5 випуск. Страх by Intermezzo

Твоя особиста пауза

INTERMEZZO №5, осінь 2015

Коли страх наздоганяє тебе, ти маєш вибір: все життя тікати чи зупинитись і глянути йому у вічі.

зміст

{3} Налаштовуємось: Слово редактора {4} Тема номера: Страх [4] «У полоні свого страху» [8] «Найбільший страх сучасної людини» [10] «Normal people scare me» [12] «Чого боїться студент» {14} Спілкуємось: [14] Тарас Малий. Urban Space Radio. [20] Василь Мельникович: «Бути співаком - моя мрія ще з дитинства» {22} Надихаємось: [22] «Андеґраундне мистецтво або комікси по-українськи» [26] Ендрю Ваєт {28} Роздумуємо: [28] «Секрети музики» [32] «Чи варто боятись Вуду?» {38} Живемо: «Безоплатна медицина в Україні» {42} Розвиваємось: [42] «Дві правих» [44] «Діти квітів» {46} Святкуємо: «Halloween. Свято містики та жахів» {50} Діємо: «Як досягти впевненості в собі» {52} Насолоджуємось: [52] «Бігун» [53] «Дядько без душі» [55] «Я боюсь» {56} Читаємо: Стефан Цвейг «Страх» {58} Дивимось: «Еверест» - гора смерті та краси {60} Слухаємо: The XX. Іксоманія {62} Подорожуємо: «Вражаюча краса української землі» {66} Робимо паузу: [66] «Сусідня кімната» [70] «Твоя отрута солодша за найдосконаліший нектар» [72] «Захована у забуття» [74] «Мій смертельно-отруйний друже, дякую тобі за смуток» [76] «Побачимось уві сні» [78] «Тінь за твоїми дверима» [82] «В кімнаті тіней»

налаштовуємось

Осінь малює жовтими фарбами нові картини у нашому житті. На білому папері вимальовує лінії долі кожного з нас. Без помилок, без відбитків пальців вже чужих нам людей. Восени ми починаємо життя спочатку - навіть, якщо стоїмо посеред вже відомого нам маршруту, де знаємо кожну вибоїну, кожен камінь та кожен вказівник. Ми йдемо далі - назустріч новому життю. Осінь приносить нам тихі вечори, теплі розмови та обійми, які повинні зігрівати, коли стає так холодно. Вона дарує нам людей, яких ми потребуємо, переплітає ниточки долі, щоб ніхто не залишався наодинці, особливо, коли на вулиці гроза. Осінь дарує нам підтримку і турботу, дбає про внутрішню гармонію кожного з нас. Гармонія полягає у рівновазі сонця та дощу, радості та смутку, впевненості та страху. Якщо влітку ми відкриваємось тільки для посмішок і енергійного позитиву, стаємо вільними і нестримними, то осінь несе з собою і протилежні емоції, а це - і похмурі дні, і гаряче танго зливи, нестримний напад страху, особливо перед неочікуваними і незнайомими моментами, які найчастіше трапляються саме у цю пору року. Ми не просто так торкаємось теми страху, адже кожному це відчуття близьке і по-особливому інтимно знайоме. Прокидається страх восени і захоплює кожну частинку в душі, яка не до кінця зачинила свої дверцята, тоді він бере у полон і не відпускає до тих пір, поки його не здолаєш. А здолати його можна тільки глибоко заглянувши у свою шафу із скелетами. Давайте разом відкриємо дверцята цієї шафи. Ми не знаємо, що чекає кожного з нас цієї осені. Але бажаємо Вам тихого затишку біля рідних людей, спокою та любові. Нехай душа Ваша стане такою ж яскравою, як вбрання дерев восени. І нехай страхи, які прокинуться у Вашій душі не зіштовхнуть Вас із стежини долі. Усміхайтесь кожному зустрічному (і нехай думають що завгодно). Прокидайтесь холодними ранками, одягайте великий шарф і даруйте своє внутрішнє тепло друзям.

Редакторський колектив

тема номера: страх

Краще страшний кінець, ніж нескінченний страх.

Йоганн Фрідріх Шиллер

Чи боїтесь ви темряви? Особисто мене вона часто лякає. Можливо виною цього є фільми жахів, які наганяють на мене негативні емоції. Та щоразу, коли мене оточує непроглядна темрява, у моїй голові народжується безліч жахливих фантазій. Одні є чисто моїми творіннями, а інші запозичені із фільмів, які я колись переглядала. Кожного такого разу страх заповнює увесь розум і не дає навіть найменшого шансу звільнитись. Знаю, що немає такої людини, яка не відчувала б цього на собі. Ще з маленького віку ми відчуваємо страх у всій повноті. Адже з дитинства батьки лякають нас «поганими» людьми, які вкрадуть, якщо будемо неслухняні; чудовиськами, котрі прийдуть вночі, якщо ми не заснемо вчасно чи тим, що нас «продадуть», якщо вередуватимемо. Страхи бувають різними: сильними чи слабкими; коли ти просто переживаєш і маєш певний острах чи коли тебе трясе з ніг до голови і ти не можеш зрушити з місця, тобі важко видати навіть тихий звук, не говорячи вже про зв’язне речення. Руки пітніють, ноги підкошуються, дихаєш важко і ніяк не можеш зосередитись. Але причин для цього панічного відчуття є ще більше. Хтось, так само як і я, боїться темряви, комусь страшно померти, інші бояться болю, любові, сліз, хтось так сильно боїться змій, що думає, що помре, коли побачить хоч одного представника цього виду. Є також ті, що бояться залишатись у закритому приміщенні, їздити у транспорті або когось можуть лякати мобільні телефони. Усі перераховані категорії відносяться до особливої форми страху. Адже усі вони визнані захворюванням. І ті люди, які хворіють цим, не можуть побороти своїх внутрішніх демонів і подивитись у очі тому, що їх лякає. Іншим пощастило більше, бо що б там не було, чого б вони не боялись, у них завжди є шанс перемогти цей стан і заволодіти ситуацією, яка змінить їх життя назавжди. Страх сковує і не тільки тоді, коли захоплює людину. Це стосується і тих ситуацій, де він не задіяний як активний учасник. Наведу такий приклад: якщо людина боїться кохати і бути коханою, то цей страх дає про себе знати не тільки тоді, коли з’явиться на шляху «той» чи «та», що полюбить. Він заважає кожного дня, тому що така особа відштовхує від себе людей день у день, а це приносить страждання і їй, і іншим.

А загалом, наслідки бувають різними, тут можна говорити навіть про проблеми як і робочого характеру, так і дружнього, і родинного. Є сміливці, які кидають виклик цій темряві у своїй душі. І більшості щастить із ними впоратись. Тоді такі люди про свої, уже колишні, страхи згадують із посмішкою на вустах. На жаль, не кожному під силу навіть задуматись над таким, не те що уже почати діяти і боротись. Страх насправді є сильним нашим ворогом. Його можливості великі та могутні. Але при бажанні і вірному налаштуванні, при виконанні певних цільових дій, його все ж можна здолати. Це важко, але можливо. Французький письменник, Стендаль говорив:

«Страх зовсім не в небезпеці. Він в нас самих».

Отже, лякають нас не великі собаки, не противні слизькі змії, не чудовиська з темряви і навіть не смерть. Лякаємо ми самі себе, своїми думками і домислами, своїм незнанням і фантазією. Страх зароджується всередині кожної людини і причиною є, як я уже писала, не собака, не тарантул, а сама людина. Вона, і тільки вона сама, налаштовує себе на це, чим не мало шкоди приносить своєму життю. Адже вплив страху сильний і безповоротний. Тому, якщо ви чогось боїтесь, а я впевнена, що чогось та й точно боїтесь, то сядьте і профільтруйте усе, що стосується вашого страху. Коли він у вас народився? Що посприяло цьому? А що загострило? Чому не зникає, а прогресує? І найголовніше - що ж допомагає вам впоратись із ним і пережити ті важкі хвилини, коли він наступає? Дізнавшись усе це, ви точно зможете позбавитись його. Забути назавжди і як інші, такі ж сміливці, згадувати про нього із щирою посмішкою. А тим, хто все ж не наважиться на цей крок, бажаю успіху. Адже вам він потрібен більше ніж тим, хто візьме свої страхи у свої ж руки. Тому що, зробивши це, вони забудуть про них назавжди, а ви продовжуватимете бігти від самих себе і оглядаючись - все більше здригатиметесь. З часом страх стає більшим, він живиться за допомогою ваших емоцій, які наступають під час його атаки і доводить до відчаю. А тому раджу все ж задуматись і зробити правильний вибір для себе: зупинитись і перемогти чи оглядаючись тікати все своє життя?

Мар’яна Джердж

тема номера: страх

Найбільший страх сучасної людини

«Бути рабом страху – найгірший вид рабства» Бернард Шоу

Кожній людині протягом усього свого життя доводиться відчувати страх. Це відчуття є нормальним явищем, воно властиве усім. У психології страхом називають негативну емоцію, яка виникла внаслідок реальної чи уявної небезпеки. Однак страх не завжди є негативним явищем, інколи він допомагає уникнути трагедії. Страх випробовує нас, не хоче відпускати в невідому далечінь, не хоче змінювати звичну обстановку. Але, незважаючи на позитивні якості даної емоції, відчуття страху приносить в наше життя багато негативу. Інколи людині потрібно змінити щось у власному житті: переїхати в інше місто, покинути стару роботу, а іноді кардинально змінити життя і розпочати все з чистого аркуша. Страх дуже часто заважає нам внести в своє життя щось нове. Люди бояться, що зробивши крок до змін, втратять те, що мають і залишаться ні з чим. Часто наш страх нерішучості псує нам життя, бо не дає зробити крок до власного щастя. Тема страху завжди була актуальною для людства. Кожен з нас мріє подолати власні фобії, але не знає як саме це зробити. Я вирішила провести соціологічне опитування на тему: «Найбільший страх сучасної людини» для того, щоб дізнатися які страхи переслідують людей та як вони їх переборюють. Мені вдалося опитати людей з різних міст України та різної вікової категорії. Для того, щоб отримати розгорнуту відповідь я поставила людям три запитання: Яким є ваш найбільший страх?; Чи потрібно боротися із власними страхами і як саме це потрібно робити?; Чи заважають власні фобії жити і втілювати свої мрії в реаль-

ність? Ось такі відповіді я отримала на поставлені запитання: Тетяна, м. Калуш, 25 років «Понад усе я боюся смерті, тому насолоджуюся кожною хвилиною життя, думаю тільки про приємні речі, багато подорожую. Іноді страхи заважають мені у житті, але на мрії не впливають.» Ірина, м. Івано-Франківськ, 25 років «Як таких фізичних страхів у мене немає, хіба що страх самотності. З ним я, звісно, борюся, адже він змушує мене сумувати. Ця моя найбільша фобія - страх перед самотністю, не дозволяє мені прийняти одне серйозне рішення, в результаті може вийти так, що все життя думатиму: «А якби я все ж таки зробила те, про що мрію?»» Максим, м. Львів, 40 років «Я дуже боюся війни в Україні та втрати близьких людей. Стараюся відганяти негативні думки та налаштовувати себе на краще, але ці фобії все ж таки мене переслідують.» Наталія, м. Галич, 19 років «Найбільшою моєю фобією є втрата батьків, їхньої ласки та опори. Як боротися з цим – не знаю. Частково мої страхи заважають мені у житті.» Найбільшим страхом серед опитуваних є втрата близьких людей та захворювання невиліковною хворобою. Також багато людей бояться смерті, війни та самотності. Зокрема, страх залишитися самотніми переслідує жіночу частину людства. Але одна з опитуваних, двадцятирічна Юлія з Івано-Франківська запевняє, що найбільшим її страхом є розбиття ртутного градусника, адже ця речовина є надзвичайно токсичною і може завдати великої шкоди її здоров’ю. На завершення хочу додати від себе, що незважаючи на те, які б фобії нас не переслідували ми повинні боротися з ними, адже страх є найбільшою перешкодою на шляху до мети, яку ставить перед собою людина, він маніпулює нами, ставить бар’єри перед здійсненням мрій. Потрібно завжди позитивно налаштовувати себе в будьякій ситуації і пам’ятати: кожна думка матеріалізується!

Ольга Боднарчук

тема номера: страх

Normal people scare me Люди завжди обмежують себе страхами. Вони насправді найгірший ворог, бо обрізають твої крила мрій. Те відчуття, коли душа бажає змін, бажає чогось нового та безглуздий невиправданий страх заганяє думки в глухий кут, а нас – в рамки. Знайоме відчуття? І що в результаті? В результаті – стадо «нормальних», як під шаблон, штампованих людей. Страх зкреативити, зробити щось божевільне затьмарює здоровий глузд і, зрештою, люди не хочуть нічим виділятися. Вони починають боятися пересудів. Але саме це і має бути для всіх свідомих найбільшим страхом. Жити у фобії, у постійних добровільних обмеженнях, стати одною із мільйонів «нормальних»… Такі «нормальні» люди лякають мене перспективою стати сірою, непримітною особою. Я не особа! Я – особистість! І ані я, ані інші люди не мають в цьому сумніватися. Не сумнівайтеся! Життя дане нам тільки для одноразового використання. Його не можна буде утилізувати як вторинну сировину і використати згодом ще раз. Воно неповторне і його треба прожити без остраху щось утнути. Якщо душа рветься в небо, то без тіні сумніву варто піднятися, розправити плечі, розвернути свої крила, а не волокти їх по землі. Живіть, мрійте, летіть у широкий світ, а страх нехай розвіється попелом за вітром. Страх – це отрута для мізків. Варто прийняти протиотруту і відчути весь колорит життя. Не бійтеся жити - бійтеся «нормального» життя. Софiя Бенза

тема номера: страх Він один із тих, хто завжди заважає, він з тих, кого так просто ти не проженеш, потрібна сила, воля, витримка й відвага. Бо він уже старий і могутній, він популярний і незабутній. Про нього чули всі, та в кожного він родич особливий. До когось м’якше ставиться, до когось є жорстоким. Хто це? Що це? Звичайно мова йде про страх! Не мало кожному відомо вже про нього. У кожного була співпраця з ним. Але давайте ми зупинимось на тому, чого ж боїться наша молодь, що є страшним для нашого студента. Студент особа непроста. З якого боку ти на нього не поглянеш, з усіх сторін він різний і цікавий. Чого ж боїться він? А я вам трішки розкажу. Звичайно, не багато, але про декотрі його страхи згадаю. Почну, напевно, я із семінарів. Ну як студентам не боятись? Вони ж ніколи не готові. В останні хвилини сідають щось читати. Бувають випадки, що саме ці хвилини їх рятують, а буває, що нічого в поміч не йде. І викладач їм двійку, як вірну подругу, в журнал ставить. Ще більше їх лякають сесії, вони як Волдеморти для студента. Страшні, безжальні і безсмертні, вони висмоктують усе живе, викачують всю силу і енергію. Після них не залишається нічого, в студента вже й немає сил, щоб порадіти за здачу своєї сесії. Боїться наш студент залишитись без Інтернету. Це дивовижне джерело, яке містить у собі безмежну кількість інформації, вже стало чарівною паличкою-ви-

ручалочкою для студента. Без неї він нікуди не піде. Напевно, Гаррі Поттер так свою паличку з собою не носив як наш студент свою з собою носить. Вона із ним повсюди: на вулиці, в машині, у маршрутці, на парах, у гуртожитку, у клубі, на дачі, у горах і навіть в Антарктиді. Не важливо де він, що він робить – з ним завжди повинен бути Інтернет. А як же Інтернет без телефона. Мовчу вже про планшети та комп’ютери. Телефон – це теж незамінна річ для студента. Він не поїсть, він не поспить, він до пар не підготується, він про батьків забуде, а про телефон не

тема номера: страх забуде. Адже який там може бути Інтернет, коли немає телефона? Та й телефон не мало функцій має. На ньому хоч пиши, фотографуй, знімай відео, дзвони, СМС надсилай, книги читай, фільми дивись, ігри грай та багато іншого. Можливостей – безмежна кількість. А День студента? Ні, його він не боїться. Боїться наш студент цей день чудовий святково не відзначити. Для нього це є рівносильно смерті. Ну як студент День студента не святкуватиме? Для нього це той день, коли він вільно каже: «А я студент, мені сьогодні можна все!». І краще тут йому не заперечувати, адже якщо студент має плани щодо цього свята – він зробить це у будь-якому випадку: де б він не знаходився, чим би він не займався. Тут, на відміну від підготовки до семінару, проблем для нього не буде. От декілька секретів я відкрила. Але не сподівайтесь на більше. Страхів в студента є багато, але про них, я думаю, вам знати вже не варто. Нехай у нашому студенті все ж залишиться загадка.

Мар’яна Джердж

спілкуємось

URBAN SPACE Франківськ вже давно перестав бути тихеньким містом, яке зручно осіло у свою зону комфорту. Ні. Це місто активно розвивається, реалізовує нові проекти, часто при цьому будучи «першовідкривачем» в тій чи іншій галузі. Місто з кожним роком стає цікавішим, наповнюючи свій простір нестандартними закладами. Тому, дорогі читачі, давайте з нами покидати зону комфорту, відходити від усіх стандартів і кліше та починати реалізовувати свої ідеї. А про одну із таких колись ідей, яка зараз стала видимим, успішним проектом ми дізнавались у Тараса Малого, який є керівником проекту «Urban Space Radio».

» 15

спілкуємось

- Тарасе, розкажи нам про себе. - Я народився в Івано-Франківську. Тут виріс і навчався, згодом переїхав до Львова, де отримав диплом журналіста в Українському Католицькому Університеті. В принципі, працював би собі в медіа, телевізійником - і все було б чудово. Через кілька років був би футбольним коментатором, але покликали додому для реалізації цікавого проекту. Напевно, мені останні півроку у Львові бракувало саме такого середовища як «Тепле місто», щоб повернутись сюди і попрацювати над чимось таким, що ще не робилось в Україні. Стосовно успішності проекту скажу, що я був би радий, якби ви сказали про це ж саме через рік роботи «Urban Space Radio», бо поки я ще не можу сказати, що це успішний проект, це тільки стартап, який ми запускаємо і це швидше наш головний біль. - Але ми постійно чуємо про цей стартап. І це говорить про те, що ви успішні. - Ну, напевно, ми медійно вже впізнавані, але про успішність вже краще говорити через рік. - Можливо, про успішність сьогодні говорить насамперед Urban Space 100 (йде мова про ресторан, який почав свою роботу у 2014 році). Розкажи більше про нього, чому саме така назва і яким чином взагалі підходили до цього проекту? - Я, на жаль, пропустив той час, коли Urban Space створювався і будувався. Заклад створювався як інновація в Україні, і це хороша практика. Сто людей «скинулися» по тисячі доларів і вклали їх у цей проект. Побудували його, власне, сто власників, вони в подальшому вирішують долю закладу. Чому це важливо для України? Як інновація – 80% прибутків цього закладу йдуть на громадські ініціативи міста. На раді власників розглядаються проекти і вирішується, які з них будуть реалізовані. - Хто був автором ідеї створення такого закладу як ресторан Urban Space 100? - Це була команда «Теплого міста» і, зокрема, Юрій Фелюк. Власне вони і впровадили. Це ті люди, які запросили мене зараз у Івано-Франківськ і це ті люди, які уже більше року постійно «вкраплюють» якісь цікаві проекти у життя міста для того, щоб зробити його комфортнішим. - Ідея є запозиченою з-за кордону або з інших міст нашої країни чи це зовсім новий формат радіо? - Ідея досить давно вже існує в західних країнах. Там, наприклад, у торговому центрі може бути два таких скляних радіо, два скляних куба, коли люди можуть просто відвідуючи торговий центр побачити як працюють радіоведучі. В Україні такого не робили, спробуємо – побачимо. Мені теж цікаво як моїм радіоведучим буде працюватись, знаючи що за ними спостерігають люди, які прийшли зранку просто випити кави. І вони мене запитували чи я вважаю це нормальним? І кажу: «Так, друзі, я думаю, що це буде цікаво і ви з часом звикнете до того, що хтось може помахати вам рукою, чи хтось може привітатись з вами, чи посміхнутись до вас, це по-моєму

... коли наче скло і є між людьми, але завжди можна поспілкуватись під час музичної перерви з радіоведучими, цей такий прямий контакт і говорить про те, що це відкритість і прозорість.

спілкуємось

нормально, це такий контакт, коли наче скло і є між людьми, але завжди можна поспілкуватись під час музичної перерви з радіоведучими. Цей такий прямий контакт і говорить про те, що це відкритість і прозорість. - Як відбувався відбір ведучих? - Це було одне із моїх основних занять, коли я тільки приїхав в Івано-Франківськ і мені сказали, що вже відбір почався. Я подивився ті анкети, які були, згодом ми перезапустили конкурс, сказали, що ми знову шукаємо радіоведучих, прийшов ще один наплив анкет. І потім я зрозумів, що зіткнувся з такою відповідальністю, коли треба обирати людей на посади і для мене це було цікаво. Комусь сказати «Ні» – це дуже складно. Ми запросили людей до Львова, там проходили прослуховування, потім ми знову ж таки багато говорили, думали, змінювали свої рішення мало не щодень, але потім зупинились на двох кандидатурах: Наталі Іриминки і Артура Боблика, які сюди приїдуть і які ніколи не жили в Івано-Франківську. - За якими критеріями ти обирав людей на посаду радіоведучих? - Мені було цікаво насправді. Є от анкети – це, наче, така банальна річ. Я, навіть ще не слухаючи голосу, перечитуючи анкету, хотів зрозуміти чи люди пишуть тут свої «штуки», які їм подобаються насправді. Інколи було помітно, що люди копіюють щось і вставляють, наприклад пишуть:«Я слухаю нову українську музику», - але відчувалось, що люди її не слухають. Голоси були цікаві, анкети цікаві, людей багато, але ми шукали тих, хто не мав великого досвіду роботи на FM радіостанціях, тому що люди, які довго працювали на FM радіо вже звикли до стандартів, реклами, а у нас без реклами і це трішки інша робота, те, що ми робимо є для нас експерементом. - Якась певна тематика програм уже окреслилась? - Перший сезон буде називатись «Теплий сезон» і зараз є ще троє людей, які робитимуть пограми. Одна програма буде про літературу. Її робитиме Роман Малиновський. Коли ми кожного разу бачимось, мені цікаво з ним спілкуватися і я запропонував йому попробувати себе у ролі радіоведучого. Він хвилюється, але я знаю, що він вміє «копати» ті тексти, які давно вже забуті і вміє розповідати про письменників так, як про них не розповідає ніхто, тому я думаю, що це буде цікаво. - Ведучі будуть сидіти увесь день на радіо в цьо-

му прозорому кубі чи буде певний відведений час для ефірів? - Ні. Вони будуть вести ранковий ефір, який триватиме з 9 до 12, потім буде перерва і буде одне шоу в день - о 14:00, і буде одне шоу ввечері. Крім того будуть різні музичні сайти, «спешел сайти», які будемо готувати до спеціальних подій і дат. 7 листопада ми будемо працювати в ефірі близько 8 годин. Це буде радіомарафон з нагоди відкриття і це буде перше серйозне випробування для всіх. - Розкажи детальніше звідки кошти на такий стартап? - Я прийшов у проект вже згодом, він напрацьовувася ще в березні, а я включився 20 серпня, коли приїхав до Івано-Франківська. До того часу вже був виграний грант. Це грант конкурсу «Freedom House» – міжнародної організації, яка на конкурсі інноваційних медіа дала «Urban Space Radio» бюджет майже у 22 тисячі доларів для того, щоб закупити техніку та обладнання. Хоча, відверто кажучи, то для такої, дуже крутої, техніки знадобилось близько 50 тисяч. Це буде хороша техніка і ми уже 90% її закупили, також в цю суму входять зарплати на весь рік для радіоведучих та технічних партнерів. Але на куб нам довелось шукати гроші і ми скористались такою штукою як краудфандинг і це був перший досвід для «Теплого міста» і для мене. Це дуже хвилюючий досвід, тому що я хотів вірити, що це спрацює, але як це працює і яка його логіка у перші 2 тижні я не розумів. - Зі скількох людей складається твоя

спілкуємось команда і як ви зустрілись? - Можна сказати, що команда – це «Тепле місто», а це уже 12 людей, також волонтери. Це величезна команда і про таку команду можна тільки мріяти. Але команда з ведучими є окремою і по-своєму особливою. - А чи є підбір певних тем наперед для ранкових та вечірніх ефірів? - У нас розплановані перші 2 тижні ранкових ефірів, тобто ми знаємо, які гості будуть. Це те, що ми встигли напрацювати при першій зустрічі в Івано-Франківську на вихідних. Найбільшим заходом буде марафон 7 листопада, тому що буде вісім гостей, оскільки у нас увечері вечірка з нагоди відкриття, то мають бути і музиканти. А наступні тижні будемо відштовхуватись від того, що відбуватиметься у місті. Адже цікавих подій у нас вистачає. - Розкажи про складнощі, які виникли і вплинули на роботу. - Складнощі були в тому, що у мене бракувало досвіду медіа-менеджменту, у мене був менеджерський і журналістський досвід, але коли потрібно було усе пов’язати і багато чого навчитись було складно, але була підтримка команди «Теплого міста» і тому було набагато легше. - А взагалі не заважало роботі ресторану будування радіо? - Менеджери часто допитувались, коли ми вже добудуємо це все. Спочатку, коли я приїхав, то запитували, коли почнеться робота, почнеться щось нове, адже це частинка території, а зараз запитують, коли вже техніка буде встановлюватись. Якщо на ефірах буде чути шум, адже люди приходять попити каву, на камерах це буде помітно теж, то це нормально, тому що це рух життя. - Яку кількість коштів уже витрачено і скільки ще буде? - Це грант, тому гроші витрачаються поступово. І це дає нам можливість економити. - Ви вийдете в FM діапазоні? - От я не скажу вам зараз такого, я не слухаю FM радіо, я слухаю і люблю онлайн-радіо, і мені не подобаються поставленні рамки у FM радіо, а онлайн - дає багато можливостей. - А як щодо телебачення? Чи плануєте ідею з телебаченням? - Планується онлайн-трансляція радіо на YouTube. Щоб усі бачили, що те, що ми робимо - це частинка ресторану і ми взаємодіємо як одна структура і єдиний простір. - Що можеш побажати нашим читачам? - Я хотів би побажати вашим читачам, щоб вони продовжували шукати нову українську музику. Чому? Тому що, коли Вам скажуть, що в Україні зараз її не вистачає, то спробуйте її просто пошукати. Ви здивуєтесь. Коли я починаю шукати українську музику, то переконуюсь, що її багато, вона класна і якісна. І зрештою можете шукати її у нас – на «Urban Space Radio». Мар’яна Джердж та Юлія Март

спілкуємось

Василь Мельникович: «Бути співаком – моя мрія ще з дитинства!»

Ще влітку у Калуші на міському стадіоні «Хімік» відбувся концерт присвячений єдності України та європейському вибору. Окрім польської групи «Masters» на концерті виступив народний коломийкар України Василь Мельникович, з яким мені вдалося поспілкуватися. Василь Мельникович – соліст гурту «Гуцул-хуліган», співак оригінального жанру, збирач фольклору, аранжувальник, композитор та шоумен. – Пане Василю, вкотре уже виступаєте в Калуші? – У цьому місті буваємо часто. Але на ось на такому великому, бомбезному концерті виступаємо п’ятий раз. – Чому саме такий творчий псевдонім для себе обрали? – Я не обирав, мене так люди нарекли. Приїжджали «москалята», щоб купити мої диски і охрестили мій альбом «Гуцулом-хуліганом». Коли ми випускали черговий альбом на аудіокомпанії «6 секунд», то навіть не ставили собі питання, яку назву йому дати, так і назвали «Гуцул-хуліган», таку ж назву отримав і наступний альбом. Зазначу, що «москалята» назвали так не мене, а саме мій альбом. Проте ця назва уже настільки прижилася, що й стала моїм особистим творчим псевдонімом. – Ким мріяли стати в дитинстві? – Однозначно співаком. Це Богом було написано. Мама вчитель, тато вчитель музики, сестра музикант. Мені не судилося мати іншу професію. – Чи хотіли б спробувати себе в іншому жанрі? – Жанр визначається характером людини. Тобто

мені не світить щось інше, тому що я такий, яким ви бачили мене сьогодні на сцені. Рапсодії я не співатиму, бо я не є вокаліст високого класу. Такий жанр я собі обрав, бо це моє внутрішнє… – Ви самі пишете музику та слова до своїх пісень? – Так, музику та слова я пишу сам. Проте є всесвітньовідомі хіти, які люди дуже люблять, але не розуміють про що йде мова. Ми переробляємо ці пісні на український лад. – Якими головними принципами керуєтеся в житті? Чи допомагають вони Вам добитися поставлених цілей в кар’єрі? – Головний принцип в моєму житті – бути чесним, бо фальш завжди «вилазить». В кар’єрі цей принцип мені допомагає, тому що не щирих не люблять! – На Вашу думку, може проста людина з народу, без зв’язків та грошей, стати артистом? – Звісно, що може, ось я є яскравим прикладом цього. Хлопець з села, пас корів та грав на сопілці і так, крок за кроком, йшов, щоб бути на сцені. – Що на Вашу думку є найважливішим в музичній кар’єрі? – Крапелька таланту від Бога, витривалість, не лінуватися та вірити у власні сили. – Хто прищепив Вам любов до народної музики? – Любов до музики прищепили мені ті люди, серед яких я ріс: дідо і баба, тато та мама. – Як розпочалася ваша музична кар’єра? – Моя творча кар’єра розпочалася ще в дитячому садочку, саме там почули, що я гарно співаю. В той час, коли всі діти лягали спати, я ставав у кухні на стілець і починав співати пісні. За це мені навіть давали дві порції каші та киселю. Ще з дитячих років зрозумів, що бути співаком – це моє покликання. – Що побажаєте на завершення нашої розмови українцям? – Найголовніше – це ніколи не здаватися. Пам’ятати та завжди вірити, що ми – нація, бо поки ми нація, то нас ніхто не здолає. Якщо ми будемо простим населенням, жити кожен «по своїх норах», то не будемо народом. Нас об’єднує саме те, що ми нація. Якщо нація «жива» – співає, колядує і молиться, то буде довго жити, і ніхто нас не здолає!

Ольга Боднарчук

надихаємось Андеґраундне мистецтво

або комікси по-українськи

Слово «комікс» несе присмак чогось комічного й апріорі несерйозного, тож не дивно, що й ставлення до нього часом відповідне: легке чтиво для тінейджерів. Скептики були б здивовані, зазирнувши в минуле й побачивши появу одних із перших «мальованих історій» в японському монастирі XII століття, коли буддійський монах Тоба (або Яку) зобразив чотири гумористичні сюжети. Два – про звірів, яких зображували люди, а ще два – про ченців, котрі порушують устав, зокрема грають на півнячих боях. Базові прийоми жанру в його сучасному вигляді, рухи й жести були запозичені саме із цих найперших робіт. «Комікс» – загальновживаний термін, у перекладі – «кумедний». В Європі прийнята класифікація: коміксами називають видане в Америці. Французи найменували це «стрічкою малюнків», японці – «мангою». Кожна нація має свій продукт з особливою назвою і походженням. Схожий лише спосіб висловлювання, решта – геть різне. Українські твори майстри цього жанру охрестили «мальованою історією». Це, на перший погляд, нехитре мистецтво здатне проникати у свідомість значно глибше, швидше й непомітніше, ніж література чи художнє кіно. Майстерно переданий у формі коміксу «меседж» може слугувати ефективним рушієм, чи то пак навіть засобом впливу. Історію коміксів сміливо можна починати від наскельного живопису. А чому б і ні? Пригадайте як давні люди не просто намагались зобразити картину – це був сюжет, ланцюг подій, що описував, приміром, полювання на звіра. Або взяти китайське письмо: ієрогліф «будинок» справді схожий на будинок, ієрогліф «людина» має «стовбур», «руки-ноги»... Із Греції до нас прийшла тради-

ція навколо ікони малювати життя! Подивившись на розписи церков за тамтешнім каноном, можна прочитати майже все Святе Письмо. У Європі й Штатах у теперішньому вигляді мальовані історії ввійшли в обіг майже одночасно, та практичні американці перші поставили це на комерційну основу. Першим бізнес-коміксом стали історії про Жовтого Хлопчика – «Yellow Kid». Як і в усьому, у створенні коміксів японці тримаються традицій. Манги досі малюють тушшю, вони чорно-білі й послідовність картинок ведеться ззаду наперед – аналогічно до канонів місцевого правопису. Такої самої послідовності, до речі, автори наполегливо просять дотримуватись під час видання перекладів – мовляв, від цього кардинально залежить правильність сприймання історії. В Україні мистецтво «мальованих оповідок» активно розвивається, але комікси рідко виходять на широку публіку. «Коміксисти» наразі бачать два шляхи

виживання. Перший – це «йти» в європейські видавництва, адже вітчизняних зразків жанру в чистому вигляді практично ніде не друкують. Другий – ховатися в арт-підпіллі, котре квітне рясно в мережі й самвидаві. Насправді багато наших майстрів працюють із, наприклад, росіянами. Річ тут напевно не так в грошах, а швидше в тому, що люди хочуть займатись улюбленою справою. За кордоном шукають авторів, а в нас вони є, натомість немає, де друкуватися. Наші видавці поки не зважуються на експеримент навіть попри те, що тема обіцяє прибуток. Україномовні комікси представлені ширше в андерґраунді, офіційні видання, на жаль, надають перевагу російськомовному продукту – зрештою як і преса чи кінематограф. У нашій країні досі вважають, що ринок РФ ширший, тож випускати російською – економічно вигідніше, так товар можна реалізувати не лише вдома. У нас навіть книжковий бізнес нині, самі знаєте, не потужний. Мальована історія на 50 сторінок – це мінімум півроку роботи. Можна собі уявити скільки має становити гонорар художника. Чи є в нас видавництво, готове півроку підтримувати його, а заодно й автора? Над звичайною прозовою книжкою зазвичай працюють автор і редактор. А над коміксом – декілька художників, кожен з яких окремо працює над контуром, чорно-білим малюнком, є ще колорист. Та й знову ж таки нікуди без редактора. Це недешеве задоволення. Художники, які серйозно до цього ставляться, давно перестали чекати умов і замовлень – вони малюють. Такий шлях пройшла Польща: спершу комікси поширювали через ксерокс і продавали за безцінь. Історія про козака Максима Осу одного з найвидатніших майстрів жанру Ігоря Баранька подолала чималий шлях від бельгійського видавництва, де вийшла у світ французькою. Наступним пунктом стала

Польща, й аж потім «Максим» повернувся «до рідних пенатів». Та й у Вітчизні вийшов спершу російською, і лише потім, на прохання шанувальників, з’явився україномовний варіант. Ця оповідка виконана в стилі класичного нуарового детективу. Зараз усі чекають чи продовжить Ігор пригоди Максима Оси. Дійсно – у нас величезний простір для заповнення, потенціал, неймовірна кількість своїх власних супергероїв! Супермен, Бетмен, Черепашки... Але ж у нас є що обігрувати, є свої персонажі! Не оминають художники й зло-

боденних тем, зокрема «Євро» знайшло відображення у пригодах юнаків «Яся та Івася», оживлених із легкої руки Ігоря Бежука. Ентузіасти знаходять одне одного й, не чекаючи «манни з неба», чи то пак від видавців, вигадують спільні проекти, фестивалі, віртуальні спільноти абощо. Донедавна комікси як і в Європі, так і в нас, в Україні, писали зразу у стилі цієї малюнкової прози. І тільки нещодавно почали використовувати прозу класиків. Це справді цікавий хід. Адже багатьох маленьких читачів насправді дуже складно змусити читати як вітчизняних класиків, так і закордонних. А коли це все перетворити у якісне мальоване мистецтво – це може викликати зацікавлення у підростаючого покоління. Дехто стверджуватиме, що, познайомившись із Робінзоном Крузо у форматі коміксу, людина не зацікавиться оригінальною версією роману. Але, скоріш за все, це стосуватиметься лише незначної кількості читачів. Найбільш ймовірним є те, що деякі читачі насправді захочуть прочитати повну версію роману. І скарги, що люди нібито стали менше читати, а молодь росте не знаючи класиків світової літератури, стануть безпідставними. Літературні комікси – це спроба покращити нинішню ситуацію і привернути увагу нової аудиторії. Чому українцям так складно прийняти це чудове мистецтво – відповісти складно. Можливо, нам просто потрібно більше часу, щоб почати розуміти всю серйозність такого стартапу. Але сподіватимемось, що Україна не баритиметься з розвитком цього надзвичайно складного мистецтва, адже у нас вже є талановиті люди, які спішать поділитись своїми напрацюваннями із рідною публікою. Тому потрібно скоріш готувати цю публіку до широкого знайомства і прийняття дійсно крутого напряму нашої з вами культури.

Юлія Март

надихаємось

Ендрю Ваєт «Світ Христини» «Я переконаний в тому, що мистецтво художника здатне подолати лише таку відстань, яку здатна подолати його любов» Ендрю Ваєт – американський художник-реаліст, один з найвизначніших представників образотворчого мистецтва США XX століття. Народився 12 липня 1917 в ЧедзФорді, штат Пенсільванія. Навчався художник вдома, адже мав слабке здоров’я. Головним та улюбленим вчителем Ендрю був його батько, теж художник – Ньюелл Конверс Ваєт. Саме завдяки батьку син почав малювати. Ньюелл вчив Ендрю, що найголовніше в живописі – кольори. Але син заперечував і переконував його в тому, що талант виражається в простоті. Батько сперечався з сином, а Ендрю просто брав свій мольберт і тікав кудись в тихе місце,

де ніхто його не міг знайти, поки той не закінчить чергову картину. Він називав такі моменти свободою творчості. Також Ваєт-молодший займався самостійно – любив вивчати історію живопису та літературу. Він обожнював епоху Відродження. У 1945 році батько Ендрю загинув, син дуже важко переживав його смерть. Трагедія надихнула художника на створення картини «Зима». Саме в ці роки Ендрю виробляє особисто свій стиль малювання, який приніс йому популярність. Через декілька років Ваєт переїжджає з рідного міста до Кушинга в штаті Мен. Там він купує будинок і на горищі облаштовує власну студію. Йому подобалось жити біля океану, а також він обожнював жителів, які були настільки різні. Кожен по-своєму особливий. Відразу ж після переїзду Ендрю зайшов познайомитись зі своїми сусідами – сім’єю Олсон. Та той вечір знайомства затягнувся до пізньої ночі. Адже його зачарувала дочка Олсонів – Христина. Тільки побачивши її він сказав, що вона – «дівчинка з обличчям феї». Саме з нею Ендрю провів більшу частину вечора. Христина розповідала художнику про дім, який побудувала ще її бабуся. Він був своєрідним пристанищем для моряків. Один з них залишився в цьому домі назавжди і одружився з бабусею дівчинки. Митець тільки вдома, аналізуючи вечір, зрозумів, що в їхньому спілкуванні щось було не так. Навіть, коли Ендрю прийшов – дівчина не піднялась для того, щоб привітати його. І за весь час розмови, жодного разу не вставала. Хоча з того часу Христина стала постійною героїнею картин Ваєта. Одного дня, працюючи на горищі, Ендрю побачив через вікно сусідку. Вона просто лежала на полі і відпочивала. Ваєта здивувала поза, в якій лежала дівчина. Але потім художник помітив неймовірну річ. Христина не встала на ноги, щоб піти до будинку, а повзла в бік нього. Ендрю навіть не міг поворухнутись, щоб допомогти їй. Він просто взявся творити. Потім художник дізнався, що Христина, через важку хворобу, паралізована. Але вона не впадала у відчай, хоча жила в своєму неймовірному світі. У світі Христини Олсон. Ендрю зрозумів, що не варто шукати вхід до її світу, просто потрібно завжди пам’ятати про нього. Саме це і відобразив на картині художник – «Світ Христини». На ній синє небо, жовте-жовте поле і маленька фея в рожевій сукні, яка мужньо бореться за життя. Ця картина принесла Ваєту світову славу, а Христина стала його справжньою музою. Прожив художник 91 рік, а помер 16 січня 2009 року у рідному місті.

Юлія Торконяк

роздумуємо

Секрети

музики

роздумуємо

Ви любите музику? Думаю, що так. Адже у сучасному світі, напевно і немає людей, яким не подобається слухати музику. Не важливо де, не важливо як довго і так само не важливо з яких причин. Ми слухаємо її тому, що нам це подобається. Тому, що ми її любимо. Вона підбадьорює і надихає, зачаровує і допомагає розібратись у собі. Коли нам важко на душі, ми включаємо улюблені нотки пісень і наводимо лад у своїй душі. Коли нам весело, ми хочемо слухати музику і танцювати під її ритмічні удари, що приносить нам задоволення і дає можливість трішки повеселитись. Ми наспівуємо знайомі нам фрази із відомих пісень. А коли вникаємо у кожне слово, яке звучить під чудові та довершені ноти, ми ніби переживаємо ту історію чи подію, про яку співає виконавець. І саме це дозволяє втекти від реальності, хоч і ненадовго, зате приємно і з користю для нас. І тому, я вирішила торкнутись такої усім близької та цікавої теми як музика. Адже не всі вважають, що вона приносить користь. Принаймні не вся музика. Бо видів і підвидів музики є надто багато, навіть перечислити їх усіх просто зараз було б важко. Нас постійно оточує різноманітна музика, вона лунає з усіх боків, де б ми не знаходилися. Іноді деякі мелодії викликають роздратування, інші, навпаки, вселяють впевненість і створюють позитивний настрій. Багато хто, особливо люди старшого віку, вважають, що сучасна музика надмірно зомбує людей, в основному, на їх думку, це стосується молоді. Адже вони слухають її незалежно від настрою та бажання. Слухають її завжди та усюди: вдома, на вулиці - під час прогулянки, йдучи на пари чи на роботу, готуючи їсти чи прибираючи у домі. А це, як ми розуміємо, не дуже подобається старшим людям. Але ж час не стоїть на місці, усе розвивається і сфера музики також не стала виключенням. І якщо добре задуматись, то можна пригадати цікаві факти. Наприклад те, що коли наші бабусі та дідусі були у такому ж віці як і ми, вони уже починали слухати музику. І мова йде не тільки про прослуховування її вдома чи на концертах. Говориться про те, що тоді уже починали входити у моду і загалом у використання, такі прилади, як плеєри. Це інструменти, які дозволяли слухати музику із касети. І звичайно, як можна не згадати про відомі нам усім навушники, тоді ними також починали продуктивно користуватись громадяни. Правда, порівняно з теперішніми маленькими навушниками, яких інколи навіть важко помітити у вухах співрозмовника, колись вони були набагато більші і видно їх було ще здалека. Напевно уже багато хто пригадав собі ці хитромудрі перші прилади для того, щоб слухати музику будь-де. Якщо торкнутись теми друзів, то здається спочатку, що вони є у кожної людини. Але насправді ситуація не дуже втішна. Є велика кількість людей, у яких немає товаришів. І що ж робити таким персонам, коли у житті настають важкі часи, коли погано на душі і просто почалась депресія? У таких ситуаціях рятує музика. Вона є єдиним другом, який ніколи нас не підведе і навпаки підтримає, коли це потрібно. Бетховен говорив: «Музика вища за всі одкровення мудрості і філософії». Напевно, через це вона й має внутрішню силу, яка діє на будь-яку людину, у будь-яких ситуаціях. Негативні емоції, якими сповнене життя сучасних людей, паралізують кору головного мозку, що призводить до втрати орієнтації в навколишньому світі, людина піддається стресам, тривалим періодам депресії. На допомогу проходить музика, яка благотворно впливає на підкірку головного мозку, саме в цьому основна користь музики. Навіть незначні позитивні емоції, викликані прослуховуванням правильної музики, надовго повернуть віру в свої сили і відновлять гарний настрій. Численні дратівливі чинники називаються стресорами, вони є результатом емоційного перевантаження, якій піддається практично кожна людина. Темп життя, під час якого накопичилися негативні емоції, проблеми, турботи необхідно своєчасно зняти. Повну релаксацію можна отримати при прослуховуванні музики, яка вам подобається. За твердженням вчених, найбільшу користь музики для зняття нервової напруги приносить класична чи народна музика. Можна однозначно підтвердити незмінну справедливість цього судження. Емоційний стрес знімає насамперед улюблена музика, що навіює приємні спогади, а також – звуки дощу, моря, спів птахів. Все це сприймається на

підставі вродженого і набутого життєвого досвіду. Наприклад, різкий крик, вереск, сигнал гальмування машини змушує завмерти серце, виникають неприємні спогади, страх, тривога. Монотонні краплі дощу, навпаки, заспокоюють краще прийому деяких лікарських препаратів. Користь музики незаперечна і залежить від ритмів головного мозку, які дуже індивідуальні, це й визначає різний музичний смак кожної людини. Починаючи з певного віку, в головному мозку людини відбувається процес уповільнення, саме тому її музичні уподобання кардинально змінюються, з’являється бажання послухати спокійнішу музику. Музика може з незвичайною легкістю змінити кількість серцевих ударів. Електронна музика здатна змусити працювати серце людини з незвичайним навантаженням, може відбутися порушення сну, з’явитися дратівливість, загальна нестабільність у відносинах з оточуючими людьми. Не всі знають, що існує науковий напрямок, так звана музична фармакологія. Музикою можна вплинути на стан певних органів людини. Наприклад, прослуховування деяких класичних музичних творів сприяє прискореному одужанню, в цьому полягає безсумнівна користь музики. Але невже музика може бути шкідливою і негативно відображатись на нашій психіці? Як би дивно це не звучало, але так! Є окремі напрями музики, які дійсно негативно впливають на нас. Надзвичайно шкідливою для людини (особливо молодої) є рок-музика. В Японії проводили експеримент з 120 матерями, які годували дітей грудьми. Одні слухали класику, інші – рок-музику. В першій групі кількість молока збільшилась на 20%, а у любительок сучасної музики – зменшилась наполовину. Теоретично ми знаємо, що психотронна зброя паралізує розум, волю і свідомість людей – перетворює їх на зомбі-автомати. Проте це важко практично перевірити. Бо засоби масової інформації та навчальні заклади не вказують на причини й наслідки процесу звикання та появи залежності від ритміки і частотних характеристик сучасної музики. Рок-музика (зокрема важкий рок), впливаючи ультра- та інфразвуками, яких ми не чуємо, але їх «чують» всі наші органи, може руйнувати мозок. Потужність звуку – також один з основних параметрів впливу на організм. Психологи вважають, що рок-музика може підштовхнути людину до самогубства. Особливо шкідливі для організму низькі частоти – менше 20 Гц. Вітчизняна телерадіоапаратура пропускає частоту більшу 20 Гц, а закордонна – більшу 10. Частота менша 10 Гц, а особливо 7, дуже погано впливає на людину. А при достатній потужності – смертельна. Люди, які зазнали впливу психотронної музики, розповідають: «Спочатку окремі звуки оточили мене. Здавалось, що чую голос моїх клітин, органів, їх крики про допомогу. Все це злилось в загальний хор розладнаного негармонійного організму,

з’явилось відчуття безвиході, непоправності становища». Лікар-психотерапевт встановлює різко виражений вплив психотронної музики на центрально-нервову систему (ЦНС). Виявляється він у поступовому входженні у стан сну за фазами. Спочатку люди відчувають музично-психологічний удар по свідомості і підсвідомості. Потім сон зі сновидіннями і повний провал в глибокий сон. У людини виникає бажання будь-що звільнитися від океану звуків, але музика охопила підсвідомість і піти від неї було неможливо. Вона захопила весь світ. Оскільки сила і тембр музичного впливу наростають, виникає стан розгубленості, безвиході. Ще один доказ того, що музика може бути шкідливою, знаходимо в Німеччині в 3040 роках, де нацисти використовували маршову музику, щоб розпалити пристрасті великих натовпів і підготувати їх до гіпнотичних промов Адольфа Гітлера. Відомо, що музика впливає на розум та серце і цей вплив може використовуватись як з доброю, так і поганою метою. Це значною мірою стосується рок-музики і викликає занепокоєння, так як пожадливі люди можуть використати музику як знаряддя смерті. Зв’язок між певними стилями музики та здоров’ям, самогубством і антигромадською поведінкою добре відомий. Зауважимо, що відбувається на рок-концертах, як вони впливають на натовп молоді, котра збирається там. У книжці «Музика і розум» відзначається: «Музика, розпалюючи емоції натовпу і акумулюючи їх, надзвичайно

сильно сприяє втраті здорового глузду, сліпому підкоренню миттєвим почуттям, що є дуже небезпечною особливістю поведінки натовпу». Правдивість цього підтверджують сцени дикої нестриманості на рок-концертах. Сьогодні музична індустрія дає мільярди доларів прибутку. Однак відомо, що деякі дуже популярні музиканти часто почуваються нещасними і нерідко помирають передчасно або накладають на себе руки. Досліджено, що певна музика може підштовхнути молодь до насилля та антигромадської поведінки. Вчені вважають, що молодь звертається до важкої музики, оскільки бачить у ній спосіб піти від реальності, а також вірить, що така музика відображає біль, який вони відчувають і рятує їх від самотності. Варто відзначити, що деякі підлітки почувалися чудово після прослуховування рок-груп і тому вчені радять батькам спостерігати за настроєм дитини, перш ніж забороняти йому слухати певну музику. Музику досліджували різними способами. В основному дослідження ґрунтувались на її впливі на людей, воду, тварин та рослин. Вченими встановлено, що звуки кларнета і флейти-пікколо сприяють поліпшенню кровообігу. Струнні інструменти при звучанні сприяють зниженню артеріального тиску. Хворі, які страждають психічними захворюваннями, стають значно спокійніше при звучанні творів Генделя. Вагітним жінкам рекомендовано слухати твори Моцарта, також така музика значно підвищує інтелект студентів. Причому позитивний вплив і користь музики виникають абсолютно незалежно від любові чи несприйняття класичної музики. Чи це не диво? Класична музика, що звучить при дозріванні врожаю, дивним чином сприяє підвищенню врожайності: квіти краще і швидше ростуть при спокійній музиці. Абсолютно протилежний вплив на природу дає рок-музика. При частому звучанні фатальних мелодій корови відмовляються від корму, не дають молока. Славнозвісним є дослідженням впливу музики на воду. Висновки досліджень такі: якщо лунає класична і спокійна мелодія, то крапля води потім у стані заморожування набуває гарної, композиційної і привабливої форми. Іншими словами, утворюється красива біла або світло-голуба сніжинка. А при важкій музиці, яка несе негатив та смуток, страх і жах, у котрій самі слова означають щось страшне і погане - сніжинки ставали не білими і милими, а синіми і навіть чорними. У них відсутня гармонія та краса. На них навіть неприємно дивитись. Отже, висновок можна зробити такий: не варто слухати музику з неприємними словами і важким звучанням. Ця агресивність відобразиться і на нашому житті. А цього точно ніхто не хоче. Музика абсолютно не повинна засмічувати свідомість людини, постійно звучати з усіх сторін. Необхідно впустити у своє життя позитивну музику, яка заряджає людину енергією, добром та гарним настроєм. Також важливе значення мають тексти пісень. Що більше позитиву в тексті, то оптимістичнішим буде настрій людини. Улюблена музика постійно з людиною. Якщо сумно, ми натискаємо на “Play”; весело – також хочеться послухати улюблену мелодію. Необхідно правильно обирати музику, підсвідомість людини, як губка, вбирає абсолютно все. Саме тому хай ваша підсвідомість вбере хорошу, добру музику, з позитивними текстами. Гарна музика зробить ваше життя кращим та світлішим!

Мар’яна Джердж

роздумуємо

Чи варто

Ву «Вуду» - слово, яке відразу ж асоціюється у нас із ляльками, магією та голками, страшними ритуалами, які дозволяють керувати людиною. Прокляття і нещастя, біди і страхи, всевладдя зла - все поєдналося в єдиному слові «вуду». Проте чи дійсно навіяні нам фільмами та книгами значення цього слова правдиві? Чи ми все життя помиляємось і боїмось дарма? Релігія Вуду має багату історію і деякі елементи віровчень інших релігій. Як духовна традиція - Вуду з’явилася на Гаїті, острові у Вест-Індії, у часи французького колоніального рабства. На острові релігії Вуду поклоняються майже усі жителі – дехто практикує магію, дехто просто сповідує. Вуду – це досить складне містичне бачення світу, воно поєднує усе - людину, природу і надприродні сили. Тих, кого в інших релігіях називають «одержимим» у Вуду є метою, яка досягається за допомогою різних ритуалів. Як говорять про це самі жителі Беніну: «Католик йде до церкви, щоб розмовляти про Бога; вудуїст танцює у дворі храму, щоб стати Богом». Все, що відбувається в храмі Вуду буде надзвичайно дивним для християн. Церквою вони називають стару хатину, яка нічим не виділяється серед усіх інших бу-

роздумуємо

боятись

ду?

роздумуємо

«Не бійтесь вуду: бійтеся своїх демонів» «Одержимість вуду»

дівель. Хіба що великий дерев’яний стовп перед входом показує, що тут люди моляться. Цей стовп називають «poteau mitan» і він немов міст, перекинутий з одного світу в іншій - з нашого в потойбічний. Перед службою, священик посипає білою мукою підлогу перед стовпом і креслить навколо на землі загадковий символ: він передається з покоління в покоління і допомагає заклинати духів. Під ритмічний стук барабанів священик танцем відкриває магічну церемонію - сантерію. Поступово до танцю приєднуються інші учасники. Потім, чаклун бере заздалегідь приготовленого жертовного півня і обезголовлює його як приношення жертви духам. Прихильники релігії вважають, що все навколо пронизане незримою силою Лоа - божества. Лоа незліченні, як пісок на морському березі, і у кожного є свій знак, ім’я і призначення. У вудуїстських ритуалах одне з основних місць займає поклоніння змію, що заковтує власний хвіст - символ гармонії Всесвіту і Вічності в стародавньому світі. Чомусь більшість уявлень про вудуїзм дійшли до нас сильно

роздумуємо

роздумуємо спотвореними і створили загальну картину жаху і панування незвіданих, таємничих сил зла. Темна сторона таїнств вуду отримала широку популярність в цивілізованому світі, хоча серед прихильників культу вона грає далеко не першу роль. Але, все ж, темна сторона культу Вуду існує. Тут належне варто віддати неймовірній духовній силі чаклунів. Чорною магією користуються не всі та й займатися нею можуть тільки верховні жерці. Одним з таких був відомий правитель острова Гаїті - Франсуа Дювальє, який часто використовував силу Лоа - загробного світу у веденні політики: як зовнішньої, так і внутрішньої. Дювальє мав цілу армію, за допомогою якої тримав у страху населення всього острова. Це були одночасно і чорні маги, і офіцери таємної поліції, і виконавці страшних вироків. На Заході одним з найвідоміших аспектів чорної магії Вуду є Зомбіфікація, тобто приведення людини в стан зомбі. Людина немов відроджена після смерті, позбавлялась душі і ставала рабом свого господаря (бокора). Чорні маги Вуду, крім Зомбіфікації, можуть створювати собі або іншій людині двійників. Душа поперемінно переселяється у будьяку з створених подоб, решта при цьому діють, підкоряючись волі господаря, відшукати якого серед двійників просто неможливо. Також, відомі усім, ляльки вуду тільки непосвяченим здаються чимось простим. Знавці стверджують, що лялька вуду отримує зв’язок з людиною, яку вона символізує, тільки після того, як до неї прикріплять що-небудь пов’язане з цією людиною: фотографію чи локон волосся. Також в ляльки, як правило, додають часник, пелюстки квітів, парфуми або навіть гроші. У Вуду немає ніякої відмінності між білим і чорним. Замість цього, коли злий дух викликається злою людиною, щоб зробити щось погане, це називається червоною магією. Коли практикуючий дозволяє злому Лоа заволодіти ним, його очі стають червоними, показуючи присутність зла. Але сьогодні, культ Вуду носить статус, насамперед, релігії, культури та духовних принципів, які допомогли вижити мільйонам африканців, відірваних від батьківщини в часи рабовласницької епохи. Юлiя Торконяк

роздумуємо

«Католик йде до церкви, щоб розмовляти про Бога; вудуїст танцює у дворі храму, щоб стати Богом».

живемо

Безоплатна медицина в Україні. Європейський варіант

живемо

В наш час повірити міфу про те, що в Україні існує безкоштовна медицина, право на котру закріплене в Конституції України, можуть тільки наївні дилетанти та ті, хто народився в СРСР і не мав живого контакту з закладами охорони здоров’я в Україні. Згідно результатів дослідження оцінки здоров’я українців, що провела компанія GfK Ukraine у квітні 2013 року - українці приходять до лікарів уже тоді, коли мають проблеми зі здоров’ям (41%) або в крайньому випадку (37%). [1] Однак українські медики з хрипом в горлі, посилаючись на Конституційні норми, з владних трибун та на міжнародних форумах наголошують про безвідповідальність українців, які не бажають думати про безпеку власного здоров’я. Дійсно в ст. 49 ч. 3 Конституції України закріплено право кожного українця на безоплатну медичну допомогу, проте через нечіткість формулювання норми Основного Закону право громадян на безкоштовну медичну допомогу фактично не реалізується. Не є секретом, що майже в усіх державних і комунальних закладах охорони здоров’я через так звані солідарні форми (лікарняні каси, кредитні спілки і т.п.) з пацієнтів стягують плату за лікування у різноманітні медичні фонди: шляхом оплати обов’язкових внесків, страхових платежів, тощо. Також гостро стоїть питання взяття хабарів медиками. Крім того, громадянам при зверненні у лікарню доводиться самостійно купувати ліки, харчування, «необхідні витратні матеріали». Ті ж, хто не має заощаджень та не встигає за галопуючим щоденним ростом цін на медикаменти, просто змушені надіятись лише на Бога. Водночас статистика невпинно твердить про щорічне зростання виділених державою коштів на медичну галузь, однак результат від таких вливів мізерний. Пояснення такого стану речей можливо вивести тільки з

неефективності медичних видатків, значна частина з котрих йде на утримання ліжко-місць та заробітну плату медиків, а не на лікування пацієнтів. Про те, що в Україні відсутня безкоштовна медицина прямо заявив прем’єр-міністр Арсеній Яценюк під час засідання колегії Міністерства охорони здоров’я України. «Вона (безкоштовна медицина, - ред.) є тільки на папері. І якщо ми будемо далі брехати самі собі і найважливіше - брехати народу України, що у нас передбачена в Конституції безкоштовна медицина - ми не зрушимо нікуди, ні на один крок», - заявив Яценюк. [2] Потрібно також відмітити, що міжнародні організації постійно надають свої рекомендації для проведення медичного реформування в Україні. На засіданні комітету з питань охорони здоров’я на тему «Реформування української системи охорони здоров’я Якими повинні бути перші кроки»., що проводилась Американською торговельною палатою в Україні (ACC) за участі та за ініціативи Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Київ наголошувалось, що мета реформи — покращення здоров’я населення, передусім за рахунок зміни способу його життя. Тому реформування охорони здоров’я в Україні — це аж ніяк не виключне завдання Міністерства охорони здоров’я, до цього процесу мають бути залучені усі суспільні групи, державні інституції та представники бізнесу. [3] В 2015 році МОЗ України розроблено національну стратегію побудови нової системи охорони здоров’я в Україні на період 2015 – 2025 роки, однак до практичної реалізації ідеї в життя ще далеко. Розробники медичної реформи наголошують, що на даний час основним стрижнем реформи є оптимізація мережі медзакладів України (скорочення вдвічі) та втілення в життя принципу

«гроші ходять за пацієнтом», тобто пріоритет надається оплаті лікування хворого, а не на утримання медичного закладу. Реалізації цієї стратегії дозволить населенню отримувати якісну медичну допомогу, а в цілому країні запровадити медичне страхування, забезпечити прозорість у відносинах «лікар – пацієнт», запровадити розроблений механізм сімейної медицини, а найголовніше: витрати на оплату лікування повинні вийти з тіні. Крім того: якість медичної допомоги при будь-якому захворюванні буде однаковою для всіх, незалежно від соціального статусу пацієнта та географічного перебування. Однак скептики згаданої вище стратегії вже зараз наголошують, що це не реформа, а цинічне знищення в сільській місцевості закладів охорони здоров’я. Запропонована натомість для мільйонів людей замість лікарень і амбулаторних пунктів обслуговування одного-двох «сімейних лікарів» приведе до нівеляції медицини як такої, оскільки можливості таких «медиків» будуть нікчемні. Президент України Петро Порошенко виступаючи на засіданні Національної ради реформ розглянув пропозиції Міністерства охорони здоров’я щодо реформування галузі заявив, що кінцевим індикатором реформи має стати – середня тривалість життя. Говорячи про ціни на ліки, Президент зауважив, що «цінники в аптеках нагадують цінники в ювелірних магазинах». [4] Нині уже усвідомлюють усі: і медики, і пацієнти, що жити в нереформованій галузі медицини надалі неможливо – треба щось змінювати. Фахівцям відомо, що в світі досі відсутня універсальна та всеосяжна система охорони здоров’я, яка б гарантувала 100% медичне забезпечення усім мешканцям. В західних та північних країнах, особливо в скандинавських соціальних схемах, всі особи, що проживають в даній країні, мають доступ до соціальної допомоги і послуг. А отже, усі жителі мають рівне право на соціальне страхування та інші блага. Залежність одних людей від інших є невеликою, однак для цього необхідно, щоб економічні можливості країни дозволяли забезпечувати надання таких гарантій. В країнах центральної і південної Європи, членах ЄС, соціальні схеми базуються не від факту проживання, а від місця роботи і від сплачуваних внесків працівників. Члени сім’ї отримують своє право на соціальне забезпечення через соціальне страхування працюючих членів сім’ї. В багатих країнах соціальні схеми не гарантують за-

хисту всіх осіб. В США головний принцип всієї системи соціального страхування та інших видів допомоги є захист тих, хто здатен за нього платити. На практиці, основний соціальний захист базується на приватному страхуванні. Сама ідея захисту для всіх суспільством не приймається . Зважаючи на вищевикладене та враховуючи особливість нагального моменту наші можновладці ведуть пошук такої системи медичного захисту, яка зможе запрацювати в Україні, одночасно враховуючи рекомендації Світового Банку, МВФ, Організації Економічного Співробітництва та Розвитку, які будуть надавати для проекту фінансову підтримку. Деякі напрацювання в цьому напрямку в Україні вже робляться, зокрема в структурі первинної медичної допомоги (ПМД) вводиться інститут сімейного лікаря, який зможе відігравати роль авторитетного професіонала широкого діапазону, що задовольняє медичні потреби пересічного громадянина. Водночас у мислячої людини, яка на певному етапі свого життя може стати пацієнтом, виникає питання: «Хто такий сімейний лікар? Може це в дійсності той самий дільничний терапевт поліклініки?» Потрібно наголосити, що модель ПМД узагальнено і сформовано ще Алма-Атинською декларацію ВООЗ 1978 року, на основі якої в Україні Законом «Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини до 2011 року» від 22 січня 2010 р. № 1841-VI визначено ці вимоги, а саме: - ПМД має бути доступною, тобто універсального охоплення. Її будуть надавати лікарі загальної практики — сімейної медицини, а до 01.01.2020 року — і дільничні терапевти та педіатри. - Пацієнт має право вільно вибирати і змінювати сімейного лікаря. В свою чергу лікар має посприяти пацієнтові в отриманні інших видів медичної допомоги, якщо той їх потребує.

- Лікар повинен вживати заходів щодо мінімізації дорогих і агресивних втручань та обирати оптимальний медичний маршрут для хворого. - ПМД повинна мати належне і достатнє фінансування в межах 25-30% від загального обсягу фінансування галузі охорони здоров’я з усіх джерел. Конкретний лікар та заклад повинні фінансуватися залежно від наявності кількості закріплених пацієнтів їх статевих і вікових характеристик (для формування прогнозованих видатків на їх обслуговування). Крім того, вони повинні отримувати додаткові цільові кошти за здійснення профілактичних заходів з метою набуття необхідних показників (індикаторів якості) роботи. Тут я навела тільки загальні принципи на яких має базуватися сімейна медицина в Україні. На порядку денному стоїть питання контрактування лікарів загальної практики, тобто створення приватних підприємців, які надаватимуть безоплатну первинну медичну допомогу. Наразі це тільки теоретичні напрацювання. Практично на сьогоднішній день остаточно ще не вирішене питання — яким шляхом розвиватиметься первинна ланки охорони здоров’я: на засадах сімейної медицини чи на принципах дільничної служби або ж вони взаємозамінюватимуть одна одну? Без отримання чіткої відповіді неможливо рухатися далі. Дуже важливе питання для страхової медицини — її фінансування, а це можливо тільки через запровадження медичного страхування. Світова практика свідчить, що накопичення страхових коштів ведеться за рахунок асигнувань державних установ, приватних підприємств, відрахувань страхових внесків громадянами, а також стягнення відшкодувань із суб’єктів господарювання винних у втраті працездатності працівниками або якими не виконуються норми законодавства про охорону праці. В Україні запропонована система медичного страхування передбачає, що система фінансування охорони здоров’я буде здійснюватися на трьох рівнях: обов’язкове медичне страхування, державне фінансування та добровільне медичне страхування. Добровільне страхування забезпечить додаткові види медичних і сервісних послуг. Передбачається запровадження і додаткових джерел фінансування охорони здоров’я; можливість медичного страхування на договірних основах; солідарна участь держави та роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні медичних послуг, Також держава розраховує, що паралельне існування державної та приватної медицини, що сприятиме виникненню конкуренції, а це надасть хворим можливість вільного вибору лікаря й лікувального установи, що є правом громадян у демократичному світі. У функції держави залишиться контроль, підготовка кадрів і ціноутворення медичної допомоги. Система охорони здоров’я, що утримуватиметься за рахунок держави забезпечить надання пацієнтам гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги. Громадяни, яких не задовольнить ця підсистема, зможуть отримати ме-

живемо

дичну допомогу у приватних медичних закладах та реалізувати себе в якості медичних працівників. За такого стану речей рядовий обиватель поступово ставатиме рівноправним партнером лікаря та держави у збереженні свого здоров’я. Поряд із цим необхідно пам’ятати слова М. Тетчер, яка заявляла: «Великобританія не настільки багата держава, щоб вводити страхову медицину». Вищі посадовці нашої країни вже неодноразово оголошували про чергові реформи, однак їхні ідеї, в більшості випадків, залишались нереалізованими. Тільки історія зможе показати чи буде в Україні страхова медицина, яка зможе гарантувати безоплатний обсяг медичної допомоги для громадян? Розраховуємо, що такі реформи вже не за горами.

Марiя Максимiв

Література: Інтернет джерело: 1. http://www.newscenter. philips.com/ua_ru/standard/news/20130730-philipshc.wpd#.Vf5y_RHtlHw 2. http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/ documents/virtual_library/14_reviewbook_uk.pdf 3. http://www.umj.com.ua/article/3177/ reformuvannya-ukrainskoi-sistemi-oxoroni-zdorov-yayakimi-povinni-buti-pershi-kroki 4. http://espreso.tv/news/2015/04/16/poroshenko_ bezkoshtovna_medycyna__odyn_iz_mifiv_ suchasnosti__yakym_polityky_duryat_lyudey

розвиваємось

Чи чули Ви колись слово «амбідекстр»? Якщо ні, то сьогодні Ви дізнаєтесь про один з найцікавіших феноменів людства. Саме слово «амбідекстр» має латинське коріння і буквально означає, що у людини обидві руки праві. Таких осіб на всій планеті

дуже мало – близько 5%. У людей-амбідекстрів розвинуті обидві півкулі мозку, тобто вони легко можуть користуватись і правою, і лівою рукою. Більше того, дуже часто вони вміють користуватись одночасно обома руками, а найдивніше – вони здатні писати в різні сторони – це називають «дзеркальним письмом». Цією здатністю володів геніальний художник Леонардо да Вінчі, він був амбідекстром. Напевно, ба-

Дві правих гатьом відомі різні теорії про його коди, що зашифровані в картинах. Насправді ж він володів дзеркальним письмом і часто це виходило у нього випадково, він просто не замислювався над тим як писав. Також відомим амбідекстром був винахідник і фізик — Нікола Тесла. Проте, на відміну від Леонардо да Він-

чі, фізик сам розвинув в собі здатність користуватись обома руками. В своєму щоденнику він писав: «Зараз я однаково володію обома руками, а тоді я був лівша і в моїй правій руці було відносно мало сили». Найчастіше люди з розвиненою моторикою обох рук займаються творчістю. Амбідекстрами були такі відомі музиканти як Джимі Хендрікс, Пол Маккартні, Рінго Старр, Курт Кобейн, Мірей Матьє. Також користуватись і лівою, і правою рукою вміє фронтмен

гурту «Океан Ельзи» — Святослав Вакарчук. Серед амбідекстрів зустрічаються актори. Одним з найвідоміших є Том Круз. Найчастіше амбідекстрами народжуються, але кожен може спробувати розвинути в собі цю здатність. Це складно зробити дорослим. Проте, якщо у Вас є величезне бажання, то Ви зможете цього домогтися. Потрібно просто намагатися робити Ваші справи лівою рукою, якщо Ви правша чи правою, якщо лівша. Хоча, багато амбідекстрів стикаються з проблемою концентрації

інформацію. Через це в дітей-амбідекстрів часто виникають проблеми в школі. Для них навчання перетворюється в жахіття. Їм нецікаво на уроках, тому що розповідають про щось одне. Набагато продуктивніше було б для таких діток поєднувати, наприклад, біологію з літературою, але це неможливо. Також вони не сприймають інформацію тільки словесно. Їм ще потрібні образи, наочні приклади. Можливо, якби таких дітей було більше, то можна було б формувати для них спеціальні класи та програми, але наразі це

уваги на чомусь одному. Наприклад, якщо дати амбідекстру читати книгу, то він зовсім не зможе зрозуміти про що вона та якщо він при читанні ще й включить фільм – то легко перекаже і сюжет книги, і фільму. Звичайно, є плюс в тому, що люди з цією здатністю можуть робити кілька різних справ одночасно та ще й з відмінним результатом — підвищена продуктивність праці. Але вони не можуть сидіти і просто говорити з людиною, їм потрібно при цьому щось паралельно робити, наприклад, мити посуд чи готувати, чи дивитися телевізор, чи читати щось — це не впливає на спілкування, вони просто по-іншому не можуть, не сприймають

складно. Ще є декілька психологічних ознак, що характеризують амбідекстрів: вони необережні і, відповідно, у них більша схильність до ризику і сміливості у діях. В той же час амбідекстрів легко образити, вони дуже чуттєві, вразливі і схильні до частих депресій. Якщо у Вас є такий друг чи знайомий – не варто роздратовуватись, якщо здається, що при розмові він відволікається на щось інше. Це, навпаки, допоможе йому краще зрозуміти Вас. А дитину зовсім не потрібно перевчати користуватись однією рукою, найчастіше – це марна справа. Просто знайте, що це особливість і сприймайте її як належне. Юлія Торконяк

розвиваємось

ДIти КвIтIв

Хіпі - стара назва субкультури шанувальників бібопа (джазу, джазового стилю). Виникла та популяризувалась в 1960-му році. Хіпі пропагували повернення природної чистоти за допомогою любові та пацифізму (опір насильству). Напевно кожен знає чи чув про один з найголовніших лозунгів хіпі «Make love, not war!», який в перекладі означає: «Займайтеся коханням, а не війною!». Вступали до субкультури не тому, що це було модно, а тому, що людям набридло жити в несправедливості: матеріалізм, нудьга, багатство і бездуховність життя - все це стало причиною виникнення нового молодіжного руху в США. Слово хіпі походить від слів «хіп» чи «хіпстер» - буквально воно означає той, хто «зрозумів», «усвідомив», хто мудрий. Хіпі самі себе ніколи так не називали. Їм більше було до вподоби називати себе «прекрасними людьми». Саме журналісти вперше назвали субкультуру «хіпі» в передачі одного з нью-йоркських телеканалів 22 квітня 1964 року. Так ЗМІ описали групу молодих людей в майках, джинсах і з довгим волоссям, які протестували проти в’єтнамської війни. А от Майкл Фаллон, письменник з Сан-Франциско, використовував термін «хіпі» у статті, присвяченій контркультурі Сан-Франциско, де описував кав’ярню «Синій Єдиноріг», в якій збиралися Суспільство Боротьби за легалізацію марихуани і Ліга Сексуальної Свободи. Також Фаллон вживав цей термін, описуючи будинки, в яких жили хіпі. З часом ЗМІ почали показувати негативні сторони субкультури - бідність, життя на вулиці, передозування наркотиками, підліткова вагітність і антивоєнний рух, який розколює країну. Хіпі перетворилися на щось негативне для більшості американців. Насправді, основним гаслом усіх хіпі був пацифізм: ненасильство і миролюбність, відмова від військової служби, протест проти військових дій. Вони заперечували усі «правила» навколишнього «сірого» світу. Хіпі відмовлялися бути частиною сформованої соціальної системи і створювали свою альтернативну систему без соціальної ієрархії. Хіпі прагнули до того, щоб змінювати світ своєю творчістю. Революція, на їхню думку, повинна відбуватися, насамперед, у свідомості, а не в суспільстві. Хіпі цінували духовність, замість кар’єри обирали самовдосконалення і творчість, а замість грошей - моральне задоволення. Хіпі не нав’язували іншим свої переконання. Замість цього хіпі хотіли змінити світ, живучи у злагоді з тим, у що вірять. Бути хіпі - значить вірити в мир, адже це спосіб вирішення усіх проблем між людьми, між ідеологіями та між релігіями. Шлях до миру лежить через любов і терпимість. Любити - значить приймати інших такими, які вони є, давати їм свободу виражати себе. І, звичайно, не засуджувати їх за зовнішній вигляд.

Хіпі обожнювали природність у всьому. «Назад до природи!» - кричали вони, вважаючи, що цивілізація зайшла в глухий кут і єдиний порятунок для неї - це згадати про своє коріння і злитися з природою. Своїм символом вони обрали квітку. На пер-

розвиваємось

ший план вийшли краса світу, наповненість почуттів, радість. Це суть філософії хіпі. Хоча не обійшлося і без негативних наслідків: через їхню філософію в субкультурі дуже поширилося вживання наркотиків, пияцтво, freelove (вільні стосунки). «Всюди було безумство, завжди ... Всюди літали іскри ... Було абсолютне фантастичне відчуття, вселенське відчуття, що те, що ми робимо - це правильно, ми перемагаємо. І це відчуття неминучої перемоги над силами зла, над силами минулого, ні, не в військовому сенсі, звичайно, нам це було не потрібно, - наша енергія повинна була перемогти. У нас був рух, ми були на вершині величезної і прекрасної хвилі...» Хантер Томпсон Зовнішній вигляд хіпі є важливою частиною способу життя. Незалежно від статі хіпі мали довге волосся, перев’язували стрічку навколо голови («хайратник»). За легендою, такі пов’язки потрібні для того, щоб у хіпстера не «зносило дах». На руках «фенечки» - саморобні браслети, найчастіше зроблені з бісеру, дерева чи шкіри. Хіпі швидше б витратили гроші на новий браслет, ніж на їжу. Багато що в моді хіпі запозичене у циган: довгі квітчасті спідниці, сукні з красивими вишитими корсажами, прикраси з монеток. Часто непропорційно великий в’язаний светр, прикрашений бісером чи вишивкою, джинсовий мішечок на шиї для зберігання грошей та документів («ксивник»: від ксива – документ, злодійський жаргон). Колір одягу в основному світлий, бо «досвідчені хіпі ніколи не носять чорного». Хіпі воліли ходити босоніж. Вони слухали рок-н-рол, вживали наркотики, жили в комунах, подорожували автостопом, захоплювалися медитацією і східною містикою, вплітали у волосся квіти - символ миру і були прозвані «дітьми квітів». Хіпі відмовляються від усього, що обмежує їх свободу: від роботи за наймом, від суспільних умовностей, від загальноприйнятих догм і моралі. Свобода - головна цінність хіпстера. Музична культура хіпі представляла собою суміш року, фольку, блюзу та психоделічного року. Ця культура також знайшла своє відображення в літературі, драмі та образотворчому мистецтві, включаючи фільми, плакати, які анонсували рок-концерти та обкладинки для альбомів. У 1967 році були випущені неофіційні гімни хіпі - «San Francisco», яка виконувалася Скоттом МакКензі і «All You Need Is Love» The Beatles. Хіпі - найстаріша молодіжна субкультура. І багато інших субкультур взяли свій початок саме у хіпі. Зокрема, розмовна мова реперів і готів - це спотворений хіповський сленг; рух хіпі став прабатьком багатьох сучасних психоделічних тенденцій; так звані «файерщики» - люди, що роблять вогняні шоу на вулицях і площах - прямі нащадки хіпі, які влаштовували світлові шоу на своїх хепенінгах (вечірках). Хіпі багато речей в світі змінили на краще, наприклад: терпимість до расових відмінностей; вплинули на моду; популяризували здорову їжу, вегетаріанство; антивоєнний рух (пацифізм); вигадали вільні подорожі (автостопом), боролись за права жінок. Субкультура хіпі була продуктивна і часто корисна для суспільства. Хіпі, як і більшість субкультур, - явище спірне. Не варто ідеалізувати цих людей, але й не варто зводити все до наркоманії, психоделії та вільних стосунків. Нам, все ж, можна повчитись у цих людей позитиву, миролюбності та любові до життя. Миру та Любові Вам!

Юлія Торконяк

святкуємо

Halloween

свято містики«-Гаманець та жахів чи життя?»

святкуємо У ніч з 31 жовтня на 1 листопада британці відзначають свято Хелловін. Вважається, що напередодні Дня всіх святих, в ніч Хелловіна вся нечисть прокидається. Відьми сідають на мітли і летять на шабаш, чорти скаженіють, не дають спокою будинкам привиди, котрі до цієї ночі тихенько там існували. Хелловін – це сучасне свято, яке походить від старовинного кельтського. Найгучніше відзначається у США, Канаді та Великій Британії. Не будучи державним святом, за популярністю поступається лише Різдву. Під час святкування Хелловіну діти традиційно випрошують цукерки, молоді люди відвідують тематичні костюмовані вечірки, прикрашують оселі та будівлі, вирізають ліхтарі з гарбузів, цукрують яблука, розпалюють вогнища, розігрують один одного, розповідають моторошні оповідки, переглядають фільмів жахів. У цю ніч за стародавнім повір’ям кельтів світи живих і мертвих відкривали свої двері і мешканці потойбічного світу пробиралися на землю. Кельти називали цю ніч Самайн або Самхейн. Для того, щоб не стати жертвами духів і привидів, кельти гасили в своїх будинках вогонь, надягали на себе звірині шкури, щоб відлякувати непроханих прибульців. На вулиці біля будинків залишали гостинці для духів, а сам

народ збирався біля вогнищ, які розпалювались друїдами і приносили у жертву тварин. Після жертвопринесення люди брали священний вогонь, щоб внести його до себе в будинок. Відзначати Хелловін в усьому світі почали завдяки впливу американської культури, при цьому існує ряд регіональних відмінностей. Наприклад, в Ірландії прийнято вшановувати великомасштабні піротехнічні дійства та розпалювати багаття. В Японії на честь свята проводяться щорічні паради, які іноді через величезну кількість учасників створюють великі проблеми міським службам. У Європі особливо популярні вечірки Хелловіна у стародавніх замках, де вештаються страхітливі привиди. Німці влаштовують жахо-карнавал у замку Франкенштейна. Кілька тисяч люду вдягали найстрашніші з масок, які мали лякати перехожих. Для більшого жаху влаштовували навіть кілька страт. За поганськими віруваннями західних європейців, у ніч Хелловіну відчиняються двері у потойбічний світ і духи померлих приходять на землю, щоб знайти собі відповідне тіло. Тому від усяких скелетів, вампірів та привидів, що можуть постукати у ваші двері, досвідчені люди радять відкупитися – подарувати торбу гостинців-ласощів. Традиція виготовлення гарбузів-світильників пішла від кельтського звичаю створювати ліхтарі, що допомагають душам знайти шлях в чистилище. У сучасному суспільстві вони отримали назву «світильники Джека». За легендою, Джек двічі обдурив диявола і отримав від нього обіцянку не мстити, а також після смерті не претендувати на душу Джека. Але після смерті грішника не пустили в рай. Неприкаяний ірландець поклав тліюче вугіллячко, яке йому наостанок кинув диявол, в порожній гарбуз і подався мандрувати світом. Вважається, що подібний плід, на якому вирізано зловісно усміхнене обличчя, залишений у День всіх святих біля будинку, буде відганяти від нього злих духів.

святкуємо

В Україні свято містики та жахів почали святкувати після здобуття незалежності і з кожним роком це контроверсійне свято набуває в нашій країні все більшої популярності. У багатьох людей старшого покоління свято мертвих викликає страх, оскільки побутує думка, що це – «диявольське свято», яке пов’язане із язичництвом. Проте молодь позитивно ставиться до святкування Хелловіну, адже свято мертвих – це можливість стати казковим чудернацьким створінням і побешкетувати та повеселитися з друзями. Що ж, у кожного своя думка на те чи відзначати день жахів у нашій країні. Багато хто скаже, що це неповага до власних звичаїв, чи, боронь Боже - диявольські забави. Звичайно, ми повинні перш за все дотримуватися своїх власних традицій, але потрібно поважати й інші культури, адже це допоможе нам стати частиною світової спільноти, до якої ми так прагнемо. А коли ми навчимося сприймати інші культури, зможемо поділитися зі світом і своїми звичаями та традиціями. Головне, щоб цей процес відбувався без упереджень та забобонів!

Ольга Боднарчук

діємо

Якщо ти в себе не віриш, хто ж повірить?

Як досягти впевненості в собі

діємо

Впевненість в собі - не всім знайоме це почуття, але кожен з нас може досягти його, виховати в собі. Головне - цього хотіти і докладати всі зусилля. Адже без впевненості у нашому суспільстві дуже складно вижити. Найперше, що потрібно зробити – «закохатись» в себе, головне без фанатизму. Можна піти у спортзал, почати бігати, змінити зачіску, читати більше книг, малювати - займатись усім тим, що вам подобається і пишатись цим. Не змінювати свої інтереси та зовнішність заради інших, але робити все, щоб подобатись собі. Що важливо «профільтрувати» – це думки. Мисліть позитивно, адже негативна енергія зовсім не допомагає вам, а тільки навпаки - ви стоїте на одному місці і замість того, щоб летіти вверх, повільно падаєте вниз. І навіть, якщо не вийде, ви хоча б спробували, ви побачили, де робите помилки і можете впевнено їх виправляти, щоб стати ще кращим. Спілкування з песимістами також погано впливає на вашу самооцінку, ви мимовільно стаєте такими ж. Бажано проводити свій час з тими, хто вас цінує і хто щиро підтримує вас. Звичайно, ці люди також не повинні тільки хвалити вас, навпаки - вони будуть вас критикувати, але тільки для того, щоб допомогти вам. Ніколи не бійтесь здатись смішним в чиїхось очах. Це теж потрібно. Змиріться з тим, що помилки - це не погано і навіть, якщо вас десь не зрозуміють чи не захотіли з вами спілкуватись, отже - це просто не ваша людина. Виправляйте все, що вам не подобається у собі. Робіть все, що заманеться зі своєю зовнішністю, якщо вам буде так комфортніше, то чому б і ні? Байдуже на думку інших. Хочете пофарбувати волосся у зелений колір – фарбуйте. Хочете зробити тату – робіть! І не зважайте на тих, хто не має такої ж сміливості. Займайтесь спортом! Це не тільки змінить вашу фігуру, а й покращить самопочуття. Усміхайтесь. Навіть коли вам сумно, навіть коли здається, що немає іншого виходу, навіть коли сльози на очах. Плакати можна тільки від щастя. І найголовніше - приймайте себе такими, якими ви є. Працюйте над собою, але любіть себе саме зараз, в цю секунду. Адже якщо ви самі будете любити себе, то інші теж полюблять вас.

Юлія Торконяк

насолоджуємось

Бiгун

Він біг крізь ліс, він біг крізь муки Наздоганяла сутність зла. І по горі літали круки, Котрі скелетів накрива. Він біг крізь жаль, він біг повз страх. І за плечима море крові. І бачив, як існує жах. Куди пірнає знову й знову. Він біг все далі, біг мов пес. Наздоганяла сутність зла. Хрипучий крик почувся десь. Можливо, він повстане з сна.

Артур Савчук

насолоджуємось

Дядько без душi Час – незвіданий, тривожний, Розлетівся по краях Із завданням позбирати Весь доспілий в світі страх.

Забігаючи зненацька І лякаючи усіх, Забирав він страх доспілий Із порожньої душі. Забираючи старого Він народжував нових. Позбавляючи одного Він наповнював п`ятьох. Так триватиме всю вічність. Час – це дядько без душі. Він щодня проходить в світ цей Залишаючи сліди.

Мар’яна Джердж

Мости згорають, падають фортеці, Найвидатніші програють в боях. А тільки я буду в найбільшій небезпеці. Моя поразка - це мій власний страх.

Богдан Грущак

Я боюсь

насолоджуємось

Я боюсь, коли грім відкликається в серці. Я боюсь, коли блискавка нищить думки. Я боюсь, коли вітер вривається в дверці, В мою душу живу, де була тільки ти. Я боюсь, коли зриви збентежують мріï. Я боюсь, коли постріл вбиває слова. Я боюсь, коли міст, дерев’яний, надіï Хтось рубає на мертві холодні дрова. Я боюсь, коли тиша розмову грохоче. Я боюсь, коли сонце заходить вночі. Я боюсь, коли вічності розум не хоче І наточує смерті жертовні мечі. Я боюсь, коли світ пізнає невідоме. Я боюсь, коли люди стають, мов боги. Я боюсь, коли совість свої ж заборони Відкидає у бік, наче бруд від ноги. Я боюсь, коли плачуть добріші у світі. Я боюсь, коли зло нагромаджує гнів. Я боюсь, коли серце народжене з квітів, Розбивається тут поза межами снів. Я боюсь, коли розум не хоче боятись... Я боюсь, коли інші не вірять в святе. Я боюсь, коли страх починає здаватись. Я живу, бо життя мені дане на те. Богдан Грущак

читаємо

«Страх гірше покарання. У покаранні є щось певне. Велике воно чи мале, все ж краще, ніж невизначеність, ніж нескінченний жах очікування»

Стефан Цвейг «Страх»

читаємо

Стефан Цвейг – геніальний письменник, котрий кожним словом, кожною фразою, кожною новелою веде тебе за собою у світ, де присутня інтрига, де ти ніколи не вгадаєш, що чекає тебе за наступними дверима. Він щоразу тебе дивує і щоразу ти все більше захоплюєшся талантом Цвейга. Письменник, який з кожним своїм твором відкриває в тобі нове і освічує найтемніші закутки твоєї душі. Новела «Страх» - це своєрідний психологічний експеримент, який Цвейгу без сумніву вдався. Історія про те, якою силою над нами володіє страх. Він паралізує, сковує, змушує нас робити шалені вчинки та забирає усі сили. Ця новела про страх зрадника, страх перед невизначеністю, страх перед розкриттям. Цвейг майстерно передає усі емоції, які переживає головна героїня твору – Ірен – від легкої тривоги до справжнього жаху. Її душу поглинає страх, він огортає її тіло, руйнує життя. І хоча жінка сама винна у своїх бідах: вона зрадила чоловіку, але інколи в серці читача прокидається жалість до Ірен. Адже вона стала жертвою шантажу, закрилась у собі. Вона не знає скільки ще триватиме ця невизначеність, чи зможе пробачити її чоловік і що робити зі своїм почуттям сорому. Жінка не жила весь цей час, а існувала від однієї записки до іншої і в якийсь момент була небезпека втратити розум. Образ чоловіка Ірен своєрідний, кожен по-різному оцінить його вчинок. На мою думку, чоловік вчинив правильно – він провів їй урок і дав можливість зрозуміти весь жах її вчинку. Він мудрий, вміє пробачати та любить свою дружину. Я читала і думала, що Ірен не витримає, що припине чинити опір своєму страху і він задушить її своїми тоненькими, але сильними руками. Все, що відбувалось у новелі відчуває кожен читач на собі – ось так майстерно Цвейг вміє користуватись словами. Ірен переживала біль, який ззовні не було видно, зате всередині у неї руйнувався світ; їй було страшно і соромно одночасно. Але вона зрозуміла свої помилки і більше ніколи не оступиться, бо пам’ятатиме весь жах пережитого щодня і буде каятись вічність. А це найбільше покарання для людини. Їй було неймовірно страшно, але вона перемогла завдяки своєму чоловіку. Тільки страх може настільки принизити людину, настільки глибоко проникнути в душу, і тільки страх робить нас залежними та слабкими. Але ви можете вибрати – боротись зі страхом чи дозволити йому знищити себе, бігти від нього чи змагатись, обернутись спиною і дозволити вбити себе чи глянути йому в обличчя і продемонструвати свою силу. Невелика новела «Страх» з величезним сенсом. Її варто прочитати усім і пережити всі страждання разом з героями і ніколи, навіть в думках, не допустити страшної помилки - зради. Юлія Торконяк

дивимось

Яка цiна пiдкорення Евересту

Зовсім нещодавно на українські екрани вийшов довгоочікуваний фільм «Еверест», заснований на реальних подіях. Еверест – вершина світу, підкорити яку мріють всі професійні альпіністи. Так, в основу фільму поставлена реальна історія, яка трапилась у Гімалаях в травні 1996 року. Одне зі сходжень на вершину Джомолунгми закінчилося справжньою трагедією. Тоді одразу три комерційних експедиції, у складі яких були як досвідчені альпіністи, так і туристи, не маючи досвіду підкорення «восьмитисячників», здійснювали підйом. Однак під час спуску вони потрапили у буран, який забрав життя одразу п’ятьох людей. Жертв могло б бути більше, якби не відомий альпініст Анатолій Букрєєв із групи «Гірське божевілля» Скотта Фішера. Він самотужки врятував зі схилу трьох альпіністів, що замерзали, не побоявшись бурану та нульової видимості. Проте не завжди підкорювачам вершин вдається вижити. Альпіністи, які йдуть на штурм Евересту, здатні кинути колегу, який помирає навіть не спробувавши надати йому допомогу. Вони не погані люди. Просто такі умови гри. Вони просто рятують себе. Прем’єра цього фільму в Україні відбулась 24 вересня. Чимала кількість поціновувачів фільмів заснованих на реальних подіях з нетерпінням чекали 24 вересня, щоб насолодитись бажаними кадрами кінострічки. Я одна із тих, кому пощастило побачити цей надзвичайно приголомшливий фільм. Якщо сказати по правді, то першу половину фільму в мене було бажання припинити перегляд, адже здавалось, що в ньому немає нічого цікавого. Звичайні дії, прості розмови, банальні суперечки. Але коли розпочалась друга половина «Евересту», я сиділа не рухавшись, переплівши пальці рук і стиснувши їх з надзвичайною силою, я почала переживати кожну

«Еверест»

дивимось

ГОРА СМЕРТi ТА КРАСИ

секунду кінострічки разом із її героями. Надзвичайно сильні емоції переповнювали до кінця і навіть після закінчення фільму. Часом зароджувались думки про несправедливість життя, адже надзвичайно шкода таких героїчних і відважних людей, які не просто кинули виклик вершині, вони готові віддати життя заради друга, незнайомця і навіть суперника. Щоб зрозуміти описане мною, потрібно побачити, почути і відчути самому усі ці напружені моменти. Тому усім, хто ще не подивися фільм «Еверест» тільки через сумніви у величності цього фільму, сміливо заявляю – якнайшвидше знайдіть змогу переглянути його. Ви не пошкодуєте! Мар’яна Джердж

слухаємо

The XX ІIkcomahiя 60

The ХХ - британська інді-рок-група, яка «народилась» в 2008 році в Лондоні, Англія. На момент створення групи її учасникам було по 20 років, всі вони познайомилися і вчилися разом в лондонській середній школі Еліота. Олівер, Ромі і Джеймі полонили музичний світ та серця шанувальників швидко: дебютний альбом, який гурт випустили у 2009 році, повний балад про неможливість любові, із захопленням купували мільйони меломанів з різних куточків світу. Олівер і Ромі розповідають, що дружать з трирічного віку і разом вчилися розмовляти. Мабуть, в цьому і криється секрет настільки приголомшливої узгодженості вокальних партій. Що стосується музичного наповнення, тут відчувається вплив класиків року 60-х - The Kinks, The Animals, а також представників нової хвилі - The Cure і New Order. «Ми вже практично закінчили записувати перший альбом, коли звернулися до графічного дизайнера, який просто кипів ідеями. Типу «Це повинен бути символ». Він приносив нам свої варіанти написання «х» - ми вирішили називатися «хх» тому, що нам подобаються «х» - але ми їх забраковували. А потім я сама особисто полізла шукати «х» онлайн - і ось так власне все й вийшло» Музика the ХХ - це неквапливі пост-панкові гітари, рельєфний фанковий бас і рівний, делікатний біт драм-машини - мінімальний набір інструментів, що дозволяє досягти абсолютно особливого, повноцінного звучання в широкому діапазоні настроїв: від мрійливого смутку і сутінкової меланхолії до піднесеної просвітленості. «Ми почали писати перший альбом, коли нам було по 15 років. Зараз, коли я переслуховую його, часто замислююся «невже все дійсно звучить так драматично?» Тоді я спостерігав за тим, як протікають відносини сторонніх людей і вигадував власні історії. Я не хочу сказати, що це було нечесно, - нехай ці почуття не приходили з особистим досвідом, але я ж здатний був їх відчувати» В музиці the ХХ є щось, що неможливо пояснити. Магія, котра заворожує і надихає. Вони створюють музику, яка гідна уваги. Я не зустрічала людини, яка б залишилась байдужою до їхньої творчості. І не дивно, бо кожен інколи хоче просто відпочити від шаленого ритму і насолодитись спокоєм. Саме це нам дають «ікси».

Юлія Торконяк

подорожуємо

Усі ми любимо подорожувати і, мабуть, немає такої людини, яка б не хотіла кудись поїхати відпочити від роботи чи навчання, набратися сил та життєвої енергії. Проте через економічну кризу, яка зараз панує в нашій державі, не кожному по-кишені поїхати, наприклад, у Єгипет чи у Туреччину та й, загалом, за кордон. Тоді люди починають скаржитися на життя та нарікати, що немає можливості відпочити. Ще однією, не менш важливою перешкодою поїхати відпочивати за кордон, є страх перед таким довгим та незвіданим шляхом. Боячись ризикнути, люди просто забувають про інші варіанти відпочинку, особливо ті, які не потребують ані великих затрат, ані довгих і нудних переїздів. Люди не цінують, а здебільшого, навіть не знають, якою прекрасною є земля нашої країни. Гарно відпочити та оздоровитися можна й не виїжджаючи за межі країни. Тільки погляньте, якою красивою є українська природа. Гори, річки, ліси милують око не тільки місцевих, але й іноземців. Скільки туристів приїжджають з інших куточків планети, щоб на власні очі помилуватися мальовничою природою української землі. Тому пропоную вам здійснити подорож у такі найкрасивіші місця для відпочинку в Україні:

Вражаюча краса української землі

Львів: європейська архітектура і українська привітність

Львів прекрасний у будь-яку пору року: сюди можна вирушати і на короткий вікенд, і на тижневу відпустку. Помилуватися видом з ратуші, піднятися на Замкову гору, посидіти у львівській кав’ярні і побродити вузькими вуличками – програма-мінімум для цікавого відпочинку в красивому місті Західної України.

подорожуємо Кам’янець-Подільський: дух історії і середньовічних замоків Краса цього міста Хмельницької області в його багатій історії. Тут розташовані більше двох сотень важливих історико-архітектурних пам’яток. Найголовніша з них – середньовічний замок. Замковий міст і фортеця є візитною карткою цього міста – музею під відкритим небом.

подорожуємо Буковель: гори і різноманітний спорт

Буковель – це не зовсім Яремче, він знаходиться не в передгір’ї, а безпосередньо в Карпатах. Проте, не зовсім правильно сприймати його тільки як гірськолижний курорт. Тут, як і в Яремче, красива природа, мальовничі краєвиди і корисне гірське повітря. Теж відбуваються велотури, рафтинг, є екстрім-парки, джерела з цілющою водою і навіть пляж біля гірського озера. Ну а головне – влітку і навесні на вибір є кілька пішохідних маршрутів в гори для різних рівнів підготовки. Можна зійти на Говерлу, а можна обмежитися легким маршрутом на меншу висоту.

подорожуємо

Солотвино: сіль, яка допомагає

Невелике селище на кордоні України і Румунії – Солотвино, являє собою справжній рай для тих, хто вирішив відпочити, а заодно й оздоровитися. Незважаючи на скромні розміри селища – це справжня закарпатська здравниця, адже саме тут знаходиться цілий комплекс термальних солоних озер, завдяки яким можна не тільки відпочити в теплій воді, але ще й значно зміцнити свій організм! На жаль, відпочинок в Солотвино не дуже популярний серед туристів – багато з них просто не знають про існування солоних озер, але ж цілющі властивості їх вод не поступаються таким як у Мертвому морі (Ізраїль). Край багатий покладами солі – тут її добували з незапам’ятних часів, тому деякі озера в Солотвино з’явилися саме в результаті такого видобутку. Серед них – знамените озеро Кунігунда, яке виникло в 1902 році на місці створеної шахти. Обов’язково викупайтеся в його водах, адже це справжня візитна картка Солотвино!

Перераховані мною курортні місця для відпочинку в Україні - це й далеко не все, є ще безліч різноманітних бюджетних місць. А якщо фінансове становище й зовсім не дозволяє нікуди поїхати, то можна відпочити просто на березі річки взявши палатку для відпочинку та розпаливши вогонь прямо на березі. Або ж, поїхати на відпочинок до лісу, там ви також зможете відпочити від метушні шумного міста та отримати задоволення.

Ольга Боднарчук

Сусідня кімната

робимо паузу

п В ш с

ш п в в с н у б з в

у н х н

н п т т ц

л ї з

в і Т

р т

Марго міцно стиснула холодний метал ножа під своєю подушкою і якнайширше розплющила очі, звернувши свій погляд на двері, що вели із її спальні у темний коридор. Вона чітко чула рівномірний ритм ударів стрілки годинника. Але ще чіткіше було чути шалений ритм її серця. Зараз саме цього звуку Марго найбільше й боялась, боялась, що саме воно видасть її. «Дихай. Просто дихай» - мантра, яку вона про себе повторювала ось уже чотири нескінченні хвилини. «Дихай». Марго знала, що за стіною, у порожній дитячій кімнаті, хтось є. Вчора, коли вона вперше почула невластивий для її нового, але самотнього будинку, шурхіт, вона була захоплена зненацька. Її попереджали, що в цій місцевості є багато волоцюг, але вона й уявити не могла, що хтось пробереться до неї в оселю. Будучи по житті занадто боязкою, вона й поворохнутись не змогла від паралізуючого страху, так і пролежавши до самого світанку. Вставши, одразу повідомила поліцію про вторгнення. Сама, звичайно, вона не наважилась перевіряти сусідню кімнату. Пара високих чоловіків у формі, запевнили її у тому, що слідів злому немає і попрохали перевірити чи нічого не зникло. Нічого. Все було на своїх місцях. У майже порожньому будинку легко зрозуміти що змінилось. Крім запевнень у тому, що в неї немає причин переживати, Марго не отримала нічого вартого витраченого часу. Зачинивши двері за поліцією, вона з чітким усвідомленням абсурдності свого припущення, знала, що не востаннє чула дивні звуки за стіною. «Хтось» ще повернеться. Рівно дві години тому вона перевірила всі замки на вікнах, у дверях, навіть спустилась у підвал, який відповів тільки ехом її ж кроків; щільно закрила всі штори; взяла з кухні найбільший ніж, який спромоглась знайти. Ці декілька годин Марго не відпускала холодної зброї під подушкою. Думка, що вона тримає саме зброю, а не просто ніж для нарізання салату відволікла її, і вона заплющила очі від напруження і втоми. І ось зараз, прокинувшись від того ж шурхоту за стіною, слухаючи тільки звук годинника і стук свого серця, Марго чекала, що у її двері зайде хто-небудь і ... що? Вона навіть припустити не могла, що можуть хотіти від неї грабіжники. Це ж порожній будинок! Що тут красти?! Гроші зараз всі зберігають на кредитних картах, і, крім кількох сотень, у неї тут нічого дорогоцінного немає. Її просто вб’ють. Заради божевільного задоволення. Від цієї здогадки все її тіло покрили сирітки, а в голові запаморочилось. Коли годинник «відбив» ще декілька хвилин, Марго трохи розслабилась, але встати з ліжка так і не змогла. Вона так хотіла ввімкнути торшер і впевнитись, що ніякої загрози її будинок не несе, але вмикач був занадто далеко. Їй доведеться встати. А цього вона зробити геть не в силах. І саме тоді, за 30-ма сантиметрами цегли і будівельного розчину, знову пролунали ледь вловимі звуки чиєїсь присутності. Від переляку Марго ледь не закричала, але цього вона і так не змогла б зробити, бо відчула як до болю стинула зуби і лезо ножа під подушкою. Тепла кров із долоні вже, напевно, розтеклась по білих простирадлах. Тепер вона зрозуміла що саме чує. Шепіт. Тихе бурмотіння, що належало швидше жінці, аніж чоловіку, хоча стверджувати було складно. Марго відчула як по її щоках покотились гарячі сльози і чомусь подумала, що якщо переживе цю ніч, то обов’язково з’їсть стільки шоколаду, скільки в неї влізе. Чому ця ідея так неочікувано прийшла до неї, вона так потім і не зрозуміла. Шепіт припинився майже тоді ж, коли почався. Більше жодного звуку не пролунало. Хіба тільки те ж безупинне стукання годинника.

Спостерігаючи за тим як поліція знову обшукує її будинок, Марго зателефонувала до місцевого слюсаря з проханням замінити всі замки у її помешканні. Хоча, чомусь їй здавалось, що це нічого не змінить. Підписавши заяву і погодившись на пропозицію офіцера прослідкувати сьогодні за її домом, Марго попрямувала до своєї спальні, дорогою кинувши тільки побіжний погляд на двері до дитячої кімнати. З чіткою рішучістю вона почала пересувати меблі так, щоб спільна стіна між дитячою і її спальнею залишилась порожньою, ліжко тепер було під вікно – навпроти стіни. Чомусь подумала, що так буде спокійніше. Торшер, до речі, також був завбачливо присунутий до ліжка в такій мірі, щоб до нього було легко дотягнутись. Перевіривши нові замки, Марго вимкнула світло, ще раз поглянула у вікно на машину поліції, що припаркувалась навпроти її дому і нарешті лягла у занадто холодне ліжко. Засунувши руку під подушку, наткнулась на холодне лезо і нарешті спокійно видихнула. Сьогодні вона сподівалась гарно виспатись. 2:47. Холодний піт проступив у неї на спині і рука в цю ж мить знайшла ніж. Не гаячи часу, Марго відкинула ковдру і швидко увімкнула світло. Це мало послужити для поліції сигналом тривоги. Так і сталось – тільки шепіт за стіною припинився, як у будинок увірвались чоловіки. Один із них одразу ж відчинив двері до її спальні. - Сусідня кімната! Йдіть туди! – прокричала Марго. Але в цьому не було необхідності – з сусідньої кімнати вийшов його напарник, який розгублено стенув плечима, даючи цим зрозуміти, що нічого він не знайшов. - Мем, ви впевнені, що чули саме шепіт, може це вам приснилось або ж ви почули якісь схожі звуки з вулиці? – Марго вловила невисказану недовіру до її тверджень, але не стала доводити свою правоту. Вона просто провела до виходу офіцерів і впала в знемозі на диван. Що ж їй робити? Незважаючи на пізню годину, Марго набрала номер своєї сестри і попросилась пожити декілька днів у неї, вигадавши історію про ремонт, який ніяк не закінчать у її новому будинку. Зачиняючи вночі двері до своєї спальні, Марго усвідомлювала неминучість апогею цієї моторошної ситуації. Сьогодні вона з цим або покінчить, або збожеволіє. За останні декілька днів Марго нарешті зрозуміла, що покладатись варто тільки на себе і чомусь подумала, що зіткнувшись віч-на-віч із причиною свого страху – постороннім у дитячій кімнаті її будинку, що навідується кожної ночі, вона врешті покладе всьому кінець. Ось тільки позбутись думки, що це може закінчитись для неї смертю, Марго так і не змогла. Сидячи на ліжку в очікуванні шепоту, вона відключила годинник, який щоночі до сьогодні відраховував секунди її жаху. Тепер, крім тиші, було чутно тільки її дихання. Бурмотіння, як завжди, почалось, коли вона найменше його очікувала. З тремтячими руками, Марго увірвалась у сусідню кімнату і завмерла. Нічого, крім порожнечі вона не побачила. Геть нічого. Крім безупинного шепотіння. Почергово забігаючи в кожну кімнату вона почала ридати. Нікого. Зовсім нікого! Дім був наповнений тільки цим жахливим шепотінням. Вибігши на безлюдну вулицю, Марго схопилась за голову від наростаючої паніки і усвідомлення своєї безпорадності. І нарешті зрозуміла. Ніхто ніколи не бурмотів у її будинку. Шепіт завжди був у неї в голові. Зажди поряд.

Юлія Март

робимо паузу «Сьогодні вона з цим або покінчить, або збожеволіє»

робимо паузу

Твоя отрута солодша за найдос

робимо паузу

сконалішій нектар Я нап’юсь нею сповна

Палкий і дикий погляд поїдає мене. Я це бачу, бачу і мовчу, хоча насправді насолоджуюсь цим. Адже й сама хочу, щоб він дивився на мене, щоб він хотів мене, щоб у його очах ніколи не згасав цей вогонь пристрасних почуттів. Вогонь, який дає знати мені про існування чогось більшого і значнішого, ніж просто секс. Але чи побачу я цей погляд завтра, коли випадково пройду повз нього на вулиці? Чи відчую бажання і пристрасть? Цього я не знаю. Це те, що ніколи не буде мені відомим. Адже все залежить не тільки від мене. Та чи розуміє це він? Чи відчуває те ж саме? Чи замислюється над такими митями? Сумніваюсь. Насправді, часто ставлю собі ці питання, а відповіді не знаходжу. Адже усе, що є зараз, усе, що відбувається у цій кімнаті, цієї хвилини, аж ніяк не поширюється на моє реальне життя, а тим більше, на його. Просто зараз він сидить навпроти, дивиться на мене таким ніжним поглядом і майже посміхаючись, навіть не уявляє, як зачаровує мене такими простими речами. Але це триватиме не довго, через десять хвилин він повільно підійметься з ліжка, жадібно поцілує мене у губи і скаже: «Сонце – ти найкраща». Тоді обернеться до мене спиною і граційно піде до ванної, знову не помітивши, як я проводжаю його поглядом. Закінчиться наша зустріч уже через 20 хвилин. Він одягатиме ще декілька годин тому, зірваний мною і розкиданий по-різним куточкам квартири, одяг, а я, закутавшись у біле простирадло, стоятиму поруч, чекаючи поки він ховатиме своє чудове тіло під тканинами відомих брендів. А насправді ж, я стоятиму і мріятиму про те, що на мить він зупиниться, гляне на мене, таким же палким поглядом і знову міцно поцілує. Пригорнувшись, тихо скаже: «Я нікуди не піду, залишусь у тебе і сьогодні буду твоїм провідником снів. Ти ж не проти?» Звичайно ні, я не проти. Я так сильно цього прагну, я навіть відчуваю як це бажання пульсує у моїй голові. Але на цьому мої фантазії не зупиняються, вони складають сюжет аж до самого ранку, допоки ми разом не прокинемось, разом не поснідаємо і разом не підемо на роботу. До реальності мене поверне його сильний баритон. Він прозвучить так несподівано, що по моєму тілу почнуть бігати дикі мурашки. Поцілувавши на прощання і сказавши: «Бувай», він зникне за дверима моєї квартири. Я кинусь до вікна, щоб побачити його ще хоч секунду і зрадію тільки тому, що побачу як чоловік моєї мрії зникає у нічних сутінках. Зрозумівши, що усе позаду, що він пішов і я не в силах його зупинити, не в силах щось змінити, беззвучно сповзу біля дверей на підлогу і відчую як ті мурашки уже не просто бігають по моєму тілі, вони безжально і болюче почнуть кусати мене. Так сильно, що мої очі не витримають і солений вибух затопить усе обличчя. Просидівши так дві години, ще не зовсім відійшовши від мурашиних укусів, піду до спальні. Щосили кинусь на м’яке ліжко, закутаюсь у ковдру і порину у спогади про нього, все ж сподіваючись, що він прийде знову. Якби ж він знав, які це муки і як важко переживати щоразу ці відчуття. Кожного разу мені здається, що ще одного такого випадку я не витримаю, але всередині крадькома сподіваюсь, що цей момент все ж настане. Адже з кожною наступною зустріччю з ним - я відроджуюсь, виліковуюсь від завданих ним раніше ран. Він - наче цілюща вода, моя особиста цілюща вода. Та уже після зустрічі я розумію, що ця вода перетворилась на отруту, вона жорстоко пороз’їдала усе живе, що у мені було. І нові рани ще сильніше болять. Я не можу нічого з собою зробити. Я розумію, що не маю чого чекати від нього, але чекаю; знаю, що немає на що сподіватись, але сподіваюсь; немає сенсу кохати, але кохаю. Незважаючи ні на що… Я готова кожного вечора, лягаючи спати, думати про нього, впускати його у свої безсоромні думки. Я готова уявляти його ніжні дотики на своїй шкірі. Закривши очі, уявляти його чіткі риси обличчя і мріяти про ще хоча б одну зустріч, про ще один погляд і тихий шепіт його голосу. Готова терпіти ці знущання, які сама собі влаштовую і поїдати себе зсередини тими сподіваннями та мріями, які щодня вирують у моїй голові. Мар’яна Джердж

робимо паузу

Захована у забуття

Ніч. Ребекка заходить в дитячу кімнату. Донечка спить, жінка тихенько йде до нічника, вмикає його і кімната наповнюється теплим світлом, а на стелі з’являються зорі та місяць. Вона усміхається, відчуваючи себе в казці. Кімната наповнилась магією. Ось вже як два роки Ребекка щоночі заходить до дочки в кімнату, щоб поглянути чи все в порядку, чи спить вона і поцілувати на ніч. Жінка сідає біля ліжечка, починає співати лагідну колискову, тихенько розповідає казки. В дитячу заходить її чоловік Джо, легко обіймає її за плечі, цілує в плече. - Коханий, яке щастя, що ми така щаслива сім’я. Всі нам заздрять, - тихо каже Ребекка. - Давай спати, мила, - бере її за руку Джо і зачиняє в кімнату двері. Він проводить її в спальню, ніжно накриває ковдрою. Думає, що варто зранку зателефонувати в лікарню, замовити ще декілька ампул ліків. Госпіталізувати її не вдасться, вона завжди проти. А Джо повинен залишатись сильним, дружина потребує його. Вмикає ноутбук, знаходить новини дворічної давності, переглядає їх і плаче. Плаче так, як може плакати справжній сильний чоловік. Чує шум в спальні. Біжить до дружини. - Ребекка, чому ти прокинулась? Щось наснилось? - вже звикло, лагідно каже він. - Джо, та чому ж наснилось? Ти чому не йдеш до донечки? Хіба не чуєш, що вона прокинулась? Плаче! - підіймається з ліжка Ребекка. - Я подивлюсь, - відвертається чоловік, - ти спи. Він зі сльозами виходить з кімнати, заходить в дитячу, розглядає ті фото, які вони встигли зробити з донечкою і дозволяє болю забратись до найглибших куточків його голови, дозволяє згадати кожну мить з дочкою, згадати якими щасливими вони були. Чи довго йому ще це терпіти? Він б з радістю напився, забувся, йому теж щоночі ввижається дочка, але Джо не може залишити дружину, він все ще кохає її і вірить, що все налагодиться. В них ще будуть діти, вони забудуть цей період як страшний сон, але ще не час... Думає, що потрібно сходити на кладовище, провідати своє янголя. І обов’язково взяти Ребекку. Джо в черговий раз повинен розповісти їй історію, нагадати це жахіття. Вона повинна усвідомити все. Знову. І сьогодні Джо обов’язково їй покаже старі новини. Бо сьогодні рівно два роки як їхня піврічна донечка трагічно загинула.

Юлія Торконяк

робимо паузу

Мiй смертельноотруйний друже, дякую тобi за смуток

Мене не покидає смуток. Він сидить поряд зі мною, ходить зі мною і навіть спить поруч. Він не дозволяє снитись чарівним снам, заражаючи своєю негативною енергією зсередини, він поїдає усе хороше, що тільки народжується. Не дозволяє піднятись на ще маленькі ніжки і піти, побігти і нарешті відбутись чомусь хорошому, якійсь великій радості. Я намагалась вигнати свого нового «друга», відмовлялась з ним говорити і слухати те, що він мені розповідає. Ніколи не дивилась у його сторону, але це аж ніяк мені не допомагало. Він все одно не давав мені насолоджуватись життям. Можливо, саме у цьому і полягала моя помилка. Та це не допомагало, адже я не просто не хотіла, мені зовсім не потрібно було з ним поріднитись. Старалась його витіснити зі свого життя і не звертати уваги на постійну присутність. І, незважаючи на його нав’язливі плани і бажання усе зіпсувати, я старалась хоча б не показувати його оточуючим. Я ніколи не знайомила його зі своїми друзями. Сховала його глибоко навіть від найкращих подруг. Адже, можливо, вони б дуже здивувались, коли б побачили його, почули те, що він завжди розповідає і не зрозуміли б мене. Адже й уявити не можуть, що у мене є такий, тепер уже друг. Друг! Саме так тепер я його називатиму. А чому б і ні? Він єдиний, хто завжди зі мною, він знає про мене те ж, що знають найкращі подруги і навіть більше, адже він не просто завжди поруч, він живе у мені. Я завжди думала, що він не може вижити без мене, тому ніколи не покидає мене. Але тепер я ставлю собі інші питання. А раптом це не він не може без мене, раптом це я боюсь залишитись одна? Адже коли він є - мені сумно, але не самотньо, і він дає можливість приховати усі страхи. Страхи, про які я уже й сама призабула, адже він береже мене від них. Наносячи рани мені своєю сутністю, він не дозволяє страхам вбити мене, знищити як щось зовсім дрібне і незначне. І тоді, я навіть трішки радію, що маю такого друга. Адже у нашому житті друзі

бувають різними: одні приносять тільки хороше, а інші - навпаки. Але є й такі, які здається, завжди все руйнують, завжди роблять боляче. Тоді чому ми не викидуємо їх з нашого життя? Можливо, тому, що розуміємо - ми не можемо без них так само, як вони без нас. Адже хоч вони і час від часу роблять нам боляче, вони все ж люблять і дбають про нас. Нехай не так як нам би цього хотілось. Вони роблять це по-своєму, так як вміють і можуть. І напевно, неправильно буде нарікати на свого друга. І навіть, можливо, потрібно йому подякувати за його вірність, за постійну присутність, за те, що не зраджує своїм принципам, завжди нагадуючи про себе, і не зраджує мені, адже його не цікавить більше ніхто, тільки я є важливою для нього. Він той, хто знає усе - усе найпотаємніше. Той, хто береже від внутрішніх демонів і страхів. Можливо, саме тому, що знає їх всіх, але не покидає мене. Адже один зі страхів – це залишитись самій. Бути покинутою і забутою, нікому не потрібною і усім байдужою. Своєю присутністю він дбає про це, бо знає, що я не зможу пережити такого, що я здамся і опущу руки без нього. І тепер я точно знаю, що якщо такий момент у моєму житті настане і мене усі покинуть, забудуть про моє дрібне існування - я зможу це пережити. Я впораюсь і пройду цей шлях. Адже він завжди буде зі мною. Він - мій вірний друг - смуток. Незважаючи на біль, який він завдає, я рада, що він є і буде. Адже тоді я зможу покластись тільки на нього, поговорити тільки з ним, розповісти про кожен прожитий день і заплакати з ним в унісон. Я сподіваюсь, що такого не буде і що мені не прийдеться це переживати, але все ж, якщо так станеться, то знаю точно, що без права на якийсь вибір, я любитиму свого друга, леліятиму його і завжди дякуватиму за болючу, смертельно-отруйну підтримку. Мар’яна Джердж

робимо паузу побачимось увi снi

Рой стоїть під найбільшим годинником у своєму містечку. На циферблаті 00:00. Саме в такий час вони з Ніколь вперше зустрілись. Чекає її. І от він бачить як дівчина з’являється з-за рогу вулиці. Одягнута в біле плаття. Рой простягає їй букет піонів, які вона так обожнює. Ніколь обіймає хлопця і це найніжніші обійми в його житті. Вона така весела, смілива, з ароматом літа та її улюбленої кави. - Ну що, ми так і будемо стояти тут? - глузливо запитує Ніколь та по-дитячому дивиться йому в очі. І вони ідуть під зоряним небом. Рой любить своє містечко - любить за спокій, відсутність людей та шуму о такій порі. - Дивись, це ж Велика Ведмедиця! - вигукує Ніколь. Рой цілує її і цей поцілунок такий солодкий і водночас гіркий. Її подих проникає йому в груди і він наче дихає нею. Вона відсторонюється, дивиться на нього і сміється. Рой навіть думав образитись. Але в цей момент Ніколь взяла його за руку. Вони забігають в їхню улюблену кав’ярню, а далі йдуть до моря. Дівчина знімає з себе свою білу сукню і біжить в обійми хвиль. Вона безтурботно сміється, як дитина насолоджується нічним морем. Ніколь виходить з води, підходить до Роя і обіймає його. Від задоволення хлопець закриває очі. Ніколь цілує Роя в шию, його одяг промок від вологого тіла дівчини. Він проводить пальцями по її вустах, вона знімає з нього сорочку. Її руки ніжно торкаються його торсу. Рой цілує її в ключицю і відчуває солоний смак моря. Ніби вона стала морем. Рой прокидається. На годиннику перша ночі. - Господи, хто ж ти, Ніколь? - вголос промовляє хлопець. Він знав, що вона прийде в його сон. Вона щоразу приходить і щоразу сильніше прив’язує до себе. Найстрашніше те, що він пам’ятає все настільки, що може розповісти якою ніжною була її посмішка і якою вологою сьогодні була її шкіра, наскільки пристрасними

були її вуста, наскільки солоними були ключиці. Рой облизує свої губи і, здається, відчуває смак моря. - Чому ж до тебе так тягне, Ніколь? Наче магнітом. Хлопець намагається заснути знову. Він деякий час крутиться в ліжку. Виходить тільки думати про неї. Вона наче ангел...чи, може, демон? Рой встає з ліжка, відчиняє бар і витягує пляшку віскі. Швидко вона стає порожньою. Він виходить на балкон, на вулиці на диво світло. Це все через зорі. - Хто ти, Ніколь!? - кричить Рой - Ти живеш тут, в моєму місті? Дай мені відповідь. Хто ж ти є?? Від відчаю хлопець заплакав... Його розбудив будильник. Рой не пам’ятав як дійшов до ліжка і коли заснув, але йому знову снилась вона. І знову зранку вона пішла. Останнє, що він бачив уві сні - це лагідна усмішка. Ще мить тому він тримав її руки в своїх, торкався до неї, а ранок це все розвіяв. Розвіяв як попіл по вітру. Цілий день Рой чекає ночі. Він знає, що Ніколь і цього разу прийде на місце їхньої зустрічі опівночі. Щоразу у новій сукні, а він щоразу даруватиме їй піони. Вона - це те, заради чого він живе. Вона - надія. І щоранку він прокидається з сподіваннями зустріти її в реальному світі.

Юлія Торконяк

Тінь за твоїми дверима

Темрява надто сильно охопила кімнату, заповнивши її всю до найменшого пікселя. Ця чорнота лякає ще більше. У ній не відчувається безпека і втрачається здоровий глузд. Вона породжує найгірше, найстрашніше і найпотаємніше. Відкриває усі секрети і випускає на волю усі внутрішні страхи. Саме в такій атмосфері зараз і знаходиться Джейна. Забившись у найвіддаленіший кут своєї кімнати, присівши і обійнявши ноги руками, вона сидить і гойдається: вперед – назад, вперед – назад, вперед – назад... Це триває уже десять хвилин і просто зводить її з розуму. Адже вона знає, що це станеться: він знайде її, він вже знає де вона. От тільки чому так довго не йде? З одного боку, вона хоче, щоб це відбулось якомога пізніше, а з іншого – сам факт очікування неминучого, просто вбиває її і без його допомоги.

Із першими почутими звуками сильних і грубих кроків, які наближались із нижнього поверху, у Джейни виступив холодний, просто льодяний, здалось їй, піт. Не в змозі піднятись, вона ще сильніше стиснула ноги руками. У голові промайнула думка: «Невже це останні мої обійми?». Неприємне рипіння сходинок ставало все гучнішим. Джейна чула його уже набагато чіткіше, що викликало у неї уже другий марафон, участь у якому знову брали безжальні, жорстокі, великі мурахи на шкірі. Він уже тут. Побачивши тінь, яка пройшла повз двері, за якими таїться дівчина, стало зрозуміло, що він вирішив перевірити спочатку інші кімнати. У цей час Джейна мала б думати як врятуватись, як втекти, як захиститись і зберегти собі життя. Але чомусь ці думки не виникали у голові переляканої дівчини. Вона сидить, гойдається (уже значно повільніше) і думає тільки про те, що це кінець. Мурашки ще не добігли до фінішу, а темна тінь уже виднілась за дверима. Дихання дівчини пришвидшується. Вона маленькими ривками хапає повітря, все частіше і частіше, так, ніби боїться, що не встигне вдихнути той останній і найлегший ковток повітря. Завдяки фільмам жахів вона почала уявляти, що двері відчиняються повільно і супроводжуються противним скрипінням (хоча в її домі жодні двері не скрипіли) і тільки тоді повільно зайде він. Але це не фільм! Двері різко відчинились і у Джейни перехопило подих… вона заплющила очі… її серце зупинилось…

За декілька годин до цього…

Невеличкий білий аркуш паперу. На ньому п’ять маленьких світлин і текст чорного кольору, тільки заголовок мав вставки червоного

відтінку. Джейна замислилась над цими фактами, а потім подумала, що це дивно, адже вона ніколи не звертала на такі речі уваги. У голові одразу виникло питання: «Чому це раптом я зауважила ці байдужі для мене деталі?». Так було завжди - деталі її ніколи не хвилювали, важливим було те, що цей текст містив корисну інформацію, а саме – новий рецепт приготування і подачі романтичної вечері. Ця неймовірна ідея виникла ще зранку. Дівчина давно вже хотіла влаштувати щось подібне для свого нареченого, але завжди не вистачало часу. Сьогодні якраз саме той день, коли мрія і бажане повинно стати реальністю. Прочитавши текст уже втретє, вона вирішила, що не варто тягнути час і піднявшись із світло-сірого диванчика пішла на кухню. Джейна вирішила перевірити чи є у неї всі інгредієнти. З впевненістю, що у неї є все необхідне, глянувши в холодильник, вона зрозуміла, що помилилась. Подивившись на годинник, зраділа, що встигає збігати у магазин. Швидко одягнувшись, вибігла на вулицю і попрямувала до першої крамниці. Оскільки це осіння пора, то на дворі уже потемніло і цей факт зовсім не лякав дівчину, адже одним із її найулюбленіших періодів для прогулянок був осінній вечір. Придбавши усе необхідне, дівчина із посмішкою вийшла із супермаркету. Те, як швидко на дворі стало темно, навіть здивувало її, але не налякало. Вона впевнено зачинила за собою двері і попрямувала до свого дому. Для того, щоб відчути страх, їй довелось пройти всього декілька метрів. Цей незнайомий, страшний, огидний чоловік з’явився невідомо звідки. Побачивши його, зокрема жахливе обличчя, Джейна не змогла стримати свого переляку і закричала. Це чудовисько потягнулось до неї і вхопило за праву руку. Коли за інерцією дівчина повернулась, щоб побачити скоєне і спробувати звільнитись, то уже чіткіше побачило його – страшного, великого і огидного. Так, саме так, слово «огидний» - це, напевно, найкраще, що можна було підібрати для опису побаченого.

Ця людиноподібна істота щось промовила, Сильні стуки у двері аж підкинули її, адже Отже,двері коливона Джейна вирвала своюТоді руку, але Джейна нічого не зрозуміла і не почула, закривши сперлась на них. поа то одразу, за методом самозбереження, в ю н єдине, що кинулось їй до оуваги у цю мить – чувши уже знайомий голос, вона одразу згадаи р д н ьо с еприпричому , почала бігти фразу у напрямку свого« дому. акодин а була нзуби, це дивні чорнуваті ла другу почуту на вулиці: Знаю Бігде… не тяк ір к ш о г о ена, а ле усі Й зморіщрівні, я е с ш ла вона швидко, тому часто спотикалась. в ь , у іл р «ікла», настільки чіткі здавалось, що живеш». І тут її почало трясти ще сильніше. У б о ін того коль ого віку. В л и а х о ір Саме через це вона і не втримала рівноп к и ш вчора підпиляні. голові утворилось накопичення думок, питань н о г як у люди істот у: йо нурозгледіти, тичце вагу будучи на відстані місусе Якхоїй вдалось вона і страхів: «Що робити?, Хтобільше це чи ста що метрів це? Що и доікусама а н м а й к и т а ж м с ими шщо це іл к а и н л від чудовиська. Стараючись якнайшвиде а в н е не розуміла. Тим більше, все деталі, йому потрібно? Боже, як страшно! Він мене вб’ а т озд була зби убц ями рПричиною, р о , т ь а ше піднятись, побачила, що він йде. Йде с г о а л б а якихивона ніколи не помічала. нає!.» а в н п і, зда амі рубці и. Спобаченого до неї, не сильно поспішаючи, але дуже и стаще стинВід певно, був страх. їй Після останньої думки вона кинулась бігти а ібстало ч н і ї, м о е н р е к ж о д р у зв а н н о впевнено, а вираз його і так страшнож т о м страшніше, і з диким поривом вона дивним на другий поверх, до своєї спальні. Будучи за е и. Так темніші о, шкізірйого го обличчя, що він розізлився. олокруку м чином вирвала свою коли говорив, хтось її лякав чи просто, коли е т канин у в маленькою, у с п зі ш тлап. є е а р в и зш і и ю л Піднявшись і почавши знову бігти, вона о іє к ін , л Тільки так можна назвати те, що знаходитьбуло страшно, то вона одразу бігла до своєї и побачит еличкою та невде почула прокричав б був кімнати, вадрамісці, ся у цнього уа ллюдей тамобривки їй ставалореплік, краще іякі легше. Це саме її ктому он, щорозтар ент рі на а п у н и о д г е о р в цей страшний незнайомець: « Я… тебе… е и с л в б шовані руки. Адже вони у нього величезні, вона зробила і сьогодні, з надією, що все це о с засовуєш т у т бе з о и к ь знаю де… живеш». Єдине, що запам’ятаіл т т синювато-чорнуваті, холодні і противні на сон, вигадка, фантазія її уяви. Коли забігла до об’єм. О о . р и п лось спочатку це «Я... тебе...» м р ь о с дотик,оба’єїх шершавість дряпає шкіру. кімнати, то навіть не зачинила двері на замок, о ф щ му і на істота одібкремезний, Фільтруючи усе почуте зародився нопбув У загальному, світло, не подумала проєдиний те, щоб розу міла не увмікнула зширокое н о Ц я людице г о іч н а н й о е д ж Д їй варіант у голові дівчини: «Я уб’ю тебе!». е ь л с а плечий, здавалось би чоловік. Але це тільки покликати когось на допомогу чи подзвонити у о , и н ул мовила ті поліцію. ине, що кна нього а д в є у Від цієї версії, яка так голосно прозвучала , н а р л о у у томуівипадку, якщо дивитись ззаді Чому? Чому вона так вчинила, не зроч ч не по це дивні ау голові, шеєдине більше захотіла СТРАХ. якнайю мить – Коли і одягнутому нічого?вона Одне пояснення. - «ік ла», ун бивши диндивитись уваги увцкапюшон. о к я і, -Настільки с о у ч у в м швидше добратись додому. Адже у себе о о ч щ и , відкриту, то насправді і дивитись неможливо. сильний його вплив на людину, що ь р зуби, п здава лос рівні, побачивши і і вдома кожен у безпеці. к іт ч Психічно здорова людина таке, вона не здатна адекватно думати і приймати и стільк жахнеться вірніЗахекана, рішення. знесилена, до смерті перелякаил яні. ідпстраху. ра пвід на, вона забігла до свого Отже, коли Джейна вирвала свою руку, то Забившись у кут, єдине, щобудинку, спало їйзачинина думсобою двері Подумала: одразу за методом самозбереження, поча- ку -ла цезаобійняти ногиі видихнула. руками (здавалось, що ла бігти у напрямку свого дому. Бігла вона тільки так відпустить і весь цей жах зникне). швидко, тому часто спотикалась. Саме через Дивні думки про темряву почали наповнювати це вона і не втримала рівновагу, будучи на її голову. А страх вже сам по-трохи вбивав її відстані більше 100 метрів від чудовиська, зсередини.«Як добре, що живу неподалік» Як їй вдалось усе це розгледіти вона і …… вона зупинилась долонями на землі. СтараюСильний стукіт у двері аж підкинув сама не розуміла. Тим більше, що це чись якнайшвидше піднятись, побачила, щовсе Двері різко відчинились, у Джейни перехоїї, адже зачинивши двері вона спердеталі, яких ніколипоспішаючи, не помічала.пило подих, але він йде. Йде до неї, вона не сильно коли до спальні зайшов Майк лась на них. Тоді, почувши уже знайоПричиною, Від поба-(її наречений), то вона від щастя і здивуванале дуже впевнено,напевно, а вираз був йогострах. і так страшголос, вона одразу згадала другу ченого їй стало ще страшніше, і з дикимня закриламий ного обличчя говорив, що він розізлився. очі, видихнувши уже із «Знаю явним де… попочуту фразу на вулиці: поривом вона, дивним чином, Піднявшись і розпочавши знову бігти вирвала вона легшеннямживеш». дійсно зрадівши такому повороту І тут її почало трясти ще руку із реплік, його лап. почуласвою фрагменти які прокричав цей подій. І тільки тепер її серцеутворилось зупинилось, прибільше. У голові накопиТільки так можна«назвати те, щоЗнаю знахо-пинило своє надшвидке страшний незнайомець: Я… тебе… биття. А тоді, сидячи думок, питань і страхів: «Що диться уЄдине, нього на місці, де усполюдейу темряві вчення де….живеш». щотому запам’яталось очікуванні здавалось, що проробити?, Хтожаху, це чи що це? Що йому розташовані чатку це - «Я..тебе».руки. Адже вони у ньогосто вирветься з грудної клітки. потрібно? Боже, як страшно! Він мене величезні, холодні і Джейна, звичайно, усе розповіла Майку. ПоФільтруючи усесинювато-чорнуваті, почуте, зародився єдиний вб’є!» дотик, а«Я їх уб’ю шершавість варіантпротивні у головіна дівчини: тебе!». дряпає Від яснити хто він чи що він, що він хотів,вона чим вона Після останньої думки кинушкіру. цієї версії, яка так голосно прозвучала у го- йому завинила, дівчина не змогла. Адже і сама лась бігти на другий поверх, до своєї В загальному, це був кремезний, широ-нічого не розуміла. Ясно стало тільки одне: лові, вона мріяла якнайшвидше добратись спальні. Коли Джейна була маленькоплечий, здавалось б, чоловік. Але цете незнайоме, схоже на людину чудовисько додому. Адже в себе вдома кожен у безпеці. кою, то якщо хтось її лякав чи просто, тільки у тому випадку, якщо дивитись Захекана, знесилена, до смерті перелякана, все ж припинило свої дії. І злякав його Майк. на нього ззаду будинку, і якщо він натягнезакаптур. вона забігла до свого зачинила со- Він вчасно підїхав до дому. Побачивши когось Коли дивитись у відкриту, і бою двері і видихнула. Подумала,тоякнасправді добре, надзвичайно дивного на порозі свого будинку глянути важко. Психічно здорова людина що живу неподалік. він кинувся одразу до нього. Але не встиг. Тоді побачивши таке жахнеться від страху.

просто з переживаннями за Джейну увірвався додому і у паніці почав шукати її. Страх викликаний у той до час-пік коли було страшно, то вона одразу бігла своєїзатих, кімна-але чи не повернеться за неюЦе цей страшний чоловік? Адже ти. Там їй ставало краще і легше. саме вона зробила свого він все ж наганяло і сьогодні, з надією, що не вседобився. це сон, Це вигадка, фантазія.нереальстрах утодівчини надалі. Аджедверей тепер вона ще Коли забігла доний кімнати, навіть іне зачинила й усвідомила своїх зумовленим на замок, не увімкнула світло,абсурдність не подумала про дій, те, щоб екстремальною ситуацією. І це дало зрозуміти, покликати когось на допомогу чи подзвонити у поліцію. що так якщо таке повториться, то тодінічоїї точно ніЧому? Чому вона вчинила? Чому не зробила не врятує. Потрібно йти всильний поліцію, та хто го? Одне єдине чого пояснення - СТРАХ. Настільки повіритьщо таким нападаючого, скажуть що його вплив на людину, вонаописам не здатна адекватно думати і прийматизбожеволіла… вірні рішення. весілляїй Майк та Джейна, Забившись у кут,Зігравши все, що спало на думку - це обій-переїхали до (здавалось, іншого міста. дватак роки живуть іспокійно няти ноги руками що Уже тільки відпустить і щасливо. них народилась весь цей жах зникне). ДивніУдумки про темрявучарівна почали донечка страх, щосам поселився тієївбиночі у душі наповнювати її Аліса. голову.Але А страх вже поступово вав її зсередини.Джейни не зникає і, швидше за все, не зникне ніколи. Вона завжди, до кінця свого життя бояти…… меться, щоб не повторилось, цієї Двері різко відчинились, у це Джейни перехопилобоятиметься подих, зустрічі. Адже вигляд цього чудовиська але коли до спальні зайшов Майк (її наречений), то вона до нині забути не може. від щастя і здивування заплющила очі, видихнувши уже із явним полегшенням, дійсно зрадівши такому повороту подій. І тільки тепер її серце сповільнилось, припинило своє надшвидке биття. А тоді, сидячи у Мар’яна темряві, Джердж в очікуванні жаху, здавалось, що просто вирветься з грудної клітки. Джейна, звичайно, усе розповіла Майку. Пояснити, хто він чи що він, чого він хотів, чим вона йому завинила, дівчина не змогла. Адже і сама нічого не розуміла. Ясно стало тільки одне - що те незнайоме, схоже на людину, чудовисько все ж припинило свої дії. І злякав його Майк. Він вчасно під’їхав до дому. Побачивши когось, надзвичайно дивного, на порозі свого будинку, він кинувся одразу до нього. Але не встиг. Тоді просто з переживаннями за Джейну увірвався до дому і у паніці шукав її. Страх викликаний у той час-пік затих, але чи не повернеться за нею цей страшний чоловік? Адже свого він не досягнув. Це все ж наганяло нереальний страх дівчині. Бо тепер вона ще й усвідомила абсурдність своїх дій

зумовленим екстримальною ситуацією. І це дало зрозуміти, що якщо таке повториться, то тоді її точно нічого не врятує. Потрібно йти в поліцію, та хто повірить таким описам нападника. Скажуть, що збожеволіла… Зігравши весілля, Майк та Джейна переїхали до іншого міста. Уже два роки живуть спокійно і щасливо. У них народилась чарівна донечка Аліса. Але страх, що поселився тієї ночі у душі Джейни не зникає і, швидше за все, не зникне ніколи. Вона завжди, до кінця свого життя, боятиметься, щоб цього не повторилось, боятиметься цієї зустрічі. Але вона буде готова до неї. Цього разу вона не дозволить страху паралізувати її розум. Вона сама його знайде, щоб захистити свої рідних.

Мар’яна Джердж

В кімнаті тіней Робочий день вже давно закінчився. Я вже використала ввесь свій ліміт на сьогоднішню каву і виконала всю недопрацьовану роботу. Все, що відділяє зараз мене від дому - це жахливий, моторошний холод і туман дорогою. Відчуття дискомфорту в кожному кроці і в кожному подиху. Навіть вечірні ліхтарі не допомагають розігнати цей відчай ночі. Вони наполегливо змушують мою тінь переслідувати мене. Час від часу вона то розтягується, знівечуюючи мої розміри, а то й зовсім зникає. Складається враження, що вона живе своїм життям. Ось зараз вона розповзається чорною плямою по асфальту, зовсім забувши про мої тендітні розміри. Через декілька кроків набуває чіткіших обрисів. Обрисів - зовсім не схожих на мої.

Перше відчуття – жахливий сморід, що забиває легені, витісняючи з них чисте повітря. Далі – тіло німіє від незручної пози і відчуття твердості під ним. Останнє – зір помалу звикає до тьмяності приміщення, починаючи розрізняти загальні його риси. Все, що кидається в очі перед розпачливим криком – жахливі стіни, бруд на підлозі і згасла свічка, маленький отвір в стіні, який, напевно, колись був вікном, забитий дошками. Декілька хвилин – і легені починають пекти від крику, що сам рветься назовні. Як змусити мозок адекватно реагувати в такій ситуації не вчить жодна школа. Все, що він може зараз змусити моє тіло робити – це у відчаї благати відчинити двері. Метал, з якого вони зроблені, тільки відповідає пронизливими звуками на мої удари.

Вікно, оповите кількарічною павутиною, відповідає не менш охоче. За дошками – сіре поле і небо, що готується до світанку. Зупиняюсь на мить. Основна мета зараз яка? Вибратись звідси. Що б це не було. Але для початку треба взяти себе в руки. Чекаю ще декілька хвилин, щоб внормувати дихання і якимось чином зволожити горло, яке уже нестерпно пече від крику. Перш за все потрібно оцінити приміщення. Єдиний можливий вихід – вікно. Кидаюсь до нього і намагаюсь віддерти прибиті дошки. Все, що вдалось зробити за декілька хвилин - це роздерти до крові руки і зламати декілька нігтів. Моя ж власна кров тепер розмалювала тверде дерево. Ще через декілька хвилин починаю відчувати вже стан божевілля. Забуваю про біль і з жахливим відчаєм калічу руки, намагаючись хоч скалку зламати на вікні. Це кінець. Все, що мене чекає попереду – смерть. Варто, напевно, помолитись за те, щоб ця смерть не була довгою і мученицькою. Від жаху несвідомо рву на собі одяг. Коли знову приходжу до себе і мозок починає функціонувати – лякаюсь сама себе: все тіло замазане кров’ю. Руки – як жахливе місиво. На дворі вже світає. Приміщення від цього стає ще страшнішим, бо тепер чітко видно, що не я перша в цій кімнаті. На стінах – ледь помітні сліди засохлої крові. Далі відчуваю як непритомнію. В ці останні декілька секунд встигаю тільки відчути маленьке щастя від втрати свідомості – бо розумію, що більше б я не витримала. Перш, ніж усвідомити, що я жива, чомусь одразу розумію, що я вдома. В піжамі, зі збитими простирадлами, сонячним днем за вікном. Поки всіма відчуттями не переконуюсь, що це моя особиста квартира – не дихаю, боячись порушити, як здавалось в цю мить, міраж. Сон. Це насправді був просто жахливий сон. Ось тільки догораюча свічка на приліжковому столику зовсім не вписується в мій звичний інтер’єр. І руки, дбайливо оброблені медичними засобами та лейкопластирами, безповоротно повертають мене в світ чужих тіней, холоду і туману.

Юлія Март

Фотограф: Ольга Жовнірик

№5, вересень-жовтень 2015 Редакторський колектив: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк Художні редактори: Мар’яна Джердж, Юлія Март, Юлія Торконяк