УДК 821.113.5-31 ББК 84(4Нор)-44 Ґ91 Повість Для дітей середнього шкільного віку Переклала з норвезької Наталя Іваничук Художник Ніна Елізабет Ґрьонтведт
Переклад здійснено за виданням: Nina Elisabeth er meg! Oslo, Omnipax, 2010
. Hei, det
This translation has been published with the financial support of NORLA
Ґ91
Ґрьонтведт E. H. Привіт, це я! Не покидайте мене..: повість / Ніна Елізабет Ґрьонтведт. — К. : Грані-Т, 2012. — 336 с., іл. ISBN 978-966-465-382-1 Нелегка це справа — дорослішання. Іноді воно виливається в суцільну халепу: молодша сестричка — вереда, найкраща подруга — зрадниця, сусідський хлопчина Стіан — повний бовдур, батьки — далекі, наче космос. В душі Уди стільки всього накипіло, що тендітній дівчинці вже несила витримувати цей тягар. Що ж їй робити?! Звісно, виплакатися — і тоді разом зі сльозами виллється весь непотріб: старі й нові образи, непорозуміння, брехня, страхи… Із цією книжкою юні читачі зможуть краще пізнати самі себе і впоратися з власними почуттями, знайомлячись із досвідом Уди. Три ключові проблеми в процесі психологічного становлення дитини — конфлікт самоусвідомлення, дружба і перша закоханість — незмінні в житті кожного, і дуже важливо їх успішно вирішити. Тоді й сестра виявиться справжнім другом, а Стіан — не таким уже й поганим. І взагалі, життя прекрасне — а всі халепи мов вітром здуло…
ISBN 978-966-465-382-1
УДК 821.113.5-31 ББК 84(4Нор)-44 © «Грані-Т», майнові права, 2012
© Imprintforlaget AS 2010
Ніна Елізабет Ґрьонтведт
(P.S. Усе, що я зараз тобі розповім, на 110% правда!!!)
ПРОЛОГ (Тобто передмова, або натяк на те, що має статися…)
Дорогий щоденнику, ЩО Я НАРОБИЛА?!!! Як так трапилося? Лише за якийсь тиждень зруйнувала геть УСЕ. Втратила свою НАЙЛІПШУ В УСЬОМУ СВІТІ ПОДРУГУ. Ніхто мене більше не любить. Ні в школі, ні вдома — ніде! І це лише з моєї вини. (А може, й не ЛИШЕ з моєї…) Та як би там не було, я не знаю, як усе виправити… 8
(перш ніж усе пішло шкереберть)
Мене звуть Уда Андреа Стокгейм, мешкаю на вулиці Кроклейва, 5. Маю сіро-блакитні очі, не дуже довге й дуже неслухняне каштанове волосся. (Хотілось би мати кучеряве чи принаймні хвилясте…) Я маю улюблену товаришку Геллє і молодшу сестричку — таких дурненьких, наївних малявок я ще не бачила! А ще я маю тата й маму. І золоту рибку на ім’я Ейстейн. Він чи вона? Серед золотих рибок важко розпізнати, де дівчатка, а де хлопчики, доки дітки в них не з’являться. Наша рибка діток ще не мала. Зрештою, байдуже… У будь-якому разі Ейстейн — головний у нашому акваріумі.
Моя найліпша приятелька Геллє Генріксен мешкає за адресою Кроклейва, 2, на самому початку вулички. Вона має надзвичайно світле, надзвичайно довге, хвилясте волосся. (Хоча моє крапелиночку довше за її). Вона на клас молодша від мене, але доволі доросла, як на свій вік. Замість гніватися на когось, вона, скажімо, заплющує очі й лічить до десяти. (Цілком могла б ходити до мого класу в школі… з такими здібностями). Геллє суперкласна дівчина, ми обоє любимо майже одне й те саме. Геллє живе зі своїм братом ботаномзаучкою Стіаном, мамою і трьома великими собаками. Раніше вона ще мала Лассе й Ґейра, але обидва померли минулої зими. Геллє сумувала кілька тижнів. 10
ЕРЛЕНД Ерленд (власне, Ерле) — менша сестричка. Я кличу її Ерлендом, бо це малу драмоя . Коли ми сваримось, я кажу їй, що ліпше б вона нетує нар татом мріяли про ХЛОПЧИКА, якооджувалася, бо мама з А тут якась Ерле на світ з’явил го б назвали Ерлендом. ась… Я брешу, що тато з мамою ридали, коли Ерле нар оди лас я (навіть намагалис втекти від неї з лікарні і таке…). Тоді Ерле лютує ажя піниться, личко наливаєтьвсе багрянцем, вона ганяється за мною, щоб побити, й голся осн швидше. Одного дня, коли вона о ридає. На щастя, я бігаю мен МОЖЛИВО, почну кликати її Ерл е наздожене, я з поваги, е. А може, й ні. (Та вона НІКОЛИ не наздожене мен
е!)
Улюблена сiчнева забава — Дай мені! Це МІЙ! — кажу я Ерленд, простягаючи до неї руку в рукавичці. — Я перша сказала, що всі сині — мої! Віддавай! — Але, Удо, я ж його знайшла! — пхикає Ерленд. — Я теж хочу мати блакитні світелка на своїй ялинці. Ерленд упирається, не хоче віддавати блакитний феєрверковий ковпачок. Блакитні найрідкісніші й найгарніші. УСІ хочуть такі. Але я перша сказала, то й право першості за мною! — О’кей, Ерленд! А якщо укладемо угоду? — пропоную я. (Іноді достатньо лише тупнути ногою й показати малій, хто тут господар. Я ж таки старша! І мудріша. І це Я хочу мати блакитні ковпачки. І на тому крапка!) — Яку? — недовірливо запитує Ерленд. — Мені — блакитні, а тобі — усі жовті, які лиш пощастить знайти, — усміхаюся. — Добре? — Нє-є-є, жовтих не бува-а-є! — вигукує Ерленд. — Та-а-ак, цього року лиш з’явилися, а вони такі гарнюні! — переконую я. — І всі твої будуть, якщо відступиш мені блакитні. Згода? 12
— Якщо вони такі супер-пупер, то чого їх собі не забираєш? — опирається Ерленд. — Хочу, щоб і ти тішилася. Заборонено чи що? Ти ж моя менша сестричка! Ерленд довго думає. Я чекаю, затамувавши подих. Щосили нудко-солодко всміхаюся до неї. Чую, як Геллє здушено хихоче віддалік на горбику. — Згода! — нарешті зважується Ерленд. Вона наче задоволена й трішки збентежена. Таки рада… (P.S.: навряд чи буде така радісінька до вечора. Бо сестричка мала рацію, жовтих ковпачків не буває. Та це вже її проблема!!) — Дай мені ковпачок! — приступаю я ближче. Я хочу отримати свій блакитний ковпачок від феєрверка негайно, вже. Та раптом Ерленд завагалася, ніби передумала. Вона зиркає на Геллє, яка стоїть вище на горбику й намагається втримати на личку серйозну міну. — ЛОВИ! — вигукує Ерленд і жбурляє ковпачок у мене. Він поцілює мене в плече й падає у сніг. (Не те, щоб мені стало боляче, але ж яка СКУПИНДРА! Вона зумисне так зробила!) — Дякую, дурна малявко! — кажу я, підбираючи ковпачок зі снігу. А тоді піднімаю його до неба, милуюся своїм гарнюсіньким, блакитним вершечком від феєрверку, перш ніж покласти в кишеню до решти знахідок. Ерленд щосили копає ногою скрижанілий
шматок снігу, аж той фуркотить униз дорогою, і знову береться до пошуків. — Лайно! — бурчить вона стиха, відвертаючись від мене. — Що ти сказала, ЧУДО ГОРОХОВЕ?! — верещу я і вже готова кинутися на зухвалу сестрицю, аж тут нас кличе Геллє: — Агов! Ходіть-но сюди! Ми з Ерленд наввипередки біжимо до неї — подивитися, у чому там річ. Геллє знайшла силусиленну ковпачків від феєрверків! І це, по суті, останньої миті, бо з неба враз почала густо сипати мокра сніжениця, тож ми побігли до нас додому. Тепер нескоро знайдеш нові ковпачки, доведеться чекати, доки сніг знову трохи розтане. Та дарма, втрьох ми знайшли так багато, що можна одягнути ковпачки на кожнісіньку лампочку гірлянди на наших міні-ялинках — моїй, Ерлендовій та Геллєвій. Навіть зайві зосталися… Моя ялинка світилася синьо-синьо, ялинка Геллє — червоно, а ялинка Ерленд — зелено. (Ерленд ми сказали, мовляв, нам НЕВИМОВНО шкода, що не трапилося жодного жовтого ковпачка, але всі, які лиш знайдемо, після того як розтане сніг, віддамо їй! Та вона й зеленими тішилася). 14
Ялинка Ерленд була, власне, навіть гарнішою за мою. Я запитала, чи не поміняється вона кольором, але сестричка не захотіла. Ну, вона ще пожалкує, я їй так і сказала, бо, як не верти, блакитні світелка таки гарніші, ніж зелені. Кажу: це твій останній шанс, згодом захочеш, а я НІЗАЩО не поміняюся! Тепер або ніколи! Мала ж уперлася на своєму, мовляв, її все влаштовує, мінятися не буде, хай би хоч як я переконувала. Капосниця! Поганка! Рьова-корова! Кажу їй, що наступного року я збиратиму зелені ковпачки і навіть записала це до свого щоденника — з датою! — як доказ, що право першості за мною. О-оо-о, яка ця Ерленд дрімуча недотепа й дітвачка!
Новина Сьогодні неділя, вечір напередодні першого шкільного дня у новому році. Коли ми з Ерленд зійшли вниз, мама з татом сиділи вже за столом. Ніби нічого надзвичайного, але відчуття було якесь дивне. Ніби щось лихе трапилось. Я зупинилася посеред кухні, не зводячи з них очей. — Тато втратив роботу, — мовила мама, прикривши своєю долонею татову руку. — Га-а? — не втрималась я. — Yes! Станеш тепер поліцейським! — вереск нула Ерленд і забігала по кухні, вдаючи, ніби в обох руках тримає револьвери. — Гроші або життя! — горланила вона, «відстрілюючи» по всіх кутках удаваних негідників та злочинців. (Дивлячись на неї, то кухня мала би бути ними напхом напхана, та й набої давно вже б мусили скінчитися!) — Гроші або життя? Так кажуть злодії, дурчику! — намагалась я привести малу до тями. — Не називай свою сестру дурною, Удо! — суворо озвалася мама. — Поліція не каже: гроші або життя! — стояла я на своєму. — Ерленд таки дурна! — Не називай сестричку Ерлендом, Удо, і дурною теж не називай! 16
Я все ще стояла посеред кухні. — Ти ж не зробив нічого поганого? — запитала я тата. — Хіба не старався на роботі? — Криза, — відповів тато. — Я став непотрібний. Останнім узяли на роботу, тому й першим звільняють. Отак просто! Але все владнається! — усміхнувся тато якось невесело. — То ти не маєш роботи? — перепитала я. — Ні, вже не маю. Але скоро знайду якусь іншу, ось побачиш… — Усе владнається! — повторила за татом мама. Вони що, інших слів не знають? — Тато безробітний! — промовляю я вголос, тільки щоб почути, як воно звучить. — Мій батько безробітний. Я зовсім не знаю, що про це думати. Дивлюся на татка. Чи щось у ньому змінилося? Чи засмучений він? Що він тепер збирається робити? — Усе владнається, любий, — ЗНОВУ каже мама, гладячи тата по руці. — БАХ! БАХ! БАХ! — вигукує Ерленд і вдоволено киває сама собі. Здмухує невидимий димок зі своїх вказівних пальців, запихає їх до кишень. Ніби це револьвери. А тоді видряпується до тата на коліна й досягає зі столу скибку хліба. Я теж сідаю до столу. Ми вечеряємо. За столом значно тихіше, ніж зазвичай. Ерленд обвиває руками татову шию і горнеться до нього. 17
— Ти сумний? — запитує вона. — Ні, доню, — відказує татко, гладячи Ерленд по щічці. — Але мені якось не по собі. Отак раптово втратити роботу… Де її тепер знайдеш?.. Тато дивиться поперед себе застиглим поглядом. Здається, думає про щось своє. Стільки смутку в його очах… — Але, татку, — куди й поділилися веселощі Ерленд. — Ти ж можеш робити все, що завгодно! Ти ж УСЕ вмієш! Ерленд усміхається до тата й знову обіймає його. Щосили. Ерленд ще така маленька, що й справді вірить, ніби тато може ВСЕ… — Еге ж, твоя правда, — тато усміхається своєї звичною, ніжною татусевою усмішкою. — Тато вміє усе, — повторює він і підморгує мені. (Я закочую очі, але стримую язика).
Я лягаю в ліжко, але заснути не можу. Чую, як унизу, у вітальні, приглушеними, серйозними голосами розмовляють тато з мамою. Чую похропування Ерленд за стіною. Вона хропе точнісінько як дідусь. Я лежу й думаю про жовті ковпачки від феєрверків, про тата, який втратив роботу, про те, що скажуть на це завтра в школі. А ще думаю про Лассе і Ґейра, які померли. І про дідуся. І засинаю.