ПРИВИД «ІНТЕРНАЦІОНАЛУ»
Проведення Центром візуальної культури своєї другої бієнале дивувати не мало б — попередня, «Київська Школа», відбулася восени 2015-го, рівно два роки тому. Утім, про «Київську Школу» тоді оголосили ще в березні. Цього разу «Інтернаціонал» багатьох захопив зненацька: про майже півсотні подій у шести локаціях протягом місяця з хвостиком багато потенційних відвідувачів дізналися запізно (якщо дізналися взагалі).
Незадовго до сотої річниці Жовтневої революції у Києві розпочалася зорганізована Центром візуальної культури бієнале «Київський Інтернаціонал». Новина про проведення бієнале раптово з’явилася наприкінці вересня, лише за місяць до події-відкриття. У календарі за 2017-й «Інтернаціонал» опинився неначе на місці 47-го кінофестивалю «Молодість», який його організатори вирішили перенести з кінцівки жовтня на травень 2018-го. Зараз, з перспективи початку нового року, «Київський Інтернаціонал» здається однією з головних подій року, що минув.
На більшість подій «Інтернаціоналу» ходили одні й ті самі люди — наприкінці бієнале їхні обличчя здавалися вже рідними. За інших умов це можна було би пояснити окремішністю команди ЦВК у київському середовищі культурних і мистецьких діячів. Одначе на подіях «Інтернаціоналу» цих діячів можна було зустріти вдосталь. Бієнале бракувало відвідувачів «ззовні» — мешканців Києва, професійно не пов’язаних із мистецтвом. У напівпорожній залі Тарілки деколи ставало прикро, що всі ці чудові миті зникнуть із часом, мов сльози серед дощу.
Від забуття їх може врятувати хіба документальна фіксація, якою скрупульозно займалися волонтери. На всіх подіях поруч із їхніми учасниками завше були помітні камери й мікрофони, тепер відео лекцій і виступів можна подивитися на YouTube-каналі VCRCvideo1, аудіозаписи послухати на Mixсloud Radio International2. Трохи згодом до цих віртуальних доказів має доєднатися у формі друкованого каталогу «Путівник Київського Інтернаціоналу». Звісно, відтворити таким чином досвід фізичного відвідання простору неможливо, але так принаймні з’являється нагода зрозуміти, що саме проґавили. Проґавити було що. Програма «Інтернаціоналу» насичена різними за форматом подіями: вже загалом звичні для київських виставок кураторські екскурсії, розгалужена лекційна програма, кінопокази, презентації книжок, аудіотури, перфоманси, концерти, вечірки. Заявлена у програмі лекція могла виявитися перфомансом, перфоманс лекцією, а нібито драматична «П’єса» Валентини Петрової попервах здавалася просто пиятикою на сцені під дарк-джаз Bohren & der Club of Gore. Крім перфомативних практик упадає в очі велика кількість аудіальних експериментів. Платформа «Радіо Інтернаціонал» працювала на сталій частоті довкола головної локації бієнале: в радіоефірі можна було слухати лекції, записи екскурсій і навіть доєднатися до сеансу солідарності з водіями убера, організованого білоруським творчим угрупуванням eeefff. Ще один незвичний аудіо-просторовий формат упровадили кияни Pic Pic — вони збагатили програму бієнале двома аудіо-прогулянками: про ніч на Майдані та про справу Менделя Бейліса. За таким форматним розмаїттям легко забути, які ідеї втілені у цих форматах, і як ці ідеї між собою пов’язані. Контекст річниці Жовтневого перевороту й комуністичних інтернаціоналів, викликаний назвою бієнале та часом її проведення, виявився лише горішнім шаром складної ідейної структури «Київського Інтернаціоналу».
від «Свята...» документальним фільмом «Церемонія» режисера Філа Коллінза. У фокусі обох авторів опинився подібний процес — повернення на постамент знесеного пам’ятника ідеологові комунізму. У роботі Деймантаса Наркявічуса повернення фіктивне, здійснене за допомогою зворотної перемотки архівного відео: на ньому натовп споглядає, як великий кран ставить на постамент щойно демонтований у Вільнюсі пам’ятник Леніну. Філ Коллінз архівне відео зрежисерував сам: він знайшов на Харківщині декомунізований навпіл пам’ятник Фридриху Енґельсу, помістив його на відкриту платформу й провіз його через пів-Європи до майже рідного Енґельсу Манчестера, де під бадьорий електропоп Gruff Rhys фігуру автора «Маніфесту комуністичної партії» урочисто встановили на нове місце. Доля пам’ятників і пам’яток стала однією з чільних тем «Інтернаціоналу». У центрі уваги опинилася головна локація бієнале — будівля УкрІНТЕІ (у народі «Тарілка на Либідській»), яку за чутками невдовзі можуть передати в оренду власникам ТРЦ «Ocean Plaza». Власники ТРЦ буцімто збираються використати Тарілку для входу до свого нового моллу, який вони будують відразу за нею. Поціновувачі радянського модернізму побоюються, що перебудова Тарілки може її істотно деформувати та й узагалі остаточно відібрати можливість проводити там події на зразок тих, які влаштували організатори «Інтернаціоналу». Під час бієнале у Тарілці відбулася зустріч з її архітектором Флоріаном Юр’євим. Він розповів про історію створення Тарілки, унікальну акустику її чаші та концепцію світлотеатру, який мав би бути у ній влаштований. Акустику Тарілки у тиждень відкриття бієнале мала перевірити американська музикантка Pharmakon. Завсідники вечорів електронної музики з нетерпінням чекали на жорсткий індустріальний нойз у приміщенні з подертими фресками доби ранньої пострадянської України. На їхній превеликий жаль, Pharmakon на «Інтернаціонал» приїхати не змогла, але й без неї у чаші Тарілки часом з’являлося відчуття переддня падіння Риму. Флоріан Юр’єв фаталістичних настроїв не розділив і ствердив віру присутніх у збереженні Тарілки такою, якою він її задумав.
Чи не єдина буквальна програма бієнале — організована Центром Довженка серія кінопоказів «Український революційний кіноавангард». Фільми Вертова, Кауфмана, Шпиковського, Кавалерідзе та Довженка справді яскраво презентують революцію та революційне в українському мистецтві 20-х років минулого сторіччя. Але історичний фокус бієнале був не на самій революції, а на моменті після її поразки: про становлення тиранії та її терор у лекції «Фіаско світової революції» говорив філософ і культуролог Михаїл Риклін, про це ж ідеться у новій книзі Тімоті Снайдера, україномовне видання якої презентували на бієнале. Перегляд модерністського проекту, у якому зацікавлено багато учасників «Інтернаціоналу», неможливий без свідомого ставлення до наслідків перших спроб його втілення.
Зустріч із Юр’євим вочевидь стала найвідвідуванішою подією всієї бієнале. Після дискусії про реконструкцію архітектор виступив однозначно проти запропонованого плану й закликав киян об’єднатися заради збереження пам’яток модернізму. Відразу після зустрічі ініціативна група створила спільноту #SAVEKYIVMODERNISM, яка надалі й координуватиме активістів. До цієї спільноти під час «Інтернаціоналу» доєдналося багато його учасників і відвідувачів, які продовжуватимуть подальший рух за збереження Тарілки й інших пам’яток. У списку об’єктів під загрозою опинилася ще одна локація бієнале — Житній ринок архітектора Валентина Штолька (влітку з Житнього вже демонтували елементи оздоблення, а надалі йому загрожує «косметична реновація»).
Такий підхід помітний в обох експозиціях курованої об’єднанням Худрада виставки «Свято скасовано!». Відеоробота «Одного разу в ХХ сторіччі» литовця Деймантаса Наркявічюса ніби перегукується з привезеним окремо
Поки в чаші Тарілки щовечора відбувалися окремі події, у галереї під нею тривала вже згадана раніше перша частина виставки «Свято скасовано!». Друга частина «Свята...», присвячена цензурі, розташувалася у Музеї-квартирі Павла
Канал VCRCvideo на YouTube: https://www.youtube.com/user/VCRCvideo/ 2 Подкасти Radio International на Mixсloud: https://www.mixcloud.com/RadioInternational17/ 1
2
Тичини. Сам Музей Тичини як історичне місце перегукується з темою виставки — поета Тичину багато цензурували, він цензурував себе сам, а потім і взагалі став частиною системи-цензора. Простір зрезонував, «прогнувся» під тиском страху й відмовив Худраді в експонуванні раніше погодженої для цього роботи художника Давида Чичкана «Делегування влади», яку на початку року порвали праворадикали під час нападу на виставку «Втрачена можливість» у Центрі візуальної культури. Адміністрація Музею пояснила рішення бажанням не наражати себе на небезпеку погрому, який міг би зашкодити працівникам і відвідувачам. Під час бієнале про рішення адміністрації Музею, реакцію Худради та діалог між ними можна було говорити нескінченно. Зараз, коли «Інтернаціонал» минув без жодного істотного конфлікту, ситуація просто дивує. Організатори бієнале й самі побоювалися нападів і провокацій. Певно, саме тому на відкритті в Тарілці серед гостів блукав Юрій Зозуля, голова патрульної поліції Києва. Коли остаточно стало зрозуміло, що домовитися про показ роботи Чичкана не вийде, Худрада вирішила зняти з виставки й решту робіт, зробивши це під час кураторської екскурсії, а роботу «Делегування влади» показати на підході до Музею з вулиці. Нікіта Кадан, один із учасників Худради, у своєму коментарі до ситуації назвав спекуляцією порівняння її з цензуруванням «Страшного суду» Кузнєцова в Арсеналі чи закриттям виставки «Українське тіло» тоді ще могилянського Центру візуальної культури. Усі три випадки сутнісно різні, й порівнювати їх справді не варто, але символічний зв’язок між усіма ними є. Щонайменше, матеріали судової справи про знищення «Страшного суду» Кузнєцова були одним із експонатів скасованого «Свята...». Для приміщення давно вже немогилянського ЦВК на Глибочицькій бієнале стала останньою великою подією — наприкінці року Центр звідти з’їхав. Під час «Інтернаціоналу» організатори виділили це приміщення для виставки «Мертві душі» Марини Напрушкіної й Олівера Ресслера. Виставка та дискусія «Новий Інтернаціонал: поза межами нації» за участі авторів виставки стали своєрідним ключем для великої частини програми «Інтернаціоналу», що сфокусована на спільних для всього сучасного світу проблемах: правах робітників і свавіллі підприємств, насиллі держави, біженстві, міграції. Афінська Αυτόνομη Ακαδημία (Автономна Академія) провела про все це у Тарілці цілий курс. Запрошені до Києва художницею Юлією Штраус члени Академії приїхали з різних країн світу, у кожного з них відмінний від інших досвід і підхід. Однак усі події програми напрочуд вдало складалися в цілісну картину. Ба більше, програма Академії на «Інтернаціоналі» виявилася міцно пов’язана з роботами інших програм бієнале. Наприклад, аудіоперформанс «Акустична зброя» члена Академії німця Себастіана Шефера здається передмовою до перфомансу швейцарського звукового активіста Дейва Філіпса, який виступив у Центрі візуальної культури вже після відбуття Академії з Тарілки. . Неподалік від приміщення ЦВК на Подолі розташовані ще дві локації «Інтернаціоналу» — новостворена галерея Bursa і Житній ринок. На другому поверсі
ІНТЕРН Житнього — курована Ганною Цибою виставка «Ринок». Специфічна архітектура ринку (так званий «інтернаціональний стиль» модернізму) та його пряма функція цікаво співіснували у роботах виставки. Поруч із художніми соціально критичними роботами вдало постала «Ринкова економіка» Олександра Бурлаки та Олексія Бикова — дослідження зв’язку архітектури модерністських радянських ринків і процесу торгівлі на них. Житній удень працював як власне ринок, тож перед переглядом робіт чи після нього можна було поблукати між торговими прилавками, купити собі свіжої городини та поспілкуватися з продавцями. У п’яти хвилинах пішої ходи від модерністського Житнього ринку в підвалі класицистичної садиби на Костянтинівській під час бієнале відкрилася галерея Bursa. У будинку Андрія Меленського, першого головного архітектора Києва, крім галереї невдовзі працюватимуть готель, кафе та резиденція для художників. Програма «Інтернаціоналу» в Бурсі стала своєрідним відкриттям цього простору. Присвячена рейвам виставка «Dance, Dance, Dance» змістовно чи не найбільше від інших ізольована частина всієї бієнале. Можна довго говорити про роботи художників та загальну цілісність виставки, але найбільше непокоїть пошук її зв’язку з тематичним полем решти «Інтернаціоналу». Куратор виставки Сергій Климко для її означення послуговується поняттям «Нового Сходу» — терміном на позначення певної спільності території колишніх держав Варшавського договору. Начебто рейвкультура є яскравим проявом цього простору, вочевидь опозиційного до консервативного «Старого Заходу». Якщо «Новий Схід» — це редакція нового інтернаціоналу, щодо світлого майбутнього такого інтернаціоналу є занепокоєння. Ідеологічний конструкт New East активно популяризують фінансовані російськими довколавладними структурами The Calvert Journal і фонд Calvert 22. «Новий Схід» тому видається показово бунтарською вестернізованою версією ідеї «Русского мира». Доцільність такої артикуляції багатьох відвідувачів виставки щонайменше здивувала, адже київські рейви можна розглядати як явище самоцінне. «Інтернаціонал» і сам повсякчас нагадував рейв. Зокрема, чимось штибу рейв-вечірки була єдина подія у Художніх майстернях на Сошенка 33. Експозиція проекту «mocumenta» у стінах майстерень — презентація співпраці місцевих художників з кассельським колективом TOKONOMA на чотирнадцятій documenta. Доїхати до Сошенка навіть з центру міста — випробування, а опинитися там випадково неможливо взагалі. Тут уже понад півсторіччя працюють і живуть художники, але зараз це місце чомусь здається нещодавно засквотованим. На місці відрізаного від зовнішнього світу двоповерхового маєтку на Сошенка раніше хотіли спорудити багатоповерховий житловий комплекс «Лісова палітра». Будівлю майстерень вдалося відстояти, але примара загрози залишилася. Чим більше розмірковуєш про осінь «Інтернаціоналу», тим більше здається, що це був лише пролог, а основна частина на нас чекає згодом. «Інтернаціонал» закрили перформансом французької художниці Орлан «Петиція проти смерті» у Тарілці — доволі дивне дійство, яке нагадувало радше сеанс колективного психозу. Після нього ще довго хотілося, аби бієнале не закінчувалася (хоча б не так). На щастя, організатори «Інтернаціоналу» тоді ж оголосили про продовження бієнале навесні, у дні п'ятдесятиріччя паризьких протестів травня 1968-го. Поки не зрозуміло, якою буде весняна частина бієнале та як саме вона пов’язана з «Київським Інтернаціоналом»: продовжуватиме його чи постане окремо. У кожному разі зараз осінню частину можна розглядати як окреме завершене явище. Раптовість появи «Інтернаціоналу» та сповіщувальний характер його інформаційної кампанії завадили залучити на бієнале багато її потенційних відвідувачів. За місяць у первинних тканинах «Інтернаціоналу» з’явилися прогалини, а натомість його каркас обріс масивом нової інформації. Цей масив організаторам бієнале тепер потрібно ґрунтовно й зважено опрацювати. До весняної частини часу має бути вдосталь. Головне, аби не забракло сил. Влад Головко
ХИБИ ТА КОНТРАВЕРСІЇ ОСТАННЬОЇ КИЇВСЬКОЇ БІЄНАЛЕ
НАЦІОНАЛ ЧИ ІНТЕРНЕШНЛ?
«Бій відлунав. Жовто-сині знамена / Затріпотіли на станції знов»
«Київський Інтернаціонал» вже вартий уваги хоча б як один із небагатьох заходів у місті, присвячених сторіччю Жовтневої революції. Україна має непросту історію взаємин із цією подією та її наслідками, а у світлі курсу на декомунізацію будь-які спроби критичного осмислення чи навіть відступи «вліво» від офіційного державного наративу є рідкісними. Однак бієнале під проводом Центру Візуальної Культури не вийшла ідеологічно витриманою, що одночасно можна сприймати як доказ виключної демократичності її організаторів, так і як свічення їхньої несміливості чи небажання зробити чітку політичну заяву (до чого, авжеж, ЦВК ніхто не зобов’язував).
Вперше відчуття збентеження виникло на відкритті: глядачів першого акту виставки Худради «Свято скасовано!» з а а н г а ж у в а л и прослухати щось у актовій залі УкрІНТЕІ. При цьому не всі відвідувачі встигли роздивитись виставку, не всі до кінця розуміли, що на них чекає у залі: гостям запропонували прослухати «партійну промову» Василя Черепанина. Директора ЦВК, попри легендарну акустику будівлі, було фактично не чути, але це все одно не мало значення: офіційний спіч був англійською мовою й спрямований на іноземних гостей. Аудиторія заходу сміливо вислухала доповідь у чверть години, а ось наступному номеру вечора — лекції-перформансу єгипетського режисера Філіпа Різка — пощастило менше. Втомлені нічого не розуміти глядачі почали поступово йти з приміщення, в якому іноземний автор щось розповідав на фоні відео, й зала стала практично пустою. Особисто я перевірити цей факт не зміг, оскільки пішов першим, але невдовзі майже всіх відвідувачів можна було знайти на вулиці біля Тарілки, де розпочалося затяжне святкування під пильним оком національної поліції. Гулянка змогла приспати бентегу, на деякий час навіть вигулькнула надія на можливість створення і підтримання критичного, а не ворожого, сприйняття суспільством радянського минулого та комуністичної ідеї. На жаль, наявність такої мети в ЦВК не вдалося ні спростувати, ні підтвердити. Головним скандалом усієї бієнале став випадок із цензуруванням виставки про цензуру в Літературно-меморіальному музеїквартирі Павла Тичини. До другої частини «Свято скасовано!» мала увійти робота Давида Чичкана «Делегування влади», яку на
територію державного закладу намагалися не допустити через складну долю твору. Дирекція перемогла, виставка не відбулася, хоча й набула особливої ваги в свідомості багатьох, хто на ній побував, та безлічі тих, кого на ній не було. Позиція як музею, так і учасників і учасниць Худради — відомі, а ось ЦВК лишився в цьому конфлікті осторонь. Загадкове мовчання інституції може видатися навіть більш болісним, ніж поведінка адміністрації музею. Навіть у випадку незгоди з кураторами, очікуваною була хоча б критична солідарність Центру Візуальної Культури з потерпілими від цензури. Тим більше, що саме в приміщенні ЦВК роботу Чичкана було пошкоджено під час сумнозвісного нападу ультраправих, та й закриття виставки «Українське тіло» у 2012 році мало забезпечити особливу чутливість організаторів бієнале до таких проблем. Однак смілива в минулому інституція так і не висловилась у підтримку Худради і взагалі утрималась від публічних коментарів стосовно інциденту в музеї Тичини. Суперечливою була й охорона заходів «Інтернаціоналу», хоча її скоріше варто віднести до плюсів, аніж мінусів. Поліція несподівано виявилася з народом, коли захищала алкогольний дебош під «Тарілкою». Сміливо й віддано правоохоронці оберігали експозицію «Ринок» на
Житньому, до якої увійшла інша робота такого небезпечного для показу Давида Чичкана. Завдяки посиленим заходам безпеки відвідувачі уникли нападів, і цьому можна лише порадіти (шкода, що безпечний перебіг інших подій «Київського Інтернаціоналу» не переконав музей-квартиру ризикнути виставити «Делегування влади»), хоча й подейкують, що поліціянти на ринку були б раді мати змогу помститися декому з потенційних погромників. Хай там що, але «Інтернаціоналу» вдалося унаочнити той так часто заперечуваний факт, що мистецькі та просвітницькі заходи, які можуть образити почуття націоналістів, не знаходяться в Україні в безпеці. Деякий подив викликало й запрошення на закриття французької художниці Орлан. Мисткиня вже давно досягнула зіркового статусу, але на шпальтах українських видань вона прославилась хіба своїм багатомільйонним позовом проти Леді Гаги зі звинуваченням у плагіаті1. Однак аудиторія ЦВК була занепокоєна не стільки «буржуазністю» Орлан, скільки самим її перформансом, адже «Петиція проти смерті» недвозначно апропріювала форму акцій протесту. Досить влучно цю критику висловив у соціальній мережі Facebook художник та активіст Максим Рачковський, який одним із перших звернув увагу
на суперечність: «для низових активіст_ок кожна вулична акція це ризик на який люди ідуть знаючи заради чого. може шановна художни_ця перед перфомансом пояснить і переконає нас взяти у цьому участь? адже в цій дії будуть використовуватись наші тіла а не тільки її»2. На жаль, у відповіді на цей коментар ЦВК відмовився прояснити свою політичну позицію, обмежившись загальними фразами про свободу участі та неучасті в заході. Авжеж, це не єдині хиби організаторів бієнале. Не можна не згадати й презентацію в рамках «Інтернаціоналу» книги історика Тімоті Снайдера, відомого викривача злочинів кривавого комуністичного режиму. Не те щоб у такій діяльності зовсім не було потреби — на жаль, любителі захистити чесне ім’я Сталіна ще не перевелися — але доречність виступу вченого, чию позицію складно назвати неупередженою, викликає сумніви: в умовах офіційного державного «декомунізаційного» курсу включення цього заходу виглядає ледь не глумом. Так само натягнутою була й доречність виставки «Dance, Dance, Dance» у нововідкритій галереї-готелі Bursa. Згідно з кураторським текстом, художники мали працювати з темою рейву або, в більш широкому сенсі, з «Новим Сходом», умовною посткомуністичною
територією свободи. В таких формулюваннях виставка могла навіть видатися прийнятною до сторіччя Жовтня, але експозиція показала, що авторів робіт не надто хвилювала відповідна проблематика. Єдиною вдалою спробою поєднати рейв з революцією можна визнати хіба «Царства» Олексія Таруца, який через комбінацію різних медій і вокальних технік спромігся загострити протиріччя нинішнього історичного моменту.
Тим не менш, попри всі свої недоліки, «Київський Інтернаціонал» заслуговує на схвальну оцінку від своєї цільової аудиторії. На бієнале було достатньо цікавих і гідних уваги заходів, а окремі невдачі є природними для таких масштабних подій; але проблемою є те, що ці промахи виявляються особливо болючими в українських реаліях. Попри десятки критичних висловлювань, тема декомунізації не є проговореною і перетравленою суспільством і художньою спільнотою, в той час як на думку можновладців, «декомунізацію ще не завершено». У таких умовах розмова про сторіччя подій, що драматично вплинули на світову історію та історію України, не може бути нейтральною дією виключно в мистецькому полі. Попри свою тему, бієнале намагалося залишатися максимально аполітичним, стояти осторонь найбільш гострих питань. Таку стратегію можна цілком виправдати: ЦВК мало можливість провести «Інтернаціонал» в тому числі й завдяки вірі частини суспільства в автономію мистецтва й необхідність свободи художніх висловлювань, а надмірна політизованість могла б нанести надто серйозний удар по інституції, що й так знаходиться у скруті. На жаль, мова «Київського Інтернаціоналу» виявилася заскладною, а політичний порядок денний — нечітким, що ставить під сумнів факт ефективної реакції на пам’ятну дату. Євгеній Казак
http://gordonua.com/bulvar/news/hudozhnica-orlan-podala-v-sud-na-ledi-gagu-114824.html 2 https://www.facebook.com/events/861242180704732/?active_tab=discussion 1
3
Pic Pic: МЕЖДУ ТЕАТРОМ ПОГРУЖ Я иду по Подолу в направлении кинотеатра «Жовтень», чтобы вскоре присоединиться к группе странно разгуливающих по улицах людей в наушниках. Иммерсивный театр, или театр погружения, известен за рубежом ещё с конца прошлого века как направление экспериментального театра и выхода за пределы условностей четырёх стен. Знакомьтесь: Pic Pic — аудиотуры по городу, состоящие из придуманного текста и реальной истории, эмбиента и шумов, фрагментов окружающей среды и главного — человека в ней. Сооснователь проекта Pic Pic и сторителлер Sensorama Lab, драматург Дима Левицкий поделился с ВОНО концепцией создания первого иммерсивного театра в Киеве и рассказал о каждом туре в частности.
С чего начался проект Pic Pic? И какой у вас сейчас коллектив? Дима Левицкий: Pic Pic начинали я и Пётр Армяновский. Первым был аудиотур «Дело Менделя Бейлиса». Долгое время мы работали вдвоём. Музыка в турах очень важная составляющая. Мы работали и продолжаем работать с композитором Джонни Фокс, с которым я познакомился в Чехии. У него есть свой лейбл Founding. Интересно, как он на дистанции пытался выстроить звучание Киева [в турах «Дело Менделя Бейлиса» и «Майдан. Прогулка»]. Также в Славутиче мы работали с Grisly Faye — это Маргарита Куличева, современная украинская композиторка. Для голоса у нас есть актёры. Русскую версию озвучивает Тамара Трунова, режиссёрка Театра на левом берегу. Украинскую версию на Майдане — Римма Зюбина, актриса кино и театра. Все три тура переводила и озвучивала на английском Дейзи Хайс.
Я не близко знакома с театром, но знаю, что существуют пионеры движения аудио-экскурсий по городу Remote Х от Rimini Protokoll. Насколько они схожи с теми идеями, которые продвигает Pic Pic, и можно ли вас сравнивать? ДЛ: Ребята из Rimini Protokoll консультировали нас относительно тура «Дело Менделя Бейлиса», который мы впервые провели в рамках выставки «Візит привидів» в Центре визуальной культуры (VCRC). Сама выставка проходила в рамках большой международной конференции, посвященной Бабьему Яру. Кураторка выставки Катя Мищенко предложила мне сделать такую перформативную прогулку. На тот момент я как раз был в Берлине, где и познакомился с ребятами из Rimini Protokoll. До того как делать тур, я был знаком с историей про дело Менделя Бейлиса и подумал, что это отличная возможность совместить такую форму с этой историей. Думаю, мы работаем с разными энергиями. Rimini Protokoll гораздо интенсивнее врывается в городской ландшафт, его природу. И это аттракционный опыт: присутствует постоянное чувство, что ты очень сильно направляем. Мы скорей делаем прогулку, которая немного дистанцируется от города. Мы не так интенсивно задеваем разные углы города, его логику. Тот опыт, который получает человек, скорее связан с неким «плавучим» состоянием — спокойным наблюдением за собой.
Я впервые поучаствовала в вашем аудиотуре на фестивале «86» в Славутиче. Было интересно ощутить себя персонажем, словно играющим в спектакле. И да, такой тур — очень индивидуальный опыт. В то же время Pic Pic — это своего рода уникальная вещь для Украины, поскольку вы первые синтезировали звук и театр в форме экскурсии. ДЛ: Мы работаем с такой опцией: становишься ли ты кем-то другим посредством звука и того, что ты направляем? В какую фигуру ты превращаешься? В то же время ты можешь оставаться самим собой. Не знаю, стоит ли считать участников аудиотура актёрами. Единственное, что я заметил за многими турами — это то, что люди готовы к тому, чтобы ими руководили. Они хотят этого и готовы к тому, чтобы делать даже самые нелепые вещи. Особенно если это делает группа людей. Очень часто человек следит не только за собой, но и за другими. Когда группа идёт налево, а голос в наушниках ведёт направо, ты не всегда идёшь направо.
Кто пишет тексты? ДЛ: Тексты пишу я. Пытаюсь балансировать между историей и функциональным текстом. Историю о Бейлисе я знал изначально. Это тема антисемитизма. Честно говоря, не помню, как появился «Майдан. Прогулка». Нам казалось, что это то место, по которому интересно гулять. Но мы ошибались, кстати. Очень интересный симптом: в этом туре принимают участие в основном иностранцы — у них Майдан вызывает интерес. У жителей Киева это место вызывает скорее отрицание. Интересна для них здесь сама форма прогулки. Тур «Над пропастью во ржи» мы сделали по приглашению кураторов фестиваля «86». Мне казалось, что Славутич — это такое школьное место: там очень хорошо школьникам, и там здорово проводить детство. Нашей главной героиней в этом туре была школьница, которая убегает из города. Сам по себе Славутич построен на территории леса, и находясь там, ты чётко чувствуешь, что ты в городе, но стоит немного отойти — и ты уже в лесу. Такое разграничение в каком-то смысле давит.
Возвращаясь к музыке. Ты говорил, что шумы в аудиотурах важны для вас, и вы работаете с агрессивной городской средой. Эти вещи взаимосвязаны? ДЛ: Так как мы работаем на FM-частотах, радиоволны включают в себя помехи. Аудиотур может быть нарушенным, неправильным. Когда в «Деле Менделя Бейлиса» звучит композиция Джонни Фокса Johnny, мы понимаем, что будут помехи. Люди будут слышать шипения, и как по мне, это говорит о городской среде. Вместе с тем, мне кажется, мы сохраняем важную логику, которую имеют аналоговые медиа: со звуком ты одновременно должен понимать, что это в любой момент может закончиться. Такой момент ошибки для нас очень важен. Мы допускаем, что группа поведёт себя во время тура совсем по-другому. И было бы круто, если бы в какой-то момент люди отказались, к примеру, идти на гору. Некоторые отказывались идти на место заброшенного здания, кто-то не хотел заходить в церковь, кто-то заходил и не выходил. И это очень правильно. В этом и различие с Remote Х — мы оставляем широкое поле для возможностей. Единственное, чего мы не хотим, так это чтобы люди снимали наушники. Городская среда агрессивна. Особенно киевская — алогичная, непропорциональная, агрессивная визуально. Конечно, глаз привыкает ко всему, но если ты уезжаешь в другой город, то по возвращении в Киев сразу чувствуешь его токсичность. Безусловно, гулять по токсичному городу можно. Единственная вещь, которая может уберечь нас от токсичности — это указать на эту токсичность и в то же время дистанцироваться от неё. Мы понимаем, что находимся здесь. Такой звук и тип наррации позволяет немного успокоиться: присмотреться к яду этого города, но одновременно быть смелым перед лицом этой среды.
4
УЖЕНИЯ И ГОРОДСКИМ ШУМОМ В чём для тебя разница между спектаклем на сцене и аудиотуром? ДЛ: Есть много отличий. Во-первых, в принципиально другом отношении к истории, к тексту. Тот тип театра, который я постулирую в своих проектах, скорее тяготеет к тексту в момент высказывания на сцене. В туре же это заранее написанный текст. Всё, что остаётся — воспроизвести его. Интерес вызывает то, как зритель-участник прогулки сотрудничает с этим текстом в момент встречи с голосом. В постановке «Ресторан Украина» [премьера спектакля Димы состоялась в сентябре 2017 в рамках проекта "Bestechend?" Goethe-Institut в Украине — прим.] тоже. Глядя на текст, мы изначально понимаем, что будет происходить, но вместе с тем текст образовывается во время высказывания уже на сцене. И безусловно, на сцене есть актёры — их тела, их голоса. Это то, что они транслируют, и гораздо важней то, что они чувствуют, о чём они мыслят, что во многом зависит от них. Я же выступаю как некий дизайнер текста. В случае аудиотура я райтер.
Потому что в аудиотуре участник динамичен, а в спектакле нет. ДЛ: Относительно участников — да, это совсем другой опыт. Мы понимаем, что корни аудиотура происходят из театра. Хотя в театре тоже можно двигаться. Поэтому мы и называем Pic Pic иммерсивным театром — когда есть игра между зрителями, участниками и перформерами.
Какая функция перформера в аудиотурах? ДЛ: В туре по Майдану перформерка Катя раздаёт чай. Мы воспроизводим историю, когда девушки/ женщины занимались кухней, стояли с чаем и бутербродами. Это ещё и гендерный аспект. Не сказать, что мы с ним соглашаемся, но мы его воспроизводим. И Катя стоит с этим чаем на определённом этапе тура и раздаёт его участникам вместе с нарезанным лимончиком, имбирём. В прошлый раз, кстати, к ней подходили прохожие и хотели купить чай. Было холодно, она просто стояла с подносом и термосом.
Какие новые туры вы планируете? Чем они будут отличаться от предыдущих? ДЛ: Зимой мы запускаем прогулку с диджеем Тапольским. Он будет вести группу и играть свою музыку в онлайн-режиме как диджей-гид. Он написал музыку специально для этого тура и одновременно в онлайн-режиме все будут слышать в наушниках то, что он говорит в микрофон. Возможно, это будет семейная история. Они гуляли с дочерью, и он начал открывать этот город через прогулки с ней. Мы не говорим про какие-то супер семейные ценности. Мы говорим о том, что иногда в семье бывают хорошие отношения, которые позволяют тебе открывать мир вместе. Собственно, он будет переплетать, перемежёвывать свою личную историю с неким общим нарративом. Проблема обычной экскурсии в том, что ты должен быть возле экскурсовода, чтобы прислушаться к тому, что он говорит; следить за его ртом, речью, иначе ничего не услышишь. Ты постоянно к нему подходишь, приближаешься, и он постоянно отодвигается от тебя. Такое размещение в пространстве немного раздражает. Таким образом мы избегаем этой оптики. Всё, что остаётся человеку — самому гулять в определённом радиусе.
То есть ты видишь аудиотуры Pic Pic в форме личных рассказов о городе? ДЛ: Да, я думаю, что аудиотур — это осмысление города посредством того, что ты вслушиваешься и всматриваешься. И это состояние (в которое, я надеюсь, мы погружаем человека) позволяет немножко «оттянуть» зрение и «прислушать» ухо. Для меня это ещё и история на тему разложения и разрушения в принципе. Как, например, Майдан для меня место, где было некое революционное событие, оно состояло из некоторых компонентов: революционная повестка, события, предшествующие этому, определённые люди, определённый тип коммуникации. И сейчас мы видим, как оно исчезло. Фактически наш аудиотур по Майдану — это тур по пропавшему революционному месту. Мы говорим, что здесь были баррикады, а люди видят шарики-крокодилы, которые продаются. С каждым разом, когда мы ходим на Майдан, становится более очевидным, как государство пытается репрезентировать свою власть. Они, как правило, делают это на Майдане через определённые инсталляции и большие фотографии. Это всегда выглядит очень неестественно, очень по-музейному, хотя одновременно музей — очень интересное и правильное место. Но город не должен становиться музеем, у музея должны оставаться стены. Главная тема «Майдана» — мы ходим по ушедшему месту, что очень классно было переплетено с Варшавой [тур «Майдан. Прогулка» был проведён в рамках Desant UA! Pierwszy Przegląd Teatrów Ukraińskich в Варшаве — прим.]. Если мы говорим про Киев как про место, где это событие рассосалось, то в Варшаве оно наоборот приобретает свои очертания. Прогулка по варшавскому иллюзорному Майдану — это, наоборот, прогулка по будущему.
Мне кажется, практика аудио-экскурсий настолько погружающий во вслушивание опыт, что поделиться впечатлениями сразу после тура довольно сложно. ДЛ: Сразу после аудиотуров мы не получаем отзывов. Людям хочется согреться, куда-то уйти. Это скорее действие, которое хочешь осмыслить наедине. Понятно, что после тура говорят в основном «нам понравилось», «классно». В какие-то моменты ты действительно погружаешься настолько, что не хочешь выходить из этого состояния первые полчаса, поэтому не особо хочется разговаривать. Я это прекрасно понимаю.
Вы сотрудничаете ещё с какими-то проектами, которые имеют схожие идеи? ДЛ: Периодически мы получаем предложения о партнёрстве. Недавно к нам обратились ребята из Германии, которые хотели сделать прогулку по Майдану, а потом оказалось, что такой тур сделали мы. Плюс есть такая компания «У захваті», которая делает проект «Время». Они тоже делают прогулки с наушниками, но больше тяготеют к аттракционным Rimini Protokoll.
Мне кажется, идея Pic Pic предоставляет больше пространства для размышлений и возможность остаться наедине с собой. И это совершенно не аттракционная вещь. ДЛ: Да, важную роль играет момент диктата текста, что особенно важно в театре, когда текст заметно диктует, что надо делать актёрам, зрителям. В данном случае наши помехи выступают в роли возможности случайности, которые предоставляет сам город. Мы работаем с городским временем, например, с общественным транспортом, который не всегда приходит вовремя. Эта случайность и позволяет избегать этого диктата в чистом виде. И да, мы очень надеемся, что во всех наших прогулках мы пытаемся предоставить человеку самого себя.
5
Разговаривала Катя Тихоненко
ГА Л Е Р Е Я ,
ВЕЧЕРИНКА ВЕРСУС РЕАЛЬНОСТЬ О Т Е Л Ь , Б У Т И К , Б У Р С А . Киевская биеннале 2017 — «Киевский Интернационал», как и в прошлом году, проходила на нескольких локациях. Среди них были модернистские «Тарелка» (Институт информации) и Житний рынок, Литературно-мемориальный музейквартира Павла Тычины, художественные мастерские на Сошенко 33, Центр визуальной культуры и Bursa Gallery. Последняя открылась во время биеннале. В новом арт-пространстве художники и кураторы вне зависимости от возраста, страны и идей, могут реализовать свои проекты и выставки. Bursa Gallery — это часть Bursa Project, который совмещает в себе отель, городское кафе и арт-резиденцию. Масштабное открытие бутик-отеля запланировано на март 2018, а галерея работает уже сейчас. Первая выставка «Dance, Dance, Dance» посвящена феномену рейв-культуры. На ней представлены работы Мишки Бочкарева, Марии Городецкой, Игоря Окунева, Вовы РЕЙВ КАК МЕТОД Воротнева, Яремы Малащука и ЭСКАПИЗМА Романа Химея, Сергея Никитина, Кирилла Савченкова, Анны Рочновой и Алексея Тарутса. // Куратором выступил Сергей Климко На «Dance, Dance, Dance», которым ткань. Она как будто ещё раз напоминает из Центра визуальной культуры. открылась галерея, не было случайных о нашей уязвимости: на рейве мы можем посетителей. Казалось, что в Бурсе был настоящий рейв, только музыки не было слышно. Посетители, молодые модники Киева, растянулись по Константиновской, пили вино, обсуждали выставку или пытались туда попасть. Людей было действительно много, а небольшое арт-пространство в подвале не могло вместить всех и сразу. На входе посетителей встречает (и провожает) небольшой экран, на котором ультрас киевского Динамо прыгают все вместе и что-то поют. Они тоже объединяются вокруг любви, в их случае, к команде и футболу, они тоже обмениваются энергией. Всё прям как на рейве. Но у них есть идеология, а в музыке её нет. «Рейв не имеет цвета кожи и национальности (как и вся музыка в целом). Это и есть важнейший феномен рейва, в этом его самая главная идея и гуманность. Об этом я и начал бы рассказывать человеку, который ничего не знает о рейве», считает Василий Гроголь. Публика на открытии (опытные рейверы) скорее могла увидеть себя со стороны и подумать над тем, что ещё привлекает в рейве, кроме музыки и тусовки, нежели узнать о нём впервые. Художественная среда смотрела на новое пространство и всю выставку с оценкой. Вся выставка не столько рассказывает о том, как тусоваться на вечеринках. Она рассматривает рейв-культуру как метод эскапизма от войны и насильственных настроений в стране. Особенно явно это в видеоработе «Лавина» Кирилла Савченкова, где изображения природы перетекают в вечеринки, а между ними — выстрелы или военная техника. Это прямой комментарий к событиям в Крыму 2014 года. Сам художник рассказывает, что субкультурные формации переросли в воюющие группировки со своими отношениями и идентичностями. А весь этот информационный вакуум заставлял спрашивать себя: «Это на самом деле или только имитация?». На самой выставке трудно увидеть прямые отсылки к вечеринкам. В работах — социальные проблемы и реалии общества. Мишка Бочкарев совмещает в своей работе два контекста: мирную, беспечную жизнь и войну. Он сравнивает их и напоминает нам о двух параллельных реальностях, о двух «закулисьях». Закулисье первое — это показ мод в Киеве, закулисье второе — быт участников антитеррористической операции. Инсталляция, которая похожа на гамак — работа Анны Рочновой. Между двумя сетками затиснута лёгкая, блестящая
БУРСЫ, БАУХАУС И ОТЕЛЬ «ЧЕЛСИ» / Концепт и идея Bursa Project заложены в самом названии. Во-первых, «бурса» - студенческая коммуна в 17 веке. Чтобы зарабатывать на жизнь «бурсаки» ставили театральные представления, продавали то, что сделали своими руками. Бурсы сейчас — это техникумы и училища, где учат прикладным умениям. Таким образом галерея декларирует открытость для молодых художников, студентов и тех, кто пробует себя в художественной сфере. Создатели Bursa вдохновлялись также идеями Баухауса. Баухаус провозглашал равенство между изящным и прикладным искусством. Для известной школы функциональность была много важнее формы. Последователями такого подхода хочет стать Бурса. «Баухаус — это и есть школа прикладных искусств, которая была доведена до идеала. Функция определяет форму, поэтому наше дизайнерское кредо — less is more», рассказывает директор и основатель галереи Василий Гроголь. Ему 23 года, до переезда в Киев Василий несколько лет работал в отельной сфере в Нью-Йорке. Василий разрабатывал концепции отелей, а потом его пригласили создать полностью новый бутик-отель в Киеве. «Вообще я думал, что побуду здесь пару месяцев и уеду. Но я влюбился в Киев и решил остаться здесь жить», - рассказывает он. Вдохновением к созданию Bursa Project для Василия Гроголя послужил культовый отель «Челси» в Нью-Йорке. Изначально отель был социальным жильём, где люди могли дёшево снимать комнаты, но одновременно
там расположились публичные пространства и галереи. Вскоре усилиями магната социальное жильё превратилось в отель. Маленькие комнаты и большие пространства (удобные для социализации) остались, за что отель любили художники, писатели и музыканты от Патти Смит до Энди Уорхола. Так и родился концепт Бурсы — здесь одновременно могут работать художники и жить приезжие со всего мира. Bursa — это бутик-отель. Быть «бутиком» значит не поддаваться никакой градации, значит не принимать устаревших канонов, а создавать свои — новые. Под градацией имеется в виду в первую очередь понятие «звёздности» отеля — у бутика нет звёзд, и только зайдя на сайт, посмотрев на фотографии комнат, пообщавшись с персоналом отеля, каждый может дать свою собственную оценку. Ещё бутикотель обязательно один в своём роде. Нет такого второго, нет сети отелей, есть только одна Бурса, и она в Киеве. В бутик-отелях также чаще всего встречается нетрадиционный дизайн. Галерея открыта для сотрудничества: каждый может предложить свои идеи, просто написав на почту галереи или страницу Facebook. Кураторы каждой выставки могут меняться, вы можете предложить свой проект не только как художник. При этом будет главный куратор, который будет определять общие направления галереи. Но пока главного куратора Бурса не выбрала.
6
быть яркими и необременёнными стереотипами, а выходя — опять примеряем роли и живём под контролем. Многие ожидали увидеть «историю рейва», узнать о его развитии и как он попал на украинские территории. В анонсе, к примеру, был акцент на то что выставка исследовательская. Художник Вова Воротнев на своей странице в фейсбуке негодовал по поводу критики выставки: «Так, ніби вони знають, що таке краут, ноє дойче велле, ебм, індастріел, детройт техно і шікаґо хаус, асієнда і медчестер, ньюбіт і роттердамський хаббер, ходили в нічні клуби в 90-х і перечитували журнал Птюч». Но сама выставка скорее не о развитии рейв-культуры, а об осмыслении феномена рейва, который снова находится на пике популярности. Василий считает, что возрождение рейва в Украине связано с революцией, которая помогла стать людям свободными и более уверенными в себе. «Украина свободолюбивая. Поэтому рейв здесь хорошо уживается. К тому же это защита от гадости, от политики, которой в рейве нет. Люди со всего мира приезжают на СХЕМУ. Плюс в постсоветских странах есть более ощутимый градус свободы. По крайней мере для меня, когда нет физических барьеров повсюду. Когда ты в Нью-Йорке, кажется, что ты нигде не можешь ступить: здесь частная территория, здесь нельзя, там парк. В Киеве такого нет. Здесь свободно, и ты не чувствуешь себя как в клетке». В чём-то Василий, конечно, прав. В Украине можно избежать наказания за мелкие нарушения вроде распивания алкогольных напитков на улице, можно избежать чрезмерного бюрократического маразма. Вместе с тем не так сложно избежать наказания за погром выставки, за поджог кинотеатра в отместку за ЛГБТ-программу или за убийство журналистов и правозащитников. Так что вопрос о цене такой свободы остаётся открытым. О последующих выставках Bursa Gallery сказать ещё ничего нельзя: главного куратора галереи ещё не выбрали, а сама стройка отеля и бара продолжается. Основатели говорят о том, что атмосфера искусства привлечёт жильцов, а самим художникам будет выгодно здесь жить. Пока что, когда видишь, сколько ресурсов уходит на создание, есть сомнение, что бутикотель будет по карману украинским художникам из других регионов. Открытие Bursa Project «для друзей» ожидается в начале января, а «грандиозное» — 1 марта.
Оксана Семеник
ЕХ.PLAIN AIR Пейзаж без пейзажу E X. P L A N A T I O N «ех.пленер. Віддалений доступ» — це новий формат традиційного пленеру, що з’явився у 2016 році, але має вже десятирічну історію. «ех.пленер» продовжувач пленерної мистецької акції «Шляхами Васильківського: погляд через століття». Суть акції полягала у відвідуванні художниками місць, які свого часу писав український пейзажист Сергій Васильківський, а її мета — підтримка молодих художників та розвиток жанру пейзажу в творчості молодого покоління.
E X. P E R I M E N T
Земля, глина і каміння — те, що зазвичай не побачиш у експозиціях звітних виставок фестивалів лендарту. Лендарт — це site-specific мистецтво, тобто таке, що прив’язане до місця. Тому частіше за все на виставці глядач отримує не роботи, а їх документацію або ж варіації на тему. Формат таких виставок звичний для українського простору. Об’єкти лендарту неможливо відділити від ландшафту, це мистецтво in situ, яке потрібно сприймати у масштабі й просторі саме там, де вони з’явилися, де значення має навіть положення сонця. З мого досвіду споглядання за роботою художників на фестивалях зрозуміло, наскільки порізному сприйматиметься блукання поміж іменними пронумерованими художницею деревами у лісі десь у Сумській області і поглядом на ті самі дерева на фото. Прірва. До того ж лендарт в Україні останнім часом хоч і стає популярним, а лендарт фестивалі з кожним роком збирають усе більше молодих художників, але порахувати такі ініціативи можна на пальцях однієї руки. Інша історія це пленери. Пережиток чи ні, але кількість пленерів для молодих (і не тільки) художників поки переважає кількість лендарт фестивалів. «Cрібний мольберт», «Запорізький пейзаж» і багато інших з назвами і без, міжнародні й ні, фінансовані академіями чи приватними установами, вони продовжують давню традицію пленерів. У 2004 році колекціонери Борис та Тетяна Гриньови заснували пленер «Шляхами Васильківського: погляд через століття». Сьогодні це проект на межі лендарту і пленеру «еx.пленер. Віддалений доступ», що не так давно звітував виставкою у харківській галереї ЄрміловЦентр.
Виставка «еx.пленер. Віддалений доступ», яка не так давно відбулась у харківському ЄрміловЦентрі — результат другого за рахунком пленеру, який по-новому трактує це поняття. Історія «Шляхів» трансформувалася в експериментальну лабораторію, де пейзаж стає не ілюзорною фіксацією ландшафту на полотні, а об’єктом художнього дослідження. Художники працювали з пейзажем — природним та антропогенним, використовуючи не лише прийоми лендарту, а також перформанс, інсталяцію, фото і відео-арт. У «ех.пленері» усі вхідні дані залишилися такими ж, якими вони були і у 2004 році, коли відбулася перші «Шляхи». Нова оптика, нові обличчя і вічний пейзаж — ось три головні складові «ех.пленерів». Тепер художник не бере до рук фарб, його пейзаж — це досвід спілкування з локацією, в якій на час пленеру живуть художники. Місце і місто стають для них лабораторією. Головне завдання художника на «ех.пленері» — проаналізувати місцевість та зробити об’єкти, які б найбільш влучно розказували про місце створення навіть у стінах галереї. Тобто об’єкт повинен зберегти автентичність території та спогад про неї.
E X. H I B I T I O N
Катя Цигикало
7
ВОНИ: редакція - Ліза Корнейчук, Катя Цигикало, Катя Тихоненко, Люба Дивак, коректор Лесь Виноградов, автори і авторки - Влад Головко, Євгеній Казак, Оксана Семеник. Дизайн і верстка Женя Степаненко. // Засновник Цигикало Катерина Олександрівна Редактор Корнейчук Є.О. № 9, (25.01.2018) Тираж: 500 екз. Ціна: безкоштовно Газету зареєстровано Міністерством юстиції України Свідоцтво про реєстрацію Серія КВ №22984-12884ПР від 13.11.2017 Видавець: ТОВ “АБС ПРЕСС” Адреса друкарні: м. Київ, вул. Казимира Малевича, 86Г
Один із учасників «ех.пленеру» художник Костянтин Зоркін назвав усе, що знаходиться у просторі ЄрміловЦентру, сувенірами про місця, де працювали художники. Чернігів і Баранівка. Місто і село. Те, що було можливим у полях і лісах, неможливе у місті. Різниця у спілкуванні художника з містом і селом відобразилася у поділі експозиції на дві частини. У сільській місцевості художник був у постійному контакті з природою, тому і медіумом здебільшого стає саме лендарт. Чернігів ставив учасникам інші завдання і умови. Це робота з історією, його археологічною багатошаровістю і природним ландшафтом. Загальний пейзаж створили куратори-початківці Вікторія Телетьєн та Юрій Штайда. З усього, що за два роки було створене художниками у двох місцях, вони відібрали найкращі, на їхню думку, роботи, які мали показати пейзаж двох місць. Перший розділ — Баранівка, село у Полтавській області — зайняв нижній поверх галереї. Майже кожен об’єкт там — це природні артефакти. Асамбляж «Етюди» Вікторії Телетьєн та Юрія Штайди, що складався із листя, заржавілих металевих листів із намальованими вручну стрілками, що нагадували схему кругообігу води на Землі, на кшталт тих, з підручників із природознавства для школярів. Етюди про світ після людини, яка так само колись розчиниться у природі. Як справжня реліквія виглядало під склом коріння дерева, нарізане як хліб, художниці Тетяни Зоркіної. Всі об’єкти нагадували експонати, наприклад, археологічного музею. Триптих Олексія Яловеги «ПолтаваШишаки-Баранівка» (куля та куб із сіна і пеньок, обмазані глиною),
ніби ритуальні ідоли давнішніх жителів Баранівки. Та сама археологічна музейність присутня у кімнаті, де транслювалася відеодокументація перформансу Наталії Лісової «ZEML_Я». На відео художниця поміщає ґрунт до скляного куба, аналогічного тому, який стоїть в кімнаті, музеїфікуючи землю. Перший розділ показав лендарт у його традиційному і прямому розумінні — робота з землею, з простором, з об’єктами і матеріалами, знайденими на локації. Їх було перенесено з Баранівки у Харків, надаючи віддалений доступ до неї. Було зрозуміло, де ти, без експлікацій. Інша частина, присвячена Чернігову, не розповідала, а одразу ставила запитання, піднімала соціальні проблеми та працювала з історією. Головним героєм верхнього поверху експозиції стає людина у пейзажі, пересиченому згадками про минуле, що подекуди опиняється у смітнику. Наприклад, Юрій Вишняков склав докупи частини старої плитки, знайдені на земляному звалищі. Форма плиток, яка на стіні нагадує скоріше хрест, стає метафорою перехрестя минулого і майбутнього, в якому «тепер» — лише пункт зміни фізичної суті. У діалог із цим об’єктом вступають молоді художники Маргарита Журунова та Богдан Локатир з об’єктом «Спадок». Вони відтворили у графічному редакторі візерунок плиток, надрукували його на білому папері та вкрили ним підлогу під «Перехрестям». Відвідувачі, раз-по-раз проходячи паперовим покриттям, стирали його і відтворювали таким чином прискорений варіант долі об’єкту, що зайняв місце на стіні. Пошуки пейзажу Чернігова заводили художників у широкі злободенні для українського суспільства теми, нагадування про які дещо розчаровує. Лінія з чорно-білих фото і накрита білою тканиною тумба. Так Наталія Лісова та Юрій Штайда презентували документацію перформансу «де.комунізація», зігравши на назві «ех.пленеру». Перформанс полягав у покритті п’єдесталів статуй колишніх героїв на алеї слави у Чернігові білою матерією, виділяючи їх таким чином з простору міста, вибілюючи їхню «заплямовану» репутацію. Цю роботу можна було би презентувати на будь-якій іншій виставці про декомунізацію, про соціальне чи сучасне життя людини. Єдиним шматочком реальної природи в чернігівській частині стала робота Наталії Лісової «Дотик». У підвішені до стелі гілки верби можна було зайти, сховатися, відчути торкання живого до живого, де ніщо не говорить про історію і минуле. Це просто природа у бетонному скелеті. «Ріка» Кості Зоркіна підігравала оазі. Водогін було створено спеціально для виставки у просторі ЄрміловЦентру, тому він матеріально не пов’язаний ні з Баранівкою, ні з Черніговом, але є роздумом про воду, яка перетікає з пейзажу в пейзаж. У Чернігові від лендарту залишається мінімум. Це скоріше дослідження міста і виявлення художниками проблеми історії та пам’яті. Тому і теми від роботи до роботи суттєво різняться. Поки Ольга Федорова на кладовищі шукала межі між учора і сьогодні, пишучи історію Чернігова іменами похованих на місцевому кладовищі, Сергій Тонканов пропонує глядачеві лягти на туристичний килимок та помріяти під блакитним гіллям, сплетеним у формі зірки. Остання робота, до речі, мала успіх. «ех.пленер. Віддалений доступ» став альтернативою живописному пленеру, і за основу цього експерименту взято традицію лендарт фестивалів. Мистецтво довкілля в Україні знайшло себе не так давно, але останні кілька років все більше входить у простір сучасного мистецтва. Для світової практики це явище, що з’явилося у 60-х роках минулого століття. В Україні ж він почав розвиватися лише на початку століття нинішнього у практиці окремих художників. Силами самих художників було створено лендарт фестивалі, яких сьогодні діє лише 5-6. Участь у них беруть з невеликою різницею одні й ті самі художники, і власне чимало з них стали учасниками «ех.пленеру». Лендарт в українському варіанті «камерний», ніби призначений для подальшого експонування у виставковій залі, у нас рідко створюють об’єкти розміром зі «Спіральну дамбу» Роберта Смітсона на березі Великого Соленого озера в США, яка стала частиною екосистеми озера. Лендартист працює з пейзажем, вносячи в його простір нові елементи або деформуючи його. Тоді чи можна показати засобами лендарту пейзаж, забравши з ландшафту якусь його частину? Виходить, що «ех.пленер» — це зміна традиційної роботи художника на пленері, а також розширення можливостей лендарту в контакті з іншими медіа.
Художник: Данііл Немировський. Народився 1993 року у Маріуполі. Навчався у ДХСШ ім. Т. Г. Шевченка, Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Закінчив курс Contemporary Art у Kyiv Academy of Media Arts. У 2013 р. став стипендіатом Київського міського голови для обдарованої молоді. Працює у різних традиційних та нових художніх техніках, поєднує формальні пошуки із критичними спостереженнями за життям сучасного суспільства. Член НСХУ з 2015.