Німецька осінь 77

НІМЕЦЬКА ОСІНЬ -77

2017 р. дає нагоду згадати про кілька дат і подій, надзвичайно важливих для історії повстансь-

ких рухів у XX ст. Насамперед йдеться про сторіччя від початку революції 1917 – 1918 рр.: ця подія дала поштовх для розгортання наймасовішої у тогочасній Східній Європі сільської герильї, локалізованої саме на українських теренах: її епізодами були і «махновщина», і селянська армія отамана Зеленого, і Холодноярська республіка. По-друге, виповнюється 70 років від початку у 1947 р. фінальної фази громадянської війни в Китаї, перемогу в якій здобула Червона армія Мао Цзедуна: розроблена «маоїстами» тактика сільської партизанської війни справила потужний вплив на формування повстанських рухів в Азії, Африці та Латинській Америці. І насамкінець – варте уваги 40-річчя «Німецької осені 1977 р.»: під такою назвою увійшла в історії низка подій, пов’язаних з діяльністю в Західній Німеччині груп «міських партизан», які здійснили безпрецедентну доти серію атак, об’єктом яких стала політична та бізнесова еліта ФРН.

«Німецька осінь» вважається дослідниками піком активності європейських лівих терористів у 70-80-х рр. Найвідомішою повстанською групою і «автором» більшості акцій у тогочасній ФРН була Фракція Червоної Армії (RAF — нім. Rote Armee Fraktion), яка поряд з італійськими Червоними бригадами (ЧБ) стала своєрідним символом міської герильї в епоху протистояння Східного та Західного блоків. Одначе, на відміну від ЧБ, які принаймні на ранньому етапі, спиралися на досить потужну соціальну базу студентських та робітничих активістів, зумівши в час свого найбільшого піднесення довести чисельність «воюючої партії» до 25 тисяч учасників, RAF завжди лишалася організацією малочисельною. Від часу її утворення у 1970 р. і до офіційного саморозпуску у 1998 р. загальна кількість усіх бойових активістів групи (у спеціальній літературі виділяють «чотири покоління» членів RAF: кожне наступне покоління приходило на зміну попередньому, яке або опинялося у в’язниці або гинуло від куль) не перевищувала 60 – 80 осіб. Ще близько трьохсот «симпатайзерів» допомагало в тиловому забезпеченні: ці люди готували конспіративні квартири, лікували поранених, забезпечували документами.

Попри це RAF стала епохою у суспільно-політичному житті Німеччини 70-х. Можна без перебільшення ствердити, що практично весь потужний силовий ресурс економічно розвиненої ФРН був у період від 1975-го по 1977 – 1978-й рр. задіяний для нейтралізації загрози, яку становили ці кілька десятків людей. Спеціально «під RAF» ухвалювалися нові жорсткі закони про боротьбу з тероризмом, для арештованих бійців групи за величезні кошти була облаштована,

2

ЦЕНТР ИЗУЧЕНИЯ

повстанческих движений

на околиці Штутгарта, окрема ізольована в’язниця «Штамхайм», створювалися нові антитерористичні спецпідрозділи і т. ін. Істеблішмент ФРН високо оцінював можливості організації, кількість не-ув’язнених членів якої навіть під час «Німецької осені» була трохи меншою за одну армійську чоту. Том Вейг у книзі «TELEVISIONARIES. THE RED ARMY FACTION STORY 1963-1983» (Сан-Франциско, 1994) свідчить про те, що 1976-го на суді над лідерами «першого покоління», Генеральний прокурор ФРН Зігфрід Бубак заявив: «міські партизани» становлять найбільшу загрозу державі і

вони володіють атомною бомбою (це була неправда, ніякої атомної бомби в міських партизан ніколи не було, але заява прикметна свідченням фантастично-перебільшених уявлень керівництва ФРН про RAF).

Тема RAF цікавила таких письменників, як Генріх Белль, таких режисерів, як Фассбіндер і Шльондорф, а масив присвячених цій проблематиці досліджень у ФРН вже давно зрівнявся з масивом праць про Селянську війну в Німеччині XVІ ст. чи створення ІІ Райху Бісмарком. Усе це змушує придивитися до цього явища пильніше.

НІМЕЦЬКА ОСІНЬ: ТОТАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ПОЗАПАРЛАМЕНТСЬКА ОПОЗИЦІЯ

Історія становлення, злету і занепаду RAF служить виразним спростуванням популярної тези, згідно з якою радикальний спротив владі формує різке падіння рівня життя. Правильна, наприклад, для Латинської Америки, у якій міська герилья наприкінці 60-х розгорталася на тлі кричущих соціальних контрастів, ця гіпотеза абсолютно неприйнятна для з’ясування історичної специфіки тогочасної Західної Німеччини. ФРН була на економічному підйомі, «життєвий стандарт» і купівельна спроможність практично всього населення постійно зростали, тому вважати RAF-івців «озброєним крилом» соціального протесту було б недоречно. Показовим є факт того,

що серед західнонімецьких «герильєрос» майже не було робітників (на відміну від Італії, де робітник-активіст «войовничої профспілки», який після короткого періоду легальної діяльності приєднується до «збройної боротьби» – це типова «кар’єра» червонобригадівця). Майже відразу після «Німецької осені» уряд замовив групі соціологів, психологів та криміналістів проаналізувати мотивації членів RAF та близьких до них груп. З’ясувалося, що 70% з них походять із високоосвічених і забезпечених родин, дві третини з них мають вищу гуманітарну освіту: Ульріка Майнгоф та Гудрун Енслін (належали до групи засновників RAF, обидві загинули в Штамаймі) були, відповідно, журналісткою та педагогом, Ян-Карл Распе (так само засновник RAF, загинув у тій же в’язни-

НІМЕЦЬКА ОСІНЬ -77

Брігітта Монхаупт (до першого арешту)

ці) – соціологом, Хольгер Майнс (помер під час голодування у Штамхаймі) – студентом-кінематографістом, який вже мав власні режисерські роботи, Георг фон Раух (одним з перших серед RAF-івців загинув 1971 р. у перестрілці з поліцією) – студентом-філософом, сином професора філософії Марбурзького університету, Брігітта Монхаупт (лідер третього покоління RAF, 24 роки провела в ув’язненні) до переходу на нелегальне становище вивчала історію та журналістику в Мюнхенському університеті. І цей перелік можна продовжувати.

Узагальнюючи, діяльність RAF можна визначити, як повстання інтелігенції, обумовлене причинами не матеріального, а екзистенційного плану. І саме в такій системі координат його належить адекватно аналізувати.

Слід відразу наголосити, що RAF не була у ФРН єдиною антиурядовою групою, яка орієнтувалася на збройну боротьбу. Раніше за них були створені «Тупамарос Західного Берліну» та «Тупамарос Мюнхена» (назву обрано на честь знаменитої тоді ліворадикальної організації в Уругваї, яка на короткий час навіть захопила столицю країни – Монтевідео), паралельно з RAF діяли «Рух 2 червня» (серединою 70-х був суттєво чисельнішим за RAF) та «Революційні осередки». Усі ці спільноти постали з одного середовища – позапарламентської опозиції, яка починаючи з середини 60-х стала світоглядним репрезентантом післявоєнного покоління молодої німецької інтелігенції. Переважно це були студенти, і тому

4

не дивно, що основою руху був «Соціалістичний союз німецьких студентів», який своїми масовими акціями наприкінці 60-х сколихнув ФРН.

Важливими для розуміння політичних витоків зазначених вище спільнот та організацій будуть два визначальні моменти: по-перше, молодше покоління в категоричній формі відкидало цінності батьків, вважаючи їх тотально відповідальними за злочини нацизму; по-друге, позапарламентська опозиція в категоричній формі заперечували можливість змінити щось у соціумі за допомогою депутатів, партій та підрахунку голосів, бо справжня політика робиться не на виборах, а на вулицях.

А на вулицях ситуація наприкінці 60-х все більше радикалізувалася. Відбуваються масові ак-

Вбивство Бенно Онезорга

ції проти війни у В’єтнамі, сутички з поліцією, захоплення студентами університетських корпусів. Днем поворотного етапу стало 2 червня 1967 р., коли під час однієї з демонстрацій поліцейський пострілом у потилицю вбиває студента-германіста і переконаного пацифіста Бенно Онезорга. У вбитого залишається вагітна дружина, а поліцейсько-

ЦЕНТР ИЗУЧЕНИЯ

повстанческих движений

го виправдовує суд «за недостатністю доказів» (у назві «Руху 2 червня» збережено пам’ять про цю подію). «Вони уб’ють усіх нас. Ви знаєте, що це за свині. Це – покоління Освєнціму. У них є зброя, а в нас немає. Ми повинні озброїтися», – сказала тоді Гудрун Енслін, яка стала одним з «моторів»» подальшої радикалізації протестів.

І ще одна її характерна цитата: «Парламенти і партії – ніякі не центри, а всього лише виконавці рішень влади». Енслін першою з позапарламентських опозиціонерів від слів почала переходити до дії: 2 квітня 1968-го вона разом з Андреасом Баадером закладають запалювальні бомби у двох супермаркетах Франкфурта. Сенс акції – протест проти одновимірного «суспільства споживання», яке байдуже спостерігає за бомбар-

Ульріха Майнгоф у робочому кабінеті

дуваннями В’єтнаму. Бомби закладалися перед закриттям магазинів: метою було знищення товарів, а не завдання школи людям. Майже відразу після цього їх заарештовують, починається голосний судовий процес, на якому Енслін заявляє: «Ми зрозуміли, що без реальних дій слова втрачають сенс». Довкола них формується середовище однодумців, на їхній захист виступає Ульріха Майнгоф – відома постать у медіа-середовищі ФРН. Їх випускають під заставу – і майже відразу Баадер та Енслін ідуть у підпілля. За деякий час Баадера заарештовують, але озброєна група (у її складі – і Майнгоф, яка з цього часу змінила друкарську машинку на пістолет) 14 травня 1970го звільняє його. 5 червня з’являється документ, у якому вперше проголошується створення RAF.

ВІЙНА ШЕСТИ ПРОТИ ШІСТДЕСЯТИ МІЛЬЙОНІВ

Відразу ж після створення, перед RAF, як мілітарно-політичною групою постало кілька проблем. Однією з головних була військова підготовка кадрів, адже рекрутовані в групу філософи і кінематографісти, психологи і педагоги про реальну зброю і реальний бій не мали жодного уявлення. Ситуація ускладнювалася для RAF також і тим, що сподіватися на якусь суттєву зовнішню допомогу їй не доводилося. У міжнародній політиці початку 70-х панував принцип «розрядки», тому США та СССР намагалися не робити різких кроків: Захід відносно спокійно «проковтнув» введення військ Варшавського пакту у Чехословаччину і жорсто-

Ульріха Майнгоф у Штамхаймі

ке придушення «Празької весни», а тогочасні радянські пропагандистські видання були сповнені лайки на адресу «лівих екстремістів» з «банди Баадера-Майнгоф», діяльність якої заважала роботі оплачуваної Кремлем офіційної Компартії. Певну підтримку надали лише палестинці з «ФАТХ», в йорданському тренувальному таборі яких влітку 1970-го група пройшла короткотерміновий польовий вишкіл, проте практичної користі від тих тренувань було мало: тактика міської герильї суттєво відрізняється від сільської, азам якої вчили палестинці.

Тому після повернення у ФРН починати все довелося «з нуля». Питання фінансування вирішувалося пограбуваннями, проблема мобільності

НІМЕЦЬКА ОСІНЬ -77 розв’язувалася шляхом серійного викрадення автомобілів, конспіративне прикриття здійснювалася за допомогою викрадення бланків документів. І несподівано з’ясувалося, що мотивації ідеалістичні навіть в аспекті суто кримінальному можуть бути надзвичайно ефективними. RAF-івці починали як аматори у справі пограбунку банків, але жодна гангстерська структура у тогочасній ФРН не могла зрівнятися з ними за розмахом та ефективністю: у вересні 70-го, наприклад, вони впродовж 10 хвилин пограбували три великих берлінських банки, вилучивши загалом більше 200 тисяч дойчмарок. До блиску був відточений і винайдений Баадером метод викрадення авто (т. зв. «метод дублю»). Хтось із групи чекав на стоянці, допоки не під’їде потрібний об’єкт. Далі з’ясовувалося де живе його власник. За кілька днів до нього під виглядом соціального працівника приходив RAF-івець і з’ясовував анкетні дані. Потім викрадався в іншому місці аналогічний автомобіль, документи на який виготовлялися на ім’я першого власника. Таким чином по місту курсували дві аналогічних автівки з однаковими документами: якщо члена групи зупиняли поліцейські, вони з’ясовували по базі, що машина не перебуває у списку викрадених і належить законному власнику.

Накопичивши достатній ресурс, RAF безпосередньо перейшла до бойових операцій. Головні об’єкти атак – розташовані у ФРН підрозділи американської армії. Мета – допомога в’єтнамським партизанам. Навесні 1972-го починається «Травневий наступ», який став кульмінацією діяльності першого покоління: здійснюються вибухи в офіцерському клубі 5 армійського корпусу США у Франкфурті, у штаб-квартирі 7 американської армії в Гейдельберзі, підриваються поліцейські дільниці в Аусбурзі і Мюнхені. Наслідком цих дій 4 людини загинуло, більше 30 отримують поранення. У своєму Комюніке RAF проголошувало: «Західна Німеччина більше не буде безпечним тилом для організаторів геноциду у В’єтнамі. Вони повинні знати, що злочини проти в’єтнамського народу зробили їх ненависними ворогами і що ніде в світі вони не сховаються від нападів революційних партизанських загонів… Ми вимагаємо повного виведення американських військ з Індокитаю». Ставлення у соціумі до цих подій, які Генріх Белль назвав «війною шести проти шістдесяти мільйонів» (тут – алюзія на 6 лідерів першого покоління – Андреаса Баадера, Гудрун Енслін, Ульріху Майнгоф, Яна-Карла Распе, Хорста Малера, Хольгера Майна) неоднозначне: якщо

6

на хвилі загального обурення діями американців у В’єтнамі атаки проти військових сприймалися багатьма як легітимні і виправдані, то такі акції, як вибухи в редакції вкрай ворожого до RAF видавництва Шпрінгера в Гамбурзі, внаслідок яких 17 працівників було поранено (RAF телефонним дзвінком попередило про вибухівку, але власники знехтували загрозою), викликали категоричне несприйняття навіть у лівих колах. Зменшується кількість прихильників групи, активізується поліція. У перестрілці з нею гине 19-річна Перта Шельм, отримують смертельні поранення Георг фон Раух і Томас Вайсбекер. І це тільки початок довгого списку… Починаються повальні арешти. 1 червня 72-го після інтенсивної перестрілки (застосовувався навіть бронеавтомобіль) поліція заарештовує пораненого Баадера у Франкфурті. Станом на початок осені 1972-го практично все перше покоління опиняється за гратами.

Якою була ідеологія RAF? Написана Майнгоф програмова «Концепція міської герільї» поєднує елементи маоїзму, геваризму, ідеології «нових лівих». Влада офіційно називала членів групи Баадера-Майнгоф анархістами. Самі вони вважали себе марксистами, але промосковські компартії Заходу в один голос твердили, що RAF не має з марксизмом нічого спільного. Насправді ідеологія RAF не була чітко визначеною і скристалізованою, бо для міських партизан найважливішою була реальна дія. І ще один важливий момент: RAF категорично заперечувала проти того, аби її дії кваліфікувалися як тероризм: «Тероризм діє серед загального страху. Міська герилья, навпаки, має на меті налякати державний апарат», – підкреслювала Майнгоф на судовому процесі. ШТАМХАЙМ І «РУХ 2 ЧЕРВНЯ»

Восени 1972-го RAF була практично розгромлена, а з інших повстанських груп активність виявляв тільки «Рух 2 червня» – організація зі значною, як для підпільної групи, чисельністю, але досить неструктурована. Ця група значно довше, ніж «червоноармійці» утримувалися від акцій, які завдавали шкоду здоров’ю та життю людей.

RAF-івці ставилися до них зі зверхністю, головно через те, що вони, намагаючись знайти опору в соціальних рухах, не сприймали їхньої тези, згідно з якою все німецьке суспільство, у тому числі і робітники – це ситі бюргери, на яких просто не варто зважати. Класичною в цьому сенсі була кампанія по боротьбі з підвищенням цін на проїзд у громадському транспорті: активісти «Руху…» ЦЕНТР ИЗУЧЕНИЯ

повстанческих движений

НІМЕЦЬКА ОСІНЬ -77 масово роздавали якісно підроблені проїзні, синхронно поламавши на транспортних маршрутах всі автоматичні каси продажу квитків.

А боротьба RAF з вулиць перемістилася у простір тюремних мурів. Впродовж першого року ув’язнення «червоноармійців» тримають в окремих ізольованих камерах, у яких практично не вимикається світло і в які не потрапляє жодний сторонній звук. «Акустична ізоляція» сприймається і міськими партизанами, і суспільством як форма тортур. Ульріка Майнгоф так описує свої відчуття від «катування абсолютною тишею:

нений. Якщо це неможливо, тоді ти за бортом…», – проголошувала Енслін. Ще одна цитата – із розробленого нею «Кодексу поведінки у в’язниці»: «Ні слова свиням, під яким би виглядом вони не з’являлися, особливо під виглядом лікарів. Жодного слова. Нічого, крім ворожості і презирства. Не піддаватися на провокації, це важливо. Ми захищаємо себе непримиренністю і непоступливістю, бо це єдиний доступний нам спосіб лишитися людьми».

Розпочинаються серія голодувань з вимогами припинити «акустичну ізоляцію», дозволити ув’язненим спілкуватися та надати їм статус

Распе та Енслін у Штамхаймі

«Відчуття, що твоя голова розривається, що хребет вчавлюється в мозок. Страшна агресія, яка не знаходить виходу. Це гірше за все».

За деякий час майже всі RAF-івці опиняються в Штамхаймі. Вони позбавлені волі – але у порівнянні з часом, коли вони ходили по місту з пістолетами, їхній вплив на суспільну свідомість зріс у геометричній прогресії; вони стають тими, кого мовою сучасних медіа називають лідерами громадської думки. Причина – високий рівень самоорганізації в групі і здатність її членів до самопожертви. Дуже сприяла цьому і розроблена Енслін нова система комунікації – т. зв. «Інфосистема RAF»: у в’язниці кожен RAF-івець отримав нове псевдо (як зазначає у згадуваній вже книзі Том Вейг, вони бралися з улюбленої книги RAF – роману Гармана Мелвілла «Мобі Дік»); за допомогою адвокатів було налагоджено обмін повідомленнями; чітко координувалися спільні дії – і все це за відсутності офіційних рангів, наказів, за ухвалення рішень лише принципом загального обговорення. «Порядок з’являється тоді, коли створюється спільнота, в якій викорінюються будь-які прояви ієрархії. Порядок – це щось, у чому ти впев-

8

військовополонених. Під час одного з них на 83 день відмови від їжі помирає 33-річний Хольгер Майнс. Маючи зріст 183 см., він на момент смерті мав вагу меншу за 39 кг. Фото Майнса обійшло всі газети: величезна борода, загострений ніс і обтягнутий шкірою скелет. Ті «червоноармійці», які не померли з голоду, мали вигляд не набагато кращий. Але RAF перебуває на піку популярності: згідно із соціологічними опитуваннями, Ульріха Майнгоф – найпопулярніша жінка у ФРН, а поліційна картотека, до якої вносять прізвища потенційних членів RAF, нараховує 10 000 прізвищ.

Країною котиться хвиля молодіжних демонстрацій під гаслом «Помстимося за Хольгера Майнса». На наступний день після його смерті, 10 листопада 1974-го, у квартирі голови Судової Палати Західного Берліну Гунтера фон Дренкмана лунає дзвінок. На порозі дві дівчини: одна з букетом троянд, інша – з автоматом. Обидві належать до «Руху 2 червня» і хочуть викрасти фон Дренкмана і обміняти на ув’язнених RAF-івців; суддя починає чинити опір і в нього стріляють. Натомість наступна акція «Руху..» відбувається точно за планом. 27 лютого 1975-го, за три дні до виборів ЦЕНТР ИЗУЧЕНИЯ

повстанческих движений

мера Західного Берліну, кандидат від Християнських демократів Пітер Лоренц опиняється в полоні «міської герильї». «Рух…» висуває вимоги звільнити 5 своїх ув’язнених членів а також, всіх, кого заарештовано на демонстраціях пам’яті Майнса. Вимоги достатньо помірковані, адже нікого з цих людей поліція не звинувачує у вбивствах. Розпочинаються переговори, але партизани попереджають: якщо поліція спробує звільнити Лоренца силою, його чекатиме доля фон Дренкмана. Зрештою федеральний уряд іде на поступки: в’язнів звільнено, натомість у Берлінському громадському парку партизани випускають Лоренца. «Рух 2 липня» стає широковідомим, його члени планують поєднувати легальні та нелегальні форми роботи, не обмежуючись, як RAF, тільки пострілами та вибухами. «СВИНЦЕВІ ЧАСИ»

Проте ця ситуація тривала недовго. Поліція відразу ж прагне взяти реванш: по всій ФРН починається полювання за членами «Руху..», їх заарештовують незалежно від того, брали чи ні вони участь у викраденні Лоренца. У відповідь «Рух..» поширює листівки, де наводить докази його корумпованості – але абсолютно безрезультатно. Наближається той період в історії ФРН, який Маргарет фон Тротта у своєму відомому фільмі назвала «свинцевими часами». І починається він у квітні 1975-го, коли шестеро членів RAF захоплюють посольство Німеччини у Стокгольмі і беруть у заручники його співробітників. Вимога до уряду – звільнити 26 в’язнів, серед яких – Баадер, Енслін, Распе. За деякий час нападники вбивають військового аташе, потім – аташе з питань економіки, але випадково самі ж підривають Сартр у Штамхаймі

власну вибухівку. Усі заручники отримують серйозні опіки, вибухова хвиля вбиває одного з нападників, інших відразу заарештовує поліція. Шведські лікарі попереджають, що опіки лідера групи Зігфрида Хаузнера роблять його нетранспортабельним, але ФРН вимагає його видачі і він швидко помирає у в’язниці від ран.

Проблема Штамхайму виходить за межі ФРН і набуває міжнародного виміру. У грудні 1974-го на запрошення адвокатів Баадера сюди приїздить Жан-Поль Сартр. Автор «Шляхів свободи» не схвалював методів «червоноармійців», але вже те, що лауреат Нобелівської премії засвідчив факт антигуманного ставлення до в’язнів, було для «першого покоління» дуже важливим. У 1975-му розпочинається Штамхаймський процес. Для суддів і прокурорів RAF – просто грабіжники і вбивці, тому вони не допускають розгляду на суді політичних проблем (натомість президент Федеральної служби кримінальної поліції Герольд, який координував усю боротьбу з ліворадикалами, вважав, що діяльність RAF має не кримінальний, а військово-політичний характер, адже ніхто з її членів не шукав для себе особистої вигоди). Процес привертає величезну увагу, ставши подією №1 в Західній Німеччині. Довкола RAF формуються групи підтримки (легальні і нелегальні), одначе у кардинальний спосіб змінюється сам напрям діяльності організації: лідер нового покоління Брігітта Монхаупт (належала до першого покоління, 1976-го достроково звільнена) за дорученням Баадера орієнтує групу тільки на одне – на боротьбу за звільнення в’язнів Штамхайму. Питання внутрішньої політики, соціальна проблематика відтепер практично навіть не артикулюються: єдиний сенс всіх акцій RAF – звільнити групу Баадера (той обіцяє представникам уряду, що в такому випадку він та Енслін ніколи більше не повернуться до ФРН).

7 квітня 1977 в Карлсруе мотоцикл «Судзукі» під’їжджає до «Мерседесу» з генеральним прокурором ФРН Зігфрідом Бубаком (ініціатором усіх процесів над членами RAF). Мотоцикліст і його пасажир (обоє в закритих шоломах) відкривають з автоматів вогонь на ураження. 30 червня від куль команди RAF гине Юрген Понто – президент «Дрезднер Банку, другого найбільшого банку ФРН (взагалі-то акція планувалася як викрадення з подальшим обміном його на групу Баадера).

5 вересня розпочинається власне «Німецька осінь». Команда RAF у Кельні викрадає голову «Західнонімецької спілки промисловців» Ганса-Мартіна Шляєра. Це була класична операція

НІМЕЦЬКА ОСІНЬ -77 «під тупамарос». Машина Шляєра та авто озброєного ескорту несподівано врізалися в «Мерседес», який різко здав заднім ходом з парковки. Молоді чоловік та жінка, які гуляли поряд з дитячою коляскою, несподівано дістають із неї напівавтоматичну гвинтівку та автомат і відкривають вогонь. Одночасно з «Мерседесу» вискочили двоє RAF-івців і так само почали поливати свинцем другу машину охорони. Бій тривав приблизно півтори хвилини, загинули водій Шляєра і три його охоронці. Далі з’являється мікроавтобус «Фольксваген», у нього викрадачі заштовхують Шляєра. Наступного дня у пресу потрапляють фото Шляєра (вгорі – емблема RAF: автомат «Хейклер і Кох» на тлі п’ятикутної зірки) та заява з вимогою звільнити в’язнів Штамхайму і дати їм вилетіти у країну, яку забажають.

Для істеблішменту ФРН це був шок: як якісь учорашні студенти змогли так легко впоратися з професійними охоронцями? Починається справжня паніка: вулицями західнонімецьких міст курсують бронеавтомобілі, всюди озброєні поліцейські. Про відчай спецслужб ФРН свідчить те, що їхнє керівництво починає консультуватися з ясновидцями та екстрасенсами (за книгою «TELEVISIONARIES. THE RED ARMY FACTION STORY 1963-1983»). Члену RAF Кнуту Фолькерсту (заарештований в Утрехті після перестрілки з поліцією) пропонують мільйон марок готівкою, нову ідентичність і життя в США, якщо він бодай натяком вкаже, де RAF переховує Шляєра, в іншоШляєр: 20 днів у полоні RAF

му випадку погрожуючи застрелити без суду – усе безрезультатно.

Та несподівано на допомогу поліції ФРН приходить …RAF. Брігітта Монхаупт підключає до справи звільнення Баадера «Народний фронт визволення Палестини» (з ними у німецьких ліворадикалів давні контакти). Ті 13 жовтня захоплюють пасажирський літак, який здійснював рейс з Франкфурта на Мальорку і традиційно вже вимагають звільнити групу Баадера (а ще – 15 мільйонів доларів на додачу). Чотири з половиною доби літак контролювали терористи, лідер яких – він називав себе «Командиром мучеників Махмудом». Вбивство беззбройного пілота, погроза розстріляти всіх пасажирів-ізраїльтян і взагалі підірвати весь літак, якщо негайно не будуть виконані його вимоги – усе це викликає в німецькому суспільстві (і навіть серед тих, хто спочатку симпатизував RAF) жах і огиду. Це була «остання крапля», яка відвернула від RAF її потенційний актив, який після цього не бажав бути просто бійцями приватної армії Баадера.

Далі події розвивалися в передбачуваному річищі: 18 жовтня німецький спецназ знищив і «Капітана Махмуда», і його «мучеників», повернувши заручників до Німеччини. Наступного дня в камерах Штамхайму знаходять мертвими Баадера, Енслін, Распе (Майнгоф загинула раніше). Досі тривають суперечки, чи було це самогубство, чи вбивство за наказом уряду. 19 жовтня 1977-го RAF повідомляє про вбивство Шляєра.

«Німецька осінь» закінчилася поразкою RAF.

Олександр Хоменко,

кандидат історичних наук, спеціально для Центру вивчення повстанських рухів

10

ЦЕНТР ИЗУЧЕНИЯ

повстанческих движений