****
№3/17 січень
Чи існує тема вічнозеленіша та хворобливіша за стосунки мистецтва з аудиторією? Хіба тільки тема про те, що ж, нарешті, таке, це сучасне мистецтво. Проте варто зауважити, що щира нелюбов до аудиторі ї подекуди об’єднує і найпрогресивніших, і найакадемічніших митців, які за інших обставин навіть вітатися не будуть. Аудиторію також не сильно люблять наглядачі в музеях і медіатори в мистецьких центрах. А вже ми, мистецькі критики, на аудиторію нарікаємо замість «Отче наш» вранці та перед вечерею. Та і за що її любити? Мистецтвом не цікавиться і нічого в ньому не розуміє, по мистецтво ходить тільки або за селфі, або якщо “з Італі ї привезли”. Глядач, природно, відповідає художникам взаємністю, бо ж хочеться красивого, а вони понатикають чогось незрозумілого. А ще більш незрозумілим у всій цій історі ї є те, хто ж все-таки винен і що робити. Зневажати неосвічені маси і робити своє? Чи присвятити життя подвижництву? А можливо, десь є третій шлях? До таких питань прийшла редакція ВОНО після тривалої дискусі ї про те, наскільки актуальним у сучасному світі є розподіл мистецтва на масове та елітарне. На щастя, згоди ми не дійшли, тому варіантів відповідей у третьому числі ВОНО ви знайдете багато — вистачить не лише на третій шлях, а навіть і на четвертий. Катерина Ботанова, запрошена редакторка