Kolo_4(2013)

РЕДАКЦІЯ EDITORS Осадчук Ірина головний редактор Шегда Наталія куратор проекту Кулакевич Людмила літературний редактор Кендзіор Ольга креативний редактор редактор блоку «КОМУНІКАЦІЯ» Здіховська Іванна редактор блоку «НАУКА»

Osadchuk Iryna editor-in-chief Shegda Natalia project curator Kulakevych Lyudmyla literary editor Kendzior Olga creative editor «COMMUNICATION» editor Zdikhovska Ivanna «SCIENCE» editor

Стецюк Катерина

Stetsyuk Kateryna

редактор блоку «КРИТИКА»

«CRITIQUE» editor

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН LAYOUT, DESIGN Савчишин Юрій Осадчук Ірина

Savchyshyn Yuriy Osadchuk Iryna

На звороті обкладинки: Київ (Троєщина), вул. Радунська, 26 (загальний коридор 13 поверху). Побачено та зафіксовано Вадимом Сіверським.

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту kolo.chasopys@gmail.com Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої письмової згоди редакції заборонено.

КОЛО книгознавчий часопис (№4, 2013)

Читати – важливо. А читати улюблену книгу – ще й дуже приємно. Саме тому цей номер ми вирішили присвятити читанню як одному з найулюбленіших способів проведення вільного (і не дуже) часу, і взагалі – як важливої частини життя. Тому ми трохи відійшли від звичної схеми роботи. Так, наприклад, спеціально і тільки для цього номеру було змінено структуру часопису на Автор / Книга / Читач, аби вона якнайкраще відображала опублікований матеріал. Кожен з блоків розповість вам про улюблене чтиво авторів цього номеру, а ще розкриє зазвичай непомітний зв'язок між читачем та книгою. Загалом, сьогодні ми створили своєрідний «клуб любителів книги», де у невимушеному середовищі автори часопису «КОЛО» поділилися розповідями про свої найбільш вподобані твори – без жодних наукових гіпотез, теорій чи аргументів. Сподіваюся, серед запропонованих матеріалів хтось знайде для себе нового улюбленого письменника чи книгу, або ж подивиться на вже йому відомих під іншим кутом. Приєднуйтеся до нашого кола! Ірина Осадчук, головний редактор

ЗМІСТ АВТОР Філогінія Андрія Любки, або Географія чи порнографія? Коваль Ната 9 Чоловічі вірші на десерт Яблучна Анна 20 Синтезы Джима Моррисона Мирошниченко Вадим 23 Зона змії: серп і молот Пузік Валерій 28 Улюблений феномен Штігер Роман 32 Самогубці: життя та творчість Кендзіор Ольга 35 Меланхолія на полиці Щепанський Віталій 37 Майстри пера сучасної літератури: Мартін Сутер як зразок письменника сьогодення Левченко Інна 39

КНИГА «Мы» Е. Замятина и «Мы» современности: взаимные эмоциональные контрасты Киселева Валентина 45 •

4 принцеси Майгулль Аксельссон Тростогон Вікторія 48 Країна Мумі-тролів Білецька Наталія 52 Біс мстить за Ангела Іванець Ірина 55

TABLE OF CONTENTS AUTHOR Andriy Liubka’s philogyny or Geography or pornography?

9 Koval’ Nata Men poems for dessert

20 Yabluchna Anna The synthesis of Jim Morrison

23 Miroshnichenko Vadim Snake area: the hammer and sickle

28 Puzik Valeriy Favourite phenomenon

32 Shtiher Roman Suicides: life and art

35 Kendzior Olga Melancholy on the shelf

37 Schepanskyy Vitaliy Masters of the pen of modern literature: Martin Suter such as an example of a modern writer

39 Levchenko Inna

BOOK Zamyatin’s «We» and modern «we»: mutual emotional contrasts

45 Kiseleva Valentina Maygull Axelsson’s 4 Princesses

48 Trostohon Viktoriya Moomin’s country

52 Biletska Nataliya Bies’ revenge for an angel

55 Iwaniec Iryna

Себе на уме Агафонова Анна 57 Поезія не зникне в провінції Починок Юлія 59 Амбітність та мрії героїв у мистецькому житті ( за романом Пітера Кері «Крадіжка») Анжелюк Софія 62 Чоловічий і жіночий примірники кохання Дідух-Романенко Світлана 64 Поетичний апокаліпсис Починок Юлія 67 Спільна історія двох жінок: вивезеної та залишеної Гончар Ольга 69 «Як стати авантюристом? Роздуми мільйонера» П. Кудієвської та Г. Балашова – книга-провокація Малєєва Олена

70

ЧИТАЧ Людмила ТАРАН: «...Одним із загальних, глобальних критеріїв має бути рівень, якість художнього твору...» Осадчук Ірина

75

Вибір читача: опитування

78

Canny

57 Agafonova Anna Poetry persists in the province

59 Pochynok Juliya Ambitions and dreams of heroes in the artistic life (Based on the novel by Peter Carey «Theft: A Love Story»)

62 Anzhelyuk Sofiya Male and female copies of Love

84 Didukh-Romanenko Svitlana Poetry apocalypse

87 Pochynok Juliya The common story of two women: abandoned and disposed

69 Honchar Olga «How to become an aventurier? Reflections of a Millionaire « by P. Kudiyevskaya and G. Balashov - book provocation

70 Maleeva Olena

READER Lyudmyla TARAN: «...One of the common, global criteria must be level, quality artwork...»

75 Osadchuk Iryna Reader’s choise:

78 poll

Філогінія Андрія Любки, або Географія чи порнографія? КОВАЛЬ Ната

«Класична гидь! / Тремти – я розвертаюсь! Тобі ж кладу я дощок цілий віз. / Я стверджуюсь, я – утверждаюсь, / Бо я – постмодерніст!» [9] – таким міні-девізом апелював до читачів Андрій Любка за часів друкування свого вірша в альманасі «Джинсове покоління», а вже значно пізніше зазначив у одному з інтерв’ю, що «постмодернізм здох, принаймні таке я б міг дізнатися, якби стежив за дискусіями» [5]. Любку зараховуємо до покоління двотисячників, покоління не-угруповань, а радше окремішніх творчих особистостей, які творять у власному віртуальному (найактуальніше) просторі.

Автор / Аuthor

Каким я голосом во сне Шепчу – слыхал? – О, дым и пепел! Что можешь знать ты обо мне, Раз ты со мной не спал и не пил? (Марина Цвєтаєва)

Kolo №4

9

С. Богдан у своїй статті «Коротка антологія сучасних способів говорити про Бога, або Знову ця нездарна молода поезія» [1] висловлює думку, що за творчістю двотисячників закріпилися три міфи: «матизм», «верлібризм» та, звичайно ж, постмодернізм.

Автор /Аuthor Kolo №4

10

«Матизмом» чи «суперматизмом» (аніякісінького стосунку до живопису чи Малевича) теперішнього читача епатувати не випадає, адже вже понад двадцять років як письменники дорвалися до обсценної лексики, перенаситилися нею, тому з’ява її в автора з екстравертивним темпераментом цілком адекватна. Ще в юнацько-максималістичному віршуванні збірок «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Тероризм» (2008) мат був як виклик, як викрик непокори, за що юного Любку дуже ганили рецензенти із sumno.com. То у пізніших його роботах мат виринає лише як зв’язка від надемоційності, внутрішньої рецепції: «хуйово – сказав Джек Деніелс» [14, 33], «суть поезії полягає в пизді» [14, 121], «моє життя, ця хуйня з дешевими акторами і такими ж цукерками» [14, 38]. Мат же у прозовій збірці оповідань «Кілер» зовсім інший, не поетичний, а буденний: «так буває, сука» [13, 7], «я ж не казав, що ти одна-єдина, ти просто сука, яких мало» [13, 52]. Натомість кількість жіночих трусиків, хламідій чи уреаплазми ані в поезії, ані у прозі не зменшується. Міф другий за С. Богдан – верлібричність сучасної поезії. Але надто мало того, що буває у чистому вигляді, зокрема в сучасній українській літературі. Тому А. Любка, як і чимало інших (О. Мамчич, П. Коробчук, К. Калитко), балансує на межі верлібру та силабо-тоніки: «Повітря хвилюється і тремтить, / Листя вовтузиться, шурхотить, / Небо проміниться, палахкотить, / І як з твоїм наближенням від тих кроків / Віконні шиби дзеленчать, як моя аорта» [14, 110]. Про постмодерн: «Тим часом естетична практика постмодернізму на філософському рівні передбачає відсутність будь-якої першооснови, смислового центру, осі світобудови – молоде ж покоління, здається, таку вісь усе-таки шукає, про що свідчить звернення чи не кожного автора до проблеми стосунків із Богом як абсолютним началом» [1], звертає увагу С. Богдан. Згадки про Бога у А. Любки швидше як констатація існування чогось вищого, ніж звернення до нього: «Бог покинув мене, він пішов спати, він не чує моїх волань про допомогу» [14, 42], «бо в кожному разі / наприкінці партії або матчу (називай як хочеш) / Бог (чи хто там?) виставить тобі рахунок» [14, 83]. Такі міфи, вважає дослідниця С. Богдан, утворилися навколо молодого покоління двотисячних, і варто нагадати собі, що навіть саме творення міфу теж є однією з визначальних рис постмодерністського віяння. Дванадцятий же рік ознаменувався виходом двох книг А. Любки: збіркою історій «Кілер» (ЛА «Піраміда», 2012) та збіркою поезії «Сорок баксів плюс чайові» (Meridian Czernowitz, Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня “Рута”», 2012). У «Сорока баксах плюс чайові», що містять сакральну суму верлібричнопоетичної квінтесенції плюс майже квадранс силабо-тоніки, чимало незнайомого: нових відчуттів, екзотичних культур, шпарин і закамарків невідомих країв. І, безумовно, докладна мапа жіночого тіла. Попри популярність і бажаність молодого поета, рецензій на збірку щось не чути й не видати. Хоча в оглядах літератури, що з’явилася на світ високосного року чи то на ЛітАкценті, чи на сайті Української літературної газети, автора не оминають. «Задиркуватий закарпатець», підмічає Василь Ґабор (атож, дві книженції та й одного року!), Ігор Котик зазначає про гостроту, відвертість та епатажність лірики Любки: «У ній більше стимулюючих речовин, а коли вони змішуються з біблійними образами, то градус ще більше зростає» [12]. Залюбувався Котик віршем «Сьогодні я зрозумів, що ти ніколи не будеш моєю…»,

Автор / Аuthor

11 Kolo №4

що вже рекомендував його до котроїсь хорошої антології любовної поезії. «Сорока баксам» приписують щоденниковість, навіть дещо дорожню щоденниковість, оскільки збірка просякнута мотивом подорожей, мандрів, та не стільки Україною, як закордонням. Можливо, це пов’язано з самоідентифікацією у чужорідному середовищі, намаганнями з Чужого, Іншого стати Своїм, стати європейським, або ж це пошуки поетом свого місця на карті планети. Інші країни відкриваються перед ліричним героєм великомасштабними супермаркетами екзотичних зустрічей, свіжих вражень, невідомих досі відчуттів, і які мають свої магічні властивості лише в певному місці, у певний час: «але найпрекрасніше, що бачив у житті – дві наші зубні щітки у ванній кімнаті готелю чужого міста, в якому ми вперше разом прокинулися» [14, 6]. Географія збірки – найрізноманітніші країни, та маємо не цілісне їх представлення, а лише певні асоціації, посилання на них, топоніміку: «Татри перед першими заморозками» [14, 74], «стара добра Європа» [14, 69], «мішок болгарського перцю» [14, 17], «старий румун на трасі біля Тячева» [14, 17], «нічний Відень» [14, 23], «ніч спливає над Дунаєм» [14, 25], «перехід через Тису, Тісобечі, Метесалка, Ніредьгаза, Дебрецен, з якого – потягом Інтерсіті до Будапешта» [14, 30], «авіаквиток до Риму» [14, 31], «берлінські ес-бани» [14, 33], «я приїхав в Одесу» [14, 112]. Деколи це лише країни, у яких мріє побувати ліричний герой, про які марить, вони мають конкретні координати на мапі, але поки вони лише в його уяві. Наратор сам собі складає маршрут, за яким рухатися: «мексиканський бар» [14, 88], «індійські прянощі» [14, 24], «часом ти розглядаєш карту світу, оцінюючи розташування Ірану» [14, 10], «при вході в Босфорську протоку» [14, 28], «Велику китайську стіну» [14, 33], «десь у Клівленді, штат Огайо» [14, 44], «в горах Боснії і Герцеговини» [14, 44], «в околиці Банської Луки» [14, 44], «Сараєво, серце моє» [14, 45], «усіма жінками Латинської Америки» [14, 56], «втечи у Прагу» [14, 107]. Та найголовнішим і найпрекраснішим образом збірки є жінки. «Жінкамолитва», «жінка-лицарка», «жінка-стриптизерка», «жінка-гаряча-штучка», навіть «жінка-завойовниця» («здивуй мене поцілунком, чорт забирай, підкорюй мене, поки ти тут» [14, 49]), і всі вони пробуджують цікавість, бажання, ніжність. Саме філогінія у творах Любки вчувається досить виразно – ніжність у ставленні, захоплення, святість: «ти спала, підклавши під / голову руку, я навіть пожалкував, що не вмію малювати» [14, 46], «знаєш, якщо говорити правду, то / твоє волосся найкраще з тих, що я бачив, а зморшки навколо твоїх очей неймовірно мило виглядають, коли ти смієшся» [14, 46], «але тепер / немає нічого важливішого

Автор /Аuthor Kolo №4

12

в світі за ритм твого дихання» [14, 46], «жінко прекрасна, що живеш у моєму серці, / що спиш у моєму ліжку» [14, 4–5]. Є багато молитов, звернених до Діви Марії, але в інтерпретації автора сама жінка стає молитвою, «з таким сумним іменем, / з таким тихим поглядом і такою маленькою долонею» [14, 5], що чоловікові хочеться молитися денно й ночно: «жінко прекрасна, хліб мій насущний, / дякую тобі сьогодні, що ти є» [14, 4], «і вводь мене у спокусу, жінко прекрасна, / і дивися на мене лукавим поглядом» [14, 4]. Британська дослідниця Черрі Гілкрайст розподіляє жінок на дев’ять психологічних моделей, таке собі «Коло дев’яти» [3]. Серед цих моделей у А. Любки знаходимо декілька: «Королева Краси» («ти – скрипка, вино, і в твоїх очах / Світанок сходить» [14, 104]), «Королева Ночі» («а так одразу й не скажеш, що вона – / гаряча штучка: / особливо, коли ціле життя чекаєш еспанку, / а вона – британка, / коли любиш брюнеток, / а вона – білявка, / коли вона на тебе зовсім не дивиться» [14, 93]), «Королева Землі» («з тої темряви, що під ранок. / Прокидайся гаряча, як рана, притискайся тісніше, моя» [14, 119]), «Пані Танцю» («вісім демонів рвуться тобі з очей, аби повизбирувати / пахучі зернята кави, аби станцювати навколо вогнища» [14, 80]). Географія жіночого тіла сповнена дотиків, запахів, звуків: «потім тобі сниться, що її тіло / пахне ядерною зброєю, пустелями і циганськими піснями» [14, 9], «у твоєму голосі – неіснуючі материки, на яких живуть кочові племена» [14, 80], «дивилися в темне вікно, / за яким лежала затихла й погасла Європа, лежала, / як мапа чи жінка» [14, 59], «червоний перець, як твоє серце» [14, 18]. Жінка-природа чи жінка-місто, або ж такий собі хронотоп жінки, з якої усе починається і якою усе закінчується. У текстах Любки важливі також опозиції «свій-чужий», тобто іноетнічна жінка, яку пізнає ліричний герой. В основі сприйняття іноетнічної жінки лежить архетип іноплемінної жінки – представниці чужого роду, у автора – чужої країни: «Ніколи не думав, що пересплю з бразилійкою – / і не переспав. / Так само, як із перуанкою. / Так само, як із колумбійкою. / Так само, як із аргентинкою. Зрештою, так само, як із усіма жінками / Латинської Америки» [14, 56]. А. Любці вистачає як нарцистичності («я – Воланд, я не покажу тобі своєї слабкості» [14, 49], «у тебе бездоганний смак – / адже ти вибрала мене» [14, 54], «Він запитав, хто я. Я відповів, що янгол, / і, напевно, не збрехав», «можна було вже почати йти по воді» [14, 25] чи «вірш, який ніколи не перекладе навіть Богдан Задура» [14, 16]), так і романтики, загадковості («Обережно, двері зачиняються. / Наступна станція – наша розлука» [14, 39], «і в одну із ночей, коли я впіймаю останнє яблуко / і нечутно повернуся в ліжко, аби ти завагітніла» [14, 60], «я – згусток для тебе квітковий тепла і любові» [14, 105]). Хоча «пратиму твою білизну і шарфи» [14, 50] не надто сексуально звучить. Є моменти, коли жінку не хочеться і не можеться ні з чим порівняти. Вона, безумовно, зараховується до розряду наркотиків, але ні в якому разі не до шкідливих звичок. Марцін Свєтліцький пише збірку «49 віршів про горілку і сигарети», на яку А. Любка наважиться не скоро, бо «я все ж не певен, що хочу написати книжку, / в якій зовсім / не буде / жінок» [12, 36–37]. Тому ліричний герой видається нам жагучим мужчиною, який робить з жінкою все, що захоче й коли захоче, у якому точно є щось від нечистого, котрий зриватиме з жінки трусики, мов яблука з дерева, і постійно її хотітиме, не у змозі втамувати тілесну спрагу («Дай мені, дай, ну дай мені, мила моя» [14, 80]). Але і в нього є свої слабкі «ділянки», сипучі піски, таємничі мрії, які зринають у хвилини

Автор / Аuthor

Перший прозовий витвір А. Любки – збірка історій «Кілер», що має одинадцять оповідань, «бо дванадцятим є моє власне життя». Відкривається вона історією про те, «How I spent my summer» (назва перегукується з фільмом «I Know What You Did Last Summer», 1997). Автор відразу переформатовує фразу із Заповіту на новітній лад: «Трахни ближнього свого, – казав мені внутрішній голос, – це смачно й модно» («Люби ближнього свого, як самого себе») [13, 3]. Літо, оголене тіло, яке стає провідником, завдяки якому можна почути музику життя, задоволення: «Ми рухалися континентом, немов під іспанську музику, ми їхали автобусом і ти зненацька брала мою руку й клала собі під сукню, наче сумнівалася, чи чую я теж цю музику» [13, 3]. Автор уводить неодмінним атрибутом літа й еротики – напівтале морозиво, ніжний та наївний символ: «Ти їла морозиво, безмежну кількість морозива, воно в тебе падало й крапало, ти ставала брудною й липкою, як дитя, я цілував тебе навколо губ і злизував морозиво» [13, 3–4]. Ця історія дає нам два образи – «жінку-сурму» й «чоловіка-воїна», що не матимуть зовсім ніякого значення один без одного: «ти кричала, як сурма і я був завжди готовий до бою, воїн, покликаний сурмою» [13, 4]. Знаходимо також фалічний символ – стрілка подарованого компаса: «він справді показував на мене, аж та його стрілка колола мене, як моя стрілка проштрикує тебе» [13, 4], стрілку, яка завжди показує один напрям, можна трактувати як символ сексуальності, чоловічої міці, що ніколи не вичерпується. Компас же, як обов’язковий елемент подорожі, завжди знайде потрібний шлях чи потрібну людину. Це міг би бути еротичний фільм, любовна історія або ж чік-флік, та головний герой сам перетворює його на фільм жахів, фільм-катастрофу. «Вся ця історія не має сенсу», крім сексу, це один із безлічі випадків, який трапляється щоліта, коли тіло переповнене вистояними почуттями, набухає, вибухає і світиться. «Так буває, що все просто й фігово, без зайвих фінтів і прикрас. Так буває, сука» [13, 7], як погана примха погоди, і все, що тобі потрібно після такого

13 Kolo №4

найбільшої чуттєвості: «Дай мені свої руки, дивися на мене, піклуйся про мене» [14, 52], «згадуй про мене частіше», «клич мене на ім’я», «дивися на мене тепло», «цілуй мене», «дзвони мені за будь-якої нагоди», «просто люби мене» [14, 64–65]. Коли гаряча плоть віддаляється від гарячої плоті, коли будень лиже щоку шорстким своїм язиком, якраз час пофілософствувати про екзистенцію: «Вийти можна, але хіба це вихід? / Виходять на сцену і на розстріл. Виходять, коли можна вийти / із себе» [14, 39], «але чому ти не з’являєшся тепер, чому запізнюєшся вже на двадцять хвилин, вечеря ж холоне?!» [14, 45], «Перед пострілом снайпер не хреститься» [14, 107], «Ти просто не бійся: живи, як вулиця» [14, 107], «Все у нас вийде, буде і збудеться» [14, 107]. І найбільш філософським та метафізичним вийшов вірш про суть поезії – «Суть поезії полягає в пизді» [14, 120–121], констатує автор, чим не зраджує самому собі і всьому лейтмотиву збірки. Від умісту до упаковки – обкладинка книги надто захаращена деталями. Келих, пляшка коло ліжка, сукня, розкидане косметичне начиння – усе вказує на те, що пристрасть розпочиналася саме тут, але хтозна, чим усе закінчилося. Де головні герої? У душі, курять? Драма, комедія чи трагедія буде продовжуватися уже на сторінках. Ставити крапку зарано, бо предмет поблизу пляшки точно не скидається на «ручку» від парасолі, швидше на «ручку» від малахая. А сукня ще досі на краю ліжка, наче над прірвою. Голого тіла – от чого тут особливо не вистачає, хоча б якої оголеної п’ятки, ліктя чи ще там чогось.

Автор /Аuthor Kolo №4

14

краху, це «усміхнутися, почати все з усмішки» [13, 7]. Перше оповідання стосувалося Італії, друге цілком змінює свою локацію – далеко на Схід, проте чорний ром «Бакарді» та ресторан «Венеція» знову відсилають нас до земель, щедро наділених сонцем («Вперше я побачив її у ресторані “Венеція” на березі Ужа» [13, 9]). Тут доцільно згадати про вислів Юлія Цезаря – «Veni, vidi, vici» («Прийшов, побачив, переміг»), який вдало охарактеризує нашого головного героя – прийшов у ресторан – побачив дівчину – вбив дівчину. Бачимо ще один образ жінки – «Королева їжі»: – Вона їла так, немов була диригентом симфонічного оркестру. Рухи її були то плавними, то нервово-уривчастими, … губи сторожко і солодко облизували ті зубці [виделки і ножа], як найбільшу небезпеку, за котрою – найбільший оргазм» [13, 10]. Далі дія розвертається, як у детективно-пригодницькому фільмі, з тією лише відмінністю, що пригоди, які відбуваються з головним героєм, створює він сам, а детективна історія відкрита перед нами, як на долоні. Автор вносить у текст і сегмент родинної драми, чим зображує нездорові родинні стосунки: «Мене звуть …ууу… Іваном, я твій далекий родич. Справа в тому, що я виїжджаю за кордон і хотів би тобі залишити свою квартиру в Ужгороді, аби ти за нею доглядала, але я вже років двадцять посварений з твоїми батьками і тому не міг домовитися про це з ними» [13, 13]. І на завершення – неприємні роздуми про наступні вбивства, які потягнуть за собою два попередні. Ніякого задоволення, ніяких емоцій. Продумування життя наперед без можливості чи небажання змінити ситуацію. Автор, напевне, не зміг придумати іншого раптового закінчення, а розвивати далі історію з безглуздою серією вбивств без їх розслідування теж не було б цікаво. Тож допомогою письменник завдячує «Кур’єру Кривбасу». Історія «Сховок під вуличним ліхтарем», своєрідний текст у тексті, написана про жінок і, можливо, могла б створити ілюзію написання її жінкою, завдяки використанню автором банальних фразочок «і тут сталося неймовірне» [13, 17], «у мене тут таке відбулося, ой, не повіриш!» [13, 19], «відбувалось щось направду вирішальне, вирішувалася чиясь доля чи навіть хід історії» [13, 17]. Але незавершеність сюжетної лінії, швидкий перебіг подій, що характерні для усієї книжки, вказують на почерк молодого автора, котрий вперше прийшов на прозове поле у ролі сіяча, і рука його ще тремтить від незвички засіювати площу у кількадесят гектарів.

Автор / Аuthor

15 Kolo №4

Якась старенька у Андрія Любки виявилася аж надто полохливою: «Раптом на вулиці запалили ліхтарі і від спалаху за вікном стара скрикнула та випустила чашку з рук» [13, 17], і саме ця чашка, яка могла б стати передвісником біди, якби розбилась, символізує, що історія завершиться яким-небудь хепі-ендом, або ж зі смаком притчі («Старенька вийшла на вулицю, забрала згорток, занесла його до кімнати, розгорнула і спалила, аби навіть сліду не залишилося. Вона розуміла, що це найкраща справа, яку можна зробити в цей різдвяний вечір» [13, 28]). Автор виписав у своєму оповіданні традиційну, на його погляд, жіночу рису – цікавість, яка потягнула за собою низку роздумів, вагань та й ризику, і верхньою точкою, пуантою, яка примусила Софію Володимирівну прийняти правильне рішення («...не треба заважати чужому коханню і чужому життю. В цьому, напевно, й полягає велика мудрість» [13, 25]), стали спогади про власне кохання. Щось хемінгуеївського є в історії про «Жінку з піску» (жінка з піску / жінка в пісках), щось таємниче і фантастичне. Ця історія нагадала картину «Прогулянка» (1917–1918) Марка Шаґала, якого згадує і автор у своєму тексті, а саме тим, що чоловік тримає жінку за руку, а вона ніби летить, легка і невагома, як марево. Схоже бачимо і в цьому оповіданні: герой щораз зазначає, що жінка то ніби «щойно вийшла з моря, як тоді вийшла зі стіни дощу» [13, 83], то «зійшла до нього просто з місяця» [13, 84], але потім марево жінки зникає разом зі сном. Ця оповідь відкриває перед нами таємниці чоловічої сутності, адже очікування, довжиною в життя, не кожному до снаги, а лише тому, хто вміє переконувати, і в першу чергу самого себе. Тут варто звернути увагу і на стиль написання – м’який та впевнений, довіряєш написаному, зацікавлений дочитати до останньої крапки. Лише однеєдине словечко надто виділяється, як мушля з піску, – дупа, – «і він цьому навіть не здивувався, тільки пестив її груди, проводив рукою по звабному вигину спини над дупою, тонув губами у густих заростях навколо її лона» [13, 81], хочеться туди більш поетичного відповідника. З цієї історії виокремимо «жінку-таємницю», «жінку-марево», яку неможливо знайти, але точно варто чекати: «він все вдивляється згасаючими очима в темряву, з котрої прийде до нього його пахуча жінка» [13, 85]. Притчевість історії «Полковник міліції і наближення клімаксу» дає зрозуміти, що міліція не змінюється, а люди «самі зі сходів падають, коли довго говорити не хочуть» [13, 39]. Любка гарно розіграв комбінацію з клімаксом дружини та посадою міліціонера, оскільки тут ми бачимо двоякість працівників «органів»: від ніжності до жорстокості – людина з почуттями і машина, що лише виконує міністерські накази. Але ми побачили дуалістичність поведінки не лише полковника, а і його дружини, яка не реагувала на чоловіка та погіршення стосунків із ним, її налякав лише клімакс і те, що вона не зможе більше отримувати сексуального задоволення. У цій ситуації чоловік виявився чуттєвішим («Він знову хотів, щоб його любила дружина і слухалися діти…» [13, 840]), аніж дружина, й навіть намагався шукати способи відновити втрачене. І, звичайно ж, до жінок таки приходить клімакс (прямо як у Леся Подерв’янського!). Толік Майданський – веселої вдачі чоловік, що підтверджує ще одне його назвисько – Інокентій Нерозлийаніграма (такого штибу прізвища давали запорожці «новеньким», які виокремлювалися певними уміннями, алюзія на козака та ХХІ ст.). Доля надсилала йому купу пригод, після яких він виокремив

Автор /Аuthor Kolo №4

16

для себе чотири заповіді: «тілесна любов, авантюра, бухло та віра» [13, 53], яких він неперестанно дотримувався, і які допомагав пізнати своєму товаришеві Андрію. «Чотири постулати старого ідальго» викладають нам чотири притчі, які знадобляться в житті таких, як Хуан Карлос. Пройдімося постулатами. Перший – «E = mc²», формула, яка в Майданського означала «Тілесну любов», а насправді «E = mc2» – формула, яку часто називають формулою Ейнштейна, вона є основою для концепції еквівалентності маси та енергії (от чому «тілесна любов»!). Хоча не будемо виключати можливості, що Толік слухав нідерландський прогресивнороковий гурт Ayreon, у яких є пісня з тією ж назвою. З цього постулату візьмемо для себе знання про те, що ніхто ні на кого ніколи не чекає, особливо якщо хтось когось «кинув», і те, що в кожному райцентрі варто мати свій «притон». Другий постулат відкриває нам істину істин: «Хочеш випити – випий, не хочеш – примусь себе!» [13, 56], а по тому – «Друзі, випиймо і задумаймось!» [13, 57]. Це й же постулат дозволяє нам стати беззаперечним лідером депутатської виборчої кампанії до ВР, адже за пункт «Електрифікація гірських сіл – наше першочергове завдання!» [13, 58] конче варто голосувати. Третій постулат гласить, що «Так ми Україну не побудуємо!» [13, 59], але жодного іншого плану побудови/ розбудови (радянщиною запахло?) країни не передбачає. І останній, але не менш цікавий постулат зводиться до символу віри: «Віра і тільки віра є справжньою вірою, оскільки все інше вірою не є!» [13, 61]. Важко визначити ступінь філософічності цього постулату, та й викликає він у нас підозру – а чи шанований ідальго Хуан Карлос часом не перетинався з якою Вірунькою? Ще одна химерна історія про жінку – «Маленька імпровізація для фортепіано». Це ніби зимова казка, яка колись, а таки розтане, та жінка в ній – жінкамрія, як Синій птах у Метерлінка («І я йшов за ним, за цим запахом, за цим синім силуетом поміж грудневої снігової заметілі» [13, 68]). І головний герой захотів її, він не послухав однієї із заповідей і пожадав жінку ближнього свого, за що і стався «як повалений ідол, як вигнаний з раю янгол» [13, 69]. Інша жінка стала йому «наче остання надія, я вхопився за нього [силует] поглядом, як моряк, котрий по місяцях блукань бачить перед собою смужку землі» [13, 72], Інша жінка – наче картина «голубої Савойї», «легко-синьої далі» (М. Хвильовий), він уявляв її під собою «як річку, розгорнуту, як карту чи ковдру» [13, 73], відкриту для дослідження. Вчувається алюзія і на Вінграновського («У синьому небі я висіяв ліс, / У синьому небі, любов моя люба»): «але вона [думка] розросталася в мені кущами й деревами, цілий ліс суму виріс в мені, заки я дивився їй в очі» [13, 72]. Ще один текст у тексті з оповідання «Чехов, який жив всередині мене». Це скоріше пізнання Іншого, чужорідного тіла в собі через розмову ніби із власним внутрішнім голосом. Цікаво, якою мовою говорив Антон Павлович? Важко раціонально мислити, якщо із середини тебе звучить голос, який говорить істину («Дурень! Дурень! Дурень!» [13, 45]), але котрим ти зовсім не можеш керувати. Вчувається недостатня вправність у прозовому жанрі, викликана задовгими навіть для оповідання фразами («за переглядом легкопередбачуваної серії чомусь вподобаного серіалу» [13, 20]), проскакують полонізми («ходити до праці» [13, 95]), логічні конфузи («А Ніна за це точно його обійме і поцілує, знову назве її лицарем, як вже років двадцять не називала…» [13, 37]), нетрадиційні порівняння («тільки бліда тінь тої повені, якою були її очі – карі, небесно карі, виразні, великі, добрі, як у коня й чуттєві..» [13, 70]), штампове «на всі тридцять два». Буває невідповідність

У поетичній та прозовій творчості А. Любки простежуються архетипи жінки – сексуальної, бажаної, коханої («А далі, а далі маленькі, і від того ще більше спокусливі груди (о Боже, вони стали моїми улюбленими на все життя), котрі здіймалися разом з її рівним диханням під блакитного кольору блузою» [13, 106], «чорне пасмо ще мокрого волосся крутилося їй на лобі, футболка в обтяжку підкреслювала стишену напругу її грудей, котрі громадилися за тканиною й з кожним подихом наближалися до мене, а з видихом віддалялися, і це видовище було настільки приємним і захопливим, що я міг би дивитися на нього вічно» [13, 92]), інколи маскулінізованої («з мінусовим розміром грудей / (ну правда, навіть у мене більші!), / з товстелезним туристичним путівником у руках, / без жодної косметики» [14, 92]), можливо, дещо набридливої та істеричної («Тобі ще з дружини познущатися треба? Її в могилу звести – ту, що тебе двадцять чотири роки терпить, миє, вдягає, годує? <…> Йди звідси, нелюде… – розгублено сказала Ніна Миколаївна…»

[13, 38–39]). Знаходимо також архетип Аніми, що за визначенням К.-Г. Юнга означає «фактор найвищої важливості в психології чоловіка, де завжди діють емоції та афекти. Вона підсилює, перебільшує, підміняє і міфологізує все емоційне ставлення до професії і людей обох статей…» [16]. Юнг наголошує на тому, що Аніма є «біполярною фігурою», як і «верховна особистість» (Самість), і тому «вона може поставати то як позитивна, то як негативна; то як стара, то

Автор / Аuthor

17 Kolo №4

написаного тому, яку картину вимальовує читацька уява. Наприклад, зовсім не уявляється пузище у Кирила («Подвійне вбивство біля ужгородського гуртожитку»), чи в описі приходу Майї, де розповідається про зиму, а чутно літо («Сховок під вуличним ліхтарем»). Оповідання ж про «Жінку з піску» виявилося досить чуттєвим, драматичним, але вживання 20 разів словосполучення «молодий письменник» дещо псує загальну картину притчевої історії з письменницького життя. Чи не бачить себе А. Любка самотнім і покинутим на старості літ? Знаходимо схожий ракурс і в оповіданні «Сюїта для трьох скрипок і фортепіано», де йдеться про світлину «Очікування», на якій письменник роздивляється самого «себе (себе?) через двадцять років», (якийсь невимовний розпач і біль, або втома й сонливість змусили людину у важкій задумі опустити голову, взяти її у великі долоні») [13, 36]. Коли ти багато спостерігаєш, відкриваються очевидні істини: «Століття музики, ні століття шуму! Шум – найголовніший наркотик, вони вже не можуть без нього. Слова, музика, рев автомобільних моторів, розмови, скрегіт гальм, радіо, крики – усе це допомагає їм не відчуватися самотніми, чути, що навколо ще хтось є. Всі вони у навушниках. Дивна спроба відгородитися від шуму, створивши собі свій власний» [13, 100]. Впадає у вічі відмінність шрифту цього оповідання щодо інших («Дівчина за Вальпараїсо»), автор виділяє його також і присвятою. Деякі герої його історій безіменні, але дивно те, що решта номінацій героїв А. Любки складається не лише з імені (Катя, Майя, Єва, Люба, Наталка), а навіть із імені-прізвища-по батькові (Віталій Андрійович Кримов, Антон Павлович Чехов), а частіше лише імені–по батькові, імені–прізвища (Ніна Миколаївна, Толік Майданський, Софія Володимирівна). Можливо, це своєрідний зв’язок із предками, із тим прадідом, про якого писав Андрій, хочеться написати Степанович, у своїй спробі авторської майже післямови? Власне ж ім’я він вживає сакрально тричі в історіях про «Чотири постулати старого ідальго», «Кілера» та «Дівчину з Вальпараїсо».

Автор /Аuthor Kolo №4

18

як юна; то як мати, то як дівчина; то як добродійна фея, то як відьма; то як свята, то як блудниця» [16]. Цей архетип зазвичай фігурує в казках (М.-Л. фон Франц, С. Біркхойзер-Оері, К.-П. Естес, Д. Калшед та ін.). Зокрема, М.-Л. фон Франц визначає Аніму як «уособлення всіх проявів жіночості у психіці чоловіка: таких, як незрозумілі почуття і настрої, пророчі осяяння, сприйнятність до ірраціонального, здатність любити, потяг до природи і – останнє в переліку, але не за значенням – здатність контактувати з підсвідомістю» [17]. Окрім еросу, бачимо і танатос у повній силі. Якщо ерос пов’язаний суцільно із жіночими трусиками, піхвами, хламідіями, задоволенням (оповідання «Кілер»), то відчуття танатосу тут дещо складніші. Вони виникають у ліричного героя стихійно: «Я мертвий. Я мертвий» [14, 29], «Якщо я помру – стану твоїм янголом-охоронцем» [14, 64], «Бо я – кілер. <…> Все простіше: вбив – і вільний» [13, 86], «бо в смерті немає кольору, немає запаху, / у неї є тільки ти, бо смерть – це ти сам» [14, 81]. Головний герой – не колекціонер своїх вбивств, не фанатик, він просто, раціонально розмислюючи, прибирає зі своєї дороги небажаних йому людей. Ми не бачимо задоволення, коли ніж головного героя входить у чиєсь тіло, ми не відчуваємо страху, ми не боїмося відповідальності за скоєне. Немає такої професії, як кілер, усе твориться у наших головах і може досягнути небаченого. Мова також надто важлива складова творчості закарпатського автора, бо «У мови існує таке чудове слово – відданість. <…> Взагалі, мова закоханих – закрита система, де слова означають то більше, ніж мусіли б, а то й зовсім змінюють значення, витворюючи якусь дивну суміш звуків і смислу, скажімо, я називав її найдурнішими прізвиськами, притягував за вуха здрібнілі слівця і епітети, і вона була моєю мовою, котра жила в мені і яку розумів тільки я» [13, 74]. Без слів не було б мови, не було б голосу: «мені казали, що в мене немає голосу...» [14, 115], «і сидів я ночами перед своїм дебільним лептопом, / Підбирав слова» [14, 113], а вони «стають зримими, але безтілесними» [14, 117], і ніщо не звільняє від відповідальності перед самим собою: «Я не хотів писати, але не маю права» [14, 112 ]. Через мову, слова і голоси, які приходять до автора і з’являються тексти, як щось, що повинно бути записане: «Бо є тільки ти і є голоси: / Ідуть тобі в сон, коли ніч жахка, / І звучать тобі так, як плюскіт води. / А ти лиш римуєш їхні слова» [14, 111], «Мова дає життя поезії, ділиться сигаретами» [14, 117], «Мова приносить в жертву янголів, словом споєних, / І поетів, споєних більш прозаїчними штуками. / І кожна безримність, котра давалась із боєм, / Стає лише тілом і кров’ю, а не здобутками» [14, 118]. Мова дає впевненість, щастя, мова – це сама жінка: «У тебе між ніг розквітають пелюстки української мови» [14, 117], «Ти сказала таке, задля чого, напевне, й існує мова: / «Коханий, у мене затримка місячних». / І я відповів, що це просто – чудово» [14, 114]. ДЖЕРЕЛА 1. Богдан С. Коротка антологія сучасних способів говорити про Бога, або Знову ця нездарна молода поезія/ С. Богдан // Літакцент : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// litakcent.com /2011/11/07/korotka-antolohija-suchasnyh-sposobiv-hovoryty-pro-boha-aboznovu-cja-nezdarna-moloda-poezija/.

2. Винничук презентував у Львові Любку та «Кілера» (ФОТО) // Закарпаття онлайн : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakarpattya.net.ua/ News/95098-Vynnychuk-prezentuvav-u-Lvovi-Liubku-ta-Kilera-FOTO.

Автор / Аuthor

19 Kolo №4

3. Всі жінки поділяються на дев’ять // MegaSite.In.UA : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://megasite.in.ua/116447-vsi-zhinki-podilyayutsya-na-dev-yat.html.

4. Голос «джинсового покоління». Про «нас-ТРОЄ-вість» і новітню українську літературу Закарпаття // Персонал плюс : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. personal-plus.net/218/2002.html.

5. Гриценко Є Інтерв’ю Андрій Любка: «Постмодернізм здох, принаймні таке я б міг дізнатися, якби стежив за дискусіями» / Є. Гриценко // Іnterviewer : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://interviewer.com.ua/culture/andrij-lyubka/.

6. Грищенко І. В. Іноетнічна жінка у народній прозі. Специфіка фольклорного відображення / І. В. Грищенко // Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. – Дніпроптровськ, Серія «Філологічні науки», 2012. – № 1 (3). – С.105–108.

7. Гуцуляк М. Нарцистичний натуралістичний романтик-верлібрист Любка / М. Гуцуляк // Буквоїд : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bukvoid.com.ua/reviews/ books/2012/11 /21/083757.html.

8. Ґабор В. Дивитися на світ очима серця / В. Ґабор // Українська літературна газета : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.litgazeta.com.ua/node/3631.

9. Джинсове покоління. Пострадянська література Закарпаття / Упор. М. Рошко. – Мукачево, «Карпатська вежа», 2007. – 348 с.

10. «Джинсове покоління-2». У головних ролях – Любка та Мідянка // Високий замок : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.wz.lviv.ua/articles/69824.

11. «Кілер»: маленька імпровізація на клавіатурі, або спроба авторської майже післямови // КОНТАКТЫ.UA : [Електронний ресурс]. м Режим доступу : http://kontrakty.ua/ article/46774.

12. 1Котик І. Ріки&кристали&гуманісти&метафізики&поп-культура&солодко -їжки // ЛітАкцент : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://litakcent. com/2013/04/26/26418/.

13. Любка А. Кілер. Збірка історій / А. Любка. – Львів : ЛА «Піраміда», 2012. – 112 с.

14. Любка А. Сорок баксів плюс чайові / збірка поезій : Meridian Czernowitz / А. Любка. – Камянець-Подільський, ТОВ «Друкарня “Рута”» 2012. – 130 с.

15. Поет з еротичним прізвищем // Арт-вертеп : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://artvertep.com/print?cont=12005.

16. У Львові письменник Андрій Любка говорив про «40 баксів плюс чайові» // Львівський портал : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://portal.lviv.ua/ news/2013/02/22/111200.html.

17. Якби процес творчого вдосконалення існував, поети були б ідеальними // Андрій Любка : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lyubka.net.ua/index.php/news/ 143-liubka-yakby-protses-tvorchoho-vdoskonalennia-isnuvav-poety-buly-b-idealnymy.

18. Женщина внутри: анима Человек и его символы // Vuzlib.org : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.psichology.vuzlib.org/book_o072_page_20. html.

19. Мария-Луиза фон Франц Процесс индивидуации // JungLand : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://jungland.net/node/630#pro2.

20. Andrij Lubka: Killer // biuroliterackie.pl : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.biuroliterackie.pl/biuro/biuro.php?site=1A0&news_ID=2013-05-09.

21. Improwizacje na klawiaturę komputera // Czytanki Anki : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://czytankianki.blogspot.com/2013/05/andrij-lubka-killer.html.

22. Maciej Robert PIÓRO Z CELOWNIKIEM – Andrij Lubka «Killer» // Czytam Centralnie : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://czytamcentralnie.blogspot.com /2013/05/ pioro-z-celownikiem-andrij-lubka-killer.html.

Чоловічі вірші на десерт

Автор /Аuthor

ЯБЛУЧНА Анна

Kolo №4

20

Скільки б жінки не казали, що «всі мужики – сво…», це аж ніяк не заважає останнім писати неймовірні вірші. Хтозна, мотивують ці слова чоловіків чи забавляють, але результат – на папері. Коли душа хоче віршів, то рука зазвичай тягнеться до збірника чоловічого авторства. Так сталось і літом 2013: вірші на сніданок, обід та вечерю від Дмитра Лазуткіна, Романа Штігера та Юрія Іздрика. Дмитро Лазуткін / «Добрі пісні про поганих дівчат». Автор має за плечима дві вищі освіти, декілька збірок та літературних премій, звання чемпіона України зі слему та титул Короля поетів, який виборов на міжнародному фестивалі «Порядок слів» у Мінську. З таким от біографічним фаршем Дмитро – надзвичайно харизматичний, я би навіть сказала, магнетичний. Читати його вірші – кайф, а слухати їх у авторському виконанні – подвійна порція кайфу. Спробуйте, і ви підсядете на це задоволення. «Добрі пісні про поганих дівчат» – збірка, сповнена світла настільки, що його можна запивати чашкою трав’яного чаю. 78 добірних, стиглих віршів, які чудово смакують у червні-липні. «Літо вміє виявляти справжню сутність речей», – пише автор в одному з них. Добрі пісні на те і добрі, хай навіть про поганих дівчат. Автор непередбачуваний: він вабить і зваблює, він тішить і втішає. Його рядки про любов до жінки переливаються хвилями, переспівуються вітром, висвітлюються зірками. Часом Лазуткін настільки відверто ніжний, що мимоволі розчулено всміхаєшся: «дівчинко ти пахнеш конваліями дівчинко я пахну тобою світ переминається з ноги на ногу непевний цей світ…», «…її руки тонкі її шкіра майже прозора – вона тремтить коли я цілую її живіт…» (до речі, чоловікиписьменники хронічно і синхронно нехтують розділовими знаками). Словом, жінкам, які поселились у цих віршах, можна позаздрити. «Добрі пісні по поганих дівчат» – збірка, в якій вистачає і сенсу, і сексу. Все це поєднано майстерно тонко, чуттєво, правдиво, і часом іронічно: «… ніч / мандариновий сад / теплі / округлі / форми / мила / ти / шоколад / я люблю / екстрачорний…», «…а я от думаю / ну що хорошого на тому задньому сидінні?/

21 Kolo №4

Роман Штігер / «Невірші». Молодий хлопчина, який плете зі слів ніжні мережива віршів. Роман Штігер називає їх «невіршами», визначаючи їх просторовість, необмеженість, багатовекторність. Автор, який здобув популярність в Інтернет-мережі, а тепер намагається завоювати реальний простір. Учасник фестивалів поезії «Київські Лаври», «Гоголівка», «Львівський міжнародний літературний фестиваль». Вже встиг провести творчі вечори в одинадцяти містах України (Львові, Рівному, Луцьку, Івано-Франківську, Чернівцях, Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, Чернігові, Києві, Дніпропетровську). Його перша збірка – «Невірші» – ідеальна для початку літа, а то й весни, коли перше тепло ще провіює вітер. «Невірші» – затишна, ніжна, і трохи таємнича збірка. 46 віршівневіршів аж тремтять на сторінках. Манера письма автора підсвідомо автентична, він відходить від меж і стандартних визначень розмірів віршування, обирає вільний словесний простір, що більше тяжіє до верлібру. Образи виникають з образів, таким чином створюючи явище сугестії та синестезії. Невірші дзвінкі та прозорі, напрочуд енергетичні. Вже з перших сторінок вони стають рідними. Вся збірка просякнута світлом радості і світлом болю, смиренням, оптимізмом і щирістю. Вона цілком і повністю присвячена дівчині. Можна сказати, невірші майже молитовні. «…коли на небі спалахують зірки / я пригадую твої великі очі / і як щоранку ти не хотіла просинатись / бо ліжко ще тепле а поза ним не надто…», «…ти як

Автор / Аuthor

після такого кохання / у її волосся ніколи не вплететься випадкова травинка / її запах ніколи не залишиться на простирадлах у котрі ніхто / не загортатиметься вдихаючи глибоко / спогад про солодкі стогони теплі губи граційні вигини шиї…». Проте не поспішайте чіпляти на збірку рожевий ярличок, бо цей колір присутній лише на обкладинці видання. Зрештою, Дмитро Лазуткін має свій цікавий стиль: несподівана образність, мелодичність, незаяложені рими. Його вірші – квінтесенція справжньої чоловічої ніжності та сили. «Це справжня чоловіча поезія», – сказала якось Ліна Костенко. Ще один плюс до карми письменника – він пише про українців так, як воно насправді є. І його іронічно-сатиричний настрій лише підкуповує: «…небезпека накочується концентричними колами / так завжди: виграємо битву / нап’ємося на радощах / і проспимо війну…», «…зранку яєчня / ввечері секс – українська мрія…». Збірка Дмитра Лазуткіна «Добрі пісні по поганих дівчат» – книга, яку варто додати у список прочитаних.

Автор /Аuthor

усі уподібнилась сонцю / з часом загусла померла у тиші / шукаючи вітер між вулиць і вилиць чужих / чекаючи щастя мов у закутку миша…». Поезія Романа Штігера – просторова. З неї проростають рослини, в ній шукають затишку звірі, стигне і гріється простір: «…зараз грозу б мені / торкатися променем сонця губ твоїх / пити з дна долонь по краплинах солоний дощ…», «…губами по шиї / розшукуєш вишні налиті стиглістю / мов ріки що набухають восени / обмиваючи береги своїми руками / і втомлено лягаєш на піднебіння землі / слухаєш дзюрчання слів піднебесся…», «…ти перепливатимеш моря і затоки / а втомлені сніги що сповзатимуть із гір / як ніч на зруйновані дахи і подвір’я / колихатимуть волосся твоє що проросло восени / мов трава на голих подвір’ях…». Попри таку повітряну, космічну легкість, у кожному невірші Штігера – сильне чоловіче начало, яке від свого звучання аж бринить. Хочете відчути – кутайтесь у «невірші».

Kolo №4

22

Юрій Іздрик / «Ю». Направду здивуюся, коли хтось, почувши ім’я Юрія Іздрика, скаже «А хто це?». Тоді мені буде щиро жаль, що втратили ціле покоління мурашок по тілу, які пробігають від його рядків. Іздрик – людина, що носить всередині себе цілу галактику із власними фізичними законами і беззаконням. Прозаїк, поет, культуролог, учасник літературно-музичного гурту «DrumТИатр», автор численних культурно-мистецьких заходів. Створив вісім книг. Нова збірка «Ю» викликає неймовірні внутрішні резонанси і вже згадані мурашки незалежно від календарної дати будь-якої пори року. «Ю» – книга-концепція, книга-мозаїка, книга-шифр. Цитую автора: «Абсолютна більшість вміщених тут віршів написано упродовж півроку – з вересня 2012 по березень 2013. Писалося майже щоденно. Щойноспечені вірші, відповідно, майже щодня публікувалися в моєму блозі «Мертвий щоденник». Збірка, у якої чітке і лаконічне ім’я, відкриває завісу ліричного Іздрика, адже вона присвячена одній жінці. Прочитавши «Ю», в голові звучить слово «титанічно». У збірці «Ю» ідеально витриманий стиль: тексти, верстка та дизайн – авторські. Погодьтеся, просто мрія будь-якого видавництва. Більша частина віршів продовжує звучання фраз і розвиток образу в авторських колажах. Словом, тут є чим посмакувати. Вірші Іздрика цікаві стилістично. Вони поєднують одразу декілька видів римувань, вміщують велику кількість алітерацій, асонансів і ще цілу низку літературних прийомів, які додають і солі, і меду. Та головне не це. Тут більш ніж достатньо змістових лабіринтів для вашої уяви. Вірші автора наче складний механізм, в якому кожне слово потрібне для того, аби запрацювало

Тож якщо хочете заглянути у чоловічу душу – зазирніть у їхні вірші. Вам буде чим потішитись!

Синтезы Джима Моррисона

МИРОШНИЧЕНКО Вадим

Джим, Джимбо, Джеймс Дуглас Моррисон. На концертах ты просил называть тебя «Джимбо!»: «Just call me Jimbo!», и толпа, находясь в экстатическом состоянии, вопила: «Джимбо! Джимбо!». Джимбо – паяц, кривляка, возмутитель спокойствия, соблазнитель юных девочек, возвещающий, что «Адольф Гитлер жив и здоров!». Паяц не говорит топорными, прямыми фразами, он только посылает, намекая, что народ пришел не на концерт, а рассмотреть получше его скромную персону. Паяц метафоричен. Джим – поэт, интеллектуал, посещавший лекции в Государственном университете Флориды и Калифорнийском университете в Лос-Анджелесе, увлекающийся Ф. Ницше, У. Блейком, Ш. Бодлером, А. Рембо и влюбленный в битников. Д. Керуак его опередил, родившись на двадцать лет раньше и умерев за два

Автор / Аuthor

23 Kolo №4

наступне. І вже після декількох сторінок хочеться читати їх вголос, по декілька разів і кожному. Іздрик у своїй «Ю» такий різний, як настрій, погода і смак кожного дня, але абсолютно в кожному вірші чітко відчуваєш його внутрішнє ядро, метафізичний простір і зав’язь думки: «такий цей світ без тебе убогий / такий пустий такий намарний / так ніби свідки якогось єгови / втюхали всім стандартну карму», «ти вже майже напам’ять усього мене не знаєш / я ж тебе як облуплену знаю практично ні разу», «якби ти знала яка ти гарна коли у собі не маєш страху / коли смієшся так ніби влітку діти плюскочуться у ріці», «насправді потрібно дедалі менше / й далеко не кожна цікавить гра / не так як раніше впирає першість / і манить угору не кожна гора». Збірка «Ю» перетворюється в складний і захоплюючий дискурс. Поезія динамічна, жива, по-чоловічому радикальна: «у риби пам’яті – три хвилини / у жінки кажуть трапляється довше», «задофіга вже цього півсвіту / врешті – і світу задофіга / брак лише білого-білого світла / на обидвох берегах», «а бог у моїй голові ніби бомж». Скільки б не розтинати на шматочки і не продивлятися крізь світло вірші Іздрика, все ж таки вони про людину, з усіма її гріхами, огріхами, траблами, радостями і короткочасним щастям: «а людина як людина – це така собі машина / м’яса трохи трохи нервів часом спить а часом їсть». Збірка «Ю» – потужний синтез справжньої чоловічої лірики, філософії, меланхолії і пофігізму. На диво прекрасне поєднання. Спробуйте, і вам захочеться тримати збірник під рукою постійно.

Автор /Аuthor Kolo №4

24

года до него. «On the Road» – настольная книга. Его жизнь проходит на колесах автомобилей, трейлеров и амфетаминов. Джим – синтез Джимбо и Джеймса Дугласа с явным перевесом в сторону дионисийства, а еще синтез телесного и духовного, не раз проявляющийся в его поэзиях. Именно Джим интересует это размышление, Джим как литератор, конструирующий синтезы. Джим – литератор малознакомый оттого, что переводов катастрофически не хватает; оттого, что переводить Джима – дело неблагодарное. Достаточно сказать, что сборник «The Lords» переводят, как «Князья», «Боги», «Повелители». Его поэзия экспериментальна и узнаваема – «строка Моррисона». Джеймс Дуглас Моррисон – маленький мальчик, сын адмирала армии, который едет с родителями по шоссе, пересекающее пустыню муравьиными тропами. Авария. Трупы индейцев разбросаны по обочине. Вождь не справился с управлением, вождь зарыл топор войны и с духами предков курит трубку мира. Призраки пустыни, духи пустыни, пустыня – устойчивые мотивы будущих поэзий. Рубежный момент, после – Джеймс Дуглас канет в Лету и будет возрождаться в личном деле, полицейских отчетах, подписях на фотографиях в профиль и анфас. Одна деталь коробит мысль: раздвоение на Джима и Джеймса Дугласа. Оно дает о себе знать на обложках его литературных сборников – «The Lords» и «The New Creatures», изданных мизерными тиражами с подписью «James Douglas Morrison»; «An American Prayer» напечатана неплохим тиражом, на титулке значится «Jim Morrison». Попытка отделить поэта от музыканта не увенчалась успехом: «An American Prayer» получила положительную критику, чего не скажешь о первых двух. Джим победил Джеймса Дугласа. Нет Джеймса Дугласа Моррисона, есть Джим, Джимбо, The Lizard King («I am the Lizard King I can do anything»!!!), Mr. Mojo Risin (анаграмма Jim Morrison). Никакой трагедии, разве что бытие уступает место существованию, фигура отца и матери перекочевывает, трансформируясь, в эпизод Эдипова комплекса из композиции «The End»: «Father?»

«Yes, son?»

«I want to kill you!

Mother, I want to… fuck you» Скандал. Слова, произносящиеся с прикрытыми рукою глазами. В интервью он говорил, что его родители умерли… Джим Моррисон известен как вокалист рок-группы The Doors, автор слов (как уничижительно!), пьяница, наркоман и развратник. Полный пакет. Полный синтез: песенно-поэтический, образно-действенный. Джим Моррисон-поэт заботит специалистов-филологов и подготовленного читателя. Его поэзия по форме развивается в рамках традиционного американского стихосложения, по содержанию – часто из него выбивается. Это не рифмованная поэзия, ее написание гораздо сложнее классической. Ты не следишь за формой, но обязан выдать содержание, даже ценой собственной жизни, не задавая лишних вопросов по типу «зачем?» и «почему?»: WAKE UP! You can’t remember where it was Had this dream stopped?

Автор / Аuthor

25 Kolo №4

Джим пишет поэзию, Джимбо ее исполняет, придавая ей новые значения и интерпретации. Удачное распределение ролей, дионисийство пребывает в обеих ипостасях, оно не сидит внутри, оно постоянно вырывается наружу. Отличная иллюстрация – концерт в Майями в 1969 году, диалог (или монолог, ибо зал ревет; ощущение, что Джимбо его не слышит) с залом: «Вы все – куча гребаных идиотов. Вы позволяете людям указывать, что вам делать. Позволяете людям командовать вами. Вы такое любите, любите, да? Наверно, вы любите, когда вас тычут мордой в говно… вы все – куча рабов. Что вы намерены со всем этим делать? Что вы намерены делать?! Эй, я не говорю о революции. Я не говорю ни о какой демонстрации. Я говорю о том, чтобы малость повеселиться. Я говорю о том, чтобы потанцевать. Я говорю про «возлюби своего ближнего» до боли. Я говорю про «обними своего друга». Я говорю о маленькой любви. Любви, любви, любви, любви, любви, любви, любви. Сгреби своего друга в объятия… и люби его. Come ooooooaaaaann. Yeaaahhh!». С каждым концертом Джим усиливает смысл, что приводит к тому, что в один мах дух его покидает. Рэй Манзарек: «В тот вечер это все видели. Джим просто... потерял всю свою энергию посреди выступления. Буквально, можно было видеть, как силы покидают его; он повис на подставке для микрофона и совсем пал духом». Некоторые тексты Джима написаны на стыке прозы, поэзии и эссеистики – гармонично, ничего лишнего. Это в первую очередь касается произведения «The Lords». Как толковать данную работу? Сколько в ней коннотаций? Бесполезно интерпретировать то, что внеконнотативно. Поэзия Джима интеллектуальна, не всегда пасторальна, часто сюжетная линия теряется за параллелями и вновь возникает. Рождается одна мысль (так и напрашивается сравнение с «Рождением трагедии из духа музыки» Ф. Ницше), затем вторая, третья, они не стоят на месте, не законсервированы в банке супа Campbell. Вспоминается Энди Уорхол, приобщивший Джима к украинской культуре (помните известную фотосессию в вышиванке?). Сразу за всеми мыслями уследить едва ли возможно, сразу всех выпестовать едва ли вероятно, они разбегаются, дабы вскоре соединиться в целостность «The New Creatures». Сначала условный лирический герой в кожаной куртке, потом женщина-ящерица, насекомые, теория рождения человека и лошади, и прочее, и прочее, и простые слова, что намекают или говорят открытым текстом:

Автор /Аuthor

The idea of vision escapes the animal worm whose earth is an ocean, whose eye is its body

Kolo №4

26

Джим Моррисон – аристократ духа, в ницшанском понимании, и мифотворец. Мы должны говорить не в контексте поэтики, а мифопоэтики. Джим/ Джимбо – творец и воплощение мифа, мифопоэт. Особенность мифопоэта в том, что и после смерти его миф живет и процветает. Он создал его при жизни, скорее всего, бессознательно. Негатив – он рискует стать культовой личностью, не давая (часто и не желая) на то своего согласия. Джим не был гордецом и человеком без плоти. Гедонизм чрезвычайно важен. Миф, гедонизм, поэзия, свадебные колдовские обряды, перформансы The Doors, мораль на привязи, смерть. Гедонизм расшифровывается, как секс, алкоголь, наркотики и рок-н-ролл, или «Whiskey, Mystics And Men». Поэзия жила в нем до появления прелестей рок-звезды и волновала она его больше. Нет человека в состоянии пересказать «The New Creatures» – в них романтика, вычищенная от слюнявого улюлюканья, в них страх и крик… и призыв. К чему? Джим не битник, не Д. Керуак, не А. Гинзберг, не М. Макклур. Джим-друг не с ними. Он вне поэтических тусовок, вне повального увлечения Восточными культурами. Слишком незначительно, слишком ограничено. Он похож на бхикку, на исихаста. Джим – Повелитель Ящериц, шаман, взращенный американской и европейской культурами: Kill me!

Kill the child who made Thee.

Kill the thought-provoking senator of lust who brought you to this state.

Kill hate disease warfare sadness Kill badness Kill madness Kill photo mother murder tree Kill me.

Kill yourself Kill the little blind elf.

Поэзия Джима – подвиг молитвенного синтетического творчества. Стоит абстрагироваться. Читая его тексты, понимаешь – твое состояние переносится в текст, ты не один, с тобою Джим, и вы вместе шепчете на память выученные строки. «The New Creatures» написаны за один день 24 июля 1968 г., 11 страниц формата А4, мелким шрифтом. Так к чему призывы? Не к любви, не к терпению или покаянию, а к умению слушать крики бабочек:

Before I sink into the big sleep, I want to hear, I want to hear the scream of the butterfly

All games contain the idea of death. Мрачно? Страшно? Видеть синтез трансцендентного и имманентного. По-настоящему научится жить, точнее, существовать, можно через смерть? И если – да, то потребуется проводник – Джим Моррисон. Необходимо включить мозг, чувства. Стоит ли открыть Двери? В книгах Джима нет пессимизма, фатализма. Есть смерть и наслаждение… и жизнь: «If all the radios and televisions were deprived of their sources of power, all books and paintings burned tomorrow, all shows and cinemas closed, all the arts of vicarious existence…» – что-то типа феноменологической редукции. Что-то напоминающее уход из мира: мира культуры, потребления, гламура. Превыше всего: секс, алкоголь, марихуана, исключение для таблеток (единственное исключение). Джим – анахорет, монах? «Cure blindness with a whore’s spittle» – ну разве не слова, достойные монаха-отшельника? Монаха, самого себя создавшего. «The Lords» – текст о городе, заключенных, кино, религии, о том, что видит и хочет видеть глаз, и о том, что хочет показать человек: «More or less, we’re all afflicted with the psychology of the voyeur. Not in a strictly clinical or criminal sense, but in our whole physical and emotional stance before the world».

«An American Prayer» по своей глубине сопоставима со знаменитой поэмой А. Гинзберга «Howl». «Howl» – символ поколения 50-х, «An American Prayer» – явление мировой литературы и голос 60-х. Но разве темпоральные условности в состоянии ограничить настоящую поэзию? Поэма Джима явно отсылает к экзистенциализму. Автор прямо спрашивает: Do you know the warm progress under the stars?

Do you know we exist?

Have you forgotten the keys to the Kingdom Have you been borne yet and are you alive?

27 Kolo №4

When play dies it becomes the Game.

When sex dies it becomes Climax.

Автор / Аuthor

Пусть и другая ситуация, и случайная строка. Умение услышать крик бабочек, ее беспокойный вопль… ну кто бы мог подумать, что красивые насекомые умею так громко орать? Джиму безразличны повседневные проблемы и заботы, если уж замахиваться, так на глобальное, и под таким углом зрения рассматривать локальное. Джим пишет о видении времени – тот случай поразительного и точного синтеза. В конце концов, это видение смерти. Не читайте Джима Моррисона! Если вы не готовы заглянуть по ту сторону, ступить шаг на ту сторону (наркотический угар? алкогольное опьянение? трансцендентное?):

Автор /Аuthor Kolo №4

28

Не один экзистенциализм, а чисто Моррисоновский стиль, кристально чистый. Поэма читалась в небольшом кругу близких людей, Джим записал ее в студии, и у нас есть шанс услышать авторское чтение. Тематика не подлежит подробному пересказу, магистральные линии следующие: усталость от секса (и зависимость человека от него), проституция, критика демократического общества и его идеалов, снисхождение любви до ржавых отношений, смерть с ее амбивалентностью, идея Царства с лицевой и изнаночной сторонами и образом Христа. Что, стандартная поэтическая критика, как у всех? Отнюдь, Джим не стесняется слов, ведь они и кнут, оставляющий раны, и ласковая теплая ладонь. Плюс ко всему большое количество допингов, что volens nolens наталкивает на идею «второго Адама», вернее «третьего Адама». Христос страдал и умер за все человечество, Джим Моррисон вместо каждого отдельного человека открыл Двери восприятия и зафиксировал данный акт в поэзии: «Если у моих стихов есть хоть какая-то цель, так это – увести людей из тех рамок, в которых они видят и чувствуют». Без допингового разнообразия не бывает подлинного творчества. Таким образом, синтез не замыкается «в» или «на», а размыкается (целостность) «к», вне жестких контекстов. Джим Моррисон (1943–1971): при жизни издано три сборника стихотворений, заметок, набросков – «The Lords» (1969), «The New Creatures» (1969), «An American Prayer» (1970) и переиздание первых двух под одной обложкой «The Lords and the New Creatures» (1970); общий тираж не превысил и 1000 экземпляров; первые два сборника изданы за счет автора. Перу Джима принадлежат монументальные поэтические произведения (кроме упомянутых выше): «Celebration Of The Lizard», «The Soft Parade», «Untrampled Footsteps», «When the Music’s Over», «Ode To L.A.». Творческое литературное наследие Джима Моррисона насчитывает 1600 страниц текстов, написанных за 27 лет жизни.

Зона змії: серп і молот ПУЗІК Валерій «Лебедине озеро. Зона». Це останній сценарій Параджанова, ніби метафора усього його життя – історія людини, що вирвалась із зони. Знесилений, під ранок, головний герой ховається у великому монументі – серпі і молоті. І коли просинається в ньому, то бачить наряд солдат, які шукають саме його. Утікач стає заручником серпа і молота. Із однієї зони він потрапляє в іншу, в ту, з якої йому вже не втекти, – Юрій Ільєнко (Київ, 2002 рік).

Текстова основа фільмів у цих чотирьох випадках досить таки цікава, навіть якщо не зважати на першоджерело, адже адаптація літературного твору для екрану, в більшості випадків, – це відхід, заміна та зміщення другорядних і загальних сюжетних ходів. Ілюстрація деформованого тексту – зокрема. Ми говоримо не про рух, а по час. Суть усього сказаного нижче. Олександр Довженко (запис в щоденнику): «Для всього фільму пам'ятати: тло ніколи не повинно бути порожнім. На другому, третьому і навіть четвертому плані завжди повинно відбуватись щось побутове, гранично правдиве. Тоді образи будуть плавати в живому середовищі, а не в безповітряному просторі. Іноді те, що відбувається на тлі, може виходити на перший план». Центр душі Тарковського Сценарій і фільм «Дзеркало» будується на кристалі, що повільно рухається навколо своєї осі. Він двогранний – це при умові, що ми будемо співвідносити його з невидимим вже дорослим головним персонажем і його образами: матері та дружини; і чотирьохгранний, якщо оповідача асоціювати з парами: 1) матір головного персонажа і він в дитинстві, 2) дружина і його дитина. Тарковський досліджує час і простір, минуле і сьогодення, де все настільки змішується та зміщується до центру тієї самої осі, що ТУТ-І-ЗАРАЗ фактично не існує. Присутнє тільки асоціативне мислення, образи. Персонаж знаходиться у постійному русі, а саме – в пошуках втраченого часу. Це в принципі

Автор / Аuthor

Образ руху – Сергій Ейзенштейн. Образ часу – Андрій Тарковський, Сергій Параджанов. Золота середина між ними – Олександр Довженко.

29 Kolo №4

У кожної особистості, в геніїв тим паче, є зона змії (особистий простір, який порушувати можуть одиниці). У ній формуються образи, ідеї, форми вираження і загальна суть фіксації досвіду людини як такого; тут текст акумулюється із зображенням. Кіно в особистостях цікаве, перш за все, іменами людей, що стоять за кадром, тим, що їхня тінь лежить у кожному фільмі, закріплена назавжди. Питання в іншому: є образи руху і є образи часу. Текст – основа всього.

Автор /Аuthor

головний мотив усіх фільмів режисера. У «Івановому дитинстві», «Сталкері», «Солярисі», «Жертвоприношенні» та «Ностальгії» йде постійний пошук втраченого або чогось сокровенного. В будь-якому випадку воно присутнє в снах, у самому просторі, де перебувають персонажі, воно існує на грані руху кристалу, бо кристал – то і є той час, який так потрібен духовному світу персонажів Андрія Тарковського. То дзвін з фільму «Андрій Рубльов», то матір у снах Івана, то планета Солярис і зона зі «Сталкера». Про це в одному інтерв’ю сказав і сам Андрій Тарковський: «...якось я зрозумів, що всі ці роки займався по суті одним і тим самим, і що мене завжди цікавить одна і та сама проблема. Хоча я робив різні фільми, але вони виникали по одній причині – вони повинні були показати внутрішнє роздвоєння людської особистості; про його суперечливе положення між духом і матерією, між духовними ідеалами і необхідністю бути в цьому матеріальному світі».

Kolo №4

30

Фрески Параджанова Параджанов, на відміну від Тарковського, знаходиться зовсім в іншій площині, але спільне одне: дослідження часу, асоціативної пам'яті. Посил до таких фільмів і сценаріїв: «Київські фрески», «Тіні забутих предків», «Сповідь», «Лебедине озеро. Зона», «Ара Прекрасный». Кожен зі сценаріїв – хроніка подорожі духу. «Едва я вчитался в повесть Коцюбинского, как захотел ставить ее. Я влюбился в это кристально чистое ощущение красоты, гармонии, бесконечности. Ощущение грани, где природа превосходит в искусство, а искусство в природу. Санченко учил нас всасываться в материал – впитывать его, как губка, чтобы затем отобрать, организовать самое главное. И точно. Я убедился, когда работал над «Тенями», что совершенное знание оправдывает любой вымысел. Я могу песенный материал превратить в действительный, а действительный в песенный. Я мог этнографический материал, религиозный перевести в самый обыденный, обиходный. Ибо, в конце концов, источник у них один и тот же», – Сергій Параджанов («Вечное движение»). І знову діє кристалізація часу (тут важливо сказати, що розглядати сценарій поза екранною дійсністю немає сенсу, потрібно і читати, і дивитись, адже суть образу-часу в показі простору, де будь-який рух – це важлива складова усіх образів; текст самих емоцій, і впливу на рух кристалу немає). Суть в тому, що кристалізований простір має місце лише тоді, коли пейзажі стають галюциногенними в середовищі, яке зберігає лише його кристалічні зародки і матерію. Всі ці зародки дуже яскраво демонструються у фільмі «Тіні забутих предків». Обрубані міні-новели складають внутрішню дійсність світу заточених в їх контур головних персонажів. Особливу увагу варто приділити авторському сценарію Сергія Параджанова «Сповідь». У ньому все гранично ясно: то координація пам'яті, яка формує образи на рівні асоціацій та рефлексій (подібно до «Дзеркала», але у Тарковського діють зовсім інші закони побудови образів «життя-в-собі» і «життя-для-себе»). Вони переходять від старого до нового, від легенди до історії, від мрії до реальності, від Природи до Людини. Це пісня про землю, яка є присутньою у всіх піснях людини, навіть найсумніших. «...Приїздять бульдозери і знищують кладовище. Тоді до мене в дім приходять духи – мої предки, тому що вони стали бездомними. Мій дід, моя

Отож, щоб якось підсумувати все написане, розіб’ю все на два пункти, що повинні хоч якось пояснити та проілюструвати образ часу. Читати: • О. Суркова «Хроніки Тарковського. Соляріс» (спогади); • О. Суркова «“Гамлет” Андрія Тарковського» (спогади); • С. Параджанов «Вічний рух» (публіцистика); • С. Параджанов «Сповідь» (сценарій); • С. Параджанов «Лебедине Озеро. Зона» (сценарій); • С. Параджанов «Демон» (сценарій); • А. Тарковський «Зафіксований час» (публіцистика); • А. Тарковський, Олександр Мишарін «Дзеркало» (сценарій). Дивитись: • С. Параджанов: «Київські фрески», «Квітка на камені», «Тіні забутих предків»; • А. Тарковський: «Андрій Рубльов», «Сталкер», «Солярис», «Дзеркало», «Ностальгія».

31 Kolo №4

Сценарій був запущений у виробництво на кіностудії «Арменфільм» в травні 1989 р. Режисер, по звичаю, підготував серії колажів, малюнків, розкадровок та ескізи костюмів. І, як містичне передбачення скорого кінця, йому вдалося зафільмувати у дворі батьківського дому лише одну сцену зі своїх дитячих спогадів – похорони дівчинки-сусідки. «Сповідь» так і залишилась на рівні літературного сценарію.

Автор / Аuthor

бабка і та жінка-сусідка, що зшила мені першу сорочку, і той чоловік-сусід, що перший мене скупав в турецькій бані. В кінці я помираю у них на руках і вони, мої предки, мене хоронять... », – як же багато у цьому магнітофонному записі 1987 р. Тарковського з його пошуками. Але це говорить Параджановпослідовник традицій Довженка – і навіть у цьому інтерв’ю відчувається Дух Землі, а сам запис має пряме відношення до сценарію «Сповідь» (фільм-спогад про Тбілісі, який режисеру так і не вдалось зняти). «Із всіх моїх ненаписаних і непоставлених сценаріїв я хотів би зняти спочатку цей. Я повинен повернутись в своє дитинство щоб померти там», – С. Параджанов (інтерв'ю, 1987 рік).

Улюблений феномен

Автор /Аuthor

ШТІГЕР Роман

Kolo №4

32

Читання, як на мене, відіграє дуже важливу роль у повсякденному житті кожної людини. Книга – це передовсім нагромадження досвіду і часу автора, чим він щедро ділиться із читачем. Як же приємно відпочивати, до прикладу, літом на морі, а взимку в теплому ліжку, з улюбленою книгою, насолоджуючись різнобарв'ям слів у поєднанні із соковитими сюжетами. Коли заходиш у книжковий магазин чи бібліотеку, важко зразу зорієнтуватись і обрати те чтиво, яке насправді буде поглинати і вбирати в себе із головою. Слово «улюблене», яке супроводжує назву цієї статті, насправді дуже обмежене і монотонне, адже вміщає у себе лиш мої особисті враження і спостереження, якими хочеться поділитись. Із власного невеликого читацького досвіду хочу написати тут про такий творчий напрямок як «Станіславський феномен». Він зародився в 1988-1994 рр. у місті Станіславові (нині Івано-Франківськ). До речі, це місто має дуже цікаву особливість: його можна цілком реалістично уявити як острів на межі між Україною рівнинною та Україною гірською. Саме у цьому міському згустку рано чи пізно мав з’явитись такий флеш-моб, зі своїми унікальними сенсами, поглядами, тінями й фобіями. Це було своєрідне формування, де творили і розвивались групи письменників і художників, які у своїх роботах яскраво виражали смак і запах українського постмодерну. До цієї групи письменників входили Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Юрій Андрухович та ін. На мою думку, саме цей триголовий змій найбільше яскраво і гаряче дихає вогнем в сучасній українській літературі. До речі, сам термін «Станіславський феномен» був уперше сформульований Володимиром Єшкілєвим, одним із учасників феномену, під час однієї з мистецьких дискусій 13 червня 1992 року. Цей феномен насправді

Автор / Аuthor

33 Kolo №4

дав по-справжньому зрозуміти і осмислити, що таке «укрсучліт» і надати цьому якогось певного обрамлення. Це було потужне відлуння звуків, слів і візуального простору різного ґатунку, яке накрило на той час усі культурні осередки. Основними рисами феномену є новації тем і способи викладу, звернення до історичної пам'яті і міфології Галичини й Центральної Європи, серйозна іронія на універсальну проблематику, західноукраїнська мовна стихія. Ці люди дивували усіх чимось таким, чого ще не було, чимось новим: трьохвимірним поглядом назовні і всередину, новою мовою, новими інтонаціями й акцентами. «Станіславський феномен» став школою для багатьох франківських письменників. Найпершим автором із цього феномену, з яким відбулось моє знайомство, став Тарас Прохасько. Пригадую, що це був рік 2010, коли він з Юрієм Андруховичем мав спільну зустріч на Львівському форумі видавців, де я почув кілька відрізків із його майбутньої, на той час книги, «БотакЄ». У ній міститься увесь концентрат творчості автора. Раджу усім почитати, якщо не цю книгу, то хоча б його колонки у «Галицькому Кореспонденті», аби хоч трішки відчути увесь кайф. Чим же вразив мене цей колоритний і досить незвичний автор, запитаєте ви? А я відповім так – своєю простотою і свіжою мовою. Величне і насправді щось вартісне ховається передовсім у прозорому, чистому і простому. У його творах багато слів та образів рослинного походження, тварин, гір і якоїсь такої внутрішньої гармонії, яка мимоволі передається читачеві. Його тексти наповнені любов'ю і свіжістю, яку хочеться вдихати у себе і залишати там помирати. Зачитуватись цим автором можна довго, потопати, поглинаючи у себе усі його тембри, інтонації і маршрути. Наступним, про кого піде мова, буде Юрій Андрухович. Хто цікавиться літературним життям в Україні, той, я думаю, неодноразово стикався із цим цікавим автором. На його рахунку численні публікації не тільки в українських виданнях, а й за кордоном. Щодо книг, то тут насправді є куди розігнатись. Письмо Андруховича наділене і змішане із містикою, йому притаманні різкі зміни поглядів автора, що змушує читача бути напоготові і чекати наступного руху. Також Андрухович постійно змішує

Автор /Аuthor Kolo №4

34

літературу з музикою. У 2011 році, пригадую, він із польським гуртом «Карбідо» приїздив до Львова, де вони створили спільний перформанс, доповнивши його зображальним мистецтвом, що також є цікавим підходом у донесенні творчості до читача. Юрій Андрухович має власні колонки на ТСН, тому його творчі субстанції можна без проблем спробувати на власний смак. Це один із перших українських сучасних авторів, про кого дізнались і на заході, і за океаном. На мою думку, з книг Андруховича обов'язково потрібно прочитати «Лексикон інтимних міст», а також поетичну збірку «Листи в Україну», яка вийшла у світ цього року. Я в дитинстві завжди залишав усе найсмачніше насамкінець, тому й зараз останній шматок буде найсоковитішим. Це Юрій Іздрик. За нетривіальним визначенням самого автора, для «Франківського феномену» притаманне прагнення ввібрати в себе всю культуру останніх ста років, двері до якої, ще недавно зачинені (хоч і не щільно), раптом широко відчинилися. Іздрик дуже щирий і сильно закоханий, він зумів відкрити нові двері у світ сучасної поезії і літератури загалом. Він активно спілкується у Фейсбуці і ЖЖ, де можна читати його вірші. Також Юрій Іздрик поєднує музику із поезією – спільно із Грицьком Семенчуком у 2010 році було створено гурт під назвою «DRUMТИАТР», який декламує вірші під супровід різноманітних ритмічних композицій. Відбувається дуже цікавий та унікальний синтез. У словах Юрія Іздрика багато любові, терпіння і щирості, що спонукає по-справжньому любити поезію.

Самогубці: життя та творчість КЕНДЗІОР Ольга

«Messy, isn’t it?» Протягом довгого періоду існувала легенда, що Річард Бротіган залишив передсмертну записку, яка містила лише одне запитання: «Брудно, чи не так?», маючи на увазі безлад, що залишився після фатального пострілу 44 Магнуму. У житті письменника було все: літературна слава, щасливе сімейне життя, розлучення, алкоголізм, депресії. Численні злети та падіння у поєднанні з ніжною поетичною натурою Бротігана, який не зміг подолати усіх перешкод, призвели до трагічного кінця. Письменник та друг Бротігана Том МакГейн прокоментував це так: «Коли 60-ті скінчилися, Бротіган виявився тією дитиною, яку вихлюпнули з корита разом з мильною водою». Сталось те, що так часто буває з митцями – епоха не прийняла генія. А геній, у свою чергу, не зміг жити без мистецтва.

35 Kolo №4

Колись ця фраза, побачена у одній з книжок Паланіка, змусила мене задуматись. Адже справді – дуже важко пригадати письменника (та і будьякого іншого митця), який би прожив щасливе, повноцінне та яскраве життя. Важке дитинство, алкогольна та/або наркотична залежність, нещасливе кохання, творча криза, остракізм – хоча б один з цих пунктів (а часто і більше) можна знайти у біографії більшості літераторів. Такі непрості долі часто обриваються трагічним чином, а іноді митці самі вкорочують собі віку, втомившись від страждань життя. Дивним чином, але з-серед моїх улюблених письменників більшість вчинила саме так.

Автор / Аuthor

Art never comes from happiness (Chuck Palahniuk)

Автор /Аuthor Kolo №4

36

«Мій дорогий, я впевнена, що знову божеволію» 28 березня 1941 року жінка у пальто з кишенями, наповненими камінням, зайшла у річку Оуз. Тіло її було знайдено аж за два тижні – 18 квітня. Цією жінкою була видатна модерністка Вірджинія Вулф, чию творчість можна назвати одним з найкращих прикладів модерної прози. Цитата, наведена вище – з її передсмертної записки, призначеної її чоловіку Леонарду Вулфу. Причиною самогубства Вулф була неспроможність писати, а також небажання ставати тягарем для близьких через проблеми зі здоров’ям. Психічний стан Вулф завжди був нестабільним, ще в юності її не раз відправляли в так звані «приватні лікарні для жінок з нервовими розладами». Після того, як бомбардування Лондона у 1941 знищило її будинок та бібліотеку, психічні хвороби письменниці загострились, Вулф знову почала чути голоси. Можна довго міркувати, чи написала б Вулф іще декілька геніальних творів, якби не вирішила перервати власне життя, і чи не були ці «голоси» однією з невід’ємних складових її таланту, та навряд чи хтось колись отримає відповіді на ці запитання. «… і, будь ласка, не пліткуйте, покійний цього не любив» Постріл у серце обірвав життя 36-річного Володимира Маяковського. Радянська влада обожнювала та ненавиділа його. Жінки бажали з ним зустрітись, але для нього єдиною була Ліля Брік. Люди бачили у ньому рупор епохи, поета-пролетарія, носія радянської ідеї, а він хотів розкритись як тонкий лірик. Один з найстрашніших кошмарів для митця – не залишатись непочутим, а бути неправильно зрозумілим. Незважаючи на останню волю покійного, плітки все ж пускали – і про те, що у його самогубстві винна тогочасна пасія Вероніка Полонська, і про те, що це вбивство, і, звісно ж, пригадали усі плітки про незвичні стосунки поета з подружжям Бріків. І за життя, і після смерті слів Маяковського так ніхто і не зрозумів.

Чи вирізняються твори самогубців серед творів тих письменників, які померли власною смертю? Кращі вони чи гірші? Відповіді на ці запитання вам не дадуть навіть найкращі літературознавці та критики. Залишається лише насолоджуватись творами цих авторів і шукати відповіді самостійно.

Меланхолія на полиці

37 Kolo №4

У всіх буває депресивний настрій, навіть у невгамовних оптимістів. Дуже часто на стику проблем народжується байдужість та ненависть до себе, своїх вчинків, минулого. Інколи дуже хочеться закритися вдома, заховатися під ковдру і не виходити на вулицю цілий місяць. В такі моменти наростає бажання своєрідного філософствування, роздумів про свою так звану екзистенційну кризу. Можна казати, що ми такі дуже розумні та навчені життям, і записати у блокнотик багато розумних слів, але все ж хочеться щось віднайти, підібрати якийсь жмут сухого і гіркого листя тютюну, що дуже схожий на книгу. Після прочитання її стане ще гірше, але саме такий стан може щось відкрити, чого так не вистачає саме в цей момент, коли так сумно і апатично. Часом мені стає все складніше читати художню літературу, не можу сказати, чому саме так, але вже так склалося. Раніше, у випадку, коли такі стани надходили до мене в гості, в руки бралися твори Жана Поля Сартра, Альбера Камю, Луї Фердинана Селіна, Томас Манна, Кнута Гамсуна, Пітера Хьога. Але з часом мозок прагнув чогось більш глибокого, можна навіть сказати, філософського. Так до мене у свій час прийшов найсумніший мислитель, твори якого мені доводилося читати, і це був Еміль Чоран. Наршеті в Україні почали видавати переклади філософів-маргіналів. Звісно, такі люди, як Дітмар Кемпер, Еміль Чоран (Сьоран) не можуть рівнятися із Фуко чи Деріддою, але їх думка є досить важливою для нас і сьогодні. «Допінг духу» – таку назву має збірка вибраних есеїв румунського філософа, що другу половину життя провів у Франції, – Еміля Чорана, напевно, останнього із філософів-нігілістів та скептиків Старого Світу. Його естафету перейняли американець Томас Ліготті та південно-африканський філософ Девід Бенетар. Чоран один із найкращих європейських есеїстів ХХ ст., він подолав дуже бурхливу еволюцію своїх поглядів, він прихильник помірної ідеології румунського націоналізму. Був учасником ультраправої політичної румунської партії «Залізна гвардія» до тотального скептецизму та нігілізму у своїх поглядах щодо майбутнього Європи та виду Людини розумної взагалі. Письмо Еміля Чорана було контраверсійним та дуже суперечливим. Він одразу привернув увагу французьких та світових інтелектуалів. Чимало з них продовжували звинувачувати його в антисемітизмі, але ці спроби обернулися невдачею. Творчість мислителя ділиться на два періоди: румунський та французький. Слава до Чорана прийшла в період 60-х років. В часи студентських

Автор / Аuthor

ЩЕПАНСЬКИЙ Віталій

Автор /Аuthor Kolo №4

38

заворушень він був знаковою людиною для тих, хто вирішив бунтувати проти ілюзії влади та нав'язливої новітньої ідеології життя. Переклад на українську мову деяких праць Чорана є своєрідним і знаковим явищем. Українці підійшли до того моменту, що їм якраз і не вистачає здорового та нищівного скептецизму щодо сучасного суспільства нашої держави. Що відкриває для читача Чоран у своїх творах? В одній статті натрапив на думку, що це монотонне бубніння над однією проблемою у всіх його працях, що все погано і ніколи краще не буде. Цікаво, український читач сприйматиме видання книги «Допінг духу» так само? Думаю, що так, адже маргінальний мислитель і залишається відстороненим мислителем, незважаючи на всю його унікальність та відкритість. Складно оцінювати того, хто дивиться з іншого боку відчаю, де знаходиться місце для вільної людини. Варто відзначити майстерний переклад Ірини Славінської, який не спотворює оригінальні погляди мислителя. Звісно, шкода, що український читач може ознайомитися лише із вибраними есеями Чорана, але сподіваюся, що це не завадить розгортанню цікавості до творчості румунсько-французького філософа. Пропоноване видання містить есеї з книг «Трактат про розпад» (1949), «Спокуса існування» (1956), «Історія та утопія» (1960), «Зізнання і прокляття» (1987), що були перекладені на інші мови за життя Чорана. Книга починається передмовою «Слово про Чорана» письменника Анатолія Дністрового. Крім того, видання містить ґрунтовну біографію мислителя та опис його творчості у контексті доби. Видавництво «Грані-Т» зберегло непорозуміння щодо подвійного написання прізвища автора (Сьоран та Еміль Чоран), оскільки було вирішено підтримати дискусію навколо життя та періодів у житті Чорана. Також варто додати, що «Грані-Т» – це видавництво насамперед дитячої літератури з орієнтацією на казки. А перекладом есе займалася літературознавець, перекладач, літертурний оглядач порталу «Українська правда. Життя» Ірина Славінська. Тому напрошується думка, кому насправді більше болить і хто турбується про інтелектуальне здоров'я нації.

Майстри пера сучасної літератури: Мартін Сутер як зразок письменника сьогодення

39 Kolo №4

Хрестоматії. Обмальовані плакати Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя. Вчителька у великих окулярах. Плюс безсонні ночі читання такої епічної, але дуже товстої книги «Війна та мир». Для багатьох література асоціюється зі школою та майстрами пера часів царської Росії. Але за вікном ХХІ століття – новий час, що потребує нових поглядів та авторів. Серед яскравих постатей письменників неможливо не помітити творчість Мартіна Сутера – швейцарського сценариста та репортера. Народився 1948 року в Цюриху. Працював у рекламному бізнесі, писав статті для журналу «GEO», був сценаристом на телебаченні. З 1991 року займається виключно літературною діяльністю. Його перший роман, гостросюжетний трилер «Small World» (1997), здобув прихильність критиків та став бестселером. До найвідоміших його творів можна віднести «Ліла, Ліла», «Ідеальний друг», «Інший бік місяця». Про що ці твори? Що хотів донести до нас письменник? Почнемо із «Ліла, Ліла». Відразу хочеться написати, що у романі не буде палких зізнань у коханні або героїчних вчинків з криками: «За любов!». Це історія про пересічного хлопця, який працював офіціантом у барі та мріяв справити враження на прекрасну незнайомку Марі. Йому це вдається тільки тоді, коли він видає чужий рукопис, знайдений випадково у шухляді купленого столу, за власний твір. Це подіяло, та разом із коханням прийшло визнання. Давид Керн отримав гроші, славу та море пропозицій щодо подальшого майбутнього. Але що робити: далі грати роль талановитого письменника, а в душі

Автор / Аuthor

ЛЕВЧЕНКО Інна

Автор /Аuthor Kolo №4

40

картати себе, чи зізнатися у всьому і відчути пекучий сором та втратити Марі? А що, коли знайдеться справжній автор? Одружиться Давид із Марі чи вона піде від нього, дізнавшись правду? Наступний у списку – «Ідеальний друг». Головний герой – журналіст, який проводить розслідування: виявляється, що у шоколаді, що виробляє велика фірма, виявлено небезпечні білкові домішки. На репортера нападають, і він потрапляє до лікарні, забуваючи при цьому останні 50 днів свого життя. Таким чином доля дає йому шанс розібратися та змінити ситуацію. Крок за кроком відновлюючи спогади, герой потрапляє у вир подій, включаючи самогубство та підміни, що ведуть до трагічного розвитку… Якщо не боїшся, то ця книга гідна уваги. Твір ідеально підходить для читання під час відпочинку, у перервах між читанням «серйозної» літератури. Загалом, «Ідеальний друг» - одне з найкращих творінь розважального жанру останніх років, що чудово впишеться у бібліотеку любителів якісної літератури. І останній роман, на якому я зупинюсь, буде «Інший бік місяця». Цього разу перед нами постає 40-річний юрист, який має гроші, повагу та зв’язки. Але власна цікавість змінює його життя. Він проводить експерименти із галюциногенними грибами і стає новою особистістю. Сюжет книги настільки цікавий, що вона читається як трилер . До того ж, твір порівнюють із психологічним романом. Беручи до уваги легку подачу матеріалу, що притаманна Сутеру, можна сказати, що читачам цієї книги гостросюжетних елементів із присмаком детективу буде вдосталь. Сподіваюся, що книги, запропоновані у статті, принесуть насолоду читачам і змусять відкривати нові горизонти як з погляду літературних новинок, так із боку життєвих планів

Kolo №4

41

Автор / Аuthor

«Мы» Е. Замятина и «Мы» современности: взаимные эмоциональные контрасты КИСЕЛЕВА Валентина

Антиутопия. Безликие и безвольные люди в качестве строго упорядоченной, сплошной, заботливо-однотонной массы, полностью подконтрольные воле человека с явными отклонениями психики, живут в сплошных лишениях, ограничениях и страданиях, не осознавая этого. Очень даже неплохой сюжет как для приятного проведения такого ценного, с огромными усилиями выкроенного кусочка досуга. А для того, чтобы убежать от личных душещипательных перипетий и погрузиться в иное, необременяющее измерение, прекрасный мир слов и образов – просто самый замечательный вариант. Особенно, когда полезные ископаемые на самом деле заканчиваются, экология оставляет желать лучшего, кругом из-за бушующих стихий погибают реальные люди, угроза применения ядерного оружия парализовала всех жителей планеты страхом, а из-за конфликта в Сирии и вовсе вот-вот начнется третья мировая… «Если вы собираетесь читать это – лучше не надо. После парочки страниц вам здесь быть не захочется. Так что забудьте. Уходите. Валите отсюда, пока целы. Спасайтесь». Пророческие слова Ч. Паланика. Были бы. Если не

45 Kolo №4

не світить мені золотий мільярд ані золота середина я вибрав узбіччя вільні від авт і від перехожих – теж звертати убік – це нормальна справа те що потрібно людині наліво й направо втікати від правил і різних умовних меж… (юр іздрик)

Книга / Book

Замятин Е. «Мы»: Текст и материалы к творческой истории романа / Е. Замятин ; Сост., подгот. текста, публ., коммент. и статьи М. Любимовой и Дж. Куртис. – СПб. : Мiръ, 2011. – 608 с.

Книга / Book Kolo №4

46

обращать внимания на то, что парочка страниц заканчивается, а уходить почему-то не хочется. Личные записи – «производная от нашей жизни»… Чего стоят только одни эти, настолько ненавязчивые, слова? Даже писатели-гуманитарии не поспорят с таким уместным использованием понятия математического категориального аппарата (и даже задумаются): все написанное и есть не что иное, как производная от собственного опыта, собственного состояния. А у Замятина это так, беглое замечание, пророненное вскользь. Повествование построено в форме дневниковых записей, пусть и в художественном оформлении, но уже такая композиция позволяет еще больше погрузиться в атмосферу непонятного искреннего беспокойства, самому стать главным героем. Плюс в начале каждой записи (главы) предусмотрительно вынесен конспект. Что-то вроде ключевых слов на манер ХХ века. Помогает настроиться, а если представлены непонятные, новые слова, еще и создается некая интрига. Коварный господин Замятин. Но соль, как говорится, даже не в этом. Произведение 1921 года как будто специально переполнено различными аллюзиями на сегодняшние реалии. Даже страшно становится, когда местами «Мы» напоминает блог на livejournal, где красочно и до невозможности детально описаны последние события, события современности. «Так приятно чувствовать чей-то зоркий глаз, любовно охраняющий от малейшей ошибки, от малейшего неверного шага». Чем ни исчерпывающая характеристика современных СМИ? И отрывок из интервью Эдварда Сноудена?.. Все здания в романе из стекла. Жизнь каждого гражданина – открыта и доступна. Прозрачна. Мечта современной демократии – представитель неореализма как будто бы едко ухмыляется, специально так часто акцентируя внимание на последствиях сверхпубличности. А он уже тогда знал, к чему все идет. Хотя это, наверное, с моей стороны просто такое ангажированное восприятие. Субъективная фиксация реальности. Имена главных героев: буквы и цифры. Нумера. Ясно, конечно, что автор выбрал именно такой способ наименования, чтобы подчеркнуть и без того дегуманизированное и бездуховное общество, где каждый человек – очередная производительная единица, которым нет счета. Но при этом каждая из которых учтена, пронумерована и от того как бы дорога (то есть, в целом, все равно, существуешь ты или нет) Единому Государству (смущает немного слово «единое», очень двусмысленно в теперешних условиях). Похоже на код, шифр, прямо как сейчас, когда все выражено цифрами, в цифровую-то эпоху. Или на никнейм: D-503, I-330. «Пользователю R-13 понравилась ваша фотография»… Сухое, без кучерявых метафор, если позволите, фрагментами пресное «Мы» в буквальном смысле слова убивает своей эмоциональностью. Прямое попадание во внутренности чувствительных натур. «Ближе – прислонилась ко мне плечом – и мы одно, из нее переливается в меня – и я знаю: так нужно. Знаю, каждым нервом, каждым волосом, каждым до боли сладким ударом сердца. И такая радость покориться этому “нужно”. Вероятно, куску железа так же радостно покориться неизбежному, точному закону – и впиться в магнит. Камню, брошенному вверх, секунду поколебаться – и потом стремглав вниз, наземь. И человеку, после агонии, наконец, вздохнуть последний раз – и умереть».

Книга / Book

… то на передозі то на голяках іду безпонтово повзу ненапряжно і вже не женеться за мною страх він легко мене обігнав і так попустився мій дикий аллах що став уповні досяжним і важелі світу і майю просвітлу задурно мені віддав на голих узбіччях нема протиріч і дороговказів «туди» чи «сюди» поодаль знайду я своє межиріччя і просто додам води (юр іздрик)

47 Kolo №4

А теперь внимание: безапелляционный спойлер. Произведение стоит открыть только ради вот этой фразы: «Как все просто. Как все величественнобанально и до смешного просто». Хотя теперь, когда эта простая истина открыта, нужно ли читать? Нужно. Заглянуть ради контекста, а то сознание не простит неполноты картины… Просто не хватит ли нам все постоянно преувеличивать и искать скрытые смыслы, если, конечно, это не очередная партия рассекреченных документов Wikileaks? Вот и Замятин не дает на это ответов. «Смешно и грустно то, как мы не можем ужиться с вещами, которые не в силах понять. То, как мы берем и отвергаем что-то, если не можем найти ему объяснение». «Мы» – это не повествование из серии «ужасов-на-ночь», но «Мы» далеко и от утопии. Честно, что такое «Мы» пусть каждый решит для себя сам. А еще лучше будет, если каждый однажды решит, что такое «Я», пусть даже «Мы» такое открытие повергнет в замешательство. И выполнена великая миссия гениального писателя, если кто-нибудь рискнет пойти против привычного течения, чтобы остаться собой по-настоящему. «Я, быть может, уже не фагоцит, деловито и спокойно пожирающий микробов…: я, быть может, микроб, и, может быть, их уже тысяча среди нас, еще прикидывающихся, как и я, фагоцитами».

4 принцеси Майгулль Аксельссон ТРОСТОГОН Вікторія

Книга / Book

Аксельссон Майгулль. Апрельская ведьма. / пер. со шведського Е. Чевкиной. – М. : АСТ ; Астрель ; CORPUS, 2009. – 671 с.

Kolo №4

48

Говорити про свою улюблену пісню, книжку – це дуже інтимно, і передбачає добровільне самовикриття. Артикуляція, вивільнення наших смаків залишає місце для чужих суджень та критики, ми стаємо більш вразливими, завжди оглядаючись на того, хто слухає, аналізує, пропускає наші слова крізь себе, готовий виправдати наш вибір або викрити естетичну вбогість. У будьякому випадку особисте перетворюється на публічне, більше не належить нам, воно обговорюється, зазнає перетворень і повертається до нас невпізнаними чужими пластами слів. То чому ж тоді нам так потрібно говорити і ділитись найпотаємнішим? Не оглядаючись. Книжка, читання якої мене виснажило емоційно та котра спричинила book hangover, – це другий роман шведської письменниці Майгулль Аксельссон під назвою «Квітнева відьма», який зробив авторку всесвітньо відомою. Його було видано 1997 року, і тоді ж письменниця отримала за нього престижну премію Августа (Стріндберґа) та успіх, як читацький, так і комерційний, адже роман ще отримав золото у Pocketpriset – премія, якою відзначають книжки з найвищими рейтингами продаж за певний рік. Роман перекладено 23 мовами. Улюблена цитата критиків також є смисловим стрижнем організації: «Одна з моїх сестер вкрала життя, яке було призначене для мене. Я хочу знати хто», – оповідь головної героїні Дезіре складає канву роману. Вона одна із тих дітей-інвалідів, яких ховали у відповідних установах у 50-тих роках, адже вважалось соромом мати дитину, паралізовану від народження, яка не може говорити та часто страждає від раптових і тривалих епілептичних нападів. Але у неї є особливі здібності, про які ніхто не знає. Ніхто не знає і того, що вона одержима думкою про помсту. Котра із трьох прийомних сестер вкрала її життя? Біологічна матір Дезіре – у тексті тітка Еллен, вдова, віддавши свою доньку до лікарні, стає прийомною матір’ю трьох дівчаток – Кристини, Маргарети і Біргитти, яких одного разу працівник з комісії у справах неповнолітніх жартома називає шведськими принцесами: «Біргитта, Маргарета і Кристина… Не вистачає тільки маленької Дезіре, інакше був би у вас справжнісінький

Книга / Book

49 Kolo №4

палац Хага…». Палац Хага знаходиться недалеко від Стокгольма, названі принцеси – це доньки принца Густава Адольфа та принцеси Сибілли (на фото зправа). Схожу фотографію було зроблено і для дівчат роману, однак на ній були присутні всі, окрім Дезіре: дівчата залізли на вишневе дерево у саду тітки Еллен. Спочатку знімок був чорно-білим, але Еллен віддала його на обробку, для того, щоб його збільшили і розфарбували. Однак кольори суконь Кристини і Біргитти переплутали, тому перша отримала зелений, а друга – рожевий, лише Маргарита залишилась у своєму жовтому платтячку. Мабуть, це символічно, але несуттєво. На відміну від дівчат із королівської родини, доля фікціональних персонажів складається не найкращим чином: біологічна матір Кристини – психічно хвора жінка, яка одного разу мало не вбила свою доньку; Маргарета не знає своїх батьків, її було знайдено на підлозі комунальної пральні ще немовлям; Біргитта любить свою маму і покірно пробачає її недбальство, адже у будьякому випадку у неї є матір і вона справжня. Всі вони потрапляють до дому Еллен, кожна сприймає це добро по-різному; характери дівчат виписані досить чітко, читачеві не складно припустити як дівчата житимуть далі і який вибір зроблять для себе. Кристина, завжди стримана, серйозна, уважна до деталей. Понад усе вона хоче досягти чогось, самоствердитись, створити себе з нуля. Вона не хоче мати нічого спільного ні зі своєю біологічною матір’ю, ні зі своїм минулим: «Ми самі обираємо собі життя… І зовсім не обов’язково хапати саме те, яке тобі пропонують». Кристина навчається в університеті Лунда і стає лікарем, працюючи у лікарні, поруч з якою знаходиться і Дезіре. Вона одружена і має двох дітей. Маргарета – альтруїстка, вона намагається не засуджувати людей за їхні вчинки, хоче допомогти. Вона – вчений-фізик у Кіруні, досить посередній, у неї немає родини, вона змінює чоловіків і швидко перестрибує із одних стосунків до інших, вона любить людей, але не довіряє їм. Третя сестра – Біргитта – зухвала і груба, однак досить харизматична. Ще підлітком вона отримує роботу на текстильній фабриці «Люксор», нею пишається тітка Еллен, адже дівчина приноситиме користь суспільству. Однак дуже скоро вона обирає інший шлях: секс без зобов’язань, наркотики, її звільняють з роботи. Більшу частину свого життя вона проводить на самому дні суспільства. Здається, що жодна з сестер не знає про існування Дезіре, однак одного дня вони отримують листа, який змушує їх згадати тітку Еллен і те, що змусило їх покинути прийомну родину. Поглянувши уважніше на те, як проживають своє життя сестри, можна помітити одне: кожна з них відштовхує свою ідентичність: Кристина компенсує нестачу себе нагромадженням речей міщанського щастя, її діти тягнуться до батька, не до неї, адже вона зосереджена на собі, люди для неї також оречевлюються, об’єкти неживої природи створюють ілюзію дійсності та її персони.

Книга / Book Kolo №4

50

Маргарета тікає від Іншого, вона не може довіритися людині, зупинити свій вибір на одному чоловікові, адже вона не знає себе, не розуміє, тому зустріч з Іншим неможлива, вона боїться його і постійно тікає. Біргитта буквально стирає себе, розчиняючись в алкоголі та наркотиках. Вона змінює чоловіків, постійно наривається на неприємності, наче намагаючись нав’язати оточуючим свою агресію, розпач і лють, які заміщують її ідентичність. Дезіре особлива. Все своє життя вона проводить у відповідних медичних установах, де про неї піклуються, жаліють, поводяться як із недолюдиною. Фізична неспроможність компенсується гострим розумом, Дезіре читає Баррі Паркера «Мрія Ейнштейна. У пошуках єдиної теорії світобудови», Мюррея Гелл-Манна «Кварк і ягуар», Рея Бредбері «Золоті яблука сонця», Карла Гінзбурга «Бенанданти – майстри доброї магії», Брур Гаделіус «Відьми та судилища над ними», і «зачитана до дірок «Коротка історія часу» Стівена Хокінга». До того ж Дезіре – відьма, квітнева відьма, яка може покидати своє власне тіло, вселятись у будь-яку іншу істоту, чути її думки та бачити її нутрощі, вона може керувати будь-яким тілесним організмом, окрім свого власного. Персонаж Дезіре – це складна мозаїка літературних та культурних кодів, ніжно викладена Майгулль Аксельссон. Натхненням для образу стало оповідання Рея Бредбері під назвою «Квітневе чаклунство» (квітень 1952 року), у котрому йдеться про родину фантастичних, гротескних істот. Не заглиблюючись у деталі, я відзначу два моменти: один із персонажів оповідання – Сесі – сімнадцятилітня дівчина, яка має такі ж здібності, як і Дезіре: під час сну вона може покидати своє тіло і вселятися у будь-яку іншу істоту, мандруючи на будь-яку відстань. Другий важливий момент – це наративна канва оповідання, яке починається із того, що найстарша жінка в родині, Тисячу-Разів-Пра-Прабабуся, єгипетська мумія, розповідає Тімоті (єдиний представник роду людського, що ввійшов до складу Сім’ї) історію Дому та Сім’ї, фантастична оповідь обрамлює реальну. Далі ми повернемось до цього. Інші алюзії, або радше прямі відсилання, які виникають під час прочитання образу Дезіре – це реальна постать британського вченого-фізика Стівена Вільяма Хокінга. Через хворобу (боковий аміотрофічний склероз) його розбив параліч, операція на горлі призвела до неможливості говорити, тому друзі подарували йому синтезатор голосу, завдяки якому здійснювалась комунікація. Певний час він міг рухати вказівним пальцем правої руки, коли ж зникла і ця здатність, залишились лише мімічні м’язи обличчя. У 1985 році американська компанія Words+ розробила революційну систему комунікації та зв’язку з оточуючим середовищем. До окулярів вченого було прилаштовано невеликий датчик, який вловлює рух мімічних м’язів, фіксує те, куди направлено погляд. Зазвичай це певне місце на моніторі, на яке може «натиснути» Стівен Хокінг. Схожий механізм використовує і Дезіре – із «хмари» слів на моніторі вона будує речення, так з’являються її історії. До речі, про історії. Їх Дезіре розповідає своєму лікарю – Хубертссону. Це чи не єдина людина, яка дивиться на неї без співчуття та жалю, дійсно цікавиться нею, її думками, Дезіре закохана в нього – це єдиний чоловік у її житті. Вона порівнює себе із Шахразадою з «Тисячі і однієї ночі», котра повинна вигадувати історії для володаря , щоб врятувати своє життя і зупинити криваві вбивства. Цю лінію ми добре знаємо. Таким чином, роман має просту наративну структуру: в основі дієгези лежить розмова між Дезіре та її

Книга / Book

51 Kolo №4

лікарем; фантастична оповідь слугує фреймом для іншої, внутрішньої реалістичної оповіді. Фантастична – це оповідь про «мандрівки» Дезіре, її польоти у чужих тілах і чужій свідомості; соціальний реалізм з’являється зі спогадів сестер, які пропускає крізь себе Дезіре, їхні голоси постійно перемішуються, іноді складно встановити, хто говорить – Дезіре або одна із них. Саме така структура, а також порівняння себе із Шахразадою посприяли розділу поглядів дослідників з приводу того, риси якої літературної епохи переважають в ньому. Постать квітневої відьми, яка може вселятись у будь-якого і контролювати цю сутність – це також і достатня підстава для виправдання постаті всезнаючого наратора, який не виступає власне учасником подій, однак знає все, що відбувається. Якщо сестри дійсно існують, а не є просто вигадкою Дезіре-Шахразади, то роман можна назвати модерністським із сильною домінантою соціальної тематики. Якщо сестри – це витвір уяви Дезіре, то в такому випадку роман перетворюється на проблематизацію того, чим є реальність, і зосереджується на онтологічних аспектах. Також можна простежити тяжіння до романтизму, адже саме за цієї доби оформлюється жанр роману жахів. Проте у романтичному тексті фантастична постать рідко буває головним персонажем, а всі події роману зав’язані на таємниці, яка все лише поглиблюється із розвитком подій у романі і поступово розкривається ближче до його кінця. Головному персонажу постійно загрожує невідоме щось, і страх при читанні підсилюється завдяки сугестивній наративній техніці з постійними відхиленнями і наявністю білих плям. Однак у романі Майгулль Аксельссон фантастична постать – це головний персонаж, досить виняткова людина, до того ж читач отримує більше інформації та логічних пояснень від початку, таємниці немає. У романі піднімається ряд етичних питань. По-перше, на рівні стратегії оповіді існує певний конфлікт. Американський дослідник Ендрю Гібсон, прочитуючи Еммануеля Левінаса, стверджує, що існує неетичний зв’язок між суб’єктом та об’єктом, адже коли відбувається їхня зустріч, суб’єкт проектує свої власні референційні рамки на об’єкт і намагається визначити об’єкт в їхніх межах, замість того, щоб провести цю зустріч на умовах об’єкта. Дезіре, вселяючись у свідомість кожної зі своїх сестер, знайомиться із подіями їхнього минулого, які кожна з них розуміє по-своєму. Інколи Дезіре представляє їх так, як це пам’ятають сестри, інколи – робить власні висновки, таким чином читач має чотири різні погляди на одні і ті ж самі події, однак до кожної з сестер Дезіре ставиться упереджено, адже котрась із них забрала її життя. Вона хоче помсти і сприймає їх, як своїх ворогів, нею керують біль та розчарування, тому про зустріч на умовах об’єкта йтися не може. По-друге, на рівні змісту прослідковується мотив материнської провини і покаяння, пов’язаний із постаттю тітки Еллен. Під час Першої світової війни, ще дівчинкою, вона голодує, адже війна виснажує всі ресурси, людей. Через те, що організм дитини не отримує необхідних речовин, він розвивається неправильно, що призводить до інвалідності її майбутньої дитини – Дезіре: «Тазові кістки у Еллен мали рахітичну деформацію, вона народжувала тридцять годин. За тих часів кесарів розтин майже не застосовувався...». Як говорилося раніше, мати і утримувати настільки хвору і деформовану дитину було соромно, тому Еллен віддала її до відповідної установи, де нею все життя займались лікарі і медсестри. Проте все життя Еллен відчувала свою провину

Книга / Book Kolo №4

52

через маленьку Дезіре, вона зрадила її, навіть не намагаючись хоч якось допомогти своїй власній доньці. Для того, щоб спокутувати свою провину, вона забирає до себе сиріт та дітей з неблагополучних родин. Однак чи достатньо цього? Чи пробачить її «Великий Насмішник»? У романі «Квітнева відьма» кожна із сестер так чи інакше розповідає свою історію. Вони не можуть не говорити, адже це потрібно для того, щоб нарешті зрозуміти, що з ними відбулось у дитинстві і чому їхнє життя склалось саме так. З усіх можливих комбінацій доля розіграла з ними одну: чи можна ще щось виправити, не ненавидіти одна одну, пробачити і заспокоїтись? Мотивація говорити для Дезіре складна: з одного боку вона говорить для того, щоб зацікавити коханого чоловіка і утримати його біля себе якнайдовше, історія у випадку пари Дезіре-Хубертссон – це високий рівень інтимного спілкування, який замінює фізичну близькість; з іншого – це спроба скласти докупи події минулого, тієї реальності, до якої Дезіре не потрапила; це її спроба зрозуміти, чому вона не потрапила до неї і хто у цьому винен. Незважаючи на всю трагічність і напруженість сюжету, книга закінчується очікувано, мелодраматично, однак чи кожен читач очікує такої розв’язки? Ми знаємо, що змінити минуле фактично неможливо, проте ми можемо говорити про нього, звертатись до Іншого, доповнювати події свого життя деталями, які нам спочатку здались несуттєвими, безвартісними, однак мали найбільший вплив на те, як складалось наше подальше життя.

Країна Мумі-тролів БІЛЕЦЬКА Наталія Янсон Т. Країна Мумі-Тролів / Т. Янсон ; пер. з шведської Н. Іваничук. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2004. – 352 с. Кожна дитяча книжка має містити в собі стежку, перед якою дорослі зупиняються, а дитина йде далі. (Туве Янсон) Мабуть кожному хотілося в той чи інший момент повернутися у дитинство, сповнене захопливих пригод, відкриттів та мрій. Саме тоді найперше приходять на допомогу дитячі твори. Хочу запропонувати Вашій увазі розповіді, які допоможуть з головою поринути у світ дитинства, – казки-повісті фінської письменниці та ілюстратора Туве Янсон, а саме «Країна Мумі-тролів». Що це? Це казкова Долина, населена різними чудернацькими створіннями, серед них хропусі, мудрики, гемулі, мюмлі, чепурулі та інші, в центрі яких родина мумі-тролів: загальний улюбленець Мумі-троль, Мумі-Мама та Мумі-Тато. Всі вони зовні наділені рисами людей і тварин, у кожного є свої вподобання, свій характер, свої звички, свої ролі. Доброзичливі та чуйні, навіть по-дитячому

Книга / Book

53 Kolo №4

наївні, хоча інколи і бувають вередливими, вони постійно потрапляють у різні пригоди, дізнаються багато нового, знаходять друзів і весело проводять час. Туве Янсон написала чимало оповідок про цих чудернацьких і по-доброму дивних істот, серед яких найвідомішими є «Маленькі тролі і велика повінь», «Комета прилітає», «Чарівний капелюх», «Зима-чарівниця», «Наприкінці листопада» та інші. Проте увагу я хочу привернути до розповіді «Небезпечне літо», насамперед за поєднання у ній дитячої доброти та безтурботності і глибокого філософського змісту. Розповідь входить до другої книги про Мумі-тролів. Усе починається навесні, адже взимку мумі-тролі сплять. Цієї весни жителям Мумі-Долини надокучала гора, що постійно «випльовувала» у повітря попіл та сажу. Саме вона стала причиною ще одних пригод мумітролів: через надмірну активність вогняної гори («…велетенська хвиля з шипінням залила Долину Мумі-тролів, і все навкруги потонуло в темряві») всі будинки стали човнами, а їх жителі – екіпажем. Проте родина Мумітролів не засмутилася, бо вода може як забрати, так і подарувати. Заворожує, як Мумі-Мама, що є втіленням доброти та турботи, образом ідеальної матері та жінки, сміється зі своїх старих меблів та посуду, які затопило, і навіть милується затопленою кухнею, дивлячись на неї згори у просвердлену дірку в стелі. Біда об’єднує жителів Мумі-Долини. Усі допомагають один одному. Так родина Мумі-тролів має на гостину милу і кокетливу Хропсю, відповідальну і серйозну Доню Мюмлі та невгамовну і вперту Маленьку Мю, фантазера і мрійника Мудрика та любительку поплакати й пожалітися Рюмсу. Коли ж хвилі збільшуються і вода піднімається, герої перебираються на пливучий повз будинок і…розпочинаються пригоди, сповнені небезпек та несподіванок, розлук та зустрічей, смутку та радості. Новоспечені жителі загадкового будинку починають досліджувати його, адже усе тут таке дивне: кімната невідомого дядечка «Реквізита», заповнена незвичними для героїв предметами та пластмасовою їжею; красиві пейзажі на стінах, що змінюються; невідоме світло зі стелі; кімната, заставлена тисячами суконь; вітальня, що обертається. «Тут стільки всього незрозумілого, – пробурмотіла Мумі-Мама сама до себе. – Але, зрештою, чому все повинно бути так, як звиклося?». Що це за чудернацька будівля, яка лякає гостей? І що це за привид, який живе під пальмою в кутку вітальні? Ці таємниці зі страхом у душі розгадують мумі-тролі та їх друзі. І знаєте, що це? А це театр. Про це гостям будинку розповідає «привид» – стара театральна

Книга / Book Kolo №4

54

щуриха Емма. Вона ж спонукає поставити виставу, режисером якої є прихильник літератури та неординарності Мумі-Тато. Поки в театрі мудрують над виставою, ділять ролі та проводять репетиції, у Ялиновій Затоці Мумі-троль та Хропся, заблудившись у лісі і шукаючи домівку, знайомляться з Чепурулею. Нюхмумрик – найкращий друг Мумітроля, який ненавидить таблички із заборонами, зриває такі таблички у парку і на свою голову стає наставником для 24 лісових малят та Маленької Мю. З’являються у розповіді і Гемуль – поліцейський, та маленька Гемуля, яка обожнює в'язати. І ось довгоочікувана мить – час вистави. Усі одягнені в костюми, ролі вивчили назубок, але, звісно, йде все не за планом. Мумі-троль, знайшовши родину, кидається на сцену до батьків; Гемуль помічає Мумі-троля та Хропсю, яких він нещодавно заарештував за спалені таблички, й біжить за ними. Погоня… Нюхмумрик рятує Мумі-троля та Хропсю, і, врешті-решт, все закінчується щасливо. Небезпечне літо доходить до кінця, родина Мумі-тролів повертається у повному складі в Мумі-Долину і продовжує своє безтурботне життя. Рюмса і Мудрик залишаються визнаними акторами у театрі, а Чепуруля знаходить родину. В. Шекспір казав: «Наше життя – театр, всі люди в ньому – актори». Це ключова тема «Небезпечного літа». Театр став найкращим місцем як для усіх фантастичних пригод, так і для душевного розкриття героїв. Всі персонажі намагались бути кимось іншим: Рюмса – трагічною актрисою, Хропся – дівчинкою у сукні, Чупуруля – найкращою для своїх родичів; проте наприкінці все ж таки кожен став сам собою, і вистава з вигадки переросла у розповідь про життя та пригоди. Цим Туве Янсон вдало показала, що найкраще залишатися самим собою, особистістю, за яку тебе і так люблять, навіть з усіма недоліками: чи то постійне ображання, чи уїдливість, чи нетерплячість. Завжди є люди або інші істоти, на зразок чудернацьких бегемотиків з хвостиком, які підтримають і приймуть. Підіймає Туве Янсон у своїй повісті і тему свободи, яка дуже чітко проявляється в образі Нюхмумрика. Хлопчик, який любить подорожувати, ненавидить таблички із заборонами і намагається зривати їх у всіх місцях: «Усе своє життя Нюхмумрик прагнув знищити всілякі таблички, які забороняли йому те, що він найдужче любив, і тепер аж тремтів від збудження та солодкого передчуття». Звичайно, у будь-якій казці є добро та зло. У «Небезпечному літі» негативних персонажів немає, просто інколи хтось з героїв набуває таких рис: Гемуль, який арештує Мумі-троля, Хропсю та Чепурлю, але згодом відпускає їх; Маленька Мю, яка любить «підколоти» оточуючих, але не зі зла; щуриха Емма, яка досить злісно ставиться до родини Мумі-тролів, але стає доброю, коли справа доходить до вистави. Час від часу дивує наївність і надмірна доброта мумі-тролів, для яких найбільшою проблемою є нестача мармеладу до чаю. Проте це саме те, що допоможе повернутися знову у дитинство, відчути себе малюком, про якого турбуються, для якого життя є незвіданою дорогою, яку освічує райдуга. Саме таке відчуття впереміш з незвичайними пригодам, загадками та таємницями залишиться у Вас після прочитання оповідок Туве Янсон.

Біс мстить за Ангела ІВАНЕЦЬ Ірина

«Що означають королівські милості у порівнянні з сімейним щастям?» Риторичне запитання на першій ж сторінці п’єси, але можна і відповісти – ніщо. Наскільки ж важливою для кожного з нас є Любов! Надзвичайно елегантне почуття, яке перестали поважати тільки через його словесну популярність. Результатом щирої любові є щаслива сім’я. Граф Дедлі Лестер є фаворитом королеви Єлизавети та коханим улюбленої ним жінки – Емі. Якщо розглядати позицію «щасливчика» Дедлі, на місці якого бажав би бути кожен тогочасний англієць, то задумуєшся про ідеальність того «смертного», або вираховуєш ймовірність чуда. Заслужити кохання королеви (хоча у своїй правдивій природі воно стається само собою) і знехтувати ним було б найпринизливішим і найнеперспективнішим розвитком подій для даної особи. Але коли неподалік тебе чекає та найкраща, на твій власний вибір, людина – королева, здається, неконкурентоспроможною. У тій справжній

55 Kolo №4

Нам не випало можливості у 1828 році відвідати виставу Віктора Гюго «Емі Робсарт», але оскільки він – людина передбачлива, то все-таки сьогодні ми можемо спробувати у власній уяві зробити постановку тієї надзвичайно цікавої історії, яка відбулась у ХVI столітті в Англії. «Немає ні правил, ні зразків; або, вірніше, немає інших правил, крім загальних законів природи, які панують над усім мистецтвом, і приватних законів для кожного твору, що випливають з вимог, притаманних кожному сюжету. Вдаримо молотом по теоріях, поетиках і системах. Зіб'ємо цю стару штукатурку, що приховує фасад мистецтва!». Такими словами теоретик французького романтизму висловлював свої інтереси та погляди. Не дивно, що його твори «Собор Паризької Богоматері» та «Людина, яка сміється» є одними з шедеврів ХІХ століття, бо всім відомо, що оригінальні нововведення та руйнація застарілих форм дозволяють сягнути вершин.

Книга / Book

Гюгю В. Собор Парижской Богоматери. Пьесы. Стихотворения / В. Гюго. – М. : АСТ, 2009. – 896 с.

історії чоловік не зміг противитись такій можливості. Та у Віктора Гюго перфекціонізоване кохання. Він написав про те, що можливе існування такого почуття, у яке я, читаючи п’єсу, повірила. Я не дописуватиму події сюжету, щоб кожен сам зміг насолодитись тим неочікуваним розвитком…

Книга / Book

«Мій траур і ваше святкове вбрання – це теж оманлива зовнішність?» З такими словами звернувся батько до власної доньки, яка зовсім забула в радості про старого. Втекти з рідного бідного дому разом з коханим у палац – досить непоганий шанс покращити своє життя. Але чи буде хоча б хтось з нас любимий кимось більше, ніж власними батькам? Це теж свого роду риторичне запитання, у якому батьківська любов домінує над «неземним» почуттям. Батько переверне гори і отримає дозвіл самої королеви, коли таке знадобиться для зустрічі з найріднішою людиною на вершині одинокої башти…

Kolo №4

56

«Зварити ягнятко в молоці його матері» Даний фразеологізм несе розуміння найпідступнішої і найнеочікуванішої зради зі сторони «надійного» товариша. Такий собі друг Варні часто є біля кожного, навіть якщо ти не Дедлі Лостер. Це особа, з якою ти розробляєш найважливіші і найпотаємніші плани, якій довіряєш догляд за коханою людиною, не здогадуючись, що ваші інтереси щодо «коханої» співпадають. Підставити у найважливішу хвилину, а пізніше знайти виправдання – досить домінуюча риса хитрості таких людей. Пробачити чи помститись? А може, хтось «віддячить» і за тебе? Фліббертіджіббет Слово здається якимсь магічним, подібним «абракадабрі», а персонаж – Мефістофелю з «Фауста» Гете. Це особа, якій мила Емі врятувала життя. Хитрий та підступний Хтось являється взагалі при дворі учасником театру, через те і «подорожує» замком у костюмі чорта. Це та частина Зла, яка хоче протистояти самому собі, віддячивши щирою допомогою дівчині за таке помилування. Коли у темній закритій башті існує атмосфера невідомості, а у тій атмосфері перебуває найпрекрасніша Емі Робсарт, Фліббертіджіббет намагається визволити дівчину і подарувати їй щастя, можливість жити, для неї ж єдиний варіант життя – це з коханим. Події у замку того дня з приїздом королеви змінюються не щогодинно, а щохвилинно. Таким собі «вісником новин», «радіодругом» для Емі і визволителем є саме цей загадковий персонаж. «Все це старе. Декорацію змінено» Зміни – найцікавіше в житті. Особливо, коли змінюється декорація в нашій уяві, коли у нас в думках оживає театр, в якому персонажі наділені характером слів з 9 тому Віктора Гюго (саме там живе п’єса «Емі Робсарт») і одягнені в костюми власне нашого покрою. Біс мстить за ангела Таку фразу прочитає той, хто дочитає «Емі Робсарт».

Книга / Book

Я хочу таке читати Не копай комусь яму, бо сам в неї впадеш… або знайдеться хтось, хто кине тебе в ту ж яму зверху. Така моя остання думка з п’єси. Існує момент, коли до щастя просто залишаються лічені хвилини. Коли воно стоїть під дверима, і тут просто замість нього до ручки дверей першим торкається нещастя. А пізніше до букету незрозумілих речей додається помста зла злу за добро. Драматургія з непередбачуваним кінцем, де справедливо «нагороджені» лише двоє, але дана розв’язка додає можливість придумати передісторію, щоб виправдати незрозуміле закінчення. Люблю п’єси, тому що в них активно задіяна моя фантазія. Люблю Вікора Гюго, тому що він створив те, де може себе реалізувати уява. Поважаю твори, написані на основі справжньої події з минулого, тоді відчуваєш себе частинкою тієї епохи. Відчуваєш себе критиком, коли дозволяєш собі роздумувати над таким твором, і прекрасно усвідомлюєш, що краще створити вже й навряд чи вдасться. Хіба щось таке нове, оригінальне, яке б зламало систему, як це колись зробив найпрекрасніший француз Віктор Гюго.

АГАФОНОВА Анна В детстве меня, как и многих из нас, обучали стихам. Мы заучивали наизусть поэмы разных авторов и народов, чтобы потом пересказывать по памяти. Куда подевался мальчик, Которым я был когда-то? Скажите, долгая старость – Награда или расплата? (П. Неруда) Честно: всем нравилось учить наизусть – мозг с каждым повтором все меньше сопротивляется и все больше получает удовольствие от привычного раздражителя, особенно, если стих хорош. А сопротивление всегда вызывало принуждение декламировать его дурным голосом с выражением и пафосом, перед всем классом: …Донецк в красе янтарной И в разноцветном шелке Бригадой и попарно Сармат пьет по дешевке… Мы в детстве еще не знали, что патетичное искусство, бессмысленное и беспощадное, – это и есть массовая культура, а отторжение приходит от того, что уже заученный, присвоенный и полюбленный предмет приходится выдавать

57 Kolo №4

Себе на уме

в стандартной обертке как чужую вещь. Если бы мозг умел тошнить, как мудрый желудок, то наших интеллигентских страданий было бы меньше. Однако роль интеллектуального иммунитета может играть только качественное высшее образование классического образца.

Книга / Book

Gallia est omnis divisa in partes tres, quarum unam incolunt Belgae, aliam Aquitani, tertiam qui ipsorum lingua Celtae, nostra Galli appellantur. Hi omnes lingua, institutis, legibus inter se differunt. (Цезарь)

Kolo №4

58

В университете мы заучивали латинские тексты без перевода. Так, посмаковав незнакомый язык внутри своей головы, можно через его выразительную сторону почувствовать в себе Другого, обращенного с речью к тебе. На идею возможности взрастить в себе целую армию поэтов и правителей натолкнула меня моя рецензент Кристина Назаркевич, пока я тужилась писать дипломную работу во Львове. Она рассказала, что было время, и она учила наизусть запрещенную «Мастер и Маргарита», чтобы «иметь» эту книгу. Собственный мозг – медиа. Мне так понравилась эта идея, что я тоже начала заучивать разное: Сказал повелитель змеиной державы: И вы, и другие, и третьи не правы! А что предпринять, я не знаю, о, змеи! От этого боль моя только острее… (Махабхарата) Люди читают, не прозревая единой сущности, и вся индустрия науки и искусства им вроде бы не впрок. Если заучишь то, что нравится, то это книга будет твоя, всегда будет с тобой. Ты сможешь стереть в мыслях подпись Булгакова или Цезаря, поставить свое имя и никто не осудит и даже не узнает. Более того: ты будешь говорить ее языком, ты сам станешь этой книгой или этими книгами.

Ich denk was ich will und was mich erquicket, Und das in der Still Und wenn es sich schicket; Mein Wunsch und Begehren Kann Niemand mir wehren; Wer weiß was es sei?

Die Gedanken sind frei. (Немецкая народная песня о свободомыслии) А внутри нет стыда и цензуры, там абсолютное политическое, культурное, шизофреническое, экономическое и сексуальное свободомыслие.

Поезія не зникне в провінції ПОЧИНОК Юлія

59 Kolo №4

До всього, що пише Василь Махно, ставлюсь особливо тепло і приязно. Колись в «Поетичних майстернях» поставила його, як одного із своїх вчителів, у ряд із Лесею Українкою, БогданомІгорем Антоничем та Ліною Костенко. А нещодавно у своїй статті «На риштуваннях культури» Олег Соловей назвав його «безперечним лідером новітньої української літератури на еміґрації. Саме його багнеться кваліфікувати як фахового письменника, що працює на культуру не врядигоди, а постійно та з усвідомленням власної письменницької відповідальности перед читачем і літературою в розумінні заледве не історичному. Йому, як нікому іншому, вдається засобами літератури виражати дух місця і часу». Сам Василь Махно називає себе урбаністом, і цілком виправдано. Про це може засвідчити й інша його книга, про яку колись я вже говорила: «38 віршів про нью-йорк і дещо інше». Сьогодні ж говоритимемо про творчість Василя Махна та його найновішу поетичну книгу. Вона також урбаністична – про рок-н-рольний Нью-Йорк та джазовий Тернопіль. Свої відчуття до Нью-Йорка і Тернополя Василь Махно гарно висловив у одному з інтерв’ю «А дим Вітчизни? А пуповина?» на шпальтах «Української літературної газети»: «Пане Василю, якось на Форумі видавців Ви сказали, що для Вас не існує поняття тут/там, і що Ви не відмежовуєте Тернопіль від Нью-Йорка та скрізь маєте свій дім. Тож чи вважаєте себе космополітом і як це може засвідчити Ваша творчість?

Книга / Book

Махно В. Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і НьюЙорк / В. Махно. – Тернопіль : Видавництво «Крок», 2013. – 108 с.

Книга / Book Kolo №4

60

Ваше питання пригадало мені роман американського письменника Томаса Вулфа з промовистою назвою «Поглянь на свій дім, ангеле». Взагалі питання дому для мене важливе, колись у давньому своєму вірші «Диптих про поезію» я написав «важливо йти додому – увійти в дім – мати дім // звикнути до предметів до запахів до себе». Інколи я думаю, що дім – це мова, інколи, що дім – це поезія. Звичайно, що географія, чи окреслене місце також важливе, тому згадані Вами міста Тернопіль і Нью-Йорк – це міста з особливим статусом у моєму житті та біографії. Це «страшне» слово космополітизм, яким побивали у 60-их усіх, хто хотів зазирнути за лаштунки іншої культури, слухаючи джаз, читаючи іноземних авторів, чи мріяв про джинси, – якось перетворилося у радянській та пострадянській суспільній свідомості на негативний термін. Можливо, в якихось виявах космополітизм, відкидаючи національне, й справді, приймав викривлені форми, але в іншому випадку відчуття світової культури таке ж потрібне і необхідне. Важливо тримати баланс». У інтерв’ю із Юрієм Завадським, яке міститься у книзі, Василь Махно зізнається, що Нью-Йорк змінив його мовну концепцію і відкрив нові можливості для експериментування: «Нью-Йорк продиктував мені на вухо моє призначення, він наче відділив мої колишні тернопільські слова та уявлення, показавши нові простори і нові можливості мови – тобто місце її призначення, місце, в якому мова переходить, як у хімічній реакції, у нові сполуки». Власне про особливості «нових сполук» в мовному експерименті Василя Махна ми говоритимемо нижче. Тексти В. Махна вирізняються особливим оксюморонним поєднанням. Його урбанізм сягає свого апогею «в місті в якому зливаються джаз і помиї» – в Тернополі. Несподівані нанизування цінностей: «свідки Єгови – місцева «Просвіта» – єресі». Карнавальні порівняння, що базуються на поєднанні високого й низького: «суміш розлук – що приводить до блядства –/ легкого флірту – як вермуту смак й ялівцю…». Використовує оригінальну метонімію на позначення тернопільського угруповання: «я що стою на площі – чекаю на «Західний вітер»/ той що сюди ще прийде – як пам’ятник в бронзу завитий –/ всіх чотирьох поставлять не за абеткою й зростом…». Всіх чотирьох – має на увазі себе, Бориса Щавурського, Гордія Безкоровайного і Віталія Гайду. Скепсис стає певною формою гри у мовному експерименті Василя Махна: «епоха пост-бунтарства – пост-стихій/ мистецтво впаде діл –/ знеціняться стихи/ поети й малярі доп’ють отруту часу». Метафорика тексту також є своєрідним прийомом: «в чорнильницю душі що світить вітражем». Є також і прозова поезія «При-блудний син», що нагадує кадри кіно: якщо читають євангельську притчу про блудного сина в сільській церковці

то мусить хтось відчувати найпекучіші слова

і стояти на дворі з непокритою головою

на яку сиплеться сніг

Такого типу текстів у Василя Махна є кілька: «На каві у «Starbucks»», «Єгуда Аміхай», «Нью-йоркська листівка Богданові Задурі». Тому можна сказати, що кінематографізм присутній у творчості В. Махна. Проте питомо властивим для поетичної техніки Василя Махна є вправне жонглювання словами і творення мовних ігор-каламбурів:

Книга / Book

61 Kolo №4

те й кажу що зміна і заміна

слів в слова – трикутника на куб

риби в сіть – і мабуть україна

з тіла свого струшує пір’їни

ці листи для мене і піску

Всілякі штучки: «ці терміти – терміни запізнілі» називає «словесним онанізмом». Паронімічна атракція, така внутрішня перегра паронімами, наскрізь пронизує тексти збірки: «три відсидки за ним – кілька зон – кілька зим/ ухиливсь від кастета – та не від коси…». Подекуди таке нагромадження паронімів створює алітераційний ефект: «сука – скурилась – каже – чекатиме син –/ тільки персні синіли на пальцях – як синь –/ однокласник роман». Поет вдається також і до навмисного членування речення на окремо увиразнені і виокремлені графічно слова: «він шорсткий – наче камінь – сипкий – як пісок – сухий – як комиш». Таким чином він творить асоціативний ряд, зумисне не подає кожне слово з нового рядка, а визначає його окремішність графічно. А також практикує поєднання несподіваних асоціацій: «сніг – це розірвана неба пошивка/ й запах не стравленого бензину», або ж «і потеребить сиву щоку/ й посмішку – наче щербет і лукум –/…». Метафорика його текстів глибоко інтелектуальна, а подекуди навіть змушує задуматися і уявити образно, чи таке буває: «я хотів би щоб вірш мій заклеїв/ між словами повітря». Образність Василя Махна несподівана й вибухова:

я зарив – наче лис – під Тернополем

серце

голоду

По-хуліганськи звучать рядки із вірша «Ґертруда Стайн»: « – країна в стані і Ґертруда в стайні – ». Оригінальними є алюзії на народні колядки: «окрім трьох празників – в гості ніхто не прийшов – забудь». А також зіставлення бінарної опозиції тут/там родинного села Базар та Нью-Йорка: «поміж снігами і поміж НьюЙорком/ поміж Джуринкою і ковблями». Його «тканина вірша виткана з подиху слів», незважаючи на те, що «мораль упала до рівня нуля – про се свідчить не тільки преса/ але й ціни на нерухомість і вірші місцевої поетеси». Все це супроводжує «згірклий досвід плодів і скисле молоко днів». Кожен його текст прожитий і пережитий створює особливий колорит двох таких різних, але – у книзі – таких схожих міст. Мова Василя Махна несподівана, експериментальна, конкретна. Тому його тексти можуть ламати будь-які встановлені канони.

Амбітність та мрії героїв у мистецькому житті (за романом Пітера Кері «Крадіжка») АНЖЕЛЮК Софія

Книга / Book

Кері П. Крадіжка / П. Кері ; пер. з англ. В. Горбатька. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2008. – 352 с.

Kolo №4

62

Пітер Кері – австралійський письменник, який вражає усім: стилем, мовою, задумом і фабулою; його цікаво читати і паралельно досліджувати описувану ним тему. Він вивчав хімію та біологію, працював у рекламних агентствах, допоки доля не познайомила його з новинками англійської та американської літератур. У цей час він починає публікувати свої оповідання у журналах. Згодом пише свої перші романи «Блаженство» (1981) та «Оскар і Люсінда» (1988). За мотивами останнього у 1997 році знято однойменний фільм. У 1990му переїжджає до Нью-Йорка, де викладає у Нью-Йоркському університеті, Прінстоні, керує магістерською Програмою літературної творчості. У доробку автора дванадцять романів, три збірки оповідань, дитяча книжка, сценарії фільмів та науково-популярні видання. Він двічі отримав премію Booker (1988 за роман «Оскар і Люсінда» та 2001 за «Справжня історія банди Келлі»). «Крадіжка»(«Theft: A Love Story») була відзначена преміями NWS Premier’s Award та Victorian Premier’s Award. Це історія, у центрі якої молодий, колись знаний художник, який не може знайти собі місця ані у власній творчості, ані в рідній Австралії. Його покинула дружина, суд заборонив бачитися із сином, а самовираженню у творчості постійно заважає недоумкуватий брат. Його життя і надалі йшло шляхом невдахи, поки у їхньому будиночку не з’явилася чарівна незнайомка, котра змінила все. Вона має чуття до мистецтва: одразу помітила талант Майкла Буна, чим заслужила повагу і прихильність до себе. Г’ю ж, рідний брат Майкла, ревнує що є сили цю тендітну жертву обставин, яка «помилково» потрапила до їхньої холостяцької барлоги. Це вторгнення призводить до постійного внутрішнього вибору головного героя, його самоаналізу, усвідомлення ним того, ким він хоче бути і як цього досягти. Багато його вчинків були так чи інакше заборонені: він нелегально перебуває у будинку свого колекціонера; для продажу нової картини порушує постанову суду і розгортає полотно перед будинком колишньої дружини; вчиться писати технікою, близькою до техніки свого кумира – Жака Лейбовіца... Усе це ніби невинні хитрощі задля реабілітації власної особистості у суспільстві, належного опікунства над братом, а також заради здобуття серця практично незнайомої йому Мерлін. Роман оригінальний завдяки тому, що мова ведеться від двох нараторів. Це допомагає читачеві краще осмислити події, які відбуваються, та сформувати свою точку зору у ставленні як до героїв, так і до їхніх вчинків. Автор виводить на перший план запитання про розуміння життя, місце людини у ньому, сенс мистецтва і його суть, відданість улюбленій справі. Кожен персонаж відчуває

Книга / Book

63 Kolo №4

неминущу руку долі. Питання в тому, хто з них їй підкоряється, а хто стає її співтворцем. Але так чи інакше всі персонажі талановиті: Г’ю усвідомлює, що тільки він уміє правильно витягнути нитку в полотні, а його брат зробити цього ніколи не зможе; Майкл усвідомлює, що його твори – це щось нове у мистецтві, але сам він не здатен просто презентувати свою творчість як «геніальну»; Мерлін же помічає, що саме техніка Майкла – це єдиний шлях до омріяного безтурботнього майбутнього, де вона єдина власниця droit moral (тобто єдина, хто має правдо визнавати картини Жака Лейбовіца за автентичні, оскільки вона його невістка). Важливим фактором у творі є рівновага, тобто усвідомлення героями: якщо сьогодні ти дуже щасливий, то завтра неодмінно щось трапиться, аби тільки це щастя зникло. Правдивість подій у романі ніби знищує межу: читач почитає усвідомлювати, що частина описуваних подій – це історія мистецького руху 20-30-х років ХХ століття, а інша частина настільки майстерно описана, що не викликає сумніву, де просто зникає усвідомлення, де вигадка, а де реальна історія. Чітке формування образів теж багато в чому допомагає вловлювати задум твору. З одного боку Майкл і Г’ю – надзвичайно різні, якими і повинні бути середньостатистична людина та неповносправний. Та з іншого – вони брати, тож більшість їхніх вчинків – це відображення поведінки одне одного, а їхні характери схожі як дві краплі води, хоча вони постійно це заперечують. Вони обоє чуттєві і рішучі, кмітливі та наївні, готові на все задля досягнення бажаного. Їм доводиться вибирати між дійсністю та мріями, правдою та брехнею, підлістю та щирістю. Загалом автор описує захоплюючу історію мистецького життя, де герой потрапляє у пастку спокус, з якими він не здатен боротися, де здійснюються усі амбітні мрії, та чи це може подарувати йому щастя?

Чоловічий і жіночий примірники кохання ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана

Книга / Book

Улюблені вірші про кохання. Чоловічий примірник / упоряд. Б. Щавурський. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2007. – 240 с. Улюблені вірші про кохання. Жіночий примірник / упоряд. Б. Щавурський. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2007. – 256 с.

Kolo №4

64

Любити поезію в Україні ― як любити дощову холодну осінь ― важко і не популярно. Скільки разів доводилося чути: «Вірші? Знаєш, вибач, але я не люблю поезію, ще зі школи». Дійсно, будь-які паростки симпатії до рими методично і наполегливо прополюють у дитячих головах з першого і до останнього класу. Бо вірші треба зазубрювати, а що найгірше ― потім виразно і з натхненням розказувати перед натовпом однокласників, які покепкують як з невдалого, так і з чудового декламування (і досі не можу зрозуміти, чому хлопці так зневажливо ставилися до процесу, та навіть самої ідеї – гарно розказати вірша). Та й від всієї тієї кількості сповнених праведного гніву і закликів до боротьби проти обов’язкового вивчення віршових творів любові до поезії в учнів чомусь не більшає. З посмішкою згадую вигук своєї вчительки зарубіжної літератури: «Ну от чому в українській літературі постійно всі мучаться і борються! Ну це ж один суцільний негатив!» Тут можна довго дискутувати з істориками та теоретиками літератури, але на виході (тобто на останньому дзвонику у школі) маємо сумну картину: у більшості учнів у голові лишається «Якби ви знали, паничі…» (з неодмінним закінченням «що люди роблять уночі») і стійке несприйняття поезії як такої. Трохи рятують ― та що там, фактично бережуть від грози і шквального вітру ― слабкий вогник любові до лірики дівчатка того віку, коли «Ганнуся плаче, бо пора». Саме вони, оті дівчата, замріяно видихають: «Ти залишишся в серці моєму – на сьогодні, на завтра, навік!» і сльозами на подушці вишивають «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела…» Саме для них «Сміються-плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди» і саме їм віриться, що ось-ось прийде той єдиний і скаже впевнено «Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання!» По тому довжелезному вступові мушу зізнатися, що говоритиму не від імені людини, яка має певне відношення до римування, а як одна з тих

Книга / Book

65 Kolo №4

дівчаток, котрі натхненно перед усім класом шепотіли рядки Ліни Костенко: «Я знаю, що Ви є, я думаю про Вас. Моя душа й від того вже світає…» У часи, коли слово «Інтернет» для більшості українців був зрозумілим навіть менше за «парадигму», прагнення почитати гарну поезію впиралося у банальну нестачу інформації та текстів. Звісно ж, заучувалися напам’ять вірші Ахматової і Костенко, Симоненка і Цвєтаєвої та інших живих і не дуже поетів. Але ж хотілося більше поезій, більше авторів, нових, нечутих, які б на різні голоси і зовсім несхоже говорили про таке найважливіше почуття. А чого ще прагнути юній дівчині, як не кохання? Однак у бібліотеці з поетичних антологій у наявності було лише «Трехтомное издание любовной лирики поэтов мира» 1991 року видання, та й на те складно було дочекатися своєї черги. Читане сотні разів, ретельно законспектоване у маленький блокнотик, воно зрештою (така його доля) таки перекочувало до моєї домівки на постійне місце прочитання. Прекрасна антологія, але ж практично єдина у своєму роді і виключно російською мовою. Так народилася мрія про ідеальну збірку української любовної лірики. Час змінювався, увійшов у наше життя всемогутній джин з монітора Інтернет, почали видаватися найрізноманітніші книжки, у тому числі і поетичні добірки. Але залишався післясмак «не те, не зачіпає». Доки друзі не подарували мені невеличку двохтомну антологію «Улюблені вірші про кохання». Упорядник Борис Щавурський по-новому і абсолютно слушно поділив любовну лірику на чоловічий і жіночий примірники, бо такі різні світи так неоднаково відчувають і переживають, здавалося б, одне, але неосяжне у своїй поліфонії почуття. Першим побачив світ «Чоловічий примірник», в якому 37 українських поеток від Лесі Українки і Олени Теліги до Маріянни Кіяновської і Наталки Білоцерківець зізнавалися у віршах усім чоловікам світу, але, зрештою, завжди лише одному-єдиному, що «таких, як ти, чекають все життя заради миті» (О. Пахльовська). Жінка пристрасна і несмілива, самотня і повна щастям зустрічі, зневірена і сповнена надії, ― жінка до останнього подиху в усі окремі миті любові. Та, яка благає про взаємність і безжально вбиває будь-яку надію, та, яка квилить: «Біла-біла я тобі умру» (М. Кіяновська), і яка мужньо приймає власний біль: «Я кажу тобі: «Треба їхати» замість тихого «залишайся!...» (Н. Стефурак). Плач і сміх ― два вічних ворого-друзі тієї, що тримає у своїх маленьких долоньках таємницю життя. Минуло три роки від появи «Чоловічого примірника», і настав час звучати римам з вуст мужніх, з вуст захисників і воїнів, сильних, але

безпорадних перед магією жіночого погляду. «Жіночий примірник» зібрав 50 поетів, 50 талановитих закоханих, котрі знайшли слова, які насправді хочуть чути жінки. Ось лише декілька вихоплених цитат з цієї книги: Щось шепчеш зачаровано і тихо ти, той шепіт мою тишу синьо крає! І забуваю я, що вмію дихати, і, що ходити вмію, забуваю… (Т.Чубай)

Книга / Book

Де до душі душа притислася і хоче Іще, іще!..але куди ж іще?.. (М.Вінграновський)

Kolo №4

66

Нервує чорне з білим Вабить остання сторінка Впала на темний килим Тепла жінка… (М.Семенко) …Душа її пухнаста І тепла — мов тримаєш голуб'я. (П.Вольвач) Ось він, чоловік вразливий, не заклопотаний і цинічний, а відвертий і часом навіть безпорадний перед тим цунамі почуттів. Ніжний і лагідний, вірний і уважний. Те уособлення принца, якого починаєш чекати у ранньому дитинстві і якого шукаєш часом все життя. Дві невеличкі книжечки знайшли своє місце у моєму домі поряд із «Трехтомным изданием любовной лирики поэтов мира». Мої руки вклали в них безліч кольорових закладок, моє серце вивчило з них сотні нових неповторних рядків. І скажу вам вперто і відверто: я не вірю, що вірші про кохання можуть бути непопулярними. Для мене це лише означає, що певна людина просто ще не прочитала саме ті рядки, якими замилується, заслухається її душа. І починати цей пошук варто з «Улюблених віршів про кохання». Пам’ятаючи про те, що вірші – як духмяні спеції на кухні життя: вони потребують правильного поєднання і дозування, зате в руках майстра здатні надати неповторного смаку і аромату часом прісній і навіть гіркій страві буденності.

Поетичний апокаліпсис ПОЧИНОК Юлія

У лабіринтах твоєї сутності Немає виходу –

67 Kolo №4

Збірка вибраного – це завжди певною мірою апокаліпсис. Завершення якогось етапу творчості, його підсумок. Момент, коли автор, виповнюючи себе, звільняється для нового наповнення. У Василя Кузана все значно цікавіше, у символічному ключі. Вже сама назва нагадує нам той «страшний» день, яким всіх лякали: 12.12.12. А символізм от у чому. Збірку укладали дванадцятеро цікавих особистостей, з-поміж яких Євген Баран, Мирослав Дочинець, Олександр Ірванець, Дмитро Кремінь, Оксана Луцишина, Валентин Кузан та ін. Кожен з них обирав по дванадцять поезій, які найбільше до вподоби. При цьому є тексти, які повторювалися у декількох укладачів. Далі автори писали, кожен до своєї добірки, по дванадцять речень про творчість (і не тільки) Василя Кузана. Ну і, нарешті, останній символічний штрих: презентація збірки відбулася 12.12.12. о 12:12. А тепер про вірші. Василь Кузан дуже тонкий лірик, майстерно викладає почуття на папір. Його тексти мають сповідальний мотив: «Мою сповідь пронизує свічка / І впускає тебе у мій вірш…». Глибока метафорика відображає таїнство поетової творчості: «Вже ніч усміхнулась і, скупані в ній, / Лягають на аркуш неправлені твори». А часом буває, що й «день набряк на кінчику пера». Роздумує над філософськими темами життя: «Суддя жорстокий, злющий кат – / Нагадує, що я життя/ Узяв, мов човен, – напрокат…». Ще мить і зустрінеться «перестигла осінь саду», пересохле «сіно днів». Головне не спізнати, як безжально «стоголосо скиглить старість,/ Заповзає в душу смерть». Попри все найважче дається усвідомлення, бо «гіркий не сон – пробудження гірке». Краще жити у відчутті, коли «мрії терпко-солодкі / І повітря п’янке», і дарувати любов, «щоб душа тремтіла». Розчарування в особистому житті також має місце у поетовій ліриці: «Ковзає твій погляд швидко, мимобіжно, / Ніби ти ніколи не дивилась ніжно». Але, мабуть, найважче спізнати чуття, коли «серце повернуло вже до осені, / А в думках купається весна». Адже кожен направду хоче сказати: «Зійдемось – ніби пазли – / Серця закричать оргазмом». Бо яка невимовна радість усвідомлення того, що «Твоя посмішка пустила коріння / в моєму серці». Цікавим є прийом нагромадження іменників у вірші «Палітра почуттів». Автор у символічний спосіб передає усі відчуття: «Відданість великому весіллю, / Губи, голуби, голубизна». І разом з тим піддається розмірковуванню над загадками життя: «Танець, таємниця, теорема, / Усмішка, цілунки небуття, / Фатум філософії кохання, / Хронос, хіромантія, життя». Особливим за побудовою видається верлібр про кохання. Думка яскраво увиразнена у кожному рядку:

Книга / Book

Кузан В. 12.12.12. Вибрані поезії / В. Кузан. – Мукачево : Карпатська вежа, 2012. – 192 с.

Є тільки вхід, Як митниця. Підійти може кожен, Ввійти – тільки один.

Книга / Book

Усвідомлення різних сторін життя чітко прописане у творчості Василя Кузана: «Чорний вітер настроїв струну, / І надтріснуто скрипка заграла». Коли на душі важко, «свою душу сумну / У троянди усмішок сховаю». Я «зітру зими помаду» і «повінчають мене із весною». Заради кохання ліричний герой готовий на будь-які випробування долі: «Я буду йти у свій останній сніг / І буду першим поцілунком жити». Не завжди легко проживати моменти «у мокрих сплесках німих освідчень». У своєму творчому доробку Василь Кузан має й пісенний розмай: «Не дай, Боже, мені горя, / Та й не дай нікому, / А дай, Боже, файну пісню / Мені молодому». Шлягером стала його пісня у виконанні Степана Гіги «Золото Карпат»:

Kolo №4

68

Золото Карпат, золото пісень, Я несу до Вас у святковий день. Хай вони дзвенять, хай лунають і Щастя і любов будуть на Землі. Має у своєму доробку й пародійні та гумористичні тексти: «Що якби не Василі – / Звідки б діти на селі?!». Цікава пародія «Знову не туди»: «Знову ми коло ваших грудей, / А часами і трохи нижче». Або «Лиш би…»: лиш би, коханий, хотілося і моглось, лиш би, мій сонячний, діло дійшло до діла… лиш би, допоки та бісова кава не вся ще скипіла – музика ліжка скрипіла б, скрипіла, скрипіла… лиш би тоді не згадав ти, коханий про борщ! Тоді, справді, залишається відкритим питання: «А, може, Вам просто потрібен мужчина, / Простий дегустатор прощань і кохання». Бо кожен любить «скакати в гречку / Тоді, коли вона цвіте»…

Спільна історія двох жінок: вивезеної та залишеної ГОНЧАР Ольга

69 Kolo №4

Роман «Вивезена» Йозефа Вінклера, найвизначнішого письменника сучасного німецькомовного простору, розповідає про долю українки, яку в 43-ому вивезли до Німеччини на примусові роботи. Написаний ще в 1983 році, роман тільки зараз, в 2012ому дійшов до українського читача, а також був представлений на ІІ Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» почесним гостем події – самим Йозефом Вінклером. В основу роману «Вивезена» покладено розповідь українки Нєточки Ілляшенко про її українське дитинство, пронизане колективізацією, голодом, бідністю, страхом та бажанням вижити, втриматися за це життя, не дивлячись ні на що. Коли читаєш романи-долі, котрі стосуються подібних тем, одразу налаштовуєш себе на те, що буде боляче. На диво, не зовсім так сталося з «Вивезеною» Вінклера. Автор транслює читачеві розповідь своєї героїні прямо, без розставляння власних акцентів та ліричних відступів. Вінклер не жаліє Нєточку Ілляшенко, натомість він симпатизує їй, і навіть любить. Від любові до Нєточки Ілляшенко починається його любов до України в цілому. Особисто я не знаю, чи можна полюбити людину (країну) за біль, який вона пережила, за її долю, але, виявляється, що це можливо – цьому непомітно вчить Вінклер. І ти не страждаєш від їхньої (своєї) історії, а починаєш любити і поважати людей, які пережили тяжке минуле. Такі почуття набагато краще сприяють будові спільного нового майбутнього на противагу жалю і виттю від того, що було, апелюванням до яких зловживають ЗМІ. Нєточка Ілляшенко, розповідаючи про своє дитинство, згадує насамперед маму. Мама Нєточки – Гапка – народилася в злиднях. Одного разу після тяжкого робочого дня на хазяїна вона впала на вологу від дощу землю, заснула, промерзла, її паралізувало. Хазяїн просто викинув Гапку, непотрібну робочу

Книга / Book

Вінклер Й. Вивезена. Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство / Й. Вінклер ; Пер. з нім. Н. Ваховська. — К. : Критика, 2012, 189 с.

Книга / Book Kolo №4

70

силу, посеред поля, на дорогу. Вона так і лежала нерухомою декілька днів, ворушилась лише голова. Гапку врятували, вилікували добрі люди. Жінка вийшла заміж за інваліда, у її коханого не було ноги, але це не завадило їм щоденною працею нажити собі хату, господарство, дітей. Потім прийшли свої ж, щоб це все відібрати. Чоловік їх залишив і більше ніколи не повернувся, бо не було сили дивитися, як свої руйнують життя найрідніших. Гапка лишилася сама з дітьми. Одного разу знову прийшли кати та викинули їх із власної хати. Це була зима. Довелось жити в розваленій хаті сусідів, які свої ж вислали з своєї ж країни… Потім буде голод. Щоб прогодувати дітей, Гапка ходитиме взимку на Дніпро, продовбуватиме кригу та ловитиме рибу. А весною та влітку, встаючи рано-вранці, вона збиратиме траву, та продаватиме її в місті. Так вони не помруть від голоду. Буде ще багато жахливих подій в їхньому житті, та Гапка зробить все, щоб її діти, Нєточка і її сестра, якомога менше відчували вплив ситуації, в котрій вони опинилися. Найжахливіше буде попереду, коли прийдуть окупанти та заберуть її дочок до Німеччини. Останнє, що зробить для своїх дітей Гапка – дасть дочкам самогону з надією підкупити поліцая, та шкільний табель Нєточки, з впевненістю, що вона таки закінчить школу. Невдовзі побудують водосховище, і селище, в якому жила Нєточка та залишилась її матір Гапка, поглине Дніпро, стерши всі фізичні докази того, що на цьому місці були колись люди із важкими долями. Нєточка Ілляшенко переїде до Німеччини, де спробує налагодити своє життя – заміжжя, діти, робота. Листуватиметься з мамою. І вже ніколи не повернеться до України. Навіщо нам зараз читати такі романи-долі? Мабуть, щоб навчитися у тих, хто жив гірше за нас, не падати духом та триматися за життя. Адже ми так любимо скаржитися на своє повсякдення, а, виявляється, може бути і гірше, і що до всього, що відбувається з нами, можна ставитися також по-іншому.

«Як стати авантюристом? Роздуми мільйонера» П. Кудієвської та Г. Балашова – книга-провокація МАЛЄЄВА Олена Балашов Г. Як стати авантюристом? Роздуми мільйонера / Г. Балашов, П. Кудієвська. – К. : Баланс Бізнес Букс, 2011. – 288 с. «Стратегії блакитного океану» Чан Кім, Рене Моборна, «Багатий тато. Бідний тато» Роберта Кийосаки и Шэрон Лектера, «Сім навиків

Книга / Book Kolo №4

високоефективних людей» Стівена Р. Кові… Світ має чимало ділових бестселерів, які, свого часу, зірвали дах провідним бізнесменам нашої країни. Однак, невже їм самим нема чим поділитися? Чому Україна досі не має ділового бестселеру, ще й такого, який відображав би реалії ведення бізнесу на території України? Саме цим питанням задався на початку 2010 року Генадій Балашов, політик, бізнесмен, політичний психолог, й проголосив себе, до тих усіх регалій, ще й письменником. «Хочу й роблю!» – так вередувала в дитинстві старша дочка Г. Балашова, з його власних спогадів. «Хочу й роблю!» – лозунг Г. Балашова, його життєве кредо, завдяки якому стають реальністю будь-які навіть найбезглуздіші, найсміливіші його ідеї. Сказавши вкотре це собі, бізнесмен винайняв на роботу талановиту молоду журналістку Поліну Кудієвську, в співавторстві з якою й було створено цю книгу. А, можливо, все було не так, й ідея книги з’явилася вже після того, як Поліна Кудієвська почала працювати у Г. Балашова й допомагати вести його блоги на популярних Інтернет-ресурсах «Кореспондент» та «Ліга»? Адже саме з цих блогів все й почалося. Щодня, заходячи на ці Інтернет-ресурси, можна було бачити, як створюється книга. Деякі пости викликали гарячі дискусії, які також стали частиною книги. Деякі коментарі відвідувачів зазначених сайтів ставали поштовхом для написання нових постів, і так далі і тому подібне. Щодня – пост. Щодня – сторінка тексту. Саме так створювалася ця книга й саме тому вона виявилася такою живою, такою актуальною. І ось, в квітні 2011 року, очікувана подія: презентація вже готового

71

Книга / Book Kolo №4

72

продукту – книги «Як стати авантюристом? Роздуми мільйонера». Книжковий магазин «Читай-город» в Києві. Повна зала людей, розумних, гарних людей, які у вихідний день, замість того, щоб сидіти десь на лавочці з пляшкою пива, прийшли послухати роздуми мільйонера. Що привело їх в ту залу: невже тільки бажання послухати людину, яка вміє заробляти бабки? Що примусило розкупити всі примірники, наявні тоді в книжковому магазині й чекати ще: невже тільки харизма автора? В чому феномен? Яка цінність книги в паперовому вигляді, в той час, як майже її усю навіть і тоді можна було почитати в Інтернеті? А тепер - не тільки почитати безкоштовно, але й послухати її в аудіо-форматі. Відповідь проста: Генадій Балашов, в інформаційному сенсі, дав людям те, що вони хотіли мати: книгу-провокацію, бізнес-роман-казку, оповідь з перших вуст про реалії українського бізнес-простору. По-перше, цю книгу, як і більшість ділових бестселерів, можна читати з будь-якої сторінки. Краще починати з першої сторінки й закінчувати останньою, звичайно ж. Але це не принципово, можна і навпаки – позитивне враження від книги тим не зіпсується. Це – дуже гарна властивість книжки для тих, хто не звик запам’ятовувати, де зупинився, робити закладки, й для тих, хто читає декілька книжок водночас або просто має дивну звичку читати книжки з середини або з кінця. По-друге, це книга-провокація, книга-екшн. Вона розповість про те, чим люди відрізняються від щурів, якщо чим-небудь взагалі відрізняються; що ефективніше: «стратегія Попелюшки» чи «стратегія Колобка»; які чоловіки подобаються жінкам і яких чоловіків обирають жінки; вона дасть цікаву та провокативну класифікацію каст українців, читач дізнається, хто такі «горбатики», «рибки в акваріумі», «алігатори», «авантюристи» й чи можливо з однієї касти перейти в іншу. Складається враження, ніби автор бере читача за руку й веде своїм життям, показуючи на прикладі власного шляху й знайомих бізнесменів, кому «вдалося», намагаючись сказати наступне: я зміг й ти зможеш, чому б і ні? Все можливо, треба тільки бути авантюристом, трішечки божевільним навіть авантюристом. А інакше й неможливо вести бізнес в Україні – країні, де щоденне життя бізнесмена перетворюється на суцільну авантюру. Книга примушує задуматися: хто ти, куди йдеш, яке твоє життєве кредо й який месседж несеш світові. Автор намагається дати відповідь на споконвічне питання: що важливіше – зміст чи форма, краще «бути» чи «здаватися»? І найцінніше, на мою думку, в «Роздумах мільйонера» є саме те, що не сказано прямим текстом, що читається між рядків, й тим більше читається, чим відвертіший з самим собою читач. Цікаві бонуси: в книзі наведено неординарний погляд на українських політиків як на казкових персонажів, проведено психоаналіз їхніх особистостей із зануренням в дитячі проблеми та екскурсом в майбутнє. Тим цікавіше читати ці нотатки, зроблені в 2010 році, що надворі вже 2013-й і можна знати напевне, в чому автор був тоді правий, а в чому помилився. І це – ще один привід для здивування й захоплення. Тож: якщо десь загубився драйв та смак до життя, якщо поруч немає вірного друга, в годину, коли опустилися руки, і в годину, коли просто хочеться розважитися й почитати ненудний та корисний текст, почитайте «Як стати авантюристом? Роздуми мільйонера» Г. Балашова та П.

Книга / Book

Кудієвської. Драйв повернеться, знов захочеться жити і працювати – йти до мети. А звичайний вечір, день або ранок, коли ви наважитеся поласувати цією книжкою, стане казковим та яскравим. Це я вам обіцяю.

Kolo №4

73

Людмила ТАРАН: «...Одним із загальних, глобальних критеріїв має бути рівень, якість художнього твору...»

75 Kolo №4

- Перше запитання буде стандартним, власне, про Форум видавців: розкажіть про Ваш перший Форум та, якщо можна, порівняйте, як було тоді і як є зараз. Звичайно, я пам’ятаю свій перший приїзд. Це був не рік відкриття, а, напевно, вже третій Форум. І знаєте, коли я вперше почула, що у Львові відбувається така культурна подія, це було для мене відкриттям, що є ось такий ярмарок, такий книжковий форум. Це ж не просто продаж книжок, як я розуміла. Мені страшенно хотілося тут побувати, і врешті так добре склалося, що приїхала. І отримала такий позитивний культурний шок. Рух навколо, неймовірна кількість людей, незвичний шарм, атмосфера Львова, яка додає до образу Форуму свої, особливі нюанси. Ці зустрічі, ця шалена насиченість подіями, коли хочеш водночас бути на кількох акціях… Усе це було справді таким, що додало спогадів на добрий наступний рік. А відтоді я відвідувала Форум майже щороку. Без перебільшення скажу, що для мене це справді подія, це свято моєї душі, і я рада ювілейного року тут побувати.

- Пані Людмило, Ви – письменниця, та, окрім цього, Ви – критик. Дуже багато говорять про те, що критик повинен бути відстороненим від автора, коли пише свої рецензії чи огляди. Чи Вам це вдається? Адже Ви, як письменник, постійно перебуваєте у творчому середовищі. Як взагалі проходить процес Вашого критикування? Знайомство з іншими авторами Вам заважає чи, навпаки, допомагає? Дякую за це запитання. Звичайно, відповідь на нього буде неоднозначною, бо в самому запитанні закладена неоднозначна ситуація. Справді, іноді важко буває абстрагуватися від автора, текст якого ти читаєш і якого знаєш особисто. Це начебто заважає. Але водночас я зрозуміла, що таки можна намагатися бути максимально об’єктивним, хоча кожна людина є істотою суб’єктивною. Один уже з давніших моїх критичних оглядів – це книжка «Жіноча роль», де я намагалася подати своє бачення автобіографізму в жіночій прозі. І мені здається, що я там знайшла свої моменти, яких не помітили інші. І саме тому ця річ дорога, бо вона навіть мені самій ще раз показала: можна завжди знайти у явищах, які начебто загальновідомі (для широкого чи вужчого кола людей), власне свої моменти – тоді, коли ти справді дуже уважно прочитуєш сам текст. А отже, і абстрагуватися від знання конкретного автора як людини

Читач / Reader

Цього року, в рамках 20 Міжнародного книжкового «Форуму видавців у Львові» було проведено школу літературних критиків та книжкових журналістів «Контекст-2». Практичним завданням учасників було проведення інтерв›ю з відомими особистостями в українському книжковому світі. Однією з таких постатей є Людмила Таран – відома сучасна письменниця, літературознавець, журналістка та критик. Тому сьогодні, в нашому блоці «ЧИТАЧ» ми пропонуємо вам почитати її думки стосовно літературної критики, поняття суб’єктивізму, улюблених текстів та авторів і, звичайно, Форуму видавців.

Читач / Reader Kolo №4

76

зі своїми плюсами і мінусами. Це можливо. І момент певного відсторонення, об’єктивності звичайно необхідний, коли пишеш якийсь критичний, аналітичний опус.

- Ви якраз торкнулись поняття суб’єктивізму, про яке дуже багато говорять в літературній критиці, оскільки це процес, де одна людина «судить» іншу. Але ж повинні бути певні критерії, за якими критик оцінює книжку, незважаючи на свої вподобання чи інтереси, тобто відкидаючи власне цей суб’єктивний момент. Тож які це критерії для Людмили Таран як критика? Звичайно, одним із загальних, глобальних критеріїв має бути рівень, якість художнього твору. І, безперечно, до цього критерію мушу вдаватися. Проте, коли я спершу просто читаю той чи інший текст, сприймаю його як читачка. І є тексти, хочу я цього чи ні, м о ї і н е м о ї. І з-поміж усіх них трапляються такі, що викликають бажання їх проаналізувати. В тому сенсі, як це зроблено, навіщо, що означає і, врешті-решт, які тенденції цей твір виявляє, навіть, можливо, не декларуючи цього. І, скажімо, коли я писала про жіночу прозу, автобіографізм, не всі ті твори були на умовно одному рівні написані. І там уже, виходячи із ситуації, керувалася критерієм новизни у нашій українській літературі, зокрема щодо оформлення цього «жіночого голосу», жіночого протесту, жіночого проговорення тих проблем, які тривалий час замовчувались. Отже, тут дозволила собі певну поблажливість щодо художності, але мені хотілося підтримати і проаналізувати тенденцію. І мені здається, що в певному сенсі саме дослідження вийшло більш-менш збалансованим.

- У своїй відповіді Ви сказали, що читаєте насамперед як читач. Чи не заважає Вам досвід літературознавця та критика в процесі читання? Не хочеться одразу щось проаналізувати, покритикувати? Спрацьовує професійний рефлекс? Спрацьовує. Я філолог за фахом, і елементарна грамотність чи вправність словесна зачіпає, тобто ти рефлексуєш над текстом і в цьому сенсі. І ти рефлексуєш також у тому сенсі, коли превалює захоплення. Коли я читаю не бібліотечні, а власні книжки, то обов’язково роблю це з олівцем: ставлю знаки оклику, нотабене на берегах, можу поставити знак запитання. Тобто така конкретна емоційна реакція йде разом з аналізом. І водночас ти ж хочеш сприймати твір як цілісність, не хочеться його тут же препарувати, і ти підсвідомо обіцяєш собі повернутися до нього на іншому рівні читання. Тому чи заважає, чи допомагає – мені здається, тут є певна поліфонія, і, скоріше, це не заважає. Розум не превалює над емоційним сприйняттям тексту. Це вже, власне, залежить від практики, коли ти намагаєшся існувати одночасно в кількох іпостасях.

- Пані Людмило, ще б хотілося поговорити з вами власне про книжки. Як Ви обираєте, як от зараз, на Форумі, книжки для себе? У Вас є певні авторитети (друзі чи колеги), до чиїх порад дослухаєтеся? Чи, можливо, у Вас є сформований список авторів і книжок, за яким Ви слідуєте? Ну, по-перше, уже існує аура навколо певних імен, яка, хочеш ти чи ні, притягує тебе. В такій ситуації ти і мусиш, і маєш, і хочеш знати, що ж нового вони написали, автори-з-іменами. Зараз я не хочу їх називати, але це така своєрідна обойма, яка переходить з огляду в огляд, і ці імена загальновідомі. Іноді, наче з протесту, не хочеться на них реагувати через надмірну кількість

Читач / Reader

77 Kolo №4

шуму, та все-таки це мені погано вдається. Але скажу вам щиро: ось у мене є блокнот, і я ще з Києва їхала зі списком книжок у ньому, які я обов’язково маю придбати, що я і зробила. Видавництва і авторів треба підтримувати та купувати їхні книжки, але особливо приємно, коли деякі автори дарують свої твори. От, скажімо, Любомир Медвідь, котрий відомий як чудовий художник і абсолютно унікальний, як на мене, прозаїк, подарував мені свій альбом «Ремінісценції», а також книжку своєї прози «Ремінісценції - 2». Це те, що я обіцяла собі придбати, а він мені подарував! Це така додаткова розкіш, особливий подарунок мені від Форуму, не тільки від пана Любомира. Тому так, я приїхала зі списком, купила з нього все і навіть більше.

- Можливо, було щось таке, що Вас здивувало на Форумі? Тобто книжка, яку Ви не планували придбати, але випадково побачили на стенді, і вона вас настільки вразила, що Ви не втрималися. От, наприклад, невеличка книжечка видавництва університету «Львівська політехніка» про площу Ринок, де є оповідь про кожен будинок з певним ракурсом бачення цього архітектурного комплексу. Попри те, що в мене дома вже зібралося чимало літератури про Львів, його архітектуру, я все одно купила, тому що це новинка, і мені порекомендували на стенді видавництва звернути увагу на цю книжку. Але зі мною трапився казус: купила книжку одного автора, котрого знала як дуже цікавого прозаїка-модерніста, символіста, навіть неосимволіста. А той роман виявився соціальним фентезі, а це – не моя література. Я таких речей не можу читати і тому книжку передарувала. Не хотілося про це казати авторові, але я буду чекати тих його книжок, тих текстів, які мені імпонують.

- Чи є якісь автори – українські або зарубіжні, – які здійснили на Вас певний вплив? Не обов’язково в творчості, а просто як на читача, на особистість. Чи є ті автори, до яких хочеться повертатися, книжки яких перечитувати? У вас дуже точні гарні запитання, на які хочеться відповідати. Справді, відразу пригадую як мінімум двох своїх улюблених німецькомовних авторів – це Герман Гессе і Томас Манн. І це справді ті книжки, які хочу мати дома, які хочу перечитувати, навіть знаю, який мій настрій викликає потребу взяти ту чи іншу книжку. Скажімо, коли починається осіння хандра, такий, як каже теперішня молодь, «депресняк», я обов’язково читаю «Степового вовка» Гессе. Це додає мені такого оптимізму, керунку до того, що маєш сприймати життя завжди з огляду на позитив, на те, що все є багатством, навіть страждання, навіть втрати також є здобутком життя.

- Це дуже хороша порада з огляду на осінню пору для тих, хто хоче позбутися меланхолії і ще не читав «Степового вовка». А з українських авторів? Люблю перечитувати Коцюбинського, який для мене є зразком справжньої класики. Це та постать, до якої можеш повертатися і щоразу справді вичитувати щось нове. Блискучий стиліст, людина, яка відкрила нові горизонти для нашої прози. Також Кобилянська, ювілей якої ми відзначаємо цього року. І навіть без жодного огляду на визначні дати, я час від часу перечитую її. Це мої улюблені новели «Природа», «Некультурна». Перечитувала недавно її роман «Землю» і навіть з’їздила цього року в Димку, село під Чернівцями, де його було написано на основі реальних подій. Це коло можна ще розширювати. Наприклад, драматургія Лесі

Читач / Reader

Українки, яка постійно вимагає перечитування, переосмислення. У нас насправді є багато скарбів, що потребують актуалізації. Тому нам треба постійно читати і перечитувати.

- Наостанок хотілося б попросити у Вас декілька порад чи просто загальних слів для молодих критиків. Завжди легше писати про речі, так мені здається, якими захоплена. Спочатку йде саме захоплення, а потім хочеш проаналізувати, чому цей твір викликав його. Щодо порад, то я ніколи не була критиком у тому сенсі, що людина, яка справді критикує, робить це з позицій, сказати б, злостивих. Мені ніколи не хотілося привносити роздратування у свої тексти. Якщо мені не подобався твір, я просто про нього мовчала. Але це не означає, що таке правило для всіх. Якщо книга тебе розчарувала, і ти бачиш у цьому якісь тенденції ширшого кола, то треба про це написати професійно і сказати, чим ця книга не є доброю. Сказати так, аби там була не примітивна людська злість, а насамперед аналітика. І, звичайно, вітається вболівання за те, щоб література була високоякісною – чи це жанр масової літератури, чи це так звана середня полиця, чи це інтелектуальна проза. Отже, просто намагайтеся бути професіоналами, а для цього, знову ж таки, треба багато читати й думати. Розмовляла Ірина Осадчук

Kolo №4

78

ВИБІР ЧИТАЧА Хто і що впливає сьогодні на прочитання певного твору чи автора Редакція часопису з метою дослідити взаємозвязок у своєрідній системі авторкнига-читач провела опитування, де респонденти повинні були відповісти на звичайні запитання щодо факторів впливу на свій вибір. Результати наведені нижче. Чи важлива для Вас популярність автора/книги? Більша частина опитуваних (62%) відповіли, що впливає, але ін ко ли . Все буде залежати від різних факторів, одним з яких є активне обговорення твору чи його автора в суспільстві. Тоді читачеві хочеться дізнатися, чому ж відбувається такий резонанс. Інша група респондетів (30%) заявили про те, що популярність не є тим критерієм, на який потрібно зважати під час вибору книги. І всього 8% підтвердили думку про те, що популярність – важливий аргумент для читача.

Читач / Reader

Як Ви обираєте книги для читання?

31% опитуваних відповіли, що практично завжди придбання / читання книги залежить відбувається ви п а дко в о і залежить від таких непов’язаних між собою факторів, як настрій на момент вибору, дизайн видання, прізвище автора і т.д. Група респондетнів, які мають власний, давно сформований список того, що треба прочитати, становить 28%. Думки людей, яким читач довіряє в особистому та професійному житті, практично порівну впливають на його вибір: по рад и др у зів (19%) та а в то р ите тних о со б истостей (17%). Купують тільки ті книги, про які багато говорять в медіа та суспільстві, щоб бути в т ренд і, всього 4%. Цікавим є те, що на запитання про те, чия думка найбільше впливає на читача більшість, (45%) відповіла, що друзів. На другом (19%) і третьому (16%) місці спе ціа л ізо в а ні І нте рнет- ресу рс и та д умки від ом их л ю де й.

Kolo №4

80

Які друковані видання можуть вплинути на Ваше рішення придбати/прочитати книгу?

44% респондентів не цікавить думка жо дно го др у к о в а но го в ида ння . Серед читачів, на яких такі видання все ж мають вплив, чільне місце займає журна «ШО» (23%). Також дослухаються до часопису «К р итик а » (9%), журналів «В с ес віт » (8%) та «Кур’є р К р ив б а су » (5%). Окремим опитуваними були згадані також такі видання: вітчизняні – «День», «Країна», «Дніпро», «Український тиждень», «Репортёр» та зарубіжні «Новое литературное обозрение», «The Guardian». На думку яких Інтернет-ресурсів Ви можете покластися при виборі книги? Найбільше респондентів (24%) довіряють ду м к а м в а к а у нта х в ідо м их лю дей в с о цмережах. Тут враховувалися як власне сторінки в соцмережах (Facebook, VK, Twitter та ін.), так і особисті блоги, ЖЖ, персональні сайти. Майже однакову кількість голосів набрали спеціалізовані книжкові портали Бук вої д (18%) та Чи т омо (17%). Серед ресурсів, які було названо окремими опитуваними: • goodreads.com • whatshouldireadnext.com • livelib.ru • theoryandpractice.ru • biggggidea.com • hurtom.com • book-ye.com.ua

«Критична» ДЕС Я Т К А

1. Марсель Райх-Раніцкі Визнанням заслуг в літературі від німецьких ЗМІ та колег стало призвисько «Папа сучасної літературної критики». Роботи «літературного Папи» написані зрозумілою і чіткою мовою, жорсткою і трохи архаїчною, але з безліччю розлогих барвистих метафор. Райх-Раніцкі – лауреат премій Рікарди Хух (1981), Томаса Манна (1987), Баварського телебачення (1991), призу «Золота камера» (2000) та інших. На початку XXI ст. почав видавати серію книг «Канон» (Der Kanon), до якої увійшли кращі, на його погляд, твори німецької літератури різних епох і жанрів.

2. Ролан Барт Постструктураліст Барт, що одним з перших застосував філософські надбання сруктуралізму у критиці, у ранніх роботах виступав проти традиційної літературної критики.

3. Джеймс Вуд Вуд є однією з найвпливовіших та найпопулярніших фігур у сучасній літературній Америці. Автор літературних статей у журналі The New Yorker запровадив новий термін «істеричний реалізм», що вперше був вжитий стосовно книги Зеді Сміт «Білі зуби».

4. Гарольд Блум Автор більш як 20 книг з літературної критики, що були перекладені 40 мовами. Також Блум написав декілька книг з релігієзнавства, які він сам характеризує як «релігійну критику».

5. Філіп Соллерс Соллерс був однією з найпомітніших фігур у французьких інтелектуальних колах 60-тих. Серія його літературознавчих есеїв «Війна смаку» доступна українським читачам завдяки видавництву «КІС».

6. Юлія Кристева Учениця Ролана Барта, у колі наукових зацікавлень якої - семіотика, психоаналіз та лінгвістика. У літературній критиці застосовує теорії та методи структуралізму та психоаналізу.

7. Роберт Пенн Уоррен Поет та прозаїк Уоррен є лауреатом Пулітцерівської премії. Завдяки книгам «Як розуміти прозу» та «Як розуміти поезію» вважається одним з основоположників так званої «нової критики».

8. Умберто Еко Філософ, письменник, лінгвіст, літературний критик та найвідоміший медієваліст нашого часу. Професор Болонського університету Еко є живим втіленням людини епохи Відродження з енциклопедичними знаннями у безлічі сфер.

9. Роберто Гонзалез Ечеварріа Професор Єльського університету та володар численних нагород та премій у галузі культури. У його доробку більше 10 робіт з історії, культури та літератури Латинської Америки.

10. Зеді Сміт Хоча вона і відома більше як автор бестселлера «Білі зуби», Сміт також дописує критичні статті у низку британських та американських видань.