Kolo 5(2013)

РЕДАКЦІЯ EDITORS Осадчук Ірина головний редактор Шегда Наталія куратор проекту Кулакевич Людмила літературний редактор Кендзіор Ольга креативний редактор редактор блоку «КОМУНІКАЦІЯ» Здіховська Іванна редактор блоку «НАУКА»

Osadchuk Iryna editor-in-chief Shegda Natalia project curator Kulakevych Lyudmyla literary editor Kendzior Olga creative editor «COMMUNICATION» editor Zdikhovska Ivanna «SCIENCE» editor

Стецюк Катерина

Stetsyuk Kateryna

редактор блоку «КРИТИКА»

«CRITIQUE» editor

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН LAYOUT, DESIGN Савчишин Юрій Осадчук Ірина

Savchyshyn Yuriy Osadchuk Iryna

На звороті обкладинки: побачено та зафіксовано Вадимом Сіверським.

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту kolo.chasopys@gmail.com Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої письмової згоди редакції заборонено.

КОЛО книгознавчий часопис (№5, 2013)

Листопад – місяць, коли осінь настирливо та безжалісно демонструє свої найгірші ознаки: постійні дощі, різкий вітер, неприємне місиво під ногами, жодного промінчика сонця і відсутність навіть надії на нього. Саме зараз розумієш, що літо (календарне, «бабине» чи оксамитовий сезон) вже давно позаду, а попереду – багато місяців роботи і холоду. В такий момент хочеться якнайшвидше втекти від усього. Найкращим варіантом в такій ситуації є подорож. Саме її ми пропонуємо вам у нашому новому номері, присвяченому travel writing. Ви зможете відправитись у мандрівку як зі всесвітньо відомими, культовими особистостями, так і українськими шукачами пригод, весело провести час і дізнатися багато нового. І це – лише початок. Кожна стаття пропонує як мінімум ще одну пригоду на день, максимум – подорож на все життя. Львів, Алушта, Париж, Портоф-Спейн, Ханга-Роа, Мехіко, Єреван, Бейрут, Маракеш, Шанхай чи навіть Нарнія – вибирайте самі і насолоджуйтесь. Приєднуйтеся до нашого кола!

Ірина Осадчук, головний редактор

ЗМІСТ

НАУКА Концепт экзотики как один из смыслов литературы Мирошниченко Вадим 11 Imaginary voyages і їхнє місце в літературі Трощук Софія 14 Джерела особливого походження Пальчинська Єлтзавета 17

Подорожні нотатки: визначення, особливості, еволюція жанру Дідух-Романенко Світлана 22 Європейські характери в «пост-грандтурівських» записках Джона Вільяма де Фореста Кучірко Оксана 26 Журнали-тревелоги Дудка Валерія 31 Путеводители как жанр: исторический ракурс Шершнева Катерина 34 Путівники як жанр довідкової літератури на вітчизняному книжковому ринку Бідун Анна 36 Жанр тревелогу на українському книжковому ринку Білецька Наталія 41 Світ Софії Яблонської Передирій Валентина 45 Орієнталістська орієнтація Агатангела Кримського Коваль Ната 54 Світи і подорожі Наталени Королевої Михайлівська Наталія 56 Жанри мандрівної прози в сучукрліт: культурологічні аспекти Гончар Ольга 58

TABLE OF CONTENTS

SCIENCE The concept of the exotic as one of the meanings of literature

11 Miroshnichenko Vadim Imaginary voyages and their place in literature

14 Troschuk Sofia Sources of special origin

17 Palchynska Elizaveta Travel notes: definitions, characteristics, evolution of genre

22 Didukh-Romanenko Svitlana European characters in John William De Forest’ «post grand tour» notes

26 Kuchirko Oksana The travelogue magazines

31 Dudka Valeria Guide Book as a Genre: historical perspective

34 Shershniova Kateryna Guide books as a genre of reference literature on the domestic book market

36 Bidun Anna Trevelog on the Ukrainian book market

41 Biletska Nataliya Sophia Yablonska’s World

45 Peredyriy Valentyna Orientalist orientation of Ahatanhel Krymskij

54 Koval Nata Worlds and travels of Natalena Koroleva

56 Mikhailivska Natalya Genres traveling prose in modern ukrainian literature: cultural aspects

58 Honchar Olha

КРИТИКА «Все можливо у Східній Європі...». Пригоди чужинців у романах Пьотра Сємьона та Юрія Андруховича Петрухіна Людмила

71

Литературный путеводитель по Острову Пасхи Недожогина Елена 77 Мандри справжніх чоловіків Починок Юлія 81 «Дім, що...» у місті, яке по особливому сниться Мельник Дара 87 Про номадизм у романі Гаррі Мартинсона «Дорога до Королівства Дзвонів» Тростогон Вікторія 91 Генри Мортон и «travel writing»: где описание превращается в реальность… Киселева Валентина 94 Мандрівний труп Кафки із втраченим паспортом Золотнюк Анна 97 У пошуках дхарми Джека Керуака Стецюк Катерина 100 «Золота» подорож Юліана Шпола Гузій Ольга 104 «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» як «ідея свободи» Нікішова Катерина 106 За тридев’ять земель, або Подорожі у просторі і часі разом з дитячими пригодницькими книгами Дідух-Романенко Світлана

107

Сторожі пам’яті Кендзіор Ольга 114 Terra incognita Анджея Стасюка.«Дорогою на Бабадаґ» як метафоричний роман мандрів Зеленюк Мар’яна 116

CRITIQUE «Anything is possible in Eastern Europe ...». Adventure of strangers in the novels of Piotr Siemion and Yuri Andrukhovych

71 Petruhina Ludmila Literary Guide to Easter Island

77 Nedozhohina Elena Wandering of real men

81 Pochynok Juliya «The House, that ...» in town, that dreams on

87 Melnyk Dara About nomadism in Harry Martinson’s novel «The Road»

91 Trostohon Victoria Henry Morton and «travel writing»: where the description transformes into reality ...

94 Kiseleva Valentina Travelling troupe of Kafka with lost passport

97 Zolotniyuk Anna Finding Jack Kerouac’s dharma

100 Stetsyuk Kateryna Julian Shpola’s «gold» journey

104 Guziy Olga «Round the world sailing alone» as the «idea of freedom»

106 Nikishova Kateryna In distant lands, or traveling in space and time with children’s adventure books

107 Didukh-Romanenko Svitlana Watchers of the memories

114 Kendzior Olha Terra incognita of Andrzej Stasiuk.

«The Road to Babadag» as a metaphorical travel novel

116 Zeleniyuk Mariana

Пригодницька література як опис власного життя, або Що пов’язує М. Трублаїні з О. Донченком? Левченко Інна

118

Дорожні замітки Джона Стейнбека Шматок Анна

120

Марк Твен: письменник-мандрівник Білець Ольга

123

Праздник, который всегда с тобой Гончар Марина

126

Подорожні нотатки, що стали відомим романом Анжелюк Софія

129

Метафізика Карпат Дибовська Олеся

132

Макс Кідрук – письменник на валізах Вітровська Мілена

135

Кругообіг заради життя Степанюк Дарина

139

КОМУНІКАЦІЯ САША ДРІК: «...Тревелог может написать каждый, но не каждого будут читать» Тростогон Вікторія

143

Travel writing: опитування

146

Топ-10: imaginary voyages редакція часопису

148

Откуда растет «мова» Агафонова Анна

150

Adventure books as a description of one’s own life, or what connects M. Trublaini with O. Donchenko?

118 Levchenko Inna Travel notes by John Steinbeck

120 Shmatok Anna Mark Twain: a travel writer

123 Bilets Olha A Moveable Feast

126 Honchar Marina Travel notes that became famous novel

129 Anzheliyk Sofia Metaphysics of the Carpathians

132 Dybows’ka Olesya Max Kidruk - writer on a suitcases

135 Vitrovska Milena Cycle for Life

139 Stepanjuk Daryna

COMMUNICATION SASHA DRIK: «...Everyone can write a travelogue, but not everyone will be read»

143 Trostohon Victoria Travel writing:

146 poll Top-10: imaginary voyages

148 editoral Whence «mova» is growing

150 Agafonova Anna

НАУКА

Концепт экзотики как один из смыслов литературы

МИРОШНИЧЕНКО Вадим

Экзотика изначально присутствует в литературе, экзотика в разнообразных проявлениях, в том числе и в произведениях, сюжетной линией которых является путешествие. В литературене может не быть экзотики. Она как выходящий за пределы обыденности быт (Д. Иванов) [1], нечто по ту сторону повседневности, как вживляемое и внедряемое в жизнь. Еще в 90-х гг. ХХ в. такая ситуация была актуальной, в 2000-х экзотика стала предсказуемой. Читателя/автора ХХІ в. мало что удивляет: экзотической выглядела проза У. Берроуза в 50-е, сейчас интересовавшая его тематика не вызовет столь яркого изумления; приключенческие и фантастические романы, поражавшие читателей ХІХ в., у современных вызывают снисходительное умиление. Способна взбудоражить ретро-экзотика, касающаяся непосредственно пережитого читателем опыта (поэма В. Ерофеева «Москва – Петушки», рассказ Н. Сняданко «Крымские сонеты»). Вне времени находится тема сексуальной экзотики в литературе – то, что воспринимается на уровне инстинктов и что вываливается из бессознательного. Вот почему роман О. Забужко «Польові дослідження українського сексу» обречен на популярность уже из-за самого своего названия. Аналогичные смыслы присущи романам маркиза де Сада или Ч. Буковски, что никоим образом не сказывается на высоком уровне их литературы. Экзотичность литературы или экзотические элементы/сюжеты в литературе относительны и финитны. Это не субъективность восприятия произведений, но их нормальная среда обитания. Тема пути для Д. Керуака – принципиальна, она типична вне отрицательных коннотаций. Американский писатель постепенно выстраивает собственную мифологему пути, начиная с романа «В дороге». Для отечественного читателя данная тема экзотична, ибо герои пребывают в совершенно ином культурном поле, и если кадиллак и боп – повседневны для американца, то для украинца они диковинны. Слово экзотика греческого происхождения [ἐξωτικός] и обозначает «внешний», «снаружи». Та или иная экзотика в любой ситуации характеризуется,

11 Kolo №5

Мировое дно полно сокровищ, только мир перевернут вверх дном. (Джек Керуак)

Наука / Science

Рассмотрен концепт экзотики как базовой характеристики современной литературы в контексте произведения, артефакта и автора. Ключевые слова: экзотика, гламур, гламуроемкость, гламуризация, глэм-литература, тренд.

The concept of exotic as the basic characteristic of modern literature in the context of the work, artifact and the author.

Keywords: exotic, glamour, glamour intensity, glamuorization, glam literature, trend.

Наука / Science Kolo №5

12

как иное по отношению к устоявшемуся. Интерпретация Д. Ивановым экзотики, как «быт, выходящий за пределы обыденности» – фактически калька с греческого оригинала. Однако Д. Иванов сделал экзотику одним из компонентов гламура (глэм-капитализма), ее концептом. Экзотика в литературе стала трендом. Это уже не вычурные, завлекающие и поэтизированные сюжеты классицизма, романтизма и реализма. Экзотика свойственна модерну и еще больше постмодерну. Другими словами, цель подобного рода литературы не в описании чего-либо нового в плане географического или экзистенциального, но высвобождение уже опробованных схем, акцентирование внимания на понятных желаниях, что не означает, будто тема экзотики доминирующая – она вполне может играть второстепенную роль некоего развлекательного момента, отвлекающего от основной «сложной» (что не экзотично, то часто сложно) сюжетной линии, с целью расслабить читателя, позабавить его и, в конце концов, заработать на нем. Такие сюжетные маневры назовем «лакированными» (лакированные эпизоды, лакированные произведения) – доведение до автоматизма (не путать с автоматическим письмом) авторского стиля, использование клише. Конструируется модель взаимосвязанных элементов: гламур-экзотикалитература. Современная литература (массовая), хочет она того или нет, – гламурна, и это не ее порок, а состояние, которое, возможно (под большим сомнением) будет преодолено. Так рождается глэм-литература. Кроме того, трендовость экзотики в литературе выявляется в гламуризации обыденности (от гламуризации обыденность не перестает быть обыденностью). Зачем это делается? Ответ прост: чтобы придать произведению флер недоступности, коммерческого компонента. Тем более, внутри себя экзотика имеет различные составляющие, разный набор тем и приемов: это и рассказ украинского писателя о его приключениях в США, и его же рассказ о горном селе в Карпатах. Экзотика существует параллельно и ее уровень гламуроемкости может понижаться, например, когда автор не пытается удивлять подделками и не преследует коммерческих целей. Главный посыл романов Д. Керуака не в недоступности и коммерции, а в том, чтобы показать, что путь не имеет завершения (смерть?) – цель в отсутствии цели. Д. Керуак – не экзотика в себе. Экзотика эксплицируется в нескольких вариантах: 1. Экзотика как элемент гламура в самом тексте (гламуроемкие сюжеты, эпизоды и пр.) и 2. Экзотика как артефакт (например, книга, привезенная из Франции в Украину). Когда украинский писатель в своем произведении использует в качестве локации Макдональдс, то это экзотика безотносительно к тому, что Макдональдс существует в Украине 20 лет, ведь по-прежнему поход в Макдональдс – акт выходящий за пределы обыденности (эта основная характеристика экзотики вполне состоятельна), и тем более экзотикой будет описание и анализ малоизвестной отечественному читателю местности, например в книге И. Карпы «Піца „Гімалаї“». Экзотика настолько слилась с повседневностью, что отделить их одну от другой не представляется возможным, да и не нужным. Экзотика вначале эксплицитна, впоследствии – имплицитна. Но это одна и та же экзотика, преодолевшая границы субъективного восприятия. Глэм-литература как литература экзотическая не обходится без пересмотра классических образцов мифологемы пути/странничества: Гомера

ИСТОЧНИКИ 1. Иванов Д. В. Глэм-капитализм / Д. В. Иванов. — СПб. : Петербургское Востоковедение, 2008. — 176 с.

Наука / Science

13 Kolo №5

реинтерпретировал Е. Положий, романы и стиль письма Ч. Буковски нашли свое отображение в текстах С. Жадана. Сейчас не идет речь о высоком наследовании и переосмыслении того же Гомера Д. Джойсом, но о подражании и глянце. Уже фигура Автора манифестирует странника, не имеет значения, путешествует ли он физически автостопом или он экзистенциальный странник в любимом кафе/кабинете. Литератору жизненно необходим «уход» (эмиграция, путешествие, прогулка…) и последующий за ним «возврат» (модель А. Дж. Тойнби). Примечательно, что «возврат» не обязателен. Втайне многие литераторы мечтают не вернутся (перманентный творческий экстаз, творчество на абсолютный износ), не вернутся физически. Экзистенциально – у Автора есть эскапизм и тексты. Вспомним Р. Гари, Ги Дебора, Э. Хемингуэя, М. Хвылевого, В. Маяковского. Экзотика обнаруживается не только в тексте, но и в книжной индустрии в целом: дизайнерское оформление книг, пафосные презентации, фрикачество авторов, книжный магазин как клуб по интересам (в котором работает кафе, мини-кинотеатр, звучит музыка, проходят мастер-классы и лингвистические курсы). По сути, в таких заведениях сама книга стала экзотикой (она такой была всегда, просто сейчас ситуация стала максимальной: домашние книги – миф, бумажный текст – тоже миф). Естественно, что экзотичность книги экстраполируется и на ее автора (и наоборот). Автор должен быть эпатажным или не должен быть вовсе. Эпатаж, скандал, трэш, алкоголь и секс – модель литератора сегодняшнего дня. Экзотика – путь к успеху. Особенно, когда она преподносится на примитивном уровне. Как только в нее вкладываются строгие философемы – читатель начинает понимать свою ущербность и посредственность, а сама экзотика утрачивает гламур. В силу этого роман М. Уэльбека «Платформа» выходит из берегов примитивной экзотики. Это же касается и многих авторов, используемых в качестве примеров выше. Литературная экзотика всегда экзотика, вопрос в ее степени, в уровне гламуроемкости явлений, артефактов. Более того, если взять за аксиому, что литература творит мировоззрение, то она же сотворила нового человека – homo exoticus. Глэм-литература – подлинная литература, подлинное творчество? Или скрипторы занимаются имитацией и креативом? Достаточно объемные вопросы вне избранного дискурса. Скриптор создан для того, чтобы попасть в тренд и исчезнуть. Рефлексия поворачивает экзотику в сторону игры (тип С. Жижека).

Imaginary voyages і їхнє місце в літературі ТРОЩУК Софія

Наука / Science

Розглянуто «вигадані мандрівки» як окрему форму літературного представлення. Проаналізовано історію та розвиток «imaginary voyage». Висвітлено теперішній стан даної літературної форми. Ключові слова: подорож, історія, еволюція жанру.

«Imaginary voyage» as a separate form of literary representation was reviewed. Analysis of the history and development of the «imaginary voyage» was made. Current state of literary form was highlighted.

Keywords: travel, history, the evolution of the genre.

Kolo №5

14

Хто сказав, що аби об'їхати півсвіту, потрібно одразу ж пакувати валізи і замовляти квитки на найближчий авіарейс? Коли часу не надто багато, можна поринути у світ вигаданих подорожей та захоплюючих пригод. А допомагатиме у цьому літературна форма imaginary voyage. «Вигадана подорож» – це своєрідний жанр романів та новел, у якому описуються вигадані мандрівки, розповіді про чудеса в далеких (а часто й неіснуючих) країнах. Літературна форма своїм корінням сягає аж Середньовіччя, де уперше з'являється у поемах Гомера [1]. Мандрівки, описані у його творах, часто ґрунтувалися на міфологічній основі і дали поштовх еволюції даного жанру. Приблизно у той же час на світ з'являються перші утопічні мандрівки, що базувалися виключно на фантазіях автора. Яскравими прикладами вигаданих подорожей такого типу були «Священний запис» Евгемера та «Острови сонця» Ямбула. Згодом на задану тематику з'являються перші меніппеї («Правдива історія» Лукіана) [1].

Imaginary voyage ніколи не мала визначених канонів, за якими писалися книги. Кожен автор, починаючи від письменників Середньовіччя, додавав до жанру щось своє, тому зараз читач може обрати напрямок, який йому імпонує: фантастична вигадана подорож, мандри з елементами любовних романів чи філософські думки, висловлені під час мандрівки. Така форма літератури прогресує й досі. Спеціальний жанр давньої літератури «ехтра», що виник на основі ірландської міфології та розповідав про пригоди у паралельних світах, знову набуває популярності. Не відстає від ехтри також фольклорний ірландський жанр «імрам». У творах цього типу найчастіше описувались морські подорожі, що в кінці зазвичай приводили головних героїв до паралельних світів [2]. Обидва жанри подібні: у книгах цих літературних форм йдеться про інші світи та пригоди поза межею реальності. Проте, ехтра ґрунтувалась виключно на традиціях та легендах Давньої Ірландії, в той час як імрам допускав утопічні вигадки авторів. Кожен автор вніс свою частку у розвиток imaginary voyage. Попри розмаїття літературних жанрів, вигадок та теорій, перші утопії Нового Часу були написані у дусі античних письменників Евгемера та Ямбула [1]. У XVII ст. imaginary voyage отримує новий напрямок – популярні та своєрідні подорожі у часі. Таким чином автори описували минуле, покладаючись на історичні дані, або ж розповідали про майбутнє, додаючи йому власних деталей та вигадок. У книгах такого типу головний герой зазвичай лише спостерігав за змінами, що відбулися або мають статись, і жодним чином не запобігав їм. Такий

Наука / Science

15 Kolo №5

неписаний канон згодом зруйнувався, і автори початку XVIII ст. під впливом суспільних тенденцій робили з персонажів власників своєї долі, відкидаючи теологічні теорії та притаманні минулому століттю сподівання на долю. Уже в XIX ст. при популяризації науки з'являються перші наукові утопічні мандрівки, яскравим прикладом котрих є Жуль Верн [3]. Він поповнив світову бібліотеку imaginary voyage відомими творами – такими, як «Навколо світу за 80 днів», а також «Незвичайні подорожі» та «З гармати на Місяць». Він – основоположник розповідей про вигадані мандрівки у Космосі. Зважаючи на той факт, що вперше людина вилетіла за межі нашої планети набагато пізніше від створених письменником розповідей, Жуля Верна часто називають провидцем. Його твори, популяризуючись у Європі, згодом дали поштовх науковій фантастичній літературі. Будучи невтомним мандрівником, письменник побував у різноманітних країнах, тому романи його містять у собі не одну теологічну ідею та безліч думок щодо нерозвіданих місць на Землі та у Всесвіті. Беручи до уваги попит на тогочасну літературу, Верн «чаклує» над своїми творами: додає елементи різноманітних жанрів, прекрасно описує ландшафти і перфекціонує кожного з персонажів. Жуля Верна «наздоганяє» Герберт Джордж Веллс, відомий як письменник-фантаст. Автор працював в різних напрямках, один з яких був історичний. Він наслідує свого попередника і додає до imaginary voyage новий гібрид форми: історико-фантастичні мандрівки («Машина часу», «Острів доктора Монро») [4]. Якраз у XIX ст. imaginary voyage розвивається надзвичайно швидко: з'являються нові форми, мотиви, фантастичні ландшафти. Чи не першим Льюїс Керрол застосовує у вигаданих мандрівках прийом Ad usum Delphini («очищений» та адаптований для дітей та юнацтва класичний твір) [5]. Його книга «Аліса в Країні чудес» є не лише казкою, написаною в стилі imaginary voyage, а й психологічною філософією, що в дитячих образах переносить паралель на дорослих людей [6]. «Аліса» поєднує у собі найрізноманітніші напрямки й літературні форми: сатиричні вірші, пародії легко поєднуються з вигаданою мандрівкою та математичними й філософськими натяками. Відтворюючи даний мотив, Керрол пише продовження роману – «Аліса в Задзеркаллі». Imaginary voyage твору – філософська мандрівка маленької дівчинки у інший світ, що ховається за Дзеркалом. Лінгвістичні прийоми та великі істини вдало ховаються у вигаданих образах, а сама мандрівка символізує духовний шлях і розуміння сенсу життя. Попри різноманітні твори, що друкувалися у XIX ст., значну перевагу отримали письменники-фантасти. Саме наукова фантастика є основою сучасної світової літератури про мандрівки. Зважаючи на недосліджений на той час Космос та підводний світ, кожен автор давав волю фантазії і збагачував літературну форму власними контекстами та вигадками. Старі ідеї та мотиви часто обігрувались з різних сторін [1]. Наприкінці XIX ст. жанр вигаданої форми нарешті об'єднується з романом. Виникає своєрідний «літературний гібрид», написання у формі якого було досить вільним. У такому жанрі сюжети стають цікавішими, більша увага приділяється опису головних героїв та розумінню людської природи. У таких творах подорожі відходять на другий план. Яскравими прикладами «роману у мандрівках» є твори Едгара Берроуза, а саме серія про пригоди Тарзана.

Наука / Science Kolo №5

16

На початку XX ст. розповіді про утопічні мандрівки з елементами фантастики отримали узагальнюючу назву – «фентезі» [7]. Зазвичай, твори фентезі – це історико-пригодницькі романи, дії яких відбуваються у Середньовіччі, а головні герої стикаються з надприродними явищами та міфічними істотами. Чітких канонів написання фентезі не існує. Проте, найчастіше твори цього типу ґрунтувалися на основі подорожей та історичних даних( «Дочка Короля Ельфів» лорда Дансені). З розвитком літератури XX ст. imaginary voyage втратила свої рамки. Багато письменників, що вдавалися до різних літературних прийомів, часто брали за основу мандрівку, що змішувалась з іншими жанрами. Так, у тогочасних творах можна простежити елементи подорожей, які тривають певний час протягом усього сюжету. Значну роль для літературної форми «вигадана мандрівка» зіграв Джон Толкін, написавши новелу-казку «Гобіт, або Туди і Звідти». Не зважаючи на те, що твір часто називають новітньою фантастикою, головною ідеєю сюжету є мандри. Саме тут автор відновлює чіткі канони imaginary voyage: з'являються поглиблені описи ландшафтів, детальні карти та звичні для мандрівників ситуації. Толкін розвиває власну ідею, яка полягає у тому, що мандрівка, попри небезпеку та надприродні явища, є найкращим дарунком долі для головних героїв. Уже після виходу у світ книга здобуває малих та великих прихильників по всьому світу. Толкін дає поштовх повторній еволюції imaginary voyage [8]. Чималий внесок у світову «мандрівну» літературу вніс Клайв Стейплз Льюїс, який написав цикл з семи книжок «Хроніки Нарнії» [9]. Автор знову ж таки обігрує старі ідеї по-новому: діти, що живуть у нашому світі, знаходять вихід до іншого виміру. Там на них чекають пригоди, що чергуються з захоплюючими та довгими мандрівки по землях вигаданої країни Нарнія. Світовий вибух спричинила трилогія «Темні початки» Філіпа Пуллмана [10]. До imaginary voyage книги мають пряме відношення: тут теж є мандри. Проте, особливістю трилогії є власна теологічна засада автора, повторне гріхопадіння, а також – безліч вимірів, у яких опиняються головні герої. Якщо вигадки про подорож до іншого світу розпочалися ще з Середньовіччя, то Пуллман сміливо експериментує з цілою плеядою світів. Незважаючи на негативну реакцію Церкви, книги користуються чималим попитом у світі: завдяки «Темним початкам» читач не лише поринає у інші світи, а й пізнає філософсько-метафізичні теорії щодо виникнення усього живого на Землі. У XXI ст. різноманіття літератури не дає змоги відстежити революціонерів чи визначних прихильників imaginary voyage: форма написання творів досить вільна, проте, часто зустрічаються мандрівки, що чергуються з різноманітними напрямками літератури: мандри у формі роману, подорожі на край світу у пошуках духовних істин, реальні подорожі з елементами вигадок автора. Попри те, що детальний шлях «мандрівної» літератури детально простежити не вдається, книжкові полиці у крамницях вражають різноманіттям творів на задану тематику. Визначними та відомими авторами, що працюють у формі imaginary voyage є не лише зарубіжні письменники («Ерагон» Крістофера Паоліні, «Нескінченна історія», Міхаеля Енде, «Золотий компас» Філіпа Пуллмана), а й українські, що вдало описують мандрівки («Ключ до Королівства», «Дика Енергія Лана» М. та С. Дяченків, «Твердиня» Макса Кідрука).

Imaginary voyage інколи з'являється на літературному горизонті, інколи зникає, змішуючись з іншими жанрами та манерами написання. Проте мандри – вічна річ, тому літературну «мандрівну» форму ще чекає довгий шлях еволюції.

Джерела особливого походження ПАЛЬЧИНСЬКА Єлизавета Розглянуто подорожні щоденники та нотатки як джерела особливого походження. Проаналізовано особливості їхнього інформаційного наповнення в залежності від часу створення на прикладі записів іноземців про територію України. Ключові слова: подорожі, нотатки, щоденники, іноземні автори, територія України.

Travel diaries and notes were reviewed as a sources of special origin. The features of their information content depending on time of the creation were analyzed on the example of records of foreigners on the territory of Ukraine.

Keywords: travel, notes, diaries, foreign authors, the territory of Ukraine.

У подорожньому письменстві найбільш уживаними формами, що відповідали задумам мандрівників, були щоденники, хроніки та нотатки [10].

17 Kolo №5

1. Imaginary voyage – матеріал з Вікіпедії, вільної енцикл. // Вікіпедія – вільна енцикл. Режим доступу : http://en.wikipedia.org/wiki/Imaginary_voyage.

2. Калыгин В. П. Язык древнейшей ирландской поэзии / В. П. Калыгин. – М. : Наука, 1986. – 157 с.

3. Найденков И. Жюль Габриель Верн [Электронный ресурс] / И. Найденков. – Режим доступа : http://www.jules-verne.ru/.

4. Андреев К. Предисловие / К. Андреев // Уэллс Г. Избранные научно-фантастические произведения в трех томах. — М. : Молодая гвардия, 1956. – 286 с.

5. Ad usum Delphini – матеріал з Вікіпедії, вільної енцикл.// Вікіпедія – вільна енцикл.– Режим доступу : http://ru.wikipedia.org/wiki/Ad_usum_Delphini.

6. Керрол Л. Аліса в країні чудес/ Л. Керрол ; Пер. В. Корнієнко, за ред.І. Малковича. – К. : А-БА-БАГА-ЛА-МА-ГА, 2001. – 246 с.

7. Література жанру Фентезі: Фентезі – вид фантастичної літератури [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.fantasy.kharkov.ua/fentezi-vyd-fantastychnoji-literatury.php.

8. Толкін Дж. Гобіт, або Туди і звідти / Дж. Толкін ; пер. з англ. Олена О'Лір. – Львів : Астролябія, 2007. – 276 с.

9. Natalie Nichols Gillespie Believing in Narnia: A Kid's Guide to Unlocking the Secret Symbols of Faith in C.S. Lewis' The Chronicles of Narnia. – Thomas Nelson Inc, 2008.

10. Official site of Philip Pullman: His «Dark Materials» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.philip-pullman.com/pages/content/index.asp?PageID=50.

Наука / Science

ДЖЕРЕЛА

Наука / Science Kolo №5

18

Вони є різновидами джерел особливого походження, всебічним вивченням яких займається спеціальна історична дисципліна – джерелознавство. До її завдань також входить виявлення інших різних категорій писемних пам’яток, серед яких – вербальні, зображальні, речові, оповідні, масові та вищезгадані писемні документи особливого походження. Слід зауважити, що ці групи не є чітко встановленими, тому джерело найчастіше належить одночасно до декількох таких категорій. До джерел особливого походження також належать мемуари (спогади), епістолярії та автобіографії. Що ж дало підставу історикам занести їх в окрему категорію з такою промовистою назвою? Відповідь на це питання криється у способі їх створення, а також у складності аналізу таких документів. Кожна з пам’яток створюється окремою особою або з приватних міркувань, або у зв’язку зі службовими потребами, простіше кажучи, на державне замовлення [5]. Варто додати, що ця категорія джерел має величезну цінність, так як, по-перше, є носієм ретроспективної інформації і зазвичай містить великий пласт географічних та етнографічних свідчень. По-друге, найчастіше створюється безпосередньо у день події, тобто по гарячих слідах. Це підвищує достовірність написаної інформації, однак не виключає її суб’єктивності. Тут на допомогу науковцю приходять методи джерелознавства, які спрямовані, перш за все, на визначення вірогідності походження джерела та достовірності його інформативного наповнення. Саме вони є найважливішим інструментом при роботі з такими делікатними джерелами як подорожні щоденники та нотатки [6]. Цікавість людей до подорожі проявилась ще у доцивілізаційний період. Однак, це були радше міграційні процеси. Вже свідомі та цілеспрямовані мандрівки здійснюються лише із зародженням перших цивілізацій: єгипетської, шумерської, аккадської, давньоіндійської, давньокитайської та крито-мікенської. Слід зауважити, що в стародавні часи подорожі мали переважно військово-завойовницький або торговельний характер, тому подорожніх щоденників та нотаток як таких ще не було [1]. Опис подорожі мав радше міфологічний характер з переплетенням опису місцевості та архітектури. Найвизначнішою пам’яткою такого роду є 12 глиняних таблиць «Поеми про Гільгамеша», яка належить до шумеро-аккадського героїчного епосу, що, як відомо, складався в ІІІ – ІІ тис. до н. е.[4]. Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що подорожі цікавили людину споконвіків, а записи про них почали з’являтись, як тільки виникла писемність. Не менш цікаві та цілеспрямовані нотатки подорожей, що робились вже з інформаційною метою, можна побачити пізніше – в II ст. до н.е. у Стародавньому Китаї. Один із перших китайських мандрівників Чжан Цянь, що займав при імператорському дворі високу дипломатичну посаду, здійснив унікальну подорож. Її метою був пошук племені юечженей, з яким йому було доручено укласти союз. З його подорожніх нотаток ми дізнаємося, що він подолав більше 14000 км. Дуже інформативними є замітки іншого китайського мандрівника, що жив на зламі ІІ і І століть до. н.е.

– Сима Цяня. У своїх дорожніх замітках, що склали основу його багатотомних «Історичних записок», він дає докладний опис географічного й етнографічного характеру народів країн, які він відвідав. Недарма нині його називають «китайським Геродотом».[1]

Наука / Science

19 Kolo №5

Хочу зауважити, що нотатки як жанр подорожньої писемності виникли давно, тому усі фіксовані на матеріалі для письма подорожі мандрівників були радше хаотичними записами. Щоденник як документальний жанр набув поширення тільки у XV ст., хоча не виключено, що самі автори називали свої нотатки подорожніми щоденниками або альбомами. Тепер слід докладніше розглянути подорожні щоденники та нотатки на прикладі подібних джерел, створених іноземцями, які, безперечно, стосувались території сучасної України. Перші цілеспрямовані подорожі на територію сучасної України відомі з VII ст. до н.е., після початку процесу колонізації Північного Причорномор’я греками. Саме грецьким мандрівникам сучасна історична українська наука завдячує першими географічними описами її територій. Найвідомішою працею, де містяться важливі відомості про територію сучасної України, є четвертий з дев’яти томів «Історії» – «Скіфія» (V ст. до н.е.), автором якої є «батько історії» Геродот. Важливу інформацію містять також записи Страбона (І ст. до н. е.) та Птолемея (ІІ – І ст. до н. е.). Після греків пальму першості отримують арабські мандрівники, які у своїх нотатках, на відміну від попередників, вдаються до опису людності та особливостей її світогляду. Наведу найвиразніший, на мою думку, приклад подорожніх нотаток східних авторів – арабського географа та історика 30 рр. X ст. Ібн Русте. Він докладно описав «країну слов’ян», при цьому називаючи місто Куяб початком цих земель. Більшість вчених справедливо погоджуються, що Куяб – це Київ. Мандрівник у своїх записках розповів про клімат слов’янських земель та заняття людності, що їх населяла. Особливої уваги заслуговує опис одного з чисельних звичаїв слов’ян – трупоспалення, що, в свою чергу, демонструє їхні вірування: «Як котрий умре, вони палять його труп. Жінки їх, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. На другий день після палення небіжчика йдуть до того місця, де це сталося, збирають попіл, складають в начиння і став¬лять на горбі. За рік по смерти небіжчика беруть Кух¬лів двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, несуть на той горб, там само збирається й родина небіжчика, їдять, п’ють і потім розходяться»[9]. Багато докладної інформації міститься в щоденниках та нотатках візантійських авторів Х ст. Великої уваги заслуговує трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Об управлении империей». Думки істориків щодо часу його написання різняться, проте вони дійшли висновку, що твір був складений між 948 та 952 рр. Власне сам трактат написаний імператором на основі подорожніх нотаток його інформатора. Найбільшу цінність для української історичної науки становить 9 глава історико-географічного джерела. У ній міститься дуже детальний опис водного шляху з Києва до Константинополя, а точніше, семи порогів Дніпра, які простягалися на 67,7 км. Імператор, прискіпливо описуючи усі небезпечні ділянки Дніпрового шляху, подає грецьку, роську, тобто древньоскандинавську та слов’янську назви порогів[7]. Загалом, до нашого часу дійшло дуже мало подорожніх нотаток іноземців XI—XV ст., де б містились відомості про територію України. Тому що, починаючи з середини XIII ст., після монгольської навали, подорожники намагались її оминати[9].

Наука / Science Kolo №5

20

Відомим сміливцем, який наважився здійснити подорож до країни монголів, тому що, по суті, не мав вибору, був Плано Карпіні – італійський місіонер. Свою подорож він занотовував у вигляді щоденника, який нам відомий як «История Монгалов, именуемых нами Татарами». Подорож сміливця, однак, не була ініційована невгамовною цікавістю. Плано Карпіні внаслідок рішення Ліонського собору 1245 р. була доручена Інокентієм IV дипломатично-місіонерська місія до Монголії, з метою навернення її населення у християнство. Шлях місії пролягав і через Київ. Італійський мандрівник написав про місто з погляду його становища після навали монголів 1240 р. Свідчення цікаві тим, що відрізняються від поширених стереотипів про бідність державної казни: «Киевляне же, узнав о нашем прибытии, все радостно вышли нам навстречу… Даниил и Василько, брат его, устроили нам большой пир и продержали нас против нашей воли дней с восемь»[2]. «Пік популярності» подорожніх щоденників припадає на XV – XVII ст. Їхньою загальною особливістю стає опис власних вражень та роздумів з приводу побаченого, на відміну від сухої фіксації фактів у нотатках попередніх століть[8]. Серед таких можна назвати щоденники подорожей Михайла Лит¬вина 1550 р. та француза Блеза де Віженера 1573 р. Їхні історико-географічні відомості дають нам уявлення про багаті на урожай та худобу тогочасні українські землі, цим самим демонструючи подив та захоплення мандрівників красою українських земель[9]. У XVII ст., судячи з великої кількості нотаток та щоденників, присвячених козакам, гетьманам, а також визвольній боротьбі українців, великий інтерес в іноземців викликала Запорізька Січ. Цікаві подробиці про побут запорожців містить щоденник Еріха Лясоти. Відомим є щоденник двох польських авторів про похід 1625 р. польського гетьмана Конецпольського проти повсталих козаків. Чимало інформації про українські землі XVII ст. міститься у широковідомих записках французького інженера Гійома Боплана, який прожив на Україні 17 років, створюючи фортифікаційні споруди для укріплення Січі [7]. У 1698 році були опубліковані спогади француза Франсуа Поля Далерака про його подорож польськими та західноукраїнськими землями протягом 1679-1681 рр., в основі яких лежать його подорожні щоденники. Особливо слід відмітити описи Львова та Яворова, а також важливі етнографічні свідчення про українців. Інформативно насиченою є «Книга путешествия» турецького мандрівника Евлина Челебі. Він залишив важливі нотатки про козаків, не без перебільшень описуючи їхню неймовірну жорстокість. Також описав морські походи запорожців проти Османської імперії та Кримського ханства [8]. Найоригінальнішим джерелом особливого походження (XVIII ст.) є альбом ельзаського художника Жана Анрі Мюнца, якого я насмілюсь назвати своєрідним візуальним подорожнім щоденником. Мюнц протям 1781 – 1784 рр. тричі відвідав правобережну Україну і створив понад 300 малюнків. Він дуже ретельно зобразив тогочасні Канів (див. рис. 1), Суботів, Умань, Чигирин, Кам’янець-Подільський, а також подав замальовки типових селянських дворів та й самих селян (див. рис. 2) і козаків. Більшість малюнків супроводжувались коментарями автора (див. рис. 3) про заняття населення, флору та фауну, іноді навіть легенди тої місцевості, яку зображав аквареллю [3]. У подорожньому письменстві ХІХ ст. на передній план виступала властива романтизму автобіографічність. Відмовляючись від сухої документації фактів, подорож поступово набирала рис літературного твору [10]. Можливо,

Наука / Science

Рис. 1 Канівська церква

найбільш цікавий та типовий опис подорожі Україною XIX ст. дає Гельмут Коль під заголовком «Die Ukraine, Kleinrussland» (1841). Він розповідає про заквітчаність вулиць, про любов українців співати пісні. Коль також зачіпає тему взаємовідносин між ук¬раїнцями та росіянами. Звертає увагу на житлові умо¬ви та побут:

Kolo №5

21

Рис. 2 Замальовка селян

Рис. 3 Зразок коментаря Мюнца до одного з малюнків

«Живуть у чисто утриманих хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тижня їх миють, як це роблять Голанці, але ще щодва тижні їх білять. Тому їх хати виглядають білі, неначе свіжо¬вибілене полотно» [9]. Романтичне ХІХ століття загалом характеризується творами із захопленням красою українських земель, увагою до краси людей, їхньої працьовитості та дозвілля. Також дуже багато нотаток стосується політичної ситуації України. Окремо, як одну з провідних тем подорожніх щоденників та нотаток, можна виділити милування іноземців красою української пісні. Про це

Наука / Science

свідчать записи Фрідріха Боденштедта, Тальві і навіть Оноре де Бальзака, який деякий час жив на Київщині [9]. Отже, на прикладі нотаток та щоденників іноземців про Україну можна впевнитись, що такі джерела особливого походження є надзвичайно цінними і місткими як документальні жанри для історичної науки з двох причин: 1. Завжди містять дуже великий пласт історичної, етнографічної та географічної інформації про описувані території.

2. Побачене відображається через призму сприйняття його мандрівником. У ХХІ ст. такі твори стають все ціннішими для історії та викликають глибокий інтерес серед читачів.

Kolo №5

22

ДЖЕРЕЛА 1. Абрамов В. В. Історія туризму : підручник / В. В. Абрамов. – Х. : ХНАМГ, 2010. – 294 с.

2. Джиованни Дель Плано Карпини. История Монгалов // Режим доступу : http://www.hist.msu. ru/ER/Etext/carpini.htm.

3. Дракохруст Е. И. Альбомы-дневники И. Г. Мюнца 1781 – 1783 гг. / Е. И. Дракохруст. – М., 1941. – 48 с.

4. Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада / И. М. Дьяконов. – М. : Главная редакция восточной литературы, 1990. – 247 с.

5. Енциклопедія з історії України. – К. : Наукова думка, 2004. – Т. 2. – 540 с. – Режим доступу : http://histans.com/LiberUA/ehu/2.pdf.

6. Калакура Я. С. Історичне джерелознавство : підручник / Я. С. Калакура. – К. : Либідь, 2002. – 488 с.

7. Константин Багрянородный. Об управлении империей / Под. ред. Г. Г. Литаврина. Греческий текст, перевод, комментарии. – М. : Наука, 1991. – 496 с.

8. Мыцик Ю. А. Записки иностранцев как источник по истории освободительной войны украинского народа 1648 – 1651 гг. / Ю. А. Мыцик. – Днепропетровск, 1985. – 50 с.

9. Січинський В. Чужинці про Україну / В. Січинський. – Л. : «Слово», 1991. – 30 с.

10. Чорноус С. Еволюція жанру подорожі у польській літературі / С. Чорноус // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. – 2009. № 18. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/VG/2009_19/8_19.pdf.

Подорожні нотатки: визначення, особливості, еволюція жанру ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана Розглянуто розвиток та особливості становлення жанру подорожніх нотаток. Проведено стислий аналіз існуючих представників цього жанру в різних часових рамках – від античних історико-географічних записів до сучасних тревел блогів. Ключові слова: подорожні нотатки, історичні звіти, великі географічні відкриття, експедиційні звіти, подорожні нариси, он-лайн тревелоги.

23 Kolo №5

Тяга до знань про далекі країни споконвіку змушувала людей пакувати речі та вирушати в сухопутні та морські подорожі до незвіданих берегів. А розповіді про ці мандрівки першопрохідці документували для сучасників і нащадків. Такі описи подорожей відомі у світовій літературі ще з давнини. В античності навіть існував поділ подорожей морем – періпли, і суходолом – перієгези. Однак у сучасному літературознавстві до цього часу немає єдиної думки відносно меж і ознак подорожі як літературного жанру. В якості найбільш повного і термінологічно коректного визначення дослідники вказують наступне (за В.Гумінським): «Подорож – жанр, в основі якого лежить опис мандрівником (очевидцем) достовірних відомостей про які-небудь, в першу чергу, незнайомі читачеві чи маловідомі країни, землі, народи у формі нотаток, записок, щоденників, журналів, нарисів, мемуарів. Крім власне пізнавальних, подорож може ставити додаткові – естетичні, політичні, публіцистичні, філософські та інші завдання. Особливий вид літературних подорожей – розповідь про вигадані, уявні мандри з домінуючим ідейно-художнім елементом, що тією чи іншою мірою відповідають принципам побудови документальної подорожі». Подорожі, як будь-який літературний жанр, мають певні характерні риси. У першу чергу, це принцип жанрової свободи, відсутність літературних умовностей і жанрових канонів. Структурована фабула в текстах цього жанру не є обов’язковою, що не означає відсутність композиційної і структурної стрункості твору. Особливо активною в таких книгах є роль автора-мандрівника, учасника подій, спостерігача, носія певного світогляду. Також обов’язкові документальні елементи. Подорож певною мірою є зліпком з дійсності, параметри якого, тим не менш, задаються волею автора. У тексті подорожі завжди підкреслюється роль факту, документа: автор намагається переконати читача в достовірності того, що описується. Суб’єктивність авторського підходу і відверта вигадка також є невід’ємними частинами специфіки тексту подорожі. Жанр подорожі дуже синтетичний: в ньому не просто поєднуються різні елементи ― відбувається їхнє взаємопроникнення. До структури тексту подорожі обов’язково додаються елементи як художньої літератури, так і не белетристичних жанрів (щоденника, листа, памфлету, автобіографії, репортажу, анекдоту). Подорож без маршруту – безцільне блукання. Дорога – це тематичний і структурний стержень тексту в жанрі подорожі. Ще однією особливістю подорожніх нотаток називають те, що вони є відгуком на запит аудиторії. Подорож як жанр найсильніше відчуває безпосередній вплив дійсності, різних позалітературних обставин. Подорожі у давні часи гармонійно співіснували з легендами та традиціями і активно ними послуговувалися. Звіти про мандрівки часів Античності, Середньовіччя та Ренесансу мають наукову, освітню та літературну цінність. Це, наприклад, «Історія» Геродота, ґрунтовна «Географія» Страбона, «Германія»

Наука / Science

The development and peculiarities of travel writing genre are reviewed. A brief analysis of the current representatives of the genre in different time frames – from the ancient historical and geographical records to modern travel blogs – was made.

Keywords: travel notes, historical records, the great geographical discoveries, shipping records, travel notes, online trevelogs.

Наука / Science Kolo №5

24

Публія Корнелія Тацита, а також такі оповіді середньовічних мандрівних торговців, як «Книга» Марко Поло та «Ходіння за три моря» купця Афанасія Нікітіна. Подорожі на Схід були описані у ХІІ ст. італійським та фламандським францисканцями Джовані Плано Карпіні («Книга про татарів» та «Історія монголів, яких ми називаємо татарами») та Віллемом Рубруком («Звіт брата Вільгельма Рубрука про його поїздку на схід в роках 1253 до 1255»), а також ігуменом одного з чернігівських монастирів Даниїлом Паломником (його книга «Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена» 1106–1108 рр. є найдавнішим з руських описів паломництва у Святу землю і зразком для наступних описів, а також одним з найпомітніших творів давньоруської літератури загалом). В епоху великих географічних відкриттів XV–XVI ст. з’явилося багато подорожніх нотаток: вахтовий журнал з корабля Колумба, листи Америго Віспуччі, щоденник Антоніо Піфагетта, учасника експедиції Магеллана. Подібні речі були і на Древньому та Середньовічному Сході, серед них роботи даоського монаха Чан-Чуня (ІІ ст. н.е.), арабського купця Сулеймана з Басри (VII ст. н.е.) та арабського лоцмана Васко да Гами Ахмада ібн Маджида (XV ст.). Венеційський географ Джованні Баттіста Рамузіо та англієць Річард Хаклюйт почали систематично публікувати подорожні нотатки у 1550 та 1582 рр. відповідно. Рамузіо збирав свідоцтва про відкриття переважно італійських, а також іспанських та португальських мандрівників, які узагальнив у праці «Плавання та подорожі», котра є цінним джерелом з історії географічних відкриттів і досліджень в Азії, Африці та Америці. Хаклюйт, у свою чергу, скомпонував грандіозну «Книгу подорожей» – збірку, до котрої увійшли повідомлення англійців про подорожі на схід і захід, в Америку і Росію. «Книгу» нерідко називають «національним британським епосом в прозі». У XVII та XVIII ст. література про подорожі поповнилася документами, нотатками та описами морських та сухопутних подорожей. Експедиційні звіти задокументували Джеймс Кук, Луї Антуан де Бугенвіль, Лаперуз та В. І. Берінг, а піратські вилазки та пригоди були описані голландським лікарем, піратом, мандрівником та письменником А. О. Ексквемеліном (його книга «Пірати Америки» 1678 р. розповідає про те, як автор вирушив на Антильські острови у 1666 р. в якості корабельного лікаря, тричі побував у рабстві, брав участь у набігах короля піратів Генрі Моргана) та англійським мореплавцем і піратом Вільямом Демпіром (загалом написав 6 книг з 1697 по 1709 рp.). Демпір був дуже неоднозначною особою: його вважають одним із найвідоміших піратів в історії. Однак, окрім цього, він був ще й видатним мореплавцем і дослідником: вивчав вітри та течії, написав декілька книжок на цю тему, був членом Британського Королівського Товариства. У XIX ст. з’явилися такі описи подорожей, як «Зоологія подорожі на кораблі “Бігль”» Чарльза Дарвіна та праці Ф. Нансена і М. М. Міклухо-Маклая, а також художні подорожні нариси, які відображали враження авторів від експедицій, їхні погляди і роздуми. Значний вплив на цей літературний жанр справили твори «Сентиментальна подорож Францією та Італією» Л. Стерна (1768) та «Подорож до Італії» Й. В. Гете (1816-1829), а в Росії – «Листи російського мандрівника» М. М. Карамзіна (1791-1792) та «Подорож з Петербурга до Москви» О. М. Радіщева (1790). Жанр подорожніх нотаток розвинули романтики Ф. Р. Шатобріан («Подорож до Америки» 1827), А. М. Л. Ламартін, Г. Гейне, Т. Готье та П. Меріме. Нові форми опису подорожей з’явилися у ХІЗ та особливо у ХХ ст., що засвідчили

Наука / Science

25 Kolo №5

такі твори, як «Подорож до Арзрума» О. Пушкіна, «Листи про Іспанію» В. Боткіна, «Фрегат «Паллада» І. Гончарова, «Острів Сахалін» А. Чехова, «Ірландський щоденник» Г. Бьолля, «Льодова книга» Ю. Смууля, «Простаки закордоном» Марка Твена, «Гілка сакури» В. Овчиннікова. Подорожні нотатки стали провідним жанром публіцистики. У ХХ ст. звіти різних експедицій стають частиною науково-популярної літератури. Одна з найвідоміших книг цього періоду – «Подорож на Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. У 1947 р. норвезький мандрівник і вчений-антрополог Хейєрдал і ще п’ять мандрівників побудували пліт з бальсового дерева та інших природних матеріалів, який назвали «Кон-Тікі». На ньому вони за 101 день переплили Тихий океан від перуанського порту Кальяо до атоллу Рароіа в архіпелазі Туамоту. Книга Тура Хейєрдала «Подорож на Кон-Тікі» перекладена 66 мовами світу. Документальний фільм про цю експедицію, знятий Хейєрдалом під час плавання, отримав у 1951 р. премію «Оскар». Хейєрдал здійснив ще чимало експедицій і загалом написав 17 книг, багато з яких стали бестселерами. Ще однією популярною книгою тих років є «За бортом з власної волі» Алена Бомбара. Французький лікар, біолог, мандрівник і політик, Бомбар у 1952 р. став першою людиною в світі, яка перетнула під парусом Атлантичний океан на надувному човні «Єретик», маючи лише стандартний набір для тих, хто зазнав корабельної аварії, і недоторканний запас продуктів. Саме завдяки йому у 1960 р. Лондонська конференція із забезпечення безпеки мореплавства прийняла рішення оснащувати судна рятувальними плотами. Серед інших відомих книг про подорожі, якими відзначилося ХХ ст., – «Навколо світу за китами» В. Зенковича, «Навколосвітня подорож «Джипсі Мот» Ф. Чічестера, «Російський журнал» та «Подорожі з Чарлі: в пошуках Америки» Джона Стайнбека, «Рік у провансі» Пітера Мейла та багато інших. Наприкінці ХХ ст. подорожні нотатки знайшли своє місце у світовій павутині у вигляді блогів про подорожі, подорожніх журналів он-лайн або ж тревелогів. Перший такий блог розмістив у 1993 р. американський фотограф, письменник та мандрівник Джеф Грінволд. Це був опис його навколосвітньої подорожі. Зараз кожний користувач Всесвітньої павутини може обрати сайти чи блоги, присвячені подорожам, на власний смак, як і самостійно створювати власні он-лайн тревелоги. Однак, незважаючи на величезну популярність Інтернет-контенту, нові й нові книги про подорожі знаходять своїх читачів у всьому світі. Серед сучасних авторів-мандрівників – Г. Д. Робертс («Шантарам»), Грегорі Мортенсон («Три чашки чаю»), Елізабет Гілберт («Їж, молися, кохай»), Адріан Гілл («На всі чотири боки»), Петро Вайль («Геній місця») та багато інших. З українських письменників найбільш активно використовує жанр подорожі Макс Кідрук.

Європейські характери в «пост-грандтурівських» записках Джона Вільяма де Фореста

Наука / Science

КУЧІРКО Оксана

Kolo №5

26

Розглянуто такі особливі типи мандрів, як «пост-грандтурівський» та медичні подорожі на прикладі записок Джона Вільяма де Фореста «European Acquaintance». Проаналізовано спостереження автора щодо характеру та менталітету європейців, а також його уявлення про власне культурне місце серед них. Ключові слова: Джон Вільям де Форест, медичний туризм, «пост-грандтур».

Such specific types of wandering as «post grand tour» and medical travel were reviewed with the notes by John William De Forest «European Acquaintance» as an example. Author’s monitoring of the nature and mentality of Europeans, as well as his understanding of his own cultural place among them was analyzed.

Keywords: John William De Forest, medical tourism, «post-Grand Tour».

Подорож має не тільки фізичний вимір, що полягає у подоланні відстаней та пошуках пригод. Вона також несе духовне навантаження – сприяє формуванню власного «я» мандрівника у зіткненні з іншими людьми та культурою. Також вона може репрезентувати не тільки особисту ідентичність, а й ідентичність цілої групи, з представниками якої стикається герой в своїх мандрах. Джон Вільям де Форест (1826–1906) написав свої записки «European Acquaintance», подорожуючи Європою з 1850 р., а книгу було видано у 1858 р. Автор творив у жанрі реалістичної, соціально-психологічної художньої прози та здобув славу завдяки правдивим описам громадянської війни. У воєнний період служив в армії Півночі. За декілька років до мандрівки Європою також відвідав азіатські країни, враження від яких і виклав в «European Acquaintance». Теза американського дослідника мандрів Джеймса Бузарда про подорожню літературу початку XIX ст. як «пост-грандтурівску» та таку, що часто виступає відповіддю на бажання змін та звільнення від боргу [4], є прекрасною характеристикою цього тревелога – Джон де Форест через стан здоров’я не отримав академічних знань на батьківщині, тому подорож Європою була певною мірою освітньою; а бунтарський дух, притаманний людям його віку, займає в тексті далеко не останню позицію. «Пост-грандтурівська» подорож характеризується об’єднанням в своїй традиції спадку освітньої європейської подорожі – Гранд Туру зі змінами XIX ст. (здешевленням та спрощенням подорожей, їхньою відкритістю майже для всіх), а також більш розширеним маршрутом. Загалом, найкраще стиль тревелога характеризує вислів вищезгаданого дослідника про те, що записки могли бути «поєднанням всього, що тільки можна» [4]. Окремо варто згадати те, що основною метою подорожі нашого героя було водне лікування, тобто цей тревелог містить елементи медичного туризму – типу подорожей, який окремо виділяють в історії мандрів. Для XIX ст. було особливо популярно серед знаті їхати «на води». Цей час можна вважати

Наука / Science

27 Kolo №5

золотим віком гідротерапії, яка обіцяла відмінні від просто відпочинку та відновлення лікувальні можливості. В середині століття відбулося перевідкриття цього методу: почали з’являтися водні курорти, й аристократія ринула до Європи в пошуках оздоровлення [2]. Для заможних людей водне лікування було даниною моді. І якщо лікарі обіцяли надзвичайні результати і представляли цей метод як науковий, то кордони між гідротерапією та іншими альтернативними видами медицини, наприклад, гіпнозом, були дуже розмиті та часто соціально сконструйовані [5]. І, звісно, що записки Джона де Фореста як літератора-початківця, з їхнім жанровим та стилістичним багатством, становили також і частину літературної спадщини. Особливо замальовки характерів людей з детальними описами менталітету та повадок видають в ньому письменника-реаліста. Оскільки метою подорожі було поправлення здоров’я героя, то, недовгий час провівши в Італії, він направився до австрійського курорту Графенберг – одного з найперших осередків зародження водного лікування. Перше враження автора від курорту було в «романтичному» ключі: «Коли ми наближалися, то дорога була оточена незграбними маленькими будиночками, грубо збудованими із обтесаних колод, але заквітчаними через кожне вікно горщиками квітів. Мене здивувало, коли я побачив цих бідних та неосвічених селян, що таким чином прикрасили свої скромні помешкання простими принадами природи, які більш ситі та освічені робітничі класи Нової Англії зазвичай нехтують, якщо навіть не ставляться з презирством» [1]. На цьому сентиментальний настрій автора вичерпався і далі він продовжив опис курорту, де йому належало провести певний час, в більш реалістичній манері. На курорті його вразила розслаблена зовнішність пацієнтів, які виглядали «божевільно-бадьоро»: босі та без панчіх пані (частиною лікування була прогулянка по траві босоніж), а також те, що всі вони безперервно рухалися та виглядали так, ніби ніколи не розмовляли один із одним [1]. «На водах» автор одразу ж почав відверто нудьгувати, єдиною розвагою для нього було спостерігати за людьми. Так, знайомство з одним німцем додало штрихів до уявлень мандрівника про цей народ: «Він розмовляв англійською досить добре, і як всі німці, був готовий попрактикувати свої лінгвістичні знання при кожній нагоді» [1]. Також тут він мав і романтичне знайомство – з однією із юних австрійських пацієнток у супроводі своєї матері: «Я ніколи не бачив її без матері, яка, як і всі континентальні матусі, дотримувалася того суворого контролю, що трохи легший, аніж контроль велетнів та драконів»[1]. Автору так і не вдалося бути представленим їй, але він захоплювався силою духу юної леді, яка, попри тяжку хворобу, продовжувала здиратися в гори з таким виглядом, ніби вона «не те, що ніколи не була хвора, а й знала, що ніколи й не буде» [1]. Будні Джона де Фореста продовжували проходити одноманітно. Він описував лікувальні процедури, прогулянки та меню. І так із дня в день. Оскільки пацієнти місяцями не змінювалися, то швидко автор зовсім знудився. Щодо лікування, то мандрівник помітив певне покращення в самопочутті: «Ефект від лікування не був настільки великим, як я очікував, але, щонайменше, більшим, аніж я міг сподіватися» [1]. Окремо він відзначає духовне піднесення та користь лікування й розпорядку дня для ментального самопочуття: «День за днем в дусі моїх мрій відбувалися зміни від хворобливості до здоров’я, доки я не відкрив для себе, що почав відновлюватися і без участі чуда» [1]. Саме таке

Наука / Science Kolo №5

28

спостереження – та єдина причина, що майже два місяці тримала Джона де Фореста в цій нудній місцині. Але оскільки вологий клімат території йому не підходив, то автор (із великою для себе радістю) був змушений змінити місце лікування, і вирушити до іншого курорту – Дівон-ле-Бен. Дівон-ле-Бен або просто Дівон – невелике франкомовне місто, що знаходилося неподалік швейцарського кордону. В дорозі до цього містечка автор намагався якось себе розважити. Спостереження за французькими селянами навело його на цікаву думку: «Судячи із облич та звичаїв французьких селян, вони є двоюрідними родичами ірландських селян, особливо коли я натрапив на квартет, який безжурно танцював в дерев’яних черевиках на брудній дорозі дощового дня» [1]. Автор тут оперує стереотипом (багато в чому протестантського походження) про ірландців як п’яниць та ледарів, що особливо поширився в Британії в XIX ст., а звідти потрапив до Америки. Перші дні пройшли досить плідно – Джон де Форест займався відкриттям всіх цікавих персон тут, а також насолоджувався меню (яке якісно відрізнялося від скромних трапез в Графенберзі). Також товариство було молодшим, тому він проводив час за іграми та прогулянками. Окремо автор згадав свої релігійні практики, яким присвячував кожного ранку по п’ятнадцять хвилин. Він був протестантом, і, як виявилося, майже всі пацієнти також були протестантами [1]. Особливо мандрівник зацікавився «найсерйознішими та найбільш євангелистськими людьми Франції та Швейцарії» – методистами: «Вони виглядали для мене, напевно, найчарівнішим прикладом тих, кого, зазвичай, люди називають набожними; люб’язні в поведінці, життєрадісні в розмові, свідомі земної краси та їхнього братерства із людством, та ще ніколи не забували про духовне життя, небесне покликання та ціну їхнього спасіння» [1]. Таке захоплення цими людьми як тими, котрі досягли вершини життєвої гармонії, природне для автора, який, як особа ще досить молода, перебував лише на початку цього шляху: «Якщо коротко, то вони поєднали буття цього світу із буттям незримого набагато легше, граціозніше та більш любовно, ніж будь-яка група людей, яку я бачив до цього» [1]. Ознайомлення із навколишніми цікавими місцями теж було досить плідним. Джон де Форест відвідав озеро Леман, прославлене Байроном та Руссо, Савойські височини та помилувався заходом сонця над Монбланом. Через таку близькість із Швейцарією (одну із знакових країн для протестантизму) він знову вдався до своїх релігійних спостережень. Цього разу автора вразило невелике протестантське село в швейцарському кантоні Во (Vaud), яке, як він помітив, особливо контрастувало із Дівоном: «Воно було охайним, міцно збудованим, приємно побіленим, рясніло вуликами (що були чи не найкращим знаком ощадливих людей) та населеним відкритими, огрядними, енергійними людьми, очевидно одне із найміцніших та найбагатших селянських поселень в Європі» [1]. Для мандрівника така місцина, скоріш за все, була символом божественної благодаті в нагороду за працьовитість та благочестивість методистів та доказом їхньої віри. Джон де Форест своїми подальшими поясненнями демонструє певну нетерпимість до католиків та очевидну (для нього) істинність своєї конфесії: «… католицький Дівон, освячений правдивою церквою, святою водою, Єпископом Фрайбурга та всіма цими правовірними перевагами, насправді був брудним маленьким селом, яке псувало красу літнього дня» [1].

Наука / Science

29 Kolo №5

Знайомство із товариством лікувального курорту надихало автора на цікаві роздуми про європейську знать та еліту своєї власної країни. Зустріч із відомою російською сім’єю справила на нього незабутнє, досить позитивне враження: «…оскільки я мав можливість спостерігати за їхніми манерами, то вони були дивовижні ні в чому іншому, як в своїй простоті та доброму смаку. Зі здивуванням я помітив, що в них менше пихатості, потайливості, не таке велике відчуття власної вищості, як в багатьох наших заможних людей чи, навіть, деяких вищих буржуа Європи» [1]. Таке спостереження зруйнувало відомому мандрівнику стереотип про російську аристократію як найзарозумілішу та в той же час наймолодшу та найбільш плебейську за походженням [1]. Також у автора виникли власні міркування про німецьку еліту: «Німецький дворянин рідко страждає приступами гордовитості, за винятком, коли він думає, що людина незнатного походження його власної народності є занадто самовпевненою та починає сприймати себе в його [дворянина] категоріях» [1]. Зіткнення із британською знаттю, хоча і не тривале, сприяло наступному уявленню автора: «Англійській аристократії притаманна холодна, спокійна, безпристрасна ввічливість, яка приголомшує самоповагу чужинців і може приховувати одним небесам відомо що – непомірну пиху чи щиру люб’язність» [1]. Та все таки особистими симпатіями Джона де Фореста, безсумнівно, користувалося італійське дворянство: «Із усього панства, яке мені довелося спостерігати, саме італійське здається мені найбільш поступливим, товариським та скромним» [1]. Описуючи естаблішмент європейських країн, автор певним чином відсторонюється від них, демонструючи свою «іншість», – те, що він є представником іншої культури. Прекрасною ілюстрацією цього є незручна та комічна ситуація, що сталася між ним та одним із його нових знайомих. Товариш Джона де Фореста на курорті, один із французьких аристократів, поцілував на прощання автора в обидві щоки (á la Française – «на французький манер», як сам він сказав), чим шокував мандрівника: «…оце вперше мені в житті трапилося бути поцілованим кимось моєї власної статі» [1]. Відійшовши від здивування, Джон де Форест визнав, що це було не так і жахливо, але для нього такий спосіб вітання більш прийнятний із жінкою. Такий випадок сприяв роздумам автора про прояви почуттів в Європі загалом: «Дуже дивним виглядає для європейців, що в Англії та Америці чоловіки ніколи не дарують такий знак прихильності своїм друзям чоловічої статі та, більше того, ніколи не обмінюються поцілунком навіть родичі» [1]. Лікар-француз резюмував: «Дивні люди», а один із російських вельмож, для прикладу, розповів, що навіть якщо батько в Британії не бачитиме сина протягом двадцяти років, то все одно зустріне його рукостисканням так, ніби розлучилися вони вчорашнього вечора. Такі-от манери співвітчизників автора стали несподіванкою для його європейських співрозмовників, які зробили висновок про «холодність» американців та британців [1]. Перебування Джона де Фореста у Європі співпало із французькими подіями 1852 р. – становленням Другої Імперії та правлінням Наполеона III. Звісно, що такі кардинальні зміни вплинули на розмови в товаристві та, власне, роздуми автора про рідну країну. Крах республіканського ладу

Наука / Science Kolo №5

30

навів його на думки щодо унікальності Америки та становища її жителів: «Я вважаю Америку країною, де ця [республіканська] ідея повністю переведена в дію та де суспільство є тим більше стабільним та процвітаючим, чим рівніше воно поділене» [1]. Після таких політичних коливань настрої в Дівоні повернулися в своє звичне русло і автор продовжив своє знайомство із Європою, не рушаючи з місця, – через пізнання її жителів. Для нього, як для республіканця, стало несподіванкою те, що більшу національну симпатію йому вдалося відчути до росіян, яких він тут зустрів, аніж до інших європейців: «Ми, американці, нарікаємо, що на нас зводять наклепи та незаслужено висміюють іноземні мандрівники, але яким же тоді має бути обурення цих московітів, роздратованих низкою французьких Троллопів та німецьких Бейзілів Холлів» [1]. Джон де Форест, спираючись на свої власні спостереження про менталітет народів континенту та міркування росіян щодо їхнього власного образу в Європі, резюмує: «Німці справді, як вони [росіяни] кажуть, зазвичай, уважні спостерігачі та добросовісні оповідачі, але французи були всі, майже без винятку, поверхневими, легковажними, зухвалими та нещирими» [1]. Джон де Форест написав свої записки задовго до того, як отримав визнання прозаїка-реаліста. Його тревелог – це текст, який містить подорожні враження та елементи художньої літератури. Саме «European Acquaintance» став однією із перших спроб пера автора. Його бажання зобразити дійсність максимально точно вилилося у величезну кількість діалогів, що створюють ефект присутності читача, дають йому змогу самому моделювати картину того, що відбувається. Неприкрите відображення реальності, любов до деталей, переважання опису вуличних сценок перед пам’ятками архітектури надає цим подорожнім запискам ознак реалістичної повісті. Знайомство із Європою Джона де Фореста було в основному знайомством із її жителями. Його, як письменника-початківця, особливо цікавили люди, їхні знакові риси та особливості ментальності різних народів. Хоча автор відвідав не так багато країн, як його попередники, але йому вдалося скласти образ континенту. Він вибудовує одразу ж образ «іншого», опираючись на манери та характер своїх знайомих, нерідко оперуючи стереотипами, автоматично проводячи дистанцію між собою та ними. А от концепт сприйняття британців як «своїх» присутній. В такій картині європейського світу у мандрівника є відверті антигерої – французи, особливо з огляду на те, що він став свідком краху республіканського ладу в цій країні. ДЖЕРЕЛА 1. De Forest John William. European Acquaintance: Being Sketches of People in Europe. – Harper & Brothers, 1858. – 276 р.

2. Connell John. Medical Tourism. – CABI, 2011. – 208 р.

3. History of Tourism: Representation, Identity, Conflict / Edited by John K. Walton. – Chanel View Publications, 2005. – 244 p.

4. The Cambridge Companion to Travel Writing / Edited by Peter Hulme and Tim Youngs. – Cambridge University Press, 2002. – 343 p.

5. Waddington Keir. Health and Medicine // A Companion to 19th Century Britain / Edited by Chris Williams. – John Wiley & Sons, 2008. – 624 р.

6. Whitfield Peter. Travel: A Literary History. – Bodleian Library, University of Oxford, 2012. – 303 p.

Журнали-тревелоги ДУДКА Валерія

31 Kolo №5

Слово «тревелог» (в російськомовних текстах – травелог) походить від англійського слова travelogue, і означає звіт про подорож, але не просто хронологію поїздки, а реакцію на побачене, яка часто супроводжується ілюстраціями і географічними картами [1]. Досить довго цей термін широко вживався в англійській науковій традиції, та лише за останні 10–15 років перейшов на російську та українську території. Тревелог у співвідношенні зі словом «подорож» постає узагальнюючим та об’ємнішим, оскільки вказує не лише на мандрування, але й письмову фіксацію побаченого. За різними джерелами цей літературний жанр бере витоки в античних текстах, де греки та араби створювали дорожні нотатки з метою донести до читача, де саме очевидець знаходився та що бачив, а описи переживань, відчуттів та вражень відходили на другий план. «Батьком традиції описувати вдома досвід, отриманий під час закордонних подорожей, вважається давньогрецький мандрівник Геродот» [2]. В давньоруській літературі «мандри» прив’язувалися до слова «ходіння» (рос. «хожение»). В самих ходіннях виокремлювалися «путникки» – короткі покажчики маршрутів, що могли перелічувати певне число пунктів, через які пролягав шлях прочанина. Наприклад, мандрівників до Святої Землі називали паломниками, а сам термін «паломництво» означає звичай мандрування віруючих людей до святих місць з привезенням з Єрусалима, на спогад, пальмову гілку. «Паломництво – це різновид мандрівки, але такої, що завжди передбачає двоплановість – тобто дія відбувається одночасно як у реальній, так і в духовній площині» [3]. Для самих паломників усні розповіді перетворювалися лише в історії, і, щоб їх не забували та могли переказувати, треба було братися за перо. Головне в таких розповідях – передати діапазон всіх вражень подорожнього з елементами правдивості, об’єктивності. Стародавній жанр паломницьких ходінь згодом трансформувався у праці мандрівників, книги та записки відомих письменників, які відвідали далекі країни. Появою власне журналістських повідомлень про мандри «вважаються статті, що почали друкуватися в німецьких газетах приблизно з 1850 р. в рубриці фейлетонів і виникли паралельно з появою організованого туризму» [2]. Коли мандрівник виявляється одночасно вченим, або письменником, здатним наслідки спостережень описати в яскравих образах, детально охарактеризувати природні та суспільні явища, застосувати наукові методи, твір або

Наука / Science

Висвітлено питання щодо журналів-травелогів, їх появу та розвиток. Журнали про подорожі являються перспективним напрямом у сучасній журналістиці, тому дослідження конкретних видань на подібну тематику є досить актуальним в наш час. Ключові слова: тревелог, путники, ходіння, видавництва.

The questions of magazines - travelogues, their emergence and development was highlighted. Periodicals of travels are prospective direction in modern journalism, because the study of specific publications on such themes are highly relevant today.

Keywords: travelogue, wayfarers, walking, publishing houses.

Наука / Science Kolo №5

32

стаття стають не тільки джерелознавчими, а й евристичними. Яскравим прикладом цього є твори першопрохідців, спостережливих науковців, мислителів і талановитих оповідачів. Журнали-травелоги на українському ринку розвиваються і є перспективною справою, оскільки являють собою поєднання пізнавального і практичного аспектів – одного із основних моментів, що характеризують концепції багатьох журналів про подорожі. Їхня кількість досить велика і не є сталою, бо кожен рік видавництва випускають нові журнали задля забезпечення конкурентоспроможності і знаходження кожною читацькою аудиторією власного науково-подорожнього посібника, що особливо актуально при сучасному різноманітті «літератури подорожей». Найбільш всесвітньо відомі журнали-тревелоги: «GEO» (оф .сайт: geo.ru) – міжнародний науково-популярний журнал про подорожі в далекі країни невідомими дорогами з неймовірними пригодами. Заснований в Німеччині в 1976 р. Тематикою статей є географія, історія, культура, етнографія, біологія, психологія, астрономія, біографії. Основний жанр – репортажі.

«National Geographic» (оф. сайт: ngm.nationalgeographic.com) – міжнародний науково-популярний часопис про природу і людину, побут, культуру, історію різних народів. Вперше вийшов друком у жовтні 1888 р, і донині виходить щомісячно. Популярність журналу принесли матеріали з високоякісними ілюстраціями (фотографії, графічні малюнки, карти), а також змістовними та доступними статтями. «The National Geographic Magazine» був також піонером кольорової фотографії: журнал почав публікувати фото в кольорі ще у 20-х рр. ХХ ст., коли ця технологія була доволі рідкісною. З 1959 р. фотографії почали з’являтися на обкладинках журналу. З початком XX ст. наклад журналу зріс від приблизно 10 тис. примірників до 8 млн копій завдяки Ґілберту Ґроувенеру, головному редактору видання, якого також вважають батьком фотожурналістики. У квітні 2013 р. вийшов перший номер україномовного видання «National Geographic». Чимало статей зосереджувалися на історії окремих країн, цивілізацій, пам’яток; були матеріали, присвячені дослідженням природних ресурсів, рослинного й тваринного світу тощо. Журнал займається проблематикою в сфері екології, тому побільшало статей про захист довкілля, масове вирубування лісів, хімічне забруднення, глобальне потепління, вимираючі види і т.п. «Афіша-Світ» (оф. сайт: mir.travel) – щомісячний журнал про подорожі, публікує масу практичної інформації про країни, різні варіантах відпочинку та особисті враженнях мандрівників. Має власний форум, де присутні путівники «Афіші» – перша серія вітчизняних путівників містами, країнами і регіонами. «Навколо світу» (оф. сайт: vokrugsveta.ru) – російський науково-популярний і країнознавчий журнал, що видається з 1861 р., на тему пригод, відкриттів, країнознавства, природничих наук, винаходів та спостережень. Журнал публікує нові погляди на відомі історичні події, розповіді про відомих людей та їхні долі, інформацію про наукові та географічні відкриття і технічні досягнення. Велику частину матеріалів складають репортажі, написані спеціально для журналу. Як відомо, у 2001 р. стався розкол у редакції старого журналу-травелогу «Навколо світу», і співробітники, які пішли з журналу, заснували власне видання – щомісячний науково-художній журнал «Подорож навколо світу».

«Conde Nast Traveler» (оф. сайт: cntraveller.ru) – американський журнал для мандрівників, «біблія для туристів», що виходить 12 разів на рік. Девіз

ДЖЕРЕЛА 1. Тревелог: матеріал з Вікіпедії – вільної енцикл.// Вікіпедія – вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/тревелог.

2. Вайшенберг З. Журналістика та медіа : довідник / З. Вайшенберг, Г.Й. Кляйнштойбер, Б. Пьорксен. – К. : Центр Вільної Преси, Академія Української Преси, 2011. – 155 с.

3. Кочеляева Н. Паломничество как социокультурный феномен / Н. Кочеляева // Культурология, культура и искусство в современном российском социуме : сб.науч. ст. по итогам Всерос. науч.-практ. конф. «Культурология в социальном измерении». – Кемерово : Кемеров. ГУКиИ, 2008. – 68 с.

4. Полєжаєв Ю. Г. До витоків тревел-журналістики в Україні: література мандрів/ Ю. Г. Полєжаєв // Держава та регіони: науково-виробничий журнал. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/ soc_gum/Dtr_sk/2012_4/files/SC412_109.pdf.

5. Зеленюк Ю. О. Журнали-травелоги на українському медійному ринку/ Ю. О. Зеленюк Держава та регіони: науково-виробничий журнал. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_gum/Dtr_ sk/2012_1/files/SC112_11.pdf.

Наука / Science

33 Kolo №5

видання «Truth in Travel» (Істина в подорожі), який зосереджує увагу на тому, що оглядачі журналу завжди самі оплачують своє перебування в «рецензованих» об’єктах. За ліцензією видається британська версія Condé Nast Traveller (з подвійним L в назві, на англійський манер).

«Discovery» ( оф. сайт: discovery-russia.ru) – російський щомісячний журнал про відкриття, сучасні досягнення людського розуму та розвиток Всесвіту, про традиції та культурну спадщину народів світу, про подорожі та експедиції у різні куточки планети. Видається з січня 2009 р. Тематика статей – наука, таємниці століття, планета Земля, психологія, мистецтво, історія, фауна.

«Piligrim’s» (оф. сайт: pilgrims-trip.ru) – «журнал вільних людей», який акцентує увагу на самостійних подорожах в жанрі тревелога. Значна частина проекту Пілігрим присвячена саморозвитку, пізнанню світу через подорож, природу. Якщо точніше, Пілігрим – це блог зі збором корисної пізнавальної інформації для справжніх дауншифтерів (особистості з життєвою філософією «життя заради себе», «відмови від чужих цілей», відмова від прагнення до загальноприйнятих благ на зразок постійного збільшення матеріального капіталу, кар'єрного зросту і т. д.). Проект Пілігрим ставить за свою мету створити спільноту вільних мандрівників із власною ідеологією та прагненням до освоєння нових місць та отримання нового досвіду. Швидкий розвиток ринкових відносин, поява великих мас-медіа призвели до серйозних трансформацій у структурі вітчизняної преси. Саме процес глобалізації став фактором розвитку засобів масової інформації. Журнали – це періодичні видання, засновані на принципах оперативності та циклічності: регулярному оновленні пізнавальної, теоретичної, розважальної інформації. Більшість журналів, як газети та інші ЗМІ, допомагають аудиторії бути соціально орієнтованою, тримають її в курсі подій про основні зміни у світі науки, літератури, у сфері дозвілля, модних захоплень, естетичних уподобань. Щодо журналів-тревелогів, то вони апелюють до сучасності людей в пізнавальному аспекті, що розвиває та надихає; представляють факти в світлі міркувань, осмисленні подій та захопленні уваги читача публікаціями. В традиційному вигляді травелог – не тільки документальна розповідь про поїздку, експедицію, але розповідь, підкріплена історичними свідченнями та головним завданням авторів – не розвеселити аудиторію, а передати знання та відомості про об’єкт дослідження.

Путеводители как жанр: исторический ракурс

Наука / Science

ШЕРШНЁВА Катерина

Kolo №5

34

Рассмотрено историю развития жанра путеводителей с древних времен до современности. Высветлено идеологическую роль путеводителей, принципы моделирования пространства в изданиях этого типа. Указаны основные тенденции в издании путеводителей в последнее время. Ключевые слова: жанр литературы, путеводитель, бедекер, вадемекум, туризм.

The history of the guide genre from ancient times to the present. Ideological role of a guide and principles of space modeling in publications of this type were revieved. Main tedencies in the publication of guides in recent times are specified.

Keywords: the genre of literature, guide, bedeker, vademekum, tourism

Как отдельный жанр путеводитель существует весьма условно. Также непросто однозначно отнести его и к какому-либо виду литературы. Научно-популярная? Справочная? Документальная? Большинство путеводителей содержит признаки каждого из них, ведь там можно найти и информацию о природных условиях, и исторические очерки, и адреса посольств, и курс обмена валют, и впечатления опытных туристов об отелях и ресторанах. В разных изданиях тематика может отличаться, но в целом это совершенно особая категория, обобщаемая по одному главному признаку – наличию определённых сведений, помогающих в планировании и совершении путешествия. В разные исторические эпохи вид, назначение, содержание и даже название путеводителя менялось. Вадемекум, гид, бедекер – это всё о нём. В Древнем Риме подобие путеводителя существовало под названием itineraria («дорожник») и содержало описания дорог и расстояния между пунктами, а иногда ещё и подробные карты местности. На Руси эту функцию выполняли в основном записанные рассказы путешественников, называемые «хождениями». Безусловно, самым известным из них является «Хождение за три моря» Афанасия Никитина, повествующее о далёких Персии и Индии. А в описании обратного пути им упоминается и Крым: «Море перешли, да занёс нас ветер к самой Балыкаее (Балаклаве, прим. авт.). И оттуда пошли в Токорзофу (Гурзуф, прим. авт.) и стояли мы тут пять дней. Божиею милостью пришёл я в Кафу (Феодосию, прим. авт.)». Такие сочинения хоть и не содержали прямых рекомендаций по разработке маршрута и подготовке путешествия, но часто использовались именно в этих целях, потому что найти другие источники, полнее и точнее отображающие реалии жизни отдалённых регионов, было сложно. Наиболее близкими к современному пониманию оказались путеводители немецкого издателя Карла Бедекера, чьё имя стало нарицательным для обозначения всех подобных изданий (см. рис.1). Это были подробные описания стран и городов, к которым часто прилагались карты и иллюстрации. Самые интересные пункты отмечались в книгах звёздочками, и у читателей формировалось представление о наиболее выдающихся объектах, которые

Наука / Science

35 Kolo №5

необходимо посетить в том или ином месте. Благодаря этой системе Бедекера даже можно считать инициатором понятия «достопримечательность». Такой тип издания наиболее полно отвечал потребностям путешественников, поэтому по его образцу создавалось большинство других произведений этого жанра. И сегодня можно услышать название «бедекер» в качестве синонима к «путеводителю». К тому же, это издательство до сих пор функционирует, хотя и под другим именем. В процессе исторического развития путеводители приобрели одну особенность – некую идеологическую функцию. Они не просто сообщают о том, как куда-либо добраться и где переночевать. Они формируют образ места в сознании читателя и в современных экономических условиях призваны непосредственно влиять на его желание и выбор отправиться к тому или иному объекту. Моделирование образа пространства в путеводителе происходит по трём основным принципам: иерархизация, отбор фактов и их трактовка. Пример иерархизации (отделение того, что более важно) – звёздочки Бедекера. Сначала рассказывают о наиболее знаменитом и универсальном (интересном большинству), затем – о более мелких достопримечательностях. То, что стоит на низших ступенях «туристической иерархии» или не включается в неё вовсе, скорее всего не будет описано в путеводителе. Это и есть отбор. Помимо иерархических, его причинами могут быть экономические, политические, или, например, тематические ограничения. Особенности трактовки чаще всего заметны в описаниях исторических событий. Но большинство издателей стараются не злоупотреблять авторскими теориями и быть максимально объективными, чтобы не потерять ни одну часть потенциальной аудитории из-за идейных разногласий. Наиболее известной серией путеводителей сегодня являются издания Lonely Planet, которые стали практически культовыми в туристической среде. Долгое время они были доступны только англоговорящим путешественникам, но постепенно появились издания на других языках. С 2012 года Lonely Planet можно читать на русском. История этих путеводителей началась с поездки одной английской семьи во время медового месяца в Австралию через несколько европейских и азиатских стран. Первая книга описывала именно это путешествие. С тех пор прошло более сорока лет, и сегодня уже более трёхсот авторов трудятся над описанием лучших туристических маршрутов по всем континентам.

Наука / Science

Серьёзную конкуренцию Lonely Planet составляют книги Blue Guides. Основной акцент в этих изданиях сделан на культурную программу. Любую достойную достопримечательность, которую вы встретите во время путешествия, также обязательно найдёте на страницах этого справочника. Следуя указаниям Blue Guides, вы точно не упустите ни один интересный объект из виду. Учитывая, что в последнее время туристическая отрасль развивается очень активно, а самостоятельные путешествия привлекают отдыхающих куда больше, чем стандартные маршруты и туры, путеводители становятся всё разнообразнее. И с каждым днём появляется всё больше новых авторов и издательств, каждые из которых имею свои особенности, достоинства и недостатки. Полки книжных магазинов переполнены литературой для путешественников, которая призвана не только облегчить следование определённому маршруту, но и привлечь новых потенциальных туристов, ещё не спланировавших своё путешествие. ИСТОЧНИКИ 1. Печерский М. Краткий путеводитель по путеводителям / М. Печерский // Русский журнал. – 2000. – Режим доступа : http://old.russ.ru/ist_sovr/tour/20001220_pecher.html.

2. Рыжов В. Путеводитель по путеводителям / В. Рыжов // KM.RU. – 2012. – Режим доступа : http://www.km.ru/turizm/2012/05/31/sobytiinyi-turizm-v-rossii-i-za-rubezhom/ putevoditel-po-putevoditelyam.

3. Об особенностях тартуских путеводителей / Л. Киселева // Vademecum. – Режим доступа : http://www.ruthenia.ru/vademecum/Kiseleva.html.

Kolo №5

36

Путівники як жанр довідкової літератури на вітчизняному книжковому ринку БІДУН Анна Розглянуто та проаналізовано основні особливості путівника як окремого виду довідкових видань. Зроблено огляд сучасного стану такої літератури на вітчизняному книжковому ринку. Здійснено спробу власного аналізу та оцінки окремих путівників. Ключові слова: путівник, довідкова література, альтернативні видання, змістове та ілюстративне наповнення.

Reviewed and analyzed the main features of the guide books as a separate kind of reference books. The review of the current state of the literature on the domestic book market was made. An attempt was made to analyse and evaluate some guide books.

Keywords: guide, reference books, alternative publications, text and illustrative content.

Для розуміння путівника як окремого виду видань з усіма його типологічними характеристиками варто почати із самого визначення поняття. Держстандарт видавничої справи [1] вказує, що путівник – довідкове чи рекламне

Наука / Science

37 Kolo №5

видання відомостей щодо певного географічного пункту, культурно-освітньої установи чи заходу. Тут же зазначено, що ці матеріали розташовують у порядку, зручному для одержання необхідної інформації під час відвідання чи огляду. Зазначимо, що під назвою «путівник» частіше розуміють саме туристичні видання прикладного характеру. Створення путівника вимагає аналітико-синтетичної переробки багатьох інформаційних джерел для написання якісного, логічного, лаконічного і водночас доступного тексту. Путівник, як і інші види довідкових видань, призначений для вибіркового читання. Така особливість повинна бути врахована перш за все, бо це безпосередньо впливає на планування взаємодії змістового та графічного складника та практичне втілення авторського задуму. Цільову аудиторію книги часто важко визначити через те, що до такого виду видання можуть звертатися люди різного віку та соціального статусу. Проте путівник зазвичай має чітко визначений функціонал: інформувати реципієнта про топографічний та соціокультурний простір певного міста, області, регіону тощо; надавати точний та доступний історичний фактаж; акцентувати на природних, економічних чи суспільних особливостях описуваної території. Потрібно звертати увагу читача на те, що зростає роль естетизації путівника, здійснюються спроби наблизити його до мистецького видання. У сучасному просторі українського книговидання читачу не просто буде знайти якісний, повноцінний путівник за доступною ціною. Не кажучи вже про те, чи взагалі його вдасться знайти, якщо йдеться про мешканців сільських місцевостей, де мережа книгорозповсюдження недостатньо, або й взагалі нерозвинена. Проблема тут не лише фінансова, а й ментальна: український читач в цілому практично не розглядає путівник як необхідний для себе тип літератури. Натомість закордонна практика свідчить про запотребованівсть такої літератури в великих обсягах. Більше того, іноземні видавництва практикують видання путівників, присвячених містам інших країн, на які потенційно збільшується туристичний попит. Наприклад, британське незалежне видавництво, що належить до туристичної групи «Thomas Cook» видало путівник по Києву. Зауважимо, що в подальшому вони планують готувати путівник, який територіально охопить всю Україну [4]. Така полярність закордонних та вітчизняних видавничих стратегій відразу впадає в око. Серед українських видавництв, які випускають путівники, варто виокремити «Грані-Т», «Ваклер», «Книжковий клуб», спеціалізовані видавництва «МАПА», «Картографія», «АССА». Їхня продукція відрізняється не лише хорошим змістовим наповненням, а й спробою творчого осмислення цього типу видання. Окрім видавництв, створенню путівників сприяють органи міської влади міста та різні громадські організації. Зрозуміло, що існування такого видання не лише привертає увагу соціуму до можливості багатовекторного сприйняття окремої місцевості, у цьому випадку – міста, а й свідчить про зацікавленість влади у розвитку культурної інфраструктури міста. Яскравий приклад – львівські путівники за 2012, 2013 рік. Кожен із них знаходиться у вільному доступі в мережі Інтернет [3]. Однак під час перегляду цих путівників виявляється, що у них практично ідентичне наповнення: аналогічна рубрикація і навіть текстові блоки. Єдине, що рятує ситуацію – якісне, цікаве, а головне – різне наповнення фотоматеріалами, динамізація видання корисними схемами, колажами. Ці путівники дають можливість реципієнту не лише зорієнтуватися в місті, а й презентують його особливе ментальне поле

Наука / Science Kolo №5

38

(рубрики «Мистецтво та творчість», «Фестивалі та традиції», «Віра та духовність»). І хоча деякі змістові елементи виділені у рубрики, на перший погляд, алогічно («Пиво – то є кляса» або «Кава та шоколад»), все ж вони свідчать про трансформацію цих речей у культурне явище міста. Звернемо увагу і на популяризацію Львова та його культури через вживання властивих цій місцевості лексичних конструкцій: «кляса», «кнайпа», «кумпель» тощо. Потужну роботу здійснює харківське видавництво «АССА», яке спеціалізується на випуску туристичних путівників і спеціалізованих видань про різні види активного відпочинку та туризму в Україні. Вони заснували серію «Україна. Відпочивай активно!» [7]. Їхня продукція досить різнобарвна і тематично розгалужена. Проте особливе зацікавлення викликає змістово-ілюстративне наповнення. У путівниках цього видавництва основна увага приділена графічним елементам, аніж текстовим. У деяких статтях недостатньо фактичної, довідкової інформації, яка допоможе туристу спланувати чи здійснити подорож. Яскрава особливість цих видань – наскрізна реклама різноманітних торгових марок, які фактично не мають відношення до туризму (наприклад, розміщення логотипу чоловічого журналу «Men’s Health» поряд із довідковою інформацією). Розміщення таких елементів у довідкових виданнях припустиме, але якщо воно не має обґрунтованого зв’язку і стосунку до висвітленого питання, – небажане. Елемент реклами у розглянутих путівниках може відігравати додаткову інформативну роль, наприклад, коли розміщується інформація та контактні дані тих установ чи організацій, до яких можна звернутися під час подорожі. Загалом, можна відзначити цілеспрямованість видавництва, різноманіття їхньої продукції та паралельний випуск путівників українською та російською мовами. Окремої уваги заслуговують також високоякісні видання видавництва «Картографія» – державного науково-виробничого підприємства, яке працює на ринку картографічної продукції вже понад 65 років. Якість їхньої продукції підтверджується численними нагородами, отриманими на різноманітних виставках та ярмарках. Це видавництво здійснює замовлення багатьох установ – від Кабінету Міністрів України до Університету туризму. Зауважимо, що підприємство має дві спеціалізовані книгарні «Атласи та карти», де в обігу постійно перебуває понад 2500 найменувань найрізноманітнішої продукції власного виробництва та інших вітчизняних і зарубіжних видавництв. Аби зрозуміти небезпідставність зазначеного, варто проаналізувати хоча б одне видання. Наприклад, туристичний путівник «Закарпаття. Сплануй і подорожуй» від Сергія Степчука (див. рис.1), який має багаторічний досвід мандрівника й туриста і видав не одну таку книгу. Тут ретельно продумано кожну деталь: якісне текстове наповнення, Рис. 1 Туристичний путівник по що поєднує доступність та інформативність Закарпаттю

Наука / Science

39 Kolo №5

опису загальної та історико-культурної інформації, актуальні якісні художні фото та малюнки, зрозумілі і чіткі картосхеми зі спеціальними позначками, чимало корисних додатків (деталізовані карти; русинсько-український словник незрозумілих слів, уживаних українцями Закарпаття; умовні позначення; визначні місця Закарпаття; адреси туристичних закладів) тощо. Відрізняє цей путівник від інших і те, що автор дбає не лише про правильно складений маршрут, а й про читача як потенційного туриста: орієнтує його в особливостях необхідного спорядження, наголошує на безпеці в походах, охороні природи та «гарному тоні» мандрівника. Читаючи цей путівник, відчувається настрій автора, який створював книгу для реального споживача, а не просто на замовлення. Незважаючи на те, що путівник потрапляє до рук читача зазвичай за необхідності і під час подорожі, є і такі поціновувачі цього виду літератури, які використовують такі Рис. 2 Путівник «Вся Україна» видання як спосіб підвищення рівня знань чи навіть задля художньо-естетичного задоволення. Так, наприклад, на одному з вітчизняних сайтів автор під ніком «malenkov» веде власну блогову рубрику «Путівники» [2], де, окрім суб’єктивної оцінки тих чи інших видань, надає цікаву інформацію стосовно окремих книг. Зокрема, автор публікації орієнтує читача у питанні про початки видання такої довідкової літератури в Україні. Так, перший путівник, який територіально охоплював всю Україну – «Вся Україна» Андрія Івченка – більше шестисот сторінок довідково-прикладної інформації, для написання якої було пройдено понад 30 тисяч кілометрів українських автошляхів (див. рис.2). Попри все ще недостатню кількість якісних функціональних путівників, в Україні регулярно відбуваються спроби створити, а головне – розширити читацьку аудиторію. Важливо, що збільшується не лише кількість та тематичне розмаїття таких книг, а й відбувається процес їх пристосування для людей з особливими потребами: у Львові у 2010 році видано унікальні путівники для неповносправних та гідів [6]. Водночас із тотальним засміченням інформаційного простору відбувається проникнення культурних тенденцій, тяжіння до мистецьких форм, нестандартного, навіть вседозволеного осмислення значної кількості речей, в тому числі і книги як потенційного мистецького об’єкта. Простий і водночас найбільш дієвий метод – апелювати до емоцій реципієнта, аби зацікавити його тим чи іншим продуктом. Така змістово-стильова дифузія відбулася і в процесі створення путівників у 2012 році: видано серії путівників кількома містами України — Донецьком, Івано-Франківськом, Києвом, Львовом, Одесою, Харковом, Херсоном, — які претендують на звання «альтернативних мистецьких». Усі путівники серії видані за підтримки Європейського культурного фонду, Центру культурного менеджменту та Української мережі культури

Наука / Science Kolo №5

40

— ці три організації брали участь (переважно фінансову) у виданні всіх літературних гідів, готували ж їх певні громадські організації кожного міста [5]. Всі вони мають різну концепцію і тематичні акценти. Наприклад, Одеський путівник (див. рис.3) найповніше висвітлює особливості суспільного простору міста та важливість культури як такої. Автори, детально розповідаючи про музеї, галереї та андеграундні клуби, дають можливість читачу відкрити для себе нове розуміння міста, по-новому його осмислити. Цей путівник найбільше наближений до визначення «альтернативний». Деякі автори намагались абсолютно відійти від будь-яких змістово-логічних чи стильових особливостей створення путівника, таким чином наблизивши Рис. 3 Одеський альтернативний поняття «альтернативний» до крайнього путівник його вияву. Звісно, львів’яни тут отримали першість, видавши путівник під назвою «Простори Уяви у Львові: люди, місця, події, проекти, інституції», в якому під абсолютно білою палітуркою вміщено до півсотні чорно-білих світлин як людей, так і різноманітних об’єктів, а нижче, ледь помітним шрифтом заверстано адреси сайтів, які зможуть детальніше розповісти про зображуване. Натомість були і більш універсальні путівники, автори яких змогли доступно, цікаво, нестандартно представити своє місто (івано-франківський «БЕЗальтернативний мистецький», київський «Інший Київ»). Відверто невдалим виявився харківський путівник (див. рис.4), в якому автори не доклали зусиль не лише для того, щоб написати оригінальний текст, а навіть адекватно перекласти шматки тексту з електронного ресурсу «Вікіпедія». Безумовно, ініціативу щодо створення путівників різними містами України варто продовжувати та підтримувати, проте не можна нехтувати і недооцінювати необхідність професійної команди, яка зможе вибудувати та втілити чітку та логічну структуру майбутнього видання. Неприпустимо виправдовувати неякісне видання словами « а л ь т е р н а т и в н и й » , «оригінальний», «нестандартний» тощо. Важливо також продумувати стратегію подальшої популяризації та розповсюдження путівника, робити його максимально доступним. Сьогодні частину путівників, які перебувають в обігу, можна знайти, частково або повністю, в мережі Інтернет, але туристу, який не завжди має можливість вільного Рис. 4 Харківський путівник

Жанр тревелогу на українському книжковому ринку БІЛЕЦЬКА Наталія Висвітлюються історія та характеристика тревелогу як жанру подорожі. Проаналізовано український книжковий ринок на наявність книг-тревелогів українського та іноземного авторства. Ключові слова: тревелог, жанр, видання, книжковий ринок, подорож, мандрівка, українське видання, іноземне видання.

41 Kolo №5

ДЖЕРЕЛА 1. Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95 // Культурно-видавничий проект «Читомо». – Режим доступу : http://www.chytomo.com/standards/ vydannya-osnovni-vydy-terminy-ta-vyznachennya-dstu-301795.

2. Путівники. «Вся Україна» від Андрія Івченка / Malenkov // «Україна інкогніта». – 14. 12.

2012. – Режим доступу : http://ukrainaincognita.com/putivnyky.

3. Путівники міста // офіційний туристичний сайт міста «LVIV TRAVEL» – Режим доступу : http://lviv.travel/ua/index/about_lviv/city-guides.

4. Путівник по Києву: не намагайтесь перепити українців // Інформаційне агентство «Уніан». – 16. 05. 2006. – Режим доступу : http://www.unian.ua/news/154738-putivnik-pokievu-ne-namagaytes-perepiti-ukrajintsiv.html.

5. Левкова. А. Нові способи говорити про місто. / А. Левкова // «ЛітАкцент». – 05. 04.

2013. – Режим доступу : http://litakcent.com/2013/04/05/novi-sposoby-hovoryty-pro-misto/.

6. У Львові вийшли унікальні путівники для неповносправних та гідів // «Zaxid. net». – 15. 03. 10. – Режим доступу : http://zaxid.net/home/showSingleNews. do?u_lvovi_viyshli_unikalni_putivniki_dlya_nepovnospravnih_ta_gidiv&objectId=1098304.

7. Издательство «АССА». Путеводители. Атласы. Карты. – Режим доступу: http://astur. com.ua/shop-online/guidebooks.html.

Наука / Science

доступу до мережі, важливо мати змогу користуватися паперовим варіантом, який все ж таки часто доводить свої переваги. Отже, можна зробити висновок, що путівник – особливий тип довідкової літератури, який може синтезувати в собі різні способи обробки інформації, організації змістової та ілюстративної частини, творчого дизайнерського та текстового виконання. При цьому головна його функція – інформативна, прикладна, яка повинна бути вдало доповнена графічними елементами, які водночас впливатимуть на естетичне сприйняття. Видання путівників в Україні ще не достатньо потужне, але має яскраві зразки, що можуть стати основою подальших розробок та експериментів у цьому жанрі. Не менш важливо аналізувати тенденції створення та видання іноземних путівників, які можуть слугувати потужною базою для кращого розуміння структури путівника.

Наука / Science

The history and characteristics of the trevelog as a genre are highlighted. Ukrainian book market is analyzed for the presence of trevelog books by Ukrainian and foreign authors.

Keywords: trevelog, genre, publishing, book trade, travel, journey, Ukrainian editions, foreign editions.

Kolo №5

42

Китайський філософ колись сказав: «Подорож довжиною в тисячу миль починається з першого кроку», і це стало афоризмом. Людина з першого свого кроку дійсно починає мандрівку, проте подорож сполученням, наприклад, «Сихів – Центр», не викликають такого захоплення, як подорож «ЛьвівБудапешт» чи «Гаваї – Аляска». А описувати свої пригоди про тривалі чи короткотривалі мандрівки завжди актуально і пізнавально. Саме описування подорожей стало основою для виникнення низки жанрів літератури, серед яких дорожні нотатки, есе, листи, мемуари, повість, путівник, репортаж, ходіння, хроніки, а також щоденники [7]. Останнім часом на літературній арені з’явився новий жанр, який набуває популярності на світовому книжковому ринку – тревелог. Хоча сучасна форма тревелогу утвердилась недавно, проте прототип жанру зародився давно: ще греки і араби детально описували свої подорожі. Трохи пізніше віяння докотилося й до Європи, і в Середні віки стали дуже популярними: у XVIII ст. «книги мандрів» здобули таку популярність, що майже кожен відомий письменник обов'язково вдавався до цього жанру [7]. Що ж таке тревелог і з чим його їдять? Зазвичай це звіт про певну мандрівку, який характеризується експресивною та емоційною розповіддю про побачене. Автор повинен «пропустити через себе» увесь побачений світ, колорит народу, його традиції, і втілити свої враження у цікавий твір. Тревелог підкріплений цікавими фактами, ілюстраціями (фотографіями, зарисовки, картами тощо). Враження, сподівання, здивування – теж обов’язковий елемент жанру. Тревелог аж ніяк не може бути «сухим» та документальним, хоча вимагається певна хронологія, а навпаки – метафоричним, образним, іноді навіть тяжіти до перебільшення. Проте не слід забувати про те, що тревелог призначений виконувати не лише розважальну функцію, а перш за все пізнавальну. Тому тревелоги – важливе джерело для вивчення ментальності, етносу, ідентичності та соціокультурних стереотипів [7]. Тревелог має певне коло власних рис: принцип жанрової свободи, головна роль автора-оповідача, суб’єктивність авторської точки зору, наявність елементів та рис інших жанрів (автобіографії, листа, щоденника, фольклорної байки, газетної інформації) [7]. Жанр тревелогу запотребований, але на сучасному інформаційному ринку його характеристики дуже розмиті: розповідь про подорож може реалізовуватись у книзі чи, як це популярно зараз, блозі. Вкраплення тревелогу, іноді навіть великі, є невід’ємним елементом сучасних романів, повістей тощо. Тревелоги існують у художній літературі, у художньо-документальній («література non-fiction»), вільно поєднуючи факти з фікцією, вони переходять у літературну форму (щоденники), функціонують на межі художньої та документальної літератури [7] (документалістики). Як же представлений жанр тревелогу на українському книжковому ринку? Частково можна стверджувати, що книжкові полиці українського ринку переповнені виданнями, які так чи інакше містять розповіді про мандри. Проте які ж «чистокровні» книги-тревелоги можна знайти у книгарнях України? Відповідь на це питання розмежовується у дві гілки: перша з них стосується

Наука / Science

43 Kolo №5

тревелогів українських авторів, друга – закордонного авторства (перекладні видання). Якщо зайти до книгарні, то, на запит «тревелог або книга про подорожі», перше, що спадає на думку консультантів – твори класики. Вам запропонують твори Марка Твена, Жуля Верна, Томаса Майна Ріда або Джека Лондона, які можна приписати радше до пригодницьких, аніж до тревелогів, хоча вони і містять елементи подорожі. Наступною пропозицією стануть тревелоги Макса Кідрука. Письменник має популярність завдяки своїм пригодницьким творам-подорожам, серед яких «Мексиканські хроніки. Історія однієї мрії», «Подорож на Пуп Землі» у 2 томах, «Навіжені в Перу» та «Навіжені в Мексиці», «Любов і піраньї» [6]. Новинками письменника, які користуються попитом, є трилери «Бот» та «Твердиня», що містять мотив мандрівки. Книги Макса Кідрука – це шалені й вражаючі пригоди головних героїв під час подорожей до різних кінців світу. На цьому поради продавців книгарень закінчується і Вам надається можливість самостійно поринути у пошуки бажаного. То ж на що Ви можете натрапити? Український книжковий ринок може запропонувати Вам ще кілька тревелогів або книг на мотивах подорожі. Серед них варто виділити «У пошуках ОГОПОГО» Лесі Ворониної – збірка розповідей про захопливі подорожі за межі Києва: тут і Таллінн, і Петербург та інші місцини. Уваги заслуговує й книга Ірен Роздобудько «Мандрівки без сенсу і моралі», що являє собою добірку розповідей про 10 країн, в яких побувала авторка [13]. Зокрема це Фінляндія, Швеція, Хорватія, Єгипет, Малайзія, Греція, Чехія, Америка, Ізраїль та Мальта. Родзинкою книги є своєрідні додатки наприкінці кожної історії. Серед книг, представлених на українському ринку, є низка таких, які можна умовно вкласти у нішу тревелогів. Серед них розповідь з акцентом на етнографічну розвідку про першу українську діаспору в Сербії середини XVIII ст. Олександра Гавроша «Блукаючий народ»; морська повість Дмитра Будинського «Полный вперед», де автор описує, наприклад, порти Нової Зеландії, порівнюючи її з рідним Закарпаттям [10]. Слід згадати і про книгу Артема Чапай «Подорож із Мамайотою в пошуках України» – розповідь про подорож від Коломиї до Луганська і назад. Відома своїми дорожніми репортажами й українська письменниця в еміграції Ганна Черінь, серед яких як і давніші твори, наприклад, «Їдьмо зі мною» (1965 р.) та «Їдьмо зі мною знов!» (1990 р.), так і нові – «Дев'яте чудо» (2005), «Паралелі» (2009) [5] тощо. Авторка змальовує свої подорожі в далекі й екзотичні країни: від Гавайських островів до країн Європи, Бразилії, Мексики, Японії, Гонконгу, Китаю, Ямайки, Австралії, Фіджі, Нової Зеландії та інших країн. Що стосується тревелогів іноземного авторства, то серед них варто виділити, перш за все, книгу англійця Еда Стаффорда «Уздовж Амазонки», український варіант якої у 2012 році вийшов друком у видавництві «Темпора». Це книга спогадів про мандрівку пішки вздовж усієї течії Амазонки – від її витоків у горах Перу до гирла на заході Бразилії. Автор описує джунглі, їхніх мешканців, свої враження та досвід. Також уваги заслуговує дещо абстрактна історія польської письменниці Ольги Токарчук «Мандрівка людей книги» про пошуки книги «світами матеріальними і нематеріальними».

Наука / Science

Як бачимо, український книжковий ринок ще не надто багатий на видання жанру тревелогу, який є досить розмитим. Більшу частину книг-тревелогів становлять твори українських авторів, але, як самі зазначають, їхніми попередниками є письменники інших країн. Іноземна література подорожі, безпосередньо жанру тревелогу, не так широко представлена на полицях українських книгарень, що перш за все пов’язано з труднощами перекладу та тяжінням до зарубіжної класики. Проаналізувавши сучасний стан книжкового ринку, можна стверджувати, що жанр тревелогу поступово утверджується в українській літературі. За радянських часів популяризувались лише терени СРСР, а тепер, маючи можливість відносно вільного виїзду за кордон, письменники все частіше пишуть про свої враження від інших країв. Тому тревелог та література подорожі загалом є досить перспективним напрямком, особливо для України.

Kolo №5

44

ДЖЕРЕЛА 1. Бондарева А. Литература скитаний : [Електронний ресурс] / А. Бондарева // Журнальный зал. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/october/2012/7/bo18.html. – Дата звернення 1.10.2013.

2. Воронина Л. У пошукх ОГОПОГО / Л. Воронина. – К. : Нора-Друк, 2010. – 176 с.

3. Гаврош О. Блукаючий народ / О. Гаврош. – К. : Нора-Друк, 2012. – 312 с.

4. Голубович К. Традиция трэвелога нова в России… : [Електронний ресурс] / К. Голубович // Журнальный зал. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/volga/2008/2/go16.html. – Дата звернення 30.09.2013.

5. Лущевська О. «Їдьмо зі мною знов!!!», або Тревелоги від Ганни Черінь : [Електронний ресурс] / О. Лущевська // ЛітАкцент. – Режим доступу : http://litakcent.com/2012/02/17/ maksym-kidruk-ja-duzhe-ne-rozumiju-nash-narod-i-osoblyvo-molod-jaka-skyhlyt/.– Дата звернення 1.10.2013.

6. Ославський Б. Максим Кідрук: «Я дуже не розумію наш народ і, особливо, молодь, яка скиглить» : [Електронний ресурс] / Б. Ославський // Захід-Схід. – Режим доступу : http://www. zahid-shid.net/index.php?rt=akt&num=4&start=7. – Дата звернення 29.09.2013.

7. Полєжаєв Ю. До витоків тревел-журналістики в Україні: література мандрів / Ю. Полєжаєв // Соціальні комунікації. – 2012. – №4 (12). – С.109-113.

8. Роздобудько І. Мандрівки без сенсу і моралі / І. Роздобудько. – К. : Нора-Друк, 2011. – 192 с.

9. Токарчук О. Мандрівка людей книги / О. Токарчук ; пер. з польської Ніна Бічуя. – Львів : Літопис, 2004. – 176 с.

10. Санченко А. Сниться море [Електронний ресурс] / А. Санченко // Буквоїд. – 29 серпня 2013. – Режим доступу : http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/29/073012.html. – Дата звернення 29.09.2013.

11. Стаффорд Е. Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож / Е. Стаффорд ; пер.з англ. Андрій Бондар. – К. : Темпора, 2012. – 280 с.

12. Чапай А. Подорож із Мамайотою в пошуках України / А. Чапай. – К. : Нора-Друк, 2011. – 272 с.

13. Щур О. Довгі дороги літератури: [Електронний ресурс] / О. Щур // Тиждень. – 30 серпня 2011. – Режим доступу : http://tyzhden.ua/Culture/28876/PrintView. – Дата звернення 28.09.2013.

Світ Софії Яблонської (передрук з сайту «Дівчата райської яблуні»)

У пантеоні провідних діячів і визначних митців історії 20-30-х рр. XX ст. вимальовуються жіночі постаті: тендітна Мілена Рудницька — лідер жіночого руху на західноукраїнській землі, статечна Олена Кисілевська — журналістка, видавець періодики і книг у Коломиї, дрібненька поставою Костянтина Малицька діячка, письменниця, журналістка... Потрібні час і напружена робота не однієї схиленої над паперами голови, щоб належно оцінити внесок галицьких жінок у нашу історію і культуру. Але чи вдасться комусь зазирнути в таїну душі бодай декого з них і привідкрити її для інших? Софія Яблонська. Вона мала можливість у своєму житті проявити себе в різних постатях. Була першою українкою-мандрівницею (Північна Африка, Далекий Схід, Австралія, Тихоокеанські острови, Північна і Південна Америка), оператором документального кіно і фотографом (це у 30-ті роки!), письменницею (літературознавці зараховували її твори до нової на той час «екзотичної» літератури), архітектором, садівником... А також дружиною, матір’ю трьох синів, господинею. Перераховано ще далеко не всі грані її багатообдарованої натури. У кожному образі Яблонська прагнула якнайповніше себе реалізувати. Письменниця народилася 15 травня 1907 р. в селі Германові біля Львова у родині священика. Сім’я була бідна, жили на батькову заробітну плату з

45 Kolo №5

Розглянуто життєвий і творчий шлях української письменниці, мандрівниці, фотографа та акторки Софії Яблонської. Описано її екзотичні подорожі, становлення як авторки. Показано підтримку Яблонською української творчої інтелігенції. Ключові слова: Софія Яблонська, Марокко, «Нова хата», «Чар Марокко», Китай, Жан Уден, «Далекі обрії».

The life and career of the Ukrainian writer, traveler, photographer and actress Sophia Yablonska was reviewed. Her exotic trips and emergence as the author was described. Yablonska’s support of Ukrainian intellectuals was highlighted.

Keywords: Sophia Yablonska, Morocco, «Nova Hata», «Morocco Charm», China, Jean Houdin, «Far Horizons».

Наука / Science

ПЕРЕДИРІЙ Валентина

Наука / Science Kolo №5

46

убогого приходства та доробок від скромного власного господарства. Побут сім’ї мало відрізнявся від селянського. Батько мав великий вплив на формування характеру Софії. Народилася вона дуже кволою і він двічі врятував її своїм зіллям від смерті. Навчав її чути власний організм, розумітися на травах, вчив самоорганізації та дисципліни. Зоїка (так називали її в дитинстві) росла самостійною і трохи відстороненою. Слабша від інших фізично, вона вчилася перемагати впертістю і зібраністю. З поїздкою родини у Росію пов’язані найболючіші спогади дитинства Софії, про це дівчина згадувала усе своє життя. Протягом семи років (1915–1921) відбувались постійні переїзди: Київ, Ростов, Таганрог, Новоросійськ, Азовське море... На кожному новому місці розсипались надії родини осісти на постійно — і знову від’їзд, а з ним туга за тим, до чого вже встигли прив’язатись. У кожному місті Софія ходила до школи, але ще більше вчило її звихрене революцією життя. Дівчинка зазнала голоду, принижень, бачила зблизька несправедливість і лицемірство. Збирала вугілля, що викидало море, десь підробляла на фабриці... У Таганрозі ходила до «трудової» школи, де вчилась шити черевики. Вміння дати собі раду у нескладному ремонті взуття потім не раз знадобилося їй у подорожах. У тих мандрах Росією, очевидно, прокинулася у Софії жага до нових місць, вражень, людей. В Росії Яблонські бідували, а повернення в Галичину не давало надій на поліпшення. Але це вже були не ті Яблонські, що сім років тому. Діти багато бачили і розуміли в житті більше, ніж їх тутешні ровесники. Кожен з них шукав підробітку, знав, що у житті має давати собі раду сам. Повернувшись на батьківщину, Софія кинулась у життя з усім завзяттям молодості, палкої вдачі та вольового характеру. Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла якнайшвидше досягти кращого життя. Прагнула всього навчитися, про все дізнатися. Вивчала діловодство, відвідувала учительську семінарію і курси крою та шиття при найстаршому львівському кооперативі «Труд». Вступила до драматичної студії й успішно дебютувала на сцені. Була красунею і мала талант, але кар’єра артистки не відповідала її незалежним вподобанням. Врешті старший брат доручив їй керівництво двох кінотеатрів у Тернополі, і ось тут її діловитість та настирливість проявились уповні — Яблонська вела бухгалтерію, добирала фільми, домовлялась за виготовленням афіш, розміщення реклами, музичне озвучення кінофільмів... Справа дала прибуток, і Софія отримала кошти для поїздки за кордон.

1927 р. Софія Яблонська виїхала у Францію. Вродлива двадцятирічна студентка — сама, без опіки тітки чи брата... Можна уявити, що говорили між собою про неї сусідки та знайомі — добропорядні пані та панночки з

Наука / Science

47 Kolo №5

галицької провінції. Але що чекало на неї в Галичині? Через кілька років мусила б вийти заміж за першого-ліпшого, хто захотів би взяти дівчину без коштів і з родини, що «заплямувала» свою репутацію поїздкою в Росію. Чи мало її життя стати повторенням батькових невдач? Як у фільмі із шаблонним сценарієм... У Парижі Софія пробує зніматись в кіно, але швидко нудиться одноманітною процедурою зйомок. До того ж обмеженість коштів не залишає їй часу на довге очікування результатів роботи. Інтуїтивно знаходить те, що найкраще відповідає її природним нахилам: достатньо самостійна праця у зніманні документальних фільмів. Невдовзі опановує операторський фах, виявляє свій хист у художній фотографії. І ще один випадок допоміг визначити напрямок її подальших захоплень: в Парижі Софія познайомилася з письменником і мандрівником Степаном Левинським. Він пробудив у неї зацікавлення до культури Сходу, став її добрим другом на все життя. Але у свою першу подорож Софія Яблонська вирушила до Північної Африки. На замовлення однієї з французьких компаній кінопрокату вона мала зняти документальний фільм про Марокко. Поїздка дала багато нових вражень: екзотична природа і примітивні житла тубільців, їхній барвистий одяг і самобутні звичаї — все викликало у Софії захоплення. У старому Маракеші з даху одної оселі спостерігала, як вирує життя в місті — безугавне, загадкове для стороннього. Знімала це на кінострічку. Шукала знайомств з місцевими жителями, бо прагнула їх зрозуміти. Її усмішка, щирість викликали довіру, а знання французької та італійської мов допомагало порозумітись. Близька подруга Яблонської і перекладач її творів французькою мовою Калитовська у свої спогадах пише, як по-різному сприймали Марокко Яблонська і Ольга Кисілевська. Перша з них бачила сліпуче сонце і розкіш природи, яскраве, мінливе, небуденне життя. Коли під впливом вражень Яблонської у Марокко поїхала Кисілевська, то їй відкрилося зовсім інше: бруд, мухи, голодні діти, нужденне життя — і вона писала про це Софії, з якою вела приятельське листування. «Яблонська часто сміялася, згадуючи ту песимістичну подорож Кисілевської» (Сучасність, 1971, Ч.5 – С.53). Цей епізод вдало підкреслює одну з основних особливостей вдачі Софії — бачити в житті прекрасне. Вона свідомо орієнтувалась на життєрадісне сприйняття дійсності. Марокко став темою не тільки перших фільмів Софії, а й її перших спроб пера. Писала репортажі про те, що бачила в цій країні, і надсилала їх у Галичину в журнал «Нова Хата». Цей журнал почав видаватися у Львові з серпня 1926 р. Призначався він для інтелігентного жіноцтва, ставив перед собою завдання плекати домашню культуру шляхом пропагування українського мистецтва, зокрема народного. На той час це була смілива ідея — писати про цінність і здобутки українського мистецтва в державі, де панівною була польська культура. Ця «смілива» ідея реалізувалась редакцією журналу тактовно, на належному інтелектуальному рівні, з високим художнім смаком. Видання, як змістом, так і зовнішнім виглядом, претендувало на європейський рівень, не раз отримувало нагороди на міжнародних оглядах преси, було відоме за кордоном своїми ілюстративними матеріалами, розділом мод та ручних робіт. Очевидно, Яблонська не раз тримала в руках випуски популярної серед українських емігрантів «Нової Хати». І зацікавилась виданням.

Наука / Science Kolo №5

48

Організували «Нову Хату» жінки, жіночим був колектив редакції, і проблеми, що обговорювались на сторінках видання, так чи інакше торкались сторін життя української жінки. На той час у галицькому суспільстві питання рівноправності стояло гостро, і преса, передусім жіноча, надавала важливого значення висвітленню цієї багатоаспектної проблеми. За віком Софія Яблонська належала до покоління молодих жінок, що прагнули увійти в недоступний для їх матерів і бабусь світ суспільно-громадського життя — політики, мистецтва, науки, і стати там на рівні з чоловіками. Їй, дочці галицького священника, очевидно, це вдавалось… Для журналу було престижно представити громадськості молоду українку, що ствердженням своєї самостійності сягнула аж міжнародних теренів. У березневому номері «Нової Хати» за 1930 р. почали публікувати репортажі Софії Яблонської з Марокко. Друкували їх у супроводі якісних фотографій авторки. Це було задумано дуже вдало: захоплюючі розповіді молодої мандрівниці і майстерно виконані нею ефектні ілюстрації до них. Яблонська розповідала про далекі країни, про пригоди і небезпеки, що їх переживала і поборювала з гідністю впевненої в собі жінки, з достойністю інтелігентної людини. Була в захопленні від краси і різноманітності всього, що бачила, намагалася зафіксувати словами не тільки своє оточення, а й — передусім — усі порухи своєї душі. З тих репортажів вимальовувалася особистість Софії — внутрішній світ, яким жила в ті роки. Щирою усмішкою відкривала серця, вабила розумом і шляхетним поводженням, привертала до себе людяністю. Чи справді не боялася серед чужомовних, іншовіруючих і таких різних людей? Не лякалася зустрічей із дикими звірами в джунглях, зміями в пустелі, не боялася спраги під пекучим сонцем, голоду серед немилосердних тубільців? Ні, не була такою відважною, лиш називала себе «відчайдухою». Влучно. Розуміла, що грається з вогнем, постійно відчувала небезпеку. В одному з листів до редактора «Нової Хвилі» Лілії Бурачинської, що зберігаються у Львівському історичному архіві, писала про непевність, що підстерігає її в «експедиціях» (так називала свої подорожі). Якщо довго не буде від неї листа, просила поставити свічку у церкві Юра. Може, трохи кокетувала незвичайністю своєї професії… Жила ніби у фантастичному світі, де мрія та реальність стоять поруч: думала про здійснення навколосвітньої подорожі через Китай, Японію, Таїланд, через моря та океани… (Париж, 11.11.1931) Чи звертала Яблонська в той час увагу на таку особливість свого становища, як статус європейки в колоніальнозалежних країнах? Державні власті були зацікавлені в хорошій рекламі і охоче сприяли співробітниці французької кінофірми; представники місцевого населення бачили в ній впливову і, очевидно, дуже багату жінку вищої білої раси. Чи помічала Софія, якою надійною опорою були для нею закон і традиція цієї малозрозумілої ще державної системи? Можливо… Але була переконана, що своїми успіхами завдячує передусім своєму ентузіазму, чарам молодості та інтелекту. Кореспонденції з Марокко лягли в основу першої книжки Софії Яблонської «Чар Марокко». Вийшла у світ 1932 р. коштом товариства ім.Т. Шевченка у Львові. І відразу викликала сенсацію. По-перше, це та Яблонська, що сама поїхала у Париж? У польській пресі з’явилась стаття з двозначними натяками… По-друге, хіба жінка зможе так написати? Ну, може вона там щось і писала, але хтось мусив те добре доправити… Тоді згодились опубліковані в «Новій хаті» репортажі з Марокко. На захист молодої письменниці

Наука / Science

49 Kolo №5

стала українська преса, зокрема тодішня критика. Уже авторитетний на той час М. Рудницький опублікував у «Ділі» схвальну рецензію на книжку Софії Яблонської: «Барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головне стиль: він, і тільки він, є виявом таланту» (1932 – 28 січ.) У «Жіночій долі» відгукнулась на опублікування «Чару Марокко» письменниця Дарія Віконська (І. Федорович-Малицька): «Це її перший твір. Проте оця перша книжка зраджує справжній, уже зрілий талант вродженої артистки-письменниці, людини, для якої словесний вираз є органічною конечністю і тому сугестивний, чаруючий» (1932 – ч.4). Підтримали Яблонську українські жіночі кола, молодь. «Чар Марокко» порівнювали з подихом свіжого вітру з-над моря… З Франції написав у польський «Expres» директор Товариства ОпторгЮнан-Фу Жан Арден. Він вважав своїм обов’язком вступитися за честь жінки, яку добре знав і поважав, яка на замовлення його фірми знімала кінорепортажі в Марокко, а тепер працювала на Далекому Сході. Отже, коли в Галичині вирували пристрасті навколо книжки «Чар Марокко», Софія Яблонська була вже в Китаї. Жила у приморських містечках, знімала документальні фільми, а також рекламу для місцевих торговельних компаній. Таким чином хотіла заробити гроші, щоб здійснити свою мрію про кругосвітню подорож. Брак коштів змушував її до повернення в Європу, але «я бурикалася так довго, аж зустріла щасливий вітер, який поніс мене в напрямку, до якого рвалися мої мандрівні крила. У Хіни. І замість на пароплав вилізла на авіо, що летів в понад сто тисяч хребтів Юнанських гір», — пише Софія в листі до Л. Бурачинської (Китай, 2.07.1932). Можна собі уявити: жінка на літаку років перельотів Екзюпері… Саме на рубежі 30-х він водив авіо на поштово-повітряній лінії з Франції у Північну Америку. Щось спільного є і в їхніх характерах… А тоді Яблонська отримала очікуване замовлення від однієї з кінофірм, і це дало їй кошти та певні транзитні привілеї для подальших мандрівок. Перераховувала в листі назви міст і островів, які планувала відвідати: Джібуті, Цейлон, Сайгон, Гюе, Ганой, Тонкін, Юнан, Ангкор, Сіям, Малаї, Ява, Балі, Таїті… Передбачала, що подорож займе років два-три. Не можна порівняти сучасну туристичну поїздку на комфортабельному лайнері з подорожами Софії Яблонської. То був початок 30-х років: кораблі, на яких вона мандрувала, сьогодні, в кращому випадку, стали музейними експонатами, авіо тільки починало розвиватись. Для Яблонської подорожі не були розвагою — в «експедиціях» вона фотографувала, знімала документальні фільми і рекламу, допрацьовувала свої рукописи. Знайомилась з цікавими людьми, вивчала культуру та побут різних народів і народностей, спостерігала рідкісні явища природи, цікавилась рослинним світом, зокрема вирощуванням сільськогосподарських культур. Подорожі були необхідною умовою її праці. Але, водночас, можна собі уявити, які далекі горизонти і перспективи розвитку світогляду відкривав перед нею океан та екзотичні країни, як стрімко розвивалась вона духовно, збагачувалась емоційно… Серед листування Софії Яблонської збереглася невеликого формату карта світу, на якій червоним чорнилом накреслено павутинки переїздів Яблонської з Індокитаю у Північну Америку, Австралію, на тихоокеанські острови, до американського континенту… Ці позначення, очевидно, зроблені рукою самої мандрівниці. До конверта на адресу «Нової Хати» приклеєно два маленькі фотознімки: зблизька — обличчя молодої дами, задивленої у воду океану, і, з віддаленої перспективи, — Яблонська, одна як зернинка, на тлі пірамід в Каїрі.

Наука / Science Kolo №5

50

Під час своїх переїздів Яблонська працювала над новою книжкою, що мала називатися «Далекі обрії» і охопити матеріал з її кругосвітньої подорожі. На кінець 1932 р. була готова третя частина запланованого рукопису, і вона розраховувала опублікувати її знову у «Новій Хаті». Не сумнівалася в тому, що отримає підтримку і гарну рекламу в Галичині, адже її «Чар Марокко» викликав там бурхливу реакцію. Софія пам’ятала, які блискучі відгуки отримала на свою першу книжку, зокрема від М. Рудницького, але вже забула ущипливі зауваження на свою адресу. Планувала розпочати публікацію «Далеких обріїв» у перші місяці 1933 року, однак несподівано для себе отримала від редакції журналу відмову. У поясненні Л. Бурачинська висувала умову пересилки закінченого рукопису. Яблонська була так вражена цим «непорозумінням», що не спромоглася навіть приховати, наскільки їй прикро. «Життя мене вже не раз здивувало та не раз вже зтрясло мій молодий ентузіазм, наче білий цвіт у яблуні, але не менше загартувало тим мою витривалість. Шкода?! Безумовно, що шкода — але на потіху навіть часу мені брак, щоби лити сльози та топитися у жалях. Життя моє таке активне, що коли не з боку літератури, то з інших галузок моєї активности, хоч нишком, а все-таки я викраду у нього кілька вдоволень та заохот до нових зусиль», — писала вона у листі до редактора журналу (Ханой, 7.02.1933). Ще ніколи до того і опісля не висловлювалась вона про себе у листах так різко і одверто. Проте не докоряла редакторці далекого українського журналу, якої ще й не бачила ніколи, а через деякий час знов писала до неї. З подальших «настроєвих листів» до Л. Бурачинської видно, що Софія глибоко переживає свою поразку, відчуває розчарування, зневіру у власні сили, починає сумніватися, чи не впливає згубно чужорідне оточення та світовідчуття на її інтелект. Поводиться їй у цей час і матеріально дуже скрутно: живе у глухих закутках Китаю, зимує у селянській хаті без печі та комину… Розповідала, як мерзнуть руки над листом, і вона примушує себе вийти з хатини, оббігати кілька разів довкола неї, щоб зігрітись... Пізніше Софія знов отримала якийсь більш вигідний контракт, при переїздах встигала побачити щось цікаве, дещо публікувала у французькій пресі. «Далекі обрії» на кілька років стали для неї тягарем. Доправляла, відкладала і знов правила. Книжка виходила частинами: перший том у 1937 р., другий — у 1939. Не отримувала вже задоволення ні від праці над нею, ні від опублікування. Але наполегливо просила Л. Бурачинську витинати для неї всі відгуки про цей двотомник (Юканфу, 10.04.1939) 1935 р. Софія приїхала в Галичину. Хотіла відпочити після більш ніж шестирічних переїздів, побути з рідними, друзями, поправити здоров’я. Відвідала редакцію «Діла» і домовилась про видання книжки «З країни опію і рижу», рукопис якої привезла з собою. Це вже не були мальовані нашвидкоруч репортажі і враження. Нова книга розкривала письменницький талант Яблонської. Древня китайська культура, філософія викликали у неї глибокі роздуми, психологічні переживання. Книжка вийшла у світ 1936 р., а в 1937 р. Ірина Вільде так рецензувала її: «Твір-книжка, що характеризує нам авторку й життя та звичаї Китаю. Описані так живо, так переконливо, а до того скріплені світлинами, інколи такими страшними, зі справжнього життя, що місцями приходить думка, чи справді в тім самім часі, як ми ведемо спокійне, нормальне життя, десь на далекому сході матері торгують дітьми? Але ця згадка хай нас не відстрашує від книжки: вона написана з такою погодою духа, так дотепно, так сугестивно, що ми, читаючи її, стаємо на ту хвилину китайцями й так, як

Наука / Science

51 Kolo №5

і всі вони, приймаємо нещастя та щастя з якимсь фаталістичним супокоєм» (Жіноча доля, 1937. — Ч. 172) У той приїзд в Галичину Яблонська зайшла також у редакцію журнал «Нова хата». Жінки дивувалися її простому і милому способу спілкування, манерам європейської дами, її вроді. Софія зустрілась із ученицями львівської дівочої школи ім. Т. Шевченка. Потім К. Малицька писала, що у дівчаток світилися очі, коли вони слухали дивовижні розповіді п. Яблонської. Очевидно, не в одній юній голівці зародилася мрія також десь побувати. «Поїдуть-не поїдуть, але вже розбуджений в них інтерес, пересвідчення, що сильна воля, інтелігенція й меткість отворяють дорогу у далекі світи», — підсумовувала автор замітки (Нова хата, 1935 — Ч.6). Приїхала до Яблонської редактор коломийського часопису «Жіноча доля» О. Кисілевська, з якою вони листувалися довгі роки. Незважаючи на різницю у віці, мали багато спільних тем для обговорення. Софія скаржилась, що вже шість років не бачила снігу, зими. Вболівала, що в Галичині стало жити ще важче — нужда в селі; у місті люди не можуть знайти заробітку. Повідомила, що поїде знов у Китай, але вже іншою дорогою — через Росію, Манчжурію, Японію. Призналась, що виходить заміж… Він француз, служить у одній із спільних торговельних фірм в Юканфу. Цей рубіж змінює кожну жінку, а Софію буквально підмінив. Стала зовсім іншою. Розуміла це, не приховувала, а визнавала одверто. Іншим став її спосіб життя, змінилось коло зацікавлень. Її більше не вабили мандри, лиш затишок сімейного життя. Свій побут молодої господині описала в листі до О. Кисілевської, опублікованому в ч. 22 за 1935 р. часопису «Жіноча доля». Розповідала про те, що на пустирі засадила городець і розбила квітник, вчить слугу-китайця роздоювати корову (бо в Китаї корів використовують тільки як тяглову силу), що зробила креслення і столяр має за ним виготовити масничку (будуть мати своє масло!), показує китаянці, як вишивати український рушник. І, звичайно, розповідає про свого чоловіка Жана Удена так, як розповідає кожна закохана жінка: що називає його по-українськи Іваном, годує борщем, варениками, пече для нього солодкі пиріжки і вчить українських слів. Софія ніколи не висловлювалась як емансипантка, а тепер, одружившись — цілком поринула у хатні жіночі справи. Вільно висловила свої думки у листі-відповіді на анкету «Нової хати» у 1938 р. Тоді редакція журналу звернулась до галицьких письменниць з питанням про те, як вони поєднують творчу працю з буденними обов’язками. Яблонська-Уденова одверто призналась, що з того часу, як одружилась, перестала писати. Якихось очевидних перешкод для продовження літературної праці немає, але весь час забирають хатні справи. Несподівано для неї самої «звідкись там прокинувся приспаний

Наука / Science Kolo №5

52

дух газдині». Уже зробила «масу уліпшень у господарстві», насадила мальв, соняшників, ромену в городі. Свій обов’язок бачить у створенні затишку для чоловіка. «Не можу — не можу, напримір, бачити, як «він» по вісьмох годин бюра йде сам-самісінький на прохід, або для забиття часу до клюбу на карти! Таким чином замість родинного життя я йому створила хату, що її по бюрі краще уникати, бо там «жінка пише»!!!...» І, поруч з цими численними знаками оклику і крапками недомовленого, твереза як протяг думка: «…родинне життя ставить жінку віч-на-віч із буденщиною, що її вона мусить ”перетравити” самостійно, коли хоче дати своїй хаті безжурну та затишну атмосферу» (Нова хата, 1938, — Ч.1). В одному з номерів сучасного канадського журналу для жінок вміщено фотографію Уденів: тендітна, як статуетка із східної порцеляни, Софія на тлі атлетичної постаті Жана. Вона посміхається. За плечима в обох мальовничий лісовий пейзаж. Це, мабуть, вони вийшли на свій щоденний «прохід» у тому таємничому Юнанфу — десь коло Тібету, — що там Яблонська прожила перші роки свого подружнього життя. А у Львові лист-відповідь Яблонської викликав обурення у Ірини Вільде. Вона призналась, що почуває себе ображеною як письменниця і як жінка. Варто порівняти висловлені обома думки, щоб зрозуміти, якими різними були ці жінки (відповіді обох надруковані в одному річнику журналу «Нова хата» — за 1938 р.). Вільде так і не пробачила Софії, приховане роздратування чи, може, й заздрість відбились у її репліках на адресу Яблонської, коли писала до редакції журналу. Жіночі зацікавлення Софії Яблонської повернули її творчість у інше русло. Пише серію кореспонденцій «Ніколи не запізно» (називає її також «ради Кльодін»), присвячену догляду жінки за своїм здоров’ям та зовнішністю. Делікатно запитує у листі до Л. Бурачинської, чи ця тема відповідає планам журналу. Пояснює, що поради з дієтології, гімнастичні вправи, які вона описує, по своїй простоті є доступними навіть для сільських жінок, а в корисності їх кожна зможе переконатися сама. Адже від самопочуття жінки, її привабливості залежить і її щастя… І тут у Софії проривається кілька рядків про особисте — може, затаєне щось від усіх, а може, це тільки жіночі емоції: «Повірте мені, бути щасливою — це найважніше завдання жінки. Це відбивається на її оточенні, її очах, у ході. Але треба вміти бути щасливою. Треба боронити цього. На наше щастя з кожного кута чатує стільки різних мар. Може я знайшла спосіб — живу у найліпшій згоді з усіма марами — всміхаюсь до них, йду до них назустріч, від чого не я, а вони втікають» (Юканфу, 3.04.1935). Одружившись, Яблонська живе у достатку. В одному з листів ввічливо дякує редакції «Нової хати» за те, що кілька років мала можливість отримувати журнал, пише, що надалі не хоче обтяжувати бюджет видання і просить прийняти від неї передплату. Звертається до Л. Бурачинської з проханням підібрати для неї десяток плит з українськими піснями і танцями, відправити їх у Китай як кришталь, а рахунок переслати на адресу її матері Модести Яблонської у село Гребенів. Очевидно, кошти чоловіка дозволили Софії надати немалу допомогу рідним у Галичині, тому мати була спроможна сплатити її рахунок.

1939 р. у бібліотеці «Діла» вийшла, нарешті, друга частина «Далеких обріїв» Софії Яблонської. Того ж року вона з чоловіком приїхала в Галичину. Приймали її з тріумфом — захоплюючі твори, неординарна особистість

Наука / Science

53 Kolo №5

письменниці і, не в останню чергу, її вдале одруження розтопили недовіру і стриманість. У переповнених залах ділилась Яблонська своїми спогадами, розповідала про далекі країни, в яких їй довелось побувати. На короткий час поїхала з чоловіком у Карпати, щоб показати йому красу наших гір і самій відпочити — збиралась вдруге стати матір’ю. Коли повернулась у Китай, де мав продовжувати службу її чоловік, отримала від львівського жіноцтва у подарунок ляльку в гуцульському строї. Перші роки війни Удени перебули в Китаї. Софія цілком присвятила себе вихованню дітей. Намагалася дати їм усе необхідне для здорового розвитку організму — тут не раз знадобились їй передані батьком знання з медицини та гомеопатії. Здоров’я самої Софії в ці роки різко похитнулося — давалося взнаки довгорічне перебування у невідповідному кліматі. У 1946 р. Китай звільнився від колоніальної залежності й Удени переїхали у Францію. Жили спочатку в Турині, а потім у Парижі. У ті роки Софія працювала декоратором — це заняття найбільше відповідало її тодішнім зацікавленням. У своїй паризькій квартирі створила красу і затишок, кожна дрібничка була продумана і підібрана зі смаком. На початку 50-х рр. на Яблонську впали тяжкі удари. Помер її друг С. Левинський, потім — мама і улюблена сестра Оля. Алжирська війна назавжди забрала її первістка — народженого 8 березня 1938 року Богдана-Мішеля. У 1955 році помер її чоловік. Рік перед тим Удени відвідали острів Нуармутьє. Одна місцевість так припала до вподоби Жану, що він сказав, що хотів би тут жити. Софія запам’ятала його слова, по клаптику викуповувала землю. Але вже без чоловіка переїхала жити на острів. Серед лагідних, порослих соснами пагорбів побудувала віллу за власним проектом. Вибрала вандейський архітектурний стиль, дещо оновила, щось додала із рідних мотивів. Вийшло так вдало, що потім приймала замовлення на проекти, а один із її будинків комісія архітекторів відзначила зірочкою, як художню цінність на острові. За кресленнями Софії були приготовлені для її вілли деякі меблі: тесаний з грубих дощок стіл для кухні і лава (як в хаті батька), плетені з лози крісла. Найбільше праці забрав у неї город, бо солончакова земля не давала врожаю. Не раз у кошиках і целофанових мішках Софія приносила родючу землю з лісу, необжитих дюн. Згадувала при тому невтомну працьовитість китайців… і впертість українців. Заклала садок, розбила город, понасаджувала квітів. І таке це все було доглянене — розкішне і соковите, — що друзі називали її садибу царством Атлантиди. У 70-ті рр. написала повість «Розмова з батьком», в якій поверталася до свого дитинства, своїх витоків. Очевидно, з відстані прожитих років хотіла осмислити минуле. Працювала над оповіданнями — також про своє дитинство. Надалі була ясна душею і відкрита для людей. Взимку працювала літературно (мала на кілька років наперед складений план), літом приїжджали сини з внуками і дім наповнювався гамором. Навідувались друзі. Вечорами всі збирались на веранді. Господиня з коротким сріблястим волоссям, у чорних з блискучого китайського шовку штанях розливала амарантовий пунш. Розмовляли, читали вголос художні твори… На старші літа Софія Яблонська зберегла міцність і енергію. Вміла підліковуватися травами, багато ходила, працювала фізично, плавала у морі з ранньої весни до пізньої осені. Щороку у квітні вибиралась в Швейцарію: на

Наука / Science Kolo №5

54

сніг — лижі, ковзани. Весною 1971 р. зібралась в дорогу, як вже звикла. Вранці морський відплив відкрив стару, ще з років римської імперії прокладену дорогу на континент. Тільки двічі на день — рано й увечері — під час відпливів проступала вода. Вже й підсихало. Софія сама вела машину по дорозі до Парижу. Виїхала бадьора і впевнена, залишила на господарстві вірну Марту і улюбленого собаку Соля. Але щось з нею сталось… врізалась у великовантажну машину. Це був кінець її життя. Друзі Софії Яблонської пишуть у спогадах, що її життя не могло закінчитися не трагічно. Настільки стрімкою вона була: беззастережно віддавалася кожній роботі, відчуттю, задуму. «Кожну річ, яка вимагала зусилля, вона зустрічала з радістю і вдячністю. Вона любила кожне напруження, кожне зусилля; здавалося, що вона сама шукала перешкод, щоб їх перебороти та пережити почуття людської вартости і спроможностей» (Сучасність, 1971 — Ч.5). Посмертно стараннями Марти Калитовської вийшли закордоном книги Софії Яблонської «Дві ваги — дві міри» (1972), «Книга про батька» (1977), перекладено французькою мовою «Чар Марокко» (1973). Залишилися папки рукописів, цікаве листування з людьми різних кінців світу. Залишилась дерев’яна різьблена мищина з написом українською «Чим хата багата — тим рада», збірка «Кобзаря», гуцульська лялька з Галичини… ПЕРЕДРУК 1. Передирій В. Світ Софії Яблонської / В. Передирій // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http://divczata.org/ua/articles/valentina-peredirii-svit-sofiiyablonskoi.html.

2. Передирій В. Світ Софії Яблонської-1 / В. Передирій // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http://divczata.org/valentina-peredirii-svit-sofii-yablonskoi-1.html.

Орієнталістська орієнтація Агатангела Кримського КОВАЛЬ Ната

Розмірковування над проблемою міжнаціональних взаємин завдяки дослідженню та аналізу сходознавчих праць А. Кримського, написаних під час його подорожі наприкінці ХІХ ст. до Лівану та Сирії («Листи з Лівану та Сирії»). Ключові слова: орієнталізм, ітер, ходіння, апокриф.

Pondering the problem of international relations through the study and analysis of oriental works of A. Crimean written during his travels in the late nineteenth century to Lebanon and Syria («Letters from Lebanon and Syria»).

Keywords: Orientalism, iter, walking, apocrypha.

Наука / Science

55 Kolo №5

Коріння жанру «подорожі» ― у міфах та фольклорі, де мандрівка героя була йому ж і випробуванням (міфи про Геракла). Етноцентричне просторове сприйняття визначило деякі типи сюжетів про мандри: міфічна подорож у потойбічне царство (Гільгамеш вирушає на пошуки безсмертя, Орфей шукає померлу Евридіку, Вяйнямейнен, герой фінської «Калевали», виносить звідти млин щастя і достатку); мандри сушею й морем (похід аргонавтів за золотим руном у Колхіду, шлях Одіссея на рідну Ітаку, подорожі Ойсина в ірландських саґах, повісті про походи Александра Македонського, розшуки Рамою своєї викраденої дружини Сіти у «Рамаяні»); екскурсія утопією ― неіснуючою країною з ідеальним суспільним устроєм (Атлантида у працях «Тімей» і «Крітій» Платона), подорож як сюжетно-композиційна основа творів, що мали мистецький, суто фікційний статус («Золотий осел» Апулея, чудесні пригоди Сіндбада, вміщені в XI ст. до арабського збірника «Тисяча й одна ніч»); документальна подорож в історичних, політичних, географічних текстах («Історія» Геродота (V ст. до н. е.), «Записки про Галльську війну» (І ст. до н. е.) Юлія Цезаря, «Географія» (І ст.) Страбона, «Германія» (І ст.) Тацита) та ін. Вперше у писемній формі подорожі з’явилися у Стародавній Греції і називались «periodos ges», вони проіснували до ІV ст. н.е. Натомість подорож з чітко окресленими літературними елементами з’явилася значно пізніше, її зразком був ітер ― поетичний опис мандрівки. До найвідоміших історій про мандри можемо зарахувати «Одіссею» (VII ст.) потенційного авторства Гомера. Тут чи не вперше у світовому письменстві дорога концентрує навколо себе сюжет і текстову канву. Із плином часу з’явилися подорожі з певною метою, які були пов’язані з торгівлею, дипломатичною і науковою діяльністю, військовими справами та релігією. Оскільки кожна релігія мала свої святі місця, це спричинило появу в літературі паломницької прози [пол]. Різноманітні ходіння, які були досить популярними в давній українській літературі, що оповідали про подорожі їхніх авторів-прочан до місць релігійного поклоніння («Житіє і ходіння Данила, Рускої землі ігумена» (ХІІ ст.). Або апокрифічне «Ходіння Богородиці по муках» (ХІІ ст.), де Мати Божа подорожує до пекла разом із архангелом Михаїлом, який розповідає їй, за що мучаться грішники. Епоха Відродження, великих географічних відкриттів, колоніальної експансії ще більше розширює тематичні виднокола й арсенал наративних форм жанру «подорожньої літератури», дбає про дедалі докладніший та мальовничіший опис особливостей певної місцини (географія, етнографія, історія, природа). Міфо-казкове поволі змінюється документальним, оскільки з’являються книги мандрівників ― бортовий журнал Христофора Колумба, «Коротка історія зруйнування Вест-Індії» Бартоломея де Лас Касаса, листи Амеріґо Веспуччі, щоденник А. Пігафетти, «Книжка про розмаїтті світу» (1298) Марко Поло, «Ходіння за три моря» (1468-74) Афанасія Нікітіна та чимало інших. В подальшому жанр подорожі широко використовується письменниками, про що свідчать численні книги про мандри: Сервантес «Дон Кіхот» (1605-15), Д. Дефо «Робінзон Крузо» (1719), Ш. Л. Монтеск’є «Персидські листи» (1721), Дж. Свіфт «Мандри Гулівера» (1726-7), Вольтер «Кандід» (1759), Ж.-Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза» (1761), Л. Стерн «Сентиментальна подорож Францією та Італією» (1768), А. Радіщев «Подорож із Петербурга в Москву» (1790),

Наука / Science Kolo №5

56

К. де Местр «Подорож навколо моєї кімнати» (1794), Н. Карамзін «Листи російського мандрівника» (1801) Ґете «Італійська мандрівка» (1816-1829), А. Пушкін «Подорож до Арзрума» (1835), Жорж Санд «Листи мандрівника» (1834-1836), Ж. де Нерваль «Подорож на Схід» (1851), Г. Мелвіл «Мобі Дік, або Білий кит» (1851), Р. Л. Стівенсон «Мандрівки з ослом» (1879), А. Чехов «Острів Сахалін» (1893-1894), О. Гакслі «Через Мексиканську затоку» (1934) і Т. Хейєрдал «Подорож на Кон-Тікі» (1950), а також фантастична література про подорожі до інших галактик. Серед української мандрівної літератури, після літописів та ходінь, назвемо «Енеїду» (1798) Івана Котляревського, літературу прочанського штибу, як от автобіографічна книжка Василя Григоровича-Барського «Мандри святими місцями Сходу з 1723 по 1747 рік», «Листи з Парижа» (1864) Марка Вовчка, «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» (1874) Панаса Мирного чи «Листи з чужини» Ярослава Окуневського, опубліковані на рубежі віків. В українській практиці подорож на Схід, а не на Захід мала особливу романтику, а разом із тим і місію ― відкрити українське бачення Сходу з його іншими традиціями, менталітетом та багатою літературою. Сьогодні поняття Схід та Захід розуміють як символи, які вказують на наявність в світі значних за обсягом культурно-цивілізаційних комплексів. Поняття «Схід-Захід» є, переважно, світоглядними, культурними і політичними, а не географічними. Їх розподіляють принаймні два моменти: різниця в розумінні оточуючого світу і його взаємозв’язків: відмінності у влаштуванні власного життя (розуміння смислу життя, справедливості, долі, місця праці, дозвілля тощо). Довгий час Схід означав в основному Близький Схід, отже, наука про Схід (орієнталізм) у ХІХ ст. охоплювала переважно арабістику, тюркологію, іраністику та семітологію [6]. Проте орієнтальне не розподілялося на арабське, перське, афганське, турецьке, індійське чи ісламське, а було просто «Сходом». Для поглиблення знань з орієнталістики, вдосконалення розмовної арабської мови і для роботи над арабськими рукописами українського мовознавця Агатангела Кримського у 1896 р. було відряджено на два роки до Сирії та Лівану [6]. У Бейруті А. Кримський перебував з 2 листопада 1896 року по 14 травня 1898 року, з 3 липня 1897 року по 18 жовтня 1897 року перебував у Шуейрі [6]. У Бейруті молодий сходознавець оселяється в родині простого араба, працює в арабських рукописних бібліотеках, вивчає живу народну мову, збирає фольклор, а також купує давні рукописи, унікальні книги, намагаючись запастись матеріалом для майбутньої роботи. У цей період життя А. Кримський писав розлогі листи додому з детальними описами всього побаченого і почутого. Усього за бейрутський період, за своє двадцятимісячне там перебування, він написав додому близько 150 листів і ще з 30 листів написав своїм колегам ― вченим і письменникам в Галичину і в Росію. Ці листи за своїм жанром не однозначні. Дослідники називають їх щоденником, а також відносять до жанру мандрів у екзотичних країнах [6]. Омелян Пріцак пише, що «Агатангел Кримський був насамперед філологарабіст та ісламіст, який був дуже обізнаний в арабській духовній та світовій літературі…» [2]. Лазаревський інститут східних мов у Москві скерував молодого вченого А. Кримського у дворічне наукове відрядження до Сирії та Лівану, які належали тоді до Османської імперії. Перебуваючи там, він не тільки вивчає розмаїття арабських говірок, а й працює в архівах, записує

Наука / Science

57 Kolo №5

казки, прислів’я, приказки, повір’я, звичаї, цікавиться взаєминами християн з мусульманами, збирає відомості про дипломатичні взаємини України зі Сходом. Глибока зацікавленість арабським світом, зокрема Сирією і Ліваном, вилилася у ґрунтовні наукові дослідження «Сирийская література», «История новой арабской литературы (ХІХ – начало ХХ века)», «Арабская поэзия в очерках и образах», орієнтальний роман-трилогію «Андрій Лаговський», «Бейрутські оповідання», поетичну збірку «Пальмове гілля». «Саме цими творами вчений наблизив до України весь арабський Схід» [6], ― підкреслює професор Михайло Веркалець. Читаючи твори Кримського, можна побачити у них не тільки екзотичний світ, а й східну філософію, естетичні смаки, звичаї, норми мусульманської релігії, можна порівняти рідне з чужим, збагнути переваги й прорахунки двох світів. Пропагуючи культуру арабів, А. Кримський збагачував культуру українського народу, сіяв вольнодумні зерна, які мали проростати визволенням сирійців і українців від багатовікового колоніального іга [15]. Листам із Сирії та Лівану належить у спадщині Агатангела Кримського окреме місце. Вони не є художнім текстом, хоча багато додають до розуміння його творчості. Як документ біографії вони, крім того, непрямим чином пояснюють натуру Кримського [10]. Ці листи писалися у формі подорожнього щоденника, автор просив адресатів ― батька, сестру Машу, брата Сіму та його дружину Марусю, ― аби вони номерували листи, щоб жоден не загубився. А. Кримський мав на думці перечитати їх та написати статтю про Схід, тому найціннішими для нього були листи до брата, адже вони були розкутішими й відвертішими. Кримський описує у своїх листах разючу іншість арабів, навіть тих, які з допомогою французької доторкнулися якимось чином до Європи: «Ходят арабы-бейрутинцы (кроме стариков) обычно в европейских костюмах, но лоск европейский ― чисто внешний, а внутри не раз ощущаешь у них дикость. По-французски болтают многие, сказал бы, большинство; но я убедился, что французящие бывают ничуть не меньшие варвары…» [3]. А. Кримський вважав, що Схід все ж потребує західного цивілізування. С. Павличко вважає, що неможливо зрозуміти листи Кримсього без перегляду серії статей про «орієнтальні краї», які мовознавець писав на замовлення О. Маковея. Російська версія вийшла 1898 року, українська ― на п’ять років пізніше (1904), і називалась «Мусульманство і його будучність». В листі до брата, Юхима Кримського, Агатангел згадує ситуацію, коли господарі побачили, що він не ходить до церкви: «Моя хозяйка заставила меня перекрестится перед ней, что бы убедиться, христианин ли я. Прошлое воскресенье я утром занимался, вдруг какая-то девочка подходит и стучит мне в окно. Я подымаю голову: «Шу битрид?» (чего тебе?) ― спрашиваю. А она: «Йаhуди» (жид) и пошла дальше. Я остался с разинутым ртом» [3]. «В последние пять дней я начал очень бесцеремонно спроваживать людей. А то ведь, ― придет в мою комнату, стоит и молча смотрит. Спросишь: чего нужно? Отвернется и уйдет (это кто поскромнее) или скажет: «так» и продолжает молча глазеть» [3], ― Кримського дратувала сім’я Атаї та місцеві роззяви, котрі приходили подивитися на чужака, лише з часом він зможе висловлювати свої справжні думки хорошою арабською. Оскільки Кримський вивчав літературну арабську мову, йому було важко порозумітися з арабами, він часто писав запитання на папері і просив відповіді на папері,

Наука / Science Kolo №5

58

вчитися мови не так вже й легко, особливо у країні з інакшими цінностями: «…каждый поросенок во дворе считает своей обязанностью при встрече со мной показывать на какой-нибудь предмет и называть его по-арабски» [3]. У своїх листах кримський часто звертається з проханням надіслати йому гроші, валянки, бо у Сирії страшенна сирість та холод під час дощів, також він не міг звикнути до відсутності чаю та звичного хліба, а ще ― гарячої страви. Заміняв ту чи іншу їжу виноградом, фруктами та бараниною, бо ж не хотів витрачати гроші на страви європейської кухні. Вивчити мову арабів неможливо, не спробувавши побути арабом. Засмучувало Кримського те, що європейця усі намагалися обікрасти, обдурити, аби видурити і без того дефіцитні гроші: «И попрошайничество тут развито до крайности. Если просят профессиональные нищие, это еще не поражает. Но здесь всякий не нищий просит» [3]. Не меншою прикрістю були християни-араби, що не відрізнялися від братів-мусульман: «Наиболее здесь неприятная сторона жизни ― это многие здешние жители ― христиане, в частности православные… Народ льстивый и нахальный, обманщики, лгуны» [3]. Не зважаючи на те, що А. Кримський важко звикав до тутешньої їжі, клімату, способу життя та людей, все ж цей край для нього був красивим, він не стільки порівнював його, як приймав те, що є: «Константинополь красив с моря, но безобразен внутри, а Бейрут и внутри красив и (чего нет нигде) ― чист» [3, с. 34], «Каменская, вероятно, сказала бы: «Эка невидаль! .., в Ницце, в Крыму ― вы найдете то же, да зато […] и без мерзкого хубза». Я так не могу рассуждать. Я чувствую, что один лишь здешний вид вознаграждает за тысячу других лишений, и привязываюсь к Бейруту» [3]. Сходознаветь частенько сперечався з російськими вчительками щодо краси Бейрута і дивувався їхній злості, коли возвеличував пальми: «Ненавидят они Бейрут и сердятся на меня, если я говорю, что пальма красивее березы» [3]. А. Кримський вподобав пані Каменську, одну з вчительок, про що писав брату, але зібрався їй зізнатися в коханні лише тоді, коли вона відправлялася додому в Росію. Судячи з таких дій та того, що він писав у листах до брата, Кримський задовольнявся життям холостяка і всього себе віддавав науці. Відомо, що повернувшись з відрядження до Москви, А. Кримський читає курс арабської мови та письменства в Лазаревському інституті, досить швидко проходить шлях від асистента до професора. Відтоді з 1900 до 1918 років він ― неодмінний секретар Східного відділу Московського Археологічного Товариства та редактор його органу «Древности восточные». У той же час він ― редактор та автор 26 томів серії «Труды, издаваемые Лазаревським институтом восточных языков» [12]. Враховуючи, що термін «подорож» визначається у період сучасності як переміщення у просторі та часі незалежно від його мети, ми характеризуємо дворічне перебування Кримського у країнах Сходу не лише як відрядження, а також як подорожування з культурно-пізнавальною метою [6]. Поетична та прозова творчість А. Кримського, підґрунтям якої була, безперечно, його подорож до Лівану та Сирії, пробуджувала інтерес в українського та російського читача до життя на Сході. Мандрівка А. Кримського до Сирії та Лівану стала йому імпульсом подальших сходознавчих досліджень, примножила авторитет вченого як педагога. Аналіз опублікованих документів, листів, статей свідчить про особливу важливість подорожі до Сирії та Лівану у пізнанні А. Кримським арабо-мусульманського регіону.

Наука / Science

59 Kolo №5

ДЖЕРЕЛА 1. Аксьонова В. Агатангел Кримський – феномен у європейській та українській культурі / В. Аксьонова // Культура / Радіо Свобода : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.radiosvoboda.org/content/article/2276061.html.

2. Кримський А. Історія Туреччини / А. Кримський ; Передмова О. Пріцака. – Київ-Львів : ОЛІР, 1996. – 288 с.

3. Кримський А. Листи з Сирії та Лівану (1896-1898). Том п’ятий. Книга друга / А. Кримський. – К. : Видавництво «Наукова думка», 1973. – 336 с.

4. Курас І. А. Ю. Кримський – видатний український учений-гуманіст / І. Курас // Іслам в Україні : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://islam.in.ua /6/ukr/full_articles/5120/ visibletype/1/index.html.

5. Кухар С. Агатангел Кримський / С. Кухар // ІА УММА : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://umma.ua/uk/persons/Agatangel_Krimskiy/16524.

6. Лутаєва Т. Роль подорожі А. Кримського до Сирії та Лівану в його науково-педагогічній діяльності / Т. Лутаєва // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2011. – № 14 (225). – С. 158-165.

7. Некласичний орієнталізм Агатангела Кримського // Блог Михайла Якубовича : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://risu.org.ua /ru/index/blog/~mykhaylo/46318/.

8. Останіна Г. Схід очима Агатангела Кримського / Г. Останіна. – Вісник Черкаського університету, 2012. – № 38 (251). – С. 32-40.

9. Павленко Ю. Подорож як спокуса письмом, письмо, як спокуса мандрівкою / Ю. Павленко : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_ Gum%20/Sls/2009_6/21.pdf.

10. Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського / С. Павличко. — К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. – 328 с.

11. Пріцак О. Агатангел Кримський. У 120-і роковини народження / О Пріцак // Мистецька сторінка : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// storinka-m.kiev.ua/article.php?id=510.

12. Семотюк О. Агатангел Кримський – орієнталіст / О. Семотюк // Волинь філологічна: текст і контекст. А. Кримський у контексті української та світової культури : Зб. Наук. пр. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2006. – С. 67-73.

13. Тарасова М. Фізика та метафізика Агатангела Кримського / М. Тарасва // Історія / Gazeta. dl.ua : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua /history/fizika-ta-metafizikaagatangela-krimskogo-.html.

14. Тетеріна О. Художній переклад в орієнталістиці А Кримського / О. Тетеріна : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://chtyvo.org.ua/authors/ Teterina_OB/ Khudozhnii_pereklad_v_oriientalistytsi_A_Krymskoho/.

15. Шейхо К. Сирійсько-українська взаємозацікавленість : історичний, літературний, журналістський аспекти / К. Шейхо. – Львів, Вісник Львівського університету. – Серія «Журналістика», 2007. – Вип. 31. – С. 267-279.

16. Щур О. Довгі дороги літератури / О. Щур // Тиждень : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://tyzhden.ua/Culture/28876/PrintView.

Світи і подорожі Наталени Королевої МИХАЙЛІВСЬКА Наталія

Наука / Science

Описано пізнавальні краєзнавчі та етнографічні аспекти біографії і творчості письменниці Наталени Королевої. Ключові слова: Наталена Королева, література міжвоєнного періоду, історія, етнографія. Описано пізнавальні краєзнавчі та етнографічні аспекти біографії і творчості письменниці Наталени Королевої. Ключові слова: Наталена Королева, література міжвоєнного періоду, історія, етнографія.

Kolo №5

60

Українські письменники, яким довелося жити в першій половині ХХ-го століття — періоді величезних світових катаклізмів, коли мільйони людей волею чи неволею покинули рідний дім, а найпоширенішою абревіатурою стало «діпі», — не раз опинялися у найвіддаленіших куточках світу, від найкрайнішого Далекого Сходу до найглибшого Далекого Заходу, і переживали найдивніші біографії. Але навіть на фоні такої епохи постать і доля авторки «Легенд старокиївських» виглядає дуже екзотично і незвично. Вже саме ім’я!

— схоже, що вона взагалі була єдиною Наталеною у світовій літературі. Насправді ж це тільки невелика частина повного імені. Хочете довідатися? Будь ласка: по матері – Лячерда (Лясерда) де Кастро Мединаселі (Медина Челі) Фернандес де Кордоба і Фіґероа (іспанською матір Наталени звалася Maria Clara de Castro Lacerda Fernandes de Cordoba de Medinaceli y Figeroa). По батьку – Дунін-Борковська (батько – граф Адріан-Ґеорг-Юрій). Герб з материнського боку: Кастильська Вежа і Арагонський Лев, з батьківського – Білий Лебідь. Перший шлюб – з князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем. Другий шлюб – з письменником, художником і видавцем Василем КоролівимСтарим. Думаєте, це складно? Тоді ось ще й імена: Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена. В різні періоди життя її називали також Ноеллю, Неджмою, Наталією. Однак не плутайте звичайну Наталію з екзотичною Наталеною, дуже шанованою в гірських областях Іспанії святою пастушкою, що народилася саме на Різдво. До цього ще додам, що починала друкуватися наша героїня під іменем К. Валевська, а документи їй виписували також на прізвище Ковалевської. Переважно ж ми її знаємо як Наталену Королеву, що поповнила і так помітну в українській літературі групу письменниць-чужоземок з незвичайними псевдонімами (у випадку Наталени це не псевдонім, але менше з тим), як от, хоч би, Марко Вовчок чи Патриція Килина. Її літературна доля була досить нерівною: то вона виблискувала зіркою першої величини, здобуваючи премії та відзнаки і служачи об’єктом здогадів то пересудів, то про неї на довгі роки – десятиліття – забували. Може, тому що ця письменниця ніколи не була прапором жодної політичної сили і не творила зразків для наслідування та виховання чергової генерації (хіба що генерації поціновувачів справжньої літератури). Натомість мала репутацію автора елітарного, не для всіх. Сюжети її творів непрості і вимагають для свого розуміння доволі високого рівня вступних знань, мова складна і навіть дещо неприродна, аж ніяк не для читання в поїзді.

Наука / Science

61 Kolo №5

Одна з перших публікацій про неї, що з’явилася саме після такого періоду забуття й замовчування, називалася «Королева, що ходила в інші світи» [9]. Але насправді у світи їй ходити не треба було, вона вже народилася громадянкою світу і залишалася такою до останнього свого дня. Мені б не хотілося, та й змоги нема, переповідати всю її непросту біографію, вона й сама це робила, і вийшло цікавіше за будь-який роман. В жодному випадку не варто приймати всі деталі цієї біографії дослівно: по-перше, існує кілька її версій, що описують нерідко взаємовиключні обставини, по-друге, просте співставлення Наталениних описів з реальною історією вже дає змогу відсіяти певні епізоди, які кочують з одної присвяченої їй статті до іншої. Наприклад, Лячерди, предки Наталени по материнській лінії, аж ніяк не були потомками гранадської принцеси, як це стверджується в повісті «Предок». Її перший чоловік, Іскандер Гакгаманіш ібн Куруш, зовсім не командував відомою з історії Першої світової війни Дикою Дивізією і навіть не значився серед вищого офіцерського складу цього доволі дивного військового формування (про Іскандера як командира Дикої Дивізії пише, зокрема, Юрій Винничук у цікавій статті «Інакший світ» [1]). Євгеній де Кастро, відомий португальський поет, новатор в царині літературі, якого Наталена називала своїм родичем, можливо, таки й дійсно був якось з нею споріднений, але ніколи не був португальським прем’єр-міністром та й взагалі політиком,— всупереч тому, що згадував Наталенин чоловік, В. Королів-Старий у біографічній повісті «Згадки про мою смерть» [8]. А, разом з тим, ця суперечлива біографія несподівано відкриває перед нами такі глибини й забуті сторінки європейської історії, що аж забиває подих. І це ті сторінки, про які не пишуть в популярних довідниках, вони переважно є маловідомими за межами тих територій, яких стосуються. Вигадати їх аж ніяк не можна. Схоже виглядає справа з численними натурними — пейзажними, етнографічними, урбаністичними описами, так щедро розкиданими в Наталениних творах. В них легко знайти численні неточності чи то у правилах вимови іноземних — іспанських, арабських, перських, португальських – слів та виразів, чи у назвах різних екзотичних страв або частин одягу, а, разом з тим, тисячі інших деталей, про які можна довідатися тільки тоді, коли спостерігати за ними довго, і то очима аж ніяк не туриста, які свідчать про глибоке заглиблення в те життя, яке описується. Тому можна і треба писати про подорожі Наталени, вони введуть нас у чудовий, дещо прихований під всіма можливими напластуваннями, світ справжньої старої Європи. Того континенту, який є духовною батьківщиною нас всіх, де б ми не жили, і який завжди був відкритим для всього найкращого у всьому культурному світі. Але це не тільки Європа. Наталена, як ніхто, любить і шанує Схід з його чарівними казками і прадавньою мудрістю. Щоб у цьому впевнитися, досить погортати чи то «Предка»[6], чи «Quid est veritas?» [3]. Давайте трішки помандруємо по Наталениному світі. Це, насамперед, «Ойкумена» античності з особливим інтересом до її східних і західних окраїн: Палестини та Іберії — теперішньої Іспанії й Португалії. Ті самі дві країни часів реконкісти та Відродження: співжиття, протистояння та злиття воєдино маврської та латинської мудрості, напівзатерті, а все-таки

Наука / Science Kolo №5

62

ще незабуті спомини про давно зниклих катарів і про майже невідому нам «Романію» — культурний і територіальний осколок Римської імперії, хоч давно розділений між новопосталими державами, але такий, що все-таки ще зберіг відгомін колишньої єдиної традиції («Предок»). Лазурна й прекрасна Південна Франція — країна трубадурів, де вшановують дивних і ніде більше не відомих святих. Десь тут, згідно з апокрифічними переказами, закінчилося життя Клавдії Прокули, дружини прокуратора Пілата, що першою «постраждала за Христа», та прекрасної Маріам з Магдали, її сестри Марти і брата Лазаря («Quid est veritas»). Готична Німеччина напередодні Відродження — часу як величезного підйому творчого духу людства, так і усвідомлення того, яка моральна й фізична прірва може в будь-який момент розверзтися під людськими ногами («1313» [2]). Київська Русь як часів свого найбільшого блиску й могутності, так і в темну добу найбільшого занепаду, знелюднення і загальної руїни – а, однак, з пам’яттю про минуле і з передчуттям вже близького нового світанку («Легенди старокиївські» [5]). Волинь XVI-го століття, — а цей край і цей період, хоч незаслужено забуті, по праву можуть вважатися приналежними до найцікавіших в українській історії. Це не просто батьківщина поетичних легенд — «авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу, коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка» («Предок»), – але й центр потужної, гуманістичної і вільнолюбної культури, про яку, на жаль, в самій Україні знають небагато. Територіально близький, але який же далекий від тієї Волині Київ початку ХХ-го століття, побачений очима гості здалеку («Без коріння» [3]). Близький Схід, який в інтерпретації Наталени є духовним братом «нашої» Європи, адже ми маємо той сам, античний спадок, ті самі моральні засади, ту саму концепцію духовного й тілесного лицарства («Сон тіні» [7], «Предок», «Quid est veritas»). Центральна Європа, в якій пройшла друга частина Наталениного життя. Сюди вона приїхала в еміграцію, тут помер її чоловік, який був для неї і вчителем, і найкращим другом, тут вони разом бачили місячну веселку і чули напрочуд мелодійний «дзвін» черепахи. Тут вона вже й залишилася, самотньою, аж до кінця. Таким є Наталенин світ. Він чітко окреслений, і, хоч не тісний, то все ж певною мірою замкнутий. Наталена, схоже, не мала охоти покидати свій «Старий Світ». Ні в дійсності — не виїхала з Чехії навіть тоді, коли цю країну покинула більшість української діаспори. Ні хоча б у фантазії. Не знаю, чи звернули увагу дослідники на таку обставину: навіть ті герої її творів, що, подібно до Карлоса Лячерди з повісті «Предок», живуть в епоху великих географічних відкриттів, не намагаються сховатися від своїх проблем десь далеко по другий бік океану, «в Індіях» чи деінде. Мабуть, це дуже відповідало уподобанням та установкам самої письменниці. Зате вже про цей свій любий, близький і з прадавніх часів обжитий світ вона знає все. Як виглядає звичайний іспанський пейзаж (не цукерковопомаранчевий, а суворий, майже пустельний), як одягаються і поводяться іспанські циганки і навіть які оладки пекли вони за часів молодості. Як стрімко змінюється погода у нагір’ях Персії, яких домашніх тварин там

63 Kolo №5

ДЖЕРЕЛА 1. Винничук Ю. Інакший світ / Ю. Винничук // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http://divczata.org/ua/articles/yurii-vinnichuk-inakshii-svit.html.

2. Королева Н. 1313 / Н. Королева // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http:// divczata.org/knyzka-natalena-koroleva-1313.html.

3. Королева Н. Без коріння / Н. Королева // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http://divczata.org/natalena-koroleva-bez-korinnya.html.

4. Королева Н. Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas?/ Н. Королева. – Дрогобич : Видавнича фірма «Відродження», 2007. – С. 3-36.

5. Королева Н. Бібліотека історичної прози. Предок / Н. Королева. – К. : Дніпро, 1991. – 670 с.

6. Королева Н. Предок / Н. Королева // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http://divczata.org/knyzka/natalena-koroleva-predok.html.

7. Королева Н. Сон тіні / Н. Королева // Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http://divczata.org/natalena-koroleva-son-tini.html.

8. Королів-Старий В. Згадки про мою смерть / Василь Королів-Старий// Дівчата райської яблуні : сайт. – Режим доступу : http://divczata.org/knyzka/vasil-koroliv-starii-zgadki-promoyu-smert.html.

9. Федорів Р. Королева, що ходила в інші світи / Р. Федорів // Жовтень. – Л., 1987. – №7.

Наука / Science

тримають і як з ними обходяться. Які дивовижні постаті можна було побачити на київських вулицях початку ХХ-го сторіччя і як проходило повсякденне життя учениць Київського інституту шляхетних панночок. Про дрохв Північного Причорномор’я, пустельні монастирі, загублені на Близькому Сході, де тільки й мешканців, що кілька стареньких монахів, тільки й відвідувачів, що сусіди-бедуїни, які, хоч іновірці, глибоко шанують служителів «Пророка, розп’ятого на хресті». Загостіть у цей світ — а він вартий того, щоб з ним познайомитися і в ньому замешкати. Може, тоді письменниця зможе врешті повернутися додому. «Мовчання і самітність – це доля тих, хто надовго покинув “рідний дім”... “рідний край”... Але чому ж кожен, як Одиссей, прагне бодай у думках своїх, у згадках та у мріях повернутися до тієї своєї “Ітаки”? Навіть і добровільно покинутої?» (Наталена Королева, «Quid est Veritas?» – «Між двома блакитями»).

Жанри мандрівної прози в сучасній українській літературі: культурологічні аспекти

Наука / Science

ГОНЧАР Ольга

Kolo №5

64

Розглянуто сучасну українську мандрівну прозу з кульутрологічного погляду. Коротко проаналізовано твори яскравих представників української літератури сьогодення цього жанру. Ключові слова: література мандрів, культурологічні аспекти, Андрухович, Роздобудько, Карпа.

The modern Ukrainian traveling prose was reviewed from cultural point of view. Brief analysis of works of the brightest representatives of Ukrainian modern literature of this genre was made.

Keywords: travel literature, cultural aspects, Andrukhovych, Rozdobud’ko, Carpa.

Література мандрів – це тексти, в яких відображені хронотоп дороги і рефлексія над побаченим. Сучасні жанри – роман-тревелог, есе, дорожні нотатки, щоденник, репортаж, путівник, – об’єднують у собі мистецтво інтелектуальної подорожі зі здатністю проникати в життя і культуру чужої країни, поступово виявляючи її, на перший погляд, неочевидні, але міцні зв’язки з усім світом [6]. Ця література буде особливо цікавою культурологам при вивченні курсів із історії світової культури, географії культури, адже автори детально змальовують побут країн, в яких побували, людей, з якими спілкувалися, додають до книг мапи з подорожей, адреси хостелів, рецепти місцевих страв,

Наука / Science

65 Kolo №5

паралельно розповідають про історію країни тощо. Розкривають інтимні подробиці середовища, в якому перебували, комбінуючи які можна зробити ґрунтовні висновки про прочитане, а також по-новому поглянути на свою країну, її культуру; щоб зрозуміти культуру країни, яку вивчаєш, варто, найперше, побувати в ній, але, якщо немає можливості, не можна нехтувати текстами, які написані в художньому стилі, та тими, хто безпосередньо побував на території, що цікавить дослідника. Важливим є наступне: українські романи-тревелоги написані українцями для українців. Тобто маючи спільний культурний код, картину світу, способи пізнання та цінності, письменник-українець стає достовірнішими «очима» українця-читача, ніж письменник, наприклад, американський, адже українські письменник і читач походять із одного культурного середовища, тобто вірогідніше, що українські письменник і читач звернуть увагу на одне й те саме, перебуваючи за кордоном. Я хотіла б зупинитися на книжках, які, на мою думку, заслуговують особливої уваги у висвітленні цього питання. «Лексикон інтимних міст» має статус найбільшої за розміром книжки відомого українського письменника-постмодерніста Юрія Андруховича. Це й не дивно, адже у ній зібрано 111 історій про 111 міст, які відвідав пан Юрій. Сам автор називає книгу «довільним посібником з геопоетики та космополітики». Історії написані в жанрах есею, оповідання, повісті, спогадів, дорожніх нотаток. Увесь мікс об’єднаний присутністю в текстах автора та кожного разу нового міста. «Розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами, ці різножанрові тексти – від есе й оповідань до віршів у прозі – разом становлять автобіографічний атлас світу письменника. Крім того, кожна «лексиконна» пригода є чітко вписаною не лише у просторові, а й у часові координати, що дає змогу читачеві здійснити слідом за автором 111 приватно-історичних стрибків від середини 60-х років минулого століття до наших днів… У ньому напевно можна знайти художньо важливіші речі: атмосферу, настрій, образи, запахи й смаки улюблених міст і місць, як вони закарбувалися у пам’яті автора. А також миттєві спостереження і глибші рефлексії, ліричність і смуток, іронію і сарказм – тобто усе те, завдяки чому наше спілкування зі світом набуває ознак інтимності» [5]. Юрій Андрухович казав, що деякі міста йому довелося відвідати спеціально, щоб дотриматися цілісності концепції книги, а деякі нотатки про міста були написані дуже давно. Наприклад, мені цікаво було читати про поетичний вечір, який відбувався декілька десятиліть тому в Нью-Йорку. Про те, як прийняли та проводжали молодого Андруховича афроамериканці, які були власниками закладу, де Патріарх декламував поезію, про те, що улюблений поет цього ж власника закладу наш Тарас Шевченко, та безліч інших деталей, які могли трапитися саме з Андруховичем. Письменники – натури тонкі. Їхні «радари» перебувають у включеному стані, тому вони активно зчитують культурні коди, символи міст, в які приїжджають, а головне – не лінуються ділитися побаченим у текстовій формі. Андрухович у цьому плані найщедріший та не найлінивіший, тому рекомендую «Лексикон інтимних міст» – стисло, але інформативно про 111 міст. Якщо доведеться кудись їхати, чи скласти враження про культурну ситуацію – обов’язково ознайомтеся [1].

Наука / Science Kolo №5

66

У книзі Ірен Роздобудько «Мандрівки без сенсу і моралі» авторка розповідає про подорожі до Фінляндії, Швеції, Хорватії, Єгипту, Малайзії, Греції, Чехії, Америки, Ізраїлю та Мальти. Десять історій про десять країн із додатками для гурманів, в яких містяться рецепти іноземних страв, які можна приготувати в наших домашніх умовах. Читаючи про Фінляндію, можна отримати відповідь на наступні запитання: чому фіни – люди незворушні та неемоційні; через що фінська мова – одна з найскладніших у світі; з якого дива там більше приділяють уваги повітрю, ніж економіці? У історії про Америку йдеться про постраждалих жінок, наших землячок, що їдуть за кордон у пошуках роботи й зникають безвісти. І такі подробиці авторка дала про кожну країну, в якій побувала [2;3]. Наостанок варто згадати книгу Ірени Карпи про сходження на Гімалаї «Піца “Гімалаї”». У ній авторка в деталях розповідає, яке спорядження треба мати, щоб зійти на Гімалаї, де його купити. Окрім цього, цінними є описи побуту жителів сіл, які знаходяться на Гімалаях, їхніх традицій, звичаїв, одягу, повсякденного життя. Захоплюють також описи гір, основний меседж яких, – «підкоривши вершину гори раз, ви захочете ще і ще» [4]. Таким чином, можна зробити висновок, що жанри сучасної мандрівної літератури можуть стати неабияким доповненням до рекомендованого списку літератури, яким користуються студенти під час вивчення історії культури найрізноманітніших країн світу. У сучасній мандрівній прозі можна знайти все – від опису переживань автора до нотатків історій місцевих жителів і детальних розповідей про побут та повсякденне життя людей інших країн і міст – усе це становить гарну, правдиву, живу сировину та інформацію для дослідження.

Наука / Science

ДЖЕРЕЛА 1. Любка А. Роман із географією: нова книжка Юрія Андруховича [Електронний ресурс] / А. Любка – Режим доступу : http://www.artukraine.com.ua/ukr/articles/712.html.

2. Куява Ж. «Мандрівки без сенсу і моралі»: путівник по книзі [Електронний ресурс] / Ж. Куява. – Режим доступу : http://jean123.sumno.com/article/ mandrivky-bez-sensu-i-morali-putivnyk-po-knyzi/.

3. Роздобудько І. Мандрівки без сенсу і моралі / І. Роздобудько. – К. : Нора-Друк, 2011. – 192 с.

– (Мандри).

4. Шутяк Л. У пошуках Гір [Електронний ресурс] / Л. Шутяк. – Режим доступу : http://www. bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2011/12/111208_book_readers_karpa_shutiak.shtml.

5. Нова книжка Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст”» [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.meridiancz.com/leksykon-intymnyh-mist/.

6. Щур О. Довгі дороги літератури / О. Щур // Український тиждень. – 2011. – № 34 (199).

– С. 68.

Kolo №5

67

КРИТИКА

«Все можливо у Східній Європі...» Пригоди чужинців у романах Пьотра Сємьона та Юрія Андруховича

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ. Незважаючи на вже давнє падіння берлінської стіни, на намагання політиків, журналістів та інтелектуалів зі світовим ім’ям (наприклад, Мілана Кундери з його ідеєю Середньої Європи) переконати нас у тому, що до того моменту, коли всі ми (французи на Заході, українці на Сході, шведи на півночі, албанці на півдні одного й того самого континенту) будемо перебувати в спільному раю демократії, добробуту, злагоди й благополуччя, залишилось зовсім небагато часу, сучасна література подає нам разючі у своїй відвертості, кричущі до болю приклади про наявне провалля між світами Заходу і Сходу. Останнім часом у різних європейських літературах почали з’являтися романи зі схожими сюжетними лініями, які схематично можна описати так: Чужинець, представник Західної Європи, прибуває на Схід цього ж континенту (у якусь посткомуністичну країну), де з ним відбуваються дивні пригоди. Виявляється, що по екзотику далеко їздити не треба: Росія, Польща чи Україна цілком можуть виступити топосом іншого світу, що свідчить про існуючий досі поділ Європи на два світи. Здається, що між ними, над бездонним проваллям, поки що вдалося перекинути тільки вузенький, доволі хиткий місток, по якому з однієї сторони на іншу переходять окремі індивіди, а більшість має лише віддалене або й викривлене уявлення про те, що діється на Іншому Березі. Нам – тим, хто перебуває на теренах, позначених старою, брудною, прибитою кривим цвяхом дошкою «СХІД», бачиться, що там, де світиться неонове табло «WEST» – вогні, чистота, приємні запахи (не тільки парфумів, а й грошей), музика. Більшість із нас рвонула б туди залюбки, але перейти той місток чи навіть до нього наблизитися не так просто: паспорт, запрошення, черги в посольствах, віза, для отримання якої часто-густо треба доводити, що ти таки «не верблюд». Це ми. А якими вони нас бачать зі свого Раю? Хто з них переходить місток на нашу сторону? Чого вони тут шукають? На ці питання певною мірою відповідають романи Пьотра Сємьона «Низькі луки» («Niskie łąki») та Юрія Андруховича «Дванадцять обручів»

71 Kolo №5

Подано детальний аналіз романів Петра Сємьона та Юрія Андруховича, наскрізним мотивом яких є місце Чужинця в іншому, не своєму світі. Розглянуто питання єднання Сходу і Заходу, яке яскраво відображено в представлених текстах. Ключові слова: Сємьон, Андрухович, «Niskie łąki», «Дванадцять обручів», Схід, Захід.

A detailed analysis of the novels of Peter Siemion and Yuri Andrukhovych, the main motive of which is Stranger’s place in a different place, not his world, was made. The question of unification of East and West, which clearly reflected in the submitted texts was reviewed.

Keywords: Siemion, Andrukhovych, «Niskie łąki», «Twelve hoops», East, West.

Критика / Critique

ПЕТРУХІНА Людмила

Критика / Critique Kolo №5

72

(зважаючи на багатоплановість роману «Дванадцять обручів», мушу зазначити, що в аспекті цього дослідження мене бути цікавити тільки сюжетна лінія К.-Й.Цумбруннена і те, що з ним пов’язане). Пьотр Сємьон (Piotr Siemion) – народився у 1961 р. – польський прозаїк, доктор гуманістики і права університету Колумбія. Живе в Нью-Йорку, працює юристом на Уолт Стріт, перекладає з англійської. «Низькі луки» («Niskie łąki») – поки що єдиний його роман, що вийшов у серії «... архіпелаги...», у видавництві «W.A.B.». Якщо в один час, незалежно один від одного, на одну тему зазвучали такі сильні та авторитетні голоси, то це може означати лиш одне – тема актуальна і про неї треба говорити. СИТУАЦІЯ. Сюжети згаданих романів загалом можна звести до такої схеми. Іноземець (Чужинець, представник Західної Європи) потрапляє у відмінне для нього оточення Європи Східної, і так починаються його пригоди. Тобто в обох творах представлене зіткнення світів Заходу і Сходу, яке має певні спільні риси: • точка зору: П. Сємьон і Ю. Андрухович усе ж таки є представниками Сходу і саме вони «зустрічають» прибульця у своєму світі, на відміну, наприклад, від голландського письменника Пітера Ватердрінкера, який «висилає» своїх співвітчизників до Росії («Голландський роман» описує пригоди журналіста в Москві); • ситуація індивідуума в оточенні: Чужинець є одиноким у світі Сходу. Теоретики антропології культури (Дж. Кемпбел), фольклору (В. Пропп), літератури (О. Фрейденберг) віддавна застерігають: нема чого вештатися світами, сидіть удома й насолоджуйтесь життям, адже всі неприємні пригоди починаються тоді, коли Герой з тисячею облич (Дж. Кемпбел) виходить зі звичного оточення і потрапляє в Чужий світ. Тоді все починається і для Одіссея, і для Івана Царевича, і для Червоної Шапочки, і для Піноккіо, і для багатьох їхніх братів та сестер. Але яким нецікавим, буденним і сірим було б життя без виходу в інший світ, без пригод, що очікують на Героя в ньому. Від’їзд Героя, зіткнення Світів – ось що не тільки просуває сюжет казки (міфу, легенди, роману), а й рухає прогрес людства, в контекст якого і є вписаним бажане об’єднання Світів (читай – Європи). ГЕРОЙ. Два обличчя з тисячі: • У романі «Низькі луки» П. Сємьона – це безіменний Англієць (Anglik), який уперше прибуває ще до соціалістичної Польщі у 1983 році на театральне

Критика / Critique

73 Kolo №5

стажування. Герой упевнений, що він має виступити помічником режисера в інсценізації «Дикої качки» Ібсена, однак у Вроцлавському театрі готується прем’єра «Водяної курки» Станіслава Іґнація Віткевича, а назви птахів хтось із поляків просто переплутав, відсилаючи факс до Лондона. У цьому випадку звучить гірка іронія автора з приводу «знання» його співвітчизниками англійської (розуміємо ширше – чужої) мови.

• У «Дванадцяти обручах» Ю. Андруховича чужинцем є Карл-Йозеф Цумбруннен – дивакуватий австрієць, якого автор наділив не тільки конкретним ім’ям і виразними прикметами зовнішності (окуляри), а й обтяжив певними фрагментами біографії – герой уже не раз долав хисткий місток між двома світами, не раз проходив над проваллям, хоча ніхто з найближчих приятелів так і не дочекався від нього виразної відповіді на запитання, «чого він туди їздить» [1, 15]. Очевидно, виразної відповіді на це питання не зміг би дати і головний герой роману. Карлові-Йозефу багато що подобалось у Тому світі [1, 27], але найбільш спостережливо і влучно сутність потягу до незвіданого сформульована автором так: «Шлях чужинця сповнений небезпек і випробувань, але немає нічого солодшого понад відчуття вживання в Чуже» [1, 27]. К.-Й. Цумбруннен знає цей «солодкий смак», це він тягне Героя в подорож, на інший бік провалля, і немає нічого сильнішого за це почуття. Це як наркотик. Жодні перестороги, непорозуміння, нерозуміння, потенційні небезпеки і неприємності не можуть його зупинити. Тому він і приїжджає, аж поки... Ю. Андрухович оповідає нам кінцеву фазу стосунків Чужинця із Східним Оточенням. Попередні його візити окреслені пунктирно. П. Сємьон починає історію спочатку. Англієць опиняється в незнайомому середовищі вперше, і для нього всі пригоди починаються як «з моста у воду». У цьому випадку ситуація знаного фразеологізму трактується автором не метафорично, а буквально. Перший розділ роману називається «Англієць з води» («Аnglik z wody») (Польською мовою щось з води, наприклад, mięso z wody, szparagi z wody означає – «відварене у воді»). У перший же день перебування у Вроцлаві Англійця скинули з моста в Одру місцеві хулігани, при падінні герой загубив ключі від квартири та паспорт. Протягом твору Англієць опиняється у воді кілька разів. Вбачається, що промовистому символу цієї стихії, характерному також і для героїв Ю. Андруховича, варто приділити більше уваги, що буде зроблено в окремому розділі. Без ключів, без паспорта, без знання мови, без знайомих – так починає своє знайомство з Польщею Англієць. Намагаючись знайти хоч якийсь притулок, щоб обсохнути та перебути до ранку, він потрапляє до товариства, значно молодшого від нього, так званих «спрейовців», тобто тих, які заради розваги і підвищення адреналіну обмальовують стіни та паркани, творячи графіті. При читанні роману П. Сємьона складається враження, що Англієць переживає подібне «солодке вживання в Чуже», яке так вдало було сформульоване Андруховичем-Цумбрунненом. І хоча в обох випадках (Англійця та Карла-Йозефа) солодке міцно віддає присмаком гіркоти, на героя «Низьких лук» воно також діє як наркотик. Випадково занурившись у чуже йому середовище, Англієць виявляється ураженим невідомим вірусом, пов’язаним з цим оточенням невидимими, малозрозумілими, але міцними ланцюгами. Цей зв’язок не покидає героя протягом усього твору. «Банда спрейовців», з якої

Критика / Critique Kolo №5

74

героєві все ж таки вдається вирватись (перша частина твору), «знаходить» (чи це випадковість?) Англійця і в Нью-Йорку (друга частина). Це східне, варварське середовище виявляється досить мобільним, не полишаючи при тому своїх дикунських, первісних рис. До цієї ж спільноти герой повертається і в постсоціалістичну Польщу (третя частина), але, як виявляється, сутність тієї частини Європи, що за містком від Заходу, мало в чому змінилась. До характеристики героїв хотілось би додати ще кілька штрихів. Обидва автори, оминаючи багато інших деталей у зовнішності та одязі Чужинців, звертають, одначе, увагу на їхнє взуття. Для Англійця, який губить не тільки документи, а й поступово втрачає протягом однієї ночі частини свого і так не надто багатого гардеробу, міцні, добротні черевики на товстій підошві (дія першої частини твору відбувається спекотними літніми днями!) залишаються його вірним талісманом і певним маркером, за яким Середовище одразу впізнає в ньому Чужинця. Карл-Йозеф також вирізняється серед свого товариства не тільки манерами, а й черевиками на товстій підошві, на які автор роману кілька разів звертає увагу читача. Не хочеться заглиблюватись у психологічні глибини підсвідомості, але в нас усіх (незважаючи навіть на певну європейськість Ю. Андруховича чи американізованість П. Сємьона) буде довго сидіти туга за чимось кращим, чим було обділене наше минуле, хай це навіть виявиться в образі якісного взуття, за яким ми впізнаємо Чужинців. Тут варто наголосити на тому, що обидва автори – і Ю. Андрухович, і П. Сємьон – розглядають проблему «чужий – свій» з позиції «свого», тобто вводять чужого у свій світ, а не описують світ чужий. СЕРЕДОВИЩЕ. Так умовно визначу світ, у який прибуває Чужинець. Перше, що впадає в око і є досить вигідним вихідним пунктом для критика чи літературознавця, – це протилежність геопоетичного (М. Гаспаров) аспекту творів. Іншими словами – топосів Середовища, що в парі складає опозицію високе – низьке. У П. Сємьона на нього вказує сама назва твору – «Низькі луки» – це Вроцлав та його околиці (Верхньосілезька низовина), річка Одра з низькими луками, на які вона розливається. І це є – низьке. У Ю. Андруховича маємо топос гір, тобто високе. Яким би не був топос подій, низьким чи високим, усе виходить на одне: це Середовище, за які б вуха його не притягали до Європи, якими б означеннями не наділяли – «зміщений центр Європи» (Ю. Андрухович) чи «середина Європи» (П. Сємьон), – залишиться далекою, дикою провінційною «дірою». У польській мові є дуже влучний вираз – dupa geografii. Топос Вроцлава, означений П. Сємьоном як «rozłupany, zaginiony świat między neonami St. Pauli i zadrutowanymi kopułami Kijowa» [2, 33]. Тільки від Вроцлава ближче до Санкт-Паулі, а від нас – до Києва, в принципі ж немає ніякої різниці. П. Сємьон пише про Вроцлав: «<...> twarzy wczorajszych dzieci urodzonych w mieście zatrzymanej wędrówki ludów, w mieście porozwłóczanych cegieł, złuszczonych fasad, wygasających świateł <...> bezkierunkowy świat zamknięty w pętli miejscowych możliwości <...>» [2, 36] – усе це можна сказати й про Львів. Узагалі в цих міст, споріднених схожою долею «затриманої подорожі народів», знайдеться ще дуже багато спільних прикмет. Ю. Андрухович: «<...> чому так смердять ваші громадські вбиральні? Чому старі передмістя гинуть цілими кварталами, чому обвалюються балкони, чому немає світла у брамах і стільки битого скла під ногами?» [1, 24]. Ці риторичні

Критика / Critique

75 Kolo №5

питання, які кожен з нас може множити у безкінечність, Цумбруннен ставить у «другій половині дев’яностих» [1, 23], а П. Сємьон описує Вроцлав 1983 року. З цього може виплинути висновок, що у світі все є відносним, і між Сходом (Вроцлав) і Сходом (Львів) існує усе ж таки різниця. Можливо, в очах прибульця із Заходу не така вже й значна, краще вона бачиться з нашого боку. Геніальне польське прислів’я Punkt widzenia zależy od punktu siedzenia враховує місцезнаходження в просторовій системі координат і дає змогу зрозуміти, що різницю між Сходом і Сходом легше побачити із того більш віддаленого Сходу, ніж із Заходу. Повернімось однак до описів Вроцлава і риторичних питань головного героя «Дванадцяти обручів». Чому так? Чому в нас так? Чому страшно на вулицях польського міста, а ще страшніше в корчмі маленького карпатського містечка? Чому навіть улітку тут відчувається присутність «kolejnych zim, błotnego brudu, powolnego dogasania» [2, 36]? Здається, що частково можна буде знайти відповіді на ці запитання, більш докладно придивившись до того Оточення, у якому перебувають Англієць та Цумбруннен. ОТОЧЕННЯ. Так умовно визначу коло осіб, у якому перебувають Чужинці. Попри виразну різницю, Оточення Англійця та К.-Й. Цумбруннена мають певні визначні схожі риси, але спочатку про відмінність. У «Низьких луках» – на початку твору – це група дуже молодих людей (майже підлітків), яких об’єднує статус компанії та хобі (хоча цим займаються не всі) «спреювання» – графіті. Товариство веде досить вільний спосіб життя: ночують абиде, не гребують крадіжками, мало дбають про вигоди чи комфорт, дуже багато п’ють, не цураються й «травички». У другому розділі роману частина цієї «команди» опиняється в США – на заробітках (байдуже яких – від проституції до музикування), щоб у третьому розділі на зароблені гроші розгорнути вже в постсоціалістичній Польщі свій бізнес (знов-таки байдуже який – прокат відеокасет чи радіостанцію). Постійним залишається тільки спосіб життя, точніше, спосіб перебування разом. Окремо, на відстані, кожен з цієї компанії може жити по-своєму. Тільки-но вони опиняються разом, стають такими ж, як були, підлітками: усе повторюється – жарти, витівки, стосунки між ними, алкоголь, «трава». Так і Англієць, раз потрапивши в це Оточення, а потім і вирвавшись з нього, за наступного потрапляння стає таким, як і вони. Спосіб організації Оточення П. Сємьоном можна охарактеризувати як доцентровий. Спільнотою ж різнопланових, різнохарактерних особистостей, зведених волею випадків та уявою письменника на полонині Дзиндзул у «Корчмі “На Місяці”» («саме так, з асиметричними лапками посередині» [1, 54] здається, керує протилежна – відцентрова сила. Вони, подібно до Оточення з «Низьких лук», непомірно п’ють, курять, більше, щоправда, займаються сексом, думають про секс, їм сниться секс, але ця компанія позбавлена спільного стрижня: віку, зацікавлень, якої-не-якої дружби. Ті, у П. Сємьона, пов’язані спільним минулим, вони розлітаються, щоб знову зустрітись і відчути себе в давньому вимірі. Кому з нас не відоме це почуття, яке зрідка прокидається на зустрічах однокласників чи однокурсників? Тоді час зупиняється, ні, він різко повертається обличчям до минулого, розкручується якась таємна пружина – туди – назад, назад...

Критика / Critique Kolo №5

76

Ті, що в Ю. Андруховича, об’єднані випадково, тут і зараз, для них іншого виходу немає, ніж розлетітися. Тому, напевно, деякі з них зникають так раптово і майже невиправдано (Ліля і Марлена, професор Доктор). Вони були потрібні для урізноманітнення Спільноти, але коли справа йде до кінця, то ніби й невідомо, що з ними робити. Для дєвчьонок ще знайдеться епізод у детективній розв’язці, а професор Доктор, блискуче виконавши патріотичноосвітнє завдання з наближення до сучасного читача постаті Б.-І. Антонича, може зникнути без сліду. Попри нібито разючу контрастність характеристик, Оточення Англійця та Карла-Йозефа мають усе ж спільне значеннєве ядро, визначення сутності якого певною мірою зможе дати відповіді на питання «чому?», поставлені Чужинцем із «Дванадцяти обручів». Ці людські спільноти за своєю сутністю є деструктивними. Вони не мають спільної мети, не дбають один про одного, більше того, кожний з них видається байдужим навіть до власного Я. Керує діями персонажів лише питання, як і де взяти гроші? Вкрасти, обдурити, заробити – особливого значення немає. Якщо гроші є, їх треба витратити – на пиятику, наркотики, інші задоволення. Ні в одній, ні в іншій спільноті не спрацьовує поняття «кодексу честі». У П. Сємьона друга можна обдурити, дівчину зрадити, дитину від коханки не визнати своєю. У Ю. Андруховича можна зрадити чоловіка. Напрошується примітивно-простий висновок: у суспільстві, де більшість людей не зважає на сигнали світлофорів і, не чекаючи на «зелене», похапцем перебігає на «червоне», й надалі будуть такі громадські вбиральні, такі облущені фасади... Можливо, той Схід–1, що трошки далі від нас на Захід, уже трохи змінився, ми ж усе ще не можемо призвичаїтися до «зеленого». Знати б тільки, куди ми так поспішаємо? Якою б не була Спільнота, усе ж хтось має в ній виділятися, бути більш виразним щодо Героя (Англійця, Цумбруннена). В обох випадках маємо образ femme fatale. Два автори, два європейці, два твори, які обєднані однією проблемою, одним одвічним запитанням – що робити чуженцеві в не-своєму світі. Чи зникне провалля між Сходом і Заходом, і чи є можливість у людей з географічної Європи бути «прийнятими» в цю спільноту покаже час. ДЖЕРЕЛА 1. Андрухович Ю. Дванадцять обручів / Ю. Андрухович. – К. : Критика, 2002. – 288 с.

2. Siemion P. Niskie łąki / Р. Siemion. – Warszawa : Wydawnictwo W.A.B, 2000. – 320 s.

Литературный путеводитель по Острову Пасхи

Если с комфортом усесться в кресле, расположить перед собой глобус и немного покрутить его кончиками пальцев, можно поймать тот удивительный ракурс, при котором наша планета кажется истинно голубой, полностью покрытой Тихим океаном. Тогда в самом ее сердце будет находиться неприметная точка, имеющая много имен - Рапа-Нуи, Теапи, Остров Сан-Карлос, Мата-ки-те-Раги (что на рапуанском означает «Глаза, смотрящие в небо»), Остров Пасхи, и, конечно, Те-Пито-о-те-хенуа, или «Пуп Земли». Всего на секунду сердце пропускает удар, веря, что это – один из немногих клочков суши среди безбрежной океанской глади, но, даже обманутое, оно замирает в восторге. Именно такими глазами и с таким перехваченным дыханием смотрели на Остров Пасхи те немногие писатели, которым посчастливилось ступить на его вулканический грунт. Самыми известными из них были, пожалуй, Кэтрин Рутледж, неугомонный норвежец Тур Хейердал и молодой украинец Макс Кидрук. Не следует, однако, делать поспешный вывод, что Остров Пасхи, его история, культура многих поколений его жителей не были достаточно освещены в научной литературе; более того, недостатка нет и в научно-популярных трудах, озаглавленных в стиле «Загадки Острова Пасхи» или «Молчаливые тайны истуканов». Однако так уж сложилось, что сюжеты классических травелогов, как и стопы достойных авторов, долгое время избегали Рапа-Нуи. Положив руку на сердце, их можно понять – как пишет Тур Хейердал, ближайшая суша для жителей Острова Пасхи на небе: луна и планеты. Изнурительное путешествие океаном или скучный перелет из Сантьяго – вот и весь выбор, долгое время затмевавший таинственный флер «неразгаданного острова». Впервые название «Остров Пасхи» появилось на страницах дневника голландского капитана Якоба Роггевена, ставшего именно тем человеком, который, не мудрствуя лукаво, назвал клочок суши площадью в 163 км кв., обнаруженный им на горизонте ясным Пасхальным воскресением 1772 г., Островом Пасхи. Размер острова, его отдаленное местонахождение, наконец, практически полное отсутствие леса или ресурсов наверняка должны были погасить интерес голландских мореплавателей. Но именно из записей

77 Kolo №5

Дана краткая историко-географическая справка развития Острова Пасхи; рассмотрено основные работы, посвященные описанию путешествий на Остров Пасхи (К. Рутледж, Т. Хейердал, М. Кидрук); проанализированы факторы, повлиявшие на написание рассматриваемых работ. Ключевые слова: путешествия, травелоги, Остров Пасхи, Хейердал, Кидрук.

A brief overlook of historical and geographical development of Easter Island was made, the major works about traveling to Easter Island (K. Rutledge, T. Heyerdahl, M. Kidruk) were reviewed, factors that influenced the writing of the work are analyzed.

Keywords: travel, travelogues, Easter Island, Heyerdahl, Kidruk.

Критика / Critique

НЕДОЖОГИНА Елена

Критика / Critique Kolo №5

78

Якоба Роггевена мы впервые узнаем об основных загадках Острова Пасхи, до сих пор, в основном, не р а з р е ш е нны х . Б ла г од а р я им о с т р о в , в остальном лишенный всякой экономической привлекательности, не канул окончательно в забвение, и, в п о с ле д ст в ии, б ы л « п ов т ор но» о т к р ы т (п о сле д ов а т е льно исп а нц а ми, а нг лича на ми, французами, американцами, русскими и перуанцами). Первое, что отмечает в дневнике Роггевен – это внешний вид коренных островитян, многие из которых оказались белокожими и весьма походящими на самих европейцев; другие были типичными полинезийцами, или чем-то средним. Среди встретившей корабль толпы было очень мало женщин и вообще не было детей; обыскав остров, голландцы так и не обнаружили их следов. Застигнутая Роггевеном иллюстрация из жизни пасхальцев уникальна в своем роде – в конце XVIII ст. на Рапа-Нуи все еще практиковался культ «птицечеловека» (наследник культа Моаи, пресловутых гигантских статуй с удлиненными мочками ушей); в достаточном количестве встречались представители двух народностей острова – «длинноухие» и «короткоухие», и ничто не предвещало будущих судьбоносных изменений. Дневник и судовой журнал Роггевена, конечно, не являются традиционной литературой в стиле травелога; не отличаются они также и многословностью. Однако впервые именно из этих источников вначале этнографы, путешественники, а позже – и любопытные читатели узнали о природе, быте и нравах Острова Пасхи. На сегодняшний день приобрести копию судового журнала Якоба Роггевена не так просто – это можно сделать на самом Острове Пасхи, в Ханга-Роа, в единственной в своем роде библиотеке, посвященной литературе об этом клочке суши, и только. Между открытием острова голландцами и экспедицией Кэтрин Рутледж остров испытал на себе немало социальных катаклизмов: аннексия Испанией, визиты знаменитых капитанов Кука и Лаперуза, открытие европейцами подземных туннелей, где, как оказалось, пряталось население во время визитов чужаков, и разрушительный налет перуанцев, в результате которого было угнано в рабство большинство населения Острова Пасхи (по жестокой иронии, это произошло в Рождество 1862 г.). Те же, кто вернулся, принесли традиционные материковые болезни, выкосившие оставшихся несчастливцев. Наконец, в 1914 г. на Рапа-Нуи прибыла первая археологическая экспедиция, возглавляемая и финансируемая англичанкой Кэтрин Рутледж. Через год напряженных исследований на свет появились два труда – описание ее путешествия в художественном стиле под названием «Тайна Острова Пасхи» и научный отчет о результатах экспедиции. Последний, к несчастью, затерялся, и в итоге лишь «Тайна Острова Пасхи» дошла до наших дней. Кэтрин Рутледж в весьма сентиментальной манере описывает увиденный ею новый этап развития острова - этап запустения. Следы «длинноухих», таинственных белокожих людей, предполагаемых авторов либо инициаторов

Критика / Critique

79 Kolo №5

строительства статуй-моаи, медленно исчезают и теряются в глубинах памяти их немногочисленных потомков. Множество истуканов (на острове их больше восьми сотен) сброшены со своих постаментов («аху»), либо раскиданы в неоконченном, заброшенном виде по склонам вулкана Рано-Рараку (громадной каменоломни и мастерской) так, словно древних каменотесов в один миг постигло неизвестное бедствие (примерно так оно и было – на острове произошел мятеж «короткоухих», находившихся в подчиненном положении). Кроме того, англичанка дотошно записала все варианты легенд, услышанных ею на острове, и сегодня они являются самыми древними вариантами этих уже видоизмененных сказаний про Хоту Мату`а, прародителя рапануйцев, Нгатавака, двух братьев, мстивших за свою мать, и так далее. В общем, можно сказать, что отчет, написанный и опубликованный Кэтрин Рутледж, имеет существенную литературную ценность, будучи пропитанным атмосферой одиночества, ностальгии, распада. Однако в этнографическом плане ее исследования были слишком сумбурными и поверхностными; они стали скорее констатацией факта существования многих загадок («петроглифов», письменности «ронго-ронго», моаи), бывших частью истории Острова Пасхи, чем предложением ответов. В течение нескольких месяцев 1955-56 гг. на острове пребывала экспедиция энергичного и тогда уже знаменитого норвежского путешественника Тура Хейердала. Это, пожалуй, стало знаковым событием и в его жизни, и в истории всего острова: тема Рапа-Нуи была освещена Хейердалом в научных трудах «Отчёты Норвежской археологической экспедиции на остров Пасхи и в Восточную часть Тихого океана», «Искусство Острова Пасхи», «Остров Пасхи: разгаданная тайна». Однако нас интересует самая знаменитая его книга, классическое описание экзотического путешествия, озаглавленное «Аку-аку». По моему скромному мнению, «Аку-аку» является идеально сбалансированной книгой о путешествии, сочетающей в себе и достаточное количество исторического материала, интересного для ознакомления, поданного в обычной для Хейердала легкой манере, и действий, и – самое главное – наполненной удивительным чувством сопричастности к творению истории, свершению великих открытий. В отличие от Кэтрин Рутледж, Тур Хейердал не мог просто проплыть тысячи миль до Острова Пасхи, посмотреть на истуканов, посокрушаться над падением великой цивилизации и уплыть. Во-первых, это противоречило его репутации, во-вторых, у него была ясная цель – подтвердить свою теорию о том, что генеалогическое древо пасхальцев корнями уходит в одну из цивилизаций Южной Америки – инкскую. На протяжении сотен страниц мы можем наблюдать, как Хейердал, в компании четырех археологов, будто бы походя, приподнимает завесу над тайнами острова: он первым доказывает полнее соответствие фактам местной легенды о восстании «короткоухих» и сжигании их властителей-«длинноухих» в огненном рве; он находит следы обжигания глины на острове по методикам древних инков, и моаи с аху Винапу, удивительно схожего с инкскими статуями с озера Титикака. Следует, конечно, заметить, что в настоящее время его гипотезы об инкском происхождении рапануйцев отвергнуты анализом ДНК; однако, это не означает, что Хейердал ошибался во всем. Похождения норвежского путешественника не ограничивались обычной археологической деятельностью – он собирал легенды, общался с

Критика / Critique Kolo №5

80

политическими силами на острове, участвовал в многочисленных магических ритуалах и всей своей деятельностью умудрился убедить местных жителей, что является их неким древним, могущественным предком. Только этой неискоренимой верой в «Сеньора Кон-Тики», как его прозывали, и можно объяснить успешное осуществление Туром Хейердалом двух масштабных проектов, описанных в его книге. Первым было воссоздание хода работ по изготовлению и перемещению моаи; удивительно, но пасхальцы действительно смогли без всяких высоких технологий, используя лишь камни и бревна, поднять огромного истукана и даже водрузить традиционную «шапку»-пукао на его верхушку. И во-вторых, Хейердал убедил многих членов древних пасхальских семей продать ему бесценные артефакты, хранившиеся в подземных родовых пещерах, и являвших собой абсолютно оригинальные образцы древнего искусства Рапа-Нуи. Ночевки в древних святилищах культа моаи, посещения жерла вулкана Рано-Рараку (в наши дни это уже почти невозможно – жерло объявлено частью Национального парка), беседы со знаменитым лидером острова пастором Себастьяном Энглертом, различные происшествия с участием колоритных пасхальцев, путешествия по подземным ходам, магические церемонии, опасные ситуации – все это заставляет сомневаться, каждый раз переворачивая страницу, могло ли такое произойти в реальной жизни, с одним человеком? Могло, приходится признать, если этим человеком был Тур Хейердал. В абсолютно отличном стиле написан травелог молодого украинского автора Максима Кидрука – кстати, первого официально зарегистрированного украинца на Острове Пасхи (в 2009 году) - «Подорож на Пуп Землі». Автор (на момент написания книги) не пользовался еще широкой популярностью у читателей (на его счету описание поездки в Мексику), являлся далеко не археологом, и даже не профессиональным путешественником – нет, он был только что бросившим аспирантуру инженером на распутье. Именно поэтому в книге два плана: сама долгая, полная неожиданностей дорога двух друзей, автора и Яна Фидлера, из Украины в столицу Эквадора через все Перу и Чили, аж до Сантьяго, и оттуда самолетом – на Остров Пасхи (всего 6000 км), и попытки автора понять, чего же он хочет от жизни. В этом «квесте» за жизненным смыслом с ним случаются различные происшествия – от бури на вулкане Котопакси до аварии в пустыне Атакама и пересечения непредсказуемой «Frontera» между Эквадором и Перу. Но лишь на Пупе Земли к нему приходит спокойствие, о котором он мечтал. «Подорож на Пуп Землі» отличает удивительная достоверность (книга включает карты, исторические справки, легенды, и т.д.). Ведь история таинственного острова не остановилась после посещения его Туром Хейердалом. Максим Кидрук живописно описывает современную размеренную жизнь пасхальцев (он останавливался у местных), то, как причудливо сплелись технологии и традиции, тайны и разгадки на маленьком островке, воплощающем одиночество, в нескольких тысячах миль от материкового побережья. Его глазами можно увидеть и медленно разрушающиеся моаи, и суровые скалистые ландшафты, и веселый футбольный матч, и добродушный нрав островитян, и горечь от необходимости возвращаться. Остров Пасхи уникален в своем роде; но историй, рассказанных о нем, несколько, и ни одна не похожа на другую. Вначале - несколько мрачный,

Мандри справжніх чоловіків ПОЧИНОК Юлія Зроблено детальний аналіз творів Артема Чапая «Авантюра, або практичні реалії мандрів по-бідняцьки» та «Подорож із Мамайотою в пошуках України», а також Макса Кідрука «Подорож на Пуп Землі». Тексти розглянуті з погляду «нової журналістики» та виокремлено елементи стилю гонзо-журналістики. Ключові слова: Артем Чапай, Макс Кідрук, Том Вулф, «нова журналістика», гонзо-журналістика.

Detailed analysis of Artem Chapay’s works «Adventure or practical realities of wandering in the poor» and «Journey with Mamayoto in search of Ukraine» and also Max Kidruk’s «Journey to the Navel of the Earth» were analyzed. Texts were reviewed in terms of «new journalism» and singled out elements of gonzo journalism style.

Keywords: Art Chapa, Max Kidruk, Tom Wolfe, «new journalism», gonzo journalism.

Тексти, про які йтиме мова, написані у формі репортажу, в стилі «нової журналістики» (за Томом Вулфом) – про подорожі та пригоди. Тревелоги є цікавим та новим жанром, що знаходиться на межі літератури й журналістики: за основу беруться події й факти, але подаються із застосуванням різноманітних літературних прийомів. «Авантюра, або практичні реалії мандрів по-бідняцьки» Артема Чапая чи не найбільш новожурналістський текст з-поміж усіх аналізованих: починаючи від форми і закінчуючи змістом. Його твір – суцільний вільний вірш, який має різну довжину рядків, без рими, але з ритмом; без великих літер на початку речення (його як константи не існує взагалі), але з розділовими знаками. Автор навіть виділяє курсивом наратив, який вплітається у вірш. Цей

81 Kolo №5

ДЖЕРЕЛА 1. Максим Кідрук. Подорож на Пуп Землі. – К.: Нора-Друк, 2010. – (Мандри) - Том перший - 256 с.; Том другий - 224 с.

2. Хейердал Тур. Аку-Аку. Путешествие на Кон-Тики. – Казахское государственное издательство художественной литературы, 1960. – 580 с.

3. Routledge Katherine. The Mystery of Easter Island. – London: Adventure Unlimited Press, 1919. – 395 p.

Критика / Critique

элегический отчет Кэтрин Рутледж, первой взявшейся исследовать остров, первой дерзнувшей открыть его тайны. На смену ему приходит задорное повествование Тура Хейердала, его неуемная энергия и чутье к открытиям и приключениям, тяга к риску и авантюрам. И, под занавес, невероятное путешествие одного украинца на самый край Земли, ради причуды своего друга увидеть звезды над Островом Пасхи, ради своей детской мечты, ради понимания самого себя и своей жизни.

Критика / Critique

варіант вже зафіксований за всіма законами прозового жанру і здебільшого є щоденниковими записами. За стилем швидше нагадує гонзо-журналістику. Попри вживання германізмів, як-от «Hitch-hiker» [2, 3], строфічна будова тексту просто вражаюча: «на ось такій трасі/ стоїть Ісус Христос у рубищі,/ з невеликим рюкзаком» [2]. Текст відзначається надзвичайною динамічністю завдяки колоритним деталізованим діалогам:

Kolo №5

82

«-так, постєльку беремо? (підліток із фінгалом): - навіщо мені постєль? у мене дома єсть.

- ич, - відгукується на флірт провідниця, - дома в нього єсть. надто вумний… так, а ти куди пішов? ану у свій вагон! – хапає за полу.

- всьо равно я зараз прийду!

- я ще білєти не зібрала… який чай? ти що, дурненький? ще навіть кип’ятку нема…стій! ану стій! яке місце?

- 42.

- то й сиди там! чого я довжна всіх лапати?» [2, 4].

Це яскравий приклад сценічного журналістського тексту, де з усіма деталями передано особливості мовлення провідниці, охарактеризовано хлопця і навіть подано гру персонажів, бо направду одразу важко зорієнтуватися, до скількох пасажирів звертається провідниця. Відтак метод «хамелеону» дозволяє виокремити центрального героя – жінку. У тексті «(зі щоденника)» (тут і надалі в тексті шрифт – Артема Чапая) [2, 5] автор подає детальну, сповнену фактів та цифр інформацію про свою мандрівку: «“Накопичив” за п’ять місяців аж сто долярів ггг/ при зарплатні 350 – просто не до кінця просрав останню» [2, 6]. Оригінально подає розмову по телефону «нафарбованої» дівчини: «- Шо?.. Шо “шо”?.. Нічо… Ти питаєш “шо”, а я кажу “нічо”…» [2, 8]. Одразу маємо зразок реального життя й спілкування. Артем Чапай уміє розфокусовувати увагу читача, заплутувати і шокувати, як справжній вулфівець: «прийшов дизель…там уже була та сама пара, що в залі чекання,/ в тій самій позі./ на щастя, незабаром прийшли кілька рибалок/ і врятували мене від передчасної смерті/ від спермотоксикозу./ someone up there loves me. definitely./ валить лапатий сніг…» [2;8]. Іноді таке поєднання на перший погляд непоєднуваних речей найбільше й здатне творити колорит і неповторну унікальність матеріалів. Тексти рясно всипані ненормативною лексикою. Цей діалог яскраво ілюструє стиль власне гонзо-журналістики: «- (а я *бу) може й мене.

- і що ви там робили?

- (*ля) шо. вийшов з дизеля, зайшов на кпп» [2, 9].

Критика / Critique

83 Kolo №5

Стиль гонзо є здебільшого різким і навіть брутальним у своїх висловлюваннях. Трапляються й звуконаслідування у тексті: «(*ля-а-а-АА!)» [2, 10]. Використовує різні цікаві позначки, які, очевидно, можна інтерпретувати двояко: «-ффф…Вік’, ти жива?/ -%$#@^_!!/ - жива! – з полегкістю зітхнули ми двоє» [2, 13]. Також транскрибування тексту і застосування всепопулярного сьогодні смайлика: «но асадак-та астался :) « [2, 20] або таке: «… намагаюся/ популяризувати твої дописи серед деяких наших спільних/ знайомих ) ) )» [2, 22]. Іноді трапляються життєві анекдоти: якщо хтось щось написав і не поставив смайлика, значить, або щось не так, або твій матеріал чи думку ніхто не враховує. Ось така залежність від мережевого ультрамодного, але й екстравкороченого спілкування. Перемикання точки зору стає провідною грою тексту автора: «синє небо жовте вино/ кульбабове листя в пелюстках троянд…» [2, 14], а далі: «з вами був привид дві тисячі третього,/ в студії Антон Чап’як,/ і ми повертаємося до нашої подорожі» [2, 16]. Це один із найцікавіших викрутасів в українській «новій журналістиці». Коли є змога ніби вжитися в образ не лише одного персонажа, а одночасно співпереживати з кількома. Яскравим прийомом автора є й парцеляція, що надає тексту грайливості, динамічності і безумовно родзинки, прочитується, як реп, на одному диханні: «острова. хтось cry, хтось bitch, хтось interested із фотоаппаратом,/ хтось doesn’t give a damn. життя вирує. хтось гарує, хтось будує,/ хтось нечистим оком за край світу зазирає – чи нема країни, щоб/ загарбать і з собою взять у домовину? jedem das seine – кожному/ своє, у кожного свій дао, свій де, свій цзин життя. таке.» [2, 18]. У цьому тексті бачимо постмодерністичні тенденції – відкрите цитування комедії Тараса Шевченка «Сон (У всякого своя доля і свій шлях широкий…)», у дещо своєрідній авторській інтерпретації. Германізми роблять текст оригінальним і самобутнім. Внутрішній ритм надає динамізму та нової стилізації журналістському тексту. Обробка від Артема Чапая теж, як і поезія Т. Шевченка, зберігає ефект комічного з іронічним підтекстом. Живі, правдиві репліки створюють ефект присутності читача на місці події: «- ні, та щоб я купив цигарки за шість доларів?/ це ж тридцять гривень! нізащо!... no fucking way нізащо…/ пачку мальборо, будь ласка» [2, 19]. Особливо усмішку викликає, коли рахуєш скільки тепер коштуватиме пачка за шість доларів?.. Оригінальною є звукова інтерпретаційна база: «тто-тто-ппо-тто-нно-ммой, йоб тваю мать» [2, 27], «Тот-топот-тономой, йоб тваю мать!» [2, 33] або таке: «-ХХХХЕЕЕЕЕЕЕЕ! – басом» [2, 26], «БУУУУУУУУ» [2, 28]. Зумисні помилки у звуковому спектрі: «де, питаєцця???» [2, 29]. Відбувається злиття двох мов на рівні візуального бачення тексту і звукового відтворення матеріалу: «ja peretvorjus na proletara gggg za perekonannjamy» [2;32]. Ще один цікавий прийом очуднення на матеріалі двох мовних картин світу: «я й сам вразився, як можна сказати “йди на…” так,/ що людина зрозуміє переклад» [2, 41]. У тексті автор також використовує заяву «деканові факультету гуманітарних наук…» [2, 34]. Емоційне подання інформації сповнене енергетичного відчуття тексту: «оце треба було їхати на інший край Землі,/ щоб настрій залежав від того,/ що вичитаю в *лядському інтернеті!» [2, 35].

Вулфівське P.S. також має своєрідне трактування: «п.с. *ля, здається, у мене проблеми зі словниковим/ запасом української. Треба було хоч “Кобзаря” маленького з собою взяти» [2, 52]. У цих рядках знаходимо відповідь на причину інсценізації Тараса Шевченка у попередніх кадрах – очевидно, автор частенько звертається до текстів Кобзаря. У цікавий спосіб подає характеристику божевільного дому в Мехіко:

Критика / Critique

«esta es la cala sasa de los locos te dite digo la verdad, ME VOY» [2, 57].

Kolo №5

84

Але це радше схоже на летризм Юрія Завадського, ніж на лепет божевільного. Хтозна, може, Артем Чапай його цитує?.. Оригінальний контекст цілісному тексту створюють затранскрибовані сумлінною авторською рукою пісеньки: «пара байляр ля бамба!../ пара байляр ля бамба/ се несесіта/ уна пока де ґрасья,/ уна пока де ґрасья…/ баамба-бамба,/ баамбабамба!..» [2, 69]. У гонзо-тексті автора не бракує й доброзичливого гумору: «я подивився на нього – і справді./ він був схожий на пизду в окулярах льотчика» [2, 80]. А також комічних діалогів: «- здрастє, а ви із Росії?

- (чоловік) еммм…ну да. Із Одєсси.

- ааааа! то ви з України! я теж з України!

- (жінка) ну надо же, встрєча на Ельбє» [2, 91]. Єдине що в цьому діалозі «псує» вулфівський стиль, то це підказка ролей персонажа у дужках, без них було б цікавіше. Попри все є цікаві екзотичні вигуки: «- ааааа! інтеРРРРесанте!» [2, 159]. Графічно літера «Р» може відчитуватися як язичок від смайлика, а фонетично – як протяжний звук «ер». Або ж звуконаслідувального типу: «… знову в Кубі під наглядом міграційної поліції. брррр…» [2, 182]. А ще Артем Чапай, для винятково уважного читача, застосував прийом рефрену на рівні цілого абзацу тексту: «…на ось такій трасі/ стоїть Ісус Христос у рубищі,/ з невеликим рюкзаком» [2, 185]. Пригадуєте, ми вже цитували цей текст, подаючи посилання на третю сторінку за порядком. І це не випадково. Рефрен відображає циклічність, повторюваність подій, обставин, місць у подорожі і ще раз наголошує на тому, що земля кругла, із претензією на навколосвітню мандрівку. Отже, постать Артема Чапая – одна із найяскравіших в новій українській журналістиці. Його текст, безперечно, за всіма канонами належить до по-вулфівськи гонзо-журналістики. До цього автора ми ще повернемось. А зараз дещо про мандри Максима Кідрука. Книга «Подорож на Пуп Землі» М. Кідрука – пригодницька сага про двох мандрівників. Одна із найяскравіших ознак його тексту – характерні ліди: «Липень 2009-го, пустеля Атакама (тут і надалі в тексті шрифт – Максима Кідрука), Чилі, тисяча двісті кілометрів на північ від Сантьяго. Тридцять

Причому у виносках автор подає переклад англомовного тексту, що не вельми відповідає «новій журналістиці». Максим Кідрук – майстерний хамелеон: «А до того ще Ян, отой чувак, який через вісім з половиною місяців попреться за мною на край світу і зажене наш джип у дюни по дорозі до Сантьяго, написав мені про зорі над островом Пасхи, і я подумав… Стоп! Бачу, ви вже геть заплуталися. О’кей, давайте тоді про все по черзі» [1, 15]. Автор деталізує всі події, які відбуваються з ним: «10 жовтня 2008-го, десь між 2:00 та 3:00 ночі, Рівне, Україна. Шістнадцять годин до початку чоловічої вечірки. Два дні до весілля» [1, 29]. Подає зразок е-mail-листування: «Я нашвидкуруч нашкрябав відповідь: Від: Maksym Kidruk Надіслано: 10 жовтня 2008 12:00 Кому: Jan Fidler Тема: HA: Tips Man, believe me, we will definitely see not only ruins! Don’t worry :)» [1, 31]. Звуконаслідування також присутні у тексті: «Фу-у-ф…» [1, 37]. В середині тексту подає карти з маршрутами, що є оригінальним і самобутнім прийомом. А також включає цікаві рецепти, як от «Рецепт кави по-еквадорськи»: «Додавання кип’яченої води у каву вважається в Еквадорі за нечуваний смак. Заледве не вульгарність» [1, 61]. А також робить історичні врізки: «Експедиція Гонсало Пісарро» [1, 101] про засновника Перу, а також Григорія Самолюка, який вступив до організації «Червоний хрест». Створює ефект каламбуру: «Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака… - Латакунги …» [1, 71]. Або ж синтаксичні прийоми членування слова: «бло-ко-ва-ні!» [1, 208]. Є й характерний для нового

85 Kolo №5

«-Man, I’m stupid!

- WHAT THE FUCK WAS THAT?!! – прогарчав його товариш, відчайдушно трясучи руками над головою.

- I thought we could have made it…

- Як?! Як ти міг таке подумати, навіть не обстеживши шлях попереду?!!» [1, 12].

Критика / Critique

хвилин після заходу сонця.» [1, 7]. Автор любить деталізувати: «Салон новенького “Chevrolet DMAX 3.0”» [1, 7]. Деталі збагачують текст і роблять його більш відкритим для читача. Детальні описи характеризують певним чином стан мандрівників: «Обоє мають світлі очі, <…> облуплені носи, порепані пересохлі губи» [1, 8]. Текст сповнений яскравих діалогів:

Критика / Critique Kolo №5

86

журналізму постсловесний відчит: «P.S. Я уявляю, як ця ситуація виглядала в очах нашого шкіпера» [1, 231]. Попри правдивість і відчуття присутності на місці події, все ж новожурналістських «штучок» не вистачає. Викликають відчуття тексту-якказки такі рядки: «З давніх-давен тутешня земля славилася суворою красою» [1, 193]. Журналіст не бачить, як було з давніх-давен. Такі вставки нагадують радше текст художньої літератури. Отже, за змістовим наповнення подорож цілком правомірно може називатися новожурналістським матеріалом, а от над формальною частиною Максим Кідрук недопрацював. Повернемось до творчості Артема Чапая і його найновішого тексту «Подорож із Мамайотою в пошуках України» із серії мандри. Розпочинається текст цікавою присвятою: «Присвячено всім людям, які допомагають іншим» [3, 4]. Ось так вирушають у подорож наші герої: «13 квітня 2010 року. Погода прекрасна, синє-синє небо та поодинокі хмаринки на ньому» [3, 7]. А далі – детальний опис і не без іронії: «Моя Ромашечка дуже гарненька у своїй синій мотокуртці, яка підкреслює тендітну фігуру, та у щільних джинсиках, які підкреслюють…гм, також фігуру» [3, 7]. Оригінально звучить чапаївське «посилання»: «Півстоліття тому, тисяча дев’ятсот шістдесятого року американський письменник Джон Стенбек мандрував, шукаючи Америку, й у результаті написав “Подорож із Чарлі в пошуках Америки”. Чарлі – це його пес. Як ви самі відчули, назва моєї розповіді – відверта калька з назви його твору. Зате не плагіат – адже щойно я чесно зробив посилання» [3, 13]. А це вже ознака постмодерністичності цитувати та вводити інтертекст. Вулфівське «м-м-м» [3, 22] та «біііііііі!!!!» [3, 30] гармонійно поєднується із закарпатським «землє, де родиусі» [3, 22]. А ось і чапаївське зізнання свого стилю: «Але про що врешті писати? Це було неясно. Тим краще – справжня гонзо-журналістика! Користуючись нагодою, передаю вітання Хантеру Томпсону» [3, 28]. І одразу ж починається гонзо: « - Те, що між ногами – те не транспорт! – безапеляційно заявляє мій тато» [3, 29]. З одного боку іронічний підхід, а з іншого – брутальний й образливий. В цьому й весь смак гонзо. У тексті оповідач розкриває секрети гуцульщини: «- Ви їжте, хлопці, бринзу. То гуцульська віагра, – запевняє Михайло. Як батькові п’ятнадцятьох дітей, йому можна вірити. – То екологічно чисте, все своє. У нас туй люди доуго жійут» [3, 44]. Використовує несподівані пунктуаційні знаки: «Дільничий міліціонер (!) вигнав циганських дітей» [3, 51] , бо «ви тут не маєте гратися, бо це наш (?) стадіон» [3, 52]. І знову розкриває секрет А. Чапай: «Дуже поважаю Тараса Григоровича» [3, 101]. Тут підтверджуються наші припущення стосовно попередньої його книги. А далі автор вдається до цитування Кобзаря:

ДЖЕРЕЛА 1. Кідрук М. Подорож на Пуп Землі / М. Кідрук. Том перший. – К.: Нора-Друк, 2010. – 256с.

2. Чапай А. Авантюра, або практичні реалії мандрів по-бідняцьки / А.Чапай: Еротико-політичний документальний калейдоскоп. – Харків, 2008. – 240с.

3. Чапай А. Подорож із Мамайотою в пошуках України / А.Чапай. – К.: Нора-Друк, 2011. – 272с.

«Дім, що...» у місті, яке по особливому сниться МЕЛЬНИК Дара Пропонуються спогади дослідниці історії, якій випало поїхати до Єревану й порозмовляти з Маріам Петросян, автором роману «Дім, що...». Ключові слова: Єреван, Маріам Петросян, культові тексти, travel writing.

This article is based on the memories of the storytelling researcher who journeyed to Yerevan, Armenia to discuss the novel «The House That» with its author, Mariam Petrosyan.

Keywords: Yerevan, Mariam Petrosyan, cult texts, travel writing.

87 Kolo №5

Тут також можемо провести аналогії з постмодерністичною літературою, яка в основі своїй має інтертекстуальне начало і постійно бере на озброєння блумівські «перечитування» книжок й наслідування попередників. Автор подає свій інтернет-чат із Бі-Бі-Сі: «Бі-Бі-Сі (тут і надалі в тексті курсив – Артема Чапая): У чому мета твоєї поїздки? Артем Чапай: Мета в тому, щоб подивитись, як живуть звичайні люди в маленьких містечках і селах, про які мало хто знає» [3, 160]. Проаналізовані мною тексти дають підставу говорити про те, що більшою чи меншою мірою українська «нова журналістика» все ж таки існує. Яскраві особистості виокремлюються із літературного загалу своїм оригінальним підходом до написання матеріалів. Автори застосовують різноманітні прийоми увиразнення тексту, зміну нарації: від розповідного мовлення до діалогічного і навіть полілогічного. Застосовують фонетичні та фонематичні прийоми гри із читачем, дивують різноманітністю розділових знаків та оригінальними синтаксичними конструкціями. Все це дозволяє сприймати «нову журналістику» як невід’ємну складову сучасного розвитку журналістської майстерності на теренах України.

Критика / Critique

«А щоб збудить Хиренну волю, Треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру – Та й заходиться вже будить» [3, 101].

Критика / Critique Kolo №5

88

Маріам Петросян – автор роману «Дім, що...». Текст, спершу написаний російською мовою, вже перекладений на угорську, латвійську та італійську, здобув кілька важливих російських премій (напр. «Большая книга», «Странник») і продовжує набирати популярності. Книга з’явилася на книжкових полицях три роки тому й майже відразу стала культовою. Саме слово «культ» притягує ледве не більше, ніж культові речі, і це дуже привабливий феномен. Критерії «культовості» особисто мною досі не визначені. Так, мусить бути присутньою ярусна, ступенева, в міру крихка структура наративу – як тільки читач ніби відходив усіма коридорами тексту, він провалюється на інший рівень сприйняття й починає читати зовсім іншу історію. Також це завжди дуже актуальні речі, зліпок найсвіжіших тенденцій культури. Їм притаманна своєрідна «історична тональність», і їхні палітурки мають запах концентрованого вітру змін. І ще історії, які стають культовими, пишуть, за словами одного мого знайомого, який знімає кіно, самі себе. Персонажі роману самі написали свої історії – так, наче виступали на світло, як множинні особистості Біллі Мілігана. Роман Петросян передбачає кілька рівнів сприйняття, онтологічну амбівалентність – будь-яку подію можна трактувати по-різному. На побутовому рівні в романі ковзає Єреван кінця попереднього століття, Спітак і Карабах, на психологічному персонажі починають ходити по землі снів, а на магічному реальність змінюється і простір вгинається всередину самого себе, люди вибухають і стають драконами, і так далі. Можливо, це співіснування смислових пластів можна вважати ключовою ознакою будь-якої хорошої книги. У романі є сцена – Табакі, Лорд і Сліпий сидять над банками зі щонайдивнішим зіллям, їхнє волосся пов’язане банданами, щоб не лізло в очі, й скидаються вони на відьом. Коли я планувала свою поїздку до Єревану, мені здавалося, що я чую їхній регіт.

Критика / Critique

89 Kolo №5

Єреван дуже по-особливому сниться. Можливо, тому, що я приїздила завжди в спеку, він навчився вплавлятися в мої сни. Я вперше приїхала до Вірменії трохи більше року тому. Мене тягнуло побачити місце, де виріс дивовижний текст Петросян, і моя подорож мала характерний епічний відблиск – нічим в таких поїздках не займаєшся, крім подвигів, і нікого, крім казкових персонажів, не зустрічаєш. Я була казковим персонажем і зустрічала себе у випуклих неправильних правдивих дзеркалах людей. Цього року мій маршрут був таким самим, як у 2012-му (Тбілісі-ЄреванТбілісі), але ціль була більш визначеною – я хотіла побачити Маріам. У мене вже була написана дисертація про оповідництво на матеріалі її роману, і давно жив в свідомості мультиверсум ідей, які хотілося перевірити. Влаштувати зустріч було зовсім не складно. Єдиною проблемою був зіжмаканий час – я ніяк не могла вирватися з тенет проекту, у рамках якого їхала (і який направду був украй для мене важливим), але всі інші його учасники були уважними й турботливими, бо вже тиждень слухали про Маріам Петросян, її роман, мою з нею зустріч, моє хвилювання, її роман, мою з нею зустріч, її роман і так далі. Я поспішала і перелистувала вулиці нетерпляче, не вчитуючись, а потім чекала на неї на сходах до музею Туманяна і дивилася виставу з-за повернених до мене спиною декорацій. Це було двадцять перше вересня, день незалежності Вірменії, можливо, вистава була якось з цим пов’язана – я не знала і не хотіла знати, просто слухала сухий скрип вірменської мови. В якийсь момент вибухнув ліхтар, і здається, на сцені це якось обіграли. У Маріам сильний і приємний потиск руки й швидка хода. В Єревані було спекотно (Єреван – це сон, який кипить), але ми все одно майже бігли. Вона розповідала про Спітакський землетрус і місто Гюмрі. Ми говорили про редагування і про те, що в ряді «червоний – колір маків, чаклунів і клоунів» її редактор вирізала «маки». Сплеск кольору. Про те, що роман навіть у вихідній реальності Маріам існує у кількох вимірах, і сцени з’являлися і з’являлися, нашаровувалися одна на одну, персонажі говорили самі за себе. Я вже потім зрозуміла, що могла б попросити її показати рукописи, мені стало соромно, що я не згадала про це, але тоді, на той момент, було достатньо Маріам – Маріам, від якої не хотілося відриватися, неможливо було відволікатися на каву, бо вона бездоганний оповідник, з тих, чиї слова можуть повністю замінити важливі життєві функції. Не було нічого, тільки слова. Слів не було, тільки історії. Була історія про дівчину, яка зустрічалася з юнаком на ймення Плоский. І коли була бійка, і до вікна поприлипали студенти художнього училища, вона кричала «Я знаю, це Плоский, мій Плоский! Його б’ють!», і всі думали, що це щось театральне, на показ, бо вся вона була на показ, але це направду був Плоский... Насилля комічне, над насиллям можна сміятися. Я сміялася, бо сміялася Маріам, і вона говорила, говорила. У Гюмрі були дівчата в довгих спідницях, які дивилися лише собі під ноги (інше – провокація), у Вірменії довго-довго двом жінкам не можна було сидіти наодинці в кафе (провокація), і досі десь там, за стінами рожевих будівель ховаються господині (або їх привиди), які не можуть дозволити пральній машині прати білизну. Янголи дому з великими, темними, страшними (я боюся таких, я люблю такі) очима. Вона говорила, а я думала, що дивні

Критика / Critique Kolo №5

90

прекрасні люди дотримуються практик того місця, де вони з’явилися, їх дивують ці практики, і їм дуже смішно. Вона говорила про Кунцево, в Москві, і про студентів-біологів з Вірменії, які жили разом, щоб витримати Москву, і не розуміли, чому все зовсім не так, як там, удома. Вона провела мене на вулицю, в солодкий і теплий нічний Єреван (у Єревані буває літо й зима, але не буває весни і осені – спека падає вертикально й безбожно, а потім так само приходить холод), знову відповіла на мій потиск руки, і ми попрощалися, а я ще довго блукала вулицями, не в змозі зупинитися, щоб випити, нарешті, кави й осмислити, що відбулося зі мною. Мені подобається, як працює механізм зустрічей між людьми. Я думаю, що він дуже гарно зроблений і вкрай дієвий, і що нам би варто приділяти йому набагато більше уваги. У Єревані більшість будівель – з рожевого туфу. І тільки два вагони в метро. І таксі, на кожному кроці дешеві таксі. І приємні голоси. І запах пилу залишається пилком на дні легень – досі, коли я видихаю, навколо мене кілька митей висить хмара Єревану. Натовп облич визначає натовп твоїх думок, ландшафт навколо визначає ландшафт свідомості. Я дивилася на вірмен – великі темні тривожні очі, різьблені риси, плавні рухи, волосся з золотим присмаком, і думала великі тривожні різьблені плавні золоті думки. А зовсім поряд був Арарат, що якнайкраще ілюструє мою улюблену ідею Дерріда – центр не належить системі. Арарат є в моєму паспорті, на вірменській візі, але він давно не на території Вірменії. Між тим, що бачать жителі Єревану, й ними самими немає зв’язку. А можливо, туди веде дорога, яка зовсім не пов’язана з простором. Можливо, можна ввігнути простір і випити втрачений рай з чаші, що від цього утворилася.

Про номадизм у романі Гаррі Мартинсона «Дорога до Королівства Дзвонів» ТРОСТОГОН Вікторія Стисло розглянуто творчий шлях шведського Нобелівського лауреата в галузі літератури – Гаррі Мартинсона. Більш детально проаналізовано його твір «Дорога до Королівства Дзвонів»: визначено долю автобіографізму в творів, теорію номадизму, яку автор розвивав не перший рік, а також окреслено осоновні ідеали, прописані в тексті роману. Ключові слова: Мартинсон, «Дорога до Королівства Дзвонів», теорія номадизму.

A brief overlook was made of career of Swedish Nobel laureate in literature - Harry Martinson. A more detailed analysis of his novel «The Road» was made: autobiographical part, nomadism theory, which the author developed for many years, were determined and main ideals spelled out in the text of the novel were outlined.

Keywords: Martinson, «The Road», nomadism theory.

Критика / Critique

91 Kolo №5

«Дорогу до Королівства Дзвонів» Гаррі Мартинсона було видано у 1948 р., і саме у формі роману теорія номадизму, яку літератор почав розвивати ще у 30-тих роках минулого століття, досягла свого апогею. Вперше уважний читач натрапляє на це поняття у збірці поезій «Мандрівник» (1931 р.), а далі – у серії книг, присвячених морським подорожам автора, серед яких «Подорожі без мети» (1932 р.) і «Капе, прощавай» (1933 р.). До речі, останні дві книги стали поворотним пунктом на творчому шляху письменника, адже вони принесли йому визнання і навіть народну любов, після чого чужинець і «нахаба» став улюбленцем, його часто запрошували читати лекції по всій Швеції, у 1949 р. його було обрано членом Шведської академії, а у 1974 р. він розділив Нобелівську премію з літератури із колегою-літератором, колегою-суддею комітету Ейвідом Юнсоном. Суперечливість такого рішення спричинила полеміку і пересуди та, ймовірно, стала однією з причин самогубства Гаррі Мартинсона [1]. Роман, про який йтиметься далі, частково автобіографічний. Життя головного героя – бурлаки на ім’я Болле – перегукується із життям самого письменника, однак не є його відтворенням; деякі ідеї автора озвучує (в діалозі) або осмислює (внутрішній монолог) Болле, деякі вкладено в уста інших персонажів – бурлак Сандемара, Дорожної Куряви, Аксне. Композиційно роман поділяється на чотири частини: І. Сиґарочники; ІІ. Дорога до королівства дзвонів; ІІІ. Гноми; IV. Секта. Кожна з частин складається з переважно коротеньких глав – розрізнених історій, рефлексій, розмов, забобонів, які пов’язує в одне ціле постать Болле, що переживає і проживає це все на своєму шляху до Королівства Дзвонів. Письменник має на меті звернути увагу читачів на нагальні проблеми Швеції на початку ХХ століття: стрімкий прогрес, автоматизація виробничих процесів, «машинність» призводять до підвищення рівня безробіття, ворожнечі та конкуренції між поколіннями однієї родини, зростання кількості емігрантів, однак, окрім соціальних проблем, світ поступово біднішає, не залишається незвіданих куточків, див, всьому незбагненному і містичному досить швидко знаходиться пояснення, світ стає меншим і вбогим. Однак більша частина книги зосереджується на радощах і поневіряннях, з якими стикається на

Критика / Critique Kolo №5

92

своєму шляху бурлака, що дає читачеві уявлення про те, чим насправді є номадизм. Перший розділ, порівняно короткий, розповідає про «попереднє» життя Болле. Він походить із родини тютюнових аристократів. Його батько виготовляє сигари вручну, а матір – донька тютюнового багатія. Однак попри любов у молодості, життя разом показує наскільки вони різні: чоловік жадібний, він багато економить, обмежує своїх домочадців у всьому, вимагає у дружини надавати повний список витрат, ретельно занесених до розрахункової книжки. Він також не розділяє і навіть піднімає на глум дружинину любов до музики. Вона прагне, щоб її син став музикою, проте батько загадав іншу долю для нього: він піде по його слідах і стане тютюновим аристократом. Болле працює на підприємстві, виготовляє сигари вручну, як батько. У нього є дві мрії: бути з коханою – Доллі, яка не відповідає йому взаємністю, хоча, можливо, навіть не здогадується про його почуття, і друга мрія – поїхати з нею до Америки – омріяної землі свободи. Знання про Америку дуже неточні, невиразні і в уявленні кожного вона набирає лише бажаних контурів. Для Болле ця країна так і залишається нездійсненною солодкою мрією, адже грошей, зароблених вдвох із компаньйоном Асбомом, вистачає лише на один квиток; гра в кості визначає, хто поїде – це друг Болле Асбом. Перша частина «попереднього» життя Болле закінчується статистичними даними масового виїзду шведів до Західної півкулі, кількості самогубств і бурлак по висхідній наприкінці ХІХ ст., які наводить автор. Далі починається історія життя Болле, бездомного бурлаки. Королівство Дзвонів, або Клокріке – це парафія, шлях до якої сповнений перешкод: кінна поліція відловлює всіх бурлак і каторжників, після чого відсилає їх назад, до «Гори», на каторгу. У цьому сенсі Королівство Дзвонів – це та сама Америка для Болле – недосяжна солодка мрія, однак стверджувати, що це мета або кінцевий пункт на його шляху, теж не можна. Це – ідеал, романтичний ідеал, Блакитна квітка Новаліса, Замок Кафки, Країна Сходу Гессе… досягти якого було б абсурдом, безумством. Болле кружляє навколо Клокріке, однак приходить не до того Королівства, про яке мріяв, адже з часом, з розвитком техніки, Королівство перетворюється на звичайне місце, цілком досяжне звідусіль: люди можуть туди приїжджати на своїх автівках, воно назавжди позбавлене романтичного ореолу: «І нарешті відкрились дороги до Королівства Дзвонів. Кінну поліцію було прибрано, і гурьби безробітних потягнулись через Клокріке, через Королівство Дзвонів, неначе це була звичайнісінька парафія. Болле також не втримався, побував там – більше заради пам’яті про стару забавку. Звичайно, Клокріке нічим не відрізнявся від інших парафій. Парафії ставали все більше схожими одна на одну. Мандри втрачали будь-який сенс. Надії зустріти щось незвичайне більше не було» [2, 267]. Один з ідеалів Болле зруйновано. Інший ідеал, який плекає бурлака, – це бродяжництво заради бродяжництва – єдина мета, гідна існування. Бурлака не працює в рамках системи, іноді він батрачить для селян, допомагає їм з різними видами господарських робіт, проте це праця як вдячність за можливість харчуватися разом з ними і жити в хліві чи сараї певний час. Бурлака просить їжу у людей, чиї домівки йому трапляються на шляху. Деякі з них приймають

Лють – це домінуюча мотиваційна лінія для Болле. Він злий, тому що ніколи не буде разом із жінкою, яку кохав; він не поїхав до Америки; людська праця знецінюється, адже на виробництві і скоро чи не у всіх сферах життя людина заміщується технікою, машинами, чесного в такій праці годі й шукати. Він обманював себе все життя, огортав свої мандри романтизмом, відчував дихання свободи, проте, відчуваючи близький кінець, він зізнається собі у тому, що весь час ним рухала лють, а не всі прекрасні перелічені раніше причини. Наступний ідеал – це жінка. Відомо, що, можливо, найбільше його кохання недосяжне – Доллі назавжди поїхала до Америки з іншим чоловіком. Для бурлаки існує не так багато можливостей бути з жінкою, принаймні розмовляти з нею; жінки переважно керуються відомим нам страхом зустрічі із цим чужим, із цим полярним іншим, який потенційно є носієм всього злого. Одного разу Болле таланить. Влітку, під час своїх мандрів, він приходить до віддаленої бідної хатини зі скотним двором, єдиною тимчасовою мешканкою якого є жінка на ім’я Бланка. До неї зневажливо ставляться її родичі, адже вона неодружена, стара діва, вона виконує брудну і важку для жінки роботу. Вони з Болле проводять разом літо, як чоловік з дружиною, кохають одне одного, розділяють ефемерне щастя. Вони знайшли одне одного, тому що вони схожі: «Реальність меншості непохитно вважається нереальною і неправдоподібною. Про неї говорять: це з іншого світу. А вони – Болле і Бланка – саме такі. Дивовижні. Люди з іншого світу, і кожному судилося пройти свій шлях

Критика / Critique

«Розлюченій людині надзвичайно складно висмикнути себе за коси із болота люті. Це ще більше розлючує. Болле брався до роботи в основному тому з люті. Працював від люті. Адже краще так, ніж називати це честю і славою. Ну ні, він не допустить подібного навіть зараз, у старості. Але і бурлакував Болле переважно з люті. І тепер відчував цю подвійну тінь, подвійну порожнечу» [2, 271].

93 Kolo №5

бурлаку із задоволенням, розмовляють з ним, розділяють трапезу. Проте переважна більшість людей зневажає бурлак, оскільки вони не працюють, не значать нічого, адже нічого не виробляють заради суспільного блага. Це ледарі, які лише об’їдають чесних, порядних громадян. Найбільшим ворогом бурлаки в такому випадку є страх. Кожен «чесний» громадянин бачить у бурлаці скупчення своїх страхів; він може виявитись ким завгодно: вбивцею чи ґвалтівником, крадієм або навіть дияволом – у будь-якому випадку для «чесних» бурлака – це зло, головна суспільна біда, загроза мирному розміреному життю. Цей страх «чесних» породжує страх бурлаки: «Страх – найтяжча проблема в світі, для бурлаки ж найтяжчою проблемою був страх перед страхом. Непомірний страх, що він непомірно налякає людей» [2, 86]. Жінки, зустрівши бурлаку на своєму шляху, з криком тікають, часто навіть не оглядаючись. Багато «порядних» людей все ж розпочинають бесіду із бурлакою для того, щоб принизити останнього. Майже всі задають питання: чому ти став бурлакою? У Болле відповідь завжди знаходиться на кінчику язика і майже злітає з нього, видаючи готову формулу: бродяжництво заради бродяжництва. Читач співіснує з цією формулою, прочитуючи її між рядків, вірить Болле, однак в останній частині вона підлягає деконструкції, руйнується ще один ідеал:

Критика / Critique

самотою до царства тіней. І зрозумілими для інших вони стануть лише зрадивши собі» [2, 120].

Kolo №5

94

Літо добігає кінця, Бланка мусить повернутись до своєї родини, де на неї не чекає нічого, окрім приниження, а Болле мусить іти далі, мандрувати. Вона благає його приходити кожного літа, він обіцяє повернутись, але ніколи не дотримується обіцянки. Він зраджує своєму ідеалу: зустрівши жінку, яка дійсно його полюбила, він відмовляється від можливості зустрічатись із нею, адже тоді у його житті з’явиться щось постійне, щось постійно прекрасне, а цього бути не може. Ідеал повинен зоставатись недосяжним, неможливим, нереальним, для того щоб ним бути. У тексті часто говориться про реальність, їй надаються визначення різного характеру, розумінням її маніпулюють персонажі роману, наприклад, Сандемар звинувачує людей у тому, що вони перейменували реальність для свого комфорту, назвавши її Долею. Він підтримує езотеричну лінію в романі, розповідаючи про вчення про переселення душ. Ця лінія не є основною, проте виявляється вирішальною для Болле, адже це єдине, що виправдовує його існування; він вірить у переселення душ, і ми дізнаємось про його перехід через ріку вічності разом із Хароном після смерті, про відсутність часу і про те, куди переселяється його душа після цього переходу. Попри велику кількість розчарувань, які переживає Болле, а разом з ним і читач, кінець роману залишає нам надію на те, що життя душі не закінчується зі смертю тіла, вона безсмертна і вона дійсно мандруватиме вічно. ДЖЕРЕЛА 1. Harry Martinson-sällskapet : сайт. – Режим доступу : http://harrymartinson.org.

2. Мартинсон Х. Аниара. Поэма (в сокращении). Дорога в Царство Колоколов. Роман. Юнсон Э. Рассказы / Х. Мартинсон ;пер. с швед.; сост. О. Жданко ; послесл. Е. Соловьевой и А. Мацевича ; худож. А. Музанов. – М. : Панорама, 2000. – 544 с.

Генри Мортон и «travel writing»: где описание превращается в реальность… КИСЕЛЕВА Валентина Исследована литература о путешествиях, в частности, произведения британского журналиста Г. Мортона. Путеводительские заметки проанализированы с точки зрения оформленного художественного произведения. Ключевые слова: Мортон, путешествия, литература о путешествиях, «роман-путеводитель» Travel literature, including works by British journalist G. Morton was investigated. Guide notes analyzed from the point of view of an artistic work.

Keywords: Morton, travel, travel literature, «novel-guide».

Критика / Critique

95 Kolo №5

«Все, что вам потребуется в пути, – это неуемное любопытство» [1]. Такой девиз можно использовать не только для описания жизненной философии в буквальном смысле одержимого жаждой путешествий журналиста, а в последствии самодостаточного писателя Генри Воллама Мортона; тот же самый принцип понадобится и тем, кто решил исследовать творчество одного из наиболее ярких представителей, в некоторой степени даже основателя и истинного классика так называемого направления «travel writing» ХХ в. Предыдущее высказывание было выбрано совсем не случайно. Творческое наследие Генри Мортона разнообразно не просто по форме (отчетные (дневниковые) записи, «виньетки», статьи и заметки для журналов и газет, романы), но также и по географии исследования его произведения охватывают весьма обширную территорию, что является ключевым фактором для анализа литературы о путешествиях. Так, его первыми литературными шагами стали небольшие заметки о жизни, «душе» Лондона, плавно переросшие в полноценное произведение, правда, воплотившись в форму, несколько далекую от обычных стандартов журналистики. Затем была Британия «вдоль и поперек» или, как сам замечал воодушевленный путешественник, – «as she is», – Европа, Святая Земля, Южная Африка… В итоге библиографический список Г. Мортона составляет более пятидесяти наименований, где каждая книга – уникальное, в первую очередь, художественное повествование, эмоционально выразительное, однако, которое к тому же наполнено конкретными строгими фактами и где соблюдена хронология исторических событий. «Я ни в коей мере не ставил своей целью создать серьезный, всеобъемлющий труд о Шотландии. Скорее, это просто отчет об автомобильной поездке по стране» [1]. Так пишет Мортон в книге о Шотландских замках 1929 г. Возможно, изначально его краткие зафиксированные в словесных образах впечатления и не были достаточно «всеобъемлющими» и содержали преимущественно личные переживания и чувства, как охарактеризовал бы Э. Гофман «…волшебник микрокосм хозяйничает во мне и принуждает ко всевозможным сумасбродствам» [2]. Однако с каждой последующей книгой значение экскурсов в прошлое и всевозможных исторических зарисовок увеличивается, добавляя некую энциклопедичность. Уже такие работы, как «Святая Земля. Путешествие по библейским местам» (1934), «От Каира до Стамбула. Путешествие по Ближнему Востоку» (1941), «Южная Африка. Прогулки на краю света» (1948) объективно смогли бы использоваться в качестве вспомогательной литературы гида или путеводителя.

Критика / Critique Kolo №5

96

Некую полезно-информативную изюминку повествованиям Мортона придает то, что он по возможности полно пытается передать особенности культуры и быта каждого места, используя местный диалект, описывает различные понятия. Например, благодаря книге «Южная Африка. Прогулки на краю света» узнаем, что в Кейптауне электрические троллейбусы называют (хотя, учитывая время написания книги, возможно, назывались) «безрельсовыми трамваями» – трембусами, а светофоры – «роботами» [3]. Каждое путешествие описано невероятно детально (в том числе с помощью ярких сравнений и метафор), со всеми мельчайшими подробностями любого происшедшего события, отчасти переданы даже диалоги автора с людьми, с которыми он встречался (местные жители, туристы, работники отеля). «Переулки Иерусалима полосаты как шкура тигра. Вы постоянно переходите из полосы света в узкую зону тени» [4]. Все это как нельзя лучше создает атмосферу присутствия, словно вы находитесь на соседнем сидении «видавшего виды» «моррисе», вместе с Мортоном перелетаете и переплываете океаны, поднимаетесь в горы или спускаетесь в древнее захоронение. При этом вы одновременно и сторонний наблюдатель, который следит за жизнью полюбившихся ему героев, оценивает их действия. «Легко узнать русского паломника – нищего и смиренного – по необычной манере креститься: широкой и медленной; а сверх того, по силе, с которой он совершает глубокий, земной поклон. Одежда у него поношенная, заштопанные штаны полиняли; голова со светлыми кудрявыми волосами склонена, взор затуманен слезами…» [4]. «Можно узнать бедную польскую женщину с глазами, сияющими от счастья, она в течении трех месяцев шла пешком до самой Сирии, жила милостыней, подаваемой в монастырях и убежищах для паломников, подаянием случайных встречных, она целовала им руки, чтобы выразить благодарность, не владея никаким языком, кроме родного» [4]. Мортон формирует достаточно устойчивую систему образов; его действующие лица – это страны, города, жители со своей привычной жизнью, проблемами, характерным мировоззрением. Безусловно, на сегодняшний день многое из того, что описывал талантливый британский журналист, подверглось коренным изменениям, и тем не менее произведения Мортона читаются с не меньшим интересом. В них каждый находит для себя что-то ранее неосознанное. Для кого-то это – ощущение духа путешествий, для кого-то – история в художественном виде. Но неизменным остается одно: как Вальтер Скотт открыл Шотландию для мира, Конан Дойль – Лондон, а Дюма – Париж, Генри Мортон представил миру направление «travel writing». ИСТОЧНИКИ 1. Мортон Г. Шотландские замки. От Эдинбурга до Инвернесса / Г. Мортон. – Режим доступа : http://www.litmir.net/bd/?b=150047.

2. Гофман Э. Крошка Цахес по прозванию Циннобер / Э. Гофман. – М.: Радуга, 2002. – 272 с.

3. Мортон Г. Южная Африка. Прогулки на краю света / Г. Мортон. – Режим доступа : http:// litrus.net/book/read/170710.

4. Мортон Г. Святая Земля. Путешествие по библейским местам / Г. Мортон. – Режим доступа : http://www.litmir.net/bd/?b=145441.

Мандрівний труп Кафки із втраченим паспортом

В умовах посиленого інтересу до квіркультури загалом і літератури зокрема, вихід книжки Фрейзера Сазерленда «Втрачений паспорт. Життя та слова Едварда Лейсі» українською є досить актуальним. Особливо враховуючи те, що дискурс україномовної квірлітератури досить бідний. Отож, книга про життя одного з найприкметніших поетів-гомосексуалістів, мандрівника та викладача Едварда Лейсі, вважаємо, заслуговує на увагу й аналіз. Позаяк ім’я цього канадського письменника не надто відоме в Україні, а твори ще не перекладали, варто сказати кілька слів про нього. Едвард Лейсі (1938-1995) – канадський поет і перекладач, перший в історії літератури цієї країни опублікував гомосексуальну поезію. Народився у Ліндсеї, штат Онтаріо. Працював перекладачем та викладачем англійської мови та літератури у Мексиці, Бразилії, Трінідаді, Греції й Таїланді. Під час тривалих мандрівок, у яких провів більшу частину життя, контактував із багатьома одіозними людьми. Зокрема, вчив Бразильського президента Жуселіно Кубічека. У Таїланді поета, коли п’яний лежав на вулиці, переїхало авто. Лейсі перевезли до Торонто, де він і помер [3]. Автор книги — Фрейзер Сазерленд — поет, прозаїк, есеїст, журналіст. Мешкає у Торонто. Чимало мандрував. Працює оглядачем канадського мережевого часопису «The Globe and Mail», видав у США та Канаді п'ятнадцять книжок. Його твори публікували в багатьох друкованих й онлайн-журналах і антологіях, перекладали французькою, італійською, албанською, сербською та мовою фарсі [2]. Сазерленд був особисто знайомий із Лейсі: «Вперше зустрів Едварда Лейсі заочно. На початку 1972 року я жив у Монреалі, там мені розповіли про нього, він тоді мешкав у Ріо-де-Жанейро. Через досить тривалий час ми зустрілися, у моменти його спорадичних відвідин Канади <…> Після смерті Лейсі я став виконавцем його волі та спадкоємцем. Усе його майно практично складалося з листів та рукописів» [4]. На основі них, а також розмов, матеріалів періодичних видань, поетичних збірок, листів, постала книга. «Лейсі був поетом-автобіографом і дуже ретельно описував факти. Тому книга є своєрідною співпрацею» [1], — пише Фрейзер Сазерленд. До слова, в одному з інтерв’ю, торкнувшись теми виходу книжки українською, відзначав: «Незважаючи на те, що Лейсі – визначний поет, він був відомим більше своїм друзям: мені вдалося описати лиш історію його подорожей, а не популярності» [5]. Цікаво, що у книзі Сазерленд

97 Kolo №5

Проаналізовано книжку Ф. Сазерленда «Втрачений паспорт. Життя та слова Едварда Лейсі». Висвітлено жанрові та стилістичні особливості тексту. Ключові слова: Біографія Едварда Лейсі, квірлітература, Фрайзер Сазерленд, хронологія подорожей.

F. Sutherland’s book «Lost passport. The life and words of Edward Lacey» was analyzed. Genre and stylistic features of text were highlighted.

Keywords: Biography of Edward Lacey, queer literature, Frazier Sutherland, chronology of travel.

Критика / Critique

ЗОЛОТНЮК Анна

Критика / Critique Kolo №5

98

подає такі слова Едварда Лейсі: «Кожен автор, навіть маловідомий, потребує біографа» [тут і далі цитуємо за джерелом 1]. Отже, перед нами скрупульозно укладена біографія поета. Проте тут мусимо відзначити такий момент: засилля деталей дезорієнтує. Часто буває важко вслідкувати за всіма пунктами, що відвідав герой, так само, як запам’ятати й орієнтуватися у тих, хто трапився йому на шляху. Вважаємо, що такий підхід більше пасує до наукової чи науково-популярної літератури, а не художньої, розрахованої на широке читацьке коло. Окрім того, визначаючи, яку роль виконує така деталізація у тексті, не можемо знайти логічної відповіді, крім як бажання документалізувати й зберегти найменші деталі життя героя, проте вони у своїй масі не допомагають розкрити внутрішній світ Едварда Лейсі, але роблять його внутрішнє Я заручником

нагромадження описів обставин. Історія починається власне із кінця життя Лейсі. У «епілозі замість прологу» мовиться, як Сазерленд висипає попіл поета у Онтаріо. «Едвард не хотів, аби його тіло повернулося на рідні терени… Він був спраглий пригод, а не спокою». Власне, Сазерленд домінує у книзі, навіть незважаючи на те, що у підзаголовку вказано «Життя та слова Едварда Лесі», голос поета доводиться чути не часто. Стиль Сазерленда — мінімалістичний та максимально відсторонений. Він не дає оцінки героєві, не співпереживає, а впевнено нотує. Щоправда, іноді його документальні описи видаються дещо гротескними: «Едвард відростив довгі обвислі вуса. Вийшов з лікарні, він мав секс із чорношкірим молодиком на камінному мості у міському парку. На них блакитно світив місяць, а крислаті й переплетені віргінські диби кидали горбаті тіні». Часом, особливо коли Сазерленд мовить про внутрішній світ героя, його наратив стає трохи штучним: «… думав, що варто лише захотіти, і він стане ким-завгодно, але поки що він волів бути ніким. Цікаво, гомосексуальність – це теж питання волі?», «Під лихою маскою Едвард насправді ховав ласкаве обличчя, яке показував лише кільком особам». Зрештою, автор зауважує: «Розшифровка Едвардових нав’язливих ідей та історій скидається на чищення цибулі — їх треба було злущувати шар за шаром». Чи не тому власне розшифровки у книзі не подано. Мета автора, котру він сповнив: зобразити маршрути подорожей, їхні деталі, людей, з котрими

Критика / Critique

99 Kolo №5

зустрічається Лейсі. Іноді вдається зануритися в атмосферу мандрів: «Маракеш виглядав по-селянськи. Але був туристичним центром. На залюдненій площі Джема-ель-Фна чоловіки розважали натовп ручними голубами і дресирувальники змушували берберських мавп стояти на руках. У пивних американські хіпі пили пиво і говорили англійською, наче вони повернулися в Оштош, що у Вісконсіні. Медіна була повна неввічливих і скупих торговців. Ренді вирушив у Нью-Йорк із цілою колекцією сувенірів». «У Аргентині, де інфляція становила 600 відсотків, банкноти часом у поспіху друкували тільки з одного боку: на них зручно було писати вірші або цидулки незнайомцям у кав’ярнях». Свідомо чи ні, але Сазерленд частіше розповідає про Лейсі, як про алкоголіка, активного гея, мандрівника, і не часто мовить про нього як про власне поета. На тлі наративу Фрезера яскраво проступають тексти Едварда Лейсі – навантажені образами, із емоційно забарвленою лексикою. «Однією з моїх чеснот є схильність приймати без жодного сумніву справжній образ себе, який усі прагнуть мені представити, і бачення життя і подій, яке усі хочуть змусити мене поширювати», «Непевність, елемент незаконності, це відчуття небезпеки, цей елемент переслідування, перетворення на мисливця і його жертву — коли можна побути і одним, і другим — роблять зйом проститута і пропонування себе, зваблювання і дозволяння себе звабити дійсно вражаючим». Також Лейсі виразно проступає через епіграфи, що передують кожному розділу: «Якщо тебе спитають: “Ти гей чи натурал?”, скажи: “Не знаю, хлопці, я, мабуть, заблукав”», «Я приїхав; я був чужинцем; чому Техасці/мали б розуміти істоту з іншої планети?», «Тут, у чужій країні./Знаючи тепер її мову, люблячи її люд,/ Але не хотячи залишатися і не хотячи їхати,/Знаючи, що це не те місце, що того місця немає…» Вони, на нашу думку, розкривають постать поета набагато виразніше, ніж то вдається зробити Сазерленду. Сюжет книжки прив’язаний до історії втрати-відновлення паспорту. Документ стає позначкою хаотичних маршрутів Леслі. І глобальною метафорою життя. Міркуючи над тим, що стояло за жадобою мандрів: «… його мати прожила, як вона казала, гарне життя, але для нього це звучало як змарноване життя — як життя всіх тих людей, які ніколи не відчули всього того, що могли б відчути, не побачили всього того, що могли б побачити, і не спробували всього того, що могли б спробувати», неважко дійти до висновку, що таким чином Лейсі тікав від самотності. «Тобі здається, що ти зустрінеш близьку людину, але час проходить, а ти її так і не знаходиш, — сказав Едвард Байрону. — Все своє життя я хотів мати друга, який би зі мною пив і контролював мій ступінь сп’яніння. Якби я напивався, він би відвозив мене додому. Такого друга можна знайти, коли ти молодий, але, коли ти стаєш старим, уже не виходить». У тексті також знаходимо ще одну цікаву цитату: «Люди, які вважали подорож задоволення, зовсім не знали третього світу: «Розкажи-но, як ти почуваєшся після двох місяців у Колумбії», — писав він мені. «Я почуваюся так, ніби я мандрівний труп Кафки». Прикметно, що Лейсі своє самвидав-підприємтво, у якому видав власну книгу «Шляхи на снігу», назвав «Агасуерус Прес», вічний Жид. Паралелі очевидні. «Я починаю розуміти, що таке справжня самотність та ізоляція. І я, напевне, помру на самоті», — писав він. Історія закінчується у притчевій манері. У час, коли Лейсі доживав останніх днів, відбулася розмова. «Я почуваюся значно нормальнішим», – додав

Критика / Critique

Едвард. «Ти ніколи не був нормальним»… На що Едвард відповів питанням: «А що таке норма?». Отже, книжка Ф. Сазерленда «Втрачений паспорт. Життя та слова Едварда Лейсі» розповідає не стільки про Едварда Лейсі, скільки відтворює історію його мандрів. Такий літописний підхід, з одного боку, імпонує нам відстороненістю й браком нав’язливих інтерпретацій, а з іншого – не можемо не відзначити, що переобтяження деталями не надто сприятливо позначається на безпроблемному сприйнятті тексту. Було б непогано отримати можливість ближчого знайомства із власне постаттю Лейсі як поета, а не алкоголіка та гея. ДЖЕРЕЛА 1. Сазерленд Ф. Втрачений паспорт. Життя та слова Едварда Лейсі / Ф. Сазерленд ; пер. з англ. : А. Позднякова, В. Сєдова. — Тернопіль : Видавництво «Крок», 2013. — 536 с.

2. Фрейзер_Сазерленд: матеріал з Вікіпедії – вільної енцикл. // Вікіпедія : вільна енцикл. — Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ http://uk.wikipedia.org/wiki/Фрейзер_Сазерленд.

3. Edward A. Lacey : inform. from Wikipedia – the free encycl.// Wikipeda: the free encycl. — Link : http://en.wikipedia.org/wiki/Edward_A._Lacey.

4. Edward Lacey Edited, with an Introduction and Notes, by Fraser Sutherland: inform. from Wikipedia – the free encycl. // Wikipeda : the free encycl. — Link: http://canadianpoetry.org/ volumes/vol57/sutherland.html.

5. Translating canadian literature: an interview with Fraser Sutherland// Open book: Toronto.

— Link : http://www.openbooktoronto.com/vsedova/blog/ translating_canadian_literature_interview_with_fraser_sutherland.

Kolo №5

100

У пошуках дхарми Джека Керуака СТЕЦЮК Катерина Розглянуто роман Джека Керуака «Бродяги Дхарми». Розкрито його головну ідею та відмінність від інших творів письменника, особливість керуаківської подорожі заради подорожі. Показано реакцію та розуміння роману читачами, що викликало хвилю зеленого туризму. Ключові слова: Джек Керуак, «Бродяги Дхарми», «На дорозі», бітники, буддизм.

Jack Kerouac’s novel «The Dharma Bums» was reviewed. It’s main idea was revealed and unlike other works of the writer, it’s feature of Kerouac’s travel for the travel. Reaction and understanding of the novel by readers that sparked a wave of green tourism were highlighted.

Keywords: Jack Kerouac, «The Dharma Bums», «On the Road», beatniks, Buddhism.

Хочеться звернутись до письменника, твори якого як ніякі інші сповнені специфічної динаміки, руху. Джека Керуака називають батьком цілого покоління літераторів – бітників. Він народився 12 березня 1922 р. в містечку Лоуел (штат Масачусетс), і прожив усього 47 років. За своє коротке життя, що пройшло в основному «на колесах», він встиг написати близько

Критика / Critique

101 Kolo №5

20 книг прози, поезії і сновидінь та став одним з найбільш суперечливих авторів свого часу. Аллен Гінзберг згадує, як він уперше почув словечко «біт»: його десь підхопив у 1948 р. Джек Керуак, і означало воно «битий, зморений, на дні світу… відштовхнутий суспільством, сам по собі…». Це було вільне співтовариство людей у Нью-Йорку та Сан-Франциско 50–60-х рр., які возвеличували спонтанність і незаангажованість. В 1948 р. вибухові хіпстери мчали машинами (як це описано в «На дорозі») у пошуках дикого, бурливого джазу; такого, як у Віллі Діксона, Щасливчика Томпсона, біг бенда Чаббі Джексона. У статі для «Playboy» (1959 р.) Керуак пише: «Я написав “На дорозі” за три тижні прекрасного травня 1951 р., коли жив у районі Челсі, Лоуел-Вест-Сайд, на Манхетені, на висоті сто футів <…> Тут я перетворив образ “Розбитого Покоління” в слова і совався з ним на всі університетські п’янки і дикі зборища <…>, загружаючи юні, неокріплі мізки. Остаточно ох…лі в цій брудній дірі…» І далі: «Рукопис “На дорозі” був спущений зі сто футових небес на землю <…> І відразу ж зіграв у ящик столу, розчарувавши мого менеджера. У той же час мій видавець, дуже інтелігентний чоловік, сказав мені: “Джек, це майже як у Достоєвського… Але хто в цій країні зараз стане читати таку книгу?”» [3]. «На дорозі» розкриває принцип «бути у дорозі заради того, аби бути в дорозі». Як на мене, головну ідею роману можна передати однією цитатою: «Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете? – Ми не зрозуміли запитання, а це було до чортиків хороше запитання». Але, напевне, найкращий варіант для початку знайомства з творчістю Джека Керунка – це роман «Бродяги Дхарми». Тут головний герой постає перед нами істинним бродягою: він подорожує на товарних поїздах, спить під відкритим небом, бродить по горах з рюкзаком за плечима. Під час своїх подорожей він зустрічається з іншими поетами, бере участь у гучних «бенкетах», пише поезію, читає «Діамантову Сутру», медитує і захоплюється природою. Керуак тут ще далекий від напівбезумних марень, пізніше описаних в «Ангелах спустошення», далекий від відчаю «Біг Сура». В «Бродягах Дхарми» Керуак ще вірить в добро і щастя, можливість змінитись і бути радісним. Будь-яка дорога веде до себе. Саме під таким кутом зору слід дивитись на подорож головного героя. Це в принципі і подорожжю назвати не можна. Багато хто закидає Керуаку беззмістовність «Бродях Дхарми».

Критика / Critique Kolo №5

102

Але головний акцент у романі робиться не на тому, куди і для чого йде герой, а на тому, яку дорогу проходить його внутрішнє Я, його пошуках балансу і умиротворення. Це духовна мандрівка. Можна по-різному ставитись до буддизму Керуака, можна звинувачувати у профанації цієї древньої філософії, наївному наслідуванню і навіть повному нерозумінні, але не можна закидати йому нещирість. Він не приймає штучності. Це дуже чутлива натура, що однаково маже проникнутись і гірським усамітненням, і шаленими джазовими ритмами нічного бурхливого міста. Однак дещо складно чітко визначити релігійне зорієнтування письменника. Це був свого роду мікс, який постійно трансформувався. Його цікавили як східні, так і західні релігійні традиції, а медитацією пронизані практично усі його роботи. У 1950-х рр., працюючи над творами «Проснись», власною біографією Будди, «Трохи дхарми», Керуак цілі місяці проводив у бібліотеках над буддиськими текстами. А поряд з усім цим, працюючи, часто робив перерви і малював розп’яття, писав псалми у своїх щоденниках, просив Бога наповнити серце кожного грішника. І тут ми можемо провести паралель з романом «Бродяги Дхарми». Герой розповідає про молитву «власного виробництва», яку часто повторює, медитуючи: «Сиджу і говорю, перебираючи усіх друзів, рідних і ворогів, кажу: Джефі Райдер, однаково порожній, однаково достойний любові, однаково майбутній Будда…». Ідея одна і та ж: чи це буддизм, чи навіть християнство – головним для Керуака є внутрішня виповненість. Він надихнув Алена Гінзбурга на прийняття буддизму. Той у свою чергу заснував Школу Випатраної Поетики імені Джека Керуака й Інститут Неропа (єдиного акредитованого буддиського інституту у США). Віра Керуака у святого вигнанця втілилась в образах Ніла Кесседі («На дорозі») та Генрі Снайдера («Бродяги Дхарми») і знайшла відгук у багатьох наступних поколінь. Що характерно, письменника дратувало поширення поп-буддизму, відповідальність за що певною мірою несе він сам [6]. Варто відзначити, що ця книга з’явилась перед читачами зовсім із неочікуваної сторони, і однозначно підштовхнула рух за охорону природи. «Бродяги Дхарми» – це свято глухих закутків. Головний герой книги Джафі Райдер став новим типом літературного персонажа – не міський хіпі, а прототип зеленої культури, ідеологами якої були Джон Мьюір, Джон Берроуз, Генрі Торо та російський анархіст і натураліст Петро Кропоткін [7]. Вигаданий Джафі був виліплений за образом і подобою реального поета Гері Снайдера, з яким Керуак познайомився у Берклі в 1955 р. Студент-випускник Університету Каліфорнії, Снайдер кожне літо проводив на північному заході США, працюючи пожежним наглядачем, лісорубом та помічником провідника лісних експедицій, – «як перелітна птаха, що відлітає на північ літом і повертається на південь зимою», за його власними словами. На Керуака Снайдер справив сильне враження – не тільки своїми віршами, але й інтересами: первинна американська культура й усна народна традиція, китайські поети Династії Тань, робітнича організація «Промислові робітники світу», походи в гори, лижі і дзенські медитації. Він до того ж був відверто політичним, закликаючи до ненасильницького захвату Америки молодими поколіннями. В одному із найбільш провісницькому епізоді книги Керуак описує мрію Джафі «про <…> мрію бродяг Дхарми, які відмовляються від суспільних вимог до споживання, роботи,

ДЖЕРЕЛА 1. Керуак Дж. Бродяги Дхармы / Дж. Керуак [электронный ресурс]. – Режим доступа : http:// www.livelib.ru/book/1000461080.

2. Керуак Дж. В дороге / Дж. Керуак [электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.livelib. ru/author/13376.

3. Керуак Дж. Происхождение разбитого поколения / Дж. Керуак // Состояние «Веаt» / сост. А. Керви [электронный ресурс]. – Режим доступа : http://spintongues.msk.ru/BeatState.html.

4. Керуак Дж. Снова на дороге (Отрывки из дневников) / Дж. Керуак // Лавка языкоа [электронный ресурс]. – Режим доступа : http://spintongues.msk.ru/roadagain.htm.

5. Немцов М. Джек Керуак: «На иных уровнях безумия» / М. Немцов // Лавка языков [электронный ресурс]. – Режим жоступа : http://spintongues.msk.ru/roadintro.htm.

6. Снова на дороге (из архивов Дж. Керуака) // введение Дагласа Бринкли [электронный ресурс]. – Режим доступа : http://spintongues.msk.ru/KerouacArchives/KerouacArchives.htm.

7. Сьютер Дж. Сктываясь к луне. Последние великие приключения Джека Керуака / Дж. Сьютер // Лавка языков [электронный ресурс]. – Режим доступа : http://spintongues.msk.ru/rolling.htm.

8. Френд Т. Битники, которых мы заслужили / Т. Френд // Книги Онлайн [электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bookol.ru/dokumentalnaya_literatura_main/biografii_i_ memuaryi/17383.htm.

Критика / Critique

103 Kolo №5

виробництва, споживання знову...» А потім говорить: «У мене перед очима стоїть картина великої рюкзачної революції, тисячі чи навіть мільйони молодих американців, що йдуть у гори». Саме ця думна, ці слова викликали у моїй душі найбільший резонанс. Ситуація сьогодні (приблизно через 60 років після того, як про це говорив Керуак) стала у сотні раз плачевнішою, однак ми так і не побачили табунів молодих ентузіастів, що відірвалися від своїх комп’ютерів та планшетів, аби відшукати гармонію з природою та іншими людьми. Ось так ми разом із головним героєм прямуємо по узбіччях доріг, заскакуємо у товарняки на ходу, піднімаємося на Пік Меттелхорн (Йосемітський національний парк), милуємося краєвидами з гори Спустошення (Національний парк північних каскадів). Саме там Керуак протягом пожежного сезону ніс вахту. І цей сезон став сприятливим з огляду літератури. Спустошення дало поштовх духовній кульмінації «Бродяг Дхарми». Письменник відправився на пік Спустошення як на духовне паломництво, і, звичайно ж, не як захисник навколишнього середовища. Однак через роки джафіподібні радикали-екологи заполонили всі громадські місця країни на День землі в 1970 р., що започаткувало традицію щорічних святкувань. Багато хто з тих активістів тримав у своїх рюкзаках зачитані до дірок екземпляри «Бродяг Дхарми». Сьогодні досить популярним є таке явище, як літературне паломництво. Однією з таких атракцій став маршрут Джафі Райдера (сам Керуак) у «Бродягах Дхарми». Однак кожна людина повинна знайти власний пік Спустошення.

«Золота» подорож Юліана Шпола ГУЗІЙ Ольга

Критика / Critique

Проаналізовано систему та функції персонажів у романі «Золоті лисенята» Юліана Шпола. Увага акцентована на тематичному аспекті подорожі як засобі пошуку себе. Ключові слова: подорож, Юліан Шпол, роман, персонаж, «Золоті лисенята».

The system and functions of characters in the novel «Golden fox-cubs» by Yulian Shpol was analyzed.

Emphasized here is the thematic aspect of travel as the method of looking for oneself.

Keywords: travel, Yulian Shpol, novel, character, «Golden fox-cubs».

Kolo №5

104

Поїздом, возом, пішки звивистою стежкою ведуть послідовного мрійника Юліана Шпола персонажі його роману «Золоті лисенята» (1929) на шлях до постійної революції, яку треба робити, а не чекати. Пішки подорожують усі. Хтось за вигаданими харчами до Анева; хтось «виринає поміж дерев» і йде за тими, хто подорожує за вигаданими харчами до Анева («ясно: іде партія» [3]). «Але ми, як справжні сини людського роду, що завжди знає тільки себе, не звертали на це жадної уваги, і кожен із нас наминав свої думки. Він дідок, — патякав, а я мовчки». Але уваги не звертали дідок та «Я» не на партію, а на дерева (щоб уважний читач роману та цієї статті нічого такого не подумав). Дерева теж подорожували, тільки особливо, по-своєму, щоразу одягаючи нові жакети від осені-зими-весни-літа. Ясно одне: роман «Золоті лисенята» — яскравий «водограй» в українській літературі. Спектр та специфіка тем, які охоплює автор, залишає критику та читачу єдину можливість після прочитання подумати голосно: «Вау! Нічого собі!» Рідко натрапиш в українській літературі на такого високого рівня інтелектуальний та експериментальний роман як «Золоті лисенята», який, на жаль, навіть не в усіх університетах входить до навчальних планів з курсу «Історії української літератури».

3 листопада 2013 року мине 76 років відтоді, як в урочищі Сандармох було ростріляно Михайла Ялового (Юліана Шпола). Нагадаємо читачам, як пишно почали святкували одного «веселого жовтневого дня» річницю жовтневої революції: «Лишь недавно, в канун 80-й годовщины Октябрськой революции стали известны подробности того, как в 1937 году «отпразновали» двадцатилетие Великого Октября на Соловках. В течение пяти дней (27 октября, 1,2,3,4 ноября) по приговорам особой тройки Управления НКВД по Ленинградской области в урочище Сандармох были расстреляны 1111 заключенных из Соловецкого лагеря политзаключенных. Среди приговоренных к расстрелу были лучшие представители украинской творческой интелегенции: писатели, ученые, деятели культуры — Лесь Курбас, Мыкола Зеров, Валерьян Пидмогильный, Мирослав Ирчан, Матвей Яворский, Мыкола Кулиш..." [Знайдена у книзі «З порога смерті» замітка з невідомої автору газети]. Юліан Шпол належав до цієї талановитої молодої генерації українських митців, яких знищили тільки фізично. Оскільки, як писав Кант, «залишиться лише те, що створене людським духом», а більшість текстів письменників

Критика / Critique

105 Kolo №5

«Розстріляного відродження» створено духом. До таких належить і роман «Золоті лисенята». До найсильніших романів того часу (саме експериментальної прози) також зараховують «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» М. Йогансена, «Голяндію» Д. Бузька, «Інтелігента» Л. Скрипника та багато інших. Що ж до «Золотих лисенят», то слушно зауважує Бернадська Н.: «Досить заплутаний сюжет цементує особа оповідача, від якої автор або дистанціюється, або з якою зливається» [2]. Цілком погоджуюся з Ніною Іванівною щодо побудови роману та ролі оповідача у ньому. Персонажі цього твору є функціями, які неймовірно динамізують та рухають сюжет, аби було цікаво читати твір. І тут з упевненістю можна сказати, що для Юліана Шпола вдалося максимально «розігріти» уяву читача, якому (навіть Рисунок Марисі Руданської «розігрітому») досить важко розмежувати (http://smugasta.sumno.com/post/malyunokоповідача з Озоном, або з Мавкою, Манди- dlya-obkladynky-knyzhky-sashka-ushkalova-/) булою, Кіркою та іншими. Авторський прийом вищезгаданої побудови тексту трапляється не лише у Юліана Шпола. Вже згаданий Майк Йогансен взагалі повністю розчленовує свою творчу лабораторію і те, якими способами він створює текст, і наскільки легко вміє ввести читача в оману тощо. «Золоті лисенята» — творча і вимріяна історія про законспіроване життя Зірки цілої генерації «Розстріляного Відродження» — Юліана Шпола. Яким би заплутаним не був сюжет роману, кожен фрагмент (частина) його є цілісною історією без хронотопних тріщин. Текст густий і насичений. Якщо у читача немає сили прочитати роман на одному диханні, то варто спробувати у такий спосіб читати кожну окрему частину. Тільки тоді буде можливість вдихнути бурхливий вітер динамічного сюжету «Золотих лисенят» на повні груди. Повертаючись до тези Ніни Бернадської «про оповідача», зазначимо, що у «Золотих лисенятах» є два типи оповідача: «1) деміург (оповідач-герой); 2) оповідач відсторонений (який характеризує вчинки). Окрім того, роман має дуже динамічний фон, який увесь час «мерехтить, змінюється». Що ж до партії та владної верхівки того часу — у романі вона лише документальний план, просто факт історії і не більше» [З лекцій Гнатюк М. М.]. Роман «Золоті лисенята» навряд чи можна вписати в рамки якоїсь однієї культури, релігії чи часу. Це текст, який існує поза лінійними категоріями. Твір, написаний рукою людини, яка більше за інших відчувала свій час і вміла естетично сказати про нього.

Критика / Critique Kolo №5

106

«Золоте лисеня» як символ створення світу, народження нової епохи, нової людини чи не найкраща метафора у творчості Юліана Шпола та й усієї його генерації. Також Юліан Шпол блискавично «відчистив» один з найяскравіших символів Східної культури — лисицю, образ якої навмисно спотворено не в одній «псевдонародній совковській казочці». Недарма ми віднаходимо в романі алюзії на «Маленького принца» Антуана де СентаЕкзюпері, у якому саме лисеня говорить: «Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручиш» [1, 132]. Лисиці притаманна хитрість, але ця риса не є визначальною. Ключова особливість лисиці — відповідальність за обраний шлях, що, власне, й намагається донести до читача Юліан Шпол: «Жив собі дід та баба… Ти не дивуйся. Це так треба… Ну, і звичайно, була в них курочка ряба. Курочка, як і слід, знесла яєчко. Не просте, а золоте. Дід бив-бив, не розбив. Баба била-била, не розбила. Аж ось бігла лисичка. Зачепила хвостом і… замість того, щоб розбити, вона його схопила і понесла з собою в ліс. Розуміється, лисичці заманулося вивести з того яйця лисеня. (Ти ж знаєш, що всі тварини подібні до людей: на золото їх завжди заздрістю чорт мучить). Так от: лисичка була не від того, щоб мати і собі дитинча із чистого золота <…> А з цього яйця тільки людина й вилупиться. І буде вона дівчинка з синіми очима і русою косою. А коли виросте, то ніколи не знатиме свого справжнього місця, бо дві душі буде в тії дівчини. Одна душа золотого спокою і синього щастя, а друга — чорної колотнечі і червоної пристрасті. Так вона і буде хилитися між тими двома душами весь свій вік» [3]. ДЖЕРЕЛА 1. Сент-Екзюпері А. Планета людей. Маленький принц / А. де Сент-Екзюпері. — Львів : Вища школа, 1981. — 143 с.

2. Бернадська Н. І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція : Монографія / Н. І. Бернадська. — К. : Академвидав, 2004. — 368 с.

3. Шпол Ю. Золоті лисенята. Роман / Ю. Шпол. — Режим доступу : http://1576.ua/books/1274.

«Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» як «ідея свободи» НІКІШОВА Катерина Проаналізовано подорожні нотатки Джошуа Слокама з позицій жанрової та тематичної приналежності. Ключові слова: мандрівна література, авантюрист, вічне повернення, подорожні нотатки, мемуари, ідея свободи.

The travel notes of Joshua Slokama were analyzed from the standpoint of genre and content background.

Keywords: Travel literature, adventurer, eternal return, travelogues, memoirs, the idea of freedom.

107 Kolo №5

Зі ствердженням Августина дуже добре перегукуються слова із завершальної глави книги Джошуа Слокама: «Події, що відбувалися під час понад трирічного плавання «Спрея», нагадували мені сторінки книги, і найцікавішим для мене тут було гортати ці сторінки, поки тепер нарешті я не дійшов до останньої, найцікавішої з-поміж інших». Тож насправді для тих, хто не подорожує сам, є альтернатива читанню своєї сторінки – читати сторінки інших, і вже не метафоричні, а абсолютно конкретні сторінки сотень тисяч книг мандрівної літератури. Тут слід зазначити, що саме я розумію під «мандрівною літературою»: я користуюся дефініцією В. Гуминського, який визначає подорожі як жанр, в основі якого лежить опис мандрівником (очевидцем) достовірних відомостей про певні, в першу чергу, незнайомі читачеві чи маловідомі країни, землі, народи в формі нотаток, записок, щоденників, журналів, нарисів, мемуарів. Науковець також виокремлює цільові настанови цього жанру: окрім власне пізнавальних, мандрівна література може мати додаткові – естетичні, політичні, публіцистичні, філософські та інші завдання [1]. Якщо брати до уваги визначення В. Гуминського, аналізуючи «Навколосвітню подорож вітрильником наодинці», то хочу додати, що у цьому творі ключова роль відведена не стільки опису країн, де побував автор, скільки опису того, як людина самотужки на звичайнісінькому вітрильнику здійснила навколосвітню подорож. Тобто якщо висунути гіпотезу, що своєю популярністю література мандрів завдячує емпатії читачів, то доказом на її користь слугує популярність твору Джошуа Слокама, адже розповідь про таку відчайдушність людини, яка зважилася одна вирушити навколо світу вперше в історії, не може не захопити. Тому класифікувати типаж Джошуа Слокама у цій подорожі неважко – за Д. Бортвіком це авантюрист (або шукач пригод) [2]. Природно, що час написання цього твору близький до епохи Романтизму в Америці. Звісно, це ідеалізована форма мандрівника: спонтанний, здатний до ризику, перемагає невпевненість та страх, демонструє спроможність відстоювати свою волю, як фізичну, так і духовну. Остання характеристика перегукується з ідеями Ф. Ніцше, який приділяв увагу поняттям окремого індивіда та волі. Ці два поняття вповні реалізуються на сторінках «Навколосвітньої подорожі з вітрильником наодинці». І ще одним таким поняттям є «вічне повернення», з якого витікає, що кожну мить свого життя людина (надлюдина) має прожити так, щоб хотілося переживати її знову і знову, тобто вічно. Джошуа Слокам реалізував свою волю, здійснивши заплановану подорож, і занотував її події, що дозволило і йому, і читачам разом з ним переживати цю подорож ще і ще раз. Жанр книги Джошуа Слокама перекладачі українського видання визначили як подорожні нотатки. Загалом, текст можна віднести до нього (подорож справді відбувалася, розповідь іде від першої особи, вона викладається в хронологічному порядку та поділена на окремі відрізки часу, автор сприймається як протагоніст історії), проте є й ознака жанру, якій текст «Навколосвітньої подорожі…» не відповідає – автор мав би створити ілюзію того, що нотатки написані під час плавання. А у творі всі події подаються в минулому

Критика / Critique

Світ – це книга. І хто не подорожує ним – читає лише одну її сторінку. (Августин Аврелій)

Критика / Critique Kolo №5

108

часі, тобто розповідь більше скидається на мемуари. Цікаво, що деякі дослідники в межах мандрівної літератури окремо виділяють жанр бортового журналу, а у Джошуа Слокама у нотатках подекуди наводяться цитати з вахтового журналу («О 16.30 пройшов Кейп-Сейбл. Дистанція – три кабельтових від берега. Шлюп йде зі швидкістю вісім вузлів під свіжим північно-західним бризом») суто як один із засобів створення для читача атмосфери корабельної подорожі. Особливу роль у мандрівній літературі, зокрема подорожніх нотатках, має маршрут подорожі. Він формує структуру розповіді. Те, як автор планує свою мандрівку, як обирає пункт призначення та які події трапляються з ним на цьому шляху, має значний вплив на сприйняття читачем. Велику роль у цьому відіграє відбір автором фактів для опису. В цьому йому стає у пригоді «ідея свободи», проголошена В. Гуминським як основна характеристика жанру подорожі в літературі. Вона полягає у тому, що автор на свій розсуд обирає предмети для зображення. В цьому йому допомагає той факт, що оповідь не замкнена всередині себе – автор зображає дійсність і може переходити до опису будь-яких її явищ та предметів, адже побудова текступодорожі не підлягає жодним закономірностям, як це відбувається у творах з чіткою фабулою. Під час написання тексту автор може проявити себе як чудовий розповідач. Власне, стиль самого Джошуа Слокама англомовні читачі характеризують як жвавий, дотепний, захоплюючий, легкий для сприйняття. Український переклад в цьому плані дещо програє оригіналу. Те, що до його створення долучилося 9 перекладачів (!) – показовий факт у цьому плані. Про який стиль можна говорити, якщо самі виконавці проекту зізнаються, що не ставили собі за мету зробити текст однорідним. Українське видання твору має і свої позитиви, основними з яких є художньо-технічне оформлення та інтерактивна версія. Остання прислужилася підкресленню жанрових особливостей твору Джошуа Слокама: 1. У будь-який момент читання за потреби можна розглянути будову судна – «Спрея» – ще одного головного героя оповіді. Для цього треба клікнути мишкою на його зображенні в правому нижньому кутку.

ДЖЕРЕЛА 1. Шачкова В. А. «Путешествие» как жанр художественной литературы: вопросы теории / В. А. Шачкова // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. – 2008. – № 3. – С. 277–281.

2. Borthwick, John. Travelling writing, writing travelling: the text as journey, the journey as text, PhD thesis, School of Creative Arts, University of Wollongong, 1991.

За тридев’ять земель, або Подорожі у просторі і часі разом з дитячими пригодницькими книгами ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана Створено своєрідний лікбез авторів та творів дитячої пригодницької літератури (як зарубіжної, так і української). Проаналізовано їхні сюжетні лінії та вплив на формування юного читача. Ключові слова: дитяча пригодницька література, казки, легенди, фантастика, книжки про пригоди.

A program of authors and works of children's adventure books (both foreign and Ukrainian) was created. Their storylines and influence on the young reader was analyzed.

Keywords: children's adventure literature, fairy tales, legends, science fiction, books about adventures.

Критика / Critique

109 Kolo №5

2. У лівому нижньому кутку є хронологічна табличка подорожі за роками та сезонами, клікнувши на якій, опиняєшся у потрібному місці оповіді. За допомогою цього прийому читач може повсякчас повернутись на пункт-два назад і пригадати події або перечитати найцікавіші з них.

3. Те саме можна зробити не лише за часом, а й за місцем перебування. У лівому верхньому кутку є нанесений на карту маршрут, яким слідував розповідач. Клікнувши на відмічену точку, опиняєшся у тому місці книги, де йдеться про перебування у цьому пункті.

4. Щодо місць, які відвідав автор, то читач може їх віртуально відвідати і прочитати книгу з ефектом присутності за допомогою програми Google Earth. Отже, «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» має велике значення з огляду на розвиток мандрівної літератури. Практичне значення полягає у тому, що вона надихає на нові подорожі та звершення, а отже, на написання нових звітів, щоденників, подорожніх нотаток тощо, адже мандрівна література має ланцюговий характер: кожний твір є проміжною ланкою до написання іншого. Теоретичне значення роботи Джошуа Слокама вбачаю у виокремленні здобутків цього твору в сегменті мандрівної літератури, а це оптимістичний настрій, легкість написання, залучення інтерактивних елементів. Показово, що постаті самого Джошуа Слокама присвячене наукове дослідження Д. Вольффа. Тож не останнє значення для набуття книгою популярності має авторитет автора, його відомість, місце в історії мореплавства.

Критика / Critique Kolo №5

110

У тому дитинстві, де світ був добрим і прекрасним, де на кожному кутку жили дива і пригоди, завжди знаходилося місце для подорожі. Бо кожна дорога ― то вже загадка, то виклик мандрівній душі, вічний потяг до незвіданого, невідомого. Десь у віці десяти років на далекій Хмельниччині занесло мою непосидючу душу в темний сарайчик бабусиної сестри. Якщо вже чесно, то занесло не так в сарайчик, як по яблука в її садку, але чомусь просто попросити тих яблук видавалося неможливим. Їх треба було саме добувати, крадучись і ховаючись в усіх більш-менш придатних для того місцях. От однією з таких локацій і виявився старенький сарайчик, захаращений усіляким багатовіковим лахміттям. Продираючись через майже справжні піратські скарби, я надибала стосик запилюжених книжок. Цікавого там було мало, лише одна невеличка книжка могла похвалитися наявністю малюнків. Зате яка книжка! «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Удав проковтнув верблюда, але ж то лише капелюх з точки зору дорослих. Із того віку, де дитинство вже спогади, багато так званих дитячих книжок видаються занадто дорослими, щоб читати їх хоча б до повноліття. Але згодом приходить розуміння, що найшедевральніші ― саме ті твори, які в юному віці читаєш як казку, а в дорослому – як філософський трактат. Історія Маленького Принца, який подорожував різними планетами, сумуючи за власною, на якій живе ЙОГО квітка, така зухвала, і така беззахисна. Історія хлопчика, який запитує доти, доки не отримає відповіді. І Льотчика, якому беззахисний Маленький Принц дає сили вижити в безнадійній ситуації. Для мене, десятилітньої, то була лише казка про незвичайного мандрівника. Але то була перша книга, яка викликала справжню спрагу до пригод. Коли ти не маєш кількох планет на вибір і достатньої кількості років для самостійних подорожей, найкращим варіантом виходу із ситуації стають книги. Для більшості маленьких читачів, які насправді спочатку є слухачами, перші подорожі приходять з народних казок. Епоси, легенди, фольклор насичені розповідями, в яких мужні і не дуже герої обов’язково повинні здолати безліч перешкод і пройти незмір доріг до омріяної мети. Чи то Ясон з аргонавтами у пошуках Золотого руна, чи вічний блукач Одісей; чи Рама з «Рамаяни», котрий шукає кохану Сіту, викрадену десятиголовим Раваною, ― всі вони та ще безліч інших героїв мусять міряти кроками, кіньми і кораблями власні виклики і відстані. У казках мого дитинства (які тоді називалися «Казки народів СРСР») на місці героям зазвичай не сиділося. Бо що ж то за казка, якщо не треба піти «туди, не знаю куди» і знайти «те, не знаю що»? От і шукали: то Царевич свою дружину, ще недавно Жабу, то смерть Кощія Безсмертного, то червону квіточку, то живу і мертву воду ― чого тільки казкова душа не бажала. І були ті пошуки важкими, довгими і надзвичайно захоплюючими. Абсолютно гармонійно в тому ряду стояла і авторська казка у віршах «Горбоконик» Петра Єршова. От кого вже вдосталь вимотали світами, так це Івана (не такого вже, між іншим, і дурника, як то заявлялося з самого початку казки). І Жар-Птаха, і Цар-дівицю, і перстень тій дівчині, задля якого ще й Місяця і кита з трьома десятками кораблів вишукати треба було. Як у тому мультфільмі, «уж послала, так послала». Але б то була не віршована казка, а сувора проза життя, якби нібито дурний Іван всього того не виконав. А що казок у кожного народу своя

Критика / Critique

111 Kolo №5

повна торба, то і героїв, які у нелегких випробуваннях «за тридев’ять земель в тридев’ятих царствах і тридесятих государствах» щось здобували (часом з-під носа в законних хазяїв, яким, до речі, не завжди таланило вижити в обороні власного майна) вистачить на ще не одне покоління маленьких фантазерів. Якось так у житті складається, що є книги, які знають одиниці, а є читані мільйонами. І майже кожна країна може похвалитися хоча б одним автором пригодницької дитячої книги, який десятиліттями втримується на сторінках шкільних підручників, а найвтішніше – захоплює дитячі подихи неймовірностями та дивокраїнностями. І що б там не казали про те, що сучасні діти мало зазирають у книгу, але з власних спостережень скажу, що якщо вже зазирають, то таки читають, головне – змалечку прищепити той свербіж пізнання. Не знаю, як в кого, а в мене після слів «книжки про подорожі» відразу в голові звучить французька пісня і золотими штампованими літерами вимальовується ім’я Жуля Верна. Геній і фактично пророк, він писав фантастику, котра з часом стала реальністю. «Все, що може уявити собі людина, інші люди здатні втілити в життя», ― слова письменника, зі 108 фантастичних ідей якого лише 10 наразі лишаються нездійсненими. Король пригодницького жанру з першого свого роману «П’ять тижнів на повітряній кулі» взяв курс на подорожі. Контракт письменника з видавцем передбачав, що протягом 20 років він щорічно створюватиме по два романи серії «Незвичайні подорожі». І він став постачальником пригод у кожен дім. «Довкола світу за 80 днів», «П’ятнадцятирічний капітан», а також трилогія «Діти капітана Гранта», «20 000 льє під водою» і «Таємничий острів» - мастрід кожного мандрівника. Іспанія подарувала світові Мігеля Сервантеса де Сааведру з його «Хитромудрим ідальго Доном Кіхотом Ламанчським». Вперше надрукована на початку XVII століття, ця книга займає третє місце після Біблії та серії про Гаррі Потера за об’ємом світового тиражу. І хоча вона не задумувалася як дитячий твір, пригоди відважного лицаря та його вірного зброєносця, неочікувані зустрічі на дорогах, поєдинки та бої захоплюють юних читачів уже багатьох поколінь. Англія здатна втерти носа багатьом іншим країнам, адже саме вона пишається такими шедеврами пригодницької літератури як «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Аліса в Країні Див» та «Аліса в Задзеркаллі» Льюїса Керрола, «Пітер Пен» Джеймса Баррі, трилогія про «Середзем’я» Джона Толкіна, «Хроніки Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса та іншими. Ну і куди ж без «Острова скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона – оди яскравому, захоплюючому життю, в якому фантазія роздуває вітрила бригантин, а флібустьєри зберігають криваві таємниці. Абсолютно різні, ці автори стали зовсім не нудними класиками, справжніми магами, котрі створили дивовижні країни і надзвичайних героїв. З висоти гусиного польоту відкривається нам Швеція, батьківщина Сельми Лагерльоф. «Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона» ― свого роду поетичний путівник Швецією, книга, покликана навчити дітей любити і знати свою країну, милуватися нею. А те, що малий забіяка Нільс поступово перетворився на прекрасного хлопчика, то, звісно, хоч і головна, але дуже мудро прихована за цікавими пригодами думка, котра зовсім не викликає такого притаманного дітям протесту проти моралізаторства. А ось і привіт з далекої Фінляндії. Туве Янсон, казкарка-чарівниця. Серія книг про сімейку добрих і дотепних Мумі-Тролей з Долини Тролей сповнена

Критика / Critique Kolo №5

112

не лише цікавих пригод, але й подорожей. Диво звичайного життя, оспіване великою письменницею, може відбутися лише за однієї умови: кожен має право бути самим собою, бо ніхто не має права думати лише про себе. Рудольф Еріх Распе ― німецький письменник, з-під пера якого вискочив на жвавому коні Барон Мюнхгаузен. Звісно ж, заради того, щоб встряти в купу «абсолютно правдивих» пригод. Але від того, що він «трішки перебільшує», розповіді про Барона аж ніяк не стають менш цікавими. Згадати всіх класиків пригодницького жанру в одній статті неможливо, та і не варто. Але якщо вже завели мову про далекі країни, то як не згадати і про авторів найближчого зарубіжжя. Ось тут дозвольте знову впасти в ностальгію і розповісти про тих письменників, чиї книги не давали спати моїй уяві в далекі роки дитинства. «Чарівник Смарагдового міста», «Урфін Джус і його дерев’яні солдати», «Сім підземних королів», «Вогняний бог Марранів», «Жовтий туман», «Таємниця покинутого замку» ― ось він, Гаррі Потер мого дитинства. Взявши за основу книгу Лаймена Френка Баума «Дивовижний чарівник з країни Оз», російський письменник Олександр Волков створив нову Чарівну країну. Будиночок дівчинки Еллі разом з її вірним песиком Тотошкою ураганом відносить із рідного Канзасу до невідомого казкового світу. Там на неї чекають нові друзі та неймовірні пригоди в пошуках дороги додому. З книги в книгу варіювався склад головних героїв, вони долали щоразу нові, здавалося б, непереборні перешкоди, боролися з різноманітними проявами зла і несправедливості. Але завжди незмінними залишалися перемога добра над злом і неповторна здатність автора тримати читача в захопленні та зацікавленні. В нашій родині траплялися навіть курйози, коли за право першою почитати нову книгу цієї серії мені доводилося змагатися з власним татом. Трилогію Миколи Носова про пригоди коротунів з Квіткового міста на чолі з непосидючим Незнайком читали всі діти Радянського Союзу, як і чимало дітей України незалежної. Адже, погодьтеся, герой, який далекий від ідеалу, але при цьому симпатичний і добрий, набагато ближчий дітям, аніж правильні, слухняні персонажі. Куди лише не заносило бешкетника і його друзів: і в Зелене місто, і в Сонячне, і навіть на Місяць. Незнайко, звісно ж, поступово змінюється на краще, однак пригоди завжди знайдуть його непосидючу душу. Повість Андрія Некрасова «Пригоди капітана Врунгеля» особливо зацікавила юних читачів після того, як втілилася у чудовий мультфільм. Однак коли я почала читати саму повість, то зрозуміла, що сюжет мультсеріалу значно відрізняється від сюжету книги. Друкований варіант менш авантюрний, проте читач отримує набагато повнішу і різноманітнішу картинку саме подорожей сміливої команди яхти «Бєда». На пікові інтересу до фантастичних книжок стали надзвичайно популярними твори Кіра Буличова (псевдонім Ігоря Можейка). Найбільш відомим став його цикл про пригоди школярки з ХХІ століття Аліси Селезньової. Аліса подорожує в часі і просторі: вона побувала в космосі, на океанському дні і навіть у минулому. За сюжетами книг Кіра Буличова було знято чимало художніх та мультиплікаційних фільмів, а Аліса Селезньова стала навіть популярною героїнею шкільних анекдотів. Так і тягне вигукнути: «Аліса! Мієлофон!».

Критика / Critique

113 Kolo №5

А ще були у моєму далекому дитинстві книги таких дитячих письменників, як Євгеній Наумов («Коралове місто, або пригоди Смішинки» - казкова повість про пригоди у підводній країні дівчинки-дюймовочки, котра народилася від дзвінкого сміху) та Леонід Сапожников («Мітя Метьолкін в країні Синіх Троянд» - фантазійна повість про хлопчика, який разом з роботом Кібриком подорожує на жуйковозі «Карась»). І що з того, що не настільки вони відомі широкому загалові? Хіба ж від того зблід захват маленької дівчинки, котру мама погрозами примушувала відкласти книгу і нарешті заснути? Але був іще однин письменник, про якого хочеться згадати окремо, і книги якого я могла читати цілодобово. То вже потім я дізнаюся, що Георгій Георгійович Почепцов ― це видатний учений, спеціаліст у сфері комунікативних технологій, теоретик питань стратегії, російський письменник-фантаст і український журналіст. А тоді, в дитинстві, завмирало моє серце від переживань за героїв його книг «Місто королів», «Золота куля», «Таємниця міста чарівників», «Чарівний меч» та інших. Чарівники і гноми, королі і перевертні ― куди там тим гобітам і оркам! Здавалося, всі вони поруч, справжні, добрі і страшні, справедливі і підступні. Улюблена, зачитана до дірок «Золота куля» ― трилогія про країну працьовитих гномів і про їх перемогу над злим чарівником, який намагався заволодіти скарбами землі. І досі чітко пам’ятаю той страх і відчуття небезпеки, які виникали при читанні рядків про небезпечних чорних вершників, поява яких неодмінно супроводжувалася грозою. Здається, час згадати і про українських дитячих письменників. Хто з них першим спадає на думку, коли говоримо про подорожі і пригоди? Я навіть провела невеличке опитування серед родичів і друзів з цього приводу. Однозначними лідерами їхнього «рейтингу» стали Микола Трублаїні та Всеволод Нестайко. У 30-ті роки один хлопчик на запитання анкети «Ким ти хочеш бути?» написав «Миколою Трублаїні». Чому? Бо саме цей письменник став одним із перших українських авторів пригодницького жанру. Сам Микола Трублаїні протягом свого недовгого життя багато мандрував, що й втілилося в його творах. Він із захопленням писав про Арктику і Полярне Коло, Крим і Кавказ. Повістями «Мандрівники» та «Шхуна «Колумб» зачитувалися тисячі хлопчаків країни. Ті хлопчаки виросли, а от очі їхні запалюються вогнем пригод при одній згадці про ці книжки. Показово, погодьтеся. Всеволод Нестайко ― незаперечний живий класик сучасної української дитячої літератури. Лауреат безлічі премій, а найголовніше ― дійсно улюблений автор для багатьох малюків і підлітків. Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один з найвидатніших творів світової літератури для дітей. А ще ж є серія книг про Косю Вуханя та Колька Колючку, трилогія повістей-казок «В країні сонячних зайчиків» та багато інших чудових творів. Всеволод Нестайко ― автор веселих і мудрих книг, сповнених почуття гумору, доброти і любові до дітей. Сьогодні на полицях справжніх та віртуальних книжкових крамниць поряд з класиками живуть своїм життям книги нових авторів. «Чудове Чудовисько в країні жаховиськ» Сашка Дерманського, трилогія «Скарби примарних островів» Наталії Дев’ятко, «Федько, прибулець з Інтернету» Сергія Гридіна, «Пригоди на невідомому острові» Ірен Роздобудько, трилогія «Джури

Критика / Critique

козака Швайки» Володимира Рутківського та ще багато-багато інших цікавих пригодницьких творів терпляче чекають на своїх маленьких читачів. А які з них пройдуть перевірку часом ― поживемо-побачимо. Я вірю, що жодні комп’ютери, -педи і –пади неспроможні відібрати у дитинства чарівного казкового слова. І що та дівчинка, яка двадцять років тому знайшла у запилюженому сараї «Маленького принца», читатиме про далеку планету, на якій живе найкраща у всесвіті Квітка, на сон своїм правнукам. А ті слухатимуть з роззявленими від захвату ротами, щоб уже наступного вечора принести їй новий стосик книжок. І в тому вічне щастя пізнання невідомого і загадкового.

Kolo №5

114

Сторожі пам’яті КЕНДЗІОР Ольга Зроблено короткий огляд роману Майкла «Сторожі пам’яті». Роман аналізується з точки зору ностальгійної подорожі пам’яттю та містами минулого. Ключові слова: «Сторожі пам’яті», пам’ять, Львів, ностальгія, молодість.

A brief overview of the novel by Michael «Watchers of the sidewalks» was made. The novel is analyzed in terms of nostalgic memory trip and cities of the past.

Keywords: «Watchers of the sidewalks», memory, Lviv, nostalgia, youth.

Для будь-якої мандрівки у сучасному світі потрібно безліч документів та грошей. І якщо тобі доступні ці 2 елементи – то світ відкритий для тебе. Але є і такі подорожі, які потребують набагато менше і є доступними кожному – це подорожі пам'яттю. Саме у таку мандрівку нас запрошує Михайло Мишкало, відомий читачам «Поступу» як Майкл, у своїй книзі «Сторожі тротуарів». Клінічна туга Ця ностальгійна книга розповідає про буремні та неспокійні часи 80-90тих. Розвал Союзу, що призвів до тотального безробіття, розквіту рекету і бандитизму та масової еміграції. На Балканах та в Афганістані були війни. Людей турбували лише два питання: «Що буде завтра?» і «Чи буде те завтра взагалі?». І попри усе це покоління наших батьків усе ще сумує за тими часами. Це, звісно, можна б було назвати дивною та навіть хворою ностальгією, адже світ тоді був жахливим, страшним, складним. Можна сприймати цю книгу як чергове тужіння «старшого покоління» за часами, коли «усе було краще», за часами, коли «трава була зеленішою, а небо – блакитнішим». Але якщо добре вчитатись у «Сторожі тротуарів», побачити і зрозуміти, що написано поміж рядків, то усвідомлюєш, що це зовсім не так. Звісно, це – сум, це – туга, це – ностальгія. Але ностальгія за молодістю і свободою. «Минуле неможливо купити назад», – каже один з персонажів книги. Неможливо

Критика / Critique

115 Kolo №5

повернути втрачену юність та втрачену любов, важко усвідомити та прийняти той факт, що так вже не буде ніколи. «У нас була свобода, а ми не були готові до неї». Свобода застала їх зненацька, у ті часи, коли майбутнє було надто туманним. Здавалось, що усе можна відкласти на завтра, усе можна встигнути, але не сьогодні – завтра. «Не живуть у теперішнім часі, відкладають на потім». Зараз же героям, уже дорослим, посивілим та досвідченим «бракує азарту, інтриги, дефіциту і боротьби». Їхній сум та ностальгія – це мозаїка. І вона складається лише з яскравих, щасливих, цікавих моментів. Не з безкінечних черг у магазинах, радянської естради та травневих демонстрацій, а з безсонних ночей, посиденьок у численних кнайпах і розпивання того пива, з перших юнацьких закоханостей та пристрастей, з прослуховування платівок «Led Zeppelin», «Deep Purple» та «Queen», з романтики та безумства молодості. «Ностальгія – це ілюзія, яку ми носимо у собі». Пам'ять відсікає усе зле. Покоління, про яке йде мова у книзі, в анотації називають «втраченим». Так само можна назвати і наше покоління. Хоча, на думку героїв книги, ми – «покоління супермаркетів і щастя за гроші». Ми – «квіти життя, напхані чужими цитатами, думками, ідеями, планами». Звісно, кожне покоління завжди незадоволене наступним, забуваючи, що саме воно й виховали таких дітей. Але, озираючись навкруги, розумієш, що, можливо, ці слова героїв не таке вже й перебільшення. До Львова і зі Львова Львів 80-90-тих – це місто, практично невідоме молоді. Книжок про нього одиниці (а то і взагалі немає), фотографій обмаль, а усе, що ми знаємо – історії наших батьків про той магічний пострадянський Львів, який зараз здається не те, що іншою країною – іншою планетою. Незважаючи на те, що основні мандри у книзі – ментальні, а не фізичні, герої все ж подорожують світом. Правда, це найчастіше пов'язано з пошуками кращої долі, а не пізнанням нового. «Нова мантра – еміграція». Заробітки та еміграція – ці два слова були звичними у буденних розмовах того часу. Їхали усюди: торгувати у Польщу, вантажити і розвантажувати вагони у Ізраїль, ремонтувати дороги в Іспанію. Хтось повертався, більшість залишилась, тримаючи у пам'яті мозаїку зі щасливих моментів. Старе місто. Нове місто. Львів. Місто Лева. Культурна столиця. Центр Галичини. Це те, що ми (як і більшість українців) думаємо про наше місто. Це той Львів, який ми знаємо. Але є й інші точки зору. Для героїв книги сучасний Львів – це «Львів банкірів і супермаркетів». Не культурна столиця, а «культурний Макдональдс». На думку персонажів, «міста, яке працювало, немає, є місто, яке себе продає…». З плином часу змінюється все. Природно, змінився і Львів, але для героїв «Сторожів…» ностальгія за молодістю повільно перетворюється на тугу за містом молодості. За містом, якого уже немає і повернути яке, на превеликий жаль, неможливо. «…Скільки їх таких – не вулиць, парків і скверів, фрагментів забутих дворів, метрів бруківки, асфальту, стіни будинків, дерев, якщо не зрізали, під’їздів, які пам’ятаю я, ти, він, більшість проходить мимо».

Terra incognita Анджея Стасюка. «Дорогою на Бабадаґ» як метафоричний роман мандрів

Критика / Critique

ЗЕЛЕНЮК Мар’яна

Kolo №5

116

Проаналізовано твір польського письменника Анджея Стасюка «Дорогою на Бабадаґ» як метафізичний роман дороги. Висвітлено проблематику твору та особливості світогляду автора. Розкрито географію літератури митця. Ключові слова: Метафізика мандрів, літературна мапа, географія літератури.

Analysis of the work of Polish writer Andrzej Stasiuk "The Road to Babadag" as a metaphysical novel way was made. The problems of work and features of the author’s world view were highlighted. Author’s geography of literature was revealed.

Keywords: Metaphysics of travels, literary map, geography of literature.

Анджей Стасюк – один із найпопулярніших сучасних польських авторів, поет, прозаїк, есеїст, видавець, а також, якщо можна так висловитися, мандрівний письменник, адже тема мандрів у його творчості є наскрізною, метафізичною. Свої вектори пошуку літературних матеріалів або ж, як каже сам автор у одному із своїх інтерв’ю, «готових напівфабрикатів» Анджей Стасюк направив на Центрально-східну Європу. Географічно – Угорщину, Румунію, Словаччину, Молдову, Албанію, Чорногорію, Україну. З Україною автора пов’язує давня дружба із не менш наполегливими сучасними мандрівними філософами Тарасом Прохаськом та Юрієм Андруховичем. Так, у співавторстві із Юрієм Андруховичем Анджей Стасюк створив книгу «Моя Європа». І, справді, Європа у Стасюка своя, особлива. Роман «Дорогою на Бабадаґ», за який автор у 2005 році отримав найпрестижнішу польську літературну премію «Ніка», направду, відкриває нам життя в дорозі, життя і долі людей поза дорогою мандрівника із незвичних світоглядних позицій. Його подорожі – це не запланований вікенд на відпочинок, це навіть не бажання відкрити для себе інші країни, людей. Мандри для Стасюка – це перш за все пошук світу, де «життя раптово уривається й починається карнавал»[2]. Це – «подорожі в тепер, напівперемішані із минулим» [2]. Це бажання «натрапити на цілину буття», знайти «сліди власної присутності». Причини мандрів митця – це колись почуті речі, які внутрішньо вимагають спростування чи підтвердження; старі світлини як особливе місце у просторі та часі, яке він прагне побачити; це передчуття дороги, її магнетизм. Тому ці подорожі, які відкривають автору себе підсвідомого, – своєрідний спосіб пізнати себе. Жанрово роман «Дорогою на Бабадаґ» – це есеїстка. Тематично – текст про метафізику мандрів. Географічно – це південна і східна Європа. «Його вибір – це країни за перевалом, а всі польські перевали розташовані на південь. Тому його вибір – це Угорщина, Румунія, Словаччина, Албанія, Молдова, запустіння, солодка вість серпня, бруд, лінощі, напівсон», – пише Юрій

Критика / Critique

117 Kolo №5

Андрухович у післямові до видання [2]. Південно-східна Європа цікавить автора своєю прадавністю, «первинною самотністю», тобто можливістю залишатися собою, зберегти свій національний колорит, не піддатися глобалізації. Стасюку «добре жити у країнах неочевидних, у їхніх кордонах уміщається набагато більше простору, аніж обіцяє географія» [2], бо тут «усе нагадує про свободу і дитинство» [2], бо із кожним кілометром ти втрачаєш свою тотожність і, врешті, «наче в далекому дитинстві, тебе полишає власне існування – як щось відмінне від решти світу» [2]. Людина у романі відповідає простору, місцю. Воно, за Стасюком, наділяє її своїми властивостями, барвами, проблемами. Тому, наприклад, знаходимо в романі постать Данила Кіша (сербського автора), якого Анджей Стасюк пробує зрозуміти саме через зв'язок із рідним містом, місцем, де він виріс і де сформувався його світогляд. Мандруючи разом із автором, натрапляємо на багато пейзажів, запахів, деталей із життя і побуту людей по інший бік традиційної Європи. Автор фіксує окремі миті зі своїх подорожей, місця, запам’ятовує їх, наповнює себе побаченим та почутим, «адже я запам’ятав їх, вирвав із краєвиду, назавше увівши у власну мапу, у власну фантастичну географію» [2]. Тобто кожна мандрівка, кожне нове відвідане місце для Анджея Стасюка – це можливість наповнити себе новим, переродитися, творити себе і свій світ, власну географію. Особистість автора складається не із життєвих випробувань, людського досвіду, а із подорожнього, мандрівного, якщо можна так висловитися. Бо його мандри – це дорога не лише на Бабадаґ, але й дорога до себе. Саме тому у романі автор висловлює таке бажання: «Я би хотів бути похованим у всіх місцях, де бував і буватиму» [2], бо лише так, розділившись, на думку автора, можна зберегти свою цілісність. Чи не свідчить це про життя людини як вічну подорож крізь простір і час до себе? Таким своєрідним способом Анджей Стасюк творить власну державу, не географічну, без правил і законів, «державу без чітких кордонів, яка й сама не свідома того, що існує, державу, якій по барабану, що її хтось придумав і хтось до неї в’їжджає. Оспалу державу з неясною політикою і схожою на рухомі піски історією, з теперішнім, що ламке, наче крига, з культурою, що нагадує циганські палаци в місті Сороці» [2], бо автор «пам’ятає лише про речі й події, але не знає, що їх ділить чи єднає, окрім чиєїсь випадкової присутности» [2]. І, на правду, кожна річ має свою свободу, присутність тут і зараз, незалежно від того, знаємо ми про її існування чи ні. Так, ми можемо не знати про маленьке містечко на південному-сході Європи, ніколи не думати

Критика / Critique

про долі тих людей, не знаходити в собі сміливості порушити їхній життєвий спокій, простір, але ми маємо пам’ятати, що мандри, міста – це не лише географія, це – і межі себе, які маємо навчитися розорювати, тобто робити безмежними, адже «земля і світ – нічиї і ніхто не має права їх привласнити» [2]. Роман Анджея Стасюка «Дорогою на Бабадаґ» – це географія літератури, а, отже, і метафізика. Це літературні мапи для тих, хто подорожує, – щоб відкрити світу себе.

Kolo №5

118

ДЖЕРЕЛА 1. Керик О. Анджей Стасюк: Львів є Львів / О. Керик // Інформаційний сайт Захід нет. – 2007. – вересень 7. – Режим доступу : http://zaxid.net/home/showSingleNews. do?andzhey_stasyuk_lviv_ye_lviv&objectId=1042618.

2. Стасюк А. Дорогою на Бабадаґ / А. Стасюк. – К.: Критика, 2007.- 289с.

3. Фузовський М. Воскрешаю труп Європи. Інтерв’ю із Анджеєм Стасюком / М. Фузовський // Інтернет-часопис про культуру. – 2007. – березень 26. - Режим доступу: http://kut.org. ua/books_a0152.php .

Пригодницька література як опис власного життя, або Що пов’язує М. Трублаїні з О. Донченком? ЛЕВЧЕНКО Інна

Подано короткий опис життя і творчості відомих авторів пригодницької літератури – Миколи Трублаїні та Олеся Донченка. Ключові слова: пригодницька література, Трублаїні, Донченко.

A brief description of the life and works of famous adventure literature authors – Mykoly Trublaini and Olesya Donchenko.

Keywords: adventure literature, Trublaini, Donchenko.

Як же часто ми чуємо, що в житті немає дива, що перестаємо вірити у казки, і наше різнокольорове дитинство перетворюється на сіре доросле життя. Та все-таки людина не може жити без магії. І тоді або вона створює її сама, або шукає у помічниках – книгах. Саме за такої потреби виникла пригодницька література. Якщо ми звернемось до словника, то зможемо прочитати такі слова: «Пригодницька література – художня проза, де основне завдання оповідання складає цікаве повідомлення про реальні або вигадані випадки, а аналітичний, дидактичний і описовий елементи відсутні або мають свідомо другорядне значення».

Критика / Critique

119 Kolo №5

У цій статті я хочу розповісти про яскравих письменників ХХ ст., які показали, що таке справжня пригодницька література, взявши приклади з власного життя. Перший у моєму власному рейтингу – Микола Трублаїні. Народився 12 квітня 1907 р. в селі Вільшанка Вінницької області. Ще зовсім юним виявив неабияку хоробрість і бажання йти на фронт, та через травму ніг повернувся до рідного села і став справжнім активістом. У 18 років Микола Трублаїні йде на навчання на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. Після закінчення курсів працює в редакції харківської газети «Вісті». Життя піднесло юнакові немало подарунків, і першим виявилась поїздка на Далекий Схід 1927 р. Саме з того часу в газеті можна натрапити на ім’я Гната Завірюхи. До яскравих проявів таланту письменника належать публікації «Листи з далекої подорожі» та «Великим Сибірським шляхом». «1930 і подорож в Арктику на криголамі “Ф. Лікте”» – саме так називається наступний розділ життя письменника. Оскільки місце журналіста було вже зайняте, то чоловік опанував професії кочегара, механіка та вантажника. Свої враження він занотовував у подорожній щоденник, що згодом став основою книг «До Арктики через тропіки», «Людина поспішає на поміч», «”Ф. Літке” — переможець криги». Не забуває письменник і про патріотичність, вкладаючи глибокий зміст у повісті «Мандрівники», «Шхуна “Колумб”», науково-фантастичний роман «Глибинний шлях». Його життя трагічно обірвалося 1941 р., коли він працював військовим журналістом газети «Знамя Родины». Та заслуги поета не забуті, оскільки існує літературна премія за твори для дітей і юнацтва, названа на честь М. Трублаїні. Іншим фундатором нового жанру є Олесь Донченко – радянський поет та казкар. Народився на Полтавщині у сім’ї вчителя. З юних літ поета відвідує Муза, і він пише свої перші вірші. Займає активну громадянську позицію, і після закінчення чоловічої гімназії та курсів позашкільної газети організовує хати-читальні, бібліотеки, драмгуртки та клуби. У 1924 р. йде добровольцем у прикордонні війська й продовжує писати вірші та оповідання. А вже 1926 року виходить друком його перша поетична збірка з красномовним заголовком «Червона писанка». Далі було успішне життя: письменник оселився в Харкові — тодішній столиці України, вступив в організацію літераторівкомсомольців «Молодняк», Пролітфронт, ВУСПП і присвятив себе улюбленій справі, працюючи у відділі дитячої літератури Державного видавництва України. За чотири роки, з 1927-го по 1931-й, О. Донченко видав понад тридцять книжок своїх віршів і казок для маленьких читачів, згодом перейшов до прози. У роки війни разом із сім’єю був евакуйований до Казахстану, де зацікавився журналістикою і працював у газеті «Угольная магистраль». Згодом повернувся в Україну і прожив спокійне життя, створюючи незабутні образи для маленьких читачів. До найвідоміших творів можна віднести «Зоряну фортецю», «Море відступає», «Серце беркута», «Лісничиху», «Повість про новий дім». Також свої прізвища до книги пригодницького жанру вписали І. Нехода, В. Владка, В. Бичок. Чомусь вважається, що пригодницька література здебільшого для дітей, але іноді дорослим так треба випити отого чарівного еліксиру під назвою «Диво», і саме ці люди його майстерно готують. Сподіваюсь, що запропоноване мною «меню» задовольнить потреби справжніх поціновувачів незвичного!

Дорожні замітки Джона Стейнбека ШМАТОК Анна

Критика / Critique

Розглянуто документальну прозу Джона Стейнбека – тревелоги «Російський щоденник» та «Подорож із Чарлі у пошуках Америки», – у яких він описує свої подорожі Радянським Союзом та США. Ключові слова: Джон Стейнбек, тревелог, дорожні замітки, холодна війна.

Nonfiction by John Steinbeck - trevelogs «A Russian Journal» and «Travels with Charlie: In search of America» - in which he describes his travels Soviet Union and the United States were reviewed.

Keywords: John Steinbeck, trevelog, travel notes, the Cold War.

Kolo №5

120

Жага до нових вражень інколи може бути невичерпною. Невивчені місця, непідкорені шляхи, недосліджені культури у всі часи приваблювали як досвідчених мандрівників, так і звичайних шукачів пригод. Не обминає ця жага і письменників. Джон Стейнбек, відомий американський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1962 р., порівнює свій потяг до подорожей із невиліковною хворобою: «Від чотирьох хрипких пароплавних гудків шерсть на моєму загривку стає дибки, ноги самі по собі починають притупувати. Почую ревіння реактивного літака, прогрівання мотору, навіть цокіт копит бруківкою, і одразу ж – одвічне тремтіння у всьому тілі, сухість у роті, блукаючий погляд, жар у долонях і шлунок підступає кудись під самісінькі ребра. Іншими словами, одужання не спостерігається, або ж бродягу могила виправить», – у цьому він зізнається у своїй документальній прозі «Подорож із Чарлі у пошуках Америки» [1]. Письменник, відомий світові передовсім як автор роману «Грона гніву», за який він отримав Пулітцерівську премію, був затятим мандрівником. А оскільки письменництво було для нього покликанням, він не полишав своєї професії і у дорозі, перетворюючи свої враження на документальні свідчення. Найвідомішими його книгами про подорожі є «Російський щоденник» та згадувана вище книга «Подорож із Чарлі у пошуках Америки». Дорожні нотатки Стейнбека цілком можна назвати більш сучасним терміном «тревелог», адже його творам характерні не хронологія та чітка фіксація фактів (адже, як він зізнається, він взагалі рідко робить замітки, воліючи пережити побачене, перш ніж описувати), а суб’єктивний погляд на міста, ландшафти та людей, що трапляються дорогою. Для теперішнього українця Стейнбек став сучасним Геродотом, за тревелогами якого можна дізнатися про реалії післявоєнної України. У 1947 р., на самісінькому початку холодної війни Джон Стейнбек із фотографом Робертом Капою вирушає до СРСР, аби – для себе особисто та для всього американського світу – підняти трохи завісу, що відділяла США та Радянський Союз. Збираючись у мандрівку, письменник та фотограф мали на меті показати радянську дійсність такою, якою вона є насправді, не прикрашаючи та не спотворюючи її, акцентуючи увагу не на політиці, а на звичайних людях: як вони вдягаються, що їдять, як розважаються, про що говорять. Стейнбек та Капа відвідали Росію, Україну та Грузію. Результатом цієї подорожі став «Російський щоденник». Сьогоднішній читач може сказати, що Стейнбек зайшов далі у своєму бажанні зобразити все у первинному вигляді. Йому

Критика / Critique

121 Kolo №5

видаються кумедними ідеологічні спектаклі та радянська бюрократична система, цікавою – наявність портретів та погрудь вождів народу на кожному кроці, небезперспективною – політика ставлення до письменника як до «інженера людських душ», а не до «сторожової собаки суспільства». Стейнбек щиро дивується любові радянських людей до музеїв, прирівнюючи їх значення до церков. Його стилю притаманна гумористичність, але це – не сатира: у рядках прочитаються дійсна симпатія письменника до людей, яких так несправедливо незлюбили на його батьківщині. Поки Стейнбек та Капа збиралися у мандрівку, їх оточила купа «радників»: дехто вважав, що вони не повернуться живими, дехто одразу ж приписав мандрівникам співпрацю із радянською владою, а дехто просив захопити із собою бомбу, аби скинути її на росіян, – письменник назвав це явище «гострим московітісом». Полярне за своїм значенням, але по суті – таке ж абсурдне – сприйняття вже американського суспільства Стейнбек побачив і в СРСР – «вашингтонітіс». А отже, констатується, що конфронтація між Радянським Союзом та США велась не лише на політичному, військовому, економічному полі бою – вона тривала передовсім між національними ментальностями. І показовим у цьому стає мистецтво, адже так само, як в СРСР на цирковій арені клоуни зображали американських леді, так і на американській сцені місцеві клоуни втілювати образи російських військових. Не отримав підтримки серед співвітчизників Стейнбек і після повернення додому. За іронією долі, книжку «Російський щоденник» у США зустріли прохолодно та визнали проросійською, а у Радянському Союзі не видали, оскільки вважали антирадянською. Найбільш цінними є Стейнбекові описи оточуючих його у чужій країні людей – людей, що не вірять у привидів, не прагнуть до нового, піднімають тости лише за загальні речі – «за Сталіна», «за мир у всьому світі», «за президента Рузвельта», – відверто бояться фотокамер, але все ж таки сильних людей, що відбудовують міста після складних битв та вірять у світле майбутнє. У Москві, констатує письменник, люди надто серйозні і зовсім не посміхаються, в той час як у інших куточках держави, зокрема, і в Україні, люди більш привітні і на вулицях можна почути сміх. Схожою, але трохи іншою метою керувався Стейнбек у подорожі власною країною. Йому як письменнику, що пише про Америку, було соромно, що він пише про те, чого не знає, адже вже близько 25 років не подорожував поза межами Нью-Йорку, і не уявляє, яким є портрет сучасного американця. Тож у 1960 році він рушив у чергову мандрівку, захопивши із собою

Критика / Critique Kolo №5

122

французького пуделя Чарлі, плануючи перетнути територію США, звертаючи увагу передовсім на людей, а не на видатні місця. Стейнбек помічає суттєве поліпшення економічної ситуації, порівняно із часами, які він описує у романі «Грона гніву», адже тоді робота на плантаціях була важкою та низькооплачуваною, проте залишалась єдиним шляхом до виживання у часи Великої депресії. Для американців 60-х років збір урожаю – приємна сезонна праця, на яку вони рушають всією сім’єю в надії непогано підзаробити. Цікаві відмінності між мешканцями різних регіонів однієї країни: неохочі до слів північні жителі США, що відповідають Стейнбеку лише лінивими жестами або невиразними звуками, різко контрастують із південними, які першими починають розмову і беруться обговорювати останні новини. Однак письменник з сумом помічає, що мас-медіа, а саме радіо та телебачення, впливає і на ці відмінності, адже різниця говірок, інтонацій, вимови з кожним роком стає все менш разючою, і ідентифікувати людину за її мовою стає все важче. Не полишає тема холодної війни Стейнбека і у подорожі американськими дорогами. Радянський народ для американців стає таким собі хлопчиком для биття, якого звинувачують у всіх американських негараздах. Виходить, що за тринадцять років у свідомості американців ставлення до СРСР не змінилося. І лише невеликий відсоток з них усвідомлює всю абсурдність таких звинувачень. У всіх куточках країни Стейнбек спостерігав однакову реакцію, коли він розповідав про свою мандрівку: в очах співрозмовників запалювався вогник, вони заздрісно дивилися на його спеціально облаштований фургон («Росінант», як його назвав письменник на честь коня Дон Кіхота) і вигукували «От і мені б поїхати!». Бажання американців подорожувати не мало мети, і для більшості так і залишалося лише мрією, хоча перешкод до її здійснення було не так вже й багато. Але той потяг до мандрів, про який вже згадувалося, безсумнівно був присутній їм як нації. Можливо, завдяки цьому книжка й стала бестселером у США після її виходу у 1962 році, адже завдяки заміткам Стейнбека тисячі американців змогли побувати там, де мріяли побувати все своє життя. ДЖЕРЕЛА 1. Стейнбек Д. Путешествие с Чарли в поисках Америки / Д. Стейнбек ; пер. с англ. Н. Волжиной. – М. : АСТ, 2010. – 320 с.

2. Стейнбек Д. Русский дневник / Д. Стейнбек ; пер. с англ. Е. Рождественской. – М. : Мысль, 1989. – 142 с.

Марк Твен: письменник-мандрівник БІЛЕЦЬ Ольга

123 Kolo №5

Марк Твен ─ американський письменник ХІХ ст., відомий творами «Пригоди Тома Сойєра» («The Adventures of Tom Sawyer», 1876) та «Пригоди Гекльберрі Фінна» («Adventures Of Huckleberry Finn», 1884). Позаяк ці твори входять у шкільну програму, їх читають та знають всі. На жаль, зазвичай знайомство з творчістю письменника на цьому завершується. Даремно, адже й інші твори варті уваги та приносять не менше задоволення від прочитання. Марк Твен у своєму доробку має багато різнопланових творів, одними з яких є його «серія» подорожніх текстів. Власне подорожня література (або ж travel literature) ─ це різножанрові тексти, в яких враження мандрівника викладено у формі записок, щоденника, спогадів, листа, автобіографії, нарису, репортажу тощо [4]. Така література розвивалася з давніх часів, адже записи під час подорожей можна розглядати не тільки як художні тексти, а ще й як пізнавальні, з елементами географічних, краєзнавчих (і т. д.) знань. У подорожніх творах зазвичай поєднуються документальна (етнографічні, природознавчі тощо відомості, особисті спостереження за краєвидами, побутом місцевих мешканців, історичними пам’ятками) і мистецька (есеїстичний характер, вираження особистих емоцій і роздумів з приводу побаченого) складові, що можуть співіснувати в різних пропорціях з елементами міфологічними і фантастичними, публіцистичними та інтелектуальними, пригодницькими і любовними, формуючи жанрові видозміни [4]. Яскравий приклад цього жанру у Марка Твена – «Порожнем» («Roughing It», 1872), написаний під враженнями від Заходу та «срібної лихоманки» [3]. Письменник, як і більшість людей у цей час (1860-ті рр.), «купився» на можливість легко розжитися, але до збагачення це не привело. Єдине, що виніс Марк Твен, – досвід та матеріал для книги. Інша книга – «Пішки по Європі» («A Tramp Abroad», 1880) – була написана на замовлення, хоча її часто розцінюють як продовження книги «Простаки за кордоном» («The Innocents Abroad», 1869). Цей період творчості ознаменувався закінченням «Тома Сойєра» та початком роботи над книгою про англійське Середньовіччя «Принц і жебрак» («Prince And The Pauper», 1881). Майже два роки Марк Твен подорожує Європою за рахунок замовників; за цей час письменник з родиною відвідав Німеччину, Швейцарію, Італію, Францію та Англію [3]. Цей твір Марка Твена, фактично, поєднує автобіографію та вигадані події. Однією з таких вигадок є, наприклад, Харріс ─ персонаж, прототипом якого став друг автора Джозеф Твічелл. Саме в діалогах

Критика / Critique

Розглянуто жанр подорожньої літератури в контексті творчості Марка Твена на прикладі твору «Пішки по Європі». Показано ключові моменти роману, відповідність жанру. Ключові слова: подорожній твір, тревел-література, Марк Твен.

Considered a genre of literature in the context of the traveler works of Mark Twain as an example essay «A Tramp Abroad». Show the key points of the work, matching the genre.

Keywords: travel work, travel literature, Mark Twain.

Критика / Critique Kolo №5

124

між двома товаришами розкриваються різноманітні описи місцевостей, ставлення автора до культурних надбань тощо. Двоє чоловіків пройшли шлях через Німеччину, Альпи, Італію; протягом цього часу вони стикаються з різними ситуаціями і реагують на них з гумором. Оповідач (власне Марк Твен) грає роль американського туриста того часу, вважаючи, що він розуміє і знає все на світі (хоча насправді так не є). Незважаючи на голосну назву «Пішки по Європі», головні герої більшу частину дороги мандрують на різноманітних видах транспорту (пліт, пором тощо). Жанр подорожі нерозривно пов’язаний з поняттями простору та часу. Просторово-часова організація твору зумовлена, як правило, внутрішньою будовою твору, змістовою характеристикою, позицією автора та його світоглядом. Подорож Марка Твена тривала близько двох років і враження від неї увійшли в три розділи. Перший розділ книги охоплює перебування в південно-західній Німеччині (містами Гейдельберг, Мангайм, Баден-Баден, гірським масивом Шварцвальд, річкою Неккар). Другий описує подорож по Швейцарії та східній Франції (Люцерн, Інтерлакен, Церматт, Шамоні і Женева). Останній розділ присвячений поїздці через кілька міст на півночі Італії (Мілан, Венецію і Рим). Письменник спостерігає за життям і відтворює подробиці, пейзажні й портретні характеристики у тому порядку, в якому він їх накопичував. Не обходиться без описів важливих та цікавих подій, зустрічей з різними людьми, з якими автор спілкується у ході своєї творчої подорожі. Марка Твена найбільше цікавить морально-побутовий бік життя Європи. Він вважає, що надмірна влада традицій, умовностей та забобонів є наслідком панування відносин станової ієрархії. Одночасно, з притаманною подорожній літературі жанровою свободою, вона взаємодіє з проблемою кліше та стереотипів. Подорож має чіткі індикатори жанру: часову протяжність, опис певного маршруту, легкість та невимушеність стилю, різноплановість матеріалу пропонованого читачеві, яскраво виражене авторське «Я». Поруч з розповіддю, яку автор веде за хронологічним принципом, є декілька «врізаних» історій, наприклад, німецькі легенди; до речі, деякі з них написані самим письменником. Також у розповідь було введено декілька історій про гори (Маттергорн, Юнгфрау, Риги Кульм і Монблан). Жанр подорожньої літератури пропонує досить гнучкий спосіб організації твору як естетичної цілості, де обсяг, зміст, форма визначаються власне авторським замислом. Як правило, подорожнім творам властива насиченість фактами, детальною інформацією, емоційною енергетикою від вражень, отриманих під час подорожей. Письменник намагається намалювати широку картину звичаїв, характерів, портретів, культурного, суспільного життя мешканців відвіданих місцевостей. Цікавою складовою твору є ілюстрації, які доповнюють гумористичний образ книги. Авторами цих малюнків у різних виданнях є різні художники, але деякі замальовки належать Марку Твену. Постійна зміна тла та новизна і незвичайність для читача описуваних місцевостей створюють динамічність оповіді. Водночас автор використовує і статистичний опис краю. Переміна причиново-наслідкових принципів надає велику свободу поводження з текстом. Марк Твен використовує повноту свободи і долучає шість додатків до книги. Це, по суті, короткі есе, присвячені різним темам. Зокрема, роль і спосіб підробітку швейцара

ДЖЕРЕЛА 1. A Tramp Abroad : матеріал з Вікіпедії – вільної енцикл. // Вікіпедія : вільна енцикл. – Режим доступу : http://en.wikipedia.org/wiki/A_Tramp_Abroad.

2. Василенкова К. Основні жанри тревел-журналістики / К. Василенкова // Вестник. Наука и практика : сайт. – Режим доступу : http://конференция.com.ua/pages/view/248.

3. Йонкіс Г. Марк Твен / Г. Йокінс // Зарубіжна література : сайт. – Режим доступу : http://www.zarlit.com//biography/tven.html.

4. Розширення Ойкумени : подорожня література // MegaLib.com.ua : сайт. – Режим доступу : http://megalib.com.ua/content/124_124_Rozshirennya_Oikymeni_podorojnya_ literatyra.html.

5. Ром А. Марк Твен / А. Ром. – М. : Наука, 1977. – 192 с.

Критика / Critique

125 Kolo №5

в європейських готелях, опис Гейдельберзького замку, есе про коледж в Німеччині, складність німецької мови, короткі розповіді-легенди, сатиричні описи німецьких газет і, навіть, гумористичні есе тією ж німецькою мовою. Час, коли книгу «Пішки по Європі» видали, був періодом, коли подорожі були способом проведення дозвілля, пов’язаним з певним рівнем культури і світовідчуття. Цей твір був і залишається привабливим для читачів, адже написаний під враженнями від подорожі, які осмислені автором під призмою критики і висловлені простою мовою. Незважаючи на доволі зневажливе ставлення Марка Твена до історичних пам’яток Європи, твір в кінцевому результаті вийшов доволі приємним та інформативним, з нотками гумору. Це така собі мандрівка у минуле, яка змальовує людей, традиції, життєві ситуації у незвичному ракурсі – ракурсі подорожі, а, отже, – живого спілкування, реальних подій та емоцій.

Праздник, который всегда с тобой

Критика / Critique

ГОНЧАР Марина

Kolo №5

126

Рассмотрена книга воспоминаний американского писателя Эрнеста Хемингуэя о его жизни в Париже с первой женой Хэдли в 1920-х гг., которую можно считать литературоведческим путеводителем по тогдашней столице писательского бона, годах и литературном становлении автора – «Праздник, который всегда с тобой». Ключевые слова: Хемингуэй, автобиография, Париж, потерянное поколение, литература ХХ века.

The memoir by American author Ernest Hemingway about his life in Paris with his first wife Hadley in 1920-s, which can be considered literary guide to the writer's life and the literary establishment - «A Moveable Feast».

Keywords: Hemingway, autobiography, Paris, the lost generation, the literature of the XX century.

Если тебе повезло и ты в молодости жил в Париже, то, где бы ты ни был потом, он до конца дней твоих останется с тобой, потому что Париж – это праздник, который всегда с тобой. Что первое приходит Вам в голову, когда в разговоре с друзьями или знакомыми,на веб-страницах, по телевизору, в литературных обзорах, в разговоре стоящей рядом с вами в очереди за билетами в кино компании всплывает имя Эрнеста Хемингуэя? Мне кажется, что большинство думает о море, некоторые об оружии и Африке или корриде и Испании, а кто-то вовсе прокручивает в мыслях свою последнюю поездку в США. Я всегда вспоминаю прохладный весенний ветер Парижа, книжную лавку на берегу Сены, кафе «Лила» и café crème, ибо однажды взяв в руки автобиографический рассказ Хемингуэя, вы будете уже не в силах сомневаться, бывали ли вы когда-либо во Франции. Эрнест Хемингуэй родился на пороге ХХ века – в 1899 г. в пригороде Чикаго, городке

Критика / Critique

127 Kolo №5

Оук-Парк. Последняя треть XIX в. характеризовалась небывалым подъемом американской экономики. В 1871–1900 гг. национальный доход увеличился в 5 раз, а национальное богатство страны – в 7 раз. К началу XX в. США производили более трети мировой промышленной продукции, оставив далеко позади другие индустриальные страны. Семья не знала недостатка: кроме зимнего дома в Оук-Парке был ещё коттедж «Уиндмир» на озере Валлун. Каждое лето Хемингуэй с родителями, братьями и сёстрами отправлялся в эти тихие места. Отец мечтал, что сын пойдет по его стопам и займется медициной, а мать лелеяла мечту о музыкальной карьере. Много лет спустя Хемингуэй говорил, что мать год не пускала его в школу, заставляя заниматься лишь музыкой, хотя у него совсем не было таланта. Страстью в юные годы Эрнеста сначала стала охота, затем к ней прибавились бокс и футбол. После окончания школы он, вопреки упрекам родителей, не поступил в университет, а уехал в Канзас-Сити писать в местную газету «The Kansas City Star». Во время Первой мировой Хемингуэй отчаянно хотел служить в армии, но в силу плохого зрения ему постоянно отказывали. Но он все же попал на фронт в Италию в качестве шофера-добровольца Красного Креста. На войне Эрнест попал под огонь австрийских пулемётов и миномётов, когда доставлял продукты солдатом прямо в окопы. «Я был большим дураком, когда отправился на ту войну. Я думал, что мы спортивная команда, а австрийцы – другая команда, участвующая в состязании». На восстановление ему понадобился почти год, который он провел в кругу семьи в родном городе. В результате многочисленных перепалок с матерью, Эрнест забирает все свои вещи из Оук-Парка и переезжает в Чикаго, где знакомится со своей будущей женой – молодой пианисткой Хэдли Ричардсон. В декабре 1921 г. молодая семья переезжает в Париж. Именно об этом периоде жизни и идет рассказ в автобиографии «Праздник, который всегда с тобой». Это книга-пазл: путеводитель по Парижу, очерк о значимых личностях культуры ХХ в., живших в 20-е годы в Париже, литературных начинаниях молодого писателя, любви и эфемерности бытия. «Праздник…» одновременно целостен до совершенства и абсолютно фрагментарен, и, пожалуй, в этом его очарование. Листая страницы рассказа, мы непроизвольно проникаем в Парижскую рутину писателя: идем вместе с четой Хемингуэев «вверх по улице Святых Отцов, доходим до угла улицы Жакоб, останавливаясь и разглядывая выставленные в витринах картины и мебель. У входа в ресторан “Мишо” мы ознакомились с меню, вывешенным на двери. У “Мишо” нет свободных мест, и нам приходится подождать, пока кто-нибудь уйдет, и мы следим за теми столиками, где уже допивают кофе». В какой-то момент Вы не замечаете, как превращаетесь из призрачного попутчика в самого Эрнеста Хемингуэя и все видите его глазами: «Я отправлялся гулять по набережным, когда кончал писать или когда мне нужно было подумать. Мне легче думалось, когда я гулял, или был чем-то занят, или наблюдал, как другие занимаются делом, в котором знают толк. Нижний конец острова Ситэ переходит у Нового моста, где стоит статуя Генриха IV, в узкую стрелку, похожую на острый нос корабля, и там у самой воды разбит небольшой парк с чудесными каштанами, огромными

Критика / Critique Kolo №5

128

и развесистыми, а быстрины и глубокие заводи, которые образует здесь Сена, представляют собой превосходные места для рыбной ловли». Художник должен быть голодным. Ну что ж, Хемингуэй тогда воистину великий художник. Когда в человека что-то болит, он всегда об этом думает. Так и голодный не может заставить себя не думать о еде, тем более когда он живет в таком вкусном городе как Париж: «Если ты бросил журналистику и пишешь вещи, которые в Америке никто не купит, а своим домашним сказал, что приглашен кем-то на обед, то лучше всего пойти в Люксембургский сад, где на всем пути от площади Обсерватории до улицы Вожирар тебя не смутит ни вид, ни запах съестного. И можно зайти в Люксембургский музей, где картины становятся яснее, проникновеннее и прекраснее, когда сосет под ложечкой и живот подвело от голода...» «…А в сумрачные дни, когда в Люксембургском музее было темно, я шел через сад и заходил в квартиру-студию на улицу Флерюс, 27, где жила Гертруда Стайн». Ну а здесь Вас, конечно, угощали разными вкусностями, поили чаем и натуральными наливками из красных и желтых слив или лесной малины. Духовная пища Хемингуэю в то время тоже была не по карману. Эму даже пришлось записаться в библиотеке в долг, что очень конфузило писателя: «В те дни у меня не было денег на покупку книг. Я брал книги на улице Одеон, 12, в книжной лавке Сильвии Бич “Шекспир и компания”, которая одновременно была и библиотекой. После улицы, где гулял холодный ветер, эта библиотека с большой печкой, столами и книжными полками, с новыми книгами в витрине и фотографиями известных писателей, живых и умерших, казалась особенно теплой и уютной». Он пишет о многих из своих тогдашних друзьях писателях, что жили в Париже. Так что ми можем рассматривать эту книгу в качестве литературоведческого путеводителя: «Скотт Фицджеральд пригласил нас пообедать с ним, его женой Зельдой и маленькой дочкой в меблированной квартире, которую они снимали на улице Тильзит, 14. Я почти забыл эту квартиру и помню только, что она была темная и душная и в ней, казалось, не было ничего, что принадлежало бы им, кроме первых книг Скотта в светло-голубых кожаных переплетах с золотым тиснением». Конечно же, все описывалось в контексте их разговоров, мыслей и творческих терзаний. «И таким был Париж в те далекие дни, когда мы были очень бедны и очень счастливы». Но оказывается, что Париж не всегда такой уютный: «Когда нас стало трое, а не просто двое, холод и дожди, в конце концов, выгнали нас зимой из Парижа». И тогда путешествие продолжается: «Мы уехали в Шрунс, местечко в Форарльберге, в Австрии. Проехали через Швейцарию и прибыли в Фельд-кирх, на австрийской границе. Поезд шел через Лихтенштейн и останавливался в Блуденце, откуда вдоль речки с каменистым дном, где водилась форель, через лесистую долину мимо деревень шла ветка на Шрунс – залитый солнцем городок с лесопилками, лавками, гостиницами и хорошим зимним отелем, который назывался “Таубе” и в котором мы жили». Прожив эту историю однажды, ты захочешь либо повторения, либо продолжения. Лучшее продолжение – это собрать вещи и ближайшим рейсом отправится в Париж – город, который никогда не кончается. Там непременно стоит посетить книжную лавку-библиотеку «Шекспир и компания», где

Хемингуэй брал книги, и воспользоваться стремянкой, которую владельцы назвали «Стремянка, которая всегда с тобой» (англ. «a moveable stool»). А более бюджетный вариант – просмотр фильма Вуди Аллена «Полночь в Париже», главный герой которого попадает в 20-е годы и знакомится с Хемингуэем, Гертрудой Стайн, четой Фицджеральдов. Как жаль, что подобное бывает лишь в кино.

Подорожні нотатки, що стали відомим романом

Критика / Critique

ИСТОЧНИКИ 1. Хемингуэй Э. Фиеста (И восходит солнце). Праздник, который всегда с тобой: [пер. с англ.] / Э. Хемингуэй. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА, 2009. – 316, [4] c.

2. Эрнест Хемингуэй, биография // Свободная энциклопедия: Википедия. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/Хемингуэй,_Эрнест 3. Ефимова М. Женщины Хемингуэя: прототипы и персонажи / М. Ефимова // Иностранная литература – 2012. – № 3. – С. 35-41.

АНЖЕЛЮК Софія Свій перший роман «Фієста» (відомий також під назвою «І сонце сходить») Ернест Хемінгуей почав писати в Іспанії 1925 р. Початковий варіант роману був завершений менш, ніж за місяць. Та перед тим, як віднеси його до видавництва, письменник вирішив показати рукопис Натану Ашу, який зазначив, що це не так роман, як книга подорожніх нотаток. Після чого автор викинув перші два розділи і значно скоротив початковий рукопис. Подорож – це завжди нові враження, знайомства, купа емоцій, певний досвід. Що ж з усього цього отримали Роберт Кон та Джейк Бернс у подіях, описаних Хемінгуеєм у «Фієсті»? Маємо справу з персонажами, які характерні для письменників так званого «втраченого покоління»: вони люблять веселитися, живуть у Парижі, що було тоді таким собі престижним «мейнстрімом», обідають чи вечеряють у ресторанах, бувають на вечірках і знають усіх «зі свого кола». Це переважно митці, зокрема письменники, які вже видавалися, або лише мріють про публікації, часто подорожують Європою і цікавляться екзотичною Іспанією, подорож до якої є головною подією твору. А загалом ці люди просто не бажають жити у реальному світі. Більшість із них – приїжджі з Великобританії та США. Основа сюжету обертається навколо леді Ешлі, вона ж Брет, якою захоплюються, у яку закохуються, завдяки якій оповідь стає більш динамічною та цікавою. Передусім варто окреслити географію, яка розгортається на сторінках «Фієсти». Париж описаний доволі детально, адже знаємо, що автор неодноразово бував, а часом і проживав у цьому місті. Бачимо чіткі образи тогочасного паризького життя, пересипані особистими враженнями автора: «В Парижі

Kolo №5

129

Критика / Critique Kolo №5

130

завжди приємно переїздити мостом. Таксі об'їхало пам'ятник винахідникові семафора, що сам править за семафор, завернуло на бульвар Распай, і я відкинувся на сидінні, щоб не бачити цього відрізка дороги. Їзда бульваром Распай завжди нудить мене. На лінії Париж-Ліон-Марсель є перегін між Фонтенбло й Монтеро, який навіює мені смертельну тугу щоразу, як я ним їду. Певно, такі мертві місця в знайомих маршрутах викликані якимись асоціаціями. У Парижі є чимало вулиць, не менш бридких, ніж бульвар Распай. І пішки я тим бульваром ходжу спокійно. А от їхати ним для мене – мука». Захоплююче описана дорога до Бергете, куди Джейк та Білл їхали на риболовлю: «Ми піднімалися дедалі вище. Місцевість тут була гола: сама глина й каміння. Навіть трава при дорозі не росла. Озираючись назад, ми бачили внизу розлогу долину. За нею на схилах видніли зелені й коричневі квадрати полів, а лінію обрію утворювали химерні обриси коричневих гір. Обриси ті мінялися в міру того, як ми піднімалися все вище. Автобус повільно пнувся вгору, й на півдні відкривалися все нові вершини. Потім дорога перевалила через хребет, збігла на плоскогір'я й пірнула в ліс. То був ліс коркового дуба, й сонячне проміння висвічувало між кронами, й віддалік поміж дерев паслася худоба. Ми проминули ліс, дорога вихопилася на узвишшя, й зненацька попереду відкрилася хвиляста зелена рівнина, а за нею здіймалися темні гори. Вони не схожі були на коричневі, спечені сонцем гори, що лишилися позаду. Ці гори поросли лісом, і з їхніх вершин сповзали хмари. Зелений простір долини був посмугований огорожами, й з півночі на південь її перетинала дорога – вона біліла між двома рядами дерев. Діставшись до краю узвишшя, ми побачили попереду червоні дахи й білі будинки Бургете, що вишикувалися на рівнині, а за ними, на відрозі найближчої темної гори, – сірий залізний дах Ронсевальського монастиря». До Памплони вони їдуть на святкування Фієсти та побачити кориду. Елементи обох дійств автор описує з дивовижними деталями: коли розпочалася фієста, «натовп був такий густий, що видно було тільки, як колишуться голови та плечі танцюристів <...> Hам було видно тільки велетнів – зроблених із пап’є-маше тридцятифутових індіанців, маврів, короля з королевою <...> Поряд з масками стояли чоловіки, що в тих масках танцювали, а карлики з надувними кулями снували в натовпі», маневри тореадора «повільні, чіткі, досконалі <...> без хитрощів та обману», коли переганяли містом биків, «за огорожею аж до самої арени стояв натовп, на зовнішніх галереях і на горішній

Критика / Critique

131 Kolo №5

площадці амфітеатру люди скупчилися суцільною масою <...> Нараз глядачі в один голос закричали. Просунувши голову між дощок, я побачив, як бики забігають з вулиці в довгий прохід. Вони бігли швидко й наздоганяли юрму. І тут п'яний відскочив від загорожі, тримаючи обома руками куртку, як матадор — свій плащ. Він хотів попрацювати з биками <...> Попереду биків бігло так багато народу, що у воротах арени утворилася тіснява, і коли бики, важкі, обляпані багном, наставивши роги вперед, гуртом добігли до воріт, один бик вихопився вперед, прохромив рогом спину одного з бігунів і підняв його в повітря. Коли ріг устромився в тіло, руки в чоловіка впали, голова відкинулася назад, а бик підняв його і кинув на землю. Потім бик спробував поцілити ще одного бігуна, але той сховався в юрмі, і юрма проскочила ворота, а слідом і бики. Червоні ворота арени зачинилися, глядачі із зовнішніх галерей амфітеатру протовплювалися досередини, над ареною розлігся крик, потім – знову крик». Якщо подорож – це здобування нового досвіду та певне нове пізнання, то можна говорити, що головний герой отримав усього сповна під час подорожі до Іспанії. По-перше, Джейкоб познайомився з рясною риболовлею у річці Іраті поблизу Бергете. По-друге, він відвідав такі бажані фієсту та кориду, що є ніби реалізацією його чоловічої сутності. Корида дуже близька Хемінгуею, він любив відвідувати її і бачив у ній прагнення до мужності, сили. По-третє, герой приходить до розуміння, ким у його житті є леді Ешлі. Ця жінка перед подорожжю, а також у її кінці зізнається головному героєві, що кохає його і не може нічого з цим вдіяти. Джейкоб усвідомлює, що він – особлива частинка у її житті, щось трішечки більше, аніж її законний чоловік чи Майкл, за якого вона має намір вийти заміж, чи Роберт Кон, чи Педро Ромео, з якими у неї були романи. Більшість дослідників зазначають, що це роман про «втрачене покоління», але кожному читачеві буде цікаво просто поринути у пригоди та мандри, які були популярними серед сучасників Ернеста Хемінгуея.

Метафізика Карпат ДИБОВСЬКА Олеся

Критика / Critique

Розглянуто оглядово-туристичне видання «Метафізика Карпат. Івано-Франківська область», першу книгу в серії видань, присвяченій карпатській метафізиці. Проаналізовано значення поняття «метафізика». Висвітлено зміст основних розділів видання. Ключові слова: метафізика, Карпати, Прикарпаття, легенди.

Guide book «Metaphysics of the Carpathians. Ivano-Frankivsk region» was reviewed, the first book in a series of publications devoted to the Carpathian’s metaphysics. Analyzed the meaning of term «metaphysics».

Content of the main sections of the book is reviewed.

Keywords: metaphysics, Carpathian Mountains, Carpathians, legends.

Kolo №5

132

Ззовні не надто примітна книга, але якщо приглянутись – від неї віє секретами, легендами та різного роду містифікаціями. Що ж, поглянемо, що там усередині. З першої ж сторінки автори чесно зізнаються, що у своїй книзі не концентрують увагу на виясненні причин певних явищ, подій та легенд. Читач сам визначає для себе, що це: містифікація, метафізика, фольклор місцевих жителів чи правда, яку ретельно від нас приховують. Авторами книги є Володимир Єшкілєв, Олег Головенський, Іван Бондарев, а важливу місію укладання карт здійснив Тарас Нагірний. Ця книга є «своєрідним путівником по “місцях Сили” Прикарпаття і тої час¬тини Карпат, яка знаходиться на території Івано-Франківської області. Упорядники не вважали своїм завданням розв'язувати суперечки науковців щодо природи тої Сили, джерелом якої є природні утворення, сакральні об'єкти та особливі місця. Нехай вчені метафізики, геофізики і геомантики визначають: чому деякі ландшафтні утворення до¬помагають людям, лікують їх, а інші – навпаки. Головне те, що ці феноменальні властивості таєм¬ничих “місць Сили” впевнено прослідковуються і фіксуються століттями (якщо не тисячоліттями). І це є найголовнішою запорукою їхньої справжності» [3] Поняття «метафізика» з’явилось ще за кілька століть до нашої ери, вперше вживається в праці Аристотеля «Метафізика» (або «мета та фізика»), що з грецької перекладається як пісня (μετά) і фізика (φυσικά), що в контексті автора означало «природа», тобто «після природи». Саме так назвали працю його послідовники. Сюди увійшли загальні філософські проблеми в різних трактатах. [2] Сьогодні поняття «метафізика» вживається дуже часто у філософії, однак різні філософи вкладають у нього різне значення, розширюючи або звужуючи область його застосування. При різному трактуванні терміну змінюється ставлення до нього. Тому значення терміну дуже сильно залежить від контексту. «Почали вважати, що назва метафізика означає науку про надприродне. Приглядаючись до змісту досліджень, які називались метафізикою в історії людської думки, можна ствердити, що в область її студій входили справи надприродні, Бог, посмертне існування і т. д.» [1] Метафізика ж у буденному значенні вживається для позначення чогось абстрактного, малозрозумілого і умоспоглядального.

Критика / Critique

133 Kolo №5

Отож, розпочинаємо нашу мандрівку з розділу, який носить величну назву «Мегаліти та святилища», та із одного з найвідоміших скельних комплексів на Прикарпатті, язичницького святилища – Бубнища, яке пов’язують як із доісторичними подіями, так і з подіями менш віддаленими у часі, бо ж назва, що побутує серед місцевих жителів – скелі Довбуша. Також до першого розділу входять розповіді про історії та легенди Терношорського святилища та каменя у Завоєлах, Сокільської скелі та Гарбузівських каменів на тому таки ж Сокільському хребті, а також про Писаний камінь. Заочно ознайомившись із величезними брилами, чи то пак мегалітами, починаєш задумуватись про події, котрі могли відбуватись на отих-таки каменях. Жертвоприношення, магія, язичники, мольфари стають невід’ємним атрибутом вже з перших сторінок, і якось так підсвідомо ловиш себе на думці, що без всіх цих містифікацій не так би захоплювався чи то книгою, чи то Карпатами… Але ось і другий розділ. А назва йому – «Місця Сили». Дуже очікувана назва для того, щоб вже остаточно втягнутись між сторінок і фанатично ковтати літери. Так ось де вони, славнозвісні місця, в пошуках яких наше метафізичне Я, Я, що шукає сили від природи і попри чітко науковий світогляд все одно пірнає в книги такого типу, щоб знайти ще один доказ існування інших сил. Чи то, навпаки, їх заперечення. Ну, то вже кожен хай сам для себе вирішує. До другого розділу ввійшли розповіді про наймістичнішу для любителів українських Карпат Чорну Гору (Піп Іван), священне озеро – «двері в небо», око Несамовитого на Чорногірському хребті; також містичні історії навколо Дністровського каньйону та печер у ньому; Чортову гору неподалік Рогатина, Циганський горб на Коломийщині та так звану «Фіртку на той світ» у Верховинському районі. Всі об’єкти є різними за розмірами, та й повір’я про них не завжди позитивні, але до цих місць людей завжди тягнуло, тягне і буде тягнути як магнітом, бо ж то місця, де дійсно відчуваєш себе дитям природи. До розділу «Метафізика міст і укріплень» упорядники внесли, звісно ж, легенди, які точаться навколо обласного центру Прикарпаття – Івано-Франківська, чи то Станіславова. Короткі відомості про заснування, найцікавіші факти та містичні оповідки, які стануть рушійною силою, щоб відвідати саме ті місця, про які розповідається. Особисто для мене цей розділ став откровенням. Звичайно, як же ж без алхімічних лабораторій, вампірів, привидів і скарбів? Ось тепер з оглядово-туристичного видання переноситься книга у жанр наукової фантастики та фентезі. «Кожна епоха накладала на ці місця візерунки своїх легенд і міфів. Різні племена і народи залишили свої матеріальні і духовні сліди біля них. Тому одне й те ж саме “місце Сили” іноді супроводжують і прадавні язичницькі перекази, і християнські ле¬генди, й, навіть, кабалістичні знаки. Упорядники намагалися дотримуватися синтетичного і зваже¬ного підходу до цього

Критика / Critique Kolo №5

134

спадку. Ті, хто захоче відвіда¬ти “енергетичні пам'ятники” Прикарпаття, можуть додати до нього свої враження і відчуття. Адже іс¬торія карпатської метафізики ще не дописана. Вона й надалі потребує для свого доповнення уваги й за¬взяття ентузіастів-містиків, краєзнавців і допитли¬вих мандрівників». [3] Продовжується «Метафізика міст та укріплень» коротким екскурсом замками Прикарпаття і звісно їхніми містичними історіями. Ввійшли: замок у Городенці, Чернелицький замок, Раковецький і Червоногородський замки. Відоме Прикарпаття і величезною кількістю джерел, вода яких насичена різноманітними мінеральними речовинами, та ще більшою кількістю легенд, які з гордістю надають цим джерелам звання «чудотворних». До них увійшли: Княжа криниця на Крилоській горі та Францискові джерела у Крилосі, Духова Криниця у Тисменицькому районі, Джерело кохання біля Косова, Блаженний Камінь Манявського Скиту, криниця Дорівського Студитського монастиря, Джерело Дзвіньоха Угорницького монастиря. Ці місця щороку відвідують сотні тисяч прочан та й просто людей, котрі вірять у цілющу силу джерел і зачудовуються історіями, якими вони оповиті. Мабуть, щоб перевірити їх силу, як і силу вищеописаних місць, треба увірувати і побачити їх на власні очі. Розділ п’ятий – «Чудотворні ікони Прикарпаття». Так ось, мова йдеться про ікону Матері Божої Гошівської, ікону Цариці Покуття в Погоні, Нижнівську та Липівську чудотворні ікони, церкву у Фразі, «Темну» капличку, чудо в Лучинцях. І навіть тут легенди пов’язують події різних епох, людей різних конфесій та поглядів у єдиному – вірі в чудо. Що, зрештою, і є основною темою такого путівника. Знову ж таки повертаємось до язичників, котрі знаходили «місця Сили» у тих самих місцях, що і християни. Всі мегаліти, святилища, місця сили, міста і укріплення з їхньою метафізикою, джерела та ікони з приставкою «чудотворні» – все це основне, бо дає читачеві підозру на щось незвичне, непізнане, недоторкане, чого іноді так бракує досвідченому туристу. Природа, самотність, відчуття свободи, легкості, наповненості і довершеності. Упорядники частують вірного читача Карпатським чорничним вином (так-так, отим що дива творить) – таким часто згадуваним, проте маловідомим, ну і що ж бути скромним – метафізичним, як і всі Карпати. Розділ шостий – «Жива метафізика Карпат». Після активних уявлень різноманітних предметів та об’єктів, які є наслідками життєдіяльності людей, нарешті відпускаємо фантазію погуляти на свіжому повітрі, понюхати лікувальні трави на вершинах, а серед них вловити шурхіт невідомого, заблукати, зійшовши зі стежки, і зустріти справжніх карпатських суккубів/мамунів: добрих чи поганих – то вже як інстинкти підкажуть. Насамкінець знайомимось із мольфаром Миколою та примовником Гоєм. Гроші, релігія, люди і природа – основні теми оповідок про карпатських чаклунів, які неабияк пов’язані з всіма попередніми містичними місцями у книзі. Ага, іще Чупакабра, яка, виявляється, є у згадках позаминулих століть. Всі оті карпатські магічні істоти, до речі, часто блукають біля цікавеньких туристу місць. Тому в подорожах треба остерігатись не лише лісових звірів. Зі слів упорядників: «Запропонований перелік “місць Сили” безумовно не є вичерпним. Ми подали у “Метафізиці Карпат” лише найвідоміші і найвизначніші з них. Це стосу¬ється й Карпатського “легендарію”, котрий

Макс Кідрук – письменник на валізах ВІТРОВСЬКА Мілена

Проаналізовано «географічні сліди» в творчості Максима Кідрука, розглянуто, куди подорожував письменник в різні часи і як це відображалося на жанрах та сюжетах його творів. Ключові слова: подорожі, література, творчість, книги.

Analysis of «geographical footprints» in the works of Maxim Kidruk was made. Reviewed, where did writer travelled at different times and how did it influenced the genres and plots of his works.

Keywords: travel, literature, art, books.

Критика / Critique

ДЖЕРЕЛА 1. Айдукевич К. Проблеми і напрями філософії. Теорія пізнання. Метафізика. : навч. пос. / К. Айдукевич. – К. : Освіта України, 2010. – 144 с.

2. Касьян В. Філософія. Відповіді на питання екзаменаційних білетів. Навч. посібник / В. Касьян. – К., 2006.

3. Метафізика Карпат. Івано-Франківська область / Відповідальний редактор: О. Головенський. – Івано-Франківськ. : БГКФ «Цинамоновий Хрущ», 2010. – 108 с.

135 Kolo №5

невичерпний, як і будь-яка справжня народна творчість. Метафізика Карпат – живе явище, тому упоряд¬ники додали до розділів, присвячених об'єктній метафізиці, ще й розділ, у якому йдеться про живих носіїв прадавньої Карпатської містичної традиції – мольфарів, котрі, за переконаннями частини вче¬них, є спадкоємцями знань і вмінь давніх жрецьких колегій, що мешкали в Карпатах тисячоліття тому» [3]. Варто зауважити, що путівник (чи то задумано, а чи з волі карпатських містифікацій) має 108 сторінок. Здавалась би дрібниця, але це священне число у буддизмі, а у Ведах вважається магічним числом довершеності та успіху. Що ж, все містично довершено. Отож. Це не звичайний путівник, за допомогою якого обираєш маршрут для чергової подорожі, це вже готова мапа, взявши котру до рук, шкодуєш лише про єдине – нестачу часу (чи коштів), щоб обійти-об’їздити все, вказане у ній, і хоча б на місяць вимкнути телефон, забути про бетонні міські джунглі та жити в єднанні з природою. І хтозна, що б така мандрівка мала дати навзаєм: силу жити, наснагу творити, а чи можливість вірити? Бо з такою книгою в руках хочеться вірити. Маємо путівник паралельним світом Карпат, де немає китайських сувенірів, недолугих плетених шкарпеток, мольфарівпідробок, гламурних гуцулів, а є запах первісного дива, первісного страху і небезпеки.

Критика / Critique

Хто правий? Той, хто все життя сидить в бібліотеці і читає книги, а потім на їхній основі пише свої, чи той, хто їде прямо на місця з «табула раса» в голові? (М.Кідрук)

Kolo №5

136

Чоловіку, який став письменником після однієї великої подорожі, сам Бог велів відправлятися в дорогу якомога частіше. На час відпустки всі мріють втекти подалі від знайомих місцин і осісти на тиждень-два на якомусь мальовничому пляжі Ямайки, Туреччини чи бодай Криму. Але молодий письменник-мандрівник Максим Кідрук називає такі подорожі «попсовими». З дитинства Максим читав книги про мандри і мріяв подорожувати. Повернувшись з навчання в Швеції, зізнався батькам, що вирішив змінити життя, розписані будні – це не для нього… Перша його подорож простяглась до найвіддаленіших і найнебезпечніших місцин Мексики. За місяць перебування у цій країні Максим кільканадцять разів поставав перед очима смерті. Свою незвичну подорож він вирішив описати у книзі. І от роман «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії» отримав ІІ премію в конкурсі «Коронація слова-2009». Хоча книжка про мандри могла й не побачити світу. Адже Максим за освітою інженер, і перші чотири його видання були науково-технічними. Ця перемога остаточно переконала хлопця у тому, що він на правильному шляху. Головна мета книги – довести всім, хто стоїть на роздоріжжі, хто не знає, що робитиме в майбутньому, що кожна мрія збувається, тільки в неї потрібно вірити. Не бійтеся робити рішучих кроків. Допоки друкувалися «Мексиканські хроніки», письменник встиг здійснити ще одну подорож – до Південної Америки. Разом із товаришем Яном зі Швеції за півтора місяці подолав шість тисяч кілометрів, перетнув Еквадор, Перу та північ Чилі, а звідти перелетів на острів Пасхи. Вони побували на найвищому діючому вулкані світу – Котопаксі (це щось неймовірне, люди буквально живуть на вулканах), спускалися в амазонську сельву, побачили пустелю Наска, руїни Чан–Чану, кладовище Чаучійя, Мачу Пікчу – загублене місто в горах, найвище судноплавне на планеті озеро Тітікака – 3815 метрів над рівнем моря. Вдень температура тут підіймалася до +25, і було спекотно навіть у майці, зате вночі опускалася до –5...–10, і тоді доводилося натягати на себе все, що було в рюкзаку, але це мало допомагало. «Якщо у тебе все о'кей із мізками, то безпечною є подорож у будь-якій країні. Подорожувати легше одному. Те, що ви сидите за одною партою 5 років, ще нічого не означає. А подорожі насправді дуже міняють, особливо ті, що пов’язані з горами. В Анголу чи на Близький схід я ніколи не брав би з собою дівчину».

Критика / Critique

137 Kolo №5

«Коли опиняєшся у критичній ситуації, то можеш розрахувати свої сили, - каже мандрівник. – Головне правило виживання – біжи від небезпеки чимшвидше, не озираючись. А якщо поряд буде друг, то ти вже не будеш упевненим, подолає він це чи ні. З’являється відповідальність і прив’язаність. Вже не кажу про подорож з дівчиною. Хай леді не ображаються, але далі комфортного пляжу з парасольками і чистою водою з ними би не їхав». Та це все були ягідки. Найбільш авантюрний день з усієї подорожі – мандрівка до Долини Смерті. Взявши напрокат автомобіль, вони з другом вирішили відвідати Долину, хоча їх і попереджали, що це дуже небезпечно, і в кращому випадку друзів можуть розкопати років так через триста. Потрапили туди вже після заходу сонця. Скрізь лише глина, пісок та вапняк, жодної тваринки, жодної живої істоти навкруги. Зачаровані такою «красою», мандрівники... застрягли в сипучих пісках. Перший раз угрузли недалеко від твердого ґрунту. Утім спромоглися розкопати заднє колесо, і спільними зусиллями машину вдалося витягти. Але Ян, замість того, щоб розвертатися, з розгону знову рвонув уперед. І проскочив метрів так із сорок. От тільки дороги там не було. Результат закономірний: «Шевроле» цього разу застряг у пісках капітально. Хоч намагалися його відкопати, але все марно. Виснажені і злі, маючи в руках лише карту, рушили шукати хоч якийсь населений пункт. Дві години вони добиралися до найближчого села. Посеред ночі почали будити людей і ламаною іспанською просити про допомогу. І знаєте, добрі люди є скрізь. Один молодик, Джимі, погодився, при цьому зауважив, що все приладдя для витягування автомобіля знаходиться в сусідньому селі. Отож, поїхали за 20 кілометрів туди, взяли троси, дошки, лопати, і відкопали машину. Після того Макс ще три дні видихав з легенів пісок, якого нахапався в пустелі. Батьки з розумінням ставляться до захоплення їхнього сина. «Перед тим, як кудись їхати, проходжу перший важкий етап – кажу про подорож батькам. Звісно, вони хвилюються і просять бути максимально обачним. Але батьки змирились з моїм вибором і зрозуміли, що відмовляти мене безрезультатно, – розповідає Максим. – Мама перед кожною подорожжю укладає мені аптечку, а батько дає цінні настанови. Якось після однієї з моїх подорожей мама з відчаєм подивилась на мене і сказала: «Синку, а ти ж був колись відмінником…». На запитання про те, де йому найкраще пишеться, Кідрук відповідає: «Писав і продовжую писати "на коліні" :) Де найкраще? Навіть не знаю. Можливо, в Намібії, у Віндхуку, де дописувався "Бот". У хостелі "Cаrdboard Box Backpackers" були чудові умови для писання. Подорож виковує характер... Вирушаючи вдалечінь, ти втрачаєш звичний грунт під ногами, відмовляєшся від повсякденної передбачуваності і більше не можеш контролювати те, що відбувається довкола, так, як контролював своє буденне існування. Ніхто не може». Звичайно, такі насичені подорожі, цікаво прожиті дні надихають на створення чогось нового, чогось прекрасного, що надихатиме інших людей. І Макс Кідрук – один із тих небагатьох українських письменників, які примудрилися захопити своїми творами дуже строкате коло читачів. Його історії про веселі мандрівки до найнеймовірніших закуточків світу з купою цікавих пригод, приправлені до того ж дотепним гумором, не можуть залишити байдужим абсолютно нікого. Та раптово для багатьох кілька років тому Кідрук випустив у світ книгу абсолютно іншого типу під назвою «Бот». Один з

Критика / Critique Kolo №5

138

найкреативніших майстрів слова України змінив своє літературне амплуа. Із екстремального письменникамандрівника, який плавав з піраньями та втікав від танків у Каїрі, Макс перетворився на засновника жанру технотрилеру. «Бот» – це перший український технотрилер, гостросюжетний роман, в якому поєднуються сучасні технології, людська психологія та чисто голлівудський «екшн». Події в книзі вигадані, проте все решта — місця, природні об’єкти, техніка, зброя, фізіологічні особливості живих організмів і т.п. — цілком реальне. Майстерно описані технічні деталі роблять роман небувало реалістичним. «Твердиня» — другий трилер та восьма художня книга українського письменника й мандрівника Макса Кідрука. Роман «Твердиня» – це одночасно технотриллер, тревелог, фантастика і детектив. Мандри у диких, непрохідних джунглях у пошуках неймовірних скарбів інків ховають під собою стародавню легенду. До того ж, у далеких подорожах Макс і сам побачив недоладності серед пам’ятних руїн, які приписують одній і тій самій цивілізації. І зрозумів, що геніальність інків насправді надумана: вони вчилися у когось значно могутнішого. За словами письменника, щоб тебе купували, мало написати хорошу книгу. Варто також гарно попрацювати над промоціями, бо книжковий ринок - це перш за все ринок. Отож, натхнення, терпіння і гарних подорожей! ДЖЕРЕЛА 1. Дем'янчук Б. Подорожі як література / Б. Дем’янчук // Україна молода : сайт. – Режим доступу : http://www.umoloda.kiev.ua/number/1529/183/53793.

2. Кідрук М. Бот : роман / М. Кідрук ; передм. І. Геращенко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 484 с. : іл.

3. Корчук І. Максим Кідрук: «Після однієї з моїх подорожей мама сказала: «Синку, а ти ж був колись відмінником...» / І. Корчук // Високий замок : сайт. – Режим доступу : http://archive. wz.lviv.ua/articles/81130.

4. Кідрук М. Мексиканські хроніки. Історія однієї мрії / М. Кідрук. — Київ : Нора-Друк, 2009. – Серія «Мандри». – 304 с.

5. Кідрук М. Твердиня : роман/ М. Кідрук ; передм. Г. Пагутяк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2013. – 592 с. : іл.

6. Подорожі та туризм : сайт. – Режим доступу : http://podorozhi.in.ua.

Кругообіг заради життя

Жодних сумнівів щодо того, яку саме книжку брати з собою до Чорногорії, куди я збиралася на конференцію, у мене не виникло. Це могла бути лише нова збірка есе Тараса Прохаська «Одної і тої самої». Я давно люблю цього автора за особливий погляд на оточуючий світ, за його увагу до найдрібніших деталей та здатність розказувати Історії. Однак для того, щоб придбати збірку, довелося телефонувати у книжкові магазини і з’ясовувати, за якою адресою тираж ще не повністю розійшовся. В одній із книгарень у відповідь на благання для мене залишили один примірник біля каси. Можна сказати, що мені довелося здійснити невелику подорож вже за самою книгою, яка мала супроводжувати мене у мандрівці. А от перші враження, що лишила по собі справжня подорож – це неймовірної краси обриси узбережжя Чорногорії. Спочатку з-під білосніжних хмар з'явилося смарагдове море, потім гори, вкриті темно-зеленими густими лісами, а після цього можна було розгледіти жовтий колір пляжів та помаранчеві дахи будинків. Подумалося, що так не буває, бо приземлитися я маю у раю. Розчарування охопило мене одразу у аеропорті міста Тіват, де сів наш літак. Це приміщення більше нагадувало український автовокзал десь у райцентрі за тією площею, яку займав. Не було ані камери схову, ані зали, де можна було б дочекатися організаторів конференції, які мали зустріти мене на машині лише через три години. Усі ті, хто когось або щось очікували, розмістилися біля стін аеропорту або сиділи у єдиному тутешньому кафе. Замовивши міцну подвійну каву, сіла за столик і я. «Якби не дві здоровенні пальми біля дороги, то можна було б подумати, що це Україна», – подумалося, роззирнувшись навкруги. Гори, схожі на кримські, листяні дерева на їхніх схилах, малесенька автобусна зупинка, невелика стоянка таксі за огорожею. «Ця країна нагадує бесаги», – читаю перший рядок есе «Омерта» зі збірки Прохаська. І далі: «Там є все. <…> Багато всякого різного», – посміхаюся, тому що це про Україну, а так пасує і цій країні! За сусідніми столиками усі компанії спілкуються російською мовою, і лише група місцевих таксистів, що грає в нарди, тихо розмовляє чорногорською. Наступні три години я провела за книгою. Цікаво було, знаходячись у країні «другої Європи», читати про Україну, яку Прохасько включає до «третьої Європи». З першого погляду вони не надто вже і відрізняються! Однак, вчитуючись у рядки про рідну країну, про її роль

139 Kolo №5

Зроблена спроба проаналізувати збірку есе Т. Прохаська «Одної і тої самої», яка супроводжувала автора статті під час подорожі до Чорногорії. Висвітлені певні думки щодо книги у їх поєднанні із враженнями від мандрівки. Ключові слова: Т. Прохасько, «Одної і тої самої», подорожні нотатки.

The attempt to analyze a collection of essays by Taras Prokhasko «And one of the same», which accompanied the author during a trip to Montenegro, was made. Some thoughts on the book in conjunction with their impressions of the journey were highlighted.

Keywords: T. Prokhasko, «And one of the same», travel notes.

Критика / Critique

СТЕПАНЮК Дарина

Критика / Critique Kolo №5

140

у європейській історії, відчувала, що ми живемо на особливій території і маємо унікальну місію. Принаймні, так я зрозуміла автора. Прохасько пише про Батьківщину з величезною любов’ю та повагою до всіх національних особливостей українського народу. Описуючи навіть заплутані міждержавні та міжнаціональні стосунки в ретроспективі, вдається до прийомів притчі, коли складні речі пояснюються простими словами, а будь-який вищий щабель відносин можна проілюструвати на прикладі нижчого рівня. У цьому випадку виявляється, що насправді мова йде не про історію та геополітику, а про зв’язки та стосунки у родині. А коли з повагою та любов'ю ставитися до її членів, то і порозуміння можна досягти значно швидше, щоб усім жити у мирі та спокої. Сидячи на одному місці у Чорногорії, подумки я подорожувала Західною Україною (Карпатами та Івано-Франківщиною) та намагалася зрозуміти історичні зміни у країні через історії українських родин. Згодом, їдучи у машині разом з організаторами, я знову дивувалася схожості України та Чорногорії. Вони скаржились на невпорядковану забудову будь-якої придатної до цього землі, а через вікно автомобіля було видно доказ їхніх слів – величезну кількість новобудов. Маю зізнатися, що можливість читати впродовж наступних трьох днів у мене з'являлася лише ввечері у готелі, коли з’являлися півтори-дві години вільного часу. Однак Прохаська я обрала недарма, бо у його книжці я знайшла відповіді на більшість питань, які виникли у мене під час перебування у Чорногорії. Про питання самоідентифікації йдеться в есе «То моє море…». Мені довелося пояснювати, що я з України, а не з Росії, і що це не одна держава. Молоді люди з усієї Європи, які навчаються у різних країнах та багато подорожують, стали доказом ще однієї мудрості Прохаська: «Якщо історію – минулу, сучасну і майбутню – подати на якійсь уявній схемі як неперервну послідовність хвиль різноманітних суспільних явищ, які спричиняють більш чи менш масові переміщення, то це усвідомлення персональної географії на тій самій схемі виглядатиме дошкою для серфінгу. Якщо на неї стати, якщо на ній втриматися, то нищівні хвилі перетворяться на те, що тебе утримує і переносить від однієї тверді до іншої». Всі учасники спочатку говорили, звідки вони родом, казали про свою національність, а вже потім зауважували, що живуть та навчаються, переміщуючись між багатьма країнами.

Критика / Critique

141 Kolo №5

Під час перебування у Которі, Підгориці, Будві та Которській затоці, я милувалась старовинною архітектурою, яка справляла враження декорацій для зйомок фільмів про середньовіччя. Чорногорія, як і Україна, подолала непростий історичний шлях, однак теперішнє у цих країн абсолютно різне. Відповіді, чому все склалося для рідної держави саме так, а не інакше, знову шукала у Прохаська. Він розмірковує над цим питанням у есе «Конфлікт бажань», «Що робити з Україною?», «На кожне щось», «Зроблено в Україні», «Про користь самолікування». Після відвідин чорногорського парламенту та мерії міста Котор було особливо сумно читати про політичну систему та владу в Україні. Однак найголовнішим для мене у цій подорожі були люди. Необхідно було побороти страх перед іноземцями, які не знають твоєї мови та є носіями інших культурних кодів, порозумітися та налагодити спілкування. «Найсуттєвіше в цьому – контакт», – погоджуюся я і у цьому з Прохаськом. Він ненав'язливо говорить про основні правила буття людини: про необхідність любити Бога, себе та свого ближнього. Бути уважним до того, що відбувається навкруги, робити свою справу добре та не намагатися вгадувати майбутнє. Ця нетривала мандрівка дозволила мені «побачити подібності, які роблять все зовсім інакшим, і відмінності, які показують, наскільки все однакове». З моїми думками можна не погоджуватися, але раджу всім читати Прохаська – його мудрості вистачить на всіх.

КОМУНІКАЦІЯ

- Когда именно Вы совершили поездку в Шанхай, которую описали в «Шанхайском тревелоге»?

- В Шанхай я уехала 4 октября прошлого 2012 года, вернулась в конце декабря, под Новый год. То есть, почти год назад.

- Кто вас вдохновил на написание произведения именно в таком формате? Почему объектом Вашего внимания стал именно Шанхай?

- Почему Шанхай… Те, кто внимательно читает мои тексты, понимают, почему так произошло, но, как я заметила, обращают на это внимание далеко не все. Обычно люди видят то, что хотят видеть. Для большинства моя история - это сказка о том, как я вот так бросила все и уехала в Шанхай.

- Такое романтическое приключение.

- Да, выглядит таким. Впервые я туда поехала в гости к брату, провела в Шанхае двухнедельный отпуск. Вот тогда-то я и совершенно влюбилась в этот город. Ощущение, что там буквально в воздухе витает дух свободы. Свободы и возможностей. Хотя, казалось бы, коммунистическая страна – какая свобода, какие возможности? И тем не менее, эти ощущения отмечают многие. Меня этот город покорил настолько, что захотелось там пожить. Поэтому я быстренько собралась и через 3 месяца оказалась там снова. Мне хотелось посвятить этому городу гораздо больше времени, поэтому я продала машину, чтобы ни в чем себе не отказывать и абсолютно спокойно и свободно себя чувствовать. Почему Шанхай? Собственно, потому что это очень вдохновляющий город. А формат тревелога - это как раз и есть рассказ об этом моем погружении в мир совершенно другой культуры: сложностях, радостях, успехах, неудачах, новых опытах и пониманиях.

- Какие вопросы Вам чаще всего задают Ваши читатели?

- Как ни странно, задают вопросы из серии «Вот я хочу поехать, посоветуйте» или «Расскажите, сколько это стоит», или «Сколько надо с собой взять денег?», или «Где пойти пообедать?», или «Где пойти потусить?». Но поскольку сам по себе формат тревелога – это не гид и не путеводитель, он не предназначен для того, чтобы рассказывать «здесь пообедать, а здесь – потусить», я, кроме того, написала целую серию статей (некоторые из них писались уже непосредственно на заказ после того, как вышла книга) для изданий, которые фактически являются гидами – «Гид по клубам», «Гид по ресторанам», «Гид по туристическим местам» и т. д. Также были интересные статьи из серии «5 вещей в чемодане для летнего отдыха в Шанхае».

143 Kolo №5

А от героїню нашого інтерв’ю – САШУ ДРІК (мандрівницю, блогера та піарника) – читають. І не просто читають: її блог, де дівчина описує свої враження від 3-місячної подорожі до Шанхаю, трансформувався у дуже популярний інтерактивний тревелог. Який же секрет успіху Саші, чому її «Шанахайський тревелог» такий знаменитий та які плани на майбутнє у молодої киянки, дізнавалася наша корреспондентка.

Комунікація / Communication

САША ДРІК: «...Тревелог может написать каждый, но не каждого будут читать»

Комунікація / Communication Kolo №5

144

- А вот скажите, как Вы планировали структуру своего блога?

- Я пишу давно, и тревелог сразу планировала как целостное произведение. Ведь, по сути, это блог, который потом легко удалось трансформировать в книгу. Легко - потому что я заранее продумала тему, сюжет, конфликт… Я ведь описывала не все, что со мной происходило, а только то, что мне казалось уместным в контексте всей вот этой идеи моего «Шанхайского тревелога». Поэтому, очевидно, он выглядит таким целостным. Вначале было 2 поста в неделю, потом – одна глава в неделю, и каждый день по будням выходили факты. И хотя факты не вписывались в общую концепцию блога, их было так много и они были такими интересными, что мне хотелось о них хоть вкратце, но рассказать. Получилось 16 глав непосредственно о моей жизни в Шанхае и 30 фактов и традициях, особенностях жизни, самих китайцах и так далее, при чем большинство из них абсолютно уникальны для украинского, русского и английского Интернета. Очевидно, с этим и связана популярность самого блога в сети, потому что люди, когда вбивают в поисковиках «Шанхай», чаще всего не находят ничего, кроме каких-то очень общих статистических данных. А тут – живая инсайдерская информация, и читатели на это очень хорошо реагируют.

- Будете ли вы продолжать эту серию?

- Да, я хочу продолжить, хочу уехать на несколько месяцев в другую страну, точно так же, как я уехала в Шанхай, и продолжать писать. Мне не интересно ехать на 2 недели, это уже совсем другой формат. Мне интересно окунуться в среду, пообщаться с людьми, возможно, пережить проблемы (как я, например, в Шанхае болела, лечилась в местной больнице), какие-то очень настоящие опыты… Поэтому к следующему своему тревелогу я подойду точно так же серьезно. Мне бы хотелось поехать в Арабские Эмираты, но там очень сложно работать журналистом. Нельзя фотографировать, общаться на улицах с незнакомцами, а с женщинами - вообще запрещено законом. Очень много ограничений, особенно для женщин.

Розмовляла Вікторія Тростогон

Комунікація / Communication

145 Kolo №5

- А чем Вы занимаетесь сейчас?

- Сейчас я пишу статьи, работаю копирайтером. Но вообще задумала роман, который никакого отношения к путешествиям не имеет. Впрочем, роман такая вещь, которая требует очень много времени. Сейчас я пока просто обдумываю идею.

- Читаете ли Вы во время путешествий, и, если да, то что?

- Я читаю классику. Причем как русскую, так и зарубежную. Меня часто спрашивают, читаю ли я другие тревелоги. Их существует очень много, некоторые перечитывала, но системно не читаю. Отчасти это связано с тем, что у меня есть свой определенный стиль и я опасаюсь, что на него очень сильно могут повлиять работы других авторов, может пропасть эта аутентичность. Поэтому я вдохновляюсь классикой. Современную литературу тоже практически не читаю.

- И напоследок: вытеснят ли современные тревелоги и блоги обычные книги о путешествиях?

- Ну, как сказать «вытеснят»? Тревелог тревелогу рознь. Я считаю, что тревелог может написать каждый, но не каждого будут читать. Как и книгу в любом другом жанре, по сути. Думаю, что книги в формате книг-путеводителей останутся, останется художественная литература, которая связана с путешествиями. Потому что книга есть книга, она просто перейдет в цифровой формат. Думаю, что они будут прекрасно сосуществовать рядышком и взаимодополнять друг друга. У каждого свои предпочтения, чтобы быстро найти информацию – да, человек зайдет в Интернет, посмотрит. Для этого существуют статьи, которые и я в том числе пишу, их можно быстро прочитать и узнать информацию, которая тебе необходима. А книга – это не просто источник информации, это же идея, сюжет, вдохновение. Она никуда не денется. Она может немножко трансформироваться, но совсем не пропадет.

Kolo №5

146 Комунікація / Communication

Kolo №5

147

Комунікація / Communication

Imaginary Комунікація / Communication

VOYAGES

Kolo №5

148

Твори, перераховані у рейтингу, відображають найкращих представників imaginary voyages (за версією редакції часопису), форми travel writing, котра висвітлює вигадані події, що відбуваються у вигаданих місцях. Ця казково-фантастична форма розповіді занурюю читача в неймовірні пригоди і подорожі, яких так не вистачає у буденному житті. Рейтинг не претендує на вичерпність, канонічність чи об’єктивність. Це лише відображення думок і вподобань (як і все у цьому світі).

1. «ОДІССЕЯ» Гомер (VII ст. до н.е.) Можливо, одна з найвідоміших та найпопулярніших уявних подорожей у літературі. Класичний твір Гомера слугував натхненням для безлічі творів - починаючи від Джойсівського «Улісса» та закінчуючи піснями поп-виконавців.

4. «АЛІСА В КРАЇНІ ДИВ» Льюїс Керрол (XIX ст.) Один з найкращих дитячих творів, що втілено у численних екранізаціях, насправді не такий уже і дитячий. Критики, літературознавці та уважні вдумливі читачі вбачають в «Алісі» передусім глибокий філософський та сатиричний зміст.

2. «БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» Данте (XIV ст.) Уявна подорож Данте пеклом, чистилищем та раєм у товарстві Вергілія є головним твором у житті письменника і котрий можна назвати енциклопедією знань середньовіччя. Вже майже 700 років твір надихає багатьох письменників, поетів, художників та інших митців.

5. «20 ТИСЯЧ ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ» Жуль Верн (XIX ст.) Книга одного з найвідоміших авторів пригодницької літератури знайомить читачів з загадковим підводним світом. І хоча книга наповнена різноманітними хімічними, фізичними та інженерними фактами, місце для фантазії у ній теж лишилось, наприклад, подорож до затонулої Атлантиди.

3. «МАНДРИ ГУЛІВЕРА» Джонатан Свіфт (XVIII ст.) Твір-подорож, що регулярно посідає місця у рейтингах найкращих книг усіх часів. Класика етично-політичної сатири, яка не втрачає своєї актуальності і сьогодні. А також у адаптованій формі користується велико популярністю серед дітей.

6. «МУДРЕЦЬ ІЗ КРАЇНИ ОЗ» Лаймен Френк Баум (ХХ ст.) Захоплююча пригодницька книга, яка сподобається і дорослим, і дітям вважається одним з найкращих зразків політичної сатири, у героях якої можна впізнатє окремих політиків США.

9. «МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ» Антуан де Сент-Екзюпері (ХХ ст.) Хоча цю чарівну історію не можна назвати класичною уявною подорожжю, проте її прочитання перенесе вас у незвичний та ніжний світ Принца, Лиса та Троянди.

10. «КРАЇНА ДИВ БЕЗ ГАЛЬМ ТА КІНЕЦЬ СВІТУ» Харукі Муракамі (ХХ ст.) Не лише у цьому, але і в інших творах японського письменника, герої подорожують паралельними світами. Найчастіше це слугує алегорією до пошуків самого себе та свого місця у світі реальності.

149 Kolo №5

8. «ХРОНІКИ НАРНІЇ» Клайв Стейплз Льюїс (ХХ ст.) Епопея з семи фентезі-книг для дітей була написана ще у 50-тих роках минулого століття. Твір пронизано посиланнями на давньогрецькі міфи, британські та ірландські казки та Біблію.

Комунікація / Communication

7. «ВОЛОДАР ПЕРСТЕНІВ» Джон Рональд Руел Толкін (ХХ ст.) Найвідоміша книга жанру фентезі та один з найдоміших романів-подорожей, що повпливав практично на усі сфери мистецтва та сучасної культури. Другий у світі бестселлер – більш як 150 міліонів проданих примірників.

Откуда растет «мова»

Комунікація / Communication

АГАФОНОВА Анна

Kolo №5

150

Путешествующим по Украине, особенно из одной крайней провинции в другую, могу только посоветовать взять с собой учебник по Истории экономических учений или Экономическую географию. Вообразить себя Чарльзом Холлом или Иеремией Бентамом и рассмотреть не «ланы» и «пагорбы», а провести взаимосвязь между шансоном привокзального кафе в Полтаве и рождаемостью в той же Полтаве. Или поразмыслить над суржиком в контексте региональной структуры производства: будет ли тут преобладать аграрный элемент, либо же торговля. До знакомства с данными дисциплинами я путешествовала по Украине как слепой щеночек, полагаясь на добродушные встречи гостеприимных галичан, чье радушие ограничивается застольем и всегда заканчивается вопросом: «а чому Ви не розмовляєте УкрМовою?» На самом деле, не понятно, почему: диплом я писала на украинском, всяческие украинолюбные своеобразия мне близки, бывало даже ценой гармонии с окружающими меня дончанами. Конечно, весомую роль играет чувство противоречия: мол, не говоришь на спивучей-соловйиний, то москаль и тьфу на тебя. А как же тогда всякие меньшинства, или вообще глухонемые? Вот и я встаю на сторону меньшинства. Но так «просто» все не может быть. Если посмотреть на языковую проблему, как на проблему ресурсную, как на личном, так и на государственном уровне, то можно определить два направления размышлений: 1. Как формируется чувство языка, достаточное для говорения-писания.

2. Зачем существует государственный язык и его примат в стране или ряде стран. Начнем с конца: существует аксиома, что страна, не имеющая внешних колоний, ОБЯЗАТЕЛЬНО будет стремиться создавать внутренние. С данной точки зрения, языковое противостояние в Украине – это попытка избежать колониального подчинения как регионов У, так и регионов Р. Язык как орудие культурного доминирования сразу перераспределяет карьерные шансы выходцев из различных регионов и групп населения. «Я готов отказаться от половины королевства, чтобы полностью контролировать другую», – кто это сказал, уже не помню (Ришелье, наверное), однако, ситуация поучительна для нашей действительности: русскоязычные опасения привели к конфронтации и переориентации доминанты внутренней империи. Во многом «виноватым» оказался язык, который сохраняет свою маркирующую роль. Занятный пример: реагируя на мой разговорный русский, чудесный современный украинский поэт Завадский мне швырнул в лицо в пылу перепалки, что русская литература – вся чушь (за исключением

Комунікація / Communication

И теперь всех любопытных в полушутку предупреждаю, что все вопросы о моем украино-не-язычии будут мной восприняты как эротическое приглашение.

151 Kolo №5

Маяковского). Я хмыкнула, поглаживая томик Ханны Арендт в оригинале: Lieber Junge, Sie sind offensichtlich auch net besonders begabt, wenn Sie mir Tolstoy-Liebe nur aufgrund meiner russischsprachigen Kommunikation mit Ihnen ansehen. Я просто использую язык, единственно Вам понятный из мне доступных. А как вообще формируется чувство языка, необходимое для спонтанного выражения мысли хоть в споре, хоть в брани, хоть в пьяном угаре? Не люблю я травестийную укрмову некоторых нелюбителей меня, которые ею и говорят, но слушать это не представляется возможным. Чувство языка произрастает от его интимизации в семье с детства или в сексуальной связи с его носителем. Язык, как и СПИД, передается рождением или половым путем. Поэтому английский мой жеманный и натянутый, а относительно «новый» немецкий – это и эмоции, и сны, и работа, и быт. Поэтому на украинском я знаю песен больше, чем мои украиноязычные друзья в среднем по стране, а на русском вообще 2-3. Но на украинском я могу максимум написать нечто книжное, с моими мыслями и чувствами ни разу не связанное. Это потому, что не заразили меня им, не имеет он надо мной власти, не пробивает мой языковой иммунитет.