Kolo_2(2013)_man

РЕДАКЦІЯ EDITORS Осадчук Ірина головний редактор Шегда Наталія

Osadchuk Iryna editor-in-chief Shegda Natalia

куратор проекту

project curator

Кендзіор Ольга

Kendzior Olga

креативний редактор

creative editor

Кулакевич Людмила

Kulakevych Lyudmyla

літературний редактор редактор блоку «НАУКА»

literary editor «SCIENCE» editor

Стецюк Катерина

Stetsyuk Kateryna

редактор блоку «КРИТИКА»

«CRITIQUE» editor

Рижко Ірина редактор блоку «КОМУНІКАЦІЯ»

Ryzhko Iryna «COMMUNICATION» editor

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН LAYOUT, DESIGN Савчишин Юрій Осадчук Ірина

Savchyshyn Yuriy Osadchuk Iryna

ОБКЛАДИНКА COVER фотограф Катрін Реда (katrinreda.com)

photographer Katrin Reda (katrinreda.com)

На звороті обкладинки: чоловічий фрагмент вхідної брами Мистецького Арсеналу, Київ. Побачено та зафіксовано Вадимом Сіверським.

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту kolo.chasopys@gmail.com Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої письмової згоди редакції заборонено.

КОЛО книгознавчий часопис (№2, 2013)

Ґендерні дослідження в літературі – тема не нова, проте актуальна і дражлива по сьогоднішній день. Одні вважають її проривом і активно досліджують та пропагують, інші – думають про неї, як Блум про фрейдистський літературний аналіз (не ґендерні, не дослідження і не в літературі). Саме тому і ми вирішили зачепити цю тему та спробували знайти тут щось нове та цікаве. На цей раз ми, наслідуючи Павича, створили два варіанти «ґендерного» часопису – чоловічий та жіночий. Між собою вони відрізняються лише ілюстративними матеріалами – обкладинкою та шмуцтитулами (така собі аналогія до ґендерної рівності). Також наші дописувачі навели чималу кількість визначень поняття «ґендер». Вперше цей термін в науковому контексті було вжито ще в 1968 р., але по сьогодні немає чіткого визначення, яким би користувалися усі. Тому кожен автор при написанні матеріалів звертався до того трактування поняття «ґендеру», яке вважав найбільш підходящим до теми своєї статті. Усі визначення для зручності читання винесено на береги. І наприкінці часопису ми розмістили словник ґендерної тематики (упорядник М. Дмитрієва), який допоможе зорієнтуватися у використаній в номері термінології. Після виходу першого номеру, презентація якого викликала зацікавлення серед читачів, всі з нетерпінням чекали наступного випуску (навіть якщо це не так, то я завзято переконую в цьому свою редакцію). Тому ми хотіли зробити все, аби він був ще кращим, а вдалося нам це чи ні – судити вам. Приєднуйтеся до нашого кола! Ірина Осадчук, головний редактор

ЗМІСТ НАУКА Категорія «ґендер» у літературознавстві Гузь Наталія 9 Розуміння поняття «жіночий текст» у науці Петрів Анна 12 Амбівалентність позитивної дискримінації Осадчук Ірина 15 «Маскарад жіночності» як модель ґендерної поведінки Івашкіна Дарина 18 Видавнича справа та редагування як галузь – «чоловіча» чи «жіноча» сфери діяльності? Білецька Наталія 19 Ґендерні стереотипи у дитячих творах Гагаркіна Євгенія 22 In rainbows, або Короткий гід по ЛГБТ в літературі Кендзіор Ольга 25

КРИТИКА Эволюция образа мужчины в художественной литературе ХХ века Киселева Валентина 33 Криза маскулінності у фікшн і нон-фікшн Блінова Єлизавета 37 Трансгресивні ґендерні ідентичності в художньому тексті Старая Аліна 42 Вірджинія Вулф: ґендерний аспект у творчості Дикобраз Вікторія 46 Криза феміністичного театру: драматургія незвільнених Рафальський Сергій 49

TABLE OF CONTENTS SCIENCE «Gender» as a category in literary theory

9 Guz Natalia Understanding of the concept of «women’s writing» in science

12 Petriv Anna The ambivalence of positive discrimination

15 Osadchuk Iryna «Masquerade of femininity» as a model of gender conduct

18 Ivashkina Daryna Publishing and editing as a field - «male» or «female» scope of activity?

19 Bilets’ka Natalia Gender stereotypes in children’s literature

22 Gagarkina Evgenia In rainbows, or Short guide on LGBT literature

25 Kendzior Olga

CRITIQUE The evolution of the image of men in the literature of the XX century

33 Kisel’ova Valentina The crisis of masculinity in fiction and non-fiction

37 Blinova Elizaveta Transgressive gender identities in fiction

42 Staraya Alina Virginia Woolf: the gender aspects in the works

46 Dykobraz Viktoria The crisis of the feminist theatre: drama of the non-released

49 Rafalskyj Sergey

Загадка жіночності (декілька слів про Бетті Фрідан) Ансіфорова Марина 51 Місце жінки у ранньомодерному суспільстві на прикладі Глікль бас Іуда Лейб Самадова Тетяна 53 «Бояриня» Лесі Українки: інша жінка Коваль Ната 56 Отношение маскулинной культуры к женщинам Пожидаева Анастасия 60 Жіноча ідентичність: реконструкція за архетипами Тарасевич Дар’я 63 Відлуння наших мрій (ґендерні питання в літературі Сходу) Гончар Марина 65 Образ жінки у творчості Марії Матіос Куян Вікторія 70 Про любов устами сучасних жінок Починок Юлія

73

КОМУНІКАЦІЯ Ґендерне питання у літературі: погляд зсередини Осадчук Ірина

77

Ґендер в авторстві: чоловік чи жінка? (на основі опитування) Рижко Ірина

80

Словник з ґендерної тематики (за книгою Дж. Батлер «Ґендерний клопіт») 82

The mystery of femininity (a few words about Betty Friedan)

51 Ansiforova Maryna A woman’s place in the early medieval society on the example of Glikl’ bass Judah Leib

53 Samadova Tetyana Lesya Ukrainka’s «Boyarynya»: another woman

56 Koval’ Nata The ratio of masculine culture to women

60 Pozhydaeva Anastasia Female identity: reconstruction of the archetypes

63 Tarasevych Daria The echo of our dreams (gender issues in the literature of the East)

65 Gonchar Maryna The image of women in the work of Maria Matios

70 Kuyan Victoria Modern women talk About love

73 Pochynok Yulia

COMMUNICATION The gender issue in the literature: a view from inside

77 Osadchuk Iryna Gender in authorship: a man or a woman? (based on survey)

80 Ryzhko Iryna Gender Dictionary (according to the book

82 of J. Butler «Gender Trouble»)

Наука

Категорія «ґендер» у літературознавстві ГУЗЬ Наталія

В Україні «ґендер» о з на ч а є сукупність соціальних і культурних норм, які суспільство наказує виконувати людям залежно від їх біо ло г іч но ї статі.

М. Рюткенене пише: «Ґендер створюється у відношенні д о с о ц і о к у л ь турної ситуації в суспільстві, що визначає одні риси як фемінні, а інші як маскулінні: ми соціалізуємось в жінок і чоловіків. Це дуже складний процес перетворення людини в члена суспільства і соціокультурного середовища…» [2].

9 Kolo №2

Питання про те, різні чи рівноцінні та рівноправні чоловік і жінка, протягом всієї історії людства хвилювало розум. Кожна епоха вносить свою специфіку у ставлення до відмінностей між чоловіком і жінкою. Історія свідчить, що роль обох у суспільному житті була досить високою, адже, не лише чоловіки, а інколи й представниці «слабкої статі» були мудрими державними діячками та войовницями [1]. Саме це змушувало науковців та літераторів різних епох та країн звертатися до пошуків нових ідей у царині «жіночого» і «чоловічого» світів та їх взаємодії. Ґендерна проблематика надзвичайно популярна у світовій науці. При цьому термін «ґендер» нерідко вживається неправильно або неточно («соціостатева роль», «соціальна стать», «соціальний статус», ґендер як синонім статі). Це поняття прийшло з англійської соціології і, безсумнівно, потребує уточнення. Відповідного перекладу українською мовою слово «ґендер» не має, це калька з англійської, в якій воно має декілька значень: по-перше, як морфологічна характеристика (граматичний рід), по-друге, як «стать». У романських мовах «ґендер» не має ніякого зв’язку з позначенням статі людини. Замість цього використовується слово «секс» (стать). Вважається, що термін «ґендер» породжений якраз необхідністю розмежування двох понять – «секс» (біологічна стать – створена природою) і ґендер (як соціокультурна стать – змодельована суспільством). Виникнення ґендерних досліджень як особливої наукової дисципліни зазвичай пов’язують з активізацією другої хвилі феміністичного руху 1960-х – початку 1970-х років на Заході. Проте, щоб зрозуміти важливість ґендерного питання, слід простежити світові тенденції його зародження. Так, поява в середині ХІХ ст. романів Жорж Санд посилила інтерес до жіночих тем. Вплив творів цієї французької письменниці був надзвичайно великим, і навіть період 1830-1850 років називали двадцятиріччям «жоржсандизму». В романах письменниці проповідувалися ідеї звільнення суспільства від

Наука/ Science

Розглянуто проблему ґендеру в літературознавстві ХІХ–ХХІ ст., проаналізовано висвітлення відмінностей між чоловіком і жінкою в різних країнах у зазначений період. Ключові слова: ґендер, література, історичний дискурс The problem of gender in literary theory of XIX–XXI centuries was reviewed, disclosure of differences between men and women in different countries in this period was analyzed.

Keywords: gender, literature, historical discourse.

Наука/ Science Kolo №2

10

забобонів, вимоги зрівняння прав чоловіків і жінок у коханні, шлюбі, сім`ї. Жіноча література в цей період переживала свій розквіт [3]. Важливу роль у цьому процесі відіграла праця відомого англійського філософа Джона Стюарта Мілля (1806– 1873 рр.) «Покірність жінки», що отримала назву «Біблії фемінізму» [1]. Його співвітчизниця Вірджінія Вулф – письменниця та літературний критик першої половини ХХ ст. – зосередила свою увагу на певних парадоксах у питанні ґендеру. Вона зазначала, що «жінки не пишуть книжок про чоловіків. (<...>) жінки набагато більше цікавлять чоловіків, аніж чоловіки жінок. Цей факт здається мені дуже дивним, і мені важко уявити собі життя чоловіка, який марнує свій час, пишучи книжки про жінок» [4]. Вірджінія Вулф дала поштовх розвитку феміністичної літератури, що в свою чергу надихнуло жіночі рухи на визнання рівності обох статей. За процесом пробудження жіноцтва стежила й творча українська інтелігенція. Так, Іван Франко вважав, що жінки відіграють надважливу роль у розвитку всього народу: «Коли вже жіноцтво підносить голову, то загальний процес духовного пробудження сягнув самого ядра українського народу» [5]. Великий вплив на розвиток жіночого руху, а як наслідок і ґендерного питання, в Україні мала діяльність матері Лесі Українки – Ольги Драгоманової-Косач (Олени Пчілки), яка заохочувала до співпраці в цій сфері українців Російської та Австрійської імперій. Це дало поштовх літературному відродженню та поширенню ґендерних ідей [6]. Поруч з європейським досвідом, варто звернути увагу й на ідеї та здобутки Сходу. Так, в ідеології даосизму принцип жіночності «інь» і принцип мужності «ян» однаково важливі: «...протидія, чергування й взаємодія цих двох сил породжує всі явища всесвіту» [7]. Тобто, можна припустити, що в загальноприйнятній ідеології китайської культури чоловік і жінка оцінюються однаково. Проте, розглядаючи структуру суспільства, бачимо домінування принципу успадкування по чоловічій лінії, важливість синів і абсолютну батьківську владу в сім’ї, що свідчить про патріархальний устрій Китаю. Рух за ґендерну рівність активно починає розвиватися тут лише з середини ХХ ст. Яскравим прикладом цього є творчість Чжан Айлін, яка описує тяжку долю своєї співвітчизниці: «…Пізніше цю дівчину родичі продали в інше село наложницею, потім її ще тричі перепродували, вона пройшла крізь численні небезпеки (<…>). Серед мільйонів людей у нескінченних роках, у безкрайній пустелі часу, у потрібну мить цілком випадково ти зустрічаєш того, хто може допомогти (<…>) і немає передчасного кроку, немає запізнілого кроку, і ти можеш лише тихо запитати: «Ти ще тут?»[8]. Сучасних літераторів теж цікавить проблема ґендеру. Науковці займаються пошуком альтернативних теорій, які б дали змогу вивчити і проаналізувати поняття «жіночого» і «чоловічого» світосприйняття. Окрім біологічних відмінностей між людьми, дослідники відзначають розділення їх соціальних ролей, форм діяльності, розбіжностей в емоційних реакціях і поведінці [9]. Саме про психологічні відмінності чоловіків і жінок досить критично та гостро написала Ірина Хакамада – російський політичний і державний діяч, – яка зазначила, що «статеві» розбіжності найяскравіше виявляються в суперництві, адже «у чоловіків воно логічне і предметне: за ось цей шматок, за цю партнерку, за цю посаду. Жіноче суперництво – ірраціональне і всеохоплююче. Чоловік не буде гнобити чоловіка тільки за відсутність зайвої ваги, чи комплімент, зроблений не йому. Жінка – буде. (<…>) Проявом найбільшої великодушності, на яку здатна одна жінка по відношенню до іншої, – не заважати» [10]. Попри таку гостроту і різкість цього висловлювання, кожна жінка відчує, що в ньому є правда і доцільність. У свою чергу, в Україні теж є яскраві літературні твори, пов’язані з поняттям

Джерела 1. Богачевська-Хом’як М. Д. Білим по білому: жінки в громадському житті України (18841939 рр.) / М. Д. Богачевська-Хом’як. – К. : Либідь, 1995. – 424 c.

2. Воробьева Н. Ґендер / Н. Воробьева // Филолог. – Вып.№5. – 2004. – Режим доступу : http:// philolog.pspu.ru/module/magazine/do/mpub_5_102.

3. Стайтс Р. Женское освободительное движение в России.Феминизм, нигилизм, большевизм, 1860-1930 гг. / Р. Стайтс. – М. : Наука, 2004. – 182 с.

4. Вулф В. Власний простір / В. Вулф ; пер. Я. Чердаклі. – К. : Альтернативи, 1999. – 111 с.

5. Франко І. Я. З останніх десятиліть ХІХ віку / І. Я. Франко // Твори : У 50 т. – К. : Наукова Думка, 1976. – Т. 41. – 502 с.

6. Гузь Н. Г. Жіночий рух в Україні (кінець ХІІІ – початок ХІХ ст. ) / Н. Г. Гузь // Вестник. Наука и практика: сайт. – Режим доступу : http://конференция.com.ua/pages/view/853.

7. Уотс А. Дао и дзен / А. Уотс // ModernLib.Ru: электронная библиотека. – Режим доступу : http://www.modernlib.ru/books/uots_alan/dao_i_dzen/read/.

8. Чжан Айлін. Кохання/ Айлін Чжан// ХайВей : сайт. – Режим доступу : http://h.ua/ story/231417/.

9. Улюра Г. Теоретико-методологічні засади ґендерних студій з літературознавства // Ґендерні студії в літературознавстві: Навчальний посібник / Г. Улюра ; За ред. В. Л. Погребної. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2008. – Режим доступу : http:// feminism-ua.livejournal.com/475581.html.

10. Хакамада И. Sex в большой политике / И. Хакамада. – Москва, 2008. – 223 с.

Наука/ Science

11 Kolo №2

«ґендер». Сучасна письменниця Оксана Забужко досить відверто змалювала образ українки та проблему взаємин жінок і чоловіків. Прочитавши її роман, можна зробити висновок, що інфекція «спадкового» страху зруйнувала традиційний образ чоловіка як захисника й господаря та породила тип завжди невдоволеного невдахи, який постійно налаштований на поразку. Комплекс меншовартісності наклав свій відбиток на психологію чоловіків: «Я - суспільно-політичний клоун» [11] – говорить один з героїв роману Забужко. Саме тому, за словами письменниці, традиційні чоловічі функції перебирає на себе жінка, яка просто повинна бути сильною. Досить цікавим з точку зору ґендерного питання є дослідження Девіда Моргана «Вивчаючи чоловіків у патріархальному суспільстві», яке побачило світ у 1992 році. У своїй праці автор зазначає, що «істотні відмінності між жінками і чоловіками знаходяться лише в межах того факту, що над першими панують останні (<…>) Справа полягає не в тому, які відмінності існують між чоловіками і жінками, а в тому, як вони виділені і наскільки важливими вважаються для них самих» [12]. Таким чином, можна говорити, що «чоловічий» і «жіночий» світи, попри всі свої відмінності, дуже схожі. А їх співіснування є певною виставою, в якій чоловік і жінка виступають актором і глядачем. Актор свідомо обманює свого глядача, а останній добровільно обманює сам себе – два брехуни знаходять себе один в одному, і водночас, один не може існувати без іншого. Дуже важливим є те, що використання ґендерного аналізу одразу ж руйнує незрушне, здавалося б, традиційне бачення літератури як насамперед соціально заангажованої, демократичної, народної, поставленої на службу святій справі просвіти й визволення уярмлених мас. Цей демократизм понад півтораста років був для багатьох візитною карткою культури. Проте досвід письменства ХХІ ст. вже не вкладається у якісь однозначні рамки. Маємо міцну традицію, а отже, й матеріал для самопізнання. Ґендер вже не є маргінальними поняттям культурних процесів, а рушійною силою очевидної модернізації.

11. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу / О. Забужко. – К. : Згода, 1996. – Режим доступу : http://exlibris.org.ua/text/ukrsex.html.

12. Морган Д. «Вивчаючи чоловіків у патріархальному суспільстві» / Д. Морган. – Нью-Йорк – Лондон, 1992. – Режим доступу: http://odes-transl.com/index.php?page=alias-2.

Розуміння поняття «жіночий текст» у науці

Наука/ Science

ПЕТРІВ Анна

Kolo №2

12

Розглянуто зародження та становлення поняття «жіночий текст» у контексті суспільних та політичних подій XIX ст. Проаналізовано розвиток жіночого тексту на прикладі зарубіжних країн та України. Ключові слова: жіночий текст, жіноче письмо, фемінізм.

The origin and formation of the concept of «women’s writing» in the context of social and political events of the XIX century was reviewed. The development of women’s writing was analyzed with an example of foreign countries and Ukraine.

Keywords: women’s writing, feminine writing, feminism.

Витоки терміну «жіноче письмо» сягають другої половини XIX ст. й їх тісно пов’язують з творчою діяльністю Гелен Сіксу. У Сполучених Штатах Америки та Європі жіночі студії стали невід’ємною частиною університетських програм, а такі поняття, як «жіноче письмо», «жіноча література», «жіночий текст», є легітимними термінами літературного дискурсу. Появі терміну «жіночий текст» також можна завдячувати й активним соціальним та політичним рухам, що мали місце у XIX ст., зокрема учасниці жіночого руху частково домоглися відновлення таких прав та свобод, як право на освіту, на роботу, голосу на виборах та ін. Згодом сфера діяльності феміністок значно розширюється, й вони починають приділяти більше уваги не тільки соціально-політичним правам, а й особливостям культурної, психологічної й творчої діяльності жінки. Варто зазначити, що активний розвиток концепції жіночого тексту спричинений також і збільшенням кількості жінок-науковців та жінок-письменників. У літературному феміністичному дискурсі розрізняють дві провідні школи – французьку та американську. Розвиток першої пов’язують з ім’ям Сімони де Бовуар, завдяки якій фемінізм у Франції довгий час перебував під впливом психоаналізу. У праці «Друга стать» (1949 р.) жінка дала екзистенційні формулювання понять «інакшість» та «автентичність» жіночої особистості. У 1970-х рр. представники французької феміністичної критики вибудували свої теоретичні концепції, керуючись ідеями постструктуралізму, деконструктивізму, ідеями Р. Барта, Ж. Лакана, Ж. Дерріда. Французькі феміністки висунули та розвинули концепцію «інакшості жінки», «жіночого письма» та бісексуальності. Англо-американський варіант фемінізму, до якого були причетні К. Міллет, Е. Шовалтер, С. Губар, спочатку послуговувався переважно соціологічними методами й захоплювався тенденціями французького літературознавчого фемінізму.

Наука/ Science

13 Kolo №2

З 1940 р. у феміністичних студіях виокремлюється напрям, який зосереджується на аналізі, класифікації та визначенні жіночих текстів. Про творчість жінки прийнято говорити як про один із прикладів глобальної чоловічої творчості. Здійснюючи практичну інтерпретацію текстів, більшість дослідників використовують позицію зв’язків чоловічий-жіночий для пізнання лише однієї частини – чоловічої, як такої, що превалює та є найдосконалішою. Жіночий текст на фоні чоловічого виглядає мляво, оскільки найкращі його риси вибрано і віддано маскулінній творчості. Представники польської школи лінгвістично-літературного аналізу запропонували термін «жіноча література», який було сформульовано в першій половині ХХ ст. П. Хмельовським, К. Єжиковським, В. Фельдманом. Такий термін охоплював усю літературу, написану жінками. Е. Жмиховська запропонувала інший характер розуміння жіночого тексту – інтуїтивний, оскільки вважала, що творчість жінки – це особливий вид творчої діяльності, функціональність якого обмежена біографічно-екзистенційним предметом написання, але семантичний бік жіночих творів не підлягає якомусь спрощенню. Жінки частіше за чоловіків створюють оригінальні мовні конструкції та неологізми. Однак, говорити про те, що жінка під час творення тексту користується якимось спеціальним матеріалом, не можна. Існування окремого жіночого алфавіту та письма характерне для Японії та деяких інших східних країн. У лінгвістичному просторі, наприклад, України не існує окремих художніх засобів для жінки та чоловіка. Ми послуговуємося одними і тими ж словами, однією мовою. С. Пшебичевська стверджує, що жінці властиво вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма. Вона вважала, що якщо жінка вдавалася до метафоричного стилю письма, то лише зі страху непохитного і жорстокого громадського осуду. Однак, незважаючи на те, що жіночий текст у сучасному суспільстві є визнаним, у сфері журналістики написані жінками матеріали досить довгий час позначалися поняттям «брак». У такому підході до творчості журналісток простежується вплив концепції З. Фройда. Жінка постає як «брак» того, що має чоловік (бути цілісним, досконалим — як фізіологічно, так і інтелектуально). Зокрема, І. Русинка у своїй статті «Відвертий погляд чоловіка на психологію жінки» зазначає, що «тексти цих статей [написані жінками] – це стиль кухарських книг для домогосподині» (і хоча стаття написана в далекому 1998 р., така думка побутує і по сьогодні) [4]. На жаль, на підставі таких поглядів відбувся розподіл на чоловічий та жіночий тексти щодо журналістської творчості. Жіночий текст сьогодні постає як емоційно-нестійкий, депресивний, із млявою мовою. Якщо дотримуватися такого визначення, то досить багато чоловіків-журналістів творять саме такі тексти (О. Бузина, М. Вересень). До науковців, що досліджували проблематику виникнення й становлення жіночого тексту в Україні, слід зарахувати С. Павличко («Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?», «Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури»), Н. Зборовську («До проблеми ґендерного підходу та феміністичної критики в українському літературознавстві»), В. Агеєву («Ґендерна літературна теорія і критика») тощо. Зокрема, С. Павличко у статті «Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури» визначає предмет феміністичного прочитання. Н. Зборовська, аналізуючи сучасні тенденції феміністичної критики в українському літературознавстві, визначає мету феміністичної критики як «емансипаційну спрямованість на звільнення від панівного традиційно-патріархального погляду. Аналіз має виявити суперечності між традиційно-патріархальним і феміністичним опануванням літератури, скомпрометувати різні стереотипи традиційної культури як культури ідеологічно маскулінної» [2].

Наука/ Science Kolo №2

14

Зокрема, С. Павличко свого часу зазначала, що феміністичне читання тексту враховує специфіку національної культури в її найширшому суспільному контексті. А отже, така методологічна еклектична теорія, як феміністична критика, не може мати абсолютних постулатів, особливо це стосується специфіки феміністичного прочитання різних національних шкіл. У просторі сучасної української журналістики дискусію з приводу жіночого тексту розпочато з виходом у світ твору О. Забужко «Польові дослідження українського сексу». Для соціуму України подібне творіння було надзвичайно революційним і незвичним. Засоби масової інформації почали давати свої коментарі з приводу «Польових досліджень…». У пресі неодноразово згадувалося про те, що подібне могла написати тільки жінка з дефектами, якій «чогось бракує» [5]. Від часу появи роману О. Забужко «Польові дослідження…» змінилися соціально-політичні обставини, культура, спосіб мислення і нове покоління українських письменниць поіншому бачить дійсність. Сьогодні існує ціла низка цікавих досліджень творчості О. Забужко: Г. Грабовича, О. Карабльової, Н. Монахової, Т. Тебешевської-Качак. Як зазначають деякі науковці, специфікою вітчизняного культурного простору є відставання критичного дискурсу від появи художніх текстів, тому подібна проблема практично не розглядалась. Варто підсумувати, що сучасна українська жіноча література набуває сьогодні свого розвитку та популярності в українському суспільстві, й існування жінки в цьому суспільстві надає величезні можливості художньо осмислити нездоланні суперечності жіночого духу, її прагнення до самоідентифікації, самореалізації, пошуків гармонії свого буття. Поява нових імен в українській жіночій письменності сприяє глибшому та більш детальному аналізу їх творів, а тому потребує подальшого ґрунтовного дослідження. Зокрема, варто наголосити на важливості обґрунтованої та доцільної критики жіночого тексту з боку фахівців. Джерела 1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму / В. Агєєва. – К. : Факт, 2003. – 320 с.

2. Зборовська Н. Феміністичні роздуми / Н. Зборовська. – Львів, 1999. – 336 с.

3. Павличко С. Виклик стереотипам: нові жіночі голоси в сучасній українській літературі / С. Павличко // Фемінізм. – К. : Основи, 2002. – С. 181-187.

4. Русинка І. Відвертий погляд чоловіка на психологію жінки / І. Русинка // Здоров’я жінки в Україні. – Київ,1998. – № 2. – С. 15-16.

5. Чайківська Я. Проблема жіночого тексту у сучасній українській пресі/ Я. Чайківська // Вісник Львівського університету / Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2001. – Вип. 21. – С. 496-501.

Амбівалентність позитивної дискримінації

Рівність прав чоловіка та жінки законодавчо визначена, і це етап, який для більшості країн світу залишився в минулому. Забезпечення ж цих можливостей на практиці – досить ефемерний постулат, переважно з огляду на тисячоліттями творену ієрархію стосунків між статями, їхні історичні суспільні ролі та моделі поведінки. Найяскравіше ґендерна рівність проявляється в політико-правовому дискурсі світових держав. Це і не дивно, оскільки боротьба йде за владу в будь-якому її прояві (це може бути як питання миття посуду, так і керування багатомільйонною державою). В ході такої боротьби і виник умовний механізм захисту, покликаний запобігати дисримінаційним діям, відновлювати рівність прав і свобод та карати винних. [3]. Саме це сформувало таке поняття як «позитивна дискримінація», про яку і буде йти мова. Найяскравіше це поняття розкривається на тлі політичних та соціальних «картин». Одним з таких прикладів можна назвати законодавство, яке захищає вагітних жінок від втрати робочого місця, яке більшість людей називають спеціальним привілеєм чи послугою для вагітних, а не як засіб гарантування того, що жінки, як і чоловіки, можуть «мати сім’ю, не втрачаючи роботи» [1]. Подолання ґендерної нерівності в сучасній літературі також ніби пройдений етап – жінки пишуть, видають, дискутують, критикують. Проте деякі концептуальні питання залишилися нерозв’язаними і по сьогодні: жінка і канон, жіночі твори – слабші, емоційніші, гірші, нижчі, розділення літератури на жіночу і «нормальну»/людську та багато іншого. Однак в цьому матеріалі хочеться звернути увагу на вплив механізму позитивної дискримінації на видання художніх творів та літературні премії. Для аналізу візьмемо такий український літературно-видавничий продукт як антології. Почнемо з історії, 1887 року у Львові вийшов друком український жіночий альманах «Перший вінок» (за участі Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олени Пчілки, Михайлини Рошкевич, Софії Окуневської, Ольги Франко, Лесі Українки та ін.). Його поява порушила маскулінну літературну монополію, висуваючи жінку на щабель творця, а не помічника. «Перший вінок» став яскравим прикладом втілення механізму позитивної дискримінації, адже в Європі на той час якраз зароджувався фемінізм «першої хвилі», і для України, яка зовсім нещодавно позбавилася кріпосного права і перебувала під гнітом інших держав, це було дуже прогресивно. Прогресивно і потрібно для 1887 року. А тепер поглянемо на сучасні українські антології і їхнє

15 Kolo №2

Розглянуто передумови створення механізму позитивної дискримінації в суспільстві. Проаналізовано його вплив на подолання ґендерної нерівності в літературі на основі видавничих продуктів жіночих творів та механізму їхнього визнання в літературному середовищі. Ключові слова: ґендерна рівність, механізм позитивної дискримінації, антології, літературні премії, революція підсвідомого, тожсамість, «суб’єктизація».

The origins of emergence of positive discrimination mechanism in society were reviewed. Analysis of its impact on overcoming of gender inequality in the literature was made, based on published women’s writings and mechanism of their recognition in literary circles.

Keywords: gender equality, the mechanism of positive discrimination, anthologies, literary awards, revolution of unconscious, «subjectization».

Наука/ Science

ОСАДЧУК Ірина

Наука/ Science Kolo №2

16

позиціонування в суспільстві. Такі збірники є дуже популярними серед вітчизняних видавців, бо широкий вибір авторів у виданні дозволяє розширити читацьку аудиторію, тому на книжковому ринку їх більш ніж достатньо. Серед них можна виділити і групу ґендерно маркованих антологій, де авторів відбирають за статтю (у більшості випадків – це жінки). Перейдемо до самих видань і розпочнемо з назв, адже вони одні з перших потрапляють читачеві на очі. Дуже показовим є те, що вони або вказують на виокремленість, маргіналізацію жінок-письменниць («Незнайома», «Ми і вона», «Безіменна»), або на стереотипно-фемінні характеристики («Ніжність», «Вишнева повінь»). Хоча більшість все ж просто використовують для найменування стать («Тридцять українських поетес», «Сорок українських поетес», «Українська мережева жіноча проза»). Проте варто згадати і про дуже цікавий проект в рамках «позитивної дискримінації», а саме, нещодавно випущену в світ, антологію жіночої поезії з оригінальною назвою «Із жертв у ліквідатори (Інструкція з ліквідації ґендерного насилля)». До книжки ввійшли есе та тексти 7 авторок із різних міст країни – Києва, Донецька, Львова, Луганська, Харкова та Ялти. Своєю назвою і контентом видання укладачі та автори цієї антології намагаються побороти («ліквідувати») наслідки історичної маргіналізації «жіночого письма» та його «захисту». Треба зазначити, що, окрім первинного поділу за статтю, доволі частою є диференціація за регіональними ознаками (сучасна жіноча лірика Закарпаття; вірші авторок, які представляють український літературний степ; жіноча поезія Полтавщини). Жанровий різновид таких антологій доволі передбачуваний – це лірика. І якщо повернутися до найпершого українського альманаху, то там, окрім художніх творів, також було вміщено етнографічні розвідки та критичні статті письменниць. Тому, коли сьогодні говоримо про позитивну дискримінацію щодо видань жіночих творів, то маємо зовсім іншу картину. Зрозуміло, коли антології об’єднують за певними тематичними критеріями (про футбол, любов, природу, їжу), приналежністю авторів до певного угрупування чи часового літературного відрізку (класики, шістдесятники, двохтисячники) або географічним принципом (драматурги Ірландії, есеїсти Чернігівщини чи поети Японії) – таким чином укладачі, та й самі автори «суб’єктизують» специфіку видання. Тоді чому ж жінки, які так активно відстоюють свою тожсамість стосовно чоловіків, борються проти того, аби бути суб’єктом, а не об’єктом, своїми ж руками чіпляють на антологію наліпку «жінка». Хіба так можна зробити свої тексти рівноправними, чи, навпаки, висунути їх на п’єдестал периферії і голосно полемізувати про те, що «нас ніхто не приймає»? Така ж проблема виникла і в царині літературних вшанувань (премій, нагород і т.д.). Престижні та, можна сказати, елітарні літературні нагороди, такі як Букерівська, Нобелівська, Пулітцерівська чи Гонкурівська премії, часто звинувачують в дискримінації жінок-авторів. І справді, якщо поглянути на ґендерне співвідношення серед здобувачів таких нагород, то жінки залишаються в меншості. Проте тут важко сказати, чому саме сформувалася така ситуація – через патріархальні стереотипи та упередження чи слабкий літературний жіночий голос і невміння заявити про себе світу, але це стало однією з причин створення суто «жіночих» нагород. Найпрестижнішою такою премією є «Оранж» (Orange Broadband Prize for Fiction), якою нагороджують жінок будь-якої національності за англомовний роман, опублікований у Великобританії за рік до присвоєння премії. Авторки отримують у винагороду 30 тис. фунтів стерлінгів, а також бронзову статуетку «Bessie», створену скульптором Гризель Найван. Важливе місце також займає премія «Феміна» (Prix Femina) – французька літературна премія, яка повинна була

Джерела 1. Кіс Е. Справедливість / Е. Кіс // Антологія феміністичної філософії. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006 – С. 577-594.

2. Тукаленко І. Від рівності прав до рівності можливостей / І. Тукаленко // Політичний менеджмент. – Київ, 2008. – №5. – С. 128-135.

3. Христова Г. Позитивні дії в забезпеченні рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: міжнародний досвід та українські перспективи / Г. Христова, О. Кочемировська. – Х. : Райдер, 2010. – 200 с.

Наука/ Science

17 Kolo №2

скласти альтернативу виключно «чоловічій» Гонкурівській премії (до журі входять тільки жінки). Окрім цих, є ще більше десятка різноманітних нагород для жінок – Barbara Jefferis Award (австралійська нагорода за твір, де в позитивному світлі описуються дівчата та жінки), The Chommanard Book Prize (таїландська премія для жінок-авторів), The Lulu Awards (американська премія для жінок, які пишуть комікси), Rapallo Carige Prize (нагорода нових жіночих імен в італійській літературі) та багато інших. І тут знову виникає питання – для чого? З якою метою створювати таку кількість жіночих нагород, в чому тут позитивна дискримінація? Щоб зробити жіночу літературу, її авторок та читачів відокремленим колом, своєрідним «міжсобойчиком». Таким чином вона знову маргіналізується, бо, отримуючи нагороди, створені спеціально для «обділених великою чоловічою літературою» авторок, письменниці не стануть більш відомими чи шанованими. Хвалити та підтримувати одна одну, звичайно, добре, але також потрібно розвиватися, прагнути досягнути нових висот та змінити набридливі стереотипи і нікому не потрібний псевдофемінізм. Дивно писати про такі речі в XXI ст., коли вже ніби не залишилося нічого, що жінка не може робити, з огляду на свою стать, хоча і зрозуміло, що боротьба статей буде завжди, і це цілком природно, бо кожен хоче бути кращим, відомішим, головнішим. Ґендерна рівність не може просто відбутися через декілька сотень чи навіть тисяч людей, які вірять в цей постулат і записали його у важливі документи. Важливо наголосити, що «революція підсвідомого» (за Дж. Мітчел) стосується обох статей, а навіть більше жінок [2]. А оскільки нерівність приховується в глибинних шарах людської психіки, то марно сподіватися на встановлення паритетних відносин, покладаючись лише на офіційні папери. Вони можуть змінити зовнішні прояви «жіночості», проте не зможуть змінити самої жінки. Тому такі перетворення (як моральні, так і культурні чи соціальні) вимагають дуже тонкої діяльності, завдяки якій можна сподіватися на якісні зрушення у забезпеченні ґендерної рівності та зменшення комплексу меншовартості, через який і відбуваються усі ці пошуки умовного захисту жінок.

«Маскарад жіночності» як модель ґендерної поведінки ІВАШКІНА Дарина

Наука/ Science

Розглянуто протилежні позиції у розумінні концепції «маскараду жіночності» Ж. Лакана, Ж. Рів’єр та Дж. Батлер. Проведено порівняльний аналіз стратегій «маскараду жіночності». Ключові слова: ґендерна ідентичність, фемінізм, «маскарад жіночності», бінарна опозиція.

Opposing positions within the meaning of the concept of «masquerade of femininity» by J. Lacan, J. Riviere and J. Butler were reviewed. A comparative analysis of «masquerade of femininity» strategies was made.

Keywords: gender identity, feminism, «a masquerade of femininity» binary opposition.

Kolo №2

18

Х Х ст. ознаменувалося низкою перетворень нелокального характеру, а також зміною декількох світоглядних парадигм і, разом з тим, декількох характерних типів мислення, що так чи інакше позначали ментальну специфіку епохи. Неодноманітний комплекс змін у соціумі та різних сферах діяльності, продиктувавши людству нову модель буття у світовому масштабі, не міг не потягнути за собою змін і на рівні людської свідомості та самосвідомості (інколи і на рівні підсвідомого), тим самим породжуючи нову модель світосприйняття. Недарма ХХ ст. вважають часом кардинального переосмислення фемінної/маскулінної ролей в соціальній, економіко-політичній та культурній реальностях, а також заміни жіночого статусу зі «слабкої статі» на «протилежну». Артикуляція «жіночого» в феміністській теорії, яка набула до середини століття неабиякого значення, дозволила дослідникам виділити нову, на відміну від існуючої «безстатевої» класичної, філософську конструкцію суб’єктивності – ґендерномарковану. Вона визначалася як «інший» тип стосовно маскулінного, що наполегливо пропагувався патріархальною культурою. Ця конструкція базувалася на концепціях специфічного і множинного жіночого досвіду. Вона була представлена в теоретичній полеміці практично всіх напрямків гуманітарного знання: філософії, культурології, історії, психології, соціології, лінгвістиці тощо. Серед них конструкція суб’єктивності і так звана концепція «маскараду жіночності», що адекватно відбивається в словах Джона Бергера, який свого часу зазначав характерну тенденцію в традиційній культурі та суспільстві: «Чоловіки діють, жінки показують себе. Чоловіки дивляться на жінок. Жінки спостерігають за собою в той час, як на них дивляться» і що знаходить теоретичне обґрунтування у дослідженнях Ж. Лакана, Ж. Рівьєр та Дж. Батлер, позиції яких і розглядатимуться у цій статті. Дж. Батлер відома передусім як представниця філософії постструктуралізму, що зробила вагомий внесок у дослідження ґендеру, фемінізму та квір-теорії. У своїх публікаціях авторка синтезує та переосмислює різнорідні концепції «маскараду жіночності» (що часто стають стратегією для конструювання ґендерної поведінки у тих чи інших суспільствах, а також у жіночих художніх практиках), дослідниця розмірковує над двома позиціями: психоаналітичним аналізом маскараду Ж. Лакана «в термінах комедійності статевих позицій» і розробками Ж. Рів’єр, які вводять поняття жіночності як маскараду «в термінах теорії агресії та конфліктів».

Видавнича справа та редагування як галузь – «чоловіча» чи «жіноча» сфери діяльності? БІЛЕЦЬКА Наталія

Досліджується ґендерна приналежність галузі видавничої справи та редагування. Проаналізовано сферу діяльності у професійному та науковому аспектах, розглянуто зайнятість жінками та чоловіками ринку праці у видавничій галузі. Ключові слова: видавнича справа та редагування, жінка, чоловік, фемінність, маскулінність, ґендерні стереотипи, професійна сфера, наукова діяльність.

Gender identity in the field of publishing and editing was investigated. The scope in the professional and scientific aspects was analyzed; employment of women and men in the publishing industry was reviewed.

Keywords: Publishing and editing, woman, man, femininity, masculinity, gender stereotypes, professional field, scientific activity.

Наука/ Science

19 Kolo №2

Як, власне, реалізуються ці позиції з точки зору дослідників? Лаканівська система постає як своєрідна форма рабської моралі, що загнана у специфічні бінарні позиції «буття Фалосом» і «володіння» ним, які характеризують, на думку філософа, взаємозв’язок чоловічої та жіночої ідентичностей. «Бути Фалосом» значить слугувати ідентифікатором для Іншого, а отже бути об’єктом. Ця ґендерна роль надана жінці. «Володіння Фалосом» – чоловіча прерогатива, чия сила відображається у «бутті Фалосом». Лакан стверджує хиткість обох позицій. Чоловічий суб’єкт лише із зовнішнього боку породжує смисли і позначає їх. Жінка, яка розігрує чоловічу роль, не може, в свою чергу, втілити їх (смисли) до кінця, рівно як і чоловік не може без символічного підтвердження своєї сили. «Бути Фалосом» і «володіти» ним – дві різнорідні статеві позиції, або «непозиції», які не можуть існувати в реальності, – комедійне співвідношення символічного та реального. Інша позиція відображена у Ж. Рів’єр «Жіночність і маскарад» (1929), яка власне ставить під сумнів причини такої стратегії: «чи є маскарад наслідком жіночого бажання, що має бути підпорядковане запереченню, а значить, перетворене в недостатність?», чи ж маскарад – «наслідок заперечення цієї недостатності для створення бачення буття Фалосом?», чи «перетворює маскарад, агресію і страх покарання у звабництво і флірт?», як припускає Рів’єр. В той час Дж. Батлер виявляє, що представлена концепція реалізується в обох авторів у рамках бінарних опозицій: «буття» та «володіння Фалосом» для Ж. Лакана, а також «маскараду як включення у дискурс» та «маскараду як суперництва» для Ж. Рів’єр. Тобто, узагальнюючи можна сказати, що маскарад має потенціал підкорення і спротиву патріархальним стереотипам водночас. З одного боку жінка в маскараді бажає чоловічності для включення в публічний дискурс з чоловіками і в якості чоловіка, з іншого боку, такий маскарад – спроба суперництва з чоловіком і намагання ствердити крах його ідентичності.

Наука/ Science Kolo №2

20

Ґ е н д е р н і с т е р е о т и п и – с ф о р м о в а н і культурою узагальнені уявлення про те, як поводяться чоловіки і жінки [1] – є досить стійкими в сучасному світі і передаються з по к о лін н я в покоління, впливаючи на усі сфери людської діяльності.

Народжуючись хлопчиком або дівчинкою, людина стає носієм біологічної статті. Але з часом в її житті з’являється таке поняття, як «соціальна стать», або ґендерна роль, що суттєво впливає на подальше життя. Не оминає ґендерний фактор і галузі видавничої справи та редагування. Принцип ґендерної рівності закріплений в Конституції України, ратифікованій Україною Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок 1979 року, Конвенції № 156 про працюючих з сімейними обов’язками, підсумкових документах Всесвітньої конференції з прав людини 1993 року, Конвенції про ліквідацію насильства щодо жінок, Конвенції про громадські та політичні права та Конвенції про соціальні, економічні та культурні права 1976 року. Проте питання ґендерної приналежності сфери видавничої справи та редагування зародилося вже давно і нерідко підіймається тепер в період законного паритету чоловіків та жінок. Тож галузь видавничої справи та редагування – це жіноча чи чоловіча сфера діяльності? Для вирішення цього питання її варто розглядати у двох напрямках: як сферу професійної та як наукової діяльності. Зазвичай, коли роботодавець шукає на певну посаду працівника, то, окрім професійних здібностей, його цікавлять і певні особисті якості. Фемінними якостями вважають поступливість, життєрадісність, сором’язливість, турботливість, здатність розуміти інших, здатність до співпереживання, м’якість, довірливість, спокій, внутрішню емоційність, інтуїтивне пізнання. Маскулінними якостями були визнані такі: схильність захищати свої погляди, незалежність, настирливість, сила особистості, аналітичний склад розуму, схильність до лідерства, схильність до ризику, швидке прийняття рішення, агресивність, індивідуалізм, амбіційність [1]. Окрім того, традиційною для жінок вважається обслуговуюча, виконавча діяльність, для чоловіків ж характерна творча, організаційна та керівна [3]. Якщо врахувати особисті якості, якими повинен володіти редактор чи видавець, а саме дисциплінованість, працьовитість, допитливість, цілеспрямованість, комун і к а б е л ь н і с т ь , ч у й н і с т ь , д о б р о з и ч л ивість, шанобливість, готовність допомогти та прийняти допомогу, творчість, хороша пам›ять, образне мислення, фізична витривалість, і зіставити їх з характерними ознаками фемінності та маскулінності, можна стверджувати, що галузь видавничої справи та редагування є більшою мірою чоловічою сферою діяльності. Сьогодні видавнича справа як різновид бізнесу стала тією сферою, де жінка-підприємець успішно може реалізувати власні задуми. Прикладом можуть слугувати видавництва «Наукова думка», «Либідь», «Видавництво

Наука/ Science

21 Kolo №2

Соломії Павличко “Основи”», «Дуліби», які очолюють жінки. Проте попри такі досягнення жінок в галузі, проаналізувавши сучасний стан професійної зайнятості на книговидавничому ринку, можна помітити певну закономірність: посади редакторів, коректорів, працівників відділу збуту та реклами посідають переважно жінки, проте керівні посади, а відповідно і високооплачувані, у видавництвах займають чоловіки. Тобто переважає такий тандем – власник/ директор/президент (чоловік) та головний редактор/редактор (жінка) («Академвидав», «Видавництво Старого Лева», «Видавництво ім. Олени Теліги»). Якщо розглядати видавничу справу та редагування як сферу наукової діяльності, то тут картина дещо інша. В Україні 25 ВНЗ, у яких молодь може здобути освіту за спеціальністю «Видавнича справа та редагування», і викладацький склад спеціальності складають у 90 % жінки. При цьому за роки незалежності України дисертації, дотичні до редакторського фаху (їх понад 170 [5]), захищали переважно жінки, що майже втричі перевищує кількість тих, які захистили чоловіки. Що стосується студентів, які навчаються на спеціальності «Видавнича справа та редагування», то 85 % з них – жінки [6]. У сфері видавничої справи та редагування як науковій значна роль відводиться публікаціям у наукових збірниках, фаховій періодиці, а також науковим, науковопопулярним та іншим виданням, дотичним до галузі. Якщо проаналізувати існуючі на книжковому ринку праці роботи з редакторського чи видавничого фаху, можна прослідкувати таке: авторами наукових видань є в більшості жінки; науково-популярних видань та довідкових – чоловіки, кількість праць яких в 3 рази перевищують видання жінок-авторів; тоді як науково-художніх та навчальних видань чоловіків-авторів вдвічі більше, ніж жіночих. Найбільше праць у сфері видавничої справи та редагування належить Тимошику М., Запаско Я., Бабич О., Низовому М., Партико З., Романюку М. та ін. Серед жінок-науковців, праці яких є суттєвим внеском у видавничу справу, варто виділити роботи Зелінської Н., Черниш Н., Огар Е., Антоник О, Сидоренко Н., Швецової-Водки Г., Шевченко В., Крайнікової Т. [5] та ін. Прослідковується домінування чоловіків в історичному аспекті розвитку галузі. У процесі підготовки спеціалістів галузі видавничої справи та редагування основний масив інформації – відомості про діяльність чоловіків-редакторів та чоловіків-видавців, наприклад, І. Франка, А. Кримського, М. Максимовича, М. Драгоманова, І. Раковського, І. Тиктора, І. Огієнка та ін. Лише де-не-де в науковій чи навчальній літературі, дотичній до галузі, можна знайти дослідження, присвячені жінці-реда ктору (М. Грінченко, Х. Алчевській, Н. Кобринській, С. Русовій, О. Кисілевській та ін.), які теж зробили чималий внесок у видавничу справу. І хоча про ґендерний паритет у видавничій справі почали говорити все частіше (у 2009 році була захищена дисертація «Ґендерний чинник у видавничій справі України: історія та сучасність» [6]), але це не тенденція, а, скоріше, припадкові дослідження. Тобто, література, написана чоловіком, дещо переважає ту, автором якої є жінка. Таку ситуацію можна пояснити так званим «тунельним» мисленням у чоловіків. Чоловік багато уваги приділяє деталям, здатний заглиблюватися і досліджувати одне явище чи предмет всебічно. Тому їм дуже підходить наукова робота у видавничій сфері, яка передбачає детальний аналіз певної ситуації, явища чи предмету. Жінки ж можуть виконувати кілька справ водночас. Це дозволяє їм ідеально виконувати функції головного редактора: спілкуватися з

Наука/ Science

авторами, слідкувати за роботою художнього, технічного, наукового та іншого редакторів, коректорів, художників, а також бачити майбутнє видання як цілісне. Для підведення логічного підсумку варто зазначити, що при визначенні того, чиєю ж сферою є видавнича справа та редагування – чоловіка чи жінки – слід орієнтуватися на сучасні реалії та важливість виконаної роботи об’єктами видавничої галузі. Тому можна стверджувати, що галузь видавничої справи та редагування належить жінкам: і як професійна сфера діяльності, адже саме жінки в більшості виконують редакторську та коректорську роботу, і як наукова – це відображається у суттєвому домінуванні жінок на посадах викладачів у ВНЗ України та переважаючій кількості наукових досліджень.

Kolo №2

22

Джерела 1. Ґендерний підхід: історія, культура, суспільство / За ред.. Л. Гентош, О. Кісь. – Львів : ВНТЛ-Класика, 2003. – 252 с.

2. Ґендерні дослідження в Україні: сайт. – Режим доступу : http://www.genderstudies-ukraine. org/index.html.

3. Жіночі і чоловічі професії: ґендерні стереотипи // Закарпатський регіональний центр зайнятості : сайт. – Режим доступу : http://www.dcz.gov.ua/zak/control/uk/publish/article;jse ssionid=65D0208747E191F9EC9E888D8E5BBC64?art_id=13410&cat_id=1083485.

4. Крючкова Ю. В. Вплив ґендерних стереотипів на професійне самовизначення юнаків/ Ю. В. Крючкова // Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського : сайт. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspo/2006_9_2/doc_pdf/kruchkova.pdf.

5. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського : сайт. – Режим доступу : http:// www.nbuv.gov.ua/.

6. Школик І. В. Ґендерний чинник у видавничій справі України: історія та сучасність : автореф. дис. ... канд. наук із соц. комунікацій : 27.00.05 / І. В. Школик ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка, Ін-т журналістики. – К., 2009. – 19 с.

Ґендерні стереотипи у дитячих творах ГАГАРКІНА Євгенія Розглянуто типові ролі чоловіка і жінки в дитячих творах і їхній потенціал у ґендерному вихованні дитини. Проаналізовано вплив цих ролей на формування дитини. Ключові слова: ґендерні стереотипи, ґендерні ролі, дитячі твори, сприйняття, рівність.

Typical roles of male and female in children’s literature and their potential in a gender education of the child were reviewed. The influence of these roles in the formation of the child was analyzed.

Keywords: gender stereotypes, gender roles, children’s literatutre, perception, equality.

Наука/ Science

23 Kolo №2

За останні дві тисячі років людство часто змінювало свої звичаї, традиції, а головне – погляди. Однак погляд на роль чоловіка і жінки як членів суспільства, а також на їхню поведінку у зв’язку з цим і сьогодні у багатьох ситуаціях залишається закостенілим. Так, вважається, що заробляти гроші й просто працювати, бути сильним морально й фізично – чоловіча прерогатива, у той час як справа жінок – куховарити, вести господарство, бути красивою та ніжною, охороняти та продовжувати рід. Усе це культивується і запам’ятовується ще з дитинства. Часто батьки просто не залишають дітям вибору думати інакше. Незважаючи на розквіт антиґендерного руху, появу різних течій фемінізму та угруповань, що діють в його межах, велику кількість акцій, демонстрацій, дискусій та висловлювань, вони все одно продовжують прививати ці ідеї своїм дітям. Окрім власного прикладу дорослих, особливо дієвими є такі засоби виховання, як казки та інші твори для дітей. Їх офіційно поділяються на 4 групи за віковою ознакою читача: І група – видання для дітей віком до 5 років; ІІ група – від 6 до 10 років; ІІІ група – від 11 до 14 років; ІV група – від 15 до 18 років [1]. Кожна з цих категорій має як свою мету, так і свої виражальні засоби. Так, наприклад, у творах для дітей до 5 років використовується проста для розуміння дитини лексика. Таким чином вона звикає до мови, її структури, а також вивчає перші основні життєві уроки. Твори для дітей молодшого шкільного віку ширше знайомлять свого читача з довкіллям та його різноманіттям, в т. ч. і з оточуючим його соціальним середовищем. Для дітей 11 – 14 років дійові особи літературних творів є як прикладом, так і антиприкладом моделей поведінки. У цей період відбувається становлення особистості, набуття нею моральних якостей, поглиблення та вироблення нових рис характеру. Твори для найстарших дітей (15 – 18 років) допомагають усвідомити та закріпити ролі майже дорослої особистості у суспільстві. Тут виявляються вдалі та не дуже приклади наслідування. Мова творів для цієї вікової категорії значно ускладнюється. Тепер дитина може оцінити не тільки зміст, а й форму, у яку він був вкладений. Тепер, для прикладу, розглянемо порівняльну таблицю образів чоловіків та жінок, що використовуються в українських народних казках (за Т. С. Пархоменко) [2] (див. табл.1). Таким чином, ми бачимо, що діти, яким читають українські казки, надійно усвідомлюють, що саме має робити чоловік, а що – жінка. Вважається, що так постановила природа, і, якщо чітко дотримуватись цих правил, життя буде гармонійним та щасливим. Не можна спростовувати актуальність цієї проблеми в наш час. Самоусвідомлення дітей, залежно від статі, проходить по-різному, майже протилежно. Молодший шкільний вік є також періодом ґендерної сегрегації, коли діти намагаються уникати представників іншої статі. Тенденція хлопчиків гратися з хлопчиками, а дівчаток з дівчатками починає виявлятися в дітей 3-річного віку й поступово підсилюється аж до початку статевого розвитку. Біологічна стать, соціальні ґендерні ярлики й психологічна ґендерна ідентичність діють спільно, примушуючи дитину об’єднуватися з дітьми однієї з нею статі й уникати об’єднання з дітьми протилежної. Ґендерна сегрегація призводить до того, що діти не вміють спілкуватися з представниками протилежної статі, це й викликає певні проблеми в підлітковому віці [2]. За допомогою казок та інших творів для дітей, в яких містяться ґендерні стереотипи, в дітях укріплюється подібне відчуття, яке вони просто «переростають».

Табл.1. Порівняльна таблиця чоловічих та жіночих образів, відображених в українських народних казках ТИПИ ЧОЛОВІЧИХ ОБРАЗІВ

ТИПИ ЖІНОЧИХ ОБРАЗІВ

юнак, який виборює своє щастя, допомагає мати, на долю якої припадають такі завдання, як бідним та знедоленим, захищає, визволяє, зма- народження дитини, виховання до пори юності, гається за жінку очікування сина, який «пішов у люди» наречена або дружина, яка часто виступає як чоловік, або старий (цар, чародій), який заважає своєрідний приз, який треба здобути, вибороти юнакові, тобто є джерелом (носієм) зла або визволити з неволі бабуся – добра порадниця, яку зустрічає юнак, що пішов виборювати своє щастя

Наука/ Science

дідусь, який своїми порадами допомагає героєві

Kolo №2

24

відьма: іноді виступає як позитивний персонаж, що допомагає головному героєві донька або сестра: кмітлива, хитра, винахідлива, працьовита; зазнає негативного ставлення від мачухи; допомагає головному героєві в досяганні його мети

ВИСНОВКИ Жіночий образ – в основному пасивний або Чоловічий образ – в основному активний герой, допоміжний образ, що постає або нагородою здебільшого позитивний, що проходить через головному героєві, або порадницею/помічниперешкоди задля досягання своєї мети. цею чи перешкодою.

Коли дитина стає перед вибором, який шлях у доросле життя обрати, виникає багато проблемних питань. Наприклад, дівчатка пам’ятають, що найголовніше в їхньому житті – сім’я, а хлопці цілеспрямовано шукають роботу, яка приносила б великі доходи. Це стає певним психологічним бар’єром, не дозволяючи впевнено обирати те, що суперечить подібним стереотипам. Одним зі способів подолання таких бар’єрів і став фемінізм – ідеологія, що затверджує рівність чоловіка та жінки в різних життєвих сферах (виникла ще в кінці XVIII ст.). Однак ця ідеологія практично не зачепила літератури для дітей. Науково-технічний прогрес дозволяє випускати дитячі твори не лише в друкованому вигляді. Найпопулярнішими за способом сприйняття та легкістю в усвідомленні для дітей, особливо з добре розвинутою візуальною пам’яттю, стали мультфільми. І якщо ще в кінці ХХ ст. героїні-жінки все одно виступали переважно гарними господинями, хазяйновитими і талановитими помічницями для своїх чоловіків, то вже на початку ХХІ ст. стало виходити все більше й більше мультфільмів з нетиповими жінками. Вони самі виборюють своє право на щастя, яке для них є відмінним від загальноприйнятого. Для них жертвування звичним способом життя задля досягнення своєї мети або мрії не є проблемою. Часто жінки стали виявляти значно вправніші фізичні вміння, ніж їх колеги-чоловіки. Причому образи таких жінок беруться з різних епох різних країн, тому кожен такий образ став своєрідним символом для певної категорії людей (наприклад, всесвітньо відомий персонаж американських коміксів та мультфільмів – Wonder Women, образ котрої заснований на грецькій міфології).

Джерела 1. Ґендерні стереотипи у виданнях для дошкільнят [Текст] // Ґендерний центр : сайт.

– Режим доступу : http://www.gendercentre.org.ua/dosv-d-partner-v/ endern-stereotipi-u-vidannyakh-dlya-doshk-lnyat/.

2. Желанова В. В. Потенціал української народної казки в ґендерному вихованні [Текст] / В. В. Желанова // Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського : сайт. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Apsf_lil/2009_21/zhelanova.pdf.

In rainbows, або Короткий гід по ЛГБТ в літературі

Наука/ Science

Отже, вплив ґендерних стереотипів на психологію дітей і людей загалом доведений. Але чи можна говорити про те, що такий вплив завжди має негативні наслідки? Через широку популярність течії фемінізму у вільному суспільстві, де проголошена свобода слова і свобода думки, виникла не тільки можливість вільного вибору кар’єрного шляху жінкою, що є певною мірою даниною сучасності, але й повна руйнація класичного образу чоловіка. Адже багато сучасних парубків знаходяться наче за тисячі кілометрів від цих літературних стереотипів. Чи їм просто в дитинстві не читали казок?

25

Подано короткий дайджест квір-проблематики в літературі. Розглянуто книги про ЛГБТ, їхніх авторів, викладено огляд ґей-лесбійської літературної критики, а також ЛГБТ літературні премії. Ключові слова: ЛГБТ, нетрадиційна орієнтація, ґей-лесбійська критика, квір-проблематика.

A brief digest of queer issues in the literature was made. Books about LGBT, their authors, gay and lesbian literary criticism, as well as LGBT literary award were reviewed.

Keywords: LGBT, gay and lesbian criticism, queer issues.

Поняття ґендеру та самоідентифікації дуже тісно пов’язані. Третім поняттям, яке логічно постає поряд з першими двома, є поняття сексуальності. У сучасному світі, де поступово, країна за країною, легалізують одностатеві шлюби, а також регулярно виступають супротивники цієї ідеї, тема нетрадиційної орієнтації є не тільки цікавою, а й актуальною. Тому хотілось би розглянути ЛГБТ-авторів, книги ЛГБТ-тематики, загдати про ґей-лесбійську критику, а також про нагороди, які вручають авторам та книгам, що мають відношення до ЛГБТ-спільноти. Письменники. Гомосексуальність, так чи інакше, існувала завжди – в усіх країнах і у всі часи. Змінювалось лише ставлення до такого вияву сексуальності. Відлік можна починати з Древньої Греції, яка толерувала подібні стосунки. У давньогрецькій міфології герої нетрадиційної орієнтації не були чимось надприроднім, а багатьох тогочасних чоловіків-поетів та письменників

Kolo №2

КЕНДЗІОР Ольга

Наука/ Science Kolo №2

26

вважають гомосексуальними. Згадаймо лише острів Лесбос, де проживала найвідоміша жінка-поет Сапфо, який подарував свою назву жіночим гомосексуальним стосункам. Проте, у подальшому розвитку людства, не усі культури толерували одностатеві стосунки, тому свою сексуальність багатьом доводилось приховувати. Загалом гомосексуальних письменників умовно можна поділити на дві групи: ті, хто офіційно «вийшов з комірчини» та ті, про чию нетрадиційну орієнтацію точаться запеклі дискусії серед літературних критиків, біографів та звичайних читачів. До першої групи можна віднести Оскара Уайльда, Трумена Капоте, Гертруду Стайн, Артюра Рембо та Поля Верлена, Вістена Г’ю Одена, Сельму Лагерлеф та Марселя Пруста. Хоча останній «комірчину» так і не покинув, проте з його латентно пригніченою гомосексуальністю погоджуються усі знавці життя та творчості видатного модерніста. Серед сучасних письменників найвідомішими є Стівен Фрай, Майкл Каннінгем, Едвард Олбі, С’юзен Зонтаґ. Вірджинія Вулф, Марина Цвєтаєва, Ольга Кобилянська, Агатангел Кримський, Волт Вітмен, Вільям Шекспір, Джордж Байрон, Емілі Дікінсон, Юкіо Місіма – цих митців можна віднести до другої групи. Хоча жоден з них і не робив офіційних заяв щодо власної сексуальності, проте їм дуже часто приписують нетрадиційну орієнтацію. Кажуть, що більшість сонетів Шекспіра написані зовсім не на честь жінки, що дружба місіс Вулф з Вітою Саквіл-Вест була чимось більшим, аніж просто приятельськими стосунками, так само, як і дружба Лесі Українки з Ольгою Кобилянською, Марини Цвєтаєвої з Софією Парнок, Юкіо Місіми з Дзіро Фукусімою. Правду про ці стосунки дізнатись надзвичайно важко, тим більше через таку кількість років, та і чи варто це робити? Дуже велика кількість письменників жодним чином не пов’язує свою орієнтацію з творчістю. Зокрема, вищезгаданий Майкл Каннінгем неодноразово наголошував, що його орієнтація не повинна бути його визначальною характеристикою. А драматург Едвард Олбі, автор загальновідомої п’єси «Хто боїться Вірджинії Вулф», на врученні літературної премії «Лямбда» у 2011 році заявив: «Письменник, що є ґеєм або лесбійкою, мусить вміти вийти за межі себе. Я не ґей-письменник. Я письменник, що виявився ґеєм». Література. У наш час книги, де персонажем є представник ЛГБТ-спільноти, не дивина. Ця тема особливо популярна серед авторів так званої «young adult» літератури. Найяскравішими прикладами можуть слугувати «Хлопець зустрічає хлопця» Девіда Левітана та «Переваги скромників» Стівена Чбоскі, що стали абсолютними бестселерами в англомовному світі. І якщо раніше про гомосексуальність героїв (втім, як і авторів) не могли писати відкрито, то у 1990–2000-х гомосексуальний головний герой з’являється як у легких комедійних сюжетах (А. Каммінгс «Чарівна казка Томмі»), так і у серйозних напружених творах (К. Ішервуд «Самотній чоловік»). Проте, не варто вважати, що усі автори книг на ЛГБТ-тематику самі є частиною цієї спільноти. Яскравим прикладом є Джеффрі Євгенідіс, автор відомої книги «Середня стать», що торкається питань транссексуальності. Євгенідіс, який отримав за цей твір Пулітцерівську премію, є гетеросексуалом. На теренах нашої країни головним проривом у області ЛГБТ літератури є вихід у 2009 році квір-антології «120 сторінок Содому». Звісно, до цього в Україні випускали книги ЛГБТ-авторів, а також художні і нехудожні книги на цю тематику, проте це перша і поки що єдина оригінальна антологія, сформована вітчизняними поетами та перекладачами. Тут зібрано найкращі зразки ЛГБТ-поезії, яка

Наука/ Science

27 Kolo №2

є особливим видом творчості. Подібні антології за кордоном почали з’являтись ще наприкінці 80-х (наприклад, «Gay & Lesbian Poetry in our Time: An Anthology», видана St. Martin’s Press ще у далекому 1988). Проте не завжди ставлення до ЛГБТпоезії було таким прихильним. Твори Вістена Г’ю Одена, що мають гомоеротичний характер, довгий час ігнорувались та не включались у загальну спадщину цього великого поета. Також варто звернути увагу на науково-популярні видання квір-тематики. Звісно, усі подібні видання, що з’являються на наших теренах, є перекладними, оскільки сучасна українська наука не надто цікавиться вивченням питань сексуальності та ґендерної ідентифікації. Серед науково-популярних книг ЛГБТ-тематики, перекладених українською, найбільш помітними є «Сексуальне дисидентство» Джонатана Долімора, «Веселкова абетка» Роберта Бєдроня та «Всередині й назовні: лесбійські теорії, геївські теорії» Діани Фасс. Та ці книги (що, в принципі, природно майже для усіх книг нашої держави) випущено мізерними накладами, і вони можуть вважатись бібліофільськими знахідками одразу ж після випуску. Статті на ЛГБТ-тематику регулярно друкував журнал Харківського Центру Ґендерних Досліджень (ХЦҐУ) «Ґендерные исследования», що виходив з 1998 року по 2010 рік. Цей журнал можна вважати чи не єдиним джерелом, за яким можна відслідковувати напрямки та динаміку розвитку ґендерних та ЛГБТ-студій на теренах колишнього СРСР. Ґей-лесбійська критика. Перші згадки про ґей-лесбійську критику з’являються на початку 90-х, тоді ж почали виникати відповідні університетські курси (наприклад, зараз такі існують практично у всіх великих університетах США). Найкраще для україномовного читача основи ґей-лесбійської критики виклав Пітер Баррі у «Вступі до теорії». Отож, згідно з Баррі, визначальною категорією аналізу та розуміння для цієї критики є сексуальна орієнтація. При цьому ґрунтується ЛГБТ-критика на постструктуралізмі. Та окрім цього, ґейлесбійські студії мають важливі соціально-політичні цілі – своєрідне протистояння дискримінації, гомофобії та гетеросексизму. Варто також згадати, що не усі книги гомосексуальних авторів або твори гомосексуальних критиків належать до ґей-лесбійської критики, так само, як і книжки цієї галузі не спрямовані лише на гомосексуальне коло читачів. У межах ґей-лесбійської критики сформовано три течії, між якими існує ряд відмінностей: лесбійський фемінізм (що походить від класичного фемінізму), лібертинське лесбійство (що, в свою чергу, пориває з фемінізмом) та ґей-студії. То що ж, власне, роблять ґей-лесбійські критики? Одним з основних завдань є створення власного альтернативного ЛГБТ-канону авторів. Також вони шукають елементи нетрадиційної сексуальності в творах класичної літератури та ставлять у центр уваги гомосексуальні аспекти цієї літератури, які раніше замовчувались. Поряд з цим, ґей-лесбійські критики викривають гомофобію класичної літератури, що заключається в ігноруванні гомосексуальних елементів творів окремих письменників. Літературні премії. У світі існує безліч літературних нагород – національні літературні нагороди, нагороди та премії імені відомих та видатних письменників, вшанування для окремих жанрів та творів певної тематики. Природно, що ЛГБТ-спільнота також відзначає помітні твори та їх авторів. Найдавнішою з подібних премій є «Stonewall Book Award» – премія, що вручається з 1971 року. Нагороду отримують англомовні літературні твори на ЛГБТ-тематику, видані у США. Існує три категорії – художні (Barbara Gittings

Наука/ Science Kolo №2

28

Literature Award), нехудожні (Israel Fishman Non-Fiction Award), а також дитячі/юнацькі (Children’s and Young Adult Literature Award) твори. Свою теперішню назву премія отримала у 2002 році на честь Стоунвольських бунтів, до того вона 3 рази трансформувалась та змінювалась. Спонсорами та фундаторами нагороди є Американська бібліотечна асоціація. У 1988 році літературною фундацією «Лямбда» було започатковано літературну премію «Лямбда», якою нагороджуються книги, видані у США. Категорії нагороди: гумористична, біографічна та романтична проза. У 2004 році через премію стався скандал – трансґендер-спільнота опротестувала нагородження книги «The man who would be Queen: The Science of Gender-bending and Transsexualism» Дж. Бейлі, звинувативши книгу в трансофобії. Пізніше рада премії забрала у Дж. Бейлі нагороду та принесла вибачення усій ЛГБТ-спільноті.

Publishing Triangle (нью-йоркська спільнота ґеїв та лесбійок у видавничому бізнесі) та Фонд Ферро-Грамлі у 1990 році вперше вручили дві нагороди за ґей-літературу та лесбійську літературу. У 2008 році нагороди об’єднали в одну, якою може бути нагороджено або чоловіка, або жінку. Літературна премія створена у пам’ять про письменників Роберта Ферро і Майкла Грамлі та носить їх ім’я. Наймолодшою є канадська літературна ЛГБТ-нагорода – Премія Дейна Оґілві, що вручається з 2007 року. Грошовий приз у розмірі 4 тис. канадських доларів вручається авторові, що має в доробку хоча б одну опубліковану книгу чи збірку поезій. Премія носить ім’я Дейна Оґілві – канадського редактора та письменника, що помер у 2006 році. На даний момент – це єдина ЛГБТ-премія у Канаді. В Україні, звісно, також є численні ЛГБТ-організації та спілки (станом на 2011 рік їх було зафіксовано 35), проте вони діють у інших, нелітературних сферах – захист прав учасників ЛГБТ-спільноти, боротьба проти гомо- та трансофобії, акції та заходи щодо профілактики ВІЛ СНІДУ, а також дослідницька діяльність Хоча можна сказати, що Україна, слідом за усіма країнами світу, робить певні дрібні кроки для покращення ставлення до ЛГБТ-ком’юніті, але гомо- та трансофобні настрої все ж досі надто сильні у країнах колишнього СРСР. На теренах нашої країни ґей-лесбійські студії є цікавим та широким полем для наукової діяльності, оскільки воно практично не досліджене, ба більше – його майже не торкалась рука вітчизняного науковця. Будемо сподіватись, що молоді сучасні амбітні дослідники виправлять цю прикрість та подарують нам не одну якісну роботу на теми ґендеру та сексуальної самоідентифікації. Джерела 1. 120 сторінок Содому: Сучасна світова лесбі/ґей/бі література. Квір-антологія / Упор. І. Шувалова, А. Позднякова, О.Барліг. – К. :Критика, 2009. – 138 с.

2. Баррі П. Вступ до теорії: літературознавство та культурологія / П.Баррі ; Пер. з англ. О. Погинайко ; наук. ред. Р. Семків. – К. : Смолоскип, 2008. – 360 с. – (Серія «Пролегомени»).

3. Долімор Дж. Сексуальне дисидентство / Дж. Долімор ; Пер з англ. І. Гарник, П. Таращук. – К. :Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 558 с.

4. Марценюк Т. ЛГБТ-движение в Украине: 10 лет спустя / Т. Марценюк [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.gender.univer.kharkov.ua/gurnal/20-21/07.pdf.

5. Харьковский Центр Ґендерных Исследований – журнал ХГЦИ «Ґендерные исследования» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kcgs.org.ua/gurnal.shtml.

Наука/ Science

6. American Library Association – Stonewall Book Awards. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ala.org/glbtrt/award.

7. Lambda Literary Awards Ceremony [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www. lambdaliterary.org/.

8. National Public Radio. Playwright Albee Defends ‘Gay Writer’ Remarks [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.npr.org/2011/06/06/136923478/ playwright-edward-albee-defends-remarks.

9. The 2003 Pulitzer Prize Winners: Fiction. Middlesex by Jeffrey Eugenides [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pulitzer.org/works/2003-Fiction.

10. The Publishing Triangle – Ferro-Grumley Award for LGBT Fiction. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.publishingtriangle.org/awards.asp.

11. The Writers’ Trust of Canada – Dayne Ogilvie Prize. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.writerstrust.com/awards/dayne-ogilvie-grant.aspx.

Kolo №2

29

Критика

Эволюция образа мужчины в художественной литературе ХХ века

Рассмотрены характерные особенности изображения мужчины в художественных произведениях ХХ в. Проанализировано постепенное изменение позиции мужчины относительно новой роли женщины в условиях немодернового общества. Ключевые слова: образ мужчины, эволюция, женский статус.

The characteristic features of images of a man in the literature works of the twentieth century were reviewed. The gradual change of position of the new men relatively to the women›s new role in non-modern society was analyzed.

Keywords: image of a man, evolution, women›s status.

33 «...мужчина должен работать и обеспечивать семью («инструментальная» роль). На долю женщины выпадает забота о семейном очаге и детях («экспрессивная» роль). Именно это обуславливает физическое и социальное преимущество мужчин» [2].

Kolo №2

Умберто Эко говорил, что «книги пишутся не для того, чтобы в них верили, а для того, чтобы их обдумывали. Имея перед собой книгу, каждый должен стараться понять не то, что она высказывает, а что она хочет высказать» [1]. Это утверждение справедливо, в первую очередь, по отношению к художественной литературе, которая, несмотря на запутанные чащи метафор, символов и аллюзий, все-таки является, пускай и субъективно отрефлексированным, но отражением действительности. И тщетны попытки любого автора абстрагироваться от своей собственной современности. Как и бессмысленна фраза об объективном независимом изучении общества, когда сам ученый-социолог представляет его непосредственную часть. Критическая, прямолинейная, а подчас и открыто провокационная художественная литература ХХ в. стала воплощением модернистских, а впоследствии и постмодернистских настроений, олицетворением эпохи кризисов, войн, революций, научных прорывов, политической активности масс и безапелляционного заявления женщины о своем истинном месте и предназначении в постиндустриальном мире. С этой точки зрения особенно интересно преимущественно консервативное «поведение» мужчин-литераторов, которые в своих произведениях начала второго тысячелетия продолжали стойко придерживаться традиционных взглядов относительно проблем маскулинности и феминности. Однако уже к средине ХХ в. писатели на страницах своих собственных произведений не смогли избежать проблемы несоответствия пола выполняемым общественным ролям (или предписываемых к выполнению) и опустить дилемму о соотношении биологических и социальных функций человека. Показательным подтверждением данной гипотезы

Критика / Critique

КИСЕЛЕВА Валентина

Критика / Critique Kolo №2

34

может служить рассмотрение эволюции образа мужчины в художественных произведениях в течении довоенного и послевоенного периодов ХХ в. Итак, 1920 г. Советский писатель Евгений Замятин создает остросатирический роман-дистопию «Мы». Герои романа – возможные прототипы нового вида людей в гипертоталитарном государстве – нумера, у которых вместо имени стандартная комбинация из букв и цифр. Интересно, что даже настолько обезличенный способ наименования сохраняет половую дифференциацию: мужчины обозначаются с помощью согласных букв, в то время, как для женских «имен» используются только гласные буквы. Юнифа – общеобязательный вид одежды – также имеет различный цвет, который точно указывает на принадлежность к тому или иному полу. Основной мужской образ – виртуозный математик-инженер Д-503, у которого мозг является «хронометрически выверенным, сверкающим, без единой соринки механизмом», и для которого проявление высшего счастья – таблица умножения, что «мудрее, абсолютнее древнего Бога», поскольку она никогда не ошибается. Д-503 положительно и с пониманием оценивает современный ему общественный строй, презрительно отзываясь о примитивной государственной организации древних – периоде до существования Единого Государства. Вот как он характеризует процедуру перевыборов мудрого Благодетеля – главы государства: «Разумеется, это не похоже на беспорядочные, неорганизованные выборы у древних, когда – смешно сказать – даже неизвестен был заранее самый результат выборов» [3]. Четкость и размеренность строго последовательной жизни Д-503 наблюдается и в сфере интимных отношений (благодаря тщательно продуманной политике Единого Государства). Свое право каждого на каждого, которое гарантируют «розовые билеты», главный герой реализует с женским нумером О-90 – «вся из окружностей, с детской складочкой на руке». Однако с появлением I-330 – «тонкая, резкая, упрямогибкая, как хлыст» – жизненно важная рациональность Д-503 ощутимо нарушается, мучительным сомнениям повергаются основы привычного мировоззрения, что впоследствии приводит к серьезной форме психологической патологии – возникновению души.

I-330 манит к себе и вызывает зависимость у главного героя с помощью не понятных ему, не поддающихся объяснению, иррациональных, магнетических средств: «И такая радость покориться этому “нужно”. Вероятно, куску железа так же радостно покориться неизбежному, точному закону – и впиться в магнит» [3]. Она втягивает его в эпицентр революционных событий, но именно такого «посягательства» на самое священное сознание законопослушного Д-503 вынести не может. Когда внутренний конфликт достигает апофеоза, нарушенная психика Д-503 не выдерживает: главный герой готов на любые жертвы, чтобы раз и навсегда избавиться от пугающего и отторгаемого нового. Как видим, в предостерегающем романе «Мы» противоречия между внутренним миром героя-мужчины и окружающими его условиями показаны чрезвычайно ярко, где резкий контраст обыденному, а оттого нормальному и допустимому, составляет неприемлемое, вне всяких стандартов, а, следовательно, неправильное поведение женщины. Еще одному выдающемуся советскому писателю и драматургу начала ХХ в. Михаилу Булгакову в своем небольшом (в значительной степени автобиографическом) рассказе «Морфий» (1927) удалось чрезвычайно тонко передать образ мужчины периода первых лет власти советов – мужчины, которого сломали одни обстоятельства, и мужчины, который осознанно обрек себя на зависимость от других, еще более сложных обстоятельств.

Критика / Critique

35 Kolo №2

Ключевым образом рассказа является доктор Поляков, чья жизненная ситуация сложилась весьма неблагоприятным образом. И здесь, как и у героя Замятина Д-503, снова не обошлось без женского вмешательства. На драматический поворот судьбы Сергея Полякова повлияла измена его собственной жены – оперной певицы с необыкновенным голосом. Теперь, ранее «очень жизнерадостный человек», доктор представляет из себя психически неуравновешенного, замкнутого нелюдима, морфиниста, хотя на протяжении длительного периода герой не решается признаться окружающим и тем более себе в этой трагической зависимости: «Но маленькая привычка ведь не есть морфинизм?» [4]. Однако неутешительные последствия неизбежны. Постоянное увеличение дозы морфия и сокращение промежутка между уколами свидетельствует о летальной степени зависимости. В конечном итоге доктору Полякову приходится столкнуться с жестокой реальностью: «Да, я дегенерат. Совершенно верно. У меня начался распад моральной личности» [4]. Именно таким неуверенным, психологически сломанным, слабым и неустойчивым, потерявшим смысл своего существования благодаря женской легкомысленности предстает перед нами образ мужчины в булгаковском рассказе «Морфий». Таким же одиноким, разочарованным в своей бессмысленной жизни, потерявшим к ней интерес, склонным к суициду показан нам и главный мужской образ романа «Тошнота» французского писателя и философа-экзистенциалиста Жан-Поля Сартра историк мсье Антуан Рокантен. «А я живу один, совершенно один. Не разговариваю ни с кем и никогда: ничего не беру, ничего не даю» [5]. И, тем не менее, несмотря на подчеркнутую отстраненность от других людей, благодаря записям главного героя в личном дневнике можно четко проследить его привязанность к Анни – девушке, с которой Антуан расстался несколько лет назад, но влияние которой до сих пор остается очевидным. Для Анни Антуан представляет некий ориентир, «дорожный столб, который указывает расстояние к Мелену и Монтари». Встретившись снова после расставания, Анни считает, что изменилась только она, а Антуан остался прежним. С таким утверждением Рокантен спорить не решается, поскольку опасается, что Анни не сможет понять его странностей. Материально обеспеченный, не связанный семейными узами, не имея детей, главный герой предусматривает свою единственную неприятность в том, что он существует. «Но эта неприятность столь расплывчатая, столь метафизическая и отвлеченная, что я ее стыжусь» [5]. Исходя из личного опыта, много путешествовавший и достаточно повидавший Рокантен, приходит к выводу о том, что жизнь – абсурдна, она не имеет никаких логических закономерностей, все происходит случайно и не поддается разумному объяснению. Мир не имеет смысла, и поскольку твердой опоры под ногами нет, все плывет; это вызывает чувство тошноты и тревоги: «…случайность – это нечто кажущееся, не видимость, которую можно развеять; это нечто абсолютное, а стало быть, некая совершенная беспричинность» [5]. Человек осужден быть свободным, так как он постоянно должен осуществлять выбор и принимать решения на свой страх и риск. Осуждая природу и мир вещей за их абсурдность, единственное утешение Антуан находит в джазовой музыке – сильный голос негритянки действует на него успокаивающе, подавляет тошноту и наталкивает на размышления о чем-то вечном, в процессе создания которого он все-таки усматривает такой бесценный смысл существования. То есть Сартр посредством своего героя показывает, что альтернативные способы решения экзистенциальных проблем, которые граничат

Критика / Critique Kolo №2

36

с психическими отклонениями и мировоззренческими кризисами, лежат, прежде всего, в сфере создания и потребления духовно-культурных благ. Этим, безусловно, Антуан Рокантен характерно отличается от принужденного к конформизму Д-503 и безвыходно запутавшегося Сергея Полякова, чьи жизненные катаклизмы, с их точки зрения, спровоцированы женщинами. Решительными, ловкими и находчивыми изображаются мужчины в произведениях второй половины ХХ в. И хотя первые мужские образы такого типа можно проследить еще с 1930-х годов – тот же харизматический Остап Бендер Ильфа и Петрова, – эпоха постмодернизма в этом плане внесла некоторые существенные коррективы. Для примера возьмем предприимчивого и не унывающего Рэндла Патрика Макмерфи – главный образ культового романа «Над гнездом кукушки» (1962) американского писателя Кена Кизи. «А этот рыжий, с длинными рыжими баками и всколоченными, давно не стрижеными кудрями… челюсть широкая, и плечи, и грудь, и широкая зубастая улыбка» [6]. Макмерфи изображается сильным не только физически, но и эмоционально, и для других пациентов становится олицетворением непоколебимого героя. И только из его размышлений можно понять, насколько трудно дается ему такой образ. Бунтарь, авантюрист и пройдоха – он кардинальным образом меняет жизнь отделения психиатрической больницы и ценой невероятных усилий доказывает, что больные (примечательно, что все они мужчины) – не «кролики», и способны противостоять «комбинату». В его конфликте со старшей сестрой мисс Гнусен можно усмотреть намеки на изменение ґендерно-возрастного состава американских рабочих, когда энергичные женщины стремительно начинают занимать руководящие позиции в профессиональной среде. «Мы жертвы матриархата, друг мой, и врач также бессилен перед этим, как любой из нас… Доктор Спайк… В точности такой же как мы: ясно осознает свою неполноценность… он совершенно не способен руководить отделением без помощи нашей мисс Гнусен и понимает это» [6]. Другими словами, примечательно, что активная позиция женщины «мужскими глазами» уже не воспринимается как нечто шокирующее, а, наоборот, принимается и иронически оправдывает те разрушительные последствия, которые влекут женское вмешательство. В завершение хочется рассмотреть истинно благородный образ врача Ивана Гирина из романа Ивана Ефремова «Лезвие бритвы» и противоречивую личность лоббиста табакокурения Ника Нейлора из романа Кристофера Бакли «Здесь курят». Антиподы с моральной точки зрения, эти два героя на самом деле имеют много общего. Это прежде всего – эрудированность, высокий профессионализм и четкое понимание происходящего (в отличие от того же Рокантена). И что особенно важно, их объединяет новое, переосмысленное восприятие женщины. Гирин и Ник относятся к профессиональным достижениям Симы и Полли не как к чему-то презрительному, недопустимому и иррациональному, а с уважением и даже гордостью оценивают (свою) женщину как равного партнера. «О гениальности ее, как отметил про себя Ник, свидетельствовало хотя бы то, что она не обрезала волосы, но отрастила их до самих плеч, так что весь ее облик… ничем не напоминал о привычном натужно-деловом стиле, который женщины усваивают, принося природную свою красоту в жертву ассимиляции полов, без коей невозможно дорасти до поста равноправного партнера, старшого вице-президента или хотя бы министерской секретарши» [7]. Таким образом, мужская реакция на решительное разрушение статусных стереотипов женщинами на протяжении целого ХХ в. в художественной

Источники 1. Умберто Э. Имя розы : Детектив. Вып. 2. / Э. Умберто. – М. : Кн. палата, 1989. – 496 с.

2. Крадин Н. Политическая антропология : Учебник / Н. Крадин. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Логос, 2004. – 272 с.

3. Замятин Е. Мы: Роман / Е. Замятин. – М. : Худож. лит., 1989. – 351 с.

4. Булгаков М. Собрание сочинений в одной книге / М. Булгаков. – Х. : Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2011. – 1088 с.

5. Сартр Ж.-П. Тошнота [Электронный ресурс] / Ж.-П. Сартр. – Режим доступа : http:// tululu.org/read76169/111/.

6. Кизи К. Над кукушкиным гнездом [Электронный ресурс] / К. Кизи. – Режим доступа : http:// lib.ru/KIZI/kukushka.txt.

7. Бакли К. Здесь курят [электронный ресурс] / К. Бакли. – Режим доступа : http://www. bookmate.com/r#d=TjxkUQZl.

Критика / Critique

литературе прослеживается весьма неоднозначно. Тем не менее, особенно негативное отношение к феномену активизации феминности прослеживается в литературе довоенного периода, когда герои-мужчины попросту не могут справиться с собственными внешними и внутренними вызовами, не говоря уже о необходимости понимания какой-то сомнительной и нерациональной женской инициативы. Напротив, мужские образы второй половины ХХ в. предлагают несколько обдуманную и взвешенную позицию, которая рассматривает, с их точки зрения, нетрадиционное поведение женщин как в целом нежелательное, но допустимое последствие новой постиндустриальной/информационной эпохи.

Криза маскулінності у фікшн і нон-фікшн БЛІНОВА Єлизавета Розкрито сутність «кризи маскулінності» в літературному дискурсі, проаналізовано парадигму розвитку образу чоловіка в західній та вітчизняній літературі. Подано характеристику соціальнокультурних детермінант, які впливають на зміну маскулінної ідентичності в фікшн та нон-фікшн. Ключові слова: ґендер, маскулінність, чоловічий образ, ідентичність, інфантильність, криза, культура.

The essence of the «crisis of masculinity» in literary discourse was revealed, paradigm of development of the image of man in Western and native literature was analysed. The characteristic of socio-cultural determinants that affect the change of masculine identity in fiction and non-fiction were given.

Keywords: gender, masculinity, masculine image, identity, infantilism, crisis, culture.

Інтерес до проблеми маскулінності виник з появою уявлень про кризу маскулінності в 70-ті рр. ХХ ст. До цього часу це питання не розглядалося в рамках суспільних наук. Це було зумовлено тим, що загальний погляд на чоловіка спирався на патріархальні позиції, згідно з якими він завжди асоціювався з силою і владою. Те, що деякі чоловіки не являються прикладом сили або влади, звичайно,

Kolo №2

37

Критика / Critique Kolo №2

38

не заперечувалося, але й не аналізувалося. Однак настали часи, коли, по-перше, стало неможливо не помічати «проблемних» чоловіків, а по-друге, змінилася свідомість і самосвідомість як чоловіків, так і жінок. Зокрема в останній третині XX ст. історична криза звичного ґендерного ладу почала викликати зростаючу стурбованість і невдоволення як чоловіків, так і жінок. З’явилися міркування про так звану «кризу маскулінності». Під цією метафорою розуміють неможливість виконання чоловіком традиційних чоловічих ролей. Суспільство розглядає таких чоловіків як невдах. Деякі автори вбачають проблему в тому, що чоловіки як ґендерний клас чи соціальна група відстають від вимог часу. Їхні установки, діяльність і особливо групова самосвідомість, уявлення про те, яким може і повинен бути чоловік, не відповідають соціальним умовам і підлягають радикальній зміні і перебудові. Тобто чоловіки повинні дивитися і рухатися вперед [1]. Зарубіжні дослідження з цієї проблеми пов›язані з іменами Е. Бадінтер, Ш. Берн, С. де Бовуар, П. Бурдьє, Р. Коннелла, М. Леррі, М. Месснер та ін. Цей науковий напрям розвивають і сучасні вчені пострадянського простору Г. А . Брандт, В. А. Геодакян, Т. А. Гурко, Е. А. Здравомислова, І. С. Кон, В. А. Раміх, Е. І. Слепян, Є. І. Трофімова, Б. Ц. Урланис, С. М. Ушакін, Ж. В. Чернова, Е. Р. Ярська-Смирнова та ін. Трансформація ролі і місця жінки в суспільстві не могла не вплинути на традиційний чоловічий спосіб життя (орієнтований на незалежність, досягнення, домінування), оскільки «суто чоловічі достоїнства і цінності (мужність, сила, відвага, агресивність, незворушність), навіть самі громадські чоловічі ролі (годувальника, захисника, опікуна, керівника) часто вже не відповідали тим суспільно-політичним змінам, які пережило людство впродовж ХХ століття. Чи не найважливішим чинником виникнення різноманітних чоловічих рухів стала ідеологія і практика фемінізму другої хвилі, що активно відстоює економічні, політичні, особисті права жінок в цьому досі суто чоловічому світі» [2]. Однією з актуальних тем в ґендерній проблематиці є трансформація чоловічого образу в літературі на рубежі XX–XXI ст. Сучасна література все більш плюралістична. Це стосується і таких, здавалося б, стійких уявлень, як образ «чоловічого» в літературі. Відмова від диктату традиційних цінностей, насамперед релігійних, успіхи фемінізму в розвинених демократичних країнах, глобалізація культури викликали до життя розмаїття уявлень про «чоловіче», настільки неможливе раніше. Разом з тим традиційні образи маскулінності продовжують зберігатися, співіснуючи з новими трансформаціями [3]. Американський антрополог Ф. Боас розглядає плюралізм в культурі як існування однієї або декількох форм поведінки, начал, сфер знань, які існують індивідуально – незалежно один від одного, як розмаїття тенденцій, існуючих в єдиному культурному просторі [4]. Дослідження маскулінності на Заході починаються на початку 90-х рр. У 1990 р. виходить книга Роберта Блая «Залізний Джон» (Iron John: A Book About Men), що стала бестселером в США і активізувала чоловічий рух. У ній автор за допомогою аналізу стародавніх сказань, міфів, казок (примітно, що і сама книга названа, як одна з казок братів Грімм) і ритуалів намагається реконструювати початкову сутність чоловіка, первісне відчуття світу, закладене в його психіці. Витоки кризи маскулінності багато в чому полягають в суперечливості існуючих визначень цього поняття, як стверджує психолог Джозеф Плек. В своїй праці «Міф маскулінності» (The myth of masculinity) він зауважує, що чоловік, як не парадоксально, змушений бути жорстким та конкурентним на роботі, але дбайливим вихователем вдома; мати численний сексуальний досвід, поки

Критика / Critique

39 Kolo №2

не «заспокоїться» і стане вірним одній жінці; бути сильним і закритим, але водночас – емоційно доступним для своїх близьких друзів і членів сім›ї. Одна з небагатьох книг, повністю присвячених дослідженню маскулінної літератури, праця Девіда Розена «Зміна вигадок про маскулінність» (The Changing Fictions of Masculinity) зупиняється на літературному модерні. Розен стверджує, що ідеї мужності змінюються з часом за допомогою діалектичного процесу, в той час як домінантна, стабільна ідея мужності передається наступному поколінню тільки для того, щоб воно різко протиставило їй власні ідеї, які потім будуть синтезовані у новий, стійкий стереотип маскулінності; маскулінність може бути або стереотипною, або більш жіночою. Розен вважає, наприклад, що фемінізована маскулінність вікторіанської Англії призвела до появи «первинної маскулінності» модерністів. Бертольд Шон-Харвуд в своїй книзі «Чоловік, котрий пише» (Writing Men: Literary Masculinities from «Frankenstein» to the New Man), також розглядає маскулінні емоції та елементи опікування чоловіками в літературі. На відміну від більшості дослідників, Шон-Харвуд аналізує новели ХХ ст. Він доводить, що через гегемоністичну владу, якою чоловіки володіли впродовж історії, вони в основному невидимі в суспільстві. На кожній сторінці Шон-Харвуд стверджує, що багато авторів зображують чоловіків та жінок як повністю окремі статі, які розрізняються агресивною поведінкою, типовою для багатьох чоловічих персонажів. Багато авторів, стверджує дослідник, все більше усвідомлюють свою ґендерну позицію чоловіка і починають зображувати чоловіків та жінок як індивідуальні, мультиґендерні «самості», свого роду гібриди обох статей. Він припускає майбутнє, в якому чоловіки та жінки будуть бачити один одного не як протилежності, а як людські індивіди, які прагнуть досліджувати власну складну ґендерність. Якщо розглядати кризу маскулінності через призму американської постмодерної прози, то насамперед увагу привертають інтелектуальний роман Девіда Фостера Уоллеса «Нескінченний жарт» та відомий «Бійцівський клуб» Чака Палагнюка. В обох книгах є чоловічі персонажі, які управляють гамою мужності, але ті, кому найкраще вдається усунення ґендерних стереотипів (Дональд Гейтлі в «Нескінченному жарті» та оповідач в «Бійцівському клубі») розвивають маскулінність, яка поєднує сильну, фалічну та виховну, тестикулярну маскулінність, створюючи збалансований ґендер. В той же час обидва романи досліджують майбутнє постмодерної белетристики. «Нескінченний жарт» Фостера Уоллеса зосереджується на декількох чоловічих персонажах, які втілюють різні погляди на маскулінність. У першій частині опусу Уоллес фокусується на Хелі Інкаденца – спортивній та академічній зірці в елітній тенісній академії, який стикається з кризою ідентичності. Сім›я Хела ексцентрична і талановита, вносить свою частку у його нездатність впоратися зі стресами сильної материнської фігури і конкурентоспроможного тенісиста. Його старший брат Орін, професійний гравець в НФЛ, є важливим символом в умовах зображення маскулінності Уоллесом. На додаток до фізичних талантів, Орін втілює гіперболічну чоловічу сексуальність, яка пояснює його патологічну необхідність спокушати жінок. Їхній батько Джеймс є емоційно закритим алкоголіком, який врешті-решт закінчує життя самогубством після того, як робить успішну кар›єру авангардного режисера. Всі ці чоловічі персонажі викривляють нормальні стосунки між статями, які розглядаються в більшості досліджень маскулінності. Замість того, щоб визначати себе через чоловіків, жіночий персонаж в романі – Евріл Інкаденца, мати Хела і Оріна та дружина Джеймса – виступає тим, через

Критика / Critique Kolo №2

40

кого визначають себе три головні герої-чоловіки. У своїй спробі встановити нову хвилю постмодерністської художньої літератури Уоллес використовує стратегію гомологічного змішування емоційної сили та емоційної вразливості, що проявилися у його чоловічих персонажах. Як Уоллес, Чак Палагнюк досліджує необхідність нового, але в основному «Бійцівський клуб» зосереджено на безіменному оповідачі, який виявляє, що його білий комірець, життя в стилі яппі не таке досконале, як він вважав. Проте його справжня хвороба, здається, не безсоння, а протилежні ґендерні ідентичності. Фемінізований спосіб життя, «жіноча» робота, жіночний інстинкт до осілості та комфорту – все це демонструє чоловіка у відриві від самого себе не лише фізично, а й психологічно. Оповідач продовжує виявляти свою розгубленість, коли спочатку знаходить розраду у груповій терапії для тих, хто пережив рак яєчок, в якій оповідач емоційно розкривається, що дає йому можливість знову спати. Коли повертається безсоння, єдиними ліками стають бійки. Тут з’являється його альтерего Тайлер Дерден, який засновує бійцівський клуб – новий тип маскулінної терапії. В таких клубах покоління чоловіків, описаних Плеком в «Міфі маскулінності», отримує шанс відновити свої ґендерні ролі в спілкуванні з іншими чоловіками, а не з жінками. В той час, як оповідач та Тайлер вірять, що ця гомосексуальна діяльність допоможе довести свою мужність, це, однак, не допомагає їм досягти щастя чи задоволення. Він розуміє, що ставши «гіпермаскулінним маскуліном», як Тайлер, він ще більше заплутався в розумінні власної ґендерної ідентичності, а також своєї ідентичності взагалі, коли усвідомлює, що Тайлер насправді просто ілюзія, наслідок хвороби роздвоєння особистості, яка виявляється в нього. Тайлер виступає як альтер-его ідеалу маскулінності для оповідача [5]. Вести мову про таке явище, як «фемінізація» образу чоловіка в літературі пострадянського простору, має сенс з того періоду, коли відбулось руйнування «залізної завіси», або, іншими словами, проникнення західної літератури, ЗМІ та ідей у наш культурний простір. Чоловік в літературі Давньої Русі – той же лицар, але серйозніший, простіший, суворіший і більш смиренний. У билинах, в давньоруських повістях, в «Слові о полку Ігоревім» образ богатиря-захисника втрачає куртуазність і деяку манірність, зберігаючи доблесть і відповідальність. У пізнішій літературі, крім Тараса Бульби, є не з таким епічним розмахом написані, але, безсумнівно, також справжні чоловіки: старий Болконський, князь Андрій, П›єр з «Війни і миру»; є вірний, відповідальний шукач сенсу життя Левін в «Анні Кареніній»; доктор Димов в оповіданні Чехова «Стрибуха»; справжні чоловіки йдуть на мобілізаційний пункт у «Білій гвардії» Булгакова [6]. Чоловічий персонаж нерідко зосереджений на духовних пошуках. Він завжди протистоїть оточуючим, він вищий, розумніший і благородніший за багатьох, та все ж залежить від них. Він нічого не може зробити, аби змінити своє життя, а якщо щось і робить, то результат виходить кепський (як у Раскольнікова). У всякому разі, результат перетворювальних зусиль, як «спрощення» Левіна з «Анни Кареніної», героя повністю не влаштовує. Російська класика не знає мужніх персонажів-авантюристів, якщо авантюристи і з›являються, то тут же на читача навалюється цілий оберемок обставин, які змушують засумніватися в моральному образі такої людини. Як приклад можна взяти Швабріна з «Капітанської доньки» Пушкіна, Чічікова з поеми Гоголя «Мертві душі» чи Петрушу Верховинського з «Бісів» Достоєвського. Радянська література і її базовий ідейно-художній проект «соціалістичний реалізм» багато в чому наслідують ґендерні стереотипи російської класики.

Критика / Critique

41 Kolo №2

Соцреалізм як державна доктрина в галузі мистецтва утвердилась на початку 1930-х рр. і практично безроздільно панувала в радянському мистецтві до середини 1950-х рр. Вона висуває низку зразкових творів, які повинні наслідувати письменники. Відмова від ідеологічно уніфікованого образу «радянської людини» і заміна його ідеалом «вільного» громадянина, що сповідує ліберальні цінності, диктувала необхідність змін як в ціннісно-нормативній базі «нового» суспільства, так і в культурних моделях мужності і жіночності. Письменник Віктор Єрофєєв сформулював зміну в канонах мужності дуже виразно: «Російський мужик встав з карачок. Пора йому перетворюватися на чоловіка. Чоловік – це такий мужик, який знайшов his own identity і переклав на російську мову». До початку 90-х рр. образи мачо вже з›являлися в літературі. Близькі до мачо були герої «молодіжної прози». Наприклад, справжній чоловік у творах Аксьонова здатний йти проти думки більшості, не йняти на віру готові авторитети. Маскулінна модель мачо широко представлена і в сучасній російській культурі. Наприклад, романами «Шлюбний період мачо» О. Ларіна, «Мачо чужої мрії» Д. Донцова, «Ексклюзивний мачо» Т. Полякової, «Важко бути мачо» А. Ківінова; з›явилися вузькоспеціальні книги, наприклад: «Комп›ютер для мачо» Давидова і «Харчування й дієта для мачо» Ю. Улибіної. В заголовок роману І. Стогова «Мачо не плачуть» також винесена ця маскулінна модель. У 2001 р. газетою «Комерсант» Стогов номінувався на звання «Людина року» з формулюванням «За створення жанру чоловічої літератури». Герой Стогова (позбавлений імені) своєрідний двійник автора-творця, його alter ego (журналіст, одноліток, поїздка до Малайзії) та узагальнений образ людей, що належать до загубленого «покоління Y», «Герой з архетипом юродивого Вєнічки» під дією західних зразків гегемонної маскулінності (не дарма епіграфом до роману Стогов обрав книгу «короля бітників» Дж. Керуака) змінюється «урбаністським героєм-фланера». В сучасній українській прозі знаходить своє відображення глибоко прихована інфантильність чоловіка, який не в змозі впоратися ні з світовими проблемами, ні з особистим життям. У романі С. Майданської «Землетрус» описана інфантильність головного героя Даніеля, почуття якого до коханої Анни відзначені відгомонами едіпового комплексу. У романі Люко Дашвар «Село не люди» центральний чоловічий образ Романа, дорослого чоловіка, глави родини, є абсолютно беззахисним у своїй любові до тринадцятирічної дівчинки Каті, взаємності і прощення якої він жадає і після смерті. Сфера жіночої прози, в якій чітко прочитується неможливість гармонійного єднання фемінного і маскулінного начал, – це тема сексуальних стосунків. Як зазначила Р. Харчук у статті «Покоління пост-епохи», ідея «неможливості взаємної любові в “чоловічому світі” в сучасній жіночій прозі пов›язана саме з мотивом збоченого сексу» [8]. Так, у повісті О. Забужко «Я, Мілена» показано, як чоловік тележурналістки може займатися з нею любов›ю, лише дивлячись в телеекран. У повісті С. Євенко «Жінка в зоні» секс трактується як безсоромність, насильство над жінкою, прояв демонічної сутності чоловіка, його прихованої агресії до фемінного начала. У сучасній «чоловічий» прозі, представленій творчістю Ю. Андруховича, Ю. Винничука, В. Герасим›юка, Л. Дереша, С. Жадана, В. Лиса, Т. Прохаська, В. Шкляра, традиційна парадигма реалізації рис маскулінності розширена. Українські письменники часто зображують мужнього, сильного героя, який, хоча і має певні слабкості й сумніви, однак, залишається «в грі» – з долею, обставинами,

Критика / Critique

жінками, життям як некерованою стихією. Такими перед читачем постають Герман Корольов у «Ворошиловграді» С. Жадана, Гер у романі «Трохи пітьми» Л. Дереша, Яків Хутро в «Сторіччі Якова» В. Лиса та ін. Отже, трансформація образу чоловіка в літературному контексті лише розпочинається і кінцевою точкою її можна вважати не «викривлену» фемінізовану маскулінну ідентичність, а складний ґендерний конструкт, який буде уособлювати багатогранність особистого «я» людини та багатовимірність способів його реалізації із рамками ґендерних чи соціальних ролей.

Kolo №2

42

Джерела 1. Кон И. Мужские исследования: меняющиеся мужчины в изменяющемся мире / И. Кон. –В в е де н и е в ґ е н де р н ы е иссле до ва ния. Ч. 1 : У ч е б. П о со бие ; П о д ре д. И. А . Же р е б к и н о й . – Х . : Х ЦГ И , 2001 ; С П б. : А ле те йя, 2001. – С . 562-606.

2. Еременко О. Р. Художественная рецепция образа мужчины в украинской постмодерной прозе / О. Р. Еременко, А. В. Кобылякова // Сибирская ассоциация консультантов. – Режим доступа : http://sibac.info/index.php/2009-07-01-10-21-16/1201-2012-02-10-09-13-49.

3. Боровкова И. В. Плюрализм образов маскулинности в культуре ХХ века / И. В. Боровкова // Санкт-Петербургский университет культуры и искусств. – Режим доступа : http:// teoria-practica.ru/-8-2012/culture/borovkova.pdf.

4. Аверкиева Ю. П. Франц Боас (1858–1946) / Ю. П. Аверкиева // Краткие сообщения Института этнографии. – Москва, 1946. – 286 с.

5. Delfino A. S. Becoming the New Man in Post-PostModernist Fiction: Portrayals of Masculinities in David Foster Wallace›s Infinite Jest and Chuck Palahnuik›s Fight Club // A. S. Delfino. – Georgia State University Digital archive. – Режим доступу : http:// digitalarchive.gsu.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1019&context=english_theses.

6. Гончаренко И. Образ мужества в литературе / И. Гончаренко. – Режим доступу : http:// www.realisti.ru/main/man?id=121.

7. Аристов Д. «Пьяный мачо», или Об одной из репрезентаций маскулинности в русской прозе 2000-х годов / Д. Аристов // Научно-методический культурно-просветительский журнал «Филолог». – 2013. – № 9. – Режим доступу : http://philolog.pspu.ru/module/ magazine/do/mpub_9_156.

8. Харчук Р. Покоління пост-епохи / Р. Харчук // Слово і час. – Київ, 1998. – № 2. – С.

24-26.

Трансгресивні ґендерні ідентичності в художньому тексті СТАРАЯ Аліна Розглянуто питання ґендерної ідентичності, висвітлене у працях різних відомих дослідників. На основі літературних творів різних часів проаналізовано формування поглядів на ґендерні особливості, виникнення і становлення гомосексуалізму. Ключові слова: ґендер, фемінність, маскулінність, гомосексуалізм The question of gender identity, disclosed in the works of various renowned researchers was reviewed. On the basis of

Як зазначається в книзі Джудіт Батлер «Гендрений клопіт – фемінізм та підрив тожсамості»: «Ґендер – складний соціокультурний процес формування (вибудовування, конструювання) суспільством відмінностей у чоловічих та жіночих ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках, та сам результат – соціальний конструкт ґендеру. Важливими елементами створення ґендерних відмінностей є розмежування і протиставлення “чоловічого” та “жіночого” та їх ієрархізація, тобто підпорядкування жіночого начала чоловічому» [3].

43 Kolo №2

Безумовно, тема ґендеру та ґендерної ідентичності є актуальною і висвітлюється в багатьох джерелах. Державна програма з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві говорить: «Досягнення рівності між жінками і чоловіками є однією з передумов забезпечення стабільного розвитку українського суспільства на засадах демократії» [1]. Для початку варто визначитися з поняттям ґендеру. Адже якщо споконвіку люди розподілялись за статевою ознакою на чоловіків і жінок, то з розвитком суспільства виникло поняття соціологічної статі – ґендеру, якого існує два типи (фемінний та маскулінний). Також у сучасному суспільстві набуває поширення поняття андрогінності – явища, коли людина проявляє одночасно (і необов’язково в однаковій мірі) і жіночі, і чоловічі якості. У психологічному аспекті андрогінність виявляється по шкалам маскулінності та фемінності (тест Сандри Бем), а в зовнішньому вигляді – у поєднанні чоловічих та жіночих ознак. «Деякі типові чоловічі або жіночі риси, – пише Ільїн Є. П. у своїй праці «Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины», – мають свої еволюційно-генетичні та фізіологічні основи, передумови. Наприклад, рівень агресивності та домінантності (що розглядаються як типово чоловічі риси), як виявилось, корелює з рівнем концентрації у індивідів чоловічих статевих гормонів – андрогенів. Інші риси формуються в процесі соціалізації, виховання та розвитку особистості» [2]. Насамперед спробуємо прослідкувати, як історично формувались та змінювались уявлення про ґендер. Ми можемо лише здогадуватись і припускати, як розвивались погляди на стать у первісному суспільстві. Найбільш достовірним джерелом, з якого ми можемо робити хоч якісь висновки, є література, яка виникла значно пізніше за людину. Отже, якщо взяти давню літературу, а саме давньогрецькі міфи, то вони яскраво відображають боротьбу між залишками матріархального світу і світом патріархальним. Це найкраще простежується в героїчних міфах, основа сюжетів яких полягає у тому, що герой (чоловік) вступає у двобій з потворою (майже завжди це істота жіночої статі) і перемагає її. Умовно міфи розподіляють на три етапи (А. Ф. Лосєв): 1. Етап Геракла: герой перемагає потвору за допомогою грубої фізичної сили.

2. Етап Одіссея: перемагає потвору не стільки за допомогою фізичної сили, скільки завдяки розуму, хитрощам та спритності.

3. Етап Персея: як і в попередньому випадку визначними є розум і спритність, але тут ще додається такий нюанс: здолавши чудовисько, герой звільняє вродливу дівчину і «одержує її як дорогоцінну здобич та винагороду за звитягу» [6].

Критика / Critique

literary works of different periods, forming of views on gender characteristics, origin and development of homosexuality were analyzed.

Keywords: gender, femininity, masculinity, homosexuality.

Критика / Critique Kolo №2

44

Таким чином третій етап показує, що боротьба між чоловіком і жінкою за владу і вплив у роді закінчилась. А також з цього періоду визначилось місце жінки. Тепер чоловік бачить у ній естетично високі якості, такі, як фізична врода. Яскравий приклад – Єлена Прекрасна з «Іліади» Гомера. Щодалі більше змінюються і розвиваються цивілізації, укладаються релігійні канони, і прірва між чоловіками та жінками зростає. Перші утверджуються в праві керувати та командувати, а другі – підкоряються. Дуже часто натрапляємо в історичній художній літературі на мужніх і відважних лицарів (з повним набором маскулінних рис) – Зігфрід з «Пісні про Нібелунгів», Айвенго з однойменного роману В. Скотта, Анрі Лагардер з серії романів П. Феваля; а також на ніжних і тендітних дам – та ж леді Ровена, в яку був палко закоханий Айвенго, королева Гвіневра з циклу Артурівських романів. Причому чоловіки в цьому випадку є активними персонажами, що постійно здійснюють якісь звершення та подвиги, а жінки – пасивні, покірні, вони чекають, доки їх врятують та забезпечать їм подальше щасливе життя. Взагалі прекрасна дама періоду рицарської літератури описується, як «знатна, одружена, вродлива і розумна, вишукана й привітна жінка» [7]. Це вже потім Джованні Бокаччо в своєму «Декамероні» показує справжній темперамент жінки, непередбачуваний, наче «вогник» (Ф’яммета) [8]. Англійський соціолог Ентоні Гідденс у своїй книзі «Трансформація інтимності» згадує статтю про шлюб, яка була опублікована в 1839 році, і в якій зазначалось, що «чоловік народжується, щоб керувати особистістю дружини та її поведінкою. Вона народжується, щоб керувати його схильностями: він править за законом, вона – за допомогою переконання… Царство жінки – це царство м’якості, її команди – це пестощі, її погрози – це сльози» [4]. Бачимо, що в процесі історичного розвитку сформувались конкретні уявлення про те, яких якостей вимагає суспільство від кожного чоловіка та кожної жінки. До того ж, варто зазначити, що різні народи мають різне ставлення до цих якостей і способів їх набуття. Так, наприклад, радянський та російський соціолог і сексолог Ігор Семенович Кон у книзі «Лунный свет на заре. Лики однополой любви», розповідаючи про те, що в деяких племенах папуасів поширені ритуальні статеві стосунки між чоловіками як необхідна форма «навчання та передачі хлопчику сили та мудрості дорослого чоловіка», зокрема зазначає, що «дуже важливо враховувати войовничість папуаських общин, соціалізація хлопчиків тут цілком підкоряється воїнському навчанню. Жорстка статева сегрегація, взаємна недовіра та заздрість (жінки заздрять чоловічій владі, а чоловіки – жіночій магії та дітородній силі) породжують необхідність в самодостатності, а отже, загальна мета подібних ритуалів – маскулінізація хлопчиків» [5]. З плином часу з’являється усвідомлення того, що ролі розподілені занадто нечесно. Багато письменників-чоловіків стривожені місцем жінки у суспільстві. Так, наприклад, Нора, героїня п’єси Г. Ібсена «Ляльковий дім», з покірної дружини і красивої «ляльки», яку в ній бачили спочатку її батько, а потім чоловік, перетворюється на жінку, яка прагне бути особистістю і може постояти за себе. Сучасники Ібсена сприйняли цю драму як маніфест фемінізму. Ми вже знаємо про те, що маскулінні та фемінні риси можуть бути притаманні одній людині у різній мірі і, в залежності від домінуючих рис, ця міра буде визначати ґендерну належність даної людини. Тому доволі поширеними є такі поняття, як фемінний чоловік (фем) та маскулінна жінка (буч). Але це – крайні випадки. Зазвичай натрапляємо лиш на деякі риси, притаманні протилежному ґендеру. Так, наприклад, емоційність, яку приписують жінкам, притаманна Дмитру Карамазову, герою роману Ф. М. Достоєвського. Персонаж іншого його відомого твору – князь Мишкін – наділений природною сором’язливістю і покірністю обставинам. Багатьом жінкам, особливо в сучасній літературі (та й не тільки в літературі!), притаманні

Джерела 1. Про затвердження Державної програми з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року : Постанова Кабінету Міністрів України N 1834 від 27 грудня 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – №24. – С. 23-26.

2. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины/ Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2003 – 544 с. – (Мастера психологи).

3. Butler J. Gender Trouble – Feminism and the Subversion of Identity / Judith Butler // Routledge, Chapman & Hall, Inc. – New York-London, 1990. – 14 p.

Критика / Critique

45 Kolo №2

маскулінні риси – сміливість, наполегливість, незалежність. Героїні романів Дари Корній – Аліна («Гонихмарник») і Оксана («Тому що ти є») – постають перед читачами, як справжні борці за своє щастя. Проблематикою жіночої емансипації також активно займались письменниці Ж. Санд, яка зображувала у своїх романах жінок-бунтарів, та й сама була класичним прикладом бучу, а також В. Вулф, яка перша в світовій літературі двадцятого століття наважилась привернути увагу до унікальності соціального досвіду жінок та намагалась допомогти їм ставати «помітними» в суспільстві. Загалом двадцяте століття та «сексуальна революція» вносять кардинальні зміни у ґендерні погляди більшої частини людства. Жінки більше не хочуть підкорятися і ховатися за спинами чоловіків. Чоловіки, зрештою, відходять від своїх ґендерних моделей, набуваючи певної емоційності та м’якості. Джудіт Батлер, розмірковуючи над теорією Сімони де Бовуар стосовно того, що «жінкою не народжуються, а радше стають», пише: «якщо ґендер є чимось, чим хтось стає, – але ніколи не може від початку бути, – тоді ґендер є сам по собі видом становлення чи діяльності, і що ґендер варто було б сприймати не як іменник чи щось речовинне, або ж як непорушну культурну позначку, а як певного роду невпинну та повторювану дію. Якщо ґендер не прив’язаний до статі причиново чи то виражально, то ґендер є видом діяльності, потенційно спроможної поширитися поза рамки двоїни, накинуті наочною бінарністю статі» [3]. Тут варто згадати фантастичний роман-біографію В. Вулф «Орландо», де головний герой протягом трьох століть встиг побувати і чоловіком, і жінкою. Дуже часто поняття ґендерної ідентичності пов’язують з терміном «гомосексуалізм». У глосарії вище згадуваної книги Джудіт Батлер читаємо: «Гомосексуальність – схильність особи мати важливі сексуальні та любовні стосунки насамперед із особами тієї ж статі (до якої належить ця особа). Інші назви – нетрадиційна сексуальна орієнтація; гомосексуальні особи називаються лесбійками (жінки) та геями (чоловіки)» [3]. Тему одностатевого кохання зустрічаємо ще у Сапфо, яка оспівувала красу своїх вихованок, дівчат аристократичного походження, що виховувались «в дусі старих традицій» [6]. Гомосексуальні стосунки виступають однією з провідних тем романів французьких письменників Жана Жене та Еріка Журдена. Один з найвідоміших нині творів про любовні взаємини між двома чоловіками – розповідь Енні Пру «Горбата гора» – був екранізований у 2005 році. Про лесбійські стосунки багато пише британська письменниця Сара Уотерс. Її роман «Оксамитові ніжки» («Tipping The Velvet») свого часу став бестселером і також був екранізований. Зараз практично неможливо перерахувати усі твори і всіх авторів, які досліджують і описують проблеми ґендерної ідентичності. Адже з кожним роком таких робіт стає все більше. Це, безумовно, можна пов’язати зі схильністю людини до постійних пошуків власної індивідуальності і прагненням почувати себе комфортно в суспільстві і поза ним.

Гидденс Э. Трансформация интимности / Э. Гидденс. – СПб. : Питер, 2004. – 208 с. Кон И. С. Лунный свет на заре. Лики и маски однополой любви / И. С. Кон. – М. : Олимп, ACT, 2003. – 576 с.

6. Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст. / Б. Б. Шалагінов. – К. : КМ Академія, 2004. – 360 с.

7. Кирилюк З. В. Література Середньовіччя / З. В. Кирилюк. – Х. : Веста ; Видавництво «Ранок», 2003. – 176 с.

8. Ніколенко О. М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література XVII – XVIII століть / О. М. Ніколенко. – Х. : Веста ; Видавництво «Ранок», 2003. – 224 с.

9. Наливайко Д. С. Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму / Д. С. Наливайко. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 416 с.

Критика / Critique

4.

5.

Kolo №2

46

Вірджинія Вулф: ґендерний аспект творчості ДИКОБРАЗ Вікторія Висвітлено особливості поглядів та суджень англійської письменниці Вірджинії Вулф у контексті реалій ХХ ст. Проаналізовано вплив деяких біографічних моментів на творчість романістки. Ключові слова: ґендер, ґендерний стереотип, модернізм, «Блумсбері».

Features of the views and opinions of English writer Virginia Woolf in the context of the realities of the twentieth century were disclosed. The influence of some biographical moments on the work of novelist were analyzed.

Keywords: gender, gender stereotypes, modernism, «Bloomsbury».

Необхідність вивчення ґендерних питань змусила дослідників попереднього століття іншими очима переглянути творчість багатьох письменників. Зокрема, протягом багатьох років не один десяток літературознавців та лінгвістів (як зарубіжних: Е. Макнілі, Г. Лі, Р. Пул, Д. Голдман, так і вітчизняних: Є. П. Гончаренко, Н. Ю. Жлуктенко, Н. О. Любарець) намагався охопити прояви ґендерного ключа у романах Вірджинії Вулф, проте багато аспектів так і залишилися невизначеними. Але одне можна сказати точно: Вірджинія Вулф справді була однією із найяскравіших представниць модерністської літератури першої половини ХХ ст., яка роздумувала над роллю жінки в сім’ї на фоні перетворень у свідомості англійського суспільства та утвердження жіноцтва на одному рівні із чоловіками. Зібравши до купи складові, що фігурують у розумінні поняття «ґендер» деяких дослідників (Ш. Берн, Б. Ільїн. М. Боровцов), ми можемо подати дефініцію, за якою ґендер поєднує у собі два начала: чоловіче та жіноче, а саме – сукупність якостей та моделей поведінки, властивих як чоловікам, так і жінкам. Оскільки ці два начала перебувають у єдності та постійному взаємопроникненні, вони одночасно і доповнюють, і відштовхують одне одного. Звідси і росте коріння ґендерних стереотипів, які надають особливого відтінку у асоціативному сприйнятті представників чоловічої (за якостями: логічність, педантичність, свідомість, імпульсивність, активність) та жіночої (на противагу: інтуїтивність, експресивність, несвідомість, статичність, пасивність) статі. Яке ж місце це поняття займало у творчості Вірджинії Вулф?

Критика / Critique

Ґендер – це «соціально-культурна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка», їхні психосоціальні, соціокультурні ролі як особистостей, на відміну від статі, яка позначає біологічні в і д м і н н о с т і , цілісна психічна репрезентація статі, сповнена н е п о в т о р н и м д и н а м і ч н и м г л и б и н н и м , когнітивним та п о в е д і н к о в и м поняттям жіночого та чоловічого, здобута індивідом у результаті набуття індивідуального ґендерного досвіду» [1].

47 Kolo №2

Перші десятиліття ХХ ст. в Англії бурхливо розвивався модернізм, новизною у якому були відхід від існуючих стереотипів та систем, реорганізація основ, відмова від монолінійності, розщеплення речей і понять та перехід до хаотичного, всеохоплюючого сприйняття і рефлексування під впливом світу. Модернізм відпускав свідомість зі звичних для неї ланцюгів. У таких умовах у 1906 р. прогресивні розуми чотирьох дітей сім’ї Стівенів згуртували навколо себе лондонських творчих людей під дахом об’єднання «Блумсбері». Душею та ідеологом компанії була саме Вірджинія. За два роки до того помер її батько, відомий літературний критик Леслі Стівен, а ще 11 років тому – мати, Джулія Дакуорт. Смерть обох батьків (особливо матері) залишила глибокі сліди у підсвідомості Вірджинії, а також стала постійним образом багатьох її творів. Тема психології взаємовідносин чоловіка та жінки підіймалася у всіх її романах. Цікаво, що у них Вірджинія постає якраз проти ґендерних стереотипів, які склалися в Англії на початку Вікторіанської епохи. Особливо яскравим прикладом трактування чоловічожіночих відносин Вірджинією є роман «На Маяк» – один із найкращих творів письменниці. У зав’язці роману відбувається раптова суперечка між місіс та містером Ремзі. На питання сина, чи вдасться їм на наступний день відпочинку на острові поїхати до маяка, батько відрубує однозначним «ні», пояснюючи тим, що вночі має бути дощ. У той же час мати намагається втішити хлопчика надією, що дощу може й не бути, тож поїздка, ймовірно, відбудеться. За такі слова, що опиралися не на логіку, а на інтуїцію, голова сім’ї, містер Ремзі, кидається на дружину зі звинуваченнями у нерозумності. Проста ситуація одного дня висловила всю дисгармонію розбіжностей між чоловіками та жінками: розум та відчуття. Містер Ремзі охарактеризований як розумний та раціональний чоловік, проте він є слабким та невпевненим у собі. Духовна, добра та стійка місіс Ремзі – берегиня домашнього спокою та затишку, їй доводиться самотужки підтримувати гармонію у домі. Для сім’ї вона є охоронницею від імпульсивності та жорсткості чоловіка. У романі саме в ній сконцентрована вся сила жіночої енергії. Місіс Ремзі є символом урівноваження та примирення всього хиткого між людьми. У 1909 р. Вірджинія почала видавати критичні статті у журналах, продовжуючи справу батька. За кілька років до того помер її улюблений брат – Тобі, а старша сестра Ванесса прийняла пропозицію руки і серця Клайва Белла. Варто зауважити, що в юності сестри дали одна одній обітниці ніколи не виходити заміж, і ця подія дуже боляче вразила письменницю. Але у 1912 р. Вірджинія уклала шлюб із письменником та журналістом Леонардом Вулфом. На той

Критика / Critique Kolo №2

48

час їй було тридцять років. Це був союз двох людей, що поважали одне одного. Вже через п’ять років спільного життя вони заснували видавництво «Хогарт Експрес», у якому були видані усі твори письменниці. Але свою любов Вірджинія не зосереджувала лише на чоловікові. Історія свідчить про декілька випадків її закоханості чи ніжного захоплення і представницями жіночої статі, зокрема особливу роль відіграла Віта Саквіл-Вест, дружба з якою надихнула письменницю на роман «Орландо», у якому головний герой перетворюється на жінку. Проте всю повноту своїх роздумів над становищем жінки-творця у суспільстві Вірджинія розгортає в есе «Власний простір». Чому кілька століть тому жінкаписьменниця не лише була би зацькована суспільством, а й не могла існувати в принципі? Чому із таким запізненням розвинулася жіноча поезія? Якщо у всі віки чоловіки писали (і досі пишуть) про жінок – красивих, сильних, розумних – то чому вони все ж не терплять такої жінки біля себе у реальному житті, надаючи перевагу покірним простачкам? Які зміни приносить у свідомість жінки стабільне грошове забезпечення? Чому лише наприкінці XVIII ст. жінки середнього класу взялися за перо і почали отримувати прибуток із перекладів та оригінальних творів? Чи впливають ґендерні особливості на творчість письменника? Кожна частина есе – її запитання самій собі та своїм сучасникам, і зразу ж спроба дати відповідь. Якби у Шекспіра була сестра з не меншим талантом, ніж у нього, вона би просто зламалася під тиском «ні, бо жінка». Вона би не читала стількох поетів-класиків, як її брат, навчаючись у школі, – бо її б просто не допустили до навчання. Вона би не змогла вийти на сцену (чи навіть прийти у театр самостійно) – бо такий її крок висміяли б, як неприпустимий для поведінки жінки. Не було належних соціопсихологічних умов, щоб із дівчат-господинь виростали письменниці. Уся увага – на покірність чоловікові, на виховання сім’ї, на збереження добробуту. Образ талановитої сестри Шекспіра, яка не змогла подолати у собі конфлікт жінки-літератора під тиском суспільного несприйняття, віддзеркалює страхи самої Вірджинії. На її щастя, вона народилася далеко не у XVI ст. У чому ж головна особливість у чоловічій та жіночій творчості, наскільки ґендерні аспекти впливають на письменницький хист та стиль особи? У тому ж есе «Власний простір» Вірджинія висловлює позицію про те, що чисто чоловіча, як і чисто жіноча література є неповноцінною. «Не можна бути просто жінкою або ж просто чоловіком за складом мислення: потрібно бути або жіночно-мужнім, або мужньо-жіночним. (<…>) Певний союз чоловіка та жінки повинен укластися у свідомості, перш ніж твір буде завершено. Протилежності повинні побратися. Свідомість повинна бути непорушною рівною поверхнею, щоб відчувалося: художник розкриває свій цілісний досвід» [2]. У цьому і полягав великий конфлікт її життя. Досягнувши єдності начал як письменниця, Вірджинія Вулф все ж гостро відчувала себе носієм як батьківських, так і материнських рис. Але цих два непокірних потоки існували у ній паралельно, і Вірджинія була не в стані досягти гармонії між ними. Два антагоністичних начала, які допомогли їй сягнути вершин у літературній справі, водночас тиснули на її внутрішній спокій. Письменниця покінчила життя самогубством, так і не відчувши бажаної рівноваги. Джерела 1. Бредбері М. Вірджинія Вульф [Електронний ресурс] / М. Бредбері // Іноземна література. – 2002. – №12. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/inostran/2002/12/br31.html#_ftnref3.

2. Вульф В. Власна кімната: розділ 6 / В. Вульф // Літературний клуб Апророс: сайт. – Режим доступу : http://apropospage.ru/person/vulf/newsvulf5.html.

3. Шелест І. Ґендерний аспект у романі В. Вульф «На Маяк» [Електронний ресурс] / І. Шелест. – Режим доступу : http://nauka.hnpu.edu.ua/sites/default/files/fahovi%20 vudannia/2010/Literaturoznavstvo_naukovi_ zapusku_61_2/18.html.

Розглянуто тенденції у драматургічному літературному процесі, які призвели до кризи феміністичної драматургії. Ключові слова: драматургія, фемінізм, драматичний твір, сценарій Tendencies in dramatic literary process that led to the crisis of feminist drama was reviewed.

Keywords: dramaturgy, feminism, drama, script

Драматичний твір у будь-якому вигляді має представляти структуру, що зіперта на двох елементах: по-перше, система чітко окреслених персонажів, героїв власне сценарію чи п’єси; по-друге, конфлікт, сформульований у повідомлені твору – те, без чого неможливо уявити втілення стосунків персонажів у дію. Ідея і сюжет сценарію чи п’єси можуть бути створені заздалегідь, але без повідомлення текст розвалиться на шматки. Текст припинить уособлювати в собі монолітне явище, навіть якщо автор і назве твір витвором постмодерну або абсурдизму, де-факто текст не стане осмисленим та однорідним. Визначившись з конфліктом, автор починає примушувати свої характери діяти. Якщо автор продумав своїх персонажів достатньо ретельно, то конфлікт розвинеться динамічно, але не перестрибуючи з «любові» до «ненависті», а пройде декілька ключових ступенів розвитку. Усі конфлікти, що виникають у драматичному творі між персонажами різної статі повинні бути визначені діалектичним підходом, тобто усі причини та наслідки конфлікту і взаємодії обумовлюються суто фізіологією, психологією та соціологією – кістяком характеру. Автор чітко повинен визначитись: чи здатен той чи інший персонаж на дію, яка буде «вести» текст; чи можливо передбачити всі варіанти розвитку тексту; чи залишиться фінал єдиним за будь-яких умов. Вершиною діалектичного підходу в драматургії можна назвати п’єси нової драми, створені низкою драматургів на рубежі XIX – XX ст. У цих п’єсах, які стали своєрідною відповіддю кризі класичної та романтичної систем драматургії, вперше звернули увагу не на соціальні причини будь-якого конфлікту, а на причини психологічні. Тобто п’єси нової драми були глибоко рефлективними та сповідальними, викриваючими проблеми не суспільства в цілому, а кожної людини окремо. Драматурги-чоловіки, представники нової драми, вперше заговорили й на ті теми, які пізніше назвуть феміністичними. Можна стверджувати, що автор п’єси нової драми говорив не стільки від імені жінки, скільки дав змогу жінці говорити

49 Kolo №2

РАФАЛЬСЬКИЙ Сергій

Критика / Critique

Криза феміністичного театру: драматургія незвільнених

Критика / Critique Kolo №2

50

самій. Проблема свободи жіночої і людської свободи підіймалася у п’єсах Генріка Ібсена «Ляльковий дім», «Пер Гюнт», «Привиди», «Геда Габлер», Антона Чехова «Три сестри», «Чайка», Бернарда Шоу «Пігмаліон». В той час, голос жінок-драматургів доволі довго залишався слабким. П’єси нешекспірівських жінок в Англії, як і п’єси XIX та початку XX ст., написані жінками (наприклад, драматургині Срібного віку), були або «феміністично слабкими» творами (сатиричні, гумористичні твори, як, наприклад «Щасливе кохання» Теффі), або вже зовсім на той час маргінальними. І не останню роль у сприйнятті жіночих п’єс зіграли літературні критики-чоловіки. Тематика цих творів була доволі полярною: від стосунків між чоловіком та жінкою, проблем матері та доньки (п’єси Зінаїди Гіппіус «Зелене кільце», Тетяни Щепкіної-Куперник «Щаслива Жінка», «Панянка з фіалками») і аж до сексуальності у різних її проявах (п’єси Мері Пікс і Афри Бен) – і це задовго до сексуальної революції XX ст. Жіночі персонажі у п’єсах жінок-драматургів кінця ХІХ та початку ХХ ст. постають перед нами м’якими, стереотипними представницями епохи. Героїні не можуть вийти за межі кола, окресленого чоловічим суспільством, а, можливо, і за межі внутрішнього цензу авторів, які, на відміну від героїнь своїх п’єс, були доволі політично та суспільно активними, звісно, настільки, наскільки це тоді було можливо. Можна з легкістю казати, що чоловіки-драматурги того періоду зробили більш значний внесок у зародження феміністичної драматургії, аніж жінки, і справа навіть не в тому, що їх було більше. Образи героїв їхніх п’єс знаходили відгук у більшої кількості глядачів та читачів, ніж образи героїв з п’єс, написаних жінками. Розвиток та виникнення жіночої драматургії в Європі та США був обумовлений розповсюдженням феміністичних та ліберальних ідей у 50 – 70-х рр. ХХ ст. У критиці та на театральній сцені стали відомими імена Ліліан Хеллман, Бет Хенлі та ін. Часто письменниці, сценаристки, драматургині були ще й акторками. Феміністський рух не тільки зробив модними «звільнення жінок», але й разом з іншими ліберальними рухами став предтечею нового потоку так званої дидактичної «жіночої» літератури та драматургії. Так, нова соціокультурна ситуація, хоч і надала жінкам-драматургам простір для розповсюдження та висловлювання ідей, але п’єси феміністок геть виключали постать жінки із загальної течії фемінізму як руху політичного звільнення, боротьби за права і свободи жінок, а не тільки як руху звільнення та розвитку «жіночої» культури. Тобто ситуація з феміністичною драмою стала схожа на таку, як нібито маленьких діточок кинули на дитячому майданчику зі складними іграшками, не пояснивши, як з тими іграшками гратись. Голос жінки та образ феміністичного руху був невиразним, незважаючи на те, що жінки таки виборювали свої громадські, суспільні та економічні свободи надзвичайно успішно. У художньому сенсі феміністична драматургія намагалася розмістити в епіцентрі п’єси фігуру жінки, подати її як двигуна конфлікту, намагаючись зруйнувати стереотипні уявлення про її фігуру у попередньому драматургічному дискурсі. Здебільшого у п’єсах забували про осьового персонажа, сильне повідомлення, розвиток характерів героїв, а показували лише ті гнітючі фактори, які можуть стати основою конфлікту у соціальному сенсі, але не можуть виступити такими ж у психологічному. Феміністична драматургія забувала про рефлексію, опираючись лише на ідеологію звільнення жінки, і хіба туманила й без того нечітке поняття «жіночої драматургії».

Загадка жіночності (декілька слів про Бетті Фрідан)

Критика / Critique

Можливо, інтерес до феміністичних та суто жіночих п’єс пов'язаний (та й підігрівається у наші часи: лише згадаймо хоча б сучасну п’єсу Ів Інслер «Монологи вагіни») з темами, які розкриваються у п’єсах – найчастіше це або табуйовані теми сексуального характеру, або теми самовизначення жінки у сучасному суспільстві – сила та мужність у бурхливому потоці життя. Також значущим фактором є те, що у феміністичних п’єсах (як і у багатьох п’єсах тих часів) поєднувалися різні художні методи та стилі, під час вистав проходили й інші перфоманси, що значно вплинуло на формування феномену фемінізму у драматургії. Отже, можна сказати, що драматургія «звільнених жінок», написана самими жінками, стала своєрідною «річчю у собі», склавши собою типову драматургійну культуру, яка, на жаль, не інтегрувалася у пласт драматургії двадцятого сторіччя, а залишається маргіналізованою, на кшталт панк-вистав та панк-літератури з одного боку, або масовою вульгаризацією фемінізму, у якої немає нічого спільного з драматургічним твором – з іншого. Тобто, за великим рахунком, як би це не важко було констатувати, нічого не змінилося з ХVIII ст., окрім того, що новими художніми та стилістичними прийомами у сучасних модних п’єсах було вбито два елементи драматургічної діалектики – чітко окреслених персонажів та конфлікт-повідомлення.

51

Розглянуто питання «жіночої проблеми», яка сягала своїх витоків тридцяих років XX ст. Досліджено особистість Бетті Фрідан в контексті її праці «Загадка жіночності». Визначено характерні ознаки та особливості праці. Ключові слова: фемінізм, жіночність, жінка, права жінок.

The question of «women’s issues», originated in 1930s’ was reviewed. Betty Friedan’s personality in the context of her work «The Feminine Mystique» was studied. Characteristic features of this work were identified.

Keywords: feminism, femininity, woman, women’s rights.

Організатор маршу «За рівність», голова Національної організації жінок, автор книг «Загадка жіночності» та «Друга стадія» Бетті Фрідан завжди знала, чого вона хоче від життя. Псевдокритики пишуть, що вона завжди хотіла іншого і не визнавала, що місце жінки – на кухні. Насправді сама ж Фрідан понад 10 років вела просте сімейне життя, проте цього їй було замало і вона працювала у журналах для жінок. Бетті першою зрозуміла, що не можна бути цілком щасливою жінкою, якщо твоя основна функція – виховання дітей і наведення ладу в домі. Вона перша висвітлила незрозумілий стан тодішньої жінки: «Наче все добре, але я відчуваю, що мені чогось не вистачає». Перша зрозуміла, що прагнення вступити до коледжу, аби знайти собі чоловіка, – надто однобоке, обмежене та аномальне явище в суспільстві. Саме про ці болючі злободенні «жіночі проблеми» вона і розказала у книжці «Загадка жіночності».

Kolo №2

АНСІФОРОВА Марина

Критика / Critique Kolo №2

52

«Якщо в п’ятдесятих–шістдесятих роках у жінки з’являлася проблема, вона знала, що, напевно, щось не так або з її шлюбом, або з нею самою. Адже інші задоволені, думала вона. Що ж це за жінка, якщо, вимиваючи підлогу на кухні, вона не відчуває, що виконує свого істинного призначення?» – доволі саркастично описує хвилювання жінок Фрідан. Пізніше такі неоднозначні почуття лікарі назвали «синдромом домогосподарки». Варто помітити, що не «жіночим синдромом», а саме «синдромом домогосподарки», тобто у цій назві несвідомо (а, може, і свідомо) зазначається, що жінка в першу чергу – домогосподарка, пов’язана з домом, «домашнім вогнищем». Домогосподарка і ніхто інший. Книга просякнута емоційністю радикала, в ній різко проявляються риси відчаю та нагальної потреби змінити те, що вже стільки років панує і нікуди не зникає. Важливо звернути увагу, що книга побудована на основі цитат жінок. Присутні не лише думки автора, текст ґрунтується не тільки на її домислах і позиціях, він пронизаний хвилюваннями, переживаннями, думками мам, дружин щодо того, чи справді «це все»? Придбання продуктів, виховання дітей, прання і куховарство – це все, що їх чекає у житті? Одна з жінок казала про цей страх так: «Я починаю відчувати власну безликість. Я – подаю їжу, одягаю штани, прибираю постіль… словом, та, кого кличуть, коли щось потрібно…Але ж хто я насправді?» У книзі часто наводяться статистичні дані. Одні численні дослідження показали, що незаміжні жінки почувають себе набагато щасливішими, ніж заміжні. Саме це і дало змогу взяти під сумнів так зване «благо сімейного життя». А чи справді все так добре, в тих милих будиночках передмістя? Фрідан перелічила типові матеріали журналу «Макколз» – найпопулярнішого часопису 60-х – і визначила, що він створений для жінки, головний образ якої – дівчина-дитина, жіночна, пасивна, весела і задоволена світом спальні, кухні, сексу, дітей і дому. Досить цікаво в ньому подається відмова редактора прийняти статтю журналіста про десегрегацію, оскільки «її ж ніяк не можна пов’язати з колом жіночих інтересів». Але зовсім скоро з’являється зовсім новий тип жінки – жінки, яка не ставить за мету свого життя знайти собі чоловіка. Нова жінка прагне створити власне життя, де нарешті буде місце для її особистості, для її душі. У журналах тепер історії не тільки, як жінка завоювала чоловіка своєю красою та хазяйновитістю, а й про те, як чоловік і жінка разом йдуть до спільної мети, разом працюють, і при цьому чоловік не примушує свою кохану сидіти вдома. Він вважає, що вона стане духовно ближчою, якщо розділятиме його інтереси. З тих пір жінка була не «жінкою містера Уеста» чи «дівчиною Пітера». Вона стала Кейт, Сара, Джорджія. Вона тепер мала ім’я. У книжці Фрідан доносить до читача одну дуже важливу думку: чому взагалі відбувається розподіл вмінь чоловіка і жінки? І чоловіки, і жінки – люди, а всі люди мають рівні права. Чому ж у політиці, в офісах не видно жінок, вони сховані у своїх будинках і повинні чесно вважати, що це і є щастя? Опитування молодих дівчат засвідчило, що вони бояться запитання «що ти робитимеш після закінчення коледжу?». «Загадка жіночності» – книга, в якій зібрано численні соціологічні дослідження, статистичні дані, одним словом, все те, що становить безпосередній фактаж і є підґрунтям, за допомогою якого «жіночу проблему» побачив широкий загал. Надається пояснення, чому після війни жінки знову захотіли тихого сімейного щастя, любові, чоловіків: «В післявоєнні роки у всіх країнах розпочався демографічний вибух. Проте в багатьох країнах він не був безпосередньо пов’язаний з міфом про жіноче призначення. В п’ятдесятих роках він переріс в іще більший демографічний

Критика / Critique

бум у зв’язку з ранніми шлюбами і з народженням дітей в молодих людей, які ще не досягли двадцятирічного віку. Число американських сімей з трьома і більшою кількістю дітей протягом двадцяти років подвоїлось». Я думаю, не варто говорити про те, що ця праця – феномен другої половини XX ст. Частково завдяки їй багато жінок займають посади там, де ще півстоліття тому їх важко було уявити. Жінки в політиці, мистецтві, в обговоренні важливих суспільних питань – всюди їх голос тепер має таку ж саму важливість, як і голос чоловіка. Публіцистичний стиль письма, чітке висловлення своїх думок, надання актуальних і важливих аргументів щодо даної проблеми – все це ознаки книги «Загадка жіночності». Варто сказати, що книга має певне історичне значення, адже автор послуговувалась різноманітними історичними даними, завдяки яким можна визначити та проаналізувати витоки, зародження та розвиток феміністичної течії в США. Соціологічні дослідження лише підтверджують, наскільки глибоко автор занурилася в цю проблему. Наостанок треба зауважити, що саме поняття ніжності і жіночності сприймається автором зовсім по-іншому. Вона говорить про те, що яких би кар’єрних висот не досягала жінка, ніжність має бути завжди при ній: « Чим більше я стаю собою і чим більше енергії, підтримки та любові я отримую від інших жінок, тим чіткіше я відчуваю, як чудово кохати чоловіка. Я бачила, з яким полегшенням зітхнули жінки, коли мені вдалося сформулювати те, що мучило і мене: навіть досягнувши певного статусу в суспільстві, рівності, політичної влади, жінка не припиняє хотіти кохати і бути коханою, в неї все ще болить душа за своїх дітей. Якщо б жіночий рух змусив мене викреслити з життя ніжність, я б повернулася до нього спиною».

Місце жінки у ранньомодерному суспільстві на прикладі Глікль бас Іуда Лейб САМАДОВА Тетяна Зроблено спробу проаналізувати соціальне та економічне становище жінки XVII ст. за автобіографічними записами, висвітленими у праці Наталі Земон Девіс «Дами на узбіччі. Три жіночі портрети XVII століття». Побіжно розглядається становище європейського населення цього періоду. Ключові слова: жіноча історія, ґендерний аспект, єврейське питання, торгівля.

An attempt was made to analyze the social and economic position of women in XVII century from autobiographical records in Natalie Zemon Davis’ work «Women on the Margins». A quick examination of the situation of the European population of that period was made.

Keywords: women’s history, gender aspect, the Jewish question, trade.

Історично склалось так, що життєпис людства – це переважно історія чоловіка – своєрідний літопис його здобутків. У свою чергу, жінці відводилася другорядна роль, адже вона завжди знаходилася у тіні свого батька, брата, чоловіка. Певними винятками із цього правила можуть слугувати приклади декількох знатних жінок або ж представниць монархічних родин (Бона Сфорца, Єлизавета І та ін.)

Kolo №2

53

Критика / Critique Kolo №2

54

А от яку ж соціальну нішу займала пересічна жінка середніх статків? У якому темпі протікало її життя? Перш, ніж буде зроблено спробу дати відповідь на ці питання, варто дещо зупинитися на етапах розвитку ґендерної історії взагалі. Акцентуючи увагу читачів на процесі зростання зацікавленості ґендерними питаннями, потрібно відзначити, що одним зі стимулів цього процесу став феміністичний рух, який активізувався у ХІХ ст. (Абіґейл Сміт Адамс, Мері Волстонкрафт, Маріон Рейд та ін.). Це та багато інших факторів стали каталізаторами, що сприяли посиленню зацікавленості темою ґендерної рівності. У другій половині ХХ ст. на арені історичної науки з’явилися такі галузі, як ґендерні студії та жіноча історія (вивчення почалося у США). Конкретним прикладом, що проілюструє наведене вище твердження, виступає праця Наталі Земон Девіс «Дами на узбіччі. Три жіночі портрети XVII століття». У своєму дослідженні американський та канадський історик зробила спробу висвітлити ґендерне питання на прикладі доль трьох жінок, що жили у XVII ст. у різних країнах Європи. Праця побачила світ 1995 р. і набула досить широкого розголосу у наукових колах. У центрі книги – три жінки: Глікль бас Іуда Лейб, Марі Гюйар де л’Єнкарнасьйон та Марія Сибілла Меріан. Розглянемо детальніше життєвий шлях жінки XVII ст. на прикладі однієї з них, а саме – Глікль із Хамельна. Варто зазначити, що вона була єврейкою та проживала у Гамбурзі. Відомості про її життя збереглися та стали відомими, адже вона записала автобіографію для своїх дітей. Мемуари були видані 1896 р. на мові ідиш. Цікаво те, що свій підпис Глікль залишила від батька, а не від чоловіка. Лише наприкінці XVII ст. сформувалася традиція брати прізвище чоловіка. Коротко окреслюючи основні віхи життя єврейки Глікль, варто відзначити, що вона двічі була заміжня, народила 14 дітей, з яких вижило 12. Суперечачи загальноприйнятій думці свого часу, жінка не сиділа вдома, займаючись лише куховарством та вихованням дітей. Навпаки, Глікль активно допомагала своєму першому чоловікові – він радився з нею щодо торговельних питань, прислухався до її порад. По смерті чоловіка вона сама продовжила його справу, тобто самостійно займалася торгівлею, укладала угоди, влаштовувала шлюби своїх дітей. 1699 р. Глікль вийшла заміж удруге за фінансиста Леві, якого теж пережила. Вона померла 1724 р. у віці 78 років. Навівши основні етапи життя Глікль, було би доречно звернутися до аналізу її записів, який здійснила Наталі Земон Девіс у своїй праці. По-перше, не можна не відзначити освіченість та грамотність жінки, адже Глікль уміла читати давньоєврейською (у тексті трапляється багато гебраїзмів) та німецькою. Фактично, незважаючи на інакшу релігійну приналежність, у плані грамотності Глікль мало чим поступалася гамбурзьким жінкам протестантського віросповідання. Узагалі, релігія займає одну з важливих (можливо, навіть ключових) позицій у життєписі Глікль із Хамельна, адже її спогади практично просякнуті зверненнями до Бога, покаяннями і т. д. Та, у той же час, читаючи працю дослідниці, можна побачити, що Глікль не належала до сліпо віруючих осіб, іноді у тексті проявляється нетерплячість – її аж ніяк не можна назвати смиренною єврейською жінкою. Про це свідчить те, що вона часто скаржиться на кривди, заподієні життям їй та її родині. Фактично, особу Глікль можна розглядати у кількох іпостасях. Вона – матір, що вдало влаштовувала шлюби дітей. Вона – комерсант, який укладає угоди. Потрібно

Критика / Critique

55 Kolo №2

звернути увагу на те, що Глікль користувалася певною повагою у суспільстві (в першу чергу, через свою торговельну діяльність та влаштування весіль). Наразі було би доречно зробити акцент на певних суперечностях, які Наталі Земон Девіс аналізує у своїй праці. По-перше, не можна стверджувати, що спогади Глікль дійшли до нас у первозданному вигляді, адже оригінал не зберігся – є лише копія, зроблена її сином. Відповідно, ми не можемо точно сказати, чи не вніс він до записів матері якихось змін. По-друге, важливим також є питання жанру, адже повноцінною біографією записи Глікль назвати не можна. Це пояснюється тим, що жінка перемежовувала інформацію про своє життя притчами та повчаннями релігійного характеру. Частково ці записи являються і заповітом, адже Глікль повчає дітей праведному життю. Ще один пункт дослідження, який не можна оминути увагою, – єврейське питання. Наталі Земон Девіс зазначає, що Глікль у своїх спогадах, тим чи іншим чином, розмірковує про місце єврейського народу взагалі та життя своєї родини зокрема у сучасному їй суспільстві. Адже тоді євреїв вважали гідними існувати лише на узбіччі соціуму. Як аргументи на підтвердження цієї думки, жінка наводить дані про великі податки та періодичні гоніння євреїв. Зокрема, родині Глікль доводилося кілька разів змінювати місце проживання, коли єврейське питання поставало особливо гостро. Місцеве населення не надто позитивно сприймало іудеїв ще й через те, що вони складали конкуренцію купцям у торгівлі. Доречно також деяку увагу присвятити економічному аспекту життя жінки. Родина Глікль не була бідною, а, навпаки, належала до досить заможних. Це пояснювалося тим, що перший чоловік Глікль активно торгував золотом, сріблом, перлинами, давав позики. До того ж, не потрібно забувати про те, що жили вони у Гамбурзі, який був містом Ганзи, що також сприяло успішній торгівлі. Після смерті чоловіка Глікль самостійно проводила торговельні операції досить великого масштабу. Наталі Земон Девіс зазначає, що вона мала значні суми у цінних паперах на біржі. Крім цього, у її власності перебувала майстерня з виготовлення панчіх. Отже, можна стверджувати, що Глікль дійсно мала хист до комерції та доволі успішно організовувала свою економічну діяльність. Що ж до родини Глікль із Хамельна, то дослідниця також робить акцент на «шлюбній політиці» жінки. Зокрема, своїх дітей вона одружила/видала заміж таким чином, що практично всі вони жили у великих містах: Гамбург, Ганновер, Амстердам, Берлін, Мец, Копенгаген тощо. Це був досить далекоглядний крок, так як було б небезпечно, щоб вся родина проживала в одному місті, зважаючи на нестабільність настроїв місцевого населення. Підсумовуючи, потрібно сказати, що праця Наталі Земон Девіс являє собою приклад оригінального аналізу спогадів жінки XVII ст. Дослідниця аналізує різноманітні аспекти з життя єврейки Глікль бас Іуда Лейб, намагаючись визначити її нішу у тогочасному соціумі. Паралельно, дискутивним залишається питання, чи був приклад Глікль одиничним та нетиповим або ж, навпаки, представляв середньостатистичну жінку даної епохи. Та, незважаючи на суперечності, не можна не відзначити оригінальність вищеназваної праці, що являє собою професійне та ґрунтовне дослідження зі сфери ґендеру та жіночої історії.

«Бояриня» Лесі Українки: Інша жінка КОВАЛЬ Ната

Критика / Critique

Розглянуто драму як один із найменш досліджених жанрів літератури у ґендерному плані. Здійснено ґендерний аналіз драматичної поеми Лесі Українки «Бояриня». Проаналізовано чоловічі та жіночі образи через ґендерну культуру особистості, зміну стереотипів чоловік / жінка та їхній прояв у драматичному творі. Ключові слова: ґендер, фемінізм, маскулінність, андрогінність, антиколоніальність.

Drama as one of the least studied genres of literature in terms of gender was reviewed. Gender analysis of Lesya Ukrainka’s dramatic poem «Boyarinya» was made. Male and female characters through gender culture of personality and change of man / woman stereotypes and their expression in dramatic works were analyzed.

Keywords: gender, feminism, masculinity, androgyny, anti-colonial.

Kolo №2

56

Нині тлумачення літературних творів у ґендерному аспекті стало доволі поширеним явищем, тому що основна увага концентрується на взаєминах чоловіків і жінок як елементів соціуму. Ставиться акцент не на природних особливостях, а передусім на культурних рисах, окрім того, з цим перетворенням відбувається серйозне теоретичне поглиблення і ускладнення предмета фемінізму. «Сила» чоловіків та «слабкість» жінок – такий традиційний рольовий поділ знаходить відображення і в культурі, зокрема в літературі. Наприкінці ХІХ ст. він зазнає значних змін на літературному поприщі Європи, і, як наслідок, України. Власне жіноче питання в українській літературі, що є складовою ґендерного підходу, уперше постало в кінці ХІХ ст. Олена Пчілка, Наталя Кобринська, а трохи пізніше Леся Українка та Ольга Кобилянська у своїх творах намагалися довести, що «минула дефектність» жінки є не «природною даністю, а власне культурно сконструйованим явищем» [6]. У монографії «Поетеса зламу століть» літературознавець В. Агеєва зазначає, що «талант дає жінці унікальну можливість утвердитися в патріархальному суспільстві, стати врівень у чоловічому елітарному товаристві» [2]. Важливого значення набуло визнання І. Франком молодої поетеси, яке дещо спростило вступ Лесі Українки до канону класиків. Ґендерна інтерпретація драми ґрунтується на особливостях жанру. Проблема такої інтерпретації може виникнути у зв’язку з тим, що поетичні чи прозові твори призначені лише для читання, на відміну від драматичних, основним для яких є постановка на сцені. Дослідниця Л. Мозгова пропонує інтерпретацію драматичного тексту в таких аспектах: • аналіз ремарок: зовнішній вигляд героїв (наприклад, одяг чоловічих та жіночих персонажів); нахилена голова героя або героїні (вказує на прийняття підлеглої ролі) чи пряма постава (впевненість у своїх діях); • історичні умови та час дії: звертаємо увагу на наявність ґендерних стереотипів доби у художній структурі тексту; • поведінка дійових осіб: активна / пасивна; • сценічна історія твору: якщо можливо переглянути твір на сцені, то аналізуємо, наскільки перевтілилися актори в образи, чи передали авторське тлумачення ґендерної ідентичності (фемінна, маскулінна чи андрогінна особистість) конкретної дійової особи, наскільки еволюціонував ґендерний образ героя у часі; • тема, ідея твору; • мовні особливості твору: чи вказують вони на використання фемінатив та маскулізмів; • проблематика твору: чи порушує автор питання взаємин між протилежними статями [7].

Критика / Critique

57 Kolo №2

Кінець ХІХ ст. ознаменувався появою «нових жінок» у літературі, не тільки жінокписьменниць, а й образів жінок у творах, де героїні художніх полотен мислять, активно перетворюють навколишній світ, вільно висловлюють свої думки. В. Агеєва зазначає: «На відміну від класичної літератури (зрештою, як романтичних, так і реалістичних сюжетів ХІХ ст.), жінка починає діяти поза родинними рамками, і коло сильних почуттів, могутніх пристрастей уже не обмежується для неї лише коханням та материнством» [1]. Досліджуючи творчість Лесі Українки, зокрема, драму «Бояриня», варто звернути увагу на політичні події, що відбувалися в Україні, бо «з феміністичної точки зору проблема Я-образу має не тільки психологічний, а й політичний характер, адже залежність є частиною традиційної жіночої ролі, синонімом безпорадності, підкорюваності, втрати ідентичності» [5]. І. Франко у праці «Женщина-мати в поемах Шевченка» писав, що «…ступінь освіти і цивілізації народу можна означити з того, як той народ відноситься до женщин» [8]. Ставлення до жінки в українській та російській традиціях яскраво висвітлила Леся Українка в образі Оксани Перебійної та подіях навколо неї. Вже у першій частині драматичної поеми бачимо ставлення чоловіка (батька) до жінки (дочки Оксани) та жінки (Оксани) до чоловіка (Степана), коли в хату заходить гість (Інший): «Перебійний / Дочко, / ти б нас почастувала на початок. / (Оксана наливає з сулійки дві чарки – батькові й гостеві). / Оксана / Боярине, будь ласка, призволяйся. / Степан / (узявши чарку, встає і вклоняється Оксані)» [4]. Там же бачимо кардинально іншу ситуацію, коли з’являється Оксанин брат Іван: «Іван / Слухай-но, Оксано, / ця страва вже простигла, принеси / свіжішої. / Оксана / (уражена його недбалим тоном) / Служебка зараз прийде, / то й накажи їй. / Іван / Ба, яка ти горда! / (До Степана). / У вас там на Москві, либонь, дівчата / так бришкати не сміють?» [4]. Цей епізод виразно засвідчує вияв зверхності брата щодо сестри, що може бути зумовлено близькими родинними стосунками, або ж домінуванням чоловічої статі над жіночою. Така дискримінація поки що не лякає Оксану, тому що у себе на Батьківщині вона може відстояти власну думку у чоловічому товаристві. Друга частина драми представляє нам епізод, де Оксана повинна частувати бояр медом, – нищівний тиск матері і сестри, та й самого Степана, які вчать її прислужувати боярам, важким тягарем лягає на Оксанине серце: «Степан / Бачиш, любко, / ти маєш тілько їх почастувати, / та й знов у терем вернешся. / Оксана / Отак? / А як же частувати їх, Степане? / По нашому, чи, може, як інакше? / Степан / Ти винесеш їм на тарелі меду, – /матуся прилаштують, як там треба, – / уклонишся, боярин поцілує / тебе в уста…/ Оксана / Степане! Що ти кажеш? / Мене бояри цілувати мають? / Чи се мені почулося? / Степан / Ні, серце, / воно так є, та в тім нічого злого, – / то тілько звичай!» [4]. В одному з перших діалогів Степана та Оксани вже помічаємо, що Московщина добряче змінила головного героя, тому він не зміг правильно підступитися до Оксани, хоча контакт відбувся на іншому смисловому рівні. Патріархальний світ диктує йому правила верховенства над жінкою, і він від них уже не в змозі відмовитись: «Степан / <…> Ти гніватись не мусиш, / бо ти ж мене сама причарувала, / і звабила як соловейко співом. / Я не своєю силою прийшов… / Оксана / (засоромлено і разом гордовито) / Боярине, до чого сії речі? / Мені їх слухати не випадає. /(Хоче йти). / Степан /(затримує її за руку) / Ні, ти не підеш так… /Оксана / (вражена, вириває руку) / Се що за звичай? /Я не холопка з вотчини твоєї! / Степан / (знищений) / Я не хотів образити тебе. / Запевне, вільна ти…» [4]. І перед Оксаною, і перед собою Степан констатує той факт, що Оксана справді вільна, але чи свідомо він говорить про це, чи, наче

Критика / Critique Kolo №2

58

хамелеон, лише пристосовується до нових умов. Головний герой не може продукувати власні думки, бо звик, що ним керують. Можна порівняти Степана з дідом Нечипором із фільму «Весілля в Малинівці» («Знову власть міняється!»), який зі зміною влади змінював і свій головний убір. І. Огієнко твердив: «В самій мові одбився дух нашого народу, по корнях слів можна довідуватись і про культуру нашу. Давнє слово наше “дружина” яскраво показує про стан нашої жінки, про те, що вона друг своєму чоловікові, тоді як загальнослов’янське “жена” значить тільки “рождающая”» [7]. Степан називає Оксану «квіткою»: «Степан / Мені була б не для забави квітка, / я бачу в ній життя і волі образ / і краю рідного красу. Для мене / куточок той, де б посадив я квітку, / здавався б цілим світом…» [4], – проте він забуває, що квітку «посадити» зможе лише за згодою Оксани, яка не надто захоплена такою роллю: «Оксана / Ти наче думаєш, що я вже справді / якась ростина, що в мені немає / ні серця, ні душі…» [4]. Пересадивши квітку в інший ґрунт, Степан не став добрим садівником, бо без догляду і тепла квітка почала в’янути, а після того, як Степан безглуздо вирішив Оксанине питання з листом братчиці, довіра до нього була остаточно втрачена. Свекруха хоч і любить Оксану, але ставить її перед фактом, що вона не зможе лишитися собою, її чекає перевтілення з квітки у вовка: «Мати / Тут на Москві не звичай, / щоб жінка мешкала на долі. Скажуть: / ото, стара, а звичаю не тямить! / Оксана / Ви ж не в тутешніх звичаях зросли. / Мати / То що? Вони, Оксанко, не питають, / хто як там зріс… Адже ми тута зайди, – / з вовками жий, по-вовчи й вий… / Оксана / (зо сміхом) / Ой лихо! / Чи тобто й я по-вовчи маю вити? / Мати / А ти б як думала?» [4]. Та для головної героїні це неприйнятно, адже вона живе не за тваринними законами, а за людськими. Дівчина намагається не втратити себе і хоче повернути Степана, матір, Ганну до людської подоби. Підкорення Оксани, як жінки, відбувається і внутрішньо, і зовнішньо. Внутрішньо вона підкорилася почуттям до Степана, його «лагідним» рукам, які хоч чисті од крові, та покриті іржею. У розмові з матір’ю проявляється зовнішній бік її падіння: «Мати / Дивно їм / на наше вбрання. Тут жінки зап’яті, / а ми, бач, не вкриваємо обличчя. / Оксана / Чи ми ж туркені. / Мати / Хай Господь боронить! / Воно ж пак і московки не туркені, / а так чомусь ото в них повелося. / Та вже ж, як ти бояриня московська, / неначе б то воно тобі й годиться / вбиратися по-їхньому» [4]. Ставши бояринею, Оксана змушена призвичаїтись до боярського одягу, інакше вона стане Чужою, хоча завжди залишатиметься Іншою у чужому для неї краї. Вона повинна зробити цей ганебний крок, аби не накликати царського гніву на Степана. Але Оксанин бунтарський характер не дозволяє скоритися, адже вдома ніхто не вказував їй у що одягатися, вона не вірить сама собі, що свідомо прийняла це ярмо: «Оксана / Та ще й дівочий / той шарахван неначе б форемніший, / а що жіночий, то такий бахматий, / та довгийдовгий, мов попівська ряса! / Аж сумно, як се я його надіну? / Ото й на голову такий підситок / надіти треба? Зап’ясти обличчя?» [4]. Разом з тим вона боїться, що одягнувшись по-московськи, повністю перевтілиться у московку, втративши свою національну ідентичність, і навіть сексуальність: «Оксана / Так, матінко. То я... собі гадаю... / коли б я не спротивилася часом / Степанові в такій одежі...» [4]. Переодягання для Оксани є нічим іншим, як лише маскарадом із фальшивими масками. Для Степана ця маска уже не як елемент захисту від зовнішнього впливу, а як частина його, за якою існує його змінена свідомість. Роль боярині несе зі собою як національну, так і статеву дискримінацію, яка відбувається навіть на вербальному рівні: «Оксана / А як же / ти тута звешся? / Ганна / Аннушка. <…> Оксана / А як по-їхньому Оксана буде? / Ганна / Аксинья чи

Критика / Critique

59 Kolo №2

Аксюша. / Оксана / Щось негарно. / Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю, / мене таки Оксаною зови» [4]. Коли її починають інакше називати, Оксана відчуває у собі оцю чужу Іншість, і щоб метаморфози до кінця її не зруйнували, просить Ганну називати її по-українському. Найдивніше Оксані було ховатися у теремі, коли до Степана прийшли бояри: «Мати / Тікаймо, дочко! / (Підводиться й подається до дверей). / Оксана / Чого се, хай бог милує, тікати, / як від татар? / Мати / Ще осміють, дитинко; / нема тут звичаю з чоловіками / жіноцтву пробувати при беседі. / (Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем). / Оксана / (іде за нею) / Ой господи, які ж се тут звичаї!» [4]. Український звичай – частувати і приймати гостей, як рідних, але відчувати себе хазяїном своєї господи («В своїй хаті – своя правда»). Оксана противилася тому, що навіть у власному домі вона почувається ув’язненою. З цього випливає виразна антиколоніальність драми: сім’я як держава (Україна), бояри, які приходять у гості, – завойовники. Але найбільша трагедія у тому, що дерево їхнього роду було позбавлене українського коріння ще Степановим батьком. Із генетичним кодом найперше пов’язана ґендерна культура особистості. Оксана дратується, бо ж бачить нерівноправне становище жінки і ставлення до неї з боку чоловіків як до речі. З превеликим подивом вона констатує, що бажання жінки як особистості в Москві нікого не цікавить – тут жінка повністю залежить від чоловіка. Вона порівнює вільний та демократичний спосіб життя до стосунків чоловіка з жінкою на батьківщині і до тутешніх звичаїв. Тому Г. Могильницька пише, що «Діалог Оксани з Ганною – це розмова “двох глухих”, які ніяк не можуть усвідомити, що кожна з них говорить. Бо як і справді зрозуміти Оксані, котра в Україні не лише вільно зустрічалася з однолітками, а й брала участь у громадському житті, носила хоругву під час святкових процесій, була першою братчицею в дівочому братстві, чому дорослій дівчині “самій не можна по Москві ходити”, “з чоловіками жіноцтву побувати при беседі”» [7]. Ганна, яка звикла до «гаремного» побуту, не може усвідомити того, про що говорить Оксана, оскільки не знає іншого життя: «Оксана / То вам і бачитись не можна? / Ганна / Де ж там! / Оксана / Прилюдно – ні, а тілько крадькома? / Ганна / Ні, як то крадькома? / Оксана / А ти ж хотіла / до нього вийти у садок. / Ганна / До нього? / Ні, я ще сорома не згубила! / І як се ти подумати могла, / що я тебе просила провожати / мене на сходини?.. Невже, Оксано, / вважаєш ти, що я така нечесна? / Оксана / Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть? / Як дівчина постоїть на розмові / із своїм зарученим, то вже й нечесна? / Ганна / Авжеж, тут так. / Оксана / Навіщо ж ти виходиш / туди в садок? / Ганна / Я здалека дивлюся, / як він там вулицею проїздить. / Інакше ж я його ніде не бачу, / хіба що в церкві. / Оксана / Де ж ви розмовляли? / Ганна / Нігде. / Оксана / А як же він тебе посватав? / Ганна / Як? Через сваху. Як звичайно всі. /… / Оксана / Нібито виходить, / що ви отак, не мовивши ні слова, / і поберетесь? / Ганна / Так найпристойніше. / Оксана / Чудна тут молодь!..» [4]. Наприкінці поеми Леся Українка символічно обіграла згадки про місяць і сонце. У давніх легендах Місяць був чоловіком Сонця, ці дві іпостасі з’являються і в «Боярині». Оксана спить, на неї світить призахідне сонце, а тим часом їй сниться місяць: « Оксана / Се ти, Степане?.. Бач, мені приснилось, / що місяць ясно-ясно засвітив / у батьковім садочку…/ Степан / (удавано-веселим голосом) / Місяць, люба?/ Се дивно, бо як раз на тебе сонце! / Оксана / Що ж, може, там ясніше світить місяць, / ніж тута сонце…»

[4]. Можна говорити про те, що Оксана зі Степаном помінялися місцями: вона стає місяцем на Вкраїні, а Степан сонцем на Московщині, тобто стереотипи чоловік / жінка кардинально змінюються, що призводить до зміни життєвих позицій обох молодих людей.

Критика / Critique

Леся Українка наділяє свою героїню рисами маскулінності («Сидів-сидів у запічку московськім, / поки лилася кров, поки змагання / велося за життя там, на Вкраїні» [4]), на відміну від Степана, якого Оксана полюбила за його «лагідність». Оксана набагато сильніша, вона готова до спротиву, що бачимо вже з її вчинків – переїзд у чужий край, небажання одягатися по-російськи та, «цілуватися» з боярами, спроба вислати гроші братчиці в Україну. Степан же, який боїться потрапити «на дибу», кланяється і цілує руки цареві, що можна прирівняти до дій опортуністів та ренегатів. Оксана докоряє йому за таку позицію, але разом з тим це докір усім тим поколінням, які гнуть свої спини перед владиками інших держав, не маючи відваги й рішучості збудувати власну.

Kolo №2

60

Джерела 1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму / В. Агеєва. – К. : Факт, 2003. – С. 31.

2. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації / В. Агеєва. – К. : Либідь, 2001. – С. 79.

3. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / [за ред. Марії Зубрицької]. – Львів : Літопис, 2001. – 832 с.

4. Бояриня // Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки. – Режим доступу : http://www.lukrainka.name/uk/Dramas/Bojarynja/1.html 5. Говорун Т. Ґендерна психологія : посібник / Т. Говорун, О. Кікінеджі. – К. : Академія, 2004. – С. 255.

6. Зборовська Н. Жіноче письмо на порубіжні віків (Леся Українка, Оксана Забужко) / Н. Зборовська // Слово і час. – 2004. – № 2. – С. 32-38.

7. Мозгова Л. Літературний процес і ґендерна культура (старша школа) / Л. Мозгова. – Бориспіль : ПП «Люксар», 2011. – 352 с.

8. Франко І. Женщина-мати в поемах Шевченка / Іван Франко // І. Франко. Літературно-критичні праці : [в 50 т.]. – [Т. 26]. – К. : Наукова думка, 1980. – С. 153.

9. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби / М. В. Шкандрій ; пер. П. Таращук. – К. : Факт, 2004. – 496 с.

10. Юрчук О. У тіні імперії: Українська література у світлі постколоніальної теорії / О. Юрчук. – К. : ВЦ «Академія», 2013. – 224 с. – (Серія «Монограф»).

Отношение маскулинной культуры к женщинам ПОЖИДАЕВА Анастасия Рассмотрены методы, с помощью которых современная культура отклоняет вопрос о сексуальной политике, а также главные причины, приведшие к угнетению женщин, изложенные в книге Кейт Миллет «Политика пола». Ключевые слова: маскулинная культура, патриархальная семья, феминность.

Methods by which modern culture rejects the question of sexual politics and the main reasons that led to the oppression of women, which are presented in Kate Millett’s book «Sexual Politics» were reviewed.

Keywords: masculine culture, the patriarchal family, femininity.

Критика / Critique

61 Kolo №2

Уже давно пришло время разобрать отношения между полами в современном мире. Множество проблем, связанных со структурой сексуальной политики, затронуты в книге «Политика пола» Кейт Миллет (1970). В своей книге автор рассматривает «личное» как политическое, потому что личное пронизано и не может быть преображено без власти. Как мы знаем, наше общество делится не только на расы, касты, классы, но и по половой принадлежностью. Угнетения и ограничения в рамках этих групп настолько часты и постоянны, что едва ли это можно не заметить. Как считает Миллет, такие действия происходят из-за того, что эти группы «не имеют представителей в формальных политических структурах» [1]. Нельзя сказать, что за сорок лет со времен написания книги в этом направлении что-либо существенно изменилось. Объективное же изучение структуры половых ролей покажет, что взаимосвязь между полами основывается на гегемонии мужчин над женщинами. Кейт Миллет по праву задает вопрос: «Почему, если этот механизм управления и контроля нашим обществом столь очевиден, почему он никогда не признавался и не обсуждался?»

[1]. И отчего все политические и финансовые структуры, армия, промышленность захвачены мужчинами? Поскольку многие первобытные и цивилизованные миры являются мужскими, то логично предположить, что идеи, создававшие культуру отношения к женщинам, тоже принадлежат мужчинам. Вполне вероятно, что один из факторов, приведших к давлению на женщин, заключается в самом страхе мужчин перед способностью женщин порождать жизнь. В итоге мужчина попытался свергнуть этот дар с тех вершин, где бы ему следовало быть. После чего начал расширять рамки собственной власти. В «Политике пола» Миллет предлагает рассмотреть способы защиты маскулинной культуры, основанные так, дабы не допустить даже возможности демонстрации и посягательств на их доминирование. Ознакомимся с некоторыми из них. Например, способ реакции на все дискуссии несуразным смехом, который столь присущ современному обществу. Высмеивание роли женщины в мире стало для нынешних молодых людей своеобразным культом, неосознанной игрой, навязанной медиа и, порою, родителями. Эта забава, в большинстве случаев на словах, напоминает фигуру Алекса (имеется в виду герой романа Энтони Бёрджеса «Заводной апельсин») и вполне может привести к действительным преступлениям, которые и сейчас совершаются в отношении женщин довольно часто. Уместно также выделить способ «посредничества народной мифологии», где особь женского пола представлена каким-то первобытным злом. Она воплощает в себе образ властной женщины, которая неотступно следует за ни в чем неповинным, чистым мужчиной [3]. Миф об образе мужчины-жертвы необходим для фрагментарного опровержения мужской власти. Кроме того, способ индивидуальных ситуаций играет свою роль. Смысл этого механизма в том, чтобы свести все отношения между мужчиной и женщиной к их уникальной ситуации. Иными словами, все сводится к «абсолютно приватным взаимоотношениям двоих». Еще один метод сохранения сегодняшней укоренившейся сексуальной политики кроется в утверждении, что все давно улажено. Мол, вам, женщинам, дали право голоса, возможность нормального трудоустройства. При этом закрывая глаза на то, что женщина попросту изгнана из рая, придуманного мужчинами. Семья является главным пунктом в патриархальном обществе, связующей единицей внутри патриархального целого, через которую осуществляется контроль над

Критика / Critique Kolo №2

62

индивидом там, где политические и другие власти оказываются недостаточными. Такое звено общества очень важно, и поэтому патриархальная семья находит поддержку в религиозных положениях, таких, как «муж – глава семьи». Миллет пытается донести нам всю суть такого тотального притеснения женщин. А именно: подавления не только экономического, а и, главное, психологического. И, соответственно, показать, что все устройство личности мужчин и женщин навязывается определенной моделью воспитания, правящей в обществе. Идея о сексуальном превалировании мужчин раскрывается многими доводами. Теория романтической любви дает мужчине в руки инструмент эмоционального манипулирования, так как любовь – единственная ситуация, в коей дозволяется женская половая активность. Положение женщин в промышленности и производстве вполне можно сопоставить с положением колонизированных народов. Лишь малое количество женщин может пробиться через крепкую стену патриархального общества [4]. И все еще происходит разделение между «мужскими» и «женскими» предметами. Предпочитая отдавать гуманитарные дисциплины женщинам, а технологию, бизнес, точные науки – мужчинам, последние, в свою очередь, обеспечивают более высокий заработок. Поскольку утеснение женского пола не является сингулярным явлением, то автор «Политики пола» призывает людей к действиям, целью которых является установление между полами новых отношений. «Образ женщины, который мы знаем, создан мужчинами и скроен по мерке мужских желаний» [1], – говорит Миллет. Источники 1. Міллет К. Сексуальна політика / К. Міллет ; пер. з англ. П. Таращук. – К. : Основи, 1998. – 619 с.

2. Гапова Е. Кейт Миллет: личное как политическое / Е. Гапова // Неприкосновенный запас : дебаты о политике. – 2008. – № 4 (6). – С. 250–252. – Режим доступа : http://www.academia. edu/855300 .

3. Лосева О. М. Проблемы ґендерной идентичности в условиях глобализации и формирования новых социальных отношений / О. М. Лосева // Аналитика культурологи : электронное научное издание. – 2011. – № 1 (19). – Режим доступа : http://analiculturolog.ru/journal/archive/ item/681-problems-of-gender-identity-in-conditions-of-globalization-and-the-formation-of-newsocial-relations.html.

4 . М а лы ш е в а М. М . С ов р е м е н н ый па триа рха т: С о циа льно -э ко но м ич е ско е э ссе / М . М. М а лы ш е в в . – М . , 2 0 0 1 . – 145 с.

Жіноча ідентичність: реконструкція за архетипами (за книгою К. П. Естес «Та, що біжить з вовками»)

Образ жінки в історії людства почасти набував фантасмагоричних смислів. Усім відоме полювання на відьом, що на противагу усталеним стереотипам зародилося ще в античності, а не у середні віки, асоціюється передовсім з жінкою як носієм демонічної сили і медіатором між світом сущим та потойбічним. У свою чергу інквізиція винищувала не лише відьом, а і чоловіків-чаклунів, причому статистика не реєструє значного кількісного відриву жертв саме жіночої статі. Однак образ жінки-відьми органічніше функціонує у системі шаблонів масової свідомості, аніж його відповідник іншої статі. У світовій літературі легко знаходимо свідчення інфернальної, містичної природи героїнь: одразу згадуються відчайдушна Маргарита М. Булгакова, майже всі героїні Ф. Достоєвського (Анастасія Пилипівна з «Ідіоту», Соня Мармеладова зі «Злочину і кари» та ін.) і навіть цнотлива, наївна Гретхен, яка несвідомо стає каталізатором падіння Фауста у безодню зла. Тавро мінливої, ласої до спокус істоти, що його приписано жінці, можна пояснити жорсткою, проте слабкодухою відповіддю чоловічого раціонального світу, замаскованою спробою приховати свій страх перед незбагненною ірраціональною природою жіночності. Розпал радикального фемінізму, який нині набуває абсурдних рис, є результатом цієї ж спроби, але вже з ініціативи самих жінок. Боротьба за рівність перетворюється на боротьбу з власним єством. У цьому світлі праця К. П. Естес «Та, що біжить з вовками» є прикладом поміркованого, природного фемінізму, бо утверджує право жінки бути собою та реалізовувати себе якомога різноманітніше, і при цьому позбавлена агресивного тону та експансивних мотивів. Згадування у назві твору вовків не є випадковим, а вірогідність появи у читачів кривавих асоціацій підтверджує думку авторки про близькість жінки і дикої тварини: і першу, і другу було несправедливо пригноблено, звинувачено у ненаситності, нещирості та надмірній агресивності [2]. «Якщо вас спитають про національність, етнічну приналежність або рідню, загадково усміхніться і скажіть: “Я з клану скривджених”» [2], – маніфестує Дика Жінка, Первозданна Жінка, Rio Abajo Rio («ріка під рікою»), La Loba («жінка-вовчиця»), Luz del abismo («світло у небутті»). Цими іменами у різних куточках світу названо потужну психічну силу, ґрунт, на якому зростає і який живить жіноче єство. Послідовниця юнгіанської психології, К. П. Естес, досліджує вплив на нашу свідомість архетипів – «універсальних патернів та мотивів, які виринають з несвідомого; є основою релігій, міфів, легенд та казок» [1]. Архетипи – основна мовна одиниця несвідомого, голос якого на рівні індивіда втілюється у сновидіннях. Під час сну раціо екстремально

63 Kolo №2

Проаналізовано книгу «Та, що біжить з вовками» К. П. Естес – американської поетки, філософа, психоаналітика-юнгіанця. Утвердження жіночої ідентичності, що є хребтовою проблематикою твору, розглянуто в контекстах індивідуального розвитку та соціокультурного буття. Ключові слова: К. П. Естес, Первозданна Жінка, архетип, казка, індивідуація.

Analysis of the book «Women Who Run With the Wolves», written by C. P. Estes – American poet, philosopher and Jungian psychoanalyst, was made. The establishment of women’s identity, which is the main problem of the book, was reviewed in the context of individual development and socio-cultural life.

Keywords: C. P. Estes, primordial woman, archetype, fairytale,individuation.

Критика / Critique

ТАРАСЕВИЧ Дар’я

Критика / Critique Kolo №2

64

слабшає під потужним тиском несвідомого, і стан, якого у реальному, прагматичному, житті людина намагається уникнути, стає вікном у зону найглибших психічних пластів. На цій території мешкають страхи, її стіни рясніють посттравматичними рубцями, разом з тим саме тут народжуються інтенсивні відчуття позитивної модальності – радість, любов, натхнення. Без провідника сновигати цією зоною небезпечно і лячно, проте, не наважившись на подорож у власне єство, людина й надалі житиме навпомацки. Навіть якщо такий шлях легкий і комфортний, він ніколи не є автентичним. Тому найперший (і за часом, і за вагомістю) заклик К. П. Естес – не бійся зазирнути у своє «я». За такою, здавалося б, простою порадою, насправді ховається важка психологічна робота. Людина не може позбавитися від усіх інтроекцій – норм та обов’язків, що нав’язують індивіду протягом його життя соціальні групи – як малі (сім’я, колектив), так і великі (суспільство). Зрозуміти, що саме з твоїх переконань належить власне тобі, а що спадок від батьків, украй важко. Без чуттєвого компоненту, інтуїції, не залишивши у спокої невротичне раціо, фільтрування своїх візій практично неможливе. Однак саме ірраціональним протягом віків нехтували, засуджували як фантазійне, непрактичне, небезпечне, стихійне, те, що може затягнути у свої темні містичні нетрі. Не важко побачити, що цей ряд епітетів легко корелює з самим життям. Володарка цих нетрів – богиня Життя-Смерть-Життя, подих якої може бути легким чи важким, теплим або льодяним, життєдайним або згубним. У цьому архетипі втілено розгортання процесів народження, зростання, зрілості, спаду та смерті, притаманного усім живим істотам. Фізіологічно жінка здатна гранично повно відчувати динаміку життєвих циклів, тому звертання до архетипу Життя-Смерть-Життя, прийняття цієї системи екзистенційних координат за свою магістраль, як свідчить К. П. Естес, повертає жінку у її природний стан, до тваринних (в сенсі істинних, глибинних) першооснов. Загалом тема репродукції виринає у праці «Та, що біжить з вовками» в численних іпостасях, на різних рівнях. Авторка не обмежує здатність жінки до відтворення лише материнством, навпаки – вона закликає знайти загублене джерело творчості та прислухатися до його рокоту, дати волю своїм життєтворчим інтенціям, якими б дикими і дивними їх не визнало суспільство. У цьому ж світлі К. П. Естес заперечує примітивізацію сексуальності та її утилітарну, прислужливу сутність. Сексуальність для Дикої Жінки означає грацію і свободу у всіх життєвих виборах, налагоджений контакт зі своїм центром, який знаходиться на рівні тазу. Тілесний спід традиційно означає інстинктивну сферу та зв’язок із землею. Рух споду – це символічне дитинство індивіда та цивілізації, повернення до свого коріння, природності і глибинних переживань, де соціокультурний вимір людини стає вторинним. Розуміння тілесного споду у сучасної «людини мегаполісу» затиснуто в лещатах стереотипів та страхів. К. П. Естес закликає жінок розкріпачити свої енергетичні центри, згадуючи несправедливо забуту богиню Баубо, що своїми непристойними історіями (забавкою, на яку нібито мають право лише чоловіки) повернула до життя розпачливу Деметру. Віднайти архетип Баубо означає для жінки повернутися до власної інстинктивної природи, відродити висохлий ґрунт, який дає життя вільному самовираженню. Казки у праці «Та, що біжить з вовками» утворюють самодостатній пласт наративу. Вони набувають медичної функції: є водночас і рентгенівським знімком, за допомогою якого можна безпомильно діагностувати хворобу, і ліками, адже кожна казка є символічним маршрутом з розставленими увсебіч дороговказами. Казка дарує можливість ідентифікуватися з героєм, а, отже, в уяві здійснити разом з ним поступ, що схематично можна зобразити у межах тієї ж формули:

Джерела 1. Холлис Дж. Грезы об Эдеме: в поисках доброго волшебника / Джеймс Холлис. – М. : Когито-Центр, 2011. – 222 с.

2. Эстес К.-П. Бегущая с волками: женский архетип в мифах и сказаниях [Електронний ресурс] / Кларисса-Пинкола Эстес. – М. : София, 2007. – 304 с.

Відлуння наших мрій (ґендерні питання в літературі Сходу) ГОНЧАР Марина Розглянуто питання ґендерної дискримінації в Афганістані. Проаналізовано значення ґендерної нерівності в літературі сучасного Сходу на прикладі роману Халеда Хоссейні «Тисяча сяючих сонць». Ключові слова: ґендерна нерівність, Афганістан, Х. Хоссейні, література Сходу, права людини, рух «Талібан».

The problem of gender discrimination in Afghanistan was reviewed. The significance of gender inequality in the literature of modern East was analyzed with Khaled Hosseini's novel «A Thousand Splendid Suns» as an example.

Keywords: gender inequality, Afghanistan, K. Hosseini, literature of the East, human rights movement «Taliban».

Ґендерна дискримінація досі охоплює широкі верстви населення по всьому світу, навіть незважаючи на те, що за останні 20 років було вжито чимало заходів задля досягнення

Критика / Critique

65 Kolo №2

Життя-Смерть-Життя. К. П. Естес наводить автентичні, безкупюрні версії відомих казок та оригінальні перекази жінок власної родини, які за своєю суттю слугують інструкцією виживання. У фабулі казок обов’язково присутня зламна драматична подія, яка стає початком ініціації та, мовою аналітичної психології, індивідуції – повернення особистості до Самості, що є найвищим архетипом. Кожні сім років життя жіночої душі, за словами дослідниці, – це фази, і їх зміна знаменує переоцінку позицій, завдань та викликів. На стику цих періодів жінка вкотре проходить обряд ініціації, і в цей момент важливо мати конкретні орієнтири, якими можуть стати казки. «Синя борода», «Бридке каченя», «Дівчинка з сірниками» – усі архетипні коди, закладені у цих казках, є підказкою, втіхою, дзеркалом. Завдяки ним жінка може глибше осягнути зміст свого стану та мінімізувати травматичність змін життєвих циклів. Варто зазначити, «Та, що біжить з вовками» – праця про і для жінок, хоча її ідейний фундамент – повернення до своєї Самості, індивідуація – позбавлений ґендерних маркерів. Однак К. П. Естес наполегливо ратує за жіночу ідентичність та «реабілітацію» таких понять, як сексуальність, жіночність, що нерідко стають об’єктом спекуляцій у патріархальному світі. Адресне звертання надає унікального тону розповіді, створює атмосферу довіри та солідарності, близькості між читачками та авторкою, однак, жодним чином не збіднює психоаналітичний базис праці, яким виступають наукові здобутки К.-Г. Юнга. Читання книжки «Та, що біжить з вовками» нагадує дружні жіночі розмови про інтимне і сокровенне, однак авторка надає їм істотно нової ваги: те, що існувало лишень за лаштунками, стає вартим розгортатися на сцені.

Критика / Critique Kolo №2

66

ґендерної рівності. Важливо зазначити, що рівень, особливості й масштаби дискримінації у різних країнах світу мають суттєві відмінності. Якщо економічно розвинуті держави вже досягли певного, а подекуди і значного прогресу в цьому питанні, то становище в країнах, що розвиваються, доволі хворобливе. Загалом, жінки не досягли істинної рівності з чоловіками в своїх юридичних, соціальних та економічних правах. Ґендерні розриви дуже відчутні в питаннях розподілу влади і ресурсів, відстоювання та представлення інтересів. Зрозуміло, що саме жінки потерпають від статевої дискримінації, яка впливає на «здоров’я» громадськості в цілому та гальмує розвиток усіх сфер суспільного життя. В результаті відбувається лише деградація людини як соціально активної істоти. У багатьох випадках ґендерна дискримінація має прихований характер, часто люди сприймають її мовчки, і вона може залишатися протягом тривалого часу взагалі непоміченою [2]. Частково це зумовлено тим, що на деякі теми в суспільстві накладено табу за замовчуванням, тому їх, як правило, залишають поза увагою, щоб «не кровоточили», частково – некомпетентністю політичної влади в країні, її неспроможністю осягнути значущість ґендерного питання. «Ідеальний» приклад стосовно такої ситуації – Афганістан. Дотепер в країні триває громадянська війна, а владу контролюють таліби (їхній режим офіційно зазнав краху в 2001 р., проте по суті нікуди не зник), котрі не те, що ігнорують питання ґендерної рівності, вони стимулюють розвиток НЕрівності по всій країні. На сьогоднішній день дуже низький відсоток жінок Афганістану має паспорт, а у багатьох відсутні взагалі усі документи, які б засвідчували їхню особу та підтверджували громадянство. Надзвичайно велика кількість жінок зазнає сексуального насильства, жорстоких фізичних розправ, як зі сторони своїх чоловіків, так і зі сторони релігійної поліції; невпинно зростає смертність внаслідок самогубств серед жіночого населення. Звичайно, становище жінок після падіння режиму талібів покращилося – вони балотуються в президенти, отримують місця в парламенті і навіть змагаються на Олімпіаді. Проте це одиниці, котрі з острахом чекають 2014 року – з Афганістану буде виведено міжнародний контингент, і «Талібан» збирається знову посісти «своє» місце [6]. І тоді маленькі кроки до ґендерної рівності будуть жорстоко придушені. Крім того, через нескінченну громадянську війну багато жінок залишилися вдовами, неспроможними прогодувати себе чи захистити, не говорячи вже про осиротілих дітей. Як наслідок – в Афганістані процвітає торгівля людьми, особливо жінками та новонародженими. Такі організації, як «Незалежна комісія з прав людини Афганістану», «Революційна асоціація жінок Афганістану», намагаються привернути увагу світового співтовариства до проблеми ґендерної нерівності в країні. Проте Афганістан – це лише одна гілка на дереві ґендерної дискримінації серед інших його відгалужень – величезної кількості країн Південної Азії, Близького Сходу та Африки [5]. Донести цю проблему до широкої аудиторії за допомогою потужної зброї – слова – намагаються сучасні письменники. Серед відомих літературних праць: романи «Паранджа страху» С. Шаріфф, «Майада» Д. Сессон, «Мигдаль» Неджми, документальна книга «Суад. Спалена заживо», твори Е. Сафарлі тощо. Одним з найвідоміших та найвпливовіших афганських письменників сьогодення є Халед Хоссейні. Він народився у 1965 р. в м. Кабулі у заможній родині дипломата. У 1976 р. сім’я переїхала до Парижа, де батько Халеда отримав роботу в афганському посольстві. На Батьківщину повернутися їм так і не судилося: у 1978 р. в Афганістані розпалюється війна, і родина Хоссейні отримує політичний притулок у США. Там Халед спочатку здобуває ступінь бакалавра з біології в університеті Санта-Клари, а

Критика / Critique

67 Kolo №2

потім закінчує Каліфорнійський університет і стає лікарем. Близько 8 років працював за фахом у лікарні «Cedars-Sinai» в Лос-Анджелесі, до моменту світового визнання у 2004 р. його першого роману «Лови повітряного змія» (The Kite Runner), який було опубліковано у 48 країнах світу [3]. У 2005 р. Хоссейні нагороджено престижною літературною премією «Свідок миру» (Франція), а його роман визнано «Книгою року» за результатами голосування читачів. У 2008 р. за мотивам книги знятий однойменний фільм режисера Марка Форстера. Зараз Халед Хоссейні є послом доброї волі ООН у питаннях біженців і надає гуманітарну допомогу Афганістану через Фонд Халеда Хоссейні. Живе в Каліфорнії разом з дружиною та двома дітьми [4]. Другий роман автора «Тисяча сяючих сонць» (A Thousand Splendid Suns) був виданий у 2007 р. і одразу став світовим бестселером. Українському читачеві ця книга може оповісти про буденне життя афганської спільноти кінця ХХ – початку ХХІ ст., про боротьбу і незламну волю жіночого серця Головна героїня роману – маленька дівчинка Маріам, яку мати кличе «харамі». Лише з часом дитина зрозуміє сенс цього слова й усвідомить себе нікому не потрібним тягарем. Маріам – позашлюбна дитина, а її батько Джаліль навідується до неї щочетверга. Це єдиний день, коли Маріам справді щаслива, адже лише для Джаліля вона «моя квіточка». Нана – мати Маріам, ненавидить чоловіка, у якого працювала покоївкою, «поки живіт не округлився», як каже вона сама. Тоді родина Джаліля вирішила відвезти Нану якнайдалі з Герату, щоб сором не ліг на плечі всієї сім’ї. За 15 років Маріам жодного разу не була в Гераті, не знала своїх сестер і братів, ніколи не була у кінотеатрі, що належав її батьку, хоча бажала цього найбільше за все. Саме тут вперше постає проблема ґендерної нерівності в афганському суспільстві. Як би сильно Нана не жадала гарного життя для себе та своєї дитини, можливості щось змінити вона не мала, адже право на дім, добробут та гроші, якими володіє Джаліль, мають лише його три законні дружини та їх дев’ятеро дітей, які є прямими спадкоємцями всього майна. Ключовим моментом, який змінив життя Маріам, стала втрата матері. Самотужки діставшись до Герату, дівчина шукала порятунку в домі батька, проте зіштовхнулась лише з відвертою недоброзичливістю. Не бажаючи панькатися з Маріам, «родина» швиденько видала її заміж за чоловіка, котрий жив в далекому місті Кабул. Шлюб перетворив життя Маріам на пекло, коли виявилось, що вона не в змозі мати дітей: «Рашид різко відштовхнув тарілку, розсипаючи рис та шпинат, підскочив та вибіг із дому, гримаючи дверима. Маріам опустилась на коліна та постаралась зібрати зернятка зі скатертини, але руки у неї тряслись. Відчуття жаху здавлювало груди. Маріам спробувала вдихнути глибше. Перед очима все пливло. Двері знову загримали. Рашид повернувся до вітальні.

– Встань. Підійди до мене. Він розімкнув кулак і висипав перед нею жменю маленьких камінців.

– Візьми до рота.

– Що?

– Візьми. Камінці. До рота.

– Перестань, Рашид… Своєю сильною рукою він схопив її за підборіддя, розімкнув зуби і запхнув важкий холодний щебінь їй до рота. Маріам спробувала вирватися. Але де там! Скоро її рот був набитий камінням.

–Жуй!

Критика / Critique Kolo №2

68

<…> Маріам довго випльовувала камінці з кров’ю. Серед них були й крихти двох кутніх зубів» [1]. Кінець ХХ ст. для Афганістану – це роки правління комуністів, початок громадянської війни, перехід влади до моджахедів і, нарешті, до талібів. У комуністичні роки жінки Афганістану почали отримувати певні привілеї, у порівнянні з періодом патріархального устрою короля. В уряді почали з’являтися жінки-політики, дівчата мали змогу навчатися в школі з перспективою вступу до університету, гуляти самостійно вулицями міста, ходити до кінотеатру та носити бурку лише за бажанням. У 1989 р. російські війська вийшли з Кабула, ознаменувавши прихід нової влади – моджахедів. Незабаром влада розкололася і почалася справжня громадянська війна, під час якої загинула велика кількість не лише солдатів, а й мирних жителів, серед яких були й батьки Лейли. Лейла, друга головна героїня роману, дуже відрізняється від Маріам. Вона значно молодша і життя її схоже на казку: улюблена дочка у заможній родині, у якої грандіозні плани на майбутнє (навчання, кар’єра, подорожі). Осиротівши, дівчинка стала легкою здобиччю Рашида, який обманом змусив її стати його другою дружиною. З цього моменту починається спільна історія Маріам і Лейли. Ці жінки разом переживали знущання чоловіка, захищаючи одна одну, виховували дочку Лейли Азізу, яка стала справжнім фундаментом їхньої дружби. Врешті-решт, вони вирішили втекти до Пакистану, тільки існуючий режим не дозволяв жінкам подорожувати самостійно, а тому на них чекало не краще життя, а повернення додому і жорстоке покарання. У 1996 р. влада переходить до рук талібів, ось тут і починається справжнє пекло ґендерної дискримінації. Вже на другий день після в’їзду талібів до Кабула були проголошені нові закони: «…Всі громадяни зобов’язані молитися 5 разів на день. Того, кого спіймають за іншим заняттям, коли настав час для молитви, призначається тілесно покарати. Всі чоловіки мають відростити бороду довжиною не менше притиснутого до підборіддя кулака. За невиконання – тілесне покарання. Всі хлопці мають носити чалму: з першого по шостий клас – чорну, після шостого – білу. Всі хлопці зобов’язані носити ісламський одяг. Сорочка має бути застебнута доверху. Співати пісні забороняється. Танцювати забороняється. Грати в карти, в шахи, в азартні ігри, запускати повітряних зміїв забороняється. Тримати папуг забороняється. Папуги підлягають знищенню. За невиконання – тілесне покарання. <…> Жінки! Вам не варто лишати свої домівки. Не можна жінці безцільно розгулювати вулицями. Виходити можна лише у супроводі родича чоловічої статі. За невиконання – тілесне покарання та примусове відправлення додому. Ні в якому разі вам не можна показувати своє обличчя. Виходити без бурки забороняється. За невиконання – суворе тілесне покарання. Користуватися косметикою забороняється. Носити коштовності забороняється. Носити пишні наряди забороняється. Говорити можна лише, коли до вас звертаються. Дивитися чоловіку в очі забороняється. Сміятися у людному місці забороняється. За невиконання – тілесне покарання. Фарбувати нігті забороняється. За невиконання – тілесне покарання. Дівчатам забороняється ходити до школи. Всі школи для дівчат негайно закриваються. Жінкам забороняється працювати. Винні в подружній зраді побиваються камінням до смерті» [1]. Жінкам також закрили доступ до всіх лікарень міста, крім однієї – найбруднішої, майже не обладнаної, з мінімальною кількістю медикаментів. У

Джерела: 1. Хоссейни Х. Тысяча сияющих солнц / Х. Хоссейни; пер. с англ. – М. : Фантом-пресс, 2008. – 148 с.

2. Ґендерные проблемы и развитие. Стимулирование развития через ґендерное равенство в правах, в доступности ресурсов и возможности выражать свои интересы; пер. с англ. – М. : Весь Мир, 2001. – 408 с.

3. Хоссейни Х. Биография / Х. Хосейни // Книжный портал: «Букмикс». – Режим доступа : http://bookmix. ru/authors/index.phtml?id=203.

4. Хоссейні Х. Офіційний веб-сайт. – Режим доступу : http://khaledhosseini.com.

5. Векуа Л. Все об Афганистане. Положение женщин в современном Афганистане. / Л. Векуа // Информационный портал «Афганистан.ру». – Режим доступа : http://www.afghanistan.ru/doc/11394. html.

6. Khamosh S. W. Long shadow of violence on women / S. Khamosh // Revolutionary Association of the Woman of Afghanistan. RAWA. – Режим доступу: http://www.rawa.org/temp/runews/2013/04/02/long-shadow-ofviolence-on-women.html.

Критика / Critique

69 Kolo №2

таких умовах Лейла була вимушена народжувати свою другу дитину: без антибіотиків, анестезії та знеболювального вона перенесла кесарів розтин. Рашид втратив роботу і вся родина почала голодувати. З кожним роком ставало лише гірше. Через жебрацтво Лейла була вимушена віддати Азізу до інтернату, обманувши, що її чоловік загинув. Серце матері краялось від болю розлуки з дитиною, а Рашид все частіше скаржився на біль в ногах і відмовлявся супроводжувати жінок до дитячого будинку. Тоді Лейла намагалася дістатись до Азізи сама. Таліби її били і відправляли додому, де вона ледь жива стискала зуби, поки Маріам обробляла рани. Але якщо вдавалось все ж таки дійти до інтернату непоміченою, Лейла проводила з дочкою ледь не цілий день, і це були найщасливіші миті того періоду її життя. Маріам вперше пізнала, що таке щастя, поруч з Лейлою та її дітьми, нікого вона так не любила і не цінувала, як їх. Маріам ладна була захищати їх ціною власного життя. Так і трапилось. Цю жінку нічого не злякало: ні страх перед Рашидом, котрий культивувався в її свідомості впродовж усього життя, ні усвідомлення того, що таліби жорстоко її покарають, що на неї чекає смертна кара. В один момент Маріам зрозуміла, що або вона йтиме на ризик, або більше ніколи Лейла не побачить сонячного світла, ніколи не поцілує діточок і ніколи не обійме її знову. Навіщо жити без того, хто дає надію? Таку людину необхідно оберігати що є сили. Немає ніяких сумнівів, що саме завдяки мужності й безмежній любові Маріам Лейла все ж таки знайшла своє щастя. У романі стільки болю і страждань, але саме завдяки цьому читач має змогу оцінити значущість благородності, дружби, сили духу, кохання та самопожертви в людській долі. «Тисяча сяючих сонць» – це гімн Жінці і Любові, це заклик до боротьби за свободу.

Образ жінки у творчості Марії Матіос КУЯН Вікторія

Критика / Critique

Виокремлено та проаналізовано образ жінки в літературній творчості Марії Матіос. Дослідження епічного доробку авторки здійснено в контексті ґендерної стереотипності в літературі, яка домінувала до XX ст. Ключові слова: ґендер, фемінізм, сексизм, фемінність, маскулінність.

The image of women in the literary works of Maria Matios was selected and analyzed. Research of epic works of the author was made ​​in the context of gender stereotypes in the literature, that dominated before the XX century.

Keywords: gender, feminism, sexism, femininity, masculinity.

Kolo №2

70

Основна відмінність «ґендеру» від «фемінізму», згідно з формулюванням європейської дослідниці Рози Брайдотти, полягає в тому, що ґендер – це, радше, соціальний статус, який визначає індивідуальні можливості статі, в той час, як поняття фемінізму походить від визнання факту чоловічої домінації у культурі й соціальних науках.

Протягом довгого часу в історії української літератури спостерігалась ґендерна нерівність, яка зумовила розвиток феміністичних тенденцій в суспільстві. Ще у першій половині XIX ст. критики, звиклі наголошувати на некомпетентності письменниць, вказували на необхідності покровительства когось із авторів-чоловіків чи, принаймні, представників родини: батька, брата або чоловіка. Без підтримки входження у літературний світ, майже цілковито чоловічий на той момент, і публікація творів були зовсім неможливими. Відтак, саме жіноче авторство часто ставилося під сумнів, позаяк надзвичайно велика роль у появі твору невідомої авторки приписувалась редактору-чоловіку. Разом з тим, вже наприкінці XIX ст. ситуація із письменництвом, поділеним за ґендерною ознакою, різко змінилась. Заручившись підтримкою найпопулярніших діячів, жінки розпочали активний рух за відстоювання своїх прав. Лідерами його стали: у Західній Україні – Наталія Кобринська, на Наддніпрянщині – Олена Пчілка. У 1884 р., в Івано-Франківську (тоді – Станіславові), під безпосереднім керівництвом Наталії Кобринської, яка взяла собі за мету розворушити українське жіноцтво, було засновано Товариство руських жінок. Жіночий простір почав розширюватись завдяки літературі [3]. Протягом довгого періоду в українській літературі спостерігалось таке явище, як сексизм у ставленні до жінок. Ґендерні стереотипи значно поширені і в наш час. Попри все, сучасна література під вплив усталених шаблонів маскулінності та фемінності вже не підпадає. Яскравим прикладом літературних писань, центральним образом яких постає жінка, є творчість відомої української поетеси та письменниці Марії Матіос. Розкутість характеру вираження в прозі Марії Матіос концепції світу і людини в ньому, поєднання в ній ідеологічного й побутового, народницького й модерного начал, ознак елітарного, психологічного й феміністичного дискурсів, вишуканість мови, неоднозначність стилю оповіді засвідчують індивідуальність її художнього письма, різновекторність його творчого типу [1]. У своїх творах авторка скрупульозно передає всі відтінки життя, характеру української жінки. Тут буденщина і піднесення, поневіряння і боротьба. Нерідко в поезії та прозі Марії Матіос вчувається

Критика / Critique

71 Kolo №2

тонка грань між сучасністю та минувшиною. Кожен твір письменниці – це окрема історія, наділена самобутністю образів, традицій, культури. І наскільки різняться авторські сюжети, настільки різнобарвно описані в них і жіночі душі, кожна з яких єдина у своєму роді. Повертаючись в історію, авторка описує своєрідну заангажованість молодої дівчини, надмірну довірливість, невміння захистити свої права. Про це ми дізнаємось із твору «Майже ніколи не навпаки»: «У цім краю жіноча тяжба споконвіку належала до діла буденного. Можна сказати, майже другорядного». «Вона, малолітня нерозумниця, зачувши, що батько віддає її за сільського війта-вдівця з трьома дітьми, бігала довкруж хати, як теля, випущене після зими на пашу з радісними криками, підскакуваннями та вигойкуваннями: «Віддаюся! Я нарешті віддаюся!» [2]. Попри все, в тому ж творі авторка подає й інший образ жінки - сильної, здатної пережити негаразди та рухатись вперед: «… Боже, і як вона те пережила і не стратилася? Не попливла за водою? На смереці не повісилася?! Між людьми ходить? «Як гараздуєте» їм каже? На «добридень» відповідає» [2]. У своїх творах майстриня пера спростовує будь-яку ґендерну нерівність. Кожен рядок просякнутий ідеєю глибокої мудрості, яка утвердилась у свідомості української жінки історично. Це неодноразово висвітлюється в таких творах, як «Солодка Даруся», «Москалиця» тощо. Даруся, ще будучи юним дівчам, мудра не по роках. І нехай її зневажають, кидають у спину несправедливі осуди, що вона божевільна чи то пак солодка, дівчина знає, що робить усе правильно. Вона розумна, і тому мовчить. Бо словом можна вбити: «Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. <…> Даруся навіть малою була степенна, розважлива, неначе стара жінка» [2]. Поряд із примирливим портретом юної дівчини Дарусі, творчість Марії Матіос вибудовує й інший образ – Северини-Москалиці. Щоб вижити, ця молодиця ладна піти на все. Її не бентежать образливі кпини односельчан. Не мовчить, але й не говірка. Власне, ні з ким говорити. Дівчина наділена гострим розумом і міцним здоров’ям, і цього для життя їй цілком вистачає. Портрет Северини можна визначати як якісно новий в сучасній літературі. Жінка здатна виконувати чоловічу роботу, та при цьому не дивиться на світ крізь призму фемінізму. Вона просто самодостатня: «Годованка до роботи вдатна. Беручка. <…> Лише вдачею якась така… Як би то сказати? Ну, якась… інакша». «Коли Северина думає, вона заплющує очі. Тоді не так болить. Та все одно… Ховайся – не ховайся з думками, а вони все одно лізуть до голови, як нічні миші з-під підлоги. І нема від них спасу… Ні від мишей, ні від думок». «Доля послала їй розум. Добре здоров’я й розум. Чоловіка не хотіла ніколи… бо не хотіла. Може, кров якусь не таку мала. <…> Тепер байдуже. Може, тому Господь їй уділив розуму більше, ніж серця. То й вижила» [2]. Усі твори письменниці різняться ідейно, проте усі вони об’єднані тим, що криється між рядками – неймовірною жіночою внутрішньою силою. Червоною ниткою крізь весь епічний доробок авторки проходить основна думка – життя жінки варте

Критика / Critique Kolo №2

72

того, аби за нього померти. Схожі слова озвучує персонаж твору «Майже ніколи не навпаки» Дмитро Чев’юк: «За другу не вмер би, навіть якби гриз зубами камінь. А за неї таки, видиш, умираю». [2] Ще один унікальний жіночий образ представлено у творі «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба». Трагедія жінки-матері, яка, будучи вдовою, змушена виховувати сина-інваліда самотужки. Маріца не знаходить часу вдаватись до глибоких роздумів над сенсом життя, позаяк її існування наповнює один єдиний сенс – виростити сина, не дати йому померти. Ідея цілковитого самозречення та самозабуття: «То музика їй вчувається. То похоронні голосіння. То рев сина. Заплющує очі. Зціплює зуби. Ні, краще розслабитися. Промацати кожну клітину… Ні, не руками – відчуттями. Вона ніколи не є насправді наодинці. Їй завжди ніколи. Тільки дитину свою любить так, ніби робить останній вдих» [2]. Звісно, письменниця не позбавляє прекрасну половину людства слабкостей, яка притаманна їй за законами природи. Скільки людей – стільки думок. Стільки ж почуттів. Жінка – це не автоматизований пристрій, вона живе, закохується, страждає, залежить від іншої людини, переживає покаяння чи образи, або ж іноді цілковиту зневіру. Саме такою є героїня твору «Щоденник страченої»: «Людина, а тим паче людина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, гнобителя і ката, ніж вона сама» [2]. Переважна більшість літератури XIX–XX ст. тяжіла до зображення образу жінки як беззахисної, нерішучої особи. Без міцного чоловічого плеча вона апріорі «втрачала себе» у цьому світі. Нині ж картина життя змінилась. Переживши революцію емансипації, прекрасна половина людства навчилась відстоювати свою права, нажила впевненості, зваженості та розсудливості. Ці тенденції знайшли свої відображення і в характері літературних героїнь. Адже в процесі еволюції очевидний не лише науково-технічний прогрес, розвивається й сама людина, і жінка зокрема. Відтак, у своїх літературних працях авторка спростовує ґендерні стереотипи, пов’язані з явищами маскулінності та фемінності, наділяючи жінок сильними, вольовими «чоловічими» рисами, а деяким чоловічим героям, на противагу, приписуючи елементи жіночої поведінки – невпевненість, боязкість, нерішучість. Таким чином майстрині слова вдається максимально реалістично зобразити основні події твору. Джерела 1. Мирза А. Жіночий світ Марії Матіос / А. Мирза // Українська література ХХ - ХХІ століття: ґендерний аспект. – Київ, 2008. – №1. – Режим доступу : http://gender-pdpu.at.ua/ Zbirnuku/Zbirnuk_13-14.11.08.pdf.

2. Матіос М. Вибране: літературно-художнє видання / М. Матіос. – Львів : ЛА «Піраміда», 2010. – 424 с.

3. Ходюк О. Українська жіноча література кінця ХІХ – початку ХХ століття та тема жінки у творчості Галини Комарівни / О. Ходюк // Літературознавчі обрії. – Київ, 2010. – №17. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Litobr/2010_17/153_159.pdf.

Про любов устами сучасних жінок ПОЧИНОК Юлія

73 Kolo №2

Сучасна література не має усталених оцінок, непохитних авторитетів, завершеного канону. В творах піддаються сумніву суспільні норми й стереотипи, закостенілі традиції. Якщо ж говорити про інструменти сучасних літераторів, то серед них домінантним художнім методом став постмодернізм. Ми розглядаємо постмодернізм як стан культури, епоху в розвитку цивілізації, що відзначається кризою письма (все що можна було написати – написане, залишається лише переставляти епізоди, застосовувати гру слів) та намаганням дати відповідь на питання: «Чи можна світ пізнати?»; «Чи можна світ змінити?». Це епоха перевідкриття суб’єктивного світу людини. Митцям доводиться одночасно виступати і теоретиками своєї творчості, адже таке мистецтво не може існувати без авторського коментаря. Розглянемо творчість сучасних письменниць різних поколінь: Оксани Забужко та Ірени Карпи. В усій повноті жінка розкриває свій талант, пишучи саме про найсвітліше почуття – Любов! Перед нами постають дами у різних іпостасях, з різним світоглядом та вмінням викласти думки на папері. Твори письменниць відрізняються не лише на лексичному рівні чи конструктивною побудовою тексту, а й індивідуальною інтерпретацією теми. У творі Ірени Карпи «Love timing» (в художньому перекладі звучить як «Таймер кохання») відчувається занепад кохання як почуття, моральної цінності, а натомість на передній план виступає сексуальність. Це підтверджує вживання нею ненормативної лексики, на кшталт: журналістка-розпиздяйка, дурнувата сука, жопаста і безцицькова тьолка, курва та ін. Такий безпрецедентний набір вульгарних слів не вартує не тільки того, щоб функціонувати в літературі, а навіть існувати поза її межами. Але позаяк сучасне мистецтво не має жодних заборон та обмежень, цей «шедевр» цілком правомірно зайняв своє місце на книжкових полицях. Тим паче, що «народові треба було більше, ніж щасливих подруж… » [2]. Про це зазначала ще Ольга Кобилянська у примітці до оповідання «Ідеї». Тому мене зовсім не здивувала аксіома Ірени Карпи, що «кохання – штука трансцендентна, і її так просто з себе не витиснеш, як гівно з дупи» [1]. Сексуальність у літературі перш за все обумовлена тенденційністю часу, його вимогами. Література і сексуальність ідуть в парі і, як підкреслила Ненсі Армстронґ, «історію роману не можна зрозуміти окремо від сексуальності», а історія сексуальності, в свою чергу, конструюється на книжкових сторінках. Невирішеним хіба залишається питання: чому б, до прикладу, брутальну лайку Ірени, як от «…вона залишиться зі своїм сука-блядь-мачо нікому не потрібною… і срака їй прийде» [1], ми маємо вважати якимось евфемістичним зворотом, більш прийнятним для реципієнта? Мабуть,

Критика / Critique

Розглянуто два полярні погляди на поняття «любов» у творах сучасних українських письменниць Ірени Карпи («Love timing») та Оксани Забужко («What makes you smile when you are tired»). Ключові слова: Забужко О., Карпа І., постмодернізм, любов.

Two polar views on the concept of love in the works of modern Ukrainian writers Irena Karpa («Love timing») and Oksana Zabuzhko («What makes you smile when you are tired») were analyzed.

Keywords: Zabuzhko O., Karpa I., postmodernism, love.

Критика / Critique Kolo №2

74

така агресія та інтерес до фізичного боку почуттів загалом мотивовані псевдофемінізмом. Таке ідейне спрямування думки проявляється у зневажливому ставленні до чоловіка. Сьогодні для формування сім’ї все частіше шукають якогось матеріального підґрунтя, а не духовного. Тому багато сучасних жінок в першу чергу запитують себе: «Якого хєра я їду на цій галімій маршрутці, хоча всі суки з їх короткими ногами і без цицьок давно вже на лєксусах?» [1]. Після такого риторичного запитання відпадають всілякі думки про якесь моральне начало, тим паче, що здебільшого нинішні юні леді не мають часу навіть задумуватися про такий суспільний «мізер», бо «блядь, врємя – дєньгі. І врємя це уйобує шо піздєц» [1]. Тому їм потрібно поспішати «розводити лохів на шуби і брильянти». Я не побоюся взяти на себе відповідальність і назвати цей твір маргінальним явищем в сучасній літературі. Адже, якщо жінка, берегиня роду, буде дозволяти собі такі словесні оказії в першу чергу щодо найпрекраснішого почуття – кохання, вона знову, як і колись, стане «другою статтю» (за визначенням Сімони де Бовуар), яка упродовж віків залишалася додатком, доповненням, фоном, однак ніколи не головною дійовою особою, чи то як автор, чи як герой, чи як читач. Цілковитою протилежністю до вище представленого є твір Оксани Забужко «What makes you smile when you are tired» (Любов – це те, від чого всміхаєшся, коли стомився). У своєму есе авторка вдається до цитування Євангелія, Григіра Тютюнника, Антона Чехова, Вероніки Доліної, а дефініція любові чотирилітнього автора із США на ім’я Террі стала заголовком її твору. О. Забужко вдається до розуміння любові як чогось ірреального, що перебуває за межами певної сфери, проте не добирає «мудрих» порівнянь, а називає її просто – «фікшн». Хоч ця письменниця у багатьох своїх прозових і поетичних творах пише, що любові не існує, проте у цьому есе не зрікається її, а ставить риторичне запитання: «Зрештою, що ж і є любов, як не втрата себе?..» Така думка істотно відрізняється від інтерпретації Ірени Карпи. Тут любов постає як філософія серця, адже, «щоб полюбити “когось” чи “щось”, треба взагалі спочатку “бути підключеним”, носити в собі як оазу тепла під ложечкою… любов не напрямлену, розфокусовано-безадресну – ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня: пташине чвіркання за вікном, шепотіння дощу, мирне чоловіче посапування за спиною, шум шин від автомобіля, що проїхав вулицею…» [1]. Картина дещо прагматична, проте описана прийнятною, навіть приємною для читання мовою. Знаходжу цікаві порівняння: «длубати дійсність – як зек мерзлу землю тупим кайлом», «любов… наче вода плавця». Вони віють свіжістю та незамуленістю часом, водночас надаючи твору особливого забарвлення. Проте авторка подекуди вдається до розчарування життям і питає: «Якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі…» [1]. Загалом проза О. Забужко має, в деяких аспектах, моралізаторський характер та повчальний зміст, тому цілком справедливо буде зарахувати цей твір до одного з найкращих зразків сучасної української літератури. Бачимо, що постмодернізм уможливлює співіснування багатьох естетичних систем. Це реакція на всезростаючу роль літератури, яка користується великим попитом у суспільстві та формує певні стереотипи його свідомості.

Критика / Critique

Джерела: 1. 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки ; упоряд. С. Г. Васильєва. – Х. : Фоліо, 2007. – 251 с.

2. Павличко С. Теорія літератури / С. Павличко. – вид. 2-ге. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2009. – 679 с.

Kolo №2

75

Комунікація

Ґендерне питання у літературі: погляд зсередини ОСАДЧУК Ірина

77 Kolo №2

– Альбіно, чи важлива для вас особисто стать автора?

– Стать автора – ні, а от «стать тексту», якщо можна так висловитися, скоріше так. Мені особисто ближчі жіночні тексти, не конче написані жінками, бо вони часом непогано вдаються й чоловікам, достатньо чутливим і проникливим. Але ці мої преференції зовсім не означають, що я дискриміную чоловічу стать. Коли мені як видавцеві потрапляє до рук текст, то я найперше дивлюся на те, чи він добрий, чи бачу я його книжкою. Жінка чи чоловік його написала, брутально чи ніжно, чітко структуровано чи розмито – ніщо не має значення, крім того, чи текст «спрацьовує», чи лишає по собі сильне враження. От скажімо, я зараз працюю над романом Вірджинії Вулф і над перекладом п’єс Івана Вирипаєва.

– Чи вважаєте ви, що сьогодні роль жінки та чоловіка в літературному середовищі змінилася? Чи просто зараз на цьому більше акцентують увагу?

– Роль жінки в літературі змінилася дуже давно, ще в минулому столітті, коли вона змогла публікувати книжки, а не лише збирати собі вдома альбомну лірику. Жінки вже віддавна пишуть на рівні з чоловіками у всіх жанрах літератури. Жінки беруться за поважні теми, по-своєму досліджують усі колись виключно чоловічі сфери. Але гадаю, що за останнє десятиліття ролі таки трохи змінилися, принаймні в українському середовищі літераторів жіночі голоси зараз виразніші, яскравіші, серйозніші. Якщо говорити про справді «високу літературу», то, перш за все, на думку мені спадають імена Оксани Забужко, Маріанни Кіяновської, Оксани Луцишиної, Катерини Калитко, Ірини Шувалової. Чоловіча література натомість стала легкою, розважальною, слемовою. Навіть Андруховича чи Жадана якось приємніше послухати за пивом у клубі, аніж спокійно читати вдома. Думаю, це природній наслідок емансипації: безправні колись жінки прагнули стати не гіршими за своїх чоловіків та батьків, і, зрештою, стали. А чоловіки розслабилися, бо звикли, що всі важелі впливу в їхніх руках, тож тепер вони нерідко поступаються жінкам у багатьох сферах. Таке відбувається не тільки в літературі. От наприклад, я живу зараз у США, де нерідко трапляється, що жінки з доброю освітою і роботою довго не можуть знайти собі партнера, бо чоловіки не виправдовують їхніх очікувань, виглядають слабшими. Тут ні в кого не викликає подиву, якщо чоловік, а не дружина, іде в декретну відпустку. Словом, ролі скрізь потрохи змінюються, але я б не сказала, що в Україні цьому процесу фемінізації чоловіків та маскулінізації жінок надають особливого значення. Про це мало говорять, про це не чути в медіа. Цих тем торкаються хіба на вузькоспеціалізованих конференціях або на дикусіях на 8 березня.

– Зараз серед літературознавців побутує думка, що письменник має бути андрогінним у своїх текстах. Як ви до цього ставитесь? Чи практикуєте таке у своїй творчості?

– Одразу зринає в пам’яті рядок із вірша Галини Крук: «поети не мають статі...». І воно, може, й добре було б її не мати і писати, як янгол, але мені так не виходить.

Комунікація / Communication

Як же ставляться до ґендерної проблеми самі учасники українського літературного процесу? Своє бачення пропонує нам львів’янка Альбіна Позднякова – поетка, прозаїк, перекладач, організатор літературно-мистецького фестивалю «наЛІТ», укладач антології сучасної світової квір-літератури «120 сторінок Содому» та керівник видавництва «artarea».

Комунікація / Communication Kolo №2

78

Ми ж набагато краще знаємо те, що прожили самі, те, що відчули зсередини, а не збоку, уявляючи іншого. Мені здається, що гарно було би вміти вживатися в чоловічі характери, коли ти жінка, і навпаки, але це мало кому вдається зробити без фальшу. Тому я пишу здебільшого про жінок, те, що мені зрозуміле й близьке.

– За якими критеріями варто, і чи взагалі варто розрізняти жіночу і чоловічу літератури?

– На це питання дуже складно однозначно відповісти, бо критерії дуже розмиті. Чіткої межі тут нема. Вважається, що жіноча література драматичніша, делікатніша, більш закрита, уривчаста, їй притаманні внутрішні монологи і потоки свідомості. От, наприклад, можна взяти фрагмент із Вірджинії Вулф або, якщо говорити про український контекст, з Оксани Забужко. Це буде класичне «жіноче письмо». Але воно з часом змінюється. Скажімо, Вулф ніколи би не дозволила собі, як-от Забужко, вплести у текст лайку. В минулому столітті жіночі книжки і самі жінки були менш різкими. Тепер же їм доступні усі чоловічі прийоми, тож відрізнити маскулінний текст від фемінного дозволяють радше ґендерні стереотипи, які побутують в сучасному суспільстві, аніж формальні ознаки. Жіночий (фемінний) текст – це такий, що виглядає написаним жінкою, тобто автором, який думає по-жіночому. А чи варто взагалі розрізняти жіночі й чоловічі тексти – це вже кожен критик і кожен читач мусить вирішувати для себе. Кожен собі сам обирає, як класифікувати прочитане.

– Чи відбувається дискримінація чоловіків / жінок (авторів) у різних видах та жанрах літератури? Наприклад, кулінарні книги пишуть переважно жінки, або в технічній науковій сфері публікують лише чоловіків і т.д.

– Мені хочеться вірити, що такої дискримінації стає все менше. І кулінарні, і дитячі, і наукові книжки тепер видають як жінки, так і чоловіки. Я, правда, іноді натрапляю в окремих, навіть дуже інтелігентних людей на переконання, що жінка не досить раціональна, щоб робити певні речі. Це, як анекдоти про блондинок за кермом, століттями житиме у людській свідомості. Але все-таки усім шляхи відкриті. Якщо ви робите щось насправді добре, не думаю, що хтось у видавничій сфері зможе вас зупинити. Часто зупиняє інше – побут, у якому жінка за неписаними законами зобов’язана прибирати дім, годувати родину і піклуватися про дітей. Якщо поміж цими буденними справами у жінок залишається час на творчість і на просування власних текстів, то їх тим паче ніщо не зупинить.

– Як ви ставитесь до виокремлення поняття «жіночий роман»? Воно стосується в першу чергу авторів чи читачів?

– Для мене «жіночий роман» – це роман, написаний у стилі «жіночого письма», про яке я вже згадувала. Це не те, що називають «жіночим чтивом», не романи про любов у м’яких оправах, хоча таке чтиво переважно теж буває дуже фемінним. Це не обов’язково роман, написаний жінкою чи для жінок, хоча, думаю, більшість таких романів читається таки жінками. А от чи варто виділяти такі романи, наголошувати на їхній «жіночності», то вже залежить від контексту і від питань, яких торкається текст. Якщо в романі йдеться про якісь значні соціальні проблеми, які стосуються жінок, то варто про нього говорити як про жіночий. Тут, гадаю, критикові варто орієнтуватися на проблеми, які стоять у тексті на передньому плані, і також на стиль письма.

– Чи відрізняється феміністська література від жіночої?

– Так. Феміністична література не конче писана жінками (трапляються і чоловікифеміністи), не завжди жіночна, так само як і жіночий роман не завжди феміністичний. От, візьмемо, до прикладу, славнозвісний роман «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Текст жіночий за стилем письма, але аж ніяк не феміністичний,

Комунікація / Communication

79 Kolo №2

у нього радше проглядається мізогінізм – патологічна ненависть до жінок. Деякі жінки там описані з такою огидою, що навіть важко повірити, що автор не чоловік (практикантка «з мінетним ротиком», відома поетка поважного віку, як «здоровенне, гергеписте бабисько»). Лише головна героїня є цілком позитивною, але усі її вчинки виглядають по-чоловічому раціональними. А втім це книжка про народження, одна з основних віх роману стосується вагітності, і цю тему Забужко прописує таки як жінка. Щоправда, феміністичного у романі нема нічого, хіба що авторка визнає за матір’ю вибір, чи їй народжувати дитину. Словом, найзнаніший український жіночий роман феміністичним не є.

– Альбіно, як ви ставитесь до «механізму позитивної дискримінації» (випуск «жіночих» антологій, збірок тощо)? Як власниця видавництва «Artarea», вважаєте такі видання потрібними для авторок та читачів чи, навпаки, штучно створеною дискримінацією за статтю?

– Радше позитивно. Об’єднання текстів у антології за певною ознакою орієнтує книгу на певного читача. Мені здається, що антології жіночої поезії мають таке саме право на існування, як і антології оповідань у стилі фентезі чи зібрання текстів про риболовлю. Таке групування текстів спрощує читачеві пошук, показує йому спектр того, що його може зацікавити. Минулого року в Україні вийшла антологія текстів про футбол. Не можна сказати, що видавець дискримінує всіх, хто не цікавиться цією грою. Просто зробили таку добірку текстів, і, можливо, хтось із численних футбольних фанатів візьме у руки книгу.

– На вашу думку, чи доцільно у творах для дітей показувати ґендерні стереотипи?

– Протягом перших років життя дитина отримує майже всю базову інформацію про світ. Тому все, що вона черпає з казок, пісеньок та іграшок, залишається в ній на усе життя. З цими речами потрібно поводитися дуже обережно. Батьки мусять розуміти, що вони хочуть виховати в дитині. Знаєте, хтось ділить всі костюмчики й іграшки на «рожеві» й «блакитні», а хтось вдягає дитину в стилі унісекс і чекає, що вона сама вибере свою соціальну стать. На мою думку, в дитячих книжках мають бути сучасні ґендерні моделі. Казки, на яких ми виросли, а тим паче народні казки уже трохи застаріли. Це не означає, що їх не варто читати дітям, але треба розуміти, що з них дитина отримає стереотип слабкої жінки і сильного чоловіка, прекрасного принца, який може врятувати тендітну принцесу від усіх проблем. А в житті таких чоловіків дитина може ніколи й не зустріне. Тому я вважаю, що потрібно читати дітям книжки з різними ґендерними моделями: казки про принців і принцес із недоліками, про чоловіків і жінок, які можуть мінятися соціальними ролями, про людей нетрадиційної орієнтації, про розлучення і неповні сім’ї. Бо все це в реальному світі є, і треба бути до цього готовими.

– А чи потрібно сьогодні випускати видання, які будуть пояснювати дітям одностатеві стосунки, як це практикують в європейських країнах?

– Я вважаю, що так, але це лише моя особиста думка. Наші політики і наша комісія з моралі цього не схвалять. І я певна, що таку книгу назвали би пропагандою гомосексуалізму і спробували б заборонити. Але гадаю, що дітям варто знати, що бувають і такі стосунки, і ці стосунки в книжках мали би бути не основним сюжетом, не чимось викличним, просто мають бути на тлі. Нам, зрештою, бракує цього і в книжках для дорослих – якихось позитивних історій про одностатеві пари, писаних для широкого загалу так, щоби ґендерне питання ховалося на задній план. Але, мабуть, наше суспільство ще не готове про це говорити в такому ключі. Ці питання ще надто для нас болючі. Надто багато людей в Україні зараз готові закидати автора такої книжки яйцями або помідорами.

ҐЕНДЕР В АВТОРСТВІ: ЧОЛОВІК ЧИ ЖІНКА?

Результати опитування показали, що для більшості респондентів стать автора не важлива. Проте 40 % вважають, що текст автора чоловічої та жіночої статей відрізняється. При цьому використовують такі аргументи: • у чоловіків виважене мислення, жінки ж керуються емоціями та мислять ірраціонально, що, відповідно, впливає на стиль викладу, особливо в художній літературі під час опису почуттів; • у текстах, написаних чоловіками, рідко можна знайти ніжність, чуттєвість, романтизм та лояльність; • чоловіків і жінок змалечку виховують стереотипами: як поводитися, як думати, як писати, тому це може відбиватися на письмі, наприклад, жінка може уникати конфліктів, згладжувати гострі кути; чоловік може писати занадто коротко і формально. Відповідаючи на запитання, чи може чоловік передати жіночі емоції і почуття (і навпаки), 79 % вважають, що все ж таки кожна стать здатна передати емоції та почуття протилежної. При цьому використовують такі аргументи на підтвердження своїх думок: • якщо чоловік часто спілкується із жінками, вивчає їхню психологію, то зможе передати певні моменти, думки, враження (і навпаки); • це залежить виключно від стилю, таланту, досвіду та поглядів на життя автора; • різні характери зустрічаються у людей не залежно від статі, а сучасне виховання робить жінок більш мускулінними, а чоловіків – фемінними.

17 % переконані, що це неможливо, адже чоловіки передають жіночі емоції та почуття скупо, часом незрозуміло та банально; жінки ж надто «прикрашають». Крім того, у кожної статі різні емоції і сприйняття подій, навколишнього світу.

81 Kolo №2

Сьогодні проблеми ґендерної ідентичності в літературі як ніколи актуальні, адже знову відбувається переосмислення традиційного розуміння фемінного та маскулінного. Зважаючи на це, ми вирішили дізнатися думку аудиторії стосовно ґендерного питання в авторстві. Респондентам було запропоновано дати відповіді на п’ять запитань, які б максимально розкрили погляди громадськості стосовно поставленої проблеми. При цьому вік та стать не бралися до уваги. Проведене опитування показало зацікавлення аудиторії ґендерними проблемами у літературі. Воно відобразило, які стереотипи щодо статей побутують у суспільстві і як це впливає на читачів.

Комунікація / Communication

РИЖКО Ірина

Словник з ґендерної тематики (за книгою Дж. Батлер «Ґендерний клопіт»)

Комунікація / Communication

ДМИТРІЄВА Марія (упорядниця) На цих сторінках часопис «КОЛО» представляє часткову вибірку термінів ґендерної тематики, які подаються упорядницею. Звертаючись до Глосарія, будь-ласка, пам’ятайте, що чи не кожний з наведених тут термінів може мати різні значення та по-різному витлумачуватись в межах різних наукових напрямів та шкіл. Запропоновані тут тлумачення мають операційний характер. Для понять, чиї переклади українською ще не закріпилися, а також в деяких інших випадках наведені англійські чи французькі відповідники, а для понять із психоаналізу – також і німецькі. Матеріал взято з сайту «Лабораторія наукового перекладу», а повний варіант словника можна поереглянути тут (ua-pereklad.org/ua/theory/slovntem).

Андрогін

особа, чия біологічна стать не є одразу очевидною – через фізичні особливості чи внаслідок свідомого вибору; особа, котра перебуває між дома традиційними ґендерами або цілковито їх відкидає. «Гермафродит» або «інтерсексуальний» стосуються осіб, які займають проміжне положення між статями, «андрогін» – осіб, які займають проміжне положення між ґендерами.

Буч

первісно використовувалось на позначення маскулінної чи мачоподібної манери вдягатися та поводитись, безвідносно до статі або ґендерної тожсамості. Зараз найчастіше – варіант гей- чи лесбі-тожсамості, що заснований на маскулінній чи мачоподібній поведінці та манері вдягатися. Пор. Фам (див.).

Kolo №2

82

Виражальна (експресивна) модель ґендеру (англ. expressive gender model)

Габітус (habitus)

поняття, запроноване Джудіт Батлер. Позначає таке тлумачення ґендеру, що базується на припущенні про існування «психологічного стрижня» чи внутрішньої сутності ґендеру, яка (байдуже, чи вроджена, чи суспільно вибудована) у формі статевого самоототожнення із жіночою чи чоловічою статтю в період раннього дитинства стає невід’ємною частиною внутрішньої суб’єктивності та знаходить зовнішнє вираження у вигляді поведінки, мовлення, настанов, манери вдягатися, тощо. культурне середовище, яке увнутрішнюється у формі схильностей діяти, думати та відчувати певним чином. Низка визначених культурою тілесних схильностей, котрі не мають придатного до однозначного вияву змісту та на жодному етапі не проходять через свідомість. Це, наприклад, схильність стояти на різній відстані від людей за різних обставин

складний соціокультурний процес формування (вибудовування, конструювання) суспільством відмінностей у чоловічих та жіночих ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках, та сам результат – соціальний конструкт ґендеру. Важливими елементами створення ґендерних відмінностей є розмежування і протиставлення «чоловічого» та «жіночого» та та їх ієрархізація, тобто підпорядкування жіночого начала чоловічому.

Гетеросексизм ( а н г л . heterosexism)

упереджений погляд, що оцінює сексуальність та ґендерні норми; дискримінація або упередження проти лесбійок та геїв з боку гетеросексуальних людей.

Гомофобія

первісно ірраціональний страх сексуального потягу до осіб тієї ж статі. Було розвинуте у поняття утиску лесбійок та геїв, а пізніше – у поняття всіх сторін утиску лесбійок, геїв та бісексуалів (неприйняття геїв, лесбійок та бісексуалів у коло друзів, замовчування або незгадування в інформаційних повідомленнях, іґнорування, несприймання, невизнання, ворожі висловлювання, словесні образи, напади, зґвалтування та вбивства на підставі (можливої) сексуальної тожсамості жертви). Похідний термін, біфобія, позначає несприймання та невизнання бісексуалів, зокрема, геями та лесбійками.

Дайк (англ. dyke)

(раніше зневажлива) сленгова назва лесбійок, або лесбійок та бісексуалок.

Дрег (англ. drag)

одяг, часто підкреслено незвичний або театральний, особливо такий, який вважається доречним тільки для іншої статі .

Епістема (англ. episteme)

поняття, запропоноване М. Фуко. Пізнавальний універсум, сукупність форм знання, що притаманна кожній конкретній історичній епосі та має національно-мовні версії.

Еротогенність ( а н г л . erotogenicity, нім.

Erogenitat) Есенціалізм ( а н г л . essentialism)

спроможність викликати еротичні (сексуальні, лібідальні) відчуття. Зазвичай еротогенними вважаються статеві органи та слизові оболонки тілесних отворів. притаманне деяким теоретичним концепціям прагнення зафіксувати певну незмінну (тут – жіночу) сутність об’єкта; в сучасній феміністській теорії об’єктом критики є теза про «одвічність», «природність», «богопризначеність» певних функцій, рис, ролей жінки. В такому контексті жінка завжди протиставляється чоловікові.

83 Kolo №2

Ґендер (англ. gender)

Комунікація / Communication

або поводитись чи думати по-расистському (тобто просто сприймати людей з іншої раси як підступних, нахабних чи зарозумілих).

Комунікація / Communication

(засадничо пародійне) виконання ролі жінки чоловіком, який вдягає підкреслено жіночий одяг та вдається до перебільшеного стереотипного способу жіночого мовлення та манер, імітування голосу та рухів.

Інтроекція ( а н г л . introjection, нім.

Introjektion)

у класичному психоаналізі, процес, за допомогою якого функції зовнішнього об’єкта бере на себе його психічне представлення, завдяки чому стосунки із об’єктом «зовні» заміняються стосунками із уявним об’єктом «всередині себе».

Інший (англ. Other)

те, що не є Я, тобто «інше», представлене по відношенню до мене і для мене. Андроцентрична культура визначає жінку як Іншого по відношенню до чоловіка-взірця, як відхилення від норми, тим самим марґіналізуючи жінку і зводячи її культурну роль лише до природного відтворення. В межах феміністської теорії висувається вимога визнання усіх Інших (жінок, етнічних чи сексуальних меншин, хворих) як рівноцінних та рівноправних суб’єктів культурного процесу.

Кастрації (оскоплення) комплекс (англ. сastration complex, нім.

Kastrations-komplex)

згідно із класичною теорією психоаналізу, всі чоловіки та діти чоловічої статі схильні до кастраційної тривоги. Це поняття лише в деяких випадках стосується оскоплення в його анатомічному, хірургічному значенні (видалення яєчок). Набагато частіше воно стосується або а) втрати пеніса – як при погрозах кастрацією, котрі вживаються, аби стримати маленьких хлопчиків, яких впіймали на мастурбуванні , або б) втрати здатності отримувати сексуальне задоволення , або в) деморалізації щодо маскулінної ролі. Так само, класична теорія стверджує, що в жінок також існує комплекс кастрації, внаслідок чого вони або почуваються «оскопленими» та відчувають настійну потребу довести, що вони мають адекватну символічну заміну пенісові, або ж відчувають тривогу з приводу будь-якого органа або діяльності, що стали еквівалентом начебто втраченого пеніса.

Квір (англ. queer, прямий переклад: дивний, незвичний, дивакуватий) «Королева» (англ. queen, Drag Queen)

раніше зневажлива сленгова назва. Позначає спільноту тих, хто відносить себе до сексуальних меншин (напр., КвірНація). Інколи вживається для позначення іще ширшого кола марґіналізованих або субкультурних груп та осіб.

Критика утискової гіпотези (англ. c r i t i c s of repressive hypothesis)

критика утискової гіпотези (див.), протиутискова (антирепресивна) гіпотеза пропонує не розглядати стать та пов’язані із нею секс та сексуальність) як щось репресоване, природно дане, яке зазнає утиску через усі кордони та межі, що їх накидає суспільство, та прагне їх подолати та перейти. Власне,

Kolo №2

84

Імперсонація ( а н г л . impersonation)

чоловік-трансвестит, котрий використовує підкреслено яскравий жіночий одяг та макіяж та відповідні манери, часто для того, аби отримати схвалення інших.

Лібідо

перевдягання (з будь-яких причин та через будь-які мотиви) в одяг, взуття, білизну тощо, які вважаються доречними для іншої статі, ніж та, до якої належить особа, що перевдягається. гіпотетична форма психічної енергії, що вкладається у процеси, структури та об’єктні представлення.

Маскулінність ( а н г л . masculinity)

комплекс рис та особливостей поведінки (зокрема, активність, агресивність, рішучість), можливостей та очікувань, що визначають соціальну практику певної групи, об’єднаної за ознакою статі; складові чоловічої ґендерної ролі. Сукупність суспільних уявлень, установок і вірувань у те, чим є чоловік, які якості йому притаманні, а також система приписів, нормативний еталон чоловічості.

Наслідувальність (англ. mimesis) Нице (аб’єкт) (англ. / фр. abject)

властивість або характеристика наслідування, імітування (див.).

Обов’язкова гетеросексуальність (англ. compulsory heterosexuality)

суспільна настанова для всіх членів суспільства на суворе дотримання гетеросексуальності.

Однозначна стать (англ. univocal sex)

визначення безсумнівним.

те, що відкидається, викликає несприймання, зневагу. Буквально – «огидне»; термін Юлії Крістєвої, що стосується в першу чергу тілесного (материнського), котре відкидається у процесі суб’єктивації та наражає на небезпеку саме існування суб’єкта в його (удаваній) окремішності та цілісності. В контексті ж квір-теорії – це стан відкинутості за межі нормативної сексуальності. Задля підтримки кордонів «чоловіка» та «жінки», як їх визначає гетеросексуальна перформативність, сфера ницого створена для того, аби вмістити всіх, чия ґендерна чи сексуальна поведінка (перформанс) суперечать встановленим визначенням.

статевої

приналежності,

яке

виглядає

85 Kolo №2

Крос-дресінг ( а н г л . cross-dressing)

Комунікація / Communication

базова ідея М. Фуко полягає в тому, аби знеприроднити, денатуралізувати позірно природні дискурсивні будови (конструкції), такі як «хворий», «психічно хворий», «злочинець», «секс / стать», «медицина», «наука», і врешті-решт, «людина». Протиутискова гіпотеза – окремий випадок цієї стратегії, що вказує на модус, в якому вибудована стать / секс у західному суспільстві.

Комунікація / Communication

Припустима гетеросексуальність ( а н г л . presumptive heterosexuality)

гетеросексуальність, якою (за припущенням) від природи наділені всі люди. Звідси – тлумачення гомосексуальності як протиприродної.

Розвиткова модель / теорія ( а н г л . developmental model / theory)

стосовно до психоаналізу теорія паралельного розвитку его (набуття функцій его, які підвищують ступінь його автономності) і розвитку лібідо (перевтілення прегенітальних сексуальних та агресивних потягів у дорослі сексуальні, а також сублімація).

Розв’язання (комплексу) (англ. resolution)

досягається звичайно шляхом ототожнення із батьком чи матір’ю (в залежності від статі дитини: хлопчик із батьком, дівчинка із матір’ю) та (частковою) тимчасовою відмовою від того з батьків, хто належить до протилежної статі, котрий / котра потім «відкривається» в його / її дорослому сексуальному об’єктові.

Сексизм (англ. sexism)

термін, розвинутий радикальними феміністками Жіночого визвольного руху в 1960-х роках, на позначення ідеології та практики дискримінації людей (насамперед жінок) за ознакою статі. Він свідомо був оформлений за тим зразком, що і термін «расизм». Сексизм базується на настановах чи переконаннях, згідно із якими жінкам та / або чоловікам хибно приписуються (або позбавляють) певні риси чи якості. Найчастіше вживається при обговоренні упереджень щодо жінок, ґендерних стереотипів. Інколи жертвами сексизму є також чоловіки (як окремі індивіди, так і групи): наприклад, виявом сексизму є обов’язкова для них строкова військова служба. Як і расизм, сексизм іманентно передбачає фізичну та інтелектуальну перевагу, хоча не наводиться переконливих аргументів на користь того, що чоловіки кращі за жінок – або навпаки. Через що чоловіче домінування розглядається просто як природне, самоочевидне, звичне та одвічне, а отже – справедливе. Традиційні доводи – такі як зазначення обмеженості жінок в плані освіти, творчості чи посилання на горезвісну жіночу логіку чи психологічну неврівноваженість – як і раніше, підтримуються у громадській свідомості засобами масової інформації. Запровадження феміністками поняття сексизму зробило видимими особливості такої дискримінаційної для жінок картини світу, котра також віддзеркалена і зафіксована в різних мовах.

Kolo №2

86

Соматичний (англ. somatic, нім. somatisches)

такий, що стосується тіла (на відміну від психічного).

Тожсамість (ідентичність) (англ. identity)

логічне відношення чисельної тотожності, в якій кожна річ відповідає тільки собі. Тожсамість осіб є складнішим випадком. Ґендерна тожсамість – усвідомлення власної приналежності до певної ґендерної групи (чоловіків, жінок чи «інших»). Суспільство накидає особі довільні правила або ґендерні ролі (як людина повинна, а як – не повинна вдягатися, діяти, думати, відчувати, ставитись до інших, думати про себе тощо) на підставі статі цієї особи (чи має вона піхву чи пеніс). Ці ролі називаються фемінною (див.) та маскулінною (див.). Ті ж, хто не відповідає цим правилам, можуть зазнавати поганого ставлення, котре включає несприймання, відкидання, словесні образи, неприємні коментарі, напади, зґвалтування та вбивства. Сексуальна тожсамість стосується того, як людина сприймає себе в поняттях того, до кого відчуває сексуальну та любовну прихильність, зокрема, до осіб іншої чи тієї ж статі, що й ця людина. Суспільство накидає людям правила обов’язкової гетеросексуальності (див.). Ті, хто не підкорюється цьому правилу, можуть зазнавати поганого ставлення, котре включає несприймання, відкидання, словесні образи, неприємні коментарі, напади, зґвалтування та вбивства. Якщо стать та ґендерна тожсамість людини (див. трансґендеризм) не співпадають, то її сексуальна тожсамість може базуватись чи на статі, чи на ґендерній тожсамості, або ж людина може мати дві сексуальні тожсамості, одну як чоловік і одну як жінка.

Трансвестит ( а н г л . transvestite)

людина, яка вдається до крос-дресінгу (див.) задля задоволення та насолоди (не обов’язково сексуальної) від власного вигляду та відчуттів, що супроводжують це (виклик, новизна, тощо). Ця людина може почуватися зручно у трансґендерній (див.) ролі під час крос-дресінгу; також може інколи зазнавати ґендерної дисфорії – незадоволення чи дискомфорту через невідповідність власних статевих органів своїй ґендерній тожсамості.

Трансґендеризм ( а н г л . transgenderism, TG)

явище, коли людина змінює ґендерні ролі (один раз чи більше) за власним бажанням. Стосується транссексуалів (див.) та трансвеститів (див.).

Транссексуал ( а н г л . transsexual, TS)

людина, яка змінює свою первинну біологічну стать (зазвичай один раз, але є й винятки). Зміна первинної статі відбувається за допомогою хірургічного втручання (так звана SRS

Комунікація / Communication

термін, запропонований Люс Іриґарей. Він розширює значення слова «спекуляція» як міркування, умогляд, залучаючи уявлення про економічну спекуляцію задля розгляду того, у що ми робимо інтелектуальні капіталовкладення, та подібне за звучанням дзеркальне (англ. specular), видиме, із особливою увагою до «спектакля» фемінності.

87 Kolo №2

Спекуляризація ( а н г л . specularization)

Комунікація / Communication

– Sexual Reassignment Surgery: операція із зміни статі, хірургічна процедура заміни статевих органів – пеніса на піхву і навпаки). Гормональна терапія, електролітичне видалення волосся, додаткове хірургічне втручання та інші медичні заходи можуть змінити вторинні статеві ознаки та характеристики. Транссексуал до операції (Pre-operative transsexual, Pre-op TS) – особа, яка активно планує змінити фізичну стать на іншу, аби позбутися ґендерної дисфорії; часом вдається до крос-дресінгу (див.), приймає гормональні препарати та здійснює електролітичне видалення волосся на обличчі, шиї та інших частинах тіла.

Утискова гіпотеза (англ. repressive hypothesis)

гіпотеза, котра розглядає стать (див.) (та пов’язані із нею секс та сексуальність) як щось дане від природи, але яке зазнало і зазнає постійного культурного утиску та намагається вийти з-під нього, подолати накинуті суспільством межі.

Фал логоце н тризм ( а н г л . phallogocentrism)

заснованість мови на слові (логоцентричність) та фалосі як на привілейованому позначувальному (фалоцентричність); нерівномірна представленість в мові осіб різної статі, пов’язана із накиданням чоловічої логіки на світосприйняття. Мова фіксує картину світу з чоловічої точки зору, тому вона є не тільки антропоцентричною (орієнтованою на людину), але й андроцентричною (орієнтованою на чоловіка – див. патріархат): мова створює картину світу, засновану на чоловічій точці зору, від особи чоловічого суб’єкта, із чоловічої перспективи, де жіноче постає головним чином в ролі об’єкта, в ролі "Іншого" (див.), «Чужого» чи взагалі іґнорується. Андроцентричність мови пов’язана із тим, що мова відображає соціальну та культурну специфіку суспільства, зокрема, чоловіче домінування, більшу цінність чоловіка та обмежену приватною сферою діяльність жінки.

Фам (англ. / фр. femme – «жінка»)

первісно використовувалось на позначення жіночного, манірного чи зніженого вбрання та поведінки, безвідносно до статі чи ґендерної тожсамості. Зараз – варіант лесбі- чи гейтожсамості, що заснований на підкреслено жіночній (фемінній, зніженій) поведінці та манері вдягатися. Пор. буч (див.).

Kolo №2

88

Фег (англ. fag) Феміністська теорія (англ. feminist theory)

запозичена з англійської сленгова назва для гея. система ідей та принципів, на яких грунтуються дослідження становища жіноцтва в суспільстві. Заснована на переконанні, що існуючий стан речей є нерівним та несправедливим. Також виробляє стратегії суспільних змін і тактику заходів, забезпечуючи підстави для дій. Феміністська теорія заснована, в першу чергу, на розмаїтті дійсних історій життя окремих жінок. Джерелом розвитку феміністської теорії є

комплекс рис та особливостей поведінки (наприклад, пасивність, чуйність, м’якість, турботливість, емоційність тощо), можливостей та очікувань, що визначають соціальну практику певної групи, об’єднаної за ознакою статі; складові жіночої ґендерної ролі. Сукупність суспільних уявлень, установок і вірувань про те, хто є жінка, які якості їй притаманні, а також система приписів, нормативний еталон жіночості. Андроцентричний суспільний дискурс співвідносить фемінність виключно з приватною (а не з громадською) сферою активності.

Чоловіко-сексуальність ( а н г л . hommo-sexuality)

неологізм, запропонований Люс Іриґарей на початку 1970-х як гра слів: «homosexuality» (гомосексуальність – див.) та «homme» (французькою – «чоловік»); іншими словами, це сексуальність чоловіків, для чоловіків та проваджена чоловіками, однак головне – навіть тоді (і особливо тоді), коли чоловіки мають сексуальні стосунки із жінками, це в першу чергу суперництво та сексуальна напруга між чоловіками.

E c r i t u r e feminine (фр. – «жіноче письмо»)

поняття, впроваджене Елен Сіксу в роботі «Сміх Медузи», де вона пропонує жінкам навчитись «писати свої тіла»; теорія, згідно з якою мова і сексуальність глибинно пов’язані, а жінки були відчужені чоловічою мовою. Сіксу проголошує: «якщо жінки насміляться виписувати власні тілесні сексуальні, несвідомі відчуття, притаманні тільки їм – як жінкам, результат не лише звільнить їх особистість, але й матиме силу знищити саму структуру патріархату».

89 Kolo №2

Фемінність (англ. femininity)

Комунікація / Communication

розмаїття життєвого досвіду жінок різних культур, рас, етнічних груп, соціальних верств і т.п.

«Гендерна» “Ґендерна” десятка / “Gender“ top

1.

Kolo №2

90

Міллет К. Сексуальна політика / К. Міллет ; пер. з англ. У. Потятинк, П. Таращук. – К. : Основи, 1998. – 619 с. Історія людства, на думку Кейт Міллет, є історією боротьби статей. У своїй праці автор пов’язує явища політики та влади з маскулінністю сучасного суспільства, тобто з пануванням «білого чоловіка» над іншими представниками суспільства.

2. Долімор Дж. Сексуальне дисидентство. Від Августина до Вайлда, від Фройда до Фуко / Дж. Долімор ; пер. з англ. П. Таращук – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2004. – 558 с. Автор (професор Йоркського університету) розкриває тему сексуальності на якісно новому рівні, проаналізувавши її на теологічному, літературознавчому та психоаналітичному рівнях.

3. Співак Ґ. Ч. В інших світах: есеї з питань культурної політики / Ґ. Ч. Співак ; пер. з англ. Р. Ткачук та ін. – К. : Видавничий дім «Всесвіт», 2006. – 480 с. Всесвітньо відома американська дослідниця у своїй праці аналізує взаємовідносини мови, жінки і культури в контексті сучасної цивілізації, розглядає з погляду фемінізму відомі літературні тексти.

4. Мілль Д. С. Про свободу / Д. С. Мілль; пер. з англ. Є. Мірошниченко та ін. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 463 с. Автор, що чи не одним з найперших заговорив про рівноправ’я статей, у цій книзі намагається встановити стандарти для відносин між владою та свободою.

5. Мой Т. Сексуальная текстуальная политика / Т. Мой ; пер. на рус. О. Липовская. – М. : Прогресс-Традиция, 2004. – 240 с. Класична праця, котра висвітлює основні теорії феміністської і нефеміністської критики, що стосуються понять жіночої літератури, жіночого авторства, жіночого читання, жіночого досвіду і так званих жіночих стилів письма.

6.

ДЕСЯТКА

Бовуар С. де. Друга стать / С. де Бовуар ; пер. з франц. Н. Воробйова, П. Воробйов, Я. Собко – К. : Основи, 1994. – 390 с. Книгу де Бовуар по праву можна назвати класикою феміністичної літератури. Ґрунтовна праця в двох томах, що вперше вийшла ще у 1949 році, розкриває читачеві жінку в історичному міфічному аспектах та проводить нас через основні етапи життя кожної жінки.

7. Вулф В. Власний простір / В. Вулф ; пер. з англ. Я. Чердаклі. – К. : Альтернативи, 1999. – 111 с. Есе визначної англійської модерністки можна назвати її власним феміністичним маніфестом. Вулф розглядає та утверджує місце жінки у літературі, руйнуючи ґендерні стереотипи того часу.

8. Павличко С. Теорія літератури / С. Павличко. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. – 664 с. До книги увійшли статті та праці, котрі свого часу трансформували сприйняття вітчизняної літератури та збурили уми не одного покоління науковців. Значний вплив зробили ці дослідження і на розвиток ґендерних студій в Україні.

9. Фридан Б. Загадка женственности / Б. Фридан ; пер. Е. Первушина // Феминизм по-русски: сайт. - Режим доступа : http://www. feminismru.org/load/knigi/betti_fridan_quot_ zagadka_zhenstvennosti_quot/3-1-0-30. Книга, що змінила світогляд багатьох жінок США, аналізує архаїчну роль жінки як лише «берегині роду та домашнього вогнища». Ця полемічна та суперечлива книга утверджує право кожної жінки на реалізацію власних бажань, можливостей та талантів.

10. Bly R. Iron John: A Book About Men / R. Bly. – Режим доступу : http://rutracker.org/ forum/viewtopic.php?t=4072896. У цій книзі (яка в 1990 р. стала бестселером) автор за допомогою аналізу стародавніх сказань, міфів, казок (примітно, що і сама книга названа, як одна з казок братів Грімм) і ритуалів намагається пробудити початкову сутність чоловіка, первісне відчуття світу, закладене в його психіці.