СКАЗ №6(червень 2013)

СКАЗ №6

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ червень 2013

10-17

Святослав Вакарчук

18-19

Північна Корея

22-27

Тараканівський форт

28-29

Настрій

30-41

Stare Misto

56-59

«Можливо, вам потрібно змінити середовище?»

Місто для життя:

«На початку незалежності, в 1992 році, в Україні 68% населення були міськими жителями, тільки 32% – селяни. За двадцять років ця цифра істотно змінилася на користь містян. Таким чином, Україна давно вже перетворилася на урбанізовану країну.»

42-49

Мандрівний музикант:

«Я мрію осісти в Японії і носити вишиване кімоно. Щоб у буковинському стилі. Відпущу собі вуса, оселедець, посаджу картоплю під сакурою і писатиму українські хоку.»

50-51

Сергій Жадан:

«Мені важко говорити про дозвілля, я людина безробітна, в мене немає внормованого робочого дня.»

52-55

.............................................. Головний редактор: Павло КИРИК

Літературний редактор: Галина КОПРОВСЬКА

Фото:

Анна-Лілія КОКОРА Мар'яна КОЛОМІЄЦЬ

Дизайн:

Павло КИРИК

Журналісти:

Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Христина КАЛИН, Павло КИРИК

.............................................. Наші контакти:

http://issuu.com/skaz.magazine http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine

.............................................. Розміщення реклами:

skazzz.magazine@gmail.com

.............................................. © Інтернет-журнал «СКАЗ» При публікації матеріалів обов’язкове посилання на журнал. Фото з обкладинки Мар’яни Коломієць. В номері використано фотографії з інтернету.

..............................................

Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій. Редакція може не поділяти точки зору автора.

..............................................

анонси

соціальна реклама

6

7

Редакторська

колонка

8

У році є час, коли літня сесія з гуркотом закривається, заліковка падає на своє місце в деканаті, талони, на щастя, просто дають змогу проїхатися трамваєм, сонце яскраво світить в очі, а серце кличе в дорогу. Я готуюся до цього часу з внутрішнім трепетом, і коли він врешті наступає, цей час, я до нього готовий всіма клітинами свого тіла. Комусь подавай планшет з іграми, комусь креветки-море-пляж з видом на тлустих жіночок і мужчин. Хтось молиться на п’ятизіркові готелі в Туреччині. Для мене святинею стали гори. Як передати усе щастя, увесь сакральний зміст, який я вкладаю у набивання свого рюкзака потрібним спорядженням для походу? Як пояснити, чому я не можу заснути вночі напередодні виїзду? Це, очевидно, любов. Надіюся, взаємна. Таке часто трапляється – зносить, заносить, хочеться тікати, зариватися головою в землю чи битися нею об стіни будинку. Хочеться самотності, тиші і трохи хоча б спокою. В супермаркеті їх не купиш, в Інтернет-магазині теж. Їх не консервують, не розфасовують у ящики. Дивно, їх навіть не рекламують по телебаченню. Здається, зараз їх нема взагалі. Втім, це неправда. Я знаю, де вони живуть. В горах. Це виглядає так: маленький острівець, абстрагований від життя, клаптик землі, відірваний від часу. Намет, багаття і дерева. Це космос. Саме очікування того дня, коли вирушу в дорогу, змушує мене усміхатися в похмуру погоду у листопаді. Ця думка зігріває моє чотирикамерне серце ще в січневі морози, коли тепла від батарей вже недостатньо. Врешті, світлини з попередніх походів вселяють надію на очікуваний спокій. Не морфій, але теж викликає залежність. Жити в горах, в наметі, повністю відірваним від цивілізації – тут є щось таке,

від чого потім неможливо відмовитися. Холодне повітря, небо, прошите зірками, віддалений шум потягів, гриби, яких нема, розладнана гітара, вічні пошуки дров, розварені макарони – усього цього завжди буде маломало-мало. До гір привикаєш швидше, аніж міг би подумати. Здається, лише затягнувся на повні легені – і вже «підсів». Час минає надто швидко. У «нічогонеробінні» проходить увесь день, але ні звичної ліні, ні нудьги тут немає. Є святий спокій, який золотом розтікається тілом, поки ти сидиш на камені посеред річки. Дивна річ, але в горах усі усталені біоритми і звички відходять на задній план. Лягати до півночі – нонсенс, але в горах – норма. Прокидатися з сонцем – дико, але в горах це один з найпрекрасніших моментів! Іноді в горах здається, що ти – дерево, яке навчилося ходити. Мимоволі дивишся на ноги чи, бува, не покрилися корою. Ні, все ще шкіра. Тут чудово. Тут можна безсоромно їсти гарячу печену картоплю з сажею просто з землі, вмиватися крижаною гірською водою, від якої зводить зуби, цілу добу мовчати, а потім цілу добу говорити, кричати, поки хватить повітря, забути про існування мобільних телефонів та Інтернету. Можна промокнути до останньої нитки трусів та сушити їх біля багаття, можна бігати босяка та забути про брудні рвані кеди на гілках дерев. Можна навіть писати власні пісні про гриби, а точніше про їх відсутність. ) Я люблю гори. Страх як люблю. В них є щось магічне. Щось таке, що викликає в мене залежність. Таке, що змушує туди повертатися. Знову і знову. w

9

базікало

Святослав Вакарчук:

«Наче живу останнім днем»

базікало

_________________ Якщо насмілитися говорити про живого класика української музики, то мимоволі згадуєш саме про нього. Святослав Вакарчук разом з гуртом «Океан Ельзи» продовжують ділитися своїм музичним світом. І це дійсно нетривіальний вимір. Океан звуків омиває землю нової платівки. На концерти в рамках нового туру українці ходять з друзями і поодинці, парами і цілими сім’ями. Потужність енергетики музикантів межує зі справжньою істерикою. Величезні концерти, радісні шанувальники, оригінальні флеш-моби. Перед одним із найбільших концертів туру, у Львові, Святослав Вакарчук поспілкувався із журналістами.

базікало

– Чи знаєте ви про негативну рецензію на альбом «Земля» від Павла Коробчука? Як взагалі ставитеся до негативних відгуків?

– При всій повазі до людей, які про нас пишуть, я не знаю, про кого ви говорите. Зрештою, я читав лише дві рецензії на новий альбом. На обидві я випадково натрапив у Twitter’і. Одна була хороша, друга не дуже. Ну, нормально. Все, як завжди. Я не пам’ятаю жодного нашого альбому, в якого було би багато хороших рецензій. До речі, найбільше негативних відгуків було в «Суперсиметрії».

– «Океан Ельзи» відіграли значну кількість концертів зі симфонічним оркестром. Зараз у вас електро-програма. В якому форматі вам більш комфортно виступати?

– Оркестр був, безумовно, цікавим досвідом, але зараз хочеться саме такого формату. Великі стадіони мають зовсім інший напрям, енергетику. І тут не так важливо, що ти граєш, важливо, як ти це граєш. Енергетика передається людям. З оркестром всетаки велику увагу ми звертаємо на деталі. Можна сховатися за аранжуванням, зробити менший заспів, але гарно зіграти. На стадіоні по-іншому. Тут настільки все чесно, що фальш відчувається одразу. Тут більше відповідальності, хоча в чомусь і легше. Втім, нам подобаються обидва формати виступів. ) – В групі новий учасник – гітарист Владімір. Він тепер у постійному складі чи лише на час туру?

– Цей дощ надовго. ) Думаю, відповідь на це запитання дасть спільний тур. Для Владіміра це спочатку був сміливий експери-

мент, але йому сподобалося грати з нами в студії. Наразі ми вирішили відіграти цей великий тур, що триватиме понад рік. Попередній досвід Владіміра був переважно студійний, тому йому потрібно трохи часу, щоб зрозуміти: його це чи ні.

– Багато хто в новій пісні «Незалежність» чує політичний підтекст. Чи мова таки про внутрішню незалежність?

– Пісні пишуться, щоб люди створювали свої власні образи й асоціації. Я ніколи б не міг подумати, що в 2004 році з десяток пісень «Океану Ельзи» розберуть на політичні цитати, але так сталося. Жодна з них не мала відношення до політики. Так і зараз. Щось пишеш, а люди це по-своєму сприймають. Я не хочу ні спростовувати, ні підтверджувати ці думки. Як хто хоче, так і вирішує.

– У ваших батьків є улюблені пісні «Океану Ельзи»?

– Мама моя достатньо серйозний наш критик. Вона дуже хороший художник і добре розбирається в мистецтві. Коли тата запитати, що йому найбільше подобається, то він відповідає, що все. ) Це вже його політичний і дипломатичний досвід спрацьовує. А мама все завжди ґрунтовно прослуховує. Починаючи з тих перших пісень, що я писав до «Океану Ельзи». Вона колись зі мною слухала музику і казала: «Ось це мені подобається, а ось це – ні». Так я зрозумів, що Pink Floyd їй подобається більше, ніж Led Zeppelin. ) У новому альбомі її улюблена пісня «Стріляй». Решта пісень теж подобаються, окрім однієї, але вона забула, яка саме, тому не буде говорити. )

базікало

16

– Ви пишете тексти до пісень «Океану Ельзи». Чи є у вас вірші, які так і не стали піснями?

– Я ніколи не був надто скромним у житті, але навіть моя нескромність не дозволяє мені назвати те, що я пишу, поезією. Звичайні тексти до пісень, вони без музики не працюють. Я не насмілююся вважати їх серйозною поезією. В цьому увесь пісенний жанр: на перший погляд примітивні чи прості слова разом з тою музикою і звукорядом працюють дуже добре. Мені здається, що це те, в чому я добре розуміюся.

днем… До пісень і до концертів, незалежно де саме: в Мукачеві, Москві чи Нью-Йорку. Емоційний? Мабуть, так. Коли мені подобається чи не подобається щось, я не стримую себе. Розумієте, коли мене запрошували, я попереджав їх, що не вмію грати за правилами усіх цих телешоу. Можливо, їх таємний план саме й полягав у тому, щоб була така людина.

– Яких стереотипів потрібно позбутися українському народу?

– Складне питання, я за п’ять секунд вам не відповім… Мабуть, найбільша трагедія полягає в – Кажуть, той, хто навчає інших, тому, що нам завжди когось потакож вчиться. Чого навчилися трібно звинувачувати. Можливо, ви, будучи тренером на шоу це спричинене тим, що ми дуже «Голос Країни»? довго не були самостійними. Кожен з нас не хоче брати на себе – Я навчився багатьом речам. відповідальність. Я думаю, що Дещо просто знайшло ще одне коли люди в країні перестануть підтвердження. Я дуже щасли- боятися брати на себе цю мавий, що зустрів там багатьох тала- леньку індивідуальну відповіновитих молодих людей, з якими дальність, то в житті щось буде було приємно працювати, а з змінюватися на краще. Бо говодеким і буде надалі. З негативно риш із українцями, і наче усі робоку, я вкотре пересвідчився, що зумні, цікаві, порядні, добре люди часто сприймають чиїсь орієнтуються у суспільно-полівподобання через свої особисті. тичних, творчих справах країни, Наприклад, коли ти робиш вибір, готові боротися з корупцією, який не подобається комусь, вони прагнуть до Європи. Але ніхто не думають, що ти зробив нечесно. І хоче починати з себе. Хочемо, не тому, що щось про це знають, а щоб хтось це зробив за нас. Це тому, що ти думаєш по-іншому. найголовніша наша проблема. Ось цього я не можу ніяк зрозу- Все решта у нас є. Ми – талановиміти. Мене трохи вибиває з колії, тий народ. коли кажуть: «Ти робиш чеснонечесно». В мене є своя думка. І, – Яких запитань від журналістів чесно кажучи, мене мало цікавить ви не любите? чужа, коли я приймаю рішення.

– Я люблю всі запитання від – На шоу вас неофіційно назвали журналістів, ставлюся до цього найемоційнішим тренером. Як відповідально. ) Часом журналіблизько ви сприймали все те, що сти не люблять, як я відповідаю. відбувалося? Ну вибачте, які запитання – такі й відповіді. ) – Я не тільки до «Голосу Країни», а й до будь-якої справи в житті текст: wolfram ставлюся так, наче живу останнім фото: Li.Lit.

17

коротко

18

Північна Корея _________________ Кажуть, що машини часу не існує. Неможливо переноситися з одного століття в інше, бути живим свідком минулих чи майбутніх подій. Хоча. Північна Корея доводить протилежне. Країна Східної Азії стала ідеальним міс-

цем для того, щоб відчути радянське життя. Майже на всіх фотозвітах – 1950 рік. Він проявляється в архітектурі, скульптурі, мистецтві, не кажучи вже про політичний режим і побут. Комуністична утопія, яка досі живе.

Портретипортретипортрети Політичний режим КНДР – комуністична диктатура. Повне підпорядкування вождю. У 2011 році спадкоємцем останнього правителя Кім Чен Іра став його син Ким Чен Ун, який відомий своїм наслідуванням революційних ідей чучхе. Портрети ідеологів країни всюди: на державних будівлях, у помешканнях громадян, на стінах багатоповерхівок. Вони єдині освітлюються вночі. Значки зі зображенням лідера на буденному одязі. До портрету по декілька разів на день припадають, вклоняються, дякують. Фанатична одержимість ідолом.

Вулиці розбитих ліхтарів

Після 11 години вечора вимикають електроенергію. Повна темнота. Світло видніється з прозорих вікон багатоповерхівок, що не мають штор і люстр. Мертва темінь. Заборонені лампи розжарювання. У всіх висять енергозберігаючі спіралі, які дають білий хірургічний відтінок. Мрячно.

Орлине око

Перебування у КНДР відбувається під пильним оком гідів. Усіх туристів завжди супроводжують. Маршрути заздалегідь розплановані до

деталей. Не можна не виконувати план. НЕ можна дивитися, слухати те, що заборонено. Все перевіряється. Особливо фото. В номерах готелю – підслуховуючі пристрої. Єдиний плюс: якщо вам щось потрібно, можна просто голосно про це сказати, і вас почують, прохання виконають.

Як пересуватися?

Невелика кількість машин. Практично немає бензину. Більшість мешканців пересувається за допомогою великої рогатої худоби. У столиці є метро, тролейбуси, які виготовляються вручну. Не працюють світлофори. Замість них регулювальники. Не має маршрутних таксі. Можна поДо березня 2009 року була за- кататися безплатно на велоборона користуватися мобіль- сипеді, але за вами пильно ними телефонами. Всі стежитимуть. радіоприймачі, мобілки конфісковували в аеропорту. Сьогодні мобільний зв'язок розвивається жвавіше. Оператори нараховують до двох У Пхеньяні побудували наймільйонів користувачів. Ін- вищу статую-факел у світі, на тернет доступний тільки у якому горить вогонь. На деяких кафе столиці – Пхень- жаль, досягнення північнокояні. Натомість діти влади рейців не було оцінене предмають власні комп’ютери і ці- ставниками Книги рекордів. лодобовий інтернет. Не можна ввозити зарубіжну літературу, диски, касети. Все забирають, знищують. По телевізору показують воєнні блокбастери, радянські мультики. В готелях можна натра- Незважаючи на те, що в пити і на трансляцію BBC. країні було зафіксовано масоЄдина можливість міжкуль- вий голод, випадки канібатурного зв’язку – фестиваль лізму, явні антисанітарні «Квітнева весна», куди при- умови та низький рівень їжджають гості з різних кон- життя, жителі КНДР вічно тинентів, демонструють свої усміхаються, поклоняються своєму вождю і стверджують, вміння, таланти. що їм живеться найкраще. Вони не дякують іноземним лікарям, що рятують їх від загибелі, не висловлюють Хоча конституція проголошує подяки за гуманітарну допосвободу релігій, насправді ві- могу. Вони впевнені у діях рять тут тільки в ідеологію свого вождя, впевнені, що це чучхе. 64% жителів атеїсти. ідеальне життя. Християнство досі сприймається як ворог комунізму.

Helena York

Без зв’язку

Рекорди

Ілюзорний оптимізм

НЕмає Бога

19

анонси

20

21

прийшов.побачив.написав.

прийшов.побачив.написав.

У

дитинстві кожен подих вітру чи почутий у нічній тиші шум здатен розпалити уяву до страхітливої казки із захопливим сюжетом та фабулою. Для дорослих же стимулятори мають бути куди серйозніші. Не варто бути Гоголем, щоб побачити Україну в романтично-містичному світлі і закохатися в неї. Достатньо поїхати в справжнє українське Місто Мертвих – Тараканівський форт, що ховає свої товстелезні мури у затінку дерев. Минув вже той час, коли я беззастережно вірив у всі можливі містичні прояви і відчайдушно шукав їм підтвердження. Тому, коли я їхав у це місце, то не сподівався ні на що особливе, а надто вже на потойбічне. Про Тараканівський форт я знав хіба зі слів подруги, з якою вирушив у дводенну подорож. Вона красномовно описувала всі принади старого укріплення, історію його будівництва і, звісно ж, страшні історії. Добратися до Тараканівського форту зовсім не важко. В місто Дубно Рівненської області можна доїхати будь-якою електричкою чи автобусом. Звідти – десять хвилин маршруткою. Зупинка посеред дороги, неподалік кладовища. Пішки ми йшли не так вже і довго – хвилин з сорок. Дорога вела полями, а згодом лісом. Чути було віддалене гуркотіння потягу. Укуси комарів компенсував приємний холодок. У траві іноді було видно змій. І ніякої тобі містики. Минаючи дерева я роззирався на всі боки, шукаючи хоча б натяк на величну пам’ятку архітектури, про яку стільки вже встиг почути дорогою! Втім, мене очікувало розчарування. Я вже навіть відчув себе обманутим, мовляв, приїхав, щоб подивитися на якусь стару халупу між двома березами – теж мені видовище!

24

Але не встиг я висловити своє обурення, як одночасно сталося декілька подій: мене вкусив комар, десь в траві зашуміла змія, а моя щелепа просто-таки відвисла від побаченого. Ми входили всередину. По обидва боки розкинулися величезні напіврозвалені мури із численними входами та виходами, вікнами та сходами. Внизу були розташовані ще одні мури, більші за ті, що ми побачили спочатку. А вверху – ще одні. Таким чином, форт нага-

дав мені декількаповерховий торт чи коровай. І, мушу сказати, «кухарі» постаралися на славу! Бо усі ці поверхи були так вдало замасковані, що ховалися в земляних насипах та деревах. Ось чому я не міг їх бачити дорогою! Помічаємо старшого чоловіка, той зупиняється, пильно дивиться на нас, а тоді посміхається і кричить: «Еге-ге-гей!» Ми підходимо, вітаємося. «Туристи, та?» – показує зуби старий. Ми киваємо головами. «Тільки як будете йти всередину, то світіть ліхтариками – в підлогах є ями. Вже не один турист там загинув, а тіла й досі не знайшли. Багато там травмувалося, зоставшись інвалідами…» – дідо знову всміхається і махає нам рукою, немов благословляє. Втім, його слова якось пролітають повз мої вуха, надто вже я зачарований красою старих укріплень. Ще один крок – і ми входимо у справжнє Місто Мертвих. Форт будували в період з 1873 по 1890 рік. Він має форму ромба зі сторонами до 240 метрів. На час будівництва оборонна споруда втілювала сміливі думки архітекторів, але їй так і не судилося виконати свого призначення. Через незручне розсташування у військові дії вона не залучалася. В основному форт використовували як склад, пізніше – як в’язницю. Значних руйнувань споруда зазнала під час Брусилівського прориву в 1916 році. Але основні пошкодження наніс час. На архітектурну пам’ятку влада не звертає уваги. Зараз форт перебуває у стані руїн. Тараканівський форт зустрічає нас тишею. Він дихає нам в лице вологою прохолодою, від якої біжать мурахи по спині. І це ми ще на дворі, під відкритим небом! У центрі стоїть величезна будівля – старий каземат, судячи із зовнішнього вигляду – в найгіршому стані. Її міцно обіймає своїм овалом високий мур. Оглядаємося: майже біля кожного входу стоїть попереджувальний напис на кшталт: «Не заходити!», «Небезпечно», «Вхід заборонений». Втім, це лише підбурює цікавість. Впевнено йдемо всередину бокового муру. Підіймаємося сходами, проходимо кроків ще з десять і опиняємося у повній темряві.

25

прийшов.побачив.написав.

«Тут колись була електрика», – каже подруга, показуючи рукою на старі важелі у стіні. Згадуючи слова діда, шкодуємо, що не взяли зі собою ліхтариків. Щоб форт не став нашим кладовищем – витягуємо мобільні телефони і перетворюємо їх на імпровізоване джерело бляклого світла. На інше вони не здатні – мережі тут немає. «Тут є церкви, криниці, підземні ходи, крематорії, лазні, хлібопекарні, каземати, житлові приміщення, склади.» – розповідає подруга. Ми обережно ступаємо крок за кроком, уважно вдивляємося в темряву, готові будьякої миті зупинитися, якщо побачимо зяючу чорноту провалля. Подруга тут вже бувала, вона знає про небезпеки, що ховає в собі форт. І це не лише цеглини, що падають зі стель, ями в цементі і повна темрява. Кажуть, тут є привиди. Як пояснити те, що відчуваєш, блукаючи старим Тараканівським фортом, лише іноді бачачи світло, що пробивається всередину? Ти відчуваєш себе в «петлі». Немов ти – в зацикленій системі. Твою пісню поставили на «репіт». Бо я міг присягнутися на Конституції, що йду прямо, але раз у раз минав одні й ті ж приміщення. Або форт збудовано у формі хитромудрого кругу, або там дійсно чимало однаковісіньких приміщень – я так до кінця і не збагнув. Втім, на той момент містична атмосфера остаточно здолала допитливість репортера. І я просто піддався цьому настрою.

відчуттям. Врешті, я не витримав і голосно сказав: «Я заблукав!» Подруга засміялася зовсім поруч, хоча я пройшов, здається, вже добру сотню метрів. Я засвітив телефон і побачив посеред кімнати велику круглу колону, довкола якої я і йшов увесь цей час, думаючи, що іду вперед. «Це кругла кімната, – каже подруга. – Так можна ходити на місці скільки хочеш, думаючи, що ідеш вперед. Поки не зійдеш з глузду.» Ми вибралися на свіже повітря. Неподалік фотографувалися туристи, захоплено розглядаючи все довкола. Відвідувачів тут не бракує. Форт манить не лише охочих полюбуватися його красою, а й любителів випити пиво на природі, про що свідчать покинуті бляшанки. На стінах помічаємо написи а-ля «Тут був…», датовані ще серединою ХХ століття. Йдемо в іншу сторону форту. Подруга тим часом розказує: «Тут є підвальні ходи, я колись спускалася туди. Але без необхідного спорядження туди краще не йти. Та й вхід знайти нелегко.» Ми минаємо цілі купи крихкої цегли і раптом бачимо: посеред неї лежить величезна мертва ворона. Таке ми зустрічали ще разів зо п’ять протягом усієї прогулянки – мертвих птахів...

Деякі місцеві жителі розказують, як чули вночі дивні вибухи з території форту. Існує легенда, що в часи Другої світової війни там безслідно зникли зо два десятки танків. Просто розчинилися… Інші стверджують, що біля оборонних споруд можна натрапити на аномально великих птахів та змій. Ще тут часто «Вимкни світло!» – сказала раптом подруга. гаснуть ліхтарики, розряджаються мобільні Я слухняно сховав мобільний у кишеню. До- телефони, виходить з ладу технічне обладвкола стало повністю темно. На плече мені нання. І, хочете вірте, хочете ні, але коли ми вкотре впала холодна крапля води зі стелі. спробували зробити фотографію на одному з Я здригнувся. верхніх мурів, то знимка не збереглася, а опісля об’єктив цифровика став самовільно «Ходи сюди», – подруга повела мене в кім- складатися-розкладатися, а екран – блимати. нату поруч, довела до стіни і сказала: «Спро- Коли ми відійшли від того місця метрів на буй вийти.» двадцять – усе владналося.

26

Я, щільно оточений темрявою, навпомацки пішов. Єдиним орієнтиром зоставалася стіна під долонями. Я ішов крок за кроком, дуже повільно. За моїми підрахунками я мав би якраз дійти до кута кімнати, але стіна ніяк не закінчувалася. І, здавалося, вела кудись вбік. Чим довше я йшов, тим менше довіряв своїм

Містичний настрій нас не покидав до самого вечора, ми встигли облазити значну частину фортів. Коли ж довгі тіні стали лягати на землю, а через короткий час сонце зовсім зникло, ми пішли напинати намет. Вирішили покинути територію форту і знайшли затишне місце поблизу його входу.

Ніяких містичних речей з нами більше не трапилося. Страхітливих завивань ми не чули, а привидів не бачили. Хоча, якщо чесно, то не дуже вдивлялися і вслухалися. )

одне з найдивовижніших маловідомих місць нашої країни.

P.S. Коли наступного дня ми увімкнули фотоапарат, то світлина, яка не збереглася, вже поПовірте, не варто бути Гоголем, щоб від- явилася. Правда, вона була останньою. Тобто крити для себе всю таємничість рідної землі. після тих, що ми зробили після неї. Варто просто заглянути трохи глибше. Тараканівський форт – місце з особливою істо- wolfram рією й особливою енергетикою. Однозначно,

27

настрій

28

Не їдете в подорож? Тоді подорож їде до вас! Незалежно від того, де ви проведете літо: на пляжі чи на дивані, – запастися «речима» з цього списку таки рекомендується. Вони проведуть вас нестандартними туристичними маршрутами та гарантуватимуть прекрасно проведений час.

Почитати Ян-Філіп Зендкер «Мистецтво чути стук серця»

йомитися із її біографією, а саме із її першим «клієнтом» Нілом Олівером.

Головний персонаж – юнак, що абсолютно задоволений своїм життям. Однак його все частіше у снах відвідує загадкова незнайомка. Тому, коли дивний та ексцентричний О. Ж. Грант (у виконанні неперевершеного Гарі Олдмана) пропонує йому здійснити подорож трасою 60 (якої не існує), Ніл з головою пірнає у цю пригоду. «Зоряний пил»

Насичена, яскрава та повна пригод казка, що іскриться від напруження та динаміки, – це 2 Зворушлива історія, сповнена загадок і спога- чарівні години для тих, хто вірить у дива. Бо дів, розгортається перед читачем на сторінках саме дивовижні події чекають на її героїв: соцієї книжки. Це розповідь про двох людей, ром’язливого та наївного Трістана, що втрапздатних відшукати одне одного через десятки ляє у халепу, намагаючись завоювати серце років та сотні кілометрів; про магію, що вини- коханої дівчини, та делікатну (але тільки ззовні) Івейн, яка шукає шлях додому. кає єдиний раз за все життя. Головна героїня, Джулія Він, після загадкового зникнення свого батька їде у М’янму, щоб відкрити для себе людину, з якою прожила все життя, пройти стежкою татових спогадів та побачити життя очима сліпого хлопчика, наділеного неймовірною здатністю чути стук серця коханої. Джеймс Роллінс «Печера» Справжній скарб для прихильників пригодницького жанру, «Печера», не залишить байдужим нікого, хто отримав задоволення від прочитання творів Дена Брауна. Інтрига, що зберігається до закінчення книги, лиходумець, що завжди йде попереду, та блискавичні повороти сюжету – і все це відбувається в Антарктиді. Команда антропологів намагається дослідити лабіринт, який було знайдено під льодовим панцирем Антарктиди, але ще не здогадується, на що і на кого там натрапить…

Переглянути «Траса 60» Кому доводилося бачити славетну чорну «кульку» для більярду під номером 8, яка ще й відповідає на запитання, буде цікаво озна-

Долі Івейн та Трістана переплетуться не лише між собою, але й із долями страшної відьми Ламії (Мішель Пфайфер) і зовсім не страшного капітана Шекспіра (Роберт Де Ніро), вони пройдуть через численні перешкоди до своєї мети, хоча, можливо, вони її уже давно досягли.

«Прибамбаси»

«Monopoly: The world edition» Для поціновувачів настільних ігор, зокрема «Монополії», – версія славетної гри, де ігрові ділянки названі великими містами (Київ теж є!). Ті, хто хочуть «захопити світ», тепер мають для цього прекрасну нагоду.

«The Guardian Eyewitness»

Безкоштовна програма для iPad від відомої британської газети, яка порадує прихильників фотографії і просто тих, хто ще не втомився спостерігати за життям навколо та насолоджуватися ним. Можна сказати, що програма майже не виконує функцій окрім того, що радує око. Й очі таки дійсно не відвести від майстерних світлин, зроблених у найпрекрасніших куточках земної кулі. Мінерва Чорнило

29

базікало

30

Stare

20

Misto

013

31

базікало

32

Що відчуває людина, коли одразу здійснюється не одна, а декілька її мрій? Що відчуває меломан, коли його слухові рецептори вловлюють ноти й акорди пісень улюблених виконавців? Які відчуття залишаються після рок-фестивалю на додачу до болю в м’язах? Драйв, ейфорія і щастя! У Львові відбувалася справжня музична феєрія. Гучне повернення рок-фестивалю «Stare Misto» об’єднало залежні від музики серця. Першого дня на сцені гуділи Ляпіс Трубецкой, Che Sudaka, Archive, IAMX та Goran Bregovic. Наступного – Fiddler’s Green, Leningrad Cowboys, The Subways, Kaiser Chiefs та ДДТ. Два дні драйву, дві сцени, подвійне (ні, помножене на безкінечність!) задоволення… Як передати словами те, що твориться на рок-фестивалі? Мабуть, ніяк. Тому вмикайте гучніше музику, пригадуйте чи уявляйте, читайте та дивіться найяскравіші моменти фестивалю від «СКАЗу». текст: sky in me, Helena York, wolfram фото: Li.Lit.

33

базікало

34

IAMX Очікування їхнього виходу на сцену, безсумнівно, сам виступ та істерія опісля – для багатьох саме поява гурту IAMX стала кульмінацією першого дня фестивалю. Ексцентричний та чарівний гурт вже втретє став учасником фесту, тому вже встиг полюбити українську публіку. Чи варто говорити, як любить їх Україна? ) Кріс Корнер вийшов на сцену із букетом квітів та пляшкою вина. Протягом концерту він співав, грав на гітарі, на ударних, міняв сценічні образи, фліртував то з клавішницею Жанін, то з гітаристом Альберто, лаявся і навіть стрибав зі сцени до шанувальників. Із журналістами від імені IAMX спілкувалася Жанін.

– У якому столітті ви б хотіли народитися?

– Зараз ми живемо у столітті, що тільки-но розпочалося. Ми постійно дізнаємося про нові наукові відкриття… Я рада бути частиною цього.

– Яка різниця між концертами в клубах і на фестивалях?

– Велика, насправді. Особисто мені більше подобається грати у клубах, тому що там ближчий контакт із фанами, якісь сімейні почуття літають у повітрі.

– Як вам в Україні?

– Я мала тритижневу пішохідну екскурсію до Криму з мамою. Це було прекрасно. Напевно, я більше знаю про українські сільські місцевості, заміські території. Також я добре знаю Україну зі сцени, під час виступів. Взагалі, у нас вже протягом трьох років склалися гарні стосунки.

– Які містичні речі траплялися з вами на сцені?

– Найбільш містична річ – це сам процес, коли я виходжу на сцену. У цей момент я це і є я. Нічого зайвого. Я не роблю нічого «такого». Це просто дуже особливий момент.

– Назвіть вашу улюблену пісню з нового альбому.

– Це «гаряче» питання (Сміється). Я всі дуже сильно люблю. Виокремити можу «Under Atomic Skies». Вона чіпляє. Справді, дуже глибоко.

35

базікало

36

ДДТ Їх слухають як дорослі, так і молоді. Тексти їх пісень називають справжньою поезією, а музику – голосом душі. На сцені музиканти співали хіти, експериментували із етно-мотивами, тішили акустичною гітарою, непідкупною щирістю, а «на біс» виконали пісню Віктора Цоя «Кукушка». Юрій Шевчук погодився відповісти на декілька запитань журналістів: «Я в нашій групі Кощей Безсмертний, – розказує лідер «ДДТ». – Ми дуже раді бути у Львові, це прекрасне місто, я пам’ятаю його ще з минулого століття. У мене тут є ще кілька друзів-хіпанів. Ще раніше тут грали вільні молоді люди, бо місто було дуже радісне, менти нікого не чіпали, можна було розпустити волосся і слухати Джимі Хендрікса, знайомитися з дівчатами. Я тут у волосаті часи був, це тусовочне місто, приємне. І десь тут є Пітер, а в Пітері є Львів, тому вам великий привіт!»

– ДДТ існує вже понад тридцять років, його склад змінюється. Скажіть, а у вас є дідовщина в групі?

– Я намагаюся бути головою ієрархії в групі. Іноді виходить, іноді ні. Музиканти – це люди з величезною внутрішньою свободою, інакше вони б не пішли в рокмузику. Тому, звичайно, тут важко заставити ходити строєм. Та й чи потрібно?

– На деяких концертах ви робите різноманітні інсталяції. Чи вигідно робити таке шоу?

– Ми були абсолютно безстрашні, дуже багато втратили і нервів, і сил, і грошей. Але з іншої сторони – завжди варто щось робити. Хто не ризикує, той не п’є шампанського. У рок-музиці головне не гроші. Головне, щоб пісні хороші писалися.

– Ви граєте і з оркестром, і просто на гітарі. Що вам більше до душі?

– Дивлячись, які завдання ставиш перед собою. Зараз ми граємо з невеликим оркестром, і мені це подобається. Якщо хлопцям набридне, вони знайдуть собі нового соліста, а я буду сам з гітарою валяти геніального дурака, як Федя Мамонов. А поки що – оркестр. Зараз думаємо над новою програмою. Після «Сольнику» можна назвати «група Вуха» (Сміється).

– Люди в лісі біля вогнища співають ваші пісні. А що в лісі співаєте ви?

– У лісі співають наші пісні? (Сміється) Головне, щоб тварин не ображали. Ліс – це світ, створений Богом. Це гармонія. Місто буває різним. Буває схожим на смітник, буває краще, буває гірше. Це творіння людських рук. А природа – це створіння того, в кого ми віримо. Природа – це диво. І тому людині важливо бути на природі, з водою, травою, деревами. Дерева мають свій розум, я в цьому абсолютно впевнений. Тільки вони думають дуже повільно. А якщо встати як те дерево і говорити: «Я дерево, я дерево» і замедитувати, то можна з ним поговорити.

37

базікало

38

Archive Для когось вони вже легенда, для когось – неймовірне відкриття. Колектив із туманного Лондону вперше завітав в Україну. Музиканти грають не зовсім фестивальну музику – суміш жанрів тріп-хоп, прогресивний рок та, безсумнівно, щось своє власне. Втім, на сцені вони аж зовсім не були спокійними і меланхолійними. Вони знайшли «оголений нерв» публіки і добряче на нього давили з першої ж пісні «You Make Me Feel». На популярній «Fuck U» усі разом кричали однойменні закінчення куплетів. На зустріч з пресою гурт з’явився у виключно чорному одязі і в дуже хорошому настрої. Музиканти багато усміхалися й жартували, розповіли про перше враження від України, запевнили, що алкоголь питимуть уже після концерту, пригадали подорож в Індію та поділилися планами на майбутнє. «Ми вперше у вас, – зізналися музиканти. – Але нам тут подобається, Львів нагадує нам маленький Париж. Плануємо протягом року ще раз до вас приїхати.»

39

базікало

Kaiser Chiefs Неймовірно позитивні, неймовірно драйвові, неймовірно рухливі! Просто «Ruby, ruby ruby, ruby»! ) Інді-рокери із Англії влаштували справжнє шоу. Вокаліст Рікі Вілсон ні секунди не міг встояти спокійно, досліджуючи усі сантиметри великої сцени. Коли він вилазив по конструкції високо над землею – у фанаток завмирало серце, а коли він спустився до них – то воно ледь витримувало таке щастя. ) Спілкування із журналістами пройшло весело і з усмішкою. ) Музиканти розповіли про свої враження від України. «Тут чудово. Ми дуже задоволені погодою. Тут сонячно! Ми тільки з Франції, там увесь час дощило. А у вас тепло, – розповідає Рікі Вілсон, лідер Kaiser Chiefs. – Щоб намалювати Україну я б взяв усі відтінки веселки!»

40

41

тема номеру

Місто для життя

В уяві кожного з нас місто – це втілення комфорту. Ще тоді, коли з’являлися перші міські поселення на перетині торгівельних шляхів, вони стали популярними. І сьогодні – чи це багатомільйонний мегаполіс із хмарочосами, чи районний центр – місто стає для нас еталоном максимальної зручності та спрощення життя. Проте, ця зручність здебільшого полягає в тому, щоби біля будинку був супермаркет, у якому можна купити продукти, та зупинка громадського транспорту, з якої можна добратися на роботу.

повним ходом. Трохи фактів: на початку незалежності, в 1992 році, в Україні 68% населення були міськими жителями, тільки 32% – селяни. За двадцять років ця цифра істотно змінилася на користь містян. Таким чином, Україна давно вже перетворилася на урбанізовану країну.

Але процес урбанізації в нас, на жаль, трохи спотворений і часто має невтішні наслідки. Проблема навіть не в тому, що вимирає село – колиска українських традицій. Самі міста, які мають робити життя комфортнішим, найчастіше його просто примітивізують. І поселення, в Урбанізація – зростання ролі міст у роз- яких мешкає дві третини населення витку суспільства та збільшення їх роз- країни, рідко мають все необхідне для мірів та кількості – в нашій країні йде повноцінного життя.

тема номеру

Однобока урбанізація

«Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?»

Корінь проблеми сягає ще тих часів, коли Україна входила до складу СРСР: урбанізаційні процеси в нашій країні тоді були однобокими. Зводили багатоповерхові будинки, заливали дороги асфальтом, будували заводи та фабрики. При цьому забували про парки та зелені зони, дитячі ігрові майданчики. Така урбанізація була не результатом розвитку суспільства, а просто побічним продуктом індустріалізації, і нехтувала потребами людей у місті. В результаті – нові проблеми: • у багатомільйонному мегаполісі транспортне сполучення між віддаленими частинами міста вкрай погане; • через збільшення кількості автомобілів корки на центральних дорогах; • місто ділиться на вузькоспеціалізовані центри: спальний район-культурний центрпромисловий район.

Якби письменник жив сьогодні, в розквіт урбанізації, як він би описав залізну руку міста? Не просто залізною, а покритою асфальтом замість шкіри, вкритою пилом, брудною, обліпленою рекламними плакатами. Вона б душила не тільки залізними пальцями, а й нечистим повітрям, оглушувала безперервним шумом.

Щоб вибратися зі спального району в культурний центр, потрібно провести трохи часу в корках. А так, як у житлових районах парків чи площ немає або вони в жахливому стані, людина залишається вдома, у чотирьох стінах своєї квартири на вісімнадцятому поверсі, і спостерігає за вікном мальовничий пейзаж:

Коли більше ніж століття тому, в далекому 1908 році, Михайло Коцюбинський писав свою новелу «Intermezzo», в список дійових осіб він включив «залізну руку города». Ця залізна рука міста душила головного героя, тримала його, коли він тікав від міського шуму в поле:

ще декілька таких же багатоповерхівок з вікнами, за якими після робочого дня «відпочивають» міські жителі. Однобока, незавершена урбанізація проявляється в тому, що не все міське населення включене у міський спосіб життя за характером зайнятості, рівнем обслуговування, відпочинку тощо. Якість міського середовища в нашій країні часто настільки низька, що місто є містом просто формально – за назвою, а не за своєю суттю. Процвітають екологічні проблеми. Навіть не варто говорити про забрудненість повітря, недостатню кількість так званих «зелених зон» чи збільшення сміттєвих звалищ у геометричній прогресії – про це знають всі. Поряд зі старими проблемами виникають нові. До прикладу, вчені заявляють про виникнення «шумової хвороби». Дослідивши вплив надмірного накопичення звуків (яке є в кожному сучасному місті), вони наголошують на шкідливому впливові шуму на нервову систему людини. На здоров’я впливає не тільки галас, але й інфразвук (звук, якого не

чути). Він може проникати крізь стіни і теж спричиняє симптоми шумової хвороби, на яку страждають жителі великих міст: пригнічення, роздратованість, головний біль. Окрім слухових рецепторів, місто штурмує і наш зір: повсюди рекламні плакати гігантських розмірів, які запевняють, що для щастя нам потрібно тільки купити певну продукцію. Кольорова гама в такій рекламі часто агресивночервона, що теж підсвідомо порушує спокій. Ще одна невід’ємна частина міського поселення – натовп, велике скупчення людей, в якому одна конкретна особистість з її індивідуальністю часто нехтується. Посеред руху та неспокою, коли за одну хвилину перед нами пробігають сотні людей, нівелюється цінність та неповторність людського життя. Щоби врівноважити шальки терези і додати до бурхливого міського життя трохи спокою, потрібно усамітнитися. Багато митців шукали своє джерело натхнення та внутрішню гармонію в природі. Так і головний герой новели «Intermezzo», вилікуваний полями, повертався до міського життя зовсім іншою людиною:

тема номеру

«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів.» Для повноцінного життя в місті потрібно трохи природи посеред вкритого пилом асфальту. Не один великий парк на все місто, а багато маленьких зелених острівців неподалік кожного будинку.

Місто, в якому варто жити

Енріке Пеньялоса – колумбійський політик, громадський діяч, прихильник руху Новий Урбанізм. З 1998 до 2001 року він був мером столиці Колумбії – міста Богота – і за цей час провів реформи, які радикально змінили столицю. Місто, в якому проживає 7,5 мільйона людей, перетворилося з одного з найгірших та найнебезпечніших у світі на процвітаюче та успішне. Тепер Енріке Пеньялоса вважають одним з найкращих у світі фахівців з організації місь-

кої інфраструктури. Він їздить по світу та ділиться досвідом, читаючи лекції на тему «Шлях до міста, в якому ми хочемо жити». Колишній мер стверджує, що те, як виглядає місто, має бути для людей важливішим за те, як виглядає їхня квартира, – бо на вулиці вони проводять більше часу: «Яке місто є гарним? Те, де люди люблять виходити з будинків. Не в супермаркети, а на вулиці, площі, кафе. Нам треба ходити пішки. Не виживати в місті, а жити. Так, ми можемо працювати, займатися спортом у квартирах. Але ми значно щасливіші, коли можемо виходити надвір.» Першою реформою Енріке Пеньялоси на посаді мера була заборона автомобілістам паркуватися на тротуарах. Він вважає, що на першому місці має бути зона для пішоходів, а тоді – асфальт для машин. Тротуари – найважливіша складова демократичного міста з демократичним управлінням. І коли на них – не пішоходи, а автомобілі – це ознака неблагополуччя.

На думку колишнього мера Боготи, тротуари необхідні для прогулянок і розмов, це священний простір пішоходів. Так само важливими є пішохідний культурний центр. Люди люблять почуватися туристами в рідному місті, гуляти по площах, де на них не може наїхати автомобіль. Пішохідна зона повинна бути не для свята, а на щодень. У НьюЙорку є Бродвей, у Парижі – Єлисейські поля. Львову вдалося відвоювати площу Ринок. Там є повно місця, щоби припаркуватися автомобілям, але це не привабить ні жителів міста, ні туристів. Така зона для пішоходів має бути в кожному місті. Ще одна «священна зона» в місті, на думку Енріке Пеньялоси, це парк. У парках немає значення, чи ти бос, чи підлеглий, там усі рівні. Багаті й бідні зустрічаються в громадських місцях, парках та пляжах. Тому публічні місця відпочинку такі важливі для здорової атмосфери міста. Транспортна система окремого міста та загалом країни є її обличчям: «Транспортна політика в сучасних країнах полягає в тому, як

зменшити використання машин. У нерозвинених країнах – як зменшити пробки на дорогах. У зовсім нерозвинених – як покращити ситуацію для автомобілів.» Для того, щоб зменшити корки на дорогах, ділиться досвідом колишній мер Боготи, треба не будувати нові дороги, а будувати зручні велосипедні доріжки, на яких можуть їздити лише велосипедисти. А для того, щоб зменшити злочинність, потрібно побудувати публічне футбольне поле чи бібліотеку – той, хто грає в футбол чи читає, рідко потрапить у поліцейський відділок. І головне – потрібно навчитися любити своє місто, насолоджуватися ним, навчитися жити в ньому. Почуватися на вулиці захопленим туристом, на тротуарі – захищеним пішоходом, якому не загрожує автомобіль. І створювати своє місто мрії, для чого, як стверджує Енріке Пеньялоса, потрібно дві речі: «1. Мріяти і не сприймати існуюче оточення як даність. 2. Будувати мрію. Творити міста, де всі громадяни рівні і всі люди священні.»

тема номеру

Місто починається з мене Щоб твоє місто стало привабливим не тільки для його мешканців, але й для туристів, не треба сидіти, склавши руки. Потрібно почати самому щось робити.

на цьому ж Проспекті. Це був не просто смітник, а Смітник №1, і виглядав він відповідно: зі золотистою короною та медаллю з написом «№1». Смітник прославився на всю країну, а міська влада вкотре зганьбилася.

А в Києві у Парку імені Тараса Шевченка неНе треба мовчати, коли на території парку хо- щодавно відкрили незвичайну бібліотеку. чуть побудувати вже N-ний торговий центр. При вході в парк спорудили книжковий будиМісто, де торгові центри замінюють місця для ночок, у якому можна знайти літературу для розваг – хворе, бо вони не відтворюють уні- дорослих та дітей – у вільному доступі – і безкальної атмосфери. Навпаки – по торговому коштовно взяти почитати її на свіжому поцентрі не скажеш, де ти: в Харкові, Києві чи вітрі. Поповнювати асортимент паркової бібліотеки може кожен, хто хоче. Львові, бо вони всі однакові. А чому б не полагодити чи не розфарбувати стару лавочку біля твого будинку? Чи посадити під вікнами дерево? Або прибрати парк у своєму районі? Клич друзів – буде веселіше! Влітку для того, щоб змінювати навколишній світ на краще, є багато сприятливих обставин: і час, і погода. Потрібне тільки твоє бажання і трішки зусиль. А хороший приклад може надихнути ще когось змінювати своє місто.

У кожному місті, в кожному куточку країни можна почати змінювати щось на краще, почати з себе. І світ тоді стане яскравішим та гарнішим. Кажуть, що побачити, чи жителі люблять своє місто, можна, поглянувши на балкони. Якщо люблять – то балкони будинків оздоблені вазонами з квітами, щоб з вулиці було любо глянути.

В Ужгороді на Проспекті не було жодного А ви любите своє місто? смітника, влада міста проблему просто ігнорувала. В результаті смітник встановили пра- текст: sky in me цівники приватної агенції, яка розмістилася фото: Мар’яна Коломієць

“Любити свої прищі, соплі і криві ноги”

біля тебе

50

А

ндрій – мандрівний музикант, гітарист, вокаліст, автор і виконавець своїх пісень. Ні-ні, він зовсім не менестрель і навіть не бременський музика. Хлопець має свою філософію життя (як Кант!)), якої стало дотримується. Сенсом свого життя вважає пізнання. Переконаний, що людина здатна пізнати усе, якщо відкриє своє серце для світу. І, до слова, у нього прекрасна дримба та кросівки, що просять їсти.)) «Я пішки подорожував до Великого Каньйону. В оцих самих кросівках. Коли своїми очима бачиш нерукотворну мертву красу, хочеться розправити лопатки, відчути, як там виростають крила, і полетіти. Часом я думаю, що людина не здатна своїм розумом осягнути велич нерукотворної, природної краси. Якби це сталось, вона б з’їхала з розуму. Тому захват для мене – це щось, що я пізнаю (Наголос на «ю» – авт.), але до кінця не пізнаю (Наголос на «а» – авт.) ніколи. Ще мрію сплавитись на Міссісіпі». «Музика – це життя. Ні, це справді життя. От я співаю про своє життя. Звідки черпаю натхнення? З подорожей. Недавно автостопив до Італії. Дуже хотів побачити Помпеї та Міланський собор. Архітектура вражає. Набив собі там кілька тату. Ось цього горобця на ребрах, наприклад (Задирає футболку і показує тату – авт.). Горобець для мене – символ легкості. Я от легкий на підйом (Сміється – авт.). До речі, італійці – дуже зверхні. І масні. Вони їдять багато жирного і гострого. Мабуть, від того і характер такий. А в Мілані є український ресторанчик. Власник – емігрант з Донецької області Василь. Щоправда, в ресторані не було ні вареників, ні борщу. Зате була окрошка. Зразу видно, що з донецької області. Я сам родом з Хмельниччини. О! А ще я дуже хочу в Тибет до далай-лами.» «Що розказати про свої пісні?.. А давай, я краще тобі заспіваю? «Стоїть гора високая, а під горою гай…» А ні, то не моя власна (Сміється – авт.).» «Я люблю людей. Я людина. Отже, я люблю себе. Якщо не любиш себе, не любиш нікого. Я люблю себе із вдячності за те, що я живу. За те, що я є. Я люблю свої прищі, соплі, криві ноги, щетину, футболку з Че Геварою, рюкзак… А що – це все складає мій збірний образ. І в мене гарна усмішка (Сміється – авт.). А ще я люблю свою гітару. Он бачиш, на грифі ма-

ленький портрет Шевченка. У США мене питали якісь тупаки, що це за дядько, я їм відповідав, що це український Бог. Дримбу використовую рідко, я у ній аматор (Сміється – авт.).» «У мене була дівчина з отакеееееееееееееенними дредами! Але в цих дредах згодом завелось багато різних комашок-хробачків і я подумав, що краще позбавити бідних створінь такої лаковано-воскової заплутаної могили і якось уві сні на фестивалі, коли кохана лежала п’яна в дримбу (то мій коронний вираз!), я побрив їй голову. Вона образилась і покинула мене. Я ж хотів як краще!» «Я люблю носити бороду. Мені подобається заплітати її в колоски. Щоправда, зараз спекотно, тому моє обличчя – прообраз яйця – біле, світле… Але то ненадовго (Сміється – авт.).» «Не вживаю ніякого алкоголю, окрім вина. Інколи під час чергової подорожі роблю в якомусь румунському лісочку привал, відкорковую пляшку і уявляю себе вакхом. Або Бахусом.» «Я курю. Одного разу почув фразу «курити бамбук». Прикинь, його дійсно курять!» «Одного разу я спробував італійське «лімончелло». Так от авторитетно заявляю – нічого кращого карпатського вина не існує!» «Проблеми з законом? Ти шо! Як без цього? Тебе теж, мабуть міліціянти ловили як мінімум, що п’єш в громадських місцях алкоголь (Звідки дізнався?) – авт.). Проблеми були. Переважно при перетині кордону. Але в буцегарні не сидів (Сміється – авт.).» «Що читаю… Книжки читаю… Сетона-Томпмсона люблю, оповідання «Джинджер Снап» моє улюблене. Аж сльози навертаються інколи. Укрсучліт не визнаю. Хіба Шкляра. Подобається читати його еротичні сцени. Вони дико продумані – ніби сам Шкляр свічку тримав. Я аж уявляю інколи!» «Я мрію осісти в Японії і носити вишиване кімоно. Щоб у буковинському стилі. Відпущу собі вуса, оселедець, посаджу картоплю під сакурою і писатиму українські хоку». Ложка Дьогтю

51

фото: Davydenko Tetiana

кава.чай.

52

Сергій Жадан:

«Визнання – це небезпечно» _________________ Він пише вірші та прозу, перекладає іноземних авторів, організовує мітинги та грає у футбол. У нього півтора десятка літературних стипендій та нагород, за його творами ставлять вистави у театрах, його поезію включили в шкільну хрестоматію. Сергій Жадан – неоднозначна та суперечлива постать у сучасній українській літературі, але водночас і настільки потужна та активна, що без нього цю літературу годі й уявити. Після однієї з творчих зустрічей письменника нам вдалося погратися з ним в асоціації.

53

фото: tsn.ua

кава.чай.

54

Думка – був такий хор, досить відомий. От

дуже швидко до себе повертаюся. Мене може вивести що завгодно, якась дрібниця, але нау мене зразу асоціація з ним пов’язана. вряд чи це буде серйозно. Роздратування Мітинг. Хм… У мене такі асоціації дебільні. часто можна зустріти на вулицях, така побуТреба включитися, зачекайте. Я ходжу на мі- това агресія в наших людей. Особливо рантинги час від часу. Особливо, коли я бачу, що кове роздратування в ранковому метро. Їдеш, це має якийсь сенс. Але на мітингу Партії Регіо- і от ті печальні люди, які добираються о сьонів я не можу себе уявити. В мене це слово чо- мій ранку на роботу, в них жодної радості, мусь асоціюється з промовою Арсенія Яценюка тільки одні роздратування. А рівновага – це, перед порожнім Майданом, коли він перед ви- скоріше за все, про мене. борами приїжджає. Я свого часу багато мітингів організував. На початку 2000-х брав активну Щоденник. Я недавно гортав щоденник участь в акції «Україна без Кучми». Володимира Винниченка в харківській книгарні «Є». Загалом, це дуже цікавий жанр, і Ніч у мене пов’язується з Гоголем. Ніч проти шкода, що в нас він не дуже популярний, мало Різдва. Він взагалі такий містичний був, наш хто пише їх. А ті щоденники, що ведуть, вони український гот. А мені вночі пишеться по- не надто цікаві. Я ніколи не вів щоденника, мені не цікаво було все це фіксувати. Хоча гано. Зате добре спиться. чужі читати дуже цікаво.

Залежність, звичайно, асоціюється з алко-

голем і тютюном. Це дуже просто, мабуть, ну але таке є. Я не залежний від цих речей, у мене інтернет-залежність. Я намагаюся боротися, але не дуже виходить. Проблема серйозна, я розумію, що це зжерає купу часу. Є й добрі залежності – від спілкування з якимись людьми, друзями. Можливо, від цього теж немає якоїсь практичної користі, але ця залежність важливіша, ніж багато корисних речей.

Старість.

Мене сьогодні питали, яким я буду в старості. Точніше, ким я буду. Я сказав, що сподіваюся, що буду письменником. Старим письменником. Тому старість ні з чим поганим у мене не асоціюється, скоріше з мудрістю і врівноваженістю.

Дорожній знак. Я недавно зустрічав Діму

Лазуткіна, в нього права відібрали. Дорожні знаки у мене асоціюються найбільше з водіями, тому що деякі мої друзі дуже ризиковано водять автомобілі. Я не воджу, в мене є два велосипеди, мені цього вистачає.

Шкільна

програма

з літератури пов’язується з моєю вчителькою Марією Василівною. Вона хороша була вчителька, дуже мене любила.

Роздратування – це щось дуже далеке від

мене. Я можу вийти з себе, але потім назад

Дозвілля. Мені важко говорити про доз-

вілля, я людина безробітна, в мене немає внормованого робочого дня. Тому моє дозвілля починається о сьомій ранку і закінчується опівночі. А взагалі дозвілля – це, скоріше, є весь той час, який мені належить.

Автостоп у мене асоціюється з тим, як я до-

бирався автостопом через Угорщину, Австрію до Нюрнберга. Це зайняло три дні, але я доїхав!

Рима – був такий міні-вірш у Назара Гончара, львівського поета, якого я дуже люблю.

Визнання – це щось таке не дуже щире і

дуже підступне. Є і пастки, і спокуси, які на тебе чекають, і якщо ти ставишся до них дуже серйозно, то є велика небезпека, що ти втратиш у якийсь момент адекватність. Це небезпечно.

Лист

рекомендаційний. Я пишу їх дуже часто. І роблю це з великим задоволенням.

Крапка. Я її ставлю час від часу, але найча-

стіше – знак оклику. Був колись період, коли я писав вірші без розділових знаків. Потім я зрозумів, наскільки крапок і ком бракує цим віршам, тому що графічно це дуже красиво, це відразу дає зовсім інше відчуття тексту. sky in me, Helena York

55

фарш

«Можливо, вам потрiбно змiнити середовище?..»

(Спроба мемуару. Присвячується рудоволосій драмі.)

56

Ч

и вірите ви у те, що дружба може початись з інтернет-спілкування? От уявіть: хтось порадив вам зареєструватися на якомусь маловідомому сайті, де можна вести блог, викладати свою творчість на суд «фолловерів», роздумувати над житейськими проблемами, філософствувати або просто, закрившись під грифом «анонімно», вести свій власний щоденник, доступний лише вам і куди надійніший – ніхто не знайде його під вашим ліжком чи загорнутим у одяг на полиці в шафі. Мабуть, немає такої молодої людини, яка б не «сиділа» зараз у соціальних мережах і не ділилась там зі своїми знайомими та друзями всілякими піснями, відеофайлами, фотографіями і зображеннями, мемами та документами. Інтернет стирає кордони, але інколи доходить до параної: ви зі своїм другом можете жити у будинках навпроти, але спілкуватись виключно по «асьці» (хоча покоління ICQ вже давно переживає час свого занепаду і по праву може вважатись «олдскулом») чи у Skype. Часом для того, щоб просто запропонувати другу зустріч (давай сходимо в парк, у кафе, в кіно, театр, просто погуляємо), нам легше про це написати в приватних «контактових» повідомленнях, аніж набрати номер телефону чи прокричати під вікнами, як у дитинстві (пам’ятаєте фрагмент з фільму «Про що говорять чоловіки», де друзі, сидячи у кафе, викрикували «Сашко, виходь! Ми на гойдалках!» ?))). Звичайно, можна багато говорити про негативний вплив інтернету на молодь (що буде правдою і ні), але вище вже згадувалось, що він стирає кордони. Я хочу розповісти тобі про те, як саме спілкування в соціальних мережах здійснило майже революцію у моєму житті. З дитинства я була тихенькою дівчинкою, яку цікавили книжки, книжки і ще раз книжки. Нічого, окрім книжок. Щоправда, батьки добровільнопримусово віддали мене в музичну школу, де навчалась добра половина моїх однокласників. Ось тут і розпочалась моя інтернет-подорож, яка триває й досі, хоча з того часу пройшло багато років. Це сталось у далекому січні 2008 року. Я самотньо пленталась з чергового заняття у му-

зичній школі. Було пізно. Образливо, що цього разу за звичаєм мене не зустрів тато. Я роздумувала про майбутню контрольну з алгебри, вважала життя несправедливим і з такими от веселими думками попрямувала в парк. Була гарна зоряна ніч, сніг блищав при світлі ліхтарів, від чого всередині підіймались хвилі радості та спокою. Майже біля дому я зустріла свою однокласницю Оксану, теперішню видатну бандуристку-економіста, яка запропонувала зайти до неї на чай зі смачними пиріжками, що так вміло пекла її бабуся. Відмовитись було незручно (точніше, я не хотіла готуватись до контрольної з алгебри), тому за кілька хвилин я вдихала чудесний аромат свіжої випічки і гріла руки об тепле горнятко. Тим часом Оксана увімкнула комп’ютер.

«Google! Мій коханий Google! Шукай, Google, шукай… Шукай, ну!» – Оксана щось «шаманила», маніпулювала і зверталась до світового пошуковика, наче це мисливський пес. Згодом на моніторі з’явився інтерфейс невідомого мені сайту. Логін, пароль, клавіша «enter» – і Оксана з простої смертної перетворюється на героїню «анімешого» мультфільму «Ходячий замок» (хто дивився?))), яка має свій власний блог з ексклюзивним дизайном, прекрасною фоновою музикою та ще багатьма крутими «примочками». «Оль! І тебе варто зареєструвати! Давай своє «мило»! Що, у тебе нема? Так давай створимо! Тааааааак… Є. Давай, придумуй собі логін, пароль…». За півгодини я була «юзером» даного сайту, мала свій блог, дизайн сіро-буро-малинового кольору і якусь «попсову» фонову мелодію. Додала в друзі Оксану і почувала себе надзвичайно щасливою. Годинник показував майже одинадцяту вечора, тож я попрощалась і побігла додому, забувши до ранку, що тепер у мене є свій власний мікросвіт. Що не кажіть, а життя стало цікавішим. Щоправда, обмежилось екраном монітора в старому приміщенні «Укртелекому» (на той час у мене не було ПК), де я просиджувала всі гроші, які у мене були. З початком свого «неформального» життя у мене часто з’являлись песимістичні настрої, в крові кипів підлітковий протест проти всього світу.

57

фарш

58

Все це було потрібно кудись виливати, а блог – підходяще місце. Я писала про несправедливість цього світу, про жорстокість, виставляла свої «готичні» віршики і помалу вганяла сама себе у стан повної апатії та інтернет-депресії. Працівники «Укртелекому», мабуть, не могли натішитися, споглядаючи, як я по десять годин на день проводила у спілкуванні з ефемерними «феями вінкс» та «готичними дівчатками» з глобальними суїцидальними нахилами. Інтернет – інформаційна хвороба, залежність. Звісно, віртуальна реальність затягувала. Проте, одного прекрасного дня… Так, це дійсно був переломний етап життя. Коли натискаєш піктограму «випадковий користувач» і життя змінюється без права повороту у початкову точку. Блог дівчини, яку я знайшла, вражав глибокими думками про мистецтво, живопис, музику… Через життєві обставини нам не судилось довго спілкуватись, та, мабуть, саме цій людині я завдячую тим, чим зараз займаюсь. Коли переживаєш песимістичні настрої, інколи «грузиш» усіх підряд, і совість не мучить. Мабуть, кожен із нас переживав у житті подібне. Тримати у собі все неможливо, тож, набравшись сміливості, я написала у своєму блозі черговий довгий депресивний пост про те, як мені погано жити у тому середовищі, в якому знаходжусь, і взагалі, що життя – велике і суцільне лайно (читай «СКАЗ» №1, рубрика «Фарш», стаття «Смерть – це коли про тебе забули»). Один з користувачів цього сайту прокоментував мій запис: «Можливо, вам просто потрібно змінити середовище?». Не пам’ятаю, що я на це відповіла. Мабуть, нічого розумного і концептуального. На той момент я відхрестилась від реальних псевдодрузів і жила собі вовком-одинаком. Почався новий відлік. Зав’язалось щось на той час невидиме і дуже крихке. Але таке потрібне. Те, що через півроку я назву дружбою і без чого через рік не уявлятиму життя. Чи зустрічались ви з чимось схожим у своєму житті? Я певна, що так. Коли інтернет-друзі обмінюються номерами мобільних, як правило, спілкування обмежується рідкісними смсповідомленнями. Що відчуває людина, коли у трубці вперше звучить голос тієї людини, з якою були проведені численні дні перед монітором комп’ютера? Чесно кажучи, в такі дійсно відповідальні моменти можна молоти все, що в голову прийде, і нічого по суті. Коли переповнюють емоції, не надто зважаєш, чи правильно будуєш речення і скільки часу ви віртуально знайомі.

Забувається все на світі, відчуваєш себе, ніби на іспиті. Та й хіба важливо це? Наша ера переживає час, коли інтернет-друзі знають про тебе більше, ніж твої власні батьки. І це нормально. Варто сказати, що наше телефонне спілкування мало для мене особливий характер. Поступово у нас встановлювались неписані звичаї таких розмов – ми зідзвонювались щовихідних, розмовляли про все на світі до самісінького ранку. Найбільший затишок носили так звані літературні вечори, коли ми ділились власною творчістю. З невимовною теплотою згадую, як ми слухали музику по телефону – підставляли мобільний до колонок комп’ютера і тим самим мали змогу ознайомлюватись з новинками в світі музики ось у такий незвичний спосіб)). Фраза про те, що мені варто змінити середовище, несла ключовий характер. І середовище було змінене. З віртуального на реальне. Напрошується наступне питання: що відчуває людина, коли зустрічає віртуального друга? Не знаю, як ви, а у мене підкошувались ноги, слова застрягали у горлі, і взагалі, мабуть, збоку це виглядало смішно)). Починається все, ніби заново. Новий виток життя, новий етап, нова людина, яка несе свій вплив на твою діяльність, розуміння, сприйняття світу… Людина, яка займає місце у твоєму серці, якщо не назавжди, то на дуже довгий період життя. (Хоча «назавжди» звучить краще, чи не так?:)) До слова, у мене завжди підкошуються ноги у передчутті наших зустрічей. Ось така я сентиментальна)). Наостанок скажу, що це лише одиночний випадок із сотень різних випадків. Але ключовий. Напевно, нічого у нашому житті не відбувається просто так. Дідусь Фрейд писав, що випадкових людей у нашому житті не буває, спочатку наша уява малює собі уявних індивідів, а потім, з часом, ми зустрічаємо їх у реальному житті. Не знаю, чи малювала собі я коли-небудь людину, яка фарбувала волосся у майже всі кольори веселки, перш ніж стала рудою, і яка навчила мене сприймати світ трохи по-іншому. І любити світ таким, яким він є. Хочеться подякувати своїй однокласниці Оксані за те, що свого часу ми зустрілись посеред зимового парку, гарно почаювали і мисливський інтернет-пес Google дав змогу круто повернути моє життя. Оксанко, з мене твоя улюблена шоколадка при зустрічі. Або гальба пива)). текст: Ложка Дьогтю фото: Мар’яна Коломієць

59

© Інтернет-журнал «СКАЗ»