ВОНО №6 травень 2017
УРБАНІЗМ, УРБАНІЗМ,
В останні роки урбаністика увійшла до широкого кола зацікавлень молодих і прогресивних киян та стала сприйматися як спосіб зробити всіх щасливими тут і зараз. Засоби масової інформації та лідери громадської думки змальовують прекрасний образ Києва, позбавленого багатоповерхівок, де красиві й успішні люди живуть в просторих квартирах неподалік центру, їздять на велосипеді працювати в коворкінг, а після роботи насолоджуються філіжанкою кави за затишним столиком на джентрифікованій вулиці історичного району. Інакше кажучи, все як під час їх минулої чи майбутньої подорожі в абстрактну Європу. На жаль, головною перешкодою в будівництві міста-саду не є ані горезвісний “менталітет”, ані рука Москви, а нинішній соціально-політичний лад, який урбаністи та псевдоурбаністи відверто ігнорують.
КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ Висування взаємозаперечних вимог є однією з ключових особливостей сучасного українського урбаністичного дискурсу, і найбільш виразно ця риса проглядається в квартирному питанні. Дикий турбокапіталізм у молодій пострадянській державі зробив проживання на периферії нестерпним і змусив мільйони українців шукати долі (чи хоча б роботи) якщо не за кордоном, то у великих містах, переважно у столиці. Пропозиція не встигала за попитом періодів відносного економічного зростання, ціни на нерухомість стрімко зростали, а сучасне обличчя Києва суттєво змінили новітні житлові масиви. Хоча ці об’єкти часто не вирізняються високою якістю, вартість житла чи його оренди все одно лишається завеликою для переважної більшості мешканців Києва. Однак, механізми ринкової економіки гарантують, що обмеження пропозиції лише зробить ціни вищими, так само як і спроби зарадити ситуації шляхом надання державних позик. Тож, всі, хто хоче жити у столиці, мають вимагати більше новобудов, навіть замість лікарень, шкіл, парків та пам’яток архітектури; в іншому випадку вони ризикують ніколи не знайти свій власний куточок (якщо, авжеж, не виселити з міста усіх некиян, за що впродовж багатьох років агітує в грубій формі Володимир “Адольфич” Нестеренко). Схожим чином урбаністи ігнорують і небезпеку джентрифікації, тобто перетворення раніше занедбаних районів у фешенебельні. Головним локомотивом цього процесу традиційно є ті, кого звично називають хіпстерами і які відповідають за здійснення гастрономічної революції в Україні. Модні видання про місто радіють новим барам, кафе та ресторанам. Однак, як показує світовий досвід, зиску зі своєї трансформативної діяльності хіпстери не отримають: “вищий середній клас” рано чи пізно витіснить татуйованих ентузіастів за межі вже покращеного ареалу і відправить освоювати нові фронтири.
У ВСЬОМУ ВИННІ ВЕЛОСИПЕДИСТИ Відірваність середньостатистичного урбаніста від народу яскраво проглядається у підході до вирішення транспортної проблеми в Києві. Виявляється, багатомільйонне місто, розташоване в помірному кліматі на крутих пагорбах обох берегів Дніпра, потребує більше велосипедистів. Логіка, насправді, є: велотранспорт екологічний. Активісти запевняють, що у години пік з Троєщини у центр доїхати швидше велосипедом, ніж громадським транспортом. Сумно визнавати, але у Києві лише незначна кількість людей спроможна їздити 30 кілометрів на день. Напевно, ще менше тих, хто має змогу митися й перевдягатися на роботі. Але найменшою є кількість тих, для кого було б корисно займатися інтенсивною фізичною активністю, пропускаючи через свої легені величезну кількість вихлопних газів. Авжеж, якби все населення віддаленого житлового масиву пересіло на велосипеди, повітря стало б чистішим, однак піонери велосипедного руху все одно постраждають, а, оскільки масова велосипедизація населення має свої обмеження, на головних трасах екологічна ситуація покращиться незначно.
З ЯКОГО СВІТУ БАЛКОНИ Любителі агресивно прокоментувати міський простір в інтернеті усі як один згодні: нема кращого доказу “жлобства” українців, ніж засклені балкони. Це явище пострадянського життя розповсюджене на широких теренах, але мало хто перевершить українського урбаніста у ступені зневаги до самовільного внесення змін у фасади. Якщо у випадку з будівлями, які мають історичну цінність, подібні закиди зрозумілі, оскільки зовнішній вигляд цих домівок є суспільним надбанням, то з багатоповерхівками масової забудови все складніше. Важко сказати, яку шкоду засклені балкони наносять архітектурному ансамблю Борщагівки, але для мільйонів українців такий ремонт — можливість покращити свої житлові умови. Структурним аналогом балконів є станції для заряджання мобільних телефонів чи використання гасових ламп у якості основного засобу освітлення в найбідніших країнах Африки — це соціально обумовлене явище. Цікаво, що зовнішнє утеплення квартири з погляду суспільного блага і є корисною дією, бо знижує енергозалежність країни у складний для неї час (напевно, утепленням фасадів через це мала б зайнятися якась патріотична організація).
МАЛІ АРХІТЕКТУРНІ ФОРМИ ПОЛІТИЧНОГО Серед урбаністів прийнято змальовувати київську владу як купку злих корупційних ретроградних совків, що лише й здатні пити кров довіреної їм популяції (це не так далеко від дійсності). Однак можновладці швидко адаптувалися до запитів міських активістів і навчилися грати на народних емоціях. Виразним прикладом такого зловживання є ситуація з кіосками або МАФами. Постійне знесення й встановлення кіосків, часто на тому ж самому місці, тісно прив’язане до електоральних циклів: містян радує очищення їх життєвого простору перед виборами, а депутати готують місце для наступних орендаторів, які прийдуть вже за нового складу органу місцевого самоврядування. Ненависть небайдужих до кіосків пояснюється їх руйнівним впливом на красу міського ландшафту, антисанітарією та стимулюванням протиправної поведінки. За такого погляду стає незрозумілим, чому вони взагалі існують. Однак, наданням послуг населенню МАФи допомагають Києву впоратись хоч з однією вимогою західного “нового урбанізму” — отримати все необхідне в пішохідній доступності. Окрім цього, МАФи здатні задовольняти специфічні потреби у товарах, які не рентабельно розміщувати на дорожчих площах. На додаток, тимчасові споруди створюють близько 35 тисяч робочих місць, для яких не потрібна кваліфікація.
“ТЫ ГДЕ ЖИВЕШЬ, В КАКОЙ СТРАНЕ? КАКОЙ КЕТЧУП?” Вітчизняні урбаністи ігнорують той факт, що київський міський простір є ідеальним відображенням унікальної української ситуації. За рівнем ВВП на душу населення ми змагаємося в рейтингах з Республікою Конго. За цих обставин у своїх прагненнях задіяти досвід розвинених європейських країн ми зустрінемо багато складнощів. З іншого боку, ми все ще сподіваємося на швидке економічне зростання, покладаючи надії на ініціативних підприємців. Горезвісні девелопери, що прагнуть вліпити нову багатоповерхівку в парку або ризикують розчавити торговим комплексом станцію метро, лише захищають своє індивідуальне право на прибутки, а побічно ще й створюють робочі місця й розвивають національну економіку (в менших масштабах це роблять і власники МАФів). Так само безцінна з економічного погляду рекламна індустрія, що не лише захопила будь-який клаптик візуального простору в місті, але й виступає як рушій торгівлі. Можливо, Україні варто брати уроки з містобудування не в Європі, яка вчасно спромоглася забезпечити свої високі стандарти життя, а в успішному розвитку Індії чи Бразилії? Фактично, лише низка випадкових обставин, не всі з яких є позитивними, запобігла утворенню навколо Києва нетрів з багатомільйонним населенням; а за декомунізованої державної економічної стратегії, прагнення до якої постійно декларує влада, ці дешеві робочі руки могли б навіть відіграти позитивну роль. Авжеж, урбаністи виступають за благоденство населення міст замість вкидання його в жерло соціальної катастрофи. Однак, дуже рідко це є свідомою й послідовною дією, і тому регулярно можна спостерігати активістів, які одночасно вимагають неоліберальної програми реформ і соціально спрямованої організації міського простору.
ПЕРЕЙДИ НА ФЕДОТА
Про проблеми і парадокси прогресивного бачення міста
ЕПІЛОГ Попри всі наведені закиди (не лише до урбаністів), урбаністика постійно приносить користь киянам і гостям міста. Завдяки старанням небайдужих у місті розвивається транспортна інфраструктура, з’являються пандуси та нові рекреаційні зони. Турбота про екологію, що у випадку з просуванням велосипеду як можливого транспорту для Києва, має навіть не національне, а всесвітнє значення. Але це унаочнює одну досить дивну проблему: муніципальній владі вдалося замінити значну кількість політичних проблем суто технічними. Питання розташування переходів і кіосків стають предметами псевдополітичної боротьби, а у жителів з’являється віра в те, що вони мають постійно тиснути на владу й контролювати її для задоволення своїх потреб, навіть мінімальних. Такий погляд на світ не ставить під сумнів доцільність і моральність існуючого ладу, що починає сприйматися як незмінний, а доцільною діяльністю вважаються лише спроби його косметичного виправлення. Деякі з цих покращень безперечні, в той час як інші лише маскують несправедливість і соціальні проблеми. Тому побудова міста мрії вимагає дій, що ставлять перед собою за мету зміну не міського простору, а всієї сукупності соціальних відносин, що формують середовище для існування. Тоді, можливо, й метро на Троєщину вдасться прокласти.
Євгеній Казак
ГЕРЦОГСТВО ПАНЕЛЬНИХ СТІН Як спальні райони пов’язані з концептуалізмом та що промовляють фасади хрущовок
«Мы не против красоты — мы против излишества» — сказав Хрущов на всесоюзній нараді будівників у 1954 і відтоді заклав шлях подолання дефіциту житла виробництвом панелей, з яких, ніби з Lego, збиратимуть спальні масиви. Виростають райони мрій, де кожному відведене своє місце, де є визначені маршрути, прорахована з науковою точністю відстань між будівлями. Деякі з хрущовок будувались на 25 років як тимчасові будівлі під знесення, інші були розраховані на 50 років. Але час минув, а більшість
Спальні райони є зразком функціоналізму. Хрущов заборонив будь-яке ідеологічно незручне абстрактне мистецтво, але, сам того не розуміючи, уніфікованою архітектурою заклав концептуальний підхід, коли зміст важливіший за форму. І це вплинуло на мистецтво. Район Бєляєво в Москві є прикладом того, як естетика спальних районів втілюється в мистецтві концептуалізму. Цьому району присвятив книгу Куба Снопек, архітектор з Польщі, що вчинив сміливий жест — подав заявку на внесення
із нас живе і досі у цих оазах холодного бетону. От тільки лаконічність будівель поступово обростає “шаурмою”, “ломбардом “скриня”, “все по 8 грн”. Сірі стіни стають тлом для колажу з кітчових реклам. Спальні райони є синонімом сірості і нудоти, якої всі прагнуть позбутися, “прикрасивши” стіну муралом з дівчиною у вишиванці. Але що, як в цих масивах монотонних коробок, чи “шпаківень”, як їх називають іноземці, є своя естетика? Побороти надмірності вдалося. Типова архітектура, позбавлена очевидної краси, нагадує зошити в клітинку, які поступово заповнюються текстом звичок і ритуалів повсякденності.
Бєляєва до спадщини ЮНЕСКО, обґрунтувавши це нематеріальним зв’язком місця з мистецькими процесами. Цей район мрії за збігом обставин став осередком мешкання московських концептуалістів та інтелігенції. Один з найвідоміших мешканців району художник Дмитро Прігов називав себе “герцогом Бєляєвським” та влаштовував екскурсії районом, заповнював пустирі віршами і оповідями, тим самим трансформуючи і переосмислюючи нематеріальну складову простору Бєляєва. Для мистецтва, що не вписувалось в рамки соцреалізму, не експонувалось в офіційних галереях, місцем дії ставали
підпільні простори або вулиці. Найважливіша експозиція того часу відбулася на Бєляєвському пустирі. Євгеній Рухін та Оскар Рабін виставили свої роботи просто неба, але їх було негайно знесено бульдозерами і водометами. Завдяки присутності західних журналістів ця подія набула розголосу за кордоном, тим самим спричинивши певну відлигу в мистецтві. «Бульдозерна виставка» показала, як мистецтво, зустрівши спротив, тільки укріплюється і знаходить прихисток в середовищі бетонних конструкторів. Московський концептуалізм і архітектура Бєляєва співіснували і живили одне одного, синтезуючи щось унікальне для мистецтва ХХ століття. Коли на Заході художники стали частиною артринку, радянське артпідпілля було осторонь цих процесів. Типова архітектура розвивалась за такою ж некомерційною логікою. Грубу естетику хрущовок і московський концептуалізм поєднує відсутність декоративності, несуттєвість форми, лапідарність і водночас складність. Метою цього мистецтва був месседж, ідея, — форма ж була доволі маргінальною. Як приклад, схематичність графіки робіт Дмитра Прігова знаходить паралелі зі схематичністю будівель.
Типова забудова утворює нову типологію простору. Міське середовище — вже не сукупність архетипових будинків, площ і вулиць, а нескінченна порожнеча, яка заповнюється об’єктами, схожими на абстракції. Надмірна чіткість та геометричність призводить до конфлікту з людиною, її природною поведінкою та схильністю до хаосу. Доріжки, розплановані за чіткими геометричними векторами, колами і квадратами, поступово обростають павутиною зручних, але хаотичних троп. На відміну від класичного будинку,
кочових народностей. З іншого боку, більш прагматичним поясненням є проблема поганої звуко- і теплоізоляції в хрущовках. Як наслідок, килим став культом та статусним символом. Аби дістати його, потрібно було вистоювати черги та платити величезні гроші. В типових багатоповерхівках виникають і своєрідні засоби комунікації — стукіт по батареях як перемовини між сусідами.
що є завершеним об’єктом, фасад якого порушувати в багатьох країнах заборонено, панельний будинок стає напівфабрикатом, який обростає проявами людської діяльності. Засклені лоджії, балкониоранжереї, комірчини з лижами породжують абсурдний, проте цікавий патерн, за яким зчитується цілий культурний шар.
«Черьомушкі» створює образ району-утопії, де щасливі танцюючі молоді люди нарешті знаходять свій особистий простір, а цвітіння черемшини алегорично передає процвітання однойменного масиву. Фільм «Іронія долі» містить приховану критику однотипності будівель, через яку герой плутає свою квартиру з такою самою в іншому місті. В одному з кліпів шведської співачки MØ романтизуються кримінально-маргінальні образи пострадянського ландшафту, в фільмах Валерії Гай Германіки він виступає хіба чи не найголовнішим демоном, що спричиняє екзистенціальну порожнечу сучасних підлітків.
Внутрішній простір теж піддався метаморфозам. Чогось більш контрастуючого з типовою архітектурою, ніж феномен килиму на стінах, годі уявити. Це явище пояснюється, з одного боку, тим, що спальні райони масово заселялися вихідцями з сіл, в яких такий атрибут походить ще від східних
Різні погляди на естетику спальних районів демонструє кінематограф. Мюзикл
Оля Гордієнко
Типова радянська архітектура може бути унікальним експонатом, ностальгічним символом чи музеєм побуту. Але функціональність в сучасних умовах втрачається. Малі розміри приміщень та погана ізоляція змушують людей облаштовуватись хто як ладен: утеплюючи фасади, добудовуючи перші поверхи чи декоруючи під’їзди під бароко, що породжує еклектичні сполучення, які зовсім не були передбачені архітекторами. Ця еклектика та фрагментованість якоюсь мірою відображає сучасну кліпову культуру, проте чи є вона комфортним простором для життя?
ЛАРИСА СКОРИК: “ЯКЩО ТИ ХУТОРЯНИН, НЕ ХОДИ В АРХІТЕКТУРУ ВЗАГАЛІ”
Брак професіоналізму серед сучасних українських архітекторів не обговорюють лише ліниві. Цікаво, яку частку до псування образу Києва доклали випускники НАОМА? Придивившись уважніше до архітектурного факультету нашої альма-матер, розумієш, що навіть авторитетні професори повсякчас проектують дуже контраверсійні будівлі. Лариса Павлівна Скорик — яскравий тому приклад. Її робота над експозицією одразу двох музеїв Тараса Шевченка — в Києві та Каневі — супроводжувалася численними скандалами. Зокрема у київському музеї були встановлені торгові вітрини, в яких можна розмістити хіба що копії експонатів. Аванзал зі скляним перекриттям призначений для тимчасових виставок, та рівень освітленості тут такий високий, що показувати цінні роботи без ризику їх руйнації неможливо. Викладання Лариси Павлівни в Академії також отримує різні відгуки. ВОНО вирішило пересвідчитись на власні вуха, чи такий страшний вовк, як його малюють. Лариса Скорик: У 1972 році я, не набагато старша від своїх студентів, прийшла працювати на архітектурний факультет. Тут була зібрана дуже гарна когорта архітекторів з великим практичним і педагогічним досвідом. Я одразу відчула, що це факультет з посправжньому інтеліґентськими традиціями, де архітектурне навчання було альфа і омеґа всього. Довести студента до перфектного стану — це була турбота кожного з викладачів. ВОНО: Що саме ви маєте на увазі під інтеліґентністю? ЛС: І н т е л і ґ е н т н і с т ь є інтеліґентність. Вона або є, або ї ї н е м а є . Це не просто інтелектуалізм, як у світі вважається. Інтеліґент має почуття честі і відповідальності за те, що відбувається навколо і особливо в його праці. ВОНО: А що зараз? ЛС: Коли я прийшла сюди працювати, такі категорії, як професор і доцент були дуже високими. Зарплати були достатні для того, аби відчувати себе вільно для вдосконалення творчої потенції, для постійного переведення її в кінетичний стан. Наш факультет — це була творча велика родина. ВОНО: І ви несли відповідальність за кожного студента. ЛС: За кожного. Тим більше, що в нас застосована формула Петербурзької академії. Такої немає більше ніде в Україні. Коли після другого курсу студент приходить до майстерні, то професор і його асистенти відповідальні за нього, поки він не захистить диплом. Навіть були такі випадки, коли можна було відчути, що студент не тягне, що архітектура — це не його. І тоді в нас бували щирі бесіди, і бувало таке, що студенти з
повинен писати робочу програму для студентів і не висловлювати в ній свої наукові амбіції, хочеться спитати: професор не повинен мати наукових амбіцій? Чому тоді він професор, нехай йде в управдоми. І, більше того, програма має бути написана так, щоб орієнтуватися на студента, який отримує 60 балів (найслабша трійка). Я повинна писати програму на найслабшу трійку? А кого ж випускаємо і для чого? Те, що відбувається з архітектурою, зокрема у Києві, мене дуже засмучує. Я прошу своїх студентів не орієнтуватись на це. Прекрасні замшеві яри біля нашої Академії вже знищені, забудовані. Кручі Дніпра спотворені. А що для Києва було найважливіше? Ландшафт і рельєф — Богом створений, тисячоліття простояв. Зараз він починає щезати на наших очах. ВОНО: Ви працювали в дуже різних жанрах архітектури. Це і сакральні споруди, і реконструкція музеїв, і навіть станція метро. ЛС: Це було давно, станція Мінська. Це була перша широкопролітна станція без колон. Колись вона була гарна, дуже добре зроблена. Тепер її вже спаскудили: рекламу зробили, світильники погасли. Це була дорога на Білорусь. Треба було дати щось білоруське, і єдине, що я додала, — білоруський орнамент в бежево-блакитних тонах. Прості травертинові стіни, з яких, як з-за тину, виглядають головки квітів. Архітектура в усі часи потребували мінімалізму. ВОНО: Це наше персональне спостереження, але ми помітили, що ви любите використовувати трикутники в своїх будівлях. ЛС: Це називається структура. Як не крути, а без трикутників не вийде. Скати потрібні, щоб вода стікала. Річ у тому, що музей Шевченка в Києві був у такому страшному і занедбаному
повинно бути, бо це просто соромно. ВОНО: Кітч. ЛС: Це навіть гірше, ніж кітч. Кітч ще можна витримати, десь собі вдома зробити куточок кітчу для гостей. ВОНО: Мешканці Канева не оцінили оновлену вами експозицію музею Шевченка. ЛС: Модерна експозиція буває зрозуміла не кожному. У нас тоді було всього два місяці, аби відкрити експозицію до вручення Шевченківської премії. Я була там вдень і вночі. Сім років музей лежав руїною. За сім років так званої реконструкції “роздерибанили” 92 мільйони, і тільки у 2010 році надійшов наказ про відновлення музею. За два місяці ми зробили те, що не робилося сім років. Коли тільки відкрився цей музей, було дуже багато людей з-за кордону, і якісь французи сказали мені: «Це один з найкращих музеїв, які ми бачили в Європі». А людям хотілося навішати там рушників. Хоча там же є світлиця, яка вся в рушниках. А це меморіальний музей на могилі! Треба було зробити щось пантеонного характеру, а не другу світлицю. Провінція є провінція, хутір є хутір. Ц е наш улюблений жупел — все має бути максимально провінційним, псевдоетнографічним і, бажано, х у т о р я н с ь к и м . А Шевченко був надзвичайно модерним. ВОНО: А за яким принципом будувалася експозиція у київському музеї Шевченка? ЛС: За святим хронологічним принципом. Це єдиний музей, в якому зберігаються оригінали Шевченка. Ви знаєте, що багато з них розкрадені по всьому світу, і що до цього причетні можновладці. А в Каневі немає жодного оригінала Шевченка. Там теж була хронологія з музичним супроводом:
архітектури переходили на графіку чи на живопис. А бувало й навпаки. Раніше архітектура не уявляла себе поза синтезом мистецтв. У нас була кафедра синтезу мистецтв. І в нас студенти з живописного факультету дуже часто працювали, дипломи робили разом. ВОНО: Ви згадали про зарплати професорів. Ви пов’язуєте те, що аура інтелігентності розвіюється, з грошовим питанням? ЛС: Інтеліґентність не пов’язана з грошима. Я хочу сказати, що люди були вільніші в цьому відношенні, не треба було думати про підзаробіток. Дуже важко знайти заміну тим, хто відходить, тому що треба мати науковий ступінь, а він тепер дорого коштує, адже тепер і за статті треба платити — раніше такого не було. ВОНО: Чим відрізняється сучасне викладання на архітектурному факультеті від того, що було раніше? Що ви взяли у вашій практиці від попередніх поколінь, і що нового ви привнесли? ЛС: Про щось нове, що я могла б привнести, я не можу сказати.Тепер можна працювати за допомогою ґаджетів, це полегшує роботу, інструментарій став досконалішим. З іншого боку, є деякі втрати. Ми все-таки Академія мистецтв, отже тут головне — мистецтво. Не можна бути електронним композитором. Це консумент інструментарію. В навчанні зараз втрачається мистецьке еґо автора, на нашому факультеті також. Мистецька перфекція, вміння створювати поступаються можливостям ґаджета. І я не скажу, що архітектори у нас тепер такі блискучі. Я бачу, що іде страшна руйнація вищої освіти в Україні. Коли пані біолог із середньої школи, а нині міністр освіти і науки, посилає циркуляри, в яких написано, що професор
стані, що реконструкцію і збільшення його площі і уявити було неможливо. Ви не бачили, який там був дворик захаращений. І тоді виникла ідея перекрити частину дворика і зробити аванзал, бо що за музей без аванзалу. Музей не повинен бути таким, як колись — прийшов у музей і пішов з музею. Це повинен бути осередок культурного життя з коференц-залами, залами для постановок, де була б можливість робити постановки кольорової музики, де люди б спілкувались в аурі справжнього мистецтва. У суспільстві споживання архітектура стала архітектурою симулякрів, підробок, а не мистецьких творів — це здебільшого поганий чи дуже поганий плагіат, епігонство або просто несмак замовників. ВОНО: А коли ви займаєтеся реконструкцією, це ж не те саме, що будувати з нуля. Ваш погляд на архітектуру досить безапеляційний... ЛС: Не безапеляційний, а сучасний. ВОНО: Але ви якось рахувалися з тим, що було до реконструкції? ЛС: О! Для мене і нашої майстерні вписати нове в старе — це найвищий пілотаж! І не треба робити підробок сучасного під старе, бо це дискредитує справжню стару архітектуру. Треба вміти вписати нове у старе, щоб не було колізій, щоб воно було пов’язане ритмом, масштабом, модулем, кольоровою гамою і не бажанням заглушити, а бажанням долучитися. А в нас дуже часто і за масштабом, і за вибором матеріалу — це все абсолютно чуже. От як можна гранітом обличкувати старий будинок, який ніколи на це не був розрахований? Так не можна. І так у нашій майстерні — ми завжди працюємо виключно у сучасних формах, ніяких підробок, ніяких каріатид, чаш, ваз. Нічого подібного не
у першій залі, де знаходилася колиска, звучала народна колискова; в іншому блоці, пов’язаному з Польщею, звучала музика Шопена, в Петербурзькому блоці звучав Вівальді, Моцарт, потім його приїзд на Україну, де звучала бандура і козацькі пісні. Була зала з наріжним каменем з черкаської землі, копією китайки, якою покривали труну Шевченка, коли везли його на Україну. А коли ми піднімались нагору, звучали хоральні мотиви Веделя. А після проходження експозиції — конференц-зала в біло-зелених тонах, а на стінах — факсиміле з шевченківських жіночих портретів. Це аристократична зала, якою вона має бути. У таких бував Шевченко і прекрасно себе почував, він серед княжих родин “тусувався”, а не де-небудь, як його описують, ледь не пролетарій. ВОНО: Ми проходили навчальну практику в музеї Шевченка в Києві, і деякі працівники робили критичні зауваження щодо багатьох речей. Наприклад про те, що закуплені вітрини не пристосовані для музейної експозиції. ЛС: Ой, це мене абсолютно не цікавить! Ви знаєте, як кажуть, кожен музей — це жіноче товариство, а кожне жіноче товариство — це серпентарій. Не подобається — змінюйте, експозицію можна міняти десять разів на рік. Це що, архітектура моя чи якесь особливе дітище? ВОНО: А чи можна оптимізувати робочий простір в Академії мистецтв? ЛС: Мені здається, що робочий простір тут вже не потрібний, після першої години ми ходимо по Академії, як привиди, тому що майже нікого немає. Раніше до десятої години вечора працювали, випрошували у вахтерів ще годинку. А тепер нікого нема — ні викладачів, ні студентів.
ВОНО: Багато студентів шукають майстерні поза Академією, бо кажуть, що тут незручно працювати, тісно, не вистачає простору. ЛС: Та невже? Кому тісно, архітекторам? Подивіться, всі на ґаджетах працюють. До речі, у нас пішов Ренесанс: цього року у нас будуть декілька дипломів, виконаних винятково вручну, щоб показати свою майстерність. Я розумію, доводиться тяжко працювати, аби виплатити таку величезну таксу, яку ставить Академія контрактникам. З архітектури ми найдорожчі в усій Україні. У нас цього року 23 людини здавали екзамени на бакалаврат, а потім 11 з них відмовилися від екзаменів на магістратуру. Щоб студенти закінчували навчання в Академії на рівні четвертого курсу — декілька років тому ми навіть уявити такого не могли! Мені шкода, така чудова була Академія. ВОНО: Що відрізняє хорошу сучасну архітектуру від поганої? ЛС: В архітектурі не можна бути хуторянином, якщо ти хуторянин — не ходи в а р х і т е к т у р у в з а г а л і . Архітектор нічого не вартий, якщо він йде на поводі у замовника, якщо він розуміє, що це паскудство, значить він не людина честі, не інтеліґент. А якщо він не розуміє, то він взагалі не архітектор. В кожну епоху архітектори творили сучасну і суголосну для своєї епохи архітектуру. А тепер нема ні архітекторів, ні консументів. Є категорично неінтеліґентне суспільство, де неінтеліґентність заполонила всі верстви. ВОНО: Але це відбувається всюди, відбувається відхід від традиційних форм, тоді чому в Академії немає кафедри сучасного мистецтва? ЛС: Тому що це Академія. Для того щоб стати добрим піаністом, потрібно почати з етюдів Черні і опанувати дуже важкі прелюдії Баха, а потім вже грай, що хочеш. У сучасному мистецтві теж треба розбиратись. ВОНО: Як можна покращити ситуацію в Академії? ЛС: Окремо — ніяк. Нічого не станеться — чудес не буває. Це має бути державна воля. А ви бачите турботу держави? Я не знаю, що можна в одній Академії зробити. Я зичу Академії всього найкращого і мені боляче дивитися на те, що тут зараз відбувається, я знаю, що ніхто цю ситуацію не змінить. Шукати спонсорів, яких? В і д А к а д е м і ї н е м а є ж о д н о г о з и с к у . Але римське правило є: що робиш — роби, а буде так, як буде.
Спілкувалися Роксолана Макар і Люба Дивак
MUST-HAVE
Без чого неможлива Академія майбутнього
Ми всі чули про художні університети та академії в країнах зі сформованою економікою, і майже кожен хоча б раз думав, що хотів би в такому навчатися. На жаль, українські виші не поспішають з модернізацією. Я вважаю суттєвою причиною те, що будівлі навчальних закладів не готові виконувати новітні функції. Як студентка архітектурного, я люблю уявляти утопічні сценарії розвитку частин міста, в яких часто буваю. Отже, я вирішила присвятити свою магістерську дипломну роботу реновації власної школи — Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури і “приміряти” на неї актуальні тенденції планування. Що ж такого має бути при художній академії чи університеті, чого немає у нас?
Справжня галерея Якщо ви вивчаєте мистецтво, то рано чи пізно доведеться брати участь у виставці. Навичкам оформлення робіт, кураторства, організації відкриттів та культурі відвідування виставок варто навчитися в роки студентства. Це давно відомо, тому у всіх провідних мистецьких вишах є великий виставковий простір з усіма необхідними допоміжними приміщеннями, який може розмістити не лише виставку дипломів, а і цілком серйозний міжнародний захід. Звісно, в НАОМА, КПІ, ЛНАМ, КНУТД, ХДАДМ та інших є якесь місце, придатне для проведення виставок, але зазвичай цей простір не може конкурувати з “дорослими” галереями. Студенти мистецтвознавства з виставковим залом взагалі не працюють. Цілодобові майстерні Здавалося б, працювати цілодобово шкідливо для здоров’я. Після кожної безсонної ночі з проектом я обіцяю собі, що більше так не робитиму, але не виходить. Не вдається не лише через те, що студенти не вміють розрахувати час, але й тому, що інколи починаєш, а зупинитися можеш або лише завершивши, або виснаживши себе до півсмерті. У багатьох найкращі ідеї виникають, коли розум втомлений — це одна з особливостей творчості. Дуже болісно буває припиняти роботу в майстерні, коли приходить охоронець і кричить, що треба закриватися. Втім, у багатьох зарубіжних школах мистецтва та архітектури користування майстернею не обмежене часом, і для цього вони влаштовані дещо інакше, ніж наші. Там є зона кухні, де можна приготувати каву чи підігріти їжу, є зручний доступ до санітарних вузлів та куточки психологічного розвантаження, де в крайньому випадку можна зручно виспатися. Ці майстерні обладнані індивідуальними шафами для зберігання особистих речей, серед яких обов’язково є зубна щітка та дезодорант, адже окрім вас в майстерні вночі є ще й колеги, а вони не в захваті від вашого кавового подиху.
Медіатека Сьогодні актуальну інформацію не завжди можна знайти в книгах. Велика кількість матеріалів, покликаних виховати з нас сучасних фахівців, зберігається на електронних носіях. Викладачі чомусь думають, що в книгах інформація якісніша, ніж в інтернеті, а історії про те, як «я тиждень сиділа з книгами в бібліотеці» викликають захват та повагу. Втім, у книгах немає відео, звуку, вони не поновлюються щодня актуальними даними. Краще сприяти якісному та усвідомленому інтернет-пошуку, ніж змушувати переписувати абзаци з радянських навчальних посібників. Сучасність має виражатися в організації ресурсів, якими користуються студенти та викладачі, а це породжує потребу в комп’ютеризованих медіатеках зі зручно
Спілкування За роки навчання в НАОМА я майже не брала участі в групових завданнях, хоч і знаю, що архітектура — це колективна творчість. Здавалося б, проблема в навчальній програмі, або нездарах-одногрупниках, яких не хочеться допускати до свого проекту. Та й до чого тут будівля навчального закладу? Сіли в буфеті чи майстерні — обговорили, домовилися; в крайньому випадку можна в когось вдома все зробити. Насправді ж, в пристойних навчальних закладах сама архітектура підштовхує до дискусії та обміну знаннями. Для цього можуть бути облаштовані спеціальні куточки для обговорень та презентацій в коридорах, відкриті для студентів конференцзали, зручний для групових дискусій
обладнаними читальними залами та електронними каталогами. Такі місця часто розташовуються на кількох поверхах і включають в себе приміщення для перегляду фільмів, окремі читальні зали для студентів молодших та старших курсів, аспірантів та дослідників. Західні художні академії пишаються своїми бібліотеками, адже там зберігаються найбільші та найактуальніші в країні колекції друкованих та цифрових матеріалів про мистецтво та дизайн.
буфет. А міждисциплінарний обмін таємно забезпечується регулюванням руху людей будівлею — зали, майстерні, кабінети та простори між ними розташовані так, щоб сприяти зустрічі та знайомству студентів різних факультетів. Адже одне з найцінніших надбань після навчання в художній академії — це коло друзів, в якому є і художники, і галеристи, і дизайнери, з якими можна співпрацювати після завершення навчання.
Лабораторія 3D-друку Уявіть навчальний процес, збагачений 3D-друком. За допомогою адитивних технологій (саме так це називається) можна створювати художні композиції, прототипи своїх дизайнерських винаходів, архітектурні макети, або роздрукувати чашку для кави, якщо вашу розбив недбалий одногрупник. Технологія вже не нова — сьогодні вона широко застосовується в освіті та виробництві. З усіх пунктів, які наведені в цій статті, до цього будівлі наших навчальних закладів готові найбільше, адже тут основне — це обладнання. В Україні навіть є гуртки студентів-ентузіастів, які власноруч будують такі апарати й успішно друкують на них з полімерних та композитних матеріалів. Проте для того, щоб ефективно працювати з 3D обладнанням, потрібне спеціальне приміщення. У розвинутих художніх академіях використовують великогабаритні машини, які здатні втілювати форми заввишки з людину, а під таку важку техніку зазвичай влаштовують окремий фундамент. Окрім цього, має забезпечуватися безперебійна робота електромережі, з чим нам поки не дуже вдається впоратися. Як правило, 3D-майстерні розміщують в описаних вище медіатеках.
Звичайно, в Україні все впирається в суспільноекономічні обставини, тому застосування цих принципів на Академії чи схожих закладах — лише архітектурна фантазія. Найближчим часом такого очікувати не варто. Утім, якби в НАОМА з’явився хоча б власний копіцентр з одним плотером або комп’ютер з електронним каталогом в читальній залі — це вже був би переворот навчального процесу.
Марина Довганич
Для кого Славутич сегодня?
ПОДІЛЬСЬКИЙ КОЛОРИТ
Представьте себе город размером с киевский микрорайон, окруженный сосновым лесом, без наружной рекламы, мусора и общественного транспорта. Звучит как мечта урбаниста, а на самом деле — осуществленный в 1986 году проект советской власти. Мы, кураторская группа «Ветер», открыли для себя Славутич благодаря фестивалю кино и урбанистики «86», куда нас пригласили Илья Гладштейн и Надя Парфан в качестве координаторов ленд-арт программы. Вот уже четвертый год на майских в Славутич съезжается почти весь модный и умный Киев. В Славутиче жизнь словно застыла в 80-х. По сравнению с современным мегаполисом, воздух здесь кажется чище, глаз радует отсутствие агрессивных многоэтажеквертикалей, зато есть аллеи с велосипедными дорожками, парки и детские площадки. Есть овраг, называемый местными “котлованом”, изначально выкопанный для
нас переехали в Славутич уже в сознательном возрасте, имея свои семьи. Я начала жить здесь, когда мне было 30 лет», — делится личной историей директриса детской школы искусств Татьяна Варицкая, с которой мы познакомились еще до начала фестиваля. Славутич идеально устроен для детей. В нем четыре общеобразовательных школы, один
отличии от других регионов, в 90-х гг. Славутич переживал благополучное время. Тогда зарплаты атомщиков превышали среднюю по стране в несколько раз. Однако после закрытия ЧАЭС в 2000 году население города резко сократилось. Более трех тысяч славутчан, преимущественно трудоспособная молодежь, уехали из
водоема (но что-то пошло не так). Славутич — город мирный, полупустой и оттого безмятежный, больше напоминающий санаторий. Поэтому здесь самый низкий в Украине коэффициент смертности и самый высокий — рождаемости. Включай эмбиент и наблюдай за солнечным светом, скользящим по модернистским зданиям. «Для кого предназначен Славутич сегодня?» — пожалуй, главный вопрос, который возникает, глядя на пустынные площади города. Решение о постройке атомгорода было принято в 1986, и уже спустя два года его квартиры заселили первые жители. Изначально Славутич был рассчитан на население до 200 000, сегодня его количество не превышает 25 000. «Многие из
лицей, Центр защиты детей, Дом детского творчества, библиотечноинформационный центр, физкультурно-оздоровительные комплексы. Местные власти здесь прогрессивны и полны веры в будущее города. Наши друзья из организации помощи людям с особенностями развития «Хорошие Человеки», которые также приехали на фестиваль, рассказали о славутичском реабилитационном центре, оснащенным ІТоборудованием (он один из лучших в Украине). В прошлом Славутич — мечта атомного рабочего, сегодня — почти город-призрак. Город был построен как спутник АЭС, участие в его возведении принимало восемь республик Союза. В
города, бросив квартиры — продать их было некому. Предоставление Славутичу статуса свободной экономической зоны, которое, по словам мэра Юрия Фомичева, позволило создать около тысячи рабочих мест, не сильно изменило ситуацию. Низкооплачиваемая работа на запустившихся трех заводах — канцтоваров, лампочек и упаковочных материалов — не привлекала атомщиков. Многие из них занялись полулегальными экскурсиями в Припять, а также участием в строительных работах на проектах международных компаний. Один из таких проектов — саркофаг, построенный над четвертым энергоблоком в Чернобыле. До конца этого года консервация зоны должна быть окончена.
Страх і ненависть у закладах громадського харчування
Чи знаєте ви такі забігайлівки? О, ви знаєте такі кафе, навіть якщо про це соромно зізнатись вголос. Із усією любов’ю та мерзотою ці заклади протистоять красивим чашкам, компліментам до страв та хумусу з овочами (тут варто не забути про армію “львівських” мереж, які несуть невідому культуру та естетику). Більше того, деякі з них нечутно артикулюють локальну історію та культуру. Проте брак тяглості історичного наративу та травматичний досвід саморепрезентації минулого століття породжує саме такі псевдомісцеві колорити, які замилюють око джентрифікованого глядача та приховують той факт, що сучасна міська культура не виробила власного уявлення про життя та потреби сучасного українця, не може зобразити, стилізувати, підсумувати чи зіронізувати над станом життя районів (міст). Незважаючи на всі модні місця та мрії про простір для кожного, ми досі живемо у рамках, створених чужими людьми не про нас, навіть не намагаючись повстати проти вишиваного рушника чи макітри. У випадку з модними мережами закладів харчування, які не винайшли, проте
Київ стародавній, Київ мультикультурний, Київ відкритий. Київ прагне стати місцем, де можна знайти усе та на будь-який смак. Поруч зі старими зонами для відпочинку виникають нові місця, які залучають різноманітні маркетингові стратегії, що призводить до виникнення ряду однотипних інстаграм-френдлі кафе та ресторанів, які намагаються сподобатись модній молоді. Осторонь цієї любові і вторування іноземному світу залишаються маленькі некрасиві кафе, сховані у напівпідвальних приміщеннях, перших поверхах облуплених будівель, які легко можна не помітити, якщо не шукати навмисне. пропонують новий образ сучасного киянина, який усе встигає та робить чек-іни, старого типу заклади та кафе, які відкриваються за межами центру Києва, продовжують існувати в естетиці української культури ХVIII-ХІХ століття, не маючи нічого спільного з жодним місцевим колоритом, хоча щиро намагаючись. Мережі-гіганти, як Пузата Хата або кафе Михайла Поплавського, активно використовують елементи традиційного українського декоративного мистецтва, скопійованого з творів народницької літератури й музеїв архітектури та побуту. Звертання до такого бекґраунду покликане запевнити потенційного покупця, що тут він зможе знайти відомі йому страви, не випробовуючи свій кулінарний смак. Проте вписування такого оздоблення та використання специфічних лексем (кропива, варенички, сало тощо) також навіюють враження, що нічого в побуті та сприйнятті нашої культури не змінилось, а тому затуманюють критичне око. Водночас маленькі локальні заклади, які називають себе “подільським колоритом”, “голосіївською осінню” тощо апелюють до конкретного місця, чим обіцяють запропонувати якийсь підсумок, метафору, витримку з історії або сучасного життя району. Проте зазвичай практика показує всі ті ж українські орнаменти, силуети київських церков або старі вуличні таблички в інтер’єрі. Якби заклад пропонував своє повідомлення хоча б одного стилю, такий зовнішній вигляд можна було б сприймати як продуману алюзію на конкретне місце в певний історичний час. На жаль, київські кафе змішують елементи різних
епох, регіонів та контекстів, пропонуючи це як локальний колорит. Хоч вони й моли б слугувати непоганим місцем для келиха пива та закуски, проте абсолютна нісенітниця в сприйнятті українцями самих себе (наприклад, тих самих киян-подолян) разом з нездатністю таких закладів правильно структурувати своє повідомлення змушують нас сприймати ці бари як анахронізми, місця не для нас та не про нас. Однак, саме вони чекають на звичайного українського робітника у п’ятницю та суботу, не вимагаючи їх прикидатись, пропонуючи їм safe space. Очевидний безлад у самосприйнятті та знанні про сучасну українську культуру та її стильові реалії викликають почуття розгубленості й зневаги, яка виливається у бажання джентрифікувати все і повністю. Натомість пересічний українець, позбавлений доступу до іноземного світу та передових ідей, усувається від права на володіння місцем, яке він розуміє та сприймає як частину себе. Наявність таких еклектичних місць можна пояснити колоніальним минулим, відсутністю інституціоналізованої системної освіти та культури, яка покладає самоосвіту та самоаналіз на плечі звичайних людей. У підсумку маємо дзеркало нашої пострадянської культурної ідентичності — “подільські колорити”, які позиціонують себе як універсальні місця для нас, проте лише заважають визнати відсутність адекватного ставлення до себе, свого міста, свого історичного минулого та здатності відобразити самих себе у інтер’єрах, назвах страв та фотографіях Києва кінця минулого століття.
Марія Ткаченко
Славутчане опасаются, что после отъезда иностранцев экономическое положение в городе существенно ухудшится и его ждет новый отток населения. Славутич — не единственный город-сателлит электростанции. В Черкасской области существует город Орбита, где еще в 70-е планировалась постройка первой Черкасской АЭС. Но, как часто бывает с проектами, Черкасскую АЭС не закончили из-за нехватки финансирования. Сегодня в Орбите проживают 160 человек в двух пятиэтажках, и это те, кто в силу своих возможностей не способен выехать из города. В результате в Украине есть несколько таких городов-спутников, будущее которых, вопреки усилиям властей, остается под вопросом. Ситуация в городах-призраках также характерна для сел и экономически проблемных (читай: практически всех) городов Украины. Художник из Беларуси и участник ленд-арт программы Bazinato удивился, когда узнал, что киевляне теперь — все те, кто родился в областях Украины и переехал в Киев, чтобы получить образование и стабильно оплачиваемую работу. Люди мигрируют в города с развитой инфраструктурой, тем временем Славутич остается мечтой пенсионера. Но помимо гармонии природы и города, Славутич показывает наглядный пример культурной децентрализации. Ряд инициатив — от эко-проекта Enlight и художественной резиденции семьи Кроликовских до международного фестиваля кино и урбанистики «86» и фестиваля детской демократии «Золотая осень Славутича» — нацелены на работу с местным контекстом и приближают городутопию к городу мечты.
Катя Тихоненко
Базар, вокзал, музей, Базар, вокзал, музей, или Виван Денон нервно курит или Виван Денон нервно курит Музей современного искусства в центре Киева, построенный Фрэнком Гери, Ренцо Пьяно или, на худой конец, украинским Ричардом Мейером, остается для столицы несбыточной мечтой. И кажется, что ситуация безвыходная. Однако, если немного покопаться в истории, можно с точностью сказать, что современный художественный музей — это не всегда сложная впечатляющая конструкция из стекла и металла, спроектирована модным архитектором. Кураторы и музейщики безбожно грешили ревитализацией начиная еще с конца 50-х годов прошлого века, и в результате мы имеем примеры того, что музеем может быть что угодно: от вокзала до винзавода и фабрики некачественных духов. Киев — несчастная жертва стилевого убожества с сотнями гектаров заброшенных промышленных зон, доставшихся в наследство от дедушки Ленина. Вы только представьте, как хорошо бы смотрелись в постоянной экспозиции индустриального антуража работы Влады Ралко и фотографии Сергея Браткова, а в просторных дворах завода поместились бы все демонтированные советские памятники, которым еще ничего не успели отбить. До визга утопичный гид проведет вас по заброшенным промышленным объектам, которые могли бы стать музейной крышей для всего украинского совриска. Помечтаем же вместе.
Центр современного искусства на Подоле Вы скажете, что для качественной тусовки на Подоле локаций и так хватает, но согласитесь, что именно Подол сегодня претендует на упрощенный киевский Далстон (Господи, прости), а качественный центр современного искусства был бы здесь очень кстати. К слову, Подольский пивзавод выставлен на продажу. Красивое здание начала ХХ века сегодня украшает криво повешенный баннер с номером владельца. Внутри два огромных цеха, сказочные подвалы, плоская крыша для летних киносеансов, арочные окна, не хуже, чем в Арсенале, и очень много места для хорошего совриска. Надо брать.
Арт-кластер «Коммунист» Кластер с подобным названием в сложившихся условиях массовой агонии обречен на особо жесткую форму инквизиции, но раз речь идет об утопии, pourquoi pas? Гигантская территория пустующих помещений, используемых на 2% в промышленных целях и еще на 2% под отель, аптеку и парикмахерскую для собак. Александр Бродский развернулся бы тут куда более масштабно, чем на московском Винзаводе. На территории большие дворы для музея демонтированных скульптур, площадки под летние кинотеатры и фестивали ленд-арта, а в зданиях так много места, что исследовательские платформы и многочисленные библиотеки завидовали бы сами себе. Да и сама идея сделать станцию метро Дворец Украина актуальной не только для любителей концертов памяти Мыколи Мозгового очень-очень симпатична (на этом моменте гид превращается в настолько утопичный, что я роняю горькую слезу на клавиатуру).
«Leninskie kuzni ART-HUB» Последний в нашем списке и самый утопичный вариант — чудесные Ленинские кузни. Фотогеничные, огромные,
Алексей Быков: «Проблемы по всем фронтам» Теперь редакторские летучки ВОНО с приглашенными экспертами можно слушать на радио! ВОНО в эфире Ofr. fm говорит с урбанистом Алексеем Быковым о балконах, хрущевках, МАФах и муралах. Слушайте полную версию в подкасте на ofr.fm ВОНО: Как сегодня урбанизм может работать в Киеве? У нас уже есть гигантские зданиямонстры, у нас есть балконы и мафы… Алексей: Я думаю, что Киеву может помочь принципиально новая концепция, глобальные изменения. Все дома-монстры в центре города заселены на пятьдесят процентов в лучшем случае. Квартиры могут быть выкуплены, но в них никто не живет. Монстры – это капиталовложение не только застройщиков, но и бизнесменов. Их окружают хрущевки, у многих давно закончился срок эксплуатации. В них еще можно жить, как тараканы, но нужно что-то новое, потому что не только сами здания, но все коммуникации и сети находятся в плохом состоянии. Киев на закате советской власти был самым зеленым городом Европы, городом-садом. Я бы предложил снести старые хрущевки, а жителей переселить в дома-гиганты, вместо хрущевок разбить парки. В этом есть ирония, но Киеву может помочь только глобальное решение. ВОНО: Этот план идет вразрез с нашей экономической ситуацией. Киев отражает процесс экономического упадка, который происходит по всей стране. Люди едут сюда в поисках работы, им нужно где-то жить, а богатые инвесторы не сдадут приезжим свою жилплощадь по демократичным ценам. Алексей: Нужно менять экономическую и политическую повестку, потому что архитектура — это результат многих социальных и экономических процессов. Архитектура — памятник своего времени. Естественно, поменяв архитектуру невозможно поменять всю сферу деятельности государства. Я хочу, чтобы не было жертв, когда будут сыпаться хрущевки, чтобы не было жертв культурного и исторического плана, когда киевские холмы над Днепром в связи с их перегруженностью пойдут вниз. Например, здание позади гостиницы «Салют». Рядом находится Дворец пионеров, которому недавно исполнилось 50 лет. До того, как рядом началась стройка, в Дворце пионеров не было технических проблем с эксплуатацией здания. Когда же появился этот монстр, они начались буквально сразу. Более того, сам уровень строительства и технического мастерства такой же удручающий, как и сама архитектура. Тут проблемы по всем фронтам.
исторические и прекрасные во всех смыслах и со всех сторон, кроме одной. Ленинские кузни принадлежат нынешнему президенту, и в интернете проскакивает информация, что они работают, хотя судя по фотографиям диггеров, факт недостоверный. На фотографиях масштабность кузен напоминает мне Ноев ковчег после индустриального апокалипсиса, а это весьма благодатная почва для того, чтобы экспонировать, к примеру, украинский трансавангард. В огромном ангаре, помимо экспозиции, может поместиться огромное множество образовательных и исследовательских площадок. Может, да не может. К слову, последний Kyiv Art Week доказал, что даже самое холеное современное искусство хорошо смотрится в лофте на фоне пыльных вентиляционных систем.
7 Ксения Ульянова
ВОНИ: головна редакторка - Ліза Корнейчук, літературна редакторка - Роксолана Макар, коректорка - Катя Тихоненко Авторки і автори - Люба Дивак, Оля Гордієнко, Євгеній Казак, Марія Ткаченко, Роксолана Макар, Катя Тихоненко, Ксенія Ульянова, Марина Довганич дизайнерка - Наташа Лушнікова, ілюстраторка - Марина Довганич Надруковано за підтримки Олексія Харько. Засновник Макар М. М. Свідоцтво про реєстрацію КВ 22617-12517Р від 04.04.2017 Адреса редакції: м. Київ, вул. Дегтярівська 58 Видання та друк ФОП Макар М. М. Наклад 500 примірників Газета виходить раз на місяць Ціна договірна vonopaper@gmail.com
Художниця: МАРИНА ДОВГАНИЧ. Навчається на архітектурному факультеті НАОМА. Народилася 1994 р. в Каневі, дитинство провела в Будапешті, а підлітковий вік — в Ханої (В’єтнам). У створенні малюнків та колажів використовує вторсировину. Для Марини важлива незагородженість евакуаційних виходів та пішохідних переходів у місті. Найяскравішим проявом урбанізму вважає існування терміну “пасажиропотік”.