11 випуск. Зраджуй собі by Intermezzo

№11, березень/квiтень 2017

Зраджуй собі -

переверни світ догори ногами, гуляй небом і збивай зорі з їхніх звичних місць

змIст

{5} Налаштовуємось: Слово редактора {6} Тема номера: Зраджуй собі [6] «Нові спеції у твої будні» [8] «Дозволь собі зняти маску» [10] «Народився оригіналом - не помри копією» {12} Спілкуємось: Бокс&Кікбоксинг by Віталій Мерінов {16} Розвиваємось: [16] «Прокрастинація та методи боротби з нею» [20] «Дороогу стилю Geek» {22} Роздумуємо: [22] «Таємниці у стінах квартир»

змIст [24] «Ігроман чи спортсмен?» [26] «Моральна проституція» [28] «Чи варто займатись самоаналізом?» {30} Насолоджуємось: [30] «Цей світ жорстокий...» [31] «Так багато на світі щастя...» {32} Живемо: [32] Керівник медіа та продакшн спільноти «Кінороби» Сергій Караванець: Увага! Камера! Мотор! [39] «Only for girl?» {44} Читаємо: «140 децибелів тиші» {46} Дивимось: «Людина»

{48} Слухаємо: [48] Павло Долик фронтмен гурту 4FRONT [53] «Jazz: музика, у якої є душа» {59} Подорожуємо: «Зрадь їй і відчуй свободу» {63} Смакуємо: «Хто заморозив... молоко?» {68} Робимо паузу: [68] «... поки не пізно» [70] «За межею страху» [72] «Одержимість» [74] «Вибір» [78] «Невипадкові випадковості»

налаштовуEмось

Слово редактора Ти можеш все. Варто тільки захотіти і не зважати на думку інших. Нехай осуджують, нехай перешіптуються за спиною, нехай кидають і залишають Тебе на самоті. Ти можеш все. Не помішає ніщо. Бери себе за руку, зраджуй стереотипам і йди, веди себе за мрією, за життям, про яке Ти мрієш. Знаєш, скільки ще нерозкритих таємниць, незвіданих країв, незнайомих людей, які є Твоїми? Але якщо Ти сидиш на місці і боїшся – Ти не пізнаєш секретів, не побачиш нових земель, не знайдеш своїх людей та себе. Будуть перешкоди, але все ж, попереду тільки світло та тепло. Кожен Твій крок – це крок вперед, крок вгору, крок в краще життя. І якщо Ти сам повіриш в себе, то обов’язково все зможеш. З любов’ю, Редакторський колектив

тема номера: зраджуй собI

ї і ц е п с і в о Н у твої і н д у б

Зрада чи не найболючіше, що може трапитися в житті людини. Зрада – це майже як смерть. Смерть довіри та близькості. Саме так усі скажуть, якщо запитати їх, що ж таке зрада. Але зараз ми говоримо про зраду не пов’язану з кимось, окрім самого себе. І знову ж таки, багато висловлювань можна почути і щодо цього питання. Одні із найпопулярніших: «Ніколи не зраджуй собі», «Не зраджуй мрії/любові». І тут раптом, редактори журналу «Intermezzo» обирають тему номера: «Зраджуй собі» і здається, що закликають людей робити неприємні вчинки по відношенню до самих себе. Якщо ти думаєш саме так, тоді запевняю тебе, що ця думка хибна. Адже наша мета зовсім інша. Мова йде не про зраду любові, покликанню, мрії і, тим більше, іншим людям. Ми прагнемо зруйнувати укладений образ «зради» по-відношенню до самого себе.

тема номера: зраджуй собi Завжди йди своїм шляхом і втілюй свої мрії у реальність. Але не руйнуй у собі сміливість зрадити свої звички, свої певні вподобання і думки. Ти любиш сидіти вдома і під звук тиші читати книги; кожні вихідні ти переглядаєш різні кінострічки і тобі подобається тиша, у якій герої немов оживають… Так чому б тобі, не зрадити собі саме тут, у цих моментах? Чому б наступного разу замість читання книги не піти з друзями в гори? Чому ти не можеш відчинити двері і хоч інколи, замість тиші, впускати в дім сміх та гамір? Ти вважаєш, що так тобі буде гірше? Не так комфортно, як зазвичай? … Помиляєшся. Нам завжди добре у зоні нашого комфорту і ми боїмось виходити поза його межі, адже не знаємо, що очікує нас за його стінами. А стіни вже товсті, адже роками будувались і все більше й більше укріплювались невидимим цементом. Робити те, що подобається і приносить задоволення потрібно, але не варто забувати про інші радості у цьому житті. Потрібно комбінувати і наповнювати своє життя різноманіттям. Кожних вихідних не тільки читати книги чи дивитись фільми, не тільки ходити в гори чи веселитись. Людині завжди будуть потрібні шум і спокій, сміх і сльози, радість і смуток, самотність і друзі… Почни уже сьогодні зраджувати свою буденність і її одноманіття. Навчись правильно поєднувати усі інгредієнти життя, завжди заправляючи їх краплиною зрадливої спеції і тоді – проживеш його не даремно.

Мар’яна Джердж

тема номера: зраджуй собI

Дозволь собі зняти маску!

Кожен з нас у суспільстві має певний образ. Не завжди він співпадає з тим, ким людина є насправді. Та й ми самі дуже часто граємо роль перед натовпом: друзями, знайомим, ще гірше – перед сім’єю. Хтось – сильний та розумний, хтось сором’язливий та тихий, хтось веселий та життєрадісний. Так, не сперечаюсь, іноді це відповідає сутності людини, але зазвичай у випадку різних ситуацій людина себе просто такою показує, а приходячи додому сильний може розплакатись від жахливого болю, сором’язливий – нарешті може розслабитись у своїй зоні комфорту, а веселий – зняти з обличчя цю натягнуту посмішку. Чому ми не можемо бути собою завжди? Чому живемо, думаючи як виглядаємо в очах натовпу? Нам нав’язують стереотипи, наші думки вже зовсім не наші, ми судимо людей по їхньому вигляду, по тому, що вони читають та слухають. Ми – заручники суспільства. Досить жити за правилами, які ти зовсім не поважаєш! Ти щодня зраджуєш собі, бо не чиниш так як велить серце – ти йдеш по чужій дорозі, за чиїмись кроками, хоча відчуваєш, що це не твоє. Ти не дозволяєш собі зробити тату, бо цього не дозволяють батьки/релігія/суспільство. Ти йдеш вчитись на лікаря, бо «це ж сімейна справа» і кидаєш займатись мистецтвом. Чи залишилось у твоєму тілі хоч трішки тебе? Чи

тема номера: зраджуй собi

все зруйнували стереотипи? Можливо, пора знову ж зрадити собі, але тому, яким ти став через суспільство і зробити те, що хотів давно? Пора втілити в життя найбожевільніші і, з точки зору інших людей, найбезглуздіші речі: піти на курси скульптури; кинути високооплачувану, але таку ненависну роботу і поїхати жити за місто, як ти й мріяв; завести лабрадора; розмалювати стіни кімнати… Іноді, тільки кинувши своє минуле життя ти зможеш отримати в рази більше. Потрібно тільки наважитись. Зробити крок на зустріч собі. Простягнути руку своїй душі і відкритись. Тільки так ми зможемо стати по-справжньому щасливими. Зраджуй собі: спали дотла все, що так міцно вросло у твоє серце і живи нарешті тим щирим та непідробним. Юлія Торконяк

тема номера: зраджуй собI

Народився оригіналом не помри копією! Кожна людина з моменту свого народження є особливою, немає у світі однакових людей. З перших днів і до кінця життя ми перебуваємо в оточенні різних людей, які певним чином впливають на формування нашого «Я». Першими такими людьми є наші батьки – саме вони є нашими провідниками у житті. Від них ми переймаємо звички, намагаємося копіювати манеру поведінки, повторюємо слова, які вони промовляють. Тому аспект виховання батьками є надзвичайно важливою складовою у формуванні власного «Я». Коли підростаємо – нашими комунікантами стають інші особи з власного оточення. Таким чином, під впливом соціуму ми черпаємо для себе щось нове, цікаве та пізнавальне. Проте, не завжди комунікація приносить користь людині. Інколи люди навпаки «засмічують» нашу пам’ять абсолютно не потрібною інформацією, нав’язують свою думку, свій світогляд та світобачення, безперечно вважаючи, що їхня думка є важливою та вірною. В цьому випадку дуже важливо визначити для себе чи варто вірити тому, що кажуть інші.

тема номера: зраджуй собi Людина, яка немає власної точки зору, невпевнена в собі – піддається впливу стереотипного мислення інших індивідів. Стереотипи ламають особистість, «зомбують» психіку та підштовхують до формування хибної думки, спотворення цінностей та світогляду. Дуже важливо мати власну думку та погляди на життя, саме це відрізняє нас від інших. Людей, які не звертають увагу на загальноприйняті норми найчастіше називають асоціальними. Особі, якій байдуже, що про неї скажуть чи подумають оточуючі важко перебувати в суспільстві. Зазвичай «не такі, як усі» або «білі ворони» викликають не лише здивування та цікавість, але й агресію. Під таким тиском деякі особи здаються і одягаючи маску – видають за себе тих, ким нас-

правді не являються, а це знищує особистість зсередини, руйнує ті ідеали та цінності, якими людина звикла керуватися, тому краще бути собою і «не таким, як усі», ніж клоном примітивного стада. Ті люди, які справді повинні бути в нашому житті – безсумнівно будуть, але вони сприйматимуть нас такими, якими ми є. Неприйняття та труднощі виявляються хибними або занадто узагальнюючими, адже реальність у кожного інша і часто за допомогою стереотипів ситуація перебільшується. Не піддавайтеся впливу стереотипних міркувань, вони спотворюють реальну дійсність. Людина, яка підлаштовується під думку інших – духовно деградує. Будуйте свою реальність!

Ольга Боднарчук

спIлкуEмось

Бокс

Кiкбоксинг by

Віталій Мерінов

спIлкуEмось

Врешті-решт, бокс - це професійний вид спорту, а кікбоксинг – ні. Вміло поставлений удар рукою дає можливість здобувати перемоги в інших видах спорту.

Intermezzo: Ви як ніхто інший можете нам розповісти, що являє собою кікбоксинг та бокс і як на ці види спорту ренція в боксі є вагомішою і серйдивляться спортсмени. ознішою, ніж в інших. Був такий випадок, коли ми приїхали з першого Віталій: Я займаюсь боксом 8 років, пісчемпіонату України по кікбоксингу ля того, паралельно, почав займатися і здобули перемогу, то деякі боксекікбоксингом. Бокс – це класика, осри з Франківська почали говорити: нова всіх ударних єдиноборств. Тому «О, це легкий вид спорту.Там легко що вміло поставлений удар рукою дає здобути перемогу», а потім, на наможливість здобувати перемоги в інступні чемпіонати по кікбоксингу, ших видах спорту. По боксу я вигравав вони поїхали з нами і програли. Тому чемпіонати України, ставав фіналістом можна говорити про те, що кожний першості Європи по боксу, що проховид спорту має своїх лідерів і не всі див в Росії, також 2 рази був бронзоможуть пристосовуватись до цього вим призером на чемпіонаті України виду спорту. по боксу серед студентів. Паралельно почав займатись кікбоксингом. Цей Intermezzo: Як розпочинались ваші вид спорту більш різноплановий, ніж заняття боксом? бокс, адже тут уже працюють ноги. Є більша небезпека пропустити удар. Віталій: Перед заняттями по боксу Захист повинен бути безпечнішим – я займався дуже багатьма видами прикривати корпус, голову, щоб не спорту: і регбі, і дзюдо, і легка атпропустити удар. Жорсткіші і швидші летика і на гімнастику ходив. Потім удари ногою. Врешті-решт, бокс – це мене вчитель з фізкультури відвів професійний вид спорту, а кікбоксинг на заняття з боксу до мого першого – ні, тому варто сказати, що і конку- тренера.

спIлкуEмось

“

Кожна перемога – це така певна межа, яку треба долати і додавати чогось нового і кращого, для того, щоб здобувати все нові і вищі вершини.

”

спIлкуEмось Спочатку нас було дуже багато в секції, близько 60-ти. А потім щотижня нас все меншало. І в кінцевому результаті залишились я і мій брат.

Intermezzo: Із здобуттям кожної нової перемоги у твоїх тренуваннях щось змінювалось? Віталій: Звичайно. Кожна перемога – це така певна межа, яку треба долати і додавати чогось нового і кращого, для того, щоб здобувати нові і вищі вершини. І кількість тренувань збільшилась, і навантаження. Також важливо міняти спаринг-партнера, адже до одного звикаєш і вже можеш розслабитись.

Intermezzo: Чи були такі ситуації в житті, коли твої вміння допомагали вийти із якоїсь складної ситуації? Віталій: Стараюсь тільки словесно вирішувати якісь проблеми. Але скажу чесно, що коли виходиш із тренування, то в тебе немає ні бажання, ні, тим більше, сил з кимось сперечатись чи відповідати на чиюсь агресію, простіше відвернутись і піти своєю дорогою.

Intermezzo: За якими критеріями визначають переможців у таких видах спорту? Віталій: Один величезний мінус – необ’єктивна суддівська оцінка. І якщо в поєдинку беруть участь двоє, один із яких вихованець товариша, то у будь-якому випадку

суддя віддасть перевагу саме йому. Тому дуже багато хлопців, які реально дивляться на речі, на свої сили і бачать, що його перемогу відали супротивнику, вішають рукавички на цвяхи і зав’язують із спортом. І в мене було багато таких випадків. Тому великою мотивацією прогресу є ця суб’єктивна оцінка.

Intermezzo: Чи не важко витримати всі психологічні навантаження? Віталій: Не так важкі тренування, як поєдинки. Якщо пригадати свої перші поєдинки, наприклад, коли я був у Керчі на чемпіонаті України по боксу, то перед тим, як вийти на бій, я сидів і плакав, наскільки було сильне хвилювання. Але вийшов і здобув перемогу. Дуже важкою є підготовка спортсмена до бою. Трапляється і так, що на тренуваннях хлопці показують вражаючі можливості і вміння, а виходячи вже на справжній бій, на ринг – хлопці «буксували». Але буває і навпаки.

Intermezzo: І традиційно, хочемо почути якесь побажання для наших читачів. Віталій: Я бажаю ніколи не зупинятись перед перешкодами. Як казав відомий боксер: «Перемагає той, хто вміє піднятися». Тому, звичайно, будуть падіння на вашому шляху, дивіться на них позитивно, дивіться на них як на малесенькі падіння перед великою перемогою. Ніколи не здавайтеся!

Юлія Март Мар’яна Джерд

розвиваEмось Прокрастинація та методи боротьби з нею Ти в сотий раз оновив сторінку ВКонтакті, прокрутив in100gram, склав каву, заварив пасьянс, покурив новини. Тут ніби й пора взятись за голову і почати навчатися, писати диплом (будь він проклятий), зайнятися корисними справами. Але тобі несподівано натрапила на очі стаття про те, як перестати лінуватися і почати вчитися. Так і бути, доведеться її спочатку прочитати, а потім закінчити усі справи із списку.

Що ж таке про-карс.. прокарстинація? Прокрастинація – звичка знову і знову відкладати важливі справи і замість них займатись приємними, нешкідливими, але абсолютно непотрібними заняттями. Якщо ти вперше чуєш такий термін, але вже готовий вигукнути «Так ось чому я годинами валявся, тинявся або взагалі спав! У мене страшна хвороба – прокарстинація!» Не поспішай. Зажди хоча б до кінця статті.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Прокрастинація (англ. Procrastination) — психологічний термін, що означає схильність людини відкладати неприємні завдання на потім, тяжіння до справ, що приносять більше задоволення або швидший результат. Прокрастинатори — люди, схильні відтерміновувати виконання завдань, перекладати відповідальність на інших, працювати хаотично, без плану, або лише під натхненням чи за настання дедлайну. Тому вони є неефективними членами у команді. Регулярне вивчення феномену прокрастинації та перевтоми почалося в 1970-х рр. В історичних джерелах було виявлено згадки про «прихильників відкладати на завтра» у Стародавній Греції. Про них писав поет Гесіод у праці «Труди та дні», афінський полководець Фукідід, також на прокрастинаторів владних структурах скаржився і Марк Туллій Цицерон). Стаття про прокрастинаторів була надрукована в такому авторитетному джерелі, як Оксфордський словник 1548 року. У різні епохи люди страждали від багатьох проблем, отже підстав для прокрастинації вистачало завжди. Прокрастинація відрізняється від звичайної ліні: лінь – це стан, коли людина нічого не робить і з цього приводу не париться; прокрастинація це ж відволікання своєї уваги на мілкі, неважливі, другорядні або навіть непотрібні справи при повному усвідомленні необхідності виконати важливіші справи. В цьому випадку людина розчаровується від того, що вона нічого не робить, і вважає себе лінивою ганчіркою, що є об’єктивною істиною. Тобто, людині цікава її справа, вона усвідомлює її важливість і корисність (але це твого диплому не стосується), але через якісь внутрішньо психологічні причини відкладає цю справу на потім і заміщає безглуздими заняттями.

-->>

розвиваEмось

Що ж робити? Як тепер жити? Кому молитися?

Слід сідати за роботу/навчання одразу зранку, не переглядати ніяких новин, пабліків, не перевіряти сторінку ВК. Тобто, встав, приїхав на навчання/роботу, одразу сідай і починай працювати. Це найбільш ефективний спосіб. Якщо дати собі слабинку і вирішити при приїзді на навчання випити чашечку чаю, то це закінчиться незкінченною стрічкою новин в Інстаграмі, ВК або статтями з Вікіпедії.

2. Щоб виконати перший пункт, не-

обхідно зранку їхати на навчання уже маючи в голові завдання, до якого можна приступити одразу. Щоб не сидіти перед комп’ютером або телефоном в прострації, думаючи: «Так, а що потрібно робити?». Тут можуть допомогти багаточисленні поради про планування своїх справ якими насичений Інтернет. 3. Звідси витікає ще один пункт, місце роботи/навчання не має співпадати з місцем для відпочинку та сну. Там не повинні знаходитися ліжко, холодильник, кухня, гітара, наркотики і красиві дівчата.

818

Студентам можу порекомендувати сидіти побільше в бібліотеках, кафедрі і т.д. 4. Система «пішов-зробив». У вас, напевне, часто буває така ситуація, коли ви відкладаєте виконання деяких ідей? Кажучи: «Класна ідея, зараз поп’ю чай, подивлюся мемасики в ВК, а потім уже займусь цією прекрасною ідеєю». Потрібно одразу приступити до реалізації ідеї. Якщо вона не може бути реалізувана просто зараз, то потрібно запланувати точний час, а не «коли-небудь потім». 5. Врешті решт, виключно важливий режим дня. В Інтернеті можна прочитати про розвінчання міфу щодо жайворонків і сов. Я сам вважав себе виключно совою, вставав о 10-12 год. і надавав перевагу навчанню та роботі до 2 ночі. Потім зрозумів, що вранці працюється набагато ефективніше і почав вставати о 7-8. Однак, важливо не стільки вставати вчасно, скільки вчасно лягати спати. Тут просто потрібно пересилити себе: виключити теле-ящик, комп’ютер, перестати читати Intermezzo і відправитись спати. Vlad Graboff

«Почни уже сьогодні зраджувати свою буденність і її одноманіття»

розвиваEмось

Дорогу стилю

Багато хто вважає, що сучасні дівчата при виборі другої половинки керуються голівудськими параметрами: неперевершений стиль, ідеальна усмішка, акуратна зачіска, а красиве підкачане тіло взагалі поза конкуренцією . Що ж, це і справді було так. Однак не тепер. Цей міф давно спростовано, бо увагу дівчат тепер захопили гіки. Саме слово «Geek» з англійської мови перекладається як «божевільний» або «схиблений». Самі ж гіки в житті цілком адекватні. Так, в минулому (десь до 1995 року) їх вважали шаленими любителями новітніх технологій і вважали такими собі «божевільними вченими». Ну а сучасний гік – це людина, яка приділяє майже весь свій час якісь одній справі чи спеціальності. Гіки зустрічаються в сферах музики, моди, політики, Інтернету, літератури, професій, культурних чи расових ознак тощо. Побутує багато стереотипів про самих гіків. Більшість помилково вважає, що гік – це обов’язково «ботанік» неохайної зовнішності в затертих джинсах, жах-

розвиваEмось ливих окулярах та сплутаним брудним волоссям. Та якщо подивитися на деяких гіків, таких як Білл Гейтс, Марк Цукерберг, Стен Лі, Ендрю Гарфілд, то можна зрозуміти, що гік цілком охайний та навіть стильний. Також про гіків говорять, що вони нудні. Якщо серед читачів є фанати серіалу «Теорія Великого вибуху», то вони погодяться з тим, що такі як ці неординарні особистості завжди зможуть розвеселити будь-яку компанію. Тож і цей стереотип розвіяно. Але найбільший стереотип – дівчата не зустрічаються з гіками. А тут в пригоді стане цікава статистика з порталу sheknows.com. 87% сучасних дівчат надали б перевагу зустрічатися не з Містером ідеальний торс, а саме з гіком. І цей відсоток все збільшується. Хоча ще рік тому на скромних нердів (синонім гіка) поглядало тільки 65% дівчат. Звідки ж така популярність? Психологи пояснюють цей цікавий феномен так: • Гіки – це той прошарок суспільства, який змінює наш сучасний світ, спонукає його розвиватися і прогресувати. Жінки відчувають, що саме за цими чоловіками майбутнє. • Технічно підкований хлопець може зробити життя своєї коханої набагато простішим і комфортнішим. • Ми живемо в епоху, коли мізки цінуються більше, ніж просто гарне тіло – його можна накачати, а мозок ні. • З гіком жінка повніше відчуває свою жіночу силу і привабливість, зокрема через їхню природну сором’язливість. • З гіком не варто так багато уваги приділяти своїй зовнішності, внутрішня краса жінки для них завжди на першому місці. Ось так, в сучасному світі красиве тіло та голлівудська зовнішність тепер не є еталоном для багатьох. Ерудованість та унікальність захоплюють більше, а світогляд гіків приваблює своєю простотою та щирістю. У сучасному словнику сленгу слово «Geek» втратило своє образливе значення, а натомість стало дуже модним. Бути гіком означає відрізнятися, бути яскравою особистістю, розвиватися, творити щось нове і досягати вершин. А отже, бути гіком – круто. Софія Бенза

роздумуEмо

Таємниці у стінах квартир Скільки квартир у одному будинку і кожна з них береже у своїх стінах великі історії. Скільки ж вони бачать потаємного, скільки життів проживають. Щастя, трагедії, сльози, сміх… Я виходжу на балкон і вдивляюсь у вікна… Вигадую. Ось там, на першому поверсі, живе хлопець. Сам. Він прокидається рано-вранці, відчиняє вікно. Зникає на деякий час, потім готує собі каву. Смакує. На роботу їздить на велосипеді, повертається пізно. Квартира сумує. Чекає, коли оживе, обожнює ті ранки, коли в її стінах чути легенький стукіт самотнього серця. По сусідству дівчина-художник. Подобається спостерігати за її творчим життям, вона не часто виходить. Але, здається, я перша, хто бачить її малюнки. А скільки ж їх вона викинула, думаючи, що бездарні. Квартира їх усі пам’ятає. Хотілось би щоб голі стіни прикрашали картини цієї талановитої мешканки.

Вище, на другому поверсі, живе сім’я. Подружжя та двоє дітей. Чоловік – пияк. Стіни квартири мріяли б бути тоншими, щоб хтось почув плач жінки та дітей. Врятував, коли чоловік б’є їх. Чи, можливо, інші просто не хочуть чути та допомогти? Зовсім поруч, за стіною, також живе сім’я. Але зовсім протилежна попередній. Чоловік щовечора поспішає додому з трьома букетами квітів та цукерками до коханої жінки та дітей. Стіни чують стільки сміху, інколи й сльози, але тільки від щастя. Третій поверх – старенька бабуся. Прожила тут все своє життя. Спочатку з родиною, чоловіком, дітьми. Він – помер, вона досі страждає за ним. Кохає. Бо це на

роздумуEмо віки. Стіни квартири прикрашені знімками, де вони такі щасливі та молоді. Діти – пороз’їжджались. Іноді навідують бабусю. Знали б вони як вона їх чекає. Це найщасливіші миті її життя. Більше нічого й не потрібно. Поруч – молоде подружжя. Вони тільки-тільки поселились тут. Квартира рада новим мешканцям, новим історіям, новим емоціям. Очищення та повна свобода. Велике щастя та турботи. Нові шпалери. Нова плитка у ванній… Всі ж хочуть оновлення. Четвертий поверх, пара стареньких, які піклуються один про одного. Кохають. Все ще мріють про те, щоб як у казці – померти в один день. Бо не вірять, що хтось з них зможе прожити без… П’ятий – самотня дівчина, яка піклується про бездомних тварин. Скільки ж їх тут було… Вона годує їх, приводить до ладу, лікуючи і шукає новий дім. Та є ще тут один постійний мешканець – кіт. Так і не змогла віддати його. Відчула, що він повинен бути її. Скільки історій у тих квартирах… От ви живете вже, здається, довгий час і, ніби, тільки ви й знаходились у цих стінах. А насправді, ні. До вас вони бачили різних людей, чули багато слів та зізнань. Вони все пам’ятають. Вони все знають. І, можливо, на краще, що не вміють розмовляти. Іноді у мовчанні зберігаються надто важливі речі, які назавжди повинні залишитись у німих стінах квартир.

Юлія Торконяк

роздумуEмо

Ігроман чи спортсмен?

Останнім часом не треба бути відмінником з червоним дипломом, щоб побудувати успішну кар’єру. Щоб бути супермодним, не треба бути неперевершеним дизайнером. А тепер і чудова фізична сила не є необхідністю для того, щоб стати професійним спортсменом. Давно з’явилася спортивна дисципліна саме для «диванних» спортсменів. І це кіберспорт. З кожним роком змагання з комп’ютерних ігор (кіберспорт) стають дедалі популярнішими, видовищними і, що не менш важливо, краще фінансуються. Правда, до цих пір знаходиться чимало критиків, які стверджують, що це зовсім не спорт, так як в його основі не лежить розвиток фізичної сили, швидкості і витривалості людини. Однак ентузіастів цього виду спорту з кожним роком все більше. Першим в історії офіційно зафіксованим змаганням з комп’ютерних ігор були «Міжгалактичні Олімпійські ігри по Spacewar», що проходили в Стенфордському університеті в 1972 році. Переможця нагородили річною передплатою на журнал «Rolling Stone». У 1980 році компанія Atari організувала на всій території США чемпіонат по відеогрі Space Invaders, в якому взяли участь понад 10 тис. учасників На зміну відеоіграм, де можна було лише встановлювати рекорди, прийшли повноцінні мультиплеєрні комп’ютерні ігри. У 1988 році з’явилася Netrek – третя в історії гра з підтримкою мережі Інтернет і перша командна інтернет-гра. Сьогодні кіберспорт вражає своїми масштабами та популярністю. Змагання по різноманітним кіберспортивним дисциплінам набули статусу міжнародних і проводяться по всьому світу. Особливу увагу привертає

роздумуEмо турнір World Cyber Games, який можна прирівнювати до Олімпійських ігор для геймерів. Поточні популярні кіберспортивні дисципліни включають: Counter-Strike: Global Offensive, Dota 2, FIFA, League of Legends, Starcraft, StarCraft II: Heart of the Swarm, World of Tanks. Великі змагання проводяться в спеціальних місцях, де збирається багатотисячна публіка, щоб поспостерігати за улюбленими командами, а хід змагань відстежувати на великому екрані, де транслюється ігровий процес. У Південній Кореї, через велике число глядачів, подібні змагання проводять на стадіонах. Команди професійних кіберспортсменів нічим не відрізняються від звичайних спортсменів. Їх будні – це щоденні тренування, поїздки на змагання по всьому світі. Вони отримують солідну платню та премії за успішні виступи на турнірах. Щоправда, на пенсію такі спортсмени йдуть дуже рано, навіть раніше, ніж професійні футболісти – у 25-30 років. Однак така коротка професійна кар’єра цілком компенсується ваго-

мими призовими фондами. Найбільший виграш за всю історію кіберспортивних змагань виграла команда Na’Vi, яка перемогла у фіналі чемпіонату The international з дисципліни Dota 2, отримавши 1000000$. До речі, Na’Vi – це українська команда, яку називають такою собі «Барселоною» в сфері кіберспорту. Вона є найбільш популярною командою, її фанатська аудиторія сягає 50 мільйонів чоловік. Для порівняння, жодна вітчизняна футбольна команда такої популярності за кордоном немає. Україна стала лідером у кіберспорті не тільки завдяки своїм неперевершеним спортсменам. У Києві знаходиться один з найкращих в Європі комп’ютерних центрів – «Київ Кіберспорт Арена». Ще більшої уваги до українського кіберспортивного простору приковано тепер, адже незабаром у Києві пройде етап одного з найбільших у світі кіберспортивних турнірів з призовим фондом в 3 млн. доларів – The Kiev Major по грі Dota 2. Поки деякі сперечаються про користь та шкоду від такого виду спорту, інші вже визнали його офіційно і намагаються підтримувати його подальший розвиток всіма можливими способами. А кіберспортсмени стрімко набирають популярності. Тож, як ми бачимо сьогодні, спорт піднявся на новий рівень і став доступним і для людей не зовсім атлетичних.

Софія Бенза

роздумуEмо

Моральна проституція 26

роздумуEмо ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ ЛЮБЛЮЛЮБЛЮЛЮБЛЮ

З усіх сторін летять, доносяться тих три найважливіших слова: «Я тебе люблю». З усіх сторін ти бачиш фальш. Немає в очах жодних почуттів, не викарбувані ті три слова в серцях людей, які їх промовляють.

Я це називаю моральною проституцією. І для мене це ще гірше, ніж проституція тілесна. Люди розучилися відчувати. Для них слово «ЛЮБЛЮ» безсенсове і використовується тільки, коли їм потрібно чогось домогтись. Навіть діти кажуть батькам: «Люблю тебе...» і продовжують: «...купи мені ту іграшку». Чому любов в усіх асоціюється з тим, що тобі хтось щось повинен і раз ти сказав людині такі слова, значить вона повинна тобі віддатися, він повинен тобі купити шубу, дитина повинна чемно поводитись? Чому хтось має заслужити любов певними вчинками? «Я тебе люблю» каже хлопець одній дівчині, другій, третій. Він ж навіть, швидше за все, ніколи не відчував цього, але ж ні – він любить усіх. В нього велике кохання до кожної. Ці слова повинні нести в собі всю глибину почуттів, весь сенс закладений в них. Це мінімум, який ми можемо висловити з усього того, що ми відчуваємо. Але знаєте, коли тобі вперше скажуть щиро, ти зрозумієш, що жодне те «люблю» не було справжнім. Тобі можуть мільйон раз промовляти, шепотіти, клястись в коханні та тільки раз ти це почуєш так, що подумаєш: «А ніхто й досі не зізнавався мені в почуттях». Любов не потребує чогось натомість, любов не зобов’язує тебе до якихось речей. Вона просто є у твоєму серці та душі. І я прошу тебе, ніколи не кажи важливі слова просто так чи заради певної мети. Не займайся моральною проституцією. Не псуй свою душу і не продавайся. А також не купуйся на порожні слова. Адже, промовляючи це всім і кожному, ти можеш пропустити те важливе або так і ніколи не відчути цього.

Юлія Торконяк

Чи варто Чи варто займатися займатися самоаналiзом? самоаналiзом? Багато різноманітних життєвих ситуацій змушують людину замислитися у правильності вчинків в тій чи іншій ситуації. Часто ми починаємо розмірковувати, що зроблено, як зроблено, чи можна було зробити більше і краще, що цьому перешкоджало. Самоаналіз доцільний і ефективний, якщо він допомагає встановити причинно-наслідкові зв’язки в усіх діях і вчинках. Але цей процес часто вводить нас в депресію, бо ми сумніваємося у собі, губимося у своїх переживаннях та міркуваннях. У цій статті я розповім вам, що таке самоаналіз та про його основні переваги та недоліки. Отже, давайте розберемося, що ж таке самоаналіз? Самоаналіз – це своєрідний механізм пізнавальної діяльності людини, в основі якого лежить процес рефлексії. Процес самоаналізу вимагає від людини значних зусиль, невпинної праці над собою, дозволяє відкрити себе, виявити свої позитивні якості, можливості та задатки, які потім, шляхом самовиховання, людина зможе перетворити в здібності, а талант – у стійку рису характеру. Націленість особистості на пізнання своїх фізичних та психічних можливостей, свого місця в соціумі складає сутність самопізнання. Самопізнання – початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею своїх властивостей, системи цінностей, життєвих намірів, провідних мотивів і мотивацій, характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, пам’яті, уваги, мислення, мовлення тощо). Самопізнання дає можливість самостійно визначити шляхи успіху в певній сфері діяльності, проаналізувати та удосконалити свою повсякденну діяльність. Думки психологів щодо того чи варто все ж таки займатися самоаналізом дещо розділилися: з одного боку, аналізування власних вчинків допомагає людині краще зрозуміти себе, розібратися у внутрішніх

конфліктах, спостерігати за собою, відслідковувати власні емоції і реакцію в певних життєвих ситуаціях. З іншого боку, потрібно звернути увагу на те чи не перетворюється цей процес в самокопання. Все, що стосується регулярності самоаналізу – суто індивідуально. Тут головне пам’ятати, що будь-яка спроба доторкнутися до звичних схем поведінки і структур характеру неодмінно викличе внутрішній спротив. Яким би збитковим не був спосіб захисту себе від вашої прихованої тривожності, він вироблений, звичний і не раз рятував вас від панічних атак і ви всіма несвідомими силами постараєтеся самого себе до всього цього не допустити. Наприклад, якщо ви вирішите займатися самоаналізом два рази на тиждень від шести до семи годин, ви самі ж дуже швидко взбунтуєтесь проти нав’язливих самому собі обов’язків. Вам просто не захочеть-

ся нічого робити, над вами пануватиме апатія і безнадія, ні думок, ні асоціацій в голову не прийде, а те, що прийде – буде нерозумно і безглуздо і нічого не пояснить. У той же час, якщо ви будете відкладати самоаналіз, вдаватися до відмовок і переносити їх на інший, більш вдалий день або годину, ваш самоаналіз, врешті решт, втратить всякий сенс. Аналізовувати себе чи ні – вирішувати вам, проте не варто забувати, що не можна перетинати межу самоаналізу. Інакше це може привезти до негативної самокритики, що негативно вплине на самопочуття та посилить відчуття внутрішніх переживань та тривоги.

Ольга Боднарчук

насолоджуEмось

Цей світ жорстокий – легко зрозуміти. В житті усі наслідують когось. Хтось може не взаємно полюбити, А хтось ціле життя чекати щось. Чекати, мріяти і жити, Не дивлячись суворій долі вслід. І наперед не треба ворожити, Всі знаєм, що байдужий білий світ. Одні вважають, можна все купити, Хоча неправда це, та й навіть гріх, А інші щастя хочуть розгубити, Здіймаючи закони в дивний сміх. І так живем, у дивній круговерті, Розплутуєм клубочки протиріч, Мовляв – «ми з усіма відверті» Розкидуємо щастя врізнобіч Вікторія Ковцун

насолоджуEмось Так багато на свIтI щастя, а ми слIпI Так багато на світі щастя, а ми сліпі. Припинили радіти зорям над головою. Раптом звикли усі ділити слова на пів. Не діли моїх слів, як почуєш, що я з тобою! Прокидаємось зранку вдягнені в сірі дні. Ми забули давно - не всім нам пасує сіре. Є ще речі, що мають бути завжди в ціні. Вір мені, як ні в кого більше не маєш віри! На стіні роздались удари із часом в такт. Десь всередині нас безперервно лунають війни. Ти відчуєш якось - втрачає опори дах, я прийду і зведу для тебе найкращі стіни. Ми невпинно когось шукаємо у житті чи на себе, а чи на когось вже надто схожих. Так багато в житті хороших, та всі не ті. Я б хотів стати тим, але вибач, на жаль, не можу. Глянь довкола, у нас безмежно красивий світ. Та в невдачах своїх звинувачуємо погоду. Біль і сум. Повна гучність. Сльози. І на repeat. Я ж для тебе попрошу в неба нову нагоду !?... Так багато на світі щастя, а ми сліпі...

Любомир Винник

живемо

“

Чи мріяв ти коли-небудь зняти свій фільм? Такий, який буде гідний «Голлівуду». Або круту рекламу, щоб за декілька секунд переконати людину. Чи просто мріяв про власний якісний відеоблог, але завжди боявся почати. Сьогодні ми тобі розповімо, що таке «шведінг» і підкинемо декілька цікавих ідей про те, де набратись досвіду зі створення якісного відео-продукту. Журнал «Intermezzo» з радістю представляє тобі мега-цікаве інтерв’ю із керівником медіа та продакшн спільноти «Кінороби» Сергієм Караванцем.

Увага! Камера!

живемо Intermezzo: Розкажіть про групу «Кінороби». Що

е д -

вона собою представляє?

Сергій: Ми тепер є громадською організацією,

”

! Мотор!

хоча в народі можна називати нас медіа-продакшн спільнотою – це, по суті, такі приставки, які небагато що означають для людей, але дають зрозуміти, що нашим ядром є створення відеопродукту, навчання як створювати добротний, якісний відеопродукт, яким можна позитивно впливати на світ. Відео – це найпотужніший інструмент спілкування, комунікації, бо задіюються одразу два канали: візуальний та одіальний. І це охоплює більшу частину населення і всіх мешканців планети. Власне, за допомогою відео ми пробуємо залучати сильних партнерів, освітніх партнерів, які є професіоналами в цій справі і паралельно навчаємось самі для того, щоб створювати в майбутньому якийсь відеопродукт: чи це буде кіно, чи це буде серіал, чи це буде кліп, чи це буде реклама. Але робити це класно, якісно, ефективно, щоб воно працювало і, в результаті, це могло впливати на життя людей, чи бізнес, чи організації, з якими ми працюємо. Є така романтична задумка, романтичне ядро і завдання «Кіноробів».

Intermezzo: Що передувало створенню такої спільноти? Мало ж бути це «зерно», яке посіялось і народило таку ідею.

Сергій: Мало бути і воно, напевно, було. До «Кі-

норобів» було багато успіхів і багато невдач. І коли я почав ось так екстраполювати ті свої успіхи серед усього досвіду, який в мене був, я зрозумів, що найбільший кайф мені приносило завжди відео. Тому що 10 років я займаюсь різною підприємницькою і «околопідприємницькою» діяльністю і завжди треба було де-не-де маркетингом займатись, комунікувати. Я розумів, що в той час, коли я приступав до відео мене просто розривало, «перло»; я кайфував, переглядаючи попередні роботи і розумів, що от воно, от він – кайф. Наприклад, коли ми провели вперше в Івано-Франківську півмарафон, хоча зараз цим проектом керує інша команда, але тоді, коли ми робили мотиваційне відео, я зрозумів, що найбільше, що мене в цьому проекті приваблювало – це саме відео. Було дуже цікаво чому саме так.

живемо

І ось, коли ці всі самокопання почали «вилазити», я зрозумів, що так, відео – це те, чим я хочу займатись.

Intermezzo: 1 та 2 квітня пройде «Шведінг: Фестиваль кіноремейків». Ми допускаємо, що не всі наші читачі можуть знати, що таке «шведінг», тому пропонуємо в декількох реченнях пояснити.

Сергій: Зі «Шведінгу» насправді все поча-

лось. Тобто почались розробки стратегій, ідей та системи. Воно нічого зі Швецією немає спільного. Там взагалі корінь слова дуже дивний, без особливого змісту. Коли я почав шукати з чого почати запуск спільноти, взагалі «розкачку» середовища, навчальних проектів і т.д. – я знайшов такий інструмент як «шведінг» – проект (такий собі хепенінг), який існує вже з 2008 року, і зародився він після фільму Мішеля Гондрі «Перемотка». Суть полягає в тому, що ти збираєш команду і за одну добу ти маєш зняти ремейк на який-небудь фільм. Це дуже проста, дуже соціальна, дуже любительська і не є критикована тема, адже ти на смартфон просто і легко знімаєш кіноримейк. Це – квест. Тому тобі даються певні правила гри. У квесті потрібно щось швидко розгадувати, а тут треба дуже швидко ставати режисером, продюсером, актором, сценаристом, гримером і т.д. Тобі дається фільм і ти робиш структуру сценарію, збираєш команду, ви розбираєте ролі і знімаєте. І, врешті-решт, виходить нормальний, смішний продукт. Суть не в тому, щоб відтворити, наприклад, «Гаррі Поттера». Ми розуміємо, що такий фільм зняти за добу своїми силами неможливо, навіть добрий продукт зробити неможливо. В тому й суть, не треба відтворювати продукт, не треба пробувати його скопіювати, бо не вдасться. Тому що у фільму є такий період – препродакшн, підготовка до зйомок. Якщо зйомка фільму може тривати 2-3 місяці, то підготовка може тривати рік. Тут цього немає. Тут якраз потрібно ламати правила, ламати ці всі зовнішні вигляди. Якщо десь у відеопродуктів, у фільмів одна з основних задач – це дати людям цінність,

якусь мораль винести, то тут – дати людям гарний настрій і подарувати сміх. Проявити оцю емпатію, щоб глядач був вдячний тобі за те, що ти зняв.

живемо

Intermezzo: Чи є якийсь визначений час цих кіноримейків?

Сергій: Так, є – 5 хвилин. Тобто, тобі треба

вкласти весь фільм або не менше чотирьох сцен із фільму в 5 хвилин. Все це не обов’язково має бути логічним, послідовним. Твоє завдання, щоб публіка «ржала». Якщо вдалось, все – «Ура». Якими способами, методами ти цього досягнув – не важливо. Ми перший «Шведінг» провели в листопаді. Було зразу 10 команд. У нас, до речі, на каналі YouTube можна переглянути всі вже існуючі кіноримейки. Але ми ще робили передноворічний проект «Шведінгу» – це був кінець грудня і от зараз буде третій сезон, бо бачимо, що проект людям подобається, його треба розвивати, багатьом людям дає можливість попробувати себе, прокачати себе і ти десь елементарно пізнаєш, що таке зйомка, як відбувається зйомка за кадром, тобто виробничий процес, а не те, що глядач споживає. І зараз ми це розгортаємо в фестиваль і виносимо це на великий екран – цього разу фестиваль проходитиме у ляльковому театрі. Команди вже набрані. Ми провели таке мінімальне навчання по тому як можна використовувати смартфон, елементарні правила освітлення, зйомок, монтажу, звукозапису – примітивні базові речі. Ми побачили при перших двох проектах певні «провтики» – через незнання люди часто просто записують загальні плани, а це нецікаво.

Intermezzo: Минулого разу не було такого навчання?

Сергій: Ні, ми ще самі вчились. Хоча ми до

сих пір вчимось. Нам ще багато вчитись. Ми ж з жовтня тільки існуємо. Але «прокачуємся».

живемо

Intermezzo: Чи траплялись випадки, що команда не справлялась, з чимось не встигала?

Сергій: Так, були. Якщо першого разу у нас

було 10 команд-заявників, то фільмів було тільки 9. Але я вважаю – це успіх.

Intermezzo: Скільки людей має бути в команді?

Сергій: До п’яти. П’ять людей – це ядро ко-

манди, це ті, кого заявляють, це ті, хто вийде на сцену і скаже: «Ось – це ми зняли кращий фільм». А масовки може бути хоч квінтильйон.

Intermezzo: Що нового, крім навчання, внесено в цей фестиваль?

Сергій: Квитки! Для нас це було експери-

ментом, насправді. Ми зробили дуже красиві квитки. Люди купують і це дуже приємно. Ще – нове місце, ляльковий театр; певна шоу-програма.

Intermezzo: Чи є у планах зараз щось, що ще тільки в планах?

Сергій: Плани планами, а ми рухаємось.

По-кроково, по-трошки. Ті речі, які підйомні – ми підіймаємо, залучаємо однодумців, партнерів. Один з таких, про які ми готові заявити – це восени провести кінофестиваль і виставку у Франківську – «Віар і 360». 360 – це сферичні відео і «віар» - віртуальна реальність. Шоломи, які треба одягати – це нова форма відео, вона дуже складна, майже нікому ще незрозуміла, немає ще жодного лідера у світі, жодного режисера, який би міг похвалитись: «Отак треба знімати і отак воно працює», бо це дуже нове. Більшість кіновиробників це заперечують і кажуть, що це «цяцька», але колись так говорили і про фільм зі звуком, і про телефони, про машини. Ці всі колишні досвіди свідчать про те, що колись ця технологія,

швидше за все, буде дуже популярна. Якщо ти знімаєш картинку 2D – в тебе є два виміри, ти можеш поставити світло, в тебе за кадром багато знімальної команди, а коли в тебе 360, тобто коли ти дивишся навколо себе, ти в центрі подій – тут немає де заховати команду, немає куди заховати освітлення, прибори. Ми будемо робити такий фестиваль, бо вже є такі короткометражні легенькі фільми на декілька хвилин. Ми будемо експонувати це і будемо робити виставку таких технологій у Франківську.

живемо

Intermezzo: Хотілось би ще почути від тебе якесь побажання для наших читачів.

Сергій: Не забувайте чистити зуби на ніч, обов’язково мийте руки з милом, бо бактерії «гуляють». А ще – знімайте, не бійтесь знімати. Тобто, якщо ви хочете розказати якусь історію - беріть телефон і знімайте. Нічого не треба боятись, тільки так можна навчитись, бо є такий закон світу, коли кількість неодмінно переросте в якість.

Юлія Март Мар’яна Джердж

«Пройде час і ви більше будете шкодувати про те, що не зробили, ніж про те, що зробили»

живемо

Only for girl?

Дівчата, зізнайтеся, приємно ж дивитися на охайних доглянутих чоловіків? Коли їх волосся не схоже на швабру, а шкіра на дотик не як наждачний папір. Чоловіки тепер підтримують свій стиль і активно використовують лінію косметики для сильної статі. Але це не єдине, на чому варто зупинятись. Ховайте від своїх мужчин номер своєї манікюрниці під замок, бо сьогодні в тренді чоловічий нейл-арт! Також, саме чоловікам ми завдячуємо створенням того лаку, яким ми користуємося сьогодні. У 1925 році брати Ревсон запустили в масове виробництво перші лаки для нігтів, що за складом були подібні до автомобільної фарби. А в 1932 році було розроблено вже такий лак, який існує сьогодні. Насправді, нафарбовані нігті у чоловіків далеко не дивина. Ще у Древньому Вавилоні колір манікюру позначав статус. Чорний – для чоловіків знатного стану, зелений – для бідняків.

живемо

живемо Сучасну ж моду на чоловічий нейл-арт, як масовий феномен, започаткував модельєр Марк Джейкобс. Він ще минулого року ненав’язливо натякав, що фарбувати нігті чоловікам – норма, а не дикість. Щоб поширити цю моду, він запустив цілий флешмоб у Instagram, закликаючи чоловіків викладати свої шедеври манікюру з хештегом #malepolish. Вражає те, як швидко ця тенденція набула популярності. Хтось робив манікюр задля жарту, хтось на спір. А хтось справді отримав від цього задоволення та зробив це своєю фішкою. Не залишив байдужими цей манікюрний флешмоб і таких зірок, як Джонні Депп, Бред Пітт, Джаред Лето, Майк Тайсон, Девід Бекхем та багатьох інших. Нейл-арт настільки захопив чоловіків, що ще у 2013 році відомий Південнокорейський співак та актор Лі Хон Кі випустив першу на всю Азію книгу з нейл арту «Lee Hong Ki nail art book». В ній він описав власні модні тенденції та розробки щодо нейл арту.

«В книзі описано різноманітні епізоди, наприклад, як я знайшов шляхи спілкування з шанувальниками через манікюр нейл-арт... » 42

живемо

І якщо ви вважаєте, що мода на чоловічий нейл-арт залишився у 2016 році, то помиляєтесь. Відомий бренд Balenciaga на показі чоловічої колекції осінь – зима 2017/2018 вивів на подіум моделей з манікюром, який був оздоблений орнаментом у вигляді власного логотипу. А як до чоловічого нейл-арту ставляться в Україні? Нам вдалося знайти сміливців, що погодилися на невеличкий експеримент – перший в їхньому житті манікюр. А що з того вийшло, ви могли побачити на сторінках 40-41.

Софія Бенза

140 ДЕЦИБЕЛІВ ТИШІ

читаEмо

Піднятися після падіння. Втратити все, однак зрештою знайти, за що боротися. Знищити шаблон безпорадності. Історія, яка не залишить вас байдужою – це чудова книжка Андрія Бачинського «140 децибелів тиші». Автомобільна аварія забрала у зовсім юного піаніста Сергійка не тільки сім’ю, але й звуки музики, звучання світу, залишивши йому лише глухонімоту. Життя обернулося на 180 градусів і абсолютно чужий світ, світ мови жестів та дактилів (абетки для глухих) не міг подарувати йому бодай іскрину радості. Однак доля завжди чергує між собою чорні і білі смуги. Так сталося і в цій історії. Музика – ось що врятувало Сергійка, і не тільки його. Він продовжував грати на фортепіано навіть не в змозі почути. Він рефлекторно грав так само віртуозно, як і раніше. А його нова подруга Яринка, яка ніколи не чула звуків оточення, не могла говорити – чула його гру і раділа разом з ним.

«Його смуток умить розвіяло спогадом про вчорашній вечір, про запилене фортепіано, що радісно ожило під його пальцями, і про маленьку Яринку...»

ЧИТАЕМО Доля приготувала не одне випробування для Серійка та Яринки. Такі випробування, що і багатьом дорослим не до снаги. Однак Сергій довів – він не безпорадний, не слабкий. Він доводив це раз за разом. Біль, відчай, пропащі люди і їх роль в його житті. Все це не залишає байдужим. І фінал, від якого в серці завжди оживає якесь невідоме тепло. Неважливо, скільки разів ти вже прочитав цю книгу, або ж читаєш її вперше. Емоції від неї неймовірні. Непідробні сльози всіх тих, хто її вже прочитав цьому підтвердження.

Ця історія знайде місце в вашому серці і на вашій книжковій поличці. Бо вона надовго залишиться з вами. Вона навчить бачити те, що не завжди помітно. Навчить чути там, де, здавалося, немає звуків. Навчить розуміти те, що раніше було незбагненним.

Софія Бенза

Дивимось

ЛЮДИНА (2015)

«Я лише один з семи мільярдів. Протягом останніх 40 років у мене є відчуття, що людство не прогресує. Ми далеко не завжди навіть можемо уживатися один з одним. Чому це відбувається? Я не шукав відповіді в статистичних показниках чи аналітиці цифр. Я шукав його в самій людині» режисер Ян Артюс-Бертран Я обожнюю дивитись документальні фільми, які не просто «аби час згаяти», а й навчають чогось. Вмикаючи перший фільм з циклу «Людина» (а їх є 3), я навіть не думала, що зможу сказати про якесь кіно: «Так, цей фільм змінив моє життя». Знаєте, я зрозуміла, що у кожної людини є своя трагічна історія, свої таємниці, які ми не виносимо за межі своєї голови чи стін свого дому. Потрібно розуміти кожного і говорити. Потрібно розповідати свої трагедії, свої помилки. Не для того, щоб нас шкодували, а для того, щоб нас змогли зрозуміти і підтримати. Інколи одні обійми здатні підняти тебе з колін і змусити йти далі, не здатись, а боротись. «Коли мій вітчим бив мене, він постійно повторював, що робить це тому, що любить. Це дало мені неправильне уявлення про любов. Я завжди думав, що любов повинна приносити біль. Я завдавав болю тим, кого люблю. І визначав силу любові тим, скільки людина отримала від мене болю».

дивимось Головне питання фільму «ЛЮДИНА»: «Що робить нас людьми?». Режисер та фотограф Ян Артюс-Бертран запитував це у 2 тисяч людей з 60 країн світу і зібрав неймовірні розповіді та відповіді не тільки на основне запитання. Завдяки своїм трьохрічним подорожам та розмовам він зумів знайти відповіді і на те чому ми вміємо любити, чи на те, чому ми вміємо воювати? Або те, чому ми вміємо сміятися? Плакати? Чи звідки наша допитливість? Прагнення до нових відкриттів? «Коли я щось купую чи ви щось купуєте – ми ж не платимо грішми. Ми платимо тим часом нашого життя, який ми були змушені витратити, щоб заробити ці гроші. Різниця тільки в тому, що неможливо купити життя» Фільм обов’язково варто дивитись на оригіналі з субтитрами, тільки так ти зможеш відчути та проникнутись трагедіями та щастям зовсім чужих людей. Когось ти пошкодуєш, на когось будеш злитись, з кимось ти захочеш подружитись… Емоцій буде багато. Кожен з трьох фільмів має свою основну тему. Частина 1 зачіпає теми любові, жінки, праці та бідності; Частина 2 - теми війни, прощення, гомосексуалізму, сім’ї та життя після смерті; Частина 3 - теми щастя, освіти, інвалідності, імміграції, корупції та сенсу життя. Цей цикл надзвичайно щирий, ти здивуєшся побачивши таку кількість нефальшивих емоцій. І я впевнена, що не залишишся байдужим. Юлія Торконяк

Слухаемо

Павло Долик, фронтмен гурту 4FRONT: «Бачити в очах людей оцінку своїх старань – найважливіше для артиста»

4FRONT - сучасний електронний проект, що поєднав у собі кращі традиції європейської танцювальної музики та україномовного хіп хопу. Гурт, що немає аналогів на українській сцені заснований в 2006 році в Івано-Франківську.

слухаемо - Розпочнемо з претензій до Вас. Де ж Ви пропали? Чому останній рік не чути жодних новинок від 4FRONTу? - Привіт, дівчатка. Я дуже радий відповісти на Ваші запитання. Фактично вже другий рік без жодної новинки, але ми цей час «вирощуємо» хіт. В нас є плани на цей рік і один з них - це випуск нового синглу і, можливо, буде прикріплений відеоматеріал. Принаймні є на це надія і віра, що вистачить і часу, і натхнення. А другою новинкою буде альбом наприкінці року. - Розкажіть щось про себе: звідки Ви, чим займаєтесь? - Народився я в місті Глухів Сумської області, але з 2-4-ьох років я живу в Івано-Франківську. Навчався в 21 школі, потім в природничо-математичному ліцеї, потім в медичній академії, потім в медичному університеті. - Як це така паралель вийшла: медичний/музика? - Так склалось. Бажання було. - А зараз десь працюєте по медицині? - Працюю. Професійна діяльність на першому місці. Гріх - вчитись 9 років, щоб потім «продавати насіння на ринку». - Коли все-таки розпочалась музична діяльність? - Гурт заснований 11 років тому. У 2006 році ми випустили перші декілька пісень. Вони були досить аматорські. Це все робили самі, для себе, нам було цікаво. Ми від цього «перлися», отримували максимум задоволення. Це був хіп-хоп, реп. В той час це було «в темі». - Як гурт зібрався? Як ви знайш-

ли один одного? - Наш склад дуже різноманітний. З першого дня я один залишився. Якось так склалось. Приходили люди, йшли. Кожен в свій період часу розумів, що він вже переріс це і йому це ставало нецікаво. - Тобто стабільно залишались тільки Ви? - Я і останні 6 років мій, можна сказати, музичний батько - Роман Калина, він зі мною зараз і є. Роман, як саунд продюсер в усьому допомагає мені. Я дуже йому вдячний за підтримку всі ці роки. Останній матеріал ми робили разом. - До речі, чому така назва 4FRONT? - Чесно кажучи, чому така назва вже не пам’ятаю. Скажу тільки, що ми сиділи в парку, говорили і от так вигадали. Нас було четверо тоді. А фронт... От так тоді спало на думку. - У Вас була спільна пісня «Дух Заходу» із VovaZIL’Vova. Розкажіть трішки про цей проект і чи були у вас ще спільні проекти з кимось іншим? - Цій пісні вже 9 років. У 2008 році ми написали її. Нас було троє. Музику написав я, приспів написав DaHok. Він почув цю музику і у нього зразу слова народилися. Дали послухати Вові, він послухав і каже: «Давайте, пишемо». Протягом місяця записали цей трек у Львові. - У 2014 році можна було знайти дуже багато інформації, що ви випустили перший україномовний дабстеп. Як так сталось, що ви взялись за цей напрямок? - Треба розпочати з того, що у 2011 році ми запустили в мережу перший наш трек, який кинули в ротацію, «Don`t stop me». Люди його, як

Слухаемо

то кажуть, «схавали». Це був перший україномовний електро-хіп-хоп, тобто музика була танцювальна і на це були репові начитки, вокальні партії. Це було вперше в Україні, до того ніхто схожого в нас не робив. Ми це знали і хотіли бути першими. Такий напрямок тоді і в світі тільки зароджувався. Цей трек «пішов» і за ті 2 роки ми випустили чуть не половину матеріалу. Тоді дуже багато працювали, в нас було багато пісень та ідей. Був дуже сильно налагоджений творчий процес. Мені завжди подобався дабстеп. Мене від нього «пре». Я знаю, що це не популярна музика, вона не може бути популярною. І от захотілось зробити. Я до того не чув україномовного дабстепу. Були ремікси дабстепові на українські пісні, але так, щоб був цілеспрямований трек українською мовою під музику дабстепу - такого не було. І от ми зробили. - Чи можете ви якось окреслити, охарактеризувати напрям в якому працювали і чи зараз треки будуть в такому ж напрямі чи буде щось нове? - Час диктує свою моду і те як подавати музику. Я думаю ми всі разом стаємо свідками того, що українська мова і українська музика підноситься в нашій

слухаемо країні. Дуже багато класних українських треків зараз є. Дуже багато класних гуртів. І є така тенденція, що має бути електронна музика, яка гарно обіграна живими інструментами і це все гарно подано українською мовою. Таке от українське асорті. Наші нові треки будуть так само йти в ногу з часом. Вони не будуть такі, як старі. Але все ж танцювальні ритми будуть збережені. - Ваша творчість відома не тільки в Україні. Чи очікували Ви тоді, коли тільки починали, що ваші треки будуть популярні й за кордоном? - Важке питання. Ми завжди робили те, що нам подобається. І отримували від цього максимум задоволення. І коли це оцінювали люди зі сторони - це було круто. Особливо, коли ти їдеш в маршрутці і чуєш в когось на рінгтоні твоя музика; приїжджаєш влітку на річку, під’їжджає машина, а там твоя музика грає. Коли ти банально йдеш по Львову і чуєш десь з магазину лунає твоя пісня. Дуже приємні такі моменти, емоції. Бо все ж таки ми робимо це не тільки для себе, а ще й для того, щоб люди від цього «тащилися». Відчуття того, що людям твоя творчість подобається – це найбільший стимул працювати далі. Жодні гроші, фінансові сторони та інше не є настільки для артиста важливим, як те, що він знаходить в очах людей оцінку своїх старань. - Текст і музика - це все ви пишете? - Всі пісні авторські - написані мною. Музику ми пишемо разом і

співпрацюємо водночас з багатьма людьми. Є і з Росії діджей. Якісь спільні ідеї втілюємо в життя. І Роман Калина дуже багато робить в плані зведення, якихось там підказок, допомоги технічної та духовної. - І ще хочеться почути від Вас побажання для наших читачів, адже знаємо, що співаки завжди бажають щось хороше і дуже-дуже позитивне. - А може я захочу стати виключенням? (сміється). Насправді хочу побажати миру і спокою в нашій державі. Ми всі українці, ми всі любимо нашу державу і хочемо, щоб в нас було все добре - і мир, і спокій, і щоб матеріальний, і духовний стан у державі був кращим, ніж зараз є. Щоб ми всі любили нашу державу і пишались тим, що ми є українцями. Хотів би побажати всім читачам хорошого музичного смаку, всім музикантам, щоб вони не втрачали наснаги, завжди робили те, що вони хочуть і намагались це наполегливіше робити. Хотів би побажати вам і вашому журналу успіху. Побажати вдячних читачів, щоб їх було більше і більше. Щоб робота приносила ще більше задоволення і кар’єрного росту. - Крім побажань ще хочеться попросити Вас пообіцяти нам, що Ви прийдете одразу як тільки випустите новий свій трек. - Обіцяю. Обов’язково прийду.

Юлія Март Мар’яна Джердж

подорожуемо

Все, що несподівано змінює наше життя - не випадковість. Воно - у нас самих і чекає лише зовнішньої причини для вираження дією » Олександр Грін

Музика,

слухаемо

у якоI E душа Джаз… Одне слово звучить натхненно та загадково. Ця музика виникла у США і почали її «грати» пригноблені «чорні» виконавці. Саме так і називають джаз — «музика чорних». Від неї відразу ж стає спокійно та затишно. Душа завмирає і просто отримує задоволення. А згодом — ти сам починаєш творити, бо твоя душа оживає. Досі сперечаються про те, де вперше була виконана джазова музика. Деякі історики вважають, що це музичний напрям зародився на півночі США, де протестанти-місіонери хотіли зробити з «чорних» — християн, а ті в свою чергу створили особливий вид духовних піснеспівів «spirituals», які відрізнялися емоційністю та імпровізацією. Інші кажуть, що джаз з’явився на півдні США, де афроамериканці повністю зберегли свої традиції, в тому числі й музичні, бо до чужої музики вони ставилися з презирством. Проте, впевнено можна сказати, що джаз зародився саме в США, а центром джазової музики став Новий Орлеан, який населяли вільнодумні авантюристи. 26 лютого 1917 роки саме там, в студії «Victor», була записана перша грамплатівка колективу «Original Dixieland Jazz Band» з джазовою музикою. Слово «jazz» (можливо, походить від фр. chasser — полювати) у креолів означало полювання, а також хвилювання, збудження. Як музичний термін, слово «jazz» вперше з’явилося 1915 року у зв’язку з білим оркестром, що грав у новоорлеанському стилі, пізніше — в назві новоорлеанського оркестру Тома Брауна — «Том Браун Диксиленд Джаз Бенд», після чого термін «джаз» швидко поширюється в Північній Америці, а згодом і по всьому світу.

Слухаемо

Пізніше, коли джаз став досить популярним музичним напрямком та з’явилось багато виконавців цієї музики, почали виникати його різновиди. На сьогоднішній день їх більше 30-ти. Один з найпоширеніших — блюз, який є нащадком світського музикування американських негрів. Слово «blue», крім найвідомішого значення «блакитний», має багато варіантів перекладу, які повністю характеризують особливості музикального стилю: «сумний», «меланхолійний». «Blues» також має зв’язок з англійським виразом «blue devils», що означає «кішки шкребуть на душі». Музика блюзу некваплива, а тексти пісень завжди несуть певну недомовленість і неоднозначність. Сьогодні блюз найчастіше використовують виключно в інструментальній формі джазових імпровізацій. Саме блюз став основою багатьох видатних виконань Луїса Армстронгa і Дюка Еллінгтона. Регтайм — досить специфічний напрямок джазової музики. Він виник у кінці XIX століття. Сама назва стилю перекладається, як «розірваний час», а термін «rag» означає звуки, що з’являються між частками такту. Регтайм, як і весь джаз, це ще одне європейське музичне захоплення, яке було взято афроамериканцями і виконано на свій лад. Відомими авторами і виконавцями регтайму були Джеймс Скотт, Джозеф Лемб. Згодом, під час економічної кризи в США у 30-х роках, багато гуртів, виконавців джазу, розпались. Залишились тільки оркестри, які трішки наслідували його. Але через деякий час джаз знову «став на ноги», але в іншому напрямку. Виник свінг (від англійського «swing» — «хитання») — це була певна еволюція джазу. Важливою особливістю свінгу стала яскрава імпровізація соліста на тлі складного акомпанементу. Також, головною його рисою було те, що свінг грали тільки музично освічені люди, адже він вимагав хорошої техніки, знання гармонії і принципів музичної організації. Грали свінг великі оркестри або біг-бенди, такі здобули неймовірну популярність серед широкої публіки в другій половині 30-х років. Склад оркестру включав в себе від 10 до 20 осіб. В епоху свінгу отримала особливу популярність і розвиток специфічна форма виконання блюзу на фортепіано, яка носить назву «бугі-вугі». Зародився цей стиль в Канзас-Сіті і в Сент-Луїсі, потім поширився в Чикаго. Бугі-вугі був запозичений піаністами Південних штатів у виконавців, що грають на банджо і гітарі. Для піаністів, виконуючих бугі-вугі, характерне поєднання «крокуючого» басу, у виконанні лівої руки і імпровізації на блюзову

слухаемо

Слухаемо

гармонію правою рукою. Стиль з’явився ще в другому десятилітті нашого століття, коли його грав піаніст Джиммі Янсі. Але справжню популярність він здобув з появою трьох віртуозів «Мід Лакс» Льюїса, Піта Джонсона і Альберта Аммонса, які перетворили бугі-вугі з танцювальної в концертну музику. Ще один з відомих напрямків джазу — стиль «фьюжн», проте ранній етап розвитку цього стилю правильно на- з и вати — «джаз-рок». Спочатку джаз-роком називали поєднання джазової імпровізації з енергетикою і ритмами рок-музики. До 1967 року ці стилі існували окремо один від одного, але згодом представники року та джазу стали обмінюватися ідеями і об’єднуватися. Першими представниками нового напряму джаз-рок були гітарист Ларрі Коріелл, вібрафоніст Гері Бертон, барабанщик Біллі Кобем з групою «Dreams». Найяскравішим же виконавцем цього стилю вважається Майлс Девіс. Для найбільш цікавих складів джаз-року характерна імпровізація, використання гармонійних принципів рок-музики, ритми Сходу, електронна обробка і синтезування звуку. Фьюжн (злиття) — це комбінація джазу зі звичайною поп-музикою і легким ритм-енд-блюзом. Додатковим імпульсом для розвитку цього стилю послужив черговий (вже не перший в історії джазу) ухил в бік європейської академічної музики. Фанк — це ще один популярний напрям джазу 70-х і 80-х. Основоположниками стилю є Джеймс Браун і Джордж Клінтон. У фанку різноманітний набір джазових ідіом витісняється простими музичними фразами, що складаються з блюзових вигуків і стогонів, взятих з саксофон соло таких виконавців як Кінг Кертіс, Джуніор Уолкер, Дейвід Сенборн, Пол Баттерфілд. Слово «фанк» вважалося жаргонним, воно означає «танцювати до повної втоми». Джазмени часто вживали його, звертаючись до глядачів як прохання танцювати і рухатися активно під акомпанемент їх музики. Танцювальна спрямованість фанку визначає його музичні особливості — «неправильний» ритм і яскраво-виражений вокал. Джаз — це відсутність правил та імпровізація. Проте, все ж, це досить закритий стиль, адже з самого його зародження він був спрямований на збереження традицій. Джаз надихає і просто змушує рухатись, п р а ц ю - вати, тому, якщо тобі не вистачає натхнення — увімкни цю неймовірну музику, приклич свою Музу і у тебе неодмінно виникнуть нові ідеї. За матеріалами «Клубу Союзу Композиторів» Юлія Торконяк

Якщо ти чекаєш, що хтось прийме тебе «таким, як ти є», то ти просто ліниве мудло. Тому що, як правило, «такий, як є» - видовище сумне. Змінюйся, скотино. Працюй над собою. Або здохни на самоті.

Фаіна Раневська

подорожуемо

Зрадь їй і відчуй свободу! Весняний тобі привіт. Сподіваюсь, ця пора року тебе не розчарує і залишить тільки приємні, світлі і ніжні спогади. А ще, сподіваюсь, що вона стане тим часом, коли ти наважишся змінити своє життя. Для чого чекати? Варто саме сьогодні йти на зустріч новому. Усі ми маємо свою зону комфорту, яка уже є невід’ємною частинкою нашого життя. І дуже часто людині важко вийти з цієї зони і змінити свій звичний графік буденності, адже там, у власній зоні, нам комфортно і затишно. Невелике число тих, хто не може жити в одноманітності і прагне нових звершень, кожного дня прямує їм на зустріч. Ми часто бачимо світлини таких людей в неті і захоплюємось їхнім неймовірно цікавим життям, але не наважуємось (хоч і дуже хочемо) зробити перший і, що не менш важливо, напевно, найважливіший крок. І якщо читаючи ці рядки ти розумієш, що я говорю про тебе – задумайся. Саме зараз сядь і подумай. Можеливо, все ж варто зробити те, чого тобі хочеться і відправитись туди, де перехоплюватиме подих і зачаровуватиме погляд? Я вибрала для тебе декілька цікавих і вражаючих фото. Саме тих, які надихають нас на дії. Дивись, обирай і не смій більше затримуватись у зоні свого комфорту. Зрадь їй і відчуй свободу!

подорожуемо

Тунель закоханих, Україна

Печери світлячків Уейтомо, Північний острів, Нова Зеландія.

Печера Очеретяної флейти, Китай

подорожуемо

Гора Рорайма, Венесуела

Кольорові скелі Чжаньє Данксіа, Ганьсу, Китай

Море Зірок, Мальдіви

подорожуемо Бажаю тобі, саме цієї весни, якщо ти справді цього хочеш, зробити той перший і найважливіший крок, який змінить усе твоє життя.

Мар’яна Джердж

смакуемо

Хто за морозивo... молоко або іIсторiя виникнення морозива + рецепт зио р о м ти а в у с а кл у о д п о р о п им б им ю ц л у и у к л к е т о і п к с л в і о Всі ми т втамовуєм ось кому ж єм -о к ю а л т с о. и к О о м . л а м о з о м в не ти ь и т з і в о р а о н м за у том і к м у д а н о л спа

Насправді ж, морозиво з’явилось дуже-дуже давно. Першу згадку про цей продукт датують ще IV століття до н.е. Перший рецепт відкрив римський імператор Нерон. Саме він наказав своїм підлеглим підготувати лід з привезеними гірськими фруктами. Після цього — китайський король Тангу створив морозиво за допомогою змішування молочних сумішей та льоду. З того часу рецепти цього десерту розвивалися і пропонувалися у французьких та італійських королівських дворах. В Європі перше морозиво привезли, швидше за все, з Китаю.

«Морозиво пiднімає настрiй» Ще в 3000 році до н. е. в будинках Китаю до столу подавалися фруктові соки, змішані зі снігом чи льодом. Рецепти і способи зберігання продукту дуже довго трималися в таємниці. Придворні кухарі давали офіційну обіцянку нікому не надавати жодної інформації про морозиво. А за часів правління французької королеви Катерини Медичі історія створення морозива взагалі вважалася державною таємницею, за розповсюдження якої засуджували до смертної кари. Такі ласощі припали до душі навіть Олександру Македонському, у якого в підпорядкуванні були спеціально навчені бігуни, в обов’язки яких входило доставляти з гір сніг до того, як він розтане.

Через деякий час все ж, не дивлячись на всі заборони і накази, рецепт морозива дізналися багато людей. Сьогодні його готують прак-

смакуемо

тично в усіх країнах світу, причому існує неймовірна кількість різновидів цих ласощів. Наприклад, відносно недавно, німецькі кухарі придумали рецепт гарячого омлету, начиненого імбирним морозивом, в Америці — зі смаком часнику. Однак існує 4 основних види «холодного десерту»: молочне, вершкове, пломбір та плодово-ягідне.

«Як мало потрiбно для щастя одне смачненьке морозиво»

Проте сьогодні я вам запропоную нестандартний рецепт морозива, а цікавий варіант – морозиво з м’яти з крихтами шоколаду! Так як я обожнюю м’яту, мені захотілось приготувати щось незвичне, а не просто випити м’ятний чай;) День був сонячний і на диво теплий, я вирішила відкрити сезон морозива!

Для приготування 10 порцiй морозива я використала: • Молоко - 2 і 2/3 чашки (1 чашка 200 мл) • Листя свіжої м’яти - 3/4 чашки • Цукрову пудру - 3/4 ст. • Сіль - 1/8 ч. л. • Зелений і синій харчові барвники (але це необов’язково) • Крихти шоколаду - 85 г Для початку в каструльку я налила молока і кинула туди листя м’яти. Вогонь поставила середній, проварюючи приблизно 5 хвилин (поки не почнуть з’являтись бульбашки;)) Виключивши вогонь, поки молоко охолоджувалось, я подробила шоколад (трішки поласувавши ним;)). Далі я процідила молоко з м’ятою через чисту марлю, можна використати ситечко, але мені зручніше так. В отриману масу я додала цукрову пудру та харчові барвники (зелений 2 краплі і 1 крапля синього (нагадую, що це за бажанням)). Перемішала до однорідної консистенції. Як тільки маса з м’ятою охолола повністю, накрила її харчовою плівкою і поставила в холодильник на 5-6 годин.

Цілий день мріючи нарешті завершити приготування морозива, я пішла на кухню, витягнула масу з холодильника і додала туди подріблений шоколад і перемішала це все за допомогою лопатки. Далі, заповнила формочки майбутнім м’ятним морозивом з шоколадною крихтою. Вставила палички для морозива, накрила фольгою і кришечками. І знову поставила заморожувати м’ятне морозиво з шоколадними крихтами в морозильну камеру на всю ніч. Що ж доведеться ще ніч пережити без десерту;) Маленький секрет: Щоб морозиво легко витягувалося з формочки, опустіть його в теплу воду на кілька секунд. Смачного;)

Юлія Торконяк

робимо паузу …

поки не пізно

Я повернулась у місто, яке колись давно залишила, бо не хотіла у натовпі зустріти його. Змінила багато країн, ще більше міст, квартир. Бачила багато людей, з кимось була ближчою, ніж з ним. Але жоден так і не став тим самим. Я знала, що й не стане. Бо яким би далеким не був Він – але тільки Він назавжди залишиться моєю людиною.

робимо паузу Тільки з ним я могла говорити на будь-які теми, не соромлячись та не шукаючи відповідні слова; тільки з ним я могла гучно кричати та співати дурні пісні вголос. Тільки з ним я могла весело сміятись та не боятись осуду. Але я все зруйнувала. Я ніколи не вірила, що ось так легко знайшла його і він дійсно моя половина. Я шукала, шукала, шукала..., а він терпляче чекав, коли я повернусь. Я поверталась і знову йшла. Зраджуючи його і саму себе. Кожного чоловіка я завжди порівнювала з ним, розповідала йому як з ними важко поділитись чимось важливим. Та що там важко... Не хотілось. А Він постійно говорив, що ми станемо подружжям. Але не дочекався. На його весіллі я зрозуміла, що пора тікати. Що не зможу залишитись у місті, де була щаслива з ним, сама того не розуміючи. Прийшовши додому, я зібрала найнеобхідніше і найважливіше. І поїхала. Роками я тікала. І щоночі поверталась думками до нього. Більше ні з ким я не сміялась так голосно, легенька посмішка – ось чого могли від мене домогтись вульгарними жартами чужі чоловіки; більше ні з ким я не бігала під дощем у білих футболках з-під яких потім було видно геть усе, але було байдуже; ні з ким я не залишалась довше, ніж на декілька хвилин після спільної ночі. І от я повернулась... Що цим хотіла собі довести? Повз мене проїхала пара маленьких велосипедистів… Я зайшла у нашу улюблену кав’ярню і замовила таке смачне колись лате з карамельним сиропом. Цікаво чи залишилось тут хоч щось таким, як було з ним? Він завжди мені його купував. Вийшла на вулицю, щоб прогулятись під першим теплим весняним сонцем. Зупинилась біля озера, згадала як він вчив мене складати паперові кораблики, а в мене так і не виходило. Досі не виходить... А він завжди мені робив десяток, ховаючи в них важливі записки та слова, які потім шепотів на вухо. Я занадто пізно зрозуміла, що небеса вручили мені дивовижний подарунок. Що кохання буває раз в житті. І я цей раз вже втратила. Я повернулась у місто, де здобула і просто віддала своє кохання. Я запізнилась. Єдине, що залишається – зраджувати собі з чужими та такими далекими людьми. Або далі тікати від задушливого почуття всередині.

Юлія Торконяк

робимо паузу

За ме жею страху

Кожна секунда протікає краплями адреналіну по венах. Вогні міста розчиняються десь далеко під ногами. Щометр підйому догори серце шаленіє. Страх... Його банально видуває із закутків душі з кожним поривом вітру. Я завжди боялася в якийсь момент не відчути під ногами твердої землі. Цей страх поглинав, не давав і на дюйм підірватися до неба. Але зараз в голові лунає сміливий голос. Голос впевненості. Твій голос. Ти попереду, підіймаєшся стрімголов і підбадьорюєш мене через навушник. По-іншому я б тебе і не почула. Для такого досвідченого альпініста як ти підйом на цю вежу все одно, що поїздка на ліфті. А для мене це виклик. Це мій прорив за межу власного страху. Хто перший з нас двох захотів зайти за цю межу? Хто у звичайній телевежі побачив новий вихід, нову задачу? Зараз це не має сенсу з’ясовувати. Ще кілька секунд, пара метрів... І ось вони. Ті самі зорі, які я бачу щоночі. А тепер, здається, вони так близько, що можна доторкнутися. Тільки протягни руку. - Це прекрасно... Побувавши за межею тих обмежень, у які тебе заганяє власний розум, починаєш бачити все зовсім інакше. Я набралася сміливості, знайшла вихід за рамки самої себе. Так, не сама. З тобою. Але назад я буду спускатися вже без страху, без обмежень. І тепер, після однієї перетнутої межі, так легко переступити й решту.

робимо паузу

Софія Бенза

робимо паузу

ОДЕРЖИМІСТЬ 72

робимо паузу ... Одна, друга, третя... ти не можеш зупинитись. Це як магніт, який не дає тобі спокою. Допоки ти не втамуєш спрагу, не можеш думати ні про що інше. Це як антивірус, який ти вимушений прийняти. Ти знаєш, що ні до чого доброго це не призведе, але ти все одно продовжуєш. Кожен раз – як перший. Це вже невід’ємна частина твого життя. Бурхливий вибух в мозку від задоволення. Самообман. Ти сам не віриш у все це. Безкорисна річ. Але твоє тіло прагне цього більше за все на світі. Ілюзії інколи такі справжні, що стають реальністю. Ти знаєш їх всі на смак, на дотик, запах... Розрізняєш із заплющеними очима по формі. Не вагаючись ти йдеш за новою. Легше від цього не стане, ти це знаєш. Але воно зближає; інтереси, історії – все це відкривається тобі по мірі набуття нових знайомств. Але чи потрібно воно тобі? Звичайно ж ні! Це не більше ніж «ефект Плацебо», хоча такий дієвий... Біль приглушується, світ здається

менш жорстоким і несправедливим або, можливо, ти просто з цим змирився. Ти можеш переконувати себе далі, але наслідки будуть жахливими. Вранці з кавою, ввечері після вечері, якщо втомлений або засмучений – в певній мірі вони допомагають тобі рухатись далі. Заповнювати шматочок твого життя, якого ніби-то не вистачало. Ти запихаєш руку в кишеню вже уявляючи, як солодкий дим наповнює твої легені, з кожним вдихом тобі стає краще. Капкан, який настільки приємний як і небезпечний. Ти зупиняєш себе, відмовляєшся від цього швидкоплинного задоволення, тобі стає краще, але ніщо вже не заповнить цього не вистачаючого шматочка...

робимо паузу

ВИБIР Сьогодні після тренувань Олег вирішив одразу піти додому. Зазвичай він ще довго прогулювався парком, заходив до бібліотеки або зустрічався з друзями. Але зараз йому захотілось домашньої тиші і затишку, де немає зайвих поглядів, думок і людей. Два чітких і звичних звуки дали знати, що замок прийняв пароль ключового рельєфу і впускає господаря додому. Зачинивши за собою двері, хлопець із полегшенням видихнув і роззувшись, не поспішаючи, направився до зручного дивана. І тільки він потягнувся за пультом, як пролунав телефонний

дзвінок. Піднявши слухавку Олег приємно здивувався, адже почув голос найкращого друга. Попри те, що вони деякий час не спілкувались - все одно залишились вірними і справжніми друзями. З радості Олег і забув, що саме вплинуло на довготривалий розрив зв’язку з Максимом. Але як тільки закінчились звичні фрази, типу: «Привіт, як справи?», «Що нового?», «Ще не одружився?», хоч і без особливого бажання, Олег пригадав причину неприємної розлуки з другом. Двоє найкращих, завжди як нерозлийвода друзів, готові були віддати одне за одного власне життя. Здавалось, що навіть на світ дивились одними очима. Думки їхні завжди сходились, захоплення були теж одинакові, навіть смаки на дівчат схожі. Але не дівчина стала причиною сварки, ні. Як не дивно, у цій історії обійшлось без любовного трикутника. Майже рік тому Олегові і Максимові запропонували роботу за кордоном. Обіцяли хорошу зарплату і шанс змінити своє життя на 180 градусів. Але для цього вони повинні приймати участь у боях. Так, хлопці були спортсменами і займались не одним видом бойових мистецтв, здавалось, що про таку пропозицію могли б тільки мріяти. Та як не дивно, реакція у них на такі зміни у житті була різною. Максим без упину вмовляв друга погодитись, а Олег вперто відмовлявся. Часті суперечки на цю тему призвели до того, що Макс погодився і поїхав за кордон, а Олег - залишився. І єдине, про що шкодували обоє - це про те, що не попрощались як слід. А в результаті майже цілий рік мовчанки, адже жоден з них не знав, як наважитись на перший крок і що сказати при розмові.

робимо паузу І пригадалась ця історія Олегові одразу, як Максим заговорив про свої досягнення. Слухаючи розповідь друга про своє життя та виграні бої, Олег відчув, що у голосі Максима є якась тривога. Оскільки той запланував поїздку на декілька днів додому і хлопці вже назначили дату зустрічі, Олег вирішив, що не варто зараз ставити зайвих запитань і краще поговорити віч-на-віч. Тоді, коли він бачитиме очі і вираз обличчя свого друга, той ніяк не зможе приховати правду. Напевно, ніколи так не чекав зустрічі із дівчиною, як чекав її із Максом. Стільки хотілось дізнатись і самому було що розповісти, адже рік - це насправді дуже багато часу і він шкодував, що втратив його. Але тепер був шанс усе виправити і навіть надолужити. Боявся тільки, що Максим знову вмовлятиме його поїхати з ним, адже розумів, що все одно відмовиться і не хотів знову втрачати віднайдений зв’язок. При зустрічі хлопці міцно обнялись і не марнуючи часу наввипередки розповідали одне одному про своє життя та його зміни за останній рік. Олег добре знав свого друга і після декількох годин спілкування не мав жодних сумнівів, що той чогось не договорює. І все чекав хорошого моменту, щоб запитати в чому ж справа. Але як тільки зрозумів, що такий момент сам по собі не прийде, наважився поцікавитись чи справді у Максима все так чудово і неймовірно добре як він це описує. Після декількох хвилин мовчання, Максим зрозумів, що настав час відкрити усі карти тому, кому довіряв найбільше. І ситуація справді склалась у нього не з найкращих. Він розповів, що таке чудове життя у нього насправді було, але тільки перших півроку. Потім справи погіршились і зараз, будучи винним величезну суму грошей, він змушений брати участь у незаконних боях, де все відбувається далеко не так як на офіційних рингах. Але і на цьому не закінчилась проблемність його ситуації, адже бої ці проходять у парних поєдинках. Не маючи більше до кого звернутись і кому довіритись, Максим приїхав додому з надією, що Олег погодиться йому допомогти. Мовчки і з зажуреним виразом обличчя Олег вислухав історію і з сумом в очах сказав: - Я зрозумів. Але … не можу нічого тобі відповісти. Зараз, так точно. - Я завтра зранку вилітаю, уже замовив 2 квитки. Ти зможеш відповісти сьогодні до 23? Олег ствердно кивнув головою і невпевненим кроком пішов вперед. Максим підхопивши ритм потягнувся за ним. Через півгодини хлопці попрощались і розійшлись у різних напрямках.

робимо паузу - Не забудь, сьогодні до опівночі чекаю твоєї відповіді. - Таке не забудеш, - сумно відповів Олег і зажурено пішов уже не на заплановане тренування, а додому. Просидівши декілька годин у напівтемній кімнаті, затупивши погляд в одному напрямку думав, як же йому вчинити. Адже усе своє життя засуджував застосування сили і різного роду бої, а тим-паче незаконні. Так, Олег усе своє життя присвятив спортові і досяг великих результатів більше як у десяти видах боротьби. Але, водночас, завжди стверджував і всіх переконував, що сила – це погано. Якщо у вас назрів конфлікт - його потрібно вирішувати розмовою і компромісом, у будь-якому разі не кулаками. Саме з цих життєвих поглядів, ще рік тому, він змушений був відмовитись від пропозиції усього життя і на такий тривалий час втратити того, за кого ладен був його віддати. Але сьогодні перед ним постав неймовірно важкий

і болючий вибір. З одного боку друг і його доля, а з іншого - власні погляди, переконання і принципи. Не чекаючи коли максим сам його набере, Олег зателефонував першим, щоб дати уже точну відповідь і закрити цю тему назавжди. - Так… - почулось йому з іншого боку слухавки. - Ти знаєш, як я ставлюсь до всіх цих боїв, тому не пояснюватиму свого рішення. Не сподіваюсь, що ти зрозумієш… Пробач… я не можу поїхати з тобою. - … Ок, був радий тебе бачити. Прощавай і не забувай про мене. - Прощавай. З тяжким серцем лягав Олег спати. Не давали спокою йому думки, які роєм влетіли в голову і високими звуками руйнували тишу. Так і не заснувши, о 05:00 ранку піднявся з ліжка і зробив те, що тепер уже вважав точно правильним. Сонце ще не встигло пролити свої промені на місто, як Максим уже сидів

робимо паузу у залі очікувань. Побачивши Олега зрадів, що друг прийшов і цього разу вони точно попрощаються як слід. - Я здивований, але скажу правду – радий, що ти прийшов провести. - Та ні друже, ти помиляєшся... Сподіваюсь, другий квиток ти ще не викинув? Із широко розплющеними очима, Максим дивився на свого друга і не міг повірити у те, що бачив і чув. Він не засуджував Олега за відмову і чудово розумів, чому той прийняв рішення відмовитись. І те, що він передумав, наплював на всі свої життєві принципи і переконання заради нього не вкладалось у його голові. Ніч безсонного ритму задала Олегові інший напрям мислення. Він зрозумів, що друг і його життя набагато важливіші для нього, ніж ті переконання, якими він жив до цього часу. І неважливо чим закінчиться ця поїздка і чи зможуть перемогти вони вже там на рингу, найважливішим було те, що вони стоятимуть пліч-о-пліч, один за одного і до кінця.

Мар’яна Джердж

робимо паузу

Невипадкові випадковості Частина 5 Сімейна зустріч Артем

Я їхав вже знайомими дорогами, які зараз здавались такими чужими. Темніло, віскі закінчувалось, а в очах – туман. Останнє, що я помітив – блиск фар авто, яке мчало мені на зустріч. Не знаю як я встиг зреагувати, в той момент думав лише про людину, яка рухалась просто на мене. Отямившись, помітив перед собою юного хлопця. - Щастить мені на пияк. – Бурмотів хлопець. – Ви що досі Новий рік святкуєте? Добре, що нічого серйозного, хоча машину прийдеться ремонтувати. Я нічого не розумів, мені було соромно і дуже боліла голова. - Вас відвезти у лікарню? - Не треба. Довго прийдеться пояснювати, що сталось. - Додому? - Слухай, залиши мене тут, будь ласка. В тебе ж, напевно, багато справ. Не марнуй час на мене. - Ну ні, я вас тут не залишу. Ще замерзнете. Виходьте з машини. Я викличу когось, щоб на парковку доставили чи кудись там ще. Я послухав юнака, якось виліз із розбитого авто, торкнувся до голови і помітив на пальцях кров. Ноги мене теж не слухались. - Обережно. Я допоможу, - хлопець взяв мене під руки

робимо паузу і посадив у свою машину. Як ж соромно, думав я. Докотився. – Візьміть серветку. Хлопець дістав мені упаковку, я глянув у дзеркало і сам себе не впізнавав. Помітив у авто сигарети Dunhill. Ох, що ж це всюди і все нагадує мені Юлю. Хлопець побачив, що я розглядаю цигарки. - Якщо хочете курити – можете взяти - Я не палю - Я теж, - засміявся юнак, - це сестри. Треба викинути, намагаюсь змусити її залишити цю звичку. Але безрезультатно. Я посміхнувся. Ми доїхали до багатоповерхівки. - Проспитесь у мене, тоді поїдете додому. Все ж таки я теж винен трішки у цій пригоді. Добравшись до чужої квартири, в якій мені чомусь було так добре, я вже спав на ходу. Дякувати моєму новому другові, що я не заснув просто на сходовій клітці чи у ліфті. Він вклав мене на диван і я одразу ж поринув у сон. Спавши, я почув розмову. Голос здавався неймовірно знайомим. Господи, всюди вона. - От і ще одна п’яниця, нарешті, за півтора доби повернулась додому, - з докором говорив комусь хлопець, що притягнув мене до себе додому. Я подумав, що розмовляє він із нареченою. - Відвали! – крикнула дівчина і я вже був впевненим, що це вона. Не можуть бути голоси настільки схожими. Це Юля. Психея. – І що означає «ще одна п’яниця»? Ніколи не повірю, що твоя Настя стала на грішний шлях. - Не дай Бог, - засміявся юнак. – Я їхав додому і прямо на мене рухалось інше авто, чоловік звернув у канаву, розбив машину і голову теж. В лікарню не хотів, був дуже п’яний... Ну не міг я його залишити. Відіспиться і поїде додому. - Ох, Марко. Ти б ще бомжа привів додому, бо тобі його жаль. Покажи мені того свого алкоголіка.

робимо паузу Я сів на диван, не знаючи що робити. В дверях кімнати з’явилась Юля. - Марко!!! Це що, жарт??? – сказати, що вона була здивована нічого не сказати. - Ви знайомі? – брат Юлі теж був ошелешений - Так, я з ним сплю. - Що? Юля підійшла до мене, торкнулась розбитої голови. - Рану ж потрібно промити. – турботливо промовила Психея, - ти з розуму зійшов в такому стані водити машину? А якби щось серйозніше? - Хвилюєшся за мене? – усміхнувся я. - За брата хвилююсь. Ти міг його вбити! Вона вийшла, через кілька хвилин повернулась із бинтом, ватою та ще якимись пляшками, щоб обробити рану. - Я вас залишу раз ви… спите. – засміявся хлопець. – До речі, я Марко. - Артем, - простягнув йому руку. – Вибач за це все і дуже дякую. І за Юлю теж дякую. Психея демонстративно закотила очі, сіла біля мене. - Буде боліти, – попередила вона мене. - Вперше тебе такою бачу. - Якою? - Домашньою, турботливою. Без сигарети в зубах, - пожартував я. - Точно, я забула, - вона витягнула цигарку і закурила. - От тепер вже бачу в тобі ту саму Психею. - Ерос і Психея… - задумливо прошепотіла Юля, - правда символічно? Я торкнувся її волосся. - Ти жахливо виглядаєш, - засміявся я. - Ти теж не дуже. - Раптом вона лягла на диван, поклавши голову мені на ноги, скрутилась як та кішечка, - я втомилась. Знаєш, рада, що ти тут. Я дійсно хвилювалась, коли ти поїхав. - Але все-таки пішла. Я гладив її плечі, стільки ніжності в мені було. Вона дивилась на мене і я бачив в ній те, що мені хотілось бачити завжди. Стільки відвертості та бажання, стільки смиренності.

робимо паузу - Юлю, можна запитання? - Якщо ти готовий до відповіді. - Чому ти тоді плакала? Психея мить помовчала. - Тому що ти перший, хто торкаючись мого тіла, зміг торкнутись моєї душі, - прошепотіла вона Вона піднялась і через секунду вже цілувала мене в шию. Я міцно притиснув її до себе, шукаючи її губи. Все було як і попередній раз – пристрасно, ніжно. Я забув про все, відчував тільки Юлю – її тіло, її ніжні доторки, її дихання та стогони, відчував її душу. Не вистачало повітря. Я взяв її зап’ястя, піднявши руки вверх. Вона не пручалась. Взяв її волосся в свої руки, поцілував шию. Юля тремтіла, та я знав, що не від холоду, а від насолоди. Я на мить зупинився, Психея розплющила очі. - Не смій, - видихнула вона. Я чекав. - Не зупиняйся. – Я хотів, щоб вона мене попросила продовжити, хотів знати, що їй це потрібно, що їй потрібен я. Я продовжив. Вона промовила моє ім’я. Вперше вона назвала мене по імені. Я пішов в душ, почав квапливо збиратись. - Залишся… - Що? - Не йди. Залишись зі мною. Я не міг повірити в почуте. Юля пішла в свою кімнату, я секунду повагався та пішов слідом. - Мило, - усміхнувся я. Вона лягла в ліжко, я знявши футболку вмостився поруч. Юля заснула швидко, а я не міг. Вона була така чуттєва та ніжна, така маленька і беззахисна. Я обійняв її. Вона підсунулась ближче, уткнувшись носом мені в груди. - Моя Психея, - прошепотів я і поцілував її у маківку. Юлія Торконяк

Продовження у наступному номері

Над номером працювали: Редакторський колектив: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк Художні редактори: Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк

Журналісти: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Софія Бенза, Юлія Март, Юлія Торконяк Дописувачі: Вікторія Ковцун, Vlad Graboff, Любомир Винник, Ro

Як з нами зв’язатись: vk.com/intermezzoif

facebook.com/groups/intermezzoif

issuu.com/intermezzoif

№11, березень-квітень 2017 Івано-Франківськ