ВОНО №5 квітень 2017
ЭТО ВАМ НЕ БОНОБО
Животный мир победившего феминизма
Как вы представляете себе мир победившего феминизма? Как оазис равенства или, возможно, как кошмар для ущемленных мужчин? Если вы привыкли мыслить бинарными оппозициями и больше склоняетесь ко второму варианту, животными победившего феминизма можно назвать гиен. У пятнистых гиен абсолютный матриархат. Самки, как правило, крупнее и агрессивнее, а их 15-ти сантиметровый клитор ничем не уступает такому же пенису самца. У самок есть эрекция, правда, для демонстрации агрессивности, а не пенетрации. Даже самая захудалая самочка по рангу выше самого сильного самца стаи. Так что последним приходится вести себя максимально покладисто, чтобы не попасть под горячую лапу. Как так получилось? Гормон андростендион превращается у самок гиен не в эстроген
или, Когда феминисткой быть незачем
(как у большинства млекопитающих), а в тестостерон, и особенно активно вырабатывается во время беременности. Но к счастью (для человеческих самцов) у женщин нет такого гормонального финта. Так что можете выдохнуть: это точно не наш сценарий. Рассмотрим систему социальных взаимоотношений у наших ближайших родственников из животного мира. Homo sapiens — один из пяти выживших видов крупных человекообразных обезьян вместе с шимпанзе, бонобо, гориллами и орангутангами. С шимпанзе и бонобо у нас был общий предок еще около пяти миллионов лет назад (это примерно как “позавчера” для эволюции). У бонобо во главе общества тоже стоит самка, но у нее нет необходимости насильственно поддерживать свой высокий статус. Бонобо вообще редко конфликтуют: они живут почти в идеальных условиях: круглый год имеют доступ к растительной пище, поэтому циклы сексуальности у самок не привязаны к урожаям еды. Самцам не нужно
Ілюстрації: Оля Гордієнко
В этом тексте не будет рассуждений о том, нужен ли в современном мире феминизм третьей волны, об этом вы найдете где почитать. Не будем затрагивать тему обрезания клиторов у девочек (и это в 21-вомто веке!). Пройдемся по менее резонансным темам, например, клиторам пятнистых гиен, роли гормонов в формировании гендерной идентичности, предубеждениям, с которыми сталкивались женщины еще совсем недавно, и предвзятостью феминисток к некоторым научным исследованиям.
с результатом два часа двадцать четыре минуты. За время, прошедшее с участия первой женщины в Бостонском марафоне, лучший показатель изменился почти на пятьдесят минут, что стало возможным благодаря качественной подготовке. Мужские показатели в беге на длительные дистанции за тот же период увеличились всего на несколько минут, так что такой стремительный прогресс женщин служит вполне убедительным аргументом в споре о сравнительной роли тренировок и гормонов. Такие случаи доказывают, что иногда упорство решает больше, чем биологические задатки.
Люди и правда непросты: наш биологический пол может не совпадать с гендерной идентичностью, а уж о вариациях сексуальной самоидентификации даже начинать не будем. Еще с уроков биологии в
ребенка записывали как мальчика. Практически все эти девочки впоследствии идентифицировали себя с женщинами, но у 2% из них в период нахождения в утробе все же сформировалась мужская гендерная идентичность. Так что, далеко не все отличия в поведении между женщинами и мужчинами можно списать на влияние зловещих социальных конструктов. А вот меньшая представленность женщин на научных специальностях — это как раз следствие культурных предрассудков, а не естественное положение вещей. Нет достоверных исследований, подтверждающих, что уровень интеллекта или, к примеру, предрасположенность к точным или гуманитарным наукам зависит от пола. Зато известны факторы, которые непосредственно влияют на развитие интеллекта, такие как наследственность, строение мозга, социальное окружение и доступ к образованию. Природа тоже не за все отвечает. Другая крайность —
школе мы помним: две ХХхромосомы — получается девочка, ХY — мальчик. Y-хромосома запускает процесс, ведущий к выработке мужского гормона тестостерона. Между 6 и 12 неделями беременности у плода развиваются характерные половые органы. Не так давно, а именно до 80-х считали, что ребенок рождается подобно чистому листу, а общество ориентирует его в направлении мужского или женского поведения. Но Дёрнер, Мицкевич и Румянцева выяснили, что основы гендерной идентичности закладываются еще в матке. Во второй половине беременности мозг дифференцируется в направлении мужского или женского, в зависимости от вырабатываемых гормонов: организм мальчика производит максимальное количество тестостерона, а организм девочки — нет. Случалось, что из-за воздействия большой дозы тестостерона у женского плода клитор вырастал настолько, что в момент регистрации
когда биологические различия культивируются настолько, что это становится плацдармом для предубеждений. Насколько женщины слабее и медленнее мужчин? Связано ли это исключительно с биологическими различиями и какова роль культурных предрассудков? Еще до 1928 года женщины были полностью исключены из легкой атлетики. Не так давно шли споры о том, нужно ли женщине вообще заниматься спортом. Участие в самых известных марафонах было официально запрещено до 1972 года. В том же году Нина Кущик стала первой чемпионкой в Бостонском марафоне и доказала, что женщины все-таки способны участвовать в забегах на длительные дистанции, но ее результат — три часа десять минут — больше чем на пятьдесят минут превышал лучший показатель среди мужчин. Сегодня женский марафон включен в программу Олимпийских игр. Победительницей первого олимпийского марафона с участием женщин в 1984 году стала Джоан Бенуа
Брока. Его как француза, очень смущал факт, что немецкие мозги были на граммов сто тяжелее, чем французские. Поэтому в своих последующих исследованиях он начал учитывать такие факторы как общая масса тела — это объясняло больший вес немецких мозгов. Но для своей работы в которой он обосновывал превосходство мужчин, подкрепляя это тем, что у них мозг больше, чем у женщин, он такой поправки не сделал. Неужели запамятовал? В любом случае, сейчас в научной литературе вы не найдете подтверждений тезису, что такая разница влияет на показатели интеллекта, зато можете найти аргументы против него. У женщин, например, больше объем правой фронтальной коры, крупнее нижняя и средняя лобные извилины и некоторые другие области. У мужчин, в свою очередь, крупнее гиппокамп, островная кора, передние парагиппокампальные извилины. При этом ни одна мозговая структура или область у мужчин и женщин не отличается по размеру в несколько раз, и не столько
конкурировать за секс, поскольку периоды спаривания не прекращаются круглый год. Агрессивные паттерны в поведении бонобо замещены сексуальными, что снимает напряжение в их сообществах. Это уже более оптимистичный сценарий матриархального уклада, не правда ли? Но, скажете вы, мы ведь не простые приматы. Мы обладаем сознанием, наше социальное поведение в разы сложнее и больше не крутится вокруг борьбы за пищевые ресурсы. Мы способны контролировать свои животные позывы. Хотелось бы думать, что наш разум определяет телесное, но насколько справедливо это утверждение?
Гормоны решают?
Феминизм — друг и враг научного познания Предвзятое отношение к женщинам, даже как к объектам научных исследований, еще буквально вчера (по историческим меркам) было нормой. Вспомним хотя бы ученого XIX века — Поля
Ч Е Л О В Е Ч Е С КО Е И ЗВЕРИНОЕ Дискуссия о целесообразности феминизма в современном мире
размер имеет значение — сколько функциональность. Феминизм привел ко многим положительным изменениям не только в социальной, но и в научной сфере. Например, к снижению предвзятости в интерпретации психологических тестов. Именно феминистки в 80-х обратили внимание на то, что пол испытуемого влияет на результаты тестирования. Часто при одинаковых ответах в тесте, мальчика оценивали как амбициозного, а девочку — как агрессивную. Выявив такую закономерность, психологи стали более критично относиться к интерпретации исследований. Но были и обратные случаи. В 70-е считали, что гендерная идентичность и сексуальная ориентация закладываются обществом. Тогда же, широко распространенное мнение о решающей роли социального окружения было отправной точкой феминистского мышления — считали, что все различия между полами, касающиеся поведения, были навязаны
развития мужского плода. Биологический механизм, лежащий в основе «эффекта старшего брата», связан с увеличением в крови матери уровня антител к HY-антигену, находящемуся в Y-хромосоме. С каждой последующей беременностью количество этих антител увеличивается, что может влиять на развитие центральной нервной системы плода мужского пола. Каждый старший брат увеличивает вероятность гомосексуальности мальчика примерно на 33%. Аналогичного эффекта у женщин-лесбиянок не наблюдается, поэтому говорить об «эффекте старшей сестры» не приходится, что немного опечалило некоторых феминисток. Интерпретация научных экспериментов не должна анализироваться с идеологических позиций. Это актуально для предубеждений с любой стороны — будь-то радикальные феминистки или носители традиционных ценностей.
патриархальным обществом. В 1985 году Свааб и Флайерс опубликовали в журнале «Science» результаты своего исследования, где описали биологические различия в гипоталамусе между мужчинами и женщинами. Эта публикация вызвала негодование со стороны многих феминисток, даже биологиня Йоке ’т Харт в интервью для «Hewlett-Packard» высказалась по этому поводу: «Если бы я в какойто момент согласилась, что существуют половые различия в таких фундаментальных вещах как структура головного мозга, мне больше нечего было бы сказать как феминистке». Существуют и более абсурдные реакции. В статье Богарта, опубликованной в «Proceedings of the National Academy of Science», выдвигается гипотеза об «эффекте старшего брата». Результаты его исследования подтверждают, что предрасположенность к гомосексуальности определяется особенностями внутриутробного
Феминизм все еще необходим нам (не только женщинам) как инструмент для дальнейшего реформирования общества. Мир победившего феминизма — это мир, в котором он не будет нужен, где все де-факто принимают и уважают права друг друга, не обращая внимания на то, женщина ли вы, мужчина или агендерный полисексуал. В идеальном мире необходимость объединяться по какому-либо признаку исчезнет. И наступит свобода, равенство, братство/сестринство — сестрибратинство!
Люба Дывак
Работа над текущим выпуском ВОНО сопровождалась большим количеством обсуждений и дебатов, ведь у каждого из авторов сложилось собственное специфическое понимание феминизма. И это не странно, ведь у этого движения множество обличий и форм, которые могут даже противоречить друг другу. Лиза Корнейчук, Роксолана Макар и Люба Дывак расспросили у нашего постоянного консультанта и опытного редактора Константина Донина о его критичной позиции в отношении феминизма. Константин: Первое, что не так с феминизмом, как и с любым -измом: это слово, которое предполагает некие общности. Любой человек является другим, это надо знать и уважать и надеяться на аналогичное отношение. Люди, которые ищут в своей жизни тех или иных -измов, мне автоматически становятся малоинтересными. Поэтому у меня нет специфического отношения к феминизму. Я могу попытаться что-то о нем сказать, если вы мне озвучите его определение. Лиза: Я думаю, феминизм - это движение женщин за равноправие и равные возможности обоих полов, а также за непредвзятое отношение к женщинам и к людям вообще по признаку их половой принадлежности. Константин: Тогда я уточню, почему в корне этого слова находится “фемина”, если речь идет о равенстве людей обоих полов? Лиза: Феминизм бывает разный, у него есть более радикальные движения, которые ратуют за то, что женщины должны взять бразды правления в свои руки. Но я сторонница скорее феминизма как средства равенства между полами. И женщины как исторически угнетаемая сторона взяли на себя это движение за равноправие между полами. Константин: Но теоретически можно бороться за права угнетаемых мужчин в рамках феминизма? Лиза: Мой феминизм предполагает, что любое предвзятое отношение по признаку пола может быть делом феминизма. Роксолана: І часто феміністки теж виступають проти нав’язування чоловікам якоїсь соціальної ролі: “захисника”, “головного джерела доходу в сім’ї”... Константин: Второе, что не так с феминизмом, это то, что люди которые его придумали и люди, которые пользуются этим словом, пользуются им неправильно. Со всем, что вы говорите, я согласен: люди должны быть равны в правах и возможностях. Поэтому меня удивляет, что люди, которые разделяют мои стремления, почему-то называют это именем одной из групп. У меня вызывает отторжение дискредитация остальных частей человечества, которая следует за этим словом. Я готов бороться за равенство всех возможных индивидумов. Как только группа людей объединяется по формальному животному признаку, для меня она перестает быть человеческой. Потому что меня с людьми объединяет только человеческое, но в нас его немного, и оно точно не между ног. Я не понимаю этого аппарата, лежащего в основе. По-моему, это античеловечно. Люди обьединяются на совершенно других началах, например на способности понимать друг друга. Лиза: Женщины в феминизме способны понимать друг друга. Также есть профеминистичные мужчины, которые поддерживают начала, на которых феминистки объединяются, и никто не мешает им это делать. Это еще раз подтверждает то, что феминистки не объединяются на основе своих гениталий, а на истории угнетения и желании с ним бороться. Константин: Я думаю, что “угнетение”, как вы его называете, предопределено биологически, потому что мужские особи сильнее. Люба: Кристофер Раен и Касильда Джета, социолог и биолог, написали книгу “Світанок сексу: доісторичні витоки сучасної сексуальності”, где поддали сомнению устоявшийся паттерн о насилии. Мужчины и женщины отличаются по массе в районе 30%, это незначительное отличие. Когда мы смотрим на них, мы видим, что мужчины в основном крупнее и сильнее, но на очень незначительный процент. Константин: Дело же не только в массе, но и в мускулатуре. Люба: ...которая из-за продуцируемых гормонов стимулирует наращивание мышц. Они рассматривали стереотипы о сексуальности, ведь есть устоявшиеся мнения о том, что мужчина полигамен, а женщина моногамна… У мужчины есть задатки доминировать, но это не обязательное положение вещей, потому что по своим физическим параметрам мужчины и женщины практически равны. Константин: Во всем, что касается человеческого в феминизме, я самый ярый феминист. Все, что касается слов в феминизме, извращает его благую цель. Те, кого интересует результат, заботятся о том, чтобы выбирать верные средства для его достижения. Выбор такого названия в частности не является верным для достижения цели защиты прав людей. Потому что этому уже придумано название “гуманизм”, зачем придумывать еще одно название, разделяющее людей по ничего не значащему принципу? Роксолана: Мені здається таке узагальнення боротьби за права усіх людей без відгалужень можливе, коли вже досягнутий мінімальний баланс мыж усыма цими групами. Тобто тоді, коли суспільство готове не помічати різниці між чоловіками і жінками, білими і чорними. На жаль, ми живемо в такому суспільстві, яке сильно помічає цю різницю. І поки цей баланс не буде досягнутий хоча б приблизно, будуть маленькі групи, які борються кожен за свої права. Константин: Я понимаю, о чем вы говорите и разделяю эти цели. Но не средства, которые вы выбираете. Например, называться феминизмом. Это худшее, что может быть, и точно не приведет к результату.
Натурник: Я потерял счет. Пять лет точно. Моя работа была далекой от этого: я был электромонтером. Однажды подруга пригласила меня поработать на полставки. И так я начал позировать, позировать… Сначала мало работал, позировал раз в сезон, потом пошло очень много приглашений, и даже начали платить интересные деньги, и я как-то в это дело перебрался полностью. Пока что не знаю, сколько еще буду заниматься этим, не определяю для себя какието рамки. Это своеобразное зарабатывание денег. И в разных кругах по-разному к этому относятся. ВОНО: Як саме? Натурник: Очень часто студенты не очень уважительно относятся к натуре, как к чему-то третьесортному. Но при этом некоторые преподаватели пытаются донести им, что натура должна вдохновлять. Среди нас бывают разные персонажи: хорошая натура, так себе. Из-за этого, может быть, к нам неуважительно относятся. ВОНО: Ви спілкуєтеся зі студентами під час сеансів?
ВОНО: Як до актора. Натурник: Да, и тут то же самое — если интересная фигура или лицо, появляется и характер. Иногда приходится его показывать. А иногда приходится показаться интересным. ВОНО: Це як? Натурник: У нас странная профессия. Я не могу ходить по мастерским и спрашивать, не нужна ли натура. Со временем я понял, что тыкаться нет смысла. Если я буду делать свою работу хорошо, то буду пользоваться спросом. Тебя будто бы ставят бесправно, но какието секреты я все равно нахожу и таким способом появляется возможность манипулировать. Где-то понравиться, где-то не
ВОНО: Які риси відрізняють хорошого натурника від поганого? Натурник: Обязательность, максимальная недвижимость, без живота — во всяком случае среди мужчин. Но прежде всего обязательность, потому что на меня рассчитывают. Мне лично очень неприятно, если просят допозировать, когда кто-то отказался от контракта. Я сам стараюсь или вообще не браться, или работать до последнего. ВОНО: Вам подобається ваша робота? Натурник: Не знаю, наверное да, если я до сих пор в профессии. Меня привлекает арт-обстановка. ВОНО: Ви пам’ятаєте, як уперше позували? Якими були ваші відчуття, і які вони зараз? Натурник: Появилось немного драйва. Я еще не до конца осознал в себе это. Сейчас присутствует драйв, потому что приходят разные предложения от практикующих художников, иногда довольно интересные с финансовой стороны. ВОНО: Чим відрізняється позування у практикуючих художників від позування у студентів? Натурник: Финансированием особенно. В Академии нужно быть, но когда тебя приглашают в частную мастерскую, ты уже стараешься работать на высоте. Можно оговорить хороший гонорар и наконецто заработать. Но нужно оставаться в теме, чтобы знали, что я еще этим занимаюсь. ВОНО: Як відбувається процес відбору натури в Академії? Натурник: По-разному. В основном, заведующая натурой мониторит, где нужно позировать. Но последние год-два я совершенно не гонюсь за работой. В Академии можно набрать много
часов, но академический контракт невыгодный и может помешать лучшему предложению. ВОНО: За роки вашої роботи ви помітили зміни в студентах, які працюють з натурою? Натурник: Все то же самое. Как было, так и будет. ВОНО: Ви думаєте, така робота сприяє прогресу художників? Натурник: Да, я вижу некоторых ребят от подготовительных занятий до старших курсов. Натурщик — это универсальная арт-форма, и если ее периодически рисовать, то можно конкретно набить руку. Если достаточно хорошо себя вкладывать, это занимает 2-3 года. ВОНО: Як художнику вдається тримати дистанцію з натурою і сприймати її як об’єкт? Натурник: Это все зависит от отношения к человеку как к представителю этой профессии. Бывают грубоватые студенты, которые могут вступить в конфликт с натурой. Я называю их “ежиками”. Один из таких на постановке написал идеально декорацию и драпировку, а натуру — никак. У меня такое впечатление, что он отдельно воспринимает декорации и драпировки как арт-объект, а натуру — как ничто. Но это индивидуальный случай. ВОНО: Ви працювали в різних видах мистецтва? Яка між ними різниця? Натурник: В скульптуре интересно то, что объект трехмерный. Ходишь как будто вокруг себя. А еще тебя крутят на постаменте, и уже не так скучно позировать. Рисунок нравится мне тем, что бывает выразительным простыми способами. Но иногда и живопись мне нравится цветом. Но не графика, потому что скучновато. Еще одно интересное наблюдение. Натура недвижимая, но глаза — постоянно в движении. Никто не предъявляет прав на мои глаза, лишь на мое тело. И в какой-то момент надо отобразить взгляд и просят смотреть в одну точку. Последнюю свободу забирают! Хоть и на 5-10 минут (смеется).
ВОНО: У вас є професійні жарти? Натурник: Я переношу шутки из одной мастерской в другую. Все думают, что я много знаю, а я просто бываю в разных мастерских. ВОНО: Ну хоч якось інформація розповсюджується в Академії! Натурник: Я — переносчик информации! ВОНО: Ви зіштовхувалися зі стереотипами у вашій професії? Натурник: По отношению к самим натурщикам — нет. Но среди творческих людей я замечаю такие вещи, особенно среди женского пола. Я вижу тех, кто хочет заниматься искусством, а другим скучно, и они ждут, когда не будут создавать объекты, а сами станут объектом — выйдут замуж. ВОНО: Чи існує різниця між чоловічою і жіночою натурою? Натурник: Мужчины более конструктивны, женщины — пластичнее. Если, конечно, мужчина хорошо сложен, накачанная спина. Некоторые выбирают только мужскую для конструктива, а некоторые — только пластику. В зависимости от особенностей творчества. ВОНО: Зараз у цій професії більше чоловіків чи жінок? Натурник: Примерно одинаково. ВОНО: Що ви відчуваєте, коли дивитесь на власні зображення? Натурник: Когда нас начинают отображать, у нас повышается самооценка. Но ведь самый большой грех — гордыня. Нас немного превозносят: рисуют, пишут, лепят. И здесь важно сдерживать себя. Но с другой стороны, на нас учатся и мы часто бываем просто материалом. В этом нужно найти золотую середину.
ВОНО: Ви спілкуєтесь з іншими натурниками? Натурник: Почти нет. Каким-то странным образом получается только с женщинами. Может это конкуренция, я не знаю. Иногда бывают спорные вопросы, кто-то сбивает цену… для меня честнее не общаться.
Спілкувалася Роксолана Макар
Рисунок надано респондентом
Натурник: Когда это уместно. Я понимаю, что могу отвлекать их от работы. Но иногда я понимаю, что можно как-то разрядить обстановку. Я не всегда спешу. Когда я начинаю контракт, я долго молчу. Рассматриваю всех. А что остается делать — слушать, кто чем живет, смотреть. А потом потихонечку начинаю говорить. Они так на меня смотрят: «Опа, а он еще и разговаривает!» Я придумал такое название: «Натурщик — универсальный, почти неподвижный арт-объект, иногда с характером», ведь часто художники применяют к натурщикам слово “хара́ктерный”.
раздражать. Приведу в пример один случай. В Академии очень часто берут две натуры, когда много людей. В какой-то момент второй натуры не было, а студентка его дописывала без него. А потом: «Ненавижу!» — и продолжает дальше писать. Я думаю: «Боже, бедный ребенок!» Он же должен нравиться ей, чтобы его адекватно отобразить. А он каким-то образом довел ее до такой крайности, что она его возненавидела, но работу все равно надо закончить. И я понял: надо уметь нравиться, чтобы был спрос. Я стараюсь выделяться только своей работой, а когда хочу персонализации, занимаюсь йогой.
АТ ОЛД ЙС НИ ЛЬ СА
Як давно ви займаєтесь позуванням?
ЕР
Натурники — офіційно “демонстратори пластичних поз” — одна з найболючіших проблем у НАОМА. Їх катастрофічно не вистачає, тож часто студенти змушені самостійно шукати охочих позувати серед своїх друзів та знайомих. Останні погоджуються, уявляючи романтичну роботу “музою” з нальотом еротизму. Та цей образ швидко розбивається об реалії, де зарплата мізерна, майстерні холодні, а художник бачить у натурі лише об’єкт для відображення. Про всі “підводні камені” цієї професії ВОНО розпитало в досвідченого натурника зі штату Академії, який побажав залишитися анонімним.
У НІВ
Відверта розмова з професійним натурником
С У Б О РД И Н А Ц І Я ? Е Т И К А? П О В А ГА?
МІЗОГІНІЗМ, ҐЕНДЕРИЗМ, С Е КС И З М
ЩО Є І ЧОГО НЕМАЄ У НАОМА У 2013 році до НАОМА зараховано 110 хлопців та 208 дівчат. У 2014 році — 97 хлопців і 174 дівчини. У 2015 році — 94 хлопці і 160 дівчат. Але навіть якби щороку зараховували лише одну дівчину? Чи звільнило б це викладачів від відповідальності за сексизм і упередження щодо студенток? Редакція ВОНО намагається розібратися у непростих стосунках між першими і другими.
Архітектурний факультет Тут найбільше упереджень стосовно професіоналізму дівчат. Ось неповний перелік того, що можна почути на архітектурному факультеті: «Архитектура — не женская профессия»; «Девочки могут заниматься только ландшафтной архитектурой»; «Девочки должны заниматься ландшафтной архитектурой, чтобы у них были румяные щечки. Потому что когда у девочек синяки под глазами от проектирования — это ужасно»; «Не буду критиковать девочек, потому что боюсь, что плакать начнут»;
Графічний факультет Судячи з відгуків студенток графічного факультету, там сексизм проявляється у тому, що викладачі часто переходять межі дозволеного і торкаються особистих тем. Зокрема, від деяких викладачів можна почути таке: «Женщину после сорока лет никто не хочет брать на работу»; «Аспирантура, как секс: никто не хочет заниматься ею бесплатно»; «У тебя шанс выйти замуж вообще 3 процента»; «Эта работа — какие-то “бабские сопли”»; «С женщинами до 30 лет вообще не о чем говорить»; «Эту сложную работу (підготовча робота для офорту — авт.) должны делать ваши мужики, а если их у вас нет, это очень странно, потому что в 20 лет мужики у вас уже должны быть»;
Мистецтвознавчий факультет «Настоящим искусствоведом может быть только мужчина», — така думка звучить досить цинічно в аудиторії, де сидять самі дівчата. І тим не менш, деякі мистецтвознавиці (!) переконані, що «в искусствоведении не хватает “брюк”». Дійсно, ще 40 років тому у вітчизняному мистецтвознавстві чоловіки на рівні з жінками видавали монографії, працювали в музеях і здійснювали відкриття у мистецтві. Помітний сьогодні дисбаланс може мати багато причин: від розвитку IT-сфери до непопулярності професії у нашій країні. Проте очевидних причин, аби стать впливала на компетентність, немає. Наведеними прикладами авторка не ставить на меті ані засуджувати викладацтво Академії, ані звинувачувати у надмірній відвертості. Так само, як вимагати, аби спілкування між викладачами і студентами перетворювалось на формальне і сухе. Хоча говорити про бодай якусь субординацію, м’яко кажучи, непросто. В ідеальному світі ми бачимо викладачів як старших партнерів і друзів, близьких людей, які допоможуть сформувати перше наше доросле професійне оточення. І ми очікуємо, що це оточення базуватиметься на етиці і взаємоповазі, впливатиме на нас конструктивно і мотивуюче. Натомість, часом складається враження, ніби деякі викладачі взагалі не розуміють і не хочуть бачити, що за люди сидять перед ними, до кого вони говорять і що означатиме сказане для студентів і студенток.
Ліза Корнійчук
Анти-woman
У феміністичному середовищі не треба сильно напружуватись, аби отримати звинувачення в мізогінії. Це поняття виникло в XVII сторіччі. Латинський термін утворений за допомогою поєднання грецьких слів “mîsos” (“ненависть”) та “gunē” (“жінка”). Це поняття з далекого минулого було актуальним для епохи заскорузлого патріархату, монархій, міфологічних та релігійних доктрин. В сучасності ж воно набуває контроверсійного звучання. А саме через те, що вже невідомо, що таке “жінка”. Одним із найважливіших досягнень жіночого руху є введення Робертом Столлером у 1960-х роках терміну “ґендер”. У давні часи поєднання жінки та жіночності, чи ширше — статі та ґендеру було самоочевидним і непорушним. Нововведене поняття порушило проблему їх незбігу. Відтак, гасло феміністок другої хвилі (теж від 1960-х і до 1990-х рр.), «звільнення жінки», відображає процес емансипації жінок, себто звільнення їх від нормативної жіночності. Фемінізм як ідеологія містить одну проблему. Оминемо певний жінкоцентризм та андрогінію, притаманні радикальному фемінізму. Приймемо за аксіому, що жіночий рух бореться саме за рівність. Проблема полягає у “дилемі подолання”: ідеологія фемінізму не передбачає кінцевої точки боротьби, світу рівності, в якому фемінізм уже не потрібен. Наразі ж поняття ґендеру загалом застаріле¹. Як можна подолати дилему та довести боротьбу до кінцевої точки? ¹¹Тільки з 1990-х років представниці третьої хвилі почали відмовлятися від цього терміну.
Мистецька сфера вже давно не є суто чоловічою, на відміну від історії мистецтва, де жінкихудожниці і досі представляють винятки. Проста арифметика унаочнює, що з року в рік серед загальної кількості абітурієнтів НАОМА дві третини становлять дівчата. Уже фактично усі художні професії, яким стереотипи приписують суто чоловічу природу, відкриті для жінок. Проте зараз мова не про формальне право жінки отримувати знання і реалізовуватись у всіх сферах художньої діяльності. Мова швидше про сумнозвісну “жіночу” соціальну роль, яка і досі існує у суспільній свідомості. Не так давно під публікацією інтерв’ю Андрія Володимировича Чебикіна на фейсбуці у коментарях розпалилася звична для соцмереж суперечка. До обговорення про розвиток художньої освіти приєднались як колишні студенти і студентки Академії, так і деякі викладачі. Саме один із останніх дозволив собі перевести дискусію у радикально інше русло, коли у своєму коментарі вдався до особистих образ однієї коментаторки. Поради «вивести прищі і навчитися готувати борщ», які зовсім не стосувалися теми дискусії, викрили, на жаль, популярне серед деяких чоловіків ставлення до точки зору жінок і їх право на висловлювання. Ми настільки звикли до сексизму на усіх життєвих рівнях, що часто навіть не помічаємо, як стикаємось з його проявами. Анонімне опитування студенток архітектурного, графічного та мистецтвознавчого факультетів виявило, що не менше його і в стінах НАОМА.
Фемінізм. Фе-мі-нізм. FEMENism! FeminISM. Ізми свідчать про те, що фемінізм є ідеологією. Причому він не є цілісним як ідеологія, як не є систематичним у якості теорії. Часто одні феміністичні групи повністю відкидають чи принаймні нещадно критикують погляди інших. І я критикую.
Анти-gender
Яка може бути жіночність, окрім нормативної? Неможливо позбавитися “неправильної” норми та встановити на її місце феміністичну версію. Хтось каже: «Жінка не повинна мати волосся на ногах» — мізогін. Хтось каже: «Жінка не повинна варити борщ» — феміністка. Не бачите протиріч? В умовах, коли немає усталеного концепту жінки, стає незрозуміло, кого ж ненавидить мізогін. Чи мізогінка. Парадокс тут полягає у тому, що мізогінія радше стосується не біологічної статі, а культурного ґендеру. Ненавидять не носійку геніталій, а її соціально сконструйований образ. Що є спільного між прибічниками фемінізму та їх противниками — вони заперечують жінку: одні — класичний концепт “слабкої, підкореної, дурної та прекрасної”, інші — некласичні концепти, створені жіночим рухом. Але і ті, й інші користуються ґендером. Натомість, ґендер вже давно розширив межі класичної норми. Настільки, що сам термін стає непотрібним. Як пише Ребекка Райлі-Купер, ґендер — це спектр. Ідеальні Жінка та Чоловік — полюси, а ґендерна ідентичність живих людей завжди лежить поміж. Людина — це ґендерний ґрадієнт. Варто загадати, що саме поняття “gender” до введення в обіг у знайомому нам значенні,означало біологічний рід. Очевидно, що біологічний рід чоловіка та жінки — людина. Відтак, потрібно довести логіку ґендеру до кінця. Замкнути коло емансипації, повернувшись до статі без жодних приписів. “Ж” або “Ч” — це лише маркер статі, а всі інші ознаки належать людям. Треба позбавити жінку обов’язку бути жінкою (і чоловіка — чоловіком). Тоді й мізогінії поменшає. Одним із проявів мізогінії визначають
Анти-sex
сексуальну об’єктивацію та сексизм. Почасти сексуалізацію як сексизм. Та чи є сексуальна об’єктивація власне сексизмом? Опираючись на експерименти соціальних психологів Курта та Хізер Грей, Метью Хатсон пише: «У більшості випадків думка про людину як тіло не призводить до об’єктивації в буквальному сенсі, коли людина стає об’єктом. Радше вона дегуманізована — вона стає чуттєвою твариною». Ну то й що, скажете ви, людина не має бути ні об’єктом, ні твариною. Але Грей стверджують, що так працює людська свідомість. Дослідники використовували фотоальбом Тімоті Грінфілд-Сандерса «XXX: 30 Porn-Star Portraits», де на розвороті зображено два фото — одягненої та оголеної порно-акторки чи актора. Грей вивели дихотомію сприйняття компетентності/ чутливості та довели, що одягнені люди уявляються більш компетентними, а оголені — більш чутливими. До того ж це стосується як жінок, так і чоловіків. Нік Гаслам стверджує, що сексуальна об’єктивація не механістична, а радше анімалістична. Виявляється, картезіанський світогляд, за яким тіло та дух повністю відокремлені одне від одного, не працює. Ми не сприймаємо тіло як об’єкт. Ми сприймаємо його як орган чуття, як вмістилище інакшої свідомості. Натомість те, чим викликана дискримінація жінок — це, перш за все сексизм, а не сексуальна об’єктивація. Сексуальна об’єктивація часто сприймається як така, що здійснюється лише або більшою мірою щодо жінок. Це і не дивно: об’єктивація чоловіків рідше призводить до безпосередньої дискримінації, тому сприймається менш болюче. Але загальний фокус проблеми тут лежить на іншому аспекті — сексуальній орієнтації. Люди сексуалізують одне одного саме за критерієм статі тільки тому, що досі існує ґендерна сексуальна орієнтація. Англійське слово “sex” (одночасно і “секс”, і “стать”) походить від латинського “seco”, що перекладається як “різати, розпилювати, оперувати, ампутувати, калічити, оскопляти, бити до напівсмерті, розділяти”. Прийнято вважати, що сексуальність біологічно прив’язана до статі. Насправді ж, стать є похідною від сексуальності. Жінки також сексуалізують чоловіків. Виходить, що в сексі всі ми “сексисти”. Так працює людська свідомість. Щоб уникнути сексуальної об’єктивації, треба просто не проявляти сексуальності. Уникнути с ексизму в сексуальності можна лише позбавившись ґендерної орієнтації. Можете собі уявити сексизм (разом із фемінізмом) у світі без ґендеру? Я — ні. Хай живуть люди! Хай живуть аґендери!
Іван Скорина
У К РА И Н С КО Е П О Р Н О В И Д Е О, С М ОТ Р Е Т Ь ОНЛАЙН РОЗДУМИ ПРО ПОРНО, ЯКОГО НЕМА
Огляд київської феміністичної сцени
«Українські дівчата пластичні…», — писав Юрій Андрухович. «Українські дівчата плакучі», — поправляють шкільні підручники та автори антології «Мотанка». Та хто цьому вірить? Якою ми бачимо українську жінку з театральної сцени? Які ролі вона обирає? З’ясуємо з огляду (не)актуальних подій цього березня.
#берегиня
Вистава «Монологи вагіни» бентежить аудиторію вже назвою, але чомусь далі цієї бентеги справа не йде — глядач сказав «вагіна» (вголос!), посміявся, а переосмислення не відбулось. Авторка монологів Ів Енслер та режисер Джулано ді Капуа упродовж
#жінка
У процесі написання цієї статті авторка неодноразово відлучалась для хатніх справ, а тому не згадала про: а) регіональні прояви феміністичного театру (не бачила і каюся); б) трансгендерний проект «Більше ніж жінка» від PostPlayTheatre. Вірю, що саме недостатня надивленість забезпечила саркастичний тон статті, і насправді український театр наснажений феміністичними ініціативами й говорить “про це” не тільки у березні.
Вікторія Фещук
³http://www.korydor.in.ua/ua/voices/ sasha-kurmaz-vystavka.html
Такими постають головні героїні з вистави «Бути знизу» (Дикий театр), яка є, за визначенням режисерки Юлії Мороз, “маніфестом фемінізму”. Дія відбувається у
#вагіна
11 років пропонують українському глядачеві повернутися до джерел жіночності та розібратись із “вагінальними демонами”. Як? Наприклад, через історії про самоствердження, сексуальність, комфорт, насильство, пологи від імені “тієї самої жіночої сутності”. Переконливо? Не завжди. Насамперед через акторську гру, склалось враження, що хіба Ілона Маркарова, акторка Петербурзького театру «Театро ді Капуа» співпереживає авторці. Вульгарно? Ні, але будьте готові до незручних слів та сексуальних стогонів. Доречно? Гм… Як стверджує Ів Енслер: «Я вже не знаю, що доречно, що ні. Я навіть не знаю, що означає слово “доречно”».
²Оцінка Набокова українського періоду М.Гоголя (див. «Сорочинський ярмарок на Невському проспекті»., упор. Віра Агеєва)
#жертва #богиня #баба_із_ залізними_ яйцями
шлюбному агентстві, де “залізна жінка” дискутує про жіноче щастя з “жертвою” та “богинею”. Виставу (за п‘єсою Юлії Тупікіної «Вертикальна жінка») представляють з червня 2016-го, але й досі вона залишається чи не єдиною українською виставою про жіночі права та позицію жінки у суспільстві. Як і будь-яке дійство Дикого театру, «Бути знизу» буде до вподоби любителям трешу та сарказму. Також вистава буде корисна тим, хто хоче розібратись у таких термінах як “мізогінія”, “сексизм”, “газлайтинг”, “віктімблеймінг”, бо всі вони проектуються метафорично (через гру акторок) та буквально (в електронній презентації, що візуально доповнює дію). Про свій типаж та роль у патріархальному суспільстві акторки Богдана Шуманська, Марія Брушніцька, Аніта Драгула буквально кричать, не нехтуючи переграванням та епатажем. Та чи є змога говорити інакше «про те, де місце жінки в нашому соціумі: знизу, зверху або є інші варіанти?».
¹Фільм 2005 року
Ми звикли до того, що вихід української драми на папері — це подія. Навіть якщо тираж книги 200 примірників, а доступ лише для тих, хто відвідав її презентацію 10 березня. Усе це про “першу антологію української жіночої драматургії «Мотанка»”; упорядник — Ярослав Верещак (і за цю місію автор відзначений премією «Глиняний кіт» 2017 року). 20 п’єс створені 20ма авторками (але, сюрприз, одна п’єса написана чоловіком і зашифрована під жіноче ім’я), 378 сторінок, красива тверда палітурка. Це про зовнішнє. А про зміст — 20 різнорівневих драм вичерпно витворюють жіночий сегмент української драматургії. Тому «Мотанка» корисна для театралів. Але для першого знайомства з українською жіночою драматургією ця книга не підійде. По-перше, принцип авторитетності при доборі авторів не застосовано. Частина цих п’єс уже відома київським глядачам (зокрема «Голос тихої безодні» Неди Неждани та «Ніч Елеонори День» Оксани Танюк ставили у центрі Леся Курбаса), частина належить початківцям («Замах на вбивство» Дарини Березіної). А за яким принципом створено книгу? Підказка у передмові — «глибока психологічна драма української жінки на тлі історичних обставин». Звідси зациклення на образі жінки-
страдниці. Трагедія у цій книзі — настроєвий канон, хоч його і приховують під жанри “моноспогад”, “монопокаяння”, “моноп’єсу про прозріння” (кожну п’єсу представлено в іншому жанрі). Тобто історію української жінки за звичкою читаємо з бромом, адже «українська жінка спроможна відчути чужий біль, а українська драматургиня просто зобов’язана зробити це». Поодинокі винятки на зразок чорної комедії Мирослави Росович «Візит капітана» не рятують ситуації. Після такої порції страждань читач пригадає усі шкільні травми української літератури. І не скоро повернеться в театр. Тобто попри масштабність задуму, антологія не пропонує свіжого погляду на «жіночу долю та жіноче місце». Гаразд, можна нескінченно скаржитись на типізацію жіночих образів. Але чи існує альтернатива? Що таке “українська театральна традиція” зображення жінки і як її долати? Відповіді на ці питання пошукаємо в андеграунді, тобто в Дикому театрі.
Євгеній Казак, Марія Ткаченко
Фото: Наташа Лушнікова
Театр по-жіночому
Єдиним, що трапиться відважному досліднику при спробі знайти україномовне порно, буде хоум-відео, зняте в стінах гуртожитку Києво-Могилянської академії. У всіх інших випадках назви українською свідчитимуть або про зумисну дезінформацію, спрямовану на іноземців, які хочуть подивитись girls having big fun in Ukraine, або про креативність адміністратора сайту, який американські краєвиди називає околицями Вінниці, а чорних жінок — Оленками, Свєтками тощо. Безсумнівно, не варто під українським порно розуміти лише відео, зняті українською мовою. Наше порно — продукт, який був виготовлений на території України для внутрішнього ринку (має бути бодай якийсь маркер української реальності). Такими покажчиками можуть слугувати сюжети, в яких обігруються українські реалії, навколишнє середовище та гонор персонажів. Проте навіть таке розуміння не збільшує кількості українського порно, хоча й перетинається із невеликим сегментом відео, створених для іноземних поціновувачів екзотичної полунички. Брак фільмів для дорослих породжує пробіли у репрезентації українського тіла в глобальному контексті. Так, у поодинокому відверто українському відео змальовуються пригоди іноземця, котрий із подивом відкрив для себе країну спраглих молодих чоловічих тіл, які готові на все, аби отримати чуттєву насолоду і трохи грошей (на тлі економічної кризи та перманентного румовища). Іншим показовим глядачем та активним творцем на порно-ринку є Росія, яка не забуває показувати українську дійсність. Хоч зазначені нижче фільми належать до еротичного жанру, проте вони є доволі репрезентативними для нашого аналізу. Один з них має назву «Вечори на хуторі близь Диканьки», де дівчата в огламуреному народному одязі та панчохах роздягаються, щоб обмазатись сметаною та позагравати з карликом Вакулою. Іншим шедевральним фільмом є двосерійна «Юля», в якій нам розповідають про сексуальне життя Юлії Тимошенко та Міхеіла Саакашвілі. Шлюбні ігри відбуваються під акомпанемент пісні «Оранжевоє нєбо»¹, українську мову працівників СБУ та карлика-наглядача дачі. Відсутність власного голосу не пропонує альтернативи «образу танцюючих чоловічків Мандаринії»². Окрім очевидної задачі саморепрезентації, українське порно створило б простір для рефлексії. Причинами браку української порнографії є не наша високоморальність чи перемога антипорнографічного фемінізму, а специфіка вітчизняного кримінального законодавства. 301 стаття ККУ погрожує позбавленням волі не лише за професійне виготовлення та збут порнографічної продукції, але й за банальне зберігання фільмів чи оприлюднення у соцмережах відвертих фото. Незважаючи на те, що народні депутати неодноразово були заскочені за переглядом порнографії в сесійній залі, жодної спроби наблизити законодавство до сучасної суспільної думки не було. У цих складних умовах єдиними виробниками порнографії стали митці, які з перемінним успіхом ховаються за концептом автономії мистецтва. Так, художню акцію (імітацію статевого акту під стінами ВРУ) Олександра Володарського було визнано хуліганством, за що художника притягли до кримінальної відповідальності. Сучасні митці, які досліджують еротизм, почуваються в більшій безпеці. Суперечлива правова ситуація впливає навіть на діяльність впливових і заможних інституцій, таких як PinchukArtCentre. Восени 2016 року в арт-центрі мала відбутись колаборація між Фондом Мазоха та Сашею Курмазом, присвячена порнографії. Проте, зі слів Курмаза «проект не відбувся через некомпетентність в організаційно-юридичних питаннях з боку PAC»³. Згодом, заради осмислення цієї ситуації, Курмаз зробив виставку «Мармурові янголи з луками трусили в тінях маленькими пісюнами, натягували луки і безтурботно сміялися над смертю», в якій тема порнографії розглядалась через призму цензури. До експозиції увійшли матеріали, що ілюстрували вітчизняну й закордонну заборонні практики, а сама назва відсилала до одного з найрезонансніших випадків цензури з боку Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі: у 2009 році комісія визнала роман Олеся Ульяненка «Жінки його мрії» порнографією та вилучила з обігу. Іншим показовим конфліктом є закриття виставки Центру візуальної культури НаУКМА «Українське тіло» тодішнім президентом Могилянки Сергієм Квітом, бо «це не виставка, а лайно». Хоча після ліквідації Нацкомморалі тиск зменшився, а значна кількість митців вдалась до використання стилістичних елементів порнографії з метою дослідження власної сексуальності, загроза переслідування не зникла. У січні 2017 року Мінкульт знову повернувся до обговорення відродження Нацкоммору, до обов’язків якої має увійти розробка «критеріїв віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер». Тому запасаймося попкорном та очікуймо на нові резонансні закриття, вилучення та “розгул” моралі, за якого порнографія лише посилить свої “дисидентські” конотації. В умовах тотальної заборони виробництво порно може слугувати не лише задоволенню, але й бути засобом політичної боротьби, як це відбулося у свій час на Заході. На жаль, теперішні ігри в стилізацію та нудне дослідження власної самості через тілесність та секс є слабким жестом, який не становить виклику сучасним намаганням побудувати консервативну мораль в межах націоналістично-державницької ідеології.
ИСКУССТВО БЫТЬ ЖЕНЩИНОЙ ОТИПЫ, Е Р Е Ш Т С ТА М
Женское искусство, женская выставка, женское кино… Что это? Попытка наконец установить равноправие в художественной сфере или стереотипное представление о «женском», как об экзальтированной романтике, страданиях и “красивых картинках” в розовых облаках пушистых кружев и маргариток? Воспаленный мозг пережитков прошлого продуцирует новые и новые штампы. Мы составили краткий и максимально субъективный гид по самым популярным стереотипам о женщинах в искусстве, искусстве в женщинах и женщинах об искусстве (на основе опроса людей околохудожественной тусовки. Attention! Оплакано кровавыми слезами противоречий с самим собой). Практически все, с кем мы общались, сошлись на мысли, что выделять женское искусство среди прочего – абсурдно, глупо и просто некрасиво. Но на деле, сразу после этих слов звучало противоречивое объяснение того, как же все-таки гендер влияет на взгляд, идеи и их воплощение.
ПЫ, МЕМЫ
Вагины или приторные натюрморты? При словосочетании “женское искусство” мозг рисует картинки разного рода: одни видят его исключительно феминистическим с обязательными Джуди Чикаго или Машей Куликовской, другие представляют автопортреты Виже Лебрен в красивом платье и пастельные натюрморты с белой сиренью от безымянной тетушки с Андреевского. Женщины — носители уникального опыта, это дает им право рисовать вагины, засовывать в них посторонние предметы, вытаскивать из них посторонние предметы, рисовать посторонние предметы как вагины. Все верно, если только не забывать, что искусство не ограничивается перформансами Мило Муаре, а Аниш Капур вообще мужчина, хотя это не очень-то помешало ему поставить в Версале свою «Вагину королевы». Другой вопрос, если вы поклонник зефирных облаков и не видите иного предназначения женщины в искусстве, кроме как писать букет хризантем акварелью на закате, ведь женщина = красота.
Искусство эмоциональности «Женщины более эмоциональны. Женщины более эмоциональны. Женщины более эмоциональны» — звучит из каждого угла, с каждой обложки журнала и каждой дурацкой контекстной рекламы (даже если не понятно, где ты так согрешила). Произведения искусства, созданные женщиной, всегда более эмоциональны (ведь, не забывайте, женщины более эмоциональны). И никого не волнует, что Хомер куда более эмоционален в своей живописи, чем Берта Моризо. ЖЕНЩИНЫ БОЛЕЕ ЭМОЦИОНАЛЬНЫ.
Женщина – предмет изображения, а не художник Маха одетая, Маха обнаженная, Венера лежащая, Венера спящая, Венера у зеркала, Венера Урбинская, Венера вот только что родилась… Искусство насквозь пропитано изображениями женщины во всех возможных трактовках, стилях и ситуациях. Нам все еще легче представить то, что женщина скорее будет изображена на картине, чем то, что она ее напишет. Для тех, кому интересно, у Линды Нохлин на этот счёт есть программная статья «Почему не было великих художниц?» (на правах рекламы и безграничного обожания).
Подготовила Ксения Ульянова
Port creative hub оголошує набір художників для роботи в мистецькій резиденції PortArtStudio в 2017 році Програма студій для молодих художників PortArtStudio, ініційована командою Платформи для сучасного мистецтва _PCA за підтримки Групи компаній «Нові Продукти», продовжує свою роботу другий рік поспіль. Цього року буде реалізовано сім проектів з художниками, тож молоді митці, які потребують підтримки або хочуть реалізувати свій проект, мають можливість долучитись до програми студій. Кожні півтора місяці до студії запрошується художник або арт-група для роботи в майстерні на безоплатних умовах. Учасники отримують матеріали та можливість користуватись усіма необхідними ресурсами для праці та навчання, пошуку нових сюжетів і візуальних рішень. Підсумком кожної резиденції стає виставка зроблених у студії робіт. Протягом 2016 року в студії працювали вісім художників: Анатолій Бєлов, Леся Хоменко, Іван Світличний, Роман Михайлов, Антон Логов, тандем Катерини Бучацької та Віталія Кохана, Павло Маркман та Єгор Анцигін. За цей час навколо майстерні утворилась спільнота художників і культурних менеджерів, деякі учасники майстерні продовжують співпрацю з _PCA в рамках інших проектів, дотичних до сфери сучасного мистецтва. Заявки до участі чекаємо за адресою: port@artmanagement.com.ua. Кінцевий термін подачі заявок – 31 травня. Лист-заявка на участь у студії повинна включати: CV художника, приклади робіт та ідею проекту для роботи в резиденції.
Кроме художниц, к “женщинам в искусстве” стоит отнести и “женщин об искусстве”: бонус + Стереотипы про жінку-мистецтвознавицю (русский эквивалент, по моему очень субъективному мнению, чересчур режет глаз, ухо и мозг)
“Факультет невест” Существует мнение, что многие поступают на искусствоведение из-за юношеской привязанности к импрессионизму, а девушки ещё и от трагической и неразделенной любви к автопортрету Дюрера 1500 года (реже 1498). Это мнение довольно безобидно, но есть и другое. Когда ты поступаешь на факультет теории и истории искусства, ты оказываешься среди других 12-15 девушек, и все четыре, а то и шесть лет конкурируешь с ними за успех в поисках мужа: в стенах Академии или за ее пределами. Искусствоведение учит красиво говорить, ты не будешь выглядеть глупо рядом с богатым мужем, поддержишь беседу и расскажешь его гостям о вашем последнем уикенде в Италии в категориях куда более сложных, чем “красиво” и “все такое древнее”.
В сфере искусствознания не хватает «брюк» И того, что в них складывают. Искусствоведение — это преимущественно женская профессия, из-за сомнительной прибыльности и ряда других причин. Она не очень популярна среди мужчин, но этот факт не мешает считать, что настоящим искусствоведом может быть только мужчина. Он предан профессии, не уйдет в декрет, он ценен и объективен.
Женщины влюбчивы И эмоциональны (смотреть выше), а посему не способны контролировать свои чувства. Женщина– искусствоведка (да-да, тот самый феминитив) влюбляется в предмет своего исследования, теряет голову, бдительность и главное — перестает быть объективной.
7
ВОНИ: головна редакторка - Ліза Корнейчук, література редакторка - Роксолана Макар, коректорка - Катя Тихоненко, авторки - Люба Дивак, Вікторія Фещук, Марія Ткаченко, Ксенія Ульянова, автори - Іван Скорина, Євген Казак, дизайнерка - Наташа Лушнікова, ілюстраторка - Оля Гордієнко.
Художник: ЯРОСЛАВ ФУТИМСЬКИЙ. Називає себе феміністом. Живе та працює між Понінкою (Івано-Франківська обл.) та Любліном. Був виключений з Львівської академі ї на першому році навчання. Важливу роль для візуальної практики відіграло знайомство у 2005 із неформальною субкультурою DIY.