В О Н О
№1
В О Н И:
Лiза Корнiйчук, редакторка — Роксолана Макар, редакторка, корректорка — Катерина Тихоненко, журналiстка — Катерина Цигикало, журналiстка, корреспондентка — Софiя Бергинер, журналiстка — Люба Дивак, корреспондентка — Аня Ефименко, дизайн, верстка — Марiя Кудрик Головна редакторка —
Газета «ВОНО» — результат літньої практики студентів-мистецтвознавців НАОМА. Але в процесі роботи над учбовим завданням стало зрозуміло, що вона потрібна не лише для здобуття професійного досвіду, а, перш за все, як платформа для комунікації. Ми, студенти академії, вже є учасниками художнього процесу, а отже маємо власне ставлення до нього. Ми не хочемо його замовчувати, прагнемо підвищувати власну компетентність у процесі обговорення своїх думок. Ми хочемо говорити вголос. Про мистецтво, про культуру, про освіту. Студент — це вільна людина, яка має не боятися нових починань, може дозволити собі помилятися і вигадувати, не стримуючи себе через нестачу знань чи досвіду. На жаль, в академії поки не сформувалася справжня студентська спільнота, ми не усвідомлюємо унікальних можливостей, прихованих за нашим статусом. Студентові дозволено не знати, але заборонено не хотіти знати. Ми ж хочемо знати і не боїмося говорити про це. Тому газета «ВОНО» має стати зоною радикальної свободи, де ми (і не лише ми) дозволяємо собі першими «кинути камінь», приміряти на себе роль вимогливих критиків. Ми вирішили почати з себе. Перший номер присвячено академії, якою ми її знаємо, яку хочемо бачити і яку критикуємо з любові. «Воно» — евфемізм на позначення мистецтва. Назва виражає іронічно-критичне ставлення до постійного вжитку слів, похідних від «мистецтво» і «арт», у назвах різноманітних, дотичних до культури видань. Водночас «воно» дозволяє певну дистанцію від будь-якого з видів мистецтва, наголошує на можливості розгляду міждисциплінарних тем. І, нарешті, «ВОНО» — це проект, який чекає свого продовження та розвитку. Ми віримо, що гнучкий та демократичний формат цієї газети здатен спровокувати живу дискусію навіть у спільноті, яка звикла замовчувати проблеми. Адже саме в дискусіях ми виховуємо власне критичне мислення та здатність вести здоровий, продуктивний діалог.
Академия Акция и реакция
«Академія — місце, де сачкують усі»— одно из утверждений Алены Мамай, написанных на асфальте в рамках акции «В дверях», прошедшей 30-го сентября. Алена — студентка 4-го курса факультета монументальной живописи, которая осознала, что по окончании учебы в НАОМА многие студенты не будут работать по специальности: большинство художников ждет работа в смежных областях, связанных с дизайном, или преподавание. Так или иначе, это нестабильный заработок без трудового контракта, называемый прекариальным трудом. Эта идея стала основной предпосылкой для создания акции, к которой подключились и другие небезразличные студенты. Понимая, что акция (вместо живописных этюдов) в качестве зачета может стоить ей отчисления, Алена села у входа в академию, положив рядом с собой манифест — пояснение своих действий и, что важно, пустые листы, предлагая высказаться всем свидетелям происходящего. Тезисы на асфальте касались внутренних проблем академии: отрыв от современных художественных практик, итоговые просмотры «за закрытыми дверями», где студенту не позволено слышать обсуждение своей работы. Когда Алена только начала писать мелом, вышел охранник, который пытался прогнать ее с места проведения акции. От применения грубой силы его смогла остановить только видеокамера. Первым на диалог с художницей вышел Александр Храпачов — ассистент-стажер мастерской живописи. Он предложил Алене сменить учебное заведение. Роман Петрук, один из ассистентов кафедры живописи, высказал опасения о здоровье студентки. Вера Ивановна Баринова-Кулеба, преподаватель живописи, предложила полюбоваться природой, дав достаточно меткий комментарий: «Не академія винна в тому, що влаштуватись не можете — суспільство таке». Акция вызвала бурную дискуссию в соцсетях: многие поддержали Алену, некоторые не поняли сообщения, часть выразила свое негодование и опасение, увидев в ее действиях желание расшатать академическую школу.
сервативная институция, получившая статус академии практически со дня основания, в 1917 году, и вернув его в 1992. В самом начале она была в авангарде художественной жизни. Тут преподавали Бойчук и Малевич, Кричевский и Татлин. По мере необходимости открывались новые отделения, связанные с театром, кино и фотографией. Именно благодаря новаторскому подходу ВУЗ занял видное место среди учебных заведений СССР. Начиная с 1934 года приоритет был отдан станковым формам искусства, и справедливо будет сказать, что серьезных реформ не происходило до обретения независимости. Последняя волна реформ связана с именем настоящего ректора — Андрея Владимировича Чебыкина. Появились новые мастерские: мастерская сакральной живописи, мастерская свободной графики и факультет графического дизайна. Но нельзя не констатировать, что произошла некоторая утрата академической школы рисунка: достаточно сравнить уровень сегодняшних студенческих работ с образцами 50-х годов. При этом, до сих пор на живописном факультете бытует соцреалистический канон, форма которого просто наполняется патриотическим содержанием. Одной из главных реформ стал переход на Болонскую си-
Мощная школа?
Национальная академия изобразительного искусства и архитектуры, как и большинство украинских вузов, — кон-
2
стему, однако работает она совсем не так, как задумывалась. Кроме баллов за посещение и семинарских занятий, студент должен выбирать предметы и интересующие его модули. Более того, во многих европейских вузах даже составляет личное расписание. Но, к сожалению, это даже не главная проблема. В стенах академии нет никаких механизмов и инструментов, чтобы стать частью международной художественной среды (если не считать Китай). В итоге наши художники ориентируются на академические установки, на вечное и прекрасное, но остаются в неведении относительно теорий и процессов, происходящих в мире, за пределами академии, лишаясь возможности быть актуальными. Для полноценного высшего образования нужна адекватная гуманитарная база — без нее это политехнический институт, дающий навыки различных ремесел. Это образование на данный момент остается нерелевантным, хотя безусловно, кое-что дает тем, кто критически к нему относится. Художник не учится видеть и понимать свое время, ничего не зная о том, что вообще значит быть художником в современном мире. В среде академии художник не знает своих возможностей: как подавать заявки на резиденции и гранты, как работать с куратором, как использовать новые медиа. От этого непонимания он очень настороженно относится к любым изменениям. А, между тем, искусства, к которому он стремится и художника, на которого учится, в мире уже давно нет. Искусство — это, в первую очередь, интеллектуальная практика. По окончании академии не остается ничего, кроме как закрывать прорехи этих знаний самообразованием. Но не всем, к сожалению, это удается. Стало принято говорить, что сейчас вообще никто не получает ожидаемое от образования. А как быть, если не хочется тратить время впустую? В этом смысле, критикую —
Бытовые условия
Для большинства студентов академия формирует первую профессиональную среду, которая на время обучения становится эпицентром их жизни. Поэтому халатность в отношении вопросов, связанных с бытом, говорит не в пользу руководства. Администрация только с трепетом смотрит в глаза и рассказывает трогательные истории из серии «я теж був студентом». Но достаточно перезимовать на парах в куртке или зайти в туалет (где который год нет мыла), чтобы понять серьезность административных промахов. И на слуху только ставшее афоризмом «денег нет, но вы держитесь там». Куда уходят деньги, например, контрактников? Большой вопрос. Любая администрация академии временами напоминает Кощея Бессмертного, который прячет смерть на конце иглы, иглу в яйце, яйцо в утке и так далее. Не разобраться, к кому идти со своими вопросами — бюрократия пустит по кругу ничего не значащих заседаний.
Призрачные достоинства и сомнительные возможности
образом, диапазон станковой живописи по своему объёму стал значительно большим, то совершенно очевидно, что форм.-техн. дисциплины должны будут расширяться введением каких-то новых элементов, для того чтобы учащемуся дать те простые понятия о живописных культурах, ибо учащийся, будучи живым художником, так или иначе будет связан с ними в самой жизни». Совершенно очевидно всем, но не руководству НАОМА. Академии нужны новые, практичные гуманитарные дисциплины, лекторий, куда можно приглашать специалистов из области современного искусства, организация студенческой жизни, теплые помещения и удовлетворение элементарных академических нужд — оплата трудов натурщиков и работа электроприборов. Должны быть хотя бы факультативные занятия по незнакомым для академии дисциплинам: фотографии, медиа-искусству, кураторству, современному арт-рынку. Мы не должны переживать о том, почему все это не происходит, но должны получать четкие ответы вместо очередной порции демагогии. Можно порадоваться тому, что академия дарит нам большое пространство для создания того, чего в ней пока еще нет, ведь это и есть творчество. Но пока приходится тратить усилия на битву за умы, а не за реформы. Главные изменения, которые под силу каждому — это коммуникация друг с другом. Нам всем стоит перестать действовать исподтишка и бояться своего мнения. Чем четче и громче мы будем говорить о том, чего нам не хватает, тем очевиднее станет необходимость перемен в академии. Время постоянно ускоряется, а человек стареет и часто перестает воспринимать новое. Ничего не остается, кроме как быть открытыми, не зазнаваться, проявлять активность, слушать, и тогда все станет возможно. София Бергинер
Фото Софии Бергинер
Абитуриентам попросту не из чего выбирать, потому что художественных вузов вообще очень мало, а государственную поддержку в виде бюджетного обучения и общежития больше почти нигде не найти. Сейчас академия — это отдельная территория, где действуют свои правила, законы и принципы, где царит ностальгия по богатейшему прошлому и атмосфера камерности, где все знают обо всех. Романтика облупившейся краски в тусклых коридорах и ощущение сквота в бывшем дворце — только паутину протирай с Венеры.
Однако за всеми прелестями художественной атмосферы скрывается безразличие и низкое качество образования, связанное прежде всего с ретроградностью многих преподавателей, большинство из которых не смогли перестроится и уловить дух нового времени, новой эстетики и перемен в искусстве. Единственный видимый ориентир, манящий студентов по окончании — Союз художников. К сожалению, это устаревшая практика, способная только сбить с толку молодых и перспективных. НСХУ — «партия» художников — самобытная субкультура, которая имеет право на существование, но, очевидно, осталась в прошлом, привлекая возможностью получить мастерскую в свою мышеловку. Для тех же, кто останется в академических рамках, современное искусство навсегда будет огородным пугалом, созданным из корыстных побуждений теми, кто не учился рисовать. Кроме того, что это просто нелепое упрощение, растиражированное необразованными журналистами, в этом представлении есть много общего с пропагандистскими лозунгами про «буржуазный запад». Вместо реальных изменений или хотя бы размышлений о своей неактуальности академия предпочитает ничего не замечать, выбирая стратегию «пишатися». И потому, например, нынешние попытки вписать Малевича в историю НАОМА выглядят фарсом, ведь и времени в ней он провел всего-ничего, и был в идейной оппозиции к тому, что она из себя сейчас представляет. Как пример, цитата из статьи «Обследование формально-технических дисциплин киевского худинститута», написанной им об академии почти 100 лет назад: «В настоящее же время, когда в жизни возникло множество сдвигов в живописной культуре и, таким
ЩО МИ ПРОПУСТИЛИ Коли: 9 вересня Де: галерея «Educatorium» Що: лекція Олександра Бренера «Три побачення з Майком Келлі»
Відомий московський акціоніст покладав великі надії на свою подорож до Києва, проте низка проведених ним лекцій не викликала бажаного резонансу. «Как будто этот город купила вражеская армия» — розчаровано відгукнувся художник про київське культурне життя.
Коли: 21 вересня - 9 жовтня Що: виставка «Михайло Вайнштейн — фотоархів» Де: Музей Івана Гончара Куратор Валерій Сахарук віднайшов та опрацював більше трьохсот фотографій, зроблених у 60-х—70-х роках художником М. Вайнштейном. Частина з них була експонована з притаманною Сахаруку геніальною простотою: чорно-білі світлини були поєднані зі строкатими народними килимами початку ХХ століття.
Коли: 29 вересня - 9 жовтня Де: галерея «Бiлий свiт» Що: виставка Люсi Iванової «MacToob» Молода художниця Люся Іванова показала власну живописну серію, присвячену життю сучасного Єгипту. Вібруючий, напівабстрактний живопис був поєднаний з фігурками тварин, скрученими з кольорових рушників. Ці останні більше нагадували неприбрану дитячу кімнату, ніж інсталяції.
Коли: 22 вересня - 30 жовтня Де: фонд «Ізоляція» Що: інтерактивна скульптурна інсталяція «Цукрова демократія»
Коли: вересень Де: Сошенко, 33; с.Музичi Що: резиденція SWAP:UK/Ukraine
Ірландські художники Брендан Джеймісон та Марк Ревелз створили дотепну інсталяцію — проект футуристичного мегаполісу із «цеглинок» рафінаду, що відсилає до українських цукрових магнатів, які стали першими (і залишаються найбільшими) меценатами міста Києва. Художники запропонували пограти в демократію з відвідувачами виставки, запрошуючи їх долучитися до розбудови цукрового міста. Проте відвідувачі не лише добудовували, а й нещадно руйнували інсталяцію, як, власне, часто і трапляється у випадку з ку з реальною демократією.
У рамках резиденції від British Council дві британські художниці Сара Ліпетт і Сара Тайнон приїхали до Києва вивчати український культурний бекграунд та провели дві зустрічі зі студентами НАОМА. Одна з художниць опинилася під опікою Алевтини Кахідзе у славнозвісному селі Музичі та створила комікс про декомунізацію, а друга працювала в аспірантських майстернях НАОМА. Результати роботи виявились неочікуваними: просте художнє споглядання переросло у візуалізацію стороннього погляду на соціальне життя України.
3
АНДРIЙ ЧЕБИКIН:
Є г р у п а л ю д е й, я к а розхитуванням нашої справ
На тлі резонансної акції «У дверях» студентки живописного факультету НАОМА Альони Мамай редакція газети «ВОНО» вирішила взяти інтерв’ю у ректора Андрія Володимировича Чебикіна. Заздалегідь записавшись на прийом, ми незабаром дізналися, що ректор дуже зайнятий і часу на інтерв’ю не матиме. Секретарка запропонувала нам десять хвилин, за які Андрій Володимирович мав підписати документи, водночас спілкуючись з нами, тож ми обрали найважливіші для нас питання, які прагнули поставити ректору. За день до інтерв’ю нас поставили перед фактом, що час зустрічі змінено. Замість прийомних годин (з десятої до першої), ми мали отримати свої десять хвилин правди о дев’ятій. Прийшовши заздалегідь, ми, озброєні диктофоном і фотокамерою, всілися у приймальні, готуючись до відчайдушного штурму. За п’ятнадцять хвилин після призначеного часу Андрій Володимирович заклопотано увірвався до приймальні і стрімко попрямував до кабінету. А н д р і й В о л од и м и р о в и ч: Я вже у відрядженні, ви розумієте? Я просто прийшов підписати документи. В О Н О: Ми студенти-мистецтвознавці, редакція газети «ВОНО». Оскільки в нас мало часу, то одразу запитаємо, чи чули Ви про акцію «У дверях» нашої студентки Альони Мамай, яка вимагала реформ освітньої системи? А В: Яка акція? Я її не бачив, не чув, ніхто мені не казав про неї. Коли ви проводили? В О Н О: Це не ми проводили, це проводила наша студентка. Вона сиділа в дверях і писала крейдою у дворі академії… А В: А, ви те маєте на увазі? Називаєте акцією!.. Тут, по-моєму, взагалі... брати свою хустку і тягнути по землі… така акторка вже! Потім сіла в цю хустку, обличчя замотала. Вона ж жінка!
В мене взагалі таке враження, що є група людей, можливо й поза академією, яка займається розхитуванням нашої справді могутньої школи ся «вiльна графіка». В мене все дозволено, тільки має бути виконано високопрофесійно — це єдине, що я контролюю. А це все — це поки що «дєшовка», вибачте. В О Н О: А що… А В: Нам треба займатися, перш за все, культурою, а на підмурку цього постане справжній патріотизм. Він не має бути показовим, декларативним. От до мене нещодавно прийшли з приводу конференції про Малевича, хотіли закрити
Нам треба займатися, перш за все, культурою, а на підмурку цього постане справжній патріотизм Більше того, кинулась на охоронця з крейдою і ногою вдарила. То це хіба акція?! В О Н О: Але вона висувала певні вимоги щодо реформ академічної освіти...
його портретом банер з Нарбутом на фасаді академії. Я сказав, що Нарбута не закриєте — вішайте банер поряд. Нарбут — один з ректорів, який врятував академію. Якби вiн тодi не вистояв, то академія, мабуть, була б заснована
А В: Я не читав. Але просив — все зафотографовано. Мої
на зовсім іншому кшталті. Він невід’ємна частина будови.
Сучасне мистецтво — це все, що сьогодні робиться заступники все це вивчать, подивимося… Зараз вимог дуже багато. В мене взагалі таке враження, що є група людей, можливо й поза академією, яка займається розхитуванням нашої справді могутньої школи. У нас, в принципі, свободи дуже багато зараз у творчості. Ви бачите, не всі викладачі з цим погоджуються, зі мною сперечаються. Якщо ви знаєте мою майстерню, то вона навіть називаєть-
Це все одно, що Христа закрити і перекрити його якимось іншим образом, хай навіть позитивним. Тож повертаючись до вашого питання, ці акції мають бути професійними, художніми хоча б трошки. В О Н О: Щоб вони були професійними і художніми, чи не має академія вчити цьому студентів? А В: У нас авангардне мистецтво вивчається всіма студен-
тами на мистецтвознавстві — це тільки один напрямок. Є історичний живопис, є пейзажний живопис, є авангардний стиль, є різні новітні відкриття, і зараз їх ще більше. До сучасного мистецтва студент має прийти після отримання класичної академічної освіти. З нуля починати — я не піду на це як ректор! Буде новий — не знаю, можливо його умовлять...Сучасне мистецтво — це все, що сьогодні робиться. Інша справа — сучасні форми, новітні рухи в мистецтві. Що, Якутович був не сучасним художником, чи я помиляюсь? В О Н О: Був сучасним художником.
Фото Марii Кудрик
Формування «Світогляду»:
По закінченню ГогольFеsт’у один з павільйонів арт-заводу Платформа на 9 днів став місцем, де постановки студентів НАОМА вийшли з академічних закапелків. Для студентів — можливість показати свої роботи не лише на обшарпаних стінах академії під час перегляду, а й на обшарпаних стінах величезного виставкового простору. В новому контексті твори перетворилися з семестрового завдання на завершений твір. Тепер на них можна поглянути з іншого боку, порівняти. Масштаб простору, в якому з 1 по 9 жовтня відбувалася виставка, вражаючий. Щоб його заповнити довелося привезти сотню скульптур і картин. Інтер’єр заводського приміщення налаштовував на містичний настрій. Скульптури, рівномірно розміщені в залі поміж опорами, вибірково підсвічувалися лампами. Живопис і графіка (деякі листи зі слідами від взуття, ніби по них ходили) зайняли своє місце на стінах і підвіконнях. Більшість з них вже не раз по-
трапляла на очі на семестрових переглядах чи в коридорах академії. Ідея організувати виставку робіт студентів пролунала минулого року на засіданні студради. «Хотіли розказати, що є в Києві академія мистецтва і що тут створюються дуже цікаві речі, що мистецтво у нас живе…», — коментує Анастасiя Уразбаєва — студентка II курсу реставрації скульптури, яка очолила групу організаторів. Що ж, благородна мета. Виставкова зала академії одразу вилетіла зі списку можливих варіантів, адже «говорити про академію в самій академії» не має ніякого сенсу. Та й черга з професорів у виставковий зал НАОМА змусила б чекати цілу вічність. А раптом і не дочекалися б… Тому підтримка Платформи (безкоштовно надане приміщення та допомога менеджера) стала визначальною. Щоправда, відкрили виставку коли сезон активного життя на Платформі вже закінчився. А чия в тому вина — загадка.
4
Фото Катерини Цигикало
студентська виставка на Платформi
займається ді могутньої школи А В: Предмета такого, самостійної майстерні новітніх видів мистецтва, на мій погляд, бути не може. Це можливо після бакалавра — на магістерському рівні. І то знайти треба такого майстра, Сільваші, наприклад. Я не знаю, хто ще міг би. Але формально-технічні засоби мали би бути такі, як личить академії. На графічному факультеті це є, і звідти успіх. У нас графічні техніки та основи композиції на найвищому рівні читаються. Чого, на жаль, нема на живописному факультеті. Ми воюємо. Я вам відкриваю карти, іде боротьба.
цювати наш студент, на вашу думку? А В: Це питання дуже гостре. Розказую. Я був школярем художньої школи. Вчився з п’ятого класу. Батько мене привів з одинадцяти років сюди. Не було інтернату, був гуртожиток, годували нас два рази на день. Ми купували молоко,
ляк в академії, він тільки викладає, і ми не бачимо ні творів, нічого. Але я вважаю, що не маю морального права викладати, якщо не працюю, і люди не бачать що я роблю. В О Н О: Ви 28 років вже на посаді ректора, але в академії викладаєте з 1970 року. Тобто 46 років ви спостерігаєте за
У мистецтво йдуть патріоти, люди відважні, герої пів хліба, кульочок цукру — це наша вечеря була. Підготовка в мене була (я майже з села приїхав) набагато слабша, ніж в моїх колег, але я успішно вступив, ну, не першим номером. У восьмому класі я вже був на рівні, і навіть перевершував декого. Тоді у мене почалися сумніви, я вирішив вступати на архітектуру. Але мій друг сказав: «Ні, ти живописець, і
розвитком академії. А В: А в наступному році буде 60 років, як я переступив цей поріг. У 1957 році я став учнем художньої школи тут, на третьому поверсі. В О Н О: Чи змінилася класична школа за майже 50 років? І як НАОМА може реагувати на зміни, які відбуваються в
В наступному році буде 60 років, як я переступив цей поріг
Фото Катерини Цигикало
Я хочу сказати, що все це нами вивчається, все це є, але одразу брати дитину і кидати її в омут, в авангардне мистецтво… А може він взагалі хоче портретом займатись. Ми ж не можемо нав’язувати. В О Н О: Чи це не означає, що..? А В: Все це є, але люди не хочуть того бачити, а хочуть зламати освіту, є команда зацікавлених. Вони вважають, що десь на заході краще. Все, я на перше питання, думаю, відповів. В О Н О: Після осягнення такої класичної школи, що дає академія, де може пра-
якщо ти підеш, я з тобою дружити не буду. І потім подумай, що твій батько скаже». Я переосмислив і вирішив бути до кінця. У мистецтво йдуть патріоти, люди відважні, герої. Так, ніхто вам на блюдечку нічого не дасть, ніякого розподілу. Студент-випускник має право сам на вибір роботи. Мистецтвознавцям це боляче. Ви маєте мати місце роботи, я згоден. Але має бути великий героїзм і відважність у живописців, у графіків, у скульпторів. Не буде в них робочого місця ніколи, якщо вони його самі собі не забезпечать. Колись у Брежнєва був один вираз: «Митець — це національне народне надбання, і ним треба стати». В О Н О: Наразі студенти майже всіх факультетів, за винятком, хіба, графічного дизайну, не мають елементарного розуміння куди піти і як себе працевлаштувати після отримання художньої освіти. Можливо, якісь дисципліни могли
мистецтві поза академічною освітою? А В: Безумовно змінилася. Хоча б за ці 28 років, що я був ректором. Я знаю, що студент зараз отримує значно більше, ніж тоді, коли ми вчилися. В О Н О: Що ви маєте на увазі?
Дехто з нас закляк в академії А В: Інформацію. Розумієте, тоді ми були дуже обмеженими в порівнянні з тим, що є зараз. Рятувало те, що в нас викладали видатні митці. От Яблонська. Це була епоха, вона створила новий пласт, набагато могутніший, ніж все, що було до цього: за рівнем, за професіоналізмом, за мобільністю і навіть інтеграцією в європейський простір. З 1970 року, і навіть раніше, це був якийсь «сімейний» заклад, простір із заданими композиціями на героїчно-патріотичну
Я знаю, що студент зараз отримує значно більше, ніж тоді, коли ми вчилися тему революції, війни і праці. Рідко студенту дозволяли зроїм допомогти? А В: Над цим повинні працювати викладачі обов’язково. І у нас в майстерні це є. Безумовно, для студентів, які хочуть це знати. Я можу сказати, що є різні шляхи — на прикладі своїх друзів, своєму прикладі. Я ні на мить не залишався без діла, у мене часто проходять виставки. Дехто в нас
Чи то Платформа не хотіла ризикувати, чи недосвідченість організаторів стала виною. А може далося взнаки й те, що роботи довелося збирати більше року, через що відкриття неодноразово переносилося і відкладалося. Ніби студентам ця виставка і не потрібна зовсім. А є й такі, хто, віддавши роботу, навіть не прийшли поглянути як її розмістили в просторі. Парадокс: студентам не цікаво дивитися власну виставку. Умови відбору робіт були більш ніж ліберальні, жодних обмежень, брали все: графіка, живопис, навіть декорації до комедії Шекспіра. Звісно, такий принцип відбору — не найкраще рішення авторів. Не обійшлося без позолочених рам і відвертої спроби випнути себе. Різноманіття жанрів і стилів вирішили об’єднати темою «Світогляд», адже, приймаючи роботи студентів різних факультетів, складно підібрати щось влучне. А світогляд — це про кожного, він в кожного свій, що і відобразилося в дещо строкатій експозиції. Ідея показати, що кожен художник використовує свій внутрішній фільтр для передачі побаченого та відчутого, втілилася у експлікаціях. У них самі ж автори писали концепцію, виправдовували обрану кольорову гаму або ж робили формальний аналіз твору. Так би мови-
5
бити портрет або камерну сценку з сімейного побуту. Зміна колосальна. І в кращий бік, повірте мені. Дехто каже: «О, раніше академічний рисунок був кращим». Так, затушований може і був краще, але поняття рисунку і композиції зараз глибше. Це я вам відверто кажу, можете так і написати.
ти, погляд автора на власний твір, спроба адаптувати його для глядача. Хто на що спромігся. Можна було довго блукати поміж робіт: тиха музика, шум дощу, звук капель зі стелі і калюжа перед роботами створювали трохи закинуту, але приємну атмосферу. Простір експозиції був передбачувано перенасичений роботами, що завжди буває, коли критерії відбору відсутні. Очевидно, що студенти академії не мають ані досвіду, ані жодного уявлення про те як створювати виставки, щоб вони були виставками, а не просто розвішаними по стінах роботами. Очевидно й те, що ніхто не збирається їх тому вчити. Звісно, перший досвід не можливий без помилок — це стосується і відбору робіт, і текстів, і, в першу чергу, ставлення самих студентів до таких ініціатив. Виставка «Світогляд» мала подвійний ефект. Для глядача відкрила Національну академію мистецтва, наочно представивши її потенціальні можливості. Для нас — викрила болючу проблему, яка існує у стінах нашої альма-матер: комусь доводиться битися як риба об лід, поки інші цим «льодом» прикидаються. Катерина Цигикало
СЬОМА
B оA рB нY L O N
Б ь
В сентябре этого года фестиваль ГогольFеst разместился на территории арт-завода Платформа. Тема фестиваля, заимствованная из нового одноименного спектакля «Вавилон», по мнению организатора Влада Троицкого, была нацелена отразить весь масштаб и междисциплинарный характер события. В «месте, где есть всё» посетителю была предоставлена возможность пропитаться запахами еды на фуд-кортах, скупиться на барахолке, посетить концерт или лекцию, поучаствовать в воркшопе, вдохновится современным искусством и даже купить его, поглотив всё это под впечатлением от нашумевшего спектакля. В который раз фестиваль делает акцент на количестве событий, уделяя меньше внимания их качеству. Однако, чтобы не уйти в дебри критики самого ГогольFеst’а, давайте обратимся к наиболее интересующей нас визуальной программе. Выставка «Гори, Вавилон» (Burn, Babylon), курируемая киевским галеристом Евгением Березницким (Bereznitsky Aesthetics) и Марией Вторушиной, проблематизировала состояния современного общества: глобализации, войны, тотальной растерянности. Кураторы не обошли вниманием и болезненную тему советского прошлого, раскрытую в художественных произведениях на грани иронии и отчаяния. Смысловая начинка выставки раскрывалась в четырёх тематических блоках — Футурокульт, Рабовладельческий социализм, Тотальная война и Ортодоксальный Queer — задав выставке интеллектуальный тон с претензией на повествование, но в действительности предлагая лишь набор абстрактных понятий, под шапкой которых можно было выставить примерно половину из производимого в мире искусства. Их совокупность организует лейтмотив всей выставки — социальный кризис под оберткой «театр абсурда». Работы художников разместились на белых стендах с диодной подсветкой, перекочевавших на Платформу из коммерческой ярмарки KyivArtWeek, также курируемой Евгением в июле текущего года. В отличии от способа экспонирования работ, который претендует стать узнаваемым кураторским почерком, едва ли не случайным мне показался принцип отбора участников, которых можно было разделить на условные группы: известные, иностранные и молодые. Самый известный на выставке художник Борис Михайлов был представлен фотосерией «Советский
коллективный портрет», где автор говорит о реанимации прошлого через портреты современников, ряженых в костюмы брежневского времени. Продолжает тему советского/постсоветского работа молодых художников Евгения Казака и Яны Бачинской, представляющая собой видеонарезку известных ТВ-передач, которая выявляет всю абсурдность современного общества сквозь украинские медиа. В первом и втором случае речь идёт о стирании границ между реальностью и розыгрышем, однако раскрывают ситуацию с разных ракурсов. Фотографии Михайлова нарочито театральны, в то время как работа Казака и Бачинской оставляет впечатление знакомой из пропагандистских телесюжетов псевдодокументальной провокации. Иностранные известные представлены российской группой медиахудожников AES+F, видеоработа которых «Последнее восстание» вызывает самые противоречивые чувства. Спектакулярное видео совместило в себе жанры боевика и эротической фотосессии, таким образом эстетизируя войну. В работе действующие персонажи занимаются взаимным уничтожением на фоне прекрасных пейзажей. Работа, которая в ином контексте могла бы иметь критический потенциал, в современной украинской ситуации выглядит циничным оправданием российской агрессии. Ее присутствие на выставке можно объяснить разве что стремлением кураторов поместить на афишу еще одно громкое имя. Вообще вкрапление громких имён (AES+F, Борис Михайлов, Сильвано Бауманн и др.) с целью привлечения внимания к своему кураторскому проекту стала для украинской художественной среды чуть ли не единственной панацеей. Такой шаг был предпринят скорее для заявления статусности куратора, нежели для формирования кураторского высказывания. Выставка «Гори, Вавилон» стала для меня очередным опытом столкновения с художественными высказываниями, разбросанными вдоль огромного павильона, лишенные целостного концептуального взаимодействия и оттого кажущиеся случайными. Отсутствие единой точки опоры, которой должна была стать ключевая идея выставки, повлекло за собой потерю внимания и интереса. Что бы не искал в этом огромном павильоне бросаемый из стороны в сторону взгляд, он находил только один экспонат — пустоту. Катерина Тихоненко
6
Люба и Бывало ли с вами такое, что вы читаете книгу, смотрите кино какого-то культового режиссера или идете на выставку признанного художника и понимаете, что либо с вами что-то не так, либо со всеми людьми, которые хвалят и восхищаются просто потому что так принято (хотя допускаю, что среди них есть и те, кто действительно въехал в тему)? Так что я решила не поддаваться конформизму, а ставить под сомнение положение устоявшихся идолов культуры. Меня зовут Люба и в этой рубрике я буду вашим всадником ненависти. Но чтобы не прослыть просто хейтером, я попытаюсь разрешать свои сомнения с помощью профессионалов. Первый жребий пал на Киру (наше все) Муратову. Хотя я и не тонкий ценитель кино, но ореол, возведенный вокруг фильмов Муратовой (ее называют безусловной величиной украинского и мирового кино, живой легендой) не мог оставить меня равнодушной. Первое мое знакомство с творчеством Киры Георгиевны началось с «Астенического синдрома», возможно, это было не самое лучшее начало. Уже со средины фильма меня охватила безысходность от того, что из чувства долга мне таки придется его досмотреть. Увы, я не смогла себя пересилить и, подобно главному герою фильма, предалась сну, так что просмотр продлился и на следующий день. Когда я провела небольшой опрос, выяснилось, что 100% опрошенных (а это целых три человека) столкнулись с тем же эффектом от просмотра фильма. И хотя меня прельстила атмосфера восточноевропейского безумия, в целом после фильма осталось чувство вязкости: от постоянных рефренов актеров, диалогов, перетекающих в безразборный шум, да и от качества картинки. Перекрывала это чувство разве что радость преодоления — моральная сатисфакция от выполненного «долга». Но было бы глупо выносить вердикт режиссеру по одному фильму, так что я продолжила смотреть. Чувства остались смешанные, с ними я и обратилась за помощью к профи: кинокритику и представителю «Украинского Оскаровского комитета» Дмитрию Десятерику. По его словам, феномен Киры Муратовой заключается в самобытности. Ее кинематографическое мышление полностью выпадает из парадигмы советского и украинского поэтического кино. Краеугольным камнем творчества Муратовой является монтаж, именно специфическое «монтажное» (как выразился Дмитрий) мышление подталкивает автора к созданию историй в историях и объединению разных сюжетов. Сам Десятерик называет Муратову «украинским французом», так как считает ее выходцем из «новой волны» французского кино и проводит параллели с Годаром — не из-за похожих приемов или тем, но в близости по духу. Есть и нюансы: полифония голосов — прием из оперы, который используется для нагнетания напряжения, а качество изображения коррелирует с качеством пленки (Кodak на постсоветских широтах был не очень распространен и стоил недешево, а если вы когда-либо снимали на Свему, то отлично понимаете все «радости» ее использования). В фильмах Муратовой важно не что происходит, а как это происходит. Необходимо быть внимательным к деталям, но это уже вопрос вкуса и заинтересованности. Правда, ближе к концу нашей беседы, Десятерик все же признался мне, что в того же Годара он влюбился моментально без всякого знания истории кино и насмотренности, а к пониманию фильмов Муратовой у него был куда более длинный путь. «Кира Муратова не идет на компромисс со зрителем»,— это уж точно, но в этом и таится суть узнаваемости ее почерка. И я признаюсь, что несмотря на то, что Дмитрий Десятерик очень грамотно преподал мне теорию мастерства Киры Георгиевны, все же не могу сказать, что прониклась эстетикой ее фильмов, они скорее вызывают у меня отторжение на чувственном уровне, как бы банально это не звучало. Зато после общения с профессионалом у меня возникло желание поближе познакомиться с творчеством Годара (заполнить пробелы) и, возможно, когда-нибудь таки вернуться и прочувствовать Муратову, хотя я не до конца уверена в целесообразности этой затеи. Люба Дывак
профессионал
Це питання стало найпопулярнішим приводом почати бесіду в кулуарах Національного музею протягом останніх кількох тижнів. А все тому, що в кінці вересня «Процедурна кімната» Микити Кадана була урочисто передана до колекції музею. Ця робота, виконана в 2009-2010 роках, вже встигла стати хрестоматійним прикладом українського соціально-критичного мистецтва. Сувенірні порцелянові тарілки художник «прикрасив» зображеннями різноманітних методів тортур, які практикувалися співробітниками міліції під час допитів. Зображення імітують медичні інструкції, де дії катів виважені та неквапливі, а обличчя жертв довірливо-незворушні. Зумисне нівелюючи будь-який драматизм, Кадан повсякчас ставить глядача у становище, коли пасивне споглядання стає незручним, неетичним. Проте більшість чомусь повстає не проти зображуваного, а проти самого твору. Тому саме на цьому прикладі як ніколи яскраво виявляється поділ команди музею на «інноваторів» та «консерваторів», і у останніх робота викликає гостре неприйняття, змішане з поблажливістю та огидою. Зараз робота знаходиться на імпровізованій тимчасовій виставці в досить маргінальній прохідній залі музею. — Це приміщення поруч із туалетом, — каже одна з наглядачок Нацмузею — ну в нас і повелося називати ці ось тарілки «Туалетна кімната». Я сподіваюсь, він скоро забере їх назад. Частина команди музею не одразу зрозуміла, що робота відтепер займе своє місце у фондах, і це відкриття викликає в них неприховане гірке здивування. — Ми думали, він заплатив за оренду залу, як оце конференція гінекологів минулого тижня, — скаржиться літня працівниця. — Їх місце в міліції, а не тут, — говорить інша, — Музей — це храм прекрасного, храм мистецтва, а миски — це, вибачте, похабщина. От хай би міліціонери дивилися, що не можна так робити. Дивовижним чином інституція, що має репутацію одної з найпрогресивніших в Україні, живе за мовчазним подвійним стандартом. Якщо на рівні керівництва відкрито йде змагання між новаторством і традицією, то «рядові» члени команди скоріше знаходяться у стані холодної іронічної війни, де прихильники традиціоналізму та модернізації безапеляційно стверджують власну думку, проте не роблять жодної спроби переконати в ній опонентів. Компроміс між цими двома таборами відбувається, якщо твір виконаний у традиційній формі картини чи скульптури, яка не «ріже око». — Гнилицький і Савадов у постійній експозиції вас так само дратують? — питаю я. Роксолана Макар
Фото з ресурсу www.kino-teatr.ru
ЯК ВАМ КАДАН?
СМУГА
Д анилу Лiдеру
и в н и й, к у м е д н и й i в и п а д к о в и й г i д п о
У 2017 році виповнюється 100 років з дня народження Данила Лідера. Ми пропонуємо вам факти з життя талановитого сценографа і професора нашої академії, які ви проскролите на Вікіпедії, але не зможете пропустити у альтернативному гіді. Теги, вони чіпляють!
А — Академiя
В — Вікторфельд
Саме таку назву носило село етнічних німців, де народився Данило Лідер. Це село, що в часи його дитинства належало Донецькому округу, зараз називається Вікторівкою і розташоване у Ростовській області, Що в Росії.
Ця вистава відбулася у 1975 році. В її основі лежить історія будівництва Чорнобильської АЕС. Декорації збудовані так, що всередині котловану розміщені квітучі дерева, біле мереживо яких закриває металеві риштування, все наче розтає в тумані і зникає у безкінечності.
Л — Лідерчата
«Лідерчатами» називали учнів Данила Даниловича, які пройшли через концептуалізм Лідера. Багато хто з них продовжив свою роботу у театрі. Наприклад, відомий український режисер та сценограф Сергій Маслобойщиков, художниця Леся Хоменко. А художник Тиберій Сільваші, хоч і не вчився у Данила Лідера в академії, але вважає його своїм учителем.
М — Маляр
Починати від самих низів — неодмінна традиція українського художника ще з часів ТГШ. Як і Тарас Григорович, Данило Лідер почав своє життя у мистецтві, ставши помічником маляра. У 1946 році Лідер абсолютно випадково потрапляє до Челябінського театру імені Цвіллінга. Тут він знайомиться з мистецтвом сценографії, а згодом оформить понад 40 вистав театру.
Н — Німець
Г— Глечик
Макет декорацiй до вистави «Ярослав Мудрий»
Для вистави «Тевьє Тевель» художник створив декорацію, що виглядала як Чумацький шлях на усіяному зірками небі, що йде з вічності і приходить до порогу рідного дому. В основі задуму — звичайний глиняний глечик молока — як вічний шлях людей і цілих народів, що були позбавлені батьківщини, рідного дому. З тих пір художник носив на ланцюжку маленький глиняний глечик, з яким його і поховали.
Є —«Єманжелiнсквугiлля»
Через своє німецьке походження Лідер був позбавлений громадянських прав і разом з іншими німцями Поволжя мобілізований на трудовий фронт, де за колючим дротом працював забійником на шахті. Саме там майбутній сценограф почав малювати агiтплакати.
Т — Театр Франка
Значна частина життя Лідера була пов’язана з Національним академічним драматичним театром імені І. Франка. На його сцені народилися перша вистава митця «Ярослав Мудрий», і остання — «Тевьє Тевель». Після цієї роботи він з власної волі залишає театр: «На улюбленій високій ноті я зупинився. Цей фінал дає мені наснагу нічого не робити».
Як типовий німець, Лідер відрізнявся педантичністю та, як він сам казав, «умінням робити все на шестірку». Під час німецької окупації його разом з іншими етнічними німцями мали вивезти з Ростовської області у Казахстан, але Лідера збила машина, що і врятувало його з родиною від переселення. З переламаними кінцівками його поклали у госпіталь. Примітно, що Лідер був хрещеним протестантом за віросповіданням і жив за законами старого німецького села.
Р — «Родина»
Фото з ресурсу day.kyiv.ua
У 1937 році Лідер поступає до Петербурзької академії мистецтв, але війна перериває навчання на четвертому курсі. Через тринадцять років Лідер повертається в академію, щоб закінчити освіту, але вже не в живописну майстерню, а в театральну. Згодом доля закинула відомого сценографа у нашу альма-матер. Саме Данилу Лідеру НАОМА завдячує появою майстерні сценографії.
З — «Здрастуй, Прип’ять»
Якось на горищі гуртожитку будинку-інтернату Лідер знайшов купи старих журналів «Родина» за 1912 рік, в яких виявилося багато кольорових репродукцій з творами російських художників. Ця знахідка виявилася для нього справжнім потрясінням. Адже до цього часу він не бачив жодної книги, окрім шкільного підручника, і жодного твору образотворчого мистецтва.
С — Студент
Після повернення до гуртожитку академії після війни Лідер відчув, що здолати розрив у часі неможливо. Він — 38-річний студент без права на проживання у Ленінграді із заплутаною історією документів. Він добре знає свій театр, але мусить вивчати ази театральної школи на живописному факультеті. Словом, суцільні негаразди.
О — Око
На вершині слави прожектори осліпили Лідеру одне око. Для художника театру ця катастрофа означає втрату почуття об’єму. Свої найвідоміші вистави Лідер зробив з одним робочим оком. В останні роки життя він втратив зір повністю. Не маючи змоги малювати, Данило Лідер продовжував постійно працювати, називаючи цей процес «внутрішньою усною режисурою».
П — Пустота
«Акторам завжди не зручно працювати в порожньому просторі. А я прихильник порожнього простору на сцені. Пустоту я завжди цінував більше, ніж завалений декораціями простір сцени».
Ш— Шедеври
Лідер любив використовувати найрізноманітніший матеріал, наприклад, робити макети з репродукцій всесвітньо відомих картин, вирізаючи потрібні фрагменти фактур. Він з азартом різав Тіціана, Веласкеса, Рембрандта. Майстерня наповнювалася понівеченими шедеврами. «Сучасні митці для цього не підходять! А класиків і різати приємно».
Макет декорацiй до вистави «Людина з Ламанчi»
Ф — Фемiнiзм Фрески
В декораціях «Ярослава Мудрого» Лідер відтворює фрескові розписи Софії Київської, що охоплюють сцену напівколом. Фресковому тлу протиставлені залізні конструкції риштувань, дерев’яних настилів і драбин. Вони простягаються в залу, затуляючи оркестр. Саме цей твір, макет якого був представлений на II Празькій квадрієнале 1971 року, приніс міжнародне визнання Данилу Лідеру.
ocтрiвець свободи Потреби мистецького життя України — невід’ємна складова мистецького простору. Щоб йти в ногу з життям під мирним українським небом, ми потребуємо творів, у які вкладена душа автора. Художників, які б присвятили життя мистецтву, чиї, насичені енергією полотна, випромінювали б чудодійну ауру, усе меншає. Але широка і важкодосяжна дорога сучасного мистецтва загартовує у художникові власний стиль мистецьких пошуків. Творчі блукання змушують мистця до занурення в глибини культурних надбань. Проте природне художнє обдарування в утаємничених за образністю, у виразних за лаконізмом, у гармонійно-врівноважених за формою тво-
рах виявляє золотисту ауру мистця. Перебуваючи в стані творчого ergo, художник здійснює нове мистецьке сходження. Природа — константа-цілителька життєвої гармонії — стає основним джерелом натхнення мистця. Її мінливі стани дають виявити хвилини всевладності кобальту і ультрамарину, залпи титанових білил, рафіновану естетику, що переливається золотистим серпанком, життєдайне бачення кольору і передзвін сітчастих штрихів. Але треба пам’ятати головне — художник синтезує духовність. Попри бурхливі хвилі нашого суперечливого сьогодення у
7
неосяжному світі мистецтва ще є поодинокі острівці краси і гармонії. Ці картини, що є виразом алюзії стану дисбалансу, через власну інтерпретацію динаміки емоцій автора сповнюються мелодичного звучання. Розмаїта краса і велич спонукає глядача до роздумів і провокує щемливе почуття причетності. Олександр Ф.
Художник: СТАНІСЛАВ ТУРІНА. Живе та працює у с. Павшино Мукачівського району Закарпатської області. 2011 р. закінчив кафедру художнього скла ЛНАМ. З 2012 р. є постійним учасником Відкритої Групи. Учасник багатьох вітчизняних та міжнародних проектів. Співзасновник галереї Detenpula у Львові. Створює графіку невеликого формату - візуальне хоку.