Мишка by Natalya Maydanska

УДК 821.162.1-31 ББК 84(4Пол)6-44 Т35 Повість Переклад із польської Дзвінки Матіяш Художник Наталя Пастушенко

Переклад здійснено за виданням: Dorota Terakowska. Poczwarka. — Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2011.

Тераковська Д. Т35 Мишка : повість / Дорота Тераковська. – К. : Грані-Т, 2013. –

360 с., іл. ISBN 978-966-465-391-3 Життя родини Адама і Єви детально розплановане. Спершу кар’єра: посада в раді директорів престижної фірми, солідний рахунок у банку, власний будинок. А вже тоді можна подумати й про дитину, яка буде забезпечена геть усім, що тільки є найкращого. Ось лише в них народжується «маленький монгол», чи то пак «мумі-тролик». Одне слово, народжується Мишка — дитина з найважчою формою синдрому Дауна. Вона має неймовірну потребу в любові — і неймовірну здатність пробуджувати любов… Саме цій найглибшій, найлюдянішій любові й присвячена дуже непроста, вкрай болісна, але неймовірно життєствердна книжка польської письменниці Дороти Тераковської в перекладі українською Дзвінки Матіяш. Проект здійснено за підтримки Польського Інституту в Києві. УДК 821.162.1-31 ББК 84(4Пол)6-44 ISBN 978-966-465-391-3

Напередодні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 День перший: Книга . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 День перший: Горище . . . . . . . . . . . . . . . . 61 День другий: Вода . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 День третій: Земля . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 День четвертий: Світло . . . . . . . . . . . . . . 109 День п’ятий: Життя . . . . . . . . . . . . . . . . 136 День шостий: Життя, продовження . . . . . . . 150 День сьомий: Сад . . . . . . . . . . . . . . . . . 166 День сьомий: Яблука . . . . . . . . . . . . . . . . 183 День сьомий: Відпочинок . . . . . . . . . . . . . 198 День сьомий: Жінка і Чоловік . . . . . . . . . . . 227 День сьомий: Адам і Єва . . . . . . . . . . . . . 247 День сьомий: «Нічого» під фіґовим листком . . . 275 День сьомий: Гріх . . . . . . . . . . . . . . . . . 287 День сьомий: Дерево . . . . . . . . . . . . . . . 308 День восьмий . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 328 День перший: Жінки, чоловіки . . . . . . . . . . 357

Коли мама вийшла, Мишка вимкнула світло. Горище знову стало виглядати інакше. У світлі лампи воно було звичайнісіньким захаращеним приміщенням, і Мишка не бачила тут нічого цікавого. Але коли його знову огорнула пітьма — вона побачила завіси чорного. Спершу найближчу, трошки розбавлену слабеньким світлом, що падало з маленького віконця — навіть не сіру, а більше попелясту, як голуби, що любили сідати у них на даху. За нею було видно контури другої — барви ідеального сірого, як татів костюм. Третя була кольору пізніх сутінків. Перш, ніж Мишка побачила кольори інших завіс — почула Воду. І тоді розчахнулася перша попеляста завіса, а відразу за нею, з ніжним шелестом, розхилилася ота ідеально сіра, третя ж відсовувалася плавно, як завіса у театрі. Мама якось повела туди Мишку, але їм одразу довелося вийти, бо дівчинка голосно белько76

тіла щось незрозуміле, і добродій у формі з блискучими ґудзиками вивів їх, кажучи: — Це місце, шановна, не для таких. Мишка зрозуміла, що вони більше туди не повернуться, хоча там було блискуче й гарно, і в якийсь момент на сцені всі почали танцювати, а Мишка не хотіла нічого більше, тільки приєднатися до них, хоча би на мить. Вода лагідно то булькотіла, то співала, то шуміла, як водоспад, і була всюди, хоча її відокремлювали завіси, близька, але невидима. Але й далі розсувалися нові завіси, а коли зникла остання, чорна й густа, як сажа, тоді Мишка побачила: — О, воо... тааа...тааа... Вода танцювала. * * * «Вода», — подумала роздратовано Єва, відриваючись від книжки. «Мишка знову не закрила кран, і вода тече чи у ванній, чи в кухні. На щастя, на горищі немає крану, бо дім би затопило». Єва встала з канапи, неохоче залишаючи каву, чарочку коньяку, стос глянцевих журналів (книжки гарних авторів болісно нагадували про недосконалість світу), і босоніж метнулась у ванну. Кран був закритий і сухий. У кухні так само. Проте вода десь текла і дзюрчала вже не як слабенький струмочок, а як справжня, грізна ріка. Єва підійшла до вікна й розсунула фіранку. За вікном лилися водоспади дощу. Небо, ще годину тому 77

Усі завіси чорного, починаючи з тієї, що мала глибокий колір сажі, і до сіро-попелястої, як голубині крила, знову затулилися з тихим шелестом, сповиваючи її почуттям спокою і водночас відгороджуючи від води й неба. — Миииишко! Вечеря! — гукала мама десь знизу, а власне, не відомо звідки, бо дівчинка якусь мить не знала, де вона. «Це ж горище», — згадала вона, зітхнула, встала з підлоги і ввімкнула світло. Засвітилась лампочка, і з темряви з’явились знайомі старі бабусині меблі, а порохнява, яка перед цим танцювала, сонно опустилась на них. Мишка мимоволі приклала палець до старої канапи. Палець був сухий. Канапа також. Обережно спускаючись по сходах, Мишка забула про неспокійний, щебетливий спів води, що текла звідусіль, про безмежність неба, що спустилося з висоти, і про цей чужий, могутній, хоча й нестрашний Голос. Мишка легко все забувала. Але віднедавна все так само легко наново відкривалося у її пам’яті. Відтоді, як з’явилось горище. Однак, коли Мишка йшла через залу на кухню, вона думала вже тільки про вечерю. Почула, як глухо грюкнули двері татової кімнати, потім почула його швидкі кроки і врешті побачила тата, його легку й елеґантну постать («джентльмен із телевізора», подумала, пов’язуючи його для різноманітності з рекламою туалетної води), і пройшла повз, з усіх сил втискаючись у стіну і намагаючись, щоб він її не помітив. Він, як

звичайно, обминув її, йдучи кроком людини, що поспішає і нічого навколо не бачить. Але насправді бачив. Він завжди її бачив. Мишка це відчувала. — Гои, — сказала впівголоса, ще раз, щоб не забути. І тут же забула. І був вечір, день другий.

Адам заздрив Єві. Заздрив її складним, але глибоким почуттям, котрі малювалися у неї на обличчі, коли вона дивилася на Мишку. Навіть коли це були лише роздратування, смуток чи гнів. Він усвідомлював, що ці заплутані емоції то підносять її, то притискають до землі, але водночас дають змогу твердо стояти на ногах. Він сам бачив у Мишці лише крах усіх планів, що раніше так добре складалися, прагнень і мрій, — і відчував порожнечу. І жаль. Однак Адам не знав, чого цей жаль стосується. Найчастіше він жалів, що йому не вдалося переконати Єву зробити так, як він вирішив, і знову й знову розмірковував про день, коли, керуючись першим самозахисним і, на його думку, здоровим імпульсом, він підготував і підписав документ, завдяки якому вони вже ніколи не мали дивитися на цю дитину. Але це рішення мало бути рішенням двох. 84

Він дуже рідко шкодував, що не приєднався до Єви. Але тоді відразу уявляв собі, як вулицею іде він, людина, приречена на успіх і звична до успіхів, і веде за ручку це невдале дивне створіння, публічно визнаючи свою поразку. Відчував, що він би не зумів витримати цих поглядів, сповнених співчуття чи цікавості. Не зміг би пояснювати, що з 600–700 новонароджених на світ приходить один даун. І що, наприклад, вони з Євою — шістсот сорок сьомий випадок. І що на додачу до всього ця недорозвинена дитина у парадоксальний спосіб підтверджує розумові здібності батьків. За статистичними таблицями однозначно виходило, що діти з монголізмом частіше народжуються у родинах людей із вищою освітою, що планують народження дитини у відповідний час — враховуючи всі обставини, окрім найзвичайнісінької випадковості. Такої, як їхня. Отож в Адамових думках була мішанина образи на себе, на Єву і на Мишку — бо вона появилася на світ. Образа на Мишку завжди посилювалася тоді, як він її бачив: синдром Дауна надто вже впадав у вічі; це не була чиста й естетична хвороба, які часом підносила література — на кшталт туберкульозу чи білокрів’я. Адамові більше хотілось би мати дитину, яка недобачає, чи глуху. Але не дауна. І саме тоді, коли Адам — і це вже перетворювалося на якусь манію — не міг витримувати вигляду дочки, вину за її народження переклав на Єву. Він знав, що діти із синдромом Дауна часто, вже дорослими, страждають на хворобу Альцґеймера (якщо, звісно, доживуть до дорослого віку), і припускав, що випа85

Задумався над тим, що би відчула Єва, якби знала, що Мишка справді житиме недовго: смуток чи полегшення? А може, і те, й інше. «Скільки ж така дитина витягує нагору емоцій та почуттів, яку боротьбу мусить людина вести сама з собою, і який же це неймовірно заплутаний клубок думок», — гнівно ствердив Адам, а цей гнів, як звичайно, спрямував на дочку. * * * Мишка згадала про горище лише тоді, коли їй приснився ще один сон про те, що вона підіймається догори. Перед тим у неї було стільки обтяжливих занять і цікавих розваг, що вона й думати забула про горище. Мама почала водити її до тьоті, яка терпляче вчила її вимовляти звуки. Не знати тільки, навіщо. Мишка всередині говорила добре, а той голос, що всередині, був, здається, важливіший? Однак мама хотіла, щоб дівчинка могла сказати хоча б одне речення так само правильно, як інші діти, правильно наголошуючи слова, то поєднуючи їх, то розділяючи. Це було дуже втомливо. До того ж речення, яке вони з такими зусиллями вчились говорити, не подобалося Мишці, і, твердячи його без кінця-краю, вона, врешті-решт, його зненавиділа. Слова щоразу ділилися не так, як слід, а склади самі кудись тікали від неї, і годі було їх наздогнати. — Мее... зааа... имааиисяааа... Яаалууу... та... люу... мааа... — Мене звати Марися... мене звати Марися, — повторювала терпляче тьотя, але таким втомленим го92

лосом, що дівчинка починала позіхати. Її звати було не Марися, а Мишка. Друге речення також було неправдиве. — Я люблю тата й маму, — протяжно говорила тьотя тим самим голосом, і склад «люб» із м’яким «л» стогнав, зависнувши у просторі кабінету для занять, і мріяв про те, щоб хтось його звільнив. Але Мишка й далі губила чергові склади, ну, а склад «люб» залишався для неї недосяжним. І вона вже не знала, кого любить, а кого ні. — Скажеш це речення татові на день народження, — повторювала мама, а дівчинка нервувала вже від самої думки про те, що вона має щось сказати татові, тим більше речення, яке, на її думку, не мало жодного сенсу. Завжди, коли вона казала щось татові — навіть такі короткі слова як «добиии дееен» — бачила в його очах якийсь особливий страх. Він її боявся. Здавалося, що це неможливо, проте він справді її боявся. Тому тікав від неї. Ніколи не йшов звичайною ходою, а майже біг через залу, як добродій із реклами. Й уникав дивитися їй в очі. А ще закушував губи, коли Мишка щось казала. Справді, назовні воно було схоже на белькотіння, але всередині звучало ідеально. Але тато, очевидно, не чув того, що було всередині. Мамі це часом вдавалося. Мишка помітила тата, коли він стояв, причаївшись, і спостерігав за нею крізь щілину в дверях. Він думав, що вона його не бачить, що її розкосі, припухлі очі такі ж ущербні, як і все тіло — але ці очі бачили біль93

ше, ніж він припускав. Її думки справді розбігалися у різних дивних напрямках, як насіння, що його несе вітер, але завжди якась одна чи інша насінина падала на м’який ґрунт її розуму — й розквітала. Невже він цього не відчував? Тато якраз стояв у тіні стелажа з квітами й дивився на неї. Він часто так робив. Неймовірно часто. Мишка ніколи в житті не сказала би йому: «Мее... зааа... имааиисяааа... Яаалууу... та...», — але подумала до себе, що затанцює для нього. «Якщо я затанцюю, він більше не тікатиме. Він стоятиме й дивитиметься», — подумала. Мишка вірила, що танець висловлює все те, чого не можуть висловити слова. Вона бачила по телевізору, як жінки, що танцюють із чоловіками, казали, що їхні тіла хочуть бути близько одне до одного, якнайближче. Часом вона дивилася географічні програми, в яких темношкірі люди, напівголі, зі шматком матерії на стегнах, танцем висловлювали свою радість через те, що пішов дощ, що вони вполювали здобич, зібрали врожай. У одній з цих передач Мишка бачила перевдягненого у шкури шамана із страшною маскою на лиці і знала, що чаклун танцем закликає грізні сили, яких не спроможний показати жоден телевізор. І відчувала, що ці сили прийдуть на його поклик. Вона усвідомлювала, що танець вміє просити, вибачатись, кричати, закликати, висловлювати радість і любов, агресію та ненависть. Відчувала, що танець має силу, що сама звершується. Силу, більшу за слова. 94

Вона вирішила прикинутися, що не бачить татових очей у щілині дверей, і затанцювати для нього, просячи танцем, щоби він не біг так швидко, щоб часом зупинявся. Близько біля неї. Хоча би на мить. Мишка знала, що їй заважає у танці. Не лише тіло. (Мамине тіло, хоча й було більшим, здавалося легшим, а ноги й руки явно слухалися її наказів. Мама, безперечно, могла би затанцювати, але вона про це не знала, або не хотіла знати). У танці заважав одяг. Він не був тілом і сковував його. Одяг був чимось чужим. Деякий одяг був менш чужий, інший більше, і, власне, Мишка була в цьому чужому одязі, так званому «вихідному», як казала мама. Щоб затанцювати, їй треба було його скинути. Відчуваючи на собі уважний погляд тата, вона почала роздягатися. Це було складне завдання. Часи, коли дівчинка терпляче вчилася зашнуровувати черевички, вже були у минулому. Недавно вона навчилася самостійно одягати й скидати светрик, штани, трусики. Найважче було виплутатися з рукавів, що завжди тривало довго, бо светрик чи кофтинка закручувалися навколо обличчя, душили, були похмуро ворожі, лякали — але за якийсь час Мишка опанувала й це мистецтво. Вона пишалася цим і хотіла похвалитися перед татом. Вона поволі почала скидати одяг. На свою радість переконалася, що це вдається їй надзвичайно майстерно. Навіть мама була би задоволена, якби вона зараз подивилася на Мишку... ...голісінька й щаслива Мишка випросталась і підняла вгору ручки. Підстрибнула. Відчувала, що зараз 95

вона гнучка й легка, як стеблина квітки, і що вона справді відривається від підлоги. Насправді вона знала, що відривається тільки всередині, але була переконана, що тато це помітить. Поволі, помаленьку вона почала танцювати. Піднімала ноги і викидала їх убік, піднімала ручки все вище й вище, вигинала тіло, наслідуючи траву на вітрі. Думала про те, чи тато відчуває те саме, що вона: чи він знає, що Мишка танцює легенько й прегарно, що тільки її тіло тримає її на підлозі зали. Вона сподівалася, що тато бачить, що вона пурхає, як метелик, хоча й прив’язана тілом до землі. Вона була така напружена, замислившись над тим, чи тато це знає, що раптом відчула, що її сильно тисне в сечовому міхурі. Тепла мокра цівка потекла по ногах, і навколо босих плоскостопих ніг зробилась калюжа. Знову сталось оте, за що мама завжди на неї кричала, оте, про що мама казала «дуже негарно» або «мале нещастя». — Погана Мишка... дуже погана Мишка, — казала мама суворо, коли з дівчинкою ставалися малі нещастя, та ще й тоді, коли вони ставалися на очах у чужих людей. А тато був чужа близька людина. Мишка різко зупинилася, зі страху стала задихатися, а потім почала кричати. Кричала товстим хрипким голосом, а її крик поступово переростав у страхітливе виття. У виття звірятка, що потрапило у сильце, і вже знає, що тікати нікуди. Перш ніж, шукаючи допомоги, вона побігла через залу до мами, почула, що двері кабінету зачинилися 96

голосніше, ніж звичайно, ніби хтось захряснув їх з усіх сил. — Боже, Мишко. Ти знову роздягнулася. І знову ЦЕ зробила. А я так просила. Не роздягайся, Мишко. Ніколи не роздягайся, це так негарно, — зітхнула мама безпорадно і поспішно повела її у ванну. Мишка не розуміла, чому роздягатися негарно. Негарно було ходити під себе, але скидати одяг? Вона була переконана, що не тільки вона без одягу гарніша. Мама також була гарніша — вона бачила її колись у душі (мама тоді сердито скрикнула і невідомо чому закрилася рушником). Гарніший був тато, коли у розхристаному халаті перебігав через залу із ванної до своєї кімнати. Гарніші були чоловіки й жінки у телевізорі. Мишка любила розглядати одяг, але вважала, що одяг має бути окремо, а люди окремо. Одяг був для гри, його можна було м’яти, смикати, рвати. Одяг на людях щось у них забирав. Від цього нещасливого дня Мишка вже не намагалася затанцювати для тата. А танець не завжди давав їй радість. За рекомендацією лікаря мама записала Мишку на спеціальну гімнастику, яку вона також негайно зненавиділа. Це не була така гімнастика, яку дівчинка часом бачила по телевізору: жінки у коротенькому вбранні вимахували ногами. Це був більше танець, аніж вправи, у ритмі веселої музики. Мишка перед телевізором також пробувала плескати так, як вони, і викидати ритмічно вперед руки й ноги, хоча й знала, що так гарно у неї не вийде. Але це було кумедно. 97

У гімнастичному залі, куди мама привела Мишку, зовсім не було кумедно. Чути було голосне, втомливе сопіння інших дітей. І не тільки дітей. Тут також були дорослі, такі ж обважнілі, як і вона, у яких не виходило одночасно махати руками й ногами. Вигляд дорослих перелякав Мишку. Досі вона вірила, що, коли зараз вона танцює лише всередині, то, як виросте, танцюватиме насправді. — Коли я буду велика, танцюватиму? — питала вона в мами, але з її уст виривався тільки склад «таааа», а вигляд інших дорослих, що не вміли танцювати, викликав у неї страх. Але мама старанно кивала головою, коли Мишка, сопучи, намагалася підстрибнути в ритм. Хтось навчив маму, щоб вона завжди кивала головою, навіть тоді, коли Мишка знала, що те, що вона робить, робить погано. «Мама бреше», — подумала вона вперше у житті. «Я вже завжди буду важка», — казала до себе Мишка і мріяла про ту мить, у яку вона могла би стати такою легкою, як дівчинка із сусіднього будинку. Мишка бачила, як та їздить на велосипеді, на скейті, на роликах. Ця дівчинка була, як метелик, якого Мишка мимохіть розчавила на шибці. Метелик пурхав, переливався веселково, танцював у повітрі, тріпотав крильцями і був такий гарненький, що Мишці захотілося його погладити. Але коли вона наблизила до нього товсту незґрабну ручку, метелик перетворився на безформну клейку масу. Мишка безпорадно розплакалась. «Я схожа на ОЦЕ», — подумала вона інстинктивно, дивлячись на розчавленого метелика. 98

Отож зовсім не слід було дивуватися татові, що він, побачивши Мишку, прискорював ходу. Дивно було радше, що він часом стояв, сховавшись за полицею з вазонами і дивився на неї. Він і далі це робив, навіть після того страшного моменту, коли Мишка для нього затанцювала. Дівчинка боялася, що він спостерігає за нею, щоб перевірити, скільки вона може зробити таких негарних речей. І здогадувалася, що він любить тільки те, що красиве. Мама слушно вгадала, що тато нагадував Мишці добродія з реклами, яку вона бачила по телевізору. Добродій був випещений, елеґантний, зуби в нього були білі, як у вовка, волосся зализане. Він біг через екран із телефоном у руці. Мишка нічого не розуміла з того, що добродій говорив до глядачів, що сиділи перед екраном, бо він говорив швидко, вдоволено і самовпевнено. І кудись шалено поспішав. Як тато. Мишка припускала, що там, куди він біжить, — той світ, про який мама казала: «страшне місце, дуже страшне місце». Світ за межами їхньої вулиці. Навіть за межа ми їхнього паркану. Світ, повний телефонів, вбрання, автомобілів, комп’ютерів, жінок і чоловіків, так само вродливих, як тато. Мишка мріяла, що одного дня вона побачить, як добродій із телевізора зупиняється, відкладає чорний телефон і нахиляється до чогось невидимого, що скулилось у кутку екрана. Це щось — то вона. І добродій із телевізора каже голосом тата: — Мишко, моя люба, як же приємно тебе бачити... Покажи мені, як ти танцюєш... 99

І вона роздягається і танцює — легенько, граційно, і з нею не стається ніяке «мале нещастя». Наступної ночі вона літала вві сні, отож уже за сніданком згадала, що має йти на горище, і, щоб не забути про це, поставила хрестик на дверях, за якими ховалися круті східці. Але забула так само швидко, як швидко нашкрябала хрестик. І, власне, це мама спитала після обіду: — Ти не хочеш погратися на горищі? — Хооо! — зраділа Мишка, а мама полегшено зітхнула. Єва не хотіла позбуватися Мишки, просто хотіла відірватися від реальності, витаючи у чужих любовних поривах, у чужих світах, сповнених щастя, у чиїхось життях, що добре склалися. Серйозної літератури Єва вже не була здатна читати. На її сторінках ходили сумні люди, з такими ж великими проблемами, як її власна. Тому їй більше подобався вигаданий світ легкого чтива, світ без гострих кутів і колючих шипів. * * * Мишка, підіймаючись на горище, була щаслива. З кожним кроком вона наближалася до широкого, нічим не обмеженого простору, що простягався перед нею, щойно вона зачинила за собою двері. Ступала у безпечний, тихий морок різної густини й кольору. Мишка не знала, чому простір на горищі не має ні початку, ні кінця, і яким чудом так стається. Бо ж коли загоралась лампочка, горище ставало приміщенням, замкненим від стіни до стіни, від одно100

го схилу даху до іншого, а вузький вільний клапоть підлоги заповнювали старі меблі невідомої бабусі. Однак це все зникало, коли відслонялися нові завіси сірого й чорного, з м’якого, видимого-невидимого плетива, котре, як гадала Мишка, було виткане з порохняви, що кружляла у світлі лампи. Порохнява була різної густини, і ця густина давала колір завісам. Схвильована Мишка наполегливо видивлялася, де ж найдальша завіса, чорна, мов сажа, за якою простягалися дивовижні простори. Мишка інстинктивно відчувала, що цей простір, хоча він і відкривається тільки для неї, існує також без неї, а хтось — отой невидимий Він — увесь час щось у ньому творить. Він губиться і помиляється, підправляє те, що сотворив, а воно часом кудись щезає, поступаючись місцем новій порожнечі, що піддається Його волі, і з цієї порожнечі народжуються нові створювані світи. Мишка вже знала, що ЦЕ триває без кінця. І що ЦЕ не має початку. Ніколи не мало. ...цього разу вода була сіро-зелена, і її хвилі розбивались об безплідну землю, що з’явилася з-за завіс пітьми. Земля була бура, гола й беззахисна у своїй голизні. І саме тоді, коли Мишка подумала, що не хоче на неї дивитися, що їй більше подобається освітлене звичайною лампочкою горище, почула глибоке зітхання землі й побачила, що її коричневі грудки, більші й менші, рухаються, переміщаються, і з-поміж них щось народжується з тихим, співучим шелестом. Це було щось напрочуд дивне: червоне й таке яскраве, що аж очі боліли. Воно випливало з землі все швид101