Міхал Клінґер Ікона – таємниця тіла (декілька тез)1 1.
VII Вселенський Собор, ІІ Нікейський, 787 р.
У Східній Церкві місце ікони отримало ствердження в літургії; меншою мірою – у богословській думці, яка залишилась залежною від боротьби з античністю, а згодом з profanum, спокусами тіла та його марнотою, й також часто є недовірливою в стосунку до мистецтва. У цьому контексті, натхненним виявився VII Вселенський Собор, який захистив іконопис як мистецтво, принаймні, його літургійний досвід. Одночасно з цим, Собор уникнув філософських суперечок; ствердив лише, що віддаємо шану особам, які зображені, а не дереву чи фарбі. Натомість, аналізуючи усі тексти, що тоді появились, і свідчення літургії аж до сьогодні, розуміємо, що мистецтво є можливим у Церкві завдяки таємниці Втілення. Ось наприклад «канонічна пісня» (кондак) з Утрені свята перемоги іконопису над іконоборством, т.зв. «Торжества Православ’я» (І неділя Великого Посту): Неописане Слово Отцеве від Тебе, Богородице, тіло прийнявши, стало описаним, і в давнині осквернений образ [через гріхопадіння людини], відтворивши [в акті творіння], з Божественною добротою сполучило [людину створено на образ Божий, Бут. 1:26-27]. Тільки визнаючи спасіння, в ділах і словах ми це виявляємо. У квадратних дужках мої доповнення, що увиразнюють посилання вміщені у цьому тексті. Втілення Божого Логосу дає можливість «представити красу образу» людини до гріхопадіння. «Зображення», тобто ікона провадить нас від гріхопадіння до спасіння. У схожий спосіб цей текст коментує Леонід Успенський у своїй класичній монографії «Богослов’я ікони» (Essai sur la theologie de l’icone dans l’Eglise orthodoxe. Paryż 1960, s. 179n.) Варто також зауважити певну, на мою думку, ключову деталь цього гімну: зв’язок «образа», ікони з красою. Навіть більше – ця краса є тілом і сенсом зображення, картини. Тому ікона є мистецтвом. У цьому контексті належить вказати на певне непорозуміння, що побутує у сучасному підході до ікони серед «традиціоналістів»: вони вимагають вживання терміну «писання» ікони замість «малювання». Їм, звісно, йдеться про заперечення приналежності іконопису до мистецтва, оскільки останнє є «грішним», світським, тілесним і т.д. Ці, в своїй суті маніхейські аргументи, існують віками, як не дуже «правовірна», але впливова богословська течія. М’яко кажучи – «непорозуміння» полягає в тому, що грецькою малярська дія 1 Це є продовження нашої розмови в Новиці у 2015 р. і розширення деяких тез.