Доба на 86 Т РА В Е Н Ь 2018
НАМ ФЕСТИВАЛЬ ТРЕБА: як «86» впливає на Славутич Д А Ш А П У ГАЧ
✍
— «86»? Я нічого не чула про фестиваль. Це дитячий фестиваль? — Кінофестиваль. — О, так він тут проходить щороку! Я в нього не вникаю, з роботи їду додому.
К АТ Я Т И Х О Н Е Н К О
Про Славутич недаремно говорять як про місто-утопію, адже в ньому не потрібен громадський транспорт (будь-куди можна швидко дістатися пішки), тут багато дерев é, а радянські панельки, схоже, збудовані з любов’ю. У порівнянні з багатьма містами України Славутич здається міражем — так сильно він відрізняється від просторів інших міст, збудованих здебільшого не для людей, а для машин, із некомфортними, депресивними чи навіть тривожними зонами, ба навіть цілими районами. Тому для проведення невеликого фестивалю документального кіно Славутич — справжній ідеал ˙. Утім, у якийсь момент, думаючи про місто, редакція ВОНО поставила собі запитання: наскільки для самих славутичан комфортний цей фестиваль (який, будьмо щирими, найбільше орієнтується все ж на київську публіку)? Наскільки він включає містян — як до проведення заходів, так і як звичайних глядачів? Безперечно, відповіді частково можна знайти в численних інтерв’ю із засновниками «86» Надею Парфан й Іллею Гладштейном. Та нам було цікаво дізнатись про це з перших вуст: поговорити як із перехожими, так і з волонтерами чи співробітниками фестивалю зі Славутича. Тож ВОНО вирушило у вже весняне, але ще вкрите підталим снігом місто на польове дослідження J.
* * * — А ви знаєте щось про «86»? — Нет... Пока у нас его нет? — Будет. 13-го мая. — В мае. — А ви не відвідуєте його? — Мы ходим только на их дискотеки. — І як вам? — Весело.
Під’їждаючи до Славутича вузькою трасою, одразу помічаєш золоту баню церкви ✝ — побудована в 2007, вона стоїть дещо осторонь міста, історія якого почалася в 1986 році. Центр — розлога площа, відкритий простір, де є місце всім. Славутич зачаровує з першого погляду — особливо киян, яких на виїзді (типово — метро «Чернігівська») проводжають громіздкі ТЦ, будівельне сміття w і шум машин на широких розв’язках. Ми знаємо відповідь на питання «Чому Славутич для “86”?», але нам цікаво, як організований киянами фестиваль, який цьогоріч відбуватиметься вже вп’яте, співіснує з самим містом. Напередодні ми спілкувалися у скайпі з Дмитром Корчаком — другом фестивалю, який у минулому був локальним координатором «86», і ставили йому це ж запитання. Дмитро дав амбівалентну відповідь: з одного боку, місто тісно співпрацює з «86», а з другого — гостей на фестивалі все ж незрівнянно більше, ніж самих славутичан. ДМИТРО: Славутич як такий відкритий для подібних інтервенцій та ідей: про щось особливе тут з радістю вислухають як бізнеси, так і міська рада. Коли на третьому фестивалі я працював як локальний координатор, то проводив зустріч із підприємцями — і на неї прийшло чимало людей, десь зо 20 (треба зважати, що в 25-тисячному Славутичі підприємців усього до 200). І наразі фестиваль тісно співпрацює як із тими, хто гостям міста здає житло, так і з тими, хто забезпечує харчування. А ось інше питання: як поставилися до цього люди. Сприйняли його, як і все чужоземне. Такий наплив людей, які по-різному вдягаються і по-різному поводяться, безумовно, не залишив фестиваль непоміченим. Дехто з місцевих ходив у кіно, крім того, багато хто волонтерив. У цілому сприйняття фестивалю позитивне. Усім не вгодиш, але й немає такого, щоб «ми проти». Очевидно, що гостей на фестивалі в рази більше, ніж самих жителів (якщо ми говоримо про категорію «глядача»). Що ж до того, чи сприяє фестиваль децентралізації, то тут точно можна сказати, що він наносить Славутич на мапу культурного й урбаністичного інтересу. Трапляється, у місто приїжджають різні люди, які спершу відвідали його під час фестивалю, а потім удруге — з власною ідеєю, і пробують її реалізувати в місті.
Розмова з Дмитром показала, що серед глядачів не надто великий інтерес до фестивалю. Ми задумались, чи ведеться серед команди «86» робота із залучення самих славутичан. Інше питання: чи впливає фест не лише на Славутич як місто, але й на жителів? У пошуках відповідей ми, озброївшись диктофоном, від залитої сонцем головної площі міста попрямували до Арини Старовойтової, директорки Агентства з регіонального розвитку Славутича — колись волонтерки «86», а тепер локальної координаторки фестивалю. Арина каже, що в самому фесті славутичани не беруть активної участі, а коли ми намагаємося з’ясувати чому, зауважує, що для більшості мешканців Славутич — це спальня. Значну частину населення складають інженери з ЧАЕС, тож для них місто є перепочинком після важкого трудового дня, і в цей спокійний простір ніхто не має вриватися. АРИНА: На мене особисто фестиваль справив враження, знаєте, наче Америка приїхала до мене ✈ (до того я рік стажувалася в США). Я бачу класних, незвично вдягнених молодих людей, які привезли нам зміст. Я кидалася до них, просилася допомагати, також просила своїх співробітників долучитись до фестивалю. Я волонтерила, і мені було головне те, що Америка поряд, що в Славутичі щось відбувається.