Жовтневий номер «FoxyLit - україномовний літературний журнал» (№1) by PS литературный журнал

№1 (жовтень 2018)

У номері «Обличчя номера» Інна Нюсьман

«Стежинка в літо» Олена Гешко

«Настрій» Олена Гешко

«Літо» Олена Гешко

«Дивна ніч» Олена Гешко

«Львівська зустріч» Олена Гешко

«Марево зустрічей» Олена Гешко

«Спогади про Львів» Олена Гешко

«Якого кольору слова…» Олена Гешко

«Львівський настрій» Олена Гешко

«Море» Олена Гешко

«Крила долі» Дзотта

«Серце залежить» Дзотта

«Не треба!» Дзотта

«Я не хочу!» Дзотта

«Криниця» Дзотта

«Вовчиця» Олександр Маяков

«Слова» Nadin Reeves

«Випадкова чеснота» Nadin Reeves

«Риверсайд» Nadin Reeves

«Розумний вибір» Інна Нюсьман

«Продавець дивних сюжетів» Олександр Едвард Рівер

«Троль і Евінка» Анастасія Рейфшнейдер

«Блакитний лід Хальмер-те, або Рудий вовк» Віталій Лозович

«Подвійне життя» Дмитро Долгов

«Вальс білих янголів» Аскольд Де Герсо

114

«Душа» Інна Нюсьман

118

«Ліхтар на Воскресенській» Парфін Павло

134

«Дерево-салют» Парфін Павло

140

«Діків метелик» Парфін Павло

145

«Повітряний змій» Парфін Павло

149

Авторські права на розміщені твори належать їх авторам та захищені законами про авторське право України, а також міжнародними законодавчими актами про авторські і суміжні права. Пунктуація і орфографія авторів збережена. Деякі твори містять сцени насильства, сексу, не пристойної поведінки та психологічні важкі сцени. Тому, не рекомендується для читання особам молодше 18 років. Читання можливо з дозвіл батьків, опікунів, або осіб виконують їх функції.

www.foxylit.pp.ua

Сторінка редакції Вітаємо! Сьогодні в світ вийшов перший номер нашого видання. Для нашої команди це не перше видання, але момент все одно хвилюючий. «FoxyLit» втілив у собі ряд ідей, які ми не могли реалізувати в нашому іншому виданні, «PS». Мова. «PS» - багатомовний журнал. У ньому неодноразово публікувалися твори написані і російською мовою, українською, і англійською. «FoxyLit» виключно україномовний журнал. Але це не обмежує авторів, охочих публікуватися у нас. На даний момент доступний переклад прози та публіцистики з російської мови. В майбутньому ми плануємо ввести можливість перекладів текстів і з інших мов. Умови публікації. «FoxyLit» відразу виходить в друкованому форматі, не тільки електронна версія. Тому умови публікації так само трохи відрізняються. Так, вони такі ж лояльні як і в «PS», але обов'язковою умовою є придбання друкованого примірника. Запевняємо вас, що всі кошти підуть на розвиток видання. Обличчя номера. У «FoxyLit» була реалізована можливість стати обличчям номера, але на відміну від «PS», тут це не тільки шанс потрапити на обкладинку. Коротка інформація про вас буде так само на зворотному боці номера, а в самому номері велике інтерв'ю з вами. Періодичність. Звичайно, ми б раді вийти на періодичність виходу номерів раз на місяць, але поки що обмежимось щоквартальними випусками. Хоча варто зазначити, що періодичність «плаваюча». Тобто, якщо номер заповнитися раніше ніж за три місяці, то і випуск відбудеться раніше. Розділи. На даний момент в журналі є тільки два основні розділи: проза і поезія. Проза вміщує в себе і прозаїчні твори, і статті, і літературний серіал. Твори, що публікуються частинами, закінчуються фразою «Далі буде ...» Поки що, розділів досить. Ми молоде і розвиваються видання, не дивлячись на те, що у нас є досвід і багато напрацювань. І ми будемо раді, якщо ви допоможете нам у розвитку. Свої пропозиції та побажання щодо розвитку ви можете залишити на сайті журналу і в групах в соціальних мережах. А поки що вас чекає перший номер нашого видання. Приємного прочитання і гарного настрою! З повагою, команда «FoxyLit».

проза

Обличчя номера Інна нюсьман

Ранок Інни Нюсьман. Який він? Інна: Ненавиджу ранки. Точніше вони то непогані, і ні в чому не винні. Просто зранку я почуваю себе поганенько, особливо, коли вставати треба раніше. Тому й працюю так давно на фрілансі, щоб зранку не біситися. Але зараз навіть фріланси вже такі, шо встаєш, як на роботу, якомога раніше, робиш каву, і сідаєш за комп. Насправді, просинаюсь я десь о першій годині після полудня. Я маю на увазі, реально просинаюсь, і мозок починаюсь щось варити. До того, я – зомбі. Ви фрілансер. Не будемо вдаватися в подробиці, але як це працювати, не відриваючись від будинку? Тобто, і будинок, і офіс. Інна: Так і є. Ваш будинок – це ваш офіс. Якщо чесно, найкраще працюється наодинці. Коли живу одна, в мене все вправно виходить: я все встигаю. А коли хтось дома, то ховайся в жито, як то кажуть! Постійно щось треба. Щось зробити, с кимось поговорити, годинами пити чай на кухні, так й таке. А саме тяжке, це те, що родичі не зовсім розуміють, що це теж робота, навіть якщо і вдома, що на цій роботі теж є графік і так далі. До того ж, робота ця розумова, і коли тебе постійно чимось відволікають – це просто жах. Плюс, в «офісі» постійно треба підтримувати чистоту, готувати, та забувати нафарбуватися чи вдягтися.

З чого почався ваш творчий шлях? Інна: Почався він в 8 класі. Я сильно хворіла і два тижні не ходила в школу. Я вирішила вчитися швидко друкувати на своєму першому комп'ютері. І почала передруковувати чиїсь оповідання. А потім раптом почала писати своє. Я написала реально дуже великий твір про школярку, дівчинку Риту, у якій був талант до шиття. Це був цілий роман, в основному про те, як вона готувалася до Хеллоуїну і шила костюми для всієї школи, а також закохувалася, переживала проблеми в сім'ї та інше, інше... Комп'ютер потім зламався і роман пропав. Після цього я довго не писала нічого. Почала писати знову на першому курсі університету. Мені наснилися вампіри, тому що я багато про них читала, і я почала писати роман «Червоне золото». Зараз йому майже 9 років. Шкодуєте про втрачений рукопис? Інна: Якщо чесно, ні. Я втратила багато матеріалу і пізніше, і то були набагато кращі роботи, ніж та перша. Ваш коронний жанр «Інтернет - новела». Можна про нього детальніше? Інна: Що ж, інтернет – новела є насправді не жанром, а форматом, який я сама так називаю. Мені просто подобається думати, що я сама винайшла літературний жанр. Такі новели дуже короткі, але мають самостійний сюжет та характери. Тому вони не можуть бути частинами великих робіт. Це окремі роботи, але дуже маленькі. Щоби випустити збірку, треба написати дуже багато таких новел. А печатати маленькі речі все таки складніше, цей формат підходить більше для журналів, або для Інтернету. Тому я й назвала формат інтернет-новелою. Такі новели зручно читати в транспорті, з вашого портативного гаджету. Інтернет-новели носять частково сатиричний характер, або показуюсь реальність за допомогою невеликих показових випадків та змушують задуматися. Містичні розповіді - це ваша темна сторона, а Інтернет - новели - світла. Чи легко зберегти баланс? Інна: Балансу і немає. Знаєте, були такі ляльки. В них було два обличчя. Одне з них було на потилиці. Так от, ті ляльки могли бути повернуті добрим обличчям до людини, а потім різко на шиї перевернутися потилицею і показати зле обличчя. В мене їх якби теж два. Я не намагаюсь тримати баланс. Сьогодні я така, завтра інша. Залежить від людей, обставин, настрою. Але якщо я повернута злим, сумним, або нудним обличчям і пишу містичне оповідання, це не значить, що через годину все не зміниться, і в ній не з’явиться добре, веселе, радісне, чесне. Ви одна з небагатьох вітчизняних авторів, хто намагається просувати свою творчість через Instagram. Чи легко це? Інна: Так, я люблю Instagram. Але це не легко. Є навіть спеціальна професія: люди, які заробляють на тому, що роблять чиїсь профілі в Інста-

грамі популярними. Мені це не треба. Я не біжу за славою там. Просто рекламую те, що я роблю серед підписників, а вони загалом – мої знайомі. У мене є три інстаграми, один про життя та творчість, один - це мій блог, орієнтований більш на західну аудиторію (сказала та, що не гониться за славою), там я виставляю фотки з цитатами. Цитати звісно беру з моїх робіт, та роблю фото у вигляді оголошень. Третій профіль – це секрет. Він для душі. Одним з видатних ваших творів є повість, а зараз вже роман, «Муза». Можна детальніше про нього? Інна: Так, раніше це була повість, і її опублікувало видання Altaspera в Канаді. Але я незадоволена тим, яка вона зараз. Хочу розширити її в роман, та опублікувати на Батьківщині, як повноцінну книжку. Я вважаю, що саме «Муза» - це робота, яка характеризує мене як письменника. Роман буде називатися «Місто муз». Ваш «довгобуд» - це анти-сага «Червоне золото». Чому антисага? Інна: «Червоне золото» - це вампірський роман. Всі ми добре знаємо, що декілька років тому, весь світ був захоплений сагою «Сутінки» про вампірів. Вона була сагою. В мене буде анти-сага. Я хочу, щоб цей роман і близько не був схожий на «Сутінки»! Я писала його під натхненням від творчості Ен Райс та фільму «Ігри розуму». Ви переписуєте твори, поки вони вас «не відпустять». Це страх, що робота вийде «сира» або прагнення створити ідеальний твір? Інна: І те, і інше. Так, я реально боюсь випускати «сирі» твори. Я навіть ніколи не виставляю їх в Інтернет, поки не відчуваю, що вони готові. І до речі, вони стають кращі, коли трохи полежать «на столі», як то кажуть. Ідеї деяких творів ви почерпнули зі снів. Чи багато таких творів у вас? Інна: Так, багато. Те ж саме «Червоне золото». Також в мене є недописаний роман без назви, що є якби моєю автобіографією, розказаною іншими людьми. Ось там, моїх снів безліч! Багато з тих снів, реально справдилися в моєму житті. Так що, я трохи відьма. В тому романі є фраза: Мої сни - твоє майбутнє. Звучить доволі страшно, якщо ті сни, наприклад, жахливі. Творчість, як спосіб вилікуватися, фізично або морально. Давно прийшли до цього висновку? Інна: Я завжди це розуміла. Але реально відчула це тільки в цьому році. Найбільше в творчості мені подобається відчуття моєї відсутності в реальному світі. Коли я пишу, я не відчуваю часу та простору, а це як наркоз.

Повість «Муза» була написала здебільшого в п'яному стані. Йдете шляхом Ернеста Хемінгуея? Інна: Зовсім ні. Щоб йти шляхом Хемінгуея, треба мати неабияке фізичне здоров’я. В мене такого не має. Так, «Музу» я писала дуже часто саме коли поверталась додому після вечірок та рок-концертів. Просто такий період був. І знаєте що? Саме ті сцени, що були написані в тому стані, я вважаю найщирішими і найкращими. Ваша мрія - написати оригінальний роман про вампірів, що відрізняється від усіх інших. При великій кількості кліше ви вважаєте, це можливо? Інна: Все можливо. Чи можливо буде для мене? Не знаю. Але я спробую. «Вся гіркота в моїх оповіданнях береться з нещасного кохання». Вам часто розбивали серце? Інна: Не можу сказати, що мені розбивали серце. Ні. Правильніше буде сказати, що я сама собі його розбивала, вибираючи не тих людей. Але про нещасне кохання я могла би написати багато книжок. Воно було такою, знаєте, рушійною силою для мене в творчості. У ваших планах - написати містичну розповідь про кораблі і море. Про що буде цей твір? Інна: Це буде містичне оповідання, таке ж як «Душа», «Трек номер 8», «Зроблено в пеклі» та інше. Не хочу давати спойлери, але містика буде пов’язана з водою, морем, мавками, та гріхами, а за кожен гріх, як то кажуть, буде кара. Я не релігійна людина, але в містику та силу людської підсвідомості я вірю, тому й пишу про це.

поезія

Стежинка в літо Олена Гешко Стежинка між вітрів Нас в літо провела, Неначе серед снів До радості й тепла. Шипшина на горбку Рожево мерехтить, Ромашки на лужку Порозбігались вмить.

поезія

І водами Дністра Напоєні поля. Буяє літо в снах – Квітує вся земля.

Настрій Олена Гешко Мені здається, наче день Заголубів сьогодні зранку, І птиць чарівних тих пісень Вже стільки чутно на світанку… І лиш хмаринка ніжна там, Неначе парус білий в морі, Пливе назустріч всім вітрам, Гуля в безмежному просторі. Затихли всі вітри життя, Нам залишивши тільки спокій, Поринь неначе в небуття – Так пролітають наші роки. І чи туманом сизим ти, Чи хмаркою на видноколі Пройдеш-пролинеш крізь світи В життя незвіданому колі…

поезія

Літо Олена Гешко Літо м’ячиком вкотилось На наше подвір’я, Сонце ясно заіскрилось Аж до надвечір’я. Ось сунички, як сестрички, Ніжно зашарілись, І під тином полунички Вже розчервонілись. А травиченька буяє Нам аж під коліна, Все навкруг нас звеселяє, Буде копна сіна. Ще й черешні заблищали Десь там межи гілля. Діти всі поприбігали На наше подвір’я.

поезія

Ласувати дружно будем Спілими плодами. Ні про кого не забудем – Ягідки для мами.

Дивна ніч Олена Гешко І знову дивна ніч Свої розпустить коси… Струмочок, звісна річ, Думки свої розносить, В Дністер біжить-спішить Шалено, незбагненно. І липа шелестить Замріяно щоденно.

Той липи дивний цвіт Як зорі серед ночі На весь на білий світ Немов кохання очі Духмяно огорнуть Мої й твої бажання У нескінченну путь Надії й сподівання.

поезія

І знову дивна ніч Єднає нас з тобою, Ми поруч, звісна річ, Ми сповнені любов’ю.

Львівська зустріч Олена Гешко Львів зустрічає нас дощем, Дощами проводжає. В душі трепетний такий щем – Так іноді буває. Мов журавлі із чужини З білого всього світу Злетілись ми. Межи людьми України стільки цвіту! Принесли ми свої слова, Надії, сподівання, І рідна мова в нас – жива, Живі й в душі страждання. І так несем ми до дітей Й до всіх людей навколо Матусі рідної пісень Невичерпане коло. Батьківські мудрії слова Й бабусі заповіти. Ми сієм мову. Мов трава Цвіте вона по світу.

Та мова нашої душі, України-неньки мова. Ми їй складаємо вірші, Ми не жалієм слова. Й тремтить душа, наче струна, Натягнута вітрами. Тут рідна наша сторона, Ми тут – неначе в мами. Коли не знаєш ти того Щемного хвилювання, То, певне, не було в душі Ніякого страждання. Неначе птиці – журавлі В світи ми полетіли., Та мову рідну на крилі Несли, як лиш уміли.

поезія

І знов знайомії стежки Протопчем ми з тобою. Львів – у душі! Це – навіки! Все це ми звем любов’ю!

Марево зустрічей Олена Гешко Величних храмів ті старезні піки, Що підпирають небо раз у раз… Той гомін Львова – то найкращі ліки, Що вилікують рани поміж нас. Місто невпинно й впевнено мандрує – У твою душу входить, як в ріку. Напевне, нам ще зустріч подарує, Хоча не знаю я уже яку. І марево доріг далеких й близьких Тремтить так непомітно поміж нас. Спустилось сонце над дахами низько – Додому вже давно вертатись час.

поезія

Спогади про Львів Олена Гешко На перехресті і доріг, і мрій – Раптово осінь з літом тут зустрілись, І лист тремтячий жовтий, без надій, Мов спогади в душі вже заіскрились. Бруківку Львова тихо вкриє він І щемно так тривожно стане вмить – Мене давно чекає рідний дім, О, місто Лева, як без тебе жить! Якась в душі невидима струна Тобою зачарована співає, На лист поглянь – уже він тишина, А місто все тобі ще щось співає.

поезія

Коли з собою понесеш в світи Ті спогади – картинка кольорова, І час пройде, і знову схочеш ти Пройтися вуличками величного Львова.

Якого кольору слова… Олена Гешко Якого кольору слова, Скажи, звідкіль мені їх взяти, Щоб моя думка ожила, Щоб велич Львова описати? Душа емоцій через край Уже наповнилась по вінця, Вкраїни благодатний край Залишу в себе на сторінці. Якби ж художника той дар Мені сьогодні дався дивом – Будинки Львова повні чар Я б змалювала тут красиво.

Якби ж співцем відомим я Змогла би випадково стати – Я б підібрала ті слова, Бо є ж мені про що сказати.

Львівський настрій Олена Гешко Ранковий дощ уже нічний змив сум, І сонечко десь там уже піднялось. Наче важких навіть не було дум – В душі ранкове сонце засміялось. І вуличками Львова знову ти Ідеш-бредеш назустріч тим стрічанням, Вдалось тобі позбутись самоти: У Львові кожна зустріч – не остання. Ти знаєш, що зведуть дороги знов Тебе не раз із друзями новими, І Львів для тебе – вічная любов Співа піснями у душі палкими.

поезія

А так – гуляю містом я Немов билинка в щирім полі, В душі стежиночка моя Залишиться в старому Львові.

Море Олена Гешко Море… безмежною ласкою Небес сягає воно, Тихо шумить, наче казкою В моє загляда вікно.

поезія

Наче дзвенить і виспівує Долю твою й мою. Ранок рожевою хвилею Нам огортає зорю.

Крила долі Дзотта Безмежна ніч... Яскраві зорі… Не в тому річ, Що ми в роздорі. Не в тому річ, Що ми не птахи. Крила з-за пліч – Не є ознаки. Ті крила в нас – Це від кохання! Поверне час Всі сподівання. Забудь образи, Та виправ крила, Летимо разом На райський килим! Додай у подих Смак полунички. Не сердься, годі! Візьми з полички свій сміх чарівний, Й бездонні очі, Летимо, милий, Куди захочеш! Не треба, любий, Нам час губити. Цілуй у губи, Шутчиш летіти…

поезія

Не в тому річ… Звільнись від болю. Не рви із пліч Ти крила долі!

Серце залежить Дзотта Очі безмежні, В посмішці - доля, Щастя залежить знову від болю. Пам'ять залежить вкотре від страху. Серце бентежить Кохання ознаки… Погляд залежить Від часу в долоні. Серце не збреше В твоєму полоні… Настрій залежить Від подиху вітру, І не належить Безсонню і світлу. Доля залежить Від сили кохання, Руйнуючи межі Твого коливання. Серце хворіє, Серце залежить, Та за розсудком Серце не стежить. Очі безмежні, В посмішці – доля… Я вже залежна Від цього бездоння.

поезія

Не треба! Дзотта Не треба казати того, що я знаю, не треба чекати розсудливий вирок. Не треба бажати того, що я маю. я в краще майбутнє вже втратила віру. Не треба! Я буду одна на дорозі, мені не потрібні ні розум, ні час. Я все розгубила, кохаючи досі. Навіщо мені купа чемних образ?

поезія

Я все розгубила, бажаючи мати, навіщо мені хвороблива мета? Втомилася я щось від тебе чекати. Облиш... І пробач за мої почуття.

Я не хочу! Дзотта Я не хочу кохати, як колись, до нестями. Я не хочу чекати, бо чекала роками. Я не хочу тримати у руках лише мрії, і у долі благати про щасливі події… Я не хочу журитись від байдужості людства, і не хочу молитись, коли інші сміються. Я не хочу нічого, що нестерпне до болю. Я забула свідомо, що було в нас з тобою.

поезія

Що було лише в думках, що було лише в мріях, по-наївному хрупких, нездійсненних в подіях. Я не хочу щось знати… Я забуду про тебе! Я втомилась кохати, Я втомилась від тебе!

Криниця Дзотта Та чого ж ти мене не відпустиш? Я давно у полоні твоїм… Твої очі - чарівні й бездушні, і бурхливі мов спалах і грім. Твої очі немов би криниця, що напитись води не дає, хоч смачна й прохолодна водица та господар в криниці тій є. Той господар зрозуміти не хоче мою спрагу й страждання жаги. О, господар, боронь тебе боже опинитись в такій же журбі… Усе в світі тече своїм часом і гадаю, настане та мить: покохавши ти сердце не згасиш. Це триває вже двадцать століть… Це триває дві тисячі років, і ніхто ще не зміг зупинити це кохання, доволі жорстоке, бо ще треба вміти любити!

проза

Вовчиця Олександр Маяков

Північ Норвегії, місце, де коротке літо і довга зима. Зима, яка вкутує вікові ялини білосніжною ковдрою. Рай для романтика, дикого звіра і... покидька. Інгвар не відносився ні до перших, ні до других, ні, тим більше, до третіх. Він був відставним солдатом, що вирішив влаштуватися на просторах півночі. У свої двадцять дев'ять років, Інгвар закінчив кар'єру військового. Він не міг похвалитися бойовими нагородами або пораненнями. І це не тому, що він боягуз чи поганий солдат, а тому, що Норвегія мирна країна. Поступивши в двадцять років на службу добровольцем, Інгвар дослужився до капрала і пішов у запас. Звичайно, служба в лавах рейнджерів обіцяла хорошу кар'єру, але Інгвар не був кар'єристом. Він просто шукав своє місце в цьому житті. І місце в строю, та з автоматом його, чомусь, не влаштовувало. Інгрід, мати Інгвара, бачила його в якості юриста. Тільки сам Інгвар себе там ніяк не бачив. Ні, йому подобалися костюми, випрасувані сорочки, краватки, але він знайшов це і в армії. Навіть більше, мундир був йому привабливішим, ніж фірмовий костюм. Можливо, це і було причиною, по якій він в одну мить зірвався і пішов служити. Так само раптово зірвався і подав рапорт на звільнення. І ось уже майже рік, як він працює лісником у цьому північному краю. Дерев'яний будинок і безкраї ліси, його володіння. Робота не курна, тиха. Стежити, щоб браконьєри не відстрілювали звіра, а звір не ласував мисливцями. Останнє, до речі, зустрічається частіше. Так як отримати ліцензію на полювання особливих труднощів не складає, та й зброю купити не проблема, а ось навчитися нею користуватися - інша справа. Інгвару вже доводилося мати з такими справу. Приїхали якось панове не бідні на полювання. Показали ліцензію, узгодили маршрут і вирушили в ліс. Інгвар пропонував їм супровід, але отримав делікатну відмову. Мовляв, самі не маленькі, впораємося. Не минуло й двох годин, як горе мисливці прибігли назад, розгубивши по дорозі і зброю, і припаси. У жаху вони яскраво описували величезного вовка з червоними очима і людським поглядом. Інгвар, звичайно, не повірив у ці страшилки. Але, як лісник, зобов'язаний був перевірити. Він пройшов за маршрутом «мисливців» і не знайшовши нічого, крім звичайних вовчих слідів, повернувся назад. Звичайно, зустріч навіть із звичайним вовком загрожувала обернутися трагедією. Але вовк звір розумний і, думав Інгвар, углядівши трьох телепнів, які в страху кидають зброю і зі страшними гримасами тікати від нього, він, скоріше всього, заллється істеричним сміхом, ніж буде наздоганяти обід. Та й вовки в цьому районі гості рідкісні. Браконьєрів Інгвар ще не зустрічав, але начувся про них.

У двадцяти кілометрах від кордону його володінь знаходилося невелике містечко Сагбрук. Колись у Сагбруці промишляли вирубкою лісу, але потім любителі природи домоглися свого і лісопилку прикрили. Були часи, коли Сагбрук майже вимер, але один заповзятливий пан вирішив відкрити тут курорт. Чи то його фінанси не витримали усього розмаху підприємства, чи то конкуренти постаралися, але з усього запланованого був побудований всього один готель. Після чого будівництво згорнули, готель продали, а невдалий туристичний магнат пустив собі кулю в лоб, під гнітом боргів. Новий господар готелю хоч і був не настільки багатий, але розумніші був точно. Він заморозив те, що залишилося недобудоване до кращих часів, привернув спеців і почав свій невеликий бізнес. Спочатку туристів було мало, але з часом стало більше. З припливом туристів і Сагбрук став оживати. Влада згадала про старе, майже померле містечко. Держава профінансувала створення музею та реставрації лісопилки. Вона так само стала місцевою визначною пам'яткою. І не повірите, Сагбрук ожив. Звичайно, це додало клопоту і ліснику, але Інгвар прийшов сюди вже в новий розквіт Сагбрука і просто не застав ті часи. А ось його попередник пішов саме через, за його словами, метушню з туристами. По правді кажучи, Інгвар не було в тягар пройтися по лісу з групою туристів. На відміну від мисливців, туристи завжди ходили з лісником. Це пояснювалося багатьом. І відсутністю зброї, і страхом заблукати. Інгвар завжди з цікавістю спостерігав за захопленими обличчями туристів. Вони, як діти, із захопленням дивилися на звірів, природу. Під вечір, набравшись вражень, втомлені, вони поверталися в Сагбрук. Іноді, з ними повертався і Інгвар. Життя в лісі гарне, але поповнювати припаси краще все-таки в місті. Та й Хельга воліє зустрічатися з ним у Сагбруці. Хельга, подруга Інгвара в цих місцях, служить в сагбрудцькій поліції. Не саме підходяще місце для молодої красивої дівчини, але їй це подобається. Колись її батьки познайомилися тут. Але тоді вже настали тяжкі часи, і через місяць після народження Хельги сім'я перебралася в Осло. З тих пір минуло двадцять п'ять років. Хельга виросла, стала поліцейською наперекір батькам і відправилася служити в тихе містечко. У конфлікті з батьками Сагбрук зіграв ключову роль. Або їх дочка буде ловити вбивць і маніяків в столиці або ж, по суті, відсиджувати службу в тихому містечку. А містечко було дійсно тихим. Населення ледве-ледве перевалило за дві тисячі, плюс дві-три сотні туристів. Крадіжки, тим більше вбивства, тут досить рідкісне явище. Так що поліцейських тут всього троє. Хельга і два старих раритета, які цілими днями ріжуться в карти. Тому в ділянці Хельга з'являється вкрай рідко, воліючи працювати в «полі». Іноді робота в полі заносить її до Інгвару. І тоді стервозна блондинка перетворюється в ласкаву і ніжну кішку. Так вийшло, що тільки Інгвару сподобалася ця дівчина в поліцейській формі. Ні, у неї були прихильники і до лісника, але справа в іншому. Коли Хельге було п'ятнадцять і її тіло стало цікавити представників протилежної статі, їй на очі

потрапив один каталог. Це була невелика брошура з секс-шопу, показана на дозвіллі однієї подругою. Подруга Хельги фантазувала на тему фалоімітаторів, але Хельге це було не цікаво, так як позбавлятися невинності не входило в її плани. А ось розділ костюмів її зацікавив. Точніше, одне фото з нього. На фото була зображена жінка з хижим поглядом і гордо піднятим підборіддям. На жінці був шкіряний обтяжуючий топ з декольте і поліцейським жетоном. На стегнах ледве трималися шкіряні шорти, а на ногах були надіті значні ботфорти. Голову вінчав багатокутний кашкет поліцейського. Напис під фото свідчив: «Не один чоловік не встоїть перед владою закону!» Фраза проста й банальна, але на Хельгу справила колосальне враження. Вона так і бачила себе в поліцейській формі, що зводить з розуму всіх чоловіків. Вона марила еротичними допитами ночами і вирішила піти служити в поліцію. Мама з татом були в шоці. Розумниця і красуня Хельга вирішила все життя возитися з покидьками і ґвалтівниками. Але Хельга так гарно і яскраво міркувала про обов'язок і справедливості, що батьки здалися. Та й, як вже говорилося, згадка міста юності батьків зіграла не малу роль. Хельга не була дурепою і не збиралася вести допити з маніяками і серійними вбивцями. Її мета була інша, підкорювати чоловіків своєю красою і силою мундира. Але тут її чекало розчарування. Чоловіки бачили в ній, в першу чергу, поліцейську і форма тільки заважала. А в цивільному одязі... такі відносини її не влаштовували. Саме поліцейський фетиш потрібен був Хельзі. І вона знайшла його в Інгварі. Інгвару, як раз, подобалися жінки у формі. Від них віяло якоюсь неприступністю, що викликає бажання підкорити. І в один момент, Хельга і Інгвар зустрілися. Вона просто приїхала до нового лісника, як і належить поліцейському. Так вже склалося, що поліції і ліснику іноді доводиться співпрацювати. Хельга знала, що зустріне відставного солдата, але що він буде молодим, не розраховувала. У той день у неї був кепський настрій. Вона уявляла зустріч зі старим воякою, який із ввічливості запросить її на чай. А вона, пославшись на невідкладність справ, відмовиться. Все обмежиться знайомством і ввічливим обміном посмішками. Але перед нею постав Інгвар. Довга дорога, нове місце, молодий чоловік був перед нею в неголеному і злегка розпатланому вигляді. Але це тільки підлило олії у вогонь лібідо Хельги. Саме таких чоловіків вона спокушала у своїх еротичних фантазіях. Серце дівчини тріпотіло. Вона була в кроці від реалізації своєї божевільної мрії. Уявити собі стан Інгвара було складно. Треба було просто поставити себе на його місце. Звичайно, на відміну від Хельги, він не раз задовольняв свій фетиш, але йому, як будь-якій людині з певними нахилами, цього було мало. Це як заборонений плід, скуштувавши раз, хочеться ще і ще. І цей плід, дозрілий плід, був перед ним. Стандартна процедура ввічливості, що включає в себе чаювання, і... тієї ночі їхні мрії збулися. Їхні стосунки тривають вже майже рік. Вони бачаться пару раз на

тиждень. Або він їде до неї, або вона до нього. Вони не збираються жити разом і робити це кожен день. Це б зробило їх потяг буденним, а вони цього не бажають. Нехай і коротка, але розлука надає якоїсь гостроти їх зустрічам. Накопичена пристрасть виривається на волю, даючи всю волю їх фантазіям. Вільні стосунки. У них є всього пару ночей на тиждень, але це їх ночі. І знаєте, вони не користуються свободою. Ні Інгвар, ні Хельга не намагаються знайти ще кого-небудь на стороні. Звичайно, Хельгу дратує, коли Інгвар починає при ній фліртувати з цієї товстухою Уной. Так, за порівняння з Хельгой, Уна, продавщиця невеликого магазинчика, де воліє отоварюватися Інгвар, була пампушкою. До форм часів Ренесансу їй далеко, але й до осикою талії Хельги стільки ж. Але дратувала Хельгу зовсім не талія. Через особливості фігури, груди Уни були на пару розмірів більше. І тому Хельга ревнувала. Але і вона була хороша! Сама дівчина не втрачала можливості помститися Інгвар, пококетувати з барменом місцевої забігайлівки Фростом. Це така гра. Інгвар заграє з Уной, дратуючи Хельгу. А Хельга заграє з Фростом, дратуючи Інгвара. Тільки Інгвар, на відміну від Хельги, не сприймає ці ігри в ревнощі всерйоз. Все одно це частина їх прелюдії. *** - Алло. - Інгвар? - Інгрід? - Скільки разів говорила, що не називай мене на ім’я! - Добре, мамо. - Так краще. - Щось сталося? - А що, я не можу подзвонити своєму синові просто так? Обов'язково щось має статися? - Ні, просто ти так просто не дзвониш. - Хотіла дізнатися, коли ти збираєшся додому повертатися. - Я і так вдома. - Інгвар! То твій дім казарма, то ліс якийсь! Тобі тридцять років! - Двадцять дев'ять. - Не блазнюй! Я тебе народжувала! І я хочу онуків! - Мама! Ну, досить! - Не досить! Інгвар, подумай про нас! Годі ризикувати життям. То армія, то лісництво. Борони Боже, з тобою щось трапиться! - Добре, мамо, я подумаю над цим. - Де ти там подумаєш? Вже як Мауглі! Ще трохи і на вовчиці одружишся. - Ні, є в мене варіант. Людський. - Так? І хто вона? З пристойної родини? - Вона з Осло.

- Те, що вона з Осло, не гарантує, що вона з пристойної родини. - Вона служить у поліції. - Те, що вона служить у поліції, не гарантує, що вона з пристойної родини. - Я... я кохаю її і мені все одно з якою вона родини. - Чому так не впевнено? - Впевнено! - Ну гаразд. Сподіваюся, ви ... - Мамо! - Добре, добре. Не буду тиснути. Всього доброго. - І тобі. *** - Моді, що за казки ти нам тут розповідаєш? - Голосно вимовив Бруні. - Тихіше, йолоп, - зашипів на співрозмовника той, кого назвали Моді. Двоє інших співрозмовників мовчки спостерігали за перепалкою. Крім них в барі майже нікого не було. Воно й зрозуміло, час обідній. Туристи зараз або гуляють по лісу з Інгвар, або ходять по музею і лісопільці. У барі вони з'являться не раніше вечора. Тому обережність не завадить. Хоч бармен і зайнятий бесідою з якимось старим біля стійки, відгомін розмови мисливців міг долетіти й до нього. А «мисливці» цього не хотіли. Так як вони... браконьєри. Один з панів не бідних, що раніше вже згадувалися, замовив їм добути голову величезного вовка з червоними очима і людським поглядом. - Чого ти кричиш? - Обережно озирнувся Моді. - Але це маячня, Моді. - Наполягав на своєму Бруні. - Замовник хоче, - випускаючи клубок сигаретного диму, почав міркувати Моді, - замовник платить, ми виконуємо. У цій компанії Моді був авторитетом і не Вермунд, і не Ейнар не могли йому перечити. У Бруні були привілеї. Як не дивно, але цей рудий високий хлопець припадав Моді рідним братом. Моді був майже на дві голови нижче Бруні. Його чорне волосся було коротко стрижене, та й голився він вкрай рідко. Взагалі, Моді зовні нагадував Інгвара. Фрост навіть прийняв його за лісника. Хотів крикнути: «Гей, Інгвар, ти чого забув тут в таку ранню годину та ще без Хельги?!», але придивившись, не наважився. А ось Свейн, завсідник бару, прийняв заїжджого за лісника. Ну, старому це можна пробачити. - А якщо ми не знайдемо цього вовка? - Не відступав Бруні. - Знайдемо. - Впевнене виголосив Моді і, загасивши сигарету, наказав, - вирушаємо! Вермунд і Ейнар, так і не вимовивши й слова, встали з-за столу і стали збирати речі. Бруні, з незадоволеним обличчям, став їм допомагати. Невдоволення і мовчання Бруні веселило старшого брата. Зібравшись, вони покинули бар.

- Вдалого полювання! - Побажав їм у слід Фрост. Моді кивнув у відповідь. Це був останній раз, коли цих чотирьох бачили живими... *** Черговий похід з туристами - заряд позитиву. Захоплені обличчя, клацання фотоапарата, все як завжди. Інгвара бавила ця дитяча безпосередність туристів. Ці вигуки при вигляді оленів. Радість, коли заєць пробіжить по стежці. Так проходила і ця прогулянка. До певного моменту. Один з туристів якраз знімав зайця, що біжить по снігу. Поки камера не спіймала в кадр людину. Він сидів прямо на снігу, притулившись спиною до дерева. Голова була мокра, шапки не було зовсім і це при морозі нижче нуля. Затуманений погляд йшов кудись у далечінь. Губи були бордовими від замерзлої крові. Турист опустив камеру, посмішку з його обличчя як вітром здуло. - Там людина, - заїкаючись, турист вказав на пораненого. Інгвар якраз розповідав двом молодим дівчатам одну кумедну історія. Дівчата сміялися, слухаючи байки гарного лісника. Інгвар і дівчата синхронно повернули голови на вигук. Подальшу синхронну дію справили виключно дівчата, здавлене скрикнувши. Інгвар мовчки кинувся до пораненого. - Гей, ти живий? - Лісник намагався нащупати пульс. Слабкі удари ледве промацувалися на шиї. Поранений насилу поворухнув злиплими губами. Погляд став більш усвідомленим. Він подивився на Інгвара і насилу вимовив: - Моді? Біжи, Моді... - його голова стала завалюватися на бік, а очі закрилися. - Не втрачай свідомість, - Інгвар підняв голову пораненого в надії, що він отямиться. - Ой, а що це? - Одна з дівчат підійшла впритул і присіла навпочіпки. Інгвар подивився на живіт пораненого, куди вказувала дівчина. Живіт був розпоротий. Лахміття одягу просочилися кров'ю і прикривали рвані рани. - Трясця твоїй матері... - тільки й зміг вимовити лісник. У той же момент почулися кашляючи звуки з боку «щасливого» туриста, що виявив пораненого. Його рвало прямо на дерево, про яке оперся поранений. Правда, в сторону, а не на вмираючого бідолаху. - Ти чого? - Сполошилися Інгвар, а турист лише махнув за дерево. Лісник піднявся і обійшов дерево. Від дерева, метрів на п'ятнадцять, двадцять по снігу тягнувся червоний шлейф. Закінчувався він страшною картиною. Буквально на парі десятках квадратних метрів розгорнулися драматичні події. Сніг на цій площі був червоним. На землі і навіть гілках були розкидані частини розтерзаних людських тіл. І в центрі цієї композиції стояв величезних розмірів вовк. Його зріст був рівний людсь-

кому, якщо не перевершував. А якщо цей родич Акелли став би на задні лапи, то був би вищим людини рази в два або навіть три. Але самим страшним був не розмір, а погляд. Він був людським. Таке відчуття, що на Інгвара дивився не звір, а людина. Червоні зіниці були по істині людськими. Інгвару навіть на мить здалося, що закривавлена морда намагалася посміхнутися. Але лише на мить, бо вовк-людожер не може посміхатися, він може тільки оскалитись. Облизавшись, вовк розгорнувся і кинувся геть. З пару секунд Інгвар думав кинутися за вовком чи ні. Але факти і здоровий глузд взяли гору, і він залишився тут.

*** Хельга примчала швидше медиків, тільки з нею зв'язалися її раритети і повідомили про подію. Слова «там вовк на твого Інгвара напав і комусь живіт розпоров» подіяли як каталізатор. Хельга гнала машину так, що гонщики Формули-1 нервово курять в стороні. По лісу вона мало не летіла. Маршрут туристів вона знала напам'ять, доводилося кілька разів ходити з Інгваром. Буквально за півгодини поліцейська домчала до місця. Труп Бруні так і сидів притулившись до дерева. Хельга за весь час служби жодного разу не бачила небіжчиків, тому при вигляді понівеченого тіла її мало не знудило. На негнучких ногах вона попленталася далі і в жаху завмерла. У декількох метрах на снігу лежала голова. Голова Інгвара. Скуйовджене волосся, закривавлений рот скривився в жахливій посмішці. Очі скляним поглядом дивилися в порожнечу. Шия була, як би зрізана тупим ножем. Голова лежала на снігу на правому вусі.

- Інгвар. - Одним губами прошепотіла Хельга. Найбільше вона боялася саме цього. Що одного разу вона побачить пошматованого Інгвара або вбитого браконьєрами. Просто страх істерички. Вона, як хижачка, вчепилася в нього і боялася втратити. Він її і більше нічий! Тільки з ним вона відчула себе жінкою, а тепер... - Хельга, медики ще не приїхали? - Цілком спокійно сказав підійшовший Інгвар. Він стояв перед нею живий, цілий і неушкоджений. Хельга не могла нічого вимовити. Чи то ангел зійшов з небес, чи то розум дівчини скаламутився. Схлипнувши, вона кинулася обіймати Інгвара і заридала. - Що з тобою? - Здивовано запитав Інгвар і, помітивши відірвану голову, зрозумів. - Я не знаю, хто цей нещасний, - піднявши голову дівчини і зазернувши їй в очі, лагідно почав Інгвар, - але він не я. Він дуже схожий на мене, але я цілий і неушкоджений. - Угу, - тихо прошепотіла поліцейська заспокоївшись. *** Медики прибули тільки через півтори години. Чи то поломка сталася у них, чи то заблукали. Все одно їх присутність була потрібна лише для констатації смерті. Приїхав буквально в слід за Хельгой Свейн відвіз переляканих туристів назад у місто. Хельга вже заспокоїлася і приступила до своїх прямих обов'язків. В залишках одягу вона знайшла дивом збережені документи. Два брата з двома знайомими вирушили на полювання і нарвалися на вовка. - Ці теж самі вирішили пополювати? - Запитала Хельга, заповнюючи протокол. - Не знаю, - відповів Інгвар, - до мене вони не приходили. Свейн говорив, що бачив їх у шинку у Фроста два дні тому. - Вірити Свейну, - з сумнівом промовила Хельга. - Він був тверезий? - Звичайно, інакше б я не відправив з ним туристів. - Давно не бачила його тверезим. - Я його тверезим бачив взагалі вперше. Молоді люди засміялися. Виглядало це моторошно. На невеликому майданчику в калюжах крові і серед розірваних тіл щиро і, можна сказати, щасливо сміялися двоє коханих. *** - Алло. - Мама? - Інгвар? Що у тебе з голосом? - Проблеми на роботі. - У тебе?

- Так, вовк задер чотирьох браконьєрів. - Жах! Інгвар, негайно ... - Ні! Це моя робота! - Інгвар! - Я сказав, ні! Все, бувай! *** - Хельга в курсі? - Поцікавився Свейн. - Ні, і не повинна дізнатися. - Відповів Інгвар. - Може, я піду з тобою? - Ні, - лісник похитав головою. - Він розірвав чотирьох професіоналів. - Чотирьох покидьків. - Не думаю, що для вовка має значення покидьок перед ним чи ні. - І все одно підеш один? - Не бачу сенсу ризикувати обом, - відповів Інгвар. - До того ж... - Погляд? - Запитав Свейн. Сарказму в голосі не було. Так, легка недовіра. Старий не вірив у слова лісника. Вовк з людським поглядом? - Так. - Відповів Інгвар і підхопивши карабін пішов у ліс. - Щасти, рейнджер. - Тихо вимовив Свейн. Вони вже все обмовили. Якщо через шість годин Інгвар не повернеться, Свейн підніме тривогу. А от як раз цього старому хотілося найменше. І так через ці події весь туристичний бізнес під загрозою зриву. Владі дорого коштувало зробити так, щоб інцидент не піддався розголосу. Мер навіть натякнув, що вони повинні розібратися з цією проблемою самі і в найкоротший термін. Поліція послала все це далеко і надовго. Ну, дійсно, не двом ж людям похилого віку і дівчині розбиратися з вовком. Інгвар запропонував допомогу своїх товаришів по службі, але перед їх викликом вирішив розібратися сам. Що саме рухало Інгваром в той момент, він, по суті, не знав і сам. Погляд. Ну, що таке погляд? Та й чий погляд? Вовка? Не звичайного вовка, а людожера. Але було в тому погляді і те, що не вкладалося в образ лютого звіра. Це був не погляд тварини, який вбив чотирьох людей. Цей погляд був сповнений жалю, здивування і, як здалося Інгвар, переляку. І... ліснику здалося, що цей погляд належить жінці. Для початку, Інгвар повернувся на місце трагедії. За ці дні снігу не було і там практично нічого не змінилося. Ось шлейф від дерева, де сидів поранений. Він помер прямо на руках у Інгвара. Між деревами все було так само. Тільки тіла прибрали. Ось тут стояв вовк. Он туди він стрибнув і втік. Інгвар пройшов до місця, куди стрибнув звір. Тоді, чомусь, ніхто не оглядав простір осторонь від місця трагедії. Хоча там так само були сліди крові. Не великі, як ніби хтось був не сильно поранений. Просто окремі краплі на невеликій відстані одна від однрї. - Отже, ти поранений... на. - Задумливо виголосив Інгвар, дивлячись на червоні плями на снігу.

Так і не знімаючи карабіна з плеча, він рушив по сліду. Звір був поранений і серйозно. Плями і вовчі сліди петляли. За пару годин, Інгвар дійшов до подоби барлоги. Зовні це нагадувало великий, метра два у висоту, замет з чорним отвором входу. Біля входу були сліди крові та вовни. Клапті вирваною вовни були розкидані біля входу. Все-таки знявши з плеча карабін і взявши його напоготові, він увійшов в барліг. У барлозі було темно, хоч око виколи. Але карабін був оснащений невеликим ліхтариком, який, хоч і з труднощами, але розганяв темряву на шляху. Вниз йшов спуск метра на три, чотири. Досить глибоко. Узвіз не був крутим, приблизно під сорок п'ять градусів. Ніяких сходинок, тільки бруд і купа гілок. Внизу, в отворі миготіли відблиски. Спускаючись, Інгвар помітив велику кількість вовни. У проході її було ще більше, ніж біля входу. І ще одне, прохід був вузьким. Інгвар насилу спускався, намагаючись не торкатися стін. Здоровенний вовк тут ніяк би не пройшов. До того ж, поранений. Це була землянка. Внизу була досить велика кімната приблизно п'ять на п'ять метрів. Відсвіт давав невеликий ліхтар, що стояв в лівому кутку, відразу біля входу. Ліхтар стояв на старому ящику. Вздовж тієї ж стіни стояли похилені стелажі. На них в цілковитому безладді лежали близько десятка книг, металевий чайник, мобільний телефон і засушені яблука. Все це було покрито досить великим шаром пилу. У правому дальньому кутку стояло старе двоспальне ліжко. Постіль була зім'ята, а кольоровий плед валявся поруч на підлозі. Але Інгвар помітив це тільки потім. Перше, що кинулося йому в очі (по правді, не помітити цього було складно) було, точніше, була дівчина. Вона лежала прямо на земляній підлозі кімнати. Оголена, в купі вовчої шерсті. Вона була мокра і вся тряслася. Інгвар кинув карабін і кинувся до дівчини. Її лихоманило. Каштанове, злегка руде волосся просочилися потом і збилися в сальні локони. Він підняв її і відніс на ліжко. Вона була без свідомості і важко дихала. Інгвар вкрив її пледом. Після розкрив портативну аптечку і вколов антибіотик. Служба в армії привчила Інгвара тягати з собою портативні аптечки за армійськім зразком. Звичайно, ідеально було б закуповувати армійські аптечки, але на даний момент це проблематично, а така саморобна солянка в самий раз. Хворій стало легше. У всякому разі, лихоманка пройшла. Інгвар промив антисептиком рани на її тілі. У незнайомки були зранені руки і ноги. Ліва ікра була поранена сильніше всього. Там була важка рана, яка загрожувала загноїтися. Як міг, лісник обробив рану, але шкіра навколо неї все одно залишалася синюватою. До того ж повітря в землянці був сперте. Звичайно, це забезпечувало тепло, але дихати практично неможливо. У кутку Інгвар знайшов одяг: джинси, светр, хутряний жилет і чоботи. Навіть було нижня білизна. Тільки зараз Інгвар помітив, що дівчина гола. Точніше, він помітив це відразу, просто тоді не надав цьому значення, були пріоритетні завдання.

Одягнувши незнайомку, Інгвар взяв її на руки і виніс на вулицю. Коли він одягав її, він помітив кілька нюансів. По-перше, груди незнайомки були більшими ніж у Хельги. По-друге, вона була шатенкою. Навіть не шатенкою, колір її волосся був чимось середнім між рудим і коричневим. Це більше подобалося Інгвар, ніж білі локони Хельги. Та й у їх парі домінувала Хельга. Інгвар задовольнявся тим, що вони просто сплять. Йому приносило задоволення знімати з її пружніх грудей жетон, розстібати ґудзики поліцейської форми, хоч там і були тільки значки сержанта. За цією обгорткою його чекав сюрприз у вигляді мереживної білизни. У незнайомки теж була мереживна білизна. «Як у Хельги» - подумав Інгвар, одягаючи її в одяг. Зараз вона мирно спала у нього на колінах. Вони сиділи на снігу біля входу в землянку. Інгвар вже повідомив Свейну, що з ним все добре і, пояснивши як пройти до землянки, попросив прийти на допомогу. Незнайомку треба відправити до лікарні. Хоча б у Сагбрук. Поки Інгвар розмірковував про транспортування незнайомки, вона прийшла до тями. Просто відкрила очі і подивилася на Інгвара. Він якраз розглядав її обличчя. Побачивши, що вона відкрила очі, молодий чоловік посміхнувся. Спочатку вона ніяк не реагувала, а потім різко стрепенулася, підскочила і вирвалася з його обіймів. - Що таке? - Здивовано запитав Інгвар, але потім все-таки зрозумів. Ситуація як з Хельгой. - Стій! - Викрикнув він. - Я не він. Тобто... я схожий на нього, але не він. Як же пояснити? Я Інгвар, а твого знайомого звуть Моді. Я лісник, а він браконьєр. - Він мені не знайомий! - Швидко викрикнула вона, але не змінила хижої пози. До Інгвара дійшло. Її рани, різка реакція на нього. - Вони зґвалтували тебе? - Обережно запитав Інгвар. - Ще чого! - Незнайомка хижо посміхнулася. – Сили мало для цього. - Добре, вони тебе не ґвалтували. Але заспокойся, вони мертві. Заспокійливо говорив Інгвар. Точніше, йому так здавалося. - Знаю. - Випалила незнайомка. - Що ти знаєш? - Трохи заплутавшись, здивовано запитав Інгвар. - Що вони мертві. - Відповіла вона і її погляд став туманним. - Я пам'ятаю тебе, - промовила вона, випроставшись на весь зріст. - Тобто, ми бачилися? - Запитав лісник. Можливо, вона була там, але тоді де її сліди? І чому там сліди вовка? Диявол, вовк! Він може бути поблизу! А вона може бути його обідом, який він припас на потім, нажервшися браконьєрами. - Треба йти! - Промовив він, підходячи до незнайомки. Вона ж відштовхнула його. Інгвар хотів було обуритися, але вона зірвала з себе одяг. Одним рухом, все разом. Як це їй вдалося, лісник так і не зрозумів. - Гуннхільда. - Сказала вона і... її тіло вигнулось, стало покривати-

ся шерстю. Руки міняли форму, стали збільшуватися в розмірах. Ноги теж, начебто під шкірою м'язи стали швидко зростати. Щелепа і ніс стали подовжуватися, а вуха навпаки, як би пішли в череп. Зріст збільшився в два, три рази. І ось перед переляканим Інгваром стоїть на задніх лапах той самий вовк-людожер. Вона опустилася на всі чотири лапи, піднявши купу снігу. - Ти? Ти і є...? - Тільки й зміг вимовити Інгвар. Поворухнутися він не міг, тіло ніби щось сковувало. Таке відчуття, що суглоби затверділи, ставши одним цілим з кістками. І цей монстр в будь-яку мить міг одним ударом лапи розбити його на дрібні осколки. Погляд. На нього дивилися всі ті ж червоні очі, але вони не бажали йому зла. У всякому разі, так подумав лісник, заглянувши в очі вовчиці. Вона дивилася на нього переляканим поглядом. Звичайно, вона не вперше зустрічає людей в вигляді звіра і могла звикнути, що викликає у них тільки страх. Ще тоді, зранена від рушниць браконьєрів, вся в крові вона побачила його. Вона сподівалася, що він інший, але він, як і всі, бачить в ній тільки звіра, тварину, вбивцю. Гуннхільда розгорнулася і пішла геть від свого житла. Інгвар так і не зміг поворухнутися, поки вона була видна. Тільки коли рудий хвіст розчинився в білизні лісу, заціпеніння спало. Вона перевертень? Нечесть? Зло? Виплодок пекла? Голова Інгвара кипіла від думок, домислів і припущень. Він сомнамбулою пішов геть від замету. У голові спалахами миготіли кадри. Закривавлена поляна, дівчина в купі вовни, величезний вовк в кроці від нього. І тільки погляд не давав спокою. Це була вона. Вона розірвала чотирьох людей в лісі. Навіть ті горе-мисливці натрапили на неї. І всі ці вигадки про погляд... Погляд, погляд, погляд! Диявол, та він як хлопчисько закохався в... перевертня? Ні! Не може бути! Він любить Хельгу! Свою маленьку Хельгу. Так, тільки її. Завтра він поїде в місто за припасами і на ніч зупиниться у неї. І все буде як раніше. Ніч, Хельга і пристрасть. Хельга... Гуннхільда... *** - Дзвонила Хельга, я сказав, що ти відсипався після довгого походу. - Ставлячи перед Інгвар чашку з гарячим чаєм, вимовив Свейн. - Дякую, старий. - Відповів лісник, чи то за чай, чи то за пояснення для Хельги. - Та що з тобою сталося, юначе? - В черговий раз запитав Свейн. Інгвар просто ігнорував його питання. Вчора, коли він вийшов йому на допомогу, Свейн зустрів Інгвара неподалік від галявини, де розтерзали браконьєрів. Інгвар просто йшов, ледве переставляючи ноги. У той момент він був не краще Гуннхільди: весь мокрий, в стані прострації. Свейна він так і не упізнав. Просто стояв перед старим і скляним поглядом дивився на нього. Свейн намагався

розпитати Інгвара про поранену дівчину, але нічого не вдалося. Тоді він просто привів його додому. - Це вовчиця. - Насилу видавив із себе Інгвар. - Вона з послідом? - Запитав Свейн, Інгвар тільки заперечливо похитав головою. - Ні, - промовив він. - Ні... нічого ти, старий, не розумієш. Вона і є вовчиця. Гуннхільда. - Гуннхільда? - Перепитав Свейн. - Так, - кивнув Інгвар. - Я піду. - Інгвар встав з-за столу і попрямував до виходу. - Стій! Ти куди? - Занепокоївся Свейн. - До Гуннхільди. - Відповів Інгвар і пішов геть. Свейн його не зупиняв. Чому? Резонне питання. З усього було потрібно зупинити Інгвара, напоумити, але він вирішив не чіпати колишнього рейнджера. Свейн так і залишився стояти посеред кухні, в той час як Інгвар пішов вже по знайомому йому маршруту. *** Гуннхільду Інгвар знайшов на віддалі від барлогу. Вона лежала в купі вовни прямо на снігу. Її знову лихоманило. Взявши дівчину на руки, він відніс її в барліг. Чергова порція антибіотика і вітамінів для підтримки організму. Вона перевертень. Ця думка пульсувала у Інгвара в голові, не давала спокою. Він не знав, що йому робити і як бути. З одного боку він повинен виконати наказ, вбити вовка, з іншого... Виконати наказ. Інгвар вже давно не солдат, та й на службі він вважав за краще працювати головою, а не бездумно слідувати наказам. Що, власне, і не дозволило йому піднятися вище капрала по службових сходах. І зараз йому не хотілося виконувати цей «наказ». Хто такий мер міста? Так, чиновник, а він колишній рейнджер. - Знову ти. - Тихо прохрипіла Гуннхільда, приходячи в свідомість. Інгвар намагався щиро посміхнутися. - Я. - Відповів хлопець. - Хочеш вбити? - Запитала дівчина. - Ні, - похитав голів Інгвар. - Просто хочу знати, хто ти така? - Сам адже здогадався. - Вона сіла на ліжку і обіймала свої коліна. Плід прикривав ноги, оголивши спину. Але в землянці було тепло і Інгвар відсік думку укутати її знову. - Перевертень. - Не питав, а констатував Інгвар. - Угу, - втупившись у коліна, кивнула Гуннхільда. - І... як це сталося? - Запитав Інгвар. - Що саме? - Уточнила дівчина. - Ну, перетворення. Як ти стала перевертнем? - Ніяк. - Відповіла Гуннхільд. - Я завжди була вовком. - Вовчицею. - Поправив Інгвар.

- Вовчицею... - Повторила Гуннхільд. - А батьки, вони теж перевертні? - Не знаю, я росла в притулку. Говорили, що мене підкинули у притулок. - Почала свою розповідь дівчина. - Тому я не знаю, що таке батьки, що таке сім'я. Я завжди була самотньою, вовком - одинаком. Але в притулку нас любили. - Якщо любили, то чому ти самотня? - Тому що з усіх дітей я одна вставала серед ночі, йшла на вулицю і оберталася вовком. Знаєш, а це боляче. Спочатку з'являється легке хвилювання, неначе, безпричинне відчуття неспокою. Потім йде приплив сил, хочеться бігти, кричати. Руки і ноги починає зводити, як буває перед дощем, тільки у стократ сильніше. І коли вже несила, починається. Руки, ноги роздуває. Шкіру просто розривають м'язи, пекельний біль. Потім все проходить і настає таке блаженство, ніби цієї тортури і не було. Серце заспокоюється, по тілу розпливається тепло. Ось що значить обернутися на вовка. Вона блаженно розтяглася на ліжку і закашлялась. Інгвар підхопив сумку і дістав чергову порцію антибіотиків, але Гунхільда його зупинила. - Стій! Не треба! - Треба! - Вводячи в шприц з ампули антибіотик, відповів Інгвар. - Стій! Я можу вилікуватися і без цього! - Випалила вона. Інгвар здивоване подивився на неї. Знаєте, сперечатися з голою жінкою досить важко, особливо якщо вона перевертень. - Просто мені треба поспати в тілі вовка, але... у мене це не виходить. - Якось сумно відповіла вона. - Добре. - Кивнув хлопець, прибираючи ліки. Вона підійшла до нього і обійняла його руку. Інгвар здивовано подивився на неї. - Ти побудеш зі мною, поки я буду спати? - Прилинувши до його плеча, обережно запитала вона. - А ти кусатися не будеш? - З посмішкою запитав він. *** На диво, Інгвар заснув досить швидко. Гуннхільда, обернувшись вовком, зайняла майже половину землянки. Вона спала прямо на підлозі, він же влігся на ліжко. Вона, звісно, покликала його до себе, тихо тявкнув і вказавши носом на свій бік, але він делікатно відмовився. Як виявилося, в тілі вовка Гуннхільд не могла говорити, але розум її не затуманився. Чого, як раз, і боявся лісник. Спати з дівчиною або ж вовком різниця є. Прокинувся Інгвар від дотику. Розплющивши очі, він побачив перед собою Гунхільду. Дівчина буквально сиділа на ньому. Те, що на ній нічого не було, Гуннхільду ні крапельки не бентежило. Навпаки, очі її горіли бешкетним вогником. - Гун... - хотів було вимовити він, але вона доклала свій палець до

його губ і розсміялася. - Завжди, - вона почала важко дихати, - після перетворення мені хочеться... - вона провела рукою по його плечах, грудях. - Ти розумієш. І... ти не проти? - А у мене є вибір? - Поцікавився Інгвар. Двояке почуття, йому була близька Хельга, але Гуннхільда була іншою. У ній не було того бажання влади, яке було в Хельги. Вона хотіли не раба, а рівного партнера. - Є, якщо ти не боїшся вовчих іклів. - Майже задихаючись, відповіла вона і накинулася на хлопця. Він не опирався. У той день Інгвар дізнався, що таке по істині тваринний секс. Старе ліжко дивом витримала натиск пристрасті їх двох. Вгамувавши хіть, вони відкинулись на ліжко. Воно було мокрим. Жар їхніх тіл розігрів повітря і від ранішньої (або вечірньою, в напівтемряві землянки цього не зрозуміти), свіжості не залишилося і сліду. Але й сил вийти на поверхню не було. Затхлість, запах поту, сперте повітря, таке відчуття, що ці двоє цього не відчували. - Дві доби без душа, пора б повернутися додому. - Промовив Інгвар принюхавшись до своїх пахв. Гунхільда ж носом наразилася на них і з захопленням вдихнула запах. Інгвар, як дитя цивілізації, дивився на це з деяким подивом і, трохи, страхом. - Ти чого? - Витиснув він із себе питання. - Терпіти не можу всі ці парфуми, дезодоранти! - З захопленням, вимовила вона. - Природний запах - ось справжній аромат! «Як і Хельга» - майнула в голові думка. Хельга теж терпіти не могла дезодорант, одеколон і запах гелю після гоління. Вона любила його брудного, неголеного і злегка пом'ятого. Але з Хельгой це було продиктовано її нахилами, а от з Гуннхільдою причина була іншою. - Усі ці модні запахи перебивають нюх, і я не можу нічого вчути. Тому й поїхала жити в цей ліс. - Ти тут живеш? - Здивувався Інгвар. - Так, - кивнула Гуннхільда. - Майже завжди. Іноді повертаюся до людей, у мене є невелика квартира в Нарвиці. - Нарвік? Досить далеко звідси. - Здивувався Інгвар. - Зате тут зима довша, - посміхнулася вона. - Люблю зиму. - А мені все одно, - відповів лісник. - Що зима, що літо. Гаразд, піду я. Він став швидко збиратися. - Мені тебе проводити? - Вперше вона зволила прикритися. - Ні, не треба, відпочивай. - Він посміхнувся у відповідь і швидко чмокнув її. Вона взяла його за руку. - Ти прийдеш ще? - Її погляд був сповнений печалі і туги. - Обов'язково. - Інгвар знову посміхнувся, почухав їй підборіддя, як чешуть собакам. - Я вовчиця, а не собачка! - Жартома обурилася Гуннхільда. - І вовчиця може вести себе як собачка. - Філософськи відповів Інг-

вар. - Так, але собачка може вкусити, а вовчиця задерти на смерть. - Добре, моя вовчиця. - Сказав він і вийшов з барлогу. Гуннхільда сумно дивилася йому у слід. Його вовчиця. Якщо Гуннхільд вовчиця, то хто ж він? Вовк? А що? Інгвару був симпатичний цей звір. Ось тільки в цю зграю ніяк не вписувалася Хельга. Вона вже точно не вовчиця. Вона,... а хто вона? Швидше за все, хорт. Але хорт не вовкодав... *** - Алло. - Привіт ... - Інгвар? Голос втомлений, знову проблеми на роботі? - Ні, на особистому фронті. - Твоя поліцейська тебе відшила? - Ні. - Тоді що? - Мамо, у тебе було таке, що начебто одна не байдужа, і добре з нею, а потім раптом в твоєму житті з'являється ще одна. Але з нею все інакше. - Я з жінками не зустрічалася! - Ти розумієш, про що я. - Знаєш... було. Але тоді я обрала твого батька. - І чим ти керувалася при виборі? - Чесно? Навіть не знаю, другий був набагато краще твого батька! - Мама! - Що мама? Якщо це правда. Напевно, серце підказало. - Серце ... - Так, серце. Воно знаходиться в грудях зліва, а між ніг спереду інший орган, дивись не сплутай. - Постараюся. *** У житті Інгвара зараз було три жінки. Хельга, з якою він був щасливий; Гуннхільд, яка показала йому іншу грань пристрасті і мама, яка повинна була допомогти йому в цьому розібратися. Але, на жаль, мама нічим не допомогла. Хельга. Вони зійшлися на фетишах, гострих і таємних захопленнях один одного. Спочатку це був просто секс, задоволення нахилів, а потім стало переростати в щось інше, виходити на інший рівень. Вона стала йому дорога, він був дорогий їй. Але що далі? Вічно грати в поліцейську і злочинця? Гуннхільда. Діва-перевертень, яка вбила чотирьох... стоп! Вона захищалася! І нікого більше вона не вбивала. І її любов була продиктована не бажанням пограти, а первородним, тваринним інстинктом. Сильна вовчиця і сильний вовк. З Гуннхільдою Інгвар відчував себе більш впевне-

ним, він міг розкрити свій потенціал, а не беззаперечно слідувати за бажаннями Хельги. Ось і вся різниця. І Інгвара тягнуло до Гуннхільд, але... - Ти змінився. - Сказала Хельга. Для неї та інших обивателів він вигадав легенду, що дійшов до самої межі своєї території, стежачи за слідом. Потім просто повернувся назад і повідомив в лісництво про те, що вовк пішов далі. В околицях Сагбрука його немає, а далі не його проблеми. Мер цьому був тільки радий. Інгвару навіть здалося, що чиновнику взагалі плювати на людей, аби гроші капали в його кишеню не зупиняючись і все. - З чого ти взяла? - Запитав Інгвар намагаючись зобразити здивування. Зараз він перебував у тому стані, коли чоловік захоплюється новою жінкою. Стара, ніби, як і гріє серце і близька, але починає трохи дратувати. - Ти охолов до мене. - Відповіла Хельга. Зараз вони були у неї. Невелика кімната в невеликому будинку. Поліцейської не доводилося розраховувати на розкіш, і її квартира була дуже маленькою. Можна сказати, що вона трохи була більше землянки Гуннхільди. - Просто втомився. Цей вовк... - Він дійсно пішов? - Так, - кивнув Інгвар. - А якщо він почне вбивати там? Він же людожер. - Він не людожер! - Випалив Інгвар, налякавши Хельгу. Вона навіть відсторонилася від нього. - Добре, - обережно промовила Хельга, пригорнувшись назад. Вони так і лежали в повній тиші. Вона боялася вимовити бодай слово, щоб не збільшити зміни в її Інгварі. Він просто мовчав. Так, Хельга стала його дратувати. Навіть їхні ігри не приносили йому того задоволення, що раніше. Він задихався в цій собачій будці, з цією хортою. Він хотів на волю, до Гуннхільди. - Мені пора, - він швидко почав збиратися. - Ти куди? На дворі ніч. - Здивовано запитала вона. - Мені треба, - коротко відповів він і пішов. Інгвар взагалі не любив всіх цих сцен. Він вважав за краще піти по-англійськи, не попрощавшись. Просто рвати відносини і все. Ось тільки Хельга не одна з його колишніх, які майже його і не любили. Вона так просто не відступить. Дівчина швидко зібралася і пішла за Інгваром. Хлопець попрямував до Свейна, швидко переговоривши зі старим, він взяв його старий пікап і поїхав. Хельга, підібравшись ближче, змогла розчути про якусь вовчицю. Коли вогні пікапа віддалилися, Хельга вломилася в будинок Свейна. Старий жив один, тому крім нього вона нікого не потурбувала. Та й у той момент її це мало хвилювало, кого вона там потурбувала. - Куди відправився Інгвар?! - Прямо з порогу поцікавилася Хельга, дістаючи пістолет. - Додому, - косо дивлячись на зброю, відповів Свейн.

- Що за вовчиця? - Наставляючи зброю у голову старого, запитала поліцейська. - Хельга, схаменись, - заїкаючись почав Свейн. - Відповідай! - Ти все одно не повіриш. - Говори! - Він полюбив вовчицю. - Відповів старий. - Чого? - Здивовано перепитала Хельга. - Він зустрів діву, перевертня. Це вона задерла тих покидьків... Реакція Хельги була трохи дивною. - Дівку він собі знайшов, а не вовчицю. - Вона кулею вилетіла з дому Свейна і кинулася до своєї машини. Як і тоді, в день трагедії, вона гнала що є сили. Тільки тепер її вело не почуття неспокою за коханого, а пекучі ревнощі. Її Інгвар знайшов іншу. І швидше за все, він вже не її. Пістолет висів на поясі в кобурі. Коли Хельга вперше одягла кобуру, вона здалася їй дуже незручною, потім звикла. А зараз зброя надавала їй впевненості. Він буде її! Ніякій вовчиці вона його не віддасть. Будь вона хоч перевертнем, хоч відьмою! Машина зупинилася біля старого пікапа. Відблиск ліхтаря миготів вдалині. «Інгвар!» - Пульсувала думка в скронях. Обережно вона пішла за ним, намагаючись не наближатися. Інгвар йшов упевнено, вже знаючи маршрут. За звичкою він пройшов криваву галявину. В ночі вона виглядала ще зловісно. Інгвар підійшов до великого замету з плямою внизу і пірнув у це пляму. - Вхід, чи що? - Здивовано запитала Хельга. Холод нічного лісу трохи охолодив її лють. Вона підійшла до входу і зупинилася в нерішучості. Що там за темрявою ходу? «Там Інгвар». Хельга відкинула всі сумніви і зробила крок у проріз. Послизнувшись на гілці, вона шкереберть полетіла вниз, відчинивши двері своєї головою. Дівчина схопилася за голову. В очах пливло, все тіло боліло. Вона насилу розрізнила дві постаті. Одна була тонка і світла, а друга об'ємна і темна. Темна постать наблизилася і Хельга розгледіла Інгвара. - Як ти тут опинилася? - Здивовано запитав він. Різкість налаштувалася, і світла постать стала виразною. Перед Хельгою була оголена дівчина з каштаново-рудим волоссям. - Так ось куди ти так поспішав. - Лють знову накотилася, Хельга дістала з кобури пістолет, зняла з запобіжника і пересмикнула затвор, направила його на Гуннхільду. - Хельга! - Він спробував її зупинити. - Стули пельку! - Крикнула вона. - А ти, - вона перевела погляд на Гуннхільду, - запам'ятай: він мій і я його тобі не віддам! Гуннхільда спокійно дивилася на все це.

- Твій? - Запитала вона. - А хто ти? Я бачу перед собою маленьку, ручну собачку. Знаєш, таких носять гарненькі гламурні стерви під пахвою. Ти зараз дістала пістолет і вважаєш себе сильною, але ти тремтиш. Так само тремтить будь яка собачка, відчувши вовка. Ти з ним тільки тому, що він зволив нагородити тебе, залізши на тебе. Але він вовк! І йому потрібна вовчиця! А не дрібна шавка. - Це я шавка?! - Хельга задихалася від люті. Вона була готова в будь-який момент розрядити магазин в цю нахабну, зажерливу сучку. - Ти, бо вовчиця тут я. - Відповіла Гуннхільд і почала обертатися на вовка. Лють змінилася страхом, а потім жахом. Величезний вовк притиснув Хельгу до стіни. «Ну що, шавка, хто тут гідний Інгвара?!» Хельга не була екстрасенсом, тому не могла читати думок Гуннхільди. Вона так і продовжувала цілиться в вовчицю, правда тепер її руки тремтіли ще сильніше, а по обличчю котилися краплі поту. «Все? Кінець? - Думала Хельга. - Ні! Я поліцейська! Тримай!» Вона натиснула на гачок і куля, вилетівши зі ствола, прочесала праву щоку вовчиці, лише скошлатив шерсть. Гуннхільда ще сильніше оскалилась, готуючись відкусити супротивниці голову. Але тут втрутився Інгвар. Хлопець кинувся до Хельги. Обійнявши, він відтягнув її від Гуннхільди. Від різкого руху, Хельга впустила пістолет. - Досить! - Гукнув він, з люттю дивлячись на Гуннхільд. - Припини! «Так тобі потрібна ця шавка? Але... ти ж вовк, як і я. Вона не гідна тебе» Погляд. Погляд, який колись вразив Гуннхільду, змінився. Тоді, в оточенні кривавих декорацій, вона побачила не людину, а вовка, рівного собі. Зараз перед нею була людина, яка всім своїм єством захищає цю жалюгідну шавку. Вона розгорнулася і пішла до виходу. Вузький прохід не давав їй пройти, але вона насилу почала протискуватися. Землянка тряслася від зусиль вовчиці вирватися на волю. Їй став огидний цей затхлий запах, та шалена ніч в його обіймах. Через кілька хвилин все затихло. Буквально на мить, щоб створити плівку тиші. І цю плівку прорвало вовче виття. Навіть тут, під товщею землі, крізь вату застояного повітря він наводив жах. Хельга ще сильніше втиснулася в обійми Інгвара. А на вулиці вила самотня вовчиця. *** - Алло. - Мама... - Знову проблеми? Де тепер? - Проблем більше немає, і не буде, я зробив вибір.

- Правильний? - Не впевнений, що правильний, але це мій вибір. - Головне, не смій шкодувати про нього. - Обіцяю, що не буду шкодувати... *** Два роки потому

проза

Як завжди, Інгвар збирався на черговий обхід. Туристів сьогодні не буде, тому можна зайнятися рутиною. Він перевірив зброю і вже збирався йти, як між деревами помітив вовка. Виробленим до автоматизму рухом, він зняв з плеча карабін і, направивши у бік вовка, став повільно йти. Але зробивши пару кроків, він зупинився. Перед ним була величезна вовчиця з червоними очима і людським поглядом. - Гуннхільда... - опускаючи зброю, вимовив він. Біля вовчиці невпевнено топталося маленьке вовченя. Воно було трохи незграбне і забавне. - Інгвар! - У дверях будинку стояла Хельга з кухонним ножем на напоготові. Гуннхільда прищурилася, але нападати не стала. «Ось значить як» - подумала вона, дивлячись на округлий живіт Хельги. Вона повернулася до Інгвара, перевела погляд на вовченя, гавкнула і, підхопивши за комір вовченя, пішла. Горда вовчиця.

Слова Nadin Reeves

Піттсбург, штат Пенсільванія, скинув з себе сон. Місто почали заповнювати машини і люди. З кожною хвилиною ритм життя набирав оберти. Швидше, швидше, швидше. Гудки авто, гул моторів, стукіт підборів по бруківці, гул голосів. Музика з машин, відгомін з плеєра, з вікон будинків. В офісних будівлях загоряється світло, світлофор блимає вогниками. Швидше, швидше, швидше. Від тягучого спокою ночі не залишилося і сліду. День заволодів розумами людей, перехід в інший режим увімкнутися, зібратися, налаштуватися на робочий лад. Місто кипить. В кіоски доставили свіжу пресу. У пекарні спекли свіжий хліб. Кав'ярня виливає аромат напою богів. Доброго ранку! «Доброго ранку, шановні мешканці Піттсбурга! З вами Сара Стюарт і Алан Сміт! »- радісно закричав увімкнувшись телевізор. Джен відкрила очі, намацала пульт і заткнула веселу парочку. Пора б купити нормальний будильник, подумала вона, усвідомлюючи, що ще одного такого ранкового вітання не переживе. Вставши з ліжка і погля-

нувши на веселі і німі обличчя ведучих, вона усміхнулася. Мабуть ведучім ранкових програм вистачає на кокаїн, тому вони такі бадьорі і життєрадісні. Робочий день Джен починається о дев'ятій ранку. У неї є час не поспішаючи зібратися, поснідати і доїхати до роботи. Дівчина пройшла у ванну і уважно подивилася на себе в дзеркало. Зовнішністю її природа не обділила. Правильний овал обличчя не псувала навіть легка повнота; світло-карі очі, чорні вії, які не потребували туші, але, тим не менш, покривалися нею кожен день, пухкі, гарно окреслені губи останнім часом все частіше кривилися в цинічній усмішці. Зараз її довге каштанове волосся було розпатлане, під очима залишки туші, на губах уїдлива усмішка. Макіяж варто змивати перед сном. Пам'ятка чи то від подруги, чи то від сестри, чи то від колишнього хлопця. Пам'ятки і поради. Поради та пам'ятки. В цьому суть життя. На роботі вона роздає поради і пам'ятки, грубо кажучи. У житті поради дають їй. З однією лише різницею, що до її порад прислухаються, а ось вона - ні, особливо до порад подруг, сестер і хлопців, з якими не планує довгого і щасливого життя з походами на ринок по суботах і в кіно в неділю. Без чверті дев'ять Джен паркує машину на стоянці для персоналу «Центру передабортного психологічного консультування». Пару хвилин сидить в салоні і виходить з машини впевненою ходою, стримано посміхаючись колегам. - Доброго ранку, Джен! - Привіт, Говард! І так з усіх боків: доброго ранку! вітаю! Вона бере у охоронця ключі від свого кабінету. - Доброго дня, міс Лавлайс! - каже він. - Дякую, Рон, тобі того ж! І ось її кабінет: Психолог-консультант Дженніфер Лавлайс. Кабінет номер 16. Вона на своєму робочому місці. У Центрі також кипить життя, як і в усьому місті. Швидше, швидше, швидше. Звук кроків по коридору, запах кави, дзвінки. Вона надягає білий халат і збирає волосся в хвіст. Вмикає кавоварку, комп'ютер, перевіряє журнал запису. Через десять хвилин повинна підійти перша пацієнтка. І почнеться робота. Дженніфер Лавлайс повинна допомогти жінці розібратися в собі і прийняти правильне рішення. До неї чомусь відправляють самих «важких». Залетіли малолітки, які не розуміють, у чому взагалі був сенс розсовування ніг перед красенем на п'ять років старше, жертви зґвалтувань, іноді бувають і звичайні жінки, послухавшись поради. Джен налила собі кави і подивилася на годинник, часу небагато,

але він є, щоб дещо зробити. Вона підійшла до скляного шафки і дістала звідти портрет Чарльза Дарвіна, куплений нещодавно в магазині шкільного приладдя. Через хвилину портрет Дарвіна висів на стіні за її спиною, приліплений на скотч. Останнім аргументом, що застосовуються в крайніх заходи, йде релігія. Гріх вбивства і все таке. Джен ніколи ним не користувалася. Бог тут ні до чого, так само, як і диявол. Джен прихильниця науки. Якщо ці жінки хочуть зробити аборт, то вперед! Це частина природного відбору, ті, хто слабкий, не може продовжити рід. І тут не тільки фізична витривалість, але і психологічна. Світ змінився. Еволюціонував або мутував, кому як подобається думати. Медицина розвинена, рівень життя теж. У людей є досить благ: в цілому вистачає. Але їм все мало. І суспільство поступово починає сходити з розуму, починаючи прийняттям безглуздих законів і закінчуючи лікуванням енцефаліту в однорічної дитини в церкві. Але це не божевілля - всього лише природний відбір. «Особлива» клієнтура Джен - жертва насильства - трохи в стороні від її теорії. Їм вона щиро співчуває і хоче допомогти. З ними сталася біда, та ще й наслідки прийшли. Багато з них плачуть і кажуть, що не хочуть бути вбивцями, посилаються на те, що це гріх, та й дитина не винна. І в той же час народити його - пережити нову психологічну травму. Дитина від насильника. В очах суспільства він звір. Звіра вбивають. Але дитинчат не завжди. Чутливим з чистою душею, не здатним вбити навіть дитинча звіра, вона радить народити і віддати на усиновлення. Таємниця усиновлення не розкриває біологічних батьків. Ніхто не дізнається про те, як дитина з’явилася на світ. Це на краще. Дитина чистий аркуш - пиши що хочеш. Він успадкує зовнішність, може якусь хворобу, родиму пляму, але якщо він не буде знати, хто його батьки і потрапить в нормальну родину, то виросте схожим на тих, хто його виховував, а не на тих, хто дав життя. Риси характеру не успадковуються генетично, вони набуваються. Лунає стукіт і в дверях з'являється дівчина на вигляд двадцяти трьох років. Насправді їй може бути всього лише сімнадцять. Вона з викликом дивиться на Джен, ніби та їй найлютіший ворог. Сідає перед нею і чекає, що їй скажуть. Доктор Лавлайс дивиться її медичну карту. Пацієнтку звуть Дороті Еш. - Вітаю, Дороті! - каже вона спокійним доброзичливим голосом. - Гадаєш, що зможеш мене переконати? Знайдеш аргументи? Що ти зазвичай говориш? Забудь! Я не стану слухати твої жалюгідні психологічні крики, - дівчина схрещує руки на грудях і дивиться прямо за спину Джен. Можливо, вивчає зображення вченого, і намагається згадати, де його бачила. - Тоді навіщо прийшла? - не змінюючи тону, запитує Джен. - А то ти не знаєш! Мене сюди направили, тому що «так заведено».

Я доросла людина і я знаю, що краще для мене, - голос все також звучить зло і різко. - Так що не катуйте мене своїми питаннями! «Доброго ранку, Джен! Гарного дня, міс Лавлайс! » - Звичайно, ти доросла, самостійна дівчина, розвинена особистість, ти розумієш, що для тебе добре, а що ні. І ти злишся, що тебе направили сюди, щоб написати додатковий папірець і прославити бюрократію. Розумію, що ти відчуваєш. Джен відпиває кави і ставить чашку трохи ближче до краю. Якщо вона впаде, гарячу каву зачепить ноги Дороті, трохи, але все ж. Джен спокійна, але їй хочеться вилити каву на ноги самовпевненою дівчині. За час роботи вона стикалася з небажанням обговорювати проблему, але тут був відкритий виклик. Їй не потрібна допомога. Тут вона має рацію, їй потрібен добрий прочухан. Джен розглядає її. Білява лялечка з капризно надутими губками. Модний одяг, сумочка на ланцюжку, каблучки на пальчиках, стильні годинники. Все підробка. Завдяки своїй колезі Крісті Далтон - місцевої модниці, Джен навчилася розрізняти бренди від підробок. Крісті по дружбі їй цілу лекцію прочитала. Дороті дивилася в стіну, надувши губи. Джен знову надпила кави, обдумуючи раптову ідею, яка суперечить лікарської етиці. Рятувати дівчину від невірного кроку їй не хотілося. - Вас згвалтували? - обережно запитала вона. Дороті округлила очі: - Ні. Що за маячня? З чого ви взяли? - Зазвичай жертви ґвалтівників насилу йдуть на контакт. - Я не жертва. Зрозуміло? - Цілком. «Звичайно, ти не жертва», - думала Джен. - І це початок ». - Ви знаєте, хто це? - Джен розгорнулася і вказала на Дарвіна. - Ну, і хто? - скривила губи дівчина. - Чарльз Дарвін. Теорія природного відбору. Цікава теорія, завжди буде актуальна. Дороті трохи напружилася, Джен продовжила: - Ти все правильно робиш, Дороті, - посміхнулася вона. - Ти слабка ланка і природа позбавляється від твого потомства твоїми ж руками. Можливі наслідки аборту ти знаєш. Моє завдання допомогти жінці і дати можливість народиться дитині. І дуже часто я працюю з жертвами маніяків. Їм важче, ніж тобі. Вони вже точно не хотіли. Ти теж не хотіла дитину, але у хлопця не було грошей на презервативи. До чого я це? До того, що якщо людина сильна і підходить для життя в цьому світі, для того, щоб продовжити свій рід, вона знайде в собі сили дати шанс народитися новій людині. Такі як ти не повинні продовжувати свій рід. Тобі здається, що вибір зробила ти, але його зробили за тебе і вже давно. Джен уважно дивиться на шоковану дівчину. Сьогодні в кабінеті

Дженніфер Лавлайс не було жодного психологічного крику. Дороті перетравлює отриману інформацію. Шокована прямотою і тим, що на справді на неї всім наплювати. Навіть доктору Лавлайс, яка за всіма законами жанру зараз повинна була намагатися поговорити з нею по душах. Але в голові у Джен щось пішло не так. Ще одна малолітка в її кабінеті, до того ж робить з себе сильну і незалежну. - Є питання, Дороті? Дороті, нічого не відповівши, встала і вибігла з кабінету. Якщо вона поскаржиться, то у Джен будуть проблеми. Вона не повинна була всього цього говорити. - Не знаю, що на мене найшло, але я сказала їй все, що думаю різко і прямо, - зізналася вона в обідню перерву Крісті. - Розумію тебе. Я б її взагалі вбила. Приходить малолітка і починає виробляти, а ти їх вже стільки побачила, і у всіх одна і та ж історія, ніби все одного і того ж мудака зустріли, - відповіла Крісті. - Не думала, що на цій роботі я стану цинічною. - Вчорашній вечір як пройшов? Джен розсміялася: - Вирішила з'ясувати причину мої неадекватної поведінки з пацієнткою? Гаразд. Я вчора всю ніч танцювала в клубі і пила. Відшила одного хлопця, не було настрою ні з ким знайомитися, а коли виїжджала з парковки, подряпала машину об огорожу. Твій вердикт? - Тобі не вистачає ... .. - Мізків мені не вистачає, - перебила її Джен. Проповідь про те, що їй не вистачає, на думку Крісті, слухати не хотілося. - Шукаю неприємності, іншого пояснення не можу знайти. - Глянемо, що в «Новинах», - Крісті клацнула пультом. Вони обідали в кабінеті Крісті, замовили суші. Крісті крім модних тенденцій обожнює новини. Вона любить бути в курсі всіх подій, що відбулися в їх місті, країні, світі. Зараз як раз час місцевих новин. Джен відвернулася від екрану, вона не мала пристрасть до перегляду новин, як Крісті, а вже особливо в обідню перерву. «З вами Джеймі Крос і ми ведемо репортаж з місця подій! Для тих, хто тільки що увімкнув телевізор, повідомляємо, що сьогодні об одинадцятій годині дня молода дівчина вилізла на дах двадцятиповерхового офісної будівлі на Карсон-стріт. Вона вже цілу годину стоїть на краю даху...» - Джен, ти глянь! Дженніфер повернулася до екрану, розуміючи, що уникнути перегляду екстреного випуску не вдасться. - Ох ти ж диявол! - вилаялася вона. Хоч камери і не чітко зняли обличчя дівчини, Джен її впізнала - Дороті Еш. Її сьогоднішня занадто доросла малолітка. - Що? - округлила очі Крісті. - Візьми моїх пацієнтів собі, а я до неї на дах, - кивнула вона на ек-

ран. - Та що з тобою?! - крикнула їй услід Крісті. *** Будівля оточена поліцією і натовпом роззяв. Тут недалеко «Швидка». І репортери. Все в зборі, подумала Джен, паркуючи машину на узбіччі. Вона підбігла до будівлі і подивилася наверх. На краю даху сидить її пацієнтка.

Навіщо я все це їй сказала ?! Якщо ця істота злетить з даху, то в цьому буде і її вина. Дженніфер зібралася з силами і впевнено пішла до будівлі. Хол ліфт - останній поверх - драбинка на дах. Остання охороняється поліцейськими. Він виглядає втомленим і каже з Дороті стандартними поліцейськими фразами. Непереконливо переконує її спуститися з даху. - Міс, прошу вас, відійдіть від краю даху. Ви нічого не вирішите і не доб'єтеся. Дозвольте вам допомогти. - Відійдіть, дайте мені пройти до неї, - перервала його Джен. - Ви хто? - строго запитав він. - Її психолог. Дженніфер Лавлайс. - Мем, вам туди не можна. Ви розумієте? Ви можете щось сказати звідси. - А ви що тут робите? Чекаєте, коли вона стрибне донизу? Будь ласка, дайте мені з нею поговорити на даху. Я знаю, в чому справа, - вона говорила впевнено, ніби і справді знала, в чому справа.

- Може, краще я продовжу з нею говорити? - Ні! - Джен здригнулася від звуку свого голосу, вона не очікувала, що вийде так впевнено і різко. - Ви не розумієте, тут все серйозно і ми не повинні їй нашкодити. До того ж… - Я все це розумію, і я хочу допомогти їй більше, ніж ви. Я знаю, що робити і віддаю собі звіт в тому, наскільки все серйозно, - Дженніфер була впевнена і спокійна, але всередині у неї вирувала буря. - Добре, міс...? - Лавлайс. - Ви приватно практикуючий психолог? - Ні, я з центру передабортного психологічного консультування, відповіла вона і вийшла на дах, не чекаючи дозволу поліцейського. Поліцейський закрив очі і тихо вилаявся. Вагітний псих і доаботрний психолог на даху. Чудово! Просто чудово. І якщо щось трапиться, що йому про все це писати в рапорті, звітах і так далі. - І знову вітаю, Дороті! - сказала Джен і сіла неподалік від дівчини, звісивши ноги з даху. - Гарне у нас місто, правда? - Ти містом прийшла милуватися? - сухо запитала дівчина. - А чому б і ні, - Джен дістала з сумочки сигарету і закурила. - Вибач, що наговорила тобі за все. Зірвалася. - Зірвалася? - Знаю, на даху це слово має інший сенс. - Ранок видався хріновий? Хлопець кинув? – уїдливо запитала Дороті. - Навпаки, ранок був прекрасним, кава смачною, дороги без пробок. І раптово замкнуло. Буває так, що у людини все добре, а вона раз і ріже вени або з даху стрибає. І все дивуються, а чого він? Адже і ранок видався прекрасним і кава. І дороги. А минулий вечір був ще краще. І тут раз! Джен загасила сигарету і кинула недопалок з даху. Він полетів вниз, кружляючи в потоці повітря. Дороті з побоюванням подивилася на психолога. - Я працюю з вагітними малолітками і з жертвами зґвалтування, продовжила вона. - І намагаюся їм допомогти. Ми граємо в гру. Я говорю одне, а вони інше, абсолютно протилежне. Вони всього лише хочуть, щоб їх пожаліли. І я їх жалію. І їх не народжену дитину. Їх історії різні, але такі схожі. Як римейки одного оригінального фільму, про який вже ніхто не пам'ятає. І так кожного дня. А коли мені хтось каже, що я роблю добру справу, то мені його побити хочеться. - Чому? - Тому що вони не розуміють, що я пропускаю через себе всі їхні історії. Інакше я не можу. Уяви, що тебе за день три рази жорстоко згвалтували, і п'ять разів втопили в рожевих соплях підліткової трагедії. А що у тебе? Навіщо ти вилізла на дах?

- Я живу зі старшою сестрою. Вона зараз у відрядженні. Ми з нею одні. Вона через мене не може влаштувати своє життя. Я живу з нею. І тут ще дитина. - А на дах навіщо? - Тому що я їй тільки заважаю. - Можна піти. Або поговорити відверто. - Мені нікуди йди. - Як мінімум три варіанти. Пекло, рай, муніципальне житло. Батько дитини знає? - Там соплива історія. - Зрозуміло. Хочеш кави і круасани? - запропонувала Джен. - Якщо чесно, я їсти хочу. Підемо, пригощаю. - Але ..., - вона кивнула вниз. - Публіку ти зібрала ще ту. Але я тебе виведу звідси. Вважай, що сьогодні я Бетмен. - Тоді вже Бетгерл. - Ти знаєш Бетгерл? Скільки тобі років? - Сімнадцять. - Підемо пити каву, стрибок з даху можна відкласти, - сказала Джен, встаючи. - До того ж якби ти й справді хотіла стрибнути з висотки, то вибрала б нічний час або ранішній ранок, щоб не збирати публіку. Джен подала руку дівчині і допомогла їй піднятися. - Там зунуда-коп, так, що веди себе нормально. Вони спустилися з даху. Дороті, за нею Джен. - Бачиш? - сказала вона копу. - Міс Лавлайс ... .. - Ми йдемо пити каву, так що не затримуй нас ні в якому сенсі цього слова. І розжени роззяв по домівках або де вони повинні бути. - Потрібно скласти протокол. - А мені врятувати Готем. Ось моя візитка, потрібні показання або зняти кота з дерева - телефонуй. А зараз нам і, справді, пора. - Гаразд, міс Лавлайс, вона під вашою відповідальністю. Завтра я вам зателефоную. - Добре. Натовп людей на вулиці проводжав їх поглядами, журналісти вигукували питання. Джен вела Дороті за руку до своєї машини. Якої вже не було там, де вона її залишила. Знак «Парковка заборонена» вона просто не побачила, коли поспішала рятувати дівчину. - Піймаємо таксі! - посміхнулася вона, в душі проклинаючи себе за неуважність і обмеження за обмеженість. *** Кафе. Кава. Балаканина Дороті. Історія і істерія першого кохання, яке нібито до труни, якщо поме-

рти плануєш в сімнадцять. Надії і мрії. Фантазія і реальність. Джен слухала історію, як все це переплелося в один щільний клубок. - І що мені сказати сестрі? Я не виправдала її сподівань. - А вбивством і самогубством виправдаєш? А як буде їй? Вона буде звинувачувати себе. Зараз ти звинувачуєш себе, а потім вона стала б звинувачувати себе. І так все життя. Є люди, які спеціально шукають це почуття. Їм подобається з ним жити. Ти така? А твоя сестра? - Не знаю, - знизала плечима Дороті. - Розкажи їй все. Поговори з нею. У абортів є наслідки. - Я знаю. - Якщо що ти можеш віддати дитину на усиновлення. Так ти менше нашкодиш собі. Ця тема не так проста, як здається. Аборти, пологи... І все що в голові твориться. Ти сама, що хочеш? - Я хочу, щоб в моїй родині все було добре, щоб ми були щасливі. Я не хотіла все зруйнувати, - Дороті шмигнула носом. - Ти ще нічого не зруйнувала. І коли поговориш з сестрою, розкажи мені, що ви вирішили, добре? - Обов'язково, - посміхнулася вона. - Підемо, відвезу тебе додому. Коли приїжджає сестра? - Завтра вдень. - Ось і добре. *** І ось уже п'ять вечора. Дороті дома. Дженніфер Лавлайс йде по вулиці, світ за очі. Крісті написала їй, що прийняла одну її пацієнтку, решту перенесла на інші дні. Екстрений випуск новин закінчився хепі-ендом. Джен пішки дійшла до бару через дорогу від свого будинку. Якщо вона нап'ється, а саме це вона і збиралася зробити, то додому добереться без пригод. Теорія природного відбору. Джен врятувала Дороті від потенційного стрибка з даху. Обставини і випадковості. Вони йдуть безкоштовним бонусом до життя. Чи вплинули її слова на те, що Дороті вилізла на дах? Підштовхнули так точно. Слова мають силу, слова, що озвучують якусь теорію - подвійну силу. Вона ледь не вбила Дороті. Мабуть. Місто знижує темпи. Ледь помітно. Сонце ще палить, вітер став трохи свіжим. Скоро місто накриє ніч. Вогні. Приглушені звуки. Тихіше. Тихіше. Зупинись. Ти втомився. Відпочинь. Джен увійшла в бар і повільно підійшла до стійки. Незважаючи на те, що вона врятувала два життя, на душі у неї було тоскно. Для Дороті сьогодні щось змінилося. А що змінилося для самої Джен? - Ідеш, як на гільйотину, - посміхнувся бармен. - Пиво? - Віскі. - Щось трапилося?

проза

- Ага. Мені потрібно заспокоїтися. Моя теорія дала збій. - Міс, - до неї повернувся сидить поруч чоловік. - Я працюю в поліції. І сьогодні я розрядив обойму в одного гада. Вам потрібно заспокоїтися, а ви стріляли в людину? Ще один, кому потрібно розповісти про свій біль.

Випадкова чеснота Nadin Reeves

Листопад 1942 видався холодним і трагічним. Світ, оповитий війною, зменшився в своїх розмірах. Перестали існувати величезні океани і окремі континенти, люди стали просто жителями Землі, над якими нависло зло. Ми жили в єдиному часі та просторі. Друга світова придбала грандіозний розмах, коли Німеччина напала на Радянський союз і два велетня зіткнулися в жорстокій сутичці. Світ завмер, але продовжував жити. Військовий час для всіх. Кожен жив світовими подіями, вістями з полів, і власними радощами і трагедіями. Виринувши з Великої Депресії, країна вступила в Світову війну. І це не пройшло непомітно. Я знала, як і всі, що це стосується і нас, і ми не можемо просто так сидіти склавши руки. В кишені мого пальто лежав лист про загибель брата, який загинув під час бойового вильоту. Коли він пішов на війну, Європа, СРСР і сама війна стали до мене ближче. Мені здавалося, що я можу доторкнутися до всіх тих країн рукою. Війна ж прийшла в мій будинок і сіла за стіл, а через кілька місяців виклала на стіл трагічний лист. Це був його обов'язок, і борг Америки допомагати союзникам в боротьбі з фашизмом. Я розуміла це і прийняла цей борг, не могла прийняти тільки те, що загинув саме мій брат. Шматочок війни, частинка охопленої війною Європи і Росії лежала в моїй кишені, так що я не сміла засунути туди руку. Я не хотіла до неї торкатися, боячись, що наспіх приглушені почуття знайдуть нову силу і потягнуть мене за собою туди, звідки з'явилося це лист. На Нью-йоркському вокзалі, де я стояла в очікуванні свого потягу, людські потоки не вичерпувалися, вони лилися в двері і з дверей, виходили до платформи і заходили назад. Тут в постійній метушні, супроводжуваної оголошеннями поїздів у всіх напрямках, мені було легше зберегти самовладання і рішучість. У вокзальної штовханині і гомоні мені вдалося трохи віддалитися від війни і від того, що вона принесла. На вокзалі я провела півгодини. Стоячи біля стіни, я слухала голос оголошень, поглядала на циферблат великого вокзального годинника, і спостерігала за людьми.

Дзвінок сестри застав мене зненацька і змусив тут же прийняти рішення і приїхати на вокзал. Агнесс ніколи не дзвонила пізно ввечері, вважаючи це поганим тоном. Моє тіло миттєво охопило холодом передчуття чогось жахливого, і Агнесс тут же повідомила, що її чоловік загинув. Потім вона заплакала і зробила те, що ніколи не робила до і не зробить після - розповіла про всі труднощі і негаразди що звалилися на неї. Відповівши, що я що-небудь придумаю, а зараз терміново виїжджаю до неї, я зібралася і приїхала на вокзал. Насправді я не знала, що робити і поки що нічого не придумала. Єдине, що у мене було це рішучість, яка раптово з'явилася, витягнути сестру і її дітей з забутої богом ферми. Вони залишилися одні у великому фермерському будинку посеред безкраїх полів в п'яти милях від цивілізації. У Агнесс майже не залишилося грошей, запаси їжі теж були на межі, а після звістки про загибель чоловіка її покинули сили і рішучість, всі ідеї і плани втратили сенс. Вона перебувала в тихому розпачі, в тому, що не дає можливості навіть розлютитися. У неї залишилися тільки я і діти. І я веліла їй чекати мене, мені вдалося її переконати, що я багато чого можу, а саме - врятувати їх, витягти зі стану безпросвітності.

Все, що я могла це привести їх у Нью-Йорк і поселити у себе, в своїй квартирі в нижній частині Манхеттена. Що робити потім, я не знала. Час повільно повз, нікуди не поспішаючи, а я все чекала свій потяг. Поруч зі мною, крім моєї, стояла ще одна сумка, на яку від нудьги я почала поглядати і гадати, хто міг залишити її тут і як скоро прийде. Я не могла знати, чия вона, можливо, вона стояла тут задовго до того, як я пі-

дійшла. Спочатку я не звернула на неї уваги, а ось тепер вириваючись з полону власних думок, розглядала нічийну сумку, підрахувавши, що за нею ось уже сорок хвилин (а може і більше?) ніхто не йде. Сама не знаючи чому, я встала ближче до неї і стала знову спостерігати за людьми, прокручуючи в черговий раз свій нехитрий план з порятунку сестри, який мені все більше здавався провальним. Те, що спочатку мені здавалося простим, раптом знайшло зовсім інші властивості і обросло дрібними недоліками і проблемами, які здатні звести всі зусилля і старання до нуля. І я знову перевела погляд на сумку, але вже дивилася на неї як на річ здатну багато чого змінити. Раптово я відчула ганебний порив вкрасти її. І як я не намагалася заглушити цю думку, вона мене не відпускала. Я не знала, що в цій сумці, але вона мені стала потрібна. Рішучість упереміж з відчаєм заглушила здоровий глузд. Я думала про те, що мені потрібно зробити щось для Агнесс, щось справжнє, значуще. У цей момент оголосили мій поїзд. І я, підхопивши обидві сумки, пішла на перон. * * * У поїзді, переймаючись докорами сумління про те, що я стала злодійкою, залишила когось без одягу в настільки важкий час, хотіла піти до провідника, віддати сумку і розповісти йому все. Але не зробила цього. Я боялась. До того ж в голові звучав плач сестри і інша, невідома до цієї хвилини частина мене наказувала заспокоїться і зробити все, щоб допомогти Агнесс. Сумка з речами - всього лише сумка. Її міг вкрасти хтось інший. І я змирилася зі своїм вчинком. Моє ідеальне виховання дало тріщину і втратило сенс, моя чесна і порядна родина ніби відступила від мене на крок. Я нічого не доводила і не спростовувала. Я винна у неналежній поведінці, що вимагає осуду. В купе я була не одна. Навпроти мене, загорнувшись в пальто, спала жінка похилого віку. Мені не спалося. Я не уявляла, як тепер зможу заснути, як ні в чому не бувало. Прихована напівтемрявою від світу і себе самої, я все ж вирішила нарешті зазернути в присвоєну сумку. Обережно відкривши замок, я схилилася над нею, намагаючись розгледіти її вміст. Я обережно перебирала речі, намагаючись на дотик вгадати що це. Відсунувши пару сорочок і светр, я просунула руку глибше, і у мене завмерло серце. Я перебирала пальцями грошові купюри, відчувала їх хрустку шорстку поверхню, і їх було багато. Я відчула себе ще гірше, до всіх моїх почуттів додався страх. Те, що я заглушила, знову вирвалося назовні і тісно переплелося з острахом. Гроші, безсумнівно, будуть шукати. Це те, що шукають завжди і всюди. Можливо, по моєму сліду вже йдуть, і на наступній станції в купе увійде поліцейський і попросить мене зійти.

Але чому ця сумка стояла без нагляду? Хто її залишив і чому? А раптом з тією людиною щось трапилося? Думаючи про це, я продовжувала перебирати рукою гроші, гадаючи, скільки їх там. І знову згадала сестру, розуміючи, що їду до неї не з порожніми словами. Може бути, у мене є шанс відкрити для них нове життя. Бажання подарувати сестрі і племінникам нове, більш краще, життя, знову заглушили і страх і совість. Впевнено і швидко я йшла до путівці і полю. Мене переповнювала цікавість і та рішучість і сміливість, яка буває у людей з грошима. Звернувши на стежку через поле, я поставила сумки на ламку від інею траву і відкрила вкрадену. Викинувши з неї сорочки і кофту, я побачила пачки новеньких купюр. Їх було багато, і я кинулася перераховувати їх, мене зупинив різкий порив холодного вітру. І я склала всі речі назад. Подумала про те, що зможу купити сестрі житло недалеко від себе. І ще про те, що ці гроші хтось у когось вкрав. І ось я сама стала злодійкою. Я встала, і, підхопивши сумки, пішла до будинку сестри, який білів в далеченні бездушною громадою. Я не хотіла зараз думати про походження грошей і про те, як так вийшло, що ця сумка була кинута на вокзалі. Зараз мене хвилювало інше питання, що я скажу сестрі. І я придумала сказати їй про те, що гроші мені позичив один хороший чоловік, дізнавшись про те, що трапилося з нею і дітьми. Я розуміла, що ця «легенда» звучить жахливо нерозумно і неправдоподібно, що Агнесс мені не повірить, але я не могла розповісти їй правду. Під моїми ногами хрустіла мерзла трава, а холодний вітер дув в обличчя, і той світ, охоплений війною, знову наблизився до мене. У холодному мовчанні вона була ближче, чим би мені хотілося. Я зупинилася, кинувши сумки додолу, і наважилася сунути руку в кишеню з листом. Закривши очі, я бачила перед собою обличчя брата, Агнесс, газетні статті пливли переді мною, клаптик паперу палив руку, а я стояла на вкритому інеєм полі на тлі війни, усвідомлюючи, як все змінилося за останні години. Мені так хотілося, щоб війна вже закінчилася для всіх, щоб світ знову став нормальним. Я хотіла стати колишньої разом з ним. * * * - Елізабет! - вигукнула сестра, відкривши мені двері, і заплакала. І я зрозуміла, що вона не чекала мене, вона не повірила, що я можу щось зробити, що я приїду. Обійнявши її, я дивилася через її плече на дітей що несміливо визирають з кухні. Вони дивилися на нас так, ніби не розуміли, хто я така і що відбувається. Нарешті зрозумівши, що я їх тітка кинулися до нас з криками: - Тітка Бесс! Через секунду чотири маленькі ручки обіймали мене, а я гладила

їх по волоссю і посміхалася. Річард і Амелія дивилися на мене в усі очі, як на гостю з іншої планети і чекали від мене чуда, про яке знали тільки вони. Я дістала зі своєї сумки хліб, сир і цукерки і поклала на стіл перед дітьми. Агнесс здивовано подивилася на мене. Її погляд говорив: І це все? Вона чекала, що раз я приїхала з великої землі, то забезпечу їх їжею і грошима. Але я приїхала з іншою метою. Я приїхала забрати їх з собою в Нью-Йорк. І я розповіла їй про це. Агнесс моя старша сестра і вона звикла бути головною наді мною. Мене вона сприймала як легковажну дівчину, захоплену модою за якої потрібне недремне око. І вона була всевидячим оком, поки не вийшла заміж і не поїхала з Нью-Йорка. Я, залишившись в місті, продовжила роботу в ательє і була вже не просто швачкою, а керуючої. Агнесс не вважала би моє підвищення особливим досягненням, тому я нічого їй не розповідала. Після вечері, яку ми провели в мовчанні, я показала їй лист про загибель брата. Агнесс розридалася, діти поринули в скорботне мовчання. Я всіма силами не дозволяла себе плакати, я гладила сестру по плечу і чекала, коли вона заспокоїться. - Ми залишилися одні. Що нам робити? - запитала вона. - Наші найближчі й улюблені люди мертві. І ми теж загинемо, Бесс. Ми приречені. Після цих слів Амелія похнюпилася, і вже збиралася заплакати, як я перервала настільки безрадісний монолог Агнесс. Я сама була готова повірити їй, але було те, про що вона поки не знала. - Ні, ми не загинемо, ніхто не загине більше в нашій родині. Ми всі завтра їдемо в Нью-Йорк, і це не обговорюється! У мене є гроші, і я зможу зняти вам квартиру, або навіть купити. Ти і діти будете жити у великому місті. Агнесс, ти знайдеш роботу. Або я можу влаштувати тебе в ательє. - Я не вмію шити, - сказала Агнесс. Вона сказала, що не вміє шити. Яке щастя! Вона не запитала, звідки у мене гроші, не стала сперечатися про переїзд, а просто сказала що не вміє шити. Агнесс мене здивувала і втішила. - Будеш наживляти, це не складно, - відповіла я. - Я допоможу влаштувати дітей в школу. В який клас вони ходять? - Я сама їх вчила весь цей час. Річард може йти в четвертий клас, Амелія в другій. - Дуже добре! - посміхнулася я. Агнесс строго подивилася на мене і мені довелося прибрати посмішку з обличчя, в кінці кінців, у нас траур і веселитися нема чого. Вночі я все ж перерахувала гроші, зазначивши, що зможу купити житло для сестри, а то, що залишиться - прибережу. Чоловічі сорочки і светр я виклала з сумки і поклала в ящик комода. Ні до чого мені возити з собою чоловічі речі, а тут вони залишаться на довгий час.

Сон до мене довго не йшов, я думала про те, як ми приїдемо в Нью -Йорк, що мені потрібно зробити купу справ, і, звичайно ж, простежити, чи не пишуть газети що-небудь цікаве про події в місті. Вранці ми збиралися швидко. Я квапила Агнесс і племінників, посилаючись на те, що ми не встигнемо на поїзд. Вони збиралися швидко, чітко і мовчазно, а я сиділа як на голках. Агнесс не дозволяла мені допомагати в зборах. І ось коли ми зібралися виходити, Агнесс села на стілець і заплакала. - Я не повинна йти, мені потрібно чекати його. Що якщо він повернеться, а нас немає? Що він подумає про мене? Що я не дочекалася його, повірила в те, що він загинув. Бесс, зрозумій мене... Це неправильно. Я не можу так вчинити. - Агнесс, я все розумію. Ми зараз їдемо, а для Джо ми залишимо записку. Напишемо, де ти живеш. Я напишу мою адресу і телефон, напишу також телефон ательє. Я швидко пробігла по кімнатах у пошуках аркуша паперу і олівця, повернувшись на кухню, сіла за стіл і швидко почала писати. - Він знайде тебе, не переживай. Я не вірила, що він живий і повернеться. І писала записку з дуже дивним почуттям, майже відчуваючи примарне присутність Джо в кімнаті. - Ти все написала? - Агнесс розгорнула листок до себе, перевіряючи мене. Переконавшись, що все написано зрозуміло і точно, вона заспокоїлася, і ми вирушили в дорогу. Будинок залишався позаду нас, тепер вже точно неживий і холодний. Агнесс обернулася на нього з тугою в очах. - Ти зможеш туди повернутися, якщо забажаєш. Потім, коли все буде добре. Вона подивилася на мене з докором, ніби я сказала щось неналежне. І трохи помовчавши, запитала: - Френк пише тобі? Френк мій друг, який можливо, стане нареченим, якщо з ним і зі мною нічого не трапиться. Він просив мене тільки про одне не давати ніяких обіцянок. Ми обидва не знали, що буде після війни, не знали, якими людьми ми станемо, тому і вирішили не давати клятв і обіцянок. - Так, пише. Я йому відповідаю. - Сумуєш? - Не знаю, я не думала про це. Напевно, варто подумати? - я не хотіла говорити з нею про Френка, розуміючи, що вона не схвалить нашого рішення, вона не зрозуміє, як я так можу. - Це дуже дивно, Бесс. Ти його не любиш? - Люблю, - відповіла я. - Але зараз у нас проблеми серйозніші, ніж моя любов! Більше ми не розмовляли. Всю дорогу ми говорили уривчасто і по

справі, мене це тішило, і Агнесс теж. Вона занурилася в свої думки і виглядала сонною. Я все ще пам'ятала про те, що у мене в сумці гроші, які можуть шукати. Страх повернувся до мене, як тільки поїзд наблизився до міста. І щоб вгамувати його, я купила газету, як тільки ми зійшли. Вокзал ми покинули швидко і до моєї квартири доїхали на таксі. Вдома, наспіх розібравши речі, я розкрила газету і почала шукати, то, що стосувалося б зниклої сумки. Агнесс здивовано глянула на мене. - Бесс, як так можна? Я думаю, спочатку варто прибрати і приготувати їжу. - Звичайно, Агнесс, - відповіла я. - Мені дуже важливо знати .... Я не могла їй відповісти конкретно і чітко, нехай сама придумає, що для мене важливо. Перед очима пливли рядки про поразки та перемоги радянської армії, про просування союзників, про переведення промислових підприємств в військові. Але мені зараз було не до захоплень мужністю і силою радянського народу, не до радості за успіхи союзників, я шукала хоч щось про ту ніч, коли я сіла на потяг з чужої сумкою в руках. На останній сторінці газети я знайшла те, що шукала. Заспокоєння. Події була присвячена невелика стаття, її не вважали за значущою. Я читала статтю і по шматочках складала для себе всю картину. Людина, якій належала сумка, був дрібним бандитом. І в ту ніч йому вдалося зірвати великий куш, що він не зумів не відсвяткувати. Розслабившись і втративши контроль, як це буває коли алкоголь і ейфорія заглушають здоровий глузд і увагу, залишив сумку з грошима без нагляду на вокзалі, а сам пішов гуляти далі. І мабуть не так далеко від вокзалу. Там він зустрів двох випадкових знайомих і розповів їм про свою удачу. Тут він і згадав, що залишив сумку на вокзалі. Нові знайомі, отримавши цікаву інформацію, вбили бідолаху за залізничними шляхами. Вбивці були спіймані, вони то і розповіли, що, убивши чоловіка, пішли на вокзал шукати самотню сумку, якої ніде не було. Так як я вже забрала її і встигла вийти на перон. Їх поліція знайшла швидко. Сумку ж ніяк не могли знайти, і так як її ніхто не бачив окрім самого убитого, інформацію про неї визнали непідтвердженою. І ніхто її не шукав. Ніхто не шукав і мене. Я знайшла свободу. Дочитавши статтю, я прибрала газету в ящик комода, відповівши на здивований погляд сестри, що вона важлива для мене. Я не стала вистригати статтю, щоб зберегти. Ніхто не повинен дізнатися про мій злочин, ніхто ні про що не повинен здогадатися, а вирізані газетні статті дуже часто можуть дати пряму відповідь. Минув тиждень, Агнесс і діти все ще жили у мене. Сестра як і раніше не задавала питань, була зібрана і спокійна. Вона знову викладала історію в школі і раділа тому, що повернулася до улюбленої справи. Зараз історія створювалася на її очах. Я говорила їй, що ми живемо в епоху

великих війн і звершень. Нам не дуже пощастило, але ми особливі. Історія проходить перед нами, і ми всі бачимо її з різних сторін. Ми можемо зберегти її. Запам'ятати і зберегти. Агнесс лише посміхалася моїм словам сумною усмішкою. Через місяць Агнесс з дітьми переїхали в свій будинок, який я їм купила на вкрадені гроші. Тепер ми жили в різних будинках, на різних вулицях, але досить близько, щоб добиратися один до одного пішки. Сестра знову не задала жодного питання про гроші, тільки стала виглядати більш підтягнутою і суворої. Вона ніби не довіряла мені. Після того, як Агнесс влаштувалася в своїй новій квартирі, вона запросила мене на святковий обід на честь того, що життя налагодилося. Ми весь вечір сміялися, розмовляли і були такі вправні й безтурботні в ці хвилини, що мені хотілося, щоб вони тривали вічно. Сестра ніби відтанула і скинула свою броню строгості, і я уявляла, що так буде завжди. Ми будемо часто ходити один до одного в гості, ми будемо виїжджати на пікніки, гуляти в парку, і все буде так само легко як зараз. Я передчувала нове створення нашої сім'ї. Я хотіла щастя і для неї і для себе. Коли діти пішли спати, а я зібралася додому, Агнесс проводила мене до дверей і її обличчя більше не осявав усмішка, вона знову стала стриманою і серйозною. Вона уважно подивилася мені в очі і сказала: - Елізабет, я вдячна тобі за все. Ти все ж повинна знати, я зробила це тільки заради дітей. Тільки заради них я йду на таке. Я завмерла і ніяково кивнула їй у відповідь. Все, що я собі придумала, випарувалося. Агнесс не поставив жодного запитання, але вона дала зрозуміти, що вважає «раптові гроші Бесс» заробленими не на пошитті блузок і суконь. Мені не хотілося нічого у неї питати, а думати про те, ким вона мене вважає, було бридко. Можливо, в цей момент ми обидві помилялися, думаючи зовсім не те, про що підозрювали, але ми обидві не знали про це. Ми могли або мовчати, або почати звинувачувати один одного. Перемогло мовчання, а може самозбереження. Нам обом потрібна була рідна людина поблизу. Ми зідзвонювалися не так вже й часто, а збиралися разом тільки у свята. У кожної з нас було своє маленьке життя. Я продовжувала читати газети, писати листи Френку, і все чекала, коли війна закінчиться, коли ж знову настане мир. Ще я перечитувала ту газету, зі статтею, що врятувала мене. Я знайшла місце, де була похована та людина, його звали Уоррен Гетц. Я довго не наважувалася вимовити його ім'я, уникала його на папері, ніби він може дізнатися мене. І ось я вирішила завести собі нову і незвичайну традицію - час від часу приносити квіти на його могилу. Раз на рік, у день, коли я знайшла цю сумку, в день його смерті і початку мого нового життя. У світі йшла війна, війна йшла в моїй душі з самою собою. Радувало мене те, що я створювала красу. Я завжди любила красу і стиль, і я шила одяг в маленькому ательє для всіх жінок. Щоб не відбувалося на-

вколо, жінці потрібно гарне плаття, щоб відчути себе живою. І я присвятила цьому життя. За роботою я позбавлялась важких думок, вони переставали мене турбувати і роз'їдати. Я знову була тією Бесс до злодійства. Я була такою в очах оточуючих, тих, хто нічого не знав. Агнесс знову стала мене бачити такою, але все ж вона закрилася від мене, відступила на крок. Після війни я вийшла заміж за Френка і відкрила своє власне ательє. Моє життя стала мрією, яка здійснилася. У мене з'явилося все: сім'я, двоє дітей і улюблена справа. І все ж я пам'ятала, завдяки яким обставинам був закладений перший камінь в фундамент мого успіху. Агнесс жила одна з дітьми, вона зберігала вірність загиблому чоловікові. Чим викликала у мене захоплення. Одного разу вона попросила нас з Френком зайнятися продажем будинку і ферми. І ми поїхали туди, розібрати речі і розчистити кімнати. Ми приїхали, щоб спалити старі речі. Будинок, позбавлений свого звичного інтер'єру, не наповнений речами виглядав великим і спустошеним, немов людина в момент відчаю. Скорботне мовчання будинку порушували тільки голоси дітей, які бігали по сходах і коридорі, з реготом вибігали з дверей у внутрішній двір і поспішали оббігти навколо, щоб знову вбігти в парадні двері, промайнути по холу і вибігти в сад. Їх невгамовна енергія різко контрастувала з сумом будинку. У великому багатті згорали газети, одяг і матраци, зіпсована часом і вологістю меблі. Речі Уоррена Гетца, які я сховала в комоді, особисто мною були відправлені на спалення. Я дивилася, як вогонь знищує все, що було частиною повсякденного і звичного життя, і як він поглинає частинку моєї таємниці. Раптом мені захотілося розповісти про те, як я вкрала сумку з грошима на Ньюйоркському вокзалі, як потім купила на них квартиру для Агнесс, а залишки вклала в свій бізнес. Слова душили мене, ті, старі почуття ожили від світла полум'я, і мені відчайдушно хотілося заплакати і все розповісти. Я не зробила цього. Моя таємниця тільки моя. І вона не могла бути розділена з іншими, навіть з самим близьким і коханим чоловіком. Так, я боялася, що він вважатиме мене брехухою і злодійкою, що він не зрозуміє мене, і вся його любов до мене випарується. А може й ні. Раптом я помиляюся? Але мені не хотілося цього перевіряти. Моя ганебна таємниця не варта цього. Двадцяте століття - час багатий на події. І мої найкращі роки припали на нього. Я спостерігала, як з'являються і розвалюються держави, змінюються правителі і політичні режими. Холодна війна, гонка озброєнь і ядерна загроза існували пліч-о-пліч з шедеврами кіно, музики, літератури та моди. Світ - прекрасний і жахливий одночасно поглинав все. Він давав те, що від нього хотіли. Час звершень, сходжень і падінь. Чого було більше сказати важко, і не вдячна справа підбивати такі рахунки. І у всьому цьому калейдоскопі для мене найголовнішим стала моя сім'я. Незважаючи ні на що ми жили. Карта світу може перекроюватися

проза

безліч разів, правителі теж не вічні, а ти в своїй родині будеш жити століттями. Ти пройдеш далі по часу, ніж всі ті, хто думає, що розпоряджається життям. З цими думками я прожила життя, з ними і дивилася на те, що відбувалося навколо. Я навчилася брати від життя найкраще і насолоджуватися кожним моментом. Моє життя йшло, я старіла, раділа за дітей, милувалася онуками. Завтра буде перший день народження моєї правнучки. Життя не стоїть на місці, воно вирує, кипить, дивує і розчаровує. І я прожила його гідно. І раз на рік я дістаю газету, листопадовий номер «Таймс», що став для мене особливим, і перечитую його. Іду на цвинтар на могилу людини, завдяки якому врятувала сестру і себе, коли світ був охоплений війною. Я кажу йому «Дякую!» Мій гріх, мій злочин став його випадкової чеснотою. Я знаю, що все таємне стає явним. Так кажуть. Моя таємниця піде разом зі мною. У того злочину, який стався холодної листопадової ночі 1942 року, не буде раптового продовження і додаткових подробиць. Ця маленька, але гучна історія вбивства, крадіжки, порятунку і виконання мрії однієї дівчини назавжди загубиться серед великих історичних подій, зітреться в пил під вагою часу, ніколи не увійде в історію і не пролунає навіть на один з кварталів Нью-Йорка. І настане рік, коли ніхто не прийде сказати подяку за випадкову чеснота, яка показала мені всю неоднозначність цього світу.

Риверсайд Nadin Reeves

Усю дорогу до Нового Орлеана я сиділа з гордовитим виразом обличчя і мовчала. Косі погляди в мою сторону доставляли мені невимовне задоволення. Я люблю тріпати нерви людям, особливо коли у мене поганий настрій. Моя тітка Еллі, я називала її просто Еллі, знаючи мою гру, підтримувала мене іронічними посмішками. Мене це смішило, але я стримувалася. До того ж мені сумно і тривожно, але я не хочу показувати це їй. Це не її справа. З усіх своїх родичів, я люблю, мабуть, тільки її, за те, що вона вміє мовчати і не лізе в мої справи, в яких би то не було проявах, без мого доброго дозволу. Еллі знала, що як тільки ми приїдемо в Новий Орлеан я залишу її наодинці з самою собою у величезній квартирі у Французькому кварталі, в ній колись жили мої дідусь з бабусею і мама, але це було давно і не має відношення до цієї історії. У мене є свої важливі справи. Еллі не знала,

куди я йду, з ким і коли повернуся. І не питала мене про це. Еллі тридцять два роки, зовні вона виглядає, як героїні Хічкока, що мені дуже подобається і не тільки мені, але це не подобається нашій сім'ї. Еллі ж це не турбує, так як власний стиль все, що вона зуміла зберегти після заміжжя. Вона красива, у неї чорні хвилясте волосся і бліда шкіра - золотий зразок південки дев'ятнадцятого століття, тому в нашому двадцять першому її приймають то за неформалку, то за ненормальну. І мабуть тільки її Новоорлеанський коханець бачить у ній витончену леді. Я його не знаю, але він мені подобається вже тому, що він любить мою прекрасну Еллі. Такі жінки як, Еллі, часто живуть за трафаретом, і якщо щось не вкладається в цей самий трафарет, то вони страждають, мовчки і покірно, не в силах відстояти свою незалежність. Цей тип людей придумує со-

бі ідеальне життя - трафарет, продумуючи все, аж до найдрібніших деталей, і бажає, щоб все було, так як задумано, хоча і розуміє, що це не завжди можливо. Це не мрія, це сенс їхніх життів. Все заплановано і продумано, і назад шляху немає, немає пункту «редагувати», якщо щось задумано, то так і має бути. Ну а якщо не виходить? Ну що ж... Вони замикаються в собі. Зрештою, закінчують життя самогубством, бо не в силах змиритися з тим, що все йде не за їх ідеальною викройкою. Еллі вип'є оцет, поріже собі вени або ж повіситься. Але, вона цього не зробить. Я не допущу, щоб вона це зробила, тому що я люблю її. Минулого тижня я влаштувала скандал. Це був ретельно спланований виступ для всієї моєї занудної і манірною сім'ї, що складається з Саллі, яка і була джерелом занудства і манірності, чоловіка Еллі і самої Еллі, себе я виносила за рамки цієї сім'ї, хоч і називала своєю. Я висло-

вила свою теорію про «трафаретного життя» Еллі, я розписала у всіх фарбах її ненависть до чоловіка, самій собі і життя не відповідає мрії. Мої слова часом звучали, як марення, але я бачила, що вона все розуміє. Саллі, старша сестра матері, навіть хотіла викликати поліцію, щоб мене втихомирили. Ха! Мене це розсмішило, і тільки. Я не звертала на неї уваги, моїм об'єктом була Еллі, я закликала її до бунту. Я дивилася на неї зі злістю, з викликом. Я хотіла, щоб вона заплакала. Еллі ніколи не плаче, принаймні, я ніколи не бачила як вона плаче. І зараз вона не заплакала. Еллі підійшла до мене, я чекала ляпаси, я її заслужила, але вона обійняла мене і стала гладити по голові: «Мила Міріам, як же ти втомилася! Все добре, все добре. Заспокойся». Після, я попросила у неї вибачення. Мене вважають злою і цинічною, нехай так. Це мій захист від зовнішніх посягань, я слабка, щоб захищати себе по-іншому. Рік тому, тринадцятого липня, я запам'ятала цю дату, тому що вона стала для мене знаковою, Еллі пізно ввечері пройшла до мене в кімнату, в будинку вже всі спали. Я сиділа і читала, висвітлюючи книгу ліхтариком. Вона радісно посміхнулася: - Ходімо, хочу тобі дещо показати. Я відклала книгу і пішла за нею. Еллі в ту ніч була одягнена в довгу шовкову сорочку, оброблену мереживом, явно витягнуту з бабусиної скрині. Їй подобаються старі речі. Ми вийшли на вулицю, і вона повела мене геть від будинку. - Куди ми йдемо? - Запитала я. Мені подобалася поведінка Еллі, її вбрання і посмішка. Здавалося, в цей момент вона була тією самою Еллі зі своєї мрії. - Почекай, зараз все побачиш. Ми прийшли на берег річки. Наш будинок був не так вже далеко. - Гарно? - Так, - відповіла я, дивлячись на річку. - Міріам, бачиш будинок, майже біля води? Я кивнула. - Я повинна була жити в такому ж будинку, біля річки. Щоранку я відкриваю вікно, посміхаюся всьому світу. І в мене є сім'я. Справжня. І мій чоловік уважний і турботливий. Він дарує мені квіти просто так, вихідні ми проводимо разом, гуляючи по місту. Я йду поруч з ним, на мені біле плаття-футляр. Я не могла уявити на моїй Еллі класичну сукню-футляр білого кольору - це не її колір. Чи все ж її? Я відірвала погляд від води і подивилася на неї. Еллі світилася від щастя. - І ми йдемо на вокзал. Купуємо квиток до Нового Орлеана. Коли ми виходимо на станції, назустріч нам іде Вайолетт. При згадці імені матері я взяла Еллі за руку. - Дуже гарно, - сказала я, не знаючи, що потрібно говорити. Еллі була не тут. Вона ніколи не була тут. Вона жила в своїй мрії. У мрії, що не здійснилася і вже не здійсниться ніколи. Еллі це і розуміла і не розу-

міла. Але в ту хвилину вона цього не розуміла, і була щаслива. А я придумала свою «трафаретний теорію». - Чому все не так? - Запитала вона не те у мене, не те у всесвіту. Я мовчала. - Пішли додому, - сказала вона. До будинку ми повернулися в мовчанні. - Нікому нічого не розповідай. - Нікому ні слова, ти мене знаєш. «Пробудити б в тобі всі почуття назавжди, щоб ти дійсно стала собою», - думала я, закриваючи двері своєї кімнати. Та нічна прогулянка була єдиним одкровенням Еллі. Я могла тільки здогадуватися, що твориться у неї в голові. І знала точно, всередині у неї буря, вона спокійна тільки зовні. І я хотіла випустити бурю назовні. Так, ось, я їду в Новий Орлеан і розумію, що залишуся там. Я так вирішила, і я не відступлю. Відступити - означає зрадити себе, а я так не можу. Я повертаюся додому. І ще я їду до друга. Він романтик, темний янгол, знавець містики і стародавніх цивілізацій. У нього тонкі риси обличчя, яскраві зелені очі і світле волосся до плечей. Даррен говорить про смерть легко і просто, буденно, спритно розмірковуючи про це явище, як я про літературу і культуру стародавнього Риму. Останнім часом він багато говорив про самогубство. Він говорив про це просто і легко, міркував про причини, сенс і способи. «Знаєш, Міріам, - говорив він. - Іноді я уявляю, що я мертвий. Намагаюся уявити, відчути це почуття. На що воно схоже? І знаєш, воно схоже на коктейль з пекла і раю, змішаного в рівних частках. Ти дивишся на своє тіло, страшно, на мить боляче і сумно, а потім легкість і тяжкість. Легкість від того, що ти не в цьому світі, і тяжкість від вибору - летіти до світла, про який так всі мріють за життя або стати примарою вулиць, а може, є і третій варіант - переродитися. Смерть це наступна ступінь свободи, але вона не доступна, поки не досягнеш попередніх рівнів. Міріам, ти мене слухаєш? - Так, - тихо відповіла я. - Про яку смерті ти говориш? Про ту, що наздоганяє тебе раптово або про ту, яку ти запрошуєш сам? - А яка різниця? Ти можеш запросити її, коли готовий. Самогубство - це свого роду ритуал, як жертвоприношення. І щось останнім часом мені так все набридло». Мене це насторожило. Раніше я сама, як «самогубець зі стажем», могла годинами говорити і слухати про цей непростий крок. Я ніколи не думала про суїцид всерйоз. «Особистість схильна до суїциду, але ніколи його не зробить, тому що у неї є вагомі причини, щоб жити» - висновок «мого» психолога. Але одного разу, дуже хороша людина, яка була для мене і ще для багатьох людей, променем світла, стала думати вголос про самогубство і незабаром його вчинила. З тих пір мені стає страшно, коли хтось починає говорити на тему відходу з життя, проектуючи його на себе. Це, звичайно ж, стосується людей, які мені не байдужі, деяких з них

я підсвідомо дуже люблю, хай і не готова, в цьому відкрито зізнатися, і я буду їх захищати. Навіть від самих себе. - Еллі, я залишуся тут, - сказала я, коли ми увійшли в будинок. - Ти ж хотіла кудись йти, чи вже передумала? - Здивовано запитала вона. - Ні, я залишаюся в Новому Орлеані, я не повернуся до Річмонду. А зараз мені дійсно треба йти. - Я знала, що рано чи пізно ти це зробиш, - втомлено відповіла Еллі, сідаючи на диван. - Ти можеш залишитися зі мною! - Я знову закликала її до бунту, дивилася їй в очі. - Я не можу, ти знаєш! - Голосно відповіла вона, даючи зрозуміти, що не поступиться мені. Погляд вона не відвела, дала зрозуміти, що налаштована рішуче. Але в цій ситуації, мені її рішучість здавалася дурістю. - Ти не любиш чоловіка, ти не любиш своє життя, ти одного разу .... - Почала я. - Міріам, ти хотіла кудись йти! - Спокійно нагадала Еллі. - Я хочу тобі допомогти виправити твоє життя, я не хочу, щоб ти мучила себе! - Міріам! У тебе є якісь справи, ти для цього сюди і їхала, - наполегливо повторила вона, даючи зрозуміти, що тема закрита. - Пішла! - Відповіла я, прямуючи до виходу. Я розуміла, зараз з нею сперечатися марно, втім, як завжди. Еллі ніколи не видає своїх почуттів, дуже рідко виявляє якісь емоції. Завжди ввічлива, стримана, відсторонена. Вийшовши на вулицю, я згадала про Даррена, і нашу з ним розмову, перед тим як я сіла в потяг до Нового Орлеана. Йому все набридло, пора щось змінювати! Знав би він, як мені все набридло, але я ж не плету мотузку і ножі не точу, і взагалі не думаю про смерть. Я егоїстка. Це так. Іноді я відчуваю себе чудовиськом - цинічна, зла егоїстка, любляча дуже небагатьох людей, вистачить пальців на одній руці, щоб перерахувати. Двоє з них - Еллі і Даррен. Хоча останньому я не зізнаюся в цьому. Я пішла в сторону Ріверсайда, я люблю Новий Орлеана, гуляючи містом, милуюся кожного разу його красою, змішанням архітектурних стилів, самобутністю кожної вулички, але зараз я поспішаю і мені не до цього. Хоча я йду в Ріверсайд, а це одне з наймальовничіших і красивих місць міста, багато води і зелені, будинки буквально заховані серед дерев і квітучих кущів. Там важко дихати, тому що задихаєшся від легкості. Маленький рай, тихе містечко, цілком придатне для притулку двох крайнощів - чокнутого і обивателя, і той і інший знайде свої принади в Ріверсайді. У цьому районі і живе Даррен. Я йшла швидко, боялася не встигнути, прийти пізно.... Що він зробить з собою? І зробить взагалі? Міркувати логічно я не хотіла, де є

самогубство, або навіть думки про нього, там немає логіки. Чим ближче я підходила до його будинку, тим більше розуміла, що люблю його і він мені дуже дорогий. Долоні спітніли, серце забилося сильніше, від цього я відчувала себе ідіоткою. Підійшовши до дверей, я несміливо постукала. Моя нахабство і впевненість кудись зникли. Ніхто не поспішав мені відкривати. Я постукала сильніше, і через секунду охоплена панічним страхом, я просто ломилася у двері і кричала, вимагала, щоб він не скоював непоправних помилок, і щоб відкрив мені двері. - Міріам, ти зараз двері з петель знімеш! - Почула я спокійний, трохи насмішкуватий, голос Даррена. «Все добре! Він живий!» - Промайнуло у мене в голові. І тут же: «Якого біса я влаштувала тут концерт! Це, що була його чергова філософська думка?! Зараз я тобі, Даррен, все скажу! » І коли він відкрив двері, я заплакала і мовчки, притиснулася до нього. Даррен обійняв мене і, гладячи по голові, тихо сміявся: - Міріам, що з тобою? Все добре. Ти останнім часом дуже дивно себе ведеш. - Я не... я думала, що ти вирішив піти з життя.... Я злякалася.... Я кохаю тебе.... А ці всі твої слова про.... - Крізь сльози говорила я. У душі боролися щирість і цинізм. Я хотіла накричати на нього, почати уїдливу перепалку, сказати «Краще б ти і правда порізав собі вени, я б не дарма вила під дверима!», а замість цього говорила про кохання і плакала, відкинувши одвічну уїдливість кудись убік. У цей момент я була тією милою, доброю дівчинкою, яку приховувала під маскою цинізму. - Зі мною все гаразд, ти ж бачиш. Я нічого не збирався з собою робити. Ти найсвітліше створення в моєму житті, я радий, що ти тут. Ти знаєш, що я кохаю тебе, Міріам, тобі не треба нічого говорити, ти сама все знаєш, - відповів він. Його тепло, голос, поцілунки заспокоїли мене. Я не ховала себе вразливу від нього. Ми схожі в цьому. Відкриваємося далеко не кожному, любимо тим більше не кожного. - Я залишаюся в Новому Орлеані, - тихо сказала я, боячись звуку власного голосу. - Невже? Я думав, цього не станеться ніколи! - Він знову поцілував мене. - Тобі говорили, що ти ненормальний? - Запитала я. - А тобі? Я засміялася. І вперше залишилася з ним на ніч. Вночі почалася гроза. Спостерігати грозу в Ріверсайді це задоволення. Стихія вирує, дерева нахиляються, мало не до землі, а поруч річка і блискавки б'ють прямо у воду, красиво і трохи моторошно. За вікном вирувала стихія, а ми сиділи, обнявшись біля каміна, і мовчки, дивилися на вогонь. Не знаю, про що думав він, а я думала про

те, яка я зараз щаслива. Мені рідко буває так добре і спокійно, я нечасто відчуваю чиюсь любов. Тому особливо дорожу такими хвилинами. В даний момент мені хотілося, щоб все це тривало якомога довше. - У мене таке відчуття, що я читаю твої думки, - сказав Даррен. - І як тобі все це марення? - Усміхнулася я. - Мені подобається. Я знаю, що ти зараз зловтіхаєшься, - посміхнувся він. - Я порушила свій принцип - «ніколи не признавайся в коханні, навіть якщо тебе це почуття просто розриває», це бридко, - в моєму голосі знову чулися оборонні нотки цинізму. Він тихо засміявся. - З тобою я порушив усі свої принципи, моя мила. - Чорт! - Він самий! - А давай пошлемо його до диявола, раз вже ми не лінуємося посилати туди весь світ! - Чорта? До дияволу? - Зобразив здивування Даррен. - Чорта краще посилати до бога! Я засміялася. - Добре, що нас не чує ніхто крім стихії, - сміючись, сказала я. - Когось бентежать два щасливих божевільних? Я засміялася голосніше. - Мені іноді стає моторошно від того, що буде далі, - тихо сказала я, припинивши сміятися. - Не думай про це, ти ж знаєш підсумок всьому - смерть. - Смерть всього лише підводить підсумок, а що після? Адже страшна не сама смерть, а те, що буде потім. - Не треба тільки про рай і пекло, так можна збожеволіти або ж стати християнкою - фанатичкою, - Даррен посміхнувся. - Якщо ти такою станеш, нам не по дорозі. - Ще чого! - Огризнулася я. - Я божеволію по інших напрямках, і ти це прекрасно знаєш. - Дуже добре знаю! Після смерті, а це буде не скоро, ми відправимося в царство тіней, або ж станемо примарами і залишимося в цьому будинку. Станимо ще однією легендою Нового Орлеана! - Мені подобається другий варіант! Ми разом розсміялися. Майже до ранку ми говорили подібну маячню, сміялися, цілувалися, слухали грозу і тріск дров у каміні. Вікно було трохи відчинено і кімнату наповнювали аромати дощу і магнолій. Ми відчували себе коханими, вільними, майже вищими істотами. Для нас це було нормально і правильно. Що відбувається, коли одинаки знаходять один одного? Спочатку вони довго придивляються один до одного, ретельно продумують кожен крок, поступово зближуються, а потім розчиняються одне в одному.

З нами було все так само. Ми познайомилися два роки тому. Я гуляла по місту, і прийшла в Ріверсайд. За звичаєм я гуляла одна і зазвичай йшла, куди очі дивляться, без жодної мети. У Ріверсайд мені сподобалося, вода діє на мене заспокійливо. Я сиділа на лавці і дивилася на воду. Незабаром я відчула, що за мною хтось спостерігає, і відразу відчула себе параноїком. Але за мною дійсно спостерігали. Це був Даррен. Він з усмішкою дивився на мене, розглядаючи і вивчаючи. - Я вам не заважаю? - Різко запитала я, мене став дратувати його погляд. - Ні, що ви. Не чекав тут, когось побачити, - ввічливо відповів він. - А що тут зазвичай ніхто не гуляє? - На самоті ні. - З чого ви вирішили, що я одна? - Невпопад відповіла я. - Мабуть ваш супутник потонув у річці, - розсміявся він. - Я завжди гуляю одна, мені не потрібні супроводжуючі! Я встала і зібралася йти. - Приходь завтра сюди, в цей же час! Я нічого не відповіла, я була вражена його відкритої насмішкою. У мене ніколи не було друзів, крім Еллі. Я вирішила бути одна, без друзів, без коханих. Ніхто не заподіє тобі найсильнішу біль. Наступного дня я знову прийшла в Ріверсайд, я не планувала заводити друзів. Мені просто стало цікаво. Так ми і почали спілкуватися. Він став моїм знайомим, а потім і другом. Єдиним другом, після Еллі. Спочатку наше спілкування нагадувало інтелектуальні дуелі Ганнібала Лектера і Кларісс Старлінг. Ми сперечалися, щось доводили, загадували один одному загадки про самих себе. Коли я поїхала з Нового Орлеана в Річмонд, ми продовжили спілкування по телефону. Це все нагадувало добре поставлену п'єсу, так як ми обидва знали заздалегідь, про що будемо говорити і що. Я стала їздити в Новий Орлеан мало не на кожні вихідні, іноді одна, але частіше з Еллі. Про моєму спілкуванні з Дарреном ніхто не знав, навіть Еллі. Те, що всі вечори сиділа в кімнаті і говорила з кимось по телефону, нікого не хвилювало. «- У тебе було так, що ти дивишся на себе в дзеркало, і розумієш, що на тебе дивляться не твої очі. Вони чужі, вони лякають і, тим не менш, істота, що володіє таким пильним, ріжучим поглядом абсолютно. Я прекрасно розуміла, про що він. Довго мовчала в трубку. Даррен слухав моє дихання. Терпляче. Даючи подумати, відчуваючи. - Ти надто довго думаєш, - нарешті сказав він. - Знаю. Я знаю цей погляд. Демон всередині мене мучить Еллі, викликає її на бій. Дивиться на неї потойбічним моторошним поглядом. - Це не демон Міріам, це всього лише ти». Так, це всього лише я. Наші дуелі продовжувалися десь чотири місяці, потім почалося

рівне дружнє спілкування. Він розповів мені про себе, я в свою чергу розповіла про себе, обмін короткою інформацією. Це нам було не потрібно, але зроблено як якась данина пристойностям. І ось тепер ми визнавалися один одному в любові і порушенні наших священних принципів. *** Вранці я повернулася у Французький квартал, Еллі була вдома. Вона виглядала щасливою і здавалася ще красивіше. Дивлячись на неї, я не могла не думати про те, чому вона живе, оскільки не хоче жити, що їй заважає зробити крок вперед? Чому краса повинна вмирати, і зовнішня і внутрішня? Навіщо заганяти себе в клітку і відповідати якомусь брехливому ідеалу, ведучи себе лагідно, смирно і слухняно, коли хочеться жити в повну силу, не ховаючи сльози і сміх всередині себе? Цього я не розуміла. - Міріам, ти могла б попередити, що не прийдеш додому, - вона дістала порцеляновий сервіз, приготувала чай. У будинку пахло яблуками і корицею. Чай з яблуками і корицею - те, що асоціюється з Еллі. - Вибач, - посміхнулася я. - Як провела вечір? - Я сіла за стіл і, взявши в руки чашку, вдихнула яблучно-коричний аромат. - Чудово, - посміхнулася Еллі. - Сьогодні ввечері я їду назад в Річмонд. Особа Еллі стало трохи сумним. - Навіщо? - Ти все сама прекрасно знаєш, - відповіла вона, мнучи виту шкурку яблука. - Я не можу тут залишитися надовго. - Залишись до завтра. Будь ласка, Еллі, не їдь! - Я буду приїжджати до тебе, обіцяю. Я не можу все так кинути і піти, мене не зрозуміють. - А тобі це треба? Тобі потрібно розуміння людей, на яких тобі за великим рахунком все одно? Та втім, і їм на тебе! - Ти не права, вони мене люблять ... І є ще те, чого ти не в змозі зрозуміти ... - Саллі любить тільки себе, а твій чоловік, та він може тебе і любить, але ти для нього як річ, дорога і ексклюзивна .... - Міріам, досить! Не смій так більше говорити! - Еллі почала сердитися. І це було приємно бачити, хоч яка - то емоція, крім посмішок і смутку. Так, її любили, але не розуміли. Я розуміла її, і тому хотіла їй допомогти, але не знала як. Вона не хотіла говорити зі мною про себе, свої проблеми, страхи і почуттях. Вона була щаслива тільки в Новому Орлеані, але таке щастя швидкоплинно, всього на пару днів. Суцільне роздирання, бути справжньою і щасливою кілька годин, а потім знову прикидатися й ховатися. Жити в виправданнях своїм ілюзіям. - А що каже твій коханець?

- Що? Про що говорить? - Не зрозуміла Еллі. - Про те, що ти швидко їдеш, про те, що катуєш себе, про те, що не бажаєш залишитися тут? - Я повільно і чітко промовляла кожне слово, бажаючи, щоб вона зрозуміла, до чого я хилю. - Міріам, ти лізеш зараз не в свої справи! Тебе це не стосується також як мене те, де і з ким ти була цієї ночі! Я прикусила язика. Чорт! Отримала по вухам своїм же зброєю! Слід зауважити, це досить неприємно. - Вибач, я трохи перегнула палицю, - все, що могла сказати в цю хвилину я. - Рада, що ти це зрозуміла, моя хороша! Еллі була на висоті, так ввічливо, точно і тактовно заткнути мене нікому ніколи не вдавалося, та й взагалі заткнути, останнє слово завжди залишалося за мною, навіть якщо і летіло в зачинені двері і заткнуті вуха. - Ти проводиш мене на потяг? - Запитала вона. - Звичайно, це само собою зрозуміле! - Відповіла я. Вставши з крісла, я підійшла до неї і обійняла її. - Еллі, ти один з найдорожчих мені людей світі, а таких повір небагато. Пам'ятай про це. - Буду пам'ятати завжди. Дякую за все, Міріам. *** Перед тим, як проводити Еллі на потяг, я встигла з'їздити в Ріверсайд. Ми домовилися з Дарреном про те, що зустрінемося після десятої вечора на Рю-Рояль. Я сказала, що їду проводжати Еллі на потяг, він знав хто така Еллі, і що значить для мене. Проводжаючи її, я відчувала, що втрачаю щось важливе, і відпускати її не можна. Але утримати її було неможливо. Я знала, що Саллі трохи побурчить про те, яка я бісова і ні про кого не думаю, окрім як про себе, але в душі буде дуже рада, що я залишилася в Новому Орлеані. Я їй набридла за весь час поки жила у неї, а жила я там майже з дитинства. Саллі не могла допустити, щоб дочка її сестри жила в прийомній родині. За це я була їй вдячна, хоч вона і набридала мені своїми причіпками і моралями, які я не приймала. У мене завжди був свій погляд на цей світ, і він мене влаштовував, а головне нікому не заважав жити. - Еллі, будь обережна, - сказала я на прощання. - Приїжджай скоріше назад. - Це ти будь обережна, максималізм і цинізм тебе до добра не доведуть. До зустрічі, зовсім скоро я знову буду в Новому Орлеані. Еллі поїхала. А я зустрілася з Дарреном, як ми і домовлялися. *** Я стала жити в Новому Орлеані разом з Дарреном. Ми жили на

два будинки, коли залишалися в Ріверсайд, коли у Французькому кварталі. Нам обом це шалено подобалося, здавалося, нам належить все місто. Ми не давали один одному ніяких піднесених обіцянок і клятв, вони нам були не потрібні, ми щасливі, нам добре і без клятв. Жити набагато простіше не сковуючи себе стереотипами, і не придумуючи відповідальності за неіснуючі проблеми. Якщо людям добре разом, показуха і мішура їм не потрібна. Ми з Дарреном в цьому вже точно не потребуємось, так як не залежимо від думки суспільства та їх уявлень. Нам не важливо, що думають про нас і наші відносинах, ми не прагнемо подобатися всім і кожному, ми одинаки, які зустрілися, і тільки. Деякі сприймають позицію одинаків, як дитинство і максималізм, але ті, хто так кажуть, не відчували самотність повною його мірою. Самотність це не тільки замкнутість у своєму світі і мінімум друзів, самотність це стан душі. Ти можеш бути оточений друзями, людьми, які тебе люблять, ти теж когось любиш, але при всьому цьому відчуваєш себе самотнім. І тільки зустрівши такого ж одинака, як сам, ти відчуваєш себе зовсім по-іншому, ви стаєте парою, як пари вовків-одинаків - щасливі, сильні і вільні, ви можете розуміти один одного і без слів. Я порівнюю нас саме з вовками, тому що тільки вони уособлюють собою, все те, що може бути кращим в людині. Ми з Дарреном стали такою парою. *** Того ранку ми були в будинку на Рю-Рояль, і нещодавно прокинувшись, снідали. Ідилію і спокій ранку порушив телефонний дзвінок. Я взяла трубку, це була Саллі, я її одразу впізнала, але мене насторожив її тремтячий голос, я відчула, що щось трапилося, у Саллі голос ніколи не тремтить, вона кричить, як командир роти. - Здрастуй, тітка Саллі, - сказала я. - Щось сталося? - Так, Міріам, сталося, - Саллі замовкла, стримуючись, щоб не заридати. - Міріам... - Так, тітка Саллі, я слухаю ... - я завмерла і боялася поворухнутися. - Міріам, дитинко, Еллі померла .... Я була готова почути, що завгодно, але тільки не це. Саллі заридала, з підвиванням. Я була готова закричати, але стрималася. - Як? Що сталося з Еллі? - Тихо запитала я, тримаючись за стіну, щоб не впасти. - Еллі порізала собі вени, заздалегідь випивши п'ять таблеток знеболюючого, і лягла в колишній твоїй кімнаті, вона пішла туди на ніч. Вона залишила записку, просить поховати її в Новому Орлеані, поруч з твоєю матір'ю. Увечері ми будемо в Новому Орлеані. До зустрічі, Міріам. Я, мовчки, повісила трубку, навіть не попрощавшись з Саллі. Даррен, нічого не кажучи, обійняв мене. Мій мозок судорожно обробляв інформацію, що надійшла «Еллі померла. Вона розкрила вени ». І перша

думка «Я знала, що так і буде. Я це знала, і не врятувала її». І я заплакала, голосно, з підвиванням. Моя прекрасна, кохана Еллі покінчила життя самогубством. Ще один промінь світла згас. Я почала звинувачувати у трагедії себе, потім Саллі і чоловіка Еллі, її коханця і її саму. І розуміла, що ми всі в якійсь мірі в цьому винні. Але Еллі не воскресити. - Може, краще, поплачеш сидячи на дивані? Не випускаючи мене з обіймів, Даррен провів мене з передпокою до вітальні, і посадив на диван. Відчуваючи його тепло, я усвідомлювала, що у мене не все втрачено, що є людина, якій я потрібна і яка мене любить, і розуміє. І я теж дуже потребую в ньому. - Еллі померла, - сказала я. - Її привезуть сюди, похорони пройдуть в Новому Орлеані. Минув тиждень, як вона виїхала звідси в Річмонд... Про що вона думала? - Про тебе і Новий Орлеан, можливо. - Навіщо вбивати себе, коли можна піти? Вона хотіла виїхати з Річмонда, хотіла все кинути і почати нове життя, але чомусь не зуміла. Їй не вистачило сміливості стати вільною, але вистачило, щоб убити себе ... Я знову плакала. - Не всім вистачає сміливості, не всі можуть бути сильними. - Я не вірю в це, не хочу вірити ... - Можливо, перед останньою секундою життя вона пошкодувала про те, що зробила. Все можна виправити, крім смерті. Самогубці часто усвідомлюють це, але занадто пізно. Жити варто, в будь-якому випадку. Але ми не вправі судити Еллі. *** У дні похорону завжди йде дощ, я не раз це помічала. Похорон Еллі не стали винятком. Я стояла у вітальні поруч з труною, і уважно дивилася на неї. Вона була красива, як завжди. Кола під очима були замасковані, а шкіра у неї завжди бліда, виглядала, як мармур, і на її губах була ледь помітна посмішка, наче Еллі заснула і бачила чудовий сон. На кладовищі Лафайет, я поклала квіти на могилу матері, і повернулася до могили Еллі. Даррен взяв мене за руку. Я не дивилася, як опускали труну, я розглядала людей, які прийшли попрощатися з нею. Тітка Саллі, чоловік Еллі, Еліза, подруга Еллі, якісь маловідомі мені родичі. Вони всі були сумні, деякі плакали. Я не вірила їх сльозам, не знаю чому, але мені вони здавалися брехливими, просте дотримання традиції - плакати на похоронах. Я не могла плакати, я не плачу на похоронах, я потім буду оплакувати Еллі, залишившись одна. Даррен НЕ БУДЕ мені заважати, і говорити непотрібні слова розради, непотрібні для мене. Мій погляд зупинився на людині, що стояла осторонь від нас і могили. Це був чоловік. Він був одягнений в чорне, як і всі, і його очі були приховані окулярами з темними скельцями, і я не могла зрозуміти, плаче він чи ні. Я зрозуміла хто він. У мене було бажання підійти і поговорити з ним, але я не зробила цього, я знала, що Еллі була б проти. Так, вона любила його, як і він її. Їм обом не вистачило одного правильного кроку. Я дивилася на його відчу-

проза

жене обличчя, і мені хотілося плакати. Я відчувала його горе і скорботу за Еллі. І мені було соромно, що я страждаю менше, хоча теж люблю її. - Міріам, ти ні в чому не винна. Не звинувачуй себе у смерті Еллі, ти зробила все, що могла, - спокійний голос Даррена вивів мене із задуми. Я подивилася на нього, і слабо посміхнулася. Ми стояли біля могили Еллі, я, Даррен і трохи далі коханець Еллі, і чекали коли всі підуть. Дочекавшись, я прочитала на пам'ятнику «Елеонора Стенлі». - Може, ти станеш легендою цього міста, Елеонора Стенлі, і я мигцем побачу тебе де-небудь на вулиці. Ми з Дарреном повільно пішли з кладовища, біля могили залишилася тільки людина, яку кохала Еллі.

Розумний вибір Інна Нюсьман

Нью-Йорк. Центральний парк. Тільки-тільки перевалило за полудень, сонце встигло вийти з зеніту. Ранок поступається місцем жаркому дню. Венді Вілсон сидить на лавочці в парку, закинувши ногу на ногу, і поглядає на екран свого смартфона. Припинивши читати, вона піднімає голову і бачить здалеку, що біжить Моніка - її стара знайома. Венді знову опускає голову, та дивлячись тільки на свій телефон, гарячково думає лише про те, щоб Моніка її не впізнала і пробігла повз неї. Не можна сказати, що Венді не любила Моніку або навмисно уникала її, але вони ніколи не були подругами і, випадково зустрівшись, переживали кілька хвилин незручного мовчання. Але Моніку, мабуть, це не бентежило, а ось Венді зараз старанно вдає, що не помічає «подругу». Моніка у блакитному спортивному костюміAdidas, з маленьким рюкзачком, де збоку в сітчастій кишені прихована пляшка води для пробіжки, ай-подом і навушниками Beats на голові подає всім в парку хороший приклад, пробігаючи по алеї. Венді все ще свердлить очами свій телефон та думає: «А для чого я вийшла вранці в цей парк, ще й у свій вихідний?» І тут же згадує: «Ах так, тут же вільний вай-фай! Ось і дожили. Ходжу в парк, щоб посидіти в інтернеті. Ну, хоча б не вдома в спекоті! Треба купити кондиціонер». І все-таки, не уникнувши своєї долі, Венді чує аж надто солодкий голос Моніки, яка злегка захекалася від бігу, а пасмо її світленького волосся мило вибилося з її зачіски. - Привіт, Венді! - Моніка випромінює позитив. - Привіт, Моніка! - Відповідь Венді їй самій здається млявою і вимученою.

- Ти не заперечуєш, якщо я присяду біля тебе та віддихаюсь? Потрібно зробити перерву. - Окей, - сухо відповідає Венді. - А ти що тут робиш? - Запитує Моніка. - Тут вільний вай-фай ловить, - Венді потрясла телефоном. - Я можу продовжувати висіти на фейсбуці або читати, але в той же час перебувати не в своїй квартирі. Різноманіття, га? Моніка дістає з рюкзака пляшку, відпиває щось помаранчеве з неї, та прицмокуючи, бере свій смартфон і каже: - Дуже добре! Якраз зайду в Інстаграмм, подивлюся, хто ж там запостив нові фотки зранку. Венді зітхає: - Ти молодець, Моніка, бігаєш у ранці. Займаєшся собою ...

- Ну, що ти, Венді! - Манірно відповідає Моніка. - Це ж все показуха для Інстаграмм. Насправді на сьогодні моя «програма максимум» виконана. Я зробила пару вдалих фоток, так що назад можна вже не бігти, а просто йти. Кілька фото моїх нових кросівок на фоні смарагдовозеленої трави, спортивний рюкзак на плечі, ну і пару традиційних селфі зі змученим обличчям типу «ранкова пробіжка» - хештег - втомилася хештег - краса і здоров'я - хештег - ні_ледачим_дупам. Ти знаєш, вести здоровий спосіб життя зараз так модно! Венді відкриває рот і розуміє, що пошкодує про це, але задає питання: - Але якщо ти прийшла сюди сфотографуватися, навіщо ти дійсно бігла? Ти могла б просто одягнутися в спортивний костюм, зробити фото

і, в принципі, не бігати взагалі, якщо це тобі не потрібно. Ніхто б і не мав жодних підозрів. Моніка слухає «подругу» з великими круглими очима, довго мовчить і потім видає багатозначне: - Е-е-е-е .... Венді знизує плечима, знову втупившись у свій смартфон. Моніка після довгої розумової фази, усвідомлюючи сказане Венді, силкується перегорнути кілька постів в Інстаграммі. Венді каже: - Слухай, яка все-таки цікава фраза! Зараз зачитаю: «Як же всетаки шкода, що не існує магазину мізків. Так хотілося б зробити комусь подарунок». - Ну, це ж ба-я-я-ян! - Мимрить Моніка. - Безумовно, баян! Але я тільки зараз замислилась на цю тему. Дивись! Було б так прикольно, якби можна було купити мозок, наприклад, для тих, у кого він відсутній, або замінити старий мозок на більш вдосконалений, і дійсно зробити такий подарунок комусь на день народження. Шкода, багато хто не оцінить, напевно, - з сумом закінчує своє висловлювання Венді. - Якби були магазини з мізками, я б точно не вписала такий в свою шопінг-програму, - відгукується Моніка. - Зіпсувати собі апетит на кілька днів! Жах! Венді усміхається: - Даремно ти так! От уяви, якби реально можна було з легкістю пересаджувати собі мозок і підключати його. А ще існували б спеціальні носії пам'яті, щоб при зміні мозку не втрачати накопичені спогади... - Що це ти вигадуєш? - Ну а що? Було б непогано! Замінювати нікчемні мізки на більш коштовні. Я б не пошкодувала грошей ні для себе, ні для близьких, будь у мене можливість вкладати гроші в мізки. - Дивна ти, - Моніка дивиться на Венді по-новому. Так, ніби бачить її вперше. - Чому ж? Мені б сподобався такий шопінг! Можна було б повести на такий шопінг подругу і разом підібрати їй мозок. А ще, - в запалі продовжує Венді, - було б круто, якби мозок сам вибирав собі носія, як чарівна паличка вибирає чарівника. Пам'ятаєш Гаррі Поттера? - Пам'ятаю, - криво посміхається Моніка, помітно зніяковівши, але при цьому даючи прочитати у себе в погляді «Да що з тобою не так?». - Ти уяви: приходиш в магазин мізків і кажеш - «Хочу стати художником, дайте мені творчий мозок!» А продавець відповідає - «Не ви вибираєте мозок, а він вибирає Вас! Вітаю, ви можете стати фінансистом!». Моніка мовчки слухає, скорчивши незадоволену гримасу. - О! А якщо купуєш мозок на подарунок, щоб комусь замінити той, в якому нічого немає, можна вибрати його, перечитавши Твітер цієї

проза

людини в інтернеті, і продавець підбере мозок. Точніше, мозок зробить свій вибір. Круто ж правда? Навряд чи він помилиться! - Ох, Венді, складно тобі, напевно! І як ти з цим живеш? З цими словами Моніка закидає рюкзак на плече, прощається і йде, залишаючи Венді на самоті. Тепер вже Моніка йде спокійно, не прискорюючи крок до бігу. Венді посміхається і думає: «Здається, я тепер знаю, як можна уникнути незручного мовчання!»

Продавець дивних сюжетів Олександр Едвард Рівер

Йшов сильний дощ. Двірники машини не встигали справлятися з такою кількістю води, і тому дорога нагадувала собою, здебільшого, потьмянілу сіру картину, ніж шосе. І це все при тому, що метеозведення прогнозували ясну сонячну погоду. Я подумав про те, як би зараз було добре опинитися в якомусь придорожньому мотелі в теплій ванні з чашкою міцної ароматної кави в руці. Але, на жаль, на карті не було вказано жодного мотелю протягом найближчих двохсот миль. Було вже майже десять вечора і мене стала долати сонна знемога. Я спробував налаштувати свій радіоприймач, але почув лише одне шипіння упереміж зі стуком великих крапель дощу по даху мого бувалого старенького Доджа. Вітер мабуть посилився, судячи з того, як машину потроху стало кидати з боку в бік. Я мчав, назустріч невідомості і це подобалося мені, заводило мене. Більше ніякої визначеності, ніяких придуманих стандартів і схем поведінки, тільки життя повне свободи. Тепер ніщо не могло втримати мене на місці. Раптово, десь там, далеко, на узбіччі, з’явився тьмяний миготливий вогник. Острівець теплого жовтого світла, мерехтливий посеред виру стихії проливного дощу. Я став уважно вдивлятися в каламутне полотно вітрового скла, намагаючись подумки уявити природу цього світла. Наблизившись ближче, я став вловлювати в щільних крилах сірих зливових крапель, розмиті силуети якоїсь крихітної будови. Передня її частина нагадувала відкриті вітрини невеликих міських газетних кіосків. І я не помилився. Це був павільйон, в глибині якого маячила непоказна згорблена тінь людини. Мене здивував сам факт того, що ця спору-

да може робити саме тут - посеред безлюдного вечірнього шосе, та ще в таку огидну погоду. Я призупинив свій Додж і, роздумуючи не більше півхвилини, вийшов з машини, попередньо накинувши на плечі легкий лляної піджак. Оглянувши похмурі місцеві околиці, я попрямував до павільйону. Парасольки у мене не було, тому злива, що бушує, досить жваво взялася за мене. Великі холодні краплі котилися по лобі і щоках, опускаючись все нижче і нижче, до коміра сорочки.

Підійшовши трохи ближче, я побачив старезного діда з довгим чорним волоссям. Воно не було причесане і розмірено розвивалося під поривами легкого прохолодного вітру. Вугласте обличчя незнайомця виражало надзвичайну втому і відчужену байдужість до всього, що його оточувало. - Доброго Вам вечора, любий друже, - сказав хрипкий голос. - Добрий вечір, містер, - відповів я. - Ну і погодка сьогодні. - Та вже, добра мало, - старий оглянув мене своїм оцінюючим проникливим поглядом. - Ви, мабуть, щось тут продаєте? - поцікавився я без прояву зайвої цікавості. - Мій товар всім добре відомий. Це найбільші твори, які колинебудь існували в цьому тлінному світі, що являють собою послання вічних знань, закладених в них істинними майстрами пера - це книги. На імпровізованій, місцями брудної від дощових потоків, поверхні прилавка, лежало пару десятків пожовклих книг в пошарпані нещадним часом обкладинках, укритих непромокаючою прозорою плівкою. - І що ж у Вас є з найбільш цікавого?

- Тільки саме обране, містер. Ви можете купити будь-яку з цих книг і, вже будьте впевнені, сюжет Вас вразить до самої глибини душі. Це я Вам гарантую. Промовивши ці слова, очі старого різко пожвавилися, висловлюючи вражаюче поєднання добродушності і первісної злоби. Виглядало це досить дивно і неприродно. «Зовсім з глузду з'їхав дід» - подумав я тоді. На той час мій одяг промок практично до нитки, штани прилипли до стегон, тим самим змусивши моє тіло відчувати легку дрож. Я вирішив, що буде правильніше купити не дивлячись пару книг, щоб не образити літню людину, і забратися звідси якомога швидше. Так і вчинив, купив два романи невідомих мені авторів, один з них якогось каталонського письменника-містика, другий скульптора похмурої прози з Німеччини. Обидва європейці. Книги були в твердих дірявих обкладинках і, засунувши їх до лівої мокрої кишені піджака, розмір дозволяв це, вже було попрямував до своєї машини, як раптом мене гукнув все той же хрипкий тріскучий голос. - Милий друг, я сподіваюся Ви будете вражені сюжетом, придбаного Вами товару і не розчаруєтеся від польоту фантазії, прихованої в тих книгах, що запропонував Вам старий дурний продавець. Він щиро посміхнувся, на цей раз вразивши мене чистотою і добродушністю манер, виявивши мені як єдиному на сьогодні покупцеві. - І будьте обережні, - додав він. - Часом, стежка наших вражень йде дуже далеко від нашого розуміння дійсності. Пам'ятайте про це, насолоджуючись затишним вечірнім читанням. Я подякував йому за таку незвичайну бесіду і швидким кроком побрів до свого, припаркованого поблизу, автомобілю. Пітьма непогожого шосе, що все більше згущувалась попереду, прорізалася яскравим світлом фар Доджа. Часом, повз мене проносилися громади далекобійних вантажівок, розмиті силуети яких дедалі більше скидалися своїми обрисами на нічних примар, які лякають своїм монотонним гулом заблукалих мандрівників, що рухаються квапливим кроком уздовж смуги брудного розмитого узбіччя. Мої, втомлені від постійної напруги очі, нехотя вдивлялися в пелену заспокійливих потоків дощових крапель. Мене вже неабияк хилило до сну. І знову промайнула думка про ту заповітну, привабливу чашечку свіжозвареної кави, яка по праву могла б бути мною випита в гарячій розслаблюючій ванні якогось придорожнього мотелю. Але поки в моєму розпорядженні було тільки дощове шосе і пара сотень миль сірого слизького асфальтового полотна. Я включив радіо. З колонок почулося все те ж переривчасте шипіння, що супроводжується неприємним потріскуванням. Пара умілих маніпуляцій з регулятором настройки і ... Справа була зроблена. Динаміки наповнилися акордами динамічного рок-хіта початку вісімдесятих. Забавно, але я навіть згадав точну назву пісні – «Полум'яний танець крижаного вітру». Хоча, як він міг бути полум'яним, адже вітер то кри-

жаний. Але, це було не так важливо для мене. Адже куди важливіше саме вміст і його смислова наповненість, ніж рясніюча, нічого не значуща, краса яскравої обгортки. Моє тіло рухалося в такт щільних ритмічних гітарних рифів. Таким чином вдалося прогнати, нависаючу наді мною, томну дрімоту. Я впевнено і сміливо, що було не особливо схоже на мене, гнав півтори тонни металу свого Доджа назустріч тендітної невідомості. Приблизно через чотири години я досяг місця свого тимчасового призначення. На моєму шляху з'явився невеликий одноповерховий мотель з рівною низкою крихітних кімнаток, що тягнуться безперервним ланцюгом паралельно змерзлому від холодної зливи, нічному шосе. Мотель називався «Дорога до раю». Я звернув на прилеглу до нього напівпорожню автостоянку, що нагадує собою майданчик баскетбольного поля, по краях якої, схиляючись в сторону сирого асфальту, красувалися густі зарості ялівцю, що є сусідами з квітучими білими ліліями, чарівні бутони яких розмірено бліднули в світлі тьмяних вуличних ліхтарів, створюючи собою атмосферу таємничості і первозданного пишноти. Поєднання похмурої хвої з прекрасними непорочним суцвіттям уявлялося мені дуже безглуздим - порушують собою всі заповітні принципи природної гармонії. Було вже після опівночі, тому в вікнах більшості кімнат, призначених для постояльців, панувала пітьма. Складалося враження, що мертві очниці їх темних просторів, осудливо дивляться в мою сторону, докоряючи за те, що я вирішив зупинитися саме тут - в цьому, богом забутому, крихітному придорожньому мотелі. Я пройшов до прозорої скляної двері приміщення з табличкою «Офіс». Зсередини воно було нічим не примітної кімнатою, розділеною надвоє перегородкою з живоплоту витких рослин. У кутку однієї з частин стояв стіл адміністратора, що служив місцем реєстрації відвідувачів. На ньому красувалися яскраві буклети закладу, купони зі знижками і кілька пластикових підставок з візитними картками, в яких були вказані контактні дані «Дороги до раю». За столом сиділа жінка років сорока п'яти з неабияк збляклим татуюванням італійської театральної маски на лівому передпліччі - тієї, яка виражає трагізм зіграного дії. Вона виявилася вельми чемною і ввічливою особою, добре знає свою справу, тому формальності заселення не зайняли у мене занадто багато часу. Взявши ключ від кімнати, я втомлено побрів уздовж довгої смуги коридору дерев'яною веранди. Мостини злегка поскрипували під вагою моїх кроків, доповнюючи тим самим стрімке танго вихору нічної стихії. Мій номер тулився в самому кінці цього коридору. Перегоріла лампа освітлення висіла над моєю головою, розмірно погойдуючись на слабкому вітрі, немов петля, огинає холодну шию невидимого шибеника.

Я стояв біля вхідних дверей в той момент, коли мою увагу привернув цікавий факт, а саме невеликих розмірів ромбовидна табличка під колір червоного золота, на якій, трохи потертими цифрами виднілося число «13». Тринадцятий за рахунком номер. Людиною забобонною я ніколи не був, але це випадкове обставина змусила моє тіло мимоволі здригнутися. Простір кімнати виявилося куди затишніше, ніж я міг собі уявити. Зліва від входу розташовувалося широке двомісне ліжко, укрите теплим пледом з зображеннями мисливців, наздоганяючих свою жертву під кронами дерев живописного листяного лісу. Поруч стояв приліжковий столик, на якому виднілися електронний годинник із зеленою підсвіткою і скляна ваза, наполовину наповнена водою. У ній були білі лілії, мабуть саме з тієї клумби, яку я бачив раніше у стоянки. По краях невеликого вікна висіли завіси приємного синюватого кольору. Загалом, атмосфера заспокоювала і налаштовувала мої думки на позитивний лад. Я прийняв гарячий душ і трохи перекусив. Мені зовсім не хотілося спати, тому я дістав з кишені піджака одну з куплених книг, включив настінну лампу і взявся за читання, сподіваючись тим самим на те, що незабаром мене наздожене заповітна сонна дрімота, яка дозволить позбутися від докучливих нападів безсоння. Роман називався «Остання нічна подорож». Автор не був мені відомий і я навряд чи чув про нього і його твори коли-небудь раніше. У перших розділах роману описувалася рутина падіння одного нічим не примітного письменника, чиє життя своєю безглуздістю нагадувала залишки теплого воску, що стікає по краях свічки, яка горить. Після пережитої зради і розлучення з дружиною, йому не залишалося нічого, окрім як закинути всі свої звичні похмурі справи і, стрімголов, пуститися в обійми невідомості. Іншими словами, пуститися у всі тяжкі, занурившись з головою в бурхливий вир життя, пожити в своє задоволення, чого раніше він був геть позбавлений. «А хлопець неймовірно нагадує мене» - подумав я тоді. Стиль творця роману вражав своєю простотою і, в той же час глибиною вираження своїх думок, своєю відкритістю. Це було мені добре помітно, адже я теж письменник, хоча, судячи з усього, не такий вправний, як він. Читання мене неабияк захопило, завдяки чому, я втратив лік часу. З кожною прочитаною сторінкою тексту, я став частіше помічати, що повороти сюжету, все більш чітко і явно стали нагадувати події мого власного життя. Далі ж, сталася низка дуже дивних, я б навіть сказав, абсолютно неймовірних, лякаючих подій, що не піддаються, на мій погляд, ні будь, як би там не було тендітному логічному поясненню. Тут мені згадалися слова того згорбленого старезного діда в книжковому павільйоні на узбіччі дощового шосе: «Милий друже, я сподіваюся Ви будете вражені сюжетом, придбаного Вами товару і не розчаруєтеся від польоту фанта-

зії, прихованої в тих книгах, що запропонував Вам старий дурний продавець». Я заснув за читанням. Мені снилися тьмяні сірі сни - уривчасті сюжети з давньої давнини. Потім я побачив себе стоячим посеред стоянки мотелю, в якому знаходився, повністю оголеним. Потоки холодного сильного дощу, хотів би я сказати, що вони котилися по моїй шкірі, але ні... Вони проходили крізь моє тіло, немов крізь невидиму примару. Раптом, з кущів ялівцевих дерев, що у околиці стоянки були сусідами з прекрасними білими ліліями, став доноситися знайомий хрипкий голос: «І будьте обережні, іноді, стежка наших вражень йде дуже далеко від нашого розумного розуміння дійсності. Пам'ятайте про це, насолоджуючись затишним вечірнім читанням». Прокинувся я під ранок в холодному поту. Тіні нічних кошмарів ще кілька миттєвостей відбивалися в склі моїх очей, після чого я остаточно прокинувся. Треба визнати, відпочинок був так собі. Тіло гуло від утоми, ще більшою, ніж до сну. Я встав з ліжка і попрямував у ванну кімнату. Вмиваючись холодною водою з під крана, поступово став приходити до тями. Я випив стаканчик огидної кави з вуличного автомата, зовсім не такого, як я мріяв раніше, прогрів потужний двигун свого Доджа і знову вирушив у дорогу. Дощ давно скінчився і шосе тепер являло собою сонячну двухполосную дорогу з теплого асфальту, з поверхні якого піднімалися рівні хмари вологих випарів. Яскраві сонячні промені котилися крізь пелену пильного лобового скла. Це піднімало настрій і додавало мені сил. Далеко позаду залишилися недавні нічні кошмари. Я трохи привідкрив бічне скло з боку водійського сидіння. Легкий освіжаючий вітерець ніжно обдував моє тіло, приводячи думки до ладу. Через деякий час я досяг кінцевого місця свої мандрівки і, безпосередньо, мого майбутнього житла. Це був невеликий будинок на березі озера, який я купив на свої останні заощадження, спалюючи за собою мости колишньої міської метушні. Пейзаж дійсно заворожував своєю пишністю. Крони могутніх багаторічних кленів розмірено погойдувалися на вітрі, запрошуючи мене в свою чудову країну - тиху гавань тиші і душевного спокою. Поруч з будинком була вузька стежка, що є спуском до невеликого піщаного пляжу на березі самого озера, в спокійних чистих водах якого, часом, можна було спостерігати грайливе плескання жвавої риби. Там внизу, біля води, виднівся старий дерев'яний човен, який, видаючи приємний скрип, безтурботно погойдувався в такт руху рідкісних прибережних хвиль. Він був прив'язан мотузкою до товстої прогнилої корчі, нежівшейся в теплих променях денного сонця, по праву сторону від іскристого простору пляжного піску. Десь вдалині, за озером, виднілися розмиті силуети інших місцевих будинків. Але, це мене абсолютно не турбувало, адже моє житло ви-

сочіло над берегом протилежним. І це надзвичайно тішило, так як тут я був абсолютно один, і лише мирний шелест дерев, розбавлений звучним співом птахів, прекрасно доповнювали спокійну картину моєї, так давно бажаної, самотності. Близько тижня я відновлював свої, висохлі від низки постійного розумового напруження, сили, насолоджуючись моментами умиротвореного, майже медитативного, споглядання освіжаючих ранкових світанків і тривожних криваво-червоних заходів, що навівають на мене приємну хвилю, знову знайденого, письменницького натхнення. Вперше за довгий час я був по-справжньому щасливий. Шкода, що тривало цей безтурботний час не довго. Рівно до того нещасливого дня, коли моє життя буквально перекинулася з ніг на голову, наповнивши моє існування нестерпним тривогою і пульсуючими нападами неспокою. Того ранку мене долали страшні головні болі, викликані раптовою мігренню, що з'явилася наче з нізвідки. У повній нерухомості, я пролежав у ліжку близько півгодини, сподіваючись на те, що біль поступово вщухне, але цього не сталося. Вставши з ліжка, я попрямував у ванну кімнату для того, щоб прийняти таблетку. Біль переливалася в скронях і потилиці наче хвилясті потоки розпеченої вулканічної лави. Я підійшов до настінної шафи, розташованому зверху, над масивним керамічним умивальником. Відкривши її дзеркальні дверцята, я дістав з правого кута нижньої полиці ліки від головного болю і знову закрив її. Потім ... Капсули проти мігрені впали в раковину. Поглянувши на своє відображення в дзеркалі, я, в прямому сенсі, прикипів на місці, скутий тугими кайданами раптового непереборного страху. Стоячи впритул до дзеркальної поверхні, замість свого відображення, я побачив обличчя того старезного діда - продавця книг! Його, раніше добродушне привітне обличчя, на цей раз висловлювало невимовну злість і ненависть. Гримаса його посмішки оскалом дивилася на мене з дзеркала, подібно оскалу хижого лісового звіра. У хрипкому, ледве помітному бурмотінні уловлювалися деякі уривки фраз: «Мій товар всім добре відомий. Це найбільші твори, які колинебудь існували...» «Тільки саме обране, містер. Ви можете купити будьяку з цих книг і, вже будьте впевнені, сюжет Вас вразить до самої глибини душі. Це я Вам гарантую». Все це супроводжувалося саркастичним, неймовірно противним, ріжучим слух, сміхом. Інстинктивно, я відсахнувся від дзеркала, але, ось факт що, не менше лякає: відображення старого стало набувати цілком відчутні обриси, що нагадують собою рухому статую з рідкого скла. Його руки намагалися схопити мене, для того, щоб поцупити в невідому реальність дзеркального полотна. Я відчайдушно закрив обличчя руками, не даючи створенню схопити мене, в той час як ванна кімната тряслася від мого відчайдушного крику. Стук болю в скронях посилювався, переходячи в нестерпний гур-

кіт, який мене жодним чином не цікавив в той момент. Поняття не маю, скільки я простояв перед зловісним дзеркальним баченням, пам'ятаю лише, що відкривши очі, побачив у дзеркалі лише своє перелякане відображення, спотворене від пережитого жахіття, але своє! Мій колишній спокій немов зник. Весь жаркий день я провів поза домом. Мені було неприємно перебувати в його стінах, враховуючи моє ранкове бачення в дзеркалі. До вечора мої думки потихеньку стали приходити в порядок. Свідомість прояснилася, страх поступився місцем розумному мисленню. Прийнявши ванну, я ліг в м'яку постель, попередньо вирішивши віддатися читання тієї книги, яку придбав у старого на нічному шосе. П'ята глава повністю позбавила мене сну, привівши в стан, близький до того, що я відчував дивлячись в той нещасливий дзеркало. Сюжет став в точності, до найменших деталей, повторювати ті події, які відбулися в моєму житті трохи більше тижня тому. Головний герой роману, мчав під нічним дощем по шосе на Додже тієї ж моделі і кольору як у мене, слухаючи по радіо рок-хіт з вісімдесятих – «Полум'яний танець крижаного вітру». Потім він зупинився в придорожньому мотелі з назвою «Дорога до раю»! Той же номер з потертими цифрами «13» на вхідних дверях, той же інтер'єр внутрішнього оздоблення кімнати! Потім стали простежуватися, вже не на жарт лякають збіги: кущі ялівцевого дерева поруч з білими ліліями по околиці автостоянки, адміністратор з сумним татуюванням у вигляді італійської маски і мій нічний кошмар, після якого я прокинувся в холодному поту. Сказати, що я був шокований, значить не сказати нічого. Мене здолало повне неприйняття того, що зі мною відбувається, не кажучи вже про ці неймовірних збігів. Я відчував себе між двох реальностей: повсякденною і тієї, що залишалася за гранню розумного тлумачення. Страх стримував мене своїми поривами, але, якась непереборна, а вже тим більше, нерозумна цікавість підштовхувала мене до подальшого читання. Але, читання чого? Свого життя? Своєї долі? Час покаже і розставить все і всіх по своїх місцях. Перед моїми очима постала остання глава роману. Від усвідомлення цього, моя хвора уява все більш розігрувалося, доводячи мене до стану, близького до божевілля. Я жадібно вчитувався в рядки, немов людина що знемагає від спраги, випиває склянку цілющої вологи. І ось, я вже бачу опис того, як я лежу зараз, посеред свого ліжка, в задусі ночі і ... Дочитую останню главу роману «Остання нічна пригода», невідомого автора. Книгу, яка, в даний момент, знаходиться в моїй руці в реальності. Залишилося лише дві сторінки тексту, прочитавши які я дізнався, що головний герой закінчить своє життя болісної загибеллю завтра ввечері.

В кінці роману є звернення автора: «Дорогий читач, я щиро сподіваюся, що сюжет прочитаного роману, вразив Вас до самої глибини душі, адже книги є найбільшими витворами, коли-небудь існували в цьому тлінному світі, вони являють собою послання вічних знань, закладених в них істинними майстрами пера». На зворотному боці книги розташовувалася фотографія: високий худий джентльмен років сорока в елегантному фраку з чорним довгим волоссям. Його голову покриває високий капелюх-циліндр. На колінах він тримає масивну дерев'яну тростину з благородного дерева. Він сидить, що дивно, в екіпажі, обтягнутому чорною оксамитовою матерією, запряженому двома кіньми! На козлах сидить понурий візник. Мені стало надзвичайно цікаво: в якому ж році написаний цей роман. Я прийшов в цілковитий ступор, коли побачив дату публікації твору. Під нею числився тисяча сімсот вісімдесят шостій рік! Я знову звернув увагу на фотографію. Когось мені шалено нагадує ця людина з минулого. Після декількох хвилин роздумів, до мене прийшло осяяння. Точно, так воно і було. Зі старою чорно-білої фотографії на мене дивився той старий - продавець книг у шосе, тільки помолоділий на кілька десятків років! Я завив від подиву. Що, чорт забирай, тут відбувається?? До сих пір я тримав в руках книгу, фотографією догори. І знову, крадькома, подивився на неї. На раніше байдужому обличчі пана, який сидить під матерчаті навісом екіпажу, стали проявлятися емоції! Він повністю повернув свою голову в мою сторону, на обличчі з'явилася злісна посмішка, одна з тих, що сповіщає опонента про те, що прийшов його час, на зразок фрази: «Тобі кінець, хлопець!». Я відкинув від себе мерзенну диявольську книгу. Вона з гуркотом вдарилася об підлогу, повернена фотографією людини в циліндрі догори, ніби знущаючись з мене. Особа як і раніше дивилася на мене, на цей раз, скалячись і тріумфуючи. Забившись від батоги моторошного страху в темний куток кімнати, я заплакав. Все моє внутрішнє єство усвідомлювало те, що я вже навряд чи доживу до наступного уїк-енду. Через кілька днів в одній з газет з'явиться стаття, в якій буде сказано, що на одній з запорошених місцевих сільських доріг, що ведуть уздовж низки запорошених кукурудзяних полів, випадковим перехожим було виявлено понівечене тіло місцевого чоловіка - приїжджого, судячи з його слів, який зовсім недавно придбав в тутешній місцевості старий будинок на березі озера. Обставини його загибелі поки залишаються загадкою, як для місцевого шерифа, так і для запрошеного міського коронера. З їх заяв випливало, що тіло було розрізано навпіл, внаслідок переїзду по ньому якогось великого дерев'яного предмета, що має округлу форму, якраз таку, як колесо екіпажу того витонченого пана, чиє обличчя як і раніше переможно посміхається з, тьмяної від часу, чорно-білої фотографії, що до

сих пір знаходиться в спальні другого поверху будинку біля озера. ЕПІЛОГ Переддень Різдва застиг Олівію в дорозі. Треба було проїхати ще не менш як двісті п'ятдесят миль по зимовому зледенілому шосе, перш ніж вона добереться до будинку, де її чекають двоє синів, чотирьох і шести років, і люблячий чоловік. Передбачалося, що ділова поїздка за дорученням компанії, з метою укладення великої угоди, триватиме не більше двох днів. На ділі ж вона вилилася в три з половиною. Жінка добряче вибилася з сил. Втома давила на тендітні плечі, немов важкі ковані обладунки стародавнього воїна. Чи не перевищуючи допустиму швидкість, вона їхала до своєї сім'ї. Попереду ще чимало святкових веселощів, подарунків в яскравих різнокольорових обгортках з фольги, дбайливо упакованих маленькими турботливими пальчиками її малюків. Родина завжди була для Олівії найважливішою складовою її життя. І з впевненістю можна було зробити висновок, що ця охайна молода дама в короткому хутряному кожушку, з дбайливо покладеним шлейфом прекрасного русявого волосся - воістину щаслива жінка. Вже стемніло. На шосе не було жодного автомобіля. Всі вже давно готувалися до святкових гулянь і завзятому сміху у рунистих ялин, під класичні, легко запам'ятовуються різдвяні мотиви. Раптом, дальнє світло фар Шевроле висвітило у темряві якийсь крихітний заклад, скоріше, навіть, чи не заклад, а невелику будову на узбіччі засніженого шосе. На тонкому дроті, під стелею цієї хиткої будови, розмірно погойдуючись з боку в бік під поривами крижаного вітру, звисала тьмяна лампочка, яка висвітлює згорблену постать яка повільно пересувалася. Олівія була зацікавлена: хто може бути зараз тут, в такий холод і, вже тим більше, продавати що-небудь? Адже на шосе, напередодні свят, ні душі. Вона під'їхала до мерехтливого попереду жовтому вогнику, що нагадує маленьке тьмяне сонце. Заглушила двигун Шевроле і, не поспішаючи вийшла з машини, після чого попрямувала до постаті за прилавком придорожнього кіоску. - Добрий вечір, містер, - сказала вона невпевненим голосом. Спочатку незнайомець не видав ні звуку, втупившись байдужим оцінюючим поглядом на змерзлу жінку. - Містер, що Ви робите тут о такій пізній порі? На вулиці моторошний вітер і холод. - Вітаю, Вас, дорога, - сказав чоловік хриплуватим голосом. На вигляд йому було років вісімдесят. У нього був неймовірно високий зріст і довге чорне волосся, наполовину підібране під комір, потертого часом, теплого кожуха. - Я, мила, торговець безцінними дарами, що народжується польотом творчих фантазій вправного письменника. А саме книгами.

проза

- Якщо так, то чи є у Вас якісь цікаві дитячі казки? Не встигла купити своїм малюкам різдвяні подарунки, - з посмішкою сказала Олівія. - О, так, у мене повнісінько гідних казок. Думаю, ми підберемо для Вас що-небудь цікаве. Жінка вибрала кілька тоненьких книжок з казковими розповідями для дітей і пару романів-трилерів для себе і чоловіка. Вони з ним любили читати вечорами, лежачи в затишному теплому ліжку, подібні книги. Розплатившись за вдалі, на її погляд, покупки, Олівія попрямувала до машини. На той час вона вже добряче замерзла. Але, пройшовши з півдорозі, жінка обернулася і, посміхаючись, викрикнула: «З наступаючим Вас Різдвом!». Старий помахав своєю величезною кістлявою рукою і так само обдарував її щирої добродушною беззубою посмішкою: «І Вас, мила, з Різдвом, сподіваюся, Вас і Ваших діточок вразить сюжет тих книг, що запропонував старий дурний продавець!». - Не сумніваюся в цьому, - весело промовила Олівія і квапливо попрямувала далі, у напрямку до свого Шевроле. Сівши в салон, вона подумала про себе – «Який же милий старий!». Потім машина з ревом рушила з місця, залишаючи позаду себе клуби вологого сірого диму, що малює химерні темні силуети в крижаному просторі морозного зимового вечора.

Троль і Евінка Анастасія Рейфшнейдер

У незапам'ятні часи, серед високих гір і густих ялинкових лісів жив-був троль. Норову він був нестримного - поводився не так як пристало порядному тролю: стрибав з небезпечних обривів, вниз в темно-зелену стосу голок і шишок, перетворюючи благородні багаторічні дерева на купу трісок, пірнав в настільки глибокі озера, на дні яких навіть в люту спеку ковзав синій лід, лякаючи косяки риб, що ті ніби зграйки беззахисних горобців кидалися врозтіч. Одного разу троль побачив щось зовсім дивне - кілька різнокольорових смужок в дощі що потухає. Він заліз на найвищу ялинку і погойдуючись на тонкій волохатій маківці спробував схопити... аж ні. То була веселка, а її, як відомо не дістати, скільки не старайся. Якось троль спав спекотним безхмарним днем (тролі відомо сплять вдень, адже сонячні промені їм смертельні) в глухий кам'яній печері, загубленої серед похмурих мовчазних гір, як раптом його великі, зарослі жорсткою щетиною вуха помітили сторонній незнайомий звук. Хтось співав. Співав тоненьким писклявим голосочком, як жива

маленька лялечка ... Троль розплющив очі і побачив, як біля входу в печеру промайнув краєчок жовтого платтячка. Дівчинка! Справжня жива людська дівчинка гуляла тут, поруч з його берлогою. Ймовірно, вона дочка одного з мисливців, що, бувало, проходили недалеко звідси. А весела пісенька все ближче і голосніше! Троль згорнувся в клубок і притулився до кам'яної стіни, злившись з нею. Тепер він виглядав великим сірим каменем, притулений до одного з склепінь печери.

Дівчинка, розмахуючи складеною рожевою парасолькою, увійшла всередину. Вона і не підозрювала, що виявилася в лігві одної з найнебезпечніших істот цих таємничих гір - троля. Однак їй пощастило - господар цієї оселі, на подив мав характер мирний, хоча і метушливий. Троль примружився, намагаючись не видати себе. Йому зовсім не хотілося битися з мисливцями, у яких були довгі страшні палиці, що плюються розпеченим залізом. Раптом він відчув, як маленькі теплі ручки мацають його боки. Троль ще сильніше стиснувся, намагаючись не розсміятися: він страшенно боявся лоскоту. Тут дівчинка вирішила випробувати свої сили в лазінні і вже було закинула ногу як ... - Евінка! - пролунав зовсім близько голос мисливця. Дівчинка радісно скрикнула і кинулася до виходу, маленькою жовтою хмаркою промелькнув в напівтемряві печери. Коли голоси віддалилися і зовсім стихли троль нарешті випрос-

тався і оглянув свій будинок. Під його ногами щось хруснуло. Троль нахилився і витягнув з-під п'яти зламаний парасольку Евінкі ... *** Ще кілька днів в печері витав аромат квітів, ягід і молока - так пахла маленька дочка мисливця. Троль поставив парасольку в кут. Вона йому була не потрібна. Шкура троля настільки міцна, що їй не страшний ніякий дощ. На відміну від, здавалося б, нешкідливих сонячних променів... У цей день він побігав на славу - небо було затягнуте похмурою завісою хмар, які зрідка гарчали глухим громом. Підіймався холодний вітер. Він грав щетиною троля, залітав у величезні ніздрі разом з першим опалим листям. Троль повернувся в печеру і зручно ліг, зайнявши собою весь простір своєї нори. Зовні гудів ураган, що наближався. Дерева стривожено гомоніли, аплодували розпатланим гілками розсердженому Небу, що огризався сліпучими блискавками. Раптом троль зауважив, що щось обережно крадеться до нього. Він прикинувся сплячим щоб не злякати названого гостя. Блиснула блискавка і троль побачив її - в синьому дощовику, чоботях на нього злякано дивилася Евінка. Вона була зовсім крихтою, але не побоялася повернуться за своєю парасолькою. Добродушний троль переконливо захропів. Евінка схопила парасольку і вискочила з печери. Зупинилася, щоб розкрити її і тут ... -А-а-а, - почув ліс пронизливий крик. Троль вистрибнув і побачив, як Евінку разом з розкритим розпатланим парасолькою забирає поривом вітру вгору. Він вийшов з печери, випростався. Витяг свою величезну лапу і зловив дівчинку. Евінка обхопила його палець, який був розміром з невелике дерево і розкривши рот, дивилася на нього. Троль посміхнувся хоча його посмішка виглядала жахливо і опустив її на землю. - Хто ти? - пропищала маленька Евінка - Дякую тобі! Троль з радістю б поговорив з нею, але гроза вщухла і ось-ось повинно було здатися сонце. Він розвернувся, щоб залізти до печери, але Евінка гукнула його. - Почекай! - пропищала вона - Я повинна тебе віддячити! Зараз ... Евінка полазила по кишенях дощовика і щось стиснула в кулачку. - Тримай - крикнула вона і простягнула йому .... Біленький камінчик у вигляді сердечка. - Бувай! - крикнула дівчинка і побігла геть, не озираючись. Троль стиснув подарунок і махнув їй услід ... але тут же завмер навіки - сонце, виглянуло з-за хмар, звернуло його в камінь. Так він і стоїть там до сих пір - скам'янілий добродушний троль, рукою зачіпає веселку.

проза

Блакитний лід Хальмер-те або Рудий вовк Віталій Лозович

Жив була у Пашці Стрельнова у дворі величезний рудий собака дамської статі. Жив та жив, як раптом в один осінній день замотав мордою вночі в нашийнику, засмикався весь так, що будку десятипудову зрушив, та й вискочив геть... Бачили в селищі, як цей рудий пес біг поруч з вовком. Причому не просто біг, а загравав з ним так, як може тільки сука остання і загравати з псом. Таке відбувається, коли вовча порода зазнає труднощів в потомстві, коли в окрузі залишаються лише вовкиодинаки. А місяця через три собака повернулася і дуже швидко народила одного цуценя. Коли Пашка Стрельні цуценя побачив, то з губ зірвалося: - Вовк... трясця твої матері, вовк! Вовк і справді був вовк, точніше вовчиця - сіра, зубата, кусюча, морда вузька, очі розумні, хвіст паскудний, дивитися тошно. Але росла вовчиця дуже ласкавою, вірною, можна навіть сказати пріставучею собакою. Без Пашка нікуди не ходила, жила на ганку, на будку дивилася з презирством. Одного разу, коли «дівчинці» вже був рік і за вовчими законами це був переярок, Пашка спробував одягнути на неї ошийник з повідцем, щоб сходити в районний центр. Маша - так назвали цуценя - двічі вкусила поводок і той лопнув на дві частини. Маша подивилася на господаря і полізла мордою між колін господаря горнутися, щоб погладив. Пашка погладив, посадив Машу в свою стару «Ниву», погрозив пальцем і сказав: - Щоб мені ні звуку! Сказав просто так, Маша все одно гавкати не вміла - вовча порода. Пишався Пашка Стрельнов своєї Машею неймовірно і любив безмірно. Мати Машки знову зникла і більше так і не з'явилася. Говорили, що десь за сотні верст південніше хтось ніби як бачив у вовчій зграї руду вовчицю, більше схожу на собаку. До лютого зникла і Машка. Пашка не довго горював та й заспокоївся, поминаючи, що все ж Машка не собака, а на пів вовчиця. А до літа Машка раптом повернулася, та й не одна, а з двома цуценятами. Один абсолютно сірий як мати, а другий з яскравою пламами на шиї і грудях. Пашка і не здивувався, і не занепокоївся. «Собаки все ж в них більше, вирішив він, - раз додому тягне». Прожила Машка зі своїми цуценятами у Стрельнових до осені. Харчувалася як звичайна собака, цуценят до тієї

ж їжі привчала. Цуценята не гавкали, воду не хлебтали, а тягнули крізь зуби, які показували всьому двору щодня, так ні з ким і не здружившись. Регулярно заходили в теплий сарай, який Пашка називав загоном, і де у нього трималися вівці, гуси, кури і дві свині, там нюхали обережно повітря і при першій же небезпеці (гусак крилами грюкне, свиня рохне) здригалися і тікали геть - до матері під бік. А по першому снігу біля селища чули вовче виття, і тієї ж ночі пропала і Машка, і її підрослі цуценята. Пашка подумав - а чи варто взагалі зв'язуватися з полукровками, та й завів собі дворнягу. Пес був звичайним, лише вуха висіли як у сетера, та хвіст був схожий на мітлу. Пашка брав його на полювання, той непогано йшов на качку, із задоволенням стрибаючи в воду за підбитою дичиною. Минуло три роки. Життя текло собі зазвичай. Вдень Пашка працював в сільському господарстві на своєму бульдозері, у вихідні мотався на старенькій «Ниві» по лісотундрі за глухарями та гусьми. Полювання було для Пашка чимось на зразок віддушини від життєвих тягот. Взимку третього року раптом знову зачастили вовки. Райцентр оголосив великий приз за найбільшу кількість відстріляних хижаків. За пару облав мисливці селища взяли пристойну кількість здорових вовків та їх цуценят. Селище зажило мирно і спокійно. Ночами знову стало тихо, собаки перестали надриватися від гавкоту, всяка травоїдна живність кричати та бігати по загонам в пошуках порятунку від вовчих зубів. У березні в загоні Пашка пропала вівця. Пса вранці знайшли цілим, але напівживим від страху. Він забився до себе в будку і так в ній весь день і просидів, навіть не вийшов до миски з їжею. Вовки. Перше, що робить в такому положенні господар - ставить капкани. Пашка і поставив. Нічого в дворової мішанині слідів розрізнити не зміг і поставив кілька штук навмання - там, звідки хижаки могли пробратися в загін, або де могли перестрибнути через двометровий паркан. Капкани простояли три дні. Три дня Пашка спав тривожним сном, скочивши при кожному шереху зовні. На четвертий день пропала ще одна вівця... Капкани залишилися поррожніми, собака знов засів в будці міцно, знову на весь день. Весь ранок Пашка витратив на те, щоб зрозуміти - скільки вовків приходило в його двір? Питав у сусідів - чи були у них цієї ночі гості? Гостей, виявилося, ні у кого не було. А три дні тому? І три дні тому все було тихо. Як винищили минулий раз вовків, так і, слава богу, все спокійно. Стрельнов замислився, що ж це виходить? Начебто не на краю селища живе. Ні, не з цієї причини хижаки вибрали його двір. А з якої тоді? Оглянув хвіртку в паркані, зробив над нею високу надбудову по рівень і два дні жив спокійно. А на третій почав вартувати. Спорядив патрони великою картеччю, сів у сінях і став чекати. Пару ночей нікого не було, він вже хотів було

кинути це дурне заняття: сидіти перед дверима з крихітним віконечком та переглядати двір на предмет появи ніким не бачених хижаків. Може це і не вовки зовсім? А хто ще? Хто може забрати велику вівцю, та ще так сильно налякати собаку? І зробити все настільки тихо і акуратно, що і сусіди нічого не чули? Тільки вовки. І Пашка вирішив почергувати ще пару ночей. Йому пощастило. Через добу у дворі спочатку глухо загарчав собака, він не гавкав, а просто гарчав так, як може гарчати налякана тварина,

що не захищає двір і територію, а лише намагається захистити себе. Пашка струсив з себе млявий сон, перевірив зброю, обережно виглянув у двір через віконце, нікого не побачив. Тоді тихенько відкрив двері... двері все одно скрипнули. Ось же зараза! Хотів же змастити ще минулого разу! Пашка клацнув вимикачем, двір осяявся світлом хорошою кіловатної лампи. Пашка вилетів з дому, озирнувся сліди дивитися. Біля паркану де-небудь? Та дурість, які сліди, який паркан, треба терміново в загін! У загін! Ця тварюка вже точно там господарює! Стрельнов рвонувся до загону. Пролізти в загін по суті можна було лише з боку входу, тут двері були не дуже добре підігнані, і між ними і землею був широкий лаз. Але лаз цей завжди взимку дуже міцно заметушився снігом, дверцята відчинялися всередину. Там, де можна було підкопати вовку, було абсолютно чисто, незаймано, сніг білий, березневий, трохи сів. Пашка рушив ногою по засову, штовхнув ногою двері. Тихо. У загоні гоготали гуси і кудахтали перелякані курки, вівці збилися в купу, стояли безпорадно. Пашка увімкнув світло, подивився вліво, вправо ... І побачив він картину, від якої оторопів. Прямо перед ним, там, де сиділи

гуси, стояв величезний собака сірої масті з рудою шиєю і рудими грудьми. У пащі в нього вже висів задавлений гусак, у якого ще трохи билися крила. Схоже на вівцю він просто не встиг. Собака був б собакою, але коли очі їх зустрілися, Пашка відразу зрозумів - вовк! І не просто вовк, це ж... це ж... цуценя Машки! Той самий рудий! І підпалини на шиї і грудях - один в один! Все в дитинстві загін цей обнюхував, як запас собі на життя робив! Ах, тварбка! Гнів настільки охопив Пашку, що він навіть про рушницю забув, хотів за вила від злості схопитися, так - поселянськи. Вовк з гусаком в зубах легко перемахнув перегородку, що відділяла птицю, в два стрибки підлетів до Пашки і, стрибнувши йому прямо в обличчя, повалив людини на землю. Пашка швидко перекинувся, але, поки рушницю піднімав, побачив, як рудий з легкістю кішки, що застрибує на табуретку, перемахнув двометровий паркан і пішов геть. - Сволота! - кинув Пашка йому на прощання, піднявся, рушницю марне підібрав і пішов додому. Довго сидів у кухні, думав про те, як його спритно провели і лаявся тихенько, намагаючись не розбудити своїх. Вранці Наталія поцікавилася - як справи у сторожа? Запитала мило так, з легким жіночим сміхом у голосі, як буває розмовляють з чоловіками дружини, коли їм весело і смішно, але чоловіка образити не хочуть. - Уявляєш, - серйозно відповів Пашка за сніданком, - це той ... вовк ... - Який той? - вже злякано перепитала дружина. - Цуценя Машки, з рудою груддю. Він... він гусака сьогодні поцупив, скоро повернеться. Гусак йому що - на пару днів не вистачить. - З чого ти вирішив, що він до нас повернеться? Може він геть пішов до сусідів? - Ні-і, - Пашка навіть посміхнувся злорадно, - цей до нас повернеться, цей гад, він пам'ятає все, дитинство своє. Все ходив тут обнюхував, цуценя погане! Все запам'ятав. Навіщо йому сусіди якісь невідомі? Він тут все знає - де стрибнути, де пройти. Треба сьогодні загін з заду глянути, там напевно підкоп є, його зарити, чи що. - Бетоном залий, - порадила дружина. - Прокопає в іншому місці. Тут інакше треба. - Як інакше? - поблажливо запитала дружина. - Убити, - сказав Пашка і вийшов з-за столу. - Убити, - невдоволено в спину сказала дружина. - А що ще? - обернувся Пашка, - годувати його щотижня нашими вівцями? - Ну не знаю... якось, - Наталя розгубилася, - просто ... ми його цуценям ж годували, годували ... - А він і відплатив нам! Зрозумів, що тут йому халява! Ну, да я покажу йому халяву! - Може до зграї піде? - вже в спину запитала дружина. Пашка зупинився, повернувся на Наталю, обличчя його від подиву стало витягуватися.

- У зграю? А й справді? - оторопів він. - Чому в зграю не пішов? А може навпаки? - він навіть голову схилив набік від прийшла думки. - Вигнали з зграї, він і унадився? З цього ранку Пашка замислився - як виманити на себе звіра і застрелити його? Навіть подумав спочатку просто щоночі спати в загоні. З рушницею в обнімку замість дружини. Як з'явиться звір, так лупити його, ні на кого не дивлячись, навіть якщо якусь вівцю ранить чи вб'є, так це дешевше, ніж знову віддати її цього упирю. Але спати з рушницею в загоні не став. Спочатку вирішив походити, благо була субота, по знайомих старим мисливцям, розпитати, як боротися зі звіром? Нічого особливого йому не сказали, мисливці самі воювали з вовками тими ж методами, якими намагався боротися Пашка - капкани ставили, вартували в своїх загонах, іноді вистежували звіра по залишених слідах. А зиску - мало. Вовк міг пройти по лісотундрі за день сотню кілометрів, тут треба хоча б мотосани мати, якийсь «Буран», а у Пашки крім старенької «Ниви» нічого не було. Помотався Стрельнов по мисливцям, посидів вдома, на капкани знову глянув, та й відправився в ліс, далеко, де зараз стояли стійбищем ненці. Ненці так і називалися - лісові. Оленів вони пасли в лісотундрі, заходячи глибоко на південь в суворі зими, про вовків, звичайно, знали багато більше, ніж хто інший. Зараз ненці стояли зовсім поруч, тому під'їхати до них було зовсім просто. У стійбище він знав пару чоловік, зустрічалися на риболовлі, не раз допомагав їм сітки тягнути, тому звернувся до них по допомогу. Хлопці вислухали його, привели якогось старого діда, що Пашку здивувало чисто поголеного. Дід по-російськи не говорив зовсім, доводилося перекладати. Почувши, що хоче «біла» людина, старий ненец посміхнувся, сказав щось на своєму, Пашці переклали: - Каже, що просто так вовка не візьмеш, вистежити не зможеш, розумний звір, найрозумніший звір. До нас не ходить, давно не ходить. А що за рудого вовка, так бачили його наші хлопці минулої зими на озері. За лісом лежить озеро Хальмер-Те, але ходити туди не треба. Він там ховається, отже, знає щось. Озеро погане, погане, вода йде як в річці, вимоїн багат. Чекай його, коли він з озера піде в селище. Там чекай. На озеро не ходи, не можна тобі туди. Сказавши таку промову, старий дід пішов. Ненці, що переводили, кивнули йому і теж сказали: - Не ходи, Паша, на Хальмер, погане озеро, погане, лід блакитний, значить вода поруч, вимоїн багато. - Розповідай, - посміхнувся Паша, - я геть з друзями на тижні на Вашкіних озерах рибалив, так лід там теж блакитний, а товщина знаєш? Півтора метра! Ледве коловоротом пробурили лунку! З цим і поїхав. Повертався додому трохи засмученим, нічого ж не впізнав істотного! Що з того, що хлопчаки ненці бачили рудого вовка на Хальмер-Те? Минулої зими цей рудий на Хальмер-Те бичував, а зараз може де-небудь під самим райцентром лежить собі під корчем, так гусака його перетравлює, на відірвані голови його овець поглядає.

Однак тут же з'їздив додому, взяв пару капканів, приманку, поїхав на Хальмер-Те. Зупинитися довелося метрів за триста. Пройшов пішки по міцному насту майже до берега озера, вбив залізні кілки в глибокий сніг і прив'язав до них капкани. Правда кажуть, що вовк не сидить в капкані, відгризає собі лапу. Ну й подивимося. Далі Пашка надійшов зовсім вже розумно - він пішов до місцевої бібліотеки, що розміщувалася в школі, і попросив що-небудь почитати про вовків. Йому дали книжку, яка так і називалася - «Вовк», написав її Павлов, давно написав, ще у вісімдесятих роках минулого століття, мисливствознавець, біолог з Кірова. Пашка стільки дізнався цікавого і нового про цих хижаків, що з величезною повагою раптом згадав старого ненці і його слова - розумний звір, найрозумніший звір. У книжці Пашка вичитав, що один досвідчений зарізав піврічного бичка, звалив собі на спину і перемахнув з ним двометровий паркан. Виявляється, зграї бувають. На Таймирі виявили в один рік зграю у п'ятдесят чотири голови! Жах! Це ж і «Калашникова» не вистачить, щоб відбитися. Після книжки, яку Пашка проковтнув за ніч, вранці наступного дня в неділю він відправився на Хальмер-Те подивитися капкани. Доїхав швидко. Йшов довго. Все обертався. Після книжки чогось боятися почав. Слідів вовчих на озері він не виявив. Капкани стояли чисті. Біля південного боку озера росли нечисленні невеликі берізки. Ненці говорили - десь тут у них є родове поховання, тому ходити сюди просто так не можна, святе місце, чи що? Але він же не просто так? Він у справі. Пашка дістав свій бінокль і став оглядати місцевість більш уважно, але, скільки не вдивлявся через потужну оптику, нічого не побачив. Озеро було чистим, порожнім і блакитним. Світило яскраве, вже пригріває березневе сонце, і озеро під ним просто сяяло. По льоду, де сніг не міг зачепитися за лід, йшла сліпуча, сяюча в блакитному обрамленні сонячна «доріжка». Що б там не говорили ненці, але лід на озері був такий, що можна було по ньому на тракторі покататися. Навіть з боку видно було фортеця льоду і його товщина. Може колись, в якійсь теплий рік і справді лід був слабкий, але зараз! Втім, що йому лід? Йому вовк цей потрібен поганий. Пашка вдруге переглянув все озеро, вдивляючись в місця, де могла бути вовче лежбище, але нічого схожого так і не виявив. Додому повернувся, перевірив капкани у дворі, засипав розкиданий лаз в загін з заднього боку, там якраз знаходилися вівці. Виходило, вовк цей коли в загін вповзав, то вповзав рівно до овечок, ті звичайно блеяли, але вівці - це не гуси, не кури, кричати та кудкудакати не стануть, тварина спокійна в усіх відношеннях: поблее трошки так героїчно здохне в зубах хижака. Дістав з сараю старий жмут скловати і заткнув їм дірку зверху. Подивився, посміхнувся, сам себе запитав - що ж ти робиш, дурню, це ж тобі не щури з мишами, щоб скловати боятися? Але жмут цей залишив, а біля лазу ще й капкан один припорошив снігом, та прив'язав його ланцюжком до стовпа загону. Нічого не допомогло. Цієї ж ночі, коли Пашка вже трохи заспокоївся, уві сні почув жалібне мекання овець. Схопився, перелякав дружину,

ледь не голим вискочив надвір, потім похапцем повернувся, схопив рушницю, знову вискочив надвір і побачив сіру вовчу спину з вівцею зверху, що перемахувала його двометровий паркан. У безсилій люті саднув відразу з обох стволів в небо. Селище стрясає два вибухи. Загавкали собаки. Десь почулася груба чоловіча мова. Пашка повернувся в будинок, жбурнув рушницю на підлогу, сів на табуретку і закрив обличчя руками. Сил не було. Злоба душила. «Рудий» знову виявився розумнішим. Так почалася неділя. Пашка весь день проходив по двору, придумуючи пастки для хижака. Нарешті думка прийшла. Він з'їздив в своє господарство, знайшов сторожа, попросив відкрити гараж. Там в підсобці валявся моток старого колючого дроту. Весь день Пашка під усмішки перехожих, під сальності сусідів намагався намотати колючий дріт на паркан зверху. Прямо по всьому периметру паркану. Вийшло непогано, навіть міцно. Тільки одна хвіртка з її штучним нарощенням до висоти забору залишилася недоторканою, на хвіртці не було місця, де можна було б дріт цю прикріпити. Ну та що таке хвіртка в метр завширшки, коли десять соток двору обгороджені? Весь залишок березня Пашка спав спокійно. Він уже став забувати свої невдачі, зібрав капкани, що стали проявлятися з-під розтанувшого снігу. Рушницю заховав в залізну шафу, возив сина Сашка на озеро Хальмер-Те, розповідав, як він тут вовка рудого шукав, займався господарством у вільний час, навіть отримав премію і диплом кращого тракториста від селищної господарства. Життя так добре влаштовувалося, що коли в уже світлу ніч квітня в загоні обурено закудкудакав кури, реготнули гуси і Пашка: поки ключ від шафи зі зброєю шукав, поки патрони в рушницю заганяв, поки не розумів в тапочках йому вискакувати надвір або черевики надіти? Загалом, поки всі ці «поки» йшли, по двору метнулася тінь. Стрельнов вирвався на повітря, рушниця вже була в руках, але над хвірткою майнув сірий хвіст, а над сірою спиною заплескали гусячі крила. Цього разу «рудий» прокопав лаз з іншого боку і потрапив рівно до гусей, похапцем вхопив птицю і був такий. Пашка в сутінках ранкових переглянув всі сліди. Вночі йшов слабкий сніг, і сліди тепер добре бачились на землі. «Рудий» за стрибнув у двір через хвіртку, отже, розумів, собака, що колючка над парканом - небезпека, і пішов через хвіртку, с-собака! Сусіди вже почали пропонувати свої варіанти як упіймати вовка, але нишком посміювалися над Пашкою, кажучи - ой, мстить він тобі, Стрельнов, ой, мстить за щось! Може, цуценям годував мало? А може, нема чого було цієї Машкою, матір'ю його, хвалитися по всьому селищу? А то ходив тут гоголем - вона, мовляв, волчара у мене живе, типу кішки там. Ага. Один товариш по гаражу запропонував йому свого вовкодава, «кавказця», але Пашка побоявся - собака чужа, дитина у нього маленький, «кавказець» - він з характером, небезпечно. Наступної ночі Пашка не спав, сидів з рушницею. Думка помститися, просто помститися цій сволоті зубатій так оволоділа ним, що він навіть на роботі догану отримав (мало ножем бульдозера машину голови

не ткнув, коли сніг в купу збирав), дружина вдома теж стала нервувати. А потім зробила йому пропозицію, від якого у Пашки навіть в очах потемніло від люті: - Може нам його підгодувати? Буде жити як пес. А що? Він же цуцеям он як кашу їв? Підгодувати?! Пашка кулаки стискав – та вбити, вбити цю тварюку!! Застрелити хоч хворого, хоч здорового! Знайду, все одно знайду! І Стрельнов знову став шукати «рудого» - хоч зловити, хоч застрелити, хоч просто задушити цю заразу. Він знову розставив капкани у дворі. Просто капкани без приманки, так, щоб якщо хижак перестрибне хвіртку, то рівно лапами попаде в пастки. Дружина сміялася, син Сашко дивився за татом і говорив тихенько самому собі: - Не потрапить він. Він розумний. Рудий і не потрапив. Два тижні його не було. Підійшла друга половина квітня. У вихідний рано вранці біля двору Стрельнових проїжджав на мотосанях «Буран» друг по гаражу Колька Сокіл, стукнув Пашці в хвіртку, потім довго дзвонив в дзвоник, нарешті, розбудив його і, коли той, в одному трико тремтячи від холоду, вискочив з будинку, швидко сказав: - Бачив я твого вовка, тільки що, на Хальмер-Те сидить, просто сидить. Я в бінокль глянув, шия руда. Сидить на березі і все. Один. Була б рушниця, я б зняв, але я з риболовлі повертаюся, сам розумієш. Стрімголов туди, так встигнеш, зараз сніг пухкий, по слідах вийдеш. Точно він! Газанул міцніше і поїхав. Пашка як пружиною підкинуло, він рвонувся в будинок, наспіх одягнувся, наспіх рушницю зарядив, з десяток патронів в кишеню кинув. Сунув ноги в черевики високі на шнурівці і побіг заводити «Ниву». Через п'ять хвилин машина вже скакала по вибоїнах весняної дороги до озера Хальмер-Те. До озера домчав за годину, може трохи більше. Місце дике, пустельне, ніхто тут не бродив, ніколи не полював. Місцеві мисливці дотримувалися порядки ненців: раз сказали озеро недобре, отже, так тому і бути. Правда, недалеко проходила дорога, по якій рибалки моталися взимку на Вашкіни озера рибалити, ну так це ж в стороні? Стрельнову було начхати яке це озеро - добре чи погане. Він був охоплений лише однією думкою - знайти і знищити. Пашко прекрасно знав повадки хижаків, і однією з них була така, що можна назвати навіть і звичкою. Звик вовк годуватися в цьому дворі, так поки по-справжньому не налякаєш або не вб'єш, так і не відвадити. Звичайно, два тижні - термін чималий, вовк більш не може без їжі. Пашка навіть подумував, що, можливо, хижак перейшов на лісову дичину і, нарешті, припиниться полювання в його загоні на овець і птицю, але думка ця якось не зміцнилася в його голові. Тому летів він зараз на озеро Хальмер-Те по вибоїнах і пробитою вантажівками колії. На озеро він примчав, коли сонце вже піднялося над горизонтом, блакитний лід виблискував, засніжені береги обрамляли озеро білим коміром, на південній стороні темніли тонкі берізки. Сонце пробивало збо-

ку їх гілочки наскрізь, відкидаючи на яскравий сніг нерівні сірі тіні. Саме озеро як витягнуте дзеркало - метрів двісті в ширину, триста в довжину. В озеро впадало кілька великих струмків, десь, тільки незрозуміло де, один струмок з озера виходив. Де - знайти неможливо. Потім, вже в півсотні метрів, як з-під землі з'являвся і йшов на схід. Тому ненці і говорили - течія там хитра, тягне все живе на дно. Пашка вийшов з машини. Прямо в черевиках без лиж пішов по міцному насту до берега. Рушниця була напоготові, курки зведені. Глянув в бінокль, провів поглядом по всьому доступному для огляду простору вовка не було. Стрельнов пішов берегом далі, потопаючи в снігу по коліна. Подумав вийти на лід, та не став, хоча навіть звідси було видно, що лід міцний, хоч на «Ниві» зараз катайся. Хоча і був уже весь у тріщинах, вони йшли вниз на метр, а де і на два. Ще раз особливо ретельно переглянув в бінокль і озеро, і весь видимий берег. Порожньо. Де ж той берег, на якому Колька бачив вовка? Даремно точно місце не запитав, поквапився. Він пішов уздовж берега далі. Про всяк випадок дивитися став не тільки по кромці озера на білосніжний «комір», а й трохи далі, де сніг був темнішим, де переходив в місиво дороги. І тут, прямо біля берізок, метрах в ста Пашка побачив вовка. Рудий лежав під березою, досить ліниво розвалившись під яскравим квітневим сонцем. Погода стояла тепла, вовк в своїй шикарній шубі витягнувся на спині, підставивши під промені черево. Схоже, він навіть не бачив мисливця. Пашці вдалося підійти метрів на шістдесят. Скинув рушницю і злегка не твердою рукою натиснув на спуск. Рушниця ухнула на пустельному місці гучним ударом. Вовк підстрибнув, побачив чоловіка і побіг геть. Він біг ліниво, немов знав, що рушниця не може принести йому ніякої шкоди. Звір йшов уздовж переліска південною стороною, причому йшов так, немов лінувався бігти, і Пашка це зовсім здивувало. Вовк ішов, обертаючись, поглядаючи, наздоганяє його Пашка чи ні. Пашка про всяк випадок саднув ще раз - з другого ствола. Картеч лягла десь збоку від звіра. Лайнувшись, Пашка щосили побіг берегом озера, на ходу перезаряджаючи рушницю. Чого б це не коштувало він хотів взяти звіра, він готовий був зараз бігати за ним хоч весь день, лише дістати хижака, дістати, шкуру зняти, принести додому і довести всім - від дружини і сина до самої останньої п’янчуги селища, що якщо він за щось береться, то доводить справу до кінця. Звір біг легко, знехотя, він не провалювався як Пашка в сніг, не лаявся і не плювався слиною. Пашка згадав книжку про вовків. Звичайно, при їх широких лапах і невеликій - не більше п'ятдесяти кіло - вазі, в снігу вони і не грузнуть. Вовк пройшов південним берегом озера і, вочевидь, хотів піти до лісотундри. Він уже зробив легкий стрибок через пухкий сніг берегової лінії на зимовий, ще не підталий наст, вже озирнувся востаннє на Пашку - недотепа і... І тут з боку райцентру - далеко, дуже далеко, натужно ре-

вучи мотором, пішов в селище важкий « Урал ». «Урал» був вантажівкою з «бочкою» і возив в селище солярку для дизель-генератора. «Урал» в'яз в квітневому снігу на колії, пробиваючи її ще глибше, йшов неквапливо. Дорога проходила повз озеро метрах в ста і звідси її не було видн. Рудий здригнувся духом і знову зробив стрибок у зворотному напрямку, глянув ще раз на Пашку, який майже біг в глибокому снігу і вийшов на лід Хальмер-Те. - Ах ти, гад! - крикнув йому Пашка. - Думаєш, я цієї байки злякаюсь? Сволота кудлата! З цими словами Пашка швидко підбіг до кромки льоду і впевнено пішов по блакитний замерзлій поверхні озера. Вовк ішов якось зовсім лячно, вже не біг, а просто «боявся». І лапами ступав, немов не по льоду йшов, а по м'якому тісту. Пашка вже біг, біг справжнісіньким чином, дихання зривалося, горло хрипіло – «Не втечеш, скотино?!» Рушниця стрибало у нього в руках, він вже двічі хотів пальнути, але вирішив все-таки скоротити відстань, щоб вже напевно. Добивати жертву для мисливця завжди ганебно. Вовк не поспішав, здавалося він все зменшує і зменшує швидкість, нарешті, він зупинився, глянув перед собою і раптом з вовчої пащі долинув якесь чи то виття, чи то скиглення. Жалібно так, немов цуценя злякали. Пашка біг. Дивився під ноги і бачив лід товщиною в метр не менше. До вовка було вже метрів п'ятдесят... сорок... тридцять... Вовк стояв на місці і дивився на мисливця. Двадцять... Пролунав тріск, гуркіт, немов в хорошому лісі з дванадцятого калібру стрельнули, Пашка навіть подумав, що курок у рушниці зірвався. Але тут він відчув, що летить вниз. З тріском і гуркотом. Падає, ноги намокають і важчають, і крижина, величезна довга крижина - зовсім тонка, не товще долоні і чомусь дуже неширока - перевертається разом з ним і вовком ... Перше, що він відчув після палючого холоду води, - найсильніший поштовх в спину кудись під лопатку, крижина тріснула, перевертаючись, шматок її вдарив Пашку ззаду. Добре в спину, а не по голові. Пашка вчепився за міцний лід перед собою, рушниця невідомим чином була на льоду прямо перед ним. Але зараз було не до рушниці. Пашка спробував вилізти, марно, ще гірше, ніж просто триматися. Хтось дуже наполегливо і непомітно просто стягуючі його під лід, так ненав'язливо тягнув туди. Поруч пропливла невелика крижинка і незрозумілим чином запливла під лід, показавши Пашці, що його чекає. Він обернувся - нікого. Крикнув щось - врятуйте, допоможіть! Нікого. Обернувся на всі боки - нікого. Вовк-то де? Невже вже потягло під лід? Збоку, буквально в трьох метрах він побачив рудого. Той підплив між крижин до краю міцного льоду зовсім поруч з Пашкою, передніми лапами спробував вибратися і підтягнути задні, його теж почало стягувати під лід. Але ні, не вийшло. Рудий стрибнув у воду і спробував піднятися на невелику крижину, відразу за Пашкою. Крижина тут же перекинулася, ледь не накривши собою рудого. Пашка знову озирнувся по сторонам, знову щось закричав - люди, люди, допоможіть! Нікого. Хтось ва-

жкий і мокрий, міцний і пахучий кігтистими лапами просто увігнав його в воду. Пашка занурився майже по самі вуха, хлебнув ротом озерної води - вовк стрибнув на нього з води, і з цієї живої платформи вискочив на свободу. Пашка ахнув від подиву - ось тварюка?! Використовував його як трамплін, значить? Ах, свиня!! Вовк обтрусився, як ні в чому не бувало, глянув назад на Пашку і побіг до південної сторони озера, до берізки. - Стій! - раптом крикнув йому Пашка. - Стій! Рудий, як тебе?! Рудий! Вовк зупинився, обернувся і подивився на Пашку. - Стій! - крикнув Пашка, розуміючи, що його починає затягувати під лід. - Стій, - попросив він тихо, - не йди, будь ласка. Одяг намок і висів на ньому немов чавунний, утриматися в ньому не було ніяких сил. Пальці дерев'яніли на льоду, поруч валялася рушниця. - Стій, - знову попросив він, - боже мій, ну стій же, не йди. Ну, ти ж собака. Ти ж трохи собака ... Вовк повернувся і раптом сів на лід. Сидів і дивився на Пашкіну голову, що стирчить з води. - Допоможи, - сказав пошепки Пашка, сил на гучні слова, на крики вже не було, сил не було навіть на шепіт, лікті сповзали в воду. - Допоможи, - прошепотів він, немов прощаючись зі світлом, - допоможи... Вовк встав і пішов до Пашки. Підійшовши майже впритул, звір подивився Пашці в очі, або йому здалося, що звір подивився йому в очі? Тільки Пашка раптом побачив глибоко не вовчі, а чисто собачі очі, вони дивилися на нього як-то співчутливо, наче розуміли, що діється зараз, і що може статися. - Допо... допоможи, - прошепотів Пашка йому туди, в ці собачі очі. Пашка не знав, як вовк міг йому допомогти, але був згоден, щоб його зараз просто як цуценя взяли за холку і витягли на міцний лід, він був згоден, щоб вовк схопив його за руку і відкусив цю руку, але аби витягнув його на міцний лід. Він був згоден на все, на все, але що міг зробити вовк? Рудий підійшов до рушниці, понюхав її і хитнув мордою, потім якось дуже обережно, як хижак в цирку бере їжу з рота дресирувальника, взяв своїми страшними зубами приклад, пролунав хрускіт дерева. - Так, так, - шепотів Пашка несвідомо, - я зрозумів, я зрозумів. Він ухопився за ремінь зброї. Вовк підняв рушницю легко, немов вона нічого й не важила, підняв зубами зброю, з якої його тільки що хотіли вбити і почав задкувати. Пашці різонуло в мозку - це останній шанс! Він кинув триматися за лід і обома руками негнучкими пальцями схопився за ремінь рушниці. Якщо вовк зараз випустить приклад з зубів, його відразу затягне під лід, якщо вовк випадково випустить приклад з зубів, його відразу затягне під лід, якщо... якщо... якщо... Рудий пішов назад. Йшов спочатку легко, витягнувши Пашку май-

проза

же по пояс, потім видно було, що лапи його заковзали, в лід вп'ялися вовчі пазурі, звір хріпнул, хитнув мордою і різко рвонувся назад, задкуючи від смертельної пастки. Пашка не міг рухатися, він навіть не міг нічим допомогти цьому звірові. Один його безпорадий рух, і все може впасти в секунду. Пашка дивився звірові в очі, звір дивився на нього, розуміючи, що ще не до кінця витягнув людину на свободу. Нарешті ноги Пашки вийшли з озера, і він просто ліг на крижану поверхню. Він лежав на животі, повернувши голову набік. Рухатися не міг, дихати не міг, тіло палило холодом, але Пашка холоду не відчував, він лежав і дивився на звіра, в руках був ремінь від зарядженої рушниці. Вовк обережно опустив рушницю на лід. Між ними був метр, не більше. І хижак міг в дві секунди зарізати людину. Пашка дивився рудому в очі і бачив у відповідь погляд. - Ти все ж не зовсім вовк, - прошепотів він. Рудий постояв ще секунду, повернувся і, все так само обережно «труся», побіг геть з озера, минув перелісок з берізок і пішов в лісотундру. Пашка спочатку повз на животі, а коли побачив, що лід міцний, стомлено піднявся і хитаючись, тягнучи рушницю по снігу за собою, через силу дістався до машини. Вдома нічого не сказав. Тільки показав приклад рушниці: - Це Рудий ... з-зубами, так? Потім він знепритомнів. Потім запалення легенів. А Рудого більше ніхто не бачив. Може в зграю пішов або знайшов нову?

Подвійне життя Дмитро Долгов Я написав цю повість, щоб не застрелитися. Пролог Я зайшов у потяг. Пора було їхати. Голос провідниці трохи оглу-

шив: - Проводжаючі, покиньте вагони! Зайшовши в купе і розклавши речі, побачив на верхній полиці людину. Це був брюнет в окулярах, який відчужено дивився в стелю. «Інтелігент», - подумав я. Він дійсно створював враження людини, який таким або недавно був, або є зараз. Потяг смикнувся і поїхав. Година пройшла в тиші, потім мій попутник увімкнув музику. Це був шансон. Кучин затягнув одну зі своїх пісень. Так минуло ще півгодини.

- Гарна музика. Життєва, - ледь чутно сказав він. «Треба познайомитися», - подумав я. - Вип'ємо? - несподівано запропонував той. «Інтелігент, а такий же, як всі. Типовий росіянин», - подумав я, сказавши: - Давайте. Він дістав пляшку коньяку і смажену курку, я - склянки і нарізку ковбаси. Після другої, розговорившись, попутник розповів мені свою історію, яку я пізніше записав, перебуваючи під враженням від почутого. Можливо, вийшло десь буденно, десь недомовлене, як про його дитинство і родину, але зі слів непростої людини не могло бути інакше. Перш ніж засуджувати когось, візьми його взуття і пройди його шлях. Далай-лама XIV Мене звати Андрій. Зараз я простий безробітний і перебуваю в активному пошуку. Три дня я пропрацював двірником, але ця справа мені до такої міри не подобалася і не підходила, що я в робочий час покинув свій «відповідальний пост» більш ніж на дві години, не попередивши начальника. Йому це, звісно, не сподобалося, і я швидко написав заяву за власним бажанням. Я кандидат наук, академік однієї академії і професор іншої. Вже працював над докторською дисертацією, але попався на хабарі і довелося звільнитися. Особливо винним я себе не вважаю: я продукт своєї системи, який після відпрацювання вона викинула на вулицю - жваво так, без будь-якого роздуму. Коли все сталося, мені здавалося, що світ звалився. Зараз мені вже все одно. Згадалося, як декан на кожному засіданні любив налякати підлеглих: - Ви не знайдете жодної роботи! Кому ви потрібні?! «Яка маячня!» - завжди думалося мені, і ось цей момент настав. Мене дратували ці слова, та й вуз вже дратував. Тепер я поза системою. Мені добре. Я розумію, що на мене звалилася велика кількість проблем. Всі ці проблеми необхідно вирішувати, і вирішувати швидко. Завтра їду на співбесіду. Може бути, візьмуть, може бути, ні. Я радий, радий тому, що життя буде інше. Як я дійшов до того, що попався на хабарі? Поступово. Не відразу, не в один момент я став таким. Тепер от шукаю роботу. Існує ймовірність стати помічником ректора іншого вузу, хоча, боюся, мені цього й не треба. Я поки ще сам цього не розумію, але потай сподіваюся, що не візьмуть. Я відчув звільнення - звільнення від пут, від усього, що тяготило

мене. Через чотири дні після звільнення я нарешті більш-менш спокійно розібрався в своєму житті і зрозумів. Те, що я зрозумів, привело мене в жах. Жах полягав в тому, що я був не на своєму місці. Так, мені подобалася наука, але наука, а не викладацька діяльність. Мені подобалася творчість, а не викладання, і мені хотілося сидіти в якомусь кабінеті і працювати там, але я був не проти одночасно змінити сферу діяльності. Готовий був іти на будь-яку роботу, продовжуючи займатися письменництвом і наукою, також згоден був йти на чверть ставки, якщо запропонують, але не більше. Залишки романтизму і юнацької мрійливості все ще жевріли в моїй душі. Чому я став таким? Свою історію з усіма злетами і падіннями я розповім вам. Частина 1. ЗАКІНЧЕННЯ ШКОЛИ. УНІВЕРСИТЕТ 1. Провінційний місто Мені здається життя в цьому місті диким і дивним, Застиглий час не рухається тут нікуди, І данину досі платимо ми всемогутньому хану, І містом та ж заїжджаючи править орда. Леонід Дербеньов Місто наше було Богом забуте. «Провінційне повітове місто», як би його назвали за часів Пушкіна. Застиглий час тут нікуди не рухався. Все стояло на місці. Здавалося, що і люди, і будівлі - все стоїть на місці, нічого не змінюється. Пам'яток в місті було дві: клуб і центральний ресторан «Алмаз». Клуб був побудований ще при заснуванні міста. Його багато разів реставрували, фарбували, шпаклювали і він виглядав більш-менш презентабельно. Ресторан був досить великий, з дзеркальними вікнами. Він намагався виглядати фешенебельно, але навколишній бруд геть позбавляв його такої можливості. У місті все один одного знали. Він нагадував велике село з брудними вуличками, роздовбаними машинами та місцевою шпаною, готової на різні «подвиги». На подив тих, хто приїжджає, незважаючи на маленькі розміри і глухомань, в цьому місті були філія обласного університету і кілька заводів, де працювала більша частина населення. На заводах робили вагони. Початок, кінець, середина робочої зміни. Все було пов'язано з залізом, зварюванням і гуркотом ковадла. Більш -менш жевріли замовлення, і виробництво не стояло на місці. Головним над більшістю заводів стоїть одна людина, від якого в цьому місті залежить кожен подих, - Кір'янов Іван Олексійович, генеральний директор майже всіх заводів, пов'язаних з виробництвом вагонів і

переробкою металу. Соціальна сфера міста залежала від того, як працюють ці заводи: будуть замовлення - отже, місто буде жити, не буде замовлень - отже, поступово перетвориться в село. Гуркіт, бруд, кіптява вагонного та пляшкового заводів - ось було те, під що лягало і вставало місто день у день, з року в рік. Нічого не змінювалося. Населення в місті теж було не так вже й багато. Поговорити, як йдуть справи у сусіда, хто що де купив, було одним з улюблених занять жителів. Взимку була тільки робота, навесні і влітку - робота і город. Робота - за звичкою, город - щоб вижити взимку. Невелике сіра будівля філії університету знаходиться в центрі міста. Заклад існував вже п'ятдесят років і бачив багато, але в ньому самому майже нічого не змінилося. Щороку було одне й те саме. Влітку будівлю фарбували, білили, шпаклювали, викидали непотріб і тут же його спалювали. Загалом, наводили марафет до початку навчального року. Особливо було цікаво спостерігати, як метушилися всі навколо цього дійства. Це нагадувало мурашник, який знехотя став порпатися, розглядати щось, прибирати, заносити, фарбувати, шпаклювати. Керував цим мурашником Іванов Петро Іванович, колишній завгосп, фахівець в господарстві, проноза і одночасно вчений, кандидат наук, який випустив п'ять аспірантів. Діяльність свою Петро Іванович почав на заводі майстром, потім перейшов майстром виробничого навчання, багато років був завгоспом, а ставши директором, захистив кандидатську, як тоді говорили, «по налагодженим каналам», став викладати, відкрив нову спеціальність і на момент описаних подій був добрим господарником і серйозною людиною. Він був для філії, як генеральний директор заводів для міста: нічого не відбувалося без його дозволу в межах стін закладу. 2. Репетирував шкільний ансамбль під назвою «Молодість»... Насправді все не таке, яким здається. думки автора Школа. Останній, одинадцятий, клас. Хлопчики і дівчатка готуються перейти у доросле життя. Скоро випускний. Серед однокласників я різко виділявся: дуже високий, худий і незграбний. Я нагадував дерево, яке валиться то в одну сторону, то в іншу. Ізгой, як раз з тих, над якими в «шкільні роки чудесні» люблять познущатися тільки за те, що вони не такі, як усі. Мої спогади про школу практично безрадісні: акти знущань залишили в душі незгладимий слід. Я просто чекав, щоб швидше пройшов випускний і можна було піти звідси якнайдалі. Відмінник - тільки лише тому, що «так треба». Я ще багато в житті буду робити речей за принципом «так треба». Але це буде

потім. Одинадцятий клас - час надій, час очікування чогось нового, час серйозної навчання. Багато всього ще попереду. - Вітаю! В клас увійшла Тетяна - моя сусідка по парті, моя перша любов. Ми з нею любили гуляти в парку, дивитися на воду озера, як там колихалися хвилі. Таня, дочка священика, - дуже своєрідна дівчина. Всі її вчинки були як у всіх і не як у всіх. Як це в неї виходило? Хто б знав. Здається, вона і сама не знала, як це у неї виходило.

- Вітаю. Хімія першим уроком. - Я вчора вчила. - Я теж. Я радий був її бачити кожен день. Вона мені подобалася ще з дев'ятого класу. Почалася хімія. Уже літня вчителька Раїса Олексіївна зайшла в клас. Сьогодні проводилася лабораторна робота. Таня, як завжди, була до всього готова. Скільки я її знав, стільки вона була саме такою - відмінниця, порядна, скромна. Ніхто в класі навіть не здогадувався, що ми набагато більше, ніж просто сидимо за однією партою школярі. Ми не раз були вже один у одного в гостях, і не тільки дивилися телевізор, далеко не тільки... Це був наш великий «шкільний секрет». Ми були змушені так чинити. Ми і так були об'єктом глузувань і не хотіли посилювати своє становище, тому робили вигляд, що просто дружимо. Обидва розуміли, що скоро все закінчиться і за стінами школи че-

100

кає інше життя. Закінчилася хімія, почалася зміна. Всі розійшлися хто куди. Таня сунула мені в руку записку: «Моїх сьогодні не буде вдома. Приходь, якщо зможеш ». Я кивнув. Пройшов день, усі уроки закінчилися. Клас став розходитися. Ми вирушили до виходу. - Тань, я годині о п'ятій вечора буду, - сказав я вже на вулиці. - Гаразд-гаразд, чекаю, - відповіла вона, посміхаючись. До п'ятої вечора я, попутно купивши тортик, прийшов до неї додому. - Привіт, заходь, - сказала її сестра Ольга, відкриваючи двері і пропускаючи мене в коридор. - Таня вдома? - Вдома. А може, я теж буду корисна? - Це ще що?! - пролунав жартівливо-строгий голос Тетяни з іншої кімнати. - Гаразд, я пожартувала. Вже йду. Воркуйте, голубки! Ольга була заміжня і жила в іншій частині міста. Я вийняв з пакета тортик, Таня дістала з шафи чашки і блюдця. Був наш звичайний вечір закоханої парочки - вже не перший і далеко не останній. Завтра знову ми будемо робити вигляд, що нічого вчора не було. Це була моя ідея: приховувати свої стосунки. Не хотілося подавати привід для насмішок уїдливим однокласникам. Години дві ми сиділи за столом, розмовляючи, потім Тетяна, як зазвичай, з посмішкою сказала, показавши очима на спальню: - Хочеш туди перейти? - Не відмовився б. Після всього ми ще довго лежали в ліжку, обнявшись і розмовляючи про все підряд, потім знову пили чай. Ми ще не знали, що зі школою нічого не закінчиться, що, будучи студентами, ми продовжимо зустрічатися, але заміж Тетяна вийде за іншого, народить трьох дітей, а я стану викладачем у вузі, кандидатом наук, потім, змінивши два місця роботи, звільнюся через хабарі. Ми ще не зробили всіх хороших і поганих вчинків, які нам судилися. Зараз ми просто закохана парочка підлітків, у яких завтра біологія, фізика та література. - Мені пора, - сказав я, з небажанням піднімаючись з-за столу. - До завтра, Андрійко, - сказала вона, проводжаючи мене до дверей. Я жив недалеко від неї. Було добре, вітерець осінній обвівав мої щоки. Чорна шкіряна куртка була розкрита і бовталася на мені. - Закурить є? - почувся в ночі голос. Це був Владик - місцевий хуліган, який жив недалеко від Тетяни і був в курсі всього, що відбувається. - Ні.

101

- Ой, Андрюха, не впізнав. Пройтися вирішив? - Гаразд, Владик, кінчай жартувати. - Добре, добре. Це я так. Владик пішов далі. Підходячи вже до дому, я відчув себе трохи втомленим. - Ще треба уроки робити ... Гаразд, зараз зроблю. Вечір перейшов плавно в ніч. На наступний день була фізика, і вів її новий учитель - Сергій Олексійович, «класний чувак», як його охарактеризував один десятикласник. Невисокий на зріст, повненький і лисуватий, він вже готувався до виходу на пенсію. Школа була останнім пунктом в його трудовій біографії. До нас він прийшов після довгих років роботи в інтернаті. Загартування у цієї людини було ще то. Але свою роль в нашій долі він зіграє пізніше, а поки він просто перший день вийшов на роботу і звістка про це вже рознеслася по всій школі. Чоловіків взагалі мало в таких закладах, він був одним з небагатьох. Закінчилися уроки. Я рушив у напрямку будинку. Мене нагнала зграйка однокласників. - Ходімо з нами. - Ні, додому треба. Не хочу. - Ти такий скромний, не соромся. Я не любив їх. Я взагалі не дуже добре сприймав свій клас: занадто багато було негативних спогадів. Керувала всім дівчисько, про яких кажуть «шкільна красуня». Її звали Христиною. Вона була красивою, але її краса була холодною. Христина і сама була такою ж. Я її терпіти не міг: хотілося схопити щонебудь важке і позбавити світ від неї раз і назавжди. Ні, я не був жорстокою людиною, просто у мене були причини до такої неприязні: шкільні знущання мене доводили до знемоги. Був один випадок. В колгоспі, куди було прийнято у вересні їздити зі школярами в той час, я посварився з одним з її дружків - і тут таке почалось... Проте все встали на захист саме того хлопця. Я тоді не витримав, схопив порожню скляну пляшку, розбив її об дерево і з трояндочкою рушив на свого кривдника. - Зараз тобі все буде! - пообіцяв я, приставивши пляшку до горла переляканого пацана. Моя витівка всіх налякала, але і позитивно вплинула на відносини з однокласниками: мене перестали сильно задирати. Випадок допоміг мені переконатися, що тупі підлітки розуміють тільки силу. Прийшовши додому, я ще довго не міг позбутися негативних спогадив, але ввечері зателефонувала Таня і думки пішли в більш приємному русло. Ще в дитинстві я прочитав роман з бібліотеки свого діда. Дід був звичайний роботяга, але великий любитель почитати. За всі свої роки старий зібрав багато різних книг, в тому числі і старовинних.

102

Твір, який мені подобався, був про мексиканський квартал, як вони, живучи в бідності, любили один одного, як все здавалося таким ідеальним, навіть океан, який був недалеко від їхніх будинків. Я був романтичним хлопецем, мені уявлялося море, мексиканці, я сам, що жив там. Як я щоранку вирушаю в море з іншими рибалками на човнах і як вдома чекають дружина, діти, а потім онуки. Ще з тих часів мені хотілося створити щось подібне для себе, в своєму житті. Я мріяв зустріти ідеальну любов, яка буде, як в цьому мексиканському романі. Надія довго мене не покидала. В такому житті пройшло півроку. Настала весна. Наближалася пора іспитів. У той час ще не було ЗНО. Були нормальні іспити, з квитками, питаннями, відповідями, завданнями і оцінками, а не балами і нарядами з собаками. Все було набагато краще і простіше. Весь клас готувався до майбутніх заходів. Всі були налаштовані дуже рішуче. Мені світил атестат з відзнакою, Тетяні - срібна медаль. Компанія, керована Христиною, вже не займалася нічим таким, ніхто нікого не діставав, всім було просто не до того. Сергій Олексійович виявився в складі комісії, яка приймає екзамени з математики, і зіграв певну роль для всього нашого класу, приклавши зусилля до того, щоб нічого нам не зіпсувати. Іспити пройшли як одна мить, промайнули, можна сказати. Далі. А що далі? Останній дзвінок, випускний, вручення атестатів. Золоті та срібні медалі вручав мер провінційного містечка в день випуску на площі. Всі були при параді, настрій був просто святковий. Здавалося, що зараз із-за рогу на красивій колісниці з'явиться Аполлон і забере всіх у світле майбутнє. Випускний. Перший танець. - Чи дозволите? - запитав я, підійшовши до Тані. - Дозволяю, - сказала та, простягнувши руку. Ми закружляли. Час надій. Заграла одна з пісень: «Репетирував шкільний ансамбль під назвою «Молодість» Ця пісня залишиться в серцях всього класу. Потім не раз я, Таня, Христина зі своєю компанією в різних місцях, куди нас закине доля, будемо згадувати рядки, заспівані на випускному запрошеними артистами. Не забути нам того, що відбувається сьогодні. Урочиста частина, вручення атестатів, концерт, банкет і зустріч світанку. А завтра вже буде нове життя, ще поки невідомо, яке, але неодмінно буде. Сніг хрустів під ногами. Як просто і як складно. Сніг хрустів під ногами. Все йшло вперед, не питаючи дозволу. Йшов і йшло вперед. Так було треба, так було правильно. Він хрустів під ногами. Здавалося, що все було правильно.

103

Випробування схожі на сніг. Не треба боятися. Зробив, переступив, і сніг захрустів далі. Сильніше випробувань будь-яка людина. Популярна фраза: «Бог не дає випробувань вище сил людини». Дійсно, не дає. Все так, як повинно бути. Будь-яка людина може все витримати. Змінити теж все може. Спробувати тільки. Думати не треба довго. Тільки спробувати - і вийде. На деревах був іній. Надзвичайно гарно. Дивитися на дерева, покриті інеєм. Просто дивитися. Добре. Мовчазна краса дає надію. Надію на те, що доля кожного в руках кожного. Холодна краса, безмовна, незворушна. Ворона сіла на гілку і, відлітаючи, зачепила сніг, і він впав на землю. Пройшовши раз по лісу, можна зрозуміти, що є те, заради чого варто жити. Просто жити, не створюючи проблем. Просто жити. Ліс починається з самого краю. Стежки йдуть досить далеко. Пройтися раз. Головне - не забути вийти з іншого боку. Сніг рипить під ногами. Ідеш, а він хрумтить. Здорово. Є заради чого все робити. Дивись, є заради чого. Ідеш по лісу. Дерева в інеї. Стоять безмовно, не рухаючись. Як і дивись тільки. Нехай мороз. Зате безмовна краса дає надію. Надію на те, що все ще буде так, як ти захочеш, дивись тільки. Тільки дивись, і все буде. Раз - і сніг упав під ноги. Нічого особливого, просто впав сніг під ноги. Нічого особливого, впав. Наші пращури вірили, що ліси, поля, річки населені казковими створіннями. Може бути і так. Людина бачить те, куди дивиться. Може, якщо придивитися, і побачиш. А може, і не треба придивлятися. Досить того, що є безмовна краса. Дерева в інеї після морозу і білий сніг під ногами. Зате попереду є надія. Вийдеш, а там ліс і закінчився. Але краса не закінчилася. Що в душу пустиш, то там і оселиться. Вибирай. Вибір є завжди. Вибрати, що пустити: озлобленість на всіх або добрі справи. Вибирай. Що заради дерев в інеї і краси світу цього зробити можна? Зробити можна так, щоб краса не відвернулася від тебе. Коли увійде злість, іншому увійти вже буде важко. А сніг рипить під ногами, дерева стоять в інеї. Гарно. 3. Студентське життя Настало літо. Воно було дуже спекотним. Переживання, визначення по життю - ось що чекало нас влітку 2000 року. Закінчився одинадцятий клас, почався період вступу до вищих навчальних закладів. Я вирішив піти на економічний, Таня - на медичний.

104

В обласному центрі були і училище, і медінститут. На наш загальний подив, її вибір зупинився на училищі. Іспити, вступ, наказ про зарахування - все пройшло дуже вдало і нічим примітним не ознаменувався. Я був задоволений. Ще в одинадцятому класі я вбив собі в голову ідею, що піду після вузу в аспірантуру, потім в докторантуру та стану спочатку кандидатом, а потім доктором наук. Мета становлення кандидатом, потім доктором мені була до кінця не ясна, але я неодмінно, у що б то не стало хотів ним стати. Кінець серпня ознаменувався наступними подіями: визначення з розкладом і початок навчального процесу. Я чекав певного дива. Ще з дитинства вважав університет чимось таким, від чого біжать по шкірі мурашки. До вступу я ні разу не був в подібних установах, але був чітко переконаний, що там саме так і ніяк інакше. Пізніше мені довелося в цьому розчаруватися. Першого вересня - в день знань - почалися заняття. Я вже дізнався розклад, визначився з усіма своїми справами. Чи не йшли з голови три ідеї: кандидат, доктор і вузівський диплом з відзнакою. Так вже були влаштовані у мене мізки: ідеї з незрозумілою кінцевою метою. Жити таким чином було досить важко, але я не вмів поіншому, та й не хотів уже. Тетяна вступила в своє медучилище. Весь наш клас був теж визначено: хтось - у воєнний, хтось - в промислову електроніку, хтось - в збройні сили. З нас вийшли в більшості своїй технарі, практики і майже жодного теоретика. Отже, розпочався навчальний процес. З'явилися нові друзі, нові люди. Я ходив на заняття. Ще в перший день навчання до мене обернувся один хлопець. - Привіт! Він був невисокого зросту, з вусами. Як з'ясувалося, його звали Владислав, Вова. Спілкування почалося якось само собою, без будь-яких причин. Ми стали нерозлучними друзями. У студентській групі я здружився ще з одним хлопцем - Мишком і трьома дівчатами - Мариною, Іриною та Регіною. Вони колись вчилися в одній школі і були подружками. Ірина була старостою. Це була середнього зросту дівчина з дуже красивою зовнішністю. Вона була дуже приваблива, відмінниця, але не з тихих забитих сірих мишок, а зовсім інша - розкріпачена, трохи розв'язна. Марина була атлетичної статури, з короткою стрижкою, трохи сміхотливим виразом обличчя. З нею подобалося спілкуватися. Марина була дуже розумною. Особливо в математиці. Миша, я і Вова намагалися їй надавати знаки уваги, а вона була холодною, як айсберг, але продовжувала спілкуватися з усіма. Регіна була пухленької дівчиськом. Красуня з третім розміром бюста. Вони всі три були відмінницями і завзятими хуліганками, здатними на різні безумства.

105

Минали дні за днями. Пари, семінари, лекції, група, студенти зі своїм розгульним життям. Все йшло своєю чередою. Я ходив на пари, щось писав, відповідав. Часом, але вже не так часто бачився зі своєю шкільною подружкою. Тетяна втомлювалася в своїй медицині. Вивчення людини виявилося не таким легким заняттям. - Нічого, потрібно робити. Впораєшся, - говорив я, намагаючись її підбадьорити. - Мені подобається медицина. Звичайно, я впораюся, - відповідала вона і посміхалася. Коли я йшов після занять додому, то зустрічався з іншою однокласницею. Вона торгувала в кіоску морозивом. Звали її Олена. Мені подобалося з нею спілкуватися, так просто розмовляти ні про що. Вона була класною дівчиною. - Привіт, - говорив я їй кожен раз. - Привіт, - відповідала вона. Звичайні фрази звичайному житті, але мені все це здавалося чимось казковим. Наші фото, зроблені в кіоску, я потім розглядав з великим задоволенням, мені здавалося це дуже цікавим. Так пройшов, як одна мить, перший семестр. Почалася сесія. Завзята діяльність протягом семестру привела всіх нас: мене, Вову, Мішу, Ірину, Марину та Регіну - до того, що звітність по ряду предметів ми отримали автоматично, без особливих проблем, але решту дисциплін довелося здавати. Звичайно, ми хвилювалися, переживали, але все пройшло досить успішно. «Відм.», «Відм.», «Відм.» - іншого в наших залікових книжках не було взагалі. Після сесії я відчував певну гордість, але разом з тим почуття того, що я - солдат, не покидало мене. Я дійсно був «солдатом» - нерушимий, який нічого не боїться в цьому житті. Після сесії дівчата вирішили зробити нам подарунок. - Хлопці, давайте відзначимо здану сесію, - сказала вранці Марина, з посмішкою підійшовши до нас. - Добре, - пожвавився Мишко. - У нас ввечері буде вільна хата, - продовжила Марина. - Давайте зустрінемося біля інституту о п'ятій вечора. Пройшли пари. Всі розійшлися. О п'ятій вечора першою з'явилася Марина, потім я, потім всі інші. Всі шестеро вирушили на квартиру, попередньо купивши пиво з чіпсами. Двері розчинилися, і ми опинилися в квартирі. Там жила Регіна. Її батьки поїхали у відрядження. - Проходьте, - запросила вона. Ми зайшли. Потім було застілля. На столі з'явилися склянки для пива, чіпси і батон ковбаси, яку господиня вийняла з холодильника. Так минула година. Дівчата вже трохи захмеліли. Я теж відчував, що алкоголь починає діяти.

106

Тут Марина підсіла до Мишка і як ніби ненав'язливо провела рукою по ременю його штанів. - В сенсі? - запитав, трохи без вичікування, Мишко. - Пішли в сусідню кімнату, я тобі все поясню. Вони пішли. Я вирішив проявити ініціативу і запросив Ірину в спальню. - Підемо ми з тобою туди. Ірина пішла. Вовці дісталася товстуха Регіна. Їх пара залишилася прямо в залі. Це був якраз той подарунок, який дівчата вирішили піднести своїм однокурсникам. Так три парочки друзів-студентів дізналися в цей вечір один одного з іншого, діаметрально протилежного боку. Десь через годину все закінчилося і, розпалені, трохи збентежені тим, що сталося, ми повернулися в зал. - Цікавий вийшов вечір, а, хлопчики? - сказала Марина, подивившись на Мишу. - Ми всі його точно ніколи не забудемо! - сказав на це Вовка і обвів поглядом усіх, хто сидить за столом. Було очевидно, що на все життя ми залишимося друзями і цей вечір ніколи не піде з нашої пам'яті. Йдучи додому після цього незабутнього вечора, я думав про все, що сталося за день. Це був один з перших моментів, коли я усвідомив, що ідеального в нашому світі дуже мало. Думки про те, що кожна дівчина є ідеальною, сьогодні вечері у мене розбилися, як вода об прибережні скелі. Насправді виявилося, що дівчата - істоти з плоті і крові, хочуть спілкування, і не тільки, і людські пороки їм зовсім не чужі. Почуття мої плуталися, хотілося, щоб це було не так, але все говорило на користь іншого, на користь того, що це, на жаль, так. - Що стане з ними потім? - питав я і сам собі ж відповідав. - Та нічого. Просто будуть жити. Вийдуть заміж і будуть жити, а про сьогоднішній вечір, швидше за все, будуть згадувати як про пригоду, а може, взагалі забудуть. - А якщо хтось розповість їхнім чоловікам? - Навряд чи. Ми точно не розповімо, вони тим більше. У цій думці я утвердився і не помітив, як уже підійшов до свого будинку. - Життя триває, а чого між друзями не буває? Це був остаточний висновок, який я зробив для сьогоднішнього вечора. Пройшли канікули. Розпочався другий семестр, нічим особливо не примітний. Семінари, лекції, практика, відповіді, оцінки. Таким навчання було до четвертого курсу, поки я і Вова не закохалися обидва в одну дівчину.

107

Був ранок. Двері вищого навчального закладу відчинилися і наповнилися студентами різних курсів, «кольорів і фасонів». Починався новий день. Настрій був чудовий. У молодості не буває смутку, і не повинно бути. Ми стояли біля гардероба, коли повз нас по сходах вгору піднялася Юля - висока дівчина з довгим волоссям. Вона зі своєю подружкою Ганною сиділа попереду нас, на другій парті. Особливими успіхами в навчанні обидві не відрізнялися, але були дуже симпатичні. Ми з Вовкою не раз ходили в гості і до тієї, і до іншої на день народження. - Привіт хлопці! - посміхнулася вона і зацокала каблуками вгору по сходах. – Не спізнитесь? Пара зараз почнеться. - Ходімо, - відповів Вова, і ми пішли за нею в аудиторію. Продзвенів дзвінок спочатку на пару, потім з пари, пройшла лекція. На перерві він запропонував: - А давай Юлю запросимо погуляти сьогодні ввечері, ми вдвох і вона. Полазити по вулиці. - Давай, якщо піде, - відповів я. Вовка рвонув до неї. - Юль, давай втрьох зустрінемося ввечері біля мого будинку і підемо прогуляємося. - Давайте, я як раз ввечері вільна, - відповіла вона і грайливо посміхнулася. Прийшов вечір. Ми вже чекали дівчину: як справжні джентльмени, прийшли раніше. - Як думаєш, прийде? - запитав я. - Напевно, прийде, - відповів він. Потай вона подобалася нам обом, але їй ніхто з нас про це не говорив. - Привіт хлопці! - підійшла Юля і зупинилася. - Пропоную піти прогулятися, а по дорозі зайти в кафе, - сказав я, і ми рушили по дорозі. Ми гуляли до самої темряви, посиділи в двох кафешках. За розмовами настав вечір, час розходитися. Ми проводили Юлю до під'їзду, поцілували на прощання в щічку, причому обидва відразу, і вирушили додому. «Схоже, їй сподобалося гуляти з двома хлопцями відразу», - зробили ми висновок. «Якщо запропонуємо ще раз, то вона навряд чи відмовиться». Мені особисто дуже сподобалося наше побачення, особливо поцілунок в Юлину щічку. З цього моменту дні почали йти в такому порядку: вдень заняття, ввечері - побачення з Юлею. Ми були дуже дбайливими кавалерами: дарували їй квіти, шоколадки, коробки цукерок, ходили в кіно. Так минуло три місяці. І якось вранці сталося ось що.

108

- Андрюха, я з тобою поговорити хочу, - сказав Вовка на перерві. - Слухаю. - Давай Юлю в ліжко укладемо! У мене якраз є порожній будинок. - Ти що придумав ?! - Гаразд, ніякого насильства не буде. Ми прийдемо, посидимо, просто скажемо їй про це, так - так, ні - ні, і далі будемо з нею зустрічатися. Ідея досить схожа на марення, але двом молодим дурням здавалася цікавою. Дня три ми її нікуди не запрошували: в якійсь мірі сміливості не вистачало. Нарешті, Вовка зважився. - Юль, ми тебе сьогодні ввечері запрошуємо в будинок. Посидимо, телевізор подивимося, чайку поп'ємо. - Гаразд, я прийду, - відповіла дівчина, поправивши волосся. Увечері всі троє прийшли до Вови. Будинок був порожнім. Ми сіли в залі, відкрили коробку цукерок і включили телевізор. Дівчата завжди були і будуть мудріші, аніж хлопців. Звичайно, вона зрозуміла, що від неї хочуть, і вирішила взяти ініціативу в свої руки. Поклавши руки нам на плечі, Юля сказала так, що ми навіть розтерлись. - Хлопчики, я вас слухаю. Що хотіли мені сказати? Дико переживаючи від хвилювання, почав Вова: - Юля, ти нам дуже подобаєшся. Я не буду ходити навколо. Ми обидва хочемо тебе, але щоб і ти була не проти. Якщо ні, то ми сподіваємося, що ти на нас не будеш сердитися за цю пропозицію і ми будемо далі зустрічатися. Ми дуже хвилювалися. Юля була нам дійсно дорога. Відносини були такі хороші, що просто супер. - Хлопчики, давайте так. Я з вами буду зустрічатися. Ви мені обидва подобаєтеся. Я ще три дні тому зрозуміла, чого ви хочете, просто чекала вашої ініціативи. Я не проти. У сусідній кімнаті є ліжко, я зараз туди піду, підготуюся і одного з вас чекаю хвилин через п'ять. Вона юркнула в спальню. Ми залишилися в залі. - Андрюха, давай ти перший підеш, - злегка злякався Вовка. - Добре, давай. Другим зайшов Вова. Коли Юля пішла у ванну, він повернувся в зал. Хвилин через п'ятнадцять вона вийшла вже одягнена. - Я люблю вас, хлопці! - сказала дівчина. - Як би доля нами ні розпорядилася, ти будеш завжди нашої принцесою, - сказав я. - Юль, я був трохи грубуватим... - сказав Вова. - Та ну тебе, ти такий, який ти є, - відповіла Юля і сіла на диван. Що було далі? Та нічого особливого. Ми зустрічалися ще рік. Не суперники, вона нам обом була дорога, а Юля не кидалася між нами, а просто проводила час з двома відразу. Потім закінчили вуз, дороги розійшлися. Пішло вже іншае життя. Вовка одружився, Юля народила дитину і вийшла заміж.

109

Ми втрьох іноді зустрічалися, згадуючи один з кращих періодів свого життя, тому що молодість не забувається. На п'ятому курсі все моє студентське життя складалося з навчання, захоплення пивом і дівчатами. Я навіть цілий місяць ходив в спортзал, але кинув, зрозумівши, що це не моє. - Кого-кого, а спортсмена з мене точно не вийде, - сказав я собі. П'ятий курс був ознаменований однією сесією, підготовкою до захисту диплома і низкою обставин, що включають появу нових людей, які зіграли в моєму житті певну роль.

У щастя потрібно вірити. Вірити в те, що обов'язково щось прийде і це буде званий щастям. Думаєте, що не прийде? Ні, прийде, і ще як. Кожному своє щастя, свій біль, своя радість і свою журбу. - Не можу витримати, - часом чути звідусіль. - Зможеш, Бог не дає випробувань вище сил людини, - можна на це сказати. Одна людина, яка прожила все життя, злети і падіння, тяжкість життя і допомогу людей, сказала: - Якби мені запропонували інше життя і я в цей час знав про життя моє, те, що зараз прожив, то я б не вибрав інше, - тільки те, що прожив. Всі здивувалися тому, що він сказав. Сказав і сказав. А адже це і є щастя: не вважати прожите життя марним. Все було правильно. Помилки, злети і падіння - все було правильним, за потрібне. Без цього було не обійтися. Щастя. - Скажи, Гораціо, що таке щастя? - Он бачиш, летить в небі птах? Візьми його, якщо зможеш. - Щастя то, що дається нам, мій друг Гораціо. Іншої долі бажаєш? Вона, думаєш, краще? Може бути, і краще, а раптом не краще, а гірше? Тоді що? 4. Секта Крішні теж моляться, Та тільки він скидається на Вельзевула. думки автора На канікулах між першим і другим курсом у мене стався один дуже цікавий випадок, який не має відношення до навчання. Влітку, на канікулах, мені подзвонила моя шкільна любов Тетяна: - Через тиждень буде весілля у наших друзів в обласному центрі. Якщо хочеш, поїхали з нами. - Добре. А що за друзі? - Вони наші з Олею друзі. Все дізнаєшся.

110

Я погодився, хоча її таємничість трохи насторожила. Мене взагалі завжди насторожували такі пропозиції, але цікавість узяла верх і я погодився. Через тиждень у неділю вранці до мого будинку під'їхала машина, де сиділи Ольга, Таня і двоє чоловіків. За кермом сидів вірменин, поруч з ним чоловік середніх років, кремезної статури, який з перших хвилин мого появи почав мене розглядати. У мене склалося враження, що і він, і всі інші в машині їдуть незрозуміло куди, але тільки не на весілля. Чому? Тому що вони їхали мовчки і свято зовсім відчувалося. Минуло хвилин тридцять. Ми вже в'їхали в місто і зупинилися біля великого будинку, що нагадує щось середнє між церквою і молитовним будинком. Вийшовши з машини, я дуже здивувався. Молодих видно не було. Замість цього біля входу, на вулиці і, як потім виявилося, в самому будинку була велика кількість людей - чоловіків і жінок різного віку. Їх щоки були бліді, ні кровинки в обличчі. Своїм виглядом вони нагадували прочан або ченців, які живуть в монастирі вже багато років. Зайшовши в сам будинок, я бачив столи, які були накриті різними частуваннями. Спиртного не було взагалі. Тут раптом я все зрозумів: «Це секта! Адже їх точно такими ж показують по телевізору, а мені вдалося побачити на власні очі це. Таня, Таня, куди ж ти вляпалася?!» Далі було ось що: розпочалося служіння во здравіє, у щастя молодих. Це нагадувало суміш церковного служіння і танців на шабаші. Входили в екстаз адепти нагадували паралітиків, які тряслися в екстазі, як ніби до них підключили струм в тисячу вольт. Я вирішив стати поруч з дверима: «Якщо все вийде з-під контролю, то я втечу». Таня з Ольгою підійшли ближче до сцени, а я залишився з вірменином і з іншим чоловіком. Так тривало години півтори, потім була оголошена перерва в очікуванні приїзду молодих. Дівчата залишилися всередині. Мене втомиво цей захід, на якому я випадково опинився. Біля молитовного будинку стояли лавочки, пофарбовані синьою фарбою. Я сів на одну з них. Тут до мене підійшли ті двоє. Вірменин сіл по ліву сторону, інший - по праву. - Я брат Костянтин, - почав говорити той, що сидів по праву сторону. - Я хочу тобі, Андрій, розповісти про Бога. - Що? - вибухнув я. - Про якого Бога ти мені смієш говорити? Ти, нечисть, яка мене сюди привезла, ти не смієш згадувати Бога! - Заспокойся, - сказав вірменин (його звали брат Карен). - У нас справжня віра, ми молимося, ми допомагаємо людям.

111

- Ви чортова секта, ви оббирає людей! Як опинилися тут Таня з Олею? - Вони прийшли самі. Спочатку Ольга, потім Таня. Вони наші сестри. - Я тобі покажу сестри! Я можу викликати таких людей, що вам будуть і сестри, і брати, і небо в клітинку! Тут до нас підійшла Тетяна. - Заспокойся. Стань нашим братом, у нас тут добре. - Яким ще братом?! Ти мене знаєш не один рік, я дурницями не займаюся. Таня, що з тобою сталося? Навіщо ви тут? - Я тут ближче до Бога. - Ти дочка священика, навіщо ти пішла служити Антихристу? Тут пролунав шум і сигнали машин. Приїхали молоді. Вся увага була на них, і суперечка на час затихла. Далі був бенкет, привітання. Назад я їхав в тій же компанії. Мені вдалося закликати додому Тетяну і поговорити з нею. - Що трапилося? Чому ви там? - Я розчарувалася в Бога і в звичайній церкві. Потім з'явилися вони спочатку в життя Олі, потім в моєму житті. - Що вони тобі дали? - Нічого особливого. Я просто зустріла справжніх друзів. Вони приймають мене такою, яка я є. - Таня, я твій справжній друг, а не вони! - на емоціях сказав я і обійняв свою шкільну подружку. - Так, ти мій друг на все життя, але і вони теж, - сказала Тетяна, притулившись до мене. - Ви не праві! Нічого хорошого від такої дружби не буде, - намагався я переконати Таню. Через півгодини ми розлучилися. Я був в повному шоці від побаченого і від того, що він дізнався за цей день. Був звичайний літній день, я був під враженням. «Їх треба рятувати» - думав я. – «А може бути, і не треба? Вони не хочуть цього самі». Через тиждень прийшла Тетяна і принесла фотографії з тієї самої весілля. - Таня, ви хто там? Навіщо? Розказане дівчиною повалило мене в повний шок. Виявилося, що вони там помічники головного сектанта - якраз брата Костянтина. Від цього я впав у ступор, я навіть не розумів, що мені тепер взагалі робити. - Може бути, прийде час, і вони самі звідти підуть. Вони сильні духом люди. На цій думці я утвердився, і в моїй душі оселилася впевненість, що саме так все і буде. Несподівано я пригадав випадок ще зі школи. Тетяна перед випускним попросила мене переписати музику з однієї касети на іншу. Там бу-

112

ли релігійні співи, а зараз я зрозумів, що вже тоді це були пісні «звідти». - Треба було тоді ще піднімати тривогу, що ж я? Не здогадався. Нічого. Вони підуть звідти, їх зломити не так-то легко, як може здатися на перший погляд. Я не помилився. Інтуїція мене не підвела. Пройде два роки, і смерть батька, розбіжності з адептами, усвідомлення того, як вони з сестрою помилялись, назавжди позбавлять сестер бажання ходити в секту. Взяти і померти. У тому світі, напевно, краще. Ще ніхто не повернувся і не сказав, краще там або гірше. Ніхто не повернувся, ніхто не сказав. Я втомився, втомився, втомився. Мені здається, що живу двома життями, все як вогонь, кожен день, як вогонь. Я відчуваю ненависть, ненависть, яка проходить крізь мене. Наче мене хтось ненавидить. Це і є біснуватість. Ніхто не повірить ніколи в ці записки. Здається все зовсім не так. Мені здавалося, що все не так. Ось так все і буває. Бути біснуватим важко. Кожен день бачити пекло, метання по ньому душ, душ, у яких немає надії, вони втрачені. Люди біжать по пеклу, вони бояться, вогонь їх наздоганяє і нікуди від цього не дітися. Вогонь завжди їх наздожене. Метання душ - це і є кара небесна. Кара небесна. Бачити те, що пекло ввсе кипить, а душі грішників там варяться, - це дуже страшно. Страшно для звичайного слабкої людини. А якщо самому там кипіти? Це ще страшніше. Коли я, як зазвичай, каявся в церкві, мені уявлялося, як мене обливають кров'ю, як з мене сповзає бруд цілими жмутами, цілими шматками. Так ось і сходять гріхи по волі Господа. Здавалося, що все це так, так, як треба. А який прекрасний рай! Просто неймовірно. Не вистачить слів, щоб описати його. Там дають крила - примір, політай. Тільки там гріх не в пошані. Не потрібна там гріховність. Ось тільки дивно, що всі, хто в пеклі, іноді бачать рай. До них теж є милість Господа. Одягнеш крила - і можеш летіти. Добре. Там немає хвороб, там всім дуже легко, все каліцтва проходять. Це і є рай. Найскладніше в тому, що великий грішник при покаянні може бути в раю. Тільки покайся щиро. - Тепер треба не робити тих гріхів, в яких покаявся, - сказав священик на сповіді великому грішнику. Так просто і складно. Не робити чогось. Це ось все так. Здається, і не здається. Чому ж так все відбувається? Спокусники, гріховність самих людей. Ось чому все це відбувається. Відбувається. Не можна підкорятися йому. Князь тьми не упустить свого. У нього немає дрібниць, кожна дрібниця відбувається не просто так, а на якійсь основі. З кожну дрібницю можна виростити великий гріх, але людині під силу не давати вирости цим сходам. Далі буде…

113

проза

Вальс білих янголів Аскольд Де Герсо

З акустичної системи авто магнітоли звучала радіопостановка роману «Білі одежі», коли він виїхав за місто, що замотало своєю суєтою, шумом, вихлопними газами сотень, автомобілів що мчать кудись і нікуди, і сотнями невирішених проблем, що виникають на порожньому місці. Уже промайнули за вікном цеха, промзона, на високих вежах почали вмикатися прожектора, та й в деяких вікнах довгих будівель видно було світло. На вулиці сутеніло. Вечорами, як це буває в осінню пору, і воно особливо помітно у нас в середній смузі, ставало прохолодно, і Віктор увімкнув кондиціонер. У салоні повіяло приємним теплом, нагадуючи про вже минуле літо з його сонячними днями. Машина йшла рівно, та інакше, і бути не могло, враховуючи його досвід автомеханіка, який розуміється не тільки у вітчизняних консервних бляшанках, але і в іномарках. Він непомітно навіть для себе самого, мало не автоматично, додав обертів, оскільки дорогу він прекрасно знав, і увімунув габаритні вогні. І тільки на повороті якийсь чайник різко засліпив його дальнім світлом, боляче різанув по очах. Світло ж його підфарників вихоплював перед собою сірий шматок асфальту, немов намагаючись відігнати темряву, що насувається з усіх боків. І все-таки є щось зловісне в сутінках, про які говорять в народі: «Для собаки пізно, для вовка рано. Час шакалів » Він ще здалеку помітив дві сірі тіні на узбіччі дороги. Під'їжджаючи ближче, Віктор помітив, що один з хлопців, а це були, поза всяким сумнівом, хлопці, підняв руку. - До селища підвезеш? - запитав той, що вищий на зріст. - Сідайте. Дивлячись на те, що до селища шлях не близький, та й самому по молодості не раз доводилося так само стояти і голосувати проїжджаючим автомобілям, він цілком розумів ситуацію. Тим більше, останнім часом рідко хто зупинявся підбирати попутників. Він не міг зрозуміти з чим це пов'язано, але вже точно не з острахом. Хлопці виявилися балакучими і те, що один з них сів поруч, а другий на заднє сидіння, анітрохи не заважало бесіді. Розмова більше йшла про нічне життя міста: ігрові клуби, кафе та інші заклади, де крутяться чималі гроші, і тусується самий різний люд: від звичайного братка до директора будь-якої фірми, супроводжуваного довгоногою білявкою. Воно і зрозуміло, молоді, де їм ще відпочивати. Після однієї з фраз молодого старший цикнув на нього, але саме в цей момент Віктор об'їжджав небезпечну ділянку, і цього не помітив. Ніщо не говорило і не віщувало біди, та й бувають такі люди, що ніколи в

114

житті не повірять, що стоїть або сидить поруч людина потенційний вбивця. Коли до селища залишалося метрів п'ятдесят, один з хлопців, перервавши розмову, ввічливо попросив зупинитися. Звиклий довіряти людям, Віктор і не подумав про щось погане. Скинувши оберти, він вирулив до узбіччя. Машина ще не зупинилася, коли перед очима Віктора майнула тонка нитка павутини, блиснула в світлі панелі приладів, і щось сильно здавило горло. - Усе. Скинемо в посадці, а тачку на запчастини, - рослий діяв впевнено і вправно, по всьому його поведінки було помітно, це не перша його робота. Під ногами шаруділи, ламалися осіннє листя, жовті, червоні, немов вогні світлофора. Останнє, що він відчув, був тупий, важкий удар в потилицю. І все пішло, погрузилось кудись в темряву, непроглядну, не-

зрозумілу... ...Скільки себе він пам'ятав, його всі вважали гордовитим, відлюдним і зарозумілим. Ці якості, які, може бути, лише здаються на перший погляд, часом притаманні людям обдарованим, яким він і був. Але... адже не кожному розкриєш душу, не з кожним поговориш або посидиш за пляшкою горілки під нехитру закуску, так і опуститися на дно суспільства недовго. І ті ж самі люди, але вже з презирством дивитимуться на тебе. Напевно, так уже влаштовано суспільство, що якщо ти відійшов від всіх, ти немов таврований. Скільки геніїв, майстрів зазнало це на своїй шкурі, та й не одне ще зазнає. Бо світ, наш недосконалий світ влаштований так, що одні посміються над тобою, інші вважатимуть божевільним, а треті скористаються твоїми ж словами проти тебе. Кожен з нас проходив через це: недовіра,

115

ненависть і просто злість ні за що. І в цьому недосконалому світі люди вважають за краще оточувати себе стінами з льоду, а потім пестять і плекають цей лід. І навіть розтопивши все льоди планети, навряд чи комусь вдасться розтопити цей лід, лід відчуженості. Скільки разів так було в його житті: зустріч, дружба і дивна зрада. Здавалося б, можна вже перестати вірити людям, але як метелики летять на своїх слабких крильцях на полум'я свічки і згоряють, на мить спалахнувши яскравою іскрою, щоб зникнути без сліду, так і Віктор не міг. Не міг… Раптом, - цілком ймовірно, що це була робота глибинних закутків підсвідомості, про яку в повсякденному своєму житті ми й не здогадуємося, як якщо б їх і не було, - його зачепили за плече. Це була вона. Її променисті, як літнє сонце в безхмарну погоду, бездонні, як лісове озеро, де вода прозора, немов сльоза, прекрасні очі, в яких можна потонути і не думати про порятунок; її точений профіль, який не можна сплутати ні з чимось ще, це була Аліса. Природа, щедра і мудра, створюючи Алісу, немов хотіла відродити, а може бути навіть по новому відтворити саму досконалість, явити світові живу Афродіту, настільки вона була бездоганна і красива. «Адже ми, здається, розлучилися», - подумалося раптом. «Чи ні?... Коли ж це було? А чи було? І розставання - це, може бути, - сон?» Були одні питання, підсвідомість машинально, зі швидкістю комп'ютера, шукала і не знаходила відповіді, хоча ... Була дружня вечірка, з якого приводу - тепер уже й не згадати, та й чи треба, і до того ж це не настільки важливо, а після вечірки, вони пішли на дискотеку. Мерехтливе, неяскраве світло, приглушене світлофільтрами, музика яка зачаровує, лунає з колонок, і чарівний, чарівний аромат парфумів. Тут Віктор був в своєму світі: він і музика. Де нікому і нічого не потрібно говорити, скажуть пластика тіла і мелодія. Не можна сказати, щоб він був відмінним музикантом, але чудово грав на гітарі і плюс до всього мав своєрідний голос: він вільно виконував як репертуар групи «Кіно», дуже популярний в його колі, так і блатні пісні співав, що сльозу вибивав, але сам вважав за краще вільні імпровізації. А прекрасне почуття ритму дозволило йому швидко і без докладання зусиль освоїти танці латино, вальси і більш сучасні варіації. Після закінчення однієї з композицій, він віртуозно зробив своє па і здивований втупився, не вірячи своїм очам, на неї. Вона стояла в сторонці, в оточенні подруг, і вони про щось жваво розмовляли, зрідка перериваючись на сміх. - Я не заважатиму? - він підійшов до них і, галантно вклонившись, привітався дівчат. В цю хвилину вона повернулася обличчям в його сторону. Напевно наші зустрічі заздалегідь визначаються згори, і нам залишається тільки втілювати задану програму в життя. Ніби вольтова дуга пронеслася між ними, і піднеси хто папірець, він тут же б і обвуглився. - Віктор, - представився він. - А вас як звуть? - Аліса, - вона променисто посміхнулася, від чого на щічках поз-

116

начилися милі ямочки, які зробили її ще більш чарівною, якщо вони були знайомі нескінченно давно і просто зустрілися після розлуки. - Дозвольте запросити Вас на танець? Вони закружляли у вихорі вальсу. Звучала чарівна музика Жарра, яка не потребує слів. Аліса відмінно рухалася і, що він дуже цінував в партнерці, відчувала партнера. У миготливому світлі світломузики навколишнім здавалося, що вони парять в повітрі, настільки чудове видовище представляла їх пара. Цілком допускаю, що ангели господні, також витають в небесах, а ми на землі під час танцю, відрікшись від буднів і турбот, копіюємо їх руху і уподібнюємося ім. І стаємо такими ж невагомими і безневинними. Наївність, помножена на любов. Вже затихли музика, веселощі, погасли вогні дискотеки, а вони ще перебували під враженням танцю, і тільки листя, жовте, червоне осіннє листя нагадувало, що вони в парку, під зоряним небом, де весь світ танцзал. І весь світ був наповнений музикою любові, чарівності і ніжності, властивою тільки закоханим серцям. Скільки дівчат мріє про такі ось неземні, таємничі вечори, години і хвилини, коли він і вона, немов одні у Всесвіті і цілий світ під ногами і вічність вже не здається легендою, міфом, де все підпорядковано романтиці любові: the show must go on... Вони, Віктор і Аліса, зустрічалися досить довго, і все було як в старовинних романах: букети троянд, шампанське і юнацькі невинні поцілунки. А після вийшла сварка... У пам'яті щось блиснуло - і все пішло-поїхало спочатку. Як заїжджений вініловий диск тримає на одній канавці голку тонарма, так і в його пам'яті спливла вечірка, дискотека, вальс, поцілунки... Може бути, таким чином у самого краю ми намагаємося утримати спогади про прекрасні миті свого безглуздого життя, як наївно пробуємо пронести це через все життя, прикрашаючи нею найсумніші і важкі хвилини, що іноді відвідують нас? Звідкись, з якихось темниць спливла картина Перуджино «Святий Себастьян», приносячи з собою рядки з роману: і навік відлітаючи, зронила в болото перо. І з цими сумними рядками, що ж ти таке пам'ять, прийшли спогади про сварку. Або це все-таки свідомість хотіло утримувати життя в молодому тілі, але це в той же час була дивна, ниючий біль в серці, в голові, - слабка спроба повернення до життя... Хтось невідомий знову торкнув за плече і, віддалилися кроки, несучи з собою останню надію. - Джек! Ні, цього імені в його пам'яті не могло бути. Знову той же голос, але вже ближче. І листя ламаються з тріском під важкими кроками, жовті, червоні листя його перше кохання... - О Боже! Але... Віктор допомоги вже не потребував. Занадто пізно вона з'явилася, диво, як часто буває в казках, не відбулося. Життя тихо покинуло тлінне тіло. Душа покинула його і здивовано зупинилася в деякому від-

117

проза

даленні. Вона вперше відчула себе вільно, або колись вже було щось подібне, але навіщо мучитися і мучитися спогадами. Це було незвично, і в той же час настільки звично - алогічна логіка. Так є такі моменти, яких ми не розуміємо, але незалежно від нашого сприйняття вони мають місце бути, і від цього нам нікуди не дітися. І ми, скриплячи серцем, змушені підкоритися цим обставинам. Душа обернулася назад, де лежало бездиханне, мертве тіло в дивній неприродній позі. Але ні жалості, ні будь-яких інших почуттів воно не викликало в душі. Вона спостерігала як підходить до нього людина з обвітреним обличчям в штормівці з рушницею за плечем і в кирзових чоботях, поруч йде вівчарка. Але що за справа душі до фізичної оболонки, вона вільна без неї. І вона розвернулася і кинулася вгору, в небеса, туди, де ангели кружляють і парять в нескінченності, щоб приєднатися до їх божественному танцю. Де сам танець створює музику, і музика переходить в танець, в Вальс Білих янголів...

Душа Інна Нюсьман Дякую музичним колективам «Swallow the Sun» та «Trees of Eternity», Стівену Кінгу, моєму тимчасовому безсонню і каві за натхнення. 2013 рік *** Дерева - як люди, і теж люблять суспільство собі подібних. Самотності надають перевагу лише деякі. Йенс Йенсен Сокира забуває, дерево - ніколи. Американське прислів'я Терпіння виростає не на кожному дереві. Томас Фуллер

Письменники - провидці з третім оком в тілі сліпців. Письменники меланхоліки. Ви коли-небудь бачили, щоб меланхолік не любив дощ? Мікко не розумів людей, які не люблять дощ або бояться промокнути. Зрештою, це ж природа речей. Ви приходимо в цей світ промоклими до нитки. В утробі матері все, що нас оточує - вода. І ми народжуємося із неї. Мікко не боявся промокнути. Мікко дуже любив дощі. Не зливи, ні. Йому подобалося, коли

118

перші сором’язливі краплі дощу сипалися крупою на землю. Такий дощ посипав обличчя прохолодою і робив повітря свіжим, прибиваючи на дорогах пил. Мікко любив, коли небеса ще не були готові вибухнути зливою і обрушити гнів або гіркоту на землю, а тільки тихо плакали. Небо було сірим: таке враження, ніби на небесному полотні хтось змішав занадто багато чорних і білих фарб. Всю можливу сірість увібрав в себе цей день. Це означало для Мікко одне - сьогодні до нього прийде на-

тхнення. Мікко не музика, не художник, не режисер. Він письменник. Щоб вдихнути запах дощу і натхнення, він відкрив вікно. А там побачив величезне поле. Його нові володіння. Нове місце, де він збирався стати величним. Новий будинок Мікко був в Фінляндії, там, де він народився і жив все життя. Будинок був далеко від його рідного міста Гельсінкі. Мікко втомився від столиці, нехай вона і була для нього рідною. Він хотів пожити в провінції, далеко від сторонніх очей, далеко від галасу міста. Перед собою він бачить лише величезне порожнє поле з сухою,зім'ятою травою, що втратила всі соки. Вона здається іржавою. А в цьому вітряну, іржавому полі - самотнє, велетенське дерево. На вулиці осінь, і дерева в цей час ще не повністю втрачають своє вбрання. Але дерево, що бачить Мікко з вікна, абсолютно без листя. Воно здається пам'ятником. Воно і є пам'ятник, пам'ятник самому життю, яке буле тут колись, задовго до того, як Мікко народився. Можливо, дерево бачило більше поколінь, ніж Мікко міг собі уявити. Дерево, як видно, горіло в минулому, і його гілки були сухими і голими. Але щось все ж підтримувало життя в ньому, інакше воно б розсипалося. Біля дерева стояла кам'яна лава, як його вірний страж.

119

Цей пейзаж Мікко бачив вже багато разів після покупки будинку. Вони з дружиною купили будинок нещодавно і переїхали сюди разом із двома дітьми. Родині довелося жити далеко від галасливого і рухомого світу. Їх батькові - відомому письменнику - треба було написати черговий роман, який обіцяв хороший дохід. Але не гонорари цікавили Мікко тепер. Коли його мрія - стати письменником - збулася, він захотів чогось більшого. Він захотів написати роман, про який дізнався б весь світ, який би перевели на безліч мов. Він не просто хотів написати бестселер. Він хотів написати те, що стало би класикою. Мікко знадобилися спокій, мир та усамітнення для творчості. Що ж може бути краще дому в провінції його рідної холодної країни, оточеного полями і лісами? Все, що тут чулося - це тиша, якщо її можна чути, і скрип гілок горілого дерева у вітряну погоду ... А чого ще очікувати в поле, крім вітру? Саме це і потрібно було Мікко, щоб спокійно працювати. До того ж, щось змінилося в настрої письменника, коли він черговий раз стояв біля вікна, споглядаючи свої нові володіння. Його охопило дивне почуття. Може, це просто печаль, а може, натхнення сідає на плечі, таке тепле, немов підігріте незрозуміло звідки узятою цікавістю. Меланхолія хвороба, властива творчим людям, проявляє себе так по-різному. У меланхолії є відтінки. Меланхолія для Мікко і була натхненням. Він глибоко задумався, але не про свої почуття. До нього в голову прийшла думка, що на вулиці практично не було вітру, - в поле його особливо легко помітити. Але сьогодні трава не ворушилася на вітрі, та й дерево не рухалося, хоча цілком нормально б було побачити гойдання гілок. Пейзаж за вікном був нерухомий, немов Мікко дивився на картину. Але тут він побачив рух в гілках чорного дерева, немов воно помітило, що за ним спостерігають і заворушилося, щоб показати ознаки життя. І що найбільше вразило письменника, так це те, що гілки зарухалися так, немов дерево було живим організмом, а гілки були руками зі справжніми еластичними м'язами. Гілки були схожі на руки, незліченні руки! Одна «рука» вигнулась вправо і вгору, інша хвилею рушила вліво, і все дерево злегка стрепенулося, схоже на істоту, яка тільки-но прокинулася від сну,і якій необхідно солодко потягнутися і розім'яти тіло. Мікко закрив очі і знову відкрив їх, щоб відігнати примару, і ще раз перевірив відсутність вітру. Але дерево рухалося, навіть найдрібніші гілочки рухалися на великих «руках», немов покручені «пальці». Мікко подумки гримнув на себе, звинуватив в затьмареній увазі, насварив, назвавши себе ледачим і несерйозним, і вирішив прогулятися до дерева. Воно було частиною його садиби, так само, як будинок і прилеглі до нього землі. Останній раз глянувши на пейзаж, він побачив здалека старого. Старий, повільно погойдуючись, йшов по полю до лави біля дерева. Письменник зупинився біля вікна, щоб краще розгледіти його. Старий сів на лаву і підняв голову. Здавалося, він пильно дивиться на дерево. Мікко впізнав в старому садівника, який, як дивно це б не бачилось, був таким собі додатком до дому, як підвал або горище. Правильніше було б сказа-

120

ти, садівник був частиною будинку. Коли письменник купував будинок, агент з нерухомості сказав: - Ба, до речі, Герра Матікайнен, перед тим, як ми підпишемо договір, я б хотів попередити, що у будинку є не тільки історія, а й садівник, який тепер працює на вас. - Що це означає? Я не збирався наймати садівника. Я думав про покоївку, але моя дружина і так непогано справляється. Вона, врештірешт, не працює, і сама стежить за будинком. Для нас так краще. Ми навіть дітям ніколи не наймали гувернанток, не хочемо, щоб в будинку постійно був хтось чужий. - Я все розумію. Але садівник, - Герра Корхонен, - про якого я говорю, є найпершим власником будинку. Після нього будинок дістався його синові, а після сина, будинок продавали і купували, але садівник завжди працював на нових господарів будинку. Сам він живе з дружиною за полем в маленькому будиночку з крихітним садом. Але він щодня приходить сюди і підтримує порядок в околицях. Ніхто з попередніх господарів будинку ще не відмовлявся від його послуг. Бере він не багато, і працює вправно. - Це, звичайно, добре. Але мені не потрібен садівник, - різко відмовив Мікко. - Що ж, - зітхнув агент з нерухомості, - шкода старого. Він тепер залишиться без роботи, а зими тут суворі й похмурі. Дружина його зовсім слабка. Не знаю, скільки їй залишилося. Важко їм двом живеться, не хотів би я такий самотньої старості ... Мікко шумно втягнув носом повітря і погодився: - Гаразд, старого і правда шкода. Це був його будинок, та й справа всього його життя. Я можу це зрозуміти. Нехай залишається! - Дуже добре! Поставте будь ласка підпис тут і тут, - так угода і була закрита. Письменник згадав про цю розмову і вирішив піти поговорити зі старим садівником. Зрештою, письменницьке мистецтво - це не тільки спостереження, а й спілкування, хоч Мікко і був людиною дуже замкнутою та небалакучою. Він вирішив поєднати приємне з корисним. Він поговорить з дідом, і трохи попрацює на вулиці. Мікко Матікайнен дуже чемна людина: він дав собі слово, що буде працювати як мінімум три години на день, щоб закінчити свій новий роман в термін. Хоча з іншого боку, він розумів: для того, щоб створити шедевр, йому не обов'язково потрібно слідувати плану, а навпаки краще зануритися у творчість і забути про час. І знову дозволити меланхолії захопити себе. Він одягнув куртку, взяв свій блокнот і вийшов на вулицю. Його відволікав шум посудомийної машини і телевізора. Його дружина Айно займалася домашніми справами і завжди голосно включала телевізор, слухаючи серіали або музичний канал. Їй не подобалася тиша старого будинку, і вона намагалася її заглушити. Діти бігали один за одним, щось голосно волаючи на вигаданій ними кодовій мові. Забавна гра, яка відво-

121

лікала батька від роботи. Звуки їх біганини врізалися в вуха Мікко, віддаючись гулом від підлоги, адже будинок та підлога були майже повністю дерев'яними. Дерево прекрасно зберігало тепло, що було дуже важливо в холодну погоду, що була в цих краях частим гостем. Мікко потрібно було побути на самоті, і він вирішив розділити свою самотність зі старим деревом. Адже інших великих рослин, крім чагарнику тут не було. Не було і тварин. Мікко подумав про те, щоб завести собаку. Діти теж будуть раді такому рішенню. Але до дерев у Мікко було особливе ставлення. У дерев є душа. Мікко вірив в це і часто подумки розмовляв з деревами. І вони немов йому «відповідали». Айно сміялася і жартувала над чоловіком, тому що була людиною, надзвичайно буденною, і не вірила ні в що, крім того, що могла взяти в руки. Можливо, що саме садівник зміг би розділити інтерес і любов Мікко до дерев. Серед дерев йому спокійніше працювалося, немов вони були його тихою мовчазною другою сім'єю. Зараз йому особливо потрібно було дати волю почуттям і думкам вилитися на папір. Йому, як романтичній натурі, треба було зараз звільнити те, що робило його відомим. *** Коли Мікко пройшовся по полю, він зупинився,придивившись вдалину, але садівника на лаві у дерева вже не було. Мікко на самоті сів на лаву та вирішив, що поговорить з садівником наступного разу. Лава неприємно холодила зад, враховуючи, що пора була осіння і насувалася гроза. Такі лави зазвичай можна побачити в фамільних склепах або на кладовищах. Такі лави довгі роки можуть стояти під небом, дощами і снігами, зберігаючи колишні вигляд і гідність. Такі лави потрібні, щоб вдатися до спогадів, тихим розмовам всередині черепної коробки і глибокої сумної ностальгії. Мікко тихо говорив з мертвим деревом, пока його голі гілки поскрипували на вітрі. Ці звуки і вітер, і його власні думки, створювали похмуру мелодію в голові Мікко, хоча він не композитор і не музика. Але мелодія чомусь чітко і вправно вигравала в його голові, ніби хтось ліниво перебирав струни. А може це просто вітер грав гілками дерева, і ніякої музики не було? Мікко сидів на лаві з блокнотом і кульковою ручкою в руках, дивився прямо вгору, в саму крону дерева. Гілки виглядали похмуро на тлі сірого неба. Вони ворушилися, змінюючи узор і розрізаючи небо на дрібні клапті. Зрідка краплі дощу падали на щоки Мікко, від чого він з задоволенням прикривав очі. Але він був трохи злий на дощ, адже він капав письменникові на папір в блокноті, де він встиг написати вже пару рядків. Мікко озирнувся. Навколо поле з іржавою сухою травою, його новий будинок неподалік. Будинок купували багато разів. Саме тому будинок був проданий письменнику так дешево. Мікко посміхнувся своїм думкам, адже саме так починалися всі зав'язки містичних кіноплівок і фільмів жахів. Він не любив штампи. І не боявся страшилок. Він їх створював. Напевно, мало кому хотілося б купити будинок в такій глушині, в

122

якому раніше вмирали господарі. Хоча Мікко вважав, що будь-який будинок зберігає скелети в шафі в прямому сенсі цього слова. У будьякому будинку могла померти людина. Звичайна справа. Де є життя, там є і смерть. Так що Мікко нітрохи не налякала історія цього місця. До того ж агент майже й нічого не розповідав, і Мікко були невідомі подробиці минулого цього Богом забутого будинку. Нічого, здавалося, і не пов'язувало будинок з минулим, хіба що, садівник, мов би пришитий до будинку навічно, дерево і стара лава. Душа Мікко була на місці. Ніякого занепокоєння. Лише простір для творчості, спокій, порожнеча, осінь. І свобода для його думок. Дружині Мікко нічого не розповів. Вона просто взяла дітей, і, без особливого бажання, пішла за чоловіком, розуміючи, що він не відступиться від ідеї покупки цього будинку. Їм усім довелося переїхати сюди. І дружина, і діти поважали батька, і не стали чинити опір. Айно погодилася з його рішенням, хоча і не хотіла переїжджати з Гельсінкі. Вона до останнього сподівалася і тішилася очікуваннями. Вона вірила в те, що Мікко обов'язково виконає свої обіцянки. І вона запаслася терпінням. А пообіцяв він дружині ось що: коли він допише роман, вони повернуться в Гельсінкі, в їх велику світлу, простору квартиру. А цей будинок можна буде знову продати або залишити для поїздок на природу влітку. Мікко карався тим, що затягнув їх всіх сюди. Він розумів, що і Айно і дітям тут не так цікаво, і навіть нудно. Але справа була зроблена. Діти пішли в місцеву школу, що Айно зовсім не подобалося. Вона хотіла, щоб діти такої поважної людини, як Мікко, видатного письменника, ходили в добру школу в столиці! Але Мікко це мало цікавило. Сам він завжди вчився погано, і вважав, що всі знання про життя дає саме життя, або ж книги, які обираєш сам. Він був прихильником домашнього навчання. Замість того, щоб перевірити у дітей уроки, він з ними щось майстрував, розповідав історії, читав книги. Айно закрила очі і на це, хоча в цьому вона чоловіка теж не підтримувала. Іноді вона мимохіть при чоловікові говорила про те, що не розуміє, на чому тримається їх шлюб. З одного боку, в жарт. Адже, здавалося, у них було мало спільного. Як би там не було, саме Мікко і його творчість приносили родині гроші, так що куди б він не йшов, його сім'я всюди слідувала за ним, хотілося їм того, чи ні. Мікко було совісно через це, але останнім часом, він віддалився від сім'ї і вдарився усіма думками в творчість. Щось постійно тягнуло його туди, де б він міг отримати натхнення, і він йшов за ним, не розбираючи дороги. Мікко був упевнений, що на тому місці, де він сидить, раніше міг бути інший будинок, або якщо бути точним - сад, від якого залишилися тільки дерево і лава, на якій він сидів і розмірковував. Біля підніжжя дерева на землі був пагорб. «Мабуть коріння в тому місці дуже близько підходить до поверхні землі», - подумав Мікко. Думки письменника були плутаними, але йому подобалося перебувати тут, і він, відвернувшись від спостережень за пейзажем, почав щось дряпати в своєму блокноті, зрідка

123

розтираючи рідкі краплі дощу по сторінках. Раптово порив вітру ледве не змусив Мікко впустити ручку. Але письменник тільки зіщулився від холоду і продовжив роботу. Мікко відкинувся на холодну спинку лави, і закинув голову назад, немов прислухаючись. У нього ніколи не було видінь, але він почув голос у своїй голові. Це було те, чого Мікко боявся все своє життя! Він знав, що багатьох творчих людей вважають психічно хворими, і він завжди боявся галюцинацій і голосів в голові. Це був чужий голос. Не той голос, яким зазвичай говорить власна совість і не внутрішній голос, знову ж ні. Голос був чужим, чоловічим. Письменник фізично відчув його в своїй голові. Зазвичай саме так у фільмах зображують процес телепатії. Мікко здалося, ніби він чує чиїсь думки. Голос цей був неспокійний, щось шепотів, навіть часом зриваючись на крик. Мікко зауважив, що його рука пише щось в блокноті, і зараз вона підпорядковувалася не письменнику, але ж кому? Він розгледів напис в блокноті, написаний його рукою, але не ним самим. «Вона коштувала того, щоб померти заради неї». Мікко не міг повірити своїм очам: написане було графічним відображенням того, що шепотів голос в його голові. Що це було? Він підкорявся комусь, хто диктував йому і змушував писати слово за словом. Ніколи ще в житті з Мікко не траплялося таких речей. Але з кожною секундою Мікко починав розуміти, що він все далі від реального світу: поле захиталося у нього перед очима, голова сильно закрутилася, а рука ще завзятіше дряпала щось в блокноті. Хто заволодів його розумом, хто??! Йому почало здаватися, ніби він знаходиться під наркозом і починає повільно відключатися. Розум все підкидав йому спогади про алкогольне сп'яніння, або наркотичний угар, і навіть про гіпноз. Все, що він відчував, нагадувало моменти, коли свідомість стає неконтрольованою. Все навколишнє перестало його цікавити. Пейзаж змінився, і перед його поглядом почала вимальовуватися зовсім інша картинка. Відчуття було таким, ніби в мозок письменникові хтось ввів мікрочіп зі спогадами, і він мимоволі оцінював презентацію, слайд за слайдом, перед очима змінювалися об'єкти, колірна гамма, звукова доріжка. «Вона коштувала того, щоб померти заради неї», - знову повторив голос в голові. Свідомість того, хто промовляв в голові, стала свідомістю Мікко, і він знову почув мелодію, вона була моторошною і похмурою, але чомусь привабливою. Звуки були схожі на гітарний перебір, який примарновідлунював у вухах, ніби перетворений на ехо ефектом ділея. Але мелодія ця лише нагадувала справжню музику. Вона була створена в свідомості, яка заволоділа Мікко, вона лунала в думках того владного голосу в голові. Мелодія була спогадом, музичним твором всередині мозку, так і не ставшого реальним твором. Вона нагадувала саундтрек чийогось життя, що за безглуздої випадковості відкрилася Мікко. Він вже не бачив, що пише в своєму блокноті, він повністю занурився в відеокліп, що крутив-

124

ся в його голові. «Я всього лиш дух, який співає в гілках старого дерева. О, як же мені потрібна чиясь душа, як мені потрібен чийсь живий голос ...» «Вона коштувала того, щоб померти заради неї, я оплакую її, мою єдину біль». Тепер Мікко бачив дерево, що стоїть перед ним, - іншим: воно було не горіле, як зараз, навпаки - крона була багата соковитим листям і коливалася на вітрі. Лив дощ, як і зараз, а сіре небо було затягнуте хмарами. Великі краплі дощу поплескували по листовим пластинам, схожим на смарагдово-зелені серденька і скочувалися вниз, розбиваючись об землю. Він бачив чоловіка, який схилився над пагорбом біля коріння дерева. Чоловік сидів на колінах, прямо на землі і, склавши руки мов би для молитви, гойдався взад-вперед, як божевільний. В нього було розпатлане чорне волосся, яке стирчало на всі боки, так схоже на гілки чорного дерева. По його щоках текли скупі сльози, миттєво перетворюючись в дощ. Його чорні очі все повнилися і повнилися слізьми, але він тримав їх широко розкритими. Він не зводив очей з пагорбу на землі біля коріння дерева. Холодок пробіг по спині Мікко: пагорб був могилою. В цьому не було сумніву! Це не коріння дерева створювалоте піднесення. Там хтось був в тому пагорбі. Ця картина перетворилася в зациклене відео, а мелодія набирала несамовитогонапруження. І чоловік з чорним волоссям розгойдувався взад і вперед, ніби рухаючись в такт примарній музиці. І раптом Мікко відчув сильний удар в плече, а потім його захитало. Він прийшов до тями і миттєво вийшов з трансу: він відчув себе пташеням, що випало з гнізда. Голова крутилась, як від похмілля, але через кілька секунд його погляд сфокусувався, і він побачив перед собою чоловіка, який тримав його за плечі та трусив письменника з невластивою для старого силою. Погляд Мікко був ще не чітким, але заобличчям в зморшках він впізнав садівника. «Герра Матікайнен! Герра Матікайнен! Прошу вас, прокиньтеся!» голосив старий. «Що? Що трапилося?» - запитав Мікко, звузивши очі і дивлячись на старого з виглядом людини, яку без її бажання розбудили після довгого і солодкого сну. Старий відірвав його від видіння, і немов застукав його за чимось інтимним, і навіть ганебним. І тут Мікко усвідомив, що сірі небеса нарешті вибухнули зливою, а його блокнот ставав вогким з неприпустимою швидкістю. Краплі дощу вже стікали по обличчю з його волосся. «Повертайтеся в будинок! Швидше! Ви зовсім промокнете!» прохрипів старий. «Ах, так, ви праві. Я, здається, запрацювався!» - у Мікко заплітався язик після того, що він побачив, але він відчайдушно намагався взяти себе в руки. Він кинув погляд на дерево. Вітер рвав на ньому куртку і тільки

125

що зірвав шапку з голови старого садівника, але ні єдина гілочка на дереві не ворушилася: поривів вітру воно, здавалося, і не відчувало. Дерево, немов прикинулось мертвим, як робить миша в лапах кота, щоб обдурити мисливця. Мікко здригнувся, подякував старому і накинув на голову капюшон. Садівник з підозрою і побожним страхом дивився не на письменника, а на дерево, а потім промовив: «Тримайтеся подалі звідси, працюйте в будинку. Особливо в дощ. Вас так і блискавкою вбити може. Знайшли, теж мені, де попрацювати. В полі небезпечно! Це була би дурна смерть, погодьтеся, га! - а потім він розвернувся і пішов геть. *** Айно знала, що робить дуже ганебну річ. Це поганий вчинок. Вона знала, що чоловік не дозволяє читати його чернетки, коли вони ще не готові. Але вона не могла втриматися. З двох причин. Перша: вона була прихильницею свого чоловіка. Важко було сказати, що вона любила більше: його самого або ж його талант. Його творчість була для неї ідолом! Вони навіть познайомилися завдяки його першого роману. І з його роману, народився їхній роман. Спочатку такий пристрасний, а потім такий спокійний і теплий, як старий кіт. Напевно, навіть їхні діти були плодом роману Айно і таланту Мікко. Друга причина: останнім часом чоловік поводився дивно. Не те, щоб він не був дивним сам по собі, але з чого це раптом його потягнуло в цю глушину? Який такий роман він збирався створити? Про що був роман? Їй було цікаво. Айно любила страшилки. Вона вірила, що страшилки в реальному житті неможливі, і для неї романи Мікко були розвагою. Забороненим плодом. Цукеркою для діабетика, пляшкою для алкоголіка. Вона любила полоскотати собі нерви. Немов подивитися фільм жахів, а потім спокійно встати, і піти поїсти, попрати, поговорити по телефону, пограти з дітьми. Мікко ж створював страшилки і для нього це було більше, ніж просто лоскіт для нервів. Він цим жив. Він жив всередині своїх історій. І Айно ніколи не змогла б зрозуміти, наскільки глибокі відносини письменника з його романом. Глибше, ширше і більше, ніж космос. Глибше, ширше і більше, ніж її цікавість. Але її цікавість узяла над нею верх, і вона схопила блокнот Мікко, де всі сторінки були списані його охайним почерком. Очі Айно Матікайнен бігали по рядках, жадібно читаючи рукопис чоловіка: «... Вона коштувала того, щоб померти за неї ... Вона коштувала того, щоб померти за неї ... Вона коштувала того, щоб померти за неї ... Вона коштувала того, щоб померти за неї ... Вона коштувала того, щоб померти за неї ... Вона коштувала того, щоб померти за неї ... Ти почув ... людина! Ти почув! Колись і я був людиною. І у мене був голос, щоб волати. Але ти, здається, почув мої думки. Мої крики. Ти знову тут. Яка вдача, ти письменник! Господи, дякую тобі! Яка вдача ... Здається, тепер я знайду з тобою голос ... Ти ж хочеш дізнатися, що ста-

126

лося. Звичайно хочеш. Письменники люблять історії. Я знаю це. Письменники люблять розповідати історії, але більш за все, вони люблять їх збирати. Я розкажу тобі. А ти напишеш про мене, адже так? Так, напишеш. Ти прийшов послухати мої крики ... Що ж ... слухай. Її очі були бліді і мляві, як сполох світанку. Вона стояла під деревом, під тим самим деревом, де ми вперше зустрілися. ... Під деревом, де я зробив їй пропозицію. О ні! Ні. Моя жорстока нещадна біль ... Як я її любив! Як я її любив ... Тоді під кроною цього дерева, я побачив в її безбарвних очах страх і щось інше. Щось гноїлося всередині неї ... Але вона була як і раніше прекрасна. Хвороба. Вона була хвора. Вона говорила про це так просто, знизуючи плечима, говорила, що вмирає. Казала, що любить мене. Я був непохитний. Я помер вже тоді, коли усвідомив, що пухлина забере її у мене. Назавжди. Але я був непохитний, чорт забирай! Я наполягав на шлюбі. І вона чомусь погодилася. Так, вона була все ще дуже молодою, так, вона все ще була дівчинкою в тілі гарної жінки. І як кожна дівчинка, вона хотіла казок. Хотіла своє головне свято. Хотіла квіти і білу сукню, хоча б перед тим, як одягнутися в саван. Вона хотіла цього. Егоїстично, як дитина, хотіла. І вона цього заслуговувала. ... Вона в'яла, як болотна лілія, в моїх руках. День за днем. Секунда за секундою. Але я вже був мертвий. Тому що вона була варта того, щоб померти за неї. І я помер. Я всох. Я немов позбувся душі. По цій землі бродило тіло ... Моє тіло. ... Сніжної ночі, коли білі кристали торкалися землі, вона стояла біля дерева. Сльози накреслили дві доріжки на її щоках, перетворюючись в лід. Вони виблискували в місячному сяйві. Я стояв позаду, коли її ноги підкосилися. Вона вмирала в снігу. Її бліді, як досвітня імла, очі залишилися відкритими. Я поховав її у дерева ... У дерева, під кроною якого ми вперше зустрілися. ... Під деревом, де я зробив їй пропозицію. На ній все ще була весільна сукня, вона вдягала її всі наступні дні після весілля. Після шлюбної ночі, прокинувшись вранці, вона знову вдягла сукню і кружляла в ній по кімнаті, підхопила мене, як худе розпатлане страховисько, і стала кружляти, але швидко ослабла, і я поклав її на ліжко ... Не пам'ятаю, скільки днів минуло після весілля. Але вона вдягала сукню кожен день. Вона стала брудною, до білизни її додалися відтінки жовтого і сірого, плями, зачіпки. Але вона не знімала її. Її довге чорне волосся як мертві змії звисало по змарнілій спині, затягнутій в мереживо ... А потім вона сказала: «Віднеси мене до дерева, коханий». ... Вона стояла там, біля дерева, і була схожа на картину. Але картина була такою рухомою. Її робив рухомою вітер. Її волосся розвивалося на вітрі і літало навколо неї як щупи медузи Горгони. Її обличчя було блідіше снігу. Її губи - синіше нічного неба. Її очі були мертві. Колись вони були синіми, а зараз ... Вони немов вицвіли, їх колір змив дощ зі снігом. ... Сльози накреслили дві доріжки на її щоках, перетворюючись в

127

лід. Вони виблискували в місячному сяйві. Я стояв позаду, коли її ноги підкосилися. Вона вмирала в снігу ... ... В холодні зимові ночі, не знайшовши її в нашому ліжку, я вставав і ридав над її могилою. Іноді, забувши взутися, я йшов босоніж по снігу, провалюючись в замети, але я не відчував холоду. Я нічого не відчував, коли її не було поруч. Холодні сніжні ночі, я проводив біля її могили. Вона не поверталася. Вона ніколи не поверталася. Вона покинула, покинула мене назавжди. За що? ... ... Холода змінилися весняними дощами, цвітінням дерев і зеленню трави, а коли настало сухе іржаве літо ... Я більше не міг це терпіти. Вона коштувала того, щоб померти заради неї. Мені ж нічого не коштувало плеснути бензином на стовбур цього чортова дерева! Це ж така дрібниця. Це так легко! Воно не винне. Дерево не винне. Це просто дерево. Воно стоїть тут давно і все бачить. Воно стало свідком мого горя, і його потрібно знищити, разом з моїм тілом, адже душі у мене більше не було. Секунди ... Бензин тече по дереву. І по моєму одязі. Я притулився спиною до дерева і опустився на траву. Я сидів у дерева і відчував вологу на одязі, від поту і бензину. Відчував спиною кору дерева. А що якби у людей була така шкіра? Як кора дерева ... Може тоді вони б не відчували болю? Це була дурна думка. Я сидів і дивився на будинок навпроти. Світло у вікнах не горіло. Коли вона пішла, я більше не запалював в будинку світло. Ніколи. Мені здалося, що вікно вітальні раптом освітилося. М'яким теплим світлом. У вікні були два силуети. Два чорних силуети танцювали, кружляючи по кімнаті. Я і вона. Вона в своїй весільній сукні. Вона була у мене з собою. Я закрив і знову відкрив очі. Видіння у вікні зникло. Будинок був порожнім і темним, і він дивився на мене своїми чорними очницями. Світ теж був чорним. І горілим. Тільки дерево було живим, і на ньому росли тисячі листів. Я дістав з-під піджака пакунок, він вимок від бензину. Я розгорнув його - її весільну сукню. Поклав на її могилу і розправив ... ... Сірник коротко дряпнув, і все навколо потонуло в полум'ї. На мить я знову відчув себе живим. Коли горів. Але від горя я онімів. Я більше не міг говорити. Я не міг кричати. Зазвичай люди кричать, дуже голосно, з усієї сили! Коли горять, вони кричать! А я не міг. Мій голос пропав. Я мовчки помирав ... І все навколо вмирало. ... Я всього лиш старий дух, який волає в гілках дерева. Це дерево, єдина жива істота в тому згарищі, прийняло мою загублену душу. Воно увібрало мене, як губка. О, Господнє покарання! О, Господи, за що??!! Я її так любив. Але навіть зараз мені доводиться оплакувати її. Мою єдину біль. Моєю шкірою стала кора дерева. У мене з'явилися броня і нове тіло. Але болю стало тільки більше. І злості. Злості за несправедливість до мене. Моїм голосом став вітер, але люди вважають за краще його не слухати і не помічати. Моїми руками стали гілки. Залишилося тільки моє горе. І мої думки. І ти почув їх! І ти запишеш їх. …Не йди. А якщо йдеш, повертайся. Не покидай мене, як вона. Я

128

чекаю. Я буду чекати. Я залишився тут назавжди. Слухай мій плач, слухай мій вий, слухай мій крик. Я буду кричати вічно. Я буду кричати, не подаючи звуку. Чому ми з нею разом лежимо тут під деревом, але я оплакую її навіть після смерті? Напевно, я все-таки потрапив в пекло. Моє пекло - тут на Землі. Навіки біля її могили, в гілках цього дерева. Я старий привид, що застряг в гілках ... Я почекаю ще ... Я ще почекаю тебе, Мікко ...». *** «Мені потрібно серйозно з тобою поговорити!» - сказала Айно знервованим тоном і жбурнула блокнот на стіл прямо перед носом Мікко. Зазвичай такою фразою починають не зовсім приємну розмову. Тому Мікко важко зітхнув, сьорбнув кави з кухля, прицмокнув і, нарешті, відповів: «Навіщо ти читала сирі рукописи? Це ще просто чернетки». «Справа не тільки в рукописах! Справа в тобі! Вислухай мене, будь ласка! Мовчки! - Айно зірвалася на крик. - Я вже не раз намагаюся поговорити з тобою про це. Але ти мене навіть не слухаєш. На цей раз, Мікко Матікайнен, ти мене вислухаєш. І ти не будеш мене перебивати». Коли дружина називала його повним ім'ям, це означало те, що вона була, щонайменше, в люті. Айно продовжувала: «Згоден ти чи не згоднен, мене це не хвилює! Ти будеш просто кивати, щоб дати мені зрозуміти, що ти мене почув». Мікко кивнув, і з тугою виглянув у вікно. У вікні вітер ворушив дерево, і на мить йому здалося, що в гілках дерева він побачив обличчя. Тільки обриси, намальовані чорними гілками на небесному полотні, ніби начерк олівцем. «Дивись на мене! - Айно знову підвищила голос. - Мені не подобається тут. Мені не подобається цей будинок, мені не подобається те, що ти пишеш, те, як ти себе ведеш весь цей місяць! «Ми вже місяць тут?» - запитав Мікко з щирим подивом. «Звісно, ти не помітив! Так, пройшов клятий місяць з тих пір, як ми в цьому Богом забутому місці. А ти безтурботний, як дитина, Мікко. Я прочитала це. - Вона вказала на рукописи. - Це не ти пишеш. Ти не міг це написати. Це не твоє». «Це моє!» «Мовчи! - Айно владним жестом змусила чоловіка закрити рот. Раніше ти ніколи такого не писав. Це схоже на записки з психлікарні. Не знаю, як тобі в голову прийшло таке писати! Таке враження, що це стенографія думок хворої людини. Так, мені здається, що ти не здоровий! Може, ти не помітив, але ти скинув кілограм десять. Ти ж майже нічого не їж!» Мікко відірвався від стільця і трьома великими кроками перетнув кімнату. Опинившись біля дзеркала, він критично себе оглянув, зазначив, що дружина не помилилася, однак, не надавши цьому великого значення, просто кивнув, повернувся до дружини і мовчки посміхаючись

129

слухав: «Ти постійно ходиш до цього клятого дерева і сидиш там, як дурень, хоча у тебе є свій кабінет. Слава Господу, ти туди комп'ютер не перетягнув! Ночами не спиш. Ти не розмовляєш зі мною, з дітьми. Чорт забирай, за вісім років нашого спільного життя, ти ніколи не був таким холодним зі мною, як в останній місяць! Що відбувається? У тебе є сім'я, твоя улюблена робота і гроші. У нас є наша квартира в Гельсінкі. Чорт, у нас ніколи не було проблем з сексом. Але ж ні, тобі потрібно було забратися в цю діру. Як же ти писав раніше? Хіба тобі так потрібно було усамітнення? Що змінилося?» Мікко кивнув, не відповідаючи на питання. Адже вона сказала йому просто кивати ... «Знаєш, я говорила з нашим садівником. Ще один божевільний. Так ось він розповів мені безліч кумедних історій». «Може, стариган до тебе позалицятися вирішив, коли зрозумів, що тобі сексу не вистачає? Може, він щось таке відчув», - пожартував Мікко. Айно кинула зневажливий погляд на чоловіка. «Він сказав мені, що не раз бачив тебе. Як ти сидиш під деревом. Він сказав, щоб я була до тебе уважніше, застерігав мене. Говорив, що ти знаходишся в трансі, сидиш на лаві зі спотвореним від жаху обличчям і незрячими очима дивишся в небо. І при цьому твоя рука, ні на мить не зупиняючись, виводить рядок за рядком в твоєму блокноті. Нормальні люди так себе не ведуть, Мікко. Я теж ніколи раніше за тобою такого не помічала, поки сама не побачила. Якби ти так поводився вісім років тому, я б не вийшла за тебе заміж». Мікко кивнув, уважно слухаючи дружину. Так уважно, як повинен був, чи ні? «А ще садівник порадив мені бути обережною, і мати на увазі, що ти в небезпеці, тому що - цитую: ВІН (це старий так це чортове дерево назвав), нарешті, знайшов собі душу, голос, він знайшов рупор, щоб заявити про себе світові. Хто «він», чорт забирай? Ну, у старого вже маразм на очі. Всі в цих місцях дивні. Всі, кого я зустрічала тут. І ти, Мікко, стаєш, як всі вони». «А ти вже познайомилася з сусідами?» - запитав Мікко і зрозумів, що потрапив в «яблучко». Ще одне подібне питання і Айно лопне від обурення. «Якщо перетнути поле, пройти вздовж лісосмуги і згорнути за пагорбом, можна побачити будинок, де живе цей наш садівник з дружиною. З іншого боку поля, за трасою ще одна сім'я. Але всі вони не особливо доброзичливі і балакучі, повір мені, - всупереч очікуванням Мікко голос Айно пом'якшав, - я хоча б прогулятися іноді виходжу з дітьми. Не те, що ти! Сидиш весь час у дерева, чи ти до нього прилип?» Мікко мовчав. Айно ходила по кімнаті. Трохи помовчавши, вона продовжила: «Хочеш ти цього чи ні, але я зателефонувала в Гельсінкі подрузі, і

130

домовилася з її знайомим психіатром. Він приїде сюди на прийом». Ось тут Мікко вибухнув! «Тобто ти мене вже в психи записала! Та що з тобою?? Ти навіть не порадилася зі мною! Як тобі в таке в голову прийшло?» «Ти б став чинити опір. Або не став би мене слухати. Герра Хейккінен приїде сюди завтра. І не треба істерик! Він просто поставить тобі кілька стандартних запитань і пропише ліки. Може, у тебе хоча б сон нормалізується, - Айно хмикнула і додала, - більш того, я чула, що творчим людям часто потрібна такого роду допомога. Можливо, і тобі не завадить». Подружжя довго сперечалося, але наполеглива Айно взяла верх. Хоча б на цей раз. Письменник здався і погодився на бесіду з психіатром, але сказав наостанок, що відправив кілька уривків майбутнього роману редактору. Той заявив, що Мікко неодмінно повинен продовжувати писати цей роман, і при тому додав, що йому сподобався новий стиль, в якому працював Матікайнен. Він називається «потоком свідомості». Раніше романи Мікко були зовсім іншими. Вони були страшними, але не такими. Всі його жахи були вигаданими, і схожими на казку або фантазію, і мова оповіді була чистою і вивіренною, немов огранений діамант. Зараз же Мікко плакав словами. Але, тим не менше, редактору сподобалася зміна стилю і настрою. Айно лише знизала плечима. А Мікко, не змінюючи своєї нової традиції, навідався до дерева перед сном. *** Мікко мріяв закінчити роман за три місяці, але робота затягнулася на півроку і за ці півроку, Мікко не тільки сильно схуд, він став депресивним і підозрілим. Дружина і діти розмовляли з ним дуже обережно і вважали за краще вірити психіатру, який не обмежився одним візитом. Він справно привозив нові препарати, розмовляв з письменником. Слід зазначити, що розмови ставали все коротшими. «Хвороба» Мікко погіршувалася і, за словами Герра Хейккінена, письменнику була необхідна госпіталізація. Бажано в Гельсінкі. Айно була в усьому згодна з доктором Хейккіненом, вона була абсолютно впевнена в неадекватності чоловіка, називаючи поведінку Мікко - «це у нього професійне». Мікко ж не став би ділитися з дружиною тим, що йому відкрилося, адже, як повелося, Айно була людиною надзвичайно буденною, і вірила тільки в те, що можна взяти в руки. Вона все частіше кидала Мікко і відправлялася з дітьми в Гельсінкі. Ніякі вмовляння не зрушили його з місця. Він залишався в своєму новому будинку, а стопка рукописів на його столі росла і росла. Мікко потягнуло на старе, і він побажав писати весь свій роман від руки. Як багато письменників до нього. Він вважав, що написане від руки виглядає набагато жвавіше і натуральніше, і написаному від руки легше повірити. На його столі стояв комп'ютер, а він надав перевагу рукописам. Мікко «подружився» з Ксанаксом і Хлоральгідратом. Диво та й го-

131

ді! Білосніжні пігулки, схожі на літній град, несли його в світ спокою і гарного сну. У нього були і інші препарати. Вони допомагали на якийсь час забути про те, що кликало Мікко в поле. Всього лише на деякий час. «Літній град» допомагав Мікко. Він не чув тієї моторошної, але привабливої мелодії, яка час від часу змінювалася в його голові. Здавалося, знав би Мікко нотну грамоту, він би міг написати цю музику. Але він не музика, не композитор. Він письменник. І його роман був готовий. *** Мікко нікому не говорив про те, що дописав роман, нехай і ціною власного здоров'я. Роман був дописаний, але він перестав дзвонити редактору вже давно. А редактор не чіпав його, вирішив, що Мікко потрібно більше часу і терпляче чекав, друкуючи інших авторів, які працювали швидше. Дружина і діти приїжджали і від'їжджали, психіатр теж. Але частіше він просто був вдома один, в дзвінкій тиші. Він сидів у темній кімнаті біля відчиненого вікна, і здригався, коли десь в будинку могла рипнути мостина. Бувало, що він засинав біля відчиненого вікна, від чого навіть застудився. Коли це сталося, він прокинувся від кошмару. У його кошмарі, написьмовому столі стояв, покритий пилом комп'ютер, і чашка чаю. У темно-коричневій воді в чашці він побачив відображення сірого неба і гілок чорного дерева. Мікко дивився в чашку і не міг в це повірити. Дерево не могло відображатися в чашці, тому що було не поруч з будинком, і стояло надто далеко. Мікко спробував себе заспокоїти, але піднявши голову, раптом побачив, що крізь відчинене вікно разом з пронизливим вітром тяглися сухі гілки дерева, вони скрипіли і вигиналися. Проникнувши в кімнату, гілки обхопили шию письменника і почали повільно її здавлювати. У цей момент в голові Мікко грала та сама страшна мелодія болю. Але це був всього лише кошмар. Мікко прокинувся то того, що помер увісні. Він лежав на ліжку весь потний, його обдувало холодне повітря з вікна, а в небі він побачив яскравий холодний місяць. Чашка на столі була порожньою. І в ній нічого не відображувалося. Мікко довелося закрити вікно, але він застудився. *** Після останньої сварки з чоловіком, Айно довго перебувала в Гельсінкі. Їй не хотілося повертатися назад в будинок зі скрипучим деревом неподалік. Не хотілося постійно умовляти чоловіка одуматися. Іноді їй здавалося, що хтось або щось притягнуло Мікко за вуха і змусило купити той будинок під приводом того, що письменникові необхідно усамітнення. Але ці думки швидко згорталися під пресом вироку доктора Хейккінена: Мікко хворий. І хворий давно. Ніхто не тягнув його в глушину. Він сам туди подався, бо його світлий розум раптом підвів його. Айно часто телефонувала Мікко і питала про його стан. Зазвичай розмови тривали менше п'яти хвилин. На всі питання, він відповідав, що у нього все нормально, і що він пише роман. Але одного разу Мікко сам подзвонив дружині. Принаймні спочатку їй так здалося. Але на іншому кінці дроту говорив чужий голос. Дзвонив садівник. Айно отримала по-

132

передження: «Ваш чоловік, здається, в небезпеці. Його стан мене турбує. Приїжджайте сьогодні ж». Айно бачила лише розмиту трасу під колесами її автомобіля - вона дуже поспішала. Від чоловіка її відокремлювали кілька годин дороги. Від його таланту - її справжнього кохання - тисячі світлових років. *** На жаль, на все життя Мікко запам'ятався дружині таким, яким вона бачила його востаннє: мертвим. Її зустрів тремтячий садівник, який заїкався від хвилювання і тремтів усім тілом. Він вказав на дерево. Айно пройшла по стежці вгору на пагорб, і крик застиг у неї в горлі. Мікко сидів під деревом, притулившись спиною до стовбура, голова його схилилась на груди. Він не був схожий на старого доброго Мікко. Швидше він нагадував виснаженого старигана. На ньому все ще була піжама, він не спромігся навіть перевдягтися. З кишень піжамних штанів білим градом на чорну землю висипалися пігулки. Його новий «друг» Ксанакс. Вітер роздував його волосся. А над ним височіло дерево, на якому не ворушилася навіть найдрібніша гілочка. *** «Роува Матікайнен, візьміть рукописи. Опублікуйте цей роман, садівник простягнув вбитій горем Айно рукописи, - це прекрасний роман. Опублікуйте його в пам'ять про вашого чоловіка». Темна вуаль сховала погляд Айно від садівника. Вона кивнула і забрала рукописи. «Я поховаю його в Гельсінкі», - сказала вона. «Вирішувати вам, звичайно, Роува! Вирішувати вам, де буде спочивати тіло. А Господь нехай вирішить, куди відправиться його душа». «Авжеж», - відповіла Айно і поспішила до автомобіля. Вона навіть не знала, що скаже дітям. Від її чоловіка залишився тільки рукопис в її руках. *** Герра Корхонен, багато років виконував садові роботи в будинку біля дерева, той самий садівник, що був додатком до дому, немов невід'ємна його частина, стояв на пагорбі і споглядав звичний для його погляду пейзаж. Полн, що здавалося безкрайнім, самотнє дерево з могилою біля коріння і кам'яна лава. Пейзажу не вистачало тільки мертвого письменника під велетенським деревом. Вітру не було. Все стихло. Але дерево ворушилося. У нього немов була душа. Або душі. У нього була свідомість. «Гілки-руки» тяглися в різні сторони, схиляючи дерево то в одну, то в іншу сторону. З боку могло здатися, що рослина раптом посварилася з собою. Воно було схоже на живу розумну істота з роздвоєнням особистості. «Синку! Обіцяю, вона опублікує роман. Твій голос не буде втрачено. Я тобі обіцяю! Твою історію почують! Ти чекав так довго, і знайшов свій голос, - сказав садівник Корхонен і, помовчавши, додав, звертаючись до когось іншого:

133

«Герра Мікко Матікайнен, я вірю, вас теж почують. Адже ваше ім'я на рукописі. А пам'ять про вас належить вашій дружині. Ваш роман буде прочитаний посмертно. І ви станете ще більш відомим», - старий попрощався з деревом і пішов геть.

проза

Авторські права на матеріали, використані в оповіданні, належать музичному гуртові Swallow the sun, а саме фрагменти тексту пісні «Out of this gloomy light», в літературному перекладі автора з англійської мови.

Ліхтар на Воскресенській Парфін Павло Переклад українською мовою Анатолій Поляченко

За день до старого Нового року ми з Юті посварилися. Я гримнув дверима, пішов з дому і винайняв номер в готелі у самісінькому центрі міста, на Воскресенській. Вікно мого номеру виходило на вулицю, нависаючи якраз над тим місцем, де стояв ліхтар, зроблений у вигляді скляного серця. Ввечері ліхтар загорявся десятком крихітних червоних, рожевих та жовто-гарячих сердечок, із яких він і був складений. Тоді ж, з настанням вечірніх сутінок, під мозаїчним серцем починав світитися напис: "Я чекаю, бо кохаю". Не дочекаєшся, згадавши про напис, похмуро гмикнув я. Робити було нічого. Кинувши свою сумку на ліжко, я спустився в готельне кафе, щоб випити кави та вбити час. У холі я раптом майже зіткнувся з Марі, дружиною мого кращого друга. Вона якраз виходила з перукарні, що знаходилася на першому поверсі готелю. - А ти що тут робиш? – здивовано піднявши брови, вигукнула вона. - Живу. - Живеш? А де Юті? - А хто це? - Гм, он воно що. Знову почубилися, – з розумінням кивнула Марі. – То вам вже пора дитинку зробити. А то так і будете все життя дратувати один одного. - Що, прямо тут зробити? - А чом би й ні? Адже тут… Все по-новому. Неначе вперше.

134

Я зателефонував Юті і призначив ій побачення біля ліхтаря з сердечком. На мій подив, Юті відразу згодилася на примирення. Лише спитала якимось безбарвним голосом: - А що ми будемо робити? - Дитинку. Марі сказала, досить нам мучити один одного. Потрібно вже й нащадків завести.

- Що ж, я не проти. Ми домовилися зустрітися о пів на шосту вечора. У вікно мені було добре видно, що біля ліхтаря немає нікого. Лише квола заметіль нав'язливо крутилася біля ліхтаря. "Я чекаю, бо кохаю", – згадав я девіз закоханих ідіотів… І тут мене немов би кинуло в жар. До мене тільки зараз дійшло, чому Юті так легко згодилася прийти на побачення. Тому що вона й не думала приходити. От стерва! Не в змозі більше сидіти у готельному номері, я вибіг на вулицю, а там… Все та ж колюча, бездушна заметіль. Я знову залишився один. А раптом вона все ж таки прийде? Щоб згаяти час, я вирішив прогулятися по Воскресенській. Ліхтар "Серце" стовбичив на одному кінці вулиці, а на протилежному височіла Воскресенська церква, побудована більше трьох століть тому двома козачими полковниками. Подейкували, що в ній зупинявся на молебен Петро I, та мені тогочас якось було байдуже і до церкви, і до чужого царя... Якесь невідоме передчуття потихеньку заволоділо мною. Мені марилися тіні з білими яблуками замість роззявлених ротів; тіні весь час слідували за мною, поки я крокував по Воскресенській. Чортівня якась! Я брів пустинною вулицею, аж поки не дійшов до колодязя, над яким вивищувалася невелика арка. Від колодязя до церкви залишалося

135

ще метрів п'ятдесят. Це був пам'ятник сумці, який символізував ідею виникнення нашого міста: до бронзового колодязної коміру, закріпленого між аркою, замість відра було підвішено мисливську сумку. За переказами, в середині XVII сторіччя три такі сумки, вщент набиті золотими монетами, було знайдено в дубовому гайку, який ріс неподалік. Скарби пішли на будівництво міста, а зображення трьох сумок увіковічнили на його гербі... Колодязь з'явився не дуже давно, але жителі міста швидко придумали нову традицію – при кожній можливості старалися кинути в нього монетку чи потерти нею бронзові монетки, які ніби-то висипалися із мисливської сумки. Щоб бути щасливим та багатим, щоб здійснювалися бажання – ох, хоча б одне та здійснилося... Я ніколи не вірив в подібні дурниці і напевне спокійно пройшов би повз колодязь, якби не блиск золота, який раптово засліпив мене. Я підійшов ближче до колодязя і завмер, не в змозі відвести погляду від бронзової сумки. На мене падав сніг, він падав і в колодязь… Ледве торкнувшись мисливської сумки, сніжинки тут же перетворювалися на золоті монети. Вони густо обліпили сумку, як молюски днище стародавного вітрильника. Я простягнув руку до таємничих золотих дукатів, але раптом щось промайнуло між моєю рукою та сумкою – чи то тінь, чи то блискавка, – і в наступну мить невідома сила відкинула мене геть… Я знову тупцював неподалік ліхтарного стовба, з якого мені кокетливо підморгувало скляне серце. Золото! Фу, це ж треба було такому привидітися. І тут я побачив її. Дива! Тільки що тут нікого не було, і ось на тобі! Я навіть протер очі, але вона... Вона продовжувала стояти біля стовпа, підпираючи його спиною. - Юті! – щасливий, я кинувся до неї. Але це була не Юті. - А-а, обізнався, – вибачився я. - Нічого, буває, – байдуже здвигнула плечима незнайомка. На ній був старомодній беретик, який, проте, дуже личив ій, і довге, не по зросту, чорне пальто. Вона не йшла, не йшов і я. Час промайнув швидко, ліхтар засвітився, але Юті все не було. Не було і того, на кого чекала дівчина. - Ось що, ходімо в кафе, – без натяків запропонував я. – Вип'ємо чого-небудь гаряченького. Незнайомка підійшла впритул, піднялася навшпиньки і, широко посміхнувшись, сказала: "Я згодна". Коли вона посміхалася, в кутиках її рота зловісно зблиснули два ікла. Боже, та що ж за день сьогодні, промайнуло у мене в голові. Я ще не встиг злякатися, як вона взяла мене за руку. Кінчиком хвоста, який вигулькнув з під-поли її чорного пальта, вона схопила мене за руку і щосили потягла за собою. Взагалі-то вона виявилася доволі милою особою. Незважаючи на хвіст та ріжки. Так-так, коли вона зняла берет, я побачив у неї ріжки.

136

Ми познайомилися. Її звали Люцинія. В неї було кучеряве каштанове волосся, яке пахло новорічними хлопавками, і різнокольорові очі, як у Девіда Боуї. Ми пили трав'яний чай і про щось безтурботно розмовляли. Але незабаром це мені набридло. - Кого ти там виглядаєш? – упіймавши мій погляд, спрямований за вікно, спитала Люцинія. – Її чекаєш, так? - Нікого я не чекаю. - Чекаєш, чекаєш. А хочеш… ти про неї забудеш? Про все на світі забудеш! - Хочу! - Тоді ось! Вона хльостко вдарила по підлозі хвостом... Але навкруги нічого не змінилося. - Ти не на мене дивись, а у вікно, – вона розсміялася. Я слухняно перевів погляд з неї на вікно і завмер від побаченого. Під ліхтарем, розкидавши в різні боки кволу заметіль, висів смерч. Я придивився уважніше: чи то шматочки диму, чи то знайомі тіні, які переслідували мене годину назад, сплелися в смерчі в шаленому хороводі. - Ну то й що? – я байдуже повів плечима. – Іншого фокусу я від тебе й не чекав. - Так ось ти як? – переставши сміятися, аж зашипіла Люцинія. Вона вдарила хвостом вдруге, і в ту ж мить тіні всім кагалом кинулися до дверей кафе. Двері відчинилися і впустили всередину цю зграю привидів. Вони стали несамовито носитися під стелею кафе. Від їх метушіння у мене замерехтіло в очах. - Для чого ти покликала сюди цих монстрів? - Монстрів? – дико, зовсім не по-дівочі, розреготалася Ліцинія. Вона ляснула хвостом втретє. – Дивися! Ось тепер це справжні монстри! В ту ж мить метушливі тіні щезли, зате з'явилися чудовиська. Волохаті та голомозі, з синіми та зеленими головами, з залізними дзьобами та хижими харями, вони вивергали вогонь та несамовито клацали іклами... Яка гидота! Я крадькома озирнувся. Кілька відвідувачів, які за іронією долі опинилися в цей момент в кафе, сиділи ні живі ні мертві від страху. - Ой леле! Нічого собі чайку попили! - А що таке? – спитала Люцинія. Вона окинула поглядом свох співплемінників і розреготалася. – Ти про них, чи що? Ну чому ти бачиш в усьому лише погане? Так, вони чудовиська, вони страхітливі… Але лише для тебе та тобі подібних. Ти думаєш, ти виглядаєш краще в очах метелика чи мурашки? Адже я тобі тоже не відразу сподобалася. Я бачила, як ти звикав до моїх ріжок та хвоста.

137

- З тобою цікаво. - Справді? А як ти про це дізнався? - Ну, ми з тобою розговорилися. - Гм, а що тобі заважає поговорити ще з ким-небудь? Обирай будь -кого! - Збиткуєшся? Та мені на них страшно глянути, не те що підійти. - Ти знову за своє? Як же міцно в тобі засіло шаблонне мислення… Та й не т ільки в тобі одному, – Люцинія кивнула в бік замовклих відвідувачів людського роду. – Живете стереотипами, міркуєте стереотипами. Хвалитеся, що вмієте відрізняти добро від зла… Та ні чорта ви не вмієте! – заволала вона й спересердя хльоснула хвостом. Уже вчетверте. Чудовиська… Ні, вони нікуди не поділися, але їх неначе підмінили. Приодягли та олюднили! На кожному з них раптом з'явилося дивовижне вбрання: перуки, капелюхи з пір'ям, якісь свитки, камзоли, корсети і величезні, немов парашюти, спідниці. Та це були ще не всі перетворення. Столики в кафе раптом зменшилися, в кутку з'явилися нові незнайомці, вони бринькали і дзвеніли якимись інструментами, у вільне від столів коло вийшли перші ряжені чудовиська, музики нарешті вдарили по цимбалах – і почався такий танок! Ми з Ліцинією також підхопилися зі своїх місць і кинулися до танцювального кола. Ноги, лапи, рила, обличчя, дзьоби, вовчі та собачі морди… Всих охопили кураж та веселощі, музика всіх зрівняла та зблизила… Коли ми втомилися, музики заграли повільний танець. Аж раптом я спиною відчув холод, немов би хтось увійшов з вулиці і не зачинив за собою двері. Я відразу оглянувся: двері в кафе були відкриті навстіж, якась дівчина, стоячи до мене спиною, допомагала протиснутися в приміщення своєму супутникові. Що за дивак, скривився я, розгледівши на хлопцеві крила. Він був весь у білому, і крила також були білими. Вирядився, неначе на карнавал, знову насмішкувато гмикнув я і вже хотів було відвернутися, але якраз в цю мить дівчина повернула голову у мій бік… Це була Юті. Моє серце закалатало від щастя. Вона всетаки прийшла! - Ти знаєш, хто це? – все ще перебуваючи у захваті, я міцно обійняв за плечі Люцинію. Але вона м'яко відсторонила мене від себе. - Так, я знаю, хто це… Янгол. Про якого я навіть не мріяла. - Янгол? – я був збитий з пантелику і дивився на незграбного хлопця у білому, який нарешті протиснувся в двері. – То виходить, і крила в нього справжні? - Він весь справжній. Вiд цих слiв Люцинii, вiд того, як заблищали її очi i соромливо заховався пiд поли пальта хвiст, у мене знову перехопило подих, по тiлу пiшла млість, i я, абсолютно щасливий, зробив крок до моєi Ютi.

138

Потiм ми танцювали, безперестанку мiняючись з янголом партнерками. Зрештою, я залишився з Ютi, а янгол – з Люцинiєю. Можливо, вiн краще мене розгледiв в нiй те гарне, що в нiй було... Але ось танцi закiнчилися, i почався карнавал. Ми висипали з кафе на вулицю, де все ще йшов снiг, i взявшись за руки, покрокували в дальнiй кiнець Воскресенської. Я весь час ловив погляд Ютi – ii очi сяяли вiд щастя. Не янголи, не демони i не чудовиська, ми, можливо, вперше вiдчули, як це бути щасливими людьми. В двух кроках попереду нас йшов янгол з Люцинiєю. Вiн турботливо тримав над її головою крило, щоб на неї не потрапляв снiг, а вона щось тихесенько шепотiла йому на вухо. Перед кам'яним колодязем наша чудернацька делегація зупинилася, з перших рядiв почулся здивованi вигуки. Ми з Ютi проштовхалися до колодязя i теж не змогли стримати свого здивування. Не лише сумка, але й весь колодязь були вщент заповненi золотими монетами. Нiчого собi, та тут не лише нашим дiтям, а ще й правнукам вистачить, мимоволi присвиснув я про себе. Але раптом, карбуючи пiвнiч, зовсiм поруч зазвучали церковнi дзвони. I все золото, що лежало в колодязi, миттєво щезло, знову перетворившись на снiг. Зате звiдкiлясь всерединi колодязя з'явилися сходи, а сам вiн помiтно збiльшився. Я нахилився, щоб краще роздивитися схiдцi. Але раптом вони здригнулися i рушили донизу. Це був ескалатор! Подiлившись на пари, чудернацькi створiння стали дружненько спускатися по ескалатору i зникати на днi чарiвного колодязя. Останнiми йшли Люцинiя та янгол. Вiн розцiлував нас з Ютi на прощання. - Через дев'ять мiсяцiв я до вас повернуся, – пообiцяв вiн. I вiдразу ж виправився: – Ну, не лише до вас... Коротше, ви здогадуєтесь, про кого я. - А я повернуся до вас набагато ранiше, – хитро примружилася Люцинiя. Вона схопила янгола за руку i потягла його до колодязя. А можливо, янгол її… Ось вони зiйшли сходами i щезли на днi колодязя. Я хотiв помахати їм на прощання, але раптом знизу пiднявся такий густий стовп пару, що миттю сховав i дно, i ескалатор, i сумку… Пар забив нам памороки, а коли ми прийшли до тями, то вже знаходилися на iншому краю вулицi. Поруч з лiхтарем з рiзнокольоровим серцем. Ми стояли поруч з лiхтарем i, задерши голови, повторювали в один голос: - Я чекаю, бо кохаю, я чекаю, бо кохаю... При цьому я думав про слова янгола, а Ютi, мабуть, – про обiцянку, котру нам надала Люцинiя. Через деякий час Ютi зiзналася менi, поклавши голову на плече, що в нас буде дитина.

139

проза

Дерево-салют Парфін Павло Переклад українською мовою Анатолій Поляченко

Наближався Новий рік, і Зайченятко з Їжачком запросили Настуню до свого лісового будиночку. Ось як це було. Зайченятко зателефонувало Настуні і сказало: - Приїзди до нас 31 грудня, і ми разом зустрінемо Новий рік. І Настуня приїхала. На красивому новорічному автобусі, котрий курсував із міста до казкового лісу. Дівчинка легко знайшла доріжку до лісового будиночку. Адже до нього вела вузенька стежечка, а на ній було добре видно сліди двох звіряток. Настуня відразу здогадалася, чиї це сліди, і впевнено закрокувала вперед. Незабаром стежечка привела її до маленького затишного будиночку. На ганочку Настуню зустрічали Зайченятко та Їжачок. - Привіт, Настуне! – зрадів ій Їжачок. А Зайченятко відразу ж покликало її за собою: - Пішли, ми тобі ялинку покажемо. Це наша головна новорічна ялинка! - Почекай, Зайчику, - зупинив приятеля Їжачок. – Спочатку Настуню потрібно чаєм пригостити з полуничним варенням. Млинцями з медом, пиріжками та бубличками. Вона з дороги, мабуть, стомилася. - Правду кажеш, Їжачку, - згодилося Зайченятко. – Неси самовар! Приніс Їжачок самовар і стали вони пити чай. Випили друзі по склянці чаю, потім ще по одній, потім ще…Але тут Настуня й каже: - Зайчику, Їжачку, ви ж мені обіцяли новорічну ялинку показати - Так! – згадало Зайченятко. Воно допило свій чай, витерло мордочку лапкою і сказало: - Ну тоді пішли. Їжачок та Настуня теж допили чай і стали збиратися - У вас так темно, що я не можу знайти свої чобітки, - пожалілася Настуня. - І справді темно, - здивувався Їжачок. – Чого б це так? - Невже ми так засиділися, що й не помітили, як прийшла ніч? – розхвилювалася Настуня. - Не може цього бути! – похитало головою Зайченятко і пострибало до дверей. - Ану піду погляну, що робиться в лісі. Зайченятко потягнуло на себе двері – а з них як повалить сніг! Засипав Зайченятка від лапок до голови. І Їжачка теж. А Настуню не засипав, тому що вона встигла заскочити на підвіконня. Виглянула вона у віконце – а там снігу видимо-невидимо! Справжнє снігове царство! Все навкруги засипало снігом: дерева, кущі, стежку… Навіть віконце, тому

140

так темно стало у будиночку. - Як же я піду з вами ялинку дивитися? – розгубилася Настуня. – Я не зможу пройти по таких заметах. - Нічого, пройдеш, - заспокоїв її Їжачок. – У мене для тебе лижі є. Настя вдягла лижі, і вони втрьох попрямували до ялинкидивовижі. По дорозі друзі зустріли стільки всього цікавого! Червону горобину, яка зодягла снігову шубку. Бадьорого червоногрудого снігуря, який швидко перелітав з гілки на гілку. Гриба-велетня, який прихистив під широкою червоною шапкою дружне сімейство комах…

Але головною дивовижею, яку Настуня зустріла на своєму шляху, був зелений пагінець. Так-так, звичайний зелений пагінчик, котрий раптом виглянув із снігового замету. Він так дрижав від холоду, що Настуня не змогла пройти повз нього. - Біднесенький, - пожаліла його дівчинка. – Мабуть, це підсніжник. А Зайченятку і Їжачку Настуня сказала: - Вирушайте, а я вас наздожену. - А що ти будеш робити? – захвилювався Їжачок. - Постараюсь зігріти підсніжник. Адже його так жаль. - Ну, добре, тільки не затримуйся, - попрохало Зайченятко, і вони з Їжачком побігли далі, вправно ковзаючи по снігу. А Настуня залишилася і спробувала зігріти пагінець. Спочатку вона дихала на нього, ось так: ха-а-а. Ії дихання було теплим і ласкавим, неначе весняний вітерець. Потім вона зняла з себе кожушок і

141

вкрила ним пагінець. Вона присіла перед ним навпочічки і не перестаючи говорила йому добрі слова: "Хороший мій, не замерзай! Ось незабаром прийде весна, стане тепло, сніг розтане і тобі більше не буде холодно". Але до весни було ще так далеко – два довгих зимових місяці. Настуні стало так сумно від цієї думки, що вона аж заплакала. І тут трапилося диво! Чи то від Настуниних сліз, чи то від її добрих та ніжних слів сніг навкруги пагінця став танути. Він танув все сильніше і сильніше, і ось уже побігли струмочки, подекуди з'явилися острівки чорної землі, у повітрі запахло весною, і пагінець просто таки на очах почав рости і міцніти. Аж раптом примчали Зайченятко і Їжачок. Вони важко дихали і були чимось дуже стурбовані. - Настуне, у нас катастрофа! – закричало Зайченя. – Хтось відмінив Новий рік! - Так, хтось розтопив у лісі сніг і раніше потрібного часу покликав весну! – пробурчав Їжачок. – Ти не знаєш, часом, хто це? - Я, - чесно зізналася Настуня. - А для чого ти це зробила? - Мене стало шкода пагінця, адже він замерзав, і я його зігріла. А коли я його зігріла, прийшла весна. - Даремно ти це зробила, - похитав колючою головою Їжачок. - Так, даремно! – розсердилося Зайченятко. – Навіщо пагінець з'явився у нашому лісі раніше потрібного часу? Нічого йому тут робити взимку! Настуне, залишай пагінець і пішли з нами! - Якщо я його залишу, то він замерзне, - заперечила дівчинка. - А якщо не замерзне, тоді у всьому лісі розтане сніг і Нового року не буде – ні в нас, ні в тебе, ні в інших дітей. А вони ж так чекали це свято цілий рік. - Що ж робити? – знову гірко заплакала дівчинка. – Я дуже люблю Новий рік, і мені шкода інших дітей, які через мене можуть залишитися без новорічних подарунків.. Але пагінець. Він такий милий і беззахисний. Він же не винен в тому, що народився взимку. - Ні, винен, - вперто стояло на своєму Зайченятко. – Залиш його та пішли з нами! - Не піду! – твердо вирішила Настуня. Вона перестала плакати та суворо подивилася на Зайченятко та Їжачка. - Ну то й залишайся тут сама, - махнуло на неї лапкою Зайченятко. А Їжачок знову скрутно похитав головою. – Значить, ми зустрінемо Новий рік без тебе. Зайченятко та Їжачок пішли, а Настуня знову залишилася одна. Пішов дощик і дівчинці стало зовсім скрутно, адже вона віддала свого кожушка пагінцю. - Настуне, мені уже зовсім не холодно, - раптом пролунав з-під кожушка голос. Це був пагінець. Він так виріс, що вже став схожий на невеличке деревце.

142

- Дощ мені в радість! – деревце простягло до неба, звідки продовжував лити дощ, тоненькі гілочки. – Адже дощ тамує мені спрагу. Потім деревце нагнулося і опустило до ніг дівчинки її кожушок. - Одягай, щоб не змокнути та не застудитися, - турботливо сказало воно. Настуня одягла кожушок і відчула себе набагато краще. Впевневшись, що з деревцем все буде гарно, вона хотіла продовжити шлях, щоб якомога швидше наздогнати Зайченятко та Їжачка. Та й погода покращилась. Дощ закінчився, вийшло сонечко, і все навкруги заграло світлими, радісними барвами. Настуня огледілась, щоб попрощатися з деревцем і не впізнала його: деревце підросло ще більше. - Яке ж ти гарне! – у захваті вигукнула дівчинка. - Дякую, Настуне! Ти вже йдеш? - Так. Мене чекають друзі. - Друзі? Так вони ж ось, самі до тебе прийшли. - Де? - Настуня огледілась і не повірила власним очам: з усіх боків до неї наближалися лісові звірі: Вовк, Лисиця, Ведмідь, Зайченятко та Їжачок. - Так це вона залишила нас без Нового року? – сердито спитав Вовк у Зайченятка, показуючи на Настуню. - Так, - сказало Зайченятко. - Я тебе з'їм, дівчинко! – грізно промовив Вовк. - А потім я! - заревів Ведмідь. - А я доїм те, що залишиться, – облизнулася Лисиця. Злякавшись сердитих звірів, дівчинка сховалась за деревом. - Що ж такого поганого вам зробила Настуня, що ви хочете її з'їсти? – здивувалося дерево. - Вона зігріла один пагінець, і від цього сніг розтанув, - пожалівся Їжачок. – А який Новий рік без снігу? - Не потрібно було рятувати той пагінець! – тупнуло лапкою Зайченятко.– Якби не він, ми б зараз кружляли навкруги новорічної ялинки. - Перекидалися в снігу та ліпили б сніжки! – сумно додав Вовк. - А ще б зробили снігову гірку і весело з неї з'їжджали! – мрійливо промовив Ведмідь. Потім він сумно похитав головою. – Ех, Настуне! Навіщо ти залишила нас без Нового року? Доведеться тебе за це з'їсти. - Не їжте її! – стало на захист дівчинки дерево. А я вам за це виконаю будь-яке ваше бажання. - А ти хто? – недовірливо засопів Їжачок. - Я – дерево-салют! – назвалося дерево. – А зовсім недавно було пагінцем. - Пагінцем? – не повірило Зайченятко. - Так, крихітним пагінцем, котрий зігріла своїм теплом ця маленька дівчинка. Вона не дозволила мені замерзнути в лютий мороз. І я хочу їй віддячити за це, - дерево гілочками ласкаво погладило дівчинку по голові. – Щоб допомогти Настуні, я готове виконати ваші бажання.

143

- Ми хочемо снігу! – один поперед одного закричали звірі. – Ми хочемо Нового року! Вони так голосно кричали та гарчали, що дерево задрижало... І раптом викинуло вгору фонтан різнокольорових зірочок та вогників. - Ура! Салют! – знову закричали звірі. Але це було лише початком казки, яку придумало для них дерево. Бачили б ви, як звірі зраділи, коли різнокольорові зірочки та вогники почали перетворюватися в різноманітні чудові речі. Одні – в ялинкові іграшки, інші – в новорічні подарунки, ще інші – в сніжинки.Сніжинок було так багато, що вони засипали все навкруги: і дерево, і звірів і Настуню – все-все! - Ура! – втретє закричали звірі. – Новий рік! Взявшись за лапки, вони почали кружляти навкруги деревасалюта. Ніхто з них не помітив, як дерево, щедро вкрите м'яким лапатим снігом, раптом стало ялинкою. Великою густою ялинкою, котрій не страшні ніякі морози та заметілі. Лише одна Настуня це помітила. Вона притиснулася до стовбуру ялинки й прошепотіла: - Дякую тобі, дерево, ти таке добре та мудре. Ти врятувало мене. - Ну що ти, Настуне, - похитала у відповідь своїми густими пахучими гілками ялинка. – Якби не ти, не твоя доброта, не стояти б мені тут ніколи. Йди до друзів, розділи з ними радість! Настуня охоче приєдналася до звірів, і всі ій говорили добрі слова – і Вовк, і Ведмідь, і Лисиця, і навіть Кабан, який з'явився невідомо звідки…Тільки Зайченятко та Їжачок нічого не сказали, тому що їх ніде не було. - А де Зайченятко та Їжачок? – захвилювалася Настуня. - Твої друзі знайшли новий пагінець, - несподівано повідомила ялинка, - й тепер зігрівають його своїми лапками. - Не може бути! – здивовано скрикнули звірі. А потім почали шукати Зайченятка та Їжачка. – Де вони? Покажи нам до них дорогу. І ялинка показала – змахнула в бік лісу своєю лапатою гілкою. Звірі подалися туди дружною юрбою і незабаром справді побачили маленьку галявинку. Посеред неї сиділи Зайченятко та Їжачок і гріли лапками крихітний пагінець. - А якщо сніг знову розтане? – захвилювався Вовк. - І Новий рік тоді закінчиться, - пробурмотів Ведмідь. - Нічого, закінчиться один Новий рік, а тоді прийде інший! – заспокоїв звірів Їжачок. - Адже цей пагінець обов'язково виросте і подарує нам нові дива! - Нові дива! – дружно підхопили звірі. А потім вони посідали навкруг пагінця та простягли до нього свої лапки. Отож, якщо ви взимку побачите на небі незвичайний салют, якого ще ніколи не бачили, то знайте – це передає вам вітання чарівне дерево, зігріте любов'ю Настуні та її лісових друзів. А якщо ви уважно придивитесь до салюту, до його чарівних зірочок та вогників, то напевне зможете прочитати: "З Новим роком!"

144

проза

Діків метелик Парфін Павло Переклад українською мовою Анатолій Поляченко

В саду пурхали червоно-фіолетові метелики. Дік вийшов в сад, щоб накопати землі для квітки. Зупинившись біля старої кремезної груші, Дік вийняв з-за халяви чобота широкий мисливський ніж і ввіткнувши його в землю, став копати. Поглядаючи на красивих метеликів, які безтурботно кружляли над його головою, він набрав землі в маленьке пластмасове відерце. Земля була потрібна для квітки, котру Дік придбав для своєї нової мрії. Він хотів прив'язати її до себе якомога міцніше – цю ще незнайому йому мрію, тому й задумав подарувати їй кімнатну квітку. Дік копирсався в землі з натхненням та веселою завзятістю. Земля, як і весь сад, була дуже старою. Набагато старіша, ніж Дік, і той відчував цю різницю у віці, вдихаючи вологий, прілий запах землі… Та раптом ніж ледве не перерізав щось біле, подовгувате і зовсім крихітне – розміром заледве з четверту частину мізинця Діка. Він нахилився, щоб ближче роздивитися знахідку. Це була личинка. Дік поклав її зверху у відерце з землею та попрямував до будинку. У Діка вдома був шпак, йому він і хотів згодувати личинку. Однак зробити це йому завадило доволі неочікуване відкриття: личинка повинна була ось-ось відкритися. Лежачи на грудочках землі, вона раптом почала стискатися та розтискатися, здригаючись та вигинаючись, немовби намагаючись скинути з себе шовковисту оболонку, яка вкривала її з усіх боків. Зачарований цим незвичним видовищем, Дік вирішив почекати появи метелика. Але цього не відбулося. Здригнувшись ще кілька разів, личинка завмерла і більше не виявляла ніяких ознаків життя. Це насторожило Діка. А можливо, метелик помер, подумав він. Дік взяв ножа, которим копирсався у саду, і швидким рухом пройшовся вздовж личинки. У місці розрізу з'явилася мутна водичка, личинка почала зморщуватися і нарешті розпалася – а з неї випав метелик – червоно-фіолетовий, точнісінько такий же, як ті, що літали в садочку. Новонароджений нерухомо лежав на підлозі, не ворушачи крильцами і не намагаючись злетіти. Дік обережно торкнувся його двома пальцями – метелик не ворухнувся, лише ледь-ледь повів вусиками. Ага, живий, зрадів Дік. Він закурив цигарку і відкрив навстіж вікно в кімнату. Разом із свіжим повітрям із саду залетіла зграйка метеликів. Вони почали тривожно кружляти над своїм нещасливим товаришем. Але замість того, щоб злетіти і приєднатися до крилатих гостей, він раптом став змен-

145

шуватися прямо на очах Діка. – Гей, а ну забирайтесь геть! – вигукнув він і почав відганяти надокучливих метеликів від новонародженого. – Ви зараз його доконаєте! Метелики вилетіли у відкрите вікно, а той, кого він силоміць витягнув з личинки, залишився. Передчасні пологи, промайнуло у Діка в голові. Мабуть, метелик недорозвинений. Можливо, все-таки згодувати його Чазу? Дік підніс метелика до клітки, де дрімав ситий шпак – перед ним стояло майже повне блюдечко з його пташиною їжею. Однак варто було Діку лише ледь-ледь відчинити дверцята, як метелик раптом забився в його пальцях . – Та ти якийсь контужений! – він відсмикнув руку та розтиснув пальці – метелик безпомічно впав на підлогу. Поглядаючи на нього, Дік раптом подумав: – Слухай, а можливо ти лише голодний? Він знову відчинив дверцята клітки, взяв блюдечко з їжею і поставив його перед метеликом. І відразу його крихітне тільце пронизали конвульсії, метелика затіпало, неначе в лихоманці, він став вигинатися всім тілом – і раптом якимось чином опинився біля самого блюдечка. Вмочивши вусики, він жадібно накинувся на їжу. Дік був приголомшений тим, що відбувалося, він не знав, чи йому кричати від захвату, чи викликати на допомогу пожежників. Чому саме їх, в ту хвилину він навряд чи зміг би пояснити. Дік був шокований тим, що метелик поглинав пташинину їжу. Через кілька днів метелик помітно погладшав та побільшав у розмірах – але так і не навчився літати. Дік помалу звик до метелика, а той – до нього. Він упізнавав його, скоріше всього, по теплу, яке випромінювало його тіло. Шпак підозріло витріщався з клітки на метелика, а той спокійнісінько наминав його їжу. Я з Михайлом дізнався про цього метелика, коди Дік вперше прийшов з ним в «Полонез». Попиваючи віскі, ми вдвох дивилися футбол по телевізору, який висів зліва від шинквасу, майже навпроти нашого столика. Дік приєднався до нас пізніше. Він не любив футбол, тож в знак протесту закрив собою телевізор та не захотів знімати свого картуза. Ось тоді ми й побачили Берті – так Дік назвав свого метелика. Він сидів на його картузі, витріщившись на нас жвавими, як ртуть, оченятами. Це було справжнє чудовисько! Жирне, з товстим тулубом, який аж блищав від напівпрозорої слизі, але з дуже красивими крильцями. Дік насипав на стіл жменьку крихт, і знявши з картуза метелика, посадив його поряд з крихтами. І раптом метелик став все це жерти! Потім Дік взяв у мене склянку з віскі і крапнув з неї на стіл – Берті став пити віскі. – Прибери його, – насупившись, став вимагати Михайло. – Інакше я його приб'ю. – Не приб'єш, – самовпевненено покрутив головою Дік. Він трішечки відсунувся від столу, даючи нам можливість дивитися телевізор

146

і додав: - Берті скажено любить футбол. І справді: метелик повернувся в сторону телевізора і завмер, поводячи туди-сюди вибалушеними очиськами. – Прикольно, – посміхнувшись, зауважив я. Аж раптом трансляція гри перервалась і почався надзвичайний випуск новин: камера вихопила шматок центральної площі, де люди в шоломах і з щитами відтісняли натовп, який напирав на них. – Стачка! Стачка! – бар відразу загув як вулик. – Чому ми тут сидимо?! Пішли й ми на стачку! Бар миттєво спорожнів. Михайло помчав разом з усіма, залишилися лише ми з Діком.

– А ти? – спитав я у Діка, який продовжував дивитися новини. – Я б туди не пішов, – знехотя відвівши погляд від екрану, зізнався він. – Але він хоче. Дік показав на метелика – його тільце тіпалося від судом, оченята витріщилися і здавалося, ось-ось луснуть. - Розумієш, я перед ним у боргу: не втерпів і завчасно дістав його з тої чортової личинки. – То й що? – не зрозумів я. – Як що? Він народився недоношений, тому не може літати. Я годую його і стараюсь всіляко годити.

147

– Здається, у тебе поїхав дах, Діку, – я покрутив пальцем біля скроні. – Ні, просто у мене, крім шпака, ніколи більше нікого не було. Навіть справжньої мрії… А тут – метелик, який жере пташину іжу і любить телевізор. Згоден, що таке буває не кожен день? – Так, але… – Я піду з ним на стачку! – Дік вдарив порожньою склянкою по столу, посадив Берті на картуза, натягнув його на голову й пішов до дверей. – Але ж це небезпечно, – гукнув я йому навздогін – сам я вирішив не йти на стачку, тому що ніколи не любив масові скупчення людей – мітинги, демонстрації, стачки і тому подібне. На півдорозі Дік раптом повернувся, і я зрадів – невже він прислухався до мне? Він простягнув мені великого мисливського ножа. – Заховай… Від гріха подалі… І вийшов з бару. Про те, що трапилося на площі, де відбулося зіткнення протестувальників і поліції, пізніше мені розповів Михайло. Раптово в центрі людської круговерті опинився Дік. Він відчайдушно жестикулював, закликав до примирення, але галас та гул стояли такі, що було чутно лише уривки його слів. Діка почали бити – спочатку свої, а потім і поліція. Хтось заїхав йому по голові і від метелика залишилася лише мокра пляма. Ніхто не знає, що пережив він, опинившись в людському місиві, дивлячись зверху на оскаженілих людей, на чий бік він став – бастуючих чи поліції. Але після одного-єдиного удару метелик і перетворився на мокру пляму. Бастуючих з площі ніхто не розганяв – вони якось самі по собі розсіялися, розсмокталися, неначе їм дали команду ззовні. А Дік ще пару годин стояв сам-самісінький серед порожньої брудної площі. На його голові повільно підсихав картуз, на якому розчавили метелика. Співчуваючи другові, Михайло хотів було провести його додому, але Дік грубо послав його подалі і зрушив з місця. Коли він нарешті повернувся додому, то побачив у себе нового метелика. Він невимушено пурхав по кімнаті, кружляв над кліткою, і, здається, загравав зі шпаком, дражнячи його помахами червонофіолетових крилець. Побачивши Діка, метелик довірливо сів йому на плече. Але той, гидливо зморщившись, зяв його за крила, вкинув у клітку і згодував шпаку. А потім відразу ж викинув у вікно квітку, для якої копав землю. Тому що Дік так і не зустрівся зі своєю новою мрією. Кількома днями пізніше я дізнався – не від нього, а від зовсім сторонньої людини – що його мрія загинула в той же день, коли в самісінькому вирі стачки загинув і його улюблений метелик.

148

проза

Повітряний змій Парфін Павло Переклад українською мовою Анатолій Поляченко

В одному місті жила-була дівчинка на ім'я Оля. Жила вона разом з бабусею, яку дуже любила. Батьки Олі працювали в іншому місті, тож бачилися с донею нечасто і бабуся була для Олі і мамою, і татом, і навіть сусідським хлопчаком, який все намагався подружитися з дівчинкою. Правду кажучи, у Олі й не було близьких друзів, була тільки бабуня та улюблені іграшки: Ведмедик, Зайчик та Їжачок. З ними дівчинка гралася та довіряла їм свої таємниці. Коли іграшкам ставало нецікаво, дівчинка придумувала їм різноманітні історії, сміялася та сумувала, а разом з нею сміялися та сумували й іграшки. Оля так звикла до них, що могла цілими днями не виходити з дому. Бабуся, дивлячись на це, лише хитала головою та зітхала: "Ох, хіба ж так можна? Адже літо на вулиці! Поглянь, який сонячний день! Скільки діток граються на вулиці, а ти з дому не хочеш вийти". Аж ось літо скінчилося, прийшло 1 вересня, і Оля пішла до школи – перший раз у перший клас! Дівчинка не відразу звикла до свого класу, спочатку їй було важко: вона відчувала себе якось невпевнено в колі незнайомих дітей і трималася від них осторонь. - Гей, тихоня, як тебе звати? – спитав її Федько, красивий та нібито вихований, на перший погляд, хлопчик. У нього була ручка з золотим пером, якою він дуже пишався. Зашарівшись, Оля не відповіла, і тоді Федько почав над нею насміхатися: - Так ти ще й німа! В нашому класі німа! Аж ось пролунав дзвінок, і учні почали сідати за парти. Оля сіла за свою і відчула під собою щось липке та мокре. Це була чорнильна клякса, яку їй на стілець посадив Федько. Оля дуже розхвилювалася, ій стало соромно та образливо, а Федько знову почав насміхатися. А слідом за ним й інші учні. - Чому ви смієтеся? – ледве стримуючи сльози, спитала дівчинка й побігла зі школи додому. Коли вона тихенько увійшла в дім, бабуся поралася на кухні, тому не помітила Олиних сліз. Дівчинка зачинилася в своій кімнаті і гірко заплакала. - Що з тобою? – співчутливо запитав Їжачок. - Ти хороша, - пожалів дівчинку Зайчик й доторкнувся до її щічок своїми ніжними пухнастими вушками. А Ведмедик сказав: - Не плач, Олю! Адже у тебе є ми – твої вірні друзі. Трішки подумавши, мудрий Ведмедик додав: - А якщо тобі буде

149

мало нас, придумай собі ще друзів. Адже ти любиш фантазувати. Оля посміхнулася, ласкаво обійняла Ведмедика, Їжачка та Зайчика, а потім і справді придумала нових друзів. Цілу казкову країну, де були чарівне місто, зачаклований ліс, кришталева річка, квітуче поле і діти, які бігли по цьому полю. Вони бігли по траві, а високо над ними у синьому небі ширяв повітряний змій… Олі так сподобалося фантазувати, що вона придумала ще й красивий корабель з білосніжними вітрилами та коня з золотою гривою. Серце дівчинки переповнювала радість, її було так багато, що Оля відразу захотіла поділитися нею с ким-небуть. Вона зірвала з квітучого поля волошку та подарувала її бабусі. - Ой! Звідки в тебе це диво? – запитала бабуся. Наступного дня, йдучи до школи, Оля захопила з собою всі свої фантазії. Дівчинка принесла їх в клас і дочекавшись перерви, сказала учням: - Я придумала казкову країну. Давайте грати в неї разом. Оля роздала дітям свої дивовижні фантазії, і діти їм дуже зраділи. Петрику дістався золотогривий кінь, Сергійкові – красивий вітрильник, Даринці –букет принцеси, яка жила у чарівному місті, Тетянці – черевички принцеси, а Федьку – ключ від міської брами. Все роздала Оля - і чарівне місто, і зачаклований ліс, і кришталеву річку і квітуче поле. Нічого не залишилося у дівчинки. Крім повітряного змія. Оля про нього забула, тому нікому й не віддала. Змій був таким крихітним, що вмістився на кінчику її мізинчика. Адже змій був лише дитячою фантазією, а всі дитячі фантазії, як відомо, крихітні. Оля дуже хотіла запустити цього змія, але в неї нічого не виходило. Зрештою вона придумала маленьку фею. Назвала її майже як себе – Оллі, простягнула ій мотузочку від повітряного змія і попросила запустити його в повітря. Але у феї теж нічого не вийшло. - В мене немає поля, по якому я могла б розбігтися, щоб запустити змія, - сказала Оллі. – У мене немає неба, в яке б злетів змій. В мене немає річки, з якої я могла б напитися. В мене немає лісу, в якому я могла б послухати співи пташок. В мене немає коня, якого я могла б обійняти за шию, та немає вітрильника, на якому я могла б об'їхати весь казковий світ… В мене, зрештою, немає будинку, в якому я могла б з зустріти ранок. Засумувала Оля, почувши такі слова. А потім пішла до своїх шкільних товаришів, розповіла їм про свою біду й попросила допомоги. - Та ну, змій, - стали галасувати учні. – Й без нього обійдемося. Один лише Федько сприйняв прохання Олі близько до серця. - А я ніколи не бачив, як літає казковий повітряний змій! – сказав хлопчик. – Мабуть, це дуже красиво. Давайте допоможемо маленькій Оллі. Ось мій ключ. З цими словами Федько простягнув ключ від міської брами. - Ось моє небо! А ось мій ліс! – один поперед одного закричали учні, повертаючи Олі її фантазії. – Візьми мого коня! Забери моє поле! І мою річку не забудь!..

150

І тільки це сталося, як з крихітних фантазій Олі, неначе із іграшкових пазлів, склалася дивна мозаїка – казкова країна, яку придумала дівчинка. Там було чарівне місто, зачаклований ліс, кришталева ріка та квітучий луг. По річці плив красивий вітрильник, а по лугу бігли наввипередки золотогривий кінь та маленька фея. Оллі тримала в руках мотузочку, до якої був прив'язаний повітряний змій. А змій, легкий та вільний, поважно плив над казковою країною... А потім над партою Олі... А потім змій

злетів до стелі та став літати над класом. Це було так чудово! Можливо, повітряний змій вилетів би у відчинене вікно. Аж раптом пішов дощ – спочатку в казковій країні, а потім у класі. Діти принишкли, а Федько закричав: "Рятуйте змія! Він може намокнути!" Аж раптом з'явилася веселка і закрила собою змія. - Ура! – зраділи діти. Вони стали сміятися та стрибати під казковою веселкою. І разом з дитячим сміхом веселка засвітилася, заблищала і навіть стала пахнути чимось таким солодким та смачним. Ви не знаєте, що це було? Спитайте у Федька та Олі. А також у інших дітей. Вони тепер друзі-не розлий вода – разом навчаються, разом граються та фантазують. Федько подарував Олі свою ручку з золотим пером та блокнот, щоб дівчинка записувала та замальовувала туди свої фантазії. Пройде час, Оля виросте та складе зі своїх фантазій, як колись склала казкову країну, велику цікаву книгу. І ви будете її першими читачами. Обов'язково. Потрібно тільки трішечки почекати.

151

2018