СКАЗ №9(вересень 2013) by Skaz Magazine

СКАЗ №9

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ вересень 2013

10-13

Поліна Полонейчик

14-17

Моє грецьке літо

18-23

Франція - не Париж

24-25

Тримай мене сильніше, мамо

26-31

Південний берег Криму

32-33

Гра в дивацтво

34-37

Олег Собчук

38-40

Настрій

54-56

«Отак ми, вахтери, і живемо»

62-63

Стережися першокурсника

Кавові алюзії:

Арабіка, робуста, мокко та сотні інших видів. Заварна, розчинна, з топінгами, сиропами, коньяком, молоком та без нього – класична, чорна. А ще існує біла кава, щоправда, досі не довелось спробувати.

42-47

Контркультура

починається з бару:

«Навіть якщо сам митець з великої літери і не є алкоголіком, то схоже товариство йому завжди необхідне, адже, як говорить нам мудрість: художник завжди має бути голодним, п’яним і закоханим. »

48-53

Януш Леон Вишневський:

«– Я – науковець, який вечорами пише по одній годині. Наука – це моя дружина, а література – коханка. Як справжній чоловік, я сподіваюся, що моя дружина нічого не знає про коханку.»

58-61

.............................................. Головний редактор: Павло КИРИК

Літературний редактор: Галина КОПРОВСЬКА

Фото:

Анна-Лілія КОКОРА Мар’яна КОЛОМІЄЦЬ

Дизайн:

Павло КИРИК

Журналісти:

Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Христина КАЛИН, Павло КИРИК, Ірина СЕМЕРАК,Юля КИРИК, Ніна ПОЛІЩУК

.............................................. Наші контакти:

http://issuu.com/skaz.magazine http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine

.............................................. Розміщення реклами:

skazzz.magazine@gmail.com

.............................................. © Інтернет-журнал «СКАЗ» Видавець ГО «Медіа СКАЗ» Номер реєстрації 1404610

При публікації матеріалів обов’язкове посилання на журнал. Фото з обкладинки Анни-Лілії Кокори. В номері використано фотографії з інтернету.

..............................................

Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій. Редакція може не поділяти точки зору автора.

..............................................

соціальна реклама

“...Дотик шкіри, смак вуст, запахи, краплинки поту, неймовірна насолода злиття з тим ством, яке зараз зда ться тобі часткою самого себе...”

Читай э

Юрко Покальчук

Література збуджує.

українське

Редакторс Якщо спробувати уявити собі автомобільну аварію, таку, щоб були потерпілі, щоб хтось загинув, то в моїй уяві мимоволі виникають банальні кадри з фільмів: пронизливе гудіння карети швидкої допомоги, констатація смерті, катафалк. Тіло обережно кладуть на носилки, закривають полотном чи тканинним футляром. І ти спостерігаєш, як синхронно із рукою лікаря піднімається блискуча застібка і зникає обличчя людини, що вже не дихає. Словом, класичний Голівуд. Втім, українська реальність виявилася куди прозаїчнішою, місцями навіть до абсурду комічною. І було б, може, зовсім смішно, якби не було так сумно.

9 вересня 2013 року близько 18:00 я йшов вулицею Дорошенка у Львові в напрямку центру. Пари закінчилися, і я хотів якнайшвидше потрапити додому, аби сховатися від похмурої погоди і пронизливого вітру. Нашу з подругою увагу привернуло скупчення людей різного віку і статі трохи вище трамвайної зупинки. Посеред дороги стояла порожня маршрутка, а з нею лоб у лоб – автомобіль. Усе доповнювали сигнали роздратованих водіїв, що застрягли в корці, та крики

працівників ДАІ, які активно жестикулювали та намагалися «розсмоктати» скупчення автівок. Люди перешіптувалися: ДТП. Тоді ж ми помітили, що в салоні пошкодженого автомобіля за кермом нерухомо сидить чоловік, опустивши голову. Руки його звисали. Дверцята були відчинені. Ніхто з присутніх не зміг адекватно пояснити ані що з чоловіком, ані чому немає швидкої. Дзвінок на 103. Подруга поспішно пояснює, що сталося. «Тут немає ані міліції, ані «швидкої». Тиша декілька секунд, кінець розмови. «Чоловік уже мертвий, ми не приїдемо» – цитує працівників лікарні подруга. Важко описати весь той ступор, увесь той сумбур емоцій, що тоді відчував. Чоловік мертвий, ми не приїдемо. Час ішов, одні люди приходили, інші йшли. Дехто фотографував на телефон мертвого, дехто знімав на відео. Троє школярів підійшли до тіла впритул, щось там видивлялися. Складалося враження, що це не місце аварії, а якась артова інсталяція в галереї мистецтв.

ська колонка Міліція приїхала десь за півгодини. Але до мертвого чоловіка їм діла не було. На нього ніхто не звертав жодної уваги. Міліціонерам потрібно було зробити заміри асфальту і машин – для рапорту.

зати, що вони – непевного вигляду – це не сказати нічого. Пошарпані, неголені, абияк одягнені. Носилки – просто раритет із часів Другої світової.

Тіло тягнуть за плечі й опускають на землю. За цей час з автомобіля декілька разів доносився Піднімають і заносять у машину. Їдуть. дзвінок мобільного. Чому ніхто не підняв слухавку, чому тіло так і залишалося в автомобілі На місці події мені довелося пробути десь півтори години, аж поки не відвезли тіло. Очепротягом усього цього часу – незрозуміло. видці аварії розповіли, що сталося все близько Довелося бути понятими з подругою. Заміри 17:20. Тобто про загиблого згадали більш як за робили хвилин з 30. Запитуємо, чому тіло не дві години після смерті. Оперативно. заберуть, чому не телефонують родичам і де, чорт забирай, «швидка» чи працівники Ще в натовпі активно обговорювали причину моргу? У відповідь чуємо: «Спочатку треба по- смерті чоловіка. В центрі міста рух жвавий, але не розженешся. Сила від удару не могла міряти асфальт. Потім займемося тілом.» спричинити смерть. Її міг спричинити інсульт На місце під’їжджає молода жінка на підбо- від потрясіння абощо. рах, одіває одноразові рукавиці, нашвидкуруч оглядає тіло і монотонно диктує чоловіку Повертався додому із відчуттям бруду на тілі. поруч опис. На цей момент у мертвого вже по- Було гидко. Гидко через те, що асфальт тут цісиніли руки. нують більше за людину. Що заміри автомобілів важливіші, аніж дзвінок родичам Ще через годину поспішили працівники загиблого. Гидко тому, що все це було б моргу. Приїхав старий радянський бус із ку- смішно, якщо б не було правдою. медною наклейкою у формі черепа на задніх дверцятах. Виходять двоє чоловіків. Ска- w

анонси

фото з архіву

базікало

Поліна Полонейчик:

«Пісні приходять «зверху»

_________________ Її нема на карті світу, ви не знайдете її на Google Maps. Але вона живе в наших плеєрах, плей-листах, на сцені концертів та фестивалів. Врешті, вона живе в наших серцях. «Республіка Поліна» – ефемерна та прекрасна країна, де оселилася чарівна музика. Білоруський гурт вже встиг знайти своїх українських шанувальників. Її солістка Поліна Полонейчик розповіла нашим журналістам про літо, музику та буденність. – Які теплі спогади залишилися у вас після літа?

– У вас багато матеріалу, коли шанувальникам очікувати альбом?

– Більшість теплих днів цього літа перепали на сесію… Але, незважаючи на погоду, будь-який відпочинок гріє серце, тому спогади залишилися лише хороші і, в більшості, перегукуються з нашою піснею «Лета», можете послухати )

– Коли-небудь буде, чесно.

– Ви тільки що повернулися із фестивалю «Республіка», як вам українська публіка?

– На вірш якого поета ви б охоче написати пісню?

– Хороша. Було насправді дуже тепло, я й подумати не могла, що так багато людей нас знає і співає в Україні. – У вас є спільна пісня з гуртом «Фіолет». З якими українськими музикантами ви ще співпрацюєте чи хотіли б? – Окрім «Фіолету» поки ні з ким, але досвід мені сподобався. Не виключено, що буде щось іще, я відкрита для співпраці. А так... Є давня мрія заспівати на одній сцені з «Океаном Ельзи». Поки що ми не доросли, але, надіюся, все ще попереду.

– Якою мовою вам краще писати пісні? – Білоруською. Напевно, так, білоруською.

– Пишу пісні на вірші Агнії Барто. Охоче. Чи ось, наприклад, у мене нещодавно появилася одна пісенька на вірш української поетеси Галини Крук. – Якщо б одну вашу пісню міг почути Бог, то яка б це була пісня і про що? – Пісні приходять «зверху». Я думаю, «там» і так знають, про що я співаю. – Яка Поліна за межами сцени, чим вона займається за межами буденного життя?

– Я навчаюся на третьому курсі білоруської Академії мистецтв, най– Музикантам часто доводиться частіше вільний від творчості час я подорожувати, жити фактично в проводжу там. Ще у мене є двоє дорозі. Які країни ви мрієте від- молодших братів, ми з ними відвівідати? дуємо кінотеатри, парки розваг, бабусь та дідусів. Друзі, курси і все, – Різні, і чим більше – тим краще. що годиться робити в 19. В подорожах – натхнення.

базікало

– Якщо б «Республіка Поліна» була існуючою країною, то якою саме? – Мене надихає думка про те, що в моїх піснях живе Білорусь. Тільки хотілося б її відчувати більш живою та веселковою, щоб її більше любили та поважали люди, які в ній живуть. Побільше би нам культури, демократії, корисних копалин, людських усмішок і, думаю, буде непогано. – Якби ви були режисером, то про що б був ваш фільм? – Так, як я зараз навчаюся на спеціальності режисури кіно та телебачення, то питання для

мене досить складне і конкретне. До Фільму з великої літери я ще не готова, не визначилася сама, яким я бачу цей світ і що хочу йому сказати. Щось дріб’язкове, для навчання я знімаю доволі багато: про людей, про життя – це спроби що-небудь для себе зрозуміти чи просто залишити в пам’яті. – Що б ви нізащо не розказали журналістам? ) – Коли я спілкуюся з журналістами вживу, то, як би я не хотіла про щось промовчати, все одно все вибовкую, вже й не знаю, як з цим боротися. ) w

соціальна реклама

“ диний, хто не втомлю ться, – час. А ми живі, нам треба поспішати.”

Читай Ліна Костенко

Література мотивує.

українське

записки

_________________

У кінці кожного навчального року у мене, як і в багатьох студентів, виникає запитання: чим зайнятися влітку, аби не змарнувати вільний час? Поїхати на відпочинок чи влаштуватися на роботу? Подорожувати чи залишитись в рідному місті? Але іноді вдається поєднати і роботу, і відпочинок та ще й отримати приємний бонус – побувати в іншій країні. Так сталось і зі мною – випала нагода попрацювати в одному з готелів Греції. Три місяці південного сонечка на березі моря – звучало досить круто.

Батьківщина Гіппократа

пальмами було багато дерев з великими суцвіттями різних кольорів. На фоні випаленої Серед усього різноманіття грецьких островів південним сонцем трави ці квіточки виглямені поталанило потрапити на острів Кос. Про дали дуже красиво і додавали фарб у моноцей острів я знала зовсім небагато, лишень що тонно-пісочні пейзажі. Грецькі будинки він є Батьківщиною славнозвісного лікаря Гіп- невеличкі, виконані в національному стилі: пократа і що розташований на південному білі стіни з синіми віконними рамами. Такі досході Греції, поблизу Туреччини. В літаку я мівки утворюють цілі квартали або ж розкидесь так уявляла місце призначення: безліч дані поблизу моря. Прогулюючись ввечері, а пальм, різні стародавні руїни і, звісно ж, безліч частіше вранці, посеред таких чарівних хатиготелів. Так і було, проте втішило, що поряд з нок, відчуваєш себе в зовсім іншому світі.

Мо грецьке лiто

Острів Кос зовсім невеличкий, це лише декілька міст і сіл та кілька десятків тисяч мешканців. Основну площу острова займають готелі, а ще ресторани і бари – все для туристів. Взимку острів напівпустий, відчинені лише поодинокі магазини і кафе. А от влітку тут можна зустріти людей з будь-якого куточка світу, які приїхали як на відпочинок, так і на роботу. В кінці травня, коли ми тільки прибули, на острові ще панувала напівсонна атмосфера, проте вже за тиждень він повністю прокинувся.

лійці. Було таке враження, що вони нарешті вирвалися зі своїх консервативних коледжів і тепер за тиждень-два вирішили нагулятися на рік вперед. За ніч вони могли обходити всі дискотеки-бари в місті, а під ранок ще й бігати вулицями топлес або ж у чудернацькому одязі ще й з розфарбованими обличчями.)

Музика лунала всю ніч, і, хоча ми лягали спати так пізно, що було аж рано, все одно було враження, що наші ліжка знаходяться посеред танцювального майданчику. Незмінним «місцем зустрічі» вночі був, звісно ж, пляж. Народ сходився і щоб поплавати, і щоб Party non-stop і п’яні англійці) пивко попити, можна було зустріти і гучні Вдень місто переповнене безліччю магазин- компанії, і закохані парочки, а також напівчиків з магнітиками/футболками/листівками притомні тіла (вгадайте хто?)), що вже не витта іншим сувенірним крамом. Вулицями римували ритму літнього відпочинку. Зранку чемно гуляють туристи, здебільшого сімейні на пляжі можна було знайти все, що завгодно: пари з дітьми, що весело те все барахло скупо- від порожніх пляшок до загублених окулярів, вують. А вже ввечері магазинчики зачи- капелюшків, телефонів. няються, і вулиця перетворюється на Bar-street, якою бродить вже менш адекват- Цікаво, що правоохоронців я бачила лише декілька ний контингент.) Найбільше відривались анг- разів, і то десь починаючи з середини липня.

записки

ків. Незвичним є і внутрішній інтер’єр. Невеличкий зал з кількома столиками, на них виЯкщо мова йде про відпочинок, то греки на- пивка, стільців немає (певно, щоб ніхто не дають перевагу національному виробнику.) заснув)). Довкола цих столів скупчуються Найчастіше засідають в автентичних тавернах, люди, пританцьовують та випивають. Зі стелі де серед їхнього алкоголю найпопулярнішими звисають великі скляні люстри. Якісь такі є Узо і Чіпуро. Узо інколи порівнюють з нашою вони – грецькі вечорниці.) горілкою, проте воно має приємніший смак, хоча й досить специфічний. Подають напій з Кухня у Греції дуже смачна. Найпопулярніводою чи льодом. У сполучені з льодом відбу- шими є морепродукти, оливки, овочі і ще вається хімічна реакція, і напій з прозорого різні види сирів. Проте, в готелі нас годували стає білим. Також можна мішати з солодкими переважно макаронами і бобами. Сто і один шипучками на кшталт фанти, але це ще збіль- вид макаронів! Я ще в житті не їла стільки шує ефект – виходить дійсно гримуча суміш.)) того тіста і тепер рік на них навіть дивитись не буду (або й два роки). А ось греки від макароДуже здивувала наявність у Греції, поряд зі нів у захваті, їдять їх майже кожного дня: звичайними дискотеками, суто грецьких, з смачно і швидко в приготуванні. лише грецькою музикою і лише греками всередині. В нас такого я ще не зустрічала. Тури- Часто на роботі вдавалося поїсти на шару суші стів туди не пускають, тож потрапити на чи ще чогось «ням-ням», але після роботи, говечірку можна лише в супроводі друзів-гре- дина десь третя-четверта, коли наше нічне Гуляння по-грецьки

життя лише починалося, нас часто знову тягнуло на щось смачненьке. Ресторани тут дорогі, що цілком логічно, бо вони розраховані на туристів. Враховуючи можливості (а точніше неможливості) наших скромних студентських кишень, доводилось часто набивати шлунок різноманітним фаст-фудом. Вже за декілька тижнів такої «дієти» ми встигли набрати зайві кілограми. Періодично ми з подругами ставали перед дзеркалом і скаржилися на свій слабкий характер, нездатний протистояти спокусі поласувати грецькою кухнею.) А ось один хлопчина з Польщі так, бідолашний, тяжко працював і «не доїдав», що до кінця літа погладшав на 10 кг.)

альний папір. Греки в скручуванні цигарок вже справжні профі, ідеальні роли можуть робити навіть на п’яну голову із заплющеними очима.) Ще греки за темпераментом люди дуже емоційні. Бувало, розмовляють на підвищених тонах, що виглядає збоку як суперечка, а через хвилину вони вже усміхаються. На запитання «Чи все в порядку?» відповідають – «Звісно». Так і минули ці спекотні місяці на острові Кос. За цей час було різне: і хороше, і не дуже, в основному все ж таки хороше.) Проте, незважаючи на недоспані ночі, втрачені особисті речі і набрані зайві кілограми, я точно знаю, що в пам’яті воно залишиться надовго. Моє грецьке літо.

Що помітила – в Греції фактично всі курять. За все літо я зустріла лишень 3-4 людини, які б не курили. Цигарки в них не такі, як у нас, а роли. Звичайні теж є, але вигідніше текст, фото: jullien_fall купувати окремо табак, фільтри і спеці-

досвід

_________________

Перший раз. Щось магічне є в цьому спаплюженому буденністю словосполученні. Перший крок, перша двійка і незадовільна поведінка, перше захоплення, перша подорож, перший поцілунок… ну, що там ще? Перший раз завжди останній, він йде зі своїми секундами назавжди у минуле. Залишаються допитий бокал рожевого вина і чиїсь сліди на післядощовій землі – спогад консервуємо. Останній місяць цього літа я віддала тиші у французьких Альпах. На висоті 1800 м. над рівнем моря розташований санктуарій (паломницький центр) Ля Салет (Notre-Dame de La Salette), де я працювала волонтером. Уявіть собі: довкола гущавина альпійських гірських хребтів, на маківках яких де-не-де плямить білизна снігу (вічного), до найближчого села – 15 км по серпантинній дорозі, у небі час від часу з’являються орли (я не орнітолог, тому кожного величезного птаха називаю орлом – пардон!)), ті здоровезні птахи буквально врізаються в хмари-спринтери (небо там літало зі скаженою швидкістю), з базиліки (храму) чутно токати і фуги органу, а рано-вранці десь далеко в горах лунають дзвіночки заблукалих овець. Ну хіба не ідилія? Банально, але саме тут ВПЕРШЕ у моєму житті час зупинився. Світ намагався вхопити мене, але не зміг… Звичайно, я ще не зібралася помирати, як Сковорода, проте цей серпень у НЕтиповій Франції був подібним на летаргічний сон… Відразу у перший день я вимкнула телефон на найближчих п’ять тижнів, скоротила «походи» в Інтернет до одного разу на день (15 хв. для листа батькам), взяла фотоапарат, записник і олівці та вийшла на ПОВІТРЯ, якого так давно не вистачало – мізки очманіли від краси й кисню, подумали взяти відпустку, але впали у кому. Ну й слава Богу! Я залишилася наодинці зі свідомістю і гармонією. Коли їхала в цей паломницький центр як волонтер, багато моїх друзів кепкували, мовляв, я «вдарюся у релігію» і стану монашкою ну і patati-patata (фр. – бла-бла-бла). Чесно кажучи, теж виникали побоювання щодо «релігійного вербування», та Ля Салет розвіяв будь-які міфи настільки, що наприкінці моїх духовних канікул я не хотіла повертатися в Україну.

Франц

цiя - не Париж

досвід

Не хотіла, бо там, у горах, тиша і розміреність, люди (волонтери, сестри, паломники) туди приїжджають за власним бажанням, отже там ніхто не діє за принципом «так треба». Тому, певно, всі люди в Ла Салеті напрочуд добрі і чуйні, незалежно від соціального статусу, віку чи ще якихось-там умовностей. Тобі допомагають доїхати стопом у будь-яке місце, ти допомагаєш іншим знайти щось, дійти кудись тому, що ти і вони просто люди, всі ж рівні. Рівні без усяких «але», що ними повсякчас псуємо досконалість світу, поділяючи його на дрібні дуалістичні кавалки. Звичайно, я знаю, що ті люди потім повертаються у своє звичне середовище і натягають маски й ролі, втираються у минулий злегка озлоблений і дратівливий ритм. Знаю це на власному прикладі. Проте так само на власному прикладі впевнена, що те відчуття безумовності та увільнення, врівноваженості залишається надовго. А що, як саме таке відчуття нірвани? – Самодостатність у внутрішньому спокої. Автостоп Щось я захопилася світовідчуванням, перепрошую. Адже вам цікавіше почути, напевно, про автостоп у Франції? Бо, наприклад, саме це мене і спокусило поїхати у паломницький центр: один раз на тиждень повноцінний вихідний, а інколи – й два, які ти не менш повноцінно витрачаєш на мандри.

ської), то все одно атмосфера весела й починається «показуха» – мова жестів універсальна в будь-якій ситуації, чи не так? Окрім того, що французи компанійські, так вони ще й співчутливі не на словах, а у вчинках. До прикладу, якось ми з друзями стопили після восьмої вечора (чит. вище про застереження щодо стопу о 20.00). Сутеніло, ніхто не зупинявся. А! Зупинився один хлопець сумнівно веселого вигляду. То було корито на колесах, що мало б походити на дім на колесах, з «осердя» якого штиняло легким перегарчиком добротних французьких вин, а зі зашмиганого вікна виповзла голова не менш пахучого собаки. Тож, я думаю, ви зрозуміли, чому ми побажали водієві bon voyage і залишилися при шляху битому. Із сусіднього будинку вийшов якийсь дідусь і запитав, куди нам треба. Ми пояснили все на кострубатому варіанті французької, бо ж сподівань на те, що дід знає англійську, не було. Чоловік мовчки відчинив гараж і вигнав старенький запилений опель, у який ми, як за командою, запхалися. До пункту призначення було 10 км. Дідусь «доставив» нас мовчки, тільки зрідка поглядав у дзеркало заднього виду на наші перелякані, але такі вдячні мармизки. Інший випадок. Ми стоїмо на стопі. До санктуарія 15 км. Зупиняється машина, і водій каже, що може підкинути тільки до села, від якого йти ще 10 км без надії, що хтось буде у цей час їхати до паломницького центру. Вибору не було – сіли. Дорогою розговорилися, і я помітила, що хлопець проїхав своє село і їде у потрібному мені напрямку. Питаю, мовляв, чи він не заговорився і не пропустив село. Відповідь така: «Ні, не помилився. Просто хочу Вам допомогти»…

А «стоп» у Франції таки магічний, ну, принаймні, мені щастило. Секрет успіху: серпень – фактично місяць відпусток, усі кудись їдуть у гарному настрої та підвозять таких бомжів, як я; а маєш картон із назвою міста – не простоїш й п’яти хвилин, як тебе вже заберуть та ще й висадять, де зручніше для наступного стопу. Але після восьмої вечора «голосувати» на дорозі не радила б – у цей час і машин менше, і людей менше (ви розумієте, про що я). Подібних історій ще доста. Машини були різні, шляхи і міста різні, а вчинки людей заФранцузи напрочуд компанійські люди. І не лишалися вражаючими, дивовижними, а гоцураються вони англійської, мовляв через ловне – простими, безпосередніми. Вони не надмірну неприязнь до Туманного Альбіону. вимагали подяки і великого захоплення аж до Перше запитання, коли сідаєш в машину: «З биття поклонів. Ця допомога скрізь була приякої Ви країни? Коли повертаєтеся додому?» родньою, ніби так і треба, ніби це звичайна Навіть якщо рівень мовного порозуміння справа – підвезти вночі якихось незнайомих мінус один (я не можу сказати чогось фран- людей до зовсім іншого міста без власної на цузькою, а французи не розуміють англій- то потреби чи вигоди.

досвід

А один з водіїв якось навіть подарував мені свій диск з музикою тільки тому, що я сказала, як сильно сподобалися мені ці мелодії. Ну ЩО це таке?! Невже у Франції люди-іншопланетяни?! Бо, на жаль, розказати про ТАКИЙ магічний автостоп в Україні я не можу, хоча стопила свого часу навіть у Криму. Волонтерство Похвалитися великим досвідом волонтерства не можу, але той досвід, що його здобула у Франції, спонукає до участі у наступних подібних проектах. Словом, «тварі добро на радость людям!» І у цих словах жодної крапля іронії, просто пригадався той співак Шура ще з дитинства. Чомусь він мене завжди веселив своєю невинною безпосередністю. Про особливість атмосфери в Ла Салеті я вже писала, тож тепер коротко про робочі будні ;). Ледь не кожен день доводилося вставати о сьомій ранку (сніданок зазвичай пропускала, бо люблю поспати)) і гайда до колгоспу, а саме – на кухню. Там день у день різала цибулю, огірки, помідори, ананаси, баклажани, смажила, калатала, насипала, наливала, ошпарювалася. Коротше кажучи, тепер я можу сміло йти на роботу в університетську їдальню, чи то пак – навіть у хот-дожну майстерню «Біг Бургер» (без реклами), а в резюме писати: «Проходила практику в кращих ресторанах Франції». Все це, зрозуміло, жарт. Кулінарні здібності залишилися без змін, на жаль, проте на тій кухні головним був командний дух, а не вміння приготувати жабу. Справді, хоч у мене було чотири шефи різної національності і кольору шкіри, ми постійно жартували, незважаючи на різницю у віці. А коли Орільєн (один із шефів) горланив: «Ninakatastrof!!!» – я знала, що це він так лагідно (ну майже завжди лагідно, бо інколи я забувала дорізати сир чи покласти десерт в холодильник) мене кличе, і вкотре бігла, наспівуючи «Ти ж мене підманула». До речі, цікаво, що українці на кухні були єдиними, хто співав пісні і яких просили часом щось заспівати. Так що можете собі уявити, яка у нас там була естрада поміж баняками і смородом сирної плісняви. Особливо жалісно виглядало, коли ми співали «Ой, чий там кінь

стоїть» зі сльозами на очах від того, що дочищаємо вже другий мішечок цибулі. На кухні влаштовували навіть власне Івана Купала щодень, обливаючись водою з потужних шлангів. Ну в цей час взагалі-то треба було мити приміщення кухні, але, маючи великі серця і душі, ми «очищали» і себе, і деколи наших шефів. Звичайно, волонтерство не передбачало таке бешкетництво. Насправді ми годували весь санктуарій, а це – паломники, персонал, пастораль. Можете собі уявити ту щоденну «пекельну кухню». Але, попри велику завантаженість і постійний поспіх, бо ж всіх треба вчасно нагодувати, на кухні панувала настільки дружня атмосфера, що вона перетворювалася на бацилу, яка заражала шибайголівством не тільки нас, але й волонтерів-сусідів з ресторану і пльонжу (там, де миють посуд). Ось такий фестиваль кожен день тільки тому, що туди приїхали дійсно волонтери, які хотіли допомагати один одному, а не туристи, які прагнули зекономити на подорожі, використавши «цей дурний християнський волонтаріат». Були, безумовно, і «туристи», та, дякувати Богу, не на нашому сервісі. Зараз сиджу у своїй конурі, пригадую цей чудовий серпень і вражена від того, що клавіатура (чи я) настільки недосконала. Адже не можу всі спогади втулити в ці ниці літери, не можу зв’язно «витулити» всі історії з голови. Тому, думаю, буду закінчувати. Моя Франція – це не Париж. Моя Франція – це гармонія, внутрішній спокій, віра в Людину, рівність і простота, природність у всьому і в кожному, що довкола мене. Після духовного автостопу тут, серед вічності гір, я зупинилася у роздумах перед салетинським хрестом. Адже паломницький центр тут є тому, що 1846 року тут об’явилася Богородиця. На салетинському хресті зображені молоток, що ним забивали цвяхи у тіло Христа, і обценьки, якими ті цвяхи витягали. Питання, яке тепер зі мною, як шматок моєї тиші у серпні: «Що обрати зараз і потім: молоток чи обценьки?»… текст, фото: Тиша Серпня

підслухане

_________________ Самонавіювання, кажуть, має неймовірну силу. Воно інфікує аж до останньої клітини тіла. Сила думки може зцілити, а може й вкласти у «хворе ліжко». Про це не замовкають вчені і психологи. А нещодавно я особисто стала свідком такого феномену. Є такий тип людей, які завжди шукають привід випити. Є люди, яким і приводу не потрібно. А є такі, що так прагнуть досягнути алкогольного блаженства, що у всій щирості свого бажання здатні перетворити і воду (ні, не на вино) – на пиво :)

Було це одного із тих прекрасних ранків, коли сонце ніжно прогріває осінню землю, коли легенький вітерець перебирає волосся, а свіже повітря ще не забруднене вихлопним кашлем автомобілів. Місто тільки прокидалося від важких буднів. Так рано на вулицях можна зустріти хіба заспаних прибиральників у помаранчевих жилетах, які «наводять марафет» місту, або ж тих, хто ще не лягав спати.

Поблизу цілодобового магазину я чекала на друзів, які купували щось смачненьке у нашу світанкову подорож. Спустила мене на землю компанія чоловіків. Вони активно крутили головами туди-сюди, ніби намагалися ідентифікувати, хто вони і куди потрапили. Дедуктивний метод плюс характерний запах від компанії, і я зробила висновок: усю ніч пили до втрати свідомості.

Їх було четверо, і виглядали вони так, ніби життя над ними справді познущалося: брудний одяг, засіяний дрібними, як решето, дірками, резинові калоші та протяг у роті. Один був гірший другого, але, як каже моя мама: «яке їхало – таке стрітило». Всівшись неподалік мене просто на клумбу, чоловіки знемагали від всіх красот похмілля і почали згадувати вчорашні події.

підривається з місця так, що всі аж лякаються, скидає з голови картуз і кидає на землю.

Третій чоловік, поки товариші розмовляли, здавалося, впав у сонний вегетативний стан. Проте, тут несподіваний поворот сюжету: він

текст: Одріка Віхар фото: wolfram

«Мужики!!! Бухаємо далі! А що, слабо? Поки ви тут теревені правите, я ділом займуся.»

Він піднімає головний убір і, не обтрусивши його від бруду, одягає на голову. А потім із виглядом Месії чи хоча б просвітленого пророка йде до магазину. Покинуті чолоНаймолодший каже: «Пацани, що вчора віки згадали про четвертого, який вже дрібуло... Я взагалі нічого не пам’ятаю!» Чухає мав під розквітлим кущем троянд, і голову, шукає щось у кишенях: «Чорт! Мене заходилися його будити: «Ти що, не мужик? брат заб’є, як собаку блохасту... Я ж всі Ти що баба? Вже здався! Ти що, вже не бугроші пропив! Блін... Де мої гроші?! Я на- хаєш? Слабак!…» віть зі скарбнички забрав... Мені точно тепер кришка.» Чоловіки почали стукати один одного по плечах і намагалися затягнути пісню – це Монолог з елементами сповіді перериває пу- вони, певно, готувалися морально до нової затий чоловік. Борючись із дрімотою, він так дози алкоголю. Десь з магазину долинув широко розплющив очі, що на них аж звук битого скла і брутальна лайка. У двекров’яні жилки повиступали. «Ти не рях показався чоловік з чотирма пляшпам’ятаєш, як вчора смітив комп’ютерами ками. Товариство пожвавішало і з дитячим перед Надькою? «Рісувався» перед нею, обі- захватом та тремтячими руками алкоголіцяв і гори, і долини покласти до її кривих ків потягнулося до пива. Кришечки котиніг, аби вона тобі тільки дала. Вона у тебе і лися асфальтом, пиво іскрилося в телефон просила, але ти сказав, що вона ай- світанковому сонці, пінилося та лилося фона варта, а це так, твій робочий.» Варто фонтаном. Усе це доповнювали завзяті визауважити, що «робочий» – це чорно-білий гуки: «Бухаємо-бухаємо!» раритет, який тримався купи лише завдяки гумці від повітряної кульки. Чоловік, вислу- Вистава плавно з комедії перетворювалася на хавши подробиці вчорашніх подвигів, змі- драму, бо з кожним ковтком вони п’яніли денився на обличчі, мовляв: «Да... Я такой». далі більше, а вигуки їхні ставали все гучніВід цього, скажу вам, можна було померти зі шими. Вони казали один одному щось на сміху. Хоча померти можна було і від «есте- кшталт «Мене знову гребе» та для переконлитичного катарсису», і від «чарівного запаху». вості падали на асфальт чи в клумбу. ЧолоВтім, обійшлося. віки розхвалювали міцне українське пиво, незамінне і на святкуваннях, і після них. Коли – І що, вона на мої «клинки» повелася? А ж я глянула на пляшки, то ледь стримала гроші я їй всі віддав? сміх: напій був безалкогольний, а на етикетці красувався великий нуль. – Та ви щось там мутили, але нічого конкретного не було... За твої гроші «пузир» купили, Чи їхнє сп’яніння було самонавіюванням, чи і вона собі «заничкарила» його. це нічна доза з новими силами завирувала в організмі, чи, може, це вже банальна звичка – – Блін, але брат мене приб’є, бо я обіцяв я не знаю. Втім, вирішила нічого їм не казати, зав’язати, а тут ще й зі схованки гроші витра- бо, напевно, розбила б їм серця. А це було б тив. Хоч «відтянувся»... І Надька така нічо... дуже сумно, враховуючи, що печінку їм вже грудаста, зараза. понищив алкоголь.

прийшов.побачив.написав.

Півде берег

енний Криму

прийшов.побачив.написав.

_________________

Кажуть, якщо відважишся на мандри, то пригоди так і падатимуть на твою голову. Цього разу саме так і сталося. Бо, тільки-но я вийшла з дому з рюкзаком на плечах, зі мною траплялися непересічні зустрічі. І по дорозі до маршрутки, і в маршрутці на вокзал, і на вокзалі, і в самому потязі, який їхав зі Львова до Сімферополя 25 годин. Мабуть, коли нарешті відважишся на омріяні та довгоочікувані мандри, то все навколо сприяє здійсненню твоєї мрії. Власна увага настільки загострюється, що помічає багато не помічених раніше деталей. Люди навколо стають на диво хорошими, погода – краще не побажаєш, і світ загалом вдосконалюється прямо на очах. То була субота. Був вусатий провідник і перший вагон потяга. Пейзажі за вікном змінювалися з лісів та полів на великі лани соняшників та кавунів. Цілу добу ми намагалися говорити про щось інше, займалися у потязі абсолютно буденними речами, як-от співали пісні, читали книги та грали в шашки. Але насправді всі думали про море, уявляли його. В нас, як у пересічних жителів Західної України, в голові склався стереотип, що «Крим = море», а кримське узбережжя – одне з найкращих в Україні. Але насправді моря в моїй розповіді буде небагато. Бо в автономній республіці виявилося ще багато вартих уваги речей, які чекають за кожним поворотом. «Город счастья» Крим зустрічає більшість своїх гостей… великим пам’ятником Леніну поблизу вокзалу в Сімферополі. Замість вимріяних у потязі мальовничих морських пейзажів потрапляєш в абсолютно совкову реальність. Метушня. Навколо безліч людей різноманітних національностей: одні відпочивальники щойно прибули, інші вже від’їжджають додому. Одні білі-білі, інші ж скидаються вже на африканців.

Окрім вічно живого Леніна, поряд з вокзалом розміщений ринок. Там також метушня. Чимало надокучливих водіїв пропонують свої

послуги – доставити нарешті до того омріяного моря, якого на вокзалі не виявилося. Перше маленьке розчарування – після 25-годинного похитування в потязі потрібно ще приблизно дві години добиратися до узбережжя автомобілем, автобусом або ж тролейбусом. Саме так, тролейбуси тут курсують на відстань 80 кілометрів, і деякі з них навіть оснащені кондиціонерами. Бо зігріте щедрим сонцем повітря і саме «світило» в Сімферополі створюють справді «африканський» клімат. Про проблеми мовної ситуації в Криму знають всі. Та все ж здивувало, наскільки російська мова проникла в усі сфери життя. Майже всі дорожні вказівники – мовою сусідів, навіть назви населених пунктів вказані російською, а вже нижче меншим шрифтом – український переклад. Ялта, в яку через дві години приїхав наш тролейбус, привітала нас написом «Ялта – город счастья». І в цьому «городі счастья» прямо на набережній обличчям до моря стоїть ще один Володимир Ілліч. Не можу заперечувати, що української мови не було взагалі, але здебільшого це був уже дубляж попереднього російськомовного напису. Та й серед людей солов’їну чути майже не доводилося. Здавалося, навіть продавці на ринку відразу здогадувалися, що «українська мова = турист», а «турист = гроші», і прямо перед нами не опускали, а піднімали ціни. Дехто скаржився, що «не понимает», мовляв, занадто швидко розмовляємо. Ніде правди діти, доводилося окремі слова перекладати. Останньою краплею розчарувань у мовному питанні мало не став один випадок на пляжі. Чоловік, який сидів неподалік, деякий час прислухався до нашої розмови, а згодом запитав російською, чи не поляки ми. Подумалося, що то наш співвітчизник уже до того дійшов, що державної мови не впізнає. Але, на щастя, він виявився туристом з Росії. Море та гори Південний берег Криму – унікальний за своєю природою. З півночі він захищений високими горами, які поступово спадають аж до самого моря. Ближче до узбережжя більше готелів та санаторіїв, трохи вище – звичайні житлові будинки.

прийшов.побачив.написав.

Коли по дорозі зі Сімферополя до Ялти ми виїхали на одну з гір і нарешті побачили море, здалося, що до нього – рукою подати. Насправді виявилося, що дорога до моря не йде напряму вниз, як нам би того хотілося, а звивається довгими серпантинами, поступово спускаючись з гір до узбережжя. Ці серпантини підійдуть для змагань серед водіїв на найуважнішого. Спускаючись униз, так легко не помітити різкого повороту вправо, а згодом – ще різкішого вліво, що дивно, що по дорозі не було ДТП. Натомість, як тільки-но з вікна показалося море, на узбіччі все частіше появлялися люди з плакатами в руках «жилье у моря». Цих написів насправді було настільки багато – на деревах, парканах, припаркованих обабіч дороги автомобілях – ніби для туристів здавалося все помешкання на узбережжі. Здається, так і було. Автономна республіка Крим була переповнена мандрівниками: українськими, білоруськими та російськими. Серед безлічі відпочивальників було нелегко знайти місцевого мешканця. Можливо, в той час, коли інші засмагали на морі, вони сиділи в офісах та працювали? Чи здавали своє помешкання туристам, а самі їхали на відпочинок у, скажімо, Карпати? Це достеменно невідомо. Проте продавець в магазині туристичного спорядження, у який ми якось забрели, виявився із Західної України. «Кримські тут зовсім нічого не роблять» – запевнив він. Цю фразу наочно підтвердила одна місцева жителька, з якою вдалося порозмовляти. Від її помешкання відкривався чудовий вигляд на море, яке здавалося таким близьким, та насправді було за добру годину пішої ходи. Жінка жила в будинку, розташованому високо в горах, поруч зі скелелазною базою «Red stone». Відчайдушні екстримали ходили до її помешкання в душ, заряджали телефони, здавали прати одяг, навіть приходили їсти й на каву. Ціни – згідно з вивішеним на будинку прейскурантом. Чистої води бізнес. І от ця жінка заявила, що ніколи б не приїхала відпочивати у ці краї. Я не наважилася запитати, коли вона востаннє була на морі. «Нам байдуже на гірську місцевість, – зізналася жінка. – Ми не ходимо пішки, всюди їздимо тільки автомобілем.»

До речі, ціни на громадський транспорт, як і на все інше, у Криму значно вищі, в порівнянні з іншими регіонами України. Мабуть, тому, що водії часто намотують зайві кілометри, кружляючи серпантином доріг. А, можливо, тут просто така цінова політика. При вході до автобусів можна було побачити, окрім звичних наліпок, які зображають, що не можна курити, їсти, голосно розмовляти тощо в салоні, зовсім нове зображення – перекреслений купальник.

Означало воно, що без верхнього одягу в салон заходити не можна. Бо на вулиці міст розгулювало немало людей, які немовби щойно вийшли з води. Такі ж наліпки траплялися і при вході до замків чи інших туристичних об’єктів. Прованс віддихає! Тепер, коли після мандрівки залишилися тільки спогади, фотографії та мушлі, я себе запитую: що мені сподобалося в Криму. «Сподобалася його відмінність» – відповідаю сама собі. Бо, як писав один поет, «… республіка Крим така автономна», така унікальна. Тут поєднується гаряче сонце та прохолодний морський бриз, даруючи неймовірні відчуття. Тут на кожному кроці ростуть лаврові кущі, і я стримувалася, щоби не нарвати й не засушити декілька листочків для майбутнього борщу :) . Тут у містах повсюди дуже багато котів та кошенят, а над морем – чайок. Тут ростуть кактуси, пальми і бамбук, а на ринку продають свіжий і особливо смачний – власного «виробництва» – виноград та інжир. Тут неможливо не спокуситися й не попробувати нових ласощів – чурчхелу, чак-чак, пахлаву, хачапурі і ще чимало всього у тому ж дусі. Ми об’їхали майже весь південний берег Криму. Побували в Гурзуфі, Ялті, Алупці, Мисхорі, Кореїзі, Гаспрі, Лівадії, Масандрі, Нікіті, Симеїзі. Це був час, коли не хотілося відповідати на телефонні дзвінки, а заходити в інтернет – тим більше. У потязі, по дорозі зі Львова до Сімферополя, я читала книгу Пітера Мейла «Рік у Провансі». Тема Франції та Провансу близька мені, це ще одна моя заповітна мрія. У Криму я часто помічала схожість місцевості з описами в книзі. Невеликі кам’яні будиночки, виноградники й гори. Особливо захопив Гурзуф з вузенькою, вистеленою бруківкою вуличкою, яка вела до моря, та обвитими плющем хатинками. Все це настільки захоплювало, що ми при вигляді чергової красоти жартома говорили: «Нічого собі! Прованс віддихає!» Уже повертаючись додому, я прочитала в путівнику про Крим: «Півострів розташований поміж 44 і 46 градусами північної широти (як і південь Франції, тобто Прованс)». Що ж, мрії таки здійснюються. А іноді навіть подвійно :) P. S. У наступному номері, як продовження спростування фрази, що Крим – не лише море, читайте про природу й архітектуру автономної республіки – Воронцовський, Лівадійський, Масандрівський палаци та Ластівчине гніздо. текст, фото: sky in me

коротко

_________________

Муракамі казав, що абсолютна нормальність – це вже відхилення в психіці. Ідеальні люди за своєю природою не можуть вважатися здоровими. Тому маленький «бзік» в нашій голові – це своєрідний показник адекватності. З приходом постмодернізму оригінальність опинилася на вершині слави. Бути не таким, як усі, стало модно. Голосні фрази про те, що у моєму тілі живуть дві особи, статуси в соцмережах підписані на зразок «Шизофренік Т.», «Шиза Ю.» поширилися зі швидкістю бігуна стометрівки. Бути психічно хворим стало популярно. І, якщо найменших диваків у минулому знищували відразу, то сьогодні існує певний культ психа. Одна справа страждати від психічних розладів, інша – вдавати їх. Все починається з малого, або дзеркальна хвороба Ще з дитинства ми любимо бавитися біля дзеркала. Власне відображення зачаровує. Хочеться експериментувати з картинкою навпроти, що повторює наші рухи. Дзеркало виступає інструментом самопізнання. Виростаючи, приділяємо багато уваги зовнішності. Нам цікаво, як виглядає зачіска, чи не заїлися. Таким чином дзеркало опиняється у ванній кімнаті, коридорі, спальній, сумочці. Та все це абсолютно нормально.

воляє збалансувати задоволення своїх потреб щодо оточуючих. Тож варто пильнувати рівень власної самозакоханості. Самознищення, або синдром Котара

Якщо в дзеркальній хворобі людина обожнює себе, то в синдромі Катара в неї безглузді нав’язливі ідеї про проблеми власного тіла. Нібито немає серця, згнив кишечник. Також хворі на цей синдром часто стверджують, що вони найгірші злочинці на світі, що вони винні у всіх бідах, типу зараження сифілісом Дзеркальний синдром проявляється тоді, коли чи СНІДом усіх людей. Іноді хворі говорять, людина починає одержимо захоплюватися що вони вже давно померли, що їхній оргавласною зовнішністю, обожнює до божевілля нізм давно розклався, що їх чекають важкі пофотографуватися, нав’язує свої знімки друзям. карання за все зло, яке вони принесли Вона демонструє грандіозну зарозумілість, людству. Якщо у них велика депресія, перевапроявляє фантазії про власний необмежений жають також ідеї заперечення зовнішнього успіх, вимагає від оточуючих постійного над- світу. Вони переконані, що все навколо загимірного захвату, вірить, що їй всі заздрять, вва- нуло, Земля спорожніла, на ній немає життя. жаючи оточуючих «шанувальниками». Один У таких станах знову ж таки втрачається реіз варіантів розвитку хвороби – копіювання альність. Світ сприймається спотворено, за особистості, яка сильніша за характером. Піз- внутрішніми критеріями. У клінічній картині ніше втрачається зв'язок з реальністю. Єдина прогресивного паралічу синдром Котара врареальність – власне відображення в дзеркалі. жає своєю фантастичністю, грандіозністю і Людина розмовляє з ним, веде себе так, ніби химерно поєднується з ідеями величі. чує відповідь, забуває про насущні потреби. Таким чином це може призвести до летального Після останньої крапки результату. Надмірна, божевільна захопленість Красовський казав, що нестрашно, якщо вам собою забирає власне життя. зопалу скажуть «божевільний», набагато Зиґмунд Фрейд вважав, що деякий нарци- гірше, якщо вам побояться це сказати. сизм є невід'ємною частиною будь-якої людини з самого її народження. Ендрю Моррісон текст: Helena York в свою чергу стверджує, що дорослій людині фото: Li.Lit. розумну кількість здорового нарцисизму доз-

базікало

Олег Собчук:

«Музика – це мій діагноз»

_________________ Певно, не було такої людини в цій країні, яка б не наспівувала «Тебе це може вбити» і не знала напам'ять слова цієї пісні ще в далекому 2006 році. Відтоді гурт «СКАЙ» написав ще не один хіт і став одним з найкращих українських рок-колективів. Під їхні пісні з однаковим успіхом сумують від нерозділеного кохання і скаженіють на рок-концертах. Їх співають біля вогнища в лісі, на випускних і навіть іноді на весіллях.) Зараз музиканти повернулися із творчої відпустки і знову взялися за роботу. Перед одним із великих концертів лідер гурту Олег Собчук відповів на запитання журналістів.

базікало

– Що спричинило паузу в роботі «СКАЙ»? – Причиною були деякі зміни у складі гурту. Матеріал є, ми просто не хочемо поспішати із записом. – З якими відомими гуртами ви б хотіли заспівати дуетом? – Зараз ми думаємо, як би найкраще і найякісніше записати новий альбом. Дуетів у нас було немало, і ще буде. І я вам скажу, що це річ дуже спонтанна. Все залежить від матеріалу. Якщо є пісня, і я розумію, що це – дует, то автоматично починаю задумуватися, яка людина могла б зі мною заспівати. – Ваші пісні молодь виконує біля вогнища, їх записують у співаники. Які пісні ви колись співали під гітару?

– Я особисто співав «Бутылка кефира, полбатона» Чайф, «Коли до губ твоїх» Плач Єремії, «117 стаття» Брати Гадюкіни. А переважно це був російський рок: Крематорій, ДДТ, Кіно і так далі. В залежності від ступеня алкогольного сп’яніння з’являлися нові пісні із якимись новими акордами і змінами в тексті. – А як ви відпочиваєте ? – Для мене музика – це і є відпочинок. Коли ти працюєш на студії чи на репетиції і розумієш, що у тебе все виходить. Все залежить від того, як сприймати те, що робиш. Я себе не змушую працювати. Ми самі вибрали собі таку роботу, і вона нам не є тягарем. А так, влітку я люблю їздити в Карпати з наплічником, лазити по горах, кататися на велосипедах.

– Який вплив має алкоголь на вашу творчість? вий. Це мій хороший товариш. Він ще й художником нещодавно став. А взагалі-то він – Я став вживати алкоголю десь вдвічі менше, рибак). Ще люблю китайську поезію. Особніж колись, бо просто відчув, що це починає ливо, коли холодно, бо від неї іде тепло. заважати. Юність вже закінчилася.) – Про що б ви ніколи не заспівали зі сцени? – Якими трьома словами ви б описали свою творчість? – Вживати в піснях нецензурну лексику ми ніколи не будемо. Мені це не подобається. – Добре, що не буквами). Ми дуже класні, підходить?) А якщо серйозно, то я дуже самокри- – Вашому гурту вже понад десять років. тичний і думаю, хай краще наші слухачі Якими ви себе уявляєте ще через десять? дадуть відповідь на це запитання. – Сивішими). Музикою я точно буду надалі – Якій літературі ви надаєте перевагу, що вас займатися. Це вже мій діагноз. І неважливо, надихає? чи буде це мені приносити якісь гроші. – Зараз мені допомагають якісь асоціативні текст: wolfram, Helena York словесні ряди. Наприклад, Анатолій Дністро- фото: Li.Lit.

настрій

Надворі осінь, а ваша муза ще досі не повернулася з літньої відпустки? Не можете влитися в робочий процес чи просто шукаєте натхнення для творчості? Вам сюди! Сьогодні ми створюємо настрій для праці. Найперше, що потрібно для продуктивної роботи – припинити побиватися за втраченим часом. Так, тоді можна було багато встигнути зробити, і ми також не знаємо, про що ви тоді думали, але прогуляні-проспані дні не повернути. Краще тіштеся думкою, що канікули/відпустка у вас були повноцінними,поставте тепле й безтурботне літнє фото на заставку робочого столу і працюйте для наступного відпочинку. Друга важлива умова – зробіть процес приємним. Не обов’язково сприймати навчання чи роботу як каторгу після відпочинку, можна навчитися отримувати від цього задоволення. Якщо днями й ночами ви тлієте над математичним аналізом чи органічною хімією, то купіть для цих

предметів найгарніший зошит у магазині канцтоварів, і принаймні на вигляд ці монстрики здаватимуться приємними. Якщо ж у вас зовсім нема часу, ви нічого не встигаєте, то обмежте принаймні на перший тиждень користування соціальними мережами. Не обіцяємо, що одразу з’явиться купа вільного часу, але ви точно помітите, що його побільшало. Можна і справи розгребти потрохи, і з друзями поспілкуватися «наживо», і навіть книжку якусь почитати.

ривалий час, наприклад, на наступний місяць. Але необхідна умова для того, щоб такий спосіб «запрацював» – встановлювати дедлайни. Якщо вам до кінця місяця потрібно написати курсову, прочитати «Іліаду» та «Одіссею» і завезти свою черепашку до ветеринара, то можна не робити все в останні три дні та ночі, а розподілити рівномірно протягом місяця.

Авторка цього матеріалу полюбляла раніше читати записи а-ля «148 ДІЄВИХ порад, як встигнути все». Можливо, деякі з них, перевіЩоби встигати якнайбільше і рені на собі, я й використала ні про що не забувати, пишіть вище :), але запевняю, що не зранку список справ на день. треба встигати ВСЕ. Встигати Так можна легко зорієнтува- все – нудно й нецікаво. Розтися, що потрібно робити, ставляйте пріоритети, щоб коли випадає вільна хвилина, встигати найголовніше. І в так легше розподіляти свій будь-якій незрозумілій ситуачас. Повірте мені на слово, ції – імпровізуйте! що милуватися довжелезним списком уже виконаних І, щоби налаштуватися на ту справ – ну дуууже приємно. бажану робочу хвилю, пропоТоді обов’язково потрібно по- нуємо підбірку книг, фільмів тішити себе якоюсь непотріб- та музики, які можуть цьому ною, але такою бажаною посприяти. захцянкою. Списки справ можна складати й на довгот-

Почитати: Герман Гессе «Гра в бісер» Ця книга входить до переліку творів, за які Герман Гессе отримав Нобелівську премію. З перших сторінок вона налаштовує читача на вдумливе, зосереджене сприймання. Дія відбувається в майбутньому, у вигаданій провінції Касталії, центрі інтелектуального життя світу. На сторінках роману «Гра в бісер» оповідається про шлях головного героя Йозефа Кнехта на головну посаду Касталії – Magister Ludi, Магістра Гри в бісер. Цей шлях сповнений наполегливої праці над собою, великих духовних та розумових зусиль. І з Кнехта, звичайно, хочеться брати приклад. Так, ця книга може надихнути до навчання, до інтелектуального збагачення та вдосконалення. Але її кульмінація, несподіваний вчинок Магістра Гри, може надихнути ще більше.

Джером Селінджер «Ловець у житі»

мені хочеться по-справжньому. Напевно, я дурень.»

Цей твір називають головним у літературній спадщині Селінджера, він користується великою популярністю і в підлітків, і в дорослих. Повість «Ловець у житі» – розповідь від імені 17-річного Холдена Колфілда, якого виключили зі школи. Ця книга – про осмислення життя на порозі дорослості, про абсолютно недитячі роздуми стосовно праці й не тільки. Найкраще її охарактеризує цитата:

Подивитися:

«Я собі уявив, як маленькі дітлахи грають увечері у величезному полі, у житі. Тисячі дітлахів, і довкола – жодної людини, жодного дорослого, окрім мене. А я стою на самому краю скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа – ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися в прірву. Розумієш, вони грають і не бачать, куди біжать, а тут я підбігаю й ловлю їх, щоб вони не зірвалися. Ось і вся моя робота. Стерегти дітей над прірвою в житі. Знаю, це дурниці, але це єдине, чого

Розумник Вілл Хантінг / Good Will Hunting, 1997 У цього фільму стільки нагород, що аж неохота їх перелічувати. А ще він входить до списку «250 найкращих фільмів усіх часів і народів». Але його варто дивитися не через здобутки, а через те, що він надихає. Головний герой – Вілл Хантінг – геніальний хлопець із феноменальною пам’яттю. Але він нехтує своїм талантом, закопує його якомога глибше і намагається ним узагалі не користуватися. Вілл Хантінг працює на будівництві та хуліганить. Від в’язниці його рятує університетський професор, який висуває хлопцеві умову – ходити на сеанси психотерапії. Чи допоможуть вони генієві та чи перестане він тікати від своїх талантів? Дивіться.

настрій

Гуманітарні науки/ Liberal Arts, 2012

Класична музика може стати руючими напоями всередині. чудовим фоном для розумової Під час роботи можна поласуроботи й хорошим релаксом. вати горішками чи родзинЦей фільм не про навчання, ками – вчені стверджують, що хоча у ньому є студенти й уні- Аудіопідручник вони багаті на вітаміни та верситет. Узагалі важко висприяють кращому запам’ятозначити, про що цей фільм, Якщо ви хочете вивчити щось вуванню почутого-прочитайого можна навіть назвати по- нове, але маєте обмаль часу, ного. З осінніми холодами середнім чи поганим. І рекомендуємо додати до треба почати сезон поїдання розв’язка в нього дещо неспо- свого плей-листу якийсь джемів, варення та конфітюр. дівана, що може вас розчару- аудіопідручник. В інтернеті І, обов’язково, пирогів та вати. Але, попри все, його таких чимало! Щоби нові штруделів – яблучних, вишварто подивитися, бо щось у знання не надто набридали, невих або будь-яких інших. ньому таки є. Наприклад, епі- перемішайте треки з підручзод з класичною музикою. Чи ника з улюбленими піснями. *** роздуми старого професора. І приємно, і ефективно. Я, наЧи, може, ще щось. Якщо ма- приклад, слухаю польський Іван Франко колись писав: тимете час – подивіться. Може, розмовник. І опісля пісні «Працювать, працювать, прави знайдете у цьому фільмі ще Океану Ельзи в моїх навуш- цювати – у праці сконати!» якийсь «плюс» або «мінус». никах лунає приємний чоло- Франко, мабуть, жартував :). вічий голос, який чудовою Ні в якому разі не треба коПослухати: польською розповідає, що нати! Навіть серед найпекель«джішяй єст сільни вятр». нішої роботи може знайтися Класична музика місце для відпочинку. НамаПосмакувати: гайтеся працювати продукЯкщо ви вже подивилися тивно протягом робочого фільм «Гуманітарні науки», Осінь – пора збору врожаю, а тижня, а у вихідні дні – прото вам точно захотілося послу- отже, пора всіляких смаколи- дуктивно відпочивати. хати класику. Це чудово – ка- ків. Тіште свій шлунок і свої жуть, вона розвиває увагу, смакові рецептори улюбле- І ще – надворі ж осінь – кунадихає і має ще чимало ча- ними стравами на напоями. У тайте горла в шарфи, трирівних властивостей. Ми не цей час чудово смакує кава майте ноги в теплі, бережіть рекомендуватимемо вам зу- (читайте рубрику «Фарш»), себе і читайте «СКАЗ». пинити свій вибір на Бахові, какао чи ще щось тепле. Саме Вівальді чи Моцартові. Спро- пора для термосів і термогор- sky in me буйте усього. Знайдіть своє. няток зі смачними па-

соціальна реклама

“Такі-то бувають історіі.. Але історіі,. звичайно, бувають ще й не такі...”

Читай Таня Малярчук

Література інтригує.

українське

фарш

Кавовi

. алюзii

фарш

Найкраще смак кави вловлюють рецептори по боках язика ближче до глотки. Коли напій лише торкається губ, то відчуваєш терпкість. Це ніби передчуття чогось нового – хвилюючого, млосно-прекрасного, наче невідворотність. Коли ж у повноті відчуваєш смак, мабуть, в цю мить насправді очевидне задоволення в усіх потребах. Арабіка, робуста, мокко та сотні інших видів. Заварна, розчинна, з топінгами, сиропами, коньяком, молоком та без нього – класична, чорна. А ще існує біла кава, щоправда, досі не довелось спробувати. Не знаю, як у вас, у мене кава асоціюється з ранньою осінню. Коли ще не зникли вуличні тераски львівських кав’ярень, де можна присісти, замовити чашку еспресо, лате чи американо (з молоком чи без) і милуватись вальсом пожовклого кленового листя, вдихати аромат повітря, змішаного з ароматом кави, розглядати перехожих, що метушаться, спішачи кудись, слухати цокіт їхніх підборів, розглядати розмаїття капелюхів та рукавичок. А якщо раптом дощ – милуватися живою веселкою парасоль. Кава проектує «відключку» раціонального. Адже будь-яка насолода передбачає повне відпущення буденності та реальності за межі відчуттів. Коли робиш ковток теплої запашної кави, зникає грань дозволеного та забороненого. Хоча… Часто для одного забороною є те, що для іншого – звична річ. Тому ця грань розмита і така прекрасна у своїй нечіткості. За чашкою смачного напою не хочеться нікуди квапитись. Чому б не побалувати себе хорошою літературою? Наприклад, Бруно Шульцом. Заглибитись у захоплюючу подорож стежками дитинства, відкрити двері цинамонових крамниць таємничих вуличок повоєнного Дрогобича, проникнути в уяву славетного письменника. Врешті, насолодитись прекрасним перекладом Юрія Андруховича, який використав все багатство української мови, щоб донести найменші нюанси стилістичної манери Шульцового письма. Повірте,

у компанії такої книги будь-яка кава стане ще смачнішою, а вечір – найзатишнішим, ніж будь-коли у вашому житті. Ще одна алюзія, яку створює кава – музична. Мабуть, у кожного з нас бували моменти, коли поруч ні душі, лише музика, м’яке крісло та кава, що супроводжують цей момент і створюють видиво задоволеної самотності, щоб могло відпочити не лише тіло, але й душа. Без сумніву, у такі хвилини не хочеться слухати нічого дуже ритмічного чи голосного – задоволення повинне супроводжуватись хорошим тихим інструментальним супроводом – класикою чи повільними мелодіями, ліричними піснями. На мою думку, ніщо з музики так не пасує до кави, як блюз, джаз і тріп-хоп. З першими двома – вибір дуже великий, і він не обмежується лише музичним супроводом та визнаною світовою класикою. Щодо тріп-хопу, у кожного поціновувача цього музичного жанру, я певна, є свій улюблений виконавець. У мене це Portishead. Незвична музика, подекуди дуже сексуальна, своєрідні ударні біти, унікальні семпли та надзвичайний, чарівний голос фронтвумен гурту – Бет Гіббонс – створює чаруючу атмосферу, де нема місця чужорідним звукам і жодним присмакам, окрім кавового. Хіба з нотою коньяку:). Хороша кава здатна створити атмосферу здорового пафосу і прикрасити будь-яку бесіду. Вважається хорошим тоном, якщо при прийомі гостей після основного частування подати каву з тістечками. Тоді розмова з більш офіційної трансформується на дружню, стирається ієрархія статусів і створюється тепла аура взаєморозуміння. Немає чого приховувати, що більша частина молодого покоління з доволі раннього віку курить цигарки. Хтось через постійні стреси, щоб тримати себе в тонусі, хтось – заради підтримки свого образу. Кава з цигарками – невід’ємний атрибут життя таких людей.

фарш

З часом через звикання вони не можуть обходитись без них, і інколи це призводить до не дуже приємних наслідків. Як мінімум, можна заробити безсоння. Як максимум – місце у лікарняній палаті зі всіма наслідками. Потрібно пам’ятати, що все добре у гомеопатичних дозах. І як тут не згадати відомий демотиватор, який трапляється у соцмережах: «Фраза «цигарки з кавою» звучить елегантно, а фраза «тахікардія і рак легень», мабуть, не дуже?» Незважаючи на небезпеку кавозалежності та її наслідків , не можна забувати, що кава – також джерело здоров’я та краси. Здавна каву використовують як омолоджувальний засіб, адже відомо, що в ній міститься стимулююча речовина – кофеїн, який здатний повернути шкірі втрачену пружність та тонус, зміцнити та покращити її стан, стимулювати дренаж. Кавовим скрабом можна очистити тіло від омертвілих клітин, надати гладкості та сяйва, повернути здоровий колір шкіри. А ще кава – чудовий природний барвник. Якщо ополіскувати розчином кави волосся, згодом можна отримати приємний теплий шоколадний відтінок. Головне не забувати, що слід використовувати лише змелену каву, а не розчинний сурогат, і перед ополіскуванням розчин потрібно очистити від фусу, щоб не витрачати пізніше по декілька годин на вимивання дрібних крупинок з голови :). Щоб привести до ладу не лише тіло, але й душу та психорецептори, широко використовується ароматерапія. І в цій галузі кава не пасе задніх. Ефірну олію какаобобів застосовують для релаксу, покращення самопочуття після важкого дня чи зняття стресу – з її допомогою роблять масаж тіла та обличчя. Якщо ж у вашому арсеналі немає масажиста, який може подарувати розслабляюче задоволення, скористайтесь наступним, більш доступним і простішим рецептом. Для цього знадобляться такі інгредієнти (записуйте :)) : невелика аромалампа, свічка-таблетка, кілька крапель кавової есенції та неве-

лику кількість води. У спеціальний жолобок в аромалампі наливаємо трішки води, додаємо 5-7 крапель кавової есенції, змішуємо до утворення суспензії. Ставимо свічку-таблетку в отвір у аромалампі, що розташована під жолобком, запалюємо. Через декілька хвилин полум’я свічки нагріє рідину, почне виділятись ароматична пара, яка розповсюдить запах по всьому приміщенні. Дихаючи повітрям, наповненим кавовим ароматом, ви зможете максимально розслабитись. Увімкніть вашу улюблену музику, заплющіть очі та отримуйте задоволення. Я б увімкнула Portishead, наприклад :). До слова, кава – потужний афродизіак. З її допомогою ви зможете приємно вразити ваших коханих масажем або (якщо ви не надто розкуті у вчинках) потанцювати повільний танець в обрамленні невагомої кавової вуалі. Не забувайте і про аромасвічки зі запахом кави, що зроблять атмосферу більш романтичною та вишуканішою. Без кави важко уявити своє життя. Зранку вона допомагає зібрати себе докупи для максимально продуктивного дня. Увечері з її допомогою можна розслабитись, порадувати себе нетрадиційними косметичними процедурами. І не варто також забувати про те, що кава стирає кордони негативу – запросіть в гості людину, з якою ви конфліктуєте, пригостіть її кавою і отримайте позитивний результат – тепло чашки, приємний смак та чаруючий аромат у комплекті з вашою сяючою усмішкою розтоплять будь-який лід у серці, навіть айсберг! :) Погодьтеся, в житті дуже мало миттєвостей для маленьких радощів. Ми просто не маємо права позбавляти себе однієї з них – пити каву. Адже кожен ковток – унікальний. Це ніби передчуття чогось нового – хвилюючого, млосно-прекрасного, наче невідворотність. Невідворотність від щастя :) текст: Ложка Дьогтю фото: Мар’яна Коломієць

тема номеру

Контркультура

з бару

починається

«Я люблю тебе, містере Майкле…» Спочатку я хотіла написати вам інтерв’ю, але заспіваю брутальну оду в кращих традиціях рок-н-ролу і трохи джазової елегії. Так вже задумано, що одна зі складових життя кожної людини, яка виходить на вулицю, – це пригоди, відкриття нових граней чи навіть втеча від однієї реальності в реальну нереальність. Часто останнім стають книжки. Книжки пише письменник. Письменник часто пише про себе. Він також виходить на вулицю і має улюблені місця. Для багатьох львів’ян улюбленим письменником є Юрій Винничук. У Юрія Винничука, як і у всіх людей, була молодість. Але молодість у нього була творчою. Творчі люди завжди мали «свої» місця, щоб поговорити про мистецтво, поділитися своїм та послухати-побачити інших митців. Як не заперечуйте, але 99% цієї богеми любить випити. Випити часто. І не завжди бажано це робити вдома, а більше того – взимку на вулиці, бо є ризик стати звичайним байкарем – Дідом Морозом, а не представником еліти. Можливо, саме тому у 1970 – 80-х роках… Не буду розказувати казки, пан Юрцьо у творі «Сад п’яних вишень» пише про життя тодішньої творчої інтелігенції так: «На Саксаганського у кнайпі «Нектар» і довкола неї у 1970-1980-тих роках крутилася специфічна публіка, здебільшого інтелектуали, книгомани, художники, білялітературні і білямистецькі дамочки. Було там і кілька оригіналів, яких можна вважати окрасою «Нектару». Більшість із них алкоголь уже спровадив до могили»; «Поет Льоня Швець викинувся з вікна восени 1993 року, вигукнувши «Боже! Прийми мене!», коли за ним приїхала швидка з дурдому»; «Художник Володя Богун, він же Сюр, який працював у морзі, помер при дорозі у рівчаку. Він малював у морзі і вірші писав»; «Здавалося, що могло бути в мене спільного з такими алкоголіками? А проте інколи цікавило їхнє товариство. Сюр і Льоня були хлопцями начитаними, дотепними, але маленький худющий Сюр був замкнутішим, лише інколи міг щось зіграти на публіку. Одного разу став танцювати якийсь джазовий танок посеред Академічної, сам собі джазуючи англійською мовою. Очі у нього були заплющеними, він весь поринув углиб себе, а

ритм відбивав пальцями. Перехожі зупинялися і не розуміли, що діється, а він, як несподівано цей танець почав, так несподівано й завершив, випірнувши з трансу і, мовби витверезівши. Двометровий бородатий Льоня був чистої води ексгібіціоністом, він постійно грав на публіку, для нього місто було чимось на зразок комунальної квартири, де всі усіх знають.» Навіть якщо сам Митець з великої літери і не є алкоголіком, то схоже товариство йому завжди необхідне, адже, як говорить нам мудрість: художник завжди має бути голодним, п’яним і закоханим. Зараз про львівську романтику часів Перебудови нам відомо лише з розповідей, щоденників та книг, але суть та принципи контркультурного андеграундного життя не зміняться, допоки такі слова існують, адже ці поняття не підвладні моді та часу. Насправді серед нас є багато нових героїв для книг – цікавих та неординарних, тільки вони поки є просто живими та знайомими і також мають свої коронні місця. Я вже встигла це трохи відчути й спробувати на смак Львів інакший, аніж на зображеннях для туристів. Кожного дня на вулицях, у приміщеннях, в уяві ми споглядаємо сцени з фільмів. Люди – актори, світ – театр і таке-сяке. Я люблю артхаус, темно-зелений колір і один-однісінький паб. Хтось знаходить кайф і спокій у Карпатах, в театрі, в колі сім’ї, в церкві, на прийомі у психолога… А я в барі, і мені не соромно. Адже переглядати свої фільми я люблю з пивом. Багато моїх знайомих вважають паб «Чарльз Буковські» справжнісіньким пеклом, дном суспільства, чорною дірою, місцем п’яних оргій, унікальним шансом отримати декілька синяків і подивитися на «нєфарів», які, здається, повимирали на вулицях міста чи сидять собі на дахах, п’ють свій рідненький портвейн і весело сміються з цієї абсурдної суєти суєт, або ж «працюють» під прикриттям. Як я, наприклад. Ніхто зараз не впізнає в цьому абсурдному створінні з абсолютно дурнуватою зачіскою «мене постригли комбайном» колишню прихильницю темної романтики і прогулянок з коханим на кладовищі під звуки «Лакрімози», записаної на диктофон у телефоні) Ні, я ще є, шукай мене у барі, можливо і нап’ємось.

тема номеру

Зараз пам’ятаю себе зеленою, ну готика ж, абсент там різний і, звісно ж, перший досвід з «субкультурного» закладу. Така собі передісторія. В році 2006 було мені диявольських 13 літ і було ще живим кафе «Лялька», яке розташовувалось у підвалі лялькового театру – дім, храм неформалів з усієї України, там починали музичну кар’єру «Плач Єремії», «Кому вниз», «Океан Ельзи», Марія Бурмака, гурт «АННА», «Мертвий півень» та багато відомих нам зараз рок-звізд. Люди віку моїх батьків мали щастя відвідувати там концерти за 2 гривні. Я ж потрапила туди геть випадково – одного січневого дня я вирішила поїхати в гості до своєї подруги по переписці готеси Ліліт, з якою я познайомилася через журнал «Експрес COOL», але не встигла на автобус, а день було втрачати жаль, вирвалась із дому на волю все-таки. Дзвоню до свого коханого, причому з різних телефонів, бо мені заблокували номер (у 2006 було модно дзвонити до оператора і задавати ідіотські питання, от бідний працівник Київстару і не витримав). Оскільки хлопець був закоханий в мене до кінчиків пальців на ногах, то приїхав рятувати свою готичну принцесу від холоду. І тут понеслося – я давно була наслухана про «Ляльку» і мріяла хоча б випити сочку в цьому закладі, але доля вирішила зробити мені бонус: у той день там був концерт «Анни», «Ніагари» і ще чогось там. Суть в іншому – напівтемне приміщення, декороване люками і старими іграшками, тютюновий дим, що живе у кожній шпаринці, ну і звісно ж – більярд, що не завжди слугував більярдом. Особливої атмосфери додавала 70-річна бабуся у гардеробі, яка не розуміла чому вона за життя потрапила до пекла. Там я вперше спробувала свою улюблену «Криваву Мері» і взяла собі такий псевдонім, щоб бути вже геть готичною поетесою. Поезія вже посвітліла, одяг також, хлопець змінився і в поглядах на життя, і роллю в моєму житті, але як не забувається перше кохання, так для мене не забудеться «посвята» у світ львівського андеграунду, адже улюблені місця нас ніколи не зрадять, навіть якщо залишилися лише в пам’яті. Туди завжди можна сховатися і погрітися після чергової зради, недокохання, непорозуміння…

У 2008 році «Ляльку» закрили, бо, як коментували це справжні поціновувачі, суть її знівелювалася, адже такі місця не люблять «чужих», це як університет чи гуртожиток – окремий світ, де вхід тільки по перепустках. Доповненням до мистецького життя у Львові також завжди були «Закуліси», «Штори», «Буфєт», «Філа» (в народі називали по-різному) – заклад, що до 2011 року містився в приміщенні львівської філармонії. Атмосфера там була трохи інакшою, скажімо – богемнішою, аніж у «Ляльці», ну звісно ж – серед прихильників Місько Барбара, що часто вечорами пив своє пиво на барі і споглядав свій фільм. Я якраз вчилася бути собою, переступати з юності до етапу молодості, адже в 18 років вже є чіткі поняття та орієнтири для подальшого життя. Тут вибираєш – гроші чи щастя не у грошах, люди – чи без людей. «Закуліси» також закрили, та й не було там чогось, що зачіпало, про що би внукам хотілося розказати. Та на святкуванні «Останнього дня в «Шторах» було видно, що багато людей назавжди прощаються з етапом своєї молодості. І в той час здавалося, що закрили геть усе, й тепер залишається лише сидіти на Кайзервальді чи Погулянці і згадувати, як було добре. Десь наприкінці першого курсу, гуляючи нічним Львовом, треба було заховатися від раптового дощу, як часто буває в цьому місті, але у той момент дуже не хотілося стати відвідувачем якогось там «Зеника» чи «Криївки», і сам Бог велів мені шукати кафе без вивіски. На початку вулиці Франка біля закладу громадського харчування я помітила чорні побиті двері, і чомусь дуже захотілося увійти. Вже за півхвилини я опинилася в підвальному приміщенні, оформленому в кращих традиціях американського рок-клубу. Ніколи не любила Америки, але попри все скептичне ставлення до їхніх цінностей – рок-н-ролл народився там, і цього я не спростую ніколи. Адже саме завдяки тому ми знаємо, хто така Сестричка Віка, і маємо можливість слухати перший український неформат, записаний у США.

тема номеру

У той вечір в пабі «Чарльз Буковскі», найменованому на честь скандального американського письменника, який сам зізнався у тому, що більшу частину своїх творів він написав у стані алкогольного сп’яніння, було не вельми людно, але на екрані телевізора транслювали концерт якогось рок-гурту, що я до того часу не бачила. Виявляється, що містер Майкл – власник закладу, який все своє життя прожив в Америці, але має українське коріння, привіз з-за кордону чудову підбірку кращих зразків рок-музики, записів якої ми не знайдемо в інтернеті. Цей немолодий чоловік, від якого аж віє життєвим досвідом та шармом, став справжнім батьком для багатьох постійних відвідувачів «Буфету», адже заходиш і бачиш щоразу одну і ту ж обстановку, непідвладну проблемам, що існують десь на вулиці. Та й узагалі, який ще власник закладу говоритиме з тобою про музику та просто філософію життя, хто ще на зауваження офіціантки про безлад та зламані крісла спокійно відповість: «А де ж ви всі були влітку?») Я зустріла тих самих «мертвих» неформалів, з якими була знайома ще декілька років тому, і мені сподобалося, адже то місце, де з юності можна не виростати ніколи. Звісно – треба дорослішати, робити кар’єру, ставати на шлях самостійного життя, але це не заважає тому, щоб суботнім вечором зайти і повеселитися, як у старі добрі часи. Так я знайшла свою тарілку, спокій і спосіб втечі від загальних рамок, які, хочеш того чи ні, а доводиться приймати. Багато хто може заперечити мені про всю мистецькість цього закладу, адже творчими візитівками Львова прийнято вважати «Дзигу» чи «ЧБ». Звісно, погоджуся, у цих закладах відбуваються найкращі перфоменси та художні виставки, але люди, які цим займаються, шукають натхнення далеко не в цих розрекламованих місцях.

Також одним з улюблених місць львівської молоді, що відносить себе до когорти людей мистецьких, є кінотеатр «Львів», адже це величезна глядацька зала, в якій ніколи нічого не змінюється і не модернізується. Там можна пити вино і лежати на кріслах, перебуваючи майже в повній самотності, адже глядачів там зазвичай не більше десятка, і квитки коштують 15 гривень. Та й байдуже на те, що репертуар може не змінюватися місяцями, головне – атмосфера та можливість відчути себе поза часом. Звісно, схожі заклади завжди існували не лише у культурній столиці. Запорізький письменник, журналіст, музикант та актор Валентин Терлецький у своїй книзі спогадів «Рокн-рол, стакан, кохання» розповідає про індустріальне місто Дніпродзержинськ за часів молодості автора: «Торба» та її мешканці вражають. У зовсім не рок-н-рольному Дніпродзержинську діє справжній рокерський клуб, якому немає рівних навіть у столиці. Ви відчуваєте це у всьому – починаючи від того, як вас зустріли на вокзалі, й закінчуючи атмосферою під час самого концерту.» І такі заклади я зустрічала ледь не у кожному місті, просто у Львові це має право на велику сторінку історії часів кінця ХХ століття. Не в моїй компетенції робити передбачення на майбутнє, але чомусь знаю, що писати своє життя варто так, щоб ні про що не шкодувати, адже правила собі придумують самі ж люди, і ніхто не може обґрунтувати, що добре, а що погано. Письменник Чарльз Буковскі сказав: «Деякі люди не вміють сходити з розуму – у них жахливо нецікаві життя». Немає правильного – є своє, а своє – це відмінне від інших. текст, фото: Марина Мітла

“Отак ми, вахтери, і живемо…”

біля тебе

_________________

Чи задумувалися ви коли-небудь про те, що все наше життя складається з невід’ємно важливих складових, так би мовити символів, які постійно оточують нас? Але ж символами можуть бути не тільки певні матеріальні предмети, але й люди. Студенти, що живуть у гуртожитку, або ж ті, хто хоча б один раз побували в ньому, напевно погодяться, що символом цього дому вічної молодості та веселощів є вахтер. Це, як правило, має бути людина середнього або старшого віку, з сердитим голосом, можливо, навіть і легким перегаром. Молоді люди здебільшого не долюблюють вахтерів, бо ті часто вміють «обламати» плани, почитати мораль та крикнути тобі вслід «Куди валиш? Перепустку покажи!» Та чи насправді всі вахтери такі злі й нагадують міфічного багатоголового пса Цербера, що охороняв браму Аїду в грецьких міфах? Пана Василя я знаю близько трьох років. На вигляд це худорлявий сивуватий чоловік. Він часто готовий піти на компроміс зі студентами та заплющити очі, коли хтось хоче провести до себе на довготривалу гостину чужака. Пан Василь погодився розповісти про особливості своєї роботи та курйозні ситуації, що траплялися за час його чергування. «Вахтером працюю вже більше шістнадцяти років і весь цей час я слідкую за порядком в одному і тому ж гуртожитку. Хочу вам сказати, що тут наче своя окрема республіка із власними правилами та звичаями. За цей чималий період, що я провів тут, фактично, ще й здобув додаткову освіту (сміється – авт.) Я навчився бути і слідчим, і психотерапевтом, і службою доставки…! Студентів люблю, але посварити їх також часто треба. Знаєте, змінюються часи – змінюються і люди. Зараз молодь стала набагато нахабнішою. Якщо колись при виникненні якихось потреб до мене зверталися люб’язно та приязно, мовляв «Пане Василю, ну пустіть, будь ласочка, мене, бо замерзаю на вулиці!», то зараз і нагрубіянити можуть. У мене таке відчуття іноді, що муха гуртожитська має більше прав, ніж я. Працюю переважно в нічну зміну, і гуртожиток колись зачинявся в одинадцятій вечора. А от зараз Табачник понавигадував законів, що

студенти можуть заходити коли захочуть, бо ж хтось з роботи повертається, у когось пізно поїзд чи автобус з дому приїжджає. Це все розумію, звичайно, і йду назустріч людям. Проте, коли мова йде про оті гульки, бари, дискотеки, то ви мене вибачте, але ж я не швейцар якийсь, щоб усю ніч біля дверей стояти! Якось одна дівуля напилася і почала мені стриптиз показувати… А є такі, що обніматися лізуть, вішаються на шию, то я тих дітей, буває, ще й вгамовую трохи. Понаприходять оце п’яні та ще й друзів не місцевих можуть із собою привести. А я потім стою і півночі з ними розбираюся. То одні ще просяться, десятку якусь можуть тицьнути в кишеню або просто гарно вмовляють. А інші лаються, погрожують вильотом з роботи, бо в когось дідо великий начальник, мама суддя, а дядько якась шишка здоровенна! А мені що до того, я просто виконую свою роботу і, по правді, не дуже хочеться на оті концерти дивитися.

біля тебе

Бувають такі студенти, які думають, що я священик, і сповідаються мені. Такого можуть понарозказувати, що очі з орбіт вилітають, і заснути потім не можу. Якось одна переповідала мені свою трагічну історію кохання з арабським «принцом». Я такого наслухався, що навіть і розказати не можу, бо соромно якось. Тут у гуртожитку живе близько 750 студентів. Я всіх знаю в обличчя. Ну не скажу, звичайно, як кого звати, але впізнати свого зможу, без сумніву. Коли заселяється сюди перший курс, то вже менш як за півроку я вивчаю всіх. Мене так просто не обдуриш, бо я маю хороший досвід. Бувало, по-всякому мене обхитрити хотіли. Перепустки свої викидали з балконів іншим, щоб ті зайшли по них. По тих же балконах лізли аж до третього поверху, щоб забратися сюди. А колись, до речі, ґрати на першому і другому поверсі на вікнах і балконах були змащені мазутом, щоб оце не робили такого. Та за роки студенти вже повитирали їх своїм одягом, то ті ґрати геть чистими стали.

під’їхала машина з вишкою такою. Я подумав, що то якась ремонтна бригада… А там хлопець дівчині на третій поверх квіти передавав. Не знаю, поцьомав-не поцьомав її, а місію виконав та й поїхав. Вахта в такій ситуації безсила. Тут під гуртожиток багато хто на «кавалєрку» ходить… Ще колись один хлопчина попросив мене і заплатив, щоб я квіти передав дівчині в кімнату, гінця з мене зробив. Ну я і передав, мені ж не важко. Не люблю, коли нахабно, прямо перед моїм носом, «бухло» проносять. Я ж у сумки і торби не заглядаю, але совість треба якусь мати, тут ж правила є, і я маю слідкувати за їх дотриманням. Якось забрав пляшку горілки в одного пацана, то той геть на коліна падав, щоб я не розбивав її (бо знають люди, що я таке робив), а йому віддав.

Мені гуртожитське життя знайоме, бо я колись давно теж студентом був і в гуртожитку жив. Тому я завжди намагаюсь іти назустріч людям. Правила, звичайно, писані є, їх поСтуденти тільки придумують, як мене наду- трібно дотримуватися, та інколи можна тими рити, а я наперед вже всі їхні кроки знаю. Та правилами знехтувати, бо життя диктує це ж не тюрма! Краще чесно мені сказати і по- свої… Як вчителі чи викладачі люблять своїх просити, аніж трюки всякі оце витворяти. студентів, так і ми до них, як до дітей власБуває, стануть під вікном у мене та й план них, намагаємось ставитись. Отак ми, вахпридумують, а я все оте слухаю і сміюся. тери, і живемо…» А ще я в гуртожитку на романтиків всяких надивився. Пам’ятаю, колись о четвертій ранку

текст: Анжеліка Тан фото: Нінка Вітамінка

соціальна реклама

“Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те, як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його мо. гилку черепами водіів, що катували людей у громадському транспорті.”

Читай Ірена Карпа

Література провокує.

українське

кава.чай.

Януш Леон Вишневський:

«Я не вірю в талант» _________________ Ось уже вдруге на Форум видавців до Львова завітав відомий польський письменник Януш Леон Вишневський. Доктор інформатики і хімічних наук, що пише художні твори – таке зустрічається нечасто. Та ще й які твори! Автор бестселеру «Самотність в мережі» охоче спілкувався із українськими читачами. Наші журналісти побували на творчому сніданку із письменником, на якому Януш розповів про своє життя, літературу, роботу та ставлення до жінок.

кава.чай.

– Я – науковець, який вечорами пише по одній годині, – ділиться письменник. – Але якби я був лише науковцем, то ніколи б не снідав у Львові з такими красивими жінками. Наука – це моя дружина, а література – коханка. Як справжній чоловік, я сподіваюся, що моя дружина нічого не знає про коханку.

ній відсоток тестостерону. Та й усі вади мої пов'язані з тим же тестостероном. Але в моєму оточенні завжди бракувало жінок. Крім того, жінки говорять завжди про найважливіше: про емоції, почуття, сум, а не про якусь там науку чи інформатику.

Для читачів Януш Вишневський представив До жінок у письменника дуже особливе став- нову книжку «На Face із сином», яку присвялення, і саме жінки найчастіше є героями тив своїй покійній матері. Розповів письменник і про давніші свої роботи, зокрема про його творів. свій перший досвід у жанрі дитячої прози – – Жінку в своїх книжках я ставлю на своєрід- казку «Марцилінка. У пошуках найважливіний п'єдестал. Дехто каже, що я роблю це, аби шого», яку письменник присвятив двом бачити колір їхньої білизни ). Це мене теж ці- своїм дочкам. кавить, але насправді я просто дивлюся на них із повагою. Тому я не фемініст. Бо фемі- Після зустрічі автора ще довго не відпускали ністи вважають, що чоловіки й жінки на од- прихильники. Януш Вишневський фотографуному рівні. А я думаю, що жінки кращі. Таке вався з ними та підписував книги. Втім, нам таки ставлення в мене не через якісь там про- вдалося порозмовляти тет-а-тет із письменниблеми. Я – нормальний чоловік і маю достат- ком та навіть погратися із ним в асоціації.

Обов’язок

Коричневий

діти.

листя і каштани, як от тепер, восени.

Воля

мати власну волю, свободу, щоб вирішувати і приймати рішення самостійно.

доброта. Мабуть, найбільша доброта.

Музика

настрій, вино.

Натхнення

це смуток. Сум – це джерело мого натхнення.

Чай

лимон і цукор. А ще чай асоцію ться в мене з Кита м. э э

Голод

цигарка. Коли я голодний, то завжди хочу курити.

сором. Часто людина ма та мницю, якоi встида ться, і трима ii глибоко в серці. .

Толерантнiсть

Таємниця

кохання – це диво.

гріх.

. .

э э

Диво

Коханка

Алкоголь

вино, червоне вино.

. Поiзд

книги. Найчастіше читаю книги в потязі, тому радий, що . доводиться часто ними iздити і мати змогу читати.

Талант

я не вірю в талант. Вірю в працю.

текст: jullien_fall фото: Li.Lit.

тро-ло-ло

Стережись першокурсника _________________

Ви їх впізнаєте одразу. Їх видасть погляд, манера говорити. Саме вони будуть розпитувати вас, як пройти в аудиторію №350 чи туалет. Вони будуть постійно запитувати, де тут найближчий ксерокс. Саме вони будуть найголосніше сміятися на перекурі. Вони будуть гуртом прогулювати пари в Макдональдсі. Вони будуть годинами фотографуватися перед університетом. Саме вони будуть весь час вам набридати із запитаннями про викладачів. І це вони будуть збирати гроші на Дні народження весь перший курс, поки не зрозуміють, що це провальна ідея.) Першокурсники, абітура, шпана, школота тощо. Як спілкуватися із ними без фізичної та моральної щкоди для обох сторін? Ми самі не знаємо, тому й не питайте! А ось потролити трішки можемо.) «Я вся такая крутая, я жду трамвая» Дівчата. Ви їх однозначно бачили, цих дівчаток із обличчям, не спотвореним навіть натяком на інтелект. В арсеналі у них замість знань – планшет, підбори та батьківське «парєшаю». «Вхопивши зірку» ще в школі, її привозять із своїми часто рожевими клунками і валізами на навчання. «Губки бантиком, бровки домиком», кілограм косметики (ми зважували!) і сумочка на ручку. Любіть мене всі! Коли така дівчинка проходить поруч в університеті, то, кажуть, треба показати

дулю, щоб не заразитися тупістю. Втім, коли таке щастя переселяється у ваш гуртожиток, та ще й у сусідній блок, то тут хіба свята водиця допоможе. Отож, заходить вона з трьома подругами (для підтримки) в гуртожиток. Дівчина жахається, хапає ротом повітрям, божиться, що це катастрофа, і що «якби татко знав…». Дівчинка телефонує татусеві, підморгує подругам, але через півхвилини розмови терпить фіаско. То є школа виживання. То є Спарта! Виживе один: або гуртожитські таргани, або гламур.

Змиритися зі своєю гіркою долею допомагає той факт, що в перший же день вона знаходить собі подібних дівчаток. А те, що у них є однакові колготки, футболки чи рінгтони на телефоні – це просто знак із неба, благословення їхньої подальшої дружби. Отож, запаривши собі кави, дівчата балакають: «У студентських їдальнях не їстимемо, бо в них немає суші, на лекції ходити не будемо, бо татко все «парєшає». Завдання на перший тиждень – за татусикові гроші піти у клуб і придбати нову кофточку у «ZARI».

ший місяць впадають у кризу через переоцінку поведінкових орієнтирів. Чуєш, постав мені лайк

Кожен першокурсник відчуває за собою святий обов’язок «зафрендити» в соціальних мережах увесь курс, а якщо вдасться ще й когось із старших – це вже популярність!) Метаморфоз зазнає і сама анкета: рідним містом стає те, де вони навчаються, сестрами – одногрупниці, аватарка – біля стін Альма-Матер (45 коментарів під фото на кшталт «така няшка», Хлопці. Коли вони заходять у стіни гурто- «така гарна» та інші слова із «така» перед житські, то ховаються навіть таргани, а вахтер ними). Якщо ж ви, не допусти Боже, випадіде нервово курити. Дівчата шаріються та зне- ково потрапили в кадр, коли фотографувався магають від надлишку лібідо мінімум на трьох першокурсник, то вас неминуче чекає відповерхах. Справжні самці. Брутальніше не мітка на цьому фото. А невдовзі й повідомбуває. В перший же день пацан іде «тьолок лення: «Чуєш, постав мені лайк». знімати». «Пікапер» починає флірт з дівчиною фразою: «Як життя, малишка?» Тільки от Першокурсник звичайний «малишки», як виявляється, без п’яти хвилин магістри, і самці викликають у них або сміх, «Привіт. Який ти курс? З якої кімнати? Який або жалість. Хоча, іноді ситуацію рятує або факультет?А важко тут вчитися? А той викладуже вже гарний «фейс», або дуже вже гру- дач багато талонів ставить? Ну отой, що з вубенький гаманець батьківських грошей. сами. Ну той такий в піджаку…» Типовий першокурсник дивиться на тебе перелякаСир, сметана, ковбаса – я маєтна, із села ними очима і вірить кожному твоєму слову. Старшокурсники для них – це щось на кшталт Якщо ви прокидаєтеся від квітесенції запаху месії, які проведуть їх крізь тернисті пастки всіх домашніх продуктів, які тільки можете викладачів до першої сесії. «Абітура» з гордіуявити – це перший знак того, що вони при- стю і в будь-яку хвилину дня чи ночі готова їхали. «Доїжджеючі». В двох руках вони три- виконати свій обов’язок і побігти по пиво в мають пакунки, клітчасті сумки, пакети – усе магазин, зварити їсти на весь поверх або наце набите продовольчим щастям. Оточують їх годувати всіх маминими гостинцями. Вони із десяток родичів, серед яких міг навіть загу- збирають конспекти, роботи і все, що дає старбитися якийсь там сусід чи вуйко, який, певно, ший курс. І неважливо, що це: макулатура чи щось вживає чи п’є.) Їжі насправді так багато, потрібний матеріал. Першокурсник заводить що їхню кімнату можна сміливо назвати ресто- на кожен предмет зошит на 96 аркушів, хоча раном.) Втім, їжа в перші ж дні розсмоктується спише з того лише три сторінки. Він – це в голодних шлунках студентів, які привикли до справжній студент, який ходить на кожну комунізму. Але першачкам не шкода. Ділячись пару і слухає уважно кожне слово викладача. їжею, вони не забувають приказувати: «Домашнє… Як то кажуть, без ГМО». І, коли майже всі першокурсники поділилися на сякі-такі групки й очікують на своє перше боЧасто «доїжджеючі» не знають, що облизу- йове хрещення під назвою «сесія», я дякую Бозі, вати загальну ложку для цукру, стригти нігті що вже не в їхніх рядах, та зі сміхом пригадую на кухонному столі, особливо, коли там хтось свій перший курс, впізнаю себе в цих рядках. їсть, дивитися «Інтернів» на повну гучність, коли хтось вчиться та ще багато чого – це мо- Ну ось, потролили трохи, і досить.) ветон. Ні, це просто порушення неписаного закону. А гуртожиток, як вже було сказано текст: Одріка Віхар вище, – це Спарта.) Тому абітури часто в пер- фото: Марина Мітла