Тахар бен Джеллун Заворушення в арабських країнах
УДК 821.133.1(64)-4 ББК 84(6Мар=Фра)6-4 Д40
Серія «De profundis» заснована 2007 р. Есеї Переклад з французької Євгенії Кононенко Передмова Олеся Донія
Д40
Джеллун Т. Спалах. Заворушення в арабських країнах : есеї / Тахар бен Джеллун. – К. : Грані-Т, 2012. – 112 с. (Серія «De profundis») ISBN 978-966-465-380-7 Арабські революції 2010–2011 років розпочалися блискавично, непрогнозовано, спонтанно. Саме цьому феноменові присвячена книжка мароккансько-французького письменника і філософа Тахара бен Джеллуна. Він писав її «по свіжих слідах», не чекаючи завершення революційних процесів. Тож і факти бен Джеллун добирав так, щоб вони вкладалися в його «поетичну версію» революції. Для повержених правителів автор не шкодує щонайчорніших барв. Закиди його дошкульні і влучні, а режимам він дає передовсім моральну оцінку. Для нього це однозначно битва добра і зла, світлого й темного. Тому з одного боку – жертовність і самопожертва, з іншого – страх і насильство. УДК 821.133.1(64)-4 ББК 84(6Мар=Фра)6-4 ISBN 978-966-465-292-3 (Серія «De profundis») ISBN 978-966-465-380-7 ©«Грані-Т», майнові права, 2012 ©Tahar Ben Jelloun et les Editions Gallimard, 2011
Зміст Диктатури й диктатори, революції та повстанці (Олесь Доній). . . . . . . 7 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 У голові Мубарака. . . . . . . . . . . . . . . . . 27 У голові бен Алі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Заворушення? Революція? . . . . . . . . . . . . . 38 Туніс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43 Єгипет. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Алжир. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78 Ємен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Марокко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Лівія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94 Підсумок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107
Диктатури й диктатори, революції та повстанці
В Україні напрочуд мало цікавляться арабським світом. Справді, замало як для країни, що зазнала певного впливу арабської цивілізації (передовсім за доби пізнього середньовіччя – опосередковано через турецьку і кримськотатарську культури). Цього разу арабський світ увірвався у світову історію на революційній хвилі – почерез мітинги, заворушення й повстання, які спалахували в державах з іще недавно, здавалося, непохитними й прогнозованими режимами. Ще за рік перед тим припущення такого стрімкого й почергово безславного фіналу цілої низки володарів арабського світу видавалося б надміру сміливим. Атож – арабські революції розпочалися блискавично, непрогнозовано, спонтанно. До них не був готовий Західний світ, який, як слушно завважує Тахар бен Джеллун, через боязнь ісламізації, з одного боку, та через перспективи вигідних конт рактів, з іншого, не надто переймався дотриманням стандартів демократії в цих країнах, а відтак «нехтувалася повага до людських прав». Як наслідок, «великою є відповідальність європейських 7
Спалах. Заворушення в арабських країнах керівників у підтримці цих авторитарних антинародних режимів». До революцій не вповні були готові й підпільні та напівпідпільні організації, що прагнули змін у кожній із цих країн; відтак дослідники наголошують на «безлідерності» заворушень. Але найголовніше: до революцій геть не були готові й самі очільники, здавалося б, «вічних» режимів. Тим не менше, революції, до яких нібито ніхто не готувався, відбулися – і завершилися поваленням влади! Саме цьому феноменові присвячена пропонована книжка мароккансько-французького поета і викладача філософії Тахара бен Джеллуна. Бен Джеллун писав цю книжку «по свіжих слідах», не чекаючи завершення революційних процесів, тож поза його увагою залишився розвиток подій – і бійня в Лівії, що завершилася смертю Каддафі, і зміна влади в Ємені, й громадянська війна в Сирії, і гальмування протестних зусиль у кількох інших арабських країнах. Автор не мав на меті створити повнокартинну історію «арабської весни». Його книжка – це, так би мовити, поезія в прозі. Автор не так аналізує, як оспівує революції. Він залюблений у народні повстання, в борців із диктаторами (за якими б демократичними 8
Диктатури й диктатори... реґаліями ці диктатори не ховалися). Він наділяє борців і жертв усіма чеснотами. Натомість режими, які вже повалені, для нього тиранічні, деспотичні та мракобісні. За бен Джеллуном, це однозначно битва добра і зла, світлого й темного. Тому, з одного боку – жертовність і самопожертва, з іншого – страх і насильство. Революції надихнули Тахара на поему «Спалах». «У час опору й революцій до поетів частіше приходить натхнення». Тож, коли Тахар пише про поетівпророків, складається враження, що він підсвідомо (чи свідомо?) має на увазі й себе: «Поети – завжди пророки, вони передчувають докорінні зміни. Диктатори мали б читати поетів, яких вони, загалом, зневажають». Як доказ своєї версії поетичної складової революції Тахар подає строфу Туніського національного гімну авторства поета Абу Касема Шаббі, яку виспівували під час Жасминової революції учасники маніфестацій (так само, як їхні предки скандували цю ж строфу в період боротьби за незалежність у 1956 р.): Коли одного дня люди запрагнуть жити, Доля неодмінно відгукнеться, І присмерк розвіється, І кайдани розіб’ються. 9
Спалах. Заворушення в арабських країнах Тож і факти бен Джеллун добирає так, щоб вони вкладалися в його «поетичну версію» революції. Для повержених правителів він не шкодує щонайчорніших барв. Закиди його дошкульні і влучні. Ось, до прикладу, характеристика-присуд режиму Хосні Мубарака (а хіба кращих характеристик заслуговують диктатори інших, і не конче арабських, а й східноєвропейських країн?): «За кілька років він вибудував систему, яка давала йому змогу утримувати владу: створив партію…; всюдисущу поліцію, віддану його системі; запустив процес корупції, який збагачував його і збіднював країну. Мережа інформаторів організована як у колишніх комуністичних країнах. Усе це існувало і раніше; він просто пристосував його до своїх потреб, до свого апетиту». Бен Джеллун дає поверженим режими передовсім моральну оцінку. Вони для нього однозначно аморальні. Відповідно, протести є природними, а отже – моральними й етичними; це «абсолютне і непримиренне відторгнення авторитаризму, корупції, розкрадання народного майна, відторгнення кумівства, фаворитизму, принижень і беззаконня в результаті приходу до влади правителів, які у своїй поведінці багато чого перейняли від мафії». І спалахують протести для того, щоб «запровадити 10
Диктатури й диктатори... бодай якусь моральну гігієну в суспільстві, експлуатованому й приниженому». Зображення диктаторів (чи вже екс-диктаторів?) тут наголошено принизливе, іноді навіть комедійне. Автор зосереджує увагу читача на їхніх фобіях – від «ґротескного нарцисизму» Каддафі до спільної для всіх тиранів фобії насильницької смерті. Так, бен Джеллунові мало того, що Каддафі постійно носить бронежилет, – наш автор нахлобучує на його голову ще й броньований тюрбан! Не знаю, правда це чи ні, – але засіб поетичної десакралізації безвідмовний. Мало що так ослаблює авторитет правителя (навіть мертвого), як зображення його боягузомслабаком. І цей прийом Тахар вдало використовує (зрештою, те, що неприпустимо в аналітиці, в його книзі сприймається як поетичні засоби). Варто зазначити, що, як свідчить історія, фобії щодо замахів на вбивство – майже невід’ємна складова правлінь спершу абсолютних монархів (до речі, ці страхи нерідко були небезпідставними), а відтак і різноманітних диктаторів та охочих приміряти на себе диктаторські шати. Розтиражовані нині фобії Сталіна щодо замахів на нього (згадаймо бодай гучну справу «лікарів-убивць»); відома й цілком кумедна історія «вертолітофілії», а згодом «вертолітофобії» правителя одній зі схід11
Спалах. Заворушення в арабських країнах ноєвропейських країн. Цей правитель (до речі, як і в більшості арабських країн, його посада цілком демократично йменується президентською) для швидкості власного пересування забажав забудувати свої маршрути дорогущими гвинтокрильними майданчиками (і слухняні підлеглі відразу «знайшли» на це бюджетні кошти). Аж тут, подейкують, стрімкий інтерес до гвинтокрилів почав згасати – бо начебто знічев’я здолав страх, що ракетою «земля-повітря» чи майже вже «звичайнісіньким» «Стінґером» поцілити в гелікоптер набагато легше, аніж в автівку… І сверблячка повітроплавання почала вщухати… Для таких страхопудів ми з друзями ще в 2003му записали жартівливу пісеньку, яка вийшла в авдіоальбомі «Молода Україна Forever» (рік вказую спеціально, щоб було зрозуміло, що іронія безвідносна до прізвищ диктаторів): Оно летить гелікоптер. В ньом президентський ахфіцер. А я пальну із-за моста – Багато всяких тут літа! Натомість Тахар бен Джеллун не жартує. Він свідомо зображує ненависних йому тиранів огидливими істотами. Якщо не вистачає фактів, він удається до припущень і намагається художньо проникнути 12
Диктатури й диктатори... в їхню підсвідомість. Розмови арабських диктаторів «самих із собою» мають на меті зобразити їх як осіб слабких, боязких, заздрісних і некомпетентних. Щоб показати прогнилість диктаторського мозку, бен Джеллун «селить» до голови єгипетського раїса (правителя) двох тарганів («один білий, другий сірий»). «Вони гризуться між собою і доводять його до нестерпних міґреней». Якщо спробувати, скажімо так, «просканувати» історичний шлях усіх диктаторів, – то й справді, чи багато ми знаємо про їхній спосіб мислення, свідомо-підсвідомі мотивації та про їхніх «тарганів»? Які були їхні страхи? Яким різновидом страху керувався польський військово-комуністичний диктатор Ярузельський, передаючи владу у 1989 р. «круглому столу», а відтак, за наслідками виборів 1990 р., Лєху Валенсі? Що так налякало престарілого східнонімецького володаря Хонекера (розтиражованого сучасним арт-попом у глибокому засосі з Брежнєвим), що він, незважаючи на всепроникливу спецслужбу Штазі, був змушений ховатися від гніву своїх співгромадян і таємно тікати до Москви? І найцікавіше: які білі й сірі таргани гризлися в голові у румунського диктатора Ніколає Чаушеску, коли 25 грудня 1989 р. в невеличкому містечку Тирговіште його волокли 13
Спалах. Заворушення в арабських країнах на розстріл? А розстріляли ж румунського «генія Карпат» не самого, а з дружиною Єленою, яка, як стверджують деякі публіцисти, і була реальним правителем держави… А бен Джеллун помилково припускав, що «правління дружин» – це винятково «арабський стиль». В його уяві безвольний тиран бен Алі нарікає: «А моя дружина геть пустилася берега – вона хотіла всім володіти, все контролювати. Жоден чоловік у Тунісі не спроможний опиратися жінці, якщо та вирішила взяти владу у свої руки». Але які б підставові «таргани» не спричинили, за бен Джеллуном, дії тиранів, – чи то дружина, як у бен Алі, а чи власна маніякальність, як у Каддафі, – всі вони є рівнозначним злом, цілковитим антонімом добра. Бо вони є людьми (силами), що утискають свободу і демократію. А водночас маємо тут однозначно позитивний імператив: «нові цінності – фактично старі цінності… свобода, гідність, справедливість, рівність». Заради таких цінностей можна йти на революцію, на протест, на самопожертву. І пожертва в розмислах Тахара бен Джеллуна займає ключове місце. Незважаючи на неприйняття в ісламській традиції самогубства, бен Джеллун фактично оспівує жертовну смерть Мохаммеда Буазізі, молодого тунісь14
Диктатури й диктатори... кого торговця, який спалив себе 17 грудня 2010 р. на знак протесту проти «особливо паскудних службовців». Глава, присвячена смерті Мохаммеда, найбільш поетизована і натхненна. Вона недаремно отримала стрижневу назву «Спалах», як і вся книга. Для автора Мохаммед – безперечно герой. «Мохаммед Буазізі став героєм, пожертвуваши своїм незахищеним тілом», і цей акт самопожертви подається як відправна точка «арабської весни». «Його жертва виявилася не марною». Вже за два дні по смерті, 19 грудня 2010 р., мешканці Сіді-Бузіді вийшли на маніфестацію на знак солідарності з Мохаммедом; так почалася Жасминова революція. Тахар бен Джеллун не забуває згадати поіменно й інших жертв тиранічних арабських режимів. Описує смерть безневинного Сайєда Білаля, закатованого в єгипетській тюрмі. Мовить про розстріляних і розчавлених бронетранспортерами єгипетських мітингувальників, зокрема Ахмада Бассіуні, Ахмада Ануара та інших. В Алжирі автор у січнілютому 2011 р. нараховує не менше 25 спроб самоспалення – в такий спосіб «люди протестували проти того, що безмежне багатство утримується в руках групи генералів, які зробили з багатої країни злиденну». І подає прізвища: Мосен Бутерфіф, Карім Бендім та ін. 15
Спалах. Заворушення в арабських країнах Жертв і самопожертв було чимало. І все ж для Тахара постать Мохаммеда Буазізі є відправною, найзнаковішою. Саме цей жертовний «спалах» Мохаммеда став тією іскрою, що розпалила полум’я народних повстань. «Попри все викриття режиму, смерть Мохаммеда Буазізі стала чинником, який підняв з колін весь Туніс і весь арабський світ». У цьому сенсі можна вести мову про «спалах» як феномен «арабської весни». Бо в історії Європи є приклади аналогічної жертовності, які так і не приводили до аналогічних народних збурень. У кращому випадку – ставали леґендою. В гіршому – зникали в гнітючому мороку як владного (що зрозуміло), так і суспільного (що прикріше) мовчання. Так, 16 січня 1969 р. на Вацлавській площі в Празі 21-річний студент Ян Палах облив себе бензином на знак протесту проти окупації своєї країни радянськими військами і «спалахнув». Ця жертва не підняла чехів і словаків на окупаційні танки. Але там принаймні була спроба. 25 січня похорони Палаха все ж перетворилися на маніфестацією. Ще за кілька днів його героїчний чин повторив Ян Заїц на тій же Вацлавській площі. А загалом до квітня 1969 р. – 26 самоспалень по всій Чехії! І якщо чехи не вибороли тоді свободу, то принаймні Ян Палах 16
Диктатури й диктатори... став символом боротьби, його ім’я знане більшості чехів. Натомість в українській сучасній історії героїчні протестні самоспалення навіть мінімально (не кажучи вже про повстання!) не збурювали суспільство; імена жертв у боротьбі з режимом невідомі переважній більшості збайдужілих співгромадян. 21 січня 1978 р. на знаковій Чернечій горі в Каневі героїчно віддав себе в жертву та спалився на знак протесту проти русифікації Олекса Гірник. Його патріотичні прокламації були зібрані біля трупа та не спричинили навіть серйозного розголосу… В 2007 р. його посмертно пошановано орденом, але й нині це ім’я маловідоме українцям… Українець Василь Макух підпалив себе майже на три місяці раніше за чеха Яна Палаха – 5 жовтня 1968 р. в Києві на Хрещатику. Він теж протестував проти русифікації, але останньою краплею для рішучого кроку було саме введення окупаційних радянських військ до Чехословаччини. Різниця в тому, що чехи Палаха знають, а хто такий колишній вояк УПА, колишній в’язень ГУЛАГу, а відтак живий смолоскип Василь Макух, в Україні скаже навіть не кожен історик… Тож автор наголошує на феноменальності вибухового «спалаху» арабських заворушень, скаталізо17
Спалах. Заворушення в арабських країнах ваній жертовністю. Також бен Джеллун констатує «безлідерність», «позапартійність», «самоорганізацію», – це значною мірою відповідає дійсності, та все ж у процесі ретельного аналізу можна було б виділити і структурні течії, і підтечії, та й лідерів. Так само автор, вслід за більшістю європейських (а ще більше – американських) дослідників, віддає шану соцмережам (і зокрема Фейсбуку). При всій повазі до цього швидкісного засобу комунікування та передачі інформації, якби перед нами була аналітична студія (а ще раз наголошу, що вийшла поема!), то дослідник арабського світу неодмінно завважив би і вплив суто місцевих консервативних чинників: базару (як засобу передачі інформації) і мечеті (як засобу мобілізаційного). Але поезія живе за іншими законами, аніж суха аналітика. Саме через те, що «Спалах» – поетично-мистецький витвір, він і не містить реальної спроби аналізу «постреволюційної» ситуації. Мені довелося брати участь у двох українських «революціях», тому знаю, що наслідки не завжди відповідають сподіванням основної маси «революціонерів». У першій нашій Студентській революції на граніті в жовтні 1990 р. я брав участь як керівник (один із двох, які це придумали й зініціювали, а під час самої акції – один із трьох так званих формалізованих 18
Диктатури й диктатори... «співголів Ради голодуючих студентів»). У другій, Помаранчевій революції я брав участь як рядовий учасник (яких були сотні тисяч, а може, й кілька мільйонів). Студентська революція на граніті була по суті одним з етапів ширшої національно-визвольної революції, яка завершилася проголошенням Незалежності у 1991 р. Але те, що попередні правлячі еліти не були відсунуті, схамелеонили і де-факто лишилися біля керма, дає право говорити про «недовершеність революції». Другу, Помаранчеву революцію можна схарактеризувати як «спрофановану», адже значна частина нової еліти (хоча її «новизна» здебільше була суто умовною, більшість керівників були вихідцями зі старої номенклатури та успішного за попередньої влади бізнесу!) спрофанувала ідеї «справедливості», «боротьби з корупцією» і т.п. Але ж люди під час обох українських революцій теж виступали за «непримиренне відторгнення авторитаризму, корупції, розкрадання народного майна, відторгнення кумівства, фаворитизму, принижень і беззаконня» (цитую бен Джеллуна!). І не все, за що боролися, було виборене. Тож очевидно, що успішність тієї чи іншої «революції» варто розглядати не лише крізь призму повалення влади, а й за наслідками. Але питання наслідків Та19
Спалах. Заворушення в арабських країнах хар у цій книжці порушує лише в моральній, а не в організаційній площині. Може, для «Спалаху» це й слушно. Бо життєва проза здатна зруйнувати поетичні міфи. А без поетичних міфів суспільство не буде готове до нової боротьби. Тому ідеалом правителя Тахар вважає того, хто після відставки з посади президента йде займатися поезією: «лише Леопольд Седар-Сенґор, президент Сенеґалу, сам зняв із себе повноваження, щоб присвятити себе літературі, поезії, викладанню». Покликавши собі на допомогу поетів, кожен із яких «на свій манер у минулому говорив про непримиренну життєву потребу свободи і справедливості»: росіянина Володимира Маяковського, турка Назима Хікмета, палестинеця Махмуда Дервіша, іракця Шакира Ассияба, єгиптянина Ахмеда Шаукі, – автор «Спалаху» вибудовує сучасний міф про арабські революції як про моральне очищення: «і якщо нині ці повстання можуть кваліфікуватися як революції, то це тому, що вони, перш за все, висували вимоги етичного й морального порядку». Можливо, це вже не раз мовилося до Тахара; можливо, під цими гаслами виступало вже чимало поколінь революціонерів. Але від того слова Тахара не стають менш справедливими: «Ці революції вчать простим речам, які були висловлені поетами: 20
Диктатури й диктатори... перед лицем приниження людина рано чи пізно відмовляється жити на колінах, вимагаючи, навіть з ризиком для життя, свободи й гідності». І коли Тахар бен Джеллун пише, що він вірить, що після арабської весни світ зміниться на краще, – як дослідник ти розумієш, що так може й не бути. Але серцем ти однак разом із його проникливими ідеалістичними рядками – рядками Тахара бен Джеллуна, філософа і поета, що оспівав «арабську весну»: «Ці революції мають принаймні одну перевагу: чимало зміниться як у самих країнах, так і в їх сприйнятті у світі. Уряди інших ісламістських країн, де теж є вибухові інґредієнти для ймовірного повстання, будуть змушені реформувати свої системи й бути більш чутливими в справі дотримання людських прав. Громадянин більше не буде покірливим суб’єктом в руках беззаконної ганебної влади, він стане особистістю, в якої є ім’я, голос і всі необхідні права». P.S.: Комусь із читачів може видатися, що в цій передмові до книжки про арабські революції забагато згадок про Центрально-Східну Європу та Україну, і це буде правдою. Адже, якщо Вам захочеться суто літературного аналізу – Ви читатимете 21