СКАЗ №5(травень 2013) by Skaz Magazine

СКАЗ №5

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ травень 2013

ЗМІСТ

8-13 БІ-2

14-17

Гаївки. Писанки. Торонто

18-20

Хвилина як вічність

22-25

Скелі Довбуша

26-28

Настрій

30-33

Ерік-Емманюель Шмітт

46-49

«Малюю від душі»

54-57

Спасибі, що чекаєте

58-59

Ваша творчість

60-61

3 кілограми над рівнем неба

62-63

Водяна війна

......................................................................

Живий товар:

«У деяких випадках жертв сексуального рабства змушують обслуговувати до сорока людей на день… І якщо міліція знаходить неповнолітніх, які потрапили в схожу ситуацію, то їх просто ув’язнюють за нелегальну імміграцію.»

34-37

Українська мрія:

«У пошуках відповідей вирішуємо піти в клуб анонімних алкоголіків – місце, де зустрічаються люди, яких алкоголь засмоктав у своє болото. Хочеться побачити тих, для кого ігри зі зброєю переросли у справжню війну.»

38-45

Каша Сальцова:

«Я дуже дратуюся, коли абоненти недосяжні. Я завжди думаю, що вони це навмисно.»

50-53

Головний редактор: Павло КИРИК

Літературні редактори: Галина КОПРОВСЬКА Христина КАЛИН Таня КУЗЬМІНЧУК

Фото:

Анна-Лілія КОКОРА Мар'яна КОЛОМІЄЦЬ

Дизайн:

Павло КИРИК

Журналісти:

ПРО НАС

..............................................

Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Христина КАЛИН, Павло КИРИК, Ірина СЕМЕРАК

.............................................. Наші контакти:

http://issuu.com/skaz.magazine http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine

.............................................. Розміщення реклами:

skazzz.magazine@gmail.com

.............................................. © Інтернет-журнал «СКАЗ» При публікації матеріалів обов’язкове посилання на журнал. Фото з обкладинки Анни-Лілії КОКОРИ. В номері використано фотографії з інтернету.

..............................................

Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій. Редакція може не поділяти точки зору автора.

..............................................

соціальна реклама

фото: roman knyazev

ре дак тор ська колонка

Одному хлопчику наснилося, що вранці сонце не зійшло. Увесь день на вулицях міста світили ліхтарі, а в квартирах багатоповерхівок – енергозберігаючі лампочки, до який вже давно звикли зіниці очей. Люди стурбовано снували. Сонце так і не появилось. Коли хлопчик прокинувся, то запитав маму, чи може сонце колись перестати світити. «Ні, – відповіла мама. – Не може. У нас контракт на цілу вічність». Хлопчик чув у школі, що колись давно-давно, коли ще небо було синього кольору, перед людством було загроза екологічної катастрофи, вичерпання природних ресурсів. Усім мав бути триндець. Хлопчик не міг уявити собі цього. Він дивився на стерильний і безпечний світ довкола. На нестаріючих батьків. На своє доросле дитинство. На асфальтовані дороги, асфальтовані сади і асфальтовані поля. Він дивися на ідеальні фрукти та овочі на прилавках гіпермаркетів та не міг уявити, що колись був дефіцит їжі чи будь-яких інших ресурсів. Хлопчик був щасливий. Він знав закони фізики та не вірив у фей. Він мав вдома колекцію вимираючих рослин з Червоної книги, які дбайливо законсервував у скляних саркофагах, і розмістив це біокладовище високо на полиці. А ще у нього був механізований спанієль, який за командою весело гавкав та махав хвостом. Якщо б прислухатися у повній тиші, то можна почути стукіт його металевого серця. Хлопчик народився в щасливому світі, де ніхто не вмирав, а старі цвинтарі та крематорії стали музеями-заповідниками, в які школярів насилу тягнуть на екскурсію. Хлопчик народився у світі, де з шаленою швидкістю рухався технічний прогрес, а саме життя застигло каменем у річці, а вода вже давно стерла всі недоліки, і пилюка з нудьги осіла на саме дно. Він так ніколи і не дізнався, що найбільша Червона книга – людських почуттів, що озонові діри вже давно вкрили душі, що радіація лицемірства уразила серце, а сміттєзвалища брехні, зверхності та байдужості не лишили чистого шматка асфальту. Він не дізнався і про те, що тієї ночі, коли йому наснилося, що сонце згасло – воно таки згасло. Сонце в ньому самому. w

базікало

Бі-2:

«Нічого не робити!»

базікало

_________________ За роки діяльності «Бі-2» написали не один хіт, завоювали славу далеко за межами рідної Росії, відіграли величезну кількість концертів. Їх впізнають за саундтреками до кінофільмів, за яскравими дуетами із іншими музикантами. Їхні тексти запам’ятовують, розбирають на цитати. Легендарні «Последний Герой», «Полковнику никто не пишет» вже стали класикою чоловічого року. В рамках програми «Spirit+всі хіти» Льова (Єгор Бортнік) і Шура (Олександр Уман) з гуртом відвідали й Україну. Перед концертом нам вдалося разом з іншими журналістами поспілкуватися із рокерами.

базікало

– Назва останнього альбому – «Spirit», тобто дух. А дух кого чи чого вас надихав у процесі роботи над піснями?

– У рамках нового туру ви відіграли декілька концертів в Україні. Знайомі з тутешньою рок-сценою?

– Ви знаєте, пісні собі пишуться, складаються в альбоми. А щоб щось конкретне надихало нас на цей альбом… Нас усе надихає. Подорожі Росією, іншими країнами. Надихають рідні та кохані люди.

– Звісно, ми знаємо «Океан Ельзи», «Другу ріку», «Воплі Відоплясова»… Та Потапа і Настю Каменських! Ми їх зустріли у Лос-Анджелесі нещодавно. Це була смішна історія.

– Який формат концерту вам найбільше подобається? – Всі концерти різні, тому їх важко порівнювати. Буквально недавно ми відіграли три концерти з оркестром, зараз пішла електрика, акустика. Будемо далі це все поєднувати.

–Плануєте якусь співпрацю? – Ми намагаємося так далеко не заглядати. Зараз підтримуємо ті стосунки, які вже склалися давніше. Ми хотіли зробити спільну річ із «Смысловыми галлюцинациями»… Але України це поки що ніяк не стосується.

– Багато виконавців беруть участь у політичних акціях, публічно підтримують певні партії. Як ви до цього ставитеся?

– Що вас може розізлити за три секунди?

– Це особиста справа кожного музиканта. Ми займаємося музикою. Бачите, скільки у нас програм, концертів. Нам точно не до політики.

– А розсмішити за одну секунду?

– До чого ви, на вашу думку, долучилися в сучасній культурі? – Ви знаєте, є дуже цікавий факт: з моменту виходу нашої пісні «Полковнику никто не пишет» у 2000-му році було продано близько ста п’ятдесяти тисяч книг Маркеса. Це добре.

– Дурість якась, наглість, хамство. – А ось з гумором у нас все в порядку!) – Що робити, коли нічого не хочеться робити? – Нічого не робити! текст: wolfram, Helena York фото: Li.Lit.

записки

. Гаiвки. Писанки. Торонто

ощить зі самісінького ранку. Люди метушаться, роблять закупи, бігають, шукаючи припарковані машини, мокнуть під дощем. У повітрі пахне весною, вітерець розносить запах озера по місту. Я біжу зі школи у вже добре вивчений шопінг-центр. Переглядаю список речей, які необхідно купити: дещо з продуктів, трохи обнов, і, звичайно ж, великодні подарунки рідним та друзям. Тут, за океаном, святкування українських свят стало для мене чимось життєво необхідним. З того часу, як я приїхала сюди, познайомилася з багатьма українцями та братамислов'янами. Вдячна долі, що звела мене з українським колективом, який відтворює та популяризує український фольклор в Торонто. Дівчата з гурту «Коса» організовують різноманітні майстер-класи, прекрасно співають, малюють писанки, вишивають та готують українські страви. З допомогою «Коса-друзів», гостей та всіх, хто цінує справжнє живе спілкування, створюється незабутнє свято. Так, у невимушеній атмосфері, за піснями і жартами, відбувається сплетіння молодого і старшого поколінь.

Першим моїм українським святом у Торонто стала Маланка. Я прийшла на дійство зі своєю подругою з Сербії, яка уявлення не мала, що це таке. А Маланка була дійсно українська, з колядою та спаленням дідуха. Опісля – танці, доки були сили. Всіх розважав нереально запальний музичний колектив «Lemon Bucket Orkestra». Українські, балканські, циганськопанкові мотиви направду приємно втомили нас. Моя ж подруга після всього цього сказала: «Нарешті я знайшла ще більш шаленоненормальних людей ніж ми, серби! Як ви вмієте так танцювати?» Справді, дівчата крутилися в танці так, що в мене перед очима аж закружляли каруселі :). Одягнуті всі були в красиві вишиванки, запаски, хустки та постоли (були і такі!), витанцьовували, подзенькуючи коралями. Той дух єднання, який був присутній під час танців, запам’ятався мені своєю особливістю, автентичністю та первинністю, тим, що хочеться зберегти і передати нащадкам. Мабуть, одним з моїх найбільших досягнень тут є написання моєї першої писанки. В передвеликодний час дівчата з колективу «Коса» проводять багато майстер-класів з мистецтва

створення писанок. Забезпечують усім: яйцями, барвниками, воском та кістками (в народі – писачками), великою кількістю наочних прикладів і, звичайно, хорошим настроєм. Учасниці колективу, Марічка Галадза, Оксана Гавриляк, Стефанія Туренко та Божена Грицина, пишуть неймовірно гарні писанки і охоче діляться своїми секретами. На одній з таких зустрічей вони розказували, що орнаменти на писанках залежать від регіону, де вона була написана. «В Закарпатті, особливо на Гуцульщині, узори деталізовані та з великою кількістю закарлючок, – пояснює Галадза – ніби виписуються криві стежки Карпат». Сонячного дня я поспішаю до центрального ринку Торонто. Вже на повну силу відчувається, що Великдень не за горами. Величезний маркет повністю набитий людьми. Довкола величезна кількість невеликих магазинів з м'ясними, хлібними та кондитерськими виробами на будь-який смак. Йду далі, і мій погляд спиняє синьо-жовтий напис: «Український магазин Дністер». І справді, все, що продається в магазині – українське. Там можна купити домашні ковбаси, солодкі пляцки, теплий борщ, вареники, деруни зі сметаною, голубці по-домашньому, а також багато інших традиційних українських страв. В окремому кутку красуються писанки та великодні баранчики, щоб прикрашати пасхальні кошики. – А Київський торт у вас є? – з ноткою ностальгії в голосі запитую я. – Так, – усміхається мені пані Марія, власниця магазину. Не крамниця, а просто знахідка! У Торонто вулиці мають протяжність в декілька кілометрів. На цьому шляху можна зустріти близько десяти різноманітних церков. Любителям старих будівель точно буде на що подивитися! Теплого весняного дня ми із подругою з Вірменії вирішили піти до вірменської церкви в Торонто, щоб, так би мовити, духовно збагатитися перед очікуваним святом. У вірменів є своє, дуже своєрідне християнство, так би мовити, одне з його відгалужень. Святкують Великдень вони в інший день, аніж католики чи православні.

записки

У Торонто вулиці мають протяжність в декілька кілометрів. На цьому шляху можна зустріти близько десяти різноманітних церков. Любителям старих будівель точно буде на що подивитися! Теплого весняного дня ми із подругою з Вірменії вирішили піти до вірменської церкви в Торонто, щоб, так би мовити, духовно збагатитися перед очікуваним святом. У вірменів є своє, дуже своєрідне християнство, так би мовити, одне з його відгалужень. Святкують Великдень вони в інший день, аніж католики чи православні. Церква Сурб Еррордутюн (Святої Трійці) є чи не найбільшою вірменською церквою в Торонто. На відправу ми трохи спізнилися. Через старі важкі двері помалу прокралися всередину церкви. А там – чарівна музика посеред тишини. Виконання вірменських великодніх пісень під акомпанемент фортепіано – явище незвичне, але цікаве! Освячення святкових кошиків відбулося звично, як і у нас. Опісля надворі усіх чекало частування пасхальними яйцями, традиційним хлібом та вином. Особливо мені запам’яталися їхні писанки. – Як ви вимальовуєте такі квіти на них? – Запитую подругу. Вона ж усміхається і пояснює: – Ми прикладаємо до яйця листочки чи квіти різних форм та розмірів. Потім обмотуємо їх капроном, тільки обережно, щоб листя не змістилося, і фарбуємо яйця в цибулинному листі. Писанки при такому способі оздоблення виглядають простими, але дуже гарними. Того дня я вивчила нове слово вірменською – «Затік», тобто «Пасха». Нарешті настав день, коли і ми мали святкувати Паску. В той ж день були організовані заспіви гаївок. Цього року вони відбувалися в парку Trinity Bellwoods з ініціативи Божени Гри-

цини, яка, вивчаючи український фольклор, вирішила відтворити традицію співу веснянок та загалом святкування світлого свята Пасхи. З немалої колекції пісень з України, а також інших країн східної Європи, були вибрані найгарніші. Тож голосисті дівчата, вбрані в вишиті сорочки та з весняними гілками в руках, йшли, співаючи, до брами міського парку. По дорозі до нас приєднувалися люди різних національностей та віку. Після співу були ігри, які мені нагадали повноцінний «хрещик» – свято для дітей та дорослих, коли ті разом співають, танцюють і грають в традиційні забави. Особливо весело було коли «будували весняний міст», а по ньому ходили діти :). Хтось падав, хтось добігав до кінця, когось ледве доносили. Люди плакали зі сміху, не могли стримати емоцій. Батьки підкидали дітей високо-високо і ловили. Було щось у цих іграх напрочуд вільне, незалежне, безстрашне, чого так бракує пострадянським країнам. Повна відсутність «совкового страху». Навіть один літній дідусь під кінець ігор зажадав, щоб його теж попідкидали :). Весь парк слухав гаївки і святкував разом з нами. Після співу та ігор ми з компанією друзів залишилися, щоб продовжити святкування на природі. Було тепло, весело і затишно. Так у якійсь неймовірній гармонії ми проводили Пасху. Час від часу до нас підходили люди, приєднувались, пробували паски та інших великодніх страв, залишалися з нами аж до ночі. І саме тоді до мене дійшло розуміння того, наскільки важливими для людей є традиції, зокрема і для мене. Далеко від рідного дому українці створили настільки домашню атмосферу, що почуватися в Торонто самотнім на Великдень було неможливо. текст: Наталія Прут, Торонто фото: Devon Stewart

підслухане

ь т с і н ч і в к я а н и л Хви

_________________ «Життя – це рух» – так вважає цілий світ. Але, як не дивно, рух іноді може стати смертю. Люди багато часу проводять у транспорті: хто у власному, хто в громадському. Всіх об’єднує дорога, яка часто готує багато сюрпризів для водіїв, пасажирів та пішоходів.

ещодавно в один зі звичайнісіньких сірих буднів, яких у житті безліч, я сіла в одну із таких самих звичайнісіньких жовтих маршруток. Атмосфера в салоні була прогнозовано напруженою. Кожен вчепився за поручень, повтикав навушники у вуха і втупився поглядом у вікно, відсторонюючись від інших. Я, звичайно, не виняток. Маршрутка їхала, час від часу зупиняючись, на зупинках відбувалося велике переселення народів. Маршрутка саме від’їжджала від однієї із зупинок, коли вуха раптом пронизав жахливий скрип гальм, гучний удар. В одну мить люди збилися в суцільну колоду і полетіли до лобового скла… ДТП. У салоні тиша. Люди підводяться з підлоги, обтрушуються і зi страхом в очах оглядають себе. Всі спантеличені. Водій, немов ошпарений, вилітає зі салону і зникає з очей у невідомому напрямку. Пасажири намагаються з’ясувати, що сталося. Проходить хвиля різноманітної інформації, що більше нагадує гру «зіпсований телефон». – Що сталося??? Він когось збив? – Під колесами хлопчик. – Він збив дитину? Який жах, викликайте «швидку»! А в салоні ніхто не постраждав? «Швидку». Викликайте «швидку». – Спокійно. Ми нікого не збили, нас підрізав автобус, ніхто не постраждав, окрім автомобіля. – Спростовує крики та паніку якийсь чоловік, що сидів поруч з водієм. Поки розглядали різноманітні версії події на передніх дверях, у кінці салону пасажири намагалися вийти. Здійнявся крик – до людей дійшло, що вони у пастці. Всі почали гамселити у двері та вікна з благанням випустити їх. Галас перекрикує голос найстаршої пасажирки, яка сиділа біля вікна: – Ще би якихось декілька сантиметрів, і все. Він повз мене за міліметр проїхав, а якби тут врізався, тут-от, де я сиджу? Боже, що то робиться на цьому світі?! От жила собі, а якась мить, і все – смерть. Ой Боже, ще трохи, і все.

На крик бабусі відгукується жіночий голос: – Мамо, мамо, ти мене чуєш? Мамо, ти жива? Мамо, я йду до тебе. Пропустіть, розступіться! Мамо, я йду.

Жінка років сорока зривається з місця і, розштовхуючи людей, рветься до бабусі. Старенька не замовкає і продовжує монолог до Бога. Відчуття, наче на зйомках програми «Ключовий момент». Ніхто нічого не розуміє, у салоні починається штовханина і паніка, хтось вже виламує двері, щоб вийти… Якийсь із пасажирів схвильованим голосом кричить: «Автобус стоїть посеред проїзної частини, в нас можуть врізатися будь-якої хвилини». «Пахне пальним. Ви відчуваєте? Маршрутка зараз вибухне, витік, витік бензину… Вибивайте двері, треба тікати!» – верещить якийсь солідний на вигляд чоловік. Двері беруть штурмом. З кабіни водія піднявся крик впереміш із ненормативною лексикою: – Ви що, …, такі поганці, двері ламаєте? Ви що, …, їх ставили??? Чого панікуєте, як ті …, …, …? Випустять вас, дeбілів таких, та кому ви потрібні, сучі діти? Водій лише з іншим водієм з’ясує, що там і до чого, і поїдемо. Люди на мить замовкли: слово «поїдемо» подіяло, як валеріанка. Та спокій тривав недовго. Його порушила якась пані з блакитним волоссям, такого ж кольору тінями на повіках та тонкими нафарбованими бровами: – Коли поїдемо? Час – це гроші! Ось «40-ва» щойно проїхала, нехай був би нас водій пересадив у неї. Скільки ще його чекати? Довго він там теревені правитиме? Нехай платить той, хто врізався, та й справі кінець. А ні, то нехай нас або везе, або висаджує і гроші за проїзд повертає. Нічого нас тут тримати. Слова «дамочки» люди сприйняли, як слова пророка, і почали підтакувати: «Так, так нехай поверне гроші. А що зараз знову за проїзд платити? Дві гривні на дорозі не валяються, це теж гроші.» Спантеличений чоловік, на якого повалилися претензії, не знав, що робити з цим полком невдоволених. На його щастя, у кабіну ввірвався захеканий водій, і всі замовкли, ніби прийшов «месія». Однак, «месія» забрав якийсь папірець і знову вистрибнув з кабіни, потім знову заскочив, кинув декілька слів і знову втік.

підслухане

Нерви якоїсь жіночки не витримують, вона падає в істерику: «Випустіть мене з цієї злощасної маршрутки! Не треба мені тих грошей, я готова і пішки йти, я ледь Богу душу не віддала у цьому салоні, а ви такі дріб’язкові, такі жадібні, що готові сидіти тут до вечора, лиш би дві гривні ще раз не платити. Та ви за крок до смерті хвилину тому були, ви тільки що ледь не оплатили собі квиток на проїзд в один бік назавжди. Та що ж це у світі робиться, куди земля котиться, Боже, до чого життя дійшло?»

Поки нещасна жінка правила свій монолог, двері маршрутки відчинилися, у салон проникло свіже повітря і перервало жінку на півслові. Пасажирів теж збадьорив свіжий вітерець, молодь швидко вислизнула, старші ж, трохи зволікаючи, теж вийшли. Дехто залишився сидіти на своїх місцях, і водій за декілька хвилин прийшов до тями, вгамував свої емоції, завів тремтячими руками автомобіль і поїхав далі своїм маршрутом.

До кінцевої зупинки маршрутка доїхала вже без пригод. Пасажири мовчки повиходили і, відійшовши декілька кроків від автобуса, безтурботно попрямували кожен своєю дорогою, ніби нічого й не трапилося. Лише розтрощене переднє ліве крило, яке волочилося по землі, здерта фарба вздовж маршрутки та переляканий водій нагадували про пригоду на дорозі. А я натомість задумалася, як дивно побудований світ і як багато подій може вміститися в одну мить. Бо за якусь секунду в мене перед очами пролетіло все життя, я встигла і з життям попрощатися, і покаятися. А за десять хвилин після самого зіткнення, поки маршрутка була зачинена, зрозуміти, якими дріб’язковими стали люди, що за дві гривні готові продати душу. Біда, виявляється, не вчить, бо як тільки вона минає, про неї всі забувають, аж доки лихо знову не прийде. Одріка Віхар

анонси

прийшов.побачив.написав.

Ск Довб

елі буша

прийшов.побачив.написав.

«Давним-давно жив собі славетний парубок Олекса Довбуш, лідер опришків. Мандрував він лісами й горами, грабував багатіїв і віддавав награбоване бідним. Але частину скарбів сховав… у скелях!» – таку захопливу гостросюжетну історію про українського Робін Гуда почує кожен, хто побуває в «царстві каменю». Скелі Довбуша – унікальне місце на туристичній карті України. Своєю неповторністю завдячує матінці-природі та багатій людській уяві. Насамперед це пам’ятка природи, скельно-печерний комплекс, територія з безладним нагромадженням велетенського каміння заввишки 30-50 метрів. Комплекс «Скелі Довбуша» міститься неподалік села Бубнище на Івано-Франківщині на площі 100 гектарів, але самі камені розміщені лабіринтом протяжністю в 200 метрів. Древність скель не підлягає під сумнів, про них писали такі видатні особистості як Іван Франко та Михайло Грушевський. На скелі Довбуша їдуть дві групи людей: туристи та скелелази. І сприйняття побаченого залежить від того, до якої групи належатимете ви. Якщо ви приїхали на скелі з туристичною групою, а тим більше найняли екскурсовода – казка забезпечена! Ви дізнаєтеся про діяльність Олекси Довбуша, на честь якого названі скелі, та його побратимівопришків, про скарби (на яких, можливо, ви саме зараз стоїте!), про скелі, які не просто скелі. А в скелях є печери, які теж не просто печери. В одній з них по боках витесані своєрідні «ліжка», другу називають «конюшнею», між ними – тонка вузька ущелина «холодильник», третя печера – стійло для кіз та овець. Окрім того, в скалі видовбана криниця, у яку набиралася дощова вода, є ще «кухня Довбуша». Словом, повноцінний маєток зі всіма благами цивілізації. Підвищену увагу туристи надають ущелині Чистилище, яку називають також Чортовою. Ще одна легенда (вигадана спеціально для туристів) стверджує, що той, хто пройде крізь неї, позбавиться всіх гріхів. Але є в такій спокусливій пропозиції маленький вузлик: десь посередині ущелина звужується до двадцяти сантиметрів – і, щоб очиститися від гріхів, доведеться спочатку позбутися зайвих кілограмів.

Екскурсовод змусить кожного розширити сприйняття світу й побачити в скалі обриси лева, динозавра або навіть «голову Довбуша» . Можливо, поведе вас на єдину скелю, на яку можна вийти, а не вилізти. А якщо буде в настрої, то може ще й декламувати вірші та заспівати. На закінчення всіх чекає флешмоб «кинь копієчку, аби повернутися».

Якщо ви приїхали на скелі зі скелелазами, то казка буде трохи іншою. По-перше, обминаємо галасливу туристичну групу, яка вже півгодини стоїть біля ущелини «Чистилище», в якій безнадійно застряг якийсь «мальчик». По-друге, не зосереджуємося на самих тільки печерах, ходимо лабіринтами скель і насолоджуємося неймовірними краєвидами. Не запудрюємо мозок байками про скарби (хоча, на місці, де щойно викидали копійки, можна навіть назбирати на морозиво). По-третє, ліземо туди, «де нога людська не ступає» і куди без спеціального спорядження не вибратися. Страшно, важко, але краєвид того вартує! Для скелелазів скелі теж не просто скелі. Вони мають свої назви – Тюльпан, Колобок, Відьма, Лялька, Броненосець тощо. На кожній з них є маршрути різної складності. У скелелазів існує традиція: назву для маршруту придумує його першопроходець. Чи варто казати, що назви тут найрізноманітніші? «Політ над гніздом зозулі», «Ненавиджу футбол», «Чемодан Сальвадора Далі», «Клаустрофобія», «Je t’aime», «Еверест», «Трамвайчик»… Кажуть, що тут вправлявся в скелелазінні Роман Шухевич. Єдине, що відбирає бажання дряпатися вгору по скелях, – меморіальні дошки з написами «На пам'ять про тих, хто любив гори», «Другу, напарнику по зв’язці». Їх прикріпляють до скель на пам'ять про тих, хто загинув. Але на камені все одно то тут, то там видніються якісь відчайдухи – екстремали давно облюбували ці місця. Скелі Довбуша – чудове місце в спекотний день. Від кам’яних лабіринтів, які насправді нагадують якусь оборонну споруду, віє холодом, буково-смерековий ліс тішить приємним затінком, у джерелі смачна вода. Природа, звичайно, неперевершена. Але височезні дерева красуються з татуюваннями на кшталт «тут був Вася». На скелях теж видніються витесані написи, а сміття лежить далеко за межами смітників. Туристи приїжджають і їдуть назад, а унікальна пам’ятка природи повільно втрачає свою привабливість. Поруч зі скелями стоїть ятка зі сувенірним крамом: ну куди ж без магнітика? На території скельно-печерного комплексу можна покататися на конях, посидіти в споруджених альтанках. Але, здається, всюди чути одну й ту ж стародавню історію: «Давним-давно Олекса Довбуш сховав скарб у скалі й привалив її каменем. Камінь той обертається навколо своєї осі й відкриває вхід у печеру. Але відкрити його зможе тільки той, хто промовить чарівне слово…» текст, фото: sky in me

настрій Ваша муза взяла відпустку, красиво помахавши ручкою. Завтра терміново потрібно представити новий творчий проект. У голові емоційний бар’єр, ментальний блок, одним словом – катастрофа. НЕ складайте собі поминальних пісеньок,

а просто їдьте до Америки – немає значення чи в реальності, чи в фантазії.

У США натхнення приходить саме собою.

Шукайте свіжого погляду в ретро-мотивах, божевільному ритмі сучасності, глобальних настроях майбутнього.

Беріть лупу й розглядайте найменші деталі. Ідеї ховаються у простому і звичному: міні-спідниця, Статуя Свободи, мюзикл «Кішки», мустанг з відкидним верхом і навіть АPPLE.

Послухати

Америка – це незалежність. Свобода проявляється і в музичному напрямку. Do-ItYourself – слоган музикантів, які бажають бути самостійними. «MS MR» Легкість, простота, юність. Дует з НьюЙорка, який грає атмосферний електропоп з елементам інді-року. Чарівний дівочий вокал, юнацькі тексти з присмаком загадковості. Музиканти вже виступають на розігріві у Marina and the Diamonds, у травні планують випустити свій дебютний альбом «Second Hand Rapture». Вони вриваються до навушників зовсім несподівано. Відомі музичні видання не поспішали про них писати, допоки світ блогосфери не заполонили треки бенду. Тепер вже американський VOGUE рекомендує відкрити для себе «Цих містера і місіс». «Group love»

Пропоную не винаходити велосипед, а переглянути те, що вже визнали шедеврами. «Some Like It Hot» або «В джазі тільки дівчата» Оскар, три «Золоті глобуси», Мерилін Монро, гангстери, джазові мотиви, і це ще не все. Яскрава американська комедія, класика кінопереглядів. Хочете подивитися на виконання легендарної «I Wanna Be Loved by You» Нормою Джин Бейкер, посміятися з перевдягань музикантів у жінок, тоді стрічка вам ідеально підійде. Хоча гра акторів доволі примітивна, все ж фільм має велику базу фанатів. «Elementary» Британський варіант серіалу про сучасного Шерлока Холмса побив всі рекорди. Детективні історії повертають свою славу.

Американці заздрили успіху екранізації історій Артура Конана Дойля. Вони вирішили запропонувати свій погляд. У американській версії Шерлок Холмс колишній наркоман, що переїжджає з Їхні пісні відомі серед представників інді- Лондона до Великого Яблука. Ватсон – року. Вони займають не останні місця у жінка-компаньйон, яка допомагає американських, британських, канадій- Холмсу не повернутися до шкідливої ський чартах. Та хіба це важливо? Хлопці звички. Покинувши клініку, детективй дівчата просто збираються разом, ство- консультант повертається до роботи. рюють свою мелодику. І насолоджуються. Своїм методом дедукції вкотре розкриває злочини за лічені дні. В порівнянні з бриТреки «Group love» впізнавані завдяки танською варіацією американський Шеррекламним роликам чи саундтрекам до лок не такий замудрений і більш молодіжних серіалів. А ще своєю підт- людяний. Він визнає свої помилки і наримкою британському гурту «Florence віть проявляє певні почуття до близьких. and the Machine». Шукайте студійник «Never Trust a Happy Song» і освоюйте Хочеться трохи помізкувати – тоді вминові музичні горизонти. кайте «Elementary». Каліфорнійський колектив, що є синонімом до сонячного настрою, юнацького максималізму, нескінченних мандрів.

Переглянути

Почитати

Якщо пам'ять у плеєрі ми вже наповнили, Вкінці хочеться порекомендувати прочипотрібно оновити ще й кінобібліотетеку. тати американських авторів.

настрій

Джек Лондон ідеально надихає на подорожі. Його роман «Мартен Іден» – поєднання любовної лірики, бажання досягти успіху і саморозвитку. Про останнє нам варто більше задуматися. Багато в чому автобіографічний роман Джека ще більше привертає увагу, його манера писання вже знайома усім ще з шкільних років. Хоча ім’я говорить саме про себе, все ж варто глибше поглянути на твір і знайти для себе щось таке, про що не згадали жодні критики. Роберт Фрост та його поетична збірка «На північ від Бостона». Герої – прості люди, ті, на кого ніхто ніколи би не звернув увагу. Мелодійна лірика про природу, працю, дорогу, мандри. Жодних експериментів у поезії. Незважаючи на таку консервативну політику, можна знайти оригінальні думки, що ніби весь час живуть у підсвідомості читача. Якщо ви втомилися від постмодерної поезії, яка сповнена дразливих слів, і хочеться класики, тоді американець Фрост саме для вас. Пауза серед шаленого стакато.

«The woods are lovely, dark and deep, But I have promises to keep, And miles to go before I sleep, And miles to go before I sleep» Helena York

Robert Frost

анонси

базікало

Ерік-Емманюель Шмітт:

«Я населений персонажами» Ерік-Еманнюель Шмітт належить до тих сучасних митців, яких в Україні, на щастя, знають. Романи цього франкомовного письменника перекладені українською, наші театри ставлять вистави за його п’єсами. Навіть більше – твори Шмітта включені в шкільну програму. Але з іншого боку – Ерік-Емманюель Шмітт залишається для нас terra incognita, бо як есеїста, кіносценарита та філософа ми його майже не знаємо.

Він вперше приїхав в Україну, щоб поспілкуватися з читачами та подивитися на постановки своїх п’єс. На зустріч з Еріком-Еманнюелем Шміттом прийшло багато-багато шанувальників його творчості – від дітей і до людей похилого віку. Письменник відповів на декілька запитань модератора зустрічі та запитання від своїх прихильників.

— Пане Шмітт, ви є драматургом, новелістом, романістом, кіносценаристом, і всі ці види діяльності взаємопереплетені. Що таке для вас драматургія, а що роман? Чи вважаєте ви, що один і той самий сюжет може розвиватись порізному залежно від виду мистецтва?

нас, вас. Для мене письмо – це передусім акт допитливості, це мандри — часом, простором, тілом, іноді мандри статтю — не моєю, мандри віком — не моїм. Для мене література — це пристрасть до інших. Я вважаю підозрілими тих, хто говорить «я», і брехня для мене починається там, де кажуть «я». Тому що коли го— Зазвичай я підкоряюся темі, що з’являється ворять про себе, це значить, що зараз же в моїй голові. Адже я ставлюся до себе не як починають за собою стежити, показувати себе до творця, а радше як до передавача. Я пере- у вигідному світлі, починають приховувати даю історії, розповідаю про персонажів, які певні речі, щоб викувати певний образ. Я весь заполонюють мою свідомість. Ці персонажі час кажу «він». На мені весь час маска – і диктують мені, що треба написати у п’єсі, що тільки це й дозволяє мені говорити правду, бо в романі, а що в новелі. Коли сюжет кризовий, маска мене захищає. Коли ми захищені одятоді це театр, тому що театр — це криза: под- гом, макіяжем, маскою, то можемо сказати ружня, метафізична, психологічна. Коли все. Оскільки мої персонажі не є мною, я можу сюжет — це дорога, мандри життям, тоді розповісти про свої обурення, печалі, радощі, маємо справу з романом, бо якщо є подорож, про свій спосіб любити тощо, а якби говорив це означає, що оповідачем має бути сам час, «я», то мусив би створити статую, яка не мала тривалість, тижні, місяці, роки. «У театрі три- би нічого спільного зі щирістю. Можна скавалість не існує, тоді як роман для мене — це зати, що я є прихильником брехні — тієї, яка час, можливість розвиватися, змінюватися. дозволяє говорити правду. Напевно, тому мій театр іноді песимістичний, а романи оптимістичні». — Що для вас важливіше: процес чи результат писання? — Деякі читачі зізнаються, що ваші твори змінили їхній спосіб мислення, їхнє життя. Чи — Відповідь проста: я завжди задоволений вважаєте ви, що мистецтво несе певну місію, тим, що роблю, і дуже рідко задоволений тим, виконує певні соціальні обов’язки? що зробив. Години письма — це щасливі години, бо це завжди години, коли не відчуваєш — Як на мене, то мистецтво допомагає нам самотності. У цей час я населений персонажити, тому що без нього це виживання. жами, іншим світом, який описую. Коли Життя повинно мати сенс, і його може на- пишу, то фізично перебуваю сам (щоправда, в дати мистецтво. Звичайно, і любов також, мене є три собаки, які впевнені в тому, що це але мистецтво розповідає нам про красу вони пишуть мої книги), але духовно — зовсім світу, воно пробуджує здивування. Ціль літе- навпаки: я не сам. Це і є мої улюблені години. ратури, як мені здається, — це мудрість, і все Потім, коли я перечитую те, що написав, то мистецтво, по суті, має філософську функцію, не завжди задоволений. Тоді я можу днями вона допомагає позбутися страху, стати працювати над текстом, замінюючи слова, більш терпимими. Для мене мета всіх істо- змінюючи коми, роблячи ті зміни, яких у рій, розказаних письменниками, — це зро- тексті ніхто не помітить, але які дуже важбити життя кращим. ливі для мене. — В одному з інтерв’ю ви говорите про два — Які події надихнули вас на написання «Остипи письменників: письменників автофікції кара і Рожевої пані»? та письменників уяви. Чи можете пояснити цю різницю? — По-перше, «Оскар і Рожева пані» сповнені моїх спогадів про дитинство. Маленьким я ба— Справді, є ті, хто пишуть про себе, й ті, хто гато часу проводив у дитячих лікарнях – не пишуть про інших. Я є письменником, який тому, що хворів, а тому, що мій тато був дитяговорить про інших, який досліджує людство чим лікарем. Щочетверга й щосуботи по обіді в усій його складності; я пишу не для того, я бував у закладах такого типу. Серед моїх щоб відкрити себе, а для того, щоб відкрити друзів було чимало хворих дітей.

базікало

По-друге, було-таки, що я серйозно хворів, лежав у лікарні, й одного дня мені повідомили, що я видужав і можу йти додому. Ті діти, які лежали в лікарні разом зі мною, залишалися. Я йшов, а вони лишались – і це здалося мені дуже нечесним. Я тоді думав про сміливість і розум, які потрібно мати навіть тоді, коли знаєш, що серйозно хворий і можеш померти. Того дня я пообіцяв собі, що напишу про це книжку, – ця книжка і стала «Оскаром». По-третє, в моєму вже дорослому житті було чимало близьких, любих людей, які серйозно хворіли, і деякі з них померли. Це було дуже важко. Але тоді я зрозумів, що одна з найпрекрасніших речей – це уява. Саме тому я вигадав Рожеву пані – таку собі Шехерезаду, яка завжди має напоготові якусь історію. Завдяки фантазії, яка водночас містить у собі і правду, і витівку, ця жінка допомогла хлопчикові жити. Медицина вже була безсила, але людяність могла допомогти йому гідно прожити життя до останніх днів. Хоча ця книжка сумна та важка, вона про смерть, та, разом з тим, ця книжка – про уяву, яка допомагає жити.

— Вам, мабуть, невідомо, що «Оскара і Рожеву пані» в Україні включено у шкільну програму. Як ви до цього ставитеся? Чи включені ваші твори в шкільну програму у Франції або в Бельгії? — Я дуже радий і дуже наляканий водночас. Я волів би радше бути літературою підпільною, літературою контрабанди, літературою бажаною, а не тією, яку нав’язують. Втім, у Франції та в Німеччині також багато моїх творів внесені до шкільної програми. Це насправді дуже хвилююче, коли до мене на автограф-сесії приходять діти 10-13 років. На цю тему можу розповісти анекдот. Вперше зі мною таке трапилося на презентації «Оскара й Рожевої пані» у Брюсселі: під час автограф-сесії до мене підійшли мама з хлопчиком 10 років. Я був дуже збентежений тим, що бачив хлопчика, він був дуже збентежений тим, що бачив мене, я запитав його: «Чому ти вирішив прочитати цю книжку?» Він відповів: «На обкладинці я прочитав, що книжка розповідає про хвору дитину, яка помре. Книжка мене зацікавила».

Я був зворушений, тоді глянув на матір і запитав: «Ви читали цю книжку?». Вона відповіла, що ні: «На обкладинці я прочитала, що в книжці йдеться про хвору дитину, яка помре». В результаті я був дуже радий бачити своїм читачем 10-річного хлопчика.

актори, коли вони знищують такі важливі для вас коми?

— Для мене важливо, щоб актор був не стільки правильним у повторенні всіх моїх слів і дотриманні ком, скільки справжнім. Потрібно, щоб він відчував серце, почуття — Читання ваших книжок супроводжується персонажа. Я не з тих письменників, які стесильними емоціями, іноді навіть сльозами. жать за точністю. Для мене найважливіше – Чи ви так само переживаєте написане? Чи емоції, я щасливий, коли бачу, що актор дає Ви просто майстер пера, геніальний пись- життя моєму персонажеві. Я обожнюю актоменник? рів, вважаю, що їхня сміливість немислима, тому що актори – це протилежність письмен— Я би відповів вам, що ви праві у другому никам. Для того, аби щось написати, письсвоєму висновку: я геніальний, але це не так. менник віддаляється від світу, занурюється в Я надзвичайно емоційний. Можливо, саме самотність, працює на зручній йому швидкотому я пішов студіювати філософію, аби захи- сті. Актор же, своєю чергою, – це той, хто стити себе від емоцій. Бо одного дня я міг би спілкується зі світом, хто передає мистецтво від них померти! Коли я слухаю музику, то людям, при цьому є обмежений у часі. Очеможу плакати – справді, я дуже чутливий, видно, що я потребую акторів так само, як аканормально чутливий. Частина мого життя тори потребують автора. пішла на те, щоби збудувати хай не панцир, але якийсь каркас, якийсь хребет, який допо- — Чи є у вас теми-табу? міг би мені залишатися живим при такій надмірній чутливості. — Теми, яким я надаю перевагу, – це темитабу. Адже хвороба і смерть дитини – це темаКоли я пишу, я такий і є, дуже емоційний. У табу. Я написав книжку про Адольфа Гітлера, якійсь мірі я є першою жертвою власних текс- в якій намагався зрозуміти, як можна перетів – коли їх читаю, то переживаю багато емо- творитися на монстра, і це також – тема-табу. цій. Розповім іще один анекдот: чотири роки Справа в тому, що коли є табу, то це означає, тому моя собака народила цуценят. Одне ма- що далі ми не думаємо, що є межа, до якої ми леньке собача ще не знало, що буде псом думаємо, а потім – уже ні, а коли суспільство письменника. Якось, коли собака трошки під- блоковане, воно застигає. Митець та інтелекросла й сиділа напроти на великому дивані туал повинен братися за табу, це необхідно – разом зі своєю матір’ю, я писав щось дуже намагатися зрозуміти, що відбувається. хвилююче і почав плакати. Мале собача побачило мій смуток і прийшло мене втішити. Я — Альбер Камю сказав, що сенс життя – у твопояснив, що це сльози письменника. Мовляв, ренні. У чому ваш сенс життя? так, я плачу, але десь у глибині душі це приносить мені задоволення. Наступного дня я — Відповідь дати за 30 секунд чи за 6 годин? перечитував цей уривок, знову почав плакати, Сенс життя – це жити. Я дуже близький до тієї собака знову на мене подивилася, вже трохи відповіді, яку дав Камю. Варто додавати вагалася, але знову прийшла втішити. Після життю життя. Додавати літературі літератури. цього було довге пояснення про сльози, які Приносити щось цінне в теперішню мить, і нам несе художня література і які відріз- кожен може робити це своїм методом. Хтось няються від тих, що їх викликає життя. На народжує дітей, виховує їх, хтось дарує іншим третій день я знову перечитував той самий свій час, свої почуття, любов, інші творять миуривок, знову не стримав сліз, собака глянула стецтво. Як на мене, немає життя «вищого» і на мене, побачила, що це сльози письмен- «нижчого». Для мене гарне життя – це щедре ника, і вже не підійшла. життя. — Які відчуття виникають у вас, коли вашу перекладала: Віра Савчак творчість інтерпретують режисери, ставлять записала: sky in me

школа виживання

ам подобається час від часу переглядати фільми зі сценами криміналу, насильства, сексу… Така вже людська природа: отримувати задоволення не лише від споглядання картин чистого і світлого, але й навпаки. Інколи ми перетворюємо власне життя у життя глядачів, які завжди захищені блакитним екраном від жорстокого світу. Та буває, що насильство стає не просто грою акторів, а сумними реаліями.

Україна є країною-постачальником «живого товару» в Грецію. Завдяки розширенню роботи Компанії А21 в Україні з’явиться можливість допомогти людям, які є в зоні ризику і які вже потерпіли від торгівлі. Ця команда вже надала допомогу кільком жертвам в Україні, зокрема медичну. Проводиться інформування школярів про небезпеку торгівлі людьми, про те, як розпізнати помилкові пропозиції з працевлаштування:

З цікавості вирішила піти на першу акцію львівських аболіціоністів – активістів, які виступають проти торгівлі людьми, залучення до примусової праці та сексуального рабства. Згідно зі статистичними даними, Україна є однією з провідних країн постачання та транзиту живого товару. Торгівля жінками посідає друге місце в світі серед організованої злочинності і приносить приблизно 12 мільярдів доларів прибутку на рік. За даними Міжнародної організації праці, зараз у світі приблизно 1,39 мільйона жертв сексуального рабства, понад 25% з яких продаються з Південної та Східної Європи. Лякає той факт, що, за оцінками ООН, тільки один зі ста тисяч європейців, причетних до торгівлі людьми, коли-небудь притягався до відповідальності за свій злочин.

• переконатися, що фірма, яка у цьому допомагає, має ліцензію на навчання чи працевлаштування за кордоном;

У деяких випадках жертв сексуального рабства змушують обслуговувати до сорока людей на день… І якщо міліція знаходить неповнолітніх, які потрапили в схожу ситуацію, то їх просто ув’язнюють за нелегальну імміграцію. Серед жертв секс-індустрії існує поняття відкупу. Ті, кому не вдається врятуватися по-іншому, можуть отримати свободу, залучивши до роботи іншу жертву. Також існує стереотип, що до рабства потрапляють лише жінки, які шукають роботу за кордоном. Втім, потрапити в рабство може представник будь-якої статі. На специфічному ринку людина коштує дев’яносто доларів – за ці гроші можна купити шкіряні черевики.

• «профільтрувати» зміст контракту, щоб уникнути фраз на кшталт «…та інші види робіт» або «будь-які роботи на вимогу роботодавця»;

Існує Міжнародна Компанія А21, яку створили добровольці в 2007 році. Після значних досліджень та збору коштів у кінці 2008 року в Греції – так званій столиці цієї індустрії – було відкрито перший шелтер (притулок) для жертв торгівлі людьми. На жаль,

• стежити за своїми документами і не давати їх будь-кому в руки;

• переконатися, що відкрита правильна віза. Це має бути робоча віза. Туристична чи гостьова візи права на роботу не дають; • переконатися, що контракт про роботу чи навчання складений у 2-х примірниках – на зрозумілій мові та мові країни призначення; • перевірити в контракті умови праці, термін дії контракту, тривалість робочого дня, наявність вихідних, оплату праці, умови проживання, медичне страхування, повне ім’я та адресу роботодавця, умови розірвання контракту;

• мати при собі контакти організацій, які допомагають мігрантам у тій країні, куди їдеш; • залишити рідним детальну інформацію про майбутнє місце перебування за кордоном, свою майбутню адресу та контактні телефони, а також копії свого паспорта та контракту; • взяти з собою всі необхідні документи в декількох примірниках;

• намагатися помічати підозрілі речі і негайно (якщо щось не так) розповідати про це людям, яким довіряєте.

школа виживання

– Сьогодні відома не одна історія спроби торгівлі людьми в Україні. – Розповідає організаторка акції львівських аболіціоністів Марія Мостова. – Наталя, дівчина із Закарпаття, познайомилася з хлопцем в одній із популярних соціальних мереж, він запросив її на каву. Дівчина на пропозицію погодилася, але вирішила на побаченні не вживати спиртних напоїв, бо до кінця не могла довіряти незнайомій людині. Наступного дня прокинулася на «квартирі» у Підмосков’ї. Що було у тій каві, невідомо досі. На щастя, дівчина стала однією з небагатьох, кому вдалося врятуватися і потрапити в київський реабілітаційний центр, де жертвам допомагають не тільки психологи, а й добровольці. Наприклад, дарують невеликі подарунки ручної роботи до свят… Кажуть, що жінки дуже радіють увазі. Минулого року в одному з торгових центрів Львова трапилася історія, яка набула великого розголосу: мама приїхала з дитиною за покупками і відійшла на хвилинку купити кави, але дочка, що мала на неї чекати, кудись пропала. На щастя, жінка не розгубилася і повідомила про це персонал торгового центру. Через декілька хвилин охоронець помітив, як невідомі люди вивели дитину з вбиральні в іншому одязі, вже коротко підстрижену… Ця історія мала щасливий кінець. Під час вуличної акції львівських аболіціоністів люди по-різному реагували на те, що відбувалося. Хтось зі старших кричав, що добровольцям платять за те, що ті роздають інформаційні буклети, тобто люди прирівнювали їх до ріелтерів мобільних операторів. Дехто підходив, бо роздавали цукерки, а інформацію слухати відмовлявся. Один чоловік взагалі висловив «оригінальну» думку: «Сьогодні розповідаєте про те, куди треба звертатися, якщо ви стали свідком

торгівлі людьми, а завтра самі будете тих людей продавати». В головах деяких наших громадян настільки прогресує недовіра один до одного, що можуть позаздрити навіть працівники провідного детективного агентства. Зазвичай жодна акція у місті не відбувається без участі «героїв». Степан спочатку здався дуже зацікавленою людиною, висловлював цікаві теорії щодо рабської ментальності українців: «Ми зробили з Роксоляни героїню нашого народу, а вона була дружиною турецького султана, тобто вона була повією» або «Ми є раби божі, ми звикли, що за все треба платити собою та всім підкорятися, жити за принципом: «Вдарили по правій щоці – підстав ліву». А в кінці, ніби між іншим, сказав: «А, може, ви мені поставите пиво?» Тішить той факт, що я не помітила схожих настроїв у молодих людей: було багато зацікавлених, ставили запитання. Можна бути впевненими, що папір, використаний на роздруківки буклетів, – не дарма знищене дерево. Не знаю, скільки потрібно організувати таких акцій, щоб українці перестали сприймати аболіціонізм як рекламу (питається: рекламу чого?), але починати потрібно з власної поінформованості та небайдужості. Бо допоки кожен вважатиме себе героєм, навколо якого літає чародійна аура «хати скраю», вона діяти не почне. Львівські аболіціоністи надають свої контакти для того, щоб кожен з нас, коли потрібна цінна порада чи хтось із близьких потрапив у небезпеку, міг написати листа чи зателефонувати: Lviv Abolitionists lvivabolitionists@gmail.com facebook.com/lvivabolitionists Марія Мостова: (093) 339-99-73 текст, фото: Марина Мітла

......................................................................

тема номеру

МР

РІЯ українська

Уявіть собі світ, у якому діти гратимуться автоматами. Світ, у якому над колискою немовляти кружлятимуть гірлянди з вибухівки. Світ, де м’які іграшки набиватимуть тротилом, де замість сережок будуть запобіжні чеки від гранат, а замість мобільних телефонів – детонатори. Уявіть собі цей світ, де люди гратимуться зі зброєю, пеститимуть її, цілуватимуть. Вони її любитимуть. Навіть ціною свого життя.

Найгірший ворог – той, якого ми вважаємо своїм другом. Найгірший друг – той, який може зрадити за просто так. Ми тримаємо його за руку і йдемо на прогулянку. Ми впускаємо його у свій дім, у своє життя і серце. А він повільно точить ніж, щоб одного моменту спритно нанести удар. Не варто його недооцінювати. Він може бути напрочуд приємним і дружнім. Він може п’янити у своєму танці, мандрувати з вами у найпрекрасніші видіння. Він може розвеселити і розрадити. Але він, цей друг, одного моменту вас зрадить.

тема номеру

и його любимо так сильно і так безмежно, що не звітуємо собі в цій любові. Ми заперечуємо собі: ні, ви що, я його не люблю. Якщо захочу – я піду. Тільки як піти, якщо вас поєднує стільки яскравих моментів? Коли ви вдвох пережили все найкраще і все найгірше. Вам здається, що він вас ніколи не зрадить. А в цей час він вже планує змову за вашою спиною.

в амальгамі веселки, хочеться співати і літати, хочеться кричати на все горло. Тягне на подвиги, телефонувати колишнім пасіям, тягне знов притулитися губами до пляшки. І єдиний недолік, здається, це похмілля. Та ми пробачаємо алкоголю це, бо вже надто його любимо.

Така реальність: обмежують продаж алкоголю неповнолітнім псевдозакони, які є зовсім неефективними, цілодобові кіоски і магазини, Про алкоголізм писали багато. Про його величезні черги біля них за своєю порцією сошкоду – вдвічі більше. Моралі читали до- рокаградусного щастя, алкомаркети на кожстатньо. Застерігали кожного в школі вчителі, ному кутку. І все це сприймається як належне. а вдома – батьки. І все одно, мабуть, кожен І, звісно, будь-які повчання, що випивати – це піддавався моменту. За даними Всесвітньої погано, викликають у нас лише іронічну поорганізації охорони здоров’я, наша країна є смішку. «Треба спробувати в цьому житті лідером зі вживання алкоголю серед підлітків все» – вчить неофіційне гасло молоді. І тут я і молоді. Україна – держава, де діти граються майже згідний. Тільки ось розваги мають влаіз автоматами і вибухівкою. Здається, що пат- стивість переростати в звичку, звичка в буденрони холості. Але «раз у рік і палка стріляє». ність, а буденність у пекло. Звісно, далеко не Хоча насправді вона стріляє кожного дня. Ко- кожен з тих, хто випиває в підлітковому віці, гось ранить, когось – на смерть. буде алкоголіком у дорослому житті. Чимало з них виросте хорошими татами і мамами, неЛегковажне ставлення до алкоголю у нас в поганими фахівцями. Але поруч із цими декрові. Це ж просто «для настрою», «в компа- сятками чи й сотнями будуть ті, з якими ми ж нії», «бо свято», «бо сумно» і так далі. При- випивали в темному дворі чи барі, ті, яких зачин, щоб випити, можна знайти достатньо. І тягне так глибоко, що самотужки вибратися все так легко і весело стає, світ переливається їм буде несила.

АА

У пошуках відповідей вирішуємо піти в клуб анонімних алкоголіків – місце, де зустрічаються люди, яких алкоголь засмоктав у своє болото. Хочеться побачити тих, для кого ігри зі зброєю переросли у справжню війну.

групи каже нам: – Ви маєте проблеми з алкоголем? Ми з колегою діємо за спланованим сценарієм. Я кажу так, дівчина заперечує.

Наставник каже: – У нас діє правило, що на зібранні можуть бути присутні лише люди, які Отож дізнаємося місця зустрічі у страждають від алкоголізму. Львові – їх є декілька. Різні групи, дні, – Мені просто цікаво, бо в мене у сім’ї є час, квартали. Вибираємо будь-яку, за- люди, в яких проблеми з алкоголем, – писуємо адресу, вигадуємо більш- пояснює колега. менш правдоподібну історію мого – Є спеціальні групи, де збираються ті, хто страждає від алкоголізму близьких. алкоголізму і йдемо. Знайти місце зустрічі виявилося не так просто, як здавалося спочатку. Група зустрічалася десь у приміщенні костелу чи біля нього – цього ми не могли збагнути. Врешті, за вказівками польськомовного священика, ми збагнули, що потрібно спускатися у підвальне приміщення з двору. Через наші блукання ми спізнилися хвилин на десять. Нас було двоє: я і моя подруга-журналіст. Поки ішли сходами вниз, то чули голос, що тихо щось розказував – вже почалося. Остання сходина за спиною, сідаємо на найближче вільне місце і озираємося. Ми опинилися в доволі тісній підвальній кімнаті форми неправильного кола. Під стінами розташовані лавки і крісла. Старий, прогнутий стіл стоїть трохи ліворуч від центру, на ньому – свічка, кава, одноразові склянки, цукор, якісь папери. Неподалік чути, як закипає електричний чайник. На кам’яній стіні висить невелике дерев’яне розп’яття. В кімнаті разом із нами п’ятнадцятеро людей. Серед анонімних алкоголіків лише двоє жінок. У всіх вік від сорока до п’ятдесяти років, лише один хлопець має на вигляд не більше двадцяти п’яти. Ми, молоді студенти, відразу кидаємося в очі у цій компанії.

Ми мовчимо. Куратор розказує, що іноді проводять відкриті зібрання, де можуть бути присутніми всі охочі, і пропонує провести голосування, чи зробити так цього разу. Четверо людей піднімають руки проти, подругу просять зачекати мене надворі. – Як вас звати? – Звертається до мене куратор. – Петро, – відповідаю. – У нас є до вас два традиційні питання. Ви маєте проблеми з алкоголем? Я мовчу, опустивши очі, вдаю розгубленість. Десь поруч хтось тихо каже: «Питай друге!» – Ти бажаєш позбутися алкоголізму? – Запитує. – Так. Усі присутні в кімнаті плескають у долоні. – З цього моменту ти є членом клубу анонімних алкоголіків. Тепер ти можеш бути на наших групах не лише у Львові, а й у всій Україні. Продовжуємо!

Зібрання триває. Напруга спадає, на мене ніхто більше не дивиться. Я, користуючись цим, розглядаю присутніх. Цілком адекватні люди, краще чи Поки розглядаємо присутніх, чоловік, гірше одягнені, дехто понуро схилив гоякий розказував свою історію, закін- лову, ніби готовий заснути, дехто дичує, лунають тихі оплески. Усі по- виться в очі доповідачу. гляди звернені на нас. Наставник

тема номеру

щоб піст тривав якнайдовше. Після того, як зав’язав, стосунки в сім’ї кардинально змінилися, практично змінилося все. Я по-іншому подивився на цих людей. Я згадую, як у мені постійно була якась лють. То роблять вони щось не так, то подивляться не туди. ОбражаПрисутні добре один одного знають, новачок лися на мене завжди. А я починав відчувати тут лише один – я. Розповіді дуже різняться. вину. А за ці три тижні мої стосунки в сім'ї та Дехто говорить лише декілька речень, дуже й взагалі в родині повністю змінилися. Коли абстрактно, уникаючи конкретики. Дехто – я приходив ввечері з «запашком» додому, то розказує цілі сімейні драми. Усі поводяться дитина ховалася, боялася мене. А зараз я доволі стримано, жодних істерик чи жалісли- можу прийти хоч і опівночі, вона все одно тівих розповідей я не почув. Чи то вся група шиться. Колись я «зав’язував» і на довший пройшла вже довгий шлях до тверезості, чи то час, але зараз все набагато ефективніше. Я свісоромилися незнайомця – я так і не зрозумів. домо хочу бути тверезим, бачити свою сім'ю Втім, половина анонімних алкоголіків сиділа, тверезими очима, а не просто вичікую період, схрестивши руки на грудях, немов захищаю- щоби знову випити. Я пам’ятаю, як мене вперше привели сюди, і який я був тоді, і який чись, створюючи бар’єр. я є зараз. Жодних зараз думок про алкоголь, Темноволосий чоловік у сірому костюмі каже: але на групи все одно тягне. В мене є оця біла – Мене звати Олег. Я алкоголік. добродушна заздрість до тих, хто не п’є так довго. Я теж хочу могти сказати: ось я не п’ю – Привіт, Олегу. – Я також хотів би мати вже такий досвід і стаж вже стільки-то років. Але з другого боку, це витримки. Не п'ю я лише три тижні. Колись не все треба пережити: свої перші дні, тижні, міпив лише в час посту. Але опісля завжди лука- сяці і роки. Мабуть, треба просто триматися вий починав мене крутити, щоб можна було цього товариства, бо воно підкаже, що ровипити. Але то лише установка така. Недавно бити, якщо знову потягне не туди… жінка мені призналася, що завжди хотіла, По колу всі присутні розповідають про свої досягнення в тверезості за минулий тиждень. Ще один нюанс: зустрічі є тематичними, цього разу тема: «Зриви і заздрість тим, хто має більшу витримку».

Оплески. Ще одна історія, і ще одна, і ще. Коли доходить черга до мене, я починаю пояснювати, чого я, такий молодий, сюди прийшов. Згідно з легендою, я потрапив «не в ту компанію», піддався течії і тепер хочу позбутися згубного впливу інших людей. Після мене розповідає чоловік у сірому костюмі з невиспаним обличчям. – Віталік, алкоголік. –Привіт, Віталіку. – Я, в принципі, не люблю термін «зриви». Згадуючи ті часи, коли я любив випивати, я називаю їх «алкогольним божевіллям». Бувало навіть таке, що й не було особливої тяги до алкоголю, але я все одно випивав. Ніколи не було в мене такої компанії, через яку я пив. Просто наставав такий час, коли мені тверезість набридала. Наступало оце «алкогольне божевілля», і я з життя тупо випадав на якийсь час. За всі ті роки, коли я регулярно пив, ніхто не рекомендував мені піти на лікування, я й ні до кого не звертався по допомогу. Бувало, я добровільно лягав у наркодиспансер, щоб підправити трохи здоров’я, але робив це, коли вже дуже погано було. Два-три дні я відпочив, а потім все починалося знов. Чи я заздрю тим, хто довго у «зав’язці»? Ні, хоча й у мене самого не було тривалого терміну. Завжди наставав момент, коли зривався. Для мене оці «алкогольні божевілля» – це була частина моєї тверезості. Повністю я відмовився від алкоголю п’ять років тому. Але я знаю, що це не стільки моя заслуга, скільки якоїсь вищої сили. Моя думка така, що наша доля визначена ще від народження, тому, якщо я мав «зав’язати», то так і вийшло. Дякую.

можна це сказати: півроку! Не місяць, три чи п’ять, а півроку! Коли був рік, то була ще більша гордість за себе. Ще якийсь час я рахував час, а потім перестав. Так зараз думаю, як це все швидко набридає. Алкоголь набридає, бути п’яним набридає… І тверезість теж набридає. А за час, коли випивав, бувало всяке: вікна розбиті, прокидався чорт знає де, постійні проблеми з міліцією, о, як мене «любила» міліція. У нас була своя компанія колись, чоловік з десять, ми завжди разом випивали. Дивно, але з нас усіх лише мене так затягло. Решта почала жити нормальним життям, сім'я, робота. А я не зміг. Змінилася компанія, алкоголь лишився, випивати став ще більше. Одного разу я прокинувся сам десь посеред лісу в одних трусах, поруч – порожні пляшки. Був саме Великдень. Уявіть собі: плентаюсь додому з похмілля, увесь обідраний, а люди ідуть сім’ями в церкву святити паску. Та що тут говорити, складно було. Життя тоді було якесь просто важке, надто нестерпне. Я намагався заглушити реальність алкоголем. А потім настав такий момент, що я просто вже пити не міг. Але не пити теж не міг. Дивлюся на цього чоловіка, куратора групи, і уявити не можу, що він колись так жив. Час добігає кінця, куратор підсумовує зустріч. Усі підводяться, беруться за руки. Я роблю те саме. Зачитують вголос коротку молитву й оголошують зібрання закритим.

Я розвертаюся до виходу. Дивне відчуття. Ніби і не було нічого очевиднострашного, чогось шокуючого. Але десь між рядками, здається, вдалося прочитати те, як ці люди намагаються триматися на плаву, щоб не потонути в морі з Оплески. Останнім бере слово настав- алкоголю, те, як вони намагаються триник групи. матися разом, щоб допомагати один одному. Бо для них прості ігри – Сергій, алкоголік. перетворилися у щось інше. І отак кожен – Привіт, Сергію. з них, «один з компанії», ішов поодинці – Я пам’ятаю, як мені важко було на дно. До мене підходять троє з присут«зав’язати». Я пам’ятаю, як я хотів, щоб ніх, по черзі тиснуть руки, запевняють, час ішов швидше. Коли були півроку, що все буде добре, мовляв, розберемося. то це було свято. Думаю, нарешті, Я усміхаюся і дякую за підтримку.

тема номеру

Українська мрія

Мені іноді здається, що український прототип американської мрії – це зовсім не будинок за містом і кабельне телебачення, а пляшка оковитої. Тої самої, прозорої і палкої, сорокаградусної, що зігріває душу і запалює кров. Якось так повелося, що горілка є ледь не національним продуктом, поруч із варениками і борщем. Бо насправді ж байдуже, що відбувається: день народження, похорон, весілля, Новий рік чи Міжнародний день захисту дітей. Головне – це проголосити промовистий тост і випити за нього. В Україні влада напрочуд лояльна до свого народу: ціни на випивку дешевшими бути вже просто не можуть. Влада любить нас і плекає в нас алкоголізм. Це ж, погодьтеся, вигідно: п’яним народом легше керувати. П’яний народ або не помічає, що його права тваринно порушують, або нічого не робить, аби щось змінити. Усе зводиться до базарних розмов за чаркою. Випивку – у кожен дім, у кожну сім'ю! Ось воно – захмарно-загробне щастя нації. Ось він – сенс життя. І молодь, рушійну силу прогресу, треба споїти першою. Так, щоб вже напевно виросло покоління підсвідомо-німих рабів. Бо той, у кого горлом тече рідина, говорити не може, хіба руками безпорадно махати. А може ще й захлеснутися. Теж непогано. Ця проблема стосується не лише міст. Справжній осередок українських традицій – село – блукає в безпам’ятстві

п’янства. Наведу один приклад: типове західноукраїнське село, два десятки хат, декілька з яких пустують. У селі немає навіть елементарного пункту медичної допомоги. Але є два місця, де наливають: магазин і бар. А що вже казати про те, що наш народ є підприємливим і винахідливим – давно вже навчився гнати самогон вдома. Дерев’яний стіл з лавками біля бару став центром паломництва місцевих алкоголіків. В тому ж селі не так давно ціла сім'я зникла через любов до алкоголю. Жили батьки з двома дорослими синами. Пили всі разом. Помер спочатку батько, потім мати. Одного сина збив автомобіль, коли той п’яний вертався додому. Другий в приступі білої гарячки кинувся в колодязь. Знайшли скелет лише через рік, коли сусідам потрібно було ним скористатися. В тому ж селі підліток після уроків в школі з товаришами побився об заклад, що вип’є залпом дві пляшки горілки. Хлопець потрапив у реанімацію в районній лікарні. Лікарі його ледве врятували. Таке відбувається кожного дня. А ми того не хочемо помічати, сприймати серйозно. І справа ж зовсім не в тому, щоб бути зомбі й відмовляти собі, щоб випити, коли дійсно є привід. Справа у ставленні до алкоголю. Воно не може бути легковажним. Бо поки діти бавляться із пластмасовими автоматами, десь на війні зі справжньої зброї стріляють у людей. wolfram

біля тебе

«Малюю в i д душi»

віт схожий на гігантський мурашник. Люди метушаться, бігають кожен своєю стежкою, виконують безліч термінових доручень, галасують. Тим часом життя минає. Необхідно влаштувати серед хаосу маленьке intermezzo, аби знайти відповідь на запитання: «Хто я є?» Подивитися на себе збоку, заглянути у свої очі іншими очима, побачити душу. І знайти в самому собі відповіді на запитання, що хвилюють. Випадкова людина, яка може подивитися на вас свіжим поглядом, передати не тільки настрій, але й характер – це художник. Кілька хвилин слухняного сидіння в одній позі, миті очікування та всеохопна цікавість – і ви зможете побачити свій портрет. Малюнок не відтворює ваших рухів, як дзеркало. Але він зберігає на папері вашу теперішню сутність. Я зустрічаю художника біля Оперного театру у Львові. Він – без берета на голові та мольберту в руках, хоча вже поважного віку. Сидить на лавці, поміж своїх робіт, немов король, і весело усміхається. Розмовляє російською: «Мене звуть Женя, мені 62 роки. Я працюю художником усе своє життя. Що, не схожий? (Сміється – авт.)

Я вчився у Ленінградській художній академії. Працював у художньому фонді Севастополя,

розмальовував церкви, починаючи з Городка і закінчуючи Дрогобичем, реставрував Оперний театр в Одесі. Малював війну. Я – підполковник морської піхоти, командир. Був на війні в Афганістані… Найбільше люблю малювати на морську тематику, кораблі. Я взагалі портретний майстер, але дуже люблю море. Пройшов весь Крим. Мені подобається творчість художників-передвижників: Крамського та інших. Я малюю від душі, для себе. Бувають замовлення, часто на релігійну, церковну тематику. Мені подобається малювати. Найкраще малювати людей похилого віку, в них сформоване обличчя. А обличчя – це відображення людського життя. І розумній людині зразу зрозуміло, хто є хто, розумієш? Я тільки подивився – і побачив, як психолог, якою є ця людина. Але найчастіше доводиться малювати дівчат, вони це люблять. Іноді зберігаю для себе портрети людей, які сподобалися. Найчастіше малюю портрети вугіллям. Формат – А3. Але бувають і шаржі, і карикатури. Ходжу по місту, малюю людей, як вони живуть. Мені це подобається. Три хвилини – і вже є заготівка.

Чи вигідно тут сидіти і малювати пішоходів? А що робити? Куди мені йти? Працювати – мене ніхто не візьме. Зараз у моді не художники, а євроремонти. Точніше люди хочуть, щоб було гарно, але платити ніхто не хоче. Це ж дорого. Бо один квадратний метр художньої роботи коштує 250 доларів. І порахуйте, у скільки тисяч обійдеться одна тільки стіна. Я займався художнім оформленням, але платити не хочуть.

взагалі не знає цих деталей. Ти подивися, що вони там малюють – клоуни! А люди потім до мене прибігають».

Пан Євген приступає до мого портрету. Садить мене на стілець, витягає з кишені окуляри, бере чистий аркуш, вугілля… І починає творити портрет. До нас підходить хлопець, який під час моєї розмови з художником пропонував поруч перехожим сфотографуватися з двома білими голубами. «Дівчино, він дуже гарно А тут люди підходять час від часу. Найча- малює. – запевняє мене. – Ви не пошкодуєте». стіше – в п’ятницю й суботу, коли приїжджають туристи. В місцевих нема грошей. Художник час від часу підіймає на мене очі. Роздивляється риси обличчя, вивчає міміку. Один портрет коштує 150 гривень. Це ще де- Пояснює мені: шево, це як безкоштовно. В тому кінці (махає рукою в бік пам’ятника Шевченкові – авт.) – «У портреті головне – ніс і рот, а не очі, як ба350 гривень. А вони взагалі бездарі, далекі в гато хто вважає. Очі – це дзеркало душі, а ніс цьому ділі. Я можу і скинути, можу навіть без- і рот передають характер людини. коштовно намалювати. Сьогодні я вже заробив 150 гривень і сиджу собі, відпочиваю. Дуже важливі пропорції. Поміж очима у людини повинне поміститися так зване «третє Малюю один портрет п'ятнадцять хвилин. око», довжина вух і носа є однаковою, а куЩоб так швидко намалювати потрібно багато тики губ мають бути на рівні із зіницями. знати: анатомію, череп людини, мімічні м’язи. Череп складається з каркасу, і його по- У графіці потрібно починати малювати від трібно знати, як хірург. Тільки лікар вивчає темного до світлого, в живописі – навпаки. внутрішню частину, а ми поверхню. Людина Від цих нюансів залежить вся робота. Поскладається з пропорцій «и прочее, и прочее». трібно малювати не просто те, що бачиш, а й Це грамотна тема. А ще освітлення. Багато хто дотримуватися при цьому багатьох правил».

біля тебе

Пан Євген звертає мою увагу на малюнки, які виставлені на лавці. Один із них – його автопортрет. На ній художник – ще молодий чоловік у військовій формі та з вусами. З першого погляду й не впізнаєш. До нас все частіше підходять пішоходи, кидають погляд на ще не завершений портрет, на мене. Запитують ціну. Хлопець з голубами крутиться поблизу, пропонує свій телефон, запитує, чи мамі раптом не потрібний зять. Художник усміхається, відповідає людям, але не відволікається, зосереджено продовжує працювати. Ще декілька хвилин – і пан Євген демонструє мені мій портрет. І вперше звертається українською: «Сподобалося?»

сторонньої людини на тебе. А ще на чорно-білому портреті справді здається, що в очі впадає насамперед характер, а не зовнішність. Руки в художника забруднені вугіллям. Він маркером ставить унизу малюнка дату та свій підпис. Тоді витягає із сумки жіночий лак для волосся і розпилює його на поверхню портрету – закріплює. Пояснює мені ще деякі тонкощі свого мистецтва і поступово переходить на автобіографію. «Ти трохи засмучена. Але я виловив на малюнку усмішку, бачиш?

Коли людина знає обличчя, вона не боїться малювати. А хтось інший щось мутить, мутить… Малюнок повинен виражати характер, Я розглядаю малюнок. Він, звичайно, не є це анатомія, без цих знань портрету не буде. моїм дзеркальним відображенням, але деякі Я малюю без лінійки, все на око. Але коли я риси передані дуже точно. Цікавим є погляд малюю, я думаю.

Що би людина не робила, вона повинна робити це так добре, наскільки може. Тоді буде красиво. А халява – вона і в Африці халява. Цей портрет – то лише зарисовка, баловство. Необхідно більше часу. Я найдовше малював картини в академії, це були малюнки по анатомії, оголена модель. Дівчата позують, їм за це платять, ніхто не соромиться, ніхто нікого не рухає. Там нема сторонніх, там люди серйозно працюють, з викладачем. Жінку часто зображають як уособлення краси, чоловіки – не те. Серед тварин краса – це кінь. Він грація. А з людей – жінка.

зі східного єдиноборства, а сину пішов футбол: він воротар. А незабаром я від’їжджаю на Чорне море, в Севастополь, до своїх друзів, військових моряків. Я люблю море». Я ще трохи сиджу з паном Євгеном, він пригощає мене печивом та цукерками. До нього час від часу підходять люди: продавці повітряних кульок, солодкої вати і хлопець з голубами. Вони всі щодня створюють атмосферу свята для мешканців та гостей міста. Але художник сидить на лавці зі своїми малюнками якось відсторонено, немов у своєму окремому королівстві. «Заходь, я тебе ще колись намалюю» – каже на прощання.

Ой, а з жінками мені не заканало. Я був двічі одружений. Одна гуляє, друга – п’яниця. Не щастить. Для сина живу. Син у мене чемпіо- sky in me ном світу росте. Я був двічі майстром спорту

кава.чай.

Каша Сальцова:

«Я – зануда» _________________ Риба має бути у воді. Птах – у небі. Місце музиканта на сцені. Лідер гурту «Крихітка» не завжди охоче спілкується з пресою. Це відбувається ввічливо, але стримано. Співачка тримає дистанцію. Проте на сцені Каша Сальцова відкривається повністю – не може себе стримувати. Мабуть, воно й правильно. Адже про музиканта найкраще можуть розповісти його пісні. Втім, нам цікаво було дізнатися трішки більше про цю людину. Ми не просто порозмовляли із Кашею, а й погралися в асоціативні антоніми.

кава.чай.

Логіка-Абсурд

придумати. Гіркий… Напевно, скажу банально. Досвід, який ти вважаєш гірким, Логіка в тому, що ти маєш робити те, для насправді потім тобі здається чимось набачого ти створений, за своїм покликанням. гато більшим, аніж просто розчарування. А абсурд – це дійсність, яка тобі заважає. Абсурд – це відволікатися на щось, окрім свого покликання і любові.

АлкогольТверезість

Я не п’ю алкоголь майже дванадцять років, може, більше, тому дуже страждаю від тверезості у великих компаніях. Мені б хотілося бути з усіма на хвилі, і щоб переді мною не вибачалися. Тому я п’ю безалкогольне вино, приходжу з ним до друзів, ходжу зі своєю склянкою поміж столиками і спілкуюся з ними на одній хвилі.

Зануда-Веселун

НедосяжністьДосяжність

Я дуже дратуюся, коли абоненти недосяжні. Я завжди думаю, що вони це навмисно. Ще я думаю, що чоловіки завжди доступні, навіть, якщо вони роблять вигляд, що заклопотані. Це дуже сумно.

ДеградаціяПрогрес

Деградація – це «твіттер», в якому я сиджу цілими днями. Прогрес – це коли я пишу пісні.

КольоровийІнтернет-Книги Безбарвний Я – зануда. Це факт. А мій партнер – він веселун. Ми ідеальна пара.

В мене інтернет-залежність, але я часто купую книжки. І мені здається, що від інтернет-залежності я колись вилікуюсь, а от книжки я ніколи не перестану читати, тому що це якраз та альтернативна реальність, яка мені допомагає набагато більше, ніж інтернет.

Горище-Підвал

Все, що згадую, це мультик про кошеня Гав. Забийте в «гугл». Це буде моя асоціація.

СолодкийГіркий

Солодкий гріх – це найгірше, найбанальніше словосполучення в українській музичній ліриці. Це найгірше, що можна

Львів дуже кольоровий. Я сьогодні гуляла містом, і Львів мені дуже схожий на Китай. Дуже багато маленьких крамничок, де купа всякого різного мотлоху. Сьогодні в мене враження від Львова, що він дуже-дуже барвистий. Безбарвний… Не знаю, немає прямої асоціації.

ЕлектрикаАкустика

Електрика набридла. Хочу грати повним складом. Ще є електроакустика, ми випробували цей формат в Харкові і Дніпропетровську. Нам сподобалося. Ми взяли елементи з електропрограми і поєднали з акустичними інструментами. Вийшло цікаво. текст: wolfram фото: Li.Lit.

фарш

дного разу син підійшов до матері і простягнув їй аркуш паперу. На ньому писало: «Прибирання – 10 гривень, рубання дров – 10 гривень, миття посуду – 10 гривень, послух – 20 гривень». Мати нічого не відповіла на це, лише згодом простягнула сину свій аркуш, на якому було написано: «Люблю тебе – 0 гривень, піклуюсь про тебе – 0 гривень, оберігаю тебе – 0 гривень, дала тобі життя – 0 гривень». Сину стало соромно, він перепросив маму і більше ніколи не чинив схожого. Минали роки. Син виріс, створив власну сім’ю, переїхав жити у велике місто. Мати залишилася сама. Щодня вона виходила на ґанок, сідала на лавку і виглядала своє дитя. Проте, син не поспішав до рідної оселі. Кар’єрний ріст, дружина, діти заповнювали весь його час. Єдиним відпочинком був сон. Рідкісні дзвінки («Алло, мамо, як Ви? Добре? У мене також все добре, тому бувайте здорові.») ставали ще рідшими і, здавалося, скоро зовсім припиняться. А мати все чекала, передивлялася фотоальбоми, зошити з невмілими дитячими каракулями, які зберігала з того моменту, як син пішов у перший клас. Мабуть, він і не пам’ятає про них… Раніше син хоч продукти привозив, бо старенькій було важко самій ходити на ринок. Допомагав розчищати подвір’я, коли засипле снігом… Тепер допомагають добрі люди. Сусіди глузують: кажуть, виростила кар’єриста, от сиди, тішся, що син в місті забавляється, коли ти тут неспроможна принести води до хати. Образу тамує материнська гордість – син перевершив життя своїх батьків, добився визначних успіхів, має повноцінну сім’ю, здорових дітей… А що старенькій потрібно? Знати, що з її кровинкою все добре, що вона здорова, захищена від бід і негараздів. А син, коли матиме час, – приїде, навідає неньку. Може, сім’ю привезе, з невісткою побалакати вдасться, хоча вона не любить приїжджати у село… Це закономірне явище – люди похилого віку старіють в самотині – не потрібні нікому, навіть власним дітям. Онуки ж на-

відають, коли прийде пенсія і бабуся накупить гостинців, щоб потім економити на елементарних речах і ліках. Мабуть, так буде завжди – прототип української сім’ї, де егоїзм посідає на перше місце. Егоїзм матері – гордість за своє чадо, і егоїзм дитини – можливість самостійно керувати власним життям. …Сину в місті жилось несолодко. Дні перетворились у сталу систему. Ранок: душ, сніданок, кава, автомобіль, двогодинні затори дорогою на роботу. День: доручення шефа, відповідальність за своїх підлеглих, поїхати туди, забрати це, не забути про те, що… Вечір: кількагодинний затор, супермаркет, пакети з продуктами, дім (забув поцілувати дружину і дітей), вечеря, душ, сон. І так по колу, наче білка, яку посадили у клітку. Щоб піти з дітьми в парк атракціонів чи з дружиною в театр, чоловік відпрошувався у свого керівника за декілька тижнів наперед. Він ніколи не грався з дітьми, не читав їм наніч казок. І, попри все, вважав себе хорошим батьком і зразковим сім’янином. Мабуть, його зовнішньому благополуччю заздрили. Проте, чи було все так веселково насправді?.. Інколи вже дорослому чоловікові здавалося, що він потрапив у безвихідь. У пастку з промисловим смогом, вихлопними газами, повсякденною рутиною, постійним браком часу на таке сімейне щастя… Коли виходив на балкон – бачив заводські труби, будинки зі скла і бетону, схожі на величезні вертикальні коробки. Підіймав очі вгору – небо було сірим, вкритим важкими хмарами. І не достукатись, не докричатись… Забувався чоловік лише тоді, коли повіки наливалися свинцем. Часом уві сні він бачив рідне село, річку і маму, таку молоду і красиву. Він біг до неї, постягав руки, промовляв найніжніші слова… Матуся обіймала його, гладила дитячу голівку… Але тут дзвонив будильник, і знову душ, сніданок, кава, автомобіль... Здавалося, цьому не буде кінця-краю.

фарш

Іноді чоловіка мучила совість, що він так рідко спілкується з матір’ю, ще рідше бачить її… А землю поступово захоплював травень. Цвіли вишні, гуділи хрущі надвечір, світ готувався до Великодня. Мабуть, мама захоче, щоб Пасху сім’я святкувала вкупі… Було б чудово. Але про це згодом. Згодом. Зараз – дорога на роботу і знову затор. …Старенька мати сиділа, як завжди, на лавці. Думала про Великдень і про те, як було би гарно, якби приїхав син зі сім’єю погостювати. Раптом щось закололо біля серця, потемніло в очах. Прокинулася в сільській лікарні. Біля ліжка сиділа медсестра, на столі стояла ваза з її улюбленими квітами – польовими ромашками. Син приїжджав. Проте, не зміг залишитись довше, бо була невідкладна робота, а він не відпросився в керівника… Просив на словах привітати з прийдешнім Днем Матері, побажати здоров’я, радості, щастя… Він постарається приїхати на Великдень, привезти дружину, онуків… Вони разом підуть на річку, влаштують посиденьки, як колись, у дитинстві.

Здібності лідера було видно ще з дитинства. Мабуть, воно й добре. …Дорогою на роботу чоловік думав про матір. Як вона? Чи все добре? Чи виконують лікарі свої обов’язки? Адже він заплатив їм немало за належний догляд… Подумав – і гірко засміявся сам зі себе – заплатив… Відкупився від матері «сиділкою» і недешевими ліками, що відвернуть передчасний інфаркт, інсульт чи як це правильно називається… А за два тижні День Матері. Матері, головне призначення якої – чекати, що син повернеться до оселі, в якій народився, в якій пройшли найкращі роки його життя. Груди пік сором. Вперше за останні роки. Син зрозумів свою помилку, зрозумів, що у будь-яку хвилину може стати пізно, і він не встигне сказати матері, як сильно її любить, як вдячний за подароване життя, за турботу, опіку… Різко повернув кермо – назад, у село, до мами. І хай іде під три чорти місто, робота, рутина. В телефонній ромові з дружиною – бери дітей і приїжджай. У нас надзвичайно мало тих, хто віддає нам своє серце і душу, присвячує життя, прокладає дорогу у світ, вчить бути людиною. Є та єдина, яка готова віддати останнє, пожертвувати собою заради свого продовження в світі, – мама, і ми не можемо ризикувати моментами, в які варто пробути з нею.

На очах старенької блищали сльози – син не забув про неї. Він просто заклопотаний важливішими справами. І це нічого, що згадав про матір лише тоді, коли та була на порозі вічності. А скільки ще таких «лікарняних разів» буде? Скільки букетів ромашок? І коли останній, той, що ляже на граніт, де будуть викарбувані рамки мате- …А двері в старому будинку так ринського життя? само риплять. На столі стоїть таця з теплими пиріжками. Запах диСльози котились по старечих тинства. Чоловік на мить став мащоках. Вона чекатиме. Чекатиме, леньким хлопчиком з букетом скільки потрібно. Вона все розуміє. польових ромашок. Підійшов, Син – бізнесмен, зі всього вичавить обійняв стареньку. прибуток. Згадався аркуш паперу, схожий на прейскурант: «Приби- – Добридень, мамо. Спасибі, що рання – 10 гривень, рубання дров – чекаєте. 10 гривень, миття посуду – 10 гривень, послух – 20 гривень». текст: Ложка Дьогтю фото: Rob Savent

ваша творчість

50 58

*** Мені ж бо рано помирати від музики, дешевих слів у конвертах і довбаних інтонацій. Впускати у голову вітер, Шаленіти від думок, частих прострацій. Я буду вдихати розріджене повітря. Це ж на милю ближче до неба. Перетворювати бруд на фарби, Класифікувати мотлох на "треба" і "не треба".

Я буду відправляти у конвертах мушлі, крихітними частинками розширювати свої кордони. Для себе, для тебе клепати крила, нехай ми не ангели, білі ворони.

Мені ж бо ще рано забиватися вічним. Ще рано використовувати філософію, як ядерну зброю. Таке то життя. Всі в пошуках грішних. Мені ж бо ще рано бути собою.

Юля Кіщук

*** Життя починається з того моменту коли ти вперше помиляєшся і тоді коли ти це робиш перестаєш розуміти ким ти є ким був а надто ким міг би стати і з кожною такою помилкою в цих речах розбираєшся все рідше і рідше доки просто не перестаєш жити думками просто пливеш собі у колодязі з якого немає виходу. І так весь час Доки тобі не стукне 60 А краще щоб не стукнуло. Щоб воно грюкнуло після 30 І ти б ніколи не згадав ким ти був колись. Paweł Szczepan

Хочеш поділитися зі своєю творчістю? Шукай нас тут: http://vk.com/skazzz.magazine Пиши сюди: skazzz.magazine@gmail.com

51 59

тро-ло-ло

кілограми над рівнем неба Там буває весело або тим, хто вже прийшов нетверезий, або тим, хто вже оп’янілий від щастя, що звідти іде. Саме перебування ТАМ – це не казка із рекламних плакатів, а

привід поплакати. Але так, як «сльозами горю не допоможеш», то доведеться навчитися перебувати Відомо-Де без зайвих травм – фізичних і психологічних. Тому

стить, навіть шкарпетки. Для дуже вибагливих ще є напульсники, які вони чомусь забувають знімати у «позаспортивному» житті, і з «Скоро літо» – це чи не найпоширеніший тієї ж опери пов’язки на голову. Плюс білі привід віддати себе у фітнес-рабство. Бо саме (БІЛІ!!!) навушники, які вилітають із вух під ця фраза проникає в усі таємничі куточки дічас бігу, і, звісно, мобільний телефон (не вочої душі, яка вже лине на пляж. Ховати жир айпод чи якийсь музичний програвач), а тепід парео – це, звичайно, ідея, але в воду лефон, завдяки якому можна говорити з такою русалонькою не залізеш. Тому залізеш Лєрою, Дашою чи Наташою, не сходячи з біу спортивні штани («тріпалоскі»), майку (в ліс гової (або в цьому випадку – ходової) доріжки. на шашлики або День прибирання), кросівки І «я іду такая вся в «Адідас-Рібок»… (шнурівки довжиною з 8 штанг) і, якщо поща-

«Скоро літо», а я не «одіта»

до вашої уваги – Місце-Яке-Не-МожнаНазивати, але я ризикну – спортзал, або його величність королівство розбитих сердець і колін.

«Спортзальний» регламент Якщо ти – дівчина, натисни 1. 1. Вхід у зал. Ти йдеш сходами і коридорами, в тебе в руці – куплена заздалегідь мінералка (бо в залі націнка), в іншій – телефон, від якого через усе волосся тягнуться навушники, на плечі – спортивна сумка, на іншому – просто сумка (за розміром не відрізняється від спортивної). Ти йдеш «стрибучою» ходою і думаєш, що ти втілення привабливості і «спортивності», а назустріч із чоловічої роздягалки виходить якийсь Валєра, обводить тебе поглядом з голови до ніг…і зупиняє його на «бахілах»(то такі «кулькИ» на ноги). Правило №1: Не тіш себе ілюзіями, ти в залі, а не в агентстві знайомств. Вхід у роздягалку. Маленький промах з «бахілами» – в минулому, ти знову впевнена і шикарна, відчиняєш двері в роздягалку, ні з ким не вітаєшся, ідеш-ідеш-ідеш своєю зірковою ходою до кінця…а тоді розумієш, що твоя шафка – на початку роздягалки. Правило №2: Хоч іноді дивися, що написано на ключику від шафки. Вхід у ВЛАСНЕ зал. Якщо ти раптом не купила заздалегідь мінералку (хоча це й «анбелівибил») ти знаєш, що роботи – «подіумна проходка» до фіт-бару. Там якийсь «сопляк» (Примітка: він у залі працює, він тут не «качається»), не відриваючи погляду від монітору, де світиться його сторінка самі знаєте в чому (чи правильно «вчому»? – на кшталт назви цієї соціальної мережі), передає тобі сильногазовану воду, хоча ти просила без газу. Бо такі спортбомби, як ти, п’ють лише воду БЕЗ газу. Правило №3: Піди і набери собі воду з крану і не відволікай малого від сидіння в «пикокнижці» (дослівний переклад Facebook).

(трактуйте, як завгодно). Звичайно, білі навушники і «пєсні Максім» – то святе. Б) Дзеркало – не для того, щоб себе в ньому «фоткати». Ай, це і так безнадійно комусь пояснювати. В) Гантелі треба брати в руки, а не розглядати. Г) А хлопців в залі якраз треба розглядати, а не рухати. Якщо ти – хлопець, натисни 2. 2. Тут усе просто: незалежно від того, хто ти: «качок» чи «качка», – біля тебе обов'язково будуть 358 «дружбанів», які прийшли «чісто паржать». Так хоч смійтеся не з дівчат. Принаймні не з нормальних. Навіть якщо вони не можуть зробити жодної вправи і обливаються потом. Вони хоч чимось зайняті, а не розглядають себе в дзеркалі та не цілують свої біцепси, якщо такі є. Спасибі й на тому, що не фотографуєтеся. Хоча, хто вас там знає…

Спорт – це життя А ще життя – це сміх. Тому сприймайте кожні відвідини спортзалу з гумором, бо вміння сісти на шпагат – це не запорука щастя та успіху, а сидіння в позі лотоса – не налаштування зв'язку з космосом. О! І якщо підете на індивідуальне заняття до тренера, не реагуйте на уїдливі фрази на кшталт «Поганому танцюристові підлога заважає». Так само, як не намагайтеся «пачюствовать глазамі затилок» на йозі. Перевірено – ні перша, ні друга теза – не діють. Очі у нормальних людей (тобто не йогів) не на потилиці, а поганим танцюристам взагалі нічого не заважає.

ЗАЛпом п'ємо воду. Ой, це правило не для Як, у принципі, і гарним. Тому нехай Вам у тебе, а для тих, хто дійсно прийшов спортом залі нічого не заважає. Хіба та дурна музика займатися, але раз ти вже читаєш, то знай: «бац-бац-бац» і речення з колонок у стилі «Трєнєр – мой компас зємной»… А) Бігова доріжка – не місце для розмов. І ні для якої іншої діяльності, окрім бігу Мінерва Чорнило

експеримент

М 62

ама завжди казала мені бути чемною дівчинкою. І я була. Щоправда, тільки до п’ятнадцяти років. Далі пішло-поїхало. Довготривалі поїздки, втечі на рантку, різноманітні приколи: написи у шкільному туалеті, розгром речей, «стрєлка» за стадіоном. Словом, усе, як у молодіжних серіалах про підлітків. «Свинячий вік» приніс мені багато спогадів. Тішу себе тим, що я була не нудна. Але прекрасні роки мого бурхливого юнацтва минулися. Виросла, набралася розуму, стала нецікавою. Універ-квартира-час від часу погуляти з друзями. І все якось без інтриг, без пригод.

Але! Обливаний понеділок змінив усе. Колежанки вирішили витрясти мій останній порох, згадати про дурнуваті зальоти, про божевільні вчинки. У Львові мокрим одягом на другий день великодніх свят нікого не здивуєш. Тут усі гасають з пляшками, як навіжені. НЕ має значення, чи ти дала писанку, чи благальними очима просила молодиків змилоститися – їхній твердості не було меж. «Ви ще не облиті? Тоді ми йдемо до вас!» – здається, такий лозунг вибирають львівські хлопчури.

Моє містечко далеко не Леосіті. Це просто райцентр, у якому всі про всіх все знають. Хто з ким був, хто що їв, хто як подивився. Ходити в червоних кедах вважається дикістю, співати у парку з гітарою – теж, мовчу вже про неформалів і їм подібних. Усі під пильним поглядом місцевої преси – ББС – баба бабі сказала. Точність передачі інформації – 0%, оперативність – 100%. Твою поведінку смакуватимуть, як найбільший у світі делікатес. Варто тільки криво подивитися, спіткнутися чи крикнути на повний голос. Усе це непристойності. Попри такий нагляд, кількість охочих стати героями «вечірніх новин», поповнити книгу пліток, у містечку тільки збільшується. Я вже давно таким не переймаюся. І мені глибоко байдуже, хто що подумає. Але, відверто признаюся, наші з друзями пригоди на обливаний понеділок стали гарним приводом для світських розмов. А починалося все як завжди. Ми просто вирішили прогулятися тихим весняним вечором і сходити на морозиво. Зустрілися з подругою на традиційному місці, чекали інших. Час спливав, а їх не було і не було. Аж тут із-за рогу виїжджає чорний мерседес, як у кримінальних історіях, опускається затемнене скло, і нас починають обстрілювати. Великі струмки з водних пістолетів миттєво опинилися на моєму обличчі, потекли за спину, в скроні. Усвідомлюючи, що цей маленький прикол не зупиняється, і вода далі ллється на мене, я зриваюся з лавочки. І викрикую: «Ти нормальний? Хочеш війни? Ну, давай. Побавимося. Я тобі влаштую обливання. Та я тебе просто замочу!» За секунду піднімаюся з місця, ловлю подругу – ще одну жертву обливаного дня, і тягну до під’їзду. Знайшли гарну схованку, позлилися, прокляли всіх, кого пам’ятали, і взялися майструвати свою зброю. На сходовій клітці валялися порожні пластикові пляшки. Сірниками випалили дірки, набрали води з криниці біля дому і подзвонили нашим «ворогам»: «Ну, все. Закінчуємо цей цирк. Потішилися, і досить. Йдемо гуляти. Чого ми збиралися?» У відповідь почули згоду, друзі вирішили нас забрати. Поки ми чекали на автомобіль, придумали план помсти: пляшки з водою треба було заховати в су-

мочки і вийняти тільки тоді, коли будемо в салоні авто. Мокрі сидіння мерседесу, над яким трясеться друг, – саме те, що треба. На жаль, хитрість спливла на поверхню: ми ще не встигли вийняти свої «пістолети», як нас вдруге облили. Коли вода закінчилася, ми попрямували за запасами на річку. І там вже понеслося – вода була всюди. Викручувати треба було все, що тільки можна. «Холодний душ, лялечко, то добре для шкіри. Не панікуй. Зараз я викличу своїх друзів-циганів, і вони приведуть тебе до порядку. На вогні одяг висушать, зачісон замутять. Все буде чікі-пікі», – повторював час від часу водій «лімузину» після наших з подругами скарг захворіти. Коли самі собою ми вже насолодилися, захотілося влаштувати експеримент місцевим жителям, подивитися, як вони відреагують на водяні бризки. Першими жертвами стали знайомі, яких ми просили вийти там-то й там, щоб передати якусь річ. Схема була така: ми під’їжджали, відкривали скло, лили воду. І бажали гарного сушіння. А у відповідь чули різне. Деякі друзі зізнавалися, які раді нас бачити: «Ах ти, тварюко, я ще тебе зустріну, ми з тобою ще поговоримо. Я тут, блін, цілий день марафет наводила, щоб хлопцеві сподобатися, а тепер, як чукча. Я тобі це згадаю. Ти мені вечір зіпсував. Зараза.» Хтось мило усміхався, погрожуючи жорстокою розправою. А були й такі, що брали машину і їздили нас шукати. Це було найцікавіше. Коли ми все-таки опинилися в глухому куті, не можна було вирватися, машину трясли з різних боків. Хлопці гуртом обливали її. Здавалося, що ми на безплатній мийці. Признаюся, моментами було страшно, але коли нога водія опинилася на педалі газу, ми продовжували освіжувати людей. Наші жертви думали, що ми п’яні чи ненормальні. На щастя, міліцію ніхто не викликав, і всі залишилися живі-здорові. Набралися адреналіну, помилися і згадали свої солодкі шістнадцять. Helena York