: Під бій барабана, під стягом Труну між дубами несла.
І рідного сина Вітчизни Усі поминали вже там: Далеко від рідного дому Загинув, де Шемі-де-Дамс.
В Потсдамі над гробом шуміли Дуби, що стояли віки, На ньому — вшістьох переносять — Шолом і дубові вінки.
Вернувся рукою і серцем, Йому в Фатерлянді ось цім В дарунок — труну Фатерлянду: Солдатові кожному — дім!
І гріб — у червонім покрові, І вірш написали на нім, Та букви здалися потворними: «Солдатові кожному — дім!»
За хлопцем із Шемі-де-Дамса В Потсдамі процесія йшла. … Зелена поліція раптом Удару їм всім завдала.
31
Поезiя
32
Едвард ТОМАС ВИРВАТИСЯ Я добрався з забрамлення сну, В безкраю глибину Лісу (згуба — усім); Їх путі (все ще впрям, Хоч рано-пізно — злам) Не вибрать їм.
Любі тут — скін. Суму, наміру — скін. Турботи всі, страсті — Миліші, гіркіші — В сні їм тут скін: це — миліше За лица́рство.
Багато доріг, стежок В крайнім зблиску зірок, Де лісу — крайділ, Мандрівцям — тут обман; Раптом в цю мить — туман — Йдуть вони вділ.
Немає там книжи́ць, Найдорожчих всіх лиць: Не верну я їх ніяк; Йти в незнаний забрам, Ввійти, лишитись мушу сам, — Не знаю як.
Стрімкий ліс веж — вище, Їх крона в хмарах — нижче Вгорі і ще, і ще… Та втілюю, а тишу чуть… …Можна згубити путь І себе. 1917
Ко мен тар і п ер е кл а д ача Руперт Брук (1887–1915), британський поет і воїн, що здобув славу своїми ідеалістичними мі‑ літарними сонетами. Проходячи службу у британських Середземноморських експедиційних силах, захворів на сепсис і через два місяці вмер на шпитальному кораблі, не допливши до Галіполі. Парадоксальність назви робить сонет Руперта Брука одним із найбільш напружених у літера‑ турній критиці. Воєнними сонетами поет виражає своє захоплення тим, що їх покоління народи‑ лося для буремних зламів І світової, аби віддати себе заради зцілення світу (останній заводнений брутальними, злорадними людьми). Війна, по суті, звільнила молодь із унормованих пут. Загинути в бою за цю свободу — почесно й патріотично. Господь же змусив (matched us) молодь, серед якої себе бачив і Брук, бути такими, як слід, аби в ці хвилюючі часи виконати завдання, що їм під силу. Війна є тією наче природною купіллю, в якій здійснюється акт очищення (в оригіналі — «as swimmers into cleanness leaping…»). Не всі на подібне здатні: зрілі підлосерді не воліють сповняти свій обов’язок і боротися за країну, маючи «sick hearts», і тому зневажаються молодістю, сповненою духу та гарту. Хто не бореться, ті фізично і морально дегенерують, не можуть вважатися людьми («And half-men…»). Для нового вимужнілого світу жінки і любовність є невартими, загрожуючи чисто‑ ті чоловіків. І плинність цього спаскудженого старого світу перериває у проблемно-доланій терцині емфатичне («О!»), бо довгоочікуване, звільнення: такий сон, коли «всі заснули», не може бути кра‑ щим за війну навіть незважаючи на її супутні втрати та біди. Ціль освячує: здобутий у боротьбі мир є вимріяною нагородою для втішеного своїм чином, навіть і ціною пожертви («And the worst friend and enemy is but Death»), солдатського серця — ось де довгий мир для комбатанта. Загалом для суспільства, яке вже встиг розбестити модернізм, усуваючи вікторіянські «пра‑ вильності» та розчиняючи релігійність, виступ Брука у войовничій молитві до Господа є зрозумі‑
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
33
лим: руйнування війни не є безглуздими, а є шляхом до гармонії та миру. Хто на цьому шляху, відпущення та покуту отримують через війну, бо визволилися від фальшивого світу. Поезію надрукували в квітні 1915 у випуску Poetry magazine. Ґанс Ляйп (1893–1983), німецький художник, поет і письменник. Народившись у Гамбурзі, навчається в семінарії і в педагогічному інституті, здобуваючи право викладати руханку і релігію, що і робить до мобілізації 1915 р. Після військової підготовки в Берліні його відправляють на Східний фронт, у Карпати. Поранення в 1917 році робить поета непридатним до військової служби, тож він повертається до вчителювання, починає працювати художником-графіком, заразом пишучи оповідання до га‑ зет. Скульптурує, створює ляльковий театр, пише радіоп’єси та кіносценарії, подорожує Європою, Америкою та Північною Африкою, зрештою живе у Німеччині, Австрії, Швейцарії. Ілюструє власні книжки. Книгу «Чарівний корабель в дальньому плаванні» (1947) присвячує чотирьом донькам. Член PEN-у, Німецької академії мови та поезії. Пісня «Дівчина під ліхтарем» на музику Норберта Шульце, яку опублікували у 1937 р., через 22 роки після написання тексту 18‑літнім новобранцем війська, принесла світову славу ― «Лілі Марлен» з успіхом виконували у пронизаному мілітаризмом часі Лалє Андерсен та Марлен Дітріх. Прообраз дівчини залишився загадкою: чи мріяв Ґанс про Лілі Фройд, племінницю творця психоаналізу, чи про одну з інших двох красунь — для тисяч закоханих солдат і дівчат значення не мало. Музику до слів також створив і композитор Рудольф Цинк. Незначний творчий спадок Чарльза Сорлі опублікували в січні 1916 р. у збірці «Мальборо та інші поезії». Вже цього ж року сонет «До німців» включили в 6 інших видань. Октетова частина поезії відлунює гнітючістю через неуникнене протистояння на полях боїв, а не на «полях» думки, водночас показуючи химерність «розширення життєвих просторів держав» (Сорлі використовує незвичну форму прислівника bigly у фразі your future bigly planned). У першій строфі домінує і друга форма займенника, адже півроку перед війною Сорлі навчався та, по суті, формувався в Німеччині. Ключову думку октетової частини — the blind fight the blind («на сліпців — сліпці». — Пер. В. Т.) — Сорлі «навіяв собі» з реферату студентських часів про модерну літературу, яка уникає простогово‑ ріння (to call a spade a spade). Вочевидь, вислід війни (та пропаговані «кращі часи») у 1914 р., коли поет написав сонет, був незрозумілим. У секстеті все нанизано на євангельську думку «як прийде мир», її післявоскресність посилюється також незвичним прийменником loving-kind («любовно-добрі». — Пер. В. Т.). Протистояння теперішнього та прийдешнього в сонеті виражається не лише парою «сліпці» — «мир», а й звукорядом. Капітан Чарльз Сорлі (на західному фронті у Франції — з травня 1915 р.) загинув у 20‑річному віці від кулі в Лооській битві 13 жовтня 1915 р. Теодор Крамер (1897–1958), австрійський поет, народився в єврейській родині неподалік Відня. У жовтні 1915 р. його призвали: потрапляє на Східний фронт, на Волинь. Отримує важке по‑ ранення в щелепу та горло. Одужавши, потрапляє на Італійський фронт. Перебирає чимало курсів у Віденському університеті. У рік дебютної збірки «Умовний знак» (1928) отримує премію Відня. У 1931 р. видає «польовий щоденник з війни» ― збірку «Трясовинами стрічала нас Волинь». Після аншлюсу переховується, емігрує до Англії у 1939 р. Його в числі інших осіб без бри‑ танського підданства інтернують у Хайтоні (поблизу Лондона), а пізніше у таборі поблизу Дугласа (столиця острова Мен в Ірландському морі). Звільнений завдяки зусиллям конгресу PEN у Лондоні в січні 1941 р. Працює бібліотекарем. У вересні 1957 р. повертається до Австрії. Через півроку вмирає від інсульту. За життя вийшло 7 поетичних збірок. Визнання прийшло по смерті, коли стали друкувати вір‑ ші з його архіву. Чимало поезій стає піснями. Щорічник про поета, його творчість видає товариство Крамера. Існує премія Теодора Крамера авторам, які творять в обставинах спротиву та вигнання. Вілфред Овен (1893–1918), британський поет і воїн, кавалер ордена «Воєнний Хрест». Загинув при форсуванні каналу Самбра–Уаза в одній із останніх битв Першої світової війни. Поле бою полишала група деморалізованих солдат, вкрай виснажених, нечутливих навіть до свисту-шипіння стрілень, що розривалися десь позаду. Але черговий розрив — і, коли замість осколків, — дим, хтось волає: «Гази!» Хто встиг одягнути гуммаску (шолом-маска для захисту від отруйних речовин, зазвичай з гуми, зі скелець і фільтрувального елемента) — врятований, хто за‑ мешкався — в агонії (вочевидь, це хлор або фосген, їх застосування у Першій світовій війні ознаме‑
34
Поезiя
нувало еру хімічної зброї). Оповідач виділяє цю незникненну з пам’яті картину у строфі з двох ряд‑ ків: «Тягнеться до мене, згасаючи, задихаючись, тонучи» (plungesatme, guttering, choking, drowning). Відома також версія поезії Овена (є в антології Minds at War (1996)) з иншим восьмим рядком: Of tired, out stripped Five-Nines that dropped behind, а не: Of gas-shells dropping softly behind (у тій версії рядка мова йде про розриви вже позаду 150‑міліметрових артилерійських стрілень (калібр 5,9’’)). Dulce et decorum est pro patria mori — латинський вислів із оди Горація, який зазвучав на по‑ чатку Першої світової війни, мовляв: «Віддати життя за країну — це блаженство і честь». Ґілберт Вотергауз (1883–1916), англійський архітектор, поет і воїн. Служив у Ессексському пі‑ хотному полку в чині секонд-лейтенанта. Один із його сонетів із полів боїв надрукував «Англійський огляд», знаний літературний журнал Форда Медокса Форда. У посмертній збірці «Залізниця та ін‑ ші вірші» (Rail-Head and Other Poems) усього двадцять чотири твори. Авґуст Штрамм (1874–1915), німецький поет-експресіоніст. З фронту надсилає другові Герварту Вальдену, видавцеві, вірші, які згодом склали збірки «Ти», «Світовий біль» та ін. До війни працював у поштовому відомстві, тому його лаконічний стиль на‑ зивають «телеграфним». Жахіття з полів боїв описує не тільки малослівністю, а й «іншомовністю», змінюючи рід іменників, частину мови або деформуючи слова, утворюючи неологізми. Ще під час роботи на пошті Штрамм проходив строкову військову службу, тож коли поча‑ лась Перша світова війна, його викликали з резерву на фронт. У званні капітана воює в Ельзасі, в 1915 р. його нагородили Залізним Хрестом ІІ ступеня, далі полк переводять на Східний фронт: він бере участь у Горлицькому прориві та битвах біля Радимно та Городка. Загинув у бою поблизу Кобрина (нині — Білорусь). Його найкращі військові вірші видали у збірці «Крапля крові» (1919), 13 з його поезій є в ан‑ тології експресіонізму «Сутінки людства». Командор Ордену Британської імперії, кавалер Воєнного Хреста Зіґфрід Сассун — «Скажений Дже» воював на західному фронті. На фронтах він втратив і рідних, і дорогих друзів, лікувався у військовому шпиталі у Новій Зеландії зі своєрідним діагнозом — «окопна лихоманка». Без кон‑ статації повного одужання повертається на континент, продовжуючи роздуми про війну, пережи‑ ваючи ще раз бойовий досвід. У результаті народжуються контроверсійні поетичні твори: з одного боку, іронія про тил і супутню йому байдужість незалучених до захисту імперії громадян, з іншо‑ го — поезії про солдат військових буднів. У таких умовах Сассун і написав «Христос і солдат», пі‑ зніше назвавши цю поезію «амбіційною невдачею»: «Єдиною релігією стало для мене покликання поета і рішення виконувати свій обов’язок хоробро. Не думаю, що я до кінця розумів, що намагався сказати». Вочевидь поет прагнув описати психічний стан вояків із лінії фронту: для них Голгота на узбіччі лише нагадувала про нездатність релігії зупинити бійню. Діалог без вирішення між свято‑ тацтвом-реалізмом солдата та єлейністю-незбагненністю Христа став для Сассуна основою наступ‑ ного твору «Вони». У 1924 р. написав, що світле майбутнє цивілізації виборюється зором поетів. Армін Теофіл Веґнер (1886–1978), німецький військовий медик, поет, письменник, фотограф і правозахисник. Кавалер німецького ордена «Залізний хрест». «Праведник народів світу». Народився в Елберфелді (включений пізніше до Вупперталю). Захистивши дисертацію з пра‑ ва, подорожував, затим зголосився на військову службу. Лейтенант. Військовим медиком у ча‑ стині охорони Багдадської залізниці перебував в Османській імперії. На початок Першої світової війни залізницю збудували частково. З 1915 р. молодотурки взя‑ лися знищувати вірменські робочі бригади, які працювали на окремих дільницях будівництва залізниці ― світлини Веґнера стали свідчити про геноцид вірмен. На турецьку вимогу Веґнера заарештували з конфіскацією світлин та вислали до Німеччини, однак автор зміг вивезти нега‑ тиви. До Паризької мирної конференції 1919 р. звернувся до В. Вільсона з закликом допомогти вірменам. Книга «Зойк з Арарату» (Der Schrei von Ararat, 1922) також актуалізувала питання прав вірменських біженців. Активно діяв у пацифістському русі. У 1933 р. звернувся до Гітлера з відкритим листом щодо запобігання вчиненню Райхом найбільшої помилки та ганьби: переслідування євреїв. Його ув’язнили до концтаборів Оранієнбург, Бьоргермоор, Ліхтенбург. У 1938 р. Веґнер виїхав до Італії, жив у Римі. Вільям Годжсон народився у багатодітній сім’ї. Батько — Г. Б. Годжсон — робив успішну кар’єру в Англіканській церкві, яка з часом увінчалася обранням його першим єпископом однієї із ново утворених дієцезій. Тож отець віддав дітей у престижний Даремський коледж. Успішність у навчан‑
Помирилися на полі слова: до завершення Великої війни народів
35
ні, звісно, не заважала Годжсону бути і спортовцем, який перемагає. Так, кілька разів він тріумфу‑ вав у локальному стіплчейзі — кінних перегонах із подоланням перешкод. З початком Першої світової війни Вільям Годжсон зголосився добровольцем і потрапив у 9‑й батальйон Девонширського полку. У колі товаришів по зброї його називали «Смайлер» (Smiler). Після року вишколу, наприкінці липня 1915 р., частину з Гавру відправили на фронт. 25 ве‑ ресня 1915 р. прийшов час на перше серйозне випробовування — війська вдалися до наступу у Третій битві при Артуа. У боях батальйон втратив 15 офіцерів і 461 солдата. Рота, в якій служив В. Годжсон, захопила траншею. За проявлену відвагу поета спочатку нагородили Воєнним хрес‑ том, а пізніше йому присвоїли звання лейтенанта. 1 липня 1916 р. союзники розпочали наступ — згадану вже битву на Соммі. Куля влучила в шию лейтенанта Вільяма Годжсона, коли вже в захопленій траншеї він спробував метнути гранату. У цей день неушкодженим пощастило залишитися лише одному офіцерові батальйону, загалом загинула понад половина чисельності частини. Поховали поета на Девонширському цвинтарі (Маме, департамент Сомма, Франція). Вірші Годжсон став писати принаймні з 1913‑го, публікуючись у періодиці під псевдонімом Едвард Мельбурн. Його посмертна збірка «Вірші та проза миру і війни» (1917) неодноразово перевидавалася. У повоєнне десятиліття поезії Годжсона цитувалися, їх клали на музику. Поезію «З бою» (Back to Rest), в якій прочитується сп’яніння від бойових дій, Годжсон написав на марші до табору після боїв Третьої битви при Артуа. Найвідомішою його поезією є «Перед боями» (Before Action). Щотижневик The New Witness опублі‑ кував її 29 червня 1916 року — за 2 дні до загибелі поета. Останній рядок виявився пророчим… Марджорі Піктгол йшла до літературного визнання цілеспрямовано. У 1920‑их її відно‑ сили до найкращих поетів Канади, та нині її ім’я майже забуте. Поезія «Строєм» (Marching Men) пронизана релігійним духом. Життєві радості любов, спів, танець стали метафорами для змалю‑ вання походу хоробрих і дорогих чоловіків, які, захищаючи і коханих, і Батьківщину, на розпач одних і на пошану інших, сягнуть небес… Бертольд Брехт (1898–1956), німецький драматург і режисер, творець «епічного театру» й інтелектуальної драми, якій слід рішуче входити у суспільне життя. Народився в Аугсбурзі у забезпеченій сім’ї службовця торгівлі. В Університеті Мюнхена ви‑ вчає медицину і літературу. Перервавши навчання, в 1918 р. — санітар у військовому шпиталі. В цей час пише вірші і п’єсу «Ваал». У 21 рік отримує премію Генріха Клейста за п’єсу «Барабани ночі». В еміграції (1933–1948) творить вершинні речі: «Добра людина із Сичуані», «Матінка Кураж та її діти», «Життя Галілея». В НДР працює режисером театру «Берлінер ансамбль». Лауреат премій і член Академії мистецтв НДР, президент німецького ПЕН-центру, вмирає від інфаркту. Шемі-де-Дамс (що у буквальному перекладі з французької — «жіноча (дамська) доріжка») — місце між Суассоном та Реймсом, відоме також як «лінія Гінденбурга», де весною-восени 1917 ро‑ ку та весною 1918 року німецькі війська вели запеклі бої проти французів та їхніх союзників (Друга битва на Ені та Третя битва на Ені). Sicherheitspolizei, Sipo — воєнізований загін охоронної поліції казарменого розташування у більшо‑ сті земель Веймарської республіки. Її появу зумовили страйки і насилля у березні 1919 р. Через колір уніформи отримала назву «зелена поліція». Муніципальна поліція (блакитна уніформа) виступила про‑ ти Sipo, що здебільшого фінансувалася центральним урядом. Проти воєнізованої поліції у 1920 р. голос підняв і уряд Франції. У результаті темно-зелений загін вдалося зберегти лише в Баварії, Вюртембергу, Мекленбургу, Бремені. З 1929 року до приходу до влади нацистської партії поліція постійно або здійсню‑ вала захист, або розгін демонстрацій. У 1934 р. її включили до складу Вермахту. Осколок розриву під час Битви біля Аррасу припинив «поетичну подорож у забуття» Едварда Томаса (1878–1917), який майже всі свої твори написав в останні три роки життя в окопах, праг‑ нучи анонімності та закритості. Критики навіть вдалися до тлумачення його поезій, особливо «Вирватися» (Lights Out), як нотаток самовбивці. У щоденнику Томас 13 лютого 1917 р. зробив за‑ пис: «Прокинувся втомлений і змерзлий, хоча і потепліло, хмарилося, легенький вітерець гуляв. І цього ранку завдань немає, тож я усівся над картою, думаючи, як насолодитися цим заняттям, коли все вже позаду, підозрюю, це — не найкращі відчуття».
Поезiя
36
КОЛИ ПОГЛЯНУЛО УНИЗ БАГРЯНЕ СОНЦЕ 2018 рік є ювілейним для багатьох держав сучасної Європи. Сьогодні, коли на континенті Кремль розпалює нову війну, а Україна гідно боронить і себе, і Європу, спільні голоси живого слова дружніх — а всі країни, що у 1918 році здо‑ були незалежність, є для Києва дружніми та чинними у підтримці — народів є ва‑ гомим. Тож відзначаймо спільно ювілеї і Української Народної Республіки, і Естонської Республіки. На потвердження — невеличка добірка сучасної жіночої естонської поезії перекладацьким словом слухачів курсу естонської у ЛНУ ім. Івана Франка, що викладає Рііна Роасто.
Крістіна ЕГІН (Естонія) (1977 р.н.) Сьогодні у Москві ще дзвони калатають вітер крає темряву наших двох тіней і в провулках трубадури ще співають що Христос повстав з-поміж двох смертей Я вірю лиш в одне у те що в ноги мені пронісся легкості цієї плин всьо што імєлі пєрєдалі богу хто плоть мою кусав і пив з твоїх судин
З естонської переклала Євгенія СТАРОДУБ
Коли поглянуло униз багряне сонце. Добірка сучасної жіночої естонської поезії
37
* * * Хто сліпо любить іншого на стороні Сонця є Цей порох — що після всього дотепер на моїх вустах виграє Коли прийде дощова погода і бур’янами стануть руїни мої очі, де чарівна є барва все ще матимуть трошки віри
З естонської переклала Катерина БОТНАР
* * * Коли поглянуло униз багряне сонце й на острівці ступив несміло вечір — удвох стояли ми на сірій скелі, за руки взявшись; у кишенях рукавиці. Цілунків губ твоїх я не бажала і почуттів не мала я ніколи. Ти вільним птахом ввись злетіти можеш із капелюха цвіту вишні мого.
З естонської переклала Ірина ПІХУР
Ело ВІЙДІНГ (1974 р.н.) Хто я є і хто є ти, чому нас поранено, що ми не знаємо? Якщо вдасться дізнатись, хто ми були, зростемо разом, шрамами станемо
З естонської переклала Катерина БОТНАР
Поезiя
38
ЕМПАТІЯ Я — сповнена емпатії людина: до м’яса і крові своїх, до подругів (долею даних) своїх, до відбиття у люстерку своїм, до таких же як в мене недуг у близьких своїх, до кота і собаки своїх, до жалів своїх — тваринам з притулку — «Ні — заштрику!». Я — сповнена емпатії людина: до племінника у чуйності своїй, до нотарів своїх, які сприяли мені, до днів кращих своїх — дарунок оцей від транжири. Неспроможний, емпатію можна зростити серед пустелі, — кажу з емпатією про палаци зі скла від таких же.
З естонської переклав Володимир ТИМЧУК
НЕРОЗПЕЧАТАНИЙ ЛИСТ Коли мені прислано листа, що відрізняється від інших листів, дістається одержувача за кілька днів з чужої поштової скриньки, невідомо від кого, будучи для мене нараз безумним, оксамитовогострим і м’яким, як пилка, дістається так близько, що я кричу — його прислали на помилкову адресу, краще мені не відповідати. Це життя і його вічне правило: коли б відповісти, завалиться світ, звідки листа вислали, те, що в листі висповідали. Загине той, хто розпечатає листа, не знаючи, хто його написав
З естонської переклала Євгенія СТАРОДУБ
Коли поглянуло униз багряне сонце. Добірка сучасної жіночої естонської поезії
39
Маар’я КАНҐРО (1973 р.н.)
В містечку в італійських Альпах Вкраїнська медсестра в тіні Магнолії в парку стоїть. Зима. Із повідку зривається Старий кудлатий пес. І враз — переляк в серці — З дзвіниці дзвін забив. Той білий пес малий, Як з ланцюга, пішов у гавкіт, Аж захлинаючись.
Інфаркт висить в повітрі. Дзвін базиліки б’є і далі… Собаку гавкіт роздирає… Цей жах сповняє все навкруг. І звір, і дзвін — Хто переможе? За чим серденько вистрибне? Немає діла вже нікому До того, що в тіні магнолії. Є б’є є б’є є б’є є
НАМЕТКА
Вона, у своєму мілітарі в обтяжку, пластикова. Дівча в середині спало, де сад закінчується, і снилося їй. Дощ, а після нього — щурі, а після цих щурів — нові щурі, і весни. І літо було, і старий намет почув зі сміттєвоза голос, і вибрався із гаража. Як не завершити звучанням: із радіо лунав Concerto Grooso Шнітке.
З естонської переклав Володимир ТИМЧУК
Поезiя
40
EX MOTU І я побачила, якою є душа. Уздовж рожевого дитячого басейну під подувом вітру линуло двоє м’ячиків. Великий, прозорий, квітчастий пляжний м’яч і маленький ґумовий глобус. Великий м’яч гнався за малим наче самиця за самцем: цілеспрямовано, погордливо і настирливо пливли вони вздовж басейну. Виявилося, що душі існують, вони є душами м’ячів, і першопричина — це першопричина м’ячів, і я побачила, що добре воно. Одного дня вони стануть дірявими та зіжмаканими і тоді мусять потрапити до раю для м’ячиків, бо наприкінці часів отримає спокуту навіть стара сплющена шкіра баскетбольного м’яча, що визирає з-під лавки на спортивній площадці.
З естонської переклала Євгенія СТАРОДУБ
* * * Я стала сама жнецем Вдягнула плаща з каптуром До дороги затемна пішла Взявши косу з собою. Мене збили, швидку хтось викликав Єдина розрада те, Що вкрали мою косу. Мабуть, вона тепер ріже Крає апетитні ноги Якщо не різатиме — заржавіє а це ще страшніше
Коли поглянуло униз багряне сонце. Добірка сучасної жіночої естонської поезії
41
ПІВЕНЬ Затемна сказала сестра, що мусимо взяти півня щоб нам рано-вранці кричав І-го-гооо! І-го-гооо! І перш ніж утретє вийде І-го-гооо! Ми зачинили двері.
ВІЩУН Огірки й моркву сказали мені поливати Кінець шланга до лійки приклала Воду на повну включила І стала чекати Одразу ж підняв шланг голову Лійка стала як змій Почала звиватись Повернулась мені до лиця. Як ти читаєш думки, чортів шланг?
АФІНСЬКІ СОБАКИ У Плаці, коло Акрополя Не кажучи про інші місця, Багато їх бродить чи спить Великих, милих, чемних псів. Із захватом майже дитячим Перекладаємо з мови глибоко знайомої Я ж роблю фото собак Як жовтих, так білих і чорних. “Жодної немає маленької” Очі горять к у вченого “Маленькі усі вже померли” Захват в блакитних очах.
Мигдаль колись був отруйним Зерна гороху — крихітними Люди — малими кровожерами Хіба ж не так? Ми крупніші за наших предків І ми вдвох особливо ввічливі. «Є якась меланхолія У цих вцілілих собаках». «Хороші собачки поїли інших?» Сидимо і їмо вечерю У пам’ять кініків (за тих правильних) І за здоров’я чемних собак.
Поезiя
42
ЕКСПРЕСІОНІЗМ: ВЕЧІРНЯ КАВА В кафе перед заходом сонця Товстий піаніст грає трагічний поп Мишоподібний пес тявкає на зрілу даму. Боюсь дивитись тобі в очі, милий хлопче, мій мавпячий погляд зімне блиск твоїх ніжних очей. Лишень через них проходжу я далі, єдиним красивим шляхом, до теплого початку й мети, стара тремтлива горила. Вічно живи, милий хлопче, що швидко зрієш! За твоє здоров’я підніму я погляд.
З естонської переклала Орися ФЕДУНЯК
Тріін СООМЕТС (1973 р.н.)
КНИГА сама по собі не говорю, чекаю: загорнута та мовчазна, коли мене відкриєш, буду тобі скатеркою-самобранкою, буду тобі мостом, буду тобі усім, валізою і кімнатою для речей, буду тобі кращою стороною
я згораю, псуюсь, старію, розпадаюсь, коли історія закінчиться, я буду частиною твоєї історії...
З естонської переклала Катерина БОТНАР
Коли поглянуло униз багряне сонце. Добірка сучасної жіночої естонської поезії
43
* * * ти, ти зайнятий лиш собою як би я могла дати тобі саму себе куди б могла себе вмістити десь, де немає місця і куди б я могла хотіти
та, яка хотіла і могла, бачиш, що дано їй судьбою бачиш, як вона тинялася довкола десь, де немає місця всі місця зайняті тобою
З естонської переклала Євгенія СТАРОДУБ
* * * все що скажеш правду скажеш все що зробиш добре зробиш та заслужиш будь готовим
щоб прийняти гній забрати будь готовим взяти незбагнену ношу ми спроможні тобі дати дар хороший
З естонської переклав Володимир ТИМЧУК
Доріс КАРЕВА (1958 р.н.)
ЧЕРЕЗ ПРОВАЛЛЯ Я кажу: любов. Це не є брехнею. Якщо хочеш почути, підійди до мене, Якщо хочеш відчути, підійди ще, Але я не скажу нічого більше Я кажу: любов. Але все вже сказано. Що? Що ти кажеш? Не чую, — намарно Так, усе може бути. Так, можливо, минає, Але дивно, що воно так довго триває.
Поезiя
44
ЗАВЕРШЕННЯ Я чекала на тебе цього холодного дня, Я знаю, що ти не знав. Тепер знай: Я чекала на тебе. Цього холодного дня. Ні, ти не мусиш; не кажи «Вибачай» Усе вирішено за нас самих. Я чекала, бо так я хотіла. Усе вирішено. За нас самих. Я знала, ти всеодно не прийдеш. Ні, не говори, що ти було б прийшов. Якби тільки ми знали, тільки якби. Ні, не говори, що ти було б прийшов, Я не люблю брехні. Навіть прекрасної.
З естонської переклала Катерина БОТНАР
* * * У життя немає історії, життя — то творіння
Чи так є, що ми під прицілом всього до уникнення?
Чи так є, що ми отримуємо усе до веління?
Час, ти — тривкий і сам мов здивування
Чи так є, що ми отримуємо усе до служіння?
життя — не історія, тільки надія й творіння...
* * * Хто ти у сім світі? Янгола ти тінь? Розпач серця в передсмертнім крику? Інструменти — всі ми: через них у дивнім ладі промовляє Бог: люби, і тебе любитимуть
З естонської переклав Володимир ТИМЧУК
Коли поглянуло униз багряне сонце. Добірка сучасної жіночої естонської поезії
45
ВСЕ СТАЄ ЗРОЗУМІЛИМ Стосунки проявляються, як в негативі: І те, що було нібито зрозумілим — зникає, як тіні ночі — світанком поглинаються. І я виходжу з кімнати на мить, крізь шпарину — здалося, нічого… Вибач, ти в сні не такий вродливий, яким є насправді, милий.
З естонської переклала Маріанна БАРАБАШ
Свєта ГРИГОР’ЄВА (1988 р.н.) чому дівчинка з російським іменем віршує естонською мовою тому що російською вона вміє лише матюкатися мамуся естонська панянка з рапли татусь російський парубок з уфи отже я естонка ні для естонців я одна з русскіх отже я росіянка ні для росіян я одна з чухонців отже завжди тільки напівпорожня естонка наполовину повна росіянка якщо спитаєте мене на естонсько-російському футбольному матчі за кого вболіваю я завжди відповідатиму що за себе
Поезiя
46
* * * в естонії є лише двоє мужчин чий погляд примусив мене озирнутися назад першого разу це сталося кілька років тому в барі levist väljas1 коли я ще була білявою і сердитою (теперяпроссстосерррдита) і цим чоловіком був фредді соліст групи psychoterror вдруге це було минулого року коли ми прогулювалися з подругою мимо однієї кав’ярні і раптом обидві зупинилися посеред вулиці за вікном вищезгаданої кав’ярні через очі чоловіка, що сидів у кутку отак приблизно через 15 секунд ми зрозуміли що чоловік зачаровані яким ми вже простояли немало часу це не хто інший як савісаар2 власною персоною і хоча ми торжественно пообіцяли про цей інцидент ніколи і нікому не згадувати (вибачай керлі) мушу тим не менш визнати що в естонії є лише двоє мужчин чий погляд примусив мене повернути голову назад і ними є панк фредді а також наш дорогий міський голова савісаар не знаю чи каже це що-небудь про тих мужчин чи все ж навпаки про мене
З естонської переклала Євгенія СТАРОДУБ
1
L e v i s t V ä l j a s — легендарний бар у Таллінні. Е д ґ а р С а в і с а а р — скандальний проросійський мер Таллінна в 2007–2015 рр., був об’єктом асмішок, звільнений з посади за хабарництво. 2
Коли поглянуло униз багряне сонце. Добірка сучасної жіночої естонської поезії
47
Андра ТЕЕДЕ (1988 р.н.) ці поезії вони неначе список покупок довгий і тонкий перерахований у стовпчик булочки оливкова олія сир гнів кохання відхід що взяти з собою що пережити що записати про фарш нема мови зіпсується але от газованку і вино боятися немає сенсу це нікуди не приведе але от печаль і пристрасть їх таки можна нагромадити в корзину нагромадити в авто нагромадити на папір узяти з собою можна все що подужаєш нести залишивши цілим одного дня назріє потреба можливо ще
З естонської переклала Євгенія СТАРОДУБ