6 випуск. Феєрверк свят by Intermezzo

INTERMEZZO №6, Осінь-Зима 2015/2016 Твоя особиста Пауза

!. .» «Свято від звуків ебі Тільки

у н те? Ви чує вного слова рі идимі а в ч е н о г и цьо співат ь т о от-от ю щ а н , и я ч с ь о т п . , і здає и к ч азкове к о н і о щ дзв е ся д станеть Чуєте?

зміст {4} Налаштовуємось: Слово редактора {6} Тема номера: Феєрверк свят [6] «Твоє хвилинне свято» [8] «Чотири долі, що переплелись в одну» [10] «А яким свято є саме для тебе?» [14] «Для чого існує свято» [18] «Святкове попурі» [22] «Лист до Святого Миколая» {24} Спілкуємось: [24] Богдан Гладуник: людина, яка під одягом ховає справжню красу {29} Діємо: «Чарівник для себе самого» {30} Надихаємось: [30] «Тіло як полотно» [33] Розмова з майстром тату — Дмитром Храновським {36} Роздумуємо: [36] «Заздрість не знає свят» [38] «Зіграємо в шахи?» [42] «Відчинимо двері пітьмі?» [45-53] «Чому ми відчуваємо лінь?» [46] «Реальні факти про смерть легендарного музиканта Курта Кобейна» {54} Живемо: «In Crudo» — життя «Без прикрас» {56} Розвиваємось: [56] «Таємниче число краси» [58] «Історія реального агента 007» [60] «Психолочні монстрики»

зміст {62} Насолоджуємось: [62] «Наш іскристий карнавал» [63] «Різдво моєї душі» {66} Смакуємо: «Секрет здоров’я та довголіття у японській кухні» {72} Читаємо: Людмила Баграт «Зло» {74} Дивимось: «Останній мисливець за відьмами» {76} Слухаємо: The Sunny Stones {80} Подорожуємо: «Лас-Вегас — місто можливостей» {82} Робимо паузу: [82] «Це не життя, це — казка» [86] «Свято їхнього кохання» [88] «Розмова в подарунок» [92] «Свято, яке ми створюємо собі самі» [95] «Втекти від почуттів, щоб їх здобути» [98] «Невипадкові випадковості»

налаштовуємось

От нам вже рік! Стільки часу пройшло, а здається, що лише вчора ми говорили про те, як було б круто мати свій власний проект. Тоді ті розмови навіть не були планами. Але звичайні буденні для нас слова та бажання стали реальністю і от ми вже вшосте «випускаємо» номер і вже цілий рік працюємо, щоб зробити «Intermezzo» цікавим, оригінальним і неповторним.

«...ми дякуємо кожному, хто д роботу над журналом...»

Ми перестали просто плисти за течією, ми почали більше писати, більше працювати, ми почали відповідальніше та ініціативніше ставитись до журналу. Ми переборюємо лінь і вирощуємо в собі терпіння. Робота над кожним номером — це справжня терапія, це те, що дає сили. Ми пишемо, оформлюємо і зникає все те, що нас турбує. Ми надихаємось своєю ж роботою. Тіло та душа відпочиває. Коли бачимо результат — це ще більше дає нам енергії і ми з нетерпінням чекаємо наступної можливості попрацювати. «Intermezzo» — це ліки від душевних переживань. Коли ми втомлені, коли ми емоційно знесилені - ми перечитуємо, переглядаємо попередні випуски або йдемо працювати над новим. У нас є статті, є ілюстрації і ми повні ідей. Цього достатньо, щоб отримати терапію та розслабитись. Звичайно, журнал далекий від ідеалу. «Intermezzo» — не магазинний продукт, не глянцевий журнал, але все, що ми вкладаємо в нього ми знаходимо в собі, в знайомих, в друзях та збираємо по частинках, щоб він був таким неідеальним, але повним усіх вас

налаштовуємось

доклав сил, хто змусив нас, хто надихав нас на навколо. Щоб кожен в котромусь слові, у котромусь реченні, у якійсь історії зміг віднайти себе. «Intermezzo» — це дійсно щось надзвичайне та дивовижне. І ми дякуємо кожному, хто доклав сил, хто змусив нас, хто надихав нас на роботу над журналом. Дякуємо кожному, хто не здається і вірить в нас. Адже «Intermezzo» — це маленьке життя. В кожному номері ми виливаємо свою душу, свої фантазії та ідеї. І ми впевнені, що наша праця не є даремною. І рано чи пізно вона обов’язково буде винагороджена і оцінена гідно. «Intermezzo» виховує в нас любов і віру в майбутнє. Не забувайте, що все можливо і працюйте над своїми ідеями! Дякуємо, що ви вже цілий рік з нами! Редакторський колектив

«Interme zzo» — ц е ліки від д ушевних пережива нь.

тема номера: феєрверк свят

Твоє хвилинне свято

Ти сидиш у зручному кріслі чи, можливо, лежиш у теплому ліжку і насолоджуєшся затишком, з колонок лунає улюблена музика. Знаєш що зараз відбувається? Ти живеш – живеш своїм хвилинним святом. Бо зовсім не потрібно влаштовувати грандіозні вечірки, їхати у подорож, щоб відчути те ж саме, що відчувається під час свят. І зовсім не від «червоних» дат у календарі залежить твій настрій. Ти можеш у день свого народження почуватись гірше, ніж у звичайний день. Що заважає влаштувати тобі свято у будні? Знаєш, наш світ такий дивний: я можу вийти в сніжний день на вулицю і бути щасливою, хіба ж це не головне? Хіба ж це не те, заради чого я живу – відчути своє свято. Я можу в зоряну ніч витягнути друзів на дах дев’ятиповерхового будинку, взяти пляшку вина і спекти торт – я влаштую їм відпочинок від буднів. Просто так. В цьому й сенс нашого життя – почуватись прекрасно у будь-яку хвилину. Для чого існують клуби, які працюють кожного вечора? Правильно, щоб можна було відволіктись тоді, коли ти цього захочеш. Зараз щодня можна влаштовувати вечірки чи звичайні дружні посиденьки, бо існу-

Можливо, для тебе свято – це дні з друзями. ють навіть такі дивні свята як, наприклад, 3 січня – День народження соломинки для коктейлів чи 11 січня – Міжнародний день «дякую». Думаю у творчих та креативних людей відразу ж виникли шалені ідеї щодо організації вечірок для вищенаведених свят. Можливо, для тебе свято – це дні з друзями. Люди, які піклуються про тебе, які люблять тебе наперекір усьому здоровому глузду. Бути поруч, допомагати друзям, сміятись з ними годинами – буває краще, ніж вдавати веселість сидячи за столом в новорічний час. А може, я зовсім не вгадала, і для тебе свято – це відкрити книгу, опинитись у чарівному світі з літер, речень та абзаців. Уявити себе героєм, закохатись у найгіршого злодія, плакати, коли страждає улюблений персонаж – твій відпочинок, твоя втеча з реальності. Якщо ти кохаєш, щиро та беззаперечно, то я впевнена, що твоїм святом є час проведений із твоєю «половинкою». Дивитись фільми разом, засинати на плечі коханої

людини і чути як спокійно б’ється її серце, тримати за руку, неочікувано поцілувати чи перебити серйозну розмову, щоб сказати «Я так люблю тебе». Посиденьки біля вогнища, цікаві розповіді, пісні, які ти співаєш із компанією – ти святкуєш. Гроза, під яку ти потрапив і промок до останньої ниточки, навіть, якщо потім три дні пролежав із температурою – хіба це заради цього варто жити? Бо ж як нудно повертатись додому, коли голова забита проблемами і списком покупок, а тут…дощ! Тільки в дитинстві ти тікав з-під парасолі, яку мама так дбайливо тримала над тобою. Що трапилось, коли ти став дорослим? Чому з віком ми губимо так багато? Чому ми забуваємо, що кожен день – це свято? А зима це взагалі суцільна казка, неймовірна кількість свят, які пов’язані не тільки з численними «червоними» датами. Ти ідеш по снігу, з неба летять такі різні і такі кра-

А, може я зовсім не вгадала, і для тебе свято – це відкрити книгу, опинитись у чарівному світі з літер, речень та абзаців. сиві сніжинки – висунь язик – злови їх, відчуй цей холод, ти не божевільний – ти щасливий. Впади, зроби «ангела», потягни до себе друга, закидай його сніжками. Відчуваєш? О так, в твоєму організмі зараз свято. Гуляєш по місту – діти тобі посміхаються і в них такі чудові очі, що якби ти був художником, то б створив шедевр. Дівчата заходять у магазин, купують ту сукню, яка так давно припала їм до душі і відчувають своє внутрішнє свято. Хлопці ганяють на величезних швидкостях по трасах нічного міста, в крові адреналін, в серці – щастя. Їдеш до бабусі, яка готує тобі найсмачніші страви. На подвір’ї ростуть кущі з твоїми улюбленими ягодами і ти відразу ж їси, забуваючи, що їх спочатку треба помити. Ну і що? Байдуже. Тобі просто так дарують букет твоїх улюблених квітів чи купують твій улюблений молочний шоколад. Або незнайомець сказав тобі, яка ти прекрасна. Усміхнись, бо саме від твоєї посмішки залежить чиєсь хвилинне свято. Хтось живе заради того, щоб ти був щасливий. Для когось свято – це ти. Так як для тебе святом є хтось інший.

Юлія Торконяк

тема номера: феєрверк свят

Чотири долі, що п

Інколи в житті трапляються випадкові зустрічі, коли декілька, до цього моменту, далеких світів перетинаються і вже не можуть існувати один без одного, адже у них тепер одне магнітне поле, яке міцно тримає їх поряд. І, ніби, це все одно різні світи — кожен зі своєю особливою історією, сузір’ями, характером і кожен із них і далі продовжує функціонувати по-своєму, але… Але тепер вони так міцно переплетені, що кожен вдих і видих роблять разом, кожну сумну хвилину разом плачуть і разом завмирають від щастя. І з того самого моменту, коли ці чотири світи однієї миті випадково перетнулись, почалась нова історія, яка існує в кожному повідомленні, в кожному горнятку кави і капучіно, в гучних піжамних вечірках і смачній піці, і в кожному щирому серці цієї четвірки. Чотири світи, які прокидаються кожного дня, щоб стати кращими і зробити Всесвіт щасливішим, щоб подарувати Вам посмішку і зарядити позитивом.

Мар’яна Джердж

Мар’яна – це найсмачніший десерт із морозива у найспекотніший літній день. І обов’язково із шоколадною стружкою. І вишенькою зверху. Це найбільш непередбачуване створіння, яке хоч і дуже рідко, але може трапитись на шляху! Але якщо Вам все-таки пощастить її зустріти, то Вам здасться, що поряд вихор радості, сміху, постійного руху вперед і впертості. Просто бути поряд з нею неможливо - Вам доведеться постійно її наздоганяти, вчитись чогось нового і, не дай Бог, при цьому сумувати! І не зважаючи на всі проблеми, це дівчина із величезною табличкою «Обережно! Дуже щаслива людина». Насолоджуйтесь цим прохолодним десертом!

Ольга Боднарчук

Ця чорнявка – це найяскравіша світломузика у найкращому нічному клубі, яка то танцює в шаленому ритмі, то завмирає, перехоплюючи подих. При цьому її так багато, що неможливо залишитись на самоті. Але, коли ти поруч з такою «штучкою», то про самотність навіть думати не хочеться! Все що залишається робити – це підлаштовуватись під її «яскравість» і насолоджуватись відпочинком. Адже Оля – це гучне свято, найкраща вечірка і тільки позитивний вікенд, який потім ще довго пригадуєш. Бути з нею – просто, як буває просто і легко сидіти вечером у затишному кафе, поїдаючи піцу і насолоджуючись простими теревенями з друзями. Відпочивайте кожного вікенду з Олею!

переплелись в одну Юлія Торконяк Уявіть останню мить перед заходом літнього сонця, коли небо рожево-оранжеве і Ви, заплющивши очі, насолоджуєтесь ніжним теплом. Ці останні найтепліші промені сонця, що зігрівають Вас і є Юля. Вона – це завжди затишок і надія. Це теплі руки у дощову погоду. Це тендітні, але сильні обійми і ледь помітна щира посмішка. Коли думаєш про неї – завжди п’єш каву. І саме тому з легкістю стаєш залежним кавоманом. Юля завжди вислухає і залікує рани тишею. І не попросить нічого взамін. Ще й на додачу поділиться любов’ю. І тоді тільки спробуйте не бути щасливими!

Юлія Март

Юля – це завжди оригінальність та стиль. Вона завжди залишить після себе солодкувато-гіркий присмак і Ви обов’язково захочете ще. Це вихор ідей та фантазії. Це розум і сила, за якою ховається тендітна принцеса. Тільки-от навряд чи Ви побачити її такою, цю чарівну та тендітну жінку можуть помітити лише близькі. І тільки, якщо вона сама цього захоче. У її очах можна побачити всю красу світу, яка сяє та виблискує. Юля – це рятівна сила, яка витягне Вас з найглибшого болота і вкаже правильний шлях, а якщо потрібно, то піде з Вами, поки Ви не зможете рухатись самі. Знаходитись поруч з нею – це як пити улюблене вино і розмовляти про найінтимніші речі на світі, бо можна не боятись, що це дізнається ще хтось. Вона як те саме вино – міцна, п’янка, інколи збиває з ніг. Відпустіть все, що турбує і розслабтесь у товаристві Юлі. Коли є четверо людей, які щиро піклуються один про одного, люди, які люблять один одного наперекір усім обставинам. Четверо людей, які завжди готові бути поруч, допомогти, обійняти. З ким можна не соромитись сліз і з ким можна посміятись досхочу. Це щастя – мати таких друзів у своєму житті, не дивлячись на всю різницю. Це як пазли, які стикаються у відповідних місцях та ідеально підходять один одному. І саме з цих чотирьох шматочків Ви можете побачити цілу картину.

як дл є им с я а с м т в я е еб т е? о

тема номера: феєрверк свят

« Свято»… Навіть саме слово налаштовує нас на щось позитивне та незабутнє. За цим словом приховується щось чарівне та дивовижне, щось таке, на що ми з нетерпінням очікуємо, адже саме свято дозволяє нам відірватися від сірої, одноманітної буденності, побути наодинці з собою або ж з друзями чи сім’єю. Для кожного з нас «свято» несе якесь особливе значення та різне трактування. Для когось свято це — його день народження або ж річниця весілля. Хтось з нетерпінням чекає вихідних і вони й є для цієї людини святом, можливістю відпочити та розважитись. Ось і для нас, редакторського колективу журналу «Intermezzo», настало свято, адже цього випуску ми святкуємо річницю. А що ж для вас, любі читачі, є святом? Дізнавалась я про це, коли робила соціологічне опитування на тему свята. Цього разу мені вдалося опитати жителів Івано-Франківська. Відповідали франківчани на запитання: «Чи любите ви свята? Чому?», «Якщо не любите, то чому?», «Що для вас є святом?», «Що потрібно робити, щоб під час будь-якого свята був відмінний настрій?» та «Яке зі свят за все життя запам`яталося вам найбільше?». В опитуванні взяли участь близько ста людей, відповіді на поставлені мною запитання були дуже різноманітними, хтось відповідав охоче, а хтось не дуже. Ось так відповідали мешканці нашого міста: Володимир, 30 років «Звісно свята люблять усі і я не є виключенням. Свято має дивовижну властивість зближувати нас з рідними та хорошими друзями. Свято для мене – це не просто дата. Увесь рік ми згадуємо щось хороше чи погане (переважно хороше), підбиваємо підсумки про свої плани. Для того, щоб під час свята був відмінний настрій потрібно позитивно налаштовувати себе та випромінювати цей позитив, цю хорошу приємну енергетику на інших, дарувати свою посмішку рідним та друзям. Навіть не обов’язково алкоголь вживати для того, щоб бути у чудовому настрої. Також на свята потрібно забути про все негативне, про усі проблеми, якщо вони є і просто радіти цьому світу, випромінювати щастя! Так співпало, що я народився 28-го грудня, під самий Новий рік. Найбільше запам’яталося святкування мого тридцятиріччя, яке я вчора гарно відсвяткував у колі своїх близьких, родичів та друзів.»

Мар’яна, 31 рік « Не дуже люблю загальноприйняті свята через ненормований робочий графік. Нема можливості і бажання присвячувати себе загальним правилам стосовно різних свят, бо їх у нас дуже багато. Я люблю маленькі сімейні свята, наприклад, річницю свого одруження, закінчення чи початок навчального року і день народження моїх дітей, Новий рік, Миколая, бо на ці свята діти отримують позитивні емоції і цим самим роблять мене щасливою. В моїй сім’ї ми самі собі створюємо свята і вони для нас є цінними. Щоб був відмінний настрій на свято — треба «відключитися» від якихось зовнішніх факторів і «створювати» цей настрій самому, бо більше свято не повториться. Якогось конкретного свята, яке запам’яталося, немає. Але улюблене свято — це день народження моїх дітей, бо в ті дні я стала мамою. І взагалі, я вважаю, що свято треба створювати самому собі в будь-який момент, не чекати певних дат і такі звичайні «святкові» дні запам’ятовуються найбільше і стають святами. Віталій, 25 років «Свято я, звісно, люблю, хоча є великий мінус – дуже часто для мене є проблематичним «пережити» це свято. Перш за все свято – це масштабна подія під хороший настрій, не просто день обведений «червоним» в календарі. Щоб під час святкування бути у відмінному настрої, потрібно жити, відпочивати та отримувати максимум задоволення від життя. Відповісти на питання , яке свято запам’яталося мені найбільше я, на жаль, не зможу, оскільки усі свята для мене є особливими і в кожному є щось таке, що мені запам’яталося.» Мар’яна, 20 років Так, звичайно, люблю. Як можна не любити свято, якщо це саме той час, коли ми святкуємо, зустрічаємось із родино, їмо різні смачні страви і солодощі, насолоджуємось компанією близьких і дорогих нам людей. Насправді свято для мене — це не тільки, коли збирається родина за столом, свято – це бути щасливою поруч із коханою людиною, якщо ти це розумієш, розумієш своє щастя, то, звичайно, що відчуваєш на душі свято. Для того, щоб під час будь-якого свята був хороший настрій не обов’язково вживати алкоголь, потрібно забути про все погане і віддатись у руки позитиву. Але я, для того, щоб завжди свято було на позитиві, одягаю ще святкову білизну і зовсім не вважаю це дивним. Ми

ж маємо святковий одяг, який одягаємо тільки на свята, от у мене є і білизна така. Оскільки у мене всі свята чудово проходили, вони всі мені по-особливому запам’ятались.

Ось такі відповіді я отримала. З чого можна зробити висновок, що усі ми, без вийнятку, любимо свята — хтось більше, хтось менше, хтось любить усі свята, хтось тільки ті, які для нього особливі, які мають для тієї людини якесь особливе, навіть таємниче, значення. Та й як можна не любити свято? Воно насичує нас позитивом, дарує щасливі, незабутні моменти, в які ми відчуваємо справжнє щастя! Створюйте свята самі та будьте завжди на позитиві!

Оля Боднарчук

тема номера: феєрверк свят

Для ч ого існує свято

тема номера: феєрверк свят Кожного звичайного буденного дня ти піднімаєшся зранку, снідаєш, одягаєшся і йдеш на роботу чи на навчання. Там ти сидиш і виконуєш одні й ті ж дії, можливо, з інших предметів, якщо це навчання, можливо, з інших спрямувань твоєї робочої кваліфікації, якщо це на роботі. Немає значення де ти — все одно виконуєш щодня майже одну і ту ж роботу, після якої поспішаєш додому і, звичайно, приступаєш до виконання домашніх справ. Діти — до виконання домашнього завдання, студенти — до підготовки семінарів, курсових, дипломних, батьки — до виконання батьківського обов’язку, а це і приготування їжі, і ремонти, і прибирання, і допомога дітям.

//нам завжди потрібно щось, що даватиме шанс вийти із цієї рутини, що дозволить забути про буденність і насолодитись зовсім іншими емоціями.

тема номера: феєрверк свят Але нам завжди потрібно щось, що даватиме шанс вийти із цієї рутини, що дозволить забути про буденність і насолодитись зовсім іншими емоціями. Саме для цього і створені свята. Адже погодьтесь, коли збирається сім’я чи дружня компанія за святковим столом, то усі негаразди автоматично переходять на другий план. Нехай вони нікуди не зникають і завтра вони знову будуть першими у вашому списку, сьогодні ж, коли вам весело і затишно, коли ви у колі близьких і приємних вам людей, де панує сміх, радість і веселощі стає легше. Легше справитись із усіма труднощами і негараздами. Зняти напругу з душі, відпустити негатив і просто, без зайвих на те обмежень, посміхатись. Я впевнена, що кожному це потрібно. Без свят ми просто зникнемо як особистості, як люди, які можуть не просто існувати, але і радіти. І по-

трібно визнати, що роль свята як засобу зняття напруги, негативу, гармонізації емоційно-психологічного стану людини й суспільства — незаперечна. Ті чи інші свята дають нам можливість примиритись із буднями. Але якщо свято — це так добре, корисно і позитивно, то чому б не зробити так, щоб воно було кожного дня? Здавалося б так люди були б ще веселішими і розвантаженішими. Їх життя було б ще барвистішим і цікавішим. Але ні, так бути не може. Чому? Та тому, що не буває добра без лиха, а лиха без добра. Про це говорив ще Конфуцій, який вважав, що правителі повинні організовувати й санкціонувати свято: «Не можна тримати лук постійно натягнутим, не розслабляючи його час від часу, як і не можна тримати постійно розслабленим, не натягаючи його». Адже, коли ми будемо жити без свят і кожного дня робити тільки те, що повинні, то з часом перетворимось у живих зомбі, без приємних емоцій. Наш внутрішній стан буде подавленим і ми відчу-

ватимемо тільки негатив. А якщо ми будемо жити кожного дня у святі, то це з часом посіє хаос, адже люди будуть тільки святкувати і не думатимуть про те, що вони щось повинні. Святкуючи щодня ми б забули про інші важливі моменти. Адже, погодьтесь, буденність потрібна нам так само як і свята. Одне без іншого існувати не може. Кожне свято — це нагода для нас ще раз подумати про ті речі, які дуже часто проходять повз нашу увагу. І, звичайно, потрібно сказати, що свята є різними і у всіх них різний вплив на наш душевний, моральний і психологічний стан. Насамперед, треба зауважити різницю між церковними святами та нецерковними — державними, патріотичними чи сімейними. Останні несуть у собі суто земний зміст, маючи на меті пробудити в нас часто несправед-

тема номера: феєрверк свят ливо забуті, але такі важливі риси: шану до історії власного народу, до її окремих трагічних або радісних подій, пам’ять про предків. Також, бувають професійні свята, які допомагають пригадати людям їх професійну спільноту, вшанувати найкращих представників певного фаху, підбадьорити та заохотити до праці тих, хто зараз працює. Сімейні свята дозволяють нам не лише збиратися за одним столом, щоб разом поїсти смачної їжі, але основне — виділити час для спілкування, потурбуватися про своїх найближчих, поговорити з ними. Натомість, церковні свята мають за мету направити нас у зовсім інший вимір — духовний. Вони повинні витягнути людей від земної буденності до вічного, до того, що ніколи не

минає. Кожне велике церковне свято — це спроба перенести людину з місця її страждань та спокус, у найкраще та сприятливіше для неї середовище. Є люди, які стверджують, що свята — це не потрібна річ, трата часу, грошей і сил. Напевно, Ви також колись спілкувались хоча б із одною такою людиною. Але чи звернули Ви увагу на те, якою та людина є? А вона завжди не щаслива, подавлена, засмучена, негативно налаштована проти цілого світу. Скажу, що людина, яка знає ціну святам і не бачить у них нічого поганого, а тільки старається, щоб такі події відбувались якнайкраще, вона завжди буде веселою, позитивною і зовсім не такою як вищезгадана. Отже, сміливо можна говорити, що свята потрібні і потрібні вони для рівноваги. Для того, щоб людина не зійшла з розуму, щоб знала ціну і будням, і святковим дням.

Мар’яна Джердж

тема номера: феєрверк свят

Святкове попурі

тема номера: феєрверк свят

Листопад і грудень – це ті два місяці, під час яких ми починаємо хворіти зимовою лихоманкою. Для когось цей період асоціюється з наближенням свята Миколая та Новим роком, деякі згадують, що ось-ось розпочнеться сесійна тяганина, а хтось просто вже втомився від похмурої осені та чекає прохолодних зимових ранків. І все? Звісно, дехто ще пам’ятає про День студента у листопаді і грудневі гадання на Андріївські вечорниці. Однак з року в рік це все стало таким типовим. Беззаперечно — це наші традиції і вже звичний порядок речей. Але не слід забувати, що ми живемо у цікавенному світі, а не на його узбіччі. Тому варто згадувати час від часу і про інші, міжнародні, свята. Якщо «поритися» в Інтернеті, то в календарі визначних дат можна зустріти цілий калейдоскоп свят.

Що не день – визначна подія. Оскільки всі заплановані заходи вже позаду, то не буде зайвим трошки розширити свій кругозір і позначити у своєму календарі на наступний рік такі числа:

«GO VEGAN!» На календарі 1 листопада – Міжнародний день вегана. Свято мало кому відоме, не всі вегани навіть про нього знають. Однак саме веганство відоме на увесь світ. То хто такі вегани? Прибічники веганства, не тільки споживають в їжу винятково рослинні та мікробні продукти, повністю виключаючи компоненти тваринного походження, а й не використовують товари, які стосуються порушення прав тварин: одяг з хутра, шкіри або вовни, лікарські засоби і косметику, що проходили тести на тваринах. А ще й бойкотування зоопарків, дельфінаріїв. Вони — Матері Терези для братів наших менших. Що ж цікавого в цьому святі? Просто пам’ять про тих, кого не слід ігнорувати.

«ON AIR» 16 листопада — це особливий день для моїх «колег по особистих паузам». В колективі «INTERMEZZO» є чудові радіоведучі, які через мікрофон та динаміки доносять своє тепло до слухачів. Радіоведучі як ніхто знають, що таке свято, адже щодня в ефірі вони його влаштовують. Міжнародний день працівників радіо — це свято, яке дарує зворотне тепло тим, хто повсякчас тримає руку на пульсі життя міста, країни, суспільства. В такий день не зайвим буде сховати подалі пульт від телевізора і послухати рідні радіостанції старого «радейка». І в рубриці привітань не забудьте привітати радіоведучих з їх святом — їм буде приємно, а вам не складно. P.S. Раджу також в такий день до перегляду фільм «Радіобу нтарка»; Ведучі на радіо здатні на великі справи і ви в цьому зможете переконатись.

«СПІДНИЦЯМ – ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО» Останні дні листопада нагадують, що холод вже на порозі. Саме час діставати із шафи светри і пуховички, теплі рукавички і шапочки. В такій атмосфері складно віриться, що останній день осені співпадає зі святкуванням Міжнародного дня спідниці. Неочікувано, але факт. У цей день мільйони модниць (і не тільки) по всій планеті хизуються своїми найкращими, оригінальними і подекуди відвертими спідничками, ваблячи погляди представників протилежної статі. Трошки неочікувано, але це свято співпадає ще й із Всесвітнім днем сексу. Цікаве співпадіння, від якого думки намагаються побудувати бодай якусь закономірність.

«ТРИМАЙ РИТМ»

11 грудня, на честь дня народження «Короля танго» Карлоса Гарделя, святкується Міжнародний день танго — свято танцю, що розгортається в протиборстві емоцій. Танго — це бурхливе джерело, справжній вихор, в центрі якого чоловік і жінка, їх чуттєвий зв’язок, ніжність і шалена пристрасть, що міцно злилися в одне ціле. Якщо ви захоплюєтеся танцями, то цей день — ваш шанс по-новому відчути шарм танго. Цей запальний танець здатен моментально розрухати вашу кров навіть, якщо надворі справжня холоднеча.

«TEA TIME»

Щодня в телевізорі майоріють динамічні реклами цього ароматного напою. Ні, це не кава, як багато хто подумав. Не менш значущим для людини є чай. Це теплий і смачний атрибут холодних буднів. Тому, саме для його поціновувачів відрадним буде свято, коли корона першості серед гарячих напоїв належить саме чаю. На екваторі першого зимового місяця, 15 грудня, світ відмічає Міжнародний день чаю. Як же цей день відсвяткувати? Версій може бути чимало, залежить від людини та її ритму життя. Як щодо того, щоб, загорнувшись у теплий пледик, гріти долоньки кружечкою ароматного напою і спостерігати за метушнею за вікном. Якщо ж настрій через край і ви не горите бажанням «киснути» в чотирьох стінах, то це чудовий день для того, щоб зібрати шумну компанію друзів та посидіти у кафетерії з чаєм і «до чаю».

Софія Бенза

тема номера: феєрверк свят

Лист до Святого Миколая

тема номера: феєрверк свят Привіт, Святий Миколаю! Це знову ми. Від останнього нашого листа пройшов рік і ми встигли скучити за тобою. Але, незважаючи на такий довгий термін, ми не забували про твої настанови. Старались бути чемними і добрими. Можливо, не завжди виходило, адже обставини змушують нас чинити по-різному, інколи навіть погано. За все погане скоєне нами просимо вибачення. Сподіваємось, що у майбутньому таких вчинків буде все менше і менше. Ми з нетерпінням чекали цього часу, щоб знову тобі написати. Ми знаємо, що ти читаєш наші листи. Ми впевнені в цьому! До речі, прийми наші щирі привітання, адже день Св. Миколая — це твій день, твої іменини. Сподіваємось ти і для себе приберіг подарунок, адже дбати про інших — це добра справа, але ніколи не потрібно забувати і про себе. Адже, якщо ти щасливий, то зможеш ощасливити ще більше людей. Від імені редакторського колективу журналу «Intermezzo», щиро хочу подякувати за всі втілені бажання, за досягнуті успіхи і твою доброту. Адже минулого року ми усім колективом написали тобі листа і ти відповів нам. Звичайно, це не була відповідь листом. Ти відповів тим, що приніс нам усі дари, які ми просили. Можливо, не всі вони прийшли одночасно і для того, щоб деякі з них дійшли, нам прийшлось розчищати їм дорогу, але це все одно твоя заслуга. Цього року у нас знову є прохання, бажання і мрії. Ми знаємо, що тобі усе під силу. Тому просимо тебе, Святий Миколаю, прийди до кожної дитинки, до кожної людини — наділи їхню душу добром, теплом, ніжністю і сміливістю. Допоможи нашим братам і сестрам пережити складні часи, які настали у нашій державі. Щоб жоден із нас не втратив віри, честі, добра і надії. Щоб ніколи не забували про те, що ми одна сім’я, така от велика українська родина, родина, я к а своїх не залишає, не забуває і завжди допомагає. Допоможи Ми колаю тим, кому важко це зрозуміти і нагадай усім тим, хто забув про це. Адже усім давно вже пора прокинутись і взяти себе в руки. Адже від кожного, від найменшого до найбільшого, залежить доля нашої України, а значить і їхня доля, і усіх наступних поколінь… Дякуємо тобі, Святий Миколаю, за ту доброту і внутрішнє тепло, які ти даруєш нам. Дякуємо тобі за твою вічну любов. Ми теж тебе любимо і чекаємо у гості в ніч з 18 на 19 грудня. Мар’яна Джердж

спілкуємось Заняття спортом вже давно перестало бути способом покращити та підтримувати своє здоров’я. Тепер — це спосіб проявити себе, зробити своє тіло витвором мистецтва і показувати цей витвір іншим. Богдан Гладуник, 25-річний культурист, людина, яка під одягом ховає справжню красу, розповів нам про те, що таке бодібілдинг та який шлях проходять культуристи, щоб досягти бажаних результатів.

Богдан Гладуник 24

- Розкажи нам про себе. Звідки ти родом, де проживаєш зараз, ким працюєш, яку освіту отримав? - Я проживаю в Івано-Франківську, працюю в Збройних силах України за контрактом, закінчив Прикарпатський юридичний інститут цього року — це вже другий мій диплом. - Ти, як ніхто інший, можеш розповісти що собою являє культуризм або, як це зараз називають, бодібілдинг? - Це слово перекладається – «будова м’язів». Ти будуєш свої м’язи. Це досить складний вид спорту, бо потрібно також володіти великим об’ємом інформації, щоб тобі нічого не зашкодило. Якщо не знати деяких речей, можна отримати травми чи інші проблеми, пов’язані зі здоров’ям. Потрібно знати як правильно харчуватись, які продукти варто вживати, як тренуватись, як правильно виконувати вправи. Треба з особливою увагою слідкувати за своїм здоров’ям, бо кожен організм по-різному реагує на фізичні навантаження. - Тобто не всім дано бути бодібілдером? - Кожен може займатись, але не кожен може це все витримати. Тому що потрібно мати ще й дуже велике бажання. Є багато чоловіків, які хочуть займатись цим, але їм не вистачає мотивації, бо потрібно постійно ходити в спортзал, не пропускати тренування, дотримуватись певного режиму харчування. Потрібно висипатись, тому що це теж відіграє важливу роль. - Коли ти почав качати свої м’язи? - Почав я качатись з 18 років, перші три роки я займався так як і всі любителі, знав більш-менш як правильно робити вправи, а потім я почав більше цікавитись цим , особливо важливу роль зіграло для мене те, що сестра купила для мене енциклопедію Арнольда Шварценеггера. Я її прочитав. Але вона спрямована більше на тих, хто професійно займається бодібілдингом. Ця книжка допомогла мені, тому що, коли я почав готуватись до перших змагань, я ще багато чого не знав. Я навіть звертався до спортсменів, але вони відмовлялись допомогти. Казали, що не знають яка в мене форма тіла, які в мене пропорції. Мені, готуючись до змагань, треба було витрачати великі гроші, а ще плюс шукати тренера, якому потрібно було б платити.... Тому прийшлось багато читати.

спілкуємось «Мені завжди хотілось бути більше фізично розвинутим, ніж інші»

- Ти починав займатись вдома чи зразу пішов в спортзал? - Я зразу пішов у спортзал. Вдома займався у років 12-13, я підтягувався, віджимався. Мені завжди хотілось бути більше фізично розвинутим, ніж інші. - На твою думку, чи можна стати бодібілдером в домашніх умовах? - Можна. В мене був такий період, коли я був у відпустці і не міг щодня їздити у Івано-Франківськ. Я собі купив штангу, гантелі і зробив все так, що майже нічого не відрізнялось від спортзалу. Якщо купити собі спортивне спорядження, то можна і вдома займатись, але це для любителів. Якщо професійно, то треба в спортзал ходити. - Кого взагалі називають бодібілдерами? Чи може людина, яка ходить в спортзал назвати себе культуристом? - Культуристом, на мою думку, може себе назвати чоловік, який є добре фізично складеним, в якого добре розвинуті м’язи, який естетично виглядає. Бо є різні хлопці, які

«Є багато чоловіків, які хочуть займатись цим, але їм дити в спортзал, не пропускати тренування, дотри качаються в спортзалі, вони виглядають «здоровими», але скидають майку і вони не зовсім схожі на чоловіків, які займаються спортом. - Ти займаєшся тренуванням інших людей? - Так. Як мої друзі сміялись з мене, казали «ти тренуєш тренера». І хоча в мене ще багато інформації немає, але є досвід. Я ще багато чого не знаю в деяких сферах, наприклад, в медицині, бо на це потрібно трішки більше часу. Але я треную трьох хлопців, готую їх до змагань. Вони гарно виглядають, можуть спробувати себе. Тим більше хочеться розвинути цей спорт, щоб у Франківську було більше людей, які б хотіли цим займатись, щоб більше представляли нашу область на чемпіонаті України чи на інших змаганнях. - Ти вже мав можливість представляти Івано-Франківську область. А коли вперше ти потрапив на змагання і що

то були за змагання? - Перші мої змагання — це Кубок Закарпатської області з бодібілдингу та фітнесу. - Грим бодібілдерів — це дуже цікава тема. Що це за речовина? - Ця речовина виробляється на основі горіхів. Вона залишає тон, після неї ти виглядаєш смуглявим. Її повністю можна змити за 3-4 рази. Вона досить дорога, 108 грам коштує майже 900 гривень. - Для чого цей грим? - З ним краще виглядають м’язи. Він дає блиск, відповідно, краще видно форму спортсмена. Краще промальовуються м’язи. - Як проходять змагання? - Спочатку потрібно подати заявку. Вона подається за 10 днів до змагань. В кожній області є Федерація бодібілдингу, потрібно попередити представника цієї федерації. У Франківську представником є багаторазовий чемпіон світу з пауерліфтингу, бодібілдингу, фітнесу — Федір Хашалов. І потім проходять змагання. Там всі зважуються, проходять реєстрацію і дається дві

м не вистачає мотивації, бо потрібно постійно хоимуватись певного режиму харчування» години часу, спортсмени гримуються. - За якими критеріями визначаються переможці? - Судді дивляться на пропорції — як генетично складений і як фізично розвинутий культурист, важливо, щоб все виглядало естетично. Наприклад, щоб ноги не були маленькі, а торс більший. Також дивляться на рельєф — щоб не було підшкірного жиру і води. Це все до змагань треба зганяти. Воду виводити з себе. Це все судді оцінюють. - Ти сам вирішив піти на змагання? Чи хтось тебе підштовхнув? - Я завжди займався в спортзалі, ніколи не пропускав. Я постійно займався так, ніби готуюсь до змагань. Хоча я просто працював для себе. Але я хотів виступати. В мене брат брав участь у змаганнях, я їздив його гримувати. Мені тоді було 18 років, а він молодший за мене. А потім в мене не складалось зі змаганнями, хоч я вже був готовий. І одного разу мені мій друг сказав, що у Франківську будуть змагання з бодібілдингу, але він не сказав, що це Кубок України. Я подумав, що це обласні, от я і спробую себе. Прийшлось — а це Кубок України. Я подумав: «Як я маю йти на змагання? Це занадто для першого разу.» Але я вже почав готуватись, купив грим. Та виявилось, що не так просто потрапити на Кубок України. Потрібно спочатку виступити на обласних змаганнях, якщо ти посядеш призове місце, тоді ти точно потрапляєш на Кубок. Якщо ні, тоді за рішенням голови Федерації бодібілдингу. Я нікому не казав, що братиму участь. Про це знали тільки батьки і дві подруги. Я соромився сказати комусь, бо думав що не посяду призові місця. Але вийшло — на Кубку Закарпатської області — третє місце, на Кубку України — друге.

«Я постійно займався так, ніби готуюсь до змагань»

спілкуємось

- Перед конкурсами є якась особлива підготовка? - Є певні етапи. Перший — набір маси. Другий — це сушка, яка з часом стає жорсткішою, урізається певна кількість вуглеводів. - Як ти поєднуєш роботу, спорт, відпочинок, особисте життя? - Якщо в мене є якісь плани на вечір, то я стараюсь піти в спортзал вдень. Але коли я готуюсь до змагань, то плани підлаштовую під тренування, а не тренування під плани. Трішки важко, інколи з роботою не виходить. Але я стараюсь зробити так, щоб мені вийшло і потренуватись, і кудись піти. - В тебе є дівчина? - Ні. - Ти свою дівчину уявляєш також бодібілдером чи ні? - Ні, культуризм однозначно ні. Мені не дуже симпатизують такі жінки. Може фітнес. Є така категорія в змаганнях бодібілдерів, то там ще дівчата гарно виглядають. - Чия підтримка допомагає тобі? - Підтримка батьків, брата, він мені багато допомагав, їздив зі мною на змагання, гримував мене, розумів. Тому що психологічно можна й зірватись. - Що побажаєш молодим людям, які тільки починають займатися спортом і як не втратити ентузіазм? - Я побажаю терпіння, тому що не відразу будуть результати. Головне — правильно займатися. Не соромитись запитати чи тренера, чи може людину, яка займається цим спортом. Потрібно правильно харчуватись, бо це велика складова результату. Як мінімум 60% результату залежить від харчування. Юлія Март Мар’яна Джердж

Чарівник для себе самого

діємо Кожен з нас має бажання. В когось мрії великі, в когось — це дрібниці, але такі важливі і потрібні. Не важливо про що ми мріємо, важливо — як. Час свят для багатьох асоціюється з дивами, в цей період ми все більше віримо в те, що нас почують, до нас прийдуть. Але хіба потрібно просто чекати? Чому б нам не стати тим чаклуном, який здійснює бажання? І не тільки чужі, а й свої. Все наше життя у наших руках. Досить вірити в долю і в те, що все йде по якомусь там плану. Ні! Тільки ми втілюємо наші плани в реальність. Хіба змінить щось те, що ви будете сидіти склавши руки? Ви тільки витрачаєте час. Будь-яка наша мрія вимагає дій. Інколи і не одного кроку, а постійного руху вперед. Звичайно, складно, але що більша мрія, то й, відповідно, більше сил треба на неї витратити. Кожне здійснене бажання робить нас щасливішими, кращими і сильнішими. Отримуючи бажане, ми починаємо світитись зсередини. Ми часто робимо велику помилку — кидаємо наші мрії летіти по вітру. Будьмо мудрішими — розраховуймо лише на себе. Працюймо над тим, щоб бажання здійснилось. Так ми обов’язково досягнемо успіху і будемо щасливі. Період новорічних свят — це можливість почати все спочатку, вибрати правильний шлях. Не варто слухати тих, хто каже, що ваші мрії безглузді. Чому Ви сидите в своїй зоні комфорту і страждаєте? Підійміться зі зручного крісла і почніть діяти. Найважливіше, ніколи не забувайте про те, що ви відчуваєте, чого ви хочете і про що мрієте. Чи здійсняться ваші бажання залежить тільки від вас. Юлія Торконяк

надихаємось

Тiло як полотно

Напевно, у кожного з нас був момент, коли ми мріяли прикрасити своє тіло малюнком. Хтось зважився на цей крок і зробив тату, хтось продовжує мріяти, хтось передумав. Проте не всі, хто «намалював» на своєму тілі картину розуміють важливість вибору малюнку чи напису, адже це на все життя. Слово «татуювання» прийшло до нас з полінезійського слова ‘ta’, що означає «бити щось» і таїтянського слова ‘tatau’, яке означає «відзначати щось». Важко сказати, коли людина вперше нанесла малюнок на шкіру, але достеменно відомо, що приблизно цьому мистецтву 4000 років. Найдавніші малюнки на тілі знайдені при розкопках єгипетських пірамід. Муміям близько чотирьох тисяч років, але малюнки на висохлій шкірі добре помітні. Однак, з’явилася ця традиція набагато раніше — ще при первіснообщинному ладі. Тату служило не тільки прикрасою, але й було знаком племені, роду, тотема, вказувала соціальну приналежність її власника, а крім того, наділялася певною магічною силою. Причини виникнення звичаю теж не відомі точно. За однією теорією — це логічн и й прогрес від природних ушкоджень шкіри, випадково отриманих людьми Кам’яного Віку. Рани і синці зливалися в химерні шрами та відзначали їх носія, як хороброго воїна і щасливого мисливця. З часом первісні сім’ї розросталися, об’єднувалися в маленькі організовані громади і на шкіру вже спеціально наносилися відмітини, що мали специфічне значення в межах певної суспільної групи. Нанесення татуювання — це справжній ритуал, порушення якого позбавляло цей процес його магічного значення, тому він відбувався потай, спеціальними людьми. А чи знаєте ви, що татуювання є також провідником у інший світ? Це свого роду ліхтар, який освітлює дорогу. Наприклад, племена Дмак, з острова Борнео,

надихаємось

вірили, що в їхньому раю Апо-Кезіо, все стає протилежністю: чорне стає білим, солодке — гірким, тому вони татуювалися в темні кольори. А вже після смерті темне ставало світлим, тобто ліхтарем, що вказував шлях через прірву між землею і Апо-Кезіо. Вже у 1891 році, американець О’Рейлі винайшов електричну татуювальну машинку, що замінила різноманітні саморобні інструменти. Але навіть технічний прогрес не зрушив справу з мертвої точки. Всю першу половину XX століття і Європа, і Америка ходили зі стандартним набором банальних картинок. І тільки завдяки потужному сплеску молодіжної культури 50-60-х років з’явилося нове покоління татуювальників, творчі амбіції і сміливі експерименти яких знову повернули мистецтво татуажу у моду. Вони широко запозичували традиційні образи інших культур — Далекого Сходу, Полінезії, американських індіанців, створюючи нові захоплюючі гібриди, нові стилі, школи і напрямки. Так почався новий, сучасний етап тисячолітньої історії. Якщо людина свідомо і відповідально обирає малюнок, то тату може стати для людини «одягом, по якому зустрічають». Вдало виконане, красиве татуювання привертає увагу, виділяє людину з натовпу, створює яскраве враження про людину. Ті, хто вміють малювати, можуть створити ескіз свого тату самі — так буде навіть краще, адже нічого подібного більше ні в кого не буде. Щодо татуювань у кожної людини своя думка: хтось вважає це справжнім мистецтвом, хтось стверджує, що тату псують чистоту тіла. Так само і щодо вибору малюнка: комусь подобаються реалістичні полотна, хтось віддає перевагу візерункам чи символам. Татуювання дозволяє людині проявити креатив і на свій розсуд вибрати «прикрасу» тіла. Люди, які серйозно ставляться до тату, вважають, що кожен малюнок має свою силу та сенс. Наприклад, хтось набиває собі свій особистий талісман, хтось молитву, хтось фразу, з якою йде по житті. Більшість не наважуються зробити тату саме через те, що малюнок не можна буде просто змити — це, зазвичай, на все життя. Буває ж так, що сьогоднішнє емоційне рішення завтра може виявитися болючим нагадуванням про минуле. Більше того, один невірний рух майстра і ви назавжди залишитеся з зіпсованим малюнком на своєму тілі. Тому, перш ніж зробити татуювання, дуже добре зважте це рішення. Серйозно поставтесь до вибору малюнка, а також впевніться у майстерності фахівця, порадьтесь зі знайомими, що вже мають тату. Татуювання — це процес закачування фарби в підшкірний шар за допомогою дуже частого і зовсім неглибокого поколювання голкою. Зазви-

чай це не дуже болюча процедура, хоча все залежить також від самої людини. Якщо ви згідні з тим, що краса потребує жертв — тоді вперед. Проте найвагомішим аргументом не робити татуювання — це можлива шкода здоров’ю. Шкіра може занадто сильно зреагувати на голку і довго не гоїтися. Якщо фарба буде недостатньо якісною, організм може почати її відторгнення. Також, в «підпільних» салонах майстер може «забути» поміняти голку і перенести якийсь вірус, що залишився від попереднього клієнта. Повної гарантії безпеки у випадку з татуюваннями не дає ніхто, але єдиний спосіб знизити ризик до мінімуму — звернутися до досвідченого майстра в професійному салоні. Юлія Торконяк

Розмова з майстром тату — Дмитром Храновським - Ви майстер тату, один з кращих в нашому місті, розкажіть звідки Ви родом, де навчались, чим займаєтесь? - Живу в Франківську вже п’ятий рік, тату займаюсь вже понад 10 років. Перше тату я зробив ще коли навчався в школі у 7 класі. Це був знайомий, якому зробили погане тату, а я вже малював на той час і мене попросили виправити. Спочатку — це було хобі, а потім почав займатись професійно. - А коли на Вашому тілі з’явилось перше тату? Скільки Вам тоді було років? - Це було досить знаково для мене, тому що коли мені виповнилось 17 років, мама виділила для мене гроші, щоб я купив собі професійну машинку і саме нею я зробив собі своє перше тату. Це був портрет Ейнштейна. - Чому саме портрет Ейнштейна? - На той період чомусь так склалось. Я дуже люблю математику та фізику. - Не пошкодували з часом? Більшість ж кажуть не робити тату, бо може набриднути чи не сподобатись. - Так кажуть тому, що в них вже є поганий досвід. - Ви сказали, що батьки в 17 років вам виділили кошти на тату-машинку. Тобто батьки підтримували Вас в такому захопленні? - Так. Хоча спочатку вони боялись, а потім вже спокійніше ставились. - Скільки часу пішло на те, щоб вдосконалити свою техніку? - Мабуть досі я вдосконалююсь, адже, якщо цього не робити, то буде не конкурентоздатний ринок. - Чим Ви займались від 7 класу аж до 17 років? Адже у Вас не було машинки. Ви не мали можливості робити тату. - Я малював. Закінчив художню школу. Потім вступив до архітектурного інституту. І хоч я декілька раз насправді переставав займатись тату, але повертався.

надихаємось

- Ваші товариші не боялись довіряти вам таку відповідальну місію, як нанесення тату? - Я завжди добре малював, тому таких страшних помилок у мене не було. Я дуже перфекційно ставився до своєї професії ще з того часу. - Як і де Ви навчались самій техніці нанесення тату? Чи був у Вас вчитель або наставник? - На той час в Україні була слабо розвинута ця культура. Я дивився в Інтернеті відео, відкривав для себе якісь техніки. Дуже допомогли іноземні відео. Тоді в країні було тільки два чи три магазини, та й то в Інтернеті, де можна було купити обладнання, а в нас в місті було два тату-салони і всі ходили до цих майстрів, які нічого нікому не говорили. - Скільки робіт є у Вашому архіві? Чи Ви давно збилися з підрахунку? - Я збився з підрахунку, коли вже за 1000 перейшло. Потім я підбивав статистично скільки я працював днів в рік, в день 1-2 тату і так можна було приблизно підрахувати. - На яких тематиках Ви спеціалізуєтесь і в яких техніках працюєте? - Поки що я не можу сказати, що я прийшов до якоїсь цікавої авторської техніки. Зараз можу імітувати будь-яку з існуючих, адже кожна техніка — це теоретичне і технічне питання. Мені подобається малювати щось складніше. Але в мене немає тяги до якогось конкретного стилю.

- Що зараз найпопулярніше в сюжетах? - Часто буває так, що, наприклад, Джастін Бібер зробив собі татуювання і за ним натовп, який хоче собі таке ж тату. Залежить від популярності картинки в Інтернеті. - Хто зараз більше робить тату – хлопці чи дівчата? - Дівчата, і зараз цей відсоток підріс десь в два рази. - На яких частинах тіла зараз найчастіше роблять тату? - Тату добре робити там, де є велика площина — ікри, плечі, бедра. Це найкращі місця, тому що найзручніші, бо можна розмістити класний малюнок. - Які місця найболючіші? - По-перше, немає не болючих місць. Ще й залежить від того, хто як переносить біль. Є різні категорії. Найменш болюча — це спина, ноги. А наприклад ребра і місця згинів — найболючіші. - Чи вірите Ви в те, що тату впливає якось на енергетику, на майбутнє людини? - Думаю, що все залежить від того як ви самі до цього ставитесь. Може хтось бачить в тату сакральний сенс, а хтось — витвір мистецтва. Тут велика різниця. Я рекомендую робити якісь позитивні тату.

- Враховуючи ситуацію в країні, чи збільшилось кількість і популярність тату на патріотичні теми? - Вже навіть відійшло, насправді. Такий пік був під час Майдану. Була навіть акція, що в будинок профспілок приїжджали майстри з різних куточків України робити патріотичні татуювання. Але зараз вже спокійніше почали до цього ставитись. А тоді навіть вишиванки робили. - Чи були у Вас якісь незвичні замовлення? - Незвичні — це тату на обличчі. Я робив два таких татуювання. Це дуже цікаві люди. - Ви не боялись робити тату на обличчі? - Ні, бо коли знаєш, що людина впевнена в собі, що не буде страждати від цього і є адекватною, якщо це свідомо — то це добре. Хороший момент тут такий, що люди, які роблять тату потім почуваються краще, впевненіше. - Наскільки вірне твердження, що коли людина старіє, то тату стає дуже некрасивим? - Є багато нюансів, бо можна зробити тату, яке розпливеться і через рік, а можна так, що й через 10 років буде виглядати гарно. - Чи є якась небезпека при нанесенні тату? - Небезпек доволі багато. Санітарна небезпека, ставлення майстра до санітарії — це дуже важливий момент. - Є така проблема як неправильний догляд за татуюванням. Що Ви порадите клієнтам, якщо є свіжі тату? Що робити, щоб у перші дні його не пошкодити? - По-перше, потрібно носити пов’язку. За тату потрібно завжди доглядати, бо тату — це прикраса, а догляд — це 50% від роботи. Майстер ж не може все проконтролювати за клієнтом. І влітку треба прикривати від сонця, тому що фарба буде «погано себе поводити». - Що Ви побажаєте нашим читачам? Особливо тим, хто хоче зробити тату, але, напевно, дуже бояться. - По-перше, цікавитись культурою. Бо робити тату, яке ти побачив по телевізору — це не правильно, адже, швидше за все, таке тату є вже у багатьох. По-друге, я б порекомендував йти до майстрів, які роблять ескізи самостійно, бо вони як художники — прагнуть розвиватись, мають своє бачення щодо цього. Ну і відповідально відноситись до вибору майстра.

Юлія Март Мар’яна Джердж

роздумуємо

«Заздрість не зна

Кожна людина стикалася у своєму житті з поняттям заздрощів. Але що ми знаємо про вплив цієї емоції на людський організм? Давайте спочатку розберемося, що таке «заздрощі» Поняття «заздрість» означає самолюбне і недружелюбне невдоволення, те, чим інша людина насолоджується; тяга до того, що належить іншій особі. З релігійної точки зору, заздрість є одним із смертних гріхів. Тома Аквінський визначив заздрість як «смуток через добро іншого». Він також зазначив, що ми не заздримо людям, далеким від нас за місцем, за часом чи статусом, а лише тим, хто близько до нас і кого ми сподіваємося перевершити чи змагаємось з ним. Люди, які найбільше схильні до заздрощів є, з одного боку, амбіційними, а з іншого — боягузами, що роблять кротячі горби і думають, що вони кращі в будь-чому за інших. Заздрість спричиняє лише біль і смуток, вона забирає радість, оскільки протилежна вдячності. Іншою причиною, яка робить дане почуття смертним гріхом, є те, що воно приводить до одного з найбільших гріхів — ненависті, відсутності любові. Найбільшою проблемою почуття заздрощів є те, що заздрість має надзвичайно негативний, згубний вплив на здоров’я людини. Ще в ХІХ ст. німецькі лікарі прийшли до висновку, що причина усіх тілесних недуг людини пов’язана з нашим емоційним та духовним станом. Не існує хвороби тіла, яка б не була пов’язана з хворобою душі. Останнім часом все більше і більше вчених почали стверджувати, що будь-яка хвороба в організмі відбувається через те, що в душі в людини накопичується надто багато образ і злості. Саме такі люди хворіють найчастіше. Більше того, у таких осіб є величезний ризик захворіти не тільки простою застудою, але й такою жахливою, смертельною хворобою, як рак. Слід зазначити, що з усіх негативних емоцій найнебезпечнішою є заздрість. Адже це почуття не має такого яскравого прояву, як страх чи злість. Воно

«Намагайтеся подолати почуття з

бо заздрість пожирає добрі справи н пожирає деревину»

ає

роздумуємо

свят»

не випливає назовні, а залишається всередині людської душі. Поступово накопичуючись, заздрість підточує здоров’я людини дуже тихо й непомітно. Дане почуття можна порівняти з іржею. Бувають випадки, що заздрість має доброзичливий характер. Таке почуття називають «білою заздрістю» і воно не спричиняє негативних емоцій, дуже часто ми навіть чуємо, як люди кажуть: «я тобі по-доброму заздрю». Той, хто так каже, насправді не бажає нікому зла. А ось справжній заздрісник ніколи не зізнається не тільки оточуючим, але й собі, що він комусь заздрить. Це негативне почуття викликає занепад сил не тільки фізичних, але й частіше душевних, дуже часто викликає нудьгу, поганий настрій, а часом заганяє й у глибоку депресію. Найгостріше на заздрість в організмі людини реагує шлунок. Навіть без надходження їжі, він активно викидає соляну кислоту, звідси й починається печія, болі, а з часом це поступово переходить у гастрит, а інколи й у виразку шлунка. Буває також і тиха заздрість, людина просто відчуває це, але щоб наздогнати або перегнати свого конкурента у неї навіть думки не виникає. Така людина просто мовчки страждає, відчуває себе втомленою і розбитою, їй нічого не цікаво. Та чи є ліки від заздрощів? Як позбутися від цієї тихої, але такої страшної недуги? Я вважаю, що не потрібно зациклюватись на благах, здобутках та матеріальних достатках іншої людини. Потрібно жити своїм життям і дбати про свій добробут, постійно вдосконалювати себе, розвиватися духовно та фізично. Спілкуватися тільки з тими людьми, з якими відчуваєш себе щасливим, які підтримують тебе у важку хвилину і яких завжди підтримуєш ти. «Виключити» зі свого життя непотрібних людей, які намагаються нас використати та заздрять нам. Завжди пам’ятаймо, що заздрісники випромінюють на нас свою негативну енергію, яка завдає неабиякої шкоди нашому організму. І найголовніше — завжди пам’ятати, що ти особистість неповторна та унікальна, такої як ти більше немає та не буде. Радіймо тому, що маємо, бо життя у нас одне і його потрібно прожити гідно, а не поневірятися у заздрощах до людей, які нас оточують. Щастя потрібно створювати власноруч, а не чекати, поки воно саме постукає у наші двері! Ольга Боднарчук

заздрості, настільки ж швидко, як вогонь

роздумуємо

Зiграємо в шахи?

роздумуємо Ми звикли бачити на екранах своїх телевізорів численні виступи президентів чи то нашої країни, чи то інших. Ми звикли, що всі економічні, політичні, громадянські питання і проблеми вирішують вони. Вони або їх парламент чи будь-які інші відомі політичні сили. Ми звикли вірити їм або критикувати. Ми звикли у всіх негараздах звинувачувати саме їх. А вони звикли керувати нами або обкрадати нас. Що, якщо я скажу, що всі ці люди у чорних костюмах і галстуках всього лиш пішаки на величезній арені гри? Пішаки в правлячій ланці завжди попереду, їх найбільше і вони найпомітніші. Але ж керують грою не вони. Керують ті, хто далеко позаду. Хто стоїть у тіні аж поки не прийде їх час. Про що мова? Про людей, які, залишаючись непомітними, творять нашу з вами історію. Про них ми інколи чуємо, читаємо десь в маленькій заміточці у кутку газети, рідше — можемо побачити короткі сюжетики по ТБ. Про них ще частенько говорять різні авантюристи і люди, що люблять таємниці. Адже саме таємницями оповите все їхнє існування. Все, що написано в цій статті, можливо, просто вигадка ось таких авантюристів. Можливо, я і сама одна із тих божевільних, що шукають в усьому сенс і неодмінно прихований. Але я впевнена, що десь є підтвердження всім цим хитким історіям. Ви готові на мить стати одним з істориків і дослідників та поринути у всю невідомість таємниць масонів, ілюмінатів, тамлієрів, туле й інших? Тоді — «Повний вперед!».

роздумуємо

Про масонів ходить багато «міських легенд» і далеко не всім варто вірити. Але щодо цього братства, то вони, мені здається влаштувались в цьому світі найзручніше! Всі ми знаємо — якщо хочеш щось добре заховати, заховай це в найбільш помітному місці. За цим правилом і діє все братство. У належності до масонів «звинувачують» багатьох відомих людей і ці люди це не заперечують. Пригадайте тільки «масонський скандал», який охопив Україну у 2003 році: Олександр Мороз заявив у парламенті, що ціла низка високих чинів у керівництві держави є членами таємничого “ордену св. Станіслава”, який має всі ознаки масонської ложі. Від того часу не змінилося нічого — в українському парламенті майже ті самі “дійові особи”, питання масонства “прижилося”. Вже навіть не варто згадувати про таємничі знаки повсюди: в архітектурі («Зірка Соломона», Музей Чорноморського флоту у Севастополі), на грошових купюрах (500 гривень, 1 гривня і всі монети, випущені після 2001 року), і навіть в церквах (Свято-Михайлівський Злотоверхий собор). Таких прикладів можна наводити безліч в Україні, а ще більше, якщо брати масштабніше — всю Землю. Розмістити всюди свою символіку значить надійно укріпитись в суспільстві. Яка їхня головна мета — не зрозуміло. Захопити владу у всьому світі? Якось надто епатажно. Врешті, владу вони і так мають. За неофіційними даними кількість масонів перевищує 500 тисяч. Учасники ложі розмістились у найбільш прогресивних політичних партіях, компаніях, — це відомі архітектори, лікарі, економісти, мислителі. Залишається тільки сподіватись, що легенди про злі наміри масонів — це тільки легенди, і все, що їм потрібно — це мирно співіснувати з простими людьми, не осяяними «всевидящим оком». Але масони це не єдині люди, що так чи інакше впливають на хід нашої з вами історії. Поряд з ними існує ще щонайменше кілька десятків не менш впливових організацій. Наступні про кого не можна не згадати і ті, хто так само як і масони оповиті темрявою таємниць і загадок — це, звичайно, ілюмінати.

роздумуємо Їхньому існуванню в XXI столітті немає, на жаль, абсолютно ніяких підтверджень, але існує багато свідчень дослідників, які стверджують, що це так. Ілюмінати («освічені») — це ідейно близький масонам напрям. Баварське таємне товариство «Орден ілюмінатів» в 1776 році заснував філософ Адам Вейсгаупт, який прагнув поширювати ліберальні ідеї Просвітництва і проповідувати деїзм (вчення, згідно з яким Бог, створивши світ, відійшов від справ і перестав брати участь у людських долях). Незабаром орден був заборонений на вимогу католицького духівництва, але були й інші таємні спільноти з тією ж назвою. Ілюмінати — другі претенденти на панування над світом; їм приписують організацію різних важливих історичних подій. Проти цих двох організацій (масони і ілюмінати) виступає перш за все духовенство. І це зрозуміло — ще в добу Середньовіччя між ними були жорстокі війни, які часто призводили до великої кількості жертв, переважно невинних людей. Основною метою братств було просвітництво і пошуки наукового розуміння світу, а церкві це, звичайно, не подобалось і було непотрібне. Неосвіченою громадою набагато легше керувати аніж громадою, що може вступати у суперечку. Зараз, у XXI столітті, між братствами і релігією немає прямої ворожнечі, але це, на мою думку, спричинено тільки тим, що масони та ілюмінати не діють відкрито. Це, звичайно, якщо припускати, що ці організації існують. Релігія, як і відомі братства, має свої таємниці і «підводні камені». Думаю, найближчим часом ми не знатимемо жодної відповіді на свої питання, тому залишається тільки вірити, що жодна із організацій, чи то таємна, чи то ні, релігійна чи атеїстична, не чинитимуть дії, що нашкодять людству. Сподіваюсь на арені гри в шахи людство грає роль Королеви, яку потрібно захищати. Юлія Март

роздумуємо

ВІдчинимо двері

«Може, у добра і зла одне і те ж обличчя. Все залежить від того, коли вони зустрічаються на шляху кожного з нас» Пауло Коельо

пітьмі?

Пітьма приваблює кожного з нас, але найбільше вона тягне в свої лапи людей, котрі зовсім не знайомі зі злом. Адже з дитинства таких дітей виховували в казці, відгороджуючи від усього поганого. Все зло батьки ховали в далекі ящики і замикали їх у підвалах свого дому. Туди, де їхня дитина в жодному разі не потрапить. Уявіть собі, росте «золота» дитина в «ідеальній» сім’ї. Вчиться на відмінно, спокійна та чемна. Тільки от чомусь завжди тягне цю дитину то до фільмів жахів, то до небезпечних предметів у домі. Що роблять батьки? Замість того, щоб показати і розповісти чому зло є злом — вони переключають увагу дитини на щось хороше. Але дитя ще більше тягнеться до пітьми, тільки все більше приховує це. У підлітковому віці батькам все важче справлятись з дитиною. Часто викликають до школи, бо вона побила однокласника, починаються проблеми з поліцією, бо вкрала щось у супермаркеті. Ще гірше — потрапляє у компанію тих, хто бачив пітьму з дитинства і ці всі люди починають розповідати як це круто — робити погані речі. Дитина піддається впливу. Вона стає чудовиськом — тим самим злом від якого так оберігали батьки. Усі діти, що ніколи не бачили зла — або у в’язниці, або псують життя іншим на волі. Відомий білоруський злочинець — Геннадій Михасевич — радянський серійний вбивця, який відняв життя близько 30 жінок, жив у щасливій сім’ї. У рідному селищі дуже часто його ставили в приклад іншим. Але його вабила та насолода, яку він отримував від скоєння злочину.

Російський маніяк — Олександр Пічушкін жив із матір’ю та дідусем, які хотіли для хлопчика тільки кращого. Він ріс слухняним, скромним, любив вчитись та грати в шахи. Перше вбивство скоїв у 18 років — жертвою став однокурсник Олександр. Під час засідання, чоловік сказав, що «перше вбивство, як перше кохання — неможливо забути». Пічушкін хотів відняти життя у 64 людей, адже саме стільки клітинок на шаховій дошці. І якщо спочатку він вбивав людей, які, на його думку, не мали права на життя (жебраки, алкозалежні), то пізніше почав вбивати своїх знайомих. Харольд Фредерік «Фред» Шипман — злочинець, який має найзначніший список вбивств, що доведені. Він був визнаний судом винним у 250 злочинах! Провів дитинство у сім’ї набожних методистів. В школі був кращим учнем. Батьки пишались своїм сином. Коли померла мати, Фред вирішив стати лікарем. Ще в роки навчання одружився з дочкою господаря квартири, в якій орендував кімнату. Чоловік легко знайшов роботу, але пізніше у нього відібрали лікарське звання через розкрадання наркотичних препаратів. Шипман вилікувався від залежності і почав працювати на дому. Перше вбивство Шипман здійснив у 1984 році. Він прийшов на виклик до літньої жінки, яка скаржилася на болі в суглобах. Лікар запропонував вколоти їй знеболювальне, старенька погодилася і Шипман ввів їй у вену 30 міліграмів морфію. Біль відступив відразу. А чоловік сидів і уважно спостерігав як пенсіонерка повільно і безболісно вмирає. Потім його називали не інакше як «Доктор Смерть».

роздумуємо Кожен з нас має в собі Світло та Пітьму. І всі ми щодня обираємо чим керуватись в житті. Пітьма має багато обличь та ми повинні бути знайомі з нею, не близько, але достатньо для того, щоб розуміти весь біль, який вона несе із собою. Світло любити навіть важче, бо Пітьма частіше захоплює нас. Тягне і манить до себе. Світло постійно однакове, нецікаво пізнавати його. А Зло — носить сотні масок і за кожною відкриває щось нове, але таке привабливе. Світло дуже просте, тому так важко триматись за нього. Пітьма не зразу проявляє себе. Спочатку дитина, не знаючи що це всередині неї, зовсім не надає цьому значення. Вона не розуміє чому щаслива від того, що вбила беззахисну тваринку, чому усміхається, коли скаже щось болісне мамі, яка в той момент спробує зробити все, щоб зачинити Пітьму. Та пізно — дитина має копію ключа. Вона ховається десь у найглибших закутках душі дитини, завдає болю у дрібницях, а згодом починає вбивати. Бо це привабливо. Майже усі злочинці своїм мотивом називали «привабливість».

Дітям не варто показувати «як треба», їм потрібно показати «як не треба» чинити. Бо як вони будуть жити у цьому неідеальному і злому світі, який так і вабить кинутись в Пітьму? Покажіть їм поганий шлях, щоб вони ні в якому разі не пішли цією дорогою. Варто відчинити двері перед Пітьмою, бо вона зваблює, коли невідома. Юлія Торконяк

роздумуємо

Чому ми відчуваємо лінь?

«Настав час змінити своє життя! Сьогодні ж починаю краще вчитись і займатись спортом!» Але щось в середині говорить : «Давай краще завтра!» «Гггмммм… Саме так і зроблю.» Усі живі істоти, від мікроб до людини, прагнуть отримати якнай-

більше корисних речей, інформації, при цьому майже не витрачати своїх сил. Науково-технічні революції дозволили людині витрачати менше енергії як на фізичну, так і на розумову працю. Пральна машина замість ручного прання, калькулятор замість множення у стовпчик, автомобіль замість прогулянки пішки, Інтернет як універсальне джерело розваг та отримання потрібної інформації. Двигуном цих та багатьох інших винаходів стало непереборне бажання людини полегшити собі роботу і підвищити рівень комфорту. У психології немає такого поняття «лінь». Без причини у людській психології нічого не відбувається. І розумно було б припустити, що у стані, який називається «лінь» є якісь причини. Наприклад, нестача сили волі, одна із найпоширеніших причин людських лінощів. Це та ситуація, коли людині цілком зрозуміло, що потрібно зробити, але руки ніяк не доходять до того, щоб розпочати. І знаходиться величезна кількість виправдань, тільки б не приступати до роботи і відкласти її подальше. Якщо людина відчуває, що займається не тим заняттям, швидше за все у неї буде виникати внутрішній опір, який дуже важко подолати. Людина неохоче займатиметься справою, якщо, на її думку, від цієї роботи немає жодної користі. Таким чином, заняття, яке не приносить задоволення чи вигоди сприяє появі внутрішнього опору до роботи. До речі, існує категорія людей, які можуть якісно виконувати свою роботу тільки тоді, коли присутній достатній рівень напруги. Тобто людина свідомо може відкладати виконання роботи до тих пір, поки вже далі відтягувати буде неможливо. Саме в таких умовах деякі робітники якісно і раціонально виконують свою роботу.

Продовження на сторінці 53

роздумуємо

Реальні факти пр легендарного Курт

Соліст гурту «N – один з найгеніа які увійшли в істо шокуючу смерт сьогодні. Звісно, зуміти, як саме ц самогубство, чи більшою ймовірн вати, що нам уже про останні хвил групи

«Для мене музика це спосіб розрахуватися з жит —

ро смерть музиканта та Кобейна

Nirvana» Курт Кобейн альніших музикантів, орію рок-музики. Його ть обговорюють й до , зараз вже важко зроце сталося: чи було це навмисне вбивство. З ністю можна стверджуе не вдасться дізнатися лини життя вокаліста и «Nirvana».

ттям»

роздумуємо

Смерть Курта Кобейна стала неочікуваною не тільки для фанів, але й для близьких друзів, оскільки трагічну загибель не віщували ні його поведінка, ні його душевні розмови та життєрадісність. Неймовірні припущення і вражаючі чутки загибелі Кобейна були основною темою для обговорень. Але це лише необґрунтовані здогадки, побудовані на власних домислах. За офіційною версією 8 квітня 1994 року електрик Гері Сміт прийшов, щоб установити систему безпеки. Він подзвонив декілька раз у двері, але йому так ніхто й не відчинив. Поблизу гаража стояв автомобіль і він, вирішивши, що господарі на терасі (оскільки гараж був порожній), піднявся сходами в оранжерею. Через скляні двері Гері Сміт побачив, що на підлозі лежить людина. Спочатку електрика відвідала думка, що ця людина просто заснула. Але, розгледівши сліди крові і лежачу поруч із тілом рушницю, стало зрозуміло, що скоєно вбивство. Сміт тут же зателефонував у поліцію і повідомив про побачене. Поліцейські, приїхавши в будинок, побачили на місці злочину також і передсмертну записку. Це і стало основним аргументом для офіційної версії про самогубство. Криміналісти встановили, що смерть Курта Кобейна настала 5 квітня. Проте через 9 місяців після смерті рок-зірки, приватний детектив Там Грант висунув сенсаційне припущення про те, що насправді це було не самогубство, а замовлене вбивство. За його версією хтось дуже вдало скористався тим, що Кобейн знаходився під дією наркотиків та ідеально спланував самогубство. Також детектив наголосив на тому, що передсмертна записка була наполовину фальшивою, він стверджував, що досліджуючи та розшифровуючи її, зрозумів, що останні рядки були дописані іншою людиною. Пізніше ці припущення були підтверджені експертами. Том Грант піддав сумніву усі експертні висновки. Він неодноразово стверджував, що розслідування вбивства було виконано непрофесійно. Дивним також було те, що поліцією не було опитано потенційних свідків.

роздумуємо «Все можна пережити, якщо підібрати

«Я був неймовірно щасливою дитино Просто не міг вчасно зупинитися. Я вий.»

роздумуємо

потрібну пісню» Насторожує і те, що двері в кімнаті, де знайшли тіло вокаліста, були підперті табуретом. Навряд чи співак перед смертю займався розстановкою стільців, шукаючи найбільш відповідне для них положення. Всі ці факти, висловлені Томом Грантом, суперечать офіційній версії слідства і вказують на недбале ставлення поліцейських, які розслідували справу соліста «Нірвани». У 1997 році представник поліцейського управління Сіетла Шон О’Доннелл розповів у передачі телеканалу NBC «Нерозгадані таємниці» про розслідування, яке проводив його відділ щодо обставин смерті Курта. Детективи, за його словами, офіційно виключили можливість вбивства: «Все, з чим ми зіткнулися, вказувало на те, що це було самогубство». Слідчі ніколи не брали до уваги те, що Курт Кобейн міг бути вбитим. Джерело в управлінні, добре обізнане з приводу розслідування, в 1996

2014 року). Джерело сказало, що сторонній орган юстиції повинен повторно розслідувати ці обставини, тому що «Кемерон ніколи не визнає, що зробив помилку. Він дуже дорожить своєю репутацією.» Детективи були викликані до особняка на Лейк Вашингтон патрульним офіцером у 9:50 ранку 8 квітня, через годину після того, як було знайдено тіло Кобейна. Диспетчер повідомив їм, що «співробітники поліції у формі знаходяться на місці, де сталося самогубство. Є передсмертна записка і зброя також на місці». В офіційному повідом-

«Я люблю всіх ось що сумно» ленні про подію, зробленому пізніше в той же день, детективи з Поліцейського Управління Сіетла написали «Самогубство» у бланку в графі «Тип події». Це явно суперечить твердженню, що інцидент з самого початку розслідувався як вбивство. Це доводить, що вже після обіду 8 квітня кожен член поліцейського управління Сіетла офіційно відніс цю смерть до категорії самогубств.

ою. Я весь час кричав і співав. був по-справжньому щаслироці розповів канадським журналістам Максу Воллесу і Яну Гальперіну, що працювали над книгою «Хто вбив Курта Кобейна?», що сержант Кемерон ніколи і не займався розслідуванням: «Ніхто не сприймав смерть Кобейна всерйоз». Кемерон навіть не потрудився проявити фотографії з місця події (фотографії проявили тільки в березні

Спроби Гранта поділитися інформацією з Кемероном провалилися. Постфактум Грант провів чимало часу в оранжереї і побачив одну деталь — на дверях був простий замок типу «натисни і поверни». 8 квітня Кемерон повідомив йому по телефону, що Курт був «замкнений у кімнаті», натякаючи на те, що нікого не могло бути всередині разом з ним. Тепер, вперше зустрів-

» 49

шись з Кемероном, Грант запитав досвідченого детектива, чому він сказав, що двері були замкнені зсередини. «Будь-хто міг відкрити двері після того, як вони були зачиненими», — говорить Грант. Але у Кемерона є готове пояснення: «Двері були підперті табуретом». Про цей факт навіть написав журнал Rolling Stone: «Вдень 5 квітня Кобейн забарикадувався в кімнаті над своїм гаражем, підперши двері табуретом». Будь-хто, читаючи це, звичайно, припустив би, що Курт поставив табурет перед дверима безпосередньо перед вчиненням самогубства. Грант запитав сержанта Кемерона чи може він вивчити фотографії, які поліція зробила на місці події. Детектив відмовився, зайвий раз, доводячи, що він ніколи не ставився до цього розслідування всерйоз: «Ми не проявляли ці фотографії і, можливо, ніколи не будемо їх проявляти. Ми не виявляємо фотографії при самогубстві.» Кілька місяців потому Грант все ж отримав звіт про подію, складений першими детективами, які прибули на місце події: «Кобейн знайдений в оранжереї розміром 5,8 на 7 метрів над ізольованим гаражем. Сходи в західній частині ведуть до входу із

«Кожен з нас самотній і всі разом ми теж самотні» заскленими дверима, а інші скляні двері в східній частині ведуть на балкон. Ці двері закриті, перед ними стоїть табурет з коробкою садово-городнього інвентарю». Отже, табурет взагалі не підпирав вхідні двері. Швидше за все, він стояв перед скляними дверима з іншого боку кімнати — дверима, які навіть не служили виходом. Хоча справжні вхідні двері були дійсно зачиненими, їх міг захлопнути хто завгодно, коли виходив з місця події. Чому ж Кемерон повторював неправдиву історію з табуретом, який підпирав двері

— питання, на яке він відмовляється відповісти по

сьогоднішній день. Що ж стосується передсмертної записки, то в ній і натяку не було на самогубство. Єдина частина, яка могла б засвідчувати про самогубство — останні чотири рядки — але й ті, написані іншим почерком. Том Грант повернувся в Лос-Анджелес і відразу поїхав в офіс Розмері Керролл (подругою Кортні і Курта) з копією записки. Керролл 15 хвилин уважно вивчає її, а потім каже, що «очевидно ж, що Курт цього не писав». Вона читає записку «знову і знову», і теж помічає, що останні рядки написані «іншим почерком». Грант не знав, що й думати. Як колишній поліцейський, він був навчений не робити поспішних висновків і дотримуватися доказів. І цей доказ з’явився наступного день. Йому подзвонила Керролл і попросила приїхати, щоб «показати деякі листи, які Кортні залишила у неї вдома». Приватний детектив приїхав до неї додому через годину і Керролл показала йому рюкзак, який Кортні залишила у неї 6 квітня. В ньому вона знайшла списаний аркуш паперу, на якому почерком Кортні були напи-

«Я використовую шматочки і частинки інших особистостей, щоб сформувати свою власну» сані слова: «Потрапити Під Арешт». Одна з типових записок Кортні самій собі про те, що потрібно зробити. Відреагувавши на анонімний дзвінок по 911, що повідомляв про «ймовірну жертву передозування», поліція Беверлі Хіллс і рятувальники приїхали в номер Кортні ранком і 7 квітня, виявивши її в стані фізичного нездужання. Її відвезли на «швидкій» в

«Я не боюся смерті. Коли ти помираєш, твоя душа продовжує жити і стає абсолютно щасливою. Повний спокій після смерті, переродження в когось іншого ось найбільша надія мого життя»

роздумуємо

Century City Hospital, але вона наполягала, що просто перенесла алергічну реакцію на препарат ксанакс. Після виписки вона була негайно арештована, поміщена у в’язницю Беверлі Хіллс і звинувачена у володінні наркотичними засобами та краденим майном. Грант вважає, що Кортні спланувала власний арешт 7 квітня, щоб документально підтверджувалося, що вона була у в’язниці в Лос-Анджелесі в той день, коли, за її припущеннями, буде знайдено тіло Курта. Також Керролл показала приватному детективу ще одну знахідку з рюкзака Кортні — листок, на якому вона тренувалася писати різними видами почерку. Детектив вважає, що Кортні Лав організувала «самогубство» свого чоловіка, який хотів з нею розлучитися — вона все ретельно спланувала, подбала про своє алібі, підробила лист Курта. Отримала велику кількість грошей і вийшла сухою з води. У цієї теорії є безліч прихильників, але не менше і супротивників. Багато хто вважає, що на цій справі Том Грант вирішив зробити собі кар’єру. Смерть Курта Кобейна вкрита завісою таємниць, яку ніхто так і не розгадав. Хоча, цілком ймовірно, що хтось знав про майбутнє вбивство, але досі воліє мовчати. Ольга Боднарчук

» початок на сторінці 45

роздумуємо

Дуже часто лінь є одним із проявів людської інтуїції. Буває так, що необхідно зробити якусь справу, проте людина всіляко противиться її виконанню відкладаючи все на останній момент. І незабаром з’ясовується, що насправді нічого робити і не потрібно. Таку лінь зрозуміти дуже важко, адже інтуїція є несвідомим процесом. Але, можливо, це просто збіг. Інколи лінь — страх перед відповідальністю, яка закладається

ще в дитинстві, коли тато з мамою огороджують дитя від різних відповідальних справ і рішень або сильно сварять дитину, коли та зробила щось не так. Бажання нічого не робити, може бути результатом розумового чи фізичного перевантаження. Організму просто потрібно трохи часу для відпочинку, щоб відновити сили. У такому випадку трошки ліні Вам не завадить. Дивно звучить, але лінь може допомогти у особистому розвитку, потрібно тільки правильно вміти нею користуватись. Вам лінь підкорятись розпорядженням керівника? Тоді потрібно самому стати керівником. Відправляйтесь на курси підвищення кваліфікації і вперед. Не хочете кожного дня перемивати гори посуду? Знайдіть можливість заробити трохи більше грошей, щоб купити посудомийку. Інколи лінь виникає, коли потрібно зробити щось дуже важливе, але важке. І тут знову знаходиться море потрібних справ, які неодмінно потрібно зробити швидше. Розділіть важку справу на декілька легших і робіть все поступово. Лінь з`являється не випадково, їй потрібна якась шпаринка. Усувайте такі шпаринки жорстким плануванням і розпорядком дня. Перед тим, як розпочати важку справу, увімкніть веселу, бадьору музику, придумайте для себе якийсь приз. Подарунок після закінчення роботи, якийсь додатковий стимул наприклад : «Закінчу — з’їм цілу шоколадку». Подумайте, що хорошого відбудеться, якщо Ви успішно впораєтесь із роботою. Боротьба з самим собою не легка. Але той, хто зміг побороти власну лінь набагато успішніше зможе справлятись із життєвими труднощами. Тому що лінь — основна причина, яка заважає нам досягти успіху у навчанні, кар’єрі та інших областях діяльності. Мар’яна Джердж

живемо

«IN CRUDO» - ЖИТТЯ «БЕЗ ПРИКРАС»

способу «Подалі «Подалі відвід нудьгливого нудьгливого способу життя та сірих буднів». Під таким девізом 3 листопада у життя та сірих буднів».

нашому місті пройшов літературний квест «In crudo» - справжнє ноу-хау в Під таким девізом 3 листопада у нашосфері презентації му місті пройшов літературний квест «Inкниг. Видавництво «Академія», в сферіспільно пре- з викладачами crudo» — справжнє ноу-хау та студентами Івано-франківського зентації книг. Видавництво «Академія», долучилися спільно з викладачами Педагогічного та студентами інституту, Івадо такого незвичайного дійства з мено-франківського Педагогічного інститутою популяризації ту, долучилися до такого незвичайного читання серед модійства з метою популяризації читання серед молоді. Залучити форму квесту замість звичної презентації — свіже, креативне рішення Тетяни Богданівни Качак, яка і стала його організатором. Але чому саме квест? «Традиційні презентації вже віджили себе. Вони не цікавлять молодь. Ви бачите, що молодь у нас активна і вона хоче іншої форми. Квест полягає власне у грі, яка додає драйву, драйву читання» — саме так прокоментувала наше питання Тетяна Богданівна. Отож, отримавши завітний конверт із першим завданням та пунктом призначення, команди поринули у вир змагання. Шість завдань, що безпосередньо пов’язані із серією книг «In crudo», учасники мали здолати за півтори години. Їх чекали унікальні випробування, як, до прикладу, знайти директора видавництва «Академія» у центрі міста та взяти у нього автограф, роздавати флаєри з рекламою даної серії книг, селфі з випадковими перехожими та цими книгами. На переможців чекав особливий

живемо

«Традиційні презентації вже від-

жили себе. Вони не цікавлять молодь. Ви бачите, що молодь у нас активна і вона хоче іншої форми. Квест полягає у власне грі, яка додає драйву, драйву читання»

подарунок від організаторів. А що може бути найкращим подарунком для тих, хто любить читати? Звісно ж книги. Тому команда тріумфаторів була нагороджена серією книг «Автографи часу». Проте жоден із учасників квесту не залишився поза увагою. На всіх чекав солодкий стіл і чаювання, також цікаві книги для душі та роздумів. Спілкуючись з учасниками квесту можна було навіть не питати про їх особисті враження — все було зрозуміло з їхніх усмішок. Відгуки були лише позитивні, сповнені тепла. Єдине про що шкодували команди, так це через те, що в місті насправді мало таких захоплюючих інтерактивних подій. Інноваційна форма читання стала каталізатором для творчого потенціалу студентів. Відтак, з часу проведення квесту молоді натхненні ентузіасти провели цілий літературний флешмоб. Вони читали новітню літературу, робили фото — флешмоб із книгою, знімали промо-ролики із закликом читати сучасну книгу, стали постановщиками реклами з екранізацією повісті із серії книг «In crudo» та багато чого іншого. Тож чи мав успіх даний квест у нашому місті? Звісно ж мав, і до того ж, колосальний. Він змінив відношення сучасного покоління до читання. Натхненні прикладом їх одногрупників, студенти стали більш відкритими до відлуння минулих років, науки предків. Щодо тих, хто ніколи не забував пріоритет літератури над сучасними технологіями, то вони і надалі планують популяризувати сучасну книгу серед молоді. Проте намічені плани вони поки що не розголошують. Такий квест ще раз довів, що молодь нашого міста активна і ще здатна цінувати вагу книжки, усвідомлювати цінність читання. Тож варто прислухатись до ритму міста та потреб нашого духовного початку. Софія Бенза

розвиваємось

Краса завжди була темою полеміки багатьох вчених. Що таке краса? Чи є це просто суб’єктивним враженням людини?

Чому витвори мистецтва таких митців, як Мікеланджело, Дюрера, Леонардо да Вінчі настільки досконалі й не перестають вражати людей протягом століть? Можливо, вони володіли таємницею живопису? Так, але ця таємниця відома вже декілька тисячоліть — це число “ФІ”, яким користувалися для побудови грецького Парфенону, пірамід Єгипту, храму Покрова на Нерлі. Майже всі ці живописці, архітектори користувалися “божественним числом”

на інтуїтивному рівні, але в їх роботах ми неодмінно знаходимо “ФІ”. Термін “золота пропорція” (яка відповідає числу “ФІ”), вперше ввів Клавдій Птолемей, а популярності він набув завдяки Леонардо да Вінчі. «Золоту пропорцію», як число, ми отримали завдяки А. Фібоначчі. То чому ж це «божественне число» символізує красу? Леонардо Пізанський, за прізвиськом “Фібоначчі” помітив, що коли паросток ахілеї пробивається крізь землю, в нього виростає тільки один маленький листок, потім появляється ще один, далі — два, а потім число листків наростає відповідно встановленої Леонардо послідовності: кожне

Таємниче число

розвиваємось

краси

наступне число дорівнює сумі двох попередніх. Отримуємо ряд: 1,1,2,3,5,8,13,21, — названий рядом Фібоначчі. Цей ряд має дивовижну властивість: якщо ділити число цієї послідовності на наступне, ми будемо наближатися до числа 1,618, що виражає пропорцію “золотого перерізу”. Тому число 1,618 називають числом Фібоначчі і вважають його відповідним “золотому перерізу”. Пригадаймо відомий малюнок Леонардо да Вінчі „Вітрувіанська людина”, який названо на честь Маркуса Вітрувія, геніального римського архітектора, котрий прославляв число “ФІ” і використовував “золотий переріз” у своїх витворах. У людини ми можемо спостерігати „божественну пропорцію” “ФІ” (відповідно Л. да Вінчі): відношення відстані від плеча до кінчиків пальців до відстані від ліктя до кінчиків пальців; довжина долоні поділеної на довжину середнього пальця тощо.

Як бачимо, за певним хаосом світу приховується порядок. І давні люди, відкривши число “ФІ”, були впевнені, що знайшли той будівельний камінь, який Господь використовував для створення світу. Природа має свій порядок, а «мистецтво є не що інше, як спроба людини імітувати красу, створену Богом». Видатні митці змогли настільки зблизитися з природою, що зрозуміли її найголовнішу таємницю — таємницю числа “ФІ”. Може в цьому полягає секрет безсмертя всіх витворів мистецтва? На основі матеріалів Каті Матвійчук

розвиваємось

IсторIя реального агента

Кожен чув ім’я – Джеймс Бонд і не сумніваюсь, що усі бачили серію фільмів «Агент 007». А чи знаєте Ви хто був реальним прототипом цього чоловіка? Cідней Рейлі – людина, про яку відомо дуже багато різноманітної інформації, але правду не знає ніхто. Народився чоловік у березні, в Одесі, в єврейській родині. Справжнє ім’я – Зігмунд Розенблюм. Коли хлопця просили розповісти про себе — говорив він багато. Але завжди різну інформацію. Найімовірніше, що мати народила Сіднея не від свого законного чоловіка, тому хлопчика не дуже любили в сім’ї. Проте вже з того часу він демонстрував свої надзвичайні здібності. В Одесі він прославився тим, що створював банки-одноденки, тобто такі банки, які після вкладення в них грошей переставали існувати. Також хлопець займався ще одним видом кримінальної діяльності — він дуже вміло підробляв царські асигнації і паспорти. Згодом Рейлі переїхав з Одеси через те, що вступив у марксистський гурток та змушений був втікати від політичних переслідувань з боку влади. За цей час хлопець пробував відкрити бізнес, працював у різних сферах і у Бразилії, познайомившись з агентами британської розвідки, сам вступив до них на службу. Як і сам герой фільмів про Джеймса Бонда, Сідней любив жінок і за все своє життя мав величезну кількість романів, декілька раз був одружений. Кажуть, що навіть після того, як Рейлі кидав своїх жінок – вони залишались йому вірними. Через деякий час він переїхав до Британії. За версією самого Рейлі, в роки ХХ століття він працював на британську розвідку під вигля-

дом бізнесмена, у якого є зв’язки по всій Європі, в Росії і в Азії. Справою свого життя Сідней вважав замах на вождя світового пролетаріату — Володимира Леніна. В грудні 1917 року Рейлі їде в Росію. Його метою було відновлення мережі англійської резидентури, а також — повалення влади більшовиків. Він зміг втертися в довіру до А. Юр’єва та інших впливових осіб. Англійська розвідка планувала розгорнути інтервенцію в Росії і вплинути на більшовицьких лідерів. У січні 1918 року Сідней Рейлі пробирається в Петроград під виглядом турецького купця Массіно. Рейлі веде активну роботу і, за неперевіреними даними, він навіть мав таємну зустріч з Леніним, передавши йому лист від прем’єра Англії Ллойда-Джорджа. Після цієї операції Сідней повернувся у рідну Одесу. Найтемнішим і маловідомим завдання — був його зв’язок з Вірою Холодною. За однією з версій підпілля більшовиків вирішило використовувати актрису для того, щоб спокусити керівника штабу французьких військ. Тоді в Одесі знімали кінофільми за участю знаменитої актриси і вона була популярною в колах високих чиновників. Раптово для всіх шанувальників, Віра Холодна помирає при дуже загадкових обставинах. Згідно з офіційною версією, вона за три дні «згоріла» від іспанки, а за неофіційною — в самій Одесі стверджували, що їй прислали отруєний букет. Її смерть пов’язують із діяльністю Рейлі. Після вдало виконаного завдання він втік з Одеси. В цей час у Мінську арештовують друга Сіднея, лідера есерів – Бориса Савінкова. Саме ця дружба стала фатальною для Рейлі. Більшовики використали її і змусили прибути в СРСР. Його теж арештовують. За однією з версій, після допиту розвідника розстріляли і тіло поховали у внутрішньому дворі на Луб’янці. За іншою інформацією, Рейлі вивезли в ліс і вбили там. Яким насправді було життя прототипа Джеймса Бонда не знає ніхто, та фільми про агента 007 відомі мільйонам. Тож зараз нам варто тільки насолоджуватись неймовірними пригодами одесита з екранів кінотеатрів.

Юлія Торконяк

розвиваємось Дисоціативні розлади особистості Відомий цей монстр також як множинна особистість. Монстр-хамелеон: може приймати найрізноманітніші форми, які йому захочеться, при чому як зовнішньо, так і внутрішньо. Монстр завжди має вигляд однієї із своїх жертв. Їх так багато, що навіть сам господар тіла і ДРО мають сумніви щодо свого головування у тілі. До того ж, деякі альтернативні особистості можуть періодично «виходити з гри». Варто також додати, що ДРО виглядає і поводиться абсолютно відрізняючись від інших особистостей.

Психологічні Шизофренія

Це огидне створіння маніпулює своїми жертвами, змушуючи їх виконувати будь-які накази і примхи. Для цього Шизофренія використовує галюциногенний газ. Цей газ робить жертву слухняною і керованою. Цей монстрик часто приходить не сам, а зі своїми дружками. Параноєю, наприклад. Але в цій компанії, Шизофренія всеодно керує як «Хрещений батько серед інших мафіозі». Схожіть також проявляється в тому, що Шизофренія рідко показується на очі, надаючи перевагу тіні.

розвиваємось Депресія Монстр Депресія плавно дрейфує по житті, закривши очі, для того, щоб відгородитьсь від зовнішнього світу. Тому він постійно стикається з іншими монстрами і людьми, кожного разу додаючи їм клопоту. Єдиний порятунок для цього монстра — огорнути своїм м’яким хвостом свою жертву і поділитись з нею своїм настороєм і переживаннями. Бідолаха ще не підозрює про його існування, а на душі вже наростають важкість і пригніченість. А депресія тим часом починає поглинати і смакувати будь-які позитивні почуття людини, поки не проковтне все, а потім спокійно обертається і йде винюхувати іншу жертву.

монстрики

Параноя

Її довгі вушка — радари, які сканують навколишню ситуацію і все, що відбувається навколо. Але насправді ці вушка виявляються некорисними, адже звуки у них сильно спотворюються і приглушуються. Тому Параноя, зазвичай, дезінформує свою жертву, даючи їй невірні дані на основі неправильно почутого. Параноя підживлюється почуттями страху і тривоги, які викликає в жертви неспеціально. Зазвичай, вона ходить поряд з такими монстриками як Тривога і Шизофренія, адже вони одного роду. Юлія Март

насолоджуємось

ш На

Давай підемо ми до танцю І розпочнеться карнавал, А може хочеш, мій обранцю, Послухать ти мелодій шквал?

й ти ал

ав

рн

Їх всіх нехай оживить радість, Імпровізацій наших бал. Відкинути нарешті млявість – Ось це і є нудьги фінал.

ка

Давай забудем сірі будні! Давай влаштуєм свято свят! І вулиці знов будуть людні Дорослих, діток, молодят –

с ри

іск

Як схочеш – нині понадвечір Запустимо вогні між хмар. Зігрієм серце в холоднечі, Де замість свят лише нуар.

Давай для всіх ці мляві будні Заллємо барвами розваг, А потім площі велелюдні Облишим, поки там аншлаг. Давай подалі від народу Лише удвох утечемо І ще до сонячного сходу Тепло святкове вберемо.

Софія Бенза

Різдво моєї душі

насолоджуємось

Мабуть, до самої туманно-сизої старості, До останньої сивої волосинки Пам’ятатиму оте дитяче, безтурботне, трепетне Різдво. А може, до передостанньої... Сидіти в темній кімнаті І широко розплющеною кароокою наївністю Дивитися в ніч. Вперто й щасливо колядувати весь вечір Разом, нарівні з дорослими. Майже нарівні. Затято переконувати, потираючи очі, Що «зовсім не хочеться спати». Крутити у напівсонній свідомості Не до кінця зрозумілі, Але знані напам’ять і все більш таємничо-манливі Пісенні рядки. До останнього слова. А може, до передостаннього... Вкотре бігти, Переганяючи темп власного ошалілого серця, З кімнати в кухню. І назад. Зосереджено проводити очима

По золотаво-блакитному ободку кожної тарілки, Відповідально загинаючи пальці – «Є вже дванадцять чи ні?!» Чомусь саме це Контрастною плямою врізалося в пам’ять. Шелест спогадів у вухах Рівним бабусиним голосом – «Дванадцять страв – як дванадцять апостолів». Маленькі, злегка пожовклі образки З заповітними іменами У крихітній, ніби ляльковій, долоні. Чомусь саме це Досі викликає щире нерозуміння, Якусь сокровенну дитячу образу, Німий внутрішній спротив, Що вимагає данини пам’яті, Данини традиціям. Данини останній дитячій радості. А може, передостанній... Велика блискуча конструкція у закоцюблих руках Усміхненого юнака з щоками кольору спілої горобини. Яскрава Вертепна Зірка. Нерукотворне диво, Яке не піддавалося логічному поясненню Захоплених дитячих думок. Диво, що було поневолене Довгим дерев’яним держаком, і, Як здавалось маленькій душі, Дай йому волю – і воно вирветься, випурхне, Проб’є високу стелю, Шугне крізь димар, Плавно змахуючи золотавими крилами.

Не одне свято промайне На відривному календарі власних спогадів. Не одне Різдво сяятиме Урочистим багатоголоссям. Маленьке здивоване личко З широко розплющеною Кароокою наївністю Заплутається в мереживному сивому серпанку.

насолоджуємось

І вже власні радісні онуки Сидітимуть навколо, Жадібно вслухаючись в тихий голос, Що розповідатиме таємниці Святого вечора. Стареча пам’ять забуде безліч важливого. Але завжди пам’ятатиме Оте дитяче, безтурботне, трепетне Різдво. Різдво моєї душі. Ольга Максимців

смакуємо

я » в о р о д з Секрет у я т т 1 л о г та дов японськ1й кухн1

У всьому світі люди хочуть відчувати себе здоровими і при цьому добре виглядати. Найважливішу роль тут відіграє правильне харчування. Підрахунок калорій і виснажливі дієти можуть допомогти отримати хорошу фігуру, але чи принесе це користь вашому здоров’ю? Вченими доведено, що саме вживання правильних продуктів в помірній кількості в необхідний час зробить вас не тільки здоровими, сильними, але й привабливими. Японська кухня здавна славиться своєю незвичністю та оригінальністю. Вона завоювала велику популярність у всьому світі . Якщо раніше багато хто навіть уявити не міг, що таке суші і як їх їсти, сьогодні кожен другий розповість вам якщо не все, то багато про японські продукти. Така популярність кухні Країни висхідного сонця пов’язана саме з корисністю поєднання японських продуктів, а також з багатовіковим дотриманням традицій, які в сучасному європейському світі здаються незвичайними. Формувалася японська кулінарія більше трьох тисячоліть, змінювались правителі і історичні епо-

«У Японії їжа — це справжнє єднання з природою»

хи, а разом з ними піддавалися змінам і кулінарні вподобання людей. Природна географічна відособленість острівної держави сприяла формуванню нації, самобутньої у всьому, включаючи і кулінарію. Але при цьому не можна не згадати про те, що значний вплив на розвиток японської культури мав Китай. У певні історичні епохи жорсткі релігійні правила відносно вживання в їжу продуктів тваринного походження, особливо м’яса, стимулювали розвиток рибальства, що стало великим благом для здоров’я людей, адже води японського моря — надзвичайно сприятливе середовище для життя морської флори і фауни. В наші дні щодня

тисячі суден доставляють на ринки країни безліч морепродуктів. Мабуть, у всій світовій кулінарії не зустрінеш таку оригінальну і унікальну кухню як в Японії. Майже 2500 років тому, коли японці освоїли і стали вирощувати рисову культуру, стала зароджуватися японська кухня. Вона визнана однією з найбільш різноманітних і корисних кухонь, оскільки в приготуванні її страв використовуються натуральні компоненти з мінімальною обробкою. Японці не прагнуть повністю змінити смак продуктів, додаючи безліч спецій, навпаки, вони зберігають природний смак риби і овочів, прагнучи розкрити їх багатогранний аромат і

корисні властивості. У Японії важливу роль відіграє ставлення до продукту. Сам по собі продукт є священним. І, щоб не осквернити його святість, його намагаються використовувати тільки в найсвіжішому вигляді, дуже близькому до первинного. Японці також кажуть, що китайська кухня — це долучення до людського мистецтва, а західна їжа — це долучення до людської влади. Як завжди, мудрі японці в чомусь дуже праві. Дивно, що їх глибока філософія поширилася навіть на їжу. У Японії

їжа — це справжнє єднання з природою. Корінь повинен бути коренем, лист листом, а риба рибою. Особливість японської культури в тому, що вони в усьому пристрасно намагаються досягти досконалості. Це ж стосується і японської кухні. Кожна страва доведена до досконалості смаку. Японці побили всі рекорди за кількістю страв, які вони можуть приготувати з рису. Вони можуть їсти його замість хліба, вживати з рибою, а також, замість солодощів. Рис їдять два або три рази на день, тому таке розмаїття просто необхідно. Ще однією з особливостей японської кухні

можна вважати цікаву диференціацію за порами року і географічних регіонах. Що стосується пір року, то з кожним сезоном в традиційні страви японської кухні додаються елементи, що нагадують пору року за вікном. Наприклад, традиційний японський суп може бути прикрашений морквяними скибочками, вирізаними у вигляді листя — в осінній сезон. Навесні страви прикрашаються такими деталями, які нагадують квітучу сакуру. Те ж стосується і вибору самих продуктів — на кожну пору року на столі з’являються нові страви з продуктів, характерних для цієї пори. Японська держава складається з 47 префектур. Крім того, що кожна така адміністративна одиниця має законодавчий і адміністративний апарат, вона ще й може похвалитися і унікальною кухнею. Тактак, в кожній префектурі існують страви, які готуються тільки на її території , а в інших місцях ні. Дуже часто навіть самі японці, подорожуючи по своїй країні, серед сувенірів для домашніх вибирають і кулінарні страви, традиційні тільки для цієї префектури. Дуже уважно, навіть скрупульозно, японці ставляться до подачі страв на стіл. Це стосується і розміру порцій, і сервірування. Це справжнє мистецтво, я к е дозволяє ще до дегустації страв насолодитися їх неперевершеним зовнішнім виглядом. Подаються японські страви у вільній послідовності. На відміну від російської чи української кухні, наприклад, де на перше йде суп або борщ, а на друге гарнір з м’ясом, в японській кухні суворих правил немає. Ви можете почати обід з суші, а закінчити його супом. Порції страв у японській кухні не великі, але їх зміна може доходити до 20 раз. Це унікальна можливість спробувати найрізноманітніші продукти і при цьому не переїсти. Це, до речі, ще одна особливість японської кухні — вона легко і швидко засвоюється, корисна і не веде до неприємних відчуттів тяжкості в шлунку.

Які ж продукти використовуються в приготуванні страв? У першу чергу — це рис. Не дарма Японія колись носила назву, яка перекладалась як «Земля рисових колосків». Рис, який японські кулінари використовують у приготуванні різноманітних страв, особливий. У ньому підвищена клейкість, яка зберігається навіть при разварюванні і дозволяє формувати суші акуратними і зручними для використання паличок. Рис — це і основна страва, яку японці їдять протягом усього дня невеликими порціями. Він — відмінне джерело вуглеводів і енергії. Ще один компонент — риба і морепродукти. Як острівна держава, Японія не тільки виловлює морепродукти на експорт, а й сама є одним з найбільших її споживачів. Різноманітність рецептів з приготування риби в японській кухні не перестає дивувати. Її смажать, готують на пару, а також подають практично сирою. «Одори» — для приготування цієї страви бе-

«...ще одна особливість ні японської кух легко і — вона ов с а з о к д и в ш юється...» руть живу рибу або морепродукти, занурюють в окріп і нарізаними скибочками подають до столу, заливши м’ясо соусом. При цьому нерідко риба продовжує ще рухатись. Для надання особливого смаку в японських стравах використовуються і такі компоненти як овочі , бобові і соєві, бамбук, лотос, дайкон, васаб , норі, імбир. Японська кухня настільки різноманітна і багата на дивовижні поєднання інгредієнтів, що вивчати її можна все життя. Також варто зазначити, що традиційна японська їжа вважається їжею довгожителів. Завдяки своєрідності інгредієнтів і способів їх приготування, японська їжа привертає все більшу увагу людей, що піклуються про своє здоров’я. Продукти, що використовуються в приготуванні японських страв, живлять організм речовинами, що запобігають старінню клітин. Можливо, тому Японія — країна з найбільшим числом довгожителів, багато з яких виглядають молодше своїх років. Містечко Кетанго в Кіото славиться найбільшим числом довгожителів старше 100 років. Залишатися бадьорими та здоровими людям, які проживають в цьому містечку, допомагає їжа з риби, водоростей і бобів.

смакуємо Риба значно знижує кислот омега-3, риба Завдяки вмісту жирних серцево-судинних ороби Альцгеймера, ризик виникнення хв чного артриту та раку. захворювань, ревмати казали, що вжиі з 1980 по 1999 рік, по Дослідження проведен е на 30% ймовіра дні рибу, ви знижуєт ваючи хоча б раз на дв рок серця. хвороб як параліч і по ність виникнення таких та вечерю: копсніданок, так і на обід Японці їдять рибу як на . Найулюбленіша у, запечену, тушковану чену, сиру, обсмажен ій кухні готують Крім цього, в японськ риба японців — лосось. і сардин. вугрів, тунців, форелей та ситні, містять і в Японії: вони дешеві рн ля пу Сардини дуже по кислоти, а також ву й ейкозапентаїнову кальцій, докозагексаїно такої кількості ової кислоти. Вживання велику кількість нуклеїн втраті пам’яті. Для обігає слабоумству та корисних речовин зап ання: спочатку обливий спосіб приготув сардин застосовують ос ть цілком. тім обсмажують і з’їдаю висушують на сонці, по

о п я и п и ц н и Пр Рис ї страви. Японську кухню без рисово он яп ти ви уя о ив жл Немо не склеюється ому білому рису, який угл кр гу ва ре пе ь ют да ці від улярніший сорт . «Косіхікарі» — найпоп ня ан тув иго пр есі оц в пр уватий смак. рису, має злегка солодк основі високощо саме завдяки рису, ь, ют ня ев зап оги тол Діє вагою й жине страждають зайвою ці он яп , ти діє ої дн во вугле стерину. с не містить солі та холе ри , ого ць ім Кр . вго до вуть

Соя Соя низькокамісо, сир тофу і соус. Японці готують з сої суп їнами. лорійна й багата проте

смакуємо Овочі Приготовані на пару або тушковані на рапсовій олії овочі дуж е популярні в Японії. Найчастіше готують сум іші: цукіні, біла цибуля, баклажани, зелений горошок, червоний перець, гриби шиітаке, додаючи приправи типу кінзи. Така їжа містить необхід ну кількість калорій, багата вітамінами і мінер алами. .

онської кухні Зелений чай Каонії — зелений чай. Ще один символ Яп ю, ча ів ивих інгредієнт техін, один із важл дре пе старіння клітин і по уповільнює процеси их хвороб. жає появу різних віков иавиться своїми чайн Відомо, що Японія сл о гат ба й японці п’ють ча ми церемоніями, самі ет кр се чи що «чай — це разів на день, пам’ятаю яє схилах він розправл х довголіття. На гірськи землі». свої листя, немов душа

надзвичайно різОтже, японська кухня найважливіше те, що номанітна та цікава, а сна. Можливо варто вона, також, дуже кори птів японських страв вивчити декілька реце изьких різноманітніі порадувати своїх бл стю столу?

Ольга Боднарчук

читаємо

Людмила Баграт «Зло» «Кожен великий автор підписує угоду з дияволом, таким чином купуючи собі безсмертя. Він і надалі живе у своїх книжках, а розплачується за це забуттям»

«Чому не існує нескінченних історій?»

Саме це я подумала, коли закінчила читати цю містичну мелодраму зовсім невідомої авторки. На жаль, в її творчому здобутку тільки один роман — «Зло», але ж яка неймовірна ця книга. Її хочеться перечитувати і перечитувати, розібрати на частинки і зануритись в ті два світи, що зображені в романі. Знаєте, бувають книги після яких ти ще довго не можеш прийти до тями, живеш в тій історії, мариш нею. От і я не можу почати читати нову книгу, бо досі під враженнями. Здається, що я б читала тільки «Зло», бо не зустрічала схожих історій, схожих сюжетів. Книга викликає справжні емоції, непідробні почуття, надію. Іноді хочеться опинитись на місці головної героїні, іноді, все, що залишається — співчувати їй. Цей роман можна прочитати за декілька годин, бо ти просто розчиняєшся у літерах, словах, реченнях і не можеш зупинитись. Хочеться дізнатись «Що ж далі?» Головна героїня — Марго — доросла, розумна і неймовірно вродлива дівчина, яка, незважаючи на сумні слова її матері, про те, що світ давно втратив любов — все ще вірить у справжні почуття. І вона зустрічає свою любов, але тільки уві сні. В реальності ж Марго потрапляє в руки справжнісінького зла, Костянтина — людини, яка не зупиняється і здатна на все, щоб досягти свого. Це зло, від якого все життя дівчину намагались відвернути, відтягти батьки. Воно наздогнало її в дорослому віці, воно заволоділо нею як річчю і Марго ніяк не може вивільнитись. Бо «зло» її кохає. А вона… Вона кохає того, кого, можливо, навіть не існує в реальному житті. Тоді чому ж все, що Марго відчуває у снах таке реальне, коли вона прокидається? Марго все життя мріяла про те, щоб її не просто хотіли, а кохали. Щоб у ній чоловіки бачили не просто тіло, а «людину,жінку,дитину,сестру,співрозмовника,коханку». І її бажання здійснилось, правда не зовсім правильно. Вона була щасливою тільки, коли спала, бо саме у своїх снах зустрічалась з магічним чоловіком, сильним і таким чуттєвим Яном. З часом, дівчина вже не знала де з нею грається підсвідомість, а де вона дійсно живе. Адже речі, які вона «приносила» з собою у сни — зникали в реальності; кіт, який жив у неї в снах — знайшовся й у житті. Та й ще чимало таких моментів. Не буду переповідати все, вам просто необхідно взяти в руки книжку і дізнатись про цю історію особисто. У справжньому житті Марго теж мала стосунки — зовсім протилежні тим щасливим, які їй снились. Хоча Костянтин теж, по-своєму, як вміє зло — кохав дівчину. Проте це кохання було дике та жорстоке. Дівчина не витримує такого життя. Все, що їй потрібно — це сон, щоб бути зі своїм коханим. Марго починає приймати снодійне, намагатись якнайбільше отримати від тих стосунків із Яном. Її рятує і витягує зі світу снів Костянтин. Та чи можна боротись із коханням? Навіть, якщо воно таке дивне і незрозуміле. А Марго мучиться від вини перед Яном, бо вважає що зраджує йому з цим «злом». Людмила Баграт майстерно заплутує читача, змушує думати, вірити і водночас сумніватись. Її мова, її влучні вислови — ідеальні. Я впевнено можу сказати, що «Зло» заслуговує особливого місця на поличці української літератури. Цю книгу повинен прочитати кожен, хто любить читати. Вона нікого не залишить байдужим.

Юлія Торконяк

дивимось

Останній мисливець за відьмами 74

Знову і знову талановиті режисери, продюсери, сценаристи та актори не перестають нас дивувати та зачаровувати своєю майстерністю. Зовсім недавно на екранах усіх кінотеатрів жив своїм життям новий фільм 2015 року під назвою «Останній мисливець за відьмами». Американські митці сучасної кіноіндустрії знову постарались і продемонстрували захоплюючий пригодницький бойовик, який має ще й третю класифікацію «фентезі». Звичайно ж я теж його бачила, тому коротко переповім сюжет: Нью-Йорк наших днів. Ось вже багато років безсмертний мисливець на відьом займається своїм покликанням, охороняючи життя звичайних людей від підступів цих темних створінь. Він останній представник свого клану, протягом століть стояв на варті добра. Володіючи унікальними здібностями, він весь час стежить за силами зла, усвідомлюючи, що вони ніколи не поступляться. За довгий час переслідувань він відмінно вивчив своїх потенційних «жертв» і прекрасно знає всі їхні виверти, хитрощі і слабкі сторони. Відьмам не терпиться позбутися мисливця за головами, для цього вони навіть йдуть на угоду з нечистю, однак здолати такого ворога не так вже просто. Одного разу до головного героя доходять чутки, що одна зловісна королева

намагається заволодіти древнім артефактом, що дарує своєму власникові безсмертя, чого не можна допустити ні в якому разі. Мисливець розуміє, що поодинці не впорається з таким складним завданням, тому йому потрібен помічник і бажано з клану відьом. Свій вибір він зупиняє на юній чаклунці, що відрізняється добрим і м’яким характером. Однак, справа в тому, що союз з відьмою для героя гірше смерті. Але нічого не залишається, як піти на цей крок, адже від нього залежить життя всього людства, а заради цього можна і поступитися власними принципами. Чим обернеться настільки незвичайний альянс і чи зможуть союзники здолати могутню відьму? Щоб дізнатись чим закінчиться фільм, вам доведеться самим його переглянути. А я ,у свою чергу, сподіваюсь, що буде продовження і у наступній серії цього фільму події будуть ще серйозніші та небезпечніші. Але, як і завжди, переможе добро. До речі, головного героя у фільмі зіграв знаменитий актор Він Дізель. Як тільки у вас знайдеться хвилинка вільного часу, пропоную витратити її із користю, подивитись фільм «Останній мисливець за відьмами» і дізнатись чим же все закінчилось, хто кого зрадив у найвідповідальніший момент, а хто заради добра готовий був віддати своє життя. Мар’яна Джердж

слухаємо Сьогодні спілкуємось із чудовими і талановитими хлопцями із групи «The Sunny Stones»: Максом (барабани), Андрієм (ритм-гітара, соло-гітара), Адамом (бас-гітара). Вони вже не один раз нас тішили своїми виступами. Нещодавно жителі нашого міста мали можливість почути і побачити їх у пабі BarDuck. «Intermezzo», звичайно, не міг обійти стороною молодий, перспективний і головне драйвовий гурт «The Sunny Stones» і спішимо поділитись з Вами нашою цікавою розмовою!

The

Sunny

Intermezzo: Як давно займаєтесь музикою? Макс: Ми займаємось півтора року. Я особисто почав займатись в музичній школі на барабанах. Займаюсь уже 6 рік. Андрій: Я два роки займався на клавішах, а вже потім перейшов на гітару. Адам:Я спеціально почав вчитись грати на гітарі для участі в цій групі. Intermezzo: Як утворилась група і чому така назва? Макс: «The Sunny Stones» перекладається як сонячні камінчики. Цю назву придумали Андрій і Адам. Дуже довго вони думали над назвою, але таки зупинились на цьому варіанті. Андрій: Якщо говорити про те, як ми утворились, то починалось все, напевно, таки з того, що ми грали з Максом у музичній школі – я на фортепіано, він на установці. Потім до нас приєднався Адам, спочатку з простою гітарою. Ми всі часто збирались, грали. Врешті, Адам купив бас-гітару. Був період, що нас було п’ятеро в групі, але склад мінявся, тому що деякі учасники не приходили часто на репетиції, не ставились серйозно. Адам: Мені сподобалось як грають хлопці і я захотів до них у групу. Батьки купили першу гітару і Андрій почав мене вчити грі.

слухаємо

Макс: Оскільки ми грали на квартирі, то частенько вислуховували скарги сусідів. Але мої електронні барабани це, все-таки краще, ніж моя гра на бабусиних каструлях, на яких я грав спочатку. Intermezzo: Як батьки ставляться до групи? Макс: Особосто в мене дуже серйозне ставлення до музики, я збираюсь поступати в училище і, звичайно, батьки мене підтримують в цьому і стараються розвивати талант. Андрій: Так само і я. Батьки підтримують мене, тим більше, що в мене це не один проект – в мене дві групи. Також збираюсь поступати в музичний заклад. Intermezzo: Слухаючи ваш вуличний концерт, неможливо сказати, що хтось займається музикою більше, хтось менше. Ви всі дуже круто граєте. Молодці! Андрій: Ми гарно втрьох зігрались. Макс: Не менш важливо, напевно, те, що ми друзі – постійно разом і це нам допомагає. Intermezzo: А чому вирішили зіграти серед вуличної публіки? Макс: Нам потрібно було якось заявити про себе, що ось ми такі є. Виходити на публіку ми почали ще у 2014 році. Intermezzo: Ви пишите свої тексти пісень, музику, але ми ще не чули їх. Чому? Андрій: Ми працюємо над першим альбомом, але попереду ще багато допрацювань. Макс: Ми хочемо спочатку ще все «відточити», щоб потім все було ідеально.

y Stones Intermezzo: В якому форматі працюте? Як обрали стиль, напрям музики? Макс: Ми починали із пісень Бітлз. Спочатку із простішого і так розігрувались-розігрувались. Тому вийшло так, що ми граємо класичний рок. З цим і почали виходити на стометрівку. Згодом грали вже музику інших груп. Intermezzo: Як створюєте музику, опишіть сам процес. Андрій: Один з учасників в себе вдома, на гітарі спочатку пише, потім приносить на репетицію і ми пробуємо все це розіграти. Більшість пісень написав, до речі, Адам.

TThhee SSuunnnnyy SSttoonneess

слухаємо

Intermezzo: Чи не страшно виходити на публіку і коли вперше вийшли? Макс: Перший раз, звичайно, страшно, але потім звикаєш. Андрій:24 березня 2014 року ми дебютували. Адам: На жаль, дуже мало репетицій проводимо. Макс: Ми робимо обов’язково репетицію перед тим, як маємо виступати, ну і коли граємо щось нове. Збираємось десь раз на тиждень, триває репетиція приблизно 2 години. Intermezzo: Як музика впливає на ваше життя? Андрій: На емоції, в першу чергу, впливає. Ми збираємось на репетціях, перш за все, для себе. Макс: Після репетиції набагато легше стає. Ти відігрався, відірвався, використав всю свою енергію на музику і це приносить дуже вилике задоволення. Intermezzo: Чим займаєтесь окрім музики? Адам: Я займаюсь теквандо, вже 6 років. Їжджу на змагання, беру призові місця, призер України. Макс: Ми з Андрієм також займаємось спортом. Я баскетболом, він – на турніках. Але музиці приділяємо набагато більше часу. Мар’яна Джердж Юлія Март

слухаємо

The Sunny Stones

подорожуємо

Лас-Вегас

«Лас-Вегас» — скаже хтось і ми одразу ж уявляємо собі яскраві вивіски, сотні барів та казино, вогні, які сяють, створюючи святкову атмосферу. Як тільки не називають це місто: місто мрій, місто гріхів, місто весіль, місто Преслі, бо ж скільки двійників можна зустріти прогулюючись вулицями. Я можу продовжувати довго. Але давайте спробуймо хоча б уявити себе там, зануритись у святкову атмосферу Лас-Вегаса і спробувати відчути всі можливості, які пропонує нам Вегас. Місто оточене величними горами і найкрасивішими каньйонами планети, в пустелі Мохаве, на заході Сполучених Штатів. Лас-Вегас — це своєрідний Діснейленд, тільки для дорослих. Вегас оживає вночі, а вдень — мало чим відрізняється від інших міст. Навіть, якщо ви не любите гучну музику, казино, то прогулянка нічним містом задовольнить вас повністю. Всього за день перебування у місті ви зможете відчути атмосферу різних країн: на вулицях Лас-Вегаса є і німецька пивоварня, і нью-йоркські хмарочоси зі Статуєю Свободи, а в самому центрі міста — Маленька Венеція з Гранд Каналом і гондолами. Знаменитий бульвар Стріп порадує готелями зі зменшеною копією Ейфелевої вежі на терасі, а любителям шоколаду варто поселитись у готелі Белладжіо — там встановлений шоколадний фонтан. А у готелі «Палац Цезаря» відтворюється архітектура Стародавнього Риму. Що ще потрібно? Здається, що можна й не виходити з своєї тимчасової домівки, адже і цим можна насолоджуватись. Проте, це тільки крапля води у океані. Багато туристів розповідають, що навіть місцеві жебраки, яких досить багато у Вегасі, здивують своєю креативністю. Вони сидять з картонними табличками, на яких написано «Не буду обманювати. Я хочу пива» чи «Я зробила багато помилок у житті». На вулиці можна зустріти і сфотографуватись з різноманітними героями фільмів та копіями знаменитостей. А замість громадського транспорту по Вегасі їздять лімузини, які жителі називають просто «лімо». Також, в будь-який момент, можна підійти до вуличного експрес-бару і купити собі алкоголь. Так само, як у нас каву —

подорожуємо

МIсто можливостей

в різнокольорових пластикових келихах оригінальної форми. Щодо казино — не варто ризикувати, адже всього за декілька хвилин можна програти багато грошей, які можна витратити на корисніші речі. У Вегасі зроблено все для того, щоб залучити до гри якомога більше людей. Друга мета будь-якого казино — створити такі умови, щоб люди грали якомога довше. Це зробити достатньо легко — жодних годинників на стінах, а штори на вікнах завжди закриті. Всі напої в казино безкоштовні для гравців. Навіть масаж можна отримати, якщо ви втомились довго сидіти. Все для того, щоб залучити гравців, які б програвали. І виходить. Щодня у Лас-Вегасі можна відвідати сотні розважальних програм. Тільки б вистачило сил та часу. Різноманітні циркові шоу, на яких можна почути чарівну живу музику, насолодитись найвищого рівня хореографією і акробатикою, захопитись складними трюками — і все це сплітається в дивовижну історію, яка переглядається на одному диханні і залишає незабутні спогади. Величезною популярністю також користуються шоу ілюзіоністів — в Лас-Вегасі постійно виступають Девід Копперфілд і Крісс Енджел, також можна відвідати сеанси гіпнозу чи комедійні шоу з елементами магії. Ще Вегас відомий тим, що тут всього за декілька хвилин можна одружитись, а також організувати повторну весільну церемонію для вже давно одружених пар. Все необхідне — весільна сукня, смокінг, макіяж, квіти, лімузин і фотозйомка без проблем буде знайдено дуже швидко. Лас-Вегас — місто, яке ніколи не спить. Місто, яке оспівував та обожнював Елвіс Преслі. Варто відвідати його, відчути свято всім своїм єством, тільки не забудьте вчасно повернутись у реальність. Юлія Торконяк

На вулиці грудень. Перший місяць зими і останній місяць року. Сніг випав до колін, транспорт зупинився, усі ходять пішком, звичайно, запізнюються на роботу, але ж і в цьому є частинка позитиву — прогулянки на свіжому повітрі ще нікому шкоди не принесли. А коли ти ще й весело з друзями пробираєшся крізь кучугури снігу дорогою на роботу, встигаєш намалювати своїм тілом 7 янголят, 15 разів впасти і 9 разів просто покидатись сніжками із колегами, то

Це ж не життя,

погодьтесь — кращого подарунку природа придумати не могла. Це у будь-якому випадку краще, ніж йти на роботу насупившись, сумним сісти у крісло автобуса і слухати як ричить мотор. А робить він це дуже неприємно, так дратує, якщо чесно, але що поробиш, у тебе немає вибору: сидиш, слухаєш і, як не дивно, умудряєшся задрімати під противне ричання заліза. Діти без упину бігають. Їм це важко дається, адже снігу дуже багато, але вони все одно не втрачають ентузіазму і просто радіють життю. Їх сміх відлунням чути ще на три квартали будинків у місті. Такий чистий, теплий, дзвінкий і одночасно ніжний звук. Не передати словами, яке це диво чути такі звуки. Ще жоден композитор не придумав нічого кращого, адже не під силу людині створювати подібне, надто на це великий талант потрібен, неземний талант, неприродний. Я чую знайомі звуки снігу — хруп, хруп, хруп… Як приємно знову його чути, знову відчувати його і насолоджуватись цим. Ой! Стоп! Якщо я його чую… це означає, що…. Не може бути… Не даремно люди говорять, що під Новий рік трапляються дива. Уже третій рік поспіль кожного грудня ці чудеса дають мені життя. А виходить, що розумні, ці веселі загадки природи — «люди». А я і

радий, що вони не помилились і чудеса справді існують. Так ще трішки, ще трішки і все побачу своїми чорними оченятами, відчую аромат своїм жовтеньким носом (до речі, він у мене чомусь кожного року дуже великий), напевно, для того, щоб краще і сильніше відчувати ці земні запахи. Ох, я вже відчуваю ліву руку... ой, вже і права є. Як це чудово, залишилось дочекатись на очі, ніс, і шапку. Кожного року у мене різні головні убори. Чому? А я і сам не

, це - казка!

знаю, здогадуюсь, що це пов’язано із тим, що кожного року її мені надягає інша дитинка. Одній подобається відерко, одній — каструля, цікаво, все ж, якою буде цьогорічна шапка..? Бачу. Я бачу. Я бачууууу їх. Усіх до єдиного. Тих, хто знову подарував мені життя, хто знову став моїм чарівником і приніс це диво. Які ж вони чудові, веселі і цікаві, звичайно. Я ніколи не втомлюсь спостерігати за їхніми іграми, за тим, як вони радіють снігу, як жваво кидаються сніжками і злегка штовхаючи один одного всі разом падають на нього. Незважаючи на дискомфорт, який відчувають при частому і сильному падінні у сніг, вони все одно посміхаються. Тепер, коли я їх бачу, усі звуки стали ще приємнішими, адже я бачу, де утворюється звук бігу по снігу, де розпочинається хвиля сміху і де вона закінчується. Ого, а цього року у мене шапка ще краща, ніж у попередні роки, така яскраво червона, і навіть має балабончик біленький, а найголовніше — вона із тканини. Чи може це означати, що люди вже мають мене за свого? Звичайно, так воно і є, інакше вони б не віддали мені один із видів їхнього святкового одягу. Якщо б я вмів плакати ,то точно розплакався б, адже мені так безмежно приємно, що вони не байдужі до мене, що вони люблять мене.

Дя кую люд В ам, и за цю каз ку.

робимо паузу

І в цей момент я дозволив собі вперше засумувати. Засумувати тому, що не можу їм подякувати, не можу нічого сказати, вони не чують моїх думок. І я не можу взяти і піти, підійти і обійняти кожного, міцно пригорнути до себе, прошепотіти щось заповітне на вушко кожному, кого бачу. Насправді, я міг спробувати, але це теж нереально тому, що коли у мене є цей шанс вони усі міцно сплять. Тільки, коли приходить темна ніч, коли зорі яскраво світять і місяць починає розповідати про те, що він бачить з висоти свого місцезнаходження, я починаю говорити з ним, часто ходжу поміж будинками з надією зустріти хоч

одну людину, але мені ніколи не щастило. Але щастить на інших сніговиків. Люди люблять нас, і багато хто з них дарує шанс таким як ми. При зустрічі ми ділимось враженнями від побаченого вдень, пробуємо повторити дивні рухи дітей і відтворити дзвінкий сміх, який так любимо. Але це триває не довго, тільки три години кожного вечора. Коли вони проходять, ми всі повертаємось на свої місця і чекаємо, коли повз нас пройде перша людина і подарує нам свою посмішку, чекаємо того часу, коли дітки знову бігатимуть, сміятимуться, падатимуть і не плакатимуть. Ой, що це? Які красиві! Вони неймовірні. Я знову приємно здивований. Дівчинка у голубенькій курточці подарувала мені чудесні рукавички. Такого у мене ще ніколи не було, рукавичок я ніколи не мав. І як пощастило, що вони теж червоного кольору, так личитимуть до моєї нової шапки. Що? Знову? Ще? Не може бути? Моєму щастю немає меж, попри те, що мені подарували життя, дали шанс бачити усі ці прекрасні речі, одягли мене в красиву шапку і натягли на руки такі ж красиві рукавички, щойно якийсь дорослий чоловік несподівано обмотав мою шию таким же червоним шарфиком. Це ж не життя, це казка! Дякую Вам, люди, за цю казку. Я безмежно, сильно люблю Вас.

Мар’яна Джердж

робимо паузу

Свято їхнь Рік тому вони з Беном святкували їх спільний день. День народження їхнього кохання. Він приїхав з величезним букетом білих троянд, хоча Ніна зовсім не очікувала провести з ним їхнє свято. Вона думала, що він зовсім забув, тому імпровізувала із вечерею, а Бен допомагав. Рік тому вони були щасливі. Через півроку після їхнього дня народження термін придатності цього кохання пройшов. Зіпсувались закохані погляди, закінчилась ніжність, зникли поцілунки. Долоні роз’єднались і більше не хотілось торкатись Бену колись такого коханого тіла Ніни. Він, як губкою з шкільної дошки, стер спільне життя, мрії та плани. Ніна плакала, а Бен байдуже дивився на неї. Сьогодні перший їхній спільний день, в якому Ніна залишилась сама. Вона випила пляшку вина за їхнє щастя, проте вже окремо. І зараз гуляє по улюблених колись місцях. Вирішила святкувати сама. Згадала як в той день, коли Бен запропонував їм стати парою почалась шалена злива, вони повністю промокли, вирішили, що ближче буде дійти до дому хлопця. Проте це не допомогло, але вони сміялись і були щасливі. Цей спогад відразу ж змінив день розлуки. В очах Бена ненависть. Незрозуміла жорстокість. В очах,

ього кохання

робимо паузу

де колись було кохання та ніжність. Ніна навіть його слів не пам’ятала, тільки погляд. В той день випав сніг. А дівчина була одягнута зовсім не по погоді. Бен викликав таксі, щоб Ніна поїхала додому. Вона старалась не плакати, за звичкою хотіла взяти Бена за руку, а він так боляче висмикнув її. Цей жест ще досі обпікає серце. Ніна сіла на карусель, де вони часто проводили літні вечора. Витягнула сигарету. Відчула в кишені куртки вібрацію телефону. Бен. «Невже він пам’ятає про нашу чи вже не нашу річницю?» - Слухаю, — байдуже відповіла Ніна. - Я хочу бути поруч з тобою, — ці слова ще надовго залишать відбитки у її голові. - А я не люблю жити минулим, Бен, — стримуючи сльози промовила дівчина, — не буду я грати в твої ігри, ти забув що ти мені казав тоді? Якби ти мене любив, ми б зараз були поруч. І в цей момент Бен з’явився з темряви. З таким же букетом троянд, як рік тому. Він ненавмисно торкнувся її руки і Ніні стало так тепло від цього. - Ти б не була тут, якби не любила, — відповів Бен. — Пішли додому?

Юлія Торконяк

зм

од а

Ро

Був холодний осінній вечір. На вулиці порожньо. Сильний вітер і починався дощ. Чи може це вже був сніг? Листопад любить дивувати погодою. Вайлет йшла містом, тримаючи в одні руці пакунок з пляшкою вина та святковим тортом, який їй подарували на роботі співробітники, а в іншій — повітряні кульки, теж подарунок. Від чоловіка, якого вона навіть не знає. Їй було сумно, не так дівчина хотіла провести свій 23-й день народження. Раптом її погляд зупинився на безхатьку із собакою. Хоча чоловік виглядав досить доглянуто, проте Вайлет чомусь відразу ж зрозуміла, що у нього немає дому. На мить дівчина зупинилась. Він глянув на неї. - Ви сумно виглядаєте — сказав він, — у Вас ж свято, чому не святкуєте? - Немає з ким, — промовила дівчина і сіла біля нього. - Ви самотні, — раптом чоловік подивився їй прямо в очі. — Чомусь відразу ж зрозумів це, в очах Ваших сум та біль. Ви вартуєте більшого, мила. Вайлет витягнула з пакету вино і торт. - Відсвяткуєте зі мною? — запитала вона. — Мені не хочеться йти додому. Як Вас звати? - Я думаю, що Вам не буде приємна моя компанія. Гляньте на мене, — відповів старий. — Впевнений, що Ви зможете знайти кращих людей для святкування. - Мене звуть Вайлет, мені сьогодні 23, — з ентузіазмом сказала дівчина і почала

м ар о в ун ва ок

відкорковувати пляшку. — І я хочу відсвяткувати свій день народження з Вами. Можу хоча б ім’я дізнатись? Чоловік розсміявся так щиро, що настрій Вайлет відразу ж піднявся. Старий подивився на собаку. - Що, друже, складемо компанію цій сонячній іменинниці? — весело сказав він. - Я Волтер. А це, — показав він на собаку, — Морріс. Пес грайливо підскочив біля Вайлет, вона дала йому шматок торта. Налила в бокали вина і пригостила свого нового знайомого. - Вітаю Вас, Вайлет із святом, — голосно промовив дідусь. — Бажаю Вам залишатись такою ж доброю дівчиною і, найголовніше — будьте щасливі, нехай сум зникне з Ваших очей. - Спасибі, Волтере, — зі сльозами на очах усміхнулась дівчина. - Можна поцікавитись, як це така як Ви, можете сидіти тут, зі мною і святкувати свій день народження із безхатченком? - У мене тут нікого немає, — опустила голову Вайлет, — тільки робота. - А Кохання? — раптом запитав Волтер. - Не думаю, що я колись кохала. - Тоді наступний тост, — піднявся чоловік. — Хочу побажати тобі справжнього кохання. Тому що це найважливіше в житті. - Найважливіше? — здивувалась Вайлет. - Так, доню, — сказав він. — Ти думаєш, що я бідний. Так, у мене немає дому, інколи я не маю що їсти, інколи мало

не замерзаю на вулиці взимку, але знаєш що рятує мене? Любов. Я люблю і заради цього живу. Бо я пообіцяв Лорі, що буду жити за нас обох, як складно б не було. Інколи я прокидаюсь вночі і мені здається, що ми знову з нею разом, молоді, у нас вдома і я чую її кроки. Я вже давно втратив відлік часу, не знаю коли вона померла. Коли починається снігопад я згадую як Лора любила сніжинки і мені навіть не потрібно ковдри та подушки — мене гріють спогади. - Але Ви тут і Кохання не врятує Вас, коли Ви замерзатимете від холоду, — не погодилась Вайлет. Волтер налив їм ще вина. - У мене було все. Батьки пишались мною, але не любили. Я вчився у кращій школі міста, проте дівчинка в яку я закохався не звертала на мене уваги. Потім вступив до університету — та ж історія. Після успішного закінчення навчання влаштувався на роботу в офіс. Жив як усі, тільки мені не вистачало любові. Вранці я пив каву, снідав, але нестача любові ходила навколо мене, наступала мені на п’яти як би я не тікав. Я хотів змінити життя, я готовий був віддати все, що мав, тільки б мене любили. І я зустрів Лору. Я знайшов сенс свого життя. Я почав жити. І навіть, якщо я однієї ночі замерзну тут на лавочці — мені байдуже, бо я відчув справжнє кохання. Воно вартує усього. Любити — це краще, що може відчувати людина, Вайлет. От подумай, чи була б ти зараз тут, якби в тебе в житті була любов? Дівчина допила своє вино. - Дякую Вам, Волтер. Ця розмова — найкращий подарунок на день народження, — заплакала дівчина. — Ви завтра будете тут? Я хочу до Вас прийти. - Я завжди тут, люба, — відповів безхатченко. — Хочу тебе попросити... Принеси, будь ласка, щось поїсти Моррісу, — Волтер показав на собаку, — він важливий для мене. І я... люблю його. - Обов’язково. Волтер теж встав. Дівчина ще раз здивувалась як чисто та доглянуто виглядає чоловік. - Ти не проти, якщо я обійму тебе? — запитав Волтер. - Ні... Зовсім ні.

Чоловік міцно притиснув її до себе.

- З днем народження, зіронько. - тихо сказав він. - Люби, прошу тебе. Це краще за будь-які подарунки та свята. Любов - це свято. Навіть, якщо інколи завдає болю, проте це почуття завжди рятує. Бажаю тобі зустріти своє справжнє кохання. Юлія Торконяк

Свято, яке ми створ Спокій. Тиша. Ніжний шепіт дерев та спів пташок змушують забути про все на світі і розслабитись. Як би сильно ти не хотів цього, ти у будь-якому разі все одно розслабляєшся, адже у такі моменти від тебе навіть нічого не залежить. Тобі залишається тільки спокійно, із задоволенням, насолоджуватись цим. Насправді таких моментів надто мало, тому їх не потрібно проганяти. Навпаки — цінувати і старатись примножувати кількість їхньої присутності у нашому житі. Ось уже знову субота. Я, як завжди, поспішаю до парку. Всівшись на одній із лавочок, виймаю навушники і акуратно, нікуди не поспішаючи, знаходжу їм невеличкий дім у верхньому лівому куті планшета. Ось вони вже у своїй оселі, почувають себе зручно і затишно, а про це мені дає знати якісне звучання музичних треків із маленьких динаміків, які я уже помістив у своїх вухах. Зовсім не поспішаючи, під звуки музики я ставлю планшет до сумки, адже так зручніше і безпечніше. Тільки я відриваю свою увагу від цієї техніки і зафіксовую її на всьому, що відбувається навколо, здається, що весь світ міняється. Набуває чогось особливого, особистого, унікального і непо вторного. Починаю дивитись на все, що оточує мене у цей момент зовсім іншими очима. І, незважаючи на те, що я роблю це щосуботи вже шість місяців, я все одно переживаю такі відчуття, ніби роблю це вперше. Дивлячись на людей, які проходять повз, на тварин, які неохоче поспішають за своїми господарями, на дітей, які безтурботно бігають і сміють-

робимо паузу

рюємо собі самі ся, на дерева, які оточують мене і створюють атмосферу дивного лісу, а це всього-на-всього парк у центрі міста, я ніби потрапляю у інший вимір. Туди, де мені добре, де відчувається тільки спокій і радість. У ці моменти я відчуваю прилив щастя, того щастя, яке не може мені дати шумний нічний клуб, гучні веселощі та пишні вечірки. Завжди схиляючись до спокою я відрізнявся від інших, чим викликав до себе недовіру. Адже так заведено у нашому соціумі, що той, хто завжди у центрі уваги він обов’язково багато розмовляє, часто, як говорить сучасна молодь, «двіжує» і ніколи не упустить можливості повеселитись де б то не було. Я ж ніколи таким не був і не прагнув ставати хоч трішки схожим. Мені подобається атмосфера мого життя: спокійного, ніжного, врівноваженого і, в результаті, щасливого. Зараз уже грудень, але я легко одягнутий і зовсім не відчуваю холоду. Це не тому, що я загартований, зовсім не тому (я насправді дуже не люблю холод). Це тому, що грудень на диво теплий, на вулиці +15 і, здається, нікого не хвилює, що температура не відповідає правилам природи. Недовго поспостерігавши за всім, що відбувається навколо мене, я, нарешті, вирішую досягти піку свого щастя. Повільно відкидаюсь на спинку лавочки, додаю звуку музиці у навушниках, закинувши голову назад уважно дивлюсь вверх. Там мені відкривається щось неймовірне. Для когось це просто небо, просто верхівки дерев із парку та просто птахи, які літають без упину, але для мене — це світ, де я святкую. Свято моє має причину, причина йому — це щастя, спокій та радість душі, які я відчуваю у цей момент. Чи багато людей зрозуміють мене у цьому? Ні. Точ-

робимо паузу но ні. Таких як я дуже мало. Ми, одиниці, розкидані по світу, які зрідка зустрічають собі подібних, тому часто залишаємось самотніми. Але, незважаючи на це, ми знаємо як зробити собі свято, як подарувати собі ці щасливі моменти і не втрачати радості від життя. Цей спосіб досить простий, але все одно не всім під силу. Можливо, ми цим, навіть, пишаємось. … З того моменту, коли я сів на лавочку пройшло вже 5 годин. Саме так, 5 годин. Коли ти отримуєш від чогось безмежне задоволення ти не помічаєш як швидко проходить час і хочеш робити це безкінечно. Але, на жаль, вічно так бути не може. Не виймаючи навушники, продовжую слухати музику і помалу йду додому. І зовсім не засмучуюсь, що сьогоднішній день скоро добіжить кінця, що моє свято, яке не зрозуміле нікому, помалу закінчується. Адже знаю, що наступної суботи знову прийду сюди. Напевно сяду вже на іншу лавочку, бо ця буде зайнята молодими закоханими людьми. Я сяду навпроти них, щоб поспостерігати і побачити ті відблиски їхніх емоцій і щастя, те свято, яке вони самі, на жаль, ніколи не побачать.

Мар’яна Джердж

Втекти від почуттів, щоб їх здобути

робимо паузу

робимо паузу В далеких горах, на самій вершині, де постійно було сніжно, а кінчики дерев ночами розмовляли із зірками та місяцем, жив вже декілька років 35-річний Вільям. У нього був невеликий дерев’яний будинок і вірний друг, якого чоловік забрав з шумного мегаполісу, собака — Блейк. З людьми Вільям спілкувався не часто, та й то були туристи. Одного холодного літнього вечора, коли на вулиці була шалена гроза, чоловік зустрів і врятував її — дівчину з неймовірними очима — Маргарет. Вона заблукала у лісі, змерзла і зовсім не орієнтувалась через жахливий туман. Вільям повертався з полювання, він знав місцевість краще за будь-якого звіра в цьому лісі, допоміг дівчині, запросив до свого дому, напоїв, як він сам казав, зіллям. З того часу Маргарет час від часу навідувала Вільяма, розповідала новини, приносила корисні речі та книги. Зазвичай дівчина приходила в гості до свого друга влітку та весною. Та пообіцяла, що приїде на Різдво. Вільям не хотів цього, але й не заперечував. Все-таки Маргарет єдина людина, якій не байдуже як він живе. Та й якби не вона, він, напевно, навіть не знав який зараз рік. Вільям сидів біля каміну, читав книгу, Блейк тихенько лежав біля порогу. Раптом двері відчинились. - З Різдвом, відлюдьку Вільяме. Не чекав? — продзвенів голос Маргарет, — ну ж бо, обійми мене. Чи ти вже не знаєш таких жестів ввічливості? Вільям піднявся на ноги, тихо підійшов до дівчини і поцілував їй руку. - Я ще знаю як поводяться джентльмени, Маргарет, — усміхнувся чоловік. Блейк весело стрибав біля дівчини, вона обійняла собаку. Зняла важку куртку і віддала сумку Вільяму. - Як ти добралась? Там так сніжно, давно не було такого сильного снігопаду, — промовив чоловік. - Довго і важко, але зате в мене буде найпрекрасніше Різдво. Я навіть не мріяла про таку магію. Це ж казка, поглянь у вікно, — Маргарет була така щаслива, Вільям милувався очима дівчини, які світились від щастя. Але він повинен поводитись спокійно, не можна прив’язуватись до дівчини. Для неї це просто розвага, а він саме від любові тікав

робимо паузу в ці хащі. - Ти голодна? - Точно, давай приготуємо разом вечерю. Я ж принесла стільки продуктів, Вільяме. - Так, давай. - Ну ж бо, що з тобою? — Маргарет помітила його байдужість, — ти не радий, що я тут? - Ні, Маргарет, я радий, — відповів він. - Щось не помітно, — дівчина образилась, Вільям це бачив. Але хіба ж міг він дозволити собі відкрити почуття до Маргарет? Він не розкаже їй, що рахує дні до її появи в цьому домі. Вільям поселився в горах, щоб бути вільним, а кохання — це ув’язнення. Він не хотів втрачати свою свободу. Вільям був щасливий з Блейком, з зорями, які світили йому щоночі, з цим вічним холодом і снігом як на вулиці, так і в серці. Вони готували вечерю, Маргарет не підтримувала розмови, тільки інколи просила щось дістати із сумки. - Оце так — здивувався Вільям, витягнувши із сумки платівку, — Луі Армстронг, Френк Сінатра.... Маргарет, ти... це для мене? - Минулого разу я бачила в тебе у комоді грамофон і подумала, що тобі сподобається, — сумно відповіла дівчина. - Дякую, я так давно не слухав музики, — Вільям розглядав платівки. — Давай просто зараз послухаємо. - Невже я чую радість в твоїх словах, Вільяме? А це що? Блиск в очах? — засміялась Маргарет. Через декілька хвилин вони сиділи біля каміну, насолоджувались музикою та сигарами. Їли смачну їжу та запивали її вином. Маргарет розповідала Вільяму про міста, а він їй про диких звірів. Так пройшло декілька днів, дівчина повинна спускатись вниз і повертатись до звичного ритму мегаполісу. А Вільяму знову відвикати від емоцій та почуттів. Поки вона знову не з’явиться на вершині його володінь. - Не забувай мене. Я повернусь, — Маргарет поцілувала його в щоку. Вільям тільки легко усміхнувся. Вона пішла, він ще довго проводжав її тінь поглядом. Залишилось тільки згадувати її дзвінкий голос і чекати. Бо вона обов’язково повернеться в цей дім, на цю гору, де дерева розмовляють із зорями і сніг ніколи не тане.

Юлія Торконяк

робимо паузу

«...коли змінює

Юля

Невипа випад

- Чорт! Блін! Марку, забери до біса свою собаку! Я відчувала як біля моїх ніг на ліжку вовтузиться цей нахабний клубок шерсті. Чекала на брата, поки той спуститься і нагородить мене свободою від цуценяти. Чекала. - Чорт! — Звичайно його не було вдома. Я і забула, що вчора повернулась у самотню квартиру. Ні, повернулась я сьогодні. То вже був майже ранок. А зараз що? Ох точно!

» Продовження на сторінці 100

робимо паузу

одна мить життя»

адкові дковості

Артем

6:00. 31 січня. Я піднявся з ліжка і пішов у душ. Останній робочий день цього року. Сподіваюсь, що сьогодні мене ніхто не затримає. Я планую зустріти Новий рік із родиною, у нашому заміському домі. А перед цим потрібно заїхати у супермаркет, мама попросила купити деякі продукти. Я поснідав, випив чашку кави і вийшов на вулицю. Як сніжно, потрібно буде виїхати раніше. Дорога там погана, а ще цей сніг. Я сів у машину. Не заводиться.

» Продовження на сторінці 102

Ю л я»

11:27. 5 годин сну — недостатньо, щоб підтримувати існування. Якби не божевільне відчуття спраги і бажання курити — точно не сповзла б з ліжка. Навіть заради тебе, Маджере. Холод на кухні приємно «торкався» голих ніг і плечей. Після алкогольної ночі — саме те, що потрібно. Аромат кави вже помалу наповнював легені, джезва приречено чекала завершення всього процесу. За мить — в руках чашка «чорної» і Dunhill. За звичкою скурила одразу 2 сигарети. Чорт! Я ж вчора обіцяла Марку, що кину. Так, кину, з нового року. Останній ковток, погляд у вікно — на небі зібрались всі найдепресивніші хмари, остання сигарета і в душ! ___________________________ - Юль, чому в нас немає ялинки? — Я бачила як він сумно поглянув у кут студії, де ще декілька років тому завжди красувалась ялинка. Ми щороку влаштовували дику гулянку поки її «одягали». І завжди тільки удвох. І завжди це було до біса круто і святково. - Бо ми вже не діти. Ми дорослі дядьки і тітки, яким в голові тільки гроші і секс, а свята і родина вже давно для нас в останньому місці. До речі, якщо твій Маджер ще раз мене розбудить, я каструю тебе йому на потіху. - Сьогодні Новий рік. Маєш плани? Я думав, якщо хочеш, можеш зі мною, Настюхою і її сім’єю. Познайомишся одразу. Тобі ж Настя подобається, думаю, вона не буде проти. Юль? Ти чуєш, що я говорю? Я не хочу, щоб ти цієї ночі була сама або, ще гірше, десь в клубі, або в чиємусь ліжку. - Дякую за турботу, але ні. В мене в планах сьогодні відірватись! Та й для чого лякати Настину сім’ю? Побачать таке чадо куряще, з татуюваннями — заберуть від тебе кохання всього твого життя. - Перестань. Я сподіваюсь ти передумаєш, маєш ще час. Мені набридло депресувати із Марком, тому сповзла із дивана, знайшла свою пачку Dunhill і зачинилась в себе. Хух, попереду буде драйвовий вечір. Святкування Нового року в найкрутішому клубі міста не може бути нудним. От тільки б знову в щось не вляпатись. ________________________________ Дим помалу наповнював легені, п’янко огортаючи все тіло; в голові вже давно паморочилось від мерехтливого світла і алкоголю, а внизу живота наростало бажання від вимогливих обіймів якогось чоловіка. Я відчувала кожен рух кожного тіла в цьому клубі, я тремтіла від безодні дотиків рук, стегон, інколи відчувала чиїсь поцілунки на шиї, часто вони були жіночими. Я рухалась в ритмі пульсу сердець, музики, пристрасті. Музика змінювалась, як і змінювались руки, що мене пестили. Мить назад були надто вимогливі, жорстокі, тверді, безчуттєві. Зараз ніжні і дуже холодні, приємно холодять спину і стегна. Майже ідеально. Із заплющеними очима шукаю його уста — щоб точно переконатись, що не помилилась у виборі. М’які, теплі, терплячі, із присмаком Бордо. Ось воно. Відповідаю взаємністю на кожен його рух, на кожен подих, дотик. Натяк зрозумів — молодець. А далі все за сценарієм: обійми біля стіни, наполегливе тіло, що вимагало мого і вкушена губа. Відчуваю як його рука вже мандрує моїм тілом.. До тями мене приводить дзвінок мого телефону і такі очікувані букви на екрані: Марко. Знаходжу вільну секунду, щоб перевести дихання і звільнитись від губ хлопця. - Що?

100

- Ти де? Давай я тебе заберу! — Відчуваю в його голосі тривогу і очікування позитивної відповів. - Не треба, я святкую. Я зайнята! - Юля! Вимикаю телефон. Все. Нарешті спокій. Ну що, продовжимо? Все ті ж руки повернулись під мій одяг, шукаючи найчуттєвіші зони. Ні. Ні. НІ! Все не так. Занадто багато чуттєвості. Чорт, Марку, ти все зіпсував! - Досить! Я сказала — «Досить!» Вирвалась із його, тепер гидких рук, і вибігла на вулицю. Нарешті трохи спокою і рівноваги. Трохи здорового глузду. На телефоні 4 пропущених від Марка. Зі мною все гаразд, хлопчику, святкуй. Для чого тобі ще я? Знову все зіпсую. Годинник каже, що 2016 ще не наступив. Ще є година. Одна година, щоб все змінити. Позаду лунали веселі вигуки п’яних чоловіків, в клубі гриміла музика і було до біса холодно. Все тут починало набридати. Я вимагаю веселощів! Потрібно потрапити в інший клуб, але, знаючи ситуацію з таксі в новорічну ніч, це буде доволі проблематично. Але я ж доросла дівчинка — знайду вихід. Попереду, освічений ліхтарем, сидів на капоті машини якийсь хлопець. Що ж — ризикнемо. В двох кроках від його авто зупинилась і спробувала зрозуміти, що в його постаті незвичного. Широкі напружені плечі, вольове підборіддя, серйозність постави. Звичайно, весь його образ наче промовляв: «Що я роблю серед всіх цих смертних?». Зате такі не відмовлять дамі у проханні підвести. - Еросе, сподіваюсь не нудьгуєте тут? — Сподіваюсь він не почув іронії в моєму голосі, адже про транспортні послуги можу одразу забути. - Що, вибачте? — Ці очі. Такі теплі. На мить забулась в них. - Ви мені потрібні! — ніякого зацікавлення з його сторони. Що ж, може, так і краще. - Та невже? А мені потрібно потрапити до батьків, але ніхто не може мені з цим допомогти. Така вже ця ніч, ніби й чарівна, але тільки не для мене. А ви, напевно, ще можете щось змінити. - Мені потрібно потрапити в «Олімп», — хх і іронія: Ерос вестиме мене в «Олімп». — Не стрималась від смішка. - Я не таксі. Та й взагалі, мій автомобіль поламаний. Просто так я б не сидів посеред вулиці на капоті машини. Тому, вибачте, але нічим не можу допомогти. — Він сів у свій автомобіль. Я б мала байдуже обернутись і піти від нічим не корисного чоловіка з теплими коричневими очима. Саме так я б мала зробити. Але в цю крихітну мить тепла я не змогла просто піти. Натомість я сіла до нього, в поламану машину, і витягла сигарету, яку одразу ж закурила. - У мене в авто не курять. - Тільки не сьогодні. Сьогодні в цьому авто я. Він мені був цікавий. Цікаво пограти з богом. Я поглянула на задні сидіння і помітила неймовірну колекцію неймовірних вин. Просто ідеально. Потягнулась за однією пляшкою. Є вина — десь повинен бути і штопор. За мить машина завелась і я вже не могла думати про якийсь клуб. Цього вечора ми пограємо, Еросе. За моїми правилами. -Ну що? Куди поїдемо?.....

Продовження у наступному номері Юлія Март

101

Артем»

- Чорт, тільки не це, — розізлився я. Ще півгодини я витратив на те, щоб розібратись у чому справа. День почався «весело». А у мене ще й зустріч із замовниками. Я перевірив чи взяв усі потрібні креслення і, нарешті, виїхав. Запізнився я добряче, нарада вже закінчилась, шеф покликав мене до себе в кабінет. - Артеме, Ви почали святкувати вже з самого ранку? — запитав Євген Михайлович, — Наші замовники теж запізнюються, Вам пощастило. Їхній літак затримується. Можете ще підготуватись до представлення Ваших ескізів нічного клубу. - Я готовий. Сподіваюсь вони приїдуть до кінця робочого дня, мені потрібно вийти раніше, — відповів я. Залишалось тільки чекати. За цей час я випив три чашки кави, перевірив пошту, здзвонився з мамою, щоб перепитати, які продукти їй потрібні. Колеги вже почали збиратись, співчутливо мені кивали і бажали «Щасливого Нового року!». Я не міг піти, замовлення було надто важливим для компанії і особисто для мене. Я глянув на годинник, була вже 19 година. Через 10 хвилин по мене зайшов шеф. - Вони тут, ходімо. Все пройшло успішно, проект затвердили. Я був майже щасливий. Ми ще випили кави, обговорили усі деталі і домовились про наступну зустріч вже після новорічних свят. Вийшов з офісу пізно. «Не найкращий час йти за покупками» — подивився я не годинник, який показував, що до Нового Року залишилось якихось три години. Я зупинився біля супермаркету, ледь знайшовши вільне місце для паркування. На покупки я витратив багато часу і був впевнений, що не встигну доїхати до батьків. Зустріну Новий рік у авто. - Просто чудово, — сумно усміхнувся я. Снігопад посилився, дорога була жахливою. Я ще навіть не виїхав з міста, мама надзвонювала, я не міг сказати їй, що запізнюсь. Постараюсь їхати якнайшвидше, якщо в таку погоду це можливо. Навіть не думав, що в місті стільки світлофорів. І мені сьогодні як завжди «щастить» — постійно «червоне». На черговому — моє авто знову відмовилось заводитись. Я ще декілька разів спробував — марно. Новорічний настрій зіпсовано остаточно. Я думав що робити — повертатись додому, в порожню квартиру чи намагатись зремонтувати автомобіль. Ні, сам я не зустрічатиму Новий рік. Я вийшов з автомобіля. Півгодини роботи, я був весь мокрий, а машина так і не заводилась. У відчаї я просто сів на капот, веселі компанії вже трішки напідпитку проходили повз. Жахливий мороз на вулиці. Та мені було байдуже. Ніщо не могло зробити мій

102

настрій ще гіршим. Та хтось зверху, напевно, почув мої думки, бо на мене просто накинулось якесь дівчисько від якого вже несло алкоголем. Ще й на додачу в руках у неї була сигарета. Хоча, виглядала вона, звичайно, вражаюче. Якби не алкоголь і сигарети — вона б мені могла сподобатись. - Еросе, сподіваюсь не нудьгуєте тут? — запитала мене незнайомка. О, ні, мені точно не нудно. Весело ж сидіти в таку хуртовину, у свято на капоті. - Що, вибачте? — Мені було зовсім не до розмов. І тим більше не до флірту. - Ви мені потрібні! — дівчисько мене майже обіймало. - Та невже? А мені потрібно потрапити до батьків, але ніхто не може мені з цим допомогти. Така вже ця ніч, ніби й чарівна, але тільки не для мене. А ви, напевно, ще можете щось змінити, — я знав, що погарячкував і навіть відчув себе винним, але їй, здається, було байдуже. - Мені потрібно потрапити в «Олімп», — ох і іронія: Ерос вестиме мене в «Олімп». – Легко засміялась дівчина, але відразу ж стрималась, поглянувши на мене. - Я не таксі. Та й взагалі, мій автомобіль поламаний. Просто так я б не сидів посеред вулиці на капоті машини. Тому, вибачте, але нічим не можу допомогти. Я вивільнився з обіймів дівчини і сів у авто. Навіть зігрітись не зможу, двигун ж не заводиться. Вона продовжувала стояти навпроти і гіпнотизувати мене. Раптом дівчина відчинила двері машини і сіла поруч, витягнувши з пачки ще одну сигарету. - У мене в авто не курять, — я був роздратований і тремтів через жахливий холод. - Тільки не сьогодні. Сьогодні в цьому авто я. — Постаравшись вгамувати свою злість я не відповів їй. Незнайомка обернулась глянути що на задніх сидіннях. Помітивши там декілька пляшок дорогого, мого улюбленого вина, потягнулась за ним. Ох, ну так, фігура в неї чудова. Надто сексуально, оцінив б кожен чоловік. А в мене давно не було жінки. Це все мої принципи — «без кохання жодного сексу». Я постарався вгамувати свою фантазію і думки. А вона намагалась відкоркувати пляшку. Я глянув на телефон, стільки пропущених викликів і вже половина 12. Поки дівчина нишпорила в моїй машині, напевно, в пошуках штопора, я зателефонував батькам і пояснив ситуацію. Ще раз спробував завести машину і... почув рев мотора. - Ну що? Куди поїдемо? — я вже зрозумів, що зустріну Новий Рік із цим нахабним дівчиськом.

Продовження у наступному номері Юлія Торконяк

103

№6, осінь-зима 2015/2016 Редакторський колектив: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк Художні редактори: Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк vk.com/intermezzoif