Доба на 86 Т РА В Е Н Ь 2018
НАМ ФЕСТИВАЛЬ ТРЕБА: як «86» впливає на Славутич Д А Ш А П У ГАЧ
✍
— «86»? Я нічого не чула про фестиваль. Це дитячий фестиваль? — Кінофестиваль. — О, так він тут проходить щороку! Я в нього не вникаю, з роботи їду додому.
К АТ Я Т И Х О Н Е Н К О
Про Славутич недаремно говорять як про місто-утопію, адже в ньому не потрібен громадський транспорт (будь-куди можна швидко дістатися пішки), тут багато дерев é, а радянські панельки, схоже, збудовані з любов’ю. У порівнянні з багатьма містами України Славутич здається міражем — так сильно він відрізняється від просторів інших міст, збудованих здебільшого не для людей, а для машин, із некомфортними, депресивними чи навіть тривожними зонами, ба навіть цілими районами. Тому для проведення невеликого фестивалю документального кіно Славутич — справжній ідеал ˙. Утім, у якийсь момент, думаючи про місто, редакція ВОНО поставила собі запитання: наскільки для самих славутичан комфортний цей фестиваль (який, будьмо щирими, найбільше орієнтується все ж на київську публіку)? Наскільки він включає містян — як до проведення заходів, так і як звичайних глядачів? Безперечно, відповіді частково можна знайти в численних інтерв’ю із засновниками «86» Надею Парфан й Іллею Гладштейном. Та нам було цікаво дізнатись про це з перших вуст: поговорити як із перехожими, так і з волонтерами чи співробітниками фестивалю зі Славутича. Тож ВОНО вирушило у вже весняне, але ще вкрите підталим снігом місто на польове дослідження J.
* * * — А ви знаєте щось про «86»? — Нет... Пока у нас его нет? — Будет. 13-го мая. — В мае. — А ви не відвідуєте його? — Мы ходим только на их дискотеки. — І як вам? — Весело.
Під’їждаючи до Славутича вузькою трасою, одразу помічаєш золоту баню церкви ✝ — побудована в 2007, вона стоїть дещо осторонь міста, історія якого почалася в 1986 році. Центр — розлога площа, відкритий простір, де є місце всім. Славутич зачаровує з першого погляду — особливо киян, яких на виїзді (типово — метро «Чернігівська») проводжають громіздкі ТЦ, будівельне сміття w і шум машин на широких розв’язках. Ми знаємо відповідь на питання «Чому Славутич для “86”?», але нам цікаво, як організований киянами фестиваль, який цьогоріч відбуватиметься вже вп’яте, співіснує з самим містом. Напередодні ми спілкувалися у скайпі з Дмитром Корчаком — другом фестивалю, який у минулому був локальним координатором «86», і ставили йому це ж запитання. Дмитро дав амбівалентну відповідь: з одного боку, місто тісно співпрацює з «86», а з другого — гостей на фестивалі все ж незрівнянно більше, ніж самих славутичан. ДМИТРО: Славутич як такий відкритий для подібних інтервенцій та ідей: про щось особливе тут з радістю вислухають як бізнеси, так і міська рада. Коли на третьому фестивалі я працював як локальний координатор, то проводив зустріч із підприємцями — і на неї прийшло чимало людей, десь зо 20 (треба зважати, що в 25-тисячному Славутичі підприємців усього до 200). І наразі фестиваль тісно співпрацює як із тими, хто гостям міста здає житло, так і з тими, хто забезпечує харчування. А ось інше питання: як поставилися до цього люди. Сприйняли його, як і все чужоземне. Такий наплив людей, які по-різному вдягаються і по-різному поводяться, безумовно, не залишив фестиваль непоміченим. Дехто з місцевих ходив у кіно, крім того, багато хто волонтерив. У цілому сприйняття фестивалю позитивне. Усім не вгодиш, але й немає такого, щоб «ми проти». Очевидно, що гостей на фестивалі в рази більше, ніж самих жителів (якщо ми говоримо про категорію «глядача»). Що ж до того, чи сприяє фестиваль децентралізації, то тут точно можна сказати, що він наносить Славутич на мапу культурного й урбаністичного інтересу. Трапляється, у місто приїжджають різні люди, які спершу відвідали його під час фестивалю, а потім удруге — з власною ідеєю, і пробують її реалізувати в місті.
Розмова з Дмитром показала, що серед глядачів не надто великий інтерес до фестивалю. Ми задумались, чи ведеться серед команди «86» робота із залучення самих славутичан. Інше питання: чи впливає фест не лише на Славутич як місто, але й на жителів? У пошуках відповідей ми, озброївшись диктофоном, від залитої сонцем головної площі міста попрямували до Арини Старовойтової, директорки Агентства з регіонального розвитку Славутича — колись волонтерки «86», а тепер локальної координаторки фестивалю. Арина каже, що в самому фесті славутичани не беруть активної участі, а коли ми намагаємося з’ясувати чому, зауважує, що для більшості мешканців Славутич — це спальня. Значну частину населення складають інженери з ЧАЕС, тож для них місто є перепочинком після важкого трудового дня, і в цей спокійний простір ніхто не має вриватися. АРИНА: На мене особисто фестиваль справив враження, знаєте, наче Америка приїхала до мене ✈ (до того я рік стажувалася в США). Я бачу класних, незвично вдягнених молодих людей, які привезли нам зміст. Я кидалася до них, просилася допомагати, також просила своїх співробітників долучитись до фестивалю. Я волонтерила, і мені було головне те, що Америка поряд, що в Славутичі щось відбувається.
Я увесь час себе запитувала: чому не йдуть? Чому не цікаво? Особисто я цього не розумію. Але я знаю свого тата, який працює на ЧАЕС: він вийшов з електрички, зайшов у магазин, прийшов додому, подивився новини, ліг спати, знову сів на електричку, поїхав на станцію — і так усе життя. Йому і таким, як він, потрібно, щоб усе в місті було ясно, адже більшість їхнього життя проходить на закритому об’єкті під військовою охороною. Працюючи на станції, люди марнують здоров’я... вони хочуть спокою. Це серйозні люди з інженерним мисленням. Не можна звинувачувати їх у тому, що чогось не розуміють, бо вони працюють у цій системі, і в їхніх руках наша безпека. Місто для них — це спальня. Тут має бути тихо, не має бути громадського транспорту, все поряд. Тому ця подія когось торкає, а хтось каже «ні» . Утім, фестиваль має економічний вплив на місто: орієнтовно Славутич щорічно отримує з нього мільйон гривень . Підприємці долучаються до забезпечення харчування і навіть відкрився новий хостел, хоча зараз не дуже підходящі умови для такого бізнесу. Дехто з наших волонтерів отримав роботу в команді «86».
Думка, що для багатьох місцевих Славутич — це спальня, яку не мають тривожити культурні заходи і яку, за словами Арини, «не візьмеш урбаністами», була для нас неочікуваною. Адже в нашому середовищі відвідувати культурні події — це не просто дозвілля, а невід’ємна частина життя, часом схожа на примус. Певно, для багатьох гостей фестивалю Славутич — не спальня, а радше дача, сховане між дерев місто, у яке хочеться поїхати, як у ретріт ë, вимкнути телефон і згаяти час у спокої від роботи й дратливих фінансових і самореалізаційних питань серед фільмів і вечірок J. Через Арину ми познайомилися зі Святом, який був волонтером «86», коли вчився в школі. Ми знали, що в Славутичі хороша система освіти, а місто відоме своїми олімпіадниками (у цьому розрізі не дивно, що Іван Дорн також звідси родом). Тож нам було цікаво, як саме фестиваль може вплинути на цих підлітків. С В Я Т: До этого фестиваля я терпеть не мог «подвальные» фильмы. На первом фестивале показывали кино про переселенцев. Меня тогда привели со школы, я смотрел и не понимал: «Что это такое? Что я тут делаю?» Ещё и назвали «фестиваль» — а тогда в зале было человек 30. Потом посмотрел первый фильм, второй… и меня так затянуло. Когда проходил второй «86», я был в шоке от ажиотажа. Зал киноконцертного
комплекса с посадкой на 400 человек был переполнен. Я ничего не слышал о фестивале на протяжении года, но в этот раз приехали люди с других городов — уникальные, абсолютно разные, начиная от моды и до мышления. В то же время я бы не сказал, что даже мои сверстники очень заинтересованы в «86», да и в целом мало людей относится к фестивалю позитивно. Они привыкли, что это маленький город: выходишь на площадь — там никого нет. Ведь в основном среди жителей у нас станционники, либо военные, либо бюджетники.
* * * Коли ми поцікавилися, чи залучає команда «86» славутичан і як саме, Арина помітно пожвавилась: це те, про що вона сама давно думала. Жінка розповіла, що, крім фестивалю, організатори проводять для славутичан у місцевому кіноклубі покази, безкоштовно надані Arthouse Traffic. АРИНА:
Разом з командою фестивалю ми вирішили, що в кіноклубі обов’язково має бути документальне кіно. Ми хотіли, щоб сформувалась спільнота, об’єднана спілкуванням, і для якої події були б безкоштовними. Поки що кіноклуб існує, але відвідуваність у ньому нестабільна.
Крім кіноклубу, у Славутичі з 2015 року відбувався художній проект Катержіни Шеди Made in Slavutych: мисткиня заохочувала славутичан на День міста відправити найбільшу групову заявку на візу до Чеської республіки, щоб потрапити до Книги рекордів Гіннеса. З поданих 1 325 анкет сліпим методом було обрано 44 людини, які вирушили в Чехію на весілля чеської пари в українському стилі . У програму ще входила подорож кількома містами. Сама Арина коментує, що така подія, безперечно, виходить за рамки кінофестивалю, але залучає людей, які могли або нічого не знати про «86», або ж не вважали себе його цільовою аудиторією. І кіноклуб, і такий масштабний кількарічний проект Катержіни Шеди в колаборації з «86» — це значні кроки до встановлення зв’язку між фестивалем і громадою. Втім, як зазначає сама Арина, багато людей не знають, що між цими заходами і фестивалем є зв’язок. Та й ми самі, коли запитували її колегу Віктора Васильовича, чи відвідує він фестиваль, побачили, що часом люди можуть ходити на окремі заходи «86» (у цьому випадку — органний концерт просто неба), але не знати, що він теж у рамках фестивалю.
Прогулявшись сонячним містом \, ми за кілька хвилин дістаємось у Московський квартал, який потопає в соснах ¤ (не зрозуміло, чи ти в лісі, чи в місті), щоб поговорити з Наталією Кокіною, бібліотекаркою, яка залучена до фестивалю (вона теж одна з тих, хто брав участь у проекті Made in Slavutych). Ми ставимо їй стандартний набір питань про сприйняття фесту самими містянами. Н АТА Л І Я : Славутчане в целом не очень активны на фестивале. Возможно, потому, что не могут понять, что именно там происходит. В силу того, что я пытаюсь интересоваться, что происходит в жизни моего сына, чтобы нам было о чём поговорить, я заинтересовалась и фестивалем. В позапрошлом году сын решил показать мне, как проходят вечеринки в киноконцертном комплексе. Там меня больше всего впечатлило, когда меня спросили: «Вы местная? Мы их не видели!» На фестивале что-то было понятным, что-то нет. Есть вещи, которые правда понравились — глубокие, со смыслом. Вот мы сейчас уже ждём «86» — за все эти годы мы уже настолько к нему привыкли. Но, на мой взгляд, это самое проигнорированное событие, потому что не всем понятна эта культура.
Наталія, як і всі наші респондент(к)и, дає і позитивну, і негативну відповідь [ водночас: для неї особисто фестиваль важливий — і як волонтерці, і як відвідувачці, — та її думку поділяє мало хто. Наш головний інсайт інший: не дивно, що Славутич досить поміркований у своїх смаках щодо фестивалю — спокій і сприйняття міста як спальні можна простежити не лише серед мешканців, а й у його зовнішньому вигляді. Тут майже немає зовнішньої реклами, білбордів, шумного громадського транспорту J, а рівень радіації нижчий, ніж у Києві. Славутичани навіть задоволені міською владою. І зненацька запитання, які турбували нас із самого ранку, не розв’язалися, а просто втратили актуальність.
ВІК ТОР ВАСИЛЬ ОВИЧ ОДИНИЦ Я, директор Соціальнопсихологічного центру Славутича: Я не був присутній на фестивалі не тому, що мені не подобається кіно. Я консерватор. Нові речі, нові підходи й бачення потрібно сприйняти внутрішньо. Для себе я не вирішував, чи прийду на це кіно, чи ні — внутрішньо було прийнято рішення, що це не моє. АЛЕ НАМ ФЕСТИВАЛЬ ТРЕБА. Для молодьожи нада .
ПРОГУЛЯНКА, СЕРЕДОВИЩЕ, МАРШРУТИ. Досліджуючи фестивальний Славутич ✍
МАРІЯ БОРИСОВА
У Києві, спілкуючись з людьми — чи ти урбаніст, чи звичайний перехожий — часто можна почути, що «немає де гуляти». За формою «гуляти» — це розслаблено ходити пішки за власним бажанням та обраним шляхом. Прогулянка також є практикою відпочинку, особливо якщо навколишнє середовище є дружнім до людини. Про те, як ми гуляємо, що таке прогулянка та чим особливий Славутич у цьому контексті, розповідає культурологиня Минулого року для свого дослідження дозвілля літніх людей у публічному просторі я проводила опитування серед мешканців Києва про їхнє дозвілля у місті. Деякі респонденти розповідали про відсутність простору для прогулянок або складність доступу до них. Під час інтерв’ю я цікавилась у респондентів про приклади місць, де вони можуть чи люблять прогулюватись. Проаналізувавши їхні відповіді, а також різні тексти антропологів, дослідників міста та соціологів, я сформулювала (хоча би в межах власного розуміння проблеми) два основні типи прогулянки:
1. ПРОГУЛЯНКА ДО ЯКОГОСЬ ПУНКТУ; 2. ПРОГУЛЯНКА У СЕРЕДОВИЩІ. Можна вийти з дому і прямувати до певного об’єкту [, який вас цікавить (набережна, музей, магазин, парк). У такому випадку основним ядром тяжіння виступає пункт, до якого ви прямуєте. Привабливими можуть бути не тільки великі центральні парки чи площі. Декілька невеликих за площею локацій чи об’єктів також забезпечують можливість прогулятись, оскільки між ними можна прокласти маршрут. Тож коли містянин каже, що у його районі ніде гуляти, це може означати «довкола не існує привабливих об’єктів L, між якими я можу вибудувати траєкторію».
Французький антрополог та соціальний філософ Мішель де Серто звертає увагу на питання площинності та об’ємності міста у цьому контексті. На його думку, маршрут прогулянки не обов’язково пов’язаний з привабливими об’єктами. Де Серто зауважує, що не варто ототожнювати траєкторію пішохода лише з графічним слідом, який лишається на площині, адже маршруту властива складна диверсифікація — залежність від розмаїття умов шляху і щохвилинний вибір, куди зробити наступний крок ☞ або де зупинитись. Якщо брати до уваги тільки лінії маршрутів, це обмежуватиме наше розуміння прогулянки, оскільки матиме стосунок лише до горизонтальної площини. Отже, дослідження маршрутів, прикуті до площинної географії, пропускають важливу складову: сам факт проходження повз. Блукання, роздивляння вітрин, зміна швидкості залежно від певних умов, ландшафт, активність перехожих, соціальні взаємодії створюють додаткові точки у просторі, які формують більш деталізоване уявлення про перебіг прогулянки. Коротше кажучи, прогулянка — це завжди про тривимірність простору, а не про площинність.
Професор міського дизайну Технічного університету в Брауншвайгу Йоганнес Фідлер розглядає променад як пересування людини між певними просторовими опорами, де усі візуальні несподіванки (у кольорі, формі, габаритах) збагачують візуальний ряд архітектурного середовища. У зворотному ж випадку, як, наприклад, у спальних масивах багатьох українських міст, де житлові будинки однотипної забудови простягаються вздовж дороги, одноманітність відштовхує насамперед через брак цікавих маршрутних точок. Проте існують простори, де людям приємно гуляти U. Це саме той другий випадок прогулянки, коли ми не йдемо до (об’єкту), а гуляємо в (середовищі). Часто для такого дозвілля обирають історичний центр міста з гарними старовинними будівлями, живими вулицями, парками та кафе ˙. Однак практика таких прогулянок в архітектурному середовищі можлива не лише у кварталах історичного міста. Як сказав один респондент дослідження, пан Володимир з Воскресенського масиву: «Дуже люблю бувати у Соцмістечку, там тихо, просторо, п’ятиповерхівки». На фестивалі «86» я пропоную прогулятись простором радянської забудови Ž, де можна відпочити, блукаючи кварталами, і розважитись, підмічаючи для себе особливе та неповторне цього міста.
СЛАВУТИЧ Славутич був заснований у 1986, головний архітектор з проектування міста — Федір Боровик. Разом із вихідцями з різних республік Союзу Ž вони створили Бакинський, Єреванський, Київський, Вільнюський, Ризький, Білгородський, Московський, Добринінський, Таллінський та Тбіліський квартали. Тому, хоча перед нами типова житлова радянська забудова, кожен квартал є особливим і візуально вирізняється вірменським, азербайджанським, грузинським, російським та балтійським оздобленням. Слідуючи думці згаданого Йоганнеса Фідлера, можна з певністю казати, що міське середовище Славутича варіативне для пішохода та містить багато «опор» у просторі — візуальних несподіванок та відмінностей, за які може «зачепитись» погляд. Такими «опорами» у Славутичі постають неочікувані арки і проходи до дворів, внутрішніх просторів кварталів, спортивні майданчики, постійна зміна доріг та стежинок, високі сосни. Славутич — це «спальний масив», у якому ніколи не знудиться око. Локації, в яких відбуваються події фестивалю, розташовані у центрі Славутича ã. У цій частині міста також усі основні громадські споруди, культурні центри, парк та стадіон, і вони не належать до жодного з кварталів. На цьому символічному і просторовому рівнях центр міста належить усім в однаковій мірі. З цього місця починає свою прогулянку відвідувач фестивалю. Якщо пройти від пам’ятника чорнобильцям міським парком, можна вийти до Єреванського кварталу. Кохання з першого погляду можливе, коли дивишся на його сіро-рожеві стіни (зводячи будинки, архітектори використовували матеріали, характерні для своїх республік; у Єреванському це рожевий вірменський туф). Зверніть окрему увагу на мангали, за якими криється спілкування сусідів, можливість відпочинку на свіжому повітрі, спільність та доступність — усі переваги добре організованого публічного простору. На Північ від Єреванського розташований Бакинський квартал (його можна впізнати за гірчичножовтими будинками). Окрема його окраса і одна з пам’яток славутицького монументального мистецтва — велике керамічне панно біля одного з будинків. Далі через вулицю Фестивальну просуваємось до Московського кварталу. Тут варто на хвилину затриматись і обернутись до Бакинського кварталу: звідси добре видно використання мотивів національної архітектури в аркатурних карнизах будинків. До речі, згадки про різні республіки і народи тут викарбувані не тільки в архітектурному оздобленні. Так, у Московському кварталі висаджені березові гаї �. Локуси природи гармонійно доповнюють усі квартали і поєднують простори між ними. Високі сосни візуально розосереджують будинки, вони не повторюють контури житлової забудови, а стоять на своїх непередбачених людиною місцях, створюючи окремі зелені острови. Те саме спостерігаємо у наступному — Невському кварталі. Така гармонія будівель і великої кількості дерев не є випадковою: зводячи Славутич посеред соснового бору, архітектори та будівельники намагалися зрубати якнайменше дерев, залишаючи максимально можливу зелену зону, у тотальності якої сьогодні розчиняється місто. З Невського кварталу повертайте до головної площі міста і відчуйте, наскільки усе близько розташовано. Цікаво подивитись на Славутич у контексті взаємодії центру та периферії міста, а точніше зрозуміти, що периферії тут немає. Таким чином в архітектурі стверджується рівність, адже уся інфраструктура рівнодоступна. Це перемога не стільки розміру міста, скільки вдалого планування. У 2017 році у Славутичі з’явився 14-й квартал. Його було створено у рамках спеціального проекту «86» художнім об’єднанням METASITU та організацією metamatic:taf (Афіни) із залученням місцевих мешканців. 14-й квартал мав стати «афінським» і дослідити, чи можливо переселити простір одного міста в інше. Цю історію продовжуватимуть і цього року, оскільки на п’ятому «86» METASITU влаштували архітектурну резиденцію, в рамках якої міжнародна команда учасників провела місяць у Славутичі, обмірковуючи історичний розвиток та потенційне майбутнє 14 кварталів. Крім того, у так званому Котловані, в якому розташовано зону кемпінгу, можна побачити напрацювання архітектурного воркшопу. Учасники мали облаштувати довкола цього висохлого озера уявну набережну та створити кемпінг ¢ для «86». Із результатами резиденції можна буде ознайомитись на заході 12 травня. Прогулянка архітектурним середовищем не завжди має відбуватись серед старовинних вулиць чи видатних пам’яток архітектури. Якісному міському простору завжди є що запропонувати пішоходу. Чи стане Славутич прикладом ідеального «спального» району для решти міст, які активно розбудовують зараз? Мабуть, ми вже впустили момент, коли це можна було здійснити. Лишається насолоджуватись утопією!
ПОСИЛАННЯ: De Certeau M. The Practice of Everyday Life/Michel de Certeau. – Berkley: University of California Press, 2011. Фідлер Й. Просторова справедливість: випадок «Київ» / Йоганнес Фідлер// Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії. — Київ: Смолоскип, 2012. — с. 59-66.
ЛАБОРАТОРІЯ ПОГЛЯДУ, або «вуличне кіно» MyStreetFilms ✍
ЛІЗА КОРН Е ЙЧУ К
Від своїх знайомих я колись почула провокаційну думку, що деякі фільми з програми MyStreetFilms сильніші за основний конкурс «Пальма Півночі». Художник, дизайнерка, фотограф, кураторка, працівники місцевого телебачення, студент, кухар, письменник — усі вони режисер(к)и цьогорічного, четвертого за рахунком конкурсу MyStreetFilms від «86»*. Я вирішила поспілкуватися з ними про те, яку силу має висловлювання у жанрі документального кіно, та чому до нього звернулися саме вони.
«Ты не заставишь птичек начать петь на пять минут раньше, потому что у тебя кадр, ты работаешь с жизнью во всей её стремительной непрерывности, наблюдаешь её и фиксируешь такой, как она есть каждую секунду, честной, здесь и сейчас». Це Поліна Ольховнікова, графічна дизайнерка, яка цього року знімає свій перший фільм. Він буде про її рідне місто Запоріжжя C та його атмосферу. Для Поліни документальне кіно, перш за все, про чесність. Знаково, що кінематограф як вид мистецтва починався саме з документування дійсності. З десяти стрічок, що їх вперше показали публіці брати Люм’єр, лише одна була ігровою, решта ж змальовувала короткі сцени з ліонського життя: годування немовляти, ловлю золотих рибок, роботу ковалів тощо. Кажуть, що документальне кіно постраждало від появи звуку, бо візуальні його можливості сповільнились у своєму розвитку. А потім документалки почало масово виробляти телебачення, яке і зіпсувало їх злободенністю з присмаком надмірної паніки. Через це поступово документальне кіно перестали асоціювати з цікавим. Та сьогодні ситуація змінилася. Михайлу Корольову зі Слов’янська 19 років, і він уже вдруге бере участь у MyStreetFilms. Минулого року він запам’ятався своїм дещо наївним і дуже щирим фільмом «Шум Всесвіту», в якому задокументував життя групи школярів, що грають � панк-рок. Продовжуючи цю тему, юнак тепер знімає фільм про молодих рок-музикантів, які ненароком для себе опинились у творчому клубі у передмісті Слов’янська. «Резиденти» клубу — ансамбль народного хорового співу для ностальгійних бабусь та дитячий хореографічний гурток, щоб порадувати батьків; не найкраще місце для підлітків-панків R.
«Документальное кино для меня — демонстрация жизни. При создании документалистики очень важно успевать снимать саму жизнь, поэтому иногда красивым ракурсом или отклонением от сюжета можно пренебречь в пользу запечатления чего-то настоящего. Поэтому документальное кино может снимать каждый, даже с помощью телефона, чем я и занимаюсь последнее время», — зауважує Михайло. Михайло Корольов — представник покоління, для якого інтерес до документалістики нерозривно пов’язаний з новітніми технологіями й медіа, що зробили створення й розповсюдження фільмів значно простішим. Але окрім нових можливостей для продукування кіно важлива й спільнота, здатна його сприйняти та оцінити. Останні роки в Україні у цьому сенсі відбулися відчутні зрушення: документальні фестивалі ростуть і легко збирають натовпи молоді. Проект документальних аматорських фільмів MyStreetFilms було засновано 2011 року в Британії у рамках Open City Documentary Festival. У 2014 проект поширився з лондонських вулиць у Чехію, а згодом Словаччину, Польщу та Угорщину. У 2015 він з’явився на «86». За правилами проекту, будь-хто (незалежно від професійних умінь) може зняти короткометражку (до 10 хвилин) про свою вулицю та залити її на онлайн-кар-
ту MyStreetFilms, залишивши вражаючу історію своєї вулиці там, де вона була знята. Проект орієнтований на європейські міста та оповідачів, що говоритимуть з позиції місцевих мешканців, а не туристичних гідів. Фотограф Євген Нікіфоров вже вдруге бере участь у MyStreetFilms. Цього року він зніматиме фільм про село Половинкине у Луганській області. Збудоване 50 років тому, село стало експериментом містобудівної політики радянської влади Ž. Там звели типові багатоквартирні будинки, три заводи, готель, ресторан та спортивне містечко n. «Колгоспне місто» Половинкине мало стати еталоном села майбутнього, де межа між міським і сільським життям ледве відчутна. Для режисера експеримент Половинкине, що обернувся для села провалом, стає тлом, на якому розкривається історія місцевої молоді, що займається гирьовим спортом, виступає з трюками на святах та мріє про рекорди v, визнання і візит Арнольда Шварценегера у Половинкине. Робота над фільмом для Євгена стала можливістю використати матеріал, що не увійшов у фотосерію, над якою він зараз працює.
«Я занимаюсь документальной фотографией, и фотопроекты, над которыми работаю, базируются на долговременных исследованиях. В процессе работы я обнаружил интересные истории и героев, которые не вписываются в фотопроект, но о которых хотелось бы рассказать. В своей фотографической практике я всегда остаюсь отстранённым от маленьких историй, в документальной съёмке же наоборот. В кино меньше контроля, чем в фотографии, и необходимо продумывать развитие событий на несколько шагов вперёд, потому что возможности переснять дубль не будет. И результат невозможно предугадать», — коментує Євген. Уперше MyStreetFilms в Україні проанонсували у 2015 році. Тоді режисери знімали фільми хронометражем до 12 хвилин про свої міста. У 2016 тема конкурсу «Твоя вулиця, твоє місто, твій фільм!» стала суттєвим поштовхом до децентралізації, а про малі міста України дізналися і заговорили від заходу до сходу ↔. Культурну децентралізацію слід виділити як один із основних ефектів програми. Режисер(к)и обирають унікальні, нішеві перспективи на своє середовище, виносячи їх на широкий загал фестивальної аудиторії. Так, минулорічний MyStreetFilms-Рубіж познайомив усю країну зі справжніми історіями східноукраїнських міст, ставши адекватною відповіддю на надмірні узагальнення та стереотипізацію з боку телебачення та ЗМІ. Продовжуючи розвивати концепцію вуличного кіно, у 2018 темою програми організатори обрали «Спільні місця». «Цього року MyStreetFilms продовжує подорож Сходом у пошуках спільних місць та героїв, які за ними стоять. Нам цікаві історії з Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей, що розповідають про старі чи нові кінотеатри, музеї, бібліотеки, театри та інші місця, де людина може реалізувати свою соціальну природу», — йдеться на офіційній сторінці фестивалю.
Героїня минулорічного фільму-переможця «Ма» Зоя Лактіонова цього року вперше зніматиме свій фільм про Маріуполь.
«В прошлом году я оказалась одной из героинь фильма MyStreetFilms. Это был фильм об отношениях мамы и дочки. В какой-то момент стало понятно, что документальное кино имеет терапевтический эффект, и когда появилась ещё одна личная тема, которая меня волнует, захотелось так же прожить её. На этот раз в качестве режиссёра», — говорить про свій мотив знімати Зоя. Кураторка Лізавета Герман також дебютує як режисерка, її фільм розповідає про захоплення колекціонуванням радянської порцеляни: статуеток, чашок та інших дрібниць, які вона періодично купує на блошиних ринках і на OLX. За словами Лізи, радянський побутовий фарфор недооцінений.
«В усіх у дитячому саду була смішна чашечка з квіточкою або зайчиком, у батьків і бабусь-дідусів у сервантах стоять гарні сервізи “для гостей” і таке інше. Мене цікавить насамперед людська сторона питання. Моє особисте захоплення порцеляною і спроби дізнатися більше про останній завод у місті Дружківка привели до різних людей та їхніх дивовижних, печальних і смішних історій. Разом ці історії розповідають про емоційну залежність людини від минулого», — зазначає авторка. «Мене завжди інтригував і захоплював ентузіазм кураторів “86” щодо режисерів-аматорів і тих зусиль, які вони інвестують у перетворення дивних історій на кіно. Не знаю, чи сказали якісь із останніх випусків MyStreetFilms нове слово у кіно, але представлені історії мене вразили. Мені теж хотілося розказати історію», — ділиться Лізавета. Принципово важливо, що програма MyStreetFilms орієнтована саме на непрофесійних режисерів #. Її лабораторна місія важлива для формування характеру або методу авторського висловлювання. Режисери — цікаві, або ж краще сказати, зацікавлені люди, що приносять у лабораторію свої історії, де з ними працюють професійні режисери та монтажери, щоб поєднати історію з виражальними засобами кіно. Ці або інші історії могли б осісти на фейсбуці, обтяжені кількома коментарями від друзів, могли б стати раптовими сторіз в інстаграмі. Але ні, у них інше продовження: вони стають справжніми фільмами. Професіонали вчать аматорів розповідати історії власним поглядом — буквально.
*На м о м ент напис ання текс т у бул и в і до м і л иш е
пі в ф і нал і с ти ко нку рс у, тож не ус і з г адані ф і л ь м и м о гл и у в і йти в про г рам у ф ес тив ал ю .
ПОЛДНИК Гастрономический гид по Славутичу ✍
ЛЮБА ДИВАК Л Е РА Ш И Л Л Е Р
v
Мы приехали в Славутич с важной журналистской миссией — разведать, что можно поесть в этом атомном городе. У нас было 200 гривен на каждую, кипяток, банковская карточка, телефон, кейс, полный мочевой пузырь, прыть и четыре часа в Славутиче. Чтобы составить этот путеводитель максимально объективно и без неуместных личных подробностей, мы решили оценивать: туалет, кухню (цены, вид, вкус), интерьер и обслуживание .
РЕСТОРАН
«СТАРЫЙ ТАЛЛИНН» Первое, что поразило нас в самое сердце — это туалет. Роскошный, просторный, чистый и ароматный ë. В нём было прекрасно всё, за исключением элементов деромантизации в виде сексистских табличек у входа*, повествующих нам о том, что любви не существует. Ещё один плюс ресторана — честность и порядочность º обслуживающего персонала. Гардеробщица сразу предупредила, что в этом городе не воруют, и не разочаровала нас. Наша команда устроила сознательную и продуманную заранее провокацию, оставив сначала телефон в туалете, затем банковскую карточку на столе и, наконец, кейс ❕ на гардеробной стойке. Все вещи были незамедлительно возвращены нам. Сотрудники с забытыми нами вещами поджидали повсюду, нам не удалось ускользнуть из их поля зрения даже на улице. Меню «Таллинна» радует своим разнообразием J, там есть всё: первые, вторые, третьи блюда, закуски, напитки. Цены примерно как в «Пузатой хате», что дороже, чем в среднестатистическом заведении Славутича, но good enough для расточительных киевлян. А не самые искушённые посетители могут полакомиться блюдами из отдельной категории: полуфабрикатами с демократичными ценами за килограмм. С прискорбием вынуждены признать, что мы оказались недостаточно опытными фуд-блогерами, так как объелись в первом же заведении. Лера заказала три яичницы и сосиску, сублимируя половой отпуск, а Люба не смогла удержаться, увидев в меню пиццу с креветками и бульон с фрикадельками. Лера пила заморский сок «RICH», что означает «богатый» ’, а Люба предпочла национально верный (как и она сама) напиток — узвар.
СТОЛОВАЯ В ЗДАНИИ РЕСТOРАНА «СТАРЫЙ
ТАЛЛИНН»
Раньше, во время фестиваля «86» в 2017 году, в здании ресторана «Старый Таллинн» функционировала специальная фестивальная столовая для прогрессивной левоориентированной молодёжи, где можно было приблизиться к коммунистическому прошлому/будущему Ž, попробовав яства по талонам на выбор: вегетарианские и нормальные. Даже если вам никто не выдал талон, ваш кошелёк не опустел бы, так как цены здесь были низкими, как зарплата искусствоведа. Будет ли возможность приблизиться к коммунизму в этом году? Вы узнаете это уже 9 мая ★.
I-BAR Если вы из тех, кто любит понтоваться и неразумно тратить мамины деньги, или же зрелый и состоятельный заграничный порнорежиссёр, то это место для вас! Здесь вы сможете посидеть, подзарядить телефон, покушать изысканный салат с сухариками и выпить пива по завышенной цене. Также здесь есть туалет, в который удобно забегать между сеансами документальных фильмов про социальное неравенство.
*Н адпись пе ре д му жской у б орной: « Мужчи н а ка к B luetooth:
п рисое диня ется к те б е , когда ты р яд ом, н о и щет други е уст р ой ст ва , когда ты дале ко». Таб лич ка пе ре д жен ской : « Жен щи н а ка к Wi-Fi: в и дит все дост у пные устройства, н о соеди н яется с са мым си л ьн ым» .
ВАРЕНИЧНАЯ В ТЦ «АЙНУР» Вареничная находится на втором этаже, интерьер простой и выдержанный, как столовая кампуса американского ВУЗа. Из классного — большая терраса с видом на парк é. Это одна из жемчужин славутичского ресторанного сервиса. Во-первых, вареничная работает до одиннадцати, а во-вторых, вы можете поесть там вареников с пивом по очень разумной цене. А для самых капризных посетителей вареники существуют в вегетарианских и мясоедных вариациях и могут подаваться с разными зажарками или подливками на выбор. Также у вас есть возможность провести здесь свой день рождения u или отпраздновать свадьбу по специальным ценам из банкетного меню. Большой минус заведения — туалет, запертый на ключ, так что обладателям маленьких мочевых пузырей придётся наступить на горло своей гордости L и проситься каждый раз как приспичит.
АТБ Место для романтиков-анархистов B, которые ночуют на футбольном поле под открытым небом, вовсю презирая капитализм. Здесь можно экономно порадовать себя и свою вторую половинку сладкой мивиной U, пивом или даже килькой и шпротами, если вы не боитесь онкологических последствий употребления этого продукта**. Здесь, конечно, не предусмотрен туалет для посетителей, но если вы находитесь в подходящей кондиции, то никто не посмеет помешать вам мочиться, где захотите вы w. Также это место стоит посетить при приступах острой ностальгии по ночным походам в родной АТБ на районе.
БЛИННАЯ
«КОЛОБОК» Полумагазин-полуресторан с минималистичным туалетным дизайном в скандинавском духе. Блинчик с шоколадом и бананом за 12 гривен был последней каплей, нашим проводником в мир суицидальных фантазий. Даже несмотря на то, что мы подступили к нему с двух сторон, блинчик казался бесконечным, как разговоры про создание музея современного искусства x, как самая скучная документалка в программе фестиваля, как внесение правок в статью для ВОНО. Он сочился коричневой массой с одной стороны и ехидно насмехался над нашими переполненными желудками своими банановыми кончиками с другой. Чай за 6 гривен в симпатичном ретро-стакане ˙ смог немного реанимировать уставших и раздувшихся путников в лице ваших покорных служанок.
ETC. В городе есть ещё пара аутентичных пивнушек, суши-бар и гламурный ресторан, но на них нам не хватило времени, денег, энтузиазма и мезима. К тому же, многие из этих мест были закрыты » в воскресенье, ведь этот город живёт по европейским стандартам, где к обслуживающему персоналу относятся как к людям с досугом и личной жизнью ❤.
** Ш п р от ы выз ыв аю т рак.
ВХОПИТИ НЕВЛОВИМЕ, РОЗКРИТИ ПРИХОВАНЕ ✍
Огляд конкурсної програми «Пальма Півночі»
АЛЬОНА ПЕНЗІЙ
На фестивалі кіно та урбаністики «86» вже втретє проходить конкурс мистецької документалістики «Пальма Півночі». Цього року він розширився до міжнародного. За словами організаторів фестивалю, на конкурс було подано 140 стрічок, з яких відібрано п’ять українських та сім зарубіжних. Географія країн-учасниць не випадкова. Вона пов’язана зі Славутичем, який є унікальним містом в архітектурному плані — кожен квартал у ньому будували команди архітекторів із різних республік Радянського Союзу Ž . Відповідно це будуть стрічки з України, Латвії, Литви, Естонії, Росії, Білорусі, Грузії та Вірменії. З актуальним українським контекстом і такою поширеною проблемою як корупція працює Олексій Радинський у фільмі «Київський фільм. Епізод перший» — спостереженні за життям, яке вирує навколо Подільського мостового переходу. Попри те, що він лишається недобудованим з 1993 року, тут завжди багато людей. Дехто навіть намагається використовувати його за призначенням — з ризиком для життя � — щоб потрапити з одного берега Дніпра на інший. Але іронічний погляд режисера спрямований не на цих людей, а на видимість роботи міської влади, результати якої на практиці невидимі. Ось на екрані з’являється мер Києва Віталій Кличко e. Він разом із інвесторами фотографується і посміхається на тлі гігантської недобудованої споруди, та замість їхніх слів ми чуємо лише шум вітру. Фільм «8 годин» Олени Шуліки складений з іронічних розповідей шести людей про їхнє перше й теперішнє місце роботи C. Самі герої на екрані не з’являються, закадровий текст звучить на тлі порожніх кімнат, безлюдних дитячих майданчиків, офісної техніки — все це виглядає забутим та покинутим. Приховуючи людину за кадром, режисерка викриває суспільну проблему відчуженої праці та професійного вигорання. У цьогорічному конкурсі беруть участь дві стрічки з Маріуполя: «Цілковита незнайомка» Олександра Суровцова та «Аджахи тріп» Олександра Протяга. Спільним для них є те, що це фільми-подорожі, до того ж практично одними й тими самими місцями. Але різні авторські підходи до викладу матеріалу і масштаб узагальнення створюють два відмінні образи міста. Картина «Цілковита незнайомка» Олександра Суровцова знята на околиці міста, де між закинутими будинками, що давно заросли травою, приховується металургійний гігант «Азовсталь», а за ним безкраї морські пейзажі. Неспішний ритм, аскетична монохромність кадру, в який потрапляють пустельні пейзажі, нагадує постапокаліптичний позачасовий простір, який, здається, давно покинули люди. І лише одна незнайомка проводить нас місцями, які більше нагадують зону з фільму Андрія Тарковського, ніж сучасне українське місто. Стрічку «Аджахи тріп» Олександра Протяга, з одного боку, можна розглядати як фільм про фільм. Час від часу в об’єктив його камери потрапляє Олександр Суровцов, який працює над «Цілковитою незнайомкою». Та з другого боку, «Аджахи тріп» — це коротка подорож «маріупольськими єбенями», в якій нас знайомлять із ландшафтом та інфраструктурою віддаленого міського району — Аджахи. Режисер фіксує на камеру все, що трапляється на його шляху, коментуючи це, поєднуючи локальний сленг, який додає місцевого колориту, матюки, що підкреслюють стан і віддаленість району, а також характеристики на кшталт: «В цьому жахливому зубожінні я схильний бачити якусь суму соціальних неможливостей». Коментарі структурують і додають осмисленості візуальній частині фільму. Можна порівняти його з Йонасом Мекасом, американським поетом і режисером, одним із засновників «американської нової хвилі», який збирав свої щоденникові фільми зі знятих на ручну камеру фрагментів власного життя. «Зв’язок» Жанни Озірної — саморефлексивна картина, де авторка, вона ж протагоністка, намагається розібратися у взаєминах зі своєю дівчиною. Жанна їде до своїх батьків, щоб з’ясувати, що таке сім’я і чим вона відрізняється від її нинішніх стосунків S. Ще один фільм із програми, в якому об’єктом режисерського спостереження стає сім’я — «Happy Pills» білоруса Олександра Зубовленка. Головною героїнею фільму є його матір, яка наслухалась мотиваційних тренінгів для підвищення самооцінки і вирішила зайнятися «фармакологічним бізнесом». Проте в цьому фільмі ви не знайдете синівського сентименту. Більше того, після перегляду виникає питання: чи за прагненням провокувати і викривати системні недоліки режисер не переходить межу, за якою починається приниження честі й гідності протагоністки фільму? Створюючи фільм «Пятьорка», російський режисер та оператор Михаїл Горобчук день у день протягом кількох років знімав з вікна свого сусіда, який порався біля старих «Жигулів» ® п’ятої моделі. Одна
пора року змінювала іншу, чи то з радіоприймача, чи то з телевізора доносилися останні суспільно-політичні новини. А чоловік незмінно щось ладнає, фарбує та складає біля своєї машини. Здається, що так буде завжди, і це додає глядачам якогось спокою і впевненості. Та приходить зима — машину замело снігом, і ніхто не приходить її розчистити. У фільмі це хвилює нас куди більше, ніж звістка про анексію Криму, яка раптово зринає в ефірі. В один момент ці одноманітні побутові дії набувають екзистенційного звучання. Якщо багато з цьогорічних конкурсантів вдаються до підглядання за своїми героями, то Бесо Гвенетадзе з Грузії — до підслуховування. «Hitchhiking Patagonia» — роуд-муві про подорож режисера південною частиною Латинської Америки, під час якої він записував на диктофон діалоги з випадковими подорожніми. «Hitchhiking Patagonia» — картина про рух вдалину на тлі розмов про все і ні про що. На відміну від «Hitchhiking Patagonia», де горизонтальний рух уперед передано на екрані загальними планами, картина «Wanderer» литовського режисера Мартінаса Кундротаса змальовує інший рух — вглиб природи і себе як її частини. Головний герой потрапляє в ліс, який постає на екрані в різних образах: від бентежного зеленого моря до крапель роси на листку та маленької комахи на траві. Розслаблена фабула і, взагалі, відсутність дії в кадрі — це не привід записати фільм у категорію «нудного». Він настільки візуально витончений, що можна просто віддатись медитативному спогляданню і власним думкам. Відразу дві картини балтійських режисерів розповідають про життя та побут священнослужителів: «On the Edge of Time» литовського режисера Антона Баронса, де мова йде про монахів з бенедиктинського монастиря у Литві ›, та «Roosenberg» Інгел Вайкла з Естонії про трьох літніх монахинь із бельгійського абатства. Життя монахів, наповнене тихими молитвами та богослужінням, які вимагають спокою і послуху — все це кінематографісти спробували передати за допомогою повільного темпоритму, роботи зі світлом, яке додає одухотвореності портретам монахів, а також, як різець, відсікає все зайве. Люди в кадрі розташовані таким чином, що виглядають не самоцільними особистостями, а невід'ємною частиною храму, як фреска чи колона. Обидва фільми без слів і прямого втручання в життя героїв. Це зумовлює певну дистанцію та відстороненість, але разом із тим не руйнує цілковитої гармонії зі світом, в якій перебувають герої картин. Стрічку «The Moon The Sun And The Three Muskeeters» Ваган Хачатрян з Вірменії знімав у невеликому містечку між Португалією та Іспанією. Режисер терпляче і уважно розглядає все навкруги: похмурих старих людей, які сидять у своїх кріслах чи збираються біля церкви; жінку, яка пряде нитку за давньою технологією. Вдень тут нічого не відбувається — складається враження, що всі завмерли в очікуванні чогось невідомого. Та вночі раптово містечко заповнює натовп людей, серед яких багато молоді. Вулицями проходить дивна, певно ритуальна, процесія, та жодних пояснень у фільмі немає. Тож глядач може лише здогадуватися, чи було це насправді, чи це чийсь сон. Після галасливої ночі на екрані знов постає те саме місто, занурене у звичний режим очікування. Автори цьогорічної «Пальми Півночі» обирають різні способи дослідження світу. Одні через призму особистого досвіду, другі — через підглядання за життям інших, а хтось намагається через вдумливе медитативне спостереження вловити і передати сутність таких абстрактних категорій як час, рух чи подих вітру. Жодний з варіантів не є кращим чи гіршим. Камера фіксує все, що могло б від нас вислизнути. Проте ми завжди будемо мати лише частину реальності. А кадр завжди буде насичений тим, що лишається за ним, і відсилатиме нас до чогось невловимого.
6
6
ПРОТЕСТИ, ЗВУК І ТИША ✍
Огляд кінопрограми «Шоукейс»
ВА ЛЕРІЯ ЖЕРІХ
Поки в Славутичі триватиме «86», у Києві розпочнеться «’68 СЬОГОДНІ » — друга частина Київської Бієнале. Під анонсами лекції Жака Рансьєра власники абонементів побиваються через неможливість перебувати в двох місцях одночасно та роздумують, чи не пропустити заради французького філософа один із фестивальних днів. Але сентименту до 68-го року знайшлося місце й у програмі Міжнародного Шоукейсу. Візуальний ряд стрічки «У цю нестямну мить» режисера Жоао Морейра Салеша формують аматорські чи телевізійні записи революцій, бунтів і повстань: той-таки Червоний травень у Франції, Празька весна у Чехословаччині, державний переворот у Бразилії a. Молода жінка фільмує свій відпочинок у Пекіні часів Культурної революції на Super 8, а півстоліття потому її син намагається вписати відео з сімейного архіву в історико-політичний контекст. Над синхронами переважає закадровий текст, який режисер начитує самостійно. Зазвичай з таким підходом маємо справу, коли йдеться про класичну пояснювальну документалістику, але «У цю нестямну мить» тяжіє не до політичного есею, а радше до поетичного. Архівні матеріали буремних часів Салеш коментує з невимушеністю мільярдера — він восьмий у бразильському списку Forbes — і за хвилину його ідеалістичний пафос може змінитись наївним замилуванням кучерями протестувальників. Розфокусованість авторського погляду навіть викликає прихильність та створює відчуття проживання, а не відстороненого дослідження історії. Звинувачувати Салеша в романтизації суспільно-політичних процесів не хочеться: зрештою, самі учасники подій порались із цим не зугірш. Проте на кадрах із сонячного Китаю від коментарів розчуленого сина стає дещо моторошно, а під кінець хочеться передивитись Кріса Маркера. Інакше тему соціальних заворушень, тепер сучасних, опрацьовують Мейпл Раза та Мілтон Ґільєн, бакалаври антропології та режисери. «Повстання в Мариборі» — їхній спільний інтерактивний проект про серію антикорупційних протестів у Словенії. На різних етапах фільму глядачі постають перед етичними виборами одночасно з протестувальниками на екрані. На перегляді стрічки — чи радше своєрідного відео-мережива — аудиторія впливає на подальший розвиток дій колективно. Рішення глядачів за принципом відеогри визначають те, як буде розвиватися сюжет. Глядачі перетворюються чи то на співрежисерів, чи то на героїв стрічки; тому «пограти в повстання» можна стільки разів, скільки буде показів — кожного разу щось до певної міри відрізнятиметься 9. Проект влучно звертається до пам’яті й емоцій тих, хто колись брав участь у масових вуличних акціях R. Для тих, хто такого досвіду не мав, може слугувати доволі правдоподібною імітацією й інструментом для дослідження не тільки логіки протесту, а й себе в ньому. «Повстання в Мариборі» не маніпулює авторитетом кінематографу, натомість своєю драматургією імітує тактику прийняття рішень, властиву вуличним акціям. Оцінювати події на екрані, вправлятись у емпатії, ставити питання та давати відповіді кожен окремий глядач мусить самостійно.
Автори проекту з цікавістю досліджують та модерують взаємодію аудиторії зі своєю роботою. Цьогоріч на запрошення фестивалю Мілтон Ґільєн презентуватиме «Повстання в Мариборі» особисто. Інтенсивний досвід гарантує «Похвала нічому» Боріса Мітіча. Поганий чи добрий — залежить. Це одна з найпомітніших стрічок програми Шоукейсу. Масштабні зйомки по всьому світу вилились у сатиричну притчу про пригоди та роздуми так званого Ніщо. Говорить Ніщо голосом Іґґі Попа ✌, а поневіряється світом під музичний супровід Паскаля Комляда та The Tiger Lillies. Проте виграшно та струнко «Похвала нічому» виглядає радше в тексті прес-кіту, аніж на екрані. Матеріал, який 62 оператори знімали впродовж восьми років, зачаровує. Однак якісно відрефлексувати його заважає нав’язливість та повсюдність звуку. Цікава візуальна складова таким чином опиняється в майже принизливій залежності від оповіді та музики. І якщо з музикою змиритися можна, то до закадрового тексту питань забагато. Уїдлива віршована оповідь сповнена поганих метафор, поверхових суджень та невдалих спроб до самоіронії. Чудове, насправді, кіно заледве пробивається крізь. Коли Ніщо ламає четверту стіну, то хочеться у відповідь попрохати його трохи помовчати K. Натомість тиші достатньо в роботах Юрі Анкарані. Їх на фестивалі буде чотири: трилогія коротких метрів і повнометражний «Виклик». У фільмах «Трилогії Залізної Лихоманки» режисер спостерігає за людьми та машинами, які разом видобувають мармур, роблять складні хірургічні операції та досліджують підводні глибини. Людські та механічні дії в кадрі зафіксовані в трилогії з однаковою уважністю. Мізансцени Анкарані прораховані до дрібниць: збалансовані та змістовні, часто симетричні. «Виклик» напрочуд цілісна робота, візуально та ідейно. Це не так часто трапляється з повнометражними документальними фільмами: свого часу в цьому жанрі зміст призвичаївся брати гору над формою. Ця цілісність має завдячувати художній практиці Анкарані. Ще одним гостем фестивалю стане шведський режисер Йоран Г’юґо Ольсон. Дослідити творчість режисера можна буде на його ретроспективних показах. Для спеціальних показів Ольсон відібрав декілька чужих фільмів, які вплинули на нього як на документаліста: серед них спільна робота Енді Воргола та Пола Морріссі «Дівчата з Челсі» — перший кінематографічний успіх нині гарно знаних художників і їхньої Фабрики. У висвітленні соціальної нерівности Ольсон не менш затятий за іншу свою натхненницю, Барбару Копл. На початку семидесятих режисерка провела три роки з шахтарськими сім’ями, аби висвітлити протестний рух M, який влада штату ігнорувала. Її фільм «Округ Гарлан, Сполучені Штати Америки» на початку зйомок не мав жодного фінансування, але згодом отримав Оскар за найкращу документальну стрічку. Крім ретроспективних показів Ольсона, на фестивалі відбудеться прем’єра «Фонко» — це фільм про нову музику та мистецтво африканського материка, який Ольсон зняв у співавторстві з Ламін Даніель Ядамою та Ларсом Ловене. Всього Міжнародний Шоукейс фестивалю «86» цього року налічує 15 фільмів. Об’єднує стрічки в програмі не тільки щось невловиме, а й дещо цілком. Це легко побачити, якщо намалювати схему перегуків між фільмами — за змістом і за формою; несхожі історії режисер(к) и розповідають схожим чином, а одне й те саме здатні вкрай по-різному.
АНОМАЛЬНІ НОЧІ Музичне життя на «86» ✍
Д А Ш А П У ГАЧ К АТ Я Т И ХО Н Е Н КО
Уночі кінофестиваль перетворюється на майданчик для нічних вечірок =. Цьогоріч запрошеними кураторами музичної програми є команда Платформи ТЮ! з Маріуполя. Заснована Діаною Берг та однодумцями у 2016 майже з нічого, сьогодні ТЮ! відіграє центральну роль у формуванні мистецького середовища в портовому місті. Зокрема влітку минулого року там відбулись гастролі конкурсної програми MyStreetFilms Ukraine у рамках спецпроекту «86» � «Післямова», а зовсім нещодавно, з 27 квітня по 1 травня, команда ТЮ! хостила і долучилась до організації ГОГОЛЬFEST у Маріуполі. У Славутичі музична програма з п’яти лайвів і сетів з інтригуючою назвою «Аномалія» порадує гостей «невловимого» п’ятого «86». Дует Ptakh_Jung — хедлайнери першої фестивальної ночі. Ptakh (Антон Дегтярьов), відомий у минулому своїм сольним проектом Quarkmonk, — професійний піаніст, що повністю присвятив себе електронній музиці. Jung (Володимир Бабушкін) — гітарист, вільно експериментує з інструментальним звучанням. Ptakh і Jung розпочали співпрацю кілька років тому і за цей час набули популярності серед київських слухачів. Їхню музику часто окреслюють як «кінематографічну», що має драматургію і за стилем поєднує класику, гранж, ембіент і шугейз. І не дарма. Нещодавно виконавці створили музичний супровід до документального фільму Аліни Горлової «Явних проявів немає», прем’єра якого відбулася на фестивалі Docudays UA у березні 2018. На межі дослідження звуку в різних стильових напрямках електронної музики — від нойзу до техно — працює Bohdan Konakov. У Києві Богдан Конаков відомий як продюсер, засновник ШЩЦ � творчого об’єднання, що займається проблемою культури слухання музики і презентує київським і закордонним слухачам мікси й сети сучасних українських електронних артистів. У музиці Конаков поєднує експериментальні записи з використанням трешевих записів розмов з ютюбу і звуків навколишнього середовища з танцювальною і зрозумілою музикою. Екс-
учасник «Схеми», а тепер ще і частий гість клубів і радіо в Польщі й Німеччині, у Славутичі Konakov виступить уперше ˜. Кульмінацією вечора стає виступ романтика з Позняків Space Spice Boy, чия лірика гарантовано сподобається поціновувачам «побутового реалізму» в музиці — людям, які спостерігають усі сторони життя, віддаючи перевагу трешевим і повсякденним над «естетизмом». У Space Spice Boy, як і у деяких молодих і вже відомих у вузьких колах гуртів і виконавців (наприклад, Ядовитая Cобачья Cлюна, Волосы Птиц, SVITER art-group, Олексій Дьячков), тексти про повсякденні ситуації чіпляють більше, аніж музика. «Мне не нужен “Егермайстер” и даже шишки / Всё, что мне нужно, — немного водички», — співає Space Spice Boy у хіті «Моршинська Спортік», «Мене заводить твій великий бивень / коли вдягаєш штани за сорок гривень» («Штани за 40 гривень»). Такі тексти знайдуть відгук у найширшої аудиторії, адже вони — своєрідне щеплення від снобізму і бажання вивищитися над іншими завдяки своєму символічному капіталу r. Окрім київських музикантів, Платформа ТЮ! привезла до Славутича діджеїв з Маріуполя. Серед них на техно-ночі першими виступають аудіовізуальний DVJ Stupnik та свідок зародження маріупольських рейвів електронщик Marso. В атмосферу вечірки похмурості привносить сет Burning Woman — творчий псевдонім Катерини Кострової з Донецька. Stereoigor — відомий у Маріуполі діджей і автор радіоефірів про сучасну електронну музику. Stereoigor відіграв сети з засновником Depeche Mode Енді Флетчером та є автором перших в Україні інтерв’ю з Alt-J, Depeche Mode, Franz Ferdinand, JayJay Johanson та ін. Цьогоріч Платформа ТЮ! запропонувала справді насичену музичну програму — всі п’ять днів фестивалю «86» передбачають вечірку R . Деякі з них, як-от вечіркавідкриття, є цілковито колажними, натомість є вечірка, витримана в стилі техно, вечірка від 20ft Radio, а також захід від групи FreakRaveCabaret. Або ж виступ електронного музиканта та працівника ЧАЕС � DJ Trofimm в останню фестивальну ніч. Усі заходи орієнтовані на ту ж публіку, на яку орієнтований і сам фестиваль — а наразі серед цієї, поглянемо правді у вічі, київської молоді найбільш універсальною музичною мовою є рейв (а не джаз, академічна музика чи, пробачте на слові, рок). Та будемо сподіватися, що цією музичною мовою схочеться поговорити й людям, які на перший погляд відмовляються від неї ž. Нехай станеться ця аномалія — адже з перехрещень несподіваного і народжується справжня (життє)творчість.
Спецвипуск створено за підтримки Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86», а також Єгора Петренко. Над випуском працювали
Ліза Корнейчук, Катя Цигикало, Катя Тихоненко, Даша Пугач, Лесь Виноградов, Марія Борисова, Валерія Жеріх, Альона Пензій, Валерія Шиллер, Люба Дивак Дизайн
Вітя Глущенко, Саша Курмаз
Засновниця
Цигикало К.О. Редакторка
Корнейчук Є.О. Спецвипуск, (03.05.2018) Наклад: 500 екз. ЗМІ зареєстровано Міністерством юстиції України Свідоцтво про реєстрацію Серія КВ №2298412884ПР від 13.11.2017
Шрифти
Видавець: ТОВ “АБС ПРЕСС” Адреса друкарні: м. Київ, вул. Казимира Малевича, 86Г
Roboto (Christian Robertson) fonts.google.com
vonopaper@gmail.com www.fb.com/vonopaper
Vremena (Roman Gornitsky) typefaces.temporarystate.net