Олена Дзюба - Погребняк "Перша світова війна в літературах південних слов'ян" by Duh Litera

Олена Дзюба-Погребняк

Перша світова війна в літературах південних слов’ян

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ЄВРЕЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

УДК 821.16.09 Д438 Олена Дзюба-Погребняк. Перша світова війна в літературах південних слов’ян. – К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ. – 2014. – 496 с. (Сер. «БІБЛІОТЕКА СПРОТИВУ, БІБЛІОТЕКА НАДІЇ»). – ISBN 978-966-378-356-7 2014 року минає сто років від початку Першої світової війни, що викликає нову хвилю інтересу до цієї теми істориків, філософів, соціологів, а також дослідників літератури. Велике місце тематика, пов’язана з Першою світовою війною, посідає в слов’янських літературах. У книзі розглянуто найхарактерніші тексти сербської, хорватської і словенської літератур, написаних безпосередньо у воєнні роки або в період між двома світовими війнами. Залучено також окремі твори чеської, словацької, польської, болгарської літератур. Спеціальні розділи присвячено українській та російській літературам. Рецензенти:

Алла Леонідівна Татаренко, доктор філологічних наук, проф. каф. слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка Оксана Олегівна Микитенко, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України Ірина Степанівна Заярна, доктор філологічних наук, проф. каф. історії російської літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 12 від 26 червня 2014 року)

Спільний видавничий проект Києво-Могилянської Бізнес Школи та видавництва «ДУХ І ЛІТЕРА»

Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Коректура: Тетяна Шкарупа Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн, Cвітлана Невдащенко Дизайн обкладинки: Іван Григор’єв, Cвітлана Невдащенко

ISBN 978-966-378-356-7

ЗМІСТ І Вступні зауваги ...................................................................................... 5 Передчуття війни та її передумови ................................................... 10 Від ентузіазму до протверезіння ....................................................... 20 Спадщина Першої світової ................................................................. 52 Югослов’яни і Перша світова війна ................................................ 56 «Сараєвське вбивство» і початок війни ...................................... 56 Об’єднавчі процеси під час війни ................................................ 66 Літературне життя в роки війни. Дослідження антивоєнної проблематики в літературах хорватів, словенців, сербів ................................... 79 ІІ Перша світова війна в літературних публікаціях періодичної преси Хорватії, Словенії, Сербії ............................... 99 Хорватська періодика .................................................................. 100 Словенська періодика .................................................................. 125 Сербська періодика ..................................................................... 138 Перша світова війна в драматургії міжвоєнного періоду ........ 156 Словенська драматургія .............................................................. 156 Сербська драматургія .................................................................. 183 Хорватська антивоєнна драма .................................................... 199 Образ «іншого» у творах про Першу світову війну .................... 230 Албанський «шлях смерті» в літературі про Першу світову війну ............................................ 243 Косовська (Відовданська) ідея та Перша світова війна .............. 254

ІІІ Мілош Црнянський: «...Я пишу... для тих, хто горів у пожежі життя, хто зовсім розчарований» ............................................................... 271 Перша світова у прозі Мирослава Крлежі ............................. 308 Ув’язнення як творчий виклик: Іво Андрич і Перша світова війна ............................................. 332 Трагіка і гротеск війни в творчості Тіто Строцці ......................... 345 Національне і загальнолюдське у творах Ісидори Секулич про Першу світову .............................................. 363 Прежіхов Воранц: «“Добердоб” – воєнний роман словенського народу» .......................................................................... 370 Додатки Перша світова і українська література .......................................... 389 Перша світова і російська література ............................................. 439 Перша світова і чеська та словацька літератури ......................... 462 Деякі підсумки ..................................................................................... 480 Іменний покажчик .............................................................................. 487

Вступні зауваги Війни – племінні, міжетнічні, релігійні, династичні, локальні, континентальні, світовпорядкувальні (від Олександра Македонського й Чингіс-хана до Наполеона й Гітлера), холодні, гарячі, справедливі, несправедливі, загарбницькі, визвольні, воз’єднавчі, роз’єднавчі та безліч інших – супроводжували всю історію людства і відповідно озивалися по-різному в усій історії людської думки. У багатьох стародавніх міфах різних народів війни героїзувалися як потуга і слава їхніх богів та божків, що мали показати свою перевагу над чужими богами й ідолами, а отже, й свою нещадну правоту. Поетичні епоси оспівували звитягу національних ватажків і героїв. Водночас формується і уявлення про війни як соціальне зло, мрія про вічний мир між людьми; осуд війни в національних епосах набирає форми ностальгії за колишнім «золотим віком». Античні мислителі переважно толерували війну як неминучість рабовласницької доби. Платон уважав її природним станом народів, а Геракліт – «матір’ю всіх речей»: одних вона зробила вільними, інших – рабами. Аристотель у своїй «Політиці» виступає на захист воєн рабовласників проти «варварів» і розглядає війну як природний спосіб здобуття власності та полювання на рабів. Платон, Аристотель та інші давньогрецькі філософи вважали війну політичним мистецтвом. А про богиню війни древніх римлян латинське прислів’я казало: «В гаях Беллони народжується насіння смерті». Римляни мали чи не найбільший у тогочасній історії досвід усіляких воєн, і це озивалося розмаїттям суджень та філософем у поетів, ораторів, мислителів. «Війна не веде до добра, тому всі жадаємо миру», – вважав Вергілій. Овідій славив «світлий Мир» та «солодку Згоду». «Матері проклинають 5

Вступні зауваги війни», – казав Горацій, – хоча «багатьох ваблять військові табори». Чи не найбільшим «пацифістом» античності був Цицерон. Він проголошував ідеалом держави гарантування миру. «Навіть несправедливий мир корисніший за найсправедливішу війну», – стверджував він. Бо мир – це «супокійна свобода». До миру прагнуть не тільки люди, «але, гадаю, навіть хати й поля». Це вже мовби погляд у майбутнє, коли війна пожиратиме все навколо. Проте пацифізм Цицерона не безмежний. І він припускає виняток: «Війни треба підтримувати лише для того, щоб захистити мир і справедливість». Це вже деяка редукція пацифістського абсолюту… Мудра латина залишила навіки два взаємовиключні афоризми: Si vis pacem, para pacem і Sі vis pacem, para bellum: «Хочеш миру, готуйся до миру» і «Хочеш миру, готуйся до війни». Данте у трактаті «Монархія» говорив, що у військовій справі, як і в медицині, перш ніж вдаватися до заліза й вогню, треба випробувати менш жорстокі засоби. Теологія раннього християнства засуджувала війну. Але вже Блаженний Августин і Тома Аквінський обґрунтовують концепцію «священної війни» на захист істинної віри. Відтоді криваві релігійні війни діставали теологічне обґрунтування, а церковники різних конфесій відігравали не останню роль у сакралізації воєн та піднесенні бойового духу солдат. Глибоку моральну критику війни здійснили гуманісти Мор, Роттердамський, Рабле, Монтень. Просвітники й прогресивні мислителі XVIII ст. – Монтеск’є, Дідро, Вольтер, Руссо та інші – розглядають війни як пережиток варварської доби, несумісний з покликанням людини як мислячої істоти. Народжується ідея колективної безпеки рівноправних держав; І. Кант говорить про «гру в мир» як спосіб досягнення політичної мети і висуває утопічну ідею «вічного миру». Зрозуміла річ, що самі стратеги воєн – від Олександра Македонського й Цезаря до Наполеона чи Суворова – найменше переймалися її людським змістом з погляду гуманістичного. Долі людей і народів підпорядковувалися геополітичним цілям або особистому марнославству: адже той, хто знищив більше люду й переміг, розраховував на безсмертну славу – невипадково всі народи більше знають і шанують своїх полководців, ніж геніальних учених і винахідників. Війна була і залишається чимось мовби незбагненним, майже містичним. Видатний теоретик війни Клаузевіц дав класич6

не визначення війни як продовження політики іншими засобами і говорив, що вона має свою граматику і не має логіки. В XIX столітті соціальні й етичні виміри війни розглядали історики О. Конт, Г.-Т. Бокль, філософи Г. В.-Ф. Гегель, Г. Спенсер, В. Соловйов та ін. Рахуючись з історичним фактом неминучості воєн, вони шукали якоїсь раціональної оцінки їх. Тимчасом Гегель стверджував, що війна запобігає моральному занепадові народів і забезпечує їх внутрішню консолідацію та спокій. В. Соловйов сподівався, що за певних умов війну можна спрямувати в бік «реальних цінностей». (Як історія випробовувала ці й подібні ідеї та чим вони обернулися, красномовно покажуть твори європейських літератур про Першу світову війну.) Адам Сміт був чи не перший, хто причиною воєн у нові часи назвав не так честолюбство монархів та володарів, як хижацтво торгівців і промисловців: «Торгівля, що мала б пов’язувати народи союзом і дружбою, стала невичерпним джерелом незгод і ворожнечі». (Втім, ще Цицерон казав: «Гроші – рушій війни».) Дослідники підрахували, що в XIX ст. загальна тривалість усіх воєн у різних кінцях світу становила 130 років. Це було підтвердженням «закону безперервності воєн» (закон О. Баро). Війни ставали дедалі масштабнішими, але кожна з наймасштабніших викликала надії на вічний мир: здавалося, що таке криваве безглуздя не може повторитися. Паралельно мілітаризмові розцвітав пацифізм з властивим йому непозбутнім оптимізмом. Увінчала цей парадоксальний процес Перша світова війна. Саме як перша світова. В ній вирішувалася вже не тільки доля тих чи тих племен, народів, династій, релігій, а й усього людства, його способу існування і майбуття. Ця війна відрізнялася від усіх попередніх не лише своїм глобальним розмахом, а й своєю небувалою технологічною досконалістю та деморалізацією втягнутих у неї багатомільйонних мас людей. Вона продемонструвала фантастичні досягнення людського розуму, акумульовані в зброї масового знищення. Вона втягла у вир безглуздих страждань цілі народи. І все це – в добу розквіту науки, філософської і етичної думки, соціальних рухів та прожектів, глибокої і всебічної критики несправедливого соціального устрою, в добу, увінчану ряснотою великих імен культури. Тому вона викликала небувалу в минулому енергію рефлективного осмислення не лише подійного боку світової драми, не лише геополітичної та «технологічної» 7

Вступні зауваги сутності війни як такої, а й її людського екзистенційного аспекту та буттєвого змісту. Особлива роль тут припала літературі. Вона опинилася перед незнаними глибинами масових людських психозів і колективних та індивідуальних переживань і страждань, перед разючою картиною національних та особистих трагедій, перед спектром болісних рефлексій людської душі. Щоб осягнути цю світову травму, література мусила шукати нової виражальної мови, породженої шоком рукотворного апокаліпсису. Перша світова війна викликала величезну хвилю творів писемності. Про неї писали насамперед її безпосередні учасники (ті, кому пощастило вціліти), але й автори з наступних поколінь. У кожній європейській літературі є величезний корпус «воєнних» (переважно власне антивоєнних) текстів, писаних у 20–30-ті роки або й пізніше. Кожна з них про спільну катастрофу розповіла своє і власним голосом. Голос слов’янських літератур прозвучав з особливою силою, бо саме на слов’янських землях, опанованих і гноблених чужинцями, Перша світова справляла свій найкривавіший ужинок. *** Південнослов’янський аспект Першої світової війни був предметом багатьох досліджень не лише істориків та соціологів. Культурологи та літературознавці різних країн, насамперед, зрозуміло, слов’янських, вивчали і вивчають вплив світової катастрофи початку ХХ століття на зміст і якість соціального та культурного життя слов’янських суспільств, на стан, проблематику, ідейні та естетичні цінності їхніх літератур, – зокрема під кутом зору їхньої здатності чи нездатності дати відповідь на драматичні виклики часу. Здебільшого йшлося про ті або інші слов’янські літератури, тих або інших письменників, ті або інші твори. Ми спробуємо дати трохи ширшу картину, звернувшись до найважливіших процесів у трьох південнослов’янських літературах: сербській, хорватській та словенській – як до певної складної і суперечливої цілості, в якій є – відповідно до історичної долі південних слов’ян – і моменти національного самоозначення та протистояння, і моменти інтелектуальних та ідейно-естетичних взаємовпливів і солідаризування. 8

Хоча війна 1914–1918 років і була світовою за своїми небувалими масштабами, жорстокістю, жертвами1 та руйнацією, далекосяжними наслідками, – все ж вогнище її спалахнуло саме на Балканах, і балканський театр війни був одним із найкривавіших; загальний абсурд війни тут гостріше виявлявся ще й тому, що сусідні слов’янські народи воювали між собою за чужі інтереси, а розколи ідентичності в кожному з них болісною травмою позначилися на самоозначенні національної інтелігенції. А відповідно і на рефлексіях літераторів та публіцистів. Важко охопити весь величезний матеріал творів сербської, хорватської і словенської літератур та публіцистики, що так чи інакше були реакцією на Першу світову війну. Ми зупинимося на найприкметніших із них. Нас цікавитиме насамперед те, якою мірою і в якій якості літератури відобразили трагедію своїх народів, як у них відбилася дезінтеграція суспільств чи тенденція до інтеграції, яку роль тут відіграла національна інтелігенція і чи була вона на висоті своєї суспільної місії (перед судом самої ж літератури). При цьому не будемо забувати (і про це нам гостро нагадує література), що політичне, ідейне і етичне достоїнство національної інтелігенції вирішальним чином залежить від здатності бути відповідальною за становище свого народу – особливо в часи великих історичних випробувань і трагедій. Тому проблеми громадянського чи морального вибору інтелігента, як і проблеми формування національної інтелігенції взагалі, інтеграційних і дезінтеграційних тенденцій не можна зрозуміти, ігноруючи життя всього суспільства і насамперед селянства, яке в ті часи складало основу слов’янських націй. Водночас становище південнослов’янських народів не можна розглядати поза тим, що діялося в усій Європі; тенденції літературного життя під час війни – поза феноменами європейських літератур; драму їхньої інтелігенції – поза ідейною і моральною атмосферою в усій Європі як вона відбилася в літературах. Через те ми спробуємо окреслити цей загальний історичний контекст, а також окремо зупинитися на тому, як Перша світова 1

«Перша світова війна… 33 країни брали участь у ній. 74 мільйони людей були покликані під прапори, 10 мільйонів залишилось на полях битв, 26 дістали поранення. Чотири роки, три місяці і дванадцять днів тривала битва народів» (За балканськими фронтами Первой мировой войны. – М.: Издательство «Индрик», 2002. – С. 3).

Передчуття війни та її передумови війна відгукнулася в інших слов’янських літературах, насамперед в українській та російській – тут особливо багато співзвучного з південнослов’янськими або такого, що схиляє до порівнянь. Це буде для нас ширшим історико-літературним тлом для докладнішого розгляду південнослов’янської проблематики.

Передчуття війни та її передумови Криза, що назрівала в другій половині ХІХ ст. і вибухнула на початку ХХ, була багатовимірною, охоплювала всі сторони світового ладу, всі показники «стану світу». Капіталізм переходив у стадію імперіалізму. В економічному житті процеси монополізації капіталу призводили до руйнування традиційного підприємництва, загострення боротьби за ринки збуту. В зовнішньополітичній сфері центральними стають конфлікти інтересів великих держав у колоніальній експансії. У сфері соціальній грізних розмірів сягають різні форми робітничого руху; класова боротьба пролетаріату кладе глибоку печать на життя європейських суспільств. Духовне життя Європи позначене дією суперечливих, але потужних імпульсів: розчарування в ідеалах просвітництва й прогресу; поява нових наукових теорій світобудови, що ставили більше запитань, ніж давали відповідей; всебічна критика буржуазності – в соціології, етиці, естетиці, що велася з найрізноманітніших, часом протилежних позицій: консервативних, неоромантичних, революційних, релігійних, анархічних, деструктивних, модерністських, пролетарських та міщанських… Назрівало відчуття близької світової катастрофи. Про неї попереджали різні мислителі, такі як Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Ж. Жорес, Ф. Ніцше, Р. Роллан, О. Богданов та ін. Її з тривогою чекали і політичні ідеологи, і творці нових філософій, і адепти експериментальних естетик, і пасіонарії соціальних рухів. Але кожен уявляв майбутню катастрофу по-своєму, вона ж, як завжди, грянула несподівано для всіх. Першій світовій війні передувала глибока криза європейських суспільств, що охопила всі сторони їхнього життя і виявилася насамперед у великій економічній депресії 1873–1894 років; у загостренні політичних та національних суперечностей практично 10

між усіма державами та всередині багатонаціональних імперій; у драматичній переоцінці культурних цінностей та етичних орієнтацій. Найочевиднішим провіщенням катастрофи стало поглиблення соціального антагонізму, посилення класової боротьби між трудом і капіталом, її інституалізація у формі протистояння робітничих рухів урядам і капіталістичним корпораціям. Буржуазія великих держав шукає виходу із внутрішніх суперечностей та проблем у зовнішній експансії. Саме в цьому вбачали основну причину війни марксистськи орієнтовані дослідники того часу. «Приблизно до кінця XIX віку світ уже був майже поділений між державами “Троїстої Згоди” (Англія, Франція, Росія) та Сполученими Штатами, і, коли на світовій арені з’явилися молоді капіталістичні держави (Німеччина, Австрія, Італія, що склали згодом т. зв. “Троїстий Союз”), – їм уже мало що залишилося»1. Соціал-демократія справедливо викривала фальшиве ідеологічне прикриття імперіалістичного розбою. «Світова війна народилася з боротьби гігантських національних капіталів за панування на світовому ринку. Уряди-приказчики цих капіталів – представники їхньої влади над народами, однаково всі винні в катастрофі, хто б її не розпочав. Однаково всі вони кували пекельну машину мілітаризму, яка не могла не вибухнути; однаково всі роздмухували полум’я сліпої ненависті націй. Цинічна брехня – їхні фрази про боротьбу за право, справедливість, свободу. Чи не за свободу Польщі і єврейського народу боровся наш царський уряд? Чи не за права балканських слов’ян – австрійський? Чи не за справедливість для Ірландії виступав англійський, для Ельзас-Лотарингії – німецький? Захоплення та контрибуції, грабунок найслабших – ось цілі війни»2. Видатний історик-марксист М. Покровський, в сталінські часи дискримінований за викриття імперіалістської політики царської Росії, дав 1 Див.: Империалистическая война, ее причины и следствия // Сб. ст. под ред. К. Шелавина. – Л.: Рабочее издательство «Прибой», 1924. – С. 19. 2 Богданов A. A. Воззвание Московского Совета рабочих депутатов (март 1917 г.) // Неизвестный Богданов: В 3-х книгах. – М.: ИЦ «АИРО– ХХ», 1995. – Кн. 1: Богданов A. A. (Малиновский). Статьи, доклады, письма и воспоминания 1901–1928 гг. – С. 80.

Передчуття війни та її передумови глибокий аналіз економічних суперечностей і конфліктів інтересів Росії, Німеччини, Англії, Австро-Угорщини, Італії – як «винуватців війни»1. Про боротьбу за ринки й сировину як головну причину війни говорить і пізніше видатний історик Люсьєн Февр: «…Немало давніших воєн були, якщо докопатися до суті речей, війнами за сіль, перець або оселедці (…) Немає сумніву, що саме проблемами корисних копалин, пальної сировини, ринків збуту і промислових кредитів визначалися дії людей та країн, що вступили у війну в 1914 році»2. Інший західний історик, так само наголошуючи неідеологічний характер цієї війни, говорить про її принципову відмінність від попередніх: «Здебільшого нереволюційні й неідеологічні війни минулого не провадились як боротьба на смерть чи тотальне винищення. У 1914-му, звісно, ніяка ідеологія не розділяла воюючих сторін, ото тільки якась ідеологія притягувалася з обох боків аби змобілізувати громадську думку, тобто стверджувати якусь докорінну загрозу загальноприйнятим національним цінностям, скажімо, російське варварство йде на німецьку культуру чи там французька й англійська демократія борються проти німецького абсолютизму тощо […] Чому ж тоді провідні держави з обох боків вели Першу світову як гру пан чи пропав, себто як таку війну, що може бути або тотально виграна, або тотально програна? Причина була та, що цю війну, на відміну від попередніх конфліктів, де типово боролись за обмежені й точно визначені речі, вели за необмежені цілі. У Вік імперії політика й економіка злилися в одно. Міжнародне політичне суперництво моделювалось за економічним зростанням і за конкуренцією, але характерною рисою цього явища була його необмеженість. «Природні фронти» компаній «Стандарт Ойл», «Дойче Банк» чи «Беерс Даймонд Корпорейшн» сягали краю світу чи то скоріше, меж своєї здатності до розширення»3. Див.: Покровский М. Н. Внешняя политика. Сборник статей (1914– 1917). – Пг.: Книгоиздательство «Денница», 1918. – 197 стр. 2 Февр Л. Бои за историю. М: Наука, 1991. – С. 54–55. 3 Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку. – Пер. з англ. – К.: Альтернативи, 2001. – С. 36–37. 1

Деякі сучасні російські дослідники звужують проблему: «Головною причиною Першої світової війни стали англо-німецькі імперіалістичні суперечності»1. Ширше ця проблема бачиться так: «…Головною причиною світової війни були економічні і політичні протиріччя між державами Антанти і Троїстого Союзу. Найгостріші суперечності виявилися насамперед між Німеччиною і Росією, Німеччиною і Великою Британією, Німеччиною і Францією, АвстроУгорщиною і Росією, а також між державами всередині самих воєнних блоків»2. На порядку денному стали перегляд державних кордонів у Європі, переділ колоній у Африці, поділ сфер впливу в Азії і в усьому світі. «За умов обмеженості внутрішнього ринку посилюється боротьба між конкуруючими європейськими державами за сфери впливу і за доступ до сировини за кордоном»3. Таким чином, економічне протистояння переростає в політичне. «Наростання внутрішнього невдоволення і зовнішньої конкуренції, у свою чергу, розв’язали руки експансії політичними засобами, тобто політиці імперіалізму. Ця політика прагнула об’єднати зневірені й суперницькі класи всередині країни шляхом спільної боротьби за колоніальні сфери впливу за кордоном, надаючи при цьому «рідній країні» привілейований доступ до ринків і ресурсів. Велика Депресія сприяла розширенню європейського суверенітету за кордоном. Африка була розділена на шматки; нові колонії з’явилися в Азії; відбулася колонізація Тихого океану. Європейські держави за час економічного застою потроїли свої територіальні володіння за кордоном»4. Однак «успіхи» імперіалістичного поділу світу лише наближали людство до катастрофи, оскільки не всім хижакам пощастило задовольнити свої апетити 1 Похлебкин В. В. Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах, фактах. – М.: [б.и.], 1998. – Вып. I. – Кн. 3. – С. 15. 2 Чернега П., Кучер В., Байраківський А. До причин розв’язання Першої світової війни // Перша світова війна і слов’янські народи: матеріали Міжнародної наукової конференції 14–15 травня 1998 року / Відп. ред. П. М. Чернега. – К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 1998. – С. 4. 3 Вульф Ерік Р. Європа і народи без історії /Пер. з англ. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 306. 4 Там само, c. 315.

Передчуття війни та її передумови і частина з них налаштовувалася на реванш; розв’язання ж внутрішніх проблем чи поліпшення становища трудових верств це аж ніяк не принесло. Переважний настрій того часу дістав назву fin de siecle – «кінець віку», мовби фінал певного етапу цивілізації. З французької цей вираз розповсюдився по всій Європі, оскільки відбивав загальні розчарування й тривоги. Бурхливий індустріальний розвиток не приносив добробуту основній масі людності, а тільки загострював конфлікт між капіталом і працею; інтенсифікація виробництв ще більше виснажувала трудівників; фантастичні розкоші верхівки суспільств поглиблювали моральний розклад; у філософії й мистецтві відбувалася глибока ревізія гуманістичних цінностей; запановували песимізм, індивідуалізм, імморалізм. Наприкінці століття (1896) з’являється праця популярного літератора, лікаря-психолога з фаху, Макса Нордау – «Виродження». Яскраво описавши моральну деградацію європейського суспільства, він схильний причину її вбачати в неприродних умовах великоміського життя, потворних формах індустріальної цивілізації, що породжує психопатію як масове явище; естетизоване в декадентських формах мистецтва; психопатія в свою чергу потужно впливає на подальшу суспільну деградацію. Коли не все цивілізоване людство, вважає Макс Нордау, то, принаймні, верхні верстви великих міст являють собою психіатричну лікарню. Кінець ХІХ та початок ХХ століття були в Європі періодом нещадної критики буржуазного суспільства, його «брехливої культури» (Макс Нордау) і моралі не лише з боку пролетарських рухів та їхніх ідеологів, але і з боку різних нігілістських, анархістських, радикалістських течій, представників модерністського мистецтва тощо. «…Поети розголосили свою огиду до “мотлоху культури” й поетично закликали “вас – варварів, скіфів, негрів, індійців – її розтоптати”, – пише Ханна Арендт. І далі наголошує: «Просто затаврувати як вибухи нігілізму це люте невдоволення (від Ніцше і Сореля до Парето, від Рембо і Т. Е. Лоуренса до Юнгера, Брехта й Мальро, від Бакуніна і Нечаєва до Олександра Блока) передвоєнним часом і наступними спробами відновити старе – означає недогледіти, наскільки виправданою може бути така огида в суспільстві, цілковито про14

низаному ідеологічними поглядами та моральними стандартами буржуазії»1. Ця огида переростала в бажання бачити цілковиту загибель «фальшивого життя». Звідси щире піднесення, яке викликав у цих колах початок Першої світової війни: «Не тільки Гітлер і не тільки невдахи палко дякували Богові, коли мобілізація 1914 року очистила Європу. Представникам еліти навіть не треба було картати себе за те, що вони стали легкою здобиччю шовіністичної пропаганди та брехливих роз’яснень щодо суто оборонного характеру війни. Еліта йшла на війну зі збуджуючим сподіванням, що всі їхні знання, вся культура та спосіб життя можуть потонути в її «сталевих бурях» (Ернст Юнгер). За старанно підібраними словами Томаса Манна, війна була «покаранням» і «очищенням»; «поета надихала війна як така, а не перемога»2. Згаданий уже Макс Нордау каже про Ніцше: він «радісно пророкує, що для Європи починається залізний вік, вік воєн, солдатів, зброї, насильства…»3. Про бажання війни говорили німецькі експресіоністи. Італійські футуристи не тільки закликають до війни (Марінетті: «Війна – єдина гігієна світу», 1909 рік; 1910-го на своєму вечері в міланському театрі «Ліріко» кидає гасло: «Хай живе війна!»), а й беруть участь у «малих» війнах, що були свого роду апробацією близької вже великої. 1911 року Марінетті з’являється на війні Італії з Лівією, 1912-го – на болгаро-турецькій війні. Згодом д’Аннунціо очолить похід на Фіуме (Рієку). Особливість італійського імперіалізму полягала в тому, що Італія, бувши економічно слабкою, запізнилася до колоніальних торгів і тепер намагалася надолужити згаяне, але не мала до того мілітарної сили. То був «імперіалізм бідняків», як його тоді назвали: адже 15% італійців стали емігрантами, шукаючи заробітку переважно в США. Це було додатковою травмою для пихи тих, хто апелював до традицій давньоримської величі. Патріотизм Марінетті мав не лише виразно шовіністичний характер, він поєднувався з антикультурним анархізмом: «Війна німецьким професорам, культурі і т. п.» Свою мілітарну пропаганду він проводить у Франції, Англії, Росії, закликаючи «роздушити пангерманізм» (головним Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – К.: Дух і Літера, 2002. – С. 378. Там само, с. 377. 3 Нордау М. Вырождение. – М.: Республика, 1995. – С. 287. 1 2

Передчуття війни та її передумови ворогом Італії сприймалася Австро-Угорщина, отже й Німеччина). Радісно зустрівши вступ Італії до війни (23 травня 1915 року), Марінетті та його друзі йдуть на фронт (Марінетті невдовзі був поранений, а Боччоні й Сант-Еліа вбиті)1. Антинімецькі настрої роздмухуються в Англії та особливо у Франції, яка жадала реваншу за поразку сорокарічної давності. У Німеччині ж, навпаки, не перестають говорити про небезпеку французької деморалізації та про загрозу німецькій культурі з боку слов’янства. Ідея пангерманізму визначає настрої суспільної еліти. Натомість у Росії П. Столипін, П. Струве та ін. виголошують гасло «Великої Росії». Претензія на «великість» стає популярною не лише у державах-гегемонах; націоналістичні амбіції прокидаються і в тих менших народів, які не вдоволені своїм становищем і прагнуть самоствердження: з’являються ідеї «Великої Сербії», «Великої Болгарії», «Великої Греції», «Великої Румунії»… Почасти вони були породжені потребами національного визволення, але навряд чи відбивали їх адекватно, оскільки не були позбавлені бажання зміцнити себе за рахунок сусідів; у всякому разі, не пропонували реалістичного розв’язання складних вузлів міжнаціональних рахунків. Парадокс, але самі лідери протиборчих держав стали заручниками масової істерії, яку вони виплекали. Вони вже не могли зупинитися на півдорозі, навіть якби бачили безперспективність продовження війни. «Не тільки Західний фронт зайшов у глухий кут позиційної війни, але й ефективна маневрена війна на Східному фронті теж не принесла ніяких рішучих результатів. Державні діячі XVIII століття, які не відповідали ні перед ким, крім своїх володарів, після такої безрезультатної та дорогої кампанії, як у 1914 р., мабуть, зібралися б разом на початку 1915 р. і виробили б задовільну мирну угоду. Однак, сили народного ентузіазму, народних сподівань та народного обурення, які були спущені у 1914 р., знову приборкати було не легше, ніж у 1792 р.»2. Своєрідною «підготовкою» Першої світової стала не тільки італо-лівійська війна, а й греко-турецька 1897 р., боснійська криза 1908 р. («Боснійська криза до крайнощів погіршила стосунки 1 Див.: Перцов В. Маринетти – фашист и футурист // Красная новь. – 1927. – № 8. – С. 219–220. 2 Говард М. Війна в європейській історії / Пер. з англ. – К.: Мегатайп, 2000. – С. 115.

між Санкт-Петербургом, з одного боку, і Берліном та Віднем – з іншого. Саме після неї привид воєнної небезпеки постійно став витати над Старим Світом»1. Дві Балканські війни 1912–1913 рр. були ніби регіональною «репетицією» Першої світової. Вони ще більше загострили міжнаціональні стосунки2. В результаті Болгарія вступила в союз з Німеччиною, опинившись таким чином у антиросійській і антисербській коаліції. Фактична окупація Болгарії німецько-австрійськими військами створила нові проблеми у стосунках з румунами, греками, албанцями. У щоденнику одного з провідних діячів пронімецької орієнтації Тодора Александрова знаходимо скарги на те, що німецька адміністрація плутає болгарів з румунами, що незграбна політика австрійців настроює албанців проти болгар, що надмірна запобігливість перед німцями викликає обурення серед болгарського офіцерства3. Роман Димитра Димова «Поручик Бенц» хоч і зосереджений на інтимних колізіях, показує, що Болгарія стала ареною боротьби зовсім чужих їй сил: німецьких «друзів»-окупантів і французьких «друзів»-визволителів… Та не лише Болгарія – всі слов’янські народи: українці, поляки, чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, чорногорці – були об’єктами політичної боротьби та інтриг «великих» держав. У російській патріотичній пропаганді вживалася формула «славяно-русское дело»4. Росія і Німеччина – кожна своїми 1 Шацилло В. Первая мировая война 1914–1918. Факты и документы. – М.: Олма-пресс, 2003. – С. 17. 2 «Друга балканська війна мала дуже важливі геополітичні наслідки. В регіоні тепер склалася нова розстановка сил і замість єдиного союзу православних держав під егідою Росії фактично утворилося два угрупування: Сербія, Греція і Румунія з одного боку, Болгарія і Туреччина – з другого. …Дипломатична боротьба двох головних протиборчих в Європі угрупувань після Другої балканської війни тільки загострилась …» (Там само, c. 19). 3 Див.: Александров Т. Дневник и кореспонденция от Първата световна война 1914–1915 гг. – Стара Загора: Изд. «Знание» ООД, б/р. – С. 24, 26, 27, 28. 4 Справжню сутність цієї формули проникливо зрозумів Т. Масарик, який взагалі дуже скептично ставився до русофільських настроїв серед частини слов’ян: «Росія, а головно офіціяльна Росія, – а ця рішала про війну, – мала свою спеціяльну словянську проблєму: в змаганні за Царгород, у змаганні скріпленому вже з давних часів релігійними інтересами

Передчуття війни та її передумови обіцянками – намагалися привернути на свій бік поляків1. У Німеччині розробляли плани створення «Серединної Європи» з васальних держав та, зокрема, використання «української карти», а Габсбурги мали свої надії на Галичину. Натомість царський уряд, дарувавши «малоросам» право бути невід’ємною частиною російського народу, пропонував цю долю й Галичині. У Маніфесті до населення Галичини, з початком війни, великий князь Михайло Михайлович так «озвучував» її анексію: «Браття! Твориться Божий суд (…) Нехай не буде більше поневоленої Русі! Спадщина св. Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, хай піднесе прапор єдиної, великої, неділимої Росії! Хай сповниться Боже Провидіння, що благословило діло збирачів Руської землі. Хай Господь допоможе своєму царственому помазанику Миколі Олександровичу, імператору всієї Росії, завершити діло великого Івана Калити. й прямо посвяченому, натрапляла на опір Австрії, що на службі Риму й пангерманської ідеї теж перлася на Балкан. Малі балканські народи були для Австрії, так як і для Росії, средством до ціли. Під релігійним оглядом стояли тут проти себе католицька династія австрійська й православна, російська; Австрія та Росія змагалися за вплив і володіння в Сербії, Ромунії та Болгарії. (…) Політичні й релігійні противенства вже давно зробили з Австрії та Росії суперників також на півночі – в Галичині та Польщі. То була для офіціяльної Росії властива словянська проблєма, тільки, що тут словянство було чинником підрядним, підчиненим відвічним, політичним та культурно-церковним плянам. Словянство в національному розумінні та в широкому всесловянському змислі розуміли в Росії тільки деякі славісти, історики та частина інтелігенції; однак і ці в значній мірі підходили до нього з цеї російської, узалежненої релігією, точки погляду. Тому для Москалів згляди на нас Чехів та на Хорватів і Словінців були менше живими, менш акутними. Московський нарід знав тільки дещо про православних братів на Балкані» (Масарик Т. Г. Світова революція: за війни й у війні 1914–1918. Спомини / Пер. з чес. – Л.: «Червона калина», 1930. – С. 18–19). 1 «…В настоящий момент Россия выступила с программой по польскому вопросу в воззвании Великого Князя. (…) Признание немечества исконным врагом польского народа особенно важно теперь, когда на поле брани завязывается тесное русско-польское сближение и рассеивается тот туман, который окутывал светоч истории и заставлял ошибочно видеть врага Польши в единокровной России» (Яблонский Ник. Исконные враги Польши. – Х., 1915. – С. 51).

Многостраждальна Братіє Русі, повстань назустріч російським солдатам. Визволювані Руські Браття! Всім вам знайдеться місце на лоні Матушки Росії»1. Як відомо, Господь не допоміг цього разу «збирачам Руської землі». Але вони встигли тисячі своїх «братів» вислати до Сибіру, зруйнувати господарство і культурні установи українців, розгромити Греко-Католицьку церкву і поширити на Галичину юрисдикцію Московського патріархату. (Див. про це в розділі «Перша світова і українська література»). Галицький, а ширше: південно-західний напрямок російської експансії мав для імперії особливе значення. На той час – за минуле століття – «Росія захопила колоній площею в 17 млн. (кв.) кілометрів, тобто більше, як у п’ять разів, ніж вона була сама»2. Однак нездійсненими залишалися дві взаємопов’язані стратегічні мети: об’єднання слов’янства під скіпетром російського царя православного та вихід у Середземномор’я через чорноморські протоки3. Ще в 1908 році ліберальний ідеолог російського імперіалізму кадет П. Б. Струве писав: «Для створення Великої Росії є лише один шлях – направити всі сили на ту область, яка дійсно підсильна її реальному впливу. Це – весь басейн Чорного моря, тобто всі європейські і азіатські країни, які виходять до Чорного моря. Там для нашого незаперечного господарчого і економічного панування є справжній базис: люди, кам’яне вугілля, залізо…»4. Вугілля і залізо, звичайно ж, українські. Але далі – одвічна мрія російських імперіалістів: протоки – Дарданелли і Босфор, православний хрест на Ая-Софії. Міністр закордонних справ Росії С. Д. Сазонов у своїх рекомендаціях цареві нагадував, що той, хто володіє Босфором і Дар1 Цит. за: Андрусишин Б. Україна в роки Першої світової війни // Перша світова війна і слов’янські народи: матеріали Міжнародної наукової конференції 14–15 травня 1998 року. / Відп. ред. П. М. Чернега. – К.: Видво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 1998. – С. 19. 2 Империалистическая война, ее причины и следствия // Под ред. К. Шелавина. – Л.: Рабочее издательство «Прибой», 1924. – С. 19. 3 «Події Першої світової війни (1914–1918 роки) ще раз підтвердили величезне стратегічне значення проток для оборони південних морських кордонів Росії…» (Проф. Базилевич К. В. О черноморских проливах. – М.: Правда, 1946. – С. 23. 4 Струве П. Б. Великая Россия // Русская мысль. – 1908. – № 1. – С. 146.

Від ентузіазму до протверезіння данеллами, «має ключ для наступального руху в Малу Азію і для гегемонії на Балканах…»1. Але й Дарданелли та Босфор, і «спадщина хворої людини» – султанської Туреччини, і Балкани не меншою мірою приваблювали й інших імперіалістичних гравців – Англію та Францію, Німеччину й Австро-Угорщину. Їхня геополітична боротьба дорого обійшлася балканським народам, давні рахунки й суперечності між якими були максимально використані великими державами в своїх інтересах.

Від ентузіазму до протверезіння Напередодні та з початком війни гімни їй лунали у всіх «великих» державах, при чому з уст не лише мілітаристів високого рангу, як-от фельдмаршал фон Мольтке («Війна розкриває найшляхетніші людські чесноти»), а й письменників, публіцистів. Багато з них привітали початок війни. «Майже всі знамениті, увінчані лаврами поети, всі багаті роками і славою письменники на початку війни підхоплені були, мов пір’їнки, здійнятим ураганом… Це тим більше знаменно, що багато з них були до того апостолами миру, жалості і гуманності…», – з гіркотою констатував Р. Роллан 1915 року в статті «Війна і література»2. В Німеччині набув величезної популярності «Гімн ненависті до Англії» Ернста Ліссауера; Див.: Писарев Ю. А. Новые подходы к изучению истории Первой мировой войны // Новая и новейшая история. 1993. – С. 51. Також: «Наполеон І казав, що Константинополь – це панування над світом; тут, звичайно, страшне перебільшення (…). Але якщо ми скажемо, що Константинополь – це панування над південно-східною Європою, від Адріатичного моря до р. Прут і від Егейського моря до Карпат, то ми будемо в межах строгої історико-географічної істини» (Покровский М. Н. Внешняя политика. Сборник статей (1914–1917). – Книгоиздательство «Денница». – 1918. – С. 174). 2 Роллан Р. В стороне от схватки (Au-dessus de la mêlèe) / Перевод А. Даманской. – Петроград: Издание Петроградского Совета Рабочих и Крест. Депутатов, 1919. – С. 122. А в іншій статті читаємо: «Дивовижні суперечки точаться між метафізиками, поетами, істориками. Ейкен виступає проти Бергсона, Гауптман проти Метерлінка, Роллан проти Гауптмана, Велс проти Бернарда Шоу, Кіплінга і Д΄Аннунціо, Демель і Реньє створюють воєнні гімни. Баррес і Метерлінк славословлять ненависть (…) І всі сварять один одного «варварами» (Ролланъ Р. Виновники и жертвы войны. – М.: Издательство Народоправство, 1917. – С. 7–8). 1

з полум’яними патріотичними заявами виступав Гергардт Гауптман; навіть Рільке сприйняв був війну як вибух духу життя проти мертвизни матеріального віку. В Англії Руперт Брук славив війну як очищення від декадансу початку ХХ ст. і в сонетах 1914 року захоплювався молодими англійцями, готовими віддати життя за свою країну, кидаючись у «море очищення». Навіть деякі славетні гуманісти опинилися, принаймні на перших порах, у полоні ілюзій про визвольну місію їхніх країн. Так, Стефан Цвайг звинувачував Францію, Томас Манн вірив у здатність Німеччини «розбити найогиднішу поліційну державу світу» – Росію (невдовзі вони обоє відійшли від такого патріотизму)1, Герберт Велс бачив осереддя світового зла в Німеччині; філософ Є. Трубецькой сподівався на здійснення слов’янсько-православної місії Росії. У декого з інтелектуалів були складніші розрахунки. Так, згаданий уже англійський поет Руперт Брук писав: «Я хочу, щоб Німеччина рознесла Росію на шматки, а потім Франція розбила Німеччину. Але боюсь, що замість цього Німеччина потовче Францію, а потім її зітре Росія. Франція і Англія – єдині країни, які повинні мати якусь силу. Пруссія – диявол, а Росія означає кінець Європи і всякої пристойності. Гадаю, що майбутнє – це слов’янська імперія, всесвітня, деспотична й божевільна»2. Своєрідну позицію зайняв Герберт Велс. Він мав славу письменника-фантаста і гуманістичного мислителя, але з початком війни активно виступає в ролі патріотичного публіциста. Його численні статті дістають резонанс в усьому антантівському таборі, а в Росії вже 1915 року їх видано окремим збірником3. Антинімецький дух цієї публіцистики дуже потрапляв у тон ура-патріотичної росій1

Стефан Цвайг передвоєнної доби жив ілюзіями про імперію Габсбургів як зразок співіснування різних народів, був зачарований Віднем і його культурою, і війна стала для нього цілковитою несподіванкою. Протверезіння давалося йому нелегко. Але вже набагато пізніше, під час Другої світової війни, він публікує в Стокгольмі книгу «Вчорашній світ. Спогади європейця» (1942), в якій не згадує про своє сум’яття 1914 року, а навпаки, наголошує свою антивоєнну позицію і саркастично говорить про патріотичне очманіння колег. 2 Див.: Дейвіс Н. Європа. Історія / Пер. з англ. – К.: «Основи», 2000. – С. 921. 3 Уэльс Г. Дж. Война против войны. – М.: Книгоиздательство «Современные проблемы», 1915.

Від ентузіазму до протверезіння ської пропаганди. Єдиний призвідця війни, за Г. Велсом, – прусський мілітаризм. Малюючи його відразне обличчя, публіцист не жаліє фарб і мимоволі наближається до германофобії, хоч і застерігається, що війна ведеться не проти німецької нації. З одного боку, німці мають багато достоїнств цивілізованої нації, але з другого – «фізичне і моральне озвіріння, справді, обернулося в головах німців у якийсь облудний культ, що поширюється з Німеччини по всьому світу»1. Або ще: «Ми воюємо з тієї причини, що ціла нація перейнята пихою і облудою цинізму, гонором насильства, шкідливими намовами її третьорядних письменників на зразок Гобіно і Стюарта Чемберлена, що зваблюють її ідеєю про її особливу вищість та місію світового панування…»2. Таким чином, Німеччина – джерело світового зла, і війна з нею – війна за очищення й порятунок світу. Воєнна публіцистика Г. Велса пронизана двома наскрізними мотивами. Перший: ця війна, на відміну від усіх попередніх, «стосується кожної людини, кожної домівки, кожної з воюючих сторін»; вона є війною не солдатів, а всього народу. Більше того: «не народів, а людства» (в іншому випадку він говорить: «Всі явища цієї війни – явища ідейні. Причина її – конфлікт культур»). Мета її – «вигнання біса світового безумства», «остаточний переустрій світу»3. Звідси й другий наскрізний мотив: ця війна – остання, вона ж – війна заради миру, треба думати, вічного, оскільки світове зло буде переможене. «Ось чому я, – каже Г. Велс, – висловлюючи свою відразу до війни, не підписав жодної з тих «пацифістських», антивоєнних відозв, які з’явилися останніми днями. Кожен меч, піднятий тепер проти Німеччини, – меч, оголений в ім’я миру»4. Але ця позиція все-таки не заспокоює сумління письменника. Він не хоче відставати від своїх колег-пацифістів у бідканнях про жахіття війни, про страждання невинних людей, мирного населення всіх країн. Він іде далі пацифістів і «лібералів», закликаючи готувати плани загального роззброєння в Європі, стабілізації кордонів, створення конфедерації, в якій «жодна європейська держава ніколи більше не чинитиме тиску на іншу або на її Уэльс Г. Дж. Война против войны. – С. 7 Там само, c.137–138. 3 Там само, c. 5, 8, 14, 137. 4 Там само, c. 25. 1 2

мову»1. Потрібна, на думку Г. Велса, чітка і потужна ідея для того, щоб нації самі стали охоронцями загального миру. У цих ідеях Велса, – а схожі ідеї «витали в повітрі», – вже вгадувався прообраз майбутньої концепції Ліги Націй – як угадувалася певна утопічність надій на майбутній вічний мир та Лігу Націй як його інструмент: адже поза полем зору прожектерів залишалися жорсткі суперечності всередині «цивілізованого світу»: соціальні, економічні, міждержавні… Не сам Велс був у полоні цих ілюзій. Характерна позиція П. Кропоткіна, який мав великий авторитет серед передової російської та західноєвропейської громадськості, зокрема і завдяки своїм виступам проти соціального та національного насильства. Він мав репутацію противника війни, але, як тільки вона почалася, виступив із закликами рішуче протистояти німецькому мілітаризмові. Причиною війни він вважав прагнення німецького капіталу до перерозподілу колоній та утвердження своєї гегемонії в Європі, насамперед за рахунок Франції. «За цих умов кожен, хто чує в собі сили що-небудь робити і кому дороге те, що було кращого в європейській цивілізації, і те, за що боровся робітничий інтернаціонал, може робити лише одне, – допомагати Європі роздушити ворога найдорожчих для нас заповітів: німецький мілітаризм і німецький імперіалізм»2. Не можна залишатися навіть нейтральними, каже Кропоткін; він критикує пацифістів, а особливо обурюється німецькими соціал-демократами, які підтримали свій уряд. Перемога Німеччини в цій війні означала б поневолення всієї європейської культури, тоді як перемога союзників, «на думку величезної більшості», означатиме, що «ця війна буде останньою європейською війною. Права всіх національностей на вільний розвиток будуть визнані; федеративне начало знайде широке застосування при переділі карти Європи»3. Напруження війни зумовлять «єднання всередині передових націй»; настане – після перемоги над Німеччиною – «період загального роззброєння», перед усіма народами постануть «нові умови суспільного будівництва»4. Там само, c. 143. П. А. Кропоткин о войне. М., 1916. – С. 3. 3 Там само, c. 13. 4 Там само, c. 13, 21. 1 2

Від ентузіазму до протверезіння Інший полюс ідеологічної боротьби, що набирала ірраціональних форм, бачимо в тогочасній Німеччині. Там панувало переконання, що саме вона має врятувати Європу від занепаду й деморалізації, основним вогнищем якої бачилася Франція. Такі ж гасла лунали і в Австрії. Письменник і публіцист Кралік розглядав Світову війну як боротьбу ідей 1789 і 1914 років, що велася «між пустими фразами Свободи, Рівності, Братерства, які прекрасно ілюстрували страшний час Французької революції, і німецькими ідеями Порядку, Відповідальності, Загальної Приналежності, Авторитету, Самовиховання, Дисципліни, Благочестивості»1. Сербський дослідник Андрей Мітрович у статті «Мистецтво і Перша світова війна»2 наводить багато прикладів активної або пасивної підтримки війни творчими колами Західної Європи, перш за все Німеччини та Австро-Угорщини. Виробництво патріотичних віршів набрало масового характеру. В серпні 1914 року в Німеччині щодня писалося по 50 тисяч віршів, тобто півтора мільйони за місяць3! Навіть Зиґмунд Фройд радів з початку війни: «Можливо, вперше після тридцяти років відчуваю себе австрійцем... Настрій всюди прекрасний» (лист від 26.07.1914 – О. Д.-П.)4. Томас Манн твердив, що перед порожньою західною цивілізацією стоїть велична культура німців зі своїм «моральним консерватизмом», «воєнною моральністю», яка є «елементом демонічного і героїчного» («Думки на війні», 1914). Стефан Цвайг про ті часи писав: «…Більшість наших поетів вважали, що чинять найправильніше, зміцнюючи захоплення мас, і поетичними відозвами чи науковими працями підводять фундамент під уявні чесноти війни». І ще: «Літератори урочисто клялися, що ніколи в майбутньому не будуть мати нічого спільного ні з французами, ні з англійцями в галузі культури, і більше Див.: Троян С. Австрійські ідеї «Міттельєвропи» напередодні та під час Першої світової війни: культурно-історичний вимір // Перша світова війна і слов’янські народи: матеріали Міжнародної наукової конференції 14–15 травня 1998 року / Відп. ред. П. М. Чернега. – К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 1998. – С. 14–15. 2 Митровић А. Уметност и први светски рат // Летопис Матице српске. – 1983. – Књ. 432. – Св. 4. – С. 379–393. 3 Там само, c. 384 4 Там само, c. 382. 1

того: за одну ніч вони вирішили, що ні англійської, ні французької культури взагалі ніколи не існувало. Все це дрібне і меншевартісне в порівнянні з німецьким духом, німецьким мистецтвом і німецькою породою»1. Суворим коментарем до цього німецького патріотичного ентузіазму може бути доля Бельгії, що опинилася серед перших його жертв. Однією з найдраматичніших сторінок Першої світової була окупація Німеччиною Бельгії. Стратегічне положення Бельгії не раз було причиною жорстоких конфліктів навколо неї: до того ж, давалася взнаки і мовно-культурна колізія між франкомовними валлонами південного заходу і фламандцями північного сходу, мовно і культурно ближчими до Голландії та Німеччини, що останній давало підстави мотивувати свою експансію. Однак, попри відмінність між валлонами та фламандцями, вони відчували себе однією державою, державою двох народів. «…Коли перед Бельгією стане хоч яка-небудь небезпека – й фламандці, й валлони забудуть усі свої сварки, зрічуться усяких позамежних симпатій, щоб боронити рідну Бельгію», – писала відома діячка українського культурного руху Софія Русова в книжечці «Національні відносини в Бельгії», що вийшла в Катеринославі 1916 року. «Тепер уже Бельгія знівечена страшенним лихом, уся вона зруйнована, захапана чужими, жорстокими руками. Але яка б не була її майбутня доля, можна напевно сказати, що її життьова енергія, її патріотична свідомість допоможе їй знов утворити собі вільні умови життя…»2. Того ж 1916 року в Москві вийшов російський переклад книжки Еміля Верхарна під назвою «Окровавленная Бельгия». У ній – страхітливі факти про злочини окупантів, в які часом навіть важко повірити через їхню безмежну жорстокість, «уведену в систему». «Вони не повели з нами чесну, лояльну війну: зґвалтування, крадіжки, грабунки, підпали та вбивства – ось їхні справи. Сміливі на полях битви, вони показали себе ницими й нелюдяними – після битви. Більше того: деякі з них виявили справжній садизм (…) Деякі злочини чинено з такою витонче1 Цвейг С. Статьи. Эссе. Вчерашний мир. Воспоминания европейца. – М.: Радуга, 1987. – С. 309–310. 2 Русова С. Національні відносини в Бельгії. – Катеринослав, 1916. – С. 15, 20.

Від ентузіазму до протверезіння ною жорстокістю, що їм не хотіли вірити. Німецькі солдати, сказати б, діставали вигоду саме з неймовірності того жаху, до якого вони дійшли: спочатку просто важко було припустити такий ступінь мерзенності і не хотілося вірити в саму можливість такого страшного збочення»1. Однак Еміль Верхарн не тільки наполягає на достеменності картини жахів, яку він відтворює, а й бачить зумовленість дій окупантів деякими особливостями тевтонської психіки та пруськими традиціями деспотизму. Цю «азіатську Німеччину», яка не піддається цивілізації, він уважає головною і постійною небезпекою для Європи. «Європа являє світові дивовижну різноманітність цивілізацій, і кожен народ вплітає в цей віник квіти свого генія. Німецька потуга, прагнучи знеособити, зменшити або зовсім роздушити сили французькі, англійські, італійські, російські, бельгійські та іспанські, хотіла вбити в майбутньому цілий цикл думок, почуттів і дій, яких вона, звичайно, не могла б створити сама». Отож «якби Європа погодилась на таке убивство своєї свободи, це було б найбільшим із злочинів нашого часу»2. Еміль Верхарн навіть стверджує, що «справжня Німеччина, – ми тепер у цьому непорушно і з сумом переконалися, – лише випадково була країною Гете, Бетховена, Гейне. Зате вона завжди була країною безжалісних ландграфів і кровожерних ландскнехтів. Тисячоліттями вона кидала на Європу свої орди і продовжує це і в наші дні; в цьому її фатальне і страшне призначення (…) Німеччина – країна небезпечна, бо вона не здатна до цивілізації, бо її замки, її села, її казарми – залишаються ще не вичерпаними і, може, й невичерпними джерелами людської жорстокості»3. Це, мабуть, один із найсуворіших присудів німецькій нації, який коли-небудь сходив з вуст великої людини іншої європейської нації. Звичайно, важко було сподіватися стриманішого тону від поета, який бачив плюндрування своєї країни, що стала жертвою неспровокованої агресії. Майже в той самий час з’являється праця лідера німецької соціал-демократії Карла Каутського, видана в російському перекладі в Москві 1919 року: «Сербия и Бельгия. Исторический очерк Верхарн Э. Окровавленная Бельгия. – М., 1916. – С. 31–32. Там само, c. 121. 3 Там само, c. 103. 1 2

к вопросу о национальностях и целях войны». Друга її частина стосується власне Бельгії. Карл Каутський докладно розповідає про історію боротьби бельгійців за свою незалежність, починаючи з середніх віків; говорить про співіснування в Бельгії двох народів – валлонів і фламандців; відзначає, що за всієї близькості фламандців до німців вони аж ніяк не прагнуть вийти зі складу Бельгії та приєднатися до Німеччини; наголошує політичне та культурне значення існування в Європі малих держав такого типу, як Бельгія, що стимулює розвиток демократії, – однак майже не обговорює тему німецької агресії і зовсім оминає ті звинувачення в злочинах інтервентів, які лунали в усій Європі (поза Німеччиною, звісно). Це дуже показово: навіть противники війни бачили її крізь скельця своїх національних окулярів. А що казати про її палких фанатів? Одним із тих, хто сприйняв війну (принаймні на її початку) як велику очисну бурю, був майбутній видатний німецький письменник Ернст Юнгер (1895–1998). У Німеччині неоромантичне неприйняття рутини буржуазності зазнало ще й впливу ніцшеанства, а в ореолі, що огортав образ Ніцше, була й мілітарна барва: філософ не тільки провидів і славив майбутній «золотий» вік війни, а й гордився своєю нетривалою службою в артилерії. Військові професії були чи не найпрестижнішими в тодішній Німеччині. До початку Першої світової війни юнак Ернст Юнгер, шукаючи героїчних пригод, встиг побувати, завербувавшись до французького Іноземного легіону, в Північній Африці. З початком війни він добровольцем іде на фронт, де перебуває всі чотири роки. Оскільки це був його свідомий вибір і свідоме випробування особистості, молодий інтелігентний військовик веде скрупульозні щоденникові записи. Пізніше обробивши їх, він видає 1920 року книжку, що поступово набула популярності (до 1935 року вона мала в Німеччині 16 видань, а до 1995-го – 36; була перекладена багатьма європейськими мовами). Назва цієї книги: «В сталевих грозах», і, попри деяку манірність, виразно характеризує її зміст, тональність і стилістику. Ця книжка – унікальна в усій світовій літературі про Першу світову війну – «Велику війну», як її називає Ернст Юнгер. У формі своєрідної особистої хроніки день за днем описано бойові 27

Від ентузіазму до протверезіння події, в яких брав участь автор. Описано точним, правдивим і суворим словом, нібито без емоцій, без особливих подробиць: те, що складало саму суть досвіду війни, суть випробування особистості у війні. І тут треба сказати, про яку особистість ідеться. Емпірична солдатська маса в широкому соціальному та ідеологічному діапазоні не потрапляє (або майже не потрапляє) в поле уваги Ернста Юнгера. Він представляє ту патріотичну молодь, переважно студентську та учнівську, що сприйняла війну як героїчний шанс та іспит національної долі. «Ми залишили аудиторії, парти й верстати і за короткі тижні вишколу злилися в єдину, велику, палку масу. Нас, вирослих у вік надійності, пойняла жага незвичайного, жага великої небезпеки. Війна, як дурман, впоювала нас. Ми виїздили під дощем квітів, у хмільних мріях про кров і троянди. Адже війна обіцяла нам усе: велич, силу, торжество. Така вона, чоловіча справа, – збудлива сутичка піхоти на вкритих квітами, скроплених кров’ю луках, думали ми. Немає в світі смерті прекраснішої…»1. Але вже перший день поблизу фронту, перші жертви артобстрілу «багатьом дуже збили ентузіазм», і в авторі також далеко не естетичне видовище розшматованих людських тіл викликало «глибоку переміну». Власне, це був початок «переміни». Однак вона, ця переміна, не була тією, що вела до антимілітаристських і пацифістських ідей, як у творах багатьох письменниківгуманістів. Не менш разюче, а може, й разючіше, ніж вони, Ернст Юнгер показує страхітливу реальність війни, кров і бруд, відразливість одиничних і масових смертей, – однак це не є пафос заперечення війни. Це представлення її механізму, це її «метафізика». Розчарування, пов’язані з тим, що «замість сподіваних небезпек були бруд, робота і безсонні ночі, для подолання яких потрібен був той рід мужності, до якого ми були мало охочі. Ще гіршою була нудьга, для солдат більш убивча, ніж смерть»2. Позиційна війна відволікала сили на створення своєрідного окопного побуту з його «мортирним духом», «створювала залежність від захисних споруд і звичку залишатися в безпеці», що, так би мовити, дегероїзувало поведінку воїнів. «Бідні ми фронтові свиЮнгер Э. В стальных грозах. – СПб.: Издательство «Владимир Даль», 2000. – С. 35. 2 Там само, c. 43. 1

ні», – виривається в автора; іншим разом він говорить про розпад військової дисципліни під кінець війни; сам він у якомусь епізоді опинився «на чолі здичавілої, але боєздатної банди». Однак його не покидає відчуття величі того, що відбувається; означення «великий» раз у раз виринає в тексті: «Велика війна», «велика битва», «великі хвилини», зрештою «велика оргія знищення», що пробуджує «первісні інстинкти». Характерно, що до своїх ворогів – французів, англійців, індусів – автор не відчуває ненависті, а тільки азарт поєдинку. «Під час війни я завжди прагнув ставитися до супротивника без ненависті й оцінювати його відповідно до його мужності. Моїм завданням було переслідувати ворога в бою, щоб убити, і від нього я не чекав нічого іншого. Але ніколи я не думав про нього із зневагою»1. Війна для автора – «кривава робота», в якій він «відчуває непереборну потребу стріляти». Ніяких сентиментів, ніяких гуманістичних розважань, ніяких політичних чи ідеологічних оцінок (хоч руйнація основ життя очевидна). Зрештою, війна постає наче якийсь самодостатній феномен, незбагненний «організм», що розвивається за власною логікою, незалежно від людської волі, якийсь деперсоналізований суб’єкт історії, що має свої імперативи і навіть свою жорстоку «естетику» максимального напруження. …Тему історичної поразки у війні Ернст Юнгер обминає, і його книга-щоденник закінчується телеграмою, яку він у госпіталі одержав 22 вересня 1918 року, незадовго перед капітуляцією Німеччини, від командира дивізії: «Його Величність кайзер присуджує Вам Орден за мужність. Вітаю Вас від імені всієї дивізії». Підсумком чотирьох фронтових років і кільканадцяти поранень стало для Ернста Юнгера відчуття війни як великого випробування духу. Останньою втіхою для нього було те, що в лазареті він «ділив свою кімнату з молодим воєнним льотчиком ескадрильї Рихтгофен на ім’я Венцель, – одним із тих високих, відчайдушних хлопців, яких ще народжує Німеччина. Він робив честь девізові своєї ескадрильї: “Залізний, але скажений!” – і знищив у повітряному бою дванадцять противників…»2. 1 2

Там само, c. 90. Там само, c. 329.

Від ентузіазму до протверезіння Книжка Ернста Юнгера здобула величезну популярність. Після цього він виступає ще з працями «Боротьба як внутрішнє переживання» (1922) та «Вогонь і кров» (1929). Не випадкова близькість Ернста Юнгера до нацистів. Він не приймав буржуазного світу, майбутнє бачив за новою «робітничою» расою, що перегукувалося з риторикою раннього націонал-соціалізму. Однак тримався незалежно і був, напевно, під підозрою, бо хоч і служив деякий час в окупаційних військах у Франції, одначе після замаху на Гітлера в червні 1944 року його звільнено. 1959 року виходить його філософське есе «Біля стіни часу» – роздуми про необхідність у сучасному світі понадособистісних стимулів для людини. …Звичайно, крім «еліти» та «співців війни», були і її чорнороби – про них краще оповість, скажімо, Анрі Барбюс. Його «Вогонь» – це свого роду щоденник про долю сімнадцяти піхотинців, які сто тижнів провели в пеклі війни; їхні спільні муки фронтових жахів, їхні тверезі й прозірливі міркування складаються в пристрасний поклик до миру, що своєю вистражданістю об’єктивно протистоїть пустій пацифістській риториці. Однак і сприйняття війни як виходу з безпорадності й тенет обману, як «великого зрівнювача» перед лицем смерті й страждань, було досить поширеним і живучим. Пізніше створилися свого роду чесноти «фронтового покоління», що стало немовби новою ідентичністю замість станових і національних ідентичностей. «Фронтове покоління» відіграло неоднозначну роль у повоєнній Європі, його амбіції були одним із джерел тоталітарних тенденцій; до нього постійно звертався Гітлер. Один із головних теоретиків націонал-соціалізму Альфред Розенберг у своїй «класичній» книзі «Міф ХХ Віку» (1931) жалкує, що «не всі мільйони й мільйони людей», втягнені в світову пожежу, залишилися гідними міфу крові, і «в тилу демонічні сили перемогли божественні». Але тепер, стверджує Розенберг, «сила, яка з 1914 по 1918 рік приносила жертви, хоче тепер формувати. Вона бореться проти всіх сил, які не хочуть визнати її першою і вищою цінністю. Вона існує і не дозволить більше вигнати себе. Вона вже вказує шляхи, на які змушені будуть ступити навіть її сьогоднішні заблудлі німецькі противники»1. 1

Розенберг А. Миф ХХ века. – Х., 2005. – С. 510, 512.

Інший полюс кодифікації досвіду війни – у формулі «втрачене покоління», про що пізніше. Тим часом прагнення національного реваншу надавало патріотизмові шовіністичного характеру навіть у країнах «зразкової» європейської цивілізації. У Франції провідниками таких настроїв стають письменники Моріс Баррес, Шарль Моррас, Поль Дерулед, Поль Бурже, П’єр Лоті, Леон Доде (син Альфонса Доде). Навіть Анатоль Франс спершу висловлювався на користь війни, але потім її засудив. Поміркованішу позицію зайняли Рене Бенджамін і Франсуа Порше, вичікувальну – Марсель Пруст і Андре Жід. Виразно антивоєнних поглядів дотримувалися Ромен Роллан і Анрі Барбюс. Багато талановитих молодих письменників (Шарль Пегі, Ернест Псишарі, Ален Фурньє, Луї Перго та ін.), учених і журналістів добровольцями пішли на фронт і загинули. Ті письменникифронтовики, які вціліли, говорили про війну гірку правду, але уникаючи її політичних аспектів1. Коли ж Ромен Роллан виступив у швейцарській газеті «Журналь де Женев» (15 вересня 1914 р.) зі статтею «Над сутичкою» з твердженням, що в народів не було причин для війни, і закликав інтелігенцію створити «вищий моральний трибунал», – його оголосили «моральним дезертиром»2. Начебто несподівана ситуація для країни з такими традиціями просвітництва й гуманізму, як Франція. Але дещо пояснити можуть, скажімо, нотатки Максиміліана Волошина з передвоєнної та воєнної Франції. Максиміліан Волошин, перебуваючи в передвоєнні роки у Франції, спостерігав ознаки наближення світового конфлікту – насамперед у загрозі німецько-французького зіткнення. У своєму «Журнале путешествия» він не приховує Див.: Ревякин А. В. Война и интеллигенция во Франции // Первая мировая война. Пролог ХХ века. – М.: Наука, 1998. – С. 484–503. 2 Cхожої долі в Англії зазнав Б. Рассел. Його принципова пацифістська позиція (активний учасник руху «Протидія мобілізації на військову службу», виступає на мітингах, публікує антивоєнні памфлети) коштувала йому не лише багатьох друзів, а й значного грошового штрафу 1916 року, права викладання в Триніті-коледжі, піврічного перебування в Брикстонській в’язниці 1918 року. Див.: Дзеркало тижня. – № 44. – 17. ХІ. 2007. – С. 14. 1

Від ентузіазму до протверезіння симпатії до молодого покоління французів, перейнятого патріотичним піднесенням, – «покоління національного відродження». «Ці юнаки відкидали майстрів скептицизму та іронії – Ренана і Тена, відверталися від покоління естетів і інтелектуалів. Своїми вчителями вони визнавали традиціоналіста Барреса, теоретика неороялізму Морраса, апостола і проповідника – Шарля Пегі, поетів: Клоделя, Сюарреса і Жаїма, романіста Ромена Роллана, філософа Бергсона. Звершився незрозумілий парадокс: школа, відібрана у клерикалів і повністю передана в руки вільнодумних, виховала покоління з певним ухилом до католицизму; соціалістична пропаганда породила юнаків з консервативними і монархістськими традиціями»1. З перших днів війни на фронт пішли молоді літератори, і більшість із них загинула. «…Якщо тепер у Франції немає ні літератури, ні мистецтва, про які варто було б говорити, то смерть осяває одне за одним імена поетів і письменників, які гинуть зараз на полях битв2». Тимчасом, відзначає Максиміліан Волошин, «кілька з відомих письменників, як Баррес, Поль Адан, Роні-старший, Ришієн прийняли на себе літературно невдячне завдання підтримувати бадьорий громадянський стан духу і роблять це в передових статтях, пройнятих обов’язковим оптимізмом. Але це не література»3. Утім, М. Волошин відзначає одну книжку – «Пекельні війни» молодого письменника Альфонса Сеше. В ній ідеться про те, що характер воєн в усі епохи змінювався, нині ж війну ведуть не народи й уряди, а промислові синдикати, і війна інтернаціоналізується, а коло її руйнівних сил розширюється відповідно до кола «ділових стосунків» і стає безмежним. Такий погляд свідчив про певне прозріння, визволення від патріотичних оман. Максиміліан Волошин був переконаним франкофілом і на події дивився очима французів. «Читаючи на початку війни французькі і німецькі газети, я волів вірити французьким тільки тому, що Франція була мені дорожчою і ближчою, ніж Німеччина». Однак у нейтральній Швейцарії «доводилося зустрічати чима1 Волошин М. Автобиографическая проза. Дневники. – М.: «Книга», 1991. – С. 130–131. 2 Там само, c. 134. 3 Там само.

ло росіян, які залишалися вірними своїм німецьким симпатіям і більше вірили німецькому висвітленню подій. Вибір був справою особистої пристрасті, оскільки факти, які повідомлялися, були ті ж самі і підставлялися лише інші імена»1. Це схиляє Волошина до думки, що великій війні властива велика лжа, «тому що тільки лжі властиво бути одноманітною і послідовною». Кожна зі сторін свою лжу вважала правдою, але це була «умовна правда», хоч за неї і вмирали. «Умовна правда, за яку йшли вмирати німецькі юнаки, була в тому, що вони борються за існування Німеччини, яка несе в собі насіння нової європейської культури, тим часом, як інші народи, вже відживаючі, змовилися, щоб роздушити її. Умовна правда французьких юнаків була в тому, що вони йдуть на цю війну, останню війну, нею вбити всяку майбутню війну, що Німеччина – це єдина і вічна загроза миру: коли вона буде роздавлена, війни більше не буде»2. Як і Максиміліана Волошина, війна застала у Франції і Володимира Короленка. У листах, а потім і статтях він засуджує війну, причину її бачить у недосконалості суспільного устрою і вважає несправедливим і небезпечним звинувачувати у злочинах лише одну сторону. На його думку, переможців у цій війні не буде, і це стане найбільшим аргументом проти війни взагалі. (Пізніше, після лютневої революції, він вважатиме необхідним захист російської демократії і виступатиме проти більшовицької агітації за поразку Росії у війні.) Найпослідовніше виступав проти роздмухування німецькофранцузької ворожнечі Ромен Роллан. Його принципова позиція чітко висловлена в листі до Поля Сейпеля (весна 1914 р.): «Я радикально проти тих, хто, подібно до [Хадстона] Чемберлена (праці якого знаю, але не люблю, як і праці Тена), стає імперським поборником якоїсь (сумнівної) раси й расової культури. Моя місія (якщо в мене є така) у зовсім іншому: роботі над об’єднанням сил Заходу – в очікуванні притоку інших сил. Німецька і галльська думка так само потребують упорядкованості римської імператорської культури, як і римська думка – природної галльської веселості й німецького ідеалізму…»3. Там само, c. 143–144. Там само, c. 144. 3 Див.: Мотылева Т. Ромен Роллан, его друзья и корреспонденты // Вопросы литературы. – 1968. – № 10. – С. 180. 1 2

Від ентузіазму до протверезіння Від самого початку війни Ромен Роллан був послідовним її противником і з позицій гуманізму таврував її як злочин проти людяності, її ідеологів та тих, хто її уславляв або з нею змирився. За умов масового патріотичного ажіотажу, особливо в перші місяці війни, це потребувало неабиякої громадянської мужності. «Я пересвідчився за останній рік, що у мене дуже багато ворогів. Уважаю обов’язком заявити їм, що вони можуть ненавидіти мене, скільки їм завгодно, але мене вони своєю ненавистю не заразять. Я з цими своїми ворогами ніскільки не рахуюсь. Я беру за свій обов’язок говорити на повен голос про те, що вважаю справедливим і людяним»1. Мові ненависті, що опанувала «цивілізоване» людство, він протиставляє мову порозуміння й терпимості. І звертається не до урядів, а до інтелігенції воюючих держав. Вона повинна відмежуватися від ідеологій, які кличуть до панування одних націй над іншими. З-поміж цих ідеологій найнебезпечнішими він уважає пангерманізм і панславізм. Але якщо в Росії все-таки лунають окремі голоси з критикою уряду, то в Німеччині інтелігенція або мовчить, або додає патріотичного чаду в загальне божевілля. Не пролунало жодного голосу з осудом злочинного нападу на Бельгію та вчинених у ній жорстокостей і вандалізму. Гіркими докорами сповнений «Відкритий лист Гергардту Гауптману» із закликами до німецької інтелігенції протестувати проти варварства мілітаристів. «Якщо ви цього не зробите, то доведете одне з двох: або те, що ви схвалюєте його – і тоді, сподіваюся, світ роздушить вас своїм презирством; або ж доведете своє безсилля перед гуннами, що владарюють над вами. Але тоді яке ж ви маєте право стверджувати (як ви писали), що ви б’єтеся за свободу і прогрес? Ви тільки показуєте перед лицем усього світу, що ви так само безсилі боронити свободу чужу, як і свою власну, і що ваша німецька інтелігенція в рабстві у наймерзотнішого деспотизму, який винищує твори мистецтва і умертвлює дух людський»2. Щоб ці звинувачення (а їх у Ромена Роллана багато) не сприймалися як символізація німецько-французького протистояння (деспотизм і свобода, вандалізм і культура), Ромен Роллан підРоллан Р. В стороне от схватки (Au-dessus de la mêlèe). – Петроград: Издание Петроградского Совета Рабочих и Крест. депутатов, 1919. – С. 7–8. 2 Там само, c. 11. 1

тверджує свою повагу до іншої Німеччини, яка «справедливіша і людяніша за цю; яка не прагне завоювати весь світ силою і хитрістю, а жадає тільки мирного долучення до духовних благ інших народів і у відповідь хоче випромінювати гармонію свого духу. Мова йде не про цю Німеччину. І не з нею ми воюємо. Ми воюємо з людьми, яким майже вдалося впевнити світ у тому, що іншої справжньої Німеччини й не було ніколи»1. Оце «ми воюємо» звучить усе-таки певним дисонансом з декларованою позицією «Осторонь від сутички». І до французької (чи якоїсь іншої) інтелігенції у Ромена Роллана претензій менше, ніж до німецької. Більше того, він не сумнівається, що «найблагородніша роль у цій війні випала на долю Франції, і що ще важливіше – світ уже визнав прекрасну значущість цієї ролі»2. Він захоплюється ідеалізмом і жертовністю французької молоді (як по другий бік фронту вславляли ті ж якості німецької молоді). Певно, за тих умов важко було втримати бездоганну об’єктивність. Але в позиції Ромена Роллана важливіше інше – те, що він узагальнив у своїй формулі «ворог–друг»: пошук порозуміння. Пошук бодай зернят здорового глузду серед «божевільної лихоманки»: «Ураган війни і далі шаленіє, спустошуючи найстійкіші душі і втягуючи їх у свій лютий вихор, – я ж продовжую своє скромне паломництво і розшукую під уламками рідкісні серця, що залишилися вірними колишньому ідеалові братерства людського...»3. Ця його місія не була безуспішною, до нього з різних країн тяглися ті, хто шукав надії. До найяскравіших антивоєнних творів західних літератур належить драматична сатира Ромена Роллана «Лілюлі». Закінчена 1918 року, опублікована 1919-го, вона, одначе, була задумана й почасти написана ще за рік до початку війни, а потім оброблена під впливом реальних подій. «Це означає, що війна ні для кого не стала несподіванкою», – пояснював автор у «Післямові» до видання російського перекладу твору (1920). – «Уже за два роки до війни старий світ розпоровся по шитому, і війна стала тут лише вибухом»4. Там само, c. 23. Там само, c. 77. 3 Там само, c. 111. 4 Роллан Р. Собрание сочинений: В 14 т. – М.: ГИХЛ, 1956. – Т. 7. – С. 279. 1 2

Від ентузіазму до протверезіння Увесь буржуазний світ постає в сатирі як трагікомічний театр Ілюзії-Лілюлі. Зваблива, красномовна й винахідлива, Ілюзія присипляє всіх наївних і добромисних, щоб вести їх до осяйної вершини, де вони опиняться в безодні. На арену свого театру Ілюзія і виводить, одне за одним, Істину, Свободу, Рівність, Братерство, Мир – усі святощі буржуазного світу, – вдягаючи в чарівні одежі цих облудних потвор, якими маніпулюють Ситі. (Свобода – фрігійський ковпак на голові й величезний кнут погонича в руці; Рівність – із садовими ножицями для обрізання всього нерівного; Братерство – людоїд з великою виделкою в руці й молитвою на вустах; Мир – оперетковий солдафон на чолі озброєного загону і т. д.). Прислужують Ситим Iнтелігенти, Полонені Мізки, Громадська Думка, Дипломати – всі вони славлять війну (не завжди називаючи її власним іменем) і за допомогою Вербувальників (а також «пацифікомілітаристів» і соціалістів) – штовхають своїх жертв із протиборних народів на Міст, з якого ті, йдучи одні супроти других, мають зіштовхнути одні одних у провалля. З гірким сарказмом показує Ромен Роллан фундаментальний фальш усіх офіційних цінностей буржуазного світу, давно перетворених на свою протилежність, – форма масового сценічного дійства, з елементами «аристофанівської» комедії, дає йому змогу робити це з безпосередньою силою картинності. Не пощадив він і самого Господа Бога, який з крамарським пафосом постачає охочим маленьких зручних божків на будь-який смак, а головне – допомагає нацьковувати народи один на одного. Немає нікого, хто б утримав народи від братовбивства. Два хори Інтелігентів, по обидва боки провалля, разом співають славу героїчним жертвам: «…Вони живуть у нас, у нашій пам’яті. Наша душа – їхній пам’ятник! Трояндами серця ми їх обсипемо! О люба душе моя, о душе моя, яка ти прекрасна! На чужих смертях, болячках, горбах, каліцтві, на погибелі людській ти збираєш свій солодкий мед! Від початку віків люди народжувалися і вмирали тільки для того, щоб ти могла їх оспівати!.. Пам’ятай же, чорна кість, наш заповіт: мучся, вмирай, геройствуй (…) (змінивши тон) ну, а тепер, коли ми сплавили, нарешті, ці народи на корм Мінотавру, ходімо, панове, відпочинемо на їхніх лаврах!»1. 1

Роллан Р. Собрание сочинений: В 14 т. – C. 277.

Один персонаж театрального дійства не піддається чарам Ілюзії. Це – Полішинель. Його рятує Сміх. Але у фіналі «все разом обвалюється на нього – воюючі народи, меблі, посуд, свійська птиця, каміння, пісок. Полішинель зникає під купою уламків». А на вершині раптом вирослої гори з’являється Ілюзія-Лілюлі, показуючи світові білі зуби і кінчик язика… Цікаво, що до «Лілюлі» звернувся в Україні Микола Хвильовий, а театр «Березіль» поставив драматичну версію цього сюжету. Безпосереднім поштовхом Р. Ролланові до написання повісті «П’єр і Люс» стали враження від варварського бомбардування Парижа на початку 1918 року, коли було зруйновано церкву Сен-Жерве. Закінчена в серпні 1918 року, повість з’явилася друком у 1920-му. У центрі її – юнак і дівчина, на чисту й ніжну любов яких війна кидає свій грізний відблиск. Вони тремтливо оберігають своє тривожне щастя від брутальної атмосфери світового побоїща, але відчувають подих приреченості – і справді гинуть Страсної п’ятниці у церкві Сен-Жерве під бомбами, намагаючись затулити одне одного. Ця зворушлива історія вписана в широкий соціально-психологічний контекст. На тлі воєнного божевілля, патріотичної істерії, з одного боку, та всебічної суспільної деградації, шовінізму, донощицтва, вибуху розпусти тощо, з другого, показано драматизм самоусвідомлення ідеалістичної частини молоді, до якої належить і герой повісті П’єр Об’є. «Війна. Чотири роки вже, як вона тут. Вона тягарем звалилася на його юнацтво. Вона захопила його в тому перехідному віці, коли підліток, збентежений пробудженням нових почуттів, зненацька відкриває для себе звірячу, сліпу, руйнівну силу життя, жертвою якої він став, хоч сам від життя нічого ще не просив»1. Видовище «людинолюбної бійні», освяченої людиновбивчими молитвами, «які складалися для воєн в усіх країнах Європи католицькими пасторами, протестантськими священиками, рабинами й попами, газетами й розважливими людьми тієї доби»2, – викликає в юнака тяжкі думки про абсурдність світоустрою, що позбавляє людське життя сенсу. «Не страшно страждати, не страшно 1 2

Роллан Р. П’єр і Люс // Роллан Р. Твори. – К.: Молодь, 1975. – С. 205. Там само, c. 208.

Від ентузіазму до протверезіння померти, коли бачиш у цьому сенс. Жертвувати собою прекрасно, коли знаєш задля чого. Та який сенс може мати в очах юнака цей світ, що його роздирають чвари? Чим може привабити чесного й духовно здорового юнака ця колотнеча сусідніх народів, що зчепилися, мов дурні барани, над прірвою, куди мають впасти всі? А шлях же досить широкий для всіх. Для чого ці горді вітчизни, ці загребущі держави, ці народи, яких вчать, що убивати – їхній обов’язок? Для чого оце повсюдне бойовище? Це взаємопожирання живих істот? Для чого цей кошмарний, нескінченний, страхітливий ланцюг життя, кожна ланка якого вгризається зубами в шию сусіда, наїдається його плоттю, тішиться його муками і живе з його смерті? Для чого ця боротьба і ці муки? Для чого смерть? Для чого життя? Для чого?»1. Як бачимо, абсурд війни кидає моторошне світло на глибинні проблеми існування людства взагалі. Реальність війни швидко протверезила багатьох, у першу чергу тих, хто сидів у окопах, як-от англійські поети Уїлфред Оуен та Зиґфрид Сессун – у 1916 році вони опублікували твори, в яких показували жахи війни і таврували політиків, не зацікавлених у припиненні безглуздого кровопролиття. В поемі «Дивна зустріч» видатного англійського поета Уїлфреда Оуена двоє солдатів ворожих армій, що загинули одночасно в одному й тому самому бою, зустрічаються в потойсвітті і пізнають один одного: «Я і є той ворог, якого ти вбив, мій друже». Мотив упізнання у «ворогові» самого себе не раз зринає у Е. М. Ремарка («На Західному фронті без змін»). Ось герой, рятуючи себе, вбив француза, і гірко сповідується перед ним, мертвим: «Товаришу, я не хотів убивати тебе (…) Тепер тільки я бачу, що ти така ж людина, як і я. Я пам’ятав тільки про те, що в тебе є зброя: гранати, багнет, тепер я дивлюсь на твоє обличчя, думаю про твою дружину і бачу те спільне, що є у нас обох, прости мене, товаришу! Ми завжди надто пізно прозріваємо…» І в таборі російських військовополонених він бачить не ворогів, а таких само людей, як і він. «Чийсь наказ перетворив ці безмовні постаті на наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх на наших друзів. (…) Хто ж із нас зумів би тепер побачити ворогів у цих сумирних людях з їхніми дитячими обличчями і з бородами апостолів?»2. Роллан Р. П’єр і Люс // Роллан Р. Твори. – К.: Молодь, 1975. – С. 212. Ремарк Э. М. На Западном фронте без перемен. Возвращение: Романы / Пер. с нем. – Харьков: Фолио; М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 137. 1 2

У романі Іллі Еренбурга «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников» (1921) в окопах один проти одного сидять французький і німецький солдати. «У п’ятистах кроках від П’єра Дюбуа сидів Петер Дюбау, і життя його було несхоже на життя П’єра, як несхожа картопля на виноград або північ на південь, й воно було безкінечно схоже, як схожі одне на одне всі плоди землі, всі країни і всі життя»1. Це написано вже слідами війни, але таке розуміння народжувалося ще в окопах по обидва боки фронту, – звідси й масове братання солдатів ворожих армій в останні місяці війни2. Одним із найяскравіших творів літератур світу про Першу світову війну є роман польського письменника Юзефа Віттліна «Сіль землі» – перший том незакінченої епопеї «Повість про терплячого піхотинця» (1925–1935). Починав він як поет-експресіоніст збіркою «Гімни» (1920), в якій таврував війну з позицій пацифізму й християнського людинолюбства. Через п'ять років вийшла книжка його нарисів та есе «Війна, мир і душа поета». Роман «Сіль землі» унікальний своїм поєднанням сатири та іронії з репортажністю й тим, що можна умовно назвати етнопсихологізмом – відтворенням феномена війни крізь сприйняття патріархального селюка. Оповідній частині роману Віттліна передує гротескний «пролог», що розгортається навколо сцени підписання старим, уже майже безпам'ятним імператором Францом Йосифом, маріонеткою в руках своїх міністрів, акта про оголошення війни Сербії, що й стало початком світової пожежі. У процедурі прийняття історичного рішення цілковито відсутні розуміння наслідків і відповідальність, і ця абсурдність дорого обійдеться мільйонам людей. Оця неспівмірність актів «творення історії» можновладцями з її реальним змістом дає письму Віттліна особливий ракурс гіркої сатири та в'їдливої іронії (як і в багатьох інших творах про війну, особливо, пізніше, в радянських літературах, ефектно спрацьовує контраст між патріотичним 1 Эренбург И. Собрание сочинений: В 9 т. – М.: Издательство художественной литературы, 1962. – Т. 1. – С. 424. 2 Темі зображення війни в українській і російській літературах присвячені окремі розділи. Мотив упізнання у «ворогові» «свого» в українській літературі звучить особливо трагічно, оскільки йдеться про синів одного й того самого народу, що чужою волею поставлені по різні боки фронту. Подібне побачимо і в творах сербських письменників.

Від ентузіазму до протверезіння піднесенням перших днів війни і наступним похмурим розчаруванням.) Іншим способом десакралізації офіційної історії, зокрема мілітарних символів людства, є саркастичне вміщення в їх контекст різної нікчемної житейської мізерії. З трудом (через тремтіння старечої руки і тьмяність свідомості) підписаний Францом-Йосифом акт привів у дію велетенський громіздкий механізм імперської мобілізації. Мільйони людей зрушені зі своїх місць, вирвані зі звичного життя, їх перекидають з однієї частини імперії в іншу. Віттлін чи не єдиний скрупульозно простежив дію цього механізму залучення мільйонів людей до масового вбивства собі подібних – на всіх етапах: оголошення війни скрізь, аж до глухих сіл; вручення повісток про призов до армії; медичний огляд тисяч «тіл» (це вже не люди, а фізичні «тіла», яких прискіпливо вивчають та оцінюють з точки зору їх потенційних можливостей у справі вбивства); життя в казармі; муштра (примат Дисципліни над людською природою – предмет особливого сарказму письменника; світ «Дисципліни» – світ принижень людської гідності і безмежних можливостей для знущань великих і особливо малих командирів над безправним селянином-солдатом). Вся ця «героїчна епопея» немовби «вмонтована» в долю й переживання такого собі гуцула Петра Невядомського, сина українки й поляка, неписьменного, темного, звиклого до злиднів, проте готового служити монархові. І саме включення такого героя у перебіг «великої історії» дає можливість побачити її абсурдність, та й сміховинність (там, де не доходить до трагедії). Звичайно ж, у всіх ситуаціях темний і нещасний гуцул усе-таки ближчий до істоти людини, ніж більші й менші упорядники державної машини, а його спосіб життя, хоч і жалюгідний, – усе-таки природніший. Таким чином, війна, оголюючи й активізуючи дію державного механізму, демонструє його нелюдяність, яку, своєю чергою, доводить до максимальної міри. Війна більш ніж переконливо показала непридатність співжиття десятків народів у Австро-Угорській імперії, де вони були пасинками (хоч і однаково «дорогими» серцю імператора, який володів не меншим кетягом титулів, ніж імператори Росії). Довіри до слов'ян немає, і їх у війську підпорядковують австрійцям та угорцям, перемішують, перетасовують – практика імперій. Мобілізовані до війська селяни різних національностей, не маю40

чи іншої розради, виливають свою озлобленість один на одного: «У душах селян русинських, селян словацьких і селян угорських протягом кількох хвилин перебування на станції Гушт спалахнула беззавітна ворожнеча один до одного, розпалювана спільною безпомічністю перед долею. Не в змозі відплатити долі за те, що вона грубо відірвала їх від полів, від пасовиськ і лісів, вони штовхали один одного й обмінювалися поглядами, сповненими ненависті»1. Чи не найгостріший акт вселюдської драми війни розгортався на Галичині. Польський письменник говорить про страждання гуцулів ніби в унісон із Стефаником, але, сказати б, інформативніше. Докладно описано паніку, що охопила населення перед наступом російських військ, втечу євреїв та купців, евакуацію державних службовців. Тікали всі. Не тікали тільки гуцули. «Гуцули ніколи ні від кого не тікали. Не візьмеш же із собою ні землю, ні корів, ні овець»2. Вони терпляче переносять зміну влад, однаково їм чужих і однаково для них небезпечних. За умов війни ця небезпека концентрувалася в слові «зрада». Вони були потенційними або реальними «зрадниками» в очах обох воюючих імперій. І обидві імперії за свої невдачі карали «зрадників» – селян, які не розуміли, чого від них хочуть грізні люди в мундирах. *** Для американських письменників Перша світова не була тією темою, що заступила всі інші, але й вони її не оминули. Фабула роману Джона Дос-Пасоса «1919» охоплює останній етап війни, коли в неї вступили Сполучені Штати Америки. Ряд паралельних історій персонажів з різних соціальних і професійних шарів американського суспільства дають спектр сприйнять у ньому самої війни та перспектив США в ній і в майбутньому повоєнному світі. Водночас письменник подає і ширше світове тло своїх сюжетів, використовуючи прийом журналістського інформаційного колажу та кінопанорами. Контраст між інформаційним сміттям і грізними історичними подіями, між казенною риторикою і картинами реальності створює ефект трагічного гротеску. Ось у «патріотичному» Ессекському окрузі проводиться кампанія Wittlin J. Sól ziemi. Powieśc o ćierpliwym piechurze. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1979. – S. 146. 2 Там само, c. 95. 1

Від ентузіазму до протверезіння «Посилайте усмішки за океан». Під музику духових оркестрів, що виконуватимуть військові марші, вулицями продефілюють екзальтовані натовпи на чолі з «матерями національних героїв», дружинами, з яких багато хто «принесе своїх немовлят, які народилися після відправки їхніх батьків на фронт»; родичі та друзі. Всі вони «почнуть усміхатися о 2.30»1. А тим часом: «Світ більше не жарт, лише кулеметний вогонь і пожежі голод воші клопи холера тиф немає перев’язувальних засобів немає хлороформу ні ефіру тисячі поранених помирають від гангрени санітарний кордон і всюди шпигуни»2. З антимілітаристських і антибуржуазних позицій Дос-Пассос іронічно подає «рятівну місію» США у війні, за якою стояло бажання магнатів зберегти свої капіталовкладення в Європі; показує сумнівність миролюбних планів президента Вудро Вільсона, в оточенні якого переважає думка, що для них існує тільки один спосіб забезпечити людству плоди миру, це – правити ним. Зрештою, «хто не хотів завоювати світ для дивідендів плюс демократії, того садовили в тюрму разом з Дебсом»3. Отже: «Замість Нової Свободи читай Загальна Військова Повинність, замість Демократії – Війна до Переможного Кінця, замість Реформи – Виручайте Морганові Позички, Замість Прогресу Цивілізації Освіти Служіння Суспільству Купуйте Воєнну Позичку, Бийте гунів, У тюрму тих, хто ухиляється»4. Із Дос-Пассосом своєрідно перегукується Ілля Еренбург у своїх антивоєнних і антикапіталістичних романах-гротесках. Ілля Еренбург від 1908 року жив у Парижі й під час Першої світової війни був кореспондентом на франко-німецькому фронDos Passos J. 1919. – New York and Scarborough, Ontario: A signet classic from New American Library, 1969. – S. 122. 2 Там само, c. 38. 3 Юджин Віктор Дебс – робітничий лідер, соціалістичний кандидат у президенти в 1900, 1908, 1912 і 1920 роках. Там само, c. 252. 4 Там само, c. 120. 1

ті. На власні очі він бачив і назрівання війни, і її хід на європейському театрі воєнних дій. Повернувшись на батьківщину під глибоким враженням від пережитого, він потрапляє у вир революції та громадянської війни в Росії. Все це лягло в основу задуму сатиричного роману «Незвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів», який він написав улітку 1921 р., виїхавши за кордон (спершу до Франції, з якої був висланий, а потім до Бельгії). У цьому творі багатство історичних реалій поєднується з гострим гротеском, калейдоскопом фантастичних колізій і пародійністю. Головний персонаж – Хуліо Хуреніто – таємничий мексиканець, натхненний авантюрист і невтомний інтелектуальний провокатор у ролі чергового великого Вчителя людства. На відміну від усіх інших «Учителів», він принципово не сповідує жодного світогляду і жодних ідей (він навчає лише одного – ненавидіти сучасність і бачити неминуче майбутнє), його місія – постійні провокації, тобто створення реальних або ймовірних ситуацій, які виявляли б фальш або ілюзорність усіх пропонованих людству соціальних чи моральних рецептів і практик. Це дає письменникові можливість створити широку сатиричну картину буржуазної Європи початку ХХ століття. Доповнюють її химерні постаті «учнів», які потрібні «Вчителю» не для того, щоб засвоювали його ідеї (оскільки його місія – в запереченні ідей), а для того, щоб допомагали йому послідовно розвіювати оману різних масових уявлень та рухів. Це – американський мільйонер, фабрикант зброї і шанувальник Біблії містер Куль; француз месьє Деле, засновник акціонерного товариства «Універсальний Некрополь»; німецький студент Карл Шмідт, адепт раціональної організації людського буття; колоритний італійський нероба Ерком Бамбулі; негр Айва; російський інтелігент-толстовець Олексій Спиридонович Тишан і, нарешті, сам Ілля Еренбург – літописець і біограф Хуліо Хурентіо. «Учитель» та його «учні» мандрують різними країнами Європи, потрапляють у чудернацькі ситуації, що викликають у «Вчителя» потік саркастичних сентенцій про стан Європи. Фактично йдеться про кричущі соціальні біди та моральну деградацію, фарисейство, духовну і культурну кризу, дегуманізацію і зростання агресивності, – все це штовхає Європу до війни, в якій націоналгегемоністи і вбачають вихід: жадане «очищення», «оздоровлення» того чи іншого «національного духу». 43

Від ентузіазму до протверезіння І неминуча війна починається. Кожна із сторін виступає в ролі рятівника європейської культури від варварів. Ідеологічне та моральне забезпечення обопільним зусиллям «оздоровлення Європи» та «виправляння людства» здійснюють політичні ритори, журналісти, поети, пастори і кюре. З особливим сарказмом пише Еренбург про пацифістів, які, протестуючи проти жорстокостей війни, в женевському «Палаці миру» розробили «1713 параграфів правил про гуманні способи забою людей»; та про німецьких і французьких соціал-демократів, які в тій-таки Женеві демонструють свій нейтралітет зворушливо схожими гаслами: «…Ми боремося проти імперіалізму союзників та їх спільників, лжесоціалістів, які розпочали злочинну війну!» – і: «Геть німецький імперіалізм та його прислужників псевдосоціалістів, винуватців світової бійні!1». А за всім цим стоїть багатоманітне функціонування «господарства містера Куля», що уособлює грандіозний світовий концерн, «зайнятий винищенням людей» під акомпанемент біблійних проповідей і людинолюбних гасел. Особливість сатири Іллі Еренбурга в тому, що його «Учитель» Хуліо Хуреніто як великий провокатор підхоплює або випереджає всяку тенденцію світового безумства і тим доводить її до логічного вивершення. І в цьому випадку він пропонує нові засоби ведення війни (газові, променеві та ін.) З метою «полегшити і пришвидшити справу знищення людства». Тим часом починається революція в Росії, і Хуліо Хурентіо з учнями переїздить туди. Їхні пригоди в революційній Росії ще фантастичніші, і «Вчитель» приходить до висновку, що тут, в атмосфері всенародного сум’яття, «створюється новий пафос для нового рабства». Його місія вичерпана, і він призначає собі кінець у спосіб вельми символічний: надівши лаковані чоботи, жде грабіжника, який заради чобіт уб’є його вночі на вулиці. І вбивця не забарився… Жахи Першої світової війни, «досягнення» техніки масового вбивства і розквіт бізнесу «на крові» викликали тривогу за майбутнє людства взагалі: адже ця війна могла бути лише увертюрою до наступної, ще страшнішої. Эренбург И. Хулио Хуренито. Трест Д. Е. Тринадцать трубок // Эренбург И. Собрание сочинений: В 9-ти томах. – М.: Издательство художественной литературы, 1962. – Т. 1. – С. 133, 138. 1

Ілля Еренбург у романі «Трест Д. Є. Історія загибелі Європи» (1923) подає фантастичну картину майбутньої війни, інспірованої фінансовими магнатами Америки, в результаті якої цілі народи й держави зникають з лиця землі. Європейці знищують одні одних, використовуючи хитроумні хімічні та бактеріологічні засоби. «О 10-й годині вечора 600 французьких льотчиків скинули на Нюрнберг балони з синильною кислотою», і 420 тисяч жителів загинули протягом двох хвилин. Німеччина, Іспанія, Скандинавські країни перетворюються в пустелю. Черга за Францією – на Париж ідуть червоні росіяни з криками «Даёшь Европу!», – але зупиняються коло Кракова… Міста Європи були завалені трупами. «Від невідомої хвороби люди вмирали в муках (…) Сліпі, вони стікали гноєм, вони повзали серед трупів і, мучені спрагою, висували з ротів запалені сині язики, щоб злизнути з бруківки краплі дощу (…) Епідемія невідомої хвороби швидко поширювалася (…) Російська армія, яка переможно вступила в Європу, була знищена. Її залишки втікали додому, розносячи заразу»1. Агонія Європи тривала від 1923 року до 1944-го, коли настала остаточна загибель. Мабуть, у 1923 році це сприймалося як фантастичний гротеск, але, незалежно від задуму автора, гротеск цей виявився своєрідним передбаченням кошмару Другої світової війни. Славетні романи Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» і «Повернення» належать до другої, «пізньої» хвилі антивоєнної романістики. Вже здобула визнання сувора правда про війну, вже були очевидними розкладові наслідки її для повоєнної Європи. Але Ремарк не просто розвинув відомі мотиви і врахував полеміку навколо них (це відчувається), – він розкрив усю глибину впливу фронтового побуту й участі в масовому людиновбивстві на психіку й світопочування тих, хто ввійшов в історію європейської суспільності 20-х років під іменем «утраченого покоління». З натуралістичною виразністю виписані картини боїв, смертей, каліцтв, страждань поранених уже й самі собою заперечують уявлення про «героїку» війни. Але справжнє художнє відкриття Ремарка – у переконливій психологічній реконструкції того, що Эренбург И. Полное собрание сочинений. – М.–Л.: «Земля и Фабрика», 1928. – Т. 2.– С. 114. 1

Від ентузіазму до протверезіння відбувалося в душах вісімнадцятилітніх гімназистів, які пішли на фронт в упевненості, буцімто захищатимуть вітчизну, і які побачили шокуючу невідповідність між тим, чого їх навчали, і тим, що на їхню долю випало. «Ми побачили своїми молодими, зіркими очима, що класичний ідеал батьківщини, який нам змальовували наші вчителі» в армії втілювався в цілковитій відмові від особистості, в упевненості, що «начищений ґудзик важливіший, ніж цілих чотири томи Шопенгауера», і що якийсь унтер «має над нами більше влади, ніж усі носії людської культури від Платона до Гете разом узяті»1. Постійне перебування на грані смерті призвело до тієї примітивності, яка «рятує нас». «Якби ми були складнішими істотами, ми б давно вже збожеволіли, дезертирували або ж були убиті»2. Отупіння і байдужість – це самозахист, що дає можливість десь у глибині зберігати іскорки життя. Більше того, всупереч цим нищівним самохарактеристикам, оповідач та його друзі зберігають здатність тверезо і проникливо оцінювати сутність війни. Крізь увесь роман одним із лейтмотивів проходить то уявне, то реальне протистояння «їх» (тих, хто вимагав від молоді виконувати патріотичний обов’язок, і всього їхнього рутинного фразерства), і «нас» (тих, хто на фронті мав перевірити ціну цього фразерства): «Вони все ще писали статті й виголошували промови, а ми вже бачили лазарети і вмирущих; вони все ще товкмачили, що немає нічого вищого, ніж служіння державі, а ми вже знали, що страх смерті сильніший. Від цього ніхто з нас не став ні бунтівником, ні дезертиром, ні боягузом (а вони ж так легко кидалися цими словами): ми любили батьківщину не менше, ніж вони, і жодного разу не здригнулися, ідучи в атаку, але тепер ми дещо зрозуміли, ми немовби раптом прозріли. І ми побачили, що від їхнього світу нічого не залишилося. Ми несподівано опинилися в страхітливій самоті, і вихід з цієї самоти нам належало знайти самим»3. Колись, з приводу німецько-французької війни 1871 року, було сказано, що перемогу Німеччині забезпечив шкільний учиРемарк Э. М. На Западном фронте без перемен. Возвращение: Романы / Пер. с нем. – Харьков: Фолио; М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 21 2 Там само, с. 189. 3 Там само, с. 15. 1

тель. Свого роду алюзією на цю тему є у Ремарка образ класного наставника Канторека, який виступав перед своїми учнями з промовами і зрештою добився того, що клас, строєм, під його командою, рушив в окружну військову управу, де записався добровольцями. Канторек – постать майже карикатурна, в своєму казенному патріотизмі й відповідній прискіпливості до своїх учнів. Але й вони мали можливість помститися, коли, на останньому етапі війни, і його відправили на фронт, де він виявився постаттю жалюгідною. А це ж такі, як він, педагоги, докоряли своїм учням: «…Вам, фронтовикам, треба б нарешті відмовитися від вашої позиційної війни і хоч трохи просунутися вперед. Вишпуріть цих французиків, тоді можна буде й мир укласти»1. За цими сентенціями вгадується прірва між світом фронтовиків і світом вірнопідданчого тилу. Сповна вона розкривається в наступному романі Ремарка – «Повернення». Це вже і є драма «втраченого покоління». Вона не лише в тому, що йому немає місця в світі цинічного гендлярства й респектабельного мародерства, жорстокої антисоціальності, в перемішку з інерцією старого фразерства («облиште ваші гучні фрази. Вони більше для нас не годяться». Або: «Геройська смерть! Цікаво знати, як ви собі її уявляєте! Хочете знати, як помирав маленький Хойєр? Він цілий день висів на колючому дроті і кричав, і кишки вивалювалися в нього з живота, як макарони. Потім осколком снаряда в нього відірвало пальці, а ще через дві години шматок ноги, а він усе ще жив і намагався вцілілою рукою сунути кишки всередину, і тільки ввечері він був готовий. Вночі, коли ми змогли нарешті підібратися до нього, він уже був продірявлений, як кухонна терка. Розкажіть-но його матері, як він помирав, коли у вас вистачить мужності!»2). Але драма їхня і в тому, що вцілілі фронтовики з молодого покоління були вирвані з життя саме в той час, коли кристалізується людська особистість, їм же замість цього випало пекло. Вони нездатні пристосуватися до нових житейських кон’юнктур. Або ж їм залишається відмовитися навіть від того в собі, що ще уявлялося надією на майбутнє, і діяти в дусі нового часу. «Наші ідеали збанкрутували, наші мрії розбиті, і ми рухаємося в цьому 1 2

Там само, с. 120. Там само, с. 300, 298.

Від ентузіазму до протверезіння світі доброчинних людців і спекулянтів, наче донкіхоти, що потрапили в чужу країну»1. …Колишній бібліоман Карл Брегер розпродає бібліотеку, щоб «на виручений капітал розпочати торгівлю горілкою». Двадцять томів Гете зі шкіряною палітуркою – «це принаймні шість пар чудового шкіряного взуття. За цього Гете шевці напевне дадуть тобі набагато більше, ніж будь-який букініст. Вони божеволіють за справжньою шкірою», – радить йому досвідченіший друг2. Оповідачеві більше пощастило – він дістає перспективну роботу в школі. Але в перший же день зрозумів, що не має що сказати учням – фальшивити не може… «Ось стою я перед вами, один із сотень тисяч банкрутів, чию віру і силу зруйнувала війна (…) Ось стою я перед вами, ваш учитель і наставник. Чого ж мені навчити вас? Розповісти вам, що в двадцять років ви перетворитесь на калік зі спустошеними душами, що всі ваші вільні прагнення будуть безжалісно витравлені, поки вас не доведуть до рівня сірої посередності. Розказати вам, що вся освіта, вся культура, вся наука – не що інше, як жорстока поглумка, поки люди іменем Господа Бога і людяності будуть винищувати одне одного отруйними газами, залізом, порохом і вогнем? Чого ж мені навчати вас, маленькі створіння, вас, які одні тільки й залишилися чистими в ці жахливі роки?»3. І він залишає школу, не провівши жодного уроку… Та все-таки він хоче, щоб руки його трудились і думка не засипала. «І я хочу почати». Але це вже за межами роману «Повернення». Епопея Роже Мартена Дю Гара «Сім’я Тібо» (Нобелівська премія 1937 року) написана в 30-ті роки; другий том її – «Літо 1914 року» – опублікований у 1935–1936 роках. Тобто, автор міг урахувати і ретроспективу, бачивши наслідки Першої світової та суму її оцінок у європейській думці, – і перспективу: наростання загрози нацистської агресії. Власне, це останнє, певно, і було головною інтелектуальною тривогою автора – у всякому разі, в центрі його уваги в «Літі 1914 року» не так події самі собою, як ідеологічні колізії в європейських суспільствах, насамперед у колах пацифісРемарк Э. М. На Западном фронте без перемен. – С. 366. Там само, с. 329. 3 Там само, с. 395. 1

тів та соціал-демократичних противників війни. Головний герой роману Жак Тібо перебуває в Женеві і, беручи участь у антивоєнному русі, опиняється в центрі дискусії серед соціал-демократів Західної Європи. Спершу його насторожує надмірний оптимізм більшості цих людей, які запевняють, ніби робітничий рух у їхніх країнах настільки сильний, що уряди не посміють розпочати війну, – і фактично мало що роблять для практичної організації протистояння мілітаристам. І коли війна, всупереч усім оптимістичним прогнозам, усе-таки починається, – Жак Тібо приголомшений. Він намагається зрозуміти, як могло статися, що ті, хто ще вчора був затятим противником війни, сьогодні говорять: я француз, на Францію напали, я повинен її боронити; я німець, я повинен захищати Німеччину... тощо. І замість віддати сили антивоєнній пропаганді, як це поривається робити він сам, Жак Тібо (досить наївно: хоче опанувати мистецтво льотчика і з літака скидати на воюючі армії листівки з закликом до братання і повстання!), – вони піддаються патріотичним емоціям обивательських мас. Жакові Тібо важко збагнути цю нібито несподівану метаморфозу. Раніше він задовольнявся звичною тезою друзів – соціал-демократів: війни – результат зіткнення інтересів правлячих класів відповідних країн. Тепер йому здається, що тут є щось глибше – щось із самої людської природи, її пристрастей та стереотипів мислення людських спільнот: «...Раніше я гадав, я двадцять разів повторював, що війни не є справою почуттів, що це неминучий наслідок економічної конкуренції. Та сьогодні, бачачи націоналістичну несамовитість, що так природно спалахує в усіх без різниці класах суспільства, я майже ладен спитати себе, чи не є... чи не є війни радше результатом зіткнення темних, невгамовних пристрастей, для яких боротьба матеріальних інтересів – лише зручний випадок, лише привід!»1. Однією з таких пристрастей, на думку Жака Тібо, є сліпий націоналістичний патріотизм; безкритичне самоототожнення з вітчизною, нацією, державою, а це і призводить до того, що люди в усьому виправдовують свою державу і звинувачують чужу. «І оскільки кожна окрема людина щиро хоче миру, вона не може собі уявити, що ця держава – його держава – може хотіти війни»2. Мартен дю Гар Р. Семья Тибо. – М.: Художественная литература, 1972. – Т. 2. – С. 531. 2 Там само, с. 531–532. 1

Від ентузіазму до протверезіння Жак Тібо гостро переживає нездатність робітничого руху протистояти війні, капітуляцію лідерів європейської соціалдемократії та перехід на соціал-шовіністичні позиції. Певно, тут відбилися і тривожні спостереження автора над політичною ситуацією 30-х років, коли наростала загроза нової світової війни, і заклик до єднання антинацистських сил, до активної протидії загрозі, об’єктивно закладений у романі Роже Мартена дю Гара, був і більш ніж актуальний, і зрозумілий. Хоч другий том епопеї зветься «Літо 1914 року», фактично дія в ньому доведена до 1918-го. Останні розділи – щоденник Жакового брата Антуана, який після поранення лікується в лазареті. В його записах на перше місце виходять дискусії з друзями про майбутнє післявоєнне облаштування Європи і в першу чергу – про план президента США Вудро Вільсона. Антуан у захваті від проекту Вільсона, що «хвилює своїм розмахом». Особливі надії покладає на створення Міжнародної спільноти націй (майбутня Ліга націй), що, на його думку, «допоможе створити на руїнах цієї війни щось абсолютно нове – світову совість. І людство зробить рішучий стрибок до справедливості й свободи»1. На час написання роману Європа вже відходила від цих ілюзій – Ліга націй вже показала свою безсилість. Але й від самого початку далеко не всі поділяли ентузіазм щодо неї, і скептичні голоси чулися з різних боків. І тут також можна бачити певну проекцію на майбутнє. І сам Антуан починає сумніватися, що на уряди країн-переможниць справить належне враження ідеалізм Вільсона – вони «навряд чи відмовляться від диктаторських замашок, які придбали за ці чотири роки»2. Які ж перспективи? Прочитавши кілька номерів «Юманіте», Антуан записує: «Просто разюче, яке жалюгідне видовище являють собою наші соціалісти в очах кожного, хто вдумався в американські послання. Тон вузьколобих сектантів. Нічого великого не може породити це середовище, ці люди. Соціалістичних політиків Європи слід віднести до всіх інших уламків старого світу. І викинути їх на смітник разом з рештою мотлоху». А далі: «Соціалізм. Демократія (...) Може, вогнище 1 2

Мартен дю Гар Р. Семья Тибо. – С. 803. Там само, с. 870.

справжнього соціалізму в майбутньому виникне для початку в переможеній Німеччині. Саме внаслідок того, що вона переможена»1. Це, звісно, не думка Роже Мартена дю Гара 1935 року, а одного з його героїв року 1918-го, зважаючи на політичну короткозорість переможців та тривожну неясність майбутнього. Розкид думок різних персонажів показує, що війна не принесла ані очищення від егоїзмів, ані оновлення духу, і лише намножила проблем, ще грізніших за старі. У загальному кажучи, та картина соціально-політичних, ідеологічних, психологічних, культурних, етичних наслідків Світової війни, що їх відтворила література різних народів, була сумною і неоднозначною. Війна не вичерпала шовінізму, а дала йому нове життя – одне у переможців, інше у переможених. Попри страшні уроки, вона не покінчила з культом мілітарної сили, і пацифістська риторика швидко спасувала перед реальною політикою держав. Робітничі революції на Заході захлинулися, а на Сході були узурповані тоталітарними силами. Світ розвивався під знаком соціально-економічних і політичних криз. Зневіра, депресія, імморалізм були вдячним ґрунтом для антигуманістичних тенденцій. «Людство вижило. Однак велика будівля цивілізації ХІХ сторіччя завалилася у полум’ї світового конфлікту, коли впали її колони. Без цього нам годі збагнути «основне з ХХ віку». Воно ж було позначене війною. Воно і жило, й міркувало в термінах світової війни, навіть коли не гуркотіли гармати й не вибухали бомби. Його історія й, конкретніш, історія початкової стадії, краху та катастрофи, збігається з літописом єдиної тридцятидворічної світової війни»2. Ця остання думка зайвий раз свідчить про важливість вивчення свідчень (у тому числі літературних) про Першу світову війну для розуміння подальшої історії людства. Дуже багато чого успадковане звідти…

Там само. Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку / Пер. з англ. – К.: Видавничий дім «АЛЬТЕРНАТИВИ», 2001. – С. 30. 1 2

Спадщина Першої світової Війна тривала понад чотири роки і скінчилася не тому, що керівники великих держав зрозуміли її безглуздість і злочинність, а тому, що вичерпалися людські й матеріальні ресурси. «Війна поглинула, за найскромнішим підрахунком, 25 мільйонів людських жертв. Одна лиш Німеччина до лютого 1917 р. втратила понад 4 мільйони, в Росії ж за цей час різними шляхами вийшло з ладу понад 8 мільйонів чоловік (…) Війна обійшлася людству тільки протягом перших трьох з половиною років майже в 600 мільярдів рублів, а це більше, ніж усі довоєнні національні багатства Росії, Австрії, Німеччини, Бельгії, Франції, Англії, разом узяті»1. Світова війна перекраяла карту Європи. Одним із її результатів став розпад Австро-Угорської імперії, здобули незалежність слов’янські народи, яких вона утримувала в своєму складі; впала імперія Романових, а на її руїнах виникла більшовицька Росія, що в результаті кривавої війни з Українською Народною Республікою, республіками Закавказзя, Татарстаном, Казахстаном, Бухарою, Якутією та ін. «окраїнами» повернула собі всі загарбані царизмом землі, за винятком Польщі, Фінляндії, Литви, Латвії та Естонії. Версальський мирний договір 1919 р., укладений під диктат держав-переможниць – Антанти і США, – не тільки забезпечував їхні інтереси, а й мав нібито гарантувати нові справедливі відносини в Європі й вічний мир під опікою Ліги Націй. Однак насправді в ньому були посіяні зерна нових конфліктів. Німеччина почувалася пограбованою, і в ній жив дух реваншизму. Балканські проблеми вирішувалися в контексті складної дипломатичної гри держав-переможниць і не справдили надій південнослов’янських народів. Україну було одверто зраджено, Східну Галичину і Західну Волинь віддано Польщі, згодом Закарпаття – Чехословаччині, Бессарабію та Буковину – Румунії. Все це озивалося новими національними протистояннями, не кажучи про соціальні, загострені світовою економічною кризою кінця 20-х – початку 30-х років. 1

Империалистическая война, ее причины и следствия // Сборник статей под ред. К. Шелавина. – Л.: Рабочее издательство «Прибой», 1924. – С. 73.

Сподівання на великий мир після великої війни не виправдалися. Ця війна не стала останньою, як гадали її пропагатори та її противники («Остання війна» – так називалася поема поляка Станіслава Ричарда Станде, і це було кредо багатьох антимілітаристів), навпаки, продиктовані переможцями умови миру породили нові суперечності між народами і заклали потужну міну сповільненої дії під майбутнє Європи й світу. Один із тих, хто присвятився боротьбі проти воєн, Ромен Роллан, писав у публіцистичному есе «Панорама» (1934): «Під час війни меншість французів, яка усвідомила її безглуздість і злочинність, уважала за потрібне насамперед покласти їй край. Та ось війна скінчилася, а мир, що настав, лише закріпив безперервний, нескінченний стан війни»1. Ромен Роллан мав на увазі характер політичного життя Європи та соціальні негаразди і в країнах-переможцях, і в переможених. Але не менш зловісним провіщенням на майбутнє був і моральний спадок війни, насамперед дискредитація гуманістичних цінностей. Карл Густав Юнг 1918 року писав про свій досвід: «Ті архетипи, які я спостерігав, виражали первобутність, насильство, жорстокість (…) Атака первобутних сил стала більш або менш загальною»2. Відомий соціолог Пiтирим Сорокін відзначав, що мирне життя гальмує акти насильства, вбивства, звірства, брехні, грабунку, обману, підкупу й руйнування. Війна і революція, навпаки, потребують їх, прищеплюють ці рефлекси, усіляко сприяють їм. Війна і революція вирощують і культивують ворожнечу, злобу, ненависть, зазіхання на життя, свободу і майно інших. Як наслідок – з людини спадає тонка плівка справді людських форм поведінки, що являють собою наріст над рефлексами й актами суто тваринними. Пізніше про це говоритиме Жорж Батай у книзі «Внутрішній досвід», підготовленій у 1941–1942 роках із текстів, написаних напередодні Другої світової війни. На його думку, той досвід – досвід абсурдності всього – склався з екзистенційних розчарувань покоління Першої світової, і він впливав на наступні покоління. Зокрема у розділі «Смерть-самозванка» йдеться про те, що 1 Роллан Р. Собрание сочинений: В 14 томах. – М.: Художественная литература, 1958. – Т. 13. – С. 21. 2 Цит. за: Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. – СПб: Ювента, 1996. – С. 267.

Спадщина Першої світової смерть відкриває порожнечу життя: людина втратила відчуття божественного, святого, жертовного… Глибокі наслідки Першої світової багато в чому були очевидними зразу, але багато в чому розкривалися лише поступово в процесі подальшого історичного розвитку. Тому до цієї теми звертаються європейські інтелектуали впродовж двох повоєнних десятиліть, а особливо – після Другої світової, що немовби повторила Першу в ще жахливішому масштабі, засвідчивши марність уроків минулого. «Майже неможливо тепер навіть дати характеристику тому, що ж насправді сталося в Європі 4 серпня 1914 року. Час до і час після Першої світової війни розмежовані не як кінець старого і початок нового періоду, а як день до і день після вибуху. Але й цей вираз так само неточний, як і всі інші, тому що спокій у скорботі, який опановує після катастрофи, так ніколи й не постав. Перший вибух, здається, викликав ланцюгову реакцію, яка терзає нас і досі, і яку ніхто, схоже, не в змозі зупинити. Перша світова війна непоправно зруйнувала європейську взаємну повагу націй до законів і звичаїв, чого ніколи не заподіяла жодна інша війна»1. Як наслідок, вважає Ханна Арендт, постала стихія невмотивованої ненависті, що охопила суспільства й народи, – «непевної, всепроникненної ненависті до всіх і всього, без зосередження пристрасної уваги, без покладання відповідальності за стан справ на будь-кого: уряд, буржуазію чи сторонню силу. Ця ненависть послідовно спрямовувалася у всіх напрямках випадково й непередбачувано, нездатна зберегти дух здорової неупередженості до всього сущого під сонцем»2. Можна було б зауважити, що ця характеристика оминає явище політично організованої ненависті. Зокрема у ліворадикальних рухах і особливо в більшовизмі культивувалася «класова ненависть пролетаріату», чітко спрямована проти буржуазії та буржуазних урядів, вона стала рушієм революцій 1917–1919 років у Росії, Німеччині, Австрії, Угорщині. Але тут нам цікавіше інше спостереження Ханни Арендт, яке має безпосередніше відношення до нашої теми. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2002. – С. 316. 2 Там само, с. 317. 1

«Ця атмосфера розпаду, – продовжує Ханна Арендт, – хоча й типова між двома війнами для всієї Європи, була помітнішою в переможених країнах, ніж у країнах-переможцях, і досягла повного розмаху в державах, новоутворених після знищення Австро-Угорської монархії та царської імперії. Останні залишки солідарності між невільними національностями у «поясі змішаного населення» випарувалися зі зникненням центральної деспотичної бюрократії, яка, водночас, і сфокусувала, й розмежувала розсіяні ненависті та суперечливі національні домагання. Тепер кожен був проти будь-якого іншого і найбільшою мірою – проти найближчих сусідів: словаки проти чехів, хорвати проти сербів, українці проти поляків. І це не було наслідком конфлікту між національностями й титульними націями держав (чи меншинами і більшостями). Так, словаки не лише постійно саботували діяльність демократичного чеського уряду в Празі, а й, водночас, переслідували угорську меншину на власній території; подібна ж ворожість до титульної нації з одного боку, а з іншого – між собою, існувала серед невдоволених меншин у Польщі»1. Ханна Арендт дає тут лише загальний рисунок цього, сказати б, спектра зненавистей, не торкаючись змісту й причин цих явищ. І можна сказати, що вони існували й до Першої світової війни, і під час війни, а розвал довоєнного ладу в Європі тільки дав їм повноту вираження. Ще одним згубним наслідком Першої світової війни, на думку Ханни Арендт, стала цілковита компрометація поняття «права людини», яке «стало для всіх – жертв, гонителів і спостерігачів однаково – проявом безнадійного ідеалізму або марнослівного недоумкуватого лицемірства»2, що давало силу цинічним гаслам тоталітарних рухів. Власне, одним із найголовніших наслідків Першої світової стала поява і утвердження в Європі різних тоталітарних режимів, прихід до влади таких діячів, як Гітлер, Сталін, Муссоліні, Хорті, Франко. Війна відчутно понизила місце й вагу Європи у світовій історії, – і то не так через початок розпаду колоніальних систем, як 1 2

Там само, с. 317. Там само, с. 318.

Югослов’яни і Перша світова війна через морально-політичну компрометацію, втрату довіри до європейських цінностей. Нарешті, війна дала могутній поштовх технологіям маніпулювання великими масами людей, що визначило всі трагедії ХХ століття, – не кажучи про Другу світову війну як породження Першої.

Югослов’яни і Перша світова війна «Сараєвське вбивство» і початок війни Вбивство в Сараєві спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда, яке стало безпосереднім поштовхом до початку Першої світової війни, висвітлило всю складність міжнаціональних відносин у «клаптиковій імперії», як часто називали Австро-Угорщину, вбачаючи в ній одне із джерел небезпек для майбутнього Європи. За даними 1911 року, понад 40% населення Австро-Угорщини складали слов’яни – чехи, поляки, українці, словаки, серби, хорвати, словенці та ін. Незгоди були не лише між слов’янами та німцями й мадярами, а й усередині самих слов’ян, зокрема південних слов’ян. Ідеям об’єднання їх в одну незалежну державу протистояли ідеї словенської та хорватської окремості, проавстрійським тенденціям – антиавстрійські. Всі ці ідеї мали свою передісторію, яка в XIX ст. вписується в контекст європейських національних і романтичних рухів. Не можна забувати й того, що над південними слов’янами тяжіли наслідки кількасотлітнього турецького панування. Одним із наслідків трагічного історичного минулого стала не тільки поділеність територій сербів, хорватів, словенців між різними державами, а й перемішаність їхніх поселень поміж собою, що ускладнювало їхні взаємини. З усіх південнослов’янських народів тільки серби на той час мали свою державу, хоча значна частина їх жила поза її межами – під владою Австро-Угорщини. Після перемоги в Балканських війнах 1912–1913 років і територіальних здобутків1 Сербія пере1

«Територія і населення Сербії в результаті Балканських воєн збільшилась у два рази» (Історія південних і західних слов’ян / Пер. з рос. – К.: Радянська школа, 1959. – С. 392).

«Сараєвське вбивство» і початок війни живала піднесення і була привабливою для інтелігенції та буржуазії інших південних слов’ян (селянство здебільше залишалося прихильним до австромонархізму). Загалом же великосербські ідеї неоднозначно сприймаються серед південних слов’ян і стають одним із чинників напруження на Балканах. За Сербією стояла Росія з її імперіалістичними планами на Балканах і в Малій Азії. Це ще більше ускладнювало ситуацію, тим паче, що Росія не приховувала своїх планів «завершить собирание русских земель» шляхом «освобождения славян» і виходу на Босфор і Дарданелли. Замах на Франца Фердинанда стався 28 червня 1914 року під час його приїзду на військові маневри в Сараєво, столицю Боснії. У авто, в якому їхав ерцгерцог з дружиною, кинув бомбу Неделько Чабринович, але ерцгерцог устиг відкинути її. Однак і після цього відмовився від заходів безпеки, що і скінчилося трагічно. Гімназист Гаврило Принцип, який приблизно годину по тому двома пострілами вбив ерцгерцога та його дружину Софію, належав до націоналістичної організації «Млада Босна» (Молода Боснія), а ймовірно і до таємної організації «Слобода»1, що її, як і споріднені з нею «Народну Одбрану»2 та «Црну руку»3, підозрювали в контактах з російськими чинниками4. Обох атентаторів схопили відразу. Слідство встановило, що того дня, з наміром убити ерцгерцога, у різних частинах Сараєва на нього чекало шестеро юнаків. Загалом за звинуваченням у підготовці замаху арештовано було двадцять п’ять осіб. Попри 1

«Слобода» (Свобода) – таємна націоналістична організація в Боснії та Герцеговині, створена 1905 року (як оновлення сараєвської організації «Српска свиjест» з 1896 р.) 2 «Народна одбрана» (Народна оборона) – товариство, засноване 10 жовтня 1908 року (певною мірою як реакція на анексію Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною), до якого увійшли представники різних партій з метою консолідації всіх національних сил. Діяло як на території Сербії, так і поза її межами. 3 «Црна рука» (Чорна рука) (справжня назва – Уједињење или смрт, тобто Об’єднання або смерть) – організація, яка виникла внаслідок розколу «Народне одбране» на помірковане та радикальне крило. Її очолив офіцер сербської армії Драгутин Дімітрієвич (Апіс). 4 Про це зокрема можна дивитися: Писарев Ю. А. Австро-сербский конфликт – пролог Первой мировой войны (мифы и факты) // Первая мировая война. Дискуссионные проблемы истории. – М.: Наука, 1994.

Югослов’яни і Перша світова війна всі намагання австрійських слідчих органів, їм так і не вдалося довести, що за вбивством Франца Фердинанда стояла офіційна Сербія1. «Високий посадовець Міністерства закордонних справ із Відня Фридрих фон Візнер змушений був 13 липня 1914 року сказати, що можна підозрювати у підтримці національного руху в Боснії та Герцеговині деякі організації з Сербії, які тамтешня влада толерує, але «неможливо довести участь сербського уряду в атентаті, у його підготовці чи забезпеченні зброєю», навіть існує багато «підстав стверджувати, що це виключено»2. Історія Європи ХVIII–XIX століть знає немало вдалих і невдалих замахів на монархів і політичних діячів. Це не могло не сформувати певний романтичний ореол навколо тираноборців, надто коли йшлося про національне визволення. Національні рухи південних слов’ян формувалися зокрема і під впливом італійського Рисорджименто. Наші люди повністю наслідували приклад Італії в її боротьбі за національне визволення та об’єднання, – писав відомий сербський історик Владімір Чорович. – «Мадзіні та його Молода Італія стають ідеалом нашої молоді»3. Його твори перекладаються, читаються, тлумачаться... І в Італії готувалися різні атентати, створювалися таємні товариства, збиралися змовники. Атентаторові на Франца Йосифа Оберданку, якого стратили 1882 року, 1912 року встановлено Писарєв Ю. А. у статті «Австро-сербский конфликт – пролог Первой мировой войны (мифы и факты)» нагадує про три протилежні версії підготовки сараєвської змови. Перша – це справа рук агентів німецької таємної служби, оскільки Франц-Фердинанд перешкоджав здійсненню великодержавних планів Вільгельма ІІ. Друга – у вбивстві брала участь сербська націоналістична організація «Чорна рука», а сербський уряд і російський генштаб виступили покровителями змови. Третя – вбивство справа рук національної революційної «Молодої Боснії» як відповідь на насильницьке приєднання 1908 року до монархії Габсбургів Боснії та Герцеговини (Див.: Первая мировая война. Дискуссионные проблемы истории. – М.: Наука, 1994. – С. 9–10). 2 Цит. за: Историја српског народа. – Београд: СКЗ, 1983. – Шеста књига. – Други том: Од Берлинског конгреса до уједињења (1878–1918). – С. 10. 3 Коли навесні 1917 року на острові Корфу почав виходити «Забавник» як літературно-мистецький додаток до «Српских новина», то серед перекладної літератури знаходимо і «Слов’янські листи» Дж. Мадзіні. (Прим. – О. Д.-П.). 1

«Сараєвське вбивство» і початок війни пам’ятник у Венеції...»1. Члени Молодої Боснії захоплювалися і російськими революціонерами-демократами – Чернишевським, Герценом, Лавровим, Бакуніним. Існують версії про їхній зв’язок з російськими соціал-демократами2. Замах на Франца Фердинанда не був першим замахом на найвищих осіб Габсбурзької монархії на початку століття. 1910 року Богдан Жераїч здійснює замах на генерал-губернатора Боснії та Герцеговини генерала Варешанина (цей вчинок серед націоналістичної молоді призводить до створення справжнього культу Жераїча), 1912 року в Загребі Лука Юкич робить невдалий замах на бана Цувая. 1912 року в Угорському парламенті стався замах на графа Тису, 1913 та 1914 року в Загребі – на комісара у справах Хорватії барона Скерлеца. Учасники цих акцій вірили, що таким чином можуть застерегти владу щодо її дій та підштовхнути до зміни політичного курсу, вони хотіли оживити дух боротьби та непокори в народі. Франц Фердинанд, який був на «поганому рахунку» серед південних слов’ян імперії3 та вважався їхнім недругом, обрав для свого приїзду в Боснію та Герцеговину мету керувати військовими маневрами, які населення сприймало як однозначно антисербські. Ще більшувало місцеве сербське населення 1 Ћоровић В. Илустрована историја Срба. – Београд: Политика-Народна књига, 2006. – Књ. 6. – С. 112. 2 У Мостарській гімназії, заснованій 1893 р., з’являються перші таємні молодіжні товариства (такі, як «Матица», «Слобода», серед чільників та активних учасників яких зокрема Дімітріє Мiтрiнович, Богдан Жераїч, Перо Слієпчевич, Владімір Гачінович, Шпіро Солдо та ін. «Невдовзі ці колишні гімназисти вступають до європейських університетів, і там, уже під впливом Манціні й Гарібальді, зустрічаються з Масариковими ідеями культурного розвитку народу як видом політичої боротьби і відкидання революційних методів. Трохи згодом, на деяких із них впливатимуть й ідеї російських революціонерів, особливо Натансона і Троцького. Вони беруть участь у створенні таємних молодіжних організацій в країні та закордоном і встановлюють зв’язки з Сербією.» (... ) Під враженням від анексії Боснії та Герцеговини «деякі з них рано відходять від Масарикових ідей «культурної боротьби» і приймають культ «косовського тирановбивства як метод політичної боротьби» (Мастиловић Д. Херцеговина у Краљевини Срба, Хрвата и Словенаца (1918–1929). – Београд: Филип Вишњић, 2009. – С. 34–35). 3 І не лише серед них. С. Цвайг писав про те, яким непопулярним був він і серед самих австрійців.

Югослов’яни і Перша світова війна те, що престолонаступник вирішив урочисто проїхати Сараєвом саме на Відовдан, знаменний для всіх сербів день (день Косовської битви 1389 року), який символічно вважався днем втрати незалежності середньовічної сербської держави, початком турецького поневолення. Вбивство викликало збурення в усій Європі. Габсбурзька монархія висунула Сербії ультимативні вимоги, які та не могла прийняти. Тоді 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. На захист Сербії стала Росія. У свою чергу Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. На боці Франції у війну вступила Велика Британія. Протягом кількох днів у війну були втягнені країни з населенням у 500 мільйонів чоловік. З них значна частина належала до «недержавних націй», які мали постраждати за чужі імперіалістичні інтереси. Після сараєвського вбивства офіційна Сербія засудила цей чин і висловила свої співчуття. Такою ж була офіційна реакція Чорногорії. Однак серед маси населення були інші настрої. У книзі «Сербія у Першій світовій війні» А. Мітрович показує різні реакції на вбивство Франца Фердинанда: здебільше простий люд у Сербії та Чорногорії сприйняв звістку з радістю, «атентат сприйнято як чин національного бунту та спротиву»1. Після початку війни з Сербією австро-угорський посланець в Цетінє намовляв чорногорського короля Ніколу та його уряд, аби країна залишалася нейтральною. Але позиція Чорногорії – повна і беззастережна підтримка Сербії – залишалася твердою. 28 липня Чорногорія оголосила мобілізацію, а 5 серпня – війну Австро-Угорщині2 (чорногорська армія налічувала 45 тисяч вояків). 6 серпня 1915 року король Нікола видав ПроМитровић А. Србија у Првом светском рату. – Београд.: Стубови културе, 2004. – С. 14. «Сараєвський атентат не є справою поодинокої персони, не є справою рук якоїсь однієї групи чи товариства, це – чин молодої генерації, за якою стояв практично весь наш народ. (…) Ціле покоління вважало своїм священним обов’язком помститися представнику нечуваних насильств і переслідувань, яким був підданий наш народ під Австро-Угорською монархією. Націоналістична молодь сприймала атентат як питання своєї національної честі» (Popović Cvetko Đ. Oko sarajevskog atentata // Преглед. – 1930. – Г. ІV. – Књ. V. – С. 31). 2 Јовановић Ј. Историја Црне Горе. – Подгорица: ЦИД, 2001. – С. 330. 1

«Сараєвське вбивство» і початок війни кламацію, якою закликав народ до зброї «за свободу сербства і югослов’янства»1. «Сараєвське вбивство» і початок війни загострили відносини серед самих південних слов’ян. Якщо напередодні війни дедалі популярнішими ставали ідеї югослов’янського єднання, то тепер піднялася хвиля антисербських виступів в Австро-Угорській імперії, в тому числі й посилення антисербських настроїв серед прогабсбурзьких кіл у Словенії й Хорватії, що боялися сербського гегемонізму і розраховували на захист з боку імперії, яка вміло грала на суперечностях між слов’янами. Чи не наймасовіші (серед південних слов’ян) демонстрації на підтримку війни проходили в Загребі. Найпопулярніші лозунги, які викрикували демонстранти, – лозунги на честь вбитого престолонаступника: «Геть Сербію!», «Геть Югославію», «Геть сербських прислужників!». Газета Hrvatska писала: «Нехай нашою метою від сьогодні буде (…) раз і назавжди поквитатися і знищити їх» (сербів та їхніх «приспішників». – О. Д.-П.). Схожі заяви прозвучали і в хорватському Саборі (парламенті) – депутати-представники партії Й. Франка вигукували на засіданні: «З сербством у Хорватії потрібно поквитатися»2. Антисербські демонстрації та погроми (за мовчазного сприяння влади та поліції) пройшли в Сараєві. Але такі акції підтримували лише політики крайніх правих поглядів і люмпенізовані маси, «інші політичні сили не лише утримувалися від участі в них, а й засуджували демонстрації» та прояви насильства щодо сербського населення імперії3. 2 Борозан Ђ. Црна Гора у Првом светском рату. Судбина једног савезништва // Први светски рат и Балкан – 90 година касније: тематcки зборник радова / главни и одговори уредник Милан Терзић. – Београд: Институт за стратегијска истраживања, Одељење за војну историју, 2011. – С. 224. 2 Митровић А. Србија у Првом светском рату. – Београд.: Стубови културе, 2004. – С. 25. Вважається, що саме тоді екстремістські клерикальні та праві групи висунули сумнозвісне гасло «Србе о врбе» («Сербів – на верби», яке активно побутував серед певних хорватських кіл і під час Другої світової війни). 3 Там само, с. 28. Див. також: Историја српског народа. – Београд: СКЗ, 1983. – Шеста књига. Други том: Од Берлинског конгреса до уједињења (1878–1918). – С. 19.

Югослов’яни і Перша світова війна Серед словенського політикуму, інтелігенції, письменників із початком Першої світової настрої коливалися у широкому діапазоні – від беззаперечної підтримки Габсбурзької монархії до пацифізму, викликавши розкол у суспільстві. «Зміни, що відбулися 1914–1918 років у Словенії, мали тектонічний характер. Наші люди в війну вступили переважно з патріотичними настроями. Заступник голови віденського парламенту (і майбутній голова люблянського Народного уряду словенців, хорватів і сербів) Йосип Погачник …обіцяв, що всі резервісти з рядів його родичів з натхненням виконають свій обов’язок щодо Австрії і цісаря»1. На велелюдному траурному мітингу (з приводу вбивства престолонаступника) Словенської ліберальної партії на початку липня 1914 року її очільник Іван Шуштершич закликав до «безкомпромісної боротьби зі зрадниками» (покладаючи провину за атентат виключно на Сербію) і підтримав політику війни2. Зокрема він сказав: «... наші частини перед ворогом ніколи не відступали, і коли наш цісар покличе поквитатися з кривдниками, які спричинилися до сараєвської катастрофи, тоді ті так звані “брати серби”... відчують наш кулак, тоді важкий кулак словенського вояка, словенського хлопця роздробить череп того серба, в якому живе мегаломанія...»3. А після оголошення війни І. Шуштершич навіть дав таємне розпорядження (циркуляр) для членів і прихильників партії, що зобов’язувало доповідати керівництву про прояви великосербства і доносити на передплатників неблагонадійних друкованих видань (Slovenski narod, Dan, Naš Glas, Slovenski dom, Učiteljski tovariš) тощо»4. Промова керівника СЛП викликала невдоволення в політичних противників та й навіть серед певного кола її членів, які, гостро засудивши вбивство, не погоджувалися з політикою розпалювання війни. Проте більшість керівництва словенської ліберальної партії приєдналася до патріотичного піднесення. Люблянський жупан і відомий письменник Іван Тав1 Velika vojna in Slovenci: 1914–1918. – Ljubljana: Slovenska matica, 2005. – S. 41. 2 Slovenska kronika XX. stoletja: 1900–1914. – Ljubljana: Nova revija, 1995. – S. 159. 3 Vogrič I. Slovenski književniki in 1. svetovna vojna. – Ljubljana: Zveza zgodovinskih društev Slovenije, 2001. – S. 15. 4 Slovenska kronika XX. stoletja: 1900–1914. – Ljubljana: Nova revija, 1995. – S. 159.

«Сараєвське вбивство» і початок війни чар з балкону міської ратуші промовляв до вояків, що ті рушають «у бій і за словенський народ», бо «словенського народу вже б давно не було, якби його не взяла під свою опіку наша преславна габсбурзька династія»1. Словенські політики змагалися у зображенні війни як етичної цінності, а серед населення запанувала справжня ейфорія. Письменник Іван Хрібар у спогадах, опублікованих 1932 року, писав: «Яка різниця між Любляною тепер і Любляною якихось два роки тому. Тоді – захоплення балканськими слов’янами, тепер – усе повне лютої ворожнечі до тих самих сербів, що виливалося в таких мерзенних вигуках, які записати моєму перу гидко...»2. Югославська соціал-демократична партія замах сприйняла як результат націоналістичної політики, наслідки якої не можуть бути далекосяжними, тому до війни не дійде3. Згодом соціалдемократична партія, як і більшість соціал-демократів Європи, не виступила проти війни. Один із лідерів словенських соціалдемократів Хенрік Тума, який згодом опублікував збірник нарисів про війну, писав: «Я майже привітав у собі велику війну, бо думав, що через неї... розчистяться політичні обрії Європи...»4. Після оголошення війни в Австро-Угорщині почала діяти система законів, названа воєнним абсолютизмом. Обмежено політичне життя країни і головні громадянські права (особиста свобода, свобода зібрань, свобода друку, недоторканність житла, таємниця листування). Особливо гостро цей режим було спрямовано проти слов’янського населення, в т. ч. словенців. Переслідували всіх, хто був запідозрений у сербофільстві, антинімецьких настроях, русофільстві, шпигунстві, зраді, образі цісаря, в антидержавних висловлюваннях. Після атентату змушені були припинити існування соціал-демократичне видання Zora, профспілкове видання Rudar, заборонена діяльність соціал-демократичних організацій, сербофільські часописи Dan, Glas juga, Naš glas, Slovenski dom, заборонена діяльність сокольських організацій тощо. 1 Vogrič I. Slovenski književniki in 1. svetovna vojna. – Ljubljana: Zveza zgodovinskih društev Slovenije, 2001. – S. 15. 2 Hribar I. Moji spomini. – Ljubljana: Slovenska matica, 1984. – II del. – S. 102. 3 Slovenska kronika XX. stoletja: 1900–1914. – Ljubljana: Nova revija, 1995. – S. 153. 4 Tuma H. Iz mojega življenja. – Ljubljana: Naša založba, 1937. – S. 328.

Югослов’яни і Перша світова війна Особливих переслідувань зазнавали серби на всій території Балкан. Указом бана від 27 липня в Хорватії заборонено видання сербських газет, проюгославських та соціал-демократичних видань. Заборонено діяльність усіх громадських сербських організацій Воєводини, а також і їхні друковані видання (Застава, Браник, Српство). Використання кирилиці на території Банової Хорватії1 було зведено лише до віронауки, вживання ж її в усіх інших сферах заборонене наприкінці 1914-го – початку 1915 року. В Далмації та Істрії антиавстрійські настрої місцевого населення були виразніші, оскільки становище хорватського та сербського населення тут було важчим, аніж у так званій Бановій Хорватії, де правління здійснювалося на підставі ХорватськоУгорського договору 1868 року. Політичні репресії та арешти, які з початком війни розпочалися на всій території імперії, тут були масовішими та масштабнішими, аніж в інших регіонах Хорватії. Заборонено роботу всіх сербських проюгославських, а також і деяких хорватських громадських організацій. Тих, кого запідозрювали у нелояльності та зраді, судили на території Австрії, бо далматинським та істрійським судам не довіряли. Звичною стала практика взяття заручників, їх утримували на пароплавах, у поїздах, там, де перевозили військо та боєприпаси, і у випадку диверсії мали розстрілювати. Серед таких заручників опинився і відомий письменник Іво Войнович. Відбувалися масові інтернації до таборів Коморан, Кечкемет, Талерсдорф, Грац, Арал, Наджмеджер, Болдогасон та ін. Далматинський та Істрійський сабори (парламенти) під час війни не скликалися. Чи не найжорстокішим виявився терор проти сербського населення в Боснії та Герцеговині. 26 липня 1914 року цісарським указом скасовано конституційні права населення, і управління передано військовій владі. Водночас розпочато масові арешти. Створені з місцевих мусульман (переважно люмпенізованих мас) спеціальні загони «шуцкори» (Shutzkorps), тобто нерегулярні 1

Територія Королівства Хорватії і Славонії під управлінням хорватського бана, уряду і Cабора (парламенту) (на відміну від Далмації, Істрії, Меджімур’я і Баранє). Королівство Хорватії і Славонії було окремим королівством в рамках Австро-Угорської монархії. Службова назва – Триєдине королівство Хорватії, Славонії і Далмації, яку воно отримало 1868 року після підписання угоди з Угорщиною.

«Сараєвське вбивство» і початок війни озброєні загони, які буцімто мали допомагати роботі жандармерії в підтриманні порядку в тилу, охороні залізниць, важливих об’єктів тощо1, насправді стали знаряддям розправ над сербами та тими, хто їх підтримував2. Влада на місцях настільки була захоплена репресіями та виявленням «неблагодійних», тому австрійський міністр внутрішніх справ змушений був нагадати, що невиправдано «в кожному представникові слов’янської нації наперед бачити політично сумнівного індивідуума»3. Однак це застереження мало що змінило, оскільки вся політика імперії мала антислов’янський характер. При цьому одних слов’ян бажано було використувати проти інших. Війна давала для цього особливу нагоду. «Щоб війну максимально використати як потужний засіб розбрату, Австро-Угорщина з цією метою… для нападу на Сербію і Чорногорію посилала одиниці, складені переважно з словенських, хорватських і сербських вояків»4. Драматично розвивалися події в Чорногорії: король Нікола відмовився підписати капітуляцію. Але 4/17 січня 1916 року королівська сім’я і голова уряду змушені були втекти з країни. 1 березня командант окупаційних сил Фон Вебер оголосив, що влада в Чорногорії переходить до військової управи австро-угорських сил. Тимчасом у горах місцеве населення формує повстанські загони. У відповідь окупатор інтернує майже все доросле чоловіче населення, особливо офіцерів, чиновників, авторитетних людей5. Незважаючи на те, що початок війни для Сербії складався досить сприятливо6, восени 1915 року сербська армія змушена була 1

Особи, які вступали до цих загонів, одержували платню три крони щоденно і звільнялися від мобілізації. 2 Див.: Мастиловић Д. Херцеговина у Краљевини Срба, Хрвата и Словенаца (1918–1929). – Београд: Филип Вишњић, 2009. – С. 41–42. 3 Митровић А. Србија у Првом светском рату. – Београд: Стубови културе, 2004. – С. 88. 4 Там само, с. 89. 5 Јовановић Ј. Историја Црне Горе. – Подгорица: ЦИД, 2001. – С. 343. 6 Сербія отримала важливу перемогу в Церській битві (серпень 1914) і Колубарській битві (грудень 1914), в результаті якої 50 тис. ворожих солдатів і офіцерів потрапили в полон, а територія Сербії була повністю звільнена.

Югослов’яни і Перша світова війна залишити Бєлград і відступати з своєї території через гірські масиви Чорногорії та Албанії до Адріатичного моря. Разом із армією країну покинув уряд, відступала з нею і значна частина цивільного населення. Під час цього відступу від холоду і голоду померло понад 60 тисяч чоловік. На узбережжі рештки сербської армії (приблизно 120–130 тисяч вояків) кораблі союзників переправили на острів Корфу (у квітні 1916 року, після відпочинку і реаблітації, сербську армію кинуто на солунський фронт). Там під час війни перебував і сербський уряд. Окупована територія Сербії була поділена на три зони (австро-угорське військове генерал-губернаторство і дві болгарські військово-інспекційні зони). На окупованій австро-угорськими військами території Сербії було заборонено будь-які форми суспільного життя, розпущено всі політичні, професійні, культурні, спортивні організації та установи, здійснено масові інтернації, взяття заручників тощо. На початку 1916 року в Сербії та Чорногорії заборонялося офіційне вживання кирилиці. Культурні надбання грабовано. У бібліотеках вилучені книги з сербської історії. З метою пропагандистської роботи на окупованих сербських територіях засновано газету «Београдске новости», яка згодом отримала і культурний додаток «Авала». Про політику окупаційної влади щодо місцевого населення свідчать слова генерала Конрада: «Селянські та торгові верстви повинні під нашою владою розвиватися, а тих, хто політизує, т. зв. інтелігенцію – колишніх міністрів, чиновників, адвокатів, професорів і священиків – ми не сміємо підтримувати, їх ми повинні знищити, тобто їхньому поверненню [з еміграції] рішуче і якнайдовше перешкоджати»1. Водночас заохочувано колаборантів, діячів прогабсбурзької орієнтації. У столиці з групи відомих австрофілів створено Общинний комітет міста Бєлграда. Об’єднавчі процеси під час війни Антисербська істерія, що охопила монархію після сараєвського вбивства, плани провести швидку та успішну каральну операцію проти Сербії, були продовженням багаторічної цілеспряМитровић А. Србија у Првом светском рату. – Београд: Стубови културе, 2004. – С. 325. 1

Об’єднавчі процеси під час війни мованої протидії уряду Австро-Угорської імперії як тенденціям до об’єднання південних слов’ян, так і розвиткові їхніх культур і мов. Проте об’єднавчі рухи тривали й надалі в різних формах, ставши тепер однією з відповідей на катастрофу. У зв’язку з посиленням соціального і національного гніту на початку ХХ ст., під час і після Балканських воєн, що мали великий відголос серед словенців і хорватів та пробудили серед певних верств населення симпатії до Сербії, панславістські погляди та потребу зближення слов’янських народів, – активізувалися національно-визвольні настрої і в Словенії, і в Хорватії. Вони виливалися зокрема і в ідею створення об’єднаної держави південних слов’ян1. Хорвати були затиснуті між мадярами та італійцями, словенці – між німцями та італійцями; і перші, і другі сподівалися на Габсбургів як на менше зло. Південнослов’янська ідея, що була витвором інтелектуалів та буржуазії, не знаходила підтримки в середовищі клерикалів та селян. Так звані «південні слов’яни» ще довго сподівалися на Габсбургів. Навіть у 1917 році словенець А. Корошец, лідер клерикальної партії, яка репрезентувала словенську більшість, промовив: «Наш хорватсько-словенський народ твердо і цілковито вирішив чесно та віддано служити монархії та правлячому Дому Габсбургів до самої смерті»2. Однак ця вірність монархії, на думку клерикалів, мала бути винагороджена її поступками слов’янам. Прагнучи скористатися кризою австро-угорської монархії, хорватська буржуазія активізувала національну боротьбу, намагаючись блокуватися з угорськими опозиціонерами і посилюючи свої зв’язки з сербськими лібералами. Ще на початку жовтня 1905 року в Рієці відбувся з’їзд парламентських депутатів від Хорватії, Далмації, Істрії, на якому було ухвалено Рієцьку резолюцію, що вимагала приєднання до Хорватії Далмації, суворого дотримання угоди 1868 року і в подальшому – розширення автономних прав Хорватії, запровадження демократичних свобод. «Хорватські» серби, в свою чергу, в жовтні 1905 року прийняли Задарську 1 Velika vojna in Slovenci: 1914–1918. – Ljubljana: Slovenska matica, 2005. – S. 41. 2 Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809–1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. – Л.: ВНТЛ-Класика, 2002. – С. 228.

Югослов’яни і Перша світова війна резолюцію, у якій підтримали положення Рієцької резолюції. Встановлення тісної співпраці між сербськими політиками (Хорватії) і хорватськими політиками привело до створення у грудні 1905 р. Хорватсько-сербської коаліції під проводом Ф. Супіла, А. Трумбича та С. Прибічевича («австрійського» серба). 1906 року ця коаліція перемогла на виборах до Хорватського парламенту (т. зв. політику нового курсу не прийняли партії права у Бановій Хорватії під проводом Йосипа Франка і в Далмації (Іво Продана), а також Хорватська народна селянська партія братів Радичів1. Загалом же ідея зближення хорватів і сербів для боротьби проти австро-угорського панування ставала дедалі популярнішою серед обох народів2. Наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. словенські політичні та культурні еліти, усвідомлюючи дедалі загрозливіші небезпеки германізації, починають схилятися до думки, що успішно протистояти національним загрозам можна лише з народною автономною Об’єднаною Словенією. В цьому питанні словенці шукали союзників в хорватські партії права. Словенські католицькі і ліберальні політики виступали за перетворення монархії в триалістичну, в якій би вони, разом із хорватами, стали третьою складовою3. Попри те, що більшість словенців залишалися відданими габсбурзькій монархії, частина інтелігенції виступала за вихід із Австро-Угорщини. Таких поглядів дотримувалися, наприклад, члени таємного товариства словенських студентів і школярів «препородовців» (назва за виданням Preporod, тобто «Відродження», 1912–1914), які, розчарувавшись у перспективі вирішення словенського і югослов’янського питання в рамках Австро-Угорської монархії, виступали за самостійну держа1 Селянська партія братів Радичів, створена 1904–1905 рр., обстоювала програму широкої автономії Хорватії в складі Габсбурзької імперії. Радич у 1914 році сказав, що серби були «безсовісними ворогами августійшої династії, нашої монархії, і особливо хорватського способу життя» (цит. за: Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809–1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. – Л.: ВНТЛ-Класика, 2002. – С. 228.). 2 Історія південних і західних слов’ян / Пер. з рос. видання. – К.: Радянська школа, 1959, – С. 384. 3 Prunk J. Kratka zgodovina Slovenije. – Ljubljana: Grad, 2008. – S. 84.

Об’єднавчі процеси під час війни ву південнослов’янських народів, яка б мала постати на руїнах монархії. А відомий словенський письменник Іван Цанкар у своїй лекції «Словенці і югослов’яни», виголошеній 1913 року, вказав на велику культурну і цивілізаційну різницю, що скалася внаслідок історичного розвитку між словенцями та іншими югослов’янами, виступив за збереження повної самобутності словенського народу. Він стверджував, що спільної югослов’янської культури не існує, і нового югослов’янського народу створити неможливо, натомість федеративна югослов’янська республіка як спільний політичний проект, на його думку, цілком можлива, «якщо думають ті чотири народи, що їм справді належиться бути разом...»1. Але парадоксальним чином і у Відні розглядали можливість створення такої об’єднаної держави – з протилежною метою: свого роду «розчинення» в ній Сербії як головного і невиправного ворога, збудника антиавстрійських настроїв. Водночас малося на увазі збалансувати угорський чинник, який теж обмежував домінування Австрії. Адже попри державне об’єднання Австрії та Угорщини давня ворожнеча не зовсім вигасла. Прихильником федералізації монархії був Франц Фердинанд. Серед пропонованих ним рішень було відновлення Королівства Хорватії, повністю незалежного від Угорської корони. Об’єднання сербських земель з Хорватією не передбачалося, оскільки це могло б сприяти зміцненню південнослов’янської ідеї. Отже, свою триалістичну систему Франц Фердинанд запропонував для того, вважає історик А. Дж. П. Тейлор, аби підірвати міць південнослов’янських народів. Уже згодом, після смерті Франца Йосифа, Карл І запропонував проект створення на півдні монархії буферної держави, яку б склали Сербія, Чорногорія, Албанія, Боснія і Герцеговина з Габсбургами на чолі. Австро-угорський дуалізм мав змінитися на триалізм Австрії, Угорщини і Югославії. Над цією програмою працювало хорватське коло політиків у Загребі та єпископ Й. Штадлер в Сараєві; схилявся до неї і глава словенських клерикалів І. Шуштершич. Див.: Kos J. Duhovna zgodovina Slovencev. – Ljubljana: Slovenska Matica, 1996. – S. 146. 1

Югослов’яни і Перша світова війна Отже, ідея триалізму народилася як відповідь на загострення відносин Австро-Угорської монархії з південними слов’янами і набула актуальності з початком війни та її перебігом. Різні адепти цієї ідеї вкладали в неї власний зміст. Відень сподівався таким чином уникнути розвалу імперії та зміцнити її, забезпечивши лояльність і підтримку всіх югослов’ян. Ці ж останні розглядали ідею триалізму як форму легітимізації свого національного буття. Водночас були політичні сили, які майбуття своїх народів не мислили у складі Австро-Угорської імперії, навіть реформованої. У самій Сербії правляча радикальна партія, граючи на національних почуттях народу, прагнула очолити національний рух південних слов’ян, спрямований на створення об’єднаних національних держав на Балканах. «Боснійська криза 1908–1909 рр. посприяла цьому і стала поштовхом, що прискорив створення Балканського союзу між Сербією, Болгарією, Чорногорією та Грецією, який остаточно склався 1912 р. при активному посередництві Росії»1. Паралельно з пропозицією щодо утворення т. зв.«Великої Сербії», до складу якої мали увійти всі сербські землі, а також Македонія, Боснія та Герцеговина й окремі західні райони Болгарії, розглядався варіант утворення спільної держави трьох народів «одного кореня» – сербів, хорватів, словенців2. 1

Історія південних і західних слов’ян / Пер. з рос. видання. – К.: Радянська школа, 1959. – С. 378. 2 Історія південних і західних слов’ян. – К.: Либідь, 2001. – С. 557. Про можливість об’єднання сербів, які проживали на розрізнених територіях, а також створення своєрідного Балканського союзу, що зміг би протистояти зовнішньому ворогові (а точніше – метою було покласти край турецькому пануванню), сербські політики активно роздумували впродовж XIX ст., що найвиразніше видно в «Начертанії» (1844) Ілії Гарашанина як таємній державній програмі, своєрідному синтезі всіх попередніх проектів щодо звільнення та об’єднання сербів. Розглядалися різні варіанти федерації чи конфедерації Балканських країн. У 60-ті роки під керівництвом Гарашанина створено проект договору про союз між Грецією, Румунією, Сербією та Чорногорією. Перший договір підписано 5 жовтня 1866 р. між Сербією та Чорногорією, а навколо цього ядра мали об’єднатися інші народи Балкан. Сербський народ, що проживав на поневолених турецьких територіях, треба було визволити і об’єднати в «майбутню велику Сербію», до якої приєдналася б Чорного-

Об’єднавчі процеси під час війни Питання югослов’янського об’єднання як першорядної мети сербської державної політики викристалізувалося 1914 року, за умов воєнного конфлікту з Австро-Угорщиною. Наприкінці серпня 1914 року уряд Королівства Сербії створив авторитетну комісію, покликану розробити програму югослов’янського об’єднання. 7 грудня 1914 р. на Скупщині в Ніші було ухвалено Нішську декларацію, в якій вперше заявлялося, що ця війна «стає боротьбою заради визволення і об’єднання всіх наших підневільних братів сербів, хорватів і словенців»1. Поява Декларації була вмотивована безпосередніми потребами Сербії, що вела боротьбу за своє існування2. Сербія «югославською програмою дістала змогу осмислення надто важкої боротьби, що вимагала та ковтала надзвичайно великі жертви, тобто можливість ту боротьбу осмислити як широку національно-визвольну, що з допомогою великого, сильного і дуже впливового ідеалу, водночас зміцнить і власні психологічно-ідеологічні сили опору і набуде сильного наступального засобу для ідеологічно-пропагандистського ослаблення Австро-Угорщини зсередини»3. Під час війни активно діяла антиавстрійська хорватська, сербська та словенська еміграція. (До Італії втекли хорвати Ф. Супіло, рія. Тут «уперше вжито синтагму Велика Сербія щодо сербської держави, яка б об’єднала весь сербський народ у Туреччині, але не в Австрії» (Див.: Љушић Р. Илија Гарашанин о српској државности // Гарашанин. Сусрети и виђења. – Крагујевац: Јефимија, 2002. – С. 69–110). Програма югославської політики, яку Гарашанин запропонував хорватському політичному та культурному діячеві єпископові Й. Штроссмаєру 1867 року, передбачає об’єднання «югослов’янських племен» в «єдину союзну державу», до якої йтиметься поступово, в залежності від того, як складатимуться обставини. Центрами такого об’єднання були б Бєлград і Загреб. «Між Бєлградом і Загребом повинно бути повне порозуміння». При цьому, вважає політик, потрібно особливо зважати на те, що пише журналістика, оскільки, якби виникло хоча б маленьке якесь непорозуміння, воно не має права стати суспільним надбанням (Крестић В. Ђ. Гарашанин и Хрвати // Гарашанин. Сусрети и виђења. 2001. – Крагујевац: Јефимија, 2002. – С. 134). 1 Нова историја српског народа. – Београд: Наш дом – L’aged’Homme, 2002. – С. 271. 2 Там само, с. 272. 3 Митровић А. Србија у Првом светском рату. – Београд: Стубови културе, 2004. – С. 137.

Югослов’яни і Перша світова війна А. Трумбич, Х. Хінкович, І. Мештрович та ін.). Анте Трумбич, Нікола Стоянович, Франьо Супіло, Хінко Хінкович, Іван Мештрович, Франко Поточняк, Богуміл Вошняк та деякі інші 30 квітня 1915 року в Парижі створили Югослов’янський комітет, який мав пропагувати перед Заходом прагнення до об’єднання югослов’ян в одну державу. Головою був обраний хорват Анте Трумбич. Згодом комітет переїхав до Лондона, де й залишився до кінця війни, а його філії відкрито в столицях країн Антанти і в Женеві. У першій прокламації Комітету, оприлюдненій 6 травня 1915 року, заявлено: «Весь югославський народ, серби, хорвати і словенці, всі ми очікуємо від цієї війни об’єднання … всієї території в єдину незалежну державу»1. Серед членів Комітету не було єдності щодо того, як саме та на яких засадах має відбутися майбутнє об’єднання. А. Трумбич і більшість членів Комітету вважали, що насамперед потрібно об’єднатися, а лише потім домовлятися про те, чи буде нова держава федеральною чи централізованою. Іншого погляду дотримувався в Хорватії Франьо Супіло. Він спершу обстоював ідею єдності з сербами і політичну співпрацю з мадярами (Ференцом Кошутом). Це було політикою «нового курсу», як її називали Франьо Супіло, Анте Трумбич, Йосип Смодлака тощо. Однак влітку 1916 р. Ф. Супіло вийшов із Югослов’янського комітету, оскільки вважав гру Сербії подвійною та наполягав на тому, щоб перш за все визначитися з федералістським устроєм майбутньої держави, а лише потім обговорювати всі інші питання. Він єдиний запропонував альтернативу програмі об’єднання – якщо його здійснити виявиться неможливим, то Сербії і Хорватії потрібно надати змогу стати самостійними державами. Після смерті Франца Йосифа його спадкоємець на престолі Карл І висунув проект створення «буферної держави» у складі Сербії, Чорногорії, Албанії, Боснії і Герцеговини з представником дому Габсбургів на чолі. Іншим варіантом цього плану була програма створення «Великої Хорватії» в рамках Австро-Угорщини, висунута буржуазними партіями Хорватії, які продовжували стояти на позиції збереження монархії Габсбургів за умови надання Ћоровић В. Илустрована историја Срба. – Београд: Политика: Народна књига, 2006. – Књ. 6. – С. 135. 1

Об’єднавчі процеси під час війни південнослов’янським народам прав культурно-національної або територіально-національної автономії. «Велика Хорватія», за їхніми розрахунками, мала об’єднати в своєму складі Хорватію, Славонію, Далмацію та Боснію і Герцеговину, тобто землі, на які претендувала Сербія. Всі ці проекти підривали Нішську програму сербського уряду, розраховану на створення «Великої Сербії з династією Карагеоргієвичів на чолі»1. З сербським урядом активно співпрацювали впродовж усієї війни еміграція Боснії і Герцеговини та Чорногорський комітет національного об’єднання, створений після капітуляції Чорногорії 1916 року під керівництвом Андріє Радовича (існують дані, що діяльність цього комітету, зі штабом у Женеві, фінансувала Сербія). У листопаді 1916 року сербське Міністерство закордонних справ заснувало в своєму складі окремий т. зв. Чорногорський відділ, який мав займатися пропагандою об’єднання Чорногорії та Сербії2. 20 липня 1917 р. прийнято Корфську декларацію, або пакт між сербським урядом і Югослов’янським комітетом, яким передбачено утворення Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Королівства СХС) і вперше зазначено, що після війни буде засновано нову спільну державу – конституційну, демократичну, парламентську монархію з династією Караджорджевичів на чолі. Прийняття Корфської декларації свідчило про перемогу великосербської точки зору в питанні про створення єдиної держави сербів, хорватів і словенців. Прагнення Сербії до гегемонії в новій державі підтримували держави Антанти, які розраховували забезпечити в ній свій вплив3. Корфська декларація стала основою майбутнього об’єднання, головні її засадничі принципи увійшли згодом до першої конституції Королівства СХС 1921 року. Чорногорський Комітет національного об’єднання, вважаючи своїм головним завданням об’єднання Чорногорії з Сербією, 11 серпня 1917 року заявив про своє приєднання до Корфської декла1

За балканскими фронтами Первой мировой войны. – М.: «Индрик», 2002. – С. 235–236. 2 Јовановић Ј. Историја Црне Горе. – Подгорица: ЦИД 2001. – С. 345. 3 Історія південних і західних слов’ян / Пер. з рос. видання. – К.: Радянська школа, 1959. – С. 397. Див. також: За балканскими фронтами Первой мировой войны. – М.: «Индрик», 2002. – С. 294–295.

Югослов’яни і Перша світова війна рації1. Офіційного представника Чорногорії не було запрошено на Корфську конференцію. А чорногорський король Нікола та його однодумці виступили проти декларації як такої, що суперечить принципам суверенності та незалежності країни, і як спробу інкорпорувати Чорногорію в іншу державу і нав’язати їй іншу династію проти її волі2. Водночас, протистоячи інсинуаціям, що чорногорський уряд виступає проти єдності з Сербією, з ініціативи короля Ніколи уряд видав звернення до південних слов’ян, в якому наголошувалося, що Чорногорія прагне об’єднання зі своїми братами, але хоче, щоб воно «було чесним», а «югославська спільнота була конфедерацією, ...в якій кожен збереже свої права, свою віру, закони і звичаї, і всі ми будемо рівними в обіймах нашої матері Югославії...»3. В самій Австро-Угорській імперії, хоча під час війни політичне життя мало свої обмеження, 1915 року пожвавилася діяльність сербських політичних сил усередині Габсбурзької монархії з метою об’єднання із Сербією, а також тих, хто виступав за об’єднання південних слов’ян в єдине політичне утворення під Габсбурзьким скіпетром. Представник партії права Анте Старчевича Стієпан Загорац 1915 року виступав за створення самостійних держав у межах Габсбурзької монархії, які б разом із Австрією створили спільний 1 Історія південних і західних слов’ян / Пер. з рос. видання. – К.: Радянська школа, 1959. – С. 397. 2 Јовановић Ј. Историја Црне Горе. – Подгорица: ЦИД, 2001. – С. 347. 3 Там само, с. 348. Оскільки у декларації констатовано, що майбутня держава називатиметься Королівство СХС і буде під сербською династією Караджорджевичів, питання чорногорської династії Петровичів залежало від існування чорногорської держави. Реагуючи на це та інші положення декларації, чорногорська влада і король Нікола хотіли перешкодити такому варіанту об’єднання і створення спільної держави. Протести короля Ніколи та його уряду в вигнанні проти прийняття Корфської декларації, яка монархістський трон майбутньої держави віддавала династії Караджорджевичів, залишилися без наслідків. У результаті внутрішніх розколів і зовнішнього тиску, Чорногорія, на думку історика Дж. Борозана, залишилася на маргіні історії (Борозан Ђ. Црна Гора у Првом светском рату. Судбина једног савезништва // Први светски рат и Балкан – 90 година касније: тематики зборник радова / главни и одговори уредник Милан Терзић. – Београд: Институт за стратегијска истраживања, Одељење за војну историју, 2011. – С. 228–229.).

Об’єднавчі процеси під час війни союз. Стіпе Вучетич (Хорватська партія права) 1916 року обстоював необхідність об’єднання всіх хорватських областей в єдину самостійну хорватську державу. Головним предметом політичних дискусій і боротьби було питання: самостійна Хорватія чи Хорватія в складі об’єднаної югославської держави – федеративної або централізованої. У колах інтелігенції впродовж усієї війни тривають пошуки можливого вирішення складних стосунків між балканськими слов’янами. Паралельно з діяльністю еміграції клерикальні словенські лідери Янез Крек і Антон Корошец почали працювати на об’єднання югослов’ян монархії заради спротиву гегемонії Відня та Будапешта. У жовтні 1915 року в Мариборі відбулося засідання хорватсько-словенського клубу1. Коли 1917 року, вперше після оголошення війни, у Відні зібралося Королівське віче, 33 депутати австрійського парламенту від слов’янських земель об’єдналися у коаліцію (Югослов’янський клуб). Її очільник словенець А. Корошец 30 травня 1917 року зачитав у парламенті Заяву, що отримала назву Травнева декларація, в якій було викладено вимоги у зв’язку з реформацією держави: «Посланці-підписанти, зібрані в Югослов’янському клубі, заявляють, що на підставі народного начала і хорватського державного права вимагають, щоб усі території монархії, в яких проживають словенці, хорвати та серби, об’єдналися під жезлом габсбурзької лотаринзької династії в самостійне державне утворення, яке буде вільне від усякого панування чужоземців і збудоване на демократичних засадах. За здійснення цієї вимоги свого цілісного народу будуть боротися усіма силами»2. Декларація серед словенців викликала великий ентузіазм. Проте її ніхто з високих офіційних кіл монархії не підтримав, тому було організовано всенародний рух на підтримку Травневої декларації. До весни 1918 року було зібрано 250 000 підписів. З весни 1918 року словенські очільники вже ставили питання про відділення від монархії3. 16–17 серпня 1918 року в Любляні сформовано Narodni svet (Народну раду) Словенії та Істрії як частину майбутнього Див. Єлавіч Б. Історія Балкан. ХХ століття. – К.: Свенас, 2004. – С. 151. 2 Slovenci + prva svetovna vojna 1914–1918. – Ljubljana: Muzej novejše zgodovine Slovenije, 2010. – S. 82. 3 Prunk J. Kratka zgodovina Slovenije.– Ljubljana: Grad, 2008. – S. 88–89. 1

Югослов’яни і Перша світова війна центрального Народного комітету (Narodnі odbor) словенців, хорватів і сербів у Загребі. Народна рада Словенії як найвищий народний орган почала функціонувати ще за діючої австрійської влади. Логічним продовженням цього процесу стало заснування в Загребі 5 жовтня 1918 року Народного віча словенців, хорватів і сербів (СХС) як найвищого політичного органу трьох народів. Головою віча обрали словенця Антона Корошеца, заступниками хорвата Анте Павелича й серба Светозара Прибічевича. Народне віче в Загребі 19 жовтня 1918 року відхилило маніфест останнього австро-угорського імператора Карла про переоблаштування Габсбурзької монархії в федерацію. 29 жовтня 1918 р. Хорватський Сабор у Загребі та велика народна маніфестація в Любляні проголосили створення суверенної Держави словенців, хорватів і сербів. Югослов’янському комітетові доручили представляти СХС у зовнішньополітичних справах. 24 листопада 1919 року, після довгих суперечок і важких дебатів, Народне віче в Загребі висловилося за об’єднання Держави СХС із Сербією та відрядило до Бєлграда представницьку делегацію. 1 грудня 1918 р. сербський регент Александр Караджорджевич маніфестом проголосив об’єднання СХС з Королівством Сербії та створення Королівства СХС1. 26 (13) листопада 1918 року в Подгориці створена просербськими силами чорногорська Велика Народна Скупщина ухвалила рішення про детронізацію короля Ніколи і династії Петровичів-Нєгошів та об’єднання з Сербією під династією Караджорджевичів2. 1 Серед хорватів було чимало противників входження до складу Королівства СХС. 5 грудня 1918 р. в Загребі під час демонстрації протесту проти створення Королівства пролилася кров. Серед противників нової держави побутував антисербський жарт: СХС розшифровується як «Србин хоче све» (Серб хоче все) або ж «Само Хрват смета!» (Лише хорват заважає). 2 Це – попри те, що король Нікола підтримував Сербію і був прихильником об’єднання всіх югослов’ян у єдину спільноту. На початку жовтня 1918 року він звернувся до югослов’ян: «Брати, з натхненням, радістю і захопленням святково заявляю, що бажаю – а переконаний, що таке бажання має і весь мій рідний народ у Чорногорії – щоб і наша люба Чорногорія була складовою Югославії, почесно увійшла в югославську

Об’єднавчі процеси під час війни Для хорватського та словенського народів закінчення Першої світової війни ознаменувалося не лише визволенням від австро-угорського панування і створенням нової держави, а й болісною втратою частини своїх територій, які на підставі Лондонського договору 1915 р. і Рапальської угоди 1920 р. дісталися сусідній Італії. З хорватських територій до Італії відійшли Істра, Лошінь, Црес, місто Задар, а згодом, за Римським договором між Королівством СХС та Італією, 1924 р. – і Рієка. Для словенців головною проблемою був поділ між трьома різними державами в повоєнній Європі (Італія, Австрія, Королівство СХС). До цього насильницького поділу додалася ще одна національна втрата – за жовтневим плебісцитом 1920 р. до Австрії відійшла Каринтія. За офіційними даними, чверть словенців залишилася під пануванням чужинців1: приблизно 400 тисяч під владою Італії (за Рапальською угодою 1920 р.)2, приблизно 100 тисяч у Каринтії під Австрією і приблизно 5 тисяч під Угорщиною3. Хоча в результаті розпаду Австро-Угорської імперії словенці звільнилися від чужоземного панування і стали співзасновниспільноту, так само, як чесно і до кінця за неї воювала і страждала. Бажаю у злагоді і по-братськи облаштувати югославську конфедерацію, в якій кожен збереже свої права, свою віру, закони та звичаї і в якій ніхто не посміє нав’язувати першість, а всі будемо рівні в прекрасних обіймах матері Югославії, і кожен працюватиме на її поступі і величі в товаристві вільних і просвіщенних народів» (Цит. за: Борозан Ђ. Црна Гора у Првом светском рату. Судбина једног савезништва. // Први светски рат и Балкан – 90 година касније: тематски зборник радова / главни и одговори уредник Милан Терзић. – Београд: Институт за стратегијска истраживања, Одељење за војну историју, 2011. – С. 229). 1 Див. Prunk J. Kratka zgodovina Slovenije. Ljubljana: Grad, 2008. – S. 97. 2 Знаний словенський письменник Ф. Бевк, учасник війни, у книзі «Шлях у невідоме» з цього приводу записав: після війни «приходила гірка думка, що я і мої родичі з одного рабства потрапили в інше (…) Ми почувалися обдуреними». Італійці, каже він, не мали ані найменшого поняття про нашу національну свідомість і не розуміли, «що ми не вдячні їм за “перемогу”» (Bevk F. Pot v neznano. – Ljubljana: Slovenska Matica, 1970. – S. 95). 3 Див.: Janež S. Motivi Prve svetovne vojne in njeni odmevi v slovenski književnosti // Vadnjal L. Janež S. Zapiski vojaka. – Ljubljana: Borec, 1989. – S. 1399.

Югослов’яни і Перша світова ками нової держави південних слов’ян, їхнє становище в післявоєнній Європі було не таким однозначним1. «При створенні Королівства сербів, хорватів і словенців не був врахований важливий принцип рівності всіх, що в ньому проживало народів. Маніфест принца-регента Сербії Александра Караджорджевича, оприлюднений 1 грудня 1918 р., і Відовданська конституція 1921 р. ігнорували права національних меншин – албанців, угорців, македонців, турків, боснійців-мусульман та інших народів, які опинилися у складі об’єднаної югославської держави»2. Зміна назви держави з Королівства СХС на Королівство Югославія в 1929 році та встановлення в країні диктатури3 1

Янко Кос у «Духовній історії словенців» говорить про те, що період 1918–1941 рр. для словенців означав період тривалої постійної кризи, передусім кризи духовної (Kos J. Duhovna zgodovina Slovencev. – Ljubljana: Slovenska Matica, 1996. – S. 148.). «Усвідомлення того, що наше народне тіло розшматоване і його частини віддані чужинцю, нам згірчило дух...», – писав Ф. Коблар у розвідці «Словенська література з 1918 по 1938» (Koblar F. Slovensko leposlovje od 1. 1918–1938. // Spominski zbornik Slovenije. Ljubljana: «Jubilej», 1939. – S. 264). Критик Іво Юванчич писав, що Перша світова війна за своїми жертвами для словенського народу була доленоснішою, ніж друга. Те ж саме стверджує інший автор. Перша світова війна є без сумніву для словенців епохальною подією і великим переломним моментом. «Фізична» участь словенців у різних етапах світової борні (вояки, полонені, добровольці, повстанці, біженці, інтерновані, арештовані...) і присутність одного з найкривавіших фронтів саме на словенській території закарбувалися в словенській історичній пам’яті (Див.: Svoljšak P. Prva svetovna vojna in Slovenci (I del) // Zgodovinski časopis. – 1993. – № 2. – S. 263.). Оскільки словенські вояки воювали на трьох фронтах Світової війни – галицькому, боснійськосербському й італійському, після закінчення війни особливо болісним стало усвідомлення безглуздості усіх цих жертв. Якщо, скажімо, серби та італійці уславлювали своїх загиблих як борців за свободу та праведну справу, німці, австрійці та угорці, хоча й були переможеною стороною, поминали свої жертви як оборонців вітчизни, для словенців тут не було однозначного потрактування. Лише про тих, хто воював на італійському фронті, можна було говорити як про оборонців словенських територій від італійських зазіхань. 2 За балканскими фронтами Первой мировой войны. – М.: «Индрик», 2002. – C. 416. 3 Диктатура (шестојануарска диктатура) періодy aбсолютистської влади короля Александра I Караджорджевича. 6 січня 1929 року король

підкреслювали офіційну державну ідеологію сприйняття хорватів і словенців лише як племен єдиного народу, а не окремих державотворчих націй. Визволившись від чужоземного панування, південнослов’янські народи, однак, не увійшли у фазу гармонійних взаємин між собою у новій державі, де залишалося місце для невдоволення національних амбіцій і кривд, що позначилося драматичним чином на їхньому майбутньому. Літературне життя в роки війни. Дослідження антивоєнної проблематики в літературах хорватів, словенців, сербів З початком війни літературне життя Словенії занепало. Політичні репресії, інтернації, арешти, мобілізація, все це завадило природному розвиткові літературного процесу та культурномистецькому життю країни. Розпущено Словенську Матицю, Спілку словенських письменників (з 1915 р.). З перших днів війни розпочалися масові репресії серед інтелігенції – священиків, вчителів, народних будителів. Словенцям не довіряли, попри вірнопідданчу позицію низки словенських політиків. Ув’язненими були тогочасний голова Словенської Матиці, редактор літературного видання Slovan проф. Фран Ілешич, письменник Фран МасельПодлімбарський (помер на висланні 1917 р.), колишній люблянський жупан Іван Хрібар, художник Фердо Весел, перекладач Владімір Левстік, представник словенських футуристів і карикатурист Хінко Смрекар, Алойз Граднік, Антон Новачан, Ксавер Мешко, Юш Козак та ін. «У люблянських в’язницях, – згадував письменник Іван Лах, який також зазнав гонінь (інтернації), – був цвіт нашої молоді, члени учнівської організації (...) Ув’язнювали священиків, учителів, усіх, хто почувався словенцем»1. Найвідомішим в’язнем став письменник Іван Цанкар. По своєму звільненні розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій і профспілок, політичні зібрання, ввів цензуру. Проголошено ідеологію «інтегрального югослов’янства та змінено назву держави на Королівство Югославія. Короля Александра вбито в Марселі 1934 року. 1 Lah I. Knjiga spominov. Ječe – Moja pot – Dan 1914. – Ljubljana: Založila tiskovna zadruga, 1925. – S. 13.

Югослов’яни і Перша світова з арешту І. Цанкар в одному з листів написав: «Бачу, що тимчасово словенська література і мистецтво неможливі. І ми схожі на риб на суходолі»1. Серед словенських письменників не було таких, хто б пішов на війну добровольцем. Деякі інтелігенти перейшли до сербського війська (наприклад, поет і драматург Павел Голіа). Серед тих, хто спочатку не виявляв симпатій до сербів і вважав Австрію своєю батьківщиною, був письменник і священик Ф. С. Фінжгар. У жупнійській (парохіяльній) хроніці в Сорі при Медводах міститься його запис такого змісту: «Війна для нас минає сприятливо. До 7.11. вже 1\3 Сербії окуповано» (16 листопада 1915 р.). Через два роки тональність записів зовсім інша: «Німецька культура – дикуни, крадії курей, овець і всього. Чванькуваті, горді, надуті... Атілла з своєю ордою був пастушком овець» (жовтень 1917 р.)2. А наприкінці війни Фінжгар стає принциповим прихильником об’єднання югослов’ян. Його еволюція характерна. На фронтах опинилися словенські письменники, серед яких: Павел Голіа, Іван Лах, Франце Бевк, Іго Груден, Станко Майцен, Воїслав Моле, Антон Дебеляк, Іван Матічич, Антон Новачан, Фран Албрехт, Іван Албрехт, Франц Коблар, Прежіхов Воранц, Юш Козак, Фердо Козак, Антон Подбевшек, Йосип Відмар, Ангело Церквенік, Янко Глазер, Т. Гаспарі, а також скульптори Антон Штефич, Юлій Форнбахер, художники Йоже Цвелбар, Божидар Якац, Август Чернігой, Хінко Смрекар та багато інших3. 1917 рік став початком демократизації політичного і культурного життя монархії. У липні Карл І проголосив поCankar I. Zbrano delo. – Ljubljana: DZS, 1975. – XXIII. – S. 20. Finžgar F. S. Prerokovana // Finžgar F. S. Zbrano delo. – Ljubljana: DZS, 1983. – Knj. 5. – S. 457, 469, 472. 3 В Австро-Угорщині на початку війни був організований Воєннопропагандистський відділ, до роботи якого були залучені різні митці. Так, серед офіційних фронтових художників, на фронті опинився Іван Ваупотич, автор багатьох образків з воєнного життя, листівок, малюнків, в яких передав страждання словенського вояка і всього народу. Воєнні листівки малювали Максім Гаспарі, Хінко Смрекар, Антон Кожель, Фран Тратнік. Словенські листівки з серії Війна в картинках набули великої популярності, бо втратили своє пропагандне значення і висловлювали справжні і щирі почуття вояків на фронті. (Slovenci + prva svetovna vojna 1914–1918. Ljubljana: Muzej novejše zgodovine Slovenije, 2010. – С. 85). 1 2

Літературне життя в роки війни літичну амністію. Відновлюється діяльність Словенської Матиці створюються нові видавництва – Tiskovna zadruga (1916) Nova založba (1917, молодокатолицька течія), Slovenska socijalna matica (1918, соціалісти). Оживає літературне життя. Вийшли друком «Образки зі снів» І. Цанкара та деякі інші його твори, «Руїни» Йосипа Рібічича, «Падаючі зорі» Алойза Градніка тощо. Тема Першої світової війни була настільки болючою і важливою, що неодноразово привертала увагу дослідників словенської літератури у різні часи. Вона прозвучала як у спеціальних статтях, так і в загальних оглядах літератури міжвоєнного періоду. Ще 1920 року в люблянському журналі Čas (№ 1–3, с. 71–84) була опублікована стаття Івана Прегеля «Світова війна і словенська література. Інформаційне дослідження». Розвідка складається з двох частин. Перша містить загальні зауваги щодо впливу війни на європейські літератури та короткий огляд світової антивоєнної літератури. На відміну від інших аналогічних оглядів літератури, І. Прегель чи не єдиний висловив думку про те, що на створення (анти)воєнної літератури того чи іншого народу (про Першу світову) впливало кілька різних факторів, зокрема існування в нього традиції воєнної літератури, а також міра залученості його у світовий конфлікт. Письменник вважає за доцільне вирізняти три групи літератур: великих народів, які були провідними силами в війні, нейтральних народів і малих народів, які були політично підпорядковані великим і стали учасниками війни вимушено (словенці, хорвати, чехи). Почуття, викликані війною в сербів, бельгійців, болгар, були спорідненими з почуттями народів першої групи, хоча, звісно, для кожної країни досвід війни був особливим. З іншого боку, пише він, сучасна воєнна література є дуже точним відображенням усіх можливих відтінків воєнного психозу1. У цьому сенсі можлива періодизація в розвитку воєнної літератури, вважає І. Прегель. Перший період – це переважно актуально-політична література, націоналізм воєнного піднесення, офіційно-державної пропаганди (яскравий приклад – німецька, французька поезії), впливу якої не змогли оминути й такі відомі в світі постаті, як Т. Манн, Е. Верхарн, 1

Čas. – 1920. – № 1–3. – S. 72.

Югослов’яни і Перша світова М. Баррес, П. Клодель, В. Брюсов, Ф. Сологуб, Р. Кіплінг, Г. Велс, А. Франс. У другій фазі відчувається вже відлуння болю, спочатку пасивно-сентиментально, потім гучніше (Л. Андреєв, А. Барбюс, Р. Роллан). Епіки почали задумуватися над сенсом війни, смерті, війна стає епічним матеріалом. Вона вразила маленькі народи з подвійною жорстокістю, адже для них виявити свою національну свідомість часто означало наразитися на смерть. Друга частина статті, що присвячена безпосередньо словенській літературі, складається фактично з переліку авторів, які публікували поезію, прозу, драми на воєнну тематику. І. Прегель зазначає, що найбагатше вона була представлена в часописі Dom in svet, трохи менше – в Ljubljanski zvon і Slovan. Виокремлюючи певні мотиви, характерні для словенської літератури, І. Прегель типово словенськими називає мотиви дезертирства (насправді вони типові для літератур майже всіх слов’янських народів). Як найсильніший елемент антивоєнного красного письменства стаття виділяє епіку життя в селі (Фінжгар, Левстік); відзначає пошук нових способів вираження: «деякі наймолодші радо використовують для висловлення своїх антивоєнних настроїв форми параболи, візій, байок, легенд». Література воєнних років, – робить висновок І. Прегель, – суттєво розширює свої обрії, адже вона оживотворила велику низку нових і наново осмислених мотивів і тем: божевілля, сліпий вояк, таємниця останніх невимовлених слів, Голгофа людства, вбивці – Каїн, дезертирство, фараон, король Матіяж, пантеїзм, сотник-смерть, Великодня неділя, мир, Одіссей, пророцтва, більшовизм, проституція та ін. Твори тривалої класичної цінності в словенській літературі дали, на його думку, О. Жупанчич, І. Цанкар, Ф. С. Фінжгар, С. Майцен і В. Левстік1. Значно пізніше Франце Коблар пише огляд «Словенська література в останні десять років»2. У ньому наголошено на тому, що війна призвела не лише до політичної, а й до духовної зосередженості словенців, якого досі не знала їхня історія. «У той час наша література не лише була гласником людських страждань...; література зрозуміла, що вона повинна служити всім трудівникам на благо народного майбутнього. Тому наша воєнна літераТам само, с. 79. Koblar F. Slovenska književnost v zadnjih desetih letih // Slovani v desetletju 1918–1928. – Leonova družba, 1928. – S. 642–659. 1 2

Літературне життя в роки війни тура з усією внутрішньою силою заглибилася в корені народної долі»1. Автор подає й аналіз культурно-політичної ситуації, в якій опинилася Словенія після війни та в результаті створення нової держави – Королівства СХС. Словенська культурна спільнота з появою нової держави поставлена перед необхідністю швидкої орієнтації, вибору: чого прагнуть словенці, яким шляхом підуть – чи обстоювати свою національну і культурну самобутність, чи асимілюватися в новій югославській культурі2. У Записках відділу культури при Народному вічі в Любляні, роль якого полягала у виробленні культурної політики словенців у новій державі, – бо в цьому питанні єдності не було, – є текст резолюції, яка не була опублікована (в результаті внутрішніх суперечностей): «Відділення культури Народної ради одностайно вітає молоду вільну Югославію (…) Необмежений розмах індивідуальних сил усіх трьох племен є найкращою умовою для повного духовного багатства Югославії. Культурна політика мусила б брати до уваги те, що історія впродовж століть дала словенцям власний напрямок і окреме духовне наповнення, що словенська частина югославського народу мовно розвивалася самостійно, так що словенська мова, носій тієї духовної сутності, хоча й найближча родичка сербохорватської мови, сьогодні є самостійним організмом…»3. Короткий огляд творчості молодшого і старшого літературного покоління закінчується висновком, що хоча кількісно вона поважна, але якісно слабкіша, що політичні ігри зі словенською культурою стали на заваді розвиткові літератури4. Друга стаття Франце Коблара «Словенська література з 1918 по 1938»5 є розширеним і поглибленим варіантом першої. Подається фактично перелік письменників та їхніх творів, які публікувалися в той період. Щодо морального змісту літератури того періоду, робить висновок автор, то найбільший акцент вона робить на людині та суспільних проблемах. Там само, с. 642. Там само, с. 644. 3 Там само, с. 645. 4 Там само, с. 658. 5 Koblar F. Slovensko leposlovje od 1. 1918–1938. // Spominski zbornik Slovenije. – Ljubljana: «Jubilej», 1939. – S. 264–274. 1 2

Югослов’яни і Перша світова Власний погляд на розвиток словенської літератури у післявоєнному двадцятиріччі запропонував Франце Воднік у статті «Словенська література в роках 1918–1938»1. Проте він застерігається: «Моя стаття передусім має завдання подати інформативний огляд словенської повоєнної художньої літератури, тому не буде ні вичерпною... ні повною...»2. У вступі Ф. Воднік коротко характеризує загальні тенденції літератури по війні. Цікавий факт, що «зовнішні політичні події, як-от визволення, особливо не впливали на словенську творчість... Значно більше відбивається на нашому письменстві питання словенських кордонів, які розірвали наш народ між кількома державами. Головний зміст пропонують нашим письменникам в останні двадцять років війна і вітчизняна історія, а також гострі моральні, релігійні і соціальні питання сучасності»3. Далі подається коротенька характеристика кожного письменника, спочатку старшого покоління, яке утвердилося до війни, а потім молодих, які виступили на літературній арені по війні. Розвідка Антона Оцвірка «Огляд словенської літератури від року 1918 до 1938», що вийшла в часописі Ljubljanski zvon, має таку ж структуру, як і попередні – спочатку йдуть короткі загальні зауваги з наголошенням впливу війни на розвиток літератури, а потім – огляд поезії, прози та драми4. Вже у наш час з’являється стаття Івана Вогрича «Словенські літератори і Перша світова війна»5. Дослідник у ній аналізує розвиток воєнної тематики в словенській літературі, починаючи з XIX століття і до початку війни. Констатуючи, що воєнна тематика в словенських літературних творах безпосередньо перед Світовою війною була відносно слабо представлена, він показує широкий спектр реакцій словенських політиків, інтелігенції на початок війни (від розпалювання войовничих настроїв до пацифізму); ви1 Vodnik F. Slovensko leposlovje v letih 1918–1938. // Mladika. – 1938. – № 10. – S. 388–391; № 11. – S. 428–433; № 12. – S. 466–470. 2 Там само, № 11, с. 428. 3 Там само, № 10, с. 388. 4 Ocvirk А. Pregled slovenske literature od leta 1918 do 1938 // Ljubljanski zvon. – 1938. – S. 459–463; 593–599. 5 Vogrič I. Slovenski književniki in 1. svetovna vojna. – Ljubljana: Zveza zgodovinskih društev Slovenije, 2001. – S. 3–43.

Літературне життя в роки війни світлює долі письменників під час війни та подає короткі характеристики їхньої антивоєнної творчості. Видання книги мемуарів учасника Першої світової війни Л. Вадняла літературознавець Станко Янеж супроводжує статтею «Мотиви Першої світової війни та її відголоси в словенській літературі», в якій подає інформацію про те, як війна вплинула на долі словенської творчої інтелігенції1. Починається огляд із словенської поезії. Побудований він за хронологічним принципом: критик аналізує мотиви, які переважають у поезії того чи іншого року війни. Автор зауважує, що головні мотиви 1914 року – прославляння австрійського релігійно забарвленого патріотизму, героїзму, смерті за батьківщину і цісаря. Наступного року увиразнюються і починають превалювати мотиви військових страхіть, страждань фронтовиків і біженців. Звертається він і до відлуння воєнної тематики у перші повоєнні роки. Щодо прози та драматургії – тут автор обмежується короткою характеристикою відповідних творів. Петра Свольшак – одна з найвідоміших словенських фахівців, істориків Першої світової війни – у своїй статті «Перша світова війна і словенці (нарис словенської історіографії, публіцистики і мемуарної літератури про Першу світову війну), значну увагу приділила і впливу війни на долю і творчість словенських літераторів і митців2. Дотогочасну словенську історіографію вона оцінює невисоко: «скромна зацікавленість проблематикою Першої світової», «брак глибших і синтетичних праць, які б охоплювали увесь період Першої світової війни, а не лише політичних подій навколо “здійснення” югославської державної єдності»3. Словенську фахову, публіцистичну і мемуарну літературу про Першу світову поділено на два періоди: 1918–1941 (в центрі уваги початок війни, албанський відступ, італійсько-австрійський фронт, спогади добровольців і полонених, спогади про військові Janež S. Motivi prve svetovne vojne i njene odmevi v slovenski književnosti // Vadnjal L., Janež S. Zapiski vojaka. 1914–1918. – Ljubljana: Borec, 1989. – S. 1396–1407. 2 Svoljšak P. Prva svetovna vojna in Slovenci // Zgodovinski časopis. – 1993. № 2. – S. 263–287; № 4. – S. 547–562. 3 Там само, с. 264. 1

Югослов’яни і Перша світова повстання, життя в тилу; 1945–1992 рр. (переважні теми: сараєвський атентат, сочанський фронт, становище цивільного населення, втікачі, воєнні спогади, щоденники та листи, повстання, добровольці, життя на фронті та в тилу). Є і спогади з галицького фронту, хоч їх відносно небагато (Хінко Смрекар «Чрновойнік», Любляна, 1919; Макс Симончич «Галичина. Спогади загинулого вояка», Любляна, 1935; Іван Лах «Друга книга спогадів», Любляна, 1940 та деякі інші). Загалом же, вважає дослідниця, словенська історіографія замало уваги присвятила ставленню словенського вояка до війни, його бойовому духові і ставленню до інших національностей. Петра Свольшак подає вичерпну бібліографію публікацій про війну. 2005 року Словенська Матиця видає книгу «Велика війна і словенці» – збірник праць різних авторів (істориків, літераторів, культурологів), які охоплюють широке коло аспектів із зазначеної проблематики. Це й питання суто історичного характеру (вплив Першої світової на долю словенського народу, проблеми словенської історіографії війни, міжнародних відносин тощо), і питання культурної історії словенців того часу, як-от роль релігії у воєнні часи, функціонування цензури, доля і роль словенського жіноцтва, війна і словенське малярство, мемуарна література. Для нас особливий інтерес становлять дві статті про словенську літературу і війну: «Не я, а війна написала цю повість». Перша світова війна і словенська література (1914–1941) Тоне Смолея і Велика війна в літературному віддзеркаленні Горана Шмідта. Стаття Т. Смолея поділяється на чотири підрозділи, в яких розглядаються відповідно словенська поезія, коротка проза, драматургія, повісті та романи, що охоплюють тему світової війни. Кожен підрозділ пропонує короткий, у хронологічному порядку поданий огляд творів відповідного жанру, звертаючи увагу на еволюцію домінуючих тем і мотивів на тому чи іншому етапі перебігу війни, а також кількома штрихами вписуючи їх у ширший європейський контекст воєнної літератури. У підрозділі, присвяченому поезії, йдеться про таких поетів, як І. Албрехт, П. Голіа, О. Жупанчич, Р. Маістер, С. Сарденко, А. Граднік, Й. Стрітар, В. Моле, С. Майцен. Дослідник зазначає, що провідними мотивами словенської поезії під час війни були мотиви долі біженців; для неї нехарактерно описи битв, а головним 86

Літературне життя в роки війни ворогом у поезії виступає сама війна, яка перетворила людей на звірів. Серед авторів короткої прози представлені Ловро Кухар, М. Пугель, Ф. С. Фінжгар, І. Цанкар, Ф. Бевк, Р. Мурник, А. Рес, Ю. Козак; серед драматургів – Ф. Бевк, С. Майцен, А. Церквенік, А. Крайгер. З-поміж авторів повістей і романів згадані А. Будал, В. Левстік, М. Ярц, Ф. Рош, Д. Равлєн, П. Воранц. Більшість письменників, твори яких стали свідченням про воєнне лихоліття, в тій чи іншій мірі брали участь у цій війні. Це надавало їхнім творам особистісного, інтимного забарвлення, вони намагалися донести до читача ідею про безглуздість війни1. Стаття має інформативний оглядовий характер, зумовлений характером збірника і завдання, що стояло перед автором. Якщо стаття Т. Смолея покликана дати читачеві загальні уявлення про обсяги й динаміку воєнної літератури в її різнобарвності та багатстві, то стаття Г. Шмідта обмежується лише кількома іменами тогочасної словенської літератури (Ф. Мілчинський, С. Майцен, І. Тавчар), а натомість спрямована на аналіз певних аспектів духовного стану, суспільної атмосфери, яка панувала в словенському суспільстві напередодні та під час війни і неминуче визначала літературні профілі письменників. «Якби ми спробували історичне становище словенців і їхній менталітет під час розв’язання Першої світової війни зрозуміти лише з читання тогочасної словенської літератури – що є погляд історика літератури – ми б помітили панівну кульгаву традицію католицтва і повну відсутність суверенного менталітету, такого притаманного великій буржуазії, який випливає з її суверенного економічного становища. (…) Якась затерплість суспільної думки, відсутність ідентифікації індивідууму з державою і тому втеча в резервовану «окремішність» є характерною рисою багатьох тогочасних австро-угорських, а особливо словенських інтелектуалів»2. Цим пояснюється й те, що такі значні словенські письменники того часу, як С. Майцен, Ф. Мілчинський (а у творчому спадку, скажімо С. Майцена, тема війни посідає вагоме місце), на думку дослідника, з війною з жодної точки зору не ідентифікувалися3. 1 Velika vojna in Slovenci: 1914–1918. – Ljbljana: Slovenska Matica, 2005. – S. 105. 2 Там само, с. 141. 3 Там само, с. 144.

Югослов’яни і Перша світова ХОРВАТІЯ Початок війни зумовив неабиякі труднощі в літературному житті Хорватії. Серед друкованих видань маємо мало оригінальних творів, зате відносно багато перекладів. «…Усе, що виходило друком або йшло в театрі, було немов поза часом»1. Головний літературний часопис Savremenik виходить нерегулярно, у ньому переважають фельєтони, студії тощо, художніх творів на його сторінках у цей час обмаль. У перші три роки війни видаються переважно перекладні літературні серії «Розважальна бібліотека», «Сучасна бібліотека», «Гумористична бібліотека». Суттєвою є стагнація у діяльності Матиці, яка за перші роки війни видавала практично лише переклади (особливо з класичної літератури – Софокл, Платон, грецька лірика), кілька книг для молоді тощо. Літературне життя Загреба і Хорватії починає потроху оживати з 1917 року. Молодий Ульдеріко Донадіні 1916 року починає видавати часопис Kokot, А. Б. Шімич 1917 року – часопис Vijavica, 1919 року – Juriš. З 1917 знову виходить друком Savremenik. Засновуються нові видання – Književni jug, Оmladina, Hrvatska njiva, Ženski svijet; 1917 року побачив світ імпресіоністсько-регіоналістський періодичний альманах Grič, який став переважно виданням поетів довоєнної «Хорватської молодої лірики». Відроджується книговидавництво. Так, саме 1917 року з’являються друком такі вагомі для хорватської літератури твори, як «Пан», «Три симфонії», «Хорватська рапсодія» М. Крлежі (у ч. Savremenik), «Усміхнені оповідання» С. Колара, книги уже покійного на той час класика А. Г. Матоша, твори В. Назора («Стоіменна», «Істрійські оповідання», поезії), книги У. Донадіні, оповідання Д. Шімуновича, поезії Д. Дом’янича, фельєтони І. Войновича, воєнна проза М. Бего «В очікуванні». Питання впливу Першої світової війни на хорватську літературу як комплексна проблема є чи не найменш дослідженим серед країн колишньої Югославії. 1931 року в загребському часописі Кnjiževnik публікується стаття відомого югославського літератора, журналіста і Vučetić Š. Hrvatska književnost 1914–1941. – Zagreb: Lykos, 1960. – S. 22. 1

Літературне життя в роки війни громадського діяча лівого спрямування В. Маслеші «Про воєнну літературу» (№ 1–2). Стаття торкається як загальних питань (війна і мистецтво), так і окремих літературних творів, переважно західноєвропейських письменників (Е. М. Ремарк, Л. Ренн, Дос Пасос, А. Барбюс). З-поміж вітчизняних (югославських) авторів В. Маслеша виокремлює творчість хорвата М. Крлежі та сербів М. Црнянського і Д. Васича. Як і більшість тогочасних критиків, автор статті пише про те, наскільки складною для мистецького осягнення є тема війни («Ошелешений поет і літератор, викинутий з концепту своєї дотеперішньої творчості, не знає, що писати. Війна його вбиває, калічить його почуття, руйнує поняття, знищує натхнення, унеможливлює думку. Тому майже жоден реномований письменник, шанований літератор, визнаний приятель миру не міг написати безпосередню книгу, звинувачення чи документ про масову трагедію знищення звичайних і малих людей»1). 1975 року в Загребі Станко Корач видає монографію «Хорватський роман між двома війнами», в якій аналізує практично всі романи, які з’явилися друком у Хорватії в період з 1917 по 1941 рр. Всі вони (а кожен з них розглядається в окремій статті) класифіковані та розподілені за певними розділами. Таким чином у поле зору дослідника потрапляють і хорватські романи, що безпосередньо чи опосередковано стосуються подій Першої світової війни – «В очікуванні» М. Бего, «Під ударами» У. Донадіні, «Гіга Баричева» М. Беговича (розділ «Традиційні і модерні тенденції»), «Бездомні» Г. Крклеца, «На зламі» Н. Бартуловича, (розділ «Психологічний роман»), «Ханка» З. Кведер, «1914» А. Неімаревича, «Нічия земля» М. Філіповича (розділ «Суспільний роман»). У вступі «Філософія модерного роману» окреслено головні тенденції тогочасного розвитку як світової романістики, так і хорватської, але нічого не сказано про вплив війни на тогочасну хорватську літературу. Вочевидь тому, що проаналізувавши корпус хорватської романістики міжвоєнного періоду (всього 134 романи 93 авторів) і пропонуючи наприкінці вступної частини типологію тематики хорватського роману означеного періоду, романів на тему війни С. Корач визначив усього 4. Отже, тема 1

Masleša V. O ratnoj književnosti // Književnik. – 1931. – S. 79.

Югослов’яни і Перша світова Першої світової війни в хорватській романістиці для дослідників залишилася (і залишається пізніше) маргінальною. 1998 року в Загребі виходить друком «Історія хорватського роману (1900–1945)» як друга книга тритомної студії К. Немеца про історію хорватського роману. У розділі «Хорватський роман 1914–1945» аналізуються твори, інспіровані подіями Першої світової війни. Розглядаються вони окремо, в контексті творчості того чи іншого письменника або ж тієї чи іншої стильової тенденції розвитку хорватського роману міжвоєнного періоду (У. Донадіні «Під ударами» в рамках відлуння експресіоністської літератури в Хорватії; «В очікуванні» М. Бего, «Ханка» З. Кведер – в рамках оновленої реалістичної літератури; «Гіга Барічева» М. Беговича в розділі про розквіт аналітично-психологічного і ліричного роману в міжвоєнній хорватській літературі). 2009 року з’являється монографія одного з провідних хорватських учених-славістів А. Флакера «Слово, картина, місто, війна. Хорватські інтермедійні студії». Розділ «Війна» присвячений проблематиці відображення воєнної тематики в хорватській культурі та літературі в її історичній тяглості, з наголосом на другій половині XX ст. У двох невеликих за обсягом статтях цього розділу автор розглядає творчість М. Крлежі (цикл «Хорватський бог Марс») у широкому контексті хорватської культури. Дослідник зазначає, що М. Крлежа при створенні свого циклу не міг опиратися на відповідну традицію, оскільки хорватська література практично не мала власної близької у часі моделі воєнної літератури чи мистецтва. «Хорватська культура після національного відродження 30-х років XIX ст. не розвивала “воєнної” моделі і рідко покликалася на ратну звитягу хорватського минулого; існувало мало воєнних мотивів у хорватській ліриці», хоча хорвати у різні часи воювали на більшості європейських бойовищ1. СЕРБІЯ Перша світова війна найболючіше (серед південних слов’ян) вразила літературне і культурне життя Сербії, майже унеможлививши його перебіг. Flaker A. Riječ, slika, grad, rat. Hrvatske intermedijalne studije. – Zagreb: Durieux, 2009. – S. 226. 1

Літературне життя в роки війни Перестали виходити друком такі знакові для сербської культури видання, як «Летопис Матице Српске», «Српски Књижевни Гласник». Роки війни забрали з життя багатьох відомих сербських письменників і діячів культури. 1915 року помирають у фронтових і тилових лікарнях Урош Петрович, Прока Йовкич, Драгутін Мрас, Велимір Раїч, Мілутін Ускокович, Мілош Відакович. Через два роки – відомі поети В. Петкович Діс і Мілутін Боїч, а на окупованій території в бєлградській лікарні помирають письменники Петар Кочич і Душан Срезоєвич1. Після того, як у результаті наступальних операцій противника південне сербське місто Ніш перейняло на себе функції політичної і культурної столиці країни, там певний час підтримується континуїтет культурного життя. У Ніші Мілутін Боїч пише та публікує поему «Каїн» (1915), поет Воїслав Ілич Молодший в Ягодині публікує друге видання патріотичних поезій «Криваві квіти» (1915)2. М. Боїч 1917 року на Відовдан, у річницю Косовської битви, публікує «Пісні болю та гордості», Іво Чипіко на Корфу книгу «З воєнних днів», Мілосав Єлич у Солуні «Сербіянський вінок», а Йован Дучич «Царські сонети» і «Сонячні вірші», Драголюб Й. Філіпович «Косовські піони» в «Крфском забавнику», молодий Растко Петрович «Косовські сонети»3. Борісав Станкович в окупаційній газеті «Београдске новине» («Бєлградська газета»), перебуваючи в страшній скруті після повернення з інтернації, вів своєрідну суспільну хроніку, що після війни обернулося для нього великими неприємностями. У Кембриджі 1918 року виходить коротка історична розвідка «Југословенска књижевност», яка певним чином підсумувала розвиток літератури. Спроби осягнути вплив Першої світової війни на сербську літературу (чи то югослов’янські літератури) з’являються невдовзі по закінченні війни. Одна з таких статей виходить з-під пера 1

Историја српског народа. – Београд: СКЗ, 1983. – Шеста књига. Други том: Од Берлинског конгреса до уједињења 1878–1918. – С. 408. 2 Докладніше про літературне життя сербів під час війни див.: Палавестра П. Историја модерне српске књижевности: златно доба 1892– 1918. – Београд: Српска књижевна задруга, 1986. – С. 493–503. 3 Там само, с. 409.

Югослов’яни і Перша світова тоді ще молодого письменника І. Андрича на сторінках часопису Književni jug1. 1919 року з короткою статтею на цю тему виступає авторитетний сербський критик М. Богданович2, зазначаючи, що Перша світова війна відділить старий час від нового, мов Китайська стіна відділяє одну частину світу від іншої. Але до з’яви значних літературних творів на тему війни, каже він, має пройти чимало часу, бо для глибокого осмислення тих подій потрібна належна часова дистанція, а переможець і переможений наразі надто перейняті особистими стражданнями і особистими переживаннями. У цьому контексті варто згадати і декілька публікацій (тоді молодого, тепер класика сербської літератури) письменника Р. Петровича, об’єднаних загальним заголовком «Світова війна у вітчизняній та зарубіжній літературі»3. Приводом до їхнього написання стала поява в сербській літературі низки книг-свідчень про війну. Письменник відзначає новий сплеск зацікавленості воєнною літературою, який, на його думку, спричинений двома факторами – війна щодня ставила перед кожним тисячі питань, на які знаходилися тисячі відповідей, а тому досі залишається актуальним синтез відповідей на війну (фактор духовної природи, який стосується минулих часів), другий фактор – стосується майбутнього, оскільки сьогодні вже ніхто не думає, як це було відразу після війни, що нова війна неможлива. Отже, всіх турбує питання, якою ж буде ця війна, а погляд на минулу допоможе дати на це відповідь. І ще один фактор – покоління, що пройшло через війну, в тій літературі віднаходить себе, оживлює свої спогади. «У кожному випадку, жодна книга сьогодні не читається з такою цікавістю, як книга про війну». «Існує одна обставина, через яку наше літературне свідчення про війну могло становити і для нас, і для людства, великий інтерес і значення», – писав Р. Петрович, маючи на увазі те, що сербським солдатам довелося воювати у двох ворожих арміях («унікальний 1 Andrić І. Naša književnost i rat // Književni Jug. – 1918. – Кnj. II. – Sv. 6. – S. 193–195. Докладніше про це у розділі про Першу світову війну в літературних публікаціях періодичної преси Хорватії, Словенії, Сербії. 2 Богдановић М. Рат и литература // Политика. – 1919. – Бр. 4164. – С. 1–2. 3 Петровић Р. Светски рат у домаћој и страној књижевности // Време. – 1930. – Бр. 3213, 3220, 3227, 3234.

Літературне життя в роки війни випадок серед воюючих сторін», – каже він, хоча не лише серби опинилися в цій ситуації). Сербські вояки з одного боку фронту прагнули перемоги, а з іншого боку – зазнати поразки. Важка і трагічна сама собою тема війни набуває таким чином дуже складних вимірів, яких поки нікому з письменників не вдалося осягнути. У серії своїх статей Р. Петрович звернувся до творчості чотирьох письменників, двоє з яких опинилися на фронтах в однострою сербської армії (С. Краков, Д. Васич), двоє – австроугорської (М. Црнянський, М. Крлежа)1. Ще одна спроба осмислити сербську літературу про Першу світову війну належить критикові Джордже Йовановичу. 1936 року в часописі «Савремени погледи» він друкує статтю «Романи про війну»2. Оскільки війна, пише він, стала однією з центральних життєвих проблем мільйонів людей (адже попри всі пережиті страхіття Першої світової індустрія війни розвивається і вдосконалюється, і люди усвідомлюють, що в будь-яку мить можуть знову опинитися в окопах), інтерес до воєнної тематики в літературі не згасає. Романи про минулу війну, на думку Дж. Йовановича, потрібно сприймати як такі, що й досі залишаються актуальними, бо «ми повинні знати, що звірства першої війни виглядатимуть майже гуманними в порівнянні зі звірствами війни, яка надходить»3. Автор пропонує стислий огляд європейської антивоєнної літератури, особливо виділяючи таких письменників, як А. Барбюс, Л. Ренн, Я. Гашек та деяких інших, зазначаючи, що «різноманітність звинувачень», висунутих європейськими письменниками до війни та її ініціаторів, є результатом по-різному сформованої антивоєнної свідомості того чи іншого письменника і народу. Друга частина статті Дж. Йовановича присвячена югославській антивоєнній літературі. Війна для народів Югославії позбавлена в його очах будь-якої героїки і патетики, вона така ж кривава, жорстока, беззмістовна, як і для інших європейських народів. На найвищу оцінку заслуговують, каже автор, антивоєнні твори хорвата М. Крлежі, які називає поетичним та інтелектуаліТам само, Бр. 3213 від 7.12.1930, с. 4. Јовановић Ђ. Романи о рату // Савремени погледи. – 1936. – № 4. – С. 83–88; № 8–9. – С. 214–218. 3 Там само, с. 87. 1 2

Югослов’яни і Перша світова зованим документом про війну, і зараховує М. Крлежу до великих світових сучасних антивоєнних письменників1. Досягнення сербських письменників автор розвідки оцінює набагато критичніше – серед них немає нікого, хто б міг гідно порівнятися з Крлежею. Найуспішнішим серед них вважає Д. Васича (йдеться про його оповідання). Натомість найкращий (сучасні сербські літературознавці в цьому одностайні) сербський антивоєнний роман М. Црнянського «Щоденник про Чарноєвича» Дж. Йованович проголошує записками «хворобливої душеньки», «яка... бачить у війні перш за все паніку»2. З-поміж сербських письменників, у творах яких відобразився трагічний досвід війни, Дж. Йованович згадує також Б. Нушича, Голубовича, Д. Чосича, В. Петровича, С. Яковлєвича. А ще наголошує на тому, що досі чекає на свого письменника албанська трагедія сербського народу3. 1965 року в Бєлграді виходить своєрідна антологія «Воєнні друзі», яку упорядкував відомий критик Р. Константинович4. У передмові до книги він надає невисоку загальну оцінку літературі про Першу світову. Воєнна література, пише він, хоча й численна, але це – переважно «література фрагмента: велика епоха віддана недостатній силі другорозрядного письменника», «цілий світ промовчав себе»; і далі: «цілий світ немов утонув у фразі, загубився в її абстракції про “обов’язок”... кинув себе, своє власне життя у прірви тієї фрази»5. «У повоєнній літературі про війну, посіяній по календарях, надрукованій у вигляді публікацій, сьогодні переважно занедбаних, бібліографічно навіть непідтверджених, я відчуваю, – пише Р. Константинович, – не лише тиранію суспільноЈовановић Ђ. Романи о рату. – С. 215. Там само, с. 216. Тут слід зазначити, що в міжвоєнний період, коли писалася ця стаття, далеко не всі критики й літературознавці сприйняли і належним чином оцінили роман М. Црнянського. Тому різка й негативна критика твору з боку Дж. Йовановича – не виняток. (Див. про це також окремий розділ про М. Црнянського). 3 «Ми не хочемо міфу і легенди Албанії, бо Албанія не міф і не легенда, а страшний відтинок дійсності...». Там само, с. 217. 4 Ратни другови / Предговор и избор Р. Константиновић. – Нови Сад – Београд: Матица Српска–СКЗ, 1965 5 Там само, с. 7, 8. 1 2

Літературне життя в роки війни го фразерства, стиль “офіціозу”, негарний смак – цього урапатріотизму, псевдо-патріотизму – а й, у найвизначнішій сутності цієї літератури, безвиразної, фразерської, риторичної, це прокляття геройства, яке пережило свою смерть, екзистенційне й екзитенціально-мовне непорозуміння. Це велика трагіка, неминуча поразка...»1. Серед аналітичних статей сербських науковців про Першу світову війну та її відображення в літературі слід згадати статтю Предрага Палавестри «Перша світова війна у новітній сербській літературі», опубліковану в збірнику Інституту літератури та мистецтва «Порівняльні дослідження»2. У ній науковець висловив жаль з приводу того, що тематично-мотиваційні дослідження літератури, досить поширені в наукових і університетських колах Заходу, в Сербії знаходяться на маргінесі зацікавлень літературознавців, яких більше ваблять модерніші, на їхню думку, дослідження текстологічні, структуралістичні, постструктуралістичні, семіотичні, феміністичні тощо, тоді як тема Першої світової війни залишається переважно нерозробленою як з літературноісторичної, так і з компаративістської точок зору. П. Палавестра звертає нашу увагу на зміни в підходах до трактування теми війни, що відбувалися в сербській літературі з плином часу, тобто із збільшенням дистанції між пережитими подіями і часом написання, осмислення їх у художньому творі. «Романи, написані безпосередньо після Першої світової війни, – зазначає дослідник, – не мають у собі того героїчного пафосу, характерного і вираженого в романах про Першу світову війну, написаних після Другої світової війни». Ставлення до Першої світової як до духовної поразки «змінюється пізніше, напередодні Другої світової війни, коли у “Сербській трилогії” сербський вояк стає епічним героєм з ореолом міфічного героя...»3. Таку зміну оптики війни в сербській літературі П. Палавестра ставить у контекст літератур європейських: з часом «пацифістські та дефетистські ідеї зламаного індивідуалізму, характерні для всієї європейської літератури... поступово поступаються Там само, с. 10. Палавестра П. Први светски рат у новијој српској књижевности // Упоредна истраживања – 3. – Београд: Институт за књижевност и уметност, 1991. – С. 63–67. 3 Там само, с. 65. 1 2

Югослов’яни і Перша світова місцем певному виду нової героїчної міфології, яку, з більш чи менш наголошеним пафосом, у нові часи, і з новим, сучаснішим духовним досвідом, виражали письменники великих епічних полотен, як-от “Тихий Дон” Михайла Шолохова, “Серпень 14го” Олександра Солженіцина чи “Час смерті” Добріце Чосича». У тих творах, – продовжує він, – драма окремої особистості «не затіняє загальну драму історії, і особисте нещастя не відтісняє історичну трагедію нації»1. Вчений окреслює кілька перспективних напрямків вивчення теми війни в сербській літературі. Перший – проаналізувати, чи поразка індивідуалізму через зміну історичних і цивілізаційних мірок перетворена в афірмацію колективного героїчного міфу. Другий – дослідити, як у воєнних творах розкривається тема життя тилу. А ще потрібно було б дослідити, скільки мала корелятів у воєнних романах інших, особливо слов’янських літератур, ідея сербського роману про Першу світову війну, що з’являється у Растка Петровича, – певне духовне, історичне і моральне поєднання між ідеєю поразки і міфологією жертовності. Іншими словами, чи воєнні перемоги у душах людей залишали більші порожнечі, аніж історичні поразки, і чи кожна поразка в закритому, малому просторі особистої містики не є одночасно і великою космічною поразкою кожної всерятівної ідеї2. 1994 року виходить ґрунтовна монографія М. Йоковича «Імагінація історії»3, присвячена проблемі історичної дистанції в сербському романі про Першу світову війну та про його європейський контекст. На сьогоднішній день ця праця залишається єдиним комплексним дослідженням з цієї проблематики. Предметом дослідження М. Йоковича став увесь корпус сербських романів (чорногорські автори теж увійшли до книги) про Першу світову війну, за винятком тих, де ця війна не є центральною темою книги, а відтак не визначає її структуру. Історія сербської літератури, пише дослідник, позначена постійною напругою між двома різними моделями літератури – розумінням літератури як посередника позалітературних Палавестра П. Први светски рат... – С. 65. Там само, с. 67. 3 Јоковић М. Имагинација историје. Проблем историјске и књижевноестетске дистанце у српском роману о Првом светском рату – европски контекст. – Београд: Просвета, 1994. 1 2

Літературне життя в роки війни цілей (вона служила історії і писалася як історія) з одного боку, і літератури як мистецтва слова, що має свої закони і правила і тяжіє до звільнення від прагматичної функції. Роман про Першу світову війну залишається недостатньо вивченим в історії сербської літератури. Він вивчався в рамках міжвоєнного роману без будь-якої системи і закономірностей з погляду на структуру, або ж у рамках соціальної та модерністської літератури. Сербський роман про Першу світову війну є певною мірою виразником суспільної та мистецької свідомості свого часу, а тому особливо цікавий тим, що показує обличчя людини перед історією, а водночас веде своєрідний діалог чи полеміку з історією, вважає дослідник. «Відношення роману про Першу світову війну до прототипної дійсності могло б укластися в чотири основні категорії: а) романи, в яких домінує фунція свідчення з різними модифікаціями; б) романи, в яких функція літературних спроб протиставлена функції свідчення; в) романи, які реконструюють чи узагальнюють історію; г) романи, в яких виразна функція заангажованості та критичної переоцінки історії з абсолютною свідомістю про автономність літературного тексту»1. Що ж стосується типу історичної дистанції, про що власне йдеться в монографії, то М. Йокович вирізняє чотири типи залежності між літературною структурою й історичною подією: а) ліричний тип («Щоденник про Чарноєвича» М. Црнянського); б) раціоналізаційний або «сказав і врятував душу» («Червоні тумани» Д. Васича; «Крізь бурю», «Крила» С. Кракова; «Важкі часи» М. Голубовича; «Скошене поле» Б. Чосича тощо); в) епічний («Сербська трилогія» С. Яковлєвича); г) трагічний тип залежності («День шостий» Р. Петровича). Період після Другої світової війни характеризується присутністю двох типів нового відношення: а) критичного («Час смерті» Д. Чосича; «Книга про Мілутіна «Д. Поповича); б) нейтрального («Мойковацька битва» Дж. Сіярича)2. 1999 року вийшов друком збірник «Сербський роман і війна»3, покликаний узагальнити досвід і традицію сербської воєнної Там само, с. 10. Там само, с. 11. 3 Српски роман и рат / Приредио М. Матицки. – Деспотовац: Народна библиотека «Ресавска школа», 1999. 1 2

Югослов’яни і Перша світова романістики ХХ ст. До збірника увійшли розвідки таких провідних сербських літературознавців, як М. Матицький, П. Палавестра, М. Радулович, А. Єрков, Й. Делич, З. Константинович, С. Тутнєвич, М. Пантич, Т. Брайович, Н. Стіпчевич та ін., які показали, що «сербський роман про війну є справжнім продовженням вертикалі нашої духовності» (М. Матицький). У сербській літературі, на думку М. Матицького, домінує, як у плані тематичному, так і в плані мистецької цінності, лінія романів, в яких виражено трагічний досвід війни і безсенсовість війни. «Так, після захопленої епічної апологетської прози про Балканські війни і Першу світову війну, йде низка романів про війну як про поразку людського, що тягнеться від “Щоденника про Чарноєвича” до роману “День шостий”, в якому маємо епохальну візію страждання…»1. З огляду на характер збірника, сербські романи про Першу світову війну стали об’єктом для аналізу лише частини його статей. У розвідках загальноаналітичного характеру або присвячених певній проблемі (як-от «Аутсайдерська парадигма і війна», «Культурна поетика війни в сучасному сербському романі», «Сербський роман про війну і проблема романтичноепічної та натуралістично-експресіоністської літературної традиції» тощо) вони розглядаються в контексті іншої історичної (воєнної) романістики, і лише два романи («Червоні тумани» Д. Васича, «Крила» С. Кракова) стали предметом розгляду окремих статей.

Српски роман и рат. – С. 21.