О. д-р Артур Алєксєюк Християнська Теологічна Академія Педагогічний Факультет
Роздуми про смерть в іконографії Фундаментом почестей, яким обдаровує святі ікони православна Церква, є догма Втілення Божого, тобто таїнство Зачаття і Різдва Спасителя Ісуса Христа. Представляючи втілення Сина Божого, який у певному місці і часі «одягнувся у пурпур людського тіла», ікона чітко вказує на божественне походження людини. Будь-які спроби визнання людської істоти, інакше, ніж як через призму «Образу Божого» (Бут. 1, 27) будуть відразу ж названі помилковими, неправдивими і, отже, приречені на безуспішність. Проголошувати цю Добру Новину – Євангеліє про непорушну присутність образу Божого в людині – покликана особа, що пише ікону. Мистецтво, або, вірніше, благодать (грецькою харіс) писання ікон – це особливий вид дії Бога в людині, чию руку провадить Бог і накреслює нею запрошення, скерованого до кожного щоб «став він богом, тому що сам Бог став людиною» (Святий Іриней Ліонський, святий Атаназій Олександрійський і святий Василій Великий). Реалізація спасительної обітниці, яка теологічною мовою називається обожествлення (грецькою теосіс), відбувається тут і тепер, тобто в умовах земної екзистенції, що зветься земним життям. В результаті відходу людини від Бога, яке розпочалося в Раю, людське життя проходить на межі Світла і темряви, як і в сірій зоні. З моменту гріхопадіння перших людей, коли зробивши з листя одяг, вони шукали притулку серед райських дерев, – тінь, здається для людини є найбільш відповідним місцем в кризовій ситуації. Затінок для людини стався найбільш безпечним при загрозливій ситуації і найзручнішим у абсолютно критичній ситуації. Сховатися в тінь, то означає дати собі час, щоб знайти рішення, перечекати у важкій хвилині, знайти добре пояснення та оправдання своїх вчинків. Саме так вчинили наші Прародичі, коли Божа присутність у «ранковому подиху вітру» викликала в них тремтіння від страху. Так поступаємо і ми, коли зростаємось з тінню, яка залягає в наших душах, і затьмарює в нас блиск Божого Образу. Ця тінь в нашому єстві – це заповідь передчуття випробовування, яке станеться долею кожної людини – це заповідь смерті. У іконографічній візуалізації – прагнення людини до здійснення свого покликання обожествлення – неможливо пройти повз подію смерті. Якщо ікона є вираженням догматичного усвідомлення Церкви і є
відображенням Її віри в Ісуса Христа, який помер на Хресті і на третій день воскрес, то мотив смерті як переходу, як нового відродження до вічного життя – відмова від всього, що неприроднє і та супротивне Богові, на користь що в людині є правдивим, і згідним до Божого наміру – стається важливою іконографічною темою. То ж що таке смерть? Якими словами чи іншими засобами вираження можна описати чи проілюструвати явище, перед котрим стаємо абсолютно безпорадними і позбавленими досвіду? Спроби відповісти на ці питання завжди зустрічаються з величезними труднощами. Будучи фактом і основною властивістю людського дочасного існування, смерть як і раніше залишається незбагненною загадкою для людини. У Книзі Мудрості читаємо, що «Бог не створив смерті» (Мудр. 1:13), але він створив людину «для безсмерття (...), зробив її образом Своєї власної вічності" (Мудр. 2:23). Чому тоді щось, що не з'явилося через Бога, але «через заздрість диявола» (Мудр. 2:24), має право бути, і навіть вважається добрим (святий Григорій Ніський)? Згідно з вченням Церкви, смерть є наслідком гріха, тобто добровільного відходу від Бога. Це також є злочином проти любові, правди і добра, і перш за все – проти життя, що має своє джерело у Бозі. У цьому сенсі факт смерті є лише остаточним наслідком існування в стані, що суперечить природі. По-перше, це була участь сатани, котрий, як перший протистояв Богові і Його життєдайній силі. Це також торкається і людини, яка, сприймаючи намовлення сатани, вчинила зло, і допровадила своє існування до неприроднього стану. Сатана називався «вбивцею від початку» (Ів. 8:44), тому що він порушив власну природу, виступаючи проти Бога. Зберігши ангельську природу, духовну і безсмертну, він перебуває в стані постійної агонії, він все ще вмирає, але не може померти. Через це він страждає, терпить муки, ненавидить все і кожного, навіть самого себе і своїх побратимів (див. Лк. 8: 26-39). Його домен – це темрява, в якій він приховує своє справжнє обличчя. Його також називали дияволом (грецькою – діаболос), тобто тим, хто розділяє, зневажує, зводить наклепи і вводить в оману. Будучи першим, хто впав в смерть, він стався її уособленням, що також знайшло своє відображення в іконографії. Усі терміни, що відносяться до сатани, також можна приписати смерті. Колір смерті чорний, а вступ у смерть – вхід у темряву. Смерть торкається всіх, однак, як же вона відрізняється для кожного (без обличчя або з багатьма обличчями). Смерть виглядає жахливою і викликає страх, що відповідає страшному обличчю сатани. Вона приходить несподівано, надлітає як на крилах. Смерть – це розділення душі і тіла, котре без душі
розкладається. Будучи таким розділенням, смерть є як би диявольською (грецькою діа-балло – той, хто розділяє) і є викликом для життя, що приводить на думку бунт сатани проти Бога. Перед лицем смерті ми стоїмо так, ніби знаходимось на лавці обвинувачених, тоді як той, хто звинувачує (зневажає, знеславлює) – є сатаною. Наведене зображення смерті лякає. Однак, якщо, як християни, ми глибоко задумаємось над тим, чим насправді є смерть, то дійдемо до висновку, що це тільки подія, котра наступить для того, аби ми могли зустрітись з люблячим нас Спасителем Ісусом Христом. Св. Іоанн Златоуст стверджує: «Якщо ти християнин, то повір Христові (...). Саме цим ми відрізняємо від невіруючих. Вони справедливо бояться смерті, бо не мають надії на воскресіння». При розгляді цих слів грецький православний теолог Ніколос Васіліадіс пише: «Страшна смерть і великим наповнена жахом, але не для віруючих, які вважають її за перехід і сон трохи довший, ніж зазвичай. Віруючий не тремтить перед смертю, але радіє зустрічі з нею, бо знає, що залишаючи це скороминуче життя, перейде до незрівнянно кращого і яснішого, вічного і нескінченого. (...) Отже, християнська віра дає людині нове бачення і справжнє пізнання смерті. Відповідно до цього нового бачення, людина дивиться на смерть як на перехід у вічність, як на повернення в обійми Бога, котрий любить людей» (Містерія смерті). Смерть не є найбільшою поразкою людини, але може бути найкращим елементом Божого плану щодо людської природи, котра пережила падіння, може бути також знаком Його милосердя та прихильності. У випадку смерті людина не перестає існувати як людина, але переживає трансформацію (грецькою метаморфозіс), щоб жити в повноті і єдності у Бозі, перейти в інший вимір існування. Це своєрідний акт народження вічного життя. На багатьох іконах сцени смерті зображенні у вигляді душі, що покидає тіло і нагадує пологи, в яких ангели чи демони виконують роль акушерів. Сучасний православний теолог Христос Яннарас стверджує, що смерть відтинає людину від індивідуальної утроби (англ. the womb of individuality), в якій людина жила у світі, і впроваджує її до повноти життя та спільноти з Богом. Смерть звільняє людину від домінування біологічної сторони своєї природи, що перешкоджає справжньому особистому існуванню людини, творячи її індивідуум (грецькою атомос). Ось чому святий Григорій Ніський описує смерть як щось добре, а святий Франциск Ассізький прийняв смерть співаючи, показуючи яким радісним і прекрасним є вмирання. Крім того, у житті інших святих міститься багато описів спокійної смерті, радісного очікування зустрічі з Христом – Альфою і Омегою спасіння.
Таким чином, повнота логоцентричного розуміння смерті, її теологія, котру повинна відкрити ікона, є проявом простору відносин людини з Богом, насиченим вірою, надією та любов'ю. Фактично, саме це виявляє вся багата іконографія мучеництва. Постаті святих мучеників на іконах прекрасні, і їхні обличчя ясніють, очікуючи на зустріч з Богом, незалежно від жорстокості катів, які їх мучили. Також іконографічні зображення інших святих, які завершили своє життя і заснули в Господі інакше, ніж мученики, освітлені радістю, вказуючи на гідність і красу людини, що зберегла образ Божий. Їхні обличчя відображають мир і радість – плоди щирих відносин з Богом. Прикладом цього є численні ікони вічного спочинку, починаючи з Успіння Пресвятої Богородиці. Однак над усім переважає іконографія Смерті та Воскресіння Спасителя нашого Ісуса Христа – істинного Бога і справжньої Людини. Син Божий, не підкоряючись необхідності смерті, прийняв тіло, здатне вмирати, щоб знищити через нього гріх – «жало смерті» (1 Кор. 15, 56). Вмираючи на Хресті, Христос вмістив в своє терпіння і смерть всіх людей. Спустившись до серця землі (грецькою ен те кардіа тес ґес), всі окремі людські смерті позбавив сили вмирання та показав безсилля того, хто мав над нею свою владу (див. Афанасій Олександрійський Про втілення Слова, 20). Цю істину виявляє ікона Воскресіння Ісуса Христа. Його Сходження в Безодню перекреслило всі межі для Його спасительной сили і дозволило смертним прийняти безсмертя (1 Кор. 15: 53-54). Тому, як стверджує о. Олександр Шмеман, «першим кроком, який ми повинні зробити в Церкві та в освіті, то на ново відкрити для себе смерть. (...) образ смерті став деформований, і тому надзвичайно важливим є його очищення» (Літургія смерті). У цьому відношенні роль ікони є дуже значною. Це вікно, через яке вже сьогодні бачимо вічність і зміцнюємо нашу віру в перемогу над смертю, яка здійснилася шляхом Воскресіння Ісуса Христа.