75 років минає з часу створення Української Повстанської Армії. Надзвичайно трагічні долі людей, які влилися в загони УПА і боролись за незалежну Україну. Одні були виселені на Колиму, інші в неймовірно тяжких боях загинули. І залишились одиниці – свідки тих далеких подій… Але, як свідчить дослідження учениці Заліщицької державної гімназії Ольги Шмиглик...
ПРАВДУ ЗАБУТИ НЕ МОЖНА: ТРИ СВІЧІ ПАМ’ЯТІ Ми завжди пам’ятаємо своїх земляків-борців, їхні долі, почуття і любов до України так співзвучні із сьогоднішніми реаліями. За цю роботу авторка, як переможниця Тернопільського обласного етапу конкурсу учнівських творів «Зродились ми великої години», присвяченого 75-річчю УПА, нагороджена грамотою Тернопільської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса. Час віддаляє від нас добу національновизвольних змагань українського народу в ХХ столітті. У Засвітах залишаються ті, хто своїм духом, боротьбою, завзято вів непримиренний бій за незалежність України. Багато воїнів УПА полягло у двобої з більшовицькими ордами та нацистськими військами. Не всі імена Героїв національновизвольної боротьби 1930-1950-х років століття для нашого покоління відомі, не всі події того буремного періоду описані… Калейдоскоп того часового виміру, в якому змінювалися події, дійові особи, стають менш виразними: на жаль, забуваються люди, місця… І цінністю для нас є пошук фактів, які підкреслюють нескореність духу і силу волі наших борців у протистоянні з ворогами… Важливо, щоб події, які віддаляються у часі та просторі, не обростали міфами, у яких накладаються правда і вигадка, реальність і уява, дійсне та бажане… Правда вважатиметься
1
тоді достовірною, коли з декількох незалежних джерел отримаємо однакову інформацію. Божа Матір та Ісус Христос у багатьох критичних для вояків ситуаціях ставали на їх захист, додавали сил, віри в перемогу у боротьбі з ворогами… Історія, про яку піде мова, розпочинається весною 1945 року. На Західній Україні утверджувалася радянська влада. «Другі москалі» або «совіти», як називали їх старші люди, несли терор і насильство місцевому населенню: виселення, арешти, катування – ось неповний перелік методів, які активно використовували сили НКВС. Були серед місцевого населення і «юди іскаріотські», «перекінчики», «зрадники», «запроданці», які продавали патріотів, викривали їх плани і повідомляли ворогам, щоб отримати посади, гроші і заслужити авторитет у ворогів української нації… Боротьба між радянськими військами та підрозділами УПА була жорстокою і запеклою… Село Ворвулинці знане героями доби національно-визвольних змагань 1930-1950-х років ХХ століття. Родини Малюків, Навізівських, Котузяків народили і виховали багатьох патріотів, які поклали свої голови у протистоянні з ворогами або були репресовані разом із сім’ями та вивезені у Сибір, на Урал. Поруч село Гиньківці, поблизу якого у піщаному кар’єрі були печери, звідки видобували пісок. СПОГАД ПЕРШИЙ: РОДИННИЙ Руда (з дому Мамалига) Ганна Семенівна, 1915 року народження. Її розповідь записана внукою Дяків (Рудою) Оксаною Іванівною. У спогаді мова йде про те, що «22 травня 1945 року повстанський загін із молоді сіл Заліщицького району облаштувався у печері поблизу села Гиньківці. Потім прийшли до села Гиньківці, щоб відсвяткувати храмове свято. Та раптово розпочалася облава НКВСівців і загін змушений був повернутися у печеру. Енкавеесівці обступили кар’єр, привезли смолу і палили її, щоб дим курився і поширювався в печери. Крім того, закрили виходи в них, залишивши
2
тільки один, який охороняли. Нападники послали до повстанців дівчат, голову сільради та одного зі своїх, який був переодягнутий для маскування жінкою. Та повстанці вбили «совєта». Довго енкавеесівці охороняли вхід до печери. Вояки УПА були втомлені і вже не сподівалися на визволення. Але одного разу вояк на псевдо «Зозуля» (Петро Степанович Рудий (1908–1945) – чоловік Рудої Ганни Семенівної – побачив Божу Матір на одному місці в кінці печери та повідомив про це хлопців, а ті, підійшовши до нього, прорили вихід і втекли в бік с. Солоне. Одного вояка, який був хворий (чи поранений) замаскували камінням у печерах і так він вижив. Спогад, який зберегла Г.С. Руда, дав поштовх до пошуку підтвердження цього факту.
СПОГАД ДРУГИЙ: БОЙОВОГО ПОБРАТИМА Головою районного Братства ОУН-УПА вже у часи незалежності України тривалий час був світлої пам’яті Михайло Білавчук (на світлині зліва) з смт. Товсте. Він, будучи у буремні 1940-і роки зв’язковим у ЗаліщицькоТовстенському кущі, потерпів від більшовицького режиму. Його спогад про цю
3
ж подію літературно опрацювала і видала Оксана Дяків – внучка Петра Степановича Рудого та Ганни Семенівни Рудої (Мамалиги) – у своїй книжці «Душа тисячоліть шукає себе в слові» (м.Чернівці). Зокрема, М.Білавчук зазначає: «На теплого Миколи, у день церковного празника перенесення мощей св.Миколая-Чудотворця (22 травня 1945р.), повстанці прийшли до с.Гиньківці для того, щоб відсвяткувати храмове свято. Але, щоб село не потрапило через їхній візит під облаву, наші хлопці вирішили заховатися у піщаному кар’єрі поблизу с.Гиньківці, де внаслідок видобування піску утворились печери, тут і переховувалися вояки. Туди рідні приносили їм празничні страви. Раптово розпочалася, як виявилося, раніше спланована ворогами облава. Кар’єр обступило багато енкавеесівців, які не давали змоги жителям села допомогти оточеним воякам. Мене – як зв’язкового – відправив надрайоновий (псевдо «Гамалія»). Він переховувався поблизу села, щоб дізнатися, скільки ворогів оточило кар’єр та вирішити, як найкраще порятувати загін. Я побачив багатьох енкавеесівців і, повернувшись назад, повідомив про них «Гамалію». Надрайоновий сказав, що через деякий час спробують порятувати вояків. Водночас різноманітними способами вороги прагнули примусити вояків УПА вийти з печер. Туди привозили смолу і палили, щоб дим курився і поширювався в печери. Нападники для цього ще й використали дві солом’яні стріхи з хат найближчого села. Енкавеесівці закрили виходи з печери, залишивши тільки один, який охороняли. Потім послали до повстанців п’ятьох дівчат і голову сільради, щоби ті запропонували воякам УПА здатися. Разом із ними відправили і свого представника. Повстанці у темряві впізнали його – так енкавеесівці втратили свого лейтенанта. Але вояки не здавалися. Дні двотижневої облоги минали. Бійці були виснажені. І трапилося свого роду диво: стоячи на чатах, вояк на псевдо «Зозуля» (Петро Степанович Рудий (1908–1945) побачив, наче Божа Матір світлом показує шлях до спасіння. Він повідомив про це очільника загону «Сокола» та інших вояків. Повстанці зі зброєю в руках, пройшовши лабіринти печери у напрямку, вказаному Петром Рудим, проклали вихід до порятунку. Таким чином їм вдалося втекти від червонопоганців у сторону сіл Бересток та Солоне. Одного вояка, який був хворий (чи поранений) замаскували камінням у печерах. Таким чином він теж вижив. Коли повстанцям вдалося врятуватися від енкавеесівців, покидаючи печери, один із них сказав: «Хлопці, якщо хтось із нас залишиться живим, то треба, щоб на цьому місці поставити хрест».
4
СПОГАД ТРЕТІЙ: УЧАСНИКІВ ПОДІЙ У подальших пошуках підтвердження (чи спростування) такого факту національно-визвольної війни мені вдалося натрапити серед Інтернет-ресурсів на ще одну цікаву інформацію, яка остаточно розсіює будь-які сумніви щодо реальності подій. Йосип Гладик – член секретаріату Львівського відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів - так оповідає про чудодійне спасіння загону «Сокола»: «Для оборони краю і власного українського народу, молоді патріоти брали в руки зброю і ставали на прю з ворогом, творячи загони самооборони. Такий повстанський загін із молоді сіл Заліщицького району влаштувався в печері села Гиньківці, де розмістив свою базу. Загін очолив Микола Котузяк, псевдо «Сокіл», із села Ворвулинці. Терор і гніт окупанта привів народ до розгубленості та страху за свої родини і своє майбутнє. У селі Гиньківці 22 травня, на свято Миколи Чудотворця,- престольний празник. У цей день до сільського храму сходиться народ із навколишніх сіл. Командир загону, хорунжий «Сокіл» вирішив використати такий момент для підняття морального духу населення і надання йому надії на майбутнє. Він привів свій повстанський загін при повній озброєності в храм на Службу Божу. Священик о. Василь Лозовий окропив свяченою водою разом із прихожанами і повстанський загін. Після Літургії командир «Сокіл» провів перед храмом народне віче. Звертаючись до громади, він сказав: «Святочна громадо! Ми прийшли в цей храм разом із вами, бо хочемо засвідчити вам, що ми - не бандити, як вам кажуть ваші і наші вороги. Ми - ваші брати і сини взяли в руки зброю, щоб стати на ваш захист наших родин, рідного краю – неньки-України. Ми не кинемо зброї і не перестанемо боротися, поки не буде вигнано останнього окупанта із нашого краю, і поки не буде збудована вільна Українська Держава. Смерть ворогам! Слава Україні!» Люд, затамувавши подих, слухав, і сльози радості та гордості набігали на очі. Народ гордився своїми захисниками і бачив своє майбутнє у радісному світлі. Після віча загін відправився у печеру, на свою базу. Але, як відомо, і в найкращому товаристві таїться Юда. Так і на вічі були запроданці, які повідомили в район про цю подію і про місце розташування повстанського загону. Службою НКВС було піднято по тривозі три районних гарнізони: Заліщицького, Товстенського і Чортківського в кількості 150 чоловік, які налетіли на село Гиньківці.
5
Вночі варта доповіла командиру, що червоні ординці оточують печеру. На світанку, як тільки почало зоріти, підігріті алкоголем чекісти почали штурм печери, але були відбиті кулеметним вогнем повстанців. Таких безрезультатних атак було чотири. Потім оперативний штаб ворога, що складався з трьох полковників та офіцерів молодшого чину, вирішив блокованих у печері викурити димом. Повстанці виклали стіну із каменю і піску, і дим не пройшов. Наступного маневру ними було взято заложницями жінок із села і направлено сюди ж, а за їхніми спинами заховалися чекісти. Маневр було розгадано, повстанці пропустили жінок, двох чекістів застрелили, решта втекли. Останнє рішення комуністичних стратегів було: взяти оточених мором. Одночасно із штурмом печери чекісти заполонили Гиньківці і Ворвулинці та робили обшук по хатах. Про дії ворога зв'язкові ОУН повідомили в районний провід. Керівництвом проводу було дано розпорядження готувати резервний загін для надання допомоги оточеним та провести розвідку про дислокацію ворожого війська. Боротьба із ворогом була всенародною. До неї було залучено все населення – як старші люди поважного віку, так і молоді підлітки. Так мене, дев'ятирічного хлопчину, зв'язкова ОУН Марта Лисак послала до старого дідуся Василя Олексишиного, який жив біля церкви, принести грипс (повідомлення написане на тонкому папері). Молодих людей облавці зупиняли і затримували, а на дітей не звертали уваги, тому використали мене. Дід Василь у цей час виконував функції станичного зв'язкового, і йому було передано оперативні дані про розміщення ворожого гарнізону. Дід вложив грипс мені під підкладку піджака і наказав у випадку затримання мене ворогами з'їсти той папір, щоб не потрапив до рук ворога. Грипс я приніс і передав Марті, а вона із Ганею Гладик вночі віднесли повідомлення командиру резервного загону Юліану Гошовському, псевдо «Гамалія». Загін був у бойовій готовності, та Боже провидіння розпорядилося по своєму: на 5-ту добу оточення загін вийшов із кільця без втрат при великій тривозі серед ворогів. Народ радів і дякував Господу Богу за порятунок оточених. Але сам порятунок був покритий таємничістю. Після проголошення Акту Незалежності мені довелося відвідати свою двоюрідну сестру Ганну Лисак, сестру Марти Лисак. Вона повернулася із Донецької області до своїх батьків, відбувши свій термін – 10 р. таборів – зі своїм чоловіком Миколою Барильченком, колишнім вояком УПА, родом із Полтавщини. При розмові вияснилося, що він перебував у складі згаданого загону, блокованого в печері с.Гиньківці. Микола Барильченко розповів наступне:
6
«Загін у кількості 30 чоловік був частиною УПА сотника «Вовка», яким командував Микола Котузяк із села Ворвулинці, псевдо «Сокіл». Загін складався в основному із хлопців навколишніх сіл. Багато було із Ворвулинців, як і «Сокіл». У загоні було також і четверо повстанців із Полтавщини. Це були втікачі виселених у Сибір родин. Вони не чекали нічого доброго від совєтської влади, пробралися в Західну Україну і прилучилися до повстанського руху. Блокада печери тривала. На четверту добу закінчилися харчі. «Сокіл» зібрав загін і оголосив про те, що харчі закінчилися, і щоб не помирати голодною смертю, необхідно пробиватися крізь вороже оточення. Термін прориву призначено на третю годину ночі, коли сон зморить енкаведистів. Воїнам наказав йти на відпочинок, а своєму заступнику Петру Рудому, псевдо «Зозуля», доручив перевірити печеру біля розміщення табору. Відійшовши на віддаль чотирьох метрів, «Зозуля», в тривозі майбутнього бою, присів і став молитися, закривши очі. Просив Творця про підтримку бою і порятунок. Після молитви він побачив в темній печері велику ясність і постать Божої Матері, що його дуже стривожило. Він негайно повернувся на базу і з тривогою розповів командиру «Соколу» про побачене. Той негайно відправився із «Зозулею» на те місце і побачив ясне місячне світло, яке пробивалося в печеру крізь лисячу нору. «Сокіл» розпорядився терміново розширити нору і збудувати із каменю поміст, щоб легше було вибиратися до виходу. А тоді вишикував повстанців до молитви за успіх у бою. Опісля попросив, як хто залишиться живим і доживе до вільної Української Держави, щоб на цьому місці збудував пам'ятного Хреста в подяку Господу Богу за надану повстанцям допомогу і надію на порятунок. Тоді всі повстанці вибралися в тиші на поверхню, не розбігаючись, а займали позицію, готову до бою. Після виходу стрільців полонені жінки із голосним плачем пішли на вихід із печери. Це зчинило переполох у ворожому таборі і безладну стрілянину. Знаючи добре місцевість, «Сокіл» провів вояків яром і через мілку річку вбрід, щоб згубити слід від собак, довів повстанців до гаю Пожирниця. Цей гай знаходився за 6 кілометрів. Тут загін став на відпочинок».
7
ЕПІЛОГ Після проголошення незалежності України у селах Гиньківці, Ворвулинці, Ставки, Угриньківці, Харитонівці відновлювалася правда про національновизвольний рух і вояків УПА. Місцеві жителі, які пам’ятали прохання повстанця, розпочали збір коштів для спорудження Хреста – символа Божої Ласки та Опіки, заступництва для вояків, які боронили свій край. Та коштів-пожертв доброї волі вистачило для будівництва Хресної Дороги. У 2009 році в Гиньківцях громада втілила в життя побажання повстанців: на місці тієї пам’ятної події національно-визвольних змагань встановлено стації Хресної Дороги, а також каплицю та урочисто освячено священиками за участю громади сіл і тодішнього голови Братства ОУН-УПА Михайла Білавчука, який мав перед цим велелюдним зібранням своє слово разом зі священослужителями. Так, повертається правда про наше недалеке, але славне минуле. Звичайно є розбіжності у спогадах щодо тривалості облоги: від двох тижнів у Михайла Білавчука до 5 днів у Йосипа Гладика. Про те, скільки відправили енкавеесівці людей: у М.Білавчука - п’ять жінок і голову сільради, у Йосипа Гладика – групу та двох енкавеесівців, у Рудої Ганни Семенівни – група жінок і переодягнений енкавеесівець. Але правдивим є місце події, псевдо командира загону «Сокіл», заступника – Петра Рудого - «Зозуля», точно встановлена дата початку події - 22 травня 1945 року, як і перебування загону в селі кількома очевидцями. Таким чином, різні джерела – спогади засвідчують правдивість історичного факту національно-визвольних змагань на теренах Заліщицького району Тернопільської області. Тема національно-визвольних змагань актуальна і сьогодні, оскільки на сході України точиться війна між російсько-сепаратистськими силами та Українською Державою. Колесо історії знову поставило Україну на роздоріжжі між європейськими цінностями та тиском російського агресора «руського міра», який намагається знищити з такими величезними зусиллями відвойовану Незалежність. Боротьба попередніх поколінь українців відгукується у сучасних подіях новітньої історії України. Тому пам’ятаймо і досліджуймо історію. Вона завжди допомагатиме у найважчі хвилини зрозуміти високу ціну, яку заплатили наші рідні за незалежність та свободу.
8