8 випуск. Назад у дитинство by Intermezzo

№8, Зима, 2016

Дитинство це невиліковно

зміст {4} Налаштовуємось: Слово редактора {6} Тема номера: Назад у дитинство [6] «Дитинство, як літо» [8] «Дитинство - малесенький відрізок щастя» [14] «Як правильно впадати в дитинство» {16} Спілкуємось: [16] «Хто оживив казку?» [20] Знайомство із творчою сім’єю «МАЛіЖ» [26] Ростислав Держипільський про фільм «Жива»

{31} Розвиваємось: [31] «Йо-хо-хо і пляшка рому» [34] «Харадзюку: мода для дорослих дітей» {36} Роздумуємо: [36] «Без права на щастя» [39] «Бути красивою: дар чи прокляття?» [42] «Яким буде твій вибір?» {44} Насолоджуємось: [44] «Щасливе дитинство» [45] «Моє дитинство»

зміст {46} Живемо: [46] «Подарунки на Миколая наших читачів» [48] «Різдвяна свічка як символ любові у сім’ї» [49] «ZAXIDFest» {52} Читаємо: «Ласкаво просимо на Алею Діасон» {56} Дивимось: «Екскурс у дитинство» {60} Слухаємо:Alterego. Дмитро Шумило {68} Подорожуємо: «Час розваг» {73} Смакуємо: «Смак дитинства» {76} Робимо паузу: [76] «Рідне тепло» [78] «Мар’янчина пригода» [83] «Жадібні ведмежата»

[86] «Новорічні дива» [90] «Твій вдалий експеримент» [92-93] «Невипадкові випадковості»

налаштовуємось

Мандруємо у часі Сонце перестало випромінювати достатню кількість тепла для обігріву Землі, але не забувай про те, що людське тепло теж дуже важливе. Даруй його рідним, близьким людям. Обіймай та зігрівай, натомість отримуючи ще більше. Прокинувшись вранці, закутайся у нагріту від твого тіла ковдру – біжи у гарячий душ, напиши на дзеркалі пальцями записку для когось хорошого. Тепер твоя наступна зупинка – кухня. Витягни з комоду чашку, завари запашну каву, кинь дрібку цукру, якщо полюбляєш солодку. Тільки так, щоб не забагато - не перебий чарівність самого напою. Глянь у вікно, де вітер наспівує деревам свою улюблену пісню, а дощ барабанить по даху. Зроби ковток і зігрійся зсередини. Повернись назад у ліжко, вкрийся, візьми із собою каву та новий номер «Intermezzo» – опинись знову у дитинстві. Прочитай від першої до останньої сторінки, нехай твоє доросле життя зупиниться.

налаштовуємось

Опісля – приготуй свої улюблені дитячі ласощі, поклич до себе друзів дитинства. Обов’язково попередь, що це вечірка спогадів! Нехай принесуть щось, пов’язане з вашими безтурботними днями. Разом згадайте всі веселощі та незгоди, смійтесь і плачте. Твоє серйозне життя ще продовжиться, та ніколи не забувай про маленьку дитину всередині. Інколи надягай найяскравіший шарф, забудь парасолю та біжи по калюжах, гучно кричи і не звертай увагу на цих суворих сірих людей. Не бійся бути дитиною. Не бійся безтурботності. Бо це найкращі миті твого життя. Редакторський колектив

тема номера: назад у дитинство

Дитинство, як літо...

Дитинство, як і літо - проходить швидко, весело, спекотно, насичено. І так само швидко закінчується. Й помітити не встигнеш, як став дорослим. Тільки якісь далекі теплі спогади нагадують про ті безтурботні дні, коли тебе нічого не бентежило... спати можна до обіду, купатись у ріці, нічого не плануючи. Проте, літо завжди повертається в наше життя.

А дитинство? Чи можна хоч на мить знову стати дитиною? Звичайно, що так. Просто не варто тонути в цьому серйозному дорослому житті. В дитинстві все (здається чи все-таки дійсно?) чесніше і правдивіше. Ми віримо у щирість інших людей, віримо всім їхнім словам, а потім - нас обманюють раз за разом, ми все менше й менше віримо в людей та їхні слова. І згодом зовсім втрачаємо здатність бачити в них щось хороше. Та хіба так повинно бути? Чому дорослі забувають про важливість правди? У дітей очі горять, діти – це сонце, а дорослі – це тільки похмурі хмари, від яких очікуєш жорстокої, холодної зливи. Хочеться сховатись у теплу місцину, щоб перечекати цей дощ. Ми ростемо і забуваємо про красу навколишнього світу, про захід і схід сонця, бо бачили його вже n-ну кількість разів. Хіба важливо скільки? Це ж щоденна частинка магії. Натомість ми помічаємо тільки проблеми – нестачу грошей, погану погоду (яку теж варто любити), нас роздратовують обійми та поцілунки, ми хочемо самотності і тікаємо від усіх. Ми тікаємо від всього дитячого, бо ми ДОРОСЛІ! Ми перестаємо займатись творчістю, ми більше не малюємо, не танцюємо просто так під ритмічну музику – для цього безсердечні, порожні люди їдуть у клуби, п’ють алкоголь («а як же без нього розслабитись») і тільки тоді ніби «насолоджуються». Повертаються у темну квартиру під ранок, захмелілі і розповідають вранці як весело провели час. В дитинстві все простіше. Не потрібно зайвих речей для того, щоб бути щасливими. В буденних речах діти знаходять стільки неймовірного. А ще ми перестаємо ставити запитання. «Чому? Як? Де?»... Нам більше не цікаво, ми ж все знаємо. Ми стільки побачили. Хіба це не дивно? Чому нам стає так байдуже на все? Давайте не забувати, що у кожному з нас живе маленька дитина. Наповнюйте її радістю, щастям, не дайте своїм очам стати холодними та порожніми. Дитинство, як і літо, швидко закінчується. Але ми завжди можемо повернутись. Юлія Торконяк

тема номера: назад у дитинство

Дитинство – відрізок

Бути дитиною – це завжди веселощi У житті є багато чудових миттєвостей та періодів, про які ми з вами ніколи не забудемо. Одним з найпрекрасніших періодів у нашому житті є дитинство. Бути дитиною – це завжди безпідставна радість, багато друзів, солодощі та море шалених емоцій. Дитинство – це коли у тебе немає турбот, проблем та обов’язків. Багато дорослих часто говорять: «Як добре бути маленьким! Не потрібно прокидатися вранці на роботу та хвилюватися, як вижити на мізерну зарплату. Можна спати скільки завгодно, можна прокинутися, підійти до вікна і спостерігати, як люди поспішають по своїх справах, слухати, як шумить місто за вікном. Весь день можна грати в різні ігри: в хованки – і ховатися де завгодно, у лови – тікати, наприклад, від бабусі. Потім можна гуляти на свіжому повітрі, грітися на сонечку, лежати на травичці і насолоджуватися свободою. Але це тільки мрії. Дитинство ніколи не повернеш!». У нашому дитинстві є і незабутні події: це можуть бути будь-які поїздки, подорожі та багато іншого. Коли ми розповідаємо про це, то звичайно, радіємо і посміхаємося, згадуючи про те, де побували. Дитячі роки – не вічні, на зміну їм приходить доросле са-

б а г а т о д р у з i в,

тема номера: назад у дитинство

– малесенький щастя с о л о д о щ i

мостійне життя. І як прекрасно, що у нашій пам’яті зберігаються теплі спогади про цю чудову, прекрасну пору, коли можна нескінченно гратися, веселитися та дивуватися. Але дитинство – це не тільки радісні моменти, бувають також образи, прикрощі та сум. Проте вони так швидко проходять, що здається, дитинство складається тільки зі світлих, яскравих фарб і щастя! Але, як би нам не хотілося, дитинство проходить непомітно, зникає і ніяк це не зупинити. Ми всі ростемо… Але ніколи не варто забувати його, треба відтворювати в пам’яті з радісними почуттями, адже це – перші кроки у наше сьогоднішнє, доросле життя. Усі ми любимо згадувати ці чудові роки, поринати у спогади цих прекрасних моментів. А давайте разом зануримося у минуле та пригадаємо яким було дитинство кожного з нас? У цьому нам допоможе опитування, метою якого було дізнатися, яким ж було дитинство іванофранківців. Жителі міста відповідали на запитання: «Яким було їхнє дитинство?; Чи хотіли б повернутися у роки свого дитинства? Чому?; Найяскравіший спогад з дитинства; Чи дитячі роки людей їхнього покоління були цікавішими, ніж дитячі роки сучасних дітей? Якщо так, то чому?» На ці прості запитання, я отримала багато цікавих та неординарних відповідей. Найцікавіші маємо змогу почитати:

та море шалених емоцiй.

Юлія, 21 рік. Моє дитинство було дуже емоційно протилежним. З одного боку, все було яскраво і весело, як в усіх діток. А з іншого, були моменти та етапи, які я б з радістю забула, стерла з пам’яті. Хоча, все-таки, позитиву було більше:) Повернутися хотіла б, мабуть, тільки в певні моменти. Наприклад, щоб відчути ту безтурботність, щастя від простих речей, віру в людей. Щоб згадати як це і з цими знаннями жити тепер, бо інколи не вистачає дитинства в дорослому житті. Найяскравішим спогадом є, як дворами ми «воювали» за величезну карусель, яку бандами перетягували щоранку;) А от чи дитячі роки мого покоління були цікавішими, аніж дитячі роки теперішнього це, як з якого боку глянути. Ніби, так, бо ми не сиділи постійно в комп’ютерах, а бігали, веселились, стільки різних ігор знали, нас вдома майже не було, хіба тільки бігали в певні години, щоб встигнути на мультики. А зараз такого немає, бо той мультфільм можна знайти в Інтернеті і в будь-який час подивитись. Хіба не цікавіше було чекати?)) А з іншого, ми ж не розуміємо сучасних дітей, вони занадто рано дорослішають.

Олександра, 30 років. Моє дитинство було незабутнім. Завжди з посмішкою на обличчі згадую про ці чудові та неймовірні миті зі свого життя. А ще, можна було досхочу спати і не потрібно було зранку вставати на роботу. Залюбки б прожила б його ще раз, так хочеться відчути себе дитиною. Повернутися б хотіла, адже в час дитинства у мене не було зайвих клопотів, про мене турбувались мої батьки і я нічим не переймалася. Багато цікавих спогадів пригадую з дитячих років, насамперед – це веселі ігри з друзями, катання на санах, лазання по деревах. Загалом було дуже багато цікавого. Вважаю, що мої дитячі роки були значно цікавішими , ніж дитинство сучасних дітей, адже у наш час все було по-інакшому, ми гралися на вулиці в різноманітні ігри, більше спілкувалися, були щиріші і відкритіші для оточуючих, а сьогодні у спілкуванні ми обмежені.

Тарас, 23 роки. Мабуть, як і у кожного, моє дитинство було цікавим та яскравим. Понад усе б хотів повернутися у дитячі роки. Був би радий, якби винайшли машину часу і можна було б вічно бути дитиною. Дитинство згадується мені, як щось неймовірне та надзвичайне – це наче казка, у якій колись жив. Багато приємних спогадів мені пригадується, найкумеднішим було, як я до паски попікся. Я вважаю, що дитячі роки мого покоління були значно цікавішими, тому що ми з друзями більше спілкувалися вживу, ходили на рибалку, копали м’яча на пасовиську…

Діана, 18 років. Мої дитячі роки були незабутніми. Хоч я зовсім недавно була дитиною, але понад усе б хотіла повернутися у цей безтурботній для мене час і знову відчути себе маленькою радістю у житті батьків. Була б рада хоча б трішки поспати як дитина, зараз я студентка, тому хронічні недосипання для мене уже стали традиційними. У дитинстві я була неабиякою бешкетницею та задавакою, тому багато спогадів змушують мене сміятися та піднімають настрій. На мою думку, моє дитинство не дуже сильно відрізняється від дитинства теперішньої малечі.

Володимир, 37 років. Дякую, що змусили поринути спогадами в одні з найкращих років мого життя. Чи хотів би я повернутися назад у дитинство? Скоріш за все просто, щоб пригадати усі найцікавіші миті. Їх було багато, але дещо й забулося, на жаль. Найбільш запам’яталося, як ми ганяли у дворі зі своїми друзями, грали у хованки, лови, стріляли. Так, безперечно роки мого дитинства були цікавішими ніж дитинство дітей цього часу. Діти забули, що таке «бути дитиною», живе спілкування обміняли на сидіння за моніторами, я вважаю це неправильним. Діти сьогодення перетворюються на роботів.

тема номера: назад у дитинство

Христина, 22 роки.

Моє дитинство було дуже щасливим. Мені пощастило, бо я росла в великій родині і була оточена любов’ю. Скоріш за все, що не хотіла б повернутися у дитинство. Так, воно було надзвичайним, але, як і все хороше, воно закінчилось і ця сторінка моєї книги вже перегорнута. Зараз, в цей майже передсвятковий період, мені чомусь пригадується Новий рік, коли мій батько приносив ялинку і дім наповнював аромат хвої і морозу. Потім ми разом її прикрашали. Було все дуже по-сімейному і пригадуючи це сьогодні, стає тепло на душі. Кожне покоління, думаю скаже, що у їх час все було краще. Я не можу сказати, що у сучасних дітей все не цікаво. Думаю, у всіх по-своєму дитинство захоплююче, головне завжди вірити в казку.

казковий вiдрiзок нашого життя Ось таким було дитинство мешканців Івано-Франківська. Прочитавши відповіді, можна зробити висновок, що дитячі роки кожного з опитуваних були цікавими та захоплюючими, усі згадують їх з посмішкою на обличчі, кожен мав хороший настрій. Дитинство дуже коротке - це малесенький, казковий відрізок нашого життя, який назавжди залишиться у наших серцях. Тому згадуйте та насолоджуйтеся цими спогадати: переглядайте старі дитячі фотографії, смійтеся та радійте. Бережіть дитинство в своєму серці і воно завжди буде обігрівати вас щасливою думкою про нього!

ОлЬГА Боднарчук

Дитинство - це коли жовтий колір - яскраво-жовтий, дерева - живі велетні, а до місяця можна доторкнутися рукою, коли серед друзів є невидимий хлопчик, а під ліжком явно хтось живе.

Евеліна Хромченко

тема номера: назад у дитинство

Як правильно впадати

в дитинство

Дорослішання зобов’язує кожного із нас виглядати та поводитись відповідно до свого віку та статусу. Ми йдемо у садочок, потім у школу, університет, влаштовуємося на роботу та будуємо власне майбутнє… Цей механізм життя є для нас необхідним, однак він неймовірно втомлює. Ніколи не слід забувати про той час, коли ми просто були малими дітьми з великими палаючими очима та щирою посмішкою, яку ми дарували всім довкола просто так. Та малеча живе у кожному із нас. І час від часу її варто будити, розтормошувати.

Однак віднайти в собі дитинку не означає безнадійно впадати в дитинство та «дуріти». В усьому необхідна міра та розум. Тож пропонуємо вам поставати цей безупинний процес дорослішання на паузу і почитати як можна повернутися на декілька миттєвостей у своє казкове дитинство.

Парк атракцiонiв

Одиниці з нас жодного разу не ходили в дитинстві до парку атракціонів. Цікаві каруселі, шалені гірки, дзвінкий дитячий сміх довкола. Усе це створювало атмосферу свята для нас, коли ми були молодшими. Однак ці розваги дозволені не тільки для малечі. Деякі каруселі і для дорослого – випробування – що вже казати про діток. Тож це чудова нагода надолужити втрачені можливості для вашого внутрішнього карапуза. Відвідуйте парки розваг і не давайте вашому дитинству ставати лише блідим спогадом. Тут вас обов’язково накриє з головою справжнісіньке цунамі неймовірно барвистих емоцій. Про парки атракціонів читайте на сторінці --> 68

Мильні бульбашки

Які емоції у вас виникають, коли ви бачите мильні бульбашки? Це емоції вашого дитинства. Немає нічого чарівнішого та безтурботнішого, аніж цей момент, коли ти вдихаєш на повні груди і видихаєш повітря в маленьке пластикове кільце, з якого з’являється бульбашка. Напевне, були і такі, що вірили у стару дитячу казочку – якщо зловити на льоту мильну бульку, то здійсниться одне бажання. Тепер, коли ми вже дорослі, від них з’являється дещо інше задоволення. Достатньо уявити тільки, що видуваючи чергову бульбашку, разом із нею відлетять та згодом лопнуть погані думки, поганий настрій. А на душі залишиться якесь приємне дитяче тепло.

Cartoons are here!

Ніщо не може прогнати поганий настрій так швидко і легко, як перегляд улюблених мультфільмів дитинства. Саме вони колись вчили нас пізнавати світ довкола, цінувати дружбу, розрізняти добро та зло. Вони в якійсь мірі формували наші цінності життя. Навіть зараз вони можуть подарувати ту легкість та щиру радість від перегляду як і колись. Коли настрій, як то кажуть, «нижче плінтусу», то зробіть собі невеличке свято для душі – згадайте один із тих мультфільмів, від якого ви аж заливалися сміхом і обов’язково подивіться його знову. Про мультфільми читайте на сторінці --> 56 Коли ми дорослішаємо, дитинство не щезає. Воно просто засинає у нетрях нас самих. І коли ми спроможні його знову розбудити, то розуміємо, що ці моменти перетворять навіть найсіріші будні в прекрасне панно яскравих спогадів. Софiя Бенза

спілкуємось

Хто оживив

казку?

У дитячі роки багато хто з нас мріяв хоч на мить стати справжньою принцесою, піратом чи іншим улюбленим героєм з казок. Це залишилося нашими мріями. Однак є й ті, хто зміг приміряти на себе амплуа цих персонажів. Одна цікава професія у сфері розваг допоможе здійснити таку далеку мрію з дитинства. Це аніматори. В Інтернеті аніматора визначають як творчу та комунікабельну людину, яка здатна розрухати та запалити будь-яке свято. Особливо це стосується дитячих свят. Тут аніматори стають живим втіленням улюблених героїв, даруючи діткам усмішку та незабутні емоції. В той же час така робота дозволяє і самому аніматору відчути себе чарівником і, наче за помахом чарівної палички, перенестися у своє власне дитинство, не гублячи при цьому себе дорослого. Однак, які саме емоції супроводжують цих по-дитячому дорослих чарівників? Як це – оживити казку для себе і для дітей довкола? Про це ми запитали у досвідченого аніматора, що подорожував із казкою пліч-о-пліч від Івано-Франківська до Львова, Юрія.

«Заради дітей, для дітей» це моє гасло.

- Отож, що ж насправді являє собою професія аніматора? - Для початку, – вміння поводитись з дітьми. Це важливий пункт. Не менш важливим є вміння правильно поводити себе ще й із батьками. Бувають різні анімації, досить часто батьки настільки захоплювались самим дійством, що спочатку просилися, а іноді просто нахабно втручались і разом із дітьми брали участь в конкурсах. Подекуди у батьків було більше ентузіазму, ніж у дітей. І тут варто завжди знайти до ситуації правильний підхід. - Як загалом тебе сприймають діти? - Мене як персонажа? Зазвичай, моїм персонажем був герой потеріани – Невіл Лонгботом. Він, сам по собі, хлопець простенький, сором’язливий і сприймався скоріше «по стільки – по скільки». Більше уваги завжди приділялось харизматичнішим персонажам. Але діти сприймали мене саме як Невіла в усіх проявах. - А які образи, окрім нього, ти відображував? - Насправді, у нашій групі в кожного є усталений персонаж відповідно до тема-

спілкуємось тики, а саме – «потеріана». В принципі, крім свого образу, ти ніякий інший не обігруєш і це дуже позитивний момент. Оскільки ти вживався в роль і немає потреби її змінювати. Ти завжди відчуваєш себе в своїй тарілці. - Яка подія найбільш запам’яталась тобі з цього досвіду роботи? - Так по житті є, що найбільше згадується не позитив, а негатив. Була в нас одна анімація (до речі, найкраща з тих, що ми проводили), яку замовили конкуренти. Привезли групу дітей, з якою ми чудово провели всі атракції та конкурси. Але після того, як ми пішли звідти, діти просто пішли «в рознос» і розтрощили увесь заклад. На наступний день це стало для нас дуже неприємним сюрпризом. - Щось надихало тебе бути аніматором чи це було тільки роботою? - Любов до дітей, однозначно. «Заради дітей, для дітей» – це моє гасло. Ти приносиш їм радість, робиш для них свято. Це варте багатьох подвигів. - Які емоції наповнювали твою ро-

боту? - Сміх, радість від того, що ти робиш і з ким ти це робиш. Вся наша команда була дружньою і ті жарти, що побутували між нами не рідко переносилися і в наші анімації. Від цього було вдвоє веселіше. - Тема нашого випуску «Назад у дитинство». Чи були в тебе такі моменти, коли ти відчував, що повернувся в дитинство? - Вперше, коли мене на цю роботу привів мій друг, я відчув неймовірну ейфорію. Це був справжній екскурс в дитинство! Я відчував себе дитиною, яка потрапила у якийсь чарівний світ. Тому ця робота стала для мене чимось дійсно особливим. Софія Бенза

спілкуємось

Знайомство із творчою та завжди квітучою сім’єю «Міжнародної Академії літератури і журналістики»

Діти – це наше майбутнє. Світле, щире, радісне і творче. Я поспілкувалась із людьми, які стараються саме для дітей – для їхнього розвитку і щасливого майбутнього, а саме, із Ганною Кінаш – коментатором-оглядачем веб-порталу МАЛІЖ, головним адміністратором фестивалю МАЛІЖ «Рекітське Сузіря» та Катериною Говерою – головою громадської організації РЕМА (Рада Ерудованих Молодих Аристократів). - Для початку розкажіть трішки про історію «Міжнародної Академії літератури і журналістики» та її мету.

Ганна: «Міжнародна Академія літератури і журналістики (МАЛіЖ)» спочат-

ку мала назву – «Мала Академії літератури і журналістики». У 2002 році у своєму складі громадська організація мала всього 7 осіб – це були учні маленької гірської школи у селі Рекіти Міжгірського району, власне звідки і розпочалася історія становлення такого великого громадського утворення. Метою, на той час ще «Малої Академії літератури і журналістики», стала популяризація поезії і прози серед учнів (серед дітей молодшого шкільного віку, сиріт і малозабезпечених діток, котрі позбавлені батьківського піклування), але коли був проводений перший фестиваль, у 2003 році, на «Коваликовому полі» ми побачили, що дітки не лише цих категорій мають право і можливість бути присутніми на цьому заході. Фестиваль почав плідно розростатися, до нас почали з’їжджатися кожного року все більше і більше дітей, які хотіли презентувати свої твори. Спочатку це були найближчі до нас області, а згодом про нас дізнались і за кордоном. Тому зараз наша ціль – це широке ознайомлення діток усього світу із творчою діяльністю: поетичною, прозаїчною, малюнку, авторської пісні, літературно-мистецьких композицій і, власне, діяльністю у сфері розвитку особистості. Також нашою метою є об’єднання і гуртування людей навколо важливих проблем, які торкаються суспільства щодня. Позаминулого року це були ідеї єднання України та відкриття мостів миру, а минулого року на фестивалі був відкритий вже третій міст миру. Розповім маленький секрет: наступний фестиваль буде проходити під гаслом « «Чисте довкілля – чиста Україна».

- Розкажіть про заходи, які організовуються у вашому громадському об’єднанні?

Ганна: Добрим показником та підтвердженням того, що академія пра-

цює на всіх гілках, на всіх периферіях влади і громадських організацій є проведення щорічного міжнародного фестивалю для дітей «Рекітське сузір’я», який у своїй назві об’єднує всі категорії номінацій, у яких мають право брати участь дітки. На місцях, де офіційно відкриті відділення громадської організації проводимо автотренінги, майстер класи, зустрічі, організовуємо роботу у місцевих радах різного підпорядкування, тому можна сказати, що наші дітки працюють всюди. До тих заходів також входять поїздки за кордон. Загалом цим займаються юні журналісти, які впродовж подорожі мають описати свої враження і видрукувати їх у літературно-мистецькій газеті (за рахунок нашої організації) та презентувати це видання на наступному фестивалі. Дітки, які співають мають можливість безкоштовно записуватись у наших студіях; ті, які пишуть - друкувати свої роботи. Також із ними постійно працюють поети, прозаїки та літератори. Власне, все що ми робимо - робимо для дітей, для їхнього творчого розвитку, популяризації і поширення їхнього імені серед своїх колег і на рівні України, і на рівні світу. - Я впевнена, що є дітки, яких не потрібно заохочувати, їм це цікаво і вони самі до вас прийдуть. Але є ті, кого потрібно заохотити, тому мені цікаво, як ви заохочуєте молодь? Що робите, щоб саме та людина яка не чула чи не знала - почула, дізналась і захотіла приєднатись до вас?

Ганна: Заохочення молоді, зазвичай, відбувається на рівні «я почув, я поба-

чив». І насправді не обов’язково шукати високих слів для того, щоб залучити діток. Коли ти їм кажеш: «У тебе буде можливість почитати свої вірші зі сцени», вони кажуть: «Я хочу, я буду, я піду, а коли відбудеться фестиваль?». Також, важливою гілкою заохочення для старших класів, на мою думку, є зустрічі з нашими письменниками, які теж перебувають у складі журі нашого фестивалю. Вони вчать як писати, вони допомагають, ніколи не критикують, адже у нас немає такого поняття як критика. У нас є поняття вільної думки, вільного стилю, тому що кожен має право висловити свою індивідуальність. Ще однією причиною чому дітки хочуть до нас долучатись - є хороша атмосфера. І ми раді, що наша кількість зростає, адже станом на 2016 рік у фестивалі взяло участь близько двохсот діток.

- А якщо молода людина зацікавилась і хоче вступити до вашої Міжнародної Академії, то що їй для цього потрібно зробити?

Ганна: Їй треба зайти на сайт МАЛІЖ, там є такий пункт як реєстрація, де потрібно створити власний кабінет і за бажанням можна публікувати свої твори. Наше журі їх перечитує і ближче до самого фестивалю, у травні, просять надіслати заявку на участь. Згодом потрібно приїхати на фестиваль. Якщо немає можливості приїхати, то можна надіслати свої твори заочно, вони розглядаються на такому самому рівні як і твори учасників, які приїхали на фестиваль. - Я також знаю, що усі учасники вашої Академії мають офіційне посвідчення. От мене і цікавить, які можливості отримує людина маючи це посвідчення?

Ганна: Посвідчення отримується дійсними членами МАЛІЖу після участі у своє-

му найпершому фестивалі. Зазвичай, ми збираємо фотографії для діток, збираємо про них коротку інформацію і виготовляємо посвідчення, на яких зазначено, що його власник має право відвідувати усі державні установи, писати про них репортажі і жоден з високопосадовців або людей, які охороняють ту територію, не мають права перешкоджати професійній діяльності. Свого часу, це посвідчення мені дуже допомогло. У 10 класі я мала стажування у Верховній Раді України і випадково захопила з собою це посвідчення. У відповідний момент нас попросили показати документ, який підтверджує, що ми маємо право на офіційних підставах перебувати на території Верховної Ради і на території Міністерства освіти. Усі діти, які були зі мною одразу розгубились, адже ніякого документа не мали, а я показала своє посвідчення і ясно, що ніхто не зміг заборонити мені зайти до будівлі Верховної Ради і бути присутньою на засіданні. - Ви знаєте, я уявляю МАЛІЖ, як творчу та завжди квітучу сім’ю, яка постійно розвивається і не дозволяє собі стояти на одному місці. Як ви думаєте, що Академія дає дітям, які є учасниками вашої організації, як вона впливає на їхнє життя, на їхню творчість та світогляд.

Катерина: На мою думку, в першу чергу – це розвиток, адже не всі мають мож-

ливість оплачувати певні послуги чи гуртки, у яких виховуються дітки і які надає держава. А у нас індивідуальний підхід до дітей, у даному випадку це є комунікація у цій же самій сім’ї, як ви називали, тобто у теплому оточенні, де діти мають можливість відчути себе особливими – не просто особливими (бо всі особливі і всі талановиті), а тому що у нас є унікальне відношення до дітей і педагогів, і літераторів, і журналістів. Це саме той особливий підхід, який дає дитині зрозуміти, що на сьогоднішній день, стикаючись з усіма реаліями життя і в школі, і у ВНЗ, вона є

особистістю, яка відповідає за себе, за те, що вона пише і що несе у світ. У нас дітки знаходять себе, визначають свій шлях, свій стиль в написанні і літературних підходах, адже це дуже важливо – реалізувати своє покликання в житті. Я вважаю, що наше завдання саме допомогти, а не заважати, дати їм можливість, а не казати, що все на стільки комерційно, що за все потрібно платити, хоч у житті вони платять і часом, і своїми зусиллями, і своєю працею. - Мені також дуже цікаво, що мотивує вас займатись цим і що саме МАЛІЖ дає вам?

Ганна: Власне, мотивація абсолютно не грошова. Я з великою радістю почи-

наю працювати з дітьми, зазвичай молодшого покоління, адже я майбутній педагог – це для мене ще й практична діяльність. Але найбільшою мотивацією для мене є очі дітей, які вперше приїжджають на фестиваль. Вони підбігають з великою кількістю питань, прохань і раді, що їх вислуховують і враховують їхню думку. І після п’яти днів такого тісного спілкування із дітками від 4 до 8 років, я розумію, що не дарма Господь подарував мені таку можливість і я дуже за неї дякую. - Мені відомо, що у вашої громадської організації є свій гімн. Розкажіть про нього.

Катерина: Це насправді довга історія. І дуже важливо, що вона висвітлена на сайті, тому що кожна людина може зайти і подивитись. Історія гімну дуже велика і трудомістка. Як і у всіх країнах та серйозних організаціях, у нас теж він є і саме ним завжди відкриваються і закриваються наші фестивалі. Гімн - це основа, саме така мистецька, творча і пісенна частинка, яка об’єднує. Він дає можливість зрозуміти, що ти є частинкою нової та творчої сім’ї. Ганна: Наш гімн є ідентифікатором совісті наших МАЛІЖан, він показник того, що ми маленька держава, яка на просторах Всесвіту є почутою. І ми переконані, що співаючи цей гімн, наші дітки долучаються до літератури і творчості. Повернувшись до історії, хочу сказати, що гімн був створений двома сподвижниками літературно-мистецької і журналістської праці: Василем Тарчинцем – нашим великим батьком та Володимиром Коваликом – заслуженим журналістом України, який став емігрантом по неволі. Музику до гімну написав Ярослав Боднар – керівник Львівського хору «Пролісок», а діти щороку приїжджають і з чуттєвістю виконують його у все новій і новій музичній обробці.

Академія сяйвом Просвіти З’явилась на лоні крутих полонин. Прекрасне село мальовничі Рекіти. Карпатське єднання і гір, і долин. Приспів: Вперед, Академіє! Справа чекає... Мов хвиля бентежна, міняється час. День, наче веснянка, цвіте, розцвітає, І кличе з собою до творчості нас. Ми місію маємо від України Піднятись наукою ген до вершин, Прославити мудрістю розум людини, Щоб жити із нею до самих сивин. Приспів. МАЛіЖ за собою веде покоління. В ній сила народу, любов до життя. Хай з неба нам сяє яскраве проміння І будуть палкими навік почуття. Приспів.

- Над чим працюєте зараз?

Ганнa: Наше гасло: «Чисте довкілля - чиста Україна», саме над цим ми працюватимемо цілий рік і результати своєї роботи висвітлимо вже на 17 фестивалі. Зазначу, що плануємо організовувати флешмоби із закликом до єднання з природою, також плануються тематичні виступи в літературно-мистецьких композиціях, які будуть презентовані на конкурсі до розгляду журі.

Мар’яна Джердж

спілкуємось

Нещодавно відбулась прем’єра фільму «Жива», у якому Ви зіграли одну з головних чоловічих ролей, тому будемо говорити про цей фільм та про діяльність театру. Після того як вже на великих екранах з’явився фільм «Жива», які у вас почуття? -

- Ви знаєте, я себе вже потім зловив на думці, напевно, найцікавішим був процес створення: зйомки, поїздки. Тому що справді - знімали в горах, високо. Зокрема в мене були зйомки у Львові на Лонцького, в тюрмі, де були реальні катування, де людей вбивали і мучили. От саме цей процес є найцікавішим у кіно. Те, що залежить від актора. Тому що в цьому і є різниця театру і кіно. В театрі вистави далі продовжують існувати, вони можуть змінюватись і кожного разу залежить від тебе, які вони будуть на сцені. А кіно (все, що стосується актора) - ти відзнявся, а решта робота залежить від монтажера, режисера, звукорежисера. Ну, приємно спілкуватись, приємно чути відгуки.

- Цим фільмом довго інтригували українців, на нього чекало дуже багато людей. На Вашу думку, чи виправдали ці очікування результат?

- Це треба питатись глядачів, тому що я був у середині процесу, так як і всі творці, тому ми суб’єктивно ставимось до тих чи

ЖИВА

Тарас Химич

Спілкуємось із заслуженим артистом та одним із кращих режисерів України, директором Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка Ростиславом Держипільським про новий український фільм «Жива», про одну з головних ролей Ростислава, про здобутки вітчизняного кінематографу і про нео-оперу «Гамлет».

спілкуємось

іншим ситуацій. Зрештою, я ж то знаю як це все робилось: якісь ефекти, якісь речі. Глядачі цього не знають. Сьогодні їхав сюди і дружина питає: «А Криївка - справжня? Це реальна Криївка, де відбувалось події чи ні?». Я кажу: «Та ні, взагалі-то». Для глядачів все зовсім по-іншому. Тому суб’єктивно ми судимо. Я знаю, що однозначно це вийшов якісний фільм, про це говорять, говорять про акторську гру. А далі судити глядачам.

- Були якісь труднощі під час зйомок фільму?

- Було дуже багато різних ситуацій. Дуже смішно, коли ми приїжджали (а це ж гори, це висота велика) і погодні умови важко передбачити. Добре, що зараз в нас є Інтернет - синоптики повідомляють як воно буде. Але ми приїжджали - зранку був дощ і розраховували на таку погоду, а вже після обіду починав падати сніг. Але якось і режисери, і вся група - ми швидко адаптовувались, зокрема у фільмі. Власне, таких ситуацій було дуже багато: з погодніми умовами, з тим, що це дуже високо. Але все одно це дуже цікаво.

- Зараз як тільки фільм вийшов, дуже багато критиків кинулось критикувати. А в нас чомусь так заведено, що якщо критикують, то критикують погано. Ну якось люблять в нас «свіже м’ясо». І почули таку думку, що оскільки режисер Тарас Химич раніше знімав тільки документальні стрічки, то його перший художній фільм трішки чимось нагадує документальний. Чи має

спілкуємось

«В будь-якому випадку це рух вперед і його треба підтримувати, і я завжди кажу і закликаю наших глядачів ходити в кінотеатри і підтримувати своє українське кіно»

така думка підставу існувати чи вийшов дійсно гарний художній фільм? Чи все-таки десь не вдалось режисеру повністю влитись в художній жанр?

ти близько 20, дуже багато як для України за один рік. На Вашу думку чому такий різкий ріст кількості українських стрічок. Ну і не тільки українських, там ж і була співпраця - Я вважаю, що вдалось влитись з іншими країнами, але української в художній жанр. Так, можливо, є тематики, як мінімум. елемент документалістики, тому що Тарас вміє це добре робити - це по-перше. По-друге, я ж казав, що це абсолютно документальна історія, тобто конкретні факти і знімались. Вони встигли навіть ще зняти Анну - там є її постать реальна, яка вона була, в кінці фільму. Тому я думаю, що десь такий свідомий для режисера хід і був, з таким натяком на документальні історії, тому що це все справді було, плюс знімали реально в тих місцях, на тій території, де відбувались події. Хоча, я знову ж таки кажу, що об’єктивно судити мені важко, тому що я з середини фільму, я знаю скільки Тарас, знімальна група, звукорежисери, автор музики - Любомир Соломченко - скільки вкладено життя, праці титанічної. Ви ж знаєте, що фільм було знято без жодної допомоги держави. Це таке народне кіно, де хтось, якийсь спонсор, хтось просто так, зробив більше, ніж повинен був зробити. Тож кажу, про це мають говорити люди збоку.

- Цей рік, 2016, видався дуже знімальним. Українських стрічок дуже багато. З останніх можна пригадати «Гніздо горлиці», який також вийшов нещодавно в кінотеатрах. Таких фільмів українського виробництва можна нарахува-

- Це однозначно є величезний позитив. І навіть, якщо ми зараз можемо говорити і про кількість, і про якість, то є багато спірних питань чого нам бракує в кінематографі. Після того, як у нас почались військові дії, почали брати на ролі наших українських акторів. І виявилось, що в нас є класні актори, хороші, які можуть працювати і це насправді штучно створювалась така думка, що наші актори гірші. Брали тільки російських, столичних на головні ролі, а вже на ролі другого плану брали наших. Свідомо створювався комплекс меншовартості. Зараз є практика, і україномовні фільми знімаються. І є плюси, є мінуси. Ясно, що дуже добре, що якимось чином цей російський ринок ми відсунули. Я за те, щоб його взагалі забрати. І тому став вакуум, в хорошому розумінні, свого продукту. Нарешті! Хоча знову якісь лазівки шукаються, щоби знову пропихати те все. Я категорично проти, але за рахунок цього і виникли наші фільми і виникають, і їх буде ще більше – я переконаний. Нехай вони будуть не такі супер досконалі, але це крок вперед. Я радію надзвичайно, що раптом стільки фільмів випущено. Я знаю, що наступного року буде ще більше. Окрім того, я розумію, що будуть з’являтись незалежні кінопроекти. Вони теж мають право на

спілкуємось існування за рахунок меценатських коштів. В будь-якому випадку - це рух вперед і його треба підтримувати, і я завжди кажу і закликаю наших глядачів ходити в кінотеатри і підтримувати своє українське кіно. В даному випадку я говорю не тільки про «Живу», а про всі проекти, які з’являються, тому що це реально копілка, це наше багатство духовності і знову ж таки це продукція, яка впливає на свідомість глядача, формує її. І це прекрасно розуміла радянська влада. Так само як і театр - це ідеологія. І це прекрасно розуміють наші сусіди Північної Росії. Колись спеціально, свідомо створювались фільми, які формують «русский дух» і вони навпаки створювали негативний образ українців. Чи той же фільм «Волинь», який вийшов в Польщі, де свідомо дискредитують українців і розпалюється це все між нами і поляками. Тобто кіно - це дуже потужний механізм формування свідомості людей.

- На кінець чекаємо ще від Вас якогось маленького побажання для наших читачів.

- Я кажу останнім часом, що головне вірити в себе, вірити в близьких людей, вірити в добро і знати, що все буде добре. Інколи навіть потрібно штучно створювати самому собі позитив, а він з фізичного переросте в духовний. Важливо вірити, що все буде добре. Юлія Март Мар’яна Джердж

розвиваємось

Йо-хо-хо і пляшка рому

Пам’ятаєте морських розбійників про яких стільки знято фільмів, стільки написано книг? Та хто ж з юнаків хоч на мить не задумувався над тим, щоб стати піратом? Проте, реальне життя розбійників не таке веселе як показують нам голлівудські фільми.

--»

розвиваємось

Давайте почнемо з історії. Спочатку піратів називали лейтесами, які в усіх асоціювались зі злочинами та вбивствами. Але під це поняття потрапляли й ті, хто грабував людей не тільки в морі. Тому, щоб відокремити якось сухопутних розбійників від морських почали використовувати слово «пірат», яке перекладається – «морський розбійник, що намагається здобути щастя». Активніше піратство почало розвиватись разом із торгівлею, коли було що грабувати, а самі продукти продажу не були захищені. Та й кому охороняти – піратів боялись усі. А згодом розбійники взагалі викрадали людей і навіть вбивали. Інколи викрадених продавали в рабство, особливо, якщо серед них були знатні персони. Через деякий час піратів почали розрізняти за всілякими прикметами і навіть по-різному їх називали. Серед найвідоміших – флібустьєри, корсари, капери та буканьєри. Флібустьєрами називали людей, які раніше займались полюванням, але почали зневажати це і перейшли в піратство. Та найбільше від звичайних піратів вони відрізнялись тим, що мали дозвіл на грабежі на певних кораблях. Дозвіл можна було отримати у час війни: губернатори англійських і французьких островів Вест-Індії не мали достатньої військової допомоги, тому вони за гроші давали дозвільні грамоти будь-якому капітану піратського корабля. Також флібустьєри дуже суворо дотримувалися своїх законів і звичаїв. Корсари майже не відрізнялися від флібустьєрів – вони теж нападали на ворожі судна за ліцензією якоїсь держави. А в мирний час їм давали репресальну грамоту, яка також давала право на грабіж ворожих суден. Корсара взагалі не можна вважати піратом, адже пірати все награбоване залишають собі, але корсари намагалися отримати свідоцтво саме для того, щоб їхні гріхи були прощені як гріхи піратів!

розвиваємось Каперами називали піратів, які мали особливі державні повноваження. Пірати зі статусом каперів могли заходити в дружні порти, а також залучалися як додатковий стратегічний ресурс при військових протистояннях. І буканьєри – спочатку так називали мисливців, які незаконно полювали на Гаїті. Згодом, а саме з XVII століття, буканьєрам стали називати всіх без винятку піратів Карибського моря. Одним з найвідоміших символів піратів є їхній прапор з черепом людини і кістками – «Веселий Роджер». Насправді це зовсім не піратський символ – прапор був сигналом, який попереджає про те, що на кораблі, будь-якому, епідемія. А пірати ховалися і маскували свої кораблі, вивішуючи прапори різних країн. Але інколи морські розбійники використовували і «Веселого Роджера» для того, щоб інші кораблі тримались від них подалі. Сучасні пірати не використовують розпізнавальні прапори, так як зараз це вважається злочином міжнародного рівня. Справжні пірати – це повна протилежність п’яницям із фільмів. Вони – розумні та освічені люди. Хіба пияка зможе орієнтуватися в морях і океанах, тримати корабель в належному вигляді? На кораблі завжди панував порядок, алкоголь був заборонений, жодних бійок не допускалося. Пов’язка теж використовувалась не для того, щоб заховати втрачене око. Піратам часто доводилося спускатися в погано освітлені трюми, для адаптації до темряви людським очам потрібен час. Та якщо пірат носив пов’язку, то знімаючи її в темряві, одразу добре бачив саме тим оком. Як не дивно, але сьогодні пірати активно продовжують свою діяльність. І майже нічого з минулого вони не змінили – все ті ж звичаї та порядки. Використовуючи сучасну зброю і кораблі, вони захоплюють інші екіпажі і вимагають викуп. На даний час проблема піратства та морських грабежів досить актуальна.

Юлія Торконяк

розвиваємось

Харадзюку

мода для дорослих дітей

Харадзюку – стиль, що зародився серед підлітків на вулицях біля станції Харадзюку в Сібуя, Японія. Можливо, це результат впливу на багатьох людей американської співачки Гвен Стефані, але еволюція стилю, звичайно ж, почалася не з неї. Як і більшість «вуличної моди», цей стиль складно охарактеризувати, тому що він постійно змінюється і має безліч варіацій. Немає чіткого визначення, що підходить цьому стилю. У культурному відношенні – це унікальне явище. Сказати, що це район модників і фріків – це нічого не сказати. Це район нестримного креативу, в порівнянні з яким всі західні панки і емо – просто дитяче белькотіння. Кількість модних стилів Харадзюку вже й перелічити важко, хоча є і традиційні напрямки: німфетки-Лоліти, дівчинки-кішки, хлопчики-андрогіни. Ви вважаєте, що вони підзатрималися в дитинстві? Нічого подібного. Вони всі дорослі і займаються цією справою ґрунтовно і з розмахом. Створюють це модне розмаїття не тільки численні магазини, розташовані в районі Харадзюку, але і натовп модників, які намагаються перевершити один одного химерністю зовнішнього вигляду. Однак, як саме дібрати собі образ у стилі харадзюку? Чи існують у цій шаленій моді якісь усталені образи та канони? Звісно ні! У харадзюку вітається змішування

різних стилів, невідповідних кольорів і візерунків. Ви можете робити все, що завгодно, головне, щоб ваше вбрання передало задуману вами індивідуальність. Неважливо скільки рожевих бантиків чи заколочок у вашому волоссі, скільки рюшів ви нашили на свою картату спідничку або як багато браслетів чи кілець ви спромоглися начепити. Головне – ваша уява та ваше бажання виділитися. Та все ж, якщо цей стиль не піддається вашому розумінню, то кілька порад щодо формування цієї моди все-таки можна навести. По-перше, особливістю даного модного напрямку є багатошаровість. Багатошаровість одягу дозволить вам змішувати і поєднувати широкий спектр різних стилів, додаючи додаткові особливості у ваше вбрання. По-друге, підлаштуйте свій одяг під себе. Одяг з секонд-хенду і стиль своїми руками – популярні складові вбрання харадзюку. Вам подобається ця строката спідниця, але ви вважаєте, що вона буде виглядати симпатичніше, якщо обв’язати її рожевою стрічкою або зробити нерівний, незграбний поділ? Дістаньте ножиці і клей та зробіть куплені в магазині речі унікальними. Не менш важливе місце посідають аксесуари. В харадзюку їх не буває мало. Вони не повинні пасувати до вашого основного стилю чи мати якусь міру. Деякі японські модниці у свій арсенал аксесуарів вже давно занесли навіть дзвіночки, щоб надати своєму образу особливе звучання. Важко уявити, що такі неповторні модні явища стали нормою для цього району Токіо. Однак, це їх унікальний спосіб проявити свою індивідуальність, відійти від канонів та норм, відчути весь колорит життя. Загалом ця мода ще й дозволяє ненадовго продовжити своє дитинство, але не вважайте це дитячою грою. Це їх філософія, якою варто захоплюватись. Та все ж важко уявити, що ця мода може колись перекинутися на терена, до прикладу, України. Можливо, щоб гармонійно виглядати в образі харадзюку треба бути японкою чи японцем?

Софія Бенза

розвиваємось

роздумуємо

Без права на щастя

Події, про які я розповім у цій історії відбулися у часи Другої світової…

ЇЇ звали Анна – чорноброва, синьоока брюнетка з неймовірною зовнішністю. Жила дівчина у селі Калуського району. Ще зовсім юна Анна навіть не здогадувалась, які сюрпризи підкине їй доля… Почало світати, дівчина накинула на себе сукню, яку пошила їй мати та хутчіш пішла виконувати свою щоденну роботу. Коли настав час обіду Анна зраділа, що нарешті відпочине після важкого дня, але раптом почула стук у двері – це був поштар, жінка принесла їй листа, який став наче громом серед ясного неба. Це було повідомлення про примусове виселення у Німеччину – у країну, з якою воював увесь світ. Сльози градом полились з очей дівчини, ще таку юну її «виривають» з рідної домівки практично у рабство країни-агресора. Проте, нічого не залишалося, як змиритися та підкоритися долі. Наступного дня Анна опинилась у старенькому убогому бараку в зовсім чужій країні. Окрім неї, у невеличкій кімнаті, проживало ще 3 українки та 2 росіянки, яких також примусово виселили з рідних країн. Кожен день дівчини розпочинався із тяжкої праці, за яку розраховувались дворазовим харчуванням, а годували їх тільки кашами, інколи, якщо пощастить – додавали маленький шматочок хліба. Працювала Анна у місцевому госпіталі. Так, день за днем, проходив час, тижні, місяці… Кожного дня недосип, важка праця, несмачна їжа та постріли. Одного ранку дівчина прокинулась від жахливого вибуху, не барившись Анна швидко зібрала все необхідне і наче куля вибігла з бараку. Налякане дівча бігло куди очі бачать і випадково зіткнулась з хлопцем, який проходив повз – це був високий, стрункий, світловолосий юнак, який дивився на неї великими, сірими, наче її будні, очима. - Вибач, – сказала дівчина - Нічого страшного, – усміхнувся їй хлопець. – Ходімо швидше звідси, тому що наступна бомба полетить на цей барак. Ти тут живеш, так? - Так, ось почула вибухи і зрозуміла, що потрібно хутчіш бігти звідси.

- А давай я тобі покажу безпечніший барак, він правда у гіршому стані, але жити там можна… - Гаразд, щиро вдячна. До речі, я – Анна - Радий знайомству, Анно. Я – Валдис. - В тебе таке дивне ім’я, ти сам звідки? - Я з Латвії, а тут проживаю уже рік. - З Латвії і так чудово розмовляєш українською? - Зі мною тут працюють тільки українці та росіяни, через те й навчився вашій мові. Ось так і познайомились Анна та Валдис, а покохали вони один одного з першої миті знайомства. Це було їхнє перше, щире та незабутнє кохання. Відтак, кожного дня зустрічалась пара, планували одружитися, народити дітей. Уже й будні, насичені важкою працею, не здавались їм такими нестерпними, адже вони були один в одного. Стали наче одним цілим і ніколи не розлучались, увесь вільний час проводили разом. Про таке кохання – пишуть романи та складають вірші. Одного чудового дня Валдис вирішив зробити пропозицію руки та серця своїй коханій. Грошей на обручку у хлопця, звісно, не було, тому він зробив персня власноруч зі звичайного металу. Того дня Анна наче відчувала, що на неї очікує якась приємна несподіванка, тому на зустріч одягла красиву сукню, яку вишила їй мама. Виглядала вона просто дивовижно, сукня чудово лягла на її струнку поставу і дівчина була в ній неймовірною, хлопець був вкотре зачарованим її красою. - Кохана, я хочу щоб ми навіки були разом. Ти станеш моєю дружиною? Щирі сльози радості покотилися по рум’яних дівочих щічках. - Так, звісно, коханий – радісно викрикнула Анна. Це була найщасливіша мить у їхньому житті. Війна закінчувалась, відкривались кордони і полонені повертались до дому. Дійшла черга й до закоханих, Валдис хотів забрати Анну до себе на батьківщину, проте вона хотіла спершу побачитись з рідними і вже після цього виїхати до нього у Латвію. У день від’їзду Анна наче відчувала, що станеться щось погане, серце плакало, а душа просто розривалась від тривожних відчуттів. Дівчина боялась, що це остання зустріч з коханим… - Ти моє єдине кохання на усе життя, окрім тебе

роздумуємо мені ніхто не потрібен і якщо станеться так, що ми з тобою не будемо разом – значить така у мене доля – навіки залишитись самотньою зі спогадами про нас… – шепотіла Анна хлопцю, прощаючись. - Ну що ж ти говориш таке, Аню. Усе в нас буде добре – промовив хлопець, хоча у самого теж був неспокій на душі…. Якби ж вони знали, що й справді бачаться востаннє… На прощання пара обмінялися адресами, хлопець обіцяв написати листа із запрошенням до себе. Наступного дня Анна уже обіймала батьків, розповідала про все, що з нею трапилось і звісно про Валдиса та їх заручини. Рідні були щиро раді за дівчину, але не усі в селі зраділи новині про одруження їхньої односельчанки з іноземцем. Через свою вроду Анна мала багато залицяльників, проте жоден з них не зміг достукатися до дівочого серця. Одним з цих залицяльників був сільський голова. Чоловік намагався привернути увагу юної красуні, але усі сподівання були марними. Дівчина кожного дня чекала вісточки від коханого, та довгоочікуваного листа так і не отримала. Глибоке розчарування та біль охоплював душу юної красуні, вона проклинала ту мить, коли зустріла Валдиса і зі злості викинула обручку. Йшли роки, Анна так і не змогла нікого покохати, не змогла побудувати сім’ю – так і залишилась самотньою. Та одного дня жінка все таки дізналась гірку правду… Це було у день смерті її палкого залицяльника – сільського голови. Він закликав Анну до себе зі словами, що те, про що він їй розповість є дуже важливим для неї і перед смертю він повинен покаятися… Анна дуже здивувалась, але провідати немічного погодилась. - Аню, вибач мене. Вибач за те, що я зіпсував тобі життя. Це ж через мене ти самотня… - Про що це ти? – запитала Анна - Це я… Я спалював усі листи, які надсилав тобі Валдис, він писав тобі… Багато писав, благав приїхати, а я усе те знищував, бо ж кохав тебе і не хотів, щоб ти поїхала…. Ошелешена жінка вибігла з будинку. Аж тепер їй стало зрозуміло чому вона не дочекалася листа від коханого… Але що їй тепер це дасть, вона стара, нікому непотрібна жінка, а як склалася доля Валдиса їй так і невідомо… Ось таку історію розповіла мені старенька, 91-річна бабуся, в якої не залишилось нічого, окрім спогадів…

Ольга Боднарчук

роздумуємо

«Ідеальна зовнішність – запорука успіху та щастя», такою є думка більшості населення нашої планети. Проте чи справді це так? Давайте спершу розберемося чи дійсно красива зовнішність значною мірою впливає на щасливе, безтурботне життя. Багато хто, побачивши красиву дівчину, яка проходить повз, думає: «Як же їй пощастило, вона така красуня, мабуть, має в своєму житті багато привілеїв і живеться їй наче в казці» – така думка є безперечно хибною, адже ця людина може мати набагато більше проблем у житті, ніж людина, яка не відрізняється яскравою зовнішністю. Дивлячись на привабливу людину, інші особи просто бачать в ній красиву картинку, яка на їхню думку не наділена інтелектуальними здібностями, немає доброго серця та всього досягає тільки завдяки власній зовнішності. Красивим людям надзвичайно заздрять, слідкують за кожним їхнім кроком та радіють будь-якій невдачі, хоча в очі, звісно, співчувають, пропонують свою допомогу. Люди, наділені красою, часто не мають друзів та підтримки, їх поливають брудом за спиною та розповсюджують різноманітні плітки. Так, безперечно,

Бути красивою: дар чи прокляття?

«Врода - найогид ніший з усіх дарів дияво ла»

кожен з нас хоче мати естетично-привабливий вигляд, подобатись представникам протилежної статі, але замість цього отримує тільки «ножі в спину». Це ж саме стосується успішних, талановитих знаменитостей, які досягли в своєму житті особливого статусу, мають славу, гроші та визнання… Часто, такі люди є нещаснішими, ніж звичайна середньостатистична людина, яка живе на мінімальну заробітню плату. Запитаєте чому? А тому, що ні багатство, ні слава не можуть подарувати вам справжнє кохання; сміх дитини, не заповнить порожнечу, яка охоплює душу. Жодні матеріальні блага не зроблять людину по-справжньому щасливою, людині потрібно щось значно більше, щось духовне. Для того ми й люди і для того нам й дана душа. Багато красивих та успішних людей «топили себе» в алкоголі та отруювали власний організм наркотиками через те, що не могли віднайти сенс життя і врешті-решт їх просто «ламало», деякі закінчують життя самогубством, а навколо говорять: «з жиру бісяться», адже як можна, маючи усі блага, взяти і самовільно піти з життя. Деякі люди просто не бачать нічого важливішого за матеріальні цінності, щиро жаль таких… Насправді багато красивих, відомих на усю планету знаменитостей у своєму житті були глибоко нещасними. Хоча всі знають прислів’я «не в грошах щастя», все ж прийнято вважати, що коли ти багатий, та до того ж ще знаменитий і непоганий собою, то кохання у твоєму житті має бути «хоч відбавляй».

роздумуємо Любовних пригод і швидкоплинних захоплень – цілком можливо, але щирого кохання - не обов’язково. Деякі зірки настільки нещасливі в любовних справах, що навряд чи хтось з доброї волі захоче опинитися на їхньому місці, незважаючи на їх красу, знаменитість і багатство. • Один з найяскравіших прикладів невезіння у коханні – колишня дружина Бреда Пітта Дженніфер Еністон. П’ять років щасливого подружнього життя і твій чоловік іде до іншої. До того ж, акторки, яка молодша, гарніша, фартовіша, але із жахливою репутацією, вітряної і мінливою «пожеральниці чоловічих сердець». Ну як, вам би сподобалося, якщо про ваше фіаско в сімейному житті кричали б усі газети світу? Але і на цьому пригоди Еністон на любовному фронті не закінчилися. Вона вже готувалася до весілля з партнером по фільму «Розлучення по-американськи» актором Вінсом Воном, коли на сторінках газет побачила свого нареченого, який обіймається і цілується з іншою жінкою. Ні до чого хорошого не привели Дженніфер Еністон й інші її спроби встановити стабільні, надійні і щасливі романтичні відносини – її романи лопали як мильні бульбашки, до того ж, з такою ж швидкістю. • Незважаючи на свою мужню зовнішність і славу «крутого хлопця», завдяки зіграним ролям, ніяк не знайде щасливе сімейне вогнище і зірка Голівуду Сильвестр Сталлоне. 64-річний актор тричі був одружений – на Бріджит Нільсен, Саші Зак і Дженніфер Флавін. У загальній складності у Сталоне тепер дев’ять дітей, величезні суми витрат на їх утримання, але нікого з ким можна було б провести разом свої вже немолоді роки. • Ніяк не назвеш щасливими і пошуки сімейного щастя чарівної зірки Сандри Баллок. Вона довгий час ніяк не може знайти свого єдиного, незважаючи на численні захоплення, кожне з яких здавалося на все життя. Всьому світу стала відома віроломна поведінка її останнього чоловіка Джесі Джеймса, який розважався з іншою жінкою поки його дружина працювала в поті чола над фільмом «Невидима сторона». Можливо, таке як-небудь і можна було б

роздумуємо пробачити після щиросердого визнання і публічного каяття «шкодливого» чоловіка, але коли це відбувається на очах у всієї світової громадськості, яке вже тут прощення? • Не налагоджується й особисте життя улюбленця жінок різного віку Леонардо ДіКапріо. Незважаючи на регулярні повідомлення у пресі про його черговий намір оформити, нарешті, офіційно, тривалі відносини з тією чи іншою кандидаткою в дружини, актор так і не одружився. Журналістам вже набридли постійні «фальстарти» знаменитості і про те, що намічається весілля від актора останнім часом нічого не чути. • Неприємно закінчився і довголітній шлюб британської акторки Емми Томпсон і режисера Кеннета Брена, який, втративши голову від пристрасті до акторки Хелене Бонем Картер, бігав за своєю коханкою, не рахуючись з відгомонами в пресі, влаштовуючи їй сцени ревнощів. Проте всі ці відгомони припали на частку Емми Томпсон, це їй доводилося вислуховувати співчуваючі висловлювання з приводу її незавидного становища. І хоча зараз Емма Томпсон вже заміжня за актором Грегом Уайз, таке, мабуть, не скоро забувається. • Невдало складаються стосунки з протилежною статтю й у зірки «Матриці» Кіану Рівза. У 1999 році під час пологів померла його дочка від коханої жінки Дженніфер Сайми, а два роки потому в автокатастрофі загинула і сама Дженніфер. Рівз давно здобув славу відлюдника, тому не дивно, що він так і не одружився. Хоча, погодьтеся, через такий досвід може з’явитися страх до когось прив’язатися. • Така мила красуня Кемерон Діаз чотири роки зустрічалася з актором і співаком Джастіном Тімберлейком. Були навіть вислані запрошення на весілля, яке так і не відбулося. Пізніше в пресі з’явилися повідомлення про заручини Діаз з моделлю Полом Скалфором, але довгочікуваного весілля так і не було. • Рене Зеллвегер, яка зіграла таку незграбну, але щасливу Бріджет Джонс, у житті виявилася менш щасливою у коханні. Її шлюб з кантрі-співаком Кенні Чесні, що тривав всього півроку, навіть не треба було розводити, його просто анулювали. Отже, Зеллвегер все ще в пошуках. І ще в народі кажуть: «Не родись красивою ...». Так, доводиться визнати, що багаті та красиві теж плачуть. Адже це не те, що про твою біду знає сусідка і колеги на роботі, із зірками все трохи інакше – тут відомо всім в усьому світі, не кажучи вже про кола кінематографістів. І якщо ти ще не встиг купити свій власний острів, на якому можна сховатися від пліток і образливого співчуття, то становище твоє, мабуть, завидним не назвеш. Але, що поробиш – така ціна слави.

Ольга Боднарчук

роздумуємо

• Вона повільно йде вулицями твого міста, роздивляється кожного і шукає найслабшого. Вона перевіряє нас. Вдень і вночі переслідує усіх. Вона шукає найгіршого серед кращих. Вона шукає у нас в очах заздрість. Найживучіша. Вона любить себе, вона – ідеальна. Вона смертельна. Вона – це Гординя. Проте поруч з нею, пліч-о-пліч, завжди скромно йде Смирення – затишна тиша спокою. Оберіть правильно. • Вона оминає усіх потребуючих. Вона все залишає собі. Їй жаль найменшу дрібницю віддати. Вона боїться втрачати і накопичує весь мотлох, тільки б не ділитись. Вона влізає в людську душу і руйнує все. Вона – це Жадібність. Поруч щасливо іде Щедрість, розкидаючи свої дари усім, хто просить. Вона дарує світло, яке наче сонце осяює усіх. Ви світло чи темрява? • Вона бажає отримати тіло. Вона залежна від насолоди. Вона не може тримати себе в руках. Вона здатна на зради. Вона завдає болю. Вона жадає поцілувати, торкнутись і не підконтрольна нікому. Вона задовільняє себе. Вона здатна на все, щоб отримати бажане. Вона розпусна. Вона – це Хтивість. Поруч – Невинність. Вона чиста тілом та душею. Вона береже себе для кращого. Вона терпелива. Ви погубите своє тіло та душу чи збережете? • Вона не радіє тому, що має. Вона хоче заполучити чужі речі, чужі таланти. Вона тягнеться а тим, що мають інші. Вона сумує, бо хтось має більше. Вона хоче мати більше, ніж інші. Вона – це Заздрість. Поруч – Доброзичливість. Вона бажає іншим щастя. Вона насолоджується тим, що має, проте завжди тягнеться до кращого. Ви вмієте радіти щастю іншого чи бажаєте відібрати його?

Яким

БУДЕ

ТВІЙ ? Р І Б ВИ

роздумуємо • Вона не може зупинитись, коли мова йде про їжу. Вона нестримна Вона не контролює апетит і вживає їжу тільки заради задоволення. Вона – це Ненаситність. Поруч – Стриманість. Вона панує над бажаннями. Вона ламає свого ворога Ненаситність. Вона перемагає над пристрастями, керує ними. Якими ж є ви? • Він неконтрольований. Він зривається на усьому. Він виражається і у словах, і у вчинках. Він ображається. Він грубий та неввічливий. Він жорстокий та не вміє любити. Він не вміє пробачати. Він – Гнів. Зовсім іншою є Лагідність. Вона добра та люб’язна. Вона терпелива та милосердна. Вона має любляче серце. Що ви даєте іншим, те й отримуєте у відповідь. • Вона неактивна. Вона б поніжилась у ліжку, відклавши всі справи. Вона ненавидить активні справи. Вона боїться труднощів, бо їх треба долати. Вона – це Лінь. Йде попереду неї – Старанність. Вона уважна до праці, намагається все зробити якнайкраще. Вона вміє розподіляти свій вільний час. Вона досягає висот. Ви все ще думаєте кого запросити у свою душу? Всі вони літають над нами і тільки й чекають помилки, однієї зайвої неправильної думки. Їм вистачить і секунди, щоб заселитись у вашому серці.

Юлія Торконяк

насолоджуємось Щасливе дитинство Щасливе дитинство – це тепла хатина, В якій у любові зростає дитина; Це мамина пісня, бабусина казка, Любов усіх рідних, Господняя ласка… Щасливе дитинство – це друзів багато, З якими і будні минають, як свято! Це щедрі сюрпризи і здійснені мрії, Казкові бажання і щирі надії… Щасливе дитинство – в щасливій родині, Яка все найкраще плекає дитині! Благаєм, дорослі, зробіть все можливе, Щоб квітло у світі дитинство щасливе!!!

Оксана Р.- Г.

насолоджуємось Моe дитинство

Не співай ти мені колискову, Я під неї не зможу заснуть, Бо згадаю дитинство я знову, І згадаю, що роки ідуть. Бо моє дитинство – то молодість мами, То красивий тато, і живий ще дід, І бабуся добра, що казки казала… Чом пройшло так швидко так багато літ? Не співай ти мені колискову, Бо боюся розплакатись я, Що не зігне вже тато підкову, І вже сива матуся моя. Вже нема бабусі, що казки казала, І давно на світі дідуся нема, Бо моє дитинство вже давно минуло, І уже у вікна стукає зима… Галина Каранда

Приємні сюрпризи, які знайшли наші читачі під своїми подушками 19 грудня

живемо

Різдвяна свічка як символ любові у сім’ї

Людям завжди потрібне свято, надія та любов, які ми проявляємо одне до одного по-різному: поглядом, посмішкою, словом, послугою, подарунком чи часом. День у день кожен з нас робить щось хороше і в першу чергу не заради себе, а для когось. Які ж світлі і щирі емоції «накривають» нас у такі моменти, адже немає нічого, що може зрівнятись із тим відчуттям, коли ти думаєш про інших, дбаєш про них і стараєшся заради них. Пережити усі ці емоції мали можливість як учасники, так і організатори акції «Різдвяна свічка як символ любові в сім’ї», яка відбулась 7 грудня. Учні загальноосвітньої школи, що в селі Іваниківка, Богородчанського району, вчились виготовляти декоровані свічки в подарунок родині. Таку акцію організувала громадська організація «Івано-Франківська громадська обласна рада» для того, щоб створити особливу атмосферу в цей передсвятковий час. «Дітки старанно займались декупажем свічок. Приділяли увагу навіть найменшим деталям. Адже на Різдво свічка, оздоблена власними руками, стане теплим подарунком для найрідніших людей» - розповіла організатор акції Христина Пеца-Довбуш. Зробити свічку в техніці декупаж зовсім не складно, під вмілим керівництвом майстрині, це під силу навіть молодшим школярам. Окрім того, діткам перепала чергова нагода відвідати Івано-Франківськ та цікаво провести час. «Майстер-клас мені дуже сподобався і я рада, що зможу зробити такий подарунок батькам»,– поділилась враженнями одна зі школярок. Творіть добро і вірте в чудо, адже саме зараз, взимку, на нього чекає кожен.

Мар’яна Джердж

Коли на Західній Україні кажеш що-небудь про «ZaxidФест» – тобі схвально кивають і одразу питають про враження, адже про цей фестиваль знають всі. Ну, можливо, і не всі, але люди, які цінують активний відпочинок і якісну музику – знають точно. Що то за дійство і як його святкують ми спробуємо розповісти, як то кажуть, з перших уст. Загалом «ZaxidФест» – це фестиваль вільних людей, які збираються на три дні на Львівщині, їдять м’ясо і п’ють пиво, розважаються і слухають музику. Так може описати цей фестиваль хіба що та людина, яка там ніколи не була. Бо той, хто був, скаже напевно, тільки одне: «Та це мега круто! Хочу ще!». Хоча, звичайно, перші все-таки будуть трішки праві: фестиваль у Родатичах – це музичний фестиваль, який проходить щороку, збираючи тисячі молодих людей, які прагнуть на три дні забути про будь-які проблеми, стати вільними і навіть трохи божевільними. Я на «ZaxidФесті» цього року була вперше і як тільки повернулась – одразу захотіла поділитись враженнями. Тож почну свою міні-сповідь-репортаж, розподіляючи все по маленьких пунктах.

--»49

розважаємось Квитки

Одразу скажу – купувати квитки на фестиваль починають ще взимку, а то й раніше. І цьому є, звичайно, логічне пояснення: що раніше, то дешевше. «ZaxidФест» – це розвага не із найбільш бюджетних і тільки один квиток перед подією може коштувати трохи менше мінімальної зарплати. Тому всі, хто хоче потрапити на «ZaxidФест-2017» – можете шукати квиточки на офіційному сайті вже сьогодні. Загалом, придбати квитки нескладно. Чи то офіційно на сайті, чи то одразу на фестивалі. Все залежить від часу і гаманця. Про те, що квитків може не вистачити – можна геть забути, «ZaxidФест» – це не кінотеатр, це щось набагато краще.

Дорога

З’їжджаються на Фест з усіх-усюд, навіть із за кордону. Тому і добираються також по-різному: хто поїздом, хто автомобілем, хто автобусом, а хто й автостопом. Враховуючи відсутність білетів на поїзд ще за тиждень до фестивалю, автостоп здається не такою вже і поганою ідеєю. Нам пощастило – ми все робимо вчасно (ну, майже все), як справжні туристи їхали в плацкарті, посміхаючись чужим стопам ніг. Поки їхали в поїзді – переживали і вигадували якими такими маршрутами повинні рухатись до Родатичів, але як тільки вийшли на вокзалі у Львові – все стало простіше простого. За мить нас обступили турботливі водії, які пропонували свої послуги і свій автотранспорт для комфортної годинної подорожі до Родатичів. Але користуватись такою альтернативою ми відмовились на користь фестивальним автобусам, які коштували дешевше і виглядали комфортніше. Півгодини очікування і ми вже їхали прямо на фестиваль.

Місце

Як вже неодноразово згадувалось, локацією фестивалю вибране село Родатичі на Львівщині. Невелике селище із базою відпочинку «Чарівна долина». Саме на цій базі і проходив фестиваль. І жили ми, до речі, не у комфортабельних будиночках з виглядом на озеро, а у справжнісінькому лісі, а сам фестиваль розкинувся за його межами на полі під гарячим літнім сонцем. Чому вибрали саме це місце – так до кінця і не зрозуміло, але воно точно ідеальне для такої події. По-перше, безкоштовне наметове містечко розташовувалось у прохолодному затінку дерев лісу, де можна було розпалити вогнище, розкинути свій намет і відпочити від спеки. По-друге, на території бази є два прохолодних озера, які стали і місцем розваг, і просто куточком райської насолоди, і навіть джерелом для холодного

душу. По-третє, через велику площу території фестивалю, можна було сповна насолоджуватися кожного дня музикою однієї із сцен (а їх там було аж три), які були активні одночасно.

Умови і правила

Взагалі перше, що здивувало – це те, що незважаючи на абсолютно природні умови відпочинку можна було скористатись біотуалетами (їх там було вдосталь), і помитись в душі (простоявши немалу чергу, але це все-таки краще, ніж ходити папуасом), і навіть підзарядити телефон. І голодними там також важко залишитись – на кожному кроці були намети зі свіжою смачною і гарячою їжею. Щодо дисципліни – то все досить суворо. На територію фестивалю, не показавши браслет-пропуск і ввесь вміст сумочки, потрапити неможливо. І кожного разу, коли ти входиш – все перевіряють знову і знову. Спочатку це трохи лякало, але згодом до цього звикаєш і починаєш посміхатись охоронцям. Таких КПП на території було декілька і з жодним у нас проблем не виникало (це тому, що ми чемні). Звернутися за допомогою також було можливо, що б вам не було потрібно. Був і медичний пункт, і пункт підзарядки телефонів, і спорядження на прокат, і камери схову, і інформаційне бюро. Тому за рівень організованості і підготовки, організаторам – «Респект» і «Дякую», бо нестачі в чомусь ми не відчули (ну, хіба в гарячій воді).

Музика

Хтось їхав на цей «ZaxidФест» просто заради відпочинку, а хтось заради музичних гуртів, що були представлені публіці. Хто б чому не їхав, але задоволені були всі. Особливо останні. Перш за все – музичних гуртів було дуже багато. Починали вони грати на трьох різних сценах о 16:00, а закінчували під ранок. Різноманіття напрямів задовільнило кожного. «ZaxidФест» подарував багатьом можливість побачити своїх кумирів і насолодитись їхнім виконанням вживу. Цьогорічний фестиваль зібрав неймовірну кількість популярних закордонних виконавців: Hollywood Undead, Zdob si Zdub, Crystal Castles. Звичайно, були і наші українські, які збирали не меншу публіку: Onuka, O.Torvald, Brutto, Anna. Кожен міг пошаленіти під щось улюблене і справді якісне.

Люди

Чомусь захотілось виділити ще цей окремий підпункт: люди. «ZaxidФест» – це один із небагатьох фестивалів, який може зібрати таку велику кількість абсолютно різних молодих людей і об’єднати їх музикою, розвагами і емоціями. Десятки тисяч людей на три дні стали одним великим організмом, який злагоджено функціонував і драйвував. Ми всі дихали одним подихом, наші серця бились в одному ритмі, наші тіла рухались в одному танці. Як таке можливо – не знаю, але так воно і було. Цей фестиваль став місце, де кожен забув про якісь свої комплекси і про проблеми, і дозволив відчути себе вільним і щасливим хоча б на три дні. «Західфест» – це не просто музичний фестиваль, це фестиваль вільних і щасливих людей.

Юлія Март

читаємо

Ласкаво просимо на Алею Дiагон «Головне – пам’ятати, що магія в нас самих»

ScoolByLife

Важко не погодитися, що книги про Гаррі Поттера змінили життя цілого покоління. Однак, коли мова заходить про їх важливість для тих, хто народився на початку і середині 90-х, люди дивляться на це з подивом, насмішкою і сарказмом. «Як ця банальність може стати чимось святим?» - читається в їхніх обличчях. Завжди є надія на диво – ось вона, людина, зрозуміє або спробує зрозуміти. Але цього не відбувається. Тому я хочу спробувати пояснити, чому все-таки ця книга настільки дорога нам, поколінню 90-х. 1. Світла пам'ять дитинства Якщо дорослий чи підліток почне читати «Гаррі Поттера», він не зрозуміє, чому ж ця книга могла зачепити мільйони дітей. Насправді, вік дуже важливий для розуміння книги: коли в 13 років намагалася читати 6-у частину «поттеріани», де героям було по 16, я не змогла цього зробити - було нудно і незрозуміло. Але через кілька років це не склало особливих труднощів. Я пам'ятаю, як почала читати «Гаррі Поттера» в 9 років. Тоді проблеми Гаррі були співзвучні моїм: можливо, я і не сирота, але в той момент для мене критично важливо було знайти нових друзів в школі, влаштуватися там і добре вчитися. Зрозуміло, як будь-якій іншій дитині, хотілося ще і пригод. У 14 років я вперше закохалася, так само як і Гаррі в четвертій книзі. У 17 років зрозуміла, що початок дорослого життя вже близько і я стою на роздоріжжі, де важливо

читаємо

вибрати правильну дорогу. Гаррі, Рон, Герміона та їхні друзі теж виявилися на перехресті життя, але все-таки вирішили покинути Хогвартс і спробувати врятувати світ, якою б безнадійною ця затія не здавалася. Що відчував «мешканець» світу Гаррі Поттера, коли остання книга була прочитана? Дитинство закінчується. Останній же фільм був точкою цього дивного періоду життя. 2. Аспірин на всі випадки життя Коли було погано, коли здавалося, що весь світ проти тебе, коли батьки не розуміли, друзі зраджували, серце розбивалося, а Всесвіт розліталася на трильйони дрібних шматочків – завжди був притулок, який залишався непорушним і таким теплим, рідним. Втеча від реальності? Можливо. Але після

читаємо

занурення в світ чарівництва, сонце знову поверталося на небо і це додавало сил рухатися вперед. Всупереч усьому. 3. Місток між культурами «Гаррі Поттер» об'єднав дітей всіх культур, народів, країн. Ми стали ближче одне до одного, незважаючи на відмінність мов і релігій. Адже кожен з нас, неважливо з України чи Англії, Португалії чи Австралії, побував в чарівному світі. Разом з Гаррі та його друзями ми бродили по Хогвартсу, переживали гіркі втрати, раділи перемогам і боролися зі злом. Дивно, як одна письменниця змогла зробити для глобалізації набагато більше, ніж тисячі політиків. 4. Перша книга Зрозуміло, до «Гаррі Поттера» були й інші книги. Були й казки, і абетка, і байки Крилова. Але саме «Гаррі Поттер» барвисто показав, що книги - це не просто набір букв і пропозицій. Книга – це цілий неосяжний світ, з прихованими сенсами, таємними стежками і мудрими уроками. «Гаррі Поттер» зробив з нас людей читаючих. Шарлотта Бронте і Джейн Остін, Федір Достоєвський і Лев Толстой, Франц Кафка і Станіслав Лем – сьогодні ми не просто читаємо, ми подорожуємо в інші світи. Але зацікавила нас і прочинила двері в чудовий світ художньої літератури саме Джоан Роулінг. 5. Квиточок в дитинство Хтось каже, що дитинство йде безповоротно. Інші стверджують, що дитинство може тривати до кінця життя, головне, щоб душа жила. Але

факт залишається фактом – туди вже не повернутися. І від цього стає прикро. Однак, читаючи Гаррі Поттера, ми вкладали шматочки своєї душі в цю книгу. Тому повернутися в дитинство нам можливо, хоча це і складно, адже доведеться все забути і почати читати книгу ніби в перший раз, очима дитини. Ця книга – не просто захоплююча історія про хлопчика-сироту, який бореться проти злого чарівника. «Гаррі Поттер» став своєрідною школою життя для нашого покоління. Юлія Март

«Всi ми родом з дитинства»

Антуан де Сент-Екзюперi «Маленький принц»

дивимось

Екскурс у дитинство

Ох вже це дитинство! Весь час тільки думаєш як же там було добре і приємно. І як би ми не хотіли туди повернутись – це ще нікому не вдавалось зробити. Ти можеш тільки із посмішкою на вустах згадувати ті приємні нотки свого безтурботного дитинства, які залишились у твоїй пам’яті. Можеш взяти до рук фотоальбом, який зберігає все на світлинах саме для таких моментів для того, щоб подивившись, знову все пригадати у найяскравіших деталях і захотіти хоч один день побути дитиною. Але що поробиш, якщо те, що ти чогось хочеш – ще не означає, що це можливо втілити у реальність. І кому ж про це знати, як не нам – дорослим! Але сьогодні я кажу тобі, що все можливо. Звичайно не так, як ти собі уявляєш, але по мінімуму можу допомогти повернутись у дитинство. І, звичайно ж, найкращий спеціаліст у цій галузі – це мультфільм. А щоб поринути, як кажуть «з головою», мова піде про декілька таких стрічок, перегляд яких говорить нам про те, що ми все ще ті маленькі, веселі і завжди усміхнені дітлахи.

Angry Birds

дивимось

Ред – червона кумедна пташка. Він живе разом зі своїми одноплемінниками в тропічному лісі на невеликому острівці, залитому сонцем, посеред океану. Життя героя цілком могло бути абсолютно щасливим, якби не гнів. Ред не може його контролювати. Будь-яка дрібниця викликає величезний спалах роздратування, яке тут же виливається на тих, хто поруч. Іноді ситуації досить смішні та кумедні. Задля вирішення такої серйозної проблеми Ред ходить на заняття, на яких вчать контролювати гнів. Але наш герой тут не один. Компанію йому складають: Чак, який імпульсивний до божевілля і Бомба, якому категорично не можна засмучуватися. Застосовуючи на курсах отримані навички контролю гніву, птахи жили цілком нормальним життям. Але раптово на їх райський острів прибули дивні істоти зеленого кольору. Вони називали себе свинями. У житті героїв відбуваються кардинальні зміни. Поведінка гостей дуже дратувала нервових пташок. Встановити спокійний контакт спочатку було дуже складно, а потім стало зовсім неможливо. Пташкам все важче стає себе контролювати. Ред злиться, Чак біситься, а Бомб вибухає. І в результаті розпочався серйозний бій між пташиними острів’янами і його новими поселенцями. Чим закінчиться ця боротьба? Дізнаєшся під час перегляду!

дивимось

Лелеки Як відомо, є багато історій про те, звідки беруться діти. Деякі воліють знаходити їх у капусті, інші скачують з інтернету, але найвірніший спосіб – це скористатися послугами лелек. З кожним роком технології поліпшуються, а значить і служба доставки дітей вдосконалюється. Мультфільм розповідає історію про компанію лелек, яка займається кур’єрською службою. Звичайно ж, усі птахи, які споконвіку приносять малюків щасливим парам, хочуть, щоб батьки користувалися виключно їх послугами. Але що робити, якщо з’явилося так багато конкурентів? Як залучити аудиторію, щоб та не втратила зацікавленість? Саме цими питаннями і стурбовані пернаті працівники фірми. Герої з усіх сил намагаються працювати і приносити дітей вчасно, радуючи новоспечених батьків. Правда, незабаром з’ясовується, що з’явилася якась перешкода, що здатна звести всі зусилля нанівець. Збережуть лелеки своє дітище? Чи поступово наближаються до краху? Незважаючи на чорну смугу, яка настала в їх житті, хлопці не засмучуються, і здаватись не збираються. Підтримуючи один одного, вони обов’язково здолають кожного, хто кине їм виклик.

ЗвIрополiс

дивимось

Це особливе місто. В ньому живе багато різних звірів. За своїми засадами і правилами нагадує звичайне людське місто, яке має різні райони, починаючи від найелітнішого, під назвою Площа Сахари, і закінчуючи бандитським, в народі названим, Тундратаун.

Поліцейський містечка отримує нового співробітника в особі Джуді Хоппс. Зайчик розуміє як важко бути маленьким і непримітним серед великих і впливових звірів. Тим часом хитрий лис тікає з в’язниці. Сюди його посадили несправедливо, адже він не скоював злочин, в якому його звинуватили.

Тепер йому все життя доведеться провести в бігах, адже ніхто не може його виправдати. На пошуки втікача посилають нового поліцейського. Що буде коли Джуді знайде втікача дізнавайся сам.

Мар’яна Джердж

13x34 I.V.F.R

«Толерантнiсть»

слухаємо

Привіт! Ти, напевно, уже зачекався на нову порцію класного, музичного таланту від «Intermezzo». І я рада тобі повідомити, що чекання твої були не марні, адже саме у цьому випуску розповім про тих, хто творить і вражає. На прослуховування їхньої музики не шкода витрачати часу – з ними він проходить незабутньо. Я поспілкувалась з чудовим і талановитим хлопцем з нашого міста – Дмитром Шумилом, який щиро поділився усім, що мене цікавило. Тепер про це можеш дізнатись і ти!

слухаємо

« Я просто пишу пісні, які Ви захочете прослухати знову»

Дмитро Шумило

ALTEREGO

слухаємо

Біблія, послання від Іоана, глава 13, вірш 34: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» Ми є представниками творчого об’єднання «Толерантність» 13x34 I.V.F.R, а я – ALTEREGO (Шумило Дмитро), лідер цього об’єднання. І на сьогоднішній день ключовими персонажами є: ALTEREGO – Шумило Дмитро, м. Івано-Франківськ TWELFZ – Кашуба Андрій, м. Івано-Франківськ АйсіДок – Следь Іван, м. Харків До повного складу учасників, які приймають участь у спільних роботах можна віднести: Гурт Текстура: OL’Kry – Олег Крицкалюк, с. Яблуниця Тарік – Тарас Тимофій, м. Івано-Франківськ ShoN – Павел Нивьевский, гм Красноперековск SevSolo – Сергей Беспалий, м. Краснодар EgoVS – Антон Білоус, м. Івано-Франківськ, м. Санкт-Петербург ChristinaG. – Христина Гірак, м. Івано-Франківськ І що є не менш важливо, кожен із учасників працює над своїм напрямок та стилем.

Я – порожнеча для реальності»

- Щоб не вдаватися у порожні подробиці далекого і запиленого спогадами минулого – краще одразу зупинитись на сьогоднішньому дні і деяких ключових моментах, які спровокували сьогоднішню ситуацію. Я – порожнеча для реальності ( I Void For Reality (I.V.F.R.)). У цих чотирьох літерах абревіатури (IVFR) вже закладено подвійний сенс, який уособлює в собі ледь не кожного мешканця сучасного міста, в тому ж числі і міста – ключовими літерами якого є – ІВФР – Івано-Франківськ. Вже з перших рядків все не так просто? Авжеж! Адже й життя у нас не таке просте, повне незрозумілого, прихованого, таємного, а можливо й містичного. Я – ALTEREGO, мешканець міста 13х34 (для довідки: телефонний код міста – 034 ). Що таке 13 – спитаєте ви? Можливо містичне число? Можливо щось із військової номенклатури, якою ще за радянських часів позначали та називали усе підряд? А можливо й щось релігійного характеру? Не думайте, тут усе неоднозначно…

- Для початку розкажи про себе i свою творчу команду.

слухаємо

«Куди ми дійдемо? – це покаже тільки час» 64

- Що мотивує вас працювати i створювати новi треки?

слухаємо

- Нічого і все водночас. Для пісні мотивація не є обов’язковою, але деякі події все ж надихають! Часом все залежить від музики, адже буває, що почув перші ноти і зрозумів – це ВОНО! В наших піснях, ми, зазвичай, висміюємо людські вади, які притаманні і нам самим: гріховні сторони людей, потаємні бажання, інколи, просто пережитий досвід, або ж розповідаємо у піснях про себе. Прослуховуючи наші треки Ви можете впізнати своїх близьких в усіх їхніх проявах: від душевної теплоти – до похоті та ненависті; можете пізнати нас; можете пізнати самих себе, наприклад, переносячись у дитинство. Щодо мене – я пишу те, що приходить на думку (окрім БАТЛІВ, там все по іншому). Муза – та ще хвойда – то від неї неможливо здихатись і пишеться надзвичайно багато, то з неї користі, як з козла молока, а буває, взагалі не приходить місяцями. Моя порада – просто послухайте пісні!

- Чи є у когось із учасникiв товариства музична освiта ?

- Ніхто не має освіти музичної! Невже, щоб посміхнутись потрібна освіта? Я просто пишу … багато пишу, але мало що потрапляє у світ! Починати не важко! Я починав сам і зводити вчився сам. До речі, я є не тільки лідером товариства, але і нашим звукорежисером і всі пісні, які Ви можете почути – зводив я…

слухаємо - Хто має на вас вплив, дає поради, підказує, в загальному, допомагає під час роботи? - Ніхто! Ми самі між собою обговорюємо все, радимось та даємо поради один одному.

- Як самі себе оцінюєте, на якому музичному рівні знаходитесь і до якого точно маєте шанс дійти? - Повторюсь цитатою із пісні: «Якби не в Україні – давно би став відомим…» Оцінювати себе – штука брудна, і самолюбство – штука не good» А от колег можу оцінити – це талановиті і сильні виконавці. Спитаєте «Чому?» – Прослухайте пісню Айсі: АйсіДок «Книга Ілая» чи «Іст Кінг» – так, він і є ІСТ КІНГОМ… Йому вдається лікувати людей не тільки душевно, а й фізично – адже він ще й дуже хороший Лікар! TWELZ – подивіться на справжнього чоловіка – «бороданя» і прослухайте пісні, які він «робить» – він це робить круто і приспіви його хітові… Я – а я що?;) Я просто пишу пісні, які Ви захочете прослухати знову, звісно, якщо у вас достатньо інтелекту зрозуміти про що вони, якщо ж ні – тоді просто закрийте очі і пориньте у КАЗКУ. Куди ми дійдемо? – це покаже тільки час.

слухаємо - Що п о б а ж а є ч ш и т а Насолоджуйтесь життям, не ч «I бійтесь мріяти і завжди вірn а t м те у щось хороше! І якщо Ви e r m e z z o»?

дочитали до цього моменту – мерщій увімкніть будь-який трек і насолоджуйтесь! Мар’яна Джердж

подорожуємо Найкращий і найлегший спосіб згадати дитинство - піти у парк, погойдатись на каруселях, покричати досхочу та пореготати на весь голос. Сьогодні запропоную тобі уявити себе відвідувачем деяких парків розваг. Тільки давай ти опинишся там у юному віці? Зможеш? Тоді поїхали.

ЧАС РОЗВАГ 68

подорожуємо

Діснейленд

Universal Studios

Європа-парк

подорожуємо

Порт Авентура

Парк Хундерфоссен

ЛЕГОленд

Напевно, найвідомішими на весь світ є Діснейленд. Ох, скільки ж їх є по всьому світу. Кожна дитина мріє хоча б раз в житті відвідати один з них. Перший Діснейленд відкрився у США. Казковий комплекс розгорнувся в каліфорнійському місті Анахайм поруч з Лос-Анджелесом. Діснейленд – це улюблені мультиплікаційні герої, найкращі атракціони, величезні шоу – тут все, про що тільки можна мріяти. У Діснейленді живуть всі найвідоміші діснеївські персонажі. Найвідоміші атракціони тут – це гонки на машині кролика Роджера і «Американські гірки інспектора Гаджета». Ще один парк розваг – це Universal Studios . Тематичні парки найстарішої голлівудської кіностудії є в чотирьох містах світу: два з них знаходиться в США – в районі Лос-Анджелеса і Орландо, по одному – в Японії, місто Осака і в Сінгапурі. Головний парк Universal Studios знаходиться в Голлівуді. Все почалось з традиції проводити екскурсії павільйонами і територією, де знімаються фільми. Парк розділений на верхній та нижній рівні з атракціонами, ігровими та шоу-майданчиками, ретроспективним музеєм. Найпопулярніші локації – «Гидкий Я», «Шрек», «Парк Юрського періоду», «Сімпсони», «Трансформери», «Помста мумії». По парку завжди розгулює безліч знаменитих персонажів: талісман парку – дятел Вуді, Дракула і монстр Франкенштейна, Губка Боб, Бетті Буп, Росомаха, Брати Блюз. Серед найпопулярніших атракціонів у парку

Universal Studios в Голлівуді: - «Водний світ». Шоу за мотивами однойменного фільму: гонка на водних мотоциклах і реалістичне падіння літака. - «Парк Юрського періоду». Атракціон-подорож по звивистій річці, в оточенні динозаврів, що розгулюють берегом. - Видовищні тривимірні шоу створені за мотивами легендарних фільмів «Щелепи», «Термінатор», «Мумія», «Кінг-Конг». Найцікавіші сімейні атракціони – це «світ» Сімпсонів, 3D-поїздка і танцювальна вечірка в стилі «Гидкий Я» У парку можна побачити знімальні павільйони, а також грандіозні декорації до відомих фільмів, наприклад, скелет динозавра, відтворене містечко Дикого Заходу, павільйон мумій. Другий за популярністю парк розваг в Європі після паризького Діснейленду, Європа-парк розташований на німецькій землі Баден-Вюртемберг поруч з містом Руст недалеко від франко-німецького кордону. Щорічно парк відвідують приблизно 4,5 млн чоловік. Це, звичайно, не порівняти з показниками Діснейленду у Флориді, але варто пам’ятати, що Європа-парк працює не цілий рік. Парк оригінальний своєю ідеєю. Адже де ще ти зможеш за декілька годин відвідати стільки європейських держав? Тут відтворені кілька міні-копій. Також можна піти у «Зачарований ліс», де проживають гноми, відьми, зайти у замок Сплячої красуні, Країну пригод з лякаючим маршрутом через «джунглі» чи покататись на пароплаві серед африканських пейзажів. Парк розваг в Іспанії «Порт Авентура» – найпопулярніший іспанський смейний парк відпочинку. Комплекс Порт Авентура відкрився в 1995 році і зараз займає територію площею 117 гектарів, де розташовані більш ніж 40 атракціонів. Це місце, де жарко навіть в прохолодну погоду. Тобі точно захочеться побувати на всіх атрак-

подорожуємо

ціонах, побачити всі шоу і перепробувати всі гірки в аквапарку, але одного дня тобі не вистачить. Порт Авентура тематично розділений на шість зон-«країн» – за географічним принципом, можна легко назвати прогулянку по парку навколосвітньою подорожжю, а відвідування атракціонів – незабутніми пригодами. «Країни» по порядку (від входу в парк): Середземномояр Дикий Захід, Мексика, Китай, Полінезія та яскрава дитяча країна Сезам. На вулицях парку і в театрах проходить безліч барвистих шоу – близько 90 вистав за добу. Середземномор’я – це перший казковий світ в Порт Авентура, який зустріне тебе затишною чарівністю рибальського села. У цій частині парку зосереджено більшість сувенірних крамниць, магазинчиків, ресторанів і кафе. Американська частина парку створена в стилі лихого Дикого Заходу, яким ти бачиш його в вестернах і мультфільмах: тут все пронизано ковбойських духом, не тільки декорації та атракціони, а й музика. Увійти в роль ковбоя можна відвідавши стилізований ковбойський салун і там стати справжнім влучним стрільцем в Тирі (Shooting Gallery): є можливість вибрати вид мішеней, постріляти з пістолетів. Мексика Порт Авентура – виконана в дусі колоніальної Мексики, для завершення стилізації тут представлена характерна для регіону рослинність, копії руїн і піраміди Майя. Звучать запальні ритми rancheras, кожен день проходять музичні спектаклі. Китай в Порт Авентура – яскрава зона, оформлена в стилі імператорського Китаю з відомою яскравою атрибутикою чайна-тауна. Полінезія – країна-екзотика з яскрави-

подорожуємо

ми квітами, незвичайними рослинами, барвистими театралізованими шоу, чутним звідусіль боєм барабанів, затишними кафе зі стравами автентичної кухні. І, звичайно ж, ця частина парку цікава атракціонами – екстремальними, незвичайними, дитячими. Дитяча казкова країна Сезам (SésamoAventura) – наймолодша частина парку, натхненна відомою в усьому світі ляльковою передачею «Вулиця Сезам». У країні Сезам представлено 11 атракціонів – це гірки, трактор, на якому можна покататися по фермі, «Чарівне дерево» висотою 12 метрів, на яке можна забратися. По країні Сезам розгулюють улюблені персонажі телешоу, з якими можна сфотографуватися. Парк розваг Хундерфоссен розташований у Норвегії. Усі казки та легенди країни зібрані тут. Піднявшись на вершину вежі, можна побачити 50 атракціонів. Найекстремальнішим з них – чудо-корабель, який гойдається. У парку є також рафтинг, кілька басейнів, 4D кінотеатр і навіть власна ферма. З настанням зими тут відбуваються чарівні зміни: зимовий парк запрошує любителів льодолазіння, крижаного боулінгу, снігового рафтингу, катання на санях, снігоходах і квадроциклах. Бажаючі можуть переночувати в крижаному готелі, відвідати крижаний бар і обвінчатися у крижаній каплиці. ЛЕГОленд, що у Німеччині – парк створений з деталей конструктора Lego. На створення парку було використано 45 мільйонів кубиків Lego. Тут є понад 40 атракціонів, можна побачити вже готові конструкції і створити свої унікальні будови, небачених істот і навіть власного робота. У Леголенді також можна відправитися з експедицією в джунглі, пополювати на драконів, побувати на лицарському турнірі, покататися в Леголенд-експресі. Тут знаходяться мініатюрні копії найвідоміших будівель в світі, побудованих з деталей Lego, а також ціла Мініландія – мініатюрна країна зі своїм населенням, автомобілями, будинками і навіть кораблями, плаваючими по міні-каналах. Це тільки декілька з величезної кількості парків по всьому світу. Парки розваг – чудовий спосіб провести час, тут кожен знайде пригоди на свій смак. Бажаю у найближчому майбутньому відвідати один з них. А ти, сподіваюсь,ще залишишся дитиною хоча б до останньої сторінки «Intermezzo». Юлія Торконяк

СМАК дитинства

смакуємо

Давайте спробуємо зануритися в найчудовіші миті зі свого життя, а саме спогади пов’язані з дитинством. Що найбільше нагадує нам про ці прекрасні часи? Мабуть, одні з найяскравіших таких моментів є поїдання солодощів, які ми так обожнюємо. Чудовими цукерками, які дозволяють повністю зануритися у світ дитинства є іриски. Смакуючи їх ми розпочинаємо подорож найщасливішими секундами у житті. Іриска – цукерка, яка постійно дивує: то вона м’яка й ніжна, то підступно прилипає до зубів. Та ми ж все одно її любимо у будь-якому вигляді, правда? Солодощі, схожі на ірис, ще з XV століття були відомі у Франції під назвою «таффі». Та коли у 1902 році французький кондитер Жозюе де Морнас випробував їхній рецепт у Санкт-Петербурзі, він вирішив, що має вигадати для цукерочок нову назву — таку, яка точно запам’ятається слов’янам. І не просто запам’ятається, а буде асоціюватися з чимось особливо ніжним. Саме тоді французький кондитер подумав, що ці ласощі нагадують йому ніжні квіти – іриси. Так і з’явилася назва цукерок, про які я сьогодні розповім. Як виготовляють іриски? Суміш патоки, рослинної олії та вершкового масла, цукру та згущеного молока – ось що таке іриска! Усі компоненти змішують, потім повільно нагрівають і варять. Отриману масу охолоджують, вона стає в’язкою і густою. А вже після цього, за допомогою спеціальної машини, з ірисової маси роблять довгі джгути, які згодом розрізають на шматочки і загортають в упаковку.

Яким буває ірис?

За способом виготовлення ірис поділяють на литий і тиражений. Якщо не любиш, коли цукерка прилипає до зубів, а натомість надаєш перевагу крихким ірискам, які тануть у роті, – обирай тиражений ірис. У процесі його приготування тягучу масу змішують із крихтами вже готових ірисок. Саме так вдається досягти напівтвердої консистенції. До речі, щодо консистенції. Ірис буває: • м’яким; • тягучим;

смакаєумо • напівтвердим. Ось, наприклад, «Золотий ключик» – литий напівтвердий ірис, а «Киць-киць» – тягучий. Іноземні родичі ірису На упаковці багатьох цукерок ти міг помітити слова «тоффі» або «фадж». По суті, це теж іриски, ось тільки на смак вони трішки відрізняються від своїх аналогів. В англомовних країнах розрізняють: • тоффі (toffee) – ірис без додавання молока; • фадж (fudge) – ірис із молоком. До речі, фадж на фруктовій основі з додаванням горішків у країнах колишнього СРСР часто називають щербетом. Ще одними солодощами з надзвичайним смаком, які так люблять діти та дорослі є рахат-лукум. Ці цукерки є дуже смачними та неймовірно солодкими, їхньому рецепту більше п’ятиста років і з тих пір він майже не змінився. Вважається, що поява рахат-лукум пов’язано з ім’ям придворного кондитера турецького султана Алі Хаджі Бекір. Одна з версій говорить про те, що султан зламав зуб об твердий льодяник і наказав своєму кондитеру зробити якісь м’які ласощі. Так з’явилися «зручні шматочки». Інша версія розповідає історію про хтивого султана, у якого було багато дружин і він любив балувати їх незвичайними частуваннями. Невідомо, яка з цих двох гіпотез вірна, зате тепер ми можемо смакувати десертом з цукру, крохмалю та рожевої води. Як справжню дорогоцінність рахат-лукум зберігали в скриньках і подавали тільки до королівського столу. Під час виставки в Стамбулі в 19 столітті, де нащадки Хаджі Бекіра представили рахат-лукум – він і отримав свою іншу назву – «турецька насолода» (Turkish Delight). Зараз коробки з такими надписами можна знайти не тільки в Туреччині, але і на полицях європейських та українських супермаркетах. Також слід зазначити, що цей чудовий десерт виділяє в

в нашому організмі гормон щастя – ендрофін. Вчені зійшлись на думці, що рахат-лукум набагато корисніший, ніж будь-які випічки та шоколад. У класичний рецепт входить додавання квіток бергамота, тому ці ласощі дуже добре бадьорять наш організм. Їх можна вживати при сильних розумових навантаженнях. Цей східний делікатес можна приготувати й власноруч, адже інгредієнти дуже прості. Наприклад, можна взяти 2 склянки цукру, 2,5 склянки води, 2,5 склянки крохмалю, цукрову пудру, рослинне масло, ванільний цукор і будь-які горіхи на твій смак. Спосіб приготування: Необхідно зварити густий цукровий сироп (2 склянки цукру і ½ склянки води). Потім в нього вливають тонкою цівкою крохмаль, змішаний з водою. Тепер, коли суміш стане прозорою, її необхідно вилити в лоток, змащений маслом. Після того, як охолоне (приблизно 4-5 годин), нарізати кубиками, посипати ваніллю і горіхами. Ці солодощі настільки смачні, що можна не помітити як уже половини коробки не буде. Але все ж, треба пам’ятати про кількість, так як надмірне вживання може негативно позначитися на нашій фігурі через легке засвоювання вуглеводів. Також протипоказані ці ласощі людям, які страждають від цукрового діабету. Корисна доза продукту – 50 г в день. Багато людей вважають, що солодощі є шкідливими для організму, тому відмовляють собі в такому задоволенні. Проте, серед фахівців у питаннях здорового способу життя знайшлися ті, які зруйнували міф про шкоду і не просто знайшли, а науково обґрунтували факти на користь улюблених десертів. Насправді є багато причин, через які ми просто зобов’язані вживати у свій раціон невелику кількість солодких ласощів. Науково доведено, що простий цукор і вуглеводи, що не володіють складними структурними зв’язками, по-перше, швидко виводяться з організму, а по-друге, дають йому блискавичний заряд бадьорості. Повірте, для того, щоб ваш організм працював без збоїв під час важких фізичних навантажень, йому просто необхідна доза «енерджайзера». Другою причиною вживання солодощів є очищення організму. Так, так, не дивуйтеся, і тут можна себе особливо не обмежувати. Для очищення від шлаків і токсинів організму потрібна рослинна клітковина, яка змушує працювати «розледачілий» кишечник, допомагає виведенню з організму різних «шкідливостей», а крім того, дає приголомшливе відчуття ситості надовго. Ще однією корисною особливістю солодощів є те, що вони значно підвищують імунітет та є справжнім еліксиром молодості, адже завдяки своєчасному поповненню антиоксидантів, наш організм значно повільніше старіє. Солодощі подарують тобі заряд бадьорості та енергії на цілий день, наситять організм корисними речовинами, з ними ти забудеш про поганий настрій. Не позбавляй себе можливості потішити власний організм цією маленькою краплинкою щастя, яке на мить поверне тебе у чарівний світ дитинства.

Ольга Боднарчук

робимо паузу

Рідне тепло

Вівіан бігла по лісовій стежині встеленій жовтим листям. Бігла не оглядаючись назад. Вона нічого не боялась: ні ведмедів чи вовків, якими так часто лякали мама та бабуся; ні загубитись – бо знала, що за нею пильно слідкує пара теплих та рідних очей. Очей улюбленого татуся. Її власного супергероя. Вівіан бігла і гучно сміялась. Вони з татом вийшли на справжнє осіннє полювання за грибами, а водночас і на пікнік. Та їй і байдуже було, головне, що разом. Такі дні були її улюбленими. Вітер роздував її золотисте волосся, вітер колихав дерева, створюючи разом з пташками неймовірну мелодію. - Вівіан, люба, давай тут присядем!? – крикнув їй тато, змушуючи зупинитись і озирнутись. Галявина була чудова. - Давай, татусю, – весело промовила дівчинка, біжучи вже до чоловіка в обійми. Вівіан настрибнула на нього і він, зловивши її, сильно покрутив. Вона була справжньою птицею в цей час. Тільки татусь міг зробити з неї будь-кого – і птаха, і принцесу, і чарівницю. Раптом батько простягає Вівіан букет квітів. Вона з блиском в очах бере його в свої руки і цілує тата в щоку. - Справжній герой обов’язково повинен дарувати принцесам квіти, зрозуміла? – підморгнув чоловік. - А якщо жодного-жодного разу жодної-жодної квіточки принцеса не отримує? – запитала Вівіан. - Тоді ніякий це не герой. Тільки вдає, тільки створює образ.

робимо паузу

- А принцеси що повинні дарувати натомість, татусю? - Теплоту, любов, радість, магію, врешті-решт. В чарівному замку обов’язково повинно бути затишно і повинен відчуватись аромат рідного. - Я тобі дарую це все, татусю? – зацікавилась Вівіан. - І навіть більше, ти найсправжнісінька принцеса, золотко, – він поцілував її в голівку. - А ти мій справжні супергерой. Я дуже тебе люблю. Тато налив їм вишневого соку і витягнув з кошика різноманітні смаколики. Вівіан, як могла, сервірувала їхній уявний стіл. - Татусю, а розкажи як ви з мамою зустрілись. - Тільки спочатку давай поїмо? - Давай будемо їсти і ти водночас розповідатимеш? - Ну гаразд, донечко. Слухай… і ні в якому разі не перебивай, добре? Вівіан кивнула, почавши трапезу. - Так от…Твоя мама була дуже далекою і таємничою принцесою. Її ховали за двадцятьма замками, не дозволяли відгукуватись, коли хтось кликатиме, не пускали літати в інші чарівні світи та й вона сама дуже боялась виходити з замку… - Татусю, а ви так зі мною не робитимете? - Донечко, ти пообіцяла не перебивати, – суворо провомив тато, – ні, ми так не робили і не будемо. Слухай далі. Одного разу в їхній замок завітав я. А ти ж сама знаєш хто я такий, – засміявся чоловік, – і тоді твоя мама перестала ховатись від світу. Та знаєш, – голос батька притих, – до того як я зустрів твою маму, я зовсім не був героєм. Навпаки, звичайним хлопчиськом, який стріляв з рогатки в горобців, крав яблука в саду у чужих і бив інших хлопчаків. Однак, випадково потрапивши в чарівний замок і познайомившись з принцесою я більше за все захотів змінитись, стати її героєм і захищати від злого світу, захищати від злочинців. Я жив у темряві, у злості та ненависті. Я сам був злом, та кохання змінює нас, донечко. Тільки – справжнє кохання. Твоїй мамі воно дало сміливість та впевненість, а мені – добро та світло. А поєднавшись ще й подарувало велике щастя – тебе, Вівіан. – Тато притис донечку до себе ще ближче і міцно обійняв. - Це моя улюблена історія, татусю. - Щось ми засиділись, люба. Потрібно іти, а то мама хвилюватиметься. Вони швиденько зібрались, взялись за руки і попрямували в сторону затишного дому. Щасливі.

Юлія Торконяк

робимо паузу Мар`янчина пригода Жила собі дівчинка Мар’янка – гарна, розумна, але страшенно вередлива й лінива. Іграшок у неї було так багато, що і дня б не вистачило, щоб їх усі порахувати. А дівчинка не вміла гарно поводитися з іграшками – розкидала, ламала і не хотіла їх прибирати. В Мар’янчиній кімнаті ніколи не було порядку. Іграшки – на підлозі, під ліжком; книжечки – порвані, і мама завжди сварила малу, бо хотіла привчити її до порядку. Та дівчинка була вперта і робила все по-своєму. Ось зайчикові бантика з вушка відірвала, мавпочці хвостика пошкодила, собачці розірвала лапку. Та й зовсім не жаліла іграшок. Одного дня у гості до мами завітала подруга і принесла Мар’янці гостинці та новесеньку ляльку. Дівчинка раділа, смакувала шоколадкою і гралася новинкою, забувши про все на світі. Та коли мамина гостя пішла, мама зайшла в кімнату до доні і сплеснула руками: - Доню, ну що ж ти знову все порозкидала, нову ляльку шоколадом замурзала? Прибери негайно, бо не підеш сьогодні на прогулянку. Я за десять хвилин зайду, і щоб був мені в кімнаті порядок. Мар’янка надула губки: ох, і не хочеться їй прибирати, але ж мама сваритиме, і погуляти теж хочеться. Та що вдієш, взялася за прибирання. Зайця кинула за шафу, мавпочку – під ліжко, собачку і книжки будь-як запхала в шухляду, ляльку смикнула за коси, витерла об платтячко руки від шоколаду і кинула її за диван. Решту іграшок порозсувала по кутках та скриньках і, задоволена собою, побігла хвалитися мамі, що вже порядок зробила. Мама заглянула в кімнату, побачила, що прибрано, похвалила Мар’янку. - Ну, коли ти така чемна, то збирайся, підемо гуляти, купимо морозива, – пообіцяла. Дівчинка радо заплескала в долоньки. А вже біля крамниці запитала: - А іграшку нову мені купиш? - Е ні! Іграшок у тебе вже стільки, що ти їм не можеш дати лад. - Ну купи, – почала скиглити вередуля. Але мама пройшла повз крамницю з іграшками, дівчинка аж заплакала зі злості, та мама не зважала. Вже ні гуляти, ні морозива малій не хотілося. Ображено надула губки і незадоволено йшла біля мами. Вдома мама суворо наказала:

робимо паузу

- Іди мий руки, пообідаєш і негайно спати. Мар’янка неохоче почалапала у ванну кімнату. За обідом вона ще шморгала носом, а коли йшла в ліжечко, попросила маму почитати казочку. Та мама сказала: - Ти погано сьогодні поводилася, казку читати не буду, подумай про свою поведінку, і хай казка тобі присниться. Поцілувала доню і вийшла з кімнати, причинивши двері. Дівчинка думала: - Чому, ну чому мама не захотіла купувати іграшку? Думала-думала та так і заснула непомітно. І приснився Мар’янці такий дивний сон. Іде вона стежинкою, довкола – квіти, дерева, метелики літають. Аж раптом чує шум за найближчим кущем. Зазирнула вона обережно за кущ, бачить галявинку, а на ній сидять і стоять її іграшки і про щось галасують. Прислухалася дівчинка і почула ось що: - Мені вона лапку розірвала, он аж вата випадає, – пожалівся Собачка. - А мені хвостика пошкодила, – жалілася Мавпочка, – тепер не зможу на дереві висіти. - А мого чудового бантика з вушка зірвала, – плакав Зайчик. Раптом на середину галявини вийшла нова Мар’янчина Лялька і гірко-гірко заплакала: - Я була така гарненька, чепурненька, так раділа новій своїй подружці, з якою буду гратися, а тепер подивіться на мене. Мої коси розтріпані, бо вона їх смикала, а моя

робимо паузу

робимо паузу чудова сукеночка тепер, як ганчірка, бо вона витерла об неї свої брудні руки від шоколаду. Я пом’ята і брудна, ще й кинула мене за диван, а там темно і страшно. - І мене скривдила, і мене, – гукали інші іграшки звідусіль. Такий галас зчинився, хоч вуха закривай. - Гей, заспокойтеся всі, – крикнула Мавпочка. – В нас тут збори чи базар? Вирішуймо, що маємо далі робити. - А провчімо нашу дівчинку, – сказав Зайчик. - Як це? Як? – зашуміли іграшки. - А ось як, – каже Зайчик, – ми від неї геть підемо, знайдемо собі іншого господаря. - Правильно, – крикнув Собачка, і всі іграшки знову зашуміли, загули. Мар’яночка аж очі примружила, щоб не бачити цих зборів, і так їй стало соромно і страшно, що вона розплакалася і... прокинулася. Роззирнулася довкола, а вона вдома, не на галявині, і ніяких зборів немає. Дівчинка швиденько встала з ліжка і побігла до мами, щоб розповісти, що їй наснилося. А мама вислухала доню і каже: - Що ж, таке може бути й насправді, тому тобі треба вибачитися перед іграшками і надалі дуже добре з ними поводитися, бо підуть від тебе. І мама легенько й непомітно посміхнулася. А дівчинка чимдуж побігла до своєї кімнати, позбирала іграшки, акуратно порозкладала по шухлядках та поличках, а тих, кого найбільше скривдила, притулила до себе і прошепотіла: - Вибачте мені, будь ласка, я ніколи не буду більше вас ображати, не буду ламати. Віднесла їх до мами і каже: - Мамусю, чи можемо ми ці іграшки відремонтувати? - Авжеж можемо, – усміхнулася мама. І взялися разом до роботи. Позашивали, попрали, попрасували, причесали, і до вечора іграшки були як новенькі. А Мар’яночка аж сяяла від щастя. Зрозуміла, як треба поводитися з іграшками. - Більше я не буду кривдити, ламати, розкидати іграшки, – пообіцяла мамі.

Вiталiя Савченко

робимо паузу Жадiбнi ведмежата В одному лісі жило собі двоє братиків Ведмедиків. І все б нічого, та були вони страшенно жадібні. Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою. Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші Ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили. - Це я знайшов! – кричить один малюк. - Ні, я! – кричить другий. - Мої ягідки-малинки! – вперто верещить перше Ведмежа. – Бо я старший! - Аякже, чого це твої, як мої, – супиться і шморгає носом друге. І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб’ються. Аж тут зі старого лісу вийшов на галявину Дідусь-Ведмідь і грізно так гримнув на обох малят: - А чого це ви знову сваритесь, непосиди? Що сьогодні не поділили, га?

робимо паузу В одному лісі жило собі двоє братиків Ведмедиків. І все б нічого, та були вони страшенно жадібні. Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою. Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші Ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили. - Це я знайшов! – кричить один малюк. - Ні, я! – кричить другий. - Мої ягідки-малинки! – вперто верещить перше Ведмежа. – Бо я старший! - Аякже, чого це твої, як мої, – супиться і шморгає носом друге. І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб’ються. Аж тут зі старого лісу вийшов на галявину Дідусь-Ведмідь і грізно так гримнув на обох малят: - А чого це ви знову сваритесь, непосиди? Що сьогодні не поділили, га? Братики трохи побоювалися старого діда Ведмедя, бо мама завжди їм казала: - Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи. Тому, трохи позадкувавши, малі бережно відповіли: - Ми знайшли малину, солодку-солодку, а поділитись не можемо. А Дідусь-Ведмідь давно вже думав і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними й усім ділитися. Думав-думав і таки придумав. - Нумо, хлопці, зберіть хутенько малину в горнятка. І Ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив: - А тепер віддайте віддайте горнятка мені. Бо я старший. Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Та що робити, простягнули горнята з малиною дідусеві, а самі пішли ні з чим. - Отакої, брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав. - Угу, якось це несправедливо. Та Дідусь-Ведмідь і не думав ображати малюків. - Агов, пустуни, а прийдіть-но сьогодні до мене під вечір, обов’яз-

робимо паузу

Повеселіли наші бешкетники і нумо пригощатися. А коли вже прийшов час іти додому, Ведмежата про щось пошепотілися і спитали: - Дякуємо тобі, дідусю, за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти? - А чому ж ні? Pвичайно, можна. Малята вийшли з хатини і радяться: - Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, наc пригостив. - Тож давай і ми гостинців дідусеві завтра віднесемо, бо якось негарно. Він нас частував, а ми що? - А ми йому завтра солодкої малини нарвемо. З того часу наші Ведмежата завжди ділилися всім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав Дідусь-Ведмідь: «Гуртом смачніше!»

Вiталiя Савченко

Новорiчнi дива Одного разу, а саме під Новий рік, Дідусь Мороз так заклопотався, що припізнився з подарунками до дітвори. Ґноми-помічники дуже поспішали, як могли допомагали. Одні іграшки виготовляли, другі цукерки пакували, треті все це в красиві обгортки загортали, четверті в мішки складали, п’яті вантажилии у сани Діда Мороза. — Ой лишенько, не встигаю, треба ж вчасно роздати дітям і звірятам подарунки, а я тут так довго вовтужуся, ще й шубу десь порвав, треба швиденько зашивати, а часу обмаль, — бурмотів собі під ніс старенький. А по господарству допомагав дідусеві ґном-помічник, що був забудьком страшенним, завжди все плутав. Тому до подарунків його й близько не підпускали, та й ім’я мав, через те — Забудько. Почув він, що Дід Мороз бідкається, і каже: — Давай я тобі допоможу. — Е... ти знову щось наплутаєш. Ти ж і по господарству ледве справляєшся. То в кашу шишок насиплеш, то в чоботі сніг носиш, то сніговикові замість віника черпака в руки встромиш. То як ти думаєш мені з подарунками допомагати? — А ти мені напиши на аркушику, кому і що я маю дати, то я за списком роздаватиму.

Замислився на мить Дід Мороз: часу мало, треба щось робити. — Гаразд,— каже,— доручу тобі звірятам у лісі подаруночки роздати, а сам до діток поїду. Та ти ж гляди, нічого не наплутай. А в допомогу тобі буде ще один ґном— Сонько. Він хоч і засинає на кожному кроці, проте, розбудивши його, ти знатимеш, чи правильно все робиш. — Добре!— зрадів Забудько. Він дуже хотів допомогти Дідусеві Морозові. Хай удвох із Соньком, а все ж краще, ніж просто сидіти вдома і порати нудну домашню роботу. Покликав Дід Мороз ґнома Сонька. Той, позіхаючи, ледве приплентався, мало не заснув дорогою. Дідусь дав йому чарівного млинка і наказав: — Пильнуй Забудька, і як щось зробите не так, крутни ручку млинка назад, і все повернеться на свої місця, тоді крутни ще раз уперед, і все буде так, як має бути. Тільки ж дивись, не давай млинок до рук Забудькові, бо обов’язково щось наплутає. Вислухали ґноми Діда Мороза і пішли виконувати важливе завдання, а старенький вирушив до дітей. А дорогою назад додому Дід Мороз мав забрати ґномів з лісу. Довгенько помічники добиралися до лісового народу, бо Сонько весь час засинав дорогою, а Забудько його штурханцями будив, і вони мандрували далі. Нарешті дісталися лісової галявини, де виблискувала вогнями святково прибрана красуня-ялиночка. І було тут багато звірят, що співали новорічних пісень, водили хороводи довкола ялиночки. — Ну? І як ці подарунки їм роздати, щоб залишитися непоміченими,— спитав Забудько у Сонька. — Треба чарувати,— позіхаючи відповів Сонько. — То діставай млинка. — Зараз,— відповів Сонько, дістав млинка з кишені, та тут же й заснув з простягнутою рукою. — От лихо, а не Сонько,— сплеснув у долоні Забудько.— Зараз я сам усе зроблю. Тільки треба згадати, куди ручку крутити. Як там казав Дідусь Мороз: спочатку побажати, потім покрутити, ні... спочатку покрутити, потім побажати... ні... ой, а куди крутити— вперед чи назад? А, будь що буде. Як щось не вдасться, то все поміняю.— І з цими словами ґном Забудько крутнув ручку млинка. Що тут зчинилося на галявині!.. Звірята вмить перестали співати і залементували: — Ой-йо-йой! Що це таке,— крикнув Зайчик,— чого це в мене хвіст Лисички, а мій де? Тут і Лисичка закричала: — Не хочу куцого заячого хвоста, віддай мені мій. Решта звірят оглянули стривожено себе і побачили, що у всіх переплуталися хвости. Все помінялося: у Вовка — хвіст Білочки, у Білочки — Вовчий, у Ведмедя — хвіст Кабанчика, а в Кабанчика — Ведмежий.

робимо паузу

— Що за жарти такі? — затріщала Сорока з хвостом Горобчика. Вовк сидить, смикає білячий хвіст, та де там, не відчепиш, боляче. Поки звірі оглядали одне одного і дивувалися, і мало не пересварилися, ґном Забудько не на жарт перелякався. — Ой, що ж тепер робити? Куди млинка крутити? Треба роздати і назад,— промовив і знову крутнув ручку. Подарунки вмить опинилися в лапах у звірят, та тільки знову халепа. Горішки— в Зайчика, мед— у лисиці, в Білочки— кісточка, у Ведмедя— морквина, у Вовка— насіннячко, в Сороки— сметанка, в Горобчика— яблучко, в Їжачка— капустина, в Борсучка— молоко. — Що це, що коїться?— знову зашуміли звірята, озираючись довкола. — Йо-йо-йой,— аж підстрибнув на місці Забудько. Почав розштовхувати Сонька. — Зроби, як треба, зміни, як має бути,— мало не плаче.— Та лише скоріше, бо я знову все переплутав. — Що зробити? Що змінити?— сонно закліпав, нічого не розуміючи, Сонько. — Оце, оце припини, будь ласка,— простогнав Забудько, показуючи в бік галявини.

Тут побачив Сонько чудернацьку компанію з переплутаними хвостами та подарунками. Вмить спати йому перехотілося, бо зрозумів, у яку халепу потрапив. Не впильнував дідусевого млинка, спав собі. Що ж тепер буде? Куди ручку тепер крутити— вперед чи назад, як усе відмінити? Адже млинком керував Забудько, де ж він тепер згадає, куди крутив. А на галявині такий стоїть лемент, що ґноми аж зіщулилися за пеньком, не знають, як їм бути. Аж тут засяяла зірка, почувся передзвін дзвіночків— то Дід Мороз повертається від дітвори, має ґномів з лісу забрати. Затихли і звірі на галявині. А сани з Дідом Морозом зупинилися біля самої ялинки. Побачив Дідусь, що накоїли його помічники-ґноми, махнув своєю чарівною палицею— все стало на свої місця. Хвости повернулися до своїх господарів, і подарунки теж. Зраділи звірята, почали дякувати Дідові Морозові! А він з ними пісень співає й непомітно ґномам головою киває. Знову махнув чарівною палицею, і ґноми відразу опинилися в санях. Попрощався Дід Мороз із звірятами, сів у сани і помчав додому. А вдома суворо на ґномів глянув і каже: — Що мені порадите тепер з вами робити? — Не знаємо,— тихо відповіли похнюплені помічники.— Не сердься, ми більше так не будемо. — Еге ж, не будете, я про це подбаю,— хитро всміхнувся у вуса Дід Мороз. З того часу Сонько пильнував Забудька, щоб той нічого не забував і не плутав. І навпаки, Забудько пильнував Сонька, щоб той не спав на кожному кроці.

робимо паузу

Вiталiя САВЧЕНКО

робимо паузу Я сиджу у порожній кімнаті, куди не потрапляє й крихти природного світла. Тільки одна неяскрава лампа освітлює це жахливе приміщення, здається й повітря сюди не доходить. Хоча, можливо, воно мені не потрібне. Утім, я ще жива і дихаю. На жаль. Чую як Він вставляє ключ у верхній замок, далі – нижній, повертає два рази. Відчиняє. Я вже вивчила напам’ять кожен рух. Знаю пори року по яскравості сонця. Зараз вже осінь, тому не так все яскраво. Та все одно, коли Він відчиняє двері я змушена заплющити очі. Від світла і від того, наскільки Він мені огидний. Він повторює те ж саме з ключами, тільки з протилежного боку. Підходить до мене і в голові тільки одне: «Не торкайся мене, прошу, не торкайся», знаю, що сьогодні він знову щось надумав. Відчуваю. Я – його експеримент, його наукова робота. Він ніколи не думав, що все стане настільки серйозно, що я житиму. Існуватиму. Якщо тебе не вбили - це не означає, що ти все ще живеш. Інколи твоє існування підтримує хтось інший, навіть якщо тобі це зовсім не потрібно. Він хоче створити з мене ідеальну істоту, не розуміючи, що я відчуваю. Все. Весь біль, який він мені завдає. Малює, ріже, виправляє свої чортові помилки. А опісля залишає на декілька днів, споглядаючи через камери наскільки вдалим вийшов черговий експеримент. Я ніколи ще з ним не розмовляла. Не знаю навіть чи вмію та інколи шепочу – можливо люди теж так розмовляють. Бо його я розумію. Тільки говорити з ним не хочеться. Не хочеться здатись йому ще кращою машиною для наукових досліджень. Я ніколи не зізнаюсь йому в тому, що я все розумію. Не скажу «досить». Не подивлюсь в очі. Я буду тільки роботом, який не здатен на більше. Та він пишаєть-

Твій е

вдалий експеримент

робимо паузу ся мною. Ні, він собою пишається. Ще нікому не вдавалось досягнути такого прориву. Цікаво, коли він мене представить людству? Чи він залишить мене в секреті? Та яка вже мені різниця. Мені хочеться перестати існувати. Інколи він мені читає. Можливо думає, що таким чином я почну розмовляти. Він декілька раз змінював налаштування в моєму мозку. Тому спогади плутаються. Та серце, дякувати, не чіпав. Напевно, з ним все добре. Він слідкує за всіма показниками і знає, що мені подобається нічне небо, тому останнім часом почав мені приносити фото зір. Я не наважуюсь взяти їх до рук. Сьогодні він приніс мені дзеркало. - Поглянь, яка ти красива, – він простягає мені руку. Я обережно підходжу. Торкаюсь відображення, торкаюсь себе. Ні, він помиляється. Я – вдалий експеримент. Я суперечка, яку йому вдалось виграти. Я кидаю дзеркало і воно розлітається підлогою на сотні шматків, в кожному я бачу себе. Я – ніщо. Раптом я вже нічого не бачу, мене обпікає гаряча ріка, що тече з очей. Він підходить до мене, витирає моє обличчя. Він любить мене. Він обожнює мене. - Ти моя найкраща, найдосконаліша робота. Ти моє майбутнє. – Він цілує мене... і йде. Та чи на довго.

Юлія Торконяк

робимо паузу:

Невипадкові випадковості

Юля Пробудження серед білих простирадл, червоне вишукане вино, сніданок, приготований красенем, неперевершений краєвид – і як я до такого докотилась? Мила моя, та ти ступила на «правильну стезю»! Давай, повертай, поки не стало зовсім пізно. Зараз, знаходячись серед своїх речей, у рідній квартирі, я розумію усю безглуздість минулої ночі; розумію, що «те» життя – не для мене. Мені не стати вірною дружиною, зразковою матір’ю, я не ходитиму на гуртки домогосподарок, не готуватиму сніданки сім’ї. Я не любитиму одного чоловіка до кінця своїх днів «поки смерть не розлучить нас». Це все буде мати Ерос, буде мати Марк. Врешті вони на це заслуговують. А я залишусь сама і годуватиму свою ненависть до себе.

Продовження на сторінці 94

робимо паузу

Артем

Я прокинувся, Юлі поруч не було. Відразу ж подумав чи не сон це все? Як я міг собі дозволити скористатись моментом. Чи як я міг їй дозволити так вплинути на мене. Я знав, що це була перша і остання наша ніч. «Наша». Це єдине, що може бути нашим. Попрямував до кухні та почув шум води у ванній, легко прочинив двері. Не знаю, що керувало мною в цей момент, але вона тягнула як магніт. Вона лежала у ванній із заплющеними очима, та я впевнений – Юля чула, що я тут. Підійшов до неї, обережно, боявся налякати. Вона взяла мене за руку і піднялась. «І це вона мене називає Еросом? Ні, це вона – богиня. Ніяк не я». Я обійняв її, провів правою рукою від шиї до стегон. Забрав її мокре волосся з плечей. Юля насолоджувалась цією ніжністю. Здавалось, що ніхто і ніколи не торкався її так. Можливо так і було. Вона вийшла з ванної, тремтячи – чи то від холоду, чи від почуттів, які лавиною збивали з ніг. Мене… Чи її теж? Я притягнув її ближче до себе і просто обійняв, пам’ятаючи її сльози, які вона навряд чи захоче мені пояснити. Зараз Юля здавалась зовсім не такою як вчора ввечері. Я загорнув її в простирадло. Поцілував в плече і вийшов з ванної кімнати.

Продовження на сторінці 95

Юля

Кава, сигатера, ранкова стрічка новин. Побачити анонс презентації нового клубу – відсутність будь-якого фарту в моєму житті. На фотографії, прикріпленій до новини – на ввесь ріст із колегами – мій Ерос. Вишуканий, елегантний, з діловою посмішкою. Якби ж повернути час назад і ніколи не сісти за ноутбук і не побачити того анонсу. Ніколи б не сталось того, що сталось. Але я про це не знала. В цей момент в мене не виникло навіть найменшої думки туди не піти. Рішення було прийняте миттєво – на відкритті «Психеї» Ерос зустрінеться із своїм гріхом. Дні до очікуваного дня пролетіли майже не помітно. Я відволікалась на роботі, а приходячи до дому – шукала всю відому Googlе інформацію про архітектурну компанію Ероса, тепер відомого мені як Артем. Все що знайшла – тільки підтвердження того стереотипу, який я про нього склала: хороший син хороших батьків, бага-

то спортивних нагород, «червоний» диплом найстарішого університету, кар’єра успішного архітектора. Компанія, в якій він так успішно піднявся по кар’єрних сходинках також заслуговує уваги. Ні скандалів, ні порушень у законодавстві, ні невдалих проектів. Надто ідеально. Надто просто. Чому я не поїхала у Швейцарію за пропозиціює директора? Сьогодні ж була б у літаку. І сьогодні ж пила б карлсхамнпунш. Відповідь не довелось довго шукати. Я її знала ще як тільки його зустріла. Він – трофей, який я повинна завоювати. У вечір презентації я одягла найкрасивіше плаття із гардеробу, хоча знала що він його навіть не помітить; вибрала найсексуальніші парфуми і залишила вдома образ стерво. Сьогодні чомусь не хотілось ним бути. Сьогодні хотіла ніжності. Всю дорогу туди тремтіла в очікуванні, важко вдихала і ловила поглядом його серед натовпу, що рухався за вікном таксі.

Продовження на сторінці 96

Він - трофей, який я повинна завоювати.

Артем

Мені потрібні були секунди, щоб відпустило. Щоб не закохатись в цю справжню Юлю, бо більше вона такою не буде. Вона – це та, нічна Юля, а не те, що я бачив зараз. Вона сама картатиме себе за цю слабкість переді мною. Я пішов на кухню приготувати нам сніданок. Юля зайшла, одягнута в мою сорочку, з сигаретою в тонких пальцях. - Побалуєш мене наостанок, Еросе? – вона засміялась, нервово і голосно, але вже володіла собою. - Я, здається, говорив, що в мене не палять. – Знав, що їй байдуже на мої правила та все-таки забрав у неї цигарку. - Думала, що ти вже забув усі свої правила, - вона сіла, - ти ж сам одне вже порушив чи може більше? - Вперше, - зізнався я, - і востаннє. -Звичайно, востаннє. Більше ти мене не побачиш. Я поставив перед нею чашку чаю, налив собі теж і сів навпроти. Вона усміхалась, я вивчав її обличчя. Зараз я вже міг тверезо мислити. В голові пульсували її слова. Я знав, що для неї це ніщо не означатиме, але на щось сподівався, напевно. Хоча, можливо, це совість гризе мене, поступився власним принципам, порушив свої правила. Юля нічого не запитувала, я теж мовчав. Краще забути цю помилку... ...Пройшло декілька днів з того часу, як ми з Юлею попрощались. Я не знав нічого про неї. Та вона знала де я живу, тому якщо б їй це було потрібно – то з’явилась б.

Я працював. Багато. До ночі. Забувши про все. Мені потрібно здати проект вже завтра, на вечірці будемо представляти план і дизайн нового клубу. В найпрестижнішому закладі міста, над яким теж працював я – в «Олімпі». При згадці якого я згадував ніч перед Новим роком. «Мені потрібно потрапити в Олімп. – ох і іронія: Ерос вестиме мене в Олімп», - відлунням звучав в голові її голос. Вирішив іти в ліжко, завтра важливий день… …Я стояв із партнерами біля сцени, натовп молодих людей чекали презентації. Їм було цікаво. Нові заклади завжди викликають ажіотаж. Багато юних дівчат в красивих платтях, чоловіки, які хочуть цих дівчат. Ми відкрили презентацію – Євген Михайлович задоволений моєю роботою, моїм виступом, вже й вирішили з датою початку будівництва. - Це буде краще, ніж Олімп! Цей за-

клад вас спокушатиме, ви хотітимете більше, вам завжди буде замало.

Найвеличніші вечірки у новому закладі. - Артеме, Ви вирішили з назвою? – запитав мене один з інвесторів, Тарас Романович. - О, так… - я на мить завагався. – Нічний клуб називатиметься... «Психея». - Цікаво, – задумався Тарас Романович. – Можете пояснити вибір? Я впевнений, що тут є якась історія. - Ви ж знаєте хто така Психея? – я глянув у натовп людей. Я був впевнений, що Юля тут. Я відчував. Я знав, що вона розуміє.

Продовженя на сторінці 97

робимо паузу:

Юля

Вже там, у клубі, побачивши Ероса: ділового, строгого, рішучого – я не впізнала у ньому ніжного чоловіка, що цілував мені плечі. Я бачила того, хто маючи мету – іде до неї, ламаючи на своєму шляху стіни. На мить захотілось стати його ціллю. Бути підкореною. Але за секунду стряхнула із себе це недоречне бажання. На сцені, презентуючи новий проект Ерос був Арсеном. Він був не моїм, чужим. - Ви ж знаєте хто така Психея? – Чарівна дівчина з крилами метелика, втілення людської душі. Психея дуже вродлива дівчина. Афродіта, мати Ероса, наказала сину розпалити в ній хтивість до найогиднішого чоловіка. Проте Ерос сам запалав до неї чистим і шляхетним коханням. Психея відчувала себе дуже нещасною від того, що всі милувалися нею, як бездушною красою, хотіли її і ніхто не бачив в ній чогось глибшого. Ерос застеріг її, щоб вона не пробувала довідатись, хто він такий і не намагалась побачити його при світлі. Вона порушила обіцянку і бог Кохання пішов. Психея довго його шукала і…знайшла. Від їхньої любові народилась Насолода. В цьому клубі буде народжуватись насолода. Я вам обіцяю. Мить – і він уже прямує до мене. Мить – і ми залишаємось тільки удвох серед сотень танцюючих людей. В цей момент я хотіла його до нестями. Але відчувала, що зроблю помилку, залишившись із ним сьогодні. Не сьогодні. Ще не час. Юлія Март

Продовженя у наступному номері

Артем

- Чарівна дівчина з крилами метелика, втілення людської душі. Психея дуже вродлива. – Почав я свою розповідь. – Афродіта, мати Ероса, наказала сину розпалити в ній хтивість до найогиднішого чоловіка. Проте Ерос сам запалав до неї чистим і шляхетним коханням. Психея відчувала себе дуже нещасною від того, що всі милувалися нею, як бездушною красою, хотіли її і ніхто не бачив в ній чогось глибшого. Ерос застеріг її, щоб вона не пробувала довідатись, хто він такий і не намагалась побачити його при світлі. Вона порушила обіцянку і бог Кохання пішов. Психея довго його шукала і… знайшла. Від їхньої любові народилась Насолода. – Я зупинився, не хотів більше розповідати. – В цьому клубі буде народжуватись насолода. Я вам обіцяю. Мені аплодували, я й не помітив як уважно усі слухали. Подякувавши я пішов до бару, замовив випити. - Щось міцніше, – попросив я. - А ви молодець, змусили всіх… насолоджуватись, – сказав мені бармен, наливаючи віскі. - Готувався, – збрехав я. Випив ще декілька чарок, я зібрався йти. Майже біля виходу я побачив її – Юля дивилась мені в очі, з викликом. Я підійшов до неї і вона поцілувала мене. Я відповів їй тим самим, цілував її в губи, в шию, в плечі.

робимо паузу За декілька секунд ми вже були на танцполі, музика заглушала все, ми навіть словом не перекинулись. Але нам не потрібні діалоги. Ми розмовляли тілом, поглядами. Я хотів її. Мені було байдуже, що навколо люди, що десь там мої партнери, мої друзі. Ерос та Психея. Я відчував її руки на своїй спині. Я відчував дим її сигарет у своєму горлі. Я не чув музики. Нам не потрібні декорації. Юля поцілувала мене ще раз і зникла серед натовпу. Я вийшов з клубу і сів у свій автомобіль, не усвідомлюючи як мені дістатись додому. Завів двигун… Квартира здавалась надто темною і холодною. Я витягнув з бару пляшку, не знаю що це було… Байдуже. Я зняв з себе піджак, сорочку. Я бачив сліди її помади у себе на шиї, сліди її рук у себе на спині. І більше нічого. І її теж. Юлія Торконяк

Продовження у наступному номері

Дорогі друзі! Колектив журналу “Intermezzo” вітає із прийдешнім Новим роком! От він уже на порозі дому кожного з нас. Він несе усім щось настільки хороше, аж не віриться. Тільки дозвольте 2017-му зробите все можливе для вас, впускайте його з хорошими думками в голові, з теплом у серці, з легкістю на душі. Відпустіть 2016-й, нехай летить у минуле, як кулька, яку ти випустив з рук. В Новому році даруйте перехожим повітряні поцілунки, зігрівайте один одного обіймами і посміхайтесь, смійтесь – голосно та щиро, любіть своїх рідних, друзів та себе, любіть світ навколо себе! І пам’ятайте, що Новий рік – це саме той час, коли можна дійсно повернутись у дитинство. Бо саме це свято – це «машина часу, яка відносить нас у ті роки безтурботності». Всього вам найкращого! Залишайтесь з нами. Та зупиняйтесь час від часу, адже так важливо зробити хоча б маленьку паузу і насолодитись тією щасливою миттю тиші та спокою, а не поспішати та губитись у шаленому ритмі життя. З любов’ю, редакторський колектив журналу “Intermezzo”!

№8, зима 2016 Редакторський колектив: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк Художні редактори: Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк Журналісти: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк, Софія Бенза vk.com/intermezzoif