10 випуск. Порція любові by Intermezzo

№10, лютий 2017

Не забувай щодня дарувати своїм рідним

порцію любові

зміст {5} Налаштовуємось: Слово редактора {6} Тема номера: Порція любові [6] «Не бійся дарувати любов» [9] «Краплинка щирих почуттів» [14] «Неймовірна любов. 5 прекрасних історій» {22} Спілкуємось: Спілка Української Молоді в Україні {26} Розвиваємось: «Сова, жайворонок чи... голуб?» {30} Роздумуємо: [30] «Лист тобі» [32] «Коли на тобі вбивство» {34} Насолоджуємось: [34] «Він був святим» [35] «У нас завжди ділилось на два» {36} Живемо: «Love is...»

зміст {38} Читаємо: М. Шишкін «Листівник» {40} Дивимось: «Пробудження» {42} Слухаємо: Микола Дутчак {46} Подорожуємо: «У пошуках романтики» {50} Смакуємо: «Нотки екзотики» {52} Робимо паузу: [52] «За руку зі щастям» [53] «Повернутись до життя» [56] «Валентинка» [58] «Крихітна мить, що змінює життя» [60] «І навіть через кілометри...» [62] «Невипадкові випадковості»

налаштовуємось

Слово редактора На вулиці вже справжня весна, а ми все частіше потребуємо хоч трішки любові. Найбільше щастя нам приносять ті, кого ми любимо і у відповідь ми повинні віддячити їм ще сильнішими почуттями. А що взагалі таке любов? У кожного з нас своя відповідь. Любов – це чиїсь очі. Любов – це чиясь рука на твоєму коліні. Любов – це чиєсь волосся, яким так красиво грається вітер. А для когось, любов – це важливі розмови, під час яких сльози на очі набігають і губи тремтять. Це чиїсь холодні руки, які гріються під твоєю сорочкою. Чи можна взагалі описати любов? В ній стільки всього. Почуття, яке робить тебе щасливим у будь-яку пору року. У цьому номері «Intermezzo» ми відкриваємо тобі себе і ділимось своїми почуттями із тобою. Можеш тиснути на «Паузу»;) І... ...знаєш, Любов – це ти. З любов’ю, Редакторський колектив

тема номера: порція любові

Не бійся дарувати любов

Люди бояться приймати любов. Коли той, хто любить не здатен контролювати почуття, яке дарує іншому і просто лавиною кидає його в коханого – він тікає. Людина боїться захлиснутись, боїться померти. Можливо, вона б з радістю поплавала у тому почутті, тільки от лякається глибини. Але чи правильно – давати любов порціями? Хіба можна поділити почуття на шматки і видавати щодня певну кількість? Любов ж не кількість, її неможливо виміряти. В тобі є почуття і все. Справа іншого – взяти подарунок чи відмовитись. Любов – це справжня магія. Тільки от дихати не дає, якщо тримаєш в собі. Це дар, який потрібно віддавати, навіть якщо без відповіді. Бо будь-яке диво здатне також і заподіяти шкоду. Усі ми в собі носимо любов: до іншої людини, до батьків, до рідних, до друзів, до домашньої тварини, до ро-

боти. Цей список можна продовжувати довго. І щодня ми вкладаємо частинку почуття в когось чи в щось. Комусь дістається більше, комусь менше. Не завжди через те, що ми любимо більше чи менше, а от так сьогодні вийшло. В любові немає користі, егоїзму, нещастя. Не важливо як людина висловлює і показує своє почуття. Все відчутно на глибшому рівні. Якщо вас хтось дійсно щиро любить – ви ніколи не засумніваєтесь. Все видно в очах, у вчинках, у дотику, в інтонації будь-яких слів коханої людини. Ніжність, обережність і водночас впевненість в усьому. Без сумніву і без питань чи люблять у відповідь. Дозволити собі любити і ділитися, дарувати без вимагання взаємності – велика сила людської душі. Любов змушує нас взяти себе в руки, рухатись далі, ставати кращими. Вона до останнього не дозволяє нам здатись.

тема номера: порція любові Коли ми любимо – ми стаємо собою, стаємо кращими. Як хтось колись сказав – «Любов – це бути таким, яким нас створив Бог». Ми хочемо зробити іншій людині якнайкраще, зробити її щасливою, ми йдемо на жертви і пробачаємо та все ж продовжуємо любити. Немає тебе, немає егоїзму та концентрації на собі. Насамперед в любові ми думаємо про комфорт іншого. Тому в справжньому коханні ми здатні відпустити, якщо так буде краще для іншого. Тому – здатні дозволити бути з тим, з ким добре коханій людині. Любов – це здатність чекати, це вірність. Ніколи і ні за що ти не зрадиш людину, адже ти зосереджений на тому, щоб берегти своє почуття, плекати його. Ти живеш не заради себе, ти поважаєш іншого і пишаєшся ним, ти цінуєш людину і боїшся завдати їй болю. Не важливо чи ти отримав свою порцію любові сьогодні – важливо чи дав ти її іншому, чи зробив людину щасливою. Тому що щастя іншого дорожче, ніж своє власне. Тільки справжня любов вміє дарувати.

Юлія Торконяк

«Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов. Л. Баграт

Краплина щирих п о ч у т т i в9

У кожного своя особиста «порція» любові. Хтось шукає її в солодощах чи в черговій чашці кави. Хтось в улюбленій роботі, перегляді фільмів, читанні книг чи в іншій людині. А хтось – в усьому зразу. Любов – це все те приємне та хороше, що нас оточує. І немає у цьому світі людини, якій не потрібна була б хоч маленька крапелька цього неймовірно прекрасного, щирого почуття. Любов – почуття людяності. Саме ця глибока емоція відрізняє нас від тварин. Саме любов надихає нас, дає сили рухатися вперед, долати труднощі та перешкоди. Відчуття любові здатне подарувати нам справжнє неземне щастя. Воно окриляє, підносить до небес та не дає впасти. Десятий, ювілейний випуск нашого та вашого, дорогі читачі, журналу, ми присвятили темі любові. І з цієї нагоди вирішили дізнатися, що ж для вас є цією порцією. Відповідали ви на такі 3 простих запитання:

1. Що для вас є порцією любові?; 2. Що у вашому розумінні означає слово «любов»?; 3. Чи згідні ви з висловом: «Любити – значить жити»?.

тема номера: порція любові

« Ось такими цікавими думками зі мною поділилися жителі Прикарпаття: Валентин, 25 р. Порцією любові для мене є пляшка пива, їжа і дівчата. Жартую, насправді любов живе в кожному з нас і ми якраз і є цією порцією любові, якою здатні одні з одними ділитися. Для мене слово «любити» – означає дарувати своє тепло, турботу людям, яких ти любиш. «Любити – значить жити»... так, безперечно згоден з цим висловом. Життя без любові було б жалюгідним та беззмістовним. Кожній людині потрібна любов. Юлiя, 21 р. Я взагалі вважаю, що любов не може «подаватись» порціями. Що ж це за любов тоді? Її неможливо якось відривати і шматочками давати. Кохання неосяжне почуття. І тільки так я хочу його отримувати і дарувати. У всьому, у кожній дрібниці, які складуть цілу картину. Любов – це особливий стан душі. Її, можливо, не завжди видно зовні, бо вона охоплює тебе зсередини. Але через вчинки, блиск очей, в яких все відображається, коли ми дивимося на свою людину, можна помітити і найголовніше відчути кохання. Так, тільки коли любимо – ми живемо. Без почуття ми просто існуємо, мерці в живому тілі. А з любов’ю в душі ми починаємо по-справжньому жити.

Андрiй, 30 р. На тему любові, кохання можна багато говорити, думати. Це буде завжди актуально, бо й справді любов є сенсом життя.

тема номера: порція любові

«любити – значить Для мене порцією любові є усе, що дає наснагу жити. Любов – чудове, величне почуття, яке не кожній людині дано відчути. Правильним є твердження: «Любити – значить жити», бо любов – це і є життя. Анастасiя, 35 р. Порцією любові для мене є відпочинок з моїми друзями та рідними. Я люблю їх, вони мене, у нас повна гармонія та взаєморозуміння. Це допомагає мені відволіктися від сірих буднів та рутинної роботи, яка пригнічує мій настрій. Для мене «любов» – це підтримка та взаєморозуміння від рідних мені людей, ми завжди приходимо на допомогу один одному, якщо щось сталося – це і є вияв справжньої любові. Особисто для мене любов є справжнім сенсом життя, тільки отримуючи та віддаючи її взамін ми відчуваємо себе щасливими. Володимир, 40 р. Для мене порцією любові є хороший відпочинок десь за кордоном, в теплій країни на березі моря. В любов між людьми я не вірю, так як люди завжди шукають в чомусь вигоду і використовують один одного у власних цілях. Про жодну любов тут і мови не може бути. Потрібно перш за все любити себе і дбати про свій добробут. Для мене слово «любов» не неcе як такого суттєвого, глибокого змісту. Це в книгах та фільмах змальовують та ідеалізують почуття любові, в реальному житті все зовсім по-іншому. Я реаліст і в такі речі не вірю і вам не раджу. Вислів «любити – значить жити» я трактую по-своєму. В деякій мірі погоджуюсь, а в деякій – ні. Погоджуюсь тільки в тому випадку, якщо це любов в матеріальних цінностях. Тому любіть себе та дбайте про себе!

ж и т и»

тема номера: порція любові Алiна, 18 р. Для мене не існує такого поняття, як «порція любові». Любов або є в цілому, або її немає зовсім. Загалом вважаю, що любов – це найпрекрасніше, що може трапитися з людиною протягом її життя. Не зважаючи на те чи була вона взаємною чи ні, все одно вона залишить якісь певні приємні та теплі спогади у нашому серці. Любов – це найвище почуття, на яке здатна людина. І вам пощастить, якщо ви її відчуєте. Звісно «любити – означає жити». Цілком погоджуюся із цим твердженням, не бачу сенсу життя без любові та кохання.

Такими думками з нами поділилися франківці. Кожна людина бачить і трактує поняття любові по-своєму. Для когось любов – це щось духовне, те яке не купується та не продається, щось, що можна відчути тільки серцем та не можна торкнутися рукою. Але є й люди, які вбачають любов тільки в матеріальних благах та не визнають моральних та духовних аспектів. Як то кажуть – кожному своє. Та все ж таки любити – це прекрасно, тому віддавайте та приймайте любов, усміхайтесь оточуючим, даруйте своє тепло людям, які вам приємні та будьте щасливими та люблячими!

Ольга Боднарчук

«Любов хоче бути з однією людиною більше і більше; глибше і глибше. Кохання дивиться в глибину. Ошо

тема номера: порція тепло надії любові

Неймовірна любов 5 прекрасних історій

Любов ніколи не вимагає, вона завжди дає. Любов завжди страждає, ніколи не виражає протесту, ніколи не мстить за себе. (М.Ганді)

10 14

Нещодавно мені на очі потрапила стаття з історією, неодноразово переказаною газетами і журналами - стаття про любов грузинського художника Піросмані до французької актриси Маргарити де Севр, яка лягла в основу, колись популярної, пісні «Мільйон червоних троянд». Незважаючи на те, що цю історію я читала раз двадцять, а пісню чула раз 100, я знову із задоволенням пробіглася очима по рядках, ожививши в пам’яті історію цих романтичних подій. Коли на дворі нарешті «запахло» весною і проміння вже почало тішити теплом, а не просто світлом - дуже захотілось поговорити про що-небудь таке приємне, душевне і навіть трохи нереальне, згадавши неймовірні історії кохання. За час існування людства їх, звичайно, виникло безліч, але ми вибрали декілька, які в чому-небудь особливо виділяються. Відпочиваємо))

тема теманомера: номера:порція теплолюбові надії Грошей не шкода Як я вже говорила, ця історія відома і розтиражована, проте, не згадати про неї не можна - класика жанру, так би мовити, а, можливо, хтось не знає, що пісня заснована на реальних подіях і ніким незнаний Ніко Піросмані дійсно подарував актрисі мільйон червоних троянд ... Ніко Піросмані був художником-самоучкою і як більшість художників був багатий духовно, але абсолютно бідний матеріально. Коли він був у чудовому, але не надто молодому 47-річному віці, в Тифліс з гастролями приїхала актриса паризького театру мініатюр «Бель Вю» Маргарита де Севр, в яку художник шалено закохався. Як не старався він привернути її увагу, всі спроби залишалися без уваги. Зневірений ху- гоній, лілій, настурцій, півоній і троянд всіх дожник в день свого народження купив ней- кольорів і розмірів, і засіяв ними всю вулицю мовірну кількість квітів - іранського бузку, бе- біля готелю, де проживала актриса. Ніхто з перехожих не наважувався першим ступити на цей квітковий килим, який доходив до середини коліна. На знак подяки за такий подарунок Маргарита удостоїла Ніко єдиним поцілунком. За словами очевидців, деякі люди, які були присутні при цій сцені відверталися, щоб приховати сльози, вони сподівалися, що справжня любов знайде шлях до навіть найхолоднішого серця, але Маргарита не любила Піросмані і навіть такий романтичний вчинок нічого не зміг змінити і вона поїхала до Парижа ... А ось і сама Маргарита зображена закоханим художником. Ніко помер через дев’ять років від голоду в абсолютній убогості, коли на Кавказі бушувала революція. Кому тоді потрібні були його картини? Зате через багато років в 1969 році на батьківщині його коханої, у Франції в Луврі, відкрилася його персональна виставка. Музейні служителі говорили, що виставку щодня відвідувала стара дама, яка уважно вдивлялася в полотна, особливо довго зупиняючись біля картини «Актриса Маргарита».

1511

тема номера: порція любові

Часу не шкода

Ця історія просто не може не викликати посмішку. Форрест Лансвей і Роуз Поллард познайомилися на танцях будучи вже не надто «молоденькими» - Роуз виповнилося 63, а Форресту 70. До цього часу Форрест вже двічі овдовів, а Роуз також втратила свого чоловіка, який помер від важкої хвороби. Вони сподобалися одне одному, Форрест почав доглядати за Роуз, хоча це було непросто - закохані жили в 64-х кілометрах один від одного. Залицяння були неспішними, дійсно, куди поспішати-то. Наступні два десятиліття Форрест часто їздив до Роуз на побачення і тієї ж ночі повертався додому. Нарешті в свої 90 він переїхав до міста Роуз і тоді ж зробив їй пропозицію руки і серця. «Вітряна» Роуз не сприйняла це всерйоз і жартома пообіцяла Форресту вийти за нього заміж на його 100-річчя. Форрест Лансвей жарту не зрозумів і перед своїм 100-м ювілеєм знову поцікавився у Роуз на який час вона хотіла б призначити день весілля. «На твій день народження», - нарешті відповіла наречена. Вітання в день весілля летіли до молодят з усіх кінців світу, їх навіть привітали президент Америки Барак Обама і його дружина. Тепер молодята склали список справ, які планують здійснити разом, серед них піша прогулянка по узбережжю Каліфорнії, каякінг на Алясці, а також відвідування танців, які вони так люблять і з чого, взагалі-то, все і почалося))

Трону не шкода Наступна історія теж чудова, адже чоловіків здатних відмовитися від своєї кар’єри, а тим більше від кар’єри разом з престолом, не так вже й багато. Проте Король Едуард і Уолліс Сімпсон довели, що таке теж буває. Кажуть, що показник любові жінки - якщо вона готова народити дитину своєму чоловікові, а показник любові чоловіка якщо він готовий віддати за улюблену своє життя. Життя-то можливо, а ось корону, трон і державу?) Уолліс Сімпсон і Едуард познайомилися, коли він ще носив титул принца Уельського. В Уолліс він закохався з першого погляду, хоча більш невідповідний варіант знайти було важко. Вона, тридцятивосьмирічна американка, далеко не королівської крові, до цього часу вже розлучилася і встигла повторно вийти заміж. Тобто не підходила Едуарду ні за якими параметрами. Проте зійшовши після смерті свого батька на трон і пробувши королем Англії всього 325 днів, Едуард зрікся престолу, тому що він не уявляв життя без Уолісс. Але таку королеву не хотіли ні придворні, ні піддані: «Вищим класам не подобається, що Уолліс - американка, але їм плювати на два її розлучення. Нижчі класи байдужі до її підданства, але їх жахає думка, що король буде її третім чоловіком ». Але король вже не міг без Уолісс Сімпсон до такої міри, що одного разу прийшов до її чоловіка зі словами «Я повинен її бачити!». «Я був настільки приголомшений, - згадував пізніше Сімпсон, - що так і сів. І лише потім зрозумів, що сиджу в присутності мого короля! » Новим королем став Георг IV, молодший брат Едуарда. До речі, родина назавжди відмовилася від зустрічей з колишнім королем, якому тепер було присвоєно титул графа Віндзорського. З невеликою свитою він відбув на міноносці в добровільне виг-

нання. Проте герцог був щасливий. Слуги згадували, що коли він приїхав, то близько години розмовляв зі своєю коханою по телефону, після чого наспівував в ванні і розставив на столику фотографії Уолліс, яких у нього було ні багато ні мало ... - шістнадцять)) Весілля Еударда і Уолісс відбулося у Франції. Їх шлюб був щасливим, подружжя Віндзорів багато подорожувало, жило в Німеччині, Австрії, Америці ... Дітей у них не було, і вони, одного за іншим, завели чотирьох мопсів, яких колишній король Англії частенько вигулював. Чи шкодував Едуард про свій вчинок? Про це ми можемо тільки здогадуватися, але коли його запитали: «Якби знову довелося стояти перед вибором «корона Британської імперії чи кохана жінка?», він відповів ні хвилини не вагаючись: «Кохана жінка!». Герцог помер в Парижі в 1972 році від раку. Смерть він зустрів мужньо і єдине, про що хвилювався, що англійські родичі «пробачать» його після смерті і покладуть в усипальницю Віндзорів, де для Уолліс не знайдеться місця. Королева Єлизавета пообіцяла Едуарду поховати його в Лондоні, згодом дружина лягла поруч. «Королі вже не грають великої ролі в наші дні, тому їх швидко забувають. - Сказала Уолліс в одному з інтерв’ю. - А ось його пам’ятатимуть довго. Через мене».

тема номера: порція любові Честi не шкода

Схожа історія сталася на 100 років раніше, але вже в Росії. Граф Микола Петрович Шереметьєв був розумний, гарний і, звичайно, непристойно багатий. Селяни молилися за здоров’я пана - при ньому вони були заможні, їх не намагалися розлучити з родиною, а, головне, граф назавжди скасував тілесні покарання. Але, все одно, за його спиною перешіптувалися, адже більшість знали про пристрасне захоплення графа - власний театр, на який він витрачав шалені гроші. Але Шереметьєв не звертав уваги на пересуди, продовжуючи весь вільний час присвячувати своєму захопленню. Через якийсь час у дочки одного з ковалів у місті виявився дивовижний голос. Своїм виглядом і голосом вона потривожила серце графа, але щоб надати майбутній примі необхідний блиск і освіту, дівчинку залишили в панському будинку, давши відоме прізвище Жемчугова. Парасковія Жемчугова швидко освоїла і етикет, і мови, навчилася грати на музичних інструментах, читати і писати. Вона не була красунею, але, без сумніву, була розумною, і цей розум зробив її чарівною в очах Шереметьєва.

Хоча до знайомства з Жемчуговой у графа вистачало коханок і серед знатних дам, і серед простолюдинок. При цьому він любив ставних, пишних, рум’яних дам, а тут бліда, худенька, слабка... Проте граф не на жарт захопився і такі зміни в смаках говорили тільки про одне - це любов. Коли оточуючі зрозуміли наскільки все серйозно, за спиною графа стали злословити сусіди-дворяни, а слуги, насміхались нишком. А як злилися дами! Вони злились вдвічі сильніше - адже до цієї пори Шереметьєв був завидним нареченим всієї імперії... Та й рідня була проти такого одруження -

це ж ганьба! Суспільство поставило графа перед жорстоким вибором: або місце в суспільстві або любов. Проте граф Шереметьєв зміг знайти вихід. За його наказом були знищені всі записи про неблагородне походження дочки коваля. А Микола Петрович пред’явив світу «знайдені» документи, які нібито підтверджують дворянське походження його коханої. Від усіх цих моральних страждань і переживань у Параски «прокинулася» вроджена хвороба туберкульоз. А так, як подружжю довелося переїхати в сирий клімат Санкт-Петербурга, то хвороба перейшла у відкриту форму, почалися горлові кровотечі. До того ж зник її чарівний голос. Незважаючи ні на що в 1801 році граф Шереметьєв і Парасковія Жемчугова повінчалися. Але їх подальше життя затьмарювала відсутність спадкоємця, і Парасковія, перемагаючи біль, вирушила пішки до мощів святого Дмитра Ростовського. Її молитви були почуті, після повернення в 1803 році вона народила сина. Шереметьєв був щасливий, в честь цієї події він наказав закласти церкву. На жаль, радість була недовгою на двадцятий день після пологів Парасковія померла. Ходили чутки, що її від заздрості отруїли слуги, хоча довести нічого не вдалося. Ніхто з благородних панів, яких запросив граф на похорон прийти не захотів... Граф увічнив пам’ять про дружину так, як вона мріяла: побудував будинок, де всі незаможні і голодні могли знайти притулок. Зараз там розташовано НДІ швидкої допомоги ім. Скліфософського. Сам граф Шереметьєв теж не зміг довго прожити без своєї улюбленої і в 1809 році його не стало. «... Я мав до неї відчування найніжніші, найпалкіші... Спостерігав я прикрашений чеснотою розум, щирість, людяність, вірність...»

I проста Iсторiя про вiчну любов Ще одна історія, можливо не з таким романтичним сюжетом, але зворушлива своєю щирою любов’ю і вірністю. Ці закохані з США були не тільки ровесниками, вони навіть народилися в один день напередодні Нового року, 31 грудня 1918 року, і разом вчилися в школі. Коли їм виповнилося 18 років, закоханим довелося втекти з дому. Причина була банальна - Ліс народився в заможній родині, а Хелен виросла в небагатій сім’ї робітників і їхні батьки були категорично проти стосунків. На початку 1938 року молоді люди зіграли скромне весілля. За час шлюбу у них народилося двоє синів. Йшли роки, і ставало зрозуміло, цей союз не був помилкою молодості - вони продовжували любити одне одного як і раніше. Їх діти розповідали, що це була справжня любов - батьки жодного дня не провела окремо. Ліс і Хелен прожили разом 75 років. «Мама часто казала, що не хотіла б бачити, як мій батько помре, а він не хотів жити без неї», - слова одного з синів. І коли 16 липня Хелен Браун у віці 94 років померла від раку шлунка, Ліс дійсно не зміг жити без своєї любові і помер наступного дня - 17 липня ... Виявляється, «вони жили довго, щасливо і померли в один день» буває не тільки в казках.

. . . и л о

к е ц в о б ю Л «

...хочеш з кимось переживати всі чотири пори року. Коли хочеш бігти з кимось від весняної грози, а влітку збирати ягоди і купатися в річці. Восени варити варення і заклеювати вікна від холоду. Взимку – допомагати пережити нежить і довгі вечори, а коли стане холодно – разом в обіймах сидіти біля теплого сімейного вогнища» Рей Бредбері «Кульбабове вино»

спілкуємось

Спілка Української Молоді в Україні

Спілка Української Молоді в Україні –

всеукраїнська молодіжна громадська організація, що об’єднує українську молодь на добровільних засадах, виховуючи свідомих, чесних і працьовитих громадян, відданих українців-державників, що виробляють світогляд на національно-християнських традиціях та ідеалах, виплеканих українською нацією протягом століть. СУМ має свої осередки в більшості областей України. СУМ України співпрацює з осередками Спілки Української Молоді в 10 країнах на чотирьох континентах світу.

Спілкуємось із головою крайової управи Спілки Української Молоді в Україні Юрієм Ілляшем. «Intermezzo»: Розкажіть нам що вона собою представляє тут в нас – в Україні і за кордоном? Юрій: СУМ в Україні – це є одна з найбільших організацій в нашій державі і одна з найстаріших. Ми святкували своє 90-ліття минулого року. Представники наших організацій є в десяти країнах світу, зокрема і в Україні. Тут в нас налічується близько тисячі членів різних ступенів. Ми присутні в багатьох містах України. Основною нашою діяльністю є виховна праця з дітьми в дусі патріотизму, в релігійному спрямуванні, виховуємо повагу, любов до своєї держави, до своєї мови, до своїх традицій. Працюємо з дітьми, з юнацтвом; організовуємо різні заходи: табори, семінари, сходини. «Intermezzo»: Скільки часу ви уже є головою і як давно ви у СУМі? Юрій: В СУМ я потрапив чисто випадково. Я в 2005 році зустрів одну людину (вона потім стала моєю дружиною). Саме вона познайомила мене із СУМом, тоді я вперше поїхав на СУМівський табір і від тоді все якось так закрутилось. Вже в 2008 році я написав заяву в організацію і став головою спочатку Івано-Франківської організації СУМ в Україні, потім перекочував до Калуша – став там головою. Зрештою попав на крайовий рівень і вже в 2012 я став головою крайової управи, а це вже виходить третя каденція. «Intermezzo»: А як щодо Ваших дітей? Вони також у СУМі? Юрій: Діти в мене теж є СУМівцями, ми їх називаємо СУМенятами. Старший хлопчик Олексій – може вважатись вже молодшим юнацтвом. СУМенята ходять на сходи-

спілкуємось

Наша діаспора є в десятьох країнах світу: США, Канада, Аргентина, Австралія, Велика Британія, Франція, Бельгія, Естонія, Німеччина і Україна. ни, вони вже відбули своїх три табори. «Intermezzo»: А що таке сходини? Юрій: Ми так називаємо наші зустрічі, щотижневі. Кожна групка людей у конкретному місті – ми їх називаємо роями, має свого виховника і має свою певну щотижневу тематику. Діти їх відвідують, готуються до різних конкурсів, святкування свят в Україні. «Intermezzo»: Ми зараз говоримо про дітей в Україні, але дуже важливим є те, що ця організація є по цілому світі. Власне, де вона ще є і що роблять діти там – за кордоном?

спілкуємось

Юрій: Наша діаспора є в десятьох країнах світу: США, Канада, Аргентина, Австралія, Велока Британія, Франція, Бельгія, Естонія, Німеччина і Україна. Знавці історії СУМу десь підрахували, що наша організація була присутня в 15-20 державах світу. Але потім діаспора змінила, напевно, пріоритети, а ось, наприклад, американська діаспора є дуже сталою, там вже десь змінилось шосте покоління СУМівців. Діти, які зараз там ходять на сходини – це діти, які ні разу не бачили України. Є навіть випадки, що і їхні батьки ні разу не бачили. Але вони розмовляють українською мовою, вони ходять у вишиванках, вони всім говорять «Слава Україні», вони українських танців знають більше, ніж ми. Зараз ми більше розбудовуємо нашу організацію на теренах Португалії та Іспанії. Ми вже мали там табори, ми мали там спеціальні семінари, ми навчаємо людей, як працювати за нашими методиами «Intermezzo»: З-за кордону приїжджають до нас, а ось чи наші їдуть за кодон? Юрій: Ми маємо спеціальні системи, програми по обміну виховників. Ми їдемо ділитись нашим досвідом, вони приїжджають до нас. Ось, наприклад, в Канаді дуже класно поставлена система роботи саме з маленькими дітьми, тобто СУМенятами. Вони до нас приїжджають і це все показують, вчать нас. «Intermezzo»: Виникає не зовсім коректне питання, але ну дуже воно вже нас цікавить – хто і як вам платить за таку діяльність? Юрій: Будь-яка відповідь не задовільнить того, хто це питає. Дуже складно пояснити людям, що ми за це нічого не отримуємо. Навпаки, періодично платимо в організацію. Іноді собі важко пояснити для чого тобі все це, але потім ти їдеш в табір, їдеш на якийсь семінар, де тобі дякують, обіймають. Напевно, для цього і кожного ранку встаєш і продовжуєш цим займатись. «Intermezzo»: І на кінець хочемо почути якісь побажання нашим читачам. Юрій: Хочу побажати всім читачам не падати духом, вірити в краще майбутнє, вірити в свої сили і знати, що тільки стараннями, знаннями можна досягнути великих гір в цьому житті. Юлія Март Мар’яна Джердж

«Назвати людину «невичерпною значить просто дати визначення коханню А. Мердок

розвиваємось

Сова, жайворонок чи... голуб?

Усім відомо, що у кожної людини свій хронотип. Зазвичай, себе відносять до сов або жайворонків, проте ще є голуби. Такий поділ з’явився у 70-х рр ХХ ст. Спочатку до цього ставилися досить скептично, але дуже швидко інформація про поділ на хронотипи поширювалась по всій Землі і сьогодні, коли це все підтверджено численними науковими дослідженнями, можна з упевненістю сказати – сови, жайворонки та голуби існують. Основна характеристика, яку описує хронотип, – це рівень працездатності, який і дозволяє розділити людей на ранковий (жайворонок), денний (голуб) і вечірній (сова) типи. Для кожного з цих типів підйом інтелектуальної та фізичної активності настає у відповідний описам час. «Жайворонки» – це люди, які люблять прокидатися рано, а лягають у ліжко, як правило, до півночі. Саме зранку і до обіду у жайворонків найкраще працює мозок, найбільше бадьорості та енергії. Таких людей на планеті приблизно 25%. Здається, що саме для «жайворонків» створений світ і їм можна тільки позаздрити. Не даремно ж існує приказка «Хто рано встає, тому Бог дає». Жайворонки бадьоро прокидаються, сповнені сил та з гарним настроєм добираються до роботи і легко та успішно працюють до обіду. Після обіду їх працездатність знижується, але це здається абсолютно нормальним в умовах накопиченої втоми за день. Саме жайворонки найчастіше правильно харчуються та й взагалі ведуть здоровий спосіб життя. Але все ж таки є і погана новина для цього хронотипу – їм надзвичайно важко змінити звичний для них ритм. Як тільки їм не вдається лягти спати вчасно, зсунувши графік, як наступного дня вони зовсім не сконцентровані.

розвиваємось

«Сови» – це люди, які обожнюють «поніжитись» у ліжку і прокидаються ближче до середини дня або й пізніше, а спати лягають, зазвичай, пізно вночі, після опівночі. Їх – 40%. Саме цей хронотип найбільше страждає, адже сови змушені «боротися» з собою, тому що їх життєвий ритм не відповідає загальноприйнятому. У той час, коли робочий день починає закінчуватись, сови тільки-тільки починають активно працювати, а коли вже пора йти додому – у них пік активності. Хоча тепер вже почали «підлаштовувати» робочий день під сов. От, наприклад, в Європі в багатьох компаніях хронотип людини враховують при прийомі на роботу, на нічні зміни воліють брати сов, щоб знизити ризик травм, підвищити якість виробництва і послуг. Але, ось що цікаво, сови, змушені все життя потихеньку себе ламати заради загальноприйнятого ритму, до 50 років вони настільки натреновані долати труднощі, що в другій половині життя мають найміцніші нерви і здоров’я серед усіх хронотипів. Їх важче вивести з себе, ніж жайворонків чи голубів, вони стійкіші до стресів, хвороб і будь-яких інших змін. І останній хронотип – «голуби». Вони встають трохи пізніше жайворонків, весь день дуже активно працюють, лягають спати близько 23 години. Їх близько 35% населення. «Голубам» живеться найлегше! Їм надзвичайно просто переміщувати свій графік в ту чи іншу сторону. Вони можуть і встати раніше, якщо буде потрібно, і лягти пізно, якщо так складеться. При цьому наступного дня не ходитимуть злі та нервові через недосип, а швиденько увійдуть в робочий ритм і, як і раніше, пік їх працездатності випаде на середину дня. Цікаво, що в Африці у нерозвинених містах, де немає електрики, «сов» зовсім немає. Коли стає темно, а нічні хижаки виходять на полювання, усе населення лягає спати. Також, різноманітні дослідження показують, що серед сов – багато творчих людей. Однак ті ж дослідження доводять, що серед успішних та багатих більше жайворонків. Дуже часто кажуть, що можна легко натренуватись і змінити свій хронотип. Тим більше, що світ все-таки підлаштований більше під «жайворонків». Але чи працює це і чи перекваліфікуєтесь ви у когось іншого без жодних мук – не знаю. Якщо хочете – спробуйте. Повідомите чи у вас вийшло;) А я залишусь совеням і буду Юлiя Торконяк вранці ніжитись у ліжечку, а вночі творитиму!)

Софiя Бенза

Любов - це...

о р з а н ж о м е о н н б о і р щ т о п ї ї .. . те, , ю о в о л о г . и м т е і ц м р е зу с и відчут

тема номера: тепло надії

роздумуємо

Лист тобі

роздумуємо

ривіт, мій дорогий друже. Я пишу тобі, щоб нагадати, якими прекрасними можуть бути листування. Так, це тільки електронна сторінка журналу, але все ж уяви, що цей лист надійшов тобі поштою: ти бачиш на конверті адрес, марку і з нетерпінням біжиш у дім, щоб побачити що ж всередині. А там ось таке послання тобі. Чомусь всі забули про справжні листи. І я впевнена, що цю традицію варто відновлювати. Звичайно, зараз легко надіслати електронного листа і миттєво отримати відповідь чи написати в соціальній мережі другові. Але саме таку душевну та теплу комунікацію як в паперових листах – не замінить ніщо. Особливий почерк, запах паперу... А ось тут випадково розлилась кава, а тут – я не стрималась і заплакала... Сльоза трішки розмила чорнило. Ти торкаєшся цього місця і розумієш як боляче мені було в той момент. От в цьому реченні ти помічаєш слова, які трішки з’їхали – коли я писала це, рука тремтіла – стільки ніжних почуттів у мене до тебе. Ти водиш по папері, якого торкалась я, можливо, на іншій частині світу і враження, ніби ось я тут, поруч з тобою. Лист – це як простягнута рука. Відповідаючи на нього, ти береш людину за руку. Ти бачиш кожну емоцію, кожне почуття, ти розмовляєш з людиною, ти помічаєш особливості. Давай писати один одному листи! Давай трішки відійдемо від сучасності, від ноутбуків та смартфонів. Візьми папір, ручку і напиши мені. Я чекатиму. Юлія Торконяк

роздумуємо

Коли на тобi вбивство «Вони народжені не для того, щоб стати твоєю одежею»

Чи вартує смерть нещасних тварин того, щоб ти одягнув декілька раз красиву шубу? Ти замислювався колись над цим? Адже більшість навіть не відрізнить натуральна вона чи ні, особливо в ХХІ столітті. Купуючи шубу – ти такий самий жорстокий вбивця, як і той, хто вбив. На звірофермах лисиці, норки, єноти живуть в тісних клітках з жорсткою підлогою, яка ріже їм лапи. Ці тваринки не можуть ні дертися, ні рити землю, ні купатися, в той час як в природі вони проводять багато часу в воді чи на березі. Замкнутий простір, тиснява, бруд призводять до того, що у тварин розвивається невротичний стан. Вони самі себе гризуть, дряпають, перебуваючи в постійному збудженні, або впадають в апатію. До цих умов додається жахливе ставлення. Наприклад, для того, щоб взяти кров на аналіз, норкам відрізають пальчик. Ці звірі всього лише безликі одиниці, що знаходяться в довічному ув’язненні на фабриці смерті.

роздумуємо

Влітку тваринкам ще важче. В клітках неймовірно спекотно, їм не дають води і вони буквально смажаться на сонці. Близько 10% тварин помирають від спеки. Тисячі норок, лисиць, шиншил та інших тварин спочатку страждають від нудоти, а потім, виснажені, помирають. Для забою тварин використовують найжорстокіші методи. Наприклад, пропускання струму через задній прохід чи статеві органи. Перебуваючи в повній свідомості, тварини вмирають від серцевого нападу. Інші методи забою включають отруєння газом, ін’єкції отрути і паралізуючі речовини, перелом шийних хребців або черепа, удушення. Іноді тварин злегка приглушують і, з ще живих, здирають шкіру. Тільки заради м’яса та шкіри, вбивають: близько 70 мільярдів тварин щороку; 5,5 мільярда тварин щомісяця; 180 мільйонів тварин щодня; 7,5 мільйона тварин щогодини; 125 тисяч тварин кожну хвилину; 2 тисячі тварин кожну секунду. Чи не занадто велику ціну ми платимо за те, щоб виглядати красиво? Адже бути гарною і що найголовніше – «чистою» людиною, без «крапель крові» на своєму пальто можна й без шуби. Що ще важливо, «добування» хутра забруднює навколишнє середовище, бо для вичинки шкір використовуються шкідливі хімікати. Хутро – це справжній жах для Землі. На сьогодні, шуби – це просто символ розкоші та багатства, а не захист від холоду. Ми ж не живемо в первісному ладі, де просто не було іншого виходу і змоги зігрітись. Нас легко можуть захистити шуби з штучного хутра і пуховики, а вироби з шкірозамінника не поступаються ні по красі, ні по елегантності виробам з натуральної шкіри. Так, не посперечаєшся, натуральна шуба виглядає багато і гарно, але що з того, коли ти несеш на собі вбиту тварину. Ти сам автоматично перетворюєшся у вбивцю, бо на твоє «замовлення» ця тварина страждала і була вбитою. Подумай чи вартують муки тварини твого вигляду. Тобі самій не гидко носити на собі смерть?

Юлія Торконяк За матеріалами сайту про захист тварин і їхні права

насолоджуємось Він був святим, Вона писала вірші, Без пам’яті закохувалась в дні. Він жив одним, вона – щодня новішим, Він – спокоєм, вона – мов у вогні. Вони б жили: Так просто й безтурботно. Йому на пари, їй – все балачки – Звичний режим... А втім безповоротно Їй вечір, ніч, романтика, свічки... Він був простим: Від ліній на долоні До помислів і порваних нотаток. Вона, між іншим; Виросла в погоні, Він не любив удушливих краваток. Отак й жили: Вона писала вірші, І час втікав, як з берега пісок. Собі жили Кому воно на гірше? Він був героєм тих її казок. Ярина Семчишин

***

У нас завжди ділилось «на два», все і всі - до останнього краєчка неба. Завжди знав як чіпляли слова, і чекав - доки була потреба. Пам’ятав всі улюблені книги, мої терміни, квіти , котів... І топив найморозніші криги, завжди слухав і щастя хотів. Ми писали ночами листи, але шкода, що різним людям. Я для тебе «не я», ти для мене «не ти» Та і разом навіки не будем. Бо любили ми нарізно, й різних. Мабуть тих, що любити не треба. І ліпили із себе залізних, і не втримали краєчка неба. Вікторія Ковцун

живемо

Любов – це переживати солодкі моменти разом. І такими солодкими нотками для багатьох були знайомі з дитинства жувальні гумки «Love is...». Так, усі їх добре пам’ятають, багато хто збирав десятки, а то й сотні фантиків з милими коміксами про закохану парочку безіменних брюнета та блондинки. І зараз вони так само популярні. Історія «Love is...» зародилась ще в 1960-х роках, і почалася вона з новозеландської художниці Кім Гроув. Вона робила любовні записки з милими ілюстраціями для свого коханого, італійця Роберто Казалі. Перші її роботи були чорно-білими. Кім малювала картинки з чарівною дівчинкою-блондинкою та смуглявим хлопчиком на звичайних паперових серветках, підписуючи їх «Любов це...» з відповідним до ілюстації продовженням. Щоранку її наречений знаходив у своєму кабінеті нове послання. Пізніше цікаві записки Кім стали неймовірно популярними серед її друзів та колег. Велику роль у поширенні її картинок зіграло те, що працювала вона в рекламній агенції. Тож уже в 1970 році художниця отримала своє перше замовлення на створення щотижневих коміксів «Love is...» для Los Angeles Times. Неймовірної, а головне миттєвої популярності для своїх робіт Кім здобула тим, що вступила в полеміку зі слоганом фільму «Історія любові». Слоган звучав так: «Любов – це коли ти не повинен вибачатися». Однак для своїх коміксів Кім переробила фразу на «Любов – це коли ти спроможний вибачатися». Цей її вчинок швидко знайшов

48 36

...переживати солодкі моменти разом. живемо

підтримку серед читачів. З тих пір на художницю посипалися сотні замовлень. Феноменально швидко історії «Love is...» здобули прихильників більше ніж у 50-ти країнах світу, вони з’являлися скрізь: в газетах, журналах, на футболках, горнятах, календарях, сумках. А в 2016 році навіть було створено мобільний додаток «Love is...» для моделювання власних листівок для коханих. Однак, на відміну від її героїв, любовна історія Кім Казалі (Гроув) не була така ж довга і щаслива. Її коханий, Роберто, помер надто рано від хвороби. Бажаючи все ж народити від чоловіка таку бажану для обох третю дитину, Кім зважується на штучне запліднення. Цей вчинок викликав шквал «за» і «проти» в суспільстві. Осторонь не лишався навіть офіційний Ватикан, наголошуючи жінці на аморальності її вчинку. Такий тиск поставив крапку в її творчості. З 1978 року Кім більше не намалювала жодного коміксу. Усі права на «Love is...» вона передала британському карикатуристу Білу Аспрі. Як же «Love is...» стали обгортками на жуйці? В 1990-х роках турецька фірма з виготовлення жувальних гумок почала використовувати комікси «Love is...» для своєї продукції. Вона була особливо популярна в Україні та країнах СНД і випускається в Туреччині досі. Кумедним є той факт, що сам Біл Аспрі, який також до сьогодні створює нові історії про закоханих дівчинку та хлопчика, лишень декілька років тому дізнався, що картинки зі знаменитих коміксів друкують для вкладишів в не менш знаменитій жувальній гумці. Софія Бенза

37 49

П и с ь м о в н и к

«Записані слова – це щось схоже на трамвай, який відводить безсмертя»

Я дуже критично ставлюсь до сучасної російської прози, тому коли, якимось чином, все-таки вирішила взяти в руки книгу Михайла Шишкіна «Листівник» (ориг. «Письмовник»), то зовсім неочікувала, що прочитаю 400+ сторінок за одну ніч. Ця книга, наче гіпнотизує і не дає відірватись ні на мить. Ти хочеш ще і ще. Я думала, що вже всі слова про кохання, життя, смерть та війну написані, але Шишкін робить це зовсім по-новому, по-своєму. «Листівник» хочеться розділити на мільйони цитат та фраз, слів та словосполучень, бо кожне – важливе! Головні герої пишуть один одному листи: які не доходять, листи без відповідей, листи комусь і в той ж час самі собі. Так, вони знають, що їхні записи залишаються десь в невідомості, але пишуть – бо так легше, так правильно, бо пообіцяли любити та чекати. І все ж таки є надія на те, що кохана людина прочитає той лист.

«Я знаю, що ти є, але мені потрібні весь час докази, дотики. Без тебе я – порожня піжама, кинута на стілець»

читаємо Володя пише коханій дівчині, яка чекає його з війни. Саша - коханому, в якого вірить, з яким так добре та затишно. У них не було багато часу, але вони полюбили один одного. Вона так боїться, що з ним сталось щось неминуче, що він загинув. Інколи здається, що вона його вигадала, що він привид. В книзі є все – кохання, зрада, війна, смерть, кров, страх, дитинство та старість, мить та вічність. Багато болю та страждань, багато щастя та радості. Такі контрасти, як американські гірки, кидають тебе то вниз, то вверх, іноді аж до нудоти, але ти хочеш відчути ще - терпиш, читаєш далі.

«Вони сварились, ніби не знали, що злі слова не можна взяти назад і забути. Не знали, що люди сваряться наповну, а миряться наполовину і так щоразу від любові відрізаються і її стає все менше і менше»

«Листівник» – книга про душу, про бажання жити, кожен знайде в ньому щось своє і щось для себе. Не лякайтесь інтимності та відвертості, навчіться бути такими ж щирими та чесними.

Юлія Торконяк

дивимось

П Р О Б У Д Ж Е Н Н Я

«Не варто зациклюватись на тому, чого Вам бракує. Не забувайте насолоджуватись тим, що маєте.»

І знову привіт. Поспішаю розповісти тобі про наступну кінострічку, яку впевнена - ти повинен переглянути. Якщо ж вона уже в списку побачених, то не біда, думаю, фільм тобі сподобався і ти маєш бажання знову пережити усі події із його героями. Фільм «Пробудження» - це історія про величезний космічний корабель, оснащений за останнім словом техніки, який направляється на віддалену планету. Всі 5 тисяч пасажирів поміщені в штучний сон і прокинуться лише через 120 років, коли корабель досягне пункту призначення. Довгий час все йде за планом і корабель поступово рухається до кінцевої мети, але через 30 років польоту капсули двох пасажирів із загадкових причин вийшли з ладу. Аврора і Джеймс несподівано для себе прокинулися на 90 років раніше, ніж повинні були, але головна проблема полягає в тому, що знову заснути вони вже не можуть, а значить, залишок життя їм доведеться провести в компанії один одного на борту космічного корабля.

«Ми дорогою загубилися. Та ми знайшли одне одного і облаштували життя. Дивовижне життя. Разом!»

І у той час, як інші пасажири «Авалона» знаходяться в стані глибокого сну, Джеймс та Аврора змушені жити у важких умовах. Їм досить швидко вдається знайти спільну мову і навіть відчути себе щасливими, але через деякий час з’являються перші випробування. На кораблі відбувається серйозна поломка, яка загрожує успіху всієї місії і лише герої можуть знайти причину того, що відбувається та все виправити. До того ж, їм доведеться дізнатися, що їх пробудження зовсім не було випадковістю. І якщо ти думаєш, що це все, що можна сказати про фільм, то помиляєшся. Адже цей фільм також показує відносини двох вкрай різних людей, любов і відчай, важкий вибір між одним життям та іншим. Де в результаті все закінчується, напевно, правильним рішенням героїв. Хочеш дізнатись більше і побачити, що ж пережили герої фільму та які рішення кардинально змінили все? Тоді довго не думай - сідай і дивись. Мар’яна Джердж

слухаємо

М и к о л а Дутчак 42

На сторінки журналу «INTERMEZZO» завітав Микола Дутчак - Івано-Франківський співак, учасник гурту «Будьмо». «INTERMEZZO»: Перше питання щодо музики у твоєму житті, дуже серйозне питання. Коли вперше заспівав? Можливо це було на табуретці з феном у руках чи одразу на сцені? (сміємось)

МИКОЛА: Як мені розповідала бабуся – це було у колисці, як і усі малі діти. Але, насправді, вперше заспівав вдома, коли мені було 5 рочків. Це був коротенький віршик до мелодії, яку я сам придумав. «INTERMEZZO»: Коли вперше виступив на сцені, вже не вдома і не в колисці?

МИКОЛА: На сцені вперше виступив у першому класі. Це дійсно

було страшно. У мене тоді і температура була 38. Але було легше, тому що виступав не сам, а зі своїм старшим братом. Бо сам я не знаю чи заспівав би. «INTERMEZZO»: Є у родині співаки окрім тебе?

МИКОЛА: Професійних немає, але співають всі. Родина у мене співоча і завжди,

коли збираємось, то співаємо, особливо на свята.

«INTERMEZZO»: Ти також співаєш у гурті «Будьмо». Розкажи, як доля тебе звела саме із цим гуртом?

МИКОЛА: Вступивши до інституту мистецтв ПНУ і одразу потрапивши на вокал,

до мене підійшов хлопець і запропонував спробувати заспівати. Я тоді ще не знав про такий гурт, але погодився і зараз скажу вам чесно – радий, що я в гурті «Будьмо». Мені реально це подобається. «INTERMEZZO»: А як справи в «Будьмо»? Ви всі є друзями чи вас об’єднує тільки ваша музична діяльність?

МИКОЛА: Ні, ми є дуже близькими друзями. Часто збираємось, гуляємо, відпочиваємо разом. Підтримуємо один одного. Колеги ми тільки тоді, коли на роботі. «INTERMEZZO»: Знаємо, що у тебе є декілька уже своїх власних треків. Цікаво дізнатись хто пише текст і музику?

слухаємо

«Я вважаю, що людина, яка щось вміє, обов’язково повинна вдосконалювати себе і свої вміння»

слухаємо

МИКОЛА: Текст і музику пише наш другий батько Володимир Домшинський –

композитор. Для гурту «Будьмо» майже всі пісні теж написав він. Планую найближчим часом записати ще одну пісню, слова до якої написав Вадим Крищенко. «INTERMEZZO»: А сам не думав написати слова? Чи може ти пишеш якісь вірші?

МИКОЛА: До речі, писав. У мене є декілька своїх пісень, які я записав, але ще

ніхто їх не чув. Я чомусь не можу пустити їх в люди, боюсь.

«INTERMEZZO»: Чи уявляєш своє життя без музики? От представ, що немає її у твоєму житті - ким би ти був?

МИКОЛА: Ой, не знаю. Насправді не уявляю свого життя без музики. І мені

здається, що все одно пов’язав би його із творчістю. Мені подобаються танці і думаю, що зайнявся б ними. «INTERMEZZO»: Над чим працюєш зараз?

МИКОЛА: Планую записати ще одну пісню, тому над нею зараз і працюю. «INTERMEZZO»: А гурт «Будьмо» щось планує?

МИКОЛА: І гурт теж працює над новим треком. Ми вирішили здивувати, адже це буде рок, такий експеримент вирішили зробити і вже побачимо, як у нас вийде. «INTERMEZZO»: У нас є традиція, якій ми не зраджуємо – це побажання для наших читачів.

МИКОЛА: Хочу побажати усім найважливішого, що у нас є – це здоров’я. А ще: слухайте українську музику, адже це Ваш внесок у її розвиток.

Юлія Март Мар’яна Джердж

подорожуємо

У пошуках романтики

Лютий однозначно можна назвати найромантичнішим місяцем в році. Усіх захоплює шалена підготовка до Дня закоханих, ідеї як вразити свою обраницю чи обранця перевершують одна одну. Тож чому не зробити цей місяць ще біль незабутнім та чарівним, влаштувавши вікенд в стилі романтік? А ми порадимо пару чудових міст, які варто було би відвідати. Звісно, Париж завжди спадає першим на думку в таких випадках, однак розглянемо не менш цікаві альтернативи. Барселона – це батьківщина та колиска каталонської культури. Тут вам надовго запам’ятається відвідування собору Саграда Фаміліа. З його веж

відкривається неймовірна панорама міста. Емоції незабутні, відчуття, неначе уся Барселона у вас на долоні. Плюс – це дуже популярне місце для поцілунків у закоханих парочок! Також Барселона славиться своєю традицією перегляду фільмів просто неба. Варто обов’язково відвідати кінофестиваль Lliure, який проводить показ незалежного кіно на пляжі Сант Себастьєн кожного четверга та неділі. Пляж, море, кіно, нічне небо – що може бути бажанішим? Особливої уваги заслуговує Парк-де-ла-Цитаделла. Тут ви знайдете чудові музеї, зоопарк Барселони, мальовниче озеро та відомий каталонський парламент. Кращого місця для колоритних пам’ятних фото годі й шукати. Будучи у Барселоні не забудьте подарувати своїй другій половинці троянду та книгу. Саме такі дарунки отримують тут на Валентинів день. Місцеві стверджують, що троянди – це символ пристрасті, а книга – символ вічного кохання. Верона – місто для закоханих! Адже саме тут можна поринути у Шекспірівську історію про Ромео та

подорожуємо Джульєтту. По цілому місту можна бачити серця в різних формах та розмірах. Це місто романтики, красивих вузеньких вуличок, античних будівель і площ. Місто мостів і красивої ріки Адідже. Знайомство з Вероною варто розпочати з замку-фортеці Кастельвеккьо. Фортеця знаходиться біля ріки Адідже і з’єднується з центром міста старовинним мостом Понте ді Кастельвеккьо або інша назва – Міст Скалігерів, на честь династії, яка правила в той час. Ще одне величне місце – церква Святої Марії Антіка з неймовірно красивою готичною архітектурою. Церкву прикрашають арки Скалігерів , тобто гробниці. Одна з них розташована над входом до церкви, інші дві поруч церкви. Найромантичніше місце Верони – це внутрішній дворик з балконом Джульєтти. Енергетика героїв Шекспіра так і манить закоханих саме сюди. По вулиці Via Capello, 23 знаходиться будинок Джульєтти з красивим двориком. Всі стіни списані любовними віршами та обітницями, обклеєні папірцями і всім чим тільки можна в знак кохання. Щоб дворик вночі зовсім не знищили, його зачиняють брамою і відчиняють в робочі години музею в будинку Джульєтти. На другому поверсі знаходиться балкон, на якому прово-

подорожуємо

дила більшість часу ця дівчина думаючи про коханого або ж розмовляючи з ним. Статуя Джульєтти стоїть внизу і кожен турист намагається з нею сфотографуватися, а щоб збулося бажання – потрібно потерти її груди. Час від часу груди оновлюють, бо їх сильно стирають. Неподалік Верони, всього лиш за 30 км, знаходиться найбільше озеро Італії – Гарда (Lago di Garda). Тож, будучи у Вероні, варто завітати і туди. Якщо ж ви хочете втекти подалі від пульсуючого міста, то ідеальне рішення – Кайманові острови. Кайманові острови – це чиста екзотика, надзвичайна краса природи. Незаймані джунглі плавно переходять в доглянуті парки. Пляжі вважаються мало не кращими в світі, а вода там по-неземному блакитна і дуже чиста. Перше слово, що асоціюється з Каймановими островами, природними рифами, що збереглися в океані, – це ігуани! Куди не кинь оком, скрізь серед тропічної, розкішної рослинності – сині ігуани. Великі й малі, спокійні й норовливі. І хоча місцеві не вважають цих рептилій священними, однак і не чіпають. На Кайманах ящірки водяться навіть у готелях – там вони полюють на комах чи павучків. І з цим треба змиритися, інакше не зможеш спати. Столиця Кайману, Джорджтаун, ко-

лоритне сучасне місто. Його пам’ятки включають в себе й історичний центр, незмінний ще з 18 століття. У найстарішому будинку Джорджтауна розташований Національний Музей Кайманових островів. Будівлі понад 150 років і вона встигла побувати і судом, і в’язницею, потім танцювальним залом, і, врешті-решт – храмом. У 1990 році, після реставрації тут розмістився музей, найкращий у Карибському регіоні, адже в ньому міститься понад чотириста тисяч експонатів. А в колишніх тюремних казематах зараз розмістився магазин сувенірів. Біля міста Бодден розташовані Печери піратів, в які постійно прибувають нові туристи в пошуках «скарбниці Дрейка». Власники цієї території час від часу підкидають в печери дрібниці старої чеканки, розігріваючи інтерес, але от про знайдене золото чуток поки не було. Популярні ці острови ще й тим, що саме їх ми бачимо у фільмах «Пірати Карибського моря», як знамениту Тортугу. Та найпримітніше, що є на цих чарівних островах – це дайвінг зі скатами. Гріх відмовлятися від такого екстриму! «Корисно купатися зі скатами холерикам, – жартують місцеві. – Після кільканадцяти хвилин, проведених у воді, вони враз стануть сангвініками». Софія Бенза

подорожуємо любов,

«Все-таки якщо вона справжня, залишається в людині назавжди.

«Як хронічна хвороба. В. Токарева

смакуємо

Нотки

Ні для кого не секрет, що девізом будь-якого повара є «Готуй з любов’ю». У свої страви вони вкладають найтепліші почуття, які наскрізь пронизані національним духом. І ці страви завжди виглядають апетитно, вони неймовірно смачні. Однак деякі кулінарні «вишуканості» здатні не просто шокувати, а посіяти сумнів у тому чи це справді їстівне. Кухні деяких народів світу дивують своєю екстравагантністю, а інколи і шокують. В цей момент важко повірити, що і ці страви готувалися «з любов’ю». Наприклад, відомий американський ресторан «The Insect Club» у своєму меню містить страви, приготовані виключно з комах. Шокує? А відвідувачі зовсім не проти тут поласувати піцою з цвіркунами, комахами в шоколаді тощо. А як щодо кебабу з алігатора? Тоді вам пряма дорога до Південної Луїзіани, США. Не хочете алігатора, а крокодила? Вас охоче почастують цим у Шеньяні всього за три долари. Чи могли б ви уявити під час відпочинку на морі, що медуза може стати дуже поживним продуктом у вишуканих стравах? А от майстри японської кухні завше продемонструють вищий пілотаж у її приготуванні. Адже у Японії медузи є вишуканими ласощами, не дивлячись на наявність небезпечної отрути. Тож якщо страву приготувати неправильно, то летальний результат неминучий. Так схоже на рецептуру все тієї ж японської рибки фугу. Італійська кухня завжди славилася своєю вишуканістю на рівні з французькою. Але і тут вас здатні шокувати. У кафетеріях та ресторанах завжди уточнюйте інгредієнти замовленої страви, бо за цікавою назвою може ховатися сюрприз. Так, італійська страва Cibreo являє собою приготовлені за особливою рецептурою півнячі гребені.

смакуємо

екзотики

Азія також здатна здивувати. У китайському місті Джок’якарта у гамбургерах ви побачите м’ясо кобри. І воно смакує загалом місцевим, але і багато туристів знаходять його поживним і корисним; деякі клієнти стверджують, що така їжа лікує від шкірних захворювань, астми і навіть збільшує сексуальний потяг. Можливо саме тому в кафетеріях, де подають цей делікатес, в основному, сидять чоловіки. У сучасному світі тайська кухня також набуває все більшу популярність саме за рахунок своїх тонкощів. Тайська кухня вважається екзотичною, так як місцеві жителі часто вживають їжу скорпіонів, мурах, тарганів, саранчу та інших комах. Ці пристрасті пояснюються аж ніяк не браком їжі в країні, але цікавим смаком і легкістю приготування. Ще одним вибриком екзотичної кулінарії можна назвати ескамолес. Ця страва родом із Мексики. Якщо коротко, то ескамолес - вид салату, який роблять із яєць гігантських чорних мурашок. На своїй батьківщині ескамолес обожнюють усі місцеві жителі. Мурашині яйця їдять як сирими, так і готують. Ті, хто наважився скуштувати цю страву, кажуть, що на смак вона схожа на... горіхи. Найчастіше її їдять із тако й гуакамоле. Це такий собі хлібний конвертик, усередині якого - ескамолес із сумішшю авокадо і спецій. Побачити такий кулінарний екстрим у себе на тарілці не кожному до снаги. Однак є й ті, хто із задоволенням це куштує і хвалить поварів за смачне частування. Зрозуміти таких поціновувачів складно, доки сам не спробуєш. Можливо, комусь це також сподобається. А поки варто лишень віддати належне тим, хто готує і вживає всю цю екзотику з великим задоволенням і «з любов’ю».

Софiя Бенза

робимо паузу

За руку зі щастям

66 52

Я розплющую очі, ранкове сонце світить мені у вікно. Це один з тих днів, коли хочеться прокидатись і творити щось прекрасне. Коли ти розумієш, що насправді у тебе є все, що потрібно, щоб бути щасливим, бажаним, коханим. Я приходжу до тями і розумію - це був тільки сон. Він був неймовірно реалістичним. Так неперевершено я не почувався ніколи, я мав усе, що тільки міг побажати. Я був наче цар свого маленького світу. Я не вірю. Я більше ніколи не побачу її усмішки. Її прекрасних очей, які дивились на мене як ніхто інший з милістю, ніжністю і любов’ю. Поряд з нею я відчував себе всемогутнім. Її присутність робила кожен день святом, а її запах... ммм, він просто зводив мене з розуму. Її губи були немов спілі ягідки, які я обожнював цілувати і покусувати. Я пам’ятаю кожен погляд, кожен дотик... як вона сором’язливо ховала очі, коли я милувався її тілом, затамовувала подих від насолоди, коли я її кусав. Це було незабутньо. Невже я більше цього не відчую? Це неможливо! Я хочу повернутись в цей сон понад усе на світі. Це жахливе відчуття, ніби життя закінчилось. Немає сенсу жити далі. Я заплющив очі, серце розривалось від болю. Враження, ніби душа не на місці, хочеться плакати і сміятись, допомагати людям і одночасно вбивати. Сотня різних відчуттів і емоцій в одну мить. Я ненавиджу весь світ! За що мені все це? Хіба я це заслужив? Я ще довго лежав на ліжку, байдуже спостерігав за тим, що відбувалось на вулиці. Так багато щасливих людей... Як вони з цим впорались? Невже їм все одно? Чому деякі люди не можуть знайти другу половинку, а інші все життя живуть разом? Мої роздуми перебив телефонний дзвінок. Я підіймаю слухавку і чую «Доброго ранку, котику. Ти вже прокинувся?», на обличчі з’явилась щира усмішка, адже я зрозумів, що моє життя і є тим самим сном...

робимо паузу

Повернутись до життя

Френку Стівенсону 45. І останні 22 роки він жив, ховаючись від усього світу, бо надзвичайно боявся, що хтось ще раз поранить його прямо в серце, яке він складав в одне ціле дуже довго. Він покинув рідну домівку, переїхав у інше місто і заселився у маленьку затишну квартиру в будинку з одними старенькими. Так вирішив остаточно перестрахуватись. Френк замовляв їжу на дім і завжди просив, щоб доставку здійснювали чоловіки. Його повністю влаштовувало його життя самітника, без кохання та болю, який завжди йде слідом. Френк вже й зовсім забув як виглядала вона – та, яка зробила чоловіка таким черствим та байдужим до всього; та, яка перевернула його життя, нахабно зрадивши.

67 53

робимо паузу Одного вечора Френк зайшов до старого сусіда з дивним ім’ям Годві. Вони частенько пили ввечері по чарочці та грали у шахи. Цього разу все було таким самим, тільки Френк чомусь почувався незатишно. Не розумів чому. - Ебі, принеси, будь ласка, нам ще чаю, раптом крикнув Годві. Френк напружився, бо ніколи раніше не чув і не бачив цю дівчину. Та й зовсім осіб жіночої статі він не бачив вже… хм, років 20. Бо перші два роки його самотнього життя до нього приїжджала сестра. У кімнату зайшла чарівна дівчина. Френк згадав ці відчуття і згадав чому він ховався стільки часу. Йому не хотілось болю в серці. Ебігейл глянула йому просто в очі і Френк випадково розлив на себе залишки чаю, який ще був у них на столі. - Я зараз приберу, - усміхнулась дівчина. – Це єдине, що я так добре вмію.

Френк не міг відірватись від неї. Ніби лід всередині розтанув і настала весна. А вона, напевно, навіть не здогадувалась про це. От так сидів за столом і мовчав, поки старий Годві розповідав про свою онуку, яка приїхала в гості до дідуся під час відпустки. Він говорив і говорив, а Френк збирав по частинках історію милої Ебі. Це неймовірне і лякаюче почуття наповнило його повністю, пробудивши зі страшного сну Любов. Скільки ж її назбиралось всередині нього. Френк тихенько зітхнув і вирішив, що

робимо паузу поки Ебі тут він постарається подарувати їй стільки почуття, скільки вона зможе прийняти! Наступні 3 тижні були прекрасні. Френк розповідав Ебі свої жахіття, які згодом перетворились у чудові, ніжні сни, а Ебігейл щоночі читала чоловіку книги. Вони мріяли про те, який будинок побудуть і куди поїдуть подорожувати. Виявляється, він стільки проґавив! Вона йому обов’язково покаже весь світ. Френк знову сміявся, він нарешті вийшов на вулицю, щоб купити Ебі її улюблені ромашки. Вона подарувала йому телефон, щоб дзвонити пізно вночі, якщо раптом стане страшно. Хоча це не було потрібне, адже зазвичай півночі вони сиділи на кухні, розмовляючи про щось дуже особливе і важливе.

Френк ожив. А Ебі світилась від щастя. Вони поділились почуттями, які ховали у собі роками. Вони перетворили своє існування у Життя! Вони поринули у світ Кохання.

Юлія Торконяк

робимо паузу Вона неохоче розплющувала очі, боячись, що казка залишиться у сні. Але її казка чекала на неї і наяву. Поруч ще солодко спить найрідніша людина. Він кумедно і так звично морщить носа уві сні. Не бажаючи його тривожити, вона тихенько вислизає з їх спальні. Ніна почувалась щасливою. Сьогодні був особливий день. Не через дату – 14 лютого. Через щось більш суттєве. 10 років разом. Вона наосліп зібрала волосся у необережний пучок і зайшла на кухню, почала варити каву. Таку, яку п’ють тільки вони двоє: міцнющу, без цукру, трохи кориці та крапля вершків. З горнятком запашного напою вона іде до вітальні. Там, на полиці стоїть улюблена книга, а в ній найпотаємніше. Ніна акуратно бере книгу, відклавши каву на журнальний столик, і одразу відкриває її на потрібній сторінці. Наче прихований скарб,з розгорнутих листків в руки випадає маленька валентинка. Та, яку він подарував їй вперше, багато років тому. Тоді в ній замість слів кохання були лишень написані його рукою дві дати. 14.02.2007 та 14.02.2017. Сьогодні саме те друге число. Звісно ж Ніна питала в коханого, що означають ці дати, але він завжди хитрував з відповіддю. В цьому був його особливий

Валент

14.02.2 14.02

тинка

2007 2.2017

робимо паузу шарм. Вона бере маленьке паперове сердечко і, розгорнувши, ледь не перестає дихати. На очах блиснули сльози, руки почали труситись і зрештою валентинка падає на підлогу з дзенькотом. Всередині, біля сьогоднішньої дати, було прикріплено кільце. - Це моє «дякую» за прекрасні 10 років, які ти мені подарувала. Позаду вже стояв він. Акуратно піднявши листівочку, він встав на одне коліно… Боже, неначе сни з реальністю переплелися! Але як, звідки він знав, що вона берегла ту саму першу валентинку всі ці роки? Так, він знав про Ніну все. Вона була для нього всім. - А ще… - він з неймовірним трепетом взяв Ніну за руку. – Це пропозиція провести разом наступні 10 років, а потім – ще наступні 10, і так, поки я зможу зачаровуватися тобою. Вона легенько кивнула головою не в змозі сказати ані слова. Вона була щаслива. Він одягнув каблучку їй на палець і несамовито голосив, підхопивши кохану на руки, кружляючи з нею по кімнаті. Він був щасливий.

Софія Бенза

робимо паузу Крихітна мить, що змінює життя Він бачив її щоранку. День у день, йдучи на роботу, він залишав незліченну кількість своїх емоцій у одному погляді, спрямованому тільки на неї. За буквально долі секунд він встигав розгледіти її до найменших дрібниць: колір очей, тон помади, відтінок волосся, який змінювався з настанням кожного нового місяця. Він знав, коли вона щаслива, здивована, задумана, а коли засмучена, розчарована чи роздратована. Чекаючи цих коротких, безслівних зустрічей він лягав швидше спати, щоб раніше прокинутись і зустріти її. Сьогодні, закриваючи двері свого будинку, з думкою про неї поспіхом вибіг на вулицю і, шукаючи її здивованим поглядом, по-справжньому засмутився. Він не зустрів ту, яку бачив щодня останні 4 місяці. Робочий день здався йому найгіршим за все життя. Думки про те, чому її сьогодні не побачив заполонили його голову, заважали працювати і не давали шансу заспокоїтись шаленому ритму серцевих ударів. І бажання зустріти її стало невимовно сильним, набагато сильнішим, ніж зазвичай. Якщо до сьогоднішнього дня він думав, що та, ім’я якої йому невідоме, дуже йому подобається, то зараз чітко стало зрозуміло, що тут все набагато серйозніше, ніж просто симпатія.

робимо паузу Дійшовши до такого висновку, він дав собі слово, що як тільки побачить незнайомку, яка полонила його серце - одразу познайомиться з нею. Варто було зробити це уже давно, але невпевненість і сором’язливість завжди заважали робити відповідні вчинки. Настав час, коли потрібно боротись із самим собою і йти вперед з думками про те, що вона з часом піде з ним на побачення. Тиждень невимовних мук з безмежною горою питань закінчився, як тільки він побачив її щасливий погляд і милу посмішку. На душі одразу стало легко, питання розвіялись. Головним було тільки те, що він побачив її. І сміливо, без жодних сумнівів, пішов знайомитись із дівчиною, яка уже поселилась у його серці. Минув майже рік і він уже не шукає її палким поглядом, а сміливо дивиться їй в очі; не проводить думками цікавості, а вивчає її дотиками; не засмічує голову питаннями «Де ж вона?», адже вона завжди поруч. Прокинувшись зранку і подивившись на теплі сонячні промені, які немов огортали своїм сяйвом ніжну шкіру дівчини, він розбудив її палким поцілунком і змусив насолодитись теплим ранковим моментом, не зважаючи на її бажання ще трішки поспати. Після цього ненадовго покинув її на самоті із сонячними гостями. Повернувшись, він підійшов до дівчини і, відкривши маленьке сховище красивої обручки, запитав: «Ти подаруєш мені своє кохання назавжди?» «У кожного є мить, за яку вирішується щось дуже важливе. Коли вона настає, варто зробити правильний вибір, не чекаючи наступного шансу, адже його може і не бути».

Мар’яна Джердж

робимо паузу Ам

ст

Небо було чорним як знаменитий «Квадрат» Малевича. З неба летів сніг

ер у перемішку із дощем, та в повітрі відчувалось приближення весни. Я под верталась у порожню квартиру з думками про того, хто зараз був ам

р Бе

занадто далеко. До болю у серці я сумувала – цілодобово. Особливо душа тягнулась до нього, коли я лягала у ліжко, яке без нього було неймовірно холодним. Я поспішала у квартиру, адже ввечері я зможу йому зателефонувати, почути рідний голос і, завдяки сучасним технологіям, навіть побачити такі кохані риси обличчя і закоханий погляд. Закоханий… у мене. Ці думки трішки зігрівали і я відчувала всередині свого тіла невагоме почуття любові. Дарма кажуть про «метеликів у животі» - кохання зовсім не метелики, які живуть всього добу. Це щось більше і вічне. Я пройшла ці монотонні вулиці вже з кращим настроєм, бо в моїй голові прокручувався німий діалог з ним. Зайшовши у сірий та звичний під’їзд я підіймалась на свій поверх. Знайшла у сумочці ключі, спочатку натрапивши на фотографію свого коханого. Глянула і сумно усміхнулась, бо більше за все зараз хотілось зайти у квартиру і поцілувати його. Але ні… доведеться слухати такий гучний шум холодильника та тікання годинника, н

лі

Ві

нь де

їв

Ки

нд

Ло

І н а в іт ь к іл о м е т який рахує години, хвилини, секунди до того самого дня, коли я зможу обійняти його. Чомусь час пливе занадто повільно, коли когось чекаєш. Відчинила двері, роздягнулась і відразу ж натягла на себе його сорочку. Відчула себе трішки ближчою до нього, запах його тіла та парфумів. Скоро доведеться випрати цю одежу, але в мене є й інші. Коли я попросила в нього декілька сорочок чи футболок, які пахли ним

72 60

робимо паузу

– він сміявся і повторював «Дурненька». Я пам’ятала цю мить і прокручувала в голові постійно, коли дивилась на купку одягу, який він мені приніс. Ніжність… тканина торкалась до мене так, ніби це він пестив моє тіло. Здавалось, я відчуваю навіть поцілунки і згадую, як він любив проводити пальцями по моїй щоці. Торкаюсь кінчиком рукава до обличчя. Заплющую очі. І насолоджуюсь моментом. Відірвав від думок сигнал «Скайпу» і я просто полетіла до ноутбука. З екрану на мене дивився він. Господи, я ще більше сумую, коли ось так дивлюсь на нього і чую рідний голос. На очі накотились сльози і я постаралась їх витерти до того, як він помітить їх. Але не вийшло. - Кошеня, не плач. Я ж теж скучив, - усміхнувся він і мені захотілось иж р поцілувати кутики його губ. – А ти не зраджуєш моїм сорочкам. Па - Я проживу в очікуванні й тисячі життів, якщо знатиму, що ти повернешся до мене, - пожартувала я. Він торкнувся екрану з того боку монітора і я відчула його ва а дотик. рш а - Іноді здається, що я чую твій шепіт і хочеться киВ нутись шукати звідки лунає звук. А коли не можу заснути чи впоратись з чимось – прокручую твоє ім’я в голові і це дає мені сил. Я ьк с н так сумую. і М Ми могли б розмовляти годинами. Дарувати один одному свою любов, навіть через сотні кілометрів. г Але завжди доводилось проур б

через три…

м се

Лю

щатись і проживати ще один день в очікувані вечора... - Я люблю тебе. – надіслала йому повітряний поцілунок і знала, що й таким чином потрапила просто в серце. - До завтра, рідна. Я поруч, пам’ятай. Як тільки дзвінок був завершений – сльози, які я так стримувала полились водоспадом по щоках. Накинувши зверху плед, я вийшла на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Квартира почала душити самотністю. Я глянула на темне небо, місяць був повний. Я загадала, що він всюди однаковий і коханий зараз може бачити його таким ж самим. Усміхнулась. На сьогодні я отримала свої частинку його любові і віддала мізерну кількість йому – туди, за сотні кілометрів. Та ми обоє знаємо і відчуваємо, що в нашому серці почуттів набагато більше. І я віддам йому їх усіх. Юлія Торконяк

73 61

робимо паузу:

Невипадкові випадковості

Темні справи брата

Цей вечір видався складним. У новій (майже збанкрутілій) компанії стає все гарячіше. І мова не про опалювання приміщення. Генеральний директор, розуміючи безвихідь ситуації своєї і компанії починає, наче щур, шукати шляхи втечі. Дивно, що він ще турбується про свою компанію. Я робив ставку на те, що він давно вже мав взяти квиток в Штати. Але ні. Він ще тут. І сьогодні з тремтячим голосом зізнався мені у краху «EcoMotors». - Марку, ти хоч і новий працівник, але я бачу в тобі надійну душу. Ти як геніальний економіст – напевно, вже зрозумів у якому ми місці зараз знаходимось. Не розумію, коли все пішло не так?.. Я бачив як по його чолі стекла крапля поту, бачив як тремтять його руки, здається, що і схуднув він на декілька кілограмів за останній місяць. Цікаво, що далі? - Як ти думаєш, скільки ми ще протримаємось на ринку? У роботі головне бути не професіоналом, який може все прорахувати наперед, а актором, який зможе гарно подати потрібну і вигідну інформацію. Ось таким актором я і був. - Тарасе Володимировичу, я все чудово розумію і розумію в якій складній ситуації ви знаходитесь. І як би вам зараз не було боляче чути те, що я хочу сказати – ви мусите це вислухати. Я вже багато ночей провів вивчаючи і розглядаючи найрізноманітніші шляхи виходу із цієї ситуації, але бачу зараз тільки один. І він вам не сподобається.

Час М

стина 4 Марко

робимо паузу Драматична пауза. Його очі і остання надія в них. Нервове поправляння сивого волосся і нарешті готовність мене вислухати і прийняти вердикт кращого економіста у його компанії. Хоча вже не його. - Я не бачу іншого виходу як продати 70% акцій компанії «Vitors. - Що?! Ти певно жартуєш?! Я не можу продати все їм! Це ж повний крах! І ганьба! - Я розумію ваші почуття. Але подумайте самі: хіба не краще залишитись із 10% акцій у чужій компанії, ніж взагалі ні з чим? Ви станете акціонером з непоганим відсотком і доходом. В протилежному ж випадку – залишитесь без нічого. Тим більше, ви знаєте, як велись справи всередині компанії, – по його погляду стало зрозуміло, що він не підозрював, що мені все відомо, власне я знаю про всі темні документи із сфабрикованими цифрами. Ну і звичайно, знаю про його гарячу брюнетку, яку він тримає подальше від своєї законної дружини. – Подумайте, скільки людей почне «рити під вас». І не відомо, що саме вони зможуть вирити. Можливо, щось серйозне. Все. Він здався. Зараз він мені про це не скаже, але завтра на перших шпальтах газет і журналів буде інформація про те, що Крайовий Тарас Володимирович продав 70% акцій ворогу із «Vitors». І завтра ж на моєму рахунку в банку з’явиться приваблива цифра із п’ятьма нулями. Це завдання було нескладним. Звичайно, як і завжди буває, я думав, що однієї миті все зірветься. Але замовник був правий: гендиректор в особі Тараса Володимировича людина слабохарактерна і все, що було потрібно – це трохи натиснути в потрібний момент. Я попустив вузол краватки і сів у свій автомобіль. Останній ранок у «EcoMotors» відпрацьований. Можна йти у маленьку відпустку перед наступним замовленням. Ось тільки варто було б знайти ще Юлю. Знову у щось вляпається. Можливо, уже влипла. Вона взагалі дивна останнім часом. І роботу нову ніяку не бере. Потрібно повертати її до тями. Щось затяглась її відпустка. - Юля! Ти вдома ночувала? Де ти? Дурочко, я ж за тебе хвилююсь! …зустрінемось вдома. Юлія Март

№10, лютий 2017 Редакторський колектив: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк Художні редактори: Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк Журналісти: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк, Софія Бенза vk.com/intermezzoif facebook.com/groups/intermezzoif issuu.com/intermezzoif