Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Польські студії №7 Äóõ i Ëiòåðà № 27
КИЇВ – 2014
Національний університет «Києво-Могилянська академія» Центр європейських гуманітарних досліджень Центр польських та європейських студій «Польські студії» № 7 («Дух і Літера» № 27) є збіркою статей, присвячених польській історії та сучасності, а також українсько-польським взаєминам. Авторами є молоді українські дослідники, переможці Сьомого конкурсу імені Єжи Ґєдройця (2013 р.). Видання адресоване широкому колу спеціалістів – істориків, культурологів, літературознавців та соціологів. Редакційна колегія П’єр Аснер (Франція) В’ячеслав Брюховецький Пол Валлієр (США) Андрій Васильченко Євген Захаров Віктор Малахов Жорж Ніва (Швейцарія) Надія Нікітенко Мирослав Попович
Євген Рашковський (Росія) Костянтин Сігов Вадим Скуратівський Сергій Стельмах Марина Ткачук Олександр Філоненко Леонід Фінберг Ютта Шеррер (Німеччина) Роман Шпорлюк (США)
Упорядник та редактор «Польських студій»: Оля Гнатюк Редактори часопису: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Редакція Вчений секретар: Олексій Сігов Літературне редагування: Валерія Богуславська Коректура: Тетяна Шкарупа Художнє оформлення: Ірина Риндюк Комп’ютерне макетування: Ірина Риндюк © ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2014
ЗМІСТ ІСТОРІЯ Тетяна Солощенко Польська спільнота як складова уманського культурного простору (кін. XVIII – поч. XX ст.) ..................................................5 Олександр Пустовий Колонізація південно-західних земель Київської Русі до 1648 року в ранніх працях Михайла Грушевського............. 25 Ярослав Денисенко Zamki Wołynia XIX wieku jako «miejsca pamięci». Wspomnienia szlachty wołyńskiej, pisarzy i badaczy o zamkach wołyńskich w procesie tworzenia «miejsc pamięci» ............................................ 44 Іван Гісем Висвітлення радянського літературного процесу у варшавських часописах 1930-х рр.............................................. 62 Ярослав Борщик Польсько-українські взаємини на Волині 1939–1945 рр. в сучасній історіографії ................................................................... 89 Євген Мацелюх Діяльність українців Другого польського корпусу в Італії після закінчення Другої світової війни ....................... 105 ФІЛОЛОГІЯ Тетяна Рожанська Філософсько-елегійна поезія Віслави Шимборської............. 117 Анна Коваль Інтерпретація естетико-філософських особливостей прозових творів Чеслава Мілоша................................................ 140 Оксана Корпало Прізвища Східної Галичини польського походження. Категорії nomina impersonalia ....................................................... 161
4 Мар’яна Ідзьо Засоби експресивізації текстів сучасного польського мас-медійного дискурсу ............................................................... 172 ПОЛІТОЛОГІЯ. МЕДІА Олена Романенко Політичні інтернет-комунікації в Республіці Польща ........... 181 ПЕДАГОГІКА Катерина Біницька Особливості розвитку вищих педагогічних шкіл у Республіці Польща ....................................................................... 203 Відомості про авторів ......................................................................... 226
25
Олександр ПУСТОВИЙ КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗЕМЕЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО 1648 РОКУ В РАННІХ ПРАЦЯХ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО Питання приналежності території тому чи іншому народу, нації чи державі породжувало безліч конфліктів упродовж усієї відомої нам історії. Дари богів, провидіння, династична спадщина, завоювання, заселення, захист, колонізація, наведення ладу – це лише деякі аргументи, за допомогою яких певна група людей доводила своє право власності на частину суші чи моря. В кожну епоху аргумент набирав свого унікального звучання. Попри нібито абсолютно очевидну ефективність мілітарної сили у територіальних суперечках, не можемо знехтувати ідеологічною їх складовою. Ідея завжди могла і може розпалити полум’я вже давно забутого і, здавалося б, вирішеного конфлікту, або створити новий на мирному доти просторі. Ідея нації, а разом з нею і національної історії наприкінці ХІХ століття стала причиною безлічі повстань і війн. Не могли оминути вони й польський та український народи. Кількасотрічне проживання цих двох народів на спільних теренах почало перетворюватися зі звичної ситуації на замало не ганебний для обох факт. Кожна нація потребувала своїх доказів на володіння землями. Отож, відповідаючи на суспільний запит, наслідуючи популярні наукові течії та виконуючи замовлення своїх урядів, історики взялися до їхнього знаходження і легітимізаії та доведення до якнайширшого кола читачів. Спірними для двох народів виявилися досить великі терени від Західного Бугу до Дніпра і від Чорного моря до Прип’яті, які дещо умовно назвемо руськими, оскільки свого часу ті входили
26
Олександр ПУСТОВИЙ
до складу Київської Русі. Українська нація, що тільки починала зароджуватися, потребувала цих територій і наділяла їх своєю історією, польська ж шукала в історії доказів необхідності повернення їх. Пропоную поглянути, як до вирішення цього питання підійшов батько української національної історії – Михайло Грушевський. Розглянемо його погляди щодо колонізації спірних земель, висвітлені у ранніх працях автора (1887–1907 рр.). Досліджувані аспекти знаходимо вже в одній з перших праць Михайла Грушевського, які наразі опубліковані. Стаття «Южнорусские господарские замки в половине XVI века» була написана під керівництвом професора Володимира Антоновича у 1887 р.1, ще під час навчання в університеті. Для написання роботи тоді ще студент другого року скористався передмовою Михайла Владімєрського-Буданова до одного з томів «Архива ЮгоЗападной России» (Акты о колонизации края) i передмовою до Źródła dziejowe Алєксандра Яблоновського2. Згадки про колонізацію стосуються XVI століття, впродовж якого автор спостерігає повільний рух у степи, «первыми базисами» якого якраз і були відновлювані господарські зáмочки3. І хоча вони були дуже важливими осередками колонізації4, та все ж будівництво їх йшло слідом, а не спрямовувало процес заселення, оскільки уряд не фінансував фортифікаційні роботи на належному рівні. Прибульців ці землі вабили багатством і пільговим оподаткуванням («льготная жизнь»)5, не зупиняли їх навіть постійні татарські набіги. 1
Грушевський М. С. Южнорусские господарские замки в половине XVI века. – К., 1887. – С. 1. 2 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше утвержденною при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе. К., 1886. Ч. 7, т. 1; Jabłonowski A. Źródła dzejowe. T. 5. Lustracje królewszczycz ziem ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII wieku. Warszawa, 1877. 3 Грушевський М. С. Южнорусские господарские замки в половине XVI века. – К., 1887. – С. 3. 4 Там само, c. 4. 5 Там само, c. 5.
Колонізація південно-західних земель...
27
У роботі колонізаційні мотиви не є головним завданням, не наголошується й етнічне походження прибульців та місцевого люду. Відзначається однак, що цей рух був новою, черговою хвилею колонізації. Також досить чітко сформульовано ставлення до тогочасної урядової політики у сфері заселення й адміністрування південних земель. Відведення головної ролі приватній ініціативі та заперечення першорядної ролі уряду у справі опанування пусток будемо спостерігати і в пізніших працях автора. Перейдемо до розгляду ідей колонізації південних земель у наступній – уже поважнішій, магістерській роботі Грушевського, знову написаній під керівництвом Антоновича та з консультаціями Владімєрського-Буданова і захищеній 1894 року6. Досліджуване у праці Поділля було для Грушевського особливо цікавим як територія, де збереглося «много оригинального, такого, что своим началом восходит к весьма отдаленным временам, временам до распространения польской культуры, польского права, покрывших своим налетом туземное прошлое»7. Нашарування польського права і культури хоч і вкрило вже місцеву давнину, та все одно не стало його частиною, а відтак і залишилося «нальотом», який, як відомо, можна (треба?) усунути. Подібні дослідження були надзвичайно цікавими для нього саме від часу запровадження польського права. Цілком виразно окреслює майбутній автор історії України-Руси завдання своєї магістерської праці. Історія Барського староства цікавить його «лишь поскольку представляемые... факты дополняли, уясняли, иллюстрировали более общие явления южнорусской истории в польский период. Такими я считаю данные по истории колонизации в XV–XVI веке, туземного землевладения и туземной шляхты, организации служилого землевладения, сословных отношений, старостинского и сельского управления»8. Використавши метод індукції, Грушевський хоче показати нам «більш загальні» історичні процеси цілого краю. Найважливішими визначає автор процеси колонізації та стан посідання земель місцевими елітами, 6
Грушевський М. С. Вказана праця, с. IV. Там само, c. V. 8 Там само, c. VI. 7
28
Олександр ПУСТОВИЙ
організацію місцевих владних структур. Дослідження саме цих аспектів, на думку молодого магістра та його керівника, допомагало зрозуміти тогочасні історичні процеси. На початку Грушевський пише про образ України в джерелах того періоду: хроніках Яна Длугоша, Алєсандро Гаваніні (Alessandro Guagnini), Блеза де Віжнера (Blez de Vigenêre), Андреаса Целларіуса (Andreas Cellarius), під їхніми перами цей край «превращался в настоящую сказочную страну с медовыми и молочными реками»9. Цей образ підкреслювали всі автори історичних досліджень ХІХ століття. За Грушевським, тогочасне Поділля було «непочатым углом» для мешканців «більш-менш» заселених Галицької Русі і Волині, котрі «свободно двигалось по этим “пустыням” [лапки – М. Г.], не обращая внимания на политические рубежи и избегая каких-либо стеснений. [...] Побужье и Верхнее Поднестровье служило этапами для двигавшегося на юг люда»10. Власне саме так, не надто детально, пише Грушевський про походження колонізаторів Поділля. Ще на початку XV століття колонізація берегів Дністра «стояла прочною ногою», a у XVI-му Подністров’я «представляло уже пустыню, где были только уходы, пасеки, пастбища, без оседлого населения»11. Головною причиною цього були татарські набіги. І лише наприкінці XVI – на початку XVII століття «колонизационное движение успевает своим напором преодолеть опустошения и овладеть Приднестровьем»12. Подібні колонізаційні хвилі завжди були властиві даному регіону, й у магістерській праці досліджено тільки останні з них. Загалом це лише кілька епізодів з «великой колонизационной борьбы»13, що тривала тут упродовж віків. Процес заселення Наддністрянщини автор вважає подібним до колонізації південних земель Київського князівства14. Окрім 9
Грушевський М. С. Вказана праця, c. 5. Там само, с. 5. 11 Грушевський М. С. Южнорусские господарские замки в половине XVI века. – К., 1887. C. 6. 12 Там само, c. 7. 13 Грушевський М. С. Барське староство, історичні нариси (XV–XVIII ст.). – Львів, 1996. – С. 44. 14 Там само, c. 15: «Подобно как Буг своими притоками сближающийся 10
Колонізація південно-західних земель...
29
того, в XI–XII ст. «на водоразделе Днестра и Буга встречались два колонизационных течения – киевское и галицкое»15. Тут довідуємося про те, що колонізаторами також були вихідці і з київської землі, що робить колонізацію спільною справою обох частин колишньої Київської Русі, вкотре підкреслюючи їхню єдність. У такий спосіб ця земля була заселена «более концентрированно и интенсивно, по мере роста и усиления Галицкого княжения. [...] Население это было немалочисленным в половине XIII ст. галицкое понизье было настолько прочно колонизировано и (сравнительно) [дужки. – М. Г.] благоустроенно, что составило отдельную княжескую волость»16. Цікаво, що Грушевський, так само як Кроль Шайноха і Пантелеймон Куліш, використовує факт виокремлення території в окрему адміністративну одиницю як свідчення значної її заселеності. Наголошення ж на колонізаційних заслугах (потузі) Галицького князівства впродовж XIII ст., як і акцент на «впорядкованості» (good governance) пониззя Дністра можемо розглядати як аргумент проти тез польських істориків щодо занепаду галицької державності. Цю думку історик розвинув, висунувши таку тезу: «широкие колонизационные планы некоторых позднейших литовских и польских государей, по всей вероятности, опирались уже на фактически существовавшую в предшествовавший период развившуюся колонизацию»17. Тобто успіхи в колонізації краю, приписувані деякими авторами литовським володарям, за Грушевським, були зовсім не їхніми заслугами. Дещо пізніше, в часи панування на Поділлі князів Коріатовичів, «подготовлено было культурное сближение с Польшею (разумею дарование магдебургского права Каменцу, заботы о развитии торговли с Краковом, появление доминикан и т. п.)»18. с притоками киевских рек Роси, Тетерева и Случи, служили колонизационною артериею Киевской земли, так по Днестру происходило колонизационное движение из земли Галицкой». 15 Там само, c. 15. 16 Там само. 17 Там само, c. 20. 18 Там само, c. 22.
30
Олександр ПУСТОВИЙ
Відчитуємо тут розуміння і розрізнення Грушевським змісту понять «культура / цивілізація». Цілком явно також виступає синонімічний ряд «іншування» – польський – німецький – католицький, на який, аналізуючи праці Грушевського, вказує Наталя Яковенко19. Загалом наголос на негативних наслідках розповсюдження магдебурзького права був досить традиційним для представників київської історичної школи, згадка ж про домінікан доповнює образ «іншого – ворожого». Подібна палітра надає колонізаційним потугам неукраїнських володарів однозначно негативного відтінку. Запровадження «польського ладу» розглядається також як елемент боротьби між Польською Короною і Великими Князівством Литовським за володіння Поділлям. Колонізаційна діяльність Владислава Ягайла представлена як політичний крок формування опори в місцевому соціумі, у зв’язку з чим «в землевладельческую и мещанскую среду западного Подолья введены были в значительном количестве польские или тянувшееся к Польше из политических и иных видов элементы, которые теперь могли оказать серьезную поддержку ее притязаниям»20. Щедрі жалування Ягайла призводять до того, що «в западном Подолье Польша достигает безусловного преобладания, но в восточном, где польские партизаны были лишь in partibus, всецело господствует туземный элемент»21. Етнічна перевага руського люду була поза сумнівом, незважаючи навіть на роздачу земель полякам чи «пропольській партії». Однак така політика жалування земель усе ж мала наслідки, оскільки «западное и восточное Подолье, Поднестровье и Побужье, разделенные изначала историческими условиями колонизации, но колонизованные доселе разными отраслями одного и того же народа, теперь получают некоторое этнографическое различие – некоторое, потому что польская окраска налегла очень 19
Яковенко Н. Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії УкраїниРуси». – С. 99. 20 Грушевський М. С. Барське староство, історичні нариси (XV–XVIII ст.). – С. 28. 21 Там само, c. 29.
Колонізація південно-західних земель...
31
тонким слоем, коснувшись, и то еще не слишком сильно, только верхних слоев общества»22. В такий спосіб автор пояснює різницю між представниками двох гілок одного народу, і знову вживає метафору «наліт». Бачимо, що в питання боротьби за прикордоння історик вплітає елемент національний, переводячи конфлікт у сферу міжнаціональну, тоді як, наприклад, Іван Линниченко схилявся до опису подій у рамках династичних змагань за спадщину23. Справжні успіхи колонізації Грушевський відзначає в XIV– XVI ст. «Таким образом, действительные успехи колонизации предшествуют колонизационной деятельности правительства, и последняя ослабевает с упадком колонизации, вызванным неблагоприятными условиями»24. Справжньою колонізацією є заселення, а не адміністрування земель, а відтак основна заслуга належить люду, а не уряду. «Урядова колонізація» має негативні характеристики, вона «довольно редко имеет в виду чисто колонизационные задачи, то есть задачи успешного заселения и благосостояния края. Гораздо чаще колонизационная политика преследует свои государственные цели»25, які передбачають «сословный, национальный или партийный подбор поселенцев и т. д. Вообще [правительство. – O. П.], сообразно своим ближайшим целям, руководится более соображениями политическими, полицейскими, фискальными, чем колонизационными, почему правительственное вмешательство весьма часто является скорее тормозом, чем содействием колонизации»26. Такі характеристики, на думку Грушевського, можна цілковито застосувати до колонізації у XV ст. «Тенденциозный характер ее ясно обнаруживается [...] В то время как пожалования... [Вітовта і Свидригайла. – О. П.] раздаются представителям ту22
Грушевський М. С. Вказана праця, c. 30. Плохій С. Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського / Пер. з англ. Микола Климчук. – К., 2011. С. 193. 24 Грушевський М. С. Барське староство, історичні нариси (XV–XVIII ст.). – С. 59. 25 Там само, с. 59. 26 Там само. 23
32
Олександр ПУСТОВИЙ
земного, украинского населения [...], пожалования польских королей получают главным образом поляки и их партизаны, туземные и пришлые»27. Подібні штучні процеси не могли, за Грушевським, мати довготривалих наслідків. Автор викриває тенденційність роздавання земель польськими королями і шляхетську політику: «Даже тогда, когда жалования были туземному населению, поляки и их сторонники получали “villas”, туземцы получают “vastitates”, таким образом польская шляхта брала на себя благую часть в культурной миссии, предоставив действительную колонизацию туземцам»28. Знову читаємо про «справжню» й «урядову» колонізацію, тут-таки Грушевський розвінчує польську «культурну місію», подібні акценти читаємо і в інших його працях29. Критичний аналіз текстів королівських привілеїв наштовхує Грушевського на категоричний висновок: «Поэтому defectus hominum на который жаловались короли при пожалованиях, и в которых некоторые писатели едва ли можно принимать за истинный мотив относительно пожалований полякам, если и рассчитывали этими пожалованиями устранить какой-нибудь defectus, то разве defectus nobilium или defectus polonorum»30. Тобто автор вважає, що населення не бракувало – земля була заселена, натомість королі хотіли заповнити відсутність шляхтичівполяків. Поляки-бенефіціарії не надто пасували до ролі справжнього колонізатора: «польские колонисты вообще очень непрочно сидят здесь [окрім магнатів. – О. П.], исчезают совершенно бесследно вслед за пожалованием. [...] Обыкновенно получавшие жалова27
Грушевський М. С. Вказана праця. – С. 59. Там само, с. 60. 29 Наприклад, Грушевський М. С.: Барське староство, історичні нариси (XV–XVIII ст.), с. 60: «по представлению правительства, пустыни следовало раздавать туземцам, населенные земли – преимущественно полякам», «При раздаче земель последним правительство, несомненно, имело в виду не столько заселение края, сколько усиление польского элемента, своей опоры». 30 Там само. 28
Колонізація південно-західних земель...
33
ние имели весьма мало расположений к роли пионеров польской культуры»31. Грушевський категорично заперечує роль польських колоністів у поширенні «світла цивілізації». Ще один метод зміцнення позицій «напливової» людності – забрати маєток у місцевого землевласника і передати польському шляхтичу-прибульцю. На думку Грушевського, така політика була масовою і цілком віддзеркалювала урядові наміри щодо українських земель. Звісно, що далеко не всі місцеві власники з легкістю віддавали «свої» землі, тому «шляхта в большинстве случаев ретировалась отсюда»32. Іншим явищем було надавання великих пусток магнатам33: «магнаты всегда страдали абсентеизмом и мало интересовались своими окраинными волостями. Действительная колонизационная борьба велась средствами главным образом туземного населения»34. Без «займанщизни» місцевого населення магнатські латифундії були б і надалі пусткою. Серед багатьох магнатів«абсентеїстів» Грушевський позитивно оцінює діяльність у сфері організації оборони канцлера Яна Замойського. Завдяки його зусиллям на кордонах держави був сформований потужний контингент замкових слуг. Заселяючи свої маєтності Замойський запрошував до себе селян-утікачів з усього краю35. Тут бачимо ще один спосіб потрапити на нові землі – втеча від колишнього господаря. Подібно до Миколи Куліша, Михайло Грушевський також визнає заслуги деяких поляків у військовій сфері. Позитивно оцінює Грушевський також і роль королеви Бони, оскільки була вона «прежде всего хозяйкою и идея полонизации была ей чуждой»36. Її добрі господарські якості проявлялися в тому, що вона нібито розуміла і використовувала однозначні переваги місцевих (руських) землевласників перед прибульцями (поляка31
Грушевський М. С. Барське староство, історичні нариси (XV–XVIII ст.), с. 61. 32 Там само, с. 62. 33 Там само, с. 73. 34 Там само, с. 74. 35 Там само, с. 119–122. 36 Там само, с. 95.
34
Олександр ПУСТОВИЙ
ми). Останні були абсентеїстами, не здатними виконувати досить великі повинності, необхідні для облаштування краю37. Більше того, діяння міланської князівни були спрямовані на те, щоб «освободить территрию Барского староства от польско-шляхетского землевладения», але цей план так і не вдалося зреалізувати до кінця38. Відчитуємо тут звинувачення польского уряду в «полонізації», натомість Бона постає мало не визволителькою руських земель. Її розумне управління, зіперте на місцеву руську людність, приносить багаті плоди, які були би недосяжними у разі підтримки нею польської шляхти. Бачимо досить цікаве поєднання образу Бони – гарної господині та незаангажованої полонізаційною ідеєю іноземки. Провідницю італійської ренесансної культури і справді важко було би запідозрити у полонізації, натомість її наділено антипольськими рисами. Немає у Грушевського і негативної характеристики Бони, яка цілком легко могла би з’явитися з огляду на її іноземне походження (наприклад, нав’язування чужих, неруських порядків), тут головне, що вона не полька і не полонізаторка. У розглядуваній праці молодий магістрант зауважує, що внаслідок польського урядування «наблюдается постепенное вытеснение туземного землянина пришлою шляхтою»39. Підставою подібного твердження є люстрація староства 1615 року. За нею, на 20 місцевих родів припадає 22 роди польського походження, на 24 руські маєтності – аж 27 польських. Автор доволі прогнозовано доповнює цифри і тлумачення коментарями про паралельне поширення католицизму40. Отож до зміцнення у краї польського елементу призводить королівська політика надавання полякам земель, котрі насправді перебували у володінні місцевих зем’ян41. Унаслідок цього «польские шляхтичи в неслыханном дотоле изобилии, словно из рога Амальтеи, наводнили староство»42. 37
Грушевський М. С. Вказана праця, с. 96. Там само. 39 Там само, с. 125. 40 Там само. 41 Там само, с. 311. 42 Там само, с. 134. 38
Колонізація південно-західних земель...
35
Далі, частково користаючи з текстологічного та юридичного аналізу, Грушевський розмірковує над тим, чи можна вважати таку урядову політику свідомо спланованою. З одного боку, схожість виданих привілеїв виразно вказує на існування «какого-то циркуляра» – своєрідної урядової програми надавання земель43. З іншого ж, подібні докази для автора не є цілком переконливими, оскільки «в правительстве польском не замечается достаточной выдержки и последовательности в этом отношении»44, тобто програма, можливо, і була, однак уряд не був здатний її втілювати. Тому історик знову вказує на істотність приватної ініціативи. Однак і тут не обходиться без «злого умислу», адже коли з правової точки зору земля була nullo jure possesores, король радше задовольняв прохання «все-таки более желательного колониста-поляка (gente или natione)»45. Але і це, за Грушевським, було би суттєвим спрощенням загальної ситуації, оскільки кількість подібних привілеїв після 1605 року практично дорівнювала нулю. Залишаються ще надання старостинських сіл, унаслідок чого поляки засновують багато нових осад. Останній факт подається як найбільш вагомий, не применшуючи при цьому ролі двох попередніх чинників. На питання про зумисність чи мимовільність такої політики, а отже, і саме її існування як такої, Грушевський не дає однозначної відповіді, пропонуючи чергове дихотомічне пояснення: «правительство не имело поводов к репрессиям... но уже не дорожило и туземной шляхтой: она уже не была нужна ему»46. В будь-якому разі, опрацьовані Грушевським матеріали не підтвердили, на його думку, існування випрацьованої і планомірно впроваджуваної урядової політики з підтримки польського елементу коштом елементу руського після приєднання земель до Корони. Зрештою, магістерська праця і не передбачає розставлення всіх крапок над «i». 43
Грушевський М. С. Вказана праця, с. 314. Там само. 45 Там само, с. 315. 46 Там само. 44
36
Олександр ПУСТОВИЙ
Успішно захистившись, Грушевський того ж року залишає Київ, і виїжджає до столиці галицької автономії Львова – центру польсько-українського протистояння. По чотирьох роках викладання на кафедрі всесвітньої історії Львівського університету та надзвичайно активної науково-дослідницької та організаційної діяльності, Грушевський у 1898 р. публікує перший том справи усього свого життя, grand narrative української історії – «Історії України-Руси». Тема колонізації, швидше за все, заселення / залюднення, звучить у назвах кількох його підрозділів. Заселення території є для автора початком історії народу. Описуючи широкі етнографічні кордони розселення українців, він стверджує: «опануванням теперішньої території — розселенням на ній розпочинає своє історичне життя український народ»47. Територія є невіддільною від історії народу. Розпочинається вона для Грушевського у VI ст. н. е. – від розселення антів48. Дослідження заселення руських / українських земель тих часів є досить складними, з огляду на стан джерельної бази. Тому Грушевський обирає та обґрунтовує таку методику: «літопись наша дуже мало говорить про сі західні окраїни (так само і про східні та полудневі) та й не багато знає про них [...]. Тому ми повинні звернутись до регресивного методу, і виходити з пізнійших фактів про тутешню українську кольонізацію»49. Зауваження до такого методу очевидні, особливо враховуючи століття, які минули від перших поселенців до перших документальних пам’яток. Більше того, матеріалом для дослідження є навіть не перші історичні згадки, а переписи населення Австро-Угорщини. На їхній підставі автор робить висновок про те, що впродовж віків кількість поляків у краї зростала, а русинів – зменшувалася50. На думку Грушевського, таке співвідношення притаманне і ми47
Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1. – С. 7. Там само, с. 177: «Антська кольонізація вповні відповідає... правітчинi нашого народа й напрям його кольонізації. в Антах маємо предків українських племен». 49 Там само, с. 213. 50 Там само, с. 215. 48
Колонізація південно-західних земель...
37
нулим часам: «Само собою також ясно, що теперішні українські елементи в мішаних полосах — то в переважній части останки української кольонізації, а не нові здобутки її»51. Звідси маємо розуміти, що колись українські «етнічні території» були набагато більшими за нинішні. Паралельно з цим іде процес полонізації – «польщення». Домінування польської людності, культури, мови розпочалося на суміжних землях від XIV ст., коли Польська держава стала сильнішою за Руську. Додатковим інструментом полонізації стає «завжди агресивний католицизм», що «напевне, мав наслідком полонізацію»52. Та «народний дух» схиляв українців до боротьби з польською колонізацією і протистояв їй: «Кольонізаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давніх часів (уже в XI в.), а її місця займала невелика, але все ж не безслідна кольонізація польська та німецька»53. Століттями українська людність «одпливала», а польська «напливала»54. Окрім того, польська і німецька колонізації підтримувалися за «польських часів»55. У такий спосіб «на сій польсько-українській границі Русь мусіла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народности»56. Підтвердження автор знаходить у джерельних згадках про будівництво чи перебудову православних церков на католицькі костьоли. Черговим аргументом є «витіснення» русинів з міських еліт «Привілегійовані [польські. – О. П.] громади міські й сільські відтісняють тубільну людність на другий плян і винародовлюють»57. Щоб уявити масштаби колишніх територій, а відповідно і величезних територіальних втрат, Грушевський пригадує читачам 51
Грушевський М. С. Вказана праця, с. 215. Там само. 53 Там само. 54 Там само, с. 219. 55 Там само, с. 215. 56 Там само. 57 Там само, с. 215–216. 52
38
Олександр ПУСТОВИЙ
плани Хмельницького, котрий «рахував на поміч православної Руси по Люблін, по Краків, а “ляхів” відгрожувавсь загнати за Вислу, що тут має значити етнографічну польську границю»58. Після подібного окреслення кордонів «в зовсім іншім світлі стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел. і вічні короводи західних українських князів з Польщею»59. На подібному фоні він, однак, додає заувагу, що зміна національності була деякою мірою результатом змішання «через стрічу української кольонізації з польською»60. Мотив «зустрічі» звучить притишено та є досить дивним у загальній метафориці колонізаційної «боротьби». Ідучи за хронологією, читаємо назву наступного розділу: «Окупація українських земель Литвою й Польщею», в якому розглядається боротьба литовських князів і польських королів за землі колишньої Київської Русі у спосіб використаний автором під час написання «Барського староства». У третьому томі «Історії України-Руси» (1900 р.) Грушевський описує часи після монгольської навали. На думку автора, не можна говорити про цілковите спустошення краю: «Сі погляди потім дальше розвивають ся в росийській і польській історіографії, в ріжних напрямах. В поглядах польських письменників Україна представляла ся безлюдною пустинею, котру аж поляки наново кольонізували, організувавши місцеву людність, а ще більше залюднивши пусті простори України польським селянством, й стали не тільки володарями а й твірцями нової України»61. Аналізована мною польська тогочасна історіографія дає дещо іншу картину, яку, втім, далі подає сам Грушевський: «Ця теорія про відреставрованнє Руси поляками стала locus communis від середини XIX століття, коли в польській історіографії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію й її заслуги для вселюдської культури: не через що, мовляв, як через виселення для сих високих цілей й упала Польща»62. Подібна характеристи58
Грушевський М. С. Вказана праця с. 215–218. Там само, с. 219. 60 Там само. 61 Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 3. – С. 146. 62 Там само, с. 146. 59
Колонізація південно-західних земель...
39
ка видається нам більш ґрунтовною, хоча «вселюдську культуру» варто було б замінити «християнською цивілізацією». Та й не для всіх польських історичних шкіл занепад Речі Посполитої був результатом виснаження внаслідок культурної і цивілізаційної місії на сході. Окрім Наддністрянщини (західного Поділля) і Червоної Русі, описує Грушевський і колонізацію Київщини, Волині та Брацлавщини (східного Поділля). Зем’янство київське і брацлавське було досить малочисельним, через що «ріжні приходні, які напливали чи то з сусідньої Волини, чи то з дальших земель, і серед них також приходні польські, уже тоді в складі тутешнього земянства давали показну частину»63. Серед прибульців автор називає і мазовецькі шляхетські роди, деякі з них уже мали володіння на Волині64. Бачимо тут роль Волині як своєрідної «колонізаційної бази»65. З Волині пани польського походження могли разом з магнатами здійснювати свій Drang nach Osten66, при тому «по прилученню сих земель до Польщі в 1569 р. наплив стає значнійшим»67. Бачимо тут поєднання двох стійких кліше: перше з них мало для слов’янофілів суто негативне значення, а друге (наплив), уперше використане Лелевелем, ужите Грушевським чи не як синонім попереднього. Узагальнимо топоси, що з’являються в цій праці. Негативний вплив поширення польського права, маргіналізація руського люду в містах співзвучні з поглядами Володимира Антоновича, топос колонізаційної «боротьби і героїзму», полонізаторського 63
Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 6. – С. 279. Там само. Наприклад, згадувані Грушевським Харленські мали володіння на Волині ще перед 1596 роком, а після – і в Київському та Брацлавському воєводствах, див: Пустовий О. Польський шляхетський рід на руських землях. Походження і родина Яна Харленського. Польські студії № 6. Дух і Літера № 26. – К., 2013. – С. 24–38. 65 Так само трактує Волинь і, наприклад, Генрик Літвін у праці про польську шляхту, див: Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę, 1569–1648. – Warszawa, 2000. – S. 7. 66 Там само, с. 7. 67 Там само. 64
40
Олександр ПУСТОВИЙ
католицизму, згадки про Русь під Краковом і загалом по Віслі і визвольні походи Володимира Великого віднайдемо також у творах Пантелеймона Куліша. Відчутний вплив шкіців Кароля Шайнохи і творів його «наукового батька» Юахима Лелевеля – теми культурної місії, винародовлення (wynaradawiеniе) і напливу шляхти. Наталя Яковенко вказує на чотири головні чинники, під впливом яких Грушевський шукав ворогів у твореній ним же національній історії, це: українська народницька історична традиція, спадок і залежність від російської історіографії, слов’янофільські погляди і триваючий польсько-український конфлікт у Галичині68. Бачимо, що ці самі чинники вплинули і на колонізаційні погляди історика. Перші три чинники були успадковані від наукових попередників – Михайла Максимовича, Володимира Антоновича і Миколи Костомарова. Четвертий, разом з ближчим ознайомленням з польською історіографією, мав підсилити антипольські настрої ученого. Можемо побачити зміну настроїв, порівнявши досить обережні висновки про «плановану» урядову колонізацію в магістерській роботі (1894) і мотив «зустрічі» (а не зіткнення) колонізаційних потоків двох народів у третьому томі «Історії...» (1900) з подальшими працями. Так, через два роки після повернення до Києва, у 1907 році, Грушевський видає статтю «Из польско-украинских отношений Галиции», де знаходимо своєрідне підсумування попередніх досліджень польсько-українських відносин. Щодо колонізації, то «русины и поляки в восточной Галиции не представляют из себя двух незнакомцев, встретившихся в настоящее время на новой нейтральной почве и устанавливающих наново modus vivendi. […] Национальные польско-украинские отношения в этом краю, со времени славянского разселения заселенном южною (украинскою) ветвью восточного славянства, имеют историю весьма длинную. […] с половины XIV в., когда в 1349 по68
Яковенко Н. Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії УкраїниРуси», с. 103.
Колонізація південно-західних земель...
41
ляки явились в Галиции как завоеватели»69. Тут уже нема жодних сумнівів щодо національності колонізаторів і трактування входження руських земель до Корони. Далі там само читаємо цитування (беззаперечне) Грушевським хронік, у яких Русь «представляла богатый, изобильный дарами природы, благоустроенный край, с могущественною туземною аристократиею, богатыми городами, оживленными сношениями с Западной Европой и Востоком. Экономически и культурно она стояла если не выше, то, во всяком случае, едва ли ниже современной Польши»70. Tут не тільки підтвердження гідності власного народу, а й, без сумніву, відповідь на польські закиди у «полемічній війні XIX століття». Землі з таким рівнем розвитку не потребували ані кращого управління, ані тим більше колонізації. Наступний абзац слугує підтвердженням: «В продолжение пятисот лет Поляки исполняли здесь, среди туземного украинского населения, свою “историческую культурную миссию” о которой все еще очень серьезно, с энтузиазмом говорит польская историография и польская публицистика. И что сделалось с этою “текущею медом и млеком” [...] за эти пятьсот лет польской опеки, польской культурной миссии?»71. Відповідь Грушевського однозначна: давнє боярство, позбавлене маєтків і суспільного становища, залишилося на маргінесі і «утонуло в море польской шляхты», русини виключені з міського життя, а селяни «превращены в безгласный инвентарь»72. Підсумувати погляди автора щодо східної місії можна такими його словами: «Ваша [польская. – О. П.] культурная миссия обнаружила свою полную несостоятельность, ваши притязания на роль руководящего правящего класса выказали вашу полную неспособность к ней»73. Власне це приклад перейнятої Грушевським ще з «університетської лави» риторики російської історіографії, яка 69
Грушевський М. С. Из польско-украинских отношений Галиции. – СПб., 1907. – С. 11. 70 Там само. 71 Там само, с. 12. 72 Там само, с. 13. 73 Там само, с. 15.
42
Олександр ПУСТОВИЙ
використовувалася для пояснення занепаду Речі Посполитої, про що пише Наталя Яковенко74. Загалом, «исторические отношения Польши и Украины сводятся к тому, говоря без обиняков, что украинская народность была обобрана польскою»75. Можемо цілком припустити, що саме таким історичним «здирництвом» вважав Грушевський і присвоєння польськими істориками колонізаційних заслуг українців, які він так оспівує. Концепцію колонізації (заселення, розвитку) україно-руських земель у ранніх працях досі найвпливовішого українського історика можемо представити в такій схемі. Територія, котру заселяли українці, була значно більшою на заході і півдні за ту, на якій вони мешкали за часів Грушевського. Ці простори були вперше заселені племенами антів, яких автор називає праукраїнською автохтонною людністю, ще у VI ст. н. е. З цього моменту починається власне історія українського народу. Наступні хвилі колонізації змінювали кордони українських земель, максимально досягаючи на заході Вісли, а на півдні – Чорного моря. Щодо польської колонізації на руських землях, то починається вона з ХІІ століття, коли занепадає Руська держава. Входження руських земель до Великого Князівства Литовського і Корони Польської характеризується як завоювання. Після монгольської навали руська людність не була цілковито винищена, більш-менш відродилася і почала повторне, чергове заселення. Зокрема, йдучи перед польською колонізацією, українська людність мігрувала на південний схід (Поділля) і на південь (Запоріжжя). Головною причиною проведення польським урядом колонізації-полонізації руських земель є Римо-Католицька церква. Так само підтримувані (не чітко вказано ким) польські мова та культура теж почали тут домінувати. Запровадження польського права послабило позиції «носіїв справжньоруського ладу» – 74
Яковенко Н. Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії УкраїниРуси». – К. – С. 96. 75 Грушевський М. С. Из польско-украинских отношений Галиции. – СПб., 1907. – С. 71.
Колонізація південно-західних земель...
43
руських бояр і міщан. У наслідок пошуку польською владою підтримки серед «напливового» елементу коштом місцевого люду занепала «земля, що плине молоком і медом». Це викрило повну недієздатність польського панування, яке, попри всі зусилля, не змогло забезпечити good governance земель у тодішньому розумінні. На момент приєднання земель до Польщі рівень їхнього адміністрування і культурного розвитку був не нижчим за польський. Польська культурна місія для Грушевського була фікцією, продуктом історіографії ХІХ ст., що не мав під собою реального історичного підґрунтя. Історик чітко розділяє колонізацію урядову – організацію влади, політичне адміністрування вже заселеного краю (як це було у разі польської колонізації), і колонізацію самовільну, народну. Остання передбачає заселення і господарчий розвиток. Саме таким колонізаторам (звісно, русинам-українцям) і належать колонізаційні заслуги, а отже, і право власності на землю. Слава і власність україно-руського народу була украдена поляками – виконавцями ролі «ворога № 1» всього українського в історії Грушевського76. Подібні пошуки ворогів виявилися досить небезпечною справою і спричинилися, між іншим, до величезних жертв з обох боків. Досліджуючи механізми конструювання історичної національної мапи, бачимо як солідні аргументи, так і доволі сумнівні методи для доведення своєї точки зору. Знаючи і розуміючи їх, відчитуючи їхні новели у «своїх» і «чужих» сучасних історіях і відвертих пропагандах, не дозволяймо їм заволодіти нашою свідомістю. Це важлива запорука миру, спільного і бажаного для всіх.
76
Яковенко Н. Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії УкраїниРуси». – К. – С. 103.
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ Катерина БІНИЦЬКА Кандидат педагогічних наук, доцент Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, доцент кафедри педагогіки і психології. Ярослав БОРЩИК Історик, аспірант Інституту історії України НАН України. Випускник спільної програми Студій Європи Східної (СЕВ) Варшавського університету та Кафедри історії НаУКМА. Іван ГІСЕМ Політолог, історик. Докторант програми «Суспільні трансформації» Докторської школи імені родини Юхименків НаУКМА. Випускник спільної магістерської програми НаУКМА та Варшавського університету (Польща) з історії та східних студій. Ярослав ДЕНИСЕНКО Магістр історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» 2013 року випуску, магістр східноєвропейських студій Варшавського університету 2013 року випуску. Лауреат I нагороди у категорії дипломних та магістерських робіт V конкурсу імені Єжи Ґєдройця за бакалаврську працю (2011), лауреат II нагороди у категорії магістерських робіт VII конкурсу імені
Відомості про авторів
227
Єжи Гєдройця за магістерську роботу (2013). Сфера наукових зацікавлень – Волинь XVI–XX століття, «місця пам’яті», політика пам’яті. Автор і засновник сайту «Життя українського студента в Польщі» (http://jarekinpl.com/). Мар’яна ІДЗЬО Аспірантка Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Тема майбутньої кандидатської дисертації: «Мовні засоби експресивізації текстів у сучасних польських ЗМІ». Лауреат VII Конкурсу імені Єжи Ґєдройця в категорії магістерських робіт. Закінчила філологічний факультет ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника» за спеціальністю «Польська мова та література, українська мова та література» (м. Івано-Франківськ). Анна КОВАЛЬ Випускниця українсько-польської філології Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка. 2012 року захистила дипломну роботу на тему «Філософсько-інтелектуальна поезія Віслави Шимборської та її українська рецепція» під науковим керівництвом д-ра Віри Меньок. Маґістранка кафедри історії української літератури ДДПУ ім. Івана Франка. Оксана КОРПАЛО Аспірантка кафедри загального і германського мовознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ). З 2008 по 2013 рр. навчалася в цьому ж університеті на філологічному факультеті (спеціальність «Польська мова та література»). Тема магістерської роботи – «Польські елементи в антропоніміконі Східної Галичини».
228
ДУХ І ЛІТЕРА № 27 Євген МАЦЕЛЮХ
Випускник магістерської програми «Історія» Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Східних Студій Варшавського університету. Коло наукових зацікавлень – військова та дипломатична історія Другої світової війни. Лауреат II нагороди в категорії магістерських робіт VII конкурсу імені Є. Ґєдройця за роботу «Українці в Армії Андерса». Олександр ПУСТОВИЙ Історик, аспірант Національного університету «Києво-Могилянська академія», спеціальність «Історія». Докторант Варшавського університету (історія). Випускник спільної програми Студій Європи Східної (СЕВ) Варшавського університету та Кафедри історії НаУКМА. Тетяна РОЖАНСЬКА Випускниця українсько-польської філології Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка. 2011 року учасниця Літньої Школи в Університеті імені Марії Склодовської-Кюрі. 2012 року захистила дипломну роботу на тему «Філософсько-інтелектуальна поезія Віслави Шимборської та її українська рецепція» під науковим керівництвом д-ра Віри Меньок. Маґістранка кафедри історії української літератури ДДПУ ім. Івана Франка. Олена РОМАНЕНКО Кандидат політичних наук, учасник навчальних візитів до Польщі в рамках програми Study Tours to Poland (м. Гданськ, 2004 р.), курсів польської мови та культури в Університеті М. Коперніка, (м. Торунь, 2004, 2007, 2009 рр.), стажувалася у Же-
Відомості про авторів
229
шувському університеті (2005 р.). Одна з учасників програми для молодих лідерів Z przesztości w przyszĩość (м. Жешув, 2007 р.) та проекту дистанційного навчання «Центру Польсько-Української Співпраці в Красніку» (2010 р.). Випускниця Wschodniej Szkoły Letniej (2013 р.) Східноєвропейських студій Варшавського Університету. Лауреат VI Конкурсу імені Єжи Гєдройця за кандидатську дисертацію “Інтернет-комунікації в політичному розвитку Республіки Польща (політологічний аспект)”, яку захистила в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України. Тетяна СОЛОЩЕНКО 2012 р. закінчила Уманський педагогічний університет ім. П. Тичини та отримала диплом магістра з відзнакою, спецалізація «Викладач історії, вчитель правознавства». З 2012 р. докторантка факультету польської та класичної філології Університету ім. Адама Міцкевича в Познані.