Тімоті Снайдер
УКРАЇНСЬКА ІС ТОРІЯ, РОСІЙСЬКА ПОЛІТИКА, ЄВРОПЕЙСЬКЕ МАЙБУТНЄ
За загальною редакцією Олексія Панича
ДУХ I ЛIТЕРА
УДК 940 C53 НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Тімоті Снайдер. Українська історія, російська політика, європейське майбутнє. — К.: ДУХ I ЛIТЕРА. — 2014. —232 с. (Бібліотека Європейського Форуму) ISBN 978-966-378-358-1 У новій книзі Тімоті Снайдера зібрано його статті та публічні виступи, оприлюднені з грудня 2013 по серпень 2014 року. Вперше опубліковано повний текст лекції Снайдера в КиєвоМогилянській Академії та подальшої дискусії. З текстів Снайдера витворюється картина сучасних українських подій в контексті європейської історії. Для широкого кола читачів. Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад: Олексій Панич, Роксоляна Свято Літературна редакція: Роксоляна Свято Коректура: Наталія Анікєєнко Комп’ютерна верстка: Валентин Залевський Художнє оформлення: Ірина Пастернак Видання книги стало можливим за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні
ISBN 978-966-378-358-1
© ДУХ I ЛIТЕРА, 2014
ЗМ ІС Т Від редакції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Громадянська історія (передмова) . . . . . . . . . . 7 Частина 1. «Навіть не минуле»: українська історія, російська політика, європейське майбутнє . . . . . 17 Частина 2. Статті 2013–2014 років Вихід для України? . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Україна без Путіна . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Україна: нова диктатура . . . . . . . . . . . . . . . 68 Не дайте Путіну захопити Україну . . . . . . . . . 72 Забавки з минулим . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Сподівання на мир в Україні затьмарила нова трагедія . . . . . . . . . . . . . . 85 Що Захід винен Україні . . . . . . . . . . . . . . . 89 Шановний Кремль, обережніше з Кримом! . . . . 94 Україна: серпанок пропаганди . . . . . . . . . . . . 98 Путін приховує вразливість за маскою лицемірства. Ось його слабкі місця . . . . . . . . 109 Якщо Росія проковтне Україну — європейській системі кінець . . . . . . . . . . . . 113
Крим: Путін проти реальності . . . . . . . . . . . 117 Свобода російською існує лише в Україні . . . . . 127 Ультраправі сили впливають на дії Росії в Криму . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 Фашизм, Росія та Україна . . . . . . . . . . . . . . 135 В путінської ідеології фашистське коріння . . . . 145 Проект Путіна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 151 Пропагандистська війна Росії загрожує українським євреям . . . . . . . . . . . . . . . . . 172 Величезні ставки битви в Україні . . . . . . . . . 177 Праві об’єднуються, Путін їх очолює . . . . . . . 195 Україна: вістря демократії . . . . . . . . . . . . . . 202 Новий європейський статус-кво: «Україна б’ється за нас» . . . . . . . . . . . . . . . 207 Україна: антидот для європейських фашистів? . . 218 На божевільний брехливий світ Путіна неминуче чекає жахіття . . . . . . . . . . . . . . . 222
ВІД РЕДАКЦІЇ Професор Єльського університету Тімоті Снайдер відомий у наукових колах насамперед двома фундаментальними монографіями «Реконструкція націй» та «Криваві землі»1. Ці книги було перекладено багатьма мовами й вони отримали низку авторитетних нагород, здобувши авторові визнання як одного з найбільших у світі знавців історії Східної Європи. Книжка «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє» має особливий жанр. Тут зібрано статті та публічні виступи Тімоті Снайдера, оприлюднені з грудня 2013 по серпень 2014 року. Тімоті Снайдер виявився одним із перших і найавторитетніших західних інтелектуалів, котрі осмислили драматичні події найновішої української історії в широкому історико-культурному контексті. У своїх «злободенних» статтях та інтерв’ю Снайдер постає не лише публічним інтелектуалом, а саме професійним істориком, котрий точно знає, які факти минулого треба згадати для адекватного розуміння нинішніх новин. Тексти Снайдера вражають рідкісним сполученням глибини думки та простоти її викладу. Він послідовно викриває історичні міфи російської пропаганди; аналізує вибірковість історичної пам’яті європейців про The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–1999 (Yale University Press, 2003); Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin (New York, Basic Books, 2010). 1
5
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
Другу світову війну та Голокост; шкодує про короткозорість західних лівих і розкриває закономірність альянсу Путіна з європейськими ультраправими. Загалом з низки гострих і точних текстів Снайдера витворюється повноцінна картина української та європейської історії останніх століть, десятиліть і місяців. Особливою подією стала лекція Тімоті Снайдера в Києво-Могилянській Академії, якою відкрилася ним же замислена й організована конференція «Мислити з Україною» (Ukraine: Thinking Together). У цій книжці вперше опубліковано повний розшифрований аудіозапис самої лекції та подальшої дискусії. Більшу частину текстів українською опубліковано вперше2.
Книжки Тімоті Снайдера, що з’являлися в українських та російських перекладах: Снайдер Т. Перетворення націй. — Київ: Дух і Лiтера, 2012. Снайдер Т. Червонний князь. — Київ: Грані-Т, 2011. Снайдер Т. Криваві землі. — Київ: Грані-Т, 2011. Снайдер Т. Реконструкция наций. — М. — Вроцлав: Летний сад; Коллегия Восточной Европы им. Яна Новака-Езераньского во Вроцлаве, 2013.
В окремих випадках, із дозволу видавців, із вдячністю відтворюємо матеріали, опубліковані на сайтах Krytyka.com і Day.kiev.ua. 2
6
Г Р ОМ А Д Я НС Ь К А ІС Т О Р І Я . П Е Р Е Д МО ВА Як вивчення історії може допомогти нам зрозуміти сьогодення? Який зиск нам від знання історії Східної Європи, коли йдеться про тлумачення української революції та російської інтервенції? Або загальніше: яка користь від чуття історії, від усвідомлення чіткого та зрозумілого зв’язку між нинішніми та минулими подіями? Впродовж останніх тижнів 2013 року протести на Майдані збіглися з глибокою переорієнтацією російської зовнішньої політики і, як наслідок, української пропаганди. Як наслідок, російські ЗМІ заговорили про заколот фашистів, гомосексуалів і фашистських гомосексуалів, коли насправді йшлося про спонтанну спробу мільйонів людей захистити свої засадничі права та почуття власної гідності. Істориків часто просять провістити майбутнє. Зазвичай ми не можемо цього зробити. Ми навіть не можемо провістити минуле: фахівець в одній галузі історії не може без докладного дослідження бодай більш-менш упевнено казати про те, що відбувалося в іншому місці та в інший історичний час. Але історики інколи можуть виключати можливості. Світ можливого дуже широкий; світ неможливого ще ширший. Історики живуть у світі обмежень, де немає нічого абсолютно нового, а можливості теперішнього завжди певним чином обмежені фактами минулого. Як стверджував Ісая Берлін у своєму прекрасному дослідженні про російських мислителів, 7
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
історики не завжди достеменно знають, що відбувається. Але вони спроможні доволі точно встановити, що не відбувається. Відрізнити Майдан від російської пропаганди про Майдан було доволі легко — принаймні для серйозних істориків. Звісно, допомагало знання мов, контакти з людьми на Майдані, реальна присутність у Києві. Але впевненість у тому, що російська пропаганда не описує події, давалася значно легше, ніж вичерпний опис самих подій. Це розрізнення пропаганди й факту було засадничою вправою в тому, що Берлін називав «відчуттям реальності». Хай би яка елементарна, у першій половині 2014 року ця вправа була дуже важливою. Професійна відповідальність істориків також передбачає свідоме розрізнення пошуку історичної правди та спотворення історичної пам’яті. За радянських часів, як і нині, архітектори кремлівської політики пам’яті вірили, що гарні історики — або наївні, або лицемірні, бо вважають, що історія існує як окремий предмет, який перевершує потреби поточної політики, і намагаються зрозуміти людський досвід, а не маніпулювати ним. Але історики, котрі серйозно намагаються зрозуміти людський досвід, справді існують, як існують і маніпулятори. Звісно, тут важко провести чітку межу. Особа, яка колись була гідним істориком, може згодом перетворитися на пропагандиста. Інституції, що друкують гарні історичні книги, можуть також брати участь у політичних кампаніях. Але різниця між наукою історії та політичною пам’яттю така ж реальна, як і різниця між любов’ю та порнографією. Можливо, історики не в змозі досконало розмежувати науку та політику, але вони можуть доволі впевнено визначити, які твердження про минуле мають суто політичну доцільність. Конкретно у випадку 8
Громадянська історія. Передмова
Росії, фахівцям слід також враховувати особливі радянські традиції історичної пропаганди: вживання слова «фашизм» як загального лайливого позначення всіх, кого вважають ворогами інтересів Москви; викорис тання Другої світової війни як виправдання будь-якої радянської (тепер російської) політики; цілковита й абсолютна байдужість до історичної реальності як такої. Наприкінці 2013 та на початку 2014 року саме ці здібності — відчуття реальності та розрізнення історії та політики — надали історикам деяку перевагу над іншими коментаторами. Третя перевага істориків, принаймні на початку, стосувалася того, як читати (слухати, дивитися) джерела. У Сполучених Штатах і до певної міри в Європі першим завданням журналіста вважають пошук «балансу» між двома протилежними точками зору. Російські пропагандисти, як і будь-які інші, намагаються зловживати цією чутливістю, подаючи свою точку зору з непереборною переконливістю. Найважливіші новини, особливо в Росії та Україні, — це телевізійні новини, а це означає, що та сама точка зору передається з дня на день різними образами та емоціями, з майже невловимими відтінками. Таким чином російська пропаганда спромоглася з великим успіхом стверджувати, що Україна не держава, але українська держава утискає росіян в Україні; що українська мова — не мова, але росіян в Україні змушують розмовляти українською; що українці — не нація, але всі українці — націоналісти; тощо. Російські пропагандисти не просто перебільшували якісь аспекти реальності: вони припускалися відкритих і кричущих суперечностей, бо їхньою метою було підсилення своєї «точки зору» в щоденних новинах. На відміну від деяких інших коментаторів, історики 9
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
мають розкіш осягати свої джерела з певної часової відстані. При цьому вони помічають такі суперечності й можуть зробити їх предметом аналізу. У випадку Росії кінця 2013-го та початку 2014-го року, найважливішою була суперечність між офіційною критикою України як фашистської країни та реальною російською політикою, яка у певних аспектах якраз-то нагадує 1930-ті роки. Тут спрацьовує щось на кшталт історичної емпатії. У випадку Майдану та війни Росії проти України, як і в інших таких випадках, історію зазвичай використовують як аналогію. Дехто наводить порівняння із тим, як нацистська Німеччина 1938 та 1939 року знищила Австрію та Чехословаччину; інші кажуть, що такі історичні аналогії є проявами поганого смаку або завжди неточні. Емпатія історика допомагає йому інакше поставитися до цих аналогій. Цілком очевидно, що сам Володимир Путін замислюється про 1930-ті роки. Можна не погоджуватися з його тлумаченнями, але не можна не помітити, як часто він посилається на цей період у своїх промовах та інтерв’ю. Крім того, загальновідомо, що Володимир Путін читає деяких тлумачів історії. Загалом це люди, які прославляли велич пізньої Російської імперії, або ті, хто в 1920-ті та 1930-ті намагався пояснити її руйнацію. Можна би побажати, щоб він читав інші книжки; але він справді читає, це цілком зрозуміло. Це означає, що історичні аналогії не нав’язано кимось іззовні. Історичні аналогії вписані в саму ситуацію, бо перебувають всередині розуму людини, яка приймає найважливіші рішення. Мені особисто здається, що Путін розуміє цей період краще за своїх західних супротивників. Історики, яким довелося спеціалізуватися на 1930-х, можуть краще за інших оцінити, як Путін сприймає цей 10
Громадянська історія. Передмова
час; але вони можуть також відчути, куди провадить його тлумачення. Коли люди на Заході чують слова «Мюнхен» чи «аншлюс», вони зазвичай пригадують такі загальні поняття, як Голокост чи Друга світова війна. Це зрозуміло, але непродуктивно. Путін же, здається, розуміє, що знищення Австрії та Чехословаччини залякуванням восени 1938 та навесні 1939 років, як і знищення Польщі військовою силою восени 1939 року, були насамперед ударом по ідеї суверенітету та європейській системі суверенних держав. Знищення Польщі було не німецькою, а німецько-радянською акцією. Коли Червона Армія вдерлася в східну Польщу у вересні 1939 року, радянська пропаганда головним чином стверджувала, що польської держави вже немає, а її меншини потребують захисту. Те саме виголошує російська пропаганда про події у східній Україні 2014 року. Можливо, ця схожість пояснюється інституційною пам’яттю. Але так само ймовірно, що Путін та його оточення, на відміну від майже всіх мешканців Заходу, пам’ятають про успіх радянської тактики руйнування сусідніх держав у 1939 та 1940 роках. Звісно, є чимало відмінностей; але головна лінія нинішньої російської політики дуже схожа на події тих років. Альянс Сталіна з Гітлером 1939 року ґрунтувався на цілком конкретному розрахунку: Німеччина допоможе СРСР зруйнувати Польщу, а потім розпочне тривалу та кровопролитну війну з Британією та Францією. Зрештою Радянський Союз вийде тріумфатором, бо його капіталістичні вороги знекровлять одне одного. 2014-го року, як і 1939-го, Москва шукає союзників серед ультраправих. На щастя, нині в основних європейських державах нацисти чи фашисти не мають влади, як це 11
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
було у 1930-ті. Але неонацисти і фашисти стали найпалкішими прихильниками та помічниками Путіна. Після вторгнення в український Крим, Росія організувала там фарсовий «референдум», щоб легітимізувати перехід цього регіону до складу Росії. Те саме зробили радянські окупаційні сили в Польщі 1939 року. Цього разу «спостерігачами» на кримському «референдумі» стали західноєвропейські неонацисти, фашисти і ультраправі популісти. Іншими словами, як Сталін очікував, що Гітлер допоможе йому зруйнувати окремі держави, а з ними і саму систему суверенних держав, так і Путін укладає союз із європейськими ультраправими, сподіваючись зруйнувати українську державу та Європейський Cоюз. Цю аналогію не вбачають і не нав’язують західні спостерігачі; схоже, що вона працює у свідомості самого Путіна. Путін бачить історичні можливості, яких не бачать його опоненти; це його сила. Але він перебільшує силу ідей та пропаганди; і це його слабкість. І Європейський Cоюз, і Україна міцніші, ніж йому, вочевидь, здається. Історикам також легше, ніж іншим, розпізнавати хибні ідеї. Подібно до теоретиків права нацистської Німеччини, Путін заявляє (і, здається, сам вірить), що суверенітет — це питання факту, а не права, а факти творить сила, а не згода. Отже, таке утворення, як Європейський Cоюз, в якому держави добровільно поступаються своїм суверенітетом, насправді не може існувати, або ж приречене на «занепад» (вживаючи найпопулярніший лайливий термін). Слід визнати, що Путін досягнув значного успіху, апелюючи до чоловічого еґо багатьох лідерів країн Європи. Харизмою та грошима він привабив багатьох європейських політиків, які хочуть підтримати його схему повернення до Європи великих держав. Ав12
Громадянська історія. Передмова
торитарні лідери на кшталт Орбана в Угорщині наслідують Путіна й допомагають поширити російський вплив у ЄС. Той факт, що в економічних відносинах Європи та Росії домінує торгівля нафтою та газом, означає, що в розпорядженні Путіна є потужне лобі. Але є лобісти і з іншого боку. Обсяг торгівлі Німеччини з Польщею більший, ніж Німеччини з Росією, тож із часом голоси дрібних виробників можуть почути. Польські лідери розуміють історичну політику Росії, а Польща нині є одним з провідних гравців у ЄС. Європейські виборці мало дбають про Україну, але їх може мобілізувати розстріл російськими військовими цивільного літака, в якому було повно європейців. Але справжня слабкість зовнішньої політики Путіна — це припущення, що насправді Україна не є державою. Це припущення глибше за політику чи пропаганду; це приклад емоції, що затьмарює розум. З якихось причин Путін завжди надто емоційно ставився до України. І саме в Україні раз у раз проявлялася вразливість Путіна. Його втручання в хід «Помаранчевої революції» 2004– 2005 років призвело до цілком протилежного результату. Спроба наприкінці 2013 року завадити Україні підписати угоду про асоціацію з Європейським Cоюзом також призвела до протилежного результату. Вторгнення в Крим та анексія Криму, а також військова інтервенція в Луганську та Донецьку області, зображені в російських ЗМІ як величезний тріумф, також були провальними. Захоплення Криму мало показати, що української держави не існує; насправді ж воно призвело до президентських виборів та формування нового уряду. Інтервенція в Донецьку та Луганську області мала дестабілізувати українську державу; насправді ж вона призвела до дуже 13
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
швидкої реформи українських спецслужб і української армії, тобто до зміцнення української держави. Від кінця 2013 року я постійно повторюю, що ця засаднича помилка — віра в те, що насправді України немає, — є найбільшою загрозою для самої Росії. Ця помилка означає, що будь-яке російське вторгнення провалиться, бо протидія буде сильнішою, ніж очікується, а отже, вимагатиме подальшого російського вторгнення. Російська ескалація конфлікту збільшує ризик для режиму Путіна, бо тепер він зобов’язаний перемогти у війні, якої навіть не очікував, і піддає ризикові російське населення, бо ізолює росіян від решти світу. Майдан, крім усього решта, продемонстрував життєздатність української нації. Важко сказати, в яких ще країнах на схід чи захід від України люди в 2014 році здатні організувати такі неймовірно масштабні протести або ризикнути життям за базові цінності громадянських прав і людської гідності. Майдан представляв ідею громадянського суспільства, яким його бачили східноєвропейські дисиденти 1970-х і 1980-х — як сили, що представляє суспільство, але не в особі уряду, а мета цієї сили не зводиться до зміни уряду. Громадянське суспільство передбачає, що політика — не лінія, а трикутник; політика не зводиться до взаємин індивіда і режиму, а має також включати стосунки між людьми, які надають сенс ідеям прав і людської гідності. Крім того, в політиці важать не лише влада, а й обмеження, і передбачуваність: верховенство права, завдяки якому не треба щоразу наново визначати характер суспільних відносин. У російській пропаганді немає українського суспільства, а є лише мережа змов. Оскільки України немає, то все, що відбувається в Україні, має бути 14
Громадянська історія. Передмова
результатом зловісних планів, розроблених у якійсь іноземній столиці. Цій пропаганді йдеться про Україну, але насамперед вона стосується самої Росії. Майдан був революцією, великою мірою організованою російською мовою, в російськомовному місті, мешканцями пострадянської країни. Щоб російська система могла вижити, потрібно, щоб в Росії про це ніхто навіть і не мріяв. Тут історія дає нам три уроки. Перший: громадянське суспільство може існувати та існує. Другий: громадян ське суспільство можуть придушувати і придушують. Третій: боротьба між тими, хто хоче придушити громадянське суспільство, і тими, хто намагається його створити, була й залишається центральним елементом історії, на рівні, вищому за історію окремих націй. Йдеться про два різних і взаємовиключних погляди на політику та суспільство. У цьому сенсі протестувальники на Майдані мали рацію, ідентифікуючи себе з Європою, під якою вони розуміли світ передбачуваності, закону та прав; у цьому сенсі лідери Росії мають певну рацію, відкидаючи Європу, адже їхнє власне урядування не переживе будь-якого серйозного зіткнення з цими ідеями, або з великою кількістю носіїв цих ідей. В осерді перебувають самі європейці, мешканці країн-членів Євросоюзу: історія Росії та України має показати їм вразливість того способу життя, який багато хто з них сприймає за належне. Європейський Cоюз був розумною та ефективною відповіддю історії; але він не був виходом із історії, бо такого виходу немає. Європейський Cоюз не обов’язково розпадеться внаслідок нинішньої кризи; але він може розпастися. Ця можливість досі актуальна, а те, що стається, досі залежить від самих європейців. Європейський Cоюз, разом із Україною, залишається 15
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
мішенню російської політики, бо ідеї, які він утілює, можуть зруйнувати російський режим. Утім, звісно ж, немає нічого особливо європейського чи українського в ідеї, що закон кращий за деспотичну владу, а вільний союз кращий за нажахану самотність. Визначити Росію як ворога громадянського суспільства — це політичний акт, але цей акт не ставить в історії останню крапку. Переклад Олексія Панича За редакції Роксоляни Свято
16
У К РА Ї Н А : С Е Р П А НО К П Р О П А ГА Н Д И Оригінал: «Ukraine: the Haze of Propaganda», 01.03.2014, The New York Review of Books http://www.nybooks.com/blogs/nyrblog/2014/ mar/01/ukraine-haze-propaganda/
Від Москви до Лондона та Нью-Йорка українську революцію звідусіль видно крізь серпанок пропаганди. Російські лідери та російська преса наголошують, що українські протестувальники були правими екстремістами, а їхня перемога — державним заколотом. Ті ж кліше використовував український президент Віктор Янукович після зустрічі з президентом Росії в Сочі. Після падіння його режиму він стверджував, що його вигнали «праві головорізи». Ці слова підхопили озброєні люди, які цієї п’ятниці захопили аеропорти та урядові будівлі в Криму, на півдні України. Цікаво, що ця теза представників авторитарних режимів у Москві та Києві не дуже відрізняється від деяких оцінок української революції в англомовному світі, надто в публікаціях ультралівих та ультраправих. Від Executive Intelligence Review Ліндона Ларуша й до бюлетеня Рона Пола, що друкувався в The Nation та The Guardian, ми скрізь бачимо, по суті, одне й те ж: мінімум фактичної інформації про протести, натомість загравання з ідеєю націоналістичного, фашистського чи навіть нацистського перевороту. 98
Україна: серпанок пропаганди
Насправді це була класична народна революція. Вона почалася з установлення в Україні безумовно реакційного режиму. Його лідер прагнув прибрати до рук усю владу, політичну та фінансову. Справді, він прийшов до влади на демократичних виборах, але потім змінив систему зсередини. Наприклад, колись цей лідер був звичайним злочинцем, ґвалтівником і крадієм. Він знайшов суддю, який зголосився «загубити» матеріали його кримінальних справ. Згодом цей суддя очолив Конституційний Суд України. Зрозуміло, що наглядачі за конституцією не мали нічого проти, коли лідер зажадав собі ще більшої влади. Ставши президентом, цей лідер залишився крадієм. Але тепер він крав у гігантських, може, навіть неперевершених масштабах. По всій країні мільйони власників дрібного бізнесу зіткнулися з перспективою банкрутства через свавільні претензії податкових органів. Їхні прибутки забирала держава, знищуючи автономію, яку ці прибутки могли б надати їхньому бізнесу. Робітники на заводах і шахтах не мали жодної можливості заявити про свої злидні, бо після спроби страйку чи навіть організації профспілки ініціаторів негайно звільняли. По суті, Україна була олігархією. Значна частина багатства тут належала купці людей, які всі вмістилися б у кабіні одного ліфта. Але для лідера, Віктора Януковича, навіть такий плюралізм, коли дуже багатих людей більше, ніж один, був нестерпний. Він хотів бути не лише президентом, а й головним олігархом. Його син, стоматолог, раптово став одним із найбагатших людей Європи. Десятки мільярдів доларів просто зникали з бюджету країни. Янукович побудував собі низку екстравагантних будинків — може, найпотворніших в історії архітектури. 99
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
Важко мати водночас всю владу і всі гроші, бо джерелом влади є держава, а держава повинна мати бюджет. Якщо лідер краде в людей стільки, що держава стає банкрутом, він підриває власну владу. Минулого року Янукович справді зіткнувся з цією проблемою. Тож, попри все, він став вразливим у дуже своєрідний спосіб. Йому було потрібно, щоб хтось профінансував найнагальніші борги української держави, щоб його режим не впав разом із нею. Минулого року, намагаючись виплатити свої борги, український лідер мав дві можливості. Перша — це початок торговельної співпраці з Європейським Cоюзом. Безумовно, угода про асоціацію з ЄС відкрила б шлях до позик. Але це також означало б ризик дії в Україні верховенства права. Іншою можливістю була позика в іншого авторитарного режиму — великого східного сусіда України, Російської Федерації. В грудні минулого року лідер цього сусіднього авторитарного режиму, Володимир Путін, запропонував угоду. З російських запасів твердої валюти, накопичених від продажу вуглеводнів, він хотів запропонувати позику в 15 мільярдів доларів, а також знизити ціну на російський природний газ. Але у Путіна були два невеликі клопоти. Першим був заколот геїв. Ця тема панувала в росій ській пропаганді протягом останнього року, але майже не фігурувала в Україні. Чи зможе Україна долучитися? І справді, український прем’єр-міністр почав пояснювати своєму населенню, що Україна не може мати ближчих взаємин з Європою, бо ЄС зацікавлений головним чином в одностатевих шлюбах. Другим клопотом Путіна було дещо під назвою «Євразія». Це був і є запропонований Путіним суперник 100
Україна: серпанок пропаганди
Європейського Cоюзу, клуб диктатур, до якого мали входити Росія, Білорусь і Казахстан. Знову-таки, чи зможе Україна долучитися? Тут Янукович завагався, побачивши пастку — адже підпорядкування України, звісно ж, означало б його власне підпорядкування, — і все ж дав спокусити себе відповідною політикою. Він почав діяти як справжній диктатор. Він почав убивати власних співгромадян у значній кількості. Він закривавив свої руки, позбавивши себе статусу можливого партнера Європейського Cоюзу. Тут на сцену виходить самотній, мужній український повстанець, відомий темношкірий журналіст, майстер журналістських розслідувань, уже переслідуваний режимом на расистському ґрунті. До того ж, він є мусульманином і афганцем. Це Мустафа Найєм — людина, що розпочала революцію. Через соціальні мережі він закликав студентів та іншу молодь зібратися на головній площі Києва на підтримку європейського вибору України. Ця площа має назву «Майдан» (до речі, це арабське слово). Впродовж кількох перших днів студенти назвали її «Євромайдан». Російська пропаганда, цілком передбачувано, назвала її «Гейромайдан». Коли цих студентів побив спеціальний загін поліції по боротьбі з демонстрантами, хто ж вийшов на їхній захист? Це знову-таки були «афганці», але вже зовсім інакші: українські ветерани Радянської армії, яких відправили в Афганістан під час радянського вторгнення у цю країну 1979 року. Ці люди прийшли захищати «своїх дітей», як вони називали студентів. Але вони також захищали протест, розпочатий людиною, що народилася в Кабулі саме тоді, коли вони з боями проривалися до цього міста. 101
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
У грудні протести стали масовішими. До кінця року в них взяли участь мільйони людей по всій країні. Влада відреагувала побиттям журналістів, викраденням, а іноді й тортурами активістів. Десятки людей зникли безвісті. Але з початком нового року протести стали ще ширші. До них приєдналися чимало мусульман з півдня України. Помітною була участь представників великої київської єврейської спільноти. Деякі з найважливіших лідерів протестів були євреями. «Гарячу лінію», на яку люди могли телефонувати в пошуках зниклих родичів, влаштували активісти ЛГБТ (ці люди мали досвід організації «гарячих ліній»). Серед тих, хто чергував у лікарнях і намагався не дати поліції викрасти поранених активістів, були юні феміністки. В усьому цьому брав участь «занепалий» Захід, як висловився міністр закордонних справ Росії. Скажімо, в цій революції брали участь деякі євреї та деякі геї. І російський, і український режими використовували це у своїй внутрішній пропаганді. Російська преса подавала протести як частину ширшого заколоту геїв. Український режим поінформував свої спеціальні загони поліції, що опозицію очолювали представники ширшого єврейського заколоту. Водночас обидва режими інформували зовнішній світ, що протестувальники є нацистами. Здається, майже ніхто на Заході не помітив цієї суперечності. 16 січня Янукович підписав низку законів, «прий нятих» парламентом — цілком незаконно, меншістю депутатів, що голосували підняттям рук. Ці закони, внесені проросійськими законодавцями й написані за російським взірцем, жорстко обмежували свободу слова та зібрань, перетворюючи мільйони протестувальників 102
Україна: серпанок пропаганди
на «екстремістів», яких можна було ув’язнити. Організації, що мали фінансові контакти із зовнішнім світом, включно з католицькими та єврейськими громадами, раптово стали «іноземними агентами», що негайно стало приводом для їхнього переслідування. Упродовж тижнів люди протестували виключно мирно, попри повторювані напади спеціальних загонів поліції. Але тепер деякі протестувальники обрали насильство. Подалі від очей громадськості люди вмирали в руках поліції вже тижнями. Тепер режим почав убивати протестувальників публічно. Першим убитим українським протестувальником був вірменин, другим став білорус. Потім режим перейшов до масових убивств. Очікувалося, що 18 лютого український парламент розгляне компроміс, який чимало спостерігачів вважали першим кроком до припинення кривавого протистояння, — конституційну реформу, що повертала країну до парламентської демократії. Натомість режим дав волю спеціальним загонам поліції, озброєним тепер не лише сльозоточивим газом, шумовими гранатами та гумовими кулями, а й вогнепальною зброєю. Протестувальники відійшли на Майдан і захищали його звичним для революціонерів способом: бруківкою, коктейлями Молотова і, зрештою, голіруч. 20 лютого делегація ЄС мала прибути для організації перемир’я. Натомість режим влаштував криваву бійню. Поліція трохи відступила від Майдану. Коли протестувальники вирушили за нею, вони потрапили під обстріл снайперів, що зайняли позиції на дахах будівель. Знову і знову люди бігли на допомогу пораненим, а їх знову і знову вражали кулі. 103
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
Кого було вбито? Десятки людей, загалом близько сотні, здебільшого молодь. Богдан Сольчаник був молодим викладачем Українського католицького університету, україномовним мешканцем Західної України. Його застрелили. Євген Котляр був захисником довкілля з Харкова, російськомовним мешканцем Східної України. Його також застрелили. Серед убитих виявили громадянина Росії: адже в протестах брало участь чимало росіян, здебільшого анархістів, котрі прийшли на допомогу своїм українським товаришам. Щонайменше двоє (або й більше) вбитих режимом були євреями. Євреєм був один із тих «афганців», українських ветеранів війни Радянської Армії в Афганістані: Олександр Щербатюк. Його застрелив снайпер. Ще одним убитим виявився поляк, член польської меншини України. Чи бувало колись таке, щоб люди, пов’язані з українською, російською, білоруською, вірменською, польською та єврейською культурами вмирали за революцію, розпочату мусульманином? Ми так пишаємося своїм розмаїттям і своєю толерантністю; але чи можемо ми згадати хоча б щось подібне у своїй власній історії? Ці люди перемогли виключно через свою мужність. Міністри іноземних справ ЄС, яких мали почастувати кривавим видовищем, побачили дещо інше: успішний захист Майдану. Жахлива бійня викликала загальне відчуття обурення, навіть серед деяких союзників Януковича. І він зробив те, до чого, напевно, не готувався ще зранку: підписав угоду, в якій обіцяв не застосовувати насильство. Але його поліцейські (напевно, краще за нього самого) зрозуміли, що це означало кінець його режиму. Вони розбіглися, а йому довелося рятуватися втечею. Влада перейшла до парламенту, де нова коалі104
Україна: серпанок пропаганди
ція опозиціонерів та інакомислячих із партії Януковича сформувала нову більшість. Почалися реформи, насамперед конституційна. На травень призначили президентські вибори. Тим часом пропаганда й далі діяла. В якийсь момент своєї втечі Янукович записав відеозвернення російською мовою, в якому стверджував, що став жертвою нацистського заколоту. Російські лідери заявили, що владу взяли екстремісти, і що росіяни в Україні під загрозою. Хоча деталі конституційної зміни справді можна обговорювати, звинувачення в правому перевороті є нісенітницею. Українські ультраправі справді відіграли важливу роль у революції. Вийшовши на барикади, вони звільнили себе від режиму, однією з твердинь якого були. Одним із моральних злочинів режиму Януковича була руйнація правоцентристської опозиції і підтримка опозиції ультраправих. Ув’язнивши своїх найбільших опонентів із легальних політичних партій, насамперед Юлію Тимошенко, Янукович зміг перетворити демократію на гру, в якій було лише два гравці: він та ультраправі. За цих умов ультраправа партія «Свобода» зросла чисельно, але навіть і близько не так, щоб кинути реальний виклик Януковичу на демократичних виборах. За таких обставин Янукович міг потім сказати довірливим європейцям, що він — єдина альтернатива ультраправим. По суті, «Свобода» була домашньою опозицією, яка під час революції повстала проти власних вождів. Попри бажання своїх лідерів, радикальна молодь зі «Свободи» масово брала участь у бійках з поліцією — звісно, разом із людьми цілком інших поглядів. Вони билися, ризикували життям і вмирали, інколи у спробі врятувати інших. 105
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
У постреволюційній ситуації ці молодики, ймовірно, шукатимуть нових лідерів. Відповідно до опитувань громадської думки, лідер «Свободи» має невелику підтримку в суспільстві; якщо він візьме участь у президентській кампанії (хоч і навряд), то безумовно програє. Радикальною альтернативою «Свободі» є «Правий Сектор»: група ультраправих організацій, які щиро визнають своєю метою не європейське майбутнє, а національну революцію проти всіх іноземних впливів. У довгостроковій перспективі саме ця група заслуговує на увагу. Наразі її лідери поводяться дуже обережно, наголошуючи в розмовах із євреями та росіянами, що переслідують політичні, а не етнічні чи расові цілі. Після революції вони не спричинили насильства чи безладів. Навпаки, в Києві працює метро. Гротескні резиденції Януковича відвідують туристи, але їх не пограбували. В архівах його головної резиденції зараз працюють журналісти-дослідники. Перехідна влада не представляла ані правих, ані навіть західну частину України, де націоналізм поширеніший. Спікер парламенту і в. о. президента — баптистський проповідник із південного сходу України. Всі силові міністерства, куди будь-який заколотник поставив би своїх людей, очолювали російськомовні професіонали. В. о. міністра внутрішніх справ — наполовину вірменин, наполовину росіянин. В. о. міністра оборони був вихідцем із циганської родини. Нині перехідну владу змінив новий уряд, обраний парламентом. Його загальна орієнтація загалом та сама. Новим прем’єр-міністром є російськомовний консервативний технократ. Обидва провідних кандидати на травневих президентських виборах російсько106
Україна: серпанок пропаганди
мовні. Ймовірний наступний президент, Віталій Кличко, є сином генерала Радянської армії, найкраще відомим на Заході як чемпіон світу з боксу в надважкій вазі. Він грає в шахи і розмовляє російською. Він щосили намагається розмовляти українською, але поки це не виглядає дуже природно. Він не український націоналіст. Фахівці з російського та українського націоналізму вже давно пророкували, що проголошення української революції «націоналістичним переворотом» (як заявив цієї п’ятниці Янукович у своєму російському вигнанні) стане приводом для російської інтервенції. Зараз саме це стається в Криму, де над регіональним парламентом піднято російський прапор, а озброєні люди захопили аеропорти. Тим часом Росія привела свої військові загони в стан бойової готовності й вислала військові кораблі з Балтійського моря у Чорне. Хай би як далі розвивалася російська інтервенція, вона не є спробою зупинити фашистський переворот, бо нічого такого в Україні не відбувається. Відбувається натомість народна революція, з усіма відповідними безладами, плутаниною та протистоянням. Молоді лідери Майдану, зокрема, і з числа ультралівих, ризикували своїм життям у протистоянні з режимом, який в екстремальній формі уособив ті нерівності, які ми критикуємо у себе вдома. Вони мають досвід революції, якого бракує нам. На жаль, частина цього досвіду полягає в тому, що європейці провінційні, довірливі та реакційні. Дотепер реакція нової української влади була напрочуд стриманою. Цілком можливо, що російська атака на Україну спровокує потужну націоналістичну реакцію. Насправді було б дивним, якби цього не сталося, адже вторгнення зазвичай пробуджує в людях найгірше. 107
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
Якщо ж так станеться, то ми маємо чітко розуміти, що відбувається: цілком неспровокована атака однієї нації на суверенну територію іншої. Погодившись із змалюванням української революції як фашистського заколоту, ми не вжили заходів, які могли б зупинити вбивства раніше, і допомогли підготувати ґрунт для війни. Якщо ж ми прагнемо миру та демократії, нам слід побачити події в їхньому справжньому світлі. Переклад Олексія Панича За редакції Роксоляни Свято
108
К Р И М : П У Т І Н П Р ОТ И Р Е А Л Ь НО С Т І Оригінал: «Crimea: Putin vs. Reality», 7 March 2014, The New York Review of Books http://www.nybooks.com/blogs/nyrblog/2014/ mar/07/crimea-putin-vs-reality/
Російське вторгнення та окупація українського півострова Крим — це катастрофа для європейського мирного устрою. Та ще критичніше те, що думає про свої дії російський президент Володимир Путін. Підказки до цього — перед нами, в мові кремлівської нон-стоп пропаганди в російських медіа. Поняття, які повторюються в ній постійно, — це «фашистський переворот» в Україні та постраждалі через нього «російські громадяни». Окупацію частини України та загрозу захоплення всієї країни Путін виправдовував захистом тамтешніх росіян від фашистів. Розгляньмо кожну з цих тез почергово. Чи справді теперішнє українське керівництво прийшло до влади внаслідок фашистського перевороту? Як відомо кожному, хто стежив за цими подіями, масові протести проти режиму Януковича, що почалися в листопаді, об’єднали мільйони людей з усіх сфер життя. Після того, як режим спробував і не зумів подавити протести розстрілом демонстрантів із дахів будівель 20 лютого, перемовники з ЄС підготували угоду, за якою Янукович мав передати владу парламенту. Замість підписати, як обіцяв, відповідні правові акти, Янукович утік до Росії. 117
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
Парламент заявив, що президент зрікся своїх обов’язків, і, дотримуючись належних у таких випадках протоколів, сам продовжив процес конституційної реформи. На травень було призначено президентські вибори, був сформований новий уряд. Прем’єр-міністром став ліберальний консерватор, одним із двох віцепрем’єрів є єврей, а губернатором важливої Дніпропетровської області на сході країни — керівник Об’єднаної єврейської спільноти України. І хоч, звісно, можна дискутувати про конституційні нюанси, цей процес не був переворотом. І він вже точно не був фашистським. Обмеження влади президента, оголошення президентських виборів і відновлення принципів демократії суперечать усьому, чого зазвичай вимагає фашизм. Лідери єврейської спільноти заявили про свою недвозначну підтримку нового уряду, а також виступили категорично проти російського вторгнення. З вісімнадцяти постів у новому уряді три дісталися членам ультраправої партії «Свобода». За недавніми соціологічними опитуваннями, в її лідера менше 2% підтримки, і одне з цих опитувань провели після російського вторгнення в Крим — події, що начебто мала б сприяти націоналістам. Хай там як, але це — єдине зерно правди, з якого (відповідно до традиційних правил пропаганди) висмоктали «фашистський переворот». У другій тезі (про утиски російських громадян в Україні) немає й цього. За кілька останніх місяців в Україні вбили одного російського громадянина. Але загрозу для нього становили не українські демонстранти чи нинішній уряд. Зовсім навпаки. Він боровся за українську революцію і помер від кулі снайпера. 118
Крим: Путін проти реальності
В кожному разі, в Україні, оскільки вона не дозволяє подвійне громадянство, проживає певна кількість російських громадян. Але погляньмо на те, ким вони є. Одна примітна група — це солдати і моряки з військової бази в Севастополі. Оскільки це військові на військовій базі, вони заледве потребують захисту. Інша значна група — це замасковані російські спецзагони, що зараз окупують Крим. Третя група — це росіяни, яких привезли автобусами через кордон для влаштування проросійських демонстрацій та побиття українських студентів у східноукраїнських містах. І нарешті остання група російських громадян — це колишні працівники українських спецзагонів поліції, котрі брали участь у розгоні демонстрацій. Отримавши у віддяку за свої дії російські паспорти, вони можуть подорожувати (і подорожують) у Росію. Хоч би яку волю давати уяві, жодну з цих груп навіть близько не можна назвати постраждалою меншиною, що потребує захисту. Путін і решта розмивають категорію громадянства, кажучи про російських «співвітчизників». Ця категорія не має правового статусу. Під співвітчизниками Путін має на увазі тих, кого російський уряд називає росіянами — або тих, хто, за твердженнями Кремля, вважає себе росіянами, — і хто, відтак, потребує його захисту. Таку аргументацію — потребу захисту Volksgenossen (буквально «товаришів по народу» — вираз німецьких фашистів. — Прим. ред.) — дуже успішно використовував Адольф Гітлер 1938 року, заявляючи німецькі претензії на Австрію, а потім на Судетську область Чехословаччини. Підміна Гітлером державних кордонів етнічною належністю призвела згодом до Мюнхенської конференції, поступок та Другої світової війни. Російський історик 119
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
Андрій Зубов розвинув порівняння з нацистською агресією ще далі, вказавши на паралель між діями Путіна та аншлюсом і нагадавши, що аншлюс призвів до війни, яка обернулася проти тих, хто її розв’язав. Цю паралель зазначив також і головний рабин України. І навіть якби захист Volksgenossen був виправданим із правової точки зору, просто не зрозуміло, ким можуть бути ці люди. Це правда, що українці спілкуються російською, але це робить їх росіянами не більше, ніж те, що я пишу англійською, робить мене англійцем. Мовне питання може збивати з пантелику. Українські громадяни переважно двомовні: вони володіють українською та російською. Росіяни, як і ті, на кого розрахована їхня пропаганда, рідко бувають двомовними. Ось чому виявилося дуже легко прирівняти здатність спілкуватися російською до російської ідентичності, що начебто потребує захисту з боку Росії. Деякі громадяни України, звісно, вважають себе росіянами (таких близько 17% населення), але це не означає, що вони є об’єктом дискримінації чи справді ідентифікують себе з російською державою. Навіть у Криму, де емоційні зв’язки з українською державою найслабші, лише 1% населення вважає Росію своєю батьківщиною. Під час недавніх протестів російськомовні українці та члени російської етнічної меншини в східній Україні чітко заявили, що категорично відкидають будь-які заяви, нібито вони потребують російського захисту. В одній петиції російськомовні українці та росіяни в Україні просять Путіна залишити українських громадян у спокої і дати їм самим вирішувати власні проб леми. Цю петицію підписало 140 тисяч людей. Це може вражати, адже кожен, хто підпише її, знає, що опиниться 120
Крим: Путін проти реальності
в немилості російської влади, якщо Росія таки захопить Україну. Але насправді все цілком логічно. Росіяни в Україні користають із базових політичних прав, а росіяни в Російській Федерації — ні. З огляду на очевидну абсурдність цієї пропаганди, чому вона така важлива для путінського режиму? Найочевидніша відповідь у тому, що пропаганда слугує технічній цілі — прокладає шлях до війни. Чудовий апарат пропаганди (такий як російський) знаходить способи повторювати свій месидж знову і знову, трохи змінюючи вигляд та форму. Тепер чимало людей на Заході поширюють російську пропаганду — коли за гроші, коли через незнання, а коли і з причин, відомим лише їм самим. Тим, хто повторює тези російської пропаганди, не треба переконувати всіх поспіль, а лише встановлювати рамки дискусії. Якщо правила дискусій у вільних суспільствах задають ті, хто керує невільними суспільствами, то люди можуть і не помітити, як довкола них розгортається історія (а щойно в Європі відбулася революція!), і не відчують нагальності формування політики у критичній ситуації (одна європейська країна щойно захопила іншу!). Пропаганда, хоч яка абсурдна, може виконувати цю технічну ціль. Але пропаганда має також глибшу та важливішу функцію: вона — принаймні в старому Радянському Союзі — була не редагованою версією реальності, а радше ключовим елементом у спробі творення іншої реальності. Коли ми розвінчуємо пропаганду за допомогою фактів та аргументів, і навіть коли обговорюємо її соціальну функцію, то діємо в певному уявному світі; ми одразу визнаємо обмеженість спостереження та розуміння і намагаємось змінити ситуацію, спираючись на те, що 121
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
можемо бачити й розуміти. Але це не єдина можлива психічна реальність. У Радянському Союзі аксіомою для багатьох, хто вірив в обіцянку комунізму, було твердження, що майбутнє не менш (якщо не більш) реальне, ніж теперішнє. Радянська пропаганда була не версією світу, в якому ми живемо, а радше візією світу майбутнього. Коли ми поглянемо на нинішню російську пропаганду під цим кутом зору, то зрозуміємо, чому її творці такі байдужі до фактичних помилок і суперечностей. Візьмімо ідею єврейських нацистів, на яку слід зважати, якщо припускати, що теперішня кремлівська пропаганда щодо революції в Києві має бодай якесь логічне підґрунтя. Пропаганда стверджує, що нацисти здійснили переворот; натомість досяжна для спостереження реальність показує, що серед людей при владі частину становлять євреї. І тоді ми виявляємо скепсис стосовно тези, що євреї начебто є нацистами, а також, що завдяки нацистському перевороту євреї можуть опинитися на чолі українського державного апарату. Але в ідеології Радянського Союзу та його комуніс тичних союзників ідентифікація євреїв із нацистами була зручною для тих, хто перебував при владі, а тому єврейські нацисти стали реальністю пропаганди. За декілька років до смерті Сталіна Ізраїль став частиною міжнародного заколоту, керованого фашистами на капіталістичному Заході. Після Шестиденної війни СРСР почав виставляти солдат і громадян Ізраїлю імітаторами Вермахту та СС. Услід за цією пропагандою відбулося вигнання євреїв із комуністичної Польщі. Той факт, що євреї покинули Польщу і переїхали в Ізраїль і США, подали як доказ того, що вони впродовж усього цього часу були фашистами. Режими побачили політичну до122
Крим: Путін проти реальності
цільність у тому, щоб націлюватися на євреїв і, так би мовити, перетворити їх на нацистів. Тож пропаганда — це не спотворений опис, а сценарій до дії. Якщо поглянути на путінську пропаганду в цьому радянському світлі, то ми побачимо, що вторгнення в Крим було не реакцією на справжню загрозу, а радше спробою активізувати загрозу, що спровокувала б вибух насильства, здатний змінити світ. Пропаганда є частиною дії, яку вона покликана виправдати. З такого кута зору, вторгнення Росії мало би призвести до реакції у відповідь з боку українських націоналістів, а це зробило б російську історію про фашистів, сказати б, ретроспективно правдивою. Якщо Україна не може провести вибори, це вже менше нагадує демократію. Вибори заплановано, але їх не зможуть провести в областях, окупованих іноземною державою. Таким чином військова дія може створити видимість, начебто пропаганда правдива. Навіть Організація безпеки та співробітництва в Європі не може здійснити місію спостерігача. Ба більше, на своїй прес-конференції 4 березня Путін заявив, що українська держава як така більше не існує, а тому її більше не захищають договори чи закон. Це доволі радикальна позиція, якщо пригадати висновки нацистських юристів щодо Польщі після німецького вторгнення в цю країну 1939 року. Становище бездержавності начебто виправдовує будь-яку воєнну дію без законних обмежень, адже Україна, під таким кутом зору, є територією поза законом. Коли парламент Російської Федерації, одноголосно, в старомодному радянському стилі, дав дозвіл Путіну використати воєнну силу в Україні, то визначив ціль війни як відновлення «соціальної та політичної нор123
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
мальності». Це ефективна риторика, адже вона неявно передбачає, що справжні світові події, реальна політика та суспільство реальної України не є нормальними. Це формулювання має також страхітливі наслідки. Скільки саме насильства і скільки поколінь буде потрібно, щоб «нормалізувати» українське суспільство — себто усунути начебто штучну західну ідею демократії й забути нібито вигадану українську національну ідентичність? Ціна і для росіян, і для українців була б жахливою, майже неймовірною. Ми можемо не бачити нову реальність, підґрунтя для якої готує російська пропаганда, але здається, Путін — принаймні інколи — вже в ній живе. Німецький канцлер Ангела Меркель (котра має східнонімецьке походження, знає російську мову і трохи тямить у комунізмі) зауважила, що Путін живе «в іншому світі». Але що, як пропаганда, залишаючись такою ж ефективною, як була, і притуплюючи чутливість Заходу, не зуміє втілити цей світ у реальність? Коли Путін, зіщулившись, сидів у своєму кріслі на прес-конференції і чергував гострі жартики із суперечливими твердженнями, здавалося, що він усіляко намагався узгодити тактику й ідеологію. З одного боку, він виявився надзвичайно успішним тактиком, значно гнучкішим та безжальнішим за майже всіх його супротивників. Він із блиском втілив свій план із Кримом. Він порушив усі правила в акті насильства, який мав би відкрити шлях для справжнього світу, світу його мрії, сповненого слави збирання російських земель та народів. Але драматичні дії не втілили в життя цю уявлену реальність. Україна не проявила себе як російська земля, тимчасово безуспішно керована кількома фашистами, 124
Крим: Путін проти реальності
чий заколот можна скасувати. Натомість вона виглядає як країна, в якій через вторгнення революційний настрій, навпаки, консолідувався. Як сказав декілька днів тому головний рабин України: «Під час революції було багато розбіжностей в поглядах, але нині всі вони зникли». І далі: «Ми опинилися перед зовнішньою загрозою під назвою Росія. Вона об’єднала всіх». Зараз по всій країні відбуваються протести проти російської окупації, навіть на півдні та сході, де більшість людей дивиться російське телебачення, а економіка тісно пов’язана з Росією. Українці, котрі декілька днів тому конфліктували між собою через власну революцію, зараз разом протестують під одним прапором. Ставалися і жорстокі зіткнення, як-от у Харкові, але їх спричиняли росіяни, завезені через кордон автобусами. Малоймовірно, що побиття українських студентів російськими «туристами» (як із властивим для себе гумором називають їх українці) спонукає українців уважати себе російськими співвітчизниками. Самі уніформи російських спецслужб без розпізна вальних знаків у Криму красномовніші за будь-які історії. Це мав бути стрімкий жест, що змінить світ. Але з кожним днем ці лижні маски та немарковані уніформи дедалі більше нагадують символи сорому, вагання та браку відповідальності — власне, заперечення реальності. «Чорні» секретні операції під кримським сонцем починають потрохи тьмяніти. Путіна мала б потішити операція, в якій його війська можуть удавати, що вони виникли нізвідки. Але було по-дитячому дивно з його боку заперечувати на своїй прес-конференції те, що й так усі знали, — що війська були російськими. Виглядало це так, наче він хоче розтягнути свою тактичну 125
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
гру якнайдовше і помріяти ще хоч трошки. Українські моряки в Криму відповіли йому доволі різко, чіткими російськими реченнями, сформульованими значно ліпше, ніж виступ самого Путіна. Ціна того, що Росія зробила, дуже реальна — і для Європи, і для України, і для самої Росії. Російська пропаганда надала елегантне обґрунтування російської тактики та виразно визначила російську мрію для України. Але врешті-решт пропаганда — це все, що об’єднує тактику і мрію, і ця єдність видає бажане за дійсне. Нема реальної політики чи стратегії, а лише талановитий і сповнений протиріч тиран, що вагається між уявними світами, пов’язаними тільки тканиною брехні. Путін стоїть перед вибором: застосувати значно більше насильства, зі сподіванням, що наступна хвиля нарешті перетворить цю мрію на реальність, або спробувати знайти вихід, коли він зможе заявити про якусь перемогу, — що було б мудро, але прикро. Здається, він відчуває вагу цього вибору. Переклад Роксоляни Свято За редакції Олексія Панича
126
ФА Ш И ЗМ , Р О С І Я ТА У К РА Ї Н А Оригінал: «Fascism, Russia, and Ukraine», 20.03.2014, The New York Review of Books http://www.nybooks.com/articles/archives/2014/ mar/20/fascism-russia-and-ukraine/
Першими, хто вийшов на Майдан у листопаді минулого року з протестом проти режиму президента Віктора Януковича, були студенти. Це були українці, яким було що втрачати; молоді люди, які інтуїтивно вважали себе європейцями. Вони бажали собі європейського життя в європейській Україні. Чимало з них за політичними вподобаннями були лівими, а дехто — й крайніми лівими. Причиною протестів стало те, що їхній уряд, керований президентом Віктором Януковичем, після років перемовин і місяців обіцянок в останній момент провалив підписання всеосяжної торговельної угоди з Європейським Союзом. Коли спецзагін поліції наприкінці листопада побив цих студентів, на Майдан вийшли нові люди: ветерани Афганістану. За їхніми власними словами, ці люди середнього віку, колишні солдати й офіцери Червоної армії, чимало з яких мали бойові шрами, вийшли на захист «своїх дітей». Йшлося не про їхніх власних синів і дочок, а про найкращу молодь, гордість і майбутнє країни. Після афганських ветеранів вийшло чимало інших — десятки, а тоді й сотні тисяч, — і вже не так заради Європи, як на захист людської гідності. 135
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
Що означає вийти на Майдан? Ця площа розташована поблизу деяких головних урядових будівель, і тепер вже вважається традиційним місцем протестів. Цікаво, що слово «майдан» є в українській, але не в російській мові, але навіть російськомовні тепер використовують його через особливі додаткові смисли. В оригіналі це арабське слово на позначення «площі», місця для збору громади. Але тепер майдан в українській мові означає те, що грецьке слово «агора» означає в англійській: не просто місце торгівлі, де люди часом зустрічаються, а місце, де вони зустрічаються зумисно, щоб разом міркувати, промовляти і створювати політичне суспільство. Під час протестів слово майдан стало позначати сам процес суспільної політики, тож, приміром, людей, які використовують власні автівки для організації громадських акцій і захисту інших протестувальників, почали називати автомайданом. Протестувальники представляють кожну групу українських громадян: російсько- та україномовних (хоча більшість українців двомовні), містян і селян, мешканців усіх регіонів країни, членів усіх політичних партій, молодих і старших, християн, мусульман і юдеїв. Кожну головну християнську спільноту представлено вірними, а більшість із них і священиками. Чимало тут і кримських татар, а єврейські лідери окремо заявили, що підтримують цей рух. Розмаїття Майдану дивовижне: групу, яка моніторить лікарні, стежачи за тим, щоб режим не викрадав поранених, очолюють молоді феміністки. На важливій «гарячій лінії», куди телефонують протестувальники, коли потребують допомоги, працюють активісти ЛГБТ. 16 січня український уряд, очолюваний президентом Януковичем, спробував придушити українське громадянське суспільство. Низка законів, прийнятих поспі136
Фашизм, Росія та Україна
хом і без дотримання нормальної процедури, поклала край свободі слова та зібрань, а також усунула декілька останніх важелів стримування виконавчої влади. Метою було перетворення України на диктаторський режим, а всіх учасників Майдану (яких на той момент було вже кілька мільйонів) на злочинців. Як наслідок, протести, досі цілковито мирні, стали насильницькими. Янукович втратив підтримку навіть у базовому для себе південносхідному регіоні, поблизу російського кордону. Після тижнів мирної реакції на арешти і побиття активістів спецзагонами поліції, багатьом українцям зрештою урвався терпець. Група протестувальників, що частково складалася з представників правих та ультраправих, вирішила битися з міліцією. Серед них були члени й ультраправої партії «Свобода», й нового об’єднання націоналістів, яке називає себе «Правий сектор». Молоді представники цих правих угруповань, разом з багатьма іншими протестувальниками, спробували силою захопити деякі ділянки в центрі міста, зайняті силовиками. Молоді євреї створили свою бойову групу, сотню, щоб воювати проти влади. І хоч Янукович скасував більшість диктаторських законів, беззаконне насильство режиму, розпочате в листопаді, тривало і в лютому. По опозиціонерах стріляли, їх убивали або поливали з гідрантів, щоб ті вмерли від гіпотермії. Інших піддавали тортурам, а потім залишали вмирати в лісі. Упродовж перших двох тижнів лютого режим Януковича спробував відновити деякі диктаторські закони через укази, бюрократичні методи і нові підзаконні акти. 18 лютого раніше оголошене парламентське обговорення конституційної реформи раптово скасували. Нато137
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
мість уряд скерував тисячі силовиків проти київських демонстрантів. Сотні людей було поранено гумовими патронами, сльозогінним газом і кийками. Десятки людей було вбито.
* * *
Майбутнє цього протестного руху вирішать українці. І все ж він почався зі сподівання, що одного дня українці зможуть приєднатися до Європейського Союзу. Для багатьох українців це прагнення означає щось на кшталт верховенства права, відсутності страху, здолання корупції, розбудови держави загального добробуту, а також вільних ринків без залякувань із боку контрольованих президентом синдикатів. На перебіг цього протесту істотно вплинула наяв ність альтернативного Євросоюзові московського проекту під назвою «Євразійський Cоюз». Це міжнародне комерційне та політичне об’єднання, якого ще не існує, але воно має почати діяти в січні 2015 року. Євразійський Cоюз, на відміну від Європейського, не спирається на принципи рівності та демократії держав-членів, верховенства закону чи захисту прав людини. Навпаки, це ієрархічна організація, яка за своєю суттю, здається, не схильна приймати до свого складу будь-яку демократію, засновану на верховенстві права та захисті прав людини. Будь-яка демократія в Євразійському Cоюзі становила б загрозу для путінського режиму в Росії. Путін хоче бачити Україну в своєму Євразійському Cоюзі, і це означає, що Україна має бути авторитарною, а отже, Майдан треба розігнати. Диктаторські закони від 16 січня виразно спиралися на російські моделі, запропоновані українськими 138
Фашизм, Росія та Україна
законодавцями, котрі мають тісні зв’язки з Москвою. Скоріше за все, вони були умовою Росії для фінансової підтримки режиму Януковича. Перед їхнім проголошенням Путін запропонував Україні великий кредит, а також пообіцяв знижки в ціні на російський природний газ. Але в січні капітуляції перед Росією не сталося. Майданівці захищалися, а протести тривали. До чого це призведе, можна лише здогадуватися; тільки Кремль впевнено висловлювався щодо того, що все це означає. Протести на Майдані, знову і знову повторювала нам російська пропаганда та друзі Кремля в Україні, означають повернення в Європу націонал-соціалізму. Російський міністр закордонних справ у Мюнхені повчав німців, що ті, мовляв, підтримують людей, які вітають Гітлера. Російські медіа постійно стверджували, що українські протестувальники є нацистами. Звісно, важливо не втрачати пильності щодо ультраправих в українській політиці та історії. Нині вони все ще вагомо присутні в Україні, хоча й не є такими важливими, як ультраправі у Франції, Австрії чи Нідерландах. Саме український режим, а не його опоненти, звертається до антисемітизму, повідомляючи своїх силовиків, що опозицію очолюють євреї. Іншими словами, український уряд каже собі, що його опоненти — євреї, і каже нам, що його опоненти нацисти. Дивність московських заяв зумовлена політичною ідеологією тих, хто їх робить. Євразійський Cоюз є ворогом Європейського Союзу, і не лише в стратегії, а й в ідеології. Європейський Союз спирається на історичний урок: війни у ХХ столітті спиралися на фальшиві та небезпечні ідеї (націонал-соціалізму і сталінізму), які треба відкинути і реально подолати в системі, що гарантуватиме вільні 139
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
ринки, вільне пересування людей та державу загального добробуту. Натомість євразійство його речники подають як протилежність ліберальній демократії. Євразійська ідеологія робить із уроків ХХ століття цілком інакший висновок. Заснована близько 2001 року російським політологом Олександром Дугіним, ця ідеологія пропонує реалізацію націонал-більшовизму. Євразійство не відкидає тоталітарні ідеології, а закликає політиків двадцять першого століття взяти корисне і від фашизму, і від сталінізму. Головна праця Дугіна, «Основи геополітики», видана 1997 року, дуже близька ідеям Карла Шмітта, провідного політичного теоретика нацизму. Євразійство є не лише ідеологічним джерелом Євразійського Cоюзу, а й віросповіданням низки людей у путінській адміністрації, а також рушійною силою доволі активного ультраправого російського молодіжного руху. Впродовж років Дугін відкрито підтримував ідею розділення та колонізації України. Ключовою постаттю євразійської та української політики в Кремлі є Сергій Глазьєв — економіст, кот рий, як і Дугін, схильний поєднувати радикальний націоналізм із ностальгією за більшовизмом. Він був членом комуністичної партії та комуністичним депутатом в російському парламенті, а згодом став одним із співзасновників ультраправої партії «Рóдина». 2005 року деякі з її членів підписали петицію до російського генерального прокурора з проханням заборонити всі єврейські організації в Росії. Пізніше того ж року «Родині» заборонили брати подальшу участь у виборах після скарг, що її реклама розпалює расову ворожнечу. Найсумнозвісніший з її рекламних сюжетів показував темношкірих людей, 140
Фашизм, Росія та Україна
котрі їдять кавун і викидають шкірки на землю, після чого закликала росіян очистити їхні міста. Книжка Глазьєва «Геноцид: Росія і новий світовий порядок» стверджує, що зловісні сили «нового світового порядку» таємно змовилися проти Росії в 1990-ті, щоб здійснити економічну політику, яка фактично є «геноцидом». Цю книжку англійською переклали в журналі Ліндона Ларуша Executive Intelligence Review з передмовою самого Ларуша. Нині цей часопис ретранслює кремлівську пропаганду, поширюючи англомовним світом розказні про те, що українські демонстранти буцімто здійснили нацистський переворот і розпочали громадянську війну.
* * *
Популістську медійну кампанію Євразійського Cоюзу зараз очолює Дмітрій Кисельов, який веде найважливіше в Росії ток-шоу, а з грудня також і очолює державний російський медіа-конгломерат, створений для формування суспільної думки. Ця особа найвідоміша своїм висловлюванням, що серця геїв, котрі помирають в автокатастрофах, треба вирізати і спалювати. Кисельов перетворив путінську кампанію проти прав геїв на зброю проти європейської інтеграції. Тож коли німецький міністр закордонних справ, котрий є геєм, у грудні відвідав Київ і зустрівся з Віталієм Кличком, боксером-чемпіоном та опозиційним політиком, Кисельов ославив Кличка як ікону геїв. За словами російського міністра закордонних справ, експлуатація сексуальної політики тепер стала відкритою зброєю в боротьбі проти «занепалого» Європейського Союзу. Відповідно до тієї-таки стратегії, уряд Януковича стверджував відверту брехню, що ціною за ближчі 141
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
зв’язки з Європейським Союзом є визнання в Україні одностатевих шлюбів. Кисельов доволі відверто висловлювався про російську медіа-стратегію щодо Майдану: «застосувати правильну політичну технологію», потім «довести її до точки перегріву» і піднести до неї «збільшуване скло ТБ та Інтернету». Чому люди з такими поглядами вважають, що можуть називати інших фашистами? І чому ніхто з лівих на Заході не вбачає в них серйозну загрозу? Одна з причин полягає, вочевидь, у цьому: оскільки росіяни, мовляв, виграли Другу світову війну, то їм можна довіряти в тому, що стосується нацистів. Але у такому твердженні багато неправди. Друга світова війна на східному фронті здебільшого точилася на територіях, що тоді були радянською Україною та радянською Білоруссю, а не радянською Росією. В Росії 5% території було окуповано німцями; Україну німці окупували повністю. Крім євреїв, котрі постраждали тоді найбільше, головними жертвами нацистської політики були не росіяни, а українці та білоруси. В Другій світовій війні брала участь не російська армія, а радянська Червона армія. В її складі було диспропорційно багато українців, бо саме в Україні вона зазнала численних втрат і поповнювалася з місцевого населення. Армійське угруповання, яке звільнило Освенцим, називалося Перший український фронт. Інше джерело гаданого євразійського морального виправдання, вочевидь, таке: оскільки представники путінського режиму лише дуже вибірково відсторонилися від сталінізму, їх можна вважати надійними спадкоємцями радянської історії, а відтак, автоматично, супротивниками нацистів. Отже, їм можна довіряти щодо протистояння ультраправим. 142
Фашизм, Росія та Україна
І в цьому, знову ж, чимало неправди. Друга світова війна почалася 1939 року з альянсу між Гітлером і Сталіним. Вона скінчилася тим, що Радянський Союз виселив євреїв, котрі вижили на його території, в сусідню Польщу. Після заснування держави Ізраїль Сталін почав пов’язувати радянських євреїв зі світовою капіталістичною змовою і здійснив кампанію арештів, депортацій та вбивств провідних єврейських письменників. Перед смертю 1953 року він готував масштабну кампанію проти євреїв. Після смерті Сталіна комунізм набував дедалі виразнішого етнічного забарвлення. Ті, хто прагнув відродити його славу, стверджували, що комунізм зіпсували євреї. Саме етнічне очищення комуністичної спадщини є логікою націонал-більшовизму — основоположної ідеології нинішнього євразійства. Особисто Путін захоплюється філософом Іваном Ільїним, котрий прагнув, щоб Росія була націоналістичною диктатурою.
* * *
Що означає, коли вовки кричать «вовки»? Найімовірніше, пропагандисти в Москві та Києві вважають нас дурнями, і, здається, багато в чому вони мають рацію. На тоншому рівні ця кампанія є спробою звести соціальні напруги в складній країні до символічної боротьби за минуле. Україна — не театр для історичної пропаганди сусідів, і не пазл, з якого можна забрати деталі. Це велика європейська країна, жителі якої мають важливі культурні та історичні зв’язки як із Європейським Союзом, так і з Росією. Щоб визначити власний курс, Україна потребує нормальної громадянської дискусії, відновлення парламентської демократії 143
Українська історія, російська політика, європейське майбутнє
та дієвих взаємин із усіма своїми сусідами. В Україні безліч розумних та амбітних людей. Якщо люди на Заході зосередяться на питанні, чи більшість українців є нацистами чи ні, вони можуть не помітити головні проблеми нинішньої кризи. Насправді українці борються проти концентрації і багатства, і збройних сил у руках Віктора Януковича та його близьких союзників. Можна сказати, що ці демонстранти подають приклад мужності американцям як лівих, так і правих політичних поглядів. Українці йдуть на реальні жертви у сподіванні приєднатися до Європейського Союзу. Можливо, тут є чого повчитися євроскептикам у Лондоні чи деінде? Діалог про це досі не відбувається. Історія Голокосту є частиною нашого власного публічного дискурсу, нашої агори, чи нашого майдану. Теперішня російська спроба зманіпулювати пам’яттю Голокосту є такою нахабною та цинічною, що ті, хто був настільки дурним, щоб купитися на неї, одного дня муситимуть спитати себе лише про одне: як і заради чого їх у це втягнули. Якщо фашисти вдягають мантію антифашизму, змінюється сама пам’ять про Голокост. І в майбутньому буде значно важче апелювати до Голокосту в ім’я будь-якої доброї справи — чи то в безпосередньо єврейській історії, чи то загальній, пов’язаній із правами людини. Написано 19 лютого 2014 р. Переклад Роксоляни Свято За редакції Олексія Панича 144