Р. Корогодський "До брами світла" by Duh Litera

Роман Корогодський

До Брами Світла ПОРТРЕТИ: Віктор Петров Юрій Шевельов Юрій Луцький Сергій Параджанов Іван Дзюба Євген Сверстюк Михайлина Коцюбинська Опанас Заливаха

Київ ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

2016

УДК 821.161.2.09:008(477) К681 НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА

Редколегія серії: Леонід Фінберг (керівник проекту), Володимир Панченко, Костянтин Сігов, Катерина Сінченко, Олексій Сінченко (головний редактор), Елеонора Соловей

К681 Корогодський Роман. До Брами Світла. Портрети / Упор., авт. післямови та прим. О. Сінченко. — К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2016. — 432 с. (Серія «Постаті культури») ISBN 978-966-378-473-1 Книга культуролога Романа Корогодського вміщує вісім літературних портретів — Віктора Петрова (В. Домонтовича), Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Сергія Параджанова, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Опанаса Заливахи. Обраний жанр — оптика, крізь яку автор осмислює життя особистості в умовах комуністичної системи. У книзі йдеться про людей, які стали ключовими постатями української культури ХХ століття. Усі вони балансують між різними моральними імперативами. Їхнє життя виповнене дивовижними контрастами — злетами та падіннями. Численні документи, свідчення самовидців, розвідки науковців і власні спогади формують своєрідний есеїстичний стиль автора. У виданні збережено особливості авторського слововжитку і синтаксису, однак правопис уніфіковано до сучасного. Для культурологів, літературознавців, істориків, студентів-гуманітаріїв та інших шанувальників рафінованої української культури.

Висловлюємо подяку родині Ольги та Олексія Анісімових за підтримку серії видань «Постаті культури» Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов Редагування і коректура: Катерина Сінченко Комп’ютерна верстка: Андрій Погорєлов Дизайн обкладинки: Світлана Невдащенко На обкладинці використано роботу худ. Івана Остафійчука «Дзвонар», 1986 р. ISBN 978-966-378-473-1

ЗМІСТ

До подорожнього… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

На межі… ще один полонений доби Українського відродження: Віктор Петров . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 І. Парадигма Полоненого відродження . . . . . . . . . . . . . . . . . . .14 1. Біографія Віктора Петрова. Ще одна версія… . . . . . . . . 16 2. Запізнілий старт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 3. Таємниця лазу від «процесу СВУ» . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 4. 30-ті — «дорога своєї пустелі» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 II. Право на свою долю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36 1. Двічі невільник у дзеркалі самопізнання . . . . . . . . . . . . 36 2. Невільник і внутрішня свобода мовою документів . . . 38 Із листа Петра Панча до Віктора Петрова від 21. X 1966 р. Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Із листа Івана-Романа Костюка до п. Оксани Соловей від 20 березня 1967 р. Трентон, США . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Із листа п. Оксани Соловей до автора від 15 березня 1999 р. Сейнт Пол, США . . . . . . . . . . . . . . . 40 Три листи Віктора Петрова до дружини 1943 року. Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 Зі спогадів Михайла Брайчевського «В. П. Петров (В. Домонтович)». 28 квітня, 1998 рік. Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Зі спогадів Анатолія Непокупного «Віктор Платонович Петров та його псевдонім В. Домонтович (спомин і міркування)». 2 вересня, 1999 рік. Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45

3. Коментар до наведених документів . . . . . . . . . . . . . . . . . III. Москва. Під «ковпаком» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Листи полоненого . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Київ. Невільник на своїй землі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

46 52 55 71

Зміст

3. Невідома сторінка: Віктор Платонович Петров «працевлаштовується» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75 IV. Домонтовича вбито. Домонтович і сьогодні живий . . . . . 78 Так писав Домонтович . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поряд з Юрієм Шевельовим, або Хроніка 9 днів (24.V–2.VI) 1995 року . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Шевельов і музей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Настільна книга. Меморія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Володимирська гірка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Юрій Шерех — мій автор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

125 127 131 132 134 151

Р.S. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172

Гармонія особистості: Юрій Луцький . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175 Двохсота сторінка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183 Прекрасна Дульсінея і дрібка… сексу. Метафізика . . . . . . . . 194

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І. Параджанов і Україна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . З листів Сергія Параджанова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лист Андрія Тарковського до Параджанова . . . . . . . . . . . Оксана Соловей про два фільми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ІІ. Перед судом тоталітарним і вічності . . . . . . . . . . . . . . . . . Характеристика… Параджанова С.Й. . . . . . . . . . . . . . . . . . Протокол допиту Байкової Л. Т. від 13. 02. 1974 . . . . . . . . Протокол допиту Якутовича Г.В. від 18. 02. 1974 . . . . . . . Протокол додаткового допиту свідка Щербатюк С. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Протокол допиту Шахбазяна С.В. від 01. 02. 1974 . . . . . . Заява Параджанова С. Й., який утримується у слідчому ізоляторі № 1 УВС Київської обл., до Верховного Суду УРСР . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

211 211 214 216 217 220 221 224 229 230 236

245

Зміст

Героїчна фантомасія і реальне обличчя вченого, або Надзвичайна складність простоти: Іван Дзюба . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249 І. Шістдесятники . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 251 Дисиденти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255 Зеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 257 Іван-і-Марта . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 262 Друзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 264 ІІ. Культурологія Івана Дзюби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 266 Terra incognita — мова кіно . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 267 ІІІ. Культура як територія полеміки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .274 IV. Сполучені паралелі, або Тридцять років по тому . . . . . . 289 V. Людина зі знаковим ім’ям Дзюба . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305 Людина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 311 Дитинство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 320

Феномен і проблеми великої віри: Євген Сверстюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І. Людина визначених понять (Дитинство, юність, університет, аспірантура) . . . . . . . . ІІ. Дрібка лірики давноминулих літ, або 10 років зі Сверстюком . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ІІІ. Арешти. 10 років без Сверстюка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Листи Євгена Сверстюка Романові Корогодському з неволі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віншування Євгена Сверстюка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лист Романа Корогодського до Євдокії Сверстюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Відповідь Євдокії Яківни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Естамп NN . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . IV. Творчість . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вечір Євгена Сверстюка, або Наближення до Ідеалу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . V. Добро — зло . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Інший . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Притча про висоту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Гірке щастя, або В колі своїх друзів . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

329 330 332 334 338 340 342 343 345 346 347 368 374 378 379

Зміст

Михайлина: Фрагменти незакінченого мемуарного есею: М. Коцюбинська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Листи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Прикре непорозуміння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Про Вічне й марноту марнот . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Чернігів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Нещасливий Новий рік . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

385 388 391 393 395 398

Дзвонар: Опанас Заливаха . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зек . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Шевченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Богородиця. Україна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Готичність душі й конструктивізм думки, або Картинки з виставки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Внутрішня людина» перемагає. Тихий маляр із тихого Станіславова . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сни Опанаса Заливахи: в листах і наяву . . . . . . . . . . . . . . . . . .

401 404 405 406 409 413 416

Післямова Олексій Сінченко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 421

Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 428

ДО ПОДОРОЖНЬОГО…

Не вистачить життя, щоб здобути істину чи то одну-єдину правду, і доріг багато, й бездоріжжя, і манівці, й не один глухий кут на тебе чигає, подорожній, допоки ти виберешся на с в о ю дорогу. І дорога заповідається Богом, хоч жодної лоції, окрім Книги, тобі не дають. А чи ти її візьмеш, пізнаєш? А так собі блукай, чоловіче, в просторі марноти марнот, допоки, виснажений і духово випатраний, не впадеш. І нараз, перед тим як перетнути фініш буття, освітить тебе Істина: «Я — дорога…» І, вражений, ти згадаєш напрочуд прості вимоги до себе, — щó треба чинити і як чинити. І визнаєш цю Дорогу своєю. І ти врятований. Аби ж не розминутися зі своєю дорогою з лабіринту існування! Божий провід існує для тих, хто дослухається до голосу Землі і Неба. І випробовування земні — тяжкі. І зваби земні — реальні. І гріховність — солодка, а спокута — гіркі ліки. І Голосу Божого, зізнаймося собі, люди схильні до часу не чути. І втрачений ніколи не чується втраченим (глухим!), а тільки тимчасово заблукалим, зашореним — він не усвідомлює своєї екзистенційної конечності. І як йому допомогти врятуватися? Почути голос: «Я — дорога…» Не вірю в жодні важелі впливу на людину, опріч огрому самого Життя. Життя за всіх часів було архітектором людського призначення. Нижчий поверх життя, існування, формує стереотипи й нормативи, через які людство не здатне переступити. Лише окремі особистості ціною власного життя можуть собі дозволити герць супроти системи залежності від існування й перейти на вищий життєвий щабель — буття. Це — мета. Та як досягти її?

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

І знову — дорога. І знову — шукання своєї правди в лабіринті життя. Одною з можливих оаз духової енергії за всіх часів було мистецтво. Від наскельних мальовань до християнської культури й до сучасних мудрувань людина прагла допомогти собі елементарно вижити, краще себе зрозуміти, відчути власну самість в екзистенційному морі. Невдахпотопельників зводили судоми, й вони намагалися бодай у такий спосіб утвердитися. Мистецтво надало можливість усім себе віднайти. Це — мудрий винахід людини в пошуках країни буття. Мистецтво в широкому розумінні, тобто культура, поза сумнівами, має впив на людство. Однак їхній вплив — найблагодатніший чинник лише на полі ускладнення, ушляхетнення п р и р о д и людини, її деталізованішого бачення життя у вирішальних, доленосних фрагментах, на «широкому плані», глибиннішому пізнанні власної сутності на підсвідомому, несвідомому рівнях, тобто самоаналізи. Нічого більшого не шукаймо. Усе замкнено в людині, й лише вона сама спроможеться або не спроможеться віднайти хоч би плаї в дрімучих лісах сучасної цивілізації. Не вірю в дидактичні інструменти культури, не вірю у виховні можливості культури, літератури зокрема. Не вірю в ідеології та навіювання масам певного способу поведінки, ідеологічного нормативу. Не вірю в розмаїті типи масовок, які, масовки, на очах удосконалюються й стрункими шерегами простують у кращий, світлий світ майбуття. На час експеримент можливий (фашизм, тоталітаризм, маоїзм тощо), але час тверезості неодмінно прийде й потворна масовка конче розсиплеться. І навіть благосні імітації неодмінно проявлять свої фальш, неструктуровану внутрішню природу, сутнісну псевдоправду, неправду — н е с п р а в ж н і с т ь . Тому мистецьке формотворення добра, наведення мосту через урвище екзистенції на дорогу, що спроваджує людину просто в «рай» — унеможливлене. Через урвище треба обов’язково перейти. Сізіфове покарання — це його поєднаність з каменем (за А. Камю). Отже покарання було процесом долання простору прире-

До подорожнього…

ченості. Людина так само, спокутуючи свою вину, простує дорогою екзистенційних злигоднів, тяжких випробувань. І долаючи цю гору, треба прагнути зберегти себе якомога менш зужитим, ушкодженим, душевно травмованим, — перейти. Як перейшла бідачка Кабірія, героїня фільму Федеріко Фелліні «Ночі Кабірії», і вийшла на дорогу відчаю самотності й пустки в той момент і в тому місці, де молоді збиточники розігрували свій веселий, лірико-простенький карнавал життя душею. І ці юнаки інтуїтивно не схотіли пройти повз одчай самотньої жінки, що вийшла з лісу людського падолу, — здавалося, остаточної розчавленості. Вони її включили у своє нехитре дійство, у свою гру життєдайності. І обличчя спустошеної повії Кабірії торкнувся посміх, змішаний зі сльозою очищення. Катарсисну природу мистецтва, літератури важко переоцінити. Йдеться не про теорію. Сам не раз відчував, і нарешті, в найдраматичнішу пору мого життя дістав наочний приклад, як спражня література, філософія, духове спілкування допомагають людині очиститися від намулу щоденності, суєти й увійти в колію недолі внутрішньо підготовленим до тяжких випробувань. У листуванні з Юрієм Володимировичем Шевельовим ми не раз торкалися проблеми зустрічі з Вічністю і свободи вибору в кризових умовах. Екзистенційний удар долі, не домовляючись, ми все ж таки підсвідомо прагнули пом’якшити звертанням до аналогів класичної літератури. І цей деталь мій Вчитель не обійшов. Але запропонував сувору тверезість у сприйнятті самої архітектоніки життя в смузі її болісної безвиході. І пошуку розради… Ви кажете, що ми малі, манюсенькі1. Але чи не гірше? Чи ми взагалі є? Сартр говорив про neant, ніщо. Чи це ближче до правди? Чи Ви спостерегли, що в цій ситуації ми, свідомо чи несвідомо, ховаємося за цитати. Я Вам 1

Герой відчув себе таким манюсеньким-манюсеньким у світовій пустелі, у космічній зимноті… Див.: Осьмачка Т. С. Старший боярин. План до двору: романи. — К.: Укр. письм., 1998. — С. 11. — Прим. Р. К.

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

уже цитував Рільке2, Ви цитуєте Осьмачку. Це ми ховаємося за інших, що випередили нас на шляху до Ґолґоти. Євангелія тим велика книга, що показує неминучість і загальність Ґолґоти. Ви кажете, щоб я навчав, але все вже сказане, і нічого не можна ані змінити, ані навчити, і я був би шарлатаном або самообдурювачем, [аби не] вибирав майбутнє і йшов на нього завше. Вибір не в тому, чи йти, куди доля веде, а тільки в тому, чи говорити, називати речі своїми іменами. Тут і тільки тут можемо вибирати. Кажу це ніби екскатедра. Але не маю права ні вибирати, ні радити. Наш вибір, знову ж таки, мовчати чи говорити. Собі і ближнім своїм. Я вибираю — говорити. Але це не порада, кожний вибирає сам. Кажуть, що сонце ще горітиме енну кількість мільйонів років, а потім прийде темрява і всі наші проблеми теж погаснуть.

Отже, свобода вибору! Гостро-екзистенційний інструмент сучасної філософії. Оце з таких настанов пропоную читачеві познайомитися з моїми власними пошуками дороги, правди, життя душею. Герої цієї книжки — українські мистці слова й учені — йшли та й далі йдуть кожен своїм шляхом. І герої їхніх книжок також ішли своїми дорогами. І всі ті дороги, авторів і героїв, не були прості. Бо вони всі були пошукачами кращої долі для української нації. Їхній життєвий шлях був складний, драматичний, часом трагічний, але вони, творці та їхні герої, намагалися так поліфонічно відтворити життя, виразити його глибинні конфлікти, щоб якнайприродніше донести до читача правду їхніх учинків, правду поведінки саме такої в таких обставинах. Обставини життя були завжди екзистенційними, і досвід творців та їхніх героїв розгортає панораму національних, духово-культурних змагань і громадянського чину. 2

Епіграф до листа Юрія Шевельова авторові з Рільке (нім. мовою). Буквальний переклад Ю.Ш.: «Яке мале те, з чим ми змагаємося, [а] те, що змагається з нами, яке воно велике». — Прим. Р. К.

До подорожнього…

Якщо дороги життя кожна людина обирає самостійно в зрілому віці, аж потім ми той вибір називаємо доленосним, то правда яко моральна підвалина особистості плекається, виховується змалку. Та правда — поняття множинне. Однієї вичерпної правди не буває. Микола Шлемкевич у творі «Українська синтеза чи українська громадянська війна» виокремив правди в духові — Божа правда, правди-догми, правди-аксіоми, прави-висновки, правди-інтуїції. Кожну з них учений схарактеризував і, нарешті, визначив національну правду: «<…> з повною слушністю можна наш народ [назвати] вічним мрійником і шукачем ц а р с т в а с п р а в е д л и в о с т і н а з е м л і » (розбивка моя. — Р. К.). Отже, йдеться про соціально-національну правду. Автори — <…> кожен на свій страх і ризик — <…> зазнали лиха поневірянь, відчули реальний страх бути знищеним і йшли на постійний ризик екзистенційно-межової ситуації. Такою є правда їхнього буття. Такі були їхні дороги й манівці. Таким є життя в Україні аж від княжих часів. Історія не може навчити — факт! Мистецьке відтворення історії національних шукань своєї дороги до своєї правди стало потребою і метою духово-культурного осягнення «царства справедливості» в Україні. І кожен герой цієї книжки міг би повторити слова Івана Богослова: «… а правда вас вільними зробить». <…> Подумав: чи ми не наблизимося до істини, покидаючи територію безкінечних правд, і з безлічі доріг оберемо свою? Подумав, що немає вимощеної рівної дороги з лабіринту існування. І зважився запропонувати читачеві розмисли на окреслену у цій книжці тему.

ПОРТРЕТ З УЯВИ, РОЗДУМІВ, УВ ІНТЕР’ЄРІ Й НА ПЛЕНЕРІ: ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ

Нашим друзям–шістдесятникам, колу друзів Юрія Володимировича «тут» і «там», — присвячую. Я не можу стерпіти ринку. Хочу люди… Василь Стефаник

Серед самітних ти мов піщинка. У морі піску ніхто не загубиться. Самотність — найбільше наближення один до одного. Микола Воробйов

«Познайомила» нас Зіна Ґеник-Березовська: «Юрій Шерех — це і є псевдо Юрія Шевельова. Статті його, направду, дивовижно цікаві. Він друкується в “Сучасності”, на яку полюють ваші “опікуни”. У Івана [Олексійовича Світличного] може щось бути». На той час я вже дещо Юрія Шереха читав і був захоплений прочитаним. Однак обговорювати глибокий самвидав без нагальної потреби не було заведено. «Живого» Юрія Володимировича Шевельова ми побачили в «Українському домі» під час пленарного засідання І Міжнародного конгресу україністів 1990 року. Аплодували стоячи.

126

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Львів. 1993 рік. II Міжнародний конгрес україністів. Знову аплодували стоячи. Цього разу в мене справа до пана професора. Але як підійти, якщо його оточили шанувальники, як мухи слоїк меду. Чекаю на морі погоди. І раптом усі спохопилися — обід. Автобуси для гостей подано, й усі розбіглися. «Мед» залишили, і я підійшов, назвав себе, подав візитівку і одним реченням — мету: хочу видати Ваші твори. Пан професор у цей час був перейнятий проблемою, як зійти зі сходів без поруччя (конгрес проходив у приміщенні Львівського університету). Я надто самовпевнено запропонував свої послуги: узяв пана професора під руку, і ми рушили тихенько вниз, але десь на третій чи четвертій сходинці мій супутник увімкнув «форсаж»… З якою метою і як це сталося, не знаю, і тоді, як і потім, не з’ясовував, але просто дивом ми не впали, бо бігли вниз… Функцію ціпка пан професор забув і так елегантно тримав його, як джокей кийка. Я був щасливий, що все скінчилося о’кейно, коли він каже: «У мене в готелі щось є для вас. Приходьте. Ось вам моя тимчасова адреса і телефон». Я записав. Саме у цей момент зголосився хлопець-супровідник, який десь був забарився, і вмить забрав пана професора, бо на нього вже чекав, здається, мікроавтобус. У готелі в призначений час пана професора не було, та була на моє ім’я записка: мовляв, пропозиція цікава, ось моя адреса, вашу маю, треба все обміркувати… Обмірковували все по-діловому, інтенсивно — зав’язалося листування, що поза нашою волею, але з нашою участю перейшло в нову фазу — глибокої приязні. Уже не пан професор і навіть не пан, а Юрій Володимирович вирішив приїхати до Києва, щоб познайомитися з упорядником його тритомового видання, підготовленого до друку, і обговорити низку інших проектів. І нарешті, просто подихати Україною.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

127

Поряд з Юрієм Шевельовим, або Хроніка 9 днів (24.V – 2.VI) 1995 року Із листа Юрія Володимировича я знав номер рейсу, яким він прибуває до Києва й номер телефону мовознавця Богдана Ажнюка, якому доручено його зустріти. І от ми вдвох із симпатичним п. Богданом на мікроавтобусі вже на Бориспільському летовищі. Соняшний весняний день. А ось і наш рейс із Нью-Йорка. Обличчя, обличчя, обличчя і нарешті, Юрій Володимирович у старомодному плащі з дипломатом. І ціпком. Схвильовано розповідає, що в нічному літаку дав комусь інтерв’ю і домовився про статтю із суто шерехівською інтригуючою назвою «Довженко, Маруся і Берґман». Довженка ніби знаю, Берґмана — також, а звідки взялася Маруся? Виявляється, від Квітки-Основ’яненка… Вхопив моє здивовання: «Обов’язково дам прочитати»… Не дав, не прочитав. А чи написав? Не знаю! Готель «Київ» йому замовив Інститут української мови, не знаючи, що Ю.В. у попередній свій приїзд д а в с л о в о адміністраторові, зупинятися в готелі «Хрещатик». Отже, ми переїздимо до нового готелю. Дуже й дуже невчасно! Саме тоді розпочався День Києва — мікрофони, оркестри, крик, шум, гамір безкінечні дефіляди, скандування. Бідний Ю.В. потрапив у пекло — страждає! Згадує Нью-Йорк, де час від часу відбуваються «Дні» різних народів, які населяють США: «Увесь день отакі самі вар’ятства — не проїхати, не пройти. Ах, так — день пуерториканців…» Я питаю: «А День українців…» «О, так! Майже так само, як у Києві. Ті самі пісні, танці, ходіння туди-сюди, вигуки»… «А “Слава!” Гукали?» «Аякже! Щоразу. Тричі… Я страждаю, а ви, бачу, іронізуєте… Спав із “глушителями”, тобто з ватою у вухах», — і він жалібно показав свої «глушителі». Запросив мене з дружиною до ресторану «Хрещатик» на обід. Скромний і несмачний обід обійшовся в 4 млн. тодіш-

128

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

ніх купоно-карбованців. Уже не пам’ятаю, скільки це у гривнях чи доларах, але це було дуже дорого. Ю.В. тричі згадував ресторанну «травму». <…> П о н е д і л о к . Ю.В. не сприймає нудних людей. Згадав свого близького приятеля — мовознавця, класного фахівця, порядну, мудру людину, однак страшенно нудну. Не зрозумів, куди він хилить, і Ю.В. розповів про враження від спілкування з одним цікавим літератором, нудним у спілкуванні. Питаю: що краще — перше чи друге? — Звичайно, рівень літератора, але проблема не знімається: чому трапляються такі нудні люди? — Від народження. Усе закладено генетикою. — А мені здається, наука пригнітила фантазійність, гру розуму. На це б варто було звернути увагу, і в студіях та есеях Ю.В. — вигадливо закручені сюжети, яскрава гра розуму, цікаві зміщення, паралелі, парадокси, іронічні ескапади, сарказми — уся ця веселка виграє і при спілкуванні. Звідси й радість від спілкування, відчуття неповторності кожного дня, проведеного з Ю.В. Своєю чергою Ю.В. любить товариство і склав мені список, із ким він хотів би зустрітися й поспілкуватися: Оксана Забужко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Валерій Шевчук, Михайлина Коцюбинська, Лесь Танюк, Неллі Корнієнко, Лариса Масенко. З Михайлиною, на жаль, не знайомий. Кілька разів питав: «Чи правда, що першою встала Михайлина мене вітати на І Міжнародному конгресі україністів?» Зрозумів, що Ю.В. небайдужий до таких подробиць. В і в т о р о к . «День» Довженка. Вірочка Мельник, моя давня приятелька, організувала в кінопроекції Міністерства культури України на Прорізній, 2 перегляд фільмів «Звенигора» та «Іван». Плюс фільм Андрія Ящишина «Українці. Любов» (сценарій мій). У кінопроекції ми вдвох. І Довженко. Раптом вимикається електрика… Десятки разів був на переглядах, і н і к о л и не зникала електрика. Я шокований. Голос Ю. В.: — Що, треба спускатися в бомбосховище? Пропускаю повз вуха іронізм Ю.В., і навпомацки шукаю двері. Нарешті відчиняю їх і питаю:

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

129

— Не боїтесь темряви? Можу вивести. — У моєму віці вже нічого боятися. А Ви на електростанції поясніть, що ми лише дивилися Довженка. І нічого більше. З Богом! Механік не знає, як пояснити — «вирубали»… З’являється (ні сіло, ні впало…) Андрій Топачевський, український письменник і чиновник Міністерства, із самого кіноуправління. Він десь телефонує і «Алладинова лампа» спрацьовує: «Хай буде світло»! Гура, з’являється світло. Андрій знайомиться з Ю.В., запрошує на бесіду з керівництвом управління й на каву. Ю.В. чемно дякує. Велика програма — немає часу навіть на цікаві зустрічі… Дякую Андрієві за допомогу. Дивимося Довженка. Ю.В. дивився і коментував. Коментар мені відомий із численних листів на тему Довженка. Коментар відомий і читачеві з моєї книжки про Довженка108. Я собі дозволив зняти деяку гостроту суджень, не все цитуючи. Тут хотів би звернути увагу на нашу звичку «виважено» міркувати. Для нас це — позитивна якість. Багаторічне спілкування з Шевельовим мене навчило інакше дивитися на так звану виваженість. Це в нас від внутрішнього рабства, від боязні, «что станет говорить княгиня Марья Алексевна» (Ґрібоєдов). Постійний самоконтроль призвів до двох неприродних практик: перша породила літературних євнухів; друга, що виникла в 90-х роках, — хуліганство, брутальну голобельну критику на знищення інакодумця. Тобто відпустили раба, і той провадить класово-кланову критику. Очевидний рецидив більшовизму. Так от, Ю.В. усе проговорює ясно й чітко, але завжди коректно. Посутній був коментар і до фільму «Українці. Любов»: — Ви, здається, любите символи? Де ж ваші-наші прапори? Розповів, що іще на стадії сценарію ми домовилися із режисером зняти все декоративне й залишити лише суть. Нас цікавив лише дух незборимості, відвага людей жити й умерти заради ідеалу. 108 Йдеться про книгу Корогодський Р. Довженко в полоні: розвідки та есеї про Майстра. — К. : Гелікон, 2000 — 347 с. — Прим. упорядн.

130

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Там, де мова про Михайла Сороку (інтерв’ю Люби Сороки), звучать слова про повагу в ставленні «обслуги табору» до Михайла Михайловича. Слова «обслуга табору» викликає гостру репліку Ю.В.: — Не ясно, про що мова. Це кемпінг? Піонерський табір? А може, будинок відпочинку… — кпить Ю.В. — «Обслуга табору»… Погодьтеся — зам’яко сказано… — Прошу дивитися далі. Потім поясню. Пояснюю: це — інтерв’ю; не хотіли різати по-живому. У відповідь — одна коротка фраза: — О, зам’яко сказано… Загалом, фільм сподобався — рясно похвалив і питає: — Чому Ви не показуєте фільм у Нью-Йорку? Історія родин цікава для будь-якої аудиторії. Фільм міг би мати успіх. Розповідаю, що досі його ще не показували на нашому ТV, тож що там казати про зарубіжжя… — Але ж ваші весь час привозять якісь фільми. Чому добру стрічку не привезти? — Ходімо на каву до начальства — у них спитаємося… — Ви ж знаєте, що я кави не п’ю… — і лукаво усміхається. Виходимо з проекції й зустрічаємо Костя Родика, чудового журналіста й знавця книжкової культури. Підійшов до нас. Пропонує взяти в Ю.В. інтерв’ю для Радіо «Свобода». — О, ні-ні! Ніяких інтерв’ю. Уже зі «Свободи» телефонував Василь Марусик… — Тарас Марусик… — Хай буде гречка, я все одно не погодився. Отож, даруйте. Кость Родик розвітався і пішов, а ми взяли таксівку і поїхали до нас на обід. Вечірка. Запрошено: Шевчука, Дзюбу, Сверстюка. <…> Наступного дня ми мали йти до музею. С е р е д а . Цей день цілком належав нашому спілкуванню. Ще мала бути Лариса Масенко, але вона запізнилася, а Ю.В., коли опиняється в музеї, просто п ’ я н і є від атмосфери. І хоч як він любить Ларису, музей — не до порівняння, як у Львові кажуть. Більше 5 хвилин чекати не захотів: «Вона нас знайде»… Я заперечував: мовляв, ми будемо у фондах, туди не пускають…

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

131

— Ви її зворушливо відстоюєте, чи не тому, що вона похвалила вашу статтю про Шевчука, здається? — Можливо, — я був уже забув про коротку зустріч і знайомство з Ларисою. — А пам’ятаєте, що я відповів? — Ні… — насправді, ще й як пам’ятав! Але хотів цю музику почути знову. — Так от: «Я Вам казав, Ларисо, що це мій учень». А учень має слухати набагато старших за віком. Отже, які нам двері відчиняти?..

Шевельов і музей <…> У Національному художньому музеї Ю.В. був неодноразово, тому його радо вітали. <…> Ми поволі оглянули експозицію, гарну виставку робіт Олексія Захарчука, і я попросив, щоб нам ще показали святая святих — сховище. Гадав, що за півгодинки (максимум!) подивимося запасники й підемо їсти, бо діабет вимагає дисципліни й дотримання регламенту. Дорогою до запасників Ю.В. питає: — А чи є у вашій бібліотеці чи запасниках ілюстровані «Кобзарі»? — Є, і чимало… — А, часом, «Кобзаря» з ілюстраціями Василя Седляра… — Є й «Кобзар» Седляра. — О! — Ю.В. зупинився. — Нарешті! Його можна оглянути? — Так. Треба тільки знайти. Оглядайте твори, а ми підемо… шукати Седлярового «Кобзаря», — і наші милі знайомі зникли. Науковиця схову тим часом показувала твори різних художників, різних діб, напрямів, стилів. Уже минула 13-а година, тобто ми в музеї пробули понад дві години, коли нам принесли «Кобзаря» Седляра. Хотілося їсти, і я гадав, що ми подивимося ілюстрації і хутчій — на каву…

132

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Нічого подібного! Я не знав Ю.В. Для Ю.В. музей — це культ божества на ім’я Мистецтво. І він, Юрій Шевельов, є його жерцем. Він творить ритуальні дійства зі служителями Храму, які й не підозрюють, що беруть участь у таїнствах ритуалу. Однак це не все. Ю.В. — фанат музеїв. Хотів лізти на хори Кирилівської церкви: — А як же інакше — там Врубель! Бути в Римі й не бачити Папи Римського. — Але ж там вузькі сходи без билець з височезними сходинками… — Десь ітиму, десь на колінах полізу — не журіться. Слава Богу, відвідини Кирилівської церкви не відбулися — не вийшла машина.

Настільна книга. Меморія Наперед звідомляю: ми в музеї були від 11 до 16-ї, і кожен може спитати, а що ж ви там робили після 13-ї. Ми три (!) години розглядали «Кобзаря» в оформленні Василя Седляра. Три години згадували тексти Шевченка, дивлячись ілюстрації, міркували, чи оте художнє прочитання початку 30-х років віщувало катастрофу Українському відродженню; зіставляли умовність художньої візії всього «Кобзаря» з реалістичним пророцтвом окремих аркушів графіка; Ю.В. згадував життя Харкова 20–30-х років, у якому він робив перші кроки і на терені мовознавства, й острахи, що його хода могла обірватися у будь-який мент; Ю.В. згадував цю книжку, як Книгу його любові до мистецтва, його настільну книжку не в переносному сенсі, а буквально! Ю.В. розповів, що коли покидали Харків, він просто скорботно прощався з «Кобзарем», залишаючи його на своєму письмовому столі розгорнутим, як його залишив ще напередодні… Був вражений: ні до, ні після того пам’ятного перегляду «Кобзаря» не переживав такого потрясіння, такої зливи

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

133

щирості в розмислах і глибини одкровення. І болю! Від ампутованого життя, яке довелося починати наново в «чужині проклятій». Перед моїм внутрішнім зором проминають в образно-пластичних картинах культурологія, літературознавство улюблених книжок Майстра «Не для дітей», «Друга черга», «Третя сторожа», мовознавства — «Українська мова першої половини двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус». І коли читав вражаючі спогади про Романа Якобсона109 й «28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині»110, й коли були видані за моєї участі «Поза книжками і з книжок», тритомовик «Пороги і Запоріжжя», і коли листувався з Ю.В. чи спілкувався з ним, і коли зараз пишу про ту фантастичну візиту до музею, я з а в ж д и бачу натхненне обличчя Ю.В., його неквапливий ритм розмислів, наголос, його суворість вистояних дум і констатацій, любов до конкретики й простору, для контроверсійних думок. У ті години він був напрочуд незвичний і неначе зникла, розтанула його природна замкненість, іроніка. Натомість — з’ява ліричного, що дуже рідко можна спостерігати. Можливо, зустріч із минулим, доторк до Книжки через 52 роки й воскресіння дум і помислів молодості були тому причиною. Можливо й тому, що нас було двоє. Плюс «Кобзар». Поза сумнівами одне: Ю.В. дістав завелику дозу позитивних емоцій. І розслабився… До готелю ми йшли втомлені й щасливі у своїх катарсисних переживаннях. Ю.В. тепло згадував милих дівчат, які нас ще й частували канапками і чаєм. Середа стала цілковито моїм днем. Дорогою з музею купив діабетичні хлібці, в номері попили бідний чай і лягли відпочивати. Десь після 18-ї години Ю.В. запрагнув нових вражень, але на пленері.

109

Шевельов Ю. Зустрічі з Романом Якобсоном // Сучасність. — 1994. — № 12. — С. 93–128. 110 Шерех Ю. 28 днів особливої служби соціялістичній Батьківщині і по тому: Бувальщина і небувальщина // Сучасність. — 1998. — № 10. — С. 97–117.

134

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Володимирська гірка Ідея «культпоходу» на Володимирську гірку належала моїй дружині. Та вона не передбачила фізичних можливостей Ю.В. Йому ідея сподобалася за умови, що там існують лавочки. Твердо запевнив — так, існують. Помилка була елементарна: поки сам не пересвідчишся, що так є, не кажи — час вносить корективи. Коли дійшли до Українського дому, Ю.В. уже почав шукати лавочку. Природно, біля Дому лавочок немає. А Ю.В. хотів би сісти. Ну, хіба що на сходах попри дорогу, але нас можуть переплутати з жебраками й кинути п’ятака… Аргумент вплинув, і ми почали с х о д ж е н н я на Володимирську гірку. Зовні це виглядало, напевно, кумедно: волочать ноги два п’яні старі доходяги, час від часу зупиняючись і щось ніби шукаючи. Трагікомедія полягала в тому, що лавочок не виявилося — прикрий факт! Ю.В. почав вередувати: «Де обіцяні лавочки? Бодай одна!» Ми ледь дібралися до самої гірки і нарешті, я побачив не лавочку, а модерну «хорду» зі спеціально зробленими дерев’яними штахетиками, щоб сидіти. Гура! Та радість була передчасна. — Мені потрібна лавочка зі спинкою. Чи не таке Ви обіцяли? — тон був суворий і по-дитячому вередливий. Час моїх дотепів і розрад минав, і хоч, юридичною мовою кажучи, про жодні «спинки» не йшлося, але мене раптом пройняли трепет і справжня тривога: а як, з Ю.В. щось трапиться!.. Пронісся жах. Я тратив упевненість: «живу в країні неляканих ідіотів» — може, усі лавочки враз вивезли перед тим, як запровадити нові «малі архітектурні форми» сидіння. Чого тільки не вигадає чиновник. Знаючи схильність Ю.В. до компромісів («Компроміс — це підвалина демократії», — не раз нагадував Ю.В.), запропонував, щоб він сів на цю «хорду», відпочив, а я швидко перейдусь до пам’ятника в «розвідку», якщо немає лавочок, ми відпочиваємо й починаємо спуск із… Ельбрусу. Компроміс не було прийнято, а жарт прокоментовано: — Головне зараз — лавочка зі спинкою, бо не виключене моє вознесіння на Ельбрус і вище. — Це вже було підтвердження моїх острахів.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

135

Із нічого, на рівному місці виникла проблема, що її мав розв’язати негайно. — Стійте тут і не рухайтеся, — і швидко пішов на саму гірку. Як тільки вийшов за ріг правого повороту, побачив нечислені лавочки зі спинками. Різко повернув назад і за хвилину був поряд із Ю.В. — «Мечта идиота сбылась!»… — Я Вам не вірю… — Лавочка на обрії — 100 кроків… — Зі спинками? — З охолоджувальними напоями й гейшами. — Тоді йдемо… 100 кроків… На лавочках сиділи люди. Ми пішли до найближчої. Молоді побачили парочку стареньких «пияків» і тут же вступилися. Ми сіли. Гура! — Ось коли «мечта… сбылась», — Ю.В. добре пам’ятає твори Ільфа-Петрова. Хвилин п’ять–десять ми мовчали. Аж тоді: — Ви визнаєте свою помилку? — Так. — І знову мовчання. — Якщо йдеться про випробування (?!), то найтяжче — це голод. — Без усякого, здавалося, зв’язку почав Ю.В., і я знову вкрай стурбувався — адже ми того дня, справді, жили Божим духом, і перспектива йти шукати їжу не посміхалася, та знову помилився: — Голод не можна нічим заговорити й пригасити. Це — не втома. Сів і відпочиваєш. І знову живий. Голод — це постійне, щоденне, щохвилинне згасання і пошук бодай чого-небудь, що можна було б з’їсти. У Харкові під час війни ми тяжко голодали. Нас порятувала німецька кухня: кухар не заперечував, аби я забирав із кухні картопляні очистки… Лушпиння… Приголомшено мовчав. Уява миттєво малювала картини: молода людина приходить із відром і німецькою мовою вітається з молодим німцем-кухарем, і той дозволяє взяти чергову «порцію» лушпиння з-під бульби. Бачу німця, бачу молоду людину; можу уявити, що думав німець; не можу уявити, про що думав молодий чоловік. Хотілося спитати, але Ю.В. сидів якось відсутньо-віддаленим, і я

136

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

мовчав — не наважився ворушити той несподіваний спогад. <…> — На веселішу тему. Розповім про родину. В мами було п’ятеро дітей. Четверо померли. Мене мама народила, коли їй було 42 роки. Батька не знав. Батько — умовна постать: він майже ніколи не жив у родині, з родиною. Хоч маму любив. І мама його любила. Принаймні існує така родинна легенда. Батько з’являвся і знову зникав… Фактором стабільності, скільки себе пам’ятаю, була мама. (Тут у нас були спільні переживання і єдине джерело тепла. Я колись розповідав Ю.В. про своє дитинство). Наступною темою були табори ДіПі. Про табори вже доволі багато писали, зокрема й Шевельов, тому обмежусь кількома фрагментами спогадів. Перший належить ще до пори втечі від радянців. Ю.В. не мав якихось пожитків, та на руках була старенька мама — 1866 року народження (тут існує помилка в кілька років). Це ускладнювало життя, бо раз-у-раз вимагало від нього знаходити транспорт — мама не могла йти десятки кілометрів. Ю.В. попросив машину в пана Володимира Кубійовича, відомого українського вченого, під орудою якого в екзилі вийшла 11-томова «Енциклопедія українознавства». Пан Кубійович відмовив: «Спочатку мають виїхати урядовці — в нас архів…». Ю.В. чутливий до таких тем, і коли до нього згодом звернулися мельниківці із Сарселя (Париж), щоб він написав спогади про професора Володимира Кубійовича, то Ю.В. поставив умову: друкувати без купюр. Друзі п. Кубійовича обіцяли. Фіналу цієї історії не знаю, хоч він тепер уже напевно, відомий, а згадав цей фрагмент тому, щоб були гранично ясні морально-ціннісні критерії Ю.В.: неодмінно говорити ВСЕ — правду до самісінького кінця, дотримуватися самому всіх етичних норм; друкувати спогади про Кубійовича — лише у виданні мельниківців, тобто друзів Кубійовича. Тому відмовив Дзюбі вперше надрукувати в «Сучасності». Таке Ю.В. не може собі дозволити. На цю ж таки тему — цитата:

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

137

Оце прийшов Ваш Благовіщенський лист, а в ньому ілюстрація до «Близнят». При цій нагоді я згадав «к истории вопроса». З якого тексту Ви друкуєте текст? Якщо з «Арки», то біда — я його тоді сильно скоротив, у вас би це назвали «журнальний варіант». Не питавши в автора. Він сердився на мене, але в нас автори були безправні, а редактори надправні. Якщо Ваш текст з «Арки» — УЧТИТЕ. Гріхи моєї молодості. Сваволя. А майте жаль і до мене — я мав вибір — скорочено або нічого.

І знову ця тема. Якось зайшлося <…> про спогади Курилової зі старої, ще моєї «Сучасності» <…>. Інакша справа — кому співчувати. Я — Зерову. По-перше, він був законний чоловік. Подруге смерть Костика Зерова — її найглибше пережив таки Микола Зеров. А зокрема — не в доброму стилі на «героїчній» могилі Петрова — «приший кобилі хвіст» — кульочок із попелом пані Софії, і то після того, як Зерова вже потопили в Білому морі111.

В інших варіаціях тема моральності ще звучатиме. Інший штрих — ставлення Ю.В. до релігії, церкви. — Не ревно. Прохолодно. Один раз на рік їду в СаутБаунд-Брук (місце українського цвинтаря в США. — Р. К.): замовляю поминальну службу Божу за мамою, ставлю свічку. Різдво, Великодні свята в моєму календарі існують… До пам’ятника Володимирові ставлення не має. — Чи Ви, часом, не бачили, як горить люмінісцентний хрест? Це промені від моди на церкву. На жаль, моди… Завів розмову про складніше — про вічність у філософському розумінні. Розмову підтримував мляво, з чемності. Зачепив ім’я цікавого австралійського літературозавця Марка Павлишина, що створив низку ґрунтовних робіт про 111

Миколу Костьовича Зерова разом із групою видатних українських мистців енкаведисти розстріляли в урочищі Сандармох на честь ХХ річниці жовтневого перевороту. — Прим. Р. К.

138

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

творчість Валерія Шевчука та Ігоря Калинця. Там зокрема, вважаю, проникливо й глибоко інтерпретовано філософський сенс поняття вічності. — Марка Павлишина знаю особисто, постійно читаю й ставлення моє цілковито позитивне. Отже, надаремно агітуєте. Що ж до категорії вічності, то її вважаю об’єктом людської уяви й релігійного виховання. А ще — молодості самого Марка. Для мене вічність — це і пекло, й рай… — У Павлишина все, про що ми говоримо, значно складніше. І, як на мене, цікавіше. Хочу нагадати, як Марко тлумачить пекло в романі «Три листки за вікном». Пам’ятаєте такого героя — Сатановського… — Не пам’ятаю. А чому Вам на тому залежить? Це ж скорше об’єкт моїх обсервацій — ота вічність. Давайте туди не поспішати й не варто фантазувати, наскільки яскраво й глибоко розфарбований намет вічності. Не схотів підвестися на оглядовий майданчик, щоб побачити лівобережний Київ. Увесь час звертав увагу на собак, бездомних і доглянутих, яких вигулювали господарі. Окрема, доволі докладно проговорена тема стосувалася нашої неготовості покинути Батьківщину. Розповів, що в другій половині 70-х років ми мали нагоду виїхати із Совєтського Союзу — моє прізвище було серед тих дисидентів, яких на вимогу американського Конгресу (список привіз Ніксон), Брежнєв вирішив випустити. Тим часом ми найбільше б о я л и с я , що нас виженуть, тобто позбавлять громадянства. — Не розумію. — І я знову пояснював те саме, повторював, додаючи якісь деталі, знову чув: — Не розумію. Ця заїжджена платівка стала нецікавою, і я неґречно спитав: — А може в природі бути ЩОСЬ (притиснув слово), що Вам незрозуміло? — Ю.В. мою настроєність відчув. — Є складні проблеми і прості. Не бачу складності: Ви роками не працюєте. Вас не друкують, існуєте на гріш дружини… Які тут є ще мотиви для відмови від праці, публікацій, нормального життя? Це не питання — роздуми в голос.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

139

Гаразд. Я ЩОСЬ (і він зробив наголос) не розумію. Щиро не розумію. Не бачу проблеми — ні складної, ані простої. — Не розумієте, не бачите… А ми не уявляли себе на еміграції. Без мови в чужому середовищі якимись люмпенами… — Чекайте, чекайте. Ви не раз казали, писали в листах, що ми пізно зустрілися. От і була нагода зустрітися на 20 років раніше. У нас одна мова. Другої чи пак — третьої Ви б навчилися. За рік-два писали б пристойно… І, як усі, працювали б, і спокійно чекали, коли радянці достоту вичерпають себе. І от тепер приїхали б удвох, і Ви були б моїм гідом… — І так я Ваш гід. — От Ви чогось нервуєтеся і не даєте закінчити речення. Можна, звичайно, і не закінчувати речення, і розмову. Можна. Та я б тішився, аби Ви були моїм гідом ще в перший приїзд. Тоді ще брикав. І не такою актуальною була б лавочка. Адже Ви перелякалися, коли не побачили лавочок на місці, де їм було бажано стояти. Так, ми добре посиділи, переговорили про всяке — вже й час іти додому. Ми були обоє втомлені, а я щасливий від спілкування: багато згадував Ю.В., багато — я. Спілкування того дня нас зблизило. Непохитним я залишився в одному: кожен має сидіти у своєму торфоперегнійному горщику — переконаний. Згадав Леоніда Грабовського. Коли він жив у Києві, в нас були приязні стосунки. На всі його публічні (нечисленні) виступи я ходив, бо шанував його і як композитора, і як людину. Він був, сподіваюсь, і залишився блискучим інтелектуалом, вихованою, інтелігентною людиною, і, гадаю, незаслужено забутим шістдесятником. Адже він підписував і наші листи-протести проти репресій, і був переслідуваний, замовчуваний. Ю.В. також знає і його, і його музику. Скупо констатував: — Слухав його музику. Погоджуюсь: цікавий, і не більше. Здається, Сук виконував його твори. На жаль, усе це може зацікавити лише українських гурманів. І несподівано почав із цікавістю розповідати про НьюЙорк, ринок культури і… гебреїв. Ю.В., який часом із неприхованою іронією говорить про американців, раптом

140

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

констатував кілька для мене істотних понять: перше — ринок регулюється попитом і рекламою; друге — мода, стиль, що створюються дизайнерами, продюсерами, іміджмейкерами, менеджерами, провайдерами, ділками маркетингу. Усе це — ланки однієї професії — реалізатора, і їх здебільшого посідають гебреї. Як правило, це динамічні, ділові, розважливі й надійні люди, зі своєю візією світу, зі своїми реальними, позбавленими емоційності й суєти, уявленнями про добро і зло. Без сантиментів і з сантиментами. — Звичайно, не кажу про сучасних емігрантів — це в масі своїй елементарні радянці зі своїми комплексами. Обідаю в кав’ярні таких г е б р е ї в . Між с о б о ю р о з м о в л я ю т ь на « о б щ е п о н я т н о м » , не підозрюючи, що я виріс із тієї самої клумби «общепонятности». Про що говорять? Регулярно слухають московське радіо, дивляться всі новини з Росії і обговорюють, як там погано і як тут так само погано… Якось спитав у господарки, звідки вони родом. Виявляється, з… Вінниці. Нова спільнота — совєтський народ у Нью-Йорку. Інша річ — гебреї Америки. Створили величезний прошарок інтелігенції в усіх галузях науки, виробництва, культури, мас-медіа, фінансового капіталу. Вони — вирішальний чинник а м е р и к а н с ь к о ї динаміки. Наголошую — а м е р и к а н с ь к о ї . Вони за Америку горло перегризуть, тобто патріоти не з печі Самійленка. Водночас вони громадяни всесвіту, космополіти, яких Ви не любите. Чому?.. Так, так, знаю. Не повертаймося до полемічної теми. Колись Ви ще навернетеся. Визрієте. А зараз хочу з печаллю, ні, зі скорботою згадати українських гебреїв, яких особисто знав, приятелював, працював із ними, любив їх. Це були по-справжньому талановиті люди, інтелігентні, порядні, напрочуд своєрідні, цікаві, незалежні в думках. У 20-х із ними вчився, у 30-х — працював. Були тонкими знавцями української культури, органічно вписалися в українське відродження і залишалися людьми всесвіту. Їх масово нищили більшовики, а хто зберігся чи втік з України, став у радянців Ойстрахами, Ґілельсами, Зощенками, а в Америці — Стернами, Бернстайнами, а ще раніше — Чаплінами, Ренуарами, Аполлінерами, Де Бувуарками. Тобто радянцям вдалося, само собою, знищити

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

141

національну інтелігенцію, а також знищити й назавжди відрізати від української культури гебреїв, що з успіхом працювали в 20 — на початку 30-х років саме тут. Ще одна перемога Сталіна, й то неабияка! — Чекайте. Ми говорили про Льоню Грабовського, й раптом з’явилися гебреї… — Причиново-наслідковий зв’язок простий: Грабовський — в українському гетто, а Краймер — у всесвіті. Різниця, відчуваєте?.. За якийсь час Ю.В. повернувся до «гебрейського питання» листовно: «Недавно прочитав статистику національностей в Україні. І справді виходить, як Ви й казали, що всі євреї, всі говорять по-руськи. Виходить, що містечкові євреї перевелися. І це мені дуже шкода. От якби їх завернути назад. Це було б куди приємніше. Я б дав за одного українськомовного десять “N” і “NN”». <…> Ішли до готелю довго. Кілька разів Ю.В. каявся, що не почекав на Ларису Масенко; знову і знову згадував: «Ми любили одне одного», «Михайлина перша встала. Чи це правда? Ви таке чули?». Їм ніяк не вдавалося зустрітися. — У четвер зустрінетесь і все з’ясуєте. Ч е т в е р . Нарешті, вони, Михайлина Коцюбинська й Ю.В., зустрілися, але, окрім радісної констатації: «Так! Це правда — Михайлина перша встала, (йдеться про І Міжнародний конгрес україністів у Києві 1990 року, коли на пленарному засіданні зала при появі Шевельова біля трибуни дружньо встала і влаштувала Ю.В. овацію) і «Ми одне одного любили», я більше нічого про їхню зустріч не знаю. Про зустріч із паном Олександром Тараненком, тодішнім директором Інституту української мови, навпаки, розповідав докладно, я ж переповім лише сюжет у стилі рокайль. Отже, пан Тараненко запросив Ю.В. на обід у ресторан «Столичний». Гість тому, як дитина, зрадів (Ю.В. без видимої охоти прощається з власними грошима.) Рефреном ішло:

142

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

«Ми любили один одного». І коли вони вже були попоїли, п. Тараненко схаменувся, що забув гроші в піджаку… Ю.В. шляхетно порятував ситуацію, і розгублений п. Тараненко був щиро вдячний. А коли згодом п. Тараненко повернув гроші, ще раз подякував за порятунок, радості Ю.В. не було меж: «Ми таки щиро любили одне одного»… Цей рефрен повторювався на адресу Лариси Масенко, Сверстюка, Михайлини, Тараненка, Загребельного; Ю.В. дякував Богданові Ажнюку, незабутньому Володимирові Мельнику… Далі «щоденник» чи не зберігся, чи, може, записував лише конкретні констатації, конкретні смаки, як от: «Багато уваги приділяла Ю.В. Лариса Масенко, його давня приятелька й колега. Вона балувала Ю.В. солодким, бо знала, що він ласун». П’є лише вино, і то умовно — трошечки. Приділяє увагу сну. Згадаймо День Києва, й «глушилку» у вухах. Не любить мікрофонів, фотографуватися. Особливо — «бліців», бо вони впливають на його зір. Очі хворі. Хворі серце, дихальні шляхи й ноги. Їсти може все. Особливо любить десерт. Напевно, тому вареники з вишнями, якими пригощала його моя дружина, здобули таку високу оцінку — «Поема». Оскільки в цю пору немає вишень, вареники ще назвав «чудодійними». Полюбляє світську хроніку. Говорить добре майже про всіх. Один раз різко зірвався: «Дурепа та інтриганка»… Дивно таке було чути — адже Ю.В. майже завжди благодушний і джентльмен. Напевно, та особа добре йому надокучила. Ю.В. дуже співчутливий. Коли довідався про тяжкий перелом ноги в Михайлини Коцюбинської, раз-у-раз запитував і переказував вітання: «Від серця й Михайлині»… Так само журиться бідами інших, близьких йому людей. Песиміст. Я назвав Ю.В. кам’яним песимістом. Він був переконаний, що його тритомовик «Пороги і Запоріжжя» НЕ буде видано.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

143

У вечір перед від’їздом (о 6-й ранку мала прийти машина) був напружений. Вина на прощання не схотів випити навіть символічно («Просплю!»). Я ходив до чергової на поверсі просити, щоб не забули розбудити мешканця такого-то номера. Вона здивувалася: «Але ж він уже мене попереджав…» — Подивилася в книжку: «Так, усе тут записано. Хай спить спокійно — розбудять його о 5-й, як просив»… — Запевняла, що можете спати спокійно. — Знаємо їхнє «спокійно». У Петербурзі також гарно усміхалися, «Спокойной ночи!» — казала, а потім обікрали до цента. «Спокойно!» Дружина запропонувала, щоб я залишився в Ю.В. на ніч… Син Андрій запропонував принести будильника… — Покладемося на волю Божу, і «Спи спокойно, дорогой товариш»… — жарт надто сумний. Ми хотіли його якось розважити, згадали нашу вечірку, вареники. Вечірка нагадала йому про Івана Дзюбу, який обіцяв якісь журнали (певно, «Сучасність»), а Ігор Римарук не прийшов, не приніс… Геть усе було не слава Богу… Ми вирішили вступитися і дати йому спокій. Стали прощатися. Ю.В. відчув незручність, почав вимогливо просити, щоб ми всі посідали. Нас було п’ятеро — мусіли сісти по двоє на крісло. Ю.В. відігнав хмару з обличчя, став усміхнений, печально-ліричний і приголомшив нас прилюдним освідченням моїй дружині: — В Україні все мене хотіли женити, за справу взялися професійні свахи. Мав п’ять наречених. А от женитися хотів би на Оксані Ящишин… Роман на заваді… Освідчення відбулось у присутності її чоловіка, дітей, онуки. Наші жартівливі коментарі не підтримав, але в наступну мить усміхнувся і якось невимушено все обернув на милий жарт перед відлетом. Листування тривало, і тут я його торкатимусь лише для «штрихування» портрета. Ми запрошували Ю.В. в Україну.

144

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Лікарі йому не радили. Але ж наука, як відомо, вимагає жертв… Отже, Харків. 1996 рік. III Міжнародній конгрес україністів. Ми зустрічаємося як давно знайомі. Спілкуємося. Оскільки мета приїзду Юрія Шевельова в Україну — конгрес україністів, подаю розгорнуті враження від цієї події, у якій Ю.В. випала незавидна роля… статиста. Власне, цей скандал мене спонукав замислитися над живучістю мітологеми «партійна організація і партійна література»112. Та все по порядку. Від 1990 року науковці світу, що займаються україністикою, збираються на свої конгреси в Україні. Сам факт став подією першої величини в українському суспільному житті й, зрозуміло, привертає до себе пильну увагу не лише вчених. Адже насамперед ідеться про український духовий потенціал, про інтелектуальну потугу в перехідний період, що само собою становить для світу неабиякий інтерес. Я був присутній на трьох конгресах — у Києві, у Львові і в Харкові, тому можу порівнювати. Мої нотатки не претендують на узагальнення, а є лише спробою суб’єктивно вичленувати з велетенського тла події певні фрагменти, учасником чи свідком яких я був. Однак спочатку кілька вражень у порівняльній таблиці емоційного сприйняття явища. Серпень 1990 рік. Україна йде до Незалежності. Музей Леніна — до Українського дому. Присутні відчувають подих Історії. Відповідно реагують, коли оголошують імена всесвітньо відомих учених: Омелян Пріцак — зала стоячи вітає; Іван Фізер — знову всі схоплюються на ноги; Юрій Шевельов — овація, усі стоять. Це якесь хвильне дійство. І я встигаю подумати: а чи то, бува, не гіт-парад усесвітньо відомих зірок?.. Певно, природа емоційного переживання людини у формовияві однакова, а в змістовності, в сутнісних критеріях — різна. І температура пристрастей однакова для юнацтва, що шаленіє під час зустрічі з улюбленою біт-групою, і поважних учених, що 112

Алюзія на статтю Володимира Леніна «Партийная организация и партийная литература» (1905), що за радянського часу слугувала своєрідним маніфестом підпорядкування мистецтва ідеології. — Прим. упорядн.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

145

д е м о н с т р а т и в н о влаштували овацію вчорашнім «заклятим ворогам» Совєтської України, отим «недобиткам — українським буржуазним націоналістам»… Відкриті емоції вляглися, і вже якось інакше всі були схвильовані фактом і н т е л е к т у а л ь н о ї потуги, що нас усіх просто приголомшила, вразила, піднесла: ми причетні до історичної події єднання з найвизначнішими ученими-україністами всесвіту. Ми вміємо вчитися, будемо добрими учнями і своєю чергою нам є що повідати світовому українству і бути вчителями для всіх, хто хоче причаститися до наших духових скарбів. Бо «немає іншої Вкраїни». Діаспора це розуміла. Під цим оглядом харківський конгрес є продовжувачем розпочатої великої Справи світового українства. Навіть неможливо перелічити всі тематичні блоки, «круглі столи», я вже не кажу про теми доповідей, виступів у дискусіях. Сотні спеціалістів принесли свої багаторічні розвідки і студії з різноманітних дисциплін науки: від політології до тем «Церква у XX ст.» (круглий стіл), «Бібліографія та інформатика»… З усіх п’яти континентів з 23 країн прилетіли (приїхали) вчені обмінятися думками, збагатитися, збагатити українознавство. І ця подія відбулася. Залишається пильніше приглянутися до того, як вона відбулася, які її уроки. Зрозуміло, що конгрес україністів — це не розширена нарада фінансистів, промисловців чи працівників торгівлі. Відмінність істотна — зібралися вчені, високочолі інтелектуали, естети. Тим часом усе робилося за сценарієм зборів активу: президія в три ряди, біля мікрофонів — батьки міста Харкова, пан Ярослав Ісаєвич, президент МАУ; поряд — численні віце-президенти і члени бюра МАУ, які звітували. А в кінці вечора — концерт, як годиться. На жаль, далі відчутнішою була рука диригента. Аж надто відчутна. Не було заплановано жодних зустрічей із науковцями численних науково-дослідних інститутів, викладачами шкіл, творчою інтелігенцією. Учасників конгресу просто в і д р і з а л и від жителів міста. Чи ця ізоляція була свідомою, підсвідомою, несвідомою, просто з байдужості і нецікавості до всього, крім власного prosperety, невідомо.

146

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Однак усе було формально заорганізовано, і відчувався чиновницький острах, «як би чогось не сталося». І щоб нічого не сталося, «сегрегують» іноземців, як висловилась пані Лариса Онишкевич (США): вони окремо живуть, їдять, їздять у автобусах, але не раз заявляли, що хочуть жити в одному готелі з нашими, «аборигенами». (Чи то не кумедія минулого з ізоляцією небажаних впливів буржуазного середовища? Чи то не фарс минулого з ізоляцією буржуазних націоналістів?) Нічого їм не допомагає: все найкраще — іноземцям. Навіть якщо вони того не хочуть. І це, на жаль, стиль не лише харківського конгресу. І стиль цей — від президента МАУ (колишнього) пана Ярослава Ісаєвича. <…> Тим часом сама наука була помітно збіднена самим складом учасників: не приїхали на конгрес ані Омелян Пріцак, ані Іван Фізер, ані Роман Шпорлюк — вчені зі світовим ім’ям. Чи варто дивуватися, що «колегія виборщиків», тобто всі віце-президенти і члени бюра МАУ, самі себе вибрали і не забули обрати вдруге свого президента. І нарешті, просто скандал: Юрію Шевельову не надали слова на другому пленарному засіданні конгресу. Оскільки ця «арія» в означеній «опері» була стрижневою, я на її змісті зупинюсь докладніше. Пан Ярослав Ісаєвич, звичайно, обіцяв Юрію Володимировичу надати слово і… зламав його, слово. …Я звернувся до пана Анатолія Івченка, заступника голови підготовчого комітету, за роз’ясненнями. Річ у тім, що саме пан Івченко, завідувач кафедри українознавства Харківського гуманітарного інституту, аж надто добре знає творчість Шевельова, але!.. Він замкнувся і сказав щось на кшталт: сам читав доповідь Шевельова — вона надто спеціальна, щоб виносити її на пленарне засідання. Та й називається вона «З проблематики формування українських числівників як частини мови». Оскільки я також дещо знаю з доробку Майстра, заперечив: це ж у нього відома стильова чи то «фірмова інтрига» — брати якийсь окремий деталь і з нього вибудовувати цілу с в і т о г л я д н у систему. Пан Івченко стояв на своєму. Мені здалося, — на чужому… А далі все пішло за зразками, добре відомими з нашого минулого: створюємо проблеми і героїчно їх долаємо.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

147

В аудиторію, розраховану максимум на 20 осіб, набігло більше ста. Довелося шукати велику аудиторію. Знайшли, набилося повнісінько люду, стояли, дослухаючись до кожного слова вченого, а голос у Шевельова не такий густий, як у Бориса Гмирі, само собою мікрофона «чогось» не було… <…> Про те, що «батьки» конгресу досягли мети, тобто «дістали» Ю.В., вказавши йому на місце в новітній академічній ієрархії на українському Олімпі, свідчить копія його листа до п. Ярослава Ісаєвича, котру Ю.В. мені надіслав (листа друкую повністю): 15 вересня 1996 Професор Ярослав Ісаєвич Міжнародна Асоціація Україністів Львів Шановний Ярославе Дмитровичу, було цікаво й повчально на вісімдесят восьмому році життя і сімдесятому році наукової діяльності довідатися, що надається до пленарної доповіді, а що не надається на міжнародному конгресі україністів. Не менш цікаво було дізнатися, як можна дістати запрошення до конгресу на один тип виступу, а знайти свій виступ оголошеним, без будь-якого узгодження чи попередження, як щось зовсім інше. Не знаю, чи за тими трансформаціями й сюрпризами стоять які-небудь зовнішні чинники, а чи виявилося тут рішення самих безпосередніх організаторів конгресу, та це не дуже істотне. Важливий сам факт кричущого нетакту, закоріненого в традиціях з-перед 1991 року. З пошаною, Юрій Шевельов.

Була солодкава відповідь п. Ярослава Ісаєвича із запевненням у найщирішій повазі до видатного і проч., і проч. Але ж факт приниження доконано не де-небудь, що також було б зле, а в Х а р к о в і , місті, з яким стільки пов’язано: і дитинство, і юність, і навчання, і становлення вчено-

148

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

го, і зустріч із Леонідом Булаховським, і жахний ризик «28 днів», і залишений «Кобзар»… А творчість! Хвильовий — Харків, «Березіль», Лесь Курбас — Харків, Микола Куліш — Харків, Сковорода — Харків, Василь Мова-Лиманський — Харків, Потебня — Харків, Булаховський — Харків… І, зрештою, Шевельов — Харків! Це був удар «нижче пояса». Сильний удар, про що буде далі. Прикрість припудрували й відправили Летою. Та сама історія (і то не остання!) до портрета Юрія Шевельова, гадаю, додає якісь конче потрібні штрихи. Останні дні літа 1996 року Ю.В. провів у товаристві, тоді народного депутата, Євгена Жеребецького, який супроводив його в автомобільній подорожі через чотири (!) області України (Харківську, Сумську, Чернігівську, Київську). Мета — відвідати всі сковородинівські місця, історичну Гетьманщину. Ю.В. був у захваті від подорожі. Переніс добре дорогу. Був збуджений від вражень і просив ще в Києві показати дві могили: Олени Теліги й Віктора Петрова. Оскільки про Віктора Петрова є в книжці окремий розділ, не торкатимусь цієї Теми, що так чи так була постійною у всьому нашому семилітньому спілкуванні. Що ж до Олени Теліги, то тут існує сюжет, який заслуговує на оприлюднення. …Ми ще не були знайомі. Але десь у глибині душі я мріяв уже про видання Юрія Шереха. Само собою читав його праці. Читати Юрія Шереха навдивовижу цікаво — це збагачення: культурне, духове в пізнанні історії, у довільному філософуванні на запропоновану тему. І не тільки. Бо Юрій Шерех — автор гострих спостережень, суб’єктивних оцінок, симпатій / антипатій, а колосальні обсяги з н а н ь , інтелект уальна пот уга й, нарешті, Його В е л и ч н і с т ь П е р о роблять його твори просто магічними, гіпнотизуючими. Не помічаючи, дивишся на все його очима. Вперше відчув незгоду з деякими оцінками ( і т о п р и н ц и п о в и м и ! ) Юрія Шереха, прочитавши його блискучу бібліографічну статтю, а на-

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

149

с п р а в д і ф і л о с о ф с ь к и й розмисел із приводу листування Михайла Драгоманова, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Дмитра Донцова, Олени Теліги113. Ще раніше я не міг не зауважити його різке несприйняття Донцова. Це — право Автора. Крім того, Шерехові міркування щодо Донцова й донцовщини, гадаю, слушні, хоч, як на мене, надто загострені. Га д а ю , у к р а ї н с ь к и й к р и т и к п р о с т о м у с и т ь з н ат и п и с а н н я й д о б у Дон ц ов а , р о з у м і т и п о х о д ж е н н я явища в межах сприятливого місця й часу його виникнення, популяції і нарешті, непродуктивність нав’язуваних донцовських схем і закономірне їхнє банкрутство. У праці «Скарби, якими володіємо» зафіксована «зв’язка» Теліга — Донцов, тобто в листах Олени Теліги до Наталії Лівицької-Холодної прозвучало відлуння їхнього роману. І цього було досить, щоб суперделікатний Юрій Шерех почав роздряпувати цю історію: аякже — Донцов! Автор, звичайно, застерігається: Розтинати аналітичним скальпелем почуття ностальгії, бездомності, жертовності, силуваної суворості важко. Ще менше надається цей скальпель, коли мова зайде про кохання жінки до чоловіка, чоловіка до жінки. Але мушу наважитися і на це, бо інакше нашій аналізі бракуватиме важливого складника, а значить, вона буде н е п о в н а і якоюсь мірою викривлятиме дійсність (розбивка моя. — Р. К.) [c. 160].

Сумирно й скромно, як і належить учневі, не коментуватиму оте «але мушу…». Мені видалося цікавішим ціле дослідження поетичних текстів часопису «Вісник», де коханці таки «засвітилися»… І нарешті, що я не сприйняв категорично, — це фрагментарні міркування Юрія Шереха про смерть Олени Теліги в «празькому» стилі. Повторюю: ми не були знайомими, особисте знайомство відбудеться через кілька місяців, а розмова «з п р и в о д у » — через кілька років, але я все, що думав, 113 Шерех Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. — 1993. — № 6. — С. 147–164.

150

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

«висипав» чесно й відверто. Річ ще в тім, що я був одним із засновників «Меморіалу» (входив до складу ініціативної групи), що була сформована просто на засіданні секретаріату Спілки кінематографістів. І добре пам’ятаю, як с а м о д і я л ь н о в присутності, можливо, 30–50 людей на вулиці Коротченка (тепер Олени Теліги) друзі Наді Самуляк поставили Хрест на місці розстрілу поетки поряд із Бабиним Яром. До честі Юрія Володимировича — він має прекрасний слух! Він мене почув: у житті може бути багато гри, у житті ми граємо різні ролі, випробовуємо стилі — «варшавський», «празький», ще якийсь можливий. Біля Бабиного Яру 1942 року ні гри, ні «стилю» бути НЕ МОГЛО: смерть від ката — єдине мірило справжності. И тут кончается искусство. И дышит почва и судьба. Борис Пастернак

Мученицька доля Олени Теліги безпомильно підказала мені тональність у суперечці з Учителем, і Ю.В. запропонував разом покласти квіти на умовну могилу поетки й справжнього Вояка нескореної України. З технічної плутанини (шофер вирішив скоротити дорогу…) мене не було поряд із Ю.В. біля могили, але коли ми зустрілися, одразу відчув, що між нами противенства не існує. Воно було зняте роботою душі. І нам стало легше. Минуть ще кілька років, і мені американський учений Юрій Лібер передасть листи Олександра Довженка до Олени Чернової, і я тут же їх опублікую. Ю.В. публікацію листів схарактеризує як «скарб світовий» і не раз нагадуватиме про необхідність глибшої історико-психологічної студії. Коли ж я її виконаю114, Ю.В. пришле листа (це був останній його великий лист), у якому висловить стурбованість із приводу «деталів» цього роману. Стурбованість поділяю, та немає ради: обставини існування 1928 року диктували саме такі листи й саме таку поведінку, такі вчинки. І залишаєть114 Див.: Корогодський Р. Велика Цитата, або Любовні листи полоненого // Сучасність. — 1999. — № 1. — C. 129–149; № 2. — С. 108–129.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

151

ся пошкодувати, що в Києві немає могили Довженка, до якої ми могли б покласти квіти.

Юрій Шерех — мій автор Ні, не розповідатиму історію видання ні тритомовика «Пороги і Запоріжжя», ні «Поза книжками і з книжок», хоч тут і є щось цікавеньке, та воно ніяк не пов’язане з Автором. А мова про Автора. Ю.В. — дуже дійовий, оперативний і симпатичний Автор. Ніякої мороки з ним не мав. Усе чітко, ясно: оце беремо (йдеться про твори), це залишаємо історії, а оце під сумнівом. Усе, що було під сумнівом, я переніс у тритомовик. На превеликий жаль, Ю.В. навідріз не захотів опублікувати в Україні ґрунтовно аргументовану статтю про роман Олеся Гончара «Таврія». І хоч 1999 року вона була опублікована в тижневику «Українська мова й література», та об’єктом уваги не змогла стати. Шкода! Ю.В. не дав її з принципових міркувань — помер Олесь Терентійович — моральність понад усе. І я змирився з цим вирішальним аргументом. Ми не могли й уявити, які брутальні інсинуації виникнуть навколо статті Юрія Шереха115. Зауважу: цілковито толерантної, тонально спокійної, естетично переконливої, але, як завжди, принципової. І це також окрема розмова, у якій Ю.В. — пасивна сторона. Він ніяк не може вплинути на цілеспрямовану кампанію його огудження і компрометації. Усьому — свій час. Історія літератури через 25 років спокійно й холоднокровно розбереться з наклепниками та їхніми натхненниками-замовниками. Що ж до Автора, то за роки спілкування міг переконатися в його цілковитій порядності. Таке твердження зовсім не виключає ситуацій напруження, низки колізій, які між нами траплялися. Їхній характер, як правило, пояснюється відда115 Йдеться про «голобельне цькування» Шевельова адептами Олеся Гончара в Україні. — Прим. упорядн.

152

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

леністю Автора від упорядника. Скажімо, вже узгоджена позиція через кілька місяців випливає на поверхню знову як «свіжа», яку варто ще раз обговорити… Згодом почав ксерокопіювати ці маленькі непорозуміння. Лише один приклад такого «нестикування» (цитата з мого листа): Отже, «Навколо Шевченка». Усі зміни з Вами погоджував. Твердо наполягаю, бо спеціально перевірив — рукопис «Третьої сторожі», надісланий до мене. Ось як виглядало 1995 року «Навколо»: «Куліш», дві статті про Ґе, «2-й заповіт», «Стус» — усього п’ять. «Василя Мову» Ви самі зняли, бо вийшла чи мала вийти книжка самого Василя Мови, а там — Ваша стаття. І про романтизм також Ви зняли.

Навів приклад елементарної очевидності. Траплялися складніші ситуації. Зокрема криза в Харкові не була знята автомобільними мандрами до сковородинівських місць перебування. Удар виявився надто болючий — Харків! Поки Ю.В. був у Києві, в колі друзів, харківський скандал виглядав, гадаю, звичайною інтригою, мишачою вовтузнею недоброзичливих шейлоків. Повернувшись до Нью-Йорка, Ю.В. виобразив собі цілковито неадекватну картинку, і, як людина делікатна й відповідальна, вирішив застерегти упорядника й видавця: Але спершу подумайте. Чи варт Вам за це братися. Ваш есей-репортаж про Харків був добрий. Але Ви оминули кінець, а саме — ось мій текст, що я прочитав. Але що далі? Загальне і повне мовчання. «Народ безмолвствует» (Пушкін), — себто засуджує. А продовження — монолог Олежків. Ні обговорення, ні оплесків, ні аплодуючої хоч би одиниці. Мовчки «все встают и выходят». (Тільки недоречне запитання Танюка про Булаховського.) Що це все означало, як розшифрувати? Думаю — просто «засудження й відкинення». Мій виступ визнано за недоречний і впрост непристойний. Він суперечив і дисципліні інституції, і загальній політиці. Її засада, думаю, про-

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

153

ста — старих гріхів не згадувати, старих винуватців не шукати. Робити можна дещо й по-новому, а більше і робити по-старому. Така і офіційна лінія. Того дня — і ніхто не підходив, і ніхто мене не шукав. Це був дуже значущий фінал. Об’єктивно, в суті речі — це й схвалення поведінки Ісаєвича. Я — прикрий і нетактовний зануда. Усе це веде не до літературної дискусії про Ваш репортаж, а про питання — чи доцільно моє ПОЗА в цій атмосфері видавати? Зважте, а тоді напишіть.

Хто слухав у 90-ті роки Ю.В., знають: він — не оратор, бо у 85 років голос стає тихим, вібруючим; йому не притаманна жестикуляція, будь-які зовнішні ефекти. Приміщення було звичайним шкільним класом, щоправда, незвично довгастим, ніби сполучені приміщення двох класів. Уявіть: біля дошки стіл, за яким с и д и т ь доповідач, розклав свої картки й тихенько повільно промовляє щось н а д з в и ч а й н о ц і к а в е . Аудиторія сидить на лавах, стоїть біля стін, у проході — нема де яблуку впасти — і напружено вслухається в кожне вимовлене слово. Задуха! І ця інтелектуальна катівня тривала понад годину. Ю.В. не створений для ефектних фінальних словесних феєрверків. Він — інша людина. Він надто себе поважає, щоб удаватися до всіляких прийомів публічної ударної презентабельності. І вузьке коло його шанувальників також знає йому ціну, розуміє його стиль і ставиться до Юрія Шереха (Шевельова) з неодмінною повагою, а особисто знайомі — з ніжністю і любов’ю. Тут варто підкреслити: йдеться не лише про п а т р і а р х а української науки, видатного мовознавця, культуролога — йдеться про Людину твердих переконань. Але! П’ятдесят років відстоювання своїх переконань «тут» і «там» (осягніть уявою — п’ятдесят років!), повсякчасних інтриг, підкопів, компрометувань і полювань на живу мішень, на Шевельова, що пересувається і ніяк не дається в руки, — такий непомітний, т и х и й г е р о ї з м , п о д в и г у суспільно-культурній нашій свідомості не існує. Шкода! Тоді можна було б уявити й зрозуміти ті неадекват-

154

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

ні реакції, про які тут мовилося. Зокрема, стереоскопічніше постала б атмосфера під час виголошення згаданої доповіді. І питання Леся Танюка було лише слабкою спробою повернути вкрай стомлену аудиторію до якоїсь розмови про самого доповідача, гідного учня академіка Леоніда Булаховського. Адже дискусія з приводу доповіді просто неможлива — такий науковий рівень задає Ю.В., що, за визнанням фахівців, потребує глибоких розмислів, а то й студій. Спеціально зупинився на непростих взаєминах, відомих з історії світової культури, як проблема «Поета і юрби». Дарма що молекулою юрби може бути інший академік… І не тільки наш. А й такий, що належить усесвіту і справді був видатним ученим і… агентом чеських спецслужб, а тому близькою людиною до КҐБ. Мова про Романа Якобсона116. Вороги Ю.В. — це окрема тема. Не моя. Тут потрібні студії, і з часом знайдеться цікавий до пригод, хто зможе поєднати всі ниточки: від елементарних крадіжок-грабунків у Ю.В. та його друзів у готелях, до ідеологічно продуманих кампаній проти Шевельова в Україні й Москві. А я лише зроблю екскурс і зупинюсь на фактах, які Ю.В. невідомі, але в силовому полі яких він перебував. Отже, даруйте довгі цитати з розкішно виданої в Москві книжки на 920 сторінок великого формату (70x100)! Спочатку — спогади В’ячеслава Всеволодовича Іванова, багатолітнього друга Романа Якобсона,— «Буря над Ньюфавндлендом»: <…> Роман Якобсон був одним із найдіяльніших членів комітету (йдеться про Міжнародній комітет славістів, що 1962 р. засідав у Москві. — Р. К.). У той день обговорювалася кандидатура Шевельова як одного з головних доповідачів на славістичному з’їзді, що мав відбутися. Якобсон рішуче заперечував. Він покликався на Булаховського та інших, які свідчили, що під час гітлерівської окупації Києва Шевельов (Шерех) виступав у газетах з антисемітськими статтями117. 116

Якобсон Р. Тексты, документы, исследования. — М.: Российский гос. гуманит. ун-т, 1999. — XXIV + 920 с. 117 Там само. — С. 231.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

155

Академік Леонід Арсенійович Булаховський, учитель Шевельова, в присутності інших американських учених передав через Якобсона вітання своєму учневі і, на жаль, помер 1961 року, а обговорення відбувається в липні 1962-го… Щоправда, існують ще «інші». А саме — академік Іван Костянтинович Білодід. Тут я цікавих відсилаю до джерел російщення України в 60–70-х роках, що відображено в творчості таких різних авторів, як Антоніна Матвієнко («Живе слово» — за цю книжку її вигнали з Інституту мовознавства АН УРСР, директором якого був Білодід), Іван Світличний («Гармонія і алгебра» (Дніпро. — 1964. — №3) — часопис вилучено, статтю інкримінували підсудному як антирадянську), Михайло Брайчевський («Приєднання чи возз’єднання?» — автора вигнали з Інституту історії АН УРСР), Іван Дзюба («Інтернаціоналізм чи русифікація?» — роками паплюжили, а 1972 р. інкримінували як антирадянський твір). І нарешті, Юрій Шерех («Українська мова в першій половині двадцятого століття. Стан і статус», «Так нас навчали правильних проізношеній» — набуток самвидаву і страшних переслідувань КҐБ). Ось чию ініціативу оголошували в конкретному випадку Роман Якобсон та інші. А тепер по суті: Ю.В. не був під час окупації в Києві; жив у Харкові. Ніколи не друкував антисемітських статей, бо не писав! Писав і друкував антисовєтські статті — це його п е р е к о н а н н я . Отже, й право, яким можна було скористатися лише за окупації — на жаль! Та що до того Романові Якобсону? Навіщо йому оті нюанси? Треба усунути Шевельова та й годі… Той-таки В’яч. Іванов, видатний російський учений і дисидент (проживає в США), між іншим, згадує й таке: Змальовуючи нам сценку у фільмі [братів Маркс], у якій один з братів наступає на ногу жінці, Якобсон захоплено коментував: «C’est le cynisme meme»118. Я подумав, що нас розділяє генерація. Це я особливо відчув, коли Якобсон починав захоплюватися Осипом Бриком. Цинізм як такий мою генерацію не цікавив анітрохи, 118

«Цинізм як такий» (фр.). — Прим. Р. К.

156

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

його вульгарні форми були негласною ідеологією совєтського режиму і вже тому нас відштовхували»119.

Я вдався до цитат зі спогадів Іванова, щоб змонтувати з них, цитат, діалектично цілісну картину за принципом теза — антитеза: отже, завдання просте, як ріг будинку — завалити Шевельова як доповідача, і Роман Якобсон захоплено «наступає ногою» на Шевельова — «Цинізм як такий!» Принаймні так виглядає ситуація зі спогадів Іванова, підкреслюю, дружньо настроєного до Романа Якобсона. А тепер звернімося до ще цікавішого розділу — «Якобсон в історії ідей» і конкретного дослідження чеського вченого Томаша Гланца з того ж таки фоліанта. Та перед цим хочу згадати давнішу полеміку з Ю.В. (це було на самому початку формування двотомовика — тоді ще двотомовика, що потім перетвориться на тритомовик Юрія Шереха). Моя генерація не сприймала в с ь о г о , що пов’язане з ідеологією, це елементарно і зрозуміло — фальшивка. Тим часом підзаголовком у книгах Юрія Шереха значилося: «Література. Мистецтво. Ідеології». Останнє слово прочитав як «ідеологія» і… викреслив як осоружне. Звичайно, порадився з Валерієм Шевчуком, співавтором проекту «Українська література XX ст.» (далі — серія «Українська модерна література»), який скривився і, як я і чекав, сказав: «Нас цікавить естетика, історія культури. Ідеологія — ні!» Само собою повідомив Автора. Ю.В. звернув увагу упорядника на неправильне прочитання слова — «ідеології» (множина!). Вмить я усе зрозумів: література, мистецтво так чи так не може існувати поза ідеологіями як суб’єкт творчості, а крім того, існувала й існує (!) ідеологія яскраво вираженого тоталітаризму чи то комуністичного, чи то «донцовщини», чи то сучасної безликої автократії. І літературі, мистецтву, науці немає куди подітися, вони вмонтовані в сучасні ідеології. Це — перше. Друге. Яскраві особистості існують не в безповітряному просторі, а, навпаки, в перенасиченому диявольською цікавістю до їхньої діяльності різних спецслужб, отих лип119

Якобсон Р. Тексты, документы, исследования. — С. 239.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

157

ких мацаків ідеологій. У тоталітарних суспільствах — просто поголовно. Але й у демократичних — так само, і відмінність — у наслідках: не ув’язнять, не викинуть зі служби, хоч за маккартизму і те, і друге траплялось, але порівняно з совєтами — ці утиски були «дитячим садком»: не розстрілювали десятками тисяч, не ув’язнювали, не депортували мільйонами… І все-таки, яскраві особистості, вчені зі світовим ім’ям, якщо вони жадали слави, жадали світитися і своїм світом засвічувати все і вся, завжди були «на обліку» спецслужб, і, якщо можна було, їх занаджували до співпраці. І нарешті, існують людські взаємини, пам’ять, які завжди були, є і залишаться суб’єктивними. Іноді до смішного. Однак зіставлення роду діяльності, ритму життєвої енергетики з метою самоствердження, метою нагромадження реального творчого капіталу і творення власної мітологеми в суспільній свідомості, в опінії вузького середовища фахівців — з цього зіставлення також постає образ отої яскравої особистості. Аж зараз перейдімо до документальних свідчень про «Якобсона в історії ідей», тобто торкнімося виключно однієї грані цієї яскравої постаті XX століття, залишаючи безодню інших за кадром, бо мене-таки цікавить єдина його риса — моральне обличчя, а в зв’язку із цим — його особистісна ідеологія. Отже, даруйте за кількість прецікавих цитат із дослідження Томаша Гланца (Прага) «Розвідувальний курс Якобсона»120: <…> С самого начала пребывания Якобсона в Праге в архивных документах возникает подозрение, что он работает советским агентом. Представитель Чехословацкой миссии в Москве и заместитель Министра иностранных дел Вацлав Гирса уже в 1922 г. не сомневался, что студент философского факультета «Якобсон — доносчик советской миссии, шпион и провокатор», доказывая свое 120 Цитую російською мовою з книжки «Роман Якобсон. Тексты, документы, исследования», у якій вміщено в перекладі з чеської дослідження Томаша Гланца. Мені не хотілося в подвійному перекладі мимохідь щось викривити. — Прим. Р. К.

158

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

предположение сведениями, полученными от русских семей, осевших в Праге. По мнению Гирсы, «нет сомнения, что Якобсон — агент ГПУ и что его задачей является разведывательная деятельность среди русских змигрантов в ЧСР». За советской миссией в пражской гостинице «Империал», естественно, следила чешская разведка. В 1922 г. неосторожно агента Бема Якобсон запер в номере гостиницы, принадлежавшем миссии. Было открыто судебное дело (против Якобсона), которое прекратил лишь премьер-министр чехословацкого правительства и одновременно министр иностранных дел, будущий президент ЧСР Эдвард Бенеш [С. 359]. Таким образом, нет противоречия между одновременной службой Якобсона как в чехословацкой культурной политике, так и советской политической культуре: по секретным документам мы знаем, что с 1926 г. Якобсон был посредником между чешскими властями и московским правительством, заставлявшим Прагу под угрозой санкций немедленно признать государство СССР. Документы МИД ЧСР говорят о том, что «Советы пользуются Якобсоном для того, чтобы неофициально сообщить министерству то, что Советы хотят передать нашему (чехословацкому. — Т. Г.) правительству» [С. 360]. Война способствует активизации работы агентов-разведчиков. Якобсон стал главным скандинавским информатором чехословацкого правительства в изгнании (в Лондоне) и одновременно источником информации о ситуации в СССР. В 1939 г. Якобсон сообщает парижскому секретарю начальника чехословацкой разведки о своей встрече с «высокопоставленным и одним из наиболее информированных советских деятелей». Охваченный ужасом, Якобсон подробно излагает сведения о терроре конца 30-х годов, статистические данные об арестах и концлагерях, свидетельства о «фашизации режима» и его сотрудничестве с национал-социалистической Германией [С. 360]. С 1941 г. Якобсон является сотрудником чехословацкой военной разведки в США. После войны <…>

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

159

в статьях чешской прессы и в документах коммунистического МВД Якобсон становится опаснейшим агентом ФБР, специалистом по Восточной Европе. В 1957 г., когда Якобсон дважды посетил Прагу, именно вера в его тесное сотрудничество с ФБР стала поводом к масштабной операции под кодовым названием БОР, в рамках которой органы ГБ употребили все традиционные способы борьбы: записи разговоров, проверки посылок, допросы, репрессии за контакты с Якобсоном и т.д. [С. 360].

Утримаюсь від власних коментарів, і надам «слово» іншому дослідникові — Рашиду Янгірову, який опрацював «Матеріали до історії взаємин Романа Ґрінберга й Романа Якобсона»121. Історія взаємин двох Романів доволі цікава: Роман Миколайович Ґрінберг, відомий російським учений, літератор і видавець, з Якобсоном дружив ще від ранньої юності. В його домі мешкали Хлєбніков, Маяковський, Ліля й Осип Брики. Під час революції був репресований, але вцілів і зміг емігрувати до США. Зацитуємо лист Романа Ґрінберга до літературного критика Едмунда Вілсона (датований 19 листопада 1956 р).: Ти їдеш у січні до Бостона <…>. Там недалеко Гарвард. Я про нього згадав тому, що у мене на столі лежить одна книга-монстр, яку надіслано мені з Голландії. Нічого подібного я ще не бачив <…>. Ця книжка за стилем — сталінська! Це його мавзолейний штиль. У книжці 681 сторінка, надрукована інкварто, і складається з найученіших статей на лінгвістичні й філологічні теми найзнаменитіших учених всесвіту. І все це присвячено РОМАНОВІ ЯКОБСОНУ з нагоди його 60-річчя. Нотатка про нього починається з брехні, у середині нотатки замовчування і загалом видно, що когось неодмінно хочуть набрати. Я здогадуюсь, як він сам постарався, щоб спорудити такий собі «пам’ятник нерукотворний». Він — справді цинік якихось гомеричних, сталінських калібрів. У ньому 121

Якобсон Р. Тексты, документы, исследования. — С. 201–212.

160

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

поєдналися гоголівський Добчинський з флоберівським Буваром. Абож, якщо хочеш, Бобчинський з Пекюше. От коли ти будеш жити в Бостоні, так і знай, що в тебе під боком розводять «культ особи». Деякі статті в цьому ювілейному пирозі, напевно, і учені, і цікаві, але підняти книгу я не можу. Колосальна нісенітниця…122.

Звичайно, в самому тоні листа Романа Ґрінберга відчувається образа на друга юності, уражене самолюбство (відмову від співробітництва Якобсон надіслав йому англійською мовою), але ж «цинізм як такий!» відкинув В’ячеслав Іванов, Якобсонів друг. І, нарешті, пікантні «подробиці» минулого з об’єктивного дослідження Томаша Гланца… Цей екскурс, сподіваюсь, проллє додаткове світло на головного гонителя Юрія Шевельова — Якобсона, для якого основне — розчавити конкурента, а для певної мети всі засоби добрі. Найогидніші — наклеп, що підказаний КҐБ, а вкладений у вуста порядного й направду видатного українського мовознавця Леоніда Булаховського, який спочив у Бозі й не може захиститися перед злісним наклепником. Так само, як не може захиститися його учень — Юрій Шевельов. Адже КҐБ свої дільця завжди намагалося вирішувати кулуарно — тишком-нишком… Цей факт згадав лише для того, щоб стали зрозумілими остороги Ю.В., неадекватні реакції, хибні прогнози й хронічний його песимізм — усе замішано на каламутній нашій реальності — нема де правди діти! Виявляється, вражаючі спогади про Романа Якобсона, про 28 днів і ночей страхітливих переживань Ю.В., який прагне вирватися із совєтського полону, — ці праці не зразу знайшли свого публікатора. З Ів.[аном] Мих.[айловичем]123 я бачився, він почувається героєм і так і виглядає. Везе з собою статтю для «Сучасності», себто мою, про яку я Вам уже давніше сигналізував. Та я зробив її в трьох варіантах, і всі мені — ні. 122

Якобсон Р. Тексты, документы, исследования. — С. 201. Дзюба, співредактор часопису «Сучасність», повертався в Україну після складної хірургічної операції. — Прим. Р. К. 123

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

161

Але більше я вже не можу, і хай роблять з нею, що хочуть. Другої вже не буде. І іншої не буде.

Ю.В. чомусь вирішив, що й Іван Дзюба її не опублікує (не знає він Дзюбу!), і тому з’являється новий лист, майже цілковито присвячений цій проблемі й безпосередньо моєму впорядкуванню «Поза книжками і з книжок». Цитую: Тепер про друки й передруки. Почалося все з концепції «не для дітей». Відповідно, другим ішла «друга черга». Від цього я відступив до мішаної каші (чи мамалиґи) в «Третій сторожі». Я сам, ніхто не винен, крім мене. А далі в ліс… Почасти з’їхало воно на «Для дітей» — оте цікаве, отого читачі не знають. І так я сам всадив різного роду «сковороди», а почасти й мовознавство, а почасти якесь чортовиння чи «чортознавство». І вийшла «мала бібліотека поета» чи всіляка інша вакханалія. Вам сподобався «Курилик». Але це, думаю, тому, що це не бель летре, а наукова розвідка… Так утратилася концепція і на арену вибігли діти. Винні тут були обставини, компроміси, стик поглядів, труднощі видавничого характеру, моя здатність іти на компроміси. Тепер діло пропало, хай живуть наші діти. Аби ЩОСЬ було. Бо інакше порожнеча. Тепер Ви пропонуєте дати РЯ [«Романа Якобсона»] і 28 [«28 днів»]. І тут уже мушу сказати ні. Коротенько — РЯ, не буде друкуватися ніде, поки я живий. Щодо 28, навпаки, я хочу, щоб воно друкувалося. Але це не грайливе шумовиння. Як і РЯ, в о н о п и с а л о с я н е ч о р н и л о м , а к р о в ’ ю , і мішати чорнило з кров’ю рішуче не йде. Іншими словами — «28» потребує окремого видання. Журналам воно не надається. Ні одному, включно з «Суч[асністю]». Колись у подібному становищі був П. Куліш. І він видав брошурою свою «Крашанку/писанку». Можете і хочете взятися за таке? Розумію, і важко, і незвично, і що скаже княгиня Мар’я Алексевна. Не буду ні трохи сердитися, коли скажете ні. Пишу тільки тому, що Ви кажете, що хочете скандалу. Тут повна нагода. Повторюю, не ображуся на НІ. Якщо скажете НІ, все інше буде без змін.

162

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Від Ігоря Римарука, заступника головного редактора «Сучасності», великого шанувальника Ю.В., а згодом від Івана Дзюби, довідався, що «28 днів…» уже поставлено в номер і всі страхи Автора безпідставні. Як міг, заспокоїв і вирішив не «мішати чорнила з кров’ю» — видати якомога швидше те, що впорядкував, бо наближалося 90-ліття Автора. Готуючись до презентації «Поза книжками і з книжок», звернувся до Автора… Втім, краще знову зацитую Ю.В.: 14. VII 98. Упала Бастілія, початок революції, переддень терору, сьогодні патріотичні французи носять трикольорові розетки. У нас жертви терору — помножене на нулі й нулі. Дика імперія, яка людям чимраз більше до вподоби, до захвату. У моєму французькому ресторані тут увесь персонал з розетками на грудях. Я трохи затримав відповідь Вам на Ваш лист — з 27 червня. Бо Ви зажадали на презентацію моєї (й досі уявної) книжки. І я почав думати, що ж маю сказати народові. Просто це не було. Бо казати про те, що «автор думав» — воно смішно. Можна було б викласти авторове profession de foi, але це не менше смішно та ще й претенсійно й самохвально. І я вирішив, що було і ближче до істини, і оригінальніше, — зробити колаж з тих собак, яких на мене цього року навішано. Без коментарів з мого боку. І це міг би бути «успіх скандалу», як був мій «Якобсон» (до речі, Луцький каже, що тепер виявлено, що Якобсон був совєтським агентом. Не знаю, хто виявив і де про це сказано. Але це кинуло б нове світло на його поведінку супроти мене. А побічно і на теперішню кампанію в «Л[ітературній] У[країні]», — виходило б, що все ширилося з одного джерела-центру і що я страшно важлива персона, важливіша, ніж справді). Я витяг усі ті собаки, і побачив, що це в моєму теперішньому стані просто неможливо. Бо треба було б або передрукувати це все на машинці, а це мені тепер просто фізично неможливо. Або понести це все до копіюваль-

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

163

ні, а це мені теж тепер не до снаги. Просто кажучи, це все мені тепер «поза межами можливого» (майже цитата з Винниченка). Якби Ви справді і дуже хотіли такого колажу, то ось — подаю бібліографію — «Л[ітературна] У[країна]», числа 6–7, ст. 3, ч. 11, ст. 6, ч. 14, ст. 4 і ч. 16, ст. 3. Була ще публікація пані Гончар уривка з Ол[еся] Тер[ентійовча], дуже пікантна, про те, що письменники не відповідають за дитирамби партії і урядові, а відповідає… Сталін. Так і Ґеббельс не відповідає, бо винен за це Гітлер. Але я не позначив цього пасусу і не знаю, в якому числі це було. Десь у тих же хронологічних рамках. Та цур йому й пек. Одне слово, — не буде діла з тим моїм уявним опусом. А в т о р п і д п с о м ! (розбивка моя. — Р. К.) Надається тільки до мого майбутнього музею на вулиці Олеся Гончара, номер дому ?..

…«Автор під псом». Ми настільки звикли не поважати талант, для нас настільки природна голобельна критика, творення вульгарних ідеологем, якась патологічна зашореність, зацикленість, що ми геть не відчуваємо дистанції між графоманом чи то вчорашнім лікнепівцем і людиною світової культури. І от ми читаємо в літературному (!) тижневику відверте цькування Майстра, чиїм іменем могла б пишатися культура будь-якої країни світу. І судді хто? Оті самі невмійки, закомплексовані, вічно вчорашні. А наш незіпсутий читач, чухаючи чуба: «А чого він пнеться, такий розумний!» Микола Рябчук подав концептуальну формулу: «Випробування Шевельовим». І ми такого в и п р о б у в а н н я не витримали. Просто не могли витримати. Випробування виявилося вищим за нас сьогоднішніх, і ми на цьому стоїмо. Досить познайомитися з новітнім викриттям «ренегата» Шевельова, який писав про роман «Таврія» Олеся Гончара «в дусі «холодної війни» («Аналіза тогочасна, 53 року»)124. Якщо розшифрувати оту «тогочасну аналізу 1953 року», то йдеться про так звану холодну війну між «прогресивним табором 124

С. 3.

Див.: Олесь Гончар. Катарсис. — К.: «Український Світ», 2000. —

164

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

миру і соціалізму на чолі з Совєтським Союзом» і «паліями війни з імперіалістичного Заходу на чолі зі Сполученими Штатами Америки». Іван Драч 2000 року запропонував такий тон прочитання критичної статті Юрія Шереха «Здобутки і втрати української літератури»: (З приводу нового роману О. Гончара «Таврія»)125. Називаючи все своїми іменами й нічого не спрощуючи, Юрій Шерех ставить «діагнозу», два фінальні абзаци з якої цитую як висновок: І тому мають рацію ті, хто скаже, що роман Гончара — подвиг. Але матимуть рацію і ті, хто скаже, що це — злочин. Бо в радянських умовах подвиг не часто може проявитися без злочину, і злочин раз-у-раз має в собі частку подвигу. Шалі терезів вагаються, не сказати — здобутки чи втрати перетягнуть. Остаточно це з’ясується, коли впадуть кордони СРСР, і автори й письменники зустрінуться з справжньою літературою — чужою, неприступною їм тепер, і своєю, забороненою. Сьогодні було б однаково недоречно й шкідливо підносити Гончара як українського письменника, — я хотів би підкреслити обидві частини цього визначення — і українського — і письменника, — як недоречно було би гудити його як комуністичного пропагандиста, — я підкреслюю знов обидві частини цього визначення126.

У світі узвичаєно виважено — pro і contra — міркувати про художні цінності твору. Стосовно ж «тогочасної аналізи 1953 року», тобто переконання вченого, — «впадуть кордони СРСР» — то пророцтво Юрія Шевельова справдилося через 37 років не останньою чергою через його віру у фундаментальні моральні підвалини людства, віру в прагнення 125 Стаття Юрія Шереха «Здобутки і втрати української літератури: (З приводу нового роману О. Гончара «Таврія») вперше була надрукована в часописі «Нові дні». 1954. — Ч. 48. С. 8–11, а потім була вміщена в книгу: Шерех Ю. Друга черга: Література. Театр. Ідеології. — [s. 1.]: Сучасність, 1978. — С. 168–179. Передруки статті в Україні: Українська мова та література. — 1998. — № 47. — С. 7–8; Критика. — 2002. — № 5 (55). — травень. — С. 24–27. — Прим. упорядн. 126 Шерех Ю. Друга черга. — С. 178–179.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

165

поневолених народів скинути ярмо колоніалізму й фахове вміння р е а л ь н о поціновувати зусилля п і д н е в і л ь н и х літераторів творити художні цінності. А чи вчорашні підневільні здатні сьогодні стати внутрішньо вільними? Це — «бути чи не бути?» Роки листування, візити в Україну Ю.В. нас зблизили. Ю.В. запропонував перейти як рівним і рідним на «ти». Ми цю пропозицію відхилили як неприродну: не рідні й з о в с і м не рівні. Моя Оксана справді запропонувала 1995 року переїхати до нас жити на зиму, коли Ю.В. переживав особливий дискомфорт, про що він писав у листах. Однак, виявляється, все не так просто, коли людині за 85… Ми знайшли природну форму спілкування: він для нас — Юрій Володимирович, ми для нього — Оксана, Роман. Листування тривало: Шевченківський комітет мотав нерви Ю.В. — двічі поспіль провалював «висуванця». Ю.В. цікавило питання: чи заведено в нас питати згоди в людини, яку висувають? Намагався обходити мовчанням усе, що пов’язано з історією Шевченківської премії і Шевельовим. Намагався не травмувати старого. Був упевнений тоді й тепер, що це — атавізм совєтчини. Якщо блокують Шевельова, Василя Барку, то тут не йдеться про стиль, поетику, змістовність, естетику. Шевченківський комітет залишається гостро ідеологічним інструментом агітації та пропаганди. І «блату». Жоден Дзюба й десять Дзюб його не ушляхетнять. Ю.В. — песиміст. Навіть надпесиміст. Він геть не вірив, що бодай одну книжку його творів буде видано. Як на біду, все щось зле складалося (всі видавці такі ситуації знають), і я ніяк не міг вийти «на пряму». Про той напружений період і мій стан свідчить сторінка зі щоденника: 25. V 97. У сні до мене чи по мене прийшла смерть. Вона хотіла обхопити мене фалангами своїх пальців. Я ледь вирвався і… прокинувся в холодному поту й усеохопній зимноті. Навіть порівняно з маренням — «гарячкою моєї смерті» (1976 р.) — вчорашній сон (а може, сьогоднішній) був набагато драматичніший і потворніший.

166

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Треба мати мужність жити. Треба мати мужність гідно вмерти. Треба мати мужність спитати: що той сон означає, що віщує? Треба вчасно підвести риску «всьому» <…>. Хоч би видати Шевельова, не зрадити Старого — адже домовлялися до того, як вийде книжка, не вмирати. І от, нарешті! «Поза…» (так Ю.В. у листах називав книжку) видано. Презентація була знаменита: віолончеліст Ігор Менцінський своїм Бахом настроїв чисельну аудиторію на сприйняття вічності, й та висока духова аура була присутня того вечора в Київському національному музеї літератури. Було багато гарних виступів, але один став відкриттям. Соромно зізнатися, та я не знаю творчостi м о в о з н а в ц я Юрія Шевельова, а за ним — близько 900 (дев’ятсот!) праць із різноманітних проблем мовознавства, серед них є одна, що становить світовий інтерес, — це монографія «Історична фонологія української мови» (780 стор. англомовного тексту). Саме ця «Фонологія» стала класикою для всіх учених-філологів, вужче — славістів. Про все це оповів професор Павло Юхимович Гриценко, оповів просто, цікаво й темпераментно.

Презентація відбулася в жовтні, а 17 грудня 1998 р. зібралося в тій самій музейній залі «Коло Шевельова» на ювілейний вечір Ю.В. До ювілею вийшли, на мою думку, змістовні й цікаві статті, зокрема Миколи Рябчука «Випробовування Шевельовим» («День», 16. ХІІ 1998). Цій події було присвячено 47-е число тижневика «Українська мова та література», де й опубліковано статтю Юрія Шереха про роман Олеся Гончара «Таврія». Усе це, звичайно, опинилося на столі Ю.В., та саме тоді він був не в формі: «…Але відписати звірячо важко. Виявляється, що 90 років — це не просто дата, а інше літочислення, а діалог майже виключений. …Може, мене і зовсім нема»… Саме цим станом пояснюю і наступний абзац: «Від Вас і від інших декого — безліч сказано й написано. (У Нью-Йорку відбулося, в листопаді, спеціальне ювілей-

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

167

не засідання ВУАН, передчасність якого Ю.В. прокоментував: «Боялися, що до ювілею не дотягну…» — Р. К.). А більшість — порожнеча. І я здатний тільки на порожнечу. Власне, ч и с т е з о л о т о т і л ь к и в і д Гр и ц е н к а 127 (розбивка моя. — Р. К.), а решта — майже все — «слова, слова, слова» (переклад із Шекспіра: порожньо писано, так і читаю». <…> Запропонував Ю.В. зробити факсимільні написи, щоб їх тут наклеїв на книжки й подарував від його імені. Так ми і зробили. Та диво: для нас напису немає. Чекаємо. Немає. Щось тут має бути — адже книжку хвалить… Пишу Ю.В. жартівливого листа, мовляв, я — старий рекетир і своє хочу мати — пишіть «на згадку». Відповідь нас вразила й зворушила (Шевельов — непередбачувана людина, Людина іншого виміру!): 11. ХІІ 98 Дорогий Романе. Бачите, цього разу друкарські помилки починаються зі звертання, триклята старість, пальці не слухаються голови. Беріть мене, яким я є або пошліть мене під три чорти. Але справа Вашого, за Вашою термінологією, «рекету» — вона не сюди, а мабуть, з різних кодексів чемності. У моєму уявленні і — відповідно — в поведінці — я маю відмінне розуміння дарунків. У мої молоді роки найдорожчою мені людиною була моя мати. Мені б і на думку не спало б подарувати їй свою книжку. У моєму уявленні дарують те, що не належить тій людині. Дарується те, що не було власністю іншої людини. Чуже, актом дарення, робиться іншій людині своїм. Тим самим стверджується, що воно було чужим. Ситуація з «Поза…» ніколи не була такою. Воно з походження було не тільки моїм, а і Вашим. Акт народження відбувся в Вашій хаті, і то тому, що там були в одній акції і одному породженні я і Ви, Ви і я. Не було б мене, — не було б книжки, але не 127 Гриценко П. Професор Юрій Шевельов: штрихи до портрета видатного мовознавця // Київська старовина. — 1998. — № 6. — С. 146–158.

168

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

було б Вас — так само не було б книжки. Це не тільки «рекет», це народження. Якщо це Вам і Оксані принесе радість, я радо вишлю дарчу нальопку. Але, в моїй уяві, це не духове зближення, а навпаки, відсунення близького на віддаль. Повертаючися до згаданого тут з моєї молодості, — це буде відсторонення від родини до сусідства. Привітного, дружнього, але сусідства. Гаразд, зробімо так, і хай підтекст буде Ваш, а не мій.

Листування Юрія Шевельова — це скарбниця розуму, тонкої спостережливості, влучних і часом украй ущипливих характеристик. Можливо, й несправедливих. Іноді! Вони максималістські. Завжди! Його не люблять тут і там закономірно: він не просто вищий за своє середовище. Шевельов — передчасний, не тутешній. У своїх розмислах він переступає через традиційно окреслену «топографію» нашої культури, як Ґуллівер через іграшкові лаштунки узброєного війська ліліпутів. Ліліпути злостяться, ліліпути не можуть йому цього дарувати. По-людськи я їх розумію. Ми знаємо його як видатного мовознавця, цікавого літературознавця. Як кінематографіст, я відкрив в Ю.В. просто захмарну височину кінознавчої компетенції в самобутніх судженнях, паралелях, зіставленнях. «Від Коцюбинського до Роселліні, від Роселліні до Коцюбинського» — цей маленький шедевр із циклу «Зустрічі з Заходом» дає деяке уявлення про його можливості на кінознавчо-культурологічній ниві. А смак! Дев’ятдесятирічний Ю.В. пише: «Натомість був я захоплений “Ночами Кабірії”, ранній Фелліні, почищений, реставрований до оригінального варіанту Фелліні (я не знаю, як вони реставрують старі фільми на нові), і було це справді винятково добре (колись давно я його бачив, але воно було не таке або я не такий)». І ще такий типовий супровід: «Бачив тут грузинський фільм — “Закоханий кухар”. Дивовижний. Але не нове слово в кінематографії, і взагалі чудний. Чи у Вас його показували?»

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

169

Йому варто було побачити перше число часопису «Кіно-коло», як тут же він порадів справжньому успіхові Володимира Войтенка: Дякую за новонароджений кіножурнал. Виглядає добре — у власному стилі, але без фокусів, що, як на мене, найкраще. Бо починають на Україні подеколи передавати куті меду. Процес натуральний, і краще від мушкетичини, але все-таки ест модус ін ребус. А Дуньці теж трудно, і до неї теж треба жаль мати.

І не забув ще згодом передати вітання Володимирові Войтенку і спитати, чи то часопис № 1 і останній, як усе в Україні, чи є можливість таке видавати, як у всьому світі. Напевно, без натяжок Ю.В. можна вважати людиною Відродження (неазіатського Ренесансу! А саме Відродження) — «сьомим у гроні» неокласиків, тобто «п’ятірне гроно» поетів і вчених (Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Бургардт, Рильський) плюс прозаїк і вчений В. Домонтович (Віктор Петров) плюс вчений і культуролог Шевельов (Юрій Шерех). Він фактично повернув у культуру видатного прозаїка дивовижної долі В. Домонтовича. Через усе наше листування проходить це ім’я. Він шкодував, що вже «не знайдеться на В. Домонтовича свій Корогодський», і «ревнував» мене до Довженка. Пояснював: із Довженком я зрісся — це моя молодість, романтично зелені уявлення про світ, прозріння 60-х і приголомшливі архівні знахідки й розмисли останніх 25 років. В. Домонтович уразив стилем і глибиною і… Шереховим тлумаченням. Три роки я присвятив архіву Віктора Петрова (В. Домонтовича) й був винагороджений оцінкою моїх найближчих друзів — Валерія Шевчука, Анатоля Макарова і любих кореспондентів з-за океану — Юрія Луцького та Юрія Шевельова, інспіратора й натхненника статті «На межі… : Ще один полонений Українського відродження»128. На пре128 Йдеться про статтю Корогодський Р. На межі… : Ще один полонений доби Українського відродження // Сучасність. — 2000. — № 2 — С. 146–159; № 3. — С. 114–144. Згодом ця стаття передрукована як післямова до видання творів В. Домонтовича із передмовою Юрія Шевельова.

170

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

великий жаль, після дев’ятдесятріччя Ю.В. перестав писати листи. Зовсім! Мені дуже бракувало його порад, його паралельних розмислів, як то було з Довженком. І коли на дев’яносто другому році він взявся усе-таки за «перо» (Ю.В. листи, як і твори, друкував на машинці), я зрозумів, що дружба наша для мене стала доленосною. 1 квітня, Н.-Йорк Дорогий Романе, На листи не придатний, але не можу стриматися від того, щоб не сказати браво, браво і ще раз браво. Стаття епохальна. Зроблено більше, ніж можна було уявити. Сердечне вітання і для Оксани. Дружньо й сердечно. Ваш Ю.Ш.

Божий промисел незбагненний: Оксана вже не могла порадіти — вона вмирала. Вада цього портрета очевидна — це освідчення своєму Вчителеві. Я не вважаю, що сутність треба якось елегантно упакувати, щоб можна було лише здогадатися. Не конче. Я обрав для портретованого відкритий колір. Хоч прагнув побачити Ю.В. різнобічно, тому й прислужилася мені ейзенштейнівська метода «монтажу атракціонів»: і подорожній репортаж, і «стенограма», і уривки з листів, і щоденниковий запис, і спогади, і головне — розмисли над творчістю Майстра, аналіза його творів. Творчість мистця і людина — різні іпостасі. Часом (дуже рідко!) доповнюють одне óдне, значно частіше — цілковита розбіжність. Прагнув відтворити образ Ю.В. стереоскопічно: творчість чи не найвидатнішого українського мислителя другої половини XX століття і водночас самотньої, літньої людини з безліччю слабинок, сумнівів, безпідставних страхів, упереджень, суперечностей. І людини скромної, непатосної, позбавленої всякої риторики, що знає ціну швидкоплинній славі, усяким виявам мітології і все-таки не позбавленої впливу окремих її елеДив.: В. Домонтович Без ґрунту : повісті / вступ. ст. Ю. Шевельова; післямова Р. Корогодського. — К. : Гелікон, 2000. — 520 с. — С. 453–507. — Прим. упорядн.

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

171

ментів (історія зі вставанням зали 1990 року). І нарешті, цілковито незалежної людини, яка знає собі ціну, знає що він був, є і залишиться — Шевельов. Мене як учня Шевельова, що прилюдно освідчується, логічно спитати: а чи знаю я якісь невдачі Майстра? Знаю! Стаття про Леоніда Миколайовича Новиченка129 — чиста невдача, за всіма компонентами слабка. І нецікава. НЕ шерехівська. На жаль! У делікатній формі про це написав у листі. Ю.В. критику не прийняв. Щось пояснював… Так само, як я не приймаю його сувору критику шістдесятників. Точніше — естетичний стрижень критики не викликає заперечень, але! Щось хочеться пояснювати… Не випадково (власне, симптоматично), що з усієї когорти шістдесятників Ю.В. вирізнив постать Василя Стуса. Ще не знаючи всього спадку Поета, він написав вступну статтю до Стусових «Палімпсестів», і завжди остерігався, отже, й стримував мене від переоцінки Юрія Шереха в період написання моїх статей до обох видань. На початку 1998 року Ю.В. у черговий раз делікатно торкнувся своїх осторог і душевних гризот: Радий, що вечір Стуса вийшов чесний. Але не порівнюйте зі мною. Бо в нього ж и т т я ж и т і й н е (кажу це без іронії), а я г р і ш н и й , а в нас що хто робить, — без значення, а позагробових святих у нас роблять до безумства. Що тільки з бідного Тар[аса] Григоровича] зробили, та ще навіки припечатали. Я оце тепер пробую розкопати свою дисертацію (в мене її нема), а там же сталінізму й партія веде повно, що хоч негайно балотуйся до списків рідної й вічно живої партії під проводом Ви знаєте кого… А це ж був рік 33, а до того батько був у мене не той. Хоч, правда, я його не знав, але ж… Ну, може, не знайдуть, а тоді я і святий, і Божий, і тільки оце тепер зіпсувся.

Сучасне людство в постіндустрійну, постмодерністську, посткультову, постінформаційну, постелітарно-зоряну, по129 Шерех Ю. Трюїзми (в головному) і троє людей замучених // Сучасність. — 1997. — № 6. — С. 102–110.

172

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

стхворобливу, постсуперускладнено-заплутану добу, певно, не дуже серйозно ставиться до такого собі патріархально-навіюваного дріб’язку, як с п о в і д ь , г р і х , к а я т т я . Тим часом наведений уривок із листа Ю.В. пахнýв на мене саме такою глибоко вистояною і вистражданою думкою, відчуванням його екзистенційного транзиту крізь Минуле — Сучасне — Майбутнє. Просто гостро іронічний профіль Шевельова обирає саме таку форму спілкування з Вічністю. І мені б хотілося, торкаючись духових джерел людства, українським голосом закріпити в свідомості нашої інтелігенції, нашої культурної еліти (Ю.В. для неї працює — він немасовий) слова Франкової автохарактеристики з «Мойсея»: Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. 1 серпня 2000

Р.S. 1995 року Ю. В. зупинився в готелі «Хрещатик». Коли я до нього прийшов, там була Лариса Масенко, з якою Ю.В. мене познайомив. Говорили про літературу і Лариса зробила мені комплімент: їй сподобалась моя вступна стаття до Шевчукової «Житомирської саги. Стежка в траві». Я скромно подякував, і на тому б стало. Та Ю. В. раптом підхопив репліку Лариси: мовляв, що ж тут дивного — мій учень… Ще навколо цієї «еврики» пограли в слова, й, здавалося, ж а р т вичерпано. Упорядкування чотирьох книжок культурології Ю.В., розмисли над його творами, написання вступних статей, наші розмови, постійне листування привели до нового усвідомлення й переоцінки власної творчості. Не одномоментно, а впродовж років намітився процес нових підходів до старих тем (Довженко, Шевчук), нових осягань цілковито

Портрет з уяви, роздумів, ув інтер’єрі й на пленері: Юрій Шевельов

173

нової тематики (В. Домонтович), і я відчув буквально доторк Святого Духа. Ю.В., скептик і іронік, із цього приводу сміявся і елегантно кпив, але відчувалося: йому приємно чути, що його книжки стали для мене Університетом. Справжнім! Він усе моє читав і давав об’єктивну оцінку. Часом — сурову. 2001 року прихильна для мене Марта Тарнавська присилає відбитку рецензії незнайомого мені (це дуже важливо!) професора Мирослава Шкандрія з Манітобського університету (Канада), де він аналізує мою книжку «Довженко в полоні» в найпрестижнішому часопису «Slaviec Review» (США). Пишу чергового листа до Ю. В. і згадую його давній жарт щодо учня, і хоч як кумедно вся ця гра виглядала, а от диви: мого «Довженка» помітили і поцінували. Питаю: то, може, я й направду Ваш Гідний учень? Це був період, коли Ю. В. мені вже не писав, про що попередив після 90-літнього ювілею. Та продовжував надсилати одного коротенького листа кожного року. І цілковито зрозуміло, я вже листів не чекав. І раптом (свят, свят, свят!) за три місяці до смерті Ю. В. пише (відписує!) лист рукою (завжди друкував на машинці). Лист складається з чотирьох слів — ось вони: «Прав судьбы закон. Пушкин». 1988, 2003