Оксана Дяків. "Проростає вселенська любов". 2016 by Олександр Хомишин

Оксана Дяків

Проростає вселенська любов

Тернопіль 2016

ББК 84 (4 Укр) 6 Д 75

Дяків О.І. Д 75 Проростає вселенська любов / О.І. Дяків. – Тернопіль: ТОВ «Тернограф». – 2016. – 128 с. ISBN

До сьомої поетичної книжки Оксани Дяків «Проростає вселенська любов» увійшло багато нових віршів, а також раніше опубліковані твори. Це збірка щирої, відвертої та глибокої поезії, в якій віртуальним перевеслом майстерно поєднано все, з чим і як ми, українці, живемо останні роки: разючі зміни, тривожна пам’ять, невгамовний біль війни, страждання, гіркі втрати, але разом із тим – філософія самопізнання, самоідентифікації, а також всепоглинаюча вселенська любов, що проростає живодайним цвітом крізь наші душі, зігріває вірою й надією на благословенне Господом майбуття…

ББК 84 (4 Укр) 6

ISBN

ÌÓÄÐ²ÑÒÜ ² ÏÐÈÑÒÐÀÑÒÜ ÎÊÑÀÍÈ ÄßÊ²Â Нині виходить у світ чимало поетичних збірок. Звісно, не всі вони рівноцінні за творчою силою і реалізованим талантом автора, тому не завжди знаходять свого вдячного й захопленого читача. Але цьогорічній поетичній книжці «Проростає вселенська любов» поетеси, прозаїка і редактора Оксани Дяків пророкую довге життя. Творчим доробком цієї талановитої літераторки, яка п’ятнадцятий рік працює редактором заліщицької газети «Колос» (Тернопільщина), цікавлюсь уже протягом тривалого часу. Очолюючи районний часопис О. Дяків пройшла серйозну журналістську, літературну школу, виросла з досвідченого педагога-філолога до високопрофесійного журналіста, вимогливого редактора, стала неповторним літератором, є членом Національної спілки журналістів України. Із 2010 року Оксана Дяків постійно співпрацює з літературно-мистецьким і громадсько-політичним часописом «Літературний Тернопіль», який маю честь очолювати. На сторінках журналу друкувались її поезії, дослідження творчої спадщини літераторів Заліщанщини. Поезії неодноразово також опубліковані на шпальтах районної та обласної преси, у всеукраїнських виданнях, антологіях, колективних поетичних збірках. Оксана Дяків кожною своєю новою збіркою засвідчує зростання майстерності, зокрема збагачення тематичної палітри, примноження образних засобів; авторка наполегливо працює над словом, володіє стрункою і неповторною системою епітетів та метафор. 3

Це підтверджують, зокрема, книжки «Терпке вино, як помаранча осені» та «Нескорені серця», що в 2015 році побачили світ у видавництві «Лілія» (м. Хмельницький). До слова, О. Дяків – авторка шести книжок. Окрім названих, це збірки віршів, що вийшли у видавництві «Друк Арт» (м. Чернівці): «Гармонія протилежності» (2012) та «Спектральність слів» (2013); прозово-поетична книжка «Вікно думок» (2013), головною темою якої є «четверта хвиля» української еміґрації – так звана «заробітчанська»; літературно-публіцистичне видання «Душа тисячоліть шукає себе в слові» (2014), присвячене творчим особистостям, які народилися на Тернопіллі та Буковині або мають до них дотичність. У цьогорічній збірці Оксани Дяків «Проростає вселенська любов», що складається з чотирьох тематичних розділів: «Ідуть у бій супроти супостата», «Життя шліфує, наче камінь», «Століття долю вишивають» та «Жінко, нене, донечко ласкава», наче у дзеркалі душі, відображені почуття і переживання авторки, тісно переплетені з буремним українським сьогоденням та непроминальними цінностями нашого близького й далекого минулого. У книжці представлені вірші громадянського звучання, навіяні Революцією Гідності та війною на сході України, а також інтимна лірика. Поезії Оксани Дяків присвячені вічним людським цінностям, багатогранності любові як першооснови життя, сім’ї, родинного благополуччя, а також відображенню неповторності, краси української природи, завдяки якій відбувається пізнання глибинних пластів власної душі, філософське переосмислення долі на різних її часових відтинках і в різних ситуаціях. У поезіях авторки світ сприймається в контрастній кольоровій гамі: радісні й світлі почуття межують із мотивами суму, розчарування та глибоких душевних борінь, бо, як відомо, журба в обіймах зі щастям – це образ завжденного життя. Водночас природа, віра, надія та любов залишаються надійним підґрунтям для всеосяжних і гармонійних світів Краси й Правди.

Провідними мотивами збірки «Проростає вселенська любов» є також теми України, патріотизму, глибока й вічна філософія єднання людини з рідною землею і народом. Авторка підкреслює, що нерозривний зв’язок зі своєю Вітчизною – один із головних чинників внутрішньої гармонії людини, національної самоідентифікації. Літераторка змальовує Україну, зокрема Наддністров’я, як вічні й нетлінні образи, створені вкраїнськими піснею, чистотою національних святинь, традицій, обрядів. Характерно, що образ Батьківщини у збірці поступово розширюється: від містечка Заліщики, серце котрого «б’ється неспокійно», «срібного Дністра», «магічного Наддністров’я», «коштовного краю», яким пишається авторка, – до всього повнокровного українського світу. А вірші першого розділу цієї книжки – «Ідуть у бій супроти супостата» – мають на меті підтримати патріотичний дух нашого народу, вписати поетичним словом на скрижалі літопису подвиг українських героїв, які, жертвуючи найдорожчим – життям та здоров’ям, нині протистоять підступному та цинічному ворогові. Підсумовуючи огляд поезій нової збірки Оксани Дяків, варто зазначити, що її вірші відзначаються глибокою самобутністю, власним баченням світу, вмінням по-своєму передати, здавалося б, відоме. Авторка справді має чим поділитися з читачами, перебуває в невтомному пошуку нових тем та поетичних образів. І її мудрі та пристрасні вірші отримають від поціновувачів, без сумніву, високу оцінку.

Богдан МЕЛЬНИЧУК, редактор, член Національної спілки письменників, заслужений діяч мистецтв України.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” І. ІДУТЬ У БІЙ СУПРОТИ СУПОСТАТА… Â²ÉÍÀ ÏÐÎÒÈ ÊÀ¯ÍÀ Московський чобіт топче Україну!.. Наш бій священний – проти Сатани! Несе Росія смерть синам, руїну І крутить смерч новітньої війни… Цинізм, байдужість до страждань країни! (А «братом» називали день за днем!) Антихрист Путін – зло, антилюдина: Загруз в брехні й абсурдності «ідей»! Нема в нас виходу – лиш битись справно, Сучасний Каїн нищить брата знов… Вкраїнська армія йде в бій за Божу справу: Цю кривду може змити тільки кров! Солдатів, як собак, ховають росіяни: Безславно в шанцях «дивної війни»… Вкраїнців проводжають, як Героїв, Бо Правда – Бог! Брехня – від Сатани! Сини й батьки боронять рідну землю: Міста і села, ріки і поля… Цвіт нації воює сокровенно – Вкраїнським стягом Гідність промовля!.. Ідуть у бій супроти супостата… Воскреслий Авель з іменем Отця… Стоять із честю в полі брат за брата – Війною Каїна не скорені серця!

Ідуть у бій супроти супостата.. ÕÀÉ ÀÍÃÅËÈ ÇÀÕÈÑÒßÒÜ! Солдати, залишайтеся живі Наперекір війні та обстрілам, і «Градам»! На вас чекають квіти польові, Дружина й діти, наречена й мати… Титани духу: кожен патріот! Несуть у душах полум’яну силу. Вони – Вкраїни щит і меч, оплот – Ворожа нечисть ляже у могилу! Ви небо підпираєте, грудьми Бороните святу батьківську хату. Хай Ангели вас захистять крильми! Молитви наші – оберіг солдату… Ми вірим щиро: небо голубе Ще мирною веселкою озветься. Вкраїнська армія з народом йде: Єднання час – від серця і до серця!

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÓÊÐÀ¯Í²

ÐÅÂÎËÞÖ²ß ÇÌ²Í Íàïèñàâ ÿ «Óêðà¿íó â îãí³» ç îãíåííèì áîëåì ó ñåðö³... Îëåêñàíäð Äîâæåíêî

Україно моя, твоє серце в огні, Твоє тіло шматують ще чвари. І спокою не буде, здається мені, Від манкуртів і від яничарів! Ті словами жонглюють, з-за валу сичать І розмахують скіпетром всує. Ці пером на папері осанну скриплять І співають щодня: «Алілуя!» Чи ж співати годиться та оди писать На безхліб’ї щоденному згорда? Не пора ж рукави вже мерщій засукать, «Працьовита» еліти когорто?! Де ж ті славні діла, де дещиця мала Вкладу кожного в спільну будову? Чи ж годиться всім нам Україну проспать, Щоб назавтра боротися знову?! Україна в огні: б’ється Київ в борні – У тяжких політичних потугах... Тож у відповідь знов без прохань і намов Над майданами зринуть хоругви! Кров гаряча дідів, гіркі сльози батьків За державу пролиті намарно?! Та не хочу я вірить, що крапки над «і» Хтось розставив нахабно й безкарно! Ненька рідна в борні! Серце вкотре щемить Від нестерпного, сильного болю... А болюче не спить, гострим лезом ятрить: Чи діждеться Вкраїна розвою?! 8

Ідуть у бій супроти супостата.. Дерзновенна ейфорія революції – Задля завтрашнього дня чи еволюції? Ембріоном-пуп’янком розбуджена Задля українського відродження! Кольорова або зовсім безіменна Колошматить поступ сьогодення. Дерзновенна ейфорія революції – Задля майбуття та еволюції – Розчохляє гостру шаблю враз, Зупинити щоб імперський сказ, Підіймає кожного з колін, Щоб народ діждався перемін!

ÔÅÍ²ÊÑ Неможливо не пройнятись болем: Знов прогіркла димом далина… І гримить свинцевий грім над полем, Обпікає душі та тіла війна, Умертвляє літо, осінь, весни, В жилах заморозить кров зима… Але Фенікс з попелищ воскресне, Бо Господь Вкраїну обійма.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ×ÀÑ ÓÐÎ×ÈÉ

Ідуть у бій супроти супостата.. ÍÀ ÌÀÉÄÀÍ²

Настав епохи час урочий: Відкрило сонце серця очі І біль урвався, мов терпець! Чи смуткам врешт буде кінець?!

Революції гомін поміж прапорів на Майдані. Подаровані радість, і смутки, і сльози, і мрії. Всі братерством стоять серед чорних від згарищ туманів, Бо плекають нову, життєдайну вкраїнську надію…

Чому печаль тривожить душу? В народу запитати мушу Про витоки борні-снаги. Нехай не крають вороги

Парадокс цього бунту за вільну, без банди, державу, Проти влади, «тітушок» – їм в пеклі вогненнім горіти! Бо майданівці гідно воюють за честь, не за славу, Щоби, як європейці, жили їхні внуки та діти.

Ні Пам’ять, ні Звитяги щем: Жертовним Віри він дощем Скропив всю землю Українську, Яка зросла Крутянським військом...

В казанах січових знов козак варить страву для сотні. Закипає куліш під зірками Чумацького Шляху. Піаніст партитуру душі прогортав… Незворотні Відбуваються зсуви в склепінні небесного даху…

Підняли руки Прапори – До сонця, неба, догори – За Волю й Правду без прикрас – Урочий на Майданах час!

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÃÅÐÎ¯ ÍÅ ÂÌÈÐÀÞÒÜ! Ïðèñâÿ÷åíî Íåáåñí³é Ñîòí³ ³ âñ³ì áîðöÿì çà íåçàëåæí³ñòü Óêðà¿íñüêî¿ äåðæàâè

Герої не вмирають! Герої не вмирають! Ця щира правда – Божий мудрий дзвін, Життя і кров, пролита в ім’я змін. Герої не вмирають! Герої не вмирають! Вони – це совість наша, борг землі, Вкраїні рідній, сироті-сім’ї… Герої не вмирають! Герої не вмирають! Небесна Сотня – промені зірок, Олтар жертовності, до істин крок. Герої не вмирають! Герої не вмирають! Вони живуть у пам’яті, серцях, Їх справжній дух несе вкраїнський стяг!

Ідуть у бій супроти супостата.. ÆÅÐÒÎÂÍ²ÑÒÜ Українська земля лемешами від «Градів» поорана. Її грудки від крові масні… Але ні! Не подолана! Мати Божа схиляє над тим, хто на чатах, покров… Проростає крізь гільзи й осколки вселенська любов… Українські сини не впокорені силою мороку. Їх чуби пахнуть потом, боями, вогнями і порохом. Але янголи босі у них за спиною стоять – Легкокрила опіка, Господня підтримка і рать. Над розтерзаним світом зоря Вифлеємська зажевріє. У сирітських очах поміж сліз, втрат, поранень надія є! На вівтар Україна жертовно поклала життя, Щоб без Ірода долі дітей повести в майбуття!..

ÄÎÐÎÃÈ Різні дороги ведуть через карби століть… Воїни й діти… Не мир, а війна на землі! На роздоріжжі вітрів і часів лихоліть Стала Вкраїна – поміж двох ворожих світів. Запаралелені струни-картини життя: Сонячний дощ крізь туман й поволоку небес, Гуркіт гармат через долі… Надій майбуття – Ніжний підсніжник крізь згарища попіл воскрес.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÍÅÎÃÎËÎØÅÍÀ Â²ÉÍÀ

Ідуть у бій супроти супостата.. ÍÀ ÌÅÆ²

«Неоголошена війна» і «дивна», «Гібридна», підла і сторука, «Керованого хаосу війна», «Прихована», «таємна» бойня-мука.

Світ жорсткий і жорстокий, Нелегкий і святковий: Горизонти розбиті, Від крові пурпурові…

«Напіввійна» – як сила упокорення. Мета – це «Русскій мір» міфічний, Народу українського підкорення – План путінський шизофренічний.

Усвідомити складно – Двадцять перше сторіччя! Плаче дощ безпорадно Над поблідлим обличчям…

Російська Федерація – злий варвар: До гласу розуму – стіна глуха, Поза законом світовим загарбник, Що не боїться смертного гріха!..

Впав солдат… Кулі посвист – Біль обпік юні груди… Очі дивляться в простір… Зупиніть війну, люди!

Ми захищаємось! Вкраїнський опір Єднає Збройні сили і народ. На блокпостах солдати і в окопах – Вітчизни рідної святий оплот!

Ворог в бій іде вперто, Жертв, руїн йому мало! На межі життя й смерті Україна постала!..

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÏÐÎÂÎÄÈ ÍÀÐÅ×ÅÍÎÃÎ Сонце пробивалося крізь гілля. Яблуня латала рвану тінь… О за що трагічне «новосілля»?! В ніжній скрипці серця – заметіль… Щось тонке, але, як біль, знайоме Доторкнулося душі смичком, Впало літнім цвітом у долоні І по струнах вдарило крилом… Це була така журлива пісня – Вже не буде радості весни. І сльозам у грудях стало тісно – Відлітали мрії в безвість, сни… «Очі випили тебе, любове, Ув останній раз в цьому житті!..» Розгубила доля дні-обнови: Проводжали хлопця солов’ї…

Ідуть у бій супроти супостата.. ÂÈÌ²Ð ×ÀÑÓ Вимір часу в роках – Як вода у руці. Але стиснеш в кулак – Не впіймаєш ніяк! Так і дні золоті: Не схопити їх, ні, Не зв’язати у сніп, Не покласти до стіп, Не з’єднати Тугим перевеслом, Бо минуле Навряд чи воскресне. Ув історії нашій – Вісті добрі й сумні, Що ступали у дім На гостинний поріг, Відчувалися в пульсі Вкраїни-держави: То у радості хвилях, То в тенетах неслави. Світ давно йде вперед. Хтось вовтузиться ще На узбіччі життя, Без думок каяття. Мов дороги нема – Тільки трясовина, Та, що губить снопи… Їх солоні серпи

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” З гіркотою нажали В житейському полі… Ще й злочинців розвелось Між нами доволі! Тягнуть-смикають з воза, В кишеню кладуть, Безсоромно, захланно, Безсовісно рвуть, Запопадливо Дивлячись в очі, Щоби долю нам Спільну зурочить... Не згубити б нам, люди, В дорозі важкій, Розчарованим, в смуті, Голос праведний свій! Бо ще треба всім жить І стезю торувать, Щоби дух не мілів, Чистим сріблом зорів, Бо інакше Не стати собою, Не діждати Вкраїні розвою…

Ідуть у бій супроти супостата.. ÎÄÂ²×ÍÈÉ ÑÅÍÑ Дивлюся на минувшину-історію – І бачу війни, здвиги й гніт застою: Не так віддалено, бо втратяться деталі, Й не близько: слід без пафосу йти далі… Десь там залишились, десь там, Де на узвишші гримів тан, – Там – спогади, літопис-сплеск. В очах вояка він воскрес… Ліси, криївки, москалі… Вояк не гнувся до землі, В руках тримав вогненний кріс – Від кулі здибивсь чорний ліс, Крізь роки, наче кінь, несе. У пам’яті – одвічний сенс… Могили – в колі ясенів. Життя, воздане за синів, – Жертовність долі вівтарів... Тепер – у споминах хрестів. Не треба сліз, не треба слів! Лише б держави плід доспів. Вкраїни горде знамено – Над світом сяяло б воно, Жила б країни житня синь – Вояцька слава гроз-часів.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÌÀÒÅÐÈÍÑÜÊÅ ×ÅÊÀÍÍß

Ідуть у бій супроти супостата.. ßÍÃÎË ÏËÀ×Å

Війна іде, гряде війна – така жорстока… І плаче мати не одна, бо одинока. Туманом в косах сивина, в очах – зажура. Щоночі сниться неньці син. Сумує джура…

Упивається кров’ю історія, Умиваються слізьми поля: Повертає в бойовище колія – В танках, «Градах» і шрамах земля.

Летять у небі журавлі, а просинь плаче… Чому загинув молодим, чому, козаче? За Україну він поліг, за рідну хату, Герою – слава на віки і честь – солдату!..

Та коли ж горю край буде, Боже мій?! Янгол плаче над синню очей… Де сховатися дітям від обстрілів І тривожно-вогненних ночей?

Бої на сході ще гримлять за Україну, Болять серця у матерів: «Та де ж ти, сину?! Вернись, дитино, крізь громи і крізь гармати, Наперекір смертям, війні буду чекати!..»

«Старший брат» втратив совість, глузд, людяність, Бо руйнує Луганськ і Донбас, Прикриває брехнею-облудою Ницих вбивств, зрад та підлості час.

Озвався голос, як сурма дзвінка із Неба: «Не плач, матусю, не ридай, прошу – не треба… Мов янгол, з вітром прилечу крізь часу ріки, З Вітчизною, з тобою я буду навіки!.. »

Втрати біль – Маріуполь-трагедія, Знов смертями сичить тероризм… Із народом єднається армія, Щоб здолати російський фашизм. Ми не хочем, щоб буфером-зоною Україна була від орди!.. Кожен воїн стоїть обороною, Щоб не в’янули волі сади…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÎÁ²ÐÂÀÍÀ ÑÒÐÓÍÀ Ïðèñâÿ÷åíî âî¿íàì-àô´àíöÿì, ÿê³ áðàëè ó÷àñòü â Àô´àíñüê³é â³éí³ 1979–1989 ðîê³â, à òàêîæ óêðà¿íñüêèì ñîëäàòàì, ÿêèõ ñêåðîâóâàëè ó «ãàðÿ÷³ òî÷êè» ëîêàëüíèõ êîíôë³êò³â íà òåðèòîð³¿ êîëèøíüîãî Ðàäÿíñüêîãî Ñîþçó é çà éîãî ìåæàìè ç ïðèìóñó òîä³øíüî¿ êîìóí³ñòè÷íî¿ òîòàë³òàðíî¿ äåðæàâè*, à òàêîæ ñüîãîäí³øí³ì óêðà¿íñüêèì âî¿íàì, ÿê³ ïðîòèñòîÿòü ñåïàðàòèñòàì ³ ðîñ³éñüêèì íàéìàíöÿì ó íîâ³é «ãàðÿ÷³é òî÷ö³» ÕÕ² ñòîë³òòÿ – ó â³éí³ íà ñõîä³ Óêðà¿íè

Зів’ялий лист торкнувся лави, Струну осінню обірвав... В очах відбив років заграву І думку-пам’ять вполював... Згадавсь Афґан і моджахеди, Змордована солдатська рать, Війна... Та заклик: «До побєди!» Не може в горах спрацювать. Десятиліття кров’ю сплило. Загибель, рани, ураган... Як вирок – безвість і пустеля, Додому шлях – «Чорний тюльпан». І десять літ із цинку труни Літали в небі... Матері Дітей стрічали ридма, з сумом: Синів вінчали цвинтарі... Знов наші хлопці «щастя» мали В Нахічевані воювать. Розвал Союзу поминали Баку, Тбілісі, Карабах.

Ідуть у бій супроти супостата.. В «гарячих точках» на догоду Тоталітарній збройній тлі Зі стогоном свого народу Зникали юнаки в імлі... Криваву тризну боєнь віку Вкраїнцям не дали минуть. Двадцяте лихоліть століття Шукало в завтра «світлу» путь. Та битва знов: солдати гинуть – Цвіт нації – супроти зла! І плачуть кетяги калини: Війна на сході «проросла»… Російський ненаситний ворог Сепаратизм підняв на штик, Приніс руйнацію і морок, В людей забравши спокій-щит… Вкраїнська армія під «Гради» Та кулі снайперські стає!.. Підтримує війська́ громада. Надія жити в мирі є?! Та врешті захлинуться кров’ю Старі й новітні упирі! Позбавлені життя, любові, – За вами плачуть журавлі... Пожухлий лист змертвів на лаві. Струна обірвана мовчить. В очах – лиш тінь горя-заграви, Скупа сльоза болить-бринить.

Примітка: воїни-інтернаціоналісти брали участь у бойових діях на територіях не тільки Афґаністану, а й Алжиру, Анголи, Бангладеш, В’єтнаму, Ефіопії, Єгипту, Ємену, Камбоджі, Куби, Лаосу, Мозамбіку, Сирії, Сомалі, Чехії, Югославії, острова Даманський та в інших «гарячих точках». *

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÏÐÎÒÈ Â²ÉÍÈ ÏË²×-Î-ÏË²× Сніжнопінна зима… Брудно-сіра війна… Ні! Багряна вона, І не видно їй дна!.. Волновахи кров, біль – З рани сліз гірких сіль… Розстріл мирних людей – Тероризм без ідей. Ворог біситься-рве, Хлепче кров рідну, п’є… Але вдавиться він – Стріне праведний гнів! Браття, сестри, сини, Ката зборемо ми! Чорних днів настав час, В «Градах», «Смерчах» Донбас… Та віддавши його, Втратим частку свого. Це – Вкраїни земля: Люди, шахти, поля…

Ідуть у бій супроти супостата.. Встромить в Київ клин-меч, Зоре́ край навпростець – Через села й міста, Закривавить серця… Ось у тому-то й річ, Щоби йти всім навстріч Темній силі війни, Проти бойні-чуми, Бо вкорочує вік Жертв і ран скорбний лік. Вірим: вистачить сил Повернуть спокій, мир! Просим Бога щодня… Вся вкраїнська рідня, Кожен з нас волонтер Молитов і пожертв… І розплата гряде – Ворог ниций впаде. Переможемо ніч: Кожен з нас, пліч-о-пліч!

Путін Крим НАШ забрав – Не спинився, не став! Відрубає Донбас, Й за Луганськом – до нас:

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÄÎÍÅÖÜÊÀ ÔÎÐÒÅÖß В ріднім домі – війна, тероризм! Україна в огні та окопах… Двадцять перше століття – російський фашизм Як агресор у центрі Європи! Бій… Летовище-скеля… Донецьк… Боротьба за свободу держави, Героїчної долі терновий вінець – Цитадель української слави… На межі поміж смертю й життям, Дні та ночі – свинцеве шаленство, Серед «Градів» – нещадного пекла виття, Побратимів підтримка – найперше! Сталінград, Севастополь і Брест – Епопея борні та безсмертя. На скрижалях війни ратний Фенікс воскрес: Твердь – вкраїнської сили осердя.

Ідуть у бій супроти супостата.. ÒÐÈÂÎÆÍÅ ×ÅÊÀÍÍß Ностальгуєм за сонячним небом. Спів пташиний з висот долина. Стигне кров людська в жилах: не треба, Щоб спалила життя скарб війна! Та повітря пронизане світлом, Відступає з Дністра пелена… Я не хочу, щоб плакали діти, А дружина зосталась сама! Зачекались порожні перони Синіх, карих, зелених очей. І вікно у холоднім безсонні Виглядає солдата з ночей. Де ти, синку, коханий мій, брате? Хай тебе нам Господь сохранить! Вірим, ворога зможеш здолати, Голуб миру в країну летить…

«Кіборг» кожен із них!.. Двісті днів Й сорок два боронили фортецю. Подвиг воїв живий, у вогні не згорів: Він торкається полум’ям серця!

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÂÎËÎÍÒÅÐÈ Солдатів, зранених, у грудях з кулею, Скалічених мінами і ракетами, Державо, обійми щиро, з турботою, Стань із громадою та волонтерами!

*** Волонтерів вкраїнських феномен – Держави теж твердь-оборона Суспільство об’єднують днями, В АТО їдуть, в темінь ночами. Палкий розум, істина – в серці, Бо віддані, як добровольці. Для армії – справжня підмога, Все ж вірять у мир, перемогу! Не треба їм почестей, слави, Для воїнів їх балаклави: Крізь вибухи, «Гради», снаряди Везуть благочинність громади – Хліб з дому, молитви та ліки… Солдатам малюнки – це діти… Про кожного наші тривоги: Крізь пекло війни ті дороги…

Ідуть у бій супроти супостата.. Á²É ÇÀ ÌÈÐ Пасторальна тиша поля бою: Пострілів десь віддалився тріск, Кулі не свистять над головою, Вуха нашорошив лиш праліс. Та ще пахне порохом конфліктів. В жилах стигне від чудовиськ кров, Ненавистю званих й братовбивством, Бо зажерли совість та любов… Скільки ж у планети ран на тілі! Югославія, Ірак, Афґан… Смерть ще й в Україні знов при ділі: Водить із вогнем й сльозами тан. Щоб Земля в крові не захлинулась, Від меча не згинула ущент, Варт, щоб люди, врешті, обернулись До старих проблем новим лицем. Ворогів немає учорашніх, Є прості страждальці – я і ти. Завербуймось до одної касти – Обраних для дружби й доброти! Щоб у війнах нам не спопеліти Від страшного гніву й глухоти, Українське військо – світла діти – Здатне вражу ніч перемогти!

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ІІ. ЖИТТЯ ШЛІФУЄ, НАЧЕ КАМІНЬ… ÃÀÐÌÎÍ²ß ÏÐÎÒÈËÅÆÍÎÑÒ² В душі мирській – і тісно, й простір: В’юняться-квітнуть думи-гості Про райський сад надій, бажань, Про пекло мук, утрати грань. Любов і ненависть – у парі. Добро і зло ведуть баталії, А чорний день та біла ніч Завжди в дорозі пліч-о-пліч. Крик немовляти – й смерть буття. І пам’ять вічна, й забуття. І людське тіло, з часом тлінне, І дух високий непокірний… І горе й радість, пісня й стогін Злились в ріки єдиний гомін. Це все – побіччя два медалі. Без них життя би прісним стало:

Життя шліфує, наче камінь.. ÑÏÅÊÒÐÀËÜÍ²ÑÒÜ ÑË²Â Ми всі від лона – вже не бездоганні: За поворотом долі – свіжий гріх. То груди – в орденах, медалях, То в попелі від голови й до ніг... Ніщо не стане добрим чи поганим, Доки його оцінить хтось із нас: Чи порубає душу ятаганом, Або прославить, знісши на Парнас. Спектральність поглядів недосконала, Але шукаєм Правду поміж слів: То перековуєм мечі в орала, То зводим замки з мрій та снів... На долю нарікати недоречно – Пізнати Істину не всякий варт, Бо пошуки людські віками безконечні – Для праці розуму слід мати гарт.

Гармонія – у протилежному, Одне від одного залежному…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÇÐ²Ë²ÑÒÜ

Життя шліфує, наче камінь.. ÏÎ×ÍÈ ²Ç ÑÅÁÅ

Мінорним акордом вривається осінь У літню мажорність октав. Запахло смолою вологою сосен, Пожухлістю стомлених трав.

В елегійному плині дощу, В екзекуції-ритмі спеки Забуваєм про сутність людську І про те, як колують лелеки...

Так молодість раптом свій біг зупиняє, Як зрілість ступа на поріг, І листя-прикраси із себе скидає, Намул відкидає з доріг.

У суспільстві хочемо буть Лиш царем, а ще ліпше – богом, Убиваєм совість свою За чужим, не своїм порогом.

Веселощі, мрії не квапляться в серце. І вже ностальгує єство За свіжих чуттів чистим плесом озерця, Легким і безхмарним чолом.

У житті прагнем стати кимсь, Що й самі не вмієм назвати. Але доля – то довга путь, На якій перепони й загати.

І що ж залишається, любий мій друже, Натомість – без юності шат? Невже порожнеча, мов голос у лузі, А доля – фіксація дат?

Білий світ – жорстокий і злий. Він не любить слабких та кволих, А шанує тих, непростих, Хто сягає за видноколо...

Навряд чи правдиву ми зможем оцінку Давати собі чи комусь, Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку, А мудрість з життям – не союз...

І якщо поміняти щось У житті цьому ти захочеш, Розпочни із себе самого, Щоб сміливо дивитись ув очі.

Мінорним акордом ввірвалася осінь В серпневу мажорність октав... Лиш той зупинитись цю мить не попросить, Хто істину справжню пізнав…

Поважати себе зумій! І тоді ніхто не посміє Відібрати у тебе сміх І убити довічну мрію...

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÍÀ ÑÖÅÍ² ÆÈÒÒß

Життя шліфує, наче камінь.. ²Ç ÇÎËÎÒÎÃÎ ÁÅÐÅÃÀ

Життя шліфує, наче камінь: Різцем в душі карбує грані, В одних серцях плекає пломінь, А в інших – лиш про іскру спомин.

Із золотого берега дитинства Дивлюсь на акварелі синіх гір. Як в дзеркалі, я розглядаю зблизька Пісок років – життєвий вододіл.

Хтось гниль болотяну збирає І птаха щастя хвіст лапає, Хтось все крушить, кайлом руйнує, А той нове життя будує.

Мов кадри зі старого фільму долі, Пливе поволі в пам’яті колаж – Відбитки ще непевних ранніх кроків Та зрілості чіткий, ясний пейзаж.

Хтось крутить колесо фортуни, Друзякам цвяхи б’є у труни. А ці лікують, книги пишуть, Щоби нащадкам слід залишить.

Мій пильний погляд – зблизька чи здалека – Побачити зуміє правди сіль, Як шлях, що знає з вирію лелека, Щоб знову повернутись в отчий дім…

Так кожен грає роль – бездарно чи майстерно, Де тіням рай чи світло б’є нестерпно. Хоч світ – театр, та деякі з нас – блазні: Годяться лиш «царкам» прислужувати в лазні!

ÐÀÍÎÊ На бані храму небо зайнялось – Так ніжнотонно заіскривсь світанок. Мов помаранча, викотився ранок, На дольки сонця поділивсь Дністром…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” Ð²ÇÄÂÎ Селянська хата. Білі стіни, І піч потріскує вогнем… А на столі з обрусом білим – Дванадцять страв… І терпкий щем Молитвою у серці в’ється. Свіча горить. І дух Різдва У грудях кожного озветься: Надія, як Любов, жива! Пліч-о-пліч дружна вся родина Про рік минулий гомонить. Вечірня слів святих година Зорею в небі забринить. Христос родивсь! Тисячоліття Розтанули, як перший сніг… Та радість – вселюдська, всесвітня – Для християн – як оберіг!

ÑÍ²Ã Ось і грудень. І випав сніг. Припорошив дороги, дерева І кружляв у повітрі, як міг: Заперечить теплінь йому треба... Так і в серці – то радість, то лід, І зима поступатись не хоче. Та життя – неперервний політ – Смуток – й щастям осяяні очі…

Життя шліфує, наче камінь.. ÍÅÇÀÐÎÁ²Ò×ÀÍÑÜÊ² ÄÓÌÈ ²ç Òåðíîï³ëüùèíè íà çàðîá³òêè çà êîðäîí âè¿õàëè ìàéæå 200 òèñÿ÷ æèòåë³â...

Ніколи б не було в душі почину – Свою покинути родину, Забути про дзвінкі пташині трелі І стрімголов пірнути в чужину-пустелю. Бо проростаєш в землю барвінкову, Що одягає щовесни обнову. Твої тут корені, могили рідних І долі креслення – буремне та погідне. Чи ж хочеться покинути дитину? Надовго відірватись від родини: Отих людей, яких на пальцях лічиш, І батьківські літа вечірні покалічиш?! Що б не було – дощі чи заметілі, Добро чи нелад в думах, ділі, В державі власній хочеться лишитись, Заробітчанства «чарам» не скоритись!.. Так! Тяжко жити в Україні, Бо тут буття на існування схоже. Коли сім’я залишиться в руїні, То чужина тобі чи допоможе? Та дайте ж, владо і суспільство, З ріднею бути поряд більше, Всі перешкоди приберіть з дороги, Щоб відступили геть тривоги! 37

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÑÀÌÎÒÍ²ÑÒÜ Старенька на костур схилилась, Про долю скрушно зажурилась: На вервиці – відлік років, Вже дотліває свічка днів... Літа злетіли – бистрі коні, Дітей ростила... У долонях Ділила навпіл скибку хліба, Як голод смерть над ними здибив... Робила гірко день при днині – Аж руки пухли... І донині Живе нелегко – у скорботі На шлях позиркує з-за плоту: Вік вікувати в самотині У згорбленій старій хатині? Чи смерть – не мачуха, а ненька – У Божий світ візьме стареньку?..

Життя шліфує, наче камінь.. ÌÓÄÐÈÉ ÀÍÃÅË Ìî¿ì ð³äíèì òà áëèçüêèì ïðèñâÿ÷åíî

В хаті діда пахне м’ятою, І росте спориш біля воріт. Хилита голівкою патлатою Цвіт-кульбаба, вирвавшись крізь пліт. Білі стіни вікнами-очицями Задивляються у даль доріг. Срібнодзвінно воду п’є з криниці Журавель – як дому оберіг. В хаті цій літа ховаються за сволок, У світлинах – і любові, й горя тіні. Яблунька на вітерці шепоче, Що господар долю склав у скриню. Він покинув дім свій вже назавше – По трудах земних ліг спочивати, Вишиванку чисту вбравши, Наказав нам довго ряст топтати… Польське військо та війна – як каторга, Баланда в концтаборі німецькім, Остарбайтерство – до сорок п’ятого І життя колгоспне – по-совєтськи. Дім, сім’я, робота, господарка, Діти, внуки, їхні діти теж – Клопотів уже скінченна валка: Підійшов до Вічності кортеж… От і дні минають оглашенно, Вже й роки в десятиліття стиснуті… Дід Микола – син землі хрещений – Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях...

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÏÀÌ’ßÒÜ ÑÅÐÖß Бабусю Ганно, серцем вас люблю... І цьому почуттю не згинути ніколи! Пригадую: за рученьку малу Крутою стежкою водили в гори. Де материнка і чебрець ростуть, Вказали ви мені жилавою рукою. Молитись вчили: «Отче наш» казать, Як біди налетять з-за виднокола. Та доля жінки – мов полин-трава: Ще молода лишилася вдовою І десять літ Уралу відбула – Серед боліт із доньками чужою... Там молодість утратила, красу Під нагаєм колгоспного розбою. В думках чекала, щоби час прийшов І Україна досягла розвою. Наперекір катам співала: «Ще не вмерла!..» І «воронком» вкраїнку везли в Чердинь, Слабку, знеможену, від горя чорну. Макуху діти їли і крутили жорна... Те сталінське тавро усе життя носила. У рідному краю їй жить було несила, Бо діти і вона – то «вороги народу», Хоч чоловік Петро загинув за Свободу! 40

Життя шліфує, наче камінь.. ...А гострий біль ятрить донині, Торкає серця струн глибинних: Могила – у Ворвулинцях, в Заліщиках – могила: Сім’ю життя тяжке навік зломило... Та віриться, що й досі ви зі мною – В молитвах щирих, в українській волі.

×ÀÑÎÂÀ ªÄÍ²ÑÒÜ Намисто днів нанизане на нитку буднів. Летять літа – і покоління чергове безлюдніє. Роки лишають вензель в серці й на папері, Та день новий у майбуття відчинить двері. Минуле й завтра йдуть в єдиній зв’язці, Життя і смерть женуть в одній упряжці...

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÁÅÐÅÃÈÍ² ÓÊÐÀ¯ÍÈ Тендітність, фемінізм і гендер На шальках різних чи єдиних? Чи виграла жіночність тендер В горнилі історичної гордині?.. Літопис світу возвеличив Княгиню Ольгу та Чурай Марусю. Зорею на турецькім видноколі Був час Лісовської Настусі... Звитяжниці вкраїнські й берегині, Козачки й зв’язкові ОУН – В історії ішли на рівних Супроти рабства й скверни дум. Оленою Телігою пишатись Повинні ми за подвиг її славний, Навічно в пам’яті ім’я закарбувати, Бо кров пролита за святу державність! Софія Русова, Марія Заньковецька – Освіта і мистецтво на стезі, Яка веде від серця і до серця, Щоб доля не спіткнулась на межі. Сміливо дійсність висуває – Як авангард – жіноче слово: Костенко Ліна ПРАВДУ знає, Бо очищає зерна від полови...

Життя шліфує, наче камінь.. Надія Савченко – на фронті Новітньої війни з ордою. Її небесні горизонти Вражають мужності ходою. Немов Афіна давньогрецька – Прекрасна й мудра, як Паллада. Надія доторкає серця: Її підтримує громада!.. Багато героїнь зростила Земля Вкраїнськая велична. А чоловіча слава й сила Нехай із ними будуть вічно!

ÍÅ ÇÐÀÍÜÌÎ Â²ÐÓ! Самотні ми у цьому світі, На смутком спаленій землі. Та сонце прогляда крізь віти – Не зраньмо віру у житті! Бо все дано нам побороти – Зів’ялі квіти оживуть, А сльози втрати повноводо Ріки буття продовжать путь.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÁÅÇÊÎÌÏÐÎÌ²ÑÍÀ ÍÀÄ²ß На обличчі нема макіяжу… Компромісів – ні грама, ні сліз! Ув очах Наді смуток приляже, Як почує підступності сміх… У турботах – сестра її й мати, Бо навколо – тюремний пустир. Силу волі їй треба плекати, Щоби пристань добра віднайти… Прагне терпкість туману відчути, Смак джерельної – свіжість води, Щоб забути полону отруту – Відродити душевні сади… Бо за мирне без ворога завтра Голубині леліє вітри, Терпить голод й неволю за ПРАВДУ, В її серці – глибінь правоти!

ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÀ ÄÓØÀ

Життя шліфує, наче камінь.. ²Ç ÍÀÐÎÄÍÈÕ ÄÆÅÐÅË Воістину невичерпна криниця Вкраїнської мистецької душі! Пісенне перевесло, як зірниця, Між небом і землею – на межі. Висока скрипка і дзвінкі цимбали Розкинуть звуки поміж діл та гір, Щоб серце заходилося-співало, Наснагу беручи із древніх сіл. Кобзарська дума – як літопис краю – Збере в єднанні юних і старих. Тужливо сопілкар заграє Мелодію – святую із святих… Та раптом леґінь стрепенеться, Дівча запросить в танець пружний. Любов’ю слово озоветься, Руки відчувши потиск дружній.

***

Українська душа – Загадкова глибинна криниця. Із ядра – сила коренів, Як магічна калинова суть.

Обрядів, звичаїв веселка Забарвить кожен день весною. Розмаєм творчості з колиски Нас матері ведуть з собою.

Шанувати вкраїнцям Годувальницю-Землю годиться: Із джерел чистих й соків В родинах їх діти ростуть…

Із поколінь до покоління Передаємо скарб магічний, Щоб не всихалося коріння І гаптувалась доля вічна…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÑÎÊÐÎÂÅÍÍÀ ÏÎÅÇ²ß Поезія, мов лики одкровення, Виймає з серця сокровенне На суду чи хвали тарелю, Лишає слід на білому папері. Думки то плутаються, то стають в колони І б’ють святково, як в церковні дзвони, То мукою млоять під серцем, То враз зриваються до герцю... І рими тужно квилять над тобою І долю болем тчуть, ведуть до бою Дорогою катарсису-розвою, Щоб чашу обминуть з бідою... Поезія з молитвою зійдеться, І пристрасть з мислію зіткнеться, Щоб на олтар душі покласти знову Чуттів і мудрості палку розмову.

*** Слово – цеглина мови, Яка цементує суспільство. Час – шліфувальник слова: Крізь нього стає воно віщим. Слово – це ду́мки злети, Яка у віках всевишня. Слова-кліше, трафарети Завжди бувають грішними. Поет Василь Симоненко, Як скальпелем, ним оперує. 46

Життя шліфує, наче камінь.. Пліснявих ідей естети Народ пустослів’ям мордують. Енергія в слові та сила. Вкраїнська мова могутня! Важливо, щоб не задушили Її манкурти безпутні!..

ÊÎÇÀÖÜÊÀ ÂÅÆÀ Попри всі негоди-скрути Довгожитель, цар дерев – Дуб – Вкраїни син могучий, Мир пізнав та битви рев. Путівник шляхів чумацьких, Подорожнім вказівник, Вежа вартова козацька – Бурям опиратись звик. Лиш сокири й бензопили Зможуть обрубати міць. Люди! Та не рвіть ви жили Літописцеві століть…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÑÂ²É ÇÀ ÄÓÕÎÌ У світі всіх заборон на відвертість, У повсякденній життя круговерті, Зібравши стиглих думок, слів колосся, Торкнуся рідних я струн суголосся І поділюся душею з ріднею, Хоч не по крові – за духом своєю, Бо проростає від щирості сила І повертає Поезії крила!

ÑÈÍÜÎÎÊÀ ÂÊÐÀ¯ÍÑÜÊÀ ÍÀÄ²ß Володимира зірка іскриста Небосхил вітчизняний осяла: Буковинське барвисте намисто Із пісень невмирущих зіткала. Івасюк молодим був, та раннім: Майстер слова і нот повелитель… Але голуба в серце поранив Яструб владний жорстоко та скрито! Що то доля! Зрадлива дружина: Вже й забула дорогу додому, Занедбала співучого сина, Віддала на поталу чужому…

Життя шліфує, наче камінь.. Бо в мелодіях-шатах розрісся Смерековим пахучим світанням… В Брюховицькому лісі вознісся, Як агнець, він пішов на заклання. Не пізнать правди-кривди сьогодні: Запечатана в чорних архівах. Та шедеври – мистецькі акорди – Все гучніше звучать в солоспівах Діамантами рідного слова, Відшліфовані в пальцях музичних, Розсипаються перлами мови У хатах і у залах столичних. «Світ без тебе», юначе одвічний, Посумнів, як земля у смерканні. Але слава твоя не зміліє, Мов ріка навесні у чеканні. Розлилась правда – щира вкраїнська, Що з кришталю душі роздобута. Понад світом, мов птах, – «Рута»-пісня, Наче воля, з кайданів розкута! Синьоока Вкраїни надіє, На калиновім Вічності мості Не зупиниться пісня! Як мрія, Невмируще звучить з високості…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÊÍÈÃ ÃËÈÁÈÍÀ Êíèãè – ìîðñüêà ãëèáèíà. Õòî â íèõ ï³ðíå àæ äî äíà, Òîé, õî÷ ³ òðóäó ìàâ äîñèòü, Äèâí³¿ ïåðëè âèíîñèòü... ²âàí Ôðàíêî

Прорік Франко, що книги – глибина: В них – давня мудрість нації та роду, Фундамент в них. Народ наш не згина Ворожа міць загарбника-заброди!

Бо Сила й Віра у рядках отих, Розсипаних зерном на полі білім. Думки Хмельницького, Шевченків стиль І предковічне Мудрого чорнило... У книгах – вчення, дух і товща знань. Їх покоління молоде черпає. На ноги стане наш народ-титан, Якщо коштовних книг скарби пізнає…

Життя шліфує, наче камінь.. ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÅ ÑËÎÂÎ Українська книго, бідності вериги Скинути не можеш із плечей... Скільки в тебе сили вклали й замісили, Світлих, волелюбних улили́ ідей! Наш Кобзар Великий, донька Прометея У світах прославились без меж… Та в своїй державі – самостійній, славній – Не доходять руки, щоб плекать тебе – Книгу українську. А любов синівську Вже давно пора її віддать: Щоби неповторне українське слово В чільний європейський поставити ряд.

ÇÀÏÎÂ²Ò Розметалося листя за вітром, А надії розбились об мур… Час летить невблаганно і швидко, Як згорає бікфордів той шнур. Проминають роки, мов перони, Миготить буднів-празників світ… У забутім останнім вагоні Хтось складає життю заповіт…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÇÀÏÎÂ²Ò ÒÀÐÀÑÀ Минули сотня й п’ять десятків літ, Як Батька сповнивсь заповіт: Тараса прах із Петербурга У Канів вірний люд привіз. І на жалобному шляху Поетову труну з свинцю Стрічало українське море, Бо для людей то справжнє горе – Вкраїна втратила співця… Кобзар не з нами... Є лиш Слово – Тверде, мов криця, влучна зброя, Якою Він вражав без жалю Запроданців і яничарів... Літа минули. У новім столітті Шевченка мова й далі в гніті, Обділена... Мов яблуко розбрату, Її експлуатує брат супроти брата. Тарасе, наш! Поглянь навколо І напророч Вкраїні довге Й щасливіше життя-буття, Якщо настане каяття

Життя шліфує, наче камінь.. За марно втрачені літа: Їх проковтнула суєта – Толокою, усім народом За розбудову взятись варт Й гуртом шукати того броду, Що виведе нас до свободи І демократії – в Європу шлях. Не скніймо тихо по кутках, Не думаймо, що «хата – скраю», Бо ще Пророк вважав: немає Важливіш діла і турботи, Як ПРАВДІ відчинить ворота!

ÊÎÁÇÀÐÅÂÀ ÍÀÓÊÀ Шевченко – не канон чи мармур: Жива душа, воскресла в Слові. «Кобзар» – його життєві карби, Відверта із людьми розмова. Бо правди сіль зорить крізь роки: І мертвим, і живим наука. До волі українців кроки – Поетова сердечна мука.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÄÓÕÎÂÍÈÉ Ë²ÄÅÐ Ìè íå ëóêàâèëè ç òîáîþ, Ìè ïðîñòî éøëè; ó íàñ íåìà Çåðíà íåïðàâäè çà ñîáîþ. Õîä³ìî æ, äîëåíüêî ìîÿ! Òàðàñ Øåâ÷åíêî. «Äîëÿ», 1858 ð.

Життя шліфує, наче камінь.. Пророк шукав дороговказ Ісуса. Суворим був до себе й земляків, Бо зневажав цинічну суть спокуси; «І мертвим, і живим…» – учитись заповів.

Духовне лідерство Шевченка – Снага – правічна й сильна – боротьби. Її плекали крізь тугі тенета Ще гайдамаки славні – не раби:

Він єсть НАРОД, бо знав його він силу: Козацьке войовниче стремено. Кобзар любив нещасну «Катерину» І «Наймичку»… й вишневих снів садок.

Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта І Грива, Залізняк, Медвідь* Вкраїнцям справжнього оплоту Шукали: ПРАВДУ-відповідь.

Свідомість нації – Тарас Шевченко. Натхнення Музи – пензля і пера, Йому служили вірно, щоб далеко Священний глас у світ його лунав

Тарас вів люд, як добру паству: Попереду, крізь біль доріг… Він просто йшов… Він без лукавства Неправду геть гнав, за поріг!..

Крізь роки і фортечні Орські мури, Через картини та поезій грім, Розлуку з Україною й тортури: Не написати кілька з серця слів…

«Кобзар» Поета – мужня доля, Письма Святого вічний код. В нім – гнів, страждання, поступ, воля, Нескорений і в рабстві наш народ. Бо знав же Геній: Син і Мати Постануть на оновленій землі. Путь боротьби супроти супостата Пройдуть раби малі оті німі.

Та книжечки Тараса «захалявні» І «Гайдамаки», й віщий «Заповіт», «Великий льох» і вірші «В казематі» Імперський розбивали грізний лід. Він світ змінив й пройшов Голгофу Кріпацтва з царською тюрмою, Солдатчину, творити заборону… Не мав «зерна неправди за собою».

*Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта, Грива, Залізняк, Медвідь – ватажки гайдамацького національно-визвольного руху проти польського гніту на Правобережній Україні у XVIII ст.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ІІІ. СТОЛІТТЯ ДОЛЮ ВИШИВАЮТЬ… Â²ÁÐÀÖ²¯ Нестримний часу пронизливий гомін. Від істин життя – вібрації-спомин. Годинник по центру надломлений – Сізіфовим тягарем пригноблений. У пошуках Правди люд – в лабіринті: Згубив, заблукавши, Аріадни нитку. Без проводу військо навчене гине – Дожились цейтноту чорної днини: Зрушити мали всі справи-центнери – «Вожді» підписати не можуть й паперу! Народ беззаконням мучать і душать. Варто у душах зробить «благоустрій». Щоби суспільство було домом чесних – Для праці зодчої і справ воскреслих – В думках та діях справжніх громадян, Що дбають про державу і краян.

Століття долю вишивають.. ÌÎÂÀ ÒÀ ÏÎÅÇ²ß Поезія у шатах мови Із серцем почина розмову: Про хліб і сіль, життя-буття, Сумної Лети небуття... Напоєна ранковими дощами, Омита сріблом рос весняних – Даждьбога іскри в ній палають, Століття долю вишивають. І мовної скарбниці легіт Летить крізь стріл ворожих скрегіт, Щоб дарувати справжню ліру – Шукати людям щастя й миру. В народі тихо жебоніла, Та бралась крицею до діла – В борні, як водоспад, ревла. Однак терпіла гніт ярма… В могутнім Слова організмі Тримались сили ще залізні: По капілярах текла кров Супроти заборон й намов… Скарб – мовне поколінь багатство – Ще до часів старих козацтва Бере початок свій. Ще Русь Плекала мову солов’їну –

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” Вкраїнську ніжну й незбориму – Для нас, нащадків, для дітей – Простих мільйонів тих людей Вкраїнської соборної держави… Вона століттями до слави Веде свій Київ златоглавий Через руїни, битви й злет, До майбуття летить – вперед!

ÀÍÒÈÄÓÌÊÈ Cпогад – у дірявій кишені пам’яті. Стривожений сумом спокій. Надтріснута чаша думки… Протяг крізь прочинені двері серця. Правда, інкрустована брехнею. Зів’яле листя – на долоні часу. Заблукале в лабіринтах питання. А на все це – німота світу у відповідь.

Століття долю вишивають.. ÇÅÌÍÅ ÁÓÒÒß Забагато фальші в музиці буття! Та не буде фразам й мислям вороття. Зачинились двері в добрий справжній світ, Перервало людство щирості політ… Хочемо до раю, як мале дитя, Та бездушшя-зграя – карцерне виття. З Єви та Адама – первородний гріх, А відповідальність – серед літа сніг. Прагнемо у дітях віднайти святе, Та хіба зернина без води зросте?! Фарисейство трунком полонить думки… Як родинна сага створить душ мости – Виплекані будуть майбуття сади, Забринить наснага уперед іти… І благословення Боже не мине. Господи, помилуй це життя земне!

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÁÅÐÅÃÈÍß Берегине родинного вогнища, Ви в любові купаєтесь світлій. Хай дороги життєве полотнище Вишиванкою красно розквітне. Бо в долонях тримаєте сонце Теплоти і сердечної щирості. Хай же ваше сімейне віконце Благодаттю земною розкрилиться. Недарма величають княгинею, Бо у йменні цім – спокою провесінь. Хай здоров’я зростає калиною, Бо в душі сотні весен – не осінь… Діти й внуки, ви – в колі родиннім, Над землею – осінній багрянець. Хай запросить же вас неодмінно Чоловік ваш коханий у танець. Наче лебеді, ви з ним у парі. Виграє срібнодзвінно сопілка – У світанках відлунює молодість, Коли гості кричали вам: «Гірко!» Та не тільки ви – мати й дружина, І бабуся-порадниця мила. У житті власні світлі вершини Ви віддавна уже підкорили. Захиснице Добра та Любові – Берегине родинного вогнища… Хай у щасті та мудрому слові Все омріяне збудеться-сповниться!

Століття долю вишивають.. Ä²Â×À Йде дівча привітне – юне, макоцвітне. Ще не знає болю, бавиться з любов’ю. Йде дівча привітне, миле, макоцвітне, Мов дзбаночок, повне, радістю коштовне. Дай, Боже, їй долю – широку, як поле. Щоб дівча розквітло – ще й калиноцвітно…

ÄÎÂ²ÐËÈÂÀ ÐÎÇÌÎÂÀ Криштальна паморозь берізку закувала. Як наречена, неповторна стала! Фату мережану пустила ніжно долі Серед братів-сестер, задуманих і голих. Зачарувала білокора сіру тишу. Та вітерець кохану не залишив: Він трепетно розгладжує їй коси, Майстерно снігом запліта волосся. Хто ти, берізко, білокора панно, Що над тобою вітерець співа осанну? Чи тужно завива і рветься в небо: Мовчання довгого йому ніяк не треба! Зиму-розлучницю він проклинає люто, Бо днів чудових серцю не забути, Коли зеленим листям шепотіла: – Душею я до тебе лину, милий... Не плач же, вітре, не тужи даремно: Мине й холодних днів нашестя темне. Весна прилине і теплом огорне – До серця ніжно подругу пригорнеш... 61

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÇÈÌÎÂÈÉ ÄÅÊÀÄÀÍÑ Не читається, не пишеться, не ждеться – Почуття сліпі клубочаться під серцем, Розгалужуються спрути неспокою, Пеленають тіні ковдрою тонкою… Чому дні завзяті й радість вже нарізно, А душа бреде смутна по бездоріжжю І метається, і завмирає стелою – В галереях сутінок шукає Рафаеля? Плаче, тужить, упивається сльозами, Мов суха земля під неба образами. Глухне серце від думок захмарених, Від розбитих сподівань – затьмарених. Декаданс в очах блукає перехожих, Лячно щуляться на вітрі від морозу. А будинки вгрузли в чорну твань асфальту. Ще би крок – й розколють навпіл міста карту. Вулиці, машини, площі, постаменти… Небо – у кокардах сірих хмародертих. Із бетонних вирватися б лабіринтів, Зачинить Пандори біди-криги скриньку, Щоб запахло крізь каміння веснолісом, Вистрелило сонце ясним сяйвом з кріса – Зруйнувало вщент із льоду мури І забуло людство про зими тортури!..

Століття долю вишивають.. ÐÎÇ×ÀÐÓÂÀÍÍß Ніхто не знає наших дум: Їх заглушає вулиць шум. А мислі – плутані й тривожні – Розбурхують клітинку кожну… Чи ж відаєм, що це – ЛЮБОВ? Можливо, коли в жилах кров То закипає, то холоне, А серце – і зринає, й тоне… Не вірим в те, що є любов, Бо зради повінь і намов Захльостує людей багном І мокрим накрива рядном. Калічать душі, почуття… Чи є в тілах іще життя? Зосталися ще сподівання: Розтане, мабуть, крига рання? Чи є любов, а чи нема? Почути відповідь дарма! Бо хіть, захоплення дочасно «Любов’ю» величають, власне. Любити, певно, ми не вмієм Чи виколихувати мрію? А може, лицарство померло, Лишивши жінку в пустці-пеклі? Не знаємо, що це – любов, Й не прагнем дізнаватись знов, Щоб на порозі пізнавання Не стрітися з розчаруванням…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÂÅÑÍÀ Â ÄÓØ² (äèïòèõ) І Вуаль задуми вкрила карі очі: Багато помилок зробила ти... А легкий вітер сум розвіяв ночі, І краплі сліз упали на листи – Слова любові, радості, надії, Які посіяла весна в німій душі. Листи про те, про що вже і не мрієш, – Вагання заорали лемеші… ІІ Коли в душі замерзлій знову Весна пробуджує розмову З чуттями ніжними у серці, Любов спинається до герцю З проваллям буднів зледенілих. Отримати жадають крила: До свята тягнуться обранці – Життя мирського юні бранці, Витати щоб над світом сірим, Воскреснути коханням щирим, Подарувати любій жінці Сердечних почуттів по вінця...

Століття долю вишивають.. ÄÈÒß Осяйно-миле янголятко До сонця тягне рученята. Ступають ніженьки по рясту, Щоб довго нитку долі прясти... Плекала жінка мрії, снила, Щоби дитинка народилась, Прохала добру Матір Божу, Щоб радість дала їй погожу. Лелека прилетів додому, До рясту, квіту запашного. Відчула, що дитя озветься, Під її серденьком заб’ється. Збулися щирі сподівання! Немовби соловейко зрання, Співала весело душею, Всміхалась долею своєю... І злотокосе дитинчатко До мами тягне рученята. І ступлять ніженьки по рясту, Щоб роду довгу нитку прясти.

Отак весна промінням ніжним, Мов камінь почуттів наріжний, Дарує сонце віри світле – Щоби життя нове розквітло. 64

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÑÏ²Â ÀÍÃÅËÀ

Століття долю вишивають.. ÑÂßÒ-ÂÅ×²Ð

Зорі зірчасто засіюють небо. Вечір прилинув, та сумно тобі. Все буде добре. Не плач, не треба! Будуть і в тебе щасливії дні.

Завмер зимовий день в чеканні, Завіяв холодом зітхання. Повітря теж застигло враз, Неначе зупинився час…

Вітер надворі – затишно в хаті. Скапує свічки світла сльоза. Витри-но очка, не варто плакать, Ліпше повторюй мудрі слова:

Панно зі снігу вкрило землю. Мороз лютує в ночі темні. Іскриться лід по всій ріці. Дарують зорі промінці.

«Сонечко встане, висвятить обрій! В смутку Господь допоможе мені. Все буде добре, все буде добре… Будуть і в мене щасливії дні…»

Свят-вечір зустрічають люди – Христові б’ють поклони всюди. Зібрались пастушки, ягнятка Прославити Святе Дитятко.

Ніч приступила, і хочеться спати. Смутки-печалі геть відійдуть. А Божий Ангел буде співати: «Люба дитинко, щасливою будь!»

Чекали свята з дня на день: Різдвяний дух зближав людей. А провідна зоря іскрилась – Народ вкраїнський веселила.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ßÍÃÎËÜÑÜÊÈÉ ÙÈÒ Поезія цвіте у прозі… У світлі тінь ряхтить. В облозі Лісів степи пливуть, як хвилі. Вінчають матір діти милі. Викрешують морозні зорі В серцях людських вогонь любові. Гаряча кров холоне в жилах. Спікає сонце лід в крижинах. Прості слова – мов шабля, гострі: Скидають в пекло з високості. А янголи – це щит над світом, Щоб протиріччя примирити…

Століття долю вишивають.. ²Ç ×ÀÑÎÌ «ÍÀ ÒÈ» І Той обважнів. Хтось споважнів Аж до самозакоханості. А цей вдивляється у сни Й не помічає срібла осені… Стрибає прудко по калюжах, Не лічить віку… Дні й роки Веснить в таких думках і душах, І бути з часом таланить «на ти»… ІІ Наздоганяють рими час: І відстають, й випереджають. Удари серця – пульсу сплеск, Що ритм у душу заганяє. Бо час – як розгнуздані коні: Віжками б’є по долонях, В скронях пече-дошкуляє, Мчати вперед вимагає…

Ì²ÐÈËÎ Немає мірки виміряти труд Душі та серця справжнього митця, Який служіння музі поєднав Із вірою у Духа, Сина та Отця… Хвала Творцю та розуму щоденно За творчість і майстерні починання. Нехай в єстві горить натхненням Нових ідей та мудрості єднання! 68

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÏÎË²Ò І Я люблю літати уві сні, Бачити картини неземні, Відчувати крила за плечима Горобинощемними ночами... ІІ Як би хотілось птахом стати – У височінь злетіти і собі! Ширяти в небі – не ридати, Мов зграї сірих журавлів… ІІІ Сонце – у зеніті, вітер – у гаях: Кінь сріблястогривий скаче по лугах... Сповнена медами, пахне йван-трава. Крутиться від щастя й лету голова. Стугонить у жилах розпашіла кров. Мабуть, це у серці ожива любов До землі палкої, до дерев і трав... Лиш би мить яскраву хтось не відібрав! Різнотрав’я барви хлюпають дощем. Розлучили з щастям – і у грудях щем... Небо – у зірницях, тиша – у гаях. Повернути б радість, та не знаю, як...

Століття долю вишивають.. ÑÅËÎ Село – мале й велике в Україні – Всміхається життю дитинно, Веде свій відлік безупинно, Щоб не замуливсь скарб родинний. Але не всюди – людна хата. Вже й пісня не звучить крилата, Бо вимирають наші села, Давно вони вже невеселі. Сади ще квітнуть відчайдушно. Об землю влітку б’ються груші. Не пробіжить дитя ні разу – Стежки у смутку й перелази. А сироти-криниці лічать зорі, Вдивляючись в нічні простори. В закинутих хатах гуляє вітер… Хто за спустошення в одвіті? Урбанізоване зростає покоління. Але чи зможемо очистити сумління? Чи виростуть з нащадків ЛЮДИ, Якщо про землю батьківську забудем?..

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÊÐÈÍÈÖß Сільська світанкова криниця. Із неї першу джерелицю Для купелі в любистку й м’яті Черпали зранку для дитяти. Жінки тут до розмов ставали І подорожнього стрічали, Бажали сили та снаги, Напившись доброї води… Гуртом доглянута криниця Селу малому тільки сниться, Бо час висушує цілющу, Залишивши на дні лиш гущу…

ÎÑÒÀÍÍß Ï²ÙÈÍÊÀ Скільки ж думок у тісній голові! Та жодна не має ще місця… Хвилино, постій-почекай: ми – одні, А час – це пісок, що розтікся.

Століття долю вишивають.. ÎÑ²ÍÍ²É ÎÁÐÀÇÎÊ І Осінь, золотом оздоблена, Диво-туманцем огорнена, У садів розкішній рамі Манить стиглими дощами. Сипле перлами-росинками, Горобини намистинками. Вітер свище-співа в зливу, Виколисуючи зиму… ІІ Тихо вітер гойдає дерева, Обціловує листя в шибки. І склепіння небесне завмерло: Відлітають у вирій птахи. А коли ген до овиду сонце, – Спломеніє спокійний Дністер. Кине відблиск брунатно-червоний, І охопить це полум’я клен.

Крізь пальці минає раниме життя – Хтось справжній вознісся навіки. Піщинка упала, остання була – Та сонце завмерло в зеніті…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÇÎËÎÒÈÉ ÑÀÄ Який прекрасний сад в осінню пору! Стоять дерева зморені у нім. Шепоче вітер яблуні знайоме – Красуні у жупані золотім. Виводить вітер вправні серенади, В обіймах – сонячна теплінь. Не чує яблуня, бо вже дрімає Під пісню осені та шум дощів. Убрались гори багрянцем-туманом, І зарясніло небо від краплин. Ген пропливають чорно-сірі хмари. Та журавлів прощальний лине клин. Замовкло все і стало таємничим, Лиш смутку набігає тінь. І розмовляють стиха чорнобривці – Шепочуть квіти, мабуть, про свій біль… Курликання згасає десь далеко І сповіщає: «Літу вже кінець…» У шатах осінь йде по місту плавно, Вінча дерева у бурштин-вінець. Пройнялася природа сумом, Спочине до наступної весни. А там складеться все, як було: Смарагд – на листі та весняні сни…

Жінко, нене, донечко ласкава.. IV. ЖІНКО, НЕНЕ, ДОНЕЧКО ЛАСКАВА… ÒÐÈËÈÊÀ ÌÀÄÎÍÍÀ Ти – одна на всьому Божім світі І єдина на усій Землі... Це для Тебе сонце рясно світить, Місяць проплива в легкій імлі... Жінко, нене, донечко ласкава, В радості, у праці чи в журбі То зринаєш, мов казкова пава, То вербою гнешся до землі... Та нехай не крають блискавиці Твою долю – мудру й молоду. Я води джерельної й пшеницю До підніжжя Твого принесу – Хліба щире золото і пісню, Що Тобі судилась на роду. І життя нехай не буде прісним, А солодким, наче на меду. Жінко, нене, донечко ласкава, Я люблю всім серцем – від душі. Хай летить осанна величаво В Боже небо, де добра ключі... Постаєш щоденно в іпостасях Матері, дружини чи доньки. Втому забуваєш, щоб вдалося Діточок леліять крізь роки. О Мадонно! Крига в серці скресне, Бо весна ступає на поріг, І любов безмежна знов воскресне – Долі нашої священний оберіг! 75

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÌÀÄÎÍÍÀ Áîãîðîäèöåþ âåñü ñâ³ò îíîâèâñÿ, ³ ïå÷àëü ïðàìàòåð³ ªâè ïåðåì³íèëàñü íà ðàä³ñòü. Ïðåïîäîáíèé Éîàí Äàìàñêèí, VIII ñò.

Кличе серце, спрагле до любові, На молитву з Духом Пресвятим. Я схиляюсь низько пред Тобою: На Голгофу за людей пішов Твій Син. Мати світу! Над чолом – корона, Та байдужа до регалій Ти, Бо у серці носиш Боже Слово – Дарував його Ісус Святий. Ув очах – опіка і турбота, Думами наповнене в чоло… Захищала Ти Христа від злоби, Але Він все сповнив, що дано. Образ Твій, осяяний промінням, Зігріває щирістю серця. В благодаті Ти – завжди нетлінна, Нас єднаєш з Богом в Небесах. Омофор покриє Україну – Хай козацький рід віки живе! Поможи піднятися з руїни І ділами славити Тебе!

Жінко, нене, донечко ласкава.. ËÈÑÒ ÇÀ ÊÎÐÄÎÍ Дитина я твоя, душі кровинка, Твій біль і смуток, твій щасливий час… Батрацька чужина – біда безлика – Надовго розлучила, мамо, нас. Роз’їхалися долі в різні боки Синів, батьків і дочок, й матерів. Коли ж твої легкі почую кроки По вулиці, поміж сільських дворів?! Матусю! Ненько! Серце навпіл рветься, На шмаття від невимовлених слів… Коли ж приїдеш ти з чужого пекла, Пригорнеш серед виплаканих днів? Матусю! Ластівко! Вертайсь додому, На Україну, в отчий милий край, Бо я прошу, хоч знаю, що потому Тебе й усіх нас не чекає рай… Невже зросту без тебе, моя зоре? Всі статки я віддам за рук добро! Огорнуть крізь кордони снів простори Тебе сімейним сонячним теплом. Самотності тягар згинає плечі... А біля хати розквіта садок… Весна настала! Чую крик лелечий! З’явися, мамо, у вікні думок…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ×ÓÆÈÍÀ Манить грішми й прибутком чужа сторона, Забирає дочок й синів далина. Залишається пусткою батьківська хата: Непотоптаний ряст і неприм’ята м’ята. Ув Іспанії й Польщі – там правда своя, І в Італії – сонячно й тепло... Але туга за дітьми сердечко стиска: Заробітки здаються вже пеклом! Хворі близькі залишились на самоті, Бур’яном заростають могили... Дітлахи у вікно виглядають щодня: Де ж той батько, матусенька мила? Двадцять перше століття проторує шлях Інтернету, прогресу, єднанню і миру. А вкраїнські сини розбрелись по світах: Боротьба із нестатком висотує сили... Та чи ж довго Вкраїні себе почувать На задвірках Європи й нової історії?! Годі, владні мужі, без кінця висувать Примітивні, безглузді теорії! Пильно гляньте ви, врешті, на свій же народ Із олімпів запишаних й «славних», І громаддя проблем поможіть розв’язать, Справи вирішить мудро нагальні, Щоби праця народ наш удома знайшла, Життя повнилось сутністю Правди, Й гордо кожен сказав побратимам: «Це я – Рядовий України-держави!»

Жінко, нене, донечко ласкава.. Á²ËÜ ÂÒÐÀÒÈ Ìî¿ì ð³äíèì òà âñ³ì áîðöÿì çà âîëþ Óêðà¿íè ïðèñâÿ÷óþ

Над рікою – туман-пелена. Тепло пахне хлібом з вікна. Сонно глипають білі хатки, Закосичені в мальви-вінки.

Стала мати на стертий поріг. У правиці – рушник-оберіг. Скрушно тулить хустину до губ: – Де ж то син? Чи про матір забув? Не забув... В ратнім полі поліг… Серед трав?.. Перехрестя доріг?.. Серед бою розхристаних днів За Вкраїну він кров’ю скипів... З печі хліб – на дубовім столі. Догорає свічка в куті... Ненька сина чека дні, роки, А над ним шаленіють вітри...

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÄÎËß

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÂÈØÈÂÀÍÊÀ

«Десять років Сибіру!» – цей вирок страшний Над голівками доньок зависнув. Мати хустку взяла, діточок одягла, У вагон повели їх залізний...

У вишиванці українській – небо І світло зір далеких, і світи, Яких землянам досягти ще треба, Злетівши до жаданої мети...

Довгі ночі та дні у замерзлій тюрмі Везли західних тих українців – Їх батьки і сини в сорокових роках Не змирилися з долею бранців.

У вишиванці – ніжність і кохання... Та вдів і матерів самотній сум. Мережився орнамент у чеканні – Чумацький шлях любові й добрих дум...

Із криївок, лісів у тривожні часи Із московською бились ордою... Когось куля знайшла, на той світ затягла, Інших мучили довго в неволі.

У вишиванці предковічній – доля І горя-радості нестримний плин. У хрестиках – палке бажання волі Й державності майбутніх поколінь...

Діти їхні й жінки за спротив вояків Поплатились катам невгамовним: Шахти, сніг та ліси, кров, хвороби, ясир – Цей перелік знущань ще неповний.

У вишиванці – плекана надія На самобутнє краще майбуття. На полотні – незгасна світла мрія, Червоно-чорне дзеркало життя...

Десять років спливло... Кат помер! У село Поверталися куці родини. На могилах борців в дев’яностих роках – Запізнілі хрести появились. Хоч минають літа, та незгоєний біль Ятрить серце вже внуків нестерпно... А Вкраїнській землі й досі треба синів, Що готові за неї померти!..

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÀ Ï²ÑÍß

Жінко, нене, донечко ласкава.. Ã²ÐÑÜÊ² ÌÎÒÈÂÈ

Вкраїнська пісня мелодійна... У ній немає слів «подвійних»: Там простір і безмежна щирість – Народу серця голос милий...

Самобутній килим полонин зелених Вклався у міжгір’ї потічків, По ночах зірчастих, днів крутих раменах Розплескавши пахощі смерек-лісів.

Часи народжують пісні: Сумні, веселі й запальні, Про долю нашу та неволю, Життя з сльозами і з любов’ю...

На верстатах ткані килими руками Бережуть гуцулочок тепло. А трембіти сурмлять дзвінко над горами, Вівчарям співаючи про нове зело.

Пісні кохання ніжать душу, Росу з троянди тихо струсять, Вином душі наповнять келих, Роздмухають жаринки спалах.

Голубіє небо над потічком бистрим, Дзвінко б’є вода об камінці, Поспішають хвилі швидкопінням чистим, Щоб скупатись разом у гірській ріці.

Пісні козацькі та повстанські На бій піднімуть рано-вранці, Вогонь запалять незгасенний У боротьбі за край стражденний...

Соковиті трави під ноги лягають, Цвіт весняний сиплеться дощем. Троїсті музи́ки селом витинають І плекають в грудях автентичний щем...

В рожденні й смерті буть собою – Нескореною, не німою – Вкраїну Бог прирік назавше, Їй вічність в пісні дарувавши...

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÃÓÖÓËÜÑÜÊÈÉ ÑÂ²Ò І Гуцульщина – не просто територія, Посил сакральний вільної землі, Правдивий храм мистецького роздолля: Від вишиванок – до сопілок гір. Вібрації цимбалів – жарт і смуток. Тарелів, писанок складний узір, Що доторкає, мов до серця трунок, Полонить розум і милує зір… Туреччина, Молдавія і Польща. Угорщина, Румунія, «совіти»… Та гуцул йшов в Карпати, як на прощу, Душею в ріднім краї розговітись. Манджав він до смереки і потоку… Terra incognita – його Гуцульщина! Хоч і донька манірної Європи, Та в Черемоші кров-вітцівщина!

Жінко, нене, донечко ласкава.. ІІ Гуцульщина – магніт позачасовості, Як вічність гір, розряджених у світ. Це – миті щастя в позапросторовості, Людський вогонь життя і ватри лід. Модрини зазирають в неба мерехтіння. В ущелин трепетанні – стрімкість-лет, Легенди, замовляння-говоріння... Космічний вітер – велетень-поет. Тут райськість полонин, стихій потоки, Чаклунські килими і букові ліси, Мольфарські чари надприродних соків – Пророча сила справжньої краси… Карпатський дар – розкриленість, опертя У перегуці зболених трембіт. І дзвонить Бог в живе буття осердя, Склепінням душ виліплюючи світ.

Там небо сліплять зорі й блискавиці. Старий Чугайстер вищий од смерек... Колишуть в пірамідах сни ялиці. Бурунить небо хмар орлиний злет.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÁÓÒÈ ²ÊÀÐÎÌ

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÍÀØ² Ä²ÒÈ ² ÌÈ

У кожного в житті по-різному буває: Той стане лідером, а той – ніким, здолає Стежину звивисту життя, Так й не відчувши каяття...

Чому не розумієм друга, Дитину, матір чи вдову? Чому гірку біду, як плуга, Ті тягнуть, наче ніч – пітьму?..

Одному спокій-харч – володар милий, А іншому цікавий плід незрілий: Щоденно у думках він б’ється, Аж поки істина озветься...

Плач дитячий згубився у гаморі вулиць. Пригортає матуся малечу до серця, До грудей ніжно личко заплакане тулить І цілує в сльозах оченята-озерця...

Та краще пробувать літати, як Ікар, Й згоріти ближче сонця, серед хмар, Аніж, як миші в норах, скніти, Душею й серцем спопеліти.

Онде інше хлопча у сорочці подертій Простягає за хлібом замурзану руку: Вчиться буть жебраком, може, навіть до смерті, Не пізнавши просту материнську науку... Як в духовній пустелі й руїні сьогодні, Діти наші, полишені часто на себе, За батьківські, за кревні ступають в безодню, Прогайновують світле дитинство безмежне!.. Скільки ж треба ще часу і досвіду мати, Щоби наші кровинки плекати в любові, Щоб жили серед нас не малі потерчата, Виростали щоб люди – за духом близькі і за кров’ю?!.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” Î×² ÑÀÌÎÒÍÎÑÒ²

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÍÅÄÎÑÏ²Ë² ÐÀÍÅÒÈ

Самотність легко упізнати по очах: В зіницях – вже задавнене чекання. Уста – у смутках, німоти печать: Крил зламаних похилене мовчання.

«Я не така сліпа, як ти! У кожнім слові – лиш облуда… Між нами – прірва, два світи! З очей моїх зійшла полуда.

Так гірко витримати помах вій І сліз, і подиху терпке зітхання… Розчарування народили біль, В якому вмерло юне сподівання…

Ти монотонно розбивав Всі почуття об скелю ночі, Крізь зір одвічний карнавал Лиш місяць промовляв пророчо…

Ì²ÑßÖÜ Ó ÂÈÍ² Утопився місяць в бокалі вина. Розділились долі… Та чия ж вина? Розлетілись птиці мрій, фантазій, слів; Розпорошив вітер попіл, відчай, гнів… Розгорнула нічка темряви крило. Розтопилась свічка… В тінях снів – чоло. Де шукати пристань серця, душ, зірок? Бо любов – пелюстка у життя вінок…

Крижин тугих в твоїх очах Замерзло груддя скам’яніле… Кохання нашого в садах Ранети так і не доспіли…» «Я не така сліпа!..» – крізь гнів Дзвеніли холодом вокзали. Вітрил рожевих, кораблів Причали серця не діждались…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÆÓÐÀÂË² ÍÀÄ²É

Жінко, нене, донечко ласкава.. Ä²ÒÈ ÎÒ×Î¯ ÇÅÌË²

Ти постукав так ніжно у серце – Відчинила з довіри тобі… Почуттів пісня линула в скерцо, Не залишилось місця журбі.

Квіти – діти отчої землі, Соків неба сонячні причали, Друзі й подруги для нас малі: Вони радість й горе зустрічали.

Та сльотавим дощем сліз осінніх Обсипались слова з уст твоїх – З обіцянок крихким голосінням Відлітали надій журавлі…

Манять барви, запах пелюсток. Пил дороги встелений їх цвітом. Кожен серцю дорогий листок, Бо приніс із дому звістку з вітром.

Падав сніг за вікном променисто, В зшитку цвіт пелюсток потьмянів, Лиш жевріло калини намисто – Спогад сяйва закоханих днів…

До голівок доторкнусь крилом І наснажусь їхнім буйним світлом. Засівають квіти край добром, Щоб душі красою розговітись…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÏÀË²ÒÐÀ ÎÑÅÍ²

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÕÓÐÄÅËÈÖ² ÄÎË²

Розлетілися лелеками – Під крилом та на крилі – І близькими, і далекими Вісті з рідної землі.

За вікном навіяло снігу… Не спинити годинника бігу І хурделиць людської долі: Наче сіль, розпорошена долі

Огорнулися туманами, Заплелися в сто дощів І дорожніми ридванами* Понеслись птахів ключі.

Між будинків, буднів, дерев Завірюхи вчувається рев – днів глухих… Та іскристих світанків Ми очікуєм з ночі й до ранку,

Золотими неба брамами Відчинявся таєн вік, Листя пензлями багряними Простелявся лісу слід.

Розв’язання вузлів і дилем: Вони крають, мов льодом-ножем... Горобина обсипалась в сніг – Кров’ю соків стікає до ніг…

Яблук спілими курантами Відбивався часу лік… Осінь щедрими талантами Оздобляла світу лик.

Та стрічаєм неділю на ґанку, Зодягнувши наш цвіт – вишиванку: Прагнем щастя пізнати святковим – Весносильним, новим, кольоровим…

Від палітри не відлучиться, У майстерні ночі й дні. А полотна у художниці Фантастичні, неземні… Дивовижними пейзажами Заполонені серця – Пишнобарвними колажами Богом даного митця!.. Ридван – велика карета для далеких подорожей.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÌÎ¯ ÇÀË²ÙÈÊÈ На землі окрайні, біля небокраю, Де зірниці полум’ям горять, Розрослося місто – там деревам тісно, І каштанів виструнчився ряд. Голубіють води вікового Дністра Повколо милого гнізда. За рікою – гори. Верби, осокори Гілля у задумі тягнуть наугад. Мудрість на майдані гомонить шляхетно, Велелюддям молодість буя – Мого міста серце б’ється неспокійно В ритмі повсякденного життя. На гербі прадавнім, ніби в герці славнім, З гордістю застиг єдиноріг. А літопис краю, як скарбів бездоння, На скрижалі в’яззю золотою ліг… Маковея кроки чеканять крізь роки, І лунають сурми січових стрільців. Гнатюк, Гайворонський і Кандиба-Ольжич – Це плеяда славних вчених та митців… Яків Головацький та Євген Храпливий, Омелян Попович – всіх нам не злічить... То дарунок щедрий: мудрість, труд щасливий Для громади – благо, а для краю – щит!

Жінко, нене, донечко ласкава.. З Києвом рівняти Заліщики варто?! І до Львова верст чимало йти!.. Та дбайливі руки зроблять добру справу, Воєдино звівши душ людських мости. В новочассі велич, вроду неповторну, Наддністрянський краю, сміливіш яви: Вознесись до неба працею, любов’ю, Птаха щастя-долі за крило злови!

ÁÅÐÅÃÈ Молоко розлив хтось понад річкою, Заховав у краплях горобину. А росинки краплями-синичками Пурхають сестрі-траві на спину. Міст старий, та ще стрімкий і дужий, Над туманом розкриляє руки: Берегів єднанням вірно служить, Щоб дідів не забували внуки. Вже Дністер літа складає в стоси – Буковину горне й Наддністров’я… Із молочних глеків диво-осінь Напуває береги любов’ю…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ×ÀÐÈ ÑÂ²ÒÓ

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÀÊÂÀÐÅË²

У сірій мряці чую спів-сопілку: Відлуння першого невинного дощу. Легенько краплі падають на гілку, Торкають арфи ниточку-струну.

Тонкі, надніжні барви на папері, Легкі мазки – і тіні, і акценти… Художник творить диво-акварелі – Життя таким, як є – штрихи-фрагменти.

Як віртуозно граючи на скрипці, Летить у небі чорний журавель. Він зачиняє скрині свого світу Перед очима заздрості людей.

Церкви – сакральні серця передзвони, Ріка прозора, ліс старий в тумані. Тремтить чутливий пензель… У долоні – Ще аркуш чистий: небо на світанні…

Ярило світлий заховавсь за хмари. Перун в литаври б’є у небесах. Стою й дивлюсь на все це, як на чари. Берізка стиха щось шепоче в снах…

Вода і фарби, і натхнення вітер… Чи мало, чи багато це – не знаю. В пастельних акварелях – думи світлі Митця, залюбленого в душу краю…

Дністер про літні дні собі бурмоче. Колише спокій осінь на межі. Збирає місяць зорі серед ночі І згадує пісні кохання весняні… Господній світ мені заглянув в душу, На крилах птаства знісши новину: «Життя прекрасне! Та чекати мусиш, Щоб стріти по озим’ї цвіт-весну...» Ніколи, мабуть, все ж таки не треба Іти самотньо посеред доріг, Які ведуть до пекла чи до Неба… Опіка Бога – то наш оберіг.

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÊÎØÒÎÂÍÅ

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÑË²ÄÈ

Серед золота пізньої осені Кришталеву згадаю порошу, Бірюзову нанизаю провесінь І смарагдів у літа попрошу.

Октави – в шелесті отави… Акорди – в дзвонах громовиць. В Дністрі течуть і сльози, й слава Під небесами горілиць…

Доторкнуся до снігу та сонця І забарвлю буденність красою, І розсиплю під рідним віконцем Перли річки дрібною росою…

Як долі зріз, пласти-породи Каньйону зирять в стінах-скалах. Епохи-ери колобродять: Сарматське море міфом стало…

Дністре срібний! Коштовний мій краю! До сердець протягаєш ти віття, Рушниками дороги до раю Вистеляєш крізь долі й століття…

Силур, девон збирали сланці, Буяла первісна природа… Землі зостались шрами-шанці, Як в душах осад – гір порода.

Діаманти добра та любові У твоїй хай засяють оправі, Бо майбутнього справжня основа – Жити в мирі та з мудрістю в парі!

Свистить у вітах зелен-вітер, Киває соняшник навстріч... Слова складає замість літер З каміння берег потойбіч. Наскальні написи століття Зроcили. Карби запеклись. В скрижалях краю не повітря – Життя людей переплелись. Октави – в гомоні отави. Відбитки – в спалахах зірниць Слідів, залишених батьками Нащадкам в леті хмар і птиць…

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÄÆÀÇ ÆÈÒÒß

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÒÅÐÏÊÅ ÂÈÍÎ

Осінній дощ шибки розбудить вранці, Розмиє снів-туманів паралелі, На клаптики порве сторінки глянцю, Розбудить з мрій зманіжених постелі,

Терпке вино – як помаранча осені… Крізь магістралі вен вже циркулює дощ. В душі – трава, ще з літа не покошена, Й вулкан – у серці: неспокійність площ.

У день утрачених, старих ілюзій Крихкі, як музика, відчинить двері, Залишить звуки свіжих джазу візій На клавішах життя – не на папері.

Вікно в стіні – ілюзія свідомості. Німий крик вітру й шелест босих ніг. А взагалі – то крок до невідомості: Зима безжально плутає думки мені…

Скульптурний сад – як хронік миті-кадри. Повітря-скло дзвенить в п’янкім тумані. І кличе вечір у далекі мандри, Щоб висушити сльози на світанні. Достигле соло – сіль імпровізацій, Талант, нанизаний на пальці джазу… Крізь ніжність струн і серця, і вібрацій Жива душа співа, зліта відразу! Прив’ялий світ – осіння партитура. Осколки сутінків – нема вже світла. У ночі – ексклюзивна режисура... А час клубочиться, зміїться з вітром…

ÄÓØÀ З чим нашу душу можна порівняти? Вона ж – мов легіт, ніжний чар весни. Нестримний вітер прагне цвіт зірвати, А човен літа плине в смутку сни… Палає жаром чорнобривець сонця, Та в царстві тіней потопає він. Краса ошатна – лист зів’ялий серця, Коли лунає шляхом долі дзвін… У Вічності душа не вмре, не згасне, Не втратить первозданних барв красу. Той образ не підвладний плину часу: В поезії його я воскрешу… Допоки очі бачать й серце мріє, Людська душа в моїх рядках зоріє.

100

101

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов”

Жінко, нене, донечко ласкава..

ÄÂÎª ÍÀ ÕÂÈËßÕ

ÕÒÎÑÜ ÇÀÁÓÄÅ

Двоє – на хвилях любові... Гойдається човен злегка – На гребінь і... падає долі, Ніби кохання примеркло.

Ви, ймовірно, забули про мене? Вечір, ніч і туманів серпанок… У провінції – сніг на раменах. В стольнім граді зориться на ранок.

Чи вмерло, чи, може, світить, Не скаже й мудрець столітній. Та що ж у душі – по вінця, Неначе потоп всесвітній?!

У метро Київ гонить вагони. Ступить провесінь в клопотів пастку. Над Дністром – небо ніжно-червоне Ще від сну, мов калина у казці.

Кохання – це те уроче – Щасливіше – серця горіння, Коли заполонює творчість У чистому злоті прозріння.

Що ж… Летять різнокрило дороги, Миготять дні, події та люди. Тож не дивно, що хтось у тривогах І про мене із часом забуде…

Тримаємо ми тую чашу, Немов соломинку, руками, Плекаєм любові казку Іще, мабуть, з лона мами...

ÆÀÄÀÍÅ

У кожного шлях свій широкий: Розбити чи нести тремтливо – Всевидяще Господа око Не всякому іскру вділило…

Хочеш, сестро, пізнати той спосіб, Як діждатися усмішки щастя? Відпустити чекання у просинь, А тоді – будь, що буде, як вдасться… Перестань позирати з віконця За його пишнопінням-ходою, Від грози набирай сили й сонця. Може, й стрінеться радість з тобою...

102

103

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÃÎÑÒß

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÄÎÙ

Запеленує золотом осінь, Сонце сяє, та вже без тепла... Я запрошу до серця цю гостю, Щоб вона не намарно прийшла.

Нападами сильний дощ Бавиться каштанами площ, Розхлюпаних у глибоку ніч… Падають серпанки з пліч…

Заграє ще з деревами вітер, І доспівує птаство пісні. Поміж листя, каштанів та квітів В душу спокій наллється мені.

Лякає стукіт крапель вербу… З тобою нікуди не піду! В душі, на денці, – терен-смак: Любов не вернеться назад…

Літо бабине в танці кружляє, На волоссі – як ніжний покров. І, напевно, воно добре знає, Де на світі є щастя й любов. Почуттями теж хочу летіти Через ріки і гори, й моря, Щоби разом щасливо радіти, Як заграє вечірня зоря… Гостя-осінь мене пожаліла, Розпорошила легко біду. Я пелюсткою ніжно злетіла – Та до серця твого припаду...

104

ÑÒÎ ÇÓÑÒÐ²×ÅÉ Сто зустрічей – це сто доріг Людського щастя й пекла-болю, Сто струн життя. Його поріг Ти переступиш й виднокола Чужої мудрості чи бід Пізнаєш, як розмова щира... І скресне в діалозі лід, Бо в слові – воскресіння сила.

105

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÇÀÏ²ÇÍ²ËÈÉ ÒÐÀÂÅÍÜ

Жінко, нене, донечко ласкава.. ²ÑÓÑ

А повітря так пахне каштанами! Десь зависли у небі грози. Райські яблуні квітнуть заново. Ловить сонце в пелюстки мімоза.

Ісус родивсь у Вифлеємі – Прийшли в Єрусалим волхви: «Святе Дитя ми визнаємо – Дари найкращі принесли…»

Запізнілий травень прискорює Сік у станах беріз, а може, В наших душах сріблом видзвонює, Наче в дзвони церковні сторожа.

У чаші ладан – духу символ, Скарбничку золота – багатство, Чар зцілення – пахучу смирну – До стіп Дитятка клали старці.

Будить птаство ріки мовчання, І щебечуть у парках діти, А ранкове весняне світання Материнським цілунком зігріте…

Схиливши голови в смиренні, Відчули що пред Сином Бога? Страх, трепетне благословення, Бентегу, радість вже з порога… Чи тайну осягнем й сьогодні Для людства значення Месії? Нас витягнув з гріхів безодні, Спасіння шлях вказав, надії…

106

107

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÂÕ²Ä ÃÎÑÏÎÄÀ Â ªÐÓÑÀËÈÌ

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÏËÀÙÀÍÈÖß

Неділя Вербна – вхід в Єрусалим: Ісуса вступ на Хресний Шлях страждання. «Благословенний Цар, що принесе нам мир! Кінець рокам митарств й поневіряння!» –

Як очищення, душі зірниця, Передвеликодня плащаниця – Йсуса образ – в церкву люд скликає. Йдуть усі вклонитись, хто жадає...

Гукали радісно із натовпу Христу, Стелили, коли їхав віслюком, одежі… Пророцтва сповнював, Завіту вість благу: Месії визначався шлях небесний.

Руки й ноги, ранами списані, Груди, біля серця сколоті списами, Чоло у вінку гостротерновім – Хресний шлях страждань, покори, крові...

Врочиста з гіллям пальм у місто путь, Що Господу давно була відома, – Пилат, вінець, тернова муки суть, Царя-Христа, Безсмертного, Голгофа.

Зраджений Іудою, розп’ятий На Голгофі в тижня днину п’яту, Наш Христос пожертвував собою, Щоб стезею ми пішли святою.

Син Божий знав, що не земний Він Цар – Ланців гріхів Він переможець й смерті. Життя заради людства на вівтар Спасителю судилося принести...

Без гріхів варт кожному з нас жити. Жертвою Ісуса дорожити. У молитві дух знести до Бога – Враз затихне біль, мине тривога...

ÆÅÐÒÂÀ Він змучений був терням, катуваннями, Утомлений душевними стражданнями… Ісус ступав під тягарем хреста – Бог освятив нас жертвою Христа…

108

109

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÏÈÑÀÍÊÀ

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÂÅËÈÊÄÅÍÜ

Піст передвеликодній – І диво писанкове, Не на догоду моді – Традиції, основа.

Великодні дзвонять дзвони, Іскри в наше серце ронять Радості й величної краси І добра єднають полюси.

Яйце – у теплих пальцях. Лягає зміст-рисунок. І трепетне писальце Наносить візерунок.

На землі весна панує ніжна, Перемігши зиму кригосніжну І принісши благість із небес – Христос воскрес! Воістину воскрес!

Кладе дитина в кошик, Мов ангельський цілунок, Від пращурів у спадок Отриманий дарунок.

Гріхів, страждань пута залізні Скидають душі, може, й пізно, Взиваючи до Бога без прикрас... Христос воскрес! Воістину воскрес! Вкраїнський люд із хати в хату Несе цю вість, мов птах, крилату В очікуванні Господа чудес: «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Â²×ÍÀ ÍÀÄ²ß Спливає час – бурхлива течія. Буття невпинно іншають картини. Надія воскресіння нашого Христа Допомагає жити й вірити щоднини!

110

111

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÌÀÌÀ Мамо! Мій світе і доле! Ми пуповиною зв’язані… Очі, напоєні болем, Мені про життя розкажуть. Про голе дитинство й босе, В уральській неволі змарнене, Макухи кулак трохи У теплій воді розбавлений. Дівчатко світловолосе Зі знімка тривожно дивиться. Погляд сполохано просить: «Над нами, Господи, змилуйся…» Злетіли літа непомітно. Здоров’я в роботах втрачене. Душі болі й твого тіла У дзеркалі зморщок позначені. Прагла Тобі приділити Вогонь серця, усміх теплий. Фатальність змогла спопелити Благословенний той трепет… Не зринути навіть й орлові В обитель нову мамину… Не бути калині в обнові, Навіки під корінь зламаній. В краю нині ненька далекім: Небесні версти подолано. Ридають зі мною лелеки За маминим рідним поглядом…

112

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÆÈÒÅÉÑÜÊÅ ÌÎÐÅ Глянеш на море, що з небом з’єдналось. Може, ці хвилі у вись закохались? Вже їм набридло сягать горизонту, Чайкам і рибам давати роботу... Срібні доріжки лягають на воду, В місячну ніч мов шукаючи броду. Наше життя – наче хвилі прибою: Ласкою й гнівом женуть за собою. Змучені сонцем і спрагою пляжі В сутінках з вітром шепочуть. Колажі Й замки з піску засинають забуті... Море, ніч, місяць – і ти на розпутті...

113

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÄÅ ÆÈÂÅ ÙÀÑÒß? Щастя не живе в чужих країнах, А в тобі самому його сіль. Не твори з життя свого руїну – В ріднім домі – доля, радість, біль. Вчись втішатись пізнанням та словом: В цьому – сенс і справжнє джерело. Пий же пристрасно! За видноколом – Світ новий… Та батьківське село Зачекалось рук твоїх і серця, Обрій жде небесно-голубий… Джерелиці зачерпни відерце – Срібла рос з долонь землі напийсь!

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÌÀÐÓÑß ×ÓÐÀÉ І Чурай жила… В душі її нетлінній – Доріг болючий зойк, струна пісень. Вона росла в молитві триєдиній В стражденний матері-Вкраїни день… Жила, вмирала, знову відродилась, Черпнула сили з рідної землі. Душа цвіла, дівоче серце билось, Кувало з горя вогняні мечі… ІІ На вістрі серця – зоряна печаль, Пісенне слово – як «життя корона», Розп’яту істину зняла з хреста. Слова Марусі – пісня безборонна. Шлях на Голгофу в Київ-град привів, Де розпач «сторозтерзаної» Лаври. Волинь кида на землю чорну тінь… А дух Марусі вдарив у литаври. Воскрес народ – розправив спину. Чурай Маруся з гордістю в очах Веде в грядуще Україну – Іскриста пісня осяває шлях!

114

115

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÇÎÐß-ÏÎËÈÍ Гірка зоря-полин – Чорнобиль Спеклася кров’ю у серцях… Весняний ранок зворохобив Народ в державі та світах: Четвертий вибухнув реактор В квітневу громовицю-ніч... Зродилось слово «ліквідатор» – Про тих, хто з смертю віч-на-віч. В Європу з України вітер Розніс радіаційний пил І Скандинавію «помітив», У націй вкравши спокій-мир. Пожежники, військові, вчені, Забувши про спочинок й сни, Дива творили незбагненні, Щоб жили донечки й сини…

Жінко, нене, донечко ласкава.. Так чорний вісімдесят шостий Нам долю горем розколов. Убивчий стронцій дев’яностий Багнетом Землю розпоров. Війна світів, війна народів… Та воював, насправді, хто ж? Системи зверхники-заброди Забули, що над ними – Бог! Фатальну гру вони злочинно Із атомом вели – страшну, круту: Природу нищили насиллям, Людей зіткнули з горем упритул. Гірка зоря-полин – Чорнобиль Не світить – попелом мрячить, Як знак біди, неспокій родить, Свічею Пам’яті горить…

Прості подвижники – герої, Бо збудували саркофаг, В радіаційній мертвій зоні Здоров’я й мрій пізнали крах. Чорнобильці – не чорнобривці – Як квіт, що зірваний в садах: Їх цезій, йод сто двадцять перший Розвіяв листом по краях…

116

117

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÃÎËÎÑ

Жінко, нене, донечко ласкава.. ÏÐÎÑÒÎ ÆÈÒÈ

Оксамитовий трунок поезії Може крицею стати – мечем, Зачохлити ванільні сни-візії, Щоб опорою бути – плечем.

Я не прагну писати вірші, Що не гріють теплом душу. Як відчую у серці вістря, Ось тоді за перо братись мушу...

Серед натовпу, шуму та галасу Вірш запалить недопалки душ І ударить литаврами-голосом: «За Вкраїну у бій – разом руш!..»

Плину днів не спинити, часу Миготіння, років лету... Не об’їхати долю Пегасом Для народжених бути поетом.

Сила слова – це ночі недоспані, Сестра-муза і місяць, як брат… Небом рими та ритми нам послані, Щоби віри не змовкнув набат.

Треба просто жити й радіти Диву з див – зорі на світанні, Щоб росли здоровими діти... Тоді й рима не вмре остання.

118

119

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов”

Жінко, нене, донечко ласкава.. Тарас був гуцул… Падали смереки, Завили з болю жовті пси Карпат, Як запроторили в краї далекі: В тюрмі відмучивсь Музи щирий брат.

ÊÍßÇÜ ÐÎÑÈ Ïîåç³ÿ – öå Äîëÿ. Ã³ðêà äîëÿ. Öå Ñóäüáà. Öå Âèðîê. Òàðàñ Ìåëüíè÷óê

Тарас був гуцул – Князь роси од віку. Мотала доля: Комі та Урал... Судилося ж бо інше чоловіку: Відкрився у душі Поезії портал…

Відбув за вірші, за правдиві строфи. Держава зла спіймала бунтаря. Але тюремно-камерна Голгофа Його зі Стусом й Горбалем звела…

Та був він гуцул… Дух бунтарський Не міг жевріти в рамках суєти. Тараса відвертала доля глянцю. Якщо Поет, то справжній – на віки.

Він жив, як вмів. Метафор свіжих листя… Хоч Князь роси – згорів, як смолоскип. На попелі батьківського обійстя* Покоїться літературний материк…

І був він, Мельничук, – не бранець, Бо серцем в краї рідному проріс: Ув Уторопах, вдома, – гір обранець, Бо там тримали небо й буків ліс… Тарас був гуцул… Марко мов Проклятий: То Красноярськ, Донбас, Одеса, Чернівці – Роки метався: і Сибір, й Карпати. Та ґрати все життя звели на манівці. Він жив, як знав… Доріг земних сум’яття… Незвіданий і ґеніальний Мельничук… Його чекало карцерне прокляття. Він – газетяр і тесля, й лісоруб…

Похований Тарас Мельничук, за його ж заповітом, на горі, на батьківському обійсті, в рідних Уторопах.

120

121

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÏÎÇÈÂÍ² Душа розп’ята України… Держави мапа – болю шлях, Бо ворог кинув у руїну, Війни безжально вбивши цвях. За що катують люд зловісно? За прагнення в Європі жить! Сепаратизму люте вістря Отрутою довкіл сичить… На полі бою та в ефірі Звучать тривожні позивні… Вкраїнські діти хочуть миру. Російській пропаганді – ні! Боєприпаси, танки, «Гради» Не сходять із газетних шпальт… Міць волонтерської громади Підтримує армійський гарт.

122

Жінко, нене, донечко ласкава.. Ï²Ä ÁÀËÀÊËÀÂÀÌÈ І Сплітаються долі в подіях війни, Стражданням обпечені й пристрастю. В котлах-попелищах чужої вини Сучасне братається з вічністю… Світ гинув у сутінках згарищ, боїв, Та кожен безстрашно боровся: Пліч-о-пліч стояли – так Бог заповів, Як ангельський щит миротворців… ІІ Війна гібридна – вірус лихоманки: Вітцівську землю орють «Смерчі», танки. Згодилося би щеплення Пастера – Сепаратизм щоб знищити в печері. Кристалізується вже справжня нація. Та чи позбулися ми врешт стагнації?! Під балаклавами війни – нова держава: Ті, хто зі зброєю стоять за правду.

123

Оксана Дяків. “Проростає вселенська любов” ÎÑÎÁËÈÂÀ

Жінко, нене, донечко ласкава.. Â²ÐØ²

Ти – особлива: сильна, рідна, щира, Закохана у небо й мабуття. У серці пломеніє справжня віра В державність, перемогу і життя.

Немає віршів – гнаних чи хороших. Є просто сповідь – від душі ключі. Це – дзвони серця, слів, думок пороша, бо спокій розтривожать… На межі

Ніхто й ніщо не зможе дух зламати Надії Савченко, бо з ворогом на «ти». Небесну пташку не зупинять ґрати: До волі злет – жаданої мети!

світів і поривань, і щастя трунку ведуть шляхами – не на манівці. Гортайте молитовник сонця й смутку… Вірш – хрестик долі у моїй руці.

Той образ, мов осяяний промінням Добра, любові – всупереч війні… Нове зросло Вкраїни покоління – Без компромісів, фальші та брехні.

ÒßÃÀÐ Â²ÉÍÈ

*** Розмотую клубочок слів, видінь, Кладу мазки на білому папері… Народжуються вірші з воскресінь Душі… До світла відчиняю двері…

Ветеранів щороку – все менше і менше… Сімдесят літ минуло з тієї весни. Вік дається взнаки, рани, шрами… На плечі Ліг тягар пережитого болю війни. Та ніхто і ніколи не міг уявити, Що вкраїнці відчують біду й пекло знов: Зниклі безвісти, вдови та сироти, вбиті… Мирне небо потрібне, як серцю любов.

124

125

ÇÌ²ÑÒ Б. Мельничук. Мудрість і пристрасть Оксани Дяків .................................3 І. ІДУТЬ У БІЙ СУПРОТИ СУПОСТАТА Війна проти Каїна.......................6 Хай ангели захистять! ................7 Україні..........................................8 Революція змін ............................9 Фенікс ...........................................9 Час урочий .................................10 На Майдані ................................11 Герої не вмирають! ...................12 Жертовність ..............................13 Дороги .......................................13 Неоголошена війна...................14 На межі ......................................15 Проводи нареченого ................16 Вимір часу ..................................17 Одвічний сенс ...........................19 Материнське чекання ..............20 Янгол плаче ...............................21 Обірвана струна ........................22 Проти війни пліч-о-пліч .........24 Донецька фортеця ....................26 Тривожне чекання ...................27 Волонтери ..................................28 “Волонтерів вкраїнських феномен...” .................................28 Бій за мир ..................................29 ІІ. ЖИТТЯ ШЛІФУЄ, НАЧЕ КАМІНЬ Гармонія протилежності ..........30 Спектральність слів ..................31 Зрілість.......................................32 Почни із себе .............................33 На сцені життя ..........................34 Із золотого берега .....................35

Ранок ..........................................35 Різдво ..........................................36 Сніг .............................................36 Незаробітчанські думи .............37 Самотність..................................38 Мудрий Ангел ...........................39 Пам’ять серця............................40 Часова єдність ...........................41 Берегині України ......................42 Не зраньмо віру! .......................43 Безкомпромісна Надія .............44 Українська душа .......................44 Із народних джерел ..................45 “Обрядів, звичаїв веселка...” ...................................45 Сокровенна поезія ....................46 “Слово – цеглина мови...” ........46 Козацька вежа ...........................47 Свій за духом .............................48 Синьоока вкраїнська надія ......48 Книг глибина ............................50 Українське слово .......................51 Заповіт .......................................51 Заповіт Тараса ..........................52 Кобзарева наука ........................53 Духовний лідер .........................54 ІІІ. СТОЛІТТЯ ДОЛЮ ВИШИВАЮТЬ Вібрації.......................................56 Мова та поезія ...........................57 Антидумки .................................58 Земне буття ...............................59 Берегиня ....................................60 Дівча ...........................................61 Довірлива розмова ...................61 Зимовий декаданс ....................62 Розчарування.............................63 Весна в душі (диптих)...............64 Дитя ...........................................65 126

Спів Ангела ................................66 Свят-вечір ..................................67 Янгольський щит ......................68 Із часом «на ти» .........................69 Мірило........................................69 Політ...........................................70 Село ............................................71 Криниця.....................................72 Остання піщинка ......................72 Осінній образок.........................73 Золотий сад ...............................74 IV. ЖІНКО, НЕНЕ, ДОНЕЧКО ЛАСКАВА Трилика Мадонна .....................75 Мадонна .....................................76 Лист за кордон ..........................77 Чужина .......................................78 Біль втрати ................................79 Доля ...........................................80 Вишиванка ................................81 Українська пісня .......................82 Гірські мотиви ...........................83 Гуцульський світ .......................84 Бути Ікаром ...............................86 Наші діти і ми............................87 Очі самотності ...........................88 Місяць у вині .............................88 Недоспілі ранети ......................89 Журавлі надій ............................90 Діти отчої землі .........................91 Палітра осені .............................92 Хурделиці долі ..........................93 Мої Заліщики ...........................94 Береги ........................................95 Чари світу ..................................96

Акварелі .....................................97 Коштовне ...................................98 Сліди...........................................99 Джаз життя ..............................100 Терпке вино ............................101 Душа .........................................101 Двоє на хвилях .......................102 Хтось забуде ............................103 Жадане .....................................103 Гостя .........................................104 Дощ ..........................................105 Сто зустрічей ...........................105 Запізнілий травень .................106 Ісус ............................................107 Вхід Господа в Єрусалим .......108 Жертва .....................................108 Плащаниця ..............................109 Писанка....................................110 Вічна надія...............................110 Великдень ................................111 Мама .........................................112 Житейське море ......................113 Де живе щастя? .......................114 Маруся Чурай ..........................115 Зоря-полин ..............................116 Голос .........................................118 Просто жити ............................119 Князь роси ...............................120 Позивні ....................................122 Під балаквами .........................123 Особлива ..................................124 Тягар війни .............................124 Вірші.........................................125 “Розмотую клубочок слів, видінь .......................................125

127

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

ÄßÊ²Â Îêñàíà ²âàí³âíà

Проростає вселенська любов

Редактори

Богдан МЕЛЬНИЧУК Петро КОЗЛОВСЬКИЙ Тетяна МЕТЕЛЬСЬКА Люба ПОДЕДВІРНА Леся МЕЛЬНИК Тетяна ЯВОРСЬКА

Комп’ютерна верстка Обкладинка Коректор Технічний редактор

Здано до складання 27. 01. 2016 р. Підписано до друку **. **. 2016 р. Формат 60х90 1/16. Папір крейдований. Друк офсетний. Гарнітура Baskerville Win95BT. Ум. друк. арк. **,**. Обл.-вид. арк. **,**. Наклад *** прим. Замовне. Зам. № **** Видавець і виготовлювач ТзОВ «Терно-граф», свідоцтво суб’єкта видавничої справи ТР № 24 від 28. 12. 2004 р. 46400 м. Тернопіль, вул. Текстильна, 18, тел. 52-28-97, 52-28-79, 52-47-27 e-mail. terno-graf@mail.ru

128