4 випуск. Мить на мрію by Intermezzo

Intermezzo №4, Літо 2015

«Коли падатиме твоя зірка - будь готовий загадувати бажання, адже ця мить - твоя»

зміст

{3} Слово редактора {4} Тема номера: Мить на мрію «В гонитві за мрією» {5} Налаштовуємось: «Листи нізвідки» {6} Спілкуємось: Волонтери: рятівники чи «ангели-охоронці» {10} Розслабляємось: «Може вип’єм чашку чаю?» {12} Роздумуємо: «Ерзац життя XXI століття» {14} Пізнаємо себе: «Хто ти: людина-минулого, людина-майбутнього чи гедоніст?» {16} Замислюємось: «В’язниця звички чи храм любові?» {18} Вирішуємо: «Самотність чи час врятувати себе від самого себе?» {20} Тема номера: Мить на мрію «Ловець зірок» - Робимо паузу {22} «Цвіт на колючках залишений Алісою тобі» {24} «З ілюзією на губах» {26} «Зрадлива пристрасть: руйнівна сила» {28} Надихаємось: «Ти вийдеш за мене?» - найоригінальніші освідчення» {31} Дивимось: «Порочні ігри» {32} Читаємо: «Добре бути тихонею» - Знайомимось {34} «Холодна ніч» {35} «Дрімаєш ти, але не ніч» {36} Повертаємось в дитинство: «Країна Оз»

слово редектора

«Ніжний промінь сонця піднімається вище, з кожною хвилиною освітлює все більшу частину кімнати і наповнює її теплом. Він дає знати, що настав ранок і прийшов початок новому дню, а значить - прийшов час новим пригодам, емоціям і враженням» - саме це відбувається кожного дня протягом цих трьох літніх місяців. Це та пора року, яку усі чекають з нетерпіння. Адже легкість, якою вона наділена не просто спокушає і манить, вона немов робить нас своїми в’язнями. Ми добровільні полонені, котрі протягом цілого року тільки те і робимо, що бажаємо неволі. Ми мріємо про все, що може відбутись улітку: про теплі ночі і яскраві ранки; про свіжий дощик і ніжний порив вітру; про відпочинок на річці чи у гущавині лісу; про похід у гори чи поїздку до моря; про час, коли не потрібно закутуватись у шарфики і кожушки; час, коли ти вільно і зручно одягнутий; про час, коли наші емоції, немов під час виверження вулкану; час, коли нас найбільше тягне на пригоди і капості. Одним словом – це час, який приносить нам найбільшу кількість задоволень і спогадів. І от – він настав. Настав момент здійснення мрій – прийшло літо і у зв’язку із цим збулись тисячі інших бажань. Таке довгоочікуване і тепле, таке для кожного особливе. Індивідуальний полон для кожного із нас. Адже ті літні радості, які воно пропонує, ув’язнюють нас на все життя. У результаті, ми протягом свого життя, рік у рік, чекаємо і маримо цією порою. І саме зараз, коли ця пора настала, коли Ваше марення залягло у сплячку і Ви насолоджуєтесь здійсненням своїх мрій, ми пропонуємо Вашій увазі наш новий випуск, у котрий ми вклали усе тепло і ніжність подаровані нам цьогорічним літом.

тема номера. мить на мрію

в гонитві за мрією Кажуть, що неможливо загадати бажання, поки падає зірка. На це не вистачить часу. Але чи варто загадувати бажання тільки в певні моменти: падає зірка, на годиннику 11:11:11, під бій курантів? Адже мріяти потрібно вже і зараз, не відкладати на нібито чарівні миті. Ми самі створюємо диво у нашому житті. Ми є дивом, дивом є люди, які здійснюють наші бажання. Ти мрієш піти з кимось до кав’ярні? Напиши людині. Можливо відмовить, але може й виявитись твоїм чарівником і здійснить твоє бажання. Ти нічого не втрачаєш. Ти або продовжиш мріяти, або мрія стане реальністю. Як би не було страшно, але потрібно йти до своєї мрії, а не сподіватись на випадок. Ти сам та «зірка, що падає», от і лети вперед – не зупиняйся. Просто дій. Мрію ж потрібно розвивати. Не дай їй запилюватись у найдальших закутках своїх думок. Лети разом з нею туди, де ти відчуєш себе тим, ким ти повинен бути. І поки ти віриш, що мрія здійсниться, тим ближчим ти до неї стаєш.

Юлія Торконяк

налаштовуємось

Міа щаслива, красива, кохана, живе чудовим життям, ні в чому собі не відмовляє. Мріє з Марком про будинок у Відні і вірить в прекрасне майбутнє з коханим. Черговий і такий звичний щорічний огляд у лікаря зовсім не лякає дівчину, вона впевнена, що все добре. Молодий медик оцінює вигляд дівчини, вимірює пульс, слухає серце, перевіряє аналізи. - Ви як почуваєтесь? Все було так, як завжди? – з острахом запитує чоловік. - Головний біль та загальне нездужання. Не думаю, що щось серйозне. Не лякайте – зі сльозами на очах каже Міа. - Мені дуже шкода – відповідає лікар. Міа все розуміє. Бачить, що молодий чоловік не часто говорить людям про смертельні захворювання. - Приблизно 3 місяці. Якщо поїдете з міста, можливо, довше – дивлячись на папір промовляє лікар. – Прийдеться колоти чи пити щось від болю. Вибачте. Міа киває, клубок у горлі не дає відповідати. Вона забирає у лікаря папір, де зрадливо пише скільки їй ще залишилось. - Зовсім, як «Щоденник смерті», - змушує усміхнутись себе дівчина. Лікар сумно зітхає. Міа платить йому за страшний діагноз і натягує посмішку на обличчя, щоб не лякати Марка. Прийшовши додому цілує його, йде готувати вечерю. За столом, як завжди, жартують і сміються. - Я прийняла пропозицію по роботі – каже Міа. – Тільки тебе взяти з собою не зможу, але це те, про що я мріяла все життя. - Куди? – сумно питає хлопець. - Відень. Ти ж знаєш..я з дитинства хотіла. - Кохана, звичайно..все добре. Чому б і не спробувати? Ти тільки пиши мені і повертайся – каже Марк. Міа у Відні. Час йде швидко. Дівчина орендує невеликий будинок. Постійно пише листи коханому, на декілька років вперед, детально описуючи свою роботу, своє «щасливе» життя. Приступи болю бувають все частіше, ночами спати дівчина не може. Марк щасливий за Мію, навіть і не підозрює нічого. Тільки гроші збирає на поїздку до коханої, вона ж буде рада такому сюрпризу, він впевнений. Мію рятують тільки ін’єкції, жахливий біль, з ліжка вона вже не встає. Марк у аеропорту, знає адрес, шукає той будинок, який описувала кохана. Стукає в двері. Нічого. Пробує чи відкрито - заходить. Все зовсім не так, як описувала Міа. Йде у єдину кімнату. Дівчина в ліжку, дивиться на Марка, думає, що здається. - Я знала, що останнє, що я побачу – це будеш ти. Шкода, що тільки ось так – усміхається. Хлопець підходить до ліжка, цілує кохану, а вона сьогодні вже дивиться останній свій сон. Поховав він кохану у Відні, там, де вона мріяла жити щасливо. Повернувшись додому він щодня читав листи, які щодня приходили від Мії. Можливо десь там вона зараз живе так, як писала йому у цих листах.

Листи нізвідки

Юлія Торконяк

спілкуємось рятівникиВолонтери: чи «ангели-охоронці»? Чи багато ви чули про добро, і загалом, про хороші, безкорисливі справи у нашому жорстокому світі? Думаю, що все ж чули, адже вони є. І в кожному поколінні народжуються люди з добрим серцем, з чистою душею. Люди, котрі віддадуть своє життя заради допомоги іншим. І у таких не частих випадках, врятовані від смерті чи скаліченого життя люди, називають їх своїми «рятівниками» та «ангелами-охоронцями». Але це поодинокі випадки з людьми, котрі, маючи добре серце, врятували знайому чи чужу їм людину від чогось страшного і непоправного. А що ви думаєте про людей, яких називають «волонтерами»? Чи можемо ми назвати їх «рятівниками» і «ангелами-охоронцями»? Адже від прямої загрози вони здається нікого не рятують, вони просто допомагають іншим справитись із мимовільними труднощами у їхньому житті. Можливо, із цим твердженням хтось і погодиться та тільки не я. Тому сміливо заявляю, що вважаю правильним назвати цих людей, які кожного дня роблять добро і рятують сотні людських душ, «ангелами-охоронцями». Добро, принесене ними у цей жорстокий світ егоїзму і байдужості, творить чудеса, рятує величезну кількість людських життів, допомагає знедоленим і покинутим, дорослим та немовлятам, бідним і багатим. І як відомо, без їхньої допомоги не обійшлись і наші бійці, котрі захищають неньку-Україну. Навіть важко уявити, що було б без них і без їхньої допомоги. Мені пощастило познайомитись із одним таким «ангелом» - Павлом Максимів. На жаль, наша розмова тривала не довго, але була цікавою і насиченою.

спілкуємось

Intermezzo: Як ти став волонтером, і в яких напрямках працює ваша організація? Павло Максимів: Розпочну з того, що це відбулось приблизно чотири роки тому. Я уже був студентом і як усі молоді люди не міг сидіти вдома без справ. Я завжди поважав роботу волонтерів. Такі люди входили в коло мого спілкування. Маючи багато друзів і знайомих із цієї сфери, а точніше із Мальтійської Служби Допомоги, я вирішив спробувати. І зрозумів, що це – моє! Моя організація працює у різним сферах і надає різноманітні види допомоги усім, хто її потребує. Але основними напрямками нашої праці є: 1.Молитва 2.Навчання 3.Праця 4.Відпочинок. І: Чи потрібні якісь документи або офіційні реєстрації, щоб стати волонтером? П.М.: Ні. Нічого такого немає. Якщо хтось прагне допомагати іншим, то приходить до нас і ми просто даємо можливість це робити. Тоді людина працює у тій сфері, яка їй підходить чи в котрій просто має змогу допомогти. Але у тому випадку, якщо людина стає дуже активною у нашій роботі, ми обмінюємось контактами для подальшої реалізації спільної волонтерської праці. І: Якими рисами характеру має володіти людина, щоб стати волонтером, адже це робота не з простих? П.М.: Волонтер – це людина від якої залежить дуже багато. Такі люди мають бути відповідальними, відкритими, чесними, добрими. Людину без таких рис характеру, які говорять про сумлінну працю, у наших рядах Ви не знайдете. Адже кожен, хто цим займається вирішив безкорисно допомагати іншим, а це уже багато говорить нам про волонтера, як людину. Кожен з нас по-своєму індивідуальний і має свої риси характеру. Але нас об’єднує те, що ми прагнемо зробити цей світ кращим і добрішим. Єдине і найголовніше, що потрібно мати - це бажання допомагати!

спілкуємось

І: Як ви звітуєте, якщо отримуєте гроші від організацій і людей? П.М.: Коли до нас приходять різного характеру пожертви, а їх не мало, то після їх реалізації у допомозі потребуючим, ми в обов’язковому порядку повідомляємо людям, які зробили ці пожертви, про те як, коли, куди і кому було надано допомогу. Такі повідомлення можуть бути і як у формі електронного листа, так і звичайного паперового, у конверті.

І: Що найважливіше у вашій роботі? П.М.: Наша робота сама по собі уже є найважливішою для нас. Але для реалізації усіх процесів і моментів, найбільш важливими є спільна мета, яка дає нам сили і єднає нас у нашій праці, та згуртованість, адже разом ми велика родина. Як кажуть: один в полі не воїн, тому поодинці працювати можливо, але це надзвичайно важко, а командою – легко. І саме спільна мета згуртовує нас і робить одним цілим. І: Як заробляють волонтери і на що живуть? П.М.: Це питання вже індивідуальне для кожного волонтера окремо. Заробляємо хто як може… Ми ж такі люди як і всі, «волонтерствуємо» тільки тоді, коли маємо вільну хвилинку і бажання. І: Як дізнатись людям, які хочуть допомогти, що їх не обманюють, а кошти підуть саме на допомогу нужденним? П.М.: Насамперед скажу, що наша організація існує не перший день, про нас знають, про нас говорять, нам довірять. Але тим, хто не знайомий із нашою працею, хто вперше приходить до нас з бажанням допомогти і виділяє певні кошти на допомогу нужденним, ми просто надаємо звітність щодо довірених нам грошей і їх реалізації. І: Як ставляться рідні до вашої діяльності, адже волонтерська робота ведеться не тільки тут, у мирній місцевості, але і в зоні військового конфлікту? П.М.: До діяльності волонтера усі рідні ставляться дуже позитивно. Звичайно ж, що підтримують мене і мій вибір займатись цією справою. І зрозуміло, що хвилюються, коли мене немає поруч, проте: «У всякого своя доля».

спілкуємось

І: Як волонтери знаходять кому допомогти? До вас звертаються люди за допомогою чи ви обираєте самі? П.М.: Відповідь на це питання неоднозначна. Бувають різноманітні випадки. Багато людей самі звертаються до нас, шукаючи підтримку і надію. Є випадки, коли окремих людей зачепила якась проблема і вони дають нам ідею, яку ми у подальшій праці за можливості наших ресурсів реалізовуємо. Незважаючи на те, що є люди, котрим ми допомагаємо періодично, ми все ж шукаємо тих, кому ще не допомогли, але можемо це зробити. І: Як до волонтерів ставиться держава, а як самі люди? П.М.: В теперішній час держава тримається на волонтерах, так що думаю - прихильно. Але незважаючи на цю прихильність, допомоги як такої, від держави немає. За людей конкретно сказати не можу, в кожного своя особиста думка. Але, зазвичай, люди ставляться прихильно, і навіть буває, при потребі, самі надають нам допомогу. Як сказала Світлана Толстоухова, директор Українського державного центру соціальних служб для молоді: «Волонтер – це стан душі». Отже, волонтером може бути людина будь-якої статі і віку, з будь-якою освітою чи без неї, яка спроможна відчувати потреби інших людей і на добровільних засадах допомагати їм, отримуючи від цього задоволення. Тому хочу від щирого серця подякувати їм за клопітку, важку та часом небезпечну для них працю. Велике спасибі Вам - наші «Ангели-охоронці». Мар’яна Джердж

розслабляємось

Може вип’ємо чашку чаю? «Немає такого горя, якому не допоможе чашка хорошого чаю» Дж. Мойес

Чай – напій, який став символом комфорту, близьких стосунків та теплих розмов. Коли кличуть на чашку чаю, значить час поговорити про те, що турбує і знайти вихід із складної ситуації. Батьківщиною чаю є Китай. Саме китайці майже 4700 років тому знайшли чайний кущ і навчили людство вживати цей напій. Якщо вірити легенді, то перша чашка чаю була випита випадково: китайський імператор Шеньнун сидів під деревом, поки його слуга подавав йому гарячу воду. Кілька листочків з куща впали у чашку і Шень-нун вирішив спробувати напій. Випивши води, він здивувався її незвичайному аромату і смаку та побажав надалі пити тільки такий напій. З часом споживання чаю охопило всю китайську культуру і проникло в усі верстви суспільства. Зараз чай вирощують і в Африці, і в Південній Америці, експортуючи його в усі країни світу. В кожній місцевості з’явились свої традиції і культура вживання чаю. В Англії чай – це своєрідна мода. Тут полюбляють пити його з молоком. Напевно, кожен

розслабляємось чув про Великобританську традицію «5 o’clock», проте насправді немає суворо закріпленої години для чаювання. Британці із задоволенням п’ють напій декілька раз в день. Багато англійців вважають чай «національним» питвом. В Таїланді чай готують по-різному. Дуже популярний тут цей напій у холодному вигляді. Жителі Таїланду обожнюю солодкий чай, тому часто додають не тільки цукор, а ще й згущене молоко. Саме тому не всі європейці полюбляють тайський варіант напою. В Індію чай потрапив із Китаю. Проте тут його роблять надзвичайно міцним і, за словами туристів, він має зовсім інший смак. Саме індійці почали додавати до чаю цукор, м’яту, імбир та інші вже звичні для нас інгредієнти. Спочатку цей напій в Індії вживали ті, хто за службовим обов’язком був пов’язаний з колоніальною владою. А інші вважали його «нечистим» напоєм іновірців. Зараз в Індії чай став один з найпопулярніших напоїв. В Україні чаювання – це символ домашнього тепла та комфорту. В нас чай не вирощують, проте, як і в інших країнах, ми маємо свої «варіанти» чаю: це шипшиновий чай, чай з липи, малини чи чорниці. Цей напій у нас часто вживають при застуді, популярним є чай з медом. Цей «чарівний» напій має дуже багато властивостей. Він позбавляє від головного болю та втоми. Допомагає позбутись від алкогольної залежності, втамовує голод. Чай покращує самопочуття в спекотну погоду, освіжає та бадьорить. Він заспокоює, знімає стрес. Також чай продовжує життя, підвищує інтелект і формує самосвідомість. А ще чаювання – це чудова нагода провести час з друзями чи рідними. Можливо, саме зараз Вам пора випити чашку чаю з близькою людиною? Приємного чаювання! Юлія Торконяк

роздумуємо Під час Першої світової війни внаслідок військово-морської блокади

Німеччини, на деякий час було припинено морську торгівлю з цією країною. Це змусило її розвивати замінники продуктів, наприклад, вони почали маргарином замінювати вершкове масло, цикорієм - каву, сахарином – цукор. Тоді жителі Німеччини були змушені задовольняти свої потреби тими товарами, які пропонував їм ринок, адже інших варіантів у них, на жаль, не було. Часи Першої світової війни вже давно минули, та й ринки зараз переповнені найрізноманітнішою продукцією – сьогодні ми можемо дозволити собі вибір, на відміну від громадян Німеччини. Але незважаючи на це, поняття ерзацу, тобто неповноцінного замінника чого-небудь, залишилось, і навіть гірше – стало поширенішим ніж в 1914 році і давно вийшло за межі продуктів. Проаналізувавши останнє століття, можна точно стверджувати, що майже все навколо нас змінилось. Щось в кращу сторону, щось, звичайно, в гіршу. Ось про цю «гіршу» сторону нашого з вами життя ми і поговоримо. Почнемо, напевно, із наймаштабнішого – культури. Тут, звичайно, кожен може висловлювати свою безцінну думку і доказувати, що, наприклад, Сальвадор Далі був генієм або бездарним божевільним, адже кожен в мистецтві бачить що-небудь своє. Але в порівнянні з сучасним образотворчим мистецтвом, навіть Далі – талановитий митець, хоч по-своєму особливий. Візьмемо хоча б Марка Ротко і його картину «Untitled», яку він продав більше ніж за 46 мільйонів доларів. Кажуть, що не можливо просто описати словами картину - її треба бачити. Цю картину описати можна, тай уявити зовсім нескладно. Я спробую: велике полотно, поділене по горизонталі на 3 кольори: жовтий, синій, жовтий. Ось і все. Ніякої вам абстракції, портретів, котиків і єдинорогів. Я люблю мінімалізм, але такий його прояв мені більше нагадує прапор якої-небудь країни. Висновок: перш ніж тратити свої мільйони на твори сучасних митців уважно придивіться чи воно того варте. Інша частина культури нашого століття – музика. Не знаю як Ви, але я чуючи де-небудь, Франка Сінатру або Джо Кокера, починаю відбивати ногою ритм, тому що під їхню музику неможливо не танцювати. А тепер пригадайте які-небудь новинки у стилі дабстеп або трап. Дехто навіть не знає, що такі стилі є. Та й виконавців якось складно запам’ятати. Не можна сказати, що у світі сучасної музики немає справді талановитих людей. Вони є. Але, щоб їх віднайти треба дуже постратись. Мій висновок: не варто соромитись того, що ти слухаєш стару музику, справжні цінителі тільки похвалять тебе за це. Тепер про відпочинок. І статистики непотрібно, щоб доказати, що більшість людей різного віку подорожують, розважаються, грають ігри, спілкуються - вдома, в своїй кімнаті за комп’ютером. Мінімум затрат енергії, грошей, часу, ну і розуму. Стало сумно – подивився фільм, хочеш розслабитись – дивишся серіал. Для чого їздити в гори – там ж занадто холодно або зажарко, комахи, вологість. За кордон також поїхати відпочити не вихід – дуже дорого, краще купити собі новий планшет. Ось так і живе молодь. Діти тепер не знають, що таке «Козаки-розбійники», або як це закопувати скриньку із дорогими тобі речами і малювати для цього карту, яку ти всеодно загубиш. Раніше у дітей не встигали загоїтись коліна від падінь, як вони знову їх розбивали, а

Ер жи ХХІ ст

рзац иття толіття

тепер найбільша трагедія – впустити айфон. Ще один висновок: досить «ґуґлити» своє життя, почніть нарешті жити! Є, звичайно, частина людей які, відпочиваючи не грають онлайн-ігри, а, наприклад, читають. Так, вони є, це навіть в останні кілька років стало мейстрімом. Книги, можливо, для когось – не дуже круто, але це точно ознака освіченості. Проте навіть читаючи книгу можна не розвиватись, а навпаки - засмічувати свій розум непотрібною інформацією. Зараз я говорю про деяких андеґраундних авторів, які називають себе письменниками і поетами. Серед них, як і в музиці, є варті уваги, але їх так мало, що помітити ці таланти майже неможливо. Більшість читачів починає надавати перевагу саме такій, нічого не вартій, категорії авторів, адже вони читаються легше ніж класики, вимагають менше аналізу, часу, розумових здібностей. Прочитав, закинув на полицю і забув. Добре ще якщо є що закидати на полицю. Тепер модно читати електронні книги. Такі взагалі не запам’ятовуються. Справжнє задоволення відчуваєш, коли перегортаєш сторінки своєї новенької книжечки, яка ще пахне своїм батьківським домом – друкарнею, а потім цю книжку приємно дати другові, щоб разом її критикувати, і при цьому не важливо сподобалась вона чи ні. А її електронний варіант ти комусь «скинув», і цей хтось одразу ж загубив файл серед сотень інших тек на комп’ютері. Друг книжку не прочитає і не буде що критикувати за чаєм. Висновок: каву краще випадково виливати на паперову книжку ніж на планшет: книжку це не зіпсує, від цього вона стане ще особливішою, адже збереже на своїх сторінках частинку спогадів про тебе. Ще один, далеко не останній, ерзац у нашому житті – спілкування. Тут уже складно визначити, хто винний у тому, що ми не пам’ятаємо як виглядають наші друзі завдяки телефонному звязку і Скайпу – чи то ці ж технічні інновації чи ми самі, бо лінуємось зрушити зі свого м’ягкого дивану і піти погуляти з близькими? Про користь живого спілкування нам щодня нагадують, але ми продовжуємо говорити по декілька годин по телефону зі своїм сусідом замість того, щоб домовитись про зустріч і нарешті посидіти разом десь під будинком чи в кафе. Висновок: посмішки, дотики, обійми, запах близьких людей, набагато краще відчуваються вживу аніж по скайпу. Навіть накричати на іншу людину якось приємніше, коли вона поряд. Чим ми відрізняємось від жителів Німеччини у часи війни? Тим, що вони були змушені споживати запропоновані їм товари, адже вибір їм ніхто не давав. А ось ми з вами цей вибір маємо, і чомусь свідомо вибираємо неповноцінні замінники життя, самі того непомічаючи.

Юлія Март

пізнаємо себе Хто ти: людина-минулог чи гед Час визначит

Сприйняття часу та гедонізму – саме такі дослідження вже тридцять років проводить професор Стенфордського університету Філіп Зімбардо. За ці роки він визначив, що існує 6 часових зон, де живуть люди: дві з них - це концентрація уваги на минуле, дві – на теперішнє та дві – на майбутнє. Ось як це працює. Ті, хто живуть в першій зоні минулого, зосереджені на спогадах, люблять згадувати події з тих «хороших» часів: свята, перемоги, часи, коли вони була щасливі. Інший тип людей-минулого згадують тільки невдачі. Два варіанти людей-теперішнього: одні з них є гедоністами, тобто живуть заради власного задоволення, уникають страждань і гоняться за щастям. А інших «теперішніх» називають так тому, що вони не будують плани на майбутнє, але й не згадують про минулі промахи. До першої групи «людей-майбутнього» професори відносять більшість людей. Це ті, хто навчився працювати, а не розважатися, навчився опиратись спокусі. Інший варіант орієнтації на майбутнє закладається релігією, згідно з якою справжнє життя починається тільки після смерті. Люди, які орієнтуються на майбутнє найчастіше впевнені в своїх рішеннях. Вони не сумніваються в своєму виборі. Якщо ви більше прив’язані до теперішнього, то нічого не очікуєте, вам потрібна звичайна стабільність. Філіп Зімбардо, досліджуючи це явище, зробив експеримент проаналізувавши італійців. Справа в тому, що в Італії є політичний рух «laLega». Він виступає за відділення північних регіонів від південних. Адже між цими районами є певний конфлікт: жителі північної частини країни впевнені, що вони одні працюють в Італії, а жителі південної частини вважають, що вищезгадані зовсім не італійці, а наполовину німці, наполовину австрійці, бо «їдять йогурт замість пасти і носять ланч у паперових пакетах!» В результаті проведеного дослідження було доведено, що люди з Півночі схильні орієнтуватися на майбутнє, а жителі півдня захоплені або минулим, або гедоністичним сьогоденням. Близький друг Зімбардо – Роберт Левин ввів таке поняття, як «тимчасова перспектива» чи «особисте сприйняття часу» - це те, як люди ділять прожитий час на періоди, тимчасові зони. Також в його дослід-

пізнаємо себе го, людина-майбутнього донiст? ти свiй темп ження входили орієнтації в часі, тобто наше почуття тривалості. Наприклад, «скільки минуло часу, відтоді як ми читали книгу?», «скільки минуло часу, поки ви купували продукти?» чи «наскільки швидко плине час, коли вам нудно чи весело?» Цими дослідженнями Левин доказав, що усі люди мають свій особистий темп життя, що можна порівняти зі швидкістю ходи кожного індивіда. Не дивно й те, що кожна країна, місто чи село також мають свій темп. Доведено й те, що чим швидше «живе» місто, то частіше там люди хворіють на серцево-судинні захворювання. Народжуючись, усі ми є гедоністами, які орієнтовані на сьогодні, на зараз, на те, щоб задовольнити свої потреби і отримати задоволення. Такими і є більшість немовлят, хіба ні? Проте дорослішаючи людина або ж міняє погляди, або ж так і залишаються гедоністом. В сучасному світі люди все частіше орієнтуються на майбутнє. Саме так простіше жити. Теперішні діти ніколи не зможуть бути «людьми-минулого» та вчитись і працювати за колишніми стандартами. З часом мозок автоматично стає запрограмованим на рух вперед, ми очікуємо і знаємо, що технології та наука прогресують, тому й з легкістю сприймаємо це. А от нашим бабусям чи дідусям це все чуже і незрозуміле. Серед людей-гедоністів дуже багато залежних: від наркотиків, алкоголю, сексу чи азартних ігор. Вони отримують задоволення та живуть заради одного дня. В цей самий час люди-майбутнього планують, думають про те, як будуть жити далі і як для цього потрібно поводитись. Сучасні технології надто впливають на усіх людей. Нас хвилює швидкість запускання комп’ютера, наскільки швидко скачується файл і кожна затримка викликає у нас злість. Очікування в черзі, очікування, поки тебе обслужать у ресторані, очікування - це марна трата часу для людей-майбутнього! І це все відбувається завдяки революції у сприйнятті часу і завдяки збільшенню тих, хто живе майбутнім. І дуже багато життєвих проблем можуть бути вирішені простим розумінням власного сприйняття часу і сприйняттям часу інших.

Юлія Торконяк

замислюємось В’язниця звички чи храм любовi? Люди дуже часто плутають поняття кохання та звички. До кожного, з ким ми часто спілкуємось, з ким проводимо багато часу ми звикаємо. Так виникає прив’язаність – це стан потреби й необхідності в любові, стан внутрішньої порожнечі, яку ми намагаємось заповнити людиною. І потім, без неї нам важко прожити навіть день. Проте не завжди таке почуття є коханням. Спочатку починається усе з банальної симпатії. Людина просто подобається тобі зовні: ви знайомитеся, спілкуєтеся; спільні прогулянки, спільні інтереси, захоплення - так ви починаєте закохуватися. Вас тягне один до одного, ви відчуваєте «метеликів в животі», думки один про одного не дають спокою ні вдень ні вночі. Ви переживаєте найприємніші

моменти, а після цього є два варіанти розгортання ваших стосунків: або закоханість переростає в кохання, або просто у звичку чи прив’язаність. Дуже важливо розрізняти і не плутати ці поняття, адже від цього залежатиме ваше життя і життя вашого обранця. Часто сплутавши їх ми псуємо долю собі і іншій людині. Спробуймо ж вияснити що таке почуття кохання та що таке звичка. Кохання – це найблагородніше почуття між двома людьми; коли ви готові на все заради цієї людини, розумієте її просто глянувши їй у вічі, відразу ж бачите який в неї настрій; коли ви жертвуєте собою заради іншого; кохання – це коли ви хочете, щоб твоя половинка була щасливою, навіть якщо вона не з тобою. Кохання – це стан повноти, великої внутрішньої сили і задоволення, що не має нічого спільного з відносинами з конкретною людиною та звичкою бути біля людини. Справжнє кохання не зникає і не гасне з роками, а навпаки, стає ще

замислюємось

сильнішим та палкішим. Звісно, це не означає, що коли ви кохаєте один одного, то між вами ніколи не виникає сварок, таке буває у кожної пари і цього не уникнути, адже ми люди, а не роботи і думки не завжди збігаються, але, не зважаючи на це, ви ідете на компроміси, стараєтеся зрозуміти і вислухати позицію свого обранця; між вами панує довіра і взаєморозуміння. Проте іноді трапляється так, що любов не проходить випробування часом. Побут, розбіжності та суперечки виявляються сильнішими за ваші почуття. Ви продовжуєте залишатися разом, бо звикли один до одного, продовжуєте мучитися, не довіряєте один одному (що є жахливим у стосунках), зникають спільні інтереси, немає спільних тем для розмов або ж, можливо, що спільні теми для розмов у вас є, але вони вже не хвилюють ні вас, ні його. Вам більше подобається обговорювати робочі моменти зі своєю подружкою, а йому зі своїм другом. А вдома ви просто мовчки дивитесь телевізор. У ваших нечастих мізерних спільних бесідах все більше і більше кожен думає тільки про себе. Свої інтереси понад усе. Починаються зради, брехня. Тоді виникає питання: що ж робити в такому випадку? Мабуть відповідь на це запитання нікого не здивує, бо тут тільки один вихід – розійтися, як би важко не було, адже так буде краще, так ви перестанете мучити один одного, страждати, псувати собі нерви. Навіть, якщо й прожили багато років разом, потрібно зрозуміти, що ваші стежки розійшлися, і що так, як раніше більше ніколи не буде. Звучить просто, але зробити цей крок надзвичайно важко - скільки всього було пережито разом, скільки приємних спогадів, чудових моментів, але усе це вже в минулому. Потрібно зберегти в пам’яті найкращі хвилини і просто піти, тому що далі буде тільки гірше. Байдужість може перейти у відразу та ненависть, цим ви зіпсуєте стосунки настільки, що уже й бачити один одного не зможете. Справжня любов, робить людину вільною, прив’язаність же закріпачує. Я ж побажаю вам, любі читачі, ніколи не стати в’язнем і самому не ув’язнити людину, а просто любити і насолоджуватись кожним моментом життя!

Ольга Боднарчук

вирішуємо

«Ми будемо самотніми, одже ми будемо вільними...» 18

вирішуємо Самотність чи час врятувати себе від самого себе? «Самотність у людському переконанні – найгірший вид страждань», -

писав Вишневський. Та чи насправді це так? Інколи самотність – це те, що дійсно потрібно людині у певний момент життя. Вона допомагає пізнати себе, заглянути у найглибші та найтемніші куточки своєї душі і віднайти відповіді на більшість запитань, які ми ставимо собі день у день. Самотність приходить у наше життя, коли ми переповнені емоціями, почуттями, коли заплутались у всьому, що відбувається довкола. І ми маємо вибір: прийняти самотність чи відкинути і забутись у морі з непотрібних нам людей.

«Самотніми не народжуються. Ми стаємо самотніми лише тому, що віддаємось не тим людям, обираємо невірну палубу», - Іван Байдак.

Самотність може принести нам більше щастя, ніж час з чужими людьми, яких ми використовуємо, щоб забутись. Головне не зробити її своїм сенсом життя, а тільки час від часу насолоджуватись нею. Тим паче, що чим старші ми стаємо, то менше можливостей провести час наодинці з собою. Далі – діти, сім’я і повсякденні турботи. Зараз, поки у нас цього немає – можна

вимкнути телефон і поринути в забуття. В будь-який момент поїхати кудись, одягнути те, що тобі подобається і те, в чому тобі просто комфортно. Не потрібно готувати вечерю, бо «чоловік голодний», а купити такий шкідливий фастфуд, зовсім забувши про свою дієту. Прокинутись вночі і без будь-якої думки поїхати на озеро, тому що так захотілось скупатись у прохолодній воді. А втративши почуття часу зустріти схід сонця, наробити мільйони безглуздих фотографій і потім хвалитись друзям як чудово ти провела цю ніч. Бачити їх здивовані погляди, чути їхні запитання і відповідати: «Так, я була сама. І я чудово провела час.» Є дві сторони самотності: страждання і насолода. І ми самі вибираємо на якій з них жити. Чи обрати жалість до самої себе, чи насолоджуватись часом, який ми проводимо наодинці з думками. Цей час нам дається, щоб пізнати себе. Коли ми це зробимо, тоді в наше життя прийде така ж людина, яку ми здатні прийняти і яка здатна прийняти нас. Ось тепер я можу запитати вас знову: чи був правий Вишневський? Напевно, що ні. Самотність – це не страждання, а можливість полюбити та зрозуміти Себе.

Юлія Торконяк

тема номера. мить на мрію

Ловець зірок

Це був останній раз, коли вони удвох дивились на небо, що простяглось темрявою над ними. Кожен з них розумів, що від сьогодні воно вже не буде таким яскравим, чаруючим і неосяжним. Завтра це буде просто небо, чорнота, що кожної ночі все захоплює. Дивлячись зараз на свого маленького сина, якого ще нещодавно тільки тримав на руках, і який зараз уже сам розповідає йому про всі небесні світила і фізику, Девід не міг стримати сліз від щастя. Так, він був щасливий, бо бачив у синові майбутнього чоловіка, якому ще доведеться прожити своє щасливе життя. Він так хотів би ще трохи поспостерігати за його кроками: інколи хибними, інколи вирішальними і складними. Але війна не вибирає, війна забирає всіх. І завтра вона забере і його, залишаючи синові тільки декілька світлин і спогади про обійми батька. - Тату, ти бачиш?! Так довго горить. Напевно, це був великий метеорит, слід від нього он який довгий! - Ти встиг загадати мрію? - Ні, це ж просто кусок якоїсь планети, що довго блукав по космосу, аж поки не згорів у нашій атмосфері. - Так, ти правий. Це просто уламок планети. Але цей уламок тисячі років дарував людям надію на здійснення мрій. Чи в силах ми руйнувати таку неймовірно прекрасну легенду? Інколи в житті потрібно забути всю теорію, факти, докази і просто загубитись у своїх фантазіях, мріях. Всі дослідники, науковці спочатку просто мріють, аж поки їхня мрія в якусь мить не стає реальністю. Ось ти про що мрієш? - Я… ну, я хочу вирости і купити велику обсерва-

тема номера. мить на мрію торію з якої б зміг спостерігати за рухом планет. О, знаю - я мрію відкрити нову планету! Вона буде дуже красива і незвичайна. Можливо, на ній навіть буде вода. - Хм, це, Давиде, не мрії, це ціль, мета, яку ти повинен досягти. Це щось цілком реальне. І потрібно просто докласти багато зусиль, щоб це отримати. Ти обіцяєш постаратись для цього? - Так, обіцяю. Я виросту, закінчу університет, зароблю гроші і куплю обсерваторію! Малий чорнявий хлопчик щасливо поглянув на зірки, які йому колись доведеться досліджувати і відкривати. - Тату, якщо мої мрії зовсім не мрії, а просто цілі, то що ж таке справжня мрія? - Мрія – це що-небудь, чого навіть своїми стараннями не досягнеш, щось навіть фантастичне, таке що існує тільки в твоїй уяві, це глибоко твоє особисте. Розумієш? Давид на хвилину замислився, а тоді піднявся і вперше подивився на тата уже дорослими очима, які вже відчули у цьому житті перший біль. - Я хочу, щоб ми ще побачились. Це мрія чи ціль? - Мрія. Це, синку, мрія. Девід також встав і міцно обняв свого сина. Для них це було перше і останнє прощання. - Давиде, пообіцяй мені, дивлячись на наше небо завжди загадувати свої мрії. Не пропускай жодної зірки, що падає, адже вона падає для тебе, промовляючи: «Давай, скоріш загадуй бажання. Я згораю для тебе!». І навіть, якщо твоє небо затягнули хмари – не засмучуйся, шукай зірки в собі, вони зажди там, просто їх потрібно запалювати: усмішками, спогадами, обіймами, подарованим щастям, теплом сім’ї. Обіцяй мені стати ловцем зірок і ніколи, ніколи не переставати мріяти!

Юлія Март

робимо паузу

Цвіт на колючках за

Коли повіє вітер ніжності, коли пригріє сонце навесні, і теплий промінь радісного світла тихенько прокрадеться крізь вікно, ти сонним поглядом на нього глянеш і зрозумієш, що прийшла пора. Та сама, про яку ти мріяв. Хтось, може, зве її весна, хтось просто - пора року, для тебе ж це вона - твоя надія, мрія, твій теплий ніжний спогад. Так було не завжди. Адже було все набагато гірше. Не завжди ти це розумів, не завжди знав, чому усе складалось саме так, але коли зустрів її то все стало на свої місця.. Відчув усі моменти радості, і кожну мить упущену в житті. Адже з її появою ти наче ще раз народився. Неначе ти ожив, неначе ти проснувся. І все, що було до, здається сном, сном не поганим, але й далеко не ідеальним. Який же сон буде ідеальний, коли у ньому ти один. Ну так, звичайно, це не у значенні буквально. Одним, по суті, ти ніколи і не був. Компанія, дівчата, типу вірні друзі - усе це, як в усіх було. Ти жив, радів, кохався, працював. І ніби все було у тебе добре, і ніби все чудово. Але душа, вона ніколи не обманить, вона завжди відчує порожнечу, відчує те, чого тобі так сильно не вистачає. Але, на жаль, вона німа і не може цього сказати. Тому просто тихо споглядає як ти не можеш сам себе зрозуміти, як ти не можеш в собі віднайти, те чого бракує. Й інколи вона тебе зсередини боліла. Але на це ти не звертав уваги, бо думав, що не так уже воно й важливо. Тому приглушував цей біль усім чим міг: і сигаретами, і алкоголем, і дискотеками, і перелюбством. Усе це ніби допомагало, але коли ти зранку знову прокидався, то розумів, що тебе ще сильніше болить, ти розумів уже, що щось не так, що тобі щось потрібно. Тоді ти йшов і знову повторював свій шлях полегшення болю душі. А істини ти так і не знав, і не розумів, що тебе душа не просто так боліла, що мучила тебе не у своє безмежне задоволення. Вона - це ти, але зсередини... Це той же ти, який є справжнім. І саме ти у значенні своєї тихої душі, намагався достукатись до свідомості. Твоя душа старалась сказати щось важливе, важливе для вас обох. Адже вона страждала більше аніж ти. Ти ж мав можливість біль цей приглушити - піти напитись, накуритись, піти, і нагулятись досхочу. А їй боліло. Вона не випила і не розважилась. Тому й кричала, кричала в тиші, кричала так сильно як тільки могла. Але, на жаль, ти все одно її не чув. Не чув, бо давно забув про неї, про своє Я, про маленьку людинку в глибині душі. І так тривало довго й нудно. Усе повторювалось знову й знову. Допоки навесні ти не зустрів її.

робимо паузу

алишений Алісою тобі

Тоді все тільки зацвітало. А приємний вітер хотів від щастя підняти всіх людей, підняти у повітря і кружляти. Він просто був щасливим, тому хотів цим щастям поділитись, хотів, щоб всі раділи. Про те, що ця весна казкова ти дізнався не одразу. Але з появою Аліси ніби розквітав. І хоч на квітку ти не дуже схожий, та все одно цвіла твоя душа. Вона неначе цвіт весняний, ніжний, очам милий. І в певну мить, немов щось в тобі оживило. Ці теплі ночі, яскраві дні, насичені моменти, хвилини радості й любові - це все дарунок для душі. Це те, чого вона хотіла. Ні, це те, без чого жити не могла. Жила немов то терня серед поля, і ніби все навкруги нього є, але усе не те, усе неповноцінне. І лиш тоді воно наповнилось справжнім життям, коли свій цвіт на колючках пустило. Аліса - одна-єдина, вона неповторна, це та людина, яка тебе від сплячки розбудила. Вона — це крапелька води, яка допомагає жити, сподіватись, радіти і просто відчувати миті щастя. Як багато на землі людей. Який великий вибір має кожен, але як важко віднайти нам ту людину. Як важко розпізнати нам її у метушні щоденній. Так, це дуже важко, але тобі вдалось. Ти зміг її знайти, ти зміг побачити і розпізнати її у натовпі спокус. Чи може все не так? А може ти нікого не знайшов, а раптом і не розпізнав. Можливо, це вона тебе зуміла віднайти. Адже ,якщо б вона не покохала, якщо би просто заблукала, ти і надалі був би ще один. І невідомо скільки б це тривало. Чи рік, чи два, а може б і усе життя. І неважливо те, що ти її вже не побачиш, що поруч з нею більше ніколи не будеш. Це все уже давно є неважливим. Адже моменти щастя, які вона змогла тобі принести, які, як подарунок ти прийняв – триматимеш у пам’яті завжди. Адже вони інтимно твої, а значить вже ніколи тебе не покинуть. Залишаться з тобою, як знак, що була все ж любов між вами. І саме ця любов дає тобі сили далі жити. Вона дає тобі можливість знову не згубитись у юрбі. І не забути про себе іншого, про себе в глибині душі. Адже Любов - це дар, залишений Алісою тобі.

Мар’яна Джердж

робимо паузу З ілюзією на губах... 23:36. Декілька випитих келихів Бордо із рідкісного винограду «Каберне Фран», що п’янко розпливається тілом, непомітно підкрадаючись до моєї свідомості, знаходячи саме ті її закутки, де ховаються найпотаємніші бажання; тісні туфлі, які нарешті опиняються там, де їм і місце: у темній шафі, поряд з іншими тісними туфлями; і такий бажаний спокій у квартирі. Зупиняюсь біля важких дерев’яних дверей, де ще мить назад ти востаннє мені посміхнувся і вдихаю запаморочливий запах твоїх парфумів. Ти знав, що саме парфуми породжують у серці жінки найінтимніші мрії? Напевне, знав, бо вибрав парфуми із запахом спокуси. Відчуваю як червонію від думки про тебе. Торкаюсь щік холодними лодонями і уявляю твої руки, що заспокоюють мій легкий рум’янець. Відганяю від себе ці ілюзії і заплющивши очі, йду слідами залишків твого запаху. Торкаюсь руками стін, щоб втримати рівновагу і заходжу до ванної, де ти довго стояв перед дзеркалом, вдивляючись у своє відображення, напевно, шукаючи відповіді на мої погляди, у яких ти таки зумів прочитати невимовлені бажання. Посміхаюсь від думки, що таки зуміла загнати тебе у кут, як полохливе звіря. Беручи рушник, яким нещодавно ти витирав обличчя від прохолодної води, помічаю тремтіння своїх рук і переконуюсь в тому, що це я те звіря. Далі прямую дорогою парфумів до кімнати, де ти так і не торкнувся мене. Пригадую як ти уважно розглядав світлини мого дитинства, стоячи перед десят-

ками дерев’яних рамок, і уявляю як ти мав би із такою ж цікавістю розглядати мене, фантазуючи про те, як змінилось моє тіло з часу дитинства. Ти провів пальцями по поверхні піаніно, в той час як я уявляла, що ти з такою ж ніжністю торкаєшся моєї шиї. Заплющую очі і пригадую як ти розстібав піджак, а наступної миті не втримуюсь від мрії, що це я знімаю його із твоїх плечей. Ти не п’єш вино – ти занурюєшся у моє волосся; ти не сідаєш на диван – ти обіймаючи, кладеш мене на ліжко; ти не їси шоколад – ти цілуєш мене, впиваючись зі мною нашою насолодою. І ми не розмовляємо про політику, медицину і зміни курсу долара – ми кохаємось, забуваючись один в одному. Уявляю як ти таки не дивишся на зап’ястя із дорогим годинником і не кажеш, що уже пізно, а залишаєшся в мене на ніч. Але доріжка із твоїх парфумів веде до важких дерев’яних дверей, що так приємно зараз холодять чоло і спітнілі долоні. Відчиняю двері, щоб виштовхати ілюзії і прогнати твій запах, ковтнувши неторканого тобою повітря. - Пробач, я забув піджак...

Юлiя Март

робимо паузу

Зрадлива пристрасть: руйнівна сила

- До зустрічі – сказавши ці слова прощання, він провів її пристрасним поглядом. - Бувай – відповіла вона ніжно і в ту ж хвилину зайшла до ліфту. Ще раз оглянувши уже порожню площадку на своєму поверсі Андрій зачинив великі металеві двері своєї квартири і повільно почовгав на кухню. Адже, як і завжди, після таких відвідин він готував собі невеличку чашку кави і насолоджувався її довершеним смаком. Звичайно не менше він цінував і аромат, бо перш ніж розпочати її смакування, він глибоко і довго вдихав цей теплий та свіжий запах. Задоволений кавою і самим собою, після приємних хвилин забуття, він так само повільно попрямував до своєї спальні. І тільки тепер він зрозумів якою пристрасною була ця зустріч. У кімнаті панував безлад, але залишений запах нещодавніх подій говорив про те, що все не так уже й погано і навіть навпаки - дуже добре. Незважаючи на небажання наводити порядки, він все ж взявся до роботи. 15 хвилин і все так, ніби нічого не відбувалось. У якусь мить йому навіть стало жаль, адже тепер було важче уявляти приємні події майже годинної давності. Прилягнувши на ліжко, він включив телевізор і приступив до нового заняття, переключаючи з одного каналу на інший, шукав щось цікаве і гідне його уваги. Після довгих і нудних пошуків, не знайшовши нічого, він обрав канал який найменше дратував його. Але після п’яти хвилин перегляду, він зрозумів, що дивиться досить гарний і цікавий фільм, який заснований на реальних подіях, а це йому подобалось найбільше. Одразу після закінчення кінострічки він заснув. Раптовий телефонний дзвінок розбудив його, але Андрій вирішив не відповідати. Телефон задзвонив ще два рази, але навіть роздратування не було настільки сильним, щоб змусити його нарешті підняти слухавку. І тільки через півгодини, він не зрозуміло з яких причин, відчув бажання подивитись хто йому дзвонив. Він мляво відкрив очі, так само мляво піднявся з ліжка і підійшовши до стола у іншому кінці кімнати взяв телефон до рук. На екрані писало – «Марійка!» Вона дзвонила три рази. І тут він згадав про обіцянку дану їй, що обов’язково зателефонує перед сном. Сівши на край ліжка, не поцікавившись котра година, він набрав її номер і приклав телефон до вуха. Довго слухаючи гудки, вирішив поглянути на годину і тільки після того, як побачив, що це уже перша ночі, вирішив перервати дзвінок і уже завтра поговорити з нею. А зараз він знову притиснув свою голову до м’якої подушки і продовжив переглядати свої сни. Наступного дня він, як і запланував, поговорив з Марічкою і навіть вмовив її приїхати до нього, адже дуже за нею скучив. Вони увесь вечір дивились фільм, а потім невпевнено полягали спати. Зранку випили кави і кожен пішов по своїх справах. Марічка - це його дівчина, саме так він її представляв усім знайомим, які завжди, не зрозуміло для неї, кидали дивні репліки у сторону їхніх стосунків. Але незважаючи ні на що, вона все ж любила його. Любила так чисто і сильно, як тільки це можливо.

Чого, здається, не можна було сказати про Андрія. Він завжди був ласим парубком, у якого ніколи нічого не стояло на шляху, до покорення жіночих сердець. Він мав багато дівчат і усіх називав «моя киця» - це один зі способів не помилитись і не назвати не тим іменем дівчину, яка буде поруч. Це свідчило про його досвідченість у веденні такого невірного способу життя. Але, якщо у нього завжди було просто багато дівчат, з якими його пов’язували випивка, клуби і секс, то тепер у нього була вона. Та, яку він обрав для всього життя. Саме вона повинна, за його планами, стати його дружиною, народити йому дітей і усе життя готувати їсти і зустрічати з роботи. Але ж чому не зупинився, чому продовжував? Невже від цього він не може відмовитись заради кохання, заради майбутнього? Напевно, так воно і є. Адже, коли знову лежав поруч з Марійкою, дивлячись «Я-Легенда», він згадував ту, яка завітала до нього позаминулої ночі і яку він так пристрасно проводив поглядом до ліфту. Згадавши її, він вирішив, що обов’язково знову з нею зустрінеться. Можливо, це буде як і минулого разу - у нього, а можливо, вона проявить ініціативу і все ж запросить до себе. Насправді йому було все одно. Він просто хотів… і все! Страшний крик із фільму змусив зосередитись на екрані телевізора. Події там були напружені, фільм йшов до завершення. Він поглянув на Машку, так він її називав, коли був у хорошому гуморі, і побачив, що вона спить. Ніжно підтягнувши ковдру, Андрій накрив її, поцілував у щічку і подумки уявив її уже своєю дружиною. Тоді вийшов з кімнати, набрав номер і..: - Привіт. - Привіт-привіт. - Ще не спиш? Не розбудив? - Ні, не розбудив, чомусь не можу заснути. - Я думав про тебе. - Справді? - Так! Прийдеш завтра? - Ти хочеш? - Звичайно. Тільки цього я і хочу. - Тоді прийду. Але вже о 22. - Добре. Чекатиму. Бувай. - До зустрічі. Цілую. Поклавши слухавку він зрозумів, що позаду стояла Марійка. Він поглянув на неї винними очима, задумався над тим, як їй все пояснити, але нічого не зміг вигадати. Вона ж навіть не думала нічого з’ясовувати, питати і слухати. Маша тільки з жалем поглянула на нього і в цей момент з її очей покотились сльози. Тоді Марічка пішла геть. Її навіть не зупинило те, що зараз темна ніч. Коли Андрій схаменувся, то уже не його майбутня дружина була далеко. Тепер у нього залишились тільки ті, до яких він дзвонив, коли хотів, і запрошував до себе на ніч. І як виявилось - цього йому було замало. Адже жодна із тих, котра завжди приходила, не гідна бути його дружиною.

Мар’яна Джердж

робимо паузу

надихаємось

«Ти вийдеш за мене?» найоригінальніші освідчення

Пишне чи простеньке біле плаття, довга чи коротка фата, обручка з діамантом чи без – це те, про що мріє кожна дівчина. Усі з нетерпінням чекають дня свого весілля. Адже це один із найпрекрасніших і незабутніх моментів у житті. Таких днів не так уже й багато і для кожної людини вони бувають різними - залежно від її вподобань та цінностей. Але вони є незабутніми. Тому про них дівчата мріють ще з дитинства. Утім, не менш важливою і захопливою подією, яка запам’ятовується на все життя є й освідчення. Адже його чекають з таким же нетерпінням як і весілля. Бажання, звичайно, у кожної різні. Але є й те, про що мріє кожна, те, що єднає бажання кожної дівчини – це троянди, каблучка та наречений, що стоїть на коліні. Більшість вважає, що саме таке освідчення є ідеальним. Тривалий час так і було, але з часом все трішки змінилось. Хоча ні, я вважаю що не змінилось, а додалось. Адже тепер освідчення стали оригінальнішими та цікавішими. Звичайно, якщо хлопець зробить пропозицію стандартно – це дуже добре, це прекрасно. І я вважаю, що будь-яка дівчина буде рада і задоволена таким сюрпризом. Але повинна сказати, що кращим все ж буде те освідчення, яке відмітиться оригінальністю. Адже що більше зусиль хлопець прикладе, то більше він вразить дівчину і дасть їй зрозуміти важливість цієї події особисто для нього. Чи знаєте ви скільки оригінальних освідчень уже відбулось? Їх безліч. Кожне з них назавжди запам’яталось не тільки нареченому та нареченій, а й залишилось у пам’яті кожного, хто брав у ньому участь, допомагаючи нареченому здійснити задумане чи просто став випадковим свідком. Ось невеликі приклади оригінальних освідчень:

надихаємось

• Освідчення Метта своїй дівчині Джинні. Вона знаходилася у кінотеатрі з друзями, коли замість трейлеру на екрані з’явилося відео, де Метт просить руки в її батька та розповідає наскільки сильно він кохає Джинні. • Ще однією оригінальною пропозицією відзначився інший закоханий. Він залучив до цього дійства близько сотні танцюристів, покликав подивитися на подію найкращих друзів нареченої та її батьків, а також одразу ж на місці організував весільну церемонію. • Також цікавим зізнанням стала пропозиція руки та серця військового Едді, який освідчився своїй коханій Селі під час матчу на стадіоні. На великий екран транслювалося зображення хлопця, що просив її руки, а коли відео закінчилось, на стадіоні з’явився сам закоханий. • Захоплюючим та лякаючим освідченням відзначився ще один хлопець. Він став на парапет на очах у своєї коханої та друзів, а потім стрибнув з нього. Перелякана дівчина кинулася, аби подивитися що сталося з її коханим, натомість побачила велику подушку із написом «Ти вийдеш за мене?» на яку приземлився щасливий закоханий. • А ще один юнак зробив освідчення за допомогою величезного хмарочосу. Завдяки грі зі світлом всередині будівлі, він запитав свою кохану: «Ліза, ти вийдеш за мене?». • Цікавою та неочікуваною стала поїздка у метро Дубліну для однієї дівчини. У вагоні раптом всі почали співати, а потім до неї підійшов коханий та попросив її руки під аплодисменти артистів. Також дуже знаменитими стали освідчення-розіграші. У нас в Україні цей спосіб набув особливої популярності. Зазвичай все відбувається так: хлопець з дівчиною потрапляють у ситуацію, де він її кидає або підставляє, після чого дівчина переживає ряд певних подій, після яких з’являється наречений з пропозицією. І звичайно на запитання «Ти вийдеш за мене?» усі дівчата відповідають «ТАК!» Я вважаю, що всі освідчення є оригінальними і неповторними, але сьогодні особливо хочу звернути вашу увагу на ще одне. Саме воно надихнуло мене написати цю статтю. Адже вражає фантазія людей. Звичайно фантазії замало, тут головне бажання чоловіків здивувати і ощасливити свою кохану. Кохання – це дивовижне почуття, саме воно штовхає людей на божевільні вчинки. Кожен з нас пам’ятає пісню про бідного художника, який мріяв

надихаємось

завоювати серце актриси мільйоном червоних троянд. Виявляється, подібні любовні історії трапляються і в реальності. У Китаї романтичний юнак вирішив підкорити серце своєї дівчини унікальною сукнею з 9999 червоних троянд! Після того, як щасливиця приміряла вбрання, він, як справжній принц, запропонував їй руку і серце! Спочатку молодий китайський дизайнер Ксяо Фан хотів подарувати своїй нареченій величезний букет троянд, але, знаючи дівочу любов до гарних нарядів, вирішив здивувати Інь Мі. Над сукнею добу безперервно трудилося кілька кравчинь, щоб все було готово вчасно. Вражає те, що квіти за час роботи не зів’яли і виглядали чудово! Я впевнена, що Ви уже знаєте відповідь дівчини. Адже жодна не встояла б після такого сюрпризу. Тому Інь Мі довго не вагаючись із посмішкою на вустах відповіла «Так!». Момент їхнього щастя Ви напевно уже побачили на фото. Правда ж це прекрасно?! Тож кохайте і будьте коханими. Тільки тоді усі ваші мрії здійсняться. Мар’яна Джердж

Порочні ігри

дивимось

Юлія Март

Мистецтво не завжди повинно бути хорошим; фільми та книги не завжди повинні нести добро і посмішки, і не повинні вчити нас правильному. Інколи мистецтво зобов’язане показати ввесь жах нашого життя і навіть змусити повірити у красу цього жаху. Фільм «Порочні ігри» - це не просто трилер чи історія про божевільного чоловіка і його племінницю. Це наче пазл, який частинка за частинкою складають режисер і сценаристи. І роблять це, до речі, надзвичайно талановито. Запропонована Вам стрічка по-британськи елегантна, кожен кадр якої наповнений красою і почуттями. Соковита трава, сонячні «зайчики», замазаний кров’ю олівець, миготливі підвальні лампи, жовта парасоля, 17 пар черевиків різного розміру, павучок на

колготках, потріскана шкарлупа яйця, чорний рояль, батьківські ремінь і окуляри, розкидані листи, брудна вода в душі - кожна ледь вловима деталь змушує руки тремтіти, а серце завмирати від ганебної насолоди. Ви не побачите «голих» інтимних сцен, а от звичайна гра на роялі без жодного вимовленого слова, тільки божевільний ритм дотиків до клавіш, розкаже Вам більше ніж секс про небачені раніше глибини людської пристрасті. У цьому фільмі погляди говорять краще ніж слова, а мимовільні дотики чуттєвіші за обійми і поцілунки. «Порочні ігри» - це дуже темний фільм, який розповідає про те, як молода дівчина іде на зустріч темряві, як розцвітає зло і гине мораль. Головна героїня - вісімнадцятирічна Індія Стокер, яка в день свого повноліття трагічно втрачає свого батька, зате скоро зустрічає загадкового дядька Чарлі, який приїжджає на похорони. Стосунки цього чоловіка і його племінниці одразу набувають якогось моторошного і порочного характеру. Незважаючи на те, що у стрічці присутні жорстокі сцени, фільм не сприймається як трилер, це швидше драма, яка поволі огортає пітьмою, як вечірній туман перед настанням моторошної ночі. Звичайні і повсякденні речі чомусь викликають тривогу і страх. У фільмі немає якоїсь загадки і надто складного сюжету, але кінець все-одно дуже неочікуваний, кожен крок героїв непередбачуваний. Це прекрасне полотно, зіткане із чорних ниток, абсолютно не сподобається глядачам, які шукають в ньому добро, мораль, справедливість. «Порочні ігри» - це підвальні сходи, що безповоротно ведуть вниз - до божевілля.

читаємо

» «Добре бути тихЧонбею Стiвен оскi

ти «Не в кожній історії потрібно шукатр агедію»

«Добре бути тихонею»

- роман Стівена Чбоскі, який написаний дуже просто та щиро. Від нього неможливо відірватися, читаєш його на одному диханні, він притягує читача своєю дитячою наївністю та чесністю. Я люблю читати книги про підлітків. Це такий особливий період у кожного з нас, коли ми пізнаємо світ заново. В нас відкриваються очі, бо ми знімаємо з очей рожеві окуляри і бачимо, яким насправді є все довкола. Головний герой – Чарлі на перший погляд такий, як усі – любить слухати музику, я б навіть сказала, чудову музику, обожнює книги, проте зовсім не вміє спілкуватись з людьми. Саме тому автор і називає його «тихонею». Але ж таке буває у кожного підлітка, це той момент, коли дитина стоїть на порозі дорослого життя, а її так тягне обернутись і побігти назад у дитинство. У ньому ще присутня ця дитина, яка здатна заплакати в пориві почуттів і емоцій, і маленький чоловік, який не зовсім розуміє, що робити зі своїм життям. Він ще здатний поєднувати і книги, і вечірки, і експерименти, і любов, і дружбу. Чарлі вміє радіти дрібницям: сестра вирішила порадитись з ним; дівчина, яка йому подобається, глянула на нього; мама вперше за кілька місяців обійняла його; а брат приїхав на канікули додому. Це все є справжнім щастям для Чарлі.

«Але навіть якщо у нас немає можливості вибирати, звідки починати свій шлях, ми можемо вибрати, де його закінчити. Ми можемо зробити багато чого. Ми можемо спробувати стати щасливими»

читаємо Важливу роль у романі відіграються листи хлопця. Завдяки їм ми розуміємо внутрішній світ героя, переживаємо разом з ним його перше кохання і, розуміємо його, як ніхто інший. Це роман після якого в тебе багато списків: «почитати», «послухати» та «подивитись». Стівен Чбоскі через головного героя ділиться з нами чудовими книгами, радить подивитись декілька фільмів. А яку чудову музику слухає Чарлі. Не випадково він подарував своєму найкращому другу платівку, на якій записані його найулюбленіші пісні, адже кожен запис для головного героя - це спогад про прекрасні дні, моменти.

«Навіть, якщо у нас немає можливості вибирати звідки починати свій шлях, ми можемо вибрати, де його закінчити»

Знаєте, є книги, в яких головний герой стає для тебе справжнім другом і дуже сумно, коли книга закінчується, а твій новий «товариш» зникає. «Добре бути тихонею» одна з них. Чарлі обов’язково стане вашим другом, варто тільки зрозуміти його і не забути відкрити йому свою душу.

Юлія Торконяк

знайомимось Холодна ніч Мені так холодно без тебе І кожна ніч для мене мука Немає місця в світі, де би Легкою була ця розлука.

Я замерзаю й мов дурію І кожну мить свого чекання Закривши очі… тихо мрію Про тебе лиш, моє кохання.

Про ті блакитні ніжні очі Що навіть зараз зігрівають У ці безжальні люті ночі Коли і зорі догорають.

Мені так холодно без тебе І кожна ніч – моя тривога Та я піднявши руки в небо За тебе молюся до Бога.

Богдан Грущак

знайомимось Дрімаєш ти, але не ніч В ніч зоряну ти знову не дрімаєш І щось тебе манить в небесну даль Ти крізь віконце споглядаєш Яскраву зоряну вуаль Вона з тобою променями грає Немов запрошує до танцю кавалер Чомусь в твоєму серці калатає Від цих незвіданих манер А ніч продовжує казковий карнавал Уже сніжинок приєдналося багато І навіть місяць округливши свій овал Немов прожектором освітлює це свято І ти танцюєш з тінню босоніж В твоїх очах любов одна іскриться В ніч зоряну ти знов мабуть не спиш Або можливе все тобі це сниться… Як ти вважаєш…?

Богдан Грущак

повертаємось в дитинство

Країна

Оз

ажуть люди, що давним-давно, в далекому минулому наш світ поділявся на дві частини. Одна з них була простим світом (таким як наш), а інша половина була незвична. Там знаходився чарівний світ. Світ, де жили феї, гноми, принцеси і принци, королі та їх королеви, чарівники, тролі, відьми та інші незвичні, цікаві істоти. У тому світі не було простоти. Там навіть небо сяяло трьома кольорами – червоним, голубим і золотистим. А вночі золотистість того неба освічувала увесь світ. А коли там падав дощ, то все навкруги загравало веселу мелодію радості і любові. Краплини дощу містили в собі золотисті крапельки неба, що і відігравало найголовнішу роль у всій чарівності цього дощового явища. Якщо у нашому світі люди тікають і ховаються від дощу, то там навпаки, всі виходять на вулицю і взявшись за руки весело танцюють. I жила у цьому чарівному і казковому світі принцеса Ілімора. Вона мала надзвичайну вроду і хороший характер. Красу вона отримала від матері, а добрий, чесний, характер від батька. Почуття вдячності, ввічливості, жалю та любові привила їй бабуся Нуня. Вона завжди гралась з маленькою дівчиною більше ніж інші. Хоча не можна сказати, що батьки не приділяли достатньо уваги принцесі, вони завжди були біля неї, особливо коли їй це було потрібно. Але, окрім того, що вони були батьками, на їхніх плечах було усе королівство. І саме тому бабця Нуня найчастіше була з Іліморою. Дівчина росла в любові, турботі та гармонії. У неї ніколи не було поганого настрою чи образ на когось, та й причин на це теж не було. Але будучи дуже веселою та жвавою, вона була ще й допитливою. Її цікавило все і у всіх подробицях. Будучи щасливою, маючи все, вона прагнула тільки одного: вийти за межі свого королівського замку; погуляти там, де немає прислуг і ніхто не величає її; поспілкуватись з простими людьми. Вона знала все, була розумною і детально усім цікавилась, але не знала того, як живуть прості люди у їхньому королівстві. А ще вона дуже хотіла разом із ними потанцювати під дощем, бо у своєму королівстві самій танцювати вже не було бажання…

повертаємось в дитинство

І коли їй виповнилось вісімнадцять вона вирішила зробити щось незвичайне і приємне для себе – тому потай вибралась із замку. Перше, що вона побачила за високими мурами, які оточували замок з усіх сторін, вузеньку дорогу, яка розкинулась посеред лісу. Не поспішаючи вона пішла тією дорогою. Дівчина була настільки щасливою, що посмішка з її уст не зникала навіть на секунду, а навпаки, все більше випромінювала радість та задоволення. Відходячи подалі від замку, вона все більше наближалась до містечка, яке ніби чекало на її прихід. Прогулюючись вулицями містечка, принцеса побачила багато цікавого та нового. Вона і сама відчувала, як задовольняє свою допитливість. І що ж ви думаєте? Мрії дівчини збувались одна за одною. Адже у той момент, коли вона прийшла в центр містечка, почали насуватись голубенькі хмари і випав сильний дощ. Танцюючи з усіма принцеса була щасливою як ніколи. В момент відчуття найбільшого щастя, кружляючи із закритими очима під крапельками золотистого дощу, вона відчула, що не може втримати рівновагу і падаючи вирішила не відкривати очей. Але раптом щось пішло не так. Ілімора відчувала як падає, але однозначно зрозуміла, що все ж не впала. Відкривши свої великі чорні очі, вона побачила перед собою обличчя, яке посміхалось їй. Посміхалось так, ніби давало знати про свою зачарованість її красою. Це був хлопець із сім’ї ковалів. У нього були сильні руки (думаю Ви здогадуєтесь чому) і саме тому йому було просто підхопити принцесу. Звичайно, він не знав, що дівчина, яку він зараз тримає у своїх обіймах є дочкою його короля. Можливо, тому і набрався сміливості заговорити з нею… Ілімора повернулась додому ще до того, як стемніло, тому ніхто і не помітив її відсутності. Після вечері, усіх привітань та отриманих подарунків принцеса лягла спати. Вона довго не могла заснути, все обдумувала останні події, які відбулись із нею. І зробила висновок, що найкращим подарунком для неї був той, який вона зробила собі сама втікши з дому і зустрівши того прекрасного парубка, посмішка якого досі була перед її очима…

повертаємось в дитинство

З того часу, як Ілімора перший раз вийшла за межі свого замку, пройшло більше ніж півроку. Але з того дня вона все частіше тікала з королівства до містечка і до свого коханого Деймона, який кожного разу чекав дівчину одразу ж за мурами королівської огорожі. І одного такого разу, коли дівчина як завжди готувалась до втечі, а хлопець вже чекав на неї біля дороги, король вирішив поговорити з донькою на батьківські теми. Принцеса не наважилась відмовити батькові у розмові і тому не змогла вчасно вибратись із замку. Хлопець довго чекаючи подумав, що дівчина не зможе сьогодні вийти, вирішив піти додому. Ілімора втекла із замку як тільки змогла, і коли вона вже стояла посеред дороги в роздумах: йти вперед чи повернутись назад і завтра вже піти в перед. Вона все ж вирішила піти вперед сьогодні. Йдучи вона помітила щось незвичне. Все навкруги раптом змінилось. Ніби усе те саме, але зовсім інше – похмуре. Дорога – потьмяніла, дерева – виглядали сумними, небо вкрилось незвичним сірим кольором. Такого молода дівчина ніколи не бачила і не чула. Оцінивши усю ситуацію, вона вирішила все ж повернутись додому. Але тільки-но вона повернулась у бік замку, як перед її обличчям з’явилась страшна жінка, яка страшно засміялась. Це останнє, що пам’ятала Ілімора. Цим часом у королівстві і усіх його містечках панувала паніка. Адже незвідане завжди лякає. Король з королевою помітили відсутність доньки і оголосили її в розшук по усіх містечках свого королівства. Це оголошення дійшло і до Деймона. Почувши його у хлопця від болю стиснулось серце. Він одразу подався на пошуки коханої, але по дорозі вирішив зайти до своєї тітки, яка мала почесний титул феї. Він розпитав її про все, що може бути пов’язано з коханою. На що почув невтішну інформацію. Виявилось, що стан природи погіршився через появу у цій місцевості злої відьми. Але небо міняється тільки через одну таку, вона не проста відьма, вона викрадає молодих принцес, тому що тільки королівська кров принцеси підтримує її життя. І якщо вона не зробить свого ритуалу, то назавжди зникне з лиця землі. Тоді стало зрозуміло куди поділась Ілімора. І хлопець збагнув, що потрібно рятувати кохану від злої, старої відьми. Тітонька Мініджей дала Деймону два зілля. Одне він мав випити для того, щоб на нього не діяли чари відьми, а друге для того, щоб здолати стару, мерзотну відьму. Отримавши усе потрібне, почувши усі вказівки, Дей-

повертаємось в дитинство

мон попрямував тим шляхом, на який йому вказала тітонька, щоб урятувати Ілімору і подолати Сіргу (так звали відьму). А сама тітонька у свою чергу попрямувала до замку, щоб повідомити королю усе, що знала. Не довго йшовши, хлопець знайшов печеру, в якій ховалась стара Сірга. Навіть не задумуючись він кинувся до тієї печери, де й побачив зв’язану кохану. Але відьми не було. Він швидко звільнив дівчину і вже збираючись виходити помітив, як до печери заходить страшна жінка, зрозумівши, що це та сама Сірга, вони заховались за скелею, щоб вона їх не помітила і пішла в глиб печери. Коли вона пройшла повз них, звернула в сторону, де мала б бути зв’язана принцеса, вони швидко почали тікати з печери. Але тільки-но вони вибігли, як за ними погналась відьма. Можливості втекти від старої у них уже не було, тому хлопець захищаючи дівчину накинувся на стару. Але незважаючи на те, що вона була старою, вона все ж була сильною. Сірга намагалась вплинути на Деймона за допомогою чар, але вони на нього не діяли. І коли відьма це зрозуміла, то почала бігти до хлопця, який лежав на землі намагаючись відійти від сильного удару і піднятись на ноги. Стара відьма бігла і щосили кричала. Ілімора, сховавшись за великий камінь, дивилась на це все крізь маленьку щілинку і розуміла, що відьма вб’є Деймона. Але хлопець згадав про зілля. І вже в останній момент, коли відьма була майже біля нього, кинув склянку з зіллям у неї. Все сталось дуже швидко: спалах, крик, свист і нема. Нема відьми, нема загрози. А через декілька хвилин все навкруги набуло звичного вигляду: живого, веселого, квітучого і щасливого. До замку Іліомора повернулась з Деймоном. Там на них уже чекали король з королевою, бабця Нуня і тітка Мініджей. Через два місяці у цілому королівстві країни Оз відбулось грандіозне свято. Принцеса Іліомора одружилась з Деймоном - сином коваля. Святкування було великим, запрошені були усі жителі королівства, а на кінець всі танцювали під золотистим дощем чарівного світу, прекрасної країни Оз.

Мар’яна Джердж

№4, літо 2015 Редакторський колектив: Ольга Боднарчук, Мар’яна Джердж, Юлія Торконяк, Юлія Март. Художні редактори: Юлія Торконяк, Юлія Март, Мар’яна Джердж