Редакція «УК» розпочинає серію матеріалів про відомих українських митців, які народилися і працювали в Україні, однак у силу певних обставин змушені були виїхати закордон і залишитися творити там. Сьогодні загальновідомі імена повертаються в українську культуру Про силу любові до рідної землі розмовляємо з істориком мистецтва та громадським діячем, членом Міжнародного Товариства арт-критиків (AICA) Артуром Рудзицьким — онуком діяча української культури професора Володимира Вайсблата та двоюрідним онуком видатного українського перекладача Євгена Дроб'язко
Оксана ГАЙДУК
Артур Рудзицький: «Сьогодні у нас є всі умови для того, аби ми знайомилися з творчістю наших земляків закордоном, на жаль, забутих нами ж самими» Яків Шапіро. Склодуви
УК. Артуре, зараз Ви причетні до підготовки першої в Києві виставки видатного українського художника-примітивіста Епіфанія Дровняка, відомого в усьому світі під іменем — Никифора. Роботи цього майстра незабаром будуть виставлятися в Національному музеї декоративного мистецтва України. Якими наразі є пріоритети такої виставки? Достатньо довго я цікавлюся творчістю Никифора, художника-примітивіста такого ж світового рівня, як наша Марія Примаченко чи грузинський примітивіст Нікола Піросманішвілі. До того ж Никифор безпосередньо пов'язаний з Украї-
2
ною: він лемко й народився в містечку Криниця на Лемківщині. Тривалий час дві національні культури — польська та українська — змагаються за право називати його своїм. Никифор є людиною, якому поставлено пам’ятники і в Польщі, і в Україні (у Криниці 2005 р. та 2006 р. у Львові). Коли я познайомився зі Збігневом Воланіним, директором Музею Никифора у містечку Криниця у Польщі, то під час чергової розмови про цього видатного художника, запропонував провести виставку робіт Никифора в одному з київських музеїв. Польська сторона була зацікавлена