Kolo 7(2014)

РЕДАКЦІЯ EDITORS Осадчук Ірина головний редактор Кендзіор Ольга креативний редактор редактор блоку «КОМУНІКАЦІЯ» Кулакевич Людмила літературний редактор

Osadchuk Iryna editor-in-chief Kendzior Olga creative editor «COMMUNICATION» editor Kulakevych Lyudmyla literary editor

редактор блоку «КРИТИКА»

«CRITIQUE» editor

Здіховська Іванна

Zdikhovska Ivanna

редактор блоку «НАУКА» Орловська Віра літературний редактор

«SCIENCE» editor Orlovska Vira literary editor

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН LAYOUT, DESIGN Савчишин Юрій Осадчук Ірина

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту kolo.chasopys@gmail.com Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої письмової згоди редакції заборонено.

Savchyshyn Yuriy Osadchuk Iryna

КОЛО книгознавчий часопис (№7 2014)

Друковане слово завжди було могутньою зброєю. Тому не дивно, що воно перебуває під пильним наглядом протягом всієї історії свого існування. З огляду на цензуру книги спалювали, їхніх авторів переслідували, саджали за ґрати, проклинали чи навіть убивали, заборонені слова вилучали з обігу, замальовували і вирізали зі сторінок. І здається, що все це ніби залишилось в минулому, але чи дійсно це так? В 2012 р. Американська бібліотечна асоціація зареєструвала 464 заяви з вимогами заборонити певні книги, в Ірані в 2011 р. переписували «занадто» історичну персидську класику, а в Лівані було вилучено з продажу всі екземпляри «Коду да Вінчі» англійською, французькою та арабською мовами. Не треба навіть заглядати так далеко. В сусідній Росії за «рекомендацією» Госнаркоконтролю (!) в 2004 р. з книгарень вилучили твори І. Уелша, Т. Вулфа, Ф. Бегбедера, а в 2009 р. – директорам міських бібліотек Орська було передано список «не рекомендованих до видачі» книжок з творами М. Леві, Л. Горалік, Х. Томпсона. І хоча сьогодні заборонити певні твори чи їхніх авторів стає дедалі важче, але все ж такі випадки трапляються. А саме зараз ми запрошуємо вас відвідати невеличку «територію цензури»: історія, тематики, автори, твори, думки, здогадки та багато іншого. Приєднуйтеся до нашого кола!

Ірина Осадчук, головний редактор

ЗМІСТ НАУКА Хронологічна траєкторія цензури Осадчук Ірина 11 Цензурний спадок України: Малоросія – УРСР – Незалежність (історичний огляд) Княжич Дмитро 18 Цензура в УРСР Пальчинська Єлизавета 25 Цензура у літературі США: страшні слова, коли вони мовчать? Дідух-Романенко Світлана 29 Після цензури: американська «нова журналістика» Починок Юлія 34 Цензура в дитячій літературі: недитячі пристрасті Дідух-Романенко Світлана 40 Неоднозначні слова (історичний ракурс) Михайлова Вікторія 46 Политическая цензура в литературе Киселёва Валентина 51 Основные проявления цензуры в религии Пожидаева Анастасия 54

TABLE OF CONTENTS SCIENCE The chronological trajectory of censorship

11 Osadchuk Iryna Censorship legacy of Ukraine: Little Russia - USSR - Independence (historical review)

18 Knyazhych Dmytro Censorship in USSR

25 Palchynska Elyzaveta Censorship in American literature: words are dreaded when they are silent?

29 Didukch-Romanenko Svitlana After censorship: american «New Journalism»

34 Pochynok Yulia Censorship in children’s literature: unchildish passion

40 Didukch-Romanenko Svitlana Ambiguous words (historical perspective)

46 Mykhailova Victoria Political censorship in literature

51 Kiselyova Valentinа The main manifestations of censorship in religion

54 Pozhydaeva Anastasiya

КРИТИКА «Ненавижу все, от чего дрожат руки»: Джанки Уильям Берроуз Мирошниченко Вадим 61

Тут має бути заголовок Яблучна Аня 64 Хорошо быть изгоем, или охота на ведьм в подростковой литературе Недожогина Елена 68 Увага до людини карається законом: історія Валер’яна Підмогильного Мельник Христина 72 Цензура и «Государь» Н. Макиавелли Степанюк Галина 76 Евангелие от Жозе Сарамаго Волошин Тарас 79 Поваренная книга анархиста Гончар Марина 83 Геніальним творам не страшне забуття, або тернистий шлях роману «Доктор Живаго» Левченко Інна 89 Владимир Маяковский: роман с властью Кендзіор Ольга 91 Бути Ульяненком: мозаїка цензури і моралі Пузік Валерій 93

CRITIQUE «I hate everything from what hands are shaking»: Junkie William Burroughs

61 Miroshnychenko Vadym Title should be here

64 Yabluchna Anna Perks of being an outcast, or witch hunting i n juvenile fiction

68 Nedozhogina Elena Attention to human will be punished by law: story of Valerian Pidmohylny

72 Melnyk Khrystyna Censorship and Machiavelli’s «The Prince»

76 Stepaniuk Daryna Gospel of Jose Saramago

79 Voloshyn Taras The Anarchist Cookbook

83 Honchar Marina Brilliant works are not afraid of forgetfulness or bumpy road of «Doctor Zhivago»

89 Levchenko Inna Vladimir Mayakovsky: an affair with govenment

91 Kendizor Olga Being Ulianenko: censorship and morals mosaic

93 Puzik Valeriy

«Лоліта»: тернистий шлях цензури Шматок Анна Темний, як ніч, континент Коваль Ната Заборонений голос Грицька Чубая Зеленюк Мар’яна

КОМУНІКАЦІЯ Цензура в літературі : точка зору дискусія

111

Цензура в літературі опитування

114

Топ-10. Заборонені письменники в літературі Кендзіор Ольга

116

104

101

98

ÂŤLolitaÂť: a bumpy road of censorship

98 Shmatok Anna The continent dark as night

101 Koval Nata Banned voice of Grytsko Chubai

104 Zelenyuk Mariana

COMMUNICATION Censorship in the literature: point of view

111 discussion Censorship in the literature

114 poll Top 10. Banned writers in the literature

116 Kendizor Olga

НАУКА

Хронологічна траєкторія цензури

Писати про історичні розвідки на будьяку тему – справа не надто вдячна. До тебе про це вже написано десятки разів і нічого нового тут не скажеш. Дати завжди будуть однакові, персонажі та події – також. Єдине, що можна додати – це погляд на весь процес розвитку, навіть не зі своєї точки зору, а просто з погляду часу, в якому ти живеш. Отож, поглянемо на історичне місце цензури в літературі. Цензура буде завжди. Більш, ніж впевнена, що охочих посперечатися з цією тезою буде чимало, проте все рівно її напишу. Саме слово «цензура», а відтак і його дефініцію, можна трактувати по-різному (найпопулярніші значення виведені на берегах), та заперечити її всюдисутність – практично нереально. Провідною рисою суспільства на різних етапах існування була його цілісність, яка, відповідно, виробляла систему єдиних норм, правил, загальної пам’яті та світогляду. Власне, ці аспекти цілісності завжди будуть знаходитися під пильною увагою. І чим важливіші механізми цієї системи, тим жорсткіше вони регламентовані і тим більше уваги приділяється для їхнього правильного виконання. В архаїчному суспільстві – це була цензура ритуалу [5] як священного дійства, в Середньовіччі – цензура світської та релігійної літератури, в подальшому – утиски

ЦЕНЗУРА: У Стародавньому Римі — посада цензора; виконання обов'язків цензора [9]. Перегляд творів, призначених для друкування, постановки в театрі і т. ін., або якої-небудь кореспонденції, здійснюваний органами державної, церковної і т. ін. влади [9]. Державна установа, яка відає наглядом за друком; особи, що здійснюють такий нагляд [9]. Психологічний механізм, що пригнічує деякі елементи несвідомої сфери [6]. Будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації [10].

11 Kolo №7

Подано короткий огляд ключових історичних подій, які в сукупності утворюють історію цензури друкованого слова. Стисло розкрито суть цих подій; вказано основні дати, прізвища, явища, інституції. Ключові слова: цензор, «Папський індекс», Цензурна комісія, Конгрегація індексу, Акт ліцензування, Цензурний департамент, «мавпячі процеси».

A brief overview was made of the key historical events, which together form the history of censorship of the printed word. Briefly, the essence of these events was revealed; key dates, names, events, institutions were mentioned.

Keywords: censor, Index Librorum Prohibitorum, Censorship Committee, Index Congregation, Licensing act , Censorship department, Scopes Monkey trial.

Наука/Science

ОСАДЧУК Ірина

Наука/Science

ЗМІ та спроби цензурування Інтернетпростору. Тобто завжди є певні «рамки» – культурні, політичні, релігійні, суспільні чи інші (усі разом чи кожен окремо), вихід за які засуджується, переслідується, цензорується. Нижче подані ключові вузли розвитку цензури друкованого слова на тлі світової історії.

605 р. до н.е.

Перший офіційний інцидент із знищенням «небажаної» літератури. За наказом царя Іоакіма було спалено книгу пророцтв Єремії. У своїй книзі пророк викривав юдеїв, котрі, забуваючи про істинного Бога, поклонялися ідолам, пророкував нещастя, війни і розруху, за що не раз був гнаний, облаяний та побитий. Дослідники зазначають, що такі дії царя-«цензора» стали поштовхом до самоцензури – вважають, що біблійні автори після історії з Ієремією активніше використовували алюзії, евфемізми та натяки.

443 р. до н.е.

Перша згадка про професію «цензор» в Древньому Римі (двох цензорів обирали раз в 5 років). На початках цензорами були магістрати (тому, звісно, лише патриції), котрі, разом із сенатом, регулювали державне господарство, слідкуючи за складом та майновим забезпеченням римлян. Ця професія виникла як захисний механізм сенату від консулів, які, на думку тодішньої влади, мали надмірну фінансову незалежність.

399 р. до н.е.

Смертна кара вперше застосована як покарання за інакомислення. Сократа звинуватили в тому, що «він не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества; а також повинен у тому, що розбещує юнацтво» [3]. За свої переконання грецький філософ був змушений випити смертельний напій з цикути.

213 р. до н.е.

Перший випадок тоталітарної цензури, пов’язаний з іменем імператора Цінь Ші Хуанді (загальновідомого як правителя, що першим об’єднав землі Китаю в одну державу та побудував Велику китайську стіну). Також Цінь був відомий схильністю до максимально жорстоких методів контролю та цензури. Жертвами його режиму стали 460 вчених-конфуціанців, котрих, за безпрецедентним наказом могутнього імператора, живцем закопали в землю, а їхні праці вилучили з усіх закутків імперії та знищили.

48-47 р. до н.е.

Вперше було знищено бібліотеку. Юлій Цезар наказав спалити близько 700 тис. книг рідкісної античної літератури, а саме – Александрійську бібліотеку в Єгипті. Цій бібліотеці взагалі не пощастило. Незважаючи на те, що вдалося врятувати деякі рукописи та перемістити їх в Серапіум, у 391 р. римський імператор Феодосій наказав спалити їх як «твори «язичницьких авторів». Точно не відомо,

12 Kolo №7

Контроль офіційної (світської чи духовної) влади за змістом, випуском творів і розповсюдженням друкованої продукції, змістом сценічних творів, кіно-, фототворів, творів образотворчого мистецтва, радіо- і телевізійних передач, а іноді і приватного листування [7].

Одна з перших цензурних заборон стосовно журналістики і загалом друкованого слова. Імператор Тіберій заборонив римський прообраз сучасних газет «Acta senatus», яка виходила на глиняних табличках [4]. Причиною стало те, що видання опублікувало критику в бік імператора.

325 р.

Перший загальновідомий випадок церковної цензури стосовно художнього твору. На Нікейському соборі було вирішено спалити поему засновника аріанства, відомого єресіарха Арія «Талію» («Фалію»). Цей твір не зберігся (церковна цензура спрацювала вельми справно), тому важко визначити його жанр: чи це був публіцистичний твір, гімни ранньої християнської доби, богословський трактат, чи щось інше. Але Арія вважають одним з перших, хто зробив значний внесок в наближення християнських проповідей до широких мас населення.

405 р.

Перший список єретичних писань, які необхідно було знищити (складений Папою Інокентієм І) [7]. «Неправильними» книгами було заборонено користуватися всім віруючим, за винятком вищих церковних чинів.

499 р.

Вперше створено проскрипційний (зі списками осіб, оголошених поза законом в Древньому Римі) індекс заборонених книг (за наказом Папи Гелазіуса). «Папський Індекс» (Papal Index, котрий існує і сьогодні) [3] містив перелік книг та імен, яких праведні католики не повинні були читати.

В часи Середньовіччя цензура була у всьому: що правильно, а що – ні, вирішували церковнослужителі, які мали свої, незалежні від Бога та віри, правила. Все, що не підлягало їхнім «правилам», спалювали, знищували та забороняли.

1471 р.

Вперше було введено попередню цензуру на книги. Показовим для середньовічної (хоча і не тільки) цензури є те, що запровадив її Папа Сикст IV, якого неодноразово звинувачували в гомосексуалізмі, содомії та непотизмі.

1486 р.

Запроваджено першу офіційну цензорську установу – Цензурну комісію. Тоді ж Бертольд, архієпископ Майнцький, заборонив перекладати твори, особливо релігійні, німецькою мовою без попереднього дозволу з такою мотивацією: «При всіх зручностях, які божественне мистецтво книгодрукування дало для придбання знань, знайшлися деякі особи, що зловживають цим винаходом. <…> Книги про релігійні обов’язки і доктрини переводяться

13 Kolo №7

15 р.

Наука/Science

чи в часи арабських завоювань бібліотека ще існувала, але якщо так, то їй не пощастило втретє: є припущення, що халіф Омар заявив: «Якщо ці книжки суперечать Корану, значить, вони шкідливі. Якщо ці книжки є про те ж, що і Коран – вони не потрібні» [1] – і бібліотеку знищили.

1501 р.

Наука/Science

Вперше заборонено наукову технологію. Папа Олександр VI видав буллу про заборону книгодрукування. Так католицька церква намагалася вести боротьбу з вільнодумцями та утримувати контроль над поширенням друкованого слова. Папа недарма вважав, що переписувачів книг (а ними зазвичай були монахи) легше контролювати та навіювати свою думку, аніж мирян.

1512 р.

Перший випадок боротьби цензури з наукою серед широких мас. Цього разу цензорам не догодив Микола Коперник, який доводив у своїй книзі «Коментарі», що Земля крутиться навколо Сонця. Дивно, що після переслідувань і постійних заборон книга потрапила до «Папського індексу» лише у 1616 р.

14

1546 р.

Kolo №7

з латинської мови на німецьку та поширюються в народі до безчестя самої релігії, а деяким навіть вистачило зухвалості зробити звичайною мовою невірні переклади церковних канонів. <…> Ми суворо забороняли всім і кожному перекладати на німецьку мову або перевівши поширювати які б то не було <…> не інакше, як з тією умовою, щоб ці переклади до їх надрукування і до надходження в продаж були схвалені чотирма нами призначеними докторами, під страхом відлучення від церкви, конфіскації книг і штрафу у розмірі ста золотих флоринів на користь нашої скарбниці» [8].

Перший судовий процес над видавцем – французьким гуманістом Е. Частці. Вченого звинуватили у виданні й розповсюдженні єретичних писань. За це Частці повісили, а всі його роботи знищили [7].

1559 р.

Перше офіційне видання Index Librorum Prohibitorum у Римі, яке стало чи не культовим виданням в історії літературної цензури. Хоче це не перший індекс заборонених книг (у середині XVI ст. такі «списки» були видані у Венеції, Флоренції, Мілані), проте найбільш знаковий.

1571 р.

Було створено Конгрегацію індексу (за ініціативи Папи Пія V), що стала діючим органом цензури католицької церкви та виконувала судові функції щодо авторів небажаних творів друку.

1643 р.

Вперше запроваджено економічну цензуру. Британський парламент видав «Акт Ліцензування» (Licensing Act), що регулював правила щодо книговидавничих ліцензій. Це спровокувало бурю незадоволених відгуків. Вже у 1644 р. Джон Мільтон опублікував звернення до англійського парламенту на захист друкарень та свободи друку – «Ареопагітика». Мільтон першим сформулював проблему відносин в системі «влада-книгодрукування». Проте активно виступаючи проти цензури, Мільтон (коли цензуру відновили) працював в системі заборони друку. Він вважав, що за

Період, коли вперше на законодавчому рівні було проголошено свободу слова. Перша поправка до Конституції США 1787 р., проголошена американським Біллем про права, містила такі слова: «Конгрес не буде видавати законів, що обмежують свободу слова, або друку, або права народу мирно збиратися» [4]. А після жорстких утисків, у Франції прийняли циркуляр короля Людовика XVI про політичну свободу газет. І вже 24 серпня 1789 р. Національні збори прийняли Декларацію прав людини і громадянина, одинадцята стаття якої свідчить: «Вільне вираження думки і думок є одним з найбільш цінних прав людини. Кожен громадянин має право, отже, вільно говорити, писати і друкувати, відповідаючи за зловживання цією свободою у певними законами випадках» [4].

1856 р.

Перший відомий випадок заборони книжки письменника, твори якого ввійшли до світової літератури, як найкращі здобутки свого часу і стали класикою. Роман Гюстава Флобера «Мадам Боварі», ще до виходу окремою книгою, було цензуровано редакторами літературного журналу «Revue de Paris». На суді проти Флобера 1857 р. було заявлено, що він «знехтував правилами, які поважаючий себе письменник не повинен переступати або забувати, література як мистецтво має бути чиста і незаплямована не тільки за формою, а й за змістом, щоб досягти досконалості і правильного впливу, апелюючи до потомства» [2].

1861 р.

Перший світовий випадок офіційно запровадженої військової цензури. Міністерство Оборони США («Північні Штати») після початку Громадянської війни заборонило журналістам опубліковувати інформацію, що могла бути корисною для Конфедерації США («Південні Штати»).

1917 р.

Папа Бенедикт VI декретом «Alloquentes» об’єднав Конгрегацію індексу заборонених творів із Конгрегацією «священного» судилища (інквізицією). Відтоді вона функціонувала як офіційний Цензурний департамент.

1917 р.

Зародження соціалістичної цензури: під керівництвом В. Леніна Раднарком підписав «Декрет про друк»: «Всякий знає, що буржуазна преса є одне з наймогутніших знарядь буржуазії <...>, воно не менш небезпечне, ніж бомби й кулемети... Як тільки новий порядок зміцниться, будь-який адміністративний вплив на друк буде припинено: для нього буде встановлена цілковита свобода в межах відповідальності перед судом…» [6]. Для послідовної реалізації цензурної політики було засновано Революційний трибунал друку, що мав право закривати видання,

15 Kolo №7

1787-1789 рр.

Наука/Science

браком ідеального цензора краще, щоб експертизою книг і газет займався поборник свободи, ніж напівграмотний, неосвічений невдаха.

конфісковувати друкарні та ін. На підставі висновків трибуналу органи радянської влади вживали стосовно журналістів такі заходи, як позбавлення політичних прав, відправлення до в’язниці, заслання, висилка з країни. Перший судовий процес у справі використання цензури у шкільній освіті, який отримав назву «мавпячого процесу» (Scopes Monkey Trial). Шкільного учителя Джона Скопса (John T. Scopes) було звинувачено чиновниками штату Теннессі (США) у викладанні заборонених і богохульних теорій (а саме теорії походження видів Чарльза Дарвіна). На той час в США існував «Акт Батлера», який забороняв вчителям і викладачам громадських шкіл та університетів заперечувати біблійне трактування походження людини та викладати теорію еволюції.

1933 р.

Перший випадок цензурування книг за «національною ознакою». На центральній берлінській площі Бебельплац студенти під керівництвом нацистів (високопосадовців, викладачів, політиків) спалили понад 20 тисяч книг «не арійських» авторів, зокрема Бертольда Брехта, Зіґмунда Фройда, Максима Горького, Карла Маркса, Франца Кафки, Генріха Гайне, братів Манн, Стефана Цвейга, Еріха Кестнера, Джека Лондона, Ернеста Хемінгуея та ін.(загалом 149 авторів).

1937-1938 рр.

Перший випадок цензури стосовно публікації фактів, здійсненої спільними зусиллями приватних конгломератів. У 1937 р. американський лікар Клер Стрейт (Clair Straith), проаналізувавши автомобільні аварії, дійшов до висновку, що основною причиною величезної кількості каліцтв і смертей є недбалість виробників автомобілів. Проте опублікувати свої дослідження лікарю так і не вдалося – автомагнати США заблокували всі публікації. А у 1938 р.виробники тютюнових виробів не пропустили публікацію результатів досліджень, які доводили, що у 44% випадків захворювання на рак легенів викликані курінням.

1963 р.

Перший промовистий випадок тотальної цензури стосовно відкритого кримінального розслідування. Пресі так і не вдалося одержати доступ до матеріалів «комісії Уоррена», що розслідувала вбивство президента США Роберта Кеннеді. Значна частина матеріалів про вбивство американського президента і сьогодні залишається недоступною для широкого загалу.

1989р.

Перший в сучасному світі випадок присудження смертного вироку за літературний твір. За роман «Сатанинські вірші», де серед близького оточення персонажу, прототипу пророка Мухамеда фігурують три повії, його автору Салману Рушді духовний лідер Ірану аятолла Хомейні оголосив фетву. Аятолла назвав вбивство письменника богоугодною справою,

Наука/Science

1925 р.

Kolo №7

16

17 Kolo №7

ДЖЕРЕЛА 1. Какоші Л. Стародавня Александрійська бібліотека / Л. Какоші. – Режим доступу : http://arhiv. ukrajinci.hu/arhiv/hromada_59_ua/ohlyad/a_bibl.htm.

2. Каролидес Н. Дж. 100 запрещенных книг: Цензурная история мировой литературы / Н. Дж. Каролидес, М. Балд, Д. Б. Соува, А. Евстратов. – Режим доступу : http://www.e-reading. co.uk/bookreader.php/1000766/Evstratov_Aleksey_-_100_zapreschennyh_knig%3A_cenzurnaya_ istoriya_mirovoy_literatury._Kniga_1.html.

3. Коротка історія цензури / пер. Я. Чайковського // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2004 – № 32. – Режим доступу : http://www.ji.lviv.ua/n32texts/istorija-cenz.htm.

4. Прутцков Г. В. Краткий очерк развития зарубежной журналистики с древнейших времен до конца VIII века / Г. В. Прутцков // Ведение в мировую журналистику. – Режим доступу : http:// evartist.narod.ru/text4/42.htm.

5. Романовская Е. Цензура в архаическом обществе / Е. Романовская // Цензура как социокультурный феномен : Науч. доклады. – Саратов : Изд-во Новый ветер, 2007. – С.43-45.

6. Тотальная цензура. Опыт Советского Союза. – Режим доступу : http://www.vuzlib.org/beta3/ html/1/23490/23593/.

7. Федотова О. Цензура рукописного та друкованого слова як давнє соціокультурне явище / О. Федотова // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – К. : Міленіум, 2012. – №1 – С .178-182.

8. Hallam H. Histoire de la litteralure de l’Europe pendant les XV, XVI et XVII siecles, trad. de l'anglais / H. Hallam. – Paris, 1839. – Режим доступу : http://www.allpravo.ru/library/doc76p0/instrum3732/ item3799.html#_ftn2.

9. Словник української мови : в 11 томах. — Том 11, 1980. — С. 196. – Режим доступу : http://sum. in.ua/s/cenzura.

10. Про інформацію : [закон України : офіц.текст: за станом на від 01.07.2010]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2657-12.

Наука/Science

а за голову «проклятого» призначалися фінансові нагороди (максимальна з яких становила 2,8 млн. доларів). Незважаючи на смерть Хомейні, Салман Рушді і далі не почувається в безпеці та намагається не розкривати свого місцеперебування.

Цензурний спадок України: Малоросія – УРСР – Незалежність (історичний огляд) КНЯЖИЧ Дмитро

Наука/Science

Розглянуто особливості цензури в Україні на різних історичних етапах. Продемонстровано приклади впливу цензури на український літературний процес. Ключові слова: Україна, цензура, Росія, СРСР, література.

The features of censorship in Ukraine on different historical periods were reviewed. Examples of the impact of censorship on modern Ukrainian literature are given.

Keywords: Ukraine, censorship, Russia, USSR, literature.

Kolo №7

18

Дбаючи про державну міць та послух, римський імператор Тиберій запровадив «Закон про образу величі», згідно з яким всі, хто усно чи письмово зневажливо відгукувався про особу імператора та римську владу, підлягав страті. Потуги «першого громадянина», що мріяв про лад і спокій у державі, мали протилежні наслідки – в римському суспільстві запанували наклепи і доноси, звичним явищем стали терор і страти. Воістину дорога до пекла добрими намірами вимощена – правління Тиберія, освіченої людини, прихильника стоїцизму, який активно боровся з гладіаторськими іграми, вважаючи їх варварською забавою, увійшло в історію як один з перших проявів тоталітаризму, а також як одне з перших запроваджень цензури – державної монополії на істину, обмеження свободи слова і думки. Російська імперія. Кисневий голод Тямущий агент, але занадто кучеряво пише. Вважає себе літературним талантом, в газетки пописує під псевдонімом «Maximus Пильний», мріє про кар’єру цензора. Борис Акунін, «Азазель» В середньовічній Європі цензура була прерогативою католицької церкви. В плані літератури церковна цензура перш за все мала запобігати різночитанню і переосмисленню Біблії та інших церковних творів (в цьому плані зазнали переслідувань Ян Гус і Мартін Лютер). В Україні церковна цензура вперше виникла у XVI ст., коли під сильним впливом католицької Польщі було запроваджено нагляд за друкованим словом, а всі наявні друкарні переходили під контроль єпископів. Ситуація з цензурою в Росії значно відрізнялася від Польщі, де влада мала виразно світський характер. Сакралізація влади (цар – помазаник Божий) практично встановила контроль останньої над церквою – відтак світська влада і церква діяли як єдиний державний організм. На відміну від Європи, де на перший план виступала людина як особистість, в Росії сформувався погляд на людину як на «підданого» з точки зору влади та «раба Божого» з точки зору церкви. Відтак цензура перетворювалася на державну справу.

Наука/Science

19 Kolo №7

Проблеми з російською цензурою виникали в українських авторів ще до Переяславської ради 1654 р. Придворні бібліотеки московських царів поповнювалися в першу чергу «литовськими книгами», тобто книгами, друкованими русинською – офіційною мовою Великого Князівства Литовського. Однак із загостренням релігійної ситуації у Росії (що пізніше призвела до церковного розколу) цензура заборонила ввезення «литовських книг». Після проведення реформи патріарха Нікона з уніфікації церковного обряду та встановлення контролю московського патріархату над українським православ’ям цензура поширилася по українських землях. Її першими жертвами стали твори Петра Могили, Івана Галятовича, Лазаря Барановича та інших просвітників. Всі українські видання мали затверджуватися особисто московським патріархом. Інтеграція українських земель в російську державу проходила поступово і нерівномірно. Європеїзаторські реформи Петра І призвели до створення світського суспільства західного типу, проте залишили незмінною вертикаль влади та єдність церкви з державою. З розвитком світської літератури постала також світська цензура – революційні ідеї, що находили з просвітительської Європи, могли дати небезпечні паростки на російському ґрунті. На поч. ХІХ ст. цензурний нагляд в Україні ще не мав глобального характеру. На той час російська аристократія активно захоплювалася Україною; чимало російських письменників зверталися до української тематики, вивчали мову і побут, і навіть самі намагалися писати українською. Так, драматург Олександр Шаховской створив водевіль «Казак-стихотворец», що через низький любительський рівень був висміяний Іваном Котляревським у «НаталціПолтавці» («сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова» [10]). Однак, із воцарінням Миколи І, «жандарма Європи», цензура поширилася на всі області друкарства. Було створено розгалужену мережу цензурних комітетів, підпорядковану Головному управлінню цензури в Петербурзі. Посада цензора стала високооплачуваною і шанованою у суспільстві. Характерно, що чимало представників російського письменства вважали цензуру благом, що забезпечує спокій та запобігає соціальним заворушенням. Посилення цензури в середині ХІХ ст. пов’язане із зародженням національних рухів (Варшавське повстання 1831 р., «Весна народів» 1848 р.). Виступи поляків викликали резонанс на українських землях (за принципом «Ляхів гудьмо, та з ляхами будьмо»), призвівши до створення національних осередків та пожвавлення українського друку. Російське суспільство, що на той час уже переситилося українською екзотикою (хоча «малоросійські водевілі» та «концерти малоросійських пісень» були незмінно популярними аж до 1917 р.), тяжіло до реакційних настроїв. Про тогочасне ставлення до українського питання та цензури можна судити з листа Віссаріона Бєлінського: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) <…> напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть. Цензор Ивановский просмотрел эту фразу, и она прошла. И немудрено: в глупом и бездарном сочинении всего легче недосмотреть и за него попасться… Вот, что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя – всё марают. А с другой стороны, как и жаловаться на правительство? Какое же правительство позволит печатно проповедывать отторжение от него области? А вот и еще следствие этой истории. Ивановский был прекрасный

Наука/Science Kolo №7

20

цензор, потому что благородный человек. После этой истории он, естественно, стал строже, придирчивее, до него стали доходить жалобы литераторов, – и он вышел в отставку, находя, что его должность несообразна с его совестью. И мы лишились такого цензора по милости либеральной свиньи, годной только на сало» [9]. Слід додати, що на місцях цензура була завжди сильнішою, ніж у центрі (за принципом «Коли в Москві ріжуть нігті – в Києві рубають пальці»). В обов’язки цензора входило не лише стежити за недопущенням «вольнодумія», а й всіляко обмежувати випуск друкованих видань національними мовами. Крім того, в Україні службовці російського походження мали більше можливостей зробити кар’єру та отримували підвищене жалування «за обрусение края». Внаслідок цього в Києві утворився потужний російський осередок, що всіляко боровся з українським рухом як через засоби інформації, так і за допомогою цензурного тиску. Після розгрому «Кирило-Мефодіївського братства» почалося активне цензурування української поезії. «Кобзар» Шевченка спершу був заборонений до друку, згодом друкувався з великою кількістю купюр – вилучалися особливо «крамольні» місця, викреслювалися звичні поетові слова «москалі», «московський», що при нагоді замінялися на інші. В поезії «Чигрине, Чигрине…» в місці «За що скородили списами московські ребра?» цензура замінила слово «московські» на «татарські». З поеми «Невольник» викреслено строфу «Ляхи були – усе взяли, // Кров повипивали! // А москалі і світ Божий // В путо закували». Однак якщо поети мали доступ до публікації (українська поезія друкувалася в російських журналах), то прозаїки були вкрай обмежені в можливостях – україномовну прозу дуже неохоче приймали до друку, через що письменники змушені були переходити на російську [3]. З цією традицією порвало нове покоління прозаїків-реалістів – Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Марко Вовчок – які в умовах дії цензурних утисків (крім широковідомих Валуєвського й Емського указів існувало ще чимало актів, що ускладнювали авторам доступ до друку) здебільшого публікувалися в підавстрійській Галичині, де цензура мала ліберальніший характер. Певне послаблення цензури внаслідок революції 1904–1905 рр., коли фактично втратив силу Емський указ, призвело до активного видання українських книг та заснування часописів. Проте з початком Першої світової війни цензура знову набула повної сили – 1914 р. прокотилася хвиля заборон українських часописів та переслідування українських діячів. Їх звинувачували в тому, що вони контактують із західними українцями, уродженцями Галичини, а отже сприяють перемозі Австро-Угорщини. Лише з вибухом Лютневої революції 1917 р. цензурні утиски припинилися. СРСР. Короткий повідець Знайомий критик – велика сволота – розхвалював нову книгу Роц-Тусова, і це було незрозумілим, бо книга вийшла хороша. Брати Стругацькі, «Гидкі лебеді» Говорячи про цензуру за радянської доби, слід зауважити наступне: • Попри різне ідеологічне наповнення, радянський режим мав багато спільних рис з імперським устроєм. Відповідно, радянська цензура є спадкоємицею цензури російської (зокрема у творах українських класиків часто зберігалися старі цензурні купюри);

Наука/Science

21 Kolo №7

• Протягом свого існування радянський устрій ніколи не був однорідним, натомість вся його історія являє собою низку ідеологічних перекосів: воєнний комунізм – НЕП – сталінщина – відлига – застій… За кожного етапу радянської історії позмінно відбувалося то попускання віжок, то закручування гайок. Відтак епоха перебудови є не чимось неординарним, а цілком закономірним ідеологічним поворотом, що мав завершитися черговим закручуванням гайок і посиленням тиску, але не склалося; • Цензура в радянські часи стосувалася в першу чергу саме «легальних» радянських письменників. Жодні попередні заслуги чи статус «живого класика» не були охоронною грамотою – навпаки, саме до класиків цензура ставилися з особливою прискіпливістю – в їхніх творах не мало бути жодних крамольних місць чи різночитань. Встановлення радянської влади в Україні найточніше характеризує вираз «однією рукою руйнувати, другою – будувати». Доба національної революції, попри свою нетривалість, викликала культурний вибух – по всій Україні масово відкривалися часописи і видавництва, створювалися літературні угруповання, театральні трупи, переїзні кінотеатри. Цей культурний сплеск став передвісником феномену Розстріляного Відродження (пізніше офіційна історіографія пояснюватиме цей поступ виключно благотворною дією радянської влади). Прихід більшовиків до влади супроводжувався погромом «петлюрівських» газет та видавництв, бібліотек та книжкових магазинів. Однак, із початком НЕПу та запровадженням українізації, всі культурні надбання української революції знову вступили в силу, і література почала розвиватися стрімкими темпами. Цензура була відновлена досить швидко. Вже 1922 р. на зміну цензурним комітетам створено головліти (головні управління у справах літератури і видавництв). За імперським зразком, місцеві головліти були підпорядковані центральному Головному управлінню у Москві. Проте саме слово «цензура» було вилучено з ужитку – де-юре в радянському союзі панувала свобода слова, а цензори були дипломатично перейменовані на «літредакторів». Основна відмінність радянської цензури від імперської полягала у скасуванні табу на український друк – твори оцінювалися не за мовою написання, а за відповідністю ідеологічним нормам. Поза тим, у 1920-х роках генеральна лінія партії ще не була панівною в літературі і письменники почувалася відносно вільно – у творах підіймалося широке коло тем (зокрема популярною була тема інтимних стосунків), на шпальтах літературних газет та журналів велися дискусії щодо шляхів розвитку української літератури. Стрімкий літературний процес свідчив про нереалізований потенціал українського письменства, що тривалий час затискувався імперською цензурою і критикою, та про прагнення якомога швидше подолати відставання між українською культурою та розвиненими культурами світу (на чому, зокрема, наполягав Микола Хвильовий). Однак із відходом від курсу НЕПу та згортанням українізації цензура відновлює позиції. З початку 1930-х рр. Сталін, що від самого початку був противником конфедеративного устрою радянської держави, взяв курс на централізацію. Національні республіки були позбавлені права голосу і поставлені під контроль Москви. Гаслом доби було створення культури «національної за формою та соціалістичної за змістом». За цим гаслом комуністична партія фактично отримала монополію на визначення курсу в науці та літературі.

Наука/Science Kolo №7

22

Ключовою ознакою сталінської епохи стало створення ідеологічного образу Росії як «старшого брата», що визначає шлях, яким мають іти всі інші республіки СРСР. Почалося цензурування художніх творів на предмет антиросійських настроїв: було заборонено згадувати Росію в негативному контексті, всі визвольні рухи мали трактуватися виключно як соціальні вибухи, без прив’язки до національної боротьби. Цензурі були піддані навіть твори Леніна, що містили досить критичні оцінки Росії як «тюрми народів». Суть радянської цензури полягала не лише в недопущенні до друку творів певної тематики, а й у нагляді за «ідейним рівнем». Від автора, крім дотримання численних заборон, вимагалася ще й демонстрація власної вірності комуністичним ідеям, наповнення творів ідеологічною риторикою. Низький «ідейний рівень» був значною перепоною на шляху до друку. Особливо від цього страждали поети, у творах яких цензурі постійно увижалася завуальована художніми образами крамола. Так, однією з причин арешту поета Дмитра Фальківського стало його надмірне захоплення меланхолійною осінньою тематикою – цензура побачила в цьому зневіру в радянській дійсності, що було трактовано як ідеологічний злочин [1]. Поруч із цензуруванням нових творів відбувалася перевірка раніше виданих книг, в тому числі творів класиків. Повторній цензурі було піддано твори Шевченка (знов-таки на предмет «москалів» та інших зневажливих виразів на адресу «старшого брата»), заборонено поему Лесі Українки «Бояриня» та низку творів на історичну тематику (особливо ретельно відсіювалися твори, де описувалася епоха Хмельниччини – постать Богдана Хмельницького набула сакральної святості як «возз’єднувача» України з Росією). Радянська цензура отримала право не лише коригувати твори, а й дописувати їх без відома автора (щодо поезії – доримовувати рядки), тоді як в імперські часи вуличні речення замінялися крапками. Книги радянських письменників, видані до революції чи у 20-ті роки, проходили повторну цензуру. Так, зі збірки Павла Тичини «Сонячні кларнети» було вичищено весь релігійний колорит, перелицьовано поему «Золотий гомін», присвячену українській революції 1917 р., заборонено твори «Пам’яті тридцяти» і «Ой що в Софійському заграли дзвони»; вилучено всі твори Володимира Сосюри, де він згадував свою приналежність до армії УНР; з пізніших видань Максима Рильського зникли всі поезії еротичного змісту. Великою перепоною в розвитку літератури став брак кваліфікованих критиків – через репресії 30-х рр. більшість критиків були репресовані або ж припинили свою діяльність. В літературі запанував вульгарний ідеологічний підхід, апогеєм якого став виступ Лазаря Кагановича 1947 р. у спілці письменників України, на якому партфункціонер розкритикував роман Юрія Яновського «Жива вода», що відображав реалії повоєнного села. У виступі присутні перли на кшталт: «Секретарь райкома у вас – низенький, толстый, – зачем это издевательство?», «Что это за стихотворение в прозе? Это эзоповский язык. Каких парашютистов вы ждете из-за моря после войны?» [8] (мався на увазі «весняний десант» птахів з-за моря). Одним з улюблених штампів радянської цензури було звинувачення в націоналізмі. 1951 р. критика засудила вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри, написаний ще 1944 р., як «націоналістичний», хоча згодом цей твір був реабілітований і з певними змінами (додана необхідна в подібному контексті згадка про «братські народи») включений у шкільну програму. Патріотичні мотиви у творах сприймалися з осторогою, в 1970-х рр.,

Незалежність. Заборонений плід Шукайте цензора в собі Ліна Костенко Радянська цензура утримувала свої позиції до кінця 1980-х років, остаточно припинивши існування разом із самим Радянським Союзом. Однак зникнення цензури зовсім не викликало бурхливого розвитку літератури. Після нетривалого сплеску національного відродження на початку 90-х, коли видавалася велика кількість літератури, настав спад – давалися взнаки суто фінансові труднощі. Одночасне скасування цензури викликало до життя нове покоління письменників – апологетів епатажу, що не визнавали заборонених тем і не знали міри у зображальних засобах. Література 1990 – 2000-х містить величезну кількість нецензурної лексики, сцени насильства, детальне й часто вульгарне описання статевих актів, «сортирний» колорит. Як не можна одразу перейти з дитинства в дорослість, так не можна після життя за залізною завісою одразу

Наука/Science

23 Kolo №7

за головування Щербицького, ситуація доходила до абсурду – слово «Україна» у творах замінялося словом «Батьківщина» (в розумінні СРСР). Ще одним улюбленим ярликом цензури був «абстрактний гуманізм» – осуд революції, громадянської війни чи радянської дійсності з точки зору загальнолюдських цінностей трактувався як абстрактний, нерозумний гуманізм, нерозуміння автором всієї суті революції тощо. Епоха «відлиги» (1956–1964 рр.) з її відносною лібералізацією духовного життя мало що змінила в концепції радянської цензури. «Чемпіоном» з цензурованих творів став поет Василь Симоненко, що помер 1963 р. Через безкомпромісний характер та патріотичний пафос Симоненкової поезії цілий ряд його творів було заборонено взагалі, а з інших було вирізано найбільш «незручні» місця. Особливо пригнічували критиків пристрасні поезії про Україну, на які погано лягав офіціозний глянець. Ретельно цензурувалися твори на військову та історичну тематику – романи Олеся Гончара, Павла Загребельного, Василя Земляка. Крім явної заборони, існувала практика «згладжування кутів» – коли загальновідомі факти подавалися в менш яскравому світлі. Так, з роману Олеся Гончара «Людина і зброя» було вирізано сцени кидання необстріляних бійців під кулемети, з «Лебединої зграї» Василя Земляка вилучено згадки про голод 1933 р. У відомій поезії «В оборону хліба» Бориса Олійника рядок «в усіх, що пухли в сорок шостім році» було замінено на «в усіх безхлібних в сорок шостім році» (йдеться про повоєнний голод 1946-47 рр.). Прикладом чиновницької вседозволеності у літературі стала заборона роману «Собор» Олеся Гончара (причина – невдоволення одного з партійців, що побачив у романі наклеп на себе). Пригнічений письменник зазначив у щоденнику: «Від часів Кагановича література не зазнавала таких озлоблених цькувань» [6]. Цензурний нагляд сформував особливу психологію радянського письменника. У авторів виробилася внутрішня самоцензура, з’явилося поняття «писати в шухляду», тобто відкладати «непрохідні» твори. В поезії з’явилися «паровози» – поетичні твори на ідеологічну тематику (зазвичай зі згадкою Леніна, партії, інших чисто радянських реалій), що публікувалися на початку збірки з метою приспати пильність редакторів. Починаючи з 1960-х рр. в інтелігентському середовищі зароджується «самвидав» – нелегальне видання і розповсюдження заборонених та непрохідних творів.

Наука/Science Kolo №7

24

дарувати повну свободу – відсутність цензури молоді літератори розцінили як вседозволеність, зробивши літературу рупором для самовираження. Проти подібної профанації протестували критики (Дмитро Дроздовський «Атака пріонів, або штрихи до теорії клонування»), вбачаючи у ній небезпеку обмеження читацької аудиторії людьми зі «свого кола», перетворення літпроцесу на «тусівку». Оксана Забужко з цього приводу заявила прямо: «Молодша генерація українських інтелектуалів <…> остаточно замаргіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» – розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою» [2]. Хоча де-юре цензура в Україні була заборонена і закріплена свобода слова, однак під кінець 1990-х рр. на періодичні видання почав чинитися тиск з боку владних структур. На початку 2000-х рр. преса і телебачення майже втратили можливість репрезентувати альтернативні думки, критика влади глушилася. Станом на 2004 рік більшість періодики перебувала під контролем чинної влади. Ситуація змінилася із обранням Віктора Ющенка президентом – ЗМІ вивільнилися з-під ковпака цензури, знову запанувала свобода слова.

2009 р. стався інцидент з Олесем Ульяненком – Національна експертна комісія з питань моралі, створена 2004 р., визнала його роман «Жінка моєї мрії» порнографічним. Цей висновок викликав гучний скандал, Ульяненко був змушений звернутися до суду. Письменницька спільнота розцінила цю подію як відновлення цензури, звинувативши Нацкомморалі в некомпетентності, зауваживши низький рівень грамотності авторів такого висновку (текст висновку був написаний з помилками). В січні 2012 р. Юрія Винничука також було звинувачено в порнографії за епатажний вірш «Убий підараса». Це звинувачення тим більш абсурдне, що вірш має політичний характер і не містить жодних натяків на інтимні речі. Подібні закиди письменницька спільнота оцінила як повернення до «совкового пуританства» вкупі із «совковим» непрофесіоналізмом. Прояви цензури в наші дні не мають систематичного характеру і найімовірніше продиктовані політичною кон’юнктурою, оскільки письменники в своїй масі є громадянськими активістами та учасниками більшості антиурядових акцій. В нинішніх умовах панування інтернет-технологій будь-яке запровадження цензурних обмежень видається малоефективним. ДЖЕРЕЛА 1.

Петров В. Діячі української культури – жертви більшовицького терору / В. Петров. – К. : «Воскресіння», 1992. – 80 с.

2. Забужко О. Let my people go. 15 текстів про українську революцію / О. Забужко. – К. : «Факт», 2006. – 232 с.

3. Шевчук В. У світі фантазій українського народу / В. Шевчук // Огняний змій. Українська готична проза ХІХ ст. – Л. : ЛА «Піраміда», 2006. – 520 с.

4. Гальченко С. Феномен таланту, або Захалявна творчість Володимира Сосюри / С. Гальченко // Сосюра В. Розстріляне безсмертя. – К. : Український письменник, 2000. – 319 с.

5. Симоненко В. Берег чекань / В. Симоненко. – К. : Наукова думка, 2001. – 248 с.

6. Гончар О. Щоденники. В 3-х т. [Т. 2] / О. Гончар. – К. : Веселка. – 455 с.

7 . Д р о з д о в сь к и й Д . Ат а к а п ріо нів, або шт р ихи до т е о р ії к л о нування / Д. Дроздовський. – Режим доступу : http://www.vsesvit-journal.com/index. php?option=com_content&task=view&id=165&Itemid=41.

8.

Поліщук Я. Простір ідеологічного впливу. До природи репрезентації / Я. Поліщук // Український історичний збірник. – 2008. – Вип. 11. – Режим доступу : http://histans.com/ JournALL/green/11/40.pdf.

9. Письмо В. Г. Белинского к П. В. Анненкову. – Режим доступу : http://litopys.org.ua/ shevchenko/belinsky.htm.

10. Котляревський І. Наталка-Полтавка / І. Котляревський. – Режим доступу : http://ukr-lit. com.ua/books.php?id=307&page=12.

Розглянуто процес поступового впровадження літературної цензури в УРСР у контексті всесоюзного контролю над друкованою продукцією. Висвітлено конкретні прояви діяльності органів цензури. Проаналізовано основні критерії забороненої літератури. Ключові слова: Україна, радянська цензура, ідеологічний контроль, монополія друкованого слова, заборонена література.

The process of gradual introduction of literary censorship in the USSR in the context of the All-Union control of printed materials was reviewed. Specific manifestations of the activity of censorship were highlighted.

The basic criteria of banned literature were analyzed.

Keywords: Ukraine, Soviet censorship and ideological control, the monopoly of the written word, banned literature.

17 грудня 1917 р. на засіданні ЦВК у Харкові було схвалено маніфест до українського народу, який сповіщав про проголошення І Всеукраїнського з’їзду рад радянської влади на Україні, що супроводжувалось створенням там першого уряду більшовиків – Народного секретаріату. Українська Соціалістична Радянська Республіка, що після 30 січня 1937 р. стала називатись Радянською Соціалістичною Республікою, була проголошена 10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад, а увійшла до складу СРСР 30 грудня 1922 р. [3]. З приходом більшовицької влади інформаційний простір став особливо важливим інструментом пропаганди новоствореного радянського способу життя. В УСРР, як і в інших республіках, літературний нагляд реалізовувався на основі всеросійських декретів та постанов [1]. Тому цензуру українських видань слід розглядати в контексті партійної політики нагляду за свободою слова загалом, яка, в свою чергу, була невід’ємною складовою державного ідеологічного курсу [4]. Одним із перших кроків радянської влади у 1917 р. було встановлення монополії у сфері формування публічної думки, тобто контроль над вихідною інформативною продукцією. Першопричиною цього кроку стало прагнення Тимчасового революційного комітету запобігти виходу «контрреволюційної» преси та літератури, які б підривали авторитет більшовицької

25 Kolo №7

ПАЛЬЧИНСЬКА Єлизавета

Наука/Science

Цензура в УРCР

Наука/Science Kolo №7

26

партії. Фактично, мались на увазі усі видання, де була присутня найменша критика владної комуністичної ідеології [4]. «Декрет про друк» від 27 жовтня 1917 р. став відправною точкою впровадження радянської цензури. У ньому Радою Народних Комісарів було вирішено заборонити всю пресу, окрім партійної, збільшивши наклад останньої [2]. Як наслідок, понад 470 видань припинили свою діяльність [4]. Відтоді партійні журнали та газети видавались в усіх промислових центрах та найважливіших районах країни. Їхній загальний наклад у жовтні 1917 р. становив 3,5 млн. екземплярів на тиждень, тобто, приблизно 600 тис. на день [6]. Вже 28 січня наступного року було організовано «Революційний трибунал друку», який відстежував «злочини народу, здійснені через друковані видання» [4]. Суворому контролю підлягала не лише друкована продукція, а й інші джерела інформації: телебачення, радіомовлення, театр тощо. Проте саме пресі Володимир Ленін вперше надав значення «головного агітатора» та «колективного пропагандиста», зробивши її, таким чином, впливовою ідеологічною зброєю для формування «нової радянської людини» з відповідною комуністичною свідомістю. Він визначив основні напрямки роботи періодичних видань та провідні риси післяреволюційної літератури, серед яких «комуністична партійність» та принцип «народності», що мали відрізняти їх від дореволюційних. З огляду на це післяреволюційну друковану продукцію стали позначати як «новую страницу в истории мировой печати» [6]. Подальші заходи модифікації журнальної продукції в рамках впровадженої цензури сповна виправдовують вищезгадану назву: 1922 р. ЦК РКП (б) звернувся до всіх губернських та місцевих комітетів зі спеціальним листом «О партийных журналах», де запропонував ввести постійні відділи в журналах. Відтоді журнали мали обов’язково висвітлювати питання внутрішньопартійного життя, друку, агітації та пропаганди, організаційної роботи партії, а також містити довідник агітатора [6]. В цей час починають проводитись масові ліквідації українських видавництв, вилучення та знищення архівних і бібліотечних фондів. Провідну роль у створенні книги «радянського типу» починають відігравати нові видавництва – партійні та воєнні, які були створені на базі ліквідованих приватних. Варто зазначити, що перше радянське видавництво Києва було відкрите у лютому 1918 р. [5]. Впровадження загального нагляду досягло апогею всередині 1922 р., із прийняттям 6 червня Раднаркомом РРФСР «Положення про Головне управління з питань літератури і видавництв». На його республіканські, обласні та міські органи покладались наступні функції: • розробка і поширення інструкцій з вимогою не допускати до друку матеріали, відверто ворожі радянській ідеології.

• запобігання виходу творів, де б публікувались факти та цифри, які компрометують радянську владу.

• перегляд призначених до публікації творів.

• укладання списків публікацій і книг, заборонених в обігу [5]. Критерієм виходу літератури «у світ» був її пропагандистський або позбавлений будь-якого ідеологічного забарвлення характер. До заборонених видань зараховувались твори, які, окрім антикомуністичних тез, містили політично небезпечну інформацію, розголошували військові таємниці, збуджували суспільну думку, або містили елементи національного чи релігійного

Наука/Science

27 Kolo №7

фанатизму. Не допускалась література, яка розповідала про життя людей Заходу, а відповідні статті на сторінках періодики були зобов’язані нав’язати суспільній думці «аксіому» про ідеальне життя радянської людини та про «гидке буржуазне життя». Слід зауважити, що урядом України аналогічний декрет про формування органів Головліту був прийнятий майже через три місяці – 29 серпня 1922 р. [1]. Як наслідок, одразу почали виходити довгі списки випущеної в попередні роки літератури, яка оголошувалася забороненою для читання. Зокрема, до окремого переліку підручників та посібників було внесено 120 назв. Серед них були книги з історії, географії, літератури, навіть фізики та математики. З метою вилучення «антирадянської» продукції закривались та націоналізовувались книжні осередки. Однією з перших була зачинена книгарня «Освіта», а згодом і «Криниця» та «Дзвін» [7]. Серед художньої прози та поезії цензурі підлягали: 1. Твори російських авторів кінця ХІХ – початку ХХ століття, таких як Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Михайло Булгаков, Ігор Сєверянин, Олексій Ремизов, Федір Сологуб, Борис Пастернак.

2. Твори українських дисидентів ХХІ століття.

3. Твори зарубіжних авторів – Марселя Пруста, Джона Дос Пассоса, Френсіса Скотта Фіцжеральда.

4. Книги релігійного змісту: Біблія, Коран, Талмуд тощо. Таким чином, СРСР прагнув створити своєрідний «інформаційний вакуум», де друкована продукція підпорядкувалась виключно інтересам партії. Натомість громадянам забезпечувався широкий доступ до радянської підконтрольної періодики [4]. Постанова ЦК ВКП(б) від 28 грудня 1928 р. «Про обслуговування книгою масового читача» ставала своєрідним програмним документом діяльності нових видавництв. Вони мали зосередитись на виданні: • книг, які популяризують комуністичну ідеологію.

• масової виробничої літератури, яка підвищує рівень технічних знань робітників і селян.

• творів художньої літератури, але особливо таких, які розвивають актуальні політичні теми і спрямовані проти впливів «буржуазного Заходу» [4]. У 30-ті роки внаслідок цього швидкого розгалуження мережі партійно-державних структур із цензурними функціями, відбулась потужна ідеологізація друкованого слова. В цей період під тотальну заборону підпали навіть дитячі казки Гауфа, Андерсена, Джекобса та Перро як такі, що демонструють дитині вигадану реальність, котра не відповідає дійсності. Якщо говорити мовою чисел, то після всіх означених перевірок, книжковим запасам України було завдано величезної шкоди, оскільки тільки з 1926 по 1931 рр. вони скоротилися на 60% [8]. У роки Великої Вітчизняної війни органи цензури, зі зрозумілих причин, більше зосереджувалися на матеріалах радіоефіру. Однак, з друкованої продукції продовжувала виходити лише та, зміст якої підпорядковувався вимогам фронту та завданню розгрому ворога. Одночасно широко розгорталася мережа воєнного друку: створювалися фронтові газети та брошури, з’явилася партизанська періодика [6]. З початком визволення окупованих територій УРСР поступово відновлювалися традиційні види цензурної діяльності з нагляду за бібліотечною й книжковою сферами. Партія розгорнула широку кампанію з вилучення творів тих осіб, які співпрацювали з гітлерівцями, а

Наука/Science Kolo №7

28

також будь-яку зарубіжну літературу. Вже на початку 1947 р. органи цензури здійснили загальну перевірку букіністичного ринку України [8]. Після 1945 р. комуністична партія, відновлюючи господарство та перебудовуючи ідеологічну роботу, докладала багато зусиль і для відродження видавничої справи. Паралельно з великими організаційними змінами кардинально модифікується зміст журналів та газет. Воєнна тематика зникає, а натомість вся увага приділяється мирному будівництву комунізму. У 1945-1946 рр. ЦК приймає ряд важливих рішень, в яких визначає основні напрямки в роботі газет і журналів у післявоєнний час. Однією з перших була постанова «Об улучшении качества и увеличении объема республиканских, краевых и областных газет», прийнята в червні 1945 р. [8]. В 50-х роках цензура помітно посилюється. У цей час Головліт СРСР оновив перелік відомостей, заборонених до публікації. Періодика припинила друкувати твори численних авторів, що зазнали ідеологічних репресій [4]. Попри зниження ролі Головліту в 1964—1966 рр. цензура продовжувала функціонувати. Однак демократизація давала про себе знати. На основі рішень Прокуратури й Військової колегії Верховного Суду, до 1 січня 1960 р. вже було реабілітовано 2635 імен заборонених авторів. Внаслідок цього бібліотечні фонди поповнились на 18 тис. назв друкованої продукції [8]. У період з 1967 по 1991 рр. напрямки роботи органів цензури залишались незмінними, лише з поступовим послабленням тотального контролю попередніх років. Мережа радянського книговидання Української РСР проіснувала практично до кінця 80-х років. Починаючи з 1989 р., державні видавництва одне за одним розформовуються. Показовим прикладом є видавництво «Вища школа», на основі якого було створено чотири самостійні республіканські осередки друку – «Вища школа» і три видавництва при університетах у Києві, Львові та Харкові [8]. Отже, всеохоплююча цензура була однією з найважливіших складових радянської політики. На території УССР – УРСР контроль над інформаційним простором впроваджувався одночасно із всесоюзним. Таким чином, період становлення органів ідеологічного нагляду та тотального наступу на друковане слово припадає на 1917 – 1922 рр., коли відбувається формування основ радянської ідеології. Цензура, однак, містила не лише «редакційну» роботу, а й націоналізацію книжкових осередків, у яких зберігалась культурна спадщина народів з їх подальшим знищенням, що було і залишається дуже великою трагедією пострадянських країн. ДЖЕРЕЛА 1. Бабюх В. А. Становлення та формування органів цензури в Україні в 1917 – на початку 1920-х років / В. А. Бабюх // Літературно-науковий вісник. – № 27. – С. 73–84. – Режим доступу : http://www.histans.com/JournALL/histname/27/6.pdf.

2. Декреты Советской власти. Декрет о печати. – Т.1. – Москва, 1957. –Режим доступу : http:// www.hist.msu.ru/ER/Etext/DEKRET/press.htm.

3. Калініченко В. В. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр. / В. В. Калініченко. – Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. – 628 с.

4. Колісник Ю. Засилля політичної цензури в інформаційному просторі УРСР / Ю. Колісник // Вісник Львівського університету. – 2011. – № 35. – С. 167–181.

5 . М а лы х и н Н. Г . Оч е р к и п о и ст о рии книг о из да те льско г о де ла в У кра инско й С С Р / Н . Г . Малыхин. – Москва : Книга, 1965. – 448 с.

6. Печать СССР за 50 лет / Сост. П.А. Чувиков. – Москва, 1967. – 260 с.

7. Тимошик М. С. Еволюція видавничої мережі радянського типу / М. С. Тимошик. – Режим доступу : http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1522.

8. Федотова О. Політична цензура в УСРР—УРСР: практика обмеження друкованої продукції / О. Федотова // Вісник Книжкової палати. – 2012. – № 2. – Режим доступу : http://www.irbisnbuv.gov.ua/cgibin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&Z 21ID=&Image_file_name=PDF%2Fvkp_2012_2_14.pdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=0.

Розповідається про літературну цензуру на теренах США. Висвітлюються ключові моменти історії становлення та розвитку цього явища, а також особливості його функціонування в наші дні. Автор наводить приклади книг, заборонених цензурою, та пропонує власний короткий аналіз ситуації. Ключові слова: цензура, заборонені книги.

Literary censorship in the United States is reviewed. The key moments of the history of formation and development of this phenomenon and especially its functioning today were highlighted. The author gives examples of books banned by the censor, and provides a brief analysis of the situation.

Keywords: censorship, banned books.

Протягом усієї історії людства філософи, художники, письменники та поети зазнавали переслідувань, а їхні роботи нищили через те, що хтось вважав їх потенційно шкідливими. Заборона книг є одним із методів цензури, спрямованим проти будь-якого вираження думок, що їх деякі люди вважають образливими, непристойними або занадто суперечливими. Щороку книги потрапляють під загрозу заборони через ряд причин. Періодично це призводить до їх вилучення з державних і приватних шкіл, інститутів та публічних бібліотек. Могутні установи можуть підтримувати цензуру ― так католицька церква складала списки заборонених книг, починаючи з 1559 р., і тільки у 1966 р. цьому нарешті було покладено край. Сполучені Штати Америки ― це країна, у якої є два священних слова: Свобода і Демократія. Здавалося б, про утиски свободи слова на теренах США навіть мова іти не повинна. Однак на практиці все абсолютно інакше, і цензура є звичною недемократичною реалією демократичного суспільства. ІСТОРІЯ ЦЕНЗУРИ У США Першими утисками на ґрунті цензури в Америці можна вважати суд 1735 р. над Джоном Пітером Зенгером. Зенгер видавав газету The New York Weekly Journal, яка містила критичні статті на адресу тогочасного губернатора Нью-Йорка Вільяма Косбі. Видавця заарештували за звинуваченнями

29 Kolo №7

ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана

Наука/Science

Цензура у літературі США: страшні слова, коли вони мовчать?

Наука/Science Kolo №7

30

у наклепі. Адвокат Зенгера довів, що інформація була правдивою, Зенгера визнали невинним, а «справа Зенгера» тепер вважається точкою відліку у становленні вільної американської преси.

15 грудня 1791 р. вступила в силу Перша поправка до Конституції США, яка, серед іншого, декларувала свободу слова та друку. Однак з того ж часу вона постійно проходить випробування іншим правом – правом на звернення громадян. Колоніальна та рання Америка цензорувала політичні та релігійні ідеї. З середини ХІХ століття почався активний наступ на сексуальність у всіх її проявах. Вікторіанська епоха з її мораллю сприяла прийняттю ряду законів проти непристойності. Проте навіть цього було замало, і тут на історичну сцену вийшов ревний адепт цензури Ентоні Комсток ― голова НьюЙоркського товариства боротьби з аморальністю, а також спеціальний агент Американської поштової служби та Прокуратури Нью-Йорка. «Закон Комстока», прийнятий у 1873 р., забороняв літературу, яка може видатися сексуально збудливою, навіть побічно. Згідно з цим законом було заборонено пересилання, імпортування та перевезення будь-яких друкованих матеріалів (навіть особистих листів), які містили непристойні або хтиві тексти. Крім того, було заборонено транспортування усіх видів засобів контрацепції, а також літератури на цю тему. На практиці це означало, що кожна книга, в якій так чи інакше згадувалося про контроль над народжуваністю, могла бути визнана непристойною та підлягала вилученню. Порушники закону (а Комсток не гребував проводити арешти власноруч) мусили сплачувати відчутні штрафи і навіть відбували тюремне покарання. Під дію «Закону Комстока», серед інших, потрапили «Декамерон» Д. Бокаччо, «Крейцерова соната» Л. Толстого, «По кому подзвін» Е. Хемінгвея та «Коханець леді Чаттерлей» Д. Лоуренса. Пізніше Комсток вихвалявся, що довів до самогубства щонайменше 15 «порноторговців». До речі, «Закон Комстока» і досі не втратив чинності. У Бостоні у 1920-ті рр. Наглядове товариство, яке активно боролося з тим, що вважало непристойним, ініціювало ряд заборон книг. Так в США з’явився вислів «заборонений у Бостоні». Інші групи, такі, як Американський союз громадянських свобод (ACLU), боролися проти законів про цензуру і періодично досягали успіху. Так, у 1933 р. було дозволено ввозити до США «Улісса» Джеймса Джойса, а у 1960 р. ― публікувати повну версію книги «Коханець леді Чаттерлей» Д. Лоуренса. Починаючи з 50-х рр. ХХ століття, ряд справ, розглянутих у Вищому Суді США, сприяв зменшенню кількості законів про цензуру в країні. Один із таких судів відомий як «Мемуари проти Массачусетса» (1966 р.). Він стосувався книги Джона Кліленда «Фанні Хілл» (1748 р.), написаної у вигляді мемуарів повії. Відомо, що примірник цієї книги мав у своїй бібліотеці Бенджамін Франклін. Однак це не врятувало її від заборони. Більше того, «Фанні Хілл» належить абсолютний рекорд США з тривалості заборони на друк: від 1821 р. до згаданого вище суду у 1966 р. Виявилося, що і судити особливо не було за що: у другій половині ХХ століття «Фанні Хілл» уже нікого не шокувала.

1957 став роком відлиги після довгої зими цензури. Того року Вищий Суд Америки почав наступ на закони про непристойність. Зокрема було визнано, що твір не може зазнавати юридичних переслідувань, якщо він має важливе суспільне значення. Однак, незважаючи на поступову лібералізацію суспільства, у 80-ті та 90-ті рр. ХХ століття країною прокотилися нові хвилі цензури,

«Пригоди Гекльберрі Фінна», Марк Твен, 1884 р. Вперше книга була заборонена у 1885 р. у місті Конкорд як «сміття, придатне лише для нетрів». Часи змінюються, а звинувачення практично не еволюціонують: навіть сьогодні можна почути, що «Пригоди…» ― це «расово нечутливий, репресивний твір, який увічнює расизм». А все через те, що в ньому досить часто вживається слово «негр». «Улюблена», Тоні Моррісон, 1987 р. Одна з найвпливовіших афроамериканок США, лауреатка Пулітцерівської премії Тоні Моррісон є живим класиком, твори якої незмінно потрапляють до списків рекомендованої літератури для студентів вищих навчальних закладів. Однак так само незмінно надходять до комісій батьківські скарги, де між плямами від сліз із пильних батьківських очей можна роздивитися слова «пропаганда насильства та зоофілії», а також «відверті сексуальні сцени». «Поклик предків», Джек Лондон, 1903 р. Твір, який називають найкращою книгою Джека Лондона, часто таврують за криваві описи насильства. Історія про собаку привертає інтерес підлітків. Однак чимало людей вважають «Поклик предків» романом виключно для дорослих. Окрім США, книга була заборонена в Італії та Югославії. Її спалювали на вогнищах нацисти наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. як «занадто радикальну». «Над прірвою у житі», Д. Д. Селінджер, 1951 р. Молодий Холден Колфілд ― улюбленець цензорів. Книгу неодноразово вилучали зі шкільних бібліотек за «непристойність», «блюзнірство», «бруд» та «підрив моралі». Наївний Холден, він же думав, що «люди ніколи нічого не помічають».

«451 градус за Фаренгейтом», Рей Бредбері, 1953 р. У школі містечка Ірвін (штат Каліфорнія) не додумалися забороняти книгу про заборону книг. ЇЇ лише добряче «почистили», прибравши всі «чорт» та «прокляття». Полюбляють скаржитися на роман люди з «ображеною релігійністю».

31 Kolo №7

ЗАБОРОНЕНІ «КНИГИ, ЩО СФОРМУВАЛИ АМЕРИКУ» 2012 р. Бібліотека Конгресу США влаштувала експозицію під назвою «Книги, що сформували Америку». Серед включених до цього списку творів 30 книг у різні часи були або заборонені, або ледве уникли такої долі. Ось деякі найвідоміші книги з цього переліку:

Наука/Science

і плескіт цих хвиль досі відлунює у США. Поборники цензури все менше апелюють до закону про непристойність, однак тепер основним їхнім полем битви стали державні школи та бібліотеки. За інформацією Американської бібліотечної асоціації, основними причинами, через які книги переслідують та забороняють, є: - відверті матеріали сексуального характеру; - образливі вирази; - непридатність матеріалу для дітей; - гомосексуалізм; - суперечливі релігійні погляди; - расизм; - матеріали стосовно статевого виховання тощо.

Наука/Science Kolo №7

32

«Віднесені вітром», Маргарет Мітчелл, 1936 р. У романі, за який авторка отримала Пулітцерівську премію, розповідається про життя розбещеної доньки плантатора з півдня Америки до та після падіння Конфедерації. Твір водночас хвалять і критикують за практично ті самі речі: реалістичне зображення до- та повоєнного життя Півдня. Описи життя рабів та слова «негри» і «чорні» стали кісткою в горлі для багатьох борців проти расизму. «Листя трави», Волт Вітмен, 1855 р. Якщо тебе не розуміють, будь готовий до того, що тебе заборонять. Товариство боротьби з аморальністю міста Нью-Йорк перейнялося надмірною чуттєвістю твору Вітмена. Книготорговців Нью-Йорка, Массачусетса та Пенсильванії змусили не купувати «брудну» книгу. «Убити Пересмішника», Гарпер Лі, 1960 р. Ще одна книга зі списку лауреатів Пулітцерівської премії, яка стала класикою американської літератури. Однак і до неї знайшлися небайдужі люди, готові звинуватити автора в пропаганді расизму та звеличенні білої раси над іншими. ОРГАНІЗАЦІЇ, ЩО ПРОТИДІЮТЬ ПОШИРЕННЮ ЦЕНЗУРИ У США Якщо є борці за цензуру, то на противагу їм обов’язково знайдуться борці з цензурою. Так у 1974 р. у США було засновано Національну коаліцію проти цензури (NCAC). Це союз 50 американських некомерційних організацій, у тому числі літературних, художніх, релігійних, освітніх тощо, згуртованих переконанням, що свободу думки, допитливості та самовираження необхідно захищати. Коаліція проводить освітню роботу серед своїх членів та для широкої громадськості про шкідливість цензури і про те, як їй протидіяти. У 1990 р. Американська асоціація книгопродавців заснувала Американський фонд книгопродавців за вільне вираження (ABFFE) ― неприбуткову організацію, місією якої є захищати та сприяти свободі слова у США. ABFFE надає консультації особам, що виступають проти заборони книг, як на національному, так і на місцевому рівнях. ABFFE також проводить освітню роботу серед книгопродавців, політиків, представників преси та громадськості. Оскільки останніми роками значно зросла кількість заборон книг у державних школах, виникла потреба в організації, яка б ефективно протидіяла такій тенденції. Тому 2007 р. Американський фонд книгопродавців за вільне вираження та Національна коаліція проти цензури заснували проект «Право читати ― дітям» (KRRP), який забезпечує підтримку, освіту та захист людей, що борються проти заборони дитячих книжок. З часу свого заснування KRRP брав участь у розгляді 250 справ стосовно заборони книжок у 28 штатах США. ШКОЛИ ЯК ПОЛЕ БИТВИ МІЖ ПРОТИВНИКАМИ І ПРИБІЧНИКАМИ ЦЕНЗУРИ За даними Американської бібліотечної асоціації, з 1990 по 2008 р. у 56% випадків спроби заборонити ту чи іншу книгу ініціювалися батьками. Бібліотеки та директори шкіл, члени ради директорів, вчителі та сторонні організації також доклали чимало зусиль в цьому напрямку. «Напади» здійснюються не лише на нещодавно видані книжки (сумним рекордсменом зі спроб заборони стала видана на початку 2000-х серія книжок письменниці Джоан Роулінг про чарівника Гаррі Поттера, яку не лише вилучали з бібліотек, а навіть

НОВИНКИ «РЕЙТИНГУ» НАЙБІЛЬШ ПЕРЕСЛІДУВАНИХ КНИГ Американська культура, як жодна інша, полюбляє усілякі рейтинги та переліки. Наостанок пропоную вашій увазі ще один невеликий рейтинг, а саме «свіжий» список найбільш переслідуваних книжок США.

1. «Пригоди Капітана Підштаники» Дейва Пілкі вперше було опубліковано у 1997 р. Через поширене використання ненормативної лексики постало питання про вікову недоречність книги.

2. Книгу «П’ятдесят відтінків сірого» (2011 р.) Е. Л. Джеймса «звинувачують» у надмірному вживанні ненормативної лексики та занадто відвертому зображенні еротичних сцен.

3. «Лови повітряного змія» (2004 р.) Халеда Хоссейні. Бестселлер у 48 країнах світу, у США отримав щедрі звинувачення у зловживанні еротичними сценами, ненормативною лексикою, пропаганді гомосексуалізму та образі релігійних почуттів віруючих.

4. «З Танго їх троє» (2005 р.) Джастіна Річардсона та Пітера Парнелла. Загалом це дитяча книга про пінгвінів. Однак через висвітлення теми гомосексуалізму щодо неї лунають звинувачення у віковій недоцільності.

5. «Улюблена» (1987 р.) Тоні Моррісон. Завсідник усіх заборонних списків, роман, що став класикою за життя авторки. Насильство, секс, антирелігійність – улюблені (!) інгредієнти коктейлю бувалого цензора. В останній тиждень вересня Американська бібліотечна асоціація проводить Тиждень заборонених книг, щорічний захід, покликаний привернути увагу до переслідуваних книг, вказати на небезпеку цензури та заохотити до читання і дискусій. Ця подія національного характеру збирає бібліотекарів, книговидавців та продавців книг, педагогів та читачів, які святкують

Наука/Science

33 Kolo №7

прилюдно спалювали на вогнищі), а й на класичні твори: «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена чи «Про людей та мишей» Джона Стейнбека та багато інших. Найчастіше люди, які ініціюють подібні переслідування, керуються хорошими намірами: вберегти дітей від жорстокої правди життя. Однак вони забувають про недоторканне право кожної людини: право мислити. Шкільні підручники теж зазнають цензури в країні розвиненої демократії. Часто видавці просять авторів прибрати ту чи іншу статтю через те, що на неї може негативно відреагувати певна група людей. Ці люди зазвичай належать до ультраправих чи релігійних об’єднань і можуть чинити тиск на керівництво школи з вимогами вилучити підручник. Щоб догодити школам, видавці часто з особливою ретельністю рецензують теми, що стосуються статевих органів людини та навіть теорії еволюції. Якщо і є якийсь промінець у цій темряві, то це те, що, незважаючи на збільшення випадків переслідувань книг, зростає і кількість випадків, коли заборонити книгу не вдається. Чимала заслуга у цьому вже згаданого проекту «Право читати ― дітям». Так, наприклад, за останні місяці 2013 р. учасники проекту не допустили вилучення з бібліотек Норсвіля «Щоденника» Анни Франк, повернули до шкіл містечка Дріггз (штат Айдахо) «Благослови мене, Ультіма» Рудольфо Анайі та «Будинок духів» Ісабель Альєнде до шкіл міста Бун у Північній Кароліні.

Наука/Science

свободу читати і право, за перефразованим висловом Вольтера, «думати самостійно і дозволяти іншим робити те саме». ДЖЕРЕЛА 1. Banned Books That Shaped America. – Режим доступу: http://www.bannedbooksweek.org/ censorship/bannedbooksthatshapedamerica.

2. Book censorship. – Режим доступу: http://system.uslegal.com/u-s-constitution/amendment-i/ censorship-in-the-united-states/book-censorship/.

3. Book censorship. - Режим доступу: http://www.lehigh.edu/~infirst/bookcensorship.html.

4. Boyer P. S. Purity in print: book censorship in America from the Gilded Age to the Computer Age. – W.: University of Wisconsin Press, 2002 – 520 pp.

5. Head, T. Censorship in the United States: an illustrated history and timeline. Режим доступу : http://civilliberty.about.com/od/freespeech/tp/History-of-Censorship.htm.

6. Heins, M. Book censorship on America today. – 2003. - Режим доступу: http://www.fepproject. org/commentaries/wordsonfire.html.

7. Martin, J. J. Other days, other ways: American book censorship 1918-1945/ J. J. Martin // The journal of historical review. – 1990. – 10 (2). – P. 133-141.

8. Scott, B. Literary censorship in America: challenged vs. banned books. - Режим доступу: http:// creativegenius101.blogspot.com/2013/09/literary-censorship-in-america.html.

9. The history of banned books and censorship in America. - Режим доступу: http://lilacshrieks. hubpages.com/hub/The-HIstory-of-Banned-Books-in-America.

10. US schools attempted to ban 49 books in 2013. – 2013. – Режим доступу : http://rt.com/usa/ us-schools-ban-books-696/.

Kolo №7

34

Після цензури: американська «нова журналістика» ПОЧИНОК Юлія Розглянуто літературну журналістику, починаючи з періоду американської «нової журналістики». Це пояснюється тим, що генетично традиції «олітературнення» журналістики належать саме американській традиції. Розглянуто ґенезу становлення та тенденції розвитку літературної журналістики крізь призму американської журналістикознавчої практики. Ключові слова: «нова журналістика», Д. Пулітцер, Т. Вулф, «quality paper», «popular paper», концепція реалізму.

Literary journalism, beginning with the American «new journalism» was reviewed. Genesis of formation and development trend of literary journalism in the light of American journalism practice was proposed for consideration.

Keywords: «new journalism», J. Pulitzer, T. Wolf, «qualitypaper», «popularpaper», the concept of realism.

Наука/Science

35 Kolo №7

«Нова журналістика» (New Journalism) виникла у США у 1960-тих рр., водночас із поп-, секс-, андеграунд- та контркультурою, «безбожжям», марафоном, гіпі, «попсою», «Бітлз», «роллінґами», «швидкими грішми» та ін. Відома також як літературна/альтернативна/наративна журналістика, неожурналістика, паражурналістика, нон-фікшн, проза сирого факту, суб’єктивна проза, документальний роман, література ідей, ґонзо-журналізм та ін. Така поліваріантність термінотрактування жанру засвідчує як багатство відтінків, так і різні підходи вивчення. У наукових колах «новою журналістикою» прийнято називати тексти, опубліковані у 60-70-х рр. в США, тоді як пізніші тексти, включно із сучасними, здебільшого окреслюють винятково літературною журналістикою, або креативним нон-фікшн. Зрештою, не дивує і термін New Journalism, що є альтернативним інваріантом до терміновитвору постпостмодернізм [9]. Позиція українських літературознавців щодо означення напряму непевна: «Якщо термін постмодернізм вже трохи набив оскомину, і вже не дуже то й дотепним та цікавим видається навіть термін постпостмодернізм, тоді винаходиться щось нове, свіжіше. Влодко Костирко задекларував термін поцмодернізм» [3, 22]. Жан-Марі К’юбільє (псевдонім українського автора) в однойменній книзі називає це явище порногламуром [2]. За визначенням Назара Гончара – це байдужість [3, 22]. Ростислав Семків у книзі «Іронічна структура» пропонує свій варіант – «після оргії» [4], але у науковому тексті все ж використовує традиційну назву. Оригінально-іронічним видається акцент Івана Лучука щодо термінологічного окреслення напряму: «Якщо постмодернізм є зокрема збиранкою з усього на світі і відповідно – суцільною цитатою, то поцмодернізм мав би бути збиранкою лише з себе (різних періодів, світоглядних хитань, автомістифікацій, змінного іміджування, заниженої критики тощо), і суцільна цитата мала би бути теж тільки з себе» [3, 22]. Отже, як бачимо, виходить парадокс. Тому, щоб не ризикувати заплутатись у префіксах та інших модифікаціях назви, ми приймаємо світову літературну практику і використовуємо у своїй роботі термін «постмодернізм», зрештою як і «новий журналізм» (НЖ). У 1998 р. з’явилась історична антологія літературної журналістики за редакцією Кевіна Керрена та Бена Ягоди [5]. З-поміж першовідкривачів жанру були Даніель Дефо, Волт Вітмен та Джек Лондон. А серед сучасних авторів присутні два слов’янських прізвища: польського публіциста Рішарда Капусцінського та білоруської письменниці Світлани Алексієвич.

2007 р. з’явилась антологія сучасної креативної літератури нонфікшн від 1970-х і дотепер, за редакцією Л. Вілліфорда та М. Мартона [8]. Від 2005 р. щорічно видається «книга найкращих жіночих подорожніх творів, основаних на правдивих подіях», 2011 р. вийшла друком сьома книга [9].

2008 р. у Росії було перекладено першу антологію Т. Вулфа [8], опубліковану в США ще 1973 р. Попри те, в Росії вже з’явилась низка дисертацій із НЖ.

2008 р. в США вийшло друком порівняльне дослідження новожурналізму США та Словенії [6], проведене професоркою Сонею Мерляк Здовц, викладачем факультету соціальних наук університету в Любляні, а також журналісткою щоденної національної газети «Діло» (Delo). Німанська фундація журналістики при Гарварді (Nieman Foundation for Journalism at Garvard) від 2001 р. щорічно проводить найвідомішу і найпотужнішу конференцію із наративної журналістики, яка зазвичай триває три дні. В межах цієї конференції модераторами круглих столів чи майстер-класів

Наука/Science Kolo №7

36

виступають як практики, так і теоретики новожурналізму (серед них і пулітцерівські лауреати). Фундація укладає наративну антологію, а також масштабний архів записів конференційних виступів. Окрім того, щороку фундація проводить семінари для редакторів видань, які займаються «новою журналістикою». Іншу відому щорічну конференцію в різних країнах проводить Інтернаціональна асоціація вивчення літературної журналістики (IALJS, The International Association for Literary Journalism Studies), із осередком у Лісабоні (Португалія). Асоціація так само видає журнал, що спеціалізується на історії, теорії та педагогіці нового журналізму у світі [9]. Без сумніву, концепція «нової журналістики» пов’язана з діяльністю Джозефа Пулітцера, Уільяма Херста та Адольфа Окса. Передусім активно впроваджував новації Джозеф Пулітцер, іммігрант, що прибув в Америку у 1864 р. А вже у 1878 р. він видавав власну вечірню газету «The St. Louis Post-Dispatch», яка стала провідним виданням Сент-Луїса. Нововведення Пулітцера, яким славилася газета, – проведення постійних газетних кампаній за різних причин з політичними викривальними матеріалами та скандальними заголовками. У 1883 р. Пулітцер створив газету «The New York World» і поширив стандарти «нової журналістики» у Нью-Йорку. Пулітцер підкреслював, що всі зусилля газети буде направлено на інтереси простих людей, а не на власників товстих гаманців. Курс було взято на середньостатистичного масового читача. Стиль газети відрізнявся сенсаційністю та агресивністю. Справа була в поданні матеріалу. Такі заголовки, як-от «Дихання смерті» чи «Хрещений кров’ю», одразу ж привертали увагу читача. Вагомого значення Пулітцер надавав ілюстративному ряду. Він запрошував до співпраці провідних карикатуристів. Саме тоді вперше в Америці з’явилися серії політичних карикатур в якості намальованих передових статей. Проте є одна принципова відмінність «нової журналістики» Джозефа Пулітцера: центр уваги зміщується з «факту» на «сюжет». Завдання репортера не шукати свіжі факти, а творити нові сюжети. Поєднання розважальності та інформативності стає важливим аспектом «нового журналізму». В 1985 р. художник Річард Аутколт створює «Жовтого парубка» («Yellow Kid») – серію малюнків, об’єднаних одним персонажем. Цей додаток до недільного випуску газети Пулітцера поклав початок існуванню американського комікса як особливого жанру масової культури. Застосувавши модель «нової журналістики», у 1880-ті рр. в Клівленді, Цінциннаті та Сент-Луїсі Едвард Скриппс створив перший в США «ланцюг» газет східного напрямку з єдиними принципами та стилем роботи. Таким чином було зроблено крок до індустріалізації газетно-журнального бізнесу. У Великій Британії модель «нової журналістики» була запропонована Альфредом Хармвортом, який заснував у 1896 році газету «The Daily Mail» і став одним з перших магнатів країни. Найбільш успішним послідовником принципів «нової журналістики» став виходець із каліфорнійської сім’ї Уільям Рендолф Херст. У 1885-1887 рр. він пройшов школу репортерської роботи в пулітцерівській «The New York World» і досконало вивчив прийоми «нової журналістики». Повернувшись у 1887 р. у Сан-Франциско, Херст взяв у свої руки керування газетою «The San Francisco Examiner» і за три роки перетворив це видання в агресивну, жорстку та перспективну газету. Він вніс свої корективи в концепцію «нової журналістики», відкинувши такі її складові як акуратність

Наука/Science

37 Kolo №7

і точність у поданні інформації. За Хернстом, сенсацію можна зробити і з найбільш незначного факту, головне – форма подання матеріалу та відповідність до запиту читачів. У 1895 році Херст стає власником газети «The New York Journal». Сенсаційно-розважалий стиль став провідним у друкованому ЗМІ. Пізніше до власності Херста переходить журнал «Cosmopolitan Magazine», що з часом перетворюється в макрейкерське видання. Відтак утвердження принципів «нової журналістики» в американських ЗМІ призвело як до появи «жовтої» преси, так і до створення «якісної журналістики». «Якісна журналістика» в історії американської журналістики пов’язана з іменем Адольфа Окса, який у 1896 р. придбав популярне видання «The New York Times». У 1897 р. газета різко виступила проти «жовтої» преси, присвятивши цьому питанню ряд публікацій. Редакція проголосила своїми принципами відмову від публікації скандальних чи неперевірених новин заради створення сенсації, від сумнівних методів добування інформації, від надмірно драматизованих ілюстрацій та фотографій, від сюжетів, орієнтованих на низький смак, від вторгнення у приватне життя, а також від низькопробної реклами. Власне, тому й відбувся поділ преси на два потоки: «quality paper» і «popular paper».

«Quality paper» – це якісне видання, розраховане на вдумливого читача, де зазвичай друкують політичну та економічну інформацію та аналітичні статті. До прикладу, «The New York Times», «The Times» чи «The Guardian».

«Popular paper» – популярна масова газета, котра друкує матеріали сенсаційного характеру та містить велику кількість фотографій. До прикладу, «Daily Mirror», «Daily Express» і «Sun». Відправною точкою для появи нового журналізму послугувала стаття Гея Талеса «Джо Луїс – Король у розквіті сил», надрукована восени 1962 р. у журналі «Esquire», яка була більше схожою на коротку розповідь [9]. Справжньою акулою пера став Джиммі Бреслін. У нього було правило: прибути на місце події задовго до початку. Таким чином йому вдавалося правильно прописати характери і зібрати найнесподіваніші деталі. Навесні 1963 р. Том Вулф підготував свою першу журнальну статтю: «Цукерковорозфарбоване, Апельсиннопелюсткове Обтічне Малятко» – «Перед нами (рев двигуна – р-р-р-р-р) це Цукерковорозфарбоване (О-ф-ф-ф-ф-ф-ф!), Апельсиннопелюсткове Обтічне Малятко (У-у-х-х-х-х) Рве З Місця (Б-рр-р-р-р-ум-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м)...» [1]. Власне, ця стаття і стала першою програмовою працею нової журналістики. Коли вперше вжили термін «нова журналістика», конкретно не вказує і Том Вулф. Проте, Сеймор Крім, редактор «Наггет», розповів йому про свого штат-працівника Піта Хемілла, який у 1965 р. хотів написати статтю під назвою «Нова журналістика» про таких митців, як Джиммі Бреслін та Гей Талес. Кілька подібних новотворців працювали також у «Esquire»: Томас Б. Морган, Брок Брауер, Террі Саутерн, та у «New Yorker»: Роберт Крістгау, Дун Арбус, Гейла Шихі, Том Галлахер, Роберт Бентон і Девід Ньюмен. У квітні 1965 р. з критикою нового журналізму виступило на той час два відомих консервативних видання США: «The Columbia Journalism Review» та «The New York Review of Books», які надрукували цілу сторінку «помилок» із статті Тома Вулфа про «The New Yorker». Кореспонденти цих видань писали про «проклятий новий жанр, нову «виродкову форму», цю «паражурналістику» (тобто інвалідно-паралічну журналістику)» [1].

Наука/Science Kolo №7

38

Стаття Дана Вейкфілда у червні 1966 р. під назвою «Власний голос і не власний погляд» вперше проголосила, що на літературній ниві почали говорити про художність прози нон-фікшн. Норман Подхорец в «Хампер» у 1968 р. говорив про «непристойну прозу» кінця 50-х рр., зокрема в есеях Джеймса Болдуіна та Айзека Розенфельда. Одним із яскравих представників «нової журналістики» є Трумен Капоте. Хоча він називав свій жанр «роман нон-фікшн» і ні про яку журналістику мова не йшла. Для своєї книги матеріал він збирав скрупульозно протягом п’яти років, опитуючи вбивць у тюрмах. Зразком такого «нон-фікшн» є текст Світлани Аліксієвич «Цинкові хлопчики», написаний у формі інтерв’ю на достовірних даних, зібраних у родин потерпілих та загиблих у Афганській війні. Хантер Томпсон у своїх «Ангелах пекла» спирався на соціологізм і психологізм. Рекс Рід готував інтерв’ю особливого типу. Норман Мейлер написав про антивоєнну демонстрацію «Кроки Пентагону» у формі спогаду-автобіографії. Новожурналізм окреслює цілу палітру теоретичних підходів та різночитань тих прийомів, які постулює цей жанр сьогодні. Тому пропонуємо звернути увагу на базові теоретичні аспекти, які запропонував Том Вулф у своїй методологічній концепції. У журналістиці, як і в нехудожній прозі, автор має змогу використовувати увесь белетристичний арсенал: від класичних діалогів до потоку свідомості, використовуючи новожурналістські прийоми водночас, чи поступово – кадр за кадром. У нон-фікшині ж голос оповідача – одна із ключових проблем. Справжній репортер повинен вміти гратися з об’єктивністю/суб’єктивністю, діалоговістю/речитативністю, швидко змінювати ракурс події, інакше він ризикує перетворитися на «вокзального диктора» [1]. Цікавим у подачі автентики мовлення є прийом, коли оповідач говорить голосами своїх персонажів. Автор не просто розповідає історію, звертаючи увагу на те, що таке було, а акцентує увагу на тому, як саме все відбувалося. Зміна точки зору – так званий «хамелеон» – один із найцікавіших і найхитріших прийомів. Таким чином, через розповідача автор дає змогу читачам погратися із персонажами: насварити, похвалити, розкритикувати. В цьому аспекті важливо також згадати про зміну кута зору – тобто використання чужої точки зору, опис подій через свідомість одного з персонажів. Основна ідея нового журналізму – «правдиво описати плюс <…> показати особисте чи духовне життя персонажів» [9]. Нову журналістику звинувачували в імпресіоністичності. Проте, імпресія як потік миттєвих мінливих вражень та почуттів є лише однією із складових новожурналізму, бо теж базується на парцелятивному відтворенні картини світу. Між цими двома напрямами є суттєва різниця. На відміну від поверхневості імпресіонізму, нова журналістика базується на глибинному відшукуванні матеріалів із дійсності: «Детально описувалося місце дії, достеменно відтворювалися діалоги та внутрішні монологи, показувалися різні точки зору» [1]. Своєрідним є й поліграфічне оформлення статей: вільне використання крапок, тире, знаків оклику, курсиву, звуконаслідувань, плеоназмів, а також незвичної пунктуації у формі зірочок чи смайликів. Така пунктуація покликана не лише дивувати, шокувати чи епатувати, а перш за все змусити читача думати, навчити орієнтуватися у нестандартних ситуаціях. Журналісти достеменно вивчали письменницьку техніку реалізму О. де Бальзака, Ч. Діккенса, М. Гоголя та ін. Чотири прийоми Тома Вулфа,

Наука/Science

39 Kolo №7

про які вже згадувалося вище, у контексті ознак нової журналістики базуються саме на концепції реалістів. У свою антологію нової журналістики Том Вулф помістив двадцять три тексти різностильових, але рівновеликих авторів. Рекс Рід запропонував жанр інтерв’ю у своєму особливому баченні. Подекуди він пропонує першоособовий наратив, але без жодних зобов’язань вдало огортає його жвавими діалогами. Гей Талес пропонує нам своєрідну подачу жанру розповіді. Він один із тих, хто найвправніше володіє технікою перемикання точок зору, як і Б. Шоу. Ричард Голдстейн знайшов себе у жанрі скетчу або нарису, що характеризується особливою увагою до деталізації статусу персонажа: риси характеру, зовнішність, звички. Метою таких текстів є показати типового героя, а не його індивідуальні риси. Майкл Герр ввійшов в історію як воєнний журналіст. Він вирізнявся прагненням дослідити психологію солдат у В’єтнамі, подати виклад від третьої особи. Подібним шляхом пішла також Світлана Аліксієвич: її текст теж побудований третьоособовим наративом про події в Афганістані. Трумен Капоте відомий всьому світу як автор детективної журналістики. Зокрема книгою «Не здригнувшись», яка створювалася на основі спілкування з ув’язненими та присудженими до смертної кари за вбивство цілої родини. Автор відрізняється тонким психологізмом та вмінням слухати співрозмовника. Зазвичай у своїх текстах Т. Капоте застосовує два плани оповіді. Іноді виникає враження, що автор ототожнює себе із персонажами. Вражає лаконічність його діалогів. Джо Естерхаз вправно розповідає від імені персонажів. Террі Саузен розвинув своєю творчістю новий жанр – гонзожурналізм, повноправним автором якого став Хантер Томпсон. Норман Мейлер – майстер нетрадиційної біографії. Він писав її не про себе, але від свого імені, таким чином створюючи ефект присутності у житті героя. Ніколас Томалін – один із найкращих журналістів-розвідників. Він був фахівцем із підготовки «гарячих» політичних новин. Том Вулф – найбільш вправний маніпулятор точок зору, а також майстер звуконаслідувань та оригінальних розділових знаків. Барбара Л. Годсміт намагається подати інтерв’ю у формі розповіді та використовує техніку об’єкта, який постійно перебуває у супроводі. Джо Макгінніс базує свої тексти на стенограмі. Його цілеспрямовані повтори викликають ефект захоплення-здивування у читача. Джордж Плімптон завжди починає свої статті здалеку, не атакуючи співрозмовника запитаннями. Джеймс Міллз симпатизує героєві, чим дещо порушує поліцейську реальність у детективі, але разом з тим створює ефект новизни. Джон Грегорі Данн – один із найпопулярніших репортерів, що писав про кіностудію. Джона Сака цікавили думки та відчуття солдатів у роті. Джоан Дідіон цікавилася атмосферою та обстановкою, а не самим випадком, що і вирізняло її з-поміж інших репортерів. Адам Сміт за основу своїх текстів взяв ринкову економіку. Вмів вміло поєднувати описи та діалоги. Роберт Крайстго нехтував деталями та діалогами, він конструюював події, але не брав у них участі. Гері Уіллз – прихильник вільного нарису, без канонічності композиційного ядра тексту. Питання про літературну журналістику постало з початком белетризації текстів як тенденція до «олітературнення» журналістських матеріалів. ХХІ століття диктує нові орієнтири як в журналістиці, так і в літературі. Пріоритетною першоосновою творення такого типу текстів стала постмодерна культура і нове бачення світу. Під сумнів почали ставити одну із основних

Наука/Science

ознак журналістики – правдивість. Вже з появою у 1966 р. статті Гая Талеса «Франк Сінатра застудився» зникла так звана межа між фікшн і нон-фікшн. Інтерв’ю було зроблене з усіма близькими та друзями головного героя, окрім нього самого. Відтак постає питання правдивості такої журналістики. А також вагання щодо того, чи не впливає на коефіцієнт правдивості власне формалізм нової журналістики. Адже для художньої логіки потрібна інтрига, а для журналістики – правда. Отже, американська «нова журналістика» має цілий ряд яскравих особистостей, представників нового мислення та стилю письма. Генетичні та типологічні зв’язки показали, що розвиток аналізованого нами явища має достойне підґрунтя для наступних досліджень у цій сфері.

Kolo №7

40

ДЖЕРЕЛА 1. Вулф Т. Новая журналистика и Антология новой журналистики под редакцией Тома Вулфа и Э. У. Джонсона / Том Вулф ; [пер. с англ. Д. Благова и Ю. Балаяна]. — СПб. : Амфора. ТИД Амфора, 2008. - 574 с.

2. К’юбільє Ж.-М. Порногламур/ Ж.М. К’юбільє. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2009. – 176с.

3. Лучук І. Трохи поезієзнавства: П’ять стюдів. – Львів : Астрон, 1997. – 32с.

4. Семків Р. Постмодерна іронія/ Р. Семків. Іронічна структура: типи іронії в художній літературі. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – С. 35-40.

5. A Historical Anthology of Literary Journalism: The Art of Fact by Kevin Kerrane and Ben Yagoda. – August 1998 by Touchstone, 558 p.

6. Sonja Merljak Zdvoc, Literary Journalism in the United States of America and Slovenia. – 2008 by University Press of America. – 130p.

7. The Best Women’s Travel Writing 2011: True Stories from Around the World (Travelers’ Tales), edited

by Lavivia Spalding. – May 2011 by Solas House Inc. 8. Touchstone Anthology of Contemporary Creative Nonfiction: Work from 1970 to the Present, edited by L. Williford and M. Martone. – 2007 by Touchstone, 552 p.

9. Титаренко М. Американський новий журналізм: Terra In/cognita/ М. Титаренко// Медіакритика: змінимо медіа на краще. – Режим доступу : http://www.mediakrytyka.info/za-scho-krytykuyutmedia/amerykanskyy-novyy-zhurnalizm-terra-incognita.html.

Цензура в дитячій літературі: недитячі пристрасті ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана

Подано короткий аналіз дитячої літератури через призму цензурних заборон. Акцентовано на історичних передумовах, національних та тематичних особливостях. Розглянуто цензуру дитячої літератури в Україні. Ключові слова: адаптація, соціальний міф, релігійна цензура, дидактика.

41 Kolo №7

Кілька років тому в Інтернеті з легкістю можна було знайти статтю під заголовком на зразок «Церква просить президента заборонити гей-парад і Гаррі Поттера». Бідолаха Гаррі Поттер навіть не підозрював, що жодні магічні здібності та вміння не гарантують захисту від Тих-кого-можнаназивати (але не варто дратувати). А саме цензорів. Книги Джоан Роулінг про юного чарівника стабільно займають перші рядки усіх рейтингів книжок, які найчастіше забороняють у світі. Бо і в ХХІ столітті не бракує людей, які вірять у демонічність магії. Навіть в дитячій літературі. Те, що діти читають, впливає на їхнє сприйняття світу і формує їхню поведінку у дорослому віці. Саме через це дорослі переймаються змістом дитячих книг. І тут вступає в дію караючий меч цензури. Сама по собі дитяча література як явище – це вже певний вид цензури. Перші дитячі книжки були адаптаціями літератури для дорослих. Коли ж книги почали писати спеціально для дітей, саме цензура стримувала більшість авторів від згадування будь-чого, що дорослі могли б вважати образливим для юних читачів. Тож у випадку з дитячою книгою факт застосування цензури має місце ще до того, як ця книга потрапляє в друк. Цензура в дорослій літературі переважно спрямована проти опису еротичних сцен, ідей, що суперечать домінантній релігії, та політичних думок, опозиційних владі. Незважаючи на те, що деякі цензори намагаються знайти усі ці чинники і в дитячих книжках, дуже мало книжок насправді мають якесь відношення до політики і є дійсно настільки непристойними, щоб були підстави їх забороняти. Однак, скільки існує дитяча література, стільки вона зазнає утисків цензури. Ті нечисленні книжки для дітей, що побачили світ до 1700 р., носили виховний характер, а зовсім не розважальний. Розвиватися дитяча література почала саме у XVIII столітті, під впливом ідей англійського філософа Джона Локка, який доводив, що дитяче чтиво має не лише навчати, а й розважати. Але й Локк не був вільний від ідеї цензури. На його думку, дітям не потрібно було подавати вигадані сюжети, натомість вони повинні читати лише про те, що стовідсотково трапляється в реальності. Джон Ньюбері, якого вважають першим видавцем дитячих книжок та учнем Локка, намагався уникнути деспотичної дидактики, але й не друкував матеріалів, які могли б «потурбувати молоді уми». Через засудження Локком фантазійних сюжетів відбувалося переслідування дешевих книжечок, які зазвичай містили казки та пригодницькі історії і продавалися мандрівними торговцями. Ньюбері присвоював сюжети казок, адаптуючи їх під свої уявлення про дитячу літературу і часто роблячи повчальними. Інші послідовники Локка заперечували казки взагалі. До 60-х рр. ХХ століття цензура переважно звертала увагу на дешеві «нехудожні» види дитячої літератури. Соціальні зміни призвели до того, що письменники почали порушувати попередні табу на зображення сексуальних сцен, расової нетерпимості та насильства у дитячих книгах. Наприкінці 60-х – у 70-х рр. реалістична дитяча література почала відображати

Наука/Science

A brief analysis of children's literature through the lens of censorship was made. The attention was paid to historical background, national and thematic features. Censorship of children's literature in Ukraine was reviewed.

Keywords: adaptation, social myth, religious censorship, didactics.

Наука/Science Kolo №7

42

соціальні проблеми, а серед дорослих росло усвідомлення того, що підліткам важливо розуміти свою сексуальність. Такі книги, як «Ти там, Боже?» Маргарет Блум (1970 р.), яка розповідає про шестикласницю та її переживання щодо менструації і росту грудей, чи «Шоколадна війна» Роберта Корм’є (1974 р.) про тиск та залякування з боку однолітків у середній школі, представляють інший образ дитинства, ніж це робила попередня дитяча література. Для багатьох дорослих такі книги порушують соціальний міф про дитячу невинність, а цензура є спробою захистити цю ідею. У наш час цензура в дитячій літературі спрямована переважно проти зображення еротичних сцен та насильства, застосування ненормативної лексики, образи почуттів віруючих та невідповідності сюжету дитячому вікові. Варто зазначити, що цензура виявляє себе по-різному в різних країнах світу. У США вона найчастіше проявляється у забороні книжок на рівні шкіл чи бібліотек. У Японії історія стосунків між цензурою та дитячою літературою сягає Другої світової війни. Тоді Японія розпочала вторгнення до Китаю та інших країн Південної Азії. Влада розглядала дітей як «майбутні людські ресурси» для будівництва домінантної Японської імперії, тож приділялася особлива увага дитячим книжкам і тому, щоб до них не потрапляли «шкідливі та вульгарні» матеріали. Цензура продовжувала діяти і після війни. У 1988 р. у бібліотеці префектури Нагано сталася одна з найгучніших подій, пов’язаних з цензурою в Японії. Група людей, що захищали права чорношкірих, вимагали прибрати з полиць книгу «Історія маленького чорного Самбо» Хелен Баннерман. Вимога була виконана, після чого всі бібліотеки країни постали перед питанням, що робити з цією книгою. Знайшлося чимало тих, хто відмовлявся вилучати книгу з фондів. Але більшість все-таки це зробили і, як результат, зараз цей твір практично не відомий в Японії. Соціальний фактор часто впливає на цензуру в Японії. Показовим є приклад з дитячим автором Тарухі Фурута та його книгою, написаною в середині 1990-х рр. У ній він використав цитату з іншої книги, написаної набагато раніше. Ця цитата стосувалася народності айну, японської великої етнічної групи, люди якої змальовувалися, як дикуни. Суспільство було обурене таким стереотипним змалюванням айну. Книгу вилучили з магазинів, а Фуруту примусили переписати твір. У Греції існує цензура трьох видів: політична, освітня та самоцензура. На відміну від багатьох інших країн, у Греції чимало табу з дитячої літератури зникло. Наприклад, політика, розлучення, сексизм більше не є забороненими темами. Проте деякі заборони таки залишаються: насильство, гомосексуалізм, дитяча сексуальність. Регулярно перевіряють грецький фольклор на предмет нецензурної лексики. Але часом трапляються кумедні випадки. Так, в одній з казок король має на голові ріг, який він від усіх приховує. В дитячій версії ріг зник, натомість король став соромитися, бо мав одне вухо. У Новій Зеландії цензура теж досить поширена. Книжки перевіряють на наявність еротичних матеріалів, а також описи чаклунства та окультизму. Але частіше причиною заборони книжок є «невідповідність дитячому вікові». Літературні критики є досить впливовими персонами в країні і їхня думка може вплинути на те, які книги придбають бібліотекарі. Шкільні та

«А потом честные гости На кровать слоновой кости Положили молодых И оставили одних» Долю казки вирішило голосування членів Вченого комітету. З перевагою в один голос перемогли прихильники Пушкіна. Казка була дозволена, щоправда, лише в сільських школах. Пояснювалося це тим, що учням у сільській місцевості, «растущим в иных условиях, слова эти представляются совершенно естественными и не вызовут в воображении никаких картин, от которых их следует оберегать». Цензура, заведена царським урядом, ослабла лиш на

Наука/Science

43 Kolo №7

публічні бібліотеки мають малі бюджети, при закупівлі бібліотекарі керуються не кількістю, а якістю книжок, при цьому вони прислуховуються до критиків, тому книга, яка отримала негативні відгуки, скоріш за все, на полиці не потрапить. В Ірані дитяча література суворо цензорується. І теж через це трапляються курйози. Так, цензура не пропустила два з чотирьох томів дитячої книжки про ангелів, бо, з точки зору експертів, ангели були зображені некоректно. Але на два інших томи дозвіл було отримано, хоча там теж описувалися ангели. Захисники книги задавалися питанням, чи хтось взагалі бачив ангелів, щоб знати, як їх описати «коректно»? Видавництва Великої Британії останнім часом теж звернули увагу на дитячу літературу саме крізь призму цензури. І відразу ж почалися абсурдні пошуки зла. У книзі популярної письменниці Ніколи Морган було дозволено писати про пітона, який їв курчат, було пропущено сцени з потопельником і вогнем, але епізод зі спіритичною дошкою затаврували. Іншій письменниці, Ліндсі Гардінер, заборонили писати про прогулянку на самоті в одній книзі і про гострі предмети в іншій. А коли в одній з її казок дракон намагався підсмажити зефір на полум’ї, яке він видихав з ніздрів, видавці сказали, що ця сцена небезпечна для здоров’я. Книга, надрукована в Китаї, не може зображати Тибет чи Тайвань як незалежні держави. Навіть їхні прапори під забороною. Не допускається будь-яка критика Китаю та його союзників, таких як, наприклад, Демократична Республіка Конго. Табу є також зображення та симпатії до Далай-лами. Окремою темою є цензура дитячої літератури в СРСР. Радянська література мала патріотичне спрямування, містила багато моралі та повчань. Цензура стосувалася не лише християнських тематик, текстів, шкідливих з точки зору моралі, але й пом’якшувала сцени загибелі персонажів. Мистецтво було змушене коритися ідеологічним вимогам, переважало чітке розмежування добра і зла, невіра в можливість юного читача самостійно робити висновки з прочитаного. Цензура існувала ще за часів царської Росії. Так, виданий у 1832 р. (за часів Миколи І) «Пяток первый», зібрання казок В. І. Даля, був конфіскований за «насмішки над урядом». А в 1855 р. було заборонено друкувати відому казку Петра Павловича Єршова «Горбоконик». Цензурний комітет визнав образливим «употребление крестного знамения и упоминания имя Божьего во многих шуточных сценах «Конька». Серйозна дискусія точилася довкола пушкінської «Казки про царя Салтана». Неприпустимими були визнані такі рядки:

Наука/Science Kolo №7

44

початку ХХ століття, але, як писав Володимир Набоков, «удивительным и ужаснейшим образом воскресла при Советах». Казку як літературний жанр оголосили одним «из самых сильных орудий социального восстания». Для боротьби з нею на початку 20-х рр. було підготовано сприятливий ґрунт. Тоді вийшли сумнозвісні трактати Е. Яновської «Казка як фактор класового виховання» і «Чи потрібна казка пролетарській дитині?». Лозунги: «Хто за казку – той проти сучасної педагогіки» і «Геть будь-яку казку» почали втілюватися в життя. Переліки антирадянської літератури складала сама Н. Крупська, що займала посаду голови Головполітпросвіту при Наркомпросвіти. Знову в опалу потрапив «Горбоконик». Цього разу казку визнали антипролетарською і навіть порнографічною через рядки, в яких змальовується бажання царя одружитися: «Вишь, что старый хрен затеял: хочет жать там, где не сеял! Полно! Лаком больно стал». Та що там «Горбоконик». Навіть «Курочка Ряба», куди вже добріша казка, стала предметом суперечок між Головним управлінням із соціального виховання та Державною вченою радою. Перша її схвалювала, а друга вважала буржуазною. З кожним роком цензура ставала все суворішою. 12 липня 1923 р. Головне управління зі справ літератури та видавництв (Головліт) направило у відповідні інстанції циркуляр, за яким заборонялися твори з ворожою пролетаріатові ідеологією, у тому числі дитячі з елементами буржуазної моралі. Апофеозом діяльності цензорів та гонителів казок стала боротьба з творами патріарха дитячої літератури – Корнія Чуковського. «Мойдодир» засудили за нібито образу та приниження професії трубочиста: «А нечистым трубочистам Стыд и срам, стыд и срам!» Не було жодної казки цього автора, яка б не постраждала від нападок критиків. Особливо дісталося «Мусі-цокотусі». Чуковського звинувачували в тому, що Муха – переодягнена принцеса, а Комар – принц. Також засуджували за те, що «Муха-цокотуха» «підриває віру дітей в силу колективу». Лунало безліч інших безглуздих звинувачень на зразок «протиприродно, щоб комар міг одружитися з мухою». З бібліотек вилучали «Пригоди барона Мюнхгаузена», «Пригоди Гулівера», і «Робінзона Крузо». На думку критиків, вигадка у цих творах перевищувала всі норми (!). Казку про Попелюшку назвали школою статевої розпусти. Андерсена звинувачували в ідеалізації класових ворогів. Згодом обмеження були трохи пом’якшені, однак дитяча література в СРСР завжди залишалася під пильним оком цензури. Це вилилося в те, що радянські діти так і не побачили чимало шедеврів світової літератури. Щодо цензури в сучасній Україні, то найбільше вона проявляється саме на етапі вибору матеріалу для друку. Українські видавці й досі здебільшого оминають «незручні» теми у дитячій літературі. «Два роки тому в Америці англійською мовою вийшла книга Євгенія Єльчина «Сталінський ніс» – для дітей від 12 років. Це історія радянського хлопчика, який переживає жах тоталітарного режиму. У березні цього року книгу переклали і видали у Росії, «Сталінський ніс» одразу набув значного розголосу. Коли ж письменники звернулися до українських видавців із пропозицією зробити подібне видання, ті відмовилися, не захотіли лізти

ДЖЕРЕЛА

1. Выставка по материалам фондов Российской национальной библиотеки// Виртуальные выставки: сайт. – Режим доступа: http://expositions.nlr.ru/child_domlit/.

2. Требования британских издателей к детской литературе приняли форму цензуры// ФОКУС. ua: сайт. – Режим доступа: http://focus.ua/foreign/13336/.

3. Левицкая М. «Внутри радуги»: детская литература советской России/ Марина Левицкая// inoCМИ.Ru: сайт. – Режим доступа: http://inosmi.ru/world/20131006/213619359.html?id=21362 0803#ixzz2sP9CvnwD. 4. Кіяновська М. Дев’ять нотаток про сучасну українську літературу для дітей/ Маріанна Кіяновська// Великий їжак: сайт літературної премії. – Режим доступу: http://jizhak.org.ua/index. php/novyny/devyat-notatok.html.

5. Дитяча література зіткнулася з недитячими проблемами// Цікаві факти про книжки: сайт. – Режим доступу: http://knig.org.ua/dytyacha-literatura-zitknulasya-z-nedytyachymyproblemamy.html.

6. Richards M. Moral Censorship in Children’s Literature/ Maegan Richards// Wiki for LIS 60001: site. – Link: http://lis60001-access2information-drr.iwiki.kent.edu/Moral+Censorship+in+Childre n%27s++Literature.

7. 10 Stupidly Banned Children’s Books// ListVerse: site. – Link: http://listverse. com/2012/12/09/10-stupidly-banned-childrens-books/.

8. У Пакистані заборонили дитячу книжку, яку написала активістка з прав жінок// Острів

Наука/Science

45 Kolo №7

в політику», – розповідає Валентина Вздульська, редактор блогу про дитячу літературу «Казкарка». Це не єдина тема, яку ігнорують видавці. В Україні у топі рейтингів продажу як дитячої, так і дорослої літератури опиняються переважно ті книжки, які несуть позитивний меседж і відволікають від проблем сьогодення, зауважують експерти. У дитячій літературі це, здебільшого, фантастика, фентезі, або пригодницькі історичні романи. «Говорити з дітьми на теми гендеру, етнічного походження, пробудження статевого потягу, або неблагополучних соціальних обставин українці ще не готові,― каже Валентина Вздульська. – Взагалі нам досі бракує урбаністичної прози як такої, в якій би йшлося про українські будні, шкільне життя, про проблеми, з якими наші діти стикаються щодня. Зараз на світовому ринку є книги, які для нас є революційними. Вони говорять про такі речі, які наразі дорослих українських видавців змушують ніяковіти і червоніти. А європейці мають сміливість говорити про це відверто зі своїми дітьми». Згаданий на початку статті Гаррі Поттер для одних читачів – безсумнівний шедевр світової літератури, для інших – небезпечне творіння демонічної фантазії авторки Джоан Роулінг. Величезна кількість книг, якими захоплюються протягом поколінь, в той чи інший час зазнавали переслідувань та були заборонені. Серед них «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «Чарівник Країни Оз» Френка Баума, «Павутина Шарлотти» Елвін Брукс Уайта, «Аліса у Дивокраї» Льюїса Керролла і багато-багато інших. Навіть Вінні Пух неодноразово ставав небажаним гостем у домівках різних країн світу. Але чи не забагато беруть на себе дорослі, вважаючи, що діти не спроможні самостійно відрізнити добро від зла, а хорошу літературу від поганої? І чи задумувалися ви коли-небудь над тим, що більшість злочинців виростають не з тих дітей, які читали «неправильну» літературу, а з тих, які не читали взагалі? Питання цензури залишається відкритим. Гарних вам книжок, дитячих і дорослих.

9.

10.

11.

12.

13.

Наука/Science

14.

15.

16.

знань: сайт. – Режим доступу: http://novyny.ostriv.in.ua/publication/code-5E2DD088ABB2D/ list-981715CB26.

Rooney A. Banned: the hidden censorship of children’s books/ Anne Rooney// Rationalist Association: site. – Link: http://rationalist.org.uk/articles/2404/banned-the-hidden-censorship-of-childrens-books. История цензуры в СССРю Справка// РИАНовости: сайт. – Режим доступа: http://ria.ru/ history_spravki/20110801/410339021.html#ixzz2sP8AnCV7. Кешмирипур Б., Ахади Ш., Жолквер Н. В Иране свирепствует цензура/ Бехзад Кешмирипур, Шахрам Ахади, Никита Жолквер// DW: сайт. – Режим доступа: http://www. dw.de/%D0%B2-%D0%B8%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B5-%D1%81%D0%B2 %D0%B8%D1%80%D0%B5%D0% BF%D1%81%D1%82% D0%B2%D1% 83%D0%B 5%D1%82-%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D1%83%D1%80%D0%B0/a-16858270.

Khan I. The Censorship of Canadian Children’s Literature/ Iram Khan// Cancon: Articles. – Link: http://www.canadiancontent.ca/issues/0699censor.html Children’s Books and Censorship// ENotes: Study smarter. – Link: http://www.enotes.com/topics/ childrens-books-censorship Агафонова Н. Сказка – ложь, да в ней – намек. Критические заметки/ Надежда Агафонова// Мегалит: евразийский журнальный портал. – Режим доступа: http://www.promegalit.ru/publics. php?id=4128&PHPSESSID=764002d8d8d8aff819c7eb9192233db6 Олійник Є. Для дитячої літератури заборонених тем немає – письменник/ Євгенія Олійник// Радіо Свобода. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/24945071.html Douglas I. “Pinkwashimg”: why you’d be crazy not to censor your children’s books/ Ian Douglas// The Telegraph: site. – Link http://www.telegraph.co.uk/men/relationships/fatherhood/10441392/ Pinkwashing-why-youd-be-crazy-not-to-censor-your-childrens-books.html

Kolo №7

46

Неоднозначні слова (історичний ракурс) МИХАЙЛОВА Вікторія Стисло розглянуто тенденції заборони (або ж неоднозначних у використанні) слів в різних країнах у минулому та сучасному суспільстві. На прикладі вибіркових слів проаналізовано причини їхньої неоднозначності з історичного ракурсу. Порушене питання впливу заборони слів на національну українську ідентичність. Ключові слова: література, заборонені слова, значення слів, національна українська ідентичність.

The tendencies of banning (or ambiguous use) of words in different countries in the past and modern society were briefly reviewed. The reasons for their ambiguity in historical perspective were analyzed on example of random words. The impact of prohibition of words on the national Ukrainian identity were reviewed.

Keywords: literature, banned words, meaning of words, Ukrainian national identity.

Пам’ятаю, як мій молодший брат, прийшовши зі школи, почав хвалитися новим словом, яке він почув від своїх друзів. Коли мама дізналась, що її син використовує слово, яке починається на букву «с» і означає, так би мовити, «п’яту точку» людського тіла, у кожному другому реченні, – вона поставила

Наука/Science

47 Kolo №7

його посеред кухні і змусила промовити це слово сто разів. Спочатку братові це дуже подобалося, але вже після двадцятого разу він зрозумів, що то не гра. Хоча з часу цього інциденту минуло дуже багато років, я й досі пам’ятаю, як мій восьмирічний брат стояв на кухні і запевняв маму, що ніколи більше не говоритиме це, у його розумінні таке цікаве i доросле, а у маминому – заборонене, слово. Готуючи матеріал для цієї статті, я перечитала багато тематичних видань. Деколи інтернет-пошуки «заборонених у літературі» слів різними мовами приводили мене на форуми, де люди сперечалися, дивувалися та обмінювалися думками щодо заборони використання тих чи інших слів. Зрештою, я відмітила досить цікаві тенденції. Загалом, у публічній думці з цього приводу можна виокремити дві основні позиції: тоді як одна частина людей висловлюється в підтримку заборони певних слів, інша частина таке явище не підтримує. У англомовних країнах, наприклад, в Сполучених Штатах Америки, ведуться дискусії про заборону слів релiгійно-національного характеру, а також тих, які мають, чи потенційно можуть мати відношення до тероризму та національної загрози безпеки країни. У країнах західної Європи прослідковується тенденція заборони слів, які певним чином можуть образити численних мігрантів, або бідну фінансово нестабільну частину населення. До таких слів можна віднести «нелегал», або «людина міграційного походження» (такий термін зазвичай має конотацію «бідний», «без освіти» та «злочинець») [9]. Зокрема, у Німеччині офіційно заборонено використання слів, пов’язаних з Третім Рейхом та епохою Адольфа Гітлера [8]. Наші східні сусіди переймаються впливом деяких слів на широкі маси і забороняють використання слів сексуального характеру у літературі та засобах масової інформації [11]. До речі, ця заборона викликає протести серед мешканців країни, адже такі слова у сучасному суспільстві формують своєрідний скелет, на якому тримається спілкування пересічних громадян. Інвективна лексика, якою користуються усі – від дітей до дорослих, – має довгу історію використання і репресій [10]. Існує думка, що таку лексику уже досить давно використовують в російській літературі. Але, якщо раніше письменники, не бажаючи відмовлятися від мови свого народу, намагалися трохи маскувати заборонені царями та імператорами слова, то тепер вони відкрито користуються ними у літературних творах [10]. А от на Україні ситуація трохи інша. Хоча у нашій країні час від часу робляться спроби заборонити слова національного чи то сексуального характеру, але ці спроби досить кволі – данина сучасним світовим тенденціям. В українській мові спостерігається зовсім інша тенденція, а саме – повна або часткова реабілітація слів, які роблять нашу мову незабутньою, автентичною. При використанні слів, які заборонялися у різний час української історії різними режимами та правителями, приходить розуміння нашої історії та гордість за наш народ, який зміг, незважаючи на спроби придушення мови, не забути свою мову та перенести її через століття до наших часів. Німецька журналістка і політолог Антйє Шрупп розглянула у своєму блозі тему «Контекст. Як слова приймають значення» [1]. Шрупп починає свою статтю роздумами про значення слів взагалі. На її думку, слова не мають фіксованого, абсолютного значення. Тільки знаючи контекст, у якому використовується слово, можна надати йому конкретного значення. Будь-які слова, які

Наука/Science Kolo №7

48

забороняли, забороняють та будуть забороняти, є нічим іншим, як набором з певної кількості літер. Наприклад, який характер має слово «еліта» – позитивний чи негативний [2]? Чи взагалі можна відповісти на це запитання? Одне і те ж слово, незважаючи на загальноприйняту думку щодо однозначності мови, можна зрозуміти по-різному, надати йому різного змісту. Або навпаки, одну ідею чи концепцію можна описати різними словами. Таким чином, стає зрозумілою проблема того, що більшість людей не усвідомлює факту, що будь-яка мова не є дзеркалом об’єктивної реальності, а слова не є етикетками, які автоматично присвоюються предметам, ідеям чи проблемам. Зв’язок між словом та предметом, або ідеєю, що воно описує, може мати довільний характер. В іншому випадку у світі не було б такої шаленої різноманітності мов. Часто люди, забороняючи використання певних слів, не усвідомлюють власної відповідальності щодо зміни значення цих слів. З плином часу мови вмирають або народжуються, а слова міняють свої значення відповідно до зміни контекстів. Книга, написана сто років тому, не змінюється мовно, але коли читаєш та інтерпретуєш її у сучасному контексті, вона набуває зовсім іншого значення. Наприклад, всі знають, що використання слова «негр» не є політично-коректним у сучасному світі. Вивчаючи історію расизму та визволення з рабства, розумієш, що попри те, що це слово вже давно перестало бути нейтральним, ще на початку двадцятого століття воно використовувалося у різних мовах і означало людей з темним кольором шкіри та з чорним кучерявим волоссям. Наразі особливо актуальною є дискусія щодо заміни «расистських» слів у дитячій літературі на слова, які мають нейтральне значення. Наприклад, Марк Твен досить часто використовував слово «негр» у своїх книгах про пригоди Тома Сойера та його товариша Гекльбері Фінна [1], [4]. Перша книга про Тома була видана у 1876 р., а книга про Гекльбері – у 1884 р. [3]. У 2011 р. спеціаліст з творчості Твена, Алан Гріббер, підрахував, що, розповідаючи про пригоди Тома, відомий письменник та борець за права чорношкірого населення використав слово «nigger» дев’ять разів, а у випадку з Гекльбері – двісті дев’ятнадцять [4]. Пан Гріббер висунув пропозицію замінити це слово більш нейтральним терміном, як от, наприклад, «раб». До речі, читачі Канади, Англії, Австралії та Сполучених Штатів Америки не дуже підтримали цю ініціативу і протягом довгого часу надсилали листи з протестами на університетську адресу панa Гріббера, а також відкрито висловлювали свої думки у соціальних мережах. А от вчителі та батьки американських дітей взагалі не дуже шанують книгу про пригоди Гекльбері Фінна; вона має на своєму рахунку уже декілька виключень зі шкільної програми. Слово «негр» використовувала також американська письменниця Гаррієт Бічер-Стоу у своєму романі антирабовласницького спрямування «Хатина дядька Тома», який був опублікований у 1852 р. А у дитячих книжках Астрід Лінгред дуже популярна дівчинка з рудим волоссям Пепі Довгапанчоха, думала, що «її мама - ангел, а тато - негритянський король» і дуже пишалася своїми батьками. Наразі дуже цікаво спостерігати за дискусіями між тими, хто вважає, що заборонені слова треба негайно забрати з дитячої літератури, і тими, хто вважає, що переробка авторського тексту під сучасний контекст не принесе користі ні літературним творам, ні дітям [1]. Можливо, є сенс дозволити майбутнім поколінням, читаючи книги з використанням слів авторського тексту, самостійно

Наука/Science

49 Kolo №7

робити висновки щодо того, як значення слів змінюється з плином історії? Чи піде дітям на користь подібна адаптація слів, текстів та значень? Так само можна сперечатися, чи є сенс у забороні трьохсот сімдесяти семи слів Міністерством національної безпеки Сполучених Штатів Америки [6]. У цей перелік входять такі слова, як «національна гвардія», «агент», «смерть», «хмара» та «вірус». Статті журналістів в Інтернеті, листування електронною поштою та спілкування у різних соціальних мережах сканується на наявність цих небезпечних слів. Це робиться для запобігання і попередження терористичних актів [6]. Тому потрібно слідкувати за словами, які викладаються у будь-які ресурси Інтернету. А от заборона слів, пов’язаних із нацистським режимом, має широку підтримку населення різних країн. Зокрема, у німецькій мові є десять суворо стигматизованих слів [8], серед яких «винищування», «остаточне рішення (єврейського питання)», «гестапо», «селекція» і т. д. Кожне з цих слів мало колись зовсім інше семантичне значення, набуте в період Третього Рейху. Наприклад, слово «селекція» має досить мирне значення. Воно використовується у біології і означає «відбір». Проте, починаючи з середини 60-тих років, його почали використовувати, позначаючи відбір в’язнів концентраційних таборів та їх поділ згідно з працездатністю. В’язнів, які не могли працювати, розстрілювали, катували, або відправляли у газові камери [8]. Тих, кого визнавали гідним до роботи, змушували працювати за програмою «знищення через роботу». До теперішнього часу це слово має стигмату «масове знищення індустріального масштабу». Воно не є офіційно забороненим і за його використання не потрапляють у в’язницю, як у випадку деяких інших слів, але громадяни Німеччини уникають його, намагаючись хоча б таким чином вшанувати пам’ять загиблих у концентраційних таборах. В Україні історія заборони слів має дещо інший характер. Ліна Костенко якось дуже влучно сказала, що «нації вмирають не від інфаркту, їм спочатку відбирає мову. А от мову відбирає тоді, коли з організму виривають тi чи інші слова» [12]. Кожне слово є невід’ємною частиною мови. Поступова заборона вживання слів призводить до збіднення мови, початку поступової деградації, а за певних умов - до смерті або асиміляції з іншою, більш багатою мовою. Тому кожне слово, літературне або діалектне, дуже важливе для мови та її подальшого розвитку [12]. У 1960-х – 1970-х рр. з лексичного запасу української мови було вилучено певні слова. Під час панування радянської системи процес цензури був дуже вдосконалений. Цензори, тобто редактори головного органу цензури, використовуючи мовну політику Радянської Влади, поступово забороняли елементи української мови, впроваджуючи натомість елементи російської та здійснюючи штучну уніфікацію говірок. Найактивніше вилучалися з літературного та мовного процесу слова західноукраїнського походження. Західноукраїнський діалект найбільше відрізнявся від російської мови, а тому влада намагалася якомога швидше нейтралізувати його вплив на літературний процес. Тому заборонялося використання таких простих, звичайних та улюблених слів, як «люстерко», «пан», «краватка» та «добродій» [12]. Жертвами радянської цензури стало також слово «рація» і вираз «мати рацію». Сумна доля спіткала й слово «відтак», хоча цей прислівник використовувався у літературній мові ще за часів М. Коцюбинського. Взагалі–то, можна зрозуміти, чому тоталітарний режим намагався витіснити з української мови слова західноукраїнського діалекту, які використовували у своїх

Наука/Science

творах І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка і люди в культурних осередках Галичини та Буковини. Цей діалект був настільки багатим та своєрідним, що не вписувався у вузьку і обмежену мовну норму радянського тоталітаризму. Українська мова не зникла, але наразі ми можемо спостерігати сумні наслідки процесу втручання в неї. Певна частина населення не володіє літературною українською мовою та використовує суржик – мовний сурогат, який почав формуватися в 1960-х – 1970-х рр. Ми повинні пам’ятати, що мова є вагомим атрибутом кожної нації, оберегом існування народу та рушійною силою його самовизначення. Закріплення в українського народу його національного «я» може відбуватися тільки через мову, тільки через реанімацію та реінкарнацію заборонених тоталітарним режимом слів.

Kolo №7

50

ДЖЕРЕЛA 1. Schrupp A. Kontext. Wie Wörter zu ihrer Bedeutung kommen. / A. Schrupp // Blog: Aus Liebe zur Freiheit - Notizen zur Arbeit der sexuellen Differenz. / 19.01.2013 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://antjeschrupp.com/2013/01/19/kontext-wie-worter-zu-ihrer-bedeutung-kommen.

2. Eitz T. Das Problem des Wortinhalts. / T. Eitz // Internetseite der Bundeszentrale für politische Buildung / 15.07.2010 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bpb.de/politik/ grundfragen/sprache-und-politik/42744/stigmavokabeln.

3. Clemens S.L. Biography of Mark Twain. A life lived in a rapidly changing world. / S.L Clemens // Офіційна інтернет – сторінка Будинку Марка Твена : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.marktwainhouse.org/man/biography_main.php.

4. Dr. Gribben A. The Price of fighting censorship: Mark Twain editions today / Dr. А. Gribben // Official internet page of Dr. Alan Gribben / 13.10.2012 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://alangribben. com/category/mark-twains-adventures-of-tom-sawyer-and-huckleberry-finn-the-newsouth-edition/.

5. Lenta. ru : Культура. В книге Марка Твена заменили «обидне» слова / 05.01.2011 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lenta.ru/news/2011/01/05/finn/.

6. Tremmel M. 377 Schlüsselbegriffe des US Heimatschutzministeriums veröffentlicht / M Tremmel // netzpolitik.org - Plattform für digitale Bürgerrecht / 05.06.2012 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://netzpolitik.org/2012/377-schlusselbegriffe-des-us-heimatschutzministeriums-veroffentlicht/.

7. t-online. Die 377 verbotenen Wörter im Internet / 11.06.2012 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.t-online.de/computer/sicherheit/id_57110164/internetfahnder-die-377verbotenen-woerter-im-internet.html.

8. Eitz T. Zehn Stigmavokabeln. / Eitz T // Internetseite der Bundeszentrale für politischeBuildung / 15.07.2010 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bpb.de/politik/grundfragen/ sprache-und-politik/42744/stigmavokabeln.

9. Інтернет портал для біржових новин MN-News. Neue Wort-Verbotsliste / 26.02.2013 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mmnews.de/index.php/ etc/12226-neue-wort-verbotsliste.

10. Литературный портал «Один русский списатель». Мать, мать, мать… : [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://wwwah.chat.ru/brutto.htm.

11. On-line портал INTERFAX.RU. Роскомнадзор составил список из четырех запрещенных в СМИ матерных слов. / 25.12.2013 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. interfax.ru/russia/news/348755.

12. Антонів Ю. Заборонені слова / Ю. Антонів // Сайт «Колєґа», електроннa версія незалежної студентської газети Національного університету «Києво-Могилянська академія» / 13.03.2002 : [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://bon.net.ua/kolega/gazetadbc3.html?id=196.

Политическая цензура в литературе

Свобода слова нужна только рвущимся к власти и решительно не нужна тем, кто до нее дорвался (А. Ваксберг) Из письма Карла Маркса к Генриху Гейне, Брюссель, 24 марта 1845 г: «Дорогой Гейне! <…> Пютман из Кельна поручил мне попросить Вас прислать всё-таки несколько стихотворений (может, также и Ваш «Немецкий флот») для ежегодника, который выходит в Дармштадте без цензуры. Вы можете прислать их на мой адрес. Крайний срок – три недели, но у Вас, конечно, уже сейчас есть что-нибудь готовое. <…> Позавчера я ходил к местному полицейскому управлению, где должен был дать письменное обязательство не печатать в Бельгии ничего, что касается текущей политики. Ренуар и Бернштейн напечатали в Париже Вашу «Зимнюю сказку», указав Нью Йорк как место издания, и направили её на продажу сюда, в Брюссель. В этом переиздании к тому же, говорят, полно опечаток. В следующий раз напишу больше. Ваш Маркс» [1]. Дружба Гейне, к тому моменту сорокавосьмилетнего острополитического поэта-сатирика, «лихого барабанщика революции», и двадцатисемилетнего Маркса, будущего «доктора революции», вполне симптоматична, ровно как и вполне показательна и последовательна политическая цензура, которую неудержимым магнитом притягивало к их произведениям. Казалось бы, просто точные слова и констатация условий окружающей действительности, оформленные и продуманные надежды на новое будущее. Хотя, нет, не просто слова, а пронзительные слова, к которым могут прислушаться. Проклятье королю, злому владыке, Кого не тронули наши крики, Кто выжал из нас последний грош И дал, как скот, повести под нож, Мы ткем, мы ткем! [2]

51 Kolo №7

Политическая цензура в литературе рассматривается с точки зрения отдельного направления института цензуры, что составляет основной инструмент удержания власти посредством контроля и регулирования информационных потоков. Также анализируются ключевые функции и непосредственные проявления политической цензуры в сфере литературы. Ключевые слова: институт цензуры, политическая цензура, политическая цензура в литературе, власть.

Political censorship in literature was reviewed from the perspective of the individual destinations institution of censorship, which is the main tool to retain power through the control and management of information flows.

Also were analyzed the key features and direct manifestations of political censorship in literature.

Keywords: Institute of censorship, political censorship, political censorship in the literature, power.

Наука/Science

КИСЕЛЁВА Валентина

Наука/Science Kolo №7

52

Способность слова описывать и быть воспринятым – самоочевидные и, тем не менее, ключевые моменты для понимания потенциальной «опасности» умелых писателей и поэтов. Проконтролировать, как именно будет воспринято слово, достаточно сложно и даже трудоёмко. Не менее трудоёмко, однако гораздо эффективнее, изначально урегулировать способ и форму «описания», некую подачу, материальное оформление слова, с целью обеспечить «на выходе» только приемлемые формы и, соответственно, «на входе» – только необходимое восприятие. Как отмечал Ф. Булгарин в 1826 г. в своей записке «О цензуре в России и о книгопечатании вообще», «… большая часть людей, по умственной лени, занятиям, недостатку сведений… гораздо способнее принимать и присваивать себе чужое суждение, нежели судить самим», поэтому «лучше, чтобы правительство взяло на себя обязанность напутствовать его и управлять оным [большинством]» с помощью книгопечатания, которое и сообщит этой «большей части людей» те сведения и суждения, какие правительство сочтет нужным сообщить [3]. Политическая цензура в качестве системы действий, которая охраняет и защищает государственные интересы посредством влияния и формирования необходимого «общего мнения», а также контроля и исключения нежелательных «факторов», которые могут это «мнение» изменить, составляет неотъемлемый атрибут власти и инструмент обеспечения «стабильности» государственного устройства уже в античность, когда жестоко уничтожаются неугодные произведения и их авторы. Так, известно о сожжении в Афинах книги Протагора о богах (480-410 г.г. до н. э.), а за критику властей в своих пьесах был посажен в тюрьму Гней Невий (ок. 217-210 г.г. н. э.) – подобные случаи переполняют историю Римской империи во времена правления Августа, Калигулы, Нерона и др. [4]. Урегулированный характер цензуры и её непосредственное подчинение государственным целям позволяет говорить о зависимости между типом государственного устройства и свойствами института цензуры. Безусловно, в сверхидеологизированных государствах тоталитарного типа цензура отличается жесткостью и открытой репрессивностью, служит дополнительным устрашающим и карательным органом (фашистская Германия, сталинский СССР). Тем не менее, нельзя отрицать наличие и использование цензуры для обеспечения легитимности требований власти и защиты власти как таковой в государствах иного типа политического устройства в течении различных исторических периодов. Например, с 1791 года в Англии была запрещена и строго преследовалась книга Томаса Пейна «Права человека», автор которой (фактически праоснователь идеи американской свободы) был обвинен в «бунтарской клевете», указывая на экспансивную и милитаристскую суть современной ему монархии, утверждая, что существующее в Англии государственное управление полностью противоположно желаемому. Справедливости ради следует отметить, что, согласно британскому законодательству того времени, «бунтарская клевета» означала следующее: «Если слова могут привести к низвержению существующего порядка, их правдивость или лживость не имеет отношения к делу» [5]. Сразу же после издания, в 1945 г. в ряде штатов Америки была запрещена художественная автобиография Ричарда Райха «Черный», а в 1950-х годах, будучи признанным неблагонадежным по обвинению в осуществлении подрывной деятельности, все книги этого автора (в прошлом члена

Наука/Science

53 Kolo №7

коммунистической партии) должны были быть изъяты из всех библиотек США: «Черный» должен быть изъят с полок книжных магазинов; продажу следует остановить; это проклятая ложь, от начала до конца; она создает ложное представление о Юге. Цель этой книги — посеять семена ненависти и раздора в уме каждого американца. Это самая грязная, самая непристойная, отвратительная и вонючая книга, написанная негром, от которого ничего лучшего ждать не приходится» [5]. Таким образом, очевидно, что специфика политической цензуры в литературе определяется особенностями политического режима в первую очередь; однако однозначное утверждение о прямопропорциональной зависимости «мягкости и жесткости» цензуры, условно говоря, от демократических и недемократических основ государственного устройства не всегда является корректным. Будучи частью института цензуры в целом, в литературе политическая цензура (в качестве подвида цензуры, что преследует конкретные цели сохранения и удержания власти – политические цели) выполняет следующие основные функции: контрольно-запретительная («полицейская») функция или функция контроля и регламентации (в зависимости от уровня развития правовых норм и системы права государства) – отслеживание и анализ информации в соответствии с общепринятыми стандартами; эталонная функция – осуществление фиксации и закрепления этических и эстетических норм; также выделяют профилактическую (предупреждение вхождения в информационное поле сведений, подрывающих престиж и авторитет власти), санкционирующую (введение в социокультурный контекст полной информации, не подвергшейся цензуре и ту, что прошла через её обработку), манипулятивную, охранительную и другие функции [4]. В то же время, что касается латентных функций «дамоклова меча» цензуры, можно говорить о цензуре как творческом стимуле, что создает так называемое «конспиративное» или «протестное» искусство, синтез официальной и неофициальной культур, искусства приспособления писателей к режиму и игре с цензурой или открытой демонстрации её отрицания. Особая тщательность и скрупулезность в исследовании литературы на предмет благонадежности, мотивов предательства или подрывания основ государственности и других политических составляющих – всегда наглядное подтверждение неуверенности и потенциальной слабости власти, и в то же время эффективное оружие в борьбе за своё сохранение и обеспечение стабильности. Тем не менее, в любых ситуациях и условиях имеет место так называемый эффект «эксцесса исполнителя»… Отец выдающегося российского писателя Михаила Булгакова – Афанасий Иванович Булгаков – ввиду необходимости обеспечивать семью, состоящую из жены и семерых детей, будучи доцентом киевской духовной семинарии, с 1893 года и до конца своих дней в целях дополнительного дохода служил в Канцелярии киевского отдельного цензора в должности исполняющего обязанности цензора по иностранной цензуре. В его компетенцию входил просмотр поступивших в цензуру книг на французском, немецком и английском языке, в том числе книг, пересылавшихся из жандармского управления. На сопроводительных письмах стояли гриф «Секретно» или «Арестантское», что означало - книги были изъяты при обыске и аресте. Именно таким путем во французском переводе был доставлен к Афанасию Ивановичу «Манифест коммунистической партии» для выяснения, не относится ли эта «статья» по

своему содержанию к произведениям, «предусмотренным» определенной статьей закона, и с требованием «сообщить» ее краткое содержание. Содержание Афанасий Иванович изложил весьма добросовестно и прямо, отметив, что «цель коммунизма» — «уничтожение эксплуатации одного человека другим, одного народа другим», и что «цели коммунизма могут быть достигнуты только насильственным переворотом всего существующего общественного порядка, к ниспровержению которого и призываются соединенные силы пролетариев всех стран». При этом отсутствовала любая критика тезисов «Манифеста». Относительно того, не подпадает ли издание под указанную статью закона, уклончиво ответил, что этот вопрос может быть решен по суду [6].

Наука/Science

ИСТОЧНИКИ

Kolo №7

54

1. Гейне Г. Вибрані твори в 4-х т. Т. 4. Проза, публіцистика, листи, додатки / Г. Гейне. – К. : Дніпро, 1974. – 447 с.

2. Гейне Г. Силезские ткачи / Г. Гейне. – Режим доступа : http://www.e-reading.co.uk/chapter. php/130638/47/Deiich_-_Genrih_Geiine.html.

3. Алтунян А. Власть и общество. Спор литератора и министра: (Опыт анализа политического текста) / А. Алтунян // Вопросы литературы. – 1993. – Вып. 1. – С.177-178.

4. Горяева Т. Политическая цензура в СССР. 1917-1991 г.г. / Т. Горяева. - 2-е изд., испр. – М. : РОССПЭН, 2009. – 407 с.

5. Каролидес Н. 100 запрещенных книг: цензурная история мировой литературы. Кн. 1 / Н. Каролидес, М. Балд, Д. Соува. – Режим доступа : http://www.e-reading.co.uk/bookreader.php/1000766/ Evstratov_Aleksey_-_100_zapreschennyh_knig%3A_cenzurnaya_istoriya_mirovoy_literatury._ Kniga_1.html 6. Яновская Л. Творческий путь Михаила Булгакова / Л. Яновская. – Режим доступа : http:// www.e-reading.co.uk/bookreader.php/142842/Yanovskaya_-_Tvorcheskiii_put%27_Mihaila_ Bulgakova.html.

Основные проявления цензуры в религии ПОЖИДАЕВА Анастасия Рассмотрено несколько моментов проявления цензуры в религии: отношение стран к различным верованиям, степень свободы проявления своих религиозных убеждений жителями той или иной страны, подавление и поощрение религиозной власти над народами. Краткий исторический экскурс в развитие основных мировых религий поможет рассмотреть политическое влияние на духовную сферу жизни более углубленно. Ключевые слова: цензура, религиозные репрессии, свобода вероисповедания, страны с наибольшим и наименьшим уровнем религиозной цензуры.

Several moments of demonstration of censorship in religion were reviewed: the ratio of countries to different beliefs, the degree of freedom of manifestation of their religious beliefs or other inhabitants of the country, the suppression and the promotion of religious authority over the nations. Brief historical review of the world's major religions will help to analyze political influence on the spiritual sphere of life deeper.

55 Kolo №7

Одна из особенностей человеческой природы такова, что тот, кто не накопил в себе достаточно опыта или понимания, но имеет определенные убеждения, не всегда в состоянии принять критическую реакцию на некоторые высказанные им мысли. Такой человек начинает протестовать или спорить, порой замыкается в себе. Часто между теми, кто спорит, образуется некая неловкость и, неосознанно, тема их спора больше не затрагивается – это вполне можно назвать цензурой. То есть люди использовали цензуру еще до того, как ее массово пустила в мир политика. Одним из неотъемлемых и привычных для нас понятий является религиозная цензура, которая проявилась задолго до нынешнего времени [4]. Известно, что от смерти Иисуса и до 248-го г. христиане жили в относительном спокойствии. Но, тем не менее, как писал Джозеф Линч, «христиане не имели от страны разрешения на отправление своего культа и были, по сути, незаконной общественной организацией». Ими мало кто интересовался первые двести лет, но когда их количество возросло – начались гонения. Христианство пытались уничтожить на протяжении столетий и веков. Как пример можно привести таких правителей, как император Деция (249 – 251 гг.), Валериан (253 – 260 гг.), Диоклетиан (гг.-?). И только в лице Константина (312 – 337 гг.), который присоединился к католикам, христиане смогли найти своего заступника. Религия на Востоке долгое время развивалась в более гармоничных отношениях с политическими властями. Но все же религиозные репрессии имели место и в восточных странах нашего мира. Например, в Китае во время культурной революции религия была запрещена. В бывших странах народной демократии так же преследовались все формы религии. В Саудовской Аравии и по сей день действует религиозная полиция (муттава) [2]. Солдаты постоянно патрулируют улицы, пресекая попытки нарушения канонов ислама. Если же нарушение обнаружено – виновный несет наказание. В Казахстане все еще продолжается запрет на мусульманскую литературу не суннитскоханафитской ветви. Однако разницы между функционированием цензуры в разных странах нет. Наказывающая за определенный образ размышлений, цензура всегда была инструментом против инакомыслия. Как замечал Бернард Шоу, – «убийство – крайняя степень цензуры». Но если рассматривать вопрос цензуры с другой стороны, ее существование может означать, что есть также и неокрепшие разумы, которые надо уберечь от определенных знаний и информации. Религия, в данном случае, может помочь направлять сознание народа в нужное правящей верхушке русло, прикрываясь религиозными терминами и легко подменяя понятия людей. Ведь борьба за власть идет также между религиями. По этому, принимая к сведению спекуляции на осведомленности людей, следует отделять духовное от религиозного [1]. Цензуру последних десятилетий характеризует большая изощренность и непредсказуемость, а также активная роль общественных организаций и частных инициатив [5]. И все же, большее количество стран использует религиозную цензуру, с той лишь разницей, что в одних случаях это происходит скрыто, а в других – нет. К примеру, Израиль и Турция считают, что

Наука/Science

Keywords: censorship, religious persecution, religious freedom, the country with the highest and lowest level of religious censorship.

Наука/Science Kolo №7

56

религиозные ограничения вполне оправданны с точки зрения безопасности страны. Согласно результатов социологических опросов, так же считают и 42% жителей Российской Федерации. Рассмотрим несколько стран, в которых наибольее распространена цензура в религии: 1. Корейская Народно-Демократическая Республика, где правительство развернуло атеистическую пропаганду и решительную борьбу с религией.

2. Мьянма – многоконфессиональная страна, однако с 20 марта 2013 года там происходят антимусульманские погромы.

3. Туркмения. По итогам исследования международной благотворительной христианской организации «Open Doors» за 2014 год эта страна занимает 20-е место в списке стран, где чаще всего притесняют права христиан. Узбекистан занимает 15-е место. Первые позиции в списке «World Watch List» занимают такие страны: Сомали, Сирия, Ирак, Афганистан, Саудовская Аравия, Мальдивы.

4. Эритрея так же является одной из тех стран, что пользуются возможностями цензуры. По конституции 1997 г., в стране должна быть гарантирована религиозная свобода, но в 2002 г. правительство объявило вне закона все религии, кроме четырех основных – ислам, Римско-католическая церковь, Эритрейская православная церковь и Лютеранская церковь Эритреи. Среди стран, большая часть населения которых исповедует ислам, лишь три могут быть отнесены к тем державам, которые не имеют ограничений по отношению к религиозным меньшинствам. Это Буркина-Фасо, Гамбия и Сенегал. Следует заметить, что религиозность является особенно повышенной именно в тех странах, которые живут более бедно. Из этого можно сделать вывод, что чем активнее в стране происходят процессы демократизации и развития – тем выше становится уровень религиозных свобод. К сожалению, связь между религиозной свободой и демократической формой правления не всегда линейна. Яркий пример тому – Индия, чей индекс ограничения религиозной свободы, согласно с Pew Research Center, – 5,1. Для Украины этот индекс составляет 2,6 [3]. Цензура религии имеет прямое влияние на цензуру религиозной литературы. Она постоянно находится под определенным политическим или общественным давлением. На нее цепляют разные ярлыки: экстремистская, вредная, антигосударственная / антиидеологическая или другая литература. Однако тенденций, ведущих к усилению и расширению свобод совести, намного меньше, чем таких, что развиваются в обратном направлении. Противопоставить им можно разве что сформированные интеллектуальные традиции, как философских, так и богословских направлений. Только традиции формируются на протяжении веков или столетий, а такого времени у населения нет. Как нет и других возможностей остановить мировые процессы [3]. ИСТОЧНИКИ 1. Меотти Д. Европейская приватизация веры: цензура и дискриминация христианства / Д. Меотти // Пролайф Беларусь: информационно-аналитический

4.

5.

Наука/Science

3.

57 Kolo №7

2.

портал. - 2014. – Режим доступа : http://www.pro-life.by/avtorskie-stat-i/ evropejskaya-privatizatsiya-very-tsenzura-i-diskriminatsiya-hristianstva/. Смелзер Н. Религия / Н. Смелзер // Научно-просветительский журнал «Скепсис». 2011. – Режим доступа : http://scepsis.net/library/id_613.html. Еленский В. Религиозная свобода: глобальные измерения / В. Еленский // - 2010. – Режим доступа : http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/38393/. Разделение и взаимодействие: религия и политика в США (Интервью с Кеннетом Д. Уолдом). – Режим доступа : http://www.infousa.ru/society/rjart7h.htm. Права людини в Україні – 2007. Доповіді правозахисних організацій. – Режим доступа : http://helsinki.org.ua/index.php?id=1217065741.

КРИТИКА

«Ненавижу все, от чего дрожат руки»: Джанки Уильям Берроуз (К столетию со дня рождения Уильяма Сьюарда Берроуза)

Уильям Берроуз был одновременно стар и молод. Немножко шериф, немножко сыщик. И с головы до пят — писатель. У него был шкаф с лекарствами, который он держал на замке, но если тебя мучила боль, он отпирал дверцу. Не мог видеть страдания людей, которые были ему симпатичны. Патти Смит. Просто дети Акты творчества как следствия непреднамеренного преступления. Память о событии и лики, проявившиеся на изъеденном джанком сердце. Лик Джоан Воллмер, лик Уильяма младшего… Лики, лики, лики. Путешествия из пункта А в пункт Б, изобретение стиля и культовый статус. Конечно, джанк, много джанка, очень много джанка! Попытки соскочить. Секс, притупленный героином и отсутствие близкого человека на уровне высшего чувства, его редукция и трость с кинжалом. Мы? Мы, читатели, маршируем стройными шеренгами с лозунгами наперевес: «Запретить/разрешить наркотики! Запретить/разрешить алкоголь! Осудить/восхвалить сексуальную свободу! Предоставить/отнять равные права!». Франц Кафка (не) стал президентом. Мы надрываем глотки, мы рвем когти в нервном подражании паттернам, искусно изобретенным системой. В голове несколько элементарных нарративов: пища, секс, вершина пирамиды. Последний отсекаем, средним пренебрегаем, первым давимся, покуда из щелей не полезут стереотипы, фантазмы, симулякры. Служение – смысл жизни в клетке, на одной качельке с канарейкой. Канарейки даже не имитируют речь. Государство – желаемое зло, подсовывающее шаблоны: иди сюда, иди туда, fuck you (!). Билл Берроуз – наставник, Билл Берроуз – пророк, Билл Берроуз – славный парень вне контекста. Гарвардский университет, изучение английской литературы и антропологии; медицинская школа при Венском университете;

61 Kolo №7

Рассмотрены смысловая нагрузка романа У. Берроуза «Джанки» и взаимоотношения автора с веществами, изменяющими сознание. Ключевые слова: джанк, джанки, творчество, любовь, исповедь.

The semantic load of William Burroughs' novel «Junkie» and the relationship of the author with substances that change consciousness were reviewed.

Keywords: junk, junky, creativity, love, confession.

Критика/Critique

МІРОШНИЧЕНКО Вадим

Критика/Critique Kolo №7

62

увлечение психоанализом и общей семантикой; битник за рамками битничества; гей, критик гей-комьюнити; безумец, избавившийся от фаланги на мизинце; литератор и одиночка… – таков Уильям Сьюард Берроуз, добровольно принявший джанковый постриг. Вмажем! Главный действующий персонаж романа «Джанки» (Junkie: Confessions of an Unredeemed Drug Addict, 1953) некто Ли – обыкновенный человек, однажды подсевший на психоделики, дурь, джанк (от «просто так») и не слезший с них (а зачем?). О чем роман? Роман об экзистенции и исповеди. Подзаголовок книги – «Исповедь неисправимого наркомана». Истеблишмент явно не примет исповедь подобного характера, навязывая мысль, будто исповедь должна быть иной. Иной – значит удобной, контролируемой, упростившей искренность и забившей на сакральность. Исповедь У. Берроуза нашпигована болью, трагедией, светлой печалью, его текст – сакрален. Герой не сидит на месте: он меняет квартиры, меняет джанк, меняет коновалов и практически не изменяется сам. Рваный стиль У. Берроуза еще не совсем отточен, наиболее ярко он раскроется в романе «Голый завтрак» (Naked Lunch, 1959). Информативность романа сосредоточена на описании наркотиков, их воздействия на человека. Реализм зашкаливает. Автор не романтизирует мир кайфа как нечто вульгарное/розовое; если у героя ломка – то это реальная ломка, если романтизм присутствует - то это классический романтизм, изложенный на джайве. Соскочить с джанка невозможно. Приход сладок. Он стучит с внутренней стороны черепной коробки, иногда прерываясь на передышку/реабилитацию в белой-белой палате от белого-белого порошка. Реабилитация – секс, алкоголь, лекарства. ОГО! Вот уж необычные альтернативы! Писатель должен писать только о том, на что у него стоит. Лишь опыт организма человека, подсевшего на джанк. Хотите написать о наркотиках? Без проблем: баян сестричкой в вену, косяк в зубы, кокс в нос, Пи-Джи в рот…

ИСТОЧНИКИ 1. Берроуз У. Пидор [Электронный ресурс] / У. Берроуз. ― Режим доступа : http://knigger.org/ burroughs/queer/ 2. Берроуз У. Последние слова / У. Берроуз [Пер. с англ. М. Немцова] // Митин журнал. ― 1998. ― Вып.56. ― С.209-214.

Критика/Critique

63 Kolo №7

ветряные мельницы рассеиваются. Не передумали? У. Берроуз перепробовал многое, не имея четкой мотивации (одна из возможных – противовес высшему обществу), не пропагандируя избранный им способ жизни, не оправдываясь, не оправдывая, будучи одним из первых, кто открыто артикулировал культуру джанки в художественном произведении. Изначально, «Джанки» – 2 в 1 (часть рукописи под заголовком «Пидор» (Queer, (1953, 1985), впоследствии издана отдельной книгой). При посредничестве Аллена Гинзберга и под псевдонимом Уильям Ли (Ли – девичья фамилия матери писателя), роман увидел свет в издательстве Ace Books. «Джанки» опасен мыслями, подрывающими устои благополучного общества, идеалом которого служит домик, зеленая лужайка, белый заборчик и бассейн на заднем дворике. Наркомана тяготит такая перспектива куда более чем привязка и измена: джанки – это личный выбор (имплицитные фрагменты свободы); одномерность – внешний диктат. Экстатическое и творчество взаимообусловлены. У. Берроуз написал о том, о чем вы втайне мечтаете. Одиночество? От него никто не застрахован – джанк его усугубляет, джанк из него выводит. Волнообразность. Сомнения и мудрость не в самом порошке, но в стимулировании порошком, ложечкой, зажигалкой, жгутом, границ нет, ты их не разбиваешь, ты их не ощущаешь, их и не было, от этого ты становишься изгоем и вынужден вечно искать пристанище и новые утехи. Ты готов? «Джанки» – путешествие длиною в несколько сотен страниц в специфический мир автора и медиаторов. Роман для подготовленного читателя: подготовленного интеллектуально и жизненно. Кто смел, тот прочтет. Кто готов к изменению сознания, тот прочтет. Кто самостоятелен в своем мышлении, тот прочтет. У. Берроуз застрелил жену, пребывая в особом состоянии. Смерть нельзя оправдать и смириться с нею также нереально. Она – допинг для творчества, она освобожденная от этических элементов. До конца жизни писатель носил при себе оружие, не как средство самозащиты (данная функция естественна), но как напоминание о содеянном. Нарезка: «Я вынудил себя вспомнить тот день, когда умерла Джоан, ошеломляющее чувство обреченности и утраты… Идя по улице, я вдруг понял, что по щекам у меня катятся слезы. "Что же это со мной происходит?"» и далее «Я вынужден с ужасом признать, что если бы не смерть Джоан, я никогда не стал бы писателем, вынужден осознать, до какой степени это событие послужило причиной моего писательства и сформировало его. Я живу с постоянной угрозой одержимости духом, с постоянной необходимостью избежать его, избежать Контроля» [1]. Джанк-преступление-творчество-драма: неравнозначно, неравносильно и… неосуществимость откровения ни в литературе, ни в жизни. Любовь застыла в фантасмагорическом стакане на голове. Взведенный курок.

1 августа, пятница 1997 г.: «Любовь? Что это? Самое естественное обезболивающее. То, что есть. ЛЮБОВЬ» [2]. Догонимся?

ТУТ МАЄ БУТИ ЗАГОЛОВОК ЯБЛУЧНА Аня

Рей Бредбері, Олдос Хакслі, Джорж Оруел – три кити, які занурили весь читацький світ в океан антиутопії XX ст. Ім’я кожного з них нерозривно асоціюється не лише з їхніми творами, а й з цілою схемою світобачення, складною конструкцією майбутнього, яке часто стає апокаліптичним через свою абсурдність. Письменники – як метеорологічні станції, з відмінністю лиш у тому, що можуть передбачити, передчути погоду в суспільстві. І чим відвертіший прогноз, тим більш загострена ситуація складається: думаючі думають, а сильні світу цього чинять спротив.

64

РЕЙ БРЕДБЕРІ / «451° F» Науково-фантастичний роман, який став класикою за життя автора. Як згадував редактор книги (видавничий дім «Ballantine»), Стенлі Кауфман, «ми знали, що книга блискуча. Але ми і подумати не могли, чим їй судилося стати». Так, «451° F» бив рекорди продажу на світовому ринку і приніс автору такий дохід, що, як зізнався Бредбері, він цілком міг би перестати писати і жити тільки на ті кошти, які надходили від реалізації роману (в кінці 1980-х рр. 79-те видання книги нараховувало близько 4 мільйонів 500 тисяч копій (!)). Декількасот сторінок «451° F» значно підвищили градус свідомості тогочасного суспільства. Рей Бредбері описав суспільство, в якому фактично діють тоталітарні принципи: нівеляція будь-якого прояву особистості, заперечення духовних цінностей, відкидання звичних моральних та суспільних догм. Центральна тема, на якій вибудуваний сюжет – спалення книг, а також будинків, де вони були знайдені. Можна сказати, що ми спостерігаємо відображення суспільства в кривому дзеркалі. Це час книго- та людиноненависництва. Одне питання, задане «інакшою» дівчинкою Кларисою – «Ви щасливі?» – ставить Монтега, головного героя, в глухий кут і водночас натякає на приреченість такого державного та суспільного ладу, де все і всі повинні працювати як бездушні механізми. Бредбері гостро протиставляє кризу особистості та сім’ї в кризовому світі. Парадоксально: критики зі всього світу схвалювали роман, який згодом піддали цензурі. Спершу у ньому розгледіли політичний підтекст. Рей Бредбері майстерно передав відчуття від масового спалення книг прибічниками Гітлера і в той же час цензуру в Америці, яка наростала за час діяльності сенатора

Kolo №7

Критика/Critique

Розглянуто три найвідоміші твори-антиутопії, в яких автори відкривали своє бачення світу, що їх оточує, та майбутнього, яке на них чекає. Подано короткий аналіз творів Бредбері, Хакслі та Оруела та історію їхнього перетину з цензурою. Ключові слова: антиутопія, тоталітаризм, «451° F», «1984», «О дивний новий світ».

Three most famous dystopias, in which the authors discovered their vision of the world that surrounds them, and the future that awaits them, were reviewed. A brief analysis of works of Bradbury, Huxley and Orwell and the story of their intersection with the censors was made.

Keywords: dystopia, totalitarianism, «451 ° F», «1984», «Brave New World».

Критика/Critique Джозефа Маккартні та комісії з розслідування антиамериканської діяльності. Бредбері гостро реагував на ситуацію в країні. В одному з інтерв’ю письменник заявив: «After all, Fahrenheit 451 is all about Russia, and all about China, isn’t it? And all about the totalitarians anywhere: either left or right…» (Врешті-решт, «451 ° F» весь про Росію, весь про Китай, хіба ні? І про будь-яких прихильників тоталітаризму, не важливо: лівих чи правих…) [6]. Ще одна дивина з книгою в тому, що її майже 13 років без відома автора цензурувало саме видавництво. Так було випущено адаптовану для старшої школи версію роману, де редагували цілі шматки тексту (75 абзаців), а такі слова як «damn» та «hell» (чорт би побрав, чорт забирай тощо) було взагалі вилучено. Змін зазнали і деякі сцени: «п’яний» став «хворим», а замість «пупка» почистили вуха. Довгий час відбувався паралельний продаж редакторської цензурованої версії та повної авторської, поки видавничий дім врешті не вирішив розповсюджувати лише виправлений варіант книги (це тривало з 1973 до 1979 рр.). Коли Бредбері стало відомо про цей факт, він висунув вимогу видавати надалі лише оригінальний текст роману. Спроби піддати «451 ° F» критиці та цензурі періодично спалахували на прохання навчальних закладів, які вбачали в романі надто відверті сцени чи непристойні вирази. Проте популярність та актуальність книги від цього не зменшується, скоріше навпаки. Більше того, її резонанс настільки великий, що сьогодні в інтернет-мережі вже існує HTTP-код, однойменний з книгою Бредбері – 451 – «ресурси, які заблоковані державою» або «на території вашої країни перегляд цієї сторінки заборонений державними органами влади» [7].

Kolo №7

65

Критика/Critique Kolo №7

66

ДЖОРДЖ ОРУЕЛ (ЕРІК БЛЕЙК) / «1984» Рівно через шість місяців після видання цієї тоталітарної антиутопії письменник несподівано помер від туберкульозу. В цей час Англія гарячково поспішала з випуском в світ вже другого видання роману «1984», накладом 50 тис. примірників, а у США це число сягнуло 360 тис. книг. Твір розповсюджувався світом як вірус, – світ знав, кого втрачав [1]. Роман «1984» став знаковим для цілої епохи і увійшов до сотні найкращих книг усіх часів та народів [5]. В некролозі про Оруела сказали: «Він був не як ми. Він умів бачити очевидне, не боявся говорити про те, що бачив, і, на відміну від багатьох політологів і соціологів, він міг робити це хорошою англійською» [1]. Примітно те, що за три роки до того, як писати «1984», Джордж Оруел в листі до Ноеля Вітмена висловив свої побоювання з приводу зростання тоталітарних держав і готовності інтелігенції прийняти диктатуру, таємну поліцію та фальсифікацію історії.

«1984», у порівнянні з «451° F», більш радикально змальовує тоталітарне суспільство. Якщо Бредбері демонструє бомбу уповільненої дії, то Оруел застосовує її. На сторінках роману «1984» бачимо тотальний контроль («Великий брат дивиться на тебе»), злагоджену систему зомбування (найрізноманітніші міністерства, які визначають порядок функціонування життя), приреченість особистості, де головний герой не може навіть з’ясувати для себе, в якому році він живе, не кажучи вже про те, щоб знайти однодумців. У Бредбері книги піддають вогнищу інквізиції, а в Оруела історію переписують, а неправильну інформацію в текстах зачищають і підміняють так, що зрештою всі забувають про правду. Проблема сім’ї теж постає куди складнішою: діти ненавидять батьків і доносять на них, а любов переростає у фізичну втіху, яка врешті теж стає забороненою. В результаті, Вінстон, головний герой «1984», продовжив існувати так, як прагнула партія – він полюбив Старшого Брата. Натомість Бредбері дав можливість Монтегу втекти разом з однодумцями, які разом створили духовною опозицією. Роман «1984» був заборонений в СРСР, оскільки в ньому вбачали гротеск на пануючий комуністичний режим. Інші твори автора («Скотний двір») теж підпали під цензуру: до 2002 р. в школах ОАЕ Джордж Оруел був заборонений.

Критика/Critique

67 Kolo №7

ОЛДОС ХАКСЛІ / «О ДИВНИЙ НОВИЙ СВІТ» Антиутопія Олдоса Хакслі стоїть на одному щаблі з вищезгаданими книгами. Він зображає еліту, яка фактично взяла на себе повноваження управління світом. Цікаво, що автор книги чітко вказує на початкову точку розвитку цієї гнилої світобудови – 632-й рік ери стабільності Форда. Такий собі легкий натяк на те, що нас контролюють ті, хто одночасно створює наше благо. Олдос Хакслі розгортає на сторінках свого роману пекло технократії, в якому людина від свого народження до смерті є всього лиш виробничим елементом, організмом, якому не властиві людські цінності і моральність. Хакслі створив направду дивний новий світ: на відміну від Бредбері і Оруела, він збудував потужну імперію розваг, яка поставила на свій конвеєр кожного. Задоволення у нього стає цілком ефективною приманкою. Будучи невротиком і маючи схильність до вживання усіляких наркотичних речовин, Олдос, мабуть, прекрасно розумів, як швидко людина «підсідає». Так, у сучасному світі неважко віднайди схожість: Інтернет, ТБ, «free love». «Дивний новий світ» часто протиставляють роману «1984» через різне бачення тих причин, які призведуть світ до глобальної людської катастрофи. Тоді як Оруел боявся того, що книги заборонять, Хакслі остерігався відсутності потреби читання. У «1984» змальовано контрольованість та цензуру інформації, а «О дивний новий світ», навпаки, переповнений інформацією настільки, що людина не може відділити корисне від інформаційного шуму і врешті деградує через власну пасивність та егоїзм. Обидва письменники акцентували на відмиранні культури: один вважав, що вона стане рабською, інший – примітивною. Найцікавіше те, що Оруел вбачав зло в злі (насилля, тиранія, завдавання болю як спосіб контролю), а Хакслі вважав, що будь-яке зло провокує легкодоступне та необмежене задоволення [4]. «О дивний новий світ» був задуманий як пародія на утопію Герберта Уелса «Люди як боги». Як і інші антиутопії, роман зазнав утисків з боку цензури. Так, в Ірландії його заборонили через суперечливу тему народження дітей, а у деяких штатах Америки книгу вилучили зі шкільних бібліотек через «занадто негативні думки» [3]. У Росії з книжкових полиць книги Хакслі зникли через те, що в них розгледіли пропаганду наркотиків [2].

Критика/Critique

ДЖЕРЕЛА

Kolo №7

68

1. Недошивин В. Джордж Оруэлл: 2013 / В. Недошивин. – [Електронне джерело]. – Режим доступу : http://www.rg.ru/2013/06/25/oruell.html 2. В России запретили Хаксли и Бодлера // Обозреватель. – [Електронне джерело]. – Режим доступу : http://obozrevatel.com/culture/89167-v-rossii-zapretili-knigi-haksli-i-bodlera.htm 3. Какие книги запретили // Facte.ru. – [Електронне джерело]. – Режим доступу : http://facte.ru/ kakie-knigi-zapretili.html.

4. Прогулки по воде. Про Оруелла и Хаксли. – [Електронне джерело]. – Режим доступу : http://lexkravetski.livejournal.com/337131.html.

5. 100 лучших книг всех времен и народов. – [Електронне джерело]. – Режим доступу : http:// ru.wikipedia.org/wiki/100_%D0%BB%D1%83%D1%87%D1%88%D0%B8%D1%85_%D0%BA% D0%BD%D0%B8%D0%B3_%D0%B2%D1%81%D0%B5%D1%85_%D0%B2%D1%80%D0%B 5%D0%BC%D0%B5%D0%BD_%D0%B8_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D 0%BE%D0%B2.

6. 6451 по Фаренгейту / Fahrenheit 451, 1953. – [Електронне джерело]. – Режим доступу : http:// raybradbury.ru/library/novels/f451/.

7. HTTP код ошибки 451: «Недоступен по юридическим причинам». – [Електронне джерело].

– Режим доступу : http://nakedsecurity.sophos.com/ru/2013/08/19/ http-error-code-451-unavailable-for-legal-reasons/.

Хорошо быть изгоем, или охота на ведьм в подростковой литературе НЕДОЖОГИНА Елена Подается короткий обзор истории запрещения романа Дж. Д. Сэлинджера «Над пропастью во ржи» и книги Стивена Чбоски «Хорошо быть тихоней»; сравниваются темы и предлагаются выводы по поводу истоков проблемы запрещения подростковой литературы. Ключевые слова: Сэлинджер, Над пропастью во ржи, Чбоски, Хорошо быть тихоней, запрещенная литература.

A short overview of the history of the prohibition of JD Salinger's novel "The Catcher in the Rye" and the book by Stephen Chboski "Perks of being a wallflower"was given; themes were compared and conclusions about the origins of the problem of banning teenage literature were made.

Keywords: JD Salinger, The Catcher in the Rye, Stephen Chboski, Perks of being a wallflower, prohibited literature.

Ни одному молодому поколению – от потерянного послевоенного и хиппи шестидесятых до вновь потерянных детей девяностых и начала нового тысячелетия – не удавалось удержаться от искушения создавать собственные символы, знамена. Каждый читатель, встречая книжного героя, который говорит на его родном языке, так и хочет поднять этого героя на щит и с гордостью нести сквозь пламя индивидуальной революции, по дороге взросления и разочарования.

Критика/Critique

69 Kolo №7

Каждый такой герой своего времени – одиночка, изгой; он не ведет за собой толпы и не пропагандирует свой образ жизни; скорее, он его даже презирает. И все же, именно таким персонажам обеспокоенные родители и поборники морали приписывают чуть ли не магическую силу совращать юные умы. Каждое слово ничего не подозревающих «символов» подвергается пристрастной оценке; из каждой сцены бережно изымается неприличный подтекст, который, словно тлеющий уголек, раздувают до масштабов общенационального пожарища. Больше всего взрослые боятся, что их собственные дети разрушат то, что они создавали; именно потому литература, обращенная к подростковой аудитории, часто становится объектом самой жестокой цензуры. Среди знаменитейших мучеников цензуры молодого поколения – мрачноватый потерянно-ироничный подросток в красной охотничьей кепке, Холден Колфилд («Над пропастью во ржи», Дж. Д. Сэлинджер) и застенчивый, хрупкий, словно разбитый и склеенный стакан, Чарли («Хорошо быть тихоней», С. Чбоски). У этих персонажей на самом деле много общего, и общность эта противоречива: они оба воплощают отчуждение и непонимание, и в то же время общепризнаны как зеркала, отражающие лицо своего поколения. К тому же, оба могут похвастаться внушительным списком запрещений, особенно в Соединенных Штатах и англоговорящих странах. Судьба «Хорошо быть тихоней», романа, частично вдохновленного творчеством Сэлинджера, предсказуемо повторяет судьбу «Над пропастью во ржи», хотя, по словам самого Чбоски, он не задумывал книгу ни скандальной, ни противоречивой. Что ж, парируют активные родители со всех концов США, не стоило, в таком случае, поднимать такие благодатные темы, как употребление подростками наркотиков, секс, гомосексуальные отношения и расстройства психики. Общее несчастье этих двух романов, пожалуй, в одном – в недопонимании. Холден Колфилд, герой «Над пропастью во ржи» (1951) – недавно отчисленный из школы подросток, который презирает мир взрослых и присущее ему лицемерие. Больше всего, наверное, он боится предать самого себя, и упорно старается все делать правильно. Но лучшие порывы Холдена тщетны – понравившаяся проститутка не принимает его доброты, а давняя подружка ни на йоту не разделяет его мечту уехать подальше и выдавать себя за глухонемого. Даже своему бывшему любимому учителю Колфилд не в состоянии довериться – как и всему миру. Желание «ловить детей, играющих в поле над пропастью» тоже само по себе детское, наивное; Холден сам себя не уберег от мира взросления и не сохранил невинность, так как же

Критика/Critique Kolo №7

70

ему удастся сделать это для других? Итог всего – непонимание, меланхолия, и даже, в каком-то роде, безысходность. Книга «Хорошо быть тихоней» (1999) по своей сути намного более оптимистична. Чарли, такой же подросток, как и Холден, переживший самоубийство лучшего друга, смерть тети и еще одно событие, повлекшее психические расстройства. Он тоже испытывает муки одиночества, но практически сразу же находит новых друзей; через их взаимоотношения в книге раскрывается множество тем, близких не только подросткам, но и взрослым. Например, почему мы влюбляемся в людей, которые нас не достойны? Почему позволяем помыкать собой и управлять – если не возлюбленным, так друзьям? Почему вокруг так много жестокости, и почему против нас используют самое страшное оружие – непонимание и отчуждение? И Холден, и Чарли – аутсайдеры; оба, по большому счету, хотели вписаться и найти свой уголок, свободный от лицемерия и ханжества, наполненный искренностью и теплотой. В этом смысле «Над пропастью…» рассказывает об одиночестве одного человека, в то время как «Хорошо быть тихоней» – история о целом поколении. Идеи обеих книг универсальны; они могут быть поняты и оценены в любом возрасте. Но суть в том, что больше всего эти идеи резонируют с криками юной души; они особенно остро воспринимаются именно в определенный период жизни, когда печаль, отчужденность и агрессия достигают своего пика. Для читателя в позднем возрасте оба романа будут иметь скорее теоретическую, а не практическую актуальность; таким образом, пользу они могут принести только тем, кто так же безмолвно кричит об одиночестве – подросткам. Именно с этой точки начинается путь непонимания. Через десять лет после первого издания, 1961-1982 гг., роман «Над пропастью во ржи» побил все рекорды и стал наиболее запрещаемой книгой в американских школах и библиотеках, причем процесс этот начался радикально, с увольнения в 1961 учителя, который предложил книгу старшеклассникам для ознакомления. По данным Американской Ассоциации Библиотек, с 1990 по 2000 гг. роман все еще занимал тринадцатую позицию в списке наиболее часто запрещаемых книг; а в 2005 г. он стал входить в десятку. В 2001 г. поступали многочисленные жалобы по поводу назначения учителями «Над пропастью во ржи» для прохождения в старших классах, что в результате привело к запрещению книги в 2002 г. в Южной Каролине, в 2005 г. – в штате Мэн, в 2009 г. – в Монтане, и так далее. В биографии романа присутствует также запрет на его продажу в магазинах в Оклахоме в 1976 г. и обвинение Сэлинджера в участии в коммунистическом заговоре (целью которого, очевидно, было растление юных американских умов). Это, в свою очередь, привело к запрещению книги в небольшом городке Вашингтон-таун. Двое знаменитых убийц (М. Д. Чэпмен и Р. Дж. Бордо) и один менее знаменитый неудавшийся убийца (Дж. Хинкли-мл.) были признанными неуравновешенными фанатами Холдена Колфилда. Все это в сумме несколько стерло и отодвинуло первоначальную задумку автора «Над пропастью…» на второй план, сделав из его героя скорее символ «запрещенности», чем одиночества. Чаще всего роману инкриминируют обвинения в том, что он «не подходит данной возрастной группе» (а когда же его читать, в старости? – парируют оппоненты); звучат жалобы на «вульгарную лексику» (хотя главный герой в основном использует слово «goddamn» – не такое уж и сильное ругательство),

Критика/Critique сексуальный подтекст (и только подтекст – секс в книге не описывается) и многие другие уверения в том, что роман поощряет бунтарское и антисоциальное поведение. Упускается из виду тот факт, что читатели в основном не хотят становиться Холденом Колфилдом, они лишь чувствуют солидарность с ним. В общем и целом, можно сказать, что в данном случае цензура сыграла сама с собой злую шутку – в попытке ограничить доступ к роману, она придала ему мученический флер, сделала инструментом интеллектуального бунта, и даже создала легко узнаваемый имидж – самой запрещаемой книги для подростков. «Хорошо быть тихоней» на сегодня, впрочем, опережает роман Сэлинджера. За последнее десятилетие книга удерживается на самом верху списка запрещенных книг Американской Ассоциации Библиотек, и даже заняла третье место в 2009 г. В 2003 г. ее запрещения попыталась добиться группа с говорящим названием «Родители Против Плохих Книг» за «богохульство, описания злоупотребления наркотиками, сексуального поведения и пыток». В 2004, 2005 и 2006 гг. доступ к книге был ограничен в Нью-Йорке, Техасе и Аризоне. Данная тенденция не утихала и в последующие года, когда звучали обвинения в «отсылках к мастурбации, гомосексуальности и содомии». В основном, различные активисты пытаются добиться того, чтобы в местных библиотеках роман Чбоски не находился в секции «подростковой литературы» и

Kolo №7

71

Критика/Critique Kolo №7

72

не включался в списки литературы для прочтения во время летних каникул. Битвы вокруг «Хорошо быть тихоней» продолжаются с переменным успехом и сегодня; все-таки трудно отрицать художественную ценность романа, а также то, что дети, как и взрослые, бывают разными. Там, где один может сопереживать героям и эстетически наслаждаться красотой повествования, другой испытает культурный шок. Одно можно сказать точно – вряд ли эта книга действительно может повлиять на сексуальную ориентацию читателей, или же поспособствовать развитию у них зависимостей, или депрессии. Это за нее сделает общество. …Так ли страшен тот мир, от которого старшие пытаются оградить детей? Так ли безвольны и восприимчивы дети, как их изображают родители?.. Возможно. Как уместно подмечают многие критики, цензоры на самом деле пытаются стать «ловцами во ржи», теми, кем видел себя в мечтах Холден Колфилд. Их мотивы не так уж противоестественны – родители всеми силами пытаются оградить невинность своих чад, продлить то счастливое время, когда в их мире нет места смерти и жестокости. Но смерть и жестокость, по моему скромному мнению, лишь тени истинной красоты, оборотная сторона медали; пожалуй, каждому родителю – а то и каждому ребенку – придется самому решать, готов ли он к такому пониманию прекрасного или нет. В качестве вывода мне хотелось бы предложить такую мысль – не умаляя всей важности и силы книг, не стоит взваливать на них вину за проблемы современного общества. Реклама, телевидение, журналы, перешептывания взрослых на кухне, разговоры со сверстниками, компьютерные игры, обрывки листовок – все, что угодно, может стать первым шагом подростка по дороге взросления. В большинстве случаев этот выбор не делается ни родителями, ни детьми; он бессознателен, и чаще всего не мы взрослеем, а «нас взрослеют». Во всей этой бездне непонимания и изоляции именно книги становятся указателями, спасительными маяками; только они слушают, не осуждая.

Увага до людини карається законом: історія Валер’яна Підмогильного МЕЛЬНИК Христина Розглянуто творчий та життєвий шлях українського письменника Валер’яна Підмогильного, висвітлено походження та суть терміну «розстріляне відродження», відслідковано стосунки письменника з владою та причину накладення цензури на його твори. Ключові слова: Розстріляне Відродження, СРСР, тоталітаризм, цензура, урбаністичний роман.

Creative works and life of the Ukrainian writer Valerian Pidmohylny were reviewed, the origin and nature of the term «Executed Renaissance» was highlighted, writer’s relationships with government and the cause of censoring of his works were traced.

Keywords: Executed Renaissance, Soviet totalitarianism, censorship, urban novel.

Критика/Critique

73 Kolo №7

Життєвий шлях Валер’яна Підмогильного тривав недовго: усього 36 років. Донедавна ім’я українського письменника доби Розстріляного відродження було невідоме більшості українців. У даному контексті слід пояснити сам термін «розстріляне відродження». Вперше запропонований Єжи Ґедройцем, він фігурує у листі Єжи Ґедройця та Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 р. — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 рр. За цей період українська культура вийшла на якісно новий рівень, відбувся справжній «бум» освітньо-мистецького характеру. Були створені об’єднання Гарт, Плуг, Ланка, ВАПЛІТЕ та інші. Чому ж цю генерацію митців, зокрема літераторів, називають розстріляною? На жаль, це слово не є метафорою. Найяскравіших представників ренесансної культури 20-х рр. було знищено фізично. Точкою відліку цього страшного процесу можна справедливо вважати 1933 р. Чи символічно, що це рік Голодомору в Україні?.. Первістками біди і загрози, що нависла над тогочасною українською інтелігенцією, можна вважати арешт Ялового і, як наслідок, посмертну записку Миколи Хвильового: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За ¬гене¬рацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко... ясно... Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія». Слова Миколи Фітільова (справжнє ім’я Хвильового) про розстріл цілої генерації виявились пророчими. Апогею вбивств українських митців буде досягнуто, щоправда, за 4 роки після його смерті, у 1937-му. На честь 20-ї річниці Жовтневої революції було розстріляно цілу плеяду українських письменників; не пощастило опинитися серед них і Валер’яну Підмогильному. Варто зазначити, що сам літератор був реабілітований у 1956 р., проте широкого розголосу і поширення його творча спадщина не набула до часу незалежності України. Нинішнім школярам пощастило: наразі в 11 класі вони вивчають перший урбаністичний роман в українській літературі – «Місто», авторства Підмогильного. Проте для переважної більшості постать реабілітованого письменника залишається навіть не таємницею, а темною плямою, адже майже ніхто нічого не знає ані про його біографію, ані про його творчість. Отже, народився Валер’ян Підмогильний на Катеринославщині (сучасна Дніпропетровщина) у родині селянина, що управляв маєтком. За браком коштів не зміг здобути вищу освіту. Проте це не зупинило розумного і допитливого юнака. Він самостійно опанував західноєвропейську літературу, вважався знавцем психології та філософії. Мало хто знає, що Валер’ян Підмогильний

Критика/Critique Kolo №7

74

був блискучим перекладачем з французької. У двадцятирічному віці Підмогильний переклав філософський роман Анатоля Франса «Таїс». Саме його перу належить переклад багатьох шедеврів Бальзака, Мопассана, Стендаля, Дідро, Вольтера, Гюго. Уже здобувши славу письменника, Підмогильний почав працювати на редакційній ниві у видавництвах «Рух», ДВУ, «Книгоспілка», а пізніше здобув посаду співредактора літературного журналу «Життя й революція». Згодом він утворив Ланку, яка у 1926 р. перетворилась на МАРС (Майстерня Революційного Слова). 1922 р., на знак протесту проти утиску української літератури московськими чиновниками на Україні, письменник організував демонстрацію, що змусила владу піти на поступки: він, Осьмачка і ще декілька колег надрукували за кордоном свої твори. Станом на 30-й рік Підмогильний мав уже сім книжок оповідань. Цього виявилось достатньо, щоб забезпечити йому переслідування та смерть в умовах тоталітарної влади. Починаючи з 1930 року, Підмогильного спіткала серія проблем, викликаних політичними упередженнями. Він втрачає місце в редакції «Життя й революція», не допускають до друку його твори. Зрештою, 8 грудня 1934 р. його було арештовано у письменницькому Будинку творчості під Харковом, де він працював над останнім своїм твором «Повість без назви». Начебто літератор «брав участь у роботі терористичної організації, що ставила своєю метою організацію терору проти керівників партії». Слідство в Харкові, а потім у Києві, велося по групі «контрреволюційної боротьбистської організації», до якої були «приписані» ще Є. Плужник, М. Куліш, В. Вражливий, М. Любченко (Кость Котко), О. Ковінька, Г. Майфет — всього сімнадцять чоловік. На всіх допитах Підмогильний відповідав слідчим однією фразою: «Винним себе не визнаю». Коли «тиск» посилився, написав офіційну заяву слідчому Бліоку, в якій зазначав: «Беручи до уваги, що, за Вашою заявою, матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду <...> я даю таке сумарне зізнання: 1. Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу.

2. Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив.

3. Про існування подібних організацій, про їх діяльність або про діяльність осіб, зв’язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах.

4. Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі». Слідчий тричі просив розпорядження продовжити строк слідства, поки врешті в протоколі від 11 січня 1935 р. з’явився запис буцім зі слів В. Підмогильного: «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». А перевезений до Київського спецкорпусу НКВС на допиті 19 січня 1935 р. прокуророві Українського військового округу письменник заявив: «Я не належав до організації... Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться... Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський...». За вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 р., Підмогильний був засуджений на десять років позбавлення волі. Опісля його було відправлено до Соловецького табору особливого призначення. 9 жовтня «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області

ДЖЕРЕЛА 1. Жулинський М. Іменник мартиролога українського письменства / М. Жулинський // Безодня української печалі. – Режим доступу : http://www.ukrlife.org/main/evshan/martyrolog.htm.

2. З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій / Авт. кол. : Л. С. Бойко та ін. — К. : Радянський письменник, 1991. – 261 с.

3. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933рр. / Ю. Лавріненко. – К. : Смолоскип, 2004. – 545 с.

4. Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1950-1982 років. – К. : Критика, 2008. – 385 с.

Критика/Critique

75 Kolo №7

переглянула справу В. Підмогильного і визначила новий вирок — розстріл, який і був здійснений З листопада 1937 р. Пройшовши шлях від етнографічного натуралізму й імпресіонізму, Підмогильний демонструє себе майстром реалізму у найвідомішому своєму романі «Місто». Історія селюка Степана Радченка, котрий приїхав завоювати Місто, а в результаті підкорився його законам, зачіпає своєю справжністю і гіркотою, проте не позбавляє надії, що подібні процеси можна «оптимізувати», зробити менш болісними і додати їм духовного зерна. Глибокий психологізм твору, ледь відчутний присмак екзистенціалізму, урбаністичні мотиви – усі ці риси роблять його автора справжнім новатором української літератури. Роблячи місто Київ наявним і яскравим образом книги, Підмогильний підіймає тему взаємозв’язку оточення і індивідууму, наголошує на залежності натовпу і людини в ньому. Але також він відкриває метафізичний аспект творення Міста його жителями. Колосальний переворот значення людини як духовної творчої одиниці – ось що, напевно, не могла пробачити радянська влада, котра плекала мрії про соцреалізм і славу «гвинтика в системі». Панівний тон творів Підмогильного — песимізм і скептицизм. Демонстрація розпачу від приреченості людини лунає у кожному рядку. Але, разом з тим, автор не покидає боротьби за кожного свого героя і намагається якщо не допомогти вистояти у цьому нечесному двобої з законами тогочасного існування, то хоча б гідно зустріти смерть. В романі «Невеличка драма» Підмогильний зачіпає проблему етичності наукових досліджень, науково-технічого розвитку людства та втрати ним будьяких природних почувань. Героя роману, радянського спеціаліста з біохімії, не цікавить нічого, окрім процесів у клітинах. Над його життям і захопленням не владні ані Бог, ані мистецтво. Автор тонко демонструє, що система СРСР поступово висмоктує з людей експресію та ірраціональне, залишаючи лише сухість та раціоналізм. На піку слави та у період найбільших можливостей Підмогильний раптово згасає. На питання, чому не пише, відповідає: «Я не знаю, що писати». Незабаром його ім’я буде одним із тих, що очолять список письменників, котрих необхідно знищити. «Хворобливий психологізм», котрим так дорікало Підмогильному радянське літературознавство, виявився звичайним інтересом і увагою до кожної людини. Валер’ян Підмогильний не знав, що в умовах тоталітарного режиму це є забороненим. А якщо і знав, то прирік себе на неминучу смерть.

Цензура и «Государь» Н. Макиавелли СТЕПАНЮК Дарина

Критика/Critique

Рассмотрено понятие «цензуры», возникновение этого явления и некоторые исторические этапы его развития. Проанализирован трактат «Государь» Н. Макиавелли в связи с его пребыванием под запретом Церкви в XVI веке. Ключевые слова: цензура, политика, ограничения, запрет, «Государь», Макиавелли.

The notion of «censorship», the emergence of this phenomenon and some of the historical stages of its development were reviewed. Treatise «The Prince» by Machiavelli in connection with his stay banning by Church in the XVI century was reviewed.

Keywords: censorship, politics, restrictions, ban, «The Prince», Machiavelli.

Kolo №7

76

По мнению Роджера Скратона, доцента Сент-Эндрюсского университета и самого знаменитого, по определению Wall Street Journal, философа Великобритании, людьми нас делает «тот факт, что только мы задаем вопросы. У всех животных есть свои интересы, инстинкты и понятия. Но только мы не хотим, чтобы нам навязывал свою волю мир, в котором мы живем. В монастырях, библиотеках и при дворах средневековой Европы постоянно обсуждались великие вопросы. Одних отправляли на костер за их вопросы, а другие пересекали земли и моря, чтобы наказать людей за их ответы. В эпохи Возрождения и Просвещения вслед за постановкой великих вопросов следовали смерть и разрушение. Так было во время религиозных войн и в период Великой французской революции» [2]. Государство и Церковь, в целях укрепления своей власти и сохранения статус-кво, практически всегда стремились ограничить возможность человека задавать определенного рода вопросы и получать на них ответы, используя для этого различные методики. Одним из механизмов ограничения доступа к информации или ее распространения является цензура. В широком понимании – это любые запреты, которые налагаются на авторское волеизъявление. В узком смысле цензура предполагает существование организаций и чиновников, которые уполномочены проверять и контролировать авторские тексты и налагать запрет на их распространение в случае несоответствия определенным критериям (политического, этического или эстетического характера). Цензура часто становится препятствием на пути к познанию и в то же время помогает провести границу между добром и злом, является важной составляющей процесса формирования новых знаний. Однако в большинстве случаев она применяется для защиты конкретных политических интересов правящей верхушки. Б. В. Потятиник пишет, что должность цензора появилась в древнем Риме. В его обязанности входило следить за изменениями в структуре и численности населения и давать оценку уровню публичной морали [3]. Слово «цензурировать» в переводе означает давать оценку, критиковать, считать, а также запрещать. В более поздние времена употребление этого термина в первую очередь было связано с контролем печатного слова. Именно печатный текст становится объектом пристального внимания власти и ее институтов. Так, в древнем Китае правители иногда приказывали уничтожить все записи,

Критика/Critique

77 Kolo №7

которые хоть в чем-то не согласовывались с преобладающей идеологией и политикой. Создатель Великой китайской стены Ши Хуанг Ти в 213 г. приказал сжечь все книги, кроме медицинских, фармакологических, астрологических и сельскохозяйственных [3]. Собрания Александрийской библиотеки были частично уничтожены еще при Юлии Цезаре в 47 г. до н.э. Последующие разрушения библиотеки связаны с наступлением христианства в 391 г. и ислама в 642 г. [3]. Представители обеих религий считали Александрийскую библиотеку злом, которое подрывает веру в Новый Завет и Коран. История цензуры в Европе тесно связана с возникновением инквизиции и борьбой католической церкви против ереси. В 1559 г. папа Павел IV издал «Index liborum prohibitorum» («Индекс запрещенных книг») – перечень книг, чтение которых запрещалось под угрозой отлучения от церкви. Индекс публиковался ежегодно, вплоть до середины ХХ ст. [3]. Первые цензурные ограничения касались списка неприемлемых апокрифов. Помимо этого, была запрещена еретическая литература, которая могла навредить интересам Церкви, и те произведения, которые могли подорвать основы христианской веры. В список запрещенных книг попадали труды Дж. Бруно, Т. Гоббса, Вольтера, «Декамерон» Дж. Боккаччо, «Красное и черное» Стендаля, а последний индекс включал все произведения Ж. П. Сартра, А. Моравиа, А. Жида и «Второй пол» Симоны де Бовуар. До конца XVI ст. в большинстве европейских монархий была введена цензура, которая должна была оберегать доминирующие церковно-религиозные и политические ценности. Свои особенности есть в истории цензуры в Новом свете. Например, Массачусетскую колонию называли цензурной теократией [3]. По закону там сжигали любую книгу, которая поддерживала религиозное христианское учение квакеров, а ее владелец должен был заплатить штраф. Усиление контроля над печатной информацией церковной или светской властью было вызвано стремительным распространением печатного дела в разных странах после изобретения Гуттенберга. Влияние нежелательного для власти текста с появлением возможности быстрого и практически неограниченного тиражирования значительно усилилось. В число произведений, которые были включены в 1559 г. в «Индекс запрещенных книг» папы Павла IV, в категорию «под абсолютным запретом» вошел трактат «Государь» выдающегося флорентийского философа и государственного деятеля Никколо Макиавелли. Несмотря на столетия, прошедшие со времени его написания, это сочинение до сих пор не утратило своей актуальности. Автор адресовал его Лоренцо де Медичи, с которым поделился своими познаниями и размышлениями о деятельности правителей разных времен, видах государства, способах захвата и удержания власти. «Государь» описывает свойства и умения, необходимые идеальному правителю. Начинает Макиавелли с повествования о видах государства (монархия и республика) и о том, каким образом они приобретаются. Автор цинично заявляет, что получить власть можно благодаря своему или чужому оружию, по воле случая или проявив доблесть. Далее, в зависимости от вида государства, следует выбирать способы его удержания и укрепления. В случае управления монархией Макиавелли советует не нарушать устоявшихся обычаев и не торопиться с нововведениями. Рассматривая различные случаи смешанных государств, мыслитель убеждает в необходимости уничтожения всего рода

Критика/Critique Kolo №7

78

прежнего правителя, сохранения прежних законов и податей и переселения государя на завоеванную территорию. Кроме этого, предлагается основать несколько колоний, которые будут связывать новые земли с государством завоевателя. Философ размышляет обо всем с точки зрения правителя, абсолютно не принимая во внимание интересы отдельного жителя завоеванных территорий и не придавая никакого значения жизни простого человека. Так, обустройство колоний, по мнению Макиавелли, не потребует значительных затрат и разорит лишь горстку людей, которые не смогут навредить государю, в то время как размещение в стране войска обойдется намного дороже. Будучи уверенным в дурной природе человека, мыслитель считает, что в интересах власти «людей следует либо ласкать, либо изничтожать» [1]. Также правителю не следует избегать войны, так как «могущество добывается умением или силой» [1]. Свои выводы Макиавелли подтверждает различными примерами из истории. Для удержания власти автор рекомендует в определенных случаях разрушать завоеванные города и активно применять силу, так как тем, кто ее использует, редко грозит неудача. Наряду с насилием и принуждением, инструментами идеального государя могут служить хитрость и коварство. Автор приводит примеры обмана и предательства правителей, которые помогли им получить, удержать или укрепить свою власть. При рассмотрении церковных государств, опирающихся на религиозные устои, которые поддерживают могущество государей, философ рекомендует действовать при помощи силы и денег. Подводя итоги вышесказанному, можно сказать, что мудрому государю следует «из всех зверей уподобиться двум: льву и лисе». Ему необходимо «побеждать силой или хитростью, внушать страх и любовь народу, а солдатам – послушание и уважение, иметь преданное и надежное войско, устранять людей, которые могут или должны повредить; обновлять старые порядки, избавляться от ненадежного войска и создавать свое, являть суровость и милость, великодушие и щедрость и, наконец, водить дружбу с правителями и королями, так чтобы они либо с учтивостью оказывали услуги, либо воздерживались от нападений» [1]. Трактат Макиавелли демонстрирует глубочайшее понимание философом человеческой натуры, природы политической власти, а также особенностей ее завоевания, удержания и укрепления. Несмотря на предельную откровенность, цинизм и жестокость изложенных размышлений, нельзя недооценивать значение этого произведения не только для тех, кто обличен властью, но и для любого думающего человека. Запреты и цензура никогда не смогут заставить людей прекратить задавать вопросы. Это означало бы принудить их отказаться от своей человеческой природы. ИСТОЧНИКИ

1. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли. – М. : Планета, 1990. – 80 с.

2. Меотти Д. Бог умер в Сталинграде / Д. Меотти // InoСМИ.ru. – 2014. – Режим доступа : http://www.inosmi.ru/world/20140105/216259526.html?utm_source=vk1 3. Потятиник Б. В. Патогенний текст / Б. Потятиник, М. Лозинський. – Л. : Вид. Отців Василіян «Місіонер», 1996. – 295 с.

Евангелие от Жозе Сарамаго ВОЛОШИН Тарас

Согласно Фрейду, элементарной формой каждой примитивной культуры есть ни что иное как запрет. Со временем число запретов в культуре неуклонно растет, создавая внутреннюю реальность вокруг человека разумного, строя из хаотического мира желаний и страха мир гармонии и порядка. Но именно восстания против культуры и попытки сбросить ее тяжелую ношу с плеч не бессмертных атлантов, а слабых людей, стали главной чертой прогресса, движущего нас per aspera ad astra, а не ad absurdum. Мы, современные люди, переступили черту игнорирования и слепоты, после которой ни одна человеческая мысль не должна подвергаться запрету или цензуре, ведь последнее – «это способ признаться в своей собственной слабости и умственной неполноценности», как не раз повторял Федерико

79 Kolo №7

Что я написал, то написал Пилат

Критика/Critique

Предлагается краткий обзор творчества и мировоззрения португальского писателя Жозе Сарамаго через призму истории цензуры и запретов в португальской национальной литературе. Ключевые слова: запрет, цензура, португальская национальная культура, церковно-католическая цензура.

The article offers an overview of creativity and outlook of Portuguese writer Jose Saramago through history of censorship and bans in the Portuguese national literature.

Keywords: ban, censorship, the Portuguese national culture, the Catholic Church censorship.

Критика/Critique Kolo №7

80

Феллини. К сожалению, даже в XXI веке ситуация далеко не такая радужная, как бы нам всем хотелось. Поэтому от пряников к кнуту. Цензура была основополагающим элементом португальской национальной культуры на протяжении всей истории страны. Главным образом на ее становление повлияла Святая Католическая Церковь, которая сначала на просьбу Фернандо I ввела особую «епископскую цензуру», а потом преобразовала ее в инквизиторскую, заданием которой было пресечение распространения еретических трактатов и популяризации «вольного мышления». Подобные интеллектуальные преследования не были редкостью для Португалии и зачастую противостояние официальному «культурному» курсу страны заканчивалось тюрьмой или наказанием в виде публичной казни. Таким гонениям подверглось множество писателей и поэтов страны; большинство из них были осуждены Католической церковью, которая по подобному сценарию пыталась «окультурить» и соседнюю Испанию. Благодаря неустанной работе «божьей руки на земле», Иберийский полуостров на долгие годы принял обет молчания. Кажется невероятным, но одна из самых развитых стран современной Западной Европы понесла тяжкое наказание за годы, проведенные под скрытым руководством церкви – в 1930-х годах больше семидесяти процентов португальцев оставались неграмотными. К сожалению, ситуация в стране значительно ухудшилась в связи с военным переворотом и становлением почти диктаторского политического режима Estado Novo («Нового государства») в 1926 г., когда к церковно-католической цензуре прибавилась и государственная, запретившая любую оппозицию – как в политике, так и в культуре. Любая газета и книга – научная или художественная – проходила длинную и глубокую проверку и печаталась лишь с разрешения государственных органов, а также специальной ветки католических цензоров, которые, хоть и были официально отделены от державы, но фактически работали с ней рука об руку. Лишь спустя полвека, а именно в 1976 г., благодаря мирному военному перевороту, известному нам как «Революция гвоздик», диктатуру было свержено, и миру явились неизвестные, но настоящие лица португальской современной литературы, одним из которых был Жозе Сарамаго, ныне названный лучшим писателем страны ХХ века и одним из мировых литературных гигантов, которые подняли литературу на новую ступеньку развития. Жозе де Соза Сарамаго (José de Sousa Saramago) родился 16 ноября 1922 г. в крестьянской семье, бедность которой закрыла врата даже среднего образования перед молодым Сарамаго. Подрабатывая механиком и журналистом, Жозе много времени проводил в лучших библиотеках Лиссабона и занимался переводом на португальский язык Бодлера, Гегеля и Толстого. Если не считать ранние пробы пера, то признание пришло к писателю достаточно поздно – лишь в возрасте пятидесяти пяти лет его роман «Учебник живописи и каллиграфии» был высоко оценен критиками и читателями, что и позволило ему оставить другие занятия и посвятить себя литературе полностью. У каждого известного писателя есть свой особенный и неповторимый стиль, благодаря которому его можно узнать по двум-трем предложениям из книги, даже не смотря на обложку. Творения Сарамаго узнаются с одного предложения, которое, правда, может быть длиной в

Критика/Critique

81 Kolo №7

две-три страницы печатного текста. Монолитная скала из букв постает перед испуганным читателем, когда он впервые решается открыть книгу португальского писателя. Ужас застывает на лицах людей, зря пытающихся найти на странице хоть один абзац, кровь стынет в жилах от отсутствия восклицательных знаков и тире, каждый вопрос может быть утверждением и любое утверждение – вопросом, а диалоги персонажей не разбиты построчно, что утруждает понимание того, кто сейчас говорит – автор или персонаж, и почти сводит с ума неискушенного читателя. Но после прочтения нескольких страниц приходит ощущение странного удовлетворения от такой полифонии текста, ведь в этот раз не приходиться поглощать очередные, уже миллионный раз пережеванные, симулякры текста; теперь он оживает не только благодаря автору, но и благодаря самому читателю, который принимает непосредственную роль в формировании придуманной истории. И хотя стиль Сарамаго почти не менялся с самого начала его писательской карьеры, разнообразие тем, которые он затрагивает в своих произведениях, по-настоящему удивляет. В «Перебоях в смерти» он может правдоподобно рассказывать читателю о маленькой стране, жители которой в один прекрасный день перестали умирать, так как Смерть решила взять себе выходные. А потом внезапно отправиться вместе с читателями в плавание по Атлантическому океану, да не на корабле, а на целом Иберийском полуострове, который взял да и отделился от материка в «Каменном плоте» и вместе со всеми своими жителями начал движение в сторону Северной Америки. В произведениях Сарамаго слепнут целые страны, слоны странствуют по Европе, а работник муниципального архива влюбляется не в живую девушку, а в карточку, где собрана вся информация о ней. Но писатель не останавливается на выборе уникальных проблем для описания, он еще и очень принципиальный борец с инертным языком произведений. Каждое предложение в книге – это блистательно обработанный текст, который ломает и сравнивает с землей все традиции письменного языка и строит на руинах новый храм, который в разы лучше и необычнее прежнего. Как писатель-гуманист, Жозе Сарамаго с твердой верой в Человека не смог обойти в своих творениях вопрос критики религии. Даже больше – португальский писатель саркастически относился ко всему, что якобы «твердо стоит в этом мире», поэтому попытался рассмотреть бога сквозь огромное увеличительное стекло и, по возможности, разрушить фундамент у его ног, как рушит зыбкую структуру самого текста, этим самым показывая, что ничто под луной не вечно. Сарамаго, как атеист, мог позволить себе посмотреть на многие вещи с совершенно иного ракурса, с такого угла, который себе не мог бы позволить ни один верующий писатель. Книга «Воспоминание о монастыре» была первым камнем в огород католической церкви, ведь впервые португальский писатель взял на себя смелость критиковать неотъемлемую часть своей же культуры. И даже перед самой смертью, точнее за год до нее, мир увидел «Каина», последнее творение Сарамаго, в котором он подводит окончательную черту под всем сказанным в своей жизни и под отношением к богу. Голосом Каина Жозе говорит о Господе и людях – «Я хотел убить тебя, но разве тебя достанешь? Поэтому смерть Авеля на твоих руках!». Многим покажется, что подобные недалекие, но громкие высказывания были сделаны ради эпатажа и славы, но

Критика/Critique Kolo №7

82

это огромное заблуждение – Сарамаго не отрицал существования бога как такового, он просто не понимал смысла его поступков, и поэтому в своих произведениях пытался поговорить с ним, задавая вопросы и отвечая на них за него. Вершиной подобного разговора и его литературным magnum opus стал роман «Евангелие от Иисуса», за который он и получил Нобелевскую премию по литературе в 1998 г. Сама книга была написанная семью годами раньше и с первых же дней продаж привлекла к себе огромное внимание. Во-первых, одно название уже могло служить некоторой формулой успеха, ведь современная массовая культура переделала религиозные темы из сакральных в обычные, будничные, и на волне подобного интереса многие писатели спекулятивно обращались к религиозным темам ради денег и славы. Для Сарамаго подобные вещи не имели смысла, ведь он уже был достаточно знаменитым, чтобы позволить себе привлекать читателя самим романом, а не его названием. Во-вторых, специальный комитет Ватикана почти мгновенно отреагировал на выпуск книги и засудил ее как «еретическую и богохульную». Официальный ответ Сарамаго был лаконичен: «Ватикан часто развивает скандалы из ничего. Им следует сфокусироваться на своих молитвах и оставить людей в покое. Я глубоко уважаю верующих, но не уважаю сам институт церкви». Но под давлением влиятельного в стране католицизма консерваторское правительство Португалии запретило подавать «Евангелие от Иисуса» на европейские литературные премии, так как это, по их мнению, оскорбило бы католическое содружество страны. Немного обдумав ситуацию, Сарамаго решил, что против глупости сами боги бороться бессильны, и переехал с Португалии на Канарские острова в знак протеста против подобной цензуры собственных произведений. Как и в любом своем творении, в «Евангелии» Жозе пытается «очеловечить» то, что по определению такому процессу не поддается. Каноническую версию жизни Иисуса писатель переделывает на свой лад, поэтому воспринимать книгу как альтернативу другим евангелиям не стоит. Ведь самые важные события из жизни Иисуса, которые мы находим в Библии, мало его интересуют. Сарамаго пытается увидеть в Иисусе прежде всего человека, а не сына бога, со всеми человеческими радостями и бедами, правильными поступками и ошибками. На страницах книги перед читателями оживает Иисус, который полностью утратил свою «божественность» и является человеком, который пытается любым способом избежать распятия. Мать Иисуса, Мария, тоже показана с обычной стороны существования женщины того времени – ее мысли не выходят за рамки иудейской морали, которая полностью «убивает» любое рационалистическое мышление. Жестокий и хитрый ветхозаветный бог шаг за шагом приближает Иисуса к его неминуемой судьбе, по пути стараясь объяснить ему причины и последствия всего содеянного. Подобное пробует сделать и дьявол, который в романе играет роль главного «открывателя скрытых истин». В длинных разговорах с Иисусом он также пытается аргументировать надобность распятия на кресте. Именно с этого момента Иисус стает тем «гуманистическим человеком Сарамаго», который пытается посоперничать с богом и доказать ему свое право на разумность. Спасая ягненка от закола, он надеется на подобное отношение и к себе, но богу не нужна верность человека, ведь он может заставить его делать что-то силой – Иисус вынужден лично убить

Поваренная книга анархиста

Критика/Critique

спасенного ягненка, прогибаясь под натиском воли бога. Подобная травма глубоко ранит человеческую сущность Иисуса и оставляет на ней длинные шрамы в напоминание о том, кто он такой и что должен сделать. Спасение сын божий находит в Магдалине, которая в книге является почти что «deus ex machina» – благодаря ей он ненадолго отвоевывает право на личную свободную жизнь. Однако, только на некоторое время, ведь скоро грядет большая встреча Иисуса, бога и дьявола, на которой и все разрешится – сумеет ли человек переубедить бога или бог победит человека и будет решать его судьбу до конца дней. Иисус представляется как обычный человек, у которого нет никаких преимуществ над другими; в этом случае его богоизбранность сыграла с ним злую шутку, конец которой нам печально известен. Подытожить мораль последних книг Сарамаго можно, пользуясь его же словами: «История человека – это история его невстречи с богом. Он не понимает нас, а мы не понимаем его».

ГОНЧАР Марина

На протяжении всей истории человечества обществу что-либо запрещали знать. Всегда цензоры мотивировали свои действия борьбой с неверием, порнографией, пороками и вредными идеями. Наиболее жестокий пример цензуры – это 1861 год. Тогда впервые в мире была официально введена военная цензура. Её учредило Министерство Обороны США («Северные Штаты») после начала гражданской войны. Журналистам запретили публиковать информацию, которая могла бы пойти на пользу Конфедерации США («Южные Штаты»). Проштрафившимся грозили суровые кары, вплоть до закрытия газеты и ареста [9]. Полистайте учебники истории и попробуйте найти информацию об американской революции. Несомненно, среди информации, которую вы там найдете, будет битва на бункерном холме, которая стала настоящей революционной войной, великая бостонская резня – символ выхода революционного духа граждан, либо же бостонское чаепитие, которое символизировало протест власти Великой Британии. Что же касается

Kolo №7

Проанализированы причины написания «Поваренной книги анархиста», ее влияние на мировоззрение людей, мнение автора о своей книге, а также ее влияние на его жизнь. Ключевые слова: «Поваренная книга анархиста», ХХ век, анархизм, нигилизм, хиппи, война во Вьетнаме, Уильям Пауэлл.

The reasons for writing «The Anarchist Cookbook» and its influence on the world, author's opinion about his book, as well as its impact on his life were reviewed.

Keywords: «The Anarchist Cookbook», the twentieth century, anarchism, nihilism, the hippies, the Vietnam War, William Powell.

83

Критика/Critique Kolo №7

84

«анархического кухарчества» и актов саботажа, то этого в исторических учебниках не сыщешь. Анархизм – это политическая философия, основывающаяся на свободе и имеющая своей целью уничтожение всех типов принуждения и эксплуатации человека человеком. Анархизм как идея является ненасильственным, его философия, прежде всего, природолюбивая и этическая. Анархизм в 60-х гг. ХХ века начался под влиянием французской революции и поздней стадии Просвещения младо-гегельянской школы. Провозвестником анархизма обычно считают Макса Штирнера: именно он в 1840-м выступил с явно невротической формой индивидуального анархизма. В то время промышленный пролетариат существовал в чистом виде только в Великой Британии; но, тем не менее, без видимой связи, студенты в Риме, Париже, Вене, Берлине и Мадриде также стали бунтовать. Связь, поддерживаемая правительствами разных стран, где бунтовали студенты, с целью подавления мятежей, была известна как «Священный Союз». Согласно сатирическим стихам Генриха Гейне, именно «иностранцы» мутили студентов, этих мальчиков из хороших семей, к бунту. Хотя студенты никогда не жили особо хорошо и в своем большинстве были детьми новых и процветающих средних классов, многие из этих «бунтарей» получали стипендии, а уровень образования явно превышал тот, которым восхищался Никсон в своем невежестве [1]. Всплеск «природолюбия» в США пришелся на конец 1960-х гг., когда новое молодежное движение хиппи было в самом расцвете. Идеология хиппи противостояла пуританской морали протестантских церквей и основывалась на всеобщей любви и пацифизме, которые воспринимались как путь возврата к природной чистоте человека. Один из самых известных лозунгов хиппи: «Make love, not war!». Кульминацией движения стала первая общенациональная акция протеста против войны во Вьетнаме, организованная Национальным мобилизационным комитетом за прекращение военных действий, известная как «Поход на Пентагон» на исходе «лета любви» – 21 октября 1967 г. «Поход» стал венцом пятидневных общенациональных протестов против военного призыва. В 1965–1967 гг. доступные человеческие резервы армии США были исчерпаны. Так, для вновь сформированной 23-й пехотной дивизии, две из её трех бригад были спешно переброшены во Вьетнам, не имея адекватной подготовки и снаряжения; одна из них до этого готовилась к несению полицейской службы в Доминиканской Республике. В 1968 г. численность американских войск во Вьетнаме составляла 540 тысяч человек [8]. Война во Вьетнаме всколыхнула общественное мнение американцев и стала наиболее важной проблемой, которая волновала общественность. Уильям Пауэлл придумал «Поваренную книгу анархиста» в 1968 г., когда ему исполнилось 18 лет. В то время министерство обороны США выпустило приказ о том, что каждый совершеннолетний молодой человек без определенного рода занятий должен отправиться во Вьетнам. Уильям бросил школу в 16 лет, и решил не поступать в колледж. Его родители были типичными представителями буржуазии: отец работал в ООН, мама была английской аристократкой и сидела с детьми в доме на Манхэттене. Уильяма и его друзей из Ист-Виллидижа интересовали две вещи: психоделические наркотики и леворадикальная политика. Кто-то из парней увлекался террористическими идеями, но, как ни парадоксально, молодому Пауэллу даже марксистская риторика

Критика/Critique

85 Kolo №7

никогда не нравилась. Гораздо больше его занимал вопрос о том, что м о ж е т с д елать ч е л о в е к в борьбе с тотальным государственным насилием и как противостоять бесполезной, бессмысленной бойне. Уильям Пауэлл всеми фибрами души ненавидел правительство, которое намеревалось закинуть его в адский котел войны. «Я был в ярости, я был напуган и хотел что-то сделать — например, написать книгу» [3]. Он решил составить пособие по изготовлению наркотических веществ, оружия, взрывных устройств и ядов в домашних условиях, и назвал это произведение «Поваренной книгой анархиста». Почему она поваренная? Ответ на этот вопрос лежит в разделах книги, которых в оригинальном варианте было четыре: 1) взрывчатка; 2) электроника, подрывная деятельность и слежка; 3) наркотические вещества; и 4) приемы устранения противника в рукопашном бою. Если американское правительство относится к своим гражданам наплевательски, нужно отобрать у него власть и вручить ее гражданам. Наверное, многие из вас сейчас задаются следующим вопросом: каким образом пособие по изготовлению наркотиков и взрывчаток противостоит войне? Что же, в свое время Пауэлл искренне считал, что люди, если их этому хорошенько научить, будут независимы от любого правительства и смогут решать свою судьбу самостоятельно [3]. Всю информацию для своей книги Пауэлл нашел в открытых источниках – преимущественно в публичной библиотеке НьюЙорка. Там был обширный и прекрасно структурированный отдел документов армии США – вплоть до подробных инструкций для армейских спецподразделений. Что-то Уильям вычитывал в газетах, что-то в самиздате – например, рецепт выделения из банановой кожуры наркотика «бананадина». На самом деле, никакого «бананадина» в природе не существует, он лишь был упомянут в шуточной статье в журнале Berkeley Barb в марте 1967 г. Несколько месяцев Пауэлл буквально дневал и ночевал в библиотеке. Когда рукопись была готова, он долго думал, стоит ли подписывать ее собственным именем – в конце концов, его отец работал в ООН, а эта книга могла навлечь на него беду. Но все же Пауэлл решил, что будет нечестно подписать свое произведение выдуманным именем [2]. «Поваренную книгу анархиста» напечатали в 1971 г. в издательстве Лайла Стюарта – с 34-той попытки издатель рассмотрел в ней хорошую возможность заработать. Уильяму тогда исполнился 21 год, он уже окончил университет и уехал из Нью-Йорка на Аляску, в погоне за мечтой. В то время там

Критика/Critique Kolo №7

86

строили нефтепровод, и он видел реальную возможность заработать деньги, чтобы потом наконец писать фантастические романы. Но на нефтепроводе для университетского хлюпика не нашлось никакой другой работы, кроме места учителя. В классе были в основном коренные жители — эскимосы, алеуты, атабаски, хайда, тлинкиты, цимшианы. Их национальная культура была полностью разрушена бумом нефтяной промышленности, алкоголем и наркотиками. Как комментировал сам Пауэлл: «Но что было по-настоящему хорошо – никто во всей Аляске не знал, что я написал ”Поваренную книгу анархиста”, и не приставал ко мне с дурацкими вопросами типа: ”Билл, зачем ты это сделал?” А я ведь уже чувствовал вину перед подростками, которым эта книга может попасть в руки». В июне 1971 г. газета «New York Times» начала публикацию секретного сборника «Американо-вьетнамские отношения, 1945–1967: Исследование», что вызвало значительное недовольство администрации Никсона. Сборник был обнародован благодаря аналитику госдепартамента США Дэниелу Эллсбергу, который при увольнении с работы сумел тайно скопировать часть сборника. В документах указывалось, что администрация предыдущего президента Джонсона намеренно предпринимала акции по эскалации войны, несмотря на заверения самого Джонсона о том, что США не стремятся к её расширению. Дело о публикации документов дошло до Верховного Суда США, который постановил, что американские газеты имеют право публиковать данные материалы. Обнародование этих документов усилило недоверие американского общества к высшим властным структурам. Гнев народа на власть и интерес к «кухарству» все больше усиливался. В последующие годы, в силу потенциальной опасности «Поваренной книги анархиста», она методично изымалась из оборота спецслужбами разных стран. Считается, что процесс был завершён с полным успехом, и к началу 1990-х из начального текста в книге остался один раздел – про наркотические вещества. До сих пор, хотя книга, а точнее одна ее глава, доступна в США, она остаётся запрещённой в ряде других стран. Что не странно, правительства боятся не столько содержания книги, сколько волнения масс, особенно радикалов и нигилистов. Сейчас полную версию на русском можно свободно скачать из Интернета, а вот англоязычную версию вы, увы, не найдете. Не сложно предположить, что сейчас наибольший интерес книга вызывает у молодежи. Как заверяет Пауэлл, хотя его книга и была направлена на поднятие духа самостоятельности людей, к анархии она не имеет никакого отношения. Просто идея об ее написании совпала со всплеском анархизма. Но так ли это? Разумеется, некоторые экстремисты любят баловаться наркотиками, самодельными взрывчатками и т. д., но представлять толпу последователей анархии «под кайфом» было бы глубочайшим заблуждением. Некомпетентность автора наблюдается сплошь и всюду: в «Поваренной книге» содержится много ошибок и упрощений, большинство из которых были задокументированы в том же 1971 г. Кроме вышеупомянутого несуществующего наркотика «бананадина», стоит отметить, что: 1. Пауэлл рекомендует в качестве наркотика средство, вызывающее конвульсии у заядлых потребителей морфия, а также сироп от кашля.

2. В пиротехническом разделе приводятся далеко не всегда правильные рецепты изготовления взрывчатых веществ (некоторые стадии процесса попросту упущены, а многие компоненты, которые рекомендует

Критика/Critique

87 Kolo №7

Пауэлл, очень сложно достать, в то время как их вполне можно было бы заменить более доступными и эффективными составляющими).

3. Некоторые из веществ, рекомендуемых Пауэллом для изготовления наркотиков и взрывчатых веществ, перечислены в особом списке соответствующих ведомств США, так что их приобретение в больших количествах чревато излишним вниманием американских правоохранительных органов. Все эти продукты можно заметить более приземленными и доступными ингредиентами, но об этом автор умалчивает.

4. Также приведены химические формулы несуществующих веществ. Например, автор рекомендует заменить «молекулу мышьяка на молекулу кислорода» [4]. Несмотря на все свои недочеты, книга остается опасной, но об этом позже. Сейчас же хочу подчеркнуть, что переиздавалась она больше 20-ти раз, но ни один редактор не додумался довести ее до ума-разума. А вот последователями Пауэлл таки обзавелся. В конце 1990-х было сделано несколько попыток восстановить содержание книги или переписать её заново. К таким попыткам относятся «Книга мстителя», «Активное гражданское неповиновение», «Руководство Унабомбера по взрыву университетов», «Азбука домашнего терроризма», «Полная русская поваренная книга анархиста», «Путь воина». Среди них я бы выделила «Азбуку домашнего терроризма» Алексея и Авдея Блаженных, основываясь на отзывах пользователей узконаправленных форумов сети Интернет [4]. Что же касается судьбы Уильяма Пауэлла после написания его литературного творения, то по окончанию войны он вернулся в Нью-Йорк, где уже никто и не вспоминал о «Поваренной книге». Но в конце 1980-х из забвения ее вытащила эпоха Интернета – возник ряд сайтов, посвященных «Поваренной книге анархиста», которые предлагали бесплатно ее скачать. Автор об этом даже не подозревал, так как в то время он работал учителем в Танзании, где не было даже телевизора, и прожил там с семьей 16 лет. Но главной причиной неведенья Пауэлла был тот факт, что еще в 1980 г. он отказался от авторских прав на книгу, осознав, насколько опрометчивой являлась эта работа. Лишь в 1991 г. ему стало известно, что книга приобрела статус бестселлера. В то время мировоззрение Уильяма Пауэлла стало более зрелым, и он ясно понимал, что проблемы внутри государства не решаются путем насилия: «Очень жаль, что моя книга может способствовать тому, что теперь я ненавижу больше всего в жизни. Власти везде коррумпированы, в большей или меньшей степени. Но я уверен, мы можем действовать другими методами – скажем, использовать СМИ, чтобы пристыдить их. Медиа – великая вещь» [3]. Пауэлл неоднократно писал обращения в различные книжные интернет-магазины, подчеркивая, что категорически не согласен с содержанием своей книги и находит ее опасной. Поскольку от прав на нее он давно отказался, ему оставалось просить хотя бы не рекламировать книгу. К тому же, если закрыть глаза на все недочеты, по своей сути книга содержит настоящие рецепты, а 18-летнему юнцу не пришло в голову добавить к ним хоть какие-то меры предосторожности – например, «берегите глаза и руки от ожогов». Разумеется, это вовсе не то пособие, которым будут пользоваться военные группировки, но вот подросткам, которых по иронии судьбы Пауэлл учит в школе, оно может здорово навредить.

Критика/Critique Kolo №7

88

Пауэлл 20 лет работал учителем, и еще 20 лет был директором школ на Танганьике, в Дар-эс-Саламе и Куала-Лумпуре. Он никогда не разговаривал с учениками о «Поваренной книге», а также издал приказ, запрещавший хранить ее в школьной библиотеке. Тем не менее, были случаи, когда подростки взрывались прямо у себя на кухнях. Несколько примеров неудачного опыта общения с «Поваренной книгой» известны в России. Один молодой человек, начитавшийся «Поваренной книги анархиста», получил несколько сот грамм перекиси ацетона, расплавил вещество и залил его в металлические корпуса из-под конденсаторов. Один из корпусов взорвался и «анархист» умер на месте. Остальные корпуса с перекисью ацетона не сдетонировали. На место трагедии приехали сотрудники милиции, которые собрали оставшиеся корпуса с перекисью ацетона в кулек, взяли распечатанные страницы из «Поваренной книги анархиста» и привезли все это в свою лабораторию. После экспертизы, корпуса с перекисью ацетона были уничтожены на полигоне как неразорвавшийся боеприпас [7]. Исходом второго случая стал приговор к четырем годам заключения за терроризм 19-летнего члена Революционного коммунистического союза молодежи большевиков (РКСМ(б)) Андрея Соколова. Уволенный с работы, он в знак протеста в июле 1997 г. самодельной бомбой взорвал мемориальную плиту, установленную семье Романовых на Ваганьковском кладбище. Этой акцией он хотел продемонстрировать властям, что «недопустимо тратить средства на памятники, когда страна голодает». Правда, в выборе мишени он ошибся: плиту установили на пожертвования монархистов [6]. Несмотря на то, что сейчас Уильям Пауэлл отвергает свою книгу, он твердо уверен, что, вернув время вспять, он снова бы написал ее. Почему? Тот парень, которым он был много лет назад, не мог поступить иначе. Правительство само склоняло людей к насилию, и они не могли не сопротивляться. Протест зачастую выражался в следующих настроениях: «Если я решу кого-то убить, это будет моим собственным выбором. И никто не вправе решать за меня». Сейчас же Пауэлл стал писателем-фантастом, как и мечтал, а «куховарство» его интересует исключительно на кухне, где он готовит для родных разнообразные блюда. ИСТОЧНИКИ 1. Пауэлл У. Поваренная книга анархиста / У. Пауэлл. – М.: Русский Раритет, 1995. – 165 с.

2. Поваренная книга анархиста // Википедия: свободная энциклопедия – Режим доступа: http:// ru.wikipedia.org/wiki/Поваренная_книга_анархиста 3. Рейтер С. Каково это — быть автором «Поваренной книги анархиста»/ С. Рейтер // Esquire – 2012. - № 83. – Режим доступа: http://esquire.ru/what-it-feels-like-83-1 4. Осипова А. Поваренная книга анархиста / А. Осипова // Библиоман – 2013. – Режим доступа: http:// biblioman.org/blog/povarennaya-kniga-anarxista.html 5. Полезная мелочевка // Форум «параноисков» и «выживальщиков» – Режим доступа: http://polnyipisec.info/viewtopic.php?f=42&t=274&start=0 6. Террорист нашел рецепт бомбы в поваренной книге // Газета «Коммерсантъ – 1999. - №4. – Режим доступа: http://www.kommersant.ru/doc/211568 7. Витнер В. Перекись ацетона Ч. 5 / В. Витнер // Химия и Химики – 2011. – №3. – Режим доступа: http://chemistry-chemists.com/N3_2011/P4/ChemistryAndChemists_3_2011-P4-5.html 8. Война во Вьетнаме // Википедия: свободная энциклопедия – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/ wiki/Вьетнамская_война.

9. Исторические примеры «жесточайшей» цензуры // Форум Открытого института русского языка и культуры имени Е. А. Маймина. – Режим доступа: http://polilog.pskgu.ru/viewtopic.php?id=12

Геніальним творам не страшне забуття, або тернистий шлях роману «Доктор Живаго» ЛЕВЧЕНКО Інна

89 Kolo №7

Часто, читаючи книгу, ми навіть не замислюємось, яку мету переслідував автор, що хотів відобразити, як склалася його доля, яку ціну він заплатив за ту чи іншу фразу. І тільки історія дбайливо вписує у фоліанти дати та факти. Сьогодні переді мною сторінка з далекого 1956 р. Розділ про «Доктора Живаго». У цей час рукопис нового роману Пастернака був запропонований журналам «Новый мир» та «Знамя» і альманаху «Литературная Москва». Письменник відчував, що так просто його твір не потрапить до читачів. Лише через рік роман вийшов друком у Мілані. Цікавий факт: тоді деякі вважали, що ця подія відбулась за підтримки ЦРУ США. На Батьківщині ж письменника роман існував у вигляді самвидаву. Лише 1988 р. «Новый мир» надрукував повний текст.

1958 р. Пастернак отримав Нобелівську премію з лаконічним, але правдивим формулюванням «за значні досягнення в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій великого російського епічного роману». Проте влада СРСР вважала роман антирадянським. Через репресії Борис Леонідович був змушений відмовитись від премії. Чому? Тому що більшовицька революція відображалась у романі як найбільший злочин, а це було зовсім невигідно владі. Прочитавши книгу, народ міг підняти революцію та не погоджуватись із режимом. Таким чином партійна верхівка змусила Пастернака відмовитись від премії і виключила його із Союзу письменників. Радянський Союз у той час заявив, що «премия и действия шведских судей – враждебное политическое действие, ибо признано произведение, скрытое от советских читателей и являющееся контрреволюционным и клеветническим». Чому ж роман «Доктор Живаго» так непокоїв радянську владу? На перший погляд, твір має звичний реалістичний зміст. Автор розповідає про життя Юрія Живаго. На початку твору цей персонаж постає маленьким хлопчиком, який втратив маму. Та дії роману розгортаються разом із дорослішанням героїв. Ми знайомимось тут з Олександром та Анною Громеко (прийомна сім’я, де жив Юрій), з Тонею Громеко (яка згодом стане його дружиною). Роман переповнений героями другого плану. Такою є й Лара – дівчина, яка потрапляє під вплив дорослого адвоката Комаровського; таким є й її друг і майбутній чоловік Павло Антипов. З такої значної кількості персонажів складається візерунок людських вчинків та доль, в якому кожен може віднайти щось особисте. Хто б міг подумати, що Юрій та Лара зустрінуться і покохають одне одного? Далі

Критика/Critique

Коротко розглядається історія роману «Доктор Живаго». Пропонується стислий огляд змісту твору, а також короткий виклад історії його написання та публікації. Ключові слова: «Доктор Живаго», Борис Пастернак.

This article briefly reviews the novel «Doctor Zhivago». Suggested brief overview of the content of the work, as well as a summary of the history of its writing and publication.

Keywords: «Doctor Zhivago», Boris Pasternak.

Критика/Critique Kolo №7

90

тяжка довга розлука із сім’ями та полон у партизан. Автор зводить Живаго з Павлом Антиповим (Стрельниковим), і ця зустріч має значення для обох: один в результаті покінчив самогубством, а другий повернувся до Москви. Помер доктор Живаго у звичайному трамваї звичайною людиною, а не визнаним науковим діячем. Згодом, переживши ГУЛАГ та Другу світову війну, на арену твору виходять друзі Живаго – Інокентій Дудоров та Михайло Гордон. І знову таємний заплутаний візерунок продовжується: про життя Живаго розповідає дівчина Таня (позашлюбна дочка Лари та Юрія). А далі… Хоча все! Далі я не буду розписувати зміст. Щоб до кінця відчути цю епопею, треба самостійно пройти весь шлях разом з героями. Та вміло змальовані персонажі – це образи. Наприклад, Юрій Живаго – приклад зразкового християнина, з такими рисами характеру, як жертовність та щедрість. Лару порівнюють із Росією, підкреслюючи непристосованість до життя та спритність у побуті. Автор наголошує між рядками, що не людина служить епосі, а ціла епоха розвивається так, щоб кожен відчув себе вільним. Це і лякало радянську владу. Попри всі заборони й замовчування «Доктор Живаго» продовжує впливати на формування світогляду своїх читачів. На сьогодні роман не тільки читають, а й дивляться. Його екранізували в таких країнах, як Бразилія (1959), Великобританія, Німеччина, США (2002) і Росія (2005). Таким чином, кожен має можливість знайти для себе потрібний формат, щоб відчути майстерність пера та глибину думок.

Владимир Маяковский: роман с властью КЕНДЗИОР Ольга

Имя Владимира Маяковского знакомо всем. В первую очередь его знают как поэта-трибуна, поэта-агитатора, голос Советской эпохи. Всем также известна история любви Маяковского и Лили Брик – странные, сложные, страстные отношения. Но не всем известно, что не менее страстные и сложные отношения были у Маяковского с советской властью. Его произведения то превозносились партией, то кромсались цензорами, то запрещались вовсе. Политика и политики (как бы ему это не претило) влияли на творчество Маяковского, на его судьбу, взгляды и даже на личную жизнь. После трагического самоубийства поэта влияние не прекратилось, даже наоборот – оно усилилось, перечеркнув Маяковского-лирика и Маяковского-романтика, и окончательно превратив его в своеобразный памятник социалистической поэзии. Свой творческий путь молодой поэт Володя Маяковский начал как футурист, в компании Давида Бурлюка и Василия Каменского. Русский поэтический авангард того времени был вызывающим, смелым и дерзким, поэтому Маяковский вписался в его ряды очень легко, хотя иногда и шокировал даже этих, повидавших многое, людей искусства. Революция подарила поэтам и писателям надежду на новое будущее, надежду на то, что они смогут творить без каких-либо ограничений и цензуры. Поэтому Маяковский приветствовал приход новой власти, хотя в партию никогда не вступал, и после Февральской революции уточнил свое отношение к политике: «Мой девиз и всех вообще – да здравствует политическая жизнь России и да здравствует свободное от политики искусство! Я не отказываюсь от политики, только в области искусства не должно быть политики». Маяковский одним из первых, наряду с Блоком и Мейерхольдом, откликнулся на призыв большевиков и стал сотрудничать с властью. И тут же возникла проблема. Большевики поддерживали идеи Пролеткульта – культурно-просветительской и литературно-художественной организации пролетарской самодеятельности при Наркомате просвещения, а эти самые идеи шли вразрез с идеями футуризма. Несмотря на все надежды о свободе творчества, футуризм, как и некоторые другие художественные движения, не оказался под полным запретом, но был порицаем и осуждаем партийными верхами.

91 Kolo №7

У нас цензура — разрешат или запретят. Кому такие ужасы не претят?! В. Маяковский «Свобода слова»

Критика/Critique

Рассмотрено отношение советской власти к поэзии Владимира Маяковского и футуризму. Ключевые слова: Маяковский, Ленин, партия, футуризм, цензура.

The attitude of Soviet government to the poetry of Vladimir Mayakovsky and to Futurism were reviewed.

Keywords: Mayakovsky, Lenin, Party, Futurism, censorship.

Критика/Critique Kolo №7

92

Намерения футуристов, которые, хоть и считали себя коммунистическим направлением и мечтали стать новой коммунистической культурной идеологией, были встречены партией враждебно. Их критиковали за «непонятность» пролетариям и очень быстро сократили до минимума количество представителей этого направления во всех официальных органах, ответственных за культуру. П оказ ател ьным и являются случаи с изданием поэмы Маяковского «150 000 000» и пьесой «МистерияБуфф». Ленин был против издания поэмы тиражом 5 000 экземпляров (хотя для такой огромной страны, как Советский Союз, это, согласитесь, смешной тираж) и требовал, «чтобы не больше 2-х раз в год печатать этих футуристов и не более 1500 экз.». И это при том, что ЛИТО - цензурный отдел Госиздата – рекомендовал издать поэму «в срочном порядке» тиражом 25 000 экземпляров. То есть официальный орган цензуры произведение пропустил, а вот глава страны лично - нет. Реакция Ленина на «150 000 000» была решающей, когда встал вопрос о печати пьесы «Мистерия-буфф». Госиздат отказывался печатать произведение, поэту с трудом удалось поместить текст в журнал «Вестник театра». Сразу за публикацией последовала разгромная статья партийного деятеля Льва Сосновского в газете «Правда» под названием «Довольно «маяковщины»!» Этой статьёй партия открыто продемонстрировала, что футуризм является нежелательным течением, и советская литература плыть по нему не будет. Со временем мнение Ленина стало мнением партии, и тогда поэзия Маяковского, как футуристическая, так и социалистическая, стала резко осуждаться. То есть Ленин порицал и отрицал все, связанное с футуризмом в поэзии Маяковского, но осознавал влияние его социалистической поэзии на молодежь. Отсюда и «избирательность» в издательствах – манифесты и агитки Маяковского, естественно, печатались гораздо охотнее, хотя тоже с купюрами и сложностями. После смерти Ленина отношение к Маяковскому потеплело, хотя партия все равно настороженно относилась к его поэзии. Например, в случае с поэмой «Хорошо!» поэту пришлось устроить предварительные публичные

Бути Ульяненком: мозаїка цензури і моралі

Критика/Critique

чтения, чтобы партия убедилась в «понятности» произведения для народа и могла официально одобрить его. Тяжелым ударом для Маяковского было и тотальное игнорирование партийными членами празднования 20-летия его творчества из-за намеренной травли и изоляции поэта. Праздник также проигнорировали и большинство коллег поэта из-за его вступления в РАПП (Российскую ассоциацию пролетарских писателей), что окончательно подкосило Маяковского. «Маяковский был и остается лучшим, талантливейшим поэтом нашей советской эпохи» - эти слова Сталина стали «второй смертью» Маяковского, как точно выразился Борис Пастернак. После трагического самоубийства поэта и письма Лили Брик, его «воскресили». Правда, это был уже не Маяковский. Скорее – своеобразное чучело, созданное цензорами-таксидермистами, отсекшими все антикоммунистическое в творчестве поэта. Образ глашатая революции, набитый агитками и окнами РОСТа. В Советское время образ поэта был таким, часто его воспринимают так и в наше время. До сих пор в школьных программах мы видим Маяка именно в этой ипостаси, тогда как тонкий лирик и романтик Маяковский многим не известен. Плоды советской цензуры мы, к сожалению, пожинаем до сих пор.

93

Автором вибрані ключові коментарі та думки з оточення Олеся Ульяненка, які допоможуть читачеві уявити ситуацію із цензурою стосовно текстів відомого письменника. Ключові слова: НЕК, літагент, видавництво «КСД», «Жінка його мрії».

Author had gathered key comments and opinions of Oles’ Ulianenko’s surroundings, which will help readers to imagine the situation with the censorship of author’s works.

Keywords: NEC, literature agent, «КСД» publishing house, «The Woman of his Dreams».

колись Ульяна читатиме весь світ - не тому, що він модний і «перекладений», – тоді, коли про всіх модних і перекладених давно забудуть і всі привиди гонзо і бітніків посунуться на своїх полицях, змушені звільнити місце Живому, який не боїться вмирати і не вдає, ніби він вічний, взагалі нічого не вдає Світлана Поваляєва Михайло БРИНИХ: «Познайомились 1994-го року. Я тоді працював зав.відділом культури і мистецтва журналу “Україна”, – Улян приніс кілька новел. Ну, і штука в тому, шо коли один панк приходить в кантору, щоб пристроїти там свою писанину й заробити копійку, і бачить, що там сидить інший панк, то це для обох приємна несподіванка. Тож ми відразу знайшли спільну мову, й безвідносно до

Kolo №7

ПУЗІК Валерій

Критика/Critique

літератури. І якось відтоді завжди й трималися один одного, а коли вдалося йому вибити квартиру на Позняках – то ще й були майже сусідами. Розказати в двох словах, якою він був людиною, не вийде. Дуже багато всякого було».

Kolo №7

94

Євгенія ЧУПРИНА: «Олесь Ульяненко був людиною, яка існувала у таких світах, про які більшість з людей не має зеленого поняття. Він мав вимірів більше, ніж спостерігачі. Тому він усім здавався різним, і звісно, з ним деяким було важко побудувати стосунки. Але були і такі люди, що його розуміли досить добре. Це були якісь зовсім неочікувані люди, переважно чоловіки. Пласкою людину роблять користь, страх та заангажованість, Олесь цього всього старанно уникав. Він був настільки волелюбний, що навіть не мав довготривалих звичок, у тому числі і дурних. Він міг вживати що завгодно, але ні від чого дійсно не залежав. В нього була воля. Щоправда, примхлива. Тобто, коли людина дає слово – це теж може сприйматися як обмеження, і з Олесем такою мовою було краще не спілкуватись. Завжди краще було апелювати до його здорового глузду. Він був дуже рішучий, вмів погасити у собі страх. Казав, що є переконаним пацифістом. Любив тварин, дітей і жінок. Писав свої романи у дуже глибокому трансі, йому потрібен був час, щоби повернутися у нормальний стан. Виглядав при цьому жахливо. Був екстравертом, дуже комунікабельним. Вважав, що треба робити друзям приємне, витрачати на них гроші, щоби у скрутному становищі вони його підтримали. Але це абсолютно не працювало». ЖІНКА ЙОГО МРІЇ. ЗАБОРОНА Завен БАБЛОЯН: «Вся епопея з забороною стосується видання КСД. Про це добре знають Юка Гаврилова (яка, власне, і була літагентом Ульяна в КСД) та Женя Чуприна (яка стала його агентом після заборони). Женя досі веде війну проти Юки, звинувачуючи її в тому, що вона пожертвувала Ульяном і книгою заради скандалу, свідомо пішла на загострення».

12 лютого стало відомо про експертний висновок Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (експерт Варвара Ковальська) щодо книжки Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» (видавництво «Клуб сімейного

З листа Олега Шпільмана, гендиректора КСД, (Олесю Ульяненку): «Відповідно до отриманого висновку №33Е від 02.02.2009р. Національної експертної ради України з питань захисту суспільної моралі щодо твору “Жінка його мрії” <…> твір визначено порнографічною продукцією, обіг в якої Україні заборонено (ст. 6 Закону). Приймаючи до уваги вищенаведене Підприємство вимушено зупинити продаж книги, та проведення її презентації яку було заплановано на 13.02.

2009 року». Презентація книги все таки відбулась, але вже мала форму громадського суду над письменником. Лариса ДЕНИСЕНКО: «В книгарні “Є” ми обговорювали цю ситуацію публічно, розбиралися з комісією, з видавництвом, там журнал “ШО” вирішив матеріально підтримати

95 Kolo №7

Михайло БРИНИХ: «Найсмішніше, що заборони книжки, як такої, не було. Якщо коротко: видавництво – КСД (Харків) – протягом тривалого часу подавало рукописи своїх майбутніх книжок на експертизу в НЕК (здебільшого – любовні романи). Навіщо – це окреме питання. Переважна більшість українських видавців (що тоді, що тепер) тотально ігнорували цю сумнівну інституцію, але КСД – єдине вітчизняне видавництво, яке виявляє найдотошнішу законослухняність. В практичному сенсі ці експертизи мало на що впливали, і навіть коли у висновках НЕК висловлював незгоду з чимось чи вказував на “елементи порнографії” у тексті – все це вирішувалось тихо-мирно, й на долі книжок фактично не позначалось. Це по-перше. По-друге, НЕК не мав повноважень щось забороняти – їхня експертна бамажка аж ніяк не тотожна вердикту цензора. З іншого боку, сам по собі цей безглуздий висновок надавав можливість автору влаштувати бурю в склянці води, подати його як прецедент втручання держави в сферу мистецтва з якимись каральними намірами. Вирішальним аргументом на користь “війни” стала позиція КСД, які – внаслідок уже згадуваної паталогічної законослухняності – дуже серйозно поставилися до цього відгуку: аж до того, що призупинили продаж книжки. Але й на цьому етапі про “заборону” не йшлося. Улян не міг розібратися у цій ситуації, яка об’єктивно була йому не вигідна. Він з великою легкістю завжди спалював за собою мости, а щоб побити горшки з видавцем – так про це двічі просить його ніколи не треба було. До того ж, його дуже легко було “накрутити”, а тоді біля нього якраз утворилася така “фракція війни”, яка вимагала роздути з цього прецеденту великий публічний конфлікт. Інша річ, що він не міг ним скористатися на свою користь – він ніколи не був “трибуном”, оратором і “краснобаєм”, щоб просиджувати штани в телеефірах і полум’яно триндіти проти цензури. Водночас, Улян завжди переоцінював значення піару, і був переконаний, що внаслідок цього скандалу його книжка вмить стане мегабестселером. Усі ці ілюзії швидко розвіялися, і він залишився, по суті, біля розбитого корита, як і завжди».

Критика/Critique

дозвілля»), який визнавав твір порнографічним. Відтак видавництво прийняло рішення вилучити книжку з продажу.

Критика/Critique

Олеся, профінансувати юридичну допомогу. Мені головне було підтримати Уляна в цих обставинах, котрі самі по собі виглядали щонайменше дивними».

Kolo №7

96

«Захід мав дві магістральні лінії — сарказм (цю лінію гнули Доній, Кокотюха, Бриних+Стах — фоном) та інвективу на адресу Нацкомісії з моралі (Ульянов, Лариса Денисенко, Володарський і ряд присутніх). Я подумав — а чого, власне, так напосідати на НЕК (від Донія, як депутата, вимагали — комісію розпустить, закон про мораль скасувать і т.д.)? Завдання комісії — шукати порнографію, і вони її знаходять (у випадку з романом "Жінка його мрії" вони ще й відзначили художні якості твору, тобто не сказали тупо, що це порнографія). Загроза, на мій погляд, не так в спробах установити цензуру (це приписують НЕК), як у ханжестві та самоцензурі (це пахне поверненням до авторитаризму), несприйнятті суспільством свободи самовираження (а тут уже нема чого скаржитися на НЕК)» [3], – пише в своєму ЖЖ (14 лютого 2009 року) Юрій Рибачук. Євгенія ЧУПРИНА: «Моя позиція така, що заборону підстроїла колишній літагент Олеся Юка Гаврилова. Комісія їй заважала як літагентці, котра головним чином займалась Іреною Карпою. Мало хто знає, що перша українська книга, яку заборонила НЕК, було “Перламутрове порно”. Так ось, готуючи до видання книгу “Жінка його мрії”, Юка, таємно від Ульяненка, зробила ряд дій, які призвели до негативного експертного висновку щодо цієї книги. Ідея була очевидно така, щоби комісія зламала на Олесеві зуби, а він при цьому пропиарився, і на ньому пропиарилася Юка. Але вона погано володіла ситуацією як щодо Ульяненка, так і щодо НЕК. Влізла у дуже погану гру. Отримавши негативний експертний висновок від НЕК, видавництво КСД направило листи Юці і Ульяненку з екземплярами цього висновку і висловлюванням доброї волі, щоби владнати ситуацію. Отримавши свій лист раніше від Ульяненка, Юка одразу, не сказавши йому нічого, віддала документи Михайлу Бриниху і той, знов-таки не проінформувавши Олеся, оприлюднив їх на “Телекритиці”. Таким чином Олесь дізнався про заборону його книги, вже коли розгорівся скандал, за день до презентації. У “Телекритиці” було написано, що презентація відмінилася – це Бриних з Юкою так собі вирішили. Але про презентацію у книгарні “Є” домовлялась я, тоді його піар-менеджер, і ми з Олесем вирішили проводити акцію. Нам з ним довелося скасовувати інформацію, що презентації не буде. Ну і була така собі вакханалія. Ми на презентацію позвали виступати музичний гурт, етно-лаунж, я розпланувала, як це все буде відбуватися, люди були запрошені не для того, щоби говорити про свободу слова. Треба зауважити, що Олесь любив традиційні презентації – позвати відомих людей, щоби вони виходили на сцену і говорили теплі слова, якщо пощастить знайти спонсора, щоби в кінці фуршет був. Звісно, ця схема зруйнувалась. Деякі особливо зайняті люди полізли виступати до музикантів. Бо у них не було часу. Ведучу – Ларису Денисенко – якось відсторонили і почали самі хазяйнувати на сцені, лізли усі, хто хотів – говорили якусь маячню. Ледь самому Ульяненку дали слово. Це була п’ятниця, 13, і

враження залишилось найнеприємніше».

Завен БАБЛОЯН: «Справа в тому, що ми видали "Жінку" вже трохи пізніше всіх цих справ із забороною книжки. Єдине, що ми у зв'язку з цим зробили - це демонстративно замінили "анус" на "вухо" в єдиному, здається, конкретному "штрафному" випадку, який був вказаний нацкоморой. Власне, Ульян сам його замінив, сказавши, мовляв, о, так краще - навіть не знаю, щиро чи заради стьобу. Я був знайомий з Олесем Ульяненком недовго і не можу назвати себе його другом. Ми спілкувалися наживо лише кілька разів – по справах і на презентаціях. Ясно, що він був дуже втішеним з того, що вдалося проламати видавничий бойкот, який стався після скандалу з “Жінкою його мрії”. Наше новостворене видавництво, “Треант” (воно проіснувало лише кілька років), вирішило почати з більш легкої для сприйняття його книжки, “Там, де Південь”. А тоді вже ми перевидали “Жінку”, цей містичний нелінійний і кінематографічно побудований трилер. Олесь справляв сильне враження – враження сильної, неординарної людини з якимось неймовірним досвідом. Говорив він іноді ніби якимось шифром – шматками метафор, образів, які вигадував на ходу; причому частини такої конструкції були перемішані та розкидані в часі. Він нічого не пояснював, ти сам мусив зуміти “зібрати” ці пазли, і тоді вони складалися у велику і глибоку картину. Коли я зрозумів цю манеру, то волів бути присутнім на його інтерв’ю, щоби в разі непорозуміння спробувати “перекласти”, бо насправді ці його метафори були яскравими та нестандартними. В його мисленні, як і на письмі, була ще одна унікальна особливість – він вмів шляхом зміни ракурсів, планів, сцен монтувати сюжет ніби в якомусь багатовимірному просторі. Іноді мені здавалося, що він весь час змушений в свою чергу “перекладати” те, що будує чи “знімає”, як кіно, в цьому просторі, на лінійну, покручену, мішану, повільну та неповоротку людську мову. Так він пише, і коли читачу вдається налаштуватися на цю його манеру, на сторінках книги раптом вибухає сюрреалістична чітка та якась космічна голограма. Приблизно те саме відбувалося і в живому спілкуванні з ним». Євгенія ЧУПРИНА:

97 Kolo №7

23 березня 2009 року Олесь Ульяненко подав позов до Окружного адміністративного суду міста Києва про визнання протиправним і скасування рішення Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Перше засідання суду відбулось 21 квітня. Подальша доля роману «висіла в повітрі» увесь рік, аж поки в листопаді сторони домовилися про те, що НЕК відкличе свій висновок, а автор приведе текст книги у відповідність до чинного законодавства. Книгу зрештою видало видавництво «Треант»

Критика/Critique

Михайло БРИНИХ: «Це була доволі стандартна презентація, за винятком посиленого пафосу більшості промов. Щодо “боротьби”: усі причетні до цієї справи розуміли її причини і смисл по-своєму. Улян мислив такими категоріями: треба послати нахуй підарасів, і вижать з цієї поєбєні побільше бабла. А коли зрозумів, що послати нахуй – це запросто і проходить на ура, але категорично суперечить мотиву бабла, то вже було трохи запізно».

Критика/Critique

«У Олеся були, очевидно, якісь свої відносини зі спецслужбами, у сенсі, що він відчував велику небезпеку, припускаю, пов’язану з романом “Знак Саваофа” та критикою РПЦ. Втім, я би не здивувалась, якби там були якісь спроби схилити до співпраці, бо його шантажували подробицями його перебування у війську. Він воював в Афганістані і Югославії, і звідти втік, порушивши умови контракту. Можна зрозуміти, що така людина – колишній десантник, снайпер, напівпрофесійний боксер, при тому геніальний письменник і симпатяга – досить привабливий об’єкт вербовки. Його переконали, що це, якщо спливе, матиме великі наслідки. Втім Ульяненко був людиною абсолютно некерованою, волелюбною, і примусити його до чогось було неможливо. Можна було добитися, щоби він на щось погодився, але це нічого у подальшому не давало. Так що цю заборону книги він сприйняв як початок кінця, тобто, що його приберуть. Зрештою так і вийшло. Хоча зв'язок між забороною книги і смертю письменника для мене точно не встановлений. Олесь зрештою почав думати, що інтрига з НЕК – це окрема історія, яка просто додалася до його обставин життя. Ймовірно, його би все рівно вбили». ДЖЕРЕЛА 1. Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю. – К. : Махаон-Україна, 2011. – 376 с.

2. Телекритика : інтернет-видання про ЗМІ в Україні. – Режим доступу : http://www.telekritika. ua.

3. Шлях Комент-Аріїв : ЖЖ Юрія Рибачука. – Режим доступу : http://rybachuk.livejournal.com.

Kolo №7

98

«Лоліта»: тернистий шлях цензури ШМАТОК Анна Розглянуто історію видання та цензурних заборон роману В. Набокова «Лоліта». Проаналізовано зв’язок роману із тогочасною та сучасною мораллю та усталеними у суспільстві табу. Ключові слова: Володимир Набоков, «Лоліта», цензура.

The history of publication and banning of Nabokov's novel «Lolita» was reviewed. The link of the novel with modern morals and established taboos in society were analyzed.

Keywords: Vladimir Nabokov, «Lolita», censorship.

Хто такий Володимир Набоков, сьогодні знають навіть ті, хто ніколи не брав до рук його книжок; знають його у різних іпостасях – як блискучого письменника, літературознавця, перекладача та ентомолога. Протягом останнього десятиріччя його ім’я неодноразово було на слуху завдяки публікації – попри категоричний заповіт самого автора – останнього незакінченого роману «Оригінал Лаури». Однак найбільшої популярності авторові принесла його «Лоліта» – і не в останню чергу, як це нерідко буває, через довгу історію її заборон, яка пишеться і нині. Зважаючи на це, знаходяться доброзичливці, які

Критика/Critique

99 Kolo №7

стверджують, що Набоков навмисне написав свій роман на поталу ницим вподобанням масового читала та на злобу законсервованим аристократам, аби скандальною славою витаврувати своє ім’я на сторінках історії літератури. Наскільки це припущення помилкове, можна судити вже з того, що Набоков заледве сподівався побачити свій роман опублікованим. Та навіть більше: він побоювався, що через публікацію роману може втратити роботу університетського викладача, тож хотів надрукувати роман під псевдонімом Вiвiан Даркблум (Vivian Darkbloom – анаграмма імені Vladimir Nabokov). Щоб зрозуміти, чому ж на полицях американських крамниць та бібліотек того часу не знайшлось місця для «Лоліти», варто сказати кілька слів про США 50-х років. Це були часи нового витку консерватизму і традиціоналізму та панування жорстокої цензури у всіх галузях мистецтва. У ці роки влада складала так звані «чорні списки», куди входило чимало митців, яким забороняли займатися своєю діяльністю через політичні погляди. Письменники 50-х років вдавалися до самоцензури, аби відповідати усталеним у масовій культурі сексуальним та іншим табу. Тож зухвальство Набокова не лише написати книгу про одержимість сорокарічного Гумберта дванадцятирічною німфеткою, а й видати її, було заздалегідь приречене на скандал. Роботу над «Лолітою» Набоков завершив у 1952 р. Після відмов декількох видавництв, письменнику запропонували видати майбутній шедевр у Парижі, у видавництві «Олімпія-Пресс» – тож «Лоліта» вперше побачила світ у 1955 р. Лише після виходу книги Набоков дізнався, що видавництво мало препогану репутацію і було відоме завдяки низькоякісній порнографічній літературі, серед якої опинилась і його «Лоліта». Перше видання не користувалося особливою популярністю, і, певно, його чекала б невесела доля, якби Грем Грін з газети «The Sunday Times» не назвав книжку однією з кращих видань 1955 р. На журналіста і роман обвалилась лавина невдоволення: інший англійський журналіст, Джон Гордон, назвав «Лоліту» «мерзенною книжкою» і звинуватив Гріна у пропаганді порнографії. Наступного ж року роман заборонили і з перемінними успіхами у Франції книжку то дозволяли, то знов оголошували

Критика/Critique Kolo №7

100

у списку заборонених. Так тривало до 1959 р., коли «Лоліту» видав французькою мовою флагман світового видавничого ринку «Галлімар», що автоматично легалізувало і англомовну версію видання. Успіх книжки у Європі розв’язав руки видавництвам у США. Цікаво, що до цього книжки, імпортовані з Парижу, зупиняли на кордоні, допоки митники не визнали «Лоліту» цілком легальною. Американське видання стало сенсацією. Навколо роману не вщухали пристрасті: одні вважали його крамольним, а інші ж – цілком пристойним, і це, звісно, відобразилось і на комерційному успіху «Лоліти». На автора звідусіль сипалися звинувачення у пропаганді педофілії та порнографії. Однак бестселер був перекладений багатьма мовами і виданий в Іспанії, Аргентині, Бразилії, Німеччині, Мексиці, Індії, Китаї, Японії, Греції, Фінляндії, Уругваї, Швеції та інших країнах. Роман то дозволяли, то забороняли у Великобританії, Іспанії, Південно-Африканській республіці, Новій Зеландії, Аргентині. А от на вітчизні Набокова, СРСР, «Лоліта», вкупі з усіма його творами, була заборонена аж до 1986 р. Проте це не заважало тому, що книга поширювалася з рук в руки у друкованому вигляді. Ще до офіційного радянського видання, яке вийшло у 1989 р., кожен з тих, хто вважався читачем Набокова, був ознайомлений щонайменше з двома його романами: одним із них обов’язково була «Лоліта» [2]. Безсумнівно, сучасний читач, споглядаючи на «Лоліту» після шести десятиріч безперервного літературного процесу, знаний на творчості Берроуза, Лоуренса, Міллера, Бегбедера, Паланіка; чий літературний смак був сформований після визнання дозволеними «Уліса» Джойса, «Мадам Боварі» Флобера та «Над прірвою у житі» Селінджера, сприймає роман зовсім інакше. Навряд чи комусь спаде на думку охрестити видання порнографічним. З великою натяжкою його можна назвати еротичним, та й ця еротичність видається здебільшого застарілою. Словами свого героя, Гумберта, Набоков наче шукає собі виправдання: «Я нiколи не був i ніколи не міг бути брутальним мерзотником. Нiжна замрiяна область, по якiй я брiв, була спадщиною поетів, а не притулком розбійників» (цитується у перекладі К. Васюкова). Скандальна слава пішла не на користь виданню: нерідко «Лоліта», навколо якої у масовій свідомості сформувався ореол «еротичного бестселеру», потрапляє до рук зовсім не того читача. Ажіотаж навколо «Лоліти» не вщухає і нині. Роман нерідко виступає аргументом для протилежних сторін при обговоренні пропаганди порнографії комісією з питань захисту суспільної моралі та інших інституції, що не може не підігрівати інтерес до нього. Та, власне, історія вже своє слово сказала. Роман впевненою ходою увійшов до шедеврів світової літератури. І навряд чи чергова заборона, яких «Лоліта» вже чимало пережила, похитне авторитет цього роману. ДЖЕРЕЛА 1. Долинин А. Бедная «Лолита» : предисловие // Лолита / В. Набоков. – М. : Художественная литература, 1991. – 415 с.

2. Шеховцова О. Ночь с «Лолитой». Роман Владимира Набокова в СССР // Вопросы литературы. – № 4. – 2005. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/voplit/2005/4/sh6.html.

Темний, як ніч, континент КОВАЛЬ Ната

Нігерійський письменник Чинуа Ачебе чудово розповів про нехудожній процес «перефарбування» темного континенту у книзі «Things Fall Apart», за яку через сорок п’ять з лишком років отримав Букерівську премію. Звичайно, були й більш ранні приклади, скажімо Амоса Тутуоли («The Palm-WineDrinkard», 1952 р.), та Ачебе не лише прагне поінформувати світ про культурні традиції Igbo (ігбо), а й нагадати своєму народу про минуле, яке надзвичайно вплинуло на його майбутнє. Перед «Things Fall Apart» більшість опублікованих романів про Африку була написана європейцями, і вони значною мірою зображали африканців як дикунів, яких європейці повинні були зробити освіченими. Наприклад, класична історія Джозефа Конрада «Серце пітьми» («Heart of Darkness», 1899 р.) - один з найзнаменитіших романів початку ХХ століття, що представляє Африку як дикий, «темний» і нецивілізований континент. У «Містері Джонсоні» («Mister Johnson», 1939 р.) ірландського письменника Джойса Кері, який був названий у 1952 р. «кращим романом, який коли-небудь писали про Африку», автор намагається перевиховувати темний народ, таким чином посилюючи колоніальні стереотипи щодо африканців. Однак, завдяки Чинуа Ачебе розпалася така домінуюча модель. Творчість цього західноафриканського письменника – погляд зсередини колонізованого народу, людей інших не тільки за світоглядом, а й за кольором шкіри. Ачебе хотів власною розповіддю про Африку показати складність і вишуканість африканського суспільства до європейського прибуття і виявити глибокі рани, нанесені колоніалізмом на соціальну, культурну та політичну структуру країни. «Останні чотири або п’ять сотень років контакту європейців з Африкою підготували тіло літератури, що представляла Африку в дуже поганому світлі і африканців у дуже похмурих умовах. Це було пов’язано з необхідністю виправдати работоргівлю та рабство. <...> Це тривало доти, доки самі африканці в середині ХХ століття не взяли до своїх рук розповіді про власну історію» [3].

101 Kolo №7

Коли художник змішує чорну та білу фарби, виходить новий колір – сірий. Його відтінок залежить від того, якої фарби більше. Художники-колонізатори свого часу хотіли перефарбувати чорний континент у біле, але Африка не терпить сірості, і поки біле не перетворилося у червоне, марнували фарби, полотно і власний талант. Вони не знали, що художники-аборигени вміють добре малювати усіма кольорами.

Критика/Critique

Подано огляд літературного процесу в нігерійській культурі. Особливості даного процесу досліджено на прикладі творчості Чинуа Ачебе. Ключові слова: Чинуа Ачебе, ігбо, колоніальні стереотипи, нігерійська культура.

The review of literary process in the Nigerian culture was made. Features of the process were studied on the example of Chinua Achebe.

Keywords: Chinua Achebe, Igbo, colonial stereotypes, Nigerian culture.

Критика/Critique Kolo №7

102

Російськомовні переклади книги часто фігурують то з одним, то з іншим заголовком – «И пришел распад», чи просто «Распад». Спроби ж знайти український переклад не увінчались успіхом, хоча ця книга зацікавила б українського читача як екзотикою, так і можливостями постколоніального аналізу. Можливо, ця книга невідома українському перекладачу й читачу, оскільки свого часу була заборонена саме через антиколоніалістські настрої. Епоха, у котрій жив Ачебу, – це початок постколоніальної європеїзації африканського континенту, 40-50-ті рр. ХХ ст., коли пальмові спідниці чоловіків уже змінювалися на білі сорочки. Прихід білих місіонерів порушував не лише традиційний побут, а й мораль та світогляд африканців. Люди племені почали втрачати містичний зв’язок із землею, природою, народом через вплив чужих білих колоністів. Книга «І прийшла розруха» була опублікована у 1958 р., коли Ачебе був уже цілком сформованим 28-літнім мужчиною. Це час, коли Нігерія здобула незалежність від Сполученого Королівства (1960 р.) та стала федеративною республікою президентського типу (1963 р.); тобто Ч. Ачебе був свідком і останніх колоніальних впливів на його країну, і формування її нової та незалежної. «І прийшла розруха» разом із книгами «Спокою більше немає» («No Longer at Ease», 1960 р.) та «Стріла Бога» («Arrow of God», 1964 р.) складає своєрідну «Африканську трилогію» романів Ачебе про британську колонізацію. Автор зазначав, що це перший роман трилогії, задуманої як історична фреска еволюції нігерійського суспільства. У наступних книгах Ачебе розповідає про нащадків Оконкво і з педантичною прискіпливістю досліджує період деколонізації Африки. Ачебе дає ім’я своєму роману «Things Fall Apart», використовуючи фразу з вірша «Друге пришестя» ірландського письменника Вільяма Єйтса. Один текст творить інший, прочитання вірша дозволяє глибше зрозуміти розруху, зображену нігерійським письменником: «Turning and turning in the widening gyre / The falcon cannot hear the falconer / Things fall apart; the centre cannot hold / Mere anarchy is loosed upon the world…» [4]. Роман складається із трьох частин. Перша частина зображає життя на ще не колонізованій землі народу ігбо, частина друга розповідає прихід європейців і введення християнства, і третя описує початок систематичного колоніального контролю у східній Нігерії. Оконкво, головний герой, талановитий, але жорсткий, непохитний ігбо, що з усіх сил намагається домогтися успіху в звичному йому світі. Умуофія – об’єднання дев’яти сіл, де Оконкво є їхнім негласним лідером. Він йшов до цього із самого дитинства, бо постійно жив зі страхом, що перетвориться на свого батька, чого зовсім не хотів. Дитяча боязнь змушувала Оконкво бути жорстоким до себе, членів своєї сім’ї та мешканців села. У синах він хотів бачити своє продовження і часто задумувався над тим, що його донька Езінма мала народитися хлопчиком. Оконкво постає у романі як незламний борець, славний воїн і працьовитий член спільноти. У нього великі маєтки, три дружини, багато дітей та титулів. Але є у героя два суттєвих недоліки: нетерпимість до чоловіків, що менш успішні за нього, та гординя і марнославство. «Що подумають люди?» - така позиція переважно в усіх жителів селища. Оконкво ж запальний та імпульсивний, через що часто потрапляє в скрутні та неоднозначні ситуації.

Критика/Critique

103 Kolo №7

Коли дочку зі спільноти Умуофії вбили у сусідньому селі Мбайно, то для уникнення війни, «взамін» жителям Умуофії в і д даю ть молод ого хлопчика Ікемефуна. О к о н к в о п р и й м ає хлопчика і, здається, починає захоплюватись молодим талановитим музикантом і відмінним мисливцем. Ікемефуна стає б р атом і зраз к ом для наслідування для старшого сина Оконкво Нвойє, який, на думку Оконкво, був ледачим, як і його дідусь. Між батьком і сином завжди були с к ладні сто с у нк и, проте, коли Oракул поставив вимогу – смерть Ікемефуна, а Оконкво, аби не видатися слабким, вбив хлопчика, Нвойє назавжди зненавидів батька. Скоріш за все, це було останньою краплею для Нвойє. Прагнучи протистояти жорстокості нелюдських звичаїв, він вчинив найбільший гріх для Умуофія – приєднався до християн. Ачебе дуже чітко прописує у своєму творі звичаї та традиції свого народу. Так бачимо, що у африканців поняття «motherland» і «fatherland» мають кардинально різні значення: чоловік із сім’єю живе на землі батька, розростаючись господарством та родиною, що для нього є честю (тут проявляються патріархальні цінності); якщо чоловік вчинив злочин, його на сім років виганяють із землі батька на землю матері, щось на кшталт здобрення землі матері, яка тебе народила, відплата за гріхи (матріархальні цінності). Оконкво знаходиться у вигнанні в селищі матері Мбанта, бо він зробив жіночий гріх (випадково вбив свого сина Езеуду) і розлютив богиню землі. Оконкво сумує за батьківщиною та нажитим, але не кається в скоєному. Він багато працює, щоб накопичити багатство і відновити свій статус та мріє про повернення в Умуофія. Саме в той час, поки Оконкво працює в Мбанта, на землю ігбо приїжджають європейці. Безправних серед ігбо включають до християн, дітей-близнюків, яких матері викидають до лісу Зла, забирають до храму місіонери. Нова релігія (християнство) привертає маргінальних членів громади ігбо. Проте африканці, які перейшли на бік християн, обурюються деяким їхнім вчинкам, не можуть їх зрозуміти, бо народні традиції ще живуть всередині них. Вони звикли до своїх правил, законів та ритуалів. Ачебе надзвичайно вміло описує ритуали африканців без жодних пояснень, таким чином впроваджуючи звичаї ігбо у

Критика/Critique Kolo №7

104

свідомість читача. Такої манери розповіді автор притримується впродовж усього роману. Ачебе показує нам мудрість народу ігбо, щораз наводячи прислів’я та приказки: «Потрібно починати вичерпувати воду, поки вона нам лише по щиколотку», «Якось пташку енеке запитали, чому вона постійно у повітрі: «Відтоді як люди навчилися стріляти не промахуючись, я навчилася літати без відпочинку»», «Чоловіки Умуофії ніколи не відмовляються від запрошення. Вони можуть відмовитись зробити те, про що їх просять, але вислухати прохання вони ніколи не відмовляться», «Як ми вчиняємо, коли людина богохульствує? Хіба ми закриваємо їй рота? Ні. Ми затикаємо собі вуха, щоб не чути. У цьому і є мудрість» та багато ін. Цікаво розглядати звичаї ігбо у порівнянні з нашими традиціями. Вони зовсім не схожі, але мають на меті майже те ж саме. Так, у спробі знайти і знищити іyi uwa дочки, або священний камінь, який пов’язує дитину зі світом духів, бачимо паралель із життєвим артефактом, який визначає долю людини. В українців досі зберігся звичай зберігати пуповину доти, доки дитина буде йти до школи. Тоді їй дають пуповину і вона повинна розв’язати той вузлик, який зав’язали 6-7 років тому після її народження. Якщо дитя розв’яже вузлик самостійно, то все йому легко даватиметься, якщо ж виникнуть труднощі, то вони супроводжуватимуть дитину і в житті. Що стосується головного героя Оконкво - то це надзвичайно складний персонаж, і більшість тем у романі розвиваються шляхом вивчення взаємозв’язку між ним та іншими персонажами. Оконкво є одночасно люблячим і жорстокими зі своєю сім’єю. Це ми бачимо у стосунках Оконкво та Нвойє (він любить сина, але між ними ніколи не було порозуміння), Оконково та Езінми (вона улюблена дочка, проте батько постійно повторює, що вона досягла б більшого, будучи хлопчиком). Оконкво контролює свою сім’ю через гнів. У нападі люті він б’є свою молодшу дружину Оджіуго за те, що вона пізно приготувала обід, або ж плете волосся під час Тижня Миру; стріляє в Еквнефі з іржавого пістолета під час Фестивалю Ямсу. Розгорнуті оповіді про колонізаторів у текстах Ачебе знаходимо майже наприкінці твору. Оконкво повертається з вигнання і потрапляє в радикально іншу Умуофію. Колоніальний уряд вже пустив тут коріння: торгівля пальмовим маслом працює на чужу економіку, а християни ділять та розривають народ ігбо. Відбуваються парадоксальні речі, коли місіонери знущаються над старійшинами, не дивлячись на християнські заповіді. Оконкво та інших лідерів сільських спільнот запроторили у в’язницю, де жорстоко побили за наказом районного комісара. Лише після сплати штрафу принижених ігбо випустили на волю. «Коли місіонери прийшли, африканці мали землю, а християни мали Біблію. Вони навчили нас молитися із закритими очима. Коли ми відкрили їх, то білі мали нашу землю, а у нас залишилася тільки Біблія», - говорив Джомо Кеньятта, перший президент Кенії [6]. Доля, роль свого chi (духа) і боротьба індивіда в суспільстві є наскрізним питанням усього роману. Можна сказати, що центральний конфлікт Оконкво полягає в його постійній боротьбі, щоб зрозуміти і осмислити власну роль у цьому житті.

«Things Fall Apart» має трагічний кінець: хоробрий герой мертвий і принижений. Його народ проігнорував його попередження. Його справи, які, як він сподівався, викличуть дію і породять опір, були марними. Тим не менш, є

Критика/Critique

ДЖЕРЕЛА 1. Самые запрещённые книги : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.molomo.ru/ inquiry/banned_books.html.

2. Человек из африканського народа // NEW AFRICA.RU : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.newafrica.ru/anonses/070610 /nig.htm.

3. Achebe, Chinua. «An Image of Africa: Racism in Conrad's «Heart of Darkness» Massachusetts Review : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kirbyk.net/hod/image.of.africa.html.

4. Amos Tutuola : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kirjasto.sci.fi/tutuola.htm.

5. Amy Sickels The Critical Reception of Things Fall Apart // Salem Press : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://salempress.com/store/ samples/ritical_insights/things_fall_reception.htm.

6. Bacon Katie An African Voice // The Atlantic : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.theatlantic.com/past/docs/unbound/interviews/ ba2000-08-02.htm.

7. Chinua Achebe's Legacy, in His Own Words // The Atlantic : [Елект р о н н и й р е с у р с ] . – Режим доступу : http://www.theatlantic.com/entertainment/ archive /2013/03/chinua-achebes-legacy-in-his-own-words/274297/.

8. Teaching Things Fall Apart In Wisconsin / A Resource Guide for Educators : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://humanities.wisc.edu/assets/ misc/Things_Fall_Apart_Teachers_ Guide_PRINT_VERSION.pdf.

9. The Second Coming William Butler Yeats / Poem of the Week : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.potw.org/archive/ potw351.html.

10. Things Fall Apart By Chinua Achebe / Book Summary // СliffsТotes : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cliffsnotes.com/ literature/t/things-fall-apart/book-summary.

11. Things Fall Apart (1958) // Study Guide : Reading & Study Questions : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://web.cocc.edu/cagatucci/ classes/hum211/achebTFA.htm.

105 Kolo №7

багато способів інтерпретації його смерті – починаючи від фаталістичного (як символ прийдешньої втрати культурної і політичної автономії) і закінчуючи звільненням (як символ вічної незалежності, що властива світогляду народу ігбо). Також можна говорити про змістові аспекти роману, які додають йому трагізму. Цікаво розглянути його з точки зору основних конфліктів, які розгортаються протягом усього роману: юрба проти індивідуальності, традиції проти сучасності (або збереження статус-кво / плин за течією проти зміни і перетворення) і дія проти бездіяльності. Самогубство Оконкво є символом самознищення племені. Він був символом влади і гордості племені. І з його смертю моральний центр і структура племені поступилися домінуючим колонізаторам. Пишучи англійською, мовою імперіалістичних завойовників Нігерії, Ачебе мав на меті створити нову, більш африканізовану англійську («African English»). Він інтегрував Igbo-слова та фрази, прислів’я, казки та інші елементи оповідей, аби записати й зберегти африканські традиції, і певною мірою «підірвати» мову та культуру колонізаторів. Історія Ачебе порушувала складні питання африканської ідентичності, націоналізму і деколонізації, а тому, як і багато нігерійських авторів, він був вигнанцем зі своєї батьківщини, де при владі була військова диктатура.

Заборонений голос Грицька Чубая ЗЕЛЕНЮК Мар’яна

Критика/Critique

Розглянуто заборонену у 70-80-х рр. творчість Грицька Чубая. Показано його роль у тодішньому мистецькому житті України. Розкрито особливості його творчого письма, вплив цензури на його творчість. Ключові слова: Поетичний андеграунд 70-х рр., самвидав, цензура, свобода, постать голосу.

Banned in the 70-80's works of Griytsko Chubai were reviewed. His role in the artistic life of Ukraine of that time was shown. The features of his creative writing, the impact of censorship on his work were analyzed.

Keywords: Poetry Underground of 70's, self-publishing, censorship, freedom, personality of voice.

Kolo №7

106

Українська культура завжди творилася на межі спротиву, заборон та цензури. Ціле ХХ століття ми говорили про свободу від комунізму та більшовизму, свободу від терору, свободу від диктатури, свободу від соцреалізму тощо, звикнувши до того, що свої права і цінності треба відстоювати. Відстоювати щодня – на барикадах, у приватних розмовах, в діях. Проте чи свідомі ми того, чому прагнемо свободи? Що робити із нею, коли отримуєш її сповна? Чи гідні ми повною мірою прийняти свободу задля, а не від чогось? Грицько Чубай знав, для чого йому потрібна свобода. Радше, він просто розумів, що лише за умови свободи слова можна творити справжню поезію і писати про те, що вважаєш за потрібне. Для нього це була, перш за все, ще одна можливість бути собою - а отже, бути правдивим у своїх словах та вчинках, говорити, мовчати і знову говорити про те, що хочеш, і тоді, коли хочеться; бути поетом. Чубай завжди відчував свою людську гідність і тому сприймав свободу як даність, як невід’ємну частину самого життя. Адже чи буде воно таким прекрасним, якщо кожен лише гратиме у свободу, але не буде по-справжньому вільним?

В 70-тих рр. минулого століття світ перетворився на великий театр, на гру інтересів та бажань людей, які із кожним проявом мовчазної покори та боягузтва щораз більше втрачали свою людяність, свою первинну здатність бути милосердними, співчутливими, мислячими, люблячими, коханими:

107 Kolo №7

За поему «Вертеп», написану у 1968 р., у віці 19 років, автор зазнав переслідувань. Проте, як стверджує дружина поета, його переслідували іще із 17-літнього віку, після виступу перед пам’ятником Тарасу Шевченку, де юнак потрактував твори митця не так, як цього вимагала тодішня цензура. Саме завдяки поемі «Вертеп» Чубай став відомим у львівських мистецьких колах, де декламував свій твір молоді. Тут він познайомився із В. Чорноволом, братами Горинями, сім’єю Ігоря та Ірини Чорновіл, В. Морозовим. Друзі та близькі називали поета Грицьком, як він сам волів. Після зближення з львівською елітою, Чубая почали переслідувати та проводити численні обшуки його помешкання. У 1970 р. Грицько Чубай одружився та залишився жити у Львові на Погулянці. Він організував видавництво одного з перших самвидавівських журналів України «Скриня», де друкувались як власні твори поета, так і твори його друзів. Поява Чубая у Львові стала особливою подією в мистецькому житті міста [2].

1972 р. КДБ провело обшук в будинку дружини Грицька, Галини, на Погулянці. Кількаденне перебування в КДБ на тодішній вул. Миру (яка в радянському стилі іронія!) спричинило глибоку депресію, а виснажлива фізична праця вантажника призвела до розладу здоров'я поета. Важкі матеріальні умови змусили Чубая працювати деякий час і на будовах Сибіру, що майже цілковито зруйнувало його здоров'я. 1979 р. Григорій Чубай блискуче склав іспити на вступ до Літературного інституту ім. М. Горького, що у Москві. Навчаючись на третьому курсі, 16 травня 1982 р. поет пішов із життя [2]. За життя Чубай так і не зміг видати книги із власними поезіями. Більше того, йому навіть не вдалося хоч деякий час пропрацювати на більш-менш пристойній роботі, яка би дозволяла приносити в сім’ю добрий заробіток. Навпаки, він був змушений братися за будь-яку працю, що траплялась, адже, через його бунтарські погляди, Грицька на роботу не брали. Тільки посмертно Чубая прийняли до Спілки письменників України, і тільки тоді радянська влада дозволила друкувати його вірші та поеми, переклади Блока і низки іспанських, чеських та польських поетів. У 1990 р. вийшла його книжка «Говорити, мовчати та говорити знов», перекладена польською та іспанською, а у 1999 р. — «Плач Єремії». 2009 р. видавництво «Грані-Т» видало збірку дитячих віршів Григорія Чубая, які до цього видавалися лише самвидавівськими зшитками: «Скоромовка не для вовка» [2].

Критика/Critique

«А світ – вертеп. кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін…» [3].

Критика/Critique Kolo №7

108

Цензура та переслідування позначилася не лише на ранній смерті поета, але й на його творчості і тривалих перервах у писанні. Адже говорити – це вияв свободи. Мовчати ж – це зазнавати утисків і страждань. Після написання своєї «Марії» 1970 р., Чубай мовчав протягом п’яти років. Аж поки це мовчання не вилилося у його останній шедевр – поему «Говорити, мовчати і говорити знову…», в якій, на нашу думку, закладено дві речі, без котрих Чубай не уявляв себе як поета. Перша така річ – це можливість говорити як вияв свободи індивіда. Друга – творити за допомогою мови й акту письма. Ця ідея проявляється в Чубая вже у його першому вірші під назвою «Постать голосу», що відкриває «П’ятикнижжя». Вже тут поет гіперболізує образ голосу, надаючи йому особу, тіло, дух. Такий вступ до поезії Грицька Чубая є символічним. Сам текст вірша можна трактувати як народження поета через прихід до нього «постаті голосу», прихід до іще звичайного чоловіка чогось вищого, осяйного, але очікуваного, що раз і назавжди змінило вектори його життя (власне, недаремно автор оживляє поняття голосу і переносить його у вищий вимір, надаючи йому постать). Це текст про даровану поетові можливість говорити, про його наповнення власним голосом, думками і, як результат, вибухом цих звуків та переродженням в голос, у поезію того, що вже визріло в митцеві. Зміни ці змальовуються у рядках: «то вона запитала у тиші що в ній заснуло то вона запитала у грому що в нім збудилося» [3]. Тобто із первинної тиші народжується грім - звук, звучання, мова; за покликом вищих сил пробуджується до життя новий світ. Цікавим є й те, що власний голос до поета приходить вдосвіта. Це, на нашу думку, пояснює, чому саме голос є одним із визначальних образів у поетичній системі Чубая. Образи світла і темряви часто трапляються у його поезіях, але, зазвичай, вони не асоціюються із добром і злом, а несуть інше навантаження. У темряві ліричний герой Чубая шукає себе, шукає вихід із замкненого кола, шукає світла. І рішенням, результатом цього пошуку стає голос – вірші, бо в темряві людина завжди йде на звук. У поемі «Говорити, мовчати і говорити знову» знаходимо такі рядки: «Я так довго мовчав ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках вустами вологими на добрі слова натрапляти» [3]. Тобто йдеться про поетове мовчання в темряві, про п’ятирічну творчу перерву, що передувала написанню поеми. Автор, ніби чекаючи світла, перебуваючи в темряві, весь час слухає, йде на звук, збирає достатній багаж емоційно-психологічного досвіду, потрібного йому для написання наступних творів. Тому Чубаєві як поету було важливо «говорити, мовчати і говорити знову». Зрештою, мовчання також є одним із способів говорити. Саме так, на нашу думку, з погляду психології творчості можна пояснити Чубаєві перерви між написанням свого «П’ятикнижжя».

Отож, автор неповторно інсценує народження світу через слово, через постать власного голосу, наближується до одного із найскладніших питань людства – створення світу. А світ, за філософією Чубая, народився за допомогою Слова і Світла, котрі на сході сонця народили Землю, поезію, митця і голос. Грицько Чубай прожив лише 33 роки. Символічне число. Так і виринають із пам’яті рядки, написані іншим генієм слова - Володимиром Висоцьким: «Кто кончил жизнь трагически, тот истинный поет» [1]. Чи написав Чубай мало? Безперечно, ні. Проте, якою була б наша література, якби поет творив і сьогодні? Зрештою, якою б могла бути наша культура, якби ХХ століття не поглинуло у свою криваву веремію талант Тичини, Осьмачки, Довженка, Яновського, Зерова, Теліги, Ольжича, Хвильового, Курбаса, Куліша, Підмогильного, Косинки, Филиповича, Вороного, Стуса, Симоненка? Здавалося б, вже досить жертв принесла українська нація в ім’я волі та свободи слова. Всі ці імена залишаються в пам’яті, переростаючи у величні символи людей-героїв, людей-легенд. Така доля і в Грицька Чубая, адже і сьогодні нове покоління митців рівняється на його приклад, чудесний модерний зразок поезії, читаючи і вивчаючи на пам’ять його вірші та слухаючи популярні пісні, якими ці вірші, зрештою, стали. ДЖЕРЕЛА 1. Высоцкий В. Стихотворения и песни / В. Высоцкий. – Москва : Искусство, 1989. – 254 с.

2. Григорій Чубай : персональний сайт. – Режим доступу : http://chubay.com. ua/?page_id=59.

3. Чубай Г. П’ятикнижжя / Грицько Чубай. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2013. – 256 с.

109 Kolo №7

«Ми вийшли з ночі не озираючись на кінчиках наших пальців ще не прокинулось здивування і ми безшелесними руками торкаємося всього що довкола ще на кінчиках наших пальців не прокинулося запитання чи справді ми такі які ніколи не озиратимуться» [3].

Критика/Critique

Образи голосу, світла і темряви Чубай продовжив і розвинув у своїй поезії «Вдосвіта». Сама назва уже свідчить про це. Цікаво, що тут ліричний герой уже не сприймається за образ митця, що шукає слова. Поет звертається до загальних, масштабних проблем - говорить про незрячих людей, що шукають у темряві ще навіть не себе, а запитання, з допомогою яких можна наблизитися до розгадки своєї суті:

КОМУНІКАЦІЯ

Цензура в літературі: точка зору

Як на мене, цензура – це зафіксований законодавчо, урядовими рішеннями спосіб обмеження свободи слова. Наприклад, наявність попередньої цензури (перед опублікуванням твору) вимагає створення спеціальних державних закладів для контролю, а післяцензура – не завжди, бо виконується шляхом вилучення чи заборони зберігати і поширювати інформацію (порнографія, наприклад, чи відомості про виготовлення засобів масового знищення, чи заборона закликів до насильницького повалення устрою – чим не цензура, якщо таке прописане законодавчо і є органи, які мусять не тільки слідкувати за дотриманням закону, а ще й карати за його порушення? Хоча з нею більшість суспільства погоджується). Адже не певні органи (з повноваженнями цензури) вирішують, вилучати твір чи ні, а суд. До того ж, якщо буде відповідний позов. Тощо.... Таким чином, я б собі гадав, що в сучасних умовах розвитку літератури треба було б говорити (якщо про цензуру) вже «від зворотнього» – а саме: про свободу в літературній творчості. До речі, як на мене, теж невичерпна тема (і набагато проблематичніша), яка і виходить у тому числі й на проблеми цензури, чи самоцензури, відповідальності, чи безвідповідальності перед читачем (дитиною, підлітком, жінкою, віруючим тощо), а чи й перед суспільством загалом. Перед нормами етики, моралі, та й, зрештою, ставлення до суспільного ладу чи чужих політичних уподобань, або й підігрівання інтересу до «сцен насилля». Принаймні, один приклад. Сварка про те, вилучати чи не вилучати з читання «Лоліту» Набокова. Що тут цензура, а що – протистояння суспільним інтересам? Якщо суспільство не проти педофілії, то й не буде ніякої цензури щодо «Лоліти». Якщо ж педофілія належить до суспільно-моральних проблем, у тому числі із кримінальною відповідальністю за неї, то вона може стати причиною введення норми (в законодавчому порядку), як і порнографія, до недопущення до публікації. А то виходить така собі моральна роздвоєність і фальш. З одного боку твір провокує педофілію, оспівує, а з іншого – в більшості країн за педофілію закон жорстко карає. Натомість твір, який прямо її пропагує, не є предметом до обмеження. Чому? Бо це «творчість»? Відтак і думаю собі, що Свобода і Відповідальність у творчості мають нині більше причин для обговорення. На неї ж виходять і питання змальовування сцен жорстокості і насилля, застосування ненормованої лексики, обговорення вживання наркотиків, детального опису сцен еротики і сексу тощо. Суспільні обмеження, між іншим, можуть і не суперечити свободі творчості. Якщо

111 Kolo №7

Андрій СУДИН, головний редактор українського видавничого порталу «Книгобачення»

Комунікація/Communication

Ваше ставлення до цензури в літературній творчості? Чи потрібна цензура в літературі, якщо так, то в яких випадках? Чи актуально взагалі сьогодні говорити про таке явище, як «цензура»?

Комунікація/Communication Kolo №7

112

будуть встановлені так, щоб не шкодити жодній групі читачів. На творі має бути попередження. Як на фільмі, як на пачці цигарок... Між іншим, моя думка – проблеми цензури в релігійній (не теологічній) літературі – цілком вичерпна. Тобто цензура в релігійній літературі була, є і буде. І МУСИТЬ БУТИ. Це прерогатива церкви. Не мирян. Говорив не з одним видавцем релігійної книжки, редактором релігійного видавництва, священиками і з їхньою одностайною думкою врешті погоджуюся – там мусить бути інституція, яка обмежує свободу трактування і редагування текстів. Це стосується будь-якої релігії. Не тільки християнства. Інакше канонічність втратить будь-який сенс. А кількість «Булгакових», на яких буде накладено анафему, зросте.

Лілія ШУТЯК, прес-секретар Міжнародної Літературної Корпорації «Meridian Czernowitz» Як на мене, цензура і література – це два несумісні поняття. Хто має бути тим цензором, щоб об’єктивно визначати, який твір вартий публікації, а який - ні? Це велика відповідальність і, правду кажучи, страшенна нісенітниця. Водночас я підтримую самоцензуру – коли письменник і тільки письменник вирішує, що йому друкувати, а що потребує доопрацювання або геть не годиться для публікації.

Роман ШТІГЕР, поет, автор збірки «Невірші» Свобода слова - це зброя, якою володіє письменник, а обеззброїти його може тільки цензура. Це жінка, яка не любить свободу, а любить владу і підкоряється їй. Напевно,багатство писемності у нас настільки квітуче, тому що немає того горизонту який би розділяв творчість і обмеження її. Цензура ставить нас в жорсткі рамки. З цією владолюбною пані все стає сірим і примітивним. Питання доволі актуальне для сьогодення і стоїть клубком в горлі творчих людей.

Олександр РИБКО, викладач-історик Особисто для мене поняття цензури завжди було синонімом слова «нездатність». Цензура завжди з’являється там, де починають чітко проступати ознаки того, що певна система чи суспільний інститут дає збій або в міру певних причин не справляється з покладеними на неї обов’язками. Література ж є чимось на зразок Нельсона (герой Сімпсонів), котрий, побачивши чергове «системне провисання», ні на хвилину не знітившись, починає кричати своє «Хе-ге!». З розумом це буде зроблене чи обурливого по-хамськи – то вже діло третє. Завжди можна обґрунтувати недоцільність поширення певної

Щодо цензури в літературі хочу сказати словами одного з гасел Паризької студентської революції 1968 року: «Забороняти – заборонено!». Я проти цензури як явища, і, безумовно, в літературі йому місця немає. Покупець голосує гаманцем, читач – інтелектом. Цензура повинна бути суто внутрішньою, це стосується як авторів, так і читачів. Єдиний виняток - дитяча література.

113 Kolo №7

Павел ХУДИШ, здобувач ступеню кандидата історичних наук у Карловому університеті в Празі

Комунікація/Communication

інформації. Проте слід пам’ятати, що Ц. не допомагає вирішувати соціальні проблеми, вона лише сприяє їх замовчуванню. Ц. в літературі завжди була, є і буде в різних проявах (від цинічного державного регулювання до більш витонченої та помороченої самоцензури). І за віки свого протиборства з Л. довела, що є їй ворогом. Проте користь можна отримати і від неї. Якщо творчість автора почали цензурувати, значить, він влучив в дійсно болюче місце, значить – на правильному шляху. Та й популярності вона теж сприяє неабияк.

Топ-10. Заборонені письменники в літературі

Комунікація/Communication

КЕНДЗІОР Ольга

Kolo №7

116

ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901-1937 РР.) Один з найвидатніших прозаїків доби Розстріляного Відродження та автор першого в українській літературі урбаністичного роману. 1934 р. Валер’яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». Письменника, разом з Лесем Курбасом, Миколою Кулішем, Миколою Зеровим та іншими, було розстріляно у 1937 р. Разом з ними українська література втратила ціле покоління надзвичайно талановитих перекладачів, поетів та письменників. ДЖОН СТЕЙНБЕК (1902-1968 РР.) Володар Пулітцерівської та Нобелівської премій у галузі літератури, автор всесвітньо відомих романів «Грона гніву», «Зима тривоги нашої», «Про мишей та людей». Був одним із перших американських письменників, що побував у країнах Радянського Союзу та написав про це. Цензурні заборони «Грона гніву» розпочалися практично одразу після її виходу в світ, в квітні 1939 р., переслідування книги тривали аж до недавнього часу. Роман постійно вилучали з публічних бібліотек через його образливі, непристойні, огидні зображення жінок, «зображення життя занадто страшним» та ін. АННА ФРАНК (1929-1945 РР.) Щоденник єврейської дівчинки-підлітка, що щиро та правдиво розказала про усі жахіття війни, став однією з найвідоміших книг у світі. Сама Анна за життя планувала перетворити щоденник на роман, але робота так і залишилась незавершеною. Над достовірністю тексту постійно точаться дискусії, а сама книга постійно потрапляє в заборонені списки через реалістичні описи жорстокості нацистів. ДЕВІД СЕЛІНДЖЕР (1919-2010 РР.) Першу популярність Селінджеру принесло оповідання «Прекрасний день для рибки-бананки». Письменник, який більшу частину життя прожив в ізоляції від зовнішнього світу, є автором «Ловця у житі» – книги, котра постійно фігурує в заборонених списках американських бібліотек та шкіл. Вагомим фактором поганого впливу на психіку людини «цензори» вважають те, що три знаменитих вбивці (Хінклі, Бардо та Чемплен) були пристрасними фанатами повісті, а Марк Чемплен взагалі повідомив усім, що вбити Ленона йому «підказав» зашифрований голос з книги. ХЬЮБЕРТ СЕЛБІ (1928-2004 РР.) Селбі – американський письменник, відомий своїми романами «Останній поворот на Бруклін» та «Реквієм за мрією». Автор відомий відвертими

ГРИЦЬКО ЧУБАЙ (1949-1982 РР.) Чубай – один з найвпливовіших восьмидесятників, яскравий представник українського літературного андерграунду того часу. Після знайомства та тісної співпраці з «антирадянськими вільнодумцями» (подружжя Калинців, В. Чорновіл, В. Морозов та ін.) поета беруть під «цензурний приціл». Поеми, вірші та переклади Чубая дозволили надрукувати лише після його смерті. САЛМАН РУШДІ (1947 Р.) Британський письменник, публіцист та критик індійського походження у 1988 році написав книгу «Сатанинські вірші» (в якому одним з героїв виступає пророк Мухаммед, який дуже любить товариство повій). З того часу його життя під загрозою, адже духовні лідери ісламістів визнали твір блюзнірським та закликали віруючих знайти та вбити письменника на славу Аллаху. ОЛЕСЬ УЛЬЯНЕНКО (1962-2010 Р.) Наймолодший лауреат Шевченківської премії, роман якого «Жінка його мрії» став найскандальнішим твором сучасної української літератури. Роман визнали порнографічним і заборонили до друку (хоча письменник перед смертю ще встиг побачити нове видання цієї книги). Загалом Ульяненку часто закидали надмірне нагнітання, жорстокість та насилля в його текстах. ЮРІЙ ВИННИЧУК (1952 Р.) Журналіст, поет та письменник, твори якого часто звинувачують у порнографічності. У 2012 р. ім’я письменника набуло скандального розголосу в зв’язку з публікацією численними інтернет-ресурсами його вірша «Убий підараса» та заявою комуніста Леоніда Грача до прокуратури, в якій стверджується, що згаданий твір має порнографічний характер та закликає до повалення існуючого ладу. Та, незважаючи на це, Юрій Винничук є володарем не однієї літературної відзнаки та премії і улюбленим письменником багатьох читачів.

117 Kolo №7

ВІЛЬЯМ ПАУЕЛЛ (1950 Р.) Те, що книгу під назвою «Куховарська книга анархіста» було заборонено – зовсім не дивина. І хоча у 1969 р. автор написав цю книгу в якості протесту проти війни у В’єтнамі, то вже у наш час Вільям Пауелл визнав, що насильство не може попередити насильство. Книга, незважаючи на застарілу, а подекуди і неправдиву, інформацію знаходиться в чорному списку і по сьогодні.

Комунікація/Communication

сценами та оригінальним поводженням з орфографією та пунктуацією,. Його роман «Останній поворот на Бруклін» був неодноразово заборонений як в США, так і в країнах Європи (Італія, Ірландія та ін.). Селбі писав про початок сексуальної революції, про найпотаємніші глибини Нью-Йорка, за що його книги часто звинувачували у порнографічності та жорстокості.