СКАЗ №1(січень2013) by Skaz Magazine

СКАЗ №1

січень 2013

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ

Ми створюємо нове видання, інтернетжурнал, збірку авторської писанини, журналістських матеріалів, спогадів і снів.

“СКАЗ” – це нова інформаційна хвороба, яка передається із серця в серце. Втім, не бійтеся її. Це єдине захворювання, яке не приносить жодної шкоди.

Ми не визнаємо стереотипів. Пишемо про те, що хвилює, інтригує і цікавить. Читайте “СКАЗ”, і буде Вам щастя :)

ЗМІСТ: 8-9 ст. Тамара Горгішелі 10-11 ст. Діаманти вам під ноги 12-13 ст. Настрій

14-15 ст. Дара Корній

28-29 ст. Повні кишені щастя 30-31 ст. Алло, а що тобі снилося? 32-33 ст. Щоденник

34-37 ст. Народна... дурість

Розслідування:

скільки і на що заробляють жебраки?

16-21 ст.

Тарас Тополя:

про творчість і буденність

26-27 ст.

Спогади на межі життя і смерті

22-25 ст. Моє Перше

ПОРНО

38-40 ст.

або секс очима дітей

Редакторсь

***

овечора, коли засинав, я відчайдушно

заплющував очі і боявся рухатися. Різні ли-

ховісні почвари із лопатами, вилами, ножицями і ножами у довгих, худих руках ладні були мене викреслити із списку живих. Я тиснувся що є сили у м’яку постіль і намагався не дихати, зникнути.

Коли я подорослішав і мав років десь так шість, то таки якось наважився подивитися в очі своєму примарному ворогу. Втім, мене так і не зарізали. Але страх темряви залишився. Особливо він загострювався, коли поруч нікого не було. Коли доводилося ночувати самому в квартирі, я вмикав у кожній кімнаті світло, телевізор і намагався розслабитися. Але мені ніколи це не вдавалося. Через десять хвилин мене полоняла параноя. Я вими-

кав телек, сідав непорушно на дивані і вслухався у кожен звук. Мені здава-

лося, що в сусідній кімнаті хтось ходить. Злодій. Із лопатою-ножицями-ножами у довгих-довгих руках.

Повертаючись сам додому, коли вже було темно, я нервував ще більше. Мене переслідувала нав’язлива думка – за спиною хтось іде. Хтось дихає мені в поти-

лицю. І несе потенційну загрозу моїй

сонній артерії. Адже у його пальцях – цвях. Скільки б я не озирався, страх не зникав. Кінець кінцем я починав бігти, що є сили, більше назад не озираючись.

***

Коли мені було десять – мене вперше покусав собака. Його звали

Джек, кожна дитина у нашому дворі знала цю приблуду. Того дня я возився на своєму інвалідному велосипеді і якраз зупинився, щоб перевести дух. Як він опинився поруч – не пригадую. Пам’ятаю лише, що кров

юшила із рани, трохи вище коліна, і текла по худорлявій нозі вниз на асфальт.

З того часу собаки стали моїм найлютішим ворогом. Я їх боявся і ненавидів водночас.

Вдруге мене покусали теж серед білого дня. І, як би це смішно не було, та сама дворняга. Ми з сестрою якраз грали волейбол у дворі. Джек підкрався непомітно, мов сам диявол. На сестру навіть не глянув – відразу налетів на мою ногу. Ту саму. Сестра, незважаючи на мою «передсмертну агонію», не розгубилася і забрала мене додому. Там вона знайшла зеленку і щедро полила ногу нею.

Наступного разу я зустрівся зі своїм ворогом віч-на-віч, коли йшов до школи. Собака, як справжня підлота, підкрався з-за спини. Цього разу я відбувся переляком і порваними джинсами.

ка

колонка

Найкращі друзі людини, очевидно, мене на дух не переносили. Відтак, коли я їх бачив, то починав панікувати. Завжди переходив на протилежний бік вулиці або й взагалі тікав на сусідню.

Перебороти страх вдалося аж через два роки.

***

У віці чотирнадцяти років я надмірно захопився окультикою й усім потойбічним. Читав тематичні книги, дивився фільми. Врешті, моя цнотлива психіка розхиталася до ручки. І я став ще більшим параноїком, ніж колись. Центром мого страху

тепер була…шафа. Вона погрозливо стояла в кутку моєї кімнати, і мені постіно здавалося, що там хтось є. Хтось із довгими і худими ру-

ками. А у них – лопата-ножиці-вила.

Доходило до абсурду. Я кожні декілька хвилин підбігав до шафи і відкривав дверцята. Щоб переконатися, що там нічого, окрім одягу, немає.

Це заспокоювало. Але ненадовго.

Потім з шафою я якось помирився. Але чомусь тепер полиця у комп’ютерному столі мені видалася підозрілою. З кожним Божим днем вона мене все більше лякала. Врешті, одного прекрасного дня я заліпив її скотчем. На цілий рік.

***

Зараз мені дев’ятнадцять. Мене вже не лякає ані темрява, ані собаки (сам маю величезну німецьку вівчарку Грету), я спокійно дістаю одяг з шафи, а шухляда вже не заклеяна скотчем. Мене не лякає навіть сесія… А так хочеться іноді впасти в оту дитячу наївність…втиснутися в м’яку постіль і боятися розплющити очі. Щоб уява

малювала довгі і худі руки з лопатою в них. Щоб буденні і прості речі були мов із казки, нехай навіть і злої.

«І вже не буде тих вітрів, тих птахів, твоїх слів… Не буде навіть снів…»

Слова пісні «Аморе» довго блукали моєю підсвідомістю. Важко було зрозуміти, що нічого не можна повернути. Сумно. Легко. Правдиво. Творіння гурту «Горгішелі» змушує кожного шукати свої приховані бажання. Вони дають шанс посперечатися з долею, нагадати про свою незалежність. Під них можна сумувати, усміхатися, летіти, мов пташка.

Солістці музичної банди Тамарі Горгішелі точно знайомі ці відчуття. Вона прекрасно втілює їх на сцені Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, переживає під час виступів з групою. Це шалені моменти! Думаю, вам варто зловити їх, позичити в неї.

Тамара

Горгішелі:

“На щастя, не м ” вільного часу! 8

БАЗІКАЛО

маю

– У вашому житті важливе місце займають аж дві мистецькі стихії: театр, музика. Скажіть, чому ви захотіли стати актрисою театру?

– У театр я потрапила зовсім випадково. За тиждень до перших вступних іспитів довідалася про існування факультету культури і мистецтв та вирішила спробувати. На моє здивування, пройшла всі три тури і досі працюю в театрі імені Леся Курбаса. – Яка вистава улюблена? Яку роль хотіли б зіграти у майбутньому?

– Усі роботи нашого режисера В.Кучинського по-своєму особливі. Мабуть, це запитання з розряду «кого ти більше любиш: тата чи маму?» Колись нашою дипломною роботою була п’єса Луїджі Піранделлі «Раніше краще, ніж раніше», де я зіграла головну героїню Фульвію. Було декілька спроб реанімувати цю виставу, але, мабуть, зорі на той час не так стали. Хотілося би побачити її в нашому репертуарі, бо робота була дійсно чудова.

– Яким повинен бути ідеальний партнер по театральній сцені?

– Я працювала з багатьма акторами і хочу зауважити, що з кожним цікаво. Театр Курбаса виховав нас так, що під час кожної вистави між нами існує взаємна підтримка. Як на мене, це одна з найважливіших рис. – Охарактеризуйте трьома словами свій альбом «Ромбамбар». – Рожевий, потяг, море.

– У ваших жилах тече кавказька кров. Кого слухайте з грузинських виконавців?

– Зазвичай, це народні твори: Гамлет Гонашвілі, хори «Тбілісі», музика ансамблю «Сухішвілі». – Як ви проводите довгі зимові вечори?

– У роботі. На щастя, не маю вільного часу. Зараз займаюся написанням пісень до нового альбому.

– «Горгішелі» співає про море, а гори Кавказу – ваші рідні простори. Якому відпочинку надаєте перевагу?

– На морі, звичайно. Але в горах теж є свої переваги.

–Що ви зробили би, якби завтра був останній день вашого життя? – Я поїхала би в Тібет.

– Який кадр з вашого життя залишиться навічно у пам’яті?

– Дякувати всесвіту, таких кадрів у мене було безліч. Про це треба би було довго читати :) Helena York

підслухане

Діама

Вони вже давно заполонили цей світ. Вони виграли війну, а ми цього навіть не помітили. Кожного дня вони беруть нас у свій полон і мучать страшними тортурами. То викручують руки, то наступають на ноги, то немилосердно штовхають. Вони – це маршрутки, наш любий засіб громадського транспорту. «Їде маршрутка як велика собача будка» – слова з пісні, надзвичайно актуальної в наш час. Їде вона, ця маршрутка, така жовтенька-жовтенька, як позитивний смайлик. Заманює тебе миготінням своїх фар, неповторним блиском лобового скла. А всередині – м’ясорубка, яка перетворить тебе на кашу! Це – лотерея, серед безлічі номерів маршруток спробуй вгадати «щасливий»!

Іноді маршрутка може стати епіцентром інформаційних потоків або сценою драматичного театру. Стою в своїй рідній 29-ій маршрутці. Повертаюся в гуртожиток після пар. Заходить звичайна на вигляд жінка. Кількома словами обмінюється з водієм, тоді уважно вдивляється в очі пасажирам. Уста витягуються в усмішці, руки піднімаються до стелі маршрутки...

кують, що зараз вистрибне якийсь не менш веселий дядечко і вигукне: «Сюрприз! Вас знімає прихована камера!» Секунда – і усміх жінки перетворюється на смуток. «Я прошу вас, щоб ви допомогли мені

зібрати гроші на операцію. Будьте добрі!»

– заявляє вона. У руках звідкілясь з’являється пакетик, погляд на мить стає благальним. Ще се«Доброго дня вам, любі пасажири! Бажаю кунда – жалібний голосок знову стає твердим, але вам щасливо добратися туди, куди ви їдете, вже не ніжним, а повчальним. Видно: жінку – завелася жінка, як стюардеса на борту авіалай- «вставляє» від себе самої і від уваги, приділеної нера. – Нехай ваше життя стелиться доброю доро- їй. гою! Хай пелюстки троянд встеляють ваш тернистий шлях, а світло зірок освітлює його. «Багаті, не смійтеся над бідними, бо, як Нехай щасливими будуть ваші діти, внуки і пра- каже українська мудрість, багаті також плавнуки! Щоб ви ніколи не знали горя і нужди, жили чуть!» – кричить жінка. в багатстві і достатку. Примножуйте свої таланти, підкорюйте свої вершини, беріть штурмом найміцШок. Подив. Сміх. Що це? Жінка, яка збирає ніші фортеці! Бо життя наше коротке, не встиг гроші на рятівну операцію чи знавець фольклору? озирнутися – а його нема.» Жодної довідки (навіть підробленої), ані слова про те, кому треба робити операцію. Ті, що сидять, коДалі – вибіркові дифірамби. Жінка бажає такого сять недовірливим поглядом на нещасну. Ті, що добра, як тільки мама рідна може побажати. стоять, намагаються трохи відсторонитися, коли Щастя-здоров’я-любові та всього найкращого! І концерт привітань закінчується і починається збір усміхається так мило, ніжно, ніби ангел. Пасажири коштів. Але всі слухають уважно. Якась бабуся, дивляться то на жінку, то одні на одних. Спантеперейнявшись горем (чи талантом) жіночки, проличений вигляд видає, що вони вже готові, очіпустила свою зупинку.

ноги

анти вам під Довга промова закінчується тим, чим почалася: «Будьте усі здорові! Щасливої вам дороги!»

Ви думаєте, на цьому вона вийшла з маршрутки? Ні, жінка пішла в інший її кінець, що знаходився за два метри. І знову те саме. Мильна опера, зорепад побажань, а потім, як у фокусі, з’являється маленький пакетик. І обов’язково – з десяток перлин народної творчості.

ні «дякую». Зрештою, тільки декілька людей кинули якийсь дріб’язок у пакетик.

Мабуть, це особливий вид потребуючих – потребуючий, царство маршруткових. Вид на території України не дуже поширений, але стійкий, швидко адаптовується до навколишніх умов. Головна

особливість: сипле діаманти нам під ноги. Даремно, що діаманти фальшиві. Ми добрі. Я більше не бачила її ніколи. Ніколи не чула Ми готові плазувати, збираючи їх.

більше цього дивного монологу. Так, це був саме монолог. Ніхто не сказав цій жінці ні «замовкни», зубна фея

настрій Про такі книжки говорять, що вони змінюють життя. Після їх прочитання у голові та душі відбуваються незворотні процеси – людина починає думати, задумуватись, обдумувати… Телефонувати коханим людям і просто говорити про свої почуття. Без всіляких зайвостей. Брати за руку своїх друзів, відчувати їхнє надійне плече. Дякувати рідним за кожен прожитий день.

Я хочу порадити тобі прочитати книжки, які залишили в моїй душі глибокий слід, подекуди неоднозначність, але тверде бажання змінюватися. Те, що я пронесу протягом усього життя.

Габріель Гарсіа Маркес

«Очі голубого пса»

Невелика повість про вічне почуття – кохання. Люди – чоловік і жінка – ніколи не бачилися наяву, але зустрічаються щоночі уві сні. Вони, можливо, живуть у різних куточках світу, розмовляють різними мовами. Але приходить ніч, і починається нове життя. Закохані придумали фразу, за якою вони могли б один одного впізнати десь колись при малоймовірній зустрічі, і ця фраза звучить як «очі голубого пса». Бурхливий нічний роман, щирі почуття… Проте, коли чоловік прокидався, то забував цю фразу. А жінка писала крейдою її всюди: на асфальті, стінах, у метро… Говорила, наче молитву чи якесь закляття. Але, як правило, чудес не існує.

Августо Курі

« П р о д а в е ц ь мрій»

У цій книзі розповідається неймовірна історія про таємничого чоловіка, який майже повторив долю Ісуса Христа у наш час. Куди б він не пішов – усюди змушував людей захоп люватися собою, наводив страх і сум’яття. Герої роману висловлюють протест проти вбивчої рутини сучасного суспільства. Вони постійно відчувають потужні викиди адреналіну. Приготуйся, автор запрошує тебе у ризиковану подорож по «штормовому морю» найпотаємніших закутків твоєї сутності.

тернативної культури. Головний герой – чудовий вокаліст – внаслідок проблем із психікою заводить стосунки водночас і з чоловіками, і з жінками, розривається між музикою та тишею. Під час гастролей групи фронтмен розуміє, що деградує і врешті закінчує життя самогубством. Це історія пристрасті, крові, алкоголю, порваних струн і розбитих життів, епітафія цілому поколінню.

Рей Бредбері

«Вино з кульбаб»

Реальний світ, що прагне простого людського щастя і відбивається в очах маленького хлопчика Дугласа, який вірить у добро, справедливість, Машину Щастя... За жанром це інтелектуальний роман про одне літо із життя, де кожен день відбуДжоел Лейн ваються нові відкриття, радісні та сумні події, де кожна мить несе певну мудрість, основна з яких те, «Від голубого до чорного» що ти живеш, дихаєш, відчуваєш!.. Запрошую тебе поринути у спокій і насолодитися класикою сучасІсторія про культову британську рок-групу «Trian- ної американської літератури. gle» («Трикутник»). Автор розповідає про життя музикантів та стосунки між ними, тим самим Ложка Дьогтю уособлюючи весь пласт тодішньої молодіжної аль-

БАЗІКАЛО Не так давно до українського літературного процесу долучилася ще одна письменниця. І то яка – справжня чаклунка, знавець української міфології і стародавніх вірувань. Дара Корній (а в житті – Мирослава Замойська) здобула популярність завдяки своєму роману «Гонихмарник». Відтоді письменниця написала ще дві книги.

– Коли у вас вперше з'явилась ідея стати письменницею?

– Я ніколи не мріяла стати письменницею. Це трапилося випадково. Те, що маю бурхливу фантазію та вмію вигадувати історії я знала з дитинства. Однак, якось надто пізно зрозуміла, що ті історії можуть бути записані на папір та видані книжкою. Перший роман написала з виховною метою для моєї доньки. До того я тільки гралася в літературу, пишучи маленькі казочки, які друкувалися в дитячих журналах. Це сприймала як хобі, таку собі розраду для душі. А написати щось велике – навіть над таким не замислювалася. Донька спровокувала.

– Чому саме українська міфологія? Зараз, так би мовити, в моді вампіри. Не думали написати щось на таку тематику? – А яка ще міфологія? Хай греки пишуть про власну, скандинави про свою, а ми, українці, мусимо пам’ятати, що й наша рідна нічим не бідніша від «заморської». Навіть коли захочу написати про вампірівупирів, то вони у мене будуть українськими. А наші упирі – то вам не європейські, бо вбивають вишукано, безжально. Кров’ю вони не живляться, вони забирають-випивають з людського тіла душу. Що страшніше? Чи може тіло довго прожити без душі? Страшно? Ото ж бо й воно! Але до написання горору я поки що не доросла. – А ви вірите у містику?

хотів повертатися у ніч. А те, що персонажі з моїх майбутніх ненаписаних історій мені спочатку починають снитися – то вже навіть не дивує. Сприймаю це як закономірність. Містична вона чи ні – хтозна. Можливо, то така забавка мого розуму чи того, кого називають Натхненням. – Що вас надихає?

– Не повірите, бо надихає – наявність вільного часу для писання. Натхнення або є, або я ледача. В другому випадку ніякі ритуали не допомагають. – Ви комусь присвячуєте свої книги?

– Книги просто пишуться. А присвяти? Ті, кого я люблю, ким дорожу, хто важливий і дорогий для мене і так про це знають. А виділяти когось особливо не стала би. Багато хто впливає на мене в процесі написання – оточення і на роботі, і вдома. Надто багато тих людей, які долучаються на енергетичному рівні до творіння книжки, інколи ця енергетика й негативна, але і вона потрібна. Це – космос, а у ньому різне трапляється. – Ви вірите у віщі сни? Вам снились такі?

– Вірю. Снилися. Інколи – це страшно і невиправдано жорстоко, інколи – цікаво. Та краще не знати, що буде. То як читати книжку з кінця. – Ідеальний відпочинок – який він?

– То гори, то мандри, то наявність вільного часу. Я не вмію сидіти вдома та лежати у вихідні на канапі. Люблю рух. Хіба що пишу, тоді вже даруйте, гори, і вам готова зрадити.

– Звісно, вірю. Я виросла на Волині. А там містика – доволі звична річ. Забобони, навіювання, перекази, легенди, відьми, що перетворюються на котів та жаб. Літавиці, що вечірньою зіркою спускаються з неба, щоб покарати звабників. Ті ж самі Гонихмар- – Що потрібно, аби бути добрим письники, Домовики, Бузничі, Лісовики, Потер- менником? чата… – Завжди залишатися людиною, звичайною, Головного героя «Гонихмарника» звати Ка- не ліпшою і не гіршою від інших. Тобто жаном. Якось я ночувала у своїх друзів у бути собою. Бути щирою, коли кажеш “так” Києві. Звичайна квартира на шостому по- і бути ще щирішою, коли кажеш – “ні”. версі. Так от, в розпал нашої розмови у відчинену квартирку залетів кажан. Довго Li.Lit. його не могли спровадити з квартири. Не

ТЕМА номеру

Ми щодня бачимо їх: біля церков, зупинок громадського транспорту, в центрі міста. Вони жалісливими поглядами дивляться на нас, просять милостиню. Кажуть, що не мають за що хліб купити, дітей прогодувати. Що ми – їхня остання надія на порятунок.

Найчастіше потребуючі збирають гроші на дорогі операції рідним. Показують документ, що свідчить про хворобу і навіть затерту фотокартку хворого родича. А на додачу розповідають про те, яка це хороша людина, яке горе спіткало сім’ю, і про байдужість сучасного світу. В тумані емоцій ми даємо їм гроші, щиро співчуваючи. Здається, правильно робимо. Але… Документ про хворобу – найпопулярніший спосіб «розвести» на гроші перехожих. І до того ж найдієвіший. А дістати такий папірець – як раз плюнути. Ніхто ж на нього не дивиться, правда? Ніхто ж не читає, що на ньому написано.

Отак при найменших зусиллях будь-хто може на жебракувати від тридцяти до п’ятдесяти гривень за декілька годин. А місячна «зарплата» таких потребуючих – до трьох тисяч гривень!

Центр Львова. Біля входу в церкву святого Андрія Первозванного стоїть жінка із одноразовим стаканчиком у руці й образком. До людей, які заходять у храм чи виходять з нього не мовить і слова. Тільки жалісно дивиться їм в очі. Підходимо ближче, знайомимося. Називається Оксаною. Запитуємо на що збирає гроші. «У

мене ноги хворі, - бідкається жінка, - варикоз… Мала перелом, а кістка і досі болить. Я

сама не львівська, з Черкаської області приїхала. Там у мене хата згоріла разом з чоловіком. Мабуть, підпалили погані люди. Чоловік хворів – мав рак легень. Останні два з половиною роки живу у Львові.»

Поки говоримо з Оксаною, в її стакан раз у раз летять копійки. Рідко

хто кидає паперові купюри. Їх вона відразу ховає у кишеню. Запитуємо у жінки, чи часто жебраки обманюють, ніби збираючи гроші на операцію. «Та майже всі! Ті, що дійсно потребують, звертаються на телебачення, де показують соціальні реклами. Або до священиків, які оголошують про горе на цілий храм.»

Дай де На опе

есятку. ерацію

Після закінчення служби Божої жінка покинула свій «пост». А на її місце прийшов чоловік із таким же стаканом і образком у простягнутій руці. Дві квартири і голодне життя

Успенська церква – місце, яке щодня відвідують сотні туристів. При вході на територію церкви сидить бабця із типовим реквізитом кожного жебрака – пластмасовим стаканом. Жінка пильно вдивляється у кожного перехожого. Шукає потенційних «клієнтів». Біля жебрачки постійно крутиться високий молодик. Дивиться на «дохід». І ненадовго зникає.

Жінка трясе головою, руками і не розбірливо белькоче щось про себе. Кидаємо гривню і цікавимося її долею. «Я Людмила, у Львові живу вже багато років, – насилу видавлює з себе стара. – В мене нікого немає, нікого! Пенсії не вистачає, щоб за квартиру заплатити. Я не маю за що булку хлібу купити. В день тут маю тільки сто гривень…і все! – ледь не плаче жінка.» На запитання чи знає, що її «колеги» часто обманюють людей починає помітно нервувати, навіть забуває трясти головою. «Я вам не брешу! Я собі збираю!»

Цікаво те, що коли ми через деякий час знов проходили повз Людмилу, то вона простягала руку на милостиню, ніби забула нас. А коли ми її фотографували, то почала погрозливо махати кулаком, а біля неї відразу з’явився той самий чоловік.

Ми задумалися, якщо жінка отримує навіть мінімальну пенсію – вісімсот гривень, а на жебракуванні заробляє до трьох тисяч, то її місячний дохід становить три тисячі вісімсот гривень. Які ж продукти хоче купити пані Людмила, якщо у неї не вистачає на них грошей? Може, з золота? А як нам розповіла її «колега по цеху» Галина, у пані Люди – дві квартири. І трясеться вона лише тоді, коли жебракує. Ходить під церкву, як на роботу.

ТЕМА номеру

Людмила. Жебрачка. Місячний дохід - понад 3000 грн. А ще у неї є опікунка, яка допомагає старій по господарству, а левову частку її прибутку забирає собі.

жінка декілька секунд думає. А потім говорить. Невпевнено, ніби сама собі не вірить. «Ви на що гроші збираєте?- Запитуємо.» «Собі. На операцію.» Коли ми запитали про жебрачку у продавців на «А на що хворієте?» книжному ринку біля пам’ятника Івану Федорову, «На туберкульоз.» то почули у відповідь лише нервовий крик «Я вам «В якій лікарні лікуєтеся?» нічого не скажу! З такими запитаннями до міської «Сихів.» «А номер лікарні?» ради! Дайте нам спокій!» «Треба подумати(заплющує очі…) не пам’ятаю. Нащо він вам?» На що я хвора? Треба подумати… «А прізвище лікаря знаєте?»(мовчить) На вулиці Городоцькій, поблизу ТЦ «Магнус» від- «А як вас звати?» бувалася справжня монодрама: жінка із опущеною «Тут все написано, - тицяє брудним пальцем у доголовою розляглася на асфальті. Біля неї – два ли- кумент.» стки формату А4. Ксерокс підозрілого документа «Ви не знаєте як вас звати?» із нерозбірливим почерком на одному. А на дру- «Знаю.» гому – реклама якихось «чудодійних» препаратів і «Ну то скажіть. І ми спробуємо вам допомогти.» бурштинового каменю. Поруч старі, покриті бру- «Зіта Поп.» дом знимки з флюорографії і величезна посудина «Ви зі Львова?» для «милостині». Перехожі кидають туди гроші. «З Харкова.» Хто дві гривні, хто п’ять. Жінка сидить непо- «А де живете?» «Зараз – на дачі.» рушно. Ніби спить. Реагує аж на четвертий спалах фотокамери. Підні- «Часто жебракуєте?» має голову. Підходимо ближче, намагаємося «Часто.» зав’язати розмову. Перед кожною відповіддю «На що витрачаєте гроші?»

Ця жінка - аферистка. Ніколи не давайте їй грошей. «На ліки.» «Які саме?» «Уколи.» «А скільки коштують ці уколи?» «П’ятдесят гривень.» «А де вам їх роблять?» «В…аптеці.» «Якій? Покажіть нам її.» «Нема часу… мені треба зібрати гроші на уколи. Бачите, я тут наблювала! – Жінка переходить на крик і махає рукою на незрозумілу рідину поруч на асфальті.» «Скажіть в якій аптеці!» «Ось, дивіться що я маю, – бере в руку знимки з флюорографії.» «Ми бачимо, але скажіть в якій аптеці?» «На привокзальній, на куті» «А хто вам робить там уколи?» «Не знаю» «І вони вам допомагають?» «Не знаю» «Нащо тоді їх робите?» (мовчить)

Леонідівна розповідає: «Вони

ходять тут постійно. До того одна з дитиною ходила декілька років і брехала, що на операцію збирає. Причому дитина періодично змінювалася.

А був ще один, каліка ніби. На милицях ходив. А одного разу після «зміни» на маршрутку не встигав, то милиці під пахви – і побіг. Тепер ось ця сидить з «липовими» документами і жебракує. А люди кидають гроші. Бо вірять.»

Львівський регіональний фтизіопульмонологічний лікувально-діагностичний центр. Саме тут, згідно з документом, лікувалася Зіта Поп. «Зіту знаю. Була у нас більше року назад. Але це не вона, – пильно вдивляється у фотографію жебрачки Раїса Кухар, лікуючий лікар пацієнтки. – Зіта була молода, смуглява циганка. А це хто така я уявлення не маю.»

Не впізнають жебрачку ні медсестри, ні Михайло В аптеці, поблизу якої «працює Зіта», таких жебраСекела, завідувач першої торакальної хірургії. ків-аферистів знають в обличчя. Аптекарка Раїса

ТЕМА номеру

"Липові" документи про туберкульоз. Звичайний аркуш притягує гроші, ніби магніт.

«Документом про хворобу» виявилася порятунок. звичайна ксерокопія останньої сторінки виписки, яку отримують усі па- Бізнес на чужій хворобі цієнти. Основна частина із іменем, адресою й іншими даними відсутня. «Жоден священик не відмовить тим, Отож, жебрачка використовує копію хто насправді потребує допомоги, – чужого документа. Так вона нажива- продовжує розмову Богдана Чиж, – він ється на чужому горі. особисто перевірить документи, і оголосить про трагедію в храмі, щоб Біля храму Святих Ольги і Єлизавети кожен міг допомогти. Сама знаю про немає жодного жебрака. Запитуємо, такі випадки. В одної жінки дитина куди вони поділися, у продавців релі- була у важкому стані. Отець дав їй гійної літератури поруч костелу. Ми- тацю і заохочував людей робити покола і Людмила радять нам підійти до жертви. Їй було офіційно дозволено. жіночки, що курить на зупинці непода- Люди кидали хто десять, хто двадцять лік. «То Дана, – кажуть вони, – вона тут гривень. Бо знали, що роблять добре знає всіх і кожного». діло, а не допомагають ще одному алкоголіку чи наркоману погубити себе. «Звати її насправді Чиж Богдана Іванівна, – розказує Олександр Бородін, Хоча, була тут одна… Все носом крупрацівник Центру обліку та нічного пе- тила, що їй менше дають. А я їй: відріж ребування бездомних громадян, що на собі ноги і тобі теж так кидати будуть. вулиці Кирилівській 3а, – вона вже тре- Не заздри людям, бо то біда в хаті. Я тій рік проживає у нашому притулку.» сама відмовлюся, відійду в сторону, а людям треба допомогти. Дитині – три Підходимо до Дани. Вона нам усміха- з половиною рочки…Її спасати треба! ється, ніби старим знайомим. Пока- Чи я неправа?» зуємо їй фотографію «Зіти Поп». «То

Ганька, – безкомпромісно каже вона, – не хвора вона ні на що. Має якийсь там підроблений «папірець», людей дурить. Переодягнеться в «старуху» і бомжує. Так переконливіше. Я їй вже давно

казала, щоб вона ішла до мене в притулок. Там тепло і дадуть «кушетку» спати. Зроблять паспорт, пропишуть тимчасово… Якщо захворієш – безплатно лікують. А вона не хоче! Все по «дачах» їздить.»

Якщо ви справді хочете допомогти врятувати людське життя – слідкуйте за соціальними рекламами. На вулицях зазвичай збирають не на операції, а

Дістати «документ» – не проблема. Його ж ніхто не перевіряє, а тим більше ті, хто роблять пожертву. І ще – люди, які справді потребують, ніколи не відмовляться від харчів, одягу чи медичної допомоги. А шахраям потрібні тільки ваші гроші. собі чи комусь в кишеню.

Щодня в Україні від туберкульозу помирають понад тридцять людей. А від решти хворіб – у рази більше. Ця жетекст, фото: брачка мала би подивитися в очі тим, у зубна фея, wolfram кого відбирає останній шанс. Шанс на

ФАРШ

Мені здавалось, що я ніколи не зникну. Житиму вічно. Я часто дивилась на годинник: ди-

вувалась, куди так поспішає секундна стрілка. Біжить вперед, намотуючи на шпульку вічність, тчучи прозору нитку Аріадни. Я вірила, що мій зв'язок з цим світом ніколи не обірветься, і я бачитиму, як утворюватимуться нові континенти та плавитимуться горизонти, проростаючи новими джунглями у свідомості.

Смерть завжди раптова. Немає чіткої спланованості, коли відправлятись по ту сторону неба. Я думаю, що смерть схожа до електронного годинника. Він, на відміну від цифрового, залежний від струму, що його живить. Якщо у цифровому механізм здасть свої позиції, його можна з легкістю запустити знову. Якщо ж вимкнути струм, електронний годинник мовчатиме, і ніхто не згадає, о котрій годині наступила клінічна смерть часу. Я часто задумувалась про смерть.

Колись, будучи маленькою, я боялась смерті. У нас вдома висів блакитний радіоприймач «Калина», де кожного вечора рівно о 19 починалась релігійна програма. Часто там виконувались духовні пісні, переважно у мінорних тональностях, з невідомими мені епітетами та порівняннями. Заледве починались перші акорди, у моїй душі наростав страх перед чимось невідомим, могутнім… Тим, що може мене забрати від ніжних рук мами і змусити померти. В такі миті хотілось тікати якнайдалі від приймача, де сумний голос виводив про земні муки і ті блаженства, які чекатимуть після розлуки з матеріальним світом. Я плакала і просила маму вимкнути цю програму або «зловити» іншу хвилю, де якраз мала починатись вечірня казка.

Я любила казки. Часто там принцеси, які не бажали виходити заміж за нелюда, викидались з вікон своїх темниць, бажаючи краще померти, аніж бути нещасливими. Я вважала це ідеальним закінченням життя. Таким, яке змусить усіх про тебе пам’ятати. Одного дня я запитала маму, що таке смерть.

«Смерть – це коли про тебе забули».

Мама відповіла:

Я хочу розповісти про свою першу і, сподіваюсь, останню спробу суїциду. Під враженням від

СМЕРТ

це коли тебе за

ТЬ -

и про

абули

містичних книг, фільмів, готичної музики це мало бути надзвичайно грандіозно: ріки крові, передсмертна записка, особистий щоденник, дбайливо написаний в останню ніч перед здійсненням задуму…І обов’язково це все повинно відбутись вночі при повному місяці щоби до кінця зберегти пафос та унікальність моменту.

Причиною самогубства могло бути що завгодно – найменше непорозуміння, розчарування у своєму «непростому житті», сварка з друзями чи рідними… Я уявляла, як крикну, що вони мене бачать востаннє й у самотності, знаходячись у якійсь закинутій будівлі, здійсню задумане… Насправді все відбулось більш прозаїчніше.

Дитячі гіперболізовані мрії залишились у минулому. Я закінчила школу і поступила в університет. Навчалась на заочній формі філологічного факультету. Винаймала з одногрупницею квартиру майже у центрі Львова – за декілька зупинок знаходився університет. Моя сусідка була дівчинкою вітряною: часто після закінчення пар (ми навчались увечері), вона відправлялась на дискотеку, а я, переважно пішки, простувала в одиноку квартиру без телевізора і холодильника. Єдиною розрадою для мене служили маленький mp3-плеєр та монохромний «сіменс». На той час мені було 17. Того, здавалося б, фатального вечора я прийшла до свого притулку доволі пізно – годинник показував далеко за одинадцяту вечора. За звичаєм через двадцять хвилин на кухні закипів чайник, і я втомлено сіла вечеряти. Десь у куртці задеренчав мій раритетний друг, на дисплеї якого весело бігав помаранчевий конвертик. Це була звістка від моєї хорошої подруги, яка просто запитувала, як у мене справи і розказувала щось своє. Напевно, на той момент у мене вичерпався запас хорошого настрою, і я їй відповіла доволі знервовано і гостро про те, що мені не подобається навчатись на філологічному і взагалі: світ – велике і суцільне лайно. Наш діалог набув напруженого характеру. Годинникова стрілка невблаганно показувала на першу ночі. Я вийшла на балкон. Було холодно. З восьмого поверху я дивилась на Високий Замок, вогні якого були схожі на маленькі світляки, що літали у мороці. Раптом гостра ін’єкція жалю вколола у серце.

ФАРШ

Все в житті ставалось не так, як того мені хотілось: закінчивши успішно школу і доволі вдало здавши ЗНО, але переплутавши документи при вступі, я опинилась на платній «заочці».

Батьки не поділяли мого бажання стати вчителем, претензійно ставились до того, що я пишу вірші, відкрито знищували компактдиски з улюбленою рок-музикою... Друзів на той час у мене не було, весь вільний час я проводила у соціальних мережах у пошуках солодкого самообману. Не вийшло займатись улюбленою справою – виховувати у собі педагога, не виходить нічого тепер… Відчуття повної непотрібності заповнило мене вщерть і рука інстинктивно потягнулась за кухонним ножем, який чомусь лежав на підвіконнику, вже встигнувши примерзнути до пластику.

У ванній увімкнула воду. Взяла у руки допотопний «сіменс», знайшла потрібний номер… Слизькі пальці не слухались, сльози річкою стікали додолу. Звинувачувала подругу у чомусь, самостверджувалась у сліпій безсилій люті, у бажанні щось довести… Наостанок лише попросила подякувати людині, котра часто співала у моїх навушниках. У відповідь прийшло:

«Вони

смерті не вчать». Лезо починало малювати візерунки на

венах… Безглуздо, проте це надзвичайно боляче. В момент, коли ти лише надрізаєш шкіру, ти не відчуваєш нічого. Декілька секунд – і виступає кров. І лише згодом ти відчуваєш пекельний

біль, від якого розслабляються сфінктери, і ти втрачаєш самоконтроль.

Як виявилось, це зовсім не так грандіозно прекрасно і романтично, як здавалось колись. Картинка завжди хороша, доки не втілити її у реальність. Напевно, в такі моменти перед очима пробігає все недовге життя: те, що ти не зробив, що не встиг сказати до «доленосного» рішення звести рахунки з життям... Від болю паморочилось у голові, і, чесно кажучи, було вже не так суттєво

помирати ТУТ І ЗАРАЗ – інстинкт самозбереження взяв гору. Я звинувачувала себе за те, що передивилася зафотошопле-

них картинок з суїцидальним нахилом, вважаючи це верхом похмурого декадентства і темної романтики. Насправді вже через декілька миттєвостей пульсування кривавого венозного фонтану я зрозуміла, що життя – це не лише світ придуманих ілюзій.

грудях клекотіло потужне бажання жити.

Решту ночі я провела у спробах зупинити кровотечу, остаточно не збожеволіти та вимити плитку у ванній до приходу моєї сусідки. Вона не здивувалась, коли побачила мої незграбно перебинтовані руки і була задоволена недоладним поясненням, що я умудрилась впасти на сходах, травмувавши кисті. Небо біля Високого Замку почало рожевіти. Наступав найдовгоочікуваніший світанок у моєму житті.

Я твердо вирішила завалити зимову сесію, покинути університет і на наступний рік спробувати поступити на стаціонар, щоб усе, що несе з собою справжнє студентське життя, не пройшло повз мене.

Так і сталось. Щоправда, вигнали мене на весняній сесії, але вже влітку я була студенткою денної форми навчання того ж університету. Щоправда, іншого факультету, де я навчаюсь і досі. Тепер я впевнена, що знайшла себе і задоволена тим, що роблю.

…Я люблю хмари. Люблю за ними спостерігати: коли вони змінюють форму, колір чи плачуть дощами. Мені здається, що хмари володіють неймовірною рушійною могутністю, здатною як оживити, так і знищити все живе. Часто мої допитливі очі відокремлюють їх від навколишнього середовища, слідкують за рухом якоїсь хмаринки, за її мінливим відображенням при заході сонця чи наближенні грози. Я не знала, як це назвати. Сучасні тинейджери назвали б це ефектом 3D. Чому я про це пишу?.. Напевно тому, що я щаслива це бачити. Щаслива, що кожний мій день – це хмаринка на небі життя.

Часто задумуюсь над тим, що сама себе заледве не позбавила можливості милуватись і тішитись багатством приємних людей та моментів. Декадентський настрій і не думав мене покидати, щоправда, я скерувала його у потрібне русло – віршування. Це доволі приємно і безпечно для життя.)))

Ти хоча б на підсвідомому рівні хотів померти? На світі нема жодних причин позбавляти себе найголовнішого. Подумай, адже стільки всього ще непізнаного, невідомого! Стільки моментів не пережито… Чи варто відбирати у себе майбутнє?..

Суїцид – не вирішення усіх наших бід. Це я тепер знаю напевно. І взагалі, корінь проблеми варто шукати у собі. Не слід пливти за течією відчаю. Пам’ятаєш: «Смерть – це коли про тебе забули»?.. Подумай про тих, хто не уявляє без тебе життя і без кого його не уявляєш ти.

А ще… Прошу, прокинься одного ранку на годину раніше, ніж плануєш. Вийди на вулицю і поглянь на небо. В цей момент воно віддзеркалюється лише в твоїх очах, лише для тебе пливуть хмари, утворюючи химерну фреску. Я майже певна, що у цей момент ти подумаєш, що життя чудове. Прийде час, і ти це знатимеш. ))) Ложка Дьогтю

КАВАчай

Як відомо, є п’ять класів імуноглобуліну чи антитіл, які виробляються в людському організмі у відповідь на чужорідні речовини. Вони захищають нас від вірусів і бактерій. В гурті «АнтитілА» – п’ятеро хлопців. Їхня музика виробляється у серці і надовго засідає в голові. Вони готові захищати нас від поганого настрою і зимової апатії своїми піснями.

Тарас Тополя:

«Тим, хто пережи зима не страшна

– Пісні пишеш про своє життя чи вигадуєш теми?

– У репертуарі гурту “АнтитілА” є два види пісень. Перші – автобіографічні, тобто емоції пережиті мною і вилиті у текст пісні. Другі – мої спостереження за іншими людьми, друзями, знайомими. А відповідні референси трансформуються у текст композиції. Яка з пісень до якої категорії відноситься – здогадуйтеся самі ))) – Доводилося зустрічатись із "неадекватними" фанатками? – Ніколи! Як тільки починаю розуміти, що людина неадекватна, швидко дистанціююсь. – Зараз надворі зима. Пора для багатьох депресивна і апатійна. Як вона впливає на вас?

– Навіює меланхолії трохи. Але тим, хто пережив осінь – зима вже не страшна ))) – Яким є типовий ранок Тараса Тополі?

ив осінь а»

– 12:00, кава або чай, щось солодке, душ, інтернет, пара телефонних дзвінків, і по справах.

– Кожен з нас має якусь пристрасть. Маєш якийсь фетиш?

– Люблю поспати довго. Хобі не маю. Збираю різноманітний алкоголь країн світу. – Твоє прізвище є таким наближеним до природи ) А ви з гуртом любите відпочинок серед дерев?

– Авжеж. Кожної весни ми виїжджаємо на Майовку з палатками, м’ясом, кашами, піснями на декілька днів дуже великою компанією, і це круто. Раджу всім! – Як уявляєш найгірші зимові свята у своєму житті?

– Коли зустрічаєш їх на самоті.

– Яке б загадав бажання, коли побачив падаючу зірку? – Більше світла у цей світ! wolfram

Інєкція ЩАСТЯ

Повні кишені...

«У мене для тебе щось є!» – говорить при кожній зустрічі мій знайомий і завжди витягає з кишені цукерку-мандаринку-листівку чи ще щось маленьке і позитивне. І поки він, як справжній чарівник, виймає щось зі своїх кишень, я чекаю з нетерпінням. Час (так само, як у фільмах) уповільнюється, я намагаюся підгледіти, але нічого не вдається. Зрештою, отримую свій подаруночок. І потім ще довго-довго тішуся як дитина. Бо це справді щастя – отримувати подарунки не тільки у свята, а й просто так. І всі дні тоді стають яскравосвятковими.

лять», «добре, що ти є»… Щоранку, вішаючи куртку в гардеробі, клала ці записки у кишені сусідніх курток і плащів. Вірила, що комусь від цих слів стане краще. Вірила, поки не почула, як хтось розповідав, мовляв, з’явився злодій, що лазить по чужих кишенях. І ще запевняє, що «все буде добре». Відтоді ніколи не лізу в чужі кишені, навіть з прохання «господаря».

Сьогодні з моїми кишенями не коїться нічого надзвичайного. Ношу в них хіба мобільний телефон і дрібні купюри, щоб заплатити за проїзд у громадському транспорті. Іноді – рекламні листівки, які роздають на вулицях. Все інше спокійно поміщається в наплічнику. Кишені іноді деруться або надриваються, їх потрібно пришивати. Вони втрачають свою форму і розтягуються, якщо постійно «гріти» в них руки. Мої кишені, напевно, живуть своїм життям.

Я дуже люблю кишені. У штанах, сорочках, куртках, сумках, наплічниках – у всьому підряд. У кишенях можна зігріти руки, через них можна, якщо вони ненадійні, загубити щось. І ще в них завжди можна (а головне необхідно) носити повно різних дрібничок. Часто знаходжу в кишенях старих речей записки, засушені квіти, гроші… Тоді повертаюся в минуле, намагаюся згадати звідки у мене Впевнена, що кишені можуть навіть змінити оця дивна монета. У спогадах минають години. А життя. Альпіністи, наприклад, колись у похід ще кишені – то схованка для щастя. брали зі собою ковбасу. Клали її у всі кишені – щоб собаки могли знайти по запаху, якщо мандрівники У дитинстві кишені стають у пригоді найчастіше. заблукають чи їх засипле лавина. І не раз завдяки Тому дуже важливо, щоб їх було багато і самі вони цьому були врятовані люди. Кишені важливі не були якнайбільші. Тоді в них можна навіть пісок лише для людей. Вони є у кожного кенгуру на жиносити, щоб побудувати замок. Або якісь гарні ка- воті, там вони носять своїх діток. Ось якби люди мінці чи обгортки з цукерок. Пам’ятаю, одного со- також мали таку природню кишеню. І гарно, і нячного літнього дня вилізла на вишню. Ягоди зручно. були неймовірно смачними і соковитими, якраз достигли. Я спочатку наїлася досхочу, а тоді ще й на- Тепер же кишені асоціюються переважно з чимось рвала повні кишені – щоб поділитися з друзями. поганим. У декого навіть паніку навіюють. Але, коли злазила, то зачепилася за гілку й впала… «Обов’язково застебни всі кишені, коли заходиш в Вишневий сік залив кишені моїх улюблених шор- маршрутку чи трамвай! Будь уважний!» – говорять тів і стікав по ногах. Після цієї пригоди кишені в усі. А я би клала в кишені верхнього одягу багато шортах були обшиті клейонкою – для надійності. цукерок, щоб злодії могли зрозуміти, що маленькі Бо недосконалі речі треба обов’язково вдоскона- цукерки набагато солодші великих грошей. лювати. Тепер кишені – аксесуар, а не потреба. Дуже неМоя пристрасть до кишень не минула і в підлітко- гарно класти туди щось велике, щоб випирало. Це вому віці. Я тоді дуже хотіла щастя. Але не тільки роблять тільки невиховані люди. Або діти. Бо для себе, але й для всіх інших. Вирізала з газет і дітям, запевняю вас, байдуже до таких правил. У журналів букви і робила невеличкі записки зі сло- них своє ставлення до кишень і до цілого світу. вами: «все буде добре», «усміхнися, тебе люб-

Щ А С Т Я Зараз кишені переважно пустують. Їх може бути багато, он на джинсах у декого аж по десять. Просто так, для краси. Зрештою, тому, що ми не готові ні віддавати, ні приймати щось. Почуваємося незручно, винними. Або навпаки – найдобрішими, найщедрішими у світі. Тарас Прохасько писав: «Я розумію людей, які легко приймають дароване. У цій легкості – вдячність, а не впевненість . Тому я також розумію людей, які дають, не сподіваючись навіть вдячності. Вони знають, що ті знають, кому вони завдячують. А як ні, то дякувати Богу, що є

такі, які чогось потребують, а ти можеш дати».

Мій знайомий завжди носить щось у кишенях. В одній цукерки, в іншій якісь приємні дрібнички. Ніби справжній чарівник , він виймає з них щось і дарує людям. Просто і з усмішкою. І ніколи не розгублюється на запитання «Що у тебе в кишені?» Бо в кишенях у нього завжди повно щастя. :) зубна фея

Експеримент

Алло, а що тобi снилося?

Два тижні недосипати – це щастя. Безсонні ночі за конспектами, книжками, перед монітором комп’ютера… Ви би знали, яка це благодать – майже не спати! І ось однієї прекрасної ночі я вирішив поділитися цим щастям зі своїми друзями. Я ж не скупий. Четверта година ночі. Надворі глухо і темно. У вікнах будинку навпроти – жодного світла. Люди сплять. А я сиджу на дивані з мобільним телефоном у руках і благородною усмішкою на обличчі. Деякі абоненти були недоступні. Дехто вперто не брав слухавку. Але після цих невдач я отримав бажане – почув сонне, нерозбірливе «алло».

Юля. Студентка – Яка в нас завтра пара? – …Павле, котра зараз година? – Четверта. – Ну!? І які пари? Завтра субота. – Хм, а хіба не четвер?... А що ти робиш? – Сплю! – Ти жартуєш? Студенти під час сесії не сплять! – Боже мій… – Що тобі снилося? – Шоколадка… – Молочна? – Ти що приколуєшся? Я в шоці…Ти дебіл! Ти абсолютний дебіл! У мене мелодія заграла на цілу хату. Мама прокинулася, подивилася на мене, як на дуру. І сказала, що в мене не друзі, а чортихто. Я цілий день тільки і думала, щоб виспатися…а ти!!! Я тебе приб’ю, коли побачу! Знаєш, чого мені снилися шоколадки? Бо ми збирали дітям подарунки на свята, майже чотири пакети шоколадок і цукерок. Я ледь не вмерла, так хотіла їх з’їсти! Зранку я не снідала, прийшла додому аж о десятій вечора… І весь день перед очима ті шоколадки. Я тебе вб’ю…Я тебе просто вб’ю!

Невідомий номер – Алло… – Вітаю вас! Ви щойно стали потенційним учасником акції «Ми проти снігу»! – Що? Стьопа, це ти? – Ні, але якщо Стьопа також проти снігу, то ми йому ще подзвонимо! – Хто ти такий? – Я – ваш новий друг. Ми збираємо підписи, щоб заборонити сніг. Ми вважаємо, що він погано впливає на наше здоров’я. – Ой, блін, є ж ще такі дурні на світі. Тобі що робити нема що? Зараз половина п’ятої! Ну блін… Через годину на роботу…Ти хто такий узагалі? Де ти взяв мій номер? – У нас є вся інформація про вас, не лише мобільний номер. – Ага, тобі Стьопа дав, та? Так ось, слухай сюди: передай тому козлові, що я з ним ще розберуся! – І все ж, ви долучитеся до нашої акції «Ми проти снігу»? Нам потрібен ваш підпис! – Та пішов ти!

Андрій. Поттероман – Коли ти прийдеш? – Що? Хто? – Ти! Потяг відправляється через десять хвилин. – Який ще потяг? – Хогвардський Експрес! Негайно з’явися на платформу дев’ять і три чверті! – Блін…Павле, я тебе завтра задушу... – Давай швидко, Гаррі нас чекає. – Аааа! Все, я випробую на тобі усі три непрощенні закляття… – Збирайся, я чекаю! І сову не забудь! – Ну як ти можеш бути таким гадом? Я нарешті хотів виспатися… Мені такий сон снився…А ти… ти! Завтра я тебе приб’ю! Аня. Друг дитинства – Аню! Аню, рятуй!!! – Алло…Павле, це ти?

– Так. Можеш мене виручити? –Що? Вже? Боже…Котра година… Половина п’ятої…Мамо рідна… – То ти допоможеш мені? – Зараз…почекай…йой.. ну я слухаю… – Ти можеш підказати мені рецепт борщу? – Ти що жартуєш? Нащо він тобі зараз? – Треба! Питання життя і смерті! – Блін, та я ж не пам’ятаю… Ну що там треба.. Еее… Ну капусту, буряк, моркву, картоплю, якусь там травичку… Петрушку, чи що? Не знаю... Павле, нащо тобі це? – Та так, цікаво. Як у тебе справи? –Що? Як справи? Емм, та я спала, а ти весь кайф зіпсував. Павле, яка ж ти зла казявка. Я тебе, коли побачу, втоплю в тому ж борщі! Ясно?

Таня. Школярка – Де ти є?! – Вдома. – А що ти робиш? – Сплю! – Ти що припухла? Ми ж з Оксаною домовлялися, щоб ти вийшла! – Що? Як? Що? – Ми тебе вже півгодини чекаємо! – Де? Чого? – У центрі! Ми ж тобі дзвонили. – Коли? – Сьогодні ввечері. Ти казала, що прийдеш. – Павле… ну чого ти завжди мене дістаєш зі своїми приколами? – Скільки буде шість помножити на п’ять? – Я не вмію рахувати... Боже… в мене вся хата прокинулася від того, що ти подзвонив. Яка ж ти сволоч, Павле... Я тебе ненавиджу…

Якби ви знали, яке це щастя – недосипати. Я захотів поділитися ним зі своїми друзями, але вони не оцінили моєї доброти душевної. Невдячні свині :) wolfram

7 червня 2009

Момент. Мій. Ловлю, ховаю від світу, насолоджуюся. Сьогодні все так! Здається, земля крутиться на долоні. Нічого зайвого – лише бажання. Переслідують, нагадують про себе знову і знову. За три секунди готова на все, за інші п’ять – реальність на очах. Згадала про мрію дитинства – американські гірки, океан. Від цих картинок з минулого пройшло 10 років, а я досі не втілила їх у життя. Соромно. Я ж обіцяла. Нарешті складу список речей, які необхідно зробити перед смертю. Два вищезгадані бажання будуть перші у плані. Альбомна сторінка згодиться, аби вилити душу. Треба систематизувати. Вгорі - найголовніші, внизу – ті, без яких можна обійтися. Можливо, життя готує мені ще один шторм. Або ж завтра я натягатиму рятувальний жилет, аби втриматися на плаву. Але сьогодні випала правильна карта. Шанс.

8 червня 2009

7:05 Сонце забирає в полон місто. Тепла ковдра огортає тіло. Смачний сон. Розплющую око – червоний рюкзак. Він нагадує мені. Через 12 годин старт. 13:45 Залишилося мінімум часу. Здається, що машина часу викрала тебе. Як добре бути так близько. Хочу подарувати цьому моменту французький поцілунок. Повторюватиму процес кожного разу, коли викреслюватиму виконані бажання. Встигла придумати 19. Перший пункт починаю втілювати ВЖЕ.

9 червня 2009

Політ Львів – Київ тривав одну годину 15 хвилин. Як блискавкою перенеслася до столиці. Звідти вже за 9 годин 30 хвилин мене чекає New York. Привітні стюардеси з дієтичною їжею досі дратують. Вони не схожі на тих, що показують у фільмах. Забагато ввічливості – лицемірство. Приїзд до Великого Яблука – лише половина мрії. Друга її частина – політ з моста. Там, на вершині, контраст: бідність і багатство, любов і ненависть, шаленство і стриманість. Враховуючи надлишок або брак емоцій, кожному потрібно спробувати банджі джампінг. Я наважуся.

10 червня 2009

Довго не могла повірити, що стою на землі колишнього Нового Амстердаму. Він – кольоровий. Вулик божевільних комах. Кудись, для чогось, чомусь усі летять. Темп. Темп. Темп. Смішно, але не встигаю. Дякувати Богу, я опинилася тут у прекрасну пору року.

Американці обожнюють New York на початку літа. Підтримую. Жодних опадів, не жарко і не холодно. За день втомилася. Почала знайомство з мрією зі статуї Свободи. Правду кажуть, що вона осягає світ. Потім була П’ята Авеню, собор Святого Патріка, Емпайр-стейт-білдінг, Рокфеллеровський центр,Таймс-Сквер і він - Центральний парк. Нічого не може більше хвилювати. Згодом добралася до Лонг-Айленда на американські гірки. Парк розваг зміг удовольнити будь-яку забаганку. Голова йде обертом. Крик. Багато крику. Дивуюся, як моє горло не образилося. Заявляю всім: я щаслива!

11 червня 2009

Подорож набирає обертів. У мене тільки з’явився апетит. Сьогодні буде друга частина міні-фільму. Стрибок. Складно було організувати собі такий адреналін. Вдячна йому (Р). Допоміг відшукати потрібних людей.Чесно, все не таке привабливе. Висота вбиває. Не можна фліртувати з нею. Жарти зайві. Зосередженість і стриманість бережуть життя. За шість секунд резиновий канат наповнив мої легені радістю. Тіло нагадувало маленький м’ячик. Зробити крок від краю, пірнути в повітря – насолода. Забуваєш про заборони, чорні смуги, відчуваєш себе володарем. Граєшся зі світом – перемагаєш!

12 червня 2009

Ейфорія тримається.Чорним маркером викреслюю один пункт. Виконано. Телефоную мамі, йому(Р), хвалюся. Довго розказую про Атлантичне узбережжя, оповідаю різні міфи про нього, планую повернення. Хочу поставити знак повтору у цьому фільмі. Ще. Ще. Ще. Трепетно, тендітно на душі. Прорив відбувся. Я плавала серед повітряних хвиль, не заплющила повік у місті, що ніколи не спить. Я покорилася йому, але й показала характер. Подорож продовжуватиметься. Далі обов’язково буде. Залишилося 18 бажань. І все зі словами: “Не треба сліз! Наш корабель міцний і знає шлях, – Він мчить між рифів і між скель, Мов сокіл в небесах.” Helena York

Джордж Байрон

чортівня

Íàðîäíà

ÄÓ

Будеш йти через перехрестя – плюнь три рази; перейде хтось тобі дорогу з пустими відрами – теж плюнь, але вслід відер; не ходи під драбиною і мостом; а як розіб’ється дзеркало… якщо з попередніми допомагали прості бабусині поради, то від люстерка ніщо не врятує. Ти приречений!

Ми живемо в світі обрядів, без яких нам «не буде таланити сім років», «помре наш папугайчик», або вже точно «врожай не вродить». Багато людей витрачають свій час на дурниці, намагаючися покращити своє життя за допомогою народних повір’їв. Забобони діють. Але лише тоді, якщо ви в них вірите.

зумні тварини, відчувають людський настрій і обожнюють гратися. Тому не дивуйтеся, якщо якийсь Ó ëþöuôåðà íà ñëóæái котяра відчує ваш страх перед ним, стане вас пеБув у мене кіт. Чорний такий, як смола. Очима бі- реслідувати, як сам сатана в пухнастій шкурі, і песики пукав. Бабуся прозвала його Марком, бо реходити дорогу при кожній нагоді. Тому будьте товкся, як у пеклі. З Марком у нас творилися чу- їхнім другом, а не ворогом! І знайте: такі люди, як деса: то усіх собак сусідських порозганяє, то коте- я, завжди будуть раді розводити чорних котів собі нят вродить, то вмоститься у мого тата на пузі на щастя і вам на страх. спати. А татко мій, сказати б, великий котофоб і котоненависник. Біля нього вони літають швидше, Íàéêðàùi äðóçi äiâ÷àò ніж горобці і вище, ніж соколи. Уся котяча родина боялася мого тата, як окропу, а Марко ні – сам ліз Ні, річ йтиме не про діаманти і навіть не про перли у казанок. Та одна моя сусідка, вредна така баба, чи смарагди. Найкращим товаришем кожної дівзненавиділа Марка. То, каже, не кіт, а сатана. Коли чини є дзеркало. До нього ставляться з повагою, бачила його, то плювалась і хрестилась. А коли ко- як до святилища, а поводяться, як з непотребом. тяра, бува, дорогу їй перейде, то бідна верталася Колись люстерка викликали зачарування і страх, а додому і сиділа там, чекала якоїсь біди. А в старих зараз це звичайна річ, якою користуються всі. Хоча нещастя щодень: тиск «скаче», ціни піднялися на дзеркала досить містичні, свою силу вони проліки, загубились окуляри, гастрит-каліт-фарінгіт- являють вкрай рідко і лише тим, хто правильно радикуліт, буряки не вродили, магнітні бурі, інфля- ними користується. ція. Й у всьому винен Марко. Через ці несправедливі і безпідставні звинувачення у всіх Якось я розбила величезне дзеркало. Ридала як негріхах світу, мій чортяка передавив їй усіх курей. нормальна. Та лякали мене не так сім років нещасть, як гнів батьків. Хоча ні, страх перед Мораль: Поки ви будете чекати, що дорогу, яку повір’ями тоді взяв гору, і боялася я таки тих нещойно перетнув кіт, перейде якийсь окаянний, то щасть. Правда, тоді батьки лише посміялися з мене ви запізнитеся туди, куди поспішали, або вас зіб’є і дали доброго прочухана, називаючи це першим неавтомобіль, або котяра тихцем нагадить вам на щастям. Але ніяке лихо мене не спіткало ні тоді, ні зараз, капці, а ви і не помітите. Насправді коти – дуже ро- навіть коли я розбила дзеркало ще й у бабці.

ÓÐIÑÒÜ

чортівня

Мораль: Думаю, хтось якщо й пережив ті сім вагу хоч до молодят!!! років невезінь, то не через люстерка, а через свій песимізм. Тут дійсно все залежить він самонавію- У мене виникла проблема – мала йти на весілля до вання. Створіть собі антизабобон: розбили дзер- дядька, а одягти, як у кожної порядної дівчини, нічого не було. Ось я і вирушила за покупками в кало – на щастя, як-от з посудом. торговий центр. Там примітила чорну сукню з відАле не впадайте в крайнощі – не бийте їх на кож- критою спиною. Я в неї закохалася з першого поному кроці. І будьте обережними прибираючи гляду і вирішила, що це моя доля. А коли приміряла її, то зрозуміла, що ці почуття взаємні. уламки та скалки.

Íà ïîõîðîí â áiëîìó, à íà âåñiëëÿ â ÷îðíîìó – çàñü

– Що??? Як ти в чорному на весілля підеш? – Кричала в слухавку мама, намагаючись якось переконати мене. – Не піду, а поїду. Я що, ненормальна, йти так далеко? – Дитино, схаменися. Що люди скажуть? Май по-

– Не можна йти на весілля в чорному!!! – Мама продовжувала виховний процес.

Даремно. Вона ж бо знає, яка я вперта. Розуму в моєму віці вже не прибавиться, а що кажуть люди за спиною – мені начхати. Тож купую сукенку й одягаю її на весілля, наперед готуючись до Великої Інквізиції в образі старих всезнаючих бабусь.

Мораль: Весілля було чудесним! Ніяких тобі бійок-сварок-пожеж-отруєнь. Якщо чорне плаття комусь і нашкодило, то лише мені. Одному парубку надто вже сподобалася моя відкрита спина, тож він увесь вечір набивався мені в кавалери. Доводив мене просто до сказу, та й зараз продовжує!

мери дійсно могли вловлювати потоки енергії, а ці – сліпі. Тому нічого, окрім чудових фото, ви додому не принесете. Не бійтеся знимкувати і похорони. Звичайно, не перестарайтеся, бо все-таки похорон – це не свято. Але нічий вічний сон ви не потурбуєте клацанням і спалахами. Щодо читання імен на надгробках – більшої дурні я ще не чула. А от митися За долю молодих я вже не хвилююся – думаю, все таки потрібно. Ні, не через те, що до вас прилипли буде добре. Та й що буде після весілля – глибоко духи. Просто особиста гігієна – понад усе! їхні проблеми. І моє чорне плаття тут ні до чого. Щодо похоронів і білого: в нас так історично скла- ßêùî íå âiäïðàâuø öüîãî ëuñòà лося, що чорний – це колір скромності і скорботи. äðóçÿì… Тому, аби провести покійного до іншого світу, ми одягаємо чорне, щоб показати – будемо сумувати О, я добре пам’ятаю цю лихоманку! Приходили за ним. Хоча деякі народи одягають світлий одяг, мені такі листи: і письмові, і в соціальних мереадже мертвий переходить до кращого світу. Осо- жах, і на «мило», і навіть на мобільний телефон. бисто мені все одно в чому до мене прийдуть на Спочатку я вірила, що якщо розішлю ці звісточки похорон. Навіть більше: в своєму заповіті я зазначу своїм друзям, то до мене «подзвонить людина, яка про дрес-код: червоний і зелений одяг, для контар- кохає мене до нестями». Це було весело – чекати стів. Уявіть, які гарні будуть світлини!!! дзвінка від незнайомця. Іноді дзвонили, іноді – ні. Але потім почали приходити повідомлення погрозТому, любі, одягайте, що хочете! Найгірше, що ливого характеру: якщо не відправиш лист – «завможе бути – вас обізвуть безсердечним, невихова- тра кінець світу», «помре твій папугайчик», ним чи сатаністом вічні захисники банальних тра- «згорить курятник»). А одного разу прийшло подицій та творці забобонів – бабусі. відомлення, що вибило мене з колії – воно стосувалося життя моїх рідних. Дівчинку, яка надіслала мені того листа, я облаяла та відправила гуляти різÂñå, ùî ñòîñóeòüñÿ öâuíòàðiâ… ними дорогами. Гуляла якось восени по Личаківському кладовищі з друзями. Витягнула фотокамеру і почала знимку- Мораль: ці «листи щастя» вже встигли перетвовати ту красу. Та ще й сама із задоволенням позу- ритися на забобон. Студенти напередодні сесії витвала біля пам’ятників та склепів. І тут рачають усі зусилля, аби відвернути «талони», однокурсниця завела промову про те, що не можна дівчатка кидають їх своїм подругам, щоб не лишифотографувати ні кладовища, ні похорони. Мов- тися без кавалерів на випускний, а хлопці спамляв, душі померлих застрягнуть у фотокартках і лять, бо їх може кинути «братва». будуть мучити живих до смерті. Розмова плавно перейшла до всіх забобон пов’язаних зі смертю. Вірити чи не вірити – справа ваша. Але якщо ви Почула ще таке: не можна гуляти кладовищами, бо ще дістаєте своїх друзів такими забобонами, то лотам водиться нечисть; не можна читати написи на віть послання: гробах, бо ваша душа буде думати, що померла; після похорону і цвинтаря обов’язково треба ми«Якщо ви не поширите епідемію «Сказу» тися – вода змиває прилиплі заблудлі душі. І ще з десяток таких ж абсурдних повчань. То ось чому в між сотнею своїх друзів, то згорить ваш мене так часто зникають речі, риплять двері і пар- курятник, бездомні гуси і кури будуть мешкати у вашій кімнаті, шансон перекет!!!

слідуватиме вас навіть у нічних кошма-

Мораль: Ні в якому разі не забувайте фотокамеру, рах, а вашим улюбленим стилем стануть коли йдете на кладовище! Адже це не лише останспортивки під мешти!» ній притулок для наших тіл, а й галерея мистецтва під відкритим небом! А щодо душ, то не хвилюйLi.Lit. теся: зараз переважно всі фотоапарати цифрові, а фото, так би мовити, «штучні». Плівкові фотока-

інтимне

мій ПЕРШИЙ

чужий РАЗ

У світі казок, фантазій і безтурботного дитячого життя ми все бачимо крізь рожеві окуляри і дуже рідко натрапляємо на щось доросле і серйозне.

Коли мене у тому віці запитували, звідки беруться діти, я чітко знала, що є декілька точок розповсюдження немовлят. Це – капуста і лелеки. Все це мало докази, бо я не раз бачила, як лелеки гурмилися на покрівлях будинків і стовідсотково підкидали немовлят під двері. Був ще один варіант – листи до Миколая чи Діда Мороза. Але коли моя мама повідомила мені, що в мене буде братик, мої теорії було розбито вщент. Бо подвір’я було вкрите білим килимом снігу, і ні капусти, ні лелек не було. Та й листи у жодні небесні інстанції я не писала. А живіт в мами чомусь очевидно збільшувався, вона постійно його гладила і казала, що братик у футбол грає... Так тривало якийсь час. Аж одного дня мама сказала татові «Пора!», і той з переляканими очима вхопив ключі від машини і мамину валізу, що вже місяць підпирала стіну. Тоді з’явилася ще одна теорія появи немовлят, яка ґрунтувалася на моїх спостереженнях. Як відомо, всі вагітні відправлялися у пологовий будинок і звідти поверталися вже з лялями. Значить, там було велике-велике дерево, таке, як яблуня чи грушка, до якого за пупок були прикріплені немовлята. Батьки вибирали найспіліше немовля і брали зі собою. А потім хвалилися, що в них малюк важить 2 кілограми 200 грам або 3 кілограми 300 грам. Чим важчим і спілішим був малюк, тим краще. Та великою таємницею для мене було те, як у живіт мамусь потрапляли діти, і нащо вони там узагалі перебували? Отож, якоїсь зловісної ночі ширмі таємничості судилося відкритися…

Сталося це у ніч з середи на четвер, коли мені всю ніч не давали спати кошмари, в яких «Оскара» за головну роль могли отримати немовлята, а за роль другого плану – їхні підгузки (ціла гора підгузків!) Я прокинулася в холодному поту. Серце виривалося з грудей, тож я, як хоробра дитина, вирішила кинути виклик цим слинявим карапузам і нарешті дізнатися, як вони виконують свою місію з проникнення в живіт. Перша підозра впала, звичайно, на мого молодшого братика (він все одно мені ніколи не подобався!). Я прийшла в спальню батьків. Василько лежав у ліжечку і намагався руками дотягнутися до іграшок, які під звуки дзвіночків кружляли у танку над ним. Доволі мила картина, та цими штучками мене не проведеш. Мами не було, отож я впевнено попрямувала до малого, вхопила його за ногу і поставила чітке запитання: «Як ти потрапив до мами в животик?». У відповідь я побачила великі сині оченятка, в яких, як горошина, набиралися сльози. А за хвилину пролунав такий крик, що у вухах аж задзвеніло. Мама, звичайно, вже за секунду була поруч, і я отримала прочухана.

Поплакавши трохи у кутку, я зрозуміла, що жодних зізнань з Васі я не виб’ю, бо говорити він ще не вміє. Тому я чекала наступного ранку, щоб піти в дитячий садок і зібрати свідчення. Допит я влаштувала під дерев’яним грибочком біля піску. Скликала своїх друзів, і мені пощастило: з п’яти колег двоє виявилися справжнісінькими свідками!

Аня розказала, що підслухала розмову своєї сестри з подругою. Спочатку Аня не розуміла, про що йде мова. Але потім почула слово «немовлята» і те, що батько теж якось причетний до цього. Значить, це не тільки мамина заслуга. Аня казала, що немовля не завжди живе в животику, а тільки дев’ять місяців. З відкритим ротом я слухала розповідь колеги, аж поки нашу ідилію не перервав нахабним сміхом Дениско. Як виявилося, він був справжнім всезнайком у цій справі! Він підтвердив теорію Ані про причетність батька і додав, що процес відбувається вночі у спальні батьків, під ковдрою. А ще всю процедуру можна побачити в телевізорі на закодованих каналах. Брат Дениска частенько дивився такі фільми для дорослих. Ох, я була приголомшена Денисковою обізнаністю у такому далекому дорослому житті!

Цілий день я ходила задумана по подвір’ї садка. Нічого мене не вабило, навіть вільна гойдалка. Я ледве дочекалася приходу тата, який забрав мене додому. Вдома, коли ми вже повечеряли, я сіла на диван перед телевізором з пультом у руках. Після декількох нецікавих каналів я нарешті натрапила на такий, у якому потрібно було ввести пароль для доступу. Я натискала різні кнопки і комбінації, та дива не сталося. Я не знала коду. Та й, ніде правди діти, цифр я теж ще не знала, бо не ходила до школи. Тоді я розчарована зрозуміла, що істини мені так і не дізнатися. Я перебралася у піжаму і, ковтаючи гіркі сльози розчарування, попрямувала у ліжечко. Мама прийшла до мене перед сном, і я наважилася запитати, як потрапив Василько до неї в живіт. Мама усміхнулася, ніжно поцілувала мене в чоло і сказала: «Підростеш, дізнаєшся».

інтимне

Слова в’їдалися у мій малий мозок, думки плавно переходили у сон. Але потім я прокинулася, і мені було дуже самотньо. Взявши ведмедика під руку, я попрямувала до спальні батьків.

Коли я наблизилася до кімнати, то сильно здивувалася. З спальні долинали якісь незрозумілі звуки – чи то крики, чи то зойки. Я таких досі не чула. Цікавість мене розворушила, і я остаточно прокинулася. Я згадала фільм про інопланетян, який недавно дивився тато. Тож я подумала, що прибульці могли взяти моїх батьків у полон. Страх закрався в моє серце. Тремтячою рукою я потягнулася до дверної ручки і, додавши трохи сил, відчинила двері та краєм ока заглянула всередину. У спальні батьків було темно, лише телевізор трішки освітлював кімнату. Звуки ставали гучнішими, я притаїлася. Але ні монстрів, ні інопланетян не було. Ставши на пальчики, я потягнулася, щоб побачити ліжко батьків. Моєму здивуванню не було меж – мама і тато спали так, що слинки текли аж на подушку! Якщо батьки сплять, хто ж тоді видає ті дивні звуки? Підозра впала на телевізор. "Світляний ящик", як я його називала, стояв до мене "спиною", і, коли я обійшла його, то побачила щось… сама не знаю що... Оторопівши і протерши очі декілька разів, я усе зрозуміла – переді мною один із закодованих каналів. Я роззявила рот і поглинала один за одним кадри фільму. Боялася навіть дихнути. Діло йшло до кульмінації... і раптом телевізор погас. Я оклякла на місці, а наді мною стояла мама. Хоч на горіхи мені від батьків дісталося добряче, я була щасливою, бо розкрила справу під секретним грифом «Порно». Хоч я і не до кінця з’ясувала всі нюанси, моїй радості все одно не було меж! Я йшла між дітками з гордо піднятою головою, адже знала справжню таємницю. Я знала, як діти потрапляють в живіт до мамусь. А всі решта гралися, навіть не підозрюючи, що мені відомо, як вони з’явилися на цей білий світ. текст: Одріка Віхар фото: Li.Lit.

Головний редактор: Павло КИРИК

ЖУРНАЛІСТИ: Галина КОПРОВСЬКА Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА Ольга ЗАВАДА Андріана ЛЕЛЕ

Про нас: Наші контакти: skazzz.magazine@gmail.com http://vk.com/skazzz.magazine