Капелюх на воді by Natalya Maydanska

УДК 821.162.1-94 ББК 84(4Пол)6-4 Б81 Серія «De profundis» заснована 2007 р. Eсеї Переклала з польської Богдана Матіяш Ґуральську говірку передав гуцульською говіркою с. Брустури Василь Карп’юк Автор передмови Ярослав Грицак This translation is published by arrangement with Społeczny Instytut Wydawniczy ZNAK Sp. z o.o., Kraków, Poland

Б81

Боновіч В. Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера : есеї / Войцех Боновіч. — К. : Грані-Т, 2013. — 296 с. (Серія «De profundis») ISBN 978-966-465-395-1 Герой цієї книжки Юзеф Тішнер (1931–2000) — один із найвідоміших польських філософів ХХ століття, авторитетний священик, якого називали «капеланом „Солідарності“». Він був однією з ключових постатей в інтелектуально-духовному житті Польщі. Свої світоглядні концепції отець Тішнер — напрочуд світла людина з неабияким почуттям гумору — значною мірою будував на основі народної філософії ґуралів, а свої лекції та виступи неодмінно присмачував ґуральськими анекдотами та характеристичними сценками з побуту цієї гірської народності. Із польської переклала Богдана Матіяш, ґуральську говірку передав говіркою гуцульською Василь Карп’юк. Передмову написав професор Ярослав Грицак. Проект здійснено за підтримки Польського Інституту в Києві.

УДК 821.162.1-94 ББК 84(4Пол)6-4 ISBN 978-966-465-292-3 (Серія «De profundis») ISBN 978-966-465-395-1 © «Грані-Т», майнові права, 2013 © by Wojciech Bonowicz

Зміст Чого вчить о. Тішнер (передмова Ярослава Грицака) . 7 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 «Передусім я людина...» . . . . . . . . . . . . . . . . 31 Коріння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Корчма у Ґронкові . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Два світи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 Говірка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Замолодий, щоб стріляти . . . . . . . . . . . . . . . 55 Тарілочка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60 Мрія про стрибання . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66 Рішення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Поголена голова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 У семінарії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 Каламар на вершині . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Зубри . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91 Сіяч неспокою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94 Інґарденів пес . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97 Чи можна закохатися в ксьондза? . . . . . . . . . 104 Краватка з папугою . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 «А все-таки маю рацію!» . . . . . . . . . . . . . . . 116 Цілющий язик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 Хто вдався Господу Богу . . . . . . . . . . . . . . . 128

Стая . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вибір Петра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Із віями в кишені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Що за хлопець!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Солідарність» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Інтерновані . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Місце контактів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Капелюх на воді . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Філософія в перекладі . . . . . . . . . . . . . . . . Акушер правди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сади Кастель Ґандольфо . . . . . . . . . . . . . . . Сцена . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Конфлікт ласк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Старі гріхи, нові насолоди . . . . . . . . . . . . . . Двері в двері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Одне речення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сповідальниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Саме час скомпрометувати себе» . . . . . . . . . Сім чеснот по-ґуральськи . . . . . . . . . . . . . . Утома . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Кропильце» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Йов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Плакат . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Джерела . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

133 140 144 150 155 162 168 174 178 183 187 195 202 208 215 220 227 232 239 249 256 261 274 276

Чого вчить о. Тішнер Ось уже декілька років у співпраці з видавництвом «Грані-Т» намагаюся познайомити українського читача з доробком центральноєвропейських інтелектуалів — або, як їх інколи називають, «центральноєвропейських джентльменів». Це люди, що народилися в першій половині ХХ ст. на землях між Берліном і Москвою (чи, якщо хочете, між Віднем і Харковом), але зреалізувалися і стали всесвітньовідомими на Заході. Щоб краще розуміти, про кого йде мова, назву принаймні декілька імен: окрім класичної пари Людвіґа Вітґенштайна і Карла Поппера1, до цього товариства належать Зиґмунт Бауман, Ісайя Берлін, Збіґнєв Бжезинський, Ернест Ґеллнер, 1 Найкращим, на мою думку, впровадженням у центральноєвропейський вимір дискусії між Вітґенштайном і Поппером є книжка: David Edmonds and John Eidinow, Wittgenstein’s Poker. The Story of a ten-minute argument between two great philosophers. London, 2002. Я рецензував її у своєму есе «Ігри з кочергою» — див.: Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. Київ, 2004, с. 247-253; 2-е вид., Стара історія на новий лад. Київ, 2011, с. 125-132. Ще до виходу згаданої книжки з’явилося посмертне видання праці Ернеста Ґеллнера про Вітґенштайна та Броніслава Маліновського, в якій він віртуозно концептуалізує цей центральноєвропейський вимір, значною мірою пишучи про самого себе і про свій власний досвід — див.: Ernest Gellner, Language and Solitude.

Александр Ґершенкрон, Лєшек Колаковський, Мілош Кундера, Чеслав Мілош, Карл Полані… Нині мало хто пам’ятає про їхнє походження, хоча саме центральноєвропейський досвід був важливим елементом їхнього успіху і їхнього сприйняття світу. До цього часу «Грані-Т» видали збірки есеїв двох із них — Романа Шпорлюка та Лєшека Колаковського. Зараз Ви тримаєте в руках книжку про ще одного «центральноєвропейського джентльмена», о. Юзефа Тішнера. У передмові до збірки Романа Шпорлюка я пробував дати означення цій породі2. Тут наголошу лише на деяких головних рисах. Роки їхнього дитинства чи молодості (1) припали на Другу світову війну, і війна справила великий вплив на їх становлення. Відтак (2) стара класична освіта, яка давала інше відчуття світу, — а водночас (3) почуття гумоWittgenstein, Malinowski and the Habsburg Dilemma. Cambridge, UK, New York, NY, Melbourne, Australia. 1998. 2 Це означення я запозичив із некролога Тоні Джадта на Лєшека Колаковського: http://www.nybooks.com/articles/archives/2009 /sep/24/leszek-kolakowski-19272009/?pagination=false. Наприкінці свого життя Тоні Джадт працював над інтелектуальною історією ХХ ст., де особлива роль мала бути відведена власне цим інтелектуалам. Його передчасна смерть не дала йому можливості завершити цей проект. Уявлення про його загальні контури й окремі тези можна скласти на підставі книжки-інтерв’ю Тоні Джадта з Тимоті Снайдером: Tony Judt and Timothy Snyder, Thinking the Twentieth Century. London, 2012.

ру й іронії, нерідко над самим собою. Щоб вижити, більшість із них (4) перед війною чи після неї рятувалася втечею на Захід від Гітлера чи Сталіна, а нерідко й від обох. Нові хвилі їхньої еміґрації на Захід були спровоковані комуністичними репресіями після Будапешту 1956 р. чи Праги і Варшави у 1968 р. Один старенький американський професор розповів мені, що саме факт масової еміґрації цих інтелектуалів із комуністичних країн переконав його, що комунізм не має майбутнього: не може мати майбутнього лад, який позбувається таких першокласних голів! Зрозуміло, що в біографії кожного видатного центральноєвропейського інтелектуала не конче мусять бути присутні всі чотири згадані вище ознаки. О. Юзеф Тішнер підходить під цю породу за трьома з них: він хоча й доволі часто виїжджав за кордон, однак ніколи там не залишився. Він народився у міжвоєнній Польщі й на час війни був уже достатньо дорослим, щоб цю війну пам’ятати. Останні роки його життя припали на некомуністичну Польщу, однак більшість свого життя о. Тішнер провів саме в комуністичній Польській Народній Республіці, причому з цим періодом пов’язана його найбільша слава. Якби не було ПНР, то не було б і Тішнера — того, ким він став і яким ми його знаємо. Та якби не було о. Тішнера, то невідомо, як би довго ще існував комунізм у Польщі; а з 9

огляду на ефект доміно, до якого спричинилася перемога місцевої антикомуністичної опозиції влітку 1989 р., — як би довго проіснував комунізм у Центральній і Східній Європі взагалі. Тут немає потреби переказувати його біографію. Це набагато краще робить книжка Войцеха Боновіча, яку Ви тримаєте у руках3. Я ж лише спробую означити те, чого немає в цій книжці й чого, на мою думку, приклад о. Тішнера може навчити нас, українців — передовсім у тих обставинах, які ми переживаємо нині. За певними ознаками, сучасна ситуація в Україні нагадує ту, в якій найкраще проявився талант отця, — комуністичної Польщі 1970—80-х років. Це був час, коли польська економіка поволі занепадала, раз у раз вибухали робітничі протести, тоталітарна система «спустила дух» і перетворилася на авторитарну (або, як її тоді називали, «тоталітаризм із вибитими зубами»), але всі спроби надати їй людського виразу обличчя закінчувалися нічим. Більшість поляків перебувала в депресії і вдавалася до внутрішньої чи зовнішньої еміґрації. Здавалося, що так триватиме дуже довго, якщо не вічно. 3 Крім цієї, Войцех Боновіч написав ще одну, академічну біографію о. Юзефа Тішнера: Wojciech Bonowicz. Tischner. Kraków, 2002. Я звертався до цієї біографії при написанні свого тексту, а також до книжки-інтерв’ю Адама Міхніка і о. Юзефа Тішнера: Adam Michnik, Józef Tischner, Jacek Żakowski. Między Panem a Plebanem. Kraków, 2001.

Що суттєво відрізняло і нині відрізняє Польщу від України — це церковний вимір. Поляки не були розділені між декількома церквами, як українці. Після війни, коли Гітлер «вичистив» Польщу від євреїв, а Сталін — від східних, білоруських і українських окраїн, тут утвердилася проста формула «поляк = католик». До того ж у комуністичній Польщі ніколи не було таких масових кампаній щодо навернення громадян в атеїзм, як в СРСР. Навіть члени місцевої комуністичної (Польської об’єднаної робітничої) партії у неділю і свята йшли до костелів — факт, якого неможливо було уявити собі в Радянській Україні. У кожному разі, період ПНР для польської Католицької Церкви несподівано став періодом її росту. Досить сказати, що після війни у Польщі було навіть більше священиків, монахів і монахинь, аніж перед війною. З-поміж усіх комуністичних країн ніде позиції церкви не були такими сильними, як у Польській Народній Республіці. Окрім короткого періоду кінця 1940 — початку 50-х років, вона не зазнавала репресій. Показовим є факт, що вона утримувала Католицький Університет у Любліні — єдиний (!) у комуністичному світі недержавний університет. Попри все це, церковна ієрархія почувалася одинокою. У цьому, принаймні, признавався о. Тішнерові її голова, кардинал Вишинський. 11

Сам Тішнер порівнював Вишинського з пізнім де Ґолем, якого французи називали «Великим Анахронізмом». Католицька Церква й надалі послугувалася мовою, що більше пасувала передвоєнним, аніж повоєнним часам — мовою релігії закритої і панівної — приблизно так само, як теперішня Російська Православна Церква. Ця мова могла промовляти до віруючих старших поколінь і з нижчою освітою. Вона, однак, була менш переконливою для людей більш освічених і молодих, котрі, користаючи з доступності освіти при соціалізмі, масово закінчували університети і стали новою інтеліґенцією. У своїй більшості вони не були лояльними комуністами. Але багато з них трималося трохи осторонь від церкви. Вони були заражені агностицизмом та модерною західною культурою, котра без серйозних перешкод доходила до комуністичної Польщі (варто нагадати, що Польща була єдиною комуністичною країною, де виступали «Rolling stones») — і церква не знаходила для них достатньо вагомих аргументів. Існувала також нечисленна група польських лівих дисидентів. Після розправи вони позбулися ілюзій, що комуністичну систему можна реформувати, і перейшли в жорстку опозицію. Вони, однак, теж трималися осторонь церкви; що більше — не підходили під жодну частину рівняння «поляк = 12

католик», бо не були ані католиками, ані поляками у вузькому, етнічному розумінні цього слова — багато з них мали єврейське походження. У комуністичній Польщі 1970-х витворилася ситуація, схожа на сучасну українську: непопулярній владі протистояли декілька опозиційних осередків, кожен із яких існував сам по собі; а суспільство, яке теж не любило владу, воліло чи зі страху, а чи й просто з конформізму тримати дулю у кишені. О. Тішнер був одним із тих, хто допоміг об’єднати ці disjecta membra (розсіяні частини) в одне ціле — у майбутню «Солідарність». Що більше: він став її негласним капеланом. Звісно, в його історії перетворення простого священика на ідеолога польської опозиції можна завважити багато випадковостей — так ніби його долею провадив Святий Дух, котрий, як відомо, діє своїми, незвіданими шляхами. Така перспектива радше відповідала б нашому східноєвропейському сприйняттю — чи то атеїстичному, де невіра і скепсис до великого йдуть рука в руку, чи то східнохристиянському, яке звертає більше уваги на духовний, молитовний аспект кожного такого перетворення. Католицька традиція вчить, що самої лише молитви мало. Треба «ora et labora» — «молитися і робити». Власне, о. Тішнер став тим, ким став, завдяки інтенсивній інтелектуальній праці. 13

Корчма у Ґронкові

Це сталося під час Різдвяних свят 1933 року. Вероніка Тішнерова була із сином у родичів у Юрґові. Юзьо вередував, скаржився на болі в животі. Домашні способи лікування не допомогли, тож викликали лікаря, який саме був на свята у Буковині. Лікар констатував, що хлопчик, вочевидь, з’їв щось нестравне, і виписав проносне. Але по тому, як лікар пішов, біль посилився. Дід вирішив відвезти дочку й онука до лікарні в Новому Тарґу. Застелив сани, запріг коня — і поїхали. Крізь замети, в завірюху, молячись, щоб дитина витримала цю важку подорож. «Споконвіку, — за багато років згадував Тішнер, — при дорозі, що біжить від Юрґова через Бялку і Ґронь до Нового Тарґу, на краю Ґронкова стояла корчма, яка вдовольняла найрозмаїтіші людські потреби, найпершою з яких була потреба випити. Можна здогадуватися, що не один залишив там усе, що мав, іще хтось — своє здоров’я, а для душпастирів була вона невичерпною скарбницею тем для проповідей, особливо під час посту. Так сталося, що одного грудневого дня везли мене саньми як ледве чи трилітнього бахура до лікарні з гнійним 42

запаленням сліпої кишки. Без жартів. Десь біля корчми я почав помирати. І тоді мій дідо, щоб я не помер ось так, на дорозі, заніс мене до цієї корчми. Не пригадую, що сталося, але... я ожив». Як розповідають брати, мати тоді зробила Юзефові щось на кшталт «єлеопомазання». Дитина опритомніла, дід заніс її в сани й рушили далі в дорогу. До Нового Тарґу залишилося ледве кілька кілометрів. Іще того ж дня в лікарні зробили операцію, яка тривала дві години й була успішною. Малий Юзьо, прокинувшись, плакав і зривав бинти. Коли йому міняли пов’язки, він на все горло верещав. Але рани швидко гоїлися, і через десять днів дитина повернулася з мамою додому. «Хоч би що казали, — писав Тішнер, — мусило бути в тій ґронківській корчмі щось, що повертало життя вмираючому. І як тут проклинати всі корчми загалом, а корчму в Ґронкові зокрема? Злого костьол не виправить, доброго корчма не зіпсує. Можна іще додати: що має жити, житиме, за умови, що вчасно потрапить у відповідну лічницю». У середині дев’яностих Тішнера запросили на конґрес анестезіологів, який відбувався в Закопаному. Отець почав виступ із роздумів про те, чи можливе відпущення гріхів... під наркозом. Потім настав час на особисті спогади: йшлося про операцію грижі, яку він пережив улітку 1992 року. Тішнер приятелював із відомим кардіохірургом Антонієм 43

Дзятковяком. «Вирішили, — розповідав він, — що професор Дзятковяк задля розваги одного разу зробить операцію іншого типу. Тож перед операцією я його й запитую: „Пане професоре, а Ви знаєте, де то розташовано?“ А він мені каже, що саме переглядав такий радянський анатомічний атлас, тому все буде гаразд. Що мені там вирізали, то тільки Господь знає, що мені зашили, цього теж не знаю, бо, звісна річ, тоді я був без свідомості. Тільки — страшенно прошу мені вибачити, але зацитую дослівно — коли мене будили, я почув голос анестезіолога, який хотів повернути мене до життя. А оскільки я іще був під впливом блокади і не міг нічим поворухнути, то собі подумав: „А, я маю вас у дупі!“ І коли я отримав це запрошення, то подумав, що це величезний обов’язок — щоб не виглядало, що мій діалог із анестезіологами на цьому закінчився». Після такого вступу Тішнер виголосив довгу лекцію про розмаїті концепції медицини і про те, який вплив на них мала філософія. А наприкінці несподівано наголосив... знеболювальну цінність бабакового сала. «Коли пані Шимборська отримала Нобелівку, то саме була в Закопаному. І телебачення бігло робити з нею інтерв’ю. А якась бабця запитує, куди то біжать. „А бо, — кажуть, — Шимборська має Нобеля“. І тоді та бабця: „О, на нобля то найліпши бабакове сало“».

Два світи

«У мене було доволі особливе дитинство», — розповідав Тішнер. «З одного боку, як дитина вчителів я мусив бути головою трохи серед інтеліґенції, а з другого боку, як мешканець села я не міг відрізнятися від інших дітей — мусив балакати, як вони, лаятися, як вони, намагатися робити більш-менш те саме, що й вони. І ось так я жив ніби на межі цих двох світів». Ця подвійність — буття водночас «усередині» й «назовні» світу, в якому Тішнер виростав — безсумнівно, сприяла рефлексивним натурам. Але вчительські діти також носили в собі певну тугу за «втраченим раєм»: «не пасли корів на полонинах, не спали по стаях, незалежно від погоди», їх трохи ховали під ковпаком. «Пам’ятаю, як моїх товаришів, коли вони ще були малими хлопцями, їхні батьки відправили в стаю. Мати наварила їм картоплі, але щоб миші й соні не з’їли їм цієї картоплі, повісила горнець високо під дахом. Бідні хлопці, вони весь день плакали від голоду, бо горнець був надто високо і вони не могли його дістати. Аж увечері прийшла мати і зняла їм цей горнець. У мене таких досвідів не було, і я їм якось заздрив. Мій 45

наймолодший брат утікав із дому на весь тиждень і сидів із хлопцями в горах у стаях, але це теж було не те саме, бо він не отримував лупки, як корови зайшли в чуже». Життя, яке так вабило Тішнера, мало й свій темний бік. У ньому діяли досить жорстокі закони. «Пам’ятаю, як колись, граючись в армію, ми стріляли з пляшок із вапном. В одного з товаришів пляшка не розірвалась, тож він її дістав, струснув, і тоді стався вибух. Йому залляло вапном очі. Треба було якнайшвидше завезти його до лікарні. Але батько не дав коня, бо кінь був натомлений... Тож бідаку вела мати, і він ішов до лікаря близько десяти кілометрів із пов’язкою на очах». Тішнери, як багато сільських учителів у той час, отримали житло у школі — невеликому дерев’яному будинку, в якому, крім того, містилися дві класні кімнати. «Юзік був дуже спокійною дитиною, — згадує Марія Смардух. — У його батьків було багато знайомих і приятелів, постійно хтось приходив. Колись пані Тішнерова розмовляла з жінкою, що була шкільним сторожем, і та розповідала про важливу подію. Хлопець був зайнятий своєю улюбленою справою — перекладав книжки з однієї полиці на другу. Увечері прийшла інша жінка і теж заговорила про ту подію. В її розповіді виявилося змінене слово. Тоді Юзік втрутився: „Ви недобре кажете, тут інакше розповідали“. Виявило46

ся, що гра не заважала йому уважно слухати». Тоді йому було п’ять, може, шість років. Тішнерів батько вибрав Лопушну з огляду на близькість Нового Тарґу та залізничної станції. Із сьогоднішньої перспективи видно, що це був щасливий вибір і з інших причин. Лопушна — це село з традиціями: тут стоїть дерев’яна церковця з початку XVI століття, у якій іще зберігся давніший триптих із центральною сценою коронації Пресвятої Діви Марії; а також поміщицький маєток із XVIII століття, який у ХІХ столітті був власністю родини Тетмаєрів. У цьому маєтку після листопадового повстання переховувався прозаїк і поет Северин Ґощинський. Тут він написав «Щоденник подорожі до Татрів», у якому не одну сторінку присвятив Лопушній і її жителям. Достеменно не відомо, коли Тішнер прочитав твір Ґощинського. При якійсь нагоді він згадав, що знайшов його на полиці в домі Червошів — селянської родини, яка, однак, дуже дбала про освіту дітей і тому приятелювала з Тішнерами. Тож можливо, що він ознайомився зі «Щоденником» іще до війни. У кожному разі, він узяв із нього низку ідей і спостережень, що стосуються ґуралів — їхніх вірувань, звичаїв, характеру — які потім ретельно використовував. У Ґощинського, зокрема, він вичитав про дивожон — напівжінок, напівзвірів — які, за словами 47

мешканців Лопушної, ховалися в околицях Малої Гори. Коли згодом, за багато років, у телепрограмі Аліції Ресіх-Модлінської прозвучало запитання, чи в Лопушній є дракони, Тішнер відповів, що ні, але є дивожони. «Там є дірка, в якій вони живуть, часом з’являються, крадуть дітей — нечемних дітей — що там із ними роблять, то не знаю. Мене лякали дивожонами, коли я був малий». А оскільки журналістка хотіла дізнатися докладно, що в дивожоні було від жінки, Тішнер відповів: «Підозрюю, що душа була від тієї — дуже перепрошую, пані Аліціє, але так казали — скотини, а тіло було жіноче. І не виключено, що це потім вплинуло на моє життя. Я вже не хотів перевіряти...» Тож світ малого Тішнера роздвоївся також на те, що переживалося, і написане. Учительський дім і близькість місць, пов’язаних із літературою, спричинилися до того, що він почав серйозно думати про те, щоб присвятити себе письму. Під час війни — коли родина Тішнерів мусила залишити Лопушну й оселитися спочатку в Рабі Вижній, а потім у Роґожніку — він дуже багато читав. Його книжки з тих років — це, зокрема, «Трилогія» Сєнкевіча і «Листи із Закопаного» Корнеля Макушинського. У жовтні 1944 року він почав вести щоденник, перший розділ якого назвав «Моя біографія і моє минуле». «Під час якоїсь вільної розмови ми зійшли на родинні теми, — згадує Тішнерів кузин Анджей 48

Хованєц. — Пам’ятаю, що Юзек сказав: „Якби мені треба було іще раз обирати собі батьків, я теж вибрав би вчителів“. Тоді як звичайні сільські діти мусили допомагати в полі або в хаті, він мав час вчитися. Попри це, Тішнери дуже стежили за тим, щоб сини не ставилися до інших дітей зверхньо. Зрештою, самі давали приклад. Колись Юзьків батько був свідком того, як селяни сміялися із сусіда й обзивали його жебраком, бо він не ремонтував пошкодженого дому. Батько пішов додому, зібрав свої заощадження і позичив тому висміюваному. „Відремонтуй свій дім, щоб із тебе не сміялися, а як могтимеш, то повернеш мені гроші“». «Мене виховували виконувати обов’язки», — згадував багато років по тому Тішнер у розлогій розмові з Доротою Занько і Ярославом Ґовіном. «Їх було небагато, зате реґулярні: головною мірою я мусив дбати про опалення. Рубання дерева ще не було таким обтяжливим; можна було уявляти собі, що — вибачте — стинаєш голови німцям (бо це був час окупації). Але вже пиляння було до холєри нудне і виснажливе. Однак цю закоріненість в обов’язках я сприймаю як велику цінність. Сьогодні діти часто не мають інших обов’язків, окрім навчання, себто вдосконалення себе. Тим часом мої товариші мусили вдосконалювати гусей, овець чи корів... Це вчило долати еґоцентризм».

Говірка

Відсвіти лопушанського маєтку видно й у пізнішому захопленні Тішнера творчістю Казимира Пшерви-Тетмаєра, особливо його оповіданнями, зібраними в книжці «На скелястому Підгалі». На думку Тішнера, Тетмаєр феноменально відчував дух ґуральської говірки, зміг використати її можливості, щоб говорити про основні екзистенційні досвіди: любов, свободу, честь і смерть, про красу і трагізм людського життя. «Коли я буваю в Лопушній, часто розмовляю із селянами по-ґуральськи і часто говорю краще за них. Натомість коли беру найбільш ґуральські тексти Тетмаєра, то бачу, що, бажаючи висловити ту саму думку, я зробив би це гірше, ніж він. Впорядкування слів у текстах Тетмаєра геніальне! Воно відображає певний лад, згідно з яким плине думка. Вона зовсім інакше точиться, коли на певний ландшафт або певне явище дивиться ґураль і коли дивиться інтеліґент». Говірка, не раз наголошував Тішнер, це не певний спосіб вимовляння слів, але особливий стиль мислення, інший, ориґінальний спосіб бачення і опису світу. Дуже важливу роль у ньому відіграє 50

вміння скорочувати, синтезувати, зводити певні складні явища до сентенцій із одного-двох речень. А також уміння ефектно завершити цю ситуацію жартом або вишуканим слівцем. Колись на лекції, присвяченій персоналізмові, Тішнер зацитував розповідь, почуту від іншого філософа, отця Тадеуша Стичня, який був у Закопаному свідком такої події: «Один із тамтешніх лижних інструкторів розчистив собі ділянку, щоб учити на ній жителів рівнини їздити на лижах. Але прийшов якийсь інший інструктор і зайняв ту ділянку. Дійшло до сварки. Незваний гість не поступився. Поступився працьовитий орендатор. Чому? Бо, каже, “Потовчу розтелепу, а відповідатиму за персону”». Подібний сенс мала інша оповідка, яку розповідав Тішнер. Якось у Новому Тарґу ґураль мав судовий процес через побиття міліціонера. Йому загрожувало серйозне покарання. Проте під час слухання він боронився особливим арґументом. «Перед тим, як ми почили си бити, високий суде, я їму збив шєпку з ґовні». «І це має бути доказом невинності?» — запитує суд. «Йо. Бо потому я вже бив не міліціянта, а ґідчього сина». У розмові із журналісткою видання «Rzecz pospolita» Малґожатою Суботіч за найважливішу ознаку говірки Тішнер визнав «спосіб пізнання світу — без мотиву поневолення світом». Він пояснював, що в говірці кожен досвід, навіть найтяж51

чий, найболісніший, стає об’єктом так здійсненої рефлексії, щоб урешті відбулося визволення з пут, які цей досвід накладає на людину. Дуже важливу роль тут відіграє великий запас самоіронії. «Є і дистанція, але в моєму розумінні є передовсім мотив свободи». Виявом цієї свободи є саме жарт, дотеп, ефектне формулювання. «Якщо йдеться про ґуралів, то я не знаю розмови, яка не мала би дотепного звучання. Навіть найсерйозніші розмови мають у собі мотив дотепу, норовливості». Бо «дотеп визволяє нашу щоденність від тиску — а сьогодні є такий тиск, що як не добиватимемо, не існуватимемо. А там люди не добивають». Коли на початку дев’яностих років закордонні журналісти просили Тішнера прокоментувати ситуацію в Польщі, він скористався ґуральським жартом: «У нас тепер так, як на канатній дорозі на Каспрів верх: види чудові, блювати хочеться, а вийти не можна». Часто, щоб розрядити якусь ситуацію, він вдавався до висловів, узятих із Тетмаєра або почутих від друзів із Підгаля: «Враз кірувати не будиш, але шо накіруєш, то меш мати»; «Роби, як собі хочиш, але вважєй, як робиш», «Хлопови баба не гине, лиш си мінєє», «Є три ґатунки правди: світа правда, такіж правда, гівно правда», «Не правди шукай, а колєґів». Особливо охоче він цитував одного сільського старосту з Підгаля, який, залежно від настрою, починав свої виступи: «Не буду вам 52

багато говорити, бо й нема до кого», або: «Хокь я тут мижи вами сільський голова, але му вам говорити як простий хлоп». «Колись на семінарі, — розповідає Тадеуш Ґадач, — ми дискутували з Тішнером про те, що відбувається з людиною, коли вона обіймає керівну посаду. Він розповів нам тоді такий анекдот. Ґураль спить із жінкою в хаті. Раптом хтось гупає у вікно і кричить: „Франеку, твою бабу кривдять!“ Франек дивиться: баба спокійно спить поруч. „Певно, то якийсь п’єнюга“, — думає він і намагається заснути. А ситуація повторюється знов і знов. Урешті Франек не витримує і як є — в сорочці й босоніж — вискакує з кімнати, хапає сокиру й вибігає надвір. І жене цього непроханого гостя довкола хати. Робить одне коло, друге, третє. Раптом стає, дивиться у вікно — і що бачить: справді кривдять. „І так то є, — підсумував Тішнер, — із другого боку видно зовсім інакше“». «Говірка, — казав Тішнер у програмі Аліції Ресіх-Модлінської, — це просто інший світ: світ неймовірно дотикальний, неймовірно простий, реалістичний і такий захопливий, що, попри те, що я хоч і живу в цьому світі, він постійно мене дивує. Коли декілька днів тому чую, що хлопець-третьокласник прийшов додому зі школи, кинув ранець у куток і каже: „Тату, я би хоків, аби нам цися буда завалиласи“... І тепер, що б ми сказали цій дитині, 53

щоб вона захотіла вчитися? Ну: „Як не будеш вчитися, буде тобі кепсько, будеш ні до чого не придатний...“ Ні-ні, ґураль добре знає, що знання і гроші не ходять у парі. Тож каже їй так: „Донику, як я ходив до школи, то вна була шє гіршя, а не завалиласи“. Хоч би не знаю, скільки я думав, мені б не спало на думку таке бачення світу», — сміявся Тішнер. «Є в ньому якийсь фаталізм, не фаталізм, у кожному разі щось ориґінальне».