Похвала неконсеквентності by Natalya Maydanska

Моє життя з особливим урахуванням просто-таки божевільного успіху в жінок

Народившись у поміщицько-сіоністсько-буржуазній родині (моє справжнє прізвище — Лейба Ксаверій Х, Ґриншпан-Чарторийський1), я з дитинства плекав люту ненависть до народних мас, Польщі, Радянського Союзу та проґресу. Вже 1903 року я почав працювати в охранці, щоб знущатися з робітничого класу, який під проводом СДКПіЛ2 боровся за 1 Колаковський тут жартує з чуток, що він нібито є євреєм, а водночас натякає на своє нібито походження з родини польських аристократів. Далі примітки упорядника, автора передмови проф. Ярослава Грицака та перекладачки Богдани Матіяш позначено цифрами, а примітки автора — зірочками. 2 Соціал-демократія Королівства Польського і Литви виникла у 1893 р., а від початку ХХ ст. була дуже близькою до більшовицької партії: Лєнін уважав СДКПіЛ єдиною справжньою марксистською партією у Польщі. Вона від початку виступала проти польської незалежності. Її ліве крило у 1918 р. створило Польську комуністичну робітничу партію. Уряд комуністичної Польщі намагався використати СДКПіЛ як доказ існування справжніх «інтернаціональних» традицій у польському лівому русі.

незалежність, а водночас, із відомою метою, я активно поширював помилки СДКПіЛ у національному питанні. Водночас я був діячем диверсійної буржуазно-поміщицької партії ПСП3, яка, прикриваючись гаслом «незалежності», намагалась відвернути робочі маси від класової боротьби і безсмертної польсько-радянської дружби. Як майже всі ендеко-пілсудчики4, я також вступив до сіоністської організації Бунд5, яка поширювала серед єврейських мас відому брехню, щоб не допустити до їх визволення з-під ярма рабинів і реакційного духовенства. Я також аж до 1914 року пра3 Польська соціалістична партія, яка у комуністичній Польщі вважалася «буржуазним відхиленням» від «справжнього» марксистського руху. Постала у 1892 р., виступала за політичну незалежність, одним із її засновників та лідерів був Юзеф Пілсудський (вийшов із неї аж перед Першою світовою війною). Її ліве крило у 1948 р. об’єдналося, однак, з Польською комуністичною партією, утворивши таким чином Польську об’єднану робітничу партію — правлячу партію комуністичної Польщі. 4 Термін, позбавлений сенсу: «ендеки» й «пілсудчики» були двома ворожими одна до одної партіями у польському національному русі кінця ХІХ — початку ХХ ст. Зокрема, ендеки відзначалися крайньою ксенофобією до українців та інших меншин, натомість пілсудчики виступали за примирення з непольським населенням колишньої Речі Посполитої і створення нової Польщі як федерації поляків, білорусів і литовців. 5 Наймасовіша ліва партія у Російській партії, яка працювала серед єврейських робітників. Лєнін і більшовики засудили її як «націоналістичне збочення».

цював у неогітлерівській організації Гаката6, до якої мене порекомендували масони в згоді з Ватиканом7. Коли 1918 року наша країна, завдяки наполегливим старанням Лєніна й Дзержинського8, здобула незалежність, я з диверсійних позицій викорінював правильне гасло приєднання Польщі до Радянського Союзу. А водночас як єврей-поміщик, відірваний від мас, я підтримував неправильне на цьому етапі гасло приєднання Польщі до Радянського Союзу. Але я побачив, що не можна повернути в інший бік колесо історії (порівн. у цьому питанні роботу полковника Валенти Капуся «Чи можна повернути колесо історії?», Варшава, 1975, особливо розділ 5 «Не можна повернути колесо історії!», зокрема 7 параграф цього розділу «Ніхто не поверне колесо історії»; додаймо в дужках, що полковник Капусь заслужено отримав за цю роботу титул доцента, два «Хрести хоробрих» та різні інші заслужені звання). 6 Німецька масова шовіністична організація кінця ХІХ — початку ХХ ст., яка мала на меті поборення польської меншини зі східних окраїн Німецької імперії (офіційна назва — «Союз східних окраїн» (Ostmarkenverein); неофіційна — «Гаката» — походить від перших літер у прізвищах трьох її засновників: Фердинанда фон Ганземанна, Германа Кеннемана і Гайнриха Тідеманна). 7 Іронія: «згода масонів з Ватиканом» так само позбавлена сенсу, як і «ендеко-пілсудчики»: Ватикан засуджує масонство. 8 Знову іронія: Польща здобула незалежність не завдяки більшовикам, а воюючи з ними.

У міжвоєнні роки як сержант Дефі я активно працював у троцькістсько-фашистських ліберальних партіях, якими командували Абрам Кон9 і кардинал Глонд10; із метою окозамилювання народних мас я виступав проти слушної постанови про розпуск КПП11, яку згадані народні маси палко підтримували. У той же час, всупереч народним масам, я підтримував неправильну постанову про розпуск КПП, оскільки цілковито загруз у помилках і спотвореннях культу особи. Не мушу додавати, що в роки війни, з розпорядження сіоністської фракції масонства, я був майором СС, бо це й так усі знають. Аж до світанку 21 червня 1941 року, що викликало обурення народних мас, я був на боці англо-французьких імперіаліс9 Незрозуміло, кого має на увазі Лєшек Колаковський. Найімовірніше, це вигадана фігура, яка мала двох прототипів: Абрам Кон був равином поступової синагоги (Темплю) у Львові, котрого вбив у 1848 р. правовірний єврей Фелікс Кон, що був відомим діячем польського лівого руху і разом із Дзержинським приєднався до російських більшовиків. Ця вигадана фігура мовби ілюструє стереотип «жидокомуни», що звучить комічно у поєднанні з наступним іменем — кардиналом Авґустом Глондом, відомим своїми антисемітськими заявами. 10 Кардинал Авґуст Глонд, примас Польщі у 1926–1948 рр. (найвищий титул у церковній ієрархії), рішучий противник комунізації Польщі. 11 Комуністичну партію Польщі 1938 р. розпустив сталінський Комінтерн через те, що вона нібито стала притулком для ворожих аґентур.

тичних воєнних підбурювачів, які саботували мирну політику канцлера Гітлера, а від самого світанку 21 червня 1941 року я поборював військові зусилля союзницьких сил поступу й демократії в боротьбі з гітлерівськими душогубцями. Як діяч плюгавого гнома реакції АК12 я стояв, опустивши зброю, і не хотів воювати з окупантом, через що також знекровив народ у провокаційному варшавському повстанні13. Коли в той час шість мільйонів євреїв замордували самих себе14, я гучно говорив про це, а про злочини, які було здійснено супроти поляків, я злісно мовчав (див. у «Енциклопедії» поняття «Освєнцим», «Катинь» і «злісно»). 12 Армія Крайова — підпільна польська армія (1942–1944), яка підпорядковувалася еміґраційному польському урядові і яку польські комуністи вважали за одну з головних перешкод для встановлення своєї влади. Під час німецької окупації вела перед у спротиві окупаційному режиму, водночас на етнічних білоруських, литовських та українських землях вела боротьбу проти червоних партизан та литовського й українського підпілля. 13 Варшавське повстання було піднято за рішенням польського підпілля у липні 1944 р., коли Червона Армія підступила до Вісли. Підпілля розраховувало звільнити польську столицю, перш ніж до неї вступить радянське військо, щоб таким чином ще раз наголосити на незалежності Польщі перед лицем комуністичної Москви. Сталін, однак, віддав наказ не поспішати на допомогу повстанню, доки німці його не придушили. Питання про доцільність цього повстання є одним із найбільш дискутованих у сучасній польській історії. 14 Ідеться, очевидно, про Голокост.

У перші роки після визволення я люто боровся, з позицій реакційного підпілля, із сільськогосподарською реформою, а також брав участь, разом із Ротбаумом та Файберґом15, у спотворенні сталінської системи безпеки, якою керував президент Берут16, великий поляк і борець за справедливість. Ба більше, я боровся з правильною лінією партії, яку очолював тов. Берут, і «засуджував» справедливе ув’язнення колишнього секретаря партії, Ґомулки. Ба більше, 15 Не зовсім зрозуміло, кого мав на увазі Колаковський під Ротбаумом і Файберґом. Правдоподібно, тут ідеться про Гіларія Мінца та Якуба Бермана, які разом із Берутом (див. далі) творили т.зв. «велику трійку» — трьох комуністичних ватажків, що були зв’язані з карними органами і мали практично необмежену владу в комуністичній Польщі у другій половині 1940-х — на початку 1950-х років. У свідомості пересічних поляків їхнє перебування при владі пов’язувалося зі стереотипом «жидокомуни», що править Польщею. 16 Болєслав Берут (1892–1956) — польський комуністичний лідер, обіймав різні керівні посади у 1944–1956 рр. (прем’єра, президента, першого секретаря Польської об’єднаної Робітничої Партії), що робили його особою № 1 у комуністичній Польщі. Безпосередньо відповідальний за встановлення тут режиму, подібного до сталінського у СРСР. На думку багатьох польських істориків, є одним із найбільших злочинців в історії Польщі, безпосередньо чи опосередковано винним у смерті декількох сотень тисяч поляків. Варшавський університет, коли у ньому працював молодий Колаковський, носив ім’я Берута, і з нагоди позбавлення університету його імені студенти влаштували масову вечірку «B.B. adieu!». Іронією в стилі Колаковського є те, що єдиним містом, де збережено вулицю з іменем Берута, є сучасний Мінськ.

будуючи культ особи, я вирішальною мірою спричинився до несправедливого ув’язнення секретаря партії, Ґомулки17. Аж до вересня 1965 року я критикував правильну лінію партії і намагався повернути до влади демаскованого, розореного політикана, такого собі В. Ґомулку. Нових помилок я злісно наробив після жовтня 1956 року, коли виступав проти улюбленого й обраного народом секретаря партії Вєслава Ґомулки й згодом, коли підтримував хибну економічну політику тов. Владислава Ґомулки18. Чи мушу 17 Ґомулка був арештований у 1951 р. й перебував в ув’язненні до 1954 р. за звинуваченням у правому націоналістичному ухильництві. Колаковський не мав жодного стосунку до ув’язнення Ґомулки — він просто жартує, намагаючись ствердити, що він водночас нібито і підтримував лінію Берута, і виступав проти неї (Ґомулку було заарештовано за особистою ініціативою Берута). 18 Тут знову гра слів: Владислав Ґомулка, Вєслав Ґомулка, В. Ґомулка — це насправді одна й та сама особа. Владислав Ґомулка — перший секретар Польської об’єднаної Робітничої Партії у 1956–1970 («Вєслав» — це була одна з кличок Ґомулки, коли він перебував у підпіллі, «В.» є скороченням його імені). Після війни Ґомулка виступав проти насильницької комунікації Польщі та за незалежність Варшави від Москви. Тому після смерті Берута його масово підтримували поляки, які бачили у ньому альтернативу до сервілістичної і репресивної політики польських сталіністів. Обранню Ґомулки дуже противився Хрущов. Жовтневий мітинґ 1956 р. у Варшаві на підтримку Ґомулки зібрав величезний натовп і став приводом та прикладом для влаштування схожого мітинґу в Будапешті, який, своєю чергою, поклав початок угорській революції 1956 р. Спочатку Колаковський підтримував Ґомулку. Але мірою того, як стало

додавати, що з цією метою, а також щоб наголосити мою ненависть до народних мас, я одружився із дочкою равина та реакційного кліру? У цей же час я також написав «книжку», в якій виклав «теорію», згідно з якою ІДЕЙНЕ ЖИТТЯ КОМУНІЗМУ ПОЛЯГАЄ В НЕПЕРЕРВНОМУ ПОЇДАННІ ВЛАСНОГО ГІМНА, хоча було науково доведено, що все цілком навпаки (порівняй у цьому питанні колективну працю Іґнаци Послядка та доктора наук Хаїма Вербельсина «Про наукову науковість наукового марксизму-лєнінізму», особливо розділ 1 «Діалектика їжі та гімна», де науково доведено, що протиставлення їжі гімну є антидіалектичним, ревізіоністським і антинауковим; обоє авторів заслужено отримали за свою працю по два ордени «Virtuti Militari»19 і надбавку 900 відсотків до пенсії, з чого видно, що їхня праця наукова, а моя «теорія» хибна). Упродовж усього цього періоду я, звісно ж, заводив дружбу із західнонімецькими реваншистами й епігонами гітлеризму, їздячи на з’їзди есесівців і подібні заходи, що їх організовували паризька «Культура»20 очевидно, що той зраджує «духу Жовтня 1956 р.», він став його критиком — і, навзаєм, Ґомулка зробив Колаковського мішенню партійної критики та змусив його до еміґрації. 19 Найвиша польська військова нагорода. 20 Знаковий журнал польської опозиції, що його видавав у Парижі Єжи Ґедройць, об’єднавши найкращі польські інтелектуальні сили як з еміґрації, так і з самої Польщі. «Культура» перебувала в опозиції водночас і до комуністичного уряду у

й інші антипольські осередки. За це нещодавно ті ж есесівці теж заплатили мені «премією»21, яку раніше вже отримали такі «особистості», як такий собі Альберт Швайцер (вірогідно, єврей), Мартин Бубер (явний сіоніст), «кардинал» Беа (саме прізвище говорить за себе), Януш Корчак (справжнє прізвище Ґринбаум чи якось так; із ненависті до проґресу і Польщі він 1942 року вчинив акт самоспалення), Ернст Блох (утік із НДР, бо ненавидів свободу, і оселився серед неогітлерівців із ФРН), Герман Гессе (sic!), Габріель Марсель (навіть ні про що говорити), Макс Фріш (діяч швейцарського імперіалізму) і подібне добірне товариство. На міжнародному рівні я й далі всіма способами вислужуюся перед кривавим катом чилійського народу Піночетом і поборюю проґресивний демократичний устрій маршала (а може, вже ґенералісимуса) Аміна. Тепер, брехливо приховуючи свої злочини, я водночас цинічно ними вихваляюся.

Варшаві, і до еміґраційного уряду в Лондоні, зокрема щодо східної політики: вважала, що для загального добра Польщі варто визнати, що Вільнюс є литовським, а Львів — українським містом. 21 Ідеться про премію «Erasmus», якої Колаковський був удостоєний у 1983 р.

Як бути консервативноліберальним соціалістом? Катехизм

Епіграф: «Будь ласка, відступіть уперед!» (я чув такий заклик кондуктора у варшавському трамваї; пропоную його як головне гасло для великого й могутнього Інтернаціоналу, який ніколи не існуватиме).

Ми думаємо консервативно, вважаючи: 1. Що ніколи не було й не буде таких поліпшень і вдосконалень людського життя, за які не треба було би платити погіршеннями, і що, з огляду на це, в усіх проектах реформ ми зобов’язані запитувати себе про їх ціну. Це можна висловити інакше: є величезна кількість зла, яке можна примирити між собою, а отже, яке в певних межах можемо водночас терпіти, і існує численне добро, яке навзаєм одне одного виключає або обмежує, а відтак ніколи не можемо ним уповні користатися; суспільство, де немає жодної свободи й жодної рівності, є цілком можливим, натомість неможливе суспільство, де водночас є по-

вна свобода й повна рівність. Це ж стосується і одностайності між плануванням і принципом автономії, між безпекою і технічним проґресом. Іншими словами: не існує щасливого кінця людської історії. 2. Що не знаємо, наскільки розмаїті, успадковані з традиції форми життя — родина, народ, релігійні спільноти, ритуали — є важливими й необхідними для тривання і для якості тривання суспільств. Немає жодних підстав уважати, що, руйнуючи ці форми або тавруючи їх як ірраціональні, ми збільшуємо шанси задоволення життям, миру, безпеки та свободи; натомість є безліч підстав очікувати чогось протилежного. Не знаємо, що сталося б, наприклад, якби зліквідували моногамну родину, або якби традиційний обряд поховання померлих заступила раціональна експлуатація трупів із промисловою метою. Насправді можемо раціонально чекати якнайгірших наслідків. 3. Що просвітницьке упередження, згідно з яким заздрість, жага вирізнення, зажерливість, аґресивність є тільки наслідком недосконалих суспільних інституцій і разом зі зміною цих інституцій їх не стане, є не тільки найбільшою мірою недостовірне й суперечить досвідові (і як тільки, в біса, виникли всі ці інституції, якщо вони так опираються автентичній людській природі?), але й згубне в суспільному мисленні. Сподіватися, що можна інституціалізувати братерство, любов і безкорисливість, — це те саме, як мати надійний рецепт на деспотизм.