Твоя особиста пауза
INTERMEZZO
№3, весна 2015
Доля існує чи ми всі летимо по життю, як пір’їнки за вітром?
зміст
2
{3} Слово редактора {4} Тема номеру: Доля {6} Знайомимось: Іван Байдак - про життя за межами своєї гри - Розвиваємось: {10} «Чому ми любимо музику?» {12} «Легендарні буддистські воїни» {14} Згадуємо: «Життя Джейн Остін» {16} Дивуємось: «Розчаровані в коханні, але...одружені {20} Шукаємо: «У пошуках щастя» {21} Обираємо: «Звичка страждати» {22} Роздумуємо: «Солодка брехня чи гірка правда: що вибереш ти?» {23} Наслідуємо: «Роль жінки в політиці» {24} Надихаємось: «Людина здатна на ВСЕ!» - Робимо паузу: {26} «Я так ненавиджу все, що пов’язане з тобою, тоді чому люблю?» {28} «Лист солдата» {29} Дивимось: «The Вoy Next Door» {30} Читаємо: Джонатан Сафран Фоєйр «Надзвичайно голосно і вкрай близько»
слово редектора
Є такі дні у житті, коли обов’язково потрібно зробити паузу. Залишатись цілодобово у м’якому ліжку, забути про заплановані справи, про всю шкоду фаст-фуду і з’їсти все ж таки той зайвий кусочок піци, виключити телефон і не включати ноутбук. В такі моменти варто насолоджуватись своїми лінощами і просто побути наодинці з собою. Потрібно відпочити від своїх проблем, справ, від спілкування і просто підзарядитись. Не згадувати про різноманітну метушню за вікном і про час, який невпинно біжить вперед. Потрібно зупинитись, насолоджуватись. Це, ніби крихітна відпустка, яка триває всього добу. Ми сподіваємось, що в одну з таких пауз в вашому житті, ви відкриєте «Intermezzo» і отримаєте задоволення, відпустивши зайві думки. Бажаємо вам гармонії! Редакторський колектив
3
тема номеру: доля
Доля…
«Кожна людина є творцем своєї долі» (Гай Саллюстій Кріск) Людей завжди цікавило і буде цікавити питання долі. Чи можна змінити свою долю? Часто люди кажуть, що не варто їй опиратися, бо усе, що має статися неодмінно станеться і від нас це не залежить. Але чи насправді це так? Можливо ми самі творці власної долі? Є люди, які настільки зацікавлені в тому, чого чекати в майбутньому, що звертаються до різних екстрасенсів, щоб ті сказали що спіткає їх на життєвому шляху. Особисто я вважаю це неправильним, адже не факт, що ворожки, які «здатні бачити майбутнє» не введуть вас в оману або ж просто не помиляться. Бувають ситуації, коли людині скажуть щось погане, наприклад дату смерті, вона починає закриватися в собі, впадати у відчай або ж навпаки - вести аморальний спосіб життя, приймати наркотики і вважати це «життям на повну». І перше, і друге рішення є неправильним. Якщо уже й звернулися до, так званого, екстрасенса і дізналися про щось нехороше, то замість того, щоб сидіти на місці склавши руки в очікуванні цього «поганого», слід навпаки щось змінювати, щоб цього не сталося. Потрібно самотужки творити свою долю, а не жити в очікуванні… Кожна людина має певне призначення на цьому світі і повинна його виконати, інакше ніколи не знайде сенсу життя і проживе його нещасливо нарікаючи на долю. Все, що з нами відбувається залежить тільки від нас, нашого світогляду, способу життя. І тільки ми вирішуємо як нам жити. Часто людям просто не вистачає сміливості зробити себе щасливими. Але ж слід пам’ятати, що життя дається нам один раз і навіть, коли здається, що усе - сенс життя втрачено, потрібно знайти в собі силу жити далі. Варто тільки згадати скільки невиліковно хворих людей живуть на цьому світі, які понад усе хочуть жити. Вони борються, знаючи, що їхнє життя наче тонесенька ниточка, яка може обірватися будь-якої миті. І повірте, якщо б така людина вилікувалася, отримала шанс на життя, вона б усе зробила для того, щоб відшукати щастя. Ось з таких, сильних духом людей, ми повинні брати приклад! Перестаньте замислюватися над питанням чи керує нами доля, бу-
4
тема номеру: доля дуйте долю самі. Живіть, рухайтеся, радійте кожній миті, посміхайтеся, радуйте себе, рідних, друзів, кохану людину, робіть сюрпризи, розвивайте себе, збагачуйте свій внутрішній світ, черпайте натхнення з книг та фільмів, створюйте щось нове, подорожуйте, любіть та просто будьте щасливими. І пам’ятайте, наше життя, наша доля залежить від нас, і тільки ми можемо щось змінити, ми самі обираємо бути щасливими чи ні. Кожен зможе змінити свою долю на краще. Якщо набридла нудна робота - шукайте іншу, набридло жити в місті в якому живете – переїжджайте, немає друзів – знаходьте, немає коханої людини - а може вона десь поруч, але ви цього не помічаєте? Озирніться навколо, подивіться на небо. Життя прекрасне! То ж радійте, що просто живете на цьому світі! Немає нічого неможливого, потрібно просто мати бажання. Отже поки живі пам’ятайте – доля в наших руках!
Ольга Боднарчук
о т , і л о д я с ь т є у с о т с о Щитання в тому, хти осам п ар твоєї долі: т ? госпчоид зірки над головою
5
знайомимось Іван Байдак: про життя за межами своєї гри ЕСТЕТ, РОМАНТИК, А МОЖЕ - САРКАСТИЧНИЙ ЦИНІК? Для кожного, хто читає його твори, він - різний.
6
Іван Байдак, 24-річний письменник нової хвилі, якого не зіпсували літературні угрупування та принципи, у 2013 році дебютував романом «Особисто Я особисто ТОБІ». Менше, ніж за рік, він отримав чимало схвальної критики і заполонив багато читацьких сердець. Але сьогодні мова йтиме про другу видану книгу автора. А саме збірку десяти оповідань під назвою «Рольові ігри». На презентації книги я побувала особисто, і не могла не поспілкуватись із молодим та успішним прозаїком.
знайомимось
- Книга вийшла минулого року, але тоді Ви її не презентували. Власне, чому і куди поїхали одразу після її виходу? - Насправді одразу ж після виходу книги у світ, презентація, все ж таки, відбулась. Ми оперативно організували її на львівському форумі видавців і фактично на другий день я вже поїхав у Мексику. Там я провів три дуже цікавих місяці. Можливо навіть напишу про це книгу. Якщо коротко – Мексика була дуже гаряча. - Розкажіть детальніше про назву книги і чому оповідання прийшли на зміну роману? - «Рольові ігри» - це книга, якою я насправді задоволений. Назвав я її так, тому що мені подобаються яскраві назви. У свою чергу, книга – це інтелектуальна психологія і я вважаю, що все наше життя – це гра: гра в емоції, гра в почуття, гра у відносини. Саме тому - «Рольові ігри» - А чому Ви з більшої форми перейшли на новели, на коротшу форму? - Поясню в першу чергу тим, що така форма дає можливість експериментувати. І усі 10 оповідань у книзі абсолютно різні за жанрами та стилями написання. Їх поєднує тільки тематика психологічної драми, тобто – інтелектуальна психологія.
7
знайомимось - Що надихнуло Вас на створення цих оповідань? - Я зроблю таке протиставлення: коли писався роман « Особисто Я особисто ТОБІ», то у мене не було ідеї його публікувати. «Рольові ігри» уже сприймалися набагато серйозніше. Тобто вони були написані виважено, сплановано, одним словом - я уявляв, як вони повинні виглядати. Спочатку були ідеї, потім сюжети, після того змальовувалися образи і тільки після того, я технічно все наповнював текстом. - Чому саме 10 оповідань? - Я естет. Естет у всьому. І мені подобаються рівні цифри, тому не варто шукати в цьому якогось, скажімо, підтексту чи якось їх поєднувати. - Звідки Ви брали ці сюжети? Це реальні історії чи все це Ваша творчість і фантазія? - Я теж інколи собі ставлю запитання: «Звідки воно взялося?». Насправді усе дуже просто, адже навколо нас твориться чимало історій. І - ні, ці історії не з мого життя. Але скажу по-правді, я був би навіть радий, якби це було все моє, тому що тоді, моє життя було б ще яскравішим та насиченим. З іншого боку, письменник дуже часто пише про те, чого в житті немає. Тобто він моделює якусь ту дійсність, яку йому хотілося б бачити. - В одній із новел Ви написали, що найкращий вихід із проблеми – це втеча. Ви вважаєте, що потрібно застосовувати цей спосіб у житті? - Втеча буває дуже різноманітною. В першу чергу – це вибір тікати в принципі. Я не мав на увазі стосунки між чоловіком та жінкою. Мова йде про втечу з якоїсь рутини, локації, яка тобі вже набридла. Я не схиляю людей до того, що ми маємо робити необдумані вчинки. Навпаки, ми повинні робити вчинки, у яких впевнені, і потім не шкодуватимемо. - Ви свою творчість розцінюєте як хобі, як роботу, чи спосіб життя? - Насправді я не можу назвати це своїм хобі. Адже хобі – це така річ, яка має тебе розслабляти, давати тобі емоційний видих після роботи. Письменництво – це розумова робота, воно уже є частиною мого життя і, мабуть, я продовжуватиму цим займатись. - Ми знаємо, що ви більше захоплюєтесь за-
8
знайомимось
рубіжними авторами, тому скажіть, будь ласка, які з них є вашими улюбленими? - З моїх улюблених зараз є Стефан Цвейг. Він є незмінним фаворитом для мене. А також Мілан Кундера. Я читаю тільки інтелектуальну літературу. Якщо я планую працювати в цьому жанрі, то я це й читаю. - Ви чудово володієте іноземними мовами, зокрема англійською. Чи не думали писати саме цією мовою? - Ніколи! У мене є рівень володіння цією мовою, але немає рівня розуміння, це по-перше. По-друге, я все ж таки патріот і люблю нашу мову. Вона до біса красива. Для чого писати якоюсь іншою? - Чи побачимо ми переклад Ваших книг і чи взагалі планується їхній переклад? - Насправді це вже не у моїй компетентності. Але видавництво зараз працює над тим, щоб робити переклади спочатку в Польщі, потім в Німеччині та Чехії. Але це буде нова написана книга і обов’язково це має бути роман. - Що Ви можете сказати про оформлення книги і її формат? - Якщо Ви помітили, книги видавництва «Крок», загалом, у таких сірих тонах і мені це виглядає, як такий сучасний американський роман. Мені подобається такий формат. Я не люблю твердих обкладинок, тому що це не зручно. В маленький формат є набагато комфортнішим у використанні. ________________________________________ На презентації було багато представників молоді, але в основному це були дівчата, які люблять та цінують творчість молодого, самотнього і цікавого автора. А завдяки цій книзі, читачі зможуть побачити зовсім нового Байдака: інколи саркастичного циніка, що має усі ключі до замкнених дверей та ніколи їх не відчинить через беззмістовність; інколи самокритичного романтика; інколи зухвалого шибайголову, котрий розверне події на сто вісімдесят градусів задля досягнення мети.
Мар’яна Джердж
9
розвиваємось Чому ми любимо Музику? В сучасному світі, мабуть, не існує людини, яка не любить музику, щоправда смаки і вподобання у всіх різні: від «Владимирского централа» до Моцарта. А чи запитували ви себе коли-небудь: «Чому я люблю слухати музику?» Відповіді досить різноманітні: від банального «подобається - не подобається» до «змушує замислитись» чи «будить душу». Але насправді все набагато глибше. У новій роботі співробітників Гельсінкського університету і Академії Сібеліуса досліджувалася можлива біологічна база, яка обумовлювала б пристрасть до музики. Вчені та музикознавці опитали 437 осіб у віці від 8 до 93 років з 30 фінських родин. Серед респондентів були як професійні музиканти, так і люди без музичної освіти. Дослідники розділили на дві групи, активних і пасивних слухачів, з яких перші при прослуховуванні приділяють музиці всю увагу і ходять на концерти, а другі - сприймають музику виключно, як фон для якоїсь іншої діяльності. У всіх учасників були взяті проби крові для ДНК-тесту. Цей генетичний аналіз продемонстрував можливий «сімейний» розподіл музичної глухоти, а також абсолютний слух і навіть схильності до власної музичної творчості. Так само, залежно від родоводу, змінювалися любов до прослуховування музики і рівень музичної освіти. Більше того, любов і нелюбов до музики корелювала на молекулярному рівні з наявністю гена аргінін-вазопрессінового рецептора 1А. Особисто я дуже люблю музику і вважаю, що музика це мова, яку розуміє кожен. Без музики жити дуже тихо й самотньо. Якщо мені сумно, я намагаюся слухати веселі і «бешкетні» мелодії і мій настрій змінюється. Музика допомагає справлятися з повсякденними справами, а у святкові дні створює піднесений настрій. Спокійна і розмірена музика - заспокоює і допомагає розібратися у своїх відчуттях і думках. Музика звуками, як люди словами, розповідає про все.
10
Юлія Проценко
розвиваємось
Музика вимиває з душі пил повсякденного життя. Б. Авербах.
Все можна пережити, якщо підібрати потрібну пісню. К. Кобейн
Мета музики - торкатись до сердець. Й.С. Бах
Музика - моє божество і єдина любов, яка мене ніколи не покидала. В. Вало Музика вища за всі одкровення мудрості і філософії. Бетховен
11
розвиваємось
ЛегендарнI б
Шаолінь - це буддистський монастир, що знаходиться в центральному Китаї, на горі Суншань.
Монахи цього монастиря ще з давніх-давен були відомі своїм спокоєм, волею, безстрашністю, байдужим ставленням до всіх можливих поневірянь та страждань. В часи правління династій Тан, 13 монахів врятували життя імератору Лі Шаміну. І він віддячив їм великими привілеями. Саме так Шаолінь прославився як центр боєвих мистецтв в Китаї. Проте пізніше воєначальник Ши Юсань підпалив монастир, знищивши все. Монастир довгий час був просто руїною. Відновили його завдяки владі Китаю, яка залучила до відродження монастиря багатьох народних майстрів ушу, які хоч трохи були знайомі з традицією Шаоліня.
Монахи Шаолінь - це справжні воїни,
12
які завжди залишаються байдужими до будьяких проявів страху чи болю. Такий самоконтроль - це роки важких тренувань. Життя монахів Шаоліня - старанний шлях до духовного, розумовому і фізичному самовдосконалення, який передбачає цілий ряд самообмежень, що ведуть ченців до просвітління. Тренувалися монахи згідно стародавнім традиціям храму, які не змінювалися сотні років. Їхній день починається о 5 ранку. Ченці збираються у дворі біля головного храму і ме-
розвиваємось
буддистськi вoihи дитують незалежно від погодних умов і віку. Далі їх чекає комплекс вправ на розвиток гнучкості тіла. Після цього усі ченці йдуть у храм слухати лекції про життєвий шлях і просвітління. Також настоятель розподіляє своєрідні обов’язки між новачками і тим самим, визначає їх подальшу долю в монастирі. Закінчивши слухати лекції, ченці знову займаються фізичними вправами. Одним з найцікавіших видів занять у монастирі є бойові мистецтва. Новачки вивчають 5 стилів Шаолінь цуань: Дракон, Тигр, Змія, Леопард та Богомол. Кожен з цих стилів спрямований на розвиток певних якостей учня. Після того як учень вивчав вищенаведені стилі бойових мистецтв Шаоліня, він отримував рівень монаха-воїна. Проте після того, як учень ставав воїном, він починав вивчати аж 170 технік Шаоліня. Після ранкових тренувань ченці йдуть снідати. Відомо, що ченці Шаоліня - вегетаріанці і вживають в їжу виключно рослинну їжу та фрукти. Всього годину монахи мають на відпочинок, далі вони знову тренуваються аж до вечері. Ось декілька основних заповідей монахів Шаоліня: • Основне завдання монаха - це вдосконалення душі і тіла, тому ти повинен тренуватися щодня і регулярно, не відволікаючись від тренувань. • Мистецтво монастиря Шаолінь слід використовувати тільки заради самозахисту.
• Стався до наставників і вчителів з повагою і пошаною. • Стався до братів з повагою, будь щирий і не допускай обману. • Не варто використовувати силу для з’ясування стосунків. • Не пий вино і не їж м’ясо. • Не захоплюйся жінками надміру. • Не можна навчати бойовим технікам монастиря звичайних людей, виняток становить тільки знання в галузі медицини. • Не зазнавайся і не вихваляй себе. Про монахів Шаолінь знято багато фільмів. Рекомендую для перегляду декілька стрічок: - «Бойові мистецтва Шаоліня», 1986, режиссёр Лю Цзялян. - «18 бронзових бійців»,1976 - «Шлях», 2009 - «Шаолінь», 2011
Юлія Торконяк
13
згадуємо
Життя Джейн
Остін Джейн Остін народилася 16 грудня 1775 в Стівентоні (графство Хемпшир), Англія, в сім’ї сільського пастора. Крім неї було в родині ще шестеро братів і сестра. Систематичної освіти Джейн через нестачу коштів отримати не змогла, але, володіючи неабияким хистом і сильною волею, багато займалася самоосвітою: читала і разом з братами та сестрою розбирала прочитане, записуючи все в зошиті. В родині сільського священика читали не тільки Біблію і духовні книги, але й розігрували спектаклі-шаради, жарти і скетчі, читали романи і сперечалися про прочитане, захоплено і уважно прислухаючись до думки Джейн, яка могла у двох-трьох словах схопити суть прочитаної книги і з непередаваним почуттям гумору, в особах, переказати по пам’яті кілька сцен роману.
14
У чотирнадцять рокiв Джейн написала свою першу пародiю -
жарт пiд назвою «Любов i дружба» - на повчальні опуси XVIII століття з
сентиментально нудними героями і героїнями. Вона вигадала ще й велику пародію -памфлет на «Історію Англії» - фундаментальну працю історика-політолога О. Голдсміта! Цей запилений фоліант зберігався в шафі в кабінеті батька. Джейн не полінувалася вивчити його. Коли в гості до батька прийшов місцевий доктор, він довго і з цікавістю слухав читання Джейн та похвалив її за те, що вона читає цікаві, серйозні книги. Коли доктор дізнався, що дівчинка представила йому свою власну жартівливу працю, здивувався, а потім довго розповідав сусідам-пацієнтам про те, яка розумниця маленька Джейн! Проте, Джейн не відмовлялась від роботи по дому навіть, навпаки, з радістю виконувала всі поручення. Збереглися
свідчення про те, що живши досить замкнуто, рідко виїжджавши за межі садиби, вона була дуже люб’язною та ввічливою дівчинкою, посмішка майже ніколи не сходила з її обличчя. І до кінця своїх днів, потьмарених тяжкою хворобою - у неї були ознаки ракової пухлини, з важкими метастазами по всьому організму - вона залишалася улюбленицею племінників, братів, матері і, особливо, батька! Джейн не вдалось вийти заміж. Проте, чи кохала когось сама Джейн - невідомо.
Вона волiла замикати свою душу i серце на замок. I тiльки у своiх книгах Джейн висловлювалась вiдверто.
Книги, які вийшли ще за її життя, публікувались під псевдонімом: «якась Леді Д». Тому, своєю славою вона насолодитися не могла, але, тим не менш, прочитавши в англійських газетах розбір свого роману «Емма» самим сером Вальтером Скоттом, вона була дуже щасливою! Джейн постійно удосконалювала свою майстерність. Вона випробувала кілька форм роману і всі вони були закінчені. Навіть якщо залишалися чарівно-недосконалі під її легким і летючим пером, яке все частіше випадало з тонких пальців: від періодичних болів вона вже не могла тримати його довго! Вона перепробувала всі форми романної прози, нею був написаний навіть невеликий роман-новела в листах «Леді Сюзанна» - яскравий і інтригуючий портрет безсердечної світської дами і роман-епопея (в малій формі) «Менсфільд - парк», з великою кількістю дійових осіб і безліччю сюжетних ліній. Обидва романи користувалися величезною популярністю. У світських вітальнях Лондона не втомлювалися гадати, хто ж ця таємнича дама, що дарує читачам щороку по новій книзі!
Романи позичали один у одного, зачитували. Панночки мiркували i поводилися так, як
згадуємо
героiнi «Ледi Д», а вона, як колись,
насолоджувалася тишею маленької садиби і тихо згасала, незважаючи на всі спроби рідних допомогти їй. Її життя було небагате на події. Але вона прожила сотні інших життів у своїх книгах, де її героїні сміялися, закохувалися, іронізували і жартували над собою і коханими та боролися за свою любов до кінця. Джейн померла 18 липня 1817 року в Вінчестері. Перед смертю вона намагалася закінчити свій останній роман «Сендітон». Недописала лише декількох сторінок, залишивши своїм читачам вічну загадку по імені: «Джейн Остін».
Переклад Торконяк Юлії
15
Хворі чи самотонсі?ті? н т о м а с д і в і р о в Х в і н а в о р Розча . . . . е л а коханні, I ОДРУЖЕН
16
?
дивуємось
Які тільки вислови не використовувались публікою, щоб описати і зрозуміти різноманітні витівки людей з різних куточків нашої планети. Адже ці вчинки не просто здивували народ - вони ошелешили його. Вас, напевно, вже цікавить про що я хочу розповісти? Чим же вони всіх здивували? І про що взагалі йде мова? Спочатку розпочну з того, що всі ми знаємо значення слова «шлюб». Якщо хтось все-таки не знає, то поясню: шлюб – це сімейний союз жінки та чоловіка, що будується, насамперед, на коханні, а вже потім на довірі, взаєморозумінні, повазі. А чи знаєте ви чому люди одружуються? Я впевнена, що так, адже це відомо навіть дітям. Причина всьому – кохання, бажання бути поруч, завжди допомагати, підтримувати, прожити довго і щасливо зі своєю другою половинкою, виховуючи своїх дітей та внуків. Тільки тоді людина буде по-справжньому щасливою! Отже, протягом свого життя, людина завжди прагне щастя. Але чи може вона почуватись щасливою, якщо замість другої половинки вдома її завжди чекає кіт, собака, крокодил чи взагалі порожня квартира. Я думаю, що ні. Звичайно, домашні улюбленці покращують ситуацію, заповнюють порожнечу в душі людини, але, на мою думку, цього замало. Адже тварина не замінить нам кохання! Але такі люди як: Ясмін Елебі, Барбарелла Бухнер, 18-річна Манглі з Індії руйнують усі людські звичаї і закони. А що саме вони зробили? Ось що: - 40-річна американка вийшла заміж за саму себе. 40-річна жителька Техаса, втомившись від самотності, вийшла заміж за саму себе. Основною причиною послугувала її обіцянка, яку вона дала два роки тому. У 38 років жінка дала слово, що вийде заміж у 40 за будь яку ціну навіть, якщо поруч не буде коханого чоловіка. Одруження Ясмін Елебі з самою собою пройшло з небувалим розмахом. На святі були присутні всі її друзі і родичі. А до вівтаря наречену вела її мама. Після святкування наречена відправилася у весільну подорож по Камбоджі, Лаосу і Дубаї. З самою собою, зрозуміло.
17
дивуємось - Барбарелла Бухнер вийшла заміж за двох котів. Рішення влаштувати своє особисте життя таким незвичайним чином 48-річна жінка прийняла після того, як розлучилася із чоловіком, з яким прожила сім років. У момент розриву з коханим Бухнер взяла з притулку двох кошенят, а через деякий час зрозуміла, що вони для неї більше, ніж просто домашні тварини. За її словами, жоден чоловік ніколи не міг зробити її такою щасливою, ніхто не любив її так сильно як вони. Після «медового місяця» щаслива «наречена» навіть зробила собі татуювання на нозі з іменами «чоловіків». Звичайно ж такий шлюб не може бути офіційно зареєстрованим, проте на спеціально розробленому сайті для бажаючих скріпити себе вузами шлюбу з тваринами, жінці видали сертифікат, що підтверджує її сімейний стан. Невдовзі після «котячого весілля» родичі нареченої стали називати її божевільною. На це жінка реагує вельми спокійно, вважаючи, що вони рано чи пізно повинні змиритися з її вибором. - 18-річна дівчина з Індії вийшла заміж за собаку. 18-річну Манглі видали заміж за собаку на прізвисько Шеру. Батько дівчини підібрав його на вулиці. За словами старійшин, на дівчину накладено прокляття - її перший чоловік загине в катастрофі. Зняти злі чари можна тільки одружившись з твариною. Урочиста церемонія, участь в якій взяли більше сотні людей, пройшла у святковій атмосфері. Новоспечені чоловік і дружина будуть жити разом, але, звичайно, повноцінною сімейною парою вони не стануть. Манглі зобов’язана доглядати за собакою як за домашнім улюбленцем. Після того як прокляття буде знято, дівчина зможе вийти заміж за людину. Правда, як саме вона зрозуміє, що позбулася злих чар, жерці не уточнили.
18
дивуємось
- Моя наречена – крокодил! У Мексиці мер містечка Сан Педро Уамелула одружився з крокодилом. Весілля відбулося відповідно за місцевими звичаями: біла фата нареченої, клятви в міській ратуші, пісні і танці. Настільки екзотичне одруження проходить в рибальському місті щороку вже протягом декількох століть.Таким чином, місцеві жителі, які заробляють на життя риболовлею, хочуть задобрити водні божества. Справа у тім, що за однією з легенд, крокодилиця – це не просто хижа тварина, а зачарована принцеса. І після весілля саме вона обов‘язково принесе успіх. Мешканці сподіваються, що крокодилиця начаклує усім рибалкам багатенький улов. Перед церемонією весільна процесія пройшлася містом. Мер на радощах навіть підтанцьовував зі своєю новою дружиною. Один із мешканців-довгожителів каже: «Знання про даний ритуал та його значення – це цінний спадок, залишений предками своїм нащадкам» Не знаю як Ви, мої любі читачі, але я здивована такими фактами. Адже, якщо задуматись, то не кожній дівчині пощастить одягнути весільне плаття і фату, а тут крокодилиця танцює в ньому зі своїм чоловіком, причому – мером міста. Дивні звичаї, дивні ситуації, сумні події в житті - все це, на жаль, змушує нормальних людей брати шлюб із тваринами. Сподіваюсь, що такі вчинки окремих людей, не стануть трендом сучасного і майбутнього світу.
Мар’яна Джердж
19
шукаємо У пошуках щастя Всі хочуть бути щасливими: діти, дорослі та старі; у кожному куточку світу; у всі часи. Апріорі кожен у пошуках цього скарбу. Що ж таке щастя і де його знайти? Життя засноване на парадоксах. Коли ми шукаємо щастя тільки для себе, ми отримуємо хаос. Але коли ми прагнемо зробити щасливими інших, ми самі стаємо щасливими. Що більше ми ділимося з іншими, то більше отримуємо самі. Насправді, щастя у простих речах. Але ці речі ми чомусь не бачимо чи просто не хочемо їх помічати. Чомусь зосередившись на своєму нещасті, забуваємо просто жити, тримаючи щастя у своїх руках. «Як же набридли ці люди, байдужі до власного щастя і чужого горя, чиї серця зачинені для нових почуттів та емоцій. Набридли ті, хто зачерствів, мов вчорашній хліб, ті, хто свою душу виносить, як непотріб під стріху. Ті, чию щирість затопило потужною повінню омани, а доброта згоріла у палкому вогні ненависті. Люди, у яких забальзамовані мрії, а думки померклі - приречині. Набридли вже ті, в чиїх душах завелася міль, яка повільно виїдає усі людські цінності» - зазначає Ілона Сеньків. Щасливі люди не мають ворогів, нікому не бажають зла. Такі люди притягують до себе радість і їх легко помітити в натовпі. Шукайте, не здавайтеся, боріться, не лінуйтеся, будьте сміливі й не сумнівайтеся в наступному кроці. Адже, як писав В. Шекспір: «Наші сумніви- це наші радники.Вони змушують нас втрачати те, що ми, можливо, могли б отримати, якби не боялися спробувати» В цьому і полягає секрет щастя: навчитись бачити прекрасне у буденному, забувати образи, частіше слухати і чути, відкрити своє серце близьким людям, дарувати радість коханим. Тепер ви його знаєте, тож сьогодні живіть за цим принципом. Віддавайте, коли хочеться взяти. Пробачайте, коли хочеться звинуватити.
Олександра Дедерчук
20
обираємо
Звичка страждати «Проблеми повинні змушувати тебе діяти, Останнім часом все більше помічаю, що а не вганяти в депресію»
люди частіше страждають через звичку. Адже у нас зовсім немає причин бути нещасними, але ми чомусь звикли шукати негатив, замість того, щоб просто радіти життю. Все наше життя - звички. Наші думки, точки зору - це теж, з одного боку, звичка вважати так певним чином. Звичка страждати приносить в наше життя темноту та негатив. Ми любимо зупинитись на цій частині і не рухатись далі. Коли вже варто нарешті стати щасливим, але ж ні, нам легше знайти мінуси, ніж домалювати ще одну лінію і зробити плюс. Ми розуміємо, що ніби вже все добре в житті, але подумки повертаємось у ті страждання і псуємо своє майбутнє. Це пастка, яка не пускає нас і ми самі не бажаємо з неї вибратись. Часто ми страждаєм тільки тому, що нам не вистачає уваги. Але ж страждання - це просто маніпуляція. Невже ми не отримаємо радості та любові від інших, якщо не будемо грати мучеників? Звичайно, страждати набагато легше, ніж бути щасливим. Тут не потрібно прикладати жодних зусиль. Ми навіть не стараємось змінити цей стан, змінити своє життя та думки. Страждання - це звичка жити пасивно, не рухаючись вперед. Ми просто пливемо за течією. Що б ми не робили, все одно чомусь залишається внутрішній сум, переживання, почуття провини, нещасливе кохання, яке давно пройшло. Ми не можемо це викинути з свого життя, адже залишиться порожнеча. Це, свого роду, побічний ефект. Звільнившись від страждань у нас не залишається нічого. І це «ніщо» треба заповнювати щастям та позитивними емоціями.
Бернард Шоу
Ми звикли кохати. Ви пам’ятаєте той час, коли нікого не любили? Коли Ви прокидались зранку і думали тільки про себе, про те, як ощасливити себе, а не порадувати когось іншого? Інколи потрібно зупинитись. В першу чергу полюбіть себе, тоді й зможете знайти людину, яку варто любити. Присвятіть якийсь час собі, виростіть духовно. Не витрачайте ще «недорослих» себе на зовсім чужих людей, не розбирайте себе на частинки і не даруйте себе всім навколо. Ми ж щасливі! Тільки через звичку страждати не можемо собі цього дозволити. Зрозумійте - ви особистість, яка може любити і бачити хороше в житті. І вам не потрібно боятись залишитись без уваги, без другої половинки. Ми заслуговуємо того, щоб присвятити деякий час власній особистості. Ми заслуговуємо жити для того, щоб наші мрії здійснювались. Ми заслуговуємо щастя, а не страждання.
Юлiя Торконяк
21
роздумуємо
Солодка брехня чи гірка правда
Що вибереш Ти?!
«Краще вдар мене правдою, але ніколи не шкодуй мене брехнею» (Джек Нікольсон)
22
Кожного дня, який ми проживаємо, нам доводиться приймати десятки рішень: що одягти, як поснідати, куди піти, з ким провести вечір і багато подібних. Інколи все просто – прийняті нами рішення майже не впливають на зміни в нашому житті. Але інколи одна хвилина, один погляд, одна фраза міняє докорінно наше майбутнє. Часто і вибір між правдою і брехнею може по-різному розкласти пазли долі. Мене завжди цікавило питання вибору останнього: образити правдою чи все-таки збрехати. Я вважаю, що брехня – це найгірше, що може бути в стосунках із друзями, коханою людиною та рідними. Звичайно, складно стверджувати, що якби всі люди говорили тільки правду – всі були б щасливі. Бреше кожна людина. Інколи заради блага співрозмовника (таку брехню я в деякій мірі навіть випрадовую), але найчастіше, щоб виправдати себе. Якщо брехати, наприклад, коханим, то це уже перетворюється у зраду. Тільки подумайте: людина довіряє вам як самій собі, а ви просто встромляєте їй ніж у серце і, не перестаючи брехати, робите цю рану все глибшою, аж доки не пошматуєте серце на дрібні шматочки. Ось тоді і зникає довіра, а з очей - «рожеві окуляри» і вся правда випливає на поверхню, і випливає так несподівано, що ви й зрозуміти не зможете як і коли все піщло не так. Що більшою є ця брехня, то більшою силою, немов вулканом, вона виривається на поверхню. Що солодшою вона є для вас, то гіршою буде людині, якій ви збрехали. Мене завжди дивували люди, які вдень кажуть «люблю» одній коханій особі, а ввечері ділять ліжко з іншою. Таким чином вони брешуть перш за все собі, зраджують своєму вибору; знають, що говорять неправду, але намагаються зробити так, як вигідно і зручно саме їм. Ким стає така людина, яка бреше рідним і дорогим? Одного разу збрехавши, дуже складно повернути довіру, а коли брехати стабільно, то можна зруйнувати не тільки довіру, але й саму людину. Інколи здається, що такі особи просто не мають гідності і совісті, заради власного «его» намагаються «навішати лапші» рідним, а все задля власної вигоди. Такі люди не здатні на високі почуття, вони думають тільки про збереження «власної шкури». Кожного разу, пробачаючи «брехуна» ви вбиваєте себе, така людина ніколи не зміниться, а принесе тільки страждання. Ви будете тонути в цій брехні все глибше занурюючись на дно, без шансу бути врятованими. Не брешіть коханим та рідним, адже їхня повага і любов – це єдине, що є важливим у нашому житті. Будьте чесними перед собою. Краще сказати правду, якою б гіркою вона не була, ніж одного разу збрехати і залишитись на одинці із своїм «его». Ольга Боднарчук
Роль жінки в політиці
наслідуємо
Ще з давніх-давен, жінка завжди обмежувалася в правах. Вона була наче «другосортною» - не мала права на власну думку, не брала участі в суспільному житті. Деякі грецькі мислителі вважали, що жінок не варто вчити навіть граматики, оскільки, знаючи багато, вони перестають коритися чоловікам. Проте у різні історичні часи роль жінки в суспільстві змінювалась і на сьогоднішній час жінки рівні в правах з чоловіками. Представниці «слабкої статі» доказали, що вони також мають право голосу, право на здобуття освіти, право участі у суспільному житті та політиці. У сучасному світі, жінка показала себе сильною особистістю з лідерськими якостями, неабиякими інтелектуальними здібностями та сильним, вольовим характером. Деяким жінкам-політикам ,завдяки своїм ораторським здібностям та вмінням вирішувати різнопланові політичні питання, взагалі вдалося обігнати чоловіків-політиків. Візьмемо до прикладу хоча б таких визначних представниць жіночої статі, як Маргарет Тетчер, Індіра Гайді, Беназір Бхутто, Ангела Меркель, Мадлен Олбрайт та Кондоліза Райс. Ці жінки доказали усьому світу наскільки розумними та розсудливими можуть бути представниці жіноцтва. В Україні жінка-політик також не залишається поза увагою. В нашій країні багато розумних жінок, які займаються політичною діяльністю. На теперішній час жінки усяко проявляють себе з позитивної сторони, жінка зараз може практичБеназір Бхутто но усе, і показують яскравий приклад того, як водночас можна бути хорошою матір’ю, дбайливою та люблячою дружиною, а також успішною бізнес-леді та брати участь в політичному житті країни. Також слід згадати, яку велику роль виконують жінки у такий неспокійний час для України, займаючись волонтерством у зоні АТО, допомагають біженцям та військовим. Тож любі чоловіки, цінуйте та любіть жінок. Вони варті вашої уваги та любові! Індіра Гайді
Ольга Боднарчук
23
надихаємось
людина здатна на ВСЕ 24
надихаємось Дуже часто можна почути скарги про те, що нам щось не під силу. Ми шукаємо тисячу причин, щоб не виконувати те чи інше завдання. Найрізноманітніші відмовки вміло ідуть в рух і все задля того, щоб нічого не робити. Світ такий непередбачуваний та швидкоплинний - ніхто не знає, кого що може спіткати. Ніхто не застрахований від нещасних випадків та ситуацій, від крутого повороту в житті. Ось декілька історій, які змушують замислитись. • Два китайці останні 12 років садять дерева навколо свого села. Їм по 53 роки. Один сліпий, а в іншого немає обох рук. Працюють разом - встають о 7-й ранку, йдуть на ринок купувати саджанці і висаджують їх. Посадили вдвох більше 10000 дерев. • Ленс Едвард Армстронг - американський велогонщик. Армстронг: «Одного разу лікарі виявили в мене рак мозку, рак легенів і рак яєчка - і все за один раз. Мені запропонували кинути спорт, але я послав їх усіх, і, всупереч всьому, вилікувався, а невдовзі переміг у Тур де Франс п’ять разів поспіль». • У 2001 році Джон Брамблітт, що страждав на епілепсією, втратив зір. З тих пір його очі могли розрізняти лише світло і темряву. Але, незважаючи на це, він розробив спосіб малювання за допомогою текстуальних фарб, завдяки яким художник орієнтується на полотні. В основному, почуття дотику замінює мені все, що роблять очі для зрячого художника» - пише Брамблітт на своєму сайті. Це крихітна частина історій про людей, які не склали руки перед труднощами, а відчайдушно боролися з ними. Такі особистості не можуть не надихати. Вони чудовий приклад для наслідування. А ми ще жаліємось, що не в взмозі... Дякуймо Богу, що живі та здорові, що маємо руки, ноги, маємо можливість бачити і чути! Ми маємо все, тільки не вміємо це використати, а можливо і не хочемо, тому і шукаємо різного роду відмовки.
Олександра Дедерчук
25
робимо паузу Я так ненавиджу все, що пов’язане з тобою, тодi чому - люблю?
26
Мені боляче! Боляче, чуєш? Невже тобі байдуже? Невже тобі зовсім не шкода мене? Так, я знаю, що сама у всьому винна, і від цього мені стає ще гірше. Я не можу викинути тебе зі своїх думок навіть на маленьку долю секунди. Ти завжди зі мною, і не тільки у моїй голові. Ти всюди: у животі, серці, у всьому тілі, і навіть в душі. Ти зі мною, навіть тоді, коли того не хочеш і сам того не знаєш. Ти і не уявляєш, як я мрію побачити щирий погляд, у якому відображається любов… Твоя любов. Але як я можу це побачити, якщо ти навіть не дивишся на мене. Невже я настільки тобі не люба? Кажуть, що з часом все змінюється. Чому ж тоді у нас все незмінно погано? Ні, ні, ні… У тебе - ні, у тебе - все гаразд. Тебе все влаштовує, і тобі все подобається. Ти живеш, і насолоджуєшся кожною хвилиною свого насиченого та палкого життя. Ти ніколи і ні в чому собі не відмовляєш, ти надто самовпевнений, ти любиш себе і все, що з тобою пов’язано. Але ж я теж пов’язана з тобою, чому ж ти не кохаєш мене? Тобі байдуже те, що я плачу щовечора, кожного разу коли залишаюсь сама в будинку, кожного разу коли приймаю душ, навіть тоді, коли ти вдома. Адже під водоспадом хлорованої води, під шумом її нестримного потоку неможливо навіть запідозрити щось подібне. Так, ти ніколи не бачиш цих сліз, які завжди сильно зволожують мої бліденькі щоки, але як ти можеш не помічати того суму, який живе у моїх очах? Він уже давно звив собі там гніздо і, здається, навіть не думає шукати іншого притулку. Правильно, а навіщо йому це робити, ти ж забезпечуєш для нього всі умови вищого класу. Він, напевно, думає, що поселився у п’ятизірковому готелі, і йому випало жити у номері, де свого часу, було багато знаменитостей. Сам того не знаючи, ти даєш йому житло та можливість безтурботно та отруйно існувати. А в цей час він мене вбиває. Ті, хто знають, що таке душевний біль, знають як боляче, коли він сидить у тобі. Живе і насолоджується твоїми стражданнями. Яким би жорстоким не був ворог усередині моєї душі, як би сильно він не вражав моє серце, які б підступні плани не готував для мене, я все одно у всьому звинувачую тебе. Так - тебе! Це ж ти показав йому шлях, ти привів і відкрив йому двері у мій світ, і саме ти дозволив йому усе це робити зі мною. Якщо чесно, то я тебе за це ненавиджу!!! Але водночас, я так сильно і безкорисливо тебе люблю... Як багато я ще готова тобі написати, як багато я хочу тобі сказати. Як сильно я хочу, щоб ти знав про мої почуття. Про цю ненависть і любов. Про те, як вони ведуть бій і кожен по-своєму вбивають мене. Адже свою війну вони ведуть на моєму полі битви. Мені цікаво було б побачити твою реакцію, почути що ти на все це скажеш... Я уже давно кажу собі, що не можна так жити, не можна мовчати і три-
робимо паузу
мати все в собі. Знаєш чому я так роблю? А тому, що боюсь, боюсь почути те, що дасть можливість тому болю, що сидить в мені і тихо спостерігає за всім з моїх очей, вбити мене. Адже я просто не уявляю свого життя без тебе. 20:30… ох... ти скоро прийдеш додому. Спокійно і тихо зайдеш у двері свого будинку, ледь чутно скажеш: «Я вдома». А я, почувши це, з радістю вийду на коридор, щоб поцілувати коханого тебе... І як завжди, потягнувшись до тебе, у відповідь почую запах чужих парфумів і побачу маленьку пляму помади на твоєму комірці... Як завжди промовчу, ніжно поцілую і запрошу до вечері, яка давно готова. Поки ти, мовчки, вечерятимеш, я на мить задумаюсь над тим, щоб все ж показати тобі цей файл і дати прочитати цю гору листів, які я уже 6 місяців пишу щодня. ____________________________________________________________________________ - Коханий, коли включиш ноутбук, зайди в папку... - Оля!.. Яку папку?.. Ти чуєш мене?.. В яку папку? - Вибач, коханий, задумалась, у папку «Весна». Ми з Сонею зробили новий проект, я хочу, щоб ти подивися його! ____________________________________________________________________________ Але в ту ж хвилину я відкину цю ідею і, посміхнувшись, піду приймати душ, у якому, як завжди, буде литись водоспад з двох джерел. Я продовжуватиму страждати, годуватиму біль, який уже так поріднився зі мною і мовчатиму. Мовчатиму, допоки стане сил, допоки зможуть литись сльози, допоки біль не з’їсть мене, як рак, зсередини. Адже незважаючи на те, що я тебе ненавиджу, я все одно тебе кохаю. І хоч кохання - мене вбиває, я кохаю тебе більше за своє життя!
Мар’яна Джердж
27
робимо паузу
Лист солдата
Давид черговий раз пише їй листа. На її улюбленому папері кольору кави. «Привіт, Анеліє. Я знову пишу тобі. Пишу про що мріється, чого хочеться. Це твій найулюбленіший спосіб зв’язку - я знаю...». Він акуратно виводить літери на папері. «...Я зробив декілька партій «кавового паперу». Спеціально для тебе. У мене все добре. Я дуже хочу тебе побачити. Сподіваюсь, ти щось придумаєш. Мені це дуже потрібно.» Давид акуратно запаковує конверт. Адресат, марка, адресант. Він чекає своєї черги віддати листівку. Дбайливо ставить лист в руки доброї тітоньки, яка час від часу передає записки близьким та рідним. Під час війни важко зв’язатись з тим, за ким так сумуєш. Тітонька ловить закоханий та сумний погляд Давида, по-материнськи цілує в лоб. - Як завжди, любий. Звісно - я передам. Вона буде щаслива. Тітонька забирає конверт у Давида. Знає, що там улюблений «кавовий» і усміхається, згадуючи як радіє дівчина листам. Вона забирає ще декілька партій та сідає у автомобіль. Не завжди є шанс довезти їх усіх, але вони з чоловіком стараються, щоб усі отримали очікувану звістку. Звістку про те, що солдат ще живий. _______________ Анелія шукає конверт від коханого. Майже не плаче, Давид просив, щоб вона була сильною. Вона розбирає речення, слова, склади. Вже майже ніч. Вона цілую кожне слово від коханого. Анелія шепоче «Я кохаю тебе, мій рідний» І пише у відповідь лист. Юлія Торконяк
28
дивимось «The Boy Next Door» 2015 рік почався не так вже й давно, а кінематограф встиг нам запропонувати десятки нових стрічок: фільмів, серіалів, короткометражок та мультфільмів. Більшість з них відверто можна віднести до категорії «шлак», інші – «щоб вбити час», і тільки одиниці дійсно варті уваги і, звичайно, кількох годин нашого життя. До якої категорії відноситься фільм, про який ми хочемо розповісти – вирішувати вам, а ми відносимо його до категорії «щоб вбити час». Отож, об’єкт нашої уваги - стрічка «Фатальна пристрасть», або «The Boy Next Door». Фільм розповідає про молоду маму, вчительку в місцевій школі і кинуту жінку – Клер Петерсон, яка важко переживає зраду чоловіка. Одного дня до її сусідки переїджає внук-красень – Ной, якому ледь 20, і в якого нещодавно загинули батьки. Оскільки роль Клер грає Дженіфер Лопез, то не дивно, що у головну героїню закохується молодий сусід. Коханням це, по правді, важко назвати, адже після однієї, проведеної разом, ночі, Ной стає одержимий своєю обраницею. Ось тоді і починається частина фільму, яка називається «трилер», але, на жаль, закінчується оригінальність режисера і сценариста, бо все, що бачимо далі – класика жанру: Вона розуміє, що вчинила помилку і робить все можливе, щоб приховати правду; Він починає її переслідувати і намагається усунути всі перешкоди на шляху до їхнього «збоченого щастя». Чим все це закінчується, думаю, здогадатись не складно. Але кричати: «Краще не марнуйте час на цю дурницю!»,- ми не будемо, навіть більше – радимо все-таки подивитись цей фільм, особливо якщо ви - прихильник класики у сучасній інтерпретації. Перш за все творіння Роба Коена привертає увагу вибором акторів: нестаріюча Дженіфер Лопез і красень Райан Гузман, якого всі знають завдяки головній ролі у фільмі «Крок вперед: все або нічого». Їхня гра дійсно заслуговує захоплення. По-друге, стрічок про одержимість не так вже й багато, а тема ця дійсно цікава, особливо для тих, хто любить адреналінову пристрасть. По-третє, сюжет також має свою унікальність і якусь «перчинку». Вона відчувається і в якісних сексуальних сценах, які, до речі, нічим не нагадують «50 Відтінків сірого» і в гострому переході від ванільної мелодрами до жорстокого трилера. Велике задоволення від споглядання фільму отримати важко, хіба що тільки естетичне: сцени красиві, декорації радують, актори неймовірні. Тому, вибираючи цей фільм для проведення вечора, запросіть друзів і запасіться солоденьким і попкорном - і фільм вам обов’язково сподобається. Юлія Март
29
читаємо
Таким книгам, як «Надзвичайно голосно і вкрай близько» неможливо поставити оцінку. Вони створені не для того, щоб їх розбирали по частинах. Такі книги не для розваг; не для того, щоб подивитися картинки і пошукати помилки в тексті. Вони для того, щоб навчити нас цінувати кожну секунду життя, щоб ми не забували говорити рідним про те, як ми їх любимо. Перед тим, як прочитати цей роман, я чула про нього багато. Чула, що він
моя шкіра, я побачив м’язи на долоні, червоні і пульсуючі. Чому я спробував відкрити двері й іншою рукою? Батько зірвався, він кричав на мене вперше в житті. Я сказав, що повернуся. Він мене вдарив, він вперше підняв на мене руку. Я більше ніколи не бачив своїх батьків». А такою війна була для жителів Хіросіми і Нагасакі, міст, де люди зникли і залишились тільки тіні: «…Журналіст: Ви бачили грибоподібну хмару?
про 11 вересня 2001 року і основна його тема – теракт. Але, на мою думку, це не зовсім так. Крізь трагедію 11 вересня я побачила особисту трагедію і біль 9-річного Оскара. Його переживання, його думки та мрії. Хоча автор не обмежується аналізом почуттів одного хлопчика. Ми бачимо біль і трагедію війни очима різних людей. Адже ця книга не тільки про теракт 11 вересня, вона взагалі про всі війни, які коли-небудь були. Ось такою вона була для німців, в Дрездені, який американські бомбардувальники перетворили на руїни: «…бомбардування припинилось так само раптово, як і почалось. «Ти в порядку?», «Ти в порядку?», «Ти в порядку?». Ми вибігли з погребу, який був заповнений жовто-сірим димом і не впізнали місто. Півгодини тому я стояв на ґанку, а тепер не було ні ґанків, ні будинків, ні вулиць, тільки море вогню, а замість нашого дому – уламок фасаду, на якому вперто тримались вхідні двері; кінь у вогні галопом промчав повз мене; горіли машини з людьми. Вони кричали… Я сказав батькам, що йду шукати Анну. Мама просила залишитись, а я відповів, що повернусь. Батько теж просив мене не йти. Я взявся за дверну ручку і на ній залишилась
Томоясу: Ні, я не бачила хмари. Ж.: Весь цей час ви тримали доньку на руках? Т.: Так, я тримала її на руках. Вона сказала: «Я не хочу помирати.» Я відповіла: «Ти не помреш.» Вона сказала: «Я постараюсь не померти до дому.» Але їй було боляче, вона плакала і весь час повторювала: «Мамусю.» Ж.: Напевно, вам боляче про це говорити. Т.: Коли мені сказали, що ваша організація шукає очевидців, я вирішила прийти. Вона померла у мене на руках, повторюючи: «Я не хочу помирати.» Ось що таке смерть. Не важливо яка на солдатах форма. Не важливо сучасна у них зброя чи ні. Я подумала, що якби всі бачили те, що бачила я, ми б ніколи не воювали». І основною темою, для мене, є біль, смерть, руйнування, те, що факти є фактами, а людське життя і смерть – це більше, ніж проста помилка, яку можна виправити червоною ручкою. Дружня і весела сім’я: чоловік, дружина і їх маленький син Оскар, який обожнює розгадувати головоломки і проводити дослідницькі експедиції. Здається цій сімейній ідилії нічого не загрожує, але один день раптово змінив все – день 11 вересня 2001 року.
Джонатан Саф «Надзвичайно голос
30
читаємо
Смерть батька заподіює Оскару глибоку психологічну травму. З його смертю руйнується весь створений ними обома світ мрій і фантазій. Але хлопчик не хоче втрачати те, що колись мав, про що мріяв разом з батьком. Оскар знаходить в спальні таємничий ключ і вирішує діяти – відшукати загадкового Блека, чиє ім’я написане на конверті з ключем. І він шукає. Ось цю історію Оскара, Фойєр перериває ліричними відступами – листами його дідуся, в
мотня мати; чоловік і дружина на межі розлучення… А в будинку навпроти живе його бабуся з таємничим мешканцем, якого Оскар ніколи не бачив – їхня історія теж розказана у книзі, пронизливі листи втечі від самотності. Це не кохання між ними, ні…просто ці дві людини знали, що можуть врятувати один одного. Їхні зворушливі стосунки, повні болю і страждання, насичені щастям і ніжністю, дуже органічно доповнюють розповідь про пригоди Оскара.
яких він розповідає про своє життя, про кохання, і ця історія не менш трагічна, ніж історія Оскара. У книзі надзвичайно велика кількість різних за характером героїв, не всі вона є головними особами, але у кожного своя особиста трагедія. Тато Оскара, Томас – чудовий приклад для наслідування у своєму прагненні змусити сина досліджувати, у заохоченні його фантазій і винаходів, в розширенні кругозору та кола спілкування. Мама Оскара не менш гідний зразок для наслідування і особливо добре це видно в кінці книги. Вона дала хлопчику волю саме тоді, коли це найбільше було йому потрібно. Сам Оскар відрізняється від інших надзвичайною тягою до знань, винаходів та відкриттів. Він не проста дитина. Він сам шукає вихід зі своєї самотності, намагається розгадати таємницю ключа, сам ходить до різних людей зі своїми запитаннями. Карта в руці, рюкзак за спиною і чіткий план – обійти всіх людей з прізвищем «Блек», щоб з’ясувати до якого замка підійде ключ. На його шляху різні люди – кожен по-своєму поранений життям: старий, який з дня смерті дружини не чув ні звуку; сімейна пара, в якої є музей імені один одного; багатодітна са-
Джонатан Сафран Фойєр пише досить звичною для сучасного читача мовою, це швидше за все своєрідний потік свідомості. Так писав ще на самому початку XX століття В. Борхарта, а в другій половині цього ж століття – С. Кінг. Не дивлячись на таку трагічну тему, у романі присутній дійсно милий гумор, а також додані численні фотографії, які не ілюструються текст, а буквально є його частиною. Прочитавши книгу до кінця я зрозуміла чого хотів Фойєр і яку ідею хотів донести до читачів – говорити своїм рідним, що вони для нас найдорожчі. Адже дуже важливо, щоб близькі люди знали про нашу любов. Ми не можемо передбачити, що буде завтра і може бути пізно, а рідні так і не дізнаються, що у нас в душі. «Серце моє розірвалось на дрібні шматочки, їх вже ніколи не скласти разом, чому ми ніколи не говоримо один одному того, що думаємо?»
фран Фойєр сно і вкрай близько»
Юлія Торконяк
31
№3, весна 2015 Редакторський колектив: Ольга Боднарчук,Олександра Дедерчук, Мар’яна Джердж, Юлія Торконяк, Юлія Март. Художні редактори: Юлія Торконяк, Юлія Март.