СКАЗ №11-12 (листопад-грудень 2013) by Skaz Magazine

СКАЗ №11-12

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ листопад-грудень

2013

10-13

Freddy Marx Street

14-19

Пiвденний берег Криму: Ай-Петрi

20-22

Закохатися в небо

24-25

«Я нє в курсі, рєбята»

Carbon

28-29 Війна

30-35

Володимир Цісарик

36-38

Настрій

62-67

«Село замовкло в тому 1932-му. Затихли навіть найклятіші собаки.»

70-75

Уособлення метафори (дивацькi проводи Осенi)

76-79

Провтикай мене повністю

80-81

Голодні ігри по-студентськи

Скрябін:

«Я хотів би «затормозити» те, що зараз є, той момент. Мозги соображають! Думаю, я поняв 90% того, що хотів зрозуміти в своєму житті.»

40-45

РЕВОЛЮЦІЯ

по-українськи:

«Революція на граніті, Помаранчева

революція, Євромайдан. Вересень 1990 року, листопад 2004 року, листопад 2013 року. Три різні акції протесту з абсолютно різними вимогами.»

46-61

Любко Дереш :

«PinkFloyd, мої 14 років і екстаз від того, що я збагнув, на скільки музика може бути фантастичною.»

68-69

.............................................. Головний редактор: Павло КИРИК

Літературний редактор: Галина КОПРОВСЬКА

Фото:

Анна-Лілія КОКОРА Юля КИРИК

Дизайн:

Павло КИРИК

Журналісти:

Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Павло КИРИК, Ірина МАЛІЦЬКА

.............................................. Наші контакти:

http://issuu.com/skaz.magazine http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine

.............................................. Розміщення реклами:

skazzz.magazine@gmail.com

.............................................. © Інтернет-журнал «СКАЗ» Видавець ГО «Медіа СКАЗ» Номер реєстрації 1404610

При публікації матеріалів обов’язкове посилання на журнал. Фото з обкладинки Юлі КИРИК. В номері використано фотографії з інтернету.

..............................................

Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій. Редакція може не поділяти точки зору автора.

..............................................

–

соціальна реклама

Робота-переможець у конкурсі соціальної реклами антиалкогольного спрямування у Львівській області. Номінація “Зовнішня реклама”.

ЕДАКТОРСЬКА

ОЛОНКА

Стефені Маєр спалила привселюдно свої книги і божилася більше не братися за перо. В Анни Райс відняло мову, і почалася депресія. По нагримованих лицях гламурних упирів зі серіалу «Щоденники вампіра» текли безперервно сльози. Усіх їх об’єднало одне лихо – з’явилося нове популярне мутоване зло, яке не знає відчуття відповідальності, совісті, співчуття… і української мови. Той-Кого-Не-Можна-Називати блукає теренами славної батьківщини козаків, але періодично їздить в інші країни, тримаючи у жаху всю планету. Кажуть, що то новий вид упира – Кровосіся. Я, правда, не знаю, яка у нього «сіся», але що кров смокче – це факт. Існує декілька теорій походження цієї страхітливої істоти. Згідно з найбільш відомою, Кровосіся народився 1947 року на землях, якими зараз володіє Батька Кукасєнко. Але дослідники езотерики, упирів, вовкулак, чупакабр та інших почвар стверджують, що Кровосіся топтав землю ще за часів Богдана Хмельницького. Згідно з легендою, одної темної ночі планети й зорі невдало стали, і зляглася муха з гнидою, і народилося «ужасне оно». Попиваючи кров, істота росла і збільшувалася до неймовірних розмірів, набувала людиноподібного образу, щоб ввести в оману оточуючих. Кровосісі приписують міфічні можливості, зокрема викликати в людей блювотний рефлекс аж до повного виснаження організму, головні болі та галюцинації. Ще, кажуть, він спілкується на неіснуючій мові. Ця «ужасна кравасісящая язика» діє на мозок слухачів страшними словесними абстракціями. Час ішов, і Кровосіся даремно часу не гаяв. Виплодивши у своєму збоченому маленькому огидному мозку зловіщий план, Кровосіся присмоктався до української кров’яної системи, і досі безсовісно паразитує в ній, потягуючи то венозної, то артеріальної кровиці. А іноді упир змішує собі коктейль. Тусується Кровосіся в «Партії Рогульонів». То є такий притон упирів і відьом.

Вряди-годи вони влаштовують шабаші, та так, що уся країна трясеться зі страху, а, може, й з сорому. Головним серед них є Царь, який магнетично притягує вінки, яйця і вміє «укімкати Україну». Нещодавно Царь наламав дров, і не врятує його вже ні йолка, ні каток, ні матушка-Расія. Ще один цікавій персонаж – Кабачник. Він є основним освітянином і спортсменом країни. Користується особливою любов’ю в студентів, які в його честь періодично здибаються, щоб подякувати за світлі ідеї, та навіть будують авангардні пам’ятники. Окрім того, що Кровосіся любить припасти ротом до чиєїсь шиї, він затятий шанувальник мистецтва. Тож, витерши серветкою червоні краплі, він іде в театри, музеї та бібліотеки. Особливо він любить книги. І не лише читати, а, прости Господи, писати. Так народилися понад 112 наукових праць. Кажуть, літературні пологи були важкі. Довелося робити кесарів розтин. Живе Кровосіся у державному маєтку в Конча-заспі. І коли Україні врешті «конча», то кровосіся обов’язково «заспі…». Як то кажуть, кожній тварі по парі. І знайшлася якась нещасна, яка зголосилася стати жінкою упирю. Працює вона викладачем. І, смію припустити, що навчає вона неіснуючої мови, якою розмовляє її чоловік. Ще в нього є син і внучка. Чи є вони кровосісями також – достеменно невідомо. Ніхто з нас не може бути застрахованим від страшної розправи Кровосісею, Царьом чи іншими монстрами із їхнього притону. Ніхто не знає, хто буде наступною жертвою якогось гопника-тітушки чи безпринципного соколятки. В Україні немає Баффі, яка б могла увігнати осиковий кілок у серця упирів. Не попала поки що і жодна срібна куля у їхні груди. Тому єднаймося, щоб разом прогнати мудаків. Бо коли ми разом – ми сила. w

базікало

Freddy Marx Street:

«Покинув роботу і поїхав у Нью-Йорк»

базікало

Музична одноманітність. Що може бути гірше? Вона знищує унікальність, руйнує альтернативу смаків. Але. Вона також народжує бажання шукати нові музичні горизонти: особливих виконавців, неймовірні тексти, вражаючі мелодії. У пошуку чогось, часто можна загубитись самому. Для того, щоб не заблукати й не потрапити в пастку «неякісного» продукту, пропоную вам скласти маршрут і обрати напрямок руху. А розпочати рекомендую з Freddy Marx Street. Цей музичний коктейль, де основу складає проникливий голос, гітара і байки-спогади з мандрівок, стане чудовим стартом для вашої музичної експедиції.

що вона ставить запитання: а чому так, а чому не так? Багато людей не ставить цих запитань. Вони роблять те саме, що й тварини, просто ходять в одязі і їздять на машині. Ось і все. Я для себе обираю знаки запитань. – Який момент у вашій музичні кар’єрі ви б хотіли зловити, зафіксувати у пам’яті?

Перед одним із сольних концертів нам вдалося поспілкуватися з музикантом.

– Для мене концерт не закінчується, коли я кладу гітару і кажу: «Дякую». Він продовжується тоді, коли люди пишуть мені. Мені дуже важливо вибудувати особисті стосунки зі слухачами. Не просто так, що прийшла маса, я пограв, розважив її, і все. Я б хотів зафіксувати той момент, коли людина, яка побувала на концерті, зранку написала мені в Facebook: «Макс, дякую тобі велике. Завдяки тобі я прокинувся з усмішкою на обличчі». Це мені потрібно не для того, щоб я насолоджувався, а щоб ця людина не сумувала.

– Проект називається Freddy Marx Street. А які у вас улюблені вулиці в Україні?

– Які екстремальні вчинки ви робили у своєму житті?

– Моя улюблена вулиця – це Богдана Хмельницького, що в Києві. У Львові мені дуже подобалося в центрі міста, допоки не поїхав зустрітися з другом на Сихові біля Sport life. Там так вільно. Ніякого транспорту немає. (сміється)

– Я поїхав у Нью-Йорк. Покинув роботу і просто поїхав.

– Ви вже пробували себе у ролі актора у мультимедійному музичному спектаклі Сашка Брами. У яких театральних чи кінопроектах плануєте взяти участь?

– Без якої речі Freddy Marx Street не вийде на вулицю? – Без голови. – Без яких продуктів ви не уявляєте свій холодильник?

– О. Спершу я згадаю, як він виглядає, той мій – Поки що не планую. Наразі пишу альбом. Всі холодильник. Я вегетаріанець. Я можу уявити зусилля спрямовую в музичне русло. Його реа- свій холодильник без м’яса, риби. лізацію планую на кінець зими – початок весни. – Який присмак має ваша музика? – Якщо б ви були карикатуристом, на кого б – Солонувато-перчена. намалювали карикатуру? – Навіть не знаю. В першу чергу, мабуть, я б намалював карикатуру на себе. – Що частіше ставите у своєму житті: знаки оклику чи знаки запитання? – Чим людина відрізняється від тварин? Тим,

– Які асоціації викликає у вас слово «музика»? – Чомусь жодних асоціацій. Музика – це просто настрій. текст: Helena York фото: Li.Lit.

прийшов.побачив.написав.

Пiвденний б

Ай-П

. берег Криму.

Петрi 15

прийшов.побачив.написав.

исота завжди притягувала людей до себе. Заманювала цікавістю поглянути на світ зверху, відчути себе птахом або Гулівером. У дитинстві відчуття висоти забезпечували дерева, які дозволяли відкривати нові грані вже знайомої місцевості, пізніше – пагорби. Але гори у полюванні за висотою завжди були поза конкуренцією.

У цьому є певний азарт: підкорити вершину і з її висоти побачити ще одну гору, на яку хочеться вийти, а потім ще одну. Це прекрасне коло, яким можна кружляти все життя, не втомлюючись. Бо змінюються не тільки краєвиди, і не просто підвищується самооцінка, а відчуття підкорення завжди особливі. Коли світ – як на долоні, коли все, що внизу, схоже більше на топографічну карту, а не на склад вічних людських проблем, коли хмари нижче за тебе… Тоді спиняється час.

Кримські гори чудово відображають оте «позачасся». Це гірська система, що простягається на 180 кілометрів вздовж чорноморського узбережжя. Площею й висотою вони поступаються Карпатам, але цифри тут грають другорядну роль. Бо мальовничість та особливість Кримських гір захоплює. Скелясті гостроверхі шпилі, рідкісна рослинність, вигідне сусідство із морем – і гори стали не просто природним скарбом, але й туристич-

ним об’єктом. Одна з найпопулярніших вершин Кримського півострова – гора Ай-Петрі. Гора-рекордсменка Ай-Петрі розташована неподалік Ялти, над селищем Кореїз. У перекладі з грецької її назва означає «гора святого Петра». Висоту АйПетрі всі, мабуть, пам’ятають ще зі шкільних уроків географії, оскільки запам’ятовуванню вона піддається дуже легко: 1234 метри. Вчені стверджують, що 150 мільйонів років тому поблизу гори були діючі вулкани. Тепер ця територія цілком обжита людьми. Цивілізація добралася до кожного каменя. І вже, напевно, немає такого місця на скелях Ай-Петрі, куди не ступала людська нога. Але ступати тут потрібно обережно: територія належить до Ялтинського гірничо-лісового заповідника. Ай-Петрі має немало особливостей. Цю гору справедливо називають рекордсменкою, вона навіть занесена до Книги рекордів України. Уявіть собі, 125 днів на рік тут віє вітер з шаленою швидкістю – до 50 м/с! Гора отримала славу найвітрянішого місця не тільки Кримського півострова, але й всієї України. Силою стихії вирішили скористатися і збудували на Ай-Петрі вітроелектростанцію, але зараз вона не працює.

Рекорди гори на цьому не вичерпуються. АйПетрі – також найтуманніше місце України. 215 днів на рік вершина гори оповита густими туманами. Восени, взимку й навесні в туманні дні видимість досягає тільки десять метрів.

веде на Ай-Петрі, і сотня туристів, які потраплять туди швидше, ніж ми.

Уявіть собі жаркий серпневий день. Уявили? А тепер уявіть довгу чергу, що дуже повільно рухається. Це Мисхор, нижня станція канатної дороги. Звідси видно море, воно переливається на сонці й манить до себе. Але ми в черзі. Позаду – надокучливі перевізники біля входу, які пропонували завезти на гору автомобілем. А попереду – канатна дорога, яка

Добирання канатною дорогою зайняло 15 хвилин. Подолавши всього три кілометри, заплатили за них 65 гривень. У той момент загадується, як за ці ж гроші зі студентським квитком можна заїхати в інший кінець країни. Канатна дорога – це справді круто. Але це, мабуть, на один раз. Для туристів. Для галочки: «Я піднявся, -лася на гору Ай-Петрі канатною дорогою».

Цю канатну дорогу відкрили ще 31 грудня 1987 року. Для любителів цифр: її протяжність складає 2980 метрів, а кут підйому Але зовсім не рекорди зробили Ай-Петрі такою верхньої частини 46˚. Дорога працює весь рік популярною, а її доступність. На гору можна і в сніжні зимові дні залишається єдиним задобратися трьома шляхами. Перший і найекс- собом сполучення з вершиною гори. А в інші тремальніший – альпіністичні маршрути й сте- пори року тут безліч туристів. жини. Їх тут немало, деякі ведуть прямо через гостроверхі зубці Ай-Петрі. Є й легші стежки Черга за квитком підходить десь через 40 хвинагору, які до альпіністичних маршрутів не на- лин. Квиток вартує 65 гривень з однієї люлежать, але теж досить екстремальні. Другий і дини. В одну сторону. Незабаром під’їжджає найкомфортніший – автомобілем по трасі кабінка. У неї заходять близько 30-40 людей. Ялта-Бахчисарай, яка веде до плато, з якого на Тісно, як у Рукавичці. Їдемо, набираємо швидвершину – рукою подати. Третій і найпопуляр- кості. Через декілька хвилин – пересадка на ніший шлях – канатна дорога сполучення станції «Сосновий бір». Уже в іншій кабінціМисхор–Сосновий бір–Ай-Петрі. рукавичці набираємо висоту. Паморочиться голова. Заглядаю у вікно, намагаюся милуватися краєвидом. Сильний поштовх – приїхали. Ой, хто-хто в Рукавичці живе

прийшов.побачив.написав.

Можливо, якби кабінка-рукавичка їхала повільніше або на деякий час зупинилася… Такі мрії небезпечні: влітку цього року канатна дорога вперше дала збій, і 75 осіб «зависли» в повітрі на півдня. Постраждалим тоді виплатили чималу моральну компенсацію, і на репутацію «канатки» це не вплинуло. Цивілізація на горі Продовжуйте уявляти: ви виходите з кабінки на землю, вам заклало вуха від стрімкого підйому, в обличчя одразу дує сильний вітер, і виявляється, що ви потрапили зовсім не на вершину, а на якийсь ринок. Насправді кінцевою зупинкою канатної дороги є широке плато, а на вершину потрібно ще трішки йти. Пройти потрібно через перешкоди: на плато розташоване село Охотниче, а в ньому – багато ресторанів, кафе та забігайлівок, сувенірні крамниці, коні, поні, верблюди, у яких на горбах одягнені килими, і різного роду атракції. Ай-Петрі нагадує розважальний комплекс.

Якщо вас не затягнуть пообідати й не посадять на якусь тварину, то можна просто погу-

ляти по широкому плато. На ньому є декілька печер, вхід у які – 50 гривень. А якщо ви вирішите піднятися на вершину, то доведеться викласти ще 20 гривень за вхід у заповідник (при цьому жодного квитка не дають, і територія заповідника не обгороджена). Щоправда, за сотню метрів від «пропускного пункту» платню за вхід на вершину не беруть (тонкий натяк). По дорозі на гору екскурсоводи показують старовинні дерева, розповідають історії і вказують на обгорілу ділянку лісу, яка видніється на схилі Ай-Петрі. Подейкують, що якось під час одиночного сходження там застряг альпініст. Він якось повідомив про себе рятівникам і, щоб подати їм сигнал, розпалив вогонь. Багаття розгорілося на декілька гектарів, а альпініст сів у тюрму. На самій вершині гори Ай-Петрі стоїть металевий стовп, з неї відкривається прекрасний краєвид на море та прибережні міста з виноградниками й лісами (якщо немає туману). На одному із зубців видніється хрест.

Але туристи не завжди насолоджуються природою, адже поруч є інші розваги. Наприклад, відчайдухи, які займаються роупджампінгом, стрибають вниз у прірву із самої вершини (вартість стрибка – 800 грн.). Попри те, що Ай-Петрі переповнена туристами, вона ще зберігає свій шарм. Варто тільки відійти від галасливих груп, сісти на кам’янисту землю, закутатися в шарф (вітер не тільки сильний, а й холодний), насолоджуватися висотою і вдивлятися в море. Життя автоматично переходить у режим «intermezzo».

дивовиж, бо там дуже гарно й весело, там існує ціле поселення, але немає ні тюрем, ні лікарень, ні якихось офіціозних установ. Усе найбезтурботніше, що є в світі, хтось взяв і переніс на вершину гори. І добратися в це незвичайне місце потрібно теж незвичайно – канатною дорогою. А вітер підтверджує легкість, яка панує на висоті.

І Ай-Петрі, і Кримські гори, і Крим – це маленькі пазли, які складають в одне велику й чудову країну – Україну. Скільки унікальних місць, скільки особливостей і таємниць у ній. У кожному куточку, зі Сходу на Захід, з ПівКраїна дивовиж ночі на Південь, вона заховала скарби для тих, хто прагне її пізнавати – умиротворення, натСпускатися з Ай-Петрі можна пішки по хнення, спокій. стежці. Це значно легше, ніж підніматися, хоча теж трохи небезпечно. Зате можна поми- «Любіть Україну, як сонце, любіть, луватися різноманітністю рослинного світу – як вітер, і трави, і води… тут росте біля 600 видів дерев, чагарників і В годину щасливу і в радості мить, трав – і час від часу озиратися назад, щоб ди- любіть у годину негоди.» вуватися, як далеко й високо був. Василь Симоненко Уже внизу, наближаючись до траси, усвідомлюєш найбільшу перевагу Ай-Петрі: це країна текст, фото: sky in me

досвід

о б е н в я с и т а акох

абуть, майже в кожного виникало бажання стрибнути з парашутом. Ось уже років з п’ять я розробляла план втілення мрії в життя. І, чорт забирай, я таки це зробила! І дякую Леонардо да Вінчі за його винахід…

Так, як поганому танцюристу ноги заважають, так і поганий парашутист знайде сто причин, щоб не стрибати. Насправді, причина тільки одна – страх. Тому що зробити це можна за один день. Вдома, під теплою ковдрою, боягузтво розпирало мої легені, але це було ніщо, порівняно з тим, що чекало на аеродромі. Я зрозуміла це, стоячи в дверях АН-2, дивлячись у повітряну безодню, в яку от-от полечу… Але про це потім! Отож, обрала собі день стрибка. Вирішила зробити ЦЕ в рідних краях, щоб якщо щось, то… ближче додому… Знайомі підкинули один мобільний номерок, який і вирішив усі організаційні питання. Хоча вся інформація є легкодоступною в Інтернеті. Там можна детально дізнатися про те, як потріпати нерви ближнім без небезпеки для себе, скільки це коштуватиме, як дістатися до місця призначення, і навіть про враження тих, хто стрибнув уперше. Паспорт, 400 гривень, відповідний одяг та взуття. «А головне – це бажання», – стверджує командир парашутної ланки. Спеціально для стрибка придбала собі фірмові кросівки на товстій підошві. Почувши, для чого мені здалися такі «буци» на мій тендітний 36-й розмір, продавець віддав взуття у три рази дешевше. «І нехай береже тебе Бог, дитино! – промовив мені вслід. – Можливо, колись я розповідатиму, що ця дівчинка купувала в мене кросівки!» Ще не стрибнула, а вже почувала себе героєм. У голові постійно стовбичило одне питання: «Стрибати чи не стрибати?». Приємне збудження переслідувало цілий день напередодні. Зранку спакувала торбу з одягом, перекусила і вирушила з дому з тривожними думками. Сіла в маршрутку з напрямком «Сутиски» і через півгодини була на місці. Казали, що звідти до місця призначення трішки пройтися. Чорта з два! Та там кілометрів з п’ять ще йти і йти. Щось типу перевірки фізичної підготовки.

На аеродромі мене зустріла інструктор Тетяна Іванівна. Життєрадісна та доброзичлива жіночка. Трішки криклива, але як ще згуртувати зграйку наляканих людей, які розповзаються по різних кутках? На місці ми пройшли медогляд, поставили підписи на різних офіційних папірцях про несення відповідальності, потім нас вчили вистрибувати з літака, правильно тримати руки і ноги, та виривати кільце з парашута. Тренувалися на макеті парашута, освоювали керування вже в процесі польоту. Але потім це все і так забули. В голові крутилося лише одне: «221, 222, 223, кільце, купол, право-ліво, знешкодити запасний парашут». «Головне в стрибках – це приземлення» – постійно повторювали інструктори, тому стрибати на одному місці та з метрового бордюрчика доводилося неодноразово. Людей було мало, тому до обіду ми вже збиралися разом з військовими на виїзд. Спочатку стрибали десантники, потім ми – першачки. Всіх вишикували за вагою, я була передостання – одинадцята. Парашут важив, певно, більше за мене. З кожною хвилиною хвилювання наростало, і в літаку я вже нервово наспівувала пісеньку: «Додому я просилася...» Та й не тільки я, інших першачків теж ніби крейдою намазано, сидять, мовчать. Всім страшно було до чортиків, хоча кожен намагався це приховати. Від одного погляду в ілюмінатор дух перехоплювало. Наш керівник все знімав на камеру і посміхався, а ми усміхалися у відповідь. А що ж нам залишалося робити? Добре, що зі мною стрибали ще два лікарі. Хоча ця думка не заспокоювала, а, навпаки, додавала ситуації ще більшого драматизму. В знак підтримки друзі, які стрибали разом, підбадьорювали один одного. Лише я була одна. «Ти з глузду з’їхала» – сказала мені подружка, коли я розповіла їй про свої наміри. Можливо, вона мала рацію, але вже було пізно відступати – від землі майже 1 кілометр… Спалахнув зелений ліхтарик, який сповіщав про готовність парашутистів до стрибка… Я перехрестилася і подумки прошепотіла «Отче наш»… «Перший пішов, другий пішов, третій пішов…»

досвід

«Чому так швидко, я не встигну навіть подумати про життя і смерть, стоячи над прірвою, – подумала я. – Мені потрібен час, зовсім трішки». «Одинадцятий пішов!» – і я вчепилася в руку інструктора мертвою хваткою. І чого мені вдома не сиділося? Ноги ніби закам'яніли і не давали ступити ні кроку. Очі виїдала повітряна безодня, і на якусь мить я відчула себе старим сліпцем, якому недосяжні всі життєві принади, а лише їхня загальна картинка і спогади. Лише один крок… Хочу до мами, ще раз сходити на піцу і пиво, порозкидати весь одяг в гуртожитській кімнатці і залишити сусідці безлад, підкинути їй дохлу мишку під ліжко і проїхатися зайцем у трамваї… Я ж завжди чемно платила. І... полетіла… «221-222-223-кільце!» А далі – тиша, ні тобі співу пташок, ні шуму вітру, тиша, якої я ще ніколи не чула. І беззвучний вибух емоцій, складається враження, що твоє тіло має форму розлитого кефіру. Тільки побачила над головою білий купол – «розчекувала запаску». Лише опісля повноцінно розплющила очі й завмерла: «Ооо…» Вже не відчувала ніякого страху, а навпаки – цілковитий спокій. Дивно, але десь там, поміж хмаринками, я відчувала себе в більшій безпеці, аніж інколи на землі між людьми. Тепер легені розпирало від морального задоволення. І

швидке приземлення тільки нагнітало. Із землі щось там мені кричали інструктори, Тетяна Іванівна зривала свій голос, але я вже нічого не чула… Або просто не хотіла чути. Пробувала робити різні маневри своїм парашутом, але занадто мало сили, щоб повернути. Як пташка без крил… Приземлилась я, як пір’їнка, все згідно з інструкцією. І як тільки люди умудряються собі ноги ламати? Приземлення виявилося м'якшим, аніж з метрового бордюрчика. Перші хвилини на землі ще не усвідомлювала, де я і що роблю. Думки залишилися десь високо в небі, і шолом заповнювала пустота. Невимушена дитяча усмішка на обличчі, купа енергії і сил… Якби була вдома – викопала б мамі картоплю! …А далі було нагородження свідоцтвом про здійснення першого стрибка, символічний удар по дупі парашутом від лікаря «на щастя», і додому – збирати себе докупи. Ще кілька ранків прокидалася з божевільною усмішкою і приємним збудженням. Один з найяскравіших моментів мого життя повис десь у повітрі над Сутисками. Тож не бійтеся – воно того варте! Лише один крок – і ви стаєте пташкою, хоча й без крил. Закохатися в небо – це ж так просто! текст, фото: Петра Кінська

анонс

підслухане

«Я нє в курсі,

рєбята»

Ледь розштовхавши собі місце на сидінні, я нарешті розслабилася. Але тільки стулила очі й заснула, як тут крізь сон усвідомила, що мене щось кусає за ногу. Спочатку я подумала, що це все лабіринти сну. Однак не минуло й хвилини, як моя нога знову зазнала атаки чиНа горе чи на біду мій квиток був невиграш- мось невідомим з кошика. У цю мить моя уява ний, як і вся подорож. Було це в один із тих відразу побачила в тому кошику купу отруйднів, коли з неба лило, як з відра, під ногами них змій, від укусу яких моя нога набрякала з пливло рікою, а вітер дув із такою силою, що неймовірною швидкістю. Від переляку я вже парасолькам «хребет ламався». І у цей «пре- побачила біле світло перед собою, у голові красний, погожий» день, не встигнувши ку- крутилися рядки заповіту, сльози накотилися пити квиток на поїзд, я змушена була їхати на очі, жаль закрався у серце. Втім, білим вийавтобусом, який користувався не дуже доброю вилося не світло в тунелі, а голова гусака, що славою серед пасажирів. висунувся з кошика. іж усім транспортом: наземним, підземним, повітряним, морським є одна спільна риса – попутники. Вони як справжня лотерея: ніколи не знаєш, який квиток витягнеш.

Коли мій «залізний кінь» заїхав на станцію, я зрозуміла, що погана слава – це лише дитячі казочки на ніч з дуже присолодженою пігулкою.

Важко описати те, що я відчувала у ту мить, і ще важче передати те, що тоді сказала і що говорила б далі, якби моя пасажирка-сусідка з гусаком не вийшла на наступній зупинці. Зайнявши своє «почесне» місце у салоні, диви- Після нервового потрясіння я вже не сподівалася, як плавно дощ стікає по віконному склі, лася на ще якісь пригоди, але те, що відбулося поки мою ідилію не перервала бабуся з клун- далі, просто в жодні ворота не лізе. Хоча, як ками. Вмощуючись поряд, вона неодноразово виявилося, автобус – це не ворота, і перевозавдала мені удари по голові та по ногах і при зити він готовий не тільки людей і свійську цьому щось бубніла собі під ніс. Коли нарешті птицю, але й рогату худобу. бабуся всілася не просто біля мене, а буквально на мене, автобус рушив, а я, притиснута до вікна, Я тільки відвела голову до вікна, як на весь намагалася делікатно натякнути бабусі про своє салон залунало жахливе мекання. В ту сенезручне становище, але все було марно. кунду я подумала, що це галюцинації,

однак тішило те, що це бачу не лише я. У салон увійшла вже інша бабуся, яка зі всієї сили тягнула за собою козу. Коза, ступивши на першу сходинку, не могла подолати наступну, стояла й душилася від нашийника з дзвіночком, який тягнула бабка. Уявіть собі цю картину: тварина шалено мекає, дзвоник гучно дзеленькоче, бабка люто лається і поливає брудом худобину, пасажири шоковані, водій нервово курить і кричить: «Швидше проходимо по салону».

останній ноті пасажирський спів злився дуетом із козиним меканням. Подорож набирала веселих обертів, усі сміялися, поки коза буквальним чином не поставила на цьому всьому крапку чи, точніше, «мнагаточіє».

У салоні запанувала тиша, пасажири намагалися якнайдовше затамувати подих, водій, помітивши у дзеркалі, що сталося, не скупився на матюки, а на бабусиному обличчі можна було прочитати фразу: «А кто ета здєлал?». Коли водій на хвилинку замовкнув, щоб або Зрозумівши, що бабка сама не справиться, перепочити, або згадати нових матів, пасаводій змусив хлопця, що сидів на першому си- жири, які вже вдихнули аромат у салоні, теж дінні, допомогти старенькій. Юнак трохи мали що і сказати, і додати до тих поганих спантеличений, але все-таки починає тягнути слів, що вже лунали. шнурок, через що мекання кози збільшується. Врешті-решт водій плюнув, вийшов з авто- Рапортуючи з місця подій, слід сказати, що в буса, вперся плечем у гузно тварини і почав її нецензурній розмові брали участь всі, крім заштовхувати. Коли впхнути з першого разу бабки і кози. Коза просто була на своїй хвилі, не вдалося, водій закликав діяти за його сиг- а бабка заклякла з гримасою «Я нє в курсі, рєналом: «гей-говп… і ще раз гей-говп». бята». Сварка тривала декілька зупинок і встигла зачепити проблеми водіїв, трансЗ чималими зусиллями коза все-таки стала порту, пасажирів, доріг і зрештою, звичайно, повноцінною пасажиркою. Люди нарешті зійшлася на державі та владі й т.д. зітхнули з полегшенням, поки автобус не рушив з місця, і коза не зрозуміла, що земля У такій атмосфері, можливо, ми би і доїхали під її копитами рухома. Можна лише здогаду- до кінцевої, якби пасажирка з худобиною не ватися, що думала у той час тварина, та було надумала вийти на зупинці. Дії бабці були ясно, що вона й гадки не має, що з нею відбу- неймовірні: ще декілька годин тому старенька вається, куди земля котиться і чому вона вза- ледь ноги перебирала, з допомогою заходила галі котиться. до автобуса, козу впихала всім світом і вмираючим голосом просила «внучка» місцем Якщо кози справді вміють думати, то в цієї вступитися. Ще недавно бабця була ніби за кози точно виникло багато запитань, але крок до гробу, а тепер вона розв’язує свою крику було ще більше. Бабка прив’язала її до козу, легенько бере її на руки, як домашнього сидіння, скоротивши радіус руху тварини до улюбленця, і спокійно, навіть не похитуючись, двох метрів, але козу це, звичайно, не зупи- прямує до виходу. Як молодиця на танцях нило, її почало носити у межах радіусу. Тоді плавно спускається по сходах, виходить на вубабуся витягнула з торби сіно і кинула перед лицю, ставить козу на землю, зігнувшись, твариною (напевно, щоб трохи зняти їй немов олімпійський чемпіон, і прямує собі стрес), на що почулося вдячне «Ме-е-е». сільською дорогою, ведучи козу, як собачку, на мотузці. Пасажири здивовано провели її Та чи то тварина не була голодна, чи просто час поглядом і дивилися вслід як якійсь зірці свібув недоречним для вечері, але все сіно коза тового масштабу. рознесла по салону. І тут чи то збіг обставин, чи спеціально водій увімкнув музику – пісню Конфлікт розв’язався сам по собі. Люди сиСкрябіна «Маршрутка». Пасажири одночасно діли, заглибившись у думки, і раз у раз усмізареготали, і хтось навіть заспівав: «…На до- халися. Напевно, згадували недавні події, про розі всіх підбирає, і козиний крик у салоні які свідчили чорні цяточки на підлозі. рубає…». Сміх став ще дзвінкішим, але не голоснішим за дзвіночок на козиній шиї. Тож на Одріка Віхар

фото з архіву

нове обличчя

Склад: Макс Лютий – вокал, гітара, зовсім не родич Ореста Лютого)). Роман Тик – аранжування,клавіші,бек-вокал. Решта Складу – ефемерні постаті, які з’являються і зникають у залежності від значення події, на якій треба виступати, та величини гонорару. «Хімія тут ні до чого, просто карбон – це матеріал, який особливо необхідний тоді, коли хочуть отримати щось міцне і легке. Його використовують для тюнінгу або просто заліплюють ним діри. Так і ми поєднуємо у музиці легкість сприйняття і міцність подачі. Тюнінгуємо реальність) Роман – ді-джей районного значення, крім того грав на сопілці на Погулянці. Макс – ведучий дитячих свят і бек-вокаліст вокальноінструментального ансамблю ДеДеДе, також колись співав у другому складі хору Тихі Голоси. Зустрілись на Святі Повітряної Кульки в одному з районних центрів Львівської області. Були там майже хедлайнерами, бо після свого виступу відразу пішли, оцінивши творчість один одного та обмінявшись доісторичними касетами, зрозуміли, що можемо поєднати своє вміння і зробити свіжий і якісний матеріал.

Першою була пісня «Дерево», з якою виступали на презентації кліпу «Думаю» Владислава Левицького. Під час виступу позабували слова і партії, тому на кінець змушені були не доспівувати, а дотанцьовувати. Поки маємо 7 треків, 2 з яких ще лежать у шкарпетці і чекають свого часу. Крім того, ще один трек ввійшов у саундтрек документального фільму «Срібна Земля». Про випуск альбому поки не думаємо, бо то ще зарано, тим більше, в час соціальних мереж та інтернету потреба в ньому відходить на десятий план, а наші пісні можна спокійно скачати з інтернетресурсів. Зараз ми не зосереджуємося на виступах, усі наші енергія і час йдуть на новий матеріал. Виступаємо виключно на подіях наших друзів, де можна не стільки працювати,скільки відпочивати. Але все так не буде. Основне завдання нашої музики – дати змогу нею насолоджуватись, її співати, ставити на рінгтони, діставати злих сусідів і їхніх собак. Жодного заклику в наших піснях нема, це спроба подивитись на деякі речі з іншого боку, не задумуючись, а просто і в кайф.» Li.Lit.

анонс

коротко

малюнок: Otto Dix

Війна «Війна – це не пригода. Війна – це хвороба. Як тиф.» Антуан де Сент-Екзюпері Кордон між минулим і майбутнім проходить у теперішньому. Саме там момент оживає. Для тих, хто натискав гачок, відбирав людське життя, поняття межі не існує. Часові пояси, просторові уявлення змішуються. Зрозумілими залишаються тільки два поняття – свої і вороги. Вони червоно-чорною ниткою пронизують усе життя колишнього солдата, того, хто залишився живим. Живим за фізичними ознаками, але давно мертвим психологічно.

Воєнні синдроми

реагує на шум, на яскраві спалахи світла? Як адаптується Кажуть, що головне – це по- до мирного життя і чи адаптувернутися, вижити. Але ніхто ється взагалі? ніколи не розказує, як жити Війна не закінчується на полі після війни, як розпізнати ре- бою, вона продовжує існувати альність, як адаптуватися до в щоденних спогадах, фантамирного стану. зіях, снах, нічних кошмарах, Відомо, що чверть амери- негативних емоціях. Вона проканських солдатів, що повер- являється у прагненні уникати нулися з в’єтнамської війни, всього, що може нагадувати мали проблеми з нервовою про травму. Відчуженість, системою. Страшні воєнні втрата інтересу до сучасності, умови, стрес, жорстокі кар- життя примарами – ось континки, усвідомлення своєї кретні наслідки. А ще новий причетності до того, що відбу- світ ілюзій, в якому з’яввається навколо, ламали їхню ляється свій розвиток колишпсихіку, ускладнювали при- ніх подій. Інколи цей стосування до нормального, розвиток закінчується номирного життя. вими жертвами. Викривлена Американські психіатри свідомість вривається в реальвперше звернули увагу на те, ність і реалізує свої фантазії що у всіх ветеранів в’єтнамької на невинних перехожих, на війни спостерігаються схожі близьких людях. симптоми, які можна об’єд- Психічна травма з ефектом нати в одну категорію. Піз- обмеженого майбутнього. ніше у медицині порушення, Тобто там, де ми всі будуємо що виникає як затяжна реак- плани, бачимо для себе якісь ція на загрозливу, стресову перспективи, колишній боєць подію, назвуть посттравма- бачить лише біль і порожнечу. тичним стресовим розладом (ПТСР). Початок його виникає Тунельний зір вслід за травмою після латентного періоду, який триває від Фахівці згадують про нав’яздекількох тижнів до 6 місяців. ливі думки помсти, про те, що Потім розлад отримає і більш боєць весь час перед очима баконкретні назви, що стосува- чить вирішальний бій, де гитимуться ветеранів тих чи нуть усі його товариші, тільки інших воєн. Так, наприклад, їхні обличчя, тільки вибухи. захворювання солдатів, що Навколо битви – всі думки і повернулися з В’єтнаму жи- почуття, інше на тлі цього вими, отримає клич «в’єтнам- меркне і здається незначним. ський синдром», ветеранів Афганської війни – «афгансь- Ілюзорний світ кий синдром», Чеченського конфлікту – «чеченський». Один солдат, що повернувся з Іраку, кожного дня після війни Ефект неможливого май- згадував момент вбивства мабутнього ленького іракця. Картина пострілу закарбувалася у пам’яті Що відбувається з солдатом військового дуже глибоко. після повернення додому? Як Стрес, який він пережив під час він сприймає середовище, де вбивства дитини, позначився люди не тримають зброю, як на психічному здоров’ї. Він

більше не міг сприймати реальність. Весь час перед очима були діти, кулі, крики. Чоловік почав у нормальному житті поводитися як солдат: ховатися, вбивати уявних «ворогів». Притому, він був щиро переконаний, що далі перебуває в Іраку і просто виконує свою місію. «Втрачене покоління» Життя під час бойових дій, спокійних днів, під час перебування солдатів у шпиталях і коротких відпустках вдома описує у своїх працях німецький письменник Еріх Ремарк. У романі «На західному фронті без змін» автор називає молодих людей, що повернулися з війни, «втраченим поколінням», бо вони через травми вже ніколи не зможуть адаптуватися, стати «своїми» у мирному середовищі. Фантомний біль Найчастіше виникає після ампутації кінцівки. Описано чимало випадків, коли постраждалі на війні втрачали ногу чи руку, але після операції все одно відчували її, кричали від болю. Така хвороба дуже важко піддається лікуванню. А феномен медики пояснюють специфічною активністю центрів кори головного мозку людини. Після останньої крапки Найгірше те, що повністю позбавити людину від стресу не вдасться жодними методами. Такий шрам залишається вже назавжди. Чи знають про це ті, хто виголошує промови про щасливе майбутнє? Helena York

фото з архіву

базікало

Володимир Цісарик:

« Сьогодні треба бути кращим, ніж був учора» Пам'ятники – невід'ємний елемент міського простору. Вони збагачують його своєю присутністю, зберігають у собі пам'ять і несуть якесь закодоване повідомлення. Пам'ятники – це своєрідні мости між минулим та майбутнім. А їхні автори – творці, що можуть вдихнути життя у шматок граніту, бронзи, мармуру чи іншого матеріалу.

багатьох міст. З-під його рук з'явилися пам'ятники Леопольду фон Захер-Мазоху і Пабло Пікассо у Львові, пам'ятник загиблим шахтарям у Червонограді, пам'ятники студентам і Володимирові Винниченку в Кіровограді та багато інших. Цей скульптор увіковічнив пивовара, сажотруса й львівських батярів.

Про монументальне мистецтво, секрети усВолодимир Цісарик – відомий український піху й творчі плани розмовляємо з Володискульптор, чиї роботи розташовані на вулицях миром Цісариком.

– Володимире, розкажіть, як ви вирішили стати скульптором. – Ніколи не задумувався над тим, щоб стати кимось іншим. Завжди, ще з дитинства, я любив ліпити. Я ліпив постійно, і батьки віддали мене в художню студію, коли я пішов до школи. Як усі діти мріють стати пожежниками, військовими, космонавтами, так і в мене були свої мрії. Але, попри те, я завжди ліпив, і коли настав час вибирати професію, я пішов у художнє училище (тепер – коледж імені Труша). Скульпторів у мене в родині не було, тато музикант, а мама біохімік. – Чи пам’ятаєте ви свою першу роботу? – Не пам’ятаю. Ліпив, як усі діти, якісь іграшки з пластиліну, солдатиків. Пригадую, я всіх хлопців, з якими дружив, теж заразив ліпленням. Ми подивилися фільм про ковбоїв – і ліпимо всі ковбоїв, бавимося. Подивилися про лицарів – наліпили лицарів. У часи Радянського Союзу не було широкого вибору іграшок, тому ми гралися тим, що робили самі. – Ви – автор пам’ятників декільком визначним постатям. Що ви дізнаєтеся про людину, перш ніж приступати до роботи над її скульптурою? – Кожен окремий пам’ятник – це різні ситуації. Буває, що потрібно швидко робити, буває, що дають час. Якщо в мене є можливість, я не тільки вивчаю біографію і фотографії цієї людини, а й, якщо це письменник, то читаю його твори, стараюся побувати в тих місцях, у яких бував герой мого пам'ятника. Я підходжу до створення образу комплексно. Не можна копіювати фотокартку, потрібно відчути людину. – А скільки часу йде на роботу над окремим пам'ятником?

пам'ятником Тамму я теж довго працював – над самим портретом. Люди, які мене знають, кажуть, що це найсерйозніша моя робота з точки зору пластики, найсильніша. Хоча мої улюблені пам'ятники зовсім інші. – А які ваші улюблені пам'ятники? – Я дуже люблю пам'ятник пивоварові. Тому що, коли я його робив, абсолютно ніхто не втручався в мій творчий процес. Я зробив такий ескіз, який вважав за потрібне, той проект переміг у конкурсі, і я його реалізовував, ні перед ким не відчитуючись. Ніхто не говорив мені, що там поправити, що доробити. Я зробив його таким, яким хотів зробити. – Володимире, що частіше доводиться робити: пам'ятники на замовлення чи щось для душі? – Залежить від виду. Монументальна скульптура практично неможлива без замовника, бо її потрібно десь реалізувати, розмістити. Але хто б не був замовником – чи місто, чи приватні структури, чи меценати – я завжди намагаюся вкласти у роботу якесь своє бачення, прочитання образу. Не завжди у мене зі замовником є спільні погляди на це. Врешті, людина, яка платить за роботу, ставить переді мною якісь завдання. Я мушу, як мінімум, виконати їх, а як максимум – зробити цю роботу цікавою, неординарною, своєрідною. А для душі – це станкова скульптура. Це те, що я ривками ліплю у вільний час, якого в мене майже нема. – Чи є у вас помічники, учні? – Так. Це хлопці, які вчаться на скульпторів і паралельно допомагають мені. Дехто з них вже мав свої виставки.

– Що, на вашу думку, є найголовнішим у – Мазоха я зробив швидко – десь за місяць. скульптурі? Найдовше робив, мабуть, пам'ятник студентам у Кіровограді, там один з елементів – – Якщо це пам'ятник якійсь людині, то найгострічка Мебіуса. Було сорок різних варіантів, ловнішим є, звісно, лице. Хоча в пам'ятнику я довго ліпив, переробляв, удосконалював. А все в комплексі працює на образ, але, вибачте всі інші я робив досить швидко. Багато часу за тавтологію, лицем фігури є лице. займають різні переговорні моменти із замов- Якщо це портрет, то людина в першу чергу никами, затвердження. має бути впізнавана, а якщо це збірний образ, Ліплю я в основному швидко, хоча над то він може бути нейтральним.

базікало

Наприклад, я ліпив пам'ятник загиблим шахтарям для Червонограду, там є шахтар, а над ним фігура, яка символізує жінок. Жінок не в сенсі дружин, а просто women. Це – мати, сестра, дружина, дочка в одному образі. Там не було конкретики, тільки силует. Самим силуетом, легкими рисами і натяками я передавав трагізм ситуації і горе жінки від загибелі рідної людини. А от Пікассо, зрозуміло, мав бути впізнаваним, потрібно було передати його погляд. А Винниченко, наприклад, стоїть у роздумах. Ці сподівання, які в нього були і які досі не є реалізовані, відбиваються у скульптурі. Робота скульптора і митця є цікавою, бо образ не повторюється. Він може десь перегукуватися, але є неповторним так само, як кожна людина є неповторною і багатогранною. Всі ці грані треба ловити і передавати. – Володимире, ви працювали в різних містах, як в Україні, так і за кордоном. Чи є різниця в ставленні до монументального мистецтва в нас і в інших країнах? – Є інші підходи. За кордоном більше люблять не фігуративну, а абстрактну пластику. Хоча, там дуже поважають людей, які вміють такі речі робити. Але в основному до монументальної скульптури ставляться добре як і в нас, так і за кордоном. Коли люди чують, що я скульптор і що я роблю пам'ятники, які розміщені в публічних місцях, це викликає в них повагу. Ставлення до мистецтва у людей завжди є суб'єктивним. Скільки людей – стільки й думок. Але в цілому, якщо брати обізнаність людей у мистецтві, то в Європі пересічні люди більш розвинені, з ними цікаво спілкуватися. Майже кожен, хоч і не є митцем, але може підтримати розмову на тему мистецтва і навіть знає якихось скульпторів. У нас у тому плані дуже сумновато. Навіть освічені люди, які мають вчені ступені, слабо розбираються у мистецтві. Можливо, це наша освіта. А, може, українці просто не хочуть цим цікавитися, не мають стимулу. Монументальне мистецтво до 1990-х років у нас було виключно в системі пропаганди. Воно жило за приписами так званого «Ленінського плану монументальної пропа-

ганди», розробленого ще в 1920-х роках. – Як ви, як автор, ставитеся до того, що люди сідають на пам'ятники, труть їм носа тощо? – Це зараз модно: у всьому шукати якусь фішку, все має бути інтерактивним. Я не бачу в цьому нічого поганого. Можливо, воно перейде. Але те, що воно не залишає глядача байдужим, – це нормально. Думки змінюються. Раніше казали, що мистецтво повинне втілювати естетичні ідеали. Потім говорили, що воно не обов'язково мусить бути гарним, але повинне зачіпати емоції. Постмодернізм проголосив, що мистецтво може існувати само по собі й не мусить виконувати інших функцій. Але є таке поняття як зворотній зв'язок. Музикант, наприклад, працює безпосередньо в часі, він виконує композицію на сцені, слухачі аплодують – є зв'язок. А скульптура – це мистецтво в просторі. Я зробив, виставив, і воно собі існує. Якщо людина підходять, роздивляються – це плюс. Якщо вона починає ще щось там терти, придумувати, то мені це приємно. Це своєрідний зворотній зв'язок, популярність. Не можу сказати, що я дуже стараюся зробити свої роботи такими, але, коли виходить, мені приємно. Хоча, є секрети, як зробити так, щоб людей зачіпало. – Розкажіть, будь ласка, у чому полягають ці секрети. – Це більш або менш відомі прийоми, але не всі вміють ними користуватися. У кожному пам'ятнику є свій секрет, оскільки він є сплавом багатьох чинників і факторів. Це, в першу чергу, образ, який зображується, подруге – середовище, в якому він розташований, по-третє – скерування людських потоків, світла тощо. Це все складніші не лише скульптурні, але й архітектурні задачі. Тому, якщо пам'ятник робиться для простору, скульптор завжди працює в команді з архітектором, який бачить конкретну роботу в середовищі і її місце: чи вона має його формувати, чи вписуватися в нього. Є дуже багато нюансів. Потрібно багато працювати, щоб донести той задум, який планується.

базікало

– Які у вас творчі плани? Які праці сконати». Працювать, прапам'ятники хочете ще зробити? цювати – це правильно, а в праці сконати – ні. Ми ж все-таки люди, – Я знаю, що я не хочу робити. Я не а не коні, щоб померти на роботі. хочу робити пусті речі, які не зоб- Але секрет успіху – справді багато ражають нічого. працювати. Це по-перше. По-друге – Звісно, в мене, як у кожної амбіт- старатися робити щось цікавіше, ної, цілеспрямованої людини є краще. Не треба намагатися бути якісь свої стратегічні бачення того, кращим, ніж хтось, треба старатися що я хотів би через 5, через 10 років бути кращим, ніж ти був учора. Поробити. Але це все дуже залежить трібно старатися догодити своєму від ситуації, від можливостей. клієнтові. І якщо є речі, з якими ти Коли роблю великі пам’ятники, по- незгідний, то треба дискутувати, бічно виникають якісь ідеї, які не але не конфліктувати. можуть на той час бути реалізова- Я дуже люблю читати біографії ними. Я їх фіксую і стараюся втілю- людей, які чогось досягнули, навіть вати в маленьких станкових біографії скульпторів. У кожного скульптурах. Якісь не дуже вихо- свій шлях, немає двох однакових дять, якісь виходять. шляхів як досягнути успіху. ЗрешАле я не люблю забігати наперед, я тою, що таке успіх? Це також полюблю втілити свої думки, ідеї ма- няття філософське. Для когось теріально, і в тому матеріальному успіх – бути впізнаваним, а для кообразі вже готову роботу презенту- гось – мати можливість доносити вати людям. свої думки, хтось вкладає в це поняття суто комерційний успіх, а – Деякі з ваших пам'ятників є ре- для когось це – можливість шокукордсменами. Наприклад, скульп- вати людей своїми роботами. тури батярів є найменшими У всіх по-різному. Я розумію, що пам'ятниками у Львові, а сажотрус середньостатистичний успіх – це є пам'ятником, який у Львові розта- мати можливість реалізовувати шований на найбільшій висоті. Чи свої роботи й мати з того якусь махочете побити ще якийсь рекорд? теріальну віддачу. В будь-якому випадку треба багато працювати і – Я не вважаю монументальне ми- розвиватися інтелектуально. стецтво спортом великих досягнень. У мене немає планів стати – Якби ви ліпили скульптуру, яка абсолютним чемпіоном. Все це мала би бути втіленням сучасного дуже суб'єктивно. І те, що я роблю, світу, що ви зобразили б? хтось сприймає, а хтось ні. Це, швидше, як музика: комусь кла- – Сучасний світ має мільйон облич. сика подобається, комусь джаз, ко- Важко однією скульптурою зобрамусь сучасні електронні мотиви. зити весь світ, це дуже глобальна тема. Мені важко поки що сказати, –Чи можна заробити на життя мо- що б це було. Я оптиміст, стараюся нументальним мистецтвом? дивитися на все в позитивній тематиці й тональності. Але сучасний – Це цілком реально. світ в одній скульптурі – це одне з надскладних завдань. Хоча не не– А який тут секрет успіху? здійсненне. – Як писав Іван Франко: «Працювать, працювать, працювати, в

sky in me

настрій

Зима – це найкраща пора згадати, що в душі кожного з нас живе маленька дитина. Хлопчик чи дівчинка, які хочуть стрімголов з’їхати на санках з гори, зліпити сніговика та погратися в сніжки, а тоді просто впасти з утоми на землю і, дивлячись у небо, робити янголів на снігу. А потому повернутися до теплої хати весь мокрий, засніжений, але безмежно щасливий та радісний. Зима – це час, коли у повітрі літає магія Нового року та веселий дух Різдва, а на вулицях чути щасливі вітання, гучні побажання та веселі колядування. Час, коли Миколайко живе у кожному з нас, а справжнє свято настає, коли ділишся радістю та добротою з іншими. Ще трішки, й настануть ті чарівні дні, коли під ногами поскрипуватиме сніжок, у

повітрі літатиме аромат мандаринок, а десь неподалік весело лунатимуть дзвоники на санчатах святого Миколая. Для того, щоб провести ці особливі дні приємно для тіла й душі, пропонуємо вашій увазі невід’ємні речі для святкового настрою.

лому ліжечку, до нього приходять три духи: минулого, теперішнього та майбутнього Різдва, які назавжди перевернуть його життя з ніг на голову.

Панас Мирний «Морозенко» Бідна мати з сином напередодні Нового року варить останні запаси харчів, злидні Почитати: поїли все у хаті, заводячи Чарльз Діккенс «Різдвяна матір з сином у пастку голоду. Розуміючи ситуацію у сім’ї, пісня у прозі» Старий Скрудж у гонитві за син Пилипко вирішує піти до грошима втратив не лише хрещеного у місто посипати й близьких і друзів, але і власну заробити трохи харчів. душу. Він зашкарублий скупердяй, який шкодує навіть Незважаючи на заборону маснігу взимку людям дати, а в тері, хлопчик все-таки навайого домі миші «вішаються» жується вирушити у дорогу й з голоду. Різдво та всі атри- вислизує із дому. Зібравши бути свята ненависні старига- хоробрість у кулак, дитина неві, і він кидається на рушає до темного зимового кожного, хто бажає йому лісу і губиться серед дерев. У «Щасливого Різдва». Але в цю мить матір схопилася з Різдвяну ніч, коли Скрудж ліжка й відчула щось погане вже міцно спав у своєму теп- на душі.

Різдвяна історія / Joulutarina (2007) Місія «Різдвяний порятунок» / Це розповідь про осиротілого хлопчика-теслю на ім’я МікуArthur Christmas (2011) Технічний прогрес та модер- лаш, що жив на Північному нізація не оминули Північ- полюсі. Після смерті батьків ного полюсу. Тепер він іде на утримання до кожподарунки розносять профе- ної родини села на рік. Але, сійний спецназ ельфів, Різдво незважаючи на свою сирітську називається місією, Північ- долю, хлопчик на знак вдячний полюс є головним цент- ності витісує іграшки кожній ром керування операцією, а дитині у селі і залишає їх під сани Санти – це потужний ко- дверима на Різдво. Минає час, рабель «С-1». Однак добре на- хлопчик росте та мужніє, але лагоджена система дала збій, не полишає своєї традиції даі один подарунок залишився рувати подарунки. І це зрешне подарованим. Через бо- тою стає справою та сенсом ротьбу за посаду Клауса ні- його життя. Отримуючи кожкому немає діла до обділеної ного року подарунки, діти дитини, крім як незграбного жваво фантазують про особу, сортувальника листів, сто- яка їх робить, Мікулаш почитридцятилітнього Санти-діда нає обростати розповідями та і ельфа з спецпідрозділу упа- плітками, але своїми іграшкування подарунків. Різдво на ками заробляє у діток любов і межі зриву, і невідомо, що є навіки поселяється у їхніх мабільшою загрозою: невруче- леньких серцях. ний подарунок чи горе-рятувальники. Подивитися:

Послухати: Frank Sinatra «Christmas Collection» (2004) Мабуть, немає кращої музики для створення святкового настрою, аніж цей альбом Френка Сінатри. Приємний голос у поєднанні з веселою музикою зроблять свою справу: одразу захочеться пакувати подарунки, прикрашати домівку до свят і підспівувати «Let it snow, let it snow, let it snow…» Колядки Навіть якщо ви вважаєте себе дорослим і серйозним, а до традицій ставитеся із презирством, не повірю, що під час зимових свят колядки не викликають у вашій душі особливого трепету. «Щедрик» Леонтовича, «Нова радість стала», «Тиха ніч», «Небо і земля»… Особливість колядок у тому, що їх бажано слухати у власному ж виконанні.

настрій

Тому збирайте друзів – і гайда колядувати. Поділіться своєю радістю хоча б зі сусідами. Посмакувати: Тут все може бути стандартно: на Миколая – солодощі й фрукти, на Новий рік – тазик олів’є і шампанське, на Різдво – кутя і пампухи. Але можна спробувати щось змінити, додати якусь родзинку (хоча в куті родзинки і так є). Все залежить від ваших кулінарних здібностей і фінансових можливостей. Але що б ви не робили: тазик олів’є чи бутерброди з ікрою, робіть це з усмішкою на обличчі й любов’ю в серці. Прикрасити: Ніякої живої ялинки! Це Середньовіччя. У нас час рубати дерева – як мінімум нарватися на ненависть від захисників природи, як максимум – знищити джерело кисню. Краще купіть гілочки сосни чи ялини і прикрасьте ними приміщення: приємний запах

хвойного дерева гарантовано. Важливо вміти не переборщити: не робіть зі своєї оселі зал для маскараду, навішавши на кожну стіну незліченну кількість кольорового «дощику». Перегляньте спеціальний журнал про декорування приміщень чи почитайте про це в інтернеті. Не забувайте, що згодом усю «красу» доведеться знімати. Якщо ви любите запах апельсин, і на вашому столі обов’язково повинні бути підсвічники, то ці ідеї саме для вас: 1.Візьміть великі апельсини і виріжте у них зверху маленький отвір, щоб у нього можна було вставити круглу малу свічку. Коли спеціальний отвір вирізано, навколо нього повстромляйте гвоздичку і розташуйте кругом фрукту. 2. Візьміть апельсин і ретельно видаліть м’якоть (акуратно, щоб не пошкодити шкірку), у вас повинна бути лише порожня оболонка. Коли з цим завданням ви справились, у шкірці гострим ножиком виріжте зірочку, місяць чи ще

щось за бажанням. Тоді всередину закиньте свічку – і готово. Зробіть три таких підсвічники і виставте їх разом у центрі столу або окремо по кімнаті. Також для декору столу можна взяти мандаринки та зубочистки, на які наклеїти імена запрошених. Потім наклеєні імена вставте у мандаринки. Місце для ваших гостей виглядатиме оригінально, а самі гості будуть раді маленькому сюрпризові. На щастя, ми не знаємо, на честь якої тварини назвуть наступний рік (щура, свині, коня чи хто там ще?), що рекомендують астрологи для дванадцятьох знаків гороскопу і в якому кольорі дизайнери радять зустрічати Новий рік. Але ми знаємо, що для того, аби свята вдалися, потрібно вміти пробачати, ділитися радістю з іншими і дозволити собі трішки побути дитиною. текст: Одріка Віхар, sky in me фото: jullien_fall

кава.чай.

Скрябін:

«Ну я ж не Зібров!»

кава.чай.

Про Скрябіна багато говорити не варто. Він вже давно став медійною особистістю, і (о щастя!) нам вдалося поспілкуватися та повчитися трохи життя в дядька Кузьми. Щирий, відвертий, добрий, смішний і такий глибокий… Ви все самі зрозумієте, коли прочитаєте інтерв’ю до кінця. – Ви ведучий шоу «Машина часу» на ICTV. Скажіть, будь ласка, а в який час ви хотіли б повернутися? – Знаєш, я хотів би «затормозити» те, що зараз є, той момент. Мозги соображають! Думаю, я поняв 90% того, що хотів зрозуміти в своєму житті. Я б не хотів повертатися в минуле, бо точно розумію, що якби повернувся, то робив би шось інакше, і не ясно, чи було б зараз так, як є. І я такий чувак… напевне фаталіст, скоріш за все. Якби мені зненацька запропонували – я б зупинив час.

– Чи слідкуєте за політичною ситуацією в Україні? Яким ЗМІ надаєте перевагу?

– Та не має змісту! Коли масово депутати почали мігрувати з партії в партію, я поняв, шо то такий великий бізнес, то така зграя вовків, шо загризе любого, любе інородне тіло, яке туди залізе. Я думаю, тільки ракета в Маріїнівський палац зможе якось поміняти ту ситуацію. – Ви співаєте «Моя країна – суцільна руїна». Як нам вийти з тієї руїни? – Та ти розумієш, якщо голова не почне з неї виходити, то ми самі не дамо ради. Ми ж не можемо самі порядок зробити чи, наприклад, «скинутись» і зробити автобан з Луганська до Краківця. Ті люди, які живуть на периферії, вони практично приречені люди, бо є три траси нормальні на всю країну, а решта – суцільне бездоріжжя.

– А як вам Анна Семенович?

– Які дурні проблеми люди самі собі придумують або…

– Кльова чувіха, дуже проста, не дивлячись на ті її всі достатки, які вона має, і здобутки… Вона крута фігуристка була і в відомому гурті співала – абсолютно проста адекватна тьотка! Чесно кажучи, Лоліта – то взагалі шок для мене! Така глибока людина, настільки ерудована і стільки всього в житті пройшла… Просто сестра рідна! Знаєш, у нас так по всіх параметрах відбувся дотик, злиття, таке враження, ніби блютус між головами є.

– Та любі! От останнє то було… Вони не придумують, їм нав’язують! Медіа використовують свій вплив, аби забивати голови людей всякими дрібницями. От, наприклад, шо оштрафували «Океан» аж на 500 доларів в Росії, бо вони не заплатили якийсь податок. То не є прецедент, то є закони чужої країни. Раз вони туди їдуть, значить вони мусять їх дотримуватися. Це вигідно комусь, аби розіграти ворожнечу. Зараз починають штрафувати руских.

на якомусь рівні і не видозмінюються. Те саме з «Трусами»: я їм пишу музику і тексти, а ними займається Бебешко, але робить це трохи старомодно. Я їх задумував як соціальний проект, тобто мені більше вони подібні на панк-рок, аніж на попсову групу. А він пробує собі зробити з того ще бізнес якийсь. І я всетаки схильний робити їх альтернативними, бо між лінійками їхніх пісень є глибокий соці– Коли ви востаннє вводили своє ім’я в Google? альний зміст. От, наприклад, пісня «Вафлі». Не знаю, чи ви її чули, але то така гостросоці– Років 15 тому я поняв, шо я того більше робити альна пісняра, яка півтора мільйона перегляне буду. Мною керували якісь амбіції, я думав: дів дістала за перший місяць, не дивлячись, «Давай, Кузміч, зайди в інтернет, тебе похва- шо про неї ніхто не знав. Знаєш, то ті пісні, які лять». А там, знаєш, через слово – мудак … в голові вибухають вулканом. Ніби влада не знала, що вони вивозять страшні гроші звідси! Я не думаю, що «Океан» там збіднів на тих 500 доларів. Це все не прецеденти, проблема те, що більшість людей на грані бідності, про то треба говорити кожен день. Щомісяця 5000 людей гине в аваріях. Народ їздить п’яний за рулем, і ніхто з того не робить проблеми.

– У вас є проект «Пающіє труси», ви розкрутили «Дзідзя». Як думаєте, Україні потрібен такий стьоб і кітч?

– Чи плануєте написати ще якусь книгу? Ваша «Я Побєда і Берлін» –це неабияке надбання сучасної літератури.

– Безперечно, але воно мусить прогресувати. Припустимо, відносно Дзідзя: вони зависли

– Ой, ти так мене розхвалила…

кава.чай.

– Чесно! В мене вдома її всі переслухали по 45 разів, цитують навіть… – Ти диви, як круто тепер жити, включив собі і слухаєш книжку =). Насправді останні чотири роки я сидів і боявся, тому шо «Побєда» стала досить помітною, і я переживав. Думав, напишу другу, і мені скажуть: «Ооо, здувся». Але два місяці назад повернувся до цієї теми і думаю, що на Новий рік закінчу книжку «Я, Паштєт і Армія». – А кого з сучасних українських письменників ви порекомендували б читати своїм друзям? – Ну Дереша, Карпу… То з молодих. 100% Андрухович. І ще мені дуже-дуже подобається Матіос – то в першу чергу. Те, що дуже легко заходить простими словами про серйозне, я найбільше то люблю. І от недавно для себе відкрив такого російського чувака, він жив за Радянського Союзу, Венедикт Єрофєєв «Москва – петушки». То просто фантастична штука! Її треба прочитати, незважаючи на те, що це російська мова. Я не розумію, як його совки вислали кудись на Соловки. Просто фантастично.

жить. Така дуже спокійна, але нав’язлива. А пісень багато, є один такий німець – Губерт Ка. То ше з 80-х років, такий техно-поп німецький. Страшно люблю його і собі поставив. – Ваш останній альбом називається «Добряк». Україні більше потрібний альтруїзм чи цинізм? – Реалізм. Люди не шарять, що з ними відбувається. Якби шарили – то трохи би якось хвилювалися. Необов’язково виходити зразу на вулиці, треба шось робити і про шось думати. – Якби ви були кораблем, то яким саме і куди б хотіли тримати курс? – Я був би таким маленьким «буксіром», знаєш? Таким, що тягає на паркінг ті великі кораблі. Бо я вмію так налаштувати і підштовхнути. Такий ржааавий, таки старий, там сидить такий чувак, ще рибу лапає з корми. – Найгірший секс – це? – Найгірший секс це в 16, коли шмарки витягуєш через раз з носа. – Ідеальне освідчення в коханні…

– Яка пісня стоїть у вас на дзвінку або на бу– Тоді, коли ти говориш правду, а не говориш, дильнику? бо так треба. – Там дофіга! На будильнику стоїть якась така понура айфоновська тєма, шо, знаєш, якшо на – Які речі ви б поставили в капсулу часу і зацвинтарі поставиш – то стануть всі, хто там ле- копали на 20 років?

– Совість свою закопав би і подивився, яка вона була і як змінилася за 20 років. – Найгірші експерименти з алкоголем у вашому житті? – Я навіть пам’ятаю точно час. Я прийшов з армії. То називалося «усі тяжкі гріхи». Я відкривав для себе нові горизонти алкоголю. Знаєш, прийшов чувак, голодний сєксу і алкоголю. І я пробував такі тяжкі мікси, і то тривало десь півроку. Пам’ятаю той Новий рік 1989-го, який я зустрів о 7 годині вечора. Обложив цілий палац культури «Кристал» вінігрєтом і пішов додому спати. Нє, я спав на роялі! Стидався додому прийти. – За яких причин ви б поголили голову? Можете не відповідати, якщо не захочете. – Та, Боже, за любих! Та я знаю? Задовбе – поголю! Я дуже не люблю сивих патлатих чуваків. Як посивію, то точно побрию.

– А фарба для волосся? – Ну я ж не Зібров, шоб собі під пахвою і вуса фарбувати. Чого, нормальне, хороше запитання. – Кого б ви привселюдно послали на ***? – Кого хотів послати – того пробачив. А точно послав би тих уродів, шо… Я недавно зіткнувся з тим, що вже є вчені, що побороли рак. І їм не дають поширювати свої знання, аби фармацевтика жила. Бо ліки від раку – найдорожчі. Я думаю, це низько. От є така штука як холодний синтез. Його придумали 10 років назад і мали зробити такий акумулятор, який засовуєш в машину, і вона їздить без заправки. Тих вчених було 14 людей, і їх знищили. От тих не послав би, бо це не така глобальна проблема, а тих перших – точно! текст, фото: Li.Lit.

РЕВОЛЮЦІЯ

тема номеру

по-українськи Революція на граніті, Помаранчева революція, Євромайдан. Вересень 1990 року, листопад 2004 року, листопад 2013 року. Три різні акції протесту з абсолютно різними вимогами. Але всі відбулися на майдані Незалежності в Києві, всі були мирними й показали, що чаша терпіння українського народу наповнена по вінця. «Народ дмухне – здійметься ураган» – це прислів’я зараз на устах у всіх українців. Справді, дмухнули добряче. Здається, ніби вирішили задмухнути свічки з усіх двадцяти двох «тортів», які сумлінні політики пекли на черговий День народження України. І, задмухуючи, принагідно загадали бажання. Одним видихом здійснити всі бажання – дуже спокуслива пропозиція. І сьогодні на Євромайдані звучать найрізноманітніші гасла: підписати угоду про асоціацію з ЄС, розпустити Кабінет Міністрів, відправити уряд у відставку, скинути Януковича з посади Президента, звільнити політв’язнів, підвищити пенсії і заробітну платню… Хтось вважає, що мирна революція – це еволюція. Хтось вбачає у будь-якому скупченні людей тільки втрату особистої відповідальності кожного. Дехто прагне писати історію, бути частинкою доленосних подій, а дехто – спостерігати за всім збоку й чекати, що буде далі. Для когось події, що відбуваються в Україні, – символ визволення, а для когось – ознака все ще рабської поведінки. Кожна революція дисонує насамперед своїм багатоголоссям, великою кількістю поглядів на ті самі події та явища. Скільки людей – стільки й думок. «СКАЗ» пропонує вашій увазі декілька різних спогадів і думок стосовно українських революцій.

фото: http://news.liga.net

тема номеру

Євромайдан у Києві. Фото: Олександр Пілюгін

Юрій Андрухович,

поет, прозаїк, перекладач, есеїст Зараз всі активно порівнюють три революції: на граніті, Помаранчеву та Євромайдан. Однак, скільки людей, стільки й думок. Я думаю, що це можна і варто робити, аби отримати якісь позитивні знання і висновки. Часто згадують саме Помаранчеву революцію в контексті Євромайдану, але якщо брати до уваги Революцію на граніті 1990-го року, то з цим порівнювати складно і важко. Це був проривний момент в нашій історії, але зовсім за іншим сценарієм і перебігом. Доцільніше порівнювати з Майданом 2004-го року, бо він завершився нічим: була хвиля суспільного занепаду, за нею хвиля політичних ігор… Те, що зараз є цей Євромайдан, і він взагалі можливий – це, безумовно, один із наслідків «Помаранчевого» та, можливо, навіть його пряме продовження. Бо ті завдання, які суспільство мало виконати завдяки «Помаранчевому», наприклад, контроль над політиками, правова держава, забезпечення усіх громадянських свобод – вони не були тоді виконані. Значить, цю роботу треба відпрацювати по новому витку.

«Порівняно з попередніми революціями, нинішній Євромайдан набагато досвідченіший, скептичніший, серйозніший.»

З іншого боку ці два Майдани доволі різняться, бо нинішній такий набагато досвідченіший, скептичніший, серйозніший, немає вже того розлитого щастя, яке домінувало раніше. Але є таке тверезе розуміння, що ця ситуація значно тяжча і значно більше зусиль треба прикласти. Мені здається, це така надзвичайно важлива суспільна школа для всіх нас, це, власне кажучи, така собі перепустка в європейське майбутнє.

Щоб народилася революція мусить бути накопичення якогось незадоволення, яке не може не отримати якогось виходу. Врешті-решт, може й якась дрібничка спричинити цей виплеск. Іноді в історії траплялось таке: якийсь місцевий, локальний конфлікт. У нашому випадку – це зовсім не дрібниця. Це серйозна проблема: спершу – тому, що відмовились від європейського шляху, а вдруге – бо по-звірячому побили мирних людей. Ніби в очі сказали: «Ми вас всіх скрутимо, зігнемо, так ми вам усім «здєлаєм». І ось реакція. Я не хочу якимось пророцтвами займатись… Але ми розробили «Завдання 5.12», в якому пропонуємо реальний план. Якщо його дотримуватись і виконувати, розв’язка буде позитивна.

тема номеру

Євромайдан у Варшаві, Польща. Фото: Ян Андрієвський

Лілія Мусіхіна,

етнолог та фольклорист Я не думаю, що зараз відбувається становлення нового суспільства. Воно було і є. Просто спало. І мовчало на всіх мовах. Зараз відбувається тотальне пробудження, а, може, вже й відбулось. Я часто думаю про те, що серце нової України – Майдан. А на Майдані – найкращі, найвірніші, найсильніші, найсміливіші. Знаю це, бо сама там була і бачила очі цих хлопців. Кажуть, що армія УПА була найосвіченішою, найінтелігентнішою армією в історії. Армією поетів і романтиків, вірних синів України. Про ту армію я могла лише читати, але те, що бачу тут, наводить мене на думки про ту армію. І, до речі, як там, так і тут, – дівчата поруч із хлопцями. Чи не вперше в народній поезії дівчина перестала бути об’єктом пристрасті. Вона стала товаришем. Ми поруч із хлопцями на барикадах. Ми разом. І це теж добре. Знаєте, я боюся зради. Як і всі. І вірю, що опозиційні партії поруч із нами, а не на чолі нас. Влада – це ми. Революція – це ми. Це нам вирішувати, кому ми дозволимо стати на чолі держави. Все залежить від нас. Аби тільки ми не далися обдуритися і не піддалися політтехнологіям.

«Я часто думаю про те, що серце нової України – Майдан. А на Майдані – найкращі, найвірніші, найсильніші, найсміливіші.»

Щодо того, як воно буде після революції, – є кілька варіантів. Повна люстрація. Зміна влади і режиму. Чистка всіх рівнів влади – законодавчої, виконавчої і судової. В першу чергу – зміна законів про армію та силові структури. Республіка. Парламентсько-президентська. Активна діяльність місцевих громад.

Пам’ятник Леніну давно час було скинути. Надто багато горя зазнали наші люди від нього. Не місце йому в серці України. Кому потрібен – робіть музей вождів, щоб потім водити туди дітей і розповідати про те, як воно було. Але тиранам не місце на вулицях наших міст. На Революції на граніті не була. Помаранчеву пам’ятаю, брала посильну участь. Коли їхали до Києва тоді, не знали, чи повернемось, благословила дочку, дала вказівки щодо виховання і поїхала. Не питайте, що тоді відчувала. Дитині було 2 роки.

тема номеру

Євромайдан у Торонто, Канада. Фото: Наталія Прут

Богдан Тихолоз,

літературознавець, франкознавець, кандидат філологічних наук Для мене Європа – передусім духовний континент, цивілізаційний простір, об’єднаний довкола ідеалів свободи, поступу, освіченого розуму, здатного перетворювати світ (між іншим, не обов’язково на краще!). Ідеали ці просвітницькі за своєю генезою і, з постмодерної перспективи, дещо наївні та, незрідка, спрофановані, але, на мою думку, для України, яка досі так і не знала справжнього Просвітництва, все ще актуальні. Цілком свідомий того, що в цьому сенсі Європа – це радше символ, ідеал, орієнтир, аніж геополітична реальність. Проте водночас переконаний, що більшість українців (передусім тих, що вийшли на Євромайдани у цілому світі і не здають своїх позицій) сприйняли шанс на євроінтеграцію, ганебно змарнований досі (проте – певен – ненадовго) чинною владою привілейованих нікчем, передусім саме як перспективу духовного (у широкому сенсі – морального, правового, інтелектуального…) очищення, а вже потім – як перспективу економічного зростання. Цього, вочевидь, досі ніяк не можуть збагнути януковичі з азаровими (вибачте, але написання з малої літери для мене концептуальне), у яких тільки й розмов – про зарплати, пенсії та соціальні виплати. Для них, правовірних, хоч і недовчених марксистів, світ виключно матеріальний, а людина – продукт виробничих відносин, функція суспільно-економічних процесів, а не самостійний суб’єкт діяльності та самосвідомості. Вони справді не вірять (і, мабуть, ніколи не повірять), що людина може відстоювати своє право на власну думку коштом матеріальних збитків для власної кишені. Економіка, звісно, важлива, але, про мене, похідна від ідеалів і мет, а не навпаки, як це намагаються нам втовкмачити наші опоненти.

«Сьогоднішні події – лише пролог до подальших змін. Тому готуймось до тривалої боротьби й довгої дороги, надто не зачаровуймось і розчаровуймось, думаймо про реальність і... вимагаймо НЕМОЖЛИВОГО!»

Сьогоднішній Євромайдан (як явище глобальне, загальносвітове, та при цьому питомо національне, українське), зрозуміло, стоїть (чи радше рухається!) вже не за саму тільки євроінтеграцію (як формальну процедуру), а за право українців бути собою, а власну державу – бачити іншою – принципово іншою, ніж дотепер. Якою саме? Попри те, що її мислять по-різному, епітет «європейською» (у значенні ціннісному, аксіологічному, а не географічному чи геополітичному), напевно, найбільш точно характеризує горизонт сподівань більшості протестувальників.

І в цьому сенсі для мене найголовніший історичний сенс українського Євромайдану – це – впевнений! – остаточне й незворотне прощання з совком, із тяжкою, здавалося б, невитравною спадщиною радянського тоталітаризму. Ймовірно, саме тому символічною «жертвою» української «евролюції» став пам’ятник Леніну у Києві.

тема номеру

Євромайдан у Києві. Фото: Олександр Пілюгін

Не схвалюю методи його усунення (хоча, можливо, їх і можна виправдати «революційною доцільністю»), але й сумувати за ним не буду :). Для покоління, що є головним агентом теперішніх подій, – студентської молоді 2010-х років, – Ленін радше малозрозумілий і малознаний атавізм попередньої епохи. Рано чи пізно все одно довелося б, мовлячи літописною формулою, «викинути ідола в Дніпро»; тож, можливо, саме сьогоднішні події поставлять остаточну крапку в затяжній історії хвороби з діагнозом «комуністична лихоманка». Як учасник (ні-ні, не герой і, дякувати Богу, не ветеран) щонайменше двох революцій (Помаранчевої і Євро-), я насправді – вибачте – не вірю в революції – у сенсі раптової зміни пекла на рай. Раю на землі не буде – вибачте за скепсис – ні європейського (бо ЄС – не рай), ні будь-якого іншого. Буде тяжка робота і повільне зростання. Натомість, відтак, я вірю в ЕВОЛЮЦІЮ і поступовий перехід кількісних змін в якісні (вибачте мій архаїчний соціал-дарвінізм і геґельянство :)). Революції – це необхідні, знакові віхи на шляху суспільної еволюції (поступу, за Франком), значення яких можуть по-справжньому оцінити не їхні безпосередні учасники (і сучасники), а їхні діти й онуки. Батьки-революціонери завжди вимагають від революції надто багато, а відтак завжди розчаровуються, але їхні діти спираються на їхні здобутки і просуваються далі, на вищий щабель. Відтак Помаранчева революція – не крах утрачених ілюзій, а доконечна передісторія теперішньої Єврореволюції. Без першої не було б другої; своєю чергою, сьогоднішні події – і в разі неодмінної Перемоги! – лише пролог до подальших змін. Тому готуймось до тривалої боротьби й довгої дороги, надто не зачаровуймось і розчаровуймось, думаймо про реальність і... вимагаймо НЕМОЖЛИВОГО! Не маю жодного сумніву в перемозі української Єврореволюції. Її тривалість може вимірюватися днями, місяцями чи (не дай Боже!) роками, але для мене абсолютно очевидно, що молоді, здорові й розумні люди – нові люди нової України – неодмінно здолають (чи принаймні просто – переживуть) підстаркуватих, кволих тілом і розумом адептів світлого минулого. Це лише питання часу. Водночас хотів би застерегти надміру екзальтованих борців за Європейську Україну від рожево-оптимістичних ілюзій: перемога полягатиме не в зішесті на наші землі Царства Божого, а в оновленні еліт та утвердженні активної ролі громадянського суспільства в Україні як суб’єкта історичного процесу. Одначе цього для мене – аж ніяк не замало.

тема номеру

Євромайдан у Жешуві, Польща. Фото: Юля Кирик

Олена Сазонова,

практикуючий психолог, кандидат психологічних наук Соціальний рух є тією спільністю, яка об'єднана загальною дією, сприяє зближенню людей, інтенсифікує соціально-психологічні зв'язки між ними. У соціальному русі виявляється глибинна потреба людини у соціальному єднанні та інтеграції заради досягнення певної мети, активному втручанні у хід подій. Особистість за таких умов позбавляється своєї ізоляції, відчуження від інших, набуває почуття соціальної гідності. Але свідома особистість у натовпі зникає, а почуття та ідеї окремих людей набувають одного і того самого спрямування і ґатунку. Перші дослідники соціального руху і натовпу (Гюстав Лебон, Габріель Тард, Зігмунд Фрейд) розглядали його як ірраціональну, сліпу і руйнівну силу, де панують неусвідомлені імпульси, зараження, наслідування та навіювання.

«Свідома особистість у натовпі зникає, а почуття та ідеї окремих людей набувають одного і того самого спрямування і ґатунку.»

Йдеться передусім про таке явище, як деіндивідуалізація – розчинення особистості у натовпі, стирання звичайних меж дозволеного, втрата самоусвідомлення, що підвищує вірогідність імпульсивної чи девіантної поведінки. Тобто втрата особистості в натовпі приводить до підвищення вірогідності того, що люди будуть вчиняти так, як вони навіть не можуть собі уявити, перебуваючи наодинці. Прикладів цього чимало як в історії, так і в сучасному житті.

Хоча названі дослідники більшість прикладів поведінки натовпу брали з часів Великої Французької революції та Паризької Комуни, але чимало їхніх спостережень і висновків не втратили актуальності й у наші дні в сучасних суспільствах. В поле уваги дослідників часто потрапляло питання про управління натовпом. Вони вбачали можливість управління у перетворенні натовпу на велику групу, тобто шляхом впровадження порядку, організації, максимальною згуртованістю, злагодою, одностайністю. Оскільки лідери, вожді, еліта залишаються єдиними, хто не піддається руйнівному впливу натовпу, то саме вони здатні (якщо не повністю, то хоча б частково) внести в натовп організованість та порядок. Загалом масовий соціальний рух у багатьох випадках незручний для влади і соціально-політичних інститутів, часто він сприймається ними як дестабілізуючий чинник. А всіляка протидія соціальним рухам, відмова від конструктивного діалогу з ними дорівнює забороні безпосередньої участі мас у виробленні соціально-політичного курсу.

тема номеру

Євромайдан у Києві. Фото: Олександр Пілюгін

Богдан Кравчук, скелелаз

Політичні ігри. Опозиція–Влада 1:1. Щодо подій на Євромайдані: 1. Звіряче побиття «Беркутом» мирних активістів на майдані Незалежності. 2. Спроба захоплення Адміністрації Президента (АП), під час якої було поранено багатьох строковиків МВС. Це дві штучно сплановані акції. Друга у відповідь на першу. Побиття на Майдані організоване самою ж опозицією (не «яником»), щоб мати причину з новою силою витягнути народ на так званий «Євромайдан». В ту ніч на майдані були лише мирні протестувальники. Ні опозиційних керівників, ні писклявих зірок, ні одного «євробуржуя» не було, навіть техніку позабирали. Янукович не є вже настільки дурний, щоб так тупо, ще й під тупим приводом «встановлення ялинки», чинити проти себе провокацію.

«Потрібно робити революцію кожен на своєму місці. Тоді суспільство буде мінятись з коріння.»

Друга акція – штурм АП. Повністю спланована самою владою для того, щоб замилити очі суспільству, мовляв «не такі вже ваші мітинги мирні». Для цього використовують як гарматне м'ясо строковиків, виставляючи з них лінію оборони без щитів і палиць. Використовують для підбурювання штурму також і провокаторів, так званих «тітушок», яких підтримали ідеологічні радикальні революціонери. Як відомо, опозиція пізно зреагувала на штурм, тому що вона про нього не знала. А коли дізналась, то намагалася його зупинити, бо це не вони організували, і це їм не на руку. Ці строковики отримали команду «стояти» і «терпіти»… Тактично вони мали б цей трактор пропустити і, оточивши його, знешкодити водія. А після всього цього опозиція рахує постраждалих студентів, а влада – постраждалих міліціонерів.

З цього можна зробити висновки: 1. «Беркут» було двічі використано, підкуплено начальників. А це означає, що «Беркут» – продажні правозахисники, і їх слід розпустити. В законі «Про міліцію» про підрозділ «Беркут» немає ні слова, тому краще нехай їхню роботу виконують інші спецпідрозділи, яких у нас є досить. 2. Ні влада, ні опозиція не рахуються з людьми, використовують їх як пішаків у своїй брудній політичній грі. Тому не даваймо їм використовувати себе, а робімо революцію кожен на своєму місці. Тоді суспільство буде мінятися з коріння. Аж тоді з цього суспільства почне виходити достойна цього народу влада. І ЦЕ БЕЗ УСІЛЯКИХ СОЮЗІВ!

тема номеру

Євромайдан у Києві. Фото: Олександр Пілюгін

Віталій та Дмитро Капранови, письменники, видавці, громадські діячі

Фортеці беруть або штурмом, або облогою. Штурм – це велика кількість жертв. Облога – це час і дисципліна. Гадаємо, українці здатні втримати облогу. Але кожен має розуміти, що це – робота, щоденна і щотижнева. Судячи з того, що влада лякає людей силою, заспокоєння не буде. Українців краще не лякати, вони від цього більше заводяться. А тим більше краще не бити – бо тоді вони беруться за лопати і арматуру. Отже, зараз обидві сторони демонструють силу і все залежиться від того, у якій ситуації почнуться перемовини.

«Судячи з того, що влада лякає людей силою, заспокоєння не буде. Українців краще не лякати, вони від цього більше заводяться. А тим більше краще не бити – бо тоді вони беруться за лопати і арматуру.»

Влада створює напругу, сподівається, що одна зі сторін зірветься і почнеться насильство. Сьогодні «менти» здебільшого пасивно небоєздатні. А в результаті насильства вони можуть знову стати боєздатними. Тобто наше завдання – гамувати напругу між міліцією і народом і, як це не банально, не допускати провокацій. В twitter про #євромайдан: @s_vakarchuk Я виходжу на Майдан не агітувати за ЄС. Я хочу щоб влада з повагою ставилась до своїх громадян. Тих хто за ЄС і хто проти. До Всіх! @kashasaltsova Наступна революція буде революцією юристів. @kuzma_skryabin Людочки ! Дякую Вам за то, шо живу з вами під одним небом! На Майдані було так, ніби до родичів приїхав ! Дай Вам Боженько Здоров'я))) підготували: Li.Lit., sky in me, wolfram

біля тебе

Домна Іллівна Сметанська та Герасим Григорович Сметанський - батьки Івана.

1932-му.

біля тебе

Сімя Сметанських. Село Мала Киріївка, Бершадський р-н Вінницька область

біля тебе

Вздовж і впоперек перечитаний номер газети «Сільські вісті» прикривав старе зморшкувате обличчя. Погляд відриває тільки через гул собак. Переляканий листоноша нашвидку вкидає згорток газет у поштову скриньку та, скільки має духу, втікає від «злого» Жучка, який хвацько хоче викроїти йому штани за останнім криком моди. Крик, але не модний, слухала вся вулиця. Обличчям дідуся пробігла хитра усмішка.

Нарешті заткнувся сварливий чайник. Час обідати. Мама витягнула з печі рум´яну булку хліба і поклала на стіл. Дідусь окутав поглядом нас та паруючі шматочки й поліз до своєї схованки. Витягнув з-під столу пакет з покритими пліснявою сухарями та заходився їх розмочувати в липовому чаю.

«В

и що таке їсте, он свіжий та добрий хліб. А цим навіть собаки ласувати не захочуть!» – сказала я і викинула огризки у смітник. Зі сльозами на очах дідусь витягував їх назад до своєї тарілки, визбирав все до крихти, розмочив у гарячій воді й без всякої огиди їв. А потім заново почав розповідати історію, яку він переказує вже сотий раз. Багато чого бачила і чула від Івана Герасимовича: від байок про файну бабу Палажку аж до розповідей про німецькі нагайки як спосіб виховання «українських собак». Але тільки про татові колоски він розказує так, ніби й не пройшло з того часу 83 роки: «Я тоді навчався у четвертому класі. Це була вся моя наука, далі почалася школа Сталіна. Всіх своїх однокласників я поховав у тому четвертому класі 1932 року. Більше не було з ким ходити на навчання. Одні повмирали з голоду цілими сім’ями, інших замордували, поспалювали їхні домівки, щоб не було де ховати хліб… А що ж ховати? Хіба що себе у власному будинку! Я мало що тоді розумів… Але бажання їсти відчував дуже гостро. І це відчуття зводило з розуму… Батьки між собою обговорювали, що на іншому кутку села мама з’їла своє немовля… Я боявся, боявся людей! На початку нас рятувала Зірка. Її молоком харчувалася вся родина. Проте, і її скоро забрали, а вслід кричали: «куркулі». Добряче запам’яталися мені перші жнива. Батько мав невеликий шмат землі. Урожай був поганенький, але хоч щось. Вперше того разу я пішов за помічника. Сонце пекло, а робота горіла, як хата в баби Палажки. До неї якось прийшли, знайшли замуровану буханку хліба в печі та й довго не думали… Спалили все до тла, щоб не шукати… За невиконання плану по хлібозаготівлі – ШТРАФ! «Нужно взять гада за глотку и тогда он отдаст хлеб»… Сніп за снопиком ми з татом зібрали все. Душа раділа, а тато то як тішився. Нас у нього було дванадцятеро. Зараз уже й не згадаю всіх поіменно. Одні народжувались – інші вмирали.

– стерегти хліб. Ми примостилися біля великої копи пшеничних снопів та, щоб не спати, нумо зірки рахувати, шукати найбільшу і найменшу… Очі, ніби медом намащені, злипалися – довго я не пручався. А далі пам’ятаю тільки маму в сльозах. «Батько поїхав у сусідній район заміняти пару глечиків на зерно…» – ледве вимовила вона. Прокинувся я вже без снопиків і без тата. Навіть без колосочка в руках, який вчора гриз, прицмокуючи. Забрали все. Більше тато не повернувся. По дорозі назад його обікрали. Не зміг він повернутися додому, до нас, малих і голодних, з пустими руками. Сів під деревом у лісі, заплющив очі й помер. З туги і відчаю, від безнадії та не змоги нас порятувати. Таким його і знайшли. Товариші його викопали яму для нього, щоб похоронити, як людину. Коли його привезли, вона вже була заповнена вщент. Отак і спочиває мій батько у братській могилі. А вони все ходили та ходили щодня, переривали все з ніг на голову, з гострими залізними шпичками, перештрикували ними все подвір’я, превіряючи, чи нема де чого схованого. Мої сестри і брати вже почали пухнути… Зір притуплювався, голова постійно паморочилася, живіт все більше округлювався. Деколи не розрізняв, коли сплю, а коли ні, що правда, а що міраж. Я тоді жив у центрі села. З хати нас вигнали, сказали, що там буде відтепер сільська рада. А навіщо ж рада??? Коли громади вже майже нема… Село замовкло в тому 1932-му. Затихли навіть найклятіші собаки. Люди падали, як мухи. Кожна хата – як склеп зі ще живими мерцями. Восени 1933-го я мав іти в п’ятий клас, але не було вже ні вчителів, ні учнів. Урожай тієї осені був багатим, хоч уже не було кому його збирати. Мій тато так і не дочекався… Його згубили сталінські жнива.» P.S.: Голодомор 1932-1933 років забрав життя близько 10 мільйонів українців. Але не забрав у мене дідуся. Не забрала ні війна, ні післявоєнний голод, ні сталінські репресії. Він вижив, пережив і живе далі. Він подарував мені героя.

Опісля тільки пообідали ріденьким супчиком – та й назад на поле. Нас чекала важлива місія текст, фото: Петра Кінська

кава.чай.

Любко Дереш:

«Віагра – це безнадійні спроби самообману» 68

Дереш. Одіозна постать в сучасній українсь- Пам’ять. кій літературі. В свої 16 він шокував талан- Виникає ціле дерево асоціацій… Мабуть, це і є дерево досвіду, на якому плоди висять. Потом, вибухнув, як атомна бомба, і… згас? Ціле покоління виросло на його романах «Поклоніння ящірці», «Культ», «Трохи пітьми», «Намір». Ми чекали нового, вбивчого і шокуючого твору. Ми чекали довго. Однак, таке очікування не завжди виправдовує себе.

кльовані птахами.

Старість. Запалий рот, погано поголене обличчя. Хімія. Запах у кабінеті хімії, відчуття, що скоро можуть настати нові часи. Це хімічні рівняння, які я навчився розв’язувати завдяки одному викладачу з фізики.

Дехто каже, що Дереш списався, дехто – що у всьому винна його рання «зірковість». Можна було почути й версію, що у всіх лі- Тінь. тературних бідах автора винна його дру- Це те, що завжди з тобою, як би ти яскраво не світив. жина і «промиті в Індії мізки». Якими абсурдними не були б припущення, очевидно, що письменник таки змінився. Але Дереш – це Дереш, розлюбити його романи неможливо. Може, він просто подорослішав?

Вогонь. Дим, сови не є тим, чим здаються. Вогонь йде за мною… Стіна. «Pink Floyd», мої 14 років і екстаз від того, що я збагнув, на скільки музика може бути фантастичною.

Нещодавно журналісти «СКАЗу» намагалися знайти істину і поспілкувалися з Люб- Осінь. Чорні пташки, сіре небо, жовте… ком Дерешом. Абсент. Ван Гог… Церква Святої Крові в Парижі, де ми бували з Юрком Покальчуком колись.

Бестселер. Стівен Кінг. Трава. Джа, такий, власне, юнак похилого віку, такий… з люлькою.

Культ. «Культ»… О–«тульт». Недавно я побачив, що одна людина писала рецензію на мою книгу «Культ» і зробила помилку – «тульт». Я поду- Віагра. Це безнадійні спроби самообману. мав, що «пульт» було би ще абсурдніше. Дуб. Одразу згадую свого однокласника. Це слово було коренем його прізвища. В пам’яті постає рідна школа до 8 класу. Метаморфоза. Овідій. Непрочитані грецькі автори. Наполовину прочитані драми Софокла. Врешті, мій роман, майже не виданий: «Як стати богом і не заплакати». Флейта. Крішна.

Вічність. Те, що протилежне поцілункам. Навчання. Підйом на вершину гори. Адреналін. 180 кілометрів на годину. Шахи. Шахове містечко у Калмикії, там, де президент федерації Фіде засідає. текст, фото: Li.Lit.

фарш

УОСОБЛЕННЯ (дивацькi пр

Я МЕТАФОРИ роводи Осенi)

фарш

диноко відходить осінь. Сумно шурхоче опалим тліном колишніх могутніх крон, розсікає повітря різкими краплями дощу, осідає мокротинням в легенях. Осінь рве дощову ширму вітрами, розганяє білі хмари, вивільнює останні проблиски тепла перед тривалими морозами на вулиці, в душі (на вулиці душі). Осінь відходить без тіней, без музики, звуку кроків. Тихо-тихо прицмокуючи язиком, ніби стараючись якнайдовше зберегти присмак медових яблук і волошкового чаю. Осінь дивна дамочка: від неї стільки всього очікувалось, натомість – минай швидше, щоб скорішпромайнули зима й сніги до квітня. Щоб вдруге перецвіли каштани, а запах мандарин не тривожив свідомість відблисками минулих свят. Щоб не пам’ятати, скільки ти, Осене, увібрала відчуттів у себе, поривів, думок. Щоб зі сумбурного – у холодне раціональне, а з раціонального – знов у пошуки.

Майбутня зима подарує спогади. Вони розгортаються пожовклими книжковими сторінками, між якими лежать старі фото, засушені стеблинки трави – романтично ж… Символічно й прекрасно. Дозволяє ятрити душу. …Дівчина сидить на землі, встеленій кленовим листям. Погода сонячна,тепла. Приємні жовтневі моменти нечасто тішили Львів. Дівчина читає книгу. Ймовірно, захоплюючий роман. Взагалі для цієї особи притаманна сезонність – влітку Річард Бах, Ерік-ЕмманюельШмітт, взимку – Діккенс і Кафка, навесні – Оруел і Замятін. Восени ж вона не мала особливих уподобань – Надійка Гербіш, Василь Шкляр, Деніел Кіз, Чак Паланик, ЕрлендЛу і навіть Йонеско… Хтось з великих колись сказав, що людина, яка не читає, проживає одне життя, але та, яка любить книги, за своє життя проживає тисячу різних життів, зовсім не розмінюючись, а збагачуючись, набуваючи досвіду та розширюючи світогляд. Між сторінками книги видно фото, засушені гілочки та суцвіття – скарб одного спогаду.Фото не несло жодного конкретного сенсу – чорно-біле,з обрамленням. Світлина закарбувала у пам’яті море, піщаний пляж, де кривою лінією вздовж узбережжя лежали потріскані мушлі і бродили волоцюги-чайки. Сухі гілочки і суцвіття пахли лавандою та ялиною. Запах відносив у далеке приморське містечко, що тхнуло рибою та очищувачами для човнів. Там зроду-віку не росли хвойні, проте дивачка мала свої ототожнення… Дівчина відклала книгу, задумалася. Час летить непомітно, швидко – проста людська істина, але їй завжди всі дивуються, вражаються, не розуміють. Куди пропадає старий час, коли настане нове сьогодні? Чи пам’ятатимуть вчорашню добу, чи зітруть її з обличчя землі?.. Дивна річ – людський мозок – інколи він раціонально відгороджує нас від світу духовного, а інколи тісно з ним співпрацює, будуючи уяву, малюючи спогади, проектуючи мрії. Каштанове волосся спадало на плечі. Згадалось дещо – розсміялася. Не так давно, всього декілька років тому, дівчина мріяла позбавитись своїх кучерів, обрізати їх під благеньке каре і стати яскраво-рудою. Щоб зливатися з осінню. Бродити в зеленому береті попід вікнами барокових будинків, збирати букети кленового листя і залишати їх на порогах незнайомих осель.

фарш

Щоб сидіти дні напрогляд з величезним термосом кави в парку або міряти кроками залізні мости незнайомих залізниць і слухати рівномірне стукотіння коліс поїзда у нічному плацкарті, коли всі пасажири вже сплять. Щоб вдихати солоний морський бриз у сезон, далекий від оксамитового, коли пляжі пусті, небо сіре, вода ртутного кольору – і це все дійсно нагадує чорно-біле фото. Тепер же – брунатний колір волосся нагадував весь рік про те, що лише восени свічки каштану перетворюються у коричнево-золоті плоди, які втілюються елементами осені на чиїйсь сутності, відбуваються у чиїйсь душі, стають прообразом іскристого тепла, яке не подарує жодна пара рукавичок. Інколи треба берегти духовне багаття, щоб взимку мати сили бути. …Інколи треба вміти покидати Львів. Дівчина невідривно дивилася на закриту книгу, що лежала у кленовому багатоманітні жовтого, помаранчевого, червоного, коричневого, фіолетового, зеленого… Вітер м’яко ворушив сухе листя, грався з ним, перекидав, підкидав у повітря, ніби досі не міг повірити, що воно хвилину тому, відірвавшись від гілки, відтанцювало свій перший і останній вальс, зробило елегантний реверанс і впало, прекрасне у своїй смерті. Дивно, що люди про це не задумуються. Щодня в парках граються діти, цілуються закохані пари, гуляють бабусі з пуделями. Вони милуються різноманітністю осінніх барв, збирають букети з листя і не здогадуються, що листя – мертве. Воно шепотіло влітку мільйони казок, тоді ще живе і зелене, проте ніхто не прислухався до чарівності їх викладу. Всі були зайняті спекою, лінощами… Собою, врешті-решт. Ніхто не звертав уваги на смарагдові прожилки, осяяні палючим сонцем. Лише тепер, коли кленова покірність топчеться брудними підошвами, людство охоче з неї зробить черговий гербарій чи ж то мумію. Сухе лавандове суцвіття пахло морем. Гілочка хвої нагадувала про необхідність та невідворотність свят. Неважливо, чи свято в душі. Врешті, воно присутнє, хай навіть на календарі. Вас обов’язково хтось привітає з календарним святом. І можливо, всередині стане трохи світліше. …Дівчина підвелася, сховала книжку в наплічник. Вона не помітила, як випала чорно-біла світлина,відтіняючись і контрастуючи з довколишнім розмаїттям кольорів. …Осінь відходить без тіней, без музики, звуку кроків. Тихо-тихо прицмокуючи язиком, ніби стараючись якнайдовше зберегти присмак медових яблук і волошкового чаю. Осінь дивна дамочка: від неї стільки всього очікувалось, а натомість – минай швидше, щоб скоріш промайнула зима і сніги до квітня. Щоб вдруге перецвіли каштани, а запах мандарин не тривожив свідомість відблисками минулих свят. Щоб не пам’ятати, скільки ти, Осене, увібрала відчуттів у себе, поривів, думок. Щоб зі сумбурного – у холодне раціональне, а з раціонального – знов у пошуки.

текст: Ложка Дьогтю фото: Li.Lit.

тро-ло-ло

МЕН

п о в н і с т

НЕ

т ю

Етап 1. Встану я о восьмій ранку Ці слова ви кажете собі ще звечора, годині так о 10. Наставляєте будильник, промотуєте в голові плани на завтрашній день. Він має бути продуктивним, адже в університеті лише одна лекція, яку сам Бог велів прогуляти, тому є вільний час, аби нарешті зробити все-все, що записане на листку, що загрозливо висить десь там на дверцятах порожнього холодильника. «Встану я о восьмій». Тут є два варіанти: або ви займаєтеся самообманом, або ви обманюєте когось іншого (або себе-іншого, але в такому випадку варто звернутися до відповідного спеціаліста із підозрою на роздвоєння особистості). Отож, 10 година вечора плавно переходить у північ, а у вашій сутулій позі майже нічого не змінилося: ви залипаєте в соціальній мережі. Коли ви вирішуєте лягати спати, то або вже світає, або це станеться дуже скоро. Ви закриваєте браузер, ідете чистити зуби, приходите назад до ноутбуку, ще раз заходите на свою сторінку. І аж тепер ви готові лягати спати (хоча насправді перед сном ви ще читаєте twitter з мобільного). Етап 2. Коли я сплю, то спить і моя совість Мелодія будильника – це симфонія до апокаліпсису, це звуки, під які можна катувати єретиків розпеченим металом чи пхати їм під нігті голки. Коли ви чуєте ці звуки – ви самі готові вбити за ще одну хвилину сну. Ви знавісніло підводитеся на свої дві кінцівки, переставляєте будильник на годину пізніше і з розмаху повертаєтеся в горизонтальне положення. О 9 ви повторюєте операцію. О 10 ви просто вимикаєте будильник. О 10:30 вас будить дзвінок від мами-тата-свата-сусіда-подруги-однокурсника тощо. Щаслива ця людина, що не бачить вашого жорстокого виразу обличчя в той момент, коли ви кажете «Алло», де кожна буква – це ніби удар в обличчя. Після розмови ви вимикаєте телефон і лягаєте спати. О 12 прокидається спочатку ваша совість, а потім ви самі. Ви згадуєте про 8 годину, про довгий продуктивний день, п’ятирічку і стаханівський рух. Ви згадуєте про курсову, дві статті, гору «сирих» фоток, семінар на завтра, брудного кота, брудний посуд і про свою брудну голову (а в крані зимна вода). Ви стогнете і йдете працювати. Етап 3. Ще одна хвилинка Робота починається Вконтакте. Стіна, відповіді, коментарі, повідомлення. Сторінка вашої навчальної групи, університету, улюбленого музичного колективу, підписка «СКАЗу».

тро-ло-ло

Коли ви відлипаєте від монітору, то настає пора обідати. Ви востаннє оновлюєте сторінку і йдете чистити зуби. Сніданок – то святе. Як можна працювати, коли ти їси? Мозок ж не може зосередитися, або шлунок не може перетравити, бо ти думаєш про навчання. Словом, потрібно поїсти в спокої. А тим часом зайти на facebook. О 14 ви допиваєте каву-чай, доїдаєте печиво, яке, чесно кажучи, було зайвим, і приречено заходите знову Вконтакт. Але вже з благородною метою: подивитися план семінару в групі групи, вибачайте за тавтологію. Ви отетеріло кліпаєте, розгортаєте підручник, конспект чи електронний ресурс, три хвилини листаєте, оцінюєте розміри інформації і починаєте скиглити. Десь з півтора години ви скаржитеся в переписці з одногрупниками про те, яке життя несправедливе, обговорюєте різні можливі варіанти розвитку подій (серед них є смерть викладача). О 16 ви розумієте, що наразі ваша голова ні на що не здатна, тому вирішуєте зайняти руки – помити посуд. А оскільки це робити скучно, ви вмикаєте фільм чи улюблений серіал для фону. За п’ять хвилин посуд чистий, а ви сидите перед компом, їсте виноград, яблуко, апельсин тощо. О 18 ви приймаєте доленосне рішення: пора написати хоча б вступ до курсової. Ви просите когось з групи надіслати його роботу. Поки знайомий мнеться, ви приймаєте друге доленосне рішення: потрібно поїсти, бо на голодний шлунок погано думається. Потім ви згадуєте, що в холодильнику повісилася у ритуальний спосіб миша, і йдете чистити картоплю (яку ви пересолите) чи варити макарони (які ви розварите). Етап 4. Маєвтика Сократ казав, що він знає, що нічого не знає. У ці хвилини ви також Сократ. Цей ж філософ писав про маєвтику – інтелектуальні пологи. Можливо, важко собі уявити, що то таке. Але я певний, що о 19 годині ви відчуваєте справжню маєвтику. Вас крутить, ви тужитеся, червонієте, пітнієте, словом, відчуваєте усі принади розумової праці. Текст товариша зазнає безжальних трансформації. Ви немов Декстер ріжете його, ріжете! У вас на це іде ціла година. А готова лише сторінка А4. Чотирнадцятим кеглем. Інтервалом 1,5. Почуваєте себе жалюгідно. О 20 вам телефонують друзі і тягнуть гуляти. Ви панічно кричите: «Я вчуся увесь день, нічого не встигаю, у мене такий завал!!!» Але все одно погоджуєтеся і йдете в душ. Етап 5. Циклічність Провтиканий час – це іноді дійсно круто. Головне, щоб це не увійшло у звичку, не стало закономірним явищем. Бо не встигнете кліпнути – і вмрете. Тому краще час не провтикувати. Краще його цінувати. текст: wolfram фото: jullien_fall

ігри Голодні

експеримент

по-студентськи

Слово «студент» споконвіків і до нинішнього часу має при собі прикметники «голодний» та «бідний». Іноді складається таке враження, що це чи не найобділеніша і найзлиденіша частина нашого суспільства. А все тому, що студенти – це люди, які хочуть витрачати, як правило, значну частину зароблених власними батьками грошей не на найнеобхідніше, зокрема на харчі, а на всілякі розваги та інші витребеньки. Отут і постає головне питання для студента: «Як заощадити?»

Правило перше: оптом дешевше

Щоб витрачати якомога менше грошей на харчування, потрібно закуплятись одним махом на весь тиждень. Обдумайте, що ви плануєте готувати та детально розрахуйте кількість продуктів. Мова йде про кожний грам, бо копійка гривню береже! Закупи варто робити на продуктових ринках або у великих супермаркетах. Не забувайте торгуватися, якщо це можливо. Пробуйте шукати недоліки чи дефекти в товарі. Заговорюйте зуби людям, повірте на слово – це працює. Правило друге: вдома добре, а в гостях безкоштовно

Хоч люди кажуть, що економити на їжі не можна, але чомусь студенти в першу чергу Ніщо так не допоможе вам заощадити гроші як врізають бюджет саме у цій сфері життєдіяль- щоденні відвідини друзів, родичів та знайомих. ності. Наскільки це можливо зробити за тиж- Це золота жила. Так можна не просто заощадень, як найоптимальніше прожити на дити, а й взагалі майже безкоштовно харчувамінімальну суму грошей – я спробувала це на тися завдяки добродушним людям, які щедро власній шкурі. Провівши експеримент зі влаштують для вас прийом, що включає в себе як своїм раціоном, я за сім днів сформулювала мінімум чаювання, а як максимум – комплексний обід і загорнуті в пакетик пиріжки із собою. такі правила виживання.

Так що будьте дружелюбними та не забувайте спілкуватися з близькими вам людьми. Правило третє: дарованому коню в зуби не заглядають Не соромтеся позичати продукти в сусідів. Якщо ви ще й живете у гуртожитку, то це відкриває для вас чималі перспективи. Тоді можна сміливо ласувати хоч і не делікатесами, але цілком нормальними і навіть недієтичними стравами. Там позичив півсклянки олії, там декілька картоплинок, а там два яйця – і вже маєш що їсти. Люди не будуть вам відмовляти, а віддавати ви теж нічого не зобов’язані, бо ви ж не гроші позичали. Головне – в одні й ті самі ворота, точніше двері, не лізти, тобто збирати окремі інгредієнти для приготування страв у різних людей. Правило четверте: будьте винахідливими

можна просто притягнути із собою якесь маленьке миле створіннячко у вигляді комашки чи тарганчика руденького та викупати, скажімо, його у вашому супі. Тоді головний менеджер буде змушений компенсувати хорошою вечерею ваш «стрес». Мені от пощастило трохи по-іншому. Коли я з подругою ходила в суші-бар, нас обслуговували не належним чином, на замовлення ми чекали близько години. І, знаєте, запис у книзі скарг досить дієвий, адже на наступний день у нас просили пробачення та запрошували на безкоштовне частування. Отак-от.) Мій життєвий досвід показав, що існує багато способів для того, щоб витрачати якомога менше грошей на харчування: від хороших математичних розрахунків до різних прийомів та хитрощів. Та існує головне правило, про яке ще не було сказано: здоров’я – понад усе. Тому ніколи не можна впадати в крайнощі і забувати про це. Також «перегинати палицю» із хитрощами теж не треба. Бо смішки смішками, але і совість треба трохи мати :)

Коли ви затягуєте тугенько поясок і економите гроші на харчуванні, то це не означає, що ви маєте собі відмовляти у походах до кафе або ресторанів і що ви маєте за себе платити. Для дівчат все простіше, наприклад, взяти і текст: Анжеліка Тан банально сходити на побачення. А загалом фото: jullien_fall